author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Імандра | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8925 | Анатолій Шиян | Імандра | Чорні армади гір лягли, закриваючи обрії заходу. День у день на вершинах снуються холодні тумани. Ні деревця гам, ні чагарника, ні трави... Лише мох вкриває оте віковічне, ніким не займане каміння. І вже нижче шумлять зеленими кронами ялинові ліси, а ще нижче, в долині, скільки оком сягнеш, розлилося широке та глибоке озеро Імандра. І, здається, нема йому кінця-краю.
До цього озера в який ось уже раз приходить Тоймі, довго і пильно вдивляється в обрій, чи не маячать на воді білі вітрила йоли !.
Там десь батько і брат Юго. Попливли в рейс, і невідомо, що з ними сталося. Тому очі в дівчини засмучені, тому душа її горить тривогою, передчуттям недоброї звістки...
Минає час, а Тоймі все стоїть, усе зорить у далечінь.
Спадає біла ніч, біла й холодна. До обрію схиляється сонце і немовби застигає на годину чи дві, потім знову почне підводитись угору. І від променів його рожевітимуть гірські тумани, народжуватиметься день новий, і не змінить його ніч, бо ночі зараз у цім краю прозорі, мов ранок.
Не діждавшись батька, Тоймі пішла до кюле 2, що причаїлося поблизу озера. Тихе воно й безлюдне.
Рублені хати з маленькими вікнами немило вражають око своєю чорнотою, і тільки один будинок багатія Еркі Густавсона вирізняється з-поміж інших хат.
У Густавсоновому будинку — великі вікна, а на вікнах тюлеві фіранки й квіти. Подвір'я своє обгородив Густавсон колючим дротом.
До нього звертаються місцеві рибалки, бо у Густавсона — йола й рибальська снасть.
Не відмовляє рибалкам хазяїн,— адже він живе й багатіє з їхньої праці.
...Зайшла Тоймі до хати.
Поглядом, сповненим тривоги й відчаю, зустріла її мати Лемпі.
— Нема?
— Нема...
Мати дивиться крізь шибки на Імандру, дивиться мовчки й довго. Важкі думи не дають старій Лемпі спокійно спати вже кілька ночей.
* Йола — рибальське судно. Кюле — село.
Ніколи так довго не залишалися на озері рибалки. Буря, що пронеслася над Імандрою, ятрить серце, і болить воно від туги за чоловіком і сином, що попливли в рейс виловлювати з глибоких вод озера дорогу й смачну рибу кумжу, харіус, миньйок...
За Югом, за молодшим сином, особливо сильною була туга старої карелки.
На полику спить старший син Сандер, спить міцно, підклавши під голову мускулясті руки.
Ішов Сандер до Червоної Армії в старому піджаці, на якому позасихав риб'ячий жир та луска, у драних чоботях, неписьменний.
Минало коротке літо, пролітала дощова осінь, наступала зимова пора, коли три місяці не сходить за горою сонце.
Все ніч і ніч. Та, бува, з крижаного океану налетять потужні вітри. Що тоді робиться надворі! І вихрить, і кружить мов навіжена біла заметіль, очі засліплює, з ніг валяє, навертає гори снігу. Ось у таку негоду сиділа якось Лемпі в хаті сама, позирала на вікна, а думки її летіли бистріше вітру до Москви. Там у Червоній Армії служить її старший син.Дивіться також
Анатолій Шиян — Озерянки
Анатолій Шиян — Старший брат
Анатолій Шиян — Котигорошко
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Сиділа Лемпі біля грубки, соснові дрова підкладала, коли хтось рипнув дверима. Увійшов до хати засніжений рибалка.
— Здрастуй, Лемпі!
— Здрастуй, Пекко! — Жінка поставила йому стільчик.— Сідай, грійся.
— їздив на пошту. Привіз тобі листа.— 3 хутряної шапки дістав синенького конверта.
— Неписьменна я. Прочитай мені, Пекко.
— Можна.— І він розірвав конверт, витяг фотокартку.— Герой! — сказав Пекка, оглядаючи ставну постать червоно-армійця.
— Сандер мій...
У листі син писав, що восени демобілізується, повернеться в село і тоді по-новому заживе їхня сім'я. Він тепер знає, що треба робити в кюле. Не могла стара Лемпі всидіти вдома. Хай надворі хуртовина, хай скажений вітер засліплює очі, але вона піде до сусідки Майю похвалитися листом, покаже їй фотографію.
— Спасибі тобі, Пекко. Велику радість ти приніс мені.
— А старий же де?
— У сільраді. Якась нарада в рибалок. Там і чоловік, там і Юго.
Вийшов з хати Пекка. Вийшла з хати і Лемпі. Обдало їх одразу холодним вітром.
Загрузаючи в сніг, Лемпі пішла до сусідки. Пекка звернув у провулок, і його дебела постать швидко зникла з очей.
Три доби лютувала хуртовина, а на четвертий день ясні зорі засяяли в небі. Здіймалося над океаном північне сяйво, і одсвіти його лягали на білі й холодні сніги.
...Біля хатини стояла Лемпі, дивилася на південь. Там Москва. Звідти мусить приїхати її старший син. І ось настав довгожданий день. Ще сонце не підвелося з-за гори, ще довгі тіні від крутих схилів лежали на озері Імандра, коли переступив поріг рідної хати Сандер.
— Мамо!
Обернулася на той голос, впізнала, кинулась йому назустріч, схвильована, зворушена вкрай.
— Сину... Сину мій!..
Поцілувавшись з матір'ю, він обвів очима рідну хату, спитав:
— А де ж батько, де Юго, де Тоймі? Чому їх немає вдома?
— Попливли в рейс. А Тоймі в наймах.— І помітила мати, як нахмурились синові брови.
— І досі в Густавсона роблять?
— А де ж їм робити, сину? У Густавсона.
Нічого більше не сказав Сандер. Скинув шинель, повісив на кілочку будьонівку, сів край столу.
— Ти, сину, мабуть, зголоднів? Я зараз тобі рибки насмажу та побіжу до Густавсонихи Енсо — може, дасть мені на відробіток м'яса. Вони вчора зарізали оленя, і, я знаю, для тебе не відмовлять.
— Риба є, то й добре, а до Енсо, мамо, не ходіть.
— Чому, сину? Вона так мене розпитує завжди про тебе. А як показала я їй карточку твою, то вона мені й каже: "Ой Лемпі, та невже ти гадаєш, що твій син захоче знову жити в убогій хатині? Він залишиться десь там, у великому місті. Не жди його, не повернеться він до кюле". Образила мене багачка, і я їй більше не говорила про тебе нічого.
Сандер уважно вислухав матір, а потім сказав:
— Я-то житиму в кюле, а побачимо, де житимуть Густавсо-ни.— І він підвівся.
— Куди це ти, сину?
— До озера. Піду умиюся.— Взяв білого рушника, мило, вийшов з хати.
Через кілька днів у селі відбулися збори. І на тих зборах Сандера обрали головою сільради.
З того дня й почалося для матері неспокійне життя.
Сандер хоче утворити рибальський колектив. Проти Густавсона пішов. Боялася стара Лемпі за молоде синове життя. Адже не одна сусідка їй говорила:
— Щаслива ти, Лемпі, розумного маєш сина...
Матері це радість! І раділа Лемпі, але не знали сусідки, що серце її сповнене і любов'ю, й тривогою за Сандера.
Не забуде Лемпі гострого погляду Густавсона. Якусь довідку з сільради хотів узяти, а Сандер йому відмовив. Зустрілася Лемпі з сільським багатієм, зупинив її.
— Я не перший день і тебе, й твого чоловіка знаю, але Сандер твій не поважає мене. Зовсім не поважає. І надаремне.
Нічого Лемпі йому не відповіла, але відчула в словах глуху, приховану погрозу. Розповіла про це Саидерові, а він сміється.
— Господар, кажете, з йоли прожене? Нічого, мамо. Хай ось прибудуть з рейсу рибалки! Ми йолу і господарство його заберемо до колективу.— Та й пішов кудись з дому. А надвечір того ж таки дня повернулася додому Тоймі з вузликом своїх речей. Глянула на неї мати — зрозуміла все.
— Прогнав?
Тоймі, нічого не відповівши, сіла біля вікна, дивилась у далечінь озера, а в очах у неї було повно сліз. Тихо підійшла до неї мати.
— Не горюй, Тоймі, не плач. На твої руки робота знайдеться. Пізно повернувся Сандер додому, ліг і одразу заснув. Та не
могла заснути стара Лемпі. Вона підходила до маленького вікна, дивилась на озеро. "Що це там? Невже вітрило?" Лемпі вдивлялася пильніше.
— Йолу... йолу на Імандрі видно. Прокинулась Тоймі, встав Сандер.
— Ходім, сину, допоможеш батькові рибу зносити.
Син, глянувши у вікно, мовчки почав одягатись. Мати й дочка вибігли з хати.
По дорозі до них приєдналася Майю. Вона, як і Лемпі, теж ждала сина і останні ночі спала неспокійно.
— Наша йола,— говорила вона, розглядаючи з-під долоні судно.— Наша! Переболіло моє серце за сином.
— Ходімо швидше.
Біле вітрило було ще далеко, і добру годину треба чекати, поки йола пристане до берега, та матері ладні цілий день сидіти отут, аби нарешті побачити своїх дітей.
— Велика буря була. В таку бурю пропав у мене старший син,— говорила Майю і не спускала очей з рибальського судна.
Згодом прийшов Сандер.
Він теж дивився на білі вітрила. І дивно, вони нагадали йому дитячі літа з вічними злиднями. Ніколи не їв Сандер уволю хліба, а наступала зима — шнурочком міряла мати позичений окраєць і, роздаючи дітям, приказувала:
— Знову тато до Густавсона ходив. Це ж відробляти за цей хліб треба весною. Потрошечку кусайте.
Надходила весна, і батько вирушав у рейс.
Не раз приходив до озера Сандер виглядати йолу. Просиджував годинами. Часом здійметься над обрієм біла хмаринка, така схожа на вітрило, і Сандерові хочеться танцювати з радощів.
— Тато пливе, тато...
Та хмаринка підіймалась вище, і потухала хлоп'яча радість. Ховалося сонце за горою. Змучений повертався Сандер додому.
— Не видно, сину, йоли? — запитувала в нього мати.
— Нема,— відповість було зажурено. І тоді мати обійме його, приголубить.
— Нічого, повернуться. Лягай, сину, спати.
Ляже Сандер, і сниться йому, що разом із батьком він теж пливе у рейс.
Вітер гонить вітрило. В сітях б'ється впіймана риба, багато-багато риби...
Якось попросив він батька взяти його, Сандера, з собою, і не забути довіку хлопчикові, як тато з сумом відповів:
— Сину мій, ще будеш ти плавати, та й не один раз. Каторжна робота. Лихий у нас хазяїн!
Птицями пролетіли роки. Підростав Сандер, сили набирався. І справді, не один раз плавав він у рейс на Густавсоновій йолі. І що ж? Гусгавсон живе, а рибалки животіють. От і в них у хаті. Робить батько, робить брат Юго, сестра Тоймі, а із злиднів і не вибивались. І не виб'ються, доки робитимуть на Густавсона.
Це зрозумів Сандер у Червоній Армії, де багато чого побачив і багато чого навчився.
Сандер любить свій північний суворий і багатий край з його численними озерами та бурхливими річками, з його величною красою хвойних і березових лісів, багатих на звіра й перелітну дичину; любить Сандер гори з високими шпилями, де вічно біліє сніг і майже завжди снуються холодні тумани...
Та немає для нього милішого в світі за тихе і рідне кюле, де пройшло дитинство, де живуть його друзі й товариші.
Мріє Сандер, і крилата мрія вимальовує в його уяві ось на цьому березі нові світлі будинки, в яких сяятиме електричне світло. "Ліс є, майстри є. Організуємось у колектив. Буде в нас школа, і клуб, і кіно. По-новому заживемо. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Козачок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8933 | Анатолій Шиян | Козачок | Станцію розбито прямим влучанням бомби. Повітряною хвилею звалено паркан, осколками понівечено дерева.
Тихо, немов крадькома, підповзає до перону військовий ешелон. Тут його кінцева зупинка, бо далі поїзди не йдуть. Сусідній полустанок вже захоплено німцями.
З платформи, на якій горою лежали тюки пресованого сіна, зліз піхотинець-капітан, узяв свій рюкзак на плечі, пішов понад залізницею до переїзду, а там завернув на дорогу. Лягло перед ним поле, широке, видиме хтозна й куди, а в ньому, звиваючись, простяглися масні, розвернені тягачами колії.
Справа, і зліва, і спереду стояли озера й озерця води. Холодні і, здавалося, неприступні, вони спалахували дивним сяйвом одразу, як тільки падав на них промінь сонця.
Та увагу капітана привертала біла хмарина. Вона швидко росла на обрії, насувалась, закривала сонце. Повіяв звідти вітер. Зарябіли, похмурніли враз озера.
Холодний дощ, перемішаний з мокрим снігом, заступив ясні обрії, упав сірою, непроглядною завісою над полем.
Іти стало важко.
А вітер скаженів усе дужче. Він проносився над коліями, метляв сухі бур'яни, здіймав густі брижі на калюжах, засіваючи їх рясним дощем.
Усе дужче намокала шинель.
Раптом почувся різкий гудок.
Дорогою, розбризкуючи болото, мчала крита півторатонка. Капітан підвів руку, і машина, уповільнюючи рух, спинилась.
Відчинились дверцята диктової будки.
— Товаришу старший лейтенант, дозвольте...— та й замовк одразу. Не вірить очам своїм.— Кузьма?.. Кузьма Петриченко...
— Андрій! — вигукує той не менш здивовано й зраділо.— Андрій Стойко?.. Друже... Та звідкіля ти взявся тут?
Обнялися, мов брати, розглядають один одного. Машина рушила далі.
— Розказуй же, де ти? Що робиш? Куди прямуєш? Я ж тебе, здається, цілу вічність не бачив.
— Два роки всього — це пе така вже й вічність. Як закінчили університет, роз'їхались, та бач, де зустрілися. А працюю я зараз в редакції фронтової газети військовим кореспондентом, оце хочу побувати на передовій, потрібен свіжий матеріал до чергового номера. Як бачиш, нічого особливого. А про тебе я чув, навіть читав у "Правде", тільки думаю тоді, чи це ти, чи якийсь інший Кузьма Петриченко — знаменитий розвідник.
— То таки про мене писали. Був у мене один журналіст з Москви.
Машину підкинуло па вибоїні, і Кузьма схопився за ногу.
— Поранена?
— Загоїлась... та ще не зовсім. Виписався сьогодні з госпіталю. Це вже втретє за війну.— І Кузьма замовк.
Холодний дощ бив у диктові стіни, свистів поривчастий вітер, та в будці було затишно. Кузьма дістав вишиваний кисет, простягнув другові.
— Закуримо, щоб дома не журились.
— Добра робота,— промовив Андрій, розглядаючи вишивки.— Дружина подарувала?Дивіться також
Анатолій Шиян — Іван — мужицький син
Анатолій Шиян — Вечірня пісня
Анатолій Шиян — Тишко
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
— Ні, я ще не одружений,— відповів Кузьма і чомусь почервонів,— це мені Галина... Галина Попович... Одна дівчина з Остра... на згадку, коли йшов я на війну. Бережу...
Одірвавши добрий шмат газети, він скрутив цигарку, припалив її від трофейної запальнички, глянув на Андрія, і той помітив в очах друга журбу. Так часом напливає хмара на сонце, затуманюючи його світ ясний. Що трапилося з ним? Про що думав він у цю хвилину?
Чорні брови його вигиналися ледь зламаним кутом, нагадуючи крила пташини, яка ось-ось розправить їх вповні, змахне ними й підійметься до льоту. А червоні, мов у дитини, губи надавали всьому виразові обличчя зворушливої доброти. Та іншим став його погляд. Кузьма немовби говорив своєму співбесідникові: "Я вже стільки горя бачив за цю війну. Я стільки разів дивився смер^ті в очі, але не смерть страшить... На серці в мене рана, та ти не розпитуй про це. Давай краще помовчимо".
І він мовчав, курив, затягуючись димом, а Стойко стежив за ним, намагаючись вгадати причину його смутку й журби.
— Добрячий кисет у тебе,— сказав Андрій, викликаючи друга на інтимну розмову.— Листуєшся з пою... з Галиною?
— Ні... Зараз ні.
— Чому?
— Не знаю, куди їй писати. Розумієш, змінився в мене номер польової пошти. Я повідомив її про це, жду відповіді і одержую... свій же лист. Ще пишу, і той же лист теж повертається на фронт. Сусіди потім уже сповістили: виїхала Галина з матір'ю, а куди виїхала — невідомо.
Кузьма знову замовк, тільки по тому, як жадібно затягувався він димом, можна було помітити його внутрішнє хвилювання.
— Не горюй, вона сама тебе розшукає. Кузьма загасив пальцями недокурок, сказав:
— Важка це справа... розшукати зараз... у війні.
— А хто ця дівчина? Що робила вона в Острі? Ти б розказав мені про неї.
— Що ж розказувати? Молода дівчина. Скінчила десятилітку, мріяла вчитись в університеті, але війна все поламала. А я стояв у них на квартирі, здружився, був як свій. Ти ж знаєш, нікого в мене нема: ні батька, ні брата, ні сестри. Зростав у дитбудинку. І тут, в оцій сім'ї, я відчув близьких, рідних мені людей. До Галини я ставився мов старший брат, а матір її любив, як може любити рідний син. Весною, бувало, тільки спаде сніг, уже на столі в мене стоять перші проліски! Хто приніс? Галина! Або назбирає конвалій, або наламає десь отакенний букет фіалкового бузку — все тягне для мене. Якось я візьми та й скажи їй жартома: "Ой Галино, чи не закохалась ти в свого квартиранта?" Боже мій, як вона зніяковіла! Стоїть, дивиться на мене, щось хоче сказати — і не відважується, а сама вся... ну, горить. А я ж нічого не думав такого... А то, пригадую, в обідню пору влітає до моєї кімнати: "Все зроблено... домовилась. Навіть гроші заплатила... Давати не хотіли, кажуть, нема! Я до них: "Як так нема? Мусить бути!" Покричала гарненько — і дістала. Ходіть же мерщій, а то вони передумають та ще комусь іншому віддадуть. Дачників тепер багато... За ними не встигнеш; ходіть же, ходіть!" — "Куди?" — питаюся в неї, а вона стала переді мною. По очах бачу — сміється. А очі в неї голубі-голубі... "Забули?! От і забули... Та ви ж збиралися на човні кататися сьогодні? Човен є!" Пішли ми з нею до Десни. Я сів за весла, а вона біля керма. Запливли хтозна й куди. Сонце стало заходити, і такий був цей захід, що я очей не міг одірвати. "Красиво",— каже Галина, але я відчуваю: вона дивиться не на захід сонця, а на мене. Я зустрівся з нею поглядом. Стільки було в ньому невимовного почуття, благання, надії. Я поклав весла, взяв її за руку. "Галино,— питаю,— ти щось сказати мені хочеш?" А вона мовчить. Тільки на віях у неї помічаю раптом сльози. Признаюсь тобі щиро, я розгубився... Не ждав такого... Ну, зовсім не ждав. Бачу, закрила обличчя руками: "Додому... додому хочу... додому..." Я круто повернув човна, погнав його з усієї сили вверх по течії. Вже не дивився на захід сонця, не милувався небом, а тільки стежив за нею. Галина зачерпнула рукою воду, умила обличчя, витерлась хусточкою, посміхнулась: "Нічого поганого не думайте про мене... не думайте". Це було в суботу, а в неділю до Галини зібралися подруги. Я сидів у світлиці, вони в хатині. Чую, одна з дівчат каже: "Галино, та що це з тобою? Чого така зажурена?" — "Щось мені, подруженьки, невесело сьогодні",— і заспівала дуже сумну пісню:
Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться. О, як болить моє серце, А сльози не ллються...
Ні до того, ні після того я не чув, щоб Галина так співала. її біль став моїм болем. її журба відбилась в душі моїй ще більшою журбою. Я сам себе не розумів. Мені потрібно було зібратися з думками, трохи розвіятись. Наступного дня я виїхав до Києва і повернувся тільки через тиждень. Двері розчинені навстіж. Заходжу до хати, бачу, стоїть якийсь хлопчина, стрункий такий, у сивій шапці, у вишиваній сорочці, в шароварах. Думаю: "Хто б це? Може, нового квартиранта собі взяли?" Коли обертається юнак, і я вгадую... та це ж Галина! Вона мовчить, і я мовчу, тільки дивимось одне на одного. Потім простягнула до мене руки, і я вже не знаю, як воно трапилось, але я обійняв її і поцілував у губи. "Ой, що ви?!" Очі в неї стали лякливі і в той же час сяяли щастям. "Галино,— кажу їй,— не думай нічого поганого... Я скучив за тобою... Я так поспішав сюди".— "Скучали? Дуже скучали? Це правда? Я... теж. Я щодня до пристані ходила, все ждала вас. Ой як ждала!" Я слухаю її, а серце в мене б'ється, мов навіжене, голова туманіє. "Галино,— питаю,— а що це за вбрання на тобі?" Вона стала перед дзеркалом, заломила сиву шапку, тупнула сап'яновим чобітком, взяла руки в боки: "А що, добрий козачок був би з мене?" — "Добрий",— кажу. "Ви прийдіть сьогодні до клубу та подивіться, як я танцюватиму. Я дуже хотіла, щоб ви приїхали саме сьогодні, дуже, дуже хотіла". Так і став я з того дня звати її козачком. Не знаю, що воно було б далі, але почалась війна. Виряджали вони мене з матір'ю до армії, і Галина кисет оцей... на прощання. Може, закуримо? — несподівано обірвав свою розповідь Кузьма.— Закуримо, щоб дома не журились. Дощ не переставав.
Далеко в полі блимав самітний вогник. Може, там стояла хата, а може, й курінь. Згодом прибились до села. Розпрощались друзі. Кузьма поїхав далі, а Андрій підійшов до крайньої хати, де ледь-ледь крізь завішені шиби вікон виднілася світляна смужечка. Тут і лишився він на ночівлю.
...Глибоку осінь зустрічає Кузьма Петриченко біля Дону. Каменем лягла на душу йому туга. Нічим її розвіяти, нічим себе заспокоїти. Тільки й втіхи, тільки й радості в нього, коли в розвідці боєм він ловить на мушку сіро-зелену шинель, коли падає ворог від кулі його й не підводиться більше. Або коли темної ночі знімає з поста вартового, пе давши йому ані вистрілити, ані крикнути.
Сьогодні по заході сонця вирушає Кузьма па бойове завдання.
Можна б поспати годину чи дві. Та спати йому не хочеться.
Виходить з землянки, дивиться на Дон. Не тихий він сьогодні, не синій. Низькі хмари, сірі, а часом аж сизі, громадами лягли в небі і пливуть, пливуть без кінця-краю з заходу на схід. Гнеться, припадає до води очерет, гнуться і шумлять під вітром голі верби. Пінява, висока й шумлива хвиля б'є сердито в берег.
Тут же під вербами розкладено вогонь. На дерев'яних роз-сішках висить закопчений солдатський котелок.
— Товаришу старший лейтенант, може, чаю вип'єте?
— Від чаю не відмовлюсь,— підсів до вогню.
— Ще кілька днів — і закінчать... Як ви гадаєте, швидко закінчать наші сапери міст?
Кузьма Петриченко подивився в той бік, де майстри тесали податливу деревину, ладнали бруски, скріплювали їх, клали настил, забивали чавунними "бабами" палі.
— А закінчать... |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Котигорошко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=680 | Анатолій Шиян | Котигорошко | П'єса казка на три дії, шість картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
К о т и г о р о ш к о І в а н — хлопчина років дванадцяти.
С т е п а н — його батько.
К а т е р и н а — його мати.
О л е н к а — його сестра.
В е р н и д у б —
В е р н и г о р а —
К р у т и в у с —
Ї м – і – н е – н а ї м с я — його брати.
П' ю – і – н е – н а п' ю с я —
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я —
Д я д ь к о М а к с и м — коваль.
Змій, він же К а п ш и в и й дід.
В о д я н и к – с м е р т о н о с е ц ь — його брат.
1-а З м і є в а с е с т р а.
2-а З м і є в а с е с т р а.
Б а б у с я.
Зміїв с л у г а.
Г і н ц і, с у с і д и Котигорошка, с і л ь с ь к і д і т и, в а р т о в і, т а н ц ю р и с т к и, с л у ж к и.
Т о й, щ о н а й б і л ь ш е ї с т ь.
Т о й, щ о н а й б і л ь ш е п' є.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Зліва ліс, густий, дрімучий. Визирає з нього палац Змія. Праворуч — криниця з журавлем. Ростуть біля неї дивні квіти, незвичайні гриби. Стоять пеньки з густою травою, а в глибині сцени видніється надбережне каміння, і, скільки оком сягнеш, лягло море, широке, зеленувате, неспокійне... З палацу виходять Змієві сестри.
1-а с е с т р а. Я прокинулась сьогодні раненько, та вже нашого брата Змія не застала. Чи з лісу дрімучого його ждати? Чи з-за моря синього виглядати? А може, поплив він на кораблі, щоб зустрітися з Водяником-смертоносцем?
2-а с е с т р а (оглядаючи море). Ні. не бачу я на хвилях корабля. Тільки чайки літають над водою.
1-а сестра припадає вухом до каменя.
Що чуєш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля.
2-а с е с т р а. Послухай, чи летить він, чи на коні скаче — на тім коні, що жар їсть, полум'я п'є, на двадцять верст під ним земля гуде, і листя з дерев осипається.
1-а с е с т р а. Не летить наш брат і на коні не скаче... А цить же, цить...
2-а с е с т р а. Що чуєш знову?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля, наче її на частки ножами розрізають.
2-а с е с т р а. Ой сестро, глянь! Що ж то він тягне на собі?
З'являється Змій, упряжений в шість плугів.
З м і й. Ху! Втомився. Нелегке діло землю орати. (Скидає з себе упряж).
1-а с е с т р а. Брате Змію, та нащо ж тобі орати? А чи в тебе нема чого їсти?
2-а с е с т р а. А чи в тебе нема чого пити?
З м і й. Є в мене що їсти, є в мене що пити, і маю я в чому походити. Та обіцяв сьогодні прибути до мене в гості наш брат Водяник-смертоносець. Це я для нього подарунок готую, теплою кров'ю його почастую.
1-а с е с т р а. З кого ж ти кров тую візьмеш?Дивіться також
Анатолій Шиян — Любов
Анатолій Шиян — Олеся
Анатолій Шиян — Іван — мужицький син
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
2-а с е с т р а. Хіба мало в нас невільників? Змій. Наточите крові з дівчинки Оленки.
1-а с е с т р а. А хто ж вона? А чия ж вона?
2-а с е с т р а. Може, її сюди заманити?
З м і й. Не треба заманювати. Мусить сама прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде?
2-а с е с т р а. Як сюди потрапить?
З м і й. По моєму сліду, що я проклав оцими плугами.
1-а с е с т р а. Не розумію тебе, брате.
2-а с е с т р а. Не розумію і я тебе, брате.
З м і й. Слухайте ж. Багато я сіл облітав, багато я люду всякого видав, та ще ніде не зустрічалась мені така дівчинка, як Оленка. Очі в неї, мов зірки, світяться, щоки в неї рум'яні, мов ті яблука.
1-а с е с т р а. І ти вирішив її вкрасти?
З м і й. Ні, сама мусить сюди прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде? Не розумію тебе, брате.
З м і й. Непомітно я підкрався до її подвір'я, заховався в саду та й дивлюсь. Вийшли з хати її брати. Вийшла Оленка з матір'ю та батьком. Чую, брати кажуть: "Ми поїдемо в поле, а ти, Оленко, винесеш нам сніданок". Вона й питає в них: "А де ж ви будете? Я не знаю, як до вас іти".— "А ми,— каже брат,— протягнемо скибу від двору аж до тієї ниви, де будемо землю орати, то тією борозною і йди". А я взяв тую скибу назад перекинув, а свою протягнув та й заворожив. Хто тільки ступить на неї ногою, буряний вітер одразу його прижене сюди.
1-а с е с т р а. Хитро придумав, брате.
2-а с е с т р а. Вона може скоро тут бути?
З м і й. Пильнуйте її, а я скоро повернуся.
2-а с е с т р а. А куди ж ти знову?
З м і й. Гляну — перевірю, як мої невільники працюють. Чи все зробили, що я їм загадав.
2-а с е с т р а. А може, поснідаєш? Є для тебе і печене, і варене.
З м і й. Виголодніюсь дужче, то більше з'їм. (Свистить).
Чути іржання й тупіт копит.
Бач, жде мене кінь. (Вийшов).
1-а с е с т р а. Як він посвист братів знає!
Чути дедалі стихаючий цокіт підків.
2-а с е с т р а. Помчав, мов вихор. А глянь-но, глянь. Якась дівчинка сюди наближається.
1-а с е с т р а. Може, це і е Оленка? Сховаймося!
Ховаються.
Входить Оленка. В руках у неї вузлик з сніданком. Вона оглядається назад.
О л е н к а. Що б це воно значило? Тільки стала я на борозну, як знявся раптом вітер, та такий же сильний, такий дужий, що ні звернути кудись, ані зупинитися. Підхопив мене, мов ту билиночку, і приніс аж сюди. (Озирається). Де ж те поле? І зовсім ніякого поля тут немає. (Дивиться на палац). Розпитаюся в добрих людей. Може, вони мені дорогу вкажуть.
З'являються Змієві сестри.
1-а с е с т р а. Здрастуй, дівонько, здрастуй, голубонько.
2-а с е с т р а. А куди це ти йдеш? Які гостинці несеш?
О л е н к а. Це не гостинці. Несу братам сніданок, та збилася з дороги. Може, ви мені стежку покажете, як на поле потрапити?
1-а с е с т р а. Покажемо. Зажди, відпочинь трохи. (Розглядає її). Як же тебе, дівонько-голубонько, звати?
О л е н к а. Та Оленкою.
1-а с е с т р а (глянула значуще на свою сестру). То заходь, Оленко, до нашої хати.
О л е н к а. Хай іншим разом, а зараз мені часу нема. Вже брати мене, мабуть, ждуть-виглядають, чому це я до них не йду. Покажіть же мені, дівчата, ту стежку, якою на поле можна вийти.
1-а с е с т р а. Та зайди, Оленко, хоч на хвилинку.
2-а с е с т р а. Відпочинь трохи, погостюй.
О л е н к а. Рада б гостювати, так часу ж нема. Ждуть мене в полі брати. (Глянула на сестер). Я бачу, ви не хочете мені стежку показати, то я сама її знайду. (Хоче йти. але дорогу їй заступає 1-а сестра).
1-а с е с т р а. Ні, дівонько-голубонько, ти не вийдеш звідціль.
О л е н к а. Я ж поспішаю. Я дуже поспішаю. (Іде в інший бік, але дорогу їй заступає 2-а сестра).
2-а с е с т р а. Ні, дівонько-голубонько, ти не вийдеш звідціль. (Забрала з рук Оленчиних вузлик). Ми тебе не випустимо!
О л е н к а. Як це не випустите?
1-а с е с т р а. А так. (Хапає її за руки, починає їх ламати).
О л е н к а. Ой, болить, болить!
2-а с е с т р а. Будеш нас слухатись? Будеш тихенько сидіти?
О л е н к а. Пустіть мене, пустіть!
2-а с е с т р а. Знай, вибратися звідси не можна. Чи підеш ти цією дорогою, а чи стежкою, чи так, чи отак — скрізь тебе зустріне смерть.
О л е н к а (плаче). Ой, куди ж це я потрапила? Та що зі мною тепер буде? Мамочко моя рідненька...
1-а с е с т р а. Не плач, бо скоро повернеться наш брат, а сліз він не любить. Сядь отут і сиди.
2-а с е с т р а. Не думай тікати, бо все одно нікуди не втечеш. Хто сюди потрапить — назад уже не повертається. Ходім, сестро, підігріємо для брата сніданок.
Виходять.
О л е н к а (озирається). Ніде нікого. (Біжить в один бік, де стоїть пеньок. І раптом цей пеньок перетворюється в дивовижного звіра. З жахом кидається в другий бік, де росте кущ трави, але трава ця несподівано перетворюється в грізну пташину з трав'яними крилами і гадючою головою. Відступає до моря, схиляється на камінь, плаче). Мамочко... рідненька!.. Мамо-Мамо!..
Звір знову стає пеньком, а пташина травою. Вбігає Біжу-й-не-набі-жуся.
Б і ж у – й – н е – н а б і ж у с я (помітив Оленку). Розшукав. Сестричко, що з тобою? Чого ти плачеш?
О л е н к а (радісно). Братику! (Кидається до нього). Біжу-й-не-набіжуся. А ми тебе ждемо та ждемо. Де це наша Оленка? Чого вона з сніданком так забарилася? Кажуть мені брати: "Ти швидко бігаєш, ану помчи та довідайся, в чому справа?" Я і помчав...
О л е н к а. Ой братику! (Озирається). Тут злі, недобрі люди живуть... Вони мені руки викручували...
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я. Як то викручували? За що? (Помітив, що в руках Оленки немає нічого). А де ж наш сніданок?
О л е н к а. Забрали... Не пускають мене, кажуть: "Чи так підеш, чи отак — все одно буде тобі смерть".
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я. Ось я їм зараз покажу, як сестричку нашу кривдити та залякувати. І сніданок відберу назад. (Поривається йти).
Оленка його не пускає.
О л е н к а. Не йди... Прошу тебе, братику, бо вони й тобі можуть зробити щось лихе. Не йди, послухай.
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я. От дурненька. Чого ж ти боїшся? Чого так тремтиш?
О л е н к а. Страшно мені. Страшно тут...
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я. Ну, то біжімо звідціля! (Хоче бігти).
Його зупиняє Оленка.
О л е н к а. Ой братику, туди не можна, там звір страшний... Біжу-й-не-набіжуся. Який звір? Нікого я не бачу. Біжімо! (Тягне її за руку).
Дорогу заступає звір. Біжу-й-не-набіжуся мчить у протилежний бік — дорогу заступає пташина з гадючою головою.
О л е н к а. Я ж казала. Не випускають. Що ж ми тепер будемо робити?
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я. Доведеться нам ждати братів. Слід від борозни обов'язково їх приведе сюди.
Чути крик братів: "Оленко-о-о!"
Оленка (радо). Здається, йдуть мої брати. Я вже їх бачу. Біжу-й-не-набіжуся. Я ж казав, що прийдуть.
Входять Берн й гора, Вернидуб, Крутивус, Їм-і-не-наїмся з вінками цибулі та часнику, з великою ложкою. П’ю-і-не-нап'юся, обвішаний пляшками, є і барильце, е і кварта при ньому.
О л е н к а. Прийшли... Прийшли мої брати! Тепер мені не страшно.
Б і ж у — й — н е — н а б і ж у с я. Я ж казав, що прийдуть.
К р у т и в у с (озирається). Такого дива ще зроду я не бачив. На борозні он який вітер дме, а тут навіть лист не ворухнеться.
О л е н к а. Братики!
В с і. Сестричко!
О л е н к а. Коли б ви знали, що трапилось зі мною.
К р у т и в у с. Ми тебе на полі ждали...
В е р н и г о р а. Чому ти опинилась тут?
В е р н и д у б. Ти, певне, збилася з дороги?
Ї м – і – н е – н а ї м с я. А де ж сніданок наш? Я їсти хочу.
О л е н к а. Нема. (Крізь сльози). Нема сніданку, відняли.
В с і. Хто?
О л е н к а. Ой братики! Тут злі, недобрі люди живуть.
П'ю — і — н е — н а п'ю с я (оглядає палац). Цікаво знати, хто ж вони, ті люди?
О л е н к а. Вони мені пальці виламували.
Ї м — і — н е — н а ї м с я. Що?
К р у т и в у с. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Лелеки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8943 | Анатолій Шиян | Лелеки | ЛЕЛЕКИ
Оповідання
Знадвору до хати увірвався Костик і, сяючи карими оченятами, радісно закричав:
— Мамо!.. Прилетіли... Вони вже прилетіли... Сидять зараз біля гнізда.
Мати, пов'язавшись хустиною, вийшла на ґанок. і — Повернулися!..
І очі в неї затеплились, наче зустріла дорогих гостей, що прибули з далекого краю.
— Восьмий рік тут у нас живуть. А вперше гніздо мостили, як ти, Костику, народився. Я добре ту весну запам'ятала, бо ми тоді в оцю нову хату з твоїм татом перебралися.
Бач, як вони крилонька склали. Потомилися, сердешні. Не близька у них була дорога — дальня...
Костик помітив, що птахи прислухалися до знайомого їм голосу, повернули голову з довгими дзьобами до ґанку й прокричали:
"Кюрр! Кюрр! Кюрр!"
А потім змахнули крилами й полетіли. — До річки, мабуть. Треба їм підкріпитися. Охляли, певне, в дорозі.
— А що вони їдять?
— Все їдять: рибу, жаб, жуків різних, дуже люблять І горох.
Мамо, у нас же є горох. Я їм поставлю в мисочці.
Що ж, постав, як прилетять.
Мати пішла поратись біля печі, а Костик помчав з двору на вулицю, щоб там перед усіма товаришами похвастатися новиною:
— А до нас лелеки прилетіли!
Та увагу хлопчиків привернула до себе інша подія. Кілька школярів старших класів прямували з дрібнокаліберними гвинтівками на стрільбище, а слідом за ними йшла малеча.
До неї приєднався й Костик.
Дорога звивалася понад річкою, де ростуть старі дупласті верби, а за тими вербами прослався мокрий, поруділий після зими луг з озерами, з кущами лоз та поодинокими осокорами.
Раптом біля одного з таких озер діти помітили лелек. Довгоногі, сірі, вони блукали біля берега, виловлюючи з води червоними дзьобами якусь для себе живність.
Стійте, хлопці! — сказав Грицько Бездумний, знімаючи з плеча дрібнокаліберну гвинтівку.
Не смій! — закричав Костик, розгадавши його лихий намір.— Це наші лелеки... Не смій у них стріляти!
Та Грицько тільки зневажливо посміхнувся.
— Що це — свійські гуси чи качки... Чого це вони ваші? Вони нічиї, як усяка дичина.
— Наші... наші,— уперто повторив Костик.— Вони недавно біля гнізда сиділи. Вони вже восьмий рік до нас прилітають весною. Не стріляй! Чуєш! Не стріляй!
Та хіба він у них влучить? Де ми стоїмо, а де лелеки. Туди, може, й куля не долетить.
Це коли б Грицько снайпером був... Та й то важко звідси влучити.
Я хоч і не снайпер, а влучаю добре.
Грицько Бездумний став біля верби, поклав рушницю на гілку, щоб краще прицілитись. Всі затихли.
Всі напружено стежили, і не хотілося нікому з хлопців, та й не вірив ніхто, щоб з такої відстані Грицько влучив у пташину.Дивіться також
Анатолій Шиян — Ще треті півні не співали
Анатолій Шиян — Імандра
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Прогримів, нарешті, короткий постріл... Лелеки сполошились, розправили крила, підстрибнули двічі на довгих ногах, а тоді знялися й полетіли.
— От бачиш, бачиш, промазав Грицько, а ти, Костику, даремно боявся,— загомоніли діти.
Та що трапилось? Перелітаючи через річку на той бік, один з птахів почав відставати. Не на повну силу махало в нього праве крило, з якого вже сочилася кров, стікала по пір'ю, і перші теплі краплини упали в каламутну воду.
— Навіщо ти... Навіщо лелеку зранив?
Не пам'ятаючи себе, Костик кинувся на Грицька. Але старший і сильніший Грицько тільки дурнувато всміхнувся, байдужий до підбитої ним пташини. Він легко скрутив Костикові руки й погрозливо сказав:
— Нічого з твоїм лелекою не станеться. Заживе ранка. А ти не лізь до мене, бо наб'ю тебе добре. Зрозумів? — І, одіпхіїувши Костика, хвастовито заявив: — Ага, таки влучив не гірше снайпера. А тепер усі гайда на стрільбище!
Всі діти, крім Костика, пішли слідом за ним. А Костик лишився біля верби і звідти стежив за лелеками. Перелетівши на той бік річки, вони опустилися поблизу озера, навколо якого росли густі кущі лоз та торішні сухі, поруділі бур'яни.
— Болить... Тобі дуже болить? — запитував хлопчик, наче птах міг не тільки його чути, але навіть розуміти людську мову. Костик ні на мить не зводив з нього очей.
Підбите крило все дужче одвисало й волочилося по землі. Лелека торкався до нього великим дзьобом, наче хотів затулити свіжу ранку, та не знав, як зробити. Коли б отаке трапилося тут, на цьому березі, Костик би впіймав його, взяв би на руки, приніс додому, помастив би йрдом, перев'язав бинтом, і ранка б загоїлась.
"Га-а-а!.. Га-а-а!.. Га-а-а!.." Це жалібно і благально кричав зранений лелека. І таким же криком відповідала йому вірна подруга.
Костику дуже було шкода птахів, але нічим не міг він їм' зараз допомогти. Хлопчик постояв ще трохи і, сумно похнюпившись, побрів додому.
Надвечір подув холодний північний вітер, пригнав хмари, сизі, сніжані; зашив голками крижаними калюжі, озера; укрив брижами широку, повноводу річку, і вона теж почала зашерхати.
Незабаром знялась хуртовина.
Увечері Костик лежав на ліжку, прислухався, як за вікном свистів вітер, як шурхотів по шибках сніг, і думав:
"Може, ранка зовсім невелика,— загоїться швидко, і вони обоє знову прилетять на наше подвір'я, до свого гнізда. Я поставлю їм мисочку з горохом і хліба туди накришу, і каші пшоняної дам. Вони мусять прилетіти, мусять!.."
І здавалося Костику, що він чує розпачливий і тривожний крик:
"Га-а-а!.. Га-а-а!.. Га-а-а!.."
Прокинувся хлопчик уранці і, зразу згадавши про лелек, мерщій вибіг з хати.
Білий холодний сніг лежав повсюди. Снігом було заметено і велике гніздо на старому бересті.
— Нема...— з жалем і розчаруванням вимовив хлопчик.
"Піду на луг. Може, вони там..."
Через кілька хвилин він стояв уже біля верби, дивився на річку, що тільки місцями взялася кригою, а на бистринах вирувала в ній чорна й холодна вода... Хлопчик уважно оглядав засніжений луг і лозяні кущі та бур'яни.
Але не помітив жодних ознак життя.
"Мабуть, ще вчора відлетіли туди, де снігу нема".
Костик хотів було вже піти додому, та раптом помітив, як загойдалися окремі бур'янинки і на луг вийшла леле-чиха.
— Одна... Чому одна? Невже пропав... Хлопчикові не хотілося вірити в це.
І раптом з того боку річки почувся такий же, як учора, жалібний, розпачливий крик.
Лелечиха несподівано розгорнула крила, знялася в повітря й почала ширяти над тим місцем, де залишився її друг. Вона кликала його до себе то привітним, гортанним "Кюрр!.. Кюрр!.. Кюрр!..", то знову сповненим болю, туги, відчаю й горя, пронизливим і жалібним "Га-а-а!.. Га-а-а!.. Га-а-а!.."
Та не відгукнувся на той призивний і розпачливий заклик другий голос. Тихі стояли лози, заметені снігом.
Костик проводжав поглядом лелеку, доки рухливі крила не зникли з його очей. І тоді він зрозумів, що вірного друга немає...
Не підійматися вже йому в небесний простір, не ширяти з блакиті, посилаючи з височини своє бадьоре й радісне вітання.
Навіки заклякли крила, поникла пташина голова, може, на лозяну гілочку, може, на сухе стебло бур'яну. І тільки кров, мабуть, ще горить на снігу багряними краплинами, як горять спілі суниці між зеленої трави. Та вже тій крові не оживити ні захололого серця пташиного, ні дубілих мертвих крил...
У великому розпачі повернувся Костик додому, і мама, зрозумівши одразу, де він був, спитала:
— Бачив їх?
— Бачив... Одну... Туди полетіла...—махнув рукою хлопчик в напрямі півдня, а на очах у нього, мов росинки, виступили чисті й нестримні сльози.
Обняла його мама, приголубила:
Як виростеш, ніколи, синочку, не стріляй у таких птахів. Вони — друзі наші.
Не буду... Не буду, мамочко...— вимовляв він, зворушений і схвильований. А перед очима в нього поставала ріка, засніжені лози, засніжені бур'яни...
Минуло кілька днів. Знову потепліло надворі. Знову засвітило сонце, розтанув сніг, зазеленіла перша трава...
І яка ж то була радість для Костика, коли він, вийшовши вранці з хати, побачив лелечиху, що стояла на старому бересті біля свого гнізда.
На ґанок вийшла мати, подивилась на лелечиху, і скупі сльози скотилися в неї з очей.
— За ним журиться. Пташина теж свою душу має. Болить серденько... немає лелеки... Вісім літ разом, а тепер сама...
Пташина затихла, немовби прислухалася до знайомого їй голосу, прокричала навіть, як і раніше: "Кюрр!.. Кюрр!.. Кюрр!.." Та згодом знову з старого береста полинуло болюче й печальне "Га-а-а!.. Га-а-а!.. Га-а-а!.."
Потім змахнула крилами, покружляла над рідним осиротілим гніздом, полетіла невідомо куди і вже більше не поверталася ні весною, ні влітку, ні восени.
Березень, 1955 р |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8938 | Анатолій Шиян | Любов | Січе дощ, гуде вітер.
Слабосилі коні ледве тягнуть воза по розмитій дорозі. Дрижить, хитається дерев'яний каркас халабуди, вкритий латаними мішками, старою хусткою і такою ж старою ковдрою, що крізь неї рясно просочуються краплини води, падають на дітей.
їх у халабуді двійко. Хлопчик Назар — чорноволосий, кру-толобий, смаглявий, з бистрими й веселими очима; кутаючись у благенький одяг, він допитливо озирає дорогу, по якій доводиться йому їхати вперше.
Поряд, пригорнувшись до Назара, сидить семилітня Рада. Вона молодша від свого братика на два роки. Така ж кароока, чорноброва, тільки вії в неї рясніші й довші, а погляд оченят замріяний. З-під хустки визирають дві косички, а на шиї багряніє разочок дешевого намиста.
Одягнена дівчинка в жіночу приношену ватянку з закачаними рукавами, взута у великі, не по нозі, черевики, куди напхано соломи й ганчір'я, щоб вони держались на ногах.
Спереду халабуди сидить їхня мати Оксана, тримаючи в руках змокрілі віжки. Барвиста шаль з рясною бахромою спадає на хутряний, витертий місцями комір пальта. З-під того пальта розсипалась густими оборками рясна спідниця квітчастого ситцю, прикриваючи її стрункі й сильні ноги в забризканих грязюкою черевиках.
Краплі дощу, підхоплені вітром, змочують її одяг, лице, дрібною росою сріблять густі вії і тонкі брови, що красиво вигнулись над карими очима.
Звично смикає вона віжки, стьобає зморених коней батогом, щоб не відстати од підвід, які веде, сидячи на першому возі, ватажок табору, найдосвідченіший і найстаріший циган Ярош — високий, похмурий, сивобородий, у чорному брилі, в суконному піджаці й плисових штанях, заправлених у добротні чоботи. Поруч нього така ж посивіла дружина. Обличчя в неї смагляве. Колись жваві, променисті й веселі очі сховалися зараз глибоко в орбітах, потьмяніли, пригасли, обрамились густим плетивом тонких зморщок. Та риси її постарілого обличчя свідчили, що в юності це була, мабуть, горда, недоступна для багатьох красуня.
Іноді стара циганка, згадуючи свою молодість, з жалем говорила:
— Прошуміли літа мої — незчулася й коли. Замолоду я б не поступилася нічим навіть перед Оксаною — ні голосом дзвінким, ні поставою стрункою, ані жіночою красою.
А Оксана сидить зараз на возі з своїми дітьми, і невеселі думки снуються в голові, жалять її серце, будять марні надії у змученій горем душі.
Тільки й щастя зараз у неї, що отих двоє діток, яким віддає вона всю материнську любов, ласку та ніжність.
І коли в час дозвілля голубить вона старшого, Назара, перед її очима постає його батько Якуб — сильний, мужній циган, широкобровий, з бистрими очима, в яких так і переливаються іскри, наче в глибині тих очей завжди незгасно палає жаркий вогонь.Дивіться також
Анатолій Шиян — Іван — мужицький син
Анатолій Шиян — На лузі
Анатолій Шиян — Озерянки
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Пригадується Оксані перша вірна любов з Якубом, коли вечорами ходили вони разом до річки, чи до лісу, чи у степову глибінь. Він брав її на руки, мов дитину, і ніс туди, куди вона хотіла. І любо їй було дивитися в його закохані очі, слухати його мужній голос, відчувати па губах своїх жар його поцілунків.
Не забути Оксані весілля і першого народження дитини, коли Якуб, мов божевільний, мало не задушив з радощів новонародженого Назара. І така ж була в нього друга радість, коли народила вона йому ще й дочку.
Було в обох у них щастя: справжнє, велике, хвилююче. Та, на жаль, те щастя розбила війна, розлучивши Оксану з Якубом, а дітей рідних з батьком. Пішов Якуб громити фашистів.
Пішов і не повернувся.
Можливо, саме оці невеселі думки напливали зараз, мов хмари осінні, затемнювали душу Оксані, засмучували карі очі, бо лягла в них така глибока, помітна й хвилююча журба.
— Немає в нас батька, нікому за нас дбати, але ви, мої дітки, не сумуйте. Все буде добре. Може, ще й сьогодні, а може, завтра стане табір наш біля міста. Дядько Ярош тут уже не раз бував. Він знає. "Місто,— каже,— велике, всім вам знайдеться робота: хто піде жебрачити, хто — ворожити, а хто на базарах підроблятиме... Добрі люди скрізь є, не дадуть циганам пропасти". Отож, діти мої, якось тиждень-два перебудемо, а там потепліє, а там уже й весна буде. Ви, голуб'ята мої, притуліться одне до одного, то зігрієтесь.
— А я не змерз,— говорить Назар, хоч у нього обличчя й руки аж посиніли від холоду.— Хочете, мамо, я правитиму кіньми.— І він немитими рученятами вже потягся був до віжок, та мати начебто й не чула того, що пропонував їй синок. У неї свої думи зараз і свій клопіт материнський.
— Аякже, знайдуться добрі люди, не дадуть померти з голоду моїм дітям. Адже батько на війні свою голову поклав. Вйо! Вйо! — вигукує Оксана, підстьобуючи охлялих коней.
І знову напливають спогади, сумні, похмурі, жалючі. Нікуди від них не сховатися і несила їх одігнати. Вони переслідують зараз циганку, як переслідує часом уїдливий ґедзь запряженого у віз коня. В уяві постають страшні картини недавнього минулого, і від тих спогадів обдає її холодом.
Та страшне минуле залишилося позаду. Широкий простір лежить у неї зараз перед очима. То дарма, що січе дощ і проймає тіло холодний вітер. До цього звична і сама вона, і діти. Не до зими йдеться — до весни. Сьогодні дощ, а завтра пригріє сонце, дужче зазеленіє на горбах молода трава — буде вдосталь паші коням, буде легше дітям промишляти між людьми.
Назар добре вміє танцювати з сестричкою, і все, що зберуть вони за день,— приносять матері. Оксана голубить діток, цілує їх, підхвалює:
— Молодці! Ви в мене добрі помічники. У нас немає батька. Вам самим про себе треба дбати...
Діти нетерпляче визирають з будки, бо їм хочеться, щоб швидше з'явилося на обрії те незвичайне місто, до якого вони їдуть ось уже кілька днів.
Та обрій закрито холодною пеленою. Тільки десь у другій половині дня дощ почав ущухати. Вітер шматував хмари.
З'являлися в них голубі просвіти, крізь які ненадовго визирало сонце, і його ласкаві промені цілували землю, обдаючи її життєдайним теплом.
Лише надвечір прибули цигани па околицю міста і розташувалися там біля невеликого струмка, облюбованого Ярошем.
Багряно заходило сонце, багряною —була й зоря, та увагу допитливого Назара привернуло інше, не бачене досі видовище. Вже кілька разів вибігав він на горбок, і тоді йому краще було видно аеродром, де одні літаки, збільшуючи розгін, злітали в повітря, а інші приземлялися, поволі стишуючи свій рух.
— Радо! — гукав Назар сестричку, сяючи оченятами, в яких світилися подив і захоплення.— Радо, швидше до мене! Ось зараз знову злітатиме. Поглянь, як він помчав!
Але сестричка дивилася на літаки без особливого інтересу.
— Мамо! А туди можна мені підійти? — запитував він, махаючи в напрямі аеродрому рукою, та заклопотана своїми думками мати навіть не глянула в його бік.
Назар міркував собі сам:
— Мабуть, не пустять шкого, крім льотчиків. А добре, коли б дозволили мені хоч постояти біля літака і рукою крила погладити.
— А ти б, може, хотів ще й політати? — запитала Рада.
— Авжеж, хотів би.
— То підійди до них, попросися. Може, вони тобі по зашийку дадуть.
— А от і піду! А от і попрошуся! Тільки не сьогодні, а завтра встану раненько й побіжу.
Та вранці трапилася така подія, що збудоражила всенький табір.
Стара циганка Зара — дружина Яроша, з повним відром води повертаючись від струмка, зустрілася з ватагою льотчиків, що прямували до аеродрому. Молоді лейтенанти почали жартувати:
— Ей, циганко! Може, поворожиш?
— Скажи, чи довго ще мені літати?
— Навіщо тобі думати про це? Нехай краще вгадає, чи прийде сьогодні па побачення до тебе твоя мила?
— Не прийде! — озвалися такі ж веселі, жартівливі друзі.— Не прийде, бо ти уже їй набрид. Вона з іншим льотчиком зустрічається.
— І правильно робить. Вдома у нього, певне, жінка з дитям, а він до дівчат залицяється.
— Про милу хочу дізнатися.
— І дізнаєшся,— відповіла Зара, поставивши відро з водою на зів'ялу, не оживлену ще сонцем траву.— Ти красивий, вродливий. Не шкодуй троячки для старої циганки — всю правду тобі скажу. 1 про милу твою, і про казьонний дом, і про дальню дорогу.
— Чому ж дальню?
— Скажи йому, скажи, циганко, всю правду, а ми тобі теж по троячці дамо.
— Ой мій соколе чорнявий! На віку своєму ти мало зазнав щастя... І від смерті ти відбивався, і горе ходило за тобою, як тінь, і твого, соколе, горя вистачило б на багато людей, а ти сам те все пережив. І в очах твоїх лежить журба, та скоро її не стане. Є в тебе на серці білява дівчина... Про неї думаєш.— Циганка, незважаючи на жарти, допитувалась у льотчика: — Скажи мені, соколе, як хочеш ворожити: на картах, чи на вугіллі, чи, може, руку мені свою покажеш?
— Давай руку! Давай, не соромся.
— Вона тебе швидко викриє!
Льотчики жартували. Та не жартував один лише капітан, у якого скроні сріблилися помітною сивиною. Він чомусь пильно придивлявся до циганки і, коли вона взяла руку лейтенанта в свою смугляву, зморщену, сказав:
— Зажди, Андрію! — і, відсторонивши молодого льотчика, став перед циганкою.
— Товариш начальник хоче, щоб я йому першому поворожила? Не поскупися, начальнику. Всю правду тобі скажу, що було, що є, що трапиться з тобою. Озолоти руку щедро. Нехай стара циганка згадає тебе добрим словом, бо я по твоїх очах бачу, що ти теж багато горя зазнав у війні, але горе твоє недовговічне...
— Заро! — сказав капітан тихо й схвильовано.— Заро! Ти не впізнала мене?
Циганка пильно й уважно вдивлялася в обличчя льотчика, а він стояв перед нею блідий, зворушений, нетерплячий.
— Скажи, Заро, скажи швидше... Ти зустрічала... Ти щось знаєш про неї?
Жарти одразу припинились. Зморщеною рукою циганка доторкнулася до орденів і медалей, ще раз глянула йому в обличчя, немовби хотіла остаточно переконатися, що не зраджує її зір і що перед нею справді стоїть людина, яку вона добре знала.
— Ти? Невже це ти, Якубе?
— Я, Заро, я! Ну, швидше ж кажи мені: де вона?
— Ходімо. Я проведу-тебе до неї.
Хтось з льотчиків узяв відро з водою й поніс замість циганки, а вона ледве встигала йти за капітаном.
Біля воза Оксана чистила картоплю, готуючи дітям сніданок. Вона з цікавістю, як і всі інші циганки, стежила за ватагою льотчиків, що їх вела до табору циганка.
"Може, доведеться ворожити",— подумала Оксана і, припинивши чистити картоплю, поправила квітчасту шаль.
Та ось ватага спинилась. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Мар'яна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8920 | Анатолій Шиян | Мар'яна | МАР'ЯНА
Повість
І
Буйно цвітуть рожі край вікна, гойдають їх теплі вітри, умивають чисті роси на світанку.
А біля рож аж до призьби закучерявила землю пахуча красоля й гвоздика. Стали вряд, наче сестри, кущі жоржин: багряних, рожевих, білих... Та рясніше від усіх квітів красуються рожі в пишному вбранні, красуються, веселять зір. Стежкою йде дівчина, зупиняється, милуючись тим цвітом, потім зриває квітку білу, ще й рожеву.
— Ой гляди, Мар'яно,— закричали до неї подруги,— вийде забастовщик Максим.
— Не боюсь,— усміхнулася Мар'яна, зазираючи крадькома в хату, але не побачила того, хто серцю милий. Тільки в темних шибках, наче у дзеркалі, відбилася її вишивана сорочка з разками кольорового намиста.
За хатиною, що самотньо притулилася над річкою,— город. Там цвітуть жовтоголові соняшники і, ні на мить не відриваючись від сонця, п'ють його життєдайне тепло. Одразу ж за городом починається луг, а далі, звиваючись, тече замріяна Ворскла. Яскраво у воді відбилися старі верби, кущі лози, тихі надбережні очерети.
Повз лісову хатину від річки до лісу в'ється стежка. В рясних заростях соняшників то майне біла сорочка, то з'явиться на мить барвиста хустина, і вже її нема...
Веселі дівчата, жартівливі, тільки одна серед них зажурена та засмучена. Іде, ані словом не озоветься, ані посміхнеться. Обняла її Мар'яна, глянула в очі, завіяні сумом.
— Наталко, подруженько моя, що з тобою?
— Ой Мар'яно,—зітхнула дівчина,— коли б ти знала, як тяжко мені на серці... Так тяжко, що й сказати не можу.
— За Іваном журишся?
— Журюся. Минулої неділі у лісі на гулянні був, мене бачив, а не підійшов, навіть "здрастуй" не сказав. І не знаю я, за що розсердився на мене... Ні в чому я...— Наталка одвернулась, бо на очі їй мимоволі набігли сльози.— Ні в чому не винна перед ним, хіба що пильщик, Павло Решетняк, пам'ятаєш?.. Жоржину мені хотів подарувати... я не взяла... Я нічого не думала... А Іван те все бачив... І не знаю я, чи образився, чи приревнував до того хлопця... А хіба мені хтось потрібний...
— Хочеш, Наталко, я вас помирю сьогодні. Хочеш? Мар'яна сказала це з такою впевненістю й завзяттям, що
в Наталки надією заіскрились очі, надією і радістю. Та радість
була недовгою, і згасла вона так само швидко, як гасне в небі падаюча зірка.
— Не повернеться Іван... Мабуть, він собі іншу дівчину...
— Іншу? — перепитала Мар'яна. Очі її спалахнули гнівом і образою.— А ти... бачила його з іншою?
— Не бачила... Здається мені.
— Хай тільки посміє... тебе, мою подружку, скривдити... Я сама з ним поговорю... Я запитаю... Хочеш?
— Ой, що ти, Мар'яно? Ні словечка йому про це не говори, бо він хтозна-що про мене подумає.Дивіться також
Анатолій Шиян — Тишко
Анатолій Шиян — Тиха обитель
Анатолій Шиян — Олеся
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
— Не розумію тебе, Наталко. Якщо він з іншою... Значить, зневажає тебе, а ти журишся за ним, уболіваєш... Я так гадаю, коли б мене хлопець покинув, то не діждався б він, щоб я за ним своє серце сушила...
— Тобі добре... Тебе Максим любить... А якби, не дай боже, розлюбив, що б ти тоді робила?
— Максим? Ні, Максим мене ніколи не розлюбить,— сказала впевнено Мар'яна і, подумавши трохи, додала: — А коли б таке сталося — не плакала б за ним, не журилась. Я собі ціну знаю! — і вона повела чорною бровою, засміялась.— Такому не бувати, щоб розлюбив мене Максим!
— Гарна ти, Мар'яно, вдачі веселої. Таких дівчат хлопці люблять, і в житті їм щастить.
— А чом би ж мені не щастило? Я не журюсь і не сумую. Нехай сумують та журяться наші вороги! А ми, Наталко, як у тій пісні співається: "І жить будем, і гулять будем!.." Ось вийдемо на поляну, зустрінешся ти з Іваном, і я вас помирю.
— Ні, я таки до лісу не піду,— заявила Наталка і, взявши Мар'яну за руку, одвела її набік, благально глянула в очі.— От що, Мар'яно... прошу тебе як подругу... Коли зустрінеш Івана, скажи... Хай прийде увечері... Я його ждатиму... Він знає де...
— А чому ж увечері? Ходімо з нами... Я знаю, сьогодні неділя, то він там буде і тебе шукатиме... Ходім! Разом погуляємо, разом поспіваємо пісень...
— Ні, не вмовляй... Не можу я... Не піду...— і Наталка із сльозами на очах побігла в кущі ліщини. Кликала її Мар'яна, кликали її подруги, та Наталка до них не повернулась.
— Я вже її вдачу знаю,— сказала Мар'яна.— Ото сидітиме вдома, журитиметься, а він там собі на поляні... Ну, зажди, Іване, побачу тебе з іншою,— добра не жди. За нашу подружку ми тобі дамо перцю!
— Та хіба він нас послухає?
— З крутим характером парубок.
— Такого не приборкаєш.
— Приборкаю! Образити дівчину ні за що ні про що та й покинути. Де це видано? — обурювалась більше за всіх Мар'яна, ідучи звивистою стежкою.
На високих горбах шуміли під вітром віковічні дуби, липи, клени, ясенки. Та є в тому лісі пагорб, а на ньому найбільша й найкрасивіша поляна, вся в квітах.
Буднього дня на ній майже нікого не побачиш. Хіба що зранку пройдуть з кошиками в руках молоді черниці по гриби або десь в обідню пору з густих кущів підліска, наче з моря зеленавого, випливуть ситі монастирські корови, простуючи до лісового озера на водопій.
Іноді тут можна зустріти жінок з підлітками, що, зігнувшись, несуть на своїх натруджених плечах важкі в'язки зібраного в лісі сушняку.
Та хіба ще, не поспішаючи, пройде часом через поляну лісник із своєю мідною трубкою, яка нагадує місяць-молодик, і знову потім годинами нікого не побачиш.
Зате в неділю цієї поляни не впізнати. Тут стає людно й гомінливо, бо з усіх кіпців слободи сюди збирається па гуляння молодь.
Стань та подивися! Скільки тут розцвітає посмішок на смуглявих від сонця та вітру обличчях. Як хвилюються юні серця, як спалахують щоки, коли той, що наймиліший у світі, гляне просто в очі або кине квітку, знаючи, що її впіймають спритні руки, або слово привітне скаже, і воно, мов вогонь, обпалить дівчину...
А коли над лісом спадатимуть вечірні сутінки і у високому небі засяють перші зірки, оця шумлива поляна спорожніє, але не спорожніє ліс. Поглянь тоді навколо. Ось під віковим дубом чується притишена розмова. Двоє їх, мов голубів пара, бідно одягнених, та багатих душею, ясними очима дивляться й не надивляться одне на одного, не намилуються одне одним, промовляючи ласкаві й ніжні слова, скріплюючи свої признання взаємними поцілунками...
І такий же притишений говірок чується в кущах ліщини...
Чується, обривається на півслові й поновлюється потім знову.
— Любиш? — запитує він.— Любиш мене? — і у відповідь чується радісне хвилююче зітхання:
— Навіщо ж питатися? Хіба не бачиш?.. І затихають обоє...
А вже з-за лісу підводиться місяць, заливає сяйвом гущавину, однобоко освітлює стовбури дерев і мережаною оздобою тіней квітчає спорожнілу поляну, вкриває світлими візерунками кору могутнього дуба, горить ясним променем на пелюстках вцілілої під дубом ромашки, що на її вроду задивився синій дзвіночок, ще не розтоптаний, як і ромашка, парубоцькими чобітьми, не зірваний чиєюсь безжальною рукою...
Підводиться місяць все вище.
Часом прокотиться верхів'ями мрійливий шум... Прокотиться й стихне...
І знову тільки парубок разом з повновидим місяцем зазирають в очі дівочі, милуючись юною красою.
— Може, додому...— нагадає дівчина для годиться, бо їй самій не хочеться звідси йти, так гарно зараз у лісі і так приємно в обіймах милого...
Тільки перед світанком не чути вже ні зітхань, ні притишених розмов закоханих, ні скрадливих поцілунків. Блідне місяць, схиляється на захід. Довшими і тьмянішими видаються тіні. Все замовкає навколо: мовчить у дрімоті ліс, сплять пташки, спить і вітер, склавши в рясному гіллі дерев свої втомлені за день крила.
Тиша і спокій.
Нечутно підіймається прим'ята трава, вкриваючись передсвітанковим туманом. В'януть букети й окремі квітки, зірвані ще вдень і покинуті в час прощання. Багряніють на зеленій траві пелюстки, обірваної кимсь жоржини, багряніють, мов гаряча кров, і в'януть назавжди, змочені холодною, але не цілющою росою...
...Та зараз надворі день: сонячний, теплий, літній. В густих хащах народжується й лине пісня. І хоч співаків поки що не видно, але чути, як виростають, наближаються голоси. І ось із кущів ліщини на стежку виходять двоє парубків. Один високий, з русявим чубом, що безладними хвильками спадає на крутий смаглявий лоб. Очі в нього, як лісові дзвіночки,— сині, сині, а в очах тих зараз бушує гнів.
— Що ти мене, Миколо, вмовляєш? "Не винна... Сам він їй квітку... Сам до неї залицявся..." А я не хочу! Не хочу її після того знати! Спротивилась мені...
— Брешеш, Іване,— одверто сказав йому друг.— Брешеш! Бо я по твоїх очах бачу — любиш ти Наталку... ревнуєш... А чому? Ну, пожартував Павло Решетняк...
— Я йому за ці жарти... в'язи зверну!.. Ти краще не вмовляй... Чуєш?— хитнувшись, Іван схопив свого товариша за груди.— Не вмовляй! Не сердь мене, бо я і так дуже сердитий.
— Що ти, збожеволів? На своїх кидаєшся... Я тобі казав і кажу: Наталка — гарна дівчина, і даремно ти її ображаєш... Я ж бачу... Послухай. Було це в ту неділю. Я тобі не говорив, то слухай. На поляну я йшов, коли, дивлюсь, біжить...
— Хто біжить? — нетерпляче спитав Іван.
— Та Наталка ж. В очах повно сліз. Зупинив я її, питаюся: "Хто зобидив?" Мовчить. Ні слова не сказала. Вже від дівчат дізнався — ти її до сліз довів.
— Як то я? Я зовсім не доводив... Я просто дивитися на неї...
— Слухай моєї поради. Якщо сьогодні вона вийде на гуляння,— помирись. Подумати тільки: любить його дівчина, мов сонце, а він ходить, наче та хмара.
— Любить... Коли б любила,— інших би не помічала... А то, бач, квітку їй підносить... Вона вже й рада... Вона вже й посміхається до нього... Я бачив... Сам це все бачив. Ти ось що... Коли зустрінеш його на поляні, скажи — хай краще мені на очі сьогодні не потрапляє. Злий я дуже! — і пальці Іванові, загрубілі від роботи, стислися в кулак.— І про Наталку теж мені не згадуй. Сам знаю, що робити... Ну, замри!..
— Хіба з тобою можна поговорити? Всі вже знаємо, як горілки вип'єш — скаженим стаєш. Навіть я тебе починаю боятися.
Таке одверте признання вплинуло на молодого коваля. Посміхнувся він, обійняв дружка за плечі, лагідно сказав:
— А ти не бійся. Ти мій друг... Це я сьогодні тільки так перебрав... з горя... А я тебе й пальцем не зачеплю... Розумієш?
— Пальцем... А хто зараз мало сорочку не подер па грудях? Теж мені друг... |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | На лузі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8937 | Анатолій Шиян | На лузі | Поблякли, але ще не зовсім згасли фарби вечірньої зорі. Блідий одсвіт їх падав на тиху воду неширокої, дуже покрученої річки, що відбила в собі кущі ліз і ситі трави, в яких рясніло рожеве цвітіння гірчака й голубіло мереживо ніжних незабудок.
По той бік річки прослався луг з копицями клеверного сіна, за лугом, густо вкриваючи невеликі горби, темпів ліс, а далі вздовж обох берегів буйно зеленіли городи.
Вечоріло швидко. Одна за одною засвічувались променисті зірки, зазирали в тиху воду ірпінську, немов у дзеркало.
Я сидів на березі ріки, милуючись красою теплого літнього вечора.
— А що, піймали сьогодні хоч окунця? — почув я несподівано голос і обернувся. Передо мною стояв високий, трохи сутулуватий чоловік з ціпком у руках, у піджаці наопашки, босий.
— А-а, це ви? — спитав я, не знаючи ні його ім'я, ні прізвища. Знав тільки, що він ночами вартує колгоспний луг, і я з ним уже якось зустрічався тут, на лузі.
Він запросто сів поруч мене, взяв до рук спінінг і почав його уважно розглядати.
— І отож на таку штуку риба чіпляється.— 3 цікавістю обмацав блесну з трійчастим гачком і ще раз спитав.— Спіймали щось?
— Одна лежить у сумці.
Він витягнув загорнуту в траву щуку і, виважуючи її в руці, сказав:
— Нічогенька... З кілограм, мабуть, буде. А де її зачепили?
— Біля мосту, на глибині.
— Там є... Там соми навіть водяться,— промовив він, поклавши щуку просто на сумку.— Бачив я у неділю, як один дачник теж отакою вудкою тут шмагав, шмагав,— ну, нічого не спіймав, а у вас, бач, вчепилася. Воно для відпочинку чи для розваги штука підходяща. І ти скажи, отаке придумають — на залізячку рибу ловити. Кому як щастить у рибальстві.
І, помовчавши, зиркнув на мене.— Закурити б оце... Почастував його цигаркою. Коли він прикурював, я встиг помітити його худорляве обличчя, неголену й колючу, білу, мов
іній, бороду. Брови у нього ще чорні, кущуваті та рясні. З скроні на ліву щоку спадав помітний шрам.
— З фронту пам'ятка?
— Звідти. Маю три раненія і контузію.
Він затягнувся димом, але не став розповідати, де саме та при яких обставинах був поранений. Додав іще тільки з відчуттям неприхованого жалю:
— Рани зарубцювалися, а ось контузія мучить мене й досі. Часто голова болить. До роботи вже іншої не здатний. Доручили мені колгоспники сторожувати ось на цьому лузі. Колись це все було заболочене. Дика трава росла, її неохоче їла худоба. А зараз, бачите, які стоять копиці найкращого сіна — клеверу.
Та хіба тільки сіно має колгосп? Тут і буряки кормові, і картопля, і капуста, і огірки, і морква — все добре росте і добре родить на цій землі.
Ото коли треба полити городину, ставлять біля греблі щити, підіймають воду на півтора, а то й два метри, і вона тоді заповнює канави, вщерть напуває землю.Дивіться також
Анатолій Шиян — Івасик-Телесик
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Анатолій Шиян — Озерянки
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Добру справу зроблено, дуже добру...— і він, затягнувшись цигарковим димом, чомусь замовк.
Я поцікавивсь, яка в нього сім'я, чи є дружина, діти.
— Та є дружина,— відказав він з ноткою не зрозумілого мені жалю й одвернувся,—Дружина є, але толку з неї нема. Троє дівчаток у нас. Старша — восьмикласниця, меншенькі теж до школи ходять. Маю в господарстві корову, щороку кабана вигодовуємо. Є хліб, є й до хліба.
— А дружина, певне, хвора?
— Еге ж, занедужала, та не на ту хворобу,— промовив сторож, сплюнув на траву, кинув недопалок у річку — він зашипів і, знявши ледь помітний димок, одразу згас, поплив за водою.— Явам скажу,— і в голосі мого співрозмовника, і в рухах, різких, нервових, відчувалося стримуване хвилювання, неспокій.— Я всю війну чесно пройшов мінометником. Звання мені присвоєно старшого сержанта. Маю ордени, медалі маю, різні грамоти за всякі міста, що ми їх брали з боями, громлячи фашистів. Все це в мене є, а от життя нема... Такого життя, про яке мріяв ще на війні. Думалось: "Годі мені по родичах та по чужих хатах тинятися з родиною. Свій куток матиму, якщо живим лишуся". Жалування зберігав. Зайвої чарки ніде не випив. Повернувся додому, хату поставив, садочок молодий розвів. Ростуть у моєму саду мічурінські яблуні, груші, вишні. Тільки б жити... А кому тепер ця хата потрібна, і цей садок, і все хазяйство... Ет, що там говорити!..— махнув він рукою, підвівся з трави і, не попрощавшись, пішов берегом річки. Невдовзі його високу постать заступили густі кущі ліз.
Я відчував, що в родині у нього не все гаразд, але розпитувати про інтимні справи було незручно, і я чекав, що, можливо, колись принагідно він розповість про все сам.
Така нагода трапилась тільки восени. Світив місяць. Темнів на пагорбах пожовклий ліс, а над лугом довгими сивими смугами повис холодний туман.
Зустрілися ми з ним у неділю біля невеликої кладки.
— Щось піймали? — запитав він, позираючи на мою порожню сумку. Мені таки не повезло, хоч на заході сонця вчепилася, було, щука, але зірвалася під самим берегом, і я повертався з рибальства ні з чим.
— Воно як коли,— співчував сторож.— Учора біля мосту один рибалка витягнув отакенну... кілограмів, мабуть, на чотири — не менше. Ото, скажу вам, буде добра юшка в чоловіка... Закурити б оце...
Ми сіли біля кладки. Сторож поклав поряд себе косу.
— Туман лягає,— промовив він, дивлячись на луг, і затягнувся димом, випускаючи його через ніс і рот. Я відчув — йому хотілося в цю хвилину з кимсь поговорити.
— ...Ви знаєте, луг оцей хоч і не дуже великий, а я торік на ньому добре блудив. Правда, пізня осінь була, і такий обліг туман, що навіть стежки пе видно. Чую тільки, як на горбах шумить опадаюче листя... Іду ото я, йду, дивлюсь — ліс перед очима. Поверну назад, ходжу, ходжу—і знову до лісу потрапляю. Мабуть, годин зо дві блукав, доки на потрібну доріжку втрапив... Так у вас, значить, зірвалася щука? — перевів раптом розмову на інше, і в тоні голосу я відчув, що він мені не вірить.— Хоч добра вчепилася? Більше від тієї, що я влітку у вас бачив? — І, не чекаючи моєї відповіді, заглиблений у якісь свої думи, додав: — А я оце вартую та літечко згадую. Влітку тут благодать, а восени, отак десь перед світанком, вірите, туман аж до кісток проймає.
— То ви тоді косу в руки і грієтесь!
— Бува, що й косою гріюся. Понад берегом он які бур'яни стоять...
Місяць світив йому просто в обличчя. Сторож іще дужче схуд, помітніше сріблилася сивина в бороді та на скронях. Тільки брови, густі й чорні, лишалися такими ж кущуватими, спадали на очі, але не могли приховати смутку й глибокого страждання, що світилося в тих очах навіть тоді, коли він посміхався.
— Як сім'я, дружина, діти? — спитав я і цим запитанням немовби торкнувся роз'ятреної рани.
Сторож болісно всміхнувся:
— Пам'ятаєте, влітку у нас з вами була розмова про дружину? Нічого я вам тоді не сказав, а зараз скажу... Зараз мені байдуже...
Він докурив цигарку і не кинув недопалок на воду, як минулого разу, придушив пальцями в холодній траві, що її вже починав сріблити туман.
— Позавчора це трапилось. Прийшов я сюди звечора, на серці чогось неспокійно, важко, наче каміння в грудях накладено. Ходжу лугом. Уже північ. Місяць світить... Туман стоїть над лугом і над річкою, а я не розумію, що зі мною діється. Наче хтось мені нашіптує: "Іди додому, йди..." І, знаєте, пішов. Вуличка у нас тиха. І в хатах тихо. Люди вже сплять. Жоден собака ніде навіть не гавкнув. Заходжу на своє подвір'я... Дивлюсь, а вони на лавочці, де жоржини... рядком сидять... обоє... Залізничник-ухажор і вона... Йду до них, коли бачу, він підводиться і простує городом до річки: втікає від мене... Ну, я не став за ним гнатися. А дружина мовчить...
Я і раніше здогадувавсь, але не заставав. Сів я на лавочці, а вона, жінка моя, стоїть передо мною бліда, налякана — аж мені жалко її стало. Не кричав я на неї і гримати — не гримав... Тільки поговорив... Жити зі мною не хоче. "Ти,— каже,— калічений, хворієш часто, а я ще не стара... розлюбила тебе, полюбила іншого. Жити з тобою не можу. Продавай хату, будемо ділитися".
Нагадав тут я про наших діток і про мого друга-фронтовика. Він ще дужче калічений, а живе з дружиною душа в душу. Як вона жаліє його, доглядає, турбується про нього...
Розказую оце їй, вона слухає, а тоді й каже: "Не знаю... Нічого не тямлю... Як воно сталось, без нього світ мені не милий. Треба нам щось робити... Він з тобою хоче сам говорити". От, брат, які діла. І нічого тут я вдіяти не можу. Не любить... Калічений... То правда: три ранєиія в мене і контузія...
Він знову болісно всміхнувся:
— Отак і живу... для дітей. Більше ні для кого. їх треба на ноги поставити. Люди радять,— говорив він якимсь глухим, схвильованим голосом: — ти б її, отаку потаскуху, вигнав з хати. Збоку воно легше радити, як робити та що робити, а коли до самого тебе в родину отаке нещастя потрапить, то не знаєш, з якого кінця й починати... Легко сказати: "Прожени..." Куди її проженеш від власних дітей? Та ще я живу надією... Може, схаменеться... Може, отямиться згодом, бо не себе — дітей жалко. Діти у нас хороші...— і, помовчавши трохи, додав: — А любов... Любов вона часом паморочить людину, мов чад. Та ще хочу зустрітися з її ухажором. Якщо вона зараз ходить немов засліплена, то, може, він... Заради дітей... відступиться... Перестане баламутити... Ну, а коли й він її любить дуже, тоді що ж?.. Тоді, мабуть, доведеться мені з жінкою розпрощатися. Нічого не вдієш... Хай іде пошукає собі іншого щастя, а я вже з дітьми лишуся, для них житиму. Отакі в мене сімейні діла, бодай нікому цього лиха не зазнати.
По той бік річки у тумані замаячила людина. Може, хтось повертався з лісу додому, чи, може, то вибирав собі місце одинокий мисливець, щоб, переночувавши, пройтися на вранішній зорі берегом і підняти з тихої заводі необачну дику качку.
А може, то прийшов залізничник, і блукає, і шукає сторожа для невеселої розмови.
Ні слова більше не сказавши, сторож підвівся на ноги, взяв на плече свою косу і, не попрощавшись, як і раніше, неквапливою ходою пішов через кладку.
Світив місяць. Все густіше вкривалася росою трава. Довгими білими косами слався над лугом туман.
Березень, 1955 |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | На острові Бірючому | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8928 | Анатолій Шиян | На острові Бірючому | Ні дороги, ні стежок. Цілина.
Густі трави, колючий осот вкрили гарячу піскувату землю.
З Азовського моря налітає вітер "гострий", і шамотить, і шепоче про щось здичавілий степ. Несподівано підійметься над ним орел, розправить могутні крила, і пропливе по землі його швидка тінь, то затріщить своїм дзьобом лелека і, витягнувши довгу шию, стежить за людиною, що порушила пташиний спокій.
Людина йде навпростець через трави, озера, в яких повиси-хала вода.
Від солом'яного бриля на обличчя і на білу сорочку падає тінь. Хромові чоботи подряпано колючками.
Втомився. Та вже, як оазис, виринає серед степу садок із хатою. Він манить до себе, обіцяючи прохолоду й відпочинок.
Дивними видалися юнакові серед цього степу жовті шапки соняшників, вишні, сливи, груші, що, наче десь на Полтавщині, розрослися перед вікнами хати. Ніхто не вийшов йому назустріч. За садком шуміли вітами білокорі тополі, молоденькі осичини. Двері в хаті були відчинені. Сидів на призьбі кіт. На подвір'ї лежала пара волів, сивих, круторогих, а на тину вітер злегка ворушив рибальські сіті.
— Є хто в хаті? — запитав юнак. Ніхто не обізвався. Заглянув у садок — і там нікого.
Сопіли, ремиґаючи, воли; мурчав ситий кіт, жмурив проти сонця зелені очі.
"Почекаю. Мусить же хтось прийти".
За невисоким горбом шуміло море. Причалив до берега рибальський баркас, виплигнув з нього рябенький собака. Молода дівчина, легко взявши на плечі коша з рибою, пішла в напрямі садиби. Вона не бачила, як стежив за нею юнак.
З диким гарчанням кинувся собака вперед, і спинилась дівчина, розглядаючи сторонню людину.
— Пальма! — почувся дзвінкий голос.— Назад!
Та де там її спинити. Наїжачена, люта, вона прибігла на подвір'я, де стояв утомлений переходом юнак.
— Ну чого ти гавкаєш? Ой, як страшно! Ой, яка злюща! — Простягнув руку, щоб погладити Пальму, та вона відскочила геть і ще з лютішим гарчанням кинулась знову на чужого.
— Перестань, Пальмо! — крикнула дівчина, поставивши біля хлівця кіш із свіжими бичками.— Ви до батька? — спитала вона, дивлячись юнакові в очі.
— Якщо ваш батько вартовий заповідника Іван Павлович Ганджа, то я до нього.
— Це мій батько і є. А ви хто такий будете?
— Я? — перепитав і чомусь зніяковів перед цією дівчиною. Тепер для нього ясно, чому Микола, шкіпер з рибальського судна, передав їй привіт.— Я орнітолог... Столяренко. Я тут пробуду два місяці.— І, помітивши, що дівчина його не зрозуміла, пояснив: — Житиму у вас, вивчатиму птахів, що населяють цен острів. Це ж ви, мабуть, будете Оксана?
— Оксана.
Дівчина здивовано метнула очима на орнітолога.
— А ви звідки знаєте моє ім'я?Дивіться також
Анатолій Шиян — Тишко
Анатолій Шиян — Ще треті півні не співали
Анатолій Шиян — Біля великої води
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
— Бачите, я прибув сюди на рибальському судні "Комсомолець".
Під бронзовою шкірою Оксани так і зайнялася кров.
— Шкіпер цього судна, Микола Ремез, просив мене передати вам привіт...
Нічого не відповіла, але ще дужче почервоніла.
— Я зараз маму гукну...— і попа швидко загубилася в садку.
"Недаром її любить шкіпер",— подумав юнак. Із-за густого вишняка через хвилину з'явилася Оксана, а за нею, придивляючись до гостя, йшла молода ще па вигляд, у вишиваній сорочці та рясній спідниці, смаглява, мов циганка, мати.
— До Івана? Нема його, у степ поїхав, скоро повернеться... Ану, Оксано, злий мені на руки...
Оксана взяла мідну кварту, зроблену з гільзи снаряда, зачерпнула води з відра, щедро стала поливати, а мати, дивлячись в очі юнакові, спитала:
— А сам же ти звідкіля?
— З Полтавщини... Є таке село Хомутець...
— З моїх країв... голубчику мій... Та дай я хоч гляну на тебе...— І вона здушила його в своїх обіймах, поцілувала в щоку.— Та я вже п'ятнадцять літ не була в своєму селі... Та я кожній людині тут рада, а то ж таки земляка зустріти. З Хомутця... А я з Довгалівки. Це ж вони поруч... села наші.
— Знаю Довгалівку. Бував не раз там у колбуді...
— У колбуді?.. Не було при мені. Та яка ж це мені радість! Розкажи, голубчику, як же там мої земляки живуть.
— Хай, мамо, він помиється, відпочине з дороги,— нагадала дочка.
— Правда.— І мати метнулася до хати, витягла з скрині полтавський вишиваний рушник, подала гостеві.— Мій кіт з самого рання вмивався. Думала: "Хто б це до нас?.. Може, Ми-колай?.." А воно, бач, гість з рідного краю... Усе збираюся туди поїхати, та ніяк не виберусь... То се, то те... Там у мене сестра в колгоспі і брат. Не бачилася з ними вже п'ятнадцять літ. Виїжджала з села — хлопчиком залишила, а тепер, пишуть мені, вже він жонатий, дітей має... Бач, заговорилася. Ану, Оксано, принеси яєць та сала шматок.
Оксана побігла до хати, а Ганджиха очей не зводила з гостя.
— Ой, спасибі ж тобі, що завітав сюди та серце моє звеселив. Чи довго ж ти у нас гостюватимеш?
— Два місяці.
— Мало,— сказала Ганджиха.— Я люблю людей, але рідко вони в нас бувають. Осінь, нікого нема, степ та море. Оце ж бачиш, яку дочку маю. Видам її заміж за Миколая. Хлопець тут хороший є, шкіпером робить. Відгуляємо весілля, та й поїду подивлюся, як мої земляки живуть. Скучила я за рідним краєм...
Із-за тополь з'явився Іван Ганджа.
— Ану, швидше йди... Оце ж він і є, мій чоловік,— засміялася дружина, блиснувши рівним рядом міцних і білих зубів.— Іде, плечем веде, наче жито сіє. Гість у нас дорогий, земляк з Полтавщини... А от як звати, не знаю.
— Мартином.
Іван Ганджа мовчки простягнув гостеві руку.
— Бачив оленів. Учора трьох, а сьогодні двох, молоденьких,— значить, буде їх на острові п'ять штук.— І він сів на призьбу.— Духота. Два місяці дощів нема. Прямо горить земля.— Він не спитав, чого приїхав Столяренко і хто він такий.— Лисиця докучає, а стріляти не можна — заповідник.— І замовк.
— Зайців теж багато,— озвалася Ганджиха,— шкоду мені роблять. Найкращі кавуни пообгризали. Ти, Іване, піди вибери па баштані спіленький. Хай попробує Мартин наших кавунів.
— Вибрати можна,— і він рушив до баштана.
— Небалакучий у мене чоловік, та я вже звикла. Він або в степу, або баркас візьме та попливе в море, а ти його виглядаєш, отакого старого, та серцем вболіваєш.— І Ганджиха, хитрувато примруживши очі, витерла повні й красиві губи фартушком.
Через кілька хвилин вона поставила на стіл гарячу яєчню... Знайшлася й горілка, настояна на пахучих степових травах.
— Це Миколай приніс, та, бач, коли допивати її довелося.
— Хто б не приніс, а годі їй стояти,— сказав Ганджа, провівши рукою по густих вусах.— Ну, будьмо живі!
Розповідав Мартин про колгоспне село. Дивувалась Ганджиха, перепитувала і про се, і про те, а Ганджа сидів край столу, курив люльку, мовчки слухав розповідь. Потім, глянувши крізь шибку на сонце, що схилялось до моря, підвівся.
— Куди це ти, Іване?
— Скоро повернусь.
— Може, Мартин хоче відпочити,— нагадала дочка.
— Живуть люди... Як у сні це все...— промовила зворушена Ганджиха і вийшла до світлиці постелити гостеві ліжко. РІакла-ла гору подушок мало не до стелі.— Іди відпочивай.
— Дякую, але зараз я спати не буду. Хочеться мені на море подивитись, коли сонце сідатиме...
— А чого ж, подивись. Море близько. Як за бугор оцей вийдеш, так і море буде.
З череп'яної миски Оксана взяла найкраще гроно винограду.
— Візьміть, Мартине.
— Не відмовляюсь. Виноград люблю,— і, взявши фіалкове гроно, переступив через хатній поріг. Уже не гавкала на нього Пальма, коли виходив він з двору.
Жодної хмаринки в небі. Палав захід. Поволі опускалося сонце.
У селі не раз бачив Мартин, як за горою сідало воно, отаке ж червоне, як і зараз, і його одсвіт відбивався в тихій Хо-рол-річці. Але вперше він спостерігав оце захід над морем. Он скільки води! А які хвилі, які гребені па них... Красиве море! Таке красиве, що не можна очей відірвати.
Сонце немовби потонуло у воді... Ставало шумливішим море, засвічувались у ньому далекі вогники рибальських суден та баркасів.
Мартин дивився в ту далечінь, а з голови чомусь не виходила Оксана.
— А що, подобається вам наше море? — почув вій несподівано її голос. Обернувся.
У відсвітах вечірнього неба Оксана була ще прекрасніша, ніж удень. Морський вітер перебирав складки ситцевого плаття, що облягало красиві форми молодого пружного тіла.
Приклавши смугляву руку до лоба, хоч сонця вже й не було, дівчина дивилась на обрій, де розсипано густі й миготливі вогники.
"Там десь плаває Миколай..."
І вона сіла поруч Мартина. — — Гарно тут, біля моря,— сказав він замріяно, і підвелися густі вії, глянули на нього темні очі.
— Мати за селом скучає, а я не знаю села... Я виросла тут. Я дуже люблю цей острів і море.
Знову подивилась туди, де майоріли вогники рибальських суден та баркасів. Злегка ворушив вітер її косами, овівав смугляве обличчя.
Поруч лежала білолоба Пальма.
— Добра собачка у вас,— зауважив Мартин.
— Я від смерті її врятувала. Ішов якийсь чоловік з Кири-лівки до моря. А в нас тут лисиці водяться. Помчала Пальма за однією, а там їх виявилось кілька штук, накинулись на неї лисиці, покусали. А я з моря саме йшла. Чую, скавучить щось жалібно в кущах. Підбігла туди, дивлюсь, дядько стоїть над собакою. "Що з нею?" — питаюся. "Лисиці,— каже,— порвали... Пропала моя Пальма. Здохне тут". Та й пішов собі, а я забрала собаку до себе, рани загоїла, і тепер Пальма — мій нерозлучний друг. Куди б я не йшла, і вона зі мною... Навіть на баркасі плаваємо вдвох.
Затихла дівчина, знову подивилась на вогні, на Мартина, посміхнулась чомусь, одвела очі.
Шуміло море. Темнішала вода. На піщаній косі, що кинджалом врізалась у море, стояв маяк. Засвітився в ньому вогонь, засвітилось над островом небо, рясно всіяне зорями.
— Окса-а-ано!—долетів аж сюди звучний і сильний голос Ганджихи.
— Мати мене кличе.
І обоє вони пішли додому, а слідом за ними бігла рябенька, білолоба Пальма, нюхала Мартинові чоботи, лащилась до нього, махаючи пухнастим хвостом.
Страшний для чайок вітер трамонтан. Другий день він дме з півночі. І зеленкувате море геть-чисто вкрилося білою піною.
Біля хати на дерев'яному столику Оксана старанно прасує білу сорочку. Батько десь у степу, мати на баштані. У хаті й на подвір'ї нікого немає, тільки Пальма лежить у холодку і, виставивши малинового язика, важко дихає.
— Жарко?—запитує в неї Оксана.— А ти побіжи до моря, скупайся. Не хочеш сама? Ну то почекай, підемо вдвох. Ось я сорочку допрасую.
Оксана ставить утюг, бере Мартинову косоворотку, посміхається.
— Це ж його... |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Озерянки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8927 | Анатолій Шиян | Озерянки | Десь на клуні крикнув пугач і загих. Налетів легенький вітер. Залопотіла листям сусідська тополя, і довго не вгавав її журливий шепіт. На липових дошках, укрита дрантям, лежала Одарка. Суха, зморщена рука її потяглась до залізного кухля з водою. Крізь дощані стінки хлівця пробивався місячний промінь і застигав світляною смугою на дровітні, густо посіченій сокирою. Така ж світляна смуга лягла на стару, зношену й десятки разів латану свитину, що нею, замість ковдри, Одарка вкрила своє тіло. У цій смузі з'явився павук, швидко перебігаючи складки. Павуків багато в цьому хлівці, і вдень, коли світить сонце, Одарка помічає по всіх кутках густі плетива з мухами.
На заржавілий дах впало яблуко, підточене червою, покотилося по схилу й гупнуло в траву.
Одарка виходить на подвір'я. Вона хитається, немов п'яна, і тремтливою рукою шукає, на що б спертися.
На подвір'ї стоїть хата з чорними вікнами, на землі чітко відбивається тінь присадкуватого верха. За хатою видно річку. Тихо пропливає вода. Немовби навмисно через усю широчінь ріки протягнув хтось сувій льняного полотна. За річкою видніє-ться церковка, обсаджена деревами. Виблискує на ній краєчок позолоченого хреста. Жінка дивиться на ту церковку і на той хрест, потім стає на коліна й починає молитись...
Тихий шепіт летить по двору, але її молитви не слухає ніхто. Суха, згорблена Одарка довго не може відірвати свого лоба від землі. І коли підводить голову, в очах її повно сліз.
— І прости мені всякі согрішенія, вольні й невольні... Хтось скрипнув сінешніми дверима. З хати вийшов син.
— Молитесь, мамо?
— Молюсь. Та бог все не дає мені смерті. Мабуть, прогнівила чим. А ти чого ж не спиш?
— Думки всякі,— сказав якось глухо син, помовчав трохи, потім додав: — Хоче Лук'ян судитися.
— Лук'ян? За що судитися?
— Та позичав хліб, гроші, картоплю, а віддати не можу... Ну, він і хоче в суд, щоб забрати хату, подвір'я оце... Садок думає тут розводити.
Стара жінка мовчки подивилась на рясне гілля Лук'янових яблунь, що понависали над невисоким парканчиком. Яблуні стояли непорушно. Злегка тільки шуміла під горою висока тополя.
— І одсудить! У нього старшина і мировий суддя в гостях бувають. Одсудить! Спати не можу. Четверо дітей... куди з ними дінуся? Уже й так думав, думав,— і нічого придумати не можу.
— А він хай почекає.
— Що ж чекати? Багато завинив йому, а заробити ніде. Син кинув недокурок, босою п'ятою старанно розтер жарин*
ки, сказав, глянувши в небо:
— Ніч яка місячна, тиха... Піду пройдуся трохи до річки.
Мати хотіла йому щось сказати, але він пішов, високий, широкоплечий син, що свою молодість провів наймитом у багатих людей, що свої сили поклав на Лук'янових землях. Нещасливий, безталанний син. Він горбом своїм заробив конячину, пробував стати хазяїном — і не вийшло нічого. Землі мало. Працював як віл, а врожай збирав мізерний. Та й конячка швидко здохла, і знов пішов наймитувати до багатіїв. І куди йому тепер дітися з дітьми й жінкою? А тут іще вона, стара мати. Робити вже нічого не здужає, а їсти дай. І хоч про це їй ніхто не говорив, Одарка знала, що вона зайва в сім'ї, що їй пора вмирати.Дивіться також
Анатолій Шиян — Де тирса шуміла
Анатолій Шиян — Партизанський край
Анатолій Шиян — Ще треті півні не співали
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Син вийшов з двору. Промайнула його полотняна сорочка в провулочку, зникла. Знову стара жінка дивиться на білу церковку.
— Господи, пошли мені смерть. Затремтіла на худих плечах полотняна сорочка.
— Одарко, чуєш, Одарко! — гукнув її сусід Лук'ян, стоячи біля парканчика. Рясна борода спадала йому на волосаті груди. Він їх чухав рукою, позіхав, оглядаючи яблуню.— Біда мені з вами. Здається, на цій гілці яблук було більше.
Одарка підвела голову.
— Лук'яне Івановичу, ми твоїх яблук пе беремо. Дарма таке говориш.
— Може, ви й не берете, а діти... Подай мені, Одарко, яблучко, он, бачиш,— у траві. Воно хоч і червиве, а на сушку згодиться.
Одарка підняла кілька яблук.
— А он іще одно, біля ноги. От, не бачить! Біля правої, під бур'яниною. Кидай мені в картуз.— Знову позіхнув Лук'ян, перехрестив собі рота: — Вчулося мені, наче яблуню хтось тіпає. Обійшов сад — нікого немає. Піду спати. Воно, мабуть, скоро вже й світатиме. Ніч тепер коротка,— і він ступив крок від паркана.
— Лук'яне, попросити тебе хочу.
— За сина, може? Нічого не вийде. Бумага вже в суді. Я ждав, ждав,— та й терпець мені ввірвався.
— У нього діти малі...
— А хіба в мене нема? І в мене є діти. Я по-хорошому, як сусід. Нема в тебе хліба — на. Нема грошей — позичу і грошей. Але ж ти май совість. Взяв — віддай, а він не хоче віддавати, що ж мені робити?
— Він, Лук'яне, віддасть. Він заробить і поверне тобі борг.
— Звідки йому взяти? Ну, звідки? Землі в нього отакий клапоть. Коня нема, плуга нема,— де йому взяти? І ви мене не просіть.— Лук'ян взяв у руку яблуко, перевернув його на долоні.— Черви стало багато. Звідки вона береться? Точить і точить...
Лук'ян пішов, а Одарка сіла під хлівом. Спати їй не хотілось, і не могла вона більше молитися. Ждала сина. У неї є трохи грошей — на труну собі зберігала. Гроші ті лежать в ганчірці під подушкою. Вона віддасть їх синові. Хай поверне хоч частину боргу, бо куди ж йому з дітьми податися.
І стара жінка дивилася на річку, що виблискувала вже в іншому місці. Нижче опустився місяць. Пересунулась і побільшала тінь хатнього верха. Десь далеко крикнув півень, і відгукнулись на той крик півні в інших дворах. Потім усе стихло.
Син не повертався. Світанком зайшли на подвір'я рибалки й поклали біля Одарчиних ніг картуз і полотняну сорочку її сина.
А за два тижні Лук'ян ламав огорожу, розчищав двір, хазяйнував по-своєму. Невістка з дітьми перебралася до свого батька. Старшеньких дітей оддали на хутір пасти худобу, а найменших двоє ходили по селу жебрачити. Не вигнав Лук'ян тільки Одарки.
— Я чоловік добрий,— говорив він людям.— Я по-хорошому, по-християнському. Хоч і хлівець мій, але хай людина доживає віку.
І Одарка лежала на твердих дошках. Вночі не спалося. Не могла вона забути сина, що втопився в річці.
Сьогодні сонячний день, а Одарці холодно. Одягла на себе латану свитину, що нею вкривається, вийшла з хлівця.
Не любили її Лук'янові діти. Вони кидали на неї грудки землі, били дрючками в дошки, коли вона спала. їх кілька, ситих і здорових лобурів, підійшло зараз до неї. У найстаршого в руках грушева палиця.
— Добрий день, бабусенько! — і кинув їй в обличчя жменю землі.
— Здихала б уже скоріше! — сказав найстарший і боляче вдарив палицею по зморщеній руці. Розбив до крові. Діти побігли геть.
Одарка чекала на своїх онуків — Петрика й Варку. Обвішані торбинками, вони ходили по селу. їх дражнили жебраками. На них іноді цькували собак, виганяючи з двору. Жаліла онуків бабуся,— і для неї зберігали вони м'якеньку пампушку чи шматок пшеничного пирога.
Сьогодні онуки зайшли надвечір. У Петрика була розідрана торбинка, а в очах ще не висохли сльози, і за нього розповідала бабусі Варка:
— Лук'янів Санько його побив.
— Нічого, я його теж спіймаю десь. Я йому не прощу! — Петрик витяг з торбини пиріжок.—Один тільки такий: м'який і білий-білий. їжте, бабусю.
З садка вийшов Лук'ян. Діти мовчки стежили за ним. Вони боялись його. Вони не забудуть ніколи, як Лук'ян викидав їх з хати, як мати, повзаючи перед ним на колінах, просила залишити її з дітьми. Не залишив, не змилувавсь...
— Ану, покажи мені торбу,— звернувся він до Петрика.
— Це ваш Санько йому розірвав,— озвалась Варка.— Скажіть йому, хай не б'ється грушевою палицею.
— Це ти у мене яблук накрав?
— Ні,— розгублено відповів Петрик.— Нам дали на тому кутку.
— Шляєтеся тут! Хіба за вами вслідиш... "На тому кутку"... Хтось буде давати вам не червиві... Накрали...— і він почав витягати з торбинки яблука. Петрик кинувся до нього, та вирвати торбинки не міг. Лук'ян пхнув хлопця від себе, і боялася стара Одарка захистити онука — викине її хазяїн з хлівця. Куди вона піде тоді, куди?
Мовчала стара. Мовчала й дівчинка, злякано притиснувшись до бабусі Підвівся з землі Петрик, спідлоба дивився на хазяїна. Глибоко й надовго в дитяче серце запала злість на Лук'яна.
— Щоб більше мені тут не швендяли. Геть з двору! — Прогнав дітей, і бабуся змовчала. Бабуся не сказала йому ні слова. Біля неї лежав білий пухкий пиріжок, що його принесли онуки. Вона взяла його і, хоч надворі світило сонце, зайшла в хлівець, лягла на твердих дошках і лежала так довго — мовчазна й строга. На другий і на третій день не прийшли до неї онуки. В Одарки не було вже чого їсти. Хазяїн наказав дати їй в черепку, як собаці, борщу і грудку пшоняної каші. А надвечір, потай від хазяїна, прибули Петрик з Варкою. Вони влізли до бабусі крізь проламану в хліві дошку і розмовляли з нею пошепки.
— Мама пішла найматися Б економію. Якщо не приймуть, тоді думає податися на хутори — там наймичок потрібно.
— А нас, бабусю, вже гонять з дворів. І погано дають милостиню. Ось бачите, з самого ранку ходимо, а в торбі кілька шматків, та й то або цвілі, або такі сухі, що водою треба розмочувати. Бабусю, чого ж ви плачете?
— Діти... нещасні діти, сироти,— сказала бабуся, і шорстка долоня її погладила голову Петрика.
Онуки посиділи трохи й почали збиратися.
— Ми, бабусю, до вас будемо навідуватись, як темнітиме надворі.
— І Лук'ян не знатиме.
— Ну, ну, приходьте. Діти пішли.
Так минав день за днем. Починали жовтіти Лук'янові яблуні. Ночі ставали холодними й вітряними. Глухо шуміла стара тополя, а Одарка все ще жила в хлівці. Вночі їй було холодно. Вона кутала своє тіло в свитину, але свитина куца. І коли видавався сонячний день, бабуся, спинаючись на палицю, виходила з хліва, сідала на стільчику проти сонця. Та осіннє сонце гріло мало. Заволікали його хмари, що брались невідомо звідки; розірваним клоччям вони низько пливли над землею. Часом сіяв з них дощ. Пролітали в теплі краї птахи, Одарка стежила за рухливим ланцюжком, доки не зникав він з очей.
І була остання ніч, коли Одарка вийшла з хлівця на подвір'я. Темно. Холодним блиском ножа відсвічувала річка, що помітно розбухла, розлилася й поширшала від дощів. Одарка ступила кілька кроків і раптом упала.
— Що ж це воно, матінко моя... Та невже у дворі смерть мені буде? Хоч би ж хто вийшов.
На подвір'ї нікого не було. У Лук'яновій садибі пробіг собака, задзеленчало по дроту коліща, але ніхто не цокнув клямкою, ніхто не вийшов з хати.
Шуміла тополя, налітав на яблуні вітер, зриваючи пожовклий лист. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Олеся | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8932 | Анатолій Шиян | Олеся | Сонце сідає в сизу хмару. Чорніє під берегами вода. Лежать понад водою піски, чисті, нетоптані; в'януть трави некошені, буйні трави, високі...
Не бродять на лугах заливних колгоспні гурти, не іржуть комі ситі, не біліють хустки жіночі та дівочі на косовиці й не летить ген-ген аж до лісу синього, броварського, пісня голосиста, дзвінка. Тихо й безлюдно па лугах деснянських. Тільки в'ються чайки білокрилі, припадають до тихої води, жалібно квилять:
"Чиї ми? Чиї ми?"
На піщаній косі сидить мати. В'язочка хмизу біля неї сухого, лозяного. На річку дивиться, до чаїного крику прислухаючись, тихо вимовляє:
— Де ви, сини мої?
А чайки літають над водою, а чайки, здається, не хвилі — серце материнське черкають крилами бистрими, своїм квилінням жалібним журбу навівають.
"Чиї ми? Чиї ми?"
Гнеться лоза під вітром, гнеться, висока, сита й пахуча. Уже б лозу тою для артілі колгоспної доставили, і вмілі руки найстаршого сина Петра Мазуренка сплітали б для людей кошики, стільці, крісла.
А з поля, що лягло за лугами заливними, прийшов би середущий син — комбайнер Іван, і мати зливала б йому на смагляві руки чисту воду. І, добре помившись і смачно повечерявши, взяв би він свою гармонь-трирядку, і довго б слухала вона, сидячи на ґаночку, як грає син, як долітають з гулянки і голоси дівочі, і сміх веселий, і пісня.
Дожидала б мати і третього сина, наймолодшого Миколу. Не по Десні голубій на пароплаві білому припливав він у гості, а голубом сизим кружляв над селом у небі синьому і скидав писемце матері, і крильми погойдував, а на крилах тих, як мак городній, багряніли зорі.
Стежила мати за літаком бистрим, хустину з голови здіймала, вітаючи сина-льотчика.
Було це до війни. А потім чорне лихо насунулось, як хмара грозова, з німецької чужини.
Пішли з дому сини край свій боронити, пішли на Вітчизняну війну. Виряджала їх мати — слізьми шлях їхній кропився. На частки шматувалося серце любляче, материнське.
— Бороніть, сини, край наш... бороніть Україну!
— Будемо, мамо, боронити,— сказав старший син. І те саме сказав середущий син, а найменший уже літав соколом бистрим, уже громив ворогів, що ступали чобітьми важкими, кованими по нашій землі. Не прощалася з ним, до грудей його не припадала.
Спорожніла відтоді хата вдовина. Журба, мов гадина люга, круг серця обвилася материнського, і не стало спокою, і щастя не стало. Ляже спати — не спиться їй. "Де ви, сини мої?"
І ось зараз сидить вона біля ріки задумана, зажуренр, Звечоріло вже зовсім. Засвітилися зорі іскристі в небі і, наче хто небд те струсонув,— так ті зорі у воду попадали, і горять у ній, і тремтять, мов живі світляки. Скинулась риба під берегом. Прохурчади в повітрі сполохані крижні, полетіли на озера. "Ой? де ж ви, сини мої?"Дивіться також
Анатолій Шиян — Партизанський край
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Анатолій Шиян — Біля великої води
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Тече вода в Десні, тиха, глибока й чиста, Ледь-дедь> ворушаться лози, кричать невгамовні деркачі.
Сумує мати. Нема кому їй вісточку принести.,, нема кому!
І підводиться посивіла жінка, на плечі підіймає в'язочку хмизу. Якийсь час темніє постать її на білім піску, а потім завертає вона до кущів лози й одразу губиться в них.
Ой вітри крилаті, буряні! Ви летіть на Україну, відшукайте хату вдовину, вдарте у віконницю, зашуміть гіллям сокори-ним, розбудіть матір стареньку та й повідайте їй про найстаршого сина Петра, що в артілі лозяній виплітав людям і стільці, і кошики, і крісла, а на війні став автоматником хоробрим, безстрашним.
Ви повідайте, вітри, матері про славне місто Сталінград, про жорстокі бої, смертельні, про пожежі великі. Покажіть їй, вітри, свої крила обпалені, розкажіть про воїнів мужніх, що грудьми захищають велике місто над Волгою і косять ворога видимо-невидимо, щоб зупинити, прогнати й розгромити ненависні под-чища німецькі.
Розкажіть, вітри, як бився найстарший син Петро і скільки фашистів лягло від його зброї смертельної, від руки твердої. Не забудьте, вітри, і про смерть його передати, як куля ворожа груди йому прошила, як упав Петро на полин сухий, кров'ю його напуваючи, кров'ю молодою? гарячою.,.
Зійшлися до нього друзі вірні, бойові, запитали;
— Що з тобою, Петре?
— Умираю...— відповів їм тихо.— Не довелося мені Україну побачити. Лишилась у мене там мати, сповістіте їй... Та ще проситиму... за мою смерть... відплатіть...
— Відплатимо! — сказав українець, і росіянин, і сказав грузин смаглявий.
— Відплатимо! — поклялися друзі бойові, перев'язуючи рану смертельну.
Глянув Петро на тополі. Хто їх посадив у степу оцім? Виросли вони високі та стрункі. Під вітром гнуться, шумлять соковитим листям своїм. Помітили друзі, як згасаючий зір Петра спинився на деревах, і почули вони йогр слова передсмертні:
— Тополі... Як на Україні...
Ви, вітри буйні, крилаті! Ви шуміли гіллям рясним, тополи-' ним на похоронах старшого сина. Ви не чули промов. їх не було. І сліз йе було.
Поховали Петра під тополями, що нагадували йому Україну. Насипали Друзі могилу високу і розійшлися, щоб у боях наступних виконати клятву свою.
Кріпися, мати! Велике горе в тебе. Не один і пе два дні серце твоє буде кривавиться. І немає слів таких, щоб можна ними було тебе втішити. Та втіхою хай буде тобі вічна слава про твого сина-героя, що бився на фронті за тебе, мати, за народ Свій, за землю святу українську.
Ой летіть, вітри, з-за мори Чорного, з-за гір високих Кавказьких, снігами оповитих. Забриніть шибкою під віконням хати української, розбудіть маті]) свистом дужим, повідайте їй про середущого сина Йвана, що до війни па колгоспному полі водив комбайни. Живий син Іван Мазуренко, і водить він на битви потужні танки. У бою гарячім б'є, і трощить, і косить німців, як зілля ядуче. Не поранений він, здоровісінький, і думає про повернення на Україну, і думає про зустріч з тобою, мати. Цей день надійде. І тоді він обійме тебе, рідну, висушить сльози твої солоні, розвіє твою журбу, Що нависла, як ніч темна, непроглядна, над життям твоїм невільницьким.
Жди його, мати, жди, виглядай! Закурений пилом доріг, смаглявий і мужній танкіст повернеться до тебе. Повернеться!
А зараз йому воювати треба, фашистів бити, мститися за розтерзаний, пограбований, залитий кров'ю край! . Ой летіть, вітри буйні, зашуміть калиновим гіллям край вікна, розбудіть матір шелестом поривним. Ви повідайте, вітри, про найменшого сина Миколу, що його не обіймала мати, не виряджала на війну, що йому наказу не давала материнського. Розкажіть ви, буйні вітри, що живий син Микола, живий, здоровісінький. Тільки сивина рясна вкрила скроні, як паморозь осіння.
Не забув тебе, мати, молодший син. Він літає над рідним краєм. Він бачить міста зруйновані, села спалені. Він бачить, як курними шляхами ідуть люди, гнані на роботи тяжкі, невільницькі, в німецьку чужину. Може, там мати рідна? Може, там дівчина, ота, найкраща і наймиліша для нього в світі?..
Мовчи, серце! Стань твердим, як кремінь! Ні однієї сльози з очей, бо сльоза зір соколиний затуманить...
Розкажіть, вітрн буйні, про відважного льотчика Миколу Ма-зуренка. Хай гордістю засвітяться очі материнські за сина-соко-ла, що першим падає на німецькі месери, і вони, оповиті полум'ям, падають вниз.
Шепніть, вітри, на вухо матері, що вже на бойовій машині у Миколи красується п'ятнадцять зірок — то п'ятнадцять літаків ворожих збито ним у повітряних боях. Та ще скажіть, вітри, не забудьте, що сяє на грудях синових Зірка Золота, що по всій країні слава йде про нього добра.
Обсипалось листя з тополь. Голе гілля калини б'ється в шиби вбогої хатини. Сидить біля вікна мати. Важкі думи пригнічують її багатостраждальне серце.
— Де ви, сини мої? Чи діждуся вас? Чи побачуся з вами?
Б'ється калинове гілля, стукає, наче повідати хоче про добру вість, що її принесли швидкі вітри з рідної Москви.
І радість зігріла твоє змучене серце, розвіяла сум, вселила віру й надії в твою душу.
Червона Армія перейшла в наступ. Чуєш, мати? Червона Армія, грізна й могутня, ламаючи опір ворога, просувається вперед.
Багато соколів кружить у небі, скидаючи бомби на ворожу піхоту, вогневі точки, бліндажі і дзоти. Між тими соколами і твій наймолодший син Микола. Він іще прилетить до тебе після війни, він розшукає голубу Десну й розшукає село рідне і хату з садком вишневим. І вгадає він помах твоєї руки, мати, й твою сіреньку хустину, і кине з літака бистрого писемце, а в ньому будуть слова дорогі: "Ждіть мене, мамо, в гості!"
Це буде після війни. А зараз синам твоїм, мати, багато роботи. Б'ються вони за визволення твоє, за землю, па якій ти живеш і яка їх зростила. Б'ються за щастя, що його хочуть відняти загарбники у нашого народу, б'ються за велику Вітчизну нашу, за майбутнє людства.
Кріпися, мати! Не схиляйся перед німцем, не корися йому! Жди синів. Вони скинуть з плечей твоїх ярмо важке, вони повернуть тобі втрачену волю, розвіють журбу, засвітять очі твої щастям. Вір, мати, повернуться сини твої, повернуться на Україну!
1942 рік. Діюча армія |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Партизанський край | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8941 | Анатолій Шиян | Партизанський край | ПАРТИЗАНСЬКИЙ
КРАЙ
РЕПОРТАЖ
ВІД АВТОРА
Давно відгриміли бої...
Виросло нове покоління, що не бачило й не зазнало страшного смерчу Вітчизняної війни, горя, злиднів, знущання і смерті.
Але живуть свідки й учасники тих незабутніх подій. Це вони із зброєю в руках захищали рідну землю від найлютішого і най-жорстокішого ворога — німецького фашизму,— стояли на смерть в тяжких кривавих боях, розгромили нападників і переможцями вступили в Берлін.
Та скільки їх, воїнів, не повернулося з війни...
Лишились вдовами дружини, що їхні душі й серця обпалені горем і сльозами.
Лишились дівчата, що виряджали колись своїх коханих на ратні подвиги, ждали й виглядали їх, любимих, найдорожчих у світі, з фронту, та так і не діждалися...
Без щастя, ніжності й любові минули їхні горьовані роки, заплівши в коси дівочі передчасну сивину.
Повиростали діти сиротами, і тільки фото нагадують про рідного батька чи брата, що загинув на полі бою смертю хоробрих...
Лежать радянські воїни по всіх землях, де пронеслася, мов буря, кривава війна. Лежать у тихому спокої солдати і матроси, сержанти і старшини, офіцери, генерали й адмірали.
Лежать під шатами зелених лісів партизани. Журно шумить над ними чи стара сосна, чи могутній дуб, чи білокора береза. Приходять до могили дівчата, матері, кладуть вінки й букети квітів, зрошують барвистий цвіт пекучою сльозою. Весною над цими могилами співають солов'ї, туркотять горлиці, проносяться шумливі грози... Про них, безстрашних і хоробрих партизанів, написана ця книга. В ній немає вигадки. Тут показано сувору правду, яку чув я від воїнів у походах і в часи перепочинку біля вечірніх кострів. Там же слухав і розповіді чехословацьких солдатів, що перейшли на бік партизанів і разом з ними громили німецьких загарбників.
Хай же ця книга буде світлою пам'яткою про тих, хто не дожив до щасливого Дня Перемоги, хто своє дороге життя віддав за рідну країну, за рідний народ, хто власною кров'ю скріпив дружбу народів, виборюючи для них щасливе і прекрасне майбутнє, і хай буде вона доброю згадкою про тих партизанів, що воювали у Вітчизняну війну й лишилися живими...
ЧЕРЕЗ ЛІНІЮ ФРОНТУ
У хаті пахло травою, розтрушеною по долівці, пахло квітами. Два великі букети стояли в глечиках па столі. Поралась по господарству Малайка — шістнадцятилітня господиня, яка дала нам, працівникам редакції газети "Комуніст", у своїй хаті притулок. Мати її померла, батько па фронті, брат — теж на фронті. Вдома лишилась вона сама.
Сьогодні, в неділю, Малайка одягла святкову вишивану сорочку, почепила на шию разок голубенького намиста і, дивлячись у дзеркало, запитувала в нас:
— А правда, гоженьке? Тільки шкода — не моє, позичене. На лісовій галявині зібралося багато марківських дівчат. МиДивіться також
Анатолій Шиян — Санто
Анатолій Шиян — Івасик-Телесик
Анатолій Шиян — Озерянки
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
залюбки слухали їхні пісні, милувалися танцями, доки не прийшов сюди лісник. ' — А геть, чортові дівки,— лаявся він,— всю траву мені потолочили. Що, вам іншого місця нема?
Не злякались його дівчата. Як узялися відчитувати — мусив замовкнути.
— Бач який! — кричала голосніше за всіх Маланка.— Ти б на фронті повоював, а то ходиш тут та бурчиш, як свекруха. Велике діло — траву йому потолочили. Дощ пройде, й підійметься трава. Ми он за який час вийшли до лісу трошки погуляти...
— Не зважай на нього, Маланко,— радила подруга,— я йому частівочку заспіваю, він і одчепиться.
І задзвеніла в руках дівочих балалайка. Гострі насмішкуваті слова дошкуляли гірше батога.
— А щоб тобі язик усох! — вилаявся лісник та й пішов. Увечері, повернувшись до хати, Маланка помітила, що я збираюся в дорогу.
— Та ви б погостювали ще трохи,— просила. У хаті душно.
Я вийшов на подвір'я. Небо було всіяне зорями, та яскравіше за всі горіла моя улюблена зірка вечорова. Я дивився на її привабливе мерехтіння. Скільки спогадів, скільки думок викликатиме вона в душі моїй там, за лінією фронту, в глибокому ворожому тилу, куди я мав летіти невідкладно. І пригадаю друзів не раз. І постане перед очима тихе село з добрими й привітними людьми, і оці яри глибокі, і горби високі, і квітучі вишневі сади з пташиним світом, де мирно так виспівують цілу ніч невсипущі солов'ї. Це тільки частка України. Це тільки клаптик рідної землі, а майже вся Україна ще там, в тій стороні, де мерехтить і сяє оця зірка вечорова. Туди лягли дороги бойові, туди простяглися шляхи, тернисті та криваві.
Непомітно підійшов до мене хлопчина, кур'єр Сашко.
— Машина заправлена. Он там стоїть,— показав він рукою на сусідське подвір'я.
Я попрощався з своїми друзями. Редакційний шофер Марійка включила мотор. Машина м'яко рушила з двору і помчала темними й тихими вуличками до шляху.
На Південний фронт я виїжджав з Старобільська, але коли повернувся з відрядження, то вже редакції не застав. Приміщення було порожнє. На підлогах валялося розбите скло з шибок, де-не-де звисали понівечені рами.
Німецькі бомбардувальники з'являлися над містом майже щоночі, освітлювали його ракетами, а потім скидали бомби куди попало.
Редакція перебралася до Марківки, а урядові установи й ЦК КП(б)У розташувалися в селі Кабичівці на Луганщині, яке жартівливо називалося "столицею".
Ось до цього села і їхали ми зараз, полохаючи ховрашків, що в світлі фар перебігали через колію, швидко зникаючи в придорожніх бур'янах. Опівночі ми спинились біля хатини з затемненими вікнами.
Відділ пропаганди й агітації ЦК КП(б)У розмістився в невеличкій кімнаті. Тут стояв стіл, збитий з необструганих дощок, застелений газетами. На столі у глечику красувався великий букет шипшини, трохи прив'ялої, бо почали вже осипатися з неї блідо-рожеві пелюстки. На стіні карта Середземного моря і плакат, на якому змальовано хлопчика з біркою. Під малюнком напис російською мовою: "Я жду тебя, воин-освободитель".
Тільки на третій день пощастило вилетіти до Москви. Там зустрівся з комісаром партизанського з'єднання товаришем Богатирем.
— Я знаю,— сказав він.— ЦК КП(б)У відряджає до нашого з'єднання лектора і письменника. То оце ви і є той письменник?
— Так.
Ми познайомились.
— Вилітати будемо днів за три-чотири,— сказав Богатир.— Можна було б і раніше, та я дуже хочу дістати кіноустановку для наших партизанів. В ЦК КП(б)У обіцяли допомогти мені.
Минуло кілька днів, і ми, одержавши в Штабі українського партизанського руху все потрібне в дорогу, вирушили на аеродром.
Яка сила літаків! Винищувачі й штурмовики, бомбардувальники дальньої дії... І тут же вишикувались "дугласи". Ми з цікавістю оглядаємо саме ці машини, намагаючись заздалегідь вгадати, яка ж із них забере нас до Липецька, щоб звідти, піднявшись вище хмар, пронести через лінію фронту до партизанського краю. Липецьк.
Ждемо вечора. Над аеродромом чути безперервне гудіння моторів. Одні літаки сідають, другі підіймаються, треті підру-льовують до стартової площадки, щоб помчати по ній, мов стріла, і потім, легко відірвавшись від землі, птахом звитися в небо.
— На дощ збирається.
— Та хіба ці хмари страшні? Для нас важливіше, яка там погода,— сказав Богатир.
І ми всі розуміємо: там — це значить в тилу ворога.
— Чув я,— озивається один з пасажирів.— Учора від грозових розрядів мало не загорівся літак, довелось повертатися назад.
Ми стежимо за півднем, де купчаться хмари, густішають, виростають згодом в суцільну сизу смугу, яку раз по раз розривають сліпучі й бистрі блискавки.
Косяком зачепила та смуга сонце, і одразу немов сутінки вечірні окутали все навколо.
— Мабуть, не будемо летіти. Доведеться чекати завтрашнього вечора, бо лінію фронту перелітають тільки вночі.
— Кажуть, німці дуже обстрілюють наші літаки.
— Без цього не обходиться. Часом навіть збивають. Знявся раптовий буряний вітер. Він ніс із собою навальні
хмари, з яких уже падали рідкі краплини.
Та гроза швидко промчала. Знову засвітило сонце. Прибув з своїм екіпажем льотчик, полтавчанин Федоренко.
Ми швидко навантажуємо "дуглас". Тут і боєприпаси, і перев'язані шпагатом паки газет та листівок, і лантухи з милом та цигарками.
Все підготовлено для польоту. Включається мотор. Від пропелерів дме страшний вітер, лягає в один бік трава.
Я облюбував собі місце біля віконця. Багряно палає захід. Окремі хмарки, осяяні сонцем, милують зір дивовижною красою. На тлі неба маячить літак. Рушаємо й ми. З кожною секундою машина набирає швидкості, мчить, як вихор. Ледве помітний ривок — і ми відриваємося од землі.
Під нами мелькають будиночки, дорога, телефонні стовпи, поле, потім знову дорога, йде по ній людина. Спинилась, дивиться на літак. Ми підіймаємось все вище й вище. Пропливають, мов на екрані, села, лісочки, поля, озера. Все добре видно, навіть гусей, навіть гусят, що хлюпочуться в тихій заводі невідомої нам річки.
Лінію фронту будемо перелітати годині о дванадцятій ночі. Зараз початок одинадцятої, а багряна зоря ще яскраво горить на заході. Дивовижними здаються тут хмари. Вони справа і зліва; вони спереду, то сизі й густі, осяяні відсвітом зорі, то зовсім білі й довгі, витягнулись непроглядною смугою, мов ліс, вкритий інеєм. То виростають вони часом, наче гори з крутими урвищами, гострими шпилями, далекі, холодні, неприступні... Поволі згасає зоря. Яскравішими стають у небі зірки. Світло місяця падає на крило літака й сріблить його своїм сяйвом. Під нами вже темна земля. І в тій тьмі то тут, то там засвічуються вогники, їх видно хто й зна куди.
— Вже недалеко лінія фронту,— говорить мені стрілок-ку-леметник. Він пильно тепер стежить за небом. Тут починається та зона, де можна зустрітися з німецьким месером.
Я дивлюсь у віконце. Спереду вже нишпорять по небу світляні мечі прожекторів. Очевидно, німці чують гудіння наших моторів. Ми підіймаємося вище. Стає холодно. Виблискує під місяцем крило літака, та вже не росою, як раніше, а інеєм.
Пропливла під нами хмарина, потім іще одна. Внизу добре видно часті спалахи. Це б'ють по нас ворожі зенітки. Я помічаю вогняні змійки трасуючих куль, але вони пронизують хмарину метрів за тридцять-сорок від літака.
Ось промінь прожектора б'є прямо у віконце, неприємно засліплює.
"Піймали",— думаю я, не відриваючи очей від землі, де у тьмі з'являються все нові й нові вогні пострілів. Та промінь ковзнув набік, упав, мов у прірву. В цю хвилину напливає хмарина...
Минаємо лінію фронту.
Під нами лежить земля, на якій поки що панує німець, і неприємне почуття стискає серце. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Санто | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8947 | Анатолій Шиян | Санто | САНТО
Повість
Темно-сизу хмару пронизує сонце і вкриває далечінь моря таким щедрим промінням, що, здається, на обрії виграє під ним не вода, а сяє незліченними суцвіттями електричних вогнів якесь загадково-прекрасне, привабливе, але невідоме місто.
На березі моря стоїть дванадцятирічний австралійський хлопчик Санто, стежить за тими вогнями, не відриваючи очей.
Тіло в нього бронзове, волосся чорне, кучеряве. Замість трусиків на ньому трав'яний фартушок.
Хлопчик знає — за обрієм таки є місто, в якому живе багатий американець пан Джон. Він любить папуг і надзвичайно барвистих райських пташин, що їх для нього дістає в тропічних лісах старший від Санто брат — Таматеа.
Хлопчик стежить, як поволі багряніє диск сонця, опускається все нижче, нижче. І гаснуть, зникають з обрію золоті вогні.
Санто бере на плечі кошик, сплетений з трави та листя, і йде до рідного стійбища.
Воно невеличке. Хатини схожі одна на одну. Дахи опуклої форми, покриті широким і довгим листям з бананів та пальм. Крізь таку покрівлю не просочується вода навіть під час тропічних злив.
Вікон у хатинах немає. Замість дверей звисають виготовлені з трави, бамбука, а чи з пальмового листя циновки.
Стійбище розташоване на невеличкій поляні, а навколо, куди не поглянь,— густі й зелені шати буйної рослинності.
Поки Санто дійшов сюди — надворі вже смеркло зовсім.
Першою від стежки стояла хатина вісника Хоне. На пеньку сидів молодий господар, добуваючи вогонь. Притримуючи ступнями ніг сухе поліно, він у загрубілих долонях швидко і вправно крутив гостру паличку з міцної кокосової пальми, встромлену в отвір поліна, де вже диміла гаряча тирса з підмішаним до неї піском.
Поклавши туди віхтик сухої трави, почав роздмухувати. Трава спалахнула вогняними язичками, і не встиг Санто підійти ближче, щоб привітатися з вісником, як той уже зник за дверною циновкою.
У сусідній хижці навколо вогнища вечеряла сім'я.
Третьою під високим і розлогим евкаліптом стояла хатина Санто.
Відхиливши циновку, хлопчик переступив через поріг. Біля невеликого вогнища поралась сестра Макаро, випікаючи на гарячих каменях коржі з плодів хлібного дерева баобаба.
— Що, братику, приніс? — запитала вона, позираючи на кошик.
Санто підійшов до вогнища, зняв з плеча ношу.
— О! — скрикнула сестра.— Та в нас сьогодні буде добра вечеря. Батько любить печені черепашки.
— Таматеа теж їх любить,— сказав Санто, згадавши про старшого брата, який кілька днів тому вирушив до пана Джона.
Санто вже двічі з братом був у того пана. Багач має власну віллу над морем, чудовий сад з квітниками і такий красивий катер, якого ще зроду не бачив Санто.Дивіться також
Анатолій Шиян — Тиха обитель
Анатолій Шиян — Старший брат
Анатолій Шиян — Олеся
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Хлопцеві дуже хотілося роздивитися місто, побувати в магазинах, помилуватися електричними й неоновими вогнями, покуштувати ласощів, відвідати кіно, та, на жаль, це неможливо, бо Таматеа і він, Санто,— австралійці, аборигени, їм вхід до міста заборонений.
Але Таматеа добре знає потайні стежки й провулочки. Він прослизає непомітно, мов ящірка, до панської вілли, де за допомогою темношкірого слуги Квальби збуває панові Джону свій рідкісний живий товар.
Так само непомітно він проникає до однієї з крамниць, де знайомі прикажчики відпускають йому різні ласощі, прикраси, фарбу й дешеві речі домашнього вжитку.
Може, завтра, може, післязавтра Таматеа має повернутися додому з гостинцями. Санто з нетерпінням чекає цього повернення, бо старший брат обіцяв привезти подарунок.
Порається біля багаття Макаро. Рухи в неї бистрі, вправні. Чорне волосся прикрашено вінком з живих квітів, і по цьому вінку Санто вгадує, що сестра була на городі, певно, прополювала ямс а повертаючись звідти, нарвала квітів.
Жарке багаття відсвічується на її смуглявому обличчі, лягає теплим подихом на квіти — то білі, то жовтогарячі, то червоні, мов кров, і помітно в'януть від того подиху ніжні пелюстки.
Макаро нічого не говорить, ні про що не розпитує в меншого брата, а він сидить тут же, біля вогнища, і жде, поки вона здійме з розпеченого каміння останні коржі.
*Ямс — їстівний корінь.
— А я сьогодні бачив Хоне. Вогонь добував,— повідомив Санто, лукаво зиркаючи на сестру.
Навіть не глянувши в його бік, сестра сказала:
— Що ж тут дивного? Хіба ти вперше бачиш, як добувають вогонь?
— Я не про це... Я гадав, тобі буде приємно...
Тільки тепер карі очі Макаро здивовано зупинилися на братові.
— А це ж чому... приємно?
— Так просто,— ухильно відповів Санто, відчуваючи, як сам червоніє од свого недоречного натяку.— Пектиму черепашки.
Кинувши їх у багаття, хлопець заходився старанно нагортати на них гарячий попіл. Та не встигли вони спектися, як хитнулася біля входу циновка і до хати увійшов добре-таки втомлений батько. Він поставив свого списа коло середньої підпірки. Там же поклав кам'яну сокиру.
— Бачу, наш Таматеа ще не повернувся.
— Повернеться,— озвалася Макаро.— Можливо, пан Джон кудись відлучився з міста, Таматеа його жде.
— Може й так,— погодився батько, вмощуючись коло багаття.
Карі очі його глибоко ховалися в орбітах під кущуватими бровами. На лоб, густо кучерявлячись, звисало волосся, ледь позначене сивиною. Така ж густа в нього борода, і хоч у ній так само де-не-де виднілися сиві волосинки, проте батько ще був сильним і дужим. Груди в нього широкі, добре розвинені. Руки м'язисті, цупкі, загрубілі.
Повернувся він додому чомусь мовчазним, невеселим, і це трохи занепокоїло Санто, бо хлопцеві так хотілося в нього розпитатися, чи ходив батько з майстрами до лісу, чи вибрали вони там дерева і скільки потрібно тих дерев для великого судна, про яке батько вже мріє давно. Він же буде головним майстром, а Санто, звичайно, в нього вчити-меться цьому ремеслу.
Батько мовчки їсть коржа й печені черепашки, думаючії про щось своє, і тих дум не може розгадати Санто.
"Я запитаю в нього завтра вранці",— вирішує хлопець і, напившись після вечері води, лягає на циновку. Лаштується на ночівлю батько й швидко засинає. А Макаро старанно загортає гарячим попелом тліючу головешку, щоб зберегти вогонь до ранку, і тільки після цього теж лягає спати.
У хатині стає тихо. В'ється над багаттячком сизий димок, підіймається вгору й зникає в отворі стріхи. Крізь той отвір видно частину неба, всіяного іскристими зірками. Дивиться Санто на їхнє далеке мерехтливе сяйво, і його повіки непомітно стулює сон.
Чи довго, чи зовсім мало спав — того Санто не знає, але він одразу прокинувсь, як тільки почув крик папуги какаду. Розплющивши очі, побачив брата Таматеа, що стояв з клітками в руках.
— Я відчував,— сказав батько, встаючи з циновки.— Щось трапилось з тобою...
— Три доби чекав пана Джона, а потім дізнався, що він виїхав на відпочинок до Італії.
Макаро підійшла до багаття й мовчки стала поратись, готуючи для брата їжу.
Надворі ще була ніч. І так само, як і раніше, в неосяжних просторах стемнілого неба яскраво світилися південні зорі. Десь за стійбищем вив дикий собака динго, і його моторошне виття було чути хтозна й куди.
— А я думав, що ти мені привезеш із міста складаний ніж,— сказав розчаровано Санто, позирнувши в бік пташин, не проданих цього разу.
Таматеа глянув на брата, але нічого йому не відповів.
Море!
Дивись в його простір, милуйся його надзвичайною красою, примічай, як міниться, як виграє бірюзова вода барвами й відтінками, як сяє під променем сонця мільярдами таких переливчастих іскор, наче з холодної височини впали раптом усі зорі й купаються, мерехтять у теплій воді Неаполітанської затоки, сліпуче блискають під шатром безхмарного й ніжного, як цвіт льону, неба.
Снують у затоці човни й катери, крають її стрімкі глісери, з такою швидкістю розсікаючи воду, що на бортах у кожного виростають бірюзово-білі крила.
А в далечині, де зливається море з небом, застигли парусні баркаси італійських рибалок. Там пропливають часом океанські рейсові кораблі, пропливають, здається, дуже поволі, але минає недовгий час, і вони зникають з очей у сизуватій заобрійній млі.
У розкладному кріслі напівлежить пан Джон. На його худорляве обличчя й добротну піжаму падає тінь від персидського бузку, що обважнів рясними бростями пахучого цвіту.
Пан Джон милується красою моря і небом, милується мрійливою далечиною. Біля його жилавих ніг, взутих у легкі сандалі, лежать нещодавно переглянуті газети й журнали.
Поблизу росте кущ троянд, а ще далі виграє достиглими плодами лимонне дерево, на якому окремі гілочки позначені цвітом, схожим на маленькі білі лілеї, і той цвіт, з'єднуючись з пахощами троянд та бузку, сповнює повітря надзвичайним ароматом.
Хороше!...
Пан Джон побував у багатьох країнах, відпочивав на кращих курортах світу, але найбільше припав йому до душі цей невеличкий острів Капрі, площею всього в десять з половиною квадратних кілометрів, куди він потрапив оце вперше,— затишний куточок, що його заслужено називають перлиною Італії.
Цей острів — улюблене місце багатьох мільйонерів та мільярдерів світу. Сюди прибувають на відпочинок і лікування. Сюди також приїздять з багатьох країн туристи, щоб тільки глянути на дивну красу,— на цитрусові сади, виноградники, численні плантації квітів, надихатись ароматним повітрям, покупатися в морі з такою синьою водою, що синішої від неї, мабуть, ніде більше не побачиш.
Дні тут зараз погожі, ясні, теплі. На довгій кам'янистій косі, що простяглася далеко в море, як і на пляжах вздовж берега, рясніють великі парасолі: голубі, оранжеві, синьо-білі й багряні, мов маки.
Пан Джон любить купатися в морі і кожного разу запливає далеченько від берега. Завжди поряд з ним пливуть на човні з рятувальними поясами слуги Квальба і Кендзо — хлопчик-сирота, якого пан Джон вивіз свого часу з Японії.
Море, люди, човни, пароплави, сади і скелі, квіти й небо і неосяжний простір, що його охоплював зір,— все це приємно впливало на здоров'я пана Джона, викликаючи в нього спокій та вдоволення.
— Хороше! — вимовляв він стиха, озираючи навколишню красу. Захоплений нею, навіть не почув, як до нього у м'яких тапочках підійшов Кендзо.
— Пане Джон,— звернувся, вклоняючись, хлопчик з розкосими очима й гладенько зачесаним волоссям, чорним, як вакса.— Пане Джон, ви хотіли найсвіжіших апельсинів. Апельсини є! Альфіо! — гукнув він.
Пан Джон помітив біля різьбленої хвірточки смуглявого хлопчика в червоній сорочці й синіх укорочених до колін штанях, який тримав на плечі корзину.
— Іди мерщій, Альфо... |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Сестри | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8930 | Анатолій Шиян | Сестри | Густими пасмами в'ється дим. Метляє його вітер, розносить на всі боки, і тоді постає перед очима широке поле, вкрите снігом.
Край вікна сидить дівчина. їй байдуже, що гомонять між собою пасажири. Не відриваючи очей, стежить вона, як миготять телеграфні стовпи, як хилить вітер над снігом сухі стебла полиню, і вони тремтять, мов живі, під його холодним диханням.
То промайне кущ шипшини, то зачорніє самотня грушка, то пропливе степова будка з вишневим садком і осокорами. І знову німі, холодні поля перед очима.
Уявляє вона, як чекають її зараз батько, мати, сестра Олена і особливо він, Степан Троянченко...
Промайнув невеликий город з сухим соняшничинням, льох, вірьовка з замороженою білизною, старі осокори, і в них, як у віночку, з'явилася маленька станція.
Рідна станція!
Серце забилося. Все тут таке знайоме, близьке, миле... І пригадалося саме зараз, як шуміли в той день осокори, коли вона вирушала до Києва вчитися. Ось тут вона з ним прощалася. А тут він ішов по перону аж до того палісадничка. Поїзд уже від'їхав далеко, а він усе стояв і дивився їй услід.
Це було кілька місяців тому. Зараз у палісадничку повно снігу і голі осокори наче заснули, притрушені легким шаром колючого інею.
"Це ж він не знає, що я приїхала. Напевне б, вийшов мене зустрічати. Ну, що ж, коли ніхто не підвезе,— піду пішки".
Таню! Дочко! — почула вона знайомий голос. Обернулась. У кожусі, в теплих валянках підходив до неї зраділий батько.
— Приїхала? Ну, здрастуй! — Він притулився холодною бородою до її щік." От добре. А ми чекаєм... Та вже сусідські студенти поприїздили, а ти от забарилася. Вчора брав койей в колгоспі, ждав, жДав, а тебе нема. Ну, ходім же...
Він узяв з її рук чемоданчик.
А я думаю — хто б це мене підвіз. Уже збиралася пішки йти.
— Таке скаже. Що в тебе — батька нема а чи коней в колгоспі не вистачає, щоб ходила пішки од станції? — Батько глянув на доньку, посміхнувся.— Оце й я скажу, що празник у нашій хаті буде. Там уже мати тебе жде не діждеться. Та й Олейа... Всі ми скучили.
— І я теж за вами... Ви мені часто снилися... Все наче я вдома.
Батько взяв із саней кожух.
— Одягайся, та будемо їхати.
Він довго обкладав їй йоги сіпом, щоб не змерзла та щоб м'яко було сидіти.
— Досить, тату, мені й так добре.
— Нічого. Отут іще сінця підбавимо.— І він дивився на неї ласкавими очима, зворушений, радий її приїздові.
Кбмір кожуха в нього посивів від паморозі. На вусах і бороді висіли крижані бурульки, і він їх не обривав, бо однаково намёрзнуть. Уже хай вдома причепуриться.
— Поїхали,— взяв до рук віжки. Заскрипіло під полозками. Холодне повітря вдарило в обличчя Тані, швидко зарум'янило Щоки.Дивіться також
Анатолій Шиян — Мар'яна
Анатолій Шиян — Любов
Анатолій Шиян — Де тирса шуміла
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
— Ти до мене тулися, не так вітер тебе обпікатиме.
—Нічого, не Змерзну. У такому кожусі на Північний полюс можна вирушати.
—— Еге, кожух добряЧий. Оце я тобі, дочко, спасибі скажу, що не забула батьків... Приїхала... А то вчора додойу повернувся " напалась на мене мати: "Не доглеДів, та, може, погано дивився, та, може, вона, бідна, десь пішки йде". Прямо лихо! Та подруги твої навідуються,— тільки жалю нам завдають. А тепер я матір порадую. Вона, мабуть, думала, що й сьогодні не привезу, а воно, бач, гість у хату...
Проїхали лісок, і тоді Таня соромливо запитала в батька:
" А Степан ТроянЧенко?..
" В емТеесІ на ремонті тракторів робить,— глухо відповів батько і вперше за всю дорогу вдарив коней батогом. Коні рвонули й помчали прудкіше.
"Що б це значило? — подумала Таня.— Чому тато розсердився?"
Тінь тривоґи промайнула на дівочому обличчі. Тй думка, що Степай у селі і вона побачиться з н№, може, й сьогодні, заглушила хвилинну тривогу. Серце заэмирало в якомусь солодкому хвилюванні. "Що він мені говоритиме? Ні, не треба... Без слів... З одногр погляду я зрозумію все". Думки про зустріч з ним здій* мали в її душі цілу бурю.
"Я ждав тебе, Тацю,— скаже він.— Я радий, що ти приїхала на канікули. Дуже, дуже радий".
А вона гляне йому в вічі, може, нічого й не скаже, тільки обів'є руками за шию, поцілує... І той поцілунок буде відповіддю на його слова.
Не признається, не скаже йому, як лічила дні рона, що залишились до канікул, як довгими осінніми вечорами, коли всі засинали в кімнаті, думала про нього. У шумі старих тополь, що ростуть перед вікнами гуртожитку, вчувався їй шепіт пристанційних осокорів. І, наче цс було вчора, поставало перед очима прощання й недоговорені слова.
"Приїжджай,— сказав він тоді,— будемо ждати тебе".
І ось вона приїхала. Хотілося, щоб ненароком зустрів її. Хай знає, що вона, як та ластівка, прилинула до рідного села.
— Тобі не холодно? — спитав батько, обриваючи її мрії.
— Як на печі,— посміхнулась дочка.
Проїхали через місток, минули вітряки. Довгим ланцюгом лягли понад Ворсклою білі обриси гір, вкритих деревами.
Здалеку старий листяний ліс видавався Тетяні шевською щіткою. На узгір'ях стояли поодинокі старі дуби, а на них чорними, шапками виділялися докинуті на зиму гнізда граків.
Завернули у вуличку. Тетяна жадібно оглядала хати, шукаючи в них зміни. Та змін було дуже мало. Хіба що ворота в якомусь дворі підправдецо та новий журавель виріс, над криницею. Товстим шаром лежала на цямринах крига, і НІХТО її не обрубував. Тільки й того, що чиясь хазяйська рука притрусила попелом доріжку, щоб не ковзались і не падали на ній люди.
Кілька молодиць та дівчат набирали воду. Придивлялися до Тетяни, закутаної в кожух, і, звичайно, не пізнавали її.
Коні бігли дружно. За кілька хвилин, завернувши у тихий провулочок, спинилися біля розлогих тополь.
— От і приїхали,— промовив батько, встаючи з саней.
Тетяна оглядала старенькі ворота, рідну хату. На очі їй наверталися сльози. Біля воріт ледь визирала заметена снігом лавочка. І кущ бузку перед вікнами, і берест, і тополі — все це таке миле, рідне, хвилююче...
З хати ніхто не виходив. Шибки вікон понамерзали так, що нічого крізь них не побачиш. Заскрипіла хвіртка, цокнув сінешній засув, і до теплої хати першою увійшла Тетяна, а за нею вже й батько. Мати лущила квасолю біля грубки. Як глянула до порога — пізнала дочку, простягла до неї руки та так і впала на холодний кожух...
-=т Донечко моя!,. Приїхала...
— Чого ж ви плачете, мамо?
— Дарма... Скучила я за тобою.
— А ти казала — не привезу. Привіз. Получай дочку,— сказав жартівливо батько.— Ну, ви ж тут гомоніть, а я коней відправлю до стайні.— І вийшов.
— Схудла ги, змарніла,— говорила мати, оглядаючи дочку. А сама хустку на ній розв'язує, дивиться гак, наче вік її не бачила. Тетяна теж зворушена, і сльози у неї в очах, як у матері, і обіймає вона стареньку за плечі, пригортає до себе.
— Скучила я за вами, дуже скучила, мамо. А мати ще дужче в сльози.
— Може, тобі там погано? Може, вдома залишишся, щоб я тебе бачила, щоб ти при мені жила?
Посміхнулася Тетяна.
— Не погано мені. Я коли вивчусь, приїду до рідного села, тут працюватиму.
— Журба мене, Таню, сушить. Багато думаю про тебе. У снах тебе часто бачу. Та сни все нехороші. Поплачу на самоті...
— Ой мамо! — промовила Тетяна і знову обійняла стареньку.— Чого ж вам плакати? І не змарніла я зовсім. Яка була, така й є.— Вона оглянула хату.— А де ж Олена?
Саме в цю хвилину відчинилися двері. З великим кулем соломи увійшла знадвору сестра.
— Олено, здрастуй! — скрикнула Таня і помітила, а може, тільки здалося, що в очах сестри спалахнув страх.
— Приїхала...— промовила Олена не своїм голосом і кинула солому біля грубки.
Обійняла її Тетяна, цілує, в очі дивиться.
— Ми тебе ждали... Вчора батько па станцію їздив.
— Я така рада, така рада.— І справді, очі Тетяни сяяли щастям. Вона оглянула хату — все, як було: і дзеркальце, і фотографії на стінах, і скриня, застелена тією ж скатертиною. Навіть пучечки безсмертника стоять так само між вікнами. Кожної осені вони зривали ці квіти разом з сестрою.
Заглянула Таня і до світлиці, хоч там ніхто не жив і було холодно так, що шибки рясно вкрилися візерунками. Зазирнула й на піч.
— Я тут спатиму,— сказала вона. Мати посміхнулася:
— Та я тебе на ліжко покладу, гору подушок тобі постелю.
— Не хочу. Тільки на печі. І грубку я сьогодні сама топитиму. Та сідай же біля мене, Олено, дай я на тебе подивлюся. Виросла ти, погарнішала.
— Я потім сяду. Треба ще води принести, корову порати.
— То ми удвох це зробимо. Де моя кофта старенька?
— Що ти, Таню? Не пущу! Тільки приїхала: не відпочила, не помилася з дороги... Та що б мені люди сказали? Олена й сама впорається.
— Впораюся.— Сестра взяла відра, коромисло, вийшла з хати.
— Сідай, я тобі насиплю борщу доброго. Чи, може, холодцю хочеш з хріном?
— Холодцю давайте.
Поки пообідала, стало смеркати.
Повернувся батько, обірвав з вусів і бороди крижані бурульки.
— От і знову вся сім'я вкупі,— сказав він, позираючи на Тетяну.
— Мама кажуть, що я схудла та змарніла... Правда?
— Трошки є. Та нічого, ми тебе за ці дні поправимо.
Батько засвітив лампу, мати завісила вікна перкалевими завісками. Увійшла знадвору Олена, щоки в неї — паче яблука рум'яні. Свіжа, здорова. Не боїться вона холоду, й не дошкуляє їй ніякий мороз. Глянувши на сестру, Тетяна подумала: "Розцвіла, хоч заміж віддавай".
— Уже попоралась? — спитала вголос і знову помітила, що сестра не витримала її погляду. "Чи вона мене соромиться? От чудна! За кілька місяців одвикла... Наче я їй чужа".
— Корову подою, а тоді вже й звільнюся,— відповіла Олена, беручи дійницю з теплою водою.
— Піду ж і я з тобою, подивлюсь па нашу Зорьку. Мабуть, вона мене забула.
Сестри попрямували до хліва. І тут, залишившись віч-на-віч, Тетяна спитала:
— Як же ти живеш, Олено? Як подруги?
— Та нічого. Ходимо на курси в агрогурток, та й у драматичному... Оце ставили "Наталку Полтавку".
Тетяні хотілося швидше дізнатися в сестри про Степана. Але незручно було про це питати одразу. Олена негарно про неї подумає. "Не встигла, мовляв, до хати зайти, а вже Степан їй на думці".
Тетяна підійшла до корови, почухала її під шиєю.
— Що, не забула мене? Ух ти, Зорька!
Корова простягала шию, а в дно дійниці било струменями тепле молоко, пінилося, парувало.
— Що я в тебе, Олено, хочу запитати...
— Про Степана... Він у селі,— сказала Олена, не припиняючи доїння.
— Я тебе дуже прошу... Сходи, скажи йому...
— Добре,— так само просто відповідала, навіть не глянувши в її бік.
Тетяна вийшла з хлівця. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Син зачарованої Десни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8940 | Анатолій Шиян | Син зачарованої Десни | Це було взимку у місті Воронежі 1941 року. В невеличкій кімнатці на дивані, заплющивши очі, лежав Олександр Петрович Довженко, який прибув до нас з Ашхабада.
Худий, втомлений, мовчазний, він слухав нас, українських літераторів, що працювали військовими кореспондентами у фронтовій газеті "За Радянську Україну".
Розповідали ми Олександру Петровичу і про бої, і про окремих воїнів, що безстрашно й хоробро билися з фашистами, розповідали про смерть, і пожежі, і велику біду, в яку потрапила рідна земля й рідний народ.
Якщо оповідач замовкав, гадаючи, що наш гість заснув, відразу ж розплющувались очі.
— Розповідайте, хлопці, розповідайте, я все чую.
І як же ми були здивовані, коли одного разу, слухаючи наші розповіді, Довженко раптом заявив:
— їду з вами на фронт. Хочу сам все бачити... своїми очима.
Але поїздка на фронт у той час була йому не під силу. Тривожили часті сердечні приступи.
Обідали ми в офіцерській їдальні, до якої треба було пройти кілька кварталів.
Олександр Петрович дорогою не раз зупинявся, хапаючись за серце.
Пригадується районне містечко Валуйкп, Воронезької області.
Жили ми в одноповерховому будинку священика. Перед вікнами прослався широкий вигін, зарослий споришем, а за ним, в рясній зелені,— кладовище з надмогильними хрестами.
Ворожі літаки бомбили містечко не тільки вдень, але і вночі, освітлюючи його з неба яскравими вогнями парашутних "люстр".
Олександр Петрович у той час посилено працював, рідко виходив з кімнати в укриття, незважаючи на оголошення по радіо про повітряну тривогу. Не припиняв він роботи навіть тоді, коли над містом чулося моторошне гудіння бомбардувальників і з наростаючим свистом падали бомби.
— Від смерті нікуди не втечеш,— говорив вій і схилявся знову над паперами.
Запам'ятався весняний ранок у тих же таки Валуйках.
...Кладовище. Свіжі могили — без хрестів. Тиша. Не гудуть літаки, гудуть тільки бджоли над вишневим цвітом. Ласкаво і щедро світить сонце.
Розмістилися ми на свіжій траві.
Олександр Петрович одягнув окуляри, вийняв з кишені блокнотні аркушики, списані зеленим чорнилом.
— Так ось, хлопці, закінчив я оповідання "Ніч перед боєм".— І він почав читати: " — Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут — і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, усі ми знаємо, що завтра буде бій великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?..."
Прекрасне оповідання про перші дні війни, про гіркий відступ під натиском переважаючих сил противника, про мужність, відвагу, безстрашність і духовну красу наших радянських людей.Дивіться також
Анатолій Шиян — Козачок
Анатолій Шиян — На лузі
Анатолій Шиян — Старший брат
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Ми були першими слухачами, а потім цей твір прочитали сотні тисяч людей в газеті "Известия", де його було надруковано в дні війни.
Недовго ми перебували у Валуйках. Почався відступ. Почалося те, про що писав у своєму оповіданні Олександр Довженко.
435 15*
Це вже була не Україна. Перед нашими очима лежала однаково рідна для нас російська земля, по якій ми змушені були відходити далі й далі в глиб країни.
Горе, страждання, смерть і кров — усе побачив, відчув, зберіг у своєму серці великий художник.
Навіть у ці тяжкі дні гіркого відступу Олександр Петрович продовжував писати, створюючи цілу серію блискучих оповідань: "Стій, смерть, зупинись!", "Відступник", "На колючому дроті", "Незабутнє", "Мати".
Але він не тільки писав оповідання, він виступав на мітингах, друкував нариси й статті, в яких полум'яним словом, як мечем, разив ненависних йому фашистів.
Довженко — воїн!
Таким лишився назавжди у моїй пам'яті цей життєлюбний, добрий, ніжний і нещадний до ворогів видатний художник.
А як він любив свій рідний край! З якою поетичною майстерністю оспівав зачаровану Десну з її лугами, садами, з її неповторною красою, з її талановитим, трудолюбивим, мужнім і добрим народом.
Не раз під час війни з особливою теплотою згадував Олександр Довженко незабутню Десну:
— Ой яка це прекрасна річка! Які там гаї, луги, ліси... Яка вода! Ще був у мене дід, схожий на бога. Я ото маленьким молюсь перед іконами, а дід на печі лежить, білий. Борода біла, обличчя красиве.
Пам'ятаю, якось поїхали ми з ним на сінокіс до Десни. Дорогою зустрілися люди:
— Драстуйте, діду!
— А, здоровенькі будьте, здоровенькі! Радів, кілька разів оглядався їм услід.
— Діду, а ви знаєте, хто вони?
— Та ні, не знаю... Добрі якісь люди, привітні...— і ще раз подивився на них.
Або на сіножаті, бува, хтось зупиниться.
— Діду, вкосити трави можна?
— Коси, коси, чоловіче, трава добра.
Накосить той скільки треба і піде собі, а я питаюся в діда:
— Хто це такий?
— Та хто ж його знає. Ми теж, ото, як ходили на Дон, то в людей косили.
На хвилину Олександр Петрович замовкає, але йому приємно згадувати рідний край, і він продовжує:
— А які дівчата на Десні! Оце йде чорнобрива, красива. Привітаєшся до неї:
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! — і зашаріється вся.
— Куди йдете?
— А-а-а...
— Та чого ж "а-а-а"? Звідки ви?
— А навіщо вам?
— Може, я до вас у гості прийду. Де ви живете?
— А на хуторі.
— На якім?
— Та...
— Ну, чого ж, скажіть.
— Та... Голопупенковім,— вимовляє дівчина і ще дужче червоніє.
Олександр Петрович був прекрасним оповідачем. Він так умів підмітити і жестами та мімікою передати характерні рисочки, що людина, про яку він розповідав, одразу оживала у вас перед очима.
...Якось після війни до письменницького Будинку творчості в Ірпені приїхав Олександр Петрович. Працював він тоді над п'єсою "Потомки запорожців".
Надвечір любив прогулюватися вздовж вузенької, дуже покрученої річки Ірпінь, його увагу привернула стара розлога сосна, що росте на піскуватому березі вже багато десятиліть.
— Ну, ось подивіться,— говорив він невдоволено.— Невже місцеві керівники не бачать? Такий бугор голий. Росте могутня сосна... Одна. Хіба не можна було засадити молодими сосонками увесь отой клин?
А потім глянув па річку, на луги, на листяний ліс по той бік річки, що його золотило своїм промінням призахідне сонце.
— Я думав уже... Коли б оці луги аж до села Ставища залити водою, щоб отаке дзеркало стояло завжди,— скільки б тут можна було збудувати санаторіїв, будинків відпочинку... А скільки риби! Розвести коропів дзеркальних — для всього Києва вистачило б — завжди свіжі коропи. Тільки треба по-хазяйському підрахувати, що дають угіддя і що може дати рибне господарство і здравниці. Отам би в лісі й побудувати їх... Біля води... Хіба погано?
А іншого разу, теж під час прогулянки, Олександр Петрович звернув увагу на молоду парочку, що поверталася від річки. Хлопець поклав їй руку на плече. Так і йдуть.
— Любов між ними є чи нема? — раптом запитав Довженко і відразу ж сам почав розповідати:
— Жив у нашій Сосниці парубок. Ото поїде з батьком на ярмарок і жде, поки тато добре вип'є й засне на возі, а хлопець тоді тридцять п'ять верст біжить до дівчини, щоб обняти СВОЮ милу... І назад теж біжить, щоб, не дай боже, не прокинувся батько та не гримав... Ото любов!..
Були в Олександра Петровича хвилини задушевних мрій, але найчастіше ці мрії, як птахи, знову й знову летіли до рідної красуні Десни.
— Дурна в мене професія. Я не можу використати для себе літа, бо літні місяці — це найбільш напружена робота над
фільмами. А хотілося б влаштуватися на Десні. Та не просто дачу зняти, а спорудити її на човні, таку собі невеличку — на дві кімнатки, з маленькою палубою. Заїхати б уверх, а тоді спускатися за течією. Де схотів — зупинився на день, на два, половив рибу, з людьми зустрівся. Це недорого б обійшлося, а скільки було б вражень, скільки цікавих зустрічей! Здорово, правда?
Але цій завітній мрії не судилося здійснитись.
Не Десна з її чарівною красою, а не менше чарівний і могутній Дніпро та Каховська ГЕС привернули увагу талановитого художника, і сценарій "Поема про море", відзначений Ленінською премією, був останньою лебединою піснею великого майстра, що свій яскравий талант, пристрасть і тепло своєї крилатої душі віддав народові, який любив він ніжною синівською любов'ю все життя. Все життя!
Липень, 1964 |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Сіре каченя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8945 | Анатолій Шиян | Сіре каченя | СІРЕ КАЧЕНЯ
Оповідання
Тиша.
Сплять очерети, сплять надбережні трави, сплять і ситі квіти, напоєні ароматним нектаром.
Не гудуть над ними бджоли, не гойдає їх теплий вітер, не голубить ласкаве сонце. Як укуталось воно звечора в багряну хмару, та й лягло на спочинок за дальніми горами, за дрімучими лісами у сизуватій млі.
Згас день. Настала ніч, засвітивши в небі ясні зорі — ближні й дальні. З холодної височини вдивляються вони в замріяне озеро, вдивляються, мов у дзеркало, милуючись своєю красою, і мерехтять, мерехтять...
Здається, що в тому озері лягло ще одне таке ж бездонне, всіяне зорями небо — і тільки ступнеш з берега, як одразу ж потрапиш в його неосяжну глибочінь.
Ніщо не порушує тиші ночі. Все спить. І сплять спокійно під маминими крилами пухнасті каченята. Може, сняться їм дивовижні сни, тільки хто ж про це знає?
Так минула тепла весняна ніч.
Сонце ще не зійшло, та на сході легким багрянцем зайнялося небо. В ньому вже згасли зорі. Лише одна, вечорова зірка, тьмяно посилала у Всесвіт своє меркнуче світло.
Над озером плавали довгі коси туманів, а на траві, на квітах і на листочках лози, що схилила своє гілля до самісінької води, виблискували рясні й чисті-чисті краплинки роси.
Раптом під лозяним гіллям ударила щука, полюючи на малька. Завирувала вода, розійшлися на всі боки хвильки — аж до латаття, де солодко спала біла ніжна лілея.
"Не будіть мене... Не будіть! Я ще хочу трохи подрімати".
"Як можна дрімати, коли на сході вже засвітилася зоря,— озвалася поруч жовта лілея, розгортаючи вперше на світанні свої пелюстки в набряклому бутоні.— Я хочу бачити схід сонця. Хочу відчути його тепло".
І сонце, немовби підслухало бажання жовтої лілеї, визирнуло з-за обрію, щедро сипонувши багрянцем в запашні луги, у заводі дрімливі та в замріяні озера широкого й роздольного деснянського краю. Воно обцілувало кожну травинку і кожний листочок, омитий ранковою росою, на дихаючи їх своїм щедрим життєдайним теплом.
Прокинувся й вітер, розправив крила, війнув ними, і загойдалися від того подиху дерева, вклоняючись одне одному зеленими шапками.
"Доброго ранку! Доброго ранку!"
Не дрімали й каченята. Разом з мамою вони вже були на воді, слухаючи її повчання.
— Ках! Ках! Дивіться ж, дітки, не випливайте без мене на чисті плеса, щоб не стряслася з вами біда. Вас може схопити хижий коршак і нещадна щука... Можете й заблудитися. Бач, які тут високі та густі очерети.
Каченята обіцяли нікуди від мами не відпливати.
— От і любенькі! А тепер я покажу вам місце, де найбільше росте смачної ряски.
Всі рушили слідом за мамою, а сіреньке каченя, побачивши, як повз нього прошмигнула срібна верховодка, кинулось її наздоганяти, та спритна рибка несподівано зникла в рясних водоростях. Треба зачекати, мусить же вона звідти випливти.Дивіться також
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Анатолій Шиян — Бабуся і онук
Анатолій Шиян — Озерянки
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Сіре каченя так захопилося полюванням, що й не помітило, як в голубому небі з'явився коршак. Зірким оком він уже обрав для себе жертву і каменем ринув униз.
Швидко по воді майнула тінь. І коли б каченя вчасно не сховалося в глибині, можливо, гострі кігті й сильний загнутий дзьоб хижака розривали б зараз на частки тепле тільце.
Опинившись в очеретах, каченя трохи отямилось. Але страх іще був таким відчутним, що воно почало благати:
— Ма-а! Мамочко, хороша моя, де ви? Озовіться, братики! Озовіться, сестриці!
Та ніхто на те благання не відгукнувся. Страх згодом минув, і каченяті знову захотілося випливти з очеретів.
Оглянувши небо й переконавшись, що в ньому не ширяє небезпечний ворог, воно рушило вздовж берега. У воді чітко відбивалася кожна травинка і густі зарості холодної м'яти, між якою наче хто навмисне рясно-рясно розсипав голубі зірочки незабудок.
Але хто це шарудить в очеретах, отам, попереду? Каченя зупинилось і почало стежити. На воді з'явився човен, а в ньому старий рибалка у приношеному одягу, в солом'яному брилі, з веслом у руках.
Помітивши каченя, він гукнув, підманюючи його до себе:
— Тась! Тась! Тась!..
Але воно лишалося на місці, тільки дуже пильно стежило очима за кожним дідовим рухом.
— Ну, підпливай же, підпливай ближче, не бійся.—
І дід витягнув з кишені окраєць хліба, відламав кілька дрібних шматочків, кинув на воду.
— їж!
Каченя схопило перший шматочок, проковтнуло.
— Що, смачно?
За хвилину жодного не лишилося на воді.
— Ну і досить. Це мені буде,— сказав рибалка і поклав решту окрайця знову до кишені.— А ти чого ж це тут блукаєш само? Де твоя мати? Заблудилося, мабуть? Ах ти, розбишако! Гляди, щоб тебе шуліка не вхопив! — І дід, взявши до рук весло, тихо погнав човна до найбільшого плеса.
Увагу каченяти привернув барвистий метелик. Він літав над прибережним різнотрав'ям, немовби вишукував найяскравішу квіточку, щоб сісти на ній і дати перепочинок своїм натрудженим крильцям. Потім несподівано шугонув угору, а тоді — вниз, пролетів над самісінькою водою й нарешті сів на білу, ніжну й духмяну лілею.
Сірому каченяті дуже захотілося зблизька глянути на того метелика. Але не встигло воно підпливти, як непосидячий пустун майнув у повітря і швидко зник з очей.
Довелось повертати назад...
Ой, що це? З-під латаття, блискаючи лускою, випливла й застигла здоровенна щука. Це була лише мить, але досить страшна. Широко розкрилася паща з дрібними й гострими зубами... Ривок — і, мов стріла, щука кинулась на свою здобич.
Сірому каченяті не жити, коли б воно блискавично не метнулося до густих заростів водяної кропивки. Поблизу знявся плескіт, вирування, і страхітлива щука хтозна-де поділася.
Серце пташеняти билося швидко й тривожно від тільки що пережитого страху. Лишатись на кропивці було небезпечно, бо тут його міг знову атакувати коршак і хтозна, чи цього разу пощастило б від нього втекти. Тому треба якнайшвидше потрапити до захисних очеретів і нікуди-нікуди звідти не вирушати.
Але як це перепливти через чисте плесо, де нещодавно був такий несподіваний напад? А що, коли хижа щука, причаївшись під лататтям, тільки й жде тієї хвилини, коли на прозоре розводдя знову випливе сіре каченя?
Тоді смерть, неминуча, страшна... Тоді взкє не бачити ні рідної мами, ні братиків, ні сестричок.
І все ж, хоч і дуже страшно, але гаяти часу не слід, потрібно звідси негайно втікати.
Ширяючи очима по небу і не менш зірко стежачи за водою, сіре каченя, швидко підгортаючи ніжками воду, поспішило до рятівних очеретів.
Ось уже недалеко заповітний берег з густими очеретами. І раптом в них з'являється водяний щур. Сіре каченя скам'яніло від жаху. Та небезпечний звір, мабуть, не помітив його, бо поплив собі на той бік озера і зник у густих заростях трав.
Так минув цей, сповнений несподіванок, тривог і жахів, день. А як сонце зникло за обрієм, додому повернулася мама, і братики, і сестрички.
Мама була дуже невдоволена сірим каченям і скубону-ла-таки його добре за крильце і за чубик, суворо наказавши ніколи більше не відлучатися.
А потім всі вони табунцем, як учора, і позавчора, і в попередні дні, вирушили на острівець, вмостилися під тепли* ми маминими крилами на спочинок.
Так минали дні і ночі.
Каченята підросли, вкрилися пір'ям. Вони вже вільно могли перелітати через найбільші розводдя рідного озера. І ось одного ранку мама сказала:
Ках! Ках! Сьогодні, діти мої, будемо гартувати крила.
А навіщо їх гартувати? — поцікавилось сіре каченя, і мама почала розповідати:
Скоро настане такий час, коли нам доведеться відлітати до теплих країв. Далекий то буде шлях і дуже важкий. Перед нами будуть ріки, і степи широкі, і моря глибокі... А на тих морях, можливо, бушуватимуть могутні шторми, здійматимуть хвилі, мов гори. Не сядеш на них і не нап'єшся прісної води, бо вода в морях солона. Отож, дітки мої, щоб перелетіти через всі перепони, треба мати дужі крила.
Ой мамочко! — закричало сіре каченя.— І навіщо нам так далеко відлітати?
Ках! Ках! — і мама усміхнулася.— Ви ще не знаєте. Ви ніколи не бачили снігу. А промине літо, почнеться холод з дощами осінніми... А там ударять морози, скують кригою ріки й озера... Що будемо їсти? Ні, таки пора нам гартувати крила.
І цього дня не забути довіку, бо перед очима в сірого каченяти розкрився небачений досі, дивний і такий широкий простір, якому, здається, нема кінця-краю.
Внизу пропливали луги з голубими озерами, з копицями сіна. Паслася на тих лугах худоба, виднілися села й селища, синіли смугами ліси, зеленіли гаї, а поміж ними, звиваючись у берегах, блискала під сонцем річка, і їй теж, здавалося, не було кінця-краю.
Цілий день з невеличкими перепочинками качиний виводок літав над деснянським краєм і тільки надвечір, добре притомившись, повернувся до рідного острівця.
Тепер уже ніхто з каченят не лаштувався під мамині крила, а всі розміщувались у траві й по черзі вартували, щоб не потрапити часом під нищівну зброю мисливця.
І все ж така зустріч незабаром відбулася. Ще не зійшло сонце, тільки горіла на сході багряна зоря, а над водою плавали пасма туманів, коли це раптом в очереті почувся тривожний мамин крик:
— Ках! Ках! Мисливець!..
Сіре каченя помітило чоловіка у високих гумових чоботях, у піджаці, підперезаному шкіряним поясом, на якому звисали ремінні петельки, а в них гойдалися почеплені за шию, підстрелені крижні й качки. Це було страшне видовище. Сіре каченя пильно стежило за найменшим рухом мисливця.
І стежив за ним так само пильно старший братик, але необережно він зачепив крилами очеретинку... В ту ж мить мисливець зупинився. З чорного ствола блиснув вогонь. Повисла в повітрі хмарка диму.
Скрикнув від болю братик і скрикнула сестричка. Закружляли вони обоє на воді, б'ючи по ній крилами. А трохи осторонь знявся в повітря качиний табунець. Пролунав ще один постріл, і все стихло.
Сіре каченя перелякалося, але йому кортіло дізнатись, чому скрикнули братик з сестричкою, чому не полетіли разом з мамою?
Воно обережно наближалось, хоч і не випливало з густих очеретів, аби не потрапити на очі нещадному мисливцеві.
Нерухомо лежав братик, а сестриця ще ледь ворушила крилом. Та ось те крило здригнулося востаннє й заклякло навіки.
І вже зовсім несподівано з надбережної осоки кинувся в озеро капловухий собака й поплив до очеретів.
Заметалось сіре каченя, шугонуло в повітря. Услід йому пролунав трохи запізнілий постріл. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Старший брат | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8935 | Анатолій Шиян | Старший брат | Через поріг боязко переступила бідно одягнена жінка і спинилася в нерішучості.
— Вона? — почувся з-за стола притишений голос.
— Вона. Лозинська Марія Антонівна.
Жінка почула своє ім'я. Карі очі її, завіяні смутком, зустрілися з поглядом не знайомого їй чоловіка у військовій одежі, що сидів за столом. Той чоловік запитував про неї в голови селянського комітету Семена Красняка.
"А нащо запитував? Хто він? Для чого мене викликано сюди?"
Стояла, пов'язана сірою хустиною, у повстяному піджаці, з-під якого виднілася полотняна вишивана сорочка з осварком дешевого намиста. Домоткана спідниця, босі, забруднені в осінню грязюку ноги свідчили про тяжку скруту і злидні цієї жінки.
З-за стола підвівся незнайомий чоловік, і тепер було помітно, що він трохи вищий па зріст за Семена Красняка, ширший у плечах і, певне, старший, бо русяві скроні його вже помітно вкрила сивина.
Він пішов їй назустріч, пе зводячи з неї очей. А очі в нього ясні, голубі, променисті. В них світиться ніжність і така теплота й задушевність, що жінка відчула в цю хвилину незрозуміле для неї самої почуття, немовби перед нею стояв її рідний старший брат, якого не бачила вона давно-давно, а сьогодні так несподівано з ним зустрілася. Він посміхався до неї, і його ясна й щира посмішка зворушувала душу, хвилювала серце...
— Я уповноважений райкому партії Назаров,— сказав він, потискуючи їй руку.— Нам з вами ще не раз, мабуть, доведеться зустрічатись.
— Не знаю...— промовила, ніяковіючи, Марія Антонівна. Не пам'ятає вона у своєму житті випадку, щоб отакий поважний, такий файний чоловік розмовляв з нею люб'язно та ласкаво, щоб вітався навіть за руку...
— Я бідна жінка, вдова... Що я знаю? Що я бачила в житті?
— От саме тому, що ти бідна, ми й запросили тебе до селянського комітету,— озвався Семен Красняк.— Ми знаємо: у тебе, Маріє Антонівно, діти... Ти дуже бідуєш.
— То правда, бідую... Вже як бідую... Ви знаєте... Все ви знаєте, Семене... І моє горе...
— Зндю. Отож, як прийшла тепер до нашого краю Червона Армія, і визволила Західну Україну, і встановилася на нашій землі Радянська влада, то ми зможемо тепер бідним людям допомогти.
Марія Антонівна не зводила з нього очей. Вона добре знала Семена Красняка, бо не один рік працювала разом з ним та іншими наймитами у поміщицьких фільварках та в куркулів. І добре, що саме його обрано тепер на голову селянського комітету, бо хто краще зрозуміє трудящу людину, як не сама ж трудяща людина?
На Семенові сьогодні кептар, який він одягає лише в свята, і сорочка вишивана, застебнута на єдиний дзеркальний гудзик-"шпиньку". А штани ті ж самі, що їх вона бачила на ньому і в празники, і в будні.Дивіться також
Анатолій Шиян — Олеся
Анатолій Шиян — Де ви, сини мої?
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Та хоч вбрання на ньому й старе, благеньке, зате в його обличчі з'явилося щось нове, небачене і незнане досі. З-під широких брів іскрилися чорні очі, а в очах тих уже не було ні колишнього смутку, ні журби. Повеселішав Семен, набрався нової сили, і Марія Антонівна розуміла, що ту силу дала йому Радянська влада.
— Так ось що я тобі скажу, Лозинська. Ми знаємо, хто як живе і в кого які достатки... Отож селянський комітет вирішив дати тобі... корову.
Коли б сліпуча блискавка вдарила з неба в цю хвилину а чи зарокотав у Карпатах грім, вона б, мабуть, менше здивувалася, аніж від цих слів, що їх вимовив Семен Красняк.
— Мені?.. Корову?..— І Марія Антонівна глянула на уповноваженого райкому Назарова, немов хотіла перевірити ще й у нього, чи то ж правда, чи не жартує, бува, з нею голова селянського комітету.
Назаров дивився на неї, посміхався, розуміючи її радість, і ця посмішка стверджувала без слів, що Семен Красняк говорив їй зараз правду.
— А хіба можна... А де ж я грошей... Це ж багато треба грошей на корову... Де ж я їх... Я бідна... У мене, самі знаєте, нічого нема... Навіть ось черевиків немає. Надворі холодно, а я боса.
— Допоможемо вам взуттям... Обов'язково допоможемо,— пообіцяв Назаров.— А корову для вашої родини селянський комітет виділяє без грошей...
— Не розумію... Як же це... У Семена теж є діти... І живе він, як і я, бідно. У нього в самого немає корови... Я ж знаю...
— Не було, це правда, а тепер буде! — упевнено сказав Семен Красняк.— І ти матимеш корову, і я матиму, і найбідніші люди в нашім селі матимуть.
— А де ж їх, корів тих... Де ж ми їх візьмемо?
— Скажу...
Та в цю хвилину до приміщення ввійшло кілька селян, а разом з ними і найбагатший у селі ґазда, одягнений навмисне з старий, селянського крою піджак, у домоткані штани, заправлені в халяви, що дуже щільно облягали його гладкі литки.
Низенький, опецькуватий, неголений, він, швидко озирнувши всіх, найдовше спинився поглядом на Назарові. В глибоких орбітах ґазди виблискували холодні хитруваті очі. Одягом своїм він майже нічим не відрізнявся від інших селян, та спостережливий Назаров помітив на руці прибулого перстень з коштовним діамантом, що його не можна було, очевидно, зняти з короткого ожирілого пальця.
— Добрий день, пане-товаришу комісар,— вклонився він, знявши шапку.
— Я не пан і не комісар,— зауважив Назаров.— До мене звертаються просто... товариш.
— А я ж так просто й звертаюся, пане-товаришу комісар,— продовжував ґазда, позираючи на селян, з якими він разом сюди прийшов.— Ми дізналися, що в нашому селі зараз перебуває такий шановний гість, і вирішили оце зайти, поговорити з вами, розпитатися...
Назаров, зустрівшись з ним поглядом, відчув у маленьких рухливих зіницях ґазди палаючу зненависть і мимоволі почав за ним стежити уважніше. Це одразу збагнув куркуль. Боячись, що його чорні думки може розгадати "пан-товариш", він звертався до нього з перебільшеною ввічливістю, намагаючись у словах і в улесливій посмішці приховати своє ставлення до небажаного й небезпечного для нього гостя.
— Отож, прошу пробачення, ми хотіли у вас, пане-товаришу, запитати: як буде з землею?
— А так і буде, як вирішить селянський комітет.
— Цебто... вони? — кивнув він головою в бік Семена Крас-няка.
— Вони,— спокійно підтвердив Назаров і знову помітив короткий вовчий блиск у зіницях куркуля.
— Добре... Це добре... Ми свої люди... Я з усіма жив у згоді, нікого не образив, нікого не скривдив. Селяни мене люблять. А ви, пане-товаришу комісар, певне, родом з славного Києва?
— Ні, я родом з Москви.
Огрядний ґазда навіть віями заморгав від здивування.
— То прошу пана-товариша комісара... Як же це? З Москви... З самої столиці і так добре знаєте нашу рідну українську мову?
— А чому ж тут дивуватись? У громадянську війну я воював за Радянську Україну проти петлюрівців, Денікіна, Врангеля, проти польських панів. Після війни жив на Україні. Кілька останніх років працював у Києві, а тепер поки що працюватиму тут, па Західній Україні.
— А дозвольте спитатися... То, може, паи-товариш комісар є комуніст? — вимовив він страшне, очевидно, для нього слово, наче доторкнувся до чогось гарячого.
— Так,— відповів Назаров.— Я — комуніст.
І ця спокійна ствердна відповідь вразила глитая. Він дивився на не відому йому людину не тільки з острахом, але й з жагучою зненавистю. Ця зненависть відбивалася в холодному блискові його примружених очей, хоч своє ставлення він і намагався, як і раніше, приховати від допитливих, все розуміючих очей комуніста.
Назаров, звичайно, може, і не став би відповідати на всі оці запитання, коли б довелося йому зустрітися з глитаєм віч-на-віч. Але зараз він розумів, що його слухають селяни-бідняки, яким, мабуть, цікаво було знати, хто прибув до їхнього села.
— То прошу пана-товариша комісара, я ще хочу запитати...
— Ні, тепер уже я запитуватиму,— сказав Назаров, дивлячись в обличчя куркулеві.— Хочу знати, що ви за людина? Хто такий?
— Я? Хто я такий? Місцевий житель, Петро Губа, селянин з діда-прадіда. Та мене ось усі вони добре знають.
Він не витримував погляду Назарова. Він ладен був йому не відповідати б зовсім, але відповідати треба було, і Петро Губа шукав серед односельців, з якими прийшов сюди, підтримки й співчуття. Очі його так і ширяли по обличчях селян, та вони чомусь одводили свої погляди і вперто мовчали.
— Скільки ви маєте землі?
— Я? Скільки маю землі? То прошу пана-товариша комісара, дрібницю маю... У мене борги... Багато боргів лишилося від покійного батька. А потім сина треба вчити. Мій син, прошу пана-товариша, кінчає гімназію, і я сплачую за його навчання.
Сто п'ятдесят злотих на місяць. Хіба українці є багаті? Нема. Де ви бачили? Поляки — о! Це інша річ... Потоцькі, Сангушки... У них фільварки, земля, а я... Що я маю? Я українець... Я самий щирий українець... Який з мене багач? Я просто селянин...
— А все-таки, скільки ж ви маєте землі, худоби, яке господарство? — наполягав Назаров.
• — Яка в мене земля?.. Яке господарство може мати селянин...
— Має він, товаришу Назаров, сто моргів землі та має багато корів, має коні, свині, птицю,—озвався Семен Красняк, сміливо дивлячись просто у вічі своєму колишньому хазяїнові.
— Всього сто моргів... Правда... Але ж то, прошу пана-това-риша, дрібничка...
— Хто ж вам ту землю обробляв? Хто доглядав за худобою?
— Хто мою землю обробляв? Ось вони.— Обвів ґазда очима присутніх.— Оце вони та ще інша служба.
— А "служба" — наймити, бідняки, вони мали землю?
— Як же, мали... Але прошу пана-товариша вислухать мене. Я мушу сказати... Коли хтось у мене на роботі калічивсь, я лікаря викликав і платив йому за візит. Як же, платив... Це всі знають, я добрий... Я зо всіма у згоді жив. Мене люблять селяни, бо я давав їм підробітки... Я, прошу пана-товариша, буряки сіяв... Цікаво мені знати, скільки збирають буряків з морга у вас там, на Радянській Україні?
Петро Губа хотів перевести неприємну для нього розмову на щось інше, і це зрозумів Назаров, але на запитання, яке цікавило, очевидно, всіх, відповів:
— По-різному збирають... Ось такі колгоспниці з Старосілля, як Марія Демченко та Марина Гнатенко, ще в 1936 році дали врожай буряків понад п'ятсот центнерів з гектара... Після того по всій країні розгорнувся рух п'ятисотенниць. А потім цей рекорд перекрили багато майстрів високого врожаю, які збирали вже буряків по тисячі і навіть більше тисячі центнерів з гектара.
— Як то можна, пане-товаришу комісар, тисячу чи навіть більше тисячі керців буряка взяти з одного гектара? То є казка... |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Тиха обитель | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8924 | Анатолій Шиян | Тиха обитель | ТИХА ОБИТЕЛЬ
Драма на три дії, сім картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Іліодора — ігуменя жіночого монастиря.
Ар се ні я —її племінниця, 18 років.
Ангеліна — послушниця ігумені, молода дівчина.
М а н е ф а — благочинна, стариця.
Тарсилія — ризнича, охоронниця церковних цінностей, одягу і книг.
Людмила — її послушниця.
Німфодора — пономарка, прибиральниця, середніх літ.
Преосвященний Феоктист — епіскоп.
Отець Сергій — молодий священик.
Богиня — диякон.
Степан Соколенко — столяр, пізніше голова ревкому.
Оксана Петрівна — його дружина.
А н д р о н — дзвонар.
Савка Вогник — молодий хлопчина, пастух, сирота.
Хома — мисливець.
Улита — жебрачка.
Сліпий.
Біснувата дівчина.
Начальник міліції.
Черниці, прочани, жебраки на паперті, слобідська молодь, міліція, солдати.
Дія відбувається в передреволюційні та революційні роки на Україні.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
До відкриття завіси чути, як лютує метелиця. Водночас линуть удари дзвона
й поволі завмирають. Ще удар, ще один, і ось розкривається завіса. Церковна паперть, освітлена ліхтарем. Праворуч — дзвіниця, з якої звисає довга мотузка. Вчепившись в неї руками, б'є в найбільший дзвін А н д р о н. Ліворуч і в глибині сцени видно дерев'яні корпуси келій, освітлених вогнями. Все потопає в савані густої хуртовини.
А н д р о н. Ну, розгулялася метелиця! Понавертало вже такі кучугури, що мені самому їх, мабуть, і за тиждень не розчистити.
Чути пісню:
Вот вспыхнуло утро. Румянятся воды. Над озером быстрая чайка летит. Ей много простора, ей много свободы, У чайки луч солнца крыло серебрит.
Входить хмільний диякон Богиня. Засніжена шапка збита набакир. Ряса
розстебнута.
Богиня. Дзвониш, Андроне?
А н д р о п. Така моя служба.
Б о г и н я. А ти знаєш... Хто... Хто перед тобою?
А н д р о н. Чом не знати? Диякон Богиня.
Богиня. Правильно. А здогадуєшся, звідки я йду?
А н д р о н. Певно, з хрестин чи родин.
Богиня. Не вгадав... От і не вгадав. Був у корчмі. Солдатів бачив... Калічених... Просять милостиню. В того нема руки, в того нема ноги...
Андрон. Війна! Багато наших людей там. І Хома-мисли-вець, і Степан Соколенко, і...
Богиня. Страх як потерпають в окопах солдати. Зате зброя... Чуєш, Андроне?.. Зброя в кожного начищена, помащена... Бережуть солдати свою зброю. А холод їм дошкуляє...
Андрон. А вам не дошкуляє? Застебнули б рясу. Надворі, бач, яка хуртовина!
Богиня. Хіба це хуртовина? От на фронті починається хуртовина... Чуєш, Андроне? На фронті... Може на диби підійняти всю Росію.Дивіться також
Анатолій Шиян — Котигорошко
Анатолій Шиян — Тишко
Анатолій Шиян — У лісі
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Андрон. Щось солдати розповідали?
Богиня. Про царицю... І про Гришку Распутіна...
А н д р о н. А хто ж він, той Гришка?
Богиня. Замолоду, кажуть, був конокрадом, а тепер перший порадник нашому цареві. А потай... Чуєш, Андроне? Потай він царицю ублажає...
Андрон озирається.
Такі діла творяться на світі білому, а ми живемо в тихій обителі, мов ті кроти сліпі, кроти!.. І нічого не бачимо, нічого не знаємо.
Андрон. Я б радив вам, отче дияконе, сьогодні не йти до вечерні.
Богиня. Чому? Андрон. Чарку перебрали.
Б о г и н я. Я? Це я пере... перебрав? Та я ще чарчину вип'ю... Там у мене лишилася схована... у вівтарі.
Андрон. Помітить ігуменя хміль — сповістить епіскопу, а той вас, гляди, з сану звергне, з монастиря виставить.
Богиня. А я... я не боюсь. Я вмію чоботи шити, бондарне ремесло знаю. Можу й в іншу парафію перейти. Диякона з добрим голосом скрізь приймуть. Так-то, Андроне... Коронований цар, самодержець всеросійський, а з-під корони в нього... ріжки стирчать... Ріжки!
Андрон (хреститься). Хай бог милує.
Богиня (співає).
Но что это? Выстрел. Нет чайки прелестной, Она умерла, трепеща, в камышах.
Шутя ее ранил охотник безвестный,
Не глядя на жертву, он скрылся в горах.
(Виходить).
А н д р о н. Сп'яна такого наговорив, що боязко комусь і розказати. (Знову починає дзвонити).
Кутаючись у благенький одяг, з'являється Савка Вогник.
С а в к а. Діду Андроне! Третю добу немає людям спокою від дзвонів.
А н д р о н. А ти, Савко, думав над тим, що, може зараз хтось збився з дороги, у полі блукає? Почує вість — до слободи потрапить.
Савка. Все одно сумно слухати. І вдень дзвоните, і вночі дзвоните... Надокучило... Аж душу вивертає.
А н д р о н (уважніше розглядає хлопця). Я при ділі, а ось чого тобі вештатись у таку заметіль — не розгадаю.
Савка. Жду...
А н д р о н. Кого?
Савка. Арсенію... Племінницю ігумені Іліодори.
А н д р о н (недовірливо). Так-так. Дивлюсь оце на тебе, Савко, і думаю... Хто ти є? Сирота, пастух. Твоє місце на скотному дворі, а ти тут блукаєш та вигадуєш всяку всячину...
Савка. їй-богу, жду Арсенію!.. Вона мене грамоти вчить.
А н д р о н. Брешеш!
Савка (витягнув з-за пазухи зошит). Ось, послухайте! (Читає). "Ученье — свет, а неученье — тьма!" Тьма!
А н д р о н. Ой Савко, дізнається ігуменя — перепаде тобі на горіхи.
Савка. Я хочу грамоту знати. Хочу вирватися з тьми до світла.
А н д р о н. Молодий іще ти, зелений... Життя не знаєш.
Савка. Все одно вчитимусь! З усіх сил учитимусь!
А н д р о н. Дай боже тобі на щасливу стежку потрапити... Не таку, якою моє життя покотилося. Все в наймах та в наймах... Мав колись родичів... Повмирали... Сам тепер лишився. Нема до кого й словом обізватися.
Савка. А ви, діду Андроне, хіба вже не послушничаете в отця Сергія?
Андрон. Ет! (Махнув рукою). Він принадив собі черничку... молоденьку... О господи, прости мені всякі согрішенія вольні й невольні! Спасибі ігумені Іліодорі, дала мені притулок... У церковній сторожці.
Савка. Якась вона сувора, нелюдима.
Андрон. Хочеш, притчу тобі розкажу.
Савка. Про неї?
Андрон. Щоб знав... Може, пригодиться. Пам'ятаю, коли ще вона була послушницею в ігумені Макарії. Красива... Струнка... Коси отакенні. Звання козачого — полковницька дочка.
Савка. І пішла в монастир?
А п д р о н. А що їй було робити? Батько помер, а вона приїхала сюди з матір'ю, щоб відслужити панахиду. Це було, пам'ятаю, на зелені свята. Церква клечанням прикрашена, люстри горять, свічі, лампади. Співав черничий хор... І так це все їй сподобалось, що Тетяна Байрачна лишилася в обителі.
С а в к а. Як ви сказали? Тетяна Байрачна?
А н д р о н. Таке ім'я було в неї тоді, мирське. Ну, а вже потім вона себе показала. Все вміла робити. І обкладати фольгою образи, і золотом шити, і ткати мухояр.
С а в к а. А це що ж воно таке — мухояр?
Андрон. Шерстяна матерія для черничого вбрання. Та не так прославилась роботою, як співом. Коли стане на криласі, то здається не людина, а сам янгол співає — такий був голос у неї райської краси. Не чув більше ні в кого... Хіба що в Ар-сенії.
С а в к а. Я, діду Андропе, пізнав би Арсенію серед тисяч голосів!
Андрон (глянув на Савку уважніше). Ой хлопче, примічаю, високо літають твої мрії.
С а в к а. І нехай літають... як птиці. Хочу слухати про Тетяну Байрачну.
Андрон. Так отож задумала якось ігуменя Макарія оновити іконостас. Переказали їй люди, що живе у слободі майстер Степан Соколенко. І столяр добрий, і різьбяр по дереву — кращого не знайти. Я тоді в ігумені дрова рубав, воду носив, топив печі... І ось почав я примічати, що Степан Соколенко і Тетяна...
С а в к а. Чому замовкли, діду Андроне?
Андрон. Не моє то діло.
С а в к а. Полюбив він її, чи що?
А н д р о н. А вона його...
С а в к а. То й добре... Полковницька дочка закохалася в столяра...
Андрон. Що ж там доброго, коли Степан жінку мав Оксану... Правда, діток у них не було... і по сьогодні не мають.
С а в к а. А цей Степан Соколенко... Де він зараз?
Андрон. На війні... Була чутка — георгієвського хреста заслужив.
С а в к а. Герой! Ну, а потім же як, діду Андроне?.. Розбилася їхня любов? Не доказали ви...
Андрон. Що ж доказувати? Дізналася Оксана, прийшла до ігумені Макарії. Про що вже вони там говорили... А тільки незабаром виїхала Тетяна додому... на хутір.
С а в к а. Що ж він утаїв від неї, що одружений?
Андрон. Не утаював. Знала все, але серцеві не закажеш... Так-то. Років з півтора не було її, а потім з'явилася в монастирі... як свічечка... Тільки очі й блищать. Знову люди почули дивний голос у храмі. А десь через рік прийняла черничий постриг, і відтоді дано їй ім'я Іліодори.
С а в к а. Цікава притча.
А н д р о н. Не все ще тобі доказав.
С а в к а. Слухаю вас, діду Андроне.
А н д р о н. А як стала ігуменею — скрізь навела порядок: і в монастирі, й за монастирем. Новий сад посадила і збудувала на кладовищі каплицю.
С а в к а. Не люблю кладовищ — смуток навівають.
Андрон. Всі там будемо... Так отож про Іліодору, скільки її знаю, все клопочеться, аби красивішою стала обитель.
С а в к а. Навіщо це їй?
Андрон. Щоб добра слава ширилась у народі про святу обитель. Щоб приходило сюди більше прочан. С а в к а. Та й на біса вони тут потрібні?
А н д р о н. Ой Савко, Савко! Молодий іще ти, багато чого не тямиш. Бог богом, але ж і про земні діла тут не забувають. Більше прочан — більша виручка. Тому свічку треба чи ікону, тому проскуру, а інший просить відслужити панахидку по убієн-ному воїну чи подати граматку за упокой... А грошики і пливуть, пливуть до монастирської казни.
С а в к а. Ось воно що.
А н д р о н. А ти ж як думав? Всі багатства монастирські тримає зараз Іліодора під своїм наглядом. Іноді приїздить сюди преосвященний Феоктист — епіскоп бєлгородський та обоян-ський. Боже мій, чого тільки не ставить тоді ігуменя на стіл... Живуть... Тиха обитель — це ж для них рай земний.
С а в к а. А нам з вами, діду Андроне, не дуже солодко в цьому раю.
Андрон. На все воля божа. Так-то, Савко. Заговорився тут з тобою, а воно вже, мабуть, пора й до вечерні дзвонити.
С а в к а. Діду Андроне, а мені можна з вами... на дзвіницю?.. А н д р о н. Не витримаєш... Там вітер скажений... С а в к а. Я терплячий... А н д р о н. То ходімо.
Зникають у бокових дверях дзвіниці. На сцені якийсь час нікого, потім з'являються отець Сергій і послушниця Людмила.
Людмила. Отче Сергію! Якесь тривожне передчуття гнітить мою душу, і я не знаю, куди мені йти, що мені робити. Спати ляжу — не можу заснути. Ніч минає, а я все думаю, думаю...
Отець Сергій. Незручне місце вибрала, Людмило, для розмови. Після вечерні зайди до мене... Там і порадимось.
Людмила. Страшно мені тепер до вас приходити.
Отець Сергій. Чому?
Людмила. Уже моя наставниця Тарсилія питалася: "Щось у тебе, сестро моя молодша, душа в неспокої. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Тишко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8944 | Анатолій Шиян | Тишко | ТИШКО
Оповідання
Він випав із гнізда й, безпомічно розгорнувши ще не зовсім оперені крильця, тривожно кричав:
— Ой мамочко, рятуйте!.. Мені страшно, страшно... Рятуйте!
Та мами поблизу не було. Мабуть, полетіла шукати поживи для своїх малят, а оце сіреньке горобеня, знехтувавши її застереженнями, висунулось із гнізда більше аніж належить і ось зараз опинилося в густій придорожній траві, що видавалася йому таким дрімучим, таємничим і небезпечним лісом, звідки самому не вибратись нізащо в світі.
"Ой, куди ж це я попав і що зі мною тепер буде?"
Несподівано щось високе-високе заступило собою сонце, і горобеня затихло від страху, потім відчайдушно затріпотіло крильцями, намагаючись зникнути в гущавині, але ніжки плутались, неспроможні подолати трав'янисту загорожу, і в ту ж хвилину, знесилившись, воно потрапило в теплі людські долоні.
— Моє ж ти манісіньке,— промовляв до нього ніжний ласкавий голос.— Як же ти не вбилося? Впасти з такої височини! Бач, кігтик трохи ушкоджений... Болить тобі? Дуже болить?
Незабаром горобеня опинилося в просторій кімнаті, де було багато столів з якимись химерними приладами, що їх зроду воно не бачило. За тими столами працювали жінки й дівчата в білих халатах.
"Де ж це я? Навіщо мене сюди принесли і що зі мною тут робитимуть?"
Горобеня, звичайно, не знало, що в цій просторій світлій кімнаті містилася хімічна лабораторія, а жінка, яка принесла його сюди, працювала прибиральницею, і звали її тітонькою Марічкою.
А погляньте, який у нас гість,— сказала вона й розтулила пальці. Горобеня, відчувши, що його ніхто не притримує, рвонулося з долоні, але, не долетівши до стола, впало на підлогу.
Ой ти, дурненьке-дурненьке, — промовила незлобиво тітонька Марічка,— ти ж іще літати не вмієш.— І, звернувшись до хіміків, вона запитала: — А що, може, візьмемо до себе такого постояльця?
— Візьмемо! Візьмемо! — почулося звідусіль. Тітонька Марічка розшукала десь картонну коробку
вимостила в ній з білої вати гніздечко, поставила блюдце з водою і ще одне — з їжею, яку відразу знесли сюди хіміки.
Чого тільки тут не було!
І крихти хліба, і шматочки сиру та ковбаси, і картопля з пиріжка, і мак з бублика, і навіть кружальця червоної редиски й цибулі.
Потім хіміки вирішили добрати для нього ім'я.
— Назвемо його просто Пушком.
— Ні, ні,— заперечили інші.— Він своєї мами не слухався, він бешкетник...
— Хай живе у нас із прізвиськом Жив-жив.
— Я його знайшла,— озвалася тітонька Марічка,— я йому і йменя дам. Віднині він буде зватися Тишком.
З тієї хвилин сірий горобчик Тишко став повноправним мешканцем хімічної лабораторії.Дивіться також
Анатолій Шиян — Санто
Анатолій Шиян — Озерянки
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
На ніч його "хатку" накривали кришкою з прорізаними дірочками, і в ній він спокійно спав до ранку.
Першою на роботу завжди з'являлася тітонька Марічка, і кожного разу, як тільки вона переступала поріг лабораторії, Тишко зустрічав її радісним криком:
— Жив-жив!..
Тітонька Марічка скидала з коробки кришку й питалася:
— Ну, як тобі спалося? Які сни тобі снилися?
Жив-жив! — скрикувало горобеня, вилітаючи з своєї хатки.
Ото й добре, що ти жив-здоров,— посміхалася прибиральниця і наливала в блюдечко свіжої води, давала їжу.
Так минав день за днем. У Тишка відросли крильця, і він уже міг перелітати зі столу на стіл.
Сьогодні тітонька Марічка мила кахляну підлогу, де-не-де залишаючи калюжки води. Тишко спостерігав за вправними руками прибиральниці, потім, досить рішуче злетівши з полиці, обрав собі найбільшу калюжу і, скачучи на двох ніжках, сміливо розгорнув крильця, почав ними плескати по воді, вигинаючись із голівки на хвіст, розбризкуючи навколо себе рясні краплини.
Тишкові було дуже приємно купатися, так приємно, що
він голосно й дзвінко виявляв перед усіма своє захоп-
лення : ^
— Жив-жив! Жив-жив!
— Погляньте, що наш Тишко робить,— пролунав чийсь голос, і зразу біля нього зібралися хіміки. Сміючись, вони заохочували горобеня до нових витівок.
— Ану ще, Тишку-ласунчику, сіренький пустунчику, покажи, на що ти здатний.
І Тишко старався. Він то присідав, то підводився на пружні ноженята, то знову припадав голівкою до калюжі:
— Жив-жив!..
Хтось здогадався поставити біля нього блюдце з водою, і Тишко охоче з такої послуги скористався. Він стрибнув на краєчок того блюдця, скоса глянув на глибину і, не вагаючись більше, затріпотів крильцями, розбризкуючи на всі боки воду.
— Ой бешкетнику, що ж ти робиш? — скрикнула тітонька Марічка, підходячи до нього з мокрою ганчіркою.— Хто ж після тебе прибирати буде?
Тишко немовби відчув заподіяну шкоду — швидко вискочив із блюдця й полетів на підвіконня, освітлене промінням сонця. Там він настовбурчив пір'я, обтрусився, помахав хвостиком, а тоді почав діловито оббирати дзьобиком свої крильця. Та не встиг він навести гороб'ячу красу, як хтось із дівчат за дальнім столом гукнув:
— Тишко! Муха!
До цих слів горобеня вже звикло, тому відразу ж полинуло на голос, сміливо сіло на дівочу руку, спритно вихопило з пальців живу принаду й знову потім умостилося на підвіконні, просушуючи під теплим сонцем свою змокрілу пір'яну шубку.
А наступного ранку сталася така подія, що її довіку Тишкові не забути. Почалося все дуже просто.
Тіточка Марічка пішла винести сміття й забула причинити двері. Тишко, як завжди, примостився на підвіконні й залюбки грівся під сонцем. Раптом він помітив, як до приміщення тихо увійшов досі небачений звір.
Тишко щиро привітав гостя:
— Жив-жив!
І зразу сталося диво з тим звіром. Очі в нього розширились, вуса настовбурчились, хвіст завиляв туди-сюди. Ні на мить не відводячи своїх хижих зеленкуватих вогників, звір, скрадаючись, рушив до вікна.
За найменшим його рухом пильно стежив Тишко.
Ось звір зупинився. Застиг... І раптом стрибок, швидкий, блискавичний. Перед Тишком майнули гострі смертельні кігті, і, коли б він вчасно не злетів з підвіконня, напевне б, вони збили на підлогу, а сильні зуби розірвали б його на шматки.
Тільки тепер, опинившись на одній із шаф, Тишко зрозумів, яка загрожувала йому небезпека і ще загрожує й зараз, бо хижий звір уже не підкрадався, а полював одвер-то. Бідне горобеня сідало на полиці, на столи й на бутелі, а слідом за ним гасав страхітливий звір. Очі в нього стали ще ширшими, рухи швидкими, невтомними. З грізним мурчанням він легко вистрибував на столи й зіскакував на підлогу, мчав до полиць, не приховуючи розпаленої жадоби поживитися пташеням.
Тишко перелітав через увесь зал і з жахом помічав усе ті самі хижі очі, високі сміливі стрибки й нещадні лапи з гострими кігтями, що намагалися його збити на льоту.
Вкрай запаморочене горобеня з розгону вдарилось об шибку. Вдарилося так, що в нього блиснули іскри в очах, затьмарилося в голові, й воно впало на підвіконня, ледь ворушачи крильцями.
Тут, напевне, була б його смерть, коли б у найскрутнішу хвилину не з'явилася тітонька Марічка,
Помітивши кота, що вже приготувався до стрибка, вона люто закричала:
— Не смій, клятий! Не смій! Ось я тобі...
В ту ж мить у повітрі просвистів звичайний віник, і наляканий кіт вишмигнув за двері.
Тишко не пам'ятав, як теплі руки тітоньки Марічки зняли його з підвіконня. Щось, мабуть, ласкаве й ніжне промовляла рятівниця, але Тишко не чув тих слів. Безживно звисала в нього голівка, тьмяніли й заплющувались оченята. Трохи отямився в^н тоді, коли його дзьобик потрапив у блюдце з водою.
Ковтнув раз, і вдруге, і втретє. Вода, немов цілющий бальзам, повертала йому сили. Горобеня розплющило очі, пізнало тітоньку Марічку і вже само почало жадібно пити воду.
— Моє ж ти манісіньке... Моє ж ти пташенятко дороге. Та як же це я не догледіла... Адже кіт міг тебе з'їсти. Пий іще водичку, пий! Ти очуняєш, і все минеться. Знову будеш здоровеньким.
І Тишко пив іще й іще, задираючи догори дзьобик.
А потім тітонька Марічка поклала його в тепле кубельце, накрила зверху кришкою, і він, заснув.
Що йому снилося — того ніхто не знає. Але наступного ранку знову був бадьорим, і коли до лабораторії ввійшла тітонька Марічка, він відгукнувся, як завжди, на її прихід:
— Жив-жив!
Вона зняла з коробки кришку, налила свіжої води у блюдце, нагодувала свого ласунчика, а потім розчинила навстіж вікна.
Тишко, побачивши на каштановім гіллі таких, як і сам, горобчиків, привітався до них:
— Жив-жив! А мене Тишком зовуть, і я хочу з вами познайомитись.
Та горобці не звернули на нього ніякої уваги, бо двоє з них чубились між собою, перелітаючи з гілки на гілку, а всі інші так галасливо кричали, що добрати щось було важко.
"Чому вони сваряться? За віщо скубуть одне одного? Дізнаюся!"
Тишко вперше випурхнув з лабораторії і сів на розлогому каштані.
Звідси добре було видно, як вулицями міста мчали машини, тролейбуси, трамваї, авто. Кудись поспішали люди.
За високими будинками лягли широкі майдани з клумбами, на яких красувалися різнобарвні квіти. А ще далі зеленіли кучеряві й густі шати наддніпровських парків.
Тишкові захотілося глянути на всі ці дива зблизька. Він змахнув крильцями й полетів, жадібно оглядаючи все навкруги.
Ось, нарешті, й парк з рясними деревами, з чистими асфальтованими доріжками, вздовж яких простягнулися зеленою стрічкою густі кущі і яскраві квіти. А за парком, скільки оком сягнеш, розляглися дніпровські простори, з високим небом, запашними лугами, далечінню синіючих лісів, оповитих сизою млою.
Тишко сидів на гілочці могутньої сріблистої тополі, що росла над самісіньким урвищем,— маленький, непомітний, безпорадний,— серед шелесту дерев, які вкрили собою круті схили і ген-ген спадають аж до голубого повноводого Дніпра.
Красивими арками звелися між берегами ажурні мости, а там, далі, за рікою, лягло зеленоткане мереживо острова з мрійливими затоками. А ще далі знову темніли ліси, і вже за ними прослалася потім в обрій така мріюча даль, що їй, здавалося, не було кінця-краю.
Який же широкий, сповнений привабної краси світ розкрився Тишкові цього незабутнього ранку!
Вразила його і злякала срібляста пташина з великими крилами, що з гуркотом промчала над головою і зникла незабаром у позахмарній височині...
Тишкові про все хотілося знати, на чому спинявся його зір. Але в кого розпитатися? У непосидючих синиць, що скачуть мов неприкаяні з гілочки на гілочку? Чи в барвистого дятла, що заклопотано стукає довгим дзьобом, наче долотом, у стовбури дерев? Чи, може, спитатися у граків, які понамощували на деревах чорні шапки гнізд і чомусь сваряться між собою не гірше від горобців?
Тільки опівдні Тишко повернувся до лабораторії.
— Жив-жив!
— Ну й добре,— сказала тітонька Марічка.— А то вже думала — майнеш на волю, та тільки тебе й бачила.
Наступного ранку Тишко випурхнув через відчинене вікно і приєднався до горобиного табунця.
А ти звідки? — запитали в нього.— Де твої батьки? € в тебе братики, сестрички?
Не маю батьків,— сказав Тишко, і^горобці зацвірінчали.
А може, ти сирота?
Не знаю...
Хтось із горобчиків сказав:
і
— Ми будемо з тобою дружити. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | У лісі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8926 | Анатолій Шиян | У лісі | З ліщини на дорогу вийшла молодиця, глянула в один бік, глянула в другий — ніде ні душі. Тільки птиця шмигнула перед очима й заховалася в рясних деревах.
Тиша. Не колихнеться найтонша віточка. І раптом у цю тишу війнув далекий, ледве вловимий шум. Щохвилини наростаючи, він наближався до дороги. Сховалося сонце. Немовби присмерком окутався ліс — така димчаста хмара повзла над верховіттям дерев, віщуючи грозу.
Кілька крапель упало на ситцеву кофточку, і молодиця стала під розлогим дубом.
Спочатку залопотіло листя на осичині, заворушилися довгі коси беріз, злегка зашуміли дуби і липи. А через хвилину в лісі робилося щось неймовірне. Сірі вітк осичини перепліталися з білими березовими, гостролистий клен зчепився у нерівному бою з високим дубом...
Молодиця стежила за липою.
Розлоге й кучеряве від цвіту гілля гойдалося на всі боки. І ось над липою несподівано звилася галка. Вона не в силі була перебороти вихор, і її одразу метнуло вгору. Дарма сперечалися з потужним вітром крила — вони то згорталися, і птиця каменем падала вниз, то розправлялися знову — і тоді галку підносило ще вище. Очей не могла одірвати від неї молодиця. Важко змагатися з такою бурею. Мабуть, втомилася пташина, бо востаннє майнула крилами, потім розпластала їх на всю широчінь, і понесло її одразу вітром невідомо куди.
— Буря... Яка буря, матінко ж ти моя!
Затріщала раптом деревина. Ой лишенько! Хилиться, хилиться й падає з шелестом і гулом на дорогу рясна липа.
Кілька хвилин над лісом творилося щось страшне, а потім вітер почав ущухати. Жодної краплини більше не впало на спраглу землю. Молодиця підійшла до зваленої липи, почала було обривати запашний цвіт, та й спинилася.
Під рясною гілкою побачила двох галченят. Одне з них, придавлене сучком, було неживе, а друге, розкриваючи дзьобик з жовтими заїдами, чекало корму. Молодиця взяла його в руки і, вийнявши шматок хліба, поклала в розкритий дзьобик кілька крихтин. Вирішила взяти галченя в кошик, бо воно ж тут може загинути, а вдома вона його вигодує і випустить потім на волю.
— Чого лазиш?.. Що тобі тут треба?
Вислизнула з рук рясна гілка. Обернулася на голос молодиця. Перед нею стояв лісник.
— Катерина!? — Він дивився на неї кілька секунд, потім одвів очі, поправив на ремінці мідну трубку, тихо сказав: — Здрастуй.
— Здрастуй, Іване! Це вітер її зломив. Нарвати хотіла... Люблю чай з липовим цвітом. Однаково ж — пропадати йому, пов'яне... А ти звідки йдеш?
— В обході був, а зараз до куреня повертаюсь.
І замовк. Мовчала й Катерина, стоячи в рясній зелені пахучих віт. Ждала, може, він щось скаже їй, спитає або хоч подивиться на неї, але Іван тільки нюхав липову віточку й уникав її очей.Дивіться також
Анатолій Шиян — Ще треті півні не співали
Анатолій Шиян — На острові Бірючому
Анатолій Шиян — Сіре каченя
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
Серце Катерини стислося від жалю до нього.
— Ночами не спала... Стільки думок усяких... Тополя вітами зашумить, а мені кроки твої вчуваються.
— Не треба. Нащо про це згадувати,— глухо промовив лісник, і в його пальцях хруснула гілочка.
— Як же не згадувати? Мабуть, повік мені не забути, як ти при людях кричав: "Для чого мені Радянська влада землі нарізала? А для того, щоб я хазяїном на ній був... Може, я про цю землю змалечку мріяв, а ви тепер хочете мою мрію вбити. Та швидше я в могилу ляжу, аніж піду до колгоспу!" А я вже тоді вірила... Радянській владі вірила, бо нізащо в світі не дасть вона зобидити трудящу людину. Хіба не казала я, не вмовляла тебе? А ти коня забрав, добро своє забрав, пішов до куреня лісником служити.
— Нема в мене коня. Здох. Чи павука поганого з'їв, чи, може, гадюка вжалила... Пропав кінь.
Іван підвів голову, зустрівся поглядом з Катериною. Взяла вона його сильну жилаву руку.
— Давно збираюся тебе провідати, та як згадаю ту ніч, коли ми розлучалися з тобою, так у мене все й похолоне. Недоступний ти. І зараз вчуваються мені твої слова: "Ні я до тебе, ні ти до мене не смій заходити! Живи в своєму колгоспі сама. Узнаєш, як воно буде без мене". Це ж ти говорив мені. А я нічого... Я часто думала про тебе. Може, сорочку треба випрати, може, полатати яку одежину?
Помовчали трохи, потім Іван запитав:
— А в господарстві ж у тебе як?
— Маєш час, то ходім, подивишся.
— Незручно зараз. Може, я ввечері, щоб люди не бачили...
— А чого ж соромитися людей? Не красти йдемо. Чи бач, що вигадав... Ходімо, Ваню,— промовила вона ласкаво, взяла його за руку, в очі глянула, посміхнулась. Чимсь давно забутим і дорогим війнуло на Івана від тієї посмішки.
Не вулицею, а через город зайшла Катерина з чоловіком. На городі цвіли соняшники, цвіла молода картопля, добре прополота і обгорнена вже двічі. Скрізь відчувалася вправна рука хазяйки.
Хлівець підправлений, заново вкритий соломою, а в хлівці почув Іван рохкання.
— Невже кабана маєш?
— Маю.
Іванові захотілося на нього глянути. Але, на диво, у хлівці він побачив ще й теличку.
— Твоя?
Катерина посміхнулась.
— Моя. Торік премію дали в колгоспі. Цього літа вона вже погуляла, так що на зиму буде в моїй хаті молоко.
Нічого на це не сказав Іван, оглянув кабана, почухав навіть йому живіт, і той одразу ліг на бік, простягнувши ноги.
— Ну, ходім же, Ваню, до хати.
Хата і призьба були дбайливо потиньковані, як і раніше, коли Іван ще тут жив. З хвилюванням зійшов він на приступки сінців, стежив очима за Катериною, коли та відмикала засув сінешніх дверей. Отак би обійняти оцю голову, пов'язану білою хустиною, в очі дивитися, цілувати, обіймати, голубити її, любиму, наймилішу в світі...
Хіба не думав він, коли залишав її саму, що на другий чи третій день вона прийде до нього і скаже: "Ваню, я передумала. Не йду вже до колгоспу, будемо одноосібниками, аби тільки разом, бо не можу я жити без тебе..."
Але як же він помилився! День минув, два, тиждень, місяць, а Катерина не приходила до нього. Він не хотів думати про неї — і думав. Він не хотів з нею зустрічатись — і мимоволі шукав цих зустрічей. Часом у жінок, що ходили в ліс по дрова, він розпитував про Катерину, і коли вони розказували, як живе їхня сусідка,— Іван не вірив. Та ось зустрівся з Катериною сам. Нестримне й хвилююче почуття радості оволоділо ним. Він милувався зараз Катериною. Він був навіть гордий за неї. Гримнув засув сінешніх дверей.
— Заходь, Ваню.— І знову вона всміхнулася.
Переступив через хатній поріг, скинув картуз. І сам не розумів, що з ним робиться, але проти волі в очах його несподівано заблищали сльози.
— Ваню, що це ти... Милий мій!..— Вона вдивлялася в його змарніле, схудле обличчя, і стільки невимовного жалю, ніжності й навіть тривоги помітив він в її очах.
Вони зволожувались сльозами і водночас сяяли щастям.
Вона все забула в цю мить. Все простила йому: і образи, і докори, і негарні слова, що їх, мов каміння, кидав він у неї в той недобрий час, коли залишав домівку...
— Наче з війни тебе дожидала... І діждалася. Ну, сідай же, Ваню, а я щось їсти приготую...
І вона заходилася готувати їжу. Чоловік розглядав хату. Раніше під стінкою стояло дерев'яне ліжко. Зараз його нема, а натомість стоїть нікельоване. На вікнах почеплено тюлеві фіранки. Виросли за цей час і розцвіли калачики. З'явилася в хаті шафа з дзеркалом, стало більше вишиваних рушників.
— Ти, може, чарку горілки вип'єш?
— А чого ж, коли є, то вип'ю.
Насмажила Катерина яєчні, дістала з погреба солоних огірків та баклажанів. Налила чоловікові й собі настояної на пахучих травах горілки.
— Ну, Катю, будьмо живі!
Вона глянула йому в очі й серйозно сказала:
— Не хочу так жити... одна... Він нічого їй на це не відповів.
— Налий іще чарку.
Налила. Випив Іван, закусив. Потім частувала його чаєм з малиновим варенням.
— Ти ж у мене, Ваню, найдорожчий гість. Ти мій чоловік. Хто ж за тобою тепер доглядає?
— Ніхто. Сам живу. Як домовик. Бува, лісники заходять по чарці випити. А хазяйки нема. Погано без хазяйки. Ось прийшов до тебе... Погостюю... Спасибі, що запросила та не вигнала з хати,— промовив він, хміліючи.
— Нащо такі слова? Не треба. Я тебе не виганяла. Сам пішов. Іван несподівано підвівсь.
— Куди? — сполошилася враз Катерина, помітивши його невдоволення.— Може, частую тебе не так, як слід, чи, може, словом негарним образила?
— Чого ж?.. Все гаразд... Спасибі... Але я зовсім забув, що лісничий мене нащось викликав сьогодні до себе. Піду я...
— Коли треба, то йди,— промовила Катерина, і в тоні її голосу відчув він нотки розчарування й болю.
Уже сонце повернуло з полудня і довга тінь від клена лягла через дорогу. На ґанок вийшла Катерина, а слідом за нею Іван.
— Почекай, курей погодую та проведу тебе трошки. Набрала у совок проса, гукнула дзвінким голосом:
— Ціпочки, ціп, ціп, ціп...
З города, з вулиці, з сусідніх дворів бігли курчата, летіли кури, лопочучи крилами. Сипнула їм Катерина зерна, сказала:
— Колись у нашому хазяйстві було дві курочки, а тепер он скільки...
— У лісі було б їм добре, курям...
Та, мабуть, недочула Катерина його слів, бо нічого на це не відповіла, а взяла нащось до рук кошик.
— То що там у тебе? Галченя?
— Під липою його знайшла. Треба буде теж нагодувати.
— А ти дай його мені,— попросив Іван,— нічого в моєму господарстві нема. Ні птиці, ні тварини, то буде хоч галченя оце. Я доглядатиму.
Він поклав його собі за пазуху і пішов з Катериною до лісу.
Ось зламана липа. На ній уже помітно почали в'янути лист і пахуче цвітіння.
— Ну що, Ваню, може, посидимо трошки?
— Давай посидимо.
Примостилися на стовбурі зламаної липи. Кругом ліщина та чагарники з терну густого, мов стіна.
— Про що думаєш, Ваню?
— Про тебе думаю. Може, до лісу переберешся? Я курник зроблю, вигодуєм порося. А для телиці роздолля. Лісникам можна... Де хочеш, там і паси. А трава! Ти тільки глянь, яка тут трава,— зірвав жмут, розгорнув на широкій долоні, подивився на Катерину й замовк.
— Слухала я тебе, Ваню, і ось що скажу. Ніколи в світі я не пішла б з колгоспу. Пам'ятаєш, як жили ми раніше? Завжди обідрані, завжди не вистачає хліба; злидні не вибувають з хати. А тепер, сам бачиш, все в мене є. Я не хочу критися — скучаю за тобою... Все ждала, думала — повернешся. Не повернувся. А життя в мене хтозна-яке. Ні вдова я, ні заміжня. Немовби й чоловіка маю, а насправді нема. Тільки ти один не пішов до колгоспу. Гадаєш, легко мені такий сором від людей терпіти? Серце моє мліє, Ваню, але що ж я зроблю, коли ти перебороти себе не можеш. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | У царство свободи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8939 | Анатолій Шиян | У царство свободи | Наче це було вчора, так яскраво постає в пам'яті невеличка хатина з палісадником, де весною буйно розцвітають кущі жовтої акації, де зеленіє першими листочками молодий берест, де білим цвітом, наче густою памороззю, вкривається кожна гілочка рясної вишні.
Та не весна пригадалась мені, а зима, люта, холодна, з буйними вітрами, з непроглядними завірюхами.
Ми стоїмо біля вікна. Крізь незаморожену цяточку в шибці дивимось на вулицю. Повз двір, наче вихор, пролітають вершники і зникають у куряві снігу, збитій кінськими копитами.
— Хто вони, хто? — запитую в батька, а сам ні на мить не відриваюся од вікна.
Саме проти нашої хати зупиняється пара гарячих коней, запряжених у сани-гринджоли. На санях невідомі люди в лахма-тих шапках, оперезані навхрест патронними стрічками, спритно розвертають коней. Один з бійців припадає до кулемета.
Жалібно задзвеніли шибки, закричала з печі вкрай перелякана мати:
— Одійдіть од вікон, одійдіть, ховайтеся!
Мені страшно отих пострілів, але непереборна сила примушує залишатися на місці. Я бачу, як одлітають жовтенькі гільзи, рясно вкриваючи сніг.
— Та одійдіть же од вікна,— благає мати.
Іще кілька черг, і кулемет затихає. Коні мчать засніженою дорогою далі.
— Ну, мабуть, уже годі панувати в нашій слободі гайдамакам. Нагрянула Червона Армія.
— То це вони... червоні? — перепитую я, намагаючись розглянути небачених досі воїнів, але мою увагу приковують хлоп-ці-підлітки, що, мов табунець горобців, злетілися на те місце, де нещодавно стояли сани, і спритно визбирують гільзи.
Я метнувся до скрині, щоб схопити пальтечко й шапку, але окрик "Не смій!" зупинив мене на місці.
— Хлопці ж на вулиці... Я теж до них...
У цю хвилину знову знялась стрілянина, і хлопчики розбіглися хто куди.
Я лишаюсь біля вікна.
— Гляньте! — скрикую мимоволі, побачивши у вулиці сани, щедро намощені сіном. На сіні, розкинувши руки, лежить матрос, оперезаний навхрест патронними стрічками; лежить з непокритою головою. Чорний чуб припорошений снігом. Очі хоч
і розплющені, але вже невидющі, а на скроні багряніє цяточка... .
Не думав я тоді, що проминуть роки і образ цього забитого матроса з'явиться в моєму романі "Гроза".
Настало нове життя. У школі найбіднішим дітям видавалися пальта, чобітки, мануфактура на штани та сорочки. Приніс і я додому такої мануфактури і незабаром хизувався перед товаришами обновою.
Події в слободі змінювались, наче візерунки у калейдоскопі. Пригадується широкий слобідський майдан. Тисячі людей зійшлися сюди на мітинг. Один за одним виступають на трибуні промовці, посилаючи прокляття всесвітньому капіталізмові, царям та королям і особливо лютій гідрі — контрреволюції. А на них, немов живий, дивиться з гранітного п'єдесталу "Царь-осво-бодитель Александр II". У царській руці грамота з печаткою, а з-під величної царської накидки, з усіх заглибин, зборок і щілин, визирають солома й пір'я гороб'ячих гнізд. Та зараз не гнізда привертають увагу присутніх на мітингові слободян.Дивіться також
Анатолій Шиян — Сестри
Анатолій Шиян — Де ви, сини мої?
Анатолій Шиян — Іван — мужицький син
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
До постаменту ставлять драбину. Наперед виходить місце-ний багатій Давидеико... з сокирою в руках. І ця сокира викликає подив у людей. Адже вони всі бачили не раз, як в особливі свята царської династії Романових до цього пам'ятника сходились на молебень слободяни. З усіх п'яти церков прибували сюди духовенство та віруючі з корогвами, хрестами, іконами. Всі бачили й чули, як патлаті диякони на всю міць своїх дужих горлянок славили "царствуючий дім", бажаючи йому "многая лє-та". І це "многая лєта", підхоплене церковними хорами, линуло над залюдненим майданом.
А після молебня завжди оцей огрядний, одягнутий у святковий одяг Давиденко побожно брав до рук освячений попами вінок і урочисто прикрашував ним царський постамент.
Вийшов Давиденко й зараз. На ньому благенька одежина — навмисне таку одягнув, щоб здаватися бідняком. Та його достатки відомі всім. Отож вийшов він зараз не з вінком живих квітів, а із сокирою.
Навіщо вона йому? Що має він робити? Завмирають люди, стежать за кожним його рухом. Давиденко обережно переставляє з бильця па бильце йоги з товстими литками, що ледь уміщаються в халявах, незграбно видирається на п'єдестал і, од-водячи від людей свої очі, оглядає царя, а потім несподівано б'є його по лобі обушком.
Глухо задзвеніла бронза. Покотився майданом регіт тисяч людей, загукали з трибуни веселі заохочувальні голоси:
— Що ти його, кровопивця, ката, душителя народного, гупаєш помаленьку! Наотмаш його бий!
Замахнувся Давиденко дужче і мало сам не звалився звідти. Випала з рук сокира.
Знайшлися тут і спритніші молодці, обв'язали вони "царя-освободителя" міцними вірьовками, кинули кінці людям:
— Тягніть його звідси!
Були на майдані ковалі, теслярі, був робочий люд. Дружно взявся він до діла незвичайного. Напружились м'язи, здригнула, нахилилась і глухо гепнула з п'єдесталу царська туша.
Ми, малеча, з цікавістю обмацували царський ніс і дірочки в очах і тут же нещадно видирали гороб'ячі гнізда.
Цар лежав отак десь років зо два. Замітали його метелиці, обмивали дощі, висушувало сонце.
А потім... потім було його відправлено на якийсь ливарний завод.
Пригадуються ще й такі картинки з життя тих далеких буремних років. Найповажніші багатії відбувають трудоповин-ність, а на них дивиться слобідська біднота, глузує, сміється:
— Що, пани-буржуазія, довелося й вам за чорну роботу братися? Нічого, не злиняєте.
— Веселіше працюйте, веселіше!
Багатії підмітали базарний майдан, засипали піском калюжі, вивозили тачками сміття, чистили оті місця, де доводиться затуляти носа.
Злоба і ненависть накипала в їхніх серцях проти "товаришів" з місцевої Ради солдатських та селянських депутатів "Заждіть,— здавалося, нахвалялись їхні погляди.— Ми ще свого діждемось. Ми вам помстимося за отаку ганьбу і приниження".
І дійсно, вони свого діждалися. Помста була нещадною. Гинули депутати, які не встигли евакуюватись, гинули їхні родини. І кожну смерть, і кожну кривду запам'ятав трудовий народ. І коли знову замайорів у слободі червоний прапор, нагадали багатіям тоді про все...
Пригадується один епізод.
Слобідською вулицею йде великий натовп жінок. Деякі з них несуть немовлят. Попереду — молодиця, років тридцяти, тримає в руках червоний прапор. Він майорить і тріпоче під вітром.
Хто вона? Звідки? Навіщо зібрала жінок? Куди їх веде?
Запам'яталось високе чоло, обрамлене кашеміровою хусткою, чорні іскристі очі, чорні, суворо зведені на переніссі брови. Щось орлине в погляді її очей і в гордо підведеній голові. Часом мені ще й досі вчувається голос її — грудний, закликаючий:
...В царство свободи дорогу Грудью проложим себе...
Так і лишилась вона в моїй пам'яті — незнана і небачена потім ніколи в житті.
Постає ще і такий спогад з дитячих літ. Під вранішнім сонцем так сліпуче іскриться сніг, що на нього боляче дивитися. Стоять запушені в густий іній верби. Мороз. Такий мороз, що іноді замертво падає пташина. Пройде а чи проїде хтось вулицею — і скрипіння снігу лине хтозна й куди.
Наближаються хрещенські празники. Кожного року за тиждень перед ними на засніжену Ворсклу виходить гурт чоловіків, і ми, хлоп'ята, вже знали — споруджуватимуть Йордань.
Для цього вибиралося найглибше місце, розчищався сніг, прорубувались канави, і з-під гострих сокир, граючи у променях сонця, розсипалися бризками голубі крижинки.
Старший з майстрів подавав знак. Двоє найспритніших ставали на одрубану крижину, били по ній ломами, з глухим гулом одколювали глиби, зачіплювали залізним гаком, і пара коней витягала їх з води. Вправні руки майстрів витесували сокирами, випилювали ножовками різні деталі для майбутньої крижаної церкви-йордані.
І ось наступало славнозвісне свято. Ворота, двері, хатні речі, вікна, ікони — все помічалося крейдяними хрестиками.
Наша хата поблизу Ворскли. З хати видно Йордань, прикрашену молодими сосонками. Прибувають люди з сусідніх сіл та хуторів, розпалюють на березі багаття, гріються. Дітей матері заводять до хат — гріються й самі, і ніхто в цьому людям не відмовляє.
Чуються святкові передзвони. З п'яти слобідських церков ідуть процесії. Гойдаються корогви, переливаючись на сонці позолотою, коливаються від ходи перев'язані рушниками хрести, виблискують ікони.
Людей тисячі. Чути хори. Видно святкові попівські та дияко-нівські ризи.
Правиться служба божа. Освячується потім вода. І в ту ж хвилину в повітря зринають голуби з барвистими паперовими стрічками. Сотні голубів. Вони в'ються в морозяному небі, мов казкові жар-птиці, а навколо гримлять постріли з мисливських рушниць.
Біля освяченої ополонки несусвітна давка. Гримлять відра, чайники, пляшки, глечики. Віруючі штурхають одне одного, обливають мимоволі водою, і вона одразу зашерхає на одязі. Хтось необережно ступає чоботом, густо намащеним дьогтем, і по освяченій воді розпливаються райдужні кола. Православні на це не зважають. Мелькають червоні руки, мелькають рукавиці, похапливо занурюється в ополонку різноманітний посуд.
Обламується зелене й пахуче гілля на сосонках. І тільки одна споруда стоїть незаймана і величава—це витвір слобідських майстрів — крижана Йордань.
Від згадки про оцих простих робочих людей сповнюється теплом і ніжністю моя душа.
На жаль, багатьох із тих майстрів уже давно немає в живих. Та живими лишаються у пам'яті моїй їхні образи, їхнє життя, їхні діла.
Я радий з того, що жив серед них, бачив їх, ділив з ними горе і радість. Але ж ніколи не думав я тоді, що пролинуть роки, і я, син слобідського маляра, виходячи у "великий світ" з тринадцятьма карбованцями у кишені, які дали мені мати та родичі, стану колись письменником. Не думав я тоді, що згодом на сторінках мого роману "Гроза" оживуть прообрази близьких, рідних, дорогих мені людей, таких як Андрій Македон, його син Яків, Пимон Базалій, Поля, Терень, дід Михей, Олімпіада, жін-ки-солдатки і багато інших слободян, що про них я писав з великою ніжністю і любов'ю.
Та не раз закипало моє серце гнівом, коли я пригадував людей іншого, ворожого мені табору. Вони, ці люди, стали прообразами Трохима Безсалого, його брата Лук'яна та сина Олександра, попа Віталія і, нарешті, багачки Ізарової.
У смертельному двобої зіткнулися ці два табори, два світи. Старий світ прагнув відстояти поневолення, злидні й темряву. |
Шиян Анатолій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=126 | Ще треті півні не співали | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=8929 | Анатолій Шиян | Ще треті півні не співали | Пахне чебрець, пахне духмяний полинь, сіріючи рясними кущами над стежкою. КрутО в'ється та стежка під гору. Йде по ній худий, виснажений чоловік. То полиню зірве, то пучечок чебрецю понюхає, перепочине трохи... Ось і улюблений вигін. Звідси добре видно село Харківці, густо заквітчане садами. Ніде вже ні вогника. Тільки на вулиці десь дівчата й хлопці співають журливу ґіісню:
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки чарівниці!..
Світить у небі місяць. СтояТь нерухомо на вигоні глитайські вітряки. Далеко лягає від них крилата тінь. По цей бік — кладовище. Тихі могили. Чорні хрести, визираючи де-не-Де з рясної зелені, нагадують людину з розп'ятими руками. Співають невгомонні солов'ї.
Душно.
Чоловік розстібає комір сорочки, йде далі, до урвищ. Там ніколи й піхто не буває. Любить він лягти тут на траву, дивитися па місяць і мріяти, мріяти...
Ой, яка ніч! Яка прекрасна ніч!
Знову душить кашель. Над головою пролітає ширококрила птиця, а за хвилину з найближчого вітряка чи кладовища чується тужливий, схожий на плач немовляти, крик сови.
Чорні хрести нагадують йому чомусь про смерть, і він тихо вимовляє сам до себе:
— Мабуть, Архипе, поганяй до ями!
Бліде обличчя освітлює ясен місяць. Тьохкають солов'ї, пахнуть весінні трави — не хочеться думати про свою хворобу. Архип лягає на теплу землю, заплющує очі.
Хтозна-звідки налітає вітер, шарудить у траві. Потім виростає грозова хмара, швидко насуваючись до села. Архип, сидячи над урвищем, спостерігає, як швидкі блискавиці, ламаючись у всіх напрямках, крають чорну пелену неба, освітлюють на мить далекі хутори і села.
Зривається буряний вітер, приємно охолоджує лоб.
— Яка краса! — милується він блискавицями. Рокоче грім. Удари його стають все гучнішими.
...Не встигає Архип дійти до двору, доганяє його тепла злива, і до хати повертається він мокрий як хлющ.
Довго не може заснути. Холодний піт укриває його змучене тіло. Невідступно стежить за ним мати. Нечутно підходить вона до нього, і в її голосі відчуває син безмірну любов і водночас тривогу.
— Що тобі, Архипе, погано?
— Ні, мамо, нічого. Ідіть спати. Скоро світатиме.
— Дарма. Я ще висплюсь.— І вона не одійшла від ліжка, доки не заснув Архип. А на ранок у нього потекла горлом кров.
Брат Ярема запріг коня. Прощалася з сином мати, витираючи кінцем хустки завіяні горем очі.
— Плачете, мамо, немов у могилу мене виряджаєте... Я полежу в лікарні, може, одужаю...
— Ой сину...— ще дужче застогнала мати.
— Поганяй, Яремо!
Кінь рушив з двору. Архип подивився на кладовище, біля якого, звиваючись, лягла стежка до вигону, тихо промовив:Дивіться також
Анатолій Шиян — Партизанський край
Анатолій Шиян — Любов
Анатолій Шиян — Син зачарованої Десни
Ще 27 творів →
Біографія Анатолія Шияна
— Мабуть, вчора ото була остання моя прогулянка.— І, помовчавши трохи, додав: — Як будеш мене ховати, Яремо, то вибирай таке місце, щоб звідти все село було видно. Тополі на моїй могилі посадиш. Я люблю... Добре вони шумлять. А на хресті напишеш так: "Архип Тесленко, український письменник. Народився року божого 1882, лютого 18, помер року божого 1911..."
Закашлявся.
— Може, одужаєш,— глухо промовив Ярема і, вдаривши коня батогом, помчав бистріше.
Лікували Архипа в селі Лука, але він добре знав: недовго лишилось йому жити.
...Безсонна ніч. На столику стоїть укручена лампа. Перед Архипом виростає образ харківецького босяка Ореста, що багато обходив і об'їздив земель, багато бачив світу й немало зазнав на віку своїм людської кривди. Ось він заходить у садочок, сідає поблизу калини.
— Пишете?
— Пишу,— відповість, бува, Архип, залишаючи свою роботу.
— А я так думаю,— починає Орест, закурюючи цигарку,— хоч роби, хоч не роби — все одно помреш. То я краще не робитиму, а їсти буду, що бог пошле.
Харківецькі глитаї не раз сміялися: "Дивіться, мовляв, люди добрі, з ким Архип кумпанію водить".
Наче хвиля за хвилею набігає на берег,— так спогади з минулого постають зараз перед Архипом. Зникає образ Ореста, а натомість пригадується вечір, коли до Архипа вбігла двоюрідна сестричка Оксеня й, показуючи на вікна, збентежено повідомляла:
— Ой Архипе, стражники їдуть... Он, бачите... Уже до нас у вулицю завертають.— Архип вибігає в садок, занурюється в сніг... і так лежить кілька годин.
То, як привид, постає чомусь миргородська в'язниця. Ніч. У далеких камерах починає несамовито кричати людина. Архип прокидається.
— Що це? Ви чуєте, чуєте? — Крики стають виразнішими. Вони гонять в Архипа поза шкірою холод, напружують нерви, запалюють ненавистю серце.
Прокидається сусід.
— Чуєте? — звертається до нього Архип.— Що там таке?
— Хіба вперше,— говорить сусіда, і собі прислухаючись.-— Це катують в'язнів.— І знову засинає.
Та Архип не може заснути до світанку... Він виступає проти катувань, і його садовлять у камеру-одиночку...
То пригадався етап до Сибіру, широкі омські степи, село Би-стрево поблизу невеликого міста Глазова, де відбував Архип заслання. Звідти викликали його на суд у Ромни.
— Він підбурював харківецьку бідноту палити наші вітряки.
— Він кумпанію водить з босяками. Є у нас такий Орест...
— Намовляв голоту вітряки наші перекидати...
■— Він революціонер... Небезпечна людина... В бога не вірує. Але істотних доказів про участь у підпалі вітряків не мали глитаї.
Як у калейдоскопі, проходять перед ним дитячі роки, школа, піп, що з ним не раз доводилося сперечатися на уроках закону божого.
І, може, згадка про попа навіяла зараз йому спогади про двоюрідну сестру Зіну Московець. Вона закінчила сільську школу на п'ятірки, була дуже вродлива й розумна дівчдаа. Добрі люди допомогли їй продовжувати освіту на державні кошти в Петербурзі.
Якось ранком, коли Архип працював під калиною, прибігла до нього маленька Оксеня. Оченята блищать, іскряться радістю.
— Ага, вгадайте, хто до нас приїхав? От і не вгадаєте. Архип піймав Оксеню за руку, посадив собі на коліна.
— Невже Зіна повернулась? Стали здивованими оченята.
— А ви звідки знаєте? Вона вже не поїде більше до міста. Буде вчителькою. І вона просила мене передати, що зараз сюди прийде, що дуже хоче з вами побачитись. От і все.
Оксеня, вирвавшись з Архипових рук, як вітер помчала до перелазу.
Пригадуються Архипові літні вечори, коли збиралися до нього в сад під стару яблуню харківецькі вчителі. Приходила сюди і Зіна, весела, жартівлива, винахідлива.
— А що, коли б п'єсу нам поставити? — запропонував якось учителям Архип.
— Мороки не обберешся. Все одно заборонить начальство.
— А може, й не заборонить,— озвалася Зіна.— Ти, Архипе, тільки хорошу п'єсу вибери.
Часто вечорами Зіна Московець ходила з Архрпом на вигін, до урвищ. Там зривала пахучий чебрець, милувалась краєви* дами.
— Заспівай мені, Зіпо, яку-пебудь пісеньку.
Зіна співала. Архип слухав, а потім і сам починав підспівувати.
Минуло літо. Жовтіли харківецькі садки. Зіна Московець пішла до благочинного просити посаду вчительки. Не стала вона перед попом на коліна, як це робили інші молоді вчительки, не поцілувала руки і цим розгнівила благочинного.
— Ти в Петербурзі вчилася?
— В Петербурзі, панотче.
Нічого більше не спитав у молодої вчительки, але відповідь його була холодна, сповнена зневаги і неприязні;
— Нема посади. Треба почекати. Зіна вийшла з кімнати.
Зустрілась того дня з Архипом, розповіла про благочинного.
— Він хотів, очевидно, щоб я стала перед ним на коліна. Ніколи в світі! — І благородною гордістю засвітились у неї очі.
Роз'їхалися вчителі. Почалося навчання в школах, а Зіна все вдома сидить.
Навідувалась до попа — знову та ж сама відповідь.
— Нема вакансії. Чекай. Може, діждешся.
— Доки ж його ждати? Вже навчання почалося.
— Ну то й що я зроблю? Не відкрию ж я нової школи для тебе.
Зіна Московець вирішила більше не звертатись до попа. Повернулася додому зажурена, та не помітили її журби ні мати, ні сестричка Оксеня.
— Завтра, мамо, до мене гості прийдуть — учителі. Треба буде прибрати в хаті.
Настала ніч. Спить мати, батько, спить сестричка. Зіна одягає найкраще своє вбрання і нечутно виходить па подвір'я. А ранком до Архипа прибігла стриножена мати.
— Зіна у вас?
— Нема. А що таке? Чим ви схвильовані?
— Та звечора лягла спати. "До мене, — каже,— мамо, завтра вчителі прийдуть". Я раненько встала, а її вже нема. Хіба знову до благочинного пішла? — і тітка подалася з двору. Та у благочинного ЗІІІІІ теж не було.
До вчителів, і до подруг ходила, але ніхто з них Зіни не бачив і нікого з них не запрошувала вона до себе в гості. Занепокоїлась мати.
— Де дочка? Де Зіна? Я була у вчителів, була в подруг — ніде нема нашої дочки.
Плакала мати, втішав її чоловік.
— Та заспокойся, стара. Заблудити ж вона не може і загубитися не може. Можливо, Зіна до Петербурга виїхала. Завтра пошлемо листа.
— Чого їй туди їхати? Вона б же сказала мені,— непокоїлась іще дужче мати і знову йшла з двору. Кожний день приносив все більше мук і страждань. Уже ходила й біля річки, одга-няла геть жахливі думки про самогубство Зіни. Блукала в полі, заглядала в урвища ярів,— ніде не знаходила.
Все село, довідавшись про горе Московчихи, співчувало їй. Хто як умів — пробував втішати матір.
І тільки на шістнадцятий день довідались нещасні батьки про свою доньку. Труп Зіни Московець виплив на поверхню води біля пожовтілих верб. Не прийшла мати на похорон дочки. Три дні й три ночі блукала вона, мов навісна, по полю, розпатлана й дика, рвала на собі волосся, щось кричала у тихі простори, лякаючи прохожих. І повернулася лише на четвертий день, тиха й чорна, як земля. Не жити, мабуть, їй на світі, пропаде з горя за дочкою. Минуло кілька днів — не плакала. А потім щодня на доччину могилу ходить, тужить. І вночі тужить — аж страшно стає.
Архипа вразила смерть Зіни. І одного дня під густим кущем калини на чистому аркуші паперу він написав назву оповідання "Страчене життя", змінивши тільки ім'я Зіни на Оленку. її Образ постає зараз перед Архипом. Немов живу, бачить він красуню дівчину з довгими косами, у вишиваній сорочці, керсетці й плахті. На неї задивлявся не один парубок і не один учитель. І таку дівчину довели до самогубства.
Душно.
Архип підводиться в ліжку, відчиняє вікно, з хвилину стоїть, жадібно вдихаючи нічне пахуче повітря. — Жити! Як хочеться жити!
Тьохкає перед вікном соловей. Десь у щілині сюрчить цвіркун, і це нагадує Архипові рідну хату. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | До Пахома | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5173 | Василь Шкляр | До Пахома | Карпенко зійшов з автобуса коло лісу, кілометрів за п'ять од Мурзинець, хоча міг би доїхати цією дорогою аж до села. Хотілося швидше пірнути в прохолоду дерев і, дихнувши на повні груди, забути про все на світі. Сюди він і їхав заради цього.
В селі вже нікого не лишилося з рідних, ніхто його тут не ждав, і навряд чи хто й упізнав би в Карпенкові того опецькуватого хлопчака, що грався колись у мурзинському поросі і якого за невдалий зріст прозивали Кавунчиком. Правда, після того як переїхав з батьками до міста, він коли-не-коли навідувався у село до бабусі, але ж тоді Карпенко не був отаким-от огрядним дядечком із чирвою залисин у полинялому чубові, з кругленьким черевцем, через яке він і тепер скидався на кавунчика. Ось уже двадцять років немає баби Тодоськи — виходить, і він не з'являвся тут двадцять літ.
Думка була раніше наглянути в ці краї, та хіба ж виберешся за щоденною суєтою — робота, сім'я, дисертація, відрядження і купа всілякої марноти, за якою ніколи глянути вгору. Мабуть, і сьогодні він би не відважився зірватися з місця, аби не біда. Як скривджена дитина відразу біжить до матері, так і Карпенко зненацька вирішив плюнути на все й поїхати в рідне село.
Ця ідея війнула на нього студеним вітром, коли вийшов з інституту, мокрий від втоми й досади,— вчена рада зарубала тему докторської,— і на очі ледь не набігли сльози: їхати! Негайно. Це ж безголов'я, що об'їздив півсвіту, а навідатись у Мурзинці за двадцять років так і не зміг. Не викроїв дня, щоб проскочити якихось нещасних півтори сотні кілометрів.
"Поїду зараз же! — сказав собі з упертою злістю, немовби цими словами кидав виклик тим, хто не вірив у нього.— Гори воно все вогнем!"
* * *
Ліс приховав його від палючого сонця, але втома в'ялила тіло — тригодинна дорога таки зморила Карпенка вкрай. Жовтий портфель з крокодилячої шкіри відтягував руку, в грудях поколювало.
Карпенко йшов поволі, роззирався навкруги — він упізнавав цей ліс,— прислухався до шуму вітерцю у верховітті, до пташиного співу, вдихав густі трав'яні пахощі і намагався вловити в собі якусь переміну, відчуття блаженства чи бодай маленької радості від зустрічі з лісом, проте в душі ятрилася гіркота, перед очима знову й знов являлося те, що відбулося на вченій раді.
Серце, мов старий двигун, почало давати перебої, і він уже пошкодував, що не доїхав до села автобусом — ніби ж по хлопчик, щоб дозволяти собі отаку прогулянку. Гай-гай, коли він був хлопчиком, то залюбки сходжував цей ліс уздовж і впоперек, не знаючи втоми, хоча тоді і дерева, і відстані здавалися більшими.
Навесні вони з братиком Петьком бігали сюди по ряст, стріляли ним об лоби, влітку збирали суниці. Найсолодші суниці спіли он там, у вирубі, де завжди було багато сонця, і він боявся туди заходити, щоб не наступити на гадюку — вони теж люблять суниці,— а Петько був на три роки старший і не лякався нічого. Набирав у пляшку ягід і ніс йому, меншому братові. Петько вдався кмітливішим. Було, як підуть восени по опеньки, то брат назбирає повний мішок, а він нічого не бачить, крім рудого листя. Тільки, пригадує, все йому дуже пахло тоді: і ряст, і суниці, й опеньки, навіть оте руде листя. Тепер так не пахне. Роки беруть своє.Дивіться також
Василь Шкляр — Проста арифметика
Василь Шкляр — Елементал
Василь Шкляр — Ключ
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
А ось і озерце. Дивно: крихітне — перескочити можна, а не пересихає. Колись вони пили з нього воду, таку солодку — Петько казав, що сюди збігає березовий сік. Але тоді, як були пастушками, вони пили воду навіть з калюж, і животи не боліли.
Ліс рідшав. За ним лежав Момотовий берег, а там уже до Мурзинець рукою подати.
Все-таки тут рай, подумав Карпенко. Треба у відпустку приїхати сюди з дружиною й дітьми. Як маюся вештатись по курортах, то краще вже відпочити хоч раз у Мурзинцях, пожити в якоїсь бабусі — ліс і річка під боком, свіженьке молоко, фрукти...
Він вийшов на Момотовий берег, за яким починались Орлянські горби, порослі кущами терну й ліщини. По березі розбрівся табун рябеньких телят, вони ліниво скубли траву — видно, були не голодні, бо паша тут завжди росла соковита. Щороку від весни й до пізньої осені на Момотовому березі випасали колгоспних телят, і загорода була поруч, під узгірком, щоб не заливало у дощ водою,— ген вона й тепер там. А біля неї солом'яний пастухів курінь.
Карпенко всміхнувся. Колись у тому курені ціле літо жив Пахом. Дивакуватий чоловік був. Прибився до села десь одразу після війни, оселився в порожній хаті (у ній звікувала свій вік баба Пачолчиха) і напросився в колгоспі пасти телят. Відтоді більш ні за що й не брався. Жив самотиною, ніхто навіть не знав його справжнього імені, і старе й мале прозивало Пахомом. То, було, жене він табун через усе село, аж курява встає, вихльостує замашним батогом і: "Пахо-о-ом!" — кричить. Сухорлявий, гачкуватий, чимось схожий на горобця, він при цьому метушився, вимахував ліктями, мой той горобець крильцями. От тільки висвистував — точнісінько соловейко. Зморщить своє дрібненьке, трикутне личко — чорнюще, як у сажотруса,— напне нижню губу і витьохкує! А дітвора біжить позаду: "Пахом! Пахом!" — дражниться, потім — навтікача. Бо страшнувато, хто його знає, що в того Пахома в голові. Дорослі і ті не знають. Мовчакуватий він.
Карпенко пригадує, лякав його батько: "Як ти, ледащо, будеш погано вчитися, то нічого з тебе не вийде. Підеш до Пахома. Ото твій інститут. Будеш із ним бичкам хвости крутити".
Він часто нагадував батькові ті слова. Навіть уже захистивши кандидатську, сміявся: "А пам'ятаєш, та як ти мені казав: підеш до Пахома бичкам хвости крутити? Не вийшло по-твоєму".
Та він і тоді, малим ще, знав: такого не буде, то батько тільки лякає. Бо й інші люди, якщо хотіли когось підкусити, казали: "Твоє місце коло Пахома, більше ти ні на що не здатний". І ця зла приказка, мабуть, докотилася і до самого Пахома. Бо прорізався у нього один, як тоді називали, заскок.
Це, було, прийде Пахом до лавки під мухою (правда, траплялося таке лише на великі свята), перехилить ще скляночку червоного бочкового вина і дивиться, дивиться вузенькими очками на людей, ніби хоче вгадати, що хто про нього думає. Отак мружиться, поки котресь візьме та й спитає: "Чого ти, Пахоме, витріщився на мене, наче я теля в тебе вкрав?" А Пахомові тільки цього й треба. Підбіжить до того, підстрибне, як горобець, ухопить за барки й спитає: "А ти знаєш, хто я?" — "Знаю: Пахом".— "Ні, ні чорта ти не знаєш",— сумно скаже Пахом і вийде з лавки.
І ще був один випадок, що й досі стоїть перед очима. Привіз якось кіньми Пахом кізяк на паливо. Скидав у дворі, і баба Тодоська запросила його до хати, налила, як годиться, чарку, поклала на столі кусень сала. Пахом випив, занюхав хлібом, узяв те сало й порізує на маленькі шматочки. А руки ж чорнющі, аж сиплеться з них. Малий Карпенко тоді до баби: "Щоб ви мені більше не різали тим ножем хліб, я його викину! Ви бачили, які в нього руки?!" А баба: "Чого ти, чого? Хіба хліб не з чорної землі росте?" Розмова була у сінях, і раптом відчинилися хатні двері, і вийшов Пахом. Не сказав нікому й слова, сів на підводу й поїхав. На столі лишилося недоїдене сало.
...Карпенко переходив Мамотів берег, телята задирали голови й дивилися на нього великими цікавими очима, наче хотіли спитати: "А це що за птиця?" Хто їх тепер пасе? Він вирішив заглянути в курінь — може, котрийсь із його колишніх товаришів пішов "бичкам хвости крутити", то чому б не поговорити з ним, не розпитати, куди позакидала доля отих хлопчаків, що виросли у мурзинському поросі. Тоді вони мріяли стати льотчиками, чомусь усім кортіло літати, але ж не всім дано крила... Не всім. Це йому, Карпенкові, пощастило в житті, а комусь, може, довелося замінити Пахома. От і став його аеродромом ось цей курінь. Правда, й Карпенко зараз не проти посидіти в ньому, відпочити в холодочку. Як-не-як, а натрудив ноги.
— Є хтось у цій хаті? — гукнув, підходячи до куреня.
Всередині щось заворушилося, закректало, потім звідти нагинці виглянув чоловік. Карпенко аж заточився. Перед ним був Пахом. Те ж чорнюще трикутне личко, здається, нітрохи не змінилося, такий же сухорлявий, схожий на горобця. Чудасія! Він, Карпенко, за ці роки уже встиг полисіти, нажити виразку шлунка й тахікардію, а Пахом яким був, таким і лишився.
— Заходьте,— сказав пастух, і Карпенко впізнав його голос. Пахом вийшов із куреня, глянув на телят і ще й затьохкав до них по-солов'їному, паче хотів розвіяти Карпенкові сумніви. Потім повернувся до гостя.
— Здалеку? — спитав тихо.
— Та не так, щоб дуже, але з дороги.— Він аж сам собі здивувався, як це зазвучало в нього по-мурзинському.
— То спочиньте.
— Спасибі.— Карпенко дістав носовика, витер залисини, осмикав на собі сорочку, що прилипла до тіла.— Передихну трохи.
Пахом пропустив його в курінь, зайшов сам і сів навпроти Карпенка, примруживши гострі очка.
— Куди? — спитав.
— Що?
— Направляєтесь.
— Та куди...— зам'явся Карпенко.— В Орли.— Він назвав сусіднє село. Наче боявся, що, коли скаже правду, Пахом упізнає його і пригада той випадок.
— В гості?
— Ну.
Вони примовкли. Десь у соломі застрекотав цвіркун.
— А ви, мабуть, з Мурзинець? — осмілів Карпенко.
— З Мурзинець.
— Я декого знав із вашого села.
— Орли близько від нас.
— Жила коло вигону баба Тодоська.
— Нема вже баби,— сказав Пахом глухим голосом.— І хати нема.
— І хати?
— Добра людина була.
— А що ж із хатою?
— І других людей любила. А як виїхав син із невісткою в город, то змінилася на очах.— Пахом говорив це мовби сам собі, опустивши голову.— Було, привезу їй кізяків на топливо, то вона мені й те й се, не випустить з хати, поки не перебалакає все про сина, онуків. Кури, кури,— каже,— мені дим не мішає. Так, наче Трохим,— сина її звали Трохимом,— зайшов та накурив. А тоді мене, було, розпитує про все... Що нікому неінтересно — геть-чисто випитає.
Пахом притих. Сумно всміхнувся й закліпав, ніби стримував сльозу. Видно, згадка про бабу навіювала йому щось радісне і гірке. Він огорнувся тим спогадом, застиг і забув про гостя. Потім кинувся як зі сну.
— А у вас в Орлах, мабуть, мати?
— Ні. Так, родичі.
— Теж треба провідать.
— Треба.
— Це ж ви зголодніли з дороги? — заметушився Пахом.— У мене тут є дещо.— Він узяв полотняну торбинку, поспіхом діставав звідти хліб, прижовкле сало, огірки і складав на газету.
— Спасибі, я не голодний,— сказав Карпенко. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Елементал | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10349 | Василь Шкляр | Елементал | ЕЛЕМЕНТАЛ
Роман
Любомирові Шкоруті, котрий викупив мене із неволі
На відміну від інших книжок, у цьому романі власні назви та імена не змінено. Інша річ, що деякі персонажі офіційно живуть під псевдо і до певного часу не мають права на розтаємничення свого походження.
Автор
Частина перша
1
Початок цієї темної історії я люблю називати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі "Поглинач змій". Взагалі-то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справжнім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я "випустив джина із пляшки" і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.
На початку травня, коли наш Леґіон святкує свою найбільшу перемогу "Камерун", тут оголошують день відчинених дверей, і недоступна територія псів війни перетворюється на прохідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, журналюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянкуватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись "відчиненими дверима", затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону[1]. Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старовинний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я роздивився на зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпашілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.
Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього виявилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило леґіонера: "Ніколи не кажи зайвого". Видно, він уже хильнув не менше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було повісити ковіньку.
Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла — пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вбирала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змінюється сумне дерево Молукських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливости позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на автоматі, який випльовував нам безкоштовні презервативи.Дивіться також
Василь Шкляр — Маруся
Василь Шкляр — Моя Ганя не така
Василь Шкляр — Залишенець. Чорний Ворон
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— А це правда, що вам заборонено одружуватися? — зі щирою цікавістю запитала вона.
— Авжеж, вісім років.
— Вісім ро-о-о-о-оків?
— Дрібниця, — сказав я. — Почекаєш?
— Звичайно. — Ніколь охоче приставала на будь-яку гру. — Подумаєш, якихось вісім років. Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?
— А мені буде… Ідеальний час для одруження.
— Ти чудо, — вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука — млосно-лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.
Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.
— А це правда, що ви їсте змій? — спитала вона.
— Брехня, — сказав я. — Ми їмо жіночі серця. Чи принаймні бичачі яйця.
— О! — засміялась вона. — А чим запиваєте?
— Дощем.
— Дощем? — Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молукських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.
Отоді-то все й зіпсував Марек, бо від заздрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.
— Де ти підчепив цю рябу кобилу? — спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.
Може, ще все обійшлося б, але, правду кажучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного. Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося леґендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого неґра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.
А в барі мене найдужче зачепило за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте відчула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.
— У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі,— стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але йому не дійшло.
— Що ти сказа-а-ав? Ану повтори!
— Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.
— Ти, салоїд! — він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще недопиту пляшку із джином.
Мені зовсім не хотілося вирушати услід за доблесним російським взводним, що поліг смертю хоробрих від руки Марека, та бідолашним неґром, а тому, зводячись на рівні, я зацідив бугаєві поміж роги з такого розрахунку, аби цього вистачило на кількахвилинну амнезію. Але я таки був на добрячому підпитку, бо трішечки не вгадав — під щиколотками пругко хруснуло перенісся, і Марек завалився навзнак на підлогу. Він таки знепритомнів і навіть не подбав про мій недопитий джин — пузата пляшка випорснула з його руки і вибухнула, як протипіхотна ґраната, розбризкуючи навсібіч осколки. Мені навіть здалося, що Марек також, як пійло, розпливається по підлозі і його доведеться збирати в коряк.
Ніхто нічого не зрозумів. Як і бідна Ніколь. Бо замість того, щоб ще одну нічку відмолювати гріхи у її келії, я отримав двадцять діб прізону[2].
Однак порівняно з нашою конотопською "губою", де колись прищакуватий лейтенантик-суворовець примушував мене переганяти воду з калюжі в калюжу, прізон — це просто розкішний курорт на березі Середземного моря. Дали тобі в руки ґазонокосарку — і вперед, стрижи, хлопче, травичку, якщо сверблять кулаки, а коняча доза спиртного вибила з голови настанову нашого психоаналітика Андре Сіяка: "Нам не потрібні горили, які здатні віддубасити кого завгодно в барі,— казав він. — Ми надаємо перевагу хлопцям, які можуть відвідати бар, та, зрозумівши, що це не найкраще місце, вчасно звідти піти".
Усе це, звичайно, так, і я лиш дивуюся, чому цих "не найкращих місць" ніколи не бракує у нас під самісіньким носом. Невже тільки для того, щоб кровні грошики поглиначів змій не осідали десь осторонь? Аби їх не жертвували, наприклад, на монастирі та інші благодійницькі справи?
Косарочка дзумрить у моїх руках, як бджола, і під її дзижчання так гарно думається. Особливо про борщ і нормальну жінку. Цікаво, чи Ніколь знає, що на світі є борщ, сало, вареники і є путня горілка, а не всі оці їхні підсолоджені сцяки, що так по-дурному б’ють у голову? Що, окрім стрижених ґазонів, є високі некошені трави, в яких із нормальною жінкою може втопитися навіть такий неперевершений плавець, як я, найкрутіший плавець спецсекціону "Жаби", якому на воді і під водою підвладне все.
А втім, я люблю, як пахне скошена трава. Так ще пахне від молодого жеребця, який жує конюшину, зазеленюючи свої шовкові заїди, і, щоб швидше збігав час, ти можеш уявити себе конем, тим більше, якщо ти ще недавно спав із рябою кобилою, ти вже, вважай, став жеребцем, який випасає ось ці соковиті галявини — чим більше трави, тим краще. Перевтілюватися дуже легко, тут не потрібно жодних зусиль, особливо якщо ти вже давно не людина, а звичайнісінький елементал — істота, яка живиться стихіями.
Втім, той-таки наш психоаналітик Андре Сіяк каже, що елементали (це його улюблена тема) стоять не нижче за людину і відрізняються від неї лише тим, що в них не одна душа, а кілька. Різниця полягає в тому, каже Андре Сіяк, що ми не походимо від Адама. Так, ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам. Ми розчиняємося в людському натовпі і знаємо все, що відбувається навколо. Щоправда, дехто із нас залишається на рівні рослинного існування, однак той, хто навчиться підкоряти собі всі стихії, хто зуміє живитися ними, як жаба живиться комахами, той зможе все.
Невдовзі мені дадуть шанс переконатися в цьому, та поки що я, звичайнісінький жеребець, випасаю траву. Її сік аж бризкає з-під гребінця косарки і лоскоче мою… ні, не душу, адже їх у мене багато, а це все одно, що немає жодної. Натомість я маю хіба що міцну грудну клітку, в яку час від часу хтось підкидає зозулині яйця.
Але якщо я, пане Сіяк, не походжу від Адама, то чому ж тоді під час відбору до Леґіону, під час тестування ви серед багатьох хитрих запитань поцікавилися, чи мій батько спить із чужими жінками? А може, саме тоді ви й віднесли мене до елементалів, коли я сказав, що ні, не спить, і взагалі я мав би сумнів, чи мій татусь торкався коли-небудь жінок, якби я не з’явився на світ. Вам це дуже сподобалось, пане Сіяк, дуже. Ви навіть не перепитали, як же я сумнівався б, не народившись, бо саме таким, ненародженим, я вам і був потрібний. То я добре придумав з тією відповіддю.
Так само, як ось тепер із цим конем. Хай-но вийду з прізону — першого ж вечора подамся до Ніколь у монастир і скажу, що я напашений жеребець, а вона голодна лошиця. Ніколь шизіє від таких розваг, тоді ластовиння ще дужче проступає на її обличчі, і вона стає схожою на юну Ані Жирардо. Чому, власне, схожою, вона справді нею стає, для елементала це просто дрібничка — заволодіти Ані Жирардо, Сінді Кроуфорд чи ким завгодно.
Ось тільки випасати ґазони ще доведеться сімнадцять днів, і за цей час перевтілення можуть довести мене до того, що я заіржу.
Але я недаремно так часто згадував Андре Сіяка, бо невдовзі асфальтовою доріжкою до мене підкотив чорний "пежо", і за його кермом я впізнав біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.
— Є р-р-розмова, — сказав він українською, і лише хрипливе "р" видавало, що він народився у Франції.
— За що ти зламав йому носа? — спитав Сіяк уже в машині, коли я перевдягнувся і ми з вітерцем помчали рівненькою трасою невідомо куди.
— За сало, — сказав я.
— Він що — вкрав у тебе сало? — засміявся Сіяк. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Живиця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5174 | Василь Шкляр | Живиця | Колько ніколи не горнувся до Петра Джуса, а це віднедавна усе частіше став забігати до нього, і то неважко прикинути, коли саме він прив'язався до Джусового двору — відтоді, як Петрів батько привіз цілу гору соснових дощок з пилорами, пахучих та жовтих, таких, що аж світилися вони, і навіть за хмарної днини здавалося, начебто на Джусове подвір'я латочка сонця падає. І як прибіжить Колько до Петра (завжди з бляшаночкою з-під консервів), то повсідаються вони на дошках та й балакають, а тоді вже Колько починає:
— Петь, чуєш, Петь? Можна, я трошки?..
— Ти ж учора набрав оно скільки.
— Та... ще тре.
— Він що, їсть її? — Джус починає душитися сміхом, хоча йому, може, й не смішно; він завжди отак силувано хіхікає (усім на злої), аж червоніє од натуги, а оскільки те й робить, що вичавлює з себе сміхи, то червоний повсякчас.
— Ти ж знаєш, Петь,— Колько серйозно дивиться у чорні щілини Джусових очей,— йому до скрипки треба. Ну, там... до струн, смичка.
— Та знаю,— не сміється, а крекче Джус, і голос його через те потріскує, мов суха бадилина у грубці.— Мати твоя дрова рубає, а він сидить збоку та на скрипці чирги-чирги. Мати гех-гех, а він чирги-чирги.
— Він слабий,— каже Колько.— Йому у війну...
— Ну да, слабий,— перебиває Джус.— Приймаки всі такі. Ось побач, твоя мати й цього вижене.
— Він хороший.
— Еге ж, думаєш, їй та скрипка нужна? їй аби дров хто врубав. Та води приніс.
— То можна, Петь?
— Здирай, хіба мені що.
Колько дістає з кишені саморобного ножика з дерев'яною колодочкою (дід Микитенко у кузні викував) і придивляється до соснових дощок — де проступила живиця. Потім зішкрібує чорненьким лезом жовті, як віск, крапельки — і в бляшаночку. Він уже й не чує Джусового хіхікання. Звик. Та й не про те зараз думка в Колька. Бо він щось знає. Таке, що аж.
— Це як по-чесному,— каже Джус,— то ти мені й винен.
— Що?
— Ну, батько ж мій дошки за гроші купував, так?
— Так.
— А живиця звідки виступає? З дощок, так?
— Ну...
— От тобі й "ну". Пора б уже й котикові щось принести.
Джус душе любив котика свого череп'яного із щілинкою поміж вушок і то де не знайде копійку, відразу її до котика несе. Раз був надибав у кущах поза вигоном гніздо, повне яєць,— чиясь курка відбилася од двору і неслася там, то так розбагатів, як здав ті яйця у лавку, що після того те й робив, що нишпорив по всіх кущах на кутку, і навіть бур'яни повитолочував на пустирях. От як йому кортіло ще більше розбагатіти. А Колько спершу й не здогадався, чому це Джус такий щедрий, здирай, каже, хіба мені що. Тепер же, бач, заспівав якої. А чим же Колько з ним розплатиться, як він ще па гроші не робить?Дивіться також
Василь Шкляр — Моя Ганя не така
Василь Шкляр — Кров Кажана
Василь Шкляр — По секрету
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— А ти ж як думав? — Джус уже не сміявся, але очі його звузилися ще дужче і полискували, мов леза ножа.— Щоб тобі усе на дурничку? Дулі! Ти од мене не викрутишся.
Бляшанка легенько затремтіла в Колькових пальцях, і він заховав руки за спину.
— Чого ти, Петь?.. Ми ж... Я...
— Що ти? Що ти? Знаємо вас! Тільки й дивитесь, де б хапнути на дурничку.
— Я...
І тоді Колько зважився.
Зважився показати Джусові те, про що раніше боявся навіть заїкнутися, бо Джус пташок чомусь недолюблював, особливо ж горобців, яких мав за великих ворогів своїх, що соняшники видзьобують на городі і черешні, та й чого вони тільки не нищать, казав Джус. Казав так і дер горобині гнізда де тільки міг — у стрісі, в норах, у дуплах, і сильно казився, якщо не міг витягти горобенят із дупла глибокого; тоді штурхав туди паличкою й примовляв: "А будете? А будете?" І лице його червоніло від злості і втіхи.
Ні, Колько йому ніколи б не показав того птаха, аби міг чимось іншим розплатитися за живицю, але що ж тут поробиш, як соснового лісу коло їхнього села немає, вони ж з приймаком-скрипалем ходили шукати — нема, і той так тоді засмутився, що Колько поклав собі будь-що роздобути її.
Але до лісу вони ходили не марно, бо де б це ще Колько знайшов собі птаха такого — завбільшки, як ворона, і чорнющий, як ворона, і дзьоб широкий, міцний, наче викуваний із заліза, і крила великі, тільки от не літає, бо це і не ворона зовсім, а крук, пташенятко крука, через те й не літає, маленьке ще, а як виросте, то буде велике-велике, немов орел, і таке дуже, що й Колька зможе взяти на крила і понести далеко за гори й ліси, у тридев'яте царство... Лиш треба його доглядати, леліяти, привчати змалечку, тоді воно, як виросте, воздасть сторицею, бо це ж "рук — птаха рідкісна.
Сиділо собі під кущем ліщиновим, і Колько першим його угледів, пальчиком показав: "Дивіться, оно ворона", і вони підійшли геть близько, а птах не втікав, покірно дивився на них напівприплющеними сонними очима, опираючись на розтулені крила, паче на милиці. Скрипаль нахилився над ним, погладив — не втікає. "Е, Колю, воно й не ворона,— каже.— Це крук, тільки маленький. І звідки він тут узявся? Бери його додому, годуй, доглядай, то побач, що буде".
Колько хоча трохи й боявся, але взяв птаха на руки і вже з того, який він гарячий, відчув, що це справді птах незвичайний; Колькові зробилося жарко в долоні від крил того птаха, і ще йому якось моторошно зробилося, але ж поруч був скрипаль, то він не боявся і ніс маленьке крученя аж додому, притискаючи його гаряче тільце до грудей, і щось незбагненно голубе, щось таке золоте переливалося в Колька від пташиного тепла, що він і незчувся, як уперше в житті промовив те слово "тату", чи то воно само зірвалося з вуст:
"Тату, та', а скільки він ростиме?"
Колько забіг наперед і зазирнув скрипалеві в очі. Той ураз зупинився, губи йому сіпнулися, і від того, мабуть, затремтів і голос:
"Птахи швидко ростуть".
А вдома, тільки-но зайшли в хату, а мати назустріч: "То це мені мало вас двох на шиї, а ви ще й ворону притягни!"
"Мамо, це не ворона, це крук, тільки маленький, ось хай-но він виросте..." — "Ану, ступай з ним із хати! Де хоч дівай, а сюди не неси".
"Ма', це ж крученятко..."
"Ти більше його слухай, то він тобі ще не такого накаже",— розсердилася мати і більше й не глянула на птаха.
Тоді Колько пішов у повітку, витрусив із картонного ящика всілякий мотлох і посадив туди крука, насипав йому пшінця і мисочку з водою поставив, але крук не схотів ні їсти, ні пити — може, тому, що дуже малим пташеням був, а мо', через те, що звик до харчів якихось незвичайних, на те ж він і крук — птаха рідкісна. І ще Колько подумав, що, мабуть, йому скоро тісненько стане у цьому ящичку, але хай, тоді й мати побачить, що це за птаха, і можна буде прилаштувати його де хоч.
Отак міркував собі Колько і ні-ні та й забігав раз у раз у повітку — на крука глянути, наче не вірилося йому, що такий птах у них живе. І кортіло ж Колькові показати його комусь, похвалитися, та батько — через крука ж і лягло на душу приймака-скрипаля батьком звати — казав, що ие треба, бо це ж не посмітюха якась, а бач що.
І сидів батько день у день на призьбі та все на скрипці вигравав (така та музика мила-люба Колькові була, бо в селі їхньому більше ніхто й не мав скрипки; на гармошці грали і Майсак кривенький, і брати Комедії — не грала гармошка у їхніх руках, а наче словами проказувала, ще й на бубнах вибивали, як весілля у кого чи ще який празник, а скрипку тільки в кіно і бачили).
Тепер і Колько став триматися хати, усе коло батька крутиться, а раніше, коли його не було, гасав на вигоні цілими днями або в ставку викисав, доки не посиніє. А то якогось дня біжить додому після купелі, аж тут його Джус перестрічає на вулиці та: "А там тобі мати знов батька привела, кажуть, аж із Мизинівки. Та й не сам прийшов, а з скрипкою, ги-ги-ги". Колькові тоді якось тісно у грудях зробилося, не знав, чи радіти, чи що, то зайшов на подвір'я, став під тополею (у їхньому дворі єдина на все село тополя росла), а в хату боїться заходити, хоч і кортіло дуже на скрипку глянути. Отак стояв, стояв, коли чує — музика з хати долинає, тоненька така, весела, немає чого боятися. То Колько тоді — в хату. А там за столом уже й дід Микитенко з бабою Христею, і мати у новій квітчастій хустці, і... він — одсунувся з табуреткою насеред хати, приклав до підборіддя скрипочку й висотує з неї тоненькі деренчливі голосочки. А як угледів Колька, то опустив скрипку, наче засоромився, і так якось лагідно дивиться, дивиться жовтими очима (білки в нього жовті були) та каже: "Я б його де хоч упізнав. Викапана мати". А мати: "Колюню, йди осьо на полуничок, ми тобі з базару принесли". Улесливо так сказала, і після того вона ще днів скільки улесливо говорила, а вже пізніше почала гримати і на Колька, і на батька... А тепер ще й на крука. Ну, хай на батька за те, що слабий та до роботи не вдатний (зате ж он добрий який!), хай на Колька посвариться, що загуляється коли там, а на крука за що? Він же не сидить ні в кого на шиї, не їсть нічого, малий іще, а це Колько покаже його Джусові, то й грошей не треба давати за живицю.
— Петь, чуєш, Петь? Я тобі щось покажу, тіки нікому не кажи, добре?
— А що?
— Крука.
— Якого крука?
— Ну, птаха такого.
— Бреши більше.
— Та ні, справді. Тіки він ще маленький. Але як виросте...
І Колько не втримується і дорогою додому розповідає Джусові геть усе. Він знає, що про це краще б змовчати, у Джуса погане око, ще спристрітить, але нетерплячка висотує з Колькового язика таємницю, наче смичок музику із скрипки.
— Вій виросте і буде великим, як орел, і тоді...— Колько запинається, йому не стачає духу, щоб розказати, що буде потім.
Та ось уже і повітка. Колько тихенько прочиняє двері і, приклавши пальця до губ, навшпиньки, щоб не злякати птаха, підходить у куток, до картонного ящика. Джус теж посапує вже притишено, бо бачить, Колько не бреше.
Крук, як і раніше, куняв, обіпершись на розчепірені крила, приплющені очі ледь ворухнулися од світла, що вдарило косинцем у відчинені двері. І ні зерно, насипане Кольком, ні вода в мисочці — не займані.
Джус присів навпочіпки і тицьнув пальцем у крукового дзьоба, однак той і не глянув на нього. Лиш важко зворухнув крильми.
— Та який же це крук! — аж крикнув спересердя Джус.— Це ж проста собі ворона, ще й слаба до того.
— Е ні, Петь, ти що? Це крук, тіки маленький. Він ще зовсім пташенятко, через те й на ворону схожий.
— Бреши.
— Батько ж знає, він був на війні, то там, каже, десь далеко, за гряницею, бачив таких.
— Батько-батько... |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Залишенець. Чорний Ворон | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10350 | Василь Шкляр | Залишенець. Чорний Ворон | Залишенець. Чорний Ворон
Василь Шкляр
Тобі зозуля навесні
Кувала щастя, а мені
Вороння каркало сумне, —
Забудь мене, забудь мене…
Пісня
1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: "Воля України або смерть".
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі. Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священика.
Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина — недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею.
— Відкрийте віко, — попросив отець Олексій.
Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти.
— Навіщо? — запитав той, що привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову.
— Так треба, — сказав отець Олексій. — А може, там дохлий пес.
— Тут не до жартів, отче.
— Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, окрім святотатства.
Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко.
Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б'ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.
— Так, це він, — сказав отець Олексій. — Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі?
— Такою була Веремієва воля. Щоб його поховали у брилі й вишиванці, — пояснив той, що був схожий на сову. — Отаман так і до бою ходив. Хіба ви не знали?
— Дурна була звичка, — озвався один із похмурих чоловіків. — Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.
— Зате й ми його бачили за версту, — сказав другий похмурий чолов'яга. — Завжди бачили, що він з нами.
— Дурна була заведенція, — повторив перший і сухо сплюнув через плече.
— Не твоє свиняче діло, — сказав той, що був схожий на сову. — Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не розтягуйте. Бо нас тут і ранок застане.
— Добре, хоч чоботи зняли, — сказав отець Олексій. — Так йому буде легше іти до раю.
— Починайте відправу, отче.Дивіться також
Василь Шкляр — До Пахома
Василь Шкляр — Турецька нічия
Василь Шкляр — Кров Кажана
Ще 18 творів →
"Залишенець. Чорний Ворон" (скорочено)
Біографія Василя Шкляра
Здалеку знов долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.
— …Боже духів і всякої плоти, Ти смерть подолав і диявола знищив, і життя світові Твоєму дарував — Сам, Господи, упокой душу усопшого раба Твого Веремія на місці світлім, на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання; всяке прогрішення, вчинене ним словом або ділом, або помислом, як благий і чоловіколюбець Бог, прости, бо немає чоловіка, що жив, а не згрішив би…
Після короткої відправи труну опустили в яму, кинули зверху по жмені землі й засипали могилу. Але верх не виводили — все розрівняли і притрусили падалішнім листям.
— Ви зрозуміли нас, отче, — сказав схожий на сову чоловік. — Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.
— Але не знайдуть, — сказав похмурий чолов'яга і кинув свого заступа на підводу. — Навіть якщо надибають цю місцину, його тут уже не буде.
— Як то не буде? — спитав отець Олексій.
— А так. Вознесеться на небеса.
Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима.
Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір.
— Запам'ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, що був схожий на сову. — Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що… з нас і спитають.
Але він помилявся. На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. Тепер він сидів на дубі, який ще міцно тримав на собі поруділе листя, вдихав теплий дух ладану, і чорному воронові було тут затишно. Білий місяць-четвертак не діставав його за дубовим листом, зате добре висвічував невеличку галявину, де копошилися люди. Ворон, хоч був і сліпий на одне око, відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом — він їх бачив не вперше. Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень.
Глухий і підсліпуватий, а проте добре бачив, що йому треба. Наприклад, цього разу він завважив із подивом, що отець Олексій не тільки вкоротив молебень, але й не опечатав могилу…
Та ще чуднішою для нього буде інша причта на цій галявині, — це коли згодом сюди прийдуть інші люди, вони ґелґотатимуть нетутешньою мовою, чужі, рогаті, себто в рогатих шапках-будьонівках, незнайомі чорному воронові люди, прийдуть і відміряють двадцять кроків на схід од старезного дуба і стануть копати, і викопають труну, відкриють віко, та замість отамана знайдуть там тільки записку, від якої можна було здуріти.
Ворон тихенько реготне, затуливши дзьоба крилом, щоб не каркнути, щоб його не почули, бо тоді рогаті, зганяючи злість, стрельнуть ще й по ньому. Ворон не боявся смерті, але він не любив, коли пахне смаленим, а на старості літ ще й не терпів запаху горілого пороху.
2
Досі не можу собі пояснити, що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мовби жива істота.
Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. Оце як є твердий рішенець, що сьогодні виступаємо, чи хай там навіть узавтра, то вже місця собі не знаходиш, щось аж трусить тобою зсередини. Я бачив, що так було не тільки зі мною, кожного з нас постигала ця втіха, тільки всяк переживав її по-своєму.
Той походжав, як півень, той начищав уже вкотре рушницю, ще хтось мугикав-насвистував, а той сидів непорушно — тільки очі горіли лихим вогнем. А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням.
Ні, не було у нас зовсім страху, він звітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх?
І немає тут чим хвалитися, сказала б сліпа ворожбитка Євдося, до якої прийшов я тоді, коли все починалося, тож я прийшов до сліпої Євдосі, котра вміла забрати біль із людського тіла, вміла навіть зцілити душу, прийшов і сказав: "Забери у мене, Євдосю, дві штуки нетребні, вийми їх із моєї душі, аби й знаку не зосталося". — "Які такі штуки нетребні?" — тихо всміхнулася невидющими очима Євдося, як усміхаються сліпі. "Страх і жаль, — сказав я. — Вийми з мене насамперед страх, тоді жаль". — А вона похитала головою: "Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе загубиш", — сказала тоді сліпа Євдося, і я ще не раз пригадаю її слова, коли рубатиму голови, і це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами.
Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль, тож і того разу підвели косооких до колоди і я показав їм, аби поклали на неї голови. Теж не знаю, що то за чуднота така була, що китайці, які потрапляли нам до рук, мов заворожені, підставляли шиї під наші шаблі. Ніяких тобі благань про пощаду, жодного писку, цілковита згода з тим, чого не минути. І от, коли вже кільканадцять голів покотилося в багряну від крові траву, до колоди підійшов останній. Худий, невеличкого зросту, ноги колесом, мені здавалося, що якби я вхопив його за коліно і пожбурив чимдалі, то він і котився б, наче те колесо, хтозна куди, нещастя та й годі. Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім'я. Це мене розсмішило.
Він що — боявся, щоб таку "красу" не від'єднали від голови? Чи прибрав її з потилиці, аби не заляпати кров'ю?
Рука моя опустилася. Я не знав, чи сміятися, чи що, але добре бачив, що в цьому косоокому немає ні краплі страху, ніби він вирушав прямісінько в рай і, сучий син, боявся тільки одного — аби в тому раю його косичка була цілою, чепурною і не забризкана кров'ю. Тоді я вхопив його за того хвоста, різко підвів з колін і повернув до себе обличчям. Ні, жодної тіні страху не було в чорних шпаринах його очей, він дивився на мене з якоюсь тихою цікавістю і розумінням. А потім сказав:
— Чань воюєт за тот, кто дайот кусять. Ти дайось кусять — Чань будєт воєвать за твоя.
Я відпустив його косичку і замість того, щоб знову кинути косоокого на колоду, обернувся до хлопців:
— А що, заберемо цього ходю[*] з собою? Може, обтешемо і вимуштруємо, як собаку.
Тоді я ще не знав, що настане та чорна година, коли я залишуся в лісі тільки з оцим китайцем, і ми з'їмо з ним першу сиру ворону без солі.
"Черный Ворон — непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. Одет в защитное. Опоясан двумя портупеями, говорит, что с ними родился. Якобы мать ему рассказала, что когда он появился на свет, то был вот так накрест опутан пуповиной. Теперь имеет привычку постоянно закладывать руки за портупеи, так как очень неторопливый, почти неуклюжий в своих движениях. Даже странно, как при этом ему удается быть отличным наездником и метким стрелком.
Сын лесничего, сочиняет стихи. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов. Оперирует преимущественно в Звенигородском, Черкасском, Чигиринском уездах, в частности в том же Холодном Яре, Лебединском и Шполянском лесах.
По последним сведениям, толи убит, толи тяжело ранен в бою с 102-м батальоном, в результате которого батальон потерял помощника комиссара, разведчика, 23 бойца, тачанку, три лошади. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Ключ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10351 | Василь Шкляр | Ключ | Одні назвуть цей роман детективом.
Другі добачать у ньому твір еротичний.
Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним.
Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, друге і третє, я прошу його не читати.
Автор
Prologue
Я стою перед високим судом за те‚ що пролив кров ближнього. Та я спокійний і незворушний‚ як холодна кам’яна брила‚ бо з усіх сил прагну цього суду і ладен взяти на себе ще більшу вину‚ ніж вона є насправді‚ аби мене покарали якомога суворіше. Тому мені не подобається комедійне забарвлення цього процесу — ніякої тобі врочистости. Приміщення наших провінційних судів просто жалюгідні. Навіть важко назвати залою цю обдерту кімнату‚ де зі стін і стелі сиплеться тиньк‚ де світить ребрами вичовгана дощана підлога‚ яка от от провалиться‚ а замість суддівського помосту стоїть звичайнісінький голий стіл.
Ще убогіша бокова кімната‚ де проводять свої наради слуги Феміди: її двері постійно відхилені‚ їх кілька разів сердито причиняли‚ а вони все відходять‚ і ще на самому початку я помітив‚ як за тими "лаштунками" рожевощокий кирпатий суддя нашвидкуруч натягує через голову — наче спідницю — пожмакану чорну мантію. Він зодягав її поверх пістрявого светра грубої в’язки‚ і я ще тоді звернув увагу на його пухкенькі рожеві щоки‚ — здавалося‚ він і досі ссе мамину цицьку‚ хоч розміняв четвертий десяток‚ а коли всі встали і цей пантаґрюель усівся на своє місце‚ то з під столу безглуздо виглядали його нечищені черевики сорок шостого розміру‚ і навіть видніли заправлені в чорні шкарпетки сині кальсони.
Молоденьке дівча‚ яке вело протокол засідання‚ витріщило свої здивовані оченята на вбивцю і злякано опустило їх тільки тоді‚ коли я не витримав і підморгнув їй‚ мовляв‚ не хвилюйся‚ все буде гаразд.
Що й казати‚ є в цих судових засіданнях щось від театралізованого дійства‚ і щоб скоротити кількість його персонажів‚ я катеґорично відмовився від адвоката. Дивлячись на кирпатого суддю і побоюючись‚ аби він не почав колупатися в носі‚ я прикликав собі у порадники мого давнього приятеля Жана Поля Сартра‚ який набагато раніше за мене дійшов висновку‚ що людина по справжньому здобуває свободу лише у в’язниці. Я викликав його дух без особливих зусиль (не так‚ як це робив великий медіум Каззот‚ котрий після кожного такого сеансу непритомнів або‚ навпаки‚ впадав в істерику) і попросив поради‚ як його краще повестися‚ аби виклопотати у високого суду щонайсуворіше покарання.
Однак мій дорогий Жан Поль‚ автор неперевершеного ґросбуху "Шляхи свободи"‚ сказав‚ що все це не так просто‚ адже брехнею далеко не заїдеш‚ тож на суді треба все таки говорити правду і тільки правду‚ щоб laisser faire, laisser passer[1]‚ і я з ним погодився: хай буде так‚ — сказав я‚ — а як воно буде — qui vivra verra[2].Дивіться також
Василь Шкляр — Парамон-Парамоша
Василь Шкляр — На третю осінь
Василь Шкляр — Хорошого потрошку
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Частина перша
1
Тепер мені часто снився піщаний вітер‚ снилися височезні сосни‚ які постогнували від того вітру‚ а піщана курява навіть уві сні забивала подих‚ і я прокидався серед ночі через те‚ що не міг дихати. Віднедавна я зрозумів‚ що це мені не ввижається‚ що в цьому помешканні й справді не вистачає повітря‚ і тепер мене дивує‚ чому люди так люблять старі будинки з високими стелями: ніби й багато простору‚ а закуриш цигарку‚ то дим із кімнати не вивітриш‚ він залишається тут назавжди‚ облягає стелю і стіни‚ які домішують до тютюнового духу запах старого передавненого пороху.
Можливо‚ я перебільшую‚ може‚ аж занадто нарікаю на це помешкання‚ бо з певного часу мені стало тут зовсім незатишно‚ я втратив спокій і навіть сон. А коли й засинав‚ то знов і знов бачив скрипучі сосни‚ які коливаються у вихорах вітрів‚ ті вітри здіймали піщану куряву‚ яка теж скрипіла на зубах‚ і згодом я все це побачу увіч‚ коли розпочну своє недолуге розслідування й поїду до пана Ярчука‚ там я побачу й таке‚ чого не витворить найхимерніший сон‚ однак не забігатиму наперед‚ а почну все спочатку. І хоч тепер мені важко сказати‚ де в цій історії початок‚ а де кінець‚ пам’ять насамперед вертає до того зимового дня‚ коли я знов опинився без даху над головою. О‚ це вже міцна традиція‚ яка тягнеться ще з моїх післястудентських літ: господар квартири спроваджує тебе на вулицю неодмінно взимку і в найлютіші морози. Слава Богу‚ цього разу хоч не випадало возитися з речами‚ бо після недавнього розлучення єдиним моїм скарбом із хатнього начиння залишилася хіба що сумнозвісна зубна щітка.
Справедливості ради скажу‚ що перепала мені й старенька "Лада"‚ придбана з рук після того‚ як за несподівано кругленьку винагороду я скомпілював для однієї новостворюваної партії статут і програму‚ й тепер це авто стояло‚ можна сказати‚ під охороною‚ прикидане снігом‚ на внутрішньому подвір’ї біля осідку тієї ж таки партії. Взимку я на ньому майже не їздив‚ зате це була непогана схованка для всенького мого майна.
Отож і того грудневого вечора я поскидав торби в машину‚ а сам пішечки рушив у напрямку кав’ярні "Троє поросят". Дав ненько я там не був‚ може‚ тому‚ що останнім часом велось мені непогано‚ обминав ту гамірну місцину‚ де завжди збиралися невдахи‚ де постійно витав дух біди‚ і часом мені здавалося‚ що її‚ ту біду‚ можна підхопити, як нежить. Та коли ставало непереливки‚ я мимохіть вирушав до "Трьох поросят"‚ бо завжди тут зустрічав когось із друзів або й ціле товариство бодай звіддалік знайомих мені людей‚ вірних завсідників "Трьох поросят". В одному гурті тут можна було побачити забутого актора‚ меланхолійного поета і безнадійного бродягу‚ якого щойно випустили з тимчасового ув’язнення‚ поважного журналіста і п’яного як чіп вантажника. Одне слово‚ погомоніти було з ким‚ але того вечора я‚ крім усього‚ мав ще сподіванку напроситися до когось переночувати‚ перш ніж напитаю нову квартиру.
Саме звідси‚ із "Трьох поросят"‚ усе й починається. Сотні разів я прокручував подумки кожну розмову‚ згадував кожне обличчя і не раз ще ходив до тієї кав’ярні‚ аби відтворити в пам’яті найдрібнішу абищицю.
Усе починалося так просто й банально (саме у тій непримітності й губилася ниточка Аріадни‚ за яку я не міг ухопитися)‚ так звично усе виглядало‚ що тільки згодом я став дошукуватися в кожному слові чи спостереженні якогось таємного знаку і поволі впадав у містику. Бо те‚ що відбулося‚ не клалося здорового глузду.
Я прикликав на допомогу магів потаємних наук Дебароля і Сен Мартена (слава Богу‚ читав їх в ориґіналі)‚ ночами божеволів разом з абатом Агріпою над загадкою чисел‚ у яку намагався прозирнути ще Піфагор‚ та згодом усе це облишив‚ аби до решти не спасти з розуму‚ і сам викинув диявольську штуку.
Однак повернімося до "Трьох поросят"‚ де стоїть крута пахощ підсмаженої кави і хмільний туман‚ де в тютюновому диму висить сокира і тирлуються люди‚ сновигають від столів до бару‚ від бару до інших столів‚ перегукуються завсідники — звичайна собі метушня‚ в якій немає за що зачепитися окові і яка після першого збудження напосідає на тебе гнітючою втомою. Кав’ярня влаштована так‚ що відразу всю не окинеш оком‚ її зала перегороджена арковими проймами на три частини (звідси‚ мабуть‚ і назва — "Троє поросят")‚ і я обійшов усі‚ шукаючи знайомих‚ поки нарешті таки помітив мого любого друга Івана Маловічка‚ — його велика лиса голова світилася у мороці‚ як місяць повня‚ і цей місяць цідив із чарочки горілку такими делікатними ковточками‚ наче то був риб’ячий жир.
— Сто років тебе не бачив‚ — сказав Іван Маловічко. — Ти що‚ десь служиш?
— Не каркай‚ — відповів я і подумав‚ що мій любий друг Іван таки справді схожий на велику лису ворону‚ яка живе триста років‚ — інакше як могло вийти‚ що він не бачив мене сто літ.
— А де ж пропадав? — прискіпався Маловічко.
— Писав дисертацію.
— Ти-и-и-и?
— Не собі‚ не лякайся. І всього лиш кандидатську‚ — заспокоїв я Івана‚ щоб він не захлинувся риб’ячим жиром. — Так що я частую.
Я підійшов до бару і галантно вклонився своїй щирій приятельці Катрусі‚ для цілковитої чемності хотів ще підморгнути‚ але не вийшло: зір поглинала пазуха‚ де здіймалися дві вершини Арарату‚ і в тих вершинах дихало два пригаслі вулкани.
— Десь далеко їздили? — спитала Катруся.
— Атож‚ до Америки. На Ґенеральну Асамблею ООН. Ти не уявляєш‚ серденько‚ як після Америки хочеться по людському напитися. Давай пляшку "Княжого". — І‚ звичайно‚ без закуски! — зневажливо пхикнула Катруся.
Як ласувать то ласувать: на зло Катрусі я взяв аж три коробки чіпсів‚ бо при світлі Маловічкової лисини вже побачив свого давнього приятеля Сергія Приходька‚ який помахував мені рукою‚ як це роблять вожді на трибунах під овації очманілого натовпу. Авжеж‚ я мушу мати за честь‚ що Приходько приєднався до нашого столу‚ мушу навіть прихопити для нього порожню чарку‚ а за це він доконає мене своїми віршами.
— Ти що — розв’язав? — весело спитав Приходько.
— На відміну від інших, я ніколи й не зав’язував‚ — сказав я і цим легенько його вколов‚ та він не образився. Зрештою, Приходько ніколи не приховував‚ що вже кілька разів кодувався‚ однак це ще дужче розпалювало в ньому апетит до спиртного (знать‚ така сильна психіка‚ — хвалився Приходько).
Ми з ним випили до дна‚ а Іван Маловічко‚ як і личить справжньому європейцеві‚ знов таки лишень умочив губи і запропонував нам каву.
— Ні‚ — сказав я‚ — кава викликає тривогу.
Відповідь Іванові була незрозуміла‚ але вдовольняла його цілком. Він захоплено дивився‚ як Приходько точить чіпси‚ наче великий колорадський жук допався до сушеної картоплі. Ми випили ще по одній‚ і я вже відвертіше подивився в той бік‚ де за столиком самотиною сиділа дівчина з коротенькою косичкою‚ видно‚ когось чекала‚ бо й келишок лікеру‚ що стояв перед нею‚ був непочатий‚ і вона майже не зводила очей з аркової пройми‚ яка вела до нашої зали.
— Подобається? — спитав Приходько.
— Може бути.
— Вона тут буває щовечора. Але — ні з ким.
— Лесбіянка‚ — сказав Маловічко. — Або причинна. — І відсьорбнув ще півкраплі.
— Слухай‚ може‚ тобі принести блюдце? Наллєш у нього і будеш сьорбати. — Я запалив сигарету‚ відчуваючи роздратування‚ чи‚ може‚ вже тоді у мені оселялося лихе передчуття.
Дрібними порошинками літало воно в цьому хмільному мороці й осідало на мою бідну голову.
— А скільки коштує така робота? — не витримав Маловічко і спитав про те‚ що муляло його цілий вечір.
— Яка? — придурився я.
— Дисертація.
— За кандидатську я беру тисячу‚ за докторську більше‚ звичайно‚ — я випустив кільце диму‚ і воно зависло над лисиною Маловічка.
— Баксів?
— Ні‚ гульденів‚ — сказав я і випустив ще одне кільце.
— Все одно мало‚ — надувся Маловічко.
— Мені вистачає. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Кров Кажана | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10352 | Василь Шкляр | Кров Кажана | КРОВ КАЖАНА
Роман
I. Вбивство ідеальне
1
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети і передвіс ники.
Не знаю, чи то була отруйна змія, чи вуж, адже водяні вужі не мають жовтих "вушок", але досі тіло береться сиротами, коли згадаю, як, повернувшись додому, ще в холі розстібнула на сумці блискавку і вгледіла скручену там гадюку. Ні, спершу я навіть подумала, що то пасочок від моєї вечірньої сукні — він також із темної шкіри, округлий, завтовшки з великий чоловічий палець, — та поки міркувала, як він міг там опинитися серед моєї нижньої білизни, "пасочок" підвів плескату бридку голівку і бризнув на мене двома крапельками отруйних очиць.
Я навіть не здужала заверещати, тільки відсахнулася аж до стіни, прилипла до неї й заціпеніла. Але погляд мій так і прикипів до гада, який вигрів собі кубельце… на моєму ліфчику й трусиках.
Невже йому подобається цей запах? Невже він вдихає його так само, як це робив ще годину тому мій душпастир отець Серафим? Лісова галявинка пахла осінніми травами й стиглим листям ліщини, а він, після всього, ліг горілиць і поклав собі на обличчя мої лілові трусики. Потім, знов мене обціловуючи і вилизуючи, сказав: "У тебе на сіднич ках лишилися виямки від ліскових горішків. Я хочу їх розгладити".
Ось так і цей гад. Поводив своєю хитрою голівкою і знов опустив її на те місце, де на ліловому єдвабі пришерхла волога плямина. Від тієї сумирності мій жах також скру тився калачиком, лишилася тільки тривога. Я струсила із себе заціпеніння, навстіж відчинила двері у холі, на веранді… і знов одсахнулася вбік.
Гад мене зрозумів: він поволеньки виліз із сумки і, звиваючись усім своїм довгим тілом (ним справді можна було двічі оперезати мій стан), поповз прямо надвір, потім без жодних вагань потягся плазом до річки, яка майже впритул прилягає до нашої садиби. Через те мені хотілося б думати, що то був водяний вуж.
Скажи комусь — не повірить. Хоча цікаво було б пере мовитися про таку химерну пригоду бодай із Нестором (мій чоловік на всяку чудасію мав своє особливе пояснен ня), але з чого почати? Що ти пішла до лісу по гриби не з кошиком, а з фірмовою сумкою на "блискавці", у якій пригріла зміюку? Чи з того, як ти схибнулася через отця Серафима і віддала йому спершу душу, а потім і тіло?..
Я взяла сумку і двома пальцями повикидала білизну до брудного шмаття. Зміїного слизу на ній не було. Потім піднялася скрипучими східцями на горішній поверх, зайшла до спальні перевдягнутися. Довго стояла перед дзеркалом голою, торкалася свого тіла, ніби шукала на ньому невидимих слідів, але ні — навіть виямок від ліскових горішків не було. Хоча я добре чула, як падалішні плоди ліщини гостро впиналися в мої опуклини, якими стікала гаряча вільгість.Дивіться також
Василь Шкляр — Пізній цвіт
Василь Шкляр — На третю осінь
Василь Шкляр — Характерник
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Однак я знала, що все в цьому світі має свої прикмети й сліди. Відчувала, що з певного часу стали повнішими мої груди, навіть соски та брунатні кружальця навколо них побільшали, і там я також стала чутливішою і щедрішою.
Ніздрі на короткому носику бездоганно круглі й трохи відкриті. А моє червоне від природи волосся, яке всі вважають фарбованим, тепер аж горить вогнем, й отець Серафим жартома нахваляється перехрестити мене на Серафиму, адже це ім’я означає вогненний ангел.
Він, як згодом зізнався, побачив у мені ангела ще за першої зустрічі, коли приїхав висвятити наш дім, де віднедавна все пішло шкереберть. Власне, нещастя й почалися звідтоді, як ми купили цей будинок і, щоб розрахуватися з боргами, продали свою міську квартиру.
Але про це потім…
Скажу тільки, що й після висвячення оселі справи в мого чоловіка не поліпшились, однак отець Серафим запам’ятав стежку до нашого дому і радо прийняв запрошення Нестора заїжджати до нас на… риболовлю.
Уже через тиждень до нашого двору підкотив його сірий "опель", але вийшов із нього не піп у рясі, а бездоганно скроєний чолов’яга у синіх потертих джинсах і чорній шкірянці. Хіба що темна коротка борода та волосся, гладенько зачесане назад і схоплене у косичку, нагадували в ньому священнослужителя.
— Давайте знайомитись, — сказав він. — У миру Сергій. — І, притулившись губами до моєї руки, так подивився у вічі, що тілом прокотився легенький струм. Ці очі. Трохи розкосі і несподівано сірі на смаглявому лиці, вони притягували і страхали.
— Настя, — сказала я. — Анастасія.
Якщо покласти руку на серце, то вже до того я багато чого наслухалася про отця Серафима, яким зацікавилася навіть столична преса. Одного разу карлик Іванько — наш домашній сторож і помічник — сказав, що йому по заріз треба п’ять гривень.
— На пиво? — спитала я.
— Ні, — карлик покрутив великою, як у коня, головою. — Іванько хоче щось купити. — Він завжди говорив про себе в третій особі. — Іванько вам покаже. І потім справді показав. На мій подив, це був ілюстро ваний журнал з просторою статтею про отця Серафима.
Щоб уникнути зайвих пліток і домислів, наведу окремі ви тяги з тієї статті, які — тепер я вже певна — є чистою прав дою. Бо тоді, коли читала її, напівлежачи у шезлонґу, під лоскіт сонячних променів та Іванькових позирків (я загоряла при ньому без ліфа), все це видалося мені сенсаційною побрехенькою.
ЕКЗОРЦИЗМ, АБО ВИГНАННЯ ЗЛИХ ДУХІВ
Настоятель храму Івана Богослова має два роки стажу церковної служби. До того він був майором російської армії, воював у гарячих точках, але, щоб переїхати на Батьківщину, змушений був звільнитися у запас.
Втім, до переїзду в рідні краї відставний майор ще встиг закінчити біблійні курси у місті Курську, а водночас і астрологічну школу Павла Глоби. В Україні пройшов адаптацію на богословських двомісячних курсах у Таращі, після чого його висвятили на свяще ника.
А коли став настоятелем храму Івана Богослова в селі Гостра Могила, то й почалися дива… Сонячний червневий день. На подвір’ї церкви зібрався натовп.
Якась розпатлана жінка труситься в лихоманці, її квітчаста хустка з’їхала на потилицю. Вона три мається за руку священика, але таке враження, що вхопилася за електричний дріт. Жінка з усіх сил репе тує, а тоді падає на коліна і починає гавкати. "Бісну вата", — прокочується натовпом спершу шепіт, а відтак чути дитячий плач, крики і стогін…
Похмурий осінній ранок. Стара дерев’яна церква піднята над землею, бо стоїть на дубових палях, як ото комора для збіжжя. Власне, ще донедавна тут і справді була колгоспна комора. На воротях в око відразу впадає оголошення: "ОЗДОРОВЧИЙ МОЛЕБЕНЬ ПРОВАДИТЬСЯ ЩОВІВТОРКА І П'ЯТНИЦІ ОКРІМ ДВУНАДЕСЯТИХ СВЯТ. ПОЧАТОК О ДЕВ'ЯТІЙ ГОДИНІ".
Молебень цього разу відбувається в церкві. Перед аналоєм стоять кілька молодиць і троє чоловіків зі свічками в руках. Підходять ще дві припізнілі жіночки й один хлопчина. Із за царських воріт виходить отець Серафим і раптом каже:
— Дівчата! Хто розбив носа — хай вийде з храму.
Жінки розгублено дивляться одна на одну, а тим часом отець Серафим кидає суворий погляд на одну з тих, що припізнилися:
— Я до вас звертаюся.
Якийсь час жінка спантеличено і благально дивить ся на отця Серафима, потім задкує до виходу…
Я прикрила журналом своє символічне бікіні й спитала в Іванька:
— Як це… розбила носа?..
— Як як! — здивувався карлик з моєї невторопности, хоч видно було, що його потішило це запитання. — Мастурбація, ось як!
— Що-о-о?
— Чи ця… Як вона… — Іванько втупився в журнал, що лежав на моїх стегнах, наче бачив крізь нього, і його рухливі попелясті очі, мов жорна, закрутилися то в один бік, то в другий. — О, згадав! Менструація! Юшить, як з носа…
— Фу-у-у! — Іванько все знає. Ще більше за попа!
— Он як, — сказала я і знов узялася читати.
Отець Серафим наказує полишити храм і молоди кові.
— Чому? — дивується той.
— Бо нехрещений! — пояснює ясновидець, і хлопець покірно виходить.
Тільки тоді розпочинається оздоровчий молебень.
Отець Серафим заходить за царські ворота й читає молитву, а тут, перед аналоєм, починає діятися щось незбагненне. Одна жіночка, плямкаючи губами, ніяково всміхається, друга дріботить ногами, третя б’є себе кулаками в живіт. Молодий, але вже сивий чоловік вириває на собі жмут волосся…
Потім священик підходить до кожного з них, тримає руку над головою, щось невиразно шепоче і дмухає в обличчя. Кожній жінці він ще й кладе свої руки на талію. Після цього одна молодиця впала навколішки і стала щось збирати на підлозі, хоч там нічого не було.
Уже надворі вона розповіла, що їй було пороблено на сливах, — сусідка відьма, пошептавши на сливи, при гостила ними нещасну.
— А я мекала, — зізнається ще одна жінка з козиня чим виразом на обличчі. — Мені на козах пороблено.
Невісточка моя дорога вистригала вовну на козі, а тоді бачу — хрест вистрижено на грудях у моєї Маньки. Ну, це вже, людоньки добрі, на смерть мені пороблено. Я б і не знала, що то невістка виною, та як прийшла до отця Серафима, то її голосом заговорила.
Однак були тут і такі, з кого слова не витягнеш. Про оту мовчазну жінку, що молотила себе по животі, розповіла старенька бабуся:
— Та хіба ж ви не чули, що вона оце зовсім недавнечко народила чорта?
— Чорта? Якого?
— З ріжками й ратичками, якого ж іще! Тільки дуже манюнього. Бісеня, слава Богу, народилося мертвим, і його спалили. А це вона знов завагітніла…
Я відчула легке збудження. Чи то від прочитаного, чи від жадібних поглядів Іванька, який уже заховався за кущами руж, але, певна річ, не зводив з мене очей.
Далі отець Серафим сам охоче пояснював, як він лікує людей, одержимих злими духами.
— Я роблю це лише молитвами і накладанням рук.
Нічого тут забороненого чи богохульного немає. Це не мої молитви, а требник Петра Могили, зокрема його молебень "Об ізгнанії нечистого духа", написаний ще 1648 року. Однак ніхто з теперішніх священиків його
не читає, бо вони бояться. Бояться викликати потой бічні сили… Ви не вірите в потойбічні сили? Тоді ви не вірите і в Бога. Бо якщо є Бог, тоді є і диявол. Якщо є добро, то виходить, що є і зло.
Тепер щодо рук. Якось я сидів, тримаючи долоні одна до одної, і раптом відчув, що вони відштовхуються.
Так, ніби між ними є невидима пружина і, щоб стулити долоні, потрібно цю пружину стиснути. Отак я й зрозумів, що володію якоюсь особливою силою…
Я лише посміялася над одкровеннями отця Серафима, бо й гадки не мала, що мине якийсь час — і я на собі відчую цю "особливу силу". |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Лотерея | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5175 | Василь Шкляр | Лотерея | Це тепер Андрей такий.
А колись — ні, колись він гримів на всеньке містечко. З його рук золото сипалось. Треба вам, скажімо, верх викинути на хату — просіть Андрея, треба підлогу постелити — гукайте Андрея, хочете нові двері чи вікна — знову ж таки йдіть до Андрея Безверхого. Бо так чисто й гладенько вам не зробить ніхто. І головне — дешево.
Маючи таку славу, інший би па його місці огинався, перепитував ціну, відкладав би це діло на потім, а Андрей... "Значить, так: це я завтра ввечері Захарчукові браму кінчаю, післязавтра Красуцькому роблю там одну трахамудію, а в неділю раненько буду у вас".
І точно: приходить у неділю при інструменті, обличчя завбільшки з долоньку світиться радістю — "Доброго здоров'ячка!" — й відразу береться до роботи. Дістає жовтенького складаного метра, роздивляється дерево, на яке ви розжилися; хай воно й сяке-таке — Андрей доведе до толку. "Все буде, як в аптеці",— каже. "Може, спершу поснідали б, Андрею?" — "Що, в мене жінки немає?"
А від вечері не одмовляється. Сідає до столу і їсть як не в себе — сам же худющий, мов тріска, цілий день крутиться, то нема коли й салові зав'язатись.
"Скільки ж це з мене?" — спитаєте, як Андрей уже підведеться з-за столу. "Та скільки... Скільки дасте — стільки й буде".
Іде він, було, своєю вуличкою додому, то навіть сусіда Куліш, немале начальство в райспоживспілці, визира з-за щільного паркану (теж Андреєвих рук робота) і гукає ще за півкілометра: "Привіт робочому класу!" Потім виходить на вулицю, не виходить, котиться кругленький м'ячик,— Андрей проти нього, що стручок проти гарбуза,— подає пухкеньку руку. "Чи не зробив би ти мені, Андрею, ляду до погреба?" — "А чом ні? Все, що скажете, Панасовичу. Що ж то за погріб, як він без ляди".
Андрей іде далі, а там, дивись, уже перестрічає його Максимович, не останній чоловік на маслозаводі (йому на сусідів везло). "Сьогодні, Андрею, йменини у мене, то ти ж приходь з Мариною".— "А потягаю за вуха!" — сміється Андрей, бо в Максимовича такі вуха, що там є за що потягати.
Однак бували вечори, коли Андрей не пішов би пі до кого й ні за які гроші. Це тоді, як у кінотеатрі пускали індійський фільм. Такого вечора він зодягав нового коверкотового костюма поверх шовкової теніски, дивився, щоб і жінка Марина (завтовшки така, що треба три Андреї скласти докупи) виглядала як нова копійка, і вони вдвох ішли "на кіно".
Андрей плакав. Коли на екрані хтось помирав або розлучалося двоє закоханих, бо він багатий, а вона бідна (у залі де-не-де шелестів смішок), Андреєві судомило горло, він прикривав долонею очі — не міг себе пересинити, щоб не заплакать. "Дурний, то ж артісти",— шепотіла Марина. їй не подобалось, що в одному фільмі цей чорнявий чоловік був он яким паном, а тут уже нещасний бродяга. Андреєві од того не легшало.Дивіться також
Василь Шкляр — Кров Кажана
Василь Шкляр — Ключ
Василь Шкляр — Стороною дощик іде
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
"Хороша картіна",— казав після того, як у залі спалахувало світло, і йшов аж додому мовчки.
Уже лежачи в ліжку, коли Марина важніла від сонної млості, раптом вигукував: "Ну й падлюка! Попався б він мені на очі!" — "Хто?" — "Та той же, що не дав їм зійтися".— "Спи, тобі рано на роботу".
Проте й на роботі (Андрей працював на пилорамі в комунгоспі) ще довго не міг забути фільму, зітхав, не світився, як завжди, радістю, а мучився чужим горем. Йому було дивно, що як же це так? — ось він, простий собі чоловік, живе мов у бога за пазухою, має жінку хоч куди, цегляний будинок під шифером, грошей кури не клюють, а десь хтось печеться, мучиться, не знає, як звести кінці з кінцями...
Тільки ж горе, перш ніж прийти, не питає. Прийшло воно і до нього.
Одного дня містечком пронеслася колюча, як перекотиполе, вість: Андреєві Безверхому відрізало на пилорамі усі п'ять пальців на правій руці.
Тепер він такий. Пустився берега. Ще як жив разом з Мариною, то нічого, а коли став заглядати в чарку і Марина переділила хату (Андреєві дісталася одна кімната з верандою), то геть занехаявся і ще дужче схуд. Висох, коверкотовий костюм теліпається на ньому, як на кілку. Інший би від такого життя завив, тільки не Андрей. Іде вулицею, світиться до всіх маленьким зморщеним личком — "Здоровенькі були!" — і наче й не помічає, що Максимович тільки мугикне, а Панасович, бува, й геть змовчить. Андреєві байдуже. То спершу було важко, і найважче тоді, як Максимович прийшов до його двору забирати дошки (ще до того приніс на двері). Тут нічого ніби й немає, але ж вийшло так, мовби Андрей збирався присвоїти чуже дерево. Думка була таки зробити ті двері.
— Хай лиш звикнуся до культяпок,— казав Андрей.— Все буде до шмиги! І двері й завіси!
— Ти мені їх сто лєт робитимеш,— бубонів собі під ніс Максимович і по одній носив до свого двору важкі дошки-сороківки. Андрей притих, зіщулився і раптом відчув, як болять усі п'ять пальців на правій руці. Пальці, яких не було...
Тепер уже байдуже. Все загоїлось, і він не має зла навіть до Марини. Спасибі, заносить інколи попоїсти чогось гаряченького, та й сорочку випере коли там.
Сусіди в нього хороші. Якось Андрей зайшов до Куліша позичити зубчик часнику — тоді саме сини його, студенти, приїхали на канікули, і Кулішиха на радощах не знала, за що хапатися,— то посадили і його за стіл, налили чарку. Андрей так розгубився, що забув, чого й зайшов до Куліша, виходило, ніби він сам набився випити на дурничку. Однак тоді про це якось не подумав, згарячу розпустив язика і такого нагородив, що й Кулішиха перестала здоровкатись. Здається, чіплявся до когось із хлопців, що чого той носить такі потерті штани (Андрей би стидався об них і ноги витерти), у батька ж грошей — солити можна, а той казав, що це така мода — джинсами звуться ті штани — і віддав за них двісті карбованців. Андрей тоді візьми та й ляпни: "То в тебе голова на в'язах чи гарбуз, як ти оце утелющив за ганчірку отакі гроші?"
Сам винен, певна річ. А сусіди у нього добрі. Захарчук, так той навіть карбованця позичить до пенсії. Андрей ні на кого зуба не має. Та й на кого йому нарікати? І чого? Хіба Андреєві погано живеться? Ха-а! Їсти є, зодягтися є, чого іще? Живи!
До всього ж, як пускають у кінотеатрі індійський фільм,— Андреєві більше нічого не треба. Зодягає поношений коверкотовий костюм, до чарки й не доторкнеться — тільки квасу бокальчик вип'є по дорозі — і йде "на кіно".
Тут, у затемненій залі, Андрей плаче...
І от до чоловіка, якому, здавалося, більше нічого й не треба, привалило щастя. Пізніше, коли Андрей згадував ту "трахамудію", то так і казав: "Щастя привалило!" — і при цьому сяяв усмішкою і шморгав носом.
Нишпорив якось по кишенях (а може, де карбованчик затерся!) і серед папірців натрапив на лотерейного квитка. А тут якраз і поштар нагодився з пенсією. У нього й газета з останньою таблицею виявилася. Перевіряє Андрей свою лотерейку і раптом бачить: навпроти номера й серії його квитка чорним по білому написано друкованими літерами — "Москвич-412". Андрей очамрів. Довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерею — чи не заховалася якась цифрочка в складку? — поки не запаморочилося в голові. Та ж ні, все точно.
"Тепер заживем!" — видихнув Андрей і, почувши свій голос, отямився.
Надвечір і гості стали з'являтися. Першим прийшов Захарчук, Андрей колись на пару з ним викидав на хати верх. Неговіркий, мамулуватий, він раптом ожив:
— Оце ти дав, Андрею! Оце втер усім носа!
Андрей саме доїдав борщ (забігала Марина) і з виду був серйозний, наче не виграв машину, а купив її, і ще й зараз сушив голову: чи не по-дурному викинув такі гроші?
— Е, та ти, я бачу, запишався! Тепер до тебе й не підступишся.
— Клопоту ж з нею,— невдоволено буркнув Андрей.— Більше як з жінкою.
— Не біда.
— Та й прав немає.
— Був би кінь, а батіг знайдеться. Підеш на курси.
— Легко сказати.
— На права й дурний здасть, а ти як!.. Ще й дівчат кататимеш. Марина лікті гризтиме.
— Ну, це ти вже загнув.
Андрей попихкував "Паміром", тримаючи цигарку в кутику губ, мружився від диму і дивився на Захарчука поважно, ніби той вербував його у напарники. Захарчукові це не подобалось.
— Я думав,— зітхнув він,— що ти під цю лавочку цілий бенкет...
— Рано ще.
— Чого ж, лотерея на руках.
— Ось як візьму...— Але що візьме — Андрей не доказав, бо хтось затупав у веранді, відчинилися двері, і до кімнати вкотився Куліш. Насторожено бликнув на Захарчука — "Добрий вечір",— і той, ніби й радий нагоді, вийшов із хати.
— Не забудь же покликать,— сказав.
Куліш усміхнувся, широченько так усміхнувся, поклавши руку на кишеню,— там щось віддималося.
— То це правда, Андрею?
— Брехня! — випалив Андрей і дрібно зареготав.— Ви од мене коли-небудь чули неправду?
— Так це ж мені люди казали, мало чого понавидумувать можна.
— Значить, правду казали. Така, значить, трахамудія.
— М-да... Така.— Куліш присів на краєчок табуретки біля Андрея.— То що ж ти зібрався робити?
— Кататимусь, ви як думали? Тіки курява ляже.
— Курява, гм... Воно діло непогане, але ж і грошики можна взяти такі, що довіку хватить.
— А на чорта вони мені, грошики?
— На книжку поклав би, не завадять.
— Що, мені пенсії мало?
— Пенсія пенсією, а я б тобі радив...
— Ось як самі, Панасовичу, виграєте, тоді й візьмете грошики. А я — машину! — сказав Андрей і знов реготнув.
— Дивись, я тобі по-доброму кажу, по-сусідськи.— Куліша, видно, вколов той смішок.— Щоб потім не шкодував, чуєш.
— А то вже моя морока.
— М-да... Морока. Це ж і гаража треба. Тисячі зо дві обійдеться.
— Знайдемо й на гаража,— одказав Андрей, але не засміявся. Таких грошей у нього не було.
— І на бензин щомісяця. А що вже запчастин треба, не питай... Усе як на вогні горить.
— Авжеж, це така трахамудія,— погодився Андрей.
— Точно, що трахамудія,— засміявся Куліш і дістав із кишені пляшку.— Та коли вже тобі так повезло, Андрею, то давай хоч приллємо це діло.
Вони випили. Андрей повну, Куліш половинку ("У мене щось із печінкою"). Закусили старим салом. Андрей закурив і вже не мруживсь од диму, а світився до сусіда вологими очима. Куліш налив іще: "Твоє здоров'ячко!"
— Я до чого веду, Андрею: що найвигідніше тобі взяти гроші.
— Та, мабуть, так і зроблю. Взавтра ж піду...
— Ні-ні, не поспішай. Це ти завжди встигнеш. Встигнеш, чуєш...— Раптом Куліш притишив голос і задихав Андреєві у лице.— Не будь дурним, кажу. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Маруся | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21707 | Василь Шкляр | Маруся (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Частина перша
Буде нам з тобою що згадати
Після довгих збавлених ночей.
Вивчив я далекий звук гармати
І тривожний блиск твоїх очей.
Пісня
Квітень 1937-го
Того весняного дня, коли вдарив грім на голі дерева — так ніби десь на Дівич-горі впало гарматне стрільно, — у селі Горбулів сталася дивовижа. Заговорила німа Явдоха Соколовська. Сімнадцять літ ніхто не чув од неї ні слова, Явдосі відібрало мову ще у двадцятому після того, як зарубали її чоловіка, горбулівського дяка Тимофія Соколовського. Старий вояка (мав уже шістдесят вісім років) серед ночі навідався з лісу додому, а перед ранком двоє невідомих головорізів удерлися до хати й один із них сокирою зарубав чоловіка на очах у Явдохи.
Тимофія Соколовського поховали біля двопрестольної Покровсько-Миколаївської церкви, в якій він служив дяком, а його дружина Явдоха навіть на похороні не зронила ні слова. Вона оніміла. І тепер, через стільки літ, виходило так, що стара тільки вдавала із себе німу, гордуючи людьми та світом. Із односельців її рідко хто бачив зблизька, Явдоха нікуди не ходила далі за своє подвір'я, — худа, висока, зодягнута в усе чорне, вона цілими днями сиділа на призьбі, рівно тримаючи спину й голову. Дивно було, що її не згорбили літа, не зігнуло горе, сиділа стара поважно й гордовито, наче у спині мала сталеву вісь.
На початку квітня Явдоха раптом злягла й уже не вставала з ліжка, коло неї ходила дочка Ганя, яка аж здригнулася, коли раптом почула:
— Буду вмирати я, доню.
Від несподіванки Гані й самій потягло язика, вона довго дивилася на матір і не знала, як їй бути. Чи радіти, що матінка заговорила, чи журитися через те, що вона надумала вмирати.
— Поклич ксьондза, — сказала Явдоха. — Сповідатися буду.
— Ксьондза, мамо, давно немає в селі.
— Як то немає?
— Забрали його.
— А костьол є?
— Є. Тільки там тепер клуб.
— Який клуб? — не зрозуміла Явдоха. — Там же цвинтар.
— Цвинтар є, — сказала Ганна. — А в костьолі зробили клуб.
Явдоха заплющила очі, потім спитала:
— А церква є?
— І церкву давно закрили. Там тепер колгоспна комора. Православний батюшка Терентій ще потайки хрестить дітей, а до сповіді… то вже давно ніхто не ходить.
— Поклич мені батюшку, — попросила Явдоха.
Отець Терентій у свої шістдесят із гаком був ще легкий на ногу й не забарився. Уже в хаті він дістав із цератової торбини хрест, підрясник, єпитрахиль, святі дари для причастя, а насамкінець зодягнув нарукавники. Показавши Ганні очима на двері, отець Терентій підсунув до ліжка низенького стільчика й сів біля сповідальниці.Дивіться також
Василь Шкляр — Лотерея
Василь Шкляр — Елементал
Василь Шкляр — Пізній цвіт
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Явдоха й на смертному одрі лежала випростана й рівно тримала голову на подушці, дивлячись крізь стелю у небеса.
— Отче, — зашелестіла вона сухими губами. — Я католичка ось уже вісімдесят літ. Уроджена Ядвіга Квасніцька. Чи можу я висповідатися перед православним священиком?
— Бог один, — сказав отець Терентій.
— І я так думаю. Бог один, — повторила Явдоха. — Та я його, отче, чимось прогнівила. Грішниця я велика. У дев'ятнадцятому загинули троє моїх синів. Олекса, Дмитро й Василь.
— Знаю, — кивнув отець Терентій і нижче схилився до Явдохи, щоб краще чути. — Вони були отаманами.
— Коли не стало Олекси, мого найменшенького Лесика, на його місце став Дмитро. Митю теж убили, і тоді його замінив Василь. А коли вбили Василя, за отамана стала Сашуня… Четвертий, найстарший мій син Степан був, як і ви, отче, православним священиком. Він не міг воювати, і тоді козаки обрали Сашуню.
— Так, я знаю, — знов кивнув отець Терентій. — Немає Соколовських, сказали вони, то нехай Соколовська отаманує. Вона назвала себе Марусею.
— Марусею… Була ще дівчам. Мала шістнадцять рочків. І теж пропала восени того року. Одні казали, що її замучили большевики, другі шептали, начебто вбили свої. Бачили її могилу.
— Та й не одну, а три, — сказав отець Терентій.
— Ну от, і ви те знаєте, отче. А я хочу спитати вас: якщо бачили три могили однієї людини, то чи не означає це, що та людина може бути живою?
— Бог знає.
— Я, отче, мати. І ніхто так не хоче знати правду, як я. Тому й ворожила на Сашуню як могла. Сама ворожила. Знаю, що це недобре, а стриму не мала. Бо все показує, що доня моя жива. І на карти кидала, і віск виливала, й на зерно приворожувала, і на хліб, сіль та печину маятника пускала, а смерті не видно.
— То є гріх — віщунством займатися, — сказав отець Терентій.
— Знаю, — погодилася Явдоха. — Грішниця я. Розгнівалася на Бога за те, що так рано забрав моїх дітей.
— Не Бог їх забрав. Богові клопіт про душу людську, а не тіло.
— Каюся, отче. Та я хотіла знати правду…
— Усе, що є тайним, видимим стане, — мовив отець Терентій. — Як прийде час.
— Жива вона, — сказала Явдоха. — Синочків моїх… то вже й кісточки зотліли, а Сашуня… жива.
Вересень 1964-го
Євген Васильович Соколовський сторожував колгоспний садок, коли прибігла дочка Ліза й сказала, що приїхали якісь чужі люди на чорній машині й кличуть його додому.
— Кличуть — то треба йти, — зітхнув Євген Васильович. — А ти побудь тут в апашнику[1]. Я туди й назад.
— Ні, тату, я піду з вами, — сказала Ліза так гостро, аж йому пробіг холодок у грудях. Донька стала зовсім дорослою після того, як померла бабуся Надя. Перед тим стареньку забрали в тюрму, і, хоч тримали її там недовго, повернулась додому такою, що страшно було дивитися. Жила вона через дорогу від них у хатині, зробленій із повітки, але Лізі ніде не було так добре, як у бабуні Наді. Найдужче вона любила розчісувати їй волосся, бо тоді бабуня розповідала такі історії, від яких перехоплювало дух. "Скажу тобі, Лізко, по секрету, — однаково починала вона чи не кожну бувальщину, а далі справді говорила таке, чого Ліза не чула більш ні від кого. — А знаєш, що ти й не Лізою мала бути, — казала бабуня Надя. — Спершу дали тобі інакше ім'я, а записали отак… Але ти будеш щасливою. Скажу тобі по секрету, що ми, Соколовські, люди маєтні, нам належить неабиякий скарб, і ти, Лізко, будеш такою панією, що нікому й не снилося", — загадково всміхалася бабуня Надя, перебираючи коштовне намисто на шиї. Були то коралі зі срібними дукачами, але Ліза здогадувалася, що коштовність намиста не в коралях і сріблі, а в чомусь такому, про що вона дізнається згодом. Через два роки, сказала бабуня Надя, як виповниться тобі шістнадцять, матимеш це намисто у подарунок від… мене. Потім пригорнула Лізу й прошепотіла: "Сашуня… Викапана Сашуня".
Повернулася баба Надя з тюрми такою, що не впізнати, — мовчазна, зіщулена, обстрижена наголо (там її воші обсіли), поцяткована зеленкою голова зробилася манюньою, мов у якого звіряти. Ліза спершу подумала, що вже ніколи їй не чесати бабусиного волосся, а потім помітила, що на шиї у неї немає намиста з коралями й дукачами. Бабуня Надя дивилася на світ погаслими очима, але ще вловила той Лізин погляд (що немає намиста), бо раптом тихо заплакала.
Ідучи за бабусиною труною, Ліза вже знала, що в Гурбулеві ховають дружину отамана Соколовського.
А тепер його син Євген Соколовський, низько припадаючи на ногу та опираючись на костур (покалічили в Магадані), спроквола човгав на свій куток Лапаївку, де біля їхніх воріт стояла чорна цибата "Волга".
Чужих було двоє. Розмовляли з тією показною чемністю, як це вміють тільки вони. Більше розпитував той, що назвався Іваном Івановичем, а другий розглядав старі фотографії на стіні.
— Ми не маємо до вас ніяких претензій, Євгене Васильовичу. Навпаки, вважаємо, що як інвалід ви могли б перейти на кращу роботу. Наприклад, комірником…
Колись вони теж обіцяли йому золоті гори. Тоді, як підлітком переховувався у гробниці на польському цвинтарі біля костелу. Гробниця була йому хатою, там він спав між двома холодними домовинами. Вистежили, впіймали й запропонували поїхати до Москви. Ти ж хочеш побачити Москву? Там тебе вивчать, дадуть роботу, житимеш у теплій квартирі, а не на цвинтарі, як бандит.
— Я не бандит, — сказав він. І потім ще не раз повторював ці слова: — Я не бандит.
Замість Москви його завезли на Північ, здали до дитячого притулку й почекали, поки стане повнолітнім, аби за всією суворістю закону посадити за колючий дріт.
І тепер, дивлячись у відразливо чемне лице опера, Євген Соколовський спитав:
— Чого вам треба? Я не бандит, — у його очах майнула якась чудна посмішка.
— Ніхто не каже, що ви бандит, Євгене Васильовичу. Зі сталінщиною покінчено, тепер інші часи, діти за батьків не відповідають. Але ви отримали листа з Інюрколегії. Хтось цікавиться вами за кордоном і, видно, хоче допомогти вам матеріально. Хто б то міг бути, Євгене Васильовичу?
— Вам про це краще знати, — сказав він. — Хіба ви того листа не читали?
— Я — ні, — похитав головою Іван Іванович.
— І я не читав.
— Їздили по листа аж у Черняхів — і не читали?
— А навіщо? — чудно всміхнувся Соколовський. — Навіщо, скажіть мені, зайвий клопіт на голову?
— Ну, цікаво ж.
— А ви не знаєте, що буває з цікавими?
— Тоді покажіть мені того листа, — попросив Іван Іванович.
— Нема його.
— Як то нема?
— Я його вкинув у піч. Спалив одразу, як приніс додому. Щоб не спокушатися.
— Дивний ви чоловік, Євгене Васильовичу.
— Спалили — то ваше право, — раптом озвався той, що розглядав фотографії на стінах. — А чи не збереглося у вас часом карточки вашої тітоньки… Олександри?
— Ні, — сказав Євген Васильович. — Не збереглося. Сам би хотів побачити, що то за дівчина така була. Минуло стільки літ, а досі не можуть її забути.
— Знаменита була ваша тітонька, що тут казати, — погодився Іван Іванович. — А якогось письма її рукою теж не лишилося? Ну, може, шкільного зошита чи хоч записочки.
— Звідки? — стенув плечима Євген Васильович, і та непрохана посмішка, яка навідала його знічев'я, тепер заворушилась у грудях тривожною радістю. Виходить, і вони підозрюють, що Маруся могла залишитись живою. Якщо шукають її фотографії, зразки почерку, то, мабуть же, не для музею? А може, вони не тільки підозрюють, а й знають щось достеменно?
Була, була одна світлина у Євгена Васильовича, яку він нікому не міг передати, якби навіть хотів. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Мати звала Семеном | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5176 | Василь Шкляр | Мати звала Семеном | Цілий тиждень Сеню не видно й не чути вечорами на коридорі, сидить він у своїй кімнатині тихенько, мов птаха на гнізді, а в неділю чи в свято яке там, десь так під вечір, випливає Сеня на люди. Коридор у його новенькому "готельному" будинку довгий-предовгий, і ото Сеня проходить по ньому, як по купейному вагону: розкине руки — дістане обидві стінки. Воно трохи й схожий оцей будинок на поїзд, бо всяк, хто в ньому живе, почувається тут тимчасовим гостем: рано чи пізно доведеться розпрощатися з маленькою і затишною, мов купе, оселею і перебратись у більші хороми.
Мріє про це, звісно, кожен. Тільки не Сеня. Він і в оцю квартирку, щоб сказати, що дуже поривався, то ні. Майже до п'ятдесяти літ прожив по гуртожитках (якось так сталося, що замолоду Сеня не одружився, а там, після сорока, як відомо, уже й сам чорт не оженить) і ще б нікуди не рипався, так сам начальник річкового порту Славов — "мужик — сто процентів!" — наполіг, щоб Сеня перебирався у новий будинок річковиків: "А там, дивись,— підморгнув по-приятельски,— і молодичка якась до тебе пристане".
"Так то й так, нехай буде гречка",— вирішив Сеня й оселився у крайній кімнаті аж у кінці коридора. "Тут воно ще нічого,— подумав.— Сусідів багато, наче маленьке село притулилося на поверсі. А жити у великокаліберному будинку — хай йому трясця: два сусіди — і тих ніколи не побачиш. Немає до кого й заговорити".
А поговорити Сеня страх як любив. Не часто, правда, але вже як розійдеться — не зупиниш. Вирине на коридор і чимчикує з кінця в кінець. Здоровенний, півсажня у плечах, а ступні — куди тим ведмежим, ще й розвернуті в боки ледь не на сто вісімдесят градусів, наче підпори: як би не хитало Сеню на палубі — не впаде.
І ступає він важко, буцім семипудовий лантух виважив на плечі (Сеня ж працює вантажником у річковому порту), видно, звик чоловік ходити отак під ношею, то вже ти йому хоч що хоч, а ходитиме так довіку — важко і трохи похитуючись.
Отож Сеня бере курс у кінець коридора, до вікна, де збирається чоловіцтво покурити — в тісній кімнатці, а ще як жінка та діти, з куривом не дуже розженешся,— заодно погомоніти, а то й зрізатись у дурня, як трапиться вільна часина.
Якщо по правді, то сусідам Сеня уже й набрид трохи. Бо ото як почне, як заведеться, то наче й розумне щось каже, а дурне. Ну, приміром, таке:
— Уви! Надєжди громкой слави не довго тішив нас обман,— прорече таким басом, що аж у вухах позакладає, далі напустить довгі колючі брови на очі, ніби він тими бровами обмацує всіх, і запитає: — Хто сказав?
— Та хто ж,— перекинуться усмішечками чоловіки.— Пушкін.
— Ну да, Пушкін... Сказали, теж мені...— Сеня якийсь час дивується людській необізнаності, а потім як стрельне: — Наполіон сказав!Дивіться також
Василь Шкляр — Після грози
Василь Шкляр — Стороною дощик іде
Василь Шкляр — Пізній цвіт
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— Ти диви!..— дивуються вдавано сусіди і змовницьки кліпають одне до одного.
А Сеня екзаменує далі:
— А чого він — Наполіон? Теж не знаєте? Так знайте! Він того Наполіон, що завжди на полі он. Да! На полі, а не десь там чортзна-де, ясно?
— Ясно, Сеню, ясно,— сміються, хоч, може, котрийсь і подума про себе: "Але ж бач, схоже на правду".
Якщо ж чоловіцтво саме різалося в карти і, заклопотане по вуха грою, не звертало на Сеню уваги, він ставав осторонь і говорив сам до себе, але так, щоб чули всі:
— Карти — дурне! Ні, не воєннії карти, а російські ігральні — дурне. Да! Короля Франції Людовіка не знаємо, а бубновий король нам за батька рідного. А до чого все це доводить? До того, що всі ви зостанетесь при бубнових інтересах. Завтра ж піду до Славова і розкажу, чим ви тут займаєтеся. Туніядці!
Згодом оці Сенині екзаменування так усім в'їлися в печінки, що, забачивши його ще здалеку, сусіди похапцем гасили цигарки і розбігалися по домівках. Думали, втечуть. Е ні, братці, не на такого напали, од Сені ви нікуди не втечете. Краще слухайте і ворушіть мізками. Не лінуйтеся. Бо серед людей живемо, а не в лісі.
Сеня ставав посеред коридора і так вигукував нову загадку, що чути було й на сусідніх поверхах:
— Ружі!!! Немає кращих квіток за них! Та якби не було кропиви, а самі тіки ружі, то як би ви допетрали, що вони гарні, га? Куди не глянь — самі ружі, вся земля ними всіяна! Як ти тут розбереш, що вони красиві, коли немає нічого поганого, га?
На хвилю Сеня притихав, лиш чутно було, як сірник сердито креснув (видно, поки говорив, цигарка погасла), тоді набирав разом з димом повні легені повітря — мабуть, там замість легенів ковальські міхи — і завершував схвильований виступ:
— Ну, добре! Ви — ружі, а я — кропива. Але ж скажіть мені, чого варта ружа без кропиви?
Ніхто йому, певна річ, нічого не казав, хіба що визирне хтось із дверей та попросить сумирно: "Сеню, тихіше. Дітей полякаєш".
І Сеня затихав і, зморений, мовби щойно розвантажив баржу, йшов у свою кімнату. Кого-кого, а дітей він любив.
У кімнаті сідав на вузеньке солдатське ліжко — звик до такого в гуртожитку, то тепер ні на яких диванах не засне,— знову кресав сірником і, припаливши, довго дивився в куток, де розкошував у своїх сітях павук.
"Ач, квартирант об'явився,— незлостиво бурмотів Сеня.— Ну, та живи. Місця хватає, ще й лишнє. Ти, я бачу, паринь хороший. В роботі моторний, а це головне. Так що тебе ніхто не займе. Проживем".
Сеня вкладався спати, і його важкого глибокого сну не могло перебити ні бубоніння телевізора за стіною, ні скрегіт трамвая, а тим більше — тихесеньке шарудіння павучка у кутку.
Завтра — на роботу!
Якщо хто скаже, що Сеня лютий, то це брехня. Як ви з ним, так і він з вами. Буває, говорить таким лагідним голосочком, аж не віриться, що це Сеня. І найласкавіший він тоді, коли згадує матір свою і себе ще маленьким. Того, мабуть, і голос його стає таким дитячим, що бачить себе дитиною. Але про ті далекі літа Сеня ніколи не заводить розмову першим. Лиш тоді, як спитають. Приміром, там же, біля вікна, чи й на роботі хтось із молодих та поштивіших поцікавиться:
— А як вас по батькові?
Сеня надовго примовкає, зосереджено ворушить колючими бровами, мовби не може згадати, а тоді тихо-тихенько каже:
— Мати звала Семеном.
І знову довго мовчить, губи йому легенько здригаються, а лице світліє, світліє. І тут щось дивне діється з Сенею. Починає таке розказувати, аж мороз по тілі, а сам веселішає і схлипує тоненьким смішком:
— Сидимо ми з мамою в хаті, і сестра тут же старшенька... Коли це німець як ударить, як ударить з літаків! Бомбами. Задвигтіла наша хата, і ми тремтимо всі... А я найдужче. Тоді мама вхопила з мисника пляшку, налила в кухоль горілки: "Випий, синку, не бійся. Усе випий!" Випив я — і не скривився. А мама нас за руки та з хати: "У яму,— каже,— ховаймося. В оту яму, що бомба вирвала". Попадали ми в землю розриту, накрила нас мама, як горобенят, собою...
Сеня викрешує вогню, припалює цигарку і дивиться десь далеко-далеко, крізь літа. Потім вертає думку назад і каже:
— І ти знаєш, лежав я в тій вирві, кругом ревло-гуркотіло, світа не видно, а мені тепло було, так тепло... І зовсім не страшно. Земля після вибуху гаряча, а тут ще мама... Ніколи мені після того не було так тепло.
— А мати жива ще?
— Немає. Палазя, сестричка, десь у селі... Та от ніяк не виберуся до неї. Поїдеш, а вона спитає: де твоя жінка, Семене, дітки?
Сеня потуплює очі на носаки своїх велетенських черевиків, а потім ураз жвавішає:
— Слухай, може, ти знайдеш мені якусь молодичку? То поїхали б разом, і ти з нами...
— Та ну вас...
І якщо хтось отут засміється, Сеня увесь паленіє і вергає важкими словами, неначе лантухами:
— Що? Думаєш, не приймуть, не зустрінуть? Брехня! Все село вийде зустрічати! Всі семафори позеленіють: Сеня їде! І всім, хто з ним,— зелена вулиця, ясно? Не віриш? Ну, то поїхали хоч завтра, сам побачиш!
— Поїдемо, поїдемо,— казали йому лагідненько, щоб якось утихомирити.— Скільки там того діла.
Однак знали, що Сеня нікуди не поїде. Бо соромиться. Соромиться, що прожив отак бовкун бовкуном. І хто добріший та чуйніший, намагалися не чіпати Сеню за живе, не ворушити його давню рану, а кому чужа вавка не болить чи просто ума на мізинець, той міг і підкусити. Хоч би й так, як Ілько Калапиндер, портовий диспетчер і Сенин же сусіда через стіну.
Ілько завжди ходив у темно-синій формі з жовтенькими личками на рукавах, підтягнутий такий, як морський офіцер, ну, куди там, не підступишся, а тут купив нові меблі, то покликав Сеню, щоб допоміг занести в квартиру. Сказано — зроблено. А якщо зроблено, то хоч-не-хоч став могорич. Сеня на цьому не наполягав, але підійшли ще хлопці, натякнули, що, коли не той, меблі розсохнуться. Ілько не пручався, бо таки любив і позадаватися, і незабаром у його квартирі усі вже браталися, казали, перебиваючи один одного, що вони сусіди, то й мусять жити по-сусідськи, бо немає більшої ганьби, як цуратися сусідів.
Сеня й собі намагався підкинути слово-друге у ту велику у ту братанню:
— Що вже Славов, мужик — сто процентів, і той підходить до мене та каже...
— Ти закушуй, Сеню, закушуй! — перебивав його Ілько, розпашілий од щедрості і доброти.— Робиш, як віл, то повинен і їсти за трьох. Це ми, інтелігенти, можемо обійтися лимонником.
— Буває, хе-хе,— догідливо усміхались Ількові.
— Ще й не таке буває.
— Я колись, пам'ятаю, пішов до кума...
— Так отож я й кажу,— вів своєї Сеня,— на що вже Славов, мужик — сто процентів...
Проте його ніхто не слухав (до чого тут Славов, якщо він не їхній сусіда?), і тоді Сеня як води в рот набрав. Схилився чолом на руку і, прикривши долонею очі, принишк. Не їв, не пив, про нього вже, мабуть, й забули, але тут раптом Сеня нагадав про себе обережним кашликом і тоненько заспівав:
На-лий ма-га-ти ста-кан ча-га-ю.
Бо я є-ге-ду у-їж-джа-га-ю,
На-лий ма-га-ти ста-кан ро-го-му,
Бо я е-ге-ду до при-йо-го-му.
Усі обернулись до Сені, дехто здивований, а дехто уже й собі хотів підтягнути забутої пісні, і тільки Ілько Калапиндер, чи то ображений з того, що в його хаті заспівали без дозволу, чи, може, його розсердило те, що Сени обірвав сусідські зізнання в любові, але Ілько спершу скис на обличчі, а тоді примружився й кинув:
— Мати, мати! Ти хоч би могилу її одвідав, а то тільки язиком плещеш. Сказав би, що стидно...
— Що? Кому стидно? — не второпав Сеня.— Мені? — показав на себе пальцем.
— Тобі, тобі, а кому ж?
— Та я, коли хочеш знати...
— Я як кажу, язиком тільки. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Моя Ганя не така | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5177 | Василь Шкляр | Моя Ганя не така | Це вперше, відколи одружився, Іван Сухоручко вибрався з вудками до води, та й то воно вийшло якось не по-людськи: надулася дружина Ганя, хоча й не здогадувалася, що його тягне до річки; казала, що рибалка з Івана нікудишній і взагалі — він живе чужим розумом.
Раніше Ганя так не думала, все почалося після того, як Іван поміняв роботу зубного техніка на директора краєзнавчого музею (заочно закінчив історичний), і хоч тепер мав посаду, можна сказати, інтелігентнішу, однак у заробітку втратив.
А як навчався Іван в університеті, то Гані це так подобалося! Навіть пишалася чоловіком, коли він десь на людях розповідав про Олександра Македонського чи про династію Романових. Од Гані часто можна було почути: "Це треба спитати у Вані" або "Це Ваня знав". Тепер же чоловікові оповіді якось ураз нагнали Гані оскому, могла перебити його отак на півслові, ні з того ні з сього: "Ну ти, Македонський! Лучче б цвяха забив у стіну, як маєш ото розбалакувать". При цьому в Ганиному роті погрозливо зблискувала золота коронка, яку Сухоручко склепав ще як працював у протезній майстерні, а скельця Іванових окулярів туманіли, і він брався до якоїсь жіночої роботи, бо й справді був удатніший помити посуд, аніж забити цвяха так, щоб той не зігнувся. На Ганю не ображався, хіба що брало за живе оте її "Македонський", яке аж ніяк не приставало до Івана, чоловіка тихого й сумирного, як мураха.
Але то — дрібниці. Якщо десь у гурті чоловіки скаржилися на своїх жінок — так, задля годиться, Іван здивовано зводив угору тоненькі дівчачі брови й казав: "А моя ні, моя Ганя не така". І то щиро казав, так він і думав.
От і зараз, ідучи лісом до річки, усміхався сам до себе, що яка ж вона чудна все-таки, його Ганя. То спершу розприндилася, а потім наче й зраділа, що він іде на риболовлю, бо свіженька юшечка таки не завадить у хаті.
А без риби Іван не повернеться. Знав одне місце, до линок аж кишів,— це коло дядька Комара, чия хата відірвалася од хутора, що тулився понад річкою, і дядька поживав у ній паном діло. Сам так любив казати про себе (Іван, як був нежонатим, частенько до нього навідувався): "Живу як пан. Той має машину, той купу грошей, а я, Ванюшко, найбагатший. Річку маю!"
Он його хата, на горбку,— хоч і вітри продувають, зате весняна повінь не підточує. Комаревої баби, видно, немає вдома, бо стриміла б на городі, а дядько мусить бути: то взимку він кочегаром працює в райцентрі, а влітку — ні, влітку він річку глядить.
Тільки-но загарчав собака в дворі, як і сам господар став на порозі. Вийшов назустріч Іванові — сухорлявий та чорний з лиця, мов косар у жнива,— сміється і спокійно так, паче бачив Івана ще вчора, зняв маленького картузика-оладка, виказуючи своє шануваннячко:Дивіться також
Василь Шкляр — До Пахома
Василь Шкляр — Хорошого потрошку
Василь Шкляр — Проста арифметика
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— То це ти, Ванюшко, рибалить зібрався?
— А клює?
— Ого! Ще й як. Вчора тут хлопці ваші, з містечка стільки взяли...
Ну от, знову дядько за своє "вчора". Це завжди як тільки Іванові не везе, то він: "Ех, і чого ти вчора не прийшов? От де вже ловилася, так ловилася. Даю гарантію. А сьогодні, бач, вітер сєверний, то вона й той... не дуже". Якщо ж вітер південний, Комар бідкається, що повівав з юга, через те й не клює. Або: "Це сьогодні хвиля, то вона не бере, а якби ти, Ванюшко, вчора прийшов — тихо ж було! — так насмикав би. А коли не клює за тихої погоди, Комар неодмінно зронить: "Залягла на дно халера. От аби хвилька хоч невірненька, то вона б під'юджувала. Вчора хвиля була веселенька — і чого ти не прийшов?"
А то нарешті Іванові пощастить, він наловить повен целофановий мішечок риби, і сідають з дядьком на бережку полуднувати. Комар і тут не змовчить: "Це якби ти, Ванюшко, вчора прийшов, о да! Вчора у мене такий обід був, у-у-у! Даю гарантію. Дістав із льоху капустки квашеної, то вона ж, знаєш, і так у нас жирна, а баба ще цілу ложку олії туди втелющила. Ото да, куди цій рибі!"
Сам дядько Комар ніколи не ловив риби, але завжди крутився коло рибалок, прив'язував їм гачки такими вузликами, що тільки він умів, позичав човна, показував, де рити черв'ячки та де найвезучіше місце. Одну мав слабкість: вважав цю річку за свою власну, бо корму рибі викидав стільки, що можна було б вигодувати доброго кабана. Отож, якщо хтось йому не сподобається, то гляди, щоб і з річки не спровадив. Але Іван був у Комара людиною привілейованою, дядько до нестями любив оті його розповіді про Македонського та про всяких царів, що колись володарювали світом, як оце він, Комар, річкою.
Іван прилаштовується з вудками на своєму старому місці, коло осоки, дядько приносить йому консервну бляшанку з черв'яками, які лишили вчорашні рибалки, і теж всідається поруч. Довго мовчить. Та мовчанка означає, що Комар обмізковує якесь вельми серйозне питання "про політику".
А сонце, дарма що година ще рання, припікає все дужче і дужче, вже й сосну трохи підпарило в лісі, і звідти легенький вітрець доносить запах живиці. Гіркувато-солодкий дух ще більше роз'ятрює щем, який знову озвався в Іванових грудях сьогодні вранці. Озвався — й повів до річки.
— Ти мені, Ванюшко, краще от що скажи,— нарешті починає Комар тихим, майже таємничим голосом.— Чого той шах іранський казиться?
— З жиру,— скупо відказує Іван, але дядька ця відповідь зовсім не влаштовує. Те, що всілякі царі казяться з жиру, він і сам знає. Тут хотілося б грамотнішого пояснення, однак у Івана сьогодні, видно, не лежить душа до розмов. З ним щось не те. Скельця окулярів ніби й на поплавці дивляться, а очі хтозна й де. Сивим туманцем взялися.
— Не клює,— зітхає Іван. І більш нічого. Бо те, що в нього на думці, не треба знати Комареві. Нікому не треба. Те — його.
Тоді теж пряжило сонце, розімліла сосна стікала потом-живицею, і вітер доносив на берег її гіркувато-солодкий дух. На грозу йшлося.
Злива застала його зненацька (до останньої миті ждав переддощового кльову), і поки зібрався шукати якогось прихистку, промок до нитки. Де вже там ховатися! Так і пересидів грозу під дощем. Діждався сонця, стягнув із себе прилиплу до тіла одіж, викрутив її і повісив сушитися на кущі шипшини, а сам — знову до вудок. Та так засидівся (риба після грози гуляти почала), що коли озирнувся на кущ, одежі не було й близько. Він туди, він сюди — нема! Наче ж і вітру не було, щоб її підхопив, і дітвори ніякої. Чудасія...
Коли це чує за кущем: "Хі-хі-хі". Тоненько так, наче миша писнула. Іван туди, а там причаїлося Комареве дівча, Тетянка, худе таке, тонконоге, а личко забризкане ластовинням. Світить на нього тернинами очей.
— То це ти?..
— Ні, не я.
— А хто ж?
— Хтокало.— І знов: — Хі-хі-хі.
— Оддай штани,— сказав Іван і якось присоромлено глянув на свої голі ноги. Нижче широких чорних трусів вони були білими, як молоко.
— Сорока вкрала твої штани,— сказала Тетянка і глянула на вершечок дикої груші.
Іван і собі позирнув угору: там, на найвищій гілці, і справді чорніла, ніби сорочине гніздо, його одежа. Ти бач, аж куди воно видряпалося, це сороченя!
Іван роздивився довкола, але на піскуватому березі не було й грудочки, щоб збити нею "гніздо".
— Ну підожди ж, капосне.— Він позав'язував з боків широкі холоші трусів і подерся на дичку. Підтягнувся па сучку спритненько, аж сам собі здивувався (Іван же й на турніку якщо раз підтягнеться, то й добре), а тоді стриб-стриб — і вже на землі, штани зодягає.
— Усе на місці? Нічого не загубив? — сміється Тетянка.
Ти бач, дівчисько дівчиськом, а й собі туди ж.
— Ти в який клас ходиш? — спитав грізно.
— Отакої. Я вже школу закінчила.— її щоки враз налилися такими рум'янцями, що де й ділися ті веснянки.
— А показуєш на семикласницю.
— Старий знайшовся.
— Та для тебе в діди годжуся. Жмурки в голові...
Тетянка опустила очі, а потім різко підвела їх і скропила Івана таким синім поглядом, що він аж зніяковів.
Пізніше не раз бачив її коло річки. Як тільки всідався на своєму місці, Тетянка неодмінно виходила з відром до води або ставала на березі й голосно кликала каченят: "Пуль-пуль-пуль-пуль". Іван помітив, що вона почала зачісуватись по-жіночому, збирала коси у вузлик, і здавалося, навіть хода її змінилася — стала пругкішою і якоюсь виклично незалежною. До нього майже не підходила, та й Іван був мамулуватий на слово, ото тільки й розбалакувався з дядьком Комарем.
А одного разу почув на собі чиїсь очі, озирнувся — Тетянка. Стояла з кошичком на руці, у новенькому ситцевому платтячку, яке сумно цвіло дрібненькими жовтими братиками.
— А я по маслюки йду.
— То, може, й мене візьмеш?
— Ходімо, хіба мені жалко...
Ішли лісом, ніякі маслюки їм не траплялися, лиш руда торішня глиця шурхотіла під ногами.
— Хі-хі-хі,— раптом тоненько пирснула Тетянка, й Іван зрозумів, що це вона підсміюється над ним.
— Чого ти?
— Ех ти, старий, а не знаєш, що маслюкам ще не пора.
— То ти знов за своє?
— Щоб знав... Ото щоб знав,— застрибала Тетянка па одній нозі й заллялася дрібним сміхом.
Він розгублено дивився на неї і раптом вигукнув:
— От візьму зараз і... і поцілую!
— Поцілуй...
Нараз Іван зрозумів, що це новеньке платтячко — для нього, і ці коси, гладенько причесані назад, з рівненьким проділом — для нього, і він помітив, як під жовтими братиками тремко дихають гостренькі, мов опенькові шапочки, груди. Іван занишк, од несподіванки йому пересохло в горлі.
— Злякався? — спитала Тетянка, і йому здалося, що очі її вже не сміються, а синіють якоюсь дорослою, жіночою тугою.
— І що ж ти надумала робити далі?
— Як що?
— Після школи — куди? — повагом, по-батьківськи перепитував Іван: мовляв, пожартували — і досить.
— А-а-а... Не знаю ще.
— А пора знати,— знову сказав по-батьківськи, повчально так, аж самому стало недобре.
— Мабуть, поїду до дядька у Кривий Ріг. Там роботи хватає.
— Он як.
— А може, й не поїду,— задумливо проказала Тетянка і крадькома глянула на Івана.— Там ще видно буде.
— Я був у Кривому Розі. Веселе місто.
— То ти радиш їхати?
— А чого ж... Втім, думай сама.
А коли повернулись до річки й Іван зібрав своє причандалля, щоб рушати додому, Тетянка враз підійшла до нього так близько, що мало не торкалася Івана гостренькими грудьми, і зашепотіла йому в лице:
— Нікуди я не поїду, чуєш? Не поїду! — Повернулася й побігла до свого двору.
Потім зупинилася коло воріт і гукнула звідти вже веселенько, мовби то й не вона заглядала Івану в лице:
— Я тебе підманула, чуєш?!
Як же це воно сталося, що потому Іван так довго не ходив на риболовлю? Боявся? Тепер він не міг собі пояснити. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | На третю осінь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5178 | Василь Шкляр | На третю осінь | І
На днях я мав іти в армію і, хоч як кортіло на гульки, заходився порати вдома чоловічу роботу, щоб мамі самій не велося сутужно (наш тато помер від старого поранення, ми жили вдвох). Підправив хлівець, нарубав хуру дров, полагодив огорожу, се, те, й нарешті випросив у бригадира Опелата пару коней з гарбою, щоб привезти із лісу сіно. Я його накосив ще влітку і склав у копички на луках біля Топилки.
Осінній день видався теплим, ясним, і на душі теж було світло і чисто. Коні йшли весело, без батога; сидячи на гарбі, я вбирав очима наші тихі поля, кожен горбик і виярок, найменше дерево й кущик — прощався із ними, але прощався без суму, а з якоюсь дивною радістю, начеб уперше побачив, яке тут все любе та гарне, і тішився з того.
На крутий узвіз коні спинались натужно; я подумав, що треба підшукати у лісі якогось дрючка на гальмо, бо спускатись назад із повного гарбою доведеться ще важче. Ножівку прихопив, то щось зріжу.
З вершечка узвозу побачив копички: на тлі позолоченого березняка вони скидалися на маленькі курені.
Я вирішив трохи пройтися лісом, поки коні пожують сінця, а заодно й спиляти щось на гальмо. Дерева світилися жовтим листям, губили його на землю, як сонячних зайчиків, і щось шепотіли покірне, ласкаве, мирне. Пахло опеньками, хоч вони ще й не випнулись — видно, дихали з-під землі своїми корінцями, набиралися сил, щоб визирнути на цей світ крізь пріле злежане листя.
Над просікою я побачив два голих-голісіньких деревця й одразу дібрав, що їх роздягла не осінь, а підточила якась хвороба. То були берестки, два однакових бересточки. На гальмо затовсті, вони більше підходили на стовпчики для огорожі, і я згадав, що наш тин тримається на трухлявих, от-от упаде.
Ножівка, як на таке дерево, була малувата, зате гостра, і десь за півгодини берестки вже лежали двома колодками на землі. Я розпиляв кожну надвоє і переніс у гарбу, а зверху накидав гору сіна, втрамбував його, вимостив собі кубельце й поволеньки рушив до села. Їду собі на м'якому, як пан, гіркуватий запах сіна лоскоче у носі, сонце не пече, а лащить мені обличчя, у бровах плутається павутина...
І раптом тенькнуло серце. На горі перед узвозом стояв чоловік, і я швидше здогадався, ніж упізнав у ньому мого рідного дядька Демурку. Якби уздрів самого чорта, то так не злякався б, а тут... Тут треба знати дядька Демурку.
Скільки його пам'ятаю, він працював лісником, і горе було тому, хто наважиться винести з лісу бодай дубчика. Худий, цибатий, трохи зігнутий, у свої п'ятдесят літ він був легший на ногу за оленя і не з'являвся, а виростав з-під землі то там, то сям, ніхто не втікав од його метких всевидющих очей. І коли ти вже попався на гарячому, то не проси, не моли дядька Демурку, не обіцяй йому не те, що могорича, а й золотих гір, бо не поможе.Дивіться також
Василь Шкляр — Мати звала Семеном
Василь Шкляр — Залишенець. Чорний Ворон
Василь Шкляр — Пізній цвіт
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Колись, як був я ще пастушком, забігла наша корова в посадку, скубнула молоденького дубочка, і тут де не взявся дядько, дістав із спідньої кишені блокнотика, записав моє прізвище (воно таке ж, як і в нього) і привселюдно оголосив, що штрафує на двадцять карбованців. "Нехай мати готує гроші, щоб знала, як ростити гуляку!" — кричав дядько, і чужі люди дивувалися: "От тобі й родич. Бачили такого?"
А ввечері мама пішла просити його. "Порядок є порядок,— сказав дядько.— Я вас пошкодую, а що мені люди скажуть, га? Як я їм в очі дивитимусь, га? Скажуть, ти до своїх так, а до нас он як. Е ні, не буде такого. Якщо навіть жінку свою, чуєш? — жінку свою, Варку, застукаю з краденим — оддам під суд. Тіки загуде!"
Будучи лісником, міг би жити, як вареник у маслі, та де там! Ні хати путньої, ні коло хати. Куфайка на ньому така, що тільки на городнє опудало й годиться...
Ось чому душа моя опинилася в п'ятах, коли угледів дядька Демурку. Бересточки... Невже запримітив, як я їх зрізував?
Коні йшли ліниво, мовби теж сахалися цієї зустрічі (чи то я притримував віжки?), але він стояв, як укопаний, і ждав. Ось уже близько, вітерець доносить до мене димок од його самокрутки, бачу, як примружились пташині дядькові очі.
— Виріс помічник матері! — гукає він бадьоренько, і в душі зажевріло: не бачив, пронесло.
— Сідайте, підвезу! — кажу весело, хоч воно аж ніяк не весело.
— Та ні, коням і так важко, а ще з гори. Правуй уже сам, Баню.
І по тому, як він вимовив оте "Баню", я здогадався, що нічого не запримітив. Так міг сказати це слово тільки рідний дядько, татів брат.
Він іде поруч з гарбою, і там, де починається узвіз, я зупиняю коней, наважуюсь подати йому дрючка, якого прихопив у лісі.
— Дя! Вставте у колесо гальмо.
— Потроху, бачу, набираєшся розуму.— Він схиляється біля колеса, шарудить дрючком і нарешті каже: — Рушай.
Гарба однак напирає на коней, вони, задерши голови, насилу її стримують.
— На себе! Віжки на себе! — кричить дядько, не відстаючи ні на крок.
Дишля водить то в той бік, то в той,— дуже вже крутий цей узвіз,— раптом коні не витримують і біжать, дрібно перебираючи ногами. Десь узявся камінець, потрапив якраз під колесо, гарбу гойднуло набік, але, на щастя, вона не перекинулась, тільки насподі, під сіном, глухо заторохтіли берестові колодки... У мене знов тьохнуло серце, я побачив, як нашорошив вуха дядько Демурка, як блиснули його очі.
Коли гарба з'їхала на рівне, він витяг із колеса гальмо і, подаючи його, так остудив мене поглядом, що тіло взялося сиротами.
— То сідайте підвезу,— промимрив.
— Та ні, їдь уже сам,— відмовився дядько. А "Баню" не сказав.
Я прицмокнув на коней і швидко повіз до села своє сіно. У гарбі — сіно, а на душі — камінь.
II
Про те, щоб ті стовпчики відразу пустити в діло, не було й думки — довелося заховати їх на горище в повітці, бо якщо вже дядько Демурка почув щось нечисте, то стережись. Хай-повернуся з армії, усе забудеться, тоді їм знайдеться місце. Отак міркую собі, аж гульк — дядько стоїть коло двору. Зіперся грудьми на ветхі ворота й пасе мене очима.
— То це ти, Баню, в армію скоро? — питає.
— Через три дні,— кажу,— приходьте у п'ятницю випроводжати.
— Прийду, аякже. Це таке, що треба. А мати ж як, сама буде, чи що? — допитується, наче й так не ясно, що мама зі мною не поїде.
— Сама,— кажу.
— Важко буде одній.
— Важко, а що поробиш?
— Та ти, я бачу, хазяйнуєш нівроку. Навіть сіна запас.
— Аякже!
— І тинок, бачу, полагодив, тіки тре' було, Баню, стовпчики поміняти, бо лати нові набив, а тин хилитається.
— Дерева нема на стовпи.
— Тре' було виписати в конторі. Ти що, порядку не знаєш?
— Так тож тре' було,— зітхаю.
— От бач, грамотний, а як до діла...— бурмоче дядько під ніс і йде собі далі, а за ним снуються сизі хмаринки диму.
І настав той день, коли у нас на подвір'ї зібралося повно людей. Зійшлися всі родичі, сусіди, хлопці й дівчата, заграла на весь куток гармошка, загупав на всеньке село бубон. То мене випроводжали в армію. Гості співали до хрипу, танцювали, аж курява вставала, перекрикували одне одного, і тільки мама витирала червоні очі краєчками хустки, запнутої низенько над очима "дзьобиком", і нервово смикала за той дзьобик, насуваючи хустку ще нижче.
— Ну, мамо, чого ви? Не на війну ні іду.
Від тих слів їй не легшало. Мама обіймала мене за плечі, намагалася щось говорити, однак тільки зітхала:
"Ох, Ваню, синочку..."
Я розумів її, знав, що вона зараз думає про мене, й про тата, і про свою самотність; в той день хотілося бути весь час із нею, втішати, поправляти на мамі хустку (мені завжди це чомусь дуже подобалося), базікати всякі дурниці, аби лиш веселі.
Однак люди по черзі одривали мене від мами, казали напутні слова — хто щиро, а хто й так, задля годиться,— і десь тоді підійшов дядько Демурка, у старій гімнастерці з підшитим перкалевим комірцем і зовсім тверезий (йому не можна звикати до чарки, казав, бо така робота), але очі були чимось затуманені, під тісним комірцем гімнастерки важко ходив гострий борлак:
— Дивись, щоб скрізь там порядок був, Ваню. Не забувай, чийого ти роду. Щоб усе... як штик. Зверху ти герой. Ех, якби тато устав та побачив...— І раптом дядько Демурка заплакав,— це було так несподівано, що й мені щось давке підкотилось до горла,— він по-дитячому витер кулаком очі, задимів самокруткою.
До району їхали тільки найближчі родичі, і дядько Демурка теж виліз на кузов машини. Дорогою він мовчав, не встрявав у балачку й словом, був сам у собі, але я відчував, що він хоче сказати щось дуже важливе, те, що може сказати лише рідний дядько племінникові, у якого немає батька. Проте зволікав із тими словами до останньої миті, наче хотів, щоб вони таки запам'яталися найдужче.
І вже біля зірчастих воріт військкомату, коли мама припала до моїх грудей і не могла відірватися, дядько Демурка раптом поклав мені на плече руку, а потім одвів убік, поцілував три рази і, якось змінившись в очах, сказав:
— То це все добре, Ваню. Я знаю, ти славний хлопець. Але скажи мені, Ваню, чи то не ти два бересточки зрізав у Топилці?..
Дядько благально дивився мені в лице, і, боячись завдати йому болю, я перепитав здивовано:
— Бересточки? Які бересточки?..
Він тяжко зітхнув і промовчав.
Коли я пішов за зірчасті ворота і вже звідти озирнувся на маму, побачив коло неї і дядька Демурку.
Стиснувши тремтячі губи, він сумно дивився мені услід.
III
Наче б і довго тяглися на службі дні, а два роки збігли, мов день, і от я в парадній формі — як з голки — поспішаю рідною вуличкою додому. Ще здалеку бачу, що в нас на подвір'ї дід Каламацький смалить кабанчика (бідна мама, як вона ждала цього дня!), поправляю кашкета, ремінь, чіткіше ставлю ногу. Чую, дід Каламацький щось гукає у хату, і вже не витримую, біжу, розмахуючи чемоданом, як іграшкою. Ще мить — і назустріч летить мама (хустинка запнута "дзьобиком"), розкинула руки, сміється, а сльози котяться з очей, і нема їм зупину.
— Ваню! Ваню...
Того дня увечері знову була повна хата гостей, мама не відходила від плити, тільки раз по раз підбігала до мене, боязко торкалася рук, лиця, куйовдила чуприну, мовби хотіла переконатися, що це таки я, не сон.
Прийшов і дядько Демурка із тіткою Варкою — теж у гімнастерці, старенькій, але з новим перкалевим комірцем, тричі поцілував мене, поторсав за плече: "Геройський хлопець ти, Ваню, куди там!"
А після щедрого застілля ми з ним вийшли надвір покурити (я — фільтр, він — своє чортове насіння). |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Парамон-Парамоша | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5181 | Василь Шкляр | Парамон-Парамоша | Він любив літаки.
Любив їх у небі і на землі, може, на землі навіть дужче любив, бо тут ні-ні та й міг коли-небудь сказати про кожного з них: "Мій". Така робота.
Цілий день Парамон снував по аеродрому на "горбоконику" — так величав свій багажний транспортер,— і ще жоден пілот не злетів у небо, поки Парамон не доправив до його літака гору валіз. Робота, правда, не з легких, цілий день дзиґою крутишся, але без аеродрому він уже не міг. Та й без Парамона тут, як без рук: він і багажеві дасть лад, і поле змиє зі шланга, і зробить що не попросиш, бо все вміє.
Даремно з нього кепкує аеропортівський буфетник Валькуй — і "старшим куди пошлють" називає, і дужче вщипне, як не в настрої (це коли в нього з виторгом погано), але ж сам Валькуй тільки й знає, що пиво качати із діжки, того, видно, й казиться, що до літаків йому зась. І що воно за людина така, хлібом його не годуй, а дай підкусити Парамона. Бува, заглянуть хлопці після зміни до буфету, то не буде Валькуй Валькуном, як не скаже: "Парамоша! Позич форму похраєрицця".
Не давала йому життя та форма, яку Парамонові зшили на замовлення,— льотчицька! Глянеш ізбоку — завидки беруть; крильця на рукавах, крильця на картузі, не гріх і покозиритися. Ну, льотчик, та й годі, всяк би сказав, аби ж Парамон був ще й зростом удався. А то ж ні, підкачав він у цьому ділі, ще й як підкачав. До півтора метра доріс, а там доля розгнівалася на нього й сказала: досить. Отак і живи. І лишився Парамон приземкуватим, як боровичок, хлопчиком, можна сказати, лишився, тільки з лиця і видно, що прожив цей хлопчик немало і небагато, а так: може, двадцять, може, тридцять, а то й усі сорок. Бувають такі — не вгадаєш їхнього віку.
Валькун казав, що Парамоша в аеропорту ще відтоді, як самі лише "драбинки" літали, але Валькун не той чоловік, якому слід вірити, перебільшує, звісно. Він би уже доскуб Парамона, аби хлопці не заступалися. Степан Гой, вантажник, так тільки бровою поведе, і той відразу язика прикусить. Куди ж тут за барки братися, як у Валькуна саме пузо гойдається, хай і велике, мов ота його діжка, а в Степана руки ніби з канатів вив'язані, такі жилаві. Спробуй скажи йому слово впоперек — мокре місце зостанеться.
А Парамона Степан любив: не вмів хлопець на чужих плечах виїжджати, і своєї роботи не цурався, й іншого підмінить як треба.
Траплялося, що підміняли й Парамона. Це якщо його зміна припадала на той день, коли міська баскетбольна команда "Буревісник" приймала когось у себе вдома. Тоді Парамона ще зранку мучила сверблячка, і він обіцявся віддячити вдвічі тому, хто стане за нього,— так боявся проґавити той баскетбол. Бувало, пропускав і футбол, і хокей, і що завгодно, а як тільки грав "Буревісник", то вже неодмінно побачиш у Палаці спорту й Парамона. Його здалеку видно: хоч і маленький, зате ж он форма яка в літачках.Дивіться також
Василь Шкляр — Характерник
Василь Шкляр — Стороною дощик іде
Василь Шкляр — На третю осінь
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Та якби Степан Гой чи ще хтось із аеродромівських прийшов на баскетбол, то, мабуть, не впізнав би їхнього тихенького Парамошу. Чоловічок мінявся на очах, ставав крикливим і задерикуватим, як півень, ти йому слово, а він тобі десять, гарячий — не зачепи. Сидів завжди у першому ряду, поближче до лави тренерів (як він квитки діставав — ніхто не знає), і коли на майданчик виходили хлопці-гулівери, Парамон вставляв у рот вказівні пальці і так свистів, що куди тому Солов'ю-Розбійнику. Щоки надималися двома м'ячиками, між ними аж потопав носик-барабулька.
— Охрім! — кричав Парамон до "Буревісникового" тренера Охріменка.— Давай Гору на них! Де Гора?
Що вже найзаядливіші болільники горласті, і ті дивувалися, як галасує цей дрібний чоловічок — чи не оглух він там під свист лайнерівських турбін? Але підбадьорювали:
— Правильно, Шланга! Підкажи йому!
"Шланга" — так вони прозивали Парамона, бо кожен же відомий чоловік мусить мати якесь прізвисько, он і баскетболісти мають. І сталося ж те на футболі, але хтось переніс вісточку і сюди, в Палац спорту. Одного разу котрийсь із наших футболістів цілив у порожні ворота, але потрапив, як це найчастіше буває, у штангу, і вражений Парамон зненацька вигукнув па весь стадіон: "Шланга!" Чи язик йому якось спорснув, чи само воно вирвалося оте "шланга" замість "штанга" — хто його знає, але ж людям тільки дай: довкола вибухнув регіт, і слово навіки причепилося до чоловіка. Може, через ту кляту "шлангу" дехто й здогадався, що Парамон ніякий не льотчик, а так хтось — із шланга аеродром поливає абощо.
Прізвисько, значить, на футболі пристало, однак не про футбол мова, понад усе Парамон шанував "баскет", сміх і гріх, як лежала його душа до цих гуліверів, майже удвічі вищих за нього. А найдужче — до Гори.
— Гора! — кричить-надривається Парамон.— Напхай їм у кошик, щоб не довезли додому!
Гора — так любляче називають болільники відомого на весь світ центрового Горенка — аж горбиться трохи, наче соромиться свого зросту (два двадцять!) але на Парамонові гуки, певно ж, і вухом не веде, хоча цей писклявий голос, мабуть, йому знайомий. Може, десь на зарубіжних турнірах Горі навіть не вистачає цього відчайдушного голосочка, але ж не був би він зіркою, якби озивався до кожного, хто гукає його на трибунах.
Та на радощах всяке буває. На радощах і Гора забува, що він найкращий центровий світу, і тоді прокидається в ньому отой цапок, що ладен стрибати до неба.
О, що то за матч був! Мабуть, найкращий за всі, які тільки проходили на цьому світі. Та ще й сталось на ньому таке, ну таке вже сталося, що Парамона після того як підмінили. Не впізнавали аеродромівські хлопці свого Парамошу, наче він заново на світ народився, та й народився ж на голову вищим, як був. І носик-барабулька задерся, і в плечах поширшав, і ходить із підстрибом, а одного разу навіть так розперезався, що натякнув Валькунові, нібито його пиво той, водичкою відгонить.
— Ти що,— визвірився Валькуй.— Та за такі штучки...
— Ша? — перебив його Парамон.— Ти Гору знаєш?
— Яку гору?
— "Яку", "яку",— перекривив Парамон і, зморщивши носика, повернувся до Валькуна спиною.— Бачили такого грамотія? — показав на буфетника великим пальцем через плече.— Він Гору не знає. Пиво качати із діжки мастак, а кращого баскетболіста світу не знає.
— Це ти про Горенка? — допетрав Валькуй.
— Для кого Горенко, а для кого й Гора,— багатозначно сказав Парамон.— Це мій друг, ясно? Він за мене кому хоч в'язи скрутить. Так що — ша! Лучче налий ще кухоль, бо щось не бере твоє пиво. Видно, на воду не поскупився.
— Та я тобі зараз...
— Ну-ну,— сумирно обізвався з-за столика Степан Гой.— Він же шуткує.
Парамон узяв пиво, швиденько підсів до розвеселілого гурту, а Степан, підморгуючи до мужиків, попросив:
— Ану, Парамошо, розкажи, як ти нашу команду виручив?
— Я ж вам уже сто разів розказував,— Парамон щиро дивувався людській забудькуватості, але видно було, що готовий розказувати і сто перший раз. Очка його займалися сухим блиском.
— Та не всі ж чули,— підохочував Степан.
— Ну хіба що...
І Парамон починав розповідати чистісіньку правду, але ніхто не вірив йому, бо сталося все після того, як по телевізору матч закінчився. По телевізору закінчився, а в Палаці спорту — ні. І про це тепер всім відомо, прочитали в газетах, однак, як воно там було, ніхто з аеродромівських не бачив. А вони такий народ, що повірять тільки тоді, як побачать та ще й помацають. Але щось же там, видно, було, якщо Парамон тепер індиком ходить, хвоста розпустив віялом.
Було.
Тоді "Буревісник" зустрічався з грозою усіх європейських команд — італійським "Атлантіком". Виграй у професіоналів — і кубок у кишені, і знай наших, отоді й побач, де гроза, а де тільки мжичка.
Що творилося того разу в Палаці спорту! Забиті трибуни жили одним подихом, то був якийсь нечуваний оркестр людських голосів, що акомпанував грі своєї команди, і якщо й мав той оркестр диригента, то ним, безперечно, був Парамон.
— Шланга, давай! — кричали з усіх сторін.— Підкажи там Горі, нехай не валяє дурня. Хай візьме верхи, а то водиться, як пацан.
— Шланга, візьми на себе їхнього тренера, франко-італляно, чорт забирай!
— Шлангу на поле!
Парамон не ображався тоді ні на "Шлангу", ні на що, всі думки його були там, на майданчику, біля Гори; Парамон бігав разом із ним, віддавав Горі паси, прикривав його корпусом од настирливих італійців, і коли Гора вкинув перші два очка, Парамон обійняв його за гарячі плечі й вигукнув: "Виймай!" Гора потиснув Парамонові руку і, змахнувши піт із чола, побіг на свою половину майданчика, бо все ще тільки починалося.
"Атлантік" і справді виявився міцним горішком, мало не всі гравці за два метри, рукасті, чіпкі, і за секундудругу м'яч уже шугнув у наше кільце, а Парамонові здалося, що то його серце вийняли із грудей і шпурнули у кошик.
Він схопився на ноги, приклав до рота долоньки й заскандував:
— "Бу-ре-віс-ник"! "Бу-ре-віс-ник"!
Його підтримали на задніх рядах, але якось невпевнено, ніби не могли відтягти голосу, ніби не поснідали сьогодні, і тоді Парамон обернувся лицем до болільників і замахав руками у такт своїм вигукам, точнісінько як диригент:
— "Бу-ре-віс-ник"! "Бу-ре-віс-ник"!
І раптом усі загукали влад, те слово гойднулося могутньою хвилею і понесло нашу команду в наступ, і м'яч знову затрепетав у кошику італійців, як риба в підсаці.
А Парамон тієї миті уже був суддею, рукою описав у повітрі коло і чітко показав пальчиком униз — це був бездоганний суддівський жест, що означав: зараховано!
Потім суперник зрівняв рахунок і навіть вийшов уперед, однак Парамон не падав духом, він знову увесь був на майданчику, бігав за трьох, спритно обводив довжелезних італійців. Особливо йому щастило на верхових перехопленнях, і Парамон тут же віддавав м'яч Горі, найкращому центровому світу, а той уже знав своє діло добре — не вкидав, а, чортяка, клав м'ячі в кільце, високо вистрибуючи над суперниками і зазираючи зверху в кошик, наче у вороняче гніздо.
Розлючені італійці не знали, що з ним робити, із цим Горою, наступали на ноги, відштовхували його у повітрі і навіть підсідали, і тоді розгніваний Парамон волав на весь палац:
— Фол! Фол!!! Це ж десятий штраф! Треба пробивати фол, він що, той суддя, осліп? Чи вони привезли його з Італії?
— Суддя з Франції,— підказували збоку.
— Це те саме! — падав у відчай Парамон.— Його купили. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Пізній цвіт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5179 | Василь Шкляр | Пізній цвіт | Як на парубка, Мишко Чмир був не те щоб підстаркуватим, але й не молодим — добиралося до тридцяти. Видно, минув для нього той вік, коли бере нетерплячка женитися, хоча ще й тепер не одну дівчину пропікав чортячими смоляними очима до серця. Однак до клубу Мишко заглядав не так заради дівчат, як забити козла, послухати веселої балачки, а то й самому викинути якогось коника — не без того.
Це ж і ділити Бухареву кобилу — він придумав. Прийшов одного вечора до клубу веселенький (саме гуляли день молоді) і не завернув у каптьорку на доміно, а грудьми прочинив двері до зали, де під завивання охриплої радіоли хлопці з дівчатами витинали городських танців.
— Стоп! — голосно сказав Мишко і підняв угору вказівний палець.— Це все харки-макогоники.
Ті, хто знав його ближче, припинили вихиляси, а гонористіші хлопці, з дальніх кутків, продовжували ліниво човгати ногами, аби не подумали, що вони злякались.
Тоді Мишко підійшов до радіоли і клацнув вимикачем. Жалібно скавульнула платівка, всі притихли. Правда, один приїжджий студентик (прикотив на літні канікули до баби на молоко) наїжачився, глянув на Мишка по-півнячому лівим оком і обережно-погрозливо спитав:
— Шо такоє? — За руку він тримав тутешню десятикласницю, і та й собі витрішкувато дивилася на Мишка: напевно, їй було соромно перед студентом, що в селі ще водиться отака темнота, але сказати про це не наважувалась.
— А такоє,— випнув груди Мишко,— що я вам покажу, як треба танцювати. Миколо! — гукнув до завклубом.
— Я! — обізвався на сцені низенький сухий чоловічок, зігнутий над газетою (поза очі його звали Шпонькою).
— Ану, згадаймо молодість!
— Це ти про що? — спитав Шпонька, хоча вже здогадувався, що тут без його гармошки не обійтись. Це його дуже тішило, бо відколи у клубі з'явилася радіола, Шпоньку рідко просили заграти. А він любив, щоб не просто казали, а таки просили.
— Про твою музику! — Мишкові не терпілося, він переступав з ноги на ногу, як норовистий кінь.
Шпонька, усміхаючись на все лице, дістав із припорошеного чохла гармошку, кинув на плече ремінь і вийшов на середину зали. Довго пробував голосники, виказуючи всім виглядом, що він не машина і почне тоді, коли сам того схоче. Та врешті-решт розтягнув гармошку на всю — вона аж засміялася своїми глибокими зморшками — і, стріпнувши сутулими плечима, вшкварив гопака.
Мишко плеснув у долоні, молодь розступилася, і він одразу пішов навприсядки. Так хвацько викидав поперед себе ноги, що Шпонька справді згадав молодість і, солодко примруживши очі, завів:
Ох ти мода, мода, мода,
До чого ж ти довела!
Наша бабушка Матрона
Манік'юри завела.
Ех, ех, ех!
Лискучі пасма чуприни, як воронячі крила, падали Мишкові на очі, і він відкидав їх назад то рукою, то гордим помахом голови. Потім, пританцьовуючи і простягнувши вперед руки, став наближатися до дівчат, жестами припрошувати їх до танцю. Ті сором'язливо стенали плечима і відступали далі попід стіни. Мишко обійшов усе коло, однак ніхто не приставав на його запросини, і, мабуть, не через те, що не вміли танцювати гопака, а боялися, що не встигнуть за отаким-от вихором. І тільки тоді, коли його лискуче від смаги чоло взялося мачинами поту, раптом із гурту, мов пташка з куща, вилетіла дівчина і легко, ледь торкаючись підлоги, закружляла довкола.Дивіться також
Василь Шкляр — Елементал
Василь Шкляр — До Пахома
Василь Шкляр — Парамон-Парамоша
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Не відразу впізнали у ній Наталку — дівчину, в якої з лиця воду не пити, дебелу, з великими по-чоловічому руками. Її обличчя ураз спалахнуло, зайнялося півоніями, а тіло затремтіло пружно і легко.
Гармошка теж танцювала у Шпоньчиних руках, а той приспівував своєї:
Ой у млині на камені
Кукіль не вродився.
Старий козак, як собака,
Й досі не женився!
Ех, ех, ех!
Сміялася молодь, і Мишко теж осміхався на ті одверті натяки, тільки Наталка з виду була сумна, ніби нічого не чула й не бачила довкола, ніби й не з Мишком танцювала, а сама з собою...
Першим стомився Шпонька — те, що грав рідко, далося взнаки, стали німіти пальці, він ще тричі ехнув і різко стулив гармошку.
Мишко зупинився, та підлога ще й досі хиталася під ним, і голова йшла обертом. Він провів рукою по вологому чолі, прикрив долонею очі. Так ще трохи постояв, потім опустив руку і поглядом обвів залу: Наталки не було. Як крізь землю провалилася.
Хлопці й дівчата дивились на нього насмішкувато: а що, ухоркався? І тоді Мишко весело підморгнув їм, мовляв, усе ще тільки починається; скидаючи з себе втому, тріпнувся, як горобець у поросі, і тут відчув, що йому й справді кортить ще веселитися, та оскільки для танців компанія зібралася негодяща, сказав:
— Заводь радіолу!
Проте грати в доміно не лежала душа. Хотілося щось утнути, таке, щоб запам'яталося, щоб усі сказали: "Ого! От тобі й Мишко, от тобі й Чмир!" Тоді йому й прийшла на думку ота затія з Бухаревою кобилою.
Бухар, дрібненький дідок з довжелезними вусами — здавалося, то вони повсякчас хилять йому голову на груди,— часто заїздив у село вимінювати ганчір'я на глиняні свистки-півники, рибальські гачки, жилку і всяку всячину. їздив він возиком на старій худющій кобилі, через те й вирішив Мишко поділити саме цю конячину як таку, що ось-ось мала віддати богові душу.
Довго бубонів із Шпонькою,— той задоволено потирав долонями і кректав,— потім вони підкликали ще кількох хлопців, із тих, що, як казав Мишко, не були занудами, а коли люди розійшлися з клубу, гуртом взялися до діла. Шпонька відшукав шмат ватману, плакатне перо й чорнило, хлопці тісненько всілися за столом, закурили.
До глибокої ночі реготалися, пирхали, плескали один одного по плечі, вигукували: "Оце воно! Оце те!" і побожно дивилися на Мишка, як дивляться молоденькі солдати на свого бувалого в бувальцях старшину.
А рано-вранці на клубі, там, де вивішували оголошення про нові кінофільми, з'явився отой шмат ватману, густо списаний плакатним пером:
Ой дівчатка наші молоденькі,
Всі біжіть до Бухара раненько.
Здохла бідна дідова кобила —
Тре', щоб ви її та й поділили.
Кожна хай собі те вибирає,
Чого їй самій не вистачає.
Далі хлопці радили, що саме треба вибрати тій чи тій дівчині, натякали на який-небудь її ґандж, щоб не гнула кирпу.
Галя Попик візьме губи —
Цілуватись дуже любить.
Олі Стусь хай будуть вуха —
Вона любить все підслухать.
Валі Кулішисі — очі,
Бо моргати всім охоча.
Отак у сердешної дідової кобили відбиралося все і щедро дарувалося дівчатам — від гриви аж до хвоста. Рясніло там чимало порад незлих, так, заради сміху, траплялися й кусючі. А останні два рядки були про дівчину незугарну, її ім'я ні в кого не крутилося на язиці, і лише Шпонька, мабуть, згадавши танець, вигукнув:
— А Наталка? Наталку ж забули! Загірну.
І тут хлопці побачили, що вся кобила вже поділена, не зосталося навіть копит, щоб нараяти їх бідній дівчині. Довго думали-гадали, та осяяло знову Шпоньку:
— А Наталці здір з нутром,
Щоб не всохла за Чмиром!
Він аж підскочив од такого дотепу, і хлопці теж вдоволено загелгекали, лише Мишко хотів було щось сказати, та його вже не слухали — Шпонька заходився писати. Так народилися останніх два рядки на ватмані, котрий уранці з'явився на клубі й провисів там цілісінький день, ваблячи до себе людей, аж поки хтось його не зірвав.
Після того Мишко Чмир ще частенько вечорами навідувався до клубу, однак заходив тільки в каптьорку, грав на висадку в доміно, а на танці й не заглядав. Приходив одразу після роботи — у стареньких припорошених штанях і сорочині (цілий день возив своїм газоном зерно від комбайна на елеватор),— жартував з дядьками, заливався від сміху після кожної виграної партії, і тільки коли у залі вмикали радіолу і в каптьорку долинали дівочі голосочки, одразу якось притихав, нашорошував вуха і тулив кісточку доміно не з того боку. В пам'яті озивалась гармошка, і він бачив Наталку, бачив, як зацвітають півонії на її щоках, як сумно примружуються очі, ховаючи сиву бездонну глибочінь... Вона привиджувалася якось тепло, аж гаряче, до млосного лоскоту в грудях — так буває лише у сні.
— Вилазь! — штурхнули його у бік.— Козел.
Мовби зрадівши, що програв, Мишко похапцем підвівся з-за столу, вийшов у коридор. Викурив сигарету, відчуваючи, як усім єством прислухається до звуків у залі. Але того, що так хотілося, не почув. Він нищечком прочинив двері — ті, що колись одчиняв грудьми,— і зазирнув усередину. В залі її не було. Кілька пар тупцювало в повільному танці, ніхто на Мишка й не глянув, тільки Шпонька, що сидів на сцені, втупившись у газету, на мить підвів голову. Мишко поманив його пальцем. Шпонька неохоче підвівся і вийшов у коридор.
— Наталки не було? — спитав Мишко. Незалежно спитав, вимогливо.
— Якої?
— Загірної,— притишив голос.
— А-а-а? Ні, не приходить вона після того. Образилась дурепа.
— Сам ти дурень! — гримнув Мишко і вискочив надвір.
Біля клубу стояв його газон (в гарячу пору Мишко не загонив його на ніч у гараж, а ставив у себе в дворі), він сів за кермо і рушив було на Тимківський куток, але передумав, розвернувся й поїхав додому.
Надивував матір тим, що перевдягнувся в нове, поголився і, не сказавши ні слова, вийшов із хати.
На землю опустилася густа ніч — видно, небо облягли хмари. У темряві на кущі білої ружі світилася одна-єдина квітка, її сестри вже одцвіли. Мишко підійшов до куща, взявся за цупкий колючий пагін, але тієї ж миті білі пелюстки полетіли йому до ніг, востаннє дихнувши солодко-гіркуватими пахощами. Може, це й на краще. Він ніколи нікому не дарував квітів і не знав, як воно робиться. А тут роздумувати ніколи. Мишко швидко пішов до машини.
Уже на Тимківському кутку вимкнув дальнє світло і став пригальмовувати. До двору Загірних підкотив тихенько, на нейтральній. Закурив і довго дивився на освітлені вікна будинку, де за білими занавісками вряди-годи ворушилися чиїсь тіні.
Мишко чув, як лунко б'ється його серце, і думав, що він несповна розуму, бо сотні разів проїздив і проходив повз ці ворота, навіть не глянувши в їхній бік, а тут щось огорнуло його гарячою поволокою, затуманило голову. Він повагався, потім поспіхом, наче боявся, що наступної миті буде пізно, натиснув на сигнал.
У дворі загарчав собака, а за хвилю рипнули двері — і на порозі з'явився Загірний, похмурий, неговіркий чоловік. Мишко бачив лише його сиву голову, що біліла в темені, як місяць за ріденькою хмарою.
— Що там таке? — прогув Загірний.
Мишко відкрив було рота, проте зам'явся, потім теж прогув невдоволено, сердячись на самого себе:
— Та з акумулятором... |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Після грози | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5180 | Василь Шкляр | Після грози | У Вовчиному дворі під високою грушею стояли татові коні, Лиска й Гнідко. Опустивши голови в рептух, вони ліниво жували люцерну, а Вовка лежав на возі і дивився* на небо. Там на чисте блакитне плесо насувалася чорна хмара. Вона ворушилася, ніби велетенський слимак, і дедалі ставала темнішою. Видно, збирається на дощ, подумав Вовка. Бо й сонце припікає парко, аж загусає повітря.
"Та-та-та",— обізвався за Орлянським лісом грім, наче підтакував Вовці. А за хвилину так гримнуло, що із сусідньої хати повискакували гості баби Степаниди. Син її, дядько Павло, уздрівши хмару, замахав руками, наче одбивався від бджолиного роя, і гукнув до жінки, тітки Олі:
— Мерщій неси все в багажник, бо тут і на ніч захряснем!
Дядько Павло приїхав до баби у гості з райцентру на власних червоненьких "Жигулях", то тепер, певна річ, злякався, що, як розкисне ґрунтова дорога, йому не вибратись із села. До бруківки — кілометрів зо два.
Хмара, ніби її струсонув не грім, а дядьків вигук, вронила на землю великі, як смородина, краплі. Спершу вони падали ріденько, а потім вперіщили як з відра. Крізь густу грушеву крону дощ майже не діставав Вовку. Лише зрідка на нього попадали приємні холодні бризки.
Тьотя Оля спритно повкидала в багажник різні вузлики, кошики, банки, а потім сіла поруч із дядьком Павлом у машину, та заревла і рвонула з місця, мовби схарапуджений кінь.
Баба Степанида стояла під дощем і дивилася гостям услід. Вона не втекла до хати навіть тоді, коли в небі ляснула звивиста блискавка. Вовка знав, що баба Степанида боїться грози і, коли починає блискати, завжди біжить до сусідів. А тепер стояла незрушно біля хвіртки, наче то з її вини сина застав дощ і вона мала спокутувати гріх.
Вовка й собі вибіг на шлях — пірнув у дощ, мовби в розбурхану річку. То була справжня злива, яка миттю змочила землю. Крізь рябу пелену дощу Вовка побачив, як занесло червону машину, розвернуло впоперек дороги і мало не жбурнуло на телеграфний стовп. Машина ще якийсь час побуксувала, покрутилась, ніби на льоду, трохи проїхала і знов розвернулася впоперек шляху.
Баба Степанида сплеснула в долоні, а потім, спотикаючись, бігцем підійшла до Вовки.
— Іди гукай батька — нехай кіньми витягне! — перекричала вона шум дощу.
— Батька немає вдома, пішов десь,— одказав Вовка і, щоб заспокоїти бабу, додав:— Але я — теж можу.
— Хіба ж ти зумієш? Це якби хтось...
Та Вовка вже не чув, як бідкалася баба Степанида. Він підійшов до Лиски й Гнідка, відв'язав од дишля рептуха, а потім поправив на конях упряж. Небо знову розпанахала блискавка, і зовсім поруч гримнув такий грім, що Вовка ледь не оглух.
Він одчинив ворота, скочив на віз і, легенько махнувши батогом, прицмокнув на коней:Дивіться також
Василь Шкляр — Турецька нічия
Василь Шкляр — Стороною дощик іде
Василь Шкляр — По секрету
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— Но-о-о!
Вовка й раніше їздив кіньми, але без тата, до того ж в отаку негоду боязко було вибиратися на ковзкий шлях.
— Помаленьку, дивись там! — гукнула баба Степанида, і Вовка знав, що до цього вона хвилювалася за дядька Павла, а тепер потерпатиме ще й за нього. Така вже у баби вдача.
Дядько Павло ніби відчув, що до нього їде підмога, і вийшов з машини. Побачивши Вовку, він кинувся йому назустріч, потім спохопився і відчинив багажник. З-під бабиних гостинців, дядько видобув трос.
— Я завжди казав, що Вовка геройський хлопець! — крикнув він, коли підвода порівнялася з машиною.— Заїжджай наперед!
Вовка ще трохи проїхав, а потім потяг віжки на себе і сточив воза ближче до машини.
Грозі не видно було кінця. Хмари вже облягли всеньке небо, і від того надворі стало темно, мовби на землю раптово осів вечір. Змокрілі коні покірно стояли під зливою, ними струмочками стікала вода. Вовчині сорочка й штани щільно прилипли до тіла; здавалося, він голяка купався у вирі. Час від часу вибухав такий грім, що у Вовки темніло в очах. Він міцно натягував віжки, аби налякані коні не зірвалися в галоп.
Дядько Павло довго вовтузився з тросом, прив'язуючи його до воза. Нарешті впорався.
— Паняй! Тільки не зупиняйся! — наказав Вовці і сів за кермо.
Машина заревла, і Вовка знову прицмокнув на коней. Рушили.
Вовка легенько помахував батогом над Лискою і Гнідком і раз по раз озирався. Трос натягнувся, як струна. І шкіра на конях теж натягнулася від натуги, видно було, як гостро випиналися кінські хребти.
Вряди-годи машину заносило на вибоїнах, і тоді вона тягла убік воза, аж заточувало Лиску й Гнідка.
— Но-о-о!
До бруківки зоставалося якихось метрів із триста, але вся біда була в тому, що дорога тут підіймалася вгору. Вовка помітив, що коні вповільнюють крок. Вони напружувалися з останніх сил, під цупкою гнідою шкірою бігали тверді м'язи, але ж Лиска й Гнідко не залізні. Машина — і та видихалась, а що вже казати про коней. Вовка сидів на возі, проте здавалося, що він ще ніколи так не втомлювався.
Там, де дорога найкрутіше піднімалася вгору, коні раптом зупинилися. Вовка махнув над ними батогом, однак Лиска й Гнідко стояли, як укопані.
— Но-о-о!
Вовка озирнувся. За склом він побачив розпливчасте обличчя дядька Павла. Воно здалося йому злим. Вовка ждав, щоб відпочили коні.
— Ну, що ти став? — Дядько Павло висунувся з вікна.— Махаєш тим батогом, наче мух одгониш! Не цяцькайся з ними! Бо дорога геть розгасне, тоді...— Він примовк, угледівши чоловіка, що йшов їм назустріч. Чоловік був у брезентовій накидці. Каптур так низько спадав йому на очі, що Вовка насилу впізнав сільмагівського продавця Кіндрата Корницького. Почувши завивання машини, Кіндрат вистромився з-під каптура, наче ховрах із нори.
— Що, заклинило? — спитав раденько, мовби втішався з Павлової халепи.
— Та таке,— відказав Павло,— Пособи хлопцеві...
Знову тарахнув грім і заглушив його слова.
— Я ж на службу поспішаю,— м'явся Кіндрат.
— Хто там до тебе прийде таким дощем!
— А нарошне хтось прийде, щоб подивитись, чи я не гуляю,— осміхався Кіндрат.— Знаєш, які тепер люди...
Він підійшов і сів поруч Вовки, взявши у того віжки й батіг. Коням і так було важко, а тут ще цей усівся,— подумав Вовка.
— Газуй! — крикнув Кіндрат і замахнувся батогом. Коли машина заревла, він так уперіщив Гнідка, що Вовка заплющився, як від блискавки. Віз поволі рушив угору. Кіндрат знову так хльоснув по спині Гнідка, що в того на спині здувся рубець.
— Навіщо ви так? Не треба! — скрикнув Вовка.— Не треба, вони і так тягтимуть!
— На те ж і батіг, щоб ним поганять,— реготнув Кіндрат і знову врепіжив Гнідка, а потім і Лиску.
— Дайте! Віддайте батіг! — Вовка вхопився за пужално.— Вони і так підуть... — Голос його здригнувся.
— А тепер підуть! Ясно, що підуть,— сказав Кіндрат і зіскочив з воза. — Колись і мене виручиш! — крикнув він до Павла.
Щось гаряче й давке підкотилося Вовці до горла. Він опустив голову і, здавалось, забув і про машину, і про дядька Павла, і про грозу, забув, куди і навіщо їде...
Опам'ятався, коли підвода викотила на бруківку і колеса заторохтіли по камінцях. Тільки тоді Вовка помітив, що вже й дощ перестав, і гроза покотилася небом далі...
Дядько Павло швиденько відчепив трос, заховав його у багажник і підбіг до Вовки.
— Я завжди казав, що ти геройський хлопець,— весело сказав він і тицьнув Вовці у руку якийсь папірець.— Бувай здоровий!
Він сів за кермо, і червона машина швидко помчала синьою, вимитою дощем бруківкою.
Вовка розтулив кулак і побачив у руці зіжмаканого карбованця...
По дорозі додому Вовка зупинив коней біля крамниці. Він зайшов усередину. Людей не було, тільки Кіндрат вовтузився за прилавком біля якогось ящика. Почувши, що хтось зайшов, Кіндрат підвів голову й побачив Вовку.
— А що, заробив на гостинці? — здогадався Кіндрат.— От бачиш, а ти сердився.
Вовка поклав на прилавок зім'ятого карбованця.
— Яких тобі? — спитав Кіндрат.— Раджу "Білочку", ти ще таких не їв. Вчора завезли.
— Мені рафінаду,— сказав Вовка, дивлячись мимо Кіндрата.— Коробку.
— Он як,— здивувався продавець. — Діло хазяйське. Як хочеш,— сказав кислим голосом. Посмішка чомусь зникла з його лиця.
Вовка узяв рафінад і вийшов з крамниці.
Кіндрат бачив у вікно, як хлопчик підійшов до коней, розгнуздав їм роти, а потім відкрив коробку і підніс на долоні білі грудочки цукру. Спершу Лисці, потім Гнідкові.
Ще Лисці і ще Гнідкові.
Ще й ще.
Теплі шовкові губи коней солодко лоскотали долоні... |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | По секрету | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5182 | Василь Шкляр | По секрету | Я й раніше чув, що Килина Капійка така: ніколи їй удома не сидиться, все в мандрах та в мандрах, скрізь треба Килині побувати, ніде без неї не змелеться. І стільки вона того світу об'їздила, стільки всього надивилася, що нічим ти Килину вже не здивуєш.
"Та вона ж оце недавнечко в самісінькій Германії була,— розказували мені в селі,— бач, скоро вісімдесят стукне, а не беруть її ні роки, ні хвороби, крутиться ще, як дівка. Їй-бо. І не вгадано ще й не розгадано, що вона робить у тих мандрах, якби ж це підгледіти хоч одним оком".
"А зодягається як! Куфайку чи там навіть плюшку і не показуй Килині Капійці, все плащі та пальта, одне одного новіші, усе вовняні кофти та чобітки хромові. А в хустку квітчасту як викутається, то й не впізнаєш Капійку, молодиця, та й годі, і щічки навіть червоні — кров у них виграє, як вишнівка у бутликах".
"Видно, знає стара якісь відьмацькі секрети, бо що ж це виходить — усі люди як люди, а вона не з того тіста ліплена, чи що? Ну хай там і хустка, і хромовички — це ще не кожна баба й зодягне, хоч і дурно їй дай, це таке, що й посміятися можна, а от що в неї з тими щічками робиться, якби хто сказав".
"Не інакше, як чари якісь, а що ж. Бо дехто вже й приглядався пильненько, чи не рум'яни то — ні. Таки кров грає".
Я в селі тепер рідко буваю, але ні-ні та й почую щось про Килину Капійку, і то хай навіть якусь абищицю — продала корову та купила телевізора, зарубала курку-несучку, хату перекрила, зуби вставила, а про все те розказують як про щось несусвітне, щось таке, що й голови не кладеться. Чи то від заздрощів, що людина живе, як сама собі хоче, чи звикли вже так і зупинитись не можуть — хтозна.
Отож я не дуже зважав на ті балачки, аж поки не довелося ближченько роздивитися на бабу Килину. Ну чого вже не ждав — того не ждав. Знав, що вона бабуся бідова, але щоб отака — не думав.
Та й почалося все з дива. Спершу задзвонив телефон. Тепер у нас, городян, усе починається з телефону, ми без нього дихнути не можемо, то нічого б дивного у цьому дзвінку й не було, аби дзвонила не баба Килина. Ну ніяк я не міг уявити, що оце десь у київському телефоні-автоматі стоїть Килина Капійка і питає любенько так: "Петре, це ти?" Я звик бачити наших сільських бабів десь на городі, серед картопляного цвіту, чи на призьбі, на осонні, а в телефонній будочці — таке мені і не спилося.
Пригадую, як моїй бабусі Прісці колись убгали в руки слухавку, щоб із сином своїм, Михайлом, побалакала, однак нічого з того не вийшло. "Що ж я буду казать, як Михайла нема коло мене?" — бідкалася бабуся, злякано поглядаючи на чорну рурочку. І бачила ж, як усі родичі по черзі говорять до нього, сміються, щось розпитують, наче він стоїть перед ними, вірила, що не брешуть, таки розмовляють з Михайлом, а от сама не могла сказати ні слова. А чому — я й досі не можу збагнути. Ні, не тому, що боялася вона того телефону, Забобоном тут і не пахне; може, через те, що не могла говорити отак "ні до кого", не було її Михайла поруч, а яка ж то розмова, як людини нема коло тебе.Дивіться також
Василь Шкляр — Після грози
Василь Шкляр — Мати звала Семеном
Василь Шкляр — Парамон-Парамоша
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
А Килина Капійка пройшла Крим і Рим, то й тут не розгубилася:
— Драстуй, Петю, це я, впізнаєш? Ой не вгадуй, бо не вгадаєш. Баба Килина з Ганжилівки. Еге, баба Килина, кажу. Картоплю я продавала тут у вас, а як їхала, то батько твій теліфон дав, щоб, може, переночувати, чи що, як така пригода. То я оце побазарувала, а на автобус спізнилася, твій батько як у воду дивився, чуєш, то дай, думаю, подзвоню, бо батько ж просив, ще й теліфона осьо дав. Га? Де я, питаєш? Та коло базару ж! Не тре' тобі їхати, кажи, де живеш, сама приїду, чого там. Що? Кажу, візьму таксі та й буду скоренько, а чо', гроші в мене є, вторгувала ж за картоплю, то кажи, де живеш, чого там. Га? Не тре', сама приїду, кажу, і так клопіт у хату, а ти ще їздити будеш.
Я назвав адресу, ще хотів перепитати, чи баба Килина добре розчула, але вона вже повісила трубку.
Дружина заходилася коло вечері, а я спустився до під'їзду виглядати гостю. Вона таки не забарилася, невдовзі підкотило таксі, і з нього вийшла баба Килина — маленька, сухенька, зате спритна не по літах, про таких кажуть: не ходить, а брикає.
— Ти, Миколовичу, мені вибачай, що я наче з печі вилізла,— вона показала на поли свого старенького сачка (звісно ж, базарувала). її вузьке, як стручок, лице світилося живенькою усмішкою, а щоки-подушечки і справді червоніли, ніби прихоплені морозцем.
— Ну що ви, що ви?..
— Ге, не ждав? Признавайся! — Вона витерла долоню об сачок і довго трясла мою руку, винувато заглядаючи в обличчя, потім провела пучками по моєму плечі, мовби викликаючи на одвертість, й защебетала скоромовкою: — Оце ще такої мороки тобі не хватало, ге? Я б, може, й не завдавала клопотів, Петю, але ж вторгувала там якусь копійку, скажу тобі по секрету, то, думаю, щоб не витягли вурки. Бо картопля ж нівроку вродила, он і тобі клумачок привезла, а чо'? Ви ж на всьому купованому.
— Спасибі, бабо Килино, ну що ви оце такого мішка тягли-надривалися?
— Та він як пір'їнка! — баба підхопила клумачка й кинула собі на плечі.— Сама занесу, щоб ти не замазався, чуєш. Бо сорочку переведеш.
Я насилу відібрав у неї мішка й побачив, що баба Килина таки кріпкенька в руках, тут правди ніде діти. Пудів зо три завдала, як не більше,— й нічого.
Ми зайшли до ліфта, в який навіть моя мама ступала вагаючись, а бабі Килині хоч би що — ніякого страху, ніякого дива, наче вона підіймалася в ньому щодня.
— Ти на якому поверсі живеш? — спитала.
— На тринадцятому.
— Еге, непогано. Пилюки менше, та й машини не так гудуть. Правда, число нещасливе, але що зробиш.
На порозі дружина розцілувалася з бабою Килиною, голосно так, як з найближчою родичкою, вона чомусь думає, що в селі усі родичі, і коли ми їдемо туди в гості, то цілується з усіма бабами й тітками підряд, і вони мають її за свою.
Від поцілунків баба Килина ще дужче розчервонілася, потім зняла припорошені чапці і нечутною ходою зайшла до кімнати, водячи на всі боки маленькою голубиною голівкою.
Я почувався, незручно, щось мені завжди муляло, коли сільські родичі розглядали квартиру, бо тоді починалося: "Оце да, оце хороми! Запанів ти, Петре, через те й рідко носа показуєш у село".
Однак баба Килина спокійненько пройшлася по всіх трьох кімнатах, помацали килими, наче прицінювалась, постукала нігтем по стінах, понюхала пуп'янки на вазонах, а тоді плямкнула сухими тоненькими губами й сказала:
— А чо', жити можна. Правда, тіснувато трохи, подвір'я ж у вас нема, але, я ж кажу, можна миритися.
Дружину це, певна річ, трохи зачепило за живе, і вона негайно кинула наш головний козир.— повела бабу Килину на балкон. О, тут уже ніхто не міг приховати захвату, навіть наші київські друзі сплескували в долоні й вигукували: "Оце так краєвид!" Справді, звідси як на долоні було видно Дніпро, його кучеряві зелені схили, а там, на горі, світилася золотом лавра.
Баба Килина незворушно поводила довкола маленькими очками,— так спогорда оглядає низи лелека із високості,— й зітхнула:
— Непогано. Аби ще ота труба не диміла.
— Яка труба?
— Та он же,— вона показала десь у далину, туди, де щезав із виду Дніпро, і я вперше побачив, що там, на березі, бовваніла якась труба, мабуть, комбінат стояв, чи що воно, не знаю, бо відколи живу в цій квартирі, ніколи туди не придивлявся.
— А ото лавра, бачите? — уже піснішим голосом озвалась дружина і навіть показала пальцем, видно, закрався сумнів, чи гостя хоч бачить те, що близько перед очима.
— А чо' ж не бачу! В лаврі я була. Колись стільки про неї наслухалася, що, скажу вам по секрету, взяла та й пішла, а там нічого такого й немає у тих печерах, задуха тільки. Та людям що-небудь дай, аби побалакать, я ж кажу.
— І то правда,— підтакнув я, щоб догодити бабі; якщо вже й лавра їй не така, то що тут скажеш.
Де вже гостя не скупилася на похвалу, то це за вечерею. Низенько так схилялася над тарілкою, щоб ніде й крихта не впала, хлібом кутики губ вимочувала і жувала швиденько, як і ходила,— цок-цок виделкою, видно, ще не мала мороки з зубами.
— Ти мені, дочко, розкажи по секрету, як цей салат роблять, то я й собі вдома зготую, а чо'.
Це дружині — як медом по губах, засяяла враз, а тоді й бабі відплатила тим же:
— А ви ще, дивлюсь я, і молода зовсім.
— А чого ж би я була стара! Молода, звісно.— Вона поправила на собі крапчасту хустинку, ховаючи під неї сивенькі посічені пасма.— Хіба сімдесят дев'ять літ — це багато? Крихта! Я ще, вважай, і не жила. Оцих-о годочків мені тіки й хватило, щоб роздивитися, як тре' жить. Це ви, молодші, тепер скрізь вправляетесь, а нам не було коли, я ж кажу.
— Чув я, бабо Килино, що ви й у Німеччину їздили.
— А чо' ж, їздила. До Сані їздила, він же там у мене похований. От і поїхала на Дев'яте травня. Хіба це довго — літаком? Де там, колись я на храм у Лисянку довше добиралася. А тут що — сів у літак, їсти тобі принесли, як пані, на дечку такому подали, там і мнясо, і яблучко, й кофія, поки попоїв — і вже вилазь. Германія.
— А в літаку не страшно?
— Чого ж би страшно було? Люди ж летять, не бояться, то й я з ними, ая'. Це якби сама. Бува, гойдне літака, що й у грудях потерпне, але дивлюся — всі сидять собі тихо-мирно, газетки читають, то воно й одляже. Так треба, думаю.
— А в Німеччині, між чужих людей, як? Мабуть же, трохи боязко?
— Чого там, мене ж зустрічали солдатики. А коли й сама справлялася. Не такий страшний вовк... Підійду до людей, розпитаю що треба.
— Хіба ви знаєте по-їхньому?
— А чо' ж, трохи знаю. Якби не знала, то вони б мене викотили з Германії, як бджоли муху з вулика, еге. А так — нє,— баба Килина загадково свариться пальцем.— Підходжу на вулиці та й кажу: "Гутен так, дамочко,— це по-їхньому так здоровкаються.— Как мені пройти отуди й туди?" А вона мені каже: "Йдіть, мамаша, так і отак". — "Данке,— кажу, спасибі тобто.— Дай вам бог здоров'ячка".— А вона сміється, розбира, що я їй не лихого бажаю. Е, стіки там того діла, язик до Києва доведе, а то щоб до Германії не довів. Це ось додому не попала, бо на автобус спізнилася.
— Та куди вам поспішати,— кажу.— Погостюйте трохи у нас.
— Е ні, Петю, іншим би разом за любу душу, а зараз не мощу. Взавтра мені цеглу привезуть, я ж, скажу вам по секрету, хату нову зібралася ставити, то раненько поїду.
— Хату? Так у вас же ще й та наче непогана.
Баба Килина пильненько дивиться на мене, і голівка її дрібно хитається, як маківка на вітрі.
— Я знаю, що ти думаєш. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Проста арифметика | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5183 | Василь Шкляр | Проста арифметика | Усе те сталося неждано-негадано й швидко так, що Петрик не встиг і кліпнути, як воно вже зробилося. Само зробилося. Бо Петрик, якщо поміркувати чесно, не хотів цього. Не хотів, але ж, коли по правді, то сам таки й винен. Треба зразу було спитати у діда: "Чи це не ви посіяли три карбованці?" — або: "Чого це ви, діду, грошиками смітите, хіба вже так запаніли?" Так ні ж, не спитав, а тепер суши собі голову, як його далі бути. Така, значить, морока.
А морока ось яка. Мати послала Петрика в магазин по олію (батько зловив карасиків), а грошей на новий м'яч не дала. "Не дам,— каже,— поки не виправиш двійку з арифметики. Тобі за тим м'ячем,— каже,— ніколи в книжку заглянути". А до чого тут м'яч, питається, якщо вона, та арифметика, Петрикові у голову не лізе. "Скільки буде, коли сім помножити на дев'ять?" — викликала його вчора Ганна Сергіївна. Петрик подумав, поворушив бровами (то тільки кажуть: мізками ворушити; а насправді у Петрика брови ворушаться, коли він думає), отож прикинув собі в голові та й каже: "Шістдесят три". — "А дев'ять на сім?" — питає Ганна Сергіївна. Петрик скільки не сіпав бровами, так і ні пари з вуст. "Забув",— каже. Усі сміються. "Так само буде",— підказують, а де ж воно так і буде, як то сім на дев'ять, а то дев'ять на сім. Ну, вони собі посміялися, та й годі, а Петрик одхопив п'ятірку догори ногами й дістав од матері оце таку відповідь.
А може, він не хоче мати діло з цифрами, може, він футболістом хоче бути. Чим погано? Їздиш по всьому світу, по телевізору показують, всяк тебе впізнає на вулиці, диви, диви, каже, он Петро Одудько пішов. Хе-хе...
І то вже як зайде Петрик у магазин, як гляне на того коричневого м'яча із шнурівкою, то вже йому ні халва не пахне, ні повидло, ніякі тобі інші витребеньки, лиш м'ячик і пахне. Новенькою шкірою пахне, приємно так, аж у носі лоскоче. Петрик відкриває щербатого рота — зуба недавно викинув на горище мишці — і дивиться не надивиться на того м'яча.
Так і цього разу. Зайшов у магазин, поставив на прилавок порожню зелену пляшку і поки продавщиця відпускала діда Микитенка — то сірників йому, то солі, то ще чогось, Петрик гладив очима м'яча і думав, що таки доведеться засісти за табличку множення. Тепер, кажуть, і футболісти інститути кінчають, так що крути не верти, а від арифметики нікуди не втечеш.
— От дай тобі, боже, здоров'ячка, Пилипівно,— дякував продавщиці дід Микитенко.— Накупився, вважай, на всю пенсію, тепер прийду через місяць.— Дід зважував у руці величезну сітку з усякою всячиною і ще трохи пристоював, міркував, чи, бува, чого не забув.
— Приходьте, приходьте,— раденько припрошувала Пилипівна, видно, любила, коли багато всього купують.— А тобі, мабуть, олії? — спитала Петрика, глянувши на пляшку.Дивіться також
Василь Шкляр — Як поживаєш, Баранчику?
Василь Шкляр — Хорошого потрошку
Василь Шкляр — Маруся
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— На всі,— сказав він і висипав на прилавок жменю копійок. Петрик провів очима діда Микитенка до дверей, потім ковзнув поглядом по підлозі і враз угледів зелений папірець. Спершу наче й не здогадався, що то гроші, але у грудях щось йому тенькнуло, так ніби рибинка черкнула хвостиком по серцю. Петрик зиркнув на продавщицю. Та відійшла у куток і наливала олію черпаком у лійку. Олія була в'язка, довго лилася...
Він підступився до папірця, тихенько нахилився, взяв його і поклав у кишеню. Коли розгинався, в коліні хруснуло, й Петрикові аж у п'ятах похололо. Він висмикнув руку з кишені й навіщось став пригладжувати вихрика на голові. Пальці злегенька тремтіли.
Пилипівна подала йому пляшку з олією, ще й усміхнулася, а Петрикові здалося, що то вона усе бачила і через те посміхається.
Він швиденько вискочив з магазину, не попрощався, навіть не глянув на м'яча, і лиш тоді подумав, що це ж, певно, дід Микитенко загубив ті гроші. Як одійшов уже далеченько від магазину, дістав з кишені папірець і побачив, що то таки три карбованці. Та він і раніше це бачив, але снував собі думочку, що, може, то й не гроші, а так — хтозна й що.
Небо бубнявіло мокрими хмарами, таке, як на дощ збиралося. Це скоро як замигичить, то й не до футболу буде, міркував Петрик. Він не любив осінньої мжички і через те сердився. Чи на осінь сердився, чи мо', й на себе — не розбереш.
І тут Петрик знову згадав, як дід Микитенко тримав у одній руці сітку, а другою совав у кишеню гроші. Здається, щось тоді випало в нього, авжеж, так наче якась тінь майнула додолу. А Петрик одвів погляд на м'яча і більше нічого не хотів помічати, бо мав двійку з арифметики і мати сказала, що грошей не дасть. А потім він і справді побачив на підлозі три карбованці, і ще можна було гукнути діда й сказати йому про це, але щось притримало Петрика за язик. Він не встиг ще й подумати ні про що, а дід тим часом вийшов на вулицю, і його вже не було близько.
Що більше Петрик згадував, як воно було в магазині, то все ясніше бачив, як троячка вислизнула з дідової руки і, крутнувшись літачком у повітрі, впала додолу. Якби ж дід постояв був ще хвилину-другу, то Петрик неодмінно сказав би щось таке дотепне; "Чого це ви, діду, грошиками розкидаєтеся?" абощо, але він дуже швидко вийшов надвір, так швидко, що Петрик не встиг і рота відкрити.
А тепер хіба догнати його, сказати, що ось, мовляв, нате та не губіть, але ж дід Микитенко прикине що й до чого та скаже: "Е, тут щось не те, чого ж він зразу промовчав?"
Петрик плентався шляхом додому, пляшка пітніла йому в руці, і кого не стріне, то все у землю дивиться, наче той щось знає. У горлі якось погіркло, мовби оце полину вхопив, і Петрик подумав, що хай би уже й дощик припустив, цього року одганяв футбола он скільки, хай уже навесні...
Сусіда дядько Смалій наздогнав його коло клубу "газоном", затутукав і відчинив дверцята; — "Сідай, підкину додому!" Але Петрик похитав головою, бо йому тре' було все добренько обмізкувати, а в машині не встигне. Як же це віддати дідові гроші, щоб і не балакати багато, не пояснювати, і щоб усе було як годиться. Отак же просто не підійдеш й не тикнеш три карбованці, тут і дурний зрозуміє...
Нічого путнього не спадало на думку, Петрикові лиш привиджувалося, як дід прийшов додому й порпається по кишенях, ніяк не дорахується грошей. І в мисник заглянув, і в шухляду... А може, ці три карбованці лишилися в нього останні з пенсії, то дід пошукає, понишпорить, а тоді піде шляхом аж до крамниці, сліпаючи під ноги, чи ніде не лежить троячка. Та де ж вона лежатиме, як її немає там, ось же вона у Петриковій кишені похрускує... А дід зайде в магазин і спитає: "Чи я тобі, Пилипівно, часом не передав зайвих грошей?" — "Ні",— продавщиця на те. І дід Микитенко ще чого доброго щось про неї подумає й похнюпившись піде ні з чим.
Що ж робити? Ось уже й хата Петрикова, а він так нічого й не вигадав. У голові порожньо, просто якийсь гарбуз, а не голова. І так йому прикро, ну, як сам не свій.
Зайшов до хати, віддав матері олію і не знає до чого руки прикласти. Хіба ж полізе у голову табличка множення, як воно не голова, а гарбуз. Сів до столу, на цифри дивиться, а перед очима дідова спина, ось вона вже у дверях, ще не пізно гукнути: "Чи це не ви посіяли три карбованці",— але язик задерев'янів і не поворухнувся.
Петрик виловлював очима цифри з таблички, та вони павучками стрибали врізнобіч і ніяк не клалися до голови. На кухні шкварчала сковорідка, то мати смажила на олії карасиків, однак вони зовсім не вабили Петрика, як ото бувало раніше. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого не хотілося, а тим більше зубрити оцю табличку.
Він тихенько вислизнув надвір і зупинився на порозі, міркуючи, чи таки ж піде дощ, чи ні. Наче ж і кури не кубляться, он півень гордо походжає по дворі, "ко-коко",— бубонить сам до себе, а тоді став і, схиливши набік голову, глянув на Петрика оком-ґудзичком. "Киш! — крикнув на нього Петрик.— Тут ще тебе не хватало!"
— Чого це ти там курей колошкаєш? — обізвалося щось від шляху, і Петрик побачив свого однокласника Мишка Юрця. Той стояв коло хвіртки і сяяв, як новенький п'ятачок.
Ага, он чого він так джинджуриться, вирядився в нові кеди, то це вже не втерпів, прибіг показатися. І хоче ж приховати, що задається, але Петрик добре бачить, чого він прибіг.
— Слухай, Петь, то що мати каже? — питає Мишко, а сам глип-глип на кеди, наче й Петрика припрошує туди глянути. Але Петрик нарошне дивиться десь угору, щоб подратувати Мишка.
— За що?
— Та за гроші ж на м'яч.
— А я ще й не питався,— каже Петрик.
— Чого? Може б, у складчину взяли.
— А навіщо він мені здався, той м'яч? — раптом заявляє Петрик.
— Як навіщо? Ти ж сам казав...
— Он дощі почнуться, то де ти будеш гулять?
— Ти що, Петь?
— Кажу ж тобі, що не треба він мені.
— Дивись.— Мишко знизує плечима й ображено йде додому, блискаючи білими, ще не заходженими підошвами.
Петрик уже пошкодував, що отак накричав на нього, Мишко славний хлопець, це підвернувся під гарячу руку, то так воно вийшло, а то б... Якось торік бабі Федорці привезли брикет на зиму, то Петрик з Мишком самі напросилися, щоб переносити його у хлівчик. "Давайте, бабуню,— каже Мишко,— ми вам його завиграшки переносимо". І переносили, й нічого такого на мислі не мали, а баба Федорка: "Спасибі ж вам, дітки, нате осьо три рублі та хоч остинчиків собі купите".
От якби це дідові Микитенку брикет привезли. Петрик першим побіг би на поміч, а потім дід давав би йому три карбованці, а Петрик: "Що ви, діду, я не візьму ніяких грошей". Аби ж він хоч корову тримав, то Петрик попас би йому місяць задурно і відробив, а так...
Може, покласти гроші дідові перед порогом? Камінчиком придавити, щоб не завіяло. А як хтось чужий заходитиме в хату й побачить? А може, в конверті послати? Так адресу ж треба писати, з почерку видно, чия рука. Не те, не те.
А хрусткий папірець тим часом лежав у Петриковій кишені, і йому було б легше, аби там лежала каменюка, еге ж, у сто разів було б легше.
Він вийшов за ворота, глянув уздовж шляху: чи нікого більше не видно там? Ні, діда Микитенка не було, може, він ще й не кинувся, що грошей немає, усього ж накупив, то помітить пізніше. Це ж якби якось підкинути їх скоренько, то дід ні про що й не здогадався б, диви, подумав би, випали й ось лежать. Але ж як ти їх підкинеш, куди? Оце тобі й задачка, оце тобі й арифметика. Не те, що табличка множення. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Стороною дощик іде | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10353 | Василь Шкляр | Стороною дощик іде | Стороною дощик іде
І
Ще вчора я почувався найщасливішою людиною в світі, і коли теплого вересневого вечора ми з однокурсниками сиділи довкола багаття на картоплищі (навчальний рік почався з трудового десанту в колгоспі), вдихали гіркувато-солодкий дим, що пах печеною картоплею і бабиним літом, я раптом відчув себе на сьомому небі і чи не вперше в житті отак і подумав: "Я щасливий". Той вечір запам'ятався мені кожною павутинкою, яка літала в повітрі і ясо-тіла у світлі призахідного сонця, пригадую ще, як десь у бур'янах пискнула пташка, тоненько так, наче миша, і хтось запитав, що це воно озвалося, а я відразу впізнав сойчин голос, це сойка, сказав я, і тоді чомусь добре так стало на душі — від того, що дим над багаттям мені такий любий і що я знаю, як зветься та пташка. Це так завжди: коли все у тебе гаразд, то здається, що ти щасливий від кожної дрібнички, насправді ж мою душевну злагоду гріли значно серйозніші обставини — я вже студент другого курсу, живу у великому красивому місті, маю щирих друзів, а до всього ще й... Ну, та про любов потім. Словом, усе ще попереду, те все — тільки хороше, бо ж ніхто не загадує собі лиха, а якщо якась біда й нависав хмариною над тобою, то лелієш сподіванку, що пройде вона стороною, як отой дощик у стародавній пісні наших пращурів-язичників.
Хмарина нависла наді мною ясної, погожої днини, власне, сталося все увечері, але гранату ми знайшли вдень, і тоді мені й на думку на спало, що це іржаве залізко, не вибухаючи, може накоїти стільки лиха. А втім, у всьому винен я сам, бо, як сказав би мій батько, вимахав вище конопель, а в голові джмелики, тож нічого нарікати на якусь там гранату, тим паче що й грацата, коли вже покласти руку на серце, нам трапилась така собі — протипіхотна лимонка завбільшки з картоплину, чималеньку, правда, картоплину. Але ж, проклятуще, ніби для того й лежало в землі тридцять років, щоб діждати мене в цих краях, нагло вигулькнути на білий світ і пустити все шкереберть. Все! Бо якщо мене виженуть з університету, тоді прощай і велике красиве місто, і друзі прощайте, і ти, любове моя, прощавай назавжди. А вигнати, мабуть, таки виженуть.
Геннадій Петрович Кудрицький, викладач зарубіжної літератури, який керував нами в колгоспі, підбіг до мене відразу після тієї оказії й проказав незворушним, добре поставленим голосом: "Це вам так не минеться!" Щоправда, я не вірив у його незворушність: мачини поту на передчасних залисинах Геннадія Петровича (він рік чи два тому тільки-но закінчив аспірантуру) і грудочки землі, що поналипали до його гладенько виголених щік, як черепашки до втопленого, і міцно зціплені зуби, які не розтулялися навіть тоді, коли він говорив,— усе виказувало в ньому не те що хвилювання, а якийсь несамовитий страх, і той страх передався й мені — раптом я зрозумів, що сталося щось непоправне.Дивіться також
Василь Шкляр — Як поживаєш, Баранчику?
Василь Шкляр — На третю осінь
Василь Шкляр — До Пахома
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
"Вам не місце в університеті",— сказав Геннадій Петрович, повернувся й пішов геть, даючи знати втягнутою межи плечі потилицею, що на цьому суді другу сторону не буде й вислухано.
Я розгублено дивився на співчутливо-зухвалі обличчя однокурсників (декому з них та витівка теж нагнала доброго ляку), і мені себе не було жаль анітрішечки, перш за все я подумав про маму, яка не поминала жодної людини, щоб не похвалитися мною, і про батька, котрий віднедавна почав учащати до буфету, щоб встромити у чоловічу балачку: "А от мій Андрюша", хоча сільські дядьки й не люблять, коли хтось вихваляється своїми дітьми (тоді так ненароком виходить, ніби їхні гірші, а хто ж би таке терпів) . ■
Ну, та не знаю, як там в інших, а для моїх батька-ма-тері, певен, більшого горя й не вигадаєш, як оце виключити мене з університету. Та й не тільки вони, від цього постраждав би увесь наш рід, бо не знаю, чи є ще де в світі така рідня, як наша,— кожне готове одне за одного виколоти собі око.
Оце, приміром, вдадуться моїй мамі пухкенькі вареники, то вона обходить з макітрою усіх своїх сестер і братів, а хіба не було такого, що батько заколов на Великдень кабанчика й на вишкварки зійшлося стільки родичів, що довелося ще й прикупити м'ясця у сусіди. Чи взяти хоча б дядька Гордія, чоловіка тітки Марії — материної сестри: він же як знайшов був у райцентрівській чайній окуляри в позолоченій оправі, то не начепив одразу на себе, а зібрав усіх родичів, щоб по черзі приміряли й гуртом вирішили, кому вони найбільше личать. Окуляри були таки славненькі, хоча й з товстуватими лінзами, і всяк тоді казав, що в них і голку б знайшов у копиці сіна, ну й видно ж, ну й ви-и-ид-но! І щоб нікого не брали завидки, вирішили миром послати їх дядькові Якову, маминому братові, який жив у місті,— воно ж городському найдужче пасує, "а нам, сільським, як корові сідло",— казала тітка Марія, змереживши на лиці кисленьку, винувату посмішку.
Дядько Яків споконвіку мав стопроцентний зір, але ревно дякував усім за такий інтелігентний дарунок й у відповідь надіслав кожному по банці оселедців.
Я не випадково згадав дядька Якова у ту нещасну хвилину, адже йому, як нікому, завдячував своїм вступом до університету. Приїхав я до міста з велетенським "чамайданом", у якому ще мій дід возив на Урал сушку, а тепер ця скриня була напхана всякими підручниками, починаючи від п'ятого класу, оскільки я ще не знав, у яку науку податися. Тобто я мав на прикметі одну професію, проте чутки доходили й до нашої Больбівки, що там такий конкурс — не проб'єшся. Конкурс, щоправда, навряд чи мене зупинив би, але розраяв дядько Яків. Тут, забігаючи наперед, скажу, що він на час моїх вступних іспитів узяв відпустку і пізніше, коли матуся обережнень-ко запитала у нього: "Ти ж, Якове, мабуть, чимало там розтринькав на Андрюшу, кажи, не соромся, у нас гроші е",— то дядько лише хитро всміхнувся й сказав: "Та нічого, Катю, я не розтринькав, ото лиш відпустку та ще, правда, зносив за місяць новенькі модельні туфлі, бо по-побігати таки довелось". Справді, усі ті дні дядько майже не присідав, од нього вечорами тоненько пахло коньяком, і я лише дивувався, як це тітка Шура, жінка його, терпить отаке; видно, дядько і їй прищепив благодатне почуття любові до свого роду, у всякому разі, моя мама і тітка Марія і досі не можуть нахвалитися невісткою: і як вона чистенько пере, і як їсти варить, і блощиць у хаті немає, і як... А сама ж городська, а бач, бач? Я ж собі нищечком здогадуюся, що головне і не в тому, як тітка Шура пере чи там їсти варить, головне те, що вона не цурається нашого роду.
Так от, розраяв мене дядько Яків. Ми сиділи у скверику перед університетом і вирішували, куди мені подавати документи. Дядько сказав, що з такими плюсами, як у його племінника — срібна медаль, селянське походження — зелена вулиця куди завгодно. Тоді я й натякнув, що непогано було б вступити на юридичний, все-таки це... Я не міг до пуття пояснити, чому хочу на юридичний, і завів мову про конкурс.
— А по скільки там? — спитав дядько.
— Та вже десь по вісімнадцять душ.
— Як по вісімнадцять?
— На кожне місце.
— Ох розтуди його корінь! — Руді волохаті дядькові брови (у нашому роду в усіх руді й волохаті брови) ураз настовбурчились — от-от вкусять.
— Та ну його,— сказав я, гадаючи, що такий шалений конкурс перелякав дядька Якова.— Он на мехмат по півтори душі. А я ж на районній олімпіаді з математики...
Але дядько мене не слухав.
— Бач, стерво,— тихо сказав сам до себе.— Ще молоко на губах не обсохло, а вже зібралося судить. Подавай йому хоч і батька рідного, аби лиш судить. Діла-а-а... Тьху! — він плюнув сухими губами і так крутнув головою, що аж у шиї хруснуло.
— Та ну його,— сказав я ще раз, уже й не радий, що заїкнувся про юридичний.— Он...
— Е ні, не "ну",— дядько схопився з лави і посварився па мене пальцем.— Не "ну"! Ти тіки подумай, Андрюшо, це що ж виходить: людей, які хочуть судить, уже більше за вурків?
— Чого там... — Я зиркнув по боках і відчув, як зацвітають щоки, бо абітурієнти, що сиділи на сусідніх лавах, повідривалися од книжок і витріщилися на нас. Та дядько, здавалося, навмисне вигукував ще голосніше, щоб усі чули і мотали на вус, поки не пізно:
— Як чого? Якщо вас там треба по одному на місце, а злізлося по вісімнадцять штук,— він уже перейшов на штуки, — то виходить, мусимо розводити вурків, щоб усім хватило, га? Чи як по-твоєму? Мусимо занести їх у червону книгу, бо вам, бач, немає кого ловить, судить, садить?
— Та дя... Не хо' я ні на який юридичний.
— А хіба я що кажу? — здивувався дядько.— Ясно, що ти не хочеш, так то ж ти, ти ж нашого роду! А з іншими що робити, питається? Та моя б воля, то взяв би лозину...— Він сіконув "лозиною" повітря і, підсмикнувши на колінах холоші, сів. Довго мовчав і лиш посапував так, мовби оце не говорив, а почастував березовою кашею вісімнадцять "штук".
Я притих і собі, боявся вже й натякати про якусь іншу професію, хтозна, якої думки про неї мій дорогий дядечко (може, знов попре таку арифметику, що хай йому трясця) , але зрештою він почав сам:
— Мехмат не для тебе,— загнув на руці палець.— Там посидючості треба. А в тебе в голові...
— Джмелики,— підказав я батьковим словом, щоб трохи розвеселити дядька Якова.
— Що? Які джмелики? Та в нашому роду нікого не було ні з якими джмеликами. Боже збав! Просто ти той... Ну, як би тобі сказати... Словом, біологічний теж не для тебе, бо це для дівчат, пойняв? А ти ж таки козак.
Отак він позагинав усі пальці на обох руках, і виходило, що нічого путнього для мене й не вибереш — такий розумний удався.
— Я знаю, що тобі треба, Андрюшо,— врешті проказав дядько замислено.—Недавно попався мені на очі лист, отой, що ти прислав його, ще як був маленький, і пойняв, хто з тебе вийде.— Він значуще притих і задивився на білочку, що причаїлася на гілці над нашими головами і, здавалось, дослухалася дядькової балачки.— Авжеж, там з тебе зроблять людину. А тим більше... — і тут дядько Яків сказав таке, що я відразу збагнув, чому він так присікувався до всіх факультетів, аж поки не дійшов до цього.— Тим більше, що нас там підстрахують.— Він так і сказав — нас, наче вступали ми вдвох.
— Як підстрахують?
— Є один чоловік. Доцент. Я йому "Жигуля" рихтував, то ми так зійшлися, знаєш, що куди там. Ти, каже, Яшо, не "викай" мені, бо ми одногодки.
— А на якому він...— Я аж похлинувся, враз так радісно стало — не за себе, а за дядька, що він душа в душу з живим доцентом (тоді я ще не знав, що це таке, але чув, ніби бабі Костисі аір повернув доцент — а вона ж не бачила років із шістдесят, після того як брат ще в дитинстві попав їй ув око вишневою кісточкою), і от виходить, що .мій дядько з доцентом запанібрата, виходить, і він тут у місті не п'яте тсолесо до воза. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Тече річка невеличка... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=10355 | Василь Шкляр | Тече річка невеличка... | "Тече річка невеличка...
Чистими літніми ранками, коли ще й сонце тільки-но прокидається десь там у своїх золотих палатах, Митро Концедайло першим збивав куряву з сільського шляху: жене до лісу табунець білих, мов хмариночки, кіз. Після їхнього солодкого вранішнього молока і димок од цигарки здається Митрові солодким, і туман, що вродився над річкою, і білий світ, такий білий — аж очам боляче.
Радіє він цій годині, радіє з усієї сили, бо ген там, за річкою, де починається ліс, защемить його серце. І то — на цілісіньку днину...
Весело процокотіли кози по дерев'яному містку,— їм що, на пасовисько ідуть, того й мерехтять копитцями,— а він, бідолаха, й собі поспішає; спритненько тягне скарлючену ногу, пересмикує гострими плечима, сміється — не чує старості. Але яка там старість, Митрові ледве за п'ятдесят. То тільки зверху він показує на діда, а так — як оте кострубате покручене дерево, що перестоїть ще й молоденьку сосну.
За річкою Митро чорніє на лиці, тверднуть йому губи. Терпкий дух живиці, що йде від бору, перехоплює горло, в очах туманіє, і вже він бачить не кіз біленьких, а й справді зграйку хмарин, що пливуть по осінньому небу — синьому-синьому, як Яленчині очі...
І
Того дня вони збирали опеньки,— а ліс жовтогарячий світив їм під ноги,— і навмисне розійшлися далеко у різні боки (потім так гарно шукати одне одного, іти на голос одне одному). Дмитро забрів аж у шахти — давним-давно тут брали иугіллн, то полишалися темні сирі западини, грибами багаті. Лнжож, їх було тут море, повитикались довкола пеньків цілими сімейками. Та ис встиг і пагпу-тись Дмитро, як збоку затріщав хмиз,— невже Яленка підкралась отак непомітно? — і тут він угледів чоловіка, якого, мабуть, і в селі злякався б, а це ж таки ліс. Ну й химера! За чорною бородою не видно й лиця, тільки очі жевріють, ще й автомат звисає з плеча, тонкодулий, німецький.
— ЗВІДКИ ТИ будеш, хлопче? — спитав бородань хрипким простудженим голосом.
— Із Сестринців.
— Гриби збираєш?
— Опеньки,— відказав уже спокійніше, бо чоловікові очі начебто лиха не віщували, щось навіть знайоме зблиснуло в них. Отак показалось і згасло.
— Ти сам?
— Я?.. С-сам.
— То й добре. Нікому не скажеш, що бачив мене? Дмитро похитав головою. На мить йому привидівся
батько: ідуть вони стернею в Жалівку до Семена Момотз, який усіх чобітьми обшиває, Дмитро чує, як у мішечку приємно порипує шкура теляча — на осінь і він матиме новенькі чоботи, буде в чому до Яленки ходити!
— І ще одне,— сказав бородань.— Не раджу тобі далеко в ліс заходити. Тепер не ті часи.— Повернувся й поволі пішов за дерева, згорбивши плечі.
"Дядьку Момоте! — хотів гукнути Дмитро.— А коли ж ви пошиєте чоботи?"Дивіться також
Василь Шкляр — Живиця
Василь Шкляр — Стороною дощик іде
Василь Шкляр — Моя Ганя не така
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Однак промовчав. Мабуть, тепер дядькові не до чобіт. Нема коли й поголитися...
Яленку не кликав, якось і так знайшов її швидко при світлі дерев, од чого вона здивувалася, ще, може, й образилася б, та не встигла.
— Чого ти, Митю?
— Так...
— Ти наче щось знаєш.
— Скучив за тобою.
— Таке скажеш... — lia її їдоках пристигли суниці, очі вронила у кошик з опеньками. Обдивлялася кожен грибочок, кожну травинку, що прилипла до шапочки, а бачила — очима чула — Дмитра.
— А ти хіба ні? — Він тішив&я тією сором'язливістю, наче грівся коло Яленчиних рум'янців.
— Ну, Митю...
— Гарна ти,— дражнився Дмитро. Хіба не дражнитимешся заради такого дива: щоки червоні, а носик білий-білісінький, тільки де-не-де поцяткований рудими крапочками — може, пташина яка поторкала дзьобиком?
— Ні, не гарна,— сказала Яленка.
— Ну, тоді погана.
— І не погана.
— А яка ж?
— Така.
— Ах ти така! — І раптом хмільна відвага підхопила Дмитра, як пір'їнку,— і чого він злякався дядька Момо-та? — кинувся до Яленки, руки втопив у шовкові кіс, затулив її губами од всього світу.
— Митго, ти що? Митю...
Випурхнула з обіймів і, мовби нічого не трапилось, хутенько схилилася над розсипаними опеньками, збирала їх у кошик і погляд туди ховала...
II
Село їхнє милувала війна — не заходили німці в Сест-ринці. Чи від того, що коло лісу тулилося, то боялися партизанів, чи й за село його не вважали: так, хутірець на півсотні дворів.
Он у сусідів,— правда, Жалівка стоїть на горбі, її обминули ліси і річка,— всю душу витрусили. Днями приходила звідти Дмитрова тітка Федорка, то чого вже тільки не понарозказувала. Налізло до них німчури (гир-гиргир, гир-гир-гир! — шкабарчать), і те дай, і те дай, щоб їх порозривало. Птицю патрають на льоту, в баби Ярини свиню застрелили з "ліворвера" та й не смалили, обдерли мов зайця.
— Людей не милують, а що їм етиня, — зітхала мати. — Може, до нас переходь, Федоро? Пересидимо якось.
— А на кого ж я хату покину? — бідкалась тітка, кліпаючи лисенькими повіками.— їм хату спалити — що раз плюнути.
— Та бог з нею, з хатою.
— Я тобі, Оксано, скажу, що й серед наших е штучки. Тільки-но німці в село, а Карпінський уже виходить їм назустріч та...
— Це який Карпінський? Отой присліпуватий на одне око?
— Та він же, виходить, хліб-сіль на рушнику несе та каже: "Господа, ми вас двадцять лет ждали. Советська вдасть прийде, як у мене волосся на долоні виросте".
— Диви, яке!
— Так і каже. Господа, каже... — і тітка Федора ще кілька раз повторила його слова, поки пе розлютила себе до краю: і— Що'б тобі всохла та долоня!
— В сім'ї не без виродка,— ще глибше зітхнула мати й пішла до плити, де куліш булькотів у чавунчику.
Тітка загомоніла голосніше, щоб мати і там почула:
— Ти ж пам'ятаєш, Оиса', нашого Дуню німого?
— А чо' ж не пам'ятаю, брат же його, Вакула, в Сест-ринцях живе. Теж німий.
— Ну да, так ото длубається Дуня на городі, картоплю копає, а підходить німчик до нього, молоденький такий, гостропикий, як пацючок, та й подає Дуні відерце, щоб той картоплі всипав йому. А Дуня, — чуєш, Окса'?— простягає йому лопату й тицькає пальцем у землю, мовляв, сам накопай.
— От біда,— сумно всміхнулася мати.
— Той спершу спаленів, згріб Дуню за комір та носом в ту землю! А Дуня, він же нсихований, як не вхопить лопату та на того німця! — Тут тітка Федорка не втрималась, заллялася сухеньким смішком, наче курка за-кудкудахкала.
— І вдарив? — перебила мати той сміх, сполохано звівши ріденькі брови — такі, як і в тітки. У них і носи однакові, барабулькою, і очі, живенькі, примружені.
— Яке там ударив! Німчик так дременув, що тіки смуга лягла, а Дуня й собі, здурів чоловік, заніс лопату над головою та біжить за ним скільки духу... Але той молодший, утік-таки.
— Та й що він тоді, той німець?
— Думали, прийде з автоматом, диркне — й нема Дуні. Але ж ні, минулося.
— Ти бач, подарував!
— Карпінський, той би не простив. Де вже там! Господа, каже...
— Ці німі богом зобиджені, але постояти уміють за себе. Он Вакула що зробив Микликові, ще до війни, коли той скирту сторожував.
— А я щось і не пригадую.
— Ну, Мотя, жінка Вакулина, пішла надвечір та набрала в'язочку соломи,— якої там соломи, триння самого,— а Миклик, підлий такий, підкрався ззаду та й підпалив на ній ту потеруху.
— Еге, я ніби й чула щось таке.
— То бідна жінка перелякалася на смерть, ледве додому прибилася та й злягла хвора. Говорити не могла, уже пізніше розказала "се Вакулі.
— А той що?
— А що той, мовчить, бо німий, а тоді, як вима впала, морози вдарили, то й собі бере цупкенького мотузка і йде по солому до скирти. І не знаю, що там і як було, але приніс Вакуяа у в'язці соломи і Миклиюа, — той же дрібненький, мале, бач, а зле,— і в'язку Вакула заніс не в хлівець, а поклав на морозі за хатою.
— Так йому й треба! — знов кудкудахнула тітка Фе-дорка, блиснувши яснами.
— Миклик пручається у в'язці, розв'яжи! — верещить, а Вакула не чує. Був би замерз на кізяк, та нагодився дід Печиборщ,— він до Вакули щовечора ходить у карт гуляти,— почув той крик і розв'язав Миклика.
— Сміхота,— сказала тітка.
— Була б йому сміхота, аби не Печиборщ. Вакула насилу простив дідові, але помирилися, бо друзі ж великі.
Отак відвели душу тітка із матір'ю, а тоді сіли до столу куліш їсти. І Дмитро з ними.
— У вас із яйцями,— прихвалювала тітка,— а в мене курей забрали гироди, то які там уже яйця.
— Та й ми не дуже-то ними ласуємо, це так, що гості,— виправдовувалась мати, наче завинила перед тіткою тим, що куліш такий добрий.
І сьорбали його повагом, акуратненько, що й губи сухими лишалися, і ложки сухими.
Дмитро мовчав, не втручався в жіночу балачку, а то-тоді — блись очима з-під лоба:
— Тьотю, чуєте тьо', а хіба Семена Момота не взяли на фронт?
— А ні, слабий він... Але й у селі не видко, пропав десь.
— Чого це ти Момота згадав? — мати.
— Та я все про чоботи думаю.
— Ой, Митю, хіба тепер за це мова?
— Чула я, — тітка Федорка поклала ложку й зашепотіла, низенько зігнувшись над столом,— чула, немов партизани об'явилися в Губському лісі.
— Партизани?
— Ну, Семен, ще як иімці не заходили, возив підводою харчі до лісу. Думаю, куди ж ти ото, чоловіче, їздиш на ніч?
— Розказують,— зашепотіла губами мати,— що поліцая вбили. Але то аж у Бужаиці.— І глянула у вікно, чи ніхто там не слухає. — О, Митю, невісточка наша пішла!
Дмитро й собі кинувся до вікна і, хоч як було цікаво слухати тітку, не втерпів, побіг на вулицю. Що й казати, то ж тітка, а то Яленка!
III
Милувала війна Сестринці та й не довго, і от одного дня приїжджає в село чорна горбата машина, зупиняється на майдані коло церкви, і виходить із неї — хто б ви думали? — Карпінський виходить, у чорній одежі, з пов'язкою на руці. Дмитро й не впізнав його спершу, але бачить — око сліпе, блимає червоненьким обідком. Карпінський одчиняє задні дверцята, згинається в три погибелі, бо звідти виходить чин німецький — усе на ньому виблискує, аж мороз іде поза шкірою від того блиску. Підтягнутий такий, виголений, рівненько тримає голову і найперше на церкву дивиться, невеличку, дерев'яну, зате чепурну, мов лялечка. А з машини іще поліцаї виходять, і німець один вискакує з автоматом, але старший щось пробелькотів до нього, то зняв автомат і поклав у машину. Лише в поліцаїв стриміли гвинтівки за плечима. Карпінський наказав їм, щоб збирали людей на майдан, а сам не відходив од офіцера і теж сліпав одним оком на церковицю, наче й він там побачив щось дуже цікаве.
— Какой вєк? — спитав німець, і Карпінський насилу второпав, що від нього хочуть.
— Вік? А-а-а... |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Турецька нічия | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5184 | Василь Шкляр | Турецька нічия | Як тільки настає довгий зимовий вечір, Павло Глиняник, здоровенний носатий чолов'яга, взуває биті валянки, зодягає старого кожуха, хромову шапку з відкоченими вухами, словом, затушковується так, немов зібрався на засіди (колись Павло був завзятим мисливцем), і виходить із хати. Ще трохи стоїть біля порога, всапує великим носом повітря і, якщо у ніздрях щипає, вертається назад, закутує поверх шапки картату жінчину хустку, бере хутряні рукавиці, а тоді вже чимчикує городом до сусідів.
— О, принесло,— бурчить Степанида, перекидаючись другим боком до гарячої лежанки.— Дав би йому хоч уроки повчити.
Добре їй у теплі балакати. А Павло поки перейшов город, то й кров загусла у жилах. Та хай бурчить, не до неї прийшов. А до Санька.
Санько, руденький першокласник, схожий на ховрашка — личко рябеньке, як горобине яєчко,— перестає скрипіти пером і ніби знехотя відсуває вбік зошита, книжку, звільняє на столі місце.
— Розставляй,— каже Павло, принюхуючись, чи Степанида добре натопила в хаті: роздягатись чи ні? Санькові він нагадує когось із отих полонених французів, яких під конвоєм ведуть баби із вилами — на картинці в підручнику з історії. Дід Павло (для Санька він уже годиться в діди) скидає хустку, шапку і рукавиці, сідає на табуретку до столу. Йому не терпиться.
Санько дістає з полички коробку із шашками й потерту картонну шахівницю.
— Які берете?
— Які вгадаю, без поблажок.
Хлопчик бере дві шашки, шарудить ними за спиною, потім протягує дідові кулачки. Павло довго думає, нарешті заплющує очі й навмання ляскає Санька по руці.
— Ця!
— Білі. Казав же вам зразу: вибирайте.
— Мені поблажок не треба. Розставляй "стовпці".
І починається.
— А осісьо! — ходить Павло.
— Нате вам.
— А оце ти бачив?
— Отако на неї.
— А оце?
— Псі-і-і.
— Тут вона тобі й засмердиться,— всміхається Павло голими яснами.
Шашки мигають на дошці, і в той момент, коли Павлові здається, що малому — амба, Санько раптом дає дві чорних під бій і визбирує чотири білих "стовпці", ставлячи дамку.
— Ва! Вай! — Павло чухає налисо підстрижену голову, але ще потроху впирається. Та згодом бачить, що його шашка застрягла в куточку і там діло пахне "нужником", різко зачіпає картонну шахівницю з-під низу — і все летить шкереберть.
— Тьху ти, і як воно в мене?..— дивується Павло.
— У вас завжди так,— Санько надимає щоки.— Все ‘дно програли.
— То ще було б видно. А так — нічия.
— Ну яка ж у біса нічия?
— Турецька, яка ж.
...У шашки вони почали грати недавно, тоді, як Санько пішов до школи. Павло й раніше часто навідувався до них вечорами, можна сказати, не до них, а до Санька, бо з дорослими не любив багато балакати. Це, бувало, зберуться у хаті сусіди, гомонять про се, про те, а Павло просидить цілий вечір мовчки, втупившись очима в долівку, тоді: "Ну, я пішов".Дивіться також
Василь Шкляр — Характерник
Василь Шкляр — До Пахома
Василь Шкляр — Залишенець. Чорний Ворон
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Якщо ж у хаті не було нікого, Павло залюбки говорив із Саньком, розпитував, що пише мати, чи не думає забирати його до міста. Санько казав, що він од бабусі нікуди не поїде. "Молодець",— хвалив Павло і розказував йому казку про мисливця і зайчика: пішов чоловік на полювання, зустрів зайчиська і хотів його підстрелити, а той каже: "Не вбивай мене, я тобі покажу чарівну ялинку, на якій золоті шишки родять". Пожалів його мисливець — і заєць віддячив йому, привів до тієї ялинки. Набрав чоловік золотих шишок, а тоді думає, дай і вуханя цього підстрелю, бо ще комусь ялинку покаже. І як тільки вистрелив, заєць перетворився на змія і задушив мисливця.
Чудна якась казка, до того ж Павло розказував її Санькові сто разів і щораз — інакше. Видно, сам видумував.
Коли Санько подорослішав, пішов у перший клас, Павло подарував йому шашки — він називав їх "стовпці" — і навчив хлопчика грати. Спочатку, певна річ, Павлова брала. Потім малий так нажучився грати, що старому й не снилося. Аж злість гризла. Що за штука? — сам показав цьому горобеняті, як гуляти в "стовпців", а воно тобі ще й носа втерло. Хитр-р-ре! Страх. Тоді Павло й вигадав оту нічию. Як навчав Санька грати і розказував правила, то й не заїкнувся про неї, тепер же те й робить, що валяє шашки. Нічия, каже. Турецька. Чого раптом турецька?
Інколи старий доходив до того (це вже десь після двадцятої поразки за вечір), що відверто перекидав шахівницю, шашки розліталися по всій хаті, закочувалися під ліжко, шафу і в рогачі, а Павло хапав під пахву шапку, хустку, рукавиці й прожогом вискакував з хати простоволосий.
Санько довго лазив навколішки по кутках, поки нарешті знаходив усі двадцять чотири шашки, складав їх у коробку, ставив на поличку і брався до уроків. Але тут якраз рипіли сінешні двері,— у хату заходив Павло.
— Розставляй,— сопів винувато.
— То ви ж знов поваляєте.
— Ні.
— Ну як же "ні", як поваляєте,— сердився Санько.— А мені тоді лазь на колінах.
— Не поваляю. Я тобі зараз той... причиню. Тіки засмердиться.
Таке зухвальство Санька заїдало, він рішуче відсував убік зошита, діставав шашки.
І починалася стара пісня.
— От чорт старий,— бубоніла на лежанці Степанида,— коли ти вже розуму наберешся?
— То ти стара, а я ще в дамках,— казав Павло і погладжував свого великого носа.
— Еге ж, герой у Ганниній хустці,— огризалася Степанида.— Тільки й знає шашками кидать. А як до діла...
До діла Павло таки трохи не вдався. За що не візьметься — без пригоди не обійдеться. То якось колов кабана, а він вирвався і бігав по городі, поки сам не впав, то зробив вікна (Павло й столярував інколи), так завіси начепив не з того боку, раз був узявся ремонтувати примуса, то ледь не спалив хату. І сміх і гріх. Сказати ледачий — не скажеш. Не везе чоловікові, хоч би й так, як і з оцими шашками. Навчив на свою голову, а тепер думай, чого воно так виходить.
Не везе!
І от якось увечері зайшов до Степанидиної хати, де саме розгорталися шашкові баталії, ще один гість. Танасько Верзун. Був він саме із тих людей, яким завжди у всьому везло, працював на державній роботі в районі (колись фінансовим, а тепер страховим агентом), умів без рахівниці полічити все, що можна, додати й відняти, крім цього, більше ні за що не брався, через те жив і горя не знав. Павло не любив його здавна, хоч взагалі грамотних людей шанував,— мав за що ж любити. Ще років із тридцять тому, коли Танасько ходив по селу описував, скільки у кого плодових дерев — накладав податки, записав Павлові і грушу-беру, яка росла на межі і, вважай, до городу лише заглядала гіллям. "Все одно ти її обриваєш",— сказав Танасько. "Та дітки обносять її ще зеленок). І твої, й мої",— захищався Павло, однак Верзун не схотів і слухати. "Моє діло маленьке,— сказав.— Записати. А там уже як хоч". Тоді це Павла так допекло, що він побіг до хати, вхопив сокиру — і від груші зостався пеньок. Пізніше шкодував, але що з того? Груші не було. Такої бери Павло скільки живе — більше не їв. Багато гріхів забув він людям, а от тієї груші — не міг. Тільки де стріне Танаська, то так і гуде в руках кров, як тоді, коли очманіло махав сокирою.
І тепер Павло відірвався од шашок і стрельнув на нього такими очима, наче хотів штовхнути за двері.
— ...брий вечір,— сказав Танасько. І звів докупи білі пухнасті брови. На червоному лиці вони здавались наклеєними.— А баба вдома? — звернувся до Санька, минаючи Павла поглядом.
— Пішла до Килини по молоко, зараз прийде.
— Пожду трохи,— Танасько сів на лаву поблизу дверей і звів очі у стелю. А коли балакав з Павлом про грушу — дивився у небо.
— Може, зіграєш, Атанасію? — глухо спитав Павло, розставляючи шашки.— Чи ти не вмієш? Не бійся, тут великого розуму не треба, це не те, що...
— Зіграю,— несподівано сказав Танасько, вловивши в Павловому голосі цівочку жовчі. Підвівся, аж лава заскрипіла, підійшов до гравців.
Павло занервував. Глянув у червоне Танаськове лице ("мідний казанок",— подумав) і сказав насмішкувато:
— З малим ось гуляй, Атанасію.
Танасько грав білими. За кожним ходом довго думав, ворушив білими бровами і скрипів табуреткою. Над головою стояв Павло, це заважало зосередитись. Танасько не поспішав. А коли Санько убив його шашку, то причаївся, ще дужче почервонів і задумався, наче програвав корову.
Павло від нетерплячки заходив по хаті. "А що,— радів,— твоя узяла? Дзуськи". Тішився з того, що то він навчив Санька грати. Уже заради цієї партії варто було навчити. Хай знає. Ач, як журиться.
Та коли Павло знову підійшов до столу і глянув на шахівницю — отерп. Танасько пробирався в дамки. Санько, маючи звичку вигравати на хіп-хап, кинувся в атаку, забувши про тили, і дав промашку. Втративши перевагу, малий розгубився, впав у паніку. Був рятівний хід — боєм відвести білу шашку назад, але Санько його не бачив і торкнувся зовсім не того "стовпця".
— Куди! — не втерпів Павло.— А оніно.
— Не підказувать,— спокійно посміхнувся Танасько.— Ми ж не на базарі.
Та Санько вже облишив шашку й помітив рятунок.
— Е ні, взявся — ходи,— так само спокійно сказав Танасько.
— У нас немає такого правила! — закричав Павло.— Взявся — це ще не пішов. Може, він поправляв.
— Мені ваші правила до спини,— посміхався Танасько.— Може, ви ще й за фук берете?
— При чому тут фук?! — Павла найдужче злило те, що Танасько говорив так рівненько, з лінивим смішком, наче мав тут усіх за дурників.
— Ну ти, чудило. Є ж міжнародні правила. Не грати ж мені по тих, що ти видумав, так же?
— Нехай, діду,— втрутився Санько,— Не на штани граємо. Що ж тут такого?
Але Павло вже малого не слухав.
— Ходи, як надумав! — гарячковито вхопив шашку і штурхнув білим під бій.
— Не валяй дурня,— сказав Танасько і спокійненько поставив шашку назад. Потім узяв ту, якою Санько ходив раніше, і посунув уперед.— Ось так. Правильно?
— Ні! — гримнув Павло.
— А як?
— Отак! — він ухопив шахівницю, і шашки заторохтіли по хаті.— Оце по правилах! О!
— Здурів, чи що? — звів на нього Танасько усміхнені очі, і це Павла доконало.
— Геть звідси! — згріб Танаська за плечі.
— Таки здурів,— сказав Танасько, гидливо зморщивши носа. Він випручався з Павлових рук й пішов із хати.
— Ну нащо ви? — скипів Санько.— Я б у нього ще виграв.
— Авжеж, виграв би,— хмикнув Павло.— Якраз! У такого виграєш. Правила міжнародні суне під ніс, стерво.
— А от і виграв би.
— Ні, Санько, не на того напав. З таким треба тільки в нічию... Турецьку,— сумно сказав Павло.
— Такої ж у міжнародних правилах нема.
— Дурний ти ще, Санько. Ну їх, ці шашки. Давай краще я тобі розкажу казку. Про мисливця і зайчика. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Характерник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26557 | Василь Шкляр | Характерник (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.Частина перша Розділ I,
у якому йдеться про нечуване диво, що вчинилося в Січі Запорозькій, коли її спіткала лиха година
1
Року Божого 1673, глибокої осені, коли вже листя впало з дерев, на Запорожжя прибилася збіса цікава кумпанія із десяти комонників, яких привів сюди бравий донський козачина Іван Міюський. Спершу їхні тіні було помічено в густому тумані біля Кодака, — мокра мла тоді морем залила Дике поле й Великий Луг, і перетомленим подорожнім здавалося, що вони їдуть уже не степом, а по морському дну, — потім вони попасли коней на березі річки Самари, де прижухла трава досі стояла в коліно, а вже звідти рушили прямісінько на Чортомлик.
Зверху верхівці скидалися на козаків, хоча зодягнуті були хто як — той у жупані, той у семирязі, ще котрийсь в овечій кожушині, Іван же Міюський був у брунатному кунтуші з широкими проймами замість рукавів. По праву руку від нього їхав на білій цибатій кобилі вельми повабний юнак у зеленому, підбитому лисячим хутром каптані й соболиній шапці-макітрі, схожій на ту, що їх носять московські царі. Тоді як інші комонники, звільна похитуючись у сідлах, дрімали, він сторожко вглядався десь у далечінь, хоч бачив не далі, як за п'ять кроків.
Разом з важким осіннім туманом стояла така потайна напружена тиша, що її боязко було полохати бодай словом чи кашлем. І все-таки молодик у лисячому каптані й шапці, схожій на перекинуту догори дном макітру, нетерпляче спитав:
— Ще далеко?
— Палицею кинути, — відповів Іван Міюський, принюхуючись до сивої мли, що тривожно пахла терпким кінським потом і дьогтем. — Майже приїхали.
Та вже за мить його правиця шарпнулась до шаблі.
Недалеко й не близько, а так десь за версту від Січі перед ними зненацька виросли з-під землі три чорні вершники на високих різномастих конях — сірому, вороному й гнідому. Таких страшидл Іван Міюський зроду не бачив ні на Дону, ні серед запорожців, укупі з якими йому колись доводилося бряжчати шаблею, ні навіть у Персії, куди їх, донців, водив одчайдух Степан Разя, чия буйна голівонька полетіла з пліч на лобному місці в Москві. А в цих трьох, що вродилися з-під землі в тумані, голів… не було. Так спершу здалося Іванові Міюському, так увижалося молодикові в лисячому хутрі та всім нетягам, що їхали з ними, дрімаючи в сідлах. Тепер же вони враз широко розплющили очі й злякано, не кліпаючи, дивилися на безголових примар, що невідь-яким робом виринули перед їхнім носом. Від несподіванки всі заціпеніли, ніхто не потягся до шаблі, навіть Іван Міюський, котрий спершу звично шарпнув руків'я, відчув, як його правиця зів'яла й повисла, немов конопляна.Дивіться також
Василь Шкляр — Залишенець. Чорний Ворон
Василь Шкляр — Тече річка невеличка...
Василь Шкляр — Пізній цвіт
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
Чорти? Мана? Татарські песиголовці?
Заклякли не тільки люди. Коні — і ті замість того, щоб нагострити вуха, так прищулили їх, що втратили свою гордовиту подобу.
І тільки тоді, як середульший вершник на вороному жеребці явив їм свою усміхнену твар, кумпанія допетрала, що всі троє ховали свої голови в чорних каптурах-клобуках. Вони були зодягнуті в темні опанчі, схожі на куці ряси без рукавів. Глянеш — ні рук, ні голови, самі тулубища чорніють у тумані.
— Хто такі і по що йдете? — спитав середульший вершник, котрий відкинув на плечі клобук, і тепер мандрівці побачили, що в нього на в'язах є голова, вона поголена, а з тім'я набік звисає короткий козацький чуб. Був він зовсім молодий, мав тонкі, не розпушені вуса, схожі на ластів'ячі крила. Його ясні карі очі всміхалися, але від тієї усмішки холонуло в грудях.
Іван Міюський здогадався, що вони, ці троє, потайки крутилися біля них давно, бо тепер ще гостріше у ніс йому вдарив крутий дух дьогтю. Правду кажуть старі запорожці: не лякайся того, що можеш побачити, бійся невидимого твоєму оку. Почувши козацьку мову, Іван Міюський осмілів і відповів спогорда:
— Ми донські козаки. А йдемо на Січ до кошового Сірка.
Іван був родом із Таганового Рогу, який здебільша називали Таганріг; його прізвище Міюський походило від назви річки Міус, що впадає в Азовське море, себто в Міуський лиман, де споконвіку гутірка була майже така, як на Запорожжі.
— Навіщо вам кошовий? — гостро дихнув на нього дьогтем той-таки усміхнений козак із молодими очима й тонкими, крильчатими вусами.
Іван Міюський спантеличено закліпав товстими повіками. Він раптом побачив, що допитувач уже сидить не на вороному коні, а на сірому, і його очі зовсім не карі, а сірі. Донець геть розгубився, коли його погляд ковзнув ліворуч і він побачив, що вершник, який сидів на сірому коні, тепер опинився на вороному. Тим часом цей вершник, щоб показати мандрівцям, що він живий, не намальований, теж відкинув клобук за величезну, як добрий гарбуз, голову, стромив у зуби маленьку череп'яну люлечку, дістав трут та кресало і, вдаривши залізом об кремінь, запалив носогрійку. Гірка пахощ, перебиваючи запах дьогтю, цівкою потекла крізь вогкий туман до Івана Міюського, наче йому хтось ткнув під самісінький ніс пучок євшан-зілля.
— Навіщо нам кошовий? — перепитав донець, збираючи докупи думки, розпорошені такою чуднотою. І, щоб збити пиху прискіпливому козакові, він мовив притишено, але з неабияким натяком: — То є велика тайна. Я можу про це говорити лише з кошовим Сірком.
— Нема його, — похитав головою різноокий січовик і поськав за вухом свою сіру кобилу.
Іван Міюський побачив, що клята коняка теж усміхається, вишкіривши великі кукурудзяні зуби, які від утіхи не вміщалися їй у роті. Тепер донець був певен, що перед ним на сірій кобилі сидить у куцій рясі-опанчі справдешній галдовник[1]. Чи химородник? Чи який біс?
— А де він? — спитав Іван Міюський.
— Хто? — знов поськав за вухом кобилу галдовник.
— Кошовий Сірко.
— А, кошовий? Не знаю. Може, в Тягині. Може, в Криму. Чи, може, в самому Стамбулі. Або разом і там, і сям, і ще десь.
— А це ж як?
— Просто. Це ж вам Сірко, а не чорта рогатого хвіст!
— Коли ж він повернеться? — втрачаючи рівновагу духу, поспитав Іван Міюський.
— Коли? Може, завтра, може, через тиждень, а може, й через місяць. Повоює бусурменів і вернеться.
— А наказний є?
— Є, — сказав галдовник. — Як же без наказного? Ніяк!
— Веди нас до нього, — попросив Іван Міюський. Він уже здогадався, що перед ним Сіркові пластуни-вивідувачі, котрі, видно з усього, не спускали їх, донців, з очей, починаючи від Кодака.
— І до наказного не можна, — сказав галдовник, дивлячись одним оком на Івана Міюського, а другим на юнака в зеленому, підбитому лисячим хутром каптані. Око, яким він дивився на Івана, було ще сірим, а друге вже світилося зеленцем.
— Як — не можна? — з досадою спитав донець. — Наша тайна буде великим скарбом не тільки для Запорожжя! Якщо ви нас не приймете, Сірко вам цього не подарує.
— Не в тому річ, — мовив галдовник, з цікавістю приглядаючись до молодика в лисячому каптані.
Був той справді милий з лиця, трішки смаглявий, трішки довгобразий і в міру рум'яний — саме стільки, як личить підпарубкові, котрий ще не голився. Він весь час мовчав, але, боячись проґавити бодай слово, вуха тримав настовбурчені. Тому в око відразу впадав його, можливо, єдиний ґандж — праве лапате вухо було вдвічі більше за ліве. Воно навіть заворушилася, коли Іван Міюський спитав із прикрістю:
— То в чому ж причина? Чому нам не можна зайти до Коша?
Усмішка зійшла галдовникові з лиця, його очі знов стали карими, і він промовив засмучено:
— У нас чума.
2
Пошесть занесли на Січ кам'янець-подільські купці-вірмени. Вони торгували на січовому ринку всіляким цікавим крамом, а найбільше кожухами та іншою одіжжю, в тому числі й поношеною. Приїхали трьома возами — Карапет Месропян із сином Мовсесом та братом Гургеном — і так піддобрилися до козаків та отаманів Шкуринського й Васюринського куренів, що ті дозволили купцеві Карапету зберігати у них товар.
Спершу все було дуже весело, Карапет Месропян підніс козакам на вечерю барило горілки та хоровац із сугака[2], а потім уже напідпитку подарував Гнатові Пінчуку саєтову сорочину з чужого плеча, яку той відразу нацупив на себе. Випив чоловік, закусив сугаком, убрався в обнову, а десь на третій чи який день по тому Пінчук після тяжкої пропасниці оддав Богові душу. І хай би вже сам, а то ж забрав за собою і сина свого Каленика — канархиста, півчого січової церкви святої Покрови.
Поки підозра впала на купця-вірменина, що це він заніс із старим лахміттям чуму до Коша, то вже й пізно було щось у нього питати. Карапет Месропян, сердега, тут-таки, навіть не від'їхавши на Кам'янець, одійшов на той світ у гарячці, а за ним переставилися в муках і брат його Гурген та синок Мовсес.
Шкуринські й васюринські козаки мерщій покинули свої курені, де зберігався Карапетів крам, а наказний кошовий отаман Грицько Пелех оголосив карантин. Добре, що якраз перед пошестю Сірко з більшістю запорожців пішов на Тягиню, людей у Січі лишилася жменя. Військовий суддя Степан Білий, покликаний бути розпорядником під час моровиці, наказав спалити тіла небіжчиків в урочищі Гостра могила, усім козакам і старшинам велів намаститися дьогтем (хоч вони й без того вимазувалися ним від усякої нужі), а поза тим кожному щоденно випивати дьогтю на власну мірку. За цими мірками, як і за іншими помічними заходами, додивлявся ієромонах січової церкви отець Петро, який дбав не лише про душі козаків, а й про їхнє здоров'я. Було обкурено сіркою навіть церкву, де ще три дні тому співав на криласі янгольським голосочком покійний Каленик Пінчук. Обкурили військову канцелярію, пушкарню, всі курені та будівлі, де ступала людська нога. Крім того, сірку додавали у воду, в горілку, домішували в соломаху, щербу та в усю козацьку їду.
Суддя Білий суворо заборонив виходити й заходити будь-кому на Січ, приїжджі крамарі, що товклися недалеко за валом, після лихої вістки здиміли самі, а козаків із прикметами тяжкої недуги, нехай вибачають, було посаджено до сиквестру[3].
Пам'ятаючи, що Карапет Месропян частував запорожців печеним сугаком і що дикі тварини, особливо сугаки, гризуни, всілякі бобри, харсуни[4] та бабаки теж розносять чумну пошесть, суддя Білий заборонив запорожцям їсти дичину, а також збиратися гуртами поза своїм куренем, танцювати, грати в карти, битися навкулачки. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Хорошого потрошку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5185 | Василь Шкляр | Хорошого потрошку | Коли Петрусь береться до меду, то мама завжди застерігає:
— Потрошку їж! Бо мед на пупі виступить!
Правда, скільки Петрусь не ласував ним, скільки не заглядав собі на пупа, а медом там і не пахло.
То мама тільки лякає. Але лякає, мабуть, недарма, бо коли меду з'їсти багато, то справді може завадити. Чого воно так? Як тільки щось дуже хороше, то вже й потрошку. І цукерки їж потрошку, щоб зуби не кришилися, і бігай помаленьку, бо лоба наб'єш, і в річку далеко не заходь, бо втопишся, і те й се... А може, Петрусеві усього побагато треба! Може, він не хоче потрошку.
Отаку собі думу думав Петрусь, сидячи в садку під розквітлою черемхою. Білі кетяги цвіту схилялися до Петрусевого обличчя, аж дух забивали п'янкими пахощами. Ніщо йому так гарно не пахло, як черемшина. Дихай нею, скільки душа бажає. Краса! Ще й бджоли гудуть у тому білому шумовинні, наче колискову тобі співають.
Замріявся Петрусь та й незчувся, як і заснув. Хтозна, скільки б він отак спав, аби не тато. Підійшов до Петруся, поторсав за плече: "Вставай, вечір уже". Насилу добудився.
Петрусь прокинувся, дивиться на тата, а перед очима жовті кола пливуть.
— А що,— сміється тато,— вчадів? Хіба не знав, що від черемхового цвіту в голові паморочиться?
— Не знав.
Петрусь встав, а земля аж пливе під ногами. Насилу в хату, зайшов, так гойдалося все в очах.
— Що з ним? — занепокоїлася мама.
— Та черемхою надихався.
— Пахне ж як хороше,— виправдовувався Петрусь.
— Хорошого потрошку,— знов нагадала мама. |
Шкляр Василь | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=328 | Як поживаєш, Баранчику? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5186 | Василь Шкляр | Як поживаєш, Баранчику? | І
Цю розповідь треба почати з весни 41-го...
Якось Галинка ні сіло ні впало зателефонувала тому чоловікові. Вона його ніколи не бачила і знати не знала. Можливо, комусь такий пустотливий дзвінок видасться аж надто безглуздим, та для мене... Хто б міг подумати, чим обернеться для мене ота витівка?
Навесні 41-го ми саме закінчували Ленінградський медичний інститут. Заклопотані випускними іспитами, але за неписаними законами молодості безтурботні, все частіше стали збиратися суботніми вечорами в Євгена.
Женя мешкав удвох із батьком, котрий подовгу бував у геологічних мандрах; отож, коли розпалювалися студентські дебати, чи якщо ми просто собі веселилися, ніхто не цитькав на нас і не квапився гамувати молодечі пристрасті.
Женя, Мартірос, Поля, Семен... Галинка,— за останній рік навчання ми здружились найдужче. Ще б пак — невзабарі з легкої руки комісії по розподілу юні спадкоємці Гіппократових турбот мали розлетітися навсібіч, і хтозна, коли там ще випаде нагода зустрітися. Тоді нікому й на гадку не спадало, що рознесе нас по світу війна і далеко не всім поталанить побачитись. Ні, ми ще не думали про те жахіття і були щасливими у Своїх клопотах і розвагах. Війна не входила в наші плани. Мріяли ми... Втім, я не люблю цього слова. Ні, воно зовсім непогане, навіть милозвучне, й особливо гарне, коли мрія твоя збувається. А коли ні — тоді й слово це видається химерним, як мрево — ніби й бачиш його вдалині, а ближче підійдеш — щезає.
II
Асфальтом прошелестів теплий квітневий дощ. Як линув несподівано, так і вщух. Лишив по собі в повітрі свіжий запах весни. Ніби ті краплі, зронені хмарами, були настояні на польових травах.
Здавалося, від того й волосся її, підмочене дощем, пахло травою далекого степу.
— Галинко...
— Чому ти мене так називаєш?
— У нас так кажуть. Тобі не подобається?
— Гарно. Я люблю вашу землю.
— Ти ж ніколи там не була.
— Мій улюблений письменник — Гоголь. Зараз у вас цвітуть вишні?
— Так.
— Я б хотіла побачити.
— Приїзди.
— Неодмінно.
— Галинко...
Як божевільно хочеться торкнутись губами цих світлих і запашних пасом волосся. Але бажання мої тонуть у її зелених очах, зволожених, мовби вони теж омиті дощем, як два круглих березових листочки.
— Галинко, я давно хотів сказати тобі...
— Потім, Сергію. Потім.
— Ну чому? Чому ти така?
— Я звичайна.
— Ти смієшся наді мною?
— Зрозумієш усе пізніше.
— Коли?
— Поглянь, хмарки як і не було. Це сліпий дощ?
— Авжеж, курячий дощ.
— Чому раптом курячий?
— Бо його навіть кури не бояться.
— А чому сліпий?Дивіться також
Василь Шкляр — По секрету
Василь Шкляр — Після грози
Василь Шкляр — Моя Ганя не така
Ще 18 творів →
Біографія Василя Шкляра
— Сонце...
Вона вдивляється десь угору, а я не зводжу очей з її брів, з маленького, чарівного носика і силкуюся прочитати на обличчі її думки.
— Пригадуєш, Сергію, ще на початку першого курсу професор Селіванов запитував кожного з нас, чому ми обрали саме фах хірурга. Всі говорили про високе покликання, про благородну мету продовжити людині життя. А я... тоді я не спромоглася на жодне слово.
Хіба міг я забути той день, коли, власне, й полонився уперше березовими листочками її очей, коли так запраглося відчути в собі силу, яка б оберігала цю дівчину від усіх прикрощів і кривд.
"То невже ж отак і подалися в медичний без будь-якого покликання? — стояв на своєму професор.— Дивно, дуже дивно. У вашому віці, знаєте, треба серйозніше дивитися на життя".
Пополотніло лице, стало білим, як і її волосся. Тільки очі темніли, темніли, і раптом з них закапали сльози, покотилися двома борозенками, схожими на печальні зморшки.
— Тоді я не сказала професорові, що пішла в медичний через хворобу тата. Та й навіщо? Однак я нічим не змогла йому допомогти. І ніхто не зможе.
Ми мовчки поминули Ісаакіївський собор. Неподалік од нього жила Галинка. Я давно їй збирався сказати, як добре, що живе вона поблизу найвищої споруди Ленінграда. Верхівку собору я міг побачити із будь-якого кінця міста. І тієї хвилини згадував Галинку, і мені здавалося, що вона десь поруч, майже на відстані руки.
— Коли ми зустрінемось?
— Не знаю.
— Все буде добре. Не тужи.
— До побачення.
— До побачення, Галинко.
Тоненька постать щезає в під'їзді, а я ще довго не можу зрушити з місця.
В повітрі — запах далекого степу.
III
За кілька днів помер її батько.
Я не мав права займати Галинку своїми почуттями, хоча в мені уже тепліли слова, які міг сказати лиш їй. Я навіть не говорив, як гостро защеміло серце, коли побачив її в чорній хустинці, що облягала білі коси. Сповідь свою переносив на потім.
Зацвів травень, погарячішали дні, і всі ми стали якимись гарячковитішими. Не вельми охоче сиділи на консультаціях, спокійніше вислуховували погрози викладачів ("Зарізяки з вас вийдуть, а не хірурги",— дорікав Селіванов), зате на дозвіллі завзяття з нас хлюпало аж через верх.
Той вечір я добре запам'ятав. Саме святкували Мартіросів день народження. Як завше, зібралися в Жені. Випили за товаришеве здоров'я, а Галинки все не було. Після кількох тостів одсунули вбік стола і влаштували танці.
Мені було не до веселощів, мовчки сів у кутку на шкіряному диванчику, смалив цигарку, втупившись очима в телефон. А потім узяв довідник абонентів і знічев'я став машинально перечитувати прізвища. Може, для того, щоб приховати своє хвилювання.
Чому вона пе прийшла? Годину прочекав біля Ісаакіївського. Краще б сказала уже відразу: пе туди топчеш стежку, хлопче.
У дверях пролунав дзвінок. Женя вийшов у коридор, а за хвилю товариство збудженими вигуками вітало Галинку.
За Мартіросів день — звичайно, штрафну. І перший танець — з іменинником.
Я запалив нову цигарку. О, навіть погляд у мій бік. Мерсі.
Не ображайся, старий, ти ще нічого не знаєш. Може, вона й не винна, що не прийшла до тебе на побачення. І взагалі, хто ти такий, що вона мусила йти сюди саме тобою? Май нарешті характер. Не гнівайся і читай свій довідник... Арканов, Аркасов, Аркахін...
— Вибач, Сергію.
— Що? А, пусте.
— Я справді не змогла, віриш?
Бабаков, Бабенко, Баринов...
— Ха-ха, дивися, яке смішне прізвище.
— Ти образився?
— Баранчик! Ну й прізвище в бідолахи. Сміхота!
— Нічого смішного.
І я знову сам. Роздратовано відкидаю довідник, заплющую очі й уявляю розквітле дерево. Це вишня, облита піною білого цвіту. Сліпучо-світлі пелюстки, аж різь під повіками. Враз вони червоніють і перетворюються на ягоди. Мине місяць-другий, і ми стрінемося з нею в достиглому вишняку. Назавжди. Навіки. А поки що дерева квітнуть, біло-біло, аж боляче очам.
— Не будь таким. Я люблю, коли ти жартуєш.
— Ти ніколи не відповідала на мої жарти.
— Дурниці, тобі так здається.
— Галинко...
— Де довідник? Баранчик — то справді смішне прізвище.
— Не вигадуй, воно звичайне.
— А от і ні.
Вона взяла телефонний довідник, перегорнула сторінки до літери "б".
— Ось воно.
І тоді ні сіло ні впало почала набирати номер.
— Що ти намислила?
Галинка тільки махнула рукою. В слухавці потяглися довгі гудки. А потім: "Алло!"
— Це Баранчик? — спитала.
— Так.
— Та невже таки справжній Баранчик?
— У вас що — не всі дома?
— Баранчик, бе-е-е-е...
Потім вона засміялася й поклала трубку.
— Що він тобі сказав?
— Послав під три чорти, що ж іще.
— Тебе? — бозна-чому здивувався я. І швидко набрав той же номер.
— Алло!
— Слухай, Баранчику, не смій грубіянити моїй коханій,— випалив я.— Бе-е-е,— і кинув трубку.
— Що ти сказав?
— Сама чула, щоб він тобі не грубіянив.
— Ні, не те.
Підійшов Мартірос. Вуглинами полискують чорні очі, хоч зайчики ними пускай, дрібно закучерявлений чуб, ніби ніколи його не торкався гребінець. Мартірос одним оком пасе Галинку, другим підморгує до мене і свариться пальцем. Потім поважно схиляється перед Галинкою, шляхетно припрошує її до танцю, а мене мордують безглузді ревнощі. Знаю, що вони дурні, а от нічого не можу з собою вдіяти. Втім, і ці ревнощі приносять мені якусь незбагненну щемливу втіху.
— Сергію! Давайте до столу! — весело співчуває мені Поля.
Вперто хитаю головою. Почуття самоти теж солодке.
— Погляньте на нього, він зараз викличе Мартіроса на дуель.
Сміх.
Запалюю чергову цигарку. Приплющую очі. Ми з нею в достиглому вишняку. Червоні ягоди рясними гронами спадають до її худеньких оголених пліч. Я ловлю губами вишні і ненароком торкаюся ніжного тіла, губ, які так схожі на вигріті сонцем ягоди.
Перегодом біля мене сідають Галинка й Мартірос.
— Поглянь, Сергію, він схожий на баранчика,— киває дівчина на кучеряву чуприну іменинника.
— Невже? — Мартірос вдає ображеного, але це в нього зовсім не виходить. Не вміє він ображатися.— Ти ще не бачила справжнього баранчика. От приїзди влітку до Вірменії. Шашлик зробимо. Приїдеш?
— А Сергій?
— Усі приїжджайте.
— Тоді згода. Спершу поїду на Україну, а потім до Вірменії.
Я ловлю її ніжний і трохи лукавий погляд.
Мартірос "образився" знову і, кумедно спохмурнівши, справді якось по-овечому, відійшов до столу.
— Галинко...
— Хочеш,— веселіє вона,— подзвонимо до Баранчика?
— Тобі дозволено все. Я люблю тебе.
Її рука з телефонною трубкою зависає в повітрі.
— Скажи що-небудь. Не мовчи,— прошу пересохлим голосом так тихо, що й сам себе не чую.
— Ти хороший хлопчик,— усміхається Галинка, але я помічаю, що її очі не сміються. Я знаю їх, ці очі, зараз вона дивиться в себе. А потім, ніби щось пригадавши, Галинка починає набирати номер. Це — телефон Баранчика. Я беру її руку в свою і зупиняю диск.
— Не треба,— кажу.— Баранчик має ріжки, буцне.
— Хіба ти мене не захистиш?
— Захищу, звичайно. Але...
— Ти боїшся його?
— Ні, не те.
— А що?
— Я ревную тебе.
— До Баранчика?
— Так.
— Мені це подобається. Це ж просто чудово, що ти ревнуєш мене до такого милого чоловіка. Я скучила за ним.
Галинка швидко набирає номер, і здається, то вона не в трубку говорить, а до мене:
— Як поживаєш, Баранчику?
ІV
Почалися екзамени. Ми засіли за конспекти і мусили "гратися" в інші довідники: баротал, баротравма, батилол... А про Баранчика, звісно, забули. Не до розваг було і не до вечорниць. Правда, у Жені ще зустрічалися, інколи гуртом і зубрилося краще, однак Галинка готувалася вдома. Тепер ми бачилися вряди-годи, та й то поміж іншим — під час екзамену, в коридорі.
Що мені тих коротких хвилин? Я хотів бути з нею щомиті. Дивитися, як вона читає, сидить, йде, їсть, спить, дихає... Та коли підходив до неї — і в ті скупі хвилини голос пересихав у горлі, і я ненавидів себе за хлопчачі вагання.
— Галинко...
— А, привіт! Ну, як там у тебе?
— Все гаразд.
— А правда ж, Селіванов не такий страшний, як удавав із себе. |
Шкурат Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=708 | Винахідник бойових ракет | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22129 | Петро Шкурат | Винахідник бойових ракет | Недалеко села Сокілки в Україні, над річкою Ворсклом, в яблуневому саді заховався невеликий, але добре загосподарений хутір.
Власник хутору, Максим Засядько, походив із старого козацького роду. I сам він був запорожцем, доки москалі не зруйнували Січі. Всі його предки в козацькому війську були гармашами. Максим не був злою людиною, але ходив завжди насуплений, і тому люди трохи його лякались і нишком називали характерником. Згодом, коли постарів, передав господарство синові й невістці, а сам доглядав лише сад і пасіку. Там збудував собі курінь і жив у ньому від весни до осени.
7-го червня 1779 року народився йому внук. Назвали його Олександром. Мабуть, ніхто на хуторі не тішився так дитиною, як старий запорожець. Цілими годинами стояв над колискою, і важко було пізнати в ньому завжди похмурого запорожця. Найбільшу втіху мав Максим тоді, коли маленький Олесь почав ходити. Дід забирав його з собою в курінь, майстрував для нього різні забавки і розказував казки.
Коли Олесь підріс, дід возив його в Сокілку до дяка в науку, по дорозі оповідав йому, як колись билися запорожці з москалями, і показував Громову могилу, де стояло шведське військо.
Потім дід умовив Олесеву маму, щоб дозволила синкові спати в курені. Для Олеся було справжньою насолодою слухати дідових оповідань про морські походи запорожців, про те, як вони кулями своїх гармат руйнували мури Каффи, Трапезунту чи Синопу, а навіть наганяли страху самому султанові в Істанбулі. Оповідав, як запорожці на легких човнах-"чайках" відважно нападали на турків і вогнем своїх мортир підпалювали неповороткі турецькі кораблі.
Малий Олесь глибоко в душі переживав оповідання діда про давню славу. Він сам уявляв себе гармашем, що стріляє на ворога.
— Дідусю, — часто питав, — а коли ми поїдемо на Запорізьку Січ ?
Дід насуплювався, сердито смикав свого довгого вуса і відповідав:
— Дай Боже, Олесю, поїхати, але вже в іншу Січ. Я вже того не доживу, але ти виростеш, наберешся сили і багато дечого краще зрозумієш. Ось по жнивах повеземо тебе в Полтаву до школи. Спочатку, може, буде тобі важко, а згодом — звикнеш. Пам'ятай лише, що ти козацького роду, і ніколи його не цурайся!
Восени батьки повезли Олеся в Полтаву і примістили в бурсі. Він учився з запалом, особливо подобалася йому математика. Був найліпшим учнем у цілій школі. Багато читав про різні винаходи і мріяв стати винахідником. Коли закінчив полтавську школу, одержав державну стипендію і продовжував навчання в старшинській артилерійській школі в Петербурзі.
Хоч Олесеві не дуже хотілося служити у московському війську, він послухав батькової ради. Улюбленого діда і найкращого його дорадника на той час уже не було в живих. Олесь попрощався з родиною, помолився на дідовій могилі і поїхав до Петербургу.Дивіться також
Петро Шкурат — З різдвяною вечерою
Петро Шкурат — Чи ангел принесе мені маму?
Петро Шкурат — Запорізькі підводні човни
Ще 2 твори →
Біографія Петра Шкурата
Молодого і здібного старшину не цікавила військова муштра. Він мріяв про таке стрільно, що його не треба вистрілювати з гармати. Але при війську він не мав можливости працювати над своїм винаходом. Тож звільнився з військової служби і вернувся в свою соняшну Полтавщину.
Треба було спершу збудувати лабораторію і закупити стрільного пороху, але батько відмовився позичити гроші. Не хотіло Олесеві помогти і військове міністерство. Але він не зневірився, продав свою частину майна і за ті гроші купив деінде трохи землі. Тут збудував лябораторію. Першими свідками його дослідів були сільські хлопці-пастушки. Вони бачили, як довгі вогняні трубки проносилися дугою в повітрі і спадали на пасовисько.
За два роки пильної праці Олександер Засядько збудував кільканадцять різних бойових ракет. Та це нікого з військових начальників не цікавило. Довідався про ракети і полтавський губернатор, але він не то не зрадів з успіхів винахідника, а навіть злякався, щоб Олександер не затіяв повстання проти московської влади.
Московські начальники були б напевно заборонили Засядькові дальші досліди, а самого запроторили в тюрму. Однак, почалася війна Московщини з Туреччиною. Царське військо, в якому мусіли служити також українці, рушило походом на Істанбул. По дорозі воно зупинилося на довший час під містом Варною. Тут була міцна турецька фортеця. Військо надаремно штурмувало її мури. Тоді у військовому міністерстві пригадали Олександра Засядька та його бойові ракети.
Негайно призначено комісію з військових інженерів, яка мала ознайомитися з винаходом і випробувати його. Комісія провела досліди і заявила, що ракетами можна успішно діяти.
Засядько напевно не хотів помагати московському цареві, який поневолив Україну, але він вірив, що його винахід скоротить війну і врятує від смерти багатьох українців-вояків.
16-го вересня 1828 року випускні апарати з ракетами вже були під Варною. їх установлено з двох протилежних сторін міста — з півдня і півночі.
Надходила вирішальна хвилина. Запалахкотіли ґноти в руках гармашів ... Засядько дав знак рукою, і командант ракетної частини крикнув: "Вогонь!"
Шість вогненних зміїв з могутнім ревом пронизали повітря, а за ними потягнулося шість хвостів диму. То була зовсім нова зброя, наймогутніша в цілому світі.
Почався обстріл фортеці. Вже одна з перших ракет поцілила в підземний льох, де турки зберігали порох. Вибух! .. Пожежа! .. Два дні літали вогненні змїї над Варною, падали на місто, вибухали стовпами вогню і диму, розвалювали башти. Скрізь гоготіло полум'я. Оборонці побачили, що опір даремний, і на третій день над фортецею залопотіли білі прапори. Варна здалася.
Засядька найменовано генералом ракетних частин армії. У Тирасполі над рікою Дністром збудовано фабрику для виробництва бойових ракет. Ракетами Засядька почали озброювати воєнні кораблі Чорноморської і Дунайської фльоти.
Генерал Засядько мав славу і почесті, але не мав задоволення. Він бачив, що його винахід ні в чому не допоміг рідній Україні. Щораз частіше перед його очима виринала постать діда. Дід з докором дивився на внука, немов питаючи:
— Що ж ти зробив доброго для свого народу?
Ці привиди стали його переслідувати. Він утратив бажання працювати, не міг спати, сумував і мучився.
Одної ночі шаліла страшна буря. Вітер потрясав будинком, виривав вікна, вдирався в кімнати лабораторії. Потім запанувала глуха тишина.
Вранці знайшли Олександра Засядька мертвим. Він мав тоді заледве 35 років.
Так відійшов із цього світу видатний учений-дослідник, нащадок козацького роду, один із тих перших винахідників, що придумали бойові ракети.
Пояснення
Бурса — будинок для студентів
Гармаш — артилерист
Гніт — вогнепровідний шнур (стрічка)
Дуга — лук (у будівництві)
Запроторити в тюрму — ув'язнити
Курінь — хатина, будка, шалас
Мартира — гармата з короткою люфою
Муштра — військовий вишкіл)
Шугати — швидко летіти, мчатися |
Шкурат Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=708 | Дукач Мазепи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22128 | Петро Шкурат | Дукач Мазепи | ДУКАЧ МАЗЕПИ
Коли українське і шведське військо почало облогу Полтави, де замкнулися москалі, гамірно стало в тихому селі Нових Санджарах. Тут стояв залогою Запорозький Кіш, розмістилися військові обози, сюди прибували з різними дорученнями загони козаків.
Напередодні празника св. Івана до Нових Санджар прибула валка возів з родинами козацьких старшин, вірних гетьманові Мазепі. Постій був короткий, бо вже на другий день кошовий Кость Гордієнко видав розпорядження, щоб усі вони вирушили в село Кишиньку недалеко Дніпра.
Жінки не були раді мандрівці, бо хотіли трохи відпочити. Зате дуже раділи козацькі діти, а найбільше радів малий Григор, син генерального писаря Пилипа Орлика і хрещеник самого гетьмана Мазепи. Бо чи може бути більша приємність, як летіти із козаком Гордієм на коні з вітром наввипередки?! А там хлопець побачить Дніпро, велику ріку, що про неї так багато цікавого розказував хрещений батько.
Для охорони жінок і дітей призначив кошовий півсотні козаків. По полудні валка рушила в дорогу. Без пригод минули Кобеляки і надвечір прибули до Сокілки. До Кишиньки залишилося ще п'ятнадцять верств. Тому, що в околиці недавно блукали ватаги московських вояків-грабіжників, старшина охорони вирішив, що треба заночувати в селі, а завтра вранці їхати далі.
Мандрівники розташувались на березі Ворскла. Козаки розпрягли-розсідлали коней і пустили їх на пашу, а самі розвели багаття й почали варити куліш. По вечері нікому не хотілося спати. Сиділи кругом багаття і слухали оповідань старих козаків про походи, про боротьбу з татарами й поляками, а тепер з москалями, що, мов сарана, сунуть на українську землю та грабують і вбивають людей. Уже неможливо довше терпіти таку наругу, і гетьман Мазепа добре робить, що збройною рукою проганяє ворогів з рідної країни.
Малий Григор сидів біля Гордія і жадібно ловив кожне слово. Він мріяв про те, як виросте і з шаблею в руці захищатиме Україну. Було недалеко півночі, як полягали спати. Скрізь стало тихо-тихо, тільки десь здалека шумів млин, ніби вів з річкою таємну розмову.
На другий день перед полуднем валка прибула до Кишиньки, досить великого й заможного козацького села, що розкинулось обабіч Ворскла. Люди щиро заопікувалися козацькими жінками й дітьми. Сім'я Орликів примістилася в хаті козака Ґараґулі, що пам'ятав ще часи Богдана Хмельницького. Тут мандрівники дізналися про криваву розправу, яку вчинили москалі у Переволочиш, про те, що вони не тільки порубали пороми, дуби та човни на переправі, але й спалили ціле село.
Старшина охорони мав ще одно завдання: розвідати, чи в Переволочній можливо ще знайти які дуби або човни, придатні для переправи через Дніпро.
Довідавшись, що козаки збираються їхати до Переволочної, Григор став проситися в мами, щоб пустила і його з ними. Мати дозволила поїхати, але тільки на возі і з тіткою Христею.Дивіться також
Петро Шкурат — Чи ангел принесе мені маму?
Петро Шкурат — Винахідник бойових ракет
Петро Шкурат — З різдвяною вечерою
Ще 2 твори →
Біографія Петра Шкурата
Ось вони вже недалеко Переволочної. Вже чути запах горілого. Спустилися з горбка й побачили розвалені хати та чорні обгорілі димарі. Здавалося, що то не село, а кладовище. Всюди було так тихо і страшно, що серце завмирало у грудях.
— Невже всіх людей перебили? — гомоніли між собою зніяковілі козаки. — А може хтось таки врятувався і сидить тепер десь у плавнях, в очеретах?
Козаки розійшлися в різні кінці села шукати людей. Григор, його тітка і два козаки пішли берегом ріки. Незабаром вони дійшли до того місця, де Ворскло вливається у Дніпро.
— Яка гарна й могутня ріка! — подумав хлопчина, і раптом у нього прокинулось бажання напитися Дніпрової води. Він нахилився, набрав у пригорщ води і випив.
Береги Ворскла зеленіли густим лозняком, очеретом та пахучим татарським зіллям. Трохи далі, в діброві, стояли крислаті дуби-велетні. Он вибіг байбак, побачив людей і чкурнув в очерет. З лозняка виткнулася хитра мордочка лисиці. Високо в небесній блакиті співали жайворонки.
Зненацька із лозняка вийшов хлопчик шести-семи років. Побачив людей і кинувся втікати, мов сполоханий зайчик.
— Не бійся, хлопче! — крикнув козак. — Ми тобі не зробимо нічого злого!
Почувши рідну мову, хлопець спинився. Козаки, а за ними Григор з тіткою підійшли до хлопця й почали розпитувати, як зветься,чи має батьків і де живе. Хлопець мовчав, але, коли тітка Христя погладила його по голівці, посмілішав і почав відповідати: звуть його Нечипором, живе він недалеко звідсіль, у землянці; тата вбили москалі, залишилися мати й дідусь.
— Заведи нас до вашої землянки! — сказав козак.
Хлопець знов завагався, але, глянувши на Григора, заспокоївся і згодився.
Він завів гостей між густі кущі ліщини, де був захований вхід до землянки.
— Пу-гу, пу-гу! — гукнули козаки. З лозняка вийшов старий кремезний дід з довгими сивими вусами.
— Здорові були, діду! — привіталися козаки, знявши шапки.
— Дай Боже здоров'я, хлопці, якщо з добром приходите!
— Кошовий Війська Запорозького послав нас розвідати, чи є тут які дуби або човни, придатні для переправи.
— А Бог його знає! —відповів дід. — Треба шукати.
— Та що там багато говорити! Мусите нам помогти, діду!
— Авжеж, поможу своїм! Тільки ви скажіть: хіба там, під Полтавою, так погано, що москалі можуть прийти аж сюди?
— Переправа мусить бути налагоджена! — сказали козаки. — Вона завжди потрібна.
— Маю у плавнях заховані два дуби й човен. Колоди в мене також є, вистачить на цілий пором.
— На початок і це добре! — зраділи козаки. — Ми залишимо тут кількох запорожців, що помагатимуть вам лагодити пором. Завтра знов приїдемо і привеземо харчі, а може й ще щось ...
Коли козаки говорили з дідом, вийшла Нечипорова мати й розповіла тітці Христині про страхіття недавнього московського нападу. За цей короткий час Григор і Нечипір встигли заприятелювати і вже бігали по діброві, видумуючи різні забави.
Нечипір умів грати на сопілку. Сопілка Григорові дуже сподобалася. Він пробував і собі заграти, але ніщо з того не вийшло. Коли настала пора гостям від'їжджати, Нечипір подав Григорові сопілку.
— Візьми — я собі іншу зроблю.
Григор поглянув на тітку Христю, немов питав: брати чи ні? Тітка кивнула головою, і хлопець узяв сопілку. Дуже нею радів.
Вернулися до Кишиньки. Григор з захопленням розповідав матері про нового приятеля і про гарний подарунок.
— А чи подякував ти йому? А що ж ти йому від себе подаруєш? — питала мати.
— Я ще сам не знаю... Може, ви, мамо, порадите?
Мати відчинила скриньку, де зберігалися коштовні подарунки, що їх Григор при різних нагодах дістав від хрещеного батька. По довшій призадумі вибрали вони золотий дукач з портретом гетьмана Мазепи.
У Кишиньці Григор почував себе щасливим, і козацькі сім'ї також потроху забували свої поневіряння. Думали, що тут заживуть спокійно. Але не так склалося, як бажалося ...
Уночі під 28 липня прибули гінці з страшною вісткою:
— Москалі перемогли в бою під Полтавою і українське та шведське військо в поспіху відступає до Дніпра. Родини старшин та обози з майном повинні негайно вирушити до Переволочної.
Тієї ночі в селі ніхто не спав. Щогодини прибували гінці з вістками. Удосвіта приїхали дві карети: в одній був ранений шведський король Карло, а в другій — прибитий невдачею гетьман Мазепа. Через півгодини карети виїхали до Пере— волочної, за ними покотилися обози.
Передбачливий кошовий уже приготовив на той час п'ять поромів. На один пором вкотили королівську карету, а на другий — гетьманську. На дальших трьох розміщено родини старшин і вози з майном.
По березі бігав Нечипір, шукаючи Григора. Нарешті пізнав його, радісно крикнув і протиснувся до нього крізь натовп.
Григор стояв, тримаючись материнської руки.
— Передай дідові нашу подяку за пороми, — сказала Орличиха. — А ти, Нечипоре, візьми цього дукача на спогад про Григора, що тебе так щиро полюбив. Прощавай!
Пором відчалив. Все далі й далі відпливав на середину ріки. Григор сумно дивився на берег, де стояв хлопчик з дукачем у руці. А коли туман закрив згарища Переволочної і не стало видно людей, притулився до матері і гірко, боляче заплакав...
Пояснення
Дукач Мазепи
Великий гетьман Богдан Хмельницький збудував українську козацьку державу, але важко було її охоронити від ворогів. Тоді задумав гетьман шукати допомоги і уклав з Московщиною договір. Але цей договір, укладений у місті Переяславі 1654 року, став нещастям України. Москвини обманом і підступом почали заводити в Україні свої порядки, щоб так запанувати над нею.
Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський, розпочав війну з Московщиною і в липні 1659 року розгромив під містом Конотопом московські війська. Однак ця перемога не дала повної самостійности й спокою Україні, її далі шарпали сусіди-вороги: поляки, москвини, татари й турки. Найтяжчим ворогом були москвини з своїми царями.
Коли в 1684 році гетьманом України став Іван Мазепа, то московський цар вимагав від нього вірности та наказував висилати козаків у всякі війни на підмогу Москві та на тяжкі роботи при будові нової московської столиці Петербургу.
Мазепа не міг далі терпіти московських знущань і рішився підняти війну проти Московщини.
Тоді з царем Петром воював шведський король Карло XII. Мазепа уклав з королем договір про спільну війну проти Московщини. Шведські війська прийшли на допомогу Україні. Тоді цар Петро зібрав велике військо і зайняв українське місто Полтаву. Мазепа і шведи взяли місто в облогу. Дня 8 липня 1709 року прийшло до великого бою під Полтавою. Король Карло був перед тим ранений у ногу, москалі мали кращі становища, велику силу війська та артилерії і вдарили так сильно, що шведи мусіли відступати. Бій був програний. Гетьман Мазепа із старшиною й козаками мусів втікати з України до Молдави, що була під турецьким пануванням. Там він важко занедужав і помер, але український нарід зберігає пам'ять про нього, як борця проти Московщини за волю і самостійність України.
За ім'ям великого гетьмана москалі часто називають українців — мазепинцями, а боротьбу за українську справу — мазепинством.
Після смерти Мазепи гетьманом був вибраний Пилип Орлик. Він жив на еміграції і шукав серед європейських держав союзників для України проти Московщини. Його син Григор учився на університеті в Швеції, потім переїхав до Франції, вступив на службу до французької армії, де визначився як славний полководець, а король Франції іменував його генералом. Увесь час працював для визволення України з московського ярма.
Байбак або бабак — невеликий звірок з родини хом'яків
Верства — давня міра довжини, приблизно як американська миля
Дуб — великий човен, зроблений з видовбаного дерева
Переволочна — місцевість, де була переправа через Дніпро. Тут ще в 1920 роках жив перевізник, дід Прокіп. Він розказував авторові цього оповідання, що в його роді всі чоловіки були перевізниками, а далекий його прапрадід перевозив через Дніпро гетьмана Мазепу і за те дістав дарунок, золотого дукача. Цей дукач передавався в його роді з покоління в покоління, як дорогоцінна пам'ятка. |
Шкурат Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=708 | З різдвяною вечерою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22131 | Петро Шкурат | З різдвяною вечерою | Надходив довгожданий Свят-Вечір. У хаті Павликових батьків від раннього ранку готувалися до свята. В кутку, на покуті, на свіжім сіні стояли кутя й узвар, освітлені лямпадкою. Павликові ще не хотілося вставати, і він лежав з заплющеними очима, насолоджуючись пахощами.
— Павлику, вставай! — будила його мама.
— Я ще трішки полежу... — просився Павлик.
— Сьогодні Свят-Вечір, і гріх вилежуватися в ліжку! Вставай мерщій, одягайся та піди до тата в комору! Може треба щось йому помогти.
Павлик зіскочив з ліжка, одягнувся і поглянув на пиріжки у великих мисках. Павликові так захотілось скуштувати пиріжка, що він не витримав і потихеньку попросив:
— Мамо, дайте мені пиріжка!..
— Ох, ти грішнику малий! Ти ж школяр третьої кляси! Сьогодні Свят-Вечір, і не вільно нічого їсти аж до першої зірки. Щойно, коли появиться на небі вечірня зірка, тоді будемо вечеряти. Іди краще надвір та пильнуй вечірньої зірки!
Засоромлений Павлик вийшов з хати. Вночі випав сніг, і все навколо одягнулося в святкові білі шати.
Павлик заглянув до комори, де тато щось направляв, і запитав, чи не треба допомогти. Тато порадив оглянути санчата, може там щось зламалось. Павлик оглянув санчата і вирішив іти до діда Остапа. Він стрибнув через перелаз і пішов до діда в комору. Дід якраз ліпив роги до звізди.
— Чи хлопці вже прийшли на співанку?
— Вони збираються в хаті, — сказав дід.
Павлик пішов у хату, де дожидали його парубки. Павлик мав гарний голосок — дискант. Почалася проба. Першу колядку "Іде звізда чудна" проспівали дуже гарно. У другій колядці "Днесь поюще" Павлик заспівував сольо. Своїм ніжним голоском він зачарував слухачів. По співанці Павлик пішов санкуватися і не спостеріг, як почало смеркати. Тепер пригадав, що мав сповістити мамі про появу першої зірки на небі. Довго вдивлявся в захмарене небо і нарешті у відтулині поміж хмарами побачив зірку, більшу і яснішу від інших. Павлик кинувся до хати з окликом:
— Мамо, вже зірка на небі!
— Добре! — відповіла мама. — Помий руки та одягни чисту сорочку, бо будемо вечеряти.
Тато прочитав молитву, і вся родина засіла до вечері. Найперше тато поділився з усіма просфорою, побажав родині щастя і здоров'я та згадав усіх рідних і знайомих. Вечеря відбувалася в поважному і піднесеному настрої.
Павлик почав непокоїтися, що поволі вечеряють, і він спізниться нести вечерю до діда и баби. Мама помітила його неспокій і сказала, щоб сидів тихо. По вечері мама поклала в мисочку трохи куті й прикрила тарілкою з п'ятьма пиріжками із білої муки. Все це зав'язала в хустку і сказала:
— Не ковзайся по дорозі та не дразни собак! Коли увійдеш у хату, привітай діда й бабу словами: "Добрий вечір, з Святим Вечером будьте здорові! Прислали тато і мама вечерю, а я приніс".Дивіться також
Петро Шкурат — Дукач Мазепи
Петро Шкурат — Запорізькі підводні човни
Петро Шкурат — Винахідник бойових ракет
Ще 2 твори →
Біографія Петра Шкурата
Павлик попрощався й вийшов з хати. Надворі був мороз, але без вітру, небо було зоряне. По всіх хатах світилися світла — мабуть, люди ще вечеряли. Було тихо, не чути жадних вигуків. Нічну тишу порушував лише скрип чобіт хлопчиків і дівчаток, що поспішали з вечерею до хрищених батьків.
До Шведівки, де жили другі дід і баба, було дві верстви, а навпростець повз цвинтар наполовину коротше. Павлик минув греблю і підійшов до крайньої хати, де жив Микола Губка. Тут побачив хлопця, що ковзався. Павлик пізнав Тодося, Губчиного внука.
— Що ти тут робиш? — запитав.
— Носив вечерю до діда, — відповів Тодось.
— А де ж ти такі гарні ковзани дістав?
— Дядько Іван привіз з міста.
— Знаєш що, дай мені трохи поковзатися!
— А що мені за це?
— Дам тобі завтра п'ятака.
Тодось згодивсь і допоміг Павликові узути ковзани, а потім пішов у хату з обома вузликами, своїм і Павликовим.
— Пильнуй моєї вечері! — гукав Павлик.
— Я поставлю її в сінях коло мого вузлика, — відповів Тодось.
Павлик так захопився ковзанами, що не помітив, як змінилася погода й почав падати сніг.
Гукнув, щоб Тодось приніс його вузлик з вечерею. Павлик узяв вузлика й бігом пустився до Шведівки. Йому ввесь час здавалося, що за плечима хтось гнався за ним. Господи, коли б швидше минути цвинтар! Задиханий прибіг до дідової хати й постукав у вікно.
— Хто там? — запитав дід.
— Це я — Павлик!
Дід відчинив двері й впустив хлопця в хату.
— Добрий вечір, з Святим Вечером будьте здорові ! Тато і мама прислали вечерю, а я приніс.
Віддав вечерю в руки баби, а сам розплакався.
— Що тобі, Павлику? — запитала бабуня.
— Я змерз ... — захлипав Павлик.
Дід сказав: — Христино! (так називалася баба). Поможи йому роздягтися та й нехай лізе на піч зогрітися.
Бабуня переодягла хлопця в чисту суху сорочину, дала напитися теплого меду и підсадила на піч. Тоді розв'язала вузлик і здивовано похитала головою.
— А це що таке? Пиріжки з житньої муки? Дивно! Ти по дорозі нікуди не заходив, Павлику?
— Трохи ковзався. Я був на Ковбеньках, а Тодось Губка поставив мою вечерю в сінях.
— То це тобі підміняли, — сказала бабуня.
— Годі, Христино, — сказав дід. — Нема про що говорити! Тодось просто забувся і подав Павликові не ту хустину. Зрештою, там п'ятеро дітей і хвора мати — хай їм і залишиться наша вечеря!
Незабаром хтось постукав і в хату ввійшли Павликові сестри. Привітавшись з дідом і бабою, вони запитали про Павлика, бо вдома почали непокоїтись, що його й досі немає.
— Он на печі спить!
Павлик дійсно дрімав. Сестри хотіли були взяти його з собою додому, але дід не дозволив.
— Він перемерз і краще нехай у нас вигріється та виспиться, а завтра піде додому.
Сестри пішли. Бабуня постелила ліжко для діда, помолилася Богу й полізла на піч спати коло Павлика. Погасили світло. Стало тихо. Тільки лямпадка перед іконою Різдва Христового кидала на хату несміливі блиски й тіні.
Пояснення
З різдвяною вечерою
У цьому оповіданні показані деякі різдвяні звичаї в Україні з-перед кількох десятків літ і життя-побут сільських дітей.
Відтулина — отвір
Дискант — жіночий, або хлоп'ячий голос у співі, сопран
Ковзатися — їздити на ковзанах
Комора — кімната, де зберігають збіжжя, харчі, тощо
Покуть — почесне місце в кутку за столом |
Шкурат Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=708 | Запорізькі підводні човни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22127 | Петро Шкурат | Запорізькі підводні човни | ПІДВОДНИМ ШЛЯХОМ — НА СИНОП!
Мабуть, ще ніколи не було на Січі такої бурхливої козацької ради, як та, що відбулася в червні 1600-го року. Безупинно й голосно били літаври, скликаючи запорозьке військо на збори. На майдані клекотіло, немов на Дніпрових порогах. З усіх боків сунули на майдан козаки у волохатих чорних шапках з червоними верхами. Увесь майдан виглядав, немов буйне поле, заквітчане степовими маками.
Раду радили, на кого йти війною. Змагалися дві групи запорожців. Одна група була за те, щоб іти на польських панів, приборкати їхню сваволю над закріпаченим народом, а друга домагалася морського походу на Туреччину, щоб визволити u християнських бранців.
Нарешті кошовий отаман, який ввесь час ніби байдуже прислухався до того, що говорили запорожці, махнув булавою, і розбурхана громада притихла.
— Панове товариство! — гукнув кошовий. — Як бачу, більшість козацької ради воліє морський похід на Туреччину. Гаразд, спершу підемо на турка!
— На турка! — загуло на майдані, і тисячі шапок на знак згоди полетіли вгору.
— Завтра почнемо готуватись до морського походу, — продовжував кошовий. — Пам'ятайте, що від завтрішнього дня у нас воєнний закон, і борони Боже, щоб я побачив кого підхмеленого! Накажу такому всипати подвійну пайку київ!
Наступного дня на Запорозькій Січі закипіла робота. Одні витягали чайки з води на берег, сушили їх і затикали клоччям щілини між дошками, щоб не протікала вода. Інші варили смолу у великих казанах. Роздягнені по пояс запорожці великими квачами смолили чайки.
Трохи далі, в затоці серед густого очерету, працював гурт досвідчених майстрів під проводом кошового.
Тут творилося щось незвичайне: майстри перебудовували чайки, влаштовували в них подвійне дно і робили в ньому стулки. Зверху чардак також закривали, а отвори на весла затягували шкірою. Над чардаком здіймалася рура, крізь яку надходило повітря.
Під дном насипали піску. Під тягарем піску човен ховався під водою. Коли ж стулки відкривали, пісок висипався в воду, човен ставав легший і випливав на поверхню.
Коли всі готування до походу були закінчені, запорожці помолились у Січовій церкві до святого Покрову Пречистої Діви і, посідавши в чайки> рушили Дніпром до Чорного моря. До лиману доплили без пригод, але в лимані великі хвилі почали гойдати човни.
Використовуючи лагідну липневу погоду, кошовий вирішив, замість довгої та небезпечної плавби повз Кавказьке узбережжя, переплисти Чорне море впоперек і дістатися до Синопу. З чайки, на якій перебував кошовий, передано наказ:
— Виплисти у відкрите море і прямувати просто на південь '
Запорозька фльотилія виплила в море. Було видно тільки небо і безкрає темне плесо води, в якому серед ночі ніби десь глибоко-глибоко гойдались зорі.Дивіться також
Петро Шкурат — Дукач Мазепи
Петро Шкурат — З різдвяною вечерою
Петро Шкурат — Винахідник бойових ракет
Ще 2 твори →
Біографія Петра Шкурата
По довгій плавбі козацька фльотилія під заслоною темної ночі наблизилась до узбережжя Малої Азії. З чайки кошового дано наказ:
— Зупинитись!
Рівночасно наказано залогам підводних човнів поволі й обережно підсуватись до берега. ,
***
Коротка ніч кінчалась. Густий молочний туман оповив шпилі мінаретів, пристань Синопу і море.
Місто ще спало і навколо панувала тиша. Сонний турецький вартовий з зусиллям вдивлявся в туман, але не міг нічого добачити на морі. Було спокійно, тільки якісь колоди плавали сторчма. то поринаючи, то виринаючи з води ...
— "Дивно!.. Що це може бути? — думав вартовий. — Може засурмити на тривогу? Ні, ніякої небезпеки немає. За фальшиву тривогу мене не тільки засміють, а й покарають".
Тим часом колоди, погойдуючись на хвилях, поволі наближались до фортеці з високою вежею й грубими мурами.
Раптом вартовий здригнувся. Став протирати очі: чи це йому сниться, чи колоди справді починають рости й підійматись? Ось з води виринули якісь дивні подовгасті скрині. В одну мить розкрилися їх стулки, і переляканий вартовий побачив запорожців.
— Напад! — несамовито заверещав він і намірився бігти, але не встиг ступити й кроку, як чиїсь міцні руки схопили його за горло.
Запорожці-підводники кинулися до брами, роззброїли варту і вдерлися до фортеці. Рівночасно частина запорожців знайшла льох, в якому перебували під замком невільники з України й інших земель.
Заскочені зненацька, турки не чинили спротиву і здавалися в полон. Трохи довше тривала боротьба на Галерах. Турецькі залоги запекло відбивалися від запорожців. Козаки, підпливши з моря на чайках, мов ті мурашки, обліпили кораблі й голіруч, без драбин, видряпувались на чардаки. По кількох годинах завзятої боротьби козаки перебили залоги й визволили бранців, що, закуті в кайдани, довгими рядами сиділи при веслах.
Забравши з собою визволених бранців та завантаживши здобутим добром турецькі Галери, переможці посідали в чайки. Запорозька фльотилія залишила місто і виплила у відкрите море, на північ, в Україну.
Пояснення
Описана в цьому оповіданні подія є історичною правдою. В 1600-му році запорожці задумали захопити турецьке місто Синоп, де в страшній нужді працювали українські бранці. Щоб здобути фортецю, запорожці вдалися до хитрощів: побудували (мабуть перші в світі) підводні човни і в них непомітно підкралися до ворожої пристані.
Подібно, як козацький, виглядав підводний човен голландського фізика Корнелія Дребеля, який у 1620 році спустився був під поверхню ріки Тамізи в Англії. Цей човен також був дерев'яний і вкритий шкірою.
Квач — щітка, пензель
Літаври — рід барабанів
Підхмелений — напідпитку
Сторчма — догори дригом
Стулка — затичка
Чардак — поклад, верхня частина корабля |
Шкурат Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=708 | Чи ангел принесе мені маму? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22132 | Петро Шкурат | Чи ангел принесе мені маму? | "ЧИ АНГЕЛ ПРИНЕСЕ МЕНІ МАМУ?"
Похмурий день непомітно згас у вечірніх сумерках, і зимовий вечір темною наміткою огорнув місто Перемишль у Західній Україні. Легенький сніжок, що ще по полудні метеликами грайливо падав на землю, обернувся в хуртовину, яка перекидала купу снігу з одного місця у друге і добивалася до щільно замкнених віконниць, намагаючись їх відчинити. Вулиці були майже порожні, і ніщо не нагадувало, що сьогодні Свят-Вечір. Час від часу приїздили вантажні авта і гуркотом моторів доповнювали дику музику хуртовини.
Місто було затемнене, і тільки де-не-де крізь щілини віконниць продиралася тоненька смужка світла. В одному з таких затемнених будинків, де, здавалося, все спить, панувала незвичайна метушня. То був дитячий будинок, де під опікою сестер-монашок перебували діти-сироти майже з усіх українських земель.
Уже від самого ранку відбувалися в будинку готування до Святої Вечері. Сестри та прислуга мали стільки праці, що мусіли залишити дітей самих. Тільки сестра Ярослава навідувалася до них щохвилини. Вона пригадала дітям, що сьогодні Свят-Вечір, що ангел-хоронитель кожній чемній дитині принесе дарунок, що буде ялинка і діти будуть колядувати. Діти з увагою слухали сестру і, перебиваючи одне одного, допитувались:
— А що мені принесе? А що мені?
Маленька п'ятилітня Таня довго вдивлялася в сестру синіми оченятами і несміливо запитала:
— Чи ангел-хоронитель принесе мені мою маму?
Сестра, збентежена таким питанням, несміливо відповіла:
— Думаю, що так! Може, на вечерю мама не прийде, але вночі напевно прийде до ліжка й поцілує свою Таню ...
З усіх сторін знову посипалися запити дітей:
— А моя мама прийде? А моя мама прийде?
Сестра заспокоїла їх і приобіцяла, що, коли всі добрі діти помоляться до свого ангела-хоронителя, то мама прийде до кожної дитини.
Залишившись самі, діти хотіли розпочати свої забави, але їх лякала хуртовина і вітер, що шарпав віконницю, ніби намагався вдертися в кімнату. Діти забралися в куток і полохливо прислухалися, як виє вітер, немов хтось плаче й голосить. Найменша трилітня Софійка не видержала й почала хлипати.
На щастя, в ту хвилину ввійшла до кімнати сестра й загадала дітям мити руки та приготуватися до вечері. Поява сестри прогнала весь страх, і діти з радісним гомоном побігли до умивальні. Нарешті скінчилися всі приготування. Сестри запровадили дітей до їдальні й посадили за стіл. Урочистий настрій стримував від розмов.
Діти вечеряли й нетерпляче чекали на ще одну несподіванку. І ось по вечері перейшли всі до суміжньої кімнати, де стояла пишно прибрана ялинка, осяяна різньокольоровими світлами. Широко розплющеними очима дивилися діти на ялинку, кожній хотілося підійти ближче та бодай доторкнутися її, але сестри сказали, що спершу треба заколядувати. Залунала велична й прегарна коляда "Бог Предвічний народився".Дивіться також
Петро Шкурат — Запорізькі підводні човни
Петро Шкурат — З різдвяною вечерою
Петро Шкурат — Винахідник бойових ракет
Ще 2 твори →
Біографія Петра Шкурата
Потім сестри почали оповідати про народження Ісуса Христа. Діти жадібно ловили кожне слово. Нараз з кухні долинув якийсь невиразний шум і оклики. Іншим разом діти не видержали б і побігли б довідатися, але тепер, захоплені та зворушені оповіданням, майже не звернули на це уваги. Тільки сестра виглянула до кухні.
А в кухні справді нова радість стала!..
Шукаючи рідної дитини, загубленої під час відступу большевицької армії, примандрувала одна мати з Бобринської на Київщині аж до Перемишля. Тут довідалася, що при вулиці Снігурського є дитячий будинок, а в ньому сироти й загублені діти. Бідна мати довго блукала вулицями чужого міста. На щастя, трапився якийсь добрий вояк і запровадив її до самого будинку. Змучена й безсила від голоду, вона довго стукала до дверей і просила впустити її, але хуртовина немов навмисне заглушувала її голос. Нарешті, в будинку почули її і впустили до кухні.
Коли жінка трохи обсушилася й обігрілася, вона розповіла, що шукає п'ятилітньої донечки Тані, загубленої під час війни. Сестри переглянулись: у будинку була справді п'ятилітня Таня, яку батьки загубили під час відступу большевицької армії в 1941 р. перед німцями. Коли про це сказали жінці, вона з радости заплакала. І плачучи сльозами радости, безупинно промовляла:
— Дякую Тобі, Милосердний Боже, що Ти допоміг мені знайти мою дитину!
Сестра Ярослава повернулася до дітей і, нашвидку закінчивши оповідання, запитала Таню, чи хотіла б побачити свою маму. Таня широко розплющила оченята і не знала, що відповісти. Сестра запитала ще раз. Таня почала хлипати.
У ту хвилину в кімнату ввійшла жінка і з радісним окликом кинулась до Тані. З сльозами радости мати цілувала й пригортала свою донечку до серця. Таня розгубилася й не знала, що робити, чи радіти, чи плакати.
Діти стояли, мов зачаровані — жадного звуку, жадного запиту. Всі дивилися на Таню й її маму. Щойно згодом несміливо поодинці почали підходити ближче, щоб бодай рукою доторкнутися до вимріяної справжньої мами...
Спраглі материнської ласки й тепла, діти тулилися до жінки й зависно дивилися, як вона голубила й цілувала Таню. Невідомо, як довго тривала б ця зворушлива зустріч, коли б сестра не повідомила, що час лягати спати.
Діти з незаспокоєною тугою почали питати:
— А коли моя мама прийде?
Сестра відповіла, що вночі під час сну напевно прийде мама до кожної дитини.
— Чи прийде справжня мама, як Танина? — знову посипалися питання дітей.
— Бог добрий, у Нього все можливе,— відповіла сестра.
Діти задовольнилися такою відповіддю й пішли спати. Лежачи в ліжечках, вони ще довго перешіптувалися й уявляли собі, як уночі прийде до них мама.
Нарешті сон ухопив сиріток у свої міцні обійми й переніс їх у царство чарівних мрій.
Пояснення
Чи ангел принесе мені маму?
Це оповідання — правдива подія з часу другої світової війни.
Зависно — заздрісно
Намітка — покривало
Суміжня — сусідня |
Шкурат Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=708 | Чумацька дитина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22130 | Петро Шкурат | Чумацька дитина | Я так багато наслухався про діда Прокопа та його чумакування, що тільки й мріяв про те, щоб його побачити. Мені приобіцяли вдома, що коли матиму добре шкільне свідоцтво, то на вакації поїду в гості до діда.
Я так нетерпеливо чекав на кінець шкільного року, що кожного дня докучав мамі й сестрам своїми запитами.
— Чекай терпеливо! — відповідали вони. — Прийде час, то й поїдеш, а будеш докучати, то й зовсім не поїдеш!
"Треба мовчати й терпеливо чекати, а то справді передумають і змінять своє рішення!" — думав я.
Нарешті, надійшов, мабуть, найщасливіший день мого дитинства. З подорожнім квитком у кишені я стояв на покладі пароплава "Воєвода" і вислухував останні поради від мами і сестер.
"Хоч би скоріше відчалював пароплав, а то чого доброго передумають і накажуть вертатися додому ..." — думав я.
На моє щастя, залунав третій гудок, і пароплав відчалив. Ще довго на покладі й на пристані махали хустинками на прощання. Ми виплили на середину Дніпра, і пристань сховалася за високими піщаними кучугурами.
Навколо було, мов у казці. Зустрічні пароплави віталися короткими гудками, немов старі знайомі; сюди й туди сновигали рибальські човни з напнутими вітрилами. Не встиг я ще надивитись і і намилуватись, як пароплав уже наблизився до Мишуриного Рогу, де я мав висідати— Старий перевізник переправив мене на лівий берег Дніпра, до Переволочної, де на мене чекали коні. За годину ми вже були в Кишиньці, де проживав дід Прокіп.
Відпочивши з дороги, я з бабою пішов на баштан. Ще здалека я побачив курінь, критий соломою, а коло нього на лавці діда, дуже подібного до одного запорожця з картини "Запорожці пишуть лист до султана". Дід мав довгі сиві вуса й густі волохаті брови, за якими важко було доглянути, які в нього очі.
Побачивши мене, дід весело вигукнув:
— А, скубент приїхав! Тепер буде в мене помічник: а спатиму, а ти стерегтимеш баштан.
Я не міг второпати, чи дід правду каже, чи жартує.
— Та годі тобі! — сказала баба. — Краще поможи підігріти обід, бо хлопець певно зголоднів.
Дід розіклав вогонь, баба підігріла принесений обід, розстелила чисту білу ряднину, і ми сіли обідати. За обідом дід запитав, скільки мені років.
— Уже дванадцятий пішов, — відповів я.
— Як я був таким, то вже чумакував! — похвалився дід.
На згадку про чумакування баба змінилась на обличчі, немов би пригадала щось неприємне. Дід спохватився, зрозумівши, що сказав щось невлад, і теж збентежився. І мені стало ніяково, хоч я нічого не розумів і щойно пізніше довідався про трагічну подію, про яку баба і згадувати боялася.
Щоб розвеселити нас, дід вигукнув:
— Ось я принесу вам доброго кавуна і справжню королівську диню.Дивіться також
Петро Шкурат — Чи ангел принесе мені маму?
Петро Шкурат — Запорізькі підводні човни
Петро Шкурат — Дукач Мазепи
Ще 2 твори →
Біографія Петра Шкурата
По обіді я несміливо запитав діда, чи можу залишитися на баштані.
— Таж тут немає ні подушки, ні чим накритися! — сказала баба.
— А хіба козаки спали на подушках? Найкраще спиться на кулаці, тоді й голова розумнішає. А на подушках ледащіє ... — приговорював дід.
— Та годі вже! — спинила баба. — Нехай хлопець лишається, а завтра я принесу, що потрібно.
Трохи відпочивши, баба забрала порожні глечики й пішла додому. Сонце збиралося на відпочинок, і непомітно надходив вечір, повний невимовного чару. Дорогою і стежками з гейканням гнали пастухи худобу, верталися з поля люди. Повітря сповняли перегуки та веселий гомін. Ми з дідом і псом Циганом обійшли ввесь баштан. Треба було стерегти кавуни, щоб до них не підкрався хтось чужий.
Удень ми порядкували: зривали та сушили тикви, шукали стиглих кавунів і динь та складали їх у холодку коло куреня. По денній роботі дід варив куліш, ми смачно його їли, а потім лягали на траві й слухали соловейків, що тьохкали в недалекій діброві. В селі зринала хорова пісня, спочатку стиха, а потім щораз голосніше.
Коли дід був у доброму настрої, то оповідав мені про бувальщину. Для мене це були перші незабутні лекції. Особливо багато знав дід про гетьмана Мазепу, козаків і про боротьбу з москалями. Оповідав, як Мазепа ночував у Кишиньці, як на Городищі під Кишинькою відбувся останній бій запорожців з москалями і як багато шведів, хворих і ранених, розійшлися по селах, де знайшли серед наших людей притулок. Іноді сиділи ми біля куреня ДО пізньої ночі, і щойно, коли в селі вибивали дванадцяту годину, йшли спати.
Одного вечора я несміливо запитав діда:
— Чи справді ви чумакували, коли вам було одинадцять років?
— Дід трохи задумався, ніби щось пригадуючи, і почав розказувати.
***
"Мої дід і батько чумакували. Від них я наслухався стільки оповідань про різні чумацькі пригоди, що й сам забажав поїхати у дорогу. Тоді ще не було залізниць, і чумаки їздили возами то в Крим по сіль, то над Озівське море по рибу.
У нашому селі було ще кілька чумацьких родин. їздили завжди валкою, найменше десять або дванадцять возів. Часто до нас приєднувалися чумаки з Царичанки. В Маріюпіль над Озівським морем везли пшеницю, а звідтам привозили тараню, чабака тощо.
Виїздили по Велйкодніх святах, коли ще не було спеки. Дорога тривала щонайменше чотири-п'ять тижнів. Перед виїздом у дорогу панотець відправляв молебень, кропив свяченою водою чумаків, вози й волів. По молебні відбувався на майдані спільний обід.
Чумацьке життя гарне, хоч і небезпечне. Я довго просив батька, щоб узяв мене з собою, і врешті він погодився.
По Провідній неділі прибуло з Царичанки п'ять возів. У Кишиньці приєднались до них сім возів, і валка була готова до дороги. Зранку великий майдан коло церкви вщерть заповнився людьми з Кишиньки й сусідніх сіл. Після молебню та спільного обіду валка вирушила в дорогу. На передньому возі їхав отаман, на останньому заступник отамана і господар. На цьому возі їхав і я-
Надвечір ми прибули в Китайгород над річкою Ореллю. Тут переночували, а вранці переїхали вбрід неглибоку воду і степовою дорогою рушили на Петриківку. Навколо степ, безмежний, мов море. Ген далеко попереду я завжди бачив ніби річку. Я запитав батька, що то за річка, але він сказав, що то омана, що тут немає жадної річки.
Риплять вози, ковані залізом, мотають головами круторогі воли. Повільно коло возів ступають чумаки. В кожного за плечима рушниця. У степу треба бути чуйним і готовим на всяку небезпеку. У ті часи на запорізькі землі посунули різні непевні люди — греки, серби, вірмени, цигани, москалі. Шукаючи легкого хліба, вони не раз ставали злодіями й розбишаками.
На п'ятий день подорожі ми дісталися до Катеринослава, а по двох тижнях були вже в Маріюполі. Пшеницю продали багатому купцеві-грекові, трохи відпочили й покупались у морі. Мені дуже подобалося море, коли воно спокійне. Коли ж бувало зривався вітер і починали гуляти гори-хвилі, тоді море ставало страшним, непривітним.
У Маріюполі накупили ми гостинців і, навантаживши вози золотавою сушеною таранею, рушили в поворотну дорогу. Тепер мандрівка була куди важча. Сонце припікало, і ми їхали здебільша вночі, а вдень відпочивали коло будь-якої напіввисохлої степової річки. Мені дуже подобалося, коли в степу під зоряним небом чумаки розкладали багаття і варили вечерю. Коло возів безупинно держали вони варту.
Одного ранку вирушили ми в дорогу. Отаман хотів ще за дня минути Гадючу балку, бо там, у густих очеретах, іноді засідали розбійники. Ось уже засіріли очерети. І раптом пролунав несамовитий свист, і все замовкло. Лише стиха шумів очерет і десь ледве чутно квилила пташка.
— Що це може бути ? — міркували чумаки. — Треба піти й подивитись, може яке лихо трапилось?
Отаман з двома чумаками пішов у гущавину очерету. За мить вони вернулись; на руках несли непритомну жінку і дівчину восьми-дев'яти років. Вона плакала і кричала: "Мамо, я боюсь!" На запити, що сталося, дівчина нічого не відповідала, лише, притулившись до матері, безупинно ридала.
— Хлопці, — гукнув отаман, — не гаймось, рушаймо в дорогу! Жінку й дівчину примістіть на останньому возі. На вечерю будемо у Варварівці, а там подумаємо, що з ними далі робити.
Пізніше ми довідались, що дівчина Орися не мала тата. Жила вона з матір'ю в Маріюполі, у татового брата.
— У дядька було нам дуже добре, — розказувала дівчина, — але мама не любила моря, бо воно забрало нам тата. Вона хотіла додому в свою Чаплинку. Дядько дав мамі грошей на дорогу, накупив гостинців, і ми пішли. Траплялось, що по дорозі нас трохи підвозили, але переважно ми мандрували пішки. Коли ми дійшли до Гадючої балки, хтось свиснув так страшно, що ми з мамою завмерли. З очеретів вийшли два бородаті розбійники і забрали в мами гроші та клунки з одягом. Мама почала просити, щоб не грабували, і тоді один із розбійників з усієї сили вдарив її. На той час над'їхала ваша валка, і вони затягнули нас в очерет.
Чумаки довезли жінку до Катеринослава і примістили її в шпиталі. Лікарі відразу сказали, що немає жадної надії на вилікування жінки, бо години її життя вже пораховані. І справді, ще того самого вечора вона померла.
Орисі нічого не сказали про смерть матері, але всі чумаки зажурилися її долею. Журився і я. Думав, що було б добре, якби батько взяв її до нашої хати. Я згадав про це батькові. Він уважно вислухав і сказав:
— Це ти, сину, добре придумав. Візьмемо Орисю до себе.
Батько сказав про це й отаманові, і чумаки повеселішали.
— Це ж наша, чумацька дитина і шкода було б віддавати її в чужі руки. Ми тепер усі, мов її хресні батьки.
Орисю потішали, що, мовляв, поїдемо до нас, а коли мама видужає, то також приїде. Дівчинка вже не плакала, але в її карих очах завжди чаївся смуток. Коли ж хтось із чумаків бувало ненароком свисне, то вона, мов пташка, тремтіла з переляку.
Без пригод прибули ми в Кишиньку і привезли до хати... сестричку. Мама раділа, що матиме дівчинку, і ввесь час була для неї найсердечнішою матір'ю. Не тільки чумаки, а й усе село любило її за милу вдачу, особливо за її спів. Співала вона багато різних, здебільша сумних, пісень.
Минав час, я перестав смикати її за косичку. Орисі пішов уже сімнадцятий рік. Вона була гарної вроди, тож почали заглядати до нас старости не тільки з Кишиньки, а й з сусідніх сіл. Відмовляючи всім їм, Орися тулилася до прибраної матері й казала:
— Я вас, матусю, ніколи не покину!
По цих словах дід замовк і задумався. Мені дуже кортіло знати, що далі було з Орисею, і я запитав:
— А що сталося з Орисею?
— Що сталося? Сталося те, що з усіма дівчатами: одружилась і є тепер твоєю бабою.
Пояснення
Чумаки — то були в давнину (17-19 століття) українські селяни, що займалися також торгівлею. Коли в Україні не було залізниць, чумаки возили на Крим, на Дін і на Озівське море сільсько-господарські продукти, а звідти привозили сіль, сушену рибу, тощо.
Второпати — зрозуміти
Кучугура — купа піску, або снігу, горбок
Квилити — плакати, видавати жалісні звуки
Куліш — рідко зварена каша
Ряднина, рядно — грубе полотно
Скубент — перекручене слово студент
Тиква — гарбуз, також посуд на воду
Тараня, чабак — назви двох родів риби |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | "Нарком" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25900 | Ґео Шкурупій | "Нарком" | I
Тільки почало припікати літне райкове сонце, як на далекому Сахаліні, де стоять паротяги й знаходиться кладовище паротягів, на купі кокусу, жужелі, брудних шматків клоччя заворушився напівголий і брудний, як паротягове мастило, дядя — чистильщик топок на Сахаліні.
Треба з'ясувати, що це не той Сахалін, що на нього зазіхають японці, — це той, де чистять паротяги, від жужелі й де вони знаходять собі вічне заспокоєння після довгої праці або жорстоких катастроф.
Ітак, дядя, що нагадував чисте, як сажа, якесь паровозне приладдя, коли його голу спину лизнуло гарячим язиком сонце, заворушився на купі кокусу, чмокнув язиком, поводив ним у роті, й потім виплюнув цілий набій вугільного пороху. Він обережно почухав спину, здивовано подивився на паротяги, перевернувся на другий бік і несподівано захріп.
Але це була одна хвилина. Не встіг він гаразд захропти, як раптово зірвався на ноги й тихо пробуркотів:
— Сволоч, сволоч я, хіба можна так довго спати!..
Потім він підійшов до паротяга, вперся лобом у тендер і так мрійливо постояв з хвилину, поки не вилив усю гіркоту життя на паротягове колесо.
Постоявши ще трохи, вже просто за інерцією, чистильщик підійшов до заднього паротягового ящика й витяг відти пляшку з недопитим самогоном та шматок сухого, як вугіль сухаря.
— Жужелице, ти ж сьогодні мусиш їхати до Козятина по цукор, бо Маня битиме!..
Сказавши це, він допив самогон і закусив сухарем.
"А добрий самогон у моєї Мані!.. Шкода, що увесь цукор вийшов, а то б я сьогодні пішов бити морду самому начальнику станції!.."
Як відомо, на Сахаліні ніде нема ні дзеркала, ані будь-якого блискучого скла, яке могло б замінити його при нагоді; тому чистильщик топок ніколи не знав, який він має вигляд. А вигляд чистильщика був вартий будь-якого фотографа-колекціонера, бо він мав би у своїй колекції фотографію людини, яка ніколи не вмивається і міняє одяг тільки двічі на рік.
Яканебудь побожна бабка, зустрінувши його вдень, сказала б, що це сам чорт з пекла, бо тільки в пеклі можна так напудрувати обличчя й тіло сажею. І справді, на ньому було стільки мастила й сажі, скільки їх не буваю на паротягах. Цей товстий шар паротягового мастила міг замінити йому одяг, що й можна було простежити в дійсності. Тільки плечі, живіт та ноги були трохи вкриті якимись ганчірками.
Це були головні прикмети чистильщика паротягових топок на Сахаліні на прізвище Жужелиця, а по фамілії...
Про фамілію ми не будемо говорити тепер, бо вона заслуговувала найбільшої уваги й була гордість замурзаного чистильщика.
Крім цього, у Жужелиці була жінка, яку звали Маня, п'яток дітей найрізноманітного калібру й систем. Це була гордість Жужелиці теж. Але треба додати, що увесь п'яток дітей не був виводком самого Жужелиці, це були витвори й сюжети, що позичила його дружина Маня у якихось інших трубадурів та трубольотів. Але чистильщик Жужелиця всіх їх любив і ніколи не ображався, коли йому неввічливо натякали на позичені сюжети.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Вчинок гуна
Ґео Шкурупій — Злий дух
Ґео Шкурупій — Легенда
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
"А й правда, чого ображатися", думав тоді про себе, а також голосно заявляв Жужелиця.
— Жінка не мило, — не змилиться! І коли я не міг постаратися, то хай хтонебудь інший це зробить. На це кожний має відповідні здібності та спроможність!
Чистильщик, випивши самогону та закусивши сухарем, дістав з паротягового ящика гроші, прив'язав гаманець з ними до шиї, бо кишені вважав за забобон і, не поспішаючи, пішов на станцію, щоб сісти в Одеський поїзд.
Він обережно ступав босими ногами по шпалах, щоб не покалічити їх об гострі камінці, скло та кокус, які безліччю лежали по коліях. Так він дійшов до першої сторожки стрілочника. Але йдучи та рахуючи шпали, він зненацька наткнувся на знайомого кочегара, якого він мав рацію підозрівати в дуже великій енергії щодо продукції білявого крикливого витвору, якого його Маня й день і ніч колихала в своїх сильних руках.
Жужелиця подивився на кочегара, переступив ще одну шпалу й зупинився.
— Скільки тижнів ти не вмивався, Жужелице? — презирливо запитав у нього кочегар.
Це було найболючіше питання Жужелиці; він терпіти не міг води і страшенно боявся дощу.
— Ти знаєш, Юхиме, що я людина смирна, але коли мене розсердити, можу чимнебудь озадачити по голові! — серйозно відповів Жужелиця.
— А чому ти не п'яний сьогодні?
— Твоє яке діло? Не за твої гроші п'ю! За свої!..
Кочегар ще трохи покепкував і пішов далі. Жужелиця був після цієї розмови такий розлютований, що спересердя рішив піти до перукаря.
Вагон перукаря знаходився поблизу станції. Тут голилися та стриглися всі робітники залізниці.
Коли Жужелиця увійшов до вагону, йому стало моторошно. Блискучі бритви, ножиці, щипці, машинки наводили на нього неймовірний жах.
У вагоні, крім перукаря, нікого не було.
Жужелиця підійшов до дзеркала й сів у крісло. Його одразу пригіпнотизувала якась блискуча машинка.
Перукар ввічливо запитав:
— Ви, товаришу Жужелице, з одекольоном чи без одекольона?..
— З о-де-кольоном!..
— Може й вежеталь?..
— М-м...
— А може вам ще зробити й манікюр?
Жужелиця завовтузився на кріслі й закліпав повіками.
— Та ви вже, як це зветься... зі всіма причандалами... Вам більш видко... Відоме діло, — майстер...
— Ну й рило!.. — сказав перукар. — Туди його!.. З такою мордою, та ще о-де-кольоню захтів!.. Піди скупайся під паровозний ґрант!.. З рила сажу зітри!..
— Що!? – підскочив Жужелиця. — Як ти смієш так ображати! Ти знаєш хто я такий? Чув мою фамілію?
— Твоєї фамілії я не чув, а те, що ти свиня, то це кожний знає!
З цими словами перукар потягнув його за комір з вагону. Жужелиця лементував. Стягнувши Жужелицю з вагона, перукар дотягнув його під паротяговий ґрант.
Якийсь пацан, що гуляв поблизу, зрозумівши в чому діло, відкрутив воду, й вода водоспадом полилася на Жужелицю. Він крутився, верещав і, нарешті, почав плакати. Але побачивши, що це не допомагає, Жужелиця став старанно митися, розвозячи сажу по обличчі, по руках і грудях. Після цього перукар знову схопив його за коміра і підштовхнув у вагон. Тут уже, нарешті, Жужелиця вільно дихнув.
Коли перукар кінчив свою роботу, Жужелиця сам себе не пізнав, він помолодів на років тридцять.
— Што ж, воно, конєшно, коли ви молодая баришня, то я вам фрікасе з мармаладом і нікаких двадцять!.. — промовив Жужелиця до перукаря й вибрикнув козлом.
— Ти — друг! — сказав Жужелиця. — За це я вже тебе не забуду! Хочеш, навіть свою фамілію тобі скажу...
— Що ж у тебе за фамілія така риґінальна? — запитав перукар.
— Тільки тобі я скажу, друг, вперше і востаннє!.. По секрету... І нікаких двадцать... Фамілія моя знаменита, тільки тобі, і по секрету, фамілія моя така, як у одного з наших... Чуєш? і нікаких!.. Мовчок!
II
Паротяг НУ. 514 виїхав після промивки з депа на круг. Він мав зробити черговий пасажирський маршрут Київ-Козятин з Одеським поїздом. Машиніст Хорн уже був на паротязі. Виїхавши на круг, він зліз з паротяга й кругом перейшов на деповські колії.
Машиніст Хорн не любив відчувати, як навколо нього вернеться все депо, коли повертають паротяга, і вважав за приємніше тим часом розмовляти з круговими робітниками.
Хорн зійшов на колію й подивився на годинник: за 15 хвилин одеський поїзд мав вирушити, а тому треба було трохи поквапитися. Коло кругу не було ні одного робітника і Хорн поглянув на штабель зі шпалами, де звичайно лежало все кругове кодло, вигріваючи животи на сонці, і оповідаючи для розваги один одному найнеможливіших пригод, які сталися з батьком, дідом, з онуком діда або, вірніш, з самим оповідачем.
Хорн, поглянувши на штабель зі шпалами, не помилився; там справді лежало все кругове кодло, виставляючи під сонце напівголі животи, що просвічували крізь подерте і брудне шмаття одягу. Була якраз обідня перерва і кругові хропли на шпалах, мабуть, з більшою насолодою, ніж це робить будь-який Чемберлен у своїй затишній відпочивальні. Треба додати, що кругові це роблять не тільки в обідні перерви; вони це роблять при всякому зручному випадкові, ні гудки паротягів, ні грюки майстерень не заважають їм робити це з регулярністю годинника.
— Соску вам в рот! — вилаявся Хорн, підійшовши до них. — Що ж ви гадайте, що поїзд чекатиме до другого ранку?..
Кілька кругових одразу зірвалося зі шпал і прожогом кинулись до кругу, але тут їхній запал несподівано зник, і вони поволі стали повертати круг.
— Під одеський? — запитав у Хорна один із кругових.
Хорн розсердився.
— Я запитав тому, що має їхати потяг Каменєва!.. Я гадав, що він піде раніш одеського!..
— Якого це Каменєва?..
— Це того Каменєва, що комісар всього війська Республіки,* — пояснив Хорн. — Того, що бив усіх білогвардійців... Хіба не знаєш?
— Зміни ногу, шкапо! — сказав круговий робітник, що крутив круга. — Позбиваєш пальці об рельси!..
Паротяг поволі повертався і його димар з ліхтарем унизу вже дивився на станцію наче велика голова циклопа. Хорн знову виліз на паротяг, дав свисток, покрутив реґулятором, пересунув важіль, і паротяг, грюкаючи, зійшов з кругу на колію.
Метушливий стрілочник пересунув стрілку й голосно закукурікав на заіржавлену та побиту мідяну сурму.
Хорн міг їхати далі. Він махнув рукою круговим робітникам, ще раз на прощання затутукав, і паротяг, покрехтуючи на стрілках, як жива почвара, пішов на станцію під одеський поїзд.
III
— Стій!.. — кричав Жужелиця, розмахуючи руками. — Стій! кричав він, доганяючи одеський поїзд, що відходив од станції.
Одеський поїзд уже грюкав по стрілках, поволі збільшуючи скорість. Вагон за вагоном переганяв Жужелицю, що біг спотикаючись за ним. Нарешті Жужелиця вхопився за східці одного з вагонів, але раптом, побачивши, що це вагон-сальон "Інтернаціонал", перелякано зіскочив назад на землю. Кондуктор сміючись, простягав до нього руки, ніби запрошуючи сісти у вагон знову, але Жужелиця, пропустивши ще кілька вагонів, нарешті, вчепився за східці передостаннього вагона й вліз усередину. Тепер уже він їхав і при бажанні міг доїхати до самої Одеси.
— Тисяча мух і дві сотні риб!.. — промовив Жужелиця. — Ще трохи покупався і спізнився б. Ні за що було говорити своєї фамілії цьому перукареві!..
На першій станції Жужелиця зліз із вагона і пішов до паротягу. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | В долині ріки Іро | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14950 | Ґео Шкурупій | В долині ріки Іро | Перед вечором і на світанку з води підіймається білий, як фартух молочниці, туман. Побіліла ріка в'ється в'юном, пробиваючись між крутими, голими, мов лисина, дабанами. На спокійних плесах дзвінко кричать турпани, лишаючи на воді кола самотності.
Ріка нестримно мчить на захід, і від її вогкості в низинах проростає тендітна трава, кам'яний грунт не дає змоги рости деревам, і ріка безнадійно вилизує непоживні кам'яні кругляки.
Долина одноманітна й журна, як східня пісня. Ріка співає високим огромам дабанів, хаосу каміння, що стиснули її, похмуро звисли над нею ще від останньої космічної катастрофи.
Маленька людина здається комахою в цих непривітних безмежних просторах. Пронизливі крики турпанів і клекіт беркутів тривожать одвічну мовчазність застиглої лави. Ці крики безнадійні, як розчарування шукачів золота.
Ріка несподівано міліє й відкриває броди для караванів і також раптово розливається, сердито перегортаючи брили каміння й заливаючи ями старателів, що лихоманково мозолять руки, жадібно бажаючи осліпнути від золотого блиску.
Ніч розірвалась, як чорне рядно. Ріка запарувала й, відтворюючи легенди про молочні плеса, білясте світло потекло по рівнині. Цього разу до клекоту беркутів, що прокинулись на скелях, приєднались голоси людей.
В облудному білястому світлі засиніли гострокутні намети з білими візерунками на полотнищах. З лівого берега на правий простяглася величезна дерев'яна потвора, що могла пишатись надзвичайно струнким тілом, і так і застигла, обкурена туманом. Kocтрубате риштовання, що, як стара шкіра, вже майже злізло з потвори, відкрило новий, як срібний карбованець, міст. В болоті застрягли дошки, деревини й колеса поламаних гарб. Стружки й тріски встелили грунт і зробили його м'яким. Це були покидьки від нової потвори, що її уперше побачила долина ріки Іро.
До високого синього намету підійшла монголка. Вона спала під голим небом у шкіряному мішку, й ранковий холодок збудив її.
В наметі ще спали. Жінка розпалила вогнище й підкинула до нього замість традиційного аргалу кілька трісочок, що їх безліч валялось навколо намету. Троє монголів, почувши крізь сон знайомі, задушливі пахощі диму, одразу прокинулись і почали допомагати жінці.
У другій половині намету, підкоцюрбивши коліна до обличчів, спало ще двоє людей. Це були китайці. Один із них спав дуже неспокійно. Він вовтузився і стогнав уві сні. Китайця мучили кошмари, й він воював із ними цілу ніч.
Йому снилось, що його вбивають.
Після довгих, важких мандрів серед дикої природи він нарешті знайшов у долині ріки Іро золоті розсипини. Він вирив глибоку яму, вибираючи золотодайний пісок і промиваючи його в швидкій течії Іро.
Щоразу промивання давало більші наслідки. Він натрапив на золоте дно, що мало збагатити його. Вже ціла купка золотих зерняток поблискувала проти сонця на розстеленому рядні. Китаєць гарячково працював, забувши про їжу, про час. Він лише зрідка оглядав обрій, виявляючи, чи не стежить хто-небудь за ним. Але навколо була пустеля. Беркути високо кружляли над головою або сідали, зовсім близько, спостерігаючи роботу китайця. З вільним од тривоги серцем китаєць заглиблювався в роботу.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Гобі
Ґео Шкурупій — Патетична ніч
Ґео Шкурупій — Гульо
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Копаючись у ямі, він раптом відчув непереможний страх. Хтось підійшов до краю й пильно дивився на нього. Підвівши голову, він побачив кремезну постать бородатої людини, що цілилась у нього з рушниці. Китаєць випростався, як пружина, силкуючись одним зусиллям вистрибнути з ями. Але бородань вистрелив, і китаєць, дряпаючи руки об каміння, скотився на дно. Потім він знову хотів вистрибнути, але бородань стріляв безперестану, чомусь не влучаючи в нього. Цей жах, стрибання й стрілянина тривали дуже довго.
Нарешті втомлений украй китаєць, повний одчаю й почуття самоохорони, не витримавши такого страху, раптово прокинувся. Він кинувся й одразу сів на підстилці, що на ній спав, і протер очі.
У наметі весело потріскував огонь. Уже всі сиділи колом і з насолодою пили чай.
Монголка старанно вилизала язиком чашку, бо їй ліньки було йти до води, й передала її китайцеві, запрошуючи до сніданку. Той узяв чашку, але ще кілька хвилин сидів очманілий, переживаючи всі подробиці свого кошмарного сну. Його дратувало, що він не знав, чим скінчилася ця прикра пригода й де поділося золото.
Тепер, тверезо зважуючи всі моменти нерівної боротьби, він вирішив, що золото дісталось бороданеві і що він сам лежить забитий або ріка Іро несе його труп до свого гирла.
Йому приснилася можлива пригода з його колишньої професії. І знову він дав собі слово, що краще бути робітником, ніж шукачем золота, що його блиск лише облудливий та примарний.
Китаєць, не випускаючи чашки з рук, вийшов на свіже ранкове повітря. Він був здивований. Невеличкий робітничий табір розрісся до велетенських розмірів. Замість кількох наметів, що в них жили робітники, які працювали на будівлі мосту, китаєць побачив сотні синіх наметів, що вкрили всю долину Іро. Безліч коней паслося коло наметів, верхи під'їздили нові монголи й отаборювались у долині. За ніч наїхало людей з усієї Монголії, й маленький табір робітників казково виріс. Ще було дуже рано, й Іро врочисто парувала білими димами на блискучих, як скло, плесах.
Китаєць зайшов назад до намету і приєднався до своїх товаришів, що пили чай. Кошмарний сон його розвіявся, й тепер він відчував, що навколо відбуваються події, які він починав сприймати, як сон реальний. Такого табору, такої сили людей він ще не бачив навіть на великих торжищах.
У тій поважній загайності, з якою його товариші-робітники пили свій ранковий чай, він відчув урочистий святковий настрій. Всі відчували, що не треба квапитись, поспішаючи на будівлю.
Будівля скінчена, й сьогодні вони можуть відпочити, сьогодні вони святкуватимуть відкриття першого великого мосту в Монголії.
Чаювання тривало довго. Робітники розмовляли й прислухались до гамору, що зростав у таборі. Ранок розворушив його, як велетенського комашника. Гомін, вигуки, тупіт та іржання коней розігнали мовчазність пустельної долини, яка ще, мабуть, ніколи не бачила такого зборища, хіба що за часів Чінгіса, коли її мовчазність порушували кремезні, нестримні вояки.
— Людей наїхало більше, як буває на цамі! — говорив один із робітників-монголів, висловлюючи своє здивування.
Цам — релігійне монгольське свято, що на нього з'їжджаються лами та прочани з усіх кутків Монголії. Отже, це зборище він міг порівняти лише з цамом, але він знав, що інша причина притягла сюди стільки народу.
Люди казали, що чекають на начальство, яке має приїхати на відкриття з Улан-Батора, — оповідав монгол, що встиг уже поблукати по табору. — Не обійшлося й без лам. Понаїжджало їх до біса! Провадять у майханах агітацію. Кажуть, що гріх переходити через воду, не замочивши копит коня. Тепер Іро з досади висохне або заллє всю долину. Міст — це чортова вигадка! Ніколи не було мостів, і всі були живі й здорові. Революційна влада, яка, мовляв, не мирить із бурханами та богами, накликала їхній справедливий гнів на народ монголів.
— Пророкують, що сьогодні в обід ріка розіллється і затопить усю долину разом із грішним табором!
— Вода справді прибувала цілу ніч, — сказала жінка, — і прибуває ще досі!
— Мабуть, на верхів'ї пройшли дощі! — відповів китаєць.
Раптом в отвір намету просунулась стрижена голова лами. Він, як шпигун, зиркнув до намету.
— Тю! — вигукнув китаєць, закінчуючи цим несподіваним вигуком свої міркування.
Лама, як ошпарений, відскочив од намету — він не сподівався наткнутися в монгольському майхані на ненависного китайця. Монголи-робітники голосно розсміялися. Жінка докірливо поглянула на чоловіків, але нічого не промовила.
— Я знаю цю ріку, — говорив китаєць, що колись шукав золото, — я добре вивчав її. Вона розливається несподіваніш, як скочується обвал у горах. Тоді бережись! Захопить у ямі — не врятуєшся!
— Значить, лами мають рацію пророкувати! — з чисто жіночою логікою зробила висновок монголка.
— Це народ хитрий, — відповів монгол, що мав нахил до атеїзму, — мабуть, їх повідомили з верхів'я про великі дощі. Лами ніколи не брешуть, вони просто використовують усім відомі явища й тлумачать їх, як щось чудесне. Народ ще може не знати про дощі, от і виходить чудо...
— Міст міцний, витримає будь-яку повідь! — промовив китаєць. — Пророкуванням його не зруйнуєш!
До майхану підійшли монголи, що приїхали з далеких закутків на свято відкриття мосту.
Вони ходили по робітничих наметах, з цікавістю приглядаючись до побуту робітників. Особливо їх була зацікавила похідна кухня, що в ній кухар варив обід для всіх робітників. Але скрізь вони натикались на робітників-китайців, і це їх трохи розчаровувало. Вони зраділи, коли в робітничому наметі побачили монголів, і були здивовані, що вони живуть разом із китайцями. Вони так само здивувалися б, коли б побачили в кошарі мирне співжиття вовків із вівцями.
Звиклі до експлуатації від китайських купців, вони не йняли віри, що китайці могли жити в одному наметі з монголами. Віками виховувана ворожнеча цього разу зникла, і їм було дивно. Вони мовчки з недовір'ям дивились на гурток робітників.
— Заходьте! — запросив робітник-китаєць, розпливаючись у приязній посмішці.
Монголи, трохи повагавшись, але побачивши привітні обличчя китайців і своїх земляків, зайшли до майхану, сіли коло вогнища. Їм дали чаю, як неодмінне частування при гостинності, і вони поволі почали призвичаюватись до нових дивовижних подій, що відбуваються в цьому світі. Вони ще деякий час недовірливо ставились до робітників-китайців, але, побачивши, що їхні земляки-монголи ставляться до китайців вільно і по-приятельськи, розворушились і забули про вікову ворожнечу.
— Не бійся, нахоре, ми свої люди! — поплескав по плечу найнедовірливішого монгола робітник-китаєць, колишній шукач золота. — Ми всі тут однакові. У мене немає золотих лан, щоб видурювати в тебе твої вівці й коні. Оцим заробляю на себе!.. — І він показав монголові свої руки, вкриті важкими мозолями.
— Дуже добре! Саєн! — відповів монгол, посміхаючись пласким і коричневим, як глиняний посуд, обличчям. Він набив свою люльку дунзою і простягнув китайцеві. Китаєць трохи посмоктав і передав своєму сусідові. Люлька проробила коло, не минувши й жінку, поки знову не потрапила до рота власника.
— Як життя? — розпитували монголи, що завітали до намету. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Вчинок гуна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14947 | Ґео Шкурупій | Вчинок гуна | Старий Содба прискакав на своєму перевтомленому конику до міста. Погода була неприємна, як ламська цнота. То сипав сніг, який одразу розпливався брудними калюжами під копитами коня, то починав сікти дрібний дошкульний дощ, що його відганяв рвучкий холодний вітер, безпритульний, як жебрак.
Гори, степи й дороги були сірі й непривабливі, безрадісні, як брама кумирні. Маленький "морі" дряпався крізь цю природу, пробиваючи головою простір. Старому Содбі здавалось, що він не їде, а стоїть у центрі кола, яке обертається навколо його, і що він, мабуть, ніколи не видряпається звідти.
На голові в Содби був теплий хутровий малахай зі шкіри тарбагана, якого він впіймав власноручно, але на тілі був тонкий, обкручений довгим поясом, халат, що вже давно втратив свій первісний колір. Старий Содба промерз і промок до того місця, де в нього, на його думку, знаходиться душа. Тільки вона жевріла ще маленьким теплим вогником у тілі Содби.
Він прискакав до міста, коли йому здавалось, що вже й душа в ньому замерзає. Але Содба ще знайшов у собі сили подбати за перевтомленого "морі" і поставити його в затишний куток, де б не мочив дощ і не так хльостав вітер.
Содба був хамджилга — кріпак колись великого князя Уйдзін-гуна. Своїм станом кріпака він мало чим відрізнявся від звичайного бідняка арата. В його кріпацькі обов'язки входило іноді повартувати в ставці князя, поїхати куди-небудь з дорученням або перегнати князеву худобу на нове пасовисько, коли князь чомусь не міг цього зробити сам. Обов'язки старого Содби були невеликі і зовсім не обтяжували його.
Він був лише номінально кріпак князя Уйдзін-гуна, а справді був навіки обплутаний боргами раб торговельної китайської фірми Да Шен-ку, яким, до речі, був і його князь, хоч він і мав найбільший титул гуна.
Подорож Содби за сотню верств до міста була зв'язана із справами фірми Да Шен-ку, якої боржником він був ще змалку, як спадкоємець.
Не оглядаючись на облуплені сірі будинки, не відчуваючи жаданого настрою, що він, мовляв, у місті, яке завжди вабить провінціалів, Содба, зіщулившись од вітру, байдуже й безнадійно штовхнув двері до крамниці й увійшов до приміщення, як входить кожна людина туди, де її ніщо добре не чекає.
В обличчя Содбі, що нагадувало зморщений корінець засохлого дерева, ударив теплий дух приміщення, вогкий і смердючий від пари, що йшла від мокрих халатів відвідувачів, од шкіри забруднених чобіт — гутулів, від наїдків і від ханшину, від того, чим частував своїх боржників прикажчик фірми Да Шен-ку — спритний і відданий справі гендляр, літній китаєць Хо Шу-лін.
Содба обтрусився од дощу, як пес, що допіру виринув із річки, і пішов до рундука.
Крамниця фірми Да Шен-ку мала поруч два відділи. В одному видавали крам і записували борги, а в другому, віддаючи данину монгольській традиції гостинності, безкоштовно частували чаєм приїжджих і споювали ханшином, щоб у першому відділі можна було приписати ще кілька баранячих шкір до довгого переліку боргів простодушних покупців. Такий простенький, на перший погляд, конвейєр давав геніальні, в торговельному розумінні, наслідки.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Зруйнований полон
Ґео Шкурупій — Гульо
Ґео Шкурупій — Міс Андрієна
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Прикажчик Хо Шу-лін привітно вітав кожного боржника. Що більший був борг покупця, то й відповідно більша була привітливість Хо Шу-ліна. Він лише удавав із себе байдужого до випадкових покупців або до тих, у кого борг був невеликий. Через це малі боржники несамохіть відчували свою провину перед Хо Шу-ліном і, щоб здобути його приязнь, мусили самі влізти в пастку. Тм було навіть ніяково й прикро, що інші покупці користуються з такої Хо Шу-лінової пошани.
Хо Шу-лін, побачивши старого Содбу, навіть вийшов із-за рундука йому назустріч. Приязно посміхаючись, Хо Шу-лін мало не обійняв старого Содбу.
— Давненько не бачились ми з тобою, Содбо! Яким це вітром тебе занесло, якому богові дякувати! Невже в нашій філії не вистачило товарів, що ти був змушений у таку негоду пертись до міста? Ай-яй-яй!
Та Содба навіть не посміхнувся на цю привітливість. Його обличчя було байдуже, як у старого бронзового будди. Содба вже чудово знав ціну цій привітливості, і вона лише лякала його, а не зворушувала.
— У вашій філії підмокла сіль! — збрехав Содба, навіть боячись згадувати про справжню причину приїзду.
— Що ти кажеш, Содбо?!
— Крім того, я маю доручення від князя Уйдзіна...
— Справи потім, Содбо! Відпочинь спочатку! Просохни, зогрійся! Чжане, — звернувся Хо Шу-лін до молодого китайця, що метушився по крамниці, обслуговуючи відвідувачів, — почастуй Содбу як слід!..
І Хо Шу-лін метнувся до другого монгола, що допіру ввійшов до крамниці.
Старий Содба як був у мокрому халаті, так і сів на стілець коло маленького столика. Він почував, що справді втомився. До того ж його хвилювала думка, чи вдалася його брехня з підмоклою сіллю та чи дасть якісь наслідки ця каторжна подорож до міста.
Незабаром його халат став теплий і почав випаровувати пару, що пахтіла кінським потом і баранячим салом.
Становище монгольського хамджилги та арата було важке. Крім того, що їх визискували власні князі та лами, вони всі були рабами китайських купців.
Китайські торговельні фірми цілою мережею своїх маленьких філій охопили всю Монголію. Вони навіть пролізли в найглухіші кутки зі своїми переїзними юртами-крамничками.
Продавців китайських фірм у Монголії набирали лише з китайців, що були завезені до Монголії ще змалку. Всі ці прикажчики чжани, суни та ліни за вислугу років та за старання одержували певні відсотки цілого паю підприємства й могли сподіватись коли-небудь стати його повноправними учасниками. Це обумовлювало виключну старанність та собачу відданість прикажчиків своїм хазяям.
Уся діяльність китайського гендлювання в Монголії ґрунтувалась на системі продажу в борг. Китайці намагались не продавати за готівку, а відпускали крам у борг, щоб за нього потім сплачували вівцями, вовною й іншими продуктами скотарства.
Старий Содба за своє довге життя добре вивчив на власній шкурі всю раціональність такого гендлювання. Він знав, для чого частують ханшином легковірних покупців. Кожна випита пляшка виростала в довгий перелік боргів. А сп'янілого покупця віддані хазяям прикажчики обмірювали й обважували, нагороджуючи за великі гроші непотрібним і кепським крамом.
Та Содбі було вже байдуже. Він з охотою їв і пив ханшин, який йому приніс послужливий Чжан. Плекаючи в серці маленьку помсту, старий Содба зогрівав своє тіло й невибагливу душу. Помста полягала в тому, що Содба чудово знав, що жодної вівці вже не дістанеться Хо Шу-лінові.
Навесні, коли після суворої зими господарство монголів перебувало в найважчому стані, до боржника приїжджало п'ятеро або шестеро прикажчиків, вимагаючи сплатити борг, і жили вони на його утриманні доти, доки він не відкупався від своїх ненажерливих гостей сплатою частини боргу й обіцянкою решту сплатити пізніше, але з нарахуванням нових відсотків.
Це повторювалося щовесни, і боржник потрапляв навіки в ярмо.
Щороку торговельна фірма брала в нього за самі відсотки всі лишки його господарства, залишаючи тільки таку кількість худоби, яка потрібна, щоб прогодувати боржника та щоб він міг у наступному році сплатити відсотки. Коли боржник помирав, борг переходив до його спадкоємців. Коли боржник відмовлявся платити, на допомогу купцям приходила адміністрація зі своєю тюремною інквізицією. На випадок фізичної неможливості стягнути борг із монгола, за нього розплачувалось усе населення хошуна, зв'язане круговою порукою.
Але старий Содба не журився. Цієї весни з нього купці нічого не стягнуть. А хошун як собі хоче. Коли іншим монголам ще не остогидло платити свої й чужі борги, хай платять, а коли не хочуть платити — хай виженуть китайців.
Содба поїв і почував себе чудово, тепер він міг позмагатися з Хо Шу-ліном.
Содба приїхав до міста, звичайно, не тому, що в філії підмокла сіль. Справа була складніша. Прикажчик філії, знаючи, що господарство Содби вже не являє жодної цінності, відмовився видати йому в борг плитку пресованого чаю, а без чаю ні Содба, ні його князь Уйдзін-гун не могли обійтися. Все завдання полягало в тому, чи знає вже про це Хо Шу-лін. Содбі треба було випередити кур'єра філії, тому він і поїхав у таку погоду до міста, не шкодуючи ні себе, ні коня.
Плитка пресованого чаю коштує вісім цин. Коли її взяти в борг, то потім за неї треба віддати три смушки. Один смушок коштує шість цин. Значить, китаєць за плитку чаю замість восьми цин одержить вісімнадцять. Арифметика дуже проста, і Содба вже чудово розібрався в ній.
Але коли Хо Шу-лін ще не знає, що Содба банкрот, він видасть ще чаю й солі, а може, й іншого краму. Содбів князь має найвищий титул гуна, можливо, що цей титул звабить Хо Шу-ліна, хоч князь тепер в однаковому стані з Содбою.
Содба попоїв і чекав нагоди поговорити з Хо Шу-ліном. З привітливого ставлення китайця Содба не міг зробити ніякого висновку для себе. Привітливістю Хо Шу-лін маскував свої хитрощі.
Найгірша перспектива, що вважалася Содбі, була та, що він скочить на коня з порожніми руками й помчить назад у холодний та голодний степ.
Коли Содба помітив, що Хо Шу-лін сам стоїть за рундуком, заглибившись у товсту книгу боргів, він підвівся й підійшов до нього.
Хо Шу-лін мовчки подивився на Содбу й перегорнув кілька сторінок, спинившись на його боргах.
— Останнім часом, Содбо, — почав одразу про діло Хо Шу-лін, — ти не сплатив відсотків! Це саме чомусь трапилося і з твоїм князем Уйдзін-гуном. Ай-яй-яй!.. Це не гаразд, Содбо! Через тебе й через твого князя я терплю величезні збитки! Ти зрозумій, що коли так триватиме далі, мені доведеться зачиняти крамницю... Ти подумай, яке це буде лихо для тебе і для князя! Хто тобі даватиме в борг чай?!.
В цьому дусі Хо Шу-лін продовжував досить довго. Содба стояв мовчки, спершись об рундук. І коли б китаєць міг довідатись, про що думає Содба, йому б стало моторошно.
— На цей раз я ще дам тобі й князю чаго, солі та краму, але ви обидва мусите обіцяти мені, що в наступному році — я багато не вимагаю — сплатите мені відсотки! Я добрий купець, Содбо, і турбуюсь своїми покупцями! Я знаю, що не можна вимагати одразу весь борг! Так роблять лише головорізи!..
"Лише відсотки, — думав Содба, поки провадив свою похвальбу китаєць. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Герой | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14953 | Ґео Шкурупій | Герой | Сонце підсмажувало кам'яні дабани, як велетенську яєчню. Автомобіль, немов чорна муха, що не може витягти своїх лап із розпеченої рідини, застряв на круглому й рівному, як куряче яйце, дабані.
Це був старий напіврозбитий легковий "форд", завантажений горою ящиків. Коло нього нікого не було видно.
З долини на дабан підіймався другий автомобіль, що гарчав і чмихав, як ведмідь, який лізе на високе дерево. Тут проходила дорога з Алтан-Булака на Улан-Батор.
Великий вантажний автомобіль, що віз важкі залізні рейки, чмихнувши ще кілька разів, стомлено спинився коло "форда". З вантажної машини злізло двоє шоферів, випростовуючи розбите їздою тіло.
— Алло! Що трапилось?
З-під автомобіля вистромились грубі черевики, потім ноги, й, нарешті, з-під нього вилізла маленька чорна постать юнака-монгола.
— Здрастуйте! — привітався монгол, привітно посміхаючись своїм чорним пласким обличчям. Його приплескуватий ніс був урівень із щоками, але той, хто виліпив це монгольське обличчя, нагородив його білими, як циферблат, зубами й щирою посмішкою.
— Тарілка! — тихо промовив шофер до свого приятеля.
Обидва вони з презирством поглядали на монгола та на його підтоптану "галошу", що трохи схилилась на переднє колесо.
— Здається, луснула вісь, — сказав монгол і знову поліз під автомобіль.
Шофери трохи постояли, переступаючи з ноги на ногу.
— Заправимо бензинові баки? — спитав один із них і пішов до вантаговоза.
З-під сидіння він витяг пляшку горілки, пару консервних коробок, хліб і шматок ковбаси. Обидва вони зручно розташувалися в тіні від вантажника, наче це була тінь од пальми, і взялися до їжі.
Молодий монгол присів до них. У нього на забрудненій автолом блузі червонів значок КІМу.
Розмова точилась мляво. Всі пожвавішали тільки тоді, коли пляшка почала нагадувати видоєне козяче вим'я.
— Ти звідки? — спитав монгола один із шоферів.
— З Буркавескадрону! Був на війні, — відповів монгол.
Обидва шофери подивились на нього з більшим зацікавленням — так дивляться на несподівану появу нової людини.
— Всипали "ходям"?
— Хо-хо! — засміявся монгол. — Добре всипали На великий палець! Мало-мало в генерала Лян Джун-дзя не вцілили!
— Не любиш китайців?
Але монгол, на здивування шоферів, які гадали, що мають справу з людиною малописьменною, відповів розумно й докладно:
— Чого? Китайці мають своїх купців та капітанів, а робітник-китаєць мені не ворог.
— Робітники скрізь однакові, — підтвердив шофер, — скрізь із них три шкури деруть!
— Парко було?..
— Мало-мало парко! Був мороз, проте доводилось і потіти.
Тінь од автомобіля пересунулась, як стрілка годинника, і шофери знову сиділи під пекучим промінням. Монгол розповідав. Він підвівся й рухами підсилював своє оповідання, як артист у китайському театрі.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ґео Шкурупій — Патетична ніч
Ґео Шкурупій — Гульо
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
— Генерал Лян Джун-дзя закопався, як тарбаган, у місті Манчжурія. Червона Армія підходила все ближче й ближче... — Монгол зробив рух, наче щось обіймає. — Його смердючу нору оточували з усіх кінців. Наші частини захопили останній роз'їзд, перед Манчжурією. Бій розгортався. Вранці манчжурська залога зробила спробу прорватися через кільце червоних, що оточували її. Один полк китайців, щось із тисячу чоловіка, десь збоку продерся й посунув на роз'їзд Абагатуєвськ, де був лише штаб та канцелярія. Командири й канцелярія негайно залягли з кулеметами. Але що вони могли зробити з такою навалою? Поруч був лише наш Буркавескарон. Мороз розгулявся, як білогвардієць. Гадали, що від штабу не лишиться й порошинки! Ми швидко приготувались. "Ескадрон, слухай мене! — скомандував наш комсомолець Лупсан-Даші. — Хлопці! — сказав він. — Радянська влада звільнила нас від генералів та китайців! Вже кілька років вільно живе наша Бурято-Монгольська республіка. Але ми ще ніколи не захищали Радянську владу. Ніхто ще не бачив, як ми вміємо битися за неї! Хлопці, покажемо ж, як ми вміємо битися за Радянську владу!.." Ми негайно ж скинули з себе чоботи, бурки, залишили все, засукали рукава, скочили на коней і блиснули шаблями...
— Навіщо ж ви поскидали з себе чоботи й шинелі, адже ж був мороз? —запитав один із шоферів.
— Щоб краще було працювати! Переможцями ми вернулись би і вдяглися б знову, а переможеним усе одно смерть, і одяг не потрібний. Ми рубали китайців у пень! Ми летіли, як летить пустелею вихор! Ми столочили китайців, як толочать траву в степу! Шістсот китайців вирубали до ноги. Решту взяли в полон. З наших хлопців загинуло лише двоє, четверо були поранені. Потім ми знов одягнулись. Наш ЦВК надіслав нам привітання: "Бурято-Монголія пишається із своїх бійців. Слава героям, слава тим, що загинули в боях!"
Монгол кінчив своє оповідання і, не чекаючи обговорень, пішов до свого "форда". Він одкрив покришку й пірнув головою в мотор.
Шофери зібрали рештки їжі, сіли до вантажника, який вистрелив кілька разів, поки зрушив із місця і почав обережно спускатись по другий бік дабана.
Унизу, в рівнині, їх наздогнав "форд".
— Гей-го!.. — крикнув монгол, випереджаючи їх.
— Як твоє прізвище? — запитав шофер, піддаючи газу й силкуючись іти поруч із монголом.
— Лупсан-Даші! — крикнув той, переходячи на третю швидкість.
Маленький шофер, з приплюснутим монгольським обличчям, забруднений в автол, чорний як жук, був один із героїв, що охороняв кордон своєї Червоної батьківщини, що показав, як він уміє битися за Радянську владу.
Шофери грузовика силкувалися наздогнати монгола, що його автомобіль уже далеко чорною мухою знову дряпався на круглий, як яйце, дабан. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Гобі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14951 | Ґео Шкурупій | Гобі | — За шість місяців на цій роботі в Гобі я лікував монголів од пранців і навчав їх садити картоплю!
Лікар Качалов, що був подібний лише на тінь од людини, старий і сивий, неймовірно виснажений, напівлежачи на твердому ліжкові в просторій лікарській юрті, оповідав своєму заступникові, молодому лікареві Гайдареві, про роботу в Гобі.
В юрті було задушно, як у пічці, незважаючи на те, що знизу були підібрані кінці й вітер вільно гуляв крізь цю примітивну вентиляцію. Ліжко, стіл, стілець і шафа — це все, що було в юрті і створювало безпорадний настрій у молодого лікаря Гайдара, який приїхав сюди змінити свого колегу й теж мав пробути в Гобі шість місяців.
Гайдар сидів на хиткому стільці, зажурено спершись на стіл, підібравши рукою з чола довге чорне волосся.
— Але ви не журіться! — продовжував лікар Качалов, почувши важке зітхання, що злетіло з Гайдаревих вуст. — Лише раджу вам дуже обережно ставитись до своїх співробітників! Китаєць-кухар лишається тут надалі. Правда, він вам добре зіпсує шлунок своїм підсушеним сировим тістом, своїми ламаями, але він виконуватиме все, що ви накажете. Доглядайте лише за спиртом! Молодий хлопець санітар Семен, — ви його вже бачили, — теж виявив охоту лишитися тут ще на деякий час. Він хоче зібрати грошей. Цей вічно блукає на коні в рівнинах і пропадає в монгольських юртах! Од нього вимагайте роботи, але вмійте не звертати уваги на його витівки, тоді все буде гаразд. Ви знаєте, коли б не моє вміння поводитися з людьми, ви б не застали вже нас тут живими!
За перші три місяці ми так зненавиділи один одного, що першої-ліпшої хвилини могли перерізати або потруїти один одного! А нас, європейців, лише троє, четвертий, китаєць, може лише піділляти масла в огонь. Ну, чого там, вам буде трохи веселіше! Ваша фершалка, здається Ганна, вона гарненька й молода. Лише будьте обережні, щоб у вас не виникло суперечок із Семеном!..
— Мені хочеться повіситись! — з одчаєм у голосі промовив Гайдар.
Лікар Качалов не звернув уваги на ці слова.
— Ви бачили мою фершалку, оцю стару мегеру?.. Я не терплю її присутності! Єдиний порятунок — не одривайтесь од монголів! А бажання сховатись од них у вас з'явиться за кілька днів. Ви не матимете жодної хвилини спокою, хіба що вночі. Ви будете наче під доглядом... Ось...
Качалов припинив розмову. До юрти зайшла стара монголка в сірому халаті, що колись був білий, стала нерухомо коло дверей і мовчки почала дивитися на обох лікарів, іноді поглядаючи на пишноту юрти.
— Ось, бачите! Щохвилини до вас заходитимуть такі гості й дивитимуться на вас, як на заморського звіряку. Це в них своєрідна розвага. Ви знайдете самотність лише в горах. Тільки не ображайте їх!.. Ну, чого прийшла?! — не дуже ввічливо звернувся лікар до монголки. — Йди собі!— махнув він рукою. — Бачиш, ми розмовляєм!Дивіться також
Ґео Шкурупій — Гульо
Ґео Шкурупій — Міс Андрієна
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Монголка зрозуміла його бажання, не зрозумівши слів, і вийшла з юрти.
— Отак щохвилини! Увесь час під настирливими поглядами! — забурчав під ніс лікар Качалов.
— Слухайте, колего, лишіть мені хоч фотографічний апарат! Я вам поверну його або відкуплю. Тут же з нудоти пропадеш! —попросив Гайдар.
— Ви поговоріть з інспектором — доктором Кістяківським!.. Апарат не мій.
— Ах, так це безнадійна справа! — промовив Гайдар.
— Ви будете записувати пісні й відшукувати золото в горах... Я вже знаю кілька місць. Догляньте й підсапайте картоплю в грядках. Не забудьте поливати! Урожай буде безперечний. Влаштуйте урочистий збір. Скличте монголів, щоб вони бачили наслідки. Вам її вистачить на кілька днів. Я зовсім зіпсував шлунок. Вам доведеться харчувалися самою бараниною. Я на неї дивитись не можу! Єдине, що підтримує мене, — це молоко, але тут його дуже мало й дуже дороге. Ну, ви молодий, витримаєте! Головне — не пересваріться!..
— Монгольське начальство втручається?—спитав Гайдар.
— Коли забажаєте, ви матимете надзвичайну вагу в хошуні! Оце повітове містечко Шанхай-Ула має територію великої губернії. У вас буде нагода прикласти свої організаторські здібності...
Всі ці поради лікаря Качалова лише погіршували настрій Гайдареві. Він слухав свого колегу, а думками був у зовсім іншому місці. Йому все настирливіше ввижались близькі знайомі, родичі, що їх він лишив на далекій батьківщині. І ці рідні йому марева роз'ятрювали його психіку.
— Ця юрта тепер ваша, — підвівся Качалов з ліжка. — Влаштовуйтесь! Я піду порозмовляю з Кістяківським. Треба, щоб ця мегера фершалка підготувала здачу матеріалів.
І він, похитуючись од виснаження, вийшов із юрти, залишивши Гайдара самого. Гайдар ще не встиг ворухнутись, як двері в юрті знову розчинились.
— Я забув вас попередити! — сказав Качалов, заглядаючи в розчинені двері. — За кілька днів вас тут звинуватять у тому, що ви захворіли на пранці... Ви, мабуть, чули вже подібне про мене?
— Я? — ніяково підхопився Гайдар. — Так, мені казали, що ви захворіли. Але...
— Можете не вірити! Я такий же здоровий, який був досі! Крім шлунка й виснаження. А проте — як хочете! Вас також не мине це звинувачення! Не турбуйтесь...
І його голова зникла за дверима.
Гайдар став оглядати своє нове приміщення, що в ньому він мусив прожити шість місяців.
Юрта була велика, брезентова. Вона відрізнялась од звичайної юрти тим, що була зроблена з іншого матеріалу, мала дерев'яні двері, та в ній не було вогнища, що завжди диміло в юртах монголів.
Її спартанське скромне устаткування лише свідчило зайвий раз, що Гайдареві доведеться обмежувати себе в усьому, що він навіть не матиме певного комфорту, щоб поліпшити своє життя тут.
Від безділля він ліг на ліжко. Сьогодні підвечір йому здадуть усі справи й матеріали, потім експедиція поїде назад, і він тут лишиться хазяїном усього медпункту.
В нього буде час, у нього буде багато часу на філософські міркування. У нього буде час перевірити всі поради Качалова. Цей Качалов, мабуть, лишався тут з таким же поганим настроєм, як і він.
Дивні ж речі бувають у житті, коли людину заносить аж у пустелю Гобі!..
Пустеля, що була колись Середземним морем Центральної Азії, яке протягом багатьох віків висихало, поки не утворилась висока пустельна рівнина, кам'яниста в своїй монгольській частині й піщана в китайській, має назву Гобі.
Колись, за третинного періоду, цю частину Азії населяли потвори велетенських розмірів — дракони, балучитерії та азіятозаври. Тепер у пустелях, що нічим не милують око мандрівника, серед каміння та гравію, бігають швидкі маленькі ящірки; на скелях, пишаючись своєю урочистою самотністю, сидять хижаки-беркути, та іноді пустельні рівнини перебігають прудконогі табуни кіз — сарн, що шукають низин, де росте трава.
Багато дослідників-мандрівників побувало в Гобі, але, не помилившись, можна сказати, що найчастіше тепер у ній бувають шофери.
Автомобіль поволі замінить верблюда й коня, як колись верблюд замінив своїх страшних кровожерних попередників.
Коли капітанів та шкіперів пароплавів і кораблів, що побували в усіх водах, гірких і солоних, блакитних і чорних, називають морськими вовками, то шоферів, що побували в усіх кутках Монголії, з не меншим правом можна назвати гобійськими вовками.
Гобі — розкидана рівнина, і куди б ти не їхав: на південь, на схід чи на захід Монголії, — вони перетинають шлях мандрівникові.
Шість місяців тому до Гобі була командирована медична експедиція, яка мала здійснювати культурну допомогу Монголії від СРСР. Тепер її зміняли нові люди, що мали знову пробути тут півроку.
Лікар Гайдар та фершалка Ганна Пасек зміняли лікаря Качалова та його помічницю Розу Бер.
Роза Бер, що мала характерний вигляд акушерки, була гладка, з животом, що випинався наперед, як гордість самозакоханої людини, рудувата, з пом'ятим обличчям, що чомусь завжди здавалося масним та брудним.
Гайдар бачив її, і його анітрохи не дивували неввічливі епітети, що ними нагороджував лікар Качалов свою помічницю.
Щоб чимось розважитись, Гайдар уже під час подорожі почав писати щоденник. Він приліг на ліжко, витяг записну книжку і перед тим, як уписати до неї новий день, почав прочитувати написане.
"26 липня, 30 року, 145 верст од столиці. Гори, степ, тиша й дичавина. Од усієї культури нам лишився автомобіль, електрика від його акумуляторів та кілька коробок з консервами.
Сидимо в майхані, — це монгольський намет, — і п'ємо "цай" перед сном. Чай ми п'ємо з однаковою охотою і в колі своїх родичів, і в колі пройдисвітів серед дикої природи. Він викликає спогади, й ми можемо поговорити про те, що цікавить нас кожного зокрема, хоча всіх разом це зовсім не цікавить. Він єднає нас, як "люлька миру" єднала дикунів.
— Вам налляти чаю? Будь ласка, беріть цукор та бісквіти!
Ми ввічливо прислуговуєм один одному. Адже нам доведеться довгий час прожити разом у пустелі! Ми придивляємось та вивчаємо один одного. Але ця ввічливість трохи заважає мені писати.
Сьогодні о 8 годині ранку ми вже вантажили наш автомобіль. Це старенький "додж", який пройшов багато тисяч кілометрів, але наш шофер Гата каже, що він виносливіший за "форда". Поволі легковий автомобіль "додж" стає вантажним. Ми завантажуємо його припасами, прив'язуючи ящики, бідони й скриньки скрізь, де їх тільки можна примостити. В середину автомобіля, звідки знято сидіння, накладені теж гори ящиків та одягу. Від автомобіля виглядають лише фари та шини коліс. Це вже не автомобіль, а верблюд, носоріг, гіпопотам, це якийсь азіятозавр. Коли б такий автомобіль з'явився на вулицях Києва, його б лякались трамваї та мотоциклети, не кажучи вже про коней.
Умостившись на горбі цього новітнього верблюда, ми вирушаємо в дорогу. Навіть байдужі до всього монголи випроводжають нас іронічними посмішками. Ми сидимо так високо, що можна рукою попестити голови зустрічних височенних дромадерів. Верблюди ставляться до нашого автомобіля приязно, як до родича.
Я, інспектор-лікар Кістяківський і Ганна Пасек, моя помічниця, сидимо високо, чіпляючись один за одного, коли автомобіль виявляє бажання перевернутися з сорому через те, що йому доводиться терпіти таку ганьбу. Шофер Гата Вагапов, татарин, сидить унизу, наче в проваллі, й керує цим чудиськом, що ми зробили з автомобіля.
Об'їхавши базар, ми виїхали з міста. Тут "додж" зробив першу спробу виявити свою ристь. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Гульо | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14949 | Ґео Шкурупій | Гульо | Старий китаєць Суй І-дзи, який на Ілюзіонній вулиці тримав маленьку корчму й у ній подавав незмінним відвідувачам — китайцям-каменярам, що працювали на будівлі нової монгольської школи, — дванадцять страв у мініатюрних мисочках, мав великого чорного пса, який завжди лежав перед входом до корчми.
Собака Суна І-дзи був здоровенний, гладкий, з міцною пащею й жилавими лапами. Він повагом розгулював коло корчми, відганяючи чужих псів, або лежав, презирливо поглядаючи на низькорослих монгольських коней, що стояли на припоні коло неї.
Іноді він зникав на кілька днів, і тоді Сун І-дзи ходив смутний та трохи роздратований, бо він прекрасно знав, де блукає його собака.
"Гульо", — так кличуть собак у Монголії. Слово "собака" по-монгольському "нохой", але їх скрізь кличуть "гульо".
Коло кожної гири-юрти, в рівнинах, на пасовиськах, в пустелях можна завжди побачити кількох здоровенних чорних собак, що, захлинаючись од люті, гавканням зустрічають гостя або незнайомця.
Особливо їх багато в монгольських містечках. Вони великими зграями бігають по вулицях, по базарах, як справжні хазяї міста. Чорні, гладкі й люті, хворі й худі, вкриті паршами та виразками, собаки полюють падло, покидьки, а вночі і... людей.
Коли на Улан-Батор з гори Богдо-Хана спускається ніч, їхнє гавкання стає особливо нестерпне. Гавкання псів — це своєрідна музика монгольських міст, як вечірнє кумкання жаб по селах у нас на Україні. Гавкання лине до синього неба, змагаючись із ламськими сурмами, що голосно мукають, як велетенські корови, лякаючи на ніч злих духів. Коли лами стомлюються й лягають спати, тоді вже ніщо не перешкоджає високій собачій музиці, що каскадами пливе заснулим містом.
Нічний вітер тріпоче ганчірками з ієрогліфами молитов на високих щоглах, що лісом здіймаються понад містом, і ці молитви невпинно, з вітром, летять до бога разом із співами собак.
Собака — великий друг монгола-пастуха, він охороняє худобу й табуни, він спить у юрті разом із господарем, але в містечках собаки — це лихо, що розносить пошесть, скаженину та додає до екзотики міста своєрідний собачий бандитизм.
Лам в Улан-Баторі дуже багато, майже третина всього населення, собак же ще більше.
Сун І-дзи був скептик. Він не вірив, щоб душі померлих переселялись у собак, як цьому вірили монголи, і йому було неприємно, що його собака відвідує долину смерті.
Свого "нохая", щоб відучити від поганої звички, Сун годував сирим м'ясом. Але вередливий пес не дуже квапився й до цієї їжі.
— Їж, гульо, їж, собачий виродку!
Але пес, незважаючи на дбайливі запросини Суна, мляво підходив до кривавого шматка м'яса, неохоче обнюхував його, кілька разів обережно лизав язиком і відходив у тінь паркана.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Вчинок гуна
Ґео Шкурупій — Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка
Ґео Шкурупій — Легенда
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Сун І-дзи був незадоволений.
По правді, десь глибоко в душі він відчував прихований страх перед цим собакою. Лише вночі, коли Сунові доводилось ходити до знайомих контрабандистів по заборонений крам, він мав деяку користь од свого пса. Собака йшов із ним і охороняв його від нападів своїх сородичів.
Пса боялись і не любили всі відвідувачі Сунової корчми. Лише лами, що парочками, немов коханці, приходили випити чаю, кумису або поласувати запашними кушорами, з великим зацікавленням розглядали собаку і хвалили за відгодований вигляд.
Собака в Монголії — священна тварина. В нього переселюються душі померлих. І коли собака гладкий, відгодований, — це лише свідчить, що до нього вселилися духи добрих заможних людей, феодалів, лам та сайтів — вельмож, баяликів-богатирів. Коли ж собака худий, у виразках, у паршах, — це поганий собака, в нього вселилися душі укгекгунів — бідняків, злидарів, лихі душі, що були грішні за життя.
Який би собака не був: паршивий чи гладкий, його не можна вбивати. Хай мучаться грішні душі укгекгунів у тілі паршивих собак, і хай втішаються феодали-сайти в тілах собак, гладких і здорових.
Але релігія, крім хитрощів, має і своєрідний розум: собаку можна вбити, коли він сказиться і може заразити людей та худобу. В нього тоді вселяється шкідливий і злий дух, якого треба знищити, бо так хоче великий богдо.
Отже, лами любили й поважали Сунового пса.
Пес нюхом відчував, коли в Улан-Баторі вмирав який-небудь праведник-баялик. Він регулярно, через кілька днів, бігав у долину смерті, де живився людською мертвечиною. Очевидно, саме через те, що він нехтував сухорлявими тілами злидарів-укгекгунів, він був такий гладкий, як гадали лами.
Сунові І-дзи було байдуже, кого жере його пес на монгольському кладовищі, але йому було страшно й огидно підходити до пса, коли той вертався з свого людожерного промислу.
Сунів пес живився лише свіжими мертвяками, його прихід у долину смерті завжди був тріумфальний. Голодні дикі монгольські пси, підібгавши хвости й вишкіривши жовті зуби, панічно відходили, коли до них наближався Сунів пес. Він вибирав найсвіжіший труп і ласував коло нього цілу ніч або день, коли не було великої спеки.
Одного разу для лам настали дні жалоби. Лами зачинились у своїх дацанах і загрозливо мукали звідти в довжелезні сурми. Революційна Спілка монгольської молоді оголосила похід проти собак. Лами прекрасно зрозуміли, що цей похід скерований безпосередньо проти них, проти ламаїзму.
Молодь, озброєна револьверами, рушницями, дрючками, пішла по місту. Постріли, собаче гавкання і виття, хряск дрючків по гладких спинах собак залунали базаром та всіма міськими закутками. Собакам було оголошено нещадну війну.
Побойовище тривало кілька днів. Кілька днів лами не відважувались вийти на вулицю з своїх фортець-дацанів. Лише коли стих бій та розвідачі рапортували, що все втихомирилось, лами вийшли походом із дацанів.
Похід вони влаштували помпезно, з усією кольоровістю та урочистістю, на яку були здатні.
Попереду йшов із чисто поголеною головою лама, ввесь одягнений у червоне. Він ніс велику дваджу — хоругов. За ним, з червоними, жовтими й синіми парасолями на дуже довгих ручках, ішли інші лами, а серед них ішли з поголеними головами діти — учні дацанських духовних шкіл — чойр, з маленькими дваджами в руках. Всі одягнені в червоні новенькі халати.
Далі йшло четверо лам, що несли дві довгі сурми, які нагадують гуцульські трембіти.
Перша пара лам несла передні, широкі частини сурм, друга пара сурмила, дмухаючи в довгі тонкі рури, що ними починаються ці сурми. Сурми були важкі, й треба було мати добрі легені, щоб дмухати в них, бо звук, що його видавали сурми, був густий, голосний бас, яким можуть пишатись лише гудки морських пароплавів.
Поруч ішли сурмачі, які сурмили в бляшані сурми, що були, очевидно, довезені сюди з дитячих європейських цяцькових крамниць.
Далі несли два бубни. По них іноді били палицями, й це ще збільшувало какофонію. Звуки ударних інструментів, що мали вигляд хоругов, зроблених із мідяних тарелів, дзвоном наповнювали ламську метушню. За ними цілим натовпом ішли лами з мідяними круглими тарелями в руках і брязком міді підтримували цей примітивний оркестр.
Але, незважаючи на всю цю урочистість, було видно, що ламаїзмові надходить кінець. Піші та кінні монголи, які траплялись на шляху процесії, байдуже поглядали на лам, не віддаючи їм жодної пошани.
Велосипедистки-монголки несподівано виїздили з-за рогу вулиць, збиваючи з ніг спантеличених демонстрантів. Підстрибуючи і перебігаючи вулицю, лами-ватажки силкувались додержати порядку, що вдавалось їм з величезними труднощами.
Нарешті три автомобілі, що один по одному виїхали з-за рогу вулиці, криками своїх сирен заглушили музику походу й хмарами пилюги зіпсували всю ламську врочистість.
Антисобачий тиждень дав чудові наслідки.
У столиці Монголії Улан-Баторі набагато поменшало собак.
Раніш од зграї собак, що нападала на перехожого, можна було відборонитися, лиш забивши собачого ватажка.
Коли нападало кілька собак, треба було присісти, тоді собаки зупинялись і чекали, поки людина не підведеться. Зробивши кілька кроків, знову треба було присідати, бо собаки негайно ж переходили в наступ.
Тепер собачу загрозу зламала революційна молодь Монголії. Це була пересторога й ламам, щоб вони зменшили свої апетити.
На диво, пес Суна І-дзи лишився живий.
Він мудро перечекав погромницькі події в Суновому дворі за високим парканом, обмащеним жовтою глиною.
Лами, які й потім приходили поласувати кумисом та кушорами в Суновій корчмі, були приємно здивовані, коли побачили пса живого.
Вони ще з більшою пошаною почали ставитися до цього собаки.
Незабаром старий Сун І-дзи помер, не дочекавшись, коли він стане багатий, як мандарин.
Пес випровадив Суна на кладовище й ліг коло нього, оберігаючи від зажерливості інших собак.
Довго лежав Сунів пес, думаючи, як вийти йому з цього прикрого становища.
Він кілька разів облизував Суна І-дзи, але той не прокидався. Тоді пес поволі й обережно обгриз усього Суна, поки з нього не лишився потворний сухий кістяк.
Вихід, що його знайшов із прикрого стану Сунів пес, був фатальний. Собака за кілька днів спаршивів, схуд, висох і помер у страшних муках.
Лами сказали так:
Сун І-дзи був погана, грішна людина, він, мабуть, надто дорого брав з нас за кумис та кушори!.. Собака ж зробив помилку, йому не слід було їсти свого господаря, бо він цим прогнівив белієбілік — божество!.. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Долина смерті | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14952 | Ґео Шкурупій | Долина смерті | — Нікге, хоїр, гурба, дюрбен!
Чітка команда лунає на горбку в широкій долині річки Толи.
— Раз, два, три, чотири!
Монгол-ревсомолець, інструктор фізкультури, керує гімнастичними вправами гуртка монголок.
Всі дівчатка в червоних хусточках, в європейських спідничках і блузках, роблять гімнастичні вправи, викидаючи руки вперед та вгору. Їхні червоні хустки та європейський одяг свідчать за те, що їх уже торкнувся революційний подув, який шириться по Монголії.
Ці монголки скинули з себе довгі халати — делі, — з довгими широкими рукавами, і разом з ними пута, що не пускали їх брати участь у громадському житті. Їхні майже чорні пласкі обличчя весело поблискують довгастими, мов сливи, очима. Після прокопчених, як шинка, юрт, брудних і задушних, де дим од вогнища виїдає легені, де вічно горить аргал, сухий кізяк, підогріваючи незмінний чай, що його п'ють із сіллю, їм приємно рухатись у вишикуваних лавах на свіжому повітрі під команду молодого монгола.
Арати піші й кінні, у гостроносих чоботях-гутулах, у халатах і гостроконечних малахаях, підходять, під'їжджають і зацікавлено дивляться на вправи дівчат. Бездільники, ледарі лами з непокритими вистриженими головами, з чотками в руках, наче виконуючи свій обов'язок, годинами дивляться на вправи фізкультурниць.
— Нікге, хоїр, гурба, дюрбен!
По-військовому командує чорнявий юнак Гонгор. Він це робить з насолодою, хоча ця робота й стомлює його, як стомлює й фізкультурниць. Під гарячим, сухим, монгольським сонцем і вона здається найважчою. Але Гонгор командує, і дівчата рухаються організовано, струнко, як на найліпшому європейському стадіоні.
Нарешті перерва.
Дівчата, сполохуючи хмари коників, влаштовуються на попаленій сонцем траві. Гонгор стомлено сідає на камінь і чомусь важко замислюється.
Гачита. Він думає про неї.
Він думає про ті суперечності, що їх ще треба перебороти в його країні: рештки феодалізму та ламаїзм, що мають глибоке коріння серед численної монгольської людності. Ще є величезне упередження проти революційної монгольської молоді, що несе культуру до своєї відсталої батьківщини.
Гачита. Вона з юрти, що розташувалась ген там далеко, на березі Толи, з заможної родини, що має табуни та отари овець. Вона щодня прилітає сюди на баскому коні, що в'юном крутиться під нею. Вона щодня гарцює на коні навколо групи фізкультурниць, розбризкуючи сміх, як розбризкує свою течію Тола, пронизуючи Гонгора трохи презирливими поглядами, але несамохіть виявляючи велике зацікавлення до вправ фізкультурниць.
Гачита, — в дерев'яному сідлі, що не змінило своєї форми з часів Чінгісхана, в шовкових паризьких панчохах, в лакованих черевичках, що міцно спираються в стремена, в якомусь дивовижному наймоднішому капелюсі й у традиційному монгольському халаті блискучого синього кольору, —найстаранніший спостерігач фізкультурних вправ групи ревсомольської молоді.Дивіться також
Ґео Шкурупій — "Нарком"
Ґео Шкурупій — Легенда
Ґео Шкурупій — Патетична ніч
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Гонгор звик до її присутності на вправах, і тепер йому бракує її. Бо під поглядами Гачити він не відчуває спеки, млявості й утоми.
Поміж дотепних гострих слів, між сміхом він знайшов уже з нею спільну мову. Її зацікавлення ревсомолом — це та ниточка, за яку він хотів витягти її з прокопченої юрти консервативних батьків, з драговин побутових забобонів та умовностей.
Та ось уже кілька день, як Гачити нема.
Не видко навіть куряви, що в далині завжди здіймає її гарячий кінь. Гачити немає, і Гонгор ламає собі голову над питанням, що з нею сталось. Може, легка юрта знялась із свого місця й перекочувала разом із табунами й отарами на нове пасовисько? Тоді прощавай, Гачито, степи й пустелі висушать тебе й зроблять тебе навіки рабинею ламаїзму!
А може, Гачита хвора? Тоді її лікуватимуть лами за всіма правилами тібетської медицини, що роблять лише калік та божевільних. Будь вона в ревсомолі, її обов'язково лікував би європейський лікар, а так батьки навіть заборонять їй удатись до нього.
"Мені шкода тебе, Гачито!" — хочеться голосно гукнути Гонгорові туди, в далечінь, де виблискує в туманній спеці Тола. Але він мовчки підводиться з каменя й шикує в лаву дівчат. Сьогодні він це робить неохоче і мляво, в нього зник увесь смак до роботи.
Вертаючись додому, Гонгор зустрів старого монгола, якого кілька разів бачив із Гачитою. Гонгор зрадів. Мабуть, цей арат знає, що сталося з нею.
— Сайн байна! — привітався Гонгор.
— Са-айя байна! — спинився коло нього арат, чекаючи на продовження розмови.
— Що з Гачитою? — спитав Гонгор, не гаючи часу на попередній вступ.
— Хохай! Гачита хвора, — з байдужим виглядом відповів монгол.
— Що з нею?
— Мітхуке! Не знаю! Лами кажуть, що вона не видужає. Мабуть, її вже однесли в долину смерті...
Гонгор жахнувся від цієї звістки.
Монгол байдуже подивився на нього й рушив далі. Йому було "хамалге" — байдуже, — чи вмерла Гачита, чи жива вона. Одним більше, одним менше — однаково. Ламаїзм витруїв у нього почуття протесту й виховав дивовижну покору долі.
Гонгор застиг серед дороги. Спека спадала. Від гори Богдо-Хан-Ули з лівого на правий берег Толи простяглася довжелезна тінь. Над пилюгою вулиць, як подих паралітика, завмер передвечірній холодок.
Тінь торкнулася почуття Гонгора, і сум опанував його, безпорадний сум, що прийшов із безмежних рівнин та горбів.
"Лами кажуть, що вона не видужає!" — прошепотів Гонгор. Він знав, що означає цей вирок. Він добре розумівся на звичаях своєї країни. Краще було бути вже мертвим, як ще живому вислухати цей вирок.
"Швидше туди, — в долину смерті! Може, він ще застане Гачиту живою!" — І Гонгор зірвався з місця, перемагаючи втому та хвилювання, що знесилювали його.
Він щодуху побіг геть із міста туди, де серед дабанів у рівнині розкинулось страшне монгольське кладовище: долина смерті.
Монголи не закопують у землю своїх мерців. Скрізь, — на рівнинах та дабанах — горбах, у пустелях Гобі, — можна зустріти людські черепи та кістяки, що їх старанно висушило гаряче сонце. Кістяки верблюдів, яків, коней валяються вперемішку з кістяками та черепами людей.
Коли вмирає монгол, його витягають із юрти й кидають у полі. Юрта негайно ж залишає це місце й перебирається в інше. У містах бували випадки, коли мерців витягали просто на вулицю й залишали так.
Щоб запобігти пошестям, революційний уряд Монголії видав наказа, щоб населення ховало своїх мерців за містом, у так званих долинах смерті, що відповідають нашим кладовищам. Але і цей захід кардинально не вплинув на гігієнічний стан міста. Собаки розтягали мерців з долини й приносили до міста недогризені шматки людського тіла.
Гонгор чудово знає всі ці випадки, але він знає і жахливіші речі, що їх породив ламаїзм.
Монголи не люблять ховати своїх мерців. Для цього вони наймають китайців, що переносять їх на кладовище. Гонгор спостерігав один випадок, коли китайці, які теж, до речі, бояться мерців, несли якогось небіжчика на кладовище.
Від необережності носіїв небіжчик випав на землю з носилок. Китайці негайно ж з переляку розбіглись. Гонгорові та його товаришам довелось багато витратити зусиль, щоб примусити китайців знову покласти труп на носилки й однести його на кладовище.
Уряд видав нового наказа, щоб мерців закопували в землю або принаймні ховали їх у дерев'яних ящиках. Але й цей захід не дав позитивних наслідків.
Кам'янистий ґрунт не дає можливості глибоко закопувати мерців, і хижі монгольські собаки виривають їх з землі. Ящики, що їх дуже важко робити, бо нема дерева, теж не допомогли... Собаки розгризають і руйнують їх краще, як це зробила б людина з молотком або сокирою в руці.
Величезний вплив лам на долю монгольського народу позначився навіть на смерті фундатора народної партії, вождя монгольської армії Сухе-Батора. Сухе-Батор, що застудився при нічному об'їзді варт, був, очевидно, отруєний, через те, що Богдо-Геген, який надіслав йому як ліки... власну сечу, заборонив зробити хворому потрібну операцію. Але тіло Сухе-Батора, незважаючи на звичай виносити небіжчиків у степ, було поховано в землі.
Це був, здається, перший випадок, коли було порушено закон, що забороняв копати землю, і перший випадок, коли тіло небіжчика-монгола було поховане в землі.
Але вплив лам має ще жахливіші, ще потворніші наслідки, через це Гонгор так тепер поспішає в долину смерті, гадаючи, що випадково може допомогти Гачиті.
Лами не тільки виступають як служки релігії, вони виступають у побуті монгола як досвідчені лікарі. Застосовуючи тібетську медицину, вони калічать та отруюють народ, користуючись із його культурної відсталості. Коли людина тяжко хвора і лами не мають надії, що вона вилікується, вони ухвалюють вирок, що людина помре. Це рівнозначно тому, що людина вже вмерла. Родичі хворого виносять його ще живого в степ або в долину смерті, де той конає в жахливій агонії.
Гонгор знає випадки, коли старі монголи, що їм лами вирекли неминучу смерть, були винесені на кладовище, але там, випадково не потрапивши до пащ лютих псів, видужували й вертались пішки додому в юрту. Але родина вже не приймала такого "небіжчика". "Небіжчикові" від нічого робити доводилося йти на базар і там жебракувати аж до своєї справжньої смерті.
Гонгор знає, що, незважаючи на всі накази уряду, з Гачитою міг трапитись такий випадок. Її некультурні, консервативні батьки, що старанно додержуються ламаїзму, могли проробити і з нею таку жахливу річ. Недурно ж монгол, якого він зустрів на дорозі, сказав, що лами вирекли їй смерть.
Гонгор, охоплений нудьгою і страхом, щодуху біг до кладовища. Хмари коників, потурбовані його бігом, віялом відстрибували в різні боки. Задихаючись од підйому на дабани, випалені сонцем, спотикаючись об каміння, Гонгор біг під натиском страшних думок.
"Може, Гачиту не винесли в долину, тоді всі його турботи марні. І це було б надзвичайно добре!" Це припущення трохи заспокоювало його, але думка про те, що він може побачити її вже мертвою, одчаєм наповнювала його.
"А що, коли вона справді ще жива, коли її ще можна врятувати?" Ця думка перемагала втому й хвилювання, насичувала його великою енергією, спонукала його бігти ще швидше. Гонгор падав кілька разів од перевтоми, але, зціпивши зуби, знову підводився й біг, як навіжений, ніби від цього бігу залежало його особисте щастя.
Нарешті він, хитаючись, спинився. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Жанна батальйонерка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14944 | Ґео Шкурупій | Жанна батальйонерка | Ґео Шкурупій
ЖАННА БАТАЛЬЙОНЕРКА
Роман
I. Полювання на вулицях міста
Людина в чорному студентському пальті й у чорній смушковій шапці вийшла з-за рогу вулиці й несподівано наткнулась на другу людину в чорних чоботах, в короткому підбитому бавовною пальті й кашкеті з козирком. Людина в студентському пальті ступила один крок убік, щоб розминутись, але людина в чорних чоботах знову загородила дорогу.
— Ви Стефан Бойко?
— Я!
— Ідіть зі мною!.. Ви арештовані!
— Чому?.. Яке ви маєте пра...
Але, оглянувшись, людина в студентському пальті, вона ж Стефан Бойко, не договоривши, відразу рушила за філером у чорних чоботах і в кашкеті.
— Краще без скандалу!.. — промовив філер.
На розі вулиці стояв кремезний городовик з бляшкою-нумерком на теплій круглій шапці, з величезними чорними вусами й запитливо поглядав на них.
Стефан Бойко, одразу оцінивши становище, не перечучи, пішов за філером. Коли б це було на людній вулиці й поблизу не було городовика, він скандалом міг би зібрати натовп і в натовпі втікти. Але це була невеличка вулиця з поодинокими перехожими, і якраз на розі стояв кремезний городовик.
"Найкращі яничари й городовики з українського походження, — подумав Бойко, — борись тепер з ними... Ну й попався!.. Так несподівано й одразу".
— Звідки ви мене знаєте?.. Я вас і разу не бачив! — запитав Бойко, пройшовши кілька кроків.
— Ми то вас знаємо!.. — самовпевнено відповів філер.
Розмова вичерпалась, далі можна було розмовляти лише в жандарському управлінні, куди тепер вони, очевидно, йшли.
Бойко допіру вийшов з дому й цей арешт був для нього, як помиї на голову. Він навіть не уявляв, що його могли так швидко вислідити. Правда, він уже кілька днів помічав, що за ним стежать якісь невідомі особи, але щоб так швидко наступила розв'язка, він не сподівався.
Лише кілька тижнів, як його виключили, як непевний елемент, з Політехнічного Інституту й передали його справу до військового відділу.
На фронт, на фронт, як добре консервоване м'ясо! Під німецькі гармати, як лагоминку для шанцевих паразитів!.. Шинелю на плечі, рушницю в руки, раз-два, вперед, вперед, хоробрий вояче, оборонче великої батьківщини!
Але з ким він буде воювати? З такими ж українцями, як і він, з галичанами, що їх, як бидло, погнала на фронти австрійська офіцерня, або з німцями, такими ж студентами, селянами, інтеліґентами, як і він, до яких він не мав ніяких поганих намірів?.. Кого він буде обороняти?.. Велику батьківщину Росію? Цього городовика?.. Цього філера?.. Своїх професорів, що виставили його з Інституту?.. Увесь цей російський і продажний зброд, що від нього він мріяв звільнити Україну?..Дивіться також
Ґео Шкурупій — Долина смерті
Ґео Шкурупій — Зруйнований полон
Ґео Шкурупій — Кар'єра святого
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Ні, він краще переховається десь у сховищах міста і, як непомітна миша, допоможе руйнувати цю прогнилу Російську імперію, це глиняне опудало, що його підтримують городовики й жандармерія.
У першу чергу треба було перекинути вусатого яничара, що підтримував російські колонізаторські тенденції, що скрізь за всяку ціну, за наймізерніше тепленьке місцечко готовий був вірою і правдою служити Росії, підтримувати кабалу, а тоді вже можна було б розрахуватись і з іншими.
Після викидки з Інституту Бойко сховався й вирішив на фронт не йти. Хай його папери б'ються за нього на фронті або мандрують по канцеляріях військових відділів та жандарських управлінь.
Переховуватися Бойкові пощастило кілька тижнів, поки скрипуча гарба бюрократизму не знайшла десь його паперів і не почала дошукуватись власника їх.
"От тепер і маєш, — подумав Бойко, крокуючи за філером. — Сховався. Не треба було замислюватись, погана звичка. Коли б він не замислився, то напевне помітив би цього добродія в кашкеті..."
Бойкові стало соромно і злісно, що він так безглуздо попався. Треба було бути ще кілька тижнів надто обережним, поки він сам і його папери не загубились би в цій військовій каші, в цій колотнечі й спекуляції в тилу. Тоді б він вийшов із свого сховища й почав би підкоп, щоб потім набити його динамітом.
Філер, що йшов трохи позаду Бойка, спинився і став скручувати з тютюну цигарку. Поки той проробляв цю нескладну маніпуляцію, Бойко дістав цигарку й запалив. Тільки тепер він помітив, що робиться навколо нього. Несподіваний арешт так приголомшив його, що він увесь час ішов за філером під враженням свіжої неприємности й не помічав, куди вони йдуть.
Тепер Бойко побачив, що вони стоять край тротуару в снігу на знайомій йому вулиці.
Зима. Замети снігу вкрили брук і тротуари великими кучугурами й заморозили вікна будинків, вкривши шибки шаром білого смальцю. Мороз. Тільки тепер Бойко відчув, що в нього змерзли ноги. Він трохи зіщулився й сховав руки в кишені.
Вулицею пройшов з піснями загін піхоти, навантажений амуніцією до безглуздя. Люди, як ішаки, згиналися під тягарем зброї й військових ранців.
От тепер він, Стефан Бойко, студент Політехнікуму й революціонер, стане таким же безсловесним ішаком, м'ясом, що його поведуть на гарматну різанину.
Ця огидна, нестерпуча думка, як ножем, різонула по ньому. Одчайна блискавична думка про втечу спалахнула в ньому, і він навіть похитнувся від неї.
— Ходім!.. — сказав філер і вийшов трохи наперед.
Бойко пішов за ним. Вони йшли знайомою вулицею й тепер Бойко думав напружено, до болю в голові, про різні способи втечі.
"Що коли просто кинутись бігти?" Але ця думка відпала, коли Бойко оглянув філера. Це був здоровенний молодець, що піймав би його, як курча. Він, мабуть, і не таких ловив. Йому, мабуть, доводилось частенько допомагати поліції.
"Цікаво чи є в нього револьвер і чи стане він стріляти, коли я його пережену? — знову подумав Бойко. — Навряд, щоб він став стріляти, я ж не терорист і не відомий злочинець. У всякому разі варто спробувати. Будь що буде!.. Убити не вб'є, а поранить, то тим краще, не так спішно попаду на фронт. А там все одно вб'ють... Варто ризикнути!"
Бойко став дратувати філера. Він навмисне перегнав його на кілька кроків і, коли філер наздогнав Бойка, він тепер навмисне відстав на кілька кроків.
Ця гра тривала деякий час, поки увага філера трохи не послабшала. Потім Бойко пішов поруч філера.
Цю вулицю, що нею вони йшли, Бойко знав досить добре. Вони незабаром проходитимуть повз будинок, що в ньому жив його товариш, один з студентів Інституту. Бойко пригадав, що цей будинок має прохідний двір, що веде на іншу вулицю. Вони часто проходили двором, щоб скоротити шлях.
"Будиночок двохповерховий, — пригадував Бойко, — щільно притискається до інших будинків, не має парадного входу, його під'їзд має міцну дерев'яну браму з хвірткою, коли брама зачинена, то можна буде спробувати".
Поволі вечоріло. Сутінок упав на сніг і сніг посинів, як слива. Перехожих на вулиці було небагато.
А ось подалі й будинок. Бойко навмисне пішов ближче до будинків у другий бік тротуару. Філер підозріло поглянув на нього, але Бойко щільніше загорнувся в пальто, удаючи, що шукає затишок од вітру, що різав обличчя. Філер заспокоєно пішов за ним.
"Тільки була б зачинена брама!.. Тільки була б зачинена...", настирливо думав Бойко, і йому в грудях лихоманково починало стукотіти серце.
Бойко кинув цигарку, що давно вже погасла та лише пожмакалась у роті, й подивився на будинок. Брама будинку була зачинена.
Тепер один сміливий рух і він буде вільний.
— Почекайте! — сказав філер і схилився, щоб поправити калошу на чоботі, що до неї набився сніг.
Бойко спинився. Це могло зруйнувати його плян. Він стояв і страшенно нервувався.
"Прокляті калоші! Проклятий філер!.. Треба було б пройти ще кілька десятків кроків і хай би тоді хоч обидва чоботи впали з ніг цього молодця. Це було б тільки йому на допомогу".
Філер випростався й вони знов пішли далі. Бойко помітив, що хвіртка в брамі трохи прочинена. Це було зовсім добре.
Бойко знову випередив філера на кілька кроків, але той не звернув на це жодної уваги, поволі човгаючи калошею на правій нозі.
Перед самим будинком Бойко, не витримавши, кинувся бігти.
— Стій-й!..
Почув він позаду себе крик філера. Але Бойко вже добіг до брами і, не оглядаючись, вітром шугнув у хвіртку. Потім він повернувся і з хряском зачинив її за собою, засунувши великий залізний засув. Він спинився в напівтемному кам'яному під'їзді з міцною зачиненою брамою, як у фортеці.
Бойко кинувся бігти у двір. Він чув, як до брами підбіг філер і почав садити в неї кулаками, вигукуючи брудні лайки. Гучні вдари кулаків філера в браму переслідували його ввесь час, поки він біг двором. На його щастя на дворі нікого не було.
Поміж будинки й повітки, через вузький прохід Бойко кинувся на другу вулицю. Повагом перейшовши вулицю, Бойко кинувся бігти сусіднім провулком, помітивши, що звечоріло й що нікого з перехожих у провулкові не було. Лише кілька дітей з'їжджали на санчатах з гірки на тротуар. Захоплені цією розвагою, вони не звернули ніякої уваги на дядька в студентському пальті й у смушковій шапці, що швидко біг провулком.
Стефан Бойко, пробігши не зупиняючись, ввесь провулок, нарешті, вибіг на людну вулицю. Зупинившись і віддихавшись, він побачив, що вулиця була частиною базарної площі, тут йому легше було остаточно уникнути переслідування філера.
На місто насунув вечір і на вулицях, і у вітринах крамниць засяяла електрика. Хоч за пізнім часом базар уже розійшовся, але на тротуарах коло крамниць ще сунули натовпи людей, що серед них Бойкові було безпечніше. Бойко, щоб відпочинути від бігу, повагом пішов тротуаром. Він увесь спітнів од швидкого бігу й сорочка неприємно липла йому до тіла. Морозний вітер забрався йому під пальто й він поволі остиг.
Він ішов тротуаром, не знаючи, що йому робити й куди йти. З найбільшою охотою він пішов би тепер до себе додому, але він не був певний, що філери не викрили його приміщення. Можливо, що там у нього вдома на Гоголівській вулиці спокійно в кутку кімнати, сидить якийнебудь філер і старанно чекає на нього. Прийти додому й потрапити знову в лабети жандарського управління була не дуже блискуча перспектива. Краще вже ходити по вулицях і чекати якоїсь нагоди, що врятує його від блукання.
Незабаром Бойко відчув, що біг і мороз завдали йому ще одної неприємности. Холодний вітер забирався під пальто і старанно прохолоджував його спітнілу сорочку, і коли вона приставала до тіла, Бойко починав тремтіти, як в лихоманці. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Злий дух | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14955 | Ґео Шкурупій | Злий дух | Ми сиділи на стосі колод у великому дворі чумного містечка, відпочиваючи від ходіння по всіх закутках цього безрадісного селища.
Ми були замкнені великою дерев'яного стіною, що навколо неї підіймалися чорні та сині гори, на яких не було жодної рослинності. Вигнанці! В'язні! Лише таке почуття стискало серце від оточення цих кам'яних огромів.
Поруч із нами сидів бурят Доржанов — висока людина в чорному костюмі, з постриженою головою й пласким монгольським обличчям. Це був "метис". В його жилах текла кров російського завойовника-старовіра та кров монгола-халхасця, що в сполученні дали високий зріст, такий нетиповий для справжнього монгола, і пласке обличчя — нетипове для старовіра-сибіряка.
— Слухайте, лікарю! — знову завів своєї Доржанов. — Коли нарешті ви мене випишете звідси? Це ж божевільня! Хіба це лікарня?! Тут на кожному кроці божевільні! А я ж цілком здоровий. Годі мене тут маринувати!..
Доктор Стрільчук заспокійливо поплескав його по плечу.
— Ви знаєте, що сьогодні не працюють у канцелярії!.. Завтра я вас випишу.
— Ах, я забув! — зітхнув Доржанов. — Ви ще вчора мені казали про це...
Доржанов був божевільний, але цьому ми не йняли віри, як не переконував нас головний лікар чумного містечка, доктор Стрільчук. На нашу думку, Доржанов нічим не відрізнявся від звичайної нормальної, здорової людини.
— Він же виліковується! — додав Стрільчук. — Побачили б ви його раніше!
Раптом Доржанов скочив з колоди й схопив у руку велику цеглину, що лежала коло його ніг До нас підходила гладенька людина з випнутим черевом — лікар Козловський, помічник доктора Стрільчука.
— Не підходь! — сердито загарчав Доржанов. — Розіб'ю голову!
Лікар Козловський зблід і поспішив зникнути. Нам стало моторошно від дикого погляду Доржанова і від його голосу, що в ньому відчувалась цілком переконлива загроза. Доктор Стрільчук не звернув жодної уваги на поведінку Доржанова.
— Хай він вам розповість, як його лікували лами! — запропонував Стрільчук.
— Лікували вони мене чудово! — посміхнувся Доржанов.
Він уже встиг забути за цеглину, що поклав її коло своїх ніг, і за лікаря Козловського, який своїм виглядом викликав у ньому обурення.
Чуми не було, і містечко використовували для божевільних, хворих на пранці та паралітиків, що догнивали в останній стадії страшної хвороби. Паралітикам щепили малярію, і хвора людина ставала за плацдарм для війни двох ворожих армій, що одна з них володіла вогневою зброєю пропасниці, а друга отруйним тлінням розкладання.
Зелений "ситроен", в якому ми сюди приїхали, м'яко підкотив нас до високого дерев'яного паркана, що цілим китайським муром оточував це чумне містечко.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Міс Андрієна
Ґео Шкурупій — Легенда
Ґео Шкурупій — В долині ріки Іро
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
З-за паркана, очевидно, хтось стежив увесь час за дорогою, що нею приїхав автомобіль, бо, коли він своїми фарами майже вперся в браму, та нечутно розчинилась, і автомобіль в'їхав на широке подвір'я.
Юрба хворих монголів та монголок враз оточила доктора Стрільчука й, хапаючи його за руки та за одяг, шанобливо схиляючись, вимагала благословення. Доктор подавав свою правицю ліворуч і праворуч, і до неї шанобливо притискали свої чола хворі монголи.
— Вони вважають мене за бурхана — за святого! — пояснив Стрільчук на наші здивовані мовчазні погляди.
Одна старенька монголка, що скидалась на висохлу шестилітню дівчинку, мила й зворушлива своєю старістю та дитячою наївністю, та один із монголів раптом почали камлати — шаманити, виступаючи на гравію подвір'я, як танцюристи балету. Вони почали крутитись з легкістю метеликів, і їхній брудний, подертий одяг затріпотів у повітрі, як пошкоджені, підпалені або зім'яті крильця.
— Годі! — суворо промовив Стрільчук.
Шаман і шаманка негайно й слухняно припинили своє камлання і, підбігши до доктора, почали до нього лащитись, як малі діти.
З усіх боків нас оточували божевільні, хворі на пранці, паралітики. В дерев'яних будиночках містечка на ліжках лежали напівзогнилі трупи. Буйні божевільні камлали й здіймали бійки, що їх з великими труднощами стримували доглядачі. У великій чистій кухні смажили запашні кушори, баранину й розливали в чашки кумис для хворих.
В одному з будиночків до Стрільчука підійшов під благословення монгол у розкішному ламському вбранні. Це був один із головних лам, що проживав у божевільні не як хворий, а як в'язень: його дипломатично тримали тут, щоб цим арештом не викликати обурення фанатиків.
Один із хворих, молоде хлоп'ятко, тібетець, — лама з самої таємничої Лхаси, ходив по п'ятах доктора й закоханими очима поглядав на цього новітнього бурхана...
Присутність талановитого вченого, доктора Стрільчука, впливала навіть на буйних. Вони негайно ж припиняли свої витівки й розпочинали розумну розмову.
Лише ми побоювались хворих та помічник Стрільчука, Козловський — лікар, який уникав їх. Хворі теж не симпатизували йому, що було видно з поведінки Доржанова, який увесь час носив з собою важку цеглину. На хворих надзвичайно добре впливали спокій та витриманість головного лікаря. Він поводився з хворими, як добрий вихователь із дітьми, і в його присутності вся божевільня набирала вигляду сумирної дитячої школи — пансіону.
Тепер же ми сиділи на стосі колод, і Доржанов, з цеглиною біля ніг, провадив із нами цікаву розмову, оповідаючи, як розумна, бувала людина, що справді мала про що розповісти, бо справді багато бачила й пережила.
Нашу мирну розмову несподівано перетяв голосний крик жінки.
Посеред двору ми побачили маленьку стару монголку, що так зворушливо шаманила коло брами містечка, коли ми приїхали.
Тепер вона стояла посеред двору, поважно заклавши руки за спину, й, переступаючи з ноги на ногу, промовляла, звертаючись до синіх та чорних гір, що суворо оточили містечко. Прямо перед нею сидів маленький цуцик і уважно слухав цього промовця, пильно дивлячись йому в рот. Коли монголка поверталась, собака перебігав і знову дивився їй в обличчя, як старанний та уважний слухач.
— Ул-ул! Бул-бул! Нух-дуда. Суха-Батор. Нахор. Улус, їха Хурулдан! Бабай монгол! Хун урус атлихен байна!..
Голосно промовляла монголка, як справжній промовець, і луна гуркотіла обвалами в чорних та синіх горах.
— Що вона говорить? — спитали ми в Доржанова, бажаючи, щоб він переклав нам цю чудну промову.
На наше запитання він стиснув плечима.
— Вона нічого не говорить! Це просто набір окремих слів.
— Вона вважає, — посміхнувся Стрільчук, — що вона Голова Ради Міністрів Монгольської Народної Республіки!..
Монголка промовляла досить довго. Навіть її слухачеві— песикові — набридло слухати, і він згорнувся калачиком коло її босих ніг. Нарешті прийшов доглядач і мовчки підняв на руки цього маленького хворого промовця й одніс на кухню. Там, мабуть, йому дали склянку кумису, щоб він промочив стомлене промовою горло.
— Вона ж божевільна! — раптом занепокоївся Доржанов. — Вона справжня божевільна! Слухайте, лікарю! — знову завів він своєї. — Коли нарешті ви мене випишете звідси? Це ж божевільня! Хіба це лікарня?
Доктор Стрільчук заспокійливо поплескав його по плечу.
— Ви знаєте, що сьогодні не працює канцелярія!.. Завтра я вас випишу.
— Ах, я забув про це! — зітхнув Доржанов. — Ви ще вчора казали мені це!..
— Ви краще розкажіть, як вас лікували лами! Це цікава історія.
Доржанов негайно ж розворушився знову й повеселішав.
— Ви, мабуть, уже знайомі з цією легендою, але вона безпосередньо стосується моєї історії. Огонь — син верховного божества Есеге-Малан-Тенгері, — почав оповідати Доржанов, — і молодший брат Сонця й Місяця. Так сказав мені лама Ерденіділік, що з ним я мав нещастя одної ночі ночувати в горбастому степу, коло вогнища з сухої трави та аргалу.
... Колись, дуже давно, люди не знали вогню. Вони живились сирою їжею й мерзли взимку від холоду.
Ластівка змилосердилась над людьми, вона полетіла на небо і влетіла крізь комин до великої юрти Есеге-Малан-Тенгері. Стариган сидів коло вогнища й курив запашну дунзу із своєї люльки.
Ластівка схопила іскру в дзьоб і майнула геть із юрти. Тенгері помітив крадіжку, схопив кліщі й хотів ударити ластівку, але промахнувся. Стариган влучив її лише по хвості й розсік його на дві половинки.
Ластівка принесла вогонь людям, але хвіст так і залишився в неї розсічений.
Мій супутник, лама, щільно підсів до вогнища, тушкуючись у свій тонкий жовтий халат, і, перебираючи чотки, провадив своє оповідання. Він зосереджено дивився в огонь, і його сухе обличчя було подібне до обличчя середньовічного ченця, інквізитора. Мова його була уривчаста й тиха, наче він увесь час нашіптував закляття.
Це був дивовижний ледар!
Мені самому доводилось підтримувати вогонь, а ця справа, як відомо, досить марудна, бо треба було щоразу підкидати аргал та суху траву, що згоряли напрочуд швидко. Ерденіділік, як звали ламу, навіть не ворушився тоді, коли вогонь підбирався йому під п'яти.
Я часто підводився й притоптував огонь, що розбігався від огнища жадібними струмками, які намагалися продертись у степ і підпалити суху траву. Ця війна з огнем особливо набридала мені, бо не давала можливості полежати й відпочити від довгої їзди верхи. Але мій випадковий супутник не виявляв жодного бажання поворухнутись, лише його довгі кістляві пальці ворушились в одноманітному морочливому ритмі, перебираючи чорне намисто чоток.
Зустрівся я з ним дорогою в Менгитхит — степовий ламський дацан. ЦК Народної партії командирував мене як пропагандиста до Менгитхита на антирелігійну кампанію. Ще перед вечором я обігнав цього ламу, що чвалав на своєму низькорослому конику. Але не минуло й години, як лама знову чвалав поруч мене. Кілька разів я випереджав його, але щоразу він спинявся коло мене, й нам доводилось їхати разом. Він їхав як автомат, жодного разу не змінивши алюру коня. Це була головна причина, що через неї я не міг позбавитися його сусідства, крім того, виявилось, що ми їдемо в одному напрямі.
Довелося з ним розговоритись. Лама Ерденіділік теж їхав до Менгитхита, тільки з іншою метою Завтра мало розпочатись велике релігійне свято "цам" — і він мав взяти участь у святі, як завзятий ритуаліст.
Ніч була зоряна, але темна, як чорний єдваб Ми мусили спинитись у степу й розікласти вогнище. Вогнище, власне, придумав і розпалив я сам, бо лама зліз із коня й пустив його пастися, а сам сів на траву й завмер, як бовванець, чекаючи на світанок.
Тепер наші коні паслися поблизу, смачно хрумкаючи й форкаючи, а ми сиділи коло вогнища, і лама одноманітно викладав різні релігійні закони, що були пов'язані з навколишнім світом.
Іноді він обережно переключав свою розмову на політичні теми, але бачачи, що його переконання не зустрічають в мене підтримки, знову переходив на теми релігійні.
Ці теми в його вустах мене цікавили більше, бо, як пропагандист, я мусив добре розумітись на народних віруваннях та звичаях, — це полегшувало мою роботу.
Але незабаром я посварився з ламою через мою необачну хлопчачу витівку, що призвела врешті до жахливих наслідків.
Причиною дальших подій, на мою думку, було це прокляте вогнище, що мені забагнулося розпалити в степу. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Зруйнований полон | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17613 | Ґео Шкурупій | Зруйнований полон | Ґео Шкурупій
Зруйнований полон
Темп
Димарі заводів, черкаючи пасмами диму об хмари, летять уперед. Зовнішньо це навпаки: вітер жене хмари над димарями заводів, але справді заводи летять уперед, заглиблюються у нетрі країни: в ліси й степи України.
В міста, в далекі закутки врізаються: металюргійні, хемічні, паровозні, цегельні, гути, гуральні, цукроварні, тартаки, майстерні й фабрики.
Крицевими зубами гризуть руду, залізо, дерево, глину, пісок, каміння, картоплю, буряки й зерно.
Гудуть, скиглять, шарудять, гуркотять, ревуть, дзичать і шиплять. Дим, іскри, вогонь і пара рвуть і наповнюють повітря.
Крицеві коні б'ють чавунними копитами об рельси, — скрегочуть і несуть уперед тисячі тон тягара. Пароплави, баржі й дуби хвилюють моря й ріки.
Автобуси, автомобілі, коні петлюють закуте в камінь місто.
Тут в кам'яних скелястих будинках розташувалися банки, синдикати, трести, крамниці, робкоопи й контори.
Дзень-зень-зень-ень-нь-нь...
Комутатори, телефони, телеграф, пошта і радіо.
Це по один бік, а по другий:
Театри, клюби, майдани, бари, казино, рулетка, ресторани, пивні, сквери, сади й площі. Розвага.
Кожний день встає наповнений працею. Все життя в праці. В праці втіха, радість і задоволення. В праці ритм існування. Праця сильніша за кохання, сильніша за смерть, її може знищити лише якийсь катаклізм. Праця насичує час, і, коли її нема, —-скучно. Праця це — рух. І рух теж, — праця. І в праці музика.
Вумба-пуба-зумба-крак жох-з-з-ень...
Це музика, це танок, це виробничий танок, виробнича музика, що в ній і ньому ми беремо участь щодня. Це музика заводів, фабрик, контор, майстерень, лябораторій.
Все особисте потім. Воно заважає працювати, заважає захопитися працею цілком, бо воно ще має безліч архаїзмів, безліч непотрібного, що зросло в цілий китайський мур.
Темп руху затримується цим муром і прискорюється, коли з муру випадає цеглина.
Ось цеглина випала й рух прискорився:
Дзень-зень-зень-ень-нь-нь.
—Не чутно! Повторіть! Що? Сьогодні засідання Міськради? Гаразд. Доповідь буде передана, я з'єднаю... Ні, я гадаю, що добре буде чути. Голосномовець, що на площі — один із найкращих. А? У нас в програмі ще концерт. Так, так. Бувайте!..
Крк...
Завідувач конторою ,Радіо передача", Євген Самойлович для надто ввічливих службовців і відвідувачів, та просто товариш Хильчук для тих, хто ще не одвик од револіюоційних звичок, поклав трубку на телефонного апарата і знову заглибився в свої папери.
Широка кімната ,Радіопередачі" виходила великими вітринами на столичну залюднену вулицю. Крізь скло вітрини було видко густий натовп, що посувався тротуаром. Люди метушливо бігли кудись, проходили повагом і деякі зупинялись коло вітрин і довго, годинами, розглядали виставлені у вітринах радіоапарати та голосномовці.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Гобі
Ґео Шкурупій — Патетична ніч
Ґео Шкурупій — Вчинок гуна
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Блискучі, ляковані, чорні автомобілі безшумно сковзали поза вітринами, і коли вони швидко повертали убік, то здавалося, що ось-ось вони в'їдуть до контори й поперекидають столи, шафи й апарати на полицях. Тоді одразу зруйнується розмірений ритм роботи, і усе піде якось незвичайно,— наново.
Хильчук сидів за великим дубовим столом на тумбах, з боків за столиками шаруділи паперами секретар і діловоди, коло самої вітрини, раз-у-раз поглядаючи на вулицю, цокотіла машиністка, іноді заходили відвідувачі, деренчав телефон, або самі службовці розмовляли один з одним про різні справи.
—Дайте кошторис! У вашому звіті, здається, трошки шкандибає балянс.
—Сьогодні оперова співачка Сухальська не братиме участи в концерті. ЇЇ кудись запрошено.
—Надрукуйте повідомлення до Посередробмису!
—Нові апарати вже розпакували? Брак є?
— Ви в якій справі, громадянине? Зверніться до крамниці!..
І так цілий день телефони, відвідувачі, папери, поки вже ввечері не буде передана
радіохвилями всій Республіці доповідь Міськради, або концерт, або яканебудь лекція.
Думки, що заважають працювати
Хильчук працює охоче. Йому здавалось, що він зв'язаний непомітними нитками за далекими містечками, селами, з клюбами, з тисячами людей, що їм він передасть останні новини, доповідь, цікаву лекцію, або співи й музику. За роботою він не помічав, як летить час і як надходить кінець дня.
Він ще досі не забув того вражіння, що зробила на нього кабіна для передачі. Він ще досі пам'ятає, як уперше зайшов до напівтемної кімнати, що вся оббита матерією, і в якій не пропадає жодний звук. Йому тоді вперше здалося, що він стоїть перед усім світом, і кожний звук його голосу сприймають тисячі вух. Він із незвички трохи тремтів і хвилювався, та й досі він не може побороти цього почуття, коли заходить до цієї кімнати. Наче мільйони струн натягнуто у світ од цієї кімнати, і в кожній струні бренить його голос найрізноманітнішими мелодіями.
Тоді його погляд ніби пронизував стіни цієї кімнати, і він бачив: дітей, хлопчиків, дівчат, чоловіків, жінок, службовців, робітників, селянок, інженерів, лікарів, кочегарів, матросів, що в різноманітних позах слухали музику цих непомітних струн.
Невидимі хвилі матерії проходили крізь камінь, дерево, залізо, тіла людей і тварин, крізь хмари й прозоре повітря й розходились колом у незмірну просторінь.
Цими хвилями він був міцно з'єднаний з тисячами людей. Він почував зв'язок і свою відповідальність перед ними. Йому здавалося, що він усіх їх знає, що з усіма він знайомий, знає їхні звички, побут, бажання і думки.
А тут у конторі, віч-на-віч, він насамохіть відчував, що нічого подібного, що кожна людина несе з собою якусь стіну, що відгорожує її від нього.
Це навіть не стіна, а цілий мур, міцний і товстий. Мур ще непереможних традицій, що їх треба доконче розбити, або принаймні пробити в них діру, щоб легше було порозумітись, легше було розповісти про роботу, про боротьбу, про життя.
Так, це середньовічний мур з бойницями, за якими ховається справжнє обличчя людини, може, надзвичайно прекрасної.
Коли Хильчук знаходився на роботі або ввечері в кабіні повагом читав якунебудь лекцію, старанно й виразно вимовляючи кожне слово, він відчував себе часткою великої машини, що має своє певне місце серед безлічі інших машин, він відчував рухливий ритм, що гойдав усе його єство, його розум, нерви й тіло. Він відчував, що він брат, найближчий родич якогонебудь юнги, що пливе десь у далекому морі й чує його голос, посміхається з його дотепного слова, обурюється щиро його обуренням і радіє його радістю.
Після денної праці, після спеки, сонця і твердої землі, його, під солом'яною покривлею хати, слухає селянин, після чорних вугільних нетр під землею, після стуку кайла його слухає шахтар, його слухає й конторник після одноманітного шарудіння паперів.
Голосномовець нагадує своєю формою грамофон. Але це не грамофон, його серце не в дерев'яній коробці, його серце жива матерія, Його авдиторія не гурток, його авдиторія світ, його голос міцніший за гудок заводу.
Все прислужилось людині, щоб вона не відчувала себе самотньою. Пароплав, паротяг, телеграф, аероплян і, нарешті, радіо. Все це мусить зв'язати міцно людину з людиною, але сама людина своєю психологією, звичками, інтересами збудувала собі мур, який міцніший за всяку техніку, і який треба довго пробивати м'язами, рушницею і головою.
Хильчук, перебираючи папери, замислився. Ось ці співробітники,—він оглянув контору,—вони всі працюють механічно, їхні думки десь далеко. Кожний з них думає просвоє. Їхні мрії та інтереси різноманітні, і нема навіть двох серед них, щоб вони думали однаково.
Ми летимо вперед, і кожний крок наближає нас до розв'язки, мур руйнується, він
уже щербатий. Хай піонери виглядають оком крізь щербини, але цей мур розвалиться, як підчас землетрусу. Це буде землетрус ідей, традицій і звичок. Підземні удари вже хитають грунт, боягузи, тікають, і лише сміливі стоять і допомагають розхитувати. Хай ці сміливі ще самотні, хай помилки нагромаджують гори на плечі, але землетрус струсить їх, як розвалить цей мур.
Хильчук раптом здрігнув. Його замислений погляд випадково напнувся на жінку, що спинилася біля вітрини, розглядаючи апарати. Жінка була прекрасно вдягнена — треба було забрати апарати й замість них поставити до вітрини її.
З першого погляду Хильчукові здалося, що це його дружина, але потім він зрозумів, що помилився. Це була зовсім незнайома, стороння жінка, якої він ніколи ке бачив раніш.
Вона була крикливо вдягнена, і це її одяг нагадував йому власну дружину. Звичайно, ця жінка могла бути дружиною якогонебудь відповідального робітника, подумав Хильчук, і це могло бути цілком можливе. Адже його дружина теж одягалась так само, так само фарбувала вуста, носила модні сукні й капелюхи.
Дружина відповідального робітника, думав він, це представниця якоїсь ще небаченої нової генерації. Шоб зрозуміти, хто вона і що вона, потрібно робити численні досліди. Це якийсь новий тип людини, про яку можна написати цілий науковий трактат. Лише після аналізи всіх політичних теорій кляс, лише після вивчення і досконального дослідження побуту їх, традицій, моралі, законів, поведінки і звичаїв можна мати уяву про те, що таке дружина відповідального робітника. В її характері, поглядах, в її вчинках ціла сумішка ідей і традицій всіх шарів сучасного суспільства. Така жінка живе одночасно старими й новими традиціями, буржуазна психологія перемішана в неї з революційною. Все, що є кращого й гіршого, якось перевтілилось в її психологію. Вона може з захопленням розмовляти про революційні події, про робітників і селян, вона політично грамотна й одночасно вона огидливо кривить вуста, коли здибається з засмальцованим робітником, червоноармійцем або кухаркою. Вона обурюється, коли пурушується якийнебудь, вчинок, властивий для доброго тону старовинних традицій аристократизму та буржуазії. Бути закоханим, жити з такою жінкою для чоловіка, що вже має певні революційні погляди, має й звички, що зв'язані з важким життям, боротьбою, дуже важко. Такого робітника, що відважився на це, поволі, непомітно засмоктує її оточення, її вимоги. Такий конфлікт ще зовсім недавно пережив у своєму житті й Хильчук. Він не зруйнував того мура, що стояв між ним і його дружиною, але він і не обминув його, він просто одійшов. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Кар'єра святого | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14948 | Ґео Шкурупій | Кар'єра святого | Можна битися об заклад, що Гобі — одна з кращих пустель для кар'єри будь-якого святого, бо в ній є можливість відбути піст не лише протягом тридцяти днів і ночей, а, при бажанні, багато довший, зважаючи на останні рекордні цифри та на завзяття відповідних ексцентричних спортсменів.
Проте цей спорт у Гобі не розвинений.
Останнім часом зовсім не трапляється охочих живитися ящірками та акридами. Місіонери воліють подорожувати з грамофонами й усім потрібним, вважаючи, що добре харчове озброєння лише сприяє успіхам релігії.
Останній гобійський святий — преподобний Пикосвят — був викритий найганебнішим чином і був змушений відмовитись од свого спорту, хоч на меті мав побити найостанніший рекорд постіння.
Трапилось це так.
Преподобний Пикосвят, чернець кяхтинської церкви, що стоїть на самому кордоні Монголії, одного разу вирішив побити всі рекорди всіх святих рекордсменів, що були досі.
Спочатку він дав слово цілий рік проходити на руках ногами вгору.
Але перші ж його спроби стати догори ногами викликали обурення в тихому стаді парафіян і гнів церковного голови, що наклав на нього важку покуту за непристойне поводження в п'яному вигляді перед лицем церкви.
Останнє обвинувачення було цілком недоречне, бо преподобний Пикосвят був тверезий, як монгольський тарбаган, і це неправдиве обвинувачення ще більше спонукало його довести свою святість.
Після цієї невдачі преподобний Пикосвят, довго обмірковуючи всі способи, нарешті спинився на ходінні. Він ухвалив ходити безперестану з одного кінця вулиці в другий, щоб цим привернути увагу й пошану до своєї особи.
Але ходіння незабаром стомило преподобного отця. Крім того, знайшовся конкурент, що раніш за нього міг дістати чин святого. Це був кяхтинський поштар-листоноша, який, до речі, був найпаскуднішою вівцею церковної пастви. Такий конкурент був непереможний, це він викликав небажані розмови серед парафіян, які тільки те й робили, що знаходили підстави, щоб зупинити ходіння преподобного Пикосвята й поговорити з ним на дрібні буденні теми.
Довелось і цей спосіб відкинути.
Преподобний Пикосвят тоді вирішив сісти на паперті церкви й читати вголос молитов, безперервно з ранку до вечора. Сидіти вже було краще, як ходити, і не так втомлювало.
Але й тут знайшовся конкурент. Це був жебрак, юродивий Юхим Псалтирак, що йому було просто за іграшку прочитати безліч молитов, навіть не віддихнувши.
Преподобний Пикосвят спочатку вирішив був із честю витримати змагання. Арбітрами були ті самі парафіяни, що приходили й годинами дивились на обох спортсменів, підраховуючи кількість молитов і перевіряючи швидкість читання за годинником. Преподобний Пикосвят на таку ретельність парафіян навіть не сподівався, його була образила така невіра, що жебрак Юхим Псалтирак, мовляв, може перемогти його, вченого.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ґео Шкурупій — В долині ріки Іро
Ґео Шкурупій — Страшна мить
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
На диво виявилось, що Юхим Псалтирак знає 375 молитов і, коли йому не вистачає, може на біс прочитати власноутворену, в той час як у преподобного Пикосвята кількість молитов не доходила навіть сотні. Крім того, залізна коробочка жебрака безупинно наповнялась мідяками і сріблом, а капелюх Пикосвята лежав без жодної уваги.
Нарешті останній випадок переповнив капелюх терпіння преподобного Пикосвята. Його колишній конкурент поштар одного разу підійшов до Пикосвята, уважно послухав, як той читає, голосно похвалив за ретельність і поклав йому до капелюха новенький срібний карбованець. Це так здивувало преподобного отця, що він дуже ретельно читав свої молитви цілий день і трохи не випередив свого конкурента жебрака.
Увечері на Пикосвята чекало, гірке розчарування.
Коли він цокнув карбованцем об камінь паперті, карбованець видав звук, як олов'яний ґудзик.
Він був фальшивий. Він не сміявся веселим срібним сміхом щирого срібла, він був потворний, як верблюд, і його стук нагадував стук ослячого копита об дерев'яний поміст. Більше знущання годі було придумати.
Преподобний Пикосвят, обурений до глибини душі, негайно кинув це змагання з жебраком і довгий час ходив без діла, плекаючи в серці гірке незадоволення.
Одного разу Юхим Псалтирак підійшов до нього і запропонував третину своїх прибутків з умовою, щоб змагання продовжувалось. Справа в тому, що прибутки жебрака, коли зупинилось молитовне змагання, дуже занепали. Але Пикосвят погордливо відмовився від такої нечесної угоди.
Незабаром преподобний отець вирішив віддалитися до близької від Кяхти сопки і там заслужити собі постом чин святого.
Кілька днів голодував преподобний Пикосвят, але до його житла в печері не приходив жоден доброзичливий парафіянин. Лише здорові, чорні монгольські собаки іноді прибігали до печери.
На жаль, наш Пикосвят не був людиною хороброю і не міг наслідувати святих, що знесиленою голодом рукою пестили левів і тигрів, проте він був згодний битися об заклад, що попестити монгольського собаку й вони б не відважились.
Коли зграя собак, що прийшла на прощу, трохи не з'їла преподобного Пикосвята, пропонуючи в цей найшвидший спосіб стати йому святим, він мав мужність відмовитись од такого легкого способу й довго бився з собаками здоровенним дрючком, поки в них відпала охота до Пикосвятового м'яса.
Вони пішли геть, вирішивши, що Пикосвят не такий уже смачний, щоб ризикувати своїми черепами. Як кажуть, гра не була варта свічок.
Парафіяни, довідавшись, що Пикосвят постить на сопці в печері, були навіть здивовані з такої обмеженої фантазії преподобного отця.
Під боком майже, верстов шістсот на південь, була Гобі, справжня пустеля, де він міг одразу стати святим, а він вибрав якусь звичайнісіньку сопку!..
Ці розмови й надоумили преподобного Пикосвята поселитися в пустелі, коло торговельного шляху від Улан-Батора до Калгана.
Він розташувався близько кринички, і каравани купців постачали йому їжу.
Треба сказати, що преподобний Пикосвят навіть і на думці не мав покуштувати, які на смак акриди та ящірки. На його думку і глибоке переконання, жоден грішник, а не тільки святий, не бажав би забруднити свої вуста також нечистою їжею.
Улітку в Гобі почалася спека, й криничка висохла. Бідний Пикосвят трохи не помер, чекаючи на черговий караван.
Коли караван прийшов, він застав Пикосвята в дуже сумному стані. Купцям довелося ножем розтиснути зуби святому і влити туди трохи "свяченої води", поки він не очуняв.
Від'їжджаючи, купці лишили йому трошки їжі і дві пляшки "свяченої води".
З цього моменту й починається справжня кар'єра Пикосвята як святого.
Одного разу до юрти святого приїхав верхи старий монгол. Він пустив коня блукати, а сам завітав до святого.
Привітавшись, він сів на рогожу в юрті Пикосвята, вийняв з чобота довгу люльку, набив її дунзою, що на думку досвідчених курців нічого спільного не має з тютюном, і смачно закурив.
Пикосвят розпочав довгу проповідь про релігію, бажаючи привернути монгола до християнства. Але монгол сидів спокійно, як статуя бурхана, і нічого не розумів.
Тоді Пикосвят почав розмовляти з ним на мигах.
Це трошки розворушило байдужого монгола, й він почав посміхатися, коли Пикосвятові миги виходили дуже кумедні.
Пикосвят підіймав палець, показуючи на небо, і казав:
— Бог!
— Богдо! Богдо! — охоче згоджувався монгол.
Тоді преподобний отець став навколішки й почав хреститись. Це зовсім розвеселило монгола. Він навіть підвівся з рогожі і, б'ючи себе руками по колінках, зареготав.
Преподобний отець перестав хреститись і деякий час сидів мовчки, обмірковуючи, як вийти йому з цього прикрого становища.
Нарешті йому спала геніальна думка.
Він дістав пляшку зі "свяченою водою" і простягнув її монголові, показуючи другою рукою на небо.
— Бог! Свята!
— Богдо! Богдо! — відповів монгол, охоче взяв пляшку і притулив її до рота.
Він трохи надпив і, проковтнувши, з задоволенням покректав.
— Сайн байна! Дуже добряча свята вода! — заговорив монгол.
Потім знову випив і зі смаком сплюнув на рясу преподобного отця Пикосвята.
— Чудесна вода!
— Божественна вода!
Отець Пикосвят задоволено стежив, як монгол поволі входить у курс божественної науки.
— Свята вода! — нарешті промовив монгол і, весело посміхаючись, передав порожню пляшку Пикосвятові.
Незабаром у монгола з'явився чудовий настрій, він почав голосно сміятись, обнімати преподобного отця й щось веселе наспівувати.
Потім вийшов із юрти й, побачивши навколо себе гарячу широку рівнину, розмахнув руками й промовив:
— Їх!.. — ударивши ногою об землю.
Потім монгол закрутився як навіжений. Йому було дуже весело. Він почав присідати, крутитись, підстрибувати й виробляти ногами такі па, що на нього позаздрила б будь-яка пріма академічного балету.
— Гоп! Гоп! — вигукував монгол, викидаючи наперед ногами.
Навіть монголів кінь підійшов до юрти подивитися, що сталось.
Кінь був дуже здивований. Він весело засміявся, коли побачив карколомні викрутаси свого господаря. Він навіть хотів узятися передніми ногами за боки, як це роблять люди, коли сміються, але через те, що він був лише кінь, йому це не вдалося.
— Їх-ха-ха! — весело, до болю в животі, сміявся кінь.
— У-ха-ха! — вигукнув його господар. — Гіп! Гіп!..
Потім монгол з розгону скочив на свого коня й помчав пустелею, як вихор, поки не зник з очей преподобного отця Пикосвята.
Другого дня до юрти святого у високих малахаях під'їхало кілька монголів. Вони всі наввипередки почали просити в нього "свяченої води", але Пикосвят був мудрий отець і дав їм зрозуміти, що для бога нічого не робиться за кпигріш. Бог також вимагає нагороди. Розчаровані монголи повернули від юрти, але незабаром вони приїхали з багатими подарунками. За всі подарунки преподобний Пикосвят міг віддати лише останню пляшку "свяченої води".
Купці караванів, що проходили шляхом на Калган, охоче виміняли свячену воду на деякі дорогоцінні речі, що їм запропонував святий Пикосвят. Купці довго дивувалися з такої запасливості преподобного отця, бо він набив пляшками з свяченою водою навіть цілий маленький льох, що його вирив власноручно. Тепер він міг постачати її багатьом монголам, що бажали прилучитися до його віри. Обмін "свяченої води" на дорогоцінні речі провадився дуже успішно.
Слава про святого Пикосвята покотилася по далеких куточках Монголії, поки не докотилася до ламських храмів — дацанів, де його спільники з фаху, але вороги з переконань, — монгольські ченці-лами почали дискутувати це важливе для них питання.
Вони були потурбовані, що від них може відпасти частина вірних і перейти на бік святого Пикосвята.
Лами довідались, що принадою Пикосвята є "свячена вода".
Один перевдягнений лама за дуже великі гроші одержав пляшку цієї води з рук самого святого.
Довго гадали лами над хімічними якостями цієї води, розгадуючи її складові частини. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Легенда | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14954 | Ґео Шкурупій | Легенда | — Пийте, нахоре, арик!..
Прозоро-біле кобиляче молоко — трохи кисле, здорове, цілюще й життєдайне.
— Ви питали, нахоре, чому, на мою думку, немає бога?
— Начальник сказав, що бога нема!.. Значить, його нема.
— Нема бога, бурханів і святих. Ще є хутухти — переродженці й лами. Але їх теж не буде!..
— Коли світить сонце — день, коли сонця нема — ніч. Бога нема, бо він не може зробити з ночі день!
— А чим же він годується? Його ніхто не бачив!
— Пийте арик, нахоре! Я розповім, який він корисний.
— Між кінцем давніх, раніш минулих, чудових десяти тисяч віків і початком теперішніх чудових тисяч віків, за часів, коли заново народилося сонячне проміння, коли заново почали проповідувати зібрання вісімдесяти чотирьох тисяч наук, визначились, кажуть, держава, устрій та віра.
Була батьківщина, кажуть, найвеличніша в світі! Підіймалися сімдесят подвійних гір, що зросли поруч, підпираючи одна одну, без перевалів і проходів. Підносилися сімдесят величезних білих скель, темніли п'ятдесят чорних чагарників. Давали радість вісімнадцять веселих гаїв-лісів, біліли п'ятдесят снігових хребтів, сяяли вісімдесят скель-висот із крижаними вістрями. Було вісім нектарних білих морів, хвилі гойдали десять великих цілющих вод-морів, біліли колами чистої води стави, озера, повагом несли свою течію сотні великих річок, дзюрчали крізь землю сотні тисяч джерел.
Коливалися квіти всіх кольорів, поспівали разом ягоди тисяч різних смаків, щебетали дзвінкоголосі птахи, жайворонки шістдесяти видів радісно співали, а сарни сімдесяти мастей паслися, слідкуючи чередою один за одним
Повиростали коні. Помахуючи гривами, паслися вони, укривши поверхню золотої землі, живились, підгризаючи траву своїми гострими зубами. Жеребці та кобили ходили разом, торкаючись одне одного боками; лошата, однолітки й дволітки, з іржанням блукали серед своїх товаришів. Звучало іржання коней, дзвінке, веселе; їхні голоси — ніби голоси лебедів. Виросла сила-силенна червоних і жовтих верблюдів. Широкі степи заполонила рогата худоба. Корови, телята, бики паслися по балках та долинах. Білі, як мушлі, виросли вівці, заполонивши підніжжя високих гір.
Безліч літ минуло відтоді, як утратили їм рахунок; колись, давно це вже було, як утратили їм міру; невідомо, скільки віків минуло, як забули їхнє число.
Ось яка була, коли оповідати коротко, батьківщина!
За тих часів, кажуть, на найвищу сиву гору в країні сходив дідок. Голова й борода його були білі, як овеча вовна. На найвищу гору сходив тоді сивий міцний дідок Цаган-Убугун.
Він щороку сходив на гору й оглядав усю країну. Куди падав його ласкавий, як промінь, погляд, там виростали ліси й чагарники, у степах виростала висока соковита трава й дикий часник, з'являлися тисячі звірів, птахів та квітів, тисячі табунів коней, десятки тисяч корів, без ліку білих, як мушлі, овець.Дивіться також
Ґео Шкурупій — В долині ріки Іро
Ґео Шкурупій — Зруйнований полон
Ґео Шкурупій — Кар'єра святого
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Куди кидав погляд Цаган-Убугун, там країна ставала обважніла плодами, як жінка, що носить богатиря, і люди жили тисячі років.
Одного року, між кінцем і початком чудових десяти тисяч віків, бурхан Амітаба влаштував бенкет такий, якого ще не бачили в цьому світі. Почав бенкет на вісімдесят діб, почав забави на шістдесят діб. Зібрав він усіх живих істот, усіх святих та бурханів.
Прийшов на цей великий бенкет і Цаган-Убугун. Зібрали вони м'яса та різних страв стільки, що цілі гори утворились, зібрали вина стільки, що моря-озера утворились, і почали великий бенкет. Стали вони бенкетувати, весело розмовляючи, як зозулі, почалися забави та веселощі.
Цаган-Убугун — сивий дідок, розідрали б його на шматки гобійські вовки, напився тоді, як верблюд! Ноги заплітаються, язик присихає, очі не бачать.
А настала якраз тоді пора підійматись йому на найвищу гору. П'яний був тоді Цаган-Убугун і ледве видерся на найближчий дабан. Сперся він животом на кам'яний горбок, і заснув там Цаган-Убугун — роздерли його на шматки гобійські вовки.
Не подивився тоді Цаган-Убугун туди, куди йому слід було дивитись. Висохли нектарні моря, висох ліс, розсипались гори.
Рівно тепер підіймаються сімдесят подвійних червоних пісків, що їх уславлений кінь не може проскакати з кінця в кінець. Розіслалися тридцять три великі, широченні Гобі, що їх тут народжений витязь не може обійти навколо, розкинулись під вітрами чорні ували, що їх не пройдеш, хоч цілі місяці йди; вісім жовтих степів заволокло млою, що їх не пройдеш, хоч цілі роки йди.
Вимерла худоба й вимерли люди.
А тих, що лишилися живі, заполонили китайські та японські купці, залякали лами з своїх дацанів, худобу загарбали вельможі — сайти, — бідним став монгол-арат.
Тоді народився в Гобі, коло Шанхайських гір, що нагадують пощерблені зуби, в одної бідної монголки син. Пізніше назвали його Темур.
У бідній прокопченій юрті ріс Темур. Нічого не було йому їсти й нічого пити. Мати його померла від голодної смерті. Лишився хлопчик Темур у пустелі сам. Тоді ж у кобили, начальниці дикого табуна, здохло лоша. Засумувала кобила, відбилася від табуна й заблудилась у Гобі.
Одного разу гобійський вітер доніс до неї сумне скигління-іржання. То плакав маленький голодний Темур. Прибігла до нього кобилиця, почала пестити й годувати своїм повним од молока вим'ям.
Почав рости й міцнішати хлопчик. Став він мужній, кремезний, дужий і великий, як гора. І тоді вдруге дали йому ім'я арати — Темур, що значить — залізо.
— Пийте, нахоре, арик!
— Зібрав Темур усіх бідних аратів і розповів їм про свою долю. З того часу почали всі люди пити арик, здоровий і цілющий напій — кобиляче молоко.
Між кінцем і початком чудових десяти тисяч віків най хоробріший і найкращий верхівець Темур зібрав величезне військо з аратів-бідняків.
Стало те військо численне, як трава в степу. І повів Темур його проти вельмож-сайтів, проти лам і багатих юрт.
Як ураган, пролітав Темур по всій країні. Безліч ханів і сайтів підкорив він собі, і з того часу, майже по всій землі, на десятки тисяч верстов, влада перейшла до рук бідних аратів.
Стало краще жити.
Кажуть, що це був Ленін, який прогнав китайських та японських купців, одібрав табуни та отари в сайтів і роздав бідним, а лами зачинилися в дацанах, і тепер їм надходять останні дні.
Тридцять три великі, широченні Гобі, що їх тут народжений витязь на уславленім коні не міг проскакати навколо, кажуть, тепер можна об'їхати на машині.
— Пийте арик, нахоре!.. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Міс Андрієна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17651 | Ґео Шкурупій | Міс Андрієна | I
Звідси було видно затуманену смугу моря. Там на ній поволі зникав пароплав, що недавно вийшов із порту. Безмежні кола повітря робили велике місто звичайним селищем. Франц Каркаш спинився тут під навалою просторів. Він подивився на далекий пароплав з нестерпним бажанням бути на ньому. Неоформлені почуття одно по одному товпились до порога свідомості, поки не сконденсувались у жагучу реальність. Франц Каркаш трансформувався.
З рудим, як вогонь, буйним волоссям, гладкий, здоровий, з обличчям Франца Каркаша, піаніст грав на роялі. Блискучий чорний інструмент підстрибував, як м'ячик, під його руками. Симфонія просторів розсувала обрії. Франц Каркаш грав з надхненням, яке буває лише уві сні.
У просторій лабораторії, що нечутно дзвеніла гнутим склом різноманітних реторт і колб, стояв учений. У нього була пряма спина і довгі ногі, та обличчя в нього було обличчя Франца Каркаша. Схиливши голову трохи на бік, він розглядав у пробірці якусь рідину, що мала ощасливити людство, а поруч синім вогником горіла спиртовка, що на ній поволі згорів і цей образ.
Інженер Франц Каркаш будував великий міст. Цей міст синів над Ла-Маншем велетенською райдугою. Франц Каркаш стояв, дивлячись на витвір своєї фантазії, поки вона не розтанула в тумані.
То була лише мрія.
На затуманеній смузі моря пароплав, що вийшов із порту, танув як тане свічка. Лише недогарок труби і товстий повалений стовп диму ще висіли над морем.
Тепер Франца Каркаша охопило бажання таке реальне, що він відчув його, як відчувають напад малярії.
У темному глибокому вибої, де від ліхтаря поблискував антрацит, Франц Каркаш, зігнувши голу й блискучу від поту спину, врізався в вугілля врубовим механізмом. І коли крапля поту сповзала йому по щоці до губів, він злизував її язиком, від чого обличчя його ставало чимраз задоволеніше.
Потім раптово сліпучий день розплився спекою над жовтими, як шкірка помаранчі, ланами. Високу стиглу пшеницю хвилював вітер і вона безупинно вклонялась сонцю. Франц Каркаш у солом'яному брилі звичайною косою валив колосся набік і обличчя його було радісне.
Та ось він вибіг на палубу пароплава з відром та шматком клоччя в руках і старанно став натирати мідні поручні, поки вони не поясніли, як ясніє ранок. Поруч плюскало море ї Франц Каркаш безжурно насвистував.
На затуманеній смузі моря вже не було нічого. Була біляста смуга і прозорий туман. Пароплав зник.
Тоді Франца Каркаша охопили лють і одчай. Він підняв руки вгору і, розмахуючи кулаками, закричав, загрожуючи небові й місту:
— Роботи! Я хочу роботи! Ви чуєте, я хочу лише роботи!
Цей вибух незадоволеного бажання зовсім знесилив його. Він знову відчув голод і втому. Лишалось вертатись додому, і він мимоволі побрів тими вулицями, що були знайомі йому, як власні черевики, стерті об ці остогидлі тротуари.Дивіться також
Ґео Шкурупій — "Нарком"
Ґео Шкурупій — Гобі
Ґео Шкурупій — Жанна батальйонерка
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
II
Вулиці котили гамірливе життя. Тротуарами йшли люди, бруком їхали авто, наповнюючи безтурботністю і бензиновим запахом переламаний будівлями краєвид. Франц Каркаш безпорадно брів у той бік, куди його ніс натовп. Він скривив обличчя, мимоволі поправляючи пасок. Йому хотілося їсти.
Як велика куля збитої білої піни, з ковбасні викотилась гладка людина, подивилась на вітрину, в якій надзвичайно ввічливим рухом обпатране й веселе порося запрошувало до крамниці, і знову зникла в дверях, лишаючи по собі невловиме відчуття снігового обвалу.
Франц Каркаш незабаром порівнявся з вітриною. Тоді його мимоволі потягло до неї і він не спинився доти, поки його обличчя щільно не притиснулось до холодного скла. Так він стояв досить довго, нічого не відчуваючи, крім голоду, не відчуваючи гомінкої вулиці в себе за спиною. Кишені його пальта розкрили свою порожнечу, як голодні роти удавів, як порожні бочки, що чекають на небесну манну. Та це була марна надія.
Повз вітрину пливли тисячі ніг. То були ноги в лакованих черевиках, що на них хвилястими струмочками збігала найшляхетніша матерія, то були ноги дівчат у блискучих шовкових панчохах, що на них ледве помітна стрілка була дороговказом, яким ніхто ніколи не користався. То були ноги чоловічі й жіночі, худі й товсті, неспокійні й солідні, які, здавалось, були створені для того, щоб лежати під широким бюрком.
З діри під вітриною, де сиділа розважлива дівчинка, яка могла донесхочу спостерігати всі розміри ніг і відтінки панчіх, виліз кощавий, миршавий кіт. Йому щось дуже було не довподоби. Груба чоловіча нога зачепила його й він відскочив на бік, сильно знервований і ображений. Його хвіст, що нагадував криву палицю, різко засіпався, як сіпається око в нервової людини. Негайно ж за ним із діри вилізла й дівчинка. Її руки тонкі, як мотузки, теліпалися вздовж брудної спіднички. А коли вона схопила кота й притиснула його до своїх сухеньких грудей, в цих руках виявилося стільки ніжності й сили, шо кіт опинився в такому полоні, з якого втікати не можна; та не стане й охоти.
Вулицею між натовпом ішов чоловік. Його зовнішній вигляд —пальто, черевики, кепі — цілком були тотожні з такими ж речами Франца Каркаша. Це був би його двійник, коли б він мав таке саме обличчя. Ал обличчя в чоловіка було зовсім одмінне. Його обличчя не було понуре, як у голодного Франца. Очі його блищали й він часто оглядався. Це був нам ще зовсім невідомий Леон Мустак. На перший погляд могло здатися, що цей чоловік просто гуляє, уважно розглядаючи на вулиці кожну дрібницю, ніби він її ніколи не бачив. Але, придивившись, можна було помітити, шо він старанно працював. Його рука ніби випадково потряпляла в кишені перехожих, ніби випадково обмацувала речі, що їх вони несли, або ненароком пестила щілини дверей крамниць, і тоді звідусіль стирчали хвостики білого паперу.
На деякій відстані за ним поспішав другий чоловічок, жовтий і ввічливий, з оксамитовим ім'ям — Самюель Плюш. Але, як він не квапився, йому ніяк не щастило наздогнати першого. То він натикався на якогонебудь перехожого Й тоді мусів ввічливо скидати капелюха, що відбирало кілька секунд; то його затирав натовп, як затирає кригою пароплав, і тоді він маневрував, щоб знайти вільний прохід, і коли швидко виривався з такого проходу, то несподівано потрапляв в обійми якоїнебудь огрядної дами, яка не дуже то охоче притискала Його до своїх грудей.
Тим часом Леон Мустак швидко просувався до того місця, де стояв Франц Каркаш, притиснувшись обличчям до скла вітрини, в якій весело посміхалось смажене порося.
Нарешті він порівнявся з Францем і встромив у роззявлену пельку його кишені цілий жмут паперу.
— Найдешевша вечеря для безробітного!
Франц Каркаш лише здригнувся від цих слів чоловіка, що негайно ж зник у натовпі, але від вітрини не одірвався. Його кишені байдуже поставились до цієї непоживої страви й не проковтнули її. Жмут паперу виростав білою айстрою з його пальта.
Майже несподівано натовп на тротуарі збився докупи. Автомобілі спинились, утворивши дві довгих валки вздовж тротуарів, відкривши рівний, вільний прохід посередині. Вулиця завмерла. Годі навіть було й думати просунутись наперед. Самюель Плюш, виявивши раптом несподівану упертість і силу, зробив був жалюгідну спробу проштовхатись, але його затюкали й здавили ще дужче.
Тоді в кінці вулиці з'явилося кілька автомобілів, що проїхали вільним проходом. Вони їхали врочисто й повагом, ніби везли молоко у відкритих кришталевих вазах. Але в них лише сиділи люди в блискучих циліндрах, що нагадували димарі, і вигляд у цих людей був такий, ніби вони все життя підтримують своїми головами ці атласні димарі, щоб вони не впали, бо тоді може скоїтися чорт зна що.
Проте, це їхав уряд цілої країни, від якого залежала доля Франца Каркаша з порожніми, як бочки, кишенями, і снігова білосніжна куля, що торгувала ковбасами за вітриною з веселим смаженим поросям, і кощавий миршавий кіт, що його притискала до грудей дівчинка з тоненькими руками.
Поки врочисто й поволі на автомобілях провозили цей авантурницький синкліт, що зветься урядом великої країни, на вулиці в натовпі скоїлось безліч подій. Затиснутий натовпом, як кригою корабель, Самюель Плюш уже втратив будьяку надію наздогнати Леона, хоч нелюдськими зусиллями ше просувався вперед. Леон Мустак десь зовсім зник, очевидно, скінчивши свою дивну роботу, а Франц Каркаш відійшов нарешті від вітрини й байдуже спостерігав урочисту процесію. Дівчинка тримала здивованого кота, притиснувшись до стіни будинку.
В цей час товстий, як грабовий кругляк, бульдог, шо його тримала на довгій мотузці моложава шістдесятилітня красуня, позіхнувши, відвернув свою морду з вищереними зубами від урочистого видовища й несподівано побачив кота, справжнього живого кота, з такою плебейською фізіономією і таким довгим хвостом, які мимоволі образили шановного сера бульдога. Він пригадав свого господаря містера Білдінга й огидного негра Джо Флавера і веселу сценку, коли містер Білдінг розквасив обличчя огидному негрові Джо Флаверу, лише за те, що він насмілився перейти йому дорогу. Цей спогад сильно вплинув на пса. Бульдог затрусився від люті й поволі натяг мотузку, відійшовши від своєї моложавої шістдесятилітньої господарки.
Незабаром і кіт помітив бульдога. Їхні погляди зустрілись, як дві блискавки, що мали знищити одна одну. Поволі обох охопила така лють, така непоборна зненависть, від якої один із них неодмінно мусів загинути. Вона клекотіла, як окріп, і обварювала обох смертельних ворогів. Один рух, одна мить —і вони мусили зчепитись в кривавій бійці.
Тим часом уже проходило останнє авто. Натовп поворухнувся. Поблизу, нарешті винирнув переслідувач і майже біля себе помітив знайому спину, з пальта якої буйно росла паперова айстра. Та він не здогадався, що це був лише двійник. Самюель Плюш кинувся вперед, простягнувши руку, щоб схопити за знайоме пальто, коли Франц Каркаш зробив крок, щоб іти далі.
Рука його лище встигла схопити жмут паперу, що стирчав з кишені Франца, як скоїлось щось неймовірне. Це нагадувало беззвучний вибух нововинайденої бомби. Бульдог кинувся на кощавого кота, що вистрибнув з рук дівчинки. Цей блискавичний вибух зненависті збив з ніг Самюеля Плюша й він упав на бульдога, розсипавши папір, що розлетівся білими метеликами в натовпі. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Місяць із рушницею | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25899 | Ґео Шкурупій | Місяць із рушницею | I
Коли вулицями проходить з музикою або з піснями загін червоноармійців, я несамохіть починаю йти в ногу. Тоді я сам собі нагадую циркового коня, що при перших звуках вальса починає танцювати.
Як приємно дивитись на масу людей в однакових уніформах, що йдуть стрункими лавами й ритмично похитуються од виміряної і чіткої ходи. І як це, мабуть, приємно йти самому в цих лавах, бадьоро й войовничо ставити ногу на кам'яний брук і поглядати на няньок з дітьми, куховарок, перекупок і гулящих шикарних дам, які завжди на кордонах тротуарів розсипаним строям зустрічають і випроваджують військових.
Як приємно бути прекрасною дамою, що стоїть край тротуару й милується з чіткої ходи військових під перехресним вогнем сотень їхніх же поглядів.
Але чим же, врешті, приємніше бути: військовим, прекрасною дамою чи цирковим конем?
У таборі
На збірному пункті нас було дуже багато. Але все ж кожний із нас у цій масі мав своє обличчя, свій особливий вигляд. За якимись прикметами, чи в обличчі, чи в одязі, ми розрізняли один одного, хоча зовсім не знали ні імен, ні прізвищ. Хто ми такі? І ми могли б відповісти, що ми бухгальтери, рахівники, робітники, прикажчики, шевці, візники, пожежники, — ми квінтесенція міста й представники всіх його фахів, починаючи з хлопця якої-небудь околиці й кінчаючи завом якого-небудь відомого тресту.
Нас постригли й повели до лазні. Ще в лазні ми могли розпізнавати один одного. Один був товстий, другий був худий, третій мав яку-небудь плямку на якому-небудь найнепристойнішому місці тіла. Коли ж ми одяглися у військовий одяг: чоботи, зеленкуваті штани, зеленкувату сорочку, зеленкуватий кашкет, — ми розгубились. Наче в сотнях дзеркал ми побачили своє власне обличчя, ми перестали впізнавати один одного. Хто з нас Ванька, а хто Степан, хто пожежник, а хто бухгальтер? Однакові виполоскані обличчя, однакові уніформи, — всі, як один, і один, як всі. Це якесь дивне і незвичне почуття. Ніби всі твої попередні знайомі десь раптом зникли, і ти опинився серед зовсім незнайомої публіки. Мусив минути час, щоб ми знову почали впізнавати один одного.
В новій шкурі ми стали зовсім інші люди. Тепер, коли ми йшли вулицею, то силкувалися йти струнко й твердо ставити ноги, що совалися у великих чоботях. Тепер пристойно одягнені дами, що раніш були не від того, щоб пофліртувати, не помічали нас або навіть тримались осторонь, щоб ми ненароком не зачепили їх своїм зеленкуватим рукавом. Тепер у нас були нові симпатії: двірники, робітники, куховарки й няньки з крикливими дітлахами на руках.
Все було так, ніби зникли класові прошарування, і ми тепер належали до одної певної кляси, що взяла нас під свій захист і одгородила від впливів і симпатій всіх інших.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Злий дух
Ґео Шкурупій — Долина смерті
Ґео Шкурупій — Міс Андрієна
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Далеко за Києвом, серед полігонів розташувався наш табор. В полотняних наметах, серед кущів акацій і високих сосен було наше житло.
Передня лінейка, дорога, межа сусіднього табору й горби, що загороджували нас од міста й Дніпра, були кордонами нашої чотирикутньої території, що за них без дозволу не можна було виходити.
Уранці днювальний бив молотком об рельсу, ми одягались, ішли на перевірку, пили чай, після чого починалась політгодина й військова муштра.
Поволі ми довідались, що Чемберлен — особистий ворог кожного порядного червоноармійця і що польовий телефон складається з рурки й елементів, а рушниця — з кулі, прикладу й цівки.
Поволі ми переконалися, що ходити в ногу в лавах важко і не так вже приємно, як здасться деяким дамам, і що служба в армії така ж важка робота, як і всяка інша.
Перед сном днювальний знову бив молотком об рельсу, і ми знову ставали на перевірку.
— Батарея струнко! Рів-ня-йсь!..
Тоді швидко цокали закаблуки, всі голови поверталися праворуч, а очі дивились на груди четвертого чоловіка.
— Припиніть розмови! Струнко!..
II
У яке б становище й оточення не потрапила людина, вона завжди знайде собі спільників, знайде друзів. Це станеться поволі й непомітно, але друзі знайдуться, людина обросте симпатіями, і вони гріють її у всіх негодах та подіях.
Не заздрю людині, яка не має друзів, — їй мабуть живеться дуже погано.
У кого можна позичити гроші й пообідати, в кого можна звабити дружину, кого можна зрадити? Лише друга. З чужою людиною це не так цікаво. Багато менше переживань. І з ким, врешті, поділити це все? Лише з другом.
Історія знає своїх навіть історичних друзів. А в маленькому житті людини всі друзі історичні.
Про дружбу можна написати цілий трактат, але це, на жаль, тепер не наша тема. Зараз треба писати про рушницю, протигаз, гармату. Але коли озброювались аркебузою або мушкетом, так само можна було згадувати й писати про друзів, бо дружба народилась раніше, ніж перша зброя, що її покликано вирішати конфлікти між... друзями.
Троє мушкетерів
Після денної муштри, або лекцій, або виходу в поле, куди ми тягнули за собою "бусоль" і "стереотрубу", або пудові катушки з телефонним дротом і розмотували їх на кілька верст, ми повертались до своїх наметів, і жорстка солом'яна підстилка здавалася нам м'якішою за пухову перину. В наметах і відбувалося тісніше знайомство, яке згодом переходило в дружбу. Правда, в дружбу на місяць, але й коротка дружба не вадить людині.
Поруч зі мною спав телефоніст, з другого боку візник, трохи далі пожежник, зовсім у кутку кіномеханік, навпроти просто хуліґан з Деміївки чи з Шулявки, поруч із ним охоронник потягів, далі робітник з тартаку, а далі я й сам вже забув, хто.
Митюненко, він же охоронник потягів, підводився над підстилкою, посміхавсь золотим зубом, незґрабно сідав, трохи схилившись до ніг, і обводив поглядом увесь намет. Митюненко був гладкий, мав рожеве викохане обличчя і подобався — звичайно, з його слів — жінкам. Він обводив поглядом намет, а потім просто, не звертаючись ні до кого, починав говорити:
— Коли б ви тільки знали, яка в мене дружина! Які в неї груди, яка постать, а стегна, коли б ви тільки знали, яка в неї пристрасть, коли б ви тільки знали... — І далі починались подробиці, що їх не розказати й пером не написати.
Слухачі підводились і вставляли репліки. Поволі ставало душно й шумно. Оповідання свої він якось звично пересипав лайками, й іноді їх було більше, ніж самого оповідання.
— Іду я вулицею, да, бачу бабошечка... Хоро-оша!.. Да-да... А вона, да, нічого, піддасться. Познайомились, да-да-да...
В наметі починався гомеричний регіт. Маленький, чорнявий, як жук, кіномеханік Карпюк душився від реготу на своїй підстилці і в знемозі дриґав ногами.
— В чому річ? — обережно припинив свої оповідання Митюненко, — я ж ще нічого смішного не сказав!..
Він так звик пересипати свою розмову лайками, що зовсім не помічав цього.
У багатьох промовців, між іншим, є якесь слово, зачароване слово, яке мусить безліч разів повторюватись у розмові, як, наприклад: "значить", "і от", "е-е", "а?", "таким чином", "і таке інше" — таким самим словом у нашого промовця була лайка.
В розмову потроху втягувався ввесь намет і, починаючи говорити про жінок і любовні пригоди, кінчали суперечками про міжнародну революцію.
Потроху виникли взаємні симпатії й дружба. Це виявилось у тому, що допомагали один одному носити важкі катушки. Коли нічого було робити — гуляли по табору або обережно, щоб не натрапити на командира, переходили заборонені кордони. Охоронник Митюненко, кіномеханік Карпюк і я стали трьома мушкетерами, хоча справді ми були лише артилеристи.
Артилеристи ми були в основному, але крім цього ми були і в зв'язку, і номерами коло гармат, і кухарями на кухні. Ми пізнали всю премудрість військової муштри і могли звести зі світу будь-якого ворога найдосконалішими й найновішими засобами.
III
Що таке кохання, любов або захоплення? Хто його знає! Багато мистців, філософів ламали пера на цьому питанні. Хто його знає...
Але ця річ можлива у всякому оточенні, у всякому становищі і в найнеможливішому місці. Коти кохаються на дахах будинків, птахи на тоненьких стеблинах квітів, а риби у воді. Кохання така важка річ, що треба залізних дахів, кам'яних будинків, щоб його витримати, і така легка, що його витримують найніжніші квіти. Взагалі про нього можна говорити лише парадоксами.
Я зовсім не збираюсь присвячувати цей розділ коханню. Це якесь зовсім абстрактне слово, воно не виконує свого призначення. Почуття, що може тривати рік і один день, завжди чомусь зводиться до цього слова — кохання. Мені шкода молодих читачок, вони стільки вже начиталися романів і оповідань із цим словом — кохання — що їхні серця вже давно мусіли б луснути від такого надзвичайного перевантаження. Але цього ніколи не станеться.
Автори, що пишуть про кохання, сами не вірять тому, що вони пишуть.
І, нарешті, чи не все одно, чи кохає вона його, чи він її, і хто кого зрадить. Це ж абстракція...
Перукар у ролі Фіґаро
Прикликано нас до війська на короткий термін, лише на місяць, але й за цей короткий час у наші стосунки мусіла була втрутитися жінка. Це була дружина крамаря військової крамнички, огрядна, тепла жінка, типова українська молодиця-міщаночка.
Вона вже була в крамниці, коли днювальний бив молотком об рельсу, і коли ми, тремтячи від ранкового холоду, бігли на тренаж або вмиватися. Вона цілий день одважувала мізерні порції ковбаси, хліба або сала. З кожною порцією їжі вона кожному дарувала й теплу посмішку або погляд, що потім примушував під час сніданку з ковбаси й хліба пригадувати такі інтимні речі, що ковбаса й хліб здавалися найсмачнішою їжею.
Дивна річ! Після таких сніданків, у вільні од муштри години, хлопці чергою стояли й сиділи в нашого перукаря Левчука, щоб хоч трошки привести до ладу свої колючі підборіддя. Тут, до речі, можна було б згадати про вплив жінки на легку індустрію, на вироби парфумів, текстилю, на виробництво тощо. Але вплив жінки на чоловіка — безперечний.
Наш перукар, як і личить кожному перукареві, був близько знайомий з цією жінкою. Тут можна було б згадати про вплив перукарів на жінок, але це безперечно, що перукарі, якимсь дивовижним, незрозумілим чином, завжди швидко зближуються з жінками. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Монгольські оповідання (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17675 | Ґео Шкурупій | Монгольські оповідання (збірка) | Ґео Шкурупій
МОНГОЛЬСЬКІ ОПОВІДАННЯ
Зміст:
Як задумано
Вчинок гуна
Кар'єра святого
Гульо
В долині ріки Іро
Гобі
Долина смерті
Герой
Легенда
Злий дух
Як задумано
Під час своєї подорожі в глибокий Схід, я випадково потрапив до Монголії.
Їдучи експресом з Києва на Владивосток, до берегів Японського моря, я мав можливість спостерігати мальовничий і довгий шлях через Урал, Сибір та суворе Байкальське озеро зі стрімкою річкою Ангарою.
З великою охотою ми дивимось на нові для нас краєвиди ще не баченої природи, з не меншим зацікавленням читаємо описи її в книжках, але найбільше нас цікавить людина.
Людина з її звичаями, свідомістю, психологією, боротьбою за існування найсильніше приваблює нашу увагу. Ми часто невдоволено відводимо свій зір од краєвиду, що його не оживлює присутність людини, і відриваємось від книги, коли в ній немає людських почуттів.
Людина, що живе, борючись з подібними собі за краще місце в суспільстві, особливо людина, що бореться, перемагаючи сумніви й вагання, спалюючи себе на багатті нестримних дій, завжди є вісь нашого зацікавлення, нашої роз'ятреної уваги.
Ще більше зацікавлення викликає в нас людина, що бореться в невідомій нам природі, у відмінному від нашого оточенні, але бореться гаряче, міцно, не шкодуючи себе.
З Верхнєудінська мені пощастило пробратися на далекий південь — аж до пустелі Гобі.
До Верхнєудінська я був пасажир, оточений всіляким залізничним комфортом, але в другій половині моєї подорожі я став справжнім мандрівником, що переживає всі труднощі та небезпеки звабливого мандрування.
Мене, як класичне золоте руно, вабила країна монголів, країна Чінгісхана. Річкою Селенгою, через міста Усть-Кяхту, Троїцькосавськ, Кяхту, я дістався монгольського кордону. Далі через монгольське місто Маймачен, — це його стара китайська назва, — і Алтан-Булак, — нова, що означає "золотий ключ", я подорожував далі до столиці Монголії — Урги, — тепер Улан-Батора-Хото, і з столиці — експедицією в пустелю Гобі, до хошуна Шанхай-Ула.
Монгольська Народна Республіка — зовнішня Монголія — ще зовсім недавно звільнилася від ярма китайського гендлювання й російського купецтва.
МНР має щось із сімсот тисяч населення, головна маса монгольського народу ще лишається під китайським ярмом. Її територія дорівнює Західній Європі, та це здебільшого пустелі, мало залюднені, з суворою природою.
Успішна боротьба за незалежність характеризує монгольський народ, що прокинувся до громадської діяльності, вогнем і мечем революції звільнившись з-під ярма визискувачів.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ґео Шкурупій — Провокатор
Ґео Шкурупій — Патетична ніч
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
У Монголії пролетаріату немає — він лише народжується в прискорених темпах господарчого зростання країни. Головне населення Монголії — це арати, кочівники, що розводять худобу, але вони спромоглися скинути свого царка Богдо-Гегена, своїх феодальних вельмож — сайтів-баяликів, що були агентами китайського та японського гендлювання, і утворити народну республіку, давши відсіч естляндському баронові, офіцерові російської армії Унгерну фон Штернбергові.
За вождя в боротьбі за визволення монгольського народу був Сухе-Батор, що помер, отруєний Богдо-Гегеном та ламами. Народна революційна партія та Спілка революційної молоді Монголії, керовані Комінтерном, взяли керівництво в свої руки й досі ведуть монгольський народ шляхом цілковитого звільнення від зовнішніх та внутрішніх визискувачів.
Соціальна база цієї партії — бідняцькі й середняцькі маси аратів. За статутом партії, члени її мають спирати свою роботу на марксизмі-ленінізмі та завданнях Комінтерну. Монгольська Народна революційна партія вже пройшла чималий шлях боротьби за зміцнення своїх зв'язків із світовим комуністичним рухом. Партія своїм завданням ставить зміцнення незалежності Монголії, ліквідацію решток феодалізму в країні, демократизацію державного устрою, зміцнення політико-економічних зв'язків із СРСР. Програма партії дає марксистський аналіз розвитку капіталізму, встановлює некапіталістичний шлях розвитку МНР і тим самим долю свою зв'язує з усім світовим комуністичним рухом.
Великий Хурулдан, Рада міністрів, здійснюють революційну законність країни, посуваючи вперед її громадське та господарське життя.
Поруч із новим життям, що б'є дзвінким джерелом, у Монголії ще зберігся старий побут із часів Чінгіса, ще панує ламаїзм, релігія покори сильнішому, що її підтримують і живлять численні дацани — монастирі з величезною армією ченців-лам.
У боротьбі нового зі старим дуже своєрідно сплітається сучасне життя монгола, дуже своєрідно перероблюється його психіка.
Під час своєї мандрівки по Монголії я мав можливість дуже близько стикатися з життям монголів. Я познайомився з членами революційної народної партії, з міністрами й ревсомольцями, з іще наївними, як діти, монголами-аратами, з робітниками китайцями і, нарешті, з купцями та ламами. В пустелі Гобі, крім традиційних пісків, сарн та ящірок, я знайшов людей, що борються з природою й борються за кращий соціальний устрій.
Через те, що мене найбільше цікавив монгол, а не монгольський краєвид, я в своїй книзі відступив від звичайних традиційних репортажних описів подорожування. Я задумав показати людей, розкривши їхнє буття, як розкривають дорогоцінну скриньку з інтимними речами.
Все те, що я чув і бачив, я зорганізував у конкретні образи, в світлі тої ідейної цілеспрямованості, до якої прагне передова частина трудящих Монголії в особі їх Народно революційної партії, що поділяє програму Комінтерну.
Книжку написано, і хай її судять читачі, які знають, що працювати важко, що праця — жорстока насолода тих, хто мусить працювати.
Вчинок гуна
Старий Содба прискакав на своєму перевтомленому конику до міста. Погода була неприємна, як ламська цнота. То сипав сніг, який одразу розпливався брудними калюжами під копитами коня, то починав сікти дрібний дошкульний дощ, що його відганяв рвучкий холодний вітер, безпритульний, як жебрак.
Гори, степи й дороги були сірі й непривабливі, безрадісні, як брама кумирні. Маленький "морі" дряпався крізь цю природу, пробиваючи головою простір. Старому Содбі здавалось, що він не їде, а стоїть у центрі кола, яке обертається навколо його, і що він, мабуть, ніколи не видряпається звідти.
На голові в Содби був теплий хутровий малахай зі шкіри тарбагана, якого він впіймав власноручно, але на тілі був тонкий, обкручений довгим поясом, халат, що вже давно втратив свій первісний колір. Старий Содба промерз і промок до того місця, де в нього, на його думку, знаходиться душа. Тільки вона жевріла ще маленьким теплим вогником у тілі Содби.
Він прискакав до міста, коли йому здавалось, що вже й душа в ньому замерзає. Але Содба ще знайшов у собі сили подбати за перевтомленого "морі" і поставити його в затишний куток, де б не мочив дощ і не так хльостав вітер.
Содба був хамджилга — кріпак колись великого князя Уйдзін-гуна. Своїм станом кріпака він мало чим відрізнявся від звичайного бідняка арата. В його кріпацькі обов'язки входило іноді повартувати в ставці князя, поїхати куди-небудь з дорученням або перегнати князеву худобу на нове пасовисько, коли князь чомусь не міг цього зробити сам. Обов'язки старого Содби були невеликі і зовсім не обтяжували його.
Він був лише номінально кріпак князя Уйдзін-гуна, а справді був навіки обплутаний боргами раб торговельної китайської фірми Да Шен-ку, яким, до речі, був і його князь, хоч він і мав найбільший титул гуна.
Подорож Содби за сотню верств до міста була зв'язана із справами фірми Да Шен-ку, якої боржником він був ще змалку, як спадкоємець.
Не оглядаючись на облуплені сірі будинки, не відчуваючи жаданого настрою, що він, мовляв, у місті, яке завжди вабить провінціалів, Содба, зіщулившись од вітру, байдуже й безнадійно штовхнув двері до крамниці й увійшов до приміщення, як входить кожна людина туди, де її ніщо добре не чекає.
В обличчя Содбі, що нагадувало зморщений корінець засохлого дерева, ударив теплий дух приміщення, вогкий і смердючий від пари, що йшла від мокрих халатів відвідувачів, од шкіри забруднених чобіт — гутулів, від наїдків і від ханшину, від того, чим частував своїх боржників прикажчик фірми Да Шен-ку — спритний і відданий справі гендляр, літній китаєць Хо Шу-лін.
Содба обтрусився од дощу, як пес, що допіру виринув із річки, і пішов до рундука.
Крамниця фірми Да Шен-ку мала поруч два відділи. В одному видавали крам і записували борги, а в другому, віддаючи данину монгольській традиції гостинності, безкоштовно частували чаєм приїжджих і споювали ханшином, щоб у першому відділі можна було приписати ще кілька баранячих шкір до довгого переліку боргів простодушних покупців. Такий простенький, на перший погляд, конвейєр давав геніальні, в торговельному розумінні, наслідки.
Прикажчик Хо Шу-лін привітно вітав кожного боржника. Що більший був борг покупця, то й відповідно більша була привітливість Хо Шу-ліна. Він лише удавав із себе байдужого до випадкових покупців або до тих, у кого борг був невеликий. Через це малі боржники несамохіть відчували свою провину перед Хо Шу-ліном і, щоб здобути його приязнь, мусили самі влізти в пастку. Тм було навіть ніяково й прикро, що інші покупці користуються з такої Хо Шу-лінової пошани.
Хо Шу-лін, побачивши старого Содбу, навіть вийшов із-за рундука йому назустріч. Приязно посміхаючись, Хо Шу-лін мало не обійняв старого Содбу.
— Давненько не бачились ми з тобою, Содбо! Яким це вітром тебе занесло, якому богові дякувати! Невже в нашій філії не вистачило товарів, що ти був змушений у таку негоду пертись до міста? Ай-яй-яй!
Та Содба навіть не посміхнувся на цю привітливість. Його обличчя було байдуже, як у старого бронзового будди. Содба вже чудово знав ціну цій привітливості, і вона лише лякала його, а не зворушувала.
— У вашій філії підмокла сіль! — збрехав Содба, навіть боячись згадувати про справжню причину приїзду.
— Що ти кажеш, Содбо?!
— Крім того, я маю доручення від князя Уйдзіна...
— Справи потім, Содбо! Відпочинь спочатку! Просохни, зогрійся! Чжане, — звернувся Хо Шу-лін до молодого китайця, що метушився по крамниці, обслуговуючи відвідувачів, — почастуй Содбу як слід!..
І Хо Шу-лін метнувся до другого монгола, що допіру ввійшов до крамниці.
Старий Содба як був у мокрому халаті, так і сів на стілець коло маленького столика. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Патетична ніч | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25901 | Ґео Шкурупій | Патетична ніч | – Стій!
З темряви будинку виринула постать і наставила на мене величезного кольта:
— Не ворушись, браток!
— Во ім'я Струка,* скажи мені — чи нема в тебе в кишені шпалера?*
— Нема.
— Ну гаразд! А тепер покажи мені виворіт твого кожуха й які онучі в тебе на ногах?
Таке прохання виконати можна було дуже просто. Треба було тільки зняти чоботи та кожух. Кольт, який чемно стирчав під носом, дуже ввічливо запрошував до цього. Лишалось коритись. Але я сказав:
– А може ти помиляєшся, браток! Може ти якраз натрапив на самого Струка!
Він щільно підійшов до мене. У нього на обличчі була чорна маска.
***
Цілком правдиво. Так можна було починати будь-яке оповідання або пригоду тієї доби, коли Марк Солчнів одержав за ордером в Соцзабезі поношені кальсони, в які разом з його животом можна було вмістити десятифунтову подушку, і одержав сорочку з найшляхетнішого батисту, на якому були помітні плями, мабуть найліпшого вина з підвалів Дюрсо. Одним словом, одержав напівзруйновану спадщину від старого світу. Так можна було починати оповідання, коли місцеві панночки, замість романів Мопасана та Вербицької,* читали брошури про радянську політику на селі та азбуку комунізму. Словом, коли по вулицях блукала "Чорна маска", скидала пальто й чоботи та вбивала відповідальних робітників радустанов.
Так, це було тієї доби, доби пшоняного хліба й півфунта повидла, під час голоду й великого геройства, під час різноманітних пригод.
Вулиці великого міста ставали порожні з того моменту, як сонце доручало свої справи місяцю й чимчикувало на Гаазьку конференцію, а на вулиці виходила "Чорна маска". Але не тільки "Чорна маска" виходила тоді на вулиці, виходив і Марк Солчнів після денної біганини та праці в Чека.*
Йому, бачите, треба було доконче перевірити, чи сяє п'яти-кутня рубінова зоря на Губревкомі і чи нема якої контрреволюції... в повітрі. — Ну, це брехня, — скажете ви. Це він просто був закоханий! — Але запевняю вас, що він з призирством дивився на кохання, й книжок з такими темами ніколи не читав. Хіба кохання може бути темою для будь-якого путящого оповідання. Це така стара катеринка,* що після грамофону нічого не варта! Знову запевняю, що він був такої ж думки, і виходив на вулицю тільки перевірити, чи сяє п'ятикутна зоря на Губревкомі.*
Але, вибачте, я забув. Да. Він іноді, дуже випадково, зустрічав на цих вулицях товаришку Айзі.
Товаришку Айзі? Хто ж вона така? Що це за Айзі?
О, про це вам найкраще запитати в самого Марка Солчнова. Він розкаже вам насамперед, що Айзі делегатка Жінвідділу, і женщина, як кожний чоловік може себе зарахувати до чоловічого роду.
Тисяча рубінових зір у щоках, твердість Губревкому в характері й ніжність Жінвідділу в очах і в серці — це Айзі.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Зруйнований полон
Ґео Шкурупій — Гульо
Ґео Шкурупій — Гобі
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Але Айзі — це випадково, головне зоря на Губревкомі.
Під її сяйвом Марк Солчнів хотів розв'язати одну цікаву проблему: чи може така жінка, як Айзі, покохати якогонебудь чоловіка.
Але знов кохання тут не до речі. Тут мусіло стояти якесь інше слово, якого нема ще в наших словниках; це слово мусило бути якоїсь іншої конструкції.
Так Марк Солчнів ніяк не міг розв'язати цієї проблеми, бо зустрічався з Айзі дуже випадково, а щоб це зробити, була потрібна якась надзвичайна подія або нагода.
Таким чином, ми тепер знаємо, чого він ходив перевіряти сяйво п'ятикутньої зорі, — він шукав такої нагоди.
Марк Солчнів і на цей раз прямував вулицею до Губревкому. Очевидно, це був завзятий парубок, який втілював своєю особою все Чека, бо чим можна було з'ясувати таку впертість у поставленому завданні.
Він ішов майже пустельною вулицею і пильно вдивлявся в обличчя випадкових прохожих. Всі обличчя здавались йому дуже знайомі, він дуже легко міг відрізнити будь-якого обивателя від жулика або контрреволюціонера. На це в нього був особливий хист, і я запевняю, що ніхто з нас не зміг би цього зробити. А відрізнити женщину від чоловіка йому було легко, як плюнути, тому мабуть він більше вдивлявся в обличчя випадкових женщин, а на чоловіків не звертав ніякої уваги.
Ви скажете, що це було просто випадково, але, на жаль, я з цим погодитись не можу, бо для цього просто треба розв'язати маленьке завдання про двоє потягів, що йдуть один одному назустріч, або про двох подорожніх, що йдуть з різних кінців однієї ж дороги.
Очевидно, в їхніх зустрічах ніякої випадковости не може бути. Коли мова йде про двох дієвих осіб, то ніякої випадковости не може бути.
***
— Ви говорите, що були сьогодні в Солом'янському районі? – питала товаришка Айзі в Мишка, який йшов поруч з нею.
— Я чула, що там убили комуніста Драча. Значить – ця сама "маска" оперує і в цьому районі?
— Чорт його зна, — відповів Мишко. — Мене бере сумнів, щоб ця "маска" могла встигати у всіх районах. Можливо, що це якінебудь злочинці.
– Хіба їх розбереш, — казала Айзі, — тут їх багато! Контрреволюціонери — петлюровці й монархісти, просто злочинці й "Чорна маска". Розплодилося їх до біса.
Як бачимо, обидва потяги вже вийшли зі своїх протилежних пунктів, — значить... Але це ще нічого не значить, бо тут є ще третя особа, значить... Значить треба ввесь час пам'ятати, що в цьому оповіданні тільки дві дієві особи беруть участь, а решта це просто бутафорія. Ну, а Мишко? Мишко — це просто один з талановитих співробітників Чека.
– Значить у цьому районі вночі ходити теж небезпечно? — говорила далі Айзі.
– Звичайно, Айзі, ви так не ризикували б! Чого доброго, наш Жінвідділ втратить таку прекрасну делегатку! Це буде дуже болюча втрата!
— Якого біса, Мишко, ви розводите чорнилом по папері. Я думала, що тільки Солчнів уміє з крейди розбовтувати кисіль!
– Ви не так висловились, це значить "крутити ґудзики"!..
Вони повертали напівпорожніми вулицями з якогось засідання Жінвідділу, в яких завжди охоче брав участь і товариш Мишко, очевидно, явний прихильник жіночого руху й емансипації.
Незабаром вони вийшли на головну велику вулицю, де знаходився Губревком, що на ньому сяла п'ятикутна зоря, але й тут було темно та порожньо.
Горіли вогні в якомусь кооперативі, десь збоку в стіні й навпростець в якийсь перукарні. Випадково зустрічались червоноармійці, яких в темряві можна було пізнати по гострих буденівських шапках, матроси, які виринали з темряви хитливою ходою — чорними панцерними крейсерами, та іноді траплялися громадяни і громадянки, яких уже не можна було відрізнити по одягу від робітників і зарахувати до іншої класи суспільства. Революція майже стерла різниці, а військовий комунізм обов'язав усіх бути рівними навіть в одягу.
Це не була ніч, це був день. Ночей в республиці вже не існувало. Ночі відступили на захід і далі на південь разом з бандами білих, французів та німців. Ночей не було.
Як удень, так і вночі червоноармійцеві, так і робітникові нічого було боятись. Вони буди господарями.
Господарями почували себе й робітниця тютюнової фабрики Айзі й Мишко, робітник арсеналу, які йшли з засідання й мирно розмовляли, і Солчнів — робітник заводу кол. Ґреттера, який ішов своєю мрійною ходою їм назустріч після денної праці.
– Чому, Мишко, ви не пропускаєте ні одного засідання в Жінвідділі? Теж за для цих ґудзиків?
– Ви, помиляєтесь, Айзі, коли ці ґудзики не на вашому чудовому пальті, то до інших мені нема діла!
– Що ви хочете цим сказати?
– Невже ви не зрозуміли? Мене не можна бачити на тих засіданнях, на яких і вас нема!
Айзі засміялась.
– Можете далі не розводити! Я вас розумію! А чому Солчнів ніколи не приходить? Він, здасться, теж майстер у цьому ділі?
— Солчнів ненавидить усе, що зв'язано зі словом "кохання"! Правда, Солчнів? — крикнув Мишко й обернувся.
Відповіді на це не було. Постать людини, до якої звернувся Мишко, поволі віддалялась.
— Гей, Солчнів! Солчнів! — крикнув Мишко навздогін.
Марк Солчнів, а це був він, так старанно вдивлявся в обличчя зустрічних людей, що навіть не помітив Айзі та Мишка, і не чув першого запитання. Коли б Мишко не крикнув удруге, то Солчнів не досягнув би сьогодні своєї мети і, не зміг розв'язати тієї проблеми, яку вирішив сьогодні викрити остаточно.
Солчнів обернувся й побачив Мишка та Айзі. Серце його, — це такий орган, який своїми функціями наближався в нього до "учраспреда", — нервово заметушилось, ніби треба було видати партійну картку новому дуже відповідальному товаришеві.
– Ходім з нами, Марко! — заговорив до нього Мишко. — У тебе ж немає ніяких негайних справ!
– Крім одної! — відповів Солчнів і подивився на Айзі. — Крім розв'язання одної важливої проблеми!
– У мене теж є одна проблема — це заполонити її! — І Мишко теж чомусь подивився на Айзі.
— Кого — її? — запитав Солчнів і зблід.
Те, що він зблід, він відчув у своєму "учраспреді", який стукнув і впав, покотився кудись між ребра Солчнова.
– "Чорну маску"! — байдуже відповів Мишко.
– Ну, а в мене проблема трохи інша. І розв'язати її не легше, ніж заполонити "її".
— Чого ви обидва на мене вирячились!.. — обурилась Айзі. – Ніби я та сама "Чорна маска"!
— Це мабуть тому, що на вас полюють не менше, ніж на "Чорну маску"! — відповів Мишко.
— Подумаєш, полюють! Хто ж це полює? Чи не ви?
— А хоча би та сама "маска"!
Солчнів пішов мовчки. Його вразили останні слова Мишка. Взагалі в нього останніми днями дуже часто мінявся настрій. Чи це тому, що його цікавила якась там проблема, чи це просто впливала п'ятикутна зоря на Губревкомі, і якась непомітна "контрреволюція" в березневому повітрі, як він сам висловився.
– Ви гадаєте, Айзі, що "маска" не може на вас полювати? Дуже помиляйтесь, — продовжував Мишко. — Слухай, Марко, Айзі гадає, що "маска" не може полювати на неї, що вона для "маски" не може бути теж ласим шматочком!
Солчнів вислухав цю заяву Мишка й раптом відчув, що його проблема починає розв'язуватись. Він одразу повеселішав. Мишко продовжував.
— Ти поглянь, Марко, на боти та пальто Айзі, як гадаєш.
— Я гадаю, що пальто Айзі тепер в Соцзабезі не одержиш!..
— Правда! Скільки ми не трусили тутешніх аристократів та буржуа, а Соцзабез і досі не має хоч одного такого пальта.
— Правильно! Треба бути дуже щасливим, щоб з нічною облавою натрапити на таку схованку. Ти, Мишко, я бачу, як добрий прикажчик модної крамниці, можеш одразу оцінити вартість готового одягу,
— Не в цьому справа, Марко! "Чорна маска" ще більший майстер в цих оцінках.
— Так ви, значить, упевнено гадайте, що на моє пальто може позаздрити "маска"? — запитала Айзі.
— Не тільки позаздрити, а й скинути! — відповів Солчнів.
Марк Солчнів ще більше повеселішав. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14945 | Ґео Шкурупій | Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка | Ґео Шкурупій
ПОВІСТЬ ПРО ГІРКЕ КОХАННЯ ПОЕТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Нині Шевченко під моїми ногами
Михайль Семенко
Тарас Шевченко — з черевом і мозком, а не висхлі, підмащені олією мощі.
Михайль Семенко, "Реабілітація"
Поміщицький рай. Примхи Миколи І, імператора всеросійського. Доба й геній. Перша машина. Пророчі думки.
Спокійно спить пан Енґельгарт у розкішній відпочивальні свого білого палацу. Він ретельно виконав за день обов’язки колонізатора перед його величністю Миколою Павловичем, імператором всеросійським. Закатувавши за день кількох кріпаків, нажершись, напившись і зґвалтувавши найкращу дівчину-кріпачку, спить пан Енґельгарт, з усіх боків обкладений пуховиками.
Але ось пан раптом розплющив свої сонні, заплилі салом очі. Може якась нечемна блоха, що відважилась залізти в панські пуховики, потурбувала пана, чи може панові захтілося пити після такого трудового дня, але пан рішуче сперся на лікоть і сердито подзвонив, маленьким срібним дзвіночком, що його дзвінкий голос розлягся усіма покоями палацу.
Нечутно, як тінь, вбігла в панську відпочивальню сонна й гаряча від раптового й короткого сну покоївка й злякано завмерла, чекаючи на суворий панський голос. Русяві коси розсипались по плечах дівчини, що, зігнувшись і боячись підвести на пана очі, чекає несподіваної немилости.
Пан навіть не подивився на дівчину, він старанно прислухався. Його чутливі випещені вуха потурбував якийсь шум. Пан знову прислухався. Ясна місячна ніч розливала своє тихе урочисте світло в покоях панського палацу. Від недалекого ставка й болота підіймалось мелодійне кумкання жабів, що різноголосими дзвінками імпровізували найпоетичнішу музику літньої ночі.
— Жаби! — сердито промурмотів пан.
Почувши сердитий голос пана, дівчина похитнулась, як під ударом батога. Пан на хвилину замислився. Коли б це шуміли кріпаки-селяни, він би одразу знав, що робити, щоб вони змовкли, але це були звичайні жаби в ставку й болоті, що їх не потягнеш на стайню, щоб там засікти до смерти. Але винахідлива фантазія пана й тут стала йому в пригоді.
— Піди, скажи прикажчикові, щоб скликав кріпаків, і хай вони порозганяють усіх жаб на болоті!..
За кілька хвилин у всьому селі знявся приглушений гамір. Кінні прикажчики виганяли з халуп сонних людей і гнали їх до болота, щоб вони там довгими лозинами розганяли жаби. Сонні люди, зморені каторжною працею вдень, перервавши свій короткий і глибокий, як смерть, сон, похитуючись, ішли до болота й там до ранку шмагали лозинами по воді, щоб з першим променем сонця вже знову бути на роботі в полі.
Пан Енґельгарт надзвичайно винахідлива людина. Він прекрасно вміє видушувати останні сили зі своїх селян-кріпаків, він уміє винайти такий тонкий і дошкульний спосіб катування для тих, хто насмілиться протестувати, що про ніяке, будь-яке маленьке заперечення від раба-кріпака й мови не може бути. Крім фізичного катування, він може продати дружину селянина, що насмілився протестувати, панові з іншої губернії, може продати й дітей нещасних, безголосих батьків.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Долина смерті
Ґео Шкурупій — Міс Андрієна
Ґео Шкурупій — Злий дух
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Коли вмерла в пана гонча сука, що привела кількох цуценят, пан і тут знайшов собі пораду. Він наказав найздоровішій селянці в селі, що годувала немовля, годувати своїми грудьми цуценят, і ця благородна мамка мусіла годувати панських хортів у той час, як її рідна дитина конала з голоду. Пан уміє робити покірливими підданців його величности імператора всеросійського, Миколи Павловича першого.
При двох російських імператорах прожив своє бунтарське й гірке життя й колишній кріпак поміщика Енґельгарта, геніяльний поет і художник Тарас Шевченко. За тих часів його батьківщина Україна була російська колонія, яку визискували за допомогою кріпацтва, цього найганебнішого рабства, що його зазнав такою ж мірою український народ, як і неґри південних країн од своїх культурніших визискувачів.
Темна й рабська країна з забитим людом і некультурним дворянством була за тих часів Російська імперія. Її імператор Микола Павлович перший був брутальний салдафон, маніяк, що вважав себе за Наполеона, гальмо всякої культурної думки, демагог і боягуз, що гноїв у казематах найкращих представників народів, які були під його імператорською владою. Оточений жандармерією й вимуштруваними полками салдатів, він тримав своїх підданців у ганебній покорі рабів. Самодур і демагог, він любив робити акторські пози перед народом, щоб показати, який він добрий монарх, як він турбується долею свого народу. Коли у 1830 році холера, що ширилась у південних губерніях, нарешті докотилась до Петербургу, вона навіть і в самій столиці не знайшла собі культурного опору. Люд столиці швидко вимирав у страшних муках. При мерехтливому світлі смолоскипів уночі тяглися вулицями міста цілі обози, навантажені домовинами. Померлих од холери вивозили на Кулікове поле й на нове Митрофанівське кладовище, де закопували в землю. Навіть духівництво відмовилось від своїх улюблених прибуткових ритуалів, і людей ховали без християнських почестів, що було ознакою жахливого стану тодішнього Петербургу. Лікарні були переповнені хворими, де некультурні хатні лікарі лікували їх шпанськими мушками, мікстурою, гарячими ваннами й кровоспусканням. Відомий за тих часів прихильник Месмера барон Шаф поклав собі довідатись через свою сомнамбулю, що таке холера і як її лікувати. У наслідок такої дуже розумної дослідчої роботи барона-культуртреґера людність була ощасливлена новими цілющими ліками. Сомнамбуля барона Шабо сказала, що найцілющіші ліки — це продукт, що виробляє заєць при травленні. Про це доповіли імператорові й нарід почали лікувати звичайними кізяками від зайця. Але й ця цілюща настоянка не припинила холери. В Петербурзі нарід почав бунтувати проти лікування і проти лікарів. Була розгромлена Таїрова лікарня, де обурений натовп позабивав на смерть лікарів. Микола, занепокоєний таким станом і знаючи, як на темний нарід впливає демагогія, другого дня прибув на Сінний майдан і в’їхав у саму середину обуреного натовпу петербурзців. Ставши на ввесь зріст на своєму фаетоні, він витяг з кишені пляшку мікстури Меркурія, що нею лікували тоді від холери, а насправді просто труїли нарід, і артистичним рухом руки підніс її до рота. Нарід притих, бачачи свого імператора в такій героїчній позі, якою він хтів довести, що мікстура Меркурія не є отрута. Ляйб-медик Аренд, що був при імператорі, побачивши це, злякано прошепотів.
— Votre Majesté perdra les dents!.. — Ваша величність позбудетесь зубів!
— Eh bien, vous me fairez une mâchoire!.. — Тоді ви мені зробите щелепи!.. — Відповів Микола й випив усю пляшку ліків, щоб довести народові, що його не отруюють.
Бунт припинився й нарід заспокоївся.
Наївний ляйб-медик Аренд навіть не гадав, що його імператор був такий боягуз, який навіть не довіряв йому. Він перед тим налляв у пляшку від Меркурія звичайної перевареної води. Зубів він не позбувся, бо не був такий самовідданий, щоб втратити хоч один гнилий зуб задля мерзенного холопа. Зміцнюючи армію, будуючи церкви, що в них духівництво проповідувало покору, й збільшуючи податки, імператор одночасово дбав за свій престиж перед народом і ніколи не пропускав нагоди показати себе в кращому освітленні. Він не пропускав жодного параду, жодного свята, щоб не показати себе народові серед свого вимуштруваного війська. Одного разу він дійшов такого безглуздого знущання, що примусив промарширувати коло Олександрівської колони 120.000 війська в день урочистого відкриття її. Через це змучені салдати були без відпочинку на ногах майже цілу добу.
Коли в Петербурзі денебудь починалась пожежа, він обов’язково приїздив на неї в своєму екіпажі й керував натовпом і салдатами, що гасили пожежу, як завзятий професійний поліцай. Цьому пожежникові-аматорові незабаром довелося гасити пожежу і свого зимового палацу, що згорів, незважаючи на все пожежне вміння свого володаря.
— Pourvu que ce malheur ne coûte rien à la Russie! — Лише б це лихо нічого не коштувало Росії. — Кинув він двозначну фразу, останнім залишаючи палац, що палав. Його пророчі слова мали рацію. Новий палац коштував нещасній, забитій Росії багато мільйонів.
Одного разу на Благовіщенському мості через Неву трапився новий випадок, що прекрасно характеризував нахил імператора до фальшивої пози. Микола їхав мостом у своєму екіпажі й став випереджати похоронну процесію якогось бідняка, за яким ніхто не йшов і якого ніхто не провожав на кладовище. Микола зліз з екіпажу й пішки пішов сам за похоронними дрогами. Театральний ефект був надзвичайний. Незабаром за його спиною зібрався величезний натовп, що дивився, як імператор сам пішки йде на кладовище.
Але всі ці вигадки, що були розраховані на показ себе перед народом з кращого боку, не зменшували глухого незадоволення, що зростало в народі.
Найбільше дошкуляла людності поліція й жандармерія. На Кінній площі будували ешафоти. Людей таврували, як скот, спеціяльними машинками для таврування. Управа благочинства радила катувати людей патентованими різками, що їхні розміри були точно визначені. Обов’язкова довжина їхня мусила бути 1,25 аршина, після десятьох ударів різки вже вважалися за використані й їх заміняли новими.
Шляхи до Сибіру були забиті каторжанами й іншими таврованими людьми. Талановиті одиниці з простого люду не знаходили місця, де б прикласти своїх сил, на них не звертали жодної уваги. Надзвичайно цікавий винахід зробив геніяльний селянин Петро Телушкін, що полагодив хреста і янгола на дзвіниці Петропавлівського собору. Він винайшов цікавий спосіб сполучення звичайних вірьовок, що за допомогою їх він вилазив на головокрутну височінь дзвіниці, щоб полагодити хреста. Жоден світовий циркач нашого часу не відважився б проробити цю героїчну подорож у хмари, без жодних приладів. Лише руки, що подерлися в кров, і геніяльні вузли вірьовки були приладами Петра Телушкіна. Тричі він вилазив на страшну височінь, виявивши надзвичайну безстрашність і винахідливість. За це сам імператор нагородив Телушкіна... кафтаном. За 25 років знову лагодили хреста, але вже за допомогою риштування, яке коштувало кілька десятків тисяч. Ось, як ставились до кращих представників простого народу. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Повстання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25902 | Ґео Шкурупій | Повстання | I
Там, де був зв'язок, старанно стукотіли апарати Морзе та Юза, гули дроти індійського телефону, продирались розвідки голодних, обідраних, але озброєних до зубів людей. Ішли китайці, киргизи, латиші, українці, росіяни і всі вони були червоні від напруження й од своїх брудних, червоних стрічок, кокард та стягів.
Ішли вони по п'ятах Керенського, загрожували бандам Краснова та Каледіна, що зазіхали на Донбас, й груддю йшли на загони гайдамаків, що оперували під керівництвом Української Центральної Ради на Правобережжі.
Революція та повстання захопили всю країну, тільки Правобережна Україна була ще в лабетах поміщиків та авантюристів, але Жовтневий запал докотився й сюди.
Полтава вже була в руках червоних. Бронепотяг "Полупановець", увесь сірий, забруднений, гордо маючи червоним стягом, стояв на станції.
Крізь хугу, вітер і сніг він приносив смерть білим, посилаючи зі своїх крицевих дул смертоносний вогонь, який змішував кров з забрудненим снігом і мертвими тілами людей.
Заїржавлений і подряпаний кулями панцир бронепотягу наочно доводив свою відданість революції.
На рельсах колії, проти бронепотягу, сидів матрос і сірими, як панцир, очима дивився на напис "Полупановець".
Матрос був у чорній, подертій куртці, з якої виглядали напівчорні, засмажені груди, на його круглій матроській шапці та чорних стрічках був гордий напис "Аврора". Це був командир бойової чоти бронепотягу, Степан Завірюха. Він курив здоровенну брудну цигарку й смачно спльовував у жовтий сніг.
На далеких від станції вулицях Полтави іноді вибухала стрілянина. На станції була тиша, коли не зважати на лайки й вигуки червоноґвардійців, та важке шипіння бронепотягу.
— Чого, дядьку, квапишся? — сказав матрос до старого дядька, що топтався на місці й викидав з горла важкі, як шрапнель, слова. — Хіба не чуєш, як наші фуражери здобувають провіянт!
— От це й біда, що фуражери, поки принесуть, то все пожруть! – безнадійно відповів дядько.
— Все, що є, все наше! Не пожруть, черево не витримає!
— Коли б то так! От у Києві в мене брат у двірниках служить, коли б там зараз бути, можна було б шкалик дістати!
— Скоро й там будемо! — сказаз Завірюха. — Наша Совдепія й там жару завдає У мене там двоє братів. Мабуть тепер разом з робітниками за арсенал б'ються!..
Ох, ти ябиличко, куди котишися,
Ой, Центральная Рада, не воротишися! —
раптом на всю пельку вигукнув вартовий, що стояв коло бронепотягу.
Йому мабуть було скучно, злісно й заздрісно, що він не міг бути в місті й тепер всю свою злість вкладав у веселу пісню.
— От гад, — сказав матрос, — як жалкує за Центральною Радою!Дивіться також
Ґео Шкурупій — Герой
Ґео Шкурупій — Міс Андрієна
Ґео Шкурупій — Легенда
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Дядько засміявся.
Він перемотував обмотки, що пахли гнилою шкурою та потом, і що на них були плями крови змішані з засохлою грязюкою.
А матрос, посміхаючись, курив цигарку, і у своїх думках дивився прямо в Київ, де билися його брати, а Марія в цей час сиділа вдома і мабуть варила обід, або латала якенебудь шмаття.
Може це було так, а може й ні. Може думки матроса й не могли правильно бачити крізь хугу, сніг і мороз, крізь озброєні банди, що стояли між Київом і Полтавою.
Це все міг з'ясувати тільки бронепотяг "Полупановець", вогнем і крицею розірвавши цю міцну запону.
II
Це було в січні, і хоч позамерзали і вкрилися снігом тротуари, брук, дерева та покрівлі будинків Києва, але серця в робітників були гарячі й стукали в такт.
Арсенал почав перший. На Печерському торохкотіли кулемети, бухкали в камінь будинків набої та несподівано в перевулках Києва виникала стрілянина. А на Собачій Стежці та на Олександрійській вулиці падали, як снопи, гайдамаки, падали розстріляні робітники арсеналу.
Незабаром повстала всі робітничі райони.
В київських головних майстернях та паротяговому депі уночі чиясь рука виліпила маленького наказа:
Всім бойовим загонам залізничників.
Всі бойові загони залізничників, усі бойовики, мусять прийти на загальні збори до Солом'янського залізничного клюбу о 8-мій годині ранку.
На порядку денному: справа про охорону території залізниць.
Начбойових заговів (підпис).
Підпису не можна було розібрати. Не можна було розібрати й печатки, хоч можна було сказати, що печатка 14-ої ділянки шляху.
Вранці о 8-мій годині до клюбу, що знаходився коло Солом'янського мосту, посунули озброєні рушницями бойовики.
Підтягнувши міцніше пояса та взявши з кутка заздалегідь вичищену рушницю, робітник залізничих майстерень Микола Завірюха вийшов на вулицю.
Далеко на Печерську ще лунала стрілянина. Іноді було чути важкий вибух гармати.
На вулиці Микола Завірюха напнувся на жінку кондуктора, що мешкала на другому боці вулиці. Кондукторша несла повні відра води.
— Чи не приїхала Марійка? — запитав у неї Микола.
Жінка стала, а коли стала, то в неї мусів забігати в роті язик. Микола це знав, а тому вирішив послухати.
— Ні, не приїжджала. Потяги не йдуть. Чоловік теж поїхав. Мабуть зі Жмеринки разом приїдуть. Та я рада, що їх нема! Мала б клопоту, коли б пішов до арсеналу. Цілу ніч спати не могла!..
Жінка ще щось говорила, але Микола швидше пішов далі. Він поспішав на збори. Його нервувало непевне становище залізничників.
— В майстернях працює кілька тисяч, а в бойових загонах кілька десятків. Мерзота!.. І Петро теж туди!.. Старшиною!..
Іти було з Солом'янки слизько. Він ішов, лаяв брата і лаяв сніг. Морозний вітер обценьками хапав за ніс.
Коли він прийшов до клюбу, там було вже кілька десятків бойовиків.
Тут були всі добірні товариші: старі робітники партійці й свідома робітнича молодь.
Говорив зі сцени машиніст Дзидзиєвський.
Завірюха протиснувся наперед. Його цікавило, що скаже старий машиніст.
Слова летіли, як іскри з паротяга, і запалювали серця. Дзидзиєвський старанно крив Центральну Раду спочатку вздовж, потім впоперек, а потім згори донизу. Така вже була доля тієї осоружної ради.
Виступали й інші бойовики. Дзюк від Губкому заварював гарячий настрій своїми повідомленнями.
— А що скажеш ти, Завірюхо? — запитали бойовики в нього. — Твій брат у полку Грушевського.
І тоді говорив Микола Завірюха і його слова були люті, як мороз, і гострі, як мідяна стружка, бо він був токар і ненавидів фабрикантів.
А потім всі збори, як один рот, один язик, одне серце, одностайно ухвалили:
— На допомогу арсеналові!
— Центральній раді по шапці!
І молодий бойовик, після зборів ідучи на варту, сказав Завірюсі:
— А коли б почув Грушевський, що говорили про нього, то він впав би на тому місці, на якому стояв.
III
На пасажирській станції, що навпроти головних майстерень, знаходився полк імени Грушевського. Тут були зібрані найсвідоміші козаки та старшина.
От із цим полком залізничникам доводилось мати сутички в першу чергу.
Пасажирська станція була в руках військових, в їхніх руках була й вантажна станція. На цій території стояла озброєна військова варта. Територія ж колонії головних майстерень та депа знаходилась у руках бойовиків, які після зборів у Солом'янському клюбі перейшли до колонії та майстерень, де влаштували свій штаб і розставили свою варту.
Штаб полку ім. Грушевського знаходився в конторі станції. Увечорі 16-го січня коменданта станції бойовики покликали до залізничної їдальні для переговорів. В штабі коменданта заміняв молодий старшина Петро Завірюха.
На станції було тихо, але настрій був напружений. Не було чути ні одного паровозного гудка, тількі далекий арсенал ще одстрілювався й тому морозну тишу вечора прорізали поодинокі вибухи гармат та раптова тріскотня кулеметів і рушниць.
Петро Завірюха був у штабі і розмовляв з другим старшиною.
— Коли за годину не повернеться комендант, ми мусимо напасти на майстерні. Дивіться, щоб дві сотні козаків були напоготові!
Це казав Петро Завірюха й нервово ходив по конторі. Його вже починала нервувати довга відсутність коменданта.
— Що ми можемо зробити двома сотнями, коли їх кілька тисяч! — говорив старшина.
— Але ж у них немає зброї!
— Та вони без зброї силою візьмуть! Одними молотками потрощать голови козакам, як грецькі горіхи.
— Так, нас мало! — погоджувався Петро Завірюха. — І сердюки теж, здається, з ними.
— Не тільки сердюки, а і ще дехто!.. — загадково відповів старшина.
— Ти натякаєш на мого брата Миколу? — запитав Завірюха. — Я з ним нічого спільного не маю! Мало нас, — казав далі Петро, — не вірять!.. Не тільки робітники одвертаються, але й селяни!.. Більшовики обіцяють більше. Але то брехня, москалям не можна вірити!
— І скільки тих перевертнів! — погоджувався старшина. —Адже всі вони українці, а навіть мову свою забули! Тут голову свою віддаєш за це, а вони не розуміють!..
— А мені, — казав Петро, — хочеться хоч щонебудь зробити для батьківщини. Годі нам бути під москалями або поляками! Хіба Україні треба доконче завжди мати ярмо. А Микола дурень зі своїми робітничими гордощами!..
На станції в цей час вартовий козак клацнув рушницею й голосно спитав:
— Хто йде?
Петро й старшина переглянулись. У відповідь на запитання вартового замість паролю пролунала лайка. Незабаром сердитий комендант появився на порозі штабу.
Петро й старшина мовчали. Комендант був роздратований — очевидно з переговорів не було ніяких наслідків.
Комендант заговорив перший.
— Більшовитська зграя — ці бойовики! — люто промовив він. — Нічого путнього від них чекати не можна!
— Чого вони вас кликали, пане коменданте? — запитав Петро Завірюха.
— Голову морочать, шибеники, — відповів комендант. — Дуже ввічливо попросили звільнити станцію і просили, — ххе, —дозволу поставити свою варту для охорони залізниці. Бояться, щоб якийнебудь карманщик паротягів не покрав! Хитра сволота!..
— Значить, доведеться битись! — неохоче запитав старшина
— Це ми ще почекаємо! А от там ваш брат, пане Завірюхо, всю мою промову сво... вибачте, — зіпсував!..
— А що таке?
— Та я хотів спробувати аґітнути, знайте, як більшовики роблять. Хотів дізнатись, чи не можна їх розколоти. Після переговорів і пропозицій, з якими я звичайно не погодився, я почав їх закликати стати на бік Центральної Ради. Так він мені відповів, що ваша Центральна Рада — зграя гемороїдальних поміщиків. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Провокатор | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25903 | Ґео Шкурупій | Провокатор | Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич.
Це було так. Лише почало заходити сонце, як на балку, що в ній розташувалось невеличке містечко, яке вже збиралось відпочити від денної спеки, насунули хмари. Вони спочатку вистромили із-за круч свої олив'яні важкі алебарди, ніби погрожуючи ними сонцеві, потім важка чорна скаламучена маса, як чавунною заслоною, заступила обрій.
Десь із-за круч вирвався вітер, раптово нагнув дерева, загуркотів бляхою на покрівлі і, як скажений, став перекидатись і танцювати по дорогах, здіймаючи хмари пилюги.
Темрява раптом стрибнула, як леопард, сонце десь провалилось, і настала ніч, що її сліпучо прорізали довжелезні блискавки.
Вітер тоді сказився остаточно, він загубив свій сором і закрутивсь у пилюзі дзиґою. Смерчі з пилюги підійнялися до чорного неба й розсипались у повітрі.
Але цього було замало, вітер змінив свій настрій і заплакав. Він плакав, істерично завиваючи в деревах, зриваючи з покрівель бляху, б'ючись головою об шибки вікон.
Дерева на кручах зігнулись чорними постатями, замахали руками, розпочали нерівний поєдинок.
Містечко в долині завмерло, люди принишкли в кімнатах, не запалюючи світла, бо воно притягає блискавку. Чорна каламуть хмар змішалась із блискавками в якусь пекельну лемішку. Раптом пролунав хряск, — гучний як постріл, і перша вільха, наче підрізана вогненою косою, впала на кручі.
У вікнах одноповерхового кам'яного будинку тьмяно блимало світло.
Безугавні блискавки освітлювали вивіску:
ПОШТОВО-ТЕЛЕГРАФНА КОНТОРА
При виблисках, світло у вікнах контори ставало зовсім тьмяним, майже мертвим.
В кімнаті контори на стільці перед апаратом Морзе сидів телеграфіст. Його поза квола, безвільна. Голова відкинута на бильце стільця і руки звисли, як у заснулого. Телеграфіст мертвий. У грудях йому стирчить ручка фінського ножа. Сорочка забруднена чорною плямою крови. Телеграфіст мертвий.
Великі краплі дощу затарабанили в шибки й почали спливати брудними смугами. Гроза напружилась, і вибухнув перший грім. Його удар був такий дужий та глушний, що здалося, ніби це він встромив своїм ударом ножа в сухорляві груди телеграфіста.
Блискавки своїм жовтавим світлом освітлили обличчя мертвого, Його широко розплющені очі вп'ялися в якусь точку на стелі контори. Мідяний апарат, що стоїть перед ним, стрекоче й цокотить, відбиваючи якийсь хоробливий ритм. Довга біла паперова стрічка з-під апарату спіралями закрутилась по столі і білим ворохом упала на підлогу біля ніг забитого. Кінці стрічки почорніли від крови, що накрапала на підлозі широку пляму.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ґео Шкурупій — Гульо
Ґео Шкурупій — Вчинок гуна
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
У конторі тихо. Казенна лямпа під зеленим абажуром висить над головою телеграфіста, і раптові виблиски освітлюють мідні частини апарату Морзе, який аж захлинається в своєму цокотінні. В кутку близько стола стоїть важка залізна каса. Вона стопудово розкарячилась і вперлась у підлогу контори; коло вихідних дверей стоїть бак з водою, бляшаний кухоль звис долі на ланцюжку.
У конторі є люди, але вони всі понурі й тихі, як ці речі. Коли б подивитися з коридору крізь залізну сітку, що стіною огорожує контору, можна б було подумати, що це картина-гіньйоль, якогось талановитого майстра.
Спершись на стіл коло мертвого телеграфіста стоїть, схиливши голову, молодий парубок, співробітник контори. Це комсомолець, товариш Павлюк. Він сильно задумався, ніби вирішує якесь складне завдання. Він напружено згадує прочитані кримінальні романи, згадує детективні засоби Шерлока й ніяк не може зрозуміти, як це сталося, як могли вбити телеграфіста, навіщо, з якою метою?
Нарешті, Павлюк важко підводить голову, і його погляд пробігає конторою. Ось він поволі обходить всіх присутніх.
Спочатку він спиняється на постаті зігнутого й сухого, як сучкувате засушене дерево, дідка, рахівника контори. Стариґань обійняв свою дочку, тендітну біляву дівчину з великими переляканими очима. Старнґань-рахівник ніжно пестить волосся дівчини, ніби заспокоюючи її. Поруч сидить немолода вже, але гарна огрядна жінка, це касирка контори — Петренкова.
Погляд Павлюка пробігає обличчям Петренкової зверху вниз. Рука Петренкової нервово мне носову хустку й поблискує золотою обручкою на пальці. Погляд переходить на другу руку; на цій руці теж золота обручка, але рука не ніжна, жіноча, трохи волосата, загрубіла, — чоловіча. Це рука Петренка, приймача контори. Він сидить, повернувшись до вікна, притуливши чоло до холодної стінки залізної вогнетривалої каси. Товста золота обручка блищить на його руці.
Павлюк задумується. Вія згадує засоби Конан-Дойля. В його уяві виникають убивства, крадіжки, авантури. Ось вів натрапив на якусь думку.
Тоді підходить до вікна й старанно оглядає його, вікно зачинене на клямку. Юнак машинально водить рукою по клямці й ненароком відчиняє її, але він так зосереджено обмірковує щось, що зовсім не помічає цього. Він обертається й дивиться на вихідні двері. В кімнаті двоє дверей. Одні на вулицю, а другі — в помешкання. Двері на вулицю зачинені на защіпку.
Павлюк, оглянувши вікно й двері, довго хмуриться. Він гризе нігті й раптом, відкинувши руку, шепоче:
– Значить, убив свій!..
Ця думка блискавкою спалахує йому в голові, — несамохіть йому стає моторошно. Гуркоти грому, блискавки й сильна злива, що струменнями шумить за вікном, б'ється в шибки, ще збільшує боязливий настрій.
— Але хто ж?
Думка юнака пронизую чомусь усіх присутніх. Вони ніби радіо-антенами вловили її, і тепер у конторі стало ще тихше, ще напруженіше. Тепер кожний з присутніх починає непомітно стежити один за одним, тепер кожний почуває себе злочинцем і боїться до божевілля, що хтось подумає, що це він — убивця. Тепер найменший рух, найменше хвилювання чи погляд викликають запідозрення. І людям, що зібрались у конторі, важко й небезпечно, — адже серед них убивця.
— Але хто ж?
Павлюк переводить погляд з одної постаті на одну. Може це Петренко, може Петренкова, а може це дочка старенького рахівника. Його довгий, запитливий погляд спиняється на дівчині, його погляд ніби хоче пробратися в її мозок і довідатись там, викрити її таємницю.
Дівчина під його запитливим поглядом якось ніяковіє, вона поволі звільняються з обіймів батька. Вона не може знайти зручного місця для своїх рук, вона складає їх, рознімає, знову робить рух, не доводить його до кінця і ховає руки за спину.
Павлюк ще більше нахмурюється. Він починає ходити по конторі.
Присутні напруженими поглядами стежать за ним і, коли він повертається до них обличчям, вони удають з себе байдужих і стомлених подією. Кроки Павлюка ритмічно звучать у цій напруженості, а злива й стрекіт апарату Морзе утворюють якусь музику шумів, що ніби вже приспала забитого телеграфіста.
Павлюк зупинився коло мертвого, подивився на нього, а потім, круто повернувшись до присутніх, спитав:
– Хто це побачив перший?..
Його погляд швидко промайнув по обличчях присутніх і на мить зупинився на дівчині. Вона зворухнулась і поволі підвела голову.
— Я!
Всі, як маріонетки, повернулись до неї. Вона так само не знає, куди сховати руку, вона ввесь час чомусь стримує себе і мертво, одноманітно оповідає. Павлюк запалюю цигарку, і його обличчя на момент заховую пасмо диму, він уважно слухає...
***
Кімната контори. За апаратом Морзе, схилившись до столу, сидить телеграфіст. Раптом прочиняються двері з помешкання, і до контори входить дівчина; вона напіводягнена, в руках у неї глечик. Дівчина йде до баку з водою. Вона підставляє глечика й хоче відкрити кранта, але не може. Вона знову силкуються одкрити, але кранта сильно заґвинчено й він не піддається, тоді вона обертається обличчям до контори й кличе. Телеграфіст, що сидить за апаратом Морзе, навіть не зворухнувся. Дівчина знову сердито кличе, раптом змовкає. Вона щось помітила. Вона підходить близько до телеграфіста й кам'яніє.
Вона бачить ніж у грудях телеграфіста. Цей ніж розростається в її уяві до неймовірних велетенських розмірів. Страх пронизує її, і вона перелякано кричить. Її жахливий одчайний крик розриває тишу контори. На цей крик з помешкання вбігають до контори, швидко одягаючись на ходу, Петренко, його дружина, стариґань-рахівник — батько дівчини й, нарешті, виходить сам Павлюк.
Дівчина замовкла, — вона розповіла все. Павлюк дивиться на неї, трохи примруживши око, на його обличчі помітно сумнів. Почувається, що він не вірить. Потім він різко повертається й виходить із контори до помешкання. Всі повертають голови в його бік, але раптом знову приймають попередні пози.
В конторі стає ще тихіше, сильний дощ заливаю шибки, удари грому примушують зіщулюватись.
Незабаром юнак знову входить до контори. Він у шапці й похапцем одягаю шинелю.
Петренко, помітивши його, робить рух, ніби бажаючи затримати його, але зараз же відхитується, оглядаючись, чи не помітив хто. Його дружина дивиться на юнака, і в її очах страх і небезпека.
Павлюк підійшов до вихідних дверей, повернувся, кинув недокурок і подивився на дівчину.
Вона стоїть у дуже незручній, неприродній позі, і очі її бігають, не зупиняючись ні на чому. Павлюк ніби гіпнотизує її.
Ось він вже взявся за защіпку й знову подивився на дівчину, вона стоїть у тій самій позі, а на обличчі з'являється якась розгубленість, вона ніби хоче щось сказати, але не зважуються.
Ось дівчина поволі пішла до нього, його обличчя стало запитливим.
Дівчина зупинилась за кілька кроків од нього й подивилась на підлогу. На підлозі недокурок, що його кинув Павлюк. Дівчина байдуже гасить його ногою.
Павлюк роздратовано відвернувся й рішуче зняв защіпку з дверей. Вітер вирвав двері з рук юнака й широко розчинив їх, дощ і буря влетіли в коридор. Борючись із зливою, Павлюк побачив, що вийти з будинку неможлива річ.
Сильна злива заливала містечко. Дерева на кручах темними купами погнулись під дощем. Бурхання вітру кидають величезні струмені води, зривають ринви. Вода залляла вулицю й підбирається до ґанку пошти. Вона мчить вулицею з неймовірною швидкістю. Вулицею пливуть дрова, ящики, вода з гуркотом котить розмите каміння й, нарешті, блискавка освітлюю труп свині, що прибився до ґанку.
Вода заливає юнака, який не може спіймати дверей, нарешті, він міцно схоплюю їх і з силою тягне до себе. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Страшна мить | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25904 | Ґео Шкурупій | Страшна мить | Мірель, дай мені твою руку, Мірель! — сказав Самуїл Мазур, простягаючи через столик свою руку до неї.
Її волосся, блискуче, як кришталі вугілля, впало їй на скроні, відтіняючи бліде, мов крейда, обличчя, що на ньому ніби передсмертно зупинилися широко розплющені очі. І коли вона поклала свою руку на руку Самуїла Мазура, третя постать із довгим обличчям, жива постать колись розстріляного Олекси Кревича, що марою манячила за їхнім столиком, гостро дивилась на них, наче стверджуючи своєю присутністю велику таємницю минулих подій.
На протилежній стіні залі від столика, що за ним сиділо цих троє відвідувачів, висіли великі дзиґарі. Час біг, мов божевільний. Крізь дим і п'янливі випари випиналися химерні постаті, обличчя потвор, вигуки й настирливі тремтливі звуки першої скрипки. І коли погляд потрапляв на дзиґарі, стрілки щоразу ніби перестрібували. Ось де можна було розправитися з часом, одтинаючи в нього одразу по півгодини.
Хіба буває, щоб люди верталися з того світу?
І от тепер, у сп'янілому куреві папірос, манячили привидами: колись розстріляний Олекса Кревич, недобитий Самуїл Мазур і недоґвалтована єврейська дівчинка Мірель.
Вони всі живі, але в них усіх мертві обличчя, заморожені погляди, повільні, хитливі рухи. Вони в гостях у сучасности. Дим спогадів затуманює їм мозок, і люди, що оточують їх, здаються мерцями, які повиходили з поміщицьких садиб, міських палаців та з нетр південного моря.
— Чудесна зустріч! — сказав Олекса Кревич, дивлячись на Мірель та Самуїла. — Знову зійшлося зачароване коло, і подорожні зустрілися на одному із шляхів. Пам'ятаєш, Самуїле?..
І тут музика вітром вдерлася між слова розмови й химерно переплутала їх із шумом дерев, що хиталися в осінній мряці.
Вітер шумів у голих вітах каштанів. Чорне небо придушило темрявою пустельні вулиці міста. Будинки мовчазно шкірилися камінням і тихо охали від раптових пострілів рушниць. Іноді в темряві вулиць з'являлася боязка постать перехожого й зненацька зникала в якомунебудь під'їзді. Тільки на вокзалі, серед бруду й покидьків, люди гуртками боролися із смертю, вмираючи від голоду й сипняка. Люди в марах верзли загадкові й жахливі візерунки, і запечені вуста вигукували прокльони, викликаючи на герць бога й сатану. І коли вони стомлені передостанніми муками, змовкли, в нічну тишу блискавично врізалися навіжені постріли, і луна від них нагадувала роздратованого звіря.
Тсс!.. Ось висадило пробку із пляшки шампанського... Ось друга... Третя... Ціла дюжина...
Пах!.. Пах!.. Пах!..
Раптовий тупіт ніг розбуркав пустельні вулиці. Орда людей бігла, перестрибуючи через рівчаки, спотикаючись об камінці, гогочучи, висвистуючи й стріляючи навмання поперед себе. А спереду бігло двоє зацькованих найблагородніших звірів, що ще ніколи не зазнавали такого полювання. Найблагородніші були люди. Дві пари ніг несамовито бігли в темряву вулиць, і страшне полювання, як морочний середньовічний карнавал, посувалося вперед вулицями закляклого міста.Дивіться також
Ґео Шкурупій — В долині ріки Іро
Ґео Шкурупій — Місяць із рушницею
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
Олекса Кревич і Самуїл Мазур, зацьковані ордою білих мисливців, бігли світ-заочі, кидаючись із провулку в провулок захапано оглядались, пронизуючи поглядами страшну чорну лавину, що з гуркотом невпинно насувалась на них.
Одна мить — і їх може не стати... Мить одна — й найблагородніші звірі можуть сховатися в міських сховищах, але для цього потрібна мить. І не лише часу, але, так би мовити, всіх вимірів; мить, що складаються із всіх маленьких обставин життя й смерти. З дрібнички, що менша за будь-яку одиницю виміру і яка, можливо, знаходиться навіть і в іншому вимірі. Така мить мусить зійти з усіх трибун надлюдських можливостей, щоб підставити ніжку білій орді мисливців.
Олекса Кревич та Самуїл Мазур — підпільники.
На таких звірів полювати найприємніше. Вислідити в сховищі, потім обережно викурити такого звіря на вулиці, і тоді можна розпочати веселу розбещену гонитву за людиною, від якої млосно стискається серце, напружуються нерви, захоплює дух. Це найприємніша розвага між грабунками, погромами, пияцтвом, а особливо між справжніми боями із чорною масою колишніх рабів.
Страшний карнавал із вигуками й пострілами посувався далі. Вже стомилися мисливці, а ще більше найблагородніші звірі.
Самуїл Мазур спіткнувся. У темряві з розгону хтось вдарився об нього, і Самуїл Мазур почув, як чиїсь руки вже обхопили його, але тут з'явився Олекса Кревич і білий мисливець, захитавшись од несподіваного удару, м'яко, як шматок м'яса, звалився на брук.
Найблагородніші побігли далі.
Якась зупинка в лавах білої орди. Хвилинний сполох зупинив її біг, і переслідувачі топталися на місці, на момент забувши про полювання.
Олекса й Самуїл кинулися в провулок, вони на кілька хвилин перегнали мисливців. Це була мить, що могла їх урятувати.
Вони кинулись до першого під'їзду, але зачинена залізна брама одразу відкинула їх на кілька кроків. Вони побігли до другого, третього під'їзду, але скрізь будинки були неприступні фортеці. Вони кидалися, як у клітці, але порятунку не було.
Нарешті, важкі удари об залізо брами гучно залунали провулком. Олекса Кревич щосили бив руками й ногами в браму одного з під'їздів. Мертва тиша відповідала в перервах на ці гучні вдари.
Одчай і страх перед гонитвою втроє збільшували сили зацькованих людей і, коли б у залізної брами були нерви, вона зламалася б, відчувши їхнє передсмертне напруження.
– Відчиніть!
Регіт, гогокання й кілька пострілів, що блиснули при вході в провулок, були відповіддю на цей одчайний крик.
Білі мисливці знову потрапили на слід благородного звіря.
Кинувшись ще до кількох під'їздів, Олекса й Самуїл знову побігли вздовж вулиці.
Що почуває зацькований звір? Про що він може думати? Він чує лише, як у грудях колотиться серце, і мозок розриває настирлива думка: "втекти, втекти..."
Темінь переходила в очах у якесь жовте марево, і очі могли бачити якісь іскри, що вибухали й розпливалися в повітрі. Ноги робили божевільно швидкі рухи, але здавалося, що все стоїть на місці, і людина, прив'язана мотузком до чорної хмари, пацає ногами в повітрі.
Кам'яна велич мовчазних будинків випиналася оперними декораціями, і не було жадного режисера, який би керував експромтною виставою. Декорації нахилялися, знов відходили геть у чорне небо. І землетрус пострілів, здавалося, звалить ці кам'яниці на голови втікачів.
— Сюди, Самуїле!
— Сюди, Лесю!
І знову захеканий, божевільний біг, вигуки й постріли білої орди.
Місто вмерло, страх задушив мешканців, і може, лише привиди відважаться пройти покрівлями й дахами будинків, бо навіть дим у димарях закляк, і небо, проковтнувши останній подих, муруго застигло в чавуні хмар, що їх, мабуть, не розжене й сонце.
А на вокзалі жінки й діти, дядьки худі, як кістяки смерти, вмирали в багні й в покидьках в вошивому дранті. Серед трупів бродили голодні собаки й гризлися, як вовки, за одгризену ногу якогонебудь нещасливця. І в темне небо заходили тихі зойки, плач дітей і останній дим із грудей померлих од тифу душ. В одному кінці вокзальної площі стояв вантажний автомобіль. Кілька жовнірів у погонах кидали на нього трупи померлих і, як новий Харон, одвозили їх у безвість. Офіцер керував служками потойбічного життя, і перевіз не коштував ні копійки.
Як колоди, кидали жовніри померлих людей у грузовик, і кістки рук або ніг відповідали хряском у знак чи то задоволення, чи протесту.
Мертві жінки холодними руками, що скорчилися в останньому стражданні, тягнули з собою напівживих дітей. І бувало, що зціплені руки двох найблагородніших істот не могли роз'єднати Харонові служки.
Гудок автомобільної сирени віддавав останню честь жителям землі, і врочистий хрип машин заміняв жалібний стогін плакальниць за померлими душами.
А гонитва серед безлюдних вулиць тривала далі.
Сильний вітер, що гуркотів бляхою на покрівлі й тонко скиглив між голими вітами самотніх дерев, шумів у вухах утікачів. Вони вже вибігли на вокзальну площу.
Самотня, огненна орбіта вокзальних дзиґарів ненажерливо глянула на них і ніби посміхнулася, здригнувшись велетенськими стрілками.
Самуїл Мазур і Олекса Кревич помітили спереду себе чорну масу грузовика й тіні людей, а позаду гоготали білі мисливці.
Ще кілька кроків — і вони відчули під ногами щось м'яке, як людські животи. Вони поглянули на землю й застигли від жаху. Потурбовані мерці обурено схопили корчійними руками їх за ноги й потягли до себе. Було таке вражіння ніби вони спіткнулись.
Олекса Кревич і Самуїл Мазур із розгону впали на купу ще теплих трупів. Мисливці з криками пробігли повз них.
– Гей, хто там? — голосно сказав молодий офіцер, начальник мисливців, зупинившись близько грузовика.
Назустріч до нього підійшов офіцер, що керував потойбічним транспортом. Гурт захеканих гончих оточив їх.
Самуїл Мазур застиг, притискаючись до одного з трупів. І раптом він відчув, як щось дрібне поповзло по ньому, ніби труп заворушив пальцями, щось відшукуючи в нього на тілі.
Потім він зрозумів і здригнувся від огиди. Воші з трупів повзли йому в вуха, ніс, у рот, у вічі, але він ніби застиг, він боявся поворушити навіть пальцем. Усе його тіло одчайно свербіло. Це була ще нечувана мука. Острах смерти й огида від паразитів.
— Тут пробігло двоє чекістів! — сказав молодий офіцер, віддаючи честь.
І ці слова гострим камінням посипались на втікачів.
– Ні, ми нікого не бачили, — відповів другий офіцер. — Може, вони побігли кудись убік.
Розчаровані мисливці відійшли від грузовика. Молодий офіцер, начальник мисливців, задумливо пішов поміж трупами.
У Самуїла Мазура забилося серце, як у лихоманці, і йому здавалося, що воно стукає гучно, як молоток, і що навіть вокзальна будівля лунами відповідає йому. А молодий офіцер, останній шляхетний мисливець, якого батько й навіть дід не полювали на таких благородних звірів, як він, жорстоко дратувався незадоволеним почуттям невдалого полювання.
Підошва його чобота поволі наступила на пальці лівої руки Самуїла Мазура й зникла в темряві.
У цю мить огняна орбіта дзиґарів лавиною насунулася на Самуїла Мазура, жартуючи вистромила чорні язики стрілок і показала одинадцять годин — мить, що після неї кінчається вечір і починається ніч, — одну мить.
Самуїл Мазур знепритомнів.
Вітер загуркотів бляхою покрівлі, шугнув кудись поміж самотні дерева, жалібно проскиглив і вщух...
***
Музика, що лунала в сферах над хмарами, під стелею, над головами людей, з волі дириґента увірвалась. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Тисяча пройдисвітів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25905 | Ґео Шкурупій | Тисяча пройдисвітів | Лютий Норд-Ост завзято дмухав у ніс мого корабля, що поринав та виринав у шквалах сильної бурі. Я зібрав рішуче всі вітрила й обмотав їх навкруг одної щогли мого корабля.
Через те, що на моїм кораблі була тільки одна щогла, а крім мене на ньому нікого не було, мені пощастило вчасно закінчити роботу, бо шквали бурі так гойдали мій корабель, що мені кожної хвилини здавалось, що я живим потраплю на небо, або мене прибоєм докотить до якогонебудь паркану.
Погода була найкепська, яку тільки міг вигадати песиміст найпоганішої марки. Я — загартований моряк, і то проклинав її, починаючи з Адама й Єви. Тепер мені самому було дивно, як я видважився вийти в одкрите море.
Було рівно десять годин, коли я вийшов з бухти Санта-Ресторано. Темінь була надзвичайна. Мабуть мої предки, що теж були хоробрі морці, ніколи не бачили такої темряви. Та що бачили! Тут рішуче нічого не можна було бачити. Я навіть не бачив носа свого кора6ля, як би старанно не косив очі.
Від нічого робити я почав виміри. Мені хотілось з'ясувати, чи потраплю я сьогодні до бухти Санта-Домо, куди й силкувався додержувати свій напрям. З моїх вирахунків я тепер заходився під шістдесятим градусом, а при такім непевним градієнді я не міг сказати ні да, ні ні.
Ітак, я знаходився під шістдесятим градусом.
Ви знаєте, що значить пити чистий спирт і запивати його водою? От якраз, я хочу з'ясувати, що це значить! Я вже дуже старий морець, але ще ніколи не бачив такої бурі в склянці води.
Ще мабуть ні один корабель не знаходився в такому катастрофічному становищі. Я вже казав, що мені здавалось, що я можу живим потрапити на небо. Згодьтесь, що такого телеологізму ще не траплялось ні з одним морцем. Навіть "Bateau ivre", корабель Артура-Рімбо* — ніколи не потрапляв у таке абсурдне становище. Хібащо якийнебудь корабель при геологічних катастрофах.
Мене несло якоюсь течією, повз далекі вогні невідомого міста, і я вже думав про смерть. Я, як водиться, вже згадував живих і померлих родичів і проклинав ту годину, коли я вийшов із затишної бухти Санта-Ресторано. Мені ввесь час доводилось вертіти кермою, повергаючи її на багато румбів. Я то боком ішов проти вітру, то під кутом 75 градусів, то повертався кормою й давав задній хід.
Тільки тепер я помітив надзвичайно цікаву річ. Мій звичайний парусний корабель цієї ночі, у цю негоду, навчився давати задній хід, наче добрий ґвинтовий пароплав.
Це треба було занотувати в мої карабельні папери. Така чудернацька річ могла скоїтись тільки з таким ветераном, як я. Це треба було доконче довести до відома моїх нащадків. Не встиг я подумати, як почув одчайний рев.
Крізь туман, блимаючи кривавим сиґнальним ліхтарем, на мене нісся з одчайним ревом пасажирський пароплав.Дивіться також
Ґео Шкурупій — Жанна батальйонерка
Ґео Шкурупій — Як задумано
Ґео Шкурупій — Вчинок гуна
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
От тепер уже остаточно мали скінчитись усі мої пригоди.
Пароплав нісся прямо на мене. Я ввесь зіщулився, прижмурив очі й несвідомо повернув керму ще на останні румби.
Сильний шквал бурі виніс мене з-під самого носа пароплава.
Я чув, як дико зареготав на ньому шкіпер, і потім пароплав, як привід, зник у густому тумані.
Це все скоїлося за якийнебудь момент, що уявився мені цілою вічністю. На цей раз мене врятувала буря, що від неї я міг так легко потрапити живим на небо, або бути принесеним прибоєм під якийнебудь паркан.
І я знову повернув на кілька румбів і пішов боком, потім повернувся кормою й дав задній хід.
Мій корабель чудесно слухався. Та й хіба міг бути поганим корабель у такого морця, як я.
Таким чином, мене несло якоюсь течією повз далекі ліхтарі невідомого міста, і я вже мав надію щасливо дістатись до бухти Санта-Домо.
Повторюю, я дуже хоробрий морець і страх ніколи не міг примусити мене хоч трохи обминати той шлях, що ним я бажав іти.
Мене дуже цікавило, чим може скінчитися буря в склянці води, і я сміливо посувався вперед.
"Може мене винесе на якийнебудь таємничий острів в оточення прекрасних сирен або ні німф", — думав я, і нічого не мав проти такої перспективи. Взагалі я пригадував дуже багато всяких можливостей, що їх завжди може вигадати людина, яка знаходиться під шістдесятим градусом, і що її кожний момент може підкинути шквал під який завгодно паркан, як незаконнонароджену дитину.
І так я посувався далі.
Туман оточував мене темною стіною з усіх боків. Шквали, що налітали, примушували мене клювати носом. Через деякий час я почув крізь туман крик:
— Хто йде? Не звертай!..
— Bateau ivre! — відповів я й повернув на кілька румбів.
Але той, хто питав, мабуть не знав французької мови й знову крикнув:
— Хто йде?
Я повернув ще на кілька румбів.
— Не звертай! — знову закричав голос, і я тепер побачив крізь туман кілька кораблів, що йшли на мене.
"Може вони хотять мене взяти на буксир", — подумав я. І в мене все перевернулося всередині від образи й зневаженої гордости. Мене, сміливого морця, на буксир? Що це вони, сміються чи що! І я тепер рішуче звернув убік, показуючи їм, як я зневажливо ставлюся до їхньої пропозиції.
— Стій! — закричав сердито голос.
Це мене трохи здивувало, й я раптом зрозумів, що справа серйозніша. Це могли бути "янголи", що могли спитати в мене корабельні документи. Дивна річ! Хіба сміливому морцеві потрібні документи? І я, добре клюнувши носом, розпустив усі вітрила й повернув назад.
— Стій! — закричав голос, і вибух рушниці на момент освітлив кривавий полум'ям густий туман. Постріл глухо охнув і куля дзикнула понад щоглою мого корабля.
Раптом із протилежного кінця із туману виринув ще один корабель і наткнувся на мене. Мій корабель трохи не перекинувся, й я мимоволі зупинивсь. Мене зразу оточили з усіх боків, схопили за борт.
— Хто такий? — запитали з головного корабля.
— Людина! — відповів я.
Дивна річ! Хіба я не міг бути сміливий морець і тим більш людина без усяких документів. Це якісь чужоземці або дурні! І я звик ходити без документів!
— Хто такий? Яка професія? — знову запитали в мене.
Тепер я рішив, що це "янголи".
— Пірат? — сердито запитали мене.
Я клюнув носом. Було пізно. Темрява й буря реготали навколо нас. Тепер мені було все одно — я рішив, що сьогодні мені не дістатись до бухти Санта-Домо.
— Ну, розберемо потім! — сказали з головного корабля. — Ходім...
Таким чином, мене взяли на абордаж.
Може, коли б я не був під шістдесятим градусом, цього зі мною не скоїлося б. Але, як відомо, шістдесятий градус завжди розохочує до всяких пригод. І тепер мені стало ще цікавіше, чим може скінчитись буря в склянці води.
Ми всі йшли в бухту Дель-Районо, де нас мали посадити в трюм, поки не з'ясують професії ваших осіб. Повторюю — наших осіб, бо до нас швидко приєдналися ще багато човнів та ботів, що в них теж не було корабельних документів.
Перед самою бухтою Дель-Районо один із ботів, що теж був узятий на абордаж, дав задній хід. Кілька пострілів глухо охнуло в тумані, але бот під прикриттям ночі втік. Очевидно, це був пірат.
Я хоч і чесна людина, але теж рішив, що при першім зручнім випадку теж дам задній хід і попрямую в бухту Санта-Домо.
Бо хто в наш вік не грішний!
Крім того, дрібний дощ уже промочив мене до кісток, але мені не було холодно, шістдесятий градус дуже добре мене зогрівав так, що мені іноді доводилось скидати капелюха.
В бухту Дель-Районо ми вже дісталися без пригод, і там нас посадили в трюм.
Коли ми увіходили до трюму, там уже було декілька людей і нас зустріли реготом і глумом.
У трюмі було темно, як у коробці, і тільки в одному місці в стіні сірів ілюмінатор, але через те, що надворі теж було темно, то навіть проблиску світла ніде не було, звичайно, не рахуючи цигарок, що освітлювали червоним сяйвом носи ув'язнених,
Я, як старий ветеран, вже приблизно знайомий з такими пригодами, одразу розшукав зручну полицю й розташувався на ній. Тепер я спокійно міг міркувати про те, чим могла скінчитися моя пригода.
— Товариші! — закричав якийсь голос у трюмі, — Пропоную записуватися в члени "Мильносмердильного заводу"! Я — перший аґент цього активного товариства.
Швидко я почув, що завод на повнім ходу, і повернувся носом до стіни.
Трюм безупинно наповнювався все новими морцями, що знайшли собі цей несподіваний притулок у таку бурхливу ніч. Скоро вже ніде було сидіти. Всі полиці буди зайняті, на підлозі теж сиділи й лежали, частина ув'язнених стояла коло стінок.
— Мене піймали коло бухти Санта-Сннаґоґо, — казав один ув'язнений, — я молився кишеням своїх єдиновірців. Тепер свобода сповідань і я мав право вважати за свого бога кишені дурнів, але сьогодні, мабуть, тиждень антирелігійної пропаганди й тому будь-яких віруючих заарештовують. Вас, товаришу, за якого бога заарештували? — звернувся він до ув'язненого, що сидів поруч із ними.
— Думають, що я дезертир! — муруго відповів той.
— Ну, а ви, хоч і дезертир, а все таки вірите в бога?
Той мовчав.
— Ну, наприклад, ви вірите, що коли добре помолитесь, то пригоди кінчаються щасливіше?
Всі ув'язнені почали прислухатись до цієї розмови. Сидіти або стояти в темряві помешкання було надто нудно.
— А знаєте, товариші, я сам на собі спробував все значення молитви: коли добре помолитись, то це допомагає!
— Еге, — відповів хтось з другого кутка трюму, — я теж раз дуже молився, коли денікінці прийняли мене за єврея. Я тоді голосно промолив увесь молитовник, а коли я прочитав "Богородицю", то навіть вразив своїх ворогів. Уявіть собі, допомогло!
— Молитва має велике значення! — сказав перший ув'язнений...
Ті, що стояли коло стінок і дверей, декілька хвилин тихо між собою розмовляли. Потім у трюмі почався непомітний рух: усі, хто стояв коло стінок, непомітно опинились коло полиць. Якийсь ув'язнений спробував обережно сісти мені на голову, але він напнувся на мого кулака.
Я, старий ветеран, багато бачив усяких хитрощів і пригод і тому тепер дуже обережно прислухався до розмови й стежив за цим пересуванням у трюмі. Я догадувався, що це був військовий, стратегічний маневр.
— Да, молитва допомагає! — заговорив ув'язнений, що стояв коло моєї полиці. — Я одного разу був дуже голодний і старанно молився на базарі коло торговок наїдками; уявіть собі, що потім був ситий!
— Я пропоную, — заговорив перший ув'язнений, — разом помолитись за те, щоб нас скоріше випустили звідси!
— Ну, товариші, встаньмо й помолимось сивому Саваофу за наше швидке звільнення! — сказав другий.
— Гей, ти, вставай! — почулось у різних кутках трюму. |
Шкурупій Ґео | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=270 | Як задумано | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14946 | Ґео Шкурупій | Як задумано | Під час своєї подорожі в глибокий Схід, я випадково потрапив до Монголії.
Їдучи експресом з Києва на Владивосток, до берегів Японського моря, я мав можливість спостерігати мальовничий і довгий шлях через Урал, Сибір та суворе Байкальське озеро зі стрімкою річкою Ангарою.
З великою охотою ми дивимось на нові для нас краєвиди ще не баченої природи, з не меншим зацікавленням читаємо описи її в книжках, але найбільше нас цікавить людина.
Людина з її звичаями, свідомістю, психологією, боротьбою за існування найсильніше приваблює нашу увагу. Ми часто невдоволено відводимо свій зір од краєвиду, що його не оживлює присутність людини, і відриваємось від книги, коли в ній немає людських почуттів.
Людина, що живе, борючись з подібними собі за краще місце в суспільстві, особливо людина, що бореться, перемагаючи сумніви й вагання, спалюючи себе на багатті нестримних дій, завжди є вісь нашого зацікавлення, нашої роз'ятреної уваги.
Ще більше зацікавлення викликає в нас людина, що бореться в невідомій нам природі, у відмінному від нашого оточенні, але бореться гаряче, міцно, не шкодуючи себе.
З Верхнєудінська мені пощастило пробратися на далекий південь — аж до пустелі Гобі.
До Верхнєудінська я був пасажир, оточений всіляким залізничним комфортом, але в другій половині моєї подорожі я став справжнім мандрівником, що переживає всі труднощі та небезпеки звабливого мандрування.
Мене, як класичне золоте руно, вабила країна монголів, країна Чінгісхана. Річкою Селенгою, через міста Усть-Кяхту, Троїцькосавськ, Кяхту, я дістався монгольського кордону. Далі через монгольське місто Маймачен, — це його стара китайська назва, — і Алтан-Булак, — нова, що означає "золотий ключ", я подорожував далі до столиці Монголії — Урги, — тепер Улан-Батора-Хото, і з столиці — експедицією в пустелю Гобі, до хошуна Шанхай-Ула.
Монгольська Народна Республіка — зовнішня Монголія — ще зовсім недавно звільнилася від ярма китайського гендлювання й російського купецтва.
МНР має щось із сімсот тисяч населення, головна маса монгольського народу ще лишається під китайським ярмом. Її територія дорівнює Західній Європі, та це здебільшого пустелі, мало залюднені, з суворою природою.
Успішна боротьба за незалежність характеризує монгольський народ, що прокинувся до громадської діяльності, вогнем і мечем революції звільнившись з-під ярма визискувачів.
У Монголії пролетаріату немає — він лише народжується в прискорених темпах господарчого зростання країни. Головне населення Монголії — це арати, кочівники, що розводять худобу, але вони спромоглися скинути свого царка Богдо-Гегена, своїх феодальних вельмож — сайтів-баяликів, що були агентами китайського та японського гендлювання, і утворити народну республіку, давши відсіч естляндському баронові, офіцерові російської армії Унгерну фон Штернбергові.Дивіться також
Ґео Шкурупій — "Нарком"
Ґео Шкурупій — Монгольські оповідання (збірка)
Ґео Шкурупій — Повстання
Ще 18 творів →
Біографія Ґео Шкурупія
За вождя в боротьбі за визволення монгольського народу був Сухе-Батор, що помер, отруєний Богдо-Гегеном та ламами. Народна революційна партія та Спілка революційної молоді Монголії, керовані Комінтерном, взяли керівництво в свої руки й досі ведуть монгольський народ шляхом цілковитого звільнення від зовнішніх та внутрішніх визискувачів.
Соціальна база цієї партії — бідняцькі й середняцькі маси аратів. За статутом партії, члени її мають спирати свою роботу на марксизмі-ленінізмі та завданнях Комінтерну. Монгольська Народна революційна партія вже пройшла чималий шлях боротьби за зміцнення своїх зв'язків із світовим комуністичним рухом. Партія своїм завданням ставить зміцнення незалежності Монголії, ліквідацію решток феодалізму в країні, демократизацію державного устрою, зміцнення політико-економічних зв'язків із СРСР. Програма партії дає марксистський аналіз розвитку капіталізму, встановлює некапіталістичний шлях розвитку МНР і тим самим долю свою зв'язує з усім світовим комуністичним рухом.
Великий Хурулдан, Рада міністрів, здійснюють революційну законність країни, посуваючи вперед її громадське та господарське життя.
Поруч із новим життям, що б'є дзвінким джерелом, у Монголії ще зберігся старий побут із часів Чінгіса, ще панує ламаїзм, релігія покори сильнішому, що її підтримують і живлять численні дацани — монастирі з величезною армією ченців-лам.
У боротьбі нового зі старим дуже своєрідно сплітається сучасне життя монгола, дуже своєрідно перероблюється його психіка.
Під час своєї мандрівки по Монголії я мав можливість дуже близько стикатися з життям монголів. Я познайомився з членами революційної народної партії, з міністрами й ревсомольцями, з іще наївними, як діти, монголами-аратами, з робітниками китайцями і, нарешті, з купцями та ламами. В пустелі Гобі, крім традиційних пісків, сарн та ящірок, я знайшов людей, що борються з природою й борються за кращий соціальний устрій.
Через те, що мене найбільше цікавив монгол, а не монгольський краєвид, я в своїй книзі відступив від звичайних традиційних репортажних описів подорожування. Я задумав показати людей, розкривши їхнє буття, як розкривають дорогоцінну скриньку з інтимними речами.
Все те, що я чув і бачив, я зорганізував у конкретні образи, в світлі тої ідейної цілеспрямованості, до якої прагне передова частина трудящих Монголії в особі їх Народно революційної партії, що поділяє програму Комінтерну.
Книжку написано, і хай її судять читачі, які знають, що працювати важко, що праця — жорстока насолода тих, хто мусить працювати. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Азалія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4238 | Євген Шморгун | Азалія | Спочатку здавалося, що село в тому боці, потім — що в протилежному. Врешті-решт він зрозумів, що остаточно заблудився у цьому морі сосон, дубів та осик. Прислухався: може, хоч якийсь звук долине від людської оселі чи загомонить срібна вода Случі, яка десь має бути поблизу.
І тут за мідяними соснами відкрилася затишна галявина, бризнувши навстріч жмутками веселого сонця.
Та тільки потім дійшло до його свідомості, що бризки сяйва — то квіт на кущах. Рясний тепло-жовтий квіт. Під нього кущі палахкотіли бентежно-принадним полум’ям.
І стояв Діонісій Міклер, ніби зачарований. Бо вперше в житті побачив отаке диво. Ніяк не міг збагнути: звідки на Поліссі, такому нещедрому на яскраві барви, раптом оцей золотосяйний колір, оця витончена краса квіту, оці незнані пахощі, що густо в’яжуться над галявиною?!
Потім здивування змінилося гострою цікавістю. Тридцятитрьохрічний ботанік вважав себе неабияким знавцем зеленого світу.
Але такої рослини він ніколи не бачив.
Тремтячими руками зривав квітку за квіткою, м’яв у пальцях листя, ставав навколішки і обережно відгрібав землю від коріння… Теплою хвилею підкочувалася до серця щемлива радість: він, Міклер, щойно зробив відкриття, про яке незабаром заговорить увесь вчений світ!
Неподалік дзвінко плюскотіла хвилями об гранітні скелі прудка Случ, десь у селі Трубкові ремигали корови, повертаючись із пасовиська. Але Діонісій Міклер буй далекий від усього цього. Перед його очима уже поставали чудесні сади і парки з оцією незвичайною рослиною, яка ось палахтить перед ним. 0, тепер Міклера називатимуть не одним з кращих садівників у Європі, а найкращим!
Забувши, що він нарікав щойно на свою злощасну долю, яка занесла його з рідної Ірландії на Україну, Міклер тепер під щирого серця дякував долі. Може, він ще й оцю рослину назве долею?
То було весною 1795 року…
Через два роки, навантаживши на підводу свої пожитки і добру в’язку обережно виконаних рослин, які так полонили його незнаним дивоквітом, Міклер вирушив із Волині на батьківщину. Ці рослини були його найдорожчим скарбом. Вони виручали його скрізь. За кілька кущів, висаджених у парку одного генерала, той безкоштовно допровадив Міклера з усім багажем його до Гданська. А в Лондоні ботанік збув решту рослин з великою для себе вигодою. Через багато років, коли в Лондоні хоронили знаменитого мандрівника, дослідника Африки Давіда Лівінгстона, англійська королева вшанувала цього великого мужа вінком квітів саме цієї рослини. І то була найвища шана.
А Міклер, повернувшись до Англії, на вечірках у своїх лондонських друзів усілякі билиці й небилиці розповідав про золотоквіту красуню. Він запевняв, що буцімто того, хто натрапить на неї, велика слава чекає, а хто раз побачить палаючий цвіт, обов’язково знову побачить його колись на тому самому місці.Дивіться також
Євген Шморгун — Ключ-трава
Євген Шморгун — Скарб острозького лісу
Євген Шморгун — Надія алхіміків
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Таке нібито повір'я існує на Волині.
Та велика слава до самого Міклера так і не прийшла: виявилося, що подібну рослину вже зустрічали в горах Кавказу і Малої Азії. Зате друге справдилося — незабаром він таки повернувся на Волинь, купив тут село Ольшани та й прожив у ньому до глибокої старості. І кожної весни у нього під вікнами невеликі кущі гордовито погойдували гірляндами вогнистих квітів.
Так, це була азалія. Азалія понтійська, як поетично назвав її великий Карл Лінней. Рододендрон жовтий, як скучно називають її сучасні науковці, хоч слово "рододендрон" по-грецькому і означає "трояндове дерево".
Ця рослина й досі лишається загадкою для ботаніків. Бо росте на Україні тільки вузькою смужкою на сході західного Полісся. Правда, трапляються окремі кущі в Білорусії та Польщі, але то можуть бути просто занесені людиною. А основні місця поширення — гори Кавказу і Малої Азії. От вчені й дошукуються, як могла потрапити азалія з тих гір аж за тисячу кілометрів на волинське Полісся.
Одні доводять, що азалія примандрувала сюди ще у так званому третинному періоді. Тоді тут царювала теплолюбна рослинність, а Кавказькі гори з’єднувалися з Волинню гірським пасмом — Скіфським валом, який нині опустився під землю. Інші стоять на тому, що вона потрапила до нас із Причорномор’я у льодовиковий період, коли на місці чорноморських степів були тундра і болота. Азалія любить торф’янистий грунт, отож по ньому й розповсюджувалася аж до Полісся. Потім клімат змінився, азалія у сухих степах вимерла, а на Поліссі залишилася. Ще інші вчені намагаються накреслити шлях азалії на Полісся через Балканський півострів і Карпати або висловлюють припущення, що дрібненьке насіння цієї рослини занесли сюди з Кавказу сильні вітри, які в польодовиковий час віяли в одному й тому ж напрямку.
"Не з того боку шукаєте! — заперечують їм усім деякі дослідники. — Азалія, навпаки, з Полісся перебралася на Кавказ і в Малу Азію".
І теж наводяться досить переконливі докази.
Одне слово, за сто років суперечок загадка азалії так і не прояснилася.
Самі ж поліщуки пов’язують появу в рідних краях цієї екзотичної рослини з колишніми набігами татар. Кажуть, що татари завезли її насіння з вівсом. А то переповідають, ніби на Полісся разом з ханом потрапила його донька. На згадку про свою сонячну батьківщину вона взяла з собою насіння азалії і посіяла його тут. А скільки прекрасних легенд розповідають про азалію поліщуки!
Одну з таких легенд ми почули від знайомого лісника.
Забрали якось татари в неволю одного парубка з наших країв. Ну, як водиться, закували в кайдани та й зробили рабом. А парубок (Іваном ніби звали його, а може, й не Іваном — хто знає, бо давно те діялось) красень був та в усьому вдатний. От і закохалася в нього Азалія — єдина донька якогось вельми знатного татарина.
Знала донька, що батько ніколи не згодиться, щоб вона дружиною бранця стала. І зважилася на крайність: взяла найкращих коней з табуна і потай вирушила з Іваном до нього на Полісся.
Гордий вельможа не стерпів такої наруги і поклявся привселюдно, що тільки кров’ю доньки і неправовірного змиє сором зі свого роду.
Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала їх аж на Поліссі — стомлених і змучених.
Люто дивився вельможа, як боронився Іван, як упав, вражений стрілою, під кучерявим столітнім дубом, як Азалія у розпуці схилилася над коханим.
І пришпорив коня, аж той змією звився.
— Хай звершиться правий суд аллаха!
Звелася рука з ятаганом і… заклякла на півдорозі. Єдина донька, улюблена. Чекав, може, пощади попросить. Аби попросила, усе б їй простив батько!
Та підвела татарка чорні очі, а в очах таке, що аж стрепенуло вельможу.
Помовчав мить якусь і процідив похмуро:
— Зв’яжемо і відвеземо додому. Хай правовірні побачать, як безславно гинуть відступники.
І почув у відповідь:
— Ти відняв у мене що міг, а відняти любов і аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що мого милого зростила!
Схилилася до мертвого Івана, підняла його шаблю — і просто собі в серце. Гаряча кров бризнула на синій верес і спалахнула дивовижним квітом — наче сонце своє проміння розсипало…
Легенди — то для людей, щедро наділених уявою. Хто такої уяви не має, той заперечить: "Вигадки… Бо ніколи азалія не росла і не росте в Криму". І це правда. Як правда і те, що для багатьох ця рослина просто "драпоштан". Так досить часто називають її поліщуки. Це тому, що крізь сухі кущі азалії дуже важко продиратися.
Що ж, якими хто очима дивиться на рослину, той так її і називає. Один каже, вона — нікчемний "дурнопах", інший — "усе в ній незвичайне, загадкове, таємниче"… Гадаєте, цей інший — якийсь пустий мрійник, фантазер? І зовсім ні! Так захоплено починає свою статтю про азалію один із найповажніших вчених-геологів нашого століття — академік Павло Аполлонович Тутковський.
Хоч саме слово "азалія" не таке вже й екзотичне, як може нам здатися: воно походить від грецького "сухий". Виявляється, деревина азалії не вбирає вологи, нею можна за будь-якої погоди швидко розпалити багаття. Мабуть, тому-то наш знайомий лісник завважував:
— Квітучі кущі азалії завжди нагадують мені наші колишні партизанські вогнища…
Милуючись сонячним квітом, людина бажає ще й користі від нього. Але спілкування з рослиною щоразу завдає прикрощів, іноді й немалих.
Про те, чим закінчилося перше близьке знайомство цивілізованої людини з азалією, повідав давньогрецький історик Ксенофонт. Сталося це за 400 років до нашої ери. Десятитисячна грецька армія просувалася східним узбережжям Чорного моря. Стомлені походом, суворі воїни не дуже приглядалися до пишних кущів, які золотилися довкола. Куди більше привертали їхню увагу чисельні бджолині рої. Крилаті працелюби збирали нектар із квітів азалії. От і спокусилися поласувати дармовим медком. Однак таке бажання не обійшлося їм даром: у них почала страшенно боліти голова, дехто й зовсім не зміг піднятися після привалу… Надалі у греків відпала охота до червоно-бурого азалійного меду.
Так, азалія отруйна. Усі тварини, навіть кози, з'ївши її листя або цвіту, гинуть. Для людини рослина теж небезпечна. Хоча… Хоча й досі вчені так і не дійшли згоди, чого з неї більше — користі чи шкоди. Бо азалію можна успішно застосовувати в парфюмерній промисловості для виготовлення високоякісних парфумів і мила. А що стосується азалійного меду, то ще на початку нашого століття вчений Р. Регель доводив, що він зовсім не отруйний, а тільки не такий смачний, як з інших квітів. Регель сам на Кавказі спостерігав за пасікою, що знаходилася поблизу заростей азалії. Та й у нас на Поліссі, де немало пасік і бджоли теж не обминають квітів азалії, я ніколи не чув, щоб хтось отруївся медом.
І все ж ця рослина — незаперечне диво. Ось густо горять її китиці-ліхтарики, аж очам незвично від такої сонячності. Не менш густі приємні пахощі виснуть над галявиною… І ми стоїмо як заворожені. Кудись поділись слова. Мабуть, вони просто зайві, коли перед очима отаке видиво.
Недарма азалію намагаються "приручити", щоб вона прикрашала сади й парки. Багатьом не вдається скорити горду красуню. Навіть один харківський науковець, який у тридцяті роки детально вивчав цю рослину, висіяв її насіння у ботанічному саду і в горщиках з різним грунтом, та нічого не виросло.
А весь секрет у тому, що азалія має в землі своїх друзів-грибів, які допомагають їй рости і без яких вона жити не може. То коли хтось надумає пересадити її або висіяти насіння, то треба обов'язково взяти трохи землі звідти, де вона росла раніше.
…Гудуть джмелі, як басові струни. Гудуть над золотистим розливом поліського дива. Ми знаємо, тутешні лісоруби стороняться запаху цього квіту. Знаємо, в довколишніх селах не ставлять сонячних букетів у хаті — голова запаморочиться. І все ж не стримуємося, виламуємо кілька гілочок…
Чомусь пригадується підслухана мимохіть у міському автобусі розмова:
"Кажуть, є в наших лісах квітка азалія. Дуже красива ніби. Жаль, досі не пощастило побачити".
"А ти її шукав?.." |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Барви поліського болота | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4243 | Євген Шморгун | Барви поліського болота | Цього разу веду я. З купини на купину, з горбочка на горбочок — стрибаємо краєм великого болота, тримаючись ближче до чахлих берізок і сосонок. Незважаючи на те, що початок липня і природа мала б досягти вершини своєї краси, довкола нас одноманітність. Бідність кольорів, бідність рослинності.
Так-от, цього разу веду я. Он знайоме підвищення з трьома приземкуватими вільхами. Це десь тут має бути. Ага, ось!
Серед моху, серед ще не розквітлого вересу — червоні латочки. Це — росички. Нахилившись, розрізняю малесенькі кругленькі листочки, густо всіяні дрібнісінькими краплинками. Тут і там — тоненькі стрілки, на яких гойдаються китички білих квіточок.
Такою ніжністю і беззахисністю віє від цих рослинок! Коли не знаєш, ніколи й не подумаєш, що вони хижаки. А це саме так, справжнісінькі!
Самоцвітами сяють росинки на кінчиках тонюсіньких війок, якими опушений листок. Пролітає мимо росички комар, вгледить таке видиво та й захоче посмакувати кришталево чистою краплинкою водиці. А як тільки сяде, то вже й пропав. Бо це зовсім не водиця блищить, а краплинки клею, і комареві вже не злетіти. Листок стуляється, війки виділяють кислий сік, і здобич починає перетравлюватися, ніби в справжньому шлунку. Так невдаха-комар сам стає обідом для росички.
На цьому болоті я виявив росички випадково. Торік у день відкриття полювання на качок я приїхав сюди з рушницею. До початку полювання ще лишалося чимало часу. Я "зайняв позиції" на підвищенні в затінку трьох вільх і став чекати. Коли це завважую, що прямо перед очима щось ніби знайоме росте. Придивляюся — так і є, росичка! А поруч — ще й ще.
До цього я зустрічав росичку не раз, але все не випадало часу простежити, як вона захоплює здобич. І тут раптом така нагода!
Чекати довго не довелось. Одна мошка, яких немало снувало над травою, спокусилася сріблястими краплинками і сіла на листок росички. Відчувши небезпеку, відразу ж похопилася злетіти знову. Та ба! Зрадливі краплинки вже зробили своє чорне діло!
Я швиденько дістав лупу і крізь неї став спостерігати, що ж буде далі. А далі було ось що.
Росинки прямо на очах почали збільшуватися, війки повільно стали хилитися в бік здобичі, охоплювати її. Тим часом краї листка загиналися, стулювалися, аж поки листок не перетворився на такий собі пиріжок з мошкою всередині.
Якби кінокамерою сповільненої дії зняти процес полонення росичкою мошки на плівку і показати потім на великому екрані, то глядачі побачили б зовсім не беззахисну ніжну рослинку, а хижу багатопалу потвору, підступну і жорстоку. Недарма ж колись росичка багато років підряд привертала пильну увагу великого Дарвіна та його сина — гідного продовжувача батькової справи. Ці вчені і встановили, що росичка, ростучи на вкрай пісних грунтах, пристосувалася добувати собі поживу не з землі, а з повітря саме таким ось полюванням на комах.Дивіться також
Євген Шморгун — Любка
Євген Шморгун — Козацькі могили
Євген Шморгун — Що шукала білочка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Я впіймав з десяток мошок, попримощував їх на росянистих листочках. Хотілося побачити, як рослини реагуватимуть на мій подарунок. Проте експеримент виявився не зовсім вдалий: саме загриміли постріли, заляскотів шріт по осоці — почалося полювання. Тут я й забув про росички. А коли спохватився — всі листочки були вже згорнуті в маленькі кулачки: росички вечеряли впійманими мною мошками.
… Іван Михайлович пильно оглядає острівець.
— Так і є! — каже зраділо. — Тут не просто росичка поселилася, а навіть два її види: круглолиста і довголиста. Таке трапляється не часто. До речі, я чогось і подумав, що тут можуть вони обидві рости. Надто багате болото попалося.
— Еге, багате, — усміхаюся, поглядаючи на довколишню зеленаву однотонність.
Носаль не помічає усмішки. Тягне до соснячка. Проте на півдорозі спиняється:
— Гляньте, андромеда цвіте. Яка пора, а вона ще цвіте.
Кущики андромеди постали якось непомітно, враз. Зонтики рожевих квітів тулилися поруч з червонястими коробочками, що вже дозрівали. Якась особлива ніжність чаїлася в них. Ніжність тієї іншої Андромеди — дочки ефіопського царя Кефея, принесеної в жертву морському страховиську та врятованої героїчним Персеєм. Це на її честь названо оцю болотяну рослину.
Аж якось не в’язалося: одноманітність поліського болота і… андромеда.
А втім… Чим довше ми були на болоті, тим яскравішими ставали для мене його барви. Білі плями сфагнового моху на підвищеннях рясно всіяні намистинками журавлини. На галузистих кущиках буяхів теж рясно проглядають великі сині ягоди. Он зашарілися брусниці — дозрівають під теплим сонцем. А чорниці уже так і просяться до рук — чорні ягоди взялися сизуватою поволокою. Ось-ось жовто задимлять спорами колонії плауна булавовидного… Словом, болото й справді багате.
— Пошукаємо ще одного хижака, — пропонує Іван Михайлович. — Не повірю, що тут не росте пухирник.
Пухирник звичайний — рослина у нас на Поліссі не рідкісна. Але не так то й багато людей її знає. Бо кому охота бовтатися по канавах та болотах тільки задля того, щоб подивитися на якийсь там пухирник?
Проте хоч зовні пухирник і непоказний, та заслуговує на подив. У рослини немає коренів, а своєрідні стебло і листя вільно плавають на воді. А коли подивишся на листки крізь збільшувальне скло, то на них видно численні повітряні пухирці. Кожен з цих пухирців не що інше, як звичайнісінька пастка. У пухирчику є клапан, який відкривається тільки всередину, отже, увійти можна, а вийти — зась! І живиться рослина дрібними водяними мешканцями, які потрапляють у її пухирці-пастки.
Цвітом теж пухирник не може похвалитися. Піднесе над водою на тендітній стрілці жовту квіточку — а вона така, що пройдеш мимо і не завжди помітиш.
— Згода, — кажу, — пошукаємо… Тільки, може, на всяк випадок з собою плакун-траву візьмемо?
— Не варто, — жартує Іван Михайлович. — Сьогодні на болоті нечистої сили не передбачається.
— А якщо для букета?
— Для букета — можна.
І я нахиляюся над височенькою трав’янистою рослиною з яскравими лілово-пурпуровими квітами. Це і є плакун-трава, названа так за те, що її листки здатні виділяти надлишок води.
Для поліщуків болота з діда-прадіда були своєрідними коморами невичерпних запасів усіляких ягід. При загальній бідності грунтів, коли хліба з нового врожаю селянинові ледь вистачало до половини зими, чорниці, брусниці, буяхи, журавлина ставали неабиякою підмогою в харчовому раціоні.
Однак болота не завжди так просто віддавали свої скарби. Нерідко на шляху людини вони розставляли пастки: бездонні "віконця" серед мохових килимів, підступні трясовини. І горе людині, яка необачно потрапляла в таку пастку!
Наївні предки щиросердо вірили, що це нечиста сила заводить людину в невилазну трясовину. Тому перед тим, як іти на болото, запасалися плакун-травою. Вона, за повір’ям, відганяла злих духів, змушуючи їх плакати.
Завернули і ми до світлого "вікна" посеред болота. Не боялися: знали, що воно лагідної вдачі. Я сам його торік під час полювання уздовж і впоперек обходив.
На мілководдя забрела цибата рисова трава. Вона й справді родичка рисові. Цілком можливо, що в недалекому майбутньому ця трава подарує людині немало радості. Адже вчені досліджують її, прагнуть прищепити на ній рис. Якби пошуки в цьому напрямку увінчалися успіхом — було б просто здорово! Тоді на наших поліських болотах зашумів би рис, який не потребує надто сонячної погоди, якому не страшні холоди.
Як мовиться, на ловця і звір біжить. Та ще й який! Навіть не сподівалися: альдрованда! У кінці минулого століття один ботанік було заїкнувся, що ця рослина є на нашому Поліссі, то його ледве не затюкали. Тільки років двадцять п’ять тому її знайшли і на Волині, і на Ровенщині, і на Житомирщині.
Альдрованда — рослина водоплавна, вважається реліктовою. Її все менше й менше лишається в наших водоймах. А цікава вона тим, що живиться головним чином личинками комарів. Листочки в альдрованди з двох півокруглих частинок. Досить якійсь водяній дрібноті доторкнутися до них, як вони негайно стуляються. Виходу з пастки вже немає.
— Ще б пухирника сюди, — вголос розмірковую я, — і була б ціла колекція комахоїдних рослин.
Настрій у нас дуже гарний: адже стільки побачили! І я мугикаю собі під ніс веселу пісеньку…
А пухирника ми знайшли в сусідньому болітці. Уже лагодилися вертати додому, коли Іван Михайлович чогось ще туди завернув. Чую:
— Ура!..
Мерщій туди: Носаль у туфлях забрів у воду і з радісною усмішкою простягає на долонях пухирника:
— Навіть не звичайний, а ще рідкісніший — пухирник малий. Пощастило! |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Беладонна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4263 | Євген Шморгун | Беладонна | У ліщиновому затишку серед лісового різнотрав’я погляд вихоплює височеньку бадилину, на якій із зелених чашечок чорно прозиркує кілька лискучих ягід.
Ну як тут не зупинитися — давня знайома! Он вона і квітку для нашої зустрічі приберегла: біля самої верхівки між листям видніється непоказний фіолетовий дзвоник…
Серед рослин, які були добре відомі ще первісній людині, ця вирізнялася тим, що від неї доводилося знову і знову застерігати дітей і всіх необізнаних: обминайте! Бо той, хто спокутувався її соковитими солодкими ягодами, помирав. Як наслідок такого постійного — з покоління в покоління — застереження і з’явилася в рослини назва "атропа". Так її нарекли древні греки. І хоч Атропою називалася також одна з тодішніх грецьких міфічних богинь, але назва все одно пасувала рослині: Атропа була богинею смерті.
Обминали атропу, десятою дорогою обминали. Правда, потайні знахарі-ризотоми зрідка наважувалися застосовувати рослину для своїх хитромудрих настоїв та відварів. Проте їх спроби, як правило, закінчувалися невтішно. Бо не тільки ягоди, а й трава та корінь атропи повністю виправдували назву.
Тільки похмурі отруйники-професіонали, виконавці смертних вироків, що їх виносила афінська геліея, тримали ягоди атропи у своєму арсеналі як один з найбільш діючих засобів.
Минали роки, століття… Тепер важко сказати, чи так воно трапилося, чи якось по-іншому. Але мені здається, що саме так.
… Як на всіх вулицях славного міста Ромула і Рема глашатаї оповістили про завтрашнє свято квітів, сотні юних римлянок поспішили в околишні гаї по зелений плющ, запашну м’яту та рожевоцвітні дикі лілії. Із принесеного ними зела жінки і дівчата за ніч наплетуть вінків на всіх учасників свята, зів’ють гірлянди для прикрашення численних статуй богів і богинь, для обдаровування родичів і знайомих, для вшанування патриціїв, жерців і воєначальників — грізних вершителів долі усього сущого у божественній Римській державі.
Багато треба квітів і зелені для свята, ой багато! Тому хоч іще з учорашнього дня почали прибувати у вічне місто завантажені квітами вози із провінцій та з особистих маєтків знатних городян, все ж без дикого зела з приміських гаїв не обійтися. Особливо бідним римлянам, у яких ні власних маєтків, ні грошей у капшуку.
Тоді й набрела одна з дівчат на чорноягідну атропу. Юна римлянка навіть і не підозрівала, що це стрілася їй зла отруйниця. Тому мимохідь і зірвала ягідку. Хотіла було вже кинути до рота, але, поспішаючи за подругами, якраз спіткнулася і ненароком розчавила її, аж темно-вишневий сік розплився по долоні. Щоб, як мовиться, не пропадало добро, взяла та й підрум’янилася тим соком.
Можливо, про цей випадок навіть сама дівчина забулася б того ж дня, якби не подруги: помітили! Обступили:Дивіться також
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Євген Шморгун — Ялиновий лист
Євген Шморгун — Барви поліського болота
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
— Яка ти гарна стала!
Почали доскіпуватися, що це за рум’яна такі.
Довелося повертатися до чорноягідної рослини, показувати.
Дівчата й собі по ягідці та й ну рум’янитися. Жарти, сміх: наймолодша з їхнього гурту, Лукреція, перестаралася — так зчавила ягоду, що сік аж у вічі циркнув.
А через деякий час котрась завважила:
— Погляньте, які в нашої Лукреції очі!
Дивляться дівчата — ай справді: у тої зіниці розширені, якийсь потаємно-незвичайний блиск у очах… Ніколи в Лукреції очі такими не були — просто замилуватися можна.
— То від соку тієї ягоди, — здогадалася Лукреція, якій була приємною увага подруг. — Давайте повернемося, спробуєте і ви.
— Далеко вже відійшли, не втрапимо на те місце.
— А ми пошукаємо, то й ще таку рослину знайдемо.
— І то правда: вона ж не одна в гаю.
Наступного дня на святі квітів їх дівочий гурт привернув загальну увагу. І все завдяки ягодам атропи.
Незабаром рослина здобула визнання в усього жіноцтва Риму, їй навіть приписували здатність зробити красунею будь-яку жінку.
Дійшло до того, що в давньоримських модниць встановилося своєрідне правило: перш ніж іти в гості чи на гуляння, треба обережно зациркнути в очі соку ягід атропи, щоб вони "покрасивішали".
І римляни назвали рослину "беладонна", що в перекладі якраз і означає "красива жінка".
Мине ще два тисячоліття, і в тому ж Римі за повелінням королеви буде споруджено будинок, у якому високочола людина зі слов’янським іменням Іван за допомогою беладонни творитиме інші чудеса: виліковуватиме людей, вражених сонною хворобою — однією з найпідступніших і найбезнадійніших хвороб. І цій людині вклониться весь учений світ, а її метод лікування беладонною ввійде в підручники терапії як "метод Івана Раєва", або називатиметься ще дзвінкіше — "болгарський метод". Адже Іван Раєв був болгарином.
Народився Іван Раєв у 1876 році в Сопоті. Рано втративши матір, він змалку допомагав своєму батькові-ткачу, непоганому знавцеві народної медицини. Від батька й перейняв захоплення травами, повірив у їх дивну силу.
У 1900 році нестатки вигнали Івана Раєва з батьківської хати. В пошуках роботи він обходив чималий світ, побував навіть у Цареграді, де познайомився з одним ходжею, від якого всерйоз навчився траволікуванню. Повернувшись у 1905 році у рідні краї, Іван Раєв з успіхом лікував зубні хвороби. А коли згодом переселився в село Шипку (ту саму Шипку, біля знаменитого перевалу, відомого кожному учневі з підручника історії), то разом зі своїм тестем, теж знавцем трав, зайнявся плідною лікарською діяльністю.
Хворі валом валили до сільського лікаря: він не вимагав грошей обмежувався тим, що хто дасть. Оскільки ж пацієнтами була переважно біднота, то сім’я Раєва жила далеко не в розкошах.
Народний лікар не обмежувався знаннями, перейнятими від інших. Він шукав нові методи лікування, шукав свої шляхи в медицині. Його улюбленою лікарською рослиною стала беладонна. Саме нею Раєв і вилікував у 1922 році перших хворих сонною хворобою. Відтоді слава його почала рости, як покочена з гори сніжка.
А коли в 1933 році Іван Раєв вилікував від сонної хвороби працівника італійського посольства і той на батьківщині розповів про своє чудесне зцілення, італійська королева запросила травознавця в Рим, обіцяючи йому всілякі почесті і сприяння його справі.
Проте Раєв відмовився від спокусливої пропозиції. Він вважав, що його знання і сили належать рідному болгарському народові, насамперед тим біднякам, серед яких зріс і які не мали звідки чекати медичної допомоги, крім як від нього.
Тричі запрошувала королева Раєва до Рима, і тричі він відмовлявся їхати туди. Тільки після особистого розпорядження тодішнього болгарського царя Бориса травознавець поїхав до Італії. В Римі прийняли Раєва з великими почестями, створили прекрасні умови для праці. Йому було урочисто присвоєно звання доктора, вручено диплом, його проголосили почесним громадянином Італії. Клініка, в якій працював Іван Раєв, стала найпопулярнішим медичним закладом міста.
Ця клініка і досі носить його ім’я. А при вході до неї встановлено погруддя болгарського лікаря-травознавця.
Помер Іван Раєв у 1938 році. Та його добру справу продовжили дочка і зять, а згодом і внучка Тонка, яка закінчила медичний факультет і зараз займається траволікуванням. До речі, з 1978 року в усіх великих лікарнях Болгарії відкрито кабінети фітотерапії, а курс траволікування читається в усіх вищих медичних навчальних закладах.
Серед сучасних лікувальних засобів, які має людина, чільне місце посідає вона, атропа беладонна. Так назвав офіційно цю рослину великий Лінней, об’єднавши давньогрецьку та давньоримську назви в одну. Рослина смерті і краси вірно служить людині, оберігаючи її здоров’я.
На Україні, зокрема в Карпатах, беладонні раніше приписували ще й чародійні властивості. Тому щоразу, копаючи рослину, гуцули та бойки танцювали навколо неї, кидали на землю монети, клали хліб і сіль на місце першого викопаного кореня, примовляли: "Не бануй, землице, що ми тя оголили, ми на тя, землице, хліба прожили". Бо вірили, що її стереже "нечиста сила".
— …Здрастуй! — кажу рослині, присідаючи навпочіпки біля неї. — Як поживаєш?
З усього видно, загалом непогано живеться беладонні лікарській (так її називають зіллярі): місце затишне, грунт підходящий. Одне тільки зле — постійно ховатися треба від людей, бо багато розвелося аматорів-колекціонерів. Нехай би вже брали для діла — це ще куди не йшло. А то більшість нищить просто так, заради цікавості. Тому в наших лісах зараз ой не часто спиняється погляд на цьому чорноягідному зелі.
Може, саме про це й розповідає беладонна. Та мені, на жаль, розуміти її мови не дано. Можу тільки здогадуватися. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Білотка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4261 | Євген Шморгун | Білотка | Якщо одверто сказати, то мене, поліщука, едельвейс ніколи особливо не цікавив. Я просто знав із книжок, що десь далеко в горах на важкодоступних скелях сміливці-альпіністи іноді натрапляють на білозорі рослини, що таких рослин є понад тридцять видів і що один з них — едельвейс альпійський, найкрасивіший і найрідкісніший з усіх, — вважається символом підкорення високих круч, символом мужності, витривалості, спритності, сміливості. Але щоб самому шукати цю рослину — такого й на думці не було: не в наш же поліський ліс за нею йти!
Коли це одного разу…
Так, так, саме одного разу. Рейсового автобуса чогось усе не було, а я поспішав, от і попросився на попутний грузовик. Шофер виявився на рідкість мовчуном, за всю дорогу лише кілька слів вичавив. Зате яких слів!
— Он, — каже, — і Білотку проїхали.
— Що, що? — перепитую.
— Горбака оцього, — показує вправо, — Білоткою називають.
— Як Білоткою? Чому Білоткою? Хто називає? Де ви це почули? — засипав я його запитаннями.
— Білотка — і все! Яка ще може бути мова?!
Більше від шофера я так нічого й не добився. Це ще підігріло мою цікавість: адже "білотка" — споконвічна карпатська назва едельвейса. Яке ж відношення має цей горбак до рідкісної гірської квітки?
Тож наступного вихідного дня я вже мав куди їхати.
Звичайно, смішно було б мені сподіватися на зустріч з едельвейсом. Бо хоч Білотка була одним з найвищих вапнякових пагорбів Мізоцького кряжу, та й на всій Ровенщині найвищим, проте на ній пасли корів так само, як і на інших довколишніх пагорбах. Отож із рослин знайшов я на Білотці тільки те, чому й належало там рости: чебрець, звіробій, грижник та десятків зо два інших загальновідомих зіль. А від зустрічних так і не вивідав, звідки в пагорба оця назва.
Словом, повернувся я нібито й ні з чим. Та от квітка-горянка зацвіла мені відтоді на все життя.
…Ми таки впросили екскурсовода показать її. Хоч як він відмовлявся, зачитуючи нам із книжки-путівника цитату про необхідність повної охорони білотки, але таки не встояв.
Звернули ми трішечки з маршруту, покарабкалися по розсипаному каменюччю та й прийшли. Рослинок було кілька, але цвіла тільки одна. Ми добру годину стовбичили біля шовковистої білої зірки, слухали Миколу Івановича, екскурсовода, який квітку так і називав: шовкова косиця.
Микола Іванович не говорив, а просто співав. Така вже манера в нього була. Певно, велика любов живе в його серці до рідних гір, коли навіть звичайні слова в його устах стають враз якимись особливо значущими.
— Тота косиця народилася з любові. І народилася ось як. Жила колись у нас біля Рахова Марічка, і любилася вона з вівчарем Олексою. Щодня Олекса їй трембітав з полонини, а Марічка слухала, раділа і чекала осені, коли мав повернутися коханий. А раз Марічка не почула трембіти. Бо вночі прийшли на полонину песиголовці, порубали Олексу, розметали його тіло воронам, а овець забрали. І побігла Марічка шукати свого любка — в темні прірви заглядає, через хащі продирається, та все плаче, та все плаче. І де сльоза впаде, там шовкова косиця виросте. Так і стала в наших горах ця квітка. Не в’яне вона, як не в’яне любов Марічки. Коли легінь подарує шовкову косицю дівчині, то в її серці буде така любов, як любов Марічки. Але горе тому, хто шукає цю косицю з нечесними намірами. Бо її в горах стережуть дівчата, які померли з туги за своїми коханими. Тоті дівчата усіх нечесних людей штовхають у прірву. Кажуть, раз якийсь граф проїжджав через наш Рахів і зайшов на весілля. А молода була у вінку, та що вже файна, як пава. Увидів граф її, то так у нього очі й розгорілися. І звелів він гайдукам відвезти молоду до себе в замок, а молодого вбити. Та хоч як граф не улещував цю дівчину, яких подарунків не носив, а вона й говорити з ним не хотіла — де ж то видано, щоб любити убивцю?! Тоді граф задумав піти на найвищу гору, принести звідти шовкову косицю і з її допомогою привернути до себе серце дівчини. Довго шукав косицю і таки знайшов на краю провалля. Та тільки простягнув руку, щоб зірвати, а ззаду підскочили дівчата-красуні та й штовхнули його до прірви. Тільки загуркотіло за графом. Сказано ж, шовкова косиця лише для чесних людей!..Дивіться також
Євген Шморгун — Козацькі могили
Євген Шморгун — Веселої вроди
Євген Шморгун — Невловима арніка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
І все ж таки даремне здався Микола Іванович на наше прохання. Уже наступного дня прийшов він на турбазу похмурий як ніч: навідувався до білотки, а її уже й нема!
— З коренем видер, песиголовець! Сувеніра захотілося, щоб він тобі кишеню пропалив! — лаяв екскурсовод невідомого злодія. — І то стрільнуло мені показувати!
Хтозна, чи то з нашої групи був той капосник, чи, може, хтось зовсім і не турбазівський, але ми старанно уникали погляду Миколи Івановича і мовчали. А що ще залишалося? Самі ж просили: покажи!
Мені ж було соромно вдвічі: адже десь у мене вдома лежить засушений кримський едельвейс! Досі я гордився своїм трофеєм, добутим торік на горі Демерджі неподалік Алушти, і не проминав нагоди похвалитися ним перед друзями. Тепер подумалося інше: може, друзям тоді було соромно за мене, та вони просто не сказали цього у вічі?
Мав я одне виправдання: кримський едельвейс — едельвейс не справжній. Він навіть ніякий не родич альпійської білотки, і справжнє його ім’я — ясколка Біберштейна. Об’єднує ці рослини тільки те, що листя їх має густе біло-повстяне опушення і що обоє ростуть високо в горах. Та й у Криму цих несправжніх едельвейсів ще чимало.
Але ж так можна виправдати що завгодно! З таким же успіхом можна сказати: подумаєш, білотка! Є рослини, які забираються в гори на таку висоту, що гордому символу верхолазів туди нізащо не сягнути. Наприклад, аянія тібетська, родичка нашого приворотного пижма, чи ерманія сива. От вони — альпіністи з альпіністів! То чи не забагато уваги білотці?
Не забагато! Бо за своєю красою вона одна така. І кримському едельвейсу теж уваги не забагато. Адже зустрічається він тільки в Криму. За переказами, давно-давно сама міфічна Іфігенія, жриця храму Артеміди, потай залишаючи Тавриду, взяла з собою на корабель кілька срібнолистих рослинок, щоб вони в рідному Аргосі нагадували їй далекий таврійський край, де вона провела багато років. Але якщо Іфігенія колись одна така була, то нині щоліта горами Криму проходять хмари туристів, і майже в кожного з них у рюкзаці опиняється нев’янучий срібний букетик.
Як і в мене торік.
Еге ж, ніяково мені стало за отой свій кримський "сувенір".
Несподівано втішив і мене, і всю нашу групу Микола Іванович:
— Скоро уже ми трохи позбавимося отих квіткарів-злодіяк. Є уже спосіб.
І розповів, що інженер із Рахова Василь Степанович Боцько та його сусіди почали вирощувати шовкові косиці у квітниках. Хоч воно й не просто прижитися квітці-відлюдниці біля людини, але приживається. А в місцевому лісництві закладають цілу едельвейсову плантацію. Отже, в недалекому часі туристи матимуть змогу прямо на турбазі купити зірчастий сувенір. То, може, дадуть спокій тим едельвейсам, які ще де-де ясніють на скелях.
...Десь аж на третє літо дорога привела мене знову на пагорб Білотку. На сонячному, запахченому чебрецями схилі зустрів я дідуся. Якраз був на порі звіробій, от дідусь і зрізував ножем золотоквіті верхівки цього помагай-зілля та клав до кошика.
— Полюбляю чайок із звіробою. Кажуть, ця трава од ста недуг, а на старість до людини рівно стільки й чіпляється…
Розговорилися ми, я ще і в нього поцікавився, чи не знає, звідки така назва в пагорба.
— Знаю, як же! — відповів дідусь.
І повідав мені таку історію.
— То десь ще до революції було. Я був малий, не пригадаю вже, як воно достоту, але в селі тоді опинився зайшлий парубок Олекса і пристав у приймаки до сусідської дівчини Марусі. Казали, ніби з гуцулів сам, а може, й не з гуцулів, але балакав трохи не так, як у нашому селі балакають. Ото він свою Марусю часом білоткою називав. Чудне слово якесь: білотка. Ніхто в нас не знав, що воно означає. То й пристало те слово до обох їх: Білотки та й Білотки. А в революцію, як було вступили кайзерівці, хтось на оцій горі червоного прапора почепив. Зараз тут лисо, а колись берези росли, то на березі й почепив. А якась погань донесла, що то Олекса Білотка. Ну й приїхали хурою, забрали Олексу ще й Марусю з ним. Та як забрали, то й по сьогодні. А гору не знаю хто перший назвав так — може, хтось, може, і я. Але спитай зараз у селі, де гора Білотка — кожен покаже. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Бризки веселки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4251 | Євген Шморгун | Бризки веселки | Нашу розповідь можна було б почати так. Жили собі дід та баба. Дід сіяв пшеницю і всяку пашницю, та рибу ловив, та дрова рубав, а баба город порала, корову доїла та вареники варила. А ще біля хати розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і кручені паничі, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі.
Прийде неділя, посідають старенькі та й милуються квітами — не намилуються. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були.
Та от минули роки. Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає і квіти без її ласкавих рук переводяться — зовсім самотній лишається.
Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потім зацвіло синьо-синьо. Дивується дід: зроду таких квітів не бачив. Не впадав коло них, не доглядав — а вони цвітуть. Наступної весни ще густіше закущилися, ще яскравіше засиніли.
І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, звеселити. Розповів про це сусідам, а заодно й квітами тими поділився.
Відтоді й оселилися у квітниках півники, бо це про них ми тут мову вели. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.
А можна і так розповісти.
Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує, соловейко на калині тьохкає-заливається. Заслухалася, замріялась, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу й перетворилися на півники. Тому-то веселка у травні завжди над квітниками повисає, півників вишукує. Та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?!
Можна і ще по-іншому.
Давним-давно, тисячу чи, може, й більше років тому, розцвів на світі перший півник. Хтозна, якого він був кольору, але квітка його полонила своєю красою птахів та звірів. Три дні цвів півник, і три дні милувалося ним усе живе. А коли дозріло насіння — птахи підхопили його й рознесли по всьому світі. На півночі із насіння виросли півники голубі, як тамтешні озера, на півдні — золотаво-жовті, як піски пустелі, на сході — червоні, як вранішнє сонце, на заході — темно-сині, як літній вечір.
Від оцих темно-синіх і походять дикі півники угорські, подивитися на які ми, власне, й прийшли на Вишневу гору, знамениту на Поліссі своєю рідкісною рослинністю. У двох інших місцях, де раніше нам траплялися ці приземкуваті темно-сині відлюдки, ми нинішньої весни їх так, на превеликий жаль, і не знайшли.
Проте й тут не повезло: ходили-ходили і нічого не виходили. Та й дощ, як на те, несподівано вперіщив. І такий рясний, що довелося ховатися під розлогий кущ.
Тут і підійшов до нас хлопчина, що під горою корів нас. Зняв свою довгу накидку з прозорої плівки і подає Іванові Михайловичу.Дивіться також
Євген Шморгун — Гори, цвіте!
Євген Шморгун — Сон-трава
Євген Шморгун — Любка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
— А сам як? Змокнеш, либонь, — відмовляється Носаль.
— Вищий виросту…
Хлопчину звали Сашком. Так, він тут все-все знає, бо щодня пасе худобу. І півники не раз бачив.
— Півники як півники, нічого особливого! Подумаєш… У кожному квітнику таке добро є…
Воно так. Декотрі господині уже їх і за квіти не вважають — надто непоказні. От лілія, троянда — інша річ…
Та насправді у півників слава не така вже й мала. Сама вже наукова назва "ірис", що у перекладі з грецької означає "веселка", досить промовиста. Великі мислителі древності Теофраст, Арістотель, Діоскорид та інші вважали цю рослину цілком гідною такої прекрасної назви.
Про знаменитий фіалковий корінь, з якого добувають дорогу пахучу олію для парфюмерної промисловості, чув, мабуть, кожен. Але далеко не всі знають, що корінь цей зовсім не фіалковий, а півниковий. Щойно викопаний із землі корінь півника має різкий, навіть неприємний запах. Та коли його поступово висушити, він набуває на диво приємного запаху фіалки.
Із півників добували зелену та синьо-зелену фарбу. І оця синьо-зелена (її називали лілейною зеленню) була особливо шанована художниками.
Ось що ми розповіли Сашкові. Сказали й про те, що дикі угорські півники — одні з найкрасивіших — зараз мало де збереглися. Сподівалися на Вишневій горі натрапити на них…
Бачимо, зацікавився хлопець. Позирає нетерпляче, чи скоро хмара просуне. Аж ось бризнуло сонце. Заіскрилася-заграла свіжовимита гора, і на душі стало якось урочисто-урочисто.
Подалися ми услід за Сашком туди, де він бачив наші півники. Так, знайшли кілька рослинок, але жодної розцвіченої.
— Ще вчора бачив — цвіли, — розводить руками хлопець. — Певно, якісь бешкетники вирвали…
Що тут вдієш? Пішли ми з Іваном Михайловичем оглядати прилеглі до Вишневої гори крутосхили. Коли це чуємо:
— Сюди! Ходіть-но сюди!..
Кликав Сашко. Хоч наше знайомство було й коротке, але цілком достатнє, щоб зрозуміти: хлопець дарма не гукатиме.
Спішимо за Сашком до обриву.
На самому краєчку, звісивши з уривища добру половину коріння, на вітерці погойдуються дві темно-сині квітки… |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Веселої вроди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4235 | Євген Шморгун | Веселої вроди | На узлісі постав перед нами дивний кущик. Наче із казки постав: мініатюрні гілочки з дрібненькими листочками, а на вершечку кожної гілочки рожеві квіточки променяться. Здасться, ось-ось вийдуть із-за нього маленькі білобороді чоловічки-гноми і запросять у свою казкову країну, де живе прекрасна і добра Білосніжка, де всі квіти і метелики розмовляють між собою людською мовою.
Милуємося квітом веселої вроди, впиваємося його ніжними пахощами. І якось язик не повертається вимовити: "вовчі ягоди". Бо вчувається у цих словах щось вороже, хиже, підступне.
А так не хотілося б пов’язувати ці поняття з отаким миловидним кущиком. Ніби вибачаючись за невдалу назву, вчені доточили до неї слово "пахучі". Але назві це якоїсь особливої привабливості не надало. Куди краще вже звучить народне; боровик чи й просто багун.
Так, рослина ця отруйна — і кора, і листя, і корінь. І її жовто-бурі ягоди теж отруйні. Хоч мурашки їх і поїдають з превеликою охотою. Та хіба серед лісового зела мало отруйного?! До речі, он скільки разів доводилося бачити, як заповзяті базарники цілими в'язками тягнуть до міста вовчі ягоди пахучі, щоб продати тим, кому самому ліньки піти до лісу і натішитися їх дивною вродою. Проте жодного разу я так і не чув, щоб хоч хтось отруївся цією рослиною. От і міркую, що не боровик до людини ставиться по-вовчому, а зовсім навпаки. Бо рідко хто промине нагоду зламати його квітучу гілочку.
А тим часом цей казковий кущик все рідше й рідше зустрічається у наших лісах. Адже він — релікт. А реліктовими ботаніки називають такі рослини, вершина розквіту і розвитку яких припала на давноминулі епохи. Тоді в даній місцевості був інший клімат, інші зелені сусіди оточували їх. А зараз, коли змінився клімат, коли довкола сусіди молодші, більш пристосовані до умов існування, вони ніби чужі усьому зеленому світові. У тихих, незахожих куточках ці рослини лише доживають свій вік.
Релікти особливо беззахисні. Зміна середовища, безцеремонне втручання людини в заведений ритм життя зеленого царства неминуче веде до їх загибелі. Отже, ці рослини потребують охорони насамперед. Тим більше, що кожна з них становить неабияку цінність для науки як гість з глибокої давнини.
Є у вовчих ягід пахучих ще одна назва — дафна. Ця назва міжнародна — вона однаково зрозуміла і в нас, і в Німеччині, і в Канаді, і в інших країнах. А народилася вона вперше в стародавній Греції. Слово "дафна" означало…
Але краще я переповім давній-предавній міф.
Дафна була дочкою річкового бога Пенея. І була вона красунею, яких небагато є на світі. Сам золотоволосий Аполлон уздрівши її, закохався. Та не судилося цьому коханню запломеніти квіткою щастя, не принесла Дафні втіхи її краса. І ось чому.Дивіться також
Євген Шморгун — Чорнокора береза
Євген Шморгун — Білотка
Євген Шморгун — Беладонна
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Коли Аполлон своїми грізними стрілами убив страшну потвору Піфона і святкував перемогу, то вгледів неподалік Ерота юного бога кохання. Той саме в цей час напинав тятиву золотого лука. Засміявся Аполлон:
— Що тобі, пустунчику, робити з такою грізною зброєю? Вона тільки мені личить, бо я можу нею однаково поразити і ворога, і звіра. А ти тішся тим, що можеш запалювати в серцях ніжні почуття. Чи тобі захотілося ще й моєї слави?
Ерот спалахнув від образи:
— Нехай твій лук усе поражає, а моя стріла вразить тебе!
І злетів на високий Парнас. Там дістав із сагайдака дві стріли. Одною, гострою, що кохання породжує, він протнув серце сонцечолого Аполлона. Другу ж, тупу, від якої кохання гине, послав у серце прекрасної німфи Дафни. Так зло помстився Ерот. І отієї якраз миті Аполлон і покохав палко незрівнянну Пенеєву доньку, а та почала всіляко уникати зустрічі з ним.
Одного разу вони все-таки зустрілися. Побачивши Аполлона, німфа кинулася тікати швидше легкокрилого вітру. Сонцечолий бог помчав за нею.
— Німфо, зачекай! — гукав він. — Я не ворог твій. Це від кохання я переслідую тебе. Не тікай, я не простий пастух, мій батько — сам Зевс.
Та прекрасна Дафна не слухала його, а бігла ще швидше. Додав ходу й Аполлон, мов на крилах полетів, — ось-ось наздожене, вже німфа чує його дихання.
Бліда, знесилена Дафна з надією дивиться на ріку і благає Пенея:
— Батьку, допоможи! Коли є ще могутність у тебе, то, благаю, зміни, забери мій образ, який стільки страждань завдає мені!
І тільки мовила це, як почало її тіло німіти, вкриватися тонкою корою, стало її волосся листям, руки — вітами, ноги — корінням. Перетворилася Дафна на дерево лавр.
Зупинився Аполлон перед лавром, обнімає дерево, цілує. Та навіть дерево сахається його. І мовив тоді Аполлон:
— Якщо ти не можеш стати дружиною моєю, то станеш моїм деревом — прикрашатимеш листом своїм мою голову, мою кіфару і мій сагайдак. Нехай же твоє листя завжди буде зелене!
Лавр на знак згоди схилив свої віти до Аполлона. І золотоволосий бог світла і мистецтва відтоді завжди прикрашається листям лавра, або дафни, як назвали це дерево греки.
"А що спільного має лавр з вовчими ягодами?" — цілком слушно запитаєте ви. Виявляється, спільного між ними чимало — така думка вчених. Звичайно виглядом боровик із лавром не зрівняється, зате листочки в нього не тільки схожі на лаврові, а й не осипаються на зиму. От лише слава різна: вінками із лавра прикрашають переможців великих спортивних змагань, видатних співаків, поетів, учених, а боровика помічають, поки він цвіте.
…Стоїмо біля казкового кущика. Іван Михайлович зітхає:
— Жаль, вовчі ягоди пахучі тепер так рідко зустрічаються.
Жаль! Адже ця рослина дарує людині не тільки трепетне відчуття весняної радості, не тільки будить уяву про давно минулі епохи. Вона дає їй і ліки від кількох хвороб, зокрема і таких, які трудно піддаються лікуванню…
Є в нашого боровика близькі родичі: вовчі ягоди кримські, вовчі ягоди Софії та вовчі ягоди Юлії. Вони також релікти, зустрічаються набагато рідше, ніж боровик: перший — у Криму, другий — у Харківській області, а третього на Україні навіть учені не знайшли, бачили його лише в Курській та Воронезькій областях Російської Федерації. Зате ще одного боровикового родича — вовче лико — можете побачити у найближчому лісі. Ранньої весни, коли дерева безлисті а по вибалках ще подекуди причаїлися латки поруділого снігу, кущики вовчого лика бузково квітнуть, примостившись під грабочками та під берізками.
Коли це чуємо, попереду — голоси. Незабаром до нас підходить цілий гурт дітей разом з учителькою.
— Тільки не обламуйте дафну!.. — просимо.
— Мої не обламають, — заспокоює вчителька. — Якось навесні, восьмого березня, на свято, вони принесли мені квіти в дарунок — два підсніжники. Не букет, а всього два підсніжники. "Галино Василівно, — мовили, — ви нам казали, що підсніжникам найважче пробиватися до сонця крізь мерзлу землю. Отож і вирвали тільки два. Їх треба оберігати, правда?" Повірте, я навіть не знала, як дякувати моїм учням за те, що вони правильно зрозуміли мене. Для мене то був найдорожчий дарунок у житті… А дафни вони, я певна, не обламають, бо перед екскурсією саме про неї і велася мова.
Лагідне сонце заплелося у зеленому верховітті, сіється міріадами промінчиків на шумовиння трав, на веселі гілочки вовчих ягід пахучих. І якийсь дивний дзвін-передзвін довкола. Може, то промінчики так бринять?.. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Гаряче дерево | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4240 | Євген Шморгун | Гаряче дерево | Ішли одного разу лісом, а Іван Михайлович враз затанцював:
— Плющ! Плющ! Плющ!..
На гладеньких стовбурах осик ніби хтось понапинав струни, а на тих струнах нанизане білясте листя, трохи схоже на кленове. Струни — то стебла плюща. Листя міцне, шкірясте, такому й мороз не страшний.
Плющ звичайний — рослина не така вже й звичайна. По-перше, вона — релікт, тобто така, що збереглася з прадавніх часів до наших днів, по-друге, на Україні в дикому стані зустрічається зрідка, та й то тільки на заході та ще в Криму. Тому-то ми з цікавістю ходили поміж деревами, приглядалися до плющевих струн.
Люди знають плюща давно-давно. Стародавні греки, наприклад, вважали його священною рослиною. Адже він відвернув смерть від самого бога Діоніса. Ось як це було.
Грізний Зевс покохав юну фіванську царівну Семелу і пообіцяв виконати будь-яке її прохання. Тоді богиня Гера, яка ненавиділа Семелу і хотіла її смерті, підмовила царівну:
— Попроси Зевса, нехай з’явиться до тебе в усій своїй величі бога-громовержця.
Цар богів не міг відмовити Семелі, адже він дав слово. І громовержець з’явився. Блискавка яскравилася в його руках, раз у раз вдаряли громи. Спалахнуло все довкола, загорівся і завалився царський палац, загойдалася земля. Охоплена жахом, упала Семела додолу, її обіймало полум’я. Зрозуміла вона підступність Гери, та було пізно.
І тоді у вмираючої Семели народився син Діоніс — крихітне, зовсім немічне дитя. У лавині вогню воно здавалося приреченим на неминучу смерть. Та хіба міг загинути син великого Зевса? Із землі з усіх боків, як за помахом чарівної палички, почав рости густий плющ. Він прикрив дитя своєю зеленню і врятував від загибелі.
Коли Діоніс виріс і став прекрасним і могутнім богом вина, богом сили, радості і родючості, вічнозелений плющ разом із виноградною лозою став символом його влади. Плющ завжди обвивав Діонісів посох. Під час святкових гулянь на честь цього бога стародавні греки прикрашали свої голови вінками з плюща. Спочатку — тільки з поваги до Діоніса, а потім — з тієї причини, що нібито ця рослина здатна розганяти хміль. До речі, і сам винахід вінка приписали богові Діонісу.
Та була й ще одна немаловажна причина, — а можливо, навіть вона й головна, — шанобливого ставлення древніх до плюща.
Нині ми якось навіть не задумуємося, наскільки полегшують наше життя звичайні сірники. Ми звикли, що вони завжди є при нас і дають змогу в будь-який час добути вогонь. Але ж сірники з’явилися порівняно недавно. Кресало і кремінь мають Давніший вік, але і їх ще не знала давня афінська господиня, яка змушена була постійно пильнувати, щоб у вогнищі тліла бодай одна іскорка. Бо добування вогню було тоді справою нелегкою. Робили це за допомогою спеціального дерев'яного приладу. І найкращий такий прилад, як писав "батько ботаніки" Теофраст, що жив за кілька століть до нашої ери, був саме із плюща: він давав вогонь швидше і вогонь той був дуже яскравий. Мабуть, через це греки називали плющ "гарячим деревом".Дивіться також
Євген Шморгун — Скарб острозького лісу
Євген Шморгун — День ріпки
Євген Шморгун — Сіроманець
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Дехто може сказати: яке із плюща дерево, коли це ліана, що сама дереться на інші дерева або стелеться по землі.
Еге ж, ліана. Та ця ліана росте дуже довго, і через кілька сотень років перетворюється у справжнє дерево. Окремі дерева-плющі, які ростуть зараз у Німецькій Демократичній Республіці, мають більше метра в діаметрі. Їх гілля так розметнулося довкола, що покриває площу близько 850 квадратних метрів. Вчені підрахували, що цим дідусям-велетням уже майже по тисячу років.
Можна гадати, що колись подібні велетні росли цілими гаями. Отже було з чого брати деревину для вогнедобувних приладів.
Чим пильніше придивлялися люди до плюща, тим більше дивувалися. Виявилося, що для цієї рослини зовсім не страшний град. Навіть коли уся рослинність довкола була посічена і побита безжальними горошинами граду, плющ спокійнісінько погойдував своїм цупким листям, на якому грізна стихія не лишила навіть сліду свого. А ще помітили, що плюща не вражає блискавка. І почали садити рослину біля житла, сподіваючись, що вона захистить від блискавки і його. Пізніше церковники почали освячувати гілочки плюща на вербній неділі і радили схороняти в хаті, клуні, хліві. Гілочки ніби-то мали оберігати будівлі від блискавки, пожежі і всякої іншої напасті.
А потім з’ясувалося, що граду не бояться й інші рослини, які мають шкірясте вічнозелене листя, а блискавка дуже нечасто вдаряє в липу й глід. Та на той час у народі вже міцно прижилися легенди про винятковість у цьому плюща.
Чого тільки не приписували плющеві: і що він має магічні властивості, і що здатний лікувати десятки хвороб! У це щиро вірили не тільки забобонні пастухи та хлібороби, а й високоосвічені, як на свій час, люди. Так, Бенедикт Крісп, який жив у кінці VII на початку VIII століть і був одним з найбільших ерудитів своєї доби, у широко відомій дидактичній поемі "Медичні замітки" на повному серйозі писав:
Трапиться так, в голові щось стугонить безупинно
І, полонивши її, біль завдає їй нестерпний.
Зразу ж вінком із плюща постарайся її обв’язати.
При всій шані до плюща, зараз цього, звичайно, ніхто б не написав. Зате писали і далі пишуть інше. Ось хоча б таке:
"Трапляється, що одне дерево знищує інше, віднімаючи в нього поживу і заважаючи йому жити… Погане сусідство з плющем…"
"Де той плющ поведеться в лісах, там псує дерева, обвиваючи їх".
"Плющ, якому природа присудила повзати по землі, непомітно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилками по стовбуру до самого верховіття, день у день висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в коріння. А тоді запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гіллях. Та не сідають на нього ні бджоли, ні метелики, ба навіть сарана не їсть його. Цупкий і ядучий. Він зеленіє, поки струхлявіє коріння старого дерева, роз’їдене плющем, доки воно звалиться і вкриє паразита своєю порохнею…"
Перше сказане Теофрастом за 300 років до нашої ери, друге — ботаніком К. Клюком двісті років тому, а третє писане в наші дні письменником.
Проте наукою доведено, що плющ — ніякий не паразит і не висмоктує соку з інших дерев. Як і кожна чесна рослина, він добуває собі поживу з землі самостійно. А що повітряні корінці його чіпляються до дерева, то це молодий плющ шукає собі опору, щоб піднятися вище. Тільки й того, що з відмерлої кори цього дерева він іноді може брати своїми корінцями розчинні солі.
Що ж до метеликів, то вони охоче відвідують плющ, як і інші рослини, а бджоли з його цвіту носять смачний густий мед. То вже письменник перебрав, гудячи рослину.
Цвітіння й плодоносіння плюща — це справді диво. Адже він розпускає зонтики своїх зеленавих квіточок восени, коли всі інші рослини вже викохали плоди. А чорненькі ягоди "гарячого дерева" достигають… рано навесні. Зимовий холод не тільки їх не лякає, а навіть сприяє дозріванню.
Кажуть, колись богиня квітів Флора йшла по землі і наділяла долею кожну рослину. Усе зело наввипередки тягнулося до своєї повелительки і випросило для цвітіння — весну, а для плодоносіння — осінь. Плющ же тоді жив на дні глибокої ущелини. Отож поки вибрався звідти, то й запізнився на побачення з Флорою. Тому в нього з квітками та ягодами не так, як в інших рослин.
Сувора краса й оригінальність плюща людині до вподоби. Приручений, він по всіх усюдах укутує затишні альтанки, зірчасто мережить численні арки, зеленою лагідністю снується по підвіконнях. Спокій і тиху задуму дарують зустрічі з цією рослиною.
Людина від плюща має й інші вигоди: із його соку вона виготовляє високоякісний лак, листям підгодовує овець, коли в них є маленькі ягнята, а з гірких плющевих ягід одержує ліки…
І все ж якусь невідому нам властивість свою плющ і досі тримає в таємниці. Бо чого ж тоді птаство таке охоче до плющевих ягід? Бо чого ж тоді олень, щоб вижити після отруйного укусу фаланги, чимдуж поспішає поїсти плющевого листя?
… — Оце здорово! — раз у раз повторював Іван Михайлович, поки ми оглядали тонкострунну плющеву колонію.
Потім пояснив:
— Років п’ятнадцять тому я цей ліс уздовж і впоперек сходив — на плюща тоді не натрапив. А він, виходить, осьдечки прижився. Здорово, га?.. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Гіркота найсолодшого плоду | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4270 | Євген Шморгун | Гіркота найсолодшого плоду | У великій мисці парує щойно вихоплена з вогню баранина, густий запах прянощів приємно лоскоче ніздрі. Погладжуючи ріденьку сиву борідку, Махмуд задоволено прицмокує:
— Сьогодні, шановний Юсуфе, посидіти нам годину над печенею не те що не гріх, а й во славу аллаха.
Закінчився мусульманский піст, тож у цей день навіть найбідніші з правовірних ласують м’ясивом. А купець і власник патхвсала — заїжджого двора — Махмуд чи не найбагатший в Каллурі, може дозволити собі і своїм домочадцям таки добре побенкетувати.
Юсуф схвально киває головою:
— Твої слова достойні долетіти до вух аллаха.
Махмудові сини — два коренасті широкоплечі бородані — в розмову не встряють, як і належить добре вихованим молодим людям. Дочекавшись, доки батько й гість взяли по шматку баранини, вони підсовуються ближче до миски, налягають і собі на печеню.
Синам не зовсім втямки, чого це раптом батько запросив на свято саме Юсуфа Хорасані. Тож із купців, постояльців їхнього заїжджого двора, Юсуф чи не найбідніший. Хіба що живе в них найдовше — уже скоро мине п’ять місяців відтоді, як він прибув у Каллур. Інший на його місці за цей час уже тричі побазарював би та допровадив караван з тутешнім крамом до самого Бідара, столиці їхньої держави. А цей не поспішає — вайло. Тільки й того, що всім цікавиться, всіх розпитує, хоче все своїми очима побачити, ніби від того прибуде його багатства. Он недавно навіть у Райчуру ходив, щоб подивитися, як там у копальнях добувають алмази. Не купляти, а подивитися ходив. Дивак!
Так, Юсуф розумний, добродушний, багато бачив і багато знає, з ним цікаво говорити про всяку всячину. Але хіба цього досить, щоб батько так заприятелював з ним, ніби з родичем? Інші постояльці — просто постояльці, та й усе, а цього, світлобородого, батько має за шанованого гостя.
Батькові, зрештою, видніше. В його мудрості сини не сумніваються — крий боже! Але все ж таки. До того ж цей Юсуф Хорасані, здається, навіть не мусульманин, хоч поститься і молиться разом з правовірними.
А батько з Юсуфом уже заводять розмову про місцевих ювелірів-алмазників, які володіють особливим умінням оздоблювати зброю. Потім непомітно балачка переходить на інше — про каллурські родовища сердоліку, про торгівлю ним у різних країнах, про вигоди і невигоди від того для Каллуру. Адже тутешні багатства призводять до постійних війн між індійськими державами — Бахманідським султанатом та сусіднім Віджаянагаром. Скільки вже разів долина між річкою Кістною і її правою притокою Тунгабхардою зрошувалася кров’ю тисяч і тисяч воїнів! Скільки разів плюндрувалися дощенту дбайливо оброблені поля, які можуть родити буквально все, що тільки росте на світі…
Синів чекають біля річки їхні ровесники — сьогодні в місті повсюдно ігрища. Отож, як тільки сестра Лейла приносить плетену тацю з виноградом, вони кидають по жмені-другій ягід до рота, дякують аллахові та батькові й поспішають щезнути. Махмуд не затримує, розуміє: молоді, то й не сидиться вдома. Підсовує тацю ближче до гостя:Дивіться також
Євген Шморгун — Що шукала білочка
Євген Шморгун — Дар осіннього поля
Євген Шморгун — Білотка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
— Смакуй, шановний, во славу аллаха.
Юсуф неквапно оббирає темно-синє гроно. Мовить:
— Хороша річ — виноград. А все-таки, як на мене, тутешня диня — плід куди солодший і смачніший.
— Хе! — дивується Махмуд. — Мені, мусульманинові, і то в піст диня таки добряче набридає. А ти, виходить, он як її уподобав.
І гукає:
— Лейло!
Дочка тут же з’являється в кімнаті. Певно, чекала, що її покличуть, при вході стояла.
Донька в купця Махмуда красуня: очі сяють, як зіроньки. Біле полотно, перекинуте через плече і закручене довкола талії, підкреслює струнку постать дівчини. Ніби ненароком стрільнула очима на Юсуфа — наче вогнем обпекла.
— Ходжа Юсуф Харасані в захопленні від наших динь, — каже Махмуд. — Принеси гостеві.
Махмудова дружина померла кілька років тому. То донька Лейла — господиня в домі.
— Е, тоді не буду більше зізнаватися про свої смаки, — ніяковіє Юсуф. — А то лише клопоту завдаю.
— Який клопіт! Мені приємно, що гість так високо цінує плоди моєї землі.
Лейла приносить продовгувату зелено-жовту диню. Хвалиться:
— Вибрала найбільшу і найспілішу.
— Дякую, дочко, можеш іти.
Махмуд нарізає диню скибками, підсовує Юсуфові:
— Пригощайся, шановний. Та й у мене, здається, апетит розгорівся. А запахуща ж яка!
Диня й справді цукриста, соковита, так і тане в роті.
— Еге, — задоволено причмокує гість, — у Бідарі таких не знайдеш, дарма що Бідар столиця. Там лише те, що привезуть звідкілясь. А тут — просто з городу. Від такої дині душа співає.
Диня для індійців — як для мусульман, так і для індуїстів — це не просто овоч. Вона служить головною їжею під час тривалих постів. Тому тут у багатьох культах, а особливо в магометанському, диня є найнеобхіднішим атрибутом. Отож вирощування цього овочу, догляд за ним стали справою, благословенною самим аллахом. Господарі один перед одним стараються мати на своїх городах дині тільки кращих сортів, при першій-ліпшій нагоді не вважають за гріх похвалитися ними.
— Шановний Юсуфе, твоя душа може співати до кінця твоїх днів. Це залежить від тебе самого.
— Як це розуміти? — відкладає недоїдений шматок Юсуф.
— А так і розумій, — мружиться Махмуд. — Доки тобі, шановний, бродяжити по чужих заїжджих дворах? Не молодий уже.
— Еге, не молодий. Та що вдію, коли не маю свого пристанища?
— Кажу тобі, що ця справа залежить від тебе самого.
— Якби ж то!
Махмуд витирає руки білою хусткою, уважно дивиться на гостя:
— Е, так ми з тобою натяками вельми довго будемо балакати. Давай поговоримо, як купець з купцем. Ти людина досвідчена, розумна і вдачею незлостива — мені подобаються такі. Знаю, що якби ти захотів, то багато чого зумів би досягти. Отож пропоную тобі свою дружбу й поміч. Бери караван і веди в Дабхол. Товари мої знаєш — овочі, сердолік, оздоблена алмазами зброя. Потім повернеш мені їх тутешню вартість і половину прибутку. А друга половина прибутку твоя. Це не малі гроші, сам розумієш. Особливо для початку. Тобі таке підходить, га?
— Підходити підходить, я ж рахувати вмію. Але якщо вже почали, то давай і далі як купець з купцем: для чого це тобі? В чому твоя вигода?
Махмуд пильно дивиться йому в очі. Обличчя в Махмуда серйозне, навіть урочисте.
— Вигода? В тобі, шановний. Ти і є моя вигода. Коли повернешся з караваном — віддам за тебе Лейлу. Я ж не сліпий, бачу, як вона позиркує на тебе і як ти на неї. А який батько не бажає щастя своїй дитині? І тебе я за ці місяці уже добре розпізнав: ти, можливо, в купецькій справі не дуже багато здобудеш, зате дочка за тобою буде щасливою. Такі, як ти, не здатні на погане.
Западає довга і ніякова мовчанка. Юсуф не знаходиться на слово, бо чого-чого, а такого повороту таки не чекав. І Махмуд розуміє його, не підганяє з відповіддю. Для Махмуда здалося б навіть неприродним, якби Юсуф отак одразу погодився та ще й почав дякувати. Хоча, якщо бути відвертим, то на місці Юсуфа більшість Махмудових знайомих вчинили б саме так.
Але людина серйозна, відповідальна, не обдумавши справи, торохтіти не буде.
Нарешті Юсуф завважує:
— Але ж тобі відомо — я не мусульманин.
— Нашу віру і наші закони ти знаєш не гірше за будь-кого з правовірних. І живеш ти за заповідями Магомета, як і всі ми. Отож у душі ми одновірці. Залишається тільки формальність. Раніше чи пізніше ти її виконаєш. Раніше чи пізніше — дітися тобі нікуди.
Юсуф враз відчуває, що в кімнаті страшенна задуха. Витирає хусткою піт з чола, мовить:
— Вибач, шановний, мені щось зле, я вийду.
Він підводиться і повільно прямує у двір. Там у густій тіні платана біля дзюркітливого арика така зручна лавочка — звичне місце відпочинку господаря та його домочадців.
"Раніше чи пізніше — дітися тобі нікуди…"
Махмудові слова гупають у скроні молотком. Здається, вони відлунюють у високій цегляній стіні, якою обнесено все обійстя купця, і заховатися від них просто неможливо.
Юсуф Хорасані не сідає на лавочку. Повз неї проходить стежкою далі, до цегляної стіни, де за вузенькими дверцятами чимала зелена латка городу, навпіл розрізана тонкою ниткою арика. Тут свята святих — володіння Лейли. Сюди навіть хатнім слугам заборонено заходити, хіба що під наглядом когось із господарів. А з постояльців заїжджого двору для одного Юсуфа Хорасані зроблено виняток і дозволено бувати тут, коли тільки захоче. Отож він при нагоді й користується цим, бо затишнішого місця немає, певне, в усьому Каллурі.
Тут, серед запахущої городньої зелені, дихається легко і легко почувається. Знайоме з дитинства степір’я цибулі та моркви, сизуваті капустяні кулачки допомагають хоч думкою полинути в рідний край, хоч на якийсь час забути, що ходиш по чужій землі і в чужому світі. Бо ж ніякий він не ходжа Юсуф Хорасані, а тверський купець Афанасій, син Микитин.
П’ятий рік водить його доля по дорогах заморських країн. П’ятий рік не чує жодного слова рідною мовою.
Не думав, не гадав Афанасій, що його мандрівка з товаром у Ширванську землю, яка на Північному Кавказі, стане безкінечною і приведе аж у таємний Індостан, де ще не ступала нога нікого з русинів. А воно бач як склалося.
Афанасія і його супутників-купців пограбували біля Астрахані ногайські татари. На березі Каспійського моря хижі кайтаки відняли рештки товару. Скільки не просили руські купці допомоги в ширванського правителя, той нічим не допоміг. Довелося діяти, як випадало. У кого залишилося хоч якесь добро на Русі — той пішов на Русь. Афанасію повертатися ж було просто ніяк: у рідній Твері його чекали тільки борги, які тепер сплатити нічим. Отож при поверненні Афанасія віддали б у холопи, і ходив би в холопах до кінця життя, бо навряд чи роздобув би гроші, щоб сповна розрахуватися з тими, в кого напозичав перед мандрівкою в Ширванську землю.
Звичайно, Афанасій Микитин міг би, як дехто з його супутників-невдах, залишитися в Шемасі, Дербенті чи в Баку або завести сяку-таку торгівлю в персидькому Чапакурі, де було вже й прожив аж півроку. Згодом, може, й зібрав би грошей та й зажив безбідно. Але зустрічі з тамтешніми купцями і їх розповіді про легендарну країну Індостан підштовхнули його на дальші мандри. Підштовхнули дійти до Ормуза-града, а звідти на ненадійному парусному судні-таві перепливти підступне море і таки ступити на індійську землю, щоб власними очима побачити цей край.
Індія насправді виявилася зовсім не такою, якою її уявляли земляки Афанасія: благословенного богом, багатою і благодатною землею, розташованою неподалік від раю, де немає ні злодіїв, ні розбійників, ні завидюшників. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Гори, цвіте! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4234 | Євген Шморгун | Гори, цвіте! | У затінку крислатого дуба відпочивав юнак. Поруч — довгий спис, лук і сагайдак із стрілами. Неподалік у траві, біля впольованої сарни, вляглися вірні мисливські пси — теж відпочивали.
На ту пору якраз проходила тут золотокоса Афродіта, богиня кохання. Поглянула Афродіта на юнака і застигла вражена: такого красеня вона не бачила досі навіть серед богів-олімпійців. І світлочола богиня, яка звикла дарувати іншим трепетну квітку кохання, цього разу закохалася сама. Обранця її звали Адонісом, він був сином кіпрського царя.
Відтоді Афродіта майже ніколи не розлучалася з Адонісом. Цілими днями бродили вони квітучими долинами й горами Кіпру, полювали на зайців і сарн, вистежували полохливих оленів. Афродіта перестала навіть навідуватися на Олімп — світле житло всемогутніх богів. Коли зрідка вони ненадовго розлучалися, богиня просила Адоніса берегти себе і не полювати на злих ведмедів, левів і диких кабанів, щоб не сталося лиха.
Та одного разу, коли Афродіти не було поруч, Адонісові собаки виполохали величезного вепра. Запальний мисливець із списом у руках кинувся навперейми розлюченому звірові.
І тут сталося невиправне: вепр несподівано сам кинувся на мисливця і величезними іклами смертельно поранив його.
У невимовній скорботі пішла Афродіта в гори шукати тіло свого коханого. Довго невтішно ридала вона над загиблим.
І печаль її була такою великою, що перетворила Адонісову кров на квіти.
Так збереглася назавжди пам’ять про прекрасного юнака.
Повелитель богів всемогутній Зевс зжалився над богинею кохання. Він наказав Аїдові — цареві печального підземного царства померлих — щороку відпускати Адоніса на землю.
І відтак півроку Адоніс лишається у похмурому царстві тіней, а півроку живе на землі з Афродітою. І кожного разу, коли він повертається на землю, ласкаво гріє сонце, барвисто розквітає природа у весняному святковому вирі. І найяскравіше пломеніє на цьому ранньому святі природи квітка адоніс — сонцесяйний горицвіт.
Схожі міфи зустрічаються в багатьох народів світу. Культ Адоніса — божества рослинності й родючості — виник у фінікійців. Потім його перейняли вавілоняни, перси, греки. Міф, що його ми тут переповіли, грецького походження. На честь божества навесні влаштовували великі гуляння. Святковий обряд ділився на дві частини. Спочатку носили зображення божества, співали журних пісень, грали на флейтах, приносили похоронні жертви. А потім відзначали воскресіння: веселилися, танцювали, бенкетували.
Подібне свято було і в слов’ян — наших предків. Відгомін його знаходимо на Україні ще в минулому столітті. У селах хлопці та дівчата виготовляли опудало, яке жартома називали Кострубоньком, клали його на землю, заквітчували, прикрашали стрічками, співаючи при цьому, а потім урочисто несли до річки чи озера і топили. Після чого починалося веселе гуляння.Дивіться також
Євген Шморгун — Діоклова капуста
Євген Шморгун — Із верхів’я Нілу
Євген Шморгун — День ріпки
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Отже, за легендами, квітка горицвіту народилася від великого кохання. Жартуючи, Іван Михайлович каже, що, мабуть, тому вона й стала ліками для хворого серця.
Еге ж, серед лікарських трав горицвіт — знаменитість. Ще б пак! Адже нині, певно, немає у світі жодної аптеки, де б не було ліків, виготовлених із цієї рослини.
Отака слава і призвела до того, що навесні все менше й менше по осонцених схилах загоряється жовтих ліхтариків горицвіту. Тому-то буквально за кілька десятиліть рослина із рядової, звичайної потрапила в розряд рідкісних, навіть занесена до "Червоної книги"…
…Знайомі узвишшя піняться такою первісно ніжною зеленню, що аж очі вбирає. Чіпляючись руками за кущі, ми з Іваном Михайловичем здираємось на стрімкий пагорб. Внизу, біля ставка, сільські хлопчаки позадирали голови на нас: ніяк не второпають, нащо це треба двом поважним дядькам дертися по такій крутизні, коли зовсім поруч є зручна дорога.
А нас цікавив горицвіт. Вірніше, ми прийшли сюди подивитися, скільки його ще залишилося на цих узвишшях.
Крок за кроком обстежуємо схил горба. Тут і там голубіють ніжні квіточки вероніки, біліють маргаритки. На високих стеблах погойдує великими урочисто-золотими голівками жовтець кашубський. На його теплих світлячках мимоволі зупиняєш погляд: чи не горицвіт? Не диво, бо ж і горицвіт із родини жовтецевих.
А горицвіт усе не попадається.
Носаль розводить руками:
— Тут же колись його було, хоч косою коси. Як зацвіте — крутосхил палахкотить вогнем.
Зникає горицвіт. А тим часом торговці лікарськими рослинами щороку виносять на базар усе більше й більше пучечків цього цілющого зілля. "Що йому станеться? — кажуть. — Наступної весни знову відросте".
Так, горицвіт відростає. Але тільки в тому разі, коли його акуратно зрізувати та й то не кожного року. А якщо зривати, то виривається трава разом з вершками кореневища, де саме містяться бруньки, з яких відновлюється рослина. Отож де вже тут до відростання!
Не вельми спритно горицвіт розмножується й насінням. Хоч цвіту з’являється на кущах нібито й рясно, та що з того? Адже, по-перше, насіння зав’язується далеко не в усіх квіток, по-друге, воно має низьку схожість і дуже чутливе до примх погоди. Щоб з дрібнісінької насінинки зазеленіла рослина, потрібний певний збіг умов: насінинка має впасти не на траву, а в грунт, цей грунт має бути вологим, у липні-серпні не повинно бути засухи і так далі. Горицвіт — досить тендітна рослина, а тому не тільки не обживає нових ділянок, а й зі старих зникає.
Особливо швидко зникає горицвіт у тих місцях, де випасають худобу. І зовсім не тому, що до смаку тваринам. Навпаки — ні корови, ні коні, ні всяка інша худобина його не їсть. Рослина просто боїться витоптування.
Зате скошування для горицвіту не страшне. Бо на той час, коли починається сінокіс, рослина встигає відцвісти і обсіменитися, і її стебло уже саме починає відмирати.
Зараз у багатьох країнах пробують розводити горицвіт, для нього відводять ділянки, доглядають, підживлюють. Кажуть, приживається непогано і росте. Але люди, що знаються на травах, стверджують, ніби горицвіт, вирощений в таких умовах, тобто окультурений, не має тієї сили, що дикий.
…Ідемо схилом яру. Я раптом зирк — прямо переді мною пломенить велика золотисто-жовта квітка. Пломенить крапля Адонісової крові. Не стримуюся:
— Є! — гукаю зраділо. — Знайшов!
Якийсь час милуємося знахідкою. Потім Носаль набирає жменю землі з ближнього кротовиння і розгортає під рослиною: коли вона відцвіте і дозріє насіння, то воно впаде в м’яку землю і в нього буде куди більше шансів прорости. А згодом, можливо, тут не одна квітка загориться. Бо хоч Носаль і стверджує, що назва горицвіту походить від слова "гора", тобто вказує на те, що рослина ця полюбляє пагорби, та мені більше віриться, що в основу лягло слово "горіти".
Місце виявилося щасливим. Неподалік ми знайшли ще кілька десятків рослинок горицвіту. На жаль, розквітлого більше не зустрілося.
Набродившись вволю по зеленопінних узвишшях, спускаємося вниз до джерела, що б’є під тополями. Дивимося здалеку на знайомий схил яру — палає жовтий ліхтарик.
Гори, цвіте! |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Дар осіннього поля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4276 | Євген Шморгун | Дар осіннього поля | Багаття догоряло. Сивий димок хитався, дотягувався до верхівки вільхового куща і пропадав у безмірній сивині осіннього дня. Ми з Євдокимом Івановичем сиділи біля багаття на старому плащі-дощовику, дивилися, як жар поглинав рештки сушняку, балакали про се, про те.
Багаття розпалив Євдоким Іванович. Він сьогодні пасе череду, то і розклав. А я випадково прибрів сюди: збирав у лісі гриби, зачув лоскітливий запах та й завернув на димок. Якраз нагода перепочити, бо ж находився добряче.
Євдоким Іванович ліщиновим кийком розгортав присок, викочує кілька чорномундирних бульб, бере найбільшу і, перекидаючи її з долоні в долоню, щоб не обпектися, добродушно пропонує мені:
— Пригощайся!
Подумалося: може, Євдоким Іванович на гостя-приблуду не розраховував, а якраз тільки для себе картоплі напік? Тож дякую та й кажу:
— У мене є свій обід. Ось, у рюкзаку.
— То обід, а це — бульба. Від бульби одвертатися не годиться. Бульба на те й дана, щоб нею ділитися, щоб її гуртом їсти.
Усміхаюся:
— Гуртом смачніша, чи як?
Євдоким Іванович міряє мене поглядом:
— Е, та ти, бачу, зовсім неосвічений. Що ж, раз так — то я тобі розкажу, щоб знав. Але спочатку бери бульбу, бери. Ось у мене тут у вузлику навіть сіль є.
Печена бульба запахуща, не порівняти з тією, яка щодня вариться вдома. Раз у раз дмухаючи на пальці — пече ж! — я із задоволенням смакую добрим даром осіннього поля. І слухаю розповідь Євдокима Івановича.
…Жив колись на Поліссі бідний-пребідний чоловік. Восени ще сяк-так із хліба на ріпу, а до весни уже ні того, ні другого не було.
Одного разу, якраз у голодну пору, завернув до його хати перехожий каліка-дідусь і попросив:
"А чи не дали б ви мені попоїсти, чоловіче добрий? Третій день рісочки в роті не було".
Дивиться чоловік, а на дідусеві свитина — дірка на дірці, постоли попротоптувані, шапки й зовсім немає. Жаль йому стало старого. Та так жаль, що віддав йому останній окраєць хліба. Відомо ж: бідний бідному завжди товариш.
Щиро подякував каліка та й пішов.
Минув якийсь час, настала пора на полі господарювати. У бідняка землі тієї — всього латочка, а й на тій нічим садити, нічим сіяти. Зажурився чоловік, тяжко зажурився.
Коли це з’являється до нього знову той самий дідусь і приносить повну торбину небачених плодів.
"Ти мені допоміг, — каже, у скрутну хвилину. Тож і я тобі допоможу. Посади ці плоди, і родитимуть вони, поки серце твоє буде щирим і безкорисливим".
Посадив той чоловік бульбу — а це була вона — і чекає. От уже й зійшла, от зацвіла, а там уже й поспіла. Мацнув рукою під корчем — бульби отакезні. Як почав копати — і погріб повний, і яму накидав, і в засторонку не вміщаються. Уже й дівати нікуди, а ще й з половини грядки не зібрав.Дивіться також
Євген Шморгун — Не перевелося!
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Євген Шморгун — Зірка Полісся
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Приходили сусіди — сусідам повні мішки насипав. Каліки подорожні завернули — і їх наділив. Усім вистачило.
Відтоді став чоловік жити в достатку, бо бульба йому і на другий, і на п’ятий рік так само щедро врожаїлася. Скільки не роздавав — і знайомим, і незнайомим, — а її все було й було. І не меншало, а все більшало.
Так ото і з’явилася картопля у нас на Поліссі. Сусіди й собі насадили і в них зародила. Не так, як у того чоловіка, далеко не так, але зародила нівроку. І чим частіше люди ділилися врожаєм з іншими господарями або просто обмінювалися бульбами, то врожай був усе багатшим.
З часом забагатів той чоловік, землі прикупив, хороми воздвиг, наймитів найняв. Уже бульби даром не роздавав, навіть родичам почав за гроші продавати. Та все тії гроші складав, та все йому було мало. Словом, паном став.
І втретє навідався до нього дідусь. Свитина на ньому ще дірявіша, ноги шматтям обмотані. А на вулиці якраз хурделиця завивала, та така — світу білого не видати.
"Пустіть переночувати!" — просить.
А той саме був зайнятий пильною справою — гроші рахував. Тож навіть голови не підвів, напустився на прохача: "Йди собі, халамиднику, своєю дорогою, мені й без тебе клопотів стачає. Вештаєшся тут! Ще вкрадеш щось чи лісових розбійників напровадиш… Знаю я таких! Йди собі".
Тут копійка упала з його руки на долівку. Він нахилився хутчій, щоб підняти, а її не видно, бо на долівку падає тінь від перехожого каліки. З досади визвірився на дідуся: "Ти й досі ще тут стоїш!.."
Коли зирк — а це ж його благодійник. Злякався, ще й як! Бо ж добре знав, від чого його багатство взялося. Та давай скоренько дідуся перепрошувати, та себе розхвалювати, який він, мовляв, добрий та щедрий.
А дідусь йому й каже: "Віднині твоя доброта тобі і вродить".
А влітку на полях отого чоловіка вродило каміння. В усіх людей — картопля, а в нього — каміння…
— Знаєш оте кам’янисте поле біля села? Ото, кажуть, ніби того чоловіка воно. І досі трактори плуги ламають, — закінчив Євдоким Іванович свою розповідь.
Багаття геть уже причахло. Євдоким Іванович навмисне паліччя не підкидає, бо незабаром пожене череду в село. Підводжуся і я, дякую за печену бульбу, кошик мій ще далеко не повний, отож хочу перейти на вирубку: там, чував, з’явилися опеньки, то чому б не пошукати щастя?
Уже згодом, на вирубці, завважую, що все ще перебуваю в полоні почутої легенди. Бо знову і знову подумки радію: поля на рідному Поліссі — і це я знаю достеменно! — в переважній більшості таки не кам’янисті. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Дарунок Флори | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4246 | Євген Шморгун | Дарунок Флори | Той ранок запам’ятався таким: сива трава у сивій росі, і сива вода, і сивий туман по воді, а над ними — рожева смужка, яка дедалі ширшала прямо на очах і золотіла, золотіла назустріч сонцю. А потім увагу заполонили дві лусочки тополевої кори — біля круглих капелюшів та усякого іншого листатого водяного зела вони чатували карасів. Справжніх королівських карасів. А ще потім сталося знайоме: спочатку одна, потім і друга вудка зачепилася за ремеззя, заплуталася… Довелося лізти у воду відчіплювати. Скраю озерце було не дуже глибоке, зате дно грузьке-прегрузьке. Поки топтався, виплутуючи жилку, раз наступив на якийсь гостряк, потім вдруге, втрете. Що там за чортовиння засіло в мулі? Присів у воді, намацав щось каракувате, витяг — хтозна й що: темне, з гострими рогульками. Повертів у руці та й жбурнув аж на середину озерця.
І треба ж так! Через багато років зовсім випадково опинився я знову біля того озерця. На цей раз вдвох з Іваном Михайловичем. І він враз, як ото гід під час екскурсії:
— Погляньте вправо! На воді — розетки листків, схожих на березові…
— Горіх! Водяний горіх!.. — майже вигукую я.
Ну як тут було не пригадати отого сивого ранку, коли я вудив карасів і коли лазив у воду рятувати свої вудки?! Оте гострякувате чортовиння, об яке тоді поколовся, виявляється, було водяними горіхами! Недарма ж їх повсюдно за ці гостряки і називають "чортові".
Правда, зараз усе менше й менше залишається людей, які знають про водяні горіхи і про те, "з чим їх їдять". Бо відшукати рослину навіть у нас, на Поліссі, де всяких озерець та стариць стільки, що й за життя не обходиш, дуже й дуже не просто. А були ж часи, і не такі далекі, коли дядьки підводами возили на базар щедрі водяні дари, коли поліщуки їли їх сирими, печеними і вареними у підсоленій воді, сушили їх і товкли на борошно, яке потім підмішували до житнього і випікали хліб. До речі, підмішувати доводилося досить часто, бо пісна піщана земля була скупою на врожаї.
Та й у всі часи водяний горіх був для людини доброю підмогою.
Ще у Теофраста ми читаємо, що давні фінікійці збирали їх на річці Стримоні і випікали хліб. А розкопки свідчать, що наші далекі предки будували свої свайні житла тільки на тих озерах, де рясно родили водяні горіхи, — застерігалися від голодної смерті.
Кажуть, колись богиня Флора пролітала над землею і роздаровувала свої багатства. Махнула вона правою рукою над степами — з рукава її сукні висіялися жито, пшениця і всяка пашниця. Повеселіли степи. Махнула лівою над лісами — посипалися з рукава суниці, чорниці, брусниці та інші ягоди. Повеселіли ліси.
Коли це бачить Флора, під нею озеро голубіє, жваво хвильками виграє. Захотілося і цьому озеру щось подарувати. А в рукавах вже нічого немає, все на степи та на ліси витрусила. Засмутилася богиня.Дивіться також
Євген Шморгун — Дорога до Іліона
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Євген Шморгун — Дар осіннього поля
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Коли це чує — щось ніби муляє їй у ліву руку. Подивилася — а це гостророгий горіх застряв у рукаві, зачепившись за зелений шовк сукні. "От добре! — зраділа богиня. — Подарую озеру цього рогача і нехай він родить рясно-прерясно". Та й кинула горіха в озеро. Відтоді й заходилися водяні горіхи рости.
"Послужний паспорт" водяного горіха досить солідний, переконливий. Дійшовши до нас ще з третинного періоду, рослина явилася людині не як музейний експонат з прадавніх епох, а як вірний помічник-годувальник. Для прикладу можна взяти хоча б такий промовистий випадок. В Індії біля великого озера Вур часто випадали недороди. Під час кожного гинули з голоду десятки тисяч людей. Тоді власті розпорядилися засадити озеро водяними горіхами. Через кілька років горіхи так розрослися, що їх ромбовидне листя покривало майже всі дві тисячі гектарів озера. Навіть пароплавам трудно було прокладати собі шлях крізь горіхові зарості. Зате загроза голодної смерті відступила, бо щороку з озера збирали такий урожай горіхів, що їх вистачало на п’ять місяців для всіх жителів довколишніх поселень.
На Поліссі ще й досі можна почути такий вислів: "закинути на кожуха". Для більшості поліщуків первісний зміст його давно втратився і вони вживають вислів тільки в переносному значенні, найчастіше з метою покепкувати над невдатним рибалкою. Тим часом у цих словах нічого немає смішного. Вони просто означають найлегший спосіб добування водяних горіхів. Полягав він ось у чому. Брали зношеного кожуха, скручували його вовною догори, прив’язували довгу вірьовку і волочили по дну озера, де ростуть водяні горіхи, рогаті плоди заплутувалися у вовні. На березі їх виплутували і складали у мішки.
Чому ж вимирає ця реліктова рослина? Про це вчені сперечаються ще з минулого століття. Одні бачать причину в недосконалості способів її розмноження і в пересиханні озер, інші— у зміні клімату, витісненні рослини більш пристосованими до життя зеленими сусідами. Ще інші головним винуватцем називають людину. І небезпідставно. Адже це вона забруднює водойми всілякими промисловими відходами, масово винищує водяного горіха, збираючи не тільки плоди, а й зелень на корм худобі.
Скаже дехто: тисячі років люди збирали ці горіхи — і нічого, а тут за лічені десятиліття раптом знищили?! Хіба таке може бути?
Уже є. Адже такої кількості людей, як зараз, на світі досі не було. А, як відомо, і водяні краплі камінь довбають, коли їх багато.
…Так, це те ж саме озерце — ще б не впізнати! Тільки я ніби іншими очима дивлюся на нього: віднині воно для мене — незвичайне.
Озерце береже чудесний дарунок Флори.
У центрі розеток водяного горіха біліють невеличкі квіточки. Іван Михайлович зауважує:
— Гарний урожай буде, ой гарний. А ще добре те, що сюди люди заглядають лише з вудками, а не з кожухом… |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Де ночує туман | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4286 | Євген Шморгун | Де ночує туман | ЗАСВІТИЛАСЯ
Росла собі модринка. Бачив її частенько, та жодного разу не задивлявся. А оце іду і аж зупинився, здивований до краю: стоїть модринка, та й наче не та. Стоїть ошатна, осяяна якимось незнаним сяйвом. Гілочки підсвічені, видно кожну голочку. Усміхається, тільки усмішка та пробивається крізь тиху зажуру.
А все це він, вересень. Ніс у пригорщах жар, щоб пастухам картоплі напекти, та в поспіху загубив вуглинку-золотинку. Впала золотинка біля деревця, до самого стовбурця прикотилася. І почала модринка поволі й собі від стовбурця навсібіч золотитися, аж поки не засвітилася вся.
Восени так: одне дерево сяє-палахкотить, здалеку видно, інше — листя скине, так і не загориться. А от модринка засвітилася зсередини. І раптом стала особливо помітною її досі причаєна краса.
ГАРБУЗ
От чудасія: гарбуз на яблуні. Ніхто не підсаджував — сам здерся.
— Бач, примудрився! — каже Олег.
Гарбуз величенький, як баняк, в якому баба Параска варить підсвинкові картоплю. Гілляка аж нагнулася під його вагою.
— Як це він?
Я мовчу. Кусаю соковите яблуко і мовчу. Та Олег і не чекає відповіді. Йому й так зрозуміло: гарбузиння спочатку сп'ялося на тин, потім дісталося нахиленої гілляки і повилося по ній. На гарбузинні зацвіла квітка, з якої і зав'язався гарбуз.
А все ж незвично: серед білявих яблук отаке смугасте барильце.
Олег сміється:
— Хоч і виліз на яблуню, та яблуком не став. А мені щемно: це ж осінь уже завітала...
ОЗНАКА
Поспішаю.
За ніч випогодилося, у поблідлому небі ранкова зоря догоряє. А на дрімливій вулиці тільки тітка-підмітальниця шелестить зтьмянілим тополевим листям.
У мене справи, і я думкою біля них — поспішаю.
Коли це: дінь-дінь-дінь-дінь!..
Аж стрепенувся: та невже?!
Оглядаюся — так і є... Калюжка на тротуарі взялася льодком. Тітка мітлою шугнула — крижинки по камінню й задзвеніли. Виходить, уже...
Отак завжди: знаєш, що наближається зима, а помітиш її першу ознаку — здригнешся від несподіванки.
НА "О" ПОЧИНАЄТЬСЯ
Інна влітає до кімнати:
— Тату, вгадай, що я тобі принесла!
— Де мені вгадати! — відповідаю.
— Починається на букву "о",— підказує донька.
— Може, обруч?
— Який ти недогадливий: осінь!..
І кладе мені на долоню... великого лискучого каштана.
ТРЕТЯ
До села вели нову лінію електропередач і через ліс прорубали просіку. Вицілила ця просіка якраз на трійцю беріз, що вибігли з лісу на добру дюжину кроків. Довелося спиляти і їх.
Мені було жаль білокорих. Не один раз привічали вони мене, коли виходив з лісу натомлений бродінням по сосняках і мочарах.Дивіться також
Євген Шморгун — Із верхів’я Нілу
Євген Шморгун — Дарунок Флори
Євген Шморгун — Дар осіннього поля
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Дві були красиві: гінкі, косисті, аж усміхнені. Восени стояли свічкасто, як намальовані. А третя геть нікудишня — куца,
горбата, ще й на згині здоровенна репана бородавка. Ця третя й на березу була мало схожа, така вже коряка-розкоряка, що й порівняти ні з чим. Навіть зрізана, вона так неоковирно впала, що ні підступитися, ні роздивитися.
Ті дві бензопильщик Кузьма обчухрав та відвіз на своє обійстя —
гарна купа дровець вийшла. А третю поволокли прямо на кострище, бо з нею й морочитися ніхто з лісорубів не захотів.
Коли це нагодився мій сусід Микола. "Ви що,— каже,— таку березу на вогонь?!" І витяг коряку з купи.
Хтось із лісорубів не стримався, уколов:
— Неси додому та й тішся.
— От спасибі! — не образився Микола.— Таки й понесу... Заходжу якось до Миколи, а в нього у вітальні на стіні висить
дивовижний таріль із такого візерунчастого дерева, якого ще не доводилося бачити.
Сусід помітив моє здивування.
— Подобається? — запитує і хитрувато на мене косує.
— Атож!..
— А це із тієї, бородавкуватої, що мало у вогні не згоріла... Виходить, ота третя береза теж мала свою красу, та ще й неабияку. А от розгледіти її було дано тільки йому, Миколі.
ЩО ШУКАЛА БІЛОЧКА
Білочка була якоюсь дивною: не гасала по деревах, як це їй належить, а спустилася на землю і край берега, коло самої води, стриб та стриб. Скочить, стане, пошарудить торішнім листям, а то й розкида його на всі боки і знову стрибне.
Це наш перший весняний виїзд. У лісі тиша і спокій. Хотіли було порибалити — не клює. Та от помітили білочку і спостерігаємо за нею з-під вільшини: цікаво!
Нарешті білочка запідозрила щось — і шурх у кущі. Так і не бачили її більше.
Ми вирішили подивитись, що то шукала білочка. Розгребли опале листя — а під ним тут і там ліщинові горіхи лежать. Розкусили одного-другого — ціленькі і дуже смачні. Це вони восени нападали. А білочка, бач, знає, де горіхи лежать.
Потім не раз ранньої весни шукали ми горіхи під ліщиною. І навіть у нашому міському парку цілі пригорщі назбирували.
СВІТЛИНКА
Той осінній день видався неймовірно похмурим. У полі за якусь сотню-другу кроків усе зливалося в сіре непроглядне місиво. Було холодно. Вологе повітря всотало їдкий, дошкульний приморозок. Рук з кишені не вийняти — пальці дерев'яніють.
Про такий день і не згадалося б, якби не ота світлинка. Вона несподівано, ніби перо жар-птиці, заясніла вдалині і владно поманила до себе.
Ішов до неї, а світлинка все більшала й більшала. То вися-вала спокійною білизною, то кришталево променилася. Ніби заблу-калі сонячні зайчики звідусіль збіглися сюди на переднівок.
А то був лужок, на якому росла трава тимофіївка. її забули чи не встигли скосити. І кожна травинка обледеніла, стала кришталево-блискучою. Від того й засвітився весь лужок...
Тепер навіть у найпохмуріший день я не втрачаю надії знайти світлинку.
ГАРНО!
Порпаюсь серед усякого дерев'яччя, дошку до дошки примоцовую. Капосний підсвинок вщент розвалив хлівця, тепер ось треба спинати знову.
Робота не клеїться. То цвяхів не знайшлося, довелось різне іржаве кривулля випростовувати. То раптом десь молоток запропастився. А тут іще погода аж додолу хилить — чи то мжичка, а чи вітер такий холодно-липучий, мов слизень.
Олег туди-сюди сновигає під ногами — не сидиться йому в хаті — і без угаву торохтить:
— Чого ви цвях забиваєте скраю, а не посередині?
— А нового хлівця свиня скоро розвалить?
— Можна, я сам оцю дошку приб'ю? Відмахуюся:
— Не заважай!
Хлопчик врешті зрозумів, що настрій у мене кепський — примостився збоку, мовчки позирає.
А де тому гарному настрою взятися? Чекав цього вихідного, щоб по гриби піти, вже й рюкзак звечора налагодив, а вийшло ось — порпаюсь у ломаччі.
Якби це хлівця з нового зводить, то не стільки вже тої мороки. А коли те струхло, те підгнило, а те ледь тримається,— спробуй зробити щось путяще. Он уже скільки часу голови не підводжу, а похвалитися нічим.
— Дядь,— чую,— дядь! Подивіться, як гарно! Повертаюся:
— Га? Що гарно?
— Ну, гарно. Все гарно...
Не можу втямити, про що він. День похмурий, як і був. Верби в бережку насуплені. Хіба що вітер ущух...
Хоча стривай: здається, потепліло. Звичайно, потепліло! Як для осені, то й дуже тепло... У вербах якась пташка чічівкає... По селу півні розспівалися, один поперед другого витинає... Димком запахло — діти, певне, картоплю печуть...
Гм, таки справді гарно!
Незчувся, як уже й собі щось під ніс мугикаю. І молоток веселіше цвенькає.
Дошка до дошки — уже й толк якийсь виходить. Ось як воно, коли гарно!
МАЛЬВА
Йшли вулицею. Коли це Інна мені:
— Поглянь, тату, яка вона — ого!..
Глянув — і собі не стримався від захоплення:
— Ого!..
То була мальва. Літо тільки починалося, а вона вже сп'ялася над штахетником і вив'язала велику рожеву квітку. І ця її невинно-дитяча рожева усмішка прикрасила всю вулицю.
Я ходив цією вулицею на роботу. Та за щоденним одноманіття" потроху перестав примічати мальву. А вона собі цвіла й цвіла., Як уже на осінь бралося, почув знову захоплене: — Ого яка!..
Неподалік двоє — хлопець і дівчина... дивилися на мальву Вона доцвіла уже до самого вершечка, і тепер рожевіла її остан ня квітка. Але як молодо, як сміливо і завзято рожевіла — НІ всю вулицю!
Ніби й не випадає людині заздрити мальві, але як тут н< позаздриш? От би й собі так звікувати!
РАНКОВА ПЕРЕВІРКА
Ластівки ладнаються в дорогу. Пробують і швидкість лету, і міцність крила: то у високості проносяться, то нар річкою, над самісінькою водою шуг та шуг. До вирію далеко а серпень ось-ось віджнивує — не загаятися б з тренуванням!
Спозаранку вожак скликає зграю на чергову перевірку. Вії за всіх в одвіті, тож, певно, хоче ще раз полічити підопічних, оглянути молоді виводки, розпорядитися.
— Шикуйсь! — лунає його команда.
— Шикуйсь! Шикуйсь!..— повторюють сотні пташиних голосів.
Розбуджений гамором, підхоплююся з ліжка, зацікавлено визираю у відчинене вікно: на дротах ближньої електролінії вишикувалися три довгі шеренги ластівок...
ЗАПИСИ
Свіжа пороша так багато розповіла мені про сьогоднішніх перехожих, коли я повертався забіленим парком нічної зміни!
Ось свіжі сліди довкіл ялини. У двох місцях валянками втопта но до твердого. Певно, якийсь дідусь милувався верхівкою нев'яні дерева, її гірляндами бурштинових шишок. Старим завжд вдосвіта не спиться...
Ось гострі каблучки вузеньких жіночих чобітків завернул до присадкуватої горобини, де з-під снігу яріють рясні грон. Жменя ягідок іскриться долі — бач, не дуже до смаку припалі
А ці два ланцюжки слідів повели до пташиної годівниці. То школярики йшли. І тепер там на їхню честь радо вицінькують синиці свою нехитру пісеньку.
Он та годівниця, певно, без гостинців, бо ні слідів д неї, ні пташок біля неї. У мене якраз із ночі залишився недоїдений бутерброд...
І тепер уже мої кроки карбуються на неторканій білині вранішнього парку.
...Природа завжди записує кожен людський крок, тільки на жаль, не завжди ці записи одразу помітні.
ЯЛИНКА
Були ми в лісі, якраз напередодні Нового року І натрапили на струнку ялинку. Такої красивої ми досі не бачили. Т ще й прикрашена.
— Отут, певно, лісові мешканці Новий рік зустрічатимуть!..-пожартував Олег.— А я думав, що так лише в казці буває.
А втім, на ялинці не було якихось особливих прикрас. Н гілках червоніли дві стрічечки, зав'язані бантиками, сріблилося кілька кульок з фольги, гойдався голубий метелик, зроблені з обкладинки учнівського зошита. Посередині ялинку оперізуває паперовий ланцюжок.
Може, тут недавно гралися діти, а може, мисливці, відпочиваючи, жартома все це повісили на ялинку. Але ж... наближався Новий рік, радісний Новий рік, і так хотілося вірити в чудеса!
— Якби знаття, то й ми б якусь іграшку принесли,— пошкодував я.
— А це я зараз!
Олег скинув рюкзак, добув кілька цукерок. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | День ріпки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4274 | Євген Шморгун | День ріпки | Дітям весело. Та й чого б то ні? Турбот поки-що ніяких, а трава зелена, а сонце тепле — от і весело. Засмаглі, аж руді, вони ведуть коло, ціпко взявшись за руки і витупуючи босими ноженятами. Дружно виводять:
Зеленая ріпко,
Держись кріпко!
Чий батько ріпку крав?
Чия мати варила, —
Бодай її вдавило!
Чиї діти їли, —
Бодай поніміли!
Всередині кола, намагаючись його розірвати, бігає біляве дівчатко в благенькому полотняному платтячку, з якого вже явно виросло. І теж захоплено галасує:
Зеленая ріпко.
Держись кріпко!..
— Агей, горобці-цвіркунці, — гукає Ліванов, — гайда до мене!
Дітлахи одразу ж забувають про гру в "ріпку", табунцем підступають до нього. Не остерігаються — звикли. Знають: дядько Михайло їх не зобидить.
— То хто сьогодні ще не куштував справжньої ріпки? — питає.
Дівчатка й хлопчики навперебій якають:
— Я!.. Я!..
Ліванов усміхається куточками губ:
— Тоді ходімо грядку полоти.
— Ура!.. — задоволено здіймає руки вгору малеча.
Така робота всім до душі. На неї діти й сподівалися, коли їх погукав дядько Михайло. Тож вони майже підтюпцем пускаються поперед Михайла Георгійовича на його город. Прямісінько до тієї грядки, яку вже "прополювали" не раз. Дружно беруться за діло — у ріпок так і тріщать зелені чуби.
— Дядьку Михайле, — мружить до Ліванова допитливі голубі оченята веснянкувата Катря, — а цого у вас ріпа завжди така солодка? Цого, га?
— Цого? Цого? — передражнює її Данилко, найстарший у їхньому гурті. — А того, що дядько Михайло свій город навесні медком кропить. Правда, дядьку?
Ліванов сміється:
— Та яким там медком!
— Е, не кажіть, у селі всі це знають.
— Раз знають, то хай уже буде так, — погоджується той. — Та ви рвіть, рвіть більше, ріпка — вона всім тільки на користь, то чого ж її не рвати?
У професора землеробства, колезького асесора Михайла Георгійовича Ліванова сьогодні великий день: йому принесли його книгу "Про землеробство, скотарство та птахівництво", щойно видрукувану в Миколаєві. І це не просто нова книга, не просто додалася ще одна до тих, які він написав — це своєрідний підсумок його багаторічної праці, якій віддано всі сили, всі знання, всі поривання душі.
Здається, зовсім недавно він, випускник Московського університету, сповнений честолюбних задумів і мрій, з головою поринув у роботу. Він щиро вірив, що йому при його знанні та енергії пощастить зробити справжній переворот у сільському господарстві рідної країни, яке ледь зводило кінці з кінцями. Вірив, що Російська імперія, маючи такі обширні землі і працьовитий люд, при застосуванні науки у веденні землеробства врешті-решт виб’ється із віковічних злиднів, заврожаїться полями і нагодує всіх голодних.Дивіться також
Євген Шморгун — Неопалима
Євген Шморгун — Із верхів’я Нілу
Євген Шморгун — Бризки веселки
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Щоб перейняти досвід землеробства і тваринництва більш розвинених європейських країн, Михайло Ліванов їде в Англію, збагачує свої знання в Оксфордському університеті. А на батьківщині ставить сотні власних дослідів.
Слава про талановитого молодого агронома дійшла до вух першого вельможі Російської імперії князя Потьомкіна. І той, не роздумуючи довго, запросив Ліванова стати професором Катеринославського університету, обіцяючи своє високе покровительство і всіляке сприяння в науково-дослідницькій роботі. Ну як було не погодитися на таку звабливу пропозицію!
При згадці про те, як його, знаючого, але мало досвідченого в житейських справах вченого, безсоромно обвели навколо пальця, Ліванов гірко всміхається. Бо обіцянки високого сановника так і залишилися лише обіцянками.
Почалося з того, що тоді в Катеринославі, як з’ясувалося, університет ще не був відкритий. Отож у цьому місті професорові робити було абсолютно нічого, і Ліванов поїхав до Миколаєва. А з Миколаєва, де теж роботи не знайшлося, довелося мандрувати у ближнє село Богоявленське.
Зате вже тут, у Богоявленському, відкрився нарешті простір для роботи. Та настільки широкий, що спочатку Михайло Георгійович просто не знав, за що й братися. Бо за що не візьмися — треба починати фактично з нічого.
Але ж самому руки до всього все одно не дотягнуться. І він обрав інший шлях: узявся створювати в Богоявленському сільськогосподарську школу. Рівнятися не мав на кого, бо його школа була першою такою в усій Російській імперії. Сам добирав учнів, сам писав для них підручники із сільськогосподарських наук, сам турбувався і про долю своїх вихованців. А коли випадали вільні дні — мандрував по ближніх і дальніх околицях, вивчав грунти, природу, досліджував багатства краю. Йому щастило: він став першовідкривачем тутешніх покладів кам’яного вугілля, залізних і срібних руд, мармуру.
О, князь Потьомкін не обходив його своєю увагою. Щоразу, вислуховуючи повідомлення Ліванова про те чи інше його відкриття, давав розпорядження використати це відкриття належним чином. А Михайлові Георгійовичу, здоров’я якого катастрофічно погіршувалося, незмінно обіцяв "пенсіон і лікування на казенний кошт". Вчений, постійно відчуваючи матеріальну скруту, покладав великі надії саме на цей "пенсіон". І трудився ще ревніше, втрачаючи рештки здоров’я. Щоб догодити Потьомкіну, він навіть оцю свою підсумкову книгу ще в рукопису присвятив "Його Світлості Священної Римської Імперії князю, армії її імператорської величності генерал-фельдмаршалу і кавалеру Григорію Олександровичу Потьомкіну".
Казав пан, кожух дам…
Тепер уже й обіцяти нікому. Після смерті його світлості залишився хворий Ліванов напризволяще. Закрито й сільськогосподарську школу — його дітище. Підточений злими болячками, професор, хоч йому ще й п’ятдесяти років не виповнилося, став нікому, абсолютно нікому не потрібним. Навіть друзі тепер майже всі відцуралися. Ото хіба що зрідка навідається хтось із колишніх учнів та для годиться запитає про здоров’я.
Єдина втіха — оцей город, де він чаклує над грядками днями й ночами, якщо болячки хоч трохи відступаються. Випробовує сорти, перевіряє результативність запропонованої ним же сівозміни, доскіпується, як збільшити врожайність ячменю і проса, жита й пшениці, гречки і ріпки, як підвищити родючість грунту. Своє тверде переконання в тім, що немає землі, яка при розумному обробітку залишилася б неродючою, він ось і в книзі висловив на чільному місці.
Та найбільше уваги Михайло Георгійович приділяє грядкам, де росте ріпа. То його особлива турбота — ріпа. Скільки років вирощує, а не перестає захоплюватися цим овочем, вважаючи його кращим від усіх інших. І не тільки тому, що ріпа є чи не головним харчем селянина і що нею відгодовують овець та іншу худобу, а що вона і сама завжди врожайна, і добре "готує" фунт під усі зернові культури: посіяні після неї і ячмінь, і жито, і пшениця, і всяка інша пашниця родять гарно.
Правда, тепер за кордоном, та вже де-де і тут, у них, пробують вирощувати заморський овоч — земляні яблука, або, як ще їх називають, тартуфелі. Овоч цей досить смачний і поживний, він, безперечно, коли достатньо розмножиться, то й ріпу потіснить. Але те якщо й буде, то тільки колись. А нині Русь, як і тисячу років тому, здебільшого таки ріпою харчується. Недарма ж мовиться: ріпу варять, ріпу парять, ріпу всякою їдять. А ще кажуть: горох та ріпа — спокусна втіха: хто не йде — урве.
З легкої руки Ліванова у Богоявленському тепер на всіх городах ріпа — головна. І то найкращих сортів. Однак така смачна, як у нього, більше ні в кого не родить. Дітвора всерйоз вірить, що Михайло Георгійович свої грядки навесні поливає медовою ситою…
— Дядьку Михайле, а вам ріпки намити? — зголошується веснянкувата Катря. У неї здобичі — повна пелена.
— Дякую, дитинко, але я тільки варену споживаю, — мовить Михайло Георгійович.
— А мама казали, якщо сиру гризти, то будуть зубки білесенькі й міцні, як у мишки.
— Це коли змалечку гризтимеш — то так, а в мої літа зуби вже не поміцніють.
Діти біжать до криниці мити поживу. А Ліванов присідає на травицю, починає гортати книжку. І враз ловить себе на думці, що не відчуває ні хвилювання, ні особливої радості. У такий великий день — і нема радості. Адже стільки років мріяв про вихід цієї книжки, а коли нарешті дочекався, то вже й збайдужів. Виходить, довго очікуване перестає лоскотати душу…
— Дядьку Михайле, а ми тут, біля вас, добре?
Повернувся дитячий гурт. Хлопчики та дівчатка хрумкотять ріпу, прицмокують: смачно!
— Дядьку Михайло, а може, ви з нами в коло?
— Де вже мені! — відмовляється Ліванов.
— А ми вас за руки візьмемо, кріпко-кріпко.
— Все одно… Я краще біля вас посиджу, подивлюся.
А малеча — в коло, та вже й заводить:
Зеленая ріпко,
Держись кріпко!..
Ліванов приплескує в долоні:
— У нас із вами сьогодні день ріпки.
І собі тихесенько підспівує вслід за малечею:
Зеленая ріпко,
Держись кріпко!..
Навіть забувся про книжку — так і лежить на траві розкритою. Тільки лагідне сонце зацікавлено заглядає в неї, вчитується в рівненькі рядки, немов хоче пересвідчитися, що видрукувано її в типографії Чорноморського штурманського училища саме нинішнього, 1799-го, року. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Диво | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4239 | Євген Шморгун | Диво | Переходили лужок. Іван Михайлович нараз зупиняється:
— Погляньте на оцю рослинку.
Показує на невеличкий листочок, що одиноко стримить у траві. Такий собі, листочок та й годі. Здалеку дещо на щавлевий схожий.
Помітивши мою байдужість, Носаль усміхається:
— До речі, один мій знайомий професор-ботанік неабияк здивувався, коли я отут показав йому цю рослинку. Бо хоч вона й називається вужачкою звичайною, та насправді не така вже й звичайна.
Ось воно що — вужачка! Чув про таку і не раз.
Присідаю навпочіпки біля рослинки. Ага, ось і стрілка з листочка витикається — як це я її досі не помітив! Зверху на тій стрілочці колосочок ніби язичок вужа. Недарма латинська назва вужачки — офіогльоссум, від слів "офіс" — змія, вуж і "гльосса" — язик.
Вужачка належить до папоротей і, як і вони, розмножується не насінням, а спорами. Але серед численних родичів ця рослинка на особливому становищі. Бо спори в неї утворюються не на всьому листку, як то ведеться в папоротей, а лише на вершечку тієї самої стрілки, що з листка випинається. Цим вона й цікава для науковців. Та ще тим, що хоч і селиться в багатьох місцях, проте зустрічається дуже й дуже рідко.
— Ага, і вас привабила, — присідає поруч Іван Михайлович. — Може, посидимо, почекаємо царя-вужа?
Про царя-вужа це він жартома, звичайно. Але чому б і не посидіти біля такої знахідки?!
Через мить наші рюкзаки уже лежать на траві…
У давні часи знахарі щоразу, коли приходили до лісу чи на луг, не проминали нагоди пошукати вужачки. Та оскільки переважна більшість з них ніколи цієї рослини в очі не бачила, а тільки чула про неї від інших, то воно й не дивно, що рідко кому щастило запримітити у різнотрав’ї приплюснутого до сизої стрілки одинокого куцого листочка.
Зате вже як удавалося знайти, то було немало потаємної радості. Щасливець чимдуж біг додому і, не гаючись, повертався з червоною хусткою за пазухою, примощувався неподалік від знахідки і пантрував — очей не спускав. Чекав, коли з’явиться цар-вуж.
А цар-вуж має обов’язково хоч один раз на літо навідатися до рослини. Бо така це вже трава.
Впізнати царя-вужа легко: він у кілька разів більший від звичайного вужа, і, крім того, у нього на голові сяють два золоті ріжки. Отож як з’явиться він, то вже не лови гав, скоріше стели на його шляху червону хустку. А коли нема хустки під рукою, то й червоного пояса можна розіслати. Бо тут головне не що послано, а якого воно кольору.
Побачивши червоне, цар-вуж зупиняється і скидає свої ріжки. Отут їх і хапай, загортай у хустку та чимдуж тікай додому. Позаду щось шипітиме, свистітиме, скреготітиме, але ні оглядатися, ні зупинятися не можна. Тільки вдома в глухому закапелку дозволяється роздивлятися золоті ріжки. І то без свідків.Дивіться також
Євген Шморгун — Невловима арніка
Євген Шморгун — Троян-зілля
Євген Шморгун — Надія алхіміків
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Хто носить при собі такий золотий ріжок, той буде завжди здоровий, щасливий і багатий. Йому стануть доступними усі скарби, захоронені в землі.
Та не зразу скарби відкриваються такому щасливцеві. Бо один із добутих золотих ріжків щасливий, життєдайний, а другий — нещасливий, несе в собі смерть. Тож коли вони разом, сила одного знищує силу другого.
Носити при собі треба тільки один ріжок — щасливий. Бо нещасливий одразу наведе всіляких бід, навіть смерть. А щоб розпізнати їх, треба опівночі прийти до лісу і закопати оті ріжки під двома столітніми дубами. Через якийсь час один з дубів засохне, а другий зазеленіє ще дужче. Отож під тим зеленим дубом і є щасливий ріжок — викопуй його і завжди носи при собі.
Проте кожного разу радість знахаря, який натрапляв на вужачку, незабаром розвіювалася димом. Бо скільки не пильнував він біля рослини, цар-вуж до неї так і не приповзав. Окремі затяті "мисливці за скарбами" з надією чатували вужачку доти, аж поки вона в’янула і зникала в зимову стужу під снігом…
І все-таки серед знахарів віра в царя-вужа жила. Надто вже великою спокусою було здобути "ключ" до всіх скарбів. А невдачі пояснювали тим, що, певно, цар-вуж відвідав рослину до того, як її було знайдено.
Зозла, що до отих "ключів" ніяк не добратися, знахарі пустили лиху славу про рослину і "поганим зіллям" нарекли. Така назва за вужачкою подекуди й понині збереглася. Знахарі запевняли, що коли принести траву цю в дім, то там одразу почнуться сварки й розбрат… Запевнити — то нехитра штука. А от спробуй знайти оте зілля: воно не так часто трапляється!
Певно, на те й розрахунок був, коли припечатували оту славу рослині. Ну, а якщо хто й знайде, то тут можна і лихим словом допомогти розбратові спалахнути…
— У нас на Ровенщині,— каже Іван Михайлович, — я зустрів вужачку тільки у двох місцях. І це за стільки років…
Я дивлюся на рослину з повагою: як-не-як рідкість! У моїх очах вона враз аж ніби привабливішою стала. От як воно буває: для того, щоб побачити диво, треба знати, що воно — диво. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Дивосил-зілля (збірка) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4233 | Євген Шморгун | Дивосил-зілля (збірка) | Дивосил-зілля
Мандрівочка пахне…
Трапилося так, що ми в лісі розгубилися. Крутнувся я туди-сюди — немає Івана Михайловича. Погукав — ніякої відповіді…
"От тобі й маєш, — досадував я, — тепер доведеться самому назад вертатися…"
Коли це бачу — в ягіднику зграйка хлопчиків і дівчаток чорниці збирає. Запитую, чи не зустрічали часом чоловіка середнього зросту, сивого, з рюкзаком за плечима.
— Сивого? — перепитав хлопчина, що був найближче до мене, і майже одразу показав на північ рукою: — Там він! За отією посадкою…
— Там він!.. Тамечки… — врізнобій за хлопчиком загаласували діти.
— Там, певно, галявка є,— здогадався я.
— Атож… — кивнув той самий хлопчик. — Дивний якийсь дідок. Чорниць он скільки, а він квіточки надибав та й застряв собі біля них.
Хлопчик те казав і начебто дивувався, як то можна ягоди проміняти на квіточки.
А я не дивувався, бо знав Івана Михайловича. Так, то напевно був він, Іван Михайлович Носаль, відомий у нашому краї знавець рослин і народної медицини. Багатьом він видається диваком, навіть сусідам.
Ото йтимете вулицею Пархоменка у нашому Рівному й побачите, що біля одного будиночка аж на дорогу повитикався чистотіл та інше дике зілля, знайте — тут живе Носаль. У сусідів квіти як квіти: і гладіолуси, і півонія, і жоржини, а тут — наче на лісовій галявині. Світлана Всеволодівна, дружина його, щовесни садовить і сіє біля хати путящі квіти. Та хіба ж вони виростуть за дикунами?! Заглушать, хай там що!
А Іван Михайлович і радий. Трави — то його стихія. Випаде вільна година — і він уже з рюкзаком поспішає за місто. Буває, що звичайнісіньку бадилину роздивляється годинами, а квіткою валеріани милується, мов дитина, дарма що давно за шістдесят.
Отож іду я в той бік, куди мені хлопчик показав. Невдовзі посвітлішало — і посеред лісу випірнув лужок. А там і Носаль — топчеться на тому лужку. Побачив мене і гукає:
— Давайте навпрошки! Тут сухо…
Підходжу — біля Носаля кущиста мечовидна трава, висока аж до пояса. На вершечку найбільшого куща вітерець погойдує два язички рожево-фіолетового полум’я.
— Косарики черепичасті? — дивуюся.
Носаль явно задоволений. Очі так і сяють.
— Це, — каже, — мене інтуїція на цей лужок вивела…
Що ближче я взнаю цю людину, то більше захоплююся нею. На якій би траві я не зупинив у лісі погляд, Іван Михайлович одразу ж ладен розповідати про неї хоч цілу годину. І в кожній розповіді чимало такого, чого не вичитаєш у жодній книжці.
Для Івана Михайловича рослини — не просто цікавість, а суть усього його життя. Ще змалку він перейняв багатющий досвід свого батька-зілляра, а відтоді призбирує і додає що може до того набутку. Звичайно, надає перевагу лікарським рослинам. Разом з батьком він зібрав і упорядкував способи використання рослин у народній медицині. То був справжній подвиг двох природолюбів. Адже для цього довелося протягом довгих десятиліть відбирати усе краще з народного досвіду, сотні разів перевіряти, зважувати.Дивіться також
Євген Шморгун — Трава, якої не було
Євген Шморгун — Що шукала білочка
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
— Інтуїція вивела… — повторює Іван Михайлович.
— Та ще й, певно, рожево-фіолетова? — сміюся я, присідаючи навпочіпки біля косариків.
— А в мене інтуїція завжди жаданого кольору…
Це ми, звичайно, жартуємо. Але ж чи тільки то жарт? Я вже не раз мав нагоду пересвідчитися, як сильно в Івана Михайловича розвинена ота інтуїція. Розповім хоча б про такий випадок.
Шукали ми якось гриби в малосходженому лісі. Ходили-ходили, а в кошиках навіть дно світиться. Вийшли на якесь болітце, посеред якого — острівець, а на тому острівці — кілька сосон. Носаль не вагаючись скидає черевики, засукує холоші й по іржавій воді чалапає на острівець. Я гукнув навздогін: "Ні пуху!" Але слідом не пішов — ліньки було роззуватися. Та й не вірилося, що на такому острівці щось може бути, коли он скільки лісу зміряли даремно. А потім шкодував: Іван Михайлович повернувся з повнісіньким кошиком. Отак!
Тепер я добре знаю: його інтуїція грунтується на величезному досвіді. Носаль і сам любить повторювати, що без досвіду навіть пофантазувати путящо не вдасться.
— От і ще одну білу пляму заповнили на своїй карті,— каже Іван Михайлович.
Косарики черепичасті — багаторічна рослина з роду півникових — у нас на Поліссі колись були звичайною собі травою. На луках, галявинах та в рідколіссі вони щоліта рясно витикали рожево-фіолетові прапорці — однобічні колосовидні суцвіття. За це й поплатилися: люди, залюблені у їхню красу, зривали ці суцвіття на букети, аж поки не стало чого зривати. І тепер маємо: косарики черепичасті занесені до розряду рідкісних рослин…
Саме тут пора сказати, що ми з Іваном Михайловичем Носалем уже тривалий час шукаємо рідкісні рослини. Шукаємо не для букета, не для гербарію, а щоб нанести на карту рідного краю місця, де ще збереглися незаймані острівці рослинного дива, й узяти їх під захист.
А почалося все от з чого. Якось ми гортали альбом рідкісних рослин України, а Носаль візьми та й скажи:
— Переважну більшість з них я зустрічаю кожного року…
— Де? — не йняв я віри.
— У лісі, в полі, на луках — де ж ще? Хочете, покажу й вам?
Відтоді й запахла нам мандрівочка і повела просторами рідного краю. Без доріг і стежок повела. Бо рідкісні рослини на видноті не селяться.
А з подорожніх записок і склалася ця книжка.
Зозулині черевички
"Іди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке", — загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається. Інша річ, коли таке трапляється в житті.
Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті. Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички. Чому венерині — ще якось можна зрозуміти: богиня кохання і краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квітки справді схожі на черевички якоїсь казкової красуні. Зате до чого тут зозуля — ніяк не вкладається в голові.
Ще називають рослину цю мрією. Певне, тому, що вона така рідкісна й приваблива, і знайти її — заповітна мрія кожного, хто любить природу. А може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду.
Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве-ледве животіли.
Та якось від одного села князеві не прислали данини.
Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати непослухів. З великим загоном посіпак сам вирушив на розправу.
Запечалилися-затужили в селі, як почули про карателів. Знали, нікому не буде пощади.
Старі діди думали-гадали, як зарадити лихові, та нічого не могли придумати.
І тоді прийшла до дідів тих донька бідної вдовиці.
— Я, — каже, — спробую врятувати село.
Ті похитали сивими головами: "Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?" Та відговорювати не стали — бо хто топиться, і за соломинку вхопиться.
Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на ній, зовсім зносилася.
Цілу ніч жінки шили сукню з усього кращого, що знайшлося у селі. А коли вранці вдовина донька одягла її — усі раптом побачили, що перед ними стоїть красуня, якої ще й на світі не було.
І вийшла вона у тій сукні навстріч карателям.
— Князю, — мовила, — не з лихого серця не сплатили ми тобі податі, а гірка доля спіткала нас. На полях недорід видався, і якщо данину віддамо тобі, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалій людей наших, князю.
Хотів посміятися грізний правитель з тієї мови — та не посміявся. Ні, не збудили в нього жалю слова дівчини, бо зроду не знав, що то таке жаль. А заворожила його невидана врода дівоча.
— Гаразд, — нарешті видавив з себе князь, — не буду я твоє село плюндрувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.
Князь був старий і бридкий. Від самої думки, що можна стати дружиною такої потвори, сторч головою у безодню кинешся… Та дівчина знала, що в селі і старе і мале з тривогою і надією чекають її повернення.
— Згодна… — згнітивши серце, мовила вона.
Пожвавішав князь:
— Тоді вертай до села, сповісти про мою милість. І подумай, який тобі дарунок привезти на весілля. Даю своє князівське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скільки золота довелося на те покласти.
Пішла дівчина. Розказала про все, а сама ридма ридає. Тоді підступився до неї найстаріший з дідів:
— Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усіх від загину, тож ми всі тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобі насіння. Передай його князеві і скажи: "Ти обіцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка із квітів, що з оцього насіння виростуть". А там сама побачиш, що буде.
Передала дівчина те насіння князеві і сказала, як дід їй велів. Князь поміркував якусь мить, зважував, чи немає тут якоїсь каверзи, а потім навіть зрадів, що не треба тратити грошей на дорогий дарунок. А що весілля відкладається — то дарма, можна й почекати, дівчина все одно нікуди не дінеться.
Посіяв те насіння та й став наглядати. Ось перші сходи з’явилися, стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квіток все нема та й нема.
Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх давав — назад не забереш. Зачаїв чорну злобу на цілий світ. І поклав собі, що дочекається цвіту, а тоді вже віддячить і молодій дружині, і всім-всім, хто насмілився глузувати з нього.
Сімнадцять довгих літ чекав князь. А на вісімнадцятому літі рослинки в один день раптом зацвіли небаченим досі цвітом. Кинулися князівські слуги доповідати про це своєму господареві, а той уже мертвий у ліжку лежить. Так і не дочекався своєї мрії.
Відтоді-то, кажуть, ці квіти й називають мрією…
А вчені авторитетно стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на вісімнадцятий рік.
…На давно не їждженій лісовій дорозі ми стрілися з дядьком, який косив траву. Познайомилися. Він — лісник, а це якраз його обхід. Скоро уже тридцять років, як лісникує.
Показуємо дядькові малюнок зозулиних черевичків: чи, бува, не бачив де у своєму обході?
— Здається мені, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся доказувати, чи то ця квітка…
Мабуть, у нас був дуже пісний вигляд, бо лісник враз підбадьорив:
— Та ви не той… Бо я, може, не так придивлявся…
Ми рушили углиб лісу. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Дика півонія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4245 | Євген Шморгун | Дика півонія | Хто знає, чи схожа наша дика півонія вузьколиста на свою родичку, що була така знаменита у стародавньому світі. Зате в обох назва від одного імені походить. І виникла вона, за переказами, ось як.
У міфічного старогрецького лікаря Ескулапа був учень Пеон. Він прославився тим, що виліковував найтяжчі рани, промиваючи їх відваром якоїсь рослини та прикладаючи до них її листя. А коли одного разу могутній Геракл поранив бога підземного царства Плутона, то Пеон зцілив грізного повелителя пекла. Відтоді рослина на честь славного лікаря стала називатися півонією.
Правда, як свідчить легенда, здобути цю рослину в ті часи було зовсім не так просто: її пильно охороняв величезний рябий дятел. Птах налітав на кожного, хто пробував зірвати її, і викльовував очі. Тому небагато було охочих іти за таким зіллям. А хто й наважувався, то робив це вночі, коли дятел спав.
Допомагав Пеон зцілюватися богам і під час Троянської війни. Відтоді усіх визначних лікарів-травознаїв почали шанобливо називати "пеоніями".
Таку ж назву дістали і всі трави, які мали високі лікувальні властивості.! Отож, натрапляючи в старих книгах на згадки про півонію, насправді важко визначити, про яку саме рослину йдеться. Тим більше, що колись півонія взагалі вважалася одним із чудес зеленого світу, своєрідним вінцем творення. Їй приписувалося багато чудодійних властивостей, хоча в основі своїй і нісенітних.
Наприклад, в одному з російських травників кількасотрічної давності на повному серйозі мовиться, що коли людина має при собі насіння чи корінь півонії, то їй ніяка нечиста сила не може заподіяти шкоди. Той же травник настійно радить корінь півонії носити дітям на шиї як талісман від хвороб. А ще запевняє, що "в дім той, у якому півонієве насіння лежить, ніяка громова стріла не влучає і блискавка його не запалює". Отак!
Віра в чудодійну силу півонії жила в багатьох народів. Так, у Швейцарії дітям від корчів накладали на голову вінок з 77 півонієвих листків. У Франції, Данії, Португалії люди від падучої хвороби носили на шиї 40 днів намисто з плодів цієї рослини. Для підсилення дії плоди ці скроплювали свяченою водою, нанизували їх тільки на червону нитку, і обов’язково голкою, яка не була в ужитку.
За такої слави півонія, певна річ, не могла залишатися звичайною рослиною. Її висаджували у квітниках, доглядали, леліяли, аж поки викохали гарну та пишну. Півонію оспівували поети багатьох народів. У різних країнах квітка її була символом палкого кохання і ніжних почуттів.
Хоча подеколи траплялося й протилежне: півонія вважалася символом некрасивого, пихатого, заздрісного. А чому так — про це навіть казка є.
Якось ясночола богиня Флора мала на якийсь час покинути землю. І вирішила замість себе залишити заступника. Та кому з рослин віддати перевагу? Адже усіх їх однаково любила.Дивіться також
Євген Шморгун — Дивосил-зілля (збірка)
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Євген Шморгун — Бризки веселки
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
От зібрала Флора на раду своє рослинне царство і запропонувала квітам самим обрати їй заступника. Півонія вважала, що саме вона гідна високої честі заступати Флору. Отож набурмосилася пелюстками, з викликом поглядала на всіх і всіляко старалася підкреслити, що вона найпишніша і найвеличніша. Але всі квіти назвали найдостойнішою троянду. І Флора зняла зі своєї голови корону і наклала на троянду. А півонії сказала:
— Бундючна, безглузда квітко! За свою пихатість і самозакоханість залишайся ж назавжди такою товстою, надутою, як сьогодні, і хай жоден метелик не подарує тобі ніколи свого поцілунку, жодна бджілка не візьме з тебе меду, і жодна дівчина не приколе твоєї квітки до своїх грудей.
Казка казкою, а треба визнати, що півонія справді гідна неабияких почестей. Коли зацвітуть її кущі у квітниках, розсипавши оберемками іскристий пелюстковий жар, коли попливуть над землею чудесні пахощі її квітів — хіба можна не зупинитись, щоб помилуватися нею? А коли її квітка велично підноситься над вазою, стає більше сонця в кімнаті.
Та особливо розквітлу півонію люблять наші школярі. Чи тому, що пишнота і яскравість квіту її притягає до себе погляд ніби магнітом, чи тому, що розквітла півонія віщує наближення літніх канікулів — хтозна. Але загляньте у класні кімнати, коли там ідуть екзамени, і ви обов’язково побачите на столах величезні букети півоній.
Із 1788 року в Європі набула поширення біла сибірська півонія. Святкова, урочиста краса її цвіту, приємні пахощі швидко призвели до того, що вона помітно потіснила у квітниках свою червону сестру. Хоч, правда, на батьківщині — в Даурії та Монголії — цю півонію любили більше за коріння, яке варили в юшці та широко використовували в народній медицині, і за насіння, яке підсмажували й додавали в чай.
Наша нинішня дика півонія вузьколиста, звичайно, далеко не така пишна, як її приручені родички. Та на тлі степового різнотрав’я вона справжня красуня. Навіть той, хто на словах байдужий до квіткової краси (бо сумнівно, щоб такі байдужі були насправді), схилиться над її квіткою і здивовано розглядатиме криваво-червоні пелюстки.
На жаль, дедалі рідше й рідше щастить надибати на цю рослину, обпекти пальці об прохолодний жар її пелюсток. І мені зрозуміле здивування моїх юних супутників, коли я їм розказую, що колись із цієї півонії виготовляли зелену фарбу. Атож, зелену, і не так давно й сам я щиро здивувався, почувши таке від Івана Михайловича. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Діоклова капуста | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4269 | Євген Шморгун | Діоклова капуста | Звично примостившись на камені у затінку, далматинець-вільновідпущенник Бранко спостерігає, як Діокл поволі походжає між грядками городини: то нахиляється і виполює бур’ян, то підгортає землю, то шарить в огірковому огудинні, щось там таке собі визираючи.
Найдовше затримується Діокл біля грядки капусти, що якраз в’яжеться в тугі білясті головки. Чомусь виділяє капусту з усієї городини — поливає її найпершою, додивляється до кожної рослинки. А, було, ще як висаджував розсаду, то всю землю на грядці пальцями пересіяв.
Бранко звик не дивуватися вчинкам Діокла. Однак і зрозуміти не може нинішньої примхи господаря. Бо це ж подумати тільки: найбагатша людина в усій Римській імперії і раптом добровільно відсторонився від усього світу і порпається в городі. Та ще й заборонив рабам не те що допомагати, а навіть наближатися до грядок.
Якщо поміркувати, то Бранкові до того діла ніякого, бо від цього платня не зменшилася і ставлення господаря до нього не змінилося. Та й служба залишається однаковою — від довіреного охоронця вимагається тільки пильне око та швидкий меч. Але ж незвично: то було за день перед очима промайне тисяча облич, а зараз якщо за тиждень когось чужого побачиш — то вже й подія.
Відтоді, як поселився господар у цьому розкішному палаці біля моря, то ніби переродився. Ні бенкетів, ні зустрічей, ні виїздів. Квіткові клумби та городні грядки все йому загородили. Навіть жителі тутешнього міста Салони мають нагоду бачити Діокла не частіше, ніж один-два рази на рік. А було ж…
Еге ж, вільновідпущеннику Бранкові того не охопити розумом. І не тільки Бранкові.
Колись Діокл був сам сином вільновідпущенника, теж за походженням далматинця. Але завдяки кмітливості та вмінню добре володіти зброєю вислужився до начальника двірцевих військ. А коли восени 284 року префект Преторія Апр таємно вбив юного імператора Нумеріана, Діокл зробив усе можливе й неможливе, щоб воєначальники проголосили імператором саме його, а не когось іншого. А тоді скромний і товариський вояка показав своє справжнє обличчя.
Насамперед він змінив своє ім’я на римський манер — із Діокла став Діоклетіаном. А коли розмашисто підписував документи, то до цього імені доточував ще кілька і вже був Цезар Гай Аврелій Валерій Діоклетіан Август. Ось так! Почав щодня вдягатися в пурпур, парчу і шовк, розцяцькувався золотом та дорогоцінним камінням, запровадив особливий церемоніал поклоніння собі: перед ним усі падали ниць і цілували край його одягу. Вимагаючи безумовної покори собі як богові і панові, Діоклетіан жорстоко розправлявся з усіма, хто насмілювався виявити хоч найменший непослух. Не робив винятку навіть найближчим друзям, які проголосили його імператором.
Та коли перше запаморочення від влади минуло, Діоклетіан зрозумів, що в такому розбурханому морі, яким була Римська імперія в третьому столітті, довго йому не втриматися на троні.. Бо оточена войовничими варварами і знекровлена постійними міжусобицями, "вічна" держава хиталася до самого підмурку. Тому 1 квітня 285 року Діоклетіан офіційно оголосив, що бере собі в співправителі Максіміна. Так стало в країні два імператори — один на Сході, другий — на Заході. А ще, щоб приглушити чвари можновладців, Діоклетіан зобов’язався разом з Максіміном через двадцять років добровільно скласти з себе владу і передати її тим двом найдостойнішим, кого назвуть римляни.Дивіться також
Євген Шморгун — Друга краса
Євген Шморгун — Ялиновий лист
Євген Шморгун — Не перевелося!
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Слід сказати, що Діоклетіанові мало хто повірив. Надто непевним був час, багато крові лилося в боротьбі за владу. Однак цього разу слова було дотримано. 1 травня 305 року імператорами проголошено Констанція Хлора і Галерія. Діоклетіан привселюдно зняв з себе порфіру і знову став Діоклом. Потім він виїхав сюди, у місто Салону, оселився тут і, на великий подив усіх, хто його знав, почав вирощувати квіти та овочі.
…Сонце підбивається все вище і вище. Охоронець Бранко чекає, коли Діокл нарешті поставить у спеціально змайстрований на краю городу курінь довговухий глечик, яким поливав грядки, і примостить там сапку. Бо вже пора б і до палацу, пора б і перекусити. О, здається, господар таки прямує до куреня.
У цей час Бранко помічає, що стежкою від палацу простують сюди двоє чоловіків. Підхопившись із каменя, він подається на крок назад, у густу бузкову зелень, прикипає поглядом: хто такі? Хоч знає, що і палац, і садиба пильнується доброю сотнею перевірених воїнів, що крізь таку охорону не те що якийсь злонамірник — навіть миша непоміченою не прошмигне, проте правиця лягає на руків’я меча: служба є служба. Повністю довіряти він може тільки господареві і самому собі.
Переднього Бранко впізнає — це дуумвір міста Салони благородний Валерій. А того, другого, здається, бачить уперше. Проте по його одягу, ході, по тому, як дуумвір раз у раз догідливо обертається до нього, неважко здогадатися, що це високий гість із Риму, певне, котрийсь із нинішніх найвпливовіших сенаторів.
Діокл зайнятий своїм і не завважує гостей. Якраз коротким запоясним ножем вирізує найбільшу капустину. Діокл щоразу повертається з городу з капустиною — перетирає її на тертушці, проціджує кашку крізь чисту полотняну шмату і випиває сік перед тим, як сісти до обіднього столу. Для слуг, для рабів, для всіх у домі пристрасть господаря до свіжого капустяного соку — це лише одна із його забаганок. Але тільки не для самого Діокла! Бо хто-хто, а він таки знає, чим зобов’язаний цьому напоєві із звичайної капустини.
…То було десь після десятого року його імператорства. Ночами Діокла мучив глухий біль у животі. Спершу не вельми зважав на те, думав, поболить-поболить та й минеться. Але хвороба не проходила. Навпаки, приступи підкрадалися все частіше і частіше, викликаючи страшну блювоту. Дійшло до того, що просиджував ночі, скорчившись навкуцьки, щоб у такий спосіб хоч якось вгамувати біль.
Накликані з усіх усюд халдеї в один голос пророкували йому швидке одужання, сто років життя, блискучі перемоги на суші і на морі, покору володарів далеких і ще дальших царств, довічну славу і ще багато чого. Вони твердили, що зірка Діоклетіана піднімається все вище, розгоряється все яскравіше і яскравіше. А йому вже не лише вночі, а й удень назоляли болі. Полегшення приносило тільки вино, та й то ненадовго. Але після вина хвороба мордувала ще лютіше. І не будеш же пиячити безпробудно, бо вино палить людину швидше, ніж вогонь свічку.
Діокл почав готуватися до відходу в царство тіней, зовсім занепав духом. Бо царство тіней однаково страшить і простого селянина, і всевладного імператора.
Ось тут і нагодився той старий грек. "Вилікую, — каже, — владико, але за умови, що цілком довіришся мені і виконуватимеш усі мої поради". Він повів імператора на город, показав на капусту: "Ось у ній — твоє здоров’я". І справді вилікував його свіжим капустяним соком.
Навіть не нагородив того грека — не встиг. Помер той. Чи то пора прийшла, чи то хтось із придворних отруїв, боячись його впливу на імператора.
Діокл було й забув про свого рятівника. Аж то через роки хвороба знову нагадала про себе. Може, ще й через це він зняв із себе порфіру і живе зараз ось тут, у Салоні, довіривши своє здоров’я головастій капусті, що її сам і вирощує…
Все нетривке в цьому світі, думається йому, все мінливе. Здається, ще вчора він, Діокл, свято вірив, що кожен його крок — це сторінка історії, кожна його справа — це на всі майбутні віки. Нині ця віра розвіялася, мов туман. Бо не віки — всього кілька літ минуло, а де все те, що воздвигалося за двадцять років імператорства? Хіба запанував спокій у Єгипті після того, як він розвіяв тамтешніх повстанців і розіп’яв їх на придорожних стовпах? Хіба не стали ще лютішими і нахабнішими варвари після стількох його блискучих перемог над ними? Хіба принесла плоди його грошова реформа? А скільки ж то сил було потрачено, щоб запровадити тверді ціни на хліб, на м’ясо, на вино, щоб встановити по всій імперії однаковий розмір заробітку за однакову працю!
Правда, прокуратори провінцій поки що успішно збирають податки за розробленою ним, Діоклом, системою. Але чи ж це надовго? Он уже йому донесли, що в Римі при дворі готується новий едикт про податки.
Хіба що його терми в Римі трохи постоять. Здається, це єдина справа, на яку недарма витрачено час і гроші.
О, такими термами Діоклу таки можна гордитися! Ніде у світі немає грандіозніших і благоустроєніших. Навіть знамениті досі римські лазні Каракалли відступили в тінь перед спорудами Діоклетіана. Бо й то сказати! У величезні зали його терм одночасно заходить три тисячі чоловік. Це він сам додивлявся, щоб усе там вийшло кращим і тільки кращим, ніж у Каракалли — не лише водопроводи, ванни і басейни, але й гімнасії, бібліотеки, галереї з творами живопису і скульптури, зали для дискусій філософів та літераторів, стадіон, сади, торгові лавки… Постоять терми, а таки постоять.
Хоча хто його вгадає! Он колись Неронові, певне, і спросоння примаритися не могло, що його "Золотий дім" рознесуть до камінчика. А сталося ж. І то не через століття, а одразу ж після смерті імператора. І то рознесли не дикі варвари, а самі ж римляни. Тепер навіть місця ніхто не покаже, де стояв той палац… От і вгадай, як воно повернеться.
Тут погляд Діокла знову зупиняється на капусті. Тепліє на душі: ось що вічне! Еге ж, оця капуста і є вічною. Люди воюють, вбивають, руйнують, а вона собі росте, росте, росте. Вона годує, лікує, тішить зір. Вона однаково потрібна і друзям, і ворогам, і найпершому імператорові, і найостаннішому рабові. От їй таки не буде переводу на землі!
До вух долітає попереджувальне покашлювання охоронця Бранка. Невдоволено підводить голову: кому там ще заманулося порушити його спокій?
Хе, та це сенатор Сервілій з дуумвіром. Чого це сенаторові не сидиться в Римі?
А той уже здаля розпливається в підлабузницькій усмішці, солодко співає:
— Славному Діоклетіанові привіт!
Не помічаючи, а може, й навмисне не помічаючи Діоклового невдоволення, Сервілій повідомляє, що імператори Максімін і Галерій настійно запрошують його прибути до Рима.
— Чого це раптом? — пильно дивиться на гостя Діокл.
— Про те мені невідомо. Просили тільки не затримуватися.
Сенатор витримує погляд Діокла, не відвертає очей. Схоже, підступності ніякої. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Дорога до Іліона | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4281 | Євген Шморгун | Дорога до Іліона | * * *
Камінь ще не встиг нагрітися після ночі, а в затінку стін то й зовсім прохолодно. І жінки холодком звідусіль тягнуться до джерела, щоб запастися на день водою.
Ось через агору * і далі по вулиці проходить Єлена, ледь схиляючись під вагою повної амфори, що тисне на плече.
Ксенон навмисне відступає за ріг будинку, щоб Єлена його не помітила. Коли це позаду — кроки. Аліферса несе. От іще!..
Ксенон поспішно нахиляється, починає повільно розв'язувати шнурівку на сандалії. Аліферс уже поруч. Ряхтить:
— Лоскоче, га? Хе-хе...
І то треба, щоб такий дурнуватий смішок був у чоловіка!
— Муляє, — буркає у відповідь Ксенон. — А тобі цікаво? Він перевзуває сандалію, вдавано витрусивши з неї надокучливий камінчик.
— Лоскоче,— мружить око Аліферс— Бачу, лоскоче...
— Сандалія муляє... А ти проходь, проходь своєю дорогою,— відсторонюється Ксенон.
Аліферс метляє візерунчастими полами білого плаща, навіть не збирається проходити.
— Я тільки своєю і ходжу. Хе-хе... На моїй дорозі мені не муляє і не свербить, як декому.
"Не інакше, як навмисне вичатовує,— думає Ксенон.— Ну ж і нюх! Це, певно, вважає, що на гарячому застукав, що я отак і розпливуся перед ним у зізнаннях. Еге, не на того натрапив!"
— В'їдливий ти, Аліферсе, як оса.
— Я що? Я, Ксеноне, тільки правду кажу.
— Нудить од твоєї казені.
* Агора— місце, де відбувалися народні збори
— Кого нудить, кому свербить... То вже таке... А все ж несправедливо на світі ведеться: скажеш, як є — так тебе вже готові загризти. Несправедливо. — Він скрушно зітхає, ніби й справді образився до глибини душі. Але тут же й знову хитренько мружиться: — От поясни, для чого кротові сонце? Він же все одно на нього не дивиться.
Ксенона аж перекошує: оце вже підступність то підступність! Виходить, Аліферс не просто вистежує, а ще й намітив його, Ксенона, собі у спільники. До чого докочується людина! Стараючись бути якомога спокійнішим, він удає, що не зрозумів:
— Ти про що?
— Про сонце.— Аліферс говорить довірливо, навіть палко.— Про те, що воно соколові більше потрібне, ніж кротові. Чи не так?
— Якщо маєш на увазі Єлену, то тобі не личить так одзиватися про її сліпого мужа.
Певно, таки проривається у мові Ксенона ота відраза, що сповнює душу. Бо в Аліферса миттю на обличчі з'являється знову маска єхидної байдужості, і він руками розводить:
— Овва, куди загнув! Я про сонце, тільки про сонце. Он бач, як висяює. Знає, що сьогодні свято. Гарний деньок буде, хе-хе... Гарний деньок... А тобі, кажеш, лоскоче? Ну-ну...
Щільніше обгорнувшись плащем, ніби йому враз стало холодно, Аліферс повагом прямує на агору.Дивіться також
Євген Шморгун — Тирлич хрещатий
Євген Шморгун — Любка
Євген Шморгун — Беладонна
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
* * *
Поставивши амфору з водою на невисоку кам'яну тумбу, що в кутку кімнати, Єлена роздмухує вогнище, сипнувши на ледь тліючі під попелом вуглинки жменю сухого маслинового листя, підкладає дрівця. Коли жовтаві язички полум'я веселіють і набираються сили, вона підсовує до вогню горня, щоб закип'ятити води.
Сонце зацікавлено зазирає в приміщення через вузенький віконний отвір, визолочуючи прямокутну латку на лаві. Саме на цій латці і вмощується Єлена. Знімає своє верхнє плаття-пеплос, починає штопати його — протерлося.
Гомерові думається своє. Звісивши босі ноги з тапчана, він неуважно перебирає струни формінги. І коли Єлена скаржиться, що геть зовсім зносився її пеплос, і якщо вона ще трохи походить у ньому, то вже й не буде чого зашивати, Гомер тільки згідно киває головою-
— Еге, зносився.
— А на маслини знову видався неврожай,— продовжує Єлена. Через хвилю зітхає: — Прогнівили богів, от Геліос і палить усе. Кажуть, біля Мілета земля так пересохла, що тріснула навпіл.
— Еге, кажуть.
— Оце прицінювалася до вовни — перекупники знову правлять дорожче на цілих три оболи.
— Еге, правлять,— луною вторить Гомер. Єлена насуплює брови:
— "Еге, еге..." Чого це ти від мене, як від мухи, відмахуєшся?
П'ять років живуть разом, а ніяк чоловіка сповна зрозуміти не може: то він веселий, ласкавий, балакучий, а то нахмуриться — і важко від нього два слова витягти. Ось і зараз якийсь набурмосений. Певно, знову підступається ота болячка, знову допікає.
Єлена закінчує штопати плаття, вдягає. Підсідає на тапчан до Гомера, обнімає за плечі:
— Дуже болять очі, так?
— Болять, Єлено.
— От горенько! Обіцяв жрець: поболять і перестануть, а воно бач яка воля богів...
Невже так і не буде кінця-краю Гомеровим мукам? Тож, здавалося б, рани давно загоїлися, чого ж їм боліти? А воно приступ за приступом.
— То, може, і не підемо на свято Деметри? — пропонує вона.— Посидимо вдома, га?
— Як можна не вшанувати богиню! — заперечує чоловік. І повторює своє улюблене прислів'я: — Це тільки для безсмертних — амброзія, а для нас, смертних, — зерно Деметри.
— Але ж твої очі...
— Та й Аліферс учора приходив, запрошував.
* О б о л — срібна, а пізніше мідна монета в стародавній Греції.
Єлена розуміє: свято Деметри — то таки свято! Сьогодні на агорі зберуться майже всі жителі поліса. Навіть немічних старців приведуть під руки і посадять на застелені овечими шкурами високі кам'яні лави, щоб їм зручно було дивитися на богоугодні гуляння. Дівчата і юнаки, прикрасивши міську площу вінками та гірляндами квітів, принесених з довколишніх лісів і лугів, снопами ячменю та пшениці, пучками всього, чим тільки багаті тутешні поля, городи і сади, будуть привселюдно відтворювати одну з тих священних історій, які споконвіку з молоком матері входять у душу кожного елліна. І будуть багаті жертвоприношення на вівтарі Деметри, і лунатимуть священні гімни, і буде творитися чимало інших справ, гідних для вшанування могутньої і великої богині, яка дає родючість землі і без чиєї благотворної сили ніщо не зростає ні в лісах, ні на полях, ні на луках.
Свого сусіда, Аліферса,— одного з розпорядників свята і чи не найзнатнішого чоловіка в їхньому полісі — Гомер вважає другом. А як відмовити другові? Та й співати на такому святі в присутності всіх кращих мужів поліса — це почесно для кожного аеда-співомовця.
Але ж...
— У тебе вигляд, Гомере, такий похмурий.
— Це не від того, що очі болять. До болю я вже звик. Тут інше.
— Інше? А ти поділися — легше стане. Гомер мнеться. Гомерові явно важко говорити.
— Тому й гризота на серці, що не хотілося б тобі зараз, у святковий день, про це казати.
Єлена насторожується:
— Щось трапилося, так?
Він відкладає вбік формінгу, бере Єленині руки, переплітає її пальці зі своїми. Єлена знає: так робить Гомер тоді, коли хвилюється і коли особливо хоче відчувати і розуміти її, Єлену.
— Слухай, — чомусь переходить він майже на шепіт.— Слухай і постарайся розсудити правильно... Пригадуєш, коли я склав свої перші пісні і співав їх для гурту пастухів? Я тоді дуже боявся, що мене осміють. Дуже боявся. І от як я закінчив співати — усі мовчали. І подумалося тоді: "Все! Зараз підхоплюся, розіб'ю формінгу і втечу". Ще якусь мить протягнулося б те мовчання — так воно й сталося б. Але тут враз ти вигукнула: "Гомере, ти справжній аед!"
— Ті слова і зараз можу повторити.
— О, то були не просто слова — то була для мене звістка про моє власне народження... А потім я ходив на війну і повернувся сліпим. І моє життя стало нестерпним. І ти принесла мені формінгу, сказала: "Грай, Гомере, ти ж аед!" Пригадуєш?
— Пригадую,— мовить Єлена. Вона не може втямити, для чого чоловік розпочав оцю розмову і до чого він веде.
— А ще потім ти відмовилася вийти заміж за мого друга Аліферса, сина самого Антіноя — найпершого мужа нашого поліса, і прийшла до мене за дружину... Я, безпорадний сліпець, син загиблого воїна і бідної прядильниці, яка кожну жменьку вовни виважувала на шальках терезів по десять разів, щоб не прорахуватися, щоб хоч щось заробити на прожиток, я став чоловіком першої красуні, першої нареченої міста!
— Гомере!
— Не перебивай. Я знаю, що кажу, бо ж не од роду сліпий... На щастя, не од роду сліпий... Тоді я відчув себе найщасливішою людиною Еллади. А водночас — і най-нещаснішою: чим я міг віддячити тобі, Єлено, за твою любов, за твій вчинок?! А ти сказала: "Складай пісні, Гомере, я цього хочу!" І я складав. Я жодного дня не розлучався з формінгою. Мені так хотілося хоч у пісні бути гідним тебе. Боги змилостивилися і вінчали мене словом, і дали мені натхнення. І мої пісні люди стали слухати. І зараз усі в полісі кажуть: "Ти, Гомере, великий аед"... Уважно слухаєш, Єлено?
— Так.
— І теж вважаєш, що я великий аед?
— Я це завжди і всім казала.
— Дякую, Єлено. Знай, яку б я не складав пісню, вона більше твоя, ніж моя... Та зараз я задумав нову, велику пісню. Все, що я складав досі,— ніщо у порівнянні з нею. І вона не схожа на ті, що складають інші аеди. Мені розпирає груди бажання заспівати її. І я чую в собі сили, відчуваю, що зможу, зможу, зможу!.. Хочу розповісти, як колись під Іліоном 3 хоробрі ахеї4 воювали з троянцями. Не так розповісти, як у теперішніх піснях співомовців. А так, як я знаю: щоб за словами дзвеніла мідь мечів об лискучі щити, щоб торжествували переможні кличі героїв над розпачливими зойками боягузів, щоб усе було так, як воно насправді буває — і до бою, і під час бою, і після бою. Я хочу, щоб той, хто слухатиме пісню, ніби сам був присутній при тому, про що розповідається...
.
4 Ахеї — спільна назва греків.
5 І л і о н — друга назва Трої за ім'ям її засновника їла
Досі він так ніколи не говорив. І чим далі, то Єлена все більше відчуває, що неспроможна вникати в зміст його слів. Бо вони накочуються, накочуються, як гірська лавила, а в тій лавині клекотить потайний грім. І стривожена, і заворожена, вона сидить принишкло, мов горлиця на маслині.
— ...Слухаєш, Єлено?
— Так, так,— ледь шелестить устами.
— Я довго не зважувався самому собі признатися, що замахнувся на таке. Нарешті рішився — попросив у богів поради. І сам великий Зевс благословив.
— Ти що?!
— Правда, Єлено. Пригадуєш, ти повернулася вчора опівдні з поля і сказала: "На небі жодної хмарки, і раптом грім загримів". То я тоді молив у богів благословення, і Зевс почув мене.
— Гомере!..
— І тепер уже не відступитися... Отак... Він стискує її пальці до хрускоту. Видихує:
— Допоможи мені, Єлено. Ходи зі мною до старого Іліона.
Аж тільки тут до Єлени доходить, що то за грім клекотів у тій лавині. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Друга краса | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4265 | Євген Шморгун | Друга краса | Було це давно. Повелителька всієї рослинності Флора тоді розселяла квіти по тих місцях, де їм належало рости і милувати зір і людини, і пташки, і звіра. І випало так, що в одному лісі опинилися поруч жовтець повзучий і лунарія.
Лунарія в ті часи була звичайною собі рослиною, нічим особливим серед іншого зела не виділялася.
Та ось настала пора цвітіння. Жовтець, який примостився в низинці, де грунт щедріший на вологу, засвітив жовті п’ятипелюсткові квіточки. Проте його цвітіння мало хто помічав. А от фіолетові квіти лунарії привертали увагу багатьох. Бо хоч удалися не дуже показні на вигляд, зате мали тонкий приємний запах.
Жовтець дивився на сусідку і таїв чорну заздрість. Ця заздрість отруювала гіркотою його дні, всі думки зводила до однієї: як зробити, щоб і його квітки зупиняли перехожих?
І надумав.
— Сусідко, — каже вкрадливо до лунарії, — вчора сосни шепталися, ніби зима вже йде.
— Ти що?! — вжахнулася та.
— Сосни високі, їм далеко видно…
Лунарія мерщій поспішила скинути цвіт. Бо ж хотіла, щоб до приходу зимових холодів устигло дозріти насіння. Не мала й гадки про недобру задумку свого сусіда.
А жовтцеві тільки цього й треба. Продовжує цвісти собі, як нічого не бувало, усміхається злорадно. Пишатися почав. Як же, тепер, коли поруч немає сусідчиних запашних фіолетових вогників, то вже й на його квіти ні-ні та й поглянуть.
Минули дні. Зрозуміла лунарія, що її одурили, та назад цвіту не повернеш. Тож понурилася і тамує образу — боїться, що інші рослини провідають про це та ще на сміх піднімуть.
Аж то якось пролітає Флора над лісом, дивиться — що це за неподобство? Жовтець собі цвіте-процвітає, а в лунарії уже на стеблі стручки з насінням стримлять.
Спустилася Флора на землю, доскіпується, як воно так сталося. Лунарія потупилася і мовчить — соромно признаватися, що так поплатилася за свою довірливість. А жовтець з переляку перед повелителькою зробився ще жовтішим, схилився додолу та й признався в усьому.
Розсердилася повелителька на жовтця за його підступність.
— Будеш, — каже, — вік вікувати нікому не потрібною рослиною. Тепер тебе ніколи ні худоба не зщипне, ні людина не зірве на букет. А лунарії дарую другу красу, і буде та краса віднині при ній на віки вічні.
І тільки проказала ті слова, як у лунарії дозріли і осипалися насінинки, а перетинки стручків сріблясто заясніли. Непримітна досі рослина ніби враз переродилася, ожила в повій, оригінальній красі — куди показнішій за сам цвіт!
Відтоді і прикрашає наші ліси цибата трав’яниста рослина з поетичною назвою: лунарія оживаюча.
Правда, ботаніки точно знають, що назву цій рослині дав славнозвісний Карл Лінней. І чому саме таку назву теж точно знають: лунарія — від латинського слова "луна", тобто "місяць" (місяцеподібну форму мають плоди рослини); оживаюча — тут і пояснювати не потрібно, досить кинути погляд на рослину. Завдяки сріблястим прикрасам вона перетворюється враз із попелюшки у казкову красуню-принцесу.Дивіться також
Євген Шморгун — Родичі гарбузові
Євген Шморгун — Беладонна
Євген Шморгун — Селеровий вінок
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
До пізньої осені лунарія радує зір перехожих, виблискуючи продовгуватими талерами на сонці. І… розплачується талерами з кожним, кому приглянеться: букети лунарії прикрашають узимку не одну квартиру.
А що ж жовтець? Будете колись у вологому лісі, особливо у вільшняку чи десь на краю болітця, подивіться довкруг — на вас обов’язково прозиркнуть жовтенькі п’ятипелюсткові квіточки. Це він і є, жовтець повзучий. Ви його знаєте, бо стрічали безліч разів. Якщо пильніше придивилися, то квітки цього жовтцю нічим не поступаються квіткам багатьох інших його різнобарвних сусідів. Однак я ніколи не помічав, щоб хтось похоплювався нарвати їх для букета.
Інша справа лунарія!
…Недавно знайомий ботанік запрошував поїхати з ним в експедицію в природні ялинові ліси, що на півдні Ровенщини. Таки треба було поїхати. Але якось так склалося, що і на роботі — справи, і вдома — справи, та ще й бував я в тих лісах не раз… Словом, не поїхав. А оце йду з роботи додому — він мені назустріч. Задоволено-зверхня усмішка так і сяє на обличчі.
— Багато ти, чоловіче, втратив, що не приїхав, — мовить. — А ми там саму її знайшли!
— Кого це — її? — від цікавості витягуюся в струнку.
— Розумієш, приходять перед обідом обидва мої помічники, мнуться. "Ось, — кажуть, — якісь горохи знайшли. Не доберемо, що воно". І простягають гілочку зі сплющеними довгастими стручечками… Не вірю своїм очам: лунарія! Та сама, що досі мені стрічалася тільки в гербаріях…
Мені і радісно (така знахідка!), і досадливо (таки можна було поїхати, можна було!). Кисла міна в мене на обличчі, мабуть, проступила так явно, що ботанік враз перемінив тон.
— Ну, не розстроюйся, — почав утішати. — Зате зараз ти маєш змогу без блукань дістатися до лунарії за якихось три години. Я тобі намалюю туди точний маршрут. Там її не кущ, а цілі зарості. Стручки отак гронами, гронами…
Додому йду звичною тихою вуличкою. Попід будиночками — квітники, квітники. В одному з них росте окультурена лунарія оживаюча. Якраз настає пора її другої краси — зусібіч срібними талерами прикрашається.
Але цього разу не зупиняюся біля квітника, навіть не сповільнюю кроків. Бо думкою вже біля тієї, лісової, до якої завтра поїду на побачення. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Зелені сусіди | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4285 | Євген Шморгун | Зелені сусіди | ЗЕЛЕНІ СУСІДИ
— Піду до криниці,— брязнув відром дід Іван. Світланка затанцювала:
— І я, і я з тобою! Зазирнула у відро.
— О! — здивувалася.— Тут ще скільки води...
— Свіженька смачніша,— усміхнувся дід до онуки.— А цю ми подаруємо нашим зеленим сусідам.
І шугнув застояну воду за ворота.
— А казав, сусідам подаруємо...
— Зеленим сусідам, онучко, зеленим. Вони он зразу ж за ворітьми й живуть. Бачиш? І подорожник, і ромашка...
— Вигадник ти, дідусю! Це ж бур'яни!..
— Все одно сусіди. І приязні, доброзичливі... Більшість... Пішла Світланка з дідусем до криниці. Потім допома-|
гала мамі полоти цибулю на городі, гралася з капловухим Бровком біля його будки. А по обіді вийшла за ворота, і постелила на зеленому моріжку стару бабину хустку і при-| мостилася на ній з книжкою.
Читала-читала Світланка і раптом чує — хтось вітається:
— Добридень, дівчинко!
Озирнулася довкола — нікого немає. Подумала, що то| їй так здалося.
ТРАВА-МУРАВА
Коли це знову чує:
— Добридень, дівчинко!..
Придивилася — з нею вітається тоненьке стебельце! споришу. Дрібненькі листочки і зеленаво-білі квіточки] до неї пнуться.
"Ой,— похопилася Світланка, чомусь зовсім-зовсім неї здивувавшись, що рослина враз заговорила людською мовою,— це ж, мабуть, споришеві важко стало, що я на нього лягла..."
І вже було хотіла встати, та спориш, певно, вгадав її думку і заспокоїв:
— Ні, ні, мені зовсім не важко. Я витривалий. Я най витриваліший з усіх ваших зелених сусідів.
— Ти? — не повірила дівчинка.— Такий тендітний?!
— Авжеж. Хіба ти не помітила, що я зеленію навіть при самій дорозі? Мене щодня і люди топчуть, і худоба товче, а буває, й колесо наїде... Інші рослини на цьому місці давно загинули б, а я росту.
— І справді... А такий непоказний...
— Ну; не кажи так! — наче аж образився спориш.— Про мене навіть у пісні співають. Чуєш?
Світланка прислухалася: десь з другого кіня села долинула пісня:
Зійди, дощику дрібнесенький.
Скропи травцю-муравцю...
— Це ти трава-мурава? — здогадалася дівчинка.
— Атож. Мені чимало імен люди навигадували: і птича гречка, і моріжок, і свиняче зілля. А ще гусячою травою, топтун-травою називають...
Світланка ніколи не думала, що одна травиця та стільки імен може мати. Знала — спориш та й годі. А тут он як виходить... І попросила:
— Розкажи мені про себе...
— Гаразд,— погодився спориш.— Хоча тут і розповіда ти, власне, нічого. Хіба тільки те, що надто вже я усім ДО смаку: корови мене випасають, вівці та свині скубуть кури клюють, гуси щипають. А коли достигнуть мої маленькі горішки, то яких тільки пташок не злітається Навіть відлюдкуваті тетеруки, глухарі і рябчики не проминуть нагоди поклювати. Та й люди мною не гребують У багатьох країнах з моїх молодих стебел варять зеле ний борщ, як і з щавлю, готують салати. Вживають мене і від різних хвороб. Зайди в аптеку — і побачиш коро бочки, на яких написано: "Спориш". Отож усім я потрібний, бо всякі корисні речовини в собі маю.Дивіться також
Євген Шморгун — Рослина дивовижної сили
Євген Шморгун — Трава, якої не було
Євген Шморгун — Невловима арніка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
— А я знаю,— зраділа Світланка,— що таке корисн речовини. Вітамін "Це" — ось що!..
— Не тільки. Хоча й цей вітамін у моїх листочках є і, щоб знала, у кілька разів більше, ніж у лимоні..
А ще мої листочки очищають повітря від пилу. Та й коріння не така вже безкорисна річ — з нього можна виробляти фарбу темно-синього кольору.
— Он ти який! — дівчинка з повагою подивилася на тоненьке споришеве стебельце.
— Я що...— знітився спориш.— Я так собі... От сусід-подорожник... Він...
НАДІЙНИЙ СУПУТНИК
Тут Світланка помітила майже поруч із споришем пучечок широких ребристих листків. Посередині пучечка красувалася блідо-фіолетова стрілка.
— Подорожник — це я,— мовила рослина.
— Тебе я знаю,— відповіла Світланка.— Тебе я багато разів бачила.
— Мене всі знають,— хитнув стрілкою подорожник.
— Одного разу я порізала палець, і мама приклала до ранки твій листочок. Тільки помила його перед тим. Ранка швидко загоїлася. Дякую тобі, подорожнику!
— Чого там дякувати... Я для того й росту, щоб люди з мене користь мали. Хтось подряпає руку — я допоможу, хтось ногу намуляє, опечеться чи в кого чиряк вискочить — і цьому лихові можу зарадити. Якщо тебе, дівчинко, вкусить бджола, оса чи волохатий джміль — хутенько зірви мого листочка, помни і приклади до болючого місця. Мій листочок висмокче отруту, втамує біль. Було й таке, що ми, подорожники, рятували людей, коли їх кусали навіть гадюки...
Подорожник розповів Світланці багато цікавого про себе. Виявляється, він, як і спориш, не дуже боїться, коли його топчуть, бо на листках має жилки, що пружинять, немов ресори. Квітки подорожника, хоч і не вельми примітні, впали в око бджолам, і крилаті трудівниці носять з них пилок у вулики. А на Далекому Сході в Маньчжурії і Північному Китаї місцеві жителі із подорожникового насіння варять кашу. І їдять собі на здоров'я.
— Люди гадають, що ми називаємося подорожниками, бо ростемо при дорозі чи й на дорогах. А насправді ми від того подорожники, що по світу подорожуємо. Наше насіння легко прилипає до черевиків і мандрує разом з людиною по всіх стежках-дорог ах. Де насінина відлипне, там і проросте. Навіть в Америку ми помандрували. І виросли там. Індіани, тамтешні жителі, ненавиділи європейських завойовників, які несли їм смерть і лихо, отож зненавиділи й нас і назвали "слідом білої людини". Проте згодом переконалися, що нічого злого проти них ми не мали...
ПЕРЕСЕЛЕНКА З-ЗА ОКЕАНУ
— А мене зустріли на чужині з щирим серцем! — втрутилася в розмову ромашка запашна.
— Хіба ти теж мандрівниця? — здивувалася Світланка.
— Атож...
— Куди ж ти мандрувала?
— Як-то куди? Сюди, до вас. Дівчинка розсміялася:
— Отакої! Виходить, подорожувала від нас та до нас?.. Ромашка запашна ображено нахилила свої жовтаві
І квіточки.
— І зовсім не смішно,— мовила вона.— Я справді іноземка. Півтораста років тому в Європі, а також і в Азії мене не знали. Родом я з Америки. Коли в минулому столітті мене вперше у вас запримітили вчені, то дивувалися не менше, ніж якби побачили у тутешньому лісі індійського слона. Мене показували всім, як дивину. А я тим часом за кілька десятків років заполонила всі пустирі й придорожні рівчаки від Атлантичного до Тихого океанів. От і стала звичайною.
Світлана почервоніла. їй було соромно, що через свою необізнаність образила таку приємну рослинку.
— Пробач, я не знала...— мовила тихо.
— Зараз мало хто мою історію знає. Зате мене знають усі. Мама твоя, коли купала тебе маленькою, сипала у воду мій цвіт. І не тільки щоб вода приємно пахла, а й щоб ти росла здоровою, бадьорою, рум'яною. Недарма ж мене ще називають рум'янком...
Дівчинка, щоб якось загладити свою провину перед ромашкою, похвалилася:
— Я оце якраз читаю дуже цікаву книжку— "В бур'янах", її Степан Васильченко написав. А дідусь дав, бо дуже любить цього письменника. То в ній розповідається, як малий Тарас Шевченко воював з бур'янами. Ось послухай.
І Світланка прочитала:
"...В хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лози шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?"—"Я. Прости... Не буду!" Летить голова з пліч. До другого: "Ти пан Висоцький?.."—летить голова. Стоїть будяк, чорний, яж світ отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" — і царева злетіла з пліч голова, як галка..."
Ромашка розсміялася:
— Ну, будякові так і треба, хай не буде такий задавакуватий. А коров'якові не по-справедливому влетіло — рослина він не тільки сумирна, а й корисна. До речі це наше богатир-зілля.
БОГАТИР-ЗІЛЛЯ
— Тут, здається, про мене мова? — нахилився до них високий білявий стрижень, на якому рясно золотавіли великі красиві квіти. Знизу стрижень обгортало довге волохате листя.
Це був коров'як.
Дівчинка пригадала, що тільки вчора вона з дідусем Ізбирала в сито коров'якові квіти-коронки. Дідусь сушить Іїх на зиму, щоб ними кашель і простуду всяку виганяти. А сьогодні коров'як знову палахкотить цвітом. Поцікавилася:
— Коли ж це ти встиг заквітчатися?
Коров'як хитрувато шелеснув листом, примружився золотниками:
— У мене щодня нові квітки зацвітають. А ті, вчорашні, якби ти з дідом не зірвала, все одно осипалися б. Тому я охоче ділюся квітами з людьми.
А чого це ромашка тебе богатирем назвала? За те, що ти високий, еге ж?
— Та воно так і не так. Високих трав і без мене он скільки! Мабуть, тому, що на сухому-пресухому грунті, де інші трави ледь-ледь животіють, можу вигнатися у зріст людини...
— Що тут гадати! — перебила коров'яка ромашка.— Ти просто наймогутніший — от і все. Недавно дідусь твій, Світланко, прив'язав до коров'якового стебла вашу Лиску. То на тому припоні вона так і простояла цілий день, не відірвалася...
КОЛЮЧИЙ ЗАДАВАКА
— Ану,— почувся враз тріскучий, неприємний голос,— кто тут із себе силача видає? Спробуй підступитися до мене, подивлюся, який ти хоробрий!
Звичайно ж, і рослини, і Світланка зразу пізнали задерикуватого будяка-чортополоха. Он як він наїжився колючим листям! Кілька яскраво-пурпурних квіток пикато випинаються з надійного колючкуватого захисту. ІВ будяком Світланка познайомилася років два тому, як Із дідусем у садочок ішла. Побачила вона тоді квітку кортополоха і захоплено вигукнула: "Яка гарна ружа!" [І тільки дідусь Іван намірився зупинити онучку, як вона (хапнула квітку рукою і зойкнула. Відтоді затямила: будяка-чортополоха треба остерігатися...
— Ми з тобою, забіякою, і знатися не хочемо! — від-Іповіла будякові ромашка запашна.,
— Хе-хе-хе,— зареготав деренчливо будяк.— Боїтеся! Ке-хе-хе! Я вас усіх переколю!..
І чванькувато відвернувся до паркана. І — Ну й характер у нашого сусіди! — осудливо похитав золотистим стрижнем коров'як.— Ні з ким не вживеться!
Мимо якраз пролітала бджола. Почула коров'яка та й каже:
— Що ви, що ви! До нас, бджіл, будяк такий привітний! І щедрий. Ми з радістю навідуємося до нього в гості. Він і цвіте довго, і нектару багато дає. А кращого за будяковий мед годі й шукати...
Світланці не сподобалася бджолина річ, бо зла була на будяка. Отож вона й заперечила:
— Крім вас, бджіл, будяка ніхто не любить!.. Бджола стояла на своєму:
— Даремно ти, дівчинко, так. А пташки? І щиглики, і чижі, і синички — усі до будякового насіння ласі. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Зірка Полісся | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4248 | Євген Шморгун | Зірка Полісся | На протилежному боці галявини під кущем свидини я помітив синю цятку. Вона вирізнялася на прижухлому тлі осіннього різнотрав’я. Підійшов — а це велика квітка з жовтавою серединкою і витончено-ніжними яскравими пелюстками. Такої я ще й не зустрічав.
Залишаю рюкзак, щоб позначити місце, а сам чимдуж по схилу вниз, до Горині. Десь там Носаль полоще корінці лікарського зілля — один знайомий дуже просив принести. Ага, ось і він. Сидить навпочіпки біля води.
— Іване Михайловичу! — гукаю зраділо. — Аби ви знали, що я знайшов!..
— Тс-с!.. — Носаль застережливо посварився пальцем. І жестом наказує присісти поруч.
Коли я виконав його наказ, Іван Михайлович шепоче:
— Послухайте музику осені.
Спочатку я нічого не розумію. Та прислухаюся — справді ніби музика доноситься:
"Тінь-тюль! Цінь-тюль!.."
Ага, он воно що! На стрімкому і високому протилежному березі Горині прямо над річкою розмахнув своє гілля величезний дуб. Певно, не одне століття силкується вода підмити його, але дерево цупко тримається вузлуватим корінням за вапнякову землю і не поступається перед натиском річки. Саме з цього дуба раз у раз скапують стиглі жолуді. І тоді по сизому дзеркалі Горині розбігаються тремтливі кільця.
"Тінь-тюль"! Цінь-тюль!.." — видзвонюють жолуді об воду.
А далі за річкою золотаво палахкотять осики, тут і там серед зелені ліщин мерехтять рожеві іскри бересклету, височать сосни, мов пензлі вмочені в ультрамарин неба.
"Тінь-тюль! Цінь-тюль!.."
— То що там ви відкрили? — нарешті запитує Носаль.
— Ходімо, покажу. Може, ще й ви такого не бачили.
Веду на галявину.
— О, та це ж айстра! — каже Іван Михайлович.
— Айстра? — не можу приховати розчарування.
Уже й сам завважую у квітки схожість з тими айстрами, які тисячу разів бачив на квітниках. Тільки у цієї стебло чогось аж надто буйне. Але то, мабуть, тому, що в траві росте. А я-то думав, недотепа, яку квітку вона мені нагадує…
— Всього-на-всього айстра?..
— Айстра, — ще раз стверджує Носаль. — Тільки не всього-на-всього, а дика айстра. Хіба цього мало?
Проте повністю зміст сказаного я осягнув значно пізніше. Було, не раз виходиш узліссям десятки кілометрів, а на синій вогник айстри так і не нападеш. Бо, вивівши десятки сортів садових айстр та населивши ними квітники у містах і селах, доглядаючи і леліючи, людина нічого не зробила для збереження айстри дикої. Єдине, що збереглося, — давні народні назви рослини. Ласкаві, поетичні, вони передають і ставлення наших предків до осінньої красуні: синій цвіт, ромашка голуба, гайстра, волове око, волові очка, піддубровник. А ще зірочка. Остання назва напрочуд вдала! Адже квітка айстри — це ж і є, по суті, багатопроменева зірочка. До речі, наукова назва "айстра" походить від грецького слова, яке в перекладі теж означає "зірка".Дивіться також
Євген Шморгун — Світлинки
Євген Шморгун — Діоклова капуста
Євген Шморгун — Білотка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
І з айстрами в давнину були пов’язані всякі повір'я. Сам батько ботаніки Теофраст писав: "Стверджують, що айстра допомагає в хорошій справі". Однак застерігає, що для цього викопувати рослину треба з коренем і обов’язково вночі, попередньо звівши над нею намет — так тільки зберігається її сила…
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
Пригадуєте, в Олександра Олеся? Поет так і назвав свій вірш "Айстри". Не знаю, з якої причини, але мені він завжди спливає в пам’яті при зустрічі з дикими айстрами.
Можливо, дехто заперечить: яка там у диких айстр "райдуга барв"!..
Але не поспішайте із запереченнями! Одного разу восени я таки натрапив на нехожений яр (він був посеред широкого поля, тож худоба туди не заходила, а люди — лише вряди-годи). І весь південний схил того яру палахкотів квітом диких айстр. Це палахкотіння справді нагадувало веселку: вигравали кольори від бузково-рожевого до темно-голубого.
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,—
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
Ми, звичайно, розуміємо, що поет у цьому прекрасному алегоричному вірші, якого поклав на музику композитор Микола Лисенко, оплакує поразку революції 1905 року. Але який зримий, переконливий, який щемливо-чудовий опис квітів!
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма,—
Схилились і вмерли…
Я привів незабаром Івана Михайловича до цього диво-яру. Ми йшли, як на крилах летіли: я — щоб помилуватися ще раз казковим видивом, Носаль — щоб поділити мою радість відкривача. Але перед цим уранці був мороз. І хоч сонце швидко розтопило білий накип інею, та айстри схилили голівки свої, потемніли. Лише кілька квіточок зорило синіми очицями.
І мені відтоді стало зрозуміло, чому в середні віки, коли була створена так звана "мова квітів", айстра означала печаль. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Зозулині черевички | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=56 | Євген Шморгун | Зозулині черевички | Із глибини трьох тисячоліть докотилося до нас відлуння Троянської війни, повивши ореолом легендарності ім'я незрівнянної Єлени, через яку десять років лилася кров троянців і ахеїв.
Єлена була дочкою Зевса і Леди, перед її красою блідла навіть краса олімпійських богинь. Усі правителі Греції домагалися її руки, але вона обрала собі в чоловіки хороброго Менелая.
Та Єлену підступно викрав Паріс, син троянського царя. Це і призвело до війни, а потім і до загибелі славного міста, стіни якого, за переказом, зводили самі боги.
Під час війни Єлена, як про те повідала славнозвісна Гомерова "Іліада", сиділа в обложеній Трої і
... ткала великий, подвійний
Плащ пурпуровий, на нім бойові гаптувала
змагання
Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв,
Що від Ареєвих рук перетерпіли стільки за неї.
Ну й, звичайно, гірко плакала. І сльози її, впавши на землю, спалахували золотом і перетворювалися на квіти. Згодом на честь першої красуні стародавнього світу ці квіти й дістали назву "інуля геленіум", де перше слово походить від грецької й означає "очищати". Виходить, "очищення Єлени".
Правда, міф про гарячі сльози Єлени вчених не влаштовує от вони й сперечаються. Одні пов'язують назву рослини не з ім’ям Єлени, а зі словом "геліос", тобто "сонце". І, логічно, мають рацію. Бо форма суцвіття цієї рослини і забарвлення квітки справді дуже нагадують наше золотосяйне світило.
Інші виводять назву від грецького слова "гелос" — тобто, "болото", "заливний луг", "заплава". І теж мають рацію. Бо ослина любить рости по берегах річок і на вологих луках.
Люди здавна запримітили цю богатирського зросту рослину, Спробували лікувати нею деякі хвороби — допомогло. От і врахували її до своїх зелених друзів. Особливо гідно оцінили її лікувальні властивості наші предки слов'яни і назвали рослину дев'ятисилом. Вона, мовляв, може вилікувати від дев'яти недугів.
Ось як мовиться про рослину в одному з давніх травників:
"Трава дев'ятисил, росте кущиками, висока, корінь товстий... А росте трава в городах по низинах. Хто ж її зварить з хлібом і часником, та полином і п'є по півложки натщесерце, усяку нечисть з середини вижене".
У російській мові й досі побутують назви "дев'ятисил" і "дев'ясил", а на Україні рослина стала називатися дивосилом. Бо справді дивну цілющу силу відкрила в ній народна медицина. А ще більшу силу доточила їй людська фантазія.
...— Чи не пошукати нам дивосилу? — пропоную Іванові Михайловичу.— Зараз якраз він має цвісти.
— Минулися ті часи,— одказує Носаль,— коли дивосил у нас можна було шукати. Нині хіба що десь напитати пощастигь: бабусі з дідусями на городах вирощують. Отож тепер дивосил якось і незручно називати дикою рослиною...Дивіться також
Євген Шморгун — Купальниця
Євген Шморгун — Дар осіннього поля
Євген Шморгун — Неопалима купина (легенда)
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
І ми поїхали. Тролейбусом. Аж у кінець сусідньої вулиці.
Довідавшись, хто ми, хазяйка невеличкого затишного особнячка повела нас углиб городу, де на могутніх стеблах сяяли золоті сонечка.
— Бачите? Ціла грядка наросла. Раніше чоловік дивосилом лікувався, а тепер поправився, здоров'я нівроку стало. Та зілля бережу, хай водиться. Буває хтось попросить — поділюся...
— А ваші сусіди не пересаджують його на свої городи? — цікавиться Носаль.
Хазяйка розводить руками:
— На жаль... Це ж не помідори. Та й мало знають про зілля. А воно он яке вдатне, справжній дивосил!..
І поки ми оглядаємо грядку, хазяйка нам розповідає. Видалася балакучою, а легенду ту ми чули вперше.
Давним-давно одному чоловікові ворожка наворожила, що він помре, якщо доторкнеться до свого сина. Той любив одинака, проте й життям дорожив. Тому повелів відвезти сина у далекі краї, щоб не збулося оте ворожчине пророкування. Лише гінці зрідка доносили вістку про нього.
Минули роки. Одного разу батько одержав звістку, що син ходив на війну, був там порубаний-постріляний і зараз лежить недужий, з дня на день смерті дожидає.
Запечалився батько. Найняв найкращих лікарів і послав їх рятувати свого безталанного одинака. Проте нічим лікарі зарадити не змогли.
Тоді старий батько сам полинув до сина, сльозами обмив його рани. І сталося диво: рани затяглися і син одужав. Щасливий батько обнімав його, пригортав і не міг натішитися, зовсім забувши про слова ворожки.
Та словам тим належало збутися. І батька не стало. Проте він не помер, а перетворився на дивосил. І відтоді люди лікуються цим зіллям.
...Слухаємо легенду і мимоволі закрадається думка: мабуть, задаремне люди назвали цю рослину "дивосилом". Надто вже багато дивного вони пов'язували з нею. І навіть зовсім фантастичне, таке, що нічогісінько спільного з правдою немає. А все цілющу силу цієї рослини, пояснення якої темні люди не могли знайти. Вважали навіть, що дивосил допомагає боротися з нечистою силою, і з цією метою його листям обкурювали , хліви, щоб вона там не заводилася. А ще жінки курники ним обкурювали, щоб птиця добре неслася. Тільки треба було збити потай, удосвіта, аби ніхто не бачив, бо якщо підслідить хтось, то дивосилова дія щезне. Ото й виходило: добре несуться кури, то подіяв дивосил, а ні, то, мабуть, хтось підгледів.
У цілющу силу цієї рослини вірили надзвичайно. Вважали, що дивосил діяв навіть на віддалі, тому розвішували його скрізь, де утримували худобу. І він, як гадали, мав оберігати її від усякої моровиці...
Слухаємо легенду...
А жовті сонечка лагідно тепляться на грядці. Звичайні так квіти-сонечка. І якось навіть не здається, що це цвіте рослина яка береже в собі диво-силу. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Із верхів'я Нілу | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4267 | Євген Шморгун | Із верхів’я Нілу | Нещадне сонце палило і палило. Давно поскручувалося і опало листя на деревах, які росли оддалік від річки. Земля вся покрилася глибокими тріщинами, затверділа, мов камінь. З неї не витикалася жодна зелинка.
Худющі, натомлені вісники снували від поселення до поселення, повторюючи одне й те ж:
— О люди! Бійтеся богів — вони карають нас за наші гріхи. Молітеся, о люди!..
Страх, який і так чорним крилом накрив увесь Єгипет, посилювався ще більше. І люди здіймали руки до неба, благали безсмертну Ісіду пролити свої сльози і дати нове воскресіння своєму братові і чоловікові Осірісу, а заразом і обдарувати своєю милістю народ єгипетський.
Але минало літо, а священний Ніл так і не розливався. Скільки не творили молитв, скільки не приносили в жертву чорних биків, скільки не осипали води квітами лотоса, однак річка не виходила з берегів, щоб напоїти спалені спекою поля. Зловіща тінь голоду нависла над країною.
І тоді фараон покликав до себе начальника гребців, славного своїм розумом і ділами Тхутинехта:
— Богиня Ісіда гнівається на мій народ за його гріхи, — сказав, — тому й насилає кару. Повеліваю тобі взяти три найкращі судна, підібрати найкращих гребців і загін надійних воїнів — попливеш до самого витоку Нілу з дарами для Ісіди. Маєш ублагати її не позбавляти життя мою країну і мій народ.
— Слухаю, повелителю повелителів! — схилився в поклоні Тхутинехт і позадкував до виходу.
Начальник гребців розумів: фараон виявив йому велику честь і довір’я. Такого ще не удостоювався ніхто з підданих володаря. Однак це аж ніяк не порадувало Тхутинехта. Він був людиною досвідченою, багато бачив і багато знав. Отож знав і те, що із смертних досі ще ніхто не добирався до витоку Нілу. За всі-всі роки — і ніхто.
Адже Ніл спадає із самої висі, де живуть боги. Там на зеленому березі сидить сонцелика Ісіда і миє ноги в нільській воді. І щоразу, коли богиня починає сумувати за померлим Осірісом і плакати, річка виходить з берегів, розливається. Сорок днів плаче Ісіда, і сорок днів вода в річці все прибуває, даючи силу всьому живому на її берегах. Від сліз богині воскресає Осіріс, від нільської повені оживають поля і сади.
Але трапляється, що люди за своїми щоденними турботами забувають гідно вшановувати Ісіду. І тоді богиня гнівається. I замість живлющої повені насилає у нільську долину голодну смерть і нищить усе живе.
Тхутинехт знає, що безсмертні однаково не люблять і коли люди байдужіють до них, і коли виявляють надмірну цікавість до їхніх таємниць. Багатьох славних мужів, які відважилися дістатися до того місця, звідки бере початок священний Ніл, вони так і не повернули до рідних домівок.
Проте доручення фараона мають виконуватися, бо кара владики владик вражає ще швидше, ніж кара богів. І Тхутинехт одразу ж почав готуватися в незвідану путь. Помічником собі вибрав Мерімеса, давнього знайомого і друга — той більшість свого життя провів у акацієвій барці, плаваючи по Нілу на веслах чи під парусом. І вже удвох з Мерімесом добирали і воїнів, і гребців. Добирали прискіпливо, зважали не тільки на силу та вміння, а й на кмітливість кожного. Бо хтозна, що більше знадобиться там, у невідомості: сила чи кмітливість.Дивіться також
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Євген Шморгун — День ріпки
Євген Шморгун — Первісток
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Ісіді везли дари із фараонової скарбниці: золоті і срібні злитки, листату мідь, синє олово, сувої лляного полотна, всілякі пахощі, рідкісні камені та інші цінні речі. Стільки багатства одразу ще нікому з мандрівників досі не доводилося бачити. Усе це ледь вмістилося в десяти великих дерев’яних скриньках, окованих міддю. Всі були впевнені: Ісіда просто не може не прийняти таких багатих дарів, аби тільки пощастило дістатися до витоку Нілу.
І ось настав день відплиття. Судна проводжав сам фараон. І були жерці, і були вельможі, і були воєначальники, і були всі єгипетські достойники. Мандрівці обнялися з рідними, попрощалися з усіма, воздали хвалу богам і зійшли на судна. Довбнями вибито причальні кілки, носові канати кинуто з берега на судна і змотано в товстезні мотки, гребці налягли на весла — священна ріка понесла посланців у безвість.
Минали дні, місяці. Повільно — то на веслах, то під парусом — пливли судна вгору по ріці. Тхутинсхт ревно стежив, щоб його люди не сварилися, а в поселеннях, біля яких причалювали на спочинок, щоб ніхто не насмілювався віднімати хліб і сандалії у місцевих жителів. Бо не личило з темною душею йти на поклін до богині. Та й не було потреби. Адже з ласки фараона посланці мали все необхідне: і одяг, і харчі, і різні дорогі речі для обміну на свіжі овочі й фрукти.
А ріка плинула широко і могутньо. І не було їй кінця-краю. Все рідше й рідше зустрічалися людські поселення, а згодом і зовсім їх не стало. Якщо іноді й потрапляли на очі чорношкірі люди, то вони одразу ж і ховалися в прибережних хащах. Як не старався Тхутинехт, але зав’язати з ними дружні стосунки не вдавалося. Більше того, одного вечора на їхній табір було вчинено напад: невідомі несподівано виринули з хащів, метнули списи і пропали в теміні, наче тіні. Невідомих було чимало, і метальниками вони були вправними — Тхутинехт з Мерімесом після того нападу недорахувалися півтора десятка своїх супутників. Про переслідування ворогів не було й мови: можна заблукати в прибережних хащах і загубити всіх людей.
Відтоді мандрівники стали обережними. Зупинялися на нічліг тільки там, де берег був відкритий. Половина людей щоразу залишалася на суднах. А охорону потроїли.
Проте справжні біди тільки починалися. Потроху, потроху береги ріки ставали суцільним болотом. Перетворилися в заросле папірусом та багатьма незнаними водяними рослинами зелене безмежжя. Ніде й не вгадувалося земної тверді, щоб до неї можна було причалити. Хмари комарів та всілякої дошкульної мошкари сліпили очі, набивалися в ніс і вуха, відігнатися від них годі було й думати. Люди почали хворіти лихоманкою. А тут ще скінчилися харчі. Над посланцями фараона грізно нависла смерть. Боги явно не хотіли пропускати мандрівників до витоку Ніла.
І лише тоді, коли від хвороб та голоду загинуло дві третини гребців і воїнів, коли довелося два судна кинути напризволяще, бо й на одному ось-ось могло не стати кому пливти, коли вже було втрачено будь-яку надію на порятунок, Тхутинехт нарешті побачив берег. Одразу ж послав Мерімеса з кількома воїнами, які ще знаходили в собі сили триматися на ногах, подивитися невідому землю та пошукати чогось їстівного.
Берег був безлюдний і незнайомий, і дерева росли на ньому незнайомі, і навіть трави теж були незнайомі — таких ще ніколи не бачив ні Мерімес, ні його супутники. Спробували плоди одного дерева — ті плоди і самі як дерево, не вгризти. Пожували зело — одне, і друге, і третє, і п’яте — гірке, противне, таким тільки труїтися добре.
І тут Мерімес спіткнувся об щось кругле, темно-зелене, завбільшки з кулак. Нахилився — то був незнайомий плід. Підняв його, гризнув — твердий і несмачний. З досади шпурнув знову під ноги. Той чвакнув і розколовся надвоє, нутро проблисло білясто-рожевим м’якушем. Мерімес не втримався — ще раз нахилився над плодом, покуштував той м’якуш. І відчув у роті приємну прохолодну солодкавість…
Підсвідомо збагнувши, що натрапив на щось їстівне, Мерімес забігав поглядом довкруг. Із листатого зела проглядали подібні ж круглі плоди — і тут, і там, і ось там…
Мерімесова знахідка дуже втішила людей. І хоч незнані плоди були не якимсь надзвичайним наїдком, однак це все-таки була їжа. Тхутинехт вирішив, що сама Ісіда нарешті змилостивилася над ними і послала їм земну твердь із ось цими плодами, щоб врятувати від загибелі. Отож саме зараз нагода піднести богині фараонові дари.
Знайшли найвище місце, розпалили величезне вогнище, принесли туди скриньки з дорогоцінностями. Під урочистий спів на честь сонцеликої Ісіди вогонь поглинув дари. Коли полум’я трохи причахло, змучені, виснажені мандрівники звалилися тут же, біля вогнища, і поснули.
Скільки вони проспали — цього ніхто не знав. Певно, таки довго. І, можливо, спали б ще довше, та розбудив їх дощ. Вірніше, навіть не дощ, а добра злива: з неба ринули суцільні потоки теплої води.
— Ісіда почула нас! Ісіда прийняла дари! — радо повторював Тхутинехт, здіймаючи руки до неба.
— Хвала богині Ісіді! — вторили його супутники.
Коли наступного дня злива вщухла, вони побачили, що вода в річці помітно піднялася і продовжує підніматися. Тхутинехт розпорядився назбирати якомога більше незнайомих зеленобоких плодів, поносити їх на судно і пливти назад, додому. Бо вважав, що хоч вони й не досягли витоку Нілу, але зробили головне: віддали дари Ісіді і вблагали богиню дарувати річкову повінь для блага їхньої країни.
Вода прибувала і прибувала, і судно стрімко неслося вниз по ріці, ніби сама Ісіда допомагала змученим мандрівникам швидше дістатися до рідних місць. І коли, нарешті, після довгих голодних і тяжких днів побачили на березі Нілу знайоме поселення, Тхутинехт і його супутники повірили остаточно, що лишилися живими…
їх зустрічали з великими почестями. На їх честь співали пісні. А коли сходили на берег, під ноги їм сипали квіти лотоса. Їх вшановували, як і належить вшановувати героїв, які врятували Єгипет від лиха…
…Минули роки й роки. Щоразу в розпал літа Ніл і досі приносить у Єгипет животворну повінь, щедро напуває поля, вдобрює їх намулом і дарує селянам багаті врожаї. У глибині літ забулася пам’ять про давню мандрівку Тхутинехта на поклін до богині Ісіди. Та й у міфічну богиню Ісіду, сльози якої ніби спричиняються до повені на ріці, давним-давно вже ніхто не вірить. Нині кожен, хто більш-менш знайомий з географією, знає, що одна з найбільших рік світу — Ніл — спадає зовсім не з неба, а бере початок у Місячних горах, що в центрі Африки.
До речі, витоки Нілу і таємниця його розливів цікавили людей протягом тисяч років. У цю таємницю ще в давнину прагнув проникнути "батько історії" Геродот; її намагався розгадати мудрий Арістотель, працюючи над твором "Про підйом води в Нілі"; шукати витоки великої ріки споряджали експедиції знаменитий Александр Македонський та римський імператор Нерон. Однак таємниця витоків Нілу була остаточно розгадана тільки в XIX столітті після численних експедицій вчених багатьох країн.
Зате від мандрівки Тхутинехта залишилася одна добра справа. Залишилася на всі віки і для всіх народів. Привезені мандрівниками незнайомі зеленобокі плоди — "рятівний дарунок Ісіди"— сподобалися єгиптянам, тож вони посадили їх зернятка на своїх городах. І виросли з тих зерняток нові плоди. І поширилися ті плоди в інших землях, в інших країнах, примандрували й до нас. І хоч ніхто, ніколи і ніде не згадує нині про оту прадавню мандрівку до витоку Нілу, але кожного радує, коли дозрівають на баштанах чи ваговито лежать на прилавках магазинів такі знайомі всім плоди — кавуни. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Ключ-трава | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4252 | Євген Шморгун | Ключ-трава | Ключ-трава
Слово до читача
Так уже випало, що природа грає першу скрипку насамперед у моєму житті, а вже потім у творчості.
Скільки пам’ятаю себе, завжди любив поле і річку. Вони були для мене, як двоє друзів, як дві пісні, як двокриле весло. Потім до них долучився третій чарівник — ліс.
Отак і досі ділю свою любов на трьох. А років двадцять тому стрілася на моєму шляху людина, яка відкрила мені очі на таємниці рослинного світу. Це відомий у нашій країні знавець трав і народної медицини Іван Михайлович Носаль.
Ми з ним і тепер нерідко мандруємо удвох стежками рідного краю у пошуках тих чи інших рослин. Малоходжені стежки ведуть слідами таїни давніх легенд і переказів, слідами повір’їв наших предків та досліджень учених різних епох. З мандрівок у природу, з побаченого, почутого та пережитого в її зеленому царстві і склалася ця книжка.
Світлинки
ВЕРБОВІ КОТИКИ
Якось враз потепліло, потепліло, а Горинь набрякла і скинула кригу. Ринула вода берегами, городи затоплює, клекоче, плюскотить, у піняві вся.
Люди з крутогору дивляться — не надивляться: просторінь така, що дух перехоплює. Тільки де-де по заплаві синіють вершечки вільх.
Кроків за кілька від сухої коси визирає з води вербовий кущик. Невеличкий такий, а на ньому — котики. Пухнастенькі, жовтаво-зеленаві. Ніби табунець гусеняток примостився спочити на тонких галузках. І такі вони лагідні та безпомічні! Здається, де вже їм, беззахисним, утриматись на хисткому сідалі серед піняви і клекотіння!
Коли це знайшовся сміливець: роззувся, підкачав холоші, цьоп-цьоп по воді — обламав вербичку. Жодного котика не лишив.
І чомусь раптом здалося, що довкола стало порожньо-порожньо…
ЧИСТОТА
Від старезного моху дубові цямрини зелені, аж темні. Зате джерельний живчик вибрикує, мов молоде козеня. І сусіди — жовтці та осоки — зіп'ялися навшпиньки: заглядають, як він витанцьовує.
— Тату, — запитує Інна, — а хто в криницю воду наливає?
— Із землі, — відповідаю, — сама натікає.
— А чого ж тоді вона не брудна?
Намагаюсь пояснити:
— Усе, що із землі народжується, завжди чисте. Он біля криниці у траві незабудки — бачиш, які голубі?
— Угу… — киває Інна.
А через хвилину вже показує:
— Глянь, сьогодні небо теж із землі народилося…
І криниця, і донька навперебій розсипають свій сміх по некошених травах.
ЛА-ТА-ТА!
По доріжці, по даху, по бузку безлистому: "Ла-та-та! Ла-та-та!"
Дощ.
Перший весняний дощ.
Вийшов на ганок дід Іван — задивився, долоню підставив. Цвірінькають горобці — задоволені.
Травичка біля доріжки вмилась, зазеленіла.Дивіться також
Євген Шморгун — Бризки веселки
Євген Шморгун — Купальниця
Євген Шморгун — Любка
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
"Ла-та-та! Ла-та-та!"
По доріжці, по даху, по бузку безлистому..
І все довкруг захоплено плеще в долоні: "Ла-та-та!.."
ХТО НАЙПРИМІТНІШИЙ
Тільки-но сонце весняно плюснулось на широкий вигін, що за селом, а мати-й-мачуха вже й затеплила свої жовті ліхтарики. І стала найпримітнішою на вигоні.
Потім кропива, сердито розпихаючи пріле бадиляччя, кущисто погнала вгору. І вже найпримітнішою на вигоні стала вона.
Згодом зазолотіли кульбаби, і всім здалося, що на вигоні тільки вони і ростуть.
А ще потім вибуяв свічкастий коров’як. І було його видно здалеку.
За такими вдатними сусідами куценькому споришеві ніяк і показатися. Та він і не пнеться. Примостився там, де вже інші рости не захотіли, та й кучерявиться тихенько при самій землі.
Але саме до споришу тягнуться влітку корови, обминаючи його квітчастих сусідів. Саме за ним нишпорять вівці і кози. Цю травку-муравку і кури пощипують, і гуси поскубують. А восени поласувати споришевими зернятками-горішками злітаються цілі зграї дикого птаства — від шалапутних горобців до відлюдкуватих тетеруків.
От і розберись, хто найпримітніший на вигоні.
УСІХ ПРИГОЩАЄ
Дятел підлетів до молодого клена: "Тук! Тук! Тук!.."
Не годиться полохати птаху, зайняту своїми пташиними клопотами. І я стою, чекаю, поки вона перелетить на інше дерево.
А дятел не поспішає — продовбав кору і ласує кленовим соком. Бач, який, знає, що кленовий сік не гірший од березового.
Нарешті полетів. Та тієї ж миті де не візьмись два горобці. Вовтузяться біля клена, по черзі п’ють сік, задоволено цьвірінькають — дякують дятлові, що пригостив.
Настала й моя черга. Відламав я галузку, встромив її у дірочку, що дятел продовбав. Сік по галузці кап, кап, кап…
Пробую на язик — солодкий!
Навесні дятел щедрий, усіх пригощає.
ЯБЛУНЯ
Сьогодні йду — а вона зацвіла…
…Як на місці дерев’яної дядькової хати почали зводити з білої цегли великий багатоповерховий дім, яблуня стала всім на заваді. Водії бурчали, що об’їжджати її щоразу треба, кранівники — що незручно через неї переносити піддони, а зі слів виконроба виходило, що яблуня взагалі не дає належного простору для роботи.
Перепадало яблуні від усіх. Могутній грузовик зачепив її бортом і відчахнув гілку. Кран черкнув піддоном по верхівці, і та знівечено обвисла. Виконроб розпорядився вирвати дерево з коренем. Але бульдозерний трос не витримав — тріснув, тільки глибоко в’ївся в стовбур і вирвав кусень кори аж до білого.
У домі вже оселилися новосели. Але за клопотами ні в кого не знаходилося часу підрізати яблуню, замастити рани. Чи, може, здалося людям, що з неї вже все одно нічого не буде.
А вона взяла та й зацвіла. І рясно-прерясно, ніби рожеву хустку пов’язала.
Ось у кого повчитись би щедроти і приязні!
ЧУДНІ
Подумалось: гуси погубили пір’я — а то маргаритки.
По всьому лузі біліють.
Подумалось, чудні ці маргаритки: уже й трава вибуріла, уже сніжинки пролітають, а вони заповзялися цвісти.
Подумалось тоді, пізньої осені…
…Щойно схлинула весняна повінь. Бреду калюжистим лугом до річки, аж зирк — маргаритки… Цвітуть!
Подумалось, чудні ці маргаритки: ще на всій-усій заплаві нічого й не проклюнулось, а вони біліють.
Подумалось, як добре, що в на світі чудні квітки — маргаритки!
ДОБРЕ ДІЛО
Того дня ми стільки всього набачилися! Бо була весна, ліс прибрався, мов на оглядини. Мерехтіло в очах від розмаю квітів, приємно поморочилася голова від запахущого молодого листя, від пташиного пересвисту. У той день трапилася і ця зовсім незначна пригода. Як переходили видолинок, Інну щось шарпнуло за ногу. Глянули — а нога в сильці.
Було сильце із тонкої линви. Років п’ять чи й більше тому якийсь браконьєр поставив його на заячій стежині, примотавши кінцем до дубка. Хтозна, чи потрапило коли в нього необачне звірятко, а от дубкові вийшла від того велика шкода: линва глибоко врізалась у стовбурець і не давала деревцю рости.
Ми трохи поморочилися, але таки розмотали заплуту і пожбурили іржаву линву на дно ярка.
От і вся пригода. Здавалось би, давно пора їй забутися. А Інна ні-ні та й сьогодні ще:
— Пригадуєш, як дубка визволили?
А все тому, що ми тоді не просто провели в лісі хороший весняний день, а зробили хоч маленьке, але добре діло.
АНЕМОНА
Якось ніс я з весняного лісу букет квітів.
Була серед них і анемона: тонюсіньке стебельце, увінчане великим білим келихом-дзвінком. Такою ніжною, тендітною, беззахисно-боязкою здавалася ця квітка, що я увесь час боявся, чи ж донесу її додому.
А таки доніс. Поставив букет у вазу з водою, як і належить.
А тут — відрядження, повернувся аж через кілька днів. Поглянув на букет і очам не повірив: усі квітки зів’яли, пообтрушували пелюстки, тільки з тендітною анемоною нічого-нічогісінько не сталося — вона так само красувалась великим келихом-дзвінком і так само здавалась беззахисно-боязкою.
БЕЗОДНЯ
Можна під’їхати, тепер до села ходить автобус, але в таку духмяно-зелену теплінь чого гаяти час на зупинці?
Вирушив пішки. Знаю: спочатку йтиму полем, потім через перелісок, а далі попід горою, де кучерявиться густий ліщиновий пояс. В тіні ліщинника — джерело. Безодня. Споконвіку це джерело так називають. Вода в ньому непроглядно-синя, аж чорна.
Казали, ніби сюди впав з неба метеорит і це від нього утворилася безодня. А ми вірили, що звідси веде підземна протока аж до самого моря.
В дитинстві ми боялися безодні, сторонилися її. Якось моторошно робилося від її таємничої теміні. І галаслива наша ватага, завзято обносячи горіхи в ліщиннику, ніколи не всідалась на спочинок біля цього джерела.
…Поле… Перелісок… Гора…
А де ж ліщинник?! Під горою голо-голісінько…
Вже потім завважую: ні, тут зовсім не так уже й голо, на місці ліщинника тепер ряботять пагони кукурудзи.
Збоку біля стежки — калюжа, напівзакидана усяким ломаччям. По тоненькій цівочці, що звідтіля в’юниться, здогадуюсь: десь на її дні тліє живець джерельця.
Далі — знову кукурудзяні цибухи…
А де ж безодня?
Погляд мій ще раз зупиняється на жалюгідній калюжі. "Невже?!" — пронизує здогад.
А тоненький струмочок сочиться по сірій зморшкуватій землі, мов сльоза на старечій щоці…
ЩАСТЯ
— Знайшов! Щастя знайшов! Глянь, мамо, яка гарна п’ятірочка!..
Біжить хлоп’я через подвір’я, поспішає скоріше показати п'ятипелюсткове "щастячко", знайдене на квітучій бузковій гілці.
І стільки тієї радості в голосі хлоп’яти!
— Знайшов!..
Як, можливо, було і в його прадіда сто років тому.
Як, можливо, буде і в його правнука через сто років.
Для щастя іноді так небагато треба…
КРИЛА
Травинка гойдалася просто перед моїми очима. І поки я обідав, по ній аж двоє пройшлося.
Спочатку травинкою прочимчикувала чорна мураха. Ось вона дохопилася до вершечка, погойдалася, погойдалася — та й плюхнула додолу.
А потім на травинку повільно почало здиратися сонечко — червона в чорну цяточку крапля. На вершечку сонечко так погойдалося-погойдалось — та й… полетіло.
Що-то, коли є крила!
ЗАЦВІЛИ СОСНИ
Небо гуготіло, ревло, клекотало, біснувалося, сліпуче розверзало свої нетрі. А з тих нетрів падала водяна лавина, розплющувалась об асфальт, і вже на місці дороги неслася ціла річка, вся в піняві і ряботинні. Та ось потроху почало вщухати. Віддалилась громовиця, дощисько перейшов у дощ, дощ — у дощик, а там на пів-обрію здивовано вигнула брову райдуга. І тут раптом усі помітили на калюжах, на газонах, на асфальті жовту паволоку. Де вона взялася? Одні казали — сірка, інші — що десь у полі вихор підхопив купу міндобрива і розвіяв над містом.
А виявилося, що то гроза принесла з лісу сосновий пилок, щоб нагадати заклопотаним людям, що вже травень і зацвіли сосни.
ПРИЙОМНИЙ СИН
Біля осики з сонячного боку проріс дубок. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Козацькі могили | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4232 | Євген Шморгун | Козацькі могили | Від Пляшевої до Берестечка й Острова — широке поле. Влітку 1651 року тут лютувала битва, що вписала героїчну й трагічну сторінку в історію нашого народу. І хоча тоді доля відвернулася від України, та військо під проводом Богдана Хмельницького вкрило себе невмирущою славою.
Ось що розповів про ті події безсторонній свідок француз П’єр Шевальє:
"В одному місці серед болота екупчились триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натисли на них звідусюди. Щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке(поляки)обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого в житті, вони витягали з кишень гроші та кидали їх у воду. Оточені зусібіч, вони майже всі полягли один по одному, і жоден із них не здався без бою. Врешті залишився один, який впродовж трьох годин чинив опір усьому польському війську. Він знайшов на болотяному озерці човна і прикривався його бортом від польських куль. Втративши весь свій порох, вхопив косу і відбивався нею від напасників... Козак, хоча й був прошитий чотирнадцятьма кулями, мужньо зустрів ворогів. Це вельми здивувало польських вояків і навіть його королівську величність. Короля дуже захопила хоробрість цієї людини, і він наказав гукнути, що подарує козакові життя, коли той складе зброю. На це козак гордо відповів, що про життя він уже не дбає, а хоче вмерти, як справжній вояк. Його вбив ударом списа німець, який прийшов на допомогу атакуючим..."
Союзники козаків — кримські татари — втекли з поля бою, підступно полонивши Богдана Хмельницького. Та українське військо, зазнаючи величезних втрат, усе ж зуміло вийти з оточення під проводом Івана Богуна і зберегти основні сили для боротьби з польською шляхтою.
Про Берестецьке поле залишив незабутні рядки Великий Кобзар:
Ой, чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
— Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили...
Українці пам’ятають, українці душею наслухають мову Берестецького поля: "Почорніло я, зелене, та за вашу волю..."
1914 року на Журавлисі — невеличкому острівці біля села Пляшевої — звівся мурований Георгіївський храм-пам’ятник, розписаний відомим українським художником Іваном їжакевичем та його учнями. У цьому храмі стоїть саркофаг із останками козаків та селян, полеглих у Берестецькій битві 1651 року. Сюди ж, на Журавлиху, перенесено з села Острова дерев’яну Михайлівську церкву. За переказами, Богдан Хмельницький із козаками освячували в ній перед битвою зброю. Михайлівська церква з’єднана з Георгіївським храмом 50-метровим підземним переходом. Поряд — музей із зброєю, знайденою на місці битви.
Нині до цього святого місця, що носить назву "Козацькі могили", приїжджають українці з усього світу. А у червні, у дні вшанування героїв Берестецької битви сюди приходять жителі навколишніх сіл, прибувають письменники, співаки, художники та вчені. У Георгіївському храмі правиться служба на честь полеглих; посилена гучномовцями, урочисто пливе над Журавлихою і Берестецьким полем вічна луна мідноголосих дзвонів. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Купальниця | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4255 | Євген Шморгун | Купальниця | Хитавиця хитається,
Купальниця купається…
Не раз чув цю нехитру дитячу лічилку. І ніколи навіть на думку не спадало сумніватися в тому, що наша назва квітки "купальниця" може походити не від слова "купатися". А мовознавці засумнівалися. І небезпідставно: виявляється, колись у слов’янській мові побутувало слово "купавий", яке означало "красивий". На нього подекуди ще й зараз можна натрапити в давніх народних піснях. Саме від цього слова й утворилися назви "купава", "купина", "купальниця" — тобто рослини ці привернули увагу наших предків своєю красою або хорошими властивостями. Як, наприклад, купина лікарська, коренем якої сільські дівчата натирали обличчя, щоб було чистим, білим. А те, що купальниця дійсно нерідко купається у воді — це вже просто випадковий збіг.
Правда, Іван Михайлович розповідає інше про назву цієї рослини. Він каже, що раніше купальниця служила своєрідним сигналом: якщо її ясно-золоті сонечка загорялися в різнотрав’ї — наступав купальний сезон. Бо річки й озера цією квіткою людям вість подають, що вода вже потепліла, що вона готова прийняти у свої обійми і приласкати усіх-усіх.
Мені не просто заперечити Івану Михайловичу. Адже в дитинстві зі своїми ровесниками, траплялося, сам "відмикав" нешироку рідну Стублу "ключем" — квіткою купальниці. І сумніваюся, що ми самі тоді додумалися до такого "ключа". Однак і підтвердити, що то був давній звичай, — теж не можу. Бо пізніше не випадало бачити, щоб хтось із дітей, хто перший заходить у воду купатися, тримав у руці квітку купальниці. Та й не побачу вже: луги та болота над Стублою давно осушені, на них не купальниці — будяччя загніздилося, а сама річка, кілька разів бездумно випрямлена і "поглиблена" могутнім ковшем екскаватора, перетворилася на нікчемну замулену канавку, в якій тепер ніхто не купається.
Отож було-було в нас тієї квітки-купальниці! З приходом першого літнього тепла Ті золоті бомбошки так і всипали вологі лісові галявини та луги. А зараз майже повсюдно переводиться. Хоч ні худоба купальниці не їсть, ні зіллярі-лікувальники не заготовляють, бо не виявили в ній якоїсь особливої цілющої сили, проте рослина переводиться, та й усе.
Колись, правда, послуговувалися нею знахарі. Навіть в одній давній знахарській книжці (друкувалися і такі книжки!) дається настанова: "Трава прикрит (це так іноді називали купальницю через те, що в неї квітки прикриті) вживається проти весільних наговорів; її збирають із п’ятнадцятого серпня до першого жовтня". Але і не через знахарів залишає купальниця свої споконвічні, добре обжиті володіння. Просто більшість вологих місць люди осушили, а до того ж з’явилося немало "любителів" природи, які чомусь вважають, що без букета квітів і додому з прогулянки повертатися ніяк. Тим більше, що купальниця стоїть у букеті незмінною дуже довго, може перестояти у вазі з водою будь-які інші квіти.Дивіться також
Євген Шморгун — Зозулині черевички
Євген Шморгун — Беладонна
Євген Шморгун — Зелені сусіди
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
На поліських стежках мені щастило стрічатися з багатьма людьми — знавцями різного місцевого зела. Яких тільки билиць і небилиць наслухався від них! Та жодного разу не доводилося почути легенди, казки чи просто якоїсь цікавої історії, пов’язаної з купальницею.
Зате в сучасних авторів з книги в книгу мандрує одна й та ж розповідь: нібито наукова назва роду "тролліус" вказує на зв’язок рослини з тролями — міфічними істотами, героями нордичних саг та балад. І ботаніки-професіонали, і письменники-природолюби навперебій переконують читачів, що давні жителі скандінавських країн вірили, ніби в затишних кулястих квітках купальниці живуть таємничі тролі — веселі і добродушні духи-гномики. Тож на честь цих міфічних потішників-карликів, мовляв, і названо рослину.
Зараз важко встановити, з чиєї легкої руки ця небилиця започаткувала своє буття. Але те, що вона аж ніяк не скандінавського походження — це факт.
За давніми скандінавськими народними віруваннями, тролі — це не маленькі добряки-чарівники з відомої казки про Білосніжку та семеро гномів, а страшні силачі-велетні. У сагах і баладах тролі завжди потворні, люті та ще й дурні. Завжди жили вони в горах, вночі творили зло, а зі сходом сонця ставали скелями. Ось який непривабливий "портрет" одного з таких злих велетнів подається у датській баладі "Святий Олав і тролі":
…Троль головний на ймення Аре, —
Його так не візьмеш руками —
В скелю похмуру до себе гребе
Він кораблі з моряками.
Очі вогнями палахкотять —
Бризкають іскри гарячі,
Кігті на цілий лікоть стирчать,
Неначе роги козлячі.
Аж до колін бородища в Аре
Спадає, мов кінська грива,
Шерсть зачухмарена — гидь бере,
Метляється хвіст шолудивий…
Тож доводити про якусь єдність бридких потвор-тролів із золотоквітою красунею-купальницею — справа досить сумнівна.
Звичайно, легенда — це не документалізована розповідь про певну подію чи явище. Але… дорога ложка до обіду, а приказка — коли до місця. Тому, як на мене, то в даному випадку краще вже "сіре" виведення назви роду рослини від латинського "троллеус" ("кругла посудина"), ніж цвітасте — від нордичного "троль".
А ще доводилося натрапляти в книжках, ніби колись на Івана Купала дівчата у свої віночки обов’язково вплітали квіти купальниці, вважаючи, що вони мають особливу вагу в цей день. Але це теж не що інше, як домисел. Бо хоч купальниця і довго цвіте, але до дня Купала вона, як правило, уже встигає відзолотити своє.
І все ж не вірю, що про такий казково-красивий квіт та немає в народі легенди. Адже тисячоліття милує купальниця зір моїм землякам у найкрасивішу пору року. Значить, мають бути й легенди про неї. Просто зустрічі з людьми, які мені їх розкажуть, ще попереду. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Любка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4236 | Євген Шморгун | Любка | У травневому лісі хвилі квітів хлюпають під ноги. А повітря, настояне на ароматах смолини і мокрого листя, приємно дурманить голову. Теплінь… Найдрібніше створіння і те поспішає розплескати по всьому лісі свою весняну радість.
Раптом — вона! Два глянцеві листки біля самої землі. На високому стеблі — кудлате біло-кремове суцвіття…
— Любка!..
Чомусь вимовляю це слово майже пошепки. Вимовляю якось особливо урочисто:
— Любка!..
І вже перед очима стелеться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І в тому безмежжі — жменька запорізьких козаків.
Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не лишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають — все одно у степу пропадуть без їжі.
А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки жувати — втамували голод, погасили спрагу, поволі стали повертатися сили… Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили.
Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї.
Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини.
…І ось я схилився над любкою. Ніби в ній нічого примітного немає, і квітка, здається, до перших красунь не належить, а от кожного разу зупиняє мене ця дикунка.
— Іване Михайловичу! — гукаю. — Любку знайшов!
І думаю: певно, до осені в цієї корінь отакенною бульбою стане. Бо ж листки — як дві долоні…
Так, оті бульби — справді диво з див. І це ми знаємо не тільки з переказів про давні пригоди козаків. Ці корінчики немов увібрали в себе дивовижну силу і віддають її при нагоді недужим, вкрай знесиленим хворобою чи глибокими переживаннями людям. І саме за це Носаль чи не найбільше цінує любку серед усього розмаїття лісового зела. І не тільки він один.
Коли викопати любку восени — із землі вилущиться дві бульбочки. Одна бура, зморщена, а друга біла, тверда. Бура — це торішня. Вона вже зробила своє діло: породила і вигодувала рослину, а тепер ні на що не здатна — відпаде і згниє. А біла — це своєрідна комора поживних речовин, і, перезимувавши, їй належить пройти той самий шлях з таким самим кінцем.Дивіться також
Євген Шморгун — Зозулині черевички
Євген Шморгун — Цибуля для запорожців
Євген Шморгун — Купальниця
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Послугувалися любкою свого часу й шарлатани-знахарі. Але не так, як те маємо в народній медицині. Показуючи своїм затурканим клієнтам двобульбовий корінь, вони казали: "Біла бульба добру силу має і від будь-якої хвороби зцілює. Проведеш навхрест по хворому місцю, і від болячки й сліду не лишиться. А бура — лихо криє: доторкнешся такою до недруга свого, і люта недуга вразить його".
Отак і "лікували".
Цілющі дії кореня цієї рослини були окутані непроглядною таємницею. Про його силу в народі складали легенди. Послугувалися цим коренем навіть ворожки-чарівниці, які буцімто з його допомогою хлопців до дівчат привертали. Що з того "привертання" виходило, по-різному в народних піснях співається та в легендах розповідається, але переказують, що від отих "чарівниць" і назва рослини пішла: "любка".
А може, й не від них, не від того чаклування. Бо в любки не тільки корінь, а й квітка — теж диво. Зараз, коли сонце береться до зеніту, її аромату майже не чути. А як впадуть сутінки, як висіються зорі на небі, то від неї, ніби туман над річкою, незрівнянні пахощі пливуть. Ще тільки наближаєшся до галявини, а вже по аромату вгадуєш, що саме тут десь цвіте любка. Коли ж пощастить відшукати в темних травах квітку, яка зеленкувато відсвічує у блідому сяйві місяця, то тієї миті вона здається однісінькою такою в цілому світі.
Саме за ці пахощі квітка колись була любкою, улюбленицею дівчат, бо пахла, як найкоштовніші парфуми. Зачудований її ароматом, вельми поважний ботанік К. Клюк двісті років тому захоплено писав, що якби десь при пасіці засіяти нею чималий клин, то бджоли збирали б з її квіток найпрекрасніший у світі мед. Не знав, бачте, шановний учений, що бджоли не беруть нектару із квітів любки, що запилюють її нічні метелики. Саме їх, метеликів цих, вона і приманює в сутінках своїм дивним ароматом.
…Приглядаюся пильніше до кудлатого суцвіття. Так, воно досить оригінальне. Кожна квіточка ніби з мармуру виточена… Таки красуня! Як це я раніше додивитися не міг?!
Недарма любка належить до родини орхідних. До тих самих орхідних, яких вважають вінцем довершеності. До тих орхідних, окремі види яких мисливці-колекціонери нерідко здобувають у джунглях Бразілії та Яви, ризикуючи життям.
Коли американського вченого, селекціонера-дарвініста Лютера Бербанка запитали, чи пробував він поліпшувати орхідеї, той здивувався: "Поліпшувати орхідеї? Даруйте, але хто може їх ще поліпшити?"
Звичайно, наша любка поступається яскравістю перед своїми тропічними родичами. Зате вона росте поруч. Ось вона. Хочеш — доторкнися, хочеш — так милуйся.
Галявинка невеличка, просто кілька десятків квадратних метрів. Тут і суниці, і веснівка дволиста. Ага, ось і ще одна кремова квітка, а там ще.
Любку дволисту і зараз дуже поважають у народі. Не один старається перенести її з лісу до себе у квітник чи садок. Але, перенесена, вона, як правило, гине. Тому дехто вважає, що цю дикунку взагалі не можна приручити.
Та воно не так. Любка прекрасно почуватиметься біля хати, коли на неї падатиме легенька тінь дерева та коли ростиме у "своїй" землі. Чому у "своїй"? Корені любки можуть жити тільки поруч з грибницею певних грибів. Якщо в землі такої грибниці немає, любка одразу ж загине. Тож пересаджувати її треба з грунтом, у якому вона росте.
— У моєму садку оселилися дві,— розповідає Носаль. — Візьму їм для компанії ще й з цього лісу.
Він присідає біля однієї рослинки. Лезом довгого ножа обводить довкола круг сантиметрів п'ятнадцять у діаметрі і починає обережно виважувати землю. Незабаром на тому місці вже чорніє глибоченька ямка, а поруч лежить земляний диск, у центрі якого красується любка. Іван Михайлович акуратно загортає диск у газету і вмощує обережно в рюкзак.
Ніяк не доберу, чого це Носаль вибрав такий непоказний екземпляр, коли за кілька кроків ростуть просто-таки красуні — широколисті, високі!
Іван Михайлович помічає моє здивування, пояснює:
— Ця майже на самій стежці всілася. Хтось ітиме, не вглядить та й розтопче. То хай у мене росте, так для неї буде якщо не краще, то принаймні безпечніше…
Переходимо галявину повільно, щоб ненароком не наступити на любку. Он попереду ще одна цвіте — строга, урочиста, ніби десятикласниця на випускному вечорі.
Бризки веселки
Нашу розповідь можна було б почати так. Жили собі дід та баба. Дід сіяв пшеницю і всяку пашницю, та рибу ловив, та дрова рубав, а баба город порала, корову доїла та вареники варила. А ще біля хати розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і кручені паничі, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі.
Прийде неділя, посідають старенькі та й милуються квітами — не намилуються. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були.
Та от минули роки. Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає і квіти без її ласкавих рук переводяться — зовсім самотній лишається.
Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потім зацвіло синьо-синьо. Дивується дід: зроду таких квітів не бачив. Не впадав коло них, не доглядав — а вони цвітуть. Наступної весни ще густіше закущилися, ще яскравіше засиніли.
І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, звеселити. Розповів про це сусідам, а заодно й квітами тими поділився.
Відтоді й оселилися у квітниках півники, бо це про них ми тут мову вели. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.
А можна і так розповісти.
Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує, соловейко на калині тьохкає-заливається. Заслухалася, замріялась, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу й перетворилися на півники. Тому-то веселка у травні завжди над квітниками повисає, півників вишукує. Та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?!
Можна і ще по-іншому.
Давним-давно, тисячу чи, може, й більше років тому, розцвів на світі перший півник. Хтозна, якого він був кольору, але квітка його полонила своєю красою птахів та звірів. Три дні цвів півник, і три дні милувалося ним усе живе. А коли дозріло насіння — птахи підхопили його й рознесли по всьому світі. На півночі із насіння виросли півники голубі, як тамтешні озера, на півдні — золотаво-жовті, як піски пустелі, на сході — червоні, як вранішнє сонце, на заході — темно-сині, як літній вечір.
Від оцих темно-синіх і походять дикі півники угорські, подивитися на які ми, власне, й прийшли на Вишневу гору, знамениту на Поліссі своєю рідкісною рослинністю. У двох інших місцях, де раніше нам траплялися ці приземкуваті темно-сині відлюдки, ми нинішньої весни їх так, на превеликий жаль, і не знайшли.
Проте й тут не повезло: ходили-ходили і нічого не виходили. Та й дощ, як на те, несподівано вперіщив. І такий рясний, що довелося ховатися під розлогий кущ.
Тут і підійшов до нас хлопчина, що під горою корів нас. Зняв свою довгу накидку з прозорої плівки і подає Іванові Михайловичу.
— А сам як? Змокнеш, либонь, — відмовляється Носаль.
— Вищий виросту…
Хлопчину звали Сашком. Так, він тут все-все знає, бо щодня пасе худобу. І півники не раз бачив.
— Півники як півники, нічого особливого! Подумаєш… У кожному квітнику таке добро є…
Воно так. Декотрі господині уже їх і за квіти не вважають — надто непоказні. От лілія, троянда — інша річ…
Та насправді у півників слава не така вже й мала. Сама вже наукова назва "ірис", що у перекладі з грецької означає "веселка", досить промовиста. |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Меч-трава | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4241 | Євген Шморгун | Меч-трава | Палахкотіли хрести на горбах, і ген за обрій стелилися дими, дими, дими…
Неслося з краю в вкрай по Волині:
— Ідуть!..
Як стогін. Як зойк.
Опустіли хутори, спорожніли села, на всі засови зачинилися ковані залізом ворота замкових твердинь. Люди знали хижу натуру ворога, знали: пощади не буде. Або полон, або смерть — третього не дано.
— Ідуть!..
Вирушила валка від села. За болото, в ліс дрімучий, у потайну місцину. Все жінки, та діти, та сиві діди. У вузликах нехитрі пожитки, слідом — корови на налигачах.
Хто молодий та дужий, здатний тримати в руках меч, спис чи лук, — усі позаду валки, на відстані. Пильнують, щоб ворог зненацька не наскочив, щоб при потребі загородити нападникам дорогу, відвести вбік, збити з напрямку.
А ворожа кіннота уже на обрії, уже наступає. І немає їй ліку, і не видно краю. Знялася курява бурими стовпами, закрила півнеба, затьмарила сонце.
Від самого видовища такого заплакали діти, заголосили жінки.
І моторошно стало чоловікам.
Збилися чоловіки докупи, молодші на старших дивляться і мовчать, старші очі вбік відводять і теж мовчать. Та й що тут казати, коли ясніше ясного: рятуватися втечею — значить залишати сім’ї на поталу ворогові, до бою ставати — все одно що в прірву головою.
Нарешті знайшовся один — син пастуха, молодецького зросту, сили богатирської. І мовив:
— Хіба у наших мужів немає уже сили в руках? Чи, може, серця затремтіли у тих, хто не раз з рогатиною на ведмедя ходив? На нас із надією дивляться ті, кому зброю тримати несила. Якщо ж побіжимо, то соромно буде нам в очі дітям дивитися!
І всі загули, загомоніли — прокинулися у кожного і гордість, і серце, і розум. І повернули коней супроти ворожої лавини. І закипіла битва жорстока. Ламалися списи, неначе торішня солома, джмелями роїлися стріли пернаті, іскрами бризкали мечі, щерблячись у січі нещадній. Падали воїни на землю з смертельним залізом у серці. І в поле без вершників мчали запінені коні.
Та сила силу ламала. І ось лишився останній захисник краю рідного — син пастуха. Подивився в далину — а там валка ще маячить на виднокрузі: батьки, дружини й діти його загиблих друзів так і не встигли сховатися від чужинських очей. І тепер уже їх нікому, зовсім нікому захистити.
Рвонувся хлопець з останніх сил, в обох руках по мечу затис — свій та щойно пронизаного стрілою побратима — і ступив навстріч ворогові. Сам проти незчисленної раті. І тут сталося нечуване: пощерблені мечі полеглих у січі героїв самі звелися догори і заступили дорогу чужинцям. Побачили таке і скам’яніли від переляку вороги. А потім тікали три дні і три ночі, і більше не ходили на землю волинську походом.
А позубрені мечі так і лишилися на тому місці стриміти угору вістрям. Тільки на зело перетворилися. Подме вітер — шумлять суворо, грізно, застережливо. І назва у зела теж сувора — меч-трава.Дивіться також
Євген Шморгун — Первісток
Євген Шморгун — Дивосил-зілля (збірка)
Євген Шморгун — День ріпки
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Для вчених-ботаніків хоч би якою була легенда про ту чи іншу рослину — це всього лиш легенда. Їм подавай факти. Тим більше, коли мова йде про меч-траву, яка свого часу і так немало загадала ботанікам загадок. Наприклад, чому меч-трава, яка селиться на морських узбережжях, раптом заснувала свої колонії у волинському лісостепу і в так званому Малому Поліссі? Як нижня частина її стебла разом з листками умудряється перезимовувати в тутешніх умовах? Чому ця могутня багаторічна трав’яниста рослина з повзучим кореневищем не тільки не займає нових територій, а й зі старих зараз безслідно зникає?
Та поступово меч-трава відкривала людям свої таїни. Виявилося, що вона примандрувала до нас із далеких-далеких віків теплого третинного періоду. Як свідчать розкопки, колись вона була досить поширеною у Європі. Але змінився клімат, і залишилися тільки дрібненькі острівці цієї рослини, кожен з яких старанно описаний ботаніками.
І те, що більшість із відомих на Україні острівців меч-трави забігли так далеко від моря, — теж закономірність. Адже саме тут у давню давнину проходила берегова лінія Сарматського моря. Багато тисячоліть минуло, як немає цього моря, а меч-трава усе ще вперто тримається його берегів.
…Від Рівного до Тайкур — подати рукою. Тут кінцева зупинка приміського автобуса. Виходимо за село на заплаву невеличкої річечки, і от уже перед нами сіро-зелені півтораметрові зарості. Суцільною стіною. Таємничою суворістю віє від них, якоюсь незвичайністю. Так вирізняється серед привітної лагідності заплави строга краса цієї гості з далекої доби.
Торкаюся долонею до мечоподібного листка — відчуваю, як гострі зазубрини врізаються в шкіру. Хочу уявити хоч якось вигляд цієї місцини в один з днів третинного періоду. Адже тоді теж була оця земля, сяяло над нею це ж сонце, голубіло небо…
Знаю: було! І все ж уявити не можу. Натомість малюється нереальне: назустріч ворогам ступає останній оборонець, а за ним підводяться сторч пощерблені у бою мечі полеглих побратимів… |
Шморгун Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=127 | Надія алхіміків | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4237 | Євген Шморгун | Надія алхіміків | Повновидий місяць нерухомо звисає просто над галявиною, виповнюючи її вщерть блідим сяйвом. Від цього ще густішою і таємничішою стає темінь під кронами старих грабів, що товпляться навкруж. І здається галявина казковим лугом, окресленим паличкою чарівника. Тільки зрідка доливає з верховіття сонний шерех якоїсь птахи — і знову заворожена тиша.
Коли це з-під грабових віт безшумно випірнає людська постать і повільно, крадучись, ніби привид, посувається краєм галявини.
Хто ти, людино? Чого забрела опівночі в оцю глухомань, не боячись ні вовка-сіроманця, ні іншого якогось лісового страховидла?
А людина нахиляється, вимацує у траві пальцями. Потім дістає з-за пазухи гострого дерев'яного шпичака і починає щось викопирсувати з грунту. Викопирсує довго, старанно відгрібаючи вбік вогкі грудочки землі.
Нарешті розпросталася. Місяць висвітлив на її долоні щось кругле — не то грушу, не то яйце. Пригорнувши здобич до грудей, вона шугає назад у темінь грабового лісу.
— Заховав! Заховав! Заховав!.. — сколихує нараз тишу хриплий голос пущика.
"Шелесь-шелесь-шелесь!" — налякано зачастили кроки людини…
Через якусь годину наш нічний мандрівець з’явився біля дверей будиночка на окраїні міста. Господар дому поспішно відчинив двері:
— Ну як?
Тут уже чекали гостя.
Замість відповіді простягнув руку — на долоні лежала вибруднена в землі цибулинка лісової лілії.
Господар кинув короткий погляд на цибулинку і глухо повторив:
— То як?
— Все як веліли, учителю, — пошепки відповів прибулий. — За всю дорогу нікого не зустрів і жодного разу не озирнувся, хоч нечисть лютувала, аж захлиналася…
— Гаразд. Намочимо цибулинку в джерельній воді, хай настоїться, а тоді й приступимо!..
Тепер саме час сказати читачеві, що подія ця відбувалася близько п'ятисот років тому, а мову про цибулинку лісової, або, як її ще називають, дикої лілії, вели між собою два алхіміки. Вони всерйоз вірили, що з допомогою золотистого настою цибулинки лілії пощастить будь-який метал перетворити на золото. Адже, за повір ями, лісова лілія наділена надзвичайною силою. Бо цю рослину нібито породило на землі магічне проміння грізного Марса. Її навіть назвали "лілія мартагон", тобто така, що походить з Марса. Ця назва відтоді й закріпилася в ботаніці.
Що ж, ми тепер можемо тільки посміятися з наївності отих марновірних "вчених", можливо, навіть поспівчувати їм. Адже золота вони з допомогою лісової лілії так і не добули, хоч, правда, навчилися добувати з цієї рослини прекрасну червону фарбу. Зате ми аж ніяк не можемо відмовити їм у спостережливості: адже лісова лілія і справді рослина незвичайна. Влітку вона вирізняється серед лісового зела гордою поставою. Пурпурові, злегка поцятковані диво квіти поважно гойдаються на лебединій шиї-стеблі. Зустрінеш таку — і не проминеш нагоди помилуватися.Дивіться також
Євген Шморгун — Диво
Євген Шморгун — Спритник із острівця
Євген Шморгун — Зірка Полісся
Ще 48 творів →
Біографія Євгена Шморгуна
Людина ніколи не обминала лілію своєю увагою. Ще колись стародавні греки та римляни запевняли, що вслід за трояндою належить іти лілії, бо своєю красою вона мало поступається "цариці квітів". Особливо цінували лілію лікарі — нею вони лікували опіки, загоювали старі рани. Коли людину кусала отруйна гадюка, рекомендувалося негайно винити вина, в якому розтерто цибулину лілії. Цей же напій мав оберігати людину і від отруєння грибами.
Не обійшли лілію увагою й грецькі та римські красуні: вони вмивалися золотистим відваром чудодійних цибулинок, і від цього розгладжувалися зморшки на обличчі та ніжнішою ставала шкіра.
Усе це принесло лілії неабияку славу. Вона стала такою знаменитою, що її вважали символом справедливості й чистоти. На честь цієї рослини було навіть запроваджено свято — барвисте, урочисте.
Та гучна слава ледь не обернулася такою ж гучною неславою. Хоч, правда, не зокрема для лісової лілії, а для лілій узагалі. І все тому, що на них звернула свій погляд… церква.
Ні, церковники не проголошували її "відьомським зіллям", не накладали заборони на її вирощування. Скоріше навпаки. Але… Ви, напевне, чули про аутодафе — спалювання єретиків у часи середньовіччя? І, звичайно ж, бачили у книжках на малюнках розправу "святої" інквізиції над "чаклунами" чи тими, хто, як Джордано Бруно, порвав з релігією. Тисячі і тисячі невинних жертв згоріли на інквізиторських вогнищах.
І кожного разу стіни судилищ і навіть стільці суддів-інквізиторів були прикрашені квітами лілій. А біля приреченої на смерть людини теж виставляли лілію — квітку чистоти. Церковники запевняли, що душа грішника, який згорів у вогні, очищається і стає такою ж непорочною, як та красива біла квітка.
Промовистий такий факт. Щоб вшанувати пам’ять хороброї Жанни д’Арк, спаленої на вогнищі, французький король Карл VII "милостиво" надав родичам героїні дворянство і прізвище дю Люс (Лілієві). На гербі новоспечених дворян на синьому полі був меч з двома ліліями по боках та вінком з таких самих лілій угорі. Це вважалося найвищою відзнакою, адже лілія у Франції була емблемою королівської влади. До речі, у часи французької республіки 1793 року республіканські власті, на знак презирства і ненависті до короля, наказали таврувати каторжан зображенням лілії.
Так із символу справедливості лілія перетворилася на символ жорстокості й насильства. Нащадки тих, хто колись водив хороводи на честь цієї рослини, одвернулися від неї. Тільки невсидливі алхіміки місячними ночами покрадьки ходили до лісу викопувати цибулинки дикої лілії для своїх потаємних дослідів. До речі, а чому саме місячними ночами? Та тому, що з давніх-давен вважалося; при повному місяці рослини набувають найбільшої сили.
Та минали часи, і до лілій поволі повернулося загальне визнання: їх знову повсюди вирощують у квітниках, про них складають пісні.
Серед кращих поезій Т. Г. Шевченка — вірш "Лілея". Це сумна легенда про поневіряння дівчини-сироти, про її загибель і про те, як вона обернулась на диво-квітку.
… Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині…
Нині лісова лілія — єдиний представник роду лілій на Україні, який зустрічається у дикому стані. Та й зустрічається, на жаль, з кожним роком усе рідше й рідше. Тому навіть якось дивно стає, коли читаєш у травнику кінця минулого століття, що ця рослина у нас "досить звичайна".
А травник отак собі запросто розповідає: "В Сибіру цибулинки вживають у їжу сирими і печеними або звареними у воді чи на молоці. Сушені цибулини споживаються іноді якутами для приготування молочної або жирної каші. Киргизи кладуть цибулинки в овечий сир для приправи. У Пермській губернії з цибулинок добувається фарба. Вживають від жовтухи і прикладають листя до обпечених місць у Київській губернії. У Волинській губернії дають коровам, щоб у них прибувало молока".
Виходить, росло диких лілій немало в наших лісах, коли ними навіть корів годували! А от бачте, менш ніж за сто років зробили звичайну рослину рідкісною. І що з того, що зараз ми частенько стараємося пересадити лісову красуню у свої квітники?
Краще не знищуймо її у лісі. Бо хоч дика лілія і не вередлива до грунту, добре приживається повсюди, але пишно цвіте вона тільки в лісовому затінку.
Якось ми з Іваном Михайловичем у невитоптаному лісі набрели на цілу колонію лілій — рослин з двадцять. І всі квітли.
А одна лілія була зламана. Чи то людина пройшла необережно, чи звір якийсь наступив. От я взяв та й викопав її. Все одно загине.
Від золотавої цибулинки відходило кілька блідих вусиків А сама цибулинка скоріше нагадувала головку часнику, бо складалася з окремих зубочків.
Я знав, що цибулинки диких лілій їстівні, і пожував один зубочок — нічого особливого, трава як трава, на смак трохи нагадує молодий рогіз. Словом, пожував та й виплюнув, не сподобалося. Добре, хоч совість не допікала за переведену рослину: адже із недозрілої цибулинки наступного літа уже все одно не виросла б лілія. |
Subsets and Splits