author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Юхниця Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=637 | Повернусь до тебе у наступному житті... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19106 | Євген Юхниця | Повернусь до тебе у наступному житті... | Поверну́сь до тебе у наступному житті.
Можливо, просто м'ятою на підвіконні.
Мене ти зна́йдеш, би не знати самоти —
В крамничці квітів, серед інших еталонних.
…Повір, що я …зміню́ся; і кращою – ніж ти й хотів.
Аби тебе не збезсердечило життя.
Зустрінсь ми молодими, притерлися б на видноті.
А так, …порівнює минуле — свій судя…
29.12.2021 — 07.01.2022рр. |
Юхниця Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=637 | Сьома ранку. Лютий... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19102 | Євген Юхниця | Сьома ранку. Лютий... | Сьома ранку. Лютий
Ху́хкає снігами.
Вийшов не зітхнути –
Дихати світами.
…Ой, смакую досвід
Вимерзлий, снігастий…
Дихання свободи –
Послугує щастю?
06.02.19р. |
Юхниця Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=637 | Хвилини розпачу та болю | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19818 | Євген Юхниця | Хвилини розпачу та болю | Хвилини розпачу та болю,
Палких, нервових поривань...
Безглуздо й пізно лаять долю,
Шукати винних цих страждань,
Зривати лютість і безсилля
На самих рідних і...слабких.
І серед рідкого дозвілля
Думок жахатися страшних.
Це, певно — плата за визнання...
Це — за оточення твій хрест.
Це — перевірка не остання
На довгій ниві до небес... |
Юхниця Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=637 | Я б не хотів дарма прожить життя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19816 | Євген Юхниця | Я б не хотів дарма прожить життя | Я б не хотів дарма прожить життя,
В речах шукать і в їжі насолоду,
В оставинах сприймати сенс буття,
Не стати за маяк для благ народу.
Я б не хотів прогаяти свій час,
Промарнувати на плітки таланти.
І, читачі, розчарувати вас,
І віршами надмірно набридати.
Я б не хотів сподобитися тлі —
І більш, ніж є,
Багатств не запросити...
Я б не хотів померти в скруті й злі,
І всіх, що сущі, не благословити. |
Юхниця Євген | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=637 | Я відчуваю: йде той час | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=19817 | Євген Юхниця | Я відчуваю: йде той час | Я відчуваю: йде той час,
Коли звернуться і до нас,
Коли візьмуть у руки слово, —
І оживе висока мова.
І зміни, мовби землетрус,
Зметуть невір'я з наших вуст,
Наповнять міццю щирий голос,
Просякнуть вільним сонцем колос.
Народи знатимуть шляхи,
Де високо летять птахи.
І слово, як речуть святі,
Займе належне у житті. |
Ющенко Олекса | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=273 | Важко вимовляти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20953 | Олекса Ющенко | Важко вимовляти | Легше нам було вивчати
Префікси та суфікси,
Аніж нині вимовляти:
— Дворкіси та Суркіси... |
Ющенко Олекса | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=273 | Гарна шапка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20954 | Олекса Ющенко | Гарна шапка | В тебе шапка — що й казать:
Є що людям показать,
Особливо взимку,
А як тую шапку знять —
Ти вже невидимка. |
Ющенко Олекса | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=273 | До друзів-поетів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20955 | Олекса Ющенко | До друзів-поетів | Аби нашим читачам
Час не гайнувати,
Завжди, друзі, треба нам
Коротко писати.
Довгі дні в них трудові,
Відпочинку ж мало,
Хоч прийшли літа нові —
Легше жить не стало.
Час жеребчиком біжить,
Пухнуть ціни кляті, —
Без роботи не прожить:
Треба заробляти.
Щоб читались залюбки
Твори наші вічні,
Укладаймо всі думки
В коротесенькі рядки,
Форми лаконічні! |
Ющенко Олекса | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=273 | Іронія долі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20956 | Олекса Ющенко | Іронія долі | Мав колись високий чин,
А тепер лишивсь ні з чим
(Бо діставсь йому той чин
Без причин!) |
Ющук Іван | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=689 | Троє на Місяці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=21599 | Іван Ющук | Троє на Місяці | СЛОВО ДО ЧИТАЧА
Уважний читач, щойно візьме цю повість до рук, відразу помітить, що вона не "наукова", а "граматична". Але хай це не лякає його. Автор аж ніяк не мав наміру викладати тут граматику: йшлося лише про те, щоб уважний читач ще раз перечитав у шкільному підручнику правила українського правопису й правильно розплутав 33 шифровки, які виникають кожного разу саме там, де події набувають найнебезпечнішого для героїв повороту.
До речі, коли вже зайшла мова про дешифрування, то слід пам'ятати, що його треба робити не будь‑де (не на клаптиках паперу і тим більше не на сторінках книжки), а в спеціально заведеному для цього зошиті, який повинен зберігатися в надійному, недоступному для "піратів" місці: у портфелі чи в шухляді.
В уважного читача може виникнути запитання: де хлопці взяли корабель та інше космічне спорядження, адже такі речі на дорозі не валяються? Усілякі деталі купили в Києві в магазині "Юний технік" за гроші, зароблені влітку. Скафандри десь дістали готові. Звичайно, нових їм ніхто не дав, цього не можна сподіватися навіть у далекому майбутньому, тому ці їхні обладунки такі поношені й застарілі. А от корабель склепали самі у верболозах (бо ж де ще інакше, як не там, хтось із них пощербив сокиру?). Адже в космічну мандрівку їх покликали фантазія і власна уява, а може, їм дещо привиділось у сні. Через те, мабуть, і деякі закони фізики в їхньому кораблі не такі нещадні, як у кораблях, побудованих висококваліфікованими спеціалістами на космічних корабельнях.
Кілька слів про героїв. Це звичайнісінькі собі хлопці, яких можна впізнати по тому, що на уроках мови, і не тільки мови, вони час від часу замріяно дивляться кудись у вікно. Чому Капітана прозвали Капітаном, а Граматика – Граматиком, я гадаю, не треба пояснювати. Але Незнайко… Дехто його обзивав бараном, інші – дурнем, телепнем. Проте ці означення зовсім несправедливі. Найкраще для нього все‑таки підходить прізвисько Незнайко, бо, вже давно хтось з українців сказав: "Незнайко на печі лежить, а Знайко по дорозі біжить". А письменник Григорій Тютюнник у романі "Вир" написав: "Федот навмисне удавав із себе незнайка".
Хто ж такий Гарріс? Чи капіталіст? Аж ніяк. Це маніяк‑злочинець, якому без будь‑якого труда дісталися незліченні багатства і який хоче мати їх ще більше. Навіщо? Навряд чи й він сам знав навіщо. Бо якби хоч трохи він задумувався над тим "навіщо", то не плекав би таких людоїдських планів.
Дуже багато всіляких пригод довелося пережити хлопцям. Але з кожпого скрутного становища вони виходять переможцями. Чи випадково це? Зовсім ні. Уважний читач повинен помітити, що дві речі їм кожного разу ставали в пригоді: справжня, непідробна людяність і рідне слово. Вони завжди дбають насамперед не про себе, а про товариша, про інших людей. А рідне слово, яке йде з глибоких віків, додає їм сили, витривалості, розраджує їх у тяжкі хвилини.Дивіться також
Біографія Івана Ющука
Автор
І. Таємнича записка
Наближався до кінця останній травневий день.
Щоправда, над Келебердою ще стояв гомін: десь на вибоїнах бряжчала бортами вантажна автомашина, хтось клепав косу, когось гукали, де‑не‑де ліниво озивався собака, часом поважно мукала корова. Але то був вечоровий гомін, коли все лаштується до спочинку після виснажливої денної праці.
На протилежний, правий берег Дніпра, заволочений прозоро‑бузковою млою, вже лягли нерівними плямами перші сутінки й поповзли, наче розколини, по зеленому шумовинню густих заростей. Потемніли старезні тополі круг Шевченкової могили. А за ними, з‑за Канівських гір, виткнулася темно‑синя хмара, готова розпростерти свої пощерблені крила над розімлілою від денної спеки землею.
Сонце скотилося майже до самого обрію, але, помітивши зловісну, темно‑синю стіну на заході, раптом застигло на місці. Йому, певне, стало жаль того чудового світу, що, залитий буйною зеленню та рясним цвітом, красувався по обидва боки величної річки. І воно ще раз, востаннє зібравши сили, щедро сипнуло навсібіч гарячими стрілами променів.
Посвітлішали верхівки дерев. То тут, то там у небесній безкрайності спалахнули сліпучо‑білі, опалові, жовтогарячі, червоні мазки хмаринок. Забіліла срібляста смуга, залишена реактивним літаком. Барви яріли, мінилися, переходили одна в одну й нарешті меркли, щоб знову злитися з синявою неба. Тільки вихоплена сонцем з небесної безодні прозора пелюстка молодого місяця не тьмарилася, не танула, а наливалася світлом і ставала дедалі виразнішою.
Ніби якийсь невидимий художник‑велетень на очах творив дивну космічну картину. Неповторну, казкову, розкішну – аж дух перехоплювало. Здавалося, в грудях від неї народжувалася й ширяла, заполонюючи і тебе, і весь простір довкола, беззвучна музика, пройнята незбагненним щемом, сповнена гармонії й довершеності.
Саме в цей час на вулицю з хати вийшов досить високий широкоплечий хлопець років чотирнадцяти. Вій прихилився до стовпця хвіртки і так і завмер, прикипівши очима до цього захоплюючого видива. Не помічав нічого: ні комарів, що надокучливо дзижчали навколо його пелехатої голови, ні куща шипшини, всипаного запахущими квітками, ні гомону, який плив над селом. Тільки вбирав у себе мінливі барви заходу і вслухався в бентежну мелодію, іцо розливалась над світом.
Потім затримав мрійливий погляд на вузькій пелюстці Місяця, довго вдивлявся в його тонкі, мов мереживо, обриси, ніби щось вичитував з нього. А тоді глибоко вдихнув свіжого повітря, що накочувалося з дніпрових лугів на Келеберду, і перевів очі на дорогу, яка бігла в лози.
Поволі осідала курява, збита худобою. Перевальцем, покахкуючи, брели качки від ставка. Якийсь чоловік підгрібав натрушену біля воріт солому. Дві жінки зупинилися на узбіччі – про щось жваво розмовляли між собою.
З гілки, що нависла над хвірткою, хлопець машинально зірвав зелену вишню, розкусив її і, скривившись, виплюнув. Тоді відщипнув кілька молоденьких вишневих листочків, поклав у рот і став жувати. А в його очах, що пильно стежили за дорогою, росла невідома тривога. Щось, видно, дуже непокоїло його.
Аж раптом у кінці вулиці, від верболозів, знову знялася курява: запізнілий пастух настирливо підганяв корову з телям. Обличчя в хлопця, що стояв біля хвіртки, розпогодилося, він ляпнув долонею себе по шиї, проганяючи в'їдливого комара, і ступив назустріч товаришеві.
– Ну, що, знайшов? Де була? – запитав він пастуха, коли той порівнявся з ним.
– Та знайшов, – відповів товариш. – Ніг під собою не чую. Мало не до Канівської греблі забрела.
– Швидше повертайся, Граматику, не барися довго. Є новий цікавий матеріал, – хлопець торкнувся рукою задньої кишені сіро‑синіх дешевих джинсів, з якої стирчала газета. – Та й про нашу експедицію треба докладніше поговорити.
– Я миттю, Капітане. А ти, щоб не нудився без діла, ось прочитай, – і Граматик тицьнув йому в руку складений учетверо аркуш із зошита.
Той, кого було названо Капітаном, залишився чекати. А Граматик, – безперечно, Капітанів однокласник, трохи нижчий від нього й дрібніший, з акуратно підрізаною над лобом і пригладженою чуприною, так само в дешевих джинсах, що колись були голубого кольору, і босий, – щодуху погнав корову додому.
Капітан тим часом розгорнув папірець, і в очі йому впав якийсь незрозумілий, химерний набір слів. Став поволі читати:
Галактика, вакуум, гамір, галас, гасло, гармонька, гарпун, вольовий, воля, віче, володар, ветеран, ватра, галявина, вітролом, в'яз, гербіцид, віспа, впівголоса!
Хлопець розгублено здвигнув плечима.
"Але ж домашніх завдань уже нема, – подумав він. – Ні, це не домашнє завдання все‑таки. Це щось Граматик накрутив. Йому й хліба не давай, аби слова були. Ого, тут тобі й архаїзм ще з часів Новгородської республіки – віче , і новітній термін – гербіцид , і діалектизм – ватра . Навишукував же! Але що вони означають, ці слова?"
Капітан оглянувся довкола, ніби хтось мав підказати йому розгадку. Та підказувача не було. Повертів папірець у руках, глянув з другого боку: тут теж щось написано.
"Ага! – зметикував Капітан. – Інструкція, так би мовити".
Там акуратним Граматиковим почерком було виведено:
Ключ. Запиши всі слова у стовпчик строго за алфавітом. У кожному слові підкресли передостанню букву. З цих букв, прочитаних підряд, складеться речення. Тільки ж у кінці не забудь поставити знак оклику!
– Ось воно що! – майже вголос промовив здивований Капітан. – Ану, спробую: вакуум, ватра, ветеран – у, р, а. Ура! Є перше слово. Далі: віспа, вітролом …
II. Космічні пірати
Сонце посунулося ще нижче, надщербилося об темно‑синю хмару й почервоніло. Сутінки на протилежному, повитому сизо‑фіолетовим серпанком березі Дніпра злилися в одну суцільну пляму. Видовжилися й розмазалися тіні на вулиці.
Мов із‑під землі, перед Капітаном, який щойно встиг прочитати зашифроване речення, виринув захеканий Граматик. В одній руці він тримав скибку хліба, товсто намащену маслом і посипану сіллю, а в другій – зелену цибулину.
– Уже думав, через Лиску наша експедиція зірветься, – пояснював він, кусаючи хліб з маслом і відсапуючись. – Я й додому – нема її, не приходила. І до ставків бігав, ледь не до самої Прохорівки. А вона аж он куди зателіпалася – насилу знайшов. А то цілу ніч довелося б шукати – усе пропало б.
Капітан дістав із задньої кишені штанів ушістнадцятеро складену "Молодь України" за 31 травня, розгорнув її на четвертій сторінці, де регулярно розкручується "Коловорот", час від часу з'являється "Гумористично‑сатиричний куток" з емблемою гусака та висвітлюються різноманітні наукові проблеми, і показав Граматикові на рубрику "Орбіта допитливих";
– Читай, ось тут.
Війнув вітерець. Зашурхотіло листя на деревах і затихло. Звідкись із сусідньої вулиці, де стриміли дві тополі, мов космічні ракети, націлені в небо, долинув запах бузку. Десь тричі гавкнув собака. |
Яворівський Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=408 | Осінь, а ще й проводи... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16548 | Володимир Яворівський | Осінь, а ще й проводи... | Вже літо википіло, як вода в казані.
Зелень, що все літо насочувалася з нетрів землі в дерева та зело, тепер наче виціджувалась назад, у землю.
Сонце стало тлустим і ледащіло в небі. Навіть птиці більше ходили, ніж літали. А коли й злітали, то колували знічев’я, лінькувато, наче лише для того, щоб не забути льоту. Бо вони вже давно висиділи пташенят, навчили їх усьому, чому могли навчити, і в їхньому тілі облігся куняючий спокій та вколисуюча, плитка безцільність. Вони прнуро походжали по вилинялих стернях, зупиняючись лише біля тих зернин, які самі пнуться в очі, та й то дрвго роздумували — клювати їх чи йти далі.
Старий клен на нашому подвір’ї, що все літо беріг під собою затінок, одного ранку, якось одразу, став прозоріший, і промені вже не ламались, пронизуючи його аж до землі. Листки безвільно поопускались, як долоні, що тягнулись комусь назустріч, але їм так і не подано руки.
Наша бабця все літо просиділи на ослоні під кленом, цілоденно ганяючи мух. А оце вже перейшли під вікно, на осоння, й не просили виламати їй гіллячку, щоб колошкати в’їдливу мушву. Від цієї переміни наше подвір’я стало наче й не нашим, почужішало й втратило затишок. Воно мені чомусь здавалося током, на якому ще вчора гула молотьба, а сьогодні лише бовваніють скирти соломи, копички трини та порожня барилка з-під води.
Кури, що весь час налазили в сіни, як тільки не прихилиш дверей, тепер сокотали на городі, обдзьобуючи то підгнилу картоплину, то опале яблуко. Курчата, виведені двома квочками, вже розділились на курочок та півників, і тепер мама знала, яких різати, а яких залишати, але всі вони часто вилазили на хлів і з гортанним кирчанням кидалися звідти, щоб трохи пролетіти в повітрі.
Мій старший брат знову не вступив до інституту, але цього разу привіз із міста маленького приймача, що грає і в хаті, й на вулиці, то я радий, що він повернувся. Брат щовечора ходить у кіно, і, коли воно нецікаве, то Лаврін голосно вмикає приймача, знаходить музику— і тоді всі висиджують до кінця. Раз навіть кіно скінчилось, а всі ще сиділи й слухали музику.
Лаврін допізна з хлопцями ходить по селі, але ми з мамою вийдемо на подвір’я і одразу знаємо, в якому він кінці, бо там радіо голосно грає.
Він тепер на роботу не влаштовується, бо швидко до війська піде служити. Навіть бабця кажуть, щоб він відпочив трохи від тих наук і від роботи.
Позавчора Лаврін їздив у район і повернувся звідти голомозо пострижений. Щоправда, купив собі сірого кашкета й тепер не скидає його. В кашкеті й вечеряти сів, а бабця дотягнулись рукою й зняли. Як побачили Лавріна таким, то всю ніч проплакали в себе на лежанці. Я кілька разів підходив, щоб заспокоїти, але вони рукою починали мені гладити кібчика — від того я губився й не знав, що сказати, бо мені теж хотілось плакати.Дивіться також
Володимир Яворівський — Марія з полином у кінці століття
Володимир Яворівський — Під крилами – весілля
Біографія Володимира Яворівського
А мати тепер щоранку, перед тим як іти буряки копати, різала півника. Ловила його вдосвіта в курнику, поки ще кури не повиходили, й коли ми з Лавріном вставали — казанчик зі смаженням уже стояв у сінях, загорнутий у стару куфайку, якою бабця вночі ноги накривають.
Бабуня всі роки наче мене більше любили, бо я трохи дрібним удався, а оте трикляте ластовиння ніяк із лиця змити не можу.
А оці дні — то наче й немає мене, весь час до Лавріна говорять, навіть посилали мене до лавки, щоб йому пряників купив (я, звичайно, по дорозі сам одного з’їв).
Учора листоноша приніс їм пенсію за сина Дмитра (на війні він убитий) — дванадцять карбованців і тридцять сім копійок, то всі гроші відразу Лаврінові оддали, щоб тратив, як захоче. Він і фітькає їх: якогось одеколону купив, аж голова від нього паморочиться. Цигарок набрав у ненашій коробці та пива понаносив додому в пляшках (як він його п’є? Таке ж гіркуще! Я після того, як скуштував, — чотири ложки цукру з’їв, щоб забути). Ще купив Гальці сусідській голубі пацьорки, але нащо було їх ховати аж під матрац? Таж і так усі знають (і я, і мама, і бабця), що він їй листи пише, хоча вона по сусідству з нами живе й говорити можна навіть крізь відчинені вікна.
Мені завжди аж смішно було, коли бачив, як Лаврін стежкою до нужника йде, а тут раптом десь Галька на подвір’ї в себе вихопиться, то він одразу на грядку заверне й ще зелений часник починає висмикувати. Наскубе й півоберемка свині викине. А мама тоді з другим нашим сусідом, пияком Іваном Когутом, свариться, що то він на заїдок до горілки поночі грядку витовк. На Гальчиного тата вона ніколи поганого не думає, бо він такий добрий, що хоч до рани його прикладай. Якось всилив поросяті дрота в ніс, щоб не рицькало в стайні. Встромив, а потім радився з сусідами, що це ж, напевне, болить, то розкрутив дрота й вийняв.
Дядько Сазонт добрий такий, що й бджоли те відчувають: він іде в райцентр, то кілька бджіл за ним летять. А як цього літа в лікарні лежав за десять кілометрів од нашого села, то бджоли по черзі в його палаті всі дні гуділи, що він і закурити через те не міг.
І тепер, коли мама вранці ріже півника, дядько Сазонт тікає до себе в хату. Коли мама каже про це, то очі її лагідно вужчають і пильніше до Лавріна в ту мить додивляються, а вік червоніє й за цигарку хутко береться.
Вже голова колгоспу з рахівником прямо під ворота підвезли Лаврінові рудого чемодана — у нас всім так дарують, коли до армії йдуть. Рахівник на чемодан поклав відомість, дав Лаврінові ручку, щоб розписався, що таки справді взяв, а тоді голова потиснув йому руку й побажав швидкого повернення в колгосп. Голова вголос пошкодував, що Лаврін іде до армії в такий гарячий час, навіть гарних проводів справити не можна, бо всі на буряках...
Але мама таки виписала в колгоспі молодого баранчика, щоб справити проводи. Мама виписала, а я йду по нього на вівчарню.
Вчителька мене навіть із уроків відпустила для того, тільки наказала: поки я того баранчика вестиму, — затямити, що слово баранчик пишеться без м’якого знака. А Іван Круць із першої парти, недорікувато хихочучи, докинув, щоб я заодно вивчив різницю між баранчиком та овечкою... Той Круць завжди щось бовкне, аж нам усім перед учителькою встидно.
Зучора я собі повідця приладнав гарного — шматок гнота відрізав із того клубка, що на ньому шмаття сушиться, — і оце вже йду аж ген, на вівчарню, що за селом.
День довкола мене якийсь круглий, наче я йду всередині величезної надутої кульки з голубої гуми. Але все таке легке, далеке й прозоре, що здається, ніби зараз шмагане дужий вітер — і нас разом із днем понесе по оцих осінніх полях у безвість, аж за райцентр. Тому я виймаю з кишені гнотяну ув’язь, щоб, коли нас понесе, можна було б зачепитися нею за якесь дерево чи за телеграфний стовп.
На втовченій дорозі ще інколи трапляється розсипане зерно, але воно втолочене в землю, а не посіяне в неї, то ніколи й не проросте. Десь згодом залопотять дощі, розквасять дорогу, колеса та копита вимісять її, але вона ніколи не вродить, бо не має спокою. Он поле аж до весни на силі збиратиметься, щоб кожну рослину вигойдати, а дорогу весь час лише б’ють і мучать. Від неї навіть потом пахне. По ній вже так багато ходили та їздили, що вона моїх кроків, напевне, й не відчуває, як віл не відчуває ласки, коли його гладять по тому місці, де ярмо мозолі натерло. Але я все-таки йду легенько, ступаю тихо, щоб їй не боліло.
Ач, і не спам ятався, як на горб вийшов, тепер ще вниз — і вже вівчарня. І вітер уже не вітром пахне, а овечиною, стайнею, навіть влежаним бабиним кожухом. При згадці про кожух у мене під язиком прокинувся присмак. Лаврінового пива, котре я куштував із пляшки.
Дорога стала брижиста, посічена дрібними ратицями, наче віспою побита. Я пильную за своїми кроками, бо частішають затвердлі овечі бібки й на них можна посковзнутись, як на розсипаному горосі.
Овець ще не виганяли на пашу. Дядько Мефодій (він за головного на вівчарні) повів мене на обору, де здучкувалися в купу ягнята, і показав пальцем на одне сивеньке, що дивилося здивовано на нас. Та ще й додав: "Бери, бери. З нього, синашу, тобі, й комір парубоцький ще буде. Різати вже його треба, бо переросте, й пропав каракуль — хіба на кожух піде. Не сумлівайся, бери на очкур, бо переросте. Він уже й сам на тебе дивиться. І бігом, бо переросте..."
Я розписався на папірці, що взяв баранчика. Перевірив, чи не зробив помилки у своєму підписі, а тоді побачив, що дядько Мефодій написав "бараньчика" — з м’яким знаком.
— А вчителька нам казала, що баранчик пишеться без м’якого знака...
— Головне, що ти його взяв. І — баранчика, а не овечку. Веди, бо на очах переростає...
Легко було йому сказати: веди, а баранчик уперся й стоїть, наче в землю вріс, лише напинає шию, коли я за очкурик тягну. Вже й кликав, і підштовхував іззаду — поступиться крихту та й знову стоїть.
Тоді я його на руки взяв. Пручається, але несу. Блеє і норовить голову до обори повернути, але несу. Таки затяжкенький, але несу... Мотузочок по землі делембається, я іноді ногою на нього наступаю, що мало не впадемо з баранцем, але вівчарня вже за плечима.
І до запаху його звик: трохи молоком овечим, а більше перепрілими солом’яними переїдами і трохи чимсь кислим — може, й мелясою.
Прямо перед носом у мене — його скульбачена спина з лискучою, аж різь в очах, покрученою вовною, наче то хтось навмисне сидів і руками те поробив. Вже в тому місці, де ми торкаємось один одного, — сорочка мокра. Та ще трохи пронесу, щоб од вівчарні далі було.
Лоскоти в долоню залізли, бо він дихає якраз на неї. От засміюся зараз од того... Але чую — великому пальцеві руки дуже тепло й ще лоскотніше стало. А, це він його собі до рота взяв і язиком ворушить. От же видумав. Та Ще й прицямкує, наче йому мій палець смачний. Знав би, то хоч цукром посипав удома...
Хочеться вийняти, бо я ж обманюю його тим пальцем, але якось не випадає. А то ще подумає, немов мені пальця для нього шкода, най буде.
Ратички в нього маленькі й нові зовсім, аж наскрізь просвічуються. І вуха ще прозорі, аж прожилки видно, як на жовтому листку.
Ну, я вже зовсім стомився. Давай я тобі в лісосмузі листячка насмикаю, воно смачніше, ніж мій палець. Якби я знав, що ти такий ласий смоктати, то вчора у лавці цукерок "подушечок" купив би.
Опустив я його на землю, а він пальця все одно не відпускає. |
Яворівський Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=408 | Марія з полином у кінці століття | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16549 | Володимир Яворівський | Марія з полином у кінці століття | (Уривок)
1.
Коріння. Дебеле, жилаве коріння на пiщанiй сiльськiй дорозi. Наче йому тiсно там, пiд землею, i воно важко випручується на поверхню.
Посiчене гусеницями тракторiв, колесами возiв i вантажiвок, кимось зозла порубане сокирами i лопатами, але — живе. Пошрамоване, покручене, на свiжих ранах виступають бурульки живицi. Дорога наче вимощена корiнням, тут можна проїхати в найбiльшу негоду.
Обiч дороги старий сiльський цвинтар. Дерев’яна, проламана в багатьох мiсцях огорожа, зваренi з труб, збитi з соснових брусiв хрести, обставленi воринням i дротяною арматурою могилки, вицвiлi, пожовклi вiд дощiв i сонця фотокартки, дешевенькi пам’ятники. А помiж ними живi, наче викарбуванi з бронзи, сосни, коріння яких обплело пригаслi, приземкуватi горбики могил. Тиша, самотнiсть, запустiння, якi весною вражають майже кинджально.
Мiж могилками пасеться ряба корова з високими i гострими рогами. Як два списи, нацiленi в небо. Скубе молодi кущики чорнобилю, що вже зазеленiв обiч дороги, а тут, на цвинтарi, найдужче. Пасеться, шумко дихає в землю.
До стовбура старої, грубезної сосни прибито дошку, яка попоїздила в бортах машини, бо на нiй i досі проглядає частина державного номера вантажівки — 86-КХЕ. Хтось недбало обцюкав її на кiнцi сокирою, загострив, від руки написав червоною фарбою: "с. Городища". Ледащо, мабуть, i гадки не мало, що цей саморобний вказівник скидається на безглуздий хрест із живої сосни i мертвої сірої дошки.
Корова жадібно скубе чорнобиль знову й знову поглядає перед себе. Що там її зацікавило?
Важко, надсадно дихають два дядьки-гробокопачi. Вилітає мокрий пісок із ями, чистий, із золотавим виблиском. Похитуються шапки грабарів, наче вони виринають з-під землі й знову ховаються в неї. Скрегіт лопат, важке дихання, фонтани піску.
Над ямою в куфайці, в кирзових чоботях стоїть простоволосий хлопець. Федір. Найменший син небіжчика Івана Мироновича. Найменший i глухонімий. З народження. В селі це нікого не дивує. Тут, у Городищах, він i жив при татові й мамі, а оце другий день лише при мамі, бо тато Іван позавчора помер. Грабарі знають про вроджений гандж Федора, тому не церемоняться при ньому, все говорять уголос:
– Стоїть, як гріх над душею, нiмак!
– І пляшки, видать, не взяв, глухар, щоб закропитися на каторжній роботі...
– Покійний сп’яну його зачав. З дурної голови...
– Думав, що то не його Марія, а Настя-полюбовниця. Коли вилупився глухонімий Хведьо, коли второпали, що воно i глухе, i німе, — вже було пізно. Куди його подінеш, як воно все бачить i поніма?
Федір очима допомагає грабарям, його погляд веде кожен кидок піску, кожен рух чоловiкiв у ямі. Здається, якби не сільський звичай (у Городищах родичам споконвіку забороняється копати яму, нести труну), Федір не стерпів би цих ледацюг, сам скочив би у яму i викопав її миттю. Не можна. Яма для тата. Треба перетерпіти п’яндилюг, яких насилу вмовив на це діло (вмовляв на мигах – не могли второпати, про що йдеться, а показав пiвлiтру одразу закивали головами). Щоб не стояти зараз без роботи, Федір відгрібає руками пісок, аби не осипався назад, у яму.Дивіться також
Володимир Яворівський — Осінь, а ще й проводи...
Володимир Яворівський — Під крилами – весілля
Біографія Володимира Яворівського
Грабарі зозла рубають коріння, яке трапляється їм під заступ. Січуть i викидають наверх. Федір збирає його
обмацує довгими чутливими пальцями i складає на купку.
– Ну й викрутив рак дядька Івана. Як тріску! Тiтцi Марії не голосити, а... легенько зітхати. Намучилася стара. Рік сушило Івана.
– Пожив, i годі! Вступися місцем іншим. А пожив дай боже! Горілки з цистерну випив...
– І все дурно. То головував у колгоспі по вiйнi, то бригадою командував. Лиш переступи поріг у Городищах – пляшка сама на стіл скаче. В найскупішого з-під землі вилізе i – на стіл, бо голова сидить.
А вдів скільки перетоптав. Чоловіки на вiйнi вилягли, а йому, Мировичу, воля. Ніхто й пику не розквасить. Гуляй, скільки сили стачить. Ото житуха була. Не те що нам дісталося – самі баби та клячi в Городищах. дожилися! Місто всіх путніх молодиць за подолок i до себе, щоб атомники могли вволю поласувати, поки півник кукурікає, бо кажуть, що у них у кожного, хто доглядає реактор, швидко кров рідшає... А нам топчися ото зі своєю, наче ми тільки вдвох на планеті, як Адам з Євою. Годі! Вже яма по очі!
– А й справді, вистачить, бо джерело вдарить зараз! Старий не встане! Рак не чума, вистачить глибини... за такі гроші...
Федір кожному з них подає руку i, важко натужачись, аж червоніючи, витягає копачів із ями. Жде, поки вони віддихаються й витрусять пісок із шапок, з кишень, з-під сорочок, з халяв чобіт. Лице Федора напружене, наче весь час хоче щось розчути, зрозуміти, щось сказати іншим, але не може. Якби не куфайка i кирзові чоботи, якби його перевдягнути в костюм з краваткою, ніхто б не вгадав у ньому селюка — різноробочого колгоспної бригади.
2.
Шматок поля, затиснутого з усіх сторін лісом. Суцільний пісок, по якому абияк розкидано гній. Посеред поля трактор з причепом "Бєларусь". Задроцьканий, з вибитими боковими шибками в кабiнi, замість них фанера.
Розвантажує причеп із гноєм чоловік років сорока, худорлявий, непоказний, у новому костюмі, в чистій курточці з чорного блискучого матеріалу, в бiлiй сорочцi зi строкатою краваткою, в модельних черевиках. Де тепер побачиш такого вантажника гною? Замок його курточки розстебнутий. Квапиться, втирає спiтнiле чоло. Поправляє краватку, що весь час вивалюється з-помiж лацканiв пiджака.
Тракторист сидить у кабiнi трактора, демонстративно зневажає "вантажника", курить i розгадує кросворд у замацьканому журналi. Недбало крiзь вибите позаду кабiни скло кидає:
– Я не для гною одягнутий. Поглядає на свої грубi гумаки, забаблянi до верху халяв. Тракторист я, а не жук-гнойовик. Заїло, зараза, пiдйомник, не перевертається причеп. Бери бiльше, кидай далi, атомник... якщо не змiг на своiй атомнiй машину виписати на татiв похорон.
– Не до того менi було. Спiшив. Думав, ще застану тата, поговорю з ним, попрощаюся. Сусiд гнав мотоцикла, щоб встигнути... Не застав. Вiдмучився...
Скiльки ти заробляєш на тому чортовi, Миколоугоднику?
— Вистачає...
— А я на "Жигуля" натоптую. На темно-синього, як вороняче крило. В тебе Людка торгашка. У них грошей як гною. Що, не дає? Скажи: однаково конфiскують! Тепера часи суворi, прокурорськi. Переведiть грошву на маму, помре – матимеш спадщину, пiд яку комар носа не пiдточить. Тiльки при життi заповiт на себе зроби, при життi мами, бо потiм всiляко може бути...
– Не суши собi головы, Архипе, моїми статками. У тебе не позичаю. А моя мама — хай живе довго.
— Якийсь ти, Миколо, недо... недотягнутий до стандарту. Був i залишаєшся недо... тягнутим до нормального городищенця. Скидай гнiй та поїдемо до рiчки, помиєш причепа, бо менi треба свиней дома нагодувати, бичка. На осiнь пiвтори тисячi наросте. Можна брати темчо-синього, як вороняче крило, "Жигуля". Чистi й чеснi, як сльоза, грошi, Миколо...
3.
До показної в райцентрi будiвлi, де розмiстився райком, пiдкотила чорна, лискуча, як черевик спiвака ча сценi, "Волга" нової, тридцять першої, моделi. Номери її аж ряботять нуликами.
З неї неквапливо, втомлено висовується чоловiк. Начеб по частинах вилiзає: спершу ноги, потiм голова в чорному, а ля Фiдель, беретi. Нарештi вибирається весь, випростується. Височезний чоловiк у чорному австрiйському макiнтошi. Худий, незграбний, зрiст
за два метри. Вiк, коли звичне звертання "молодий чоловіче!" сприймається як iронiя i викликає короткий удар печалi. П’ятдесят п’ять, але на вигляд бiльше. Коли розмовляє з людиною, змушений постiйно нахилятися, щоб розчути спiврозмовника там, унизу. Це згинання й випростування стало його звичкою. Складаний ножик, Iван-побиван.
Та не перед кожним вiн завчено нагинається, не перед кожним. Це не автоматизм, а контрольована звичка.
Його iм’я та обличчя багатьом вiдоме з газет i з телевiзiйного екрана. Олександр Іванович Мирович – найстарший син у родині небіжчика – відома в країні людина.
Олександр Іванович опрацював проект дешевого, простого, за його власним висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-мільйонника, який уже понад десятиліття спокійненько (ну не без невеликих технологічних виробків) ганяє турбіни на багатьох атомних держави, продукуючи найдешевшу в світі електроенергію.
Сашка Мировича – тямковитого, але амбiтного i впертого селюка з Городищ, який наполегливо прів над своєю дисертацiєю в курчатовському iнститутi,— в шiстдесятi роки стрiмко винесла хвиля Освоєння мирного атома, а найголовнiше — потреба в широко мубудiвництвi атомних електростанцiй. Подавалися рiзнi проекти, створювалося безлiч творчих груп, якi шукали варiант найпростiшого i найдешевшого реактора.
Блискавично вiдчувши нове i перспективне дiло, Сашко з групою молодих фiзикiв теж узявся до проекту. Справа була маловiдома для всiх — це зрівнювало шанси, i його трiшки авантюрна натура не вагалася.
На вченiй радi думки спецiалiстiв про варiант реактора групи Мировича розiйшлися, але хтось поблажливо запропонував: подати з iншими проектами на ознайомлення державнiй комiсії на чолi з тодiшнiм Мiнiстром енергетики країни. Сашко не дуже й нервувався, бо, власне, надiй на успiх не покладав. Саме закохався в Ольгу – маленьку, красиву i бездоганно закроєну природою студенточку медичного iнституту, яка була йому, як любив повторювати, "по серце". Щоб поцiлувати її, вiдривав вiд землi й пiдносив до своїх уст. Повiз її показати батькам i родинi до Городищ.
Тiльки переступив порiг батькiвської хати, а на нього вже чекала урядова телеграма: Термiново повертайтеся iнститут".
Реактор Мировича мiнiстр i комiсiя визнали найперспективнiшим на даному етапi, справдi найдешевшим, який не потребує будiвництва велетенських пiдземних шахт в разi аварiї. Його можна ставити всюди, де є рiчка чи озеро. Утвердилася думка, що його можна споруджувати бiля великих мiст, де є залiзничнi комунікації, робоча сила, житло.
Мiнiстр доповiв про це "на найвищому рiвнi", групу щедро фiнансують, змiцнюють потрiбними спецiалiстами, створюють їй особливi умови, щоб у найкоротшi строки готовий, викiнчений у всiх деталях проект реактора можна було видати будiвельникам.
Олександр працював як заклятий. IЦоб не гаяти часу, навiть вiдклав весiлля з Ольгою, i вона мало не вийшла замiж за iншого. |
Яворівський Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=408 | Під крилами – весілля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16550 | Володимир Яворівський | Під крилами – весілля | Загелгали гуси під вікном. Якось масно й ледачкувато, аж мені привиділись їхні слизькі, розімлілі за ніч горлянки, що лигають холоднуватий досвіток, а натомість жбухають теплими цівками, й доокруж дзьобків кубляться хмарки теплого туманцю.
О, вже загелгали пісніше, то, либонь, щось би і з’їли, підуть до миски з моченим грисом. Знають, що кури встали раніше і видзьобали, але все одно йдуть.
Ну от, запівкала металева мисчина. Пвінь-пвінь — зацюкали по ній плескатими дзьобками. Клань — це вже старий качур напосівся. Таж старий, то мусив би знати, що нічого не вимолотиш із порожньої миски, а він все одно: клань! Ну що, порожня? А я що тобі казав! Напевне й малі гусенята зараз те саме зроблять. Щось не йдуть. Либонь, старий гусачисько перевернув мисчину горідна...
Поляпали своїми жаб’ячими лапами через подвір’я до хвіртки. Там присядуть, пересунуться попід нею на череві, — аж масний ярок у тому місці вичовгали, — на став ідуть. Ще посявкали трохи, стоячи в черзі при виході... Тихо...
Можна й вставати. Тільки дуже загрітку хочеться. Добре гусям, що вони сплять вбрані, а тут як нагадаєш, що й штани холодні, і сорочка наче з криги шита — то аж зашпори в душу заходять. Котяра вже дременув од мене, і давненько, бо й місце в ногах прохололо: звечора і тлумиться, і мурчить, і лащиться, щоб я його прийняв на нічліг, ну, я, змилосердившись, і беру, а вдосвіта лап — він уже й щез. Може, я спросоння ногами фацакаю, й тому він тікає? Але чого ж тоді звечора знову проситись? Нині не візьму його в прийми... Хіба що впросить...
Мама, напевне, корову на яру підпасають перед тим, як у череду пустити, а мені таки слід вставати та бідончик із молоком на молочарню віднести.
Вскакую я в штаненята, як у холодну ставкову воду.
Але ж і храпій я — таж сам сьогодні на господарстві зостався, і корову мені треба гнати на толоку. Таж мама поїхали з дядькомі Олексою в М’ястювку на ярмарок. Таж на ту неділю — у них весілля: дядько Олекса перейде до нас жити. То хай переходить — у нашій хаті місця вистачить. І подушка в нас одна зайва є, я можу йому й ліжком поступитися своїм, а сам спатиму на межигрубах, навіть кота можу з собою забрати.
Цього року вже трохи забули, а раніше — то тільки про це й балачок було, як від дядька Олекси жінка втекла на літаку. Прилетів був до нас "кукурудзяник" буряк кропити, два льотчики ходили по селу в шкіряних куртках із рипами. Обидва були скализубами; один — хирлявий, сухенький, легкий для землі й, напевне, для літака легкий, а другий — огрядний, товстолиций, коли сміявся — червоні ситі ясна видно. В обох до зап’ясть було примуцовано планшети, з яких крізь жовту слюду вилиняло визирали карбованці й троячки. Курили довгі цигарки й викидали такі здоровецькі недопалки, що дід Федір іноді підбирав їх і клав собі за вуха.Дивіться також
Володимир Яворівський — Осінь, а ще й проводи...
Володимир Яворівський — Марія з полином у кінці століття
Біографія Володимира Яворівського
Тітка Ганка — дружина дядька Олекси — варила їм їсти й носила обід до літака. Я просив, щоб дозволила мені нести. Я б не розхлюпав, і посуд не розбив би, — так ні, сама. А одного разу вони її в літак узяли покатати. Низько над селом літали, що мало димаря на клубі не збили, потім — над фермами, а тітка Ганка косинкою з літака вимахувала. Навіть над трактором дядька Олекси пролетіли і добривом з літака війнули на нього.
Через кілька днів скінчили роботу, вона їм обід понесла й пляшки в кошику. Тоді знову літак знявся над селом: усі дивились, як Ганка махала косинкою, думали, що то вони її катають на прощання. Літак теж довго крилами перебакерував. Дядько Олекса з трактора кашкетом махав: мовляв — бачу, бачу, Ганко, тебе... А тоді літак розвернувся й полетів у бік райцентру: всі думали, що то тітці Ганці хочуть район з висоти показати. Але вони не повернулися. Хтось сказав, що, може, літак розбився, але голова заспокоїв, що тоді б подзвонили. Дядько Олекса побіг додому, а на дверях було видряпано: "Олексо, не обиджайся на мене. Так тобі буде краще".
Голова ще раз дзвонив у область, і йому сказали, що літак прибув щасливо. А дядька Олексу почали називати "Дивлюсь я на небо...". Та тепер уже трохи забули. Особливо після того, коли хтось із нашого села бачив, що вона у Вінниці на вокзалі морозивом торгує...
Та треба вже йти корову до череди гнати, бо ще не вспію.
За хлівом цілу гору попелу насипали з нашої літньої плити, поки варива наготували на весілля. Попіл гарячий, і кури його обминають сьомою стежкою. В сокири аж обух репнув, стільки дров перерубав дядько Олекса. Я вчора бігав до Хомки, щоб прийшов із гармошкою до нас на вссілля грати, то казав, що прийде, хоча молотком вказівного пальця на лівій руці так розтовк, аж вдвоє погрубшав: польки, може, й не заграє, а вальс і танго якось вийде. То прийде з гармошкою. Гостей я також просив, бо ж весілля буде без дружбів і світилок. Одні шкодували, що я не питущий, то й пригощати мене нічим, бо цукерків не купили, інші запитували, чи буде дядько Олекса давати мені викупне за маму? А бабця Дуня дали мені лавошного пряника, зітхали, дивились на небо й, постогнуючи, казали: "Сего року, може, вже не прилетять буряк кропити..." В дядьковій Михайловій хаті питали, чи буде почесна...
Вже чекаємо їх. Я трохи переживаю, щоб усі прийшли, бо мама з дядьком Олексою можуть подумати, що я зле просив.
Але першим прийшов до нас на весілля наш старий в’яз, що росте на подвір’ї. Я аж тепер побачив це. Прямо під ним накрито столи, а збоку видається так, наче він сам наблизився до них і стоїть, очікуючи, поки підійдуть інші гості. Навіть не такий гирюватий сьогодні, наче всю ніч розчісувався. Лише з одного боку, де торік вітер зламав гіллячку, все одно є зализень, достоту, як у мене в кібчику, який мама називають "корова лизнула". Ну, то постій, зараз уже гості почнуть сходитись...
Дядько Олекса з мамою в світлиці одягаються у святешне. Корову ми до череди не гнали — я вже сіна їй вкинув, вибрав зеленішого, щоб і вона знала, що маємо весілля, але вона й так знатиме, коли почне гармошка вирипувати.
О, вже й горобці прилетіли до столу, — хіба я вас просив? Присіли на краю, один хліба клюнув, поозирались навкіл і фуркнули всі разом на хату. Може, хотіли чарку випити, але ж поналиваних ще немає...
Мама з дядьком Олексою чогось сміються в світлиці, тільки неголосно, але густо, наче їх там не двоє, а кількоро. Якби я не знав, що там є мама, то б і не впізнав того сміху.
Он наша кішка гзиться зі своїм єдиним кошеням: торік п ятеро привела, але ми лише одне зоставили для сусідів, а решту мама втопила. То кицька тепер одненьке привела и водиться з ним. Вона сидить у лободі й хвостом ледачкувато крутить, а воно цибає біля того хвоста, як оглашенне.
Хвіртка вискнула, О, дядько Шулим із триніжками — наш сільський фотограф. На весілля, хрестини й похорони — його й не просять, сам приходить. І до нас теж самодумки прийшов. Він уже всіх призвичаїв, що спершу має сісти за стіл, випити чарчину, а вже тоді фотографує. Коли всіх сфотографує і гамузом, і парами, й поодинці, то згортає своє причандалля й гуляє разом з весільниками до самого кінця.
Прийшов, привітався і сів на край ослона біля стола, розкладає триногу. Нігті й пальці його рук аж мусянжові, а нігті — ну достеменно схожі на мідні копійки.
Він тепер почав навіть розфарбовувати знімки: жінкам і дівчатам підчервонює губи й щоки, чоловікам розцяцьковує вишиванки, домальовує краватки, навіть коли сорочка розстебнута нароспір. І за все це вже бере дорожче.
Він дуже мало говорить, а як говорить, то слова скорочує.
— Сьоня фтбол, то всі весільники в бригадіра тільвізор диляця, Зара придуть...— каже дядько Шулим наче й не мені, а собі самому.
Піду-но до хлівця та підкину зерна гусям, щоб і вони весілля відчули. В хліві потемки, й гуси всі задрімали, лише качур озвався до мене знічев’я. Я між ними навкидь сипонув зерна — все одно не встають. Тільки качур лежма клюнув перед носом у себе три пшеничини й знову очі заплющив.
О, вже біля Шулима сидить Хомка з гармошкою, обв’язаною поздовж очкуром, та дядько Олекса в новому костюмі й черевиках, що з мамою на базарі купили, — казав, що риплять дуже. А в хвіртці раптом гамір зчинився — гості йдуть...
— Тбол кінчився, — втішився дядько Шулим, і його слова потонули в гомоні прийшлих.
Хомка кинувся до гармошки, але зав’язка очкура замоцувалася в вузол, то ніяк не міг розв’язати:
— Ножа! Ножа! — загалакав до мене, наче треба було дорізати курку, що трафила під машину. Поки я отямився від його поклику, дядько Олекса вхопив великими руками мотузок, натужився, і той обірвався.
Хомка кинув бравурний марш прямо під ноги весільникам. Жінки йшли підтюпцем, а чоловіки розправили плечі й ступали в ноту. Мама стояла на порозі й сміялась, опершись на одвірок. Але мені здалось, що вона обіперлась, бо їй дуже незвично в черевиках на високих обцасах. Навіть дядько Олекса казав, що їх треба втяти, бо так мама трохи вища від нього. Але не втяли.
Шулим накрився чорною шматою й припав до фотоапарата. Від того всі перестали сміятися й гомоніти, забули про маму й дядька Олексу — дивились на Шулима, наче він тут за найголовнішого.
На подвір’ї гостро запахло нафталіном — у нас на весіллях завжди пахне нафталіном від одягу, аж поки не почнуть курити й горілку розливати.
Всі стали по той бік Шулима, дядько Олекса біля мами і — лише ми з кленом по цей бік.
Дядько Антон, що вихолощує жеребчиків, сліпий на ліве око, а тому зумисне норовить стати правим боком до фотографа.
Тітка Настя цупко стулила губи й чекає, поки Шулим клацне, бо вже знає, що її вставлені металеві зуби на фотографії виходять зовсім чорні. Зціпила губи й чекає...
— Сашко, а ти чого ж цураєшся нас? Ходи-но до гурту, — це дядько Олекса про мене згадав.
Йду навмисне наспіхом, щоб не подумали, що я вже такий ласий до того фотографування.
Дядько Олекса хотів мене на руки взяти, але нащо, я ж великий вже, і став між мамою й ним. Хомка розтягнув гармошку й присів перед нами навпочіпки: він на всіх весільних фотографіях так сидить, а розтягнена гармошка майже всім ноги до колін закриває.
Дядько Олекса й мама поклали мені свої руки на плечі. Мені аж стало жарко — такі гарячі руки. Дядько Шулим підійшов і своїми мідяними пальцями почав нахиляти голови мами й дядька Олекси ближче одну до одної, а мене не чіпав: сказав, що добре стою.
Шулим не дуже й хотів, щоб вже за столи сідали, але дядько Олекса вблагав, щоб спершу по чарці випили, а потім будуть фотографуватись, хто як хоче. |
Якимчук Любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=830 | Він Каже, що Все Буде Добре | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26784 | Любов Якимчук | Він Каже, що Все Буде Добре | він каже: розбомбили школу до якої ти ходила
він каже: їжа закінчується, грошей немає
він каже: гуманітарка з білих фур – єдине наше спасіння
він каже: гуманітарка щойно полетіла снарядами
школи немає
як це, коли, школи немає?
вона порожня, вона дірява чи її зовсім немає?
що сталося з моїм фото, що висіло на дошці пошани?
що сталося з моєю вчителькою, яка сиділа в класі?
він каже: фотографія? кому потрібна твоя фотографія?
він каже: школа розплавилася – ця зима надто гаряча
він каже: вчительку я не бачив і не проси мене дивитися
він каже: бачив твою хресну – її вже немає
тікайте
киньте все і тікайте
залиште хату, погреб з абрикосовим варенням
та рожеві хризантеми, що стоять на веранді
собак пристрельте, щоби не мучилися
кидайте цю землю, кидайте
він каже: не верзи дурниць, ми щодня кидаємо землю – на труни
він каже: усе буде добре, порятунок вже скоро
він каже: гуманітарка вже йде
грудень 2014 |
Якимчук Любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=830 | Повертання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26655 | Любов Якимчук | Повертання | нам додому хочеться, туди, де ми посивіли
де небо вливається в вікна потоками синіми
де посадили дерево і виростили сина
де збудували дім, який без нас відсирів
а дорога наша розквітає мінами
ковила й туман прикривають вирви
вертаємось гіркими, не говіркими, винними
нам би мати дім і трохи миру
нам би постояти, подихати сирістю
витягти знімки з альбомів родинних
ми додому їдемо, туди, де ми виросли
нас батьки чекають, могили і стіни
ми підемо й пішки, хоч би були босими…
як не знайдем дому там, де ми залишили
побудуєм дім понад абрикосами
з неба синього, із хмар пишних
Любов Якимчук, із поетичної збірки "Абрикоси Донбасу" |
Якимчук Любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=830 | Розкладання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26654 | Любов Якимчук | Розкладання | на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними
не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів
а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр
Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
знову там скінчилась війна
але мир так і не починався
а де бальцево?
де моє бальцево?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться
я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
лише ба
Любов Якимчук, із поетичної збірки "Абрикоси Донбасу" |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | В Уссурійському краї | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5058 | Микола Яненко | В Уссурійському краї | Лісникова хатина стояла самотньо в тайзі. Але в цій місцині ніколи не бувало тиші. Неподалік бігла шумлива гірська річечка. Весь шлях, який вона долала від засніженої верхівки гори до знаменитої в Приморському краї річки Уссурі, був встелений і малими і великими кам'яними брилами.
Вода неслась так швидко і так билась об каміння, що повсюди над кам'яними виступами виднілися білопінні куполи бризок. За сонячної погоди, якщо піти понад річкою, безліч малих різнокольорових веселочок можна побачити серед бризок.
Вода прохолодна, і за кілька хвилин купання все тіло наливалося свіжістю й силою. Я розтирався рушником, вдягавсь і довго не міг відірвати очей від стрімливої гірської річки, хитавиці дерев в уссурійській тайзі. Кедри, дуби, модрина, вільха стояли муром уздовж усього берега. Верховіття переплелося. Здавалося, вода тече в зеленому тунелі.
Трохи пізніше до мене підбігла Оленка, онучка лісникова, тягла за руку і кликала снідати. Ми з нею повертались до двору. Всю дорогу вона розповідала мені про тайгу, про звірів і птахів, а найбільше про квіти. Дівчинка була допитлива і за кілька місяців гостювання в діда встигла багато цікавого довідатись.
Лісник Степан Петрович не зважав на свою онучку, малу щебетуху.
— З нею нема коли нудьгувати. Нащебече тобі чого хоч,— промовляв лісник, коли всі ми сідали до столу снідати.
Після сніданку я брав рушницю і понад річкою йшов у тайгу. Вода в річці дуже прозора, аж до самого дна все видно, і неважко було знайти місце, щоб порибалити.
Одного разу я повертався до лісникової хати дуже рано, зразу по обіді.
Сонце припікало, і лише в затінку можна було сховатися від спеки. Глянув уперед і враз завмер. Зеленого галявиною до берега річечки йшов тигр. Йшов ліниво, вигинаючи спину. Коло берега схилився і спрагло став пити воду.
На протилежному березі з'явилась Оленка. Вона зупинилась і сплеснула в долоні. Тигр підвів голову і, мружачи очі проти сонця, подивився на Оленку. Потім фиркнув і став лапою вдаряти по воді. Оленка аж присіла від хвилювання і знову почала плескати в долоні. А тигр, не звертаючи на неї уваги, бурунив лапою воду. Бризки посипались йому на голову і на шию.
Купці, купці, промовила Оленка, присідаючи.
Тигр знову підвів голову, потім повернувся в мій бік, на шерех, прислухався. Я весь цей час тремтів за життя дівчинки і тримав рушницю напоготові.
Але тигр ще мить постояв і нехотя покинув річечку — пішов поволі у хащі.
Я підбіг до Оленки. Вона розгублено дивилася. А коли побачила мене, то одразу запротестувала:
— Нащо ви тигра прогнали, він так гарно купався...
Я схопив її за руку і силоміць потяг за собою. Заспокоївся лише біля лісникової хати.
Степан Петрович вийшов нам назустріч і, коли почув про тигра, то тільки розвів руками.
— Правда, вони в таку спеку нікого не чіпають,— промовив він.— Та й взагалі ці звірі на людину не кидаються. І як це він аж до житла зайшов?
— Тепер тигр ніколи не прийде,— гнівалася на мене Оленка.— Ви ж його налякали рушницею.
І потім щоразу, коли я повертався з тайги та минав те місце, де тигр пив воду, мені все ввижалося, ніби там стоїть смугастий звір і лапою бурунить воду. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Випадок на екваторі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5059 | Микола Яненко | Випадок на екваторі | Кажуть, ніби такої спеки, як на екваторі, немає ніде. І того дня коли наше судно підходило до екватора, сонце пекло нестерпно. Палуба так розпеклася; що босоніж не ступиш. Зрідка долітав вітрець, але теплий і знесилений спекою.
А в машинному відділі двигуни аж пашіли від натужної роботи і спека стояла ще більша.
Мотористи зразу ж після вахти квапилися в басейн — на головну палубу.
На судні було де і в волейбол пограти, і басейн тут був. Місця чимало — це велике судно, перевозили на ньому тисячі тон риби.
Мій товариш по каюті Андрій Нікулін і собі взяв чистий одяг і подався до басейну. Та за мить він, схвильований, влетів у каюту Хлопець аж тремтів увесь.
— В чім річ? — питаю занепокоєно.
— Така спека, а їм дурниці в голові,— відсапуючись, промовив Андрій. Тільки я до води, як там щось об ногу кольнуло. Чи їжака морського вкинули, чи хтозна-що...
Андрій розгублено дивився на мене, а я стримував усмішку.
— Не віриш? Гайда на палубу, сам переконаєшся.
Ми підійшли до басейну. Вода в ньому злегка брижилась. Почали придивлятися. Днище темного кольору, і годі вгледіти щось у воді. Довгенько ми додивлялись, аж поки запримітили, як заворушилась сіра пляма.
— Є! — стиха промовив я і поманив рукою до себе Андрія.
Але сіра пляма враз десь поділась, і почувся викрик товариша.
Я відірвав погляд від води.
Андрій відсахнувся вбік, а повз нього пролетіла риба, але не зовсім звичайна: з вузькими крилами. Одлетівши кілька метрів від басейну, вона впала на палубу — замахала сірими крильми, але злетіти вже не змогла.
Нагодився боцман. Він почув наші стривожені голоси на палубі.
— Що сталося? — запитав, прискіпливо вдивляючись у наші обличчя.
— Дивіться,— кивнув Андрій.
Боцман озирнувся:
— Нема нічого дивного,— усміхнувся він.— Ви ж на екваторі... Це летюча риба. Ось побачите, тут їх цілі зграйки над водою.
— А в басейн як вона потрапила? — питаю я.
Боцман відповів:
— Пролетіти вона може метрів тридцять, а то й більше. Відпочине на воді і знову летить. Часом злітає високо, навіть на палубі корабля може опинитися, як сьогодні ось.
Боцман взяв рибку і опустив її за борт. Вона легко, ніби планер, опустилась на воду. Пронеслась по тому місцю хвиля, що її збурунило наше судно, і наша гостя зникла з очей.
Діти з океанського берега
Із нашим штурманом Артемчуком сталося лихо. Він зірвався з крутого схилу сопки, упав, поранив і вивихнув ногу.
Години чотири тому ми вийшли удвох із порту в ліс по дикий виноград і кедрові горіхи. Тайгою через сопки нам тепер годі було й думати повертатися до свого судна.
В обох була таємна сподіванка: може, десь тут є селище? Хтозна...Дивіться також
Микола Яненко — Несподіваний гість
Микола Яненко — Наш Яків Хомич
Микола Яненко — В Уссурійському краї
Ще 11 творів →
Біографія Миколи Яненка
— А-го-го-о-ов,— загукав я щосили.— Люди, відгукніться!
Тільки тайга луною озвалася на мої слова, і знову все довкола затихло.
— Зачекай, я зараз,— метнувся я на вершину сопки. Та й звідси було видно лише ліс і ліс.
— А-го-го-о-ов,— гукав я знову і знову.
"...О-о-ов..." — відлунювало вдалині.
Назад я повернувся пригнічений. Штурман невесело всміхнувся.
— Ну, не журись,— втішав він мене.— Відпочинемо трохи, переболить, і на трьох ногах вийдемо звідси.
Я намірився сісти поруч, коли це щось затріщало поблизу. Я нашорошився. Неспокій опанував мене. "Ще бракувало нам тут зустрічі з ведмедем або тигром",— майнула тривожна думка. У тайзі ж ці звірі не дивина. А тріск усе наближався.
Коли враз гілля заворушилося, і тут із лісової хащі виринула чубата голівка смаглявого, років дев'яти, хлопчини. Ну й чуб — аж до брів.
— Ц-с-с-с... — поважно приклав він палець до вуст. — Людина спить.— І, загадково поманивши до себе рукою, зник.
Ніби рятівний круг, була для нас ця несподівана поява хлопця. Я обережно повів Артемчука в гущавину. А хлопець так майнув, що лише тремтливі гілочки були нам за дороговказ.
Коли ж ми нарешті вийшли на галявину, хлопець по-дорослому запросив нас сісти і швидко взявся підкидати хмиз у пригасле вогнище, посеред якого стояло відро з водою. Аж тепер я почув сильний шум. Ніби вітер ганяв у верховітті дерев. Але ж погода була напрочуд тиха. Дубки, модрини, клени довкола лише стиха погойдувались.
Осторонь я побачив чималий рівчак, звівся й пішов до нього. Тепер усе збагнув: там, серед каміння, вирувала вода. Вона мчала так шалено, аж каміння дрижало та гуркотіло. Наче від кипіння все клекотіло. Біла піна та бризки злітали високо вгору.
Я озирнувся навкруги: де ж та людина, якої малий попросив не будити. Швидко глянувши на мене, хлопчина відхилив кущ калини, і тут я побачив на брезенті маленьку, ще меншу за нього дівчинку. Вона калачиком згорнулась і спала.
— Це Люська,— пояснив хлопчина.— Малишня-комашня — і, махнувши зверхньо на дівчинку рукою, розважливо додав: — Їй ще тільки шість років. її батьки з моїми шукають корисні копалини в тайзі.
— А тебе ж як звати,— питаю.
— Леонід Леонідович.
— Он як,— весело здивувався я.
— Усі мене так називають,— пояснив малий.— І мама, і тато, і їхні товариші — геологи...— І, помовчавши, додав: — Маму мою звати Леоніда Василівна, тата — Леонід Петрович. А мене от Леонідом Леонідовичем. Щоб ніхто не плутав із батьками.
— От що, Леоніде Леонідовичу,— кажу йому,— у мого товариша вивихнута нога. І поранена. Чи нема тут у вас десь фельдшера?
— На геологорозвідувальній станції,— сказав хлопець,— а тут фельдшера немає. А ми тут недалеко живемо,— і він махнув рукою вбік.
Там за деревами ледь виднілися дахи трьох будинків.
— А як же нам дістатись до геологорозвідувальної станції? — питаю.
— А в мене є розкладний брезентовий човен. Он Люська на ньому спить. Невеликий. На одну людину. Та ми якось і вдвох із вашим товаришем помістимось,— запевнив малий.
Я вражено дивився на хлоп'я: ну й ну. Як же це, цікаво, збирався він пливти човном цією зміненою річкою, де й води нема, а саме каміння.
Хлопчина помітив моє здивування.
— Скоро в океані почнеться приплив,— озвався він швидко.— Вода в річці почне підійматися. І не така швидка стане, як зараз, побачите.
І вже весело хлопчик позирнув на мене:
— Веслом тоді зовсім не горнеш, а тільки упираєшся собі ним у дно та тримаєш човна по руслу. Я вже не раз випливав цією річкою аж до Тихого океану. А на березі потім собі висушу човна і тайгою принесу додому. Там є стежка. Люська мене часто просила взяти з собою, та я їй сказав: навчися спершу плавати. А нехай човен перекинеться? То мала й на мілині може з переляку захлинутися. Он там,— хлопець кивнув у бік невеличкого світлого озерця,— екзамен із плавання складала. Навчив я таки її триматися на воді. Сьогодні вже збирався повезти до Тихого океану. Та нічого, тепер іншим разом повезу.
Вогнище вже пригасло, і хлопчина заходився підкидати в нього хмиз.
— Пити хочу,— стиха озвався штурман, і я мерщій схопився на ноги. Та хлопець випередив мене — метнувся до річки і приніс баночку води.
— А її ж можна пити? — засумнівався я.
— Авжеж, — нахмурився хлопчик. — Це ж гірська вода. Вона і холодна, і смачна. Ми й варимо все з нею. Ця річка тече — бачите? — з оцієї гори. Онде та гора видніється. Там і влітку лежить сніг. Тане, тане і ніяк не може до зими розтанути. А взимку гора знову запасається снігом на цілий рік.
Штурман подякував хлопчині за воду, спрагло напився, а решту вихлюпнув собі на груди.
— Болить нога? — схилився до нього хлопець.
Штурман мовчав.
— Може, ліків принести?
І, не чекаючи на відповідь, майнув у ліс.
Ми думали, що хлопець удома візьме йод чи щось там інше, а він, виявляється, побіг у тайгові хащі.
Довго чекати його не довелося. Повернувсь із дрібним якимось листячком у жмені й тут же пояснив:
— Це астрагал. У нас у тайзі росте така рослина. З його кореня роблять ліки, а листочки кладуть до ран.
Я взявся перев'язувати товаришеві ногу, а Леонід Леонідович порався біля вогнища.
— Гляньте,— радо підхопився хлопчик,— вже вода починає підійматись. От і попливемо,— і хлопчина підбадьорливо моргнув бровою штурманові.
Я вирішив пересвідчитися. Справді, гострозубих камінців уже не видно було з води. Гомінкий потік угамувався.
Побачивши, що Люська прокинулася, хлопчик звелів їй:
— Дивись за вогнищем. Вода скоро закипить. А я йду по рибу на юшку.
Я гадав, що коли вже хлопець надумав варити юшку, то риба б уже мала бути десь тут. Ба ні! Він аж тепер витяг із кишені волосінь і почав її розмотувати.
А що вже спостерігати, як хлопець ловить рибу,— то це була велика втіха. Вода вражала своєю незвичайною прозорістю, і дуже добре було видно, як хлопчик просто підносив гачок із принадою рибі-гольяні. Рибина, обнюхавши дар, хапала його і вмить опинялася на гачку,
Я ходив слідом за хлопцем уздовж берега, і ми стиха вели таку розмову:
— Ви хто такі будете? — спитав хлопчик.
— Рибалки.
— З бухти Голубої?
— Так.
— З якого траулера?
— А ти хіба знаєш назви траулерів?
— Я в бухті Голубій вчуся в школі-інтернаті. Там вчаться діти з усього океанського берега,— пояснив він,
— Ми з плавбази,— кажу я.
— З "Дунаю"?
— З "Дунаю",— кажу.
— Знаю таку. Одна вона в Голубій бухті. Ваш капітан сказав. Ми всім класом були у вас на екскурсії.
Хлопчик якийсь час помовчав, а потім вимовив одним подихом:
— А ми з Люською — геологи.
Ці слова були сказані без хизування. Навпаки, хлопчик силкувався приховати, як побоюється він насміхання.
— Скучаєш за татом і мамою?
— Ні...
— А це чому? — здивувався я.
Хлопець звірився:
— Вони тепер щовечора приходять додому. А як, буває, лишаються на кілька днів, тоді скучаю. Тільки про це ніхто не знає, навіть Люська. А то ще насміхатися буде, малишня-комашня.
— Вода кипить,— з'явилася на березі Люська.
Аж тепер я звернув увагу на прозору торбину з водою. Там було повно риби.
Юшка вийшла смачна. Штурман сказав це дітям. Вони весело всміхалися.
Хлопчина сказав дуже просто:
— Ми щодня для всіх варимо. Поприходять геологи з роботи, поки вмиються в річці, а ми з Люською вже й юшки наварили.
Тим часом потік вже зовсім поглинув каміння. Вже човен і поплив би.
Хлопець раз у раз поглядав на воду, але мовчав.
— Будемо збиратися,— сказав він нарешті. І пояснив: — Можна б і трошки раніше було вирушити, але ж течія ще сильна йшла. Хворого ж везтиму.
Я допоміг хлопцеві скласти човна, і ми з ним обережно допомогли штурманові сісти. Тепер гайда. Хлопчина стояв попереду і вправно веслував за течією.
Човен незабаром зник із очей. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Дім серед хвиль | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5060 | Микола Яненко | Дім серед хвиль | У відкритому морі рибалки не бувають самотні. Часто неподалік від судна чи поруч із ним спливають дельфіни, сивучі. Або чорною брилою вирине на поверхню моря кит. Набере в легені повітря і знову на глибину — шукати поживи. Та найвірніші супутники рибалок — птахи. Цілими зграями годинами висять вони над судном і, як почесна варта, супроводжують його. Наче невидимими нитками поприв'язувано чайок до палуби, і ніяк не можуть вони від неї відірватися. А нехай тільки спробує загаятися кухар та не викине вчасно за борт залишки їжі — матиме добру прочуханку від рибалок.
А здійметься шторм — позриває він наших супутниць із невидимих ниток, порозкидає на збурені хвилі. І пливуть вони за судном.
Злетить котрась — важко їй змагатися з вітром, і, склавши крила, падає вона на запінену воду чи на палубу.
...Той день був погожий, та враз подув дужий вітер, море зморщилось, гребені хвиль побіліли. По всьому виднокраю ніби хтось порозкидав букети конвалій. Ми вже знали: буде шторм.
Дедалі вітер дужчав, і хвилі, заввишки декілька метрів, накочувались на невеличке наше судно, ніби ось-ось мали поглинути його.
— Трал із моря — на борт! — скомандував капітан.
Заскреготала лебідка, потягла сталеві троси. Незабаром сіті вже були на палубі, рибалки швидко закріпили їх, щоб шторм не злизав, а самі гайда...
У металевих дверях хвиля таки наздогнала їх і влетіла в коридор судна. Вода розлилася по всій палубі, лишивши по собі темно-коричневу грудочку. Не встиг наш Яків Хомич дотягтися до неї рукою, як грудочка ожила, стрепенулася від води і стала літати від стінки до стінки. То була морська пташка — люрик. Він рвався на волю.
— Зажди-но, маленький,— промовив Яків Хомич,— ущухне шторм, тоді й полетиш собі куди заманеться.— І вже голос його гримів по всьому коридору:
— Кондей, неси харч!
Кухар, якого на кораблі жартома прозвали кондеєм, прибіг ту ж мить. Але не до душі був пташині і шматочок риби, і пшоно, і хліб. Втративши надію вибратися на волю, люрик сидів у кутку притишений і тільки зрідка позирав на зацікавлених рибалок. Судновий пес Тузик і собі прийшов подивитися на гостя. Крутнув невдоволено хвостом і зник: поживи ніякої. Пташка скидалася на горобця, хоч мала білі плямки на шиї, крилах, животику.
Ідучи гуртом з обіду, рибалки знову опинилися в коридорі. Змін не помітили: люрик сидів засмучений, їжі не чіпав.
— Шкода, хлопці, пташечки,— зітхнув Яків Хомич.— Треба випустити її на волю.
— Чиж долетить у таку негоду додому? — обізвався хтось.
— Море — її дім,— відповів Яків Хомич, обережно взяв пташечку у ручища й поніс до дверей. Хотів відчинити, та зась! Натис плечем — не допомогло.
Пішов Яків Хомич до штурманської рубки, спробував прочинити ілюмінатор. А за хвилину повернувся, поклав люрика на старе місце.
— Доведеться чекати, доки випогодиться,— сказав,— ілюмінатори теж закрижаніли.
Тут зайшов капітан. Він був стурбований:
— Корпус нашого траулера вкривається шаром криги. За прогнозом погоди обледеніння і далі триватиме, шторм найближчим часом не вгамується. Тому треба негайно всім вийти на палубу оббивати кригу.
— Та як же вийти, товаришу капітан? — промовив молодий рибалка.— Двері обмерзли, навіть ілюмінатори у штурманській рубці не відчиняються.
— Виб'ємо зараз ілюмінатор і но мотузку спустимося на палубу.
Рибалки почали натягувати на себе водонепроникні спецівки і східцями підіймалися до штурманської рубки. Брязнуло скло. Війнуло свіжим подихом моря, і почулося бурління хвиль.
Люрик вмить ожив, насторожився і, залопотівши крильми, легенько майнув слідом за рибалками, а в штурманській рубці мерщій шугнув у розбитий ілюмінатор. Пташка зробила коло над судном, що побіліло від криги, і зникла за штормовими бризками.
Їй, як і рибалкам, що лопатами та ломами здовбували кригу та викидали в море, не страшні були ні штормові хвилі, ні мороз. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Діти з океанського берега | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5061 | Микола Яненко | Діти з океанського берега | Із нашим штурманом Артемчуком сталося лихо. Він зірвався з крутого схилу сопки, упав, поранив і вивихнув ногу.
Години чотири тому ми вийшли удвох із порту в ліс по дикий виноград і кедрові горіхи. Тайгою через сопки нам тепер годі було й думати повернутися до свого судна.
В обох була таємна сподіванка: може, десь тут є селище. Хтозна...
— А-го-го-о-ов! — загукав я щосили,— Люди, відгукніться! Тільки тайга луною озвалася на мої слова, і знову все довкола затихло.
— Зачекай, я зараз,— метнувся я на вершину сопки. Та й звідси було видно лише ліс і ліс.
— А-го-го-о-ов! — гукав я знову і знову.
"...О-о-ов..." — відлунювало вдалині.
Назад я повернувся пригнічений. Штурман невесело всміхнувся.
— Ну, не журись,— втішав він мене.— Відпочинемо трохи, переболить, і на трьох ногах вийдемо звідси.
Я намірився сісти поруч, коли це щось затріщало поблизу. Я нашорошився. Неспокій опанував мене. "Ще бракувало нам тут зустрічі з ведмедем або тигром",— майнула тривожна думка. У тайзі ж ці звірі не дивина. А тріск усе наближався.
Коли враз гілля заворушилося, і тут із лісової хащі виринула чубата голівка смаглявого років дев'яти хлопчини. Ну й чуб — аж до брів.
— Ц-с-с-с...— поважно приклав він палець до вуст.— Людина спить!-і, загадково поманивши до себе рукою, зник.
Ніби рятівний круг, була для нас ця несподівана поява хлопця. Я обережно повів Артемчука в гущавину. А хлопець так майнув, що лише тремтливі гілочки були нам за дороговказ.
Коли ж ми нарешті вийшли на галявину, хлопець по-дорослому запросив нас сісти і швидко взявся підкидати хмиз у пригасле вогнище, посеред якого стояло відро з водою. Аж тепер я почув сильний шум. Ніби вітер ганяв у верховітті дерев. Але ж погода була напрочуд тиха. Дубки, модрини, клени довкола лише стиха погойдувались.
Осторонь я побачив чималий рівчак, звівся й пішов до нього. Тепер усе збагнув: там, серед каміння, вирувала вода. Вона мчала так шалено, аж каміння дрижало та гуркотіло. Наче від кипіння, все клекотіло. Біла піна та бризки злітали високо вгору.
Я озирнувся навкруги: де ж та людина, якої малий попросив не будити? Швидко глянувши на мене, хлопчина відхилив кущ калини, і тут я побачив на брезенті маленьку, ще меншу за нього, дівчинку. Вона калачиком згорнулась і спала.
— Це Люська,— пояснив хлопчина.— Малишня-комашня,— і, махнувши зверхньо на дівчинку рукою, розважливо додав: — ще тільки шість років. її батьки з моїми шукають корисні копалини в тайзі.
— А тебе ж як звати? — питаю.
— Леонід Леонідович.
— Он як,— весело здивувався я.
— Усі мене так називають,— пояснив малий.— І мама, і тато, і їхні товариші — геологи...— І, помовчавши, додав: — Маму мою звати Леоніда Василівна, тата — Леонід Петрович. А мене-от Леонідом Леонідовичем. Щоб ніхто не плутав із батьками.Дивіться також
Микола Яненко — У Берінговому морі
Микола Яненко — На краю землі
Микола Яненко — Мандрівник із країни Китанії
Ще 11 творів →
Біографія Миколи Яненка
— От що, Леоніде Леонідовичу,— кажу йому,— у мого товариша вивихнута нога. І поранена. Чи нема тут у вас десь фельдшера?
— На геологорозвідувальній станції,— сказав хлопець,— а тут фельдшера немає. А ми тут недалеко живемо,— і він махнув рукою вбік.
Там за деревами ледь виднілися дахи трьох будинків.
— А як же нам дістатись до геологорозвідувальної станції? — питаю.
— А в мене є розкладний брезентовий човен. Он Люська на ньому спить. Невеликий. На одну людину. Та ми якось і вдвох із вашим товаришем помістимось,— запевнив малий.
Я вражено дивився на хлоп'я: ну й ну! Як же це, цікаво, збирався він пливти човном цією зміленою річкою, де й води нема, а саме каміння?
Хлопчина помітив моє здивування.
— Скоро в океані почнеться приплив,— озвався він швидко.— Вода в річці почне підійматися. І не така швидка стане, як зараз, побачите.
І вже весело хлопчик позирнув на мене:
— Веслом тоді зовсім не горнеш, а тільки упираєшся собі ним у дно та тримаєш човна по руслу. Я вже не раз випливав цією річкою аж до Тихого океану. А на березі потім собі висушу човна і тайгою принесу додому. Там є стежка. Люська мене часто просила взяти з собою, та я їй сказав: навчися спершу плавати. А нехай човен перекинеться, то мала й на мілині може з переляку захлинутися. Он там,— хлопець кивнув у бік невеличкого світлого озерця,— екзамен із плавання складала. Навчив я таки її триматися на воді. Сьогодні вже збирався повезти до Тихого океану. Та нічого, тепер іншим разом повезу.
Вогнище вже пригасло, і хлопчина заходився підкидати в нього хмиз.
— Пити хочу,— стиха озвався штурман, і я мерщій схопився на ноги. Та хлопець випередив мене — метнувся до річки і приніс баночку води.
— А її ж можна пити? — засумнівався я.
— Авжеж,— нахмурився хлопчик.— Це ж гірська вода. Вона і холодна, і смачна. Ми й варимо все з нею. Ця річка тече — бачите? — з отієї гори. Онде та гора видніється. Там і влітку лежить сніг. Тане, тане і ніяк не може до зими розтанути. А взимку гора знову запасається снігом на цілий рік.
Штурман подякував хлопчині за воду, спрагло напився, а решту вихлюпнув собі на груди.
— Болить нога? — схилився до нього хлопець.
Штурман мовчав.
— Може, ліків принести?
І, не чекаючи на відповідь, майнув у ліс.
Ми думали, що хлопець удома візьме йод чи щось там інше, а він, виявляється, побіг у тайгові хащі
Довго чекати його не довелося. Повернувсь із дрібним якимось листячком у жмені й тут же пояснив:
— Це астрагал. У нас у тайзі росте така рослина. З його кореня роблять ліки, а листочки кладуть до ран.
Я взявся перев'язувати товаришеві ногу, а Леонід Леонідович порався біля вогнища.
— Гляньте,— радо підхопився хлопчик,— вже вода починає підійматись. От і попливемо,— і хлопчина підбадьорливо моргнув бровою штурманові.
Я вирішив пересвідчитися.
Справді, гострозубих камінців уже не видно було з води. Гомінкий потік угамувався.
Побачивши, що Люська прокинулася, хлопчик звелів їй:
— Дивись за вогнищем. Вода скоро закипить. А я йду по рибу на юшку.
Я гадав, що коли вже хлопець надумав варити юшку, то риба б уже мала бути десь тут. Ба ні! Він аж тепер витяг із кишені волосінь і почав її розмотувати.
А що вже спостерігати, як хлопчина ловить рибу,— то це була велика втіха. Вода вражала своєю незвичайною прозорістю, і дуже добре було видно, як хлопчик просто підносив гачок із принадою рибі-гольяні. Рибина, обнюхавши дар, хапала його і вмить опинялася на гачку.
Я ходив слідом за хлопцем уздовж берега, і ми стиха вели таку розмову:
— Ви хто такі будете? — спитав хлопчик.
— Рибалки.
— З бухти Голубої?
— Так.
— З якого траулера?
— А ти хіба знаєш назви траулерів?
— Я в бухті Голубій вчуся в школі-інтернаті. Там вчаться діти з усього океанського берега,— пояснив він.
— Ми з плавбази,— кажу я.
— З "Дунаю"?
— З "Дунаю",— кажу.
— Знаю таку. Одна вона в Голубій бухті. Ваш капітан сказав. Ми всім класом були у вас на екскурсії.
Хлопчик якийсь час помовчав, а потім вимовив одним подихом:
— А ми з Люською — геологи.
Ці слова були сказані без хизування. Навпаки, хлопчик силкувався приховати, як побоюється він насміхання.
— Скучаєш за татом і мамою?
— Ні...
— А це чому? — здивувався я.
Хлопець звірився:
— Вони тепер щовечора приходять додому. А як, буває, лишаються на кілька днів, тоді скучаю. Тільки про це ніхто не знає, навіть Люська. А то ще насміхатися буде, малишня-комашня.
— Вода кипить,— з'явилася на березі Люська
Аж тепер я звернув увагу на прозору торбину з водою. Там було повно риби.
Юшка вийшла смачна. Штурман сказав це дітям. Вони весело всміхалися.
Хлопчина сказав дуже просто:
— Ми щодня для всіх варимо. Поприходять геологи з роботи, поки вмиються в річці, а ми з Люською вже й юшки наварили.
Тим часом потік вже зовсім поглинув каміння. Вже човен і поплив би.
Хлопець раз у раз поглядав на воду, але мовчав.
— Будемо збиратися,— сказав він нарешті. І пояснив: Можна б і трошки раніше було вирушити, але ж течія ще сильна йшла. Хворого ж везтиму.
Я допоміг хлопцеві скласти човна, і ми з ним обережно допомогли штурманові сісти. Тепер гайда. Хлопчина стояв попереду і вправно веслував за течією. Човен незабаром зник із очей. А ми з Люською пішли стежкою понад річкою.
Нарешті я побачив перед собою незнайоме поселення і на березі хлопчину,— човна свого на той час він встиг уже розкласти і сушив тут же.
Хлопчик відразу ж пояснив:
— Ваш товариш уже в медпункті. Його підвезли, я попросив шофера з радгоспу...
І несподівано всміхнувся:
— Бідкається ваш товариш. Завтра, каже, в море виходити... А фельдшер жартує: чого ж ви тоді сюди прийшли, якщо можете бігти в порт, то біжіть і зараз!
— Спасибі тобі, Леоніде Леонідовичу! До зустрічі, хлопче, через півроку в бухті Голубій. Приходь зустрічати з рейсу.
Тоді ми й розлучилися. Я пішов до медпункту, а хлопчина згорнув брезентового човна і почимчикував з Люською додому.
Штурмана до вечора лікували в медпункті, а вже смерком ми повернулися на попутній машині в бухту Голубу.
А другого дня почався в нас промисловий рейс. "Дунай" відчалив і йшов попід скелястими берегами. Рибалки стояли на палубі і роздивлялися вже знайомі нам краєвиди. Рвучкий вітер з океану стругав верхівки хвиль. Прощай, рідна радянська земле! Не скоро ми тебе побачимо.
Попереду на зеленавій сопці замаячіли дві сірі плямки. Капітан пройшовся біноклем по берегу і весело промовив:
— Он якісь діти прощаються з нами!
Здогад зразу полонив мене. Я попросив у капітана бінокль. Так і є!
— Та це ж знаєте хто? — вигукнув я.— Це ж наш Леонід Леонідович із Люською.
— Та який там іще Леонід Леонідович,— усміхнувся капітан.— Хлопчина якийсь із дівчинкою.
— Так, так, товаришу капітан,— кажу я.— А називають цього хлопчину на березі Леонід Леонідович.
І розповів про наші із штурманом Артемчуком учорашні пригоди.
— Славні ростуть діти на березі океану,— задумливо промовив капітан.— А як же вони тепер доберуться додому? Проти течії із веслом не попливеш.
— Пішки,— пояснив я.
— Довгенько ж доведеться їм іти,— спохмурнів капітан, а потім голосно дав команду: — Стоп машина!
— Єсть стоп машина! — почулось із штурманської рубки.
За хвилину судно стишувало хід, перемагаючи піняві хвилі.
І ось уже спущено на воду моторну шлюпку, щоб відвезти дітей річкою додому.
Наш Леонід Леонідович із Люською, певно, здогадалися, що це по них пливе шлюпка, і побігли назустріч із сопки. Рибалка забрав дітей з їхнім човном до себе. Весело завурчав двигун, і шлюпка пішла проти течії. Люська сиділа скраю і міцно трималася обома руками за борт, а хлопець стояв посередині і махав веслом на прощання.
Штурман Артемчук, накульгуючи, зайшов до рубки і натис кнопку гудка. Далеко над морем полетіло басовите гудіння. Нам так хотілося, щоб, почувши його, на шлюпці здогадалися про наше прощальне побажання:
— Щастя у житті вам, Люсько і Леоніде Леонідовичу! |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Золото з океану | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5062 | Микола Яненко | Золото з океану | На Далекому Сході, біля неспокійних вод Тихого океану, втиснулось між гори невеличке селище Преображення. Шум солоних вітрів і морського прибою майже не вщухає тут. Влітку чи взимку, навесні чи восени там рідко кого застанеш удома. Живуть тут рибалки. Далеко в безкрайому морі ловлять вони рибу.
У мальовничому цьому краю я вперше ступив на борт рибальського судна — траулера.
Певна річ, дуже кортіло дізнатися, в які ж моря ми рушаємо.
— Ідемо на північ, до берегів Аляски,— відказав мені капітан.— Золоту рибку ловитимемо.
Я недовірливо поглянув на нього. Він помітив це і запевнив:
— Так, так, не казку кажу тобі, а правду...
Багато-багато днів громаддя хвиль із шипінням перекочувалось палубою нашого судна, аж доки на обрії білими хмарами вималювалась засніжена Аляска. Чорні кам'яні береги її, вимиті штормами, холодно стріли нас.
Рибалки витягали з трюмів на палубу сіті, капітан годинами не залишав штурманської рубки. І коли серед рибалок заходила мова про нього — у відповідь чулося одне і те ж:
— Капітан шукає рибу.
Бувалий рибалка збагнув би, про що мовиться, а я на судні новачок. Отож і пішов до штурманської рубки — подивитися. Бачу: капітан ходить занепокоєний від одного приладу до іншого і час від часу командує матросові, що біля штурвалу:
— Ліворуч... праворуч... так тримати...
Аж ось капітан зупинився, полегшено зітхнув, витер спітніле чоло, знову кинув:
— Так тримати.
І всміхнувся.
А перед очима в капітана ніби й не було нічого особливого. З невеличкого приладу повільно сповзала довга вузька стрічка паперу, і механічний олівець раз по раз ставив на ній риски. Аж ось частину того вузенького аркуша було геть замальовано.
— Бачиш,— не обертаючи до мене голови, промовив капітан,— цей прилад зветься ехолот. Чорним кольором він позначив морське дно. Рибалкам конче треба знати, яке воно під ними,— рівне чи, може, горбисте. Сіті ж можуть зачепитися за виступ підводної скелі і пообриватися. А чорні цяточки — то риба. Це вона ще дуже глибоко плаває, та скоро ти її побачиш у нас на палубі.
Капітан наказав стерничому розвернути судно. Потім натис на якийсь важіль, і вмить угамувалося незвичне для новачків здригання корпусу. Я здогадався, що це вперше з початку рейсу перестав працювати головний двигун. Судно поволі погойдувалося на хвилях. Капітан виглянув на палубу з ілюмінатора і звелів рибалкам:
— Сіті за борт! Під нами косяк риби.
За кілька хвилин запрацював двигун, і потягло судно по дну морському сіті — трал. Я нетерпляче чекав, як же витягатимуть перший улов, та вже настав час заступати мені на вахту,— так на судні зветься зміна на роботі,— у машинне відділення. Двигун став працювати напружено, аж захлинався. Мабуть, уже підіймають трал із морських глибин. Але самовільно й на мить не можна мені залишати робочого місця.
І тут капітан звелів мені із штурманської рубки:
— Вахтовий моторист! На палубу!
І, помовчавши, весело додав:
— Золоту рибку побачиш.
Я помчав залізними східцями нагору.
Рибалки саме висипали із сітей у трюм червону, аж вогнисту, рибу. Луска під сонячними стрілами сяяла. Наче полум'я. Торкнися рукою — і обпечешся. А довкола рибини все сипалися й сипалися на палубу і, підстрибуючи, били по ній своїм пругким золотистим тілом.
— Ну, як? Чи сподобалася тобі золота рибка? — питав далі капітан із штурманської рубки.
— Сподобалась...
— А чи знаєш, чого вона золота? — ховаючи усмішку, промовив він.— Бо плаває біля золота. На Алясці люди здавна ж золото добувають. Он ми рибалили біля Чукотки — там неподалік вугілля добувають: там і рибу витягали вугільну. Що не рибина — то наче вуглина. Чорна-чорна. А смачнішої не знайдеш. А тут, бач, золота...— так само весело докінчив капітан.
"Певна річ, капітан жартує,— подумав я.— Це ж просто нам так пощастило, що отут, на морському дні, ще й живого золота стільки".
Гори золотого окуня виловлювали ми кожної погожої днини. І якою ж радістю сяяли обличчя рибалок, коли над водою спливали сіті — трал, повні тої золотої риби. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Мандрівник із країни Китанії | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5063 | Микола Яненко | Мандрівник із країни Китанії | За морями та океанами лежить найвіддаленіша земля — Антарктида. Безлюдна, скута вічною кригою, холодна і непривітна вона. У воді довкола Антарктиди живуть найбільші у світі морські тварини — кити. Ніде немає їх стільки, як тут. Тому по праву цей далекий загадковий край можна назвати країною Китанією.
Окрім цих морських велетнів, у країні Китанії живе сила-силенна дивовижних птахів.
Дивовижних — бо мають крила, а не літають. Несуть яйця і не в гнізда кладуть їх, але й не кидають і на мить їх без нагляду — зігрівають під собою, аж доки не вилупляться з яєць пташенята. Птах здається незграбним. А пірне у воду — всі рибини кидаються урозтіч. Бо так швидко почне він у воді махати крильми, наче плавцями, що піймає здобич і на глибині.
Пінгвіни — так звуть цих птахів.
Смачну рибу вони часом шукають далеко-далеко від Антарктиди.
Одного з таких мандрівників нам довелося зустріти аж поблизу південних берегів Африки. Я побачив птаха вперше і подумав, що це сидить на воді велика свійська качка. А за мить, хоч як вдивлялися ми у воду, вже ніде не бачили його. Коли зирк — аж пінгвін на палубі сусіднього траулера. Ми саме навантажували морожену рибу.
Пінгвін виструнчився, ніби солдат. Крила, як руки, складені вздовж тіла. Спина в нього чорна, аж лиснить, живіт білий. І що дивно: на пінгвіна ніхто аніскілечки не зважає. Значить, уже звикли до нього, і він там як свій...
— Давно ви дружите з пінгвіном? — питаємо в рибалки.
— Уже з тиждень не відстає від нашого судна. Де ми, там і він.
— А як же він вилазить на палубу?
— По сліпу,— відказав рибалка.
Сліп — це так називають виріз у хвостовій частині траулера. Сліпом витягують сіті з уловом.
Моряк підійшов до пінгвіна, погладив йому шию. Птахові це сподобалось. Він вдячно поглянув на моряка. Той підніс йому до дзьоба рибину.
— На, їж!
Пінгвін винувато крутнув головою, ніби промовляв: "Не можу ж я поїдати всю рибу, якою мене частують. Живіт лусне".
— Ми вже скоро закінчуємо промисли,— сказав рибалка,— потім додому, в Одесу. Візьмемо й пінгвіна з собою. Може, в наших краях йому сподобається...
Минуло відтоді більше місяця. Якось випадково я стрів у Одесі того самого моряка.
— Ну, де ж ви поділи пінгвіна? — питаю.
Моряк каже:
— Плив із нами ще кілька днів. А як підходили до екватора, то однієї ночі його не стало.
Напевно, пінгвінові в його пір'яному кожусі дуже докучала спека. Скотився сліпом у воду та й подався до рідної країни Китанії. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | На краю землі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5064 | Микола Яненко | На краю землі | Чукотка — край радянської землі. Взимку вона стає сніговою пустелею, де господарюють сильні заметілі, буранні вітри. Влітку тут буяє зелень і порушує тишу звільнений від крижаного панцира Тихий океан.
Іноді зима навідується сюди і влітку. Так було й того дня. Ми мали зайти в одну із чукотських бухт по пальне. Нас чекав там танкер — велике судно, на якому перевозять наливні вантажі. Лишилося пройти ще трохи, але шлях заступила біла пелена снігу. За метр нічого не видно. Спочатку перейшли на повільний хід, перед вузьким входом в бухту зупинилися. За такої негоди треба бути особливо обережним.
Невдовзі стало випогоджуватися. Пружний південний вітер розігнав сніговицю, сонце вибилося крізь хмари. Сніг одразу почав мокрішати. Пройдеш по ньому, а бризки так і пирскають з-під ніг.
Поки наше судно заправлялося пальним, вільні від вахти моряки разом з боцманом Бородаєм дісталися до берега. Може, вдасться тут нагледіти морошку чи брусницю?.. У Заполяр'ї ці рослини добре прижилися. Правда, місце собі обирають в ущелинах.
Раптом звіддаля долинув крик. На пагорбі біля оленячої запряжки стояв низенький чоловік у хутряному одязі. Він махав рукою: мовляв, зачекайте!.. Потім сів на нарти — і гайда до нас. Великий волохатий собака кинувся слідом.
І ось уже перед нами постав старий чукча. Його темне, ніби засмагле, обличчя змережили зморшки.
Чукча кудись показував рукою і стривоженим аж до тремтіння голосом промовляв:
— Там... Там...
Рибалки навперебій допитувалися!
— Що?.. Що?..
Та пояснити чукча не міг. Він казав по-своєму, і ніхто нічого не второпав. Бородай підійшов до нього ближче і рукою запросив у човен, щоб добратися до траулера. Чукча погодився. На ходу оглянувся на собаку й окриком послав його доглядати стадо. Собака стрімголов подався виконувати вказівку господаря.
Ми повернулися на судно, а я ніяк не міг збагнути, що затіяв боцман. Він повів чукчу до штурманської рубки:
— Там десь щось сталося, а пояснити старий не може. Давайте покажемо йому карту узбережжя, може, він хоч приблизно вкаже місце.
Штурман подав карту, чукча глянув, заплющив очі, а потім ще й затулив їх долонями: мовляв, цей папір для мене — темна ніч.
Тоді боцман узяв великий аркуш білого паперу і, дивлячись в ілюмінатор, заходився малювати бухту, де вони були, зеленаві пагорби, що обіймали голубе плесо бухти. Обличчя старого поволі ясніло, він пізнавав знайому місцину. Коли боцман намалював за пагорбом голову оленя, чукча усміхнувся. А як тільки з-під олівця з'явилися контури траулера, чукча, показуючи пальцем на нього, вигукнув:
— Я тут... Я тут...
— Отепер ми знаходимо спільну мову,— сказав Бородай і став малювати узбережжя за бухтою. Старий скрушно похитав головою: мовляв, не тут.Дивіться також
Микола Яненко — В Уссурійському краї
Микола Яненко — Дім серед хвиль
Микола Яненко — Подарунок гарпунера
Ще 11 творів →
Біографія Миколи Яненка
— Там... там...— і показав рукою в долину.
Бородай спробував намалювати контури маяка і спитав:
— Тут чи там?
Чукча показав де.
— Значить, щось сталося на підході до маяка? З ким же? — допитувався боцман і намалював людину.
Старий захитав головою і замахав руками, ніби плаває.
Боцман намалював морського лева.
Знов старий замахав руками, мовляв, треба ще більших розмірів.
І тільки коли Бородай намалював кита, чукча закивав головою.
Боцман — за карту і відразу до капітана:
— Ось у цьому районі кит потрапив на мілину. Певно, в сніговицю. Без допомоги загине.
— Пальне ми вже отримали, висаджуйте старого на берег і готуйте канати, щоб стягнути кита,— розпорядився капітан...
Кит скидався на чорну, вигладжену штормами незрушну скелю. Зачувши стукіт двигуна, заворушив хвостом, плавниками, та й усім тілом.
Бородай сильно розкрутив прив'язане до тонкої мотузки грузило і пустив.
Воно плюхнулось аж за китом. Боцман спустився на шлюпці в море і потягнув за мотузку, яка вже лежала на спині кита. Далі стало важче. Бо до мотузки був прив'язаний товстий канат. Скоро і він опинився на спині кита. З кінцем каната боцман об'їхав тулуб — і хвіст володаря морів опинився в петлі.
Бородай, не гаючи ні хвилини, повернувся на траулер. Кит на суші довго не проживе.
Натужно заревів двигун. Канат натягнувся, але кит лежав незрушно. Траулер дав задній хід, тоді зробив ривок. Один... Другий... І кит опинився на плаву. За третім ривком він відчув волю і подався вбік, аж траулер захитався.
— Рубай кінець!— долинув голос капітана.
Бородай — сокирою по канату. Замахнувся для другого удару, але кит пішов на глибину і сам дорвав канат.
Ми подалися шукати нові косяки риби і вже здалеку запримітили на березі оленячу запряжку, чоловічу постать і собаку. Сумніву не було — це наш чукча. Траулер ішов далі, а він все стояв і стояв, дивлячись нам услід... |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Наш Яків Хомич | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5065 | Микола Яненко | Наш Яків Хомич | За обідом вахтовий матрос промовив:
— Сьогодні за кормою я бачив чорну голову якоїсь велетенської рибини. Вигулькне з води і кілька секунд дивиться.
— Може, це акула? — запитав Яків Хомич і відклав ложку. Потім відсунув від себе тарілку з їжею і так міцно стис кулаки, аж вони почервоніли.
— Гм... Схожа на акулу,— байдуже відмовив матрос.— Але більша за неї.
— Мабуть, вона. Хіба ж нема серед них і таких, що й на самого царя океану — кита — нападають? Пуде нам тепер, хлопці, мороки,— вже занепокоєно промовив Яків Хомич.
Яків Хомич загартований штормами рибалка. Та от дивував мене одним: вірив у морські прикмети. Якось я працював на палубі і насвистував пісню.
Тут він нагримав на мене:
— Ану ж замовкни! На морі свистіти не можна. Ти хіба не знаєш цього? Ще шторм накличеш.
Та хоч і з іронією ставився я до забобонів моряка, а все ж після розмови про акулу неспокій огорнув мене.
А Яків Хомич усе час від часу простує до корми і пильно вдивляється в студені океанські хвилі.
— Пливе за нами, окаянна,— похмуро каже він.
Десь другого чи третього дня, ледве витягти сіті, рибалки здалека побачили, що серед золотистих окунів щось чорніє. Придивились, а то акула.
— А, негідниця, попалася! — вигукнув Яків Хомич.— Не сподівалася?
Він так радів, наче з моря витягли хтозна-який скарб.
Нарешті велетенська акула, ледве не чотири метри завдовжки, непорушно лежала на палубі. Шкура в неї груба й чорна, наче кирзовий чобіт. Очі великі, сірі, круглі.
Роззявлена пащека, а в ній кількома рядами аж до горла — густі, гострі зуби.
За хвилину вся команда прийшла на палубу глянути на несподіваний улов.
— Оце тобі й край! — не вгамовувався Яків Хомич, витягаючи з кишені коробку цигарок.— Хотіла мною поснідати, а тепер я на тобі сидітиму ще й цигарку палитиму!
Він ковзнув поглядом по гурту і голосно проказав:
— Ану, Петре,— це до одного матроса з фотоапаратом у руках,— зроби мені знімок на пам'ять про зустріч з акулою.
Та ледве він наблизився, як від сильного удару хвоста його кремезна постать поточилася далеко вбік. А цигарки опинилися за бортом.
Акула вірна своїм хижацьким звичкам навіть, здавалося, у безвиході.
— Хай лежить, доки сконає. До роботи, хлопці! — Яків Хомич, скривившись від болю, зневажливо махнув рукою в бік акули.
Але годі було й думати тоді про роботу. Подув вітер, судно гойдало з боку на бік, і тіло акули почало пересуватися від борту до борту.
— Негайно залишити палубу! — почулася команда вахтового штурмана.
А Яків Хомич додав:
— Я ж казав вам... Тут і до біди недалеко. Як акула ув'яжеться, то не минеш лиха.
Незабаром шторм розгулявся ще дужче. Велетенські хвилі, ревучи, накочувались на палубу. Так було до кінця дня. А вночі шторм раптово вщух. Тричі продзеленькав дзвінок. Це означало — час до роботи. Бо ж у морі ведуть промисли і вдень і вночі.
Рибалки освітили прожектором палубу, шукаючи акулу. І що за диво — на палубі було порожньо.
— Бачте, яка хитра,— промовив Яків Хомич.— Дременула з морською хвилею за борт. Та вже біля нашого судна її більше не буде. Шкода тільки одного: що не вдалося тоді цигарки викурити...
Тут Яків Хомич, а за ним і всі рибалки засміялися. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Незвичайний меч на згадку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5066 | Микола Яненко | Незвичайний меч на згадку | До штурманської рубки вбіг радист. Обличчя в нього заклопотане, поглядом він відразу ж — до капітана. Неважко здогадатися: з якоюсь тривожною звісткою.
— Товаришу капітан! — перевів подих радист.— Рибальський бот просить медичної допомоги. Із матросом там якесь лихо скоїлось.
— Де зараз бот? — спитав капітан і, діставши відповідь, негайно звелів: — Курс — тридцять градусів!
І ще за кілька секунд:
— Повний вперед!
Судно ніби залихоманило. Це на всю міць запрацював двигун.
Лікар швидко взяв ліки і вже чекав на палубі.
Щогли бота — невеличкого рибальського судна — забовваніли незабаром.
І ось уже обидва судна — велетень і малюк — стоять поруч, борт до борту. Лікар мотузяною драбинкою спустився на палубу бота і зразу ж до хворого. В моряка на нозі була глибока рана, ніби від удару чимось гострим.
— Не допомогло і взуття,— показав порізаного чобота бригадир, якого матроси бота називали своїм капітаном.
— Чим це?
— Удар меча,— відповів капітан.
— Зараз не до жартів, суворо докорив йому лікар.— Морських розбійників-піратів тепер ніде нема.
— А я й не жартую. Матроса поранено мечем.
Сказавши це, капітан вийняв із шафи великого, завдовжки з метр, меча,— дуже схожого на ті мечі, що ними колись озброювали воїнів, а в наш час їх можна побачити лише в кінофільмах про сиву давнину.
Меч був тьмяного кольору, наче іржавий.
— То це ж меч-риба! — вигукнув лікар.— Ось яке жало носить вона перед собою.
— Її називають і по-іншому — мечоніс,— додав капітан і розповів, яка пригода сталася на боті.
Ловили тунця. Мабуть, нічого так не важко ловити в океані, як цю дуже смачну рибу. Тунці плавають не табунами, а нарізно. Спіймати тунця можна лише на гачок із наживкою. Так, на самий звичайнісінький гачок, тільки великого розміру.
Яруси, тобто мотузки із такими гачками, бот розкидає по воді на багато кілометрів. І часто буває: витягнуть ярус на палубу, а на гачках лише голови тунців теліпаються. Моряки вже знають: поїли зажерливі акули. Люблять шастати біля ярусів і мечоноси. Ці хижі рибини своїми довгими костяними мечами вбивають здобич. Мечоносів бояться акули. Не бажають стрічатися з ними навіть кити. Раніше, коли кораблі будували з дерева, бувало й таке, що вони тонули після нападу мечоноса.
Того дня меч-риба, ласуючи тунцем, сама втрапила на гачок. Витягали на борт ярус, і раптом з води виткнувся меч, а за ним і господар його — велика рибина — сіпнувся і зірвався з гачка. Падаючи, сіконув по нозі рибалку. Сильний зойк почули всі. Мечоніс звився, щоб завдати нового удару, та в цю мить нагодився матрос і сокирою відтяв у нападника меча.
...Рибалці перев'язали рану.
— Думаю, усе буде гаразд,— заспокоїв моряків лікар.— Хворого я заберу з собою, йому зараз потрібний медичний нагляд.
— Велике спасибі вам,— сказав капітан бота.— Візьміть на згадку про сьогоднішній випадок цього меча. Повернетесь із плавання додому і привезете своїм дітям. Нехай і вони знають, яка небезпечна в океані риба — мечоніс. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Несподіваний гість | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5067 | Микола Яненко | Несподіваний гість | Наше судно переходило на нове місце промислу. Рибалки після напруженої праці вже виспались і з цигарками сиділи на палубі. Легенький південний вітрець вже витіснив холодне дихання Аляски. Тамтешні гори враз посіріли, і лише з глибоких ущелин білими жилами холодно виглядав сніг.
Море дрімало. Я стояв біля борту і дивився в морську далечінь. І тут мій погляд привернув до себе темний силует,— ніби людина у водолазному костюмі по груди стояла у воді.
Пильніше роздивлятися ніколи було, у таких випадках дорога й секунда.
— Людина за бортом! — гукнув я.
Рибалки підхопилися.
— Де?.. Де?..
Із штурманської рубки ніхто не виглянув, і я, не гаючи часу на відповідь, прожогом метнувся туди.
— Людина за бортом! — випалив одним духом.
— Ліво на борт! — скомандував помічник капітана.
Судно розвернулося.
Притихле море сріблилося аж до обрію. Ми зробили одне коло, друге, третє. Незвичайний силует наче розтанув у воді.
Рибалки кепкували з мене. І самого вже брали сумніви,— дивна була ота поза для людини, що тоне в морі. Рукою вона не подавала ніяких знаків, і все погруддя не могло ж висунутися з води...
Аж ось і сама відгадка з'явилася. Судно тоді саме не рухалося. Тиша була навкруги. Не чути навіть розмов. За довгі місяці промислу про все перебалакано. Ми саме лагодили сіті на палубі. І тут ураз за бортом захлюпотіла вода. Озирнувся на те плюскотіння рибалка, що стояв край палуби, і весело всміхнувся до мене:
— Чи не такого,— каже,— страждальця ти часом збирався рятувати?
Всі побігли до борту. Біля самісінького нашого судна я побачив знайомий силует і сам із себе засміявся. Як же це я сплутав оце морське чудовисько із людиною?
— Знайомтесь,— каже один матрос,— морський лев.
Коли ж лев розкрив свою величезну пащу із довгими рядами гостряків-іклів ще й зарикав, що мав сили, тоді вже не до сміху стало. Рибалки кинули у воду йому велику рибину, і звір заспокоївся. Пожадливо клямцнувши щелепами, з'їв її і поплив геть.
Відтоді не раз доводилося нам стрічатися з морськими левами, чи, як їх іще називають, сивучами. Цілими гуртами спливали вони, коли ми підіймали сіті. Рибалки, було, посміюються:
— Зараз добрий вилов спливе. Недарма ж тут стільки сивучів шастає.
Аби тільки виринули на поверхню моря сіті з рибою, зараз леви кидаються до поживи. Усі риб'ячі голови, що стирчать із мережі, вмить повідгризають. Виголоднілі, вони часом навіть і сіті рвали зубами, добираючись до риби. Одного разу отак сивуч утрапив під гвинт. Усі звірі кинули їжу, зібралися в гурт і на своїх спинах понесли пораненого до берега. Там були їхні лежбища.
Не раз ми бачили їх на берегах Камчатки, Чукотки, Аляски, на островах Тихого океану. У кожному стаді є свій ватаг, якого всі слухаються. Сивучі мають звичку видертися на високу скелю і звідти шубовснути у воду. Дихають вони, як їхні родичі тюлені, легенями.
Та справжнє знайомство із сивучами було тоді, коли один із них полюючи за рибою, опинився спершу в сітях, а звідти — й на палубі. Це була подія. Усі рибалки, вільні від вахти, прийшли глянути на несподіваного гостя.
Шкура в нього була руда, наче вигорілий від сонця стен. Замість ніг — плавці, схожі на ласти, а над великим ротом — дуже довгі й рідкі вуса.
Спершу сивуч нишком лежав на палубі, а потім ураз скоцюрбився і дужим ривком поставив свою п'ятсоткілограмову тушу на задні плавці. А коли ще й зарикав на увесь голос і почав переставляти ноги-ласти, всіх як вітром змело з палуби.
Сивуч кинувся чомусь до матроса-камбузника[1]. Той налагодився якраз варити обід і тримав у руках великого палтуса. В розпачі матрос випустив рибину з рук, а сам кинувся навтіч.
Несподіваний гість зігнувся, схопив рибину в зуби, озирнувся довкола і, перевалившись через борт, зник у морі.
[1] Камбуз — кухня. Камбузник — матрос, що допомагає кухареві. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Подарунок гарпунера | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5068 | Микола Яненко | Подарунок гарпунера | Щоранку ми ходили до річки ловити рибу. Траплялися окунці і карасі, але більше клювала краснопір. Мій товариш, Степан Гурко, від радощів аж тремтів, коли поплавок починав злегка танцювати на воді.
В океані, коли полювали на китів, він, відомий гарпунер китобійної флотилії, я певен, зберігав залізну витримку і спокій. А тут часто хапався за вудку, тривожно поглядав на поплавок. Аби тільки витягнув окунця, зараз радів без краю.
Сьогодні риба не клювала. Річка стишено текла, і в ній відбивалось високе синє небо.
Нам уже надокучило стьобати волосінню воду. Скільки не закидали вудки, та поплавки навіть не зворухнулись.
Неподалік від нас зняли галас сільські хлопчаки, ганяючи м'яча. Можливо, цей гамір сполохав рибу, і вона пішла на глибину.
Ми вирішили поміняти місце. Та коли Степан потяг за вудку, поплавець занурився у воду і, натягнувшись, забриніла волосінь. Як він не сіпав, а витягти вудку не міг.
— То у вас гачок зачепився за корча,— почули ми позаду тоненький хлоп'ячий голосок.— Я зараз відчеплю, не сіпайте.
Максим, сусідський хлопчина, миттю роздягся і з берега кинувся У воду. Ми насторожено дивилися на річку. Хлопчина виринув між поплавків, хапнув повітря і знову зник. Аж ось на поверхні води з явилася його рука з гачком, а далі усміхнене обличчя.
Він ще не віддихався навіть, як швидко спитав:
— А яку ви рибу хочете зловити на зерно? Коропа? Вони тут беруться погано. В цих місцях карась і окунь добре клює на черв'яки.
— Що маємо, на те і ловимо,— кажу я Максимові.— Не взяли ми черв'яків, хотіли спробувати на пшеничку.
— Та їх можна знайти під листям,— охоче заклопотався Максим. Він побіг під дерева і почав підвертати листя.
В лопушині приніс за мить і поклав перед Степаном:
— Спробуйте на ці підлистники...
Він сів біля нас і задивився на річку. Чуприна в нього була біляста, як вівсяна солома. А шия чорна-чорна, аж полущилась.
— А глибину яку ви зробили? Не може того бути, щоб риба не клювала на підлистники.
Я витягнув вудку, і тут Максим щиро засміявся. Він ніби зрадів, що поплавки так мілко попущені. І попустив поплавки метра на півтора.
— Ось тепер закидайте, окунь хапоне одразу. А то відпустку собі тут змарнуєте...
Того дня завдяки Максимові ми наловили добрячих окунів.
На березі ми довідалися від хлопця, що він збирає морську колекцію. Вже в ній є і королівські черепашки, і сердолікові камінці, і морський коник, і засушений краб.
Степан Гурко глянув у мій бік і підморгнув. Я знав, що в нього є зуб кашалота. Коли Степан вперше вийшов на полювання китів, кашалот, якого він загарпунив, і був його першою гарпунерською удачею.
Максим ледве стримав радість, коли мій товариш дістав йому з автомашини цей подарунок, але відмовився взяти: мабуть, він вважав, що не має права взяти річ, яка чимось дорога, очевидно, цій людині.
Але мій товариш сказав йому просто:
— Бери, Максиме. Це тобі подарунок від морського риболова.
Очі в Максима засяяли:
— Я не для себе візьму,— поспішив пояснити він, ніби виправдуючись.— Я віднесу до школи, коли піду в перший клас. Нехай усі побачать.
А потім швидко запропонував:
— Коли підете завтра ловити рибу, я вам ще назбираю підлистників.
З річки під вечір вже дихало прохолодою, і над очеретами стелився тонкий голубий туман. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Спасибі вам, дельфіни! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5069 | Микола Яненко | Спасибі вам, дельфіни! | Наше судно підходило до Сангарської протоки. Рибалки пильно вдивлялися в море. Воно було безхвильне, наче випрасуване.
Звідусюди на палубі чути було голоси:
— Щось не видно їх...
— Заждіть, ще приплинуть. Не раз уже вели вони судна цією протокою.
— Якби музику ввімкнути, може б, почули нас швидше.
— Радисте, вмикай магнітофон!
Морський простір виповнився піснею. Настрій у всіх став іще бадьоріший. Усмішки ясніють на обличчях. Після довгих мандрів рибалки повертаються до своїх домівок. Там на них чекають із жагучим нетерпінням. Ще лишилося пройти Сангарською протокою, а там уже недалеко й до рідного радянського берега.
Сангарська протока... По обидва боки горбисті береги Японії, під водою причаїлися підступні скелі. Небезпечно тут пливти. Хвилюються рибалки.
— Ідуть... Ідуть просто на нас,— радісний вигук почувся крізь мелодію пісні.
Розтинаючи водяне дзеркало, два дельфіни мчали назустріч нам. Потім зупинилися і стали вистрибувати понад водою, дуже легко торкаючись моря усім тілом. А перед носом судна розвернулися й попростували в протоку. Судно йшло за дельфінами. Минав час, а вони все пливли й пливли попереду, граючись у пронизаній сонцем воді. Зрідка дельфіни то виринали на поверхню моря,— і з їхніх голів, ніби з насоса, вилітало повітря з дрібнесенькими бризками води,— то поринали на глибину. Але й звідти блимали білими черевами, ніби промовляли: "Ми з вами, ми тут". А вирвавшись уперед, дельфіни стишували хід і чекали на судно. Півдня вели нас дельфіни Сангарською протокою. І коли небезпечний шлях був уже за кормою, вони кругом обійшли судно і повернули назад. Рибалки проводжали їх вдячними поглядами та вигуками:
— Спасибі вам, дельфіни!
— До зустрічі, дельфіни! |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | У Берінговому морі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5070 | Микола Яненко | У Берінговому морі | Рибальський траулер ішов Берінговим морем. Від берегів далекої Аляски ми поверталися додому. День зустрічі із рідною землею нам відтягував шторм. Хвилі котилися назустріч. І, хоч як натужно працював двигун, траулер рухався дуже повільно.
Після втомливої праці на промислі рибалки відпочивали.
В каюті чимраз більше сутеніло. Це зеленаві хвилі сягали вже аж корабельних вікон-ілюмінаторів.
І ось на якусь мить у каюті стало темно. Я зіскочив з койки, але нічого не встиг помітити,-знову за склом то голубе небо, то вода.
Я підійшов до ілюмінатора. На гребені хвилі, поруч із судном, помітив не відомого мені морського звіра. Темно-коричневий, зовні він нагадував сивуча, але був набагато менший за нього. Хвиля то відносила звірка, то прибивала близько до судна. Ось він уже знову біля ілюмінатора. Мені здалося на якусь мить, що в жалісних очах звіра була тривога. Я уже не міг встояти в каюті і побіг на палубу.
В коридорі зіткнувся із судновим кухарем.
— Ти куди звихрився? — здивовано спитав він мене.
Я промчав повз нього так, що нічого не встиг відповісти. Тільки почув тупотіння ніг у себе за спиною. Удвох ми опинилися на палубі.
— Морський котик! — кухар аж засміявся із несподіваної зустрічі.— Правда, це малюк. Дорослі набагато більші.
Господар цієї ніжної назви наздоганяв судно. І тут я помітив, що своїми передніми ногами, схожими на ласти, він намагався схопитися за корпус.
— Бідненький! — помітив це й кухар і скрушно похитав головою.— Далеко відплив од берега, вибився в шторм із сил. Певно, малюкові наше судно здалося скелею. Бо живуть котики на островах, а в море вирушають по рибу.
— Як йому допомогти? — неспокій охоплював мене.
— Треба зупинити траулер і витягти звірка на палубу. Ходімо до капітана.
Незабаром і капітан уже був на палубі.
— Так, гаяти часу не можна,— згодився він і швидко попростував до штурманської рубки.
Гребний винт перестав обертатись. Поштовхи хвиль загальмували хід траулера.
Сітями ми витягли малюка на палубу. Лежав він нерухомо, лише настовбурчені волосинки на мордочці здригалися. Певно, малий ще не позбувся страху.
— Товаришу кухар,— весело промовив капітан,— ставте цього пасажира на забезпечення.
Кухар приніс свіжої риби. Не дуже приємна прогулянка морем не позбавила звірка апетиту. Їв він так старанно, що рибалки не втримались від зауважень:
— Тепер сам так далеко не запливатимеш.
— Акули отаких малих пустунів, як ти, тільки й шукають.
Морський котик швидко призвичаївся до людей на траулері. Відлежавшись, він походжав по палубі. Стрибати у воду ніякого бажання не виявляв. Навіть коли набігала хвиля, він припадав на палубі на живіт. А одного разу малюк добряче насмішив моряків. Налетіла хвиля, пронеслась над палубою і зникла. А він лежить, і в зубах у нього рибинка тріпотить.
— Тепер йому голод не страшний,— зауважив капітан.
На третій день шторм ущух. Ми підходили до Командорських островів. Рибалки вийшли на палубу. Скучили вони за берегом, і цікаво їм подивитись незнайому землю.
Я глянув у бінокль. Скелястим берегом ніби темні хвилі перекочувались. То стрибали морські котики.
По курсу траулера з'явився їхній невеличкий гурт. Наш малюк зігнув спину і, відштовхнувшись дужими передніми ластами, поставив своє тіло на задні ласти. Вдячним поглядом оглянув він рибалок, наблизивсь до борту і легко опинився у воді. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Хай буде шторм | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5071 | Микола Яненко | Хай буде шторм | Вертоліт тримав курс на Владивосток. Під нами була зелена тайга, по боках — скосисті вершини сопок, а ми летіли серед них. Пілот не набирав великої висоти, бо за рейс доводилось не раз підбирати пасажирів, спускаючись на невеличкі галявини.
І ось знову зупинка в повітрі. Я глянув униз. На березі невеличкого гірського потічка стояли нові пасажири — дідусь із дівчинкою. Старий махав картузом і щось гукав: певно, кликав.
У Приморському краї, де поселення розкидані далеченько одне від одного, найкраще сполучення — це вертоліт. Літакам потрібен аеродром, не обійтись і без радиста, щоб повідомляв про пасажирів. А тут вийшов у відповідний час на умовне місце, дав знак пілотові, і вертоліт спускається, як оце зараз.
Лопаті скуйовджували повітря і направляли його вниз. Травичка від цього приплюскла до землі. Вода в потічку здиблювалась. Верховіття відсахнулось від місця посадки. Нові пасажири підійшли до вертольота.
В салоні дідусь поглядав то в одне вікно, то в інше і щось бурмотів.
— Ну, не хвилюйся, дідусю,— дівчинка намагалась набрати серйозного вигляду, але ямочки на щічках видавали її радість. Дідусь на ці слова тільки всміхнувся:
— Ви бачили, люди добрі, каже — не хвилюйся,— кивнув він на розгублене дівча.— Я ж пропонував добиратися в Находку автобусом, так безпечніше ж, а вона заходилася: "Летімо на вертольоті". Я кажу: "На вертольоті втомишся". А Віта своєї: "Хочу подивитися на тайгу".
Дівчинка відірвала погляд від вікна і краєм ока поглянула на дідуся. На її усміхненому личку був і подив, і зніяковілість. Мовляв, для чого це все дідусь розповідає? Потім знову припала до скла.
Старий тим часом роздивлявся пасажирів, салон. Його очі випромінювали доброту, лагідність.
— Дідусю, а чого це на сопках деревця менші, ніж по долинах? — голосок у дівчинки тоненький і дзвінкий. І хоч намагалася вона говорити тихцем, запитання почули всі.
— Певно, там їм затишок, по долинах.
— Яка краса! Яка краса!
І тут усі пасажири, як один, мовчки посхилялися до вікон. Знайомий пейзаж: уссурійська тайга. Над нею я літав не раз. Та лише тепер, після збудженого голосу цієї дівчинки, я пильно роздивлявся все довкола. І вперше помітив, що тайга тут не просто зелена, вона різно-зелена. Сосна, дуб, модрина, вільха — кожне дерево вирізнялося у неповторному пейзажі.
Потічок пінився серед каміння, розрізав навпіл тайгу і віддзеркалював голубе небо.
— А це не та гора, що біля нашого села?
Дідусь витяг з кишені окуляри, протер їх хусточкою і накинув на ніс.
— Бачу, бачу, це вона,— згодився.
Вдалині над лісом височіла гора із засніженим верхів'ям.
— А ти пізнала он ту сопку,— питає далі старий,— де ми тигра зустріли?Дивіться також
Микола Яненко — В Уссурійському краї
Микола Яненко — Золото з океану
Микола Яненко — У Берінговому морі
Ще 11 творів →
Біографія Миколи Яненка
Пасажири враз нашорошилися й допитливо стали поглядати на старого. І він не забарився пояснити:
— Колись ми з онукою в тайзі стріли тигра.
— І як це ви, літній чоловік, та надумались іти з дитиною лісом? — озвалася огрядна тіточка, що сиділа навпроти дідуся. На червонястому її обличчі були і подив, і роздратованість.
Старий зайшовся смішком і, кивнувши на внучку, відповів:
— Та вона ради цього аж із Уралу, за тисячі кілометрів від Приморського краю, їхала.
Жінка завовтузилась на місці. Вилиці зарухались. Своїм виглядом вона свідчила: побачила вона б у мене тигра.
Говіркий дідусь на це не звернув уваги і почав оповідати:
— На початку літа поїхав я в гості до дочки. Живе вона на Уралі, в Челябінську. Дочка із зятем зранку підуть на роботу, а я лишаюся з Вітою і цілими днями розповідаю їй усякі лісові пригоди. Видумляти мені нічого. Я, хвалить долі, за своє мисливське життя тут, у Приморському краї, всього надивився. Отож, коли вже зібрався додому, Віта заходилась:
— Я поїду з дідусем...
— Чого це ти надумалася? — питають її.
— Хочу звірів побачити.
— Підеш,— кажу їй,— у зоопарк або ж у цирк...
Віта не відступає:
— Я вже ходила в зоопарк.
Ми сміємось, а вона в плач: мовляв, поїду в гості до дідуся і все.
От я й кажу дочці та зятеві:
— Справді, хай їде зі мною. Поживе в нас літечко, а на осінь, до початку занять у школі, привезу назад. Повітря, кажу,— в нас чистіше, ніж на Уралі. Та й бабусі глянути на внучку ж кортить.
Дочка спочатку заперечувала, але ми з Вітою таки її умовили.
— І що ви думаєте,— вів далі дідусь,— добрались до Примор'я, і дівчинці все тут сподобалось, з усього вона радіє. Будинки у нас, самі знаєте, зроблені із соснових колод, почорніли від давнини. Словом, непоказні. А вона якось гукає мені так радо: "Дідусю, наша хатинка сосною пахне!" Дорога в селі кам'яна. Але ж ніхто її не мостив, камінь виріс. А Віті отака проста річ за дивину. Каже мені внучка:
— Дідусю, я ще не бачила такі гарні дерева...
Відказую:
— Ти й не могла бачити, бо такої красивої тайги, як у Приморському краї, ніде немає.
Віта дивується з моїх слів, а я додаю:
— Ось ходім-но завтра в тайгу.
На світанку ми рушили у мандрівку. Взяв я з собою харчів і на всяк випадок рушницю. Майже півдня проходили неходженими стежками. Внучка сміливо продирається лісовими хащами; щоб відпочити — нема й мови. До кожного дерева, кущика, джерела приглянеться. Дуже сподобались їй кедрові горішки, дикий виноград. А як скуштувала гіркуваті ягоди з лимонника (тайговики знають, що це за рослина,— дуже цінна лікарська рослина), то вигукнула:
— У мене тепер немає ніякої втоми!
Ледве умовив її присісти, щоб перекусити. Сидимо собі, ліс кругом завмер, де-не-де крізь листя проціджуються сонячні промінці. Тишу порушує лише дзюрчання гірського джерела. Я даю внучці баклажку і прошу принести свіжої води. Вона метнулась, та бачу, щось довго нема. Я вже й хвилююся. Зіп'явся на ноги, пройшов кілька метрів і... остовпів. Біля джерела спрагло, аж боки гойдались, пив воду великий тигр. Його шкура з жовтими, рудими, коричневими плямами лисніла на сонці. А Віта стоїть за кущем, зовсім недалеко від тигра.
Тигр напився і почав бавитись: вдарить лапою по воді — бризки підлітають вгору і спадають на звіра. Тигр крутить головою і незлісно рикає. Це видовище Віту тішило. Вона засміялася. Звір почув її голос і насторожено підвів голову. Тигрові це страшенно не сподобалось. Зарикав незадоволено, ніби з ним повелись нечемно — завадили йому.
І вперше в житті, правду вам кажу, при зустрічі із тигром я міцно стис у руках рушницю. Але він повагом подався в зарості. Тигр, це ви й самі, мабуть, знаєте, звір хижий, але не злий. Людину він перший не зачепить.
У салоні враз ніби посвітлішало.
— Дідусю, море! — збентежено вигукнула Віта і стисла перед собою кулачки.
Море було неспокійне. Хвилі якось дивно, ніби валуни, набігали на скелі, розбивались на безліч бризок. Здавалося, вздовж усього берега клубує дим.
— Ви, я бачу по одягу,— звернувся до мене дідусь,— маєте справу з морем. Як на вашу думку, шторм сьогодні буде? Невеликі хвилі вже, здається, є. Від Находки до Владивостока ми попливемо на теплоході. А потім на поїзд — і до Челябінська.
— То вертоліт же наш летить у Владивосток,— сказав я.
— Внучка дуже хоче побувати на морі,— заклопотано промовив дідусь.
— Ви не дуже хвилюйтесь,— я вирішив заспокоїти дідуся. Можливо, десь далеко був шторм, то море від цього і тут гойдається.
— Жаль, жаль...— зітхнув дідусь.
Я здивовано глянув на нього. Думаю, старий не зрозумів мене. Довелось повторити усе сказане.
Відповідь приголомшила мене:
— Шторму нам треба! Розумієте, шторму!
— І для чого це вам той шторм? — крісло під огрядною тіточкою знову зарипіло.
— Не мені він потрібен, а внучці! — пояснив дідусь.— Дуже хоче дівчинка пропливти бурхливим морем. Мріє побачити на свої очі, що ж це воно таке, шторм. Я за кілька днів до від'їзду все ходив на метеорологічну станцію (вона недалеко від нашого села), питав про зміну погоди. То лише сьогодні вже передбачається на морі сильний вітер, великі хвилі. Віта до всього має інтерес.
Дівчинка ніби й не чула розмови про себе: не відривала й на мить погляду від безмежжя хвиль, що грали на сонці.
...Чергова зупинка була в портовому місті Находка. Дідусь із внучкою залишили вертоліт і попростували в бік моря. А ми полетіли далі.
Пасажири вже завели між собою якусь розмову, а я сидів мовчки, пильно додивлявся до горизонту і вперше в житті відчував у собі таке благальне бажання: "Ех, розпочався б шторм, тільки б розпочався сьогодні сильний шторм!"
Уявляв собі розлючений Тихий океан, пливе по ньому теплохід із пасажирами. І серед них маленька дівчинка Віта із своїм дідусем. їй, певно, буде нелегко під час хитавиці. У скронях болітиме, в горлі дошкулятиме нудота.
Але це допитливе дівча побачить, як величезні хвилі із сильним вибухом розбиваються об сталеве судно. Корпус при цьому здригається, а пінява вода ще злісно сичить на палубі, кидається від борту до борту, поки не збіжить в океан. І Віта зрозуміє, як працюють моряки, рибалки.
Хтозна, чи доведеться дівчинці з Уралу ще хоч колись відчути силу і красу морської стихії. Все це — і розвихрений океан, і тужіння чайок, і своя безпомічність — закарбується, певно, в душі Віти на все життя. |
Яненко Микола | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=325 | Цвітуть в океані квіти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5072 | Микола Яненко | Цвітуть в океані квіти | Цілий день наш невеликий риболовецький траулер марно борознив води Берінгового моря. Ніяк не вдавалось нам натрапити на косяк риби. І ось нарешті ми побачили, як з рубки виглянув штурман. Він сказав весело:
— Товариші, трал за борт!
Отже — є риба.
Невдовзі заморських глибин трал уже підіймали.
Лебідка легко, із дзвінким стукотом намотувала на барабан сталеві троси. Боцман стояв на палубі невеселий, знехотя пригладжував вуса: лише тоді, як лебідка працює натужно, із скреготом,— тоді рибалки сподіваються на добрий улов, а так...
— Воду проціджуємо.
Ці слова боцман сказав між іншим. Але молодий штурман, що виглядав з ілюмінатора, відчув собі докір. Бо ж знайти за допомогою приладу, так званого ехолота,— косяк риби, вчасно дати команду на спуск чи підйом трала — це справа штурмана.
Ехолот показував якісь предмети перед дном. Я сподівався, що це риба. Можете зайти в рубку і подивитися. На папері все відображено,— пояснив зніяковілий штурман.
— Хто його знає, що у вас там на папері. А риби в тралі нема,— почулася похмура відповідь.
Розмова між боцманом і вахтовим штурманом закінчилась тим, що обоє принишкли. Неподалік від судна на поверхні води загойдався трал. А в нім, здавалося, завирувало величезне полум'я.
— Є червоний окунь! — вигукнув зраділо штурман.
— По місцях, хлопці! — командував матросам боцман.— Будемо рибу приймати.
Подув вітрець, і на палубі приємно запахло. І тут приголомшені рибалки зупинилися. Мовчки переглянулися вони, і їхні обличчя засвітились усмішками.
— Тепер, штурмане, ясно, що показували прилади,— весело сказав боцман.— Дуже гарні квіти з дна океану витягли.
Щодо мене, то здивуванню моєму не було меж. Хіба можуть рости на дні океану квіти? Та ще де? На півночі, біля холодних берегів Аляски? Вітри тут дошкуляють, хоч би як одягнувся.
Але сумнівався я марно. За кілька хвилин на палубі лежала гора червоногарячих пахучих квітів. Мали рибалки мороки, поки звільнили від них трал. Та ця, здавалось, марудна робота викликала лише гарний настрій.
Я відломив стеблину. Нагадувала вона низочку ягід стиглої малини. Думав засушити на згадку, і залишив квітку на столику в каюті, а сам ліг відпочивати. Після сну глянув і підхопився.
А де ж квітка? — оглянув я столик.
Товариш по каюті взяв тонесеньку коричневу гілочку зі столу і сказав:
— Ось вона, твоя квітка. Так, так, ти не дивуйся. її цвіт — із густої рідини. На повітрі він тане, ніби сніг в теплі.
Я взяв до рук гілочку. Ніжні пахощі ще ледь-ледь відчувалися в ній. |
Яновська Любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=324 | Івась | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5055 | Любов Яновська | Івась | Ох, як гарно та весело жити на божому світі! Весна тільки-тільки що заступила, а вже так тепло надворі, так ясно світить сонечко, таке прозоре небо! По ярах ще сніги лежать, а ставок уже розлився, сягає аж до самих верб і синіє, води повен, як та Сула. Серед дороги швидко-швидко біжать коліями весняні струмочки; вода їх ще каламутна, але вже тепла. Семилітній Івась закотив полотняні штанчата і бродить серед калюжі.
Вода давно обмила всю зимову грязюку з його ноженят, а він усе хлюпочеться, бродить та весело позирає пообіч. Ліворуч — довгий, аж до самого ставка, мовчазний, темний сад панський, праворуч — степ чорніє. Але в пам'яті Івасевій встає той сад таким, яким він був торік літом, коли мати полола там грядки; а степ таким, яким був у той день, коли мати збудила його до схід сонця й повела з собою на сінокіс: зелений, пахучий та рясно покроплений блискучою росою. Тож буде незабаром усе так само.
Ось потане останній сніг по канавах, засяє дужченько сонце, налетять зозулі, заспівають соловейки, вкриється зеленим килимом нива, зазеленіють кущі, верби, сад, гай... А що... як не зазеленіє?
Івась став, як скам'янів, серед калюжі. "Що, справді, буде, як не зазеленіє? Як ніщо не зазеленіє?" — уперто питав він сам себе і що далі, то дужче жахався свого питання. "Що, як настануть знову морози, скується ставок льодом? Завіють холодні вітри, завірюха, його заженуть у хату, не пускатимуть на повітря?.. Що, як не повернуться з вирію жайворонки?.. Не прилетять соловейки? Що, як не буде весни? Не буде літа — і все скам'яніє таким сірим, чорним, мовчазним, як тепер?" Івасеві так страшно стало нарешті, що він не міг більше покладатися на сили власного розуму й метнувся до матері в хату.
Мати заминала саме борщ пшоном та все куштувала його.
Борщ з самої картоплі та приморожених буряків був несмачний, одгонив квасом, був несолоний.. Але пособити лихові господарка не мала чим, бо ні сала, ні олії від самого Різдва не було в хаті, а позиченої солі зостався один одним дрібок. Вона пробувала, кривилася, плювала, й на серці їй клекотіло.
Там, правда, ніколи не стихало щось кипіти, клекотіти, пінитися; там не згасало ніколи полум'я якоїсь хижої лютості, досади, гострого бажання клясти, проклинати когось, помститися комусь, як не сходила й одна одним думка з голови: як вона далі житиме, за ким вона доволікатиме своє прокляте, нужденне, одиноке життя? Осінь питалася її: чи вистоїть хата, чи не завалиться стінка зимою? Зима — чи постачить топлива? Весна — де вона візьме хліба, щоб дотягти до жнив? Літо — як вона хвора хліб за сніп зароблятиме?.. Все життя материне перейшло, як на пожежі. Лиха доля не боялася загидити руки об дрібне щастя селянки і порядкувала в її оселі ще охітніше, ніж у якому пишному палаці, аж двадцять років не покладаючи рук.Дивіться також
Любов Яновська — На сіножаті
Любов Яновська — Смерть Макарихи
Біографія Любові Яновської
Шість разів забирала смерть у Ганни й кидала в домовину одну дитину за другою. Коли не стало дітей, чоловік пішов на війну і поклав свою голову серед маньчжурських степів. Коли не стало ні дітей, ні чоловіка — заходилося лихо на обійсті коверзувати: то підмивало причілкову стінку по весні, то валило повітку, то закидало жменю морозу в старий льох; скалило зуби через побиті шибки вікна, вихоплювалося димом із старого комина, ламало сволок, шматувало покрівлю.
Ганна все те бачила. І коли оте лихо ближче приступало до неї самої та починало ламати їй кістки під негоду, густи чмелем у голові, або шпигати у бік, чи перебирати у хворому животі,— Ганна проклинала щиро, люто, на ввесь голос на людях, як і на самоті.
— Мамо! А що як, бува, не зазеленіє? — вбіг і увірвав на цей раз її прокльони Івась.
Питання було таке несподіване, незрозуміле, що мати, давно призвичаєна чути від дурника-сина всякі дурниці, вже ж таки сторопіла.
— Що, мамо, як не зазеленіє? — запитався вдруге Івась.
— Тю-у! Дурню! Що не зазеленіє? — враз скипіла мати, тільки-но розібрала, яку нісенітницю плеще синок.
— Сад, нива, сінокіс не зазеленіють.
— Тю-тю-у! Що ти плещеш, навісний? Як-то не зазеленіє? Що тобі, дурню листопадний, у голову спалося? Краще б воду од хати у рівець справив! Краще б хоч сміття виніс! Плентається, віється десь цілісінький день, як той лобуряка, як циган!.. Інші діти по хатах чемно сидять, біля матері граються або поратися пособляють, а воно... А він...
Довго вона говорила.
Але Івась не звернув аніякісінької уваги на її слова, хоча й вислухав до кінця.
— Що, як, бува, ні панський садок, ні степ, ні гай не зазеленіють? — уперто допитувався втретє Івась.
Ганна не витримала і ляснула його по потилиці.
— Оце знатимеш тепер, як зазеленіє. Знатимеш, як, дурню пришелепуватий, дурниці плескати: "Не зазеленіє! Ні панський садок, ні гай, ні степ!.." З глузду, мабуть, з'їхав? Як-то "не зазеленіє"?.. Сонце гріє, вода пішла, сніги потали, а він — "не зазеленіє"! Хіба не бачиш, дурню, що весна заступає? Чи тобі повилазило? Адже шоста неділя посту! А тут два тижні тільки до великодня. Паску чи доведеться їсти, чи ні, то ще побачиш: як позичать люди пшеничного борошна, то їстимеш, а ні, то й так будеш...
Ганні слід було б на цьому слові й спинитися. Страшне питання, чи буде цей рік у їх паска, і не менш трудне: як одурити попа, щоб він, не примітивши, посвятив житню паску замість пшеничної, здавалося Івасеві завжди вартим того, щоб над ним гарненько подумати; але Ганну понесла люта досада далі.
— З торбою заради тебе не піду, і красти не стану, і з пальця тобі паски не виссу. Якби не проклятий поперек, то пішла б до панів помости шарувати, якби не прокляті очі, то взяла б у Мокрини сорочку пошити... Проклята доля, прокляте здоров'я! Не жила —— звікувала. А все через вас Шестеро отаких виносила, шестеро вигодувала, та всіх під землю поклала. Хоча б одно... Хоча б один... Хоча б ти, як у людей діти... Геть пішов з очей! Не дратуй! До гріха не призводь!.. Геть!
Івась одначе не рушив. Мати святу правду казала і мала право лаяти його, бо з його сміялись усі діти на селі, але ж вона повинна все ж таки відповісти на його питання, бо воно стискує йому груди, він не зможе перевести духу, поки не почує відповіді.
— Що, мамо, буде, як не зазеленіє? Як не буде весни, не прилетять лелеки, не буде літа? — запитав він з такою мукою в голосі та так пильно зазираючи своїми занепокоєними оченятами у вічі матері, що в Ганни не повернувся язик прогонити його.
Вона покинула розминати пшоно і вп'ялася очима в обличчя сина.
Личенько було гарне, чистеньке, а великі сірі очі так блищали і так дуже билося маленьке серденько під благенькою сорочкою!
— Не може, сину, не зазеленіти, бо весна йде, а по весні все росте, зеленіє, — мовила вона спокійно, без усякого серця.
— А хто ж, матусю, так зробить, щоб усе зазеленіло? — запитався без краю зраділий ласкавому слову неньки Івась.
— Хто зробить? Хіба ж ти сам цього не знаєш? Ти вже великий, час і самому знати, що все у волі божій: і зима, і весна, і святе літечко. Все держиться на землі його святою волею. Доки люди живуть по правді та без гріха, то й господь милує людей, дарує урожай на хліб, на всяку овощ. А почнуть люди його забувати, то пошле він град, нашле морози, поб'є городину, овощ усяку, хліб на полі... А тільки так не буває ніколи, щоб прийшла весна, та нічого не зазеленіло. Іноді раніш, іноді пізніше — а все-таки зазеленіє... Хіба вже таким великим гріхом прогнівлять люди бога...
— А що, як не за гріх? — перехопив річ матусину Івась.— Що, як господь... Що, як богові прямо так прийдеться або прямо забудеться? Або не зможе позеленити?
Ганна аж підскочила.
— "Прийдеться"! "Забудеться"! "Не зможе"!.. Чи ти не скрутився? Чи ти не стерявся? Чи ти?.. "Господь забудеться"? "Господь не зможе"!.. Господа до людей рівняє!.. Та я тобі! Та я тебе!.. Бий, проклятий, поклони! Бий!.. Молися!.. Восьмий рік наступив, а він як той недовірок-антихрист... Чи то на мій гріх, чи на мій сором тебе свята земля держить? Бий поклони! Покинь ціпок.
Івась поклав обережно на лаву бузинову гілляку, з якої він мав собі зробити чудового пістоля, і став навколюшки перед злинялою, чорною, полупаною іконою якогось святого з довгою бородою.
Він щиро бив поклони, бо, застраханий матір'ю, наче справді почував камінь якогось тяжкого гріха на серці, проте досадне, уїдливе, вперте питання не сходило з думки, і попередній острах не покидав його.
"Що, як господь забудеться або й не зможе позеленити степів? Як тоді буде? Що тоді люди робитимуть? Де його мати хліб зароблятиме? З чого тоді люди паску пектимуть? Що їстимуть вівці, коні й корови? І тоді ж Пилипиха не найме його до свиней, і він не матиме ще й на цей рік ні картуза, ні юпчини".
А святий із довгою бородою суворо дивився кудись убік і наче тикав Івасеві до рук розкриту книгу. Що там написано? Може, саме те, що йому треба... Колись він кликав школяра, щоб прочитав, та наскочила мати, дала обом по доброму нахиляю, щоб не лазили ногами там, де хліб кладуть, і Івась не довідався нічого. Взагалі все якось так виходило, що мати ставала завжди йому на перешкоді, коли він мав щось дуже цікаве, дуже потрібне довідатися. Вона ненавиділа його балачки, його питання, але ж йому як на те не мовчалося ніколи: цілі десятки питань не знать де бралися, налазили в голову, купчилися, перепліталися... Івась бив поклони і кінця не бачив тим поклонам, бо мати не милувала ніколи сплоха.
На щастя хлопцеві, забігла Пилипиха.
— Що це? За віщо?
— Краще не питайте, як ножем у серце влучив!..
Вона розказала все Пилиписі.
Пилипиха похитала головою, подивилася з великим докором на хлопця, проте заступилася:
— Пусти його! Бач, аж чуприна мокра. Свого розуму однаково не вставиш. Колись сам порозумніша.
— Дожидайте! Шестеро отаких дітей поховала, а за такою роззявою, таким дурнем...— почала своєї давньої та довгої пісні Ганна.
— Не пощастило тобі на дітей,— погодилася Пилипиха.— Інша дитина і шкідлива, і вередлива, а це чудне якесь: наче й покірливе, а клопоту з ним повна голова.
— Краще б воно мене за груди взяло, та серця мого не розривало. Як почне верзти, як почне допитуватись, так наче жили з тебе вимотує. Я йому: "Вимітай хату". А він витріщиться та: "А чому зірки не падають з неба?" Я йому: "Йди соломи всмикни", а він: "Чому бог церкви дощем не погасив, як вона горіла?"
— Питав і мене про церкву,— мовила Пилипиха.
— Отож бачте! Вже до чужих людей сікається, а Сидір на мене вчора: "І гадюка, і катюга, не бий дитини, а до школи пошли". |
Яновська Любов | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=324 | Смерть Макарихи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12869 | Любов Яновська | Смерть Макарихи | Засипала нас зима цей рік снігом од щирого серця: округи, скільки оком докинеш, рівний білий степ: ні ярочка, ні бугорочка — все .зрівнялося під.білою наміткою зими. Тільки "чорні могили", ці велетні степові, ці єдині свідки давньої бувальщини, славної козаччини, тільки-тільки що мріють. На хуторі теж ні повітки, ні загороди з-під снігу не видно. Поутушковані бур'яном та гречаницею хати сумно чорніють з-під білих стріх. Все зачинено, заховано, наче навіть сама надія прокинутись повесні для нового життя міцно заснула або і зникла з сердець хуторян. Літня та осіння доба неустанної праці минула... Хліб помолочений, солома в ожередах, і за кінцем важких робіт прийшов кінець і золотим мріям: і цей рік, як безліч попередніх років, випахайа нивка не дала ні на одно зернятко більше того, скільки потрібно сім'ї хлібороба, щоб не вмерти з голоду, ні на одну соломину більше того, скільки потрібно, щоб не замерзнути в хаті... "Сидіть, дітки, на печі, не рипайте хати, не випустіть того духу, що задержався, хвалити бога, за довгу зиму в хаті",— умовляють матері дітей, затуляючи з чадом верх у грубі. "Треба повітку краще утушкувати, щоб теличка не мерзла та менше їла",— клопочуться батьки й ще щільніше приправляють двері у загородах.
А ось насунула темна хмара з холодного краю, посипав сніг, а далі де узявся у бога вітер, піднялася завірюха... Ще щільніше затушкувались хуторяни, наче в шкаралупці зачинилися, і сумно, темно, як у домовині, стало на цьому людному та веселому літньою добою хуторі. Проспівали перші півні, вийшов сторож, ударив раз, удруге в клепало, пройшов до царини, повернув назад, ще раз подав клепалом про себе вістку та й замовк, задрімавши у затишку під чиєюсь повіткою... Хуторяни зарані сю ніч полягали, бо майже ні в кого не було світла; тільки у одній хатині, що біля млинів, досі не гасили каганця. Там, скотившись з подушок, лежить на голому пОлу хвора Макариха. Добру годину гукає вона на чоловіка, щоб поправив подушки, підослав під боки ряденце, поміг перевернутись на другий бік,— Макар не обзивається, бо спить, як зарізаний. Нарешті од натуги полилася кров з горла хворої, потекла по сорочці, по подушках, і Тетяна замовкла... але не замовкла та туга, що вже два місяці хвороби гадюкою вилася під серцем...
"Чи вже мені смерть прийшла так несподівано та негадано? — сумує недужа.— Господи, свята п'ятнице! заступи, огради мене! 1 Я ж людина ще молода: і 40 років не прожила на світі. Сподоби мене, царице небесна, хоч діток до ума довести!"
А двоє діток — хлопчик 5 років та дівчинка 7 — сплять першим міцним сном, не думають, не гадають, що останню нічку проводять з рідною матір'ю.
Думка за думкою проносяться в голові Тетяни, й кожна думка гіркіша за полин, чорніша за чорну хмару. Все життя, як один день, пригадується мимоволі, й тяжке зітхання виривається з наболілих грудей.Дивіться також
Любов Яновська — Івась
Любов Яновська — На сіножаті
Біографія Любові Яновської
"Чи варто було стільки років побиватися, недосипляти, недоїдати, щоб такого кінця діждати! Цілий вік чужим людям годила, по сусідах тинялася, а діждала свого кутка, свого шматка хліба — не способна стала нікуди, прийшов час помирати".
З десяти років довелося Тетяні служити, на двадцятому пішла в чуже село заміж. Чоловік трапився плохий, роботящий, зате свекруха та п'ятеро зовиць живцем їли. Терпіла вона рік, перетерпіла другий, а на третій подякувала за хліб-сіль новій родині та й пішла знову до чужих людей. Незабаром прийшов чоловік до неї, й стали вони вдвох служити та на хату гроші складати. За 5 .років заробили вони двісті карбованців, купили у громади за 2 відра горілки маленький грунтик на вигоні, зоп'яли хатину та й перейшли на новеньке господарство жити. Але скрутно було на перше хазяйство стягатись: кожен пуд хліба, кожен оберемок соломи гірко доводився, і ще вісім років неустанної праці по чужих людях минуло, поки .Тетяна та Макар спромоглися хоч поганенькими хазяїнами стати. Тим часом Макарів батько помер, і дісталась тепер йому десятина батьківщини. Тетяна наче на світ народилася: ще пильніше стала вона на своїй нивці працювати, ще дужче за своїм хазяйством побиватися. Через який-небудь рік повелися поросята, утята, різного заводу кури; зацвіла на городі пишна рожа, жовті гвоздики, засяяли ікони під склом, і тільки одного бракувало в веселій господі невсипущої господарки: русявих головок невгамовних щебетунчиків. За 6 перших років заміжжя господь послав їй двох дочок, але чи можна було за чужою роботою гаразд дітей доглядати у наймах? Діти померли малесенькими, Тетяна недовго побивалася тоді за ними, зате іемер, діждавши свого кутка, своєї ниви, не раз плакала, пригадуючи манесенькі обличчя своїх діток, і благала святу п'ятницю поблагословити її хоч єдиним чадом. Зоглянулася си. п'ятниця на слізні благання матері, й ось двоє чорнявих червоновидих діток ростуть,— як із води йдуть. Невже ж їх тепер покидати?
— О господи милосердний! Царице .небесна! — застогнала Тетяна.
На цей раз прокинувся й Макар. При світлі каганця пін здавався ще зовсім молодим. Того, що найдужче осадило здоров'я Тетяни, він ніколи не зазнавав: чи у наймах, чи в себе дома, він, як чоловік, знав тільки денну працю, спозаранку лягав спати й, добре спочивши, вставав свіжий, бадьорий уранці. Не те доводилося Тетяні: цілісінький день маленька, дрібна, але негайна робота, а нічка прийде — хоч пряжа, а хоч яке дрантя, що треба полагодити, не дадуть заснути та вволю спочити. І так день у день, з року в рік, поки здоров'я не загинуло вкрай.
— Царице небесна! Святі угодники! ох! тяжко дихати! — знов застогнала Тетяна.
Чого, стара, стогнеш? — обізвався Макар, позіхаючи. Спиш, неначе вбитий!.. Нікому й подушок мені поправити,— мовила з докором Тетяна.
— Ну, як тобі? Гірше чи легше? Чи ба, скільки крові натекло... І звідкіль вона береться? От стільки крові... А!
— Вперше бачиш, чи що? — одказала з серцем Тетяна.— Посунь сюди подушки... ні, не так... сюди... легше-бо!
— Оце горе мені з тобою: ще ніяк не вгоджу. Коли б знаття, чи житимеш, чи помреш, а то... хто його зна... Тільки клопіт із тобою! — мовив Макар, одходячи від ліжка жінки.
Тетяна хотіла щось відповісти, та не стало сили. За той короткий час, поки чоловік поправив подушки, зникли й останні сили. Вона сиділа тепер на високо помощених подушках і тільки сумним поглядом дивилася на Макара. А Макар походив трохи по хаті, напився води, визирнув у віконце й пішов довідатись до телиці. Завірюха трохи перейшла; де в яких хатах уже засвітили. Макар заложив телиці соломи, одкинув трохи сніг од дверей і неохоче вернувся в хату. Спать йому не хотілося, а робити вдосвіта теж не було чого; він сів, не скидаючи кожуха, на лаві й замислився.
З тією думкою, що незабаром доведеться жінку ховати, він давно звикся. Що буде з ним після смерті жінки, як справлятиметься він, одинокий, з двома дітьми, з хазяйством, як тягтиме тепер він сам ярмо, що було іноді не в силу тягти вдвох,— про те він теж не думав. "То ще має колись бути й якось-то буде! Прийде врем'я — й саме життя покаже, люди порадять, і сам він побачить, як йому жити, що робити: чи одинокому віку доживати, чи другої дружини шукати". Турбувала його тільки одна думка: де грошей здобути тепер для похорону жінки? За п'ятнадцять років невстанної праці вони встигли тільки збудувати оселю про життя, про смерть не мали часу дбати. Отже, не спитала несподівана гостя, чи уготовили господарі, чим її вітати, чи прислали грошей на горілку, з'їжу, на нову оселю — домовину; стука в двері, переступає поріг, немилосердно, ось-ось наблизиться до самого ліжка хворої жінки, і що він тоді робитиме, де здобуде грошей, щоб поховати й пом'янути жінку?
— Ох, коли б Тетяна ще хоч цей тиждень протягла! — тяжко зітхнув Макар.— У городі на тім тижні ярмарок, продав би кожушанку за шість карбованців, доклав би ті три карбованці, що жінка на оплатки наскладала, та й поховав би її без клопоту...
Правда, в загороді ще теличка є — хіба її продати? Теличка тільна і к великодню телятко приведе, буде коровою. Легко сказать: корова у дворі, та не легко діждати такого щастя... У той день, як вперше обізветься телятко на загороді, всі хуторяни знатимуть, що^Макар уже визволився з становища голоти, що повесні він більше не бігатиме, не кланятиметься, щоб хто заскородив його нивку, а спряжеться з сусідом і вийде на поле з своїм тяглом, своєю бороною... Ну, а як помре жінка, то, може, й доведеться теличку продати. Хіба в жінки поради попитати? — і він заговорив про це до Тетяни.
— Теличку продавать? — скипіла Тетяна.— Он які заміри вже маєш? Як гляділи, як ростили телятко, та тепер продавати! Чи не наболіло ще серце, дивлячись на дітей, як вони в сусідські глечики заглядають? Та тебе швидше правцем поставить, ніж ти спроможеш другу телицю купити...
— Та я ж тільки поради в тебе питаю. Чим я тебе поховаю, як помреш до м'ясниці 2? За кожушанку нічого без ярмарку не вторгую,— обізвався Макар.
— Вже й кожушанку продавати? Я жалкувала до церкви її надівати, через те й застудилася, що на торг пішла в юпчині; років зо два гроші по шагу на неї збирала, а ти мерщій на торг... Потривай трохи, не поспішайся! Замість того, щоб попильнувати та яких ліків у аптеці задля хворої жінки здобути, ти мерщій — хазяйствечко збувати, теличку продавати. Не надійся, не помру сплоха, ще поживу на твою голову, дарма що не хочеш поклопотатись.
— Ох, ще мені п-ро тебе клопотатись? Всякому обридне два місяці з хворою возитись. Сам топи, сам вари, сам з усячиною... та то б ще й дохторів та бабів з усього світу скликать! Коли б уже тебе господь приймав абощо, а то тільки зануда.
— Зануда? За твоїми злиднями здоров'я загубила. Не була б з тобою, не лежала б тепер, як колода. Тобі жінка була люба, поки робила, а як занедужала, то й на смітник здатен викинути. Гляди! спіткає й тебе лиха година, згадаєш тоді Тетяну, не раз пошкодуєш, та не поможеться,— докоряла стиха Тетяна.
— Чи я тебе займаю? Лежи, коли лежиш. Застудилася, занедужала, неспособна стала робити,— про те я тебе не докоряю... Мені, може, тяжче доводиться, ніж тобі лежати,— відповів Макар, простягаючись знову на лаві спати.
— Мені легко лежати? Хазяйствечко чисто пропало, хіба легко мені бачити? Ото ж на жердці висять непопрані мішечки, попріють чисто від землі, а я ж на них наспіл коноплі брала... |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | "Лені" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2574 | Юрій Яновський | "Лені" | 1
Фатьма все їхала.
Байран минув, дні губилися у спеці. Живіт знову наче проростав чимось, а срібні метелики все дзвеніли блискучими крильцями.
Їжі не було.
Фатьма лежала в куточку і бажала вмерти. Мову вона загубила, бо не було того, хто б розумів.
Лиш заплющить очі, а вже бачить велику-велику хлібину і губами шепоче вперто:
— Утмек (хліба), ізряк (трошки) утмек!
Але не тільки утмек панував. Було слово, яке переливалось у Фатьми з кров’ю. Слово, яке вона шепотіла ніччю і вдень. Слово, якому вона молилась.
Було слово — "Лені".
Фатьма з Дединою смертю оніміла. Всі її запитання не знаходили відповіді, і завжди замість того яка-небудь рука лягала на її голову, мовчки гладила, щоб наприкінці сказати: "Бідна дитина!" Але що це означало,— Фатьма не знала.
Надія вся була на Лені, що балакає її мовою, "він все знає", бо як би інакше його розуміли обідрані татарські тамар (товариші)?
А що це так — Фатьма певна.
На станції ходила до залізного коня.
Хотіла побачить, як ним правує тамар самого Лені.
Коли вона рушила до дверей, жінка-доглядачка запитала : — Куди це ти, дівчино?
Фатьма озирнулась. Слів вона не розуміла, але подумала: "Вона не дозволяє виходити".
— Тіточко добра, я хочу побачить тамар самого Лені. І залізного ат (коня). Я не підійду близько, він мене не вдарить.
Жінка нічого не сказала, вийшла з Фатьмою, чекала коло вагона, куди та піде.
Фатьма брела до краю потяга.
Кінь був великий, чорний, угору з димаря йшов дим, ніг не було — колеса.
Якийсь, як сажа, чоловік виглядає з віконця.
— Вам неважко правувати таким великим ат? — запитала ввічливо Фатьма.
Чоловік подивився на неї і сказав:
— Не розумію.
Фатьма побачила, що попала не до того, бо тамар самого Лені п о в и н е н був зрозуміти, і продовжувала:
— Я хочу бачить тамар улькум-бая (великого начальника) Лені. Того, що правує цим ат і везе діти.
Чоловік з чорним обличчям придивився до Фатьми:
— Ах ти ж, мумія засушена! Вона й про Леніна знає! Товаришу,—звернувся він до середини "коня",— ось тут дівчинка Леніна питає!
З вікна виглянув другий засмаглий чоловік. Він цікаво глянув на Фатьму і сказав:
— Звідкіль ти взялося, циганча?
— Я не знаю, що ви кажете. Балакайте, як я,— протягнула Фатьма.
— Убий мене грім, як я хоч слово зрозумів,— відповів машиніст,— ти, певно, не наша?
Фатьмі було соромно, що він не розуміє. "Лені ще не вспів навчить, мабуть. Бо зразу всього не поробиш: і багатих подолай, і про бідних думай, і дітей годуй, і свого тамар татарської мови вчи!"
— Ви самі і є тамар улькум-бая Лені?Дивіться також
Юрій Яновський — На зеленій Буковині
Юрій Яновський — Романтика моря
Юрій Яновський — Чотири шаблі
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
— О, це по-нашому! Леніна кожний знає!
Машиніст зліз з "коня" до Фатьми.
Чогось вона йому здалася рідною і навіть нагадала дочку. Він сів на драбинці і притягнув до себе. Фатьма не лякалась: тамар Лені — свій чоловік.
— Так ти хочеш побачить товариша Леніна?
— Лені, Лені,— тільки повторювала Фатьма.
— Можна, можна. Петре, винеси мені календар. Треба показати. Час маємо: пари ще не досить.
Петро подав якусь книжку.
Машиніст почав показувати:
— Оце ось товариш Маркс, а ось і той, кого ти хочеш,— сам Ілліч, Ленін...
Фатьма вхопилась за книжку.
— Улькум-бай Лені?
— Ленін, Ленін. А що там ти ще додаєш — ні бельмеса не розберу.
Фатьма придивлялась до малюнка.
Так. Так. Вона таким собі і уявляла. Він стоїть на якомусь яблуці і простягнув руку: кличе когось. Мабуть, своїх тамар — бідних.
А одіж на вітрі в’ється. Сильний вітер, видно... Це його змалювали, як він на чарівному яблуці літає по світові...
...А обличчя суворе й добре. Одне око прищурив, наче каже: "Іди й ти, мала Фатьмо, до мене!" Це дійсно "той Лені"...
Фатьма вхопила книжку і притиснула до грудей.
Машиніст чомусь витер очі і розмазав піт на чолі.
— Петре, кинь мені кусок хліба!
Помічник подав щось чорне, як земля.
Машиніст сунув у руку Фатьмі.
— На, їж, донько!
Фатьма не повірила: "Невже утмек?" Але ніхто не дурив.
"Він, мабуть, і справді од Лені",—пройшло в думці.
Вхопила хліб, гризла.
Чоловік у чорній шкірі крикнув рушать.
Машиніст поцілував Фатьму, вирвав сторінку з Леніним, дав їй і побіг драбинкою всередину "коня".
Фатьму підхопила жінка з вагона...
2
Фатьма прохала Лені.
Зразу трошки страшно було: така персона. Але потім вона насмілилась, поставила малюнок перед себе, била поклони і розповідала "самому":
— Я, улькум Лені, дуже голодна. Пошли мені шкуринку утмека. Я тобі буду гуси пасти хоч ціле літо. Воду з берега носитиму. Туфлі тобі до мечеті ходить вишию. Батька в мене нема, мама вмерла, ти один у мене, улькум тамар Лені...
Фатьма схлипнула і розказувала далі в подробицях. Як-от вона бідувала, як аллах не чув, як її нагодували, як везли залізним ат, як дали утмек ("твій тамар це зробив, о Лені!") і багато іншого.
Жінка, що була в вагоні, бачила ці молитви і додивилась: замість аллаха — Ленін.
Очі її засвербіли від цього.
Станції протікали мимо — холерні царини, рейки губились позаду.
Села з боків, що з кожною шпалою ставали ситішими, зустрічали іноді потяг.
Цюкав "комезан" ціпком по рейці і балакав ("ділогат"):
— Ми, значить, усім обчеством. Усією пролетарською колективою, значить. Щоб допомогти діткам. Ми усі. І постановили, щоб, значить, із кожного двору по хунту печеного хліба, а з куркулей заядлих, значить,— по цілому хлібові. їжте на здоров’я.
Усім приходилось по скибці.
"Ділогати" довго стояли та дивились, коли мотався вже хвіст ешелону.
Бачила Фатьма на станціях жінок у білих халатах і з червоними обличчями.
Вони годували утмеком, навіть білим.
Чутка пробігла по потягу — скоро кінець дорозі, зараз місто.
Ешелон став.
Скільки не виглядали з дверей — все бачили шпали, рейки, стовп з дощечкою впоперек. Навкруги степ.
Дошка мала нахилитись, і тоді потягові дозволялось їхать.
Все виглядали, дивились. Все нетерпляче ходили вагонами, злазили на землю, йшли до паротяга, зазирали в очі машиністові:
— Чи скоро?.. Чого стоїмо?.. Ну, рушайте!..
Дерев’яна червона дощечка глузувала — не хилилась.
Всі — на неї, всі — до неї, всі — про неї!..
Був тихий вечір. Степ молочаєм пах. Неіснуючими дзвонами кружив вітер — паркий, як молоко.
Не переставали коники в траві, і низько летіла павутина...
Семафор дозволив, нарешті.
Приїхали на останню станцію.
Тремтіли осінні вітри. Може — як скрипка, а може — як хворі діти.
Висіли в повітрі сухотні дерева. І вечір хитав їх назустріч.
3
Фатьма вийшла в юрбі дітей зі станції. Там чекали кілька возів. Дітей посадили окремо. Поїхали.
Дивно було, що аул такий дуже улькум (великий). Хати великі, суворі, а під возом не земля — там бринить камінь.
Голод у Фатьми заснув. Вона була слаба, і їй все одно: чи жити, чи піти до "мама", чи загинуть, як малий брат. Зовсім все одно.
Хотілось тільки побачить Лені. О, вона б йому все розказала! А найбільш про аллаха і про тамар, що віз конем із заліза.
Фатьма не пробувала висловитись: Лені не було ще, а без нього хто?
Привезли за місто у великий сірий дім. Позносили дітей всередину, мили гарячою водою, одягали в чисті сорочки.
Заснули всі після гарячого сут (молока) з утмеком.
Фатьма спала, як після дороги. її Лені ("на чарівному яблуці") був коло неї.
Аж ось коли приснились сни.
...Їде Фатьма залізним конем. Кінь біжить не колесами — ногами. Поруч іде величезний Лені і щось каже. ("А голос у нього, як грім!") І зовсім не страшно Фатьмі — як з "мама". Лені бере її на руки, і вона летить з ним по світові. ("А воно чарівне, те яблуко!") Страшно! Серце так тьохкає!..
...Бачить Фатьма згори багато тамар — бідних. І всі вони йдуть до Лені, бо його видко по цілому світові, і дорога до нього проста... Лені дає Фатьмі такий утмек, що вона лізе на нього, як на гору. Потім оступилась і починає летіти вниз. Ух!.. Обривається серце!..
4
Ранком побудили рано. Дали жирної юшки. Вивели на подвір’я, бо хату прибирали, наче для свята.
"Сам Лені приїде",— подумалось Фатьмі.
Коли сонце було на обіді — приїхав чоловік.
Він мав великі сірі очі глибоко захованими і пильно ними оглядав.
Жінки, що хазяйнували в хаті, тепер показували йому все і розповідали.
Фатьма часто чула: "Товариш завідуючий".
"Це не Лені — він зовсім малий",— Фатьмина думка.
"Не Лені" обдивився і підійшов до дітей.
— Здрастуйте, малі товариші! — сказав.
— Як тобі тут живеться, марушка (дівчинка)?
Діти відповіли гуртом — чуже Фатьмі.
Одна з виховательок сказала щось гостеві і вказала на Фатьму.
Чоловік підійшов і — по-татарському:
(Фатьмі вподобався його голос).
Фатьму наче хто обухом вдарив.— "Чи це їй не сниться?.."
— Ти мене розумієш, мала?..
Фатьма мовчала і дивилась пильно, широко.
— На тобі ізрек сіхір (цукру)! Ал (візьми)! Вона, здається, не татарка,— сказав він по-російському.
Дітей повели в дім, гість пішов по подвір’ю.
Але не встиг він одійти кілька кроків, як Фатьма вибігла з юрби і кинулась до нього...
Обхопила йому ноги і плакала — плакала нестримно і лащилась, як теля до матері.
Чоловік стояв тихо і гладив шорстку голову малої.
Мала знайшла-таки свого Лені. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | "Поворот" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2587 | Юрій Яновський | "Поворот" | До батьківщини він повернувся надвечір. Поставив рушницю до комина згорілої хати, і ввесь час не могли позбутися руки відчуття звичної ваги рушниці. Сонце, знайоме сонце дитинства, зайшло за знайомий бугор. Серед тоскної тиші посвітилися нагорі зорі. Вітер повіяв з поля, як і раніше. Селянин, що був солдатом і став знову селянином, зітхнув. Весняний вечір повороту прийшов такий, яким його вимріяно було в траншеї.
Село лежало в хаосі. Взимку через нього пройшов фронт. Посередині уїлася в землю воєнна дорога. Село зруйнували набої і спалив вогонь. Увігнуті двори стояли, як чаші. В них життя людини починалося, стигло і приходило до краю. Людські ноги витоптали землю на подвір'ї. Покоління топталися, вибиваючи двір-чашу. Важко пахтіла весна. Опуклі обрії рожевіли од сонця. На небі, як човен, плив косяк гусей. Хмари билися над ним, штовхалися,— молоді телята. Пасма хмар летіли. Чорний, аж синій, летів, наче виламуючи з себе крила, крук. "Тим-бо й ба!" — сказав голосно селянин.
Він ловив руками ніч, що обступала, стріляв у мовчазний місяць і наче бачив, як падали з нього блискучі тріски. Місяць раптом заховався, і селянин заснув, йому здалося, що навкруги стріляє траншея. Над ним скреготав у повітрі набій. Десь позаду вибухнув. Селянин прокинувся на момент, дивуючи з того, що на селі є набої. Прийшов справжній сон. Вмостився зручніше, почуваючи, що сон цей наснить приємних речей. Справді. Серед дворища карячився новий та зелений плуг. Леміш і чересло дуже блищали. Граділь задерся вгору. Теліжка од плуга смішно стояла на двох нерівних колесах. Млосно було взятися за чепіги. Сліпуче сонце било в стіну хати. Сонячний степанчичок бігав по дверях. Крізь шибку вікна квітнув вогонь на поду печі. Подивився на сонце, що квітло, обпалюючи небо і одриваючись од блакитного тла. Сонце розірвалося на безкінецтво шматків. Надобрій зчорнів од землі — полетіла вгору. "Це — сон",— подумав. Відчував боротьбу двох снів: осяяної сонцем хати, крізь яку ввижалася похмура траншея. Сам же знав напевно, що спить на сільськім погорйджі. Мозок, як загнана, замучена, розірвана істота, боровся з усіх сил, відновлюючи видіння хати. Траншея гриміла й перешкоджала, мозок видихував з себе уві сні цей гуркіт. Так легені видихають поступово наркотичну отруту. Мозок поєднав, нарешті, обидва сни. Над хатою повстала хмара. Вона сама була далеко ще, та її пальці вже з'явилися на небі. До них знизу добігали відгомони блискавок. Розчепірені пальці стислися в кулак. Замірився з бездонного неба на сонце, що висіло низько.
Ударив дощ. Сонце зникло, осяявши останніми проміннями тепло мозок. Снилася знову траншея. Селянин знав, що то тільки сон. Нелюдська втома пов'язала, поплутала м'язи. З цього сну, з траншейного, хотілося знову побачити інший сон. Хотілося заснути уві сні. Мозок знав твердо, що дійсність — це зруйноване подвір'я. Все інше — сон. Все інше — сон.Дивіться також
Юрій Яновський — Дума про Британку
Юрій Яновський — Мир (Жива вода)
Юрій Яновський — Дівчинка у вінку
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Відбувалася боротьба. Мозок охороняв спокій сном. Ішов дощ. Струмені дощу добиралися до тіла, краплі збігали з обличчя. Людині почало снитися, що її поранено. Що вона плаче. Рана зовсім не боліла, сльози були — подяка за рану. У сні людині без міри приємно, що її лише поранено. Навіть дощ — він був цілковита реальність — не міг розбудити людини. їй здавалося — з рани на спині тече собі, збігає холодна кров. Десь в глибині мозку жевріла свідомість, що це тільки сон, що реальність є погоридж. Та й сон такий був приємніший за сон про вибухи набоїв. Жевріла думка, що реальність є поворот з війни до батьківщини, погоридж.
Приснилася дружина. "Чоловіче мій",— сказала вона. Біля колодязя стала витягти води. На білу хату переломилася її тінь. Побачив себе на тому, що ховає нового плуга. Удвох з дружиною занесли плуг до льоху. Жабами й вогкою землею пахне льох. Сниться, що пояснює дружині — нащо ховає. Обіймає жінку, дихає її запахом. Підсвідомо снується думка про цей сон. Як сказать дружині, що реальність — це погоридж, плуг треба закопати вві сні (сон же відбувається раніш!), плуг можна буде, прокинувшися, знайти? Дружина довірливо притулилася всім тілом. Радість повороту. Із самої глибини розуму знялася пристрасна хвиля. Селянин прокинувся весняним ранком на попелищі села. Прокинувся і зітхнув на повні груди.
Садки потрощено. Ледве починали зеленіти. Обламані віти, наче повикручувані руки й ноги, розкидано по подвір'ях. Хати стояли безверхі. Обгорілі стіни та купи глини смерділи великим чужим горем і сажею. Сонце піднеслося з хаосу обріїв. По дорозі розбрелись, загрузнувши, військові вози. Селянин пішов уздовж села. Був сам серед вулиць та дворів.
За селом його раптом наздогнав туман. Обступив, перенісши ніби до чужої сторони. Селянин зупинився. Перед ним — провалля траншеї. Одвічна моква. Скочив до середини і припав до бруствера. Одразу захотілося спати. Увесь час, борючись зі сном, спостерігав знайому картину. Пустельну, та безлюдну. Через силу одірвався од землі і пішов бродити полем, розшукуючи межі. Війна знищила все, що нагадувало про розподіл землі.
Він знайшов таки його поле. На схилі лощини упізнав ріг поля. Зегзиці траншей 1 бігли вздовж лощини. Скільки праці треба буде — вирівняти! Трупний сморід вибивався з-під землі. Родюча буде земля. Він узяв лопату, що стриміла неподалік. Лопата прийшлася до рук, як рушниця. Почав зарівнювати своє поле. Він рубав руки трупам, щоб не витикалися з землі. Одтягав набік тих, які лежали на поверхні. Знаходив зброю та амуніцію і складав на купу. • Сонце кілька разів сходило й заходило, він усе копав. Консерви їв за хліб. Вони вилазили з землі, як печериці,— м'ясні, овочеві, молошні.
Село стояло порожнє. Над ним дмухало безліч вітрів. Один мочив, другий сушив, інший холодив. Стихії приходили на зміну одна одній і руйнували рештки житла. Привчився думати узагальненими реченнями. Думав "ми" і уявляв безліч руїн і людську пустелю. Іноді здавалося, що люди ходять округ нього, хати стоять веселі та привабливі. Не міг цього побачити, хоч і хотілося сказати до когось слово. Нелюдська мука, сповнила мозок. Свідомість і очі казали що поруч стоять лише руїни, та десь глибоко в підсвідомості не вірив ні очам, ні розумові.
Поле простяглося вже рівне серед безуму покручених траншей. Орав його плугом і засівав зерном. Хто тягне плуга — боявся глянути і йшов, натискаючи на чепіги, ішов борозною, дивлячись у землю. Плуг і зерно — знайшов ті, що наховав їх у сні. Летіло, як дріб, зерно. Як краплі важкі, розліталося з руки, І, майже на очах, почало проростати ї рости.
Навкруги селянина двигтіло поле. Розум казав, що то мчать, орючи й сіючи, машини. Глузд запевняв, що то машина перемагає землю. Свідомість говорила, що навкруги відроджується земля. Життьовий досвід переконував побачити. Та очі — сліпі, вуха — глухі, серце — непорушне. Кругом мусив бути безум траншей. І селянин його бачив, відчуваючи себе самотнім посеред велетенського кола обріїв.
Затужив на вітрі колос. В смороді недогнилих залишків війни шелестіло поле рівного колосу. Жертви війни простягали з-під землі рештки кісток. Селянин рубав кістки лопатою — вони замірялися на його землю. Щось вище за розум, владніше за свідомість керувало ним. Відчуття самотності та відчаю.
До жовтої ниви зайшов з косою. Кожний помах коси був жорстокий. Кожне перерубане стебло відгукувалося, як постріл. Косив довго, цілий вік. І не міг покласти всього поля. Воно ніби вставало попереду, зеленіло і жовтіло на очах. Підводилося позаду, як живе, і вростало стебельцями в землю. Селянин відчув старість. Почавши косити дитиною, він ніби пройшов ціле життя. Не міг докосити і заснув, упавши на гарячий сніп. Сонце безжально палило.
Приснилася траншея і війна. Під горою горів на сонці шматок жовтої ниви. Сонце було в хмарах, і лише над нивою прорвалася їхня запона. Селянин побачив його поле. З-за обрію скреготали машини. Як степовий дощ, сунули вони, здіймаючи перед собою пил. Люди з рушницями встали перед нивою. Селянин побіг допомогти і одразу відчув, як важко у сні бігати. Машини перейшли смугу ниви. В обличчя селянинові гаряче пахтіла їхня спека. Він прокинувся на гарячій землі свого поля.
Нелюдський одчай і самотність. Рокованість і втома. Узяв косу і хотів перерізати нею горлянку. Коса згиналася і лоскотала. Горлянка щеміла, але життя не тікало крізь неї. Тоді косою спробував проколоти серце. Одежу прорізав легко. Та серця знайти не пощастило. Воно нишпорило в грудях і ховалося у всі кутки. Селянин устав на рівні ноги серед гарячого жовтого поля. Далеко закинув косу. Горлянка і серце боліли. Він оглянувся навкруги і захлинувся своєю самотністю. Був наче під водою, що глушила голос. Поважним кроком перейшов ниву. Усе життя його збіглося до цієї хвилини. Смерть здалася за найвищий щабель життя. Він зійшов із поля в траншею. Прив'язав мотуз, зробив петлю, поклав у неї голову і став осідати понад стіною, затягуючи .вузла на шиї. Життя помалу виходило з усього тіла.
Похололи руки, ноги. Відірвалися груди, і серце стислося востаннє. Голова загубила ніс, очі, вуха, язик. Помалу увесь великий мозок перетворився на крапку. В ній купчилася свідомість, усе таємне і все найважливіше. Крапка мусила розірватись. Тоді було б по всьому. Крапку охопив безум. Вона могла погодитися на знищення всього, крім неї самої. Вона знищила тіло, знищила почуття. Ллє тепер безумом вона запалила увесь мозок, і людина прокинулась напівзадушена.
Усе це був сон. Війна ще не скінчилася. Людина була ще на війні. Заснувши в траншеї, вона ледве не повісилася, зачепившися коміром шинелі за сучок на облямовці траншеї.
Наче вперше оглядаючи все навкруги, широко розплющив очі. Радість охопила його: він був ще на війні. Бринів по другий бік лощини обідраний, побитий набоями ліс. Тоскно хлюпало болото в траншеях. Сусіди куняли, виставивши рушниці.
Німе захоплення застигло на його обличчі. В цей момент йому просто в вічі прилетіла куля. Вона наче безліч років угвинчувалася в його мозок, і зрештою він перестав фіксувати все — і сни, і життя, падаючи помалу, як зібганий мішок землі, у рідке болото траншеї,
Одеса, 1927
1 Зегзиці траншей — Очевидно, мається на увазі "зигзаги" траншей. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | "Яструбок" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2573 | Юрій Яновський | "Яструбок" | Він лежав, простяшися, як молодий грецький бог, на зеленій траві під крилом свого винищувача. Золотаве ластовиння сяяло на хлопчачому виду. Спокійна посмішка розсувала пухкі губи. Сухий блиск очей був зосереджений і жорстокий.
— Ну, так, я теж писав вірші на повний хід. Приємний відпочинок, лоскоче серце і все таке подібне. Тільки я думаю, що на віршах теж потрібний вищий пілотаж, га? Всякі там бочки, імельмани, штопори, піке — певно, чули? Без цього в бій не лізь — голову одіб’ють. Вірші і, взагалі, як то кажуть, література — справа серйозна. Між нами кажучи, я люблю поета Блока. Як це у вас вважається,— не ганебно? Знаєте,— дуже тонкий хлопець.
Несподівано пролунала команда, і "яструбок" стрілою вшилився в небо. Його вела майстерна рука. "Яструбок" сховався в білій хмарі. На ворога він вихопився, як блискавка. Трійка фашистських бомбардувальників одразу ж стала в коло "по коробочці", захищаючи один одного з хвоста. "Яструбок" ринувся на супроводжуючий бомбардувальників "месершміт" і буквально насів на нього, як шуліка. Трасуючі кулі перервали політ ворожого винищувача. Він став падати, незграбно ковзаючи на крило, стаючи на хвіст і перекидаючись через голову, але не займаючись. "Яструбок" вихопив хвилину і з крутого піке короткою кулеметною чергою про всякий випадок підпалив "месершміт". Потім він ще лютіше напосівся на бомбардувальників. Невідомо й звідки, наче впавши з неба, на допомогу "яструбку" з'явився ще один його товариш. Фашисти, злякано й погано маневруючи, почали тікати. Весь бій тривав кілька хвилин. "Яструбок" на поземному льоті повернувся до аеродрому.
— Питання вичерпане,— сказав пілот пересохлими губами.— Розбалувались, гади,— за що їм тільки жалування платять?
Він знову ліг і лежав мовчки. Поступово рум’янець повернувся на його обличчя, він почав дихати рівно й глибоко, руки перестали м’яти траву. Юнацьке обличчя зробилося дивовижно прекрасним і натхненним. Цей повітряний вовк був навдивовижу делікатний і ніжний хлопець.
— В повітряному бою,— сказав він,— головне — дихання, вам зрозуміло? Правильно взятий ритм льоту завжди дає перемогу. Це все одно, як із штурманського підручника! І запевняю вас — формена правда. Досвід — велике діло. Мене тепер німець не обжулить. Я знаю їхні штучки. От слухайте.
Припустімо — напередодні мотались по небу фашистські розвідники. Це значить — жди ранком нападу з повітря. І уявіть собі,— бомбардувальники летять тим же курсом, яким приходили розвідники,— фантазії в них не дуже густо. Бомбити їм подобається рано вдосвіта. Підлітають до мети на поземному льоті, з одного боку виходить несподіваність появи, а з другого боку — трудність для зенітників, бо швидко змінюється кут прицілювання. Та нічого, з труднощами справляємось. Діставши облизня, німчура тікає, як не перерветься, намагається притиснутись до землі і загубитись на тлі зелених дерев. От і вся їхня тактика. Битися не вміють, рискувати не люблять. Підло наскочити всім на одного — на це вони майстри. Ніякої воїнської честі! Хіба вони розуміють справжній повітряний бій? Коли з обох боків бере участь штук по чотириста літаків. Неба не видко з-за крил. Земля кипить під кулями. Наче градом б’є на землю з цієї страшної ревучої хмари. З усієї сили тримаєшся всередині. Це правильна тактика. Тому що стріляють здебільшого на тих, хто опиниться скраю. Всередині не втримався, випав на край,— тоді жмись, розстріляють в момент. Ось де потрібний вищий пілотаж! Вибити ворога з гурту, затягти його вбік, а там — давай жизні. Такий бій пам’ятаю в Монголії. Нічого, кінчили його пристойно, повний порядок, як говориться, і п’яних нема...Дивіться також
Юрій Яновський — Шпигун
Юрій Яновський — Пісня четверта
Юрій Яновський — Наталка
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Коло "яструбка" вештались техніки, обдивляючись, заправляючи, заряджаючи, випробовуючи. Пілот, лежачи, зірвав ніжну рожеву квітку конюшини і делікатно понюхав її.
— Ви помітили, як гарно пахнуть на війні квіти? Я з дитинства захоплювався ботанікою. І ось поєдную...
Знову пролунала команда до бою. Пілота наче вітром змело. В один момент він опинився в літаку. Мотор запрацював. Зі страшним ревом "яструбок" свічкою пішов у небо. За ним одірвалось од землі ще двоє. Ворогові готувалася зустріч.
Дві ланки "хейнкелів" і "месершмітів" ішли на великій височині. До їхніх розрахунків не входила затримка на шляху до міста Н. Вони збиралися наскочити несподівано. Хвилина затримки — із усіх боків можуть налетіти радянські "яструбки". Тоді треба буде забути про місто Н. і думати про сяке-таке повернення до свого аеродрому.
Три "яструбки" пішли фашистам у лоб. Перший "яструбок" летів так навально, що фашисти мимоволі зійшли йому з дороги. Зробивши блискучої точності розворот, "яструбок" прошив кулями крайній "месершміт", який одразу ж скис і вкрився димом.
Два інших "яструбки" спільним маневром відкололи парочку фашистських стерв’ятників і почали їх ганяти. Стерв’ятники сипнули до землі, шукаючи порятунку. Біля самої землі один дістав порцію куль і врізався на повній швидкості в лісове озеро. Другого — "яструбки" погнали над самою землею.
А високо в небі перший "яструбок" вів нерівний бій з трьома фашистськими літаками. Він кидався в атаку, як демон,— зразу на всіх. Його влучний кулемет, нарешті, вивів із ладу один мотор на "хейнкелі". Стерв’ятник кинувся тікати на одному моторі. Два його фашистських дружки припустили попереду, не думаючи про рятування колеги.
"Яструбок" поступово доганяв ворога. Він, певне, дуже потерпів у бою, бо насилу наблизився до заднього "хейнкеля". "Яструбок" не стріляв — кінчились боєприпаси. Він підійшов знову і з повного ходу врізався ворогові в черево. З "хейнкелем" було покінчено. Але й сам "яструбок" мертво падав, завершивши героїчним подвигом свій переможний повітряний бій.
Із "яструбка" випав льотчик. Він летів до землі, майже не перевертаючись і не роблячи ніяких рухів. Здавалося, крила мусять виникнути у нього о рук, як скромна данина природи за його перемогу! Не могла переможено впасти на землю така людина!
Коли труп "яструбка" уже врізався в ліс з глухим гулом,— льотчик ще летів. І тоді раптом, майже коло самої землі, над ним виникла баня парашута. Приземлення було вдалим. Та стояти пілот не міг: його поранено в ногу і в обидві руки.
Юнака обережно підвели з землі, щоб нести до автомобіля, він розплющив очі.
— Питання вичерпане,— прошепотів він, намагаючись посміхнутись.— Іншим разом буду зліший... |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Байгород | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2569 | Юрій Яновський | Байгород | 1
Вона, ваша молодість, довгая странниця: за степами, за вежами далекими "растЪкашеться мыслію по древу, сЪрымь вьлкомь по земли, сизымь орьломь подь облакы". Безнастанний юнацький гул, веселий і тривожний, тремтить, як папороть. Перші оази виростають у пустелях розуму. Думок струмені – чисті й прозорі, як гірний хрусталь, поять верблюдів і лицарів. Не чуєш кінця своєї сили, юначе.
Ех, молодосте буйна!..
Ось вони тут, перед нею, ці речі. Минула вже давно та весна, пройшло за весною літо й згоріло; і чимало інших літ виростало на тій землі, щоб пов'янути, квітло, щоб одквітнути, і жило, щоб ізгинути. Речі зосталися, їх обв'язала ниткою тремтяча рука, вони лежать сиротливо у темному кутку, зберігаючи на собі минулі дотики, а все прийдешнє переходить в минуле. Хіба кладе трохи жовтої затхлості на фотографічну картку дівчини та на гравюру з "Дон‑Кіхота Ламанчського"[1], де той стереже зброю на постоялім дворі, перед посвятою в лицарі, і не бачить, що зброя ця – сідла й ослячі шлеї. Недогарок воскової свічки надгризли трохи миші, шматок шовкового чорного прапора з рештками лозунга "хія – мать" – припав пилом, наче, залишивши на собі незрозумілі слова, не надіється ніколи піднестися в повітря. Ще старомодна жіноча рукавичка з невеличкої руки – відгонить контрдансами й ритурнелями.
Ми дізнаємося з історії, що прапор такий ще піднімався і маяв на сотні верст, як крило ворона. Його носив потім талановитий Махно. Його було окутано піснею, як туманом, "яблучко" ревло за ним у мідні груди, і від свисту сідали коні, поводячи гострими вухами. Але напису на ньому не було. Рука, що хотіла написати, звична була до коня й нагана, і ручка ламалася в мозолявих пальцях. Ми дізнаємося, що прапор потім підняв високо Махно.
Шоста річ мало кого зацікавить. Звичайна пом'ята бинда з іржавими плямами. Ми знаємо, що іржі де взятися на бинді, – це кров, що змінила колір від давності.
Відчувати фарби життя – головне. Щоб не було воно стежкою в темному лісі, де віти придорожні б'ють по очах, де туман і пахуча гниль. Ставало б воно запашною долиною, що лежить широко й далеко від сходу й до заходу. Перед кінцем захочеш оглянути його – розгульне і солодке, зітхаючи оглянешся на свою молодість, і лежатиме вона перед тобою у всій красі.
2
Ми, байгородці, ніколи не любили тимчасової влади, себто всіх тих, що, зайшовши у гості, хотіли покласти на нас свої носилки і повісити на нашу вішалку шинелю і кобуру нагана. Ні, їм доводилось у нас спати в передній, не знаючи, хто їх збудить ранком. А згадуючи, що ми – місто величеньке, звише півсотні тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопіт.
Ми знаємо, що наше місто, розлігшися на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла. Непорядок у кімнаті, неприбрано, а дівчина не встає собі, засинає, підклавши руку під рожеву щоку. Так місто ранком завивається в пару з млинів, в дим і в тумани, що їх нажене вітер зі степу.Дивіться також
Юрій Яновський — Мир (Жива вода)
Юрій Яновський — Чотири шаблі
Юрій Яновський — Пісня перша
Ще 48 творів →
"Байгород" (скорочено)
Біографія Юрія Яновського
Дівчина, що про неї згадуватиметься далі, була з Байгорода. Коли захочете відшукати її, аби переконатися в тій правді – її вам оповідатимуть, ви згадайте тільки: дівчина живе в Байгороді, що ніжиться й зараз на обох боках ріки. Вона покаже вам усе, що залишилось, і усміхнеться до вас тепло, як колись, коли стояла в борні.
Може, ви думаєте, що дівчина носила рейтузи або з одрізаною косою віялася по місті, наче темний одірвиголова – не чоловік і не жінка, бо нащо жінці лізти в мужчини? Помиляєтесь, наша землячка ходила тихо, чорна коса одтягувала її голову трохи назад, і це надавало їй погордого вигляду. Вона знала, що краса дівчини в тім, що її відрізняє від іншого полу, і залишалася завжди павою, не надіваючи воронячого пір'я. Її очі… але ми надто захопилися нашою героїнею. Продовжуватимемо про Байгород.
Події ще не розгорнулися до кінця. Наче чоловік замірився рукою на осине гніздо. Зараз ось вони вилетять гуртом – кілька тисяч відважних лицарів і смердів. Секундами лише виміряють час для повітряної атаки, що її ви враз чуєте в бойових фанфарах розлютованого гнізда. Не махайте вже руками, не рвіть на собі одежі в розпачі та печалі, не тікайте сліпо, б'ючися головою об придорожнє дерево – вам немає порятунку, ви кінчена людина. По‑перше – небо замигтить нестерпним болем, наче сонце почне витрушувати на вас усі колючки, які тільки в нього є. Потемніє в очах несподівано, піт холодний пройме вас до ніг, затруситесь ви і впадете на землю.
Можна порадити: йдучи на ос, майте під руками воду. Коли чоловіка жалять оси, він тікає до води і, залізши під неї, порпається руками в болоті, щоб його вода не виносила. Ми вагаємось: із чим порівняти це бажання води? Хіба що, коли вийти із Байгорода в степ і покружляти без води довгий, по‑степовому довгий день, так, щоб віддавати в молитвах Богові усе життя за кружку води і – тоді ж у степу найти чудо. Серед широчезного, як у сні буває, яшмового степу ляже перед вами озерце. Наче налив хтось живого срібла на рівнину і от‑от згорне його долонею геть, відкриє зелень і траву, і тільки здасться вам, що тут було ніби озеро. Холодний, як сталь, струмок б'ється в жару і холод з‑під землі, завмирає біля коріння верби, розливається по холодній воді озера, де на відбиткові синього степового неба хилитаються високі трави…
Яка насолода пити таку воду!
Зараз Маруся стоїть з ешелоном у Байгороді. Вона недавно приїхала і зараз поповнює щодня свої сили. Ніччю не одна гармошка переходить місто, простуючи до вокзалу, і тягне одну таку довгу ноту, що здається – край гармошці. Це вступ до "яблучка". А далі:
О‑у‑ї‑ах, яблучко,
Да куда котішся?!
До Марусі в ешелон
Подработаться!..
Завмирає одне "яблучко", починається друге – Маруся поповнює лави. Кажуть, що чорний прапор у неї з чистого шовку і називається: "Анархія – мать порядка".
Це Маруся замахнулася рукою на Байгород. Не рвіть на собі одежі з розпачу та печалі. Де та вода, що в неї можна заховатися від осиного гнізда?
Зараз тихо й спокійно. Лише кине хтось іноді гранату за містом для проби. По дворах без перерви стріляють. Кулі летять над порожніми вулицями зі свистами і без свисту – наче хтось камінці пускає по залізному даху. Не бойові це постріли – так собі, це байгородці перевіряють порох у порохівницях. Нікому не дивно й не лячно, всі сплять спокійно.
Місто без влади. Пройдіть ви від вокзалу до Балки, від Балки до Ярмарочної площі і єврейського гробовища – наче пустелею ступатиме нога, у кожнім дворі клацатиме затвор, і невидима мушка пройдеться по вас. А ви не бійтеся, коли свій.
Післязавтра все почнеться з сонцем і розгорнеться в героїчну картину. Без дороги, без прапора, ясним весняним ранком Байгород піде на ворога. Він немилосердно поливатиме свої затишні вулиці, падаючи від ран, і дивним мереживом висітиме над ним весняне небо.
Тяжко сказати про сили, що цим рухатимуть. Ми люди зацікавлені – самі ми тоді вихлюпували з себе кров на славну землю Байгорода. Тяжко назвати почуття, що є в нас до кожного каменя на землі нашого дитинства. Це не любов, ні. Ви пам'ятаєте про камінь, що йому викладали свої перші болі й радості? Ви ще не вміли ходити, ваші руки з одчаєм і надією обнімали землю й камінь. Він вивчив вас ходити, теплі боки підставляючи під ваші руки і приймаючи на себе дитячі сльози – радісні, печальні й солоні. Він ваш навчитель терплячий і щирий – цей камінь вашого дитинства. Він дав вам найбільшого щастя в людськім житті – ходити. Він навчив вас, знаючи, що ви підете від нього і пройдете в кінець своє життя. Ну, й як вам назвати це почуття до каменя на землі – до Байгорода?
Завтра буде добрий день. Марусин ешелон прокинеться рано і вмиється лапою, як поганий кіт. В салон‑вагоні заворушиться занавіска, і сонний анархіст вигляне на перон. Потім хтось крикне хазяйським покриком. Теплушки відчиняться. Коліщатка дверей утворять дружний хор, і перон відразу наповниться сміливими браттями‑анархістами й бандитами. Вони всі зберуться до вагона, де роздаватимуть їжу. Вилаштуються, полаються, поборюкаються і поб'ються трохи солоними огірками. Так почнеться завтра день.
Маруся вийде трохи згодом. Наче вороняча зграя обсяде перон. Її джура – рябий і чубатий – крикне про "струнко". Маруся проходитиме перон, і за нею півколом будуть сунути браття‑розбійники.
Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось‑ось наче розірвуть штани‑галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка?
Вона знає добре місто, бо стоїть у Байгороді тиждень. Щодня вона посилає одного чи другого свого помічника у місто по контрибуцію. Гуркотить по головній вулиці грузовик, зупиняється коло лавок і пекарень. Перелякані прикажчики винесуть все, що тільки є. Пекарні – хліб, ковбасні – шинку, масло і сир, мануфактурні – сукно і шовк, і інші – чоботи.
Навкруги стоїмо ми, байгородці, і дивимось мовчки. Нам досадно та боляче. Все це належить нам – ми його реквізували і записали в фонд Республіки. Маруся, прийшовши, дозволила торгувати, і ми бачимо тепер, як швидко розтікається на всі боки добро.
Десь за сотню кілометрів від нас б'ється золотий погон із червоним прапором. Ми терпляче чекаємо. Ми поїмо й годуємо всіх гінців з тої сторони, що привозять нам відгуки і печаль. Не можемо ми зараз дати Марусі по шапці – ще не час, не виповнився ще наш келих.
Завтра Маруся, кажемо, пройде перон, зайде до вокзалу і вийде на той бік його до автомобіля. Чотири цигани замруть біля двох кулеметів, ледве вона вийде. Сяде в авто, за нею наб'ється туди ціла банда. Наче гора людей іде. Авто помчить до заводу, де збирається цвіт Байгорода.
Зайва річ підкреслювати склад справжніх байгородців. Це, звичайно, робітники, люди околиць і гетто. Вони люблять своє місто, річку і заводи; прив'язані на все життя до нього, вони знають його, як свої мозолі. В той час як буржуазія відкупатиметься від Марусі грішми, вони зберуться на товариську розмову.
Величезні корпуси заводу мовчать, і не чути життя в них. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | В листопаді | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2585 | Юрій Яновський | В листопаді | Сашкові
1
З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає.
Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій — конкретне думання.
Підходячи до його розчиненого вікна, я здалеку ще бачу, як кінчиком своєї фарбованої флейти він грає ясну мелодію на полотні.
— Заходь! —каже він, розмазуючи фарбу.
Я заходжу.
— Кладу вам свій привіт,— бурчить мій друг, прово* дячи лілову смугу на щоці свого твору,— сідайте собі десь* Я вирішую завдання конкретного фону.
Філософія мого друга мені ніколи не набридає. Коли смеркається — електрика починає красти відблиски фарб. Вони гублять своє лице, їх не можна брати, вони ввечері мінливі, як настрій. Друг уміє мовчати так, як і оповідати, і його можна поставити за опудало в соняшники або дати йому між ноги отаманського коня.
У нього лежать сотні тюбиків фарб. Свій заробіток він залишає в магазині, вишукуючи нових кольорів, і в низькій халупці теслі, що робить йому рами до полотен. А потім розказує своє чергове плавання в абстракцію і висипає на стіл безконечні тюбики.
— Я такий багатий, як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря.
Мій друг гладить рукою білу упругість гарно натягнутого полотна — найближчу могилу всіх фарб.
— Площина — є щось символічне. Оволодіти нею — то найважливіше завдання такого пачкуна, як я.
— Простори тектимуть з-під вашої руки, полотно це зробиться цілим світом, тільки розплющите очі тоді. Любима тінь покаже теплість думки, червона радість освітлить вашу мазанину щирістю, усміхнеться синіми очима глибина...
— О, це мені не так легко вдається, як потрафити кулею дівчину або поцілувати копійку. Я мав сказати навпаки, будь ласка...
І мій друг оповідає, підібравши під себе одну ногу. Його рука нервово ворушить пальцями на коліні. Я сиджу, передчуваючи конкретне, і мені здається, ніби я бачу свічіння його мозку. Я ніби бачу все наперед, як в листопаді.
3
...На вулиці він сам, як у степу. Листя осені іноді виблискує на світлі останнього проміння й падає. Голодний пес меланхолічно жаліється на життя..Тепла рука осені відчувається на купі брудного й вогкого листя. Поміж будинків світиться золотий клей. Вся вулиця така непривітна. Романтики шукає він на такій вулиці. Журні моменти життя пронизують його, як протяг. Зачиняйте двері, громадянко Ніч.
На синьому просторі пливе вона, зайшовши, і світить вогні. Загоряться поперше сім зорь на півночі, закликаючи у невідоме кіно "Золотого Воза"1. Дівчина родиться з фарб і тіла, Він знає, що це повинно бути. Бо інакше — нащоДивіться також
Юрій Яновський — Династичне питання
Юрій Яновський — Пісня шоста
Юрій Яновський — Шпигун
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
фарби на палітрі? А сквер віддихується, як кінь, що впав, пробігши усі милі дня... Луна йде підголосками по алеї.
4
Він відпочиває на скверові. І мідний роздільний дзвін розноситься вгорі, відраховуючи секунди, надаючи їм незвичайної ваги і значимості. На ясному небі, над людьми суворо точить хрест не своє сяйво, приковуючи погляд. Надзвичайна думка.
Він уявляє собі живого доктора-гіпнотизера. Блискучий тримаючи молоток у руці, доктор монотонно відраховує секунди. Воля схиляється. Пацієнт сидячи спить, похитуючись, як повний колос. Храм, неймовірний храм панує вгорі. Страшенно дикунська рука підписалася на його проекті!..
Людина на скверові думає образами, сягаючи розумовими блисками в нетрі уяви.
І він малює собі на місці храму свій витвір, вільно дихаючи грудьми і відпочиваючи на своєму творінні.
Це буде дівчина зі снопом, тіло, повне крові і м'язів, здорові груди, що ось-ось мають колиснутися від дівоцького руху. Сніп жовтий, важкий — символ життя і врожаю на тлі зелені і сині. Дівчина — трохи легкодумна по своїй поганській глибині.
Котиться деревами шелест і зриває потроху жовту їхню одіж. Серце стугонить. Якась рука завела пружину і —закинула ключа в море. Ключа не знайдеш. Тому — користай-ся кожною осінню, серце!
Десь поливають асфальт. Він блищить в останнім світлі догораючого дня. Ніч іде...
5
Він задумливо жує кінчик газети. Він замислився, дослухуючи рештки згасання. Ловить окремі тони завмираючих вулиць. Саме — пора перелому дня на вечір, роботи — на галас вечірній, пустотливі верески і парфумний дух.
В такі хвилини стає тихо наче, і незвикле до тиші вухо дзвенить снагою, невідомою увагою і срібною чуйністю.
В такі часи наповнюємо свій розум жаром і піднесенням, золотоносною рудою, спостережень. А довгими вечорами і творчими ранками одмиваємо крупинки золота.
6
Сніп пшеничний, важкий і пахучий, пливе в повітрі. Він хвилюється, як марево, і це вже не сніп, а дівчина.
Вона подібна до витвору художника. Синій колір її очей відбивається на мокрім асфальті. Сонячна країна і степова безмежність випестили її на своїх грудях. За нею побігти холеться кожному, а мій друг, обігрітий синім поглядом, прийняв це за привітну усмішку наступаючого вечора. Він підвівся й пішов за нею поволі, не виймаючи рук із кишенів.
Друг перериває оповідання. Ходить по кімнаті, свистом розганяючи тіні. Він почав із лірики, з випробування фарб. Накидав фон до картини й заразом же залишив у деяких місцях зайвої фарби. Він далі4 візьме ще її з тої осінньої самотності, з тої зелені, що він її наляпав без міри на сквер, і з того закинутого в море ключа, що заводить раз на вік людську пружину.
7
Акорд ще звучить і пливе по кімнаті, щоб улетіти в вікно. Мій друг затягується тютюном і мружить очі. Його мовчання підкреслює думки, як правильно поставлена пауза. Він уміє мовчати так, як і оповідати. Його мовчазна промова утворює романтику й заповнює нею шелест за відчиненим вікном. Оповідання починається непомітно і йде трохи нервово, перебігши за паузу кілька днів.
Двоє військових сидять на лавці в сквері. Мій друг сідає коло них, обмірюючи очима храм і пускаючи дим папіроси невеличкими" хмарами. Він сидить у повній задумі, весь час, правда, скошуючи очі вбік, де синій колір очей буде підходити до нього.
Далі почалась була розмова, обірвалась і знову потім почалась, нагадуючи хвилі коло берега.
Уже з цього часу мій друг має повний проект того, що він задумав.
Військові зовсім не сперечались щодо можливості проекту. Вони цілком примітивно мислили, сприймаючи химеру, як факт, і реальність, як далеку фантастику. їхній мозок не відокремлює ще утопії від реальності, як і всякий первісний мозок.
Вони посперечались лише за цілість шибок поблизу, як наслідок діла.
— Що ж,— сказав перший з військових — велетенська дитина з поцілунками чорної віспи,—узорвать не штука. Двадцять десяток це коштуватиме. Бо й кому вона тепер потрібна?
Проект був далекий від дійсності, межував із забороненими гранями розуму і тому сприймався, як накреслена чітко формула.
Художник пускав далі тютюнові хмари, Г хто знає, що проходило в його голові. Він ясно і чітко знає своє місце в системі подій. Ясно до болю, навіть коли галюцинації від утоми.
8
На тому й покінчили, що роботу буде зроблено чесно і зі знанням діла. Другий військовий, молодий, захлинувся враз суворістю. Його непокоїло, як сказав він, те, що коло хреста висить антена.
Дівчинка якась, граючись, влучила мого друга м'ячем і почервоніла сама, як м'яч. Жовта сонячна фарба сідала на листя дерев із тим, щоби не зникати й ранком.
Довго йшов час. Не один жовтий лист упав.
Він напружено чекав дівчину, ніби вона була йому годинником. Дівчина нарешті пройшла, ступаючи по своїй тіні, а мій друг підвівся йти за нею. І дзвін в його серці не вгавав.
Цей дзвін чомусь лунав у голові і ніби снувався з очей, як бабине літо.
На шляху попався художників друг-писака, що саме доїдав свою пообіднішню порцію винограду. Він нишпорив поглядом по верхів'ях дерев, по візерунковій лінії контурів хмар. Він жагуче шукав тем, не гребуючи нічим.
Писака пішов поруч художника, гризучи нігті. А художник малював словами красу дівчини з снопом, і слова його горіли. Він не відчував лише всієї банальності писаки.
— Ти не маєш права висаджувати в повітря храмів.
9
Зараз же на розі вулиці за сквером стояв шахрай і простягав руку. Це була дитина храму і найзапеклий ворог мого друга. Третій раз він ставав на шляху художникові, і третій раз.мусив художник змінювати свій маршрут, простуючи додому.
І на цей раз, почувши "подайте", що кінчалося добрим басом в бороді старця,— мій друг хутко повернув назад і пішов додому іншим шляхом, навіть не попрощавшись з писакою. Він ішов мовчки, злісно плював у відчинені ворота по дорозі і скинув пальто, понісши його далі в руках.
10
Завше став повертатися друг об одній годині додому. Він не зустрічав старця, бо вибрав собі інший шлях, звикнувши й полюбивши його.
Дівчина подарувала йому вже не одну усмішку, не одер* жавши від друга ні усмішки, ні привіту. Вона була годинником і не мала входу на іншу ролю. Проект церковного вибуху наближався до здійснення.
11
Сквер знову віддихувався, як кінь після милів дня. Листя поволі осипалося з вітів і сідало художникові на капелюх. І дим з папіроси вився і припадав до землі як підстрелений. Мій друг прочитав газету з фейлетоном писаки. Вона лежить коло нього на лавці, засипана листям. Мій друг думає, слідкуючи за фарбами хмар. Так і завжди буває, що банальні люди псують папір. І писака лише переказав своїм штампованим словом розмову з художником. Убогим юмором заквітчав він проект художника. Крізь рядки проглядала самовдоволена усмішка писаки. Ну, й хіба він не перл з своєї низької височини? А збаналена думка — є вже банальність?.. Друг замислився, прощаючись із своїм витвором. Пропливла дівчина, і сніп, важкий сніп, як урожай, і зникло все в прозорім осіннім повітрі. Хвилини минали, як проходять і минають люди. Ще одна доба закінчилась, коли наблизилась дівчина з синім поглядом. Тепер нарешті надходив час слушний. Друг підвівся і пішов їй назустріч, почуваючи, що він не може мовчати, що він мусить щось значне розповісти. А підійшовши близько і взявши за плечі, з лагідністю сказав, не пам'ятаючи себе:
— Ви вже тепер не потрібні.
Дівчина почервоніла і говорила щось неважливе, беззмістовне. Вчувалась за цим усім туга. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Василь Палщук, гуцул | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2593 | Юрій Яновський | Василь Палщук, гуцул | Гей, люди, чи догукну до вас, абисте всі мене почули? Такого вас ізгромадилось, такого хлопів ізійшлося, та всі в долоні плещуть! Миру стоїть, наче на Великдень коло церкви, що його казати, як писка розтулити? Гей, роде мій, то-то всі Палійчуки стоять — грудь при грудь,— міцні хлопи, а мов дуби високі. Кланяюсь тобі, роде, найперше — і вам, мир, красно дякую, 1 — Василь Палійчук єсть я, колишній служник його мосці пана професора Жолінського, з обсерваторії — ген-ген тільки біленько мріє поверх смерек за Черемошем.
Ґазди, чи чув хто з вас за обсерваторію, де зорі стежать, із неба, як із книги, читають? Та де! Греблися ми в землі, ніколи небо обзирати. А пани, най їх маму мордує, то ті всіх нас мудрували. На небо в руру дивляться, приміряють різні скла та бачать, скільки схочуть, де який хлоп курку патрає, а не горох з капустов їсть, як йому од панів належиться. Признаюсь вам — і я в тую руру визирав. Ая-ая, визирав! Отак-о — око притулив і розплющив. 4
"Що бачиш? — питає пай професор.— Ци видиш зорю над лясем? То польська звязда сходить, на цалий світ покажеться".
Добре, мовчу,— чоловіче, будь тихо. Не іритуватиму тебе, най западесся! Най пани тобі видять, а я — карпатський горянин, гуцульського роду. Та собі нахиляю тоту руру нижче й нижче.
"Цо хцеш, хлопе?" — питає пан професор.
"Хочу, паночку, глянути, що за тим лясем діється, казали люди — більшовики йдуть".
"Глупетво! — кричить пан професор.— Матка боска стане за ойчизну!"
Але ж, люди, було клопоту тамтеї ночі! Наче ціла Поль ща з місця рушила, а то все в Румунію через Карпати, повз нашу обсерваторію. їдуть та й їдуть, а хто пішки йде,: гамір ізняли, аж смеречин голос губиться, аж ми лячно стає. Правду повім, хтів тікати з того —дивиська. Коли це нагукує пан професор. Пішов. А вони вже папірчики на вопп палять, речі пакують, руки трусяться — а, най вас шлик ясний трафить!
Дають мені паку злотих, дають іще якоїсь мороки: "Оце, Василю, як ми поїдемо геть, то ти підклади під руру і запали цього ґнотика, а сам іди тоді та й не оглядайся, що б не почув". Посідали на авто, тир-тир — просто в Румунію. А яа зостався сам. А надворі ніч. Тікати хочеться, аж п'яти сверблять. А тоді гляну на обсерваторію — аби хто не по-збиткував! Най, кажу, і хлоп наш у руру дивитиметься, не все панам зорі стежити, може, не правда, ґазди?
Вийшов я хутенько за браму і закопав оту мороку з ґнотиком просто в лісі. Замкнув браму, а сам — до рури. Дивлюся в неї, дивлюся, аж очі ми рогом полізли, нахиляю руру наниз — ну, ніч, та й годі, не видко більшовиків! Що зробиш? Дав тій рурі спокій, закурив файку, просіялось ми в голові. Гей, ґазди,— більшовики хдба без рур дивляться?! То, коли я їх не вбачу,— нехай вони мене бачать! Нехай вони в свої рури глянуть! Узяв я прапор польський, одірвав білу половину,— зоставив малинову та й підняв такий знак на щоглу. Саме на світ узялося, сонце на знак мій засвітило, далеко видко на всі сторони мій червоний знак.Дивіться також
Юрій Яновський — Дві жінки
Юрій Яновський — Казка
Юрій Яновський — Дід Данило з "Соціалізму"
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Аж надійшов і день божий. Що за проява — на дорозі ні душі? Наче хто шлях перетяв повз обсерваторію. Бачу простим оком, як військо польське йде, а мене обминає. Мой, люди,— який то червоний знак сильний! Так гарно ми стало, та любо ртало, як оце й тут, перед вами стоя!
Вже й день минає, і вечір узявся червоною пучкою за верховіття лісу, Черемош у долині біжить собі повз люди. Ледве чутно, як бідний хлоп коло хати у трембіту трембітає, так файно кругом і тихо. Причини, боже, дня — щоб мій знак до ночі хтось побачив із гойних людей — більшовиків, які йдуть визволяти свою кров, свій народ. Так думаю, файку посмоктую. І наврочив же, люди! Ідуть. Соток із п'ять того війська польського. Просто до моєї брами.
Гей, ґазди,— як я папудився! Не годен я з такою силою змагати. Сиджу, не озиваюся, браму не одмикаю. Топірець над головою звів — ану котре над браму визирне — так по голові й матиме! Чую — зупинилися. Гала-гала, гир-гир-гир,— щось заговорили. Мій червоний знак на вітрі віється. Зараз почнуть із гармати по брамі смалити. Чую — торгає хтось браму,— агов, люди! Я визирнув: стоїть польський жолнєж: *
"Слазайсу!"
"Навіки слава".
"Ту єсть більшовицька штаба?" * Солдат (псльськ.).— Ред.
"А нащо тобі, чоловіче?" "То, може, і ви, ґаздо, з тих більшовиків?" "Як бог поможе на мою темноту". "Одмикайте мерщій браму!"
"Ні, пане жолнєже, ставте ваші канони, бийте просто в мури, най і я під ними ляжу, а брама не вам одімкнеться!" Чую — знову гала-гала.
"Бога бійтеся, ґаздо,— хіба ми ґвалтом сунемо?! Наші офіцерики до Румунії крешуть, нам вандрувати з ними не охота. Шукаємо добрих людей, щоб до полону стати".
Нічого не поробиш — мусив брати їх до полону. Поскладали вони всеньку зброю, поставили кулемети, гармати. Стоять, не знають, що робити.
"Клич, ґаздо, більшовицьку управу — нехай виходять з будинку раду нам давати".
Набрався я духу та й кажу: "Жолнєжі, більшовицька наша управа здала вас на мене, Василя Палійчук'а. А я вам наказую повернути назад і розходитись по своїх домівках".
Військо кричить, плаче, цілує землю. "Спасибі вам, пане начальнику, що не караєте! Покарала вже нас лиха година та польська держава! Кінець війни! Домів! Домів!" Та й пішли всі на долину, а я зостався сам, повне подвір'я зброї і мій червоний знак.
Ніч зайшла темна, ходжу я на варті, стережу добро, файку смокчу — душу зогріваю. Пес мій до ніг тулиться, лащиться, на браму бреше. "Хто там?" — питаю.
"Одчиніть, ґаздо,— це я, той, що ви до полону —брали!"
"А чого тобі треба поночі?"
"Та привели до вас панів з десяток, постріляти їх, чи що?" —
"А хто вони такі?"
"Не вміємо сказати, пане начальнику. Може, міністри якісь, може, поліціянти. П'ять міхів грошей при них,—може, це польський банк тікає?"
"Вергайте їх до льоху,— кажу,— та пов'яжіть гарненько, най чекають, коли їхня доля така".
Чи видите, ґазди, яка Польща стала,— сміх і гріх, і людям не кажи! А який гонор був! Як того хлопа пацифіку-вали!2 А ми терпіли. Як тих богів — у ручку цілували. Добре. Стою на чатах і все думаю за той мій червоний знак. Що далі діяти? Бо став на більшовицький стрій, а далі не вмію. Може, треба з гармати бити чи до миру промовляти? Підійшов до льоху: "А як вам сидиться, мосці пани,— може, води подати?" — "Бидло, . хами! — одповідають пани.— Ваша армія до Москви тікає! Ваш Сталін у нас миру просить!" Я й одійшов — най накричаться...
Очей не заплющував через цілу ніч. Що ми ранок принесе? Бо я вже не просто собі — Василь Палійчук, гуцул. Тепера під моєю рукою наука — небо стежити. Рушниці і гармати. Папи міністри з цілим банком, най їх маму мордує! Бігме, страшно простій людині на таку гору стати — звідусіль її видно, може, і з-за кордону позирають, як тоті Палійчуки без польських панів жиють!
А ранок не забарився. Такий умитий та веселий, через гори перекочується, на туманах гойдається, смереки прибирає красно, віночки увиває з хмар. Літак над горами стриже. Нижче й нижче, наді мною став, стрепенув крильми. Коп! —коло мене щось упало. Може, тая бомба? Беру розгвинчую — папірець. Оце біда — вже мені з самого неба листи йдуть! А не вчитаю, бо не встиг за Польщі на професора вивчитись!
Але ж і файні хлопці — тоті більшовики! Підкотили на танках під саму браму, Я вийшов, скинув капелюха: "Сла-вайсу! Помагайбі пана гнати!"
"Доброго здоров'я, папашо,— каже один,— то ви, може, і є товариш Палійчук?"
"Василь Полійчук, ласкавий пане більшовику".
"Оце, папашо, доброго пана знайшли! На всю губу пан". І засміявся.
"Не знаю, як вас повище величати, пане-товаришу, за ваше молодецтво!"
"Це ми вас величатимемо, товаришу Палійчук,— каже і сміється,— польські полки самі до вас у полон ідуть!"
, Такі веселі, такі файні хлопці визирають з танків. Та молоді-молодюсінькі, ще й лиця рум'яні! "Мої ви голуб'ята,— кажу по-простому,— а най вашим батькам і матерям ласка з неба падає за таких синів! Най їм жити буде легко!"
І сльози ми з очей — кап та кап.
Встидайте мене, люди,— сам не зоглядівся, як стало. Наче хто натисми на грудях ґудзика якого, що сльози помпує. Плачу, а сам сміюся... "То дай же я тебе хоч поцілую, сину, щоб знайомі з тобою булисми й рідні. Ось і листи вже мені од ваших з неба йдуть, коли хочеш глянути".
Подаю йому папірець. "Спасибі,— каже танкіст,— цей лист до нас, а вам ще інші листи будуть, папашо". Поцілувались ми, та оце й усе.
То як ви, товариші, скажете на мою мову? Заким я повернуся зі Львова з Народних Зборів3 — комусь треба обсерваторію беречи? Най і хлоп наш у руру дивиться, академію вивчає! І кланяюсь вам, громадо, за вибори і за ваше довір'я до Василя Палійчука, простого гуцула.
1 ...і вам, мир, красно дяку ю...— Герой оповідання виступає перед селянами, які вибирають його депутатом Народних Зборів Західної України. У своїй промові Василь Палійчук розповідає про події, пов'язані з приходом Червоної Армії на західноукраїнські й західно-білоруські землі, що опинились під загрозою фашистської окупації (1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина напала на Польщу).
2 Як того хлопа пацифікували!—Йдеться про так звані "пацифікації", до яких вдавався уряд буржуазно-поміщицької Польщі в 30-х роках, придушуючи каральними загонами революційний і національно-визвольний рух, особливо в Західній Україні та Західній Білорусії. Наприклад, під час "пацифікації" 1930 р. було зруйновано й частково спалено близько 800 сіл, катовано тисячі людей, 1700 чоловік заарештовано.
3 ...повернуся зі Львова з Народних Зборів...— Народні Збори Західної України відбулися 1939 р. наприкінці жовтня. 27 жовтня Збори проголосили встановлення Радянської влади на всій території Західної України і ухвалили просити Верховну Раду СРСР прийняти її до складу УРСР. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Вершники | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=53 | Юрій Яновський | Вершники | ПОДВІЙНЕ КОЛО
Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. "Рубай, брати, білу кість!" Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем.
Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.
"Сюди веди!" І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме, броду!"
Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Овсрка підвели Андрія. "Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" — "Ну,, що? Допомогли тобі твої генерали?"
Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима. "А жити тобі хочеться? —питав Оверко. —Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій Половець у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з турецького фронту привіз?"
Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. "Ну й цирк!" — гукнули Оверкові хлопці,, неподалік заіржав від болю кінь, кружляючи на місці, спека й задуха упали на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба.
"Петлюрівське стерво, — сказав Андрій, — мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма". Оверко засміявся, підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки, кров текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. "Що тобі оце згадується? — допитувався переможець. — Одеса чи Очаків?" — "А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова..." Оверко перебив, подивився на південний захід. "Майстро віятиме, — сказав він, — коли б дощу не навіяв..." — "І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду".Дивіться також
Юрій Яновський — Історія попільниці
Юрій Яновський — Пісня п'ята
Юрій Яновський — Петрусь і Гапочка
Ще 48 творів →
"Вершники" (скорочено)"Вершники" (аналіз)"Вершники" (шкільні твори)
Біографія Юрія Яновського
"Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво. — Крові з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй душа без тіла, а тіло без душі!"—"Цирк? —перепитав Оверко. — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!"
"Ну й цирк!" — гукнули чорні шлики, а Андрій став одбілюватись на сонці, мов полотно, гаряче було в степу коням і людям, з південного заходу намірився віяти майстро. "Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь".
"Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім'ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." — "Та рубайте його, козацтво!" — скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстре, і стояли нерухомо вежі степового неба.
А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій. "Доброго бінокля привіз, Андрію". Над морем устав силует підпрапорщика російської армії, поверхстрокового вояки за вєру, царя і отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел, на хвилю і з хвилі, на хвилю і з хвилі. Хмарка одна кублилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав би, що в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може, той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець лягає на землю й дивиться з землі. В шаланді п'ятеро. Видко, що "Ластівка". На кормі людина .без кашкета. Троє ознак збігається. Далі буде: "Чи є у вас скумбрія зелена?" — "А вам ночі мало?" Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса. "Може, динаміт?" — "Ще дужче за динаміт!" —засміялися гості, шаланду виволокли на берег, Іванів товариш пізнав, осміхнувся до старого: "Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?" — "Яка я гвардія, я рибалка". — "Чубенко, поясни йому, що тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче". Іванів товариш узяв Мусієву руку: "Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарія всіх стран, соєдиняйсь", — та ляснув старого по руці, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вітрець, море почорніло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камінці, "рокотить, невеличка заворушка буде на вісім балів, майстре зірвався десь із не наших гір".
"Майстре десь зірвався", — сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба.
Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовто-блакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер.
Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстра.
Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до зброї! по конях! кулемети! махновці!", а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети.
У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розривала спека, майстро дмухав невірно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, "наша бере, і морда в крові", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий грім прогуркотів, "роби грязь!" — почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли постріли. Майстро рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито, шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався.
Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутнє життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці, придивляючись до Оверка.
"Зустрілися, браток! —трусонув волоссям, що спадало аж на плечі. — Там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони й кінчили — один, мертвий, а другий кволий, ну що — України тобі хочеться?"
Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" — "Дурню, це Оверко". Сашко зблід, зіскочив з коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. — "Оверку, горе моє", — сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.
"Махновський душогубе, — тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги, — ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю.
"Іменем батька Нестора Махна, — реготав Панас, — призначаю тобі суд і слідство. За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії — одрубати голову". Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічне росла, майстро поволі переліг на грего — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, "дайте пити", — сказав Оверко.
Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло уключ, він спинив його і мовив: "Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився, "рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?"
"Проклинаю тебе..." — "Почекай проклинати, я, вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?"
"Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою" душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в світ, у ясний день..." Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, "дощем запахло, хлопці, по конях!" За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грего рівно дмухав у височині.
А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Ганна Антонівна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2592 | Юрій Яновський | Ганна Антонівна | Наша вчителька Ганна Антонівна не люблять, коли я про НИХ розповідаю. Вони тоді аж сердяться. Ти, кажуть, Паша, не думай, що я добра. Я, Паша,— ух, яка зла! А як же мені не розказувати, коли про Ганну Антонівну ще й книгу писати слід, щоб усі знали.
Вони дуже тендітні, худенькі, де в них та душа держиться — їй-богу, не знаю. Та завжди чистенькі, платтячко випрасуване, комірець білесенький, черевички охайні,— тими підборами, як маком, дріботять — тук та тук. Ось уже двадцять років, як я з ними в одній школі — вони вчителька, я — коло вішалки. А й до мене Ганна Антонівна дітей вчили,— років знову двадцять ще до мене. Арифметика чимала — сорок років як однісінький день.
Не питайте мене, кого діти в школі найдужче люблять. Мені коло вішалки все видно. Як Ганні Антонівні квіти приносять. Як додому цілим роєм проводжають.
І почалось усе нещастя з малого. Хтось раптом пустив по школі чутку, що Ганна Антонівна проти радянської нашої школи. Що вони на стару школу оглядаються. Наша дисципліна їм не до серця. А на одних зборах ще й сказали Ганна Антонівна, що з такою поганою дисципліною дітей не навчиш.-
Директор тоді — смик їх за руки. "Я звиняюсь,— каже,— ви проти нової школи, Ганно Антонівно?" А Ганна Антонівна тоді його пальчиком насварили,— не сміть мої слова перекручувати! Ну, який директор дозволить, щоб на нього пальцем сварили при людях?,. Таке завертілося коло Ганни Антонівни, що не приведи слухати.
Інша на їхнім місці оборонялась би, а Ганна Антонівна тільки ручкою махнуть: "Переживу. Аби тільки дітей од мене не відлучали!" Що ж би ви думали?! Аж і це нещастя виглянуло з-за гори. Мовляв, чи можна їм довіряти невинні дитячі душі?
Тут я не стерпіла. Кричу, та й годі: "До самого Каліні-на 1 дійду! Всіх дітей поведу за собою. Не може наша Радянська влада Ганну Антонівну обидити". Такий кризис пішов по школі — діти хвилюються, батьки листи пишуть, вчителі сумні — мені коло вішалки все видно.
"Ганно Антонівно,— кажу,— подивіться на мене. Поки й мого життя — я од вас не одійду. На руках вас у школу носитиму. Через усіх директорів переступлю. Чуєте, Ганно Антонівно?" Мовчить, не чує, зошити дитячі вичитує.
Ну стала я до них дітей посилати. То одного пошлю, то другого. Ніби за ділом посилаю, а все, щоб вони не самі в кімнаті зоставалися 2.
Коли це одного дня прийшла чутка, що до нас призначено нового директора. Думаю, може, хоч цей дасть спокій бідній Ганні Антонівні. Бо вже життя в них, як воскова свічка горить. Хух — і нема.
Приїхав новий директор. Ненько моя рідна,— це ж Гришка-хуліган, він у нашій школі вчився! Що вже Ганна Антонівна мороки з ним колись мали — ні в казці сказати, ні пером описати. За всю школу справлявся. Шибки б'є, двері ламає, дітей обмазує в чорнило, до школи у свинячий голос приходить. Оце, думаю, директор буде! Матимуть Ганна Антонівна — скільки влізе ще й з верхом.Дивіться також
Юрій Яновський — Пісня четверта
Юрій Яновський — Наталка
Юрій Яновський — Рейд
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Аж ось. і збори. Докладають новому директорові — і Григорію Павловичу. Лишенько, та й годі — навіки Ганна Антонівна всім .дорогу перейшли. Директор все слухає. Ганна Антонівна в куточку сидять,— оддячить він за все її вчення, "Григорій Павлович,— кричу,— як же це так?!" — "Нічого,—каже він,— придивлюсь до ситуації".— "Тьху на ваші ситуації!"-—та й пішла. Дивлюсь — і Ганна Антонівна за мною слідом. "Проведи мене, Паша, додому — у мене голова болить". Еге, думаю, голова болить, у вас серце болить, он що. Душа болить, що такого ученичка колись вчили, як оцей Григорій Павлович.
Дійшли до їхньої квартири, сидимо. Чайку зігріла. Поплакали вдвох, як полагається3.
Цілу ніч удвох сиділи. Полюбила я їх ще дужче за ту ніч. І заприсяглася очі всім видерти, хто схоче нашу Ганну Антонівну образити.
От одного дня кінчились уроки, а дітей не відпускають. Зібрали усіх у залі: вчителі, учні. За Ганною Антонівною мене послали,— веду їх, а саму як трясця трусить. Кулаки бгаються, з горлянки от-от крик зірветься, не знаю й сама, що зі мною.
Зібрались. Григорій Павлович і говорить. А всі слухають. Ганна Антонівна в куточку сидять. Муха пролетить — чутно. "Товариші,— каже Григорій Павлович,— одного працівника нашої школи нагороджено орденом Радянського Союзу. Давайте привітаємо нашого дорогого орденоносця —г-Ганну Антонівну!"
Боже, що почалося! Діти верещать, Ганні Антонівні стало погано, а.я, не знаю як, наперед вискочила і все кричу: "Ага!— Ага!"
Думаєте на цьому скінчилося? Помиляєтесь. Виходить тоді один з посіпак попереднього директора та й каже: "Тут, каже, трапилася помилка. Не могло цього бути, це ганьба, Хто міг дати їй добру характеристику?"
"Я,— сказав йому Григорій Павлович,— це зробив я. Темні ви люди, коли не бачите нашої Ганни Антонівни, чесної народної вчительки. Я мав щастя бути учнем дорогої Ганни Антонівни. Дуже поганим учнем, коли хочете знати. І коли вона з мене зробила корисну людину, то це не було легко. Ганна Антонівна вчила мене, як треба жити на світі. Ганна Антонівна підготувала мене до комсомолу. У всі важливі моменти мого життя я. питаю себе,— а як би мені порадила Ганна Антонівна? А скільки таких, як я, вона вивчила за сорок літ?.." Гарно говорив Григорій Павлович, колишній Гришка-хуліган.
І потім підійшов до Ганни Антонівни, поцілував її в руку і поклонився їй мало не до самої землі.
А ми всі так били в долоні та кричали, що Ганна Антонівна вийняла з сумочки хустку й заплакала, ідучи до трибуни.
1940
1 Калінін Михайло Іванович (1875—1946) — радянський державний і партійний діяч, Герой Соціалістичної Праці. Член КПРС з 1898 р. Член "Союзу боротьби за визволення робітничого класу". Агент "Искрьі", один з організаторів газети "Правда". Учасник трьох російських революцій. З 1919 р. голова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, з 1922 р. голова ЦВК СРСР, з 1938 р. Голова Президії Верховної Ради СРСР.
2 ...в кімнаті зоставалися...— В попередніх публікаціях новели після цього йшли слова: "Чималий час отак жили. А вони ще краще дітей учать,-ще чистіші ходять, тільки худі-худі зробилися" (Яновський Юрій. Вибране. К., Держлітвидав України, 1949, с. 98).
8 ...в двох, як полагається.— Після цих слів раніш оповідь сягала найвищого драматизму: "Діти нагодилися з школи — понаносили повну кімнату квітів. Сидять наче в бабусі. Ганна Антонівна розмовляють, частують чаєм, мов ніде нічого. А в самих їх на умі, почуваю, дуже щось нещасливе і сумне.
Пересиділа дітей та й питаю. "Ганно Антонівно, питаю, ви не забули, як я колись хотіла життя кінчати, а ви мене врятували? То хіба я сліпа, не бачу. Що у вас на думці, Ганно Антонівно, хіба ж так можна?" (Яновський Юрій. Вибране. 1949, с 98). |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Генерал Макодзьоба | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2595 | Юрій Яновський | Генерал Макодзьоба | Слухай ти, дурень божий! Мало даєш за мою голову. Десять тисяч марок — це не справжня ціпа. У мене в колгоспі один жеребець орловської породи коштує п'ятнадцять тисяч золотом. А ти за мене даєш паперових десять. Не збідніє твій Гітлер *, як і сто заплатить. Злидні його батька діти — звикли жити на шармачка! А ти сам хоч і генерал, та невмиваний, хоч вояка, та куций, хоч і вчений, та дурний...
Я, Карпо Макодзьоба, оголосив тобі війну, генерал фон Лер 2. А коли тебе чорт ухопить, я оголосю війну кожному гітлерівцю, який стане на твоє місце. Отак собі й знай. Я на вітер не звик говорити. Що скажу — зроблю. У мене й сини такі — як візьмуться, то не вирвешся! І двоє зятів до пари моїм дочкам. Всіх благословив на фронт—п'ятьох синів і двох зятів. Бач, який я багатий. І діти мої не конфузні: хто на коні — того не зіпхнеш, хто в танку — того невиколупнеш. На самольоті — як орли, у піхоті — як чорти.
Десять тисяч марок — скупенький твій хазяїн. А може, трохи набавиш? Сам знаєш — дешева рибка, погана юшка. Я не генерал, хоч ти й називаєш мене в твоєму оголошенні "генерал Макодзьоба". Я — вище генерала. Я — народ! Тепер розумієш, який ти дурний? Хіба народ можна купити?!
А може, я трохи й генерал. Коли ми захопили твій штаб, а ти в самих підштаниках вискочив у вікно, мені було приємно зазнайомитись із твоїми планами і потім викинути їх на смітник. А твій мундир із залізним хрестом мрї партизани надягли на опудало в городі, щоб гави не довбали огірків. От за що спасибі, так це за карти. І спасибі за позначки, де що стоїть, як називається і де аеродром. Ми встигли похазяйнувати добре, сам знаєш.
Одинадцять твоїх самольотів — як корова язиком злизала! А вісім згорілих танків — це тобі жук на паличці? А шістдесят п'ять машин догори раком? А сто сім мотоциклів? А ставок пального пам'ятаєш? А штук двісті автоматів? А п'ять мостів? А гармат, а коней, а мін? І ти .після всього цього даєш за мене тільки десять тисяч?
Я — український народ, генерал фон Лер. Твій Гітлер мріє знищити мене, зітерти з лиця землі, щоб мою країну посіла фашистська наволоч, чума XX століття. Ніколи цього не буде! Ніяка сила не відірве мене од моєї землі. Роздуши мене геть танком, втовкмач на ступінь в землю, кожну кісточку розчави, кожну жилку розірви, я все одно встану і піду по моїй землі, і житиму, і буду сіяти, і сіятиму, ще й співатиму!
В чому й підписуюсь.
1 Г і т л е р Адольф (справжнє прізвище Шікльгрубер) — головний німецько-фащистський воєнний злочинець, проводир фашистської націонал-соціалістської партії, глава німецької фашистської держави. Встановив у Німеччині фашистський терор. Безпосередній ініціатор розв'язування другої світової війни 1939—1945 рр., віроломного нападу на Радянський Союз, масового знищення військовополонених і мирного населення на окупованій території. Після розгрому фашистської Німеччини покінчив життя самогубством.
2 ...оголосив тобі війну, генерал фон Лер.— У попередніх публікаціях фашистський генерал іменувався "фон Леєр". |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Голлівуд на березі Чорного моря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2568 | Юрій Яновський | Голлівуд на березі Чорного моря | МИЛИЙ НІМИЙ ФІЛЬМ!
Те, що я хочу запропонувати читачеві, — це наслідок мого близького стикання з роботою українського кіно — його н і м о г о періоду. Воно було миле і наївне, це кіно доісторичної доби. Творці його полюбляли рупор, а освітлювачі вміли голосно облаяти все на світі. Зараз скрізь і всюди поруч німого фільму народжується кіно розмовне і кіно тонове. Його обрії широкі й ясні. Як планер та аероплан, існуватимуть вони поруч — кіно німе та кіно звукове. Та я не гадаю тут бути за адепта мовного чи тонового кіно. Побіжно, думаючи про тривалість людської творчої праці, я констатую перші кроки до цього — в тонфільмі: це запис звуків електромагнітним засобом на крицеву стрічку. Великий початок! Тут годиться поскаржитися на те, що ще не роблять дослідів, як зберегти плівку від деформації целулоїду. Цілком зрозуміло мені, що, удосконаливши засоби збереження звуку, людський геній візьметься до того, щоб плівка могла бути такою тривкою, як книга. (Я проговорився, дорівнявши не осібне мистецтво фільму до книги.) Зрозуміло, що вплив і поширення фільму більше за книгу. Два-три роки існування картини, помножені на мільйони глядачів, — завше перебільшать (кількісно) тисячі років життя книги, помножених на сотні читачів. Та чому нам такий милий є час? Чому ми хочемо залишити себе і свою працю на землі так, щоб, обриваючи останню хвилину свідомості, ми б знали, надіялись, що наша робота, одірвавшися од нашого тіла, собі йтиме далі разом з новими людьми, з новими мерехтіннями життя, ітиме з року в рік, з віку в вік між народи планети?
Тут є малюнки життя кінофабрики на березі Чорного моря. Я додаю до них мій тодішній запал від перших двох картин Довженка. На сьогодні цей майстер зробив іще дві нові. П’яту свою картину він, певно, зніматиме, замкнувшися до звуконепроникливої будки, він (а за ним і інші українські режисери) не чутиме вже стукоту молотків, співу вугляних ламп, шаркоту ніг і розмов чергової групи екскурсантів. Хай ці мої новели будуть фіксацією того, що пройшло чи проходить: милого німого фільму.
Нарешті про сценарій, що його тут друкується наостаннє. Форму, в якій його викладено, я маю право вважати за крок на шляху творення потрібної сценарної форми. Кінорежисерам не треба рознумерованих авторських сценаріїв. Я припускаю лише таке розуміння постави певного сценарію, коли режисер творчо переломив у собі первісні ідеї й прагнення. Цей мій сценарій, можливо, не потребує в жодній натурі, він — мелодрама, він — театралізований вигук акторів на котурнах. Написано його для німого фільму. Звідки ж мені знати, як режисер може примусити його звучати, як він відчує в собі потрібні тони людської емоції? Тепер, в добу великих зрушень людської психіки, в добу переможного керманича людства — пролетаріату — митцям якнайбільш треба боятися пройти повз важливі психічні чинники, не помітивши їх через їхню, нібито, мізерність.Дивіться також
Юрій Яновський — Майстер корабля
Юрій Яновський — Марійка
Юрій Яновський — Школяр
Ще 48 творів →
"Голлівуд на березі Чорного моря" (скорочено)
Біографія Юрія Яновського
1930, січень
ГОЛЛІВУД
У їдальні кінофабрики завжди б’ються істерично двері, а за їдальнею западається червона земля — і на це місце стають, коли хочуть понюхати морської меланхолії. Найбільше сюди бігають молоді автори і футуристи-поети, стають і, задумливо попихкуючи люльками, спостерігають далекі й таємні кораблі, що мають повезти їх на тропіки. Далеко внизу шавкає об пісок, налітаючи, море, свистить і шумить на березі та в повітрі. Під знаком цих романтичних шумів проходить і робота в Одеськім "Голлівуді".
Одесити — народ гарячий і симпатичний. Над усе вони кохають Одесу. Всі славетні люди з історії й географії, як відомо, були одеситами — це першого ж дня скаже Одеса, запевняючи вас, що Чарлі Чаплін народився на Молдаванці — від веселого вантажника Каплан. Той же Чарлі — за днів своєї юності — бігав босоніж на березі під кінофабрикою і, кидаючи в Чорне море камінці, згорав на одеському сонці. Ніхто навіть не подумав накрутити з нього кількох паршивих метрів фільму — з цього босого й замурзаного хлопця, в якому струміла талановита кров вантажника Каплан.
Коли ви довірливо слухатимете, не перериваючи й разу промовця, — ще й не те почуєте. Вам доводитимуть, що Дуглас Фербенкс є незаконний син тітки Рухлі з пристані. Вона ще була тоді молодою і вродливою юнкою з очима "как море", стомилася після довгого робочого дня, таскаючи цукор на широкій спині, і лягла спати на теплому камені одеської ночі.
Цим скористався молодий мрійник з американського корабля "White House" і засліпив соромливу дівчину золотом та подарунками. До самого ранку умоляв він її сотнею різних мов серед портових пахощів. Камінь кришився, розпадаючись на порох, від жаркої промови моряка.
А на ранок молода Рухля крізь сльози дивилась на "White House", — як увозив він частину її серця і батька її майбутнього синка — Дугласа.
Багато ще дечого почуєте ви від одесита, коли він заб’є вашу молодість феєрверком сенсацій, А якщо ви, людина бувала, обіллєте його вогонь водою вашого скепсису та скажете, що Одеса "так собі", — він огляне вас презирливо й викине свого останнього козиря:
— Так собі? А море?!
Країна веселого народу — це Одеса. На широких вулицях її росте ніби трава, бо кожний одесит не ходить ніколи просто, а все наче обминає якусь травинку. П’яні там — перші лицарі Веселого Ордену. Вони ходять на тротуарах сотнями — витончені, чемні і граціозні, і своєю вдачею можуть звести з розуму навіть не одесита.
Там тридцять три адміністратори тридцяти трьох кіноекспедицій щоліта кінофікують місто. Ви можете серед білого дня підійти до кожного одесита — хай на ньому буде каракуль і котик — і запропонувати йому участь у фільмові. Вас не пошлють до чорта і не покличуть міліціонера, а, ввічливо усміхнувшися, питатимуть за умови. Там, кажуть, одного прекрасного літнього дня, по обіді, коли агенти різних компаній вийшли приймати з пароплавів мандарини, волову шкіру й корицю, — не знайшлося в гавані й одного вантажника — вони грали десь для фільму красиво й шумно.
Але це все — як тло. Він висітиме над нами ввесь час — цей незвичайний килим одеських звичаїв. Темна південна ніч покриває нас своєю яткою, на чорному небі стоятимуть завжди кілька ясних зір, наче кинув хтось у небо якір — одеський герб. Тихий свист, шум, гуркотіння трамваїв — це все вщухатиме в місті, залишатиметься позаду і не перейде паркана кінофабрики.
Ніч. Два павільйони стоять і світяться зсередини, наче це хтось поставив вершки маяків на землю. Десятки прожекторів повертаються в павільйонах, і ворушиться там клубок великого світла.
Знімають "Франкфурт-на-Майні". (На фабриці кожну назву перекручують по-своєму: там є ще — "Синій компот", "Підозріле барахло", "В пазурах операторів", "Той, хто одержує ляпаси", "К. П. П." — "Коли пити перестануть?" й інше.)
Кафе німецького портового міста виграє вогнями й огниками. Гример пудрить підряд носи всім присутнім. Оператор свариться з освітлювачем, вимагаючи додаткових "павуків", і наказує "Мар’ю Іванівну" повернути ще більше. Адміністратор сидить на кріслі, і до нього бігають, і від нього тікають помрежі та реквізитори.
Адміністратор оглядає принесеного револьвера і намагається вистрілити: п’ять осічок підряд. Лайка з реквізитором, а під цей час револьвер стріляє випадково і забирає добру половину лайки. Актори і статисти соромливо топчуться вкупі коло дверей — вони з жахом і завмиранням серця дивляться на страшні очі "юпітерів" та "вайнертів".
Режисер — цей чаклун фільмування — замислився надміру. У нього саме народжуються геніальні ідеї. Він сидить на самому вершечкові драбини посередині павільйону і, затуливши рукою рота, замріяно кудись дивиться. Може, він відшукує крізь скляний дах павільйону синє небо і ту нещасливу зірку, під якою народився. Через це режисер не звертає ні на що уваги і лише похитується разом з драбиною, коли хтось, пробігаючи, зачепить її плечем. Але все ось готове. Режисера зганяють наниз реквізитною пляшкою і повертають до сучасності. Акторів поставлено на місця. Гримить режисерський тенор, і кліпають очима "павуки", шиплять, белькочуть щось невідоме і риплять — наче хтось пальцем по склу. Репетиція!
Оператор висловлюється про початок свого обурення. Режисер одривається від репетиції і щось хоче з’ясувати операторові. Цей не слухає: "крупних планів" з цієї точки не вийде, його художній смак та довга практика протестують, він підвищує голос.
В цей час запалюється все світло. Режисер і оператор стрепенулися, як коні від бойового сигналу. Оператор викидає рештки аргументації:
— Що я вам — крутильщик?! Я художник!
Але це все, аби совість була чиста. Оператор і сам не вірить тому, що сказав. Крутить.
Тепер перейдімо двір — не впадіть, глядіть, через дроти електричної проводки — підемо до другого павільйону, де знімають "Підозріле барахло". Ніч темна після прожекторів, як смола. Вітер. На обличчя вам сяде дві крихти солі з моря. Заходимо.
Неймовірне світло засліпить очі. Коли ви станете в темний куток і насунете на очі кашкета, вам пощастить роздивитися павільйон. Він порожній, як душа скептика. Велика кімната — касарня, всю стелю вкрито сонцями "павуків", великих і малих, посередині кімнати самітний стіл і за столом самітна істота — машиністка. Вона нагадує мученицю на пекельній сковороді, і сльози закривають їй очі.
Режисер нервово бігає з кутка в куток. Помреж із рупором — за ним слідом. Адміністратор умовляє освітлювача не хвилюватися з того, що кінчається вугілля в лампах. Найнапруженіше чекання. Де ж, однак, оператор?
Цей спокійний чолов’яга нахилив свого апарата над головою машиністки і ось уже п’ятнадцять хвилин розглядає її крізь апарат, наче ботанік якусь мікроскопічну рослину.
Режисер не витримує — він посилає помрежа до оператора. Помреж, зрадівши, що знайдеться діло для його рупора, підходить на два кроки до оператора і в рупор передає йому волю господаря фільмування.
З-за купи дерев’яних колон приходить німець-архітектор. На нього режисер сипле своє незадоволення з декорацій. Флегматичний німець одразу не розуміє, чого від нього хотять. А потім, загорівшися, викрикує:
— Що я вам — халтурщик?! Ich bin Künstler! (Я — художник.)
Вийдімо знову на свіже повітря. Вони зараз помиряться — це їхня розвага, бо так впливає одеське повітря. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Дві жінки | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2598 | Юрій Яновський | Дві жінки | Вона повернулася до звільненого Києва на початку 1944 року, коли за сотню кілометрів південніше ще тривала Корсунь-Шевченківська битва*. Вона була педіатром, цебто лікаркою по дитячих хворобах, носила побите негодою тепле пальто з котиковим коміром, темно-синього кольору суконну шапочку, великі чоботи мужського розміру. Треба було хутчіш розгортати дитячі лікувальні установи, збирати з вулиць напівзамерзлих нещасних дітей, які в кошмарі фашистської окупації погубили батьків, втратили домівку; і тому перші дні вона спала на столі в маленькому колишньому магазині, перетвореному на тимчасову контору, приймальню, лікарський кабінет і пункт збору малечі. Якось воно само собою виходило, що перші заходи відновлюваної Радянської влади неодмінно торкалися життя знедолених дітей,— це ставилося нарівні з оборонними заходами, з довозом боєприпасів та побудовою стратегічних мостів.
Вона звалася Оксаною Сергіївною. Років їй було небагато, але не так уже й мало, середній, як то мовиться, вік вона вже переступила. Зовнішньо виглядала непомітною — виснажена, невиспана, із запалими очима, сутула від зле пошитого пальта. Влаштувавши в магазинчику залізну пічку, вона гріла на ній у відрах воду, роздягала дітей всіх по черзі, шкребла й терла їх, водночас роблячи медичний огляд. Діти тулилися й тяглися до неї не менше, ніж до рідної мами, хоч вона, здавалося, нічого особливого й не робила для того, щоб вабити до себе дитячі серця. Та діти вже такі зроду — вони почувають справжнє ставлення до себе, їх тяжко обдурити тільки зовнішньою ласкавістю.
Настав день, коли Оксана Сергіївна нарешті згадала, що тут, у Києві, знаходиться і її рідна домівка. Ніхто, звичайно, не повірить, що вона цього не пам'ятала повсякчас із самого моменту переправи через Дніпро, але в тім-то й справа, що їй ніколи було займатися особистим, коли пй неї з першої ж години набігло стільки роботи. Порожня її домівка могла, безперечно, почекати, доки вона трохи впорається. Отже, час надійшов, і лікарка навіть мала можливість розміркувати, як їй і коли піти, щоб хоч переночувати під рідним дахом, коли тільки він вцілів серед по" жеж та вибухів.
Вцна рушила знайомою дорогою. Кузнечна вулиця, вона ж вулиця Горького, була довга, і тут одразу ж поринула Оксана Сергіївна в своє минуле життя. Боже, скільки разів ходжено цими тротуарами — в сльоту й ожеледь, в спеку й зливу, вдень та пізньої ночі! Будинок стояв кінець вулиці, дорога була далека. Ще маленькою школяркою стільки разів пробігала —цей шлях. Ось тут була аптека, куди носила мамині рецепти. Ось каштан із невеликим дуплом — це була її поштова скринька в час захоплення хлопчиком з музичного училища. За оцим ось рогом підстеріг її знехтуваний поклонник і сказав, що вона розбила його серце, і в дитячому відчаї шпурнув їй під ноги свою скрипку...Дивіться також
Юрій Яновський — "Яструбок"
Юрій Яновський — Чотири шаблі
Юрій Яновський — Історія попільниці
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Ось під'їзд будинку, куди вона й знайомий студент забігли під час зливи й грози. З його козирка капала вода, чомусь темна, Оксаночка реготала, бо була зроду реготуха, грім гуркотів, неначе в горах, шуміла потоками по вулиці вода, з каштанів дощ збивав пелюстки, вони падали разом з дощем. Студент Гера,— він став потім Гарасимом Львовичем, її чоловіком,— взяв її за руку, мокру од дощу, і притулив до свого мокрого ж обличчя. "Отак би стояв вічно",— несміливо мовив він. І картина уявилася їм обом така смішна, що сміх виник одразу ж після поцілунку.
Як добре було разом з Герою співати в хорі! Співки відбувалися на Пушкінській у якомусь клубі. Приміщення погано опалювалось, але яке свято лунало в душі, разом з мелодіями веснянок увіходило до серця дуже почуття, і здавалося — ніде й ніколи в світі ніхто не знав подібного чуда. Так, життя пестило її, як улюбленицю, і коли доводиться потерпати, то хоч знаєш за що. Оксана Сергіївна прискорила кроки — тепер, поблизу домівки, її охопила нетерплячка.
Одначе, що це? Ох, як ото помалу рухається вулицею життя: оця ж бо похилена тумба й тоді ще стояла скособочена, коли давно-давно Оксана Сергіївна сіла на неї, не в змозі добрести до домівки від раптової прикрої нудоти й дивної спустошеності. Це була невдала вагітність, яка потягла за собою гірку бездітність в майбутньому. Гарасим Львович заспокоював її, вимовляв непотрібні слова про надію на неможливе, забуваючи на той час про свою й дружинину медичну освіту. Так і не пролунав дитячий голосок у їхньому домі, а Оксана Сергіївна спеціалізувалась в педіатрії.
Ніхто б не назвав її немною й розмазнею, коли справа торкалася її роботи, медичного обслуговування дитячого світу. Вона була активна й наполеглива, настирлива й нещадна до тих, хто ставав їй на дорозі, вона здатна була гримати й тупотіти ногами, вміла навіть стукнути по столу портфелем, в якому жалібно тоді бряжчали різні склянки, їй нічого не варто було оббігати за день півміста, коли в одному місці їй, приміром, обіцяли дров для дітей, а в іншому — крупу-січку, в третьому — ліжка з лози або дитячий нічний посуд.
Та інша справа, коли енергії й активності вимагало її особисте життя. Тут вона ставала одразу безпомічна. Вона нічого не могла "тягти до хати", як це буває в родинному житті, і все відбувалося навпаки: де яка була мисочка, книжка чи картинка, це все швидко зникало з дому й опинялося в дитячій установі, де вона працювала.
За пропозицією Гарасима Львовича в родину, було взято приймачку — якусь далеку родичку. Вона скінчила школу, вчилася в технікумі, благополучно вийшла заміж, так і не ставши особливо близькою до душі Оксани Сергіївни. Ні, коли вже не судилися свої діти, то краще роздати матерні почуття на найбільшу кількість малюків! І Оксана Сергіївна, провівши чоловіка на фронт, замкнула квартиру на другому поверсі, яка складалася з кімнати й кухні, поклала ключа до кишені і повезла на схід цілий вагон дітей-сиріт, дітей фронтовиків тощо.
Чи були в неї хвилювання в особистому житті? Треба думати, що були. Принаймні коли Гарасим Львович ставав неуважливий, запізнювався додому й не до речі одповідав на запитання, Оксана Сергіївна потихеньку питала: "Чи не з'явилася знову на обрії мила сестра, фершалка чи студентка?" І з того, як чоловік квапливо відхрещувався, відчувала в грудях прикрі поштовхи серця, які і в медицині звуться ревнощами. Так було декілька разів, і ревнощі губили свої гострі форми, ставали меланхолійним безпорадним сумом.
І от дійшли до неї з фронту чутки про нове захоплення Гарасима Львовича. Вона ніколи не гадала, що сприйме так боляче. Мало чого не буває на війні. Може, нічого й не трапилось, а людям здалося не знати що. Чутки стали настирливі; вже зголосилися к свідки, Оксана Сергіївна пролежала ніч без сну, проплакала наволочку на подушці, наступного дня не пішла на роботу, пила валер'янку мало не столовою ложкою і з жахом усвідомила, що їй нічим буде жити, коли Гарасим Львович піде від неї до другої.
Потроху дізналася про подробиці. Гарасима Львовича було поранено, але він в тил не евакуювався, лишився в санбаті. Дівчина була молодіша од нього, сандружииниця-доброволець, під час бою винесла Гарасима Львовича з небезпечного місця, ходила коло нього, збудила до себе почуття, яке здалося їй любов'ю, відповіла на нього. Так іноді буває, але від свідомості цього Оксані Сергіївні не ставало легше. Вона перечитала чоловікові листи, дещо порівняла, дещо вперше помітила, дійшла щирим серцем до гіркої правди, захованої між рядків, про яку чоловік не наважився їй прямо написати, і занудьгувала всією душею, так би мовити ридма.
Як би вона реагувала, коли б такий випадок трапився не з нею, а з сусідкою, товаришкою по роботі, подругою? О, вона б написала кривдникові такого листа, що чортам замакітрилось би! Та як він сміє, негідник, розбивати родину? Та хіба з отим дівчиськом він довго знаходитиме спільну мову? До чого це йдеться — легковажне пурхання над життям, а як же совість Л честь? Оксана Сергіївна зуміла б докопатися до його душі, коли б це не був... її Гарасим Львович.
Що лишалось робити? Вона вгамувала серце конвалійними краплями, валер'янкою та бромом, примостила табуретку біля ліжка дитини, коло якої саме чергувала ніч, і написала ціле послання. Кому, Гарасиму Львовичу? Ні, багато честі, це був лист не до нього, а до неї — молодої, щасливої суперниці. Оксана Сергіївна знала її ім'я й прізвище, бо грошові перекази од чоловіка стала надписувати жіноча рука, а на одному бланку суперниця з неуважності зазначила й свою зворотну адресу, підписалася сама. Так, листа на фронт писалося саме їй, щасливій Паші Дмитрієвій.
Двічі такого листа перебити Оксана Сергіївна нізащо не змогла б. І вже пославши його, часом запитувала себе, чого вона там понаписувала, але докладно так і не згадала. Це був лист-сповідь, лист серця, в котрому Пашу сповіщалося про попереднє життя Гарасима Львовича, про любов до нього старої дружини. Із цілковитою обережністю й ніжністю зверталася Оксана Сергіївна до Пашиного молодого почуття, благословляла її на , щастя, благала не кидати Гарасима Львовича ні за яких обставин, звірялася на неї, як на саму себе.
Отже, лист вийшов дуже щирий, його можна було назвати піснею розлученої любові, і Оксана Сергіївна дуже здивувалась би, коли б їй це хтось сказав. Грошові переказів, надписані Пашиною рукою, припинилися, із чого Оксана Сергіївна зробила висновок, що лист її дійшов. Але гроші від чоловіка приходили й надалі, тільки адресу було надруковано на друкарській машинці, номер польової пошти був інший. Сама того не усвідомлюючи, Оксана Сергіївна зробила найважливіший крок у житті, і він повністю не відповідав тому, що за таких випадків буває. Тіль-. ки з того часу щоранку, прокидаючись після недовгого сну, вона першим ділом почувала, як перевертається в її серці, наче ніж, думка про нещастя.
Ось, нарешті, видко віддалік і її будинок. Вона не встигла подумати, чому вікно в кімнаті відчинене, як помітила в ньому військову постать,— вікно хтось мив. "Ого,— мовила сама собі Оксана Сергіївна,— доведеться витурювати непроханих пожильців!" Вона одразу ж почала міркувати, як звернеться завтра до райради за потвердженням прав на власну квартиру, і тому всі інші, гострі почуття, які звичайно виникають у людей за подібних обставин, так і не з'явилися. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Династичне питання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2579 | Юрій Яновський | Династичне питання | Головній особі минуло тільки два роки, і цей вік дозволив дідові його вільніше себе почувати в тій авантюрі, про яку потім було стільки розмов. Але хіба може "вільний орел доменних висот" (ці слова з багатотиражки дуже імпонували старому) слухати якихось там жінок, хоч би вони й називалися його дружиною й невісткою? Звідки їм знати, що дитина повинна бачити, а чого ні, куди дивитися, од чого тікати та яким повітрям дихати? На його щастя, батько головної особи був у командировці, і дискусія не поширилася до розмірів катастрофи. Бо син одразу переводив розмову в площину глузів із сучасного стану доменної професії, критикував допотопні методи одержання металу в епоху звільнення атомної енергії і доводив старого до розпачу.
Дід головної особи — доменний майстер Григорій Сидорович — почав з того, що, називаючи вчинки власними іменами, просто викрав згадану особу, себто рідного внука Григорія Григоровича молодшого. Так він звався на відміну від батька свого Григорія Григоровича старшого, відсутність якого уможливила авантюру. Крадіжка відбулася за дуже складних та небезпечних обставин, бо головну особу доглядали особливо ретельно: це був перший у родині онук-мужчина.
Злочин не було викрито доти, доки невістка не прибігла на умовлене місце коло кіно і не знайшла там ні свекра, ні сина. Вони домовлялися, що Григорій Сидорович хутко пронесе хлопчика повз трибуну, вийде з колони й чекатиме коло кіно, щоб передати невістці сина. Погода, до речі, стоїть мінлива, листопад місяць,— то вітер подме крижаний, то пролетить сніжок. Невістчин жах зростав у міру того, як вона бігла додому, а там набув розміру паніки: син не повертався. Знову старий свавільник потяг немовля дихати повітрям або ще кудись, щоб тільки задовольнити свій егоїзм, лишитися з онуком на самоті!
Головна особа бачила, як дід, рушаючи з дому, крадькома налив пляшку молока й поклав її до бокової кишені святкового пальта. До інших кишень було сховано булочку і яблуко, а онукові запропоновано довжелезну, мов дитячий зонтик, червону цукерку з китицями. Це теж були заборонені ласощі, але, по-перше, дід заприсягався, що цукерка не для їжі, і, по-друге, — вона так нагадувала йому власне дитинство!
— Ну, Григорію Григоровичу,— сказав дід,— труби похід, будь ласка.
Григорій Григорович молодший любив свого діда. Це почуття за дворічний онуків вік встигло так розвинутися, що бідна мати ревнувала сина до сліз. їй здавалося несправедливим, коли малюк, належний їй до останньої цяточки на тілі, раптом тягнеться до поморщеної дідової шиї і обіймає, цілує. А ці чоловіки такі нечулі й просто безсердечні, вони можуть простягти дитині непродезинфіковану руку,— од цеху так і лізуть до колиски! Скільки вже було драм з цього приводу,— і головним заводієм вважався дід.Дивіться також
Юрій Яновський — Дід Данило з "Соціалізму"
Юрій Яновський — Зимовий день
Юрій Яновський — Київська соната
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Хлопець любив діда не так, як решту родичів, ба навіть і саму маму. Перш за все, дід ніколи не калічив мови, розмовляючи з ним, не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим. Можна було скільки завгодно лякати хлопчика "ведмедем з торбою" чи "бабаєм" — він іще опинався й висував додаткові питання й умови. Коли ж вимовлялося слово "дід", слухняність ставала беззаперечною й негайною. Одначе досить було матері насварити Григорія Григоровича молодшого за його не зовсім пристойну поведінку, як він чимчикував до діда й голосно йому скаржився: "Діду, мама мене б’є!"
Смішно думати, що мама здатна була хоч пальцем торкнути сина — невгамовного й непосидючого,— дід же підхоплював онука, садовив собі на шию і, згинаючись у невисоких дверях, рушав вимагати пояснень у жорстокосердої матері. "Ах ти ж ябедка,— казала мама,— тебе варто було й насправді нашльопати гарненько!" — "Не треба гарненько,— заявляла головна особа з височини дідового зросту,— мир-миром!" Зворушена такою логікою, мама кидалась цілувати хитру істоту, навчену дідом, мир відновлювався, почуття до діда ставали ще дужчі.
Слід відзначити, що напочатку в Григорія Сидоровича й на думці не було дурити невістку чи красти онука. Він намірявся лише понести малого на Жовтневу демонстрацію, а потім чесно віддати до материних рук біля умовленого кіно. Невідомо, яким чином опинився він далеко від кіно, біля шихтового двору, і йому нічого не лишилося іншого, як зайти.
Григорій Григорович молодший зручно сидів у діда на руці і диригував довжелезною цукеркою в такт дідовим крокам. На голові в нього була яскраво-червона шапка з помпоном. Він з приємністю простяг руку машиністові заводського паровозика, що пурхав парою, і сказав привітно:
— Діду, ту-ту!
— Я думав, що ви на демонстрації, Григорію Сидоровичу,— зауважив старий машиніст,— мої всі замкнули хату й рушили цілим парадом...
— Отож, Карпе Дем’яновичу,— відповів щасливий дід,— онука несу до нашої домни...
— А нащо його носити? Може, і зовсім по книжковій лінії піде!
— Не кажіть нічого! Мене мій син цим допікає, каже — нізащо не пущу малого по дідових та батькових слідах! Ви подумайте тільки...
— Не видко, щоб Григорій Григорович свого діла не любили...
— Ат, ви його тільки послухайте!
Велика сніжинка сіла на онукову рукавичку.
— Діду, діду,— сказав він,— муха!
Після чого, замруживши очі, слухав, як пронизливо гукав на паровозику гудок. Навчений бути щедрим до людей, які йому сподобалися, малий подав дідуні-машиністові цукерку й щиро сказав:
— На, діду!
Таку великодушність було гідним чином віддячено, і малюк дістав дозвіл шарпнути за дротинку гудка, власноручно прогусти, а дід його потай витер щасливу сльозу.
— Давай,— махнув рукавичкою Григорій Григорович молодший, і паровичок рушив, корячись його хазяйській руці.
Вони пішли до доменних печей. Ось те місце, де Григорій Сидорович колись лежав з однозарядною берданкою й тримав на прицілі ворога. Його товариші-червоноградці закурювали, ховаючись за вагонеткою руди. Звідусіль чути було постріли — це якась мандрівна офіцерська дружина вирішила підтримати Тимчасовий уряд, уже заарештований в Петрограді повсталими робітниками. Офіцери скерували свої сили проти заводу, бо там концентрувалася воля до боротьби. Із заводу йшла підтримка червоногвардійцям, постачалися боєприпаси. Два дні тривав бій, несподіванка вирішила справу. Головною вулицею міста проходила залізнична колія, і нею раптом покотив просто з заводу саморобний бронепоїзд, стріляючи на всі боки. Офіцерські нерви не витримали, Жовтневий переворот було підтримано в цьому донецькому малому місті й стверджено.
— Дивись, онуче,— сказав колишній червоногвардієць, минаючи знайомі місця,— тут твого діда поранено за робітничу справу. Тебе тоді ще й на світі не було.
— Не було,— весело погодилося рум’яне личко.
— А твій батько, знаєш, як діда називає? Шаман, каже, доменний.— Вони пройшли далі й наблизились до доменних печей. На думку Григорія Сидоровича, нічого в світі не існувало кращого за доменний цех. Тридцятиметрові башти урочисто підносилися коло кауперів, вагонетки з шихтою безперервно повзли нагору. Працювала поки що лише одна піч, друга ще не встала з руїн, із куп вапняку, попелу, битої цегли, розчавлених вагонеток, покручених конструкцій, поруйнованих вибухами залізних балок. Сама домна похилилась, але не впала зовсім, стояла наперекір усім законам механіки, невмируща й нездоланна, викликаючи однодушне бажання допомогти їх випростатися.
На ливарному дворі холов чавун попереднього топлення, рухався кран, канавники метушилися, домна гула рівним робочим голосом. Григорію Сидоровичу не треба було й дивитися на манометри, щоб визначити хід печі,— йому здалося, що домна співає. Він не зводив очей з онукового личка, намагаючись помітити найменші порухи маленької душі. Григорій Григорович молодший зажадав, щоб його пустили з рук на землю: він побачив пісок і лопату. Доки малюк намагався потягти важку лопату,— його вже оточили глядачі, робітники зміни. Вони здоровкалися з майстром і гукали йому на вухо, бо домна забивала всі звуки:
— Ранувато привели зміну, Григорію Сидоровичу!
— Оце так доменщик, нівроку йому!
Це було дуже приємне почуття, не порівнюване ні з чим у світі. Маленька істота порпалася в піску, звичним оксамитовим гудінням співала домна, низькі хмари злякано підносились вище, пропливаючи над піччю. Обіч пролітав сніжок, але над домною він сіявся дрібного мжичкою. Піввіку тому прийшов сюди вперше Григорій Сидорович. Він ніколи не міг потім детально пригадати того далекого дня. Сьогодні ж яскраво побачив — до тремтіння серця, до зупинення подиху,— ось тут він тоді стояв, сільський підліток, коли випустили перше топлення, вперше бачив живий, рухливий чавун. Страшне, іскрометне молоко потекло повз його ноги, дихаючи на нього вогнем. Він хотів кричати і, певно, закричав, не почутий в голосі домни. Минуло п’ятдесят літ...
Головна особа кинула лопату й рушила до печі. Так само, певно, вчинила б більшість людей, але Григорій Сидорович знову розчулився й чекав, що "воно" робитиме далі. Онук зупинився і, задерши голову, дивився на чорну башту, ніби вивчаючи її конструкцію.
— Так і синки твої до неї приходили, Григорію Сидоровичу! — загукав до старого майстер.
Онук стояв, не зводячи очей з домни, а потім оглянувся на діда й посміхнувся. Щось проговорив, не почуте в гудінні домни, показав пальчиком нагору. Григорій Сидорович підхопив його і потяг нагору, майже до колошникової площадки. Звідти видко було їхнє місто, притрушене першим снігом. На його білині яскраво горіли червоні прапори й транспаранти святкового жовтневого дня. Григорій Сидорович поглянув у напрямі свого дому, згадав, що там зараз діється, і в нього похололо серце. Ну, ото ж яка дірява голова! Збирався подзвонити з заводу, щоб не шукали їх з онуком, і не подзвонив. Начувайся, старий, матимеш прочухана. Що баба, що невістка — обидві не подарують. Домна гула домовито, ласкаво, трохи сумно. "Ону-ук!" — долинув пронизливий голос паровичка. Підійшли ланцюжком ковші, в них посунув шлак — сліпучий, жаркий. Наче вся зима навкруги раптово пойнялася рожевим блиском. Ковші пішли на відвал.
— Ну, от тобі й усе господарство! — сказав старий.— Приймай з ходу, як ведеться в родині! Коли не заперечуєш, так і запишемо.
Дитина зачаровано слухала, як гуде піч, обняла діда ручкою за шию. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Дитинство | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4896 | Юрій Яновський | Дитинство | Фрагмент з роману "Вершники"
Перекопська рівнина починається за Дніпром, на південь від Каховки, смуга пісків тягнеться вздовж ріки з південного заходу, незайманий степ аж до Мелітопольщини, на півдні — Чорне море, і Джарилгачська затока, і саме місто Перекоп на вузькому суходолі, що завжди правив за ворота до Криму. Рівна, безмежна просторінь (як на масштаби двох людських ніг), гола рівнина без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, сонце велике й пекуче котиться на небі і поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Дніпром, а кольору ніжних блакитних перських шовків, небо Криму над степовим безмежжям.
Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, і це не заважало перекопській рівнині пишно зацвітати щовесни і вигоряти на літо, мокнути восени і замерзати на зиму, тоді по ній ходили люті й прокляті хуговії, а по селах плодилися степовики, і один із них народився в цьому степу, до Перекопа — п'ять годин ходи; і ріс серед степу, а його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ.
Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти, і потім приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов військо, а батько дасть шкоринку з хліба й маленьку цибулинку та солі до неї.
На степу росте багато їстівного зела, треба лише знати, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а різні там брандушки, або козельці, або молочайник (не той, що по толоці росте), або пасльон та дикий мак, — це все неабиякі ласощі, степові гостинці. І степом можна йти безвісти і лягти на землю, прикласти вухо до землі — то тільки вмій прислухатися — шумить і гомонить, а коли лягти горілиць і вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повітрі, тоді здасться, що сам летиш у небі, одірвавшись від землі, розсуваєш руками хмари, ростеш під синім повітрям і, вернувшись на землю, бачиш — скільки живих друзів у тебе в степу.
І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве ворушачи кінчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по траві, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибулиння, дикі бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки, наче сільський швець на весіллі.Дивіться також
Юрій Яновський — Пісня п'ята
Юрій Яновський — Заповіт
Юрій Яновський — "Поворот"
Ще 48 творів →
"Дитинство" (скорочено)"Дитинство" (аналіз)У якій атмосфері зростав хлопчик? (та інші запитання)
Біографія Юрія Яновського
І хочеться знати, куди падає сонце, кортить дійти рівним степом до краю землі й заглянути у прірву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, і як вони лежать на дні провалля — як решета, як сковороди чи як жовті п'ятаки?
Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка і, нарешті, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його перестріває друг, повідає, як дратувалися мати і як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, і мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось підемо вдвох до вечері й повечеряємо, а при мені вона не битиме, і потім воно й не болітиме, коли гаразд наїсися, то, виходить, треба добре наїстися і нічого не боятися. Вони йдуть удвох до хати і заходять на подвір'я, правнук Данилко і прадід Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши їх, і під хатою стоїть сирно, а на ньому розкішна вечеря: кислий-прекислий сирівець та ячні коржі.
І до прадіда прийшовши, котрий спав у повітці, Данилко витирав сльози, бо мимоволі набігали на очі, добре б'ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цілий день, "боліло? — питав прадід Данило, — а ти не зважай, бо вона господиня і гірко працює, вона нас годує, то хай і б'є, а батько твій ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий і нікому не поклониться, а людям треба кланятись і решпекту давати, інакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до прадіда, спав без усіх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день.
І всі весни його дитинства складалися в одну, прадід стояв, мов знатник, що знає всі весняні тайни, він здавався Данилкові господарем степових звичаїв. І щороку весна приходила краща й дужча, починав її бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистів.
Прадід примічав, звідки в цей день вітер, коли з Дніпра — риба ловитиметься, коли із степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай; а побачивши першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі — "на тобі, ластівко, на гніздо!", ластівки не летять у вирій, а, зчепившися ніжками, зимують на дні моря, ріки чи криниці.
Далі з'являвся голубий ряст, а прадід наказував зірвати його швиденько і топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року діждати!", а хто не встигне — тому на той рік рясту не топтати, на лаві лежати, і ряст у Данилка був дивним тройзіллям, і казав Данилко за всіма, коли хтось трудний одужував, — "о, вже виліз на ряст!"
А перший грім, цей весняний будило, після нього земля розмерзається до краю, а дівчата біжать стрімголов умитися з криниці і втертися червоним поясом — на красу, а хлопці беруться за ріг хати й силкуються підняти — на силу, і тільки після першого грому вечеряють надворі, а не в хаті, о перший грім весни!
На сорок святих, коли день порівняється з ніччю, у школу вчительці треба нести сорок бубликів, по хатах печуть пшеничні жайворонки із дзьобиком і крильцями, всі діти в школі ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок із ячного тіста, і мати плакали, не маючи й жмені пшеничного борошна. Данилко не розумів такого смутку і з гордістю показував усім у школі свого бравенького жайворонка, він тюрлюнчав за нього і робив йому гніздечко, а крильця були ловкенькі, о, та мати вміє зробити жайворонка, між усіма жайворонками — він справжній жайворон! А всередині у ньому запечено травинку, і вона солодка, як мед, багатші школярі давали вже за нього й бублика городського, та ба, хіба в городі бачили коли-небудь такого жайворонка?
Данилко поклав його перед себе на парті і, пишучи у зошит, одно милувався із свого укоханця, що сидів біля каламарця, мов живий, і скоса поглядав на Данилків важкий труд, і справа кінчилася тим, що Данилко віддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних і поніс додому за пазухою: і мама скуштує пшеничного жайворонка, і дід Данило, і п'яничка-батько, і він, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубів у неї ще ж немає!
А на теплого Олекси сусіда виставляє з льоху бджіл на сонце, і вони як не подуріють з радості, вилізе тобі таке кволеньке з колоди, обігріється на сонці й літає-літає, аж очі заболять на нього дивитися, і швидко цілі рої літають над пасікою, а сусіда кадить ладаном, і десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли піст перед великоднем ламається надвоє, і кажуть старі люди, що чути буває хруст.
У хаті холодно і немає хліба, тільки перепічки та кислі буряки, мама поставили Данилка у куток і молять богу: проказують молитви, щоб Данилко їх повторював, а Данилко все прислухається, чи не хрусне ота середа-хрестці, коли піст ламається надвоє, і хрусту щось не чути, і молитву вже скінчено, і Данилко тоді молиться сам із справжнім натхненням — тієї улюбленої молитви, що його навчив прадід Данило: "Дай мені, боже, картоплі, киселю й розум добрий".
У вербну неділю прадід приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печі: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!" І свячену вербу ховають за ікону. Це найдужчі ліки, коли дитина сохне і жовтіє та висихає. Тоді мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви і при повному місяці купають малу Вустю й приказують: "Місяцю Адаме, ім'я тобі Овраме! Дай тіла на ці кості, а як не даси, то прийми мощі!"
Прадід Данило сміється, ставши на місяці посеред двору, — "корови тобі треба, дівко, га!"
Вечорами дівчата співають веснянок, сівши черенем чи лавою, а хлопці не сміють підспівувати, бо це дівоче діло — весну славити, і співають — "а вже весна, а вже красна, із стріх вода капле, із стріх вода капле, із стріх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрівочка пахне, мандрівочка пахне, мандрівочка пах-не". І в роботу, і в дозвілля, на панських ланах і на своїх горьованих, натщесерце і попоївши, після голодної зими — дівчата співають і славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача — в усіх світах співати, і навряд чи хто в світі так співає, як степовики.
Так у співах та в каторжній роботі кінчається березень і починається місяць квітень, коли все зацвітає — біла береза і проліски, золотий горицвіт та пухнастий срібно-бузковий сон. І вишневі сади стоять мрійні, білим плесом у нагрітому степу, іде дощ краплистий, збиваючи легенький пил і паруючи, діти, замурзані й голодні, бігають під дощем: "Дощику, дощику! зварю тобі борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся".
Данилко колише малу Вустю й не може вибігти на дощ, і коли вже вона вмре, а її покладуть на лаву, як дорослу, дід Данило прочитає псалтиря, наче вона й справді щось зрозуміє з тої шкуратяної книги, а потім мама мусить спекти добрих пирогів з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути Вустину душу, хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання і з хати не вилетить.
А як добре пахнуть мертві, коли їх покладуть на лаву, у віконце простягаються сонячні руки, прадід Данило читає з книги — псалтиря, вогник над свічкою ворушиться, як бджола коло квітки, пахне мертвяком і стружками з сосни, можна сидіти в куточку і довго-предовго дивитися, що на лаві лежить чужий чоловік — жовтий, мов бог на іконі, а над ним літає його душа, і треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покуті, з неї душа п'є мед, і меду меншає, а душі так і не видко, — яка вона в того дядька була — як жайворон чи як ластівка, а мо', метеликом чи й великим кусючим джмелем.
Пиріг з квасолею дуже смачний і м'який, Данилко його їсть натхненно, пам'ятаючи, що це за упокій, а тітка того мертвого дядька така дурна, що зовсім забуває, скільки пирогів дала вона Данилкові, хоч бери й десятий — нічого тобі не скаже і лише голосить укупі з сусідками. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Дівчинка у вінку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2570 | Юрій Яновський | Дівчинка у вінку | Дядьку лікар, мені вже не буде боляче? Мама кажуть, що я терпляча. Бо я не мала дівчинка,— мені майже виповнилось уже дванадцять років. А мама сидять у коридорі, еге ж? От бачите, мені не можна голосно стогнати...
Це — воєнний лазарет, товаришу лікар? Я весь час буду лежати на справжньому великому ліжку, як червоноармієць? Ні, мені зовсім не боляче. Я трошечки заплющу очі, можна?
Тепер витріть мені, будь ласка, обличчя. Це не сльози. Сльози завжди бувають солоні. Чого це я так багато розмовляю? Ви мені щось укололи, еге ж? А нащо? Наша вчителька Ганна Семенівна завжди каже: "Феня Кравченко, не подавай дурних запитань у класі!"
Я дуже люблю малювати. Мені мама обіцяли фарби подарувати, акварель називається. Це — коли щіточкою треба малювати. Мама кажуть: "Кінчай,
Феню, школу—будеш гарним бригадиром". Моя мама самі бригадир у колгоспі. А я кажу: "Потрібні мені ваші бригадири,— мені малювати хочеться". Мама кажуть: "Всі малювати не підуть, не дурій, Феню!" А я кажу: "Як не пустите малювати, на зло вам умру".
А тата нашого вбито на фінській війні, я — сирота вважаюсь, мама й почнуть гніватись. І кажуть, що посадять мене в кропиву. Та я не боюсь кропиви. Це мама — в жарт. У нас за хатою ніяка кропива не росте, тільки квіти. Різні-прерізні квіти.
Я вмію вінки плести. Мене ніхто не вчив, я сама вивчилась, мама кажуть, що це від бабуні перейшло. А як воно переходило, ніхто й не помітив. Я на всіх дівчат вінки плету. Вони в моїх вінках ходять — і на весілля, і до кіно, і на танці...
Гляньте, це мій останній вінок. Із зеленої пшениці. Он він де висить... Ні, це не вінок, мені здалося. Щось зелене висить на стіні, я подумала, що це мій вінок. У мене голова крутиться, ось чого я помилилась. А очі в мене добрі, я дуже далеко в степу бачу.
Ми втрьох були. Я, Саня і хлопець Сашко-маленький. Сашко-великий у нас тракторист, Сашко-маленький в одному класі зі мною... Ми день і ніч стерегли. На голови понадівали вінки з пшениці, колосся високе, дуже красиво. Ніхто нас нізащо не помітить, а ми — всіх. Де який диверсант з’явиться, чи шпигун, чи парашутист — всіх побачимо.
І ось ми сиділи. Сонечко було надвечір, а цвіркунці тюрлюнчать, цигикають, павутинка пливе, колосся хилитається, навкруги степ, ні душі. Так і кортить все намалювати. Сашко-маленький каже: "Дурно, дівчата, сидимо,— ніхто до нас не долетить ніколи". А я йому кажу: "Ми тебе не тримаємо за чуба, можеш іти, справа добровільна". Та він, звичайно, зостався, він любить поспорити.
Тоді раптом щось зашуміло. Ми дивимось. Вилетів з-за лісу літак, наче зупинився в повітрі, потім з нього скочило троє людей. Двоє чоловіків і одна наче жінка. Скочили і повисли на парашутах. Погойдались, погойдались, як ляльки, а потім посідали на землю. Літак полетів. Знову тиша-тиша. Наче нічого не трапилось.Дивіться також
Юрій Яновський — Казка
Юрій Яновський — Голлівуд на березі Чорного моря
Юрій Яновський — Дочка прокурора
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Сашко-маленький як заплаче: "Ой Фенечко, голубочко, мені страшно!" — "Дурень,— кажу,— це ж тільки війна! Ти краще біжи дорогою, а Саня побіжить навпрошки. Скажете, що вони вже тут..."
Енкаведе потім мені говорив, що я не мала права сама лишатися. А як же я могла піти? їх би не знайшли без мене... Ганна Семенівна завжди нам в класі читала, як треба затримувати ворогів...
Раптом я побачила, що по дорозі йдуть два міліціонери і ведуть якусь жінку. Я дуже зраділа і вискочила назустріч. Я думала, що це вже спіймали парашутистку. Та я зробила помилку. Мені не треба було вискакувати.
А тоді жінка мене помітила: "Здрастуй, будь ласка, дівчинко,— я тобі несу цукерку". У міліціонерів очі були страшні, і один з них кульгав. Тоді я подякувала за цукерку. "Парашутистів бачила?" — спитав кульгавий. Я зрозуміла, як треба одповідати, і мовчала.
Жінка сказала: "Ця маленька дикунка,— я буду її приголубити". Я почула в неї під блузкою якісь залізні речі. Потім вона ще сказала: "Ти бачила, мила дівчинко, скакати з самольота різні люди?"
"Ні, тьотю, я нічого не бачила, я сиділа і плела вінок".
Тоді кульгавий схопив мене за волосся: "Брешеш, брудна свиня! Ти бачила!"
Я навмисне заплакала, щоб вони мене не мучили. Я ж бо зразу пізнала, що вони фашистські шпигуни,— від них навіть пахло по-чужому. І цукерку вони мені дали не нашу, я не їла, щоб не отруїтися.
Я сказала: "Як вам не соромно. Радянський міліціонер не повинен кричати на дітей".
Жінка сказала: "Спокійно, Руді, ця маленька дівчинка злякалася".
Але я не маленька і зовсім не злякалася. Я хотіла,— нехай мине більше часу, і вони не встигнуть далеко зайти.
Я спитала: "Дядьку міліціонер, звідки ви йдете?"
Міліціонер відповів: "Ми з другого району".
Я сказала: "Одразу видко, що ви всі з другого району". Жінка спитала: "А чому?"
Я сказала: "У вас дуже чисті ноги".
Жінка відповіла: "У нас дуже люблять чистоту і порядок".
Я сказала: "Ви часто витираєте в дорозі пил з черевиків, так?"
Жінка відповіла: "Так".
Я сказала: "І чистите щіткою?"
Жінка відповіла: "Так". Потім розсердилась: "Якою щіткою?"
Я сказала: "Дуже багато пилу на дорозі, а у вас у всіх ноги чисті,— чого це так?"
Міліціонер став кричать: "Ти зовсім дурна дівка!"
Я сказала: "Так".
Жінка спитала: "Дорога на станцію?"
Я сказала: "У нас багато станцій. Якої вам треба? У нас є машинно-тракторна станція, потім є меліоративна станція, потім — дослідна станція, потім протималярійна станція,— якої вам треба?"
Жінка відповіла: "Залізниця. І не роби, дівчинко, багато говорити,— нас немає часу..."
Я сказала: "Ідіть просто й просто, повернете праворуч через село..."
Міліціонер не хотів слухати: "Іншу дорогу!"
Я сказала: "Можна іншою дорогою. Повернете ліворуч, пройдете лісок, потім — повз військовий табір і просто..."
Та їм і ця дорога не сподобалась. Вони не знали, що там ніякого табору нема, це я все навмисне вигадала.
Жінка спитала: "Де твій папа?"
Я сказала: "Батька немає".
Жінка спитала: "Заарештовано?"
Я сказала: "А коли справді?"
Вони тоді зраділи: "Веди нас до мами, у нас є од тата лист".
Я спитала: "А як наше прізвище?"
Вони сказали: "Мовчи, будь ласка".
Я сказала: "Добре, я вас поведу до мами. Тільки треба пізніше, коли стемніє, щоб ніхто не бачив, правда?"
Міліціонер сказав: "Ти розумна дівка!"
Я сказала: "Так".
Жінка сказала: "Ми тобі не зробимо погано".
Я сказала: "А ви, значить, зовсім не міліція,— тільки форма міліцейська, так?"
Вони всі дуже розсердились, а я знову почала навмисне плакати, щоб вони ні про що не здогадалися. В цей час я побачила далеко машину, і стала їм показувати зовсім в інший бік. "Дивіться, дивіться!. Хтось їде!" Вони метнулись геть від дороги і потягли мене за собою. Всі троє лягли в пшениці і мене поклали поруч. Я лежу собі в вінку, і мені отоді вперше стало дуже страшно.
Вони повитягали револьвери і щось поміж себе сказали не по-нашому.
Я почула, як близько проїздить машина, і одразу ж високо підкинула вгору мій вінок. Жінка тоді схопила мене за горлянку і затулила рота.
Та мій вінок все одно побачили. Наші зіскочили з машини і кинулись туди, де впав вінок. Жінка хотіла вистрелити в наших, та я вдарила її по руці, і вона вистрелила вгору. А кульгавий вистрелив у мене...
Мені зовсім не боляче, дядьку лікар. Я себе почуваю дуже добре. Це мама в коридорі сидять і плачуть. А чого? У нас же війна з фашистами, і я зовсім не маленька дівчинка, правда? |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Дід Данило з "Соціалізму" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2594 | Юрій Яновський | Дід Данило з "Соціалізму" | Я обережно постукав у темне вікно. За всіма ознаками це було колгоспне подвір'я. Воно стояло скраю мальовничого села Н. над річкою Пслом. Од кількох хат на різних кутках села методично підлітали в небо ракети, віддзеркалюючись внизу білими нитками в невидимій нічній воді. Гітлерівці показували, де вони сплять, і пропонували не підходити близько.
Я ще раз постукав у вікно. Жодної відповіді. Навчений двома тижнями нічного життя", я зручніше вмостив поранену руку й чекав. Яка чарівна наді мною розквітла ніч! Вёй ресневі ночі Вітчизни, не забути мені вас ніколи! Земле Полтавщини, кроплена моєю кров'ю, благословенна будь в житті!
Я стояв. Рука потихеньку щеміла. День я спав у коноплях у доброї старої Секлети, сімдесятирічної вдови. Вона мене знайшла вдосвіта під своєю хатою. Перед цим за ніч я пройшов чимало кілометрів, перетинав убрід річки, брьохав "через болота, вимок, змерз і виснажився. Як опинився під Секлетиною хатою — не знаю. Прокинувся я від бабиного голосіння: "Моя ж ти рученько покалічена! Моя ж ти голівонько зранена!"
Вигляд у мене дійсно страшний: зарослий бородою, перев'язка на руці пройшла кров'ю, на голові — кора з бинтів, крові, бруду. Червоноармійська одежа подерта, сорочка без пояса, окуляри. Баба Секлета поплакала наді мною, нагодувала яєчнею й молоком і таємно поклала спати в коноплях на цілий день. А вночі вивела на шлях, почепила на шию торбу з хлібом і перехрестила, як мати, "Хоч ти, синку, й не віриш, може, а з цього зла немає,— хай тобі легка путь постелеться. Пройдеш горою версти зо три — до "Соціалізму" колгоспу — і постукаєш у вікно".
І от я стою під вікном і стукаю. Ні собака ніякий не гавкне, ні сторож ніде не калатає, пустка. Помилилась баба Секлета, а може, це я заблудив. Треба, значить, іти й плутати самотужки, шукати перевозу на той бік Псла, на схід.
Хтось мене раптом торкнув за плече. Я злякано відсахнувся. "Не бійтеся,— сказав хтось тихо,— ось я тільки візьму паляницю на дорогу, та й підемо". Я мовчав. "Дуже голодний?— спитав він.— Баба Секлета прибігала вдень, казала перевезти вас через річку, а я це позамикав колгоспі?! двері,— хоч порожнє, та колгоспне". Я попросив швидше вести, щоб відійти далі за ніч. Людина впритул стала до мене — в темряві окреслилась біла борода. "Я — дід Данило з "Соціалізму",— сказала борода,— так мене всі й знають. Бо є ще один Данило, то отой у "Паризькій Комуні" колгоспі..."
Ми пішли — дід попереду, я за ним. Німецькі ракети креслили небо, рясно падали зорі, на обріях горіли далекі скирти, земля часом двигтіла під ногами — на сході били важкі гармати. Полтавщино, мила, Гоголева натхненнице! 1 Війна переступила через твій поріг. Я йду твоїми дорогами, ховаючись од ночі до ночі. Люди твої ведуть мене, важать своїм життям, передають все далі й далі на схід. Німців обходимо, міста минаємо. Думка забивається в голову—-приїхати сюди після війни-, оселитися між цих людей, разом з ними жити, серце своє виповнити їхнім теплом.Дивіться також
Юрій Яновський — Пісня четверта
Юрій Яновський — Путь у Францію
Юрій Яновський — Вершники
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
"Оце ми вже поминули житнище,— каже дід Данило,— перейдімо на другі гони. Тут часом патруль їхній прохопиться. Чортопхайка дирчить як скажена,— далеко чути. А оце тут партизани наші бій давали. Дали такий бій, аж земля куріла. А тоді приїхав повен грузовик фашистів і з ними один панок колишній. Прочитали бомагу — буцімто всю Полтавську область подаровано якомусь поміщику Герману Герінгу 2, посіпаці Гітлера. Ну, ні — поміщик у нас не всидить — у с.у припече!.. Мою стару тоді з автомата поклали: вона їм межи очі плюнула..."
Ми йшли. Два тижні вже йду ночами, слухаючи щоночі нові історії життя. Мені розповідають жінки й дівчата, старі діди, діти. Інші всі в армії, в партизанських загонах. Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці — там висять теж невійськові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля,— людей фашисти закопують в землю живих...
"Оце вчора теж вів одного,— каже дід Данило,— бравий такий хлопець, видно,— сам з льотчиків, іде й цілу дорогу мовчить. Могорича мені пообіцяв після війни. Прилечу, каже, до вас, діду, у колгосп літаком і покатаю аж поза хмари. Ну тебе, кажу, к лихій годині, ще впустиш згори та розіб'єш старого, як гарбуза!"
Йдемо серед урочистої ночі, і груди п'ють солодке;повітря, і мозок хоче запам'ятати на все життя зоряне небо, торкання трави об ноги, краплі роси, силует дерева, незнайому рідну землю, якою йдеш і йдеш без кінця.
"Щодня доводиться самому хліб пекти,— каже дід,— скільки нашого радянського люду по ночах іде. Одну діжку вчиняю, другу замішую, як у пекарні. І од фашистів каторжних ховайся,— як хорти ганяють за душею. А вам, чоловіче, треба того Воза на небі в око взяти. Коли дишель Воза в-землю похилиться — ото вам і ховатися час,— благословлятиметься на день..."
Несподівано дід зупинився, присів і над самою землею став вдивлятися в темряву. "Ідуть цепом,— сказав пошепки,— а нам і звернути нікуди, хоч би хто їх затримав; мабуть, якась уже гадина доказала на вас, ну-ну..."
Я був беззбройний і поранений. Значить — кінець. Повісять серед поля, висітиму довго під донцем і вітром. Оце, виходить, місце, де я— прощатимусь із життям. Тиха ніч Полтавщини. Коло мене дід Данило з колгоспу "За соціалізм". Хоч би ж він не забув передати нашим після війни моє прізвище. Хай згадають і вирвуть із забуття. Дивна річ,, одночасно промайнула думка про те, як я буду колись оповідати про цю ніч, про діда, про пахощі нічного поли, про калатання в кожній моїй жилці життя.
"Діду,— мовлю я,— коли загину,— спом'яніть мене і дайте знати людям". Я простягаю дідові листочок з мого документа, який я ніс всю дорогу. Дід не взяв мого листочка: "Ліворуч лізь до річки, пам'ятай діда Данила!" І хутко пішов стежкою вперед.
Що це? Дід раптом заспівав, відійшовши од мене, злившися з темрявою. Його голос далеко чути серед тихого степу. Я побіг ліворуч, пригнувшись, зануряючись обличчям у росу. Дідова пісня наздоганяла мене3. "Вулиця гуде, де козак іде..1."
Я присів. Мені здавалося, що серце стукотить голосно, на все поле. Обличчя мокре — піт, роса, а може, й сльози. Дідова пісня віддалялася, і, нарешті, її перервав короткий вигук. Пісні не стало, тиша запала мені в душу, чекання пострілу. "Я —дід Данило з "Соціалізму",— проказав там на повні груди дідів голос, і його чути було по найдальших кутках степу.
І далі я чув кожне слово дідової мови і збагнув, що це він говорить для мене, щоб я в темряві не заблукав і тікав би від його голосу. А я сидів, уп'явшися руками в землю, не чуючи болю в пораненій руці, не в силі рухнутися, не в змозі допомогти. Голос діда гримів твердо і гнівно.
"Нікого я не водив по ночах!" І мовчанка... "Старий я для партизанського діла!" І тиша... "Можете вбивати — більше нічого не знаю!" І зоря падає над дідом... "Ріжте, душогуби!" І перерва... "Не буде по-вашому ніколи!" І хряскіт кісток під прикладом... "Слухайте, люди!" І коротка черга з автомата...
Я тоді побіг. По ліву руку над лісом зоряний Віз хилив дишель до землі. Я біг шукати притулку на день. ї я розповідав, біжучи, всім, всім про дідову Данилову смерть.
1 Полтавщино мила, Гоголева натхненнице! — Гоголь Микола Васильович (1809—1852), великий російський письменник, народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині.
2 Г е р і н г Герман — один з головних німецько-фашистських воєнних злочинців. З 1922 р. керівник штурмових загонів (СА), з 1933 р. глава уряду Пруссії, імперський міністр авіації; безпосередній організатор провокаційного підпалу рейхстагу (1933), ініціатор створення гестапо і концтаборів. На Нюрнберзькому процесі засуджений до смертної кари. Покінчив життя самогубством.
3 Дідова пісня наздоганяла мен е.— Створюючи образ діда Данила, 10. Яновський дещо взяв, по-новому осмисливши, з давньої розповіді видатного українського актора А. М. Бучми (1891—1957), яку він записав у своєму щоденнику 10 грудня 1930 р.: "Розповідав Бучма про діда 90 років... Провів Бучму додому — ніч темна, хоч в око бий. Довів і пішов у темряву. Долинула його пісня — старечим-старечим голосом: "Вулиця гуде, де ко-зак і-де!" (Яновський Юрій. Із щоденнико-вих записів.— "Вітчизна", 1982, № 8, с. 108). |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Дочка прокурора | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2699 | Юрій Яновський | Дочка прокурора | Драма на три дії
ДІЮТЬ
Нил Микитович Ч у й к о — прокурор.
КіраКсірлівна — його дружина.
Л і л я — їхня дочка, учениця 10-го класу.
Леокадія Л ь в і в н а — мати Кіри Карлівии.
Пахом Микит ович — брат Чуйка.
Степанида — хатня робітниця.
Марта Матвіївна Бондар — лікарка.
Роман — її син, учень 10-го класу.
Опанас А п о л л о н о в и ч Гер — спортсмен.
Галина А р к а д і ї в н а — вчителька.
Віктор, Октябрина, Марат — комсомольці, учні 10-го класу.
Ганна Іванівна — суддя.
1-й н а р. засідатель.
2-й нар. засідатель.
Олімпіада Павлівна — секретарка суду.
Михайло Михайлович — адвокат.
Прокурор.
Міліціонер.
Стрілець.
Дія відбувається протягом доби у великому місті на Україні за нашого часу.
ДІЯ ПЕРША
Їдальня в квартирі Чуйка. Середній достаток. Потерта мебля. Накрив ти 8 до обіду стіл. Над столом запалена лампа під абажуром. Л і ля, юна дівчина, сидячи коло піаніно, нервово грає канони. Леокадія Л ь в і в н а, статечна бабуся, устромивши голову в напіводчинений буфет, порається там, напихає рот їжею. Кіра К а р л і в н а, красива дама південного типу, дивиться в люстерко. Пахом Микитович, у військовій гімнастьорці без погонів, сидить, примостивши зошита —на валок дивана, щось записує, іноді користується логарифмічною лінійкою. Стспанида порається коло столу, виходить і знов повертається до кімнати. Довго дзвонить телефон на столику біля буфета.
Л і ля (підвівшися од піаніно, йде до телефону). Слухаю. Мі. Не дружина прокурора. Хіба не однаково? Дочка прокурора! (Рвучко кладе телефонну трубку.)
Кіра К а р л і в н а. Ліля! Могла б хоч запитати хто!
Ліля. Не цікавлюсь твоїми абонентами, мамо. Мені свої справи аби впорати!
К і р а К а р л і в н а. Де ти виховувалась?
Ліля. Під твоєю високою опікою.
С т с и а н и д а (входить). Підігріваєш та й підігріваєш. Не обід виходить, а вечеря, прости господи...
Л е о к а д і я Львівна (похопилася сісти до піаніно). Не люблю, коли прислуга розтуляє рота, Стєпанидо! Час би вже знати своє місце! (Хвацько молотить по клавішах.)
Кіра К а р л і в на. , Тихіше! Ви неможливі, мамо! Леокадія Львівна. Я вже тридцять п'ять років твоя мама!
Кіра К а р л і в на. Ну й галасуйте! Мій вік тут ні до чого!
Леокадія Львівна. Так, так. Дуже до чого, коли чоловік не поспішає до твоїх обіймів! Через це участь прокурора в судовому засіданні обов'язкова й супроводиться голодуванням його рідних... (Підходить до столу, стоячи, їсть.) Ми, слава богу, не підсудні... і не прагнемо стати ними...
Кіра К а р л і в и а. Ні на що не схоже — отак запізнюватись!Дивіться також
Юрій Яновський — Пісня сьома
Юрій Яновський — Байгород
Юрій Яновський — Романтика моря
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Пахом Микитович (підвів голову од зошита, він трохи заїкається). Нащо нервувати, Нил Микитович зараз прийде з суду...
Кіра Карлівна (зловтішно). Ага! Самі почали нервувати! Глядіть, щоб вас знову не скрутило! На мене звернете... Свідок бог, що я навіть не дивлюсь у ваш бік!
Ліля. Мамо, це жорстоко! Лікарі заборонили нагадувати дяді Пахому про його припадки! Він не мусить наєіть думати про них!
Пахом.Микитович. І н-не— д-думаю, Л-ліля!
К і р а К а р л і в н а, У своєму домі я хазяйка!
Пахом Микитович. Найважче, Лілю,— триматися!.. Ще рік лишився до закінчення інституту...
Леокадія Львівна. Усе горілка-матінка! Фронтова...
Ліля. Не горілка, а контузія! Дядя Паша не п'є! Па х о м М и к и т о в и ч. Не марнуй слів. Лілю... Леокадія Львівна. Ах, для мене й слів шкода? Пахом Микитович. Ви не так зрозуміли...
Леокадія Л ь в і в н а. Прекрасно зрозуміла, молодий чоловіче.
Дзвоник лунає з передпокою. Ліля забігала по кімнаті.
К і р а К а р л і в н а. Лілю, зустрічай батька!
Ліля. Виросла із сентиментального віку, мамо. (Сідає до піаніно, грає "Сентиментальний вальс".)
Кіра Карлівна. Що мені з тобою робити?
Леокадія Львівна. Жахливе виховання! (Сідає перша до столу.)
Степан и да. Зараз, зараз. Сама відчиню! (Виходить,)
Пахом Микитович. От бачите, все гаразд. Нил Микитович уже прийшов. Прокурор любить, щоб до його приходу дружна родина була на місці. Давайте сідати до столу.,.
Кіра Карлівна. Нема чого виправдовувати! Спізнився на обід!
Леокадія Львівна. У мене геть апетит пропав.
Входить Пил Микитович, витирає, йдучи, руки. За ним Степани д а несе суп.
Нил Микитович. Встати, суп іде!
Кіра Карлівна. Скільки можна чекати?
Леокадія Львівна. Не грай, Ліля!
Ліля. Добре. (Заграла голосніше.)
Нил Микитович. Привіт, Лілічко, я з тобою сьо-годні ще не бачився...
Ліля (встає). Драстуй, тату. Як справи?
Нил Микитович. Прошуч пробачити, дорога роди-" но, за вимушену затримку: хотів був уже дзвонити й просити обідати без мене... Семеро одного, як то кажуть...
Леокадія Львівна. Нам не важко й почекати... Хіба ми які несвідомі? Ви ж нас годуєте, Нил Микитович...
Пахом Микитович (наливає з графина братові й бабці).* Без господаря горілка нікому в рот не піде!
Нил Микитович. А собі й ні, га? Не налив? (П'є.)
Пахом Микитович. Кінчилися мої веселощі!
Степанида. Лілічко, сідай... Насипала супу...
Нил Микитович. Будьмо здорові! Надворі розпогодилось — розкішно.
Ліля (сідає, бере бабину чарку, нюхає, ставить на місце). Цікаву слухали справу, тату?
Нил Микитович (їсть). Як тобі сказати, дочко.., І цікаву, й рідкісну... Цілий день копалися усім складом суду в найделікатніших питаннях людської істоти — в пи* таннях душі... Не так багато у нас лишилося родимих плям чужого світу, проте ще лишилися плями... Ще доводиться ними займатися, на превеликий жаль.,,
Л і л я. Он воно що! Ти певний, що то плями?
Нил Микитович. Уяви собі — хлопець... Пречудовий хлопець!
Л і л я. Як же він сидить на лаві підсудних? Коли чудовий — треба звільнити, мені здається?
Пахом Микитович. Лілю, ти хіба знаєш його? Н-иле, хоч би вдома відпочив од судових розмов!
Л і л я. Не заважайте татові!.
Нил Микитович (їсть). Чудовий хлопець. Син військового. Батько загинув на фронті. У матері друга сім'я. Вітчим не прийняв хлопчика. Сип живе тут, у тітки, мати — в сусідній області. Учився, дійшов до десятого класу, потрапив у біду...
Пах ом Микитович. Украв у тітки облігації?
Л і л я. Не лізьте з дурницями, дядю Пашо! Вас ніхто не питає!
Нил Микитович. Лілю! Дядя Паша старший за тебе!
Л і л я. Нехай не вигадує зайвого! Пахом Микитович. Гаразд, мовчу.
Входить Степанида.
Нил Микитович (їсть). Отож. Хлопчик гарячий, гонористий. Добре вчився. І — на тобі! Карний злочин. Спіймано на крадіжці... _
Леокадія Львівна (п'є чарку). Боже мій! Теперішні діти на все здатні!
Степанида. Діти як діти. Де гірші, де кращі...
Нил Микитович. Вірно, Степанидо! (їсть.) Так-от. Справа начебто й проста. Але на суді виплили деякі подробиці. Відчувається, що хлопець приховує істотні моменти. Заляканий зграєю, як то кажуть, до нікуди. Заперечує наявність співучасників, керівництва, А ми, певна річ, не віримо! Йде боротьба...
Л і л я. Зрозуміло. Хлопчик хоче врятуватися, а ви йому копаєте яму?!
Нил Микитович. Помиляєшся, Лілю. Маємо намір юнака витягти...
Л і л я (нервово). Із чого? З життя?
Нил Микитович. Перш за все — із злодійської компанії!
Пахом Микитович. Слово честі, не можу вже Слухати продовження судового засідання вдома!
Нил Микитович. Ти що — погано себе почуваєш? Припинили розмови! Чи не краще одразу лягти, Пашо? Якась неприємність?
Пахом Микитович. Важкий день у мене сьогодні в інституті... Насилу досидів до кінця. У розвідці так не хвилювався... Напевно, це реакція... Піду ляжу... Вибачайте, будь ласка... (Устає-з-за столу.)
Л і л я. Я допоможу вам, дядю Пашо! (Підтримуючи Пахома Микитовича, виходить.)
Нил Микитович (навздогін). Поклади його в кабінеті, там ніхто не потурбує!
Кіра Карлівна (по паузі). Я вся змучилася з ним!
Нил Микитович. Останній час він почував себе добре.
Кіра Карлівна. Не уявляю, що могло розхвилювати! Вже ми так його доглядаємо! Як у найкращому санаторії...
Л іл я (повертається до їдальні). Ти б, мамо, помовчала! Теж мені санаторій!
Леокадія Львівна. Такий, вибачте, студент тільки псує апетит порядним людям!
Кіра Карлівна. Не втручайтеся в нашу розмову, мамо!
Леокадія Львівна. Ти мене навіть ображаєш, Кіро! Чому це я повинна мовчати й терпіти?! Л і л я. Може, вас теж терплять.
Леокадія Львівна. Це невиховане дівчисько доведе мене до апоплексичного удару!
Л і л я. Скоріше ви з мамою дядю Пашу доведете! Варто тобі, тату, піти на хвилинку, як вони його з двох боків... Як оси...
Кіра Карлівна. Лілько! Що ти вигадуєш?!
Леокадія Львівна. Яв евакуації більше страждала, ніж він на своєму давно минулому фронті!
Кіра Карлівна. Мамо! Тільки вас і чути! Як не розумієте, що язиката стара жінка — явище незносне!..
Леокадія Львівна. Сама ти стара! Я молодша за тебе!
7Нил Микитович (намагаючись розрядити атмосферу). Чи не здається вам, громадяни, що дебати сторін загрожують загостритися й вимагати закритого засідання?
Леокадія Львівна. Вам добре жартувати, а у мене серце розривається на шматочки! Віддати Кірочці життя, молодість, здоров'я, і така подяка: язиката стара жінка!..
Кіра Карлівна. Не канючте, мамо!
Л с о к а д і я Л ь в і в н а. Коли я замовкну навіки, в тобі озветься совість, яка спить сьогодні мертвим сном...
0 боже правий, дай мені терпіння... (Устає з-за столу.) У цьому домі шматок до горлянки не лізе!
Входить Степа нид а.
Степанида. Сьогодні без добавки йдете, Леокадіе Львівпо?
Л ё о к а д і я Л ь в і в и а. Попрошу не робити дурних зауважень, Степаиидо! (Велично виходить з кімнати.)
Нил Микитович. Це твоя справа, Кірочко, ти — дочка... Але пожалій стару жінку... Сама колись доживеш...
К і р а К а р л і в н а. Немає сили терпіти...
Л і л я. Вона як бомба уповільненої дії!
Нил Микитович. Сьогоднішній мій обвинувачений
1 за таку бабусю дякував би...
Л і л я. І на чому ви кінчили, тату? Вирок був? Нил Микитович. Завтра. Л і л я. Він під вартою? Нил Микитович.— Так.
Дзвонить телефон.
Степанида (біля телефону). Галл о. Слухаю. Ні, це Степанида. Хазяйку? Зараз вони підійдуть до телефону.
К і р а К а р л і в н а (бере трубку). Алло! Хто це? Знайомий? Ні, я вас не пізнаю... Що? Навіть не здогадуюсь...
Л і л я. Клади трубку! Знову з тебе глузують!
К і р а К а р л і в и а. Ні,— я не можу пізнати... Так, телефон змінює голос...
Л і л я. Мамо, не будь смішна!
К і р а К а р л і в н а. Не мороч голови! (В трубку.) Це я дочці кажу...
-Нил М и к и т о в и ч. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Дума про Британку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2700 | Юрій Яновський | Дума про Британку | Трагедія на чотири дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Лавро Мамай — голова республіки, 35 років.
У с т и н — його батько.
Г а п к а — мати.
Мамаїха — баба Лавра.
Єгор Іванович (товариш Єгор) — уповноважений ревкому, 50 років.
Гнат-Середенко,
Варка — його дружина.
Клеопатра — отаманша.
Петро Несвятипаска.
Ганна Іванцева.
Роман — її син, 11 років.
Матвій Степанович — учитель.
Грицько Коваль — робітник.
Пасічник.
Пасі ч н и ч к а — його дружина.
Г р и ц ь к о.
Рудий, Дід, Миршавий — музики
Ч е р е в а ш.
Дід Гречка.
Селянин без ока.
Повстанець.
Отаман.
Прапорщик,
А д ’ ю т а н т.
Селяни.
Повстанці.
Махновці.
Петлюрівці.
Д е н і к і и ц і.
Село Британка на Україні, осінь 1919 року.
ПЕРША ДІЯ
Спалена хата край степового села, коло неї—кузня, обгорілі дерева, високе небо. У с т и н з перебитою рукою. Г а п к а.
У с т и н. Я тобі, бабо, кажу — лиха година тебе десь носить, коли нам треба тут сидіти! Це тобі, бабо, штаб, чи, що?!
Г а п к а. Як же в гармати б'ють... Хата край села, кулі летять просто в двір. Із самого ранку товчусь, обід зварила, заполочі вибігала...
У с т и н. Сідай же, бабо, та посидь, щоб усе добре у нас сідало: кури, гуси, качки, рої та старости.
Г а п к а (сідає, шиє). Аякже — сяде воно на голу землю, ні тобі хати, ні тобі нічого, в гармати б'ють, люди, як оси, а перебиту руку твою хто пожаліє? Он глянь, як б'ються...
У с т и н. Дак уже й позвикати час був — на війну пів-села їздило: то на царську, то на керенську, то гайдамаків, то греків у Херсоні били, німців з Миколаєва гнали, молодь з червоними пішла. Ох, і б'ються ж ловко!
Г а п к а. А наш і до війни не звичний, я ж його й умовляла: ти, кажу, Лавро, пожди, хіба на тобі одному світ зійшовся? Хай же, кажу, сину, якась сила на Денику вдарить, а тоді пособиш, у них же самі охвицери, а ти хто? Чує моє серце — каші з отим Середенком не звариш...
Ус тин (виглянув). Це десь коло куми Ганни снаряд упав, ще, гляди, хату підпалить, горять мужицькі хати... (Кричить комусь.) Поганяй! Поганяй! Отуди через леваду! Патронів не порозгублюй!
Г а п к а. Каже, я, мамо, за політику дев'ять років і сім місяців на каторзі сидів, у мене серце чорною кров'ю обкипіло, кайдани на ногах я й досі чую, і сни мені ще каторжні сняться... А ви хочете, щоб я чекав!
У с т и н. От я собі часом і міркую — у кого він отакий удався? Селян бунтував, панів палив. Як забирали на ту каторгу, дак він отак усміхнувся до мене та й каже: "Ви, каже, тату, мою Варку глядіть, бо я небезпремеино повернусь..."Дивіться також
Юрій Яновський — Дівчинка у вінку
Юрій Яновський — Чотири шаблі
Юрій Яновський — Пісня п'ята
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Г а п к а. Бо й як вони кохалися-милувалися! Посідають, було, в садочку, яблуні цвітуть, бджоли гудуть, а вони собі потихеньку співають... (Та й співає.)
Ой, у полі вітер віє, А жита половіють,
А козак дівчину та вірненько любить, А займати не сміє...
У с т и н. Та цить, бабо, як на пожарище виєш! Г а п к а. Гей, повернувся, а Варка з Середенком п'ять років...
У с т и н. А скільки ждала? Проходу не було — каторж-никова та й каторжникова. А як прийшла звістка, що помер Лавро, то й зовсім стерялася, спасибі, хоч Середенко взяв...
Г а п к а. За оте "спасибі" й жили — ні дітей, ні згоди — все наче Лавро посеред їхньої хати стоїть. Що вона знущання прийняла!
У с т и н. Небезпремеино, каже, повернусь, а вчора як зайшов до двору, мов з того світу, та й знов отак усміхається — хіба я вам не казав? Хата наша стоїть спалена, листя на деревах погоріло, руку мені перебито, знав, кажу, сину, що прийдеш. Тут тебе деніки добре шукали, чимсь ти їм уївся на нашу голову...
Через подвір'я двоє жінок ведуть старезного діда.
Д і д. Кудою тут до лазарету? Жінка. Діда поранило, щоб ви знали! Друга жінка. Молотили ціпом жито в клуні, а куля як дзизне!
У с т и н. Ведіть на перев'язку!
Д і д. Генерал мене на турецькій війні вчив... Бери, каже, пороху солдатського, бери землі святої, слиною замішай, а тоді — до рани клади... (Виходить з жінками.)
Г а п к а. Як же в гармати б'ють, у Лавра ні одної, голими руками одбиваються... І лазарету нема, тільки клуня...
У с тин. У панському палаці лазарет зробимо — лежіть собі, як пани! Дай тільки війну взяти...
Г а п к а. Голими ж руками одбиваються... Кулі хвиськають, скот реве...
У с т и н. А ми в штабі сидимо, в самому центрі — пішли, бабо, наші вгору...
Г а п к а. По двоє на мотузок!-
У с т и н. Небезпремеино, каже, повернусь. Це тобі не я і не ти, Гапко, це старої Мамаїхи коріння... Як вогонь, пихкає...
— Мамаїха (несе полотно— худа, кощава, боса). Кулі з отієї деркачки, хіба їх спиниш? Людину наскрізь пробивають, повна клуня поранених, фершала аж водою одлива-ли, а ви тут, згорнувши руки?
Устин. Дак страшно до клуні підійти, отакий стогін, та й годі...
Мамаїха, А ти не сиди, людей порай, коли зброї не вдержиш!
Гапка. Та я шию, мамо, Лаврові прапор... Щоб горів, каже, як сонце.... Заполочі вибігала.
Мамаїх а. Мов води — тієї крові, замовляла, замовляла, все ллється. Єгор Іванович забіг, фершалу допомагає, чужа людина,-а біля нього аж ходити легше.
У с тин. Лавро погнав ще й кавалерію, зосталися .самі поранені й старі... —
Гапка. Ой лишенько, як вони б'ють, село спалять, лю-дей'вигублять, нащо було заводитись?!
М а м а ї х а. Діла повні руки — полотна треба, окропу неси, повний лазарет, оце Іванця притягли, як решето, побитий...
Гапка. Іванця притягли?! Як згадаю, що й Лавро б'ється... А обід перестоїть.
М а м а ї х а. Таке хазяйство тепер у Лавра, треба все порати, за всім доглянути, полотна не настачиш... (Виходить.)
Гапка. Багато вишиєш на цих вечорницях! (Виходить.)
Устин (сам). Село оточили, б'ють та й б'ють, не втечеш, не сховаєшся... (Раптом одхитується.) Ну, джміль, чистий тобі джміль, а не куля!
Пасічник (підповзає). Боже поможи, з вівтірком будьте.
Пасічничка (йде, накриваючи голову ночвами). Насилу дійшли...
Устин. Що скажете, люди добрі?
Пасічничка (з-під ночов). А те скажемо, що годі битися!
Пасічник. Упав снаряд коло пасіки. Вулики розбив, поперекидав. Бджоли якдіосліпли од злості.
Пасічничка. Ще й тин з горшками повалив, кури • порозліталися, доки це буде, я вас питаю?
Пасічник. Треба кінчать страженіє. З чотирнадцятого року до хазяйства не приступиш.
Пасічничка. Та я їм сама пушки поперекидаю! Ще корову, гляди, встрелять! Кулі, як град, падають!
Устин. Не кричіть, тітко й свахо.
Пасічничка. Плювала я на вас, душогуби! Один Середенко був, а це й Лавро твій знайшовся. Його й каторга не приймає, його й Сибір!..
П а с і ч н и к. Кінчайте страженіє!
М а м а ї х а (нагодилася). Шарварок зняли. Діла повні руки, а вони з горшками та бджолами. Оце за вас Лавро на каторзі сидів, оце за вас кров людська ллється?!
Пасічничка. Кличте сюди вашого Лавра, я йому в вічі плюну.,€
М а м а ї х а. Люди світяться, як решета, Лавро в степу б'ється, діла повні руки...
Устин. Не плюйте, свахо, в криницю, кажу я вам!.,
М а м а ї х а. Слухайте, люди, старішої од мене в селі немає, я вам і дітям вашим пупи різала, переляк одливала, кров замовляла. Корови за моєю рукою молоко дають і теляться, хазяйство йде, чоловік не б'є — все в моїй руці? І скажу вам... Ця війна народна! Вона вгодна богу!
Пасічничка (злякано). Знаємо, аякже...
Роман (заходить з вузликом). Діду Устине, кудою тут на війну пройти?
Устин. Уб'ють тебе к лихій годині!
Роман. Мама послали батькові їсти, а то, хто знає, скільки ще їм воювати!
М а м а ї х а. Чий ти, хлопче?
Пасічничка (бере вузлик). Біжи, Романе, до мами та скажи їй — хай на сполох ударить, Єгор Іванович, скажеш, велів дзвонити на пожежу, і так — на страх, біжи;...
Роман. Дак дзвіницю замкнено...
М а м а ї х а. Хай мама на сполох дзвонить...
Хлопець підтюпцем. "Ой, ой, матінко!" — стогне хтось у клуні.
"Хай мама дзвонить...
Устин. Бо батько неголодний — в лазареті лежить...
Пасічничка. Єсть і поранені?! А Грицька, зятя мого, не бачили?
М а м а ї х а. Ще не було, а може, і буде...
Пасічничка. Ой, лишенько ж моє, горенько, та за що ж така напасть на людей?! Доки ж вони битимуться?! Уже під лісок підійшли, а ті все б'ють... А Грицько, зять мій, у самім пеклі. "Оддячу,— кричить,— денікам за шомполи!.."
Мамаїха. Неси ж полотна білого, чистого й м'якого, кров ще не спинилася, горе не скінчилося, чуєш? Ночви до лазарету віддай.
Пасічничка. Піду, матінко моя, піду. Дай боже здоров'я за ваші турботи. А я дурна була, дурна була... (Пішла.)
Мамаїха. Ти, Устине, соломи свіжої внеси до клуні, ні на що людей класти...
Устин. Новий начальник штабу... Як же я з однією рукрю? (Виходить.)
Пасічник. Піду, мабуть, і я додому,, це не моє діло, моя хата скраю...
Мамаїха. Нащо ж ти, чоловіче добрий, добро кумове ховав, коли твоя хата скраю?
Пасічник. Яке добро?
Мам а їх а. Хоч би й деркачку, що людей б'є?.. Кулемета?
Пасічник. О господи!..
Єгор Іванович (входить). Повний лазарет. Спасибі, бабо Мамаїхо,— який порядок ви зробили. Призначаю вас комісаром госпіталю...
М а м а ї х а. Спасибі на доброму слові.
Пасічник. Дак я вже піду...
М а м а ї х а. От, Єгоре Івановичу, у нього добро лежить, а Лаврові стріляти нічим...
Пасічник. Нема у мене ніякої зброї. М а м а ї х а. А в леваді?
Пасічник. Дак то ж не моя... Кум собі кулемета купив та до мене поставив...
Єгор Іванович. А ви. нам його на день позичте...
Пасічник. Ще одніме хтось, як побачить...
Єгор Іванович. Ми довго просити не вміємо... Та й ніколи... Сухо, ,мов перед грозою, хати займаються, як свічки... Все село сам перебіг, вогонь швидкий, а ми — ще прудкіші...
Пасічник (вагається). Дак кум, кажу, не дасть...
Єгор Іванович. Хати горять, а людей трясця трусить. А чого? — питаю. Нема чого. Треба гасити, й годі. Назад — нікуди. Або снарядами спалять, або сірниками. Хай краще снарядами. Га? А Лавро Устииович хіба до гар-* мат дороги не знайде?
М а м а ї х а. Ось думав під піччю сховатися. Ні нашим ні вашим...
Єгор І в а н о в и ч. Не сховається. Його Денікіи бив і битиме, його куми розоряли й розорятимуть...
Пасічник. Не боюсь я кума, схочу й принесу! М а м а ї х а. Збреше й обдурить...
Пасічник (ображено). Я, бабо Мамаїхо, брехнею не живу... Тільки війну вже кінчати треба. (Та й пішов.)
Єгор Іванович. Кадетів доб'ємо та й пошабашимо... Як мені кортить і собі туди! До Лавра... Та де!
М а м а ї х а. І де вони тих снарядів беруть, од самого ранку товчуть та й товчуть...
Єгор Іванович. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Заповіт | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2576 | Юрій Яновський | Заповіт | Старий робітник тихо ступав босими ногами по сніговій дорозі до шибениці. Розмірено дихали натруджені легені, дивилися просто перед себе стомлені орлині очі, на жилавій шиї — горда срібна голова. Шибениця стояла перед заводом — робітник востаннє повторював недалеку путь, якою ходив п’ятдесят п’ять років: вдень і вночі, по всякій погоді, за будь-якого настрою, в усі дні життя — на роботу. Не жарт — остання путь. І тихо навкруги, наче війна безвісти забігла, наче на сотню історичних літ придушили фашисти Радянську Україну. Останню путь іде срібна голова, останньої доходить межі — в самотності, в мовчанні, в спокої мужності, не зраджена болем покаліченого катами тіла.
Може, старий був партизаном? Так, так,— він і подібний на воїна, на лицаря,— бачите, як поглядає, як не схиляє долу голови, очима пропікає сніги й каміння,— партизан, партизан! Дарма, старий у партизанах не був...
Завод стоїть на березі Дніпра, і перед ним пам’ятник ніжному невідомому юнакові, темно-бронзовому красуневі, що рве на собі ланцюги і сміється до Дніпра; завод з прапором першості у важкій промисловості соціалізму, завод, який сам додав металу більше од кількох європейських держав, завод, коло якого прожив життя старий робітник, віддав себе, дітей, онуків,— цей завод лежить у руїнах.
Старий ступав босими ногами по снігу, не падала на груди срібна голова, душа його не ніжна й не приспана, мужня воля клекоче в ясному мозкові,— деінде я, може, і пенсіонер, а все ж — я йду, чи чуєш ти,— я все одно йду!
А душа його, проте, ніжна. Делікатний, лагідний, скромний, добрий — він суворішав тільки біля домни. Тонни розтопленого чавуну корилися одному порухові білих брів обер-майстра. Пенсіонер? Та перед цим пенсіонером життя котилося, завод красувався, Дніпро співав під берегом, щастя віяло над степами,— хто сказав, що старість — не радість?!
Кримські палаци зустрічали його щороку. Імператорський колишній кабінет в одному з санаторіїв приймав срібноголового обер-майстра доменного цеху, пенсіонера соціалістичної держави. Заходив професор, вислухував і розпитував, а в вікнах синіло весняне море, квітнув мигдаль, пахнув лавр, кипарис, нагріта кримська земля, весна над ще безлистими деревами. Старого професор просив спочити після дороги, і тиша повивала весь санаторій, тільки шеф-кухар з кухні викликав по телефону один санаторій за другим і схвильованим голосом допитувався якихось спецій до обіду. А той, для кого це робилося, вже тихенько виліз через вікно до парку і майнув у чорненькій своїй сатиновій сорочці просто в ліс. Весна кримського надбережжя огорнула його старе тіло, мов соки землі входять йому в душу. Яке тепле повітря навкруги, пташки на голих кущиках, як бризки радості, і от крізь жовтий пересохлий торішній листок пробивається зелений пальчик весняної квітки,— та це ж наш пролісок, боже ти мій, як рано прокидається тут земля!Дивіться також
Юрій Яновський — Пісня п'ята
Юрій Яновський — Присвята
Юрій Яновський — В листопаді
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Старий ішов до шибениці, не чуючи босих ніг. За що йому така кара, він не знав і знати не хотів. Чи його фашисти вели вішати як заложника, чи визнали партизаном — хіба не однаково? Справа йшла не про саме його життя — фашисти нищили народи й нації, і бузувіри, їхні професори, придумають потім для тупих фашистських голів оті, про людське око, теорії. Старий робітник не бажав розмовляти з такими людьми, і він не вимовив до них ні слова. Може, в нього розпитувано про дітей і онуків, може, пропоновано видати партизанів, може, умовляно розпочати працю на старому заводі,— він не слухав. Шибениця малювалася перед ним, і голе дерево коло воріт заводу, і під кригою недалекий Дніпро.
Цією дорогою ходилося й разом з молодою дружиною, а немовля пручається на руках, і так попереду радісно на світі, коли все йде саме до рук, і немає краю молодій силі, і немає дна несмілим поцілункам. А тоді й син разом з батьком ходить дорогою до заводу, пірнає під домну,— о, рід наш домну не знеславить, очі в нас не прості, а душі пречуткі, і душа чисто доменна: знає, який в металі глиб, а який стриб, де скисне, а де зависне. Онуки теж доменної не занехаяли, хоч і в галстуках та в білих штанях коло печі,— сказав би хтось раніше,— чи повірили б?
Старий робітник ішов до шибениці в ясному блиску зимового дня. Вже видко, як розхитував вітер зашморга перед брамою зруйнованого заводу,— іду, брати мої робітники, чи чуєте ви, я все одно йду. Я йду, брати-співгромадяни, ви бачите мене, моя шибениця різьбиться на вічному небі, через неї й хмари не перелітають, очі примерзають до її чорної шиї, дивіться, запам’ятайте, брати.
Обер-майстер, пенсіонер, мирна людина, ішов до шибениці, ступаючи розбитими босими ногами по снігу, залишаючи на дорозі мерзлі кульки старечої благородної крові. Радянська Вітчизна мільйонами очей незримо проводжає старого, і кроки його ніколи не зітруться з ганебних сторінок фашистської душогубної історії.
Швидко пливе дорога, морозна, тверда, ноги, як кам’яні, стукотять об кригу, щось погавкують зелені мундири, та старий їх не слухає. І рівніший крок по смертній дорозі, вище голова, стискаються в кулаки пальці,— я йду, не схитнуся! Все одно наша правда вгорі!
Старий майстер підійшов до шибениці. Зашморг звисав з покаліченої старої верби перед воротами заводу.
Ще кузня була на місці заводу, а вже верба росла, до неї в’язали ковалі коней, в її холодку запивали могоричі, об вербову кору били тараню і пробували на корі розпечені кінські тавра.
Старіла верба, а завод розганявся од неї по великому майдані, зростали домни, побігли заводські паровозики, тисячі і тисячі людей ходили повз вербу, а згодом і машини посунули.
Двигтіла наддніпрянська земля, шелестіла довгастими листочками верба, квітла веснами і золотіла щоосені, завмирала на зиму, одбувала життя в другій сотні вербових літ.
І ось вербу не впізнати. Білі шлейфи святкові висять на ній, кожна галузка прибрана в іній, і діамантовий пил іскриться, грає, урочисті порухи вербових віт благословляють старого майстра. Очі древньої верби заплющені, здається, що сльози тільки тому не ллються, що мороз приморожує їх до кори...
Кого це підвели під зашморг? Кого підняли й поставили на залізну бочку з-під бензину? Перед ким гітлерівець так довго тримав у руці вирок? Стривайте, це ж я сам! Це ж я сам! Це мені насунули через голову петлю, тільки б не вимовити й слова, не розтулити стиснутих кулаків! "Будеш зоставатися висіти рівно один місяць",— звідкілясь долинуло, і одразу завертівся світ, хутчіш і хутчіш, як суховій у степу, сліпучий блиск, сліпучий біль...
А вночі партизани викрали тіло й поховали на горі над Дніпром. Із стиснутих пальців дістали зім’ятий папір. Це був заповіт. Старий робітник проніс його через смерть до своїх. Командир загону сам переписав і переправив через фронт. Деякі місця він не переписував, бо вони стосувалися лише його самого: старий давав йому, своєму онукові, кілька практичних порад в партизанському ділі.
"Перебуваючи в доброму розумі і ясній пам’яті,— прочитали за фронтом,— і не сподіваючись на людську смерть під варварською окупаційною владою, і почуваючи відповідальність за свої слова перед сучасниками і потомками, і побачивши на власні очі темну ніч фашистського "нового порядку", і зваживши холодним розмислом усе, що визнав за істотне,— пишу цей заповіт.
Залишаю вам порожню землю, витоптану фашистським чоботом, зоставляю руїни красивих українських міст, які спалила тевтонська дика орда, покидаю невідомщену кров, несплачені борги, дорогі діти мої.
Залишаю вам фашистські могили в кожному селищі на найкращих місцях, у садочках, коло хат, на площах, по скверах. Думають бандити, коли цей раз їм не вдалося, то онуки їхні підуть далі від тих місць, де лежать трупи скажених дідів. Заповідаю вам і наказую серцем і досвідом: викиньте прокляті кістки з землі. Спаліть і розвійте падло, нехай угноює землю. Багато зайд було у нас за тисячу літ історії, а де вони? Де їхні могили? Де їхні погані черепи, в яких погасли завидющі очі, зогнив брехливий язик, розсипалась на порох зажерлива пелька? Немає, діти,— дивіться, щоб і цих не було!
Бачу й знаю: не пройде багато років, як ви знову підіймете й звеличите нашу матір — Радянську Україну. Дбайте про все нове — промисловість не любить латаного устаткування, на старих машинах не розбагатієте. Зводьте міста — ясні і просторі, здорові й привітні. Дорогі будови дешевше коштуватимуть. Насадіть ліси, викохайте сади — вишневі, яблуневі, грушеві, сливові. А шляхи всі обсаджуйте липами і чорнокленом. Рибу заводьте найкращу, прочистіть річки, поставте знову гідростанції, перегородіть Дніпро коло Хортиці й коло Кременчука.
Плануйте красиві села, повибирайте з землі воєнний метал, зарівняйте траншеї, землянки, ходи сполучень, воронки від бомб. Позвозьте назад усі музеї й картини, а які німецькі чи італійські фашисти покрали й пограбували — повитрушуйте з їхніх душ. А наших людей, кого вони погнали до себе на каторгу, всіх познаходьте, привезіть додому. Тільки добре шукайте, щоб ні одна сльоза не зосталася невідомщеною. Партизанам оддайте всенародну славу і генералів шануйте. Не забудьте дітей, що залишиться їх багато сиротами по війні. Перед нашим заводом у скверику над Дніпром посадіть дубок з мого садка: нехай і моя пам’ять житиме серед вас...
Прощайте, діти. Я бачу нашу перемогу. Живіть щасливо в нашій Радянській владі, в дружбі народів на віки вічні". |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Зимовий день | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2601 | Юрій Яновський | Зимовий день | Двох років не жив старий Проць Штефанчук від дня Перемоги і ніколи не гадав однієї зимової днини 1946 року, що вона в нього остання. Коли б йому ще вранці хто сказав про це, бігме, не повірив би. Осміхнувся б до жартівника, одказав би без серця:
"Мой, чоловіче! До дучі всіх потягнуть, ще й земелькою притрусять. А чого маю завчасу голову сушити? Ходімо краще до коршми, в якогось там келиШка подзвонимо!.."
Старий Проць не такий уже й старий. Йому не перейшло ще, з ока глянувши, й десяти рок|в поверх півсотні. Але так повелося літ уже з двадцять — ейрий, та й старий, до самісінького Косова 1 немов покотьолом пішло. Робить всеньке життя коло своєї латки землі, аж йому долоні лускають, і, хвала богові, живе без прикрої біди. Злидень — не злидень, а й не дука.
" Зять Семен повернувся з гітлерівського табору безруким інвалідом, живе у старого Проця в приймах, бо держить старшу Процеву доньку Марію. Знайшлося в них дитя — Проців онук. Менша донька Процева Парася ще зовсім дитиною пішла за німців потай до комсомолу, агітацію носила, шила радянські прапори, боролася з загарбниками. Цього року — оце перед зимою — вона йшла зі зборів, знайдено її з ножем у грудях недалечко від рідної хати. Казали, що сама заподіяла смерть. А як сама, коли була комсомолка? У них же крила, ще й крила вірлині!
Боже милий, як шкода було Парасі! Немов відбатували старому Процеві окраєць серця — що не дихне, то й штрикне. Донечко люба, доцю моя мила, а чом ти з дєдьом на раду не стала? Можеб, і смерть пішла була пріч, удвох таки легше й проти смерті...
Казала: "Тату мій старенький, чуперик біленький, треба кидати дідівські злидні! Возз'єдналися цілою Україною на те, щоб багато жити, братів-наддніпрянців наздоганяти. Тоді й ваш вік золотом процвіте, й мій молодий'постелиться в комуністичний день..."
А він їй одказував: "Хіба ми од людей інакші? То нехай громада слово скаже. Без громади гріх щось починати. Панську землю передано народові на діло, а не на забавку. Такого ще не чувано під Карпатами, щоб десятеро рук одного плуга тримали..."
"Вашого дерев'яного плуга до музею віддамо,— сміялася Парася,— без такого плуга, а з трактором — земля в колгоспі одживе! Хіба ви не знаєте, що то є колгоспи?!"
А зять, безрукий Семенко, притишував голос: "Але ж лячно з колгоспами! Чула, що бандерики2 писали? Хіба я годен проти бандитів4 стати з однією рукою? А вони виречуть смерть моїй дитині за колгосп..."
А Парася йому: "Та станьте гуртом два десятки хлопів, то ви ту бандерівську УПА візьмете голіруч! Вони за вас, як злидні, тримаються,— киньте ви ті злидні пріч! Колгоспи на часі, щасливе життя зазирає до нас у шибки, стукотить майбутнє в двері!.."
Та де там! Було, й Парася їх не переговорить. У небіжчиці матері спадкували натуру,— така була мама крем'яна, що іскри хіба тільки й викрешеш. Удвох би старому й Семен-кові роги, може, й погнули б, а вийшло — за мамою й доці нема...Дивіться також
Юрій Яновський — Байгород
Юрій Яновський — Путь у Францію
Юрій Яновський — В листопаді
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Сьогоднішній день старий Проць Штефанчук зустрів на схід сонця. Помолився, як ведеться, пучкою писок похрестив, а вмиватися не вмивався: добра людина й так чиста буде. Попорав корівку. Одкидав гній од коней. Вийшов. Глянув на божий світ.
Сніг лежить білий, сріблястий. Довго барилася зима, а оце впала на землю, мов сердачина вовняна найбіліша. Повітря чисте, аж молодість повертає, найдорожчий трунок. Треба Процеві йти до кооперативу — може, крам привезено, хтось розкаже газету, а то й сам почитаєш, радіо заговорить на стовпі. Мой, де той Косів, на гору вилізь—. не вздриш, а голос лине просто у вухо. Та що там Косів,— Львів чуємо, Київ до людей співає й музикою гримить, сто-лвдя Москва промовляє на ціле Покуття 3. Немов не далі, як із-за плоту...
— Вуйко Процьтеж без радіо не дихне!
— Зачепи його,— це той вуйко, що й лісового вуйка — ведмедя поборе!
— А певно. Вуйко вуйка вартий.
Старий Проць не посміхається. Пощо зважати на баху-риська? Адже він ґазда. Хоч і сердачина ще дідівська, а хліба не позичає. Коли попливла файна якась співаночка, скрипку чути, люди слухають радіо, то й він не від того. Ось брязкотять цимбали, тоненько веде флояра. Як же гарно людей на Радянщині нашій шанують! Як. не музика, то співи, як не співи, то лекція. Замало тобі радіо,— диви, ще й кіно привезуть, милуйся досхочу. Заманулося комусь похворіти,— лягай, мосьпане, до лікарні на біле простирало, лежи й грейцара не плати. Безплатно, чи чути таке в світі! Аптеку заснували в селі — там тих ліків на всеньке Покуття, хоч і до Снятина 4 не їдь. Лікаря прислано, кожне піди й помацай, коли окові не віриш... Книжок —повна книгозбірня. Де це годен був мати українець за австрійського цісаря, за польського пана, за Гітлера? Везли тоді в село на бідного хлопа канчуки та багнети, заліза ще й кулі...
Аж ось музика вщухла, радіо почало легенько рипіти, немов і там притискав мороз. Агов, та це ж Косів! Так просто й мельдуеться: "Говорить Косів!" Що ж він зараз почне? "Увага, увага..." Щось оголошує, люди прикро загомоніли, старий Проць не добирає, до чого йдеться.
— Суд... Трибунал... Бандериків судять...
— Радіо передає просто з суду...
— Слухайте, слухайте!
— Ось він повідає!.. Сам бандит-бандерик!..
— Тихше, дайте слухати!.. Це той, щЪ в нашому селі із схрону взято!.. "Мручко" називається...
"Мручко"! Старий Проць відчув, як у нього під кожухом покотився піт по спині. Хіба цей "Мручко" не сидів того року у сватовій хаті? Бігме, сидів. І людей не лякався. Про колгоспи такого плів, аж йому очі рогом, аж йому слина приском. Проць мовчав на таку річ, мовчав і сват. З бандитом яка мова? Най краще має їх за темних, а вони знають, що й до чого. Це й кожне бачить, що Радянська держава не хоче зла людям, а тільки добра, бо самі люди державців обирали, йшли за ними на німця, кохають і шанують. Виходить, колгоспом жити краще, бо коли б було гірше,— цей "Мручко" так би не іритувався!..
— Натовп під репродуктором усе збільшувався й поширювався, швидко перегородили вулицю, Мовчки слухаючи.
Люди пізнавали голоси свідків із їхнього села. Так, це отой та отой говорить. А ось голос прокурора. "Мручко" відповідає. Смирний, як у вівці, голос. Забув вовчий свій рик. Хоч до рани його клади. Так, він походить із заможної родини. Шинок,держали, торгували. Збіжжя скуповували. Вчився в Німеччині. Там його й завербовано. Так, це диверсійна4 робота й шпигунство. Людей убивав теж. Душив їх цуркою, Різав ножем. Приїжджих товаришів на шматки сік. Одне дитя мале вергнув до керниці. Хліб палив, щоб від, колгоспу відтрутити. Авжеж, він бачив, що люди горнулися докупи, в думках їхніх був колгосп, Ні, доньку старого Проця Штефанчука він не різав. Так, він знає, хто то в'чипнз. Вона була комсомолка, для них дуж;е небезпечна. Вирок їхній виконав сам керівник боївки 5.
Старому Процеві забракло повітря. І далі наставляв вухо, але нічого вже не добирав. Щось дзижчало в голові, гуло, горіло. Він повернувся ,й пішов пріч, важко штурхаю-— чи ціпком у сніг, немов одразу поклавши на плечі зайвий десяток літ.
— Нагадали старому його Парасю...
— Коли б не впав на дорозі з великого смутку...
Та старий Проць не збирався падати. Вій раптом випнув груди, підніс голову й по-хазяйському глянув навколо себе. Годі банувати за донькою. Тепер йому цілком одслонено запону з-перед очей. Так жити далі не можна. Хтось-таки мусить сказати перше слово. То нехай же воно буде його, Процеве, коли решта огинається...
Донька в повітці доїла корову, зять стояв поруч, тримаючи однією рукою немов/ія.
— Чули-сте, хто зарізав мою Парасю? — голосно, мов дяк у церкві, запитав'старий Проць.
— Тихше, тихше, тату, ще хто почує!..
— А хто почує,— голосніше проказав Проць,— нехай чує, бо вийшло моїй терплячці годі! Бандерики зарізали Парасю!
— Ось вийдімо звідси, тату,— пошепки мовив зять,— що я вам маю повісти...
— Не шепочи ти, нещасний каліко, хоч у власному обійсті! Кого боїшся? Бандерівських збуїв?
— Заспокойтеся, тату, ляжте, може, поспіть... Певно, чогось не гаразд випили...
— А випив, сину! Пече той трунок серце, в'ялить душу, вібавлю тільки кров'ю! Сам шукатиму схрони! Стережіться Проця, бандерики! Винищу впень!.. Парася... Та вона ж була, як квіточка, як ясочка...
Старому ринули сльози з очей, він сердито витер їх доло" нею й тупнув ногою об землю, немов топчучи ворога:
— Агов, під землею знайду!
— Тату! — зойкнув зять.—. Далеко й не шукайте, далеко й не ходіть,— під ногами у нас схрон.., А нора — під дуплясту вербу... Ой, божечку, пропали-смо всі...
Проць захолов на місці, схопившися за слупа: — — Пробі! Це ж кримінал! Я — радянська людина!.. . — Цитьте,— тремтів зять,— якось житимемо... Нещастя під ногами, бог над нами, ми посередині!..
— Зась так жити! — видихнув без голосу старий.—-Я стаю з бандериками на розмову!!
— Тату, на онука згляньтеся!
— Йди, сину, скликай людей. Дзвони в дзвони, не бійся. Най бог на небі теж чує. Бо вже йому час почути. Коли він до нас байдужий, то й ми до нього. Скликай людей. Я стаю на розмову.
Зять тицьнув Марії до рук дитину й подався вулицею, старий Проць скочив до хати, перехрестився на своїх чорних богів, вийшов до повітки, узяв вила з довгими ріжками, став держаком гупати в землю. Прислухався, йому здалося, що під землею знялася метушня.
— Чи чуєте, що" кажу? Біжать сюди оружні, тікайте, пане!
Ще дужче загупав, а тоді з вилами важко побіг до дуплястої верби. Став і затаївся. Волосся йому ворушив крижаний вітер,— старий не пам'ятав, коли загубив шапку. Далеко почав бевкати дзвін. Долинув людський гомін. Дупляста верба тихо похилилася, з-під неї виповзла лиса люди-на/ Добре розгойднувши вила, Проць крекнув і прохромив її.
Лисий поплазував по снігові, верескаючи, мов підбитий заєць, а з дірки під вербою пролунав постріл другого бандерівця, і старий Штефанчук відчув, що хтось ним гримнув об землю. Повен рот набилося снігу. Виштовхуючи сніг язиком, Проць стогнав і гріб під себе рукою... Затямив, гублячи свідомість: зять біг на ворогів із сокирою, й гукав: "Смерть фашистам!"
Старий очуняв у хаті на лаві й збагнув, що конає. Повно людей стояло над ним. І за плечима передніх ховалася його Парася...
— Вийди, доню, наперед,— сказав старий Проць понімілим язиком, ні кришки не дивуючись із того, що бачить її живу,— най я на тебе надивлюся, заки вмру. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Історія попільниці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2584 | Юрій Яновський | Історія попільниці | У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба чоловіка.
Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси "бичка" у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім прочитавши: "О. Полуботок 7.XI 19р.", пошли свої спогади в долину минулого.
1
Звук більше не продовжувався. Він постояв у повітрі, як міраж. Його тремтіння все зменшувало свою амплітуду. І, нарешті, грубе вухо чоловіка перестало фіксувати дихання звуку. Ліва рука піднялась до лоба й хотіла про щось нагадати. Це була вона — машиністка штабу дивізії.
Назустріч ішов я.
Я залишив своє ліжко в палаці графа Милорадовича, де я видужував від тифу; розвіював по паркові поганий настрій, співав і оспівував осінь. Машиністка штабу була мені близькою людиною. Її зелені очі, як крила, великі брови могли придивитись до середини кожного серця. А що б не робив штаб, скільки б роботи попереду не стояло, скрізь і завжди машиністка штабу сиділа за машинкою й уперто вибивала лілові літери.
— Ну, ну, — взяла вона мене за руку, і по мені пішов ток, — залиш співи. Твоя майбутня жінка просить тиші.
Ми продовжували топтати листя.
"Моя майбутня жінка стане нею лише тоді, коли ми кінчимо похід на Денікіна", — думав я. До того часу — ніяких вимог. Така умова. Я пам’ятаю й досі той один поцілунок, яким вона підписала згоду. Вона вирвалась із моїх рук вся червона, і ніздрі її орлиного носа роздувались…
— Скільки тут виросло поколінь! — сказала дівчина. — Скільки цей старий парк пережив людей! Цар Петро І заморив останнього Полуботка — наказного гетьмана, а маєтки ці потім одержав Милорадович.
Я не слухав. Мені було приємно йти поруч із моєю. Що там до мертвого роду, до гнилого часу! Я жив сучасним днем. Моїх же предків я знав по пальцях — до мого діда включно. Так ми розмовляли.
— Лови! — закінчила вона, коли близьким став палац, і витягла хустку. З хусткою випав на стежку папір. Ми попрощались. Її рука була холодна.
Як злодій, прокрався назад. Збоку — я спокійно дихав повітрям, але всередині — горів. Я взяв папір у руку. Ще було досить видно від вечора, і я прочитав два слова, надруковані машинкою. Там стояло: Оксана Полуботок.
2
Я йшов у місто С. Через фронт мене перепровадили свої. Був передвечірній час, ворог обідав по ближчих селах. Денікінці одкочувались своїми арміями невпинно на південь. Гарні позиції коло міста С. були їм лише за перепочинок.Дивіться також
Юрій Яновський — Петрусь і Гапочка
Юрій Яновський — Пісня четверта
Юрій Яновський — Казка
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Я йшов не криючись — по прізвищу Марченко Степан — "крестьянин с. Королевка". Вже двічі перевіряли мою синю печатку але ще нікому не прийшло в голову недовір’я до моєї особи.
В передмісті я сміливо йшов вулицею.
— Стій! — вирішив патруль на розі. — Хто такий?
— Селянин, — відповів я й витяг свого документа, — йду хліба купити, това…
Я не сказав цілого слова "товаришу", але й першої частини його було досить. Козак скажено крикнув і підкинув нагай. Вся кров закипіла в мені. Я одскочив і схватився за захований браунінг.
Пам’ятаю потім, як я біг вулицею й стріляв, козаків кінь — тротуарами. Люди запирали передо мною хвіртки, патронів не хватило навіть на себе. Пам’ятаю, як щось кинули мені під ноги й ціла юрба налетіла на мене. Один удар вибив на деякий термін часу з дійсності.
Прокинувся я в контррозвідці.
— Вам невдача, політрук 5-ї роти, — сказало вусате обличчя.
…3/ХІ-19 г. Сегодня опять поймали одного большевистского шпиона. Был на допросе. Должен сознаться, что он держался хорошо — этот мальчишка. Мы ничего от него не узнали. Я очень даже удивился, когда он от одних посторонних ему слов закричал: "Ой!" Это было тогда, когда ротмистр ему сказал: "Не скрою, что мы знали о вашем прибытии, дорогой товарищ политрук. Знаем также, что вы свою дивизию перебрасываете с нашего участка. Наш осведомитель хорошо работает". "Кто, кто?!" — закричал этот негодяй. "Оксана Полуботок", — ответил ротмистр.
Расстреливали мы его и еще человек с 20 с ним ручными гранатами. Это было сначала ужасно интересно. Я даже кокаина не брал сегодня. Я хочу записать этот случай, где Господь Бог, в которого я верю, спас меня от смерти.
Мы поставили их всех в углу каменного забора. Поручик Стимин взял в руку гранату системы Новицкого, вставил капсюль и отвел предохранитель. Тогда этот большевистский выродок выходит из середины кучи, стает впереди всех, грозно смотря на нас. Нам это ужасно понравилось. Хоть и большевик, а храбрый! Первым умереть хочет, — подумал я и все мы.
Но увы, — он нас обманул.
Когда граната упала у его ног, он быстро наклонился и бросил ее в нас. Я могу поклясться, что видел над собой косу моей смерти. Поручика Стимина убило, трех ранило, а негодяй большевистский комиссар вскочил на забор и удрал.
Всех остальных мы повязали и порубили шашками.
Я йшов в одній білизні — перед розстрілом роздягли. Я не міг у місті залишитись на хвилину — мене зловили б, а думка про те, що там у нас є зрадник, — пекла.
Край міста розгуляй-море. Козаки розбили винницю й випустили в мерзлі рівчаки спирт і вино. Всі лягали на животи, пили. Світла не було — темна ніч.
Я примостився між двома п’яними й нахилив рота до рівчака. Це була яскрава хвилина життя. Я лежав роздягнений на мокрому снігові й пив алкоголь. Пам’ятав я: треба дійти до своїх, що б то не коштувало. Всі дальніші пригоди не відбились у мозкові. Іноді, наче через сон, бачу уривки.
…Мій сусіда п’є з кашкета, а шинеля його лежить поруч. Я роблюсь власником шинелі.
…Сніг. По груди сніг. Куди не зверни — сніг!
…Провалююсь у воду. Руки примерзають до одежі.
…В голові: "дійти", "зрадник".
Найшов мене на дорозі наш роз’їзд. Повіз туди, куди простягнуте було тіло.
Бо я ліз і ліз.
З
Двері були звичайні, дубові й над ними — ікона. Через двері входили до склепу старого роду Полуботків. Машиністка штабу п’ять хвилин тому вийшла звідси.
Світ мене зустрів скупий, сірий. У ніс піднявся пах давньої тлінності. Я був серед трун ламаних, битих, розчинених. Хаос і безладдя. Черепи, кістки, цвіль одежі, шматованої часом — сотнями років. Я обдивлявся кутки, засвітивши свічку.
Одна труна містила в собі роброни старого шовку, білий череп і волосся круг нього. На великій мідній іконці я прочитав життєпис Оксани Полуботок — дівчини 18 років.
Ці кістки знали те, чого я добивався. Але вони тримали свою тайну. Я передивився труну, майже не запалив себе свічкою. Глянув на череп — він глузував тихим сміхом з білих зубів. Тоді я не витерпів сміху — я вдарив ногою по черепу.
Він хруснув, і перекинулась набік його хата. Забілів папір, я прочитав:
"Ротмистру Мишину…
Перед кінцем:
…дивизия вся снята. Оставлен только 7-й полк. Опасности нет. Пришлите инструкции. Оксана Полуботок".
— Ось! — задзвеніло в голові.
Я зціпив зуби й сказав:
— Я тебе розстріляю власною рукою, сволоч!
Сухим був мій голос серед мертвого царства.
— Ні одного руху! — сказала мені та, про кого я думав.
В склепові були другі двері. Вона вийшла з них до блідого вогню моєї свічки, тримаючи наган. Я стояв, а стеарин свічки лився мені на руку.
— Ну, друже, — сказала машиністка штабу, — тобі підвезло. Ти не зазнаєш мук вірьовки мого ротмістра — я тобі дам зараз веселу безбільну смерть солдата!
Вона нервово показала білі зуби. Наган зводився й шукав мушкою місця на мені.
— Двоє слів, — запитав я, — ти мене не любиш?
Вона зробилась блідою.
— Ти зараз підеш у небесний штаб.
— А з яких міркувань ти вибрала склеп? — поцікавився я, одтягуючи кінець.
— Романтика, дорогий мій. Шпиги — завжди романтики й все вибирають по собі.
— Дурниця… Ой! — придивився я до кутка. — Що це?
Вона на момент одвела зір.
Я тоді кинув їй в обличчя гарячий стеарин; відразу стало темно. Щось закричала й бахала кулями в стіни. Я лежав, упавши на холодну труну. Мій ворог припинив стрілянину, і я почув, як зачинились двері. Кинувся вслід.
Під руками намацував лише стіни. Двері зсередини не відчинялись. Я ледве вспів знайти свій вихід. Бо був уже час.
Щось влетіло в склеп через душник, але мені не треба було догадуватись — я в три рухи вискочив і впав під дверима. Зразу мене наче щось труснуло, потім захиталась капличка над склепом, і скажений гук вдарив мені у вухо. Звук був такий широкий, як ніч. Він не мав м’якості звуку "трьохдюймовки" — він нагадував скрип пилки по кості на голові.
— Дннн! — почув я.
Встав, як п’яний, спотикався ніччю через кущі до штабу.
Ранком на дорозі з парку знайшли жіночу косу.
4
— Товариші, — сказав начдив, — ми вислухали інформацію політрука 5-ї роти. Машиністки штабу не знайдено? Завтра день Червоного Жовтня. Хто хоче висловитись?
— Святкувати Жовтень у місті С…
— Товариші, — сказав знову начдив, — так, ми мусимо місто С. подарувати Жовтню. Завтра ми святкуємо в місті С.
— Згода!
— План ось який: сьогодні в місті С. офіцерський бал. Сьогодні ніччю 30 чоловік займають місто С., заарештовують офіцерню й тримаються до ранку. Ранком — встигне надійти вся дивізія. Головне — захопити в руки бал.
"Ето будет послєдній і рєшітєльний бой!" — побажали при кінці й розходились на виконання плану.
Вітер віяв степами, як сліпий дим. Сніг лежав на ріллі й на стернях. Зимна зима колола в носі. Тридцять білих халатів пішло синіми стежками.
…Тут ось до їхніх слідів долучається щось, подібне на лиса чи на дикого пса. Але це тільки дотик. Звір не любить тих слідів, що пахнуть зброєю. Бачиш — він звернув убік і подався через бугри снігу.
Може, тобі вже болять ноги? Може, надто гостро співає вітер? Може, десь ввижається небезпека? Плюнь на все.
Ось вони розійшлися у ланцюг. Хороші хлопці, чорт візьми! Бачать, як лелеки.
А це — патруль їхав. Сніг побили копитами. Патрульних захопили живими, не стріляли. Оце вони тобі й лежать — троє дітей степового Дону. Тихий Дін Іванович вже не побаче їх. Вони мертві. Їх зарубали шаблею, — і через це тут стільки крові. Не вести ж їх було за собою!
Ось передмістя. Тут, бачиш, зійшлись, порадились, і їхні сліди ковтнули потоптані вулиці.
Руки проголосували. Це було надзвичайне засідання ревкому. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Казка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2575 | Юрій Яновський | Казка | Чистісінько як ото в казці повідається, у Львові чи там у Станіславові були собі дід та баба.
"Діду!" — гукала було дружина. "Чого тобі, бабо?" — озивався на те чоловік. І так повелося з молодих літ, коли ще здавалися їм дотепними подібні звертання, коли перед молодим учителем та його дружиною ще стелилися незмірні простори років, життя було безконечне й старість перебувала далеко за горами. Ну, а потім, як виявилось, що немов учора стояли русяві й рум’яні, я сьогодні стали поморщені й сиві,— звертання те почало не пасувати. "Бабо!" — гукав було за звичкою старий. "Ну, яка я тобі баба? — гнівалась стара.— Прецінь у мене є людське ім’я, пане гімназіальний професоре!.."
А випадковий свідок, слухаючи те, лагідно посміхався і, як це не дивно, погоджувався з бабою: "Коли б не волосся, нізащо б не назвав обох старими. Молоді очі, жваві рухи, й душі цілком дитячі — скільки бризків молодості порскає з-під їхніх примружених вій!.."
Незручно оповідати, але ж відомо, що з казки слова не викинеш,— не могли вони навіть таргана придушити чи отруїти прусака борною кислотою. А що вже до мишей, то з цим було ціле нещастя. Кому не відомо, якої шкоди завдають оті маленькі сірі створіння: жеруть усе, псують, лякають, розносять хвороби. На них вигадано хитромудрі пастки й мишоловки, а наші старі ставили коло мишачої нори блюдечко з водою та клали сухарика. Ще й знаходили виправдання щодо таких своїх безглуздих вчинків: "Ми теж хитрі,— казав дід,— щоб миші не швендяли де не треба, най мають їжу одразу ж коло хати!.."
До нападу гітлерівців дід викладав у середній школі, яка звалась колись гімназією. Під час тимчасової окупації міста обоє жили під німцями й набралися горя по вуха. Прихід Радянської Армії зустріли в стані повної дистрофії: спухлі й брезклі, ноги — колоди, очі геть сховані під набряклими повіками. Молоденький незнайомий лейтенант зустрів старих, коли вони вдвох насилу тягли піввідра води. Години було лейтенантові досить, щоб удмухати струм життя в старечі легені. Він постачив діда й бабу дровами, роздобув для них продуктів, гасу для лампи, теплу ковдру й навіть вітамінні таблетки. І знову казка вступила в свої права: старі оклигали, стали жвавіші, ба й посмішка оселилася на їхніх добрих обличчях.
Одного разу прийшов дід засмучений і сів накуксений у кутку. До нього підійшла баба й жартома почала казати: "Діду мій, діду, з якого ти сліду? Чи з лісу, чи з поля, чи з вільної волі? І що тебе смутить, крає, до мене, баби, посміхнутись не дає?" (Чисто як у казці, слово честі!) Це була їхня звичка: коли одне смутилося, друге обов’язково мусило розважати. І того дня була бабина черга. Дід іще дужче набурмосився, а стара стала його сварити:
— Заплач, Матвійку,— дам копійку! Знову щось тобі здалося? Хтось не так поглянув, чи хмарка не тим краєм неба пропливла? А може, чхнув хто під руку й налякав? Га? Теодоре?Дивіться також
Юрій Яновський — Пісня друга
Юрій Яновський — Три орли і мама
Юрій Яновський — Пісня п'ята
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Дід не підвів голови, баба затурбувалася:
— Може, зведення Радінформбюро пропустив?
— Чого ж пропустив? До Берліна підходимо!.. Капітуляція на часі гітлерівського вермахту.
Баба раптом розгнівалася й тупнула на діда ногою:
— Вари з старої воду, вари! Є в мене час тебе випитувати, коли в мене каша підгоряє в духовці!..
Залізна пічечка стояла поруч у цій же кімнатці, і зовсім не важко було бабі робити двоє діл одразу: сповідати діда й рятувати кашу. Та так уже ведеться, що чимось треба аргументувати...
— Я був у того, що ото реєструє службовців,— вимовив старий, розуміючи, що дальша його мовчанка призведе до катастрофи: або згорить каша, або йому буде прочуханка.
— Ну й що? — озвалася стара.
— Я, Тодосю, безсилий у розмові з різними ні риба ні м’ясом...
— Чого ж він хоче?
— Каже — "дані ваші не підтверджуються, в теках працівників підпілля ви не значитесь..."
— Та й годі? — спокійно сказала стара.— Коли нас не записано на паперах, то хай сама Стефа буде. Вона життям наклала за радянський світ. Є наша доня на тих паперах?
Дід мовчки кивнув головою.
— Він сказав, що коли повернуться підпільники з фронтів, партизанських загонів, фашистської каторги,— тоді, може, щось і з’ясується, а до того часу що скажеш? "Тяжко відрізнити героїв від звичайних людей, обивателів, коли гинули мільйони..."
Стара на мить завмерла, почала ловити ротом повітря, мов рибина, витягнена з води, й потім сльози потекли їй з очей, мовчки заплакала, здригаючись всім тілом. Старий злякався, глибоко, крижано поповз йому в серце страх, з нього злетіли вся його витримка й задерикуватість, він одразу перетворився на маленького безпомічного дідка. Подав старій води, опустився на негнучкі коліна біля бабиних ніг, як і тоді, вперше, тому сорок літ. Деякий час вони вдвох одностайно плакали.
— Ну годі,— раптом сказала стара,— сам він обиватель, коли так говорить! Я його ще потрушу, з нього ще ґудзики осиплються!..
Бабка, маленька й немічна, так переконливо тупотіла невеличкою ногою, так грізно вимахувала крихітними кулачками, що дід подумав про того нечему, на якого впаде бабин гнів. "Гаряча в мене стара,— пишався дід,— кому хочеш страху нажене!.." І він щиро не пам’ятав на ту хвилину, як удвох із грізною дружиною залишились одного разу без обіду, бо шкода було позбавляти життя коропа, який плавав у них у відрі...
Їхня кімната була за тимчасової окупації гітлерівцями міста підпільною явкою. Нею користувалося двоє важливих радянських людей, обоє мали ключі від кімнати, несподівано приходили, часом приводили з собою одного-двох, раптово зникали, мало й пошепки розмовляли, лишали старому доручення, старій — паспорти й посвідчення, які ховала в швацькій машині, цілували бабі руку, обов’язково щоразу казали : "Нічого, мамо, наше діло справедливе — все одно фашистів знищимо! І прийдемо до вас, і перевеземо до гарної квартири, і ви в нас будете повік за матір!.."
Ніхто не відав їхніх справжніх імен. Один був "Іван Іванович", другий — "Мисливець". Старі господарі знали одне: ніякі тортури не повинні були примусити їх хоч би словом прохопитися про постояльців. Радянський світ, два роки перед війною прийшовши на західні українські землі, володів серцями й надихав на геройства. Донька старих Стефа після однієї розмови з "Іваном Івановичем" заявила батькові й матері, що й себе офірує на боротьбу. Вона перебралася на мешкання до подруги, щоб зберегти законспіровану квартиру.
— Я переконаний,— сказав дід — і евентуально не здивуюся, коли наш "Іван Іванович" та раптом зайде до нас, поздоровить з перемогою!
— У "Мисливця" теж є ключ од кімнати. Може, й він завітає подивитися на нас, а ми на нього... Подумати тільки, що всі чорні дні позаду, нікому не треба ховатися... І наша Стефа могла б жити...
Дід і сьогодні ще не наважувався розповісти дружині про долю їхнього "Мисливця". Вже через три місяці після знайомства дід побачив його коло огорожі міського цвинтаря застреленого. Коло нього стояв поліцай, і висіло оголошення з вимогою до населення назвати партизанове ім’я. Дід не пам’ятав, як він дійшов тоді додому. Коли до них з’явився "Іван Іванович", старий довго вибирав хвилину, щоб розповісти про нещастя не при бабі. "Я знаю,— одповів "Іван Іванович",— мали обох нас захопити. В боротьбі всіляко буває..."
— Безумовно,— зауважив дружині дід,— я саме й маю їх обох на увазі: "Мисливця" й "Івана Івановича". Безперечно, зайдуть обоє і раптом виявиться, що "Іван Іванович" насправді й не Іван зовсім, а Петро, і "Мисливець" зроду не бачив дикої качки. А що трохи забарилися, то, певно, з поважних-таки причин. От побачиш, що з поважних!.. Ще ж і Гітлера не добито...
— І наша Стефа могла б жити,— повторила потихеньку баба, повторила тоді, коли дід уже думав, що одвів її думку на бічну стежку.
Дід зітхнув. На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться. Вона загинула в гестапо, батьки одержали її останнього листа. Бідна дівчина. Жодного слова про себе. Все про них. Як житимуть, та хто догляне, та щоб не смутилися, не журилися, бо смерть її радісна, вона стверджує радянське життя. І цілує ненині ручки і дєдьову сивеньку бороду, і просить пам’ятати-пам’ятати... "Дєдьо й неньо,— закінчувала Стефа,— так хочеться жити! Живіть за мене. Привітайте нашу радянську зорю, коли скінчиться оця чорна ніч. Лесь мене зрадив, нащо я йому повірила?.."
— В останній вечір,— розповідала батькам згодом Стефчина подруга,— перед тим, як рушити в небезпечну дорогу на Полісся, з якої й не повернулася, Стефа виплакалась на грудях у подруги й сказала, що робить дурницю, беручи з собою Леся. А з другого боку, може, це було її жіноче упередження проти хлопця, не можна ж на цьому базуватися... Усе, здається, перевірила, документи в порядку, характеристика. І тільки всередині щось уперто заперечувало, нізащо не хотіло погодитись...
Хто він був за оден — ніхто не знав, крім Стефи. Потім, звичайно, всі зрозуміли, чому Стефа тримала його осторонь,— вона хотіла, щоб зло, яке вона передчувала, впало на неї саму, коли вже судилося таке нещастя. Знали, що він був молодий, ім’я — Лесь, і зникнув разом із Стефою.
— Бідна наша донечка,— мовила стара,— лежиш ти у безвісній могилі, і ми не знаємо, де твоє тіло... Як вона мріяла зустрітися з "Іваном Івановичем"!
У двері хтось постукав. Старі здригнулися й заніміли, боячись запитати одне в одного, чи не причулося їм. Дід через силу підвівся з колін, устав на рівні, напруженим голосом гукнув: "Можна!" Знову тривала пауза, якими так заповнено казки і після яких щось обов’язково трапляється. "Можна!" — повторив дід.
Двері помалу відчинилися, до кімнати зайшла молода людина — висока, чорнява, з колодочкою орденських стрічок над кишенею нового піджака. Це був не "Іван Іванович". Це був хтось чужий. Його погляд миттю оббіг кімнату, звично зважив кожну деталь обстановки, зупинився на обох старих, заспокоївся, навіть став усміхнений. А дідові й бабі здалося, що їх професійно обшукали досвідчені руки.
— Вечір добрий,— сказав гість,— можна сісти?
Він, не чекаючи дозволу, важко сів у крісло, яке стояло окремо в кутку кімнати. Старі йойкнули — там полюбляла сидіти їхня Стефа, ніхто після її смерті до крісла не торкався, вони шанували її пам’ять.
— Дозвольте,— не своїм голосом вимовив дід,— туди не можна сідати!
Гість поторгав крісло, обдивився ніжки:
— Не турбуйтеся, витримає. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Київська соната | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2577 | Юрій Яновський | Київська соната | Покоління киян і приїжджих уявлення не матимуть про те, що відбувалося тут влітку року 1943, коли німецькі фашисти вигнали всіх мешканців з міста, а центральну частину оголосили воєнною зоною і розстрілювали на місці кожну зустрінуту живу душу. Мені розповідав цю історію парубок-інвалід, у якого в будці я пив газовану воду з кизиловим сиропом. У нього була за німців головна явка по Києву для підпільників і партизанів, він знав багато більше, ніж розповідав. Ті малі кияни, які гасають на роликових самокатах київськими вулицями, нехай замисляться і покладуть до серця імена двох своїх товаришів, яким було разом не більше як півтора десятка років. До речі, ця історія має щасливе закінчення, якого не став би ніхто й чекати в такому чортячому пеклі, яким був наш Київ за німецької навали.
* * *
Одного хлопця звали на честь Дзержинського — Феліксом, він був старший, йому пішов десятий рік. Другого, шестирічного, звали Волею — на честь Володимира Ілліча Леніна. Батьки їхні служили офіцерами на кордоні за Львовом, а матері жили в Києві. Хлопці довгий час навіть не знали один одного. їхні мами зустрічалися у військовому магазині й подружилися на тій підставі, що чоловіки служили разом в одній частині. Так трапилося, що мама Фелікса поїхала до свого чоловіка саме перед початком війни, і її застукали там перші дні, коли німці вдерлися через наш кордон. Феліксова мама була при тому, як одною бомбою вбито батьків Фелікса і Волі. Вона повернулася до Києва хвора і зовсім сива, в неї трусилася голова, підгиналися ноги, вона часто втрачала притомність, і її відвезли до лікарні. Фелікс ходив з Волиною мамою туди на побачення, але їм сказали, що їхня хвора вмерла позаминулої ночі. Так і трапилося, що Фелікс узяв постіль, деякі речі, мамину вівчарку Цяцю, оселився у Волиної мами, і вони жили єдиною родиною, працюючи гуртом. Воля стеріг з Цяцею квартиру, а Фелікс з тіткою Сашею їздив трамваєм за місто сапати й підгортати картоплю, ходив на Дніпро з вудкою по рибу.
До Києва наблизилась війна, в Голосіївському лісі безперервно стріляли гармати, трамвай тепер їздив просто на фронт, городи були всі попсовані танками й мінами. Пора було евакуюватися з міста, але Волине мати несподівано захворіла на запалення легенів (вона будувала на Хрещатику барикади), її не могли в такому стані покласти на машину.
Товариші, які знали їхніх батьків, залишили Феліксові і Волі деяких ліків, борошна, сала, цукру, крупів і поїхали за Дніпро, сказавши, що швидко повернуться.
Спочатку Волину маму доглядала сусідка, але потім Фелікс помітив, що сусідка потроху забирає до себе їхні продукти, і одного дня не пустив сусідки на поріг, перебравши догляд за тіткою Сашею на себе одного. Сусідка спробувала була сваритися, але Цяця тільки підійшла до неї — і сусідка зникла. Перших днів у них ще був термометр, і Фелікс записував температуру, але швидко Воля ненавмисне розбив термометра, коли струшував, і температуру стали міряти, прикладаючи руки до чола хворої. За цих складних обставин Воля був уже розсудливий, зовсім не плакав, ще й заспокоював Фелікса, який удався гарячий, імпульсивний і не вмів себе стримувати.Дивіться також
Юрій Яновський — Дві жінки
Юрій Яновський — Три орли і мама
Юрій Яновський — Заповіт
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Війна насунулась на самий Київ. Останні червоноармійці перейшли Дніпро. На вулицях заревли німецькі марші, і по квартирах стали ходити фашисти. Вони розстрілювали, кого хотіли, а декого забирали з собою. Сусідка привела до хворої тітки Саші двох німців, але Фелікс став на порозі і не пустив. Він знав трохи німецьку мову ще з дитячого садка і сказав німцям, що в квартирі висипний тиф і заходити не можна. А тоді сусідка почала щось верещати, кричати на Фелікса і називати його комуністом. Фелікс мовчки дивився в холодні німцеві очі і ні разу не зморгнув. "Вона дурна,— сказав він німцеві,— як я можу бути комуністом, коли мені тільки дев’ять років?"
Німці насильно взяли з собою Цяцю і не зайшли до квартири. Того ж самого дня Фелікс і Воля побачили, що їхній хворій стало трохи краще.
Через три дні гітлерівці почали палити і висаджувати в повітря Хрещатик. Вогняні страшні птахи пролітали через будинок, в якому жили Фелікс, Воля і тітка Саша. Земля під будинком так шарпалася й стогнала, ніби глибоко під Києвом народжувався вулкан. Всі люди вибігали з палаючих будинків, одежа на людях горіла, вони бігли до скверів та бульварів і ставали під дерева з листям. Діти зовсім не плакали, бо були налякані вогнем, який повстав над цілим Хрещатиком, а дорослі голосно ридали й гукали своїх рідних, сльози в них були чорні, бо сажа й попіл літали в повітрі хмарою, і здавалося, що прийшов останній час землі.
Але, на щастя, вогонь і вибухи, дійшовши до кварталу, де жила Волина мама, зупинилися. Так і залишився один бік вулиці згорілий, а другий цілий, тільки з побитими шибками, засипаний сажею. Волина мама зовсім одужала й боялася вийти на вулицю, але через кілька днів вона вийшла разом з обома хлопцями, щоб піти на Лук’янівку. Там мешкала її знайома лікарка, яка напевно дасть їй що-небудь від серця. Вийшли на Ірининську, а тоді Рейтерську, щоб не йти великими вулицями,— дійшли до Сінного базару і звернули по Львівській.
Цією вулицею рухалось безліч люду, і Воля спитав у мами, чи це не демонстрація, бо в нього ще був на пам’яті останній перед війною Першотравень, коли вулиці були повні людей, дітям давали солодкі подарунки й новенькі прапорці на пахучих держачках. Мама нічого не відповіла Волі на запитання, а Фелікс, мабуть, і сам нічого не знав. Демонстрація була чудна, ніхто з людей не співав і не сміявся, ніде не грала музика, хто йшов з чемоданами, хто з мішком, хто ніс ковдру й подушку, діти штовхали візки з бідними речами, бігли маленькі собачки, тулились до ніг і теж зовсім не подавали голосу. Жінки, які не йшли, а стояли на тротуарах, плакали й прощалися з тими, хто йшов.
— Вони не знають, куди йдуть,— про себе сказала Волина мама і чомусь погладила Волю по голові так, що Волі схотілось заплакати від якогось неясного передчуття.
На Лук’янівці людей було на вулиці ще більше, вони йшли бруком від тротуару до тротуару. Двоє чиїхось хлопців, обнявши з обох боків, вели старезного діда з довгою білою бородою. Дівчинка штовхала перед себе дитячий возик, на якому сиділа її хвора мама. За возиком бігла кицька й нявчала, щоб її взяли з собою. Німці, які проходили близько, наступали навмисно всім на ноги й голосно реготали.
Пішов дощ. Але на нього ніхто не звертав уваги. Лікарка, до якої йшла Волина мама, жила навпроти базару в бідному домі. І її не треба було шукати, бо вона сиділа просто на тротуарі коло розкладушки, на якій лежав її паралізований чоловік. На одній нозі в нього був черевик, а друга нога зовсім боса. Він лежав укритий від дощу замість ковдри — скатертиною з вишитими квіточками. Тітка Саша привіталася до лікарки, але стара не хотіла її нізащо впізнати, бо зовсім була неначе не при собі. Нарешті вона спромоглася заплакати й плакала довго. їй стало тоді легше дихати, вона впізнала Волину маму й поцілувала їй руку. "Що ви робите, доктор?" — скрикнула тітка Саша, не знаючи, куди діти поціловану руку. "Всі на Сирець,— сказала лікарка,— і ніхто не повертається. Ми лежимо під дощем два дні, чути од Бабиного Яру густу стрілянину й вибухи, чекаємо, доки прийдуть і за нами, а вам спасибі, що не побоялися підійти".
Люди все сунули й сунули на Дорогожицьку. Крізь густий осінній дощ часом пробивалося сонце. Ось до Волі підбігла дівчинка маленька, кучерявенька і з голосним плачем стала питати, де її мама. Волі стало жалко дівчинки, він попросив свою маму взяти дівчинку жити, доки знайдеться її власна мама. Але мама дівчинки сама вже шукала доню, схопила на руки і кинулася наздоганяти когось на шляху до Бабиного Яру.
Лікарка попросила тітку Сашу зайти до її кімнати й пошукати там у буфеті за дощечкою порошків. Воля пішов з мамою до кімнати лікарки, а Фелікс залишився на вулиці. Кімната була зовсім розруйнована, наче тут давно ніхто не жив. На підлозі валялися подерті подушки, розбиті портрети, книжки, череп’я з посуду. "Це, мабуть, бандити наробили",— сказав Воля. Мама звеліла йому мовчати і взялася шукати порошки. Вона насилу їх знайшла й винесла лікарці. Лікарка схопила їх в обидві руки й дуже зраділа. "Дай боже, щоб вам теж хтось допоміг в останню вашу хвилину. Тепер ми з чоловіком не чекатимемо так довго, вип’ємо порошки, і все..." Волина мама хотіла забрати порошки назад, вона не знала, що це була отрута, але лікарка не дала. "Спасибі вам, добра людино,— ледве чутно промовив чоловік лікарки, про якого Фелікс подумав, що він уже неживий,— тільки покладіть її зі мною поруч..." Волина мама з допомогою Фелікса стала підводити лікарку, і тільки встигли вони покласти її на ліжко, як налетів якийсь тип і став бити їх нагайкою по чім попало.
Коли Фелікс і Воля з мамою повернулися додому, була ніч і зробилося так страшно, наче навкруги чигали самі бандити, шумів густий-прегустий ліс — і ніякої міліції поблизу. Та, правда, так воно й було. Тітка Саша цілу ніч плакала, це Фелікс чув виразно, і згадувала свого чоловіка, який загинув од німецької бомби разом з його, Фелікса, власним батьком. Тітка Саша цілу ніч палила папери і сказала Феліксу, щоб він не забував, хто був його батько, а німців все одно виженуть. Потім тітка Саша вийняла на паркеті дощечку, виколупала там ямку ножем і запхнула туди радянські документи. Фелікс дивився і примічав, і часом він впадав у сон, і йому все снилося, як вони йшли Львівською на Лук’янівку. І ось німець якийсь веде на повідку Цяцю, а Цяця рветься до Фелікса, кусає німця за руки, і Фелікс прокидається коло тітки Саші, а потім знову — то засне, то прокинеться, аж поки йому стало все снитися: і сам сон і просинання. Так тривало до ранку, поки Фелікс добре виспався.
З того дня тітка Саша змінилася й стала не похожею на людину, якою була до війни. Вона кудись надовго ходила, а раз не приходила цілий тиждень. Часто до неї забігали люди, коротко спали, зникали тихо й хутко. Тітка Саша казала сусідам, що працює на німецькій кухні, і приносила дітям залишки від обідів. На квартиру до них поставили двох німців з місцевого гарнізону, які поправлялися перед відправкою на фронт — кудись під Харків. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Майстер корабля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=54 | Юрій Яновський | Майстер корабля | Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, — забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!...
Н. В. Гоголь
Nеіn! hіег hаt еs kеіnе Not:
Schwarze Madchen, weibes Brot!
Morgen in ein ander Stadtchen:
Schwarzes Brot und weibe Madchen.
J.W. Goethe
But the standing toast that pleased me most
Was, "The wind that blows, the ship that goes,
And the lass that loves a sailor!"
C. Dibdin
O navis, referent in mare te novi Fluctus?
Horatius
Роман
I
Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї Республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені — за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану, кладу на підставку ноги і стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер — топити дровами, але не нарікайте на мене — я згадую свою давню юність. Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії й розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить уже до краю. Старість до чогось зобов'язує.
Сьогодні я бачив нашу надзвичайну "Білу Пустелю". Молодий кінорежисер із повагою потиснув мені руку й захоплено подивився в вічі. "Він не може висловити всієї радості з того факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він за моїми книжками вивчав кінематографію. Він перекаже товаришам по роботі, що велика людина (це я) ущасливить їх візитом". Аж утомив компліментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самоті.
"Біла Пустеля" дійсно шедевр. Такі картини з'являлися в нас раз на десятиріччя і стояли, як маяки. Ви пам'ятаєте, певно, "Народе, встань!", "Останній Клич" та "Китайське Сонце"? Що діялося в пресі з приводу "Повісьте прапор над морями!"? І, нарешті, передостанній велетень славетного Семпера Травиці — "Народження інтернації". Була спеціальна демонстрація шкіл. Діти носили прапори і плакати по вулицях, вигукуючи Травиці: "Спа-си-бі, дя-дю Сем-пере! Ві-та-є-мо дядька Семпера!" Мікрофони збирали всі привітання й доносили їх до вух Травиці, що саме сидів біля кани в моїй кімнаті.
Тепер я знову мав щастя побачити на екрані новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не могли погодити між собою питання: "Мистецтво кіно чи ні". Ви бачите, які ми були по-дитячому нерозумні й яким дурницям віддавалися.Дивіться також
Юрій Яновський — "Лені"
Юрій Яновський — "Поворот"
Юрій Яновський — Три орли і мама
Ще 48 творів →
"Майстер корабля" (скорочено)"Майстер корабля" (аналіз)"Майстер корабля" (шкільні твори)Розкрийте особливості сюжету роману "Майстер корабля". (та інші запитання)
Біографія Юрія Яновського
Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки наші винайшли фотографію. Ми цю фотографію пристосували до фіксування руху. Віддрукувавши позитиви, ми рухали їх перед щілиною в картоні. Завдяки тому, що око має властивість затримувати в собі певну долю секунди все те, що воно бачить, — ми мали безпереміжний рух. Це був примітивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали різні винахідники. Платівки скляні поволі зійшли на нескляні. Апарат знімальний відповідно реконструювався, винайдено було плівку, і з'явилися перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер — Мас-Кіно-Мистецтво.
Вогники в кані стрибають і потріскують, вони пустують, як дітвора. Мені починає боліти серце. В цьому немає нічого дивного: повертаючи до молодих років, і сам стаєш ніби молодший, серце мусить більше працювати, а воно ж — стара калоша, моє серце. Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце? Та де! — Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старості.
Мені нема чого ховатися з тим, що було. Старість не може казати неправду. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі.
Я затулююсь рукою й дзвоню до фільмотеки. Я тепер дуже поважна людина, і до моїх послуг завжди ціла фільмотека країни. Я кажу в мікрофон декілька слів майстрові фільмотеки. Він умовляється з братом циклу історій. "Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кі, — чую я голос майстра, — електричні розряди тепер заважають передавати фільм. Але з метеорологічної станції передають: насувається повітряна вільгість. Приготуйте ваш екран". То-Ма-Кі — це звуть так мене — Товариш Майстер Кіно — найвище звання для кінематографіста. Я устаю від кани, одсуваю завісу перед невеличким екраном і заземлюю один дріт. Ставлю довжину хвилі 725 і спокійно повертаюсь до вогню кани.
Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетілися всі по світі, розійшлися. Тепер старший син відбуває повітряні рейси Оде — Індія. Я іноді дістаю від нього привітання з дороги. І разом з його голосом чую плескіт океану під його безшумним самольотом. "Тату, — гукає він мені, — я бачу хвилі, що посивіли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височінь. Ось мене вкрила росою хмара. Привіт тобі, тату!"
Дружина моя була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю — цих синів. І хто мені дужче радісний чи любий — не знаю.
У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв цілком. Потім я дістаю звістку від мого молодшого сина, чиє народження щільно зв'язалося із смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини.
Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було.
Тепер, звичайно, немає нічого похожого. Мій син цілий рік перебуває не знати де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена через увесь цей час. Несподівано він з'являється з повітря чи з електропотягу й оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він — де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха.
Щаслива вона — молодість! Сьогоднішня кінокартина "Біла Пустеля" й її режисер спали мені на думку. Перед початком демонстрування сидів я в своїй кабіні. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядів розподілена на кабіни, і в кожній сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий і світився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумів пропелер вентилятора, розіклалось автоматичне крісло, запрошуючи сідати зручно, і засвітилися збоку невеликі скляні ґудзики з літерами. Я міг, натиснувши ґудзика, мати все потрібне автоматично.
"Біла Пустеля" — майже безфабульна річ, з погляду критика тридцятих років. Ми вже забули ту "Lіпе оf bеаutу" , що нею хотів у 18-му віці художник Гогарт відкрити закони краси. Наскільки можливо, ми узаконили ту безліч винаходів, що їх додає кожен талант, творячи мистецькі цінності, — додає до законів майстерності й побудови.
Страшно слухати, коли заведе нині хто мову про фабулу, як нитку, про героїв, що не міняють характеру, і про автора, що боїться пересягнути через безодні людських умовностей. Роіnt de depart "Білої Пустелі" — неймовірний пейзаж. Сміливо взято дерева, вкриті снігом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи сніг в об'єктив. Гола людина вийшла з-поза дерева і, страхітно вирісши, заступила цілий екран голими грудьми. Після неї не лишилося жодних слідів на снігу. Знімали, очевидно, вдосконаленою методою Шюфтана — на знятий пейзаж знімаючи окремо людину. Після цього ми побачили, як родить жінка, її ноги, посинілі від болю, тремтять, і тремтить повний живіт. Ось що в нас є ще незмінного з перших років людського розвитку — його ніколи ніхто не перейде й не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторів, що їх перейшло людство.
Жінка починає родити. О найсвященніша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матері! О радість життя!
Я замислився, нагріваючи руки. Тепер вони мерзнуть мені повсякчас. Розповісти "Білу Пустелю" — я безсилий. Логічно вона не вкладається в рамки людської послідовності. Я й досі ще здригаюся від бадьорості й сили, що їх відчув я, переглядаючи картину.
Майстер фільмотеки виконав обіцянку, його голос почув я з репродуктора мого телефону. "То-Ма-Кі, — сказав він — ми даємо на хвилі 200". Я знаходжу цифру 200 і зручніше вмощуюся в кріслі.
Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою недуг. Коли трохи недобачати — це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, і зовсім не треба очей, щоб його бачити.
Більше докучають шлунок і серце. Весь час я мушу бути в курсі справ мого черева. Я чую, як бере моя рідка, як сукровиця, кров їжу для клітин. Моє серце набігалось за життя й тепер помалу стискується й випростується. Я, наче сторонній обсерватор, стежу завмирання коліщат механізму.
Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива істота, яку я ототожнюю з собою. Я тільки стежу за тим, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі і щоб жили нормально його клітини. Почуття в мене вельми умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок. Мені нема чого перецінювати те, з чим я жив. Мало часу.
Мені не хочеться тепер бути не тим, чим я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні Колумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед мільярдів літ людства, серед астрономічної кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті. Молоді, я звик уже до небуття.
Тепер мій мозок працює нормально, я чую пульсацію крові там.
Я не знаю жалощів, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль — недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Мені ж — однаково, що про мене скажуть. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Мамутові бивні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2583 | Юрій Яновський | Мамутові бивні | "…Коло Трипілля 1 знайдено мамутові бивні".
(З газет)
1
Старий мамут Вім кінчав сеанса в поганій оперетці. Його голос нагадував застуджений баритон і лише іноді наближався до подихів барабанного соло. Ноги стулялись докупи, бо яма була конусна. Спів вечірньої прохолоди йшов угорі.
Старий мамут Вім законтрактувався в дешеву оперетку. В цьому Вім переконався остаточно. Хіба можна було помилятись? Навіть теперішній газетчик знає смак ,в опереті, а старий Вім не одну сотню років жив на світі!
Вітер дмухав у ліс, як в одну велику волторну. Чулись якісь звуки, але чи можна ж їх порівняти зі справжнім струментом?! Хіба дійсного дмухача на волторні здивує це низьке do bemol?2 Або: що це за примітивність мелодії!? Навіть сука на Ланжероні3 в Одесі виє по. більш складній партитурі. І справді, яка волторна, що поважає себе, дозволить собі такий репертуар: там-татам-там! фі-ііі-у-уу! у-ууу-уп.
Я не знаю також, чи шум великої ріки дає щось подібне до приємного дуету скрипки й барабана. Мені хочеться сказати: "ні". Мамут Вім був цієї ж думки.
Дах в опереті, де грав Вім, був такого дешевого синього кольору, що його встидався б і завклубом спілки Харчсмак. Друге діло, аби він був оранжевим або хоч кольору свіжого ліхтаря під оком — ні, він був синім.
Електричний ліхтар переходив за сеанс од сходу до заходу. Він витикався на сцені, проходив її, підіймався до душників на стелі, злазив поволі на гальорку, зсовувався на 3-й ярус лож, на 2-й, на 1-й, бельетаж і, врешті, ховався під ногами капельдинера.
Старий Вім не пам'ятав, скільки вже він сеансів грає. Але не менш десятка. Статисти в перуках, що налазили їм аж на очі, скакали навкруги Віма і кричали щось подібне до арії паровозного гудка. Вони були вдягнуті так, як вдягаються дійсні члени товариства "Геть сором". Навіть для оперети це виглядало сміливо, і Віму ясно було, що скоро з'явиться міліція. Вів догравав свою ролю. Статисти шпурляли на шкіру Віма каміння, сичали, як пара з чайника. Але з того, що це був вже майже десятий сеанс,— Вім почував себе недобре.
Мамут потоптався ще трохи в неприємній ямі, копирснув землю великими білими бивнями й ліг на бік. Коли ж електричний ліхтар неосяжного неба загас під ногами капельдинера на заході — великий старий мамут Вім витиснув із своїх легенів останнє повітря.
Завіса спустилася.
...це сталося за 51 000 років до тої хвилини, коли народився Ісус...4
2
Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра — великої ріки.
Справи починаються коло млина.
На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.Дивіться також
Юрій Яновський — Дочка прокурора
Юрій Яновський — Петрусь і Гапочка
Юрій Яновський — Пісня шоста
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
— Во ізбіжаніє нагроможденія факту,— сказав він.
— А нащот там облізації5 — так я вам скажу, брешуть гади.
— Що ти понімаєш на воєнних ділах? — сказав Серьога-міліціонер.— У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.
— Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці — половина Сибіру, Англії — Чорне море, Франції — Петроград та Москву. А Германії — Україну. От-от прилетять ерапланом.
— На конференцію, значить? — запитав Степан.— Нащот резолюції й контрибуцій?
— Будуть тобі резолюції! — пообіцяв Серьога. Решта — двоє куркулів — солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.
— Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними,— роззявив рота церковний староста.
— Не іноплемінники, а інтервенція,— сказав Серьога,— а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.
— Який це бокс?
— Бокс — єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп — так щоб все по-научному було.
— Гріх тобі, хоча ти й Совєцка власть,— почав Гундя — церковний староста,— це кощуиственне слово.
— Меморандум їм у пуп, скажу я вам! "Лерігія — опіум для народа",— сказав Серьога.
Серьога перед цим покуштував "перваку" і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.
— А знаєте, чого ми тут зійшлись? — сказав Гнат Карпович — куркуль на двадцять десятин і самогонщик.
— Угу,— підтвердив міліціонер.
— Наш ворог настрочив на нас листа.
— Семко?
— Він. Підлиза, сукин син, до голих КеНеСів 6. Втопити його, арештанта, сволоча!
Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:
— Вещественні доказательства?
— Єсть,— відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу,— ось!
"Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція — непобідимий представник Рад-влади і гордость революції кривий Серьога по прозванію вуличному — під куб для первака дрова носить.
Товаришу ридактору газети сообщеніє, щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці — болоті Революції. Селькор Семко".
Обличчя витяглися.
— Мало його ще били,— сказав церковний староста. Всі мовчали.
Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії.
Вітер дмухав у ліс, як у велику волторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно: Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!
— Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфун-товкою по голові — ось що йому треба.
Гуидя. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!
Степан. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться).
Гн. Карпович. Дурило ти, Степане! Ми пошуткува-ли, а він і справді! Заспокойся (іронічно).
Г у н д я. Атож.
Степан. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло!? Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір:
— Трохи не вшльопали ми, граждаии.
— Айу, без гражданів,— почулось од Гунді,— насточортіло вже їх слухати.
— Знаєте що,— сказав міліціонер Серьога,— Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо,
...На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показав би тут людське обличчя у збільшенню на першому плані, але— я не хочу забігати наперед.
Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгортувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою волторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.
Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!
, Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті — там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. "Вона не належала також і до жіночого роду.
Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із три-фунтівкою в руці, я засвічую сірника — це Серьога-міліціонер і месник.
Серьога погасив огонь і солодко затягся "номером восьмим". Цукровий "первачок" тепло блукав по веселій голові. Дніпро— був по коліна. Пароплав — за панібрата. Верба — за коханку.
"Уб'ю гада!" — запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.
Перша тінь проходила мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: "Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і...", але я ворог ставання на котурни — я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.
Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.
Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руць
Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.
Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закінчились події ночі.
3
"Семко сказився!" — ґвалтувала Бабанка. Кожна баба підпирала кулаком щоки й вдавалась в імпровізацію. Кількість слухачів не грала ролі.
За годину все село знало, що:
"...Семко йшов у Трипілля. Коло Улитииого перелазу блиснула блискавка, й грізний голос сказав: "Семко, Семко, жалько мені тебе — місце тобі буде на сковороді!" А Семко роззявив рота та й каже: "Пішов ти, вибачте, до такої мами, сволоч!" — та й показав йому, звиніть, кулака. Ну, божа сила, звісно, і вдарила".
"...сказився, кумасю, сказився справді! Ходить з перев'язаною кудлою, дивиться по-скаженому й каже: "Соціал-сука раз! соціал-сука два!" Вже до сотні дорахував. Міліціонера Серьогу не побоявся — каже: "соціал-сука сім!.."
"... воно й правда: писання не доводить до добра. Жінка його не наплачеться тепер. Завтра вона йде у волость, щоб взяли на ізлічення..."
"... головою земкомісії замість Семка буде тепер Гуидин Петро. Старий Гундя вже й закваску составив із псалом-щиковим хмелем. Ех, гульнем, брат, за всю Совецку власть!"
4
Коли тихо падає на землю ніч, починають скарги бабан-ківські пси, і нічний ліхтар дивиться з неба крізь туман...
...Жовтий прямокутник вікна, гойдання осені на вітрах з дніпрової коси й голос листя з темряви ночі...
Семко зайшов до хати.
Для глядачів, що закохані в трюки,— можна було б тут дати: хата в лісі, і віти затуляють її всю, крім вікна. Жовтий прямокутник витинається з ночі й пахне таємністю. Окремо на першому плані: темний силует руки, що стукає, пальцем у вікно. Тінь, що рухнулась у хаті по шибці вікна. Вагання. Нарешті напис: "скрипнули двері й..." увійшов Семко. Він міг би зняти з обличчя бороду, вуса й зробитись кимось іншим. Це для любителів трюків.
Але справді: Семко зайшов у хату Гната Карповича. Хата стояла не в лісі — в селі. Семко зовсім не стукав у вікно, чим скоротив півметра фільму. Бороди він теж не знімав, бо це можна було зробити лише бритвою.
— Здоров! — сказав Гнат Карпович, і переглянувся з гостями.
— Соціал-сука раз! — відповів Семко й, сівши за стіл, покуштував борщу,
— Соціал-сука тьфу! — продовжував він далі, наливаючи собі в стакан "перваку".
Гнат Карпович сидів ніяково: скажи йому що — так за горло й вчепиться!
Мовчали, поки Семко й повечеряв. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Марійка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2596 | Юрій Яновський | Марійка | Могутні руки двох танкістів підняли її над головами, як пір'їну, і легко поставили на командирський танк. Дівчина стомлено оглянула лісову галявину, вишикуваних танкістів, підвела голову вище і несподівано посміхнулася — просто в високе блакитне небо. Стояла на танку ніжним уособленням мирного життя, дивилася на танкістів очима їхніх матерів, сестер, дружин, наречених. Звільнила помалу з великої хустки обидві руки, обережно піднесла їх, простягла вперед. Танкова бригада разом тоді, як одна людина, колихнулася: кистей у дівчини не було,— тільки обрубки, замотані в марлю.
Шумів ліс, наче важко дихав, і не міг заспокоїти стукіт велетенського серця, і тоненькі галузки в небі нахилялися одна до одної, як люди в натовпі, і земля під ногами дерев дрижала од далекого гарматного бою, і птахи приглушено цвірінчали,— війна вовтузилася на заході.
— Товариші танкісти,— сказала дівчина спокійним голосом, сховала руки назад, під хустку,— я сама родом з Полтавщини, Хорольського району, мені сімнадцять літ виповнилося минулого літа. Звуть мене Марійка. Я жила коло моєї неньки. Я кінчила семиліткув селі і поступила до ланкової Парасі Бойко. Це та ланка, де всі дівчата, тобто всі ми четверо, були орденоносці.,. Е, ні, брешу,— спочатку я працювала у другої ланкової...
Спокійний голос, як голос казки, лився холодними краплями в серце, підносився і спадав, переходив аж на пісню. М'яке полтавське "ль" Марійчиної мови бриніло, мов срібна нитка з повітрі. А яка ж вона тоненька й квола, яка по-дитячому ніжна.
— Руки мої—вони були золоті. Я ними геть чисто все робила на полі і вдома. Було, мамі і напряду, і вишию, і зварю, і поперу, і помажу, і піч поцяткую, та й хліб іспечу, та й корову здою, і матінку мою приголублю: бач, яка в тебе доня — не ледача, та не горда, та не зазнана. Коли б мені повернути мої руки, та коли б мені руки! Ой, верніться, мої рученьки, на проклятого німця, ой, було б йому тої помсти та й по самі вінця!.. Лежзть мої руки в німецькій землі, ой, гукну-гукну, не долину, ой, покличу-покличу, не доплину... Братики ви мої любі, візьміть із собою на той німецький край!..
Шумів ліс, віючи холодом'в душі танкістів, сиплючи жар в їхні серця.
— Ні, я вже не голоситиму,— це я так, не стрималася, скажу все, як було. Мене в ланці дівчата звали не Марійка, а просто Мрійка,— це тому, що я мрійлива була, все мріяла-щняла, та ото в мріях собі й жила. В Кремлі ми ордени одержували разом, оцю руку мені Калінін потисли, а я й там замріяла: "Ось нехай мене приголублять, ось нехай!" А вони ?ене й погладили по голові, от їй-право! Що замрію, було, те й здійсняється... Я орден свій у садочку закопала. Мама просили: "І чого ти, доню, з усіма* не пішла? Ти ж знатна людина, тобі не можна тут лишатись". А я мамі моїй голову змила, гребінцем розчесала та й мовчу, "А чого ж ти дочко, мовчиш?" — "Та того мовчу, що зостаюсь я, мамо, на своїй землі,— в партизани піду, он куди!"Дивіться також
Юрій Яновський — Дві жінки
Юрій Яновський — Династичне питання
Юрій Яновський — Дума про Британку
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Шумів ліс, здригався ліс. По вершинах його вже шугали густі вітри, а розворушити до дна не могли.
— Автомат у мене був німецький, та гуляла я недовго на волі, фашистів била, добро їхнє палила, здачі не питала, жалю не знала. "Марійко,— було, наказують мені командир,— а "омрій нам лишень, скільки того німця ось у тому й тому селі стоїть, а де їхні міномети, вогневі точки?" — "Гаразд,— кажу,— мріяти мені ніколи, то я за мирного часу мріяла, тепер я розвідниця, товаришу командир,— Марійка, а не Мрійка". То вони тільки засміються: дуже мене любили в партизанському загоні.
Шумів ліс рівним, глибоким шумом, хмари спадали низько, пливли, зачіпаючи верхи дерев.
. — Одного разу я пішла в розвідку до свого-таки села. А село в нас красиве. Не тому, що воно моє село, а взагалі, всі кажуть. Стала на горбі над Хоролом та й дивлюся вниз. Місяць тільки-но закоиився, а вже сяк-так світить. Тиша і темрява по хатах, ну, просто віє пусткою, та й годі. Думаю,— зайду до мами, одвідаю, а,вони мені все й розкажуть. Іду, прокрадаюся. Зброю в кущах сховала, простую до рідної хати. Ніде ні собака не гавкне, ні вартових немає, не знаю, що й думати. Ось і наш куток. Хата біленька, подвір'я затишне, ще й груша обіч крислата. Ворота розчинені, і хтось мене на воротях виглядає. Я — бігти. При місяці пізнала маму. "Мамо!" — хочу до них озватися, та й боюсь, біжу з гори. "Мамо, це ви мене виглядаєте?!" Підбігаю, —а вони простоволосі і руки ховають лозаду. "Мамо!" — та як припаду до них, а то ж вони та на воротях висять, холодні...
Шумів ліс загрозливо, одностайно, і в його могутніх лавах починався дужий рух.
— А що я могла робити, коли все село порожнє, хати порозбивані, печі порозвалювані? Поховала маму в садочку та й пішла. Ой, горе нашій бідній Україні, а краю ще й не чути, а дна не видко, а міра ще не повна! Слухайте мене, всі республіки, моїм голосом Україна гукає,— згину, а фашистові не покорюся, згину я, а рабою не буду, рятуйте, брати!
— Шумів ліс од раптового наскоку бурі, закректали дерева і знов гудуть, гудуть.
— Ой, куди ж я вас понесла, мої рученьки, чом дороги не роздивилася, чом горе своє не перебула! А горе мені світ закрило',-— іду та й іду, нічого не бачу, на світанок не зважаю, забула —обережність, партизанську науку занехаяла,— аж доки впало на голову мені оте "гальт*, гальт".
Замкнули нас напхом у теплушки та й повезли в рабство. Нікого й не питали, ні з ким не говорили — тільки "шнель**, шнель", як череду — в двері, клацнув замок, торгнув паровоз, поїхали...
Шумів ліс: іще раз ударилась грудьми об нього буря і вдруге труснула, і втрете загула, дожидаючи своєї пори.
— А в тій Німеччині рейвах: метушаться людоїди, в дзвони дзвонять, бога просять свого фашистського. Гітлер з усіх репродукторів гавкає, слиною запльовує землю. Природа їхня без ніякої краси, тільки чисто виметено. Не вірте, танкісти, що в них культура, я сама бачила,— у нас в колгоспному свинарнику було більше тої культури... Привезли до якогось міста, виволокли з вагонів мертвих, а нас, живих, вигнали на площу на торг. Пригадала собі всю історію вар-варів-германців, і так мені здалося, іщ> переїхала в чорну ніч, що й вони зараз Гуса 1 палитимуть, Галілея2 на тортури візьмуть. Ходять товстопикі куркулі на торзі, вибирають з-поміж нас собі рабів... Е, ні, брешете, не на те нас виховав вільний народ! Не на те зростила нас партія. Не на те Шевченко "Кобзаря" написав. І одного дня не була я рабою: дочекалася ночі, підпалила хутір мого хазяїна та й подалася на схід сонця, на Вкраїну.
Шумів ліс, билась об нього буря вгорі, потроху розгойдувала стовбури, колошматила листя, гула, свистіла, ревла.
— Два тижні .ночами йшла; таки спіймали. Думала вже бути вдома скоро. Ночувала по лісах та по темних ярах — фашист ночі боїться, нізащо з хати не вийде. А таки спіймали. Бо виснажилася і впала коло дороги і лежала непритомна до дня. Повезли мене ще кудись, продали ще одному хазяїну, ще й поставили печаткою на руку вічний карб, щоб не тікала вдруге. Я тому хазяїну позамикала всі двері в квартирі і .викрутила газ: хай дихає до смерті, а сама знову втекла. Та біжу на тую Україну, ноги позранювала, обличчя галуззям побила, одежу колючками порвала. Біжу й плачу, біжу й співаю, до матері гукаю, біжу та й біжу. Вже зовсім стала додому добігати, од голоду й холоду мало розум не стеряла,— он вона, моя Україна-матінка, он вона, моя ріднесенька! Приймай доню з чужого краю, приймай вітер з синього Дунаю!..
Шумів ліс і раптом ущух, і настала важка тиша чекання, передбуряна мить.
* Стій (нім.).— Ред.
** Швидше (нім.).— Ред.
— Братики мої вірнесенькі, соколи яснесенькі! Фашисти мені руки порубали, а саму на Вкраїну погнали: хай усі бачать, що тим буває, хто з гітлерівської каторги тікає. Кажуть, страх хай поїсть людські серця, жах заморозить ваші кістки. А я йду землею, як святий кобзар, і високо отак несу моє каліцтво, і гукаю до помсти, і кличу до розплати. Вставайте, вільні люди, вставай, моя Україно, вставай, радянська земле! Отак іду! Отак іду!
Шумів ліс. "По машинах!" — загриміла команда, і рушила танкова бригада в бій під гуркіт моторів і ляскіт гусениць, і довго очікувана буря ударила згори на ліс, трусонула під корінь, стала трощити все в хаосі і громі. На галявині стояла маленька Марійка і співала, і гукала вслід танкістам, як натхненниця бурі.
1 Гус Ян (1371—1415)—чеський мислитель, національний герой, натхненник народного руху проти німецького засилля і католицької церкви, ідеолог чеської Реформації (вимагав докорінної реформи церкви, рівності мирян у правах з духівництвом, скасування його привілеїв тощо). Засуджений церковниками як єретик і спалений на вогнищі.
2 Галі лей Галілео (1564—1642)—італійський вчений, один із засновників точного природознавства. Заклав основи сучасної механіки, зробив перший телескоп і відкрив гори на Місяці, плями на Сонці тощо. Під судом інквізиції змушений був зректися своїх наукових переконань, вчення М. Коперника про геліоцентричну систему світу, яке доти активно пропагував,— Останні роки життя провів на засланні. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Мир (Жива вода) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2698 | Юрій Яновський | Мир (Жива вода) | Пам'яті незабутнього Андрія Ткача
20 жовтня 1944 року на полі бою під містом Ейдткунен знайдено тіло снайпера-червоноармійця Андрія Ткача. Він лежав коло річки, схилившися на бруствер неглибокого окопу. В його сумці був роман "Вершники", прострелений, як і сам Ткач, трьома кулями з німецького автомата. На 6-й сторінці книги записано рукою снайпера 27 знищених ним ворогів. Хай буде легка йому земля!
І
Через її подвір'я котилася війна, жінка здригалася разом із землею й відчувала — ще один вибух, ще струс, її пригорне навік у схованці. Так тривало не знати скільки, й коли настала тиша, жінка вилізла з півзасипаного льоху, вся в глині, замісто одежі — шмаття, наче це з глибини землі оджив мрець. Засліпило сонце. Кицька, яка з нею рятувалася, вирвалася з рук, перескочила через свіжу вирву на дворищі, видерлася на зацілілу вишню. Жінка заплющила очі й сказала: "Хоч би не злякатися!"
Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua
Хата, стара її батьківська хата, була розвалена до призьби. Що могло горіти — погоріло, що не горіло — піч, глиняні стіни, горшки й кочерги — побите, покалічене, зведене на ніщо. Тільки млинове коло, яке довгі роки лежало перед порогом, зосталося ціле. Воно було витерте, вичовгане поколіннями, котрі жили в хаті, та всіма колгоспниками, що переступали поріг господи. Од повітки не зосталося й сліду, тільки розкидані шматки глини, пір'я. Криниця обвалилася, цямрини густо посічені кулями, скалками, наче хтось п'яний нівечив їх сокирою. Садок волав до неба поламаними руками, по ньому пройшли танки, затоптуючи в землю любисток, м'яту, кущ прабабиної калини.
Широкий колгоспний степ лежав навкруги. І скрізь — купи наритої землі. Вирви од бомб, окіпчики, позиції мінометної батареї. На межі край городу ще курів рудий обгорілий танк із фашистським хрестом на боці. Його гармата вивернулась майже сторч, і край її був розщеплений, як дерево. На клуню впав і згорів цілий самольот,— тепер там ворушилася гаряча купа брухту, покручених металевих аркушів, тросів, білого попелу. Під час бою ще йшов дощ, а ось небо стояло вмите, земля парувала. Сонце било в мокру землю, і там, де почепилися краплі дощу — ВОНИ блискали іскрами, немов промені сонця прохромили землю. Це наставав мир.
І зараз же довелося жінці порати подвір'я. Позагортала вирви й ями, зарівняла окопи, вичистила криницю, оглянула город підправила грядки, навіть кущ калини — і той пожаліла, обкопала й підперла патиком. Стала біля обгорілого танка й замислилася. І, наче на її очах, узявся рости горох, і поп'ялася квасоля на танк, з-під колеса виткнувся пасльон, зацвів, налив чорні ягоди. Заклацав над головою чорногуз, який врятувався з пожарища й намостив гніздо на вершечку розщепленої танкової гармати. Він часто стояв у гнізді на одній нозі й, повертаючи набік голову, одним оком співчутливо поглядав на Ганну.Дивіться також
Юрій Яновський — "Поворот"
Юрій Яновський — Путь у Францію
Юрій Яновський — Роман Ма
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Щоб було де жити, довелося викопати землянку, вкрити бляхою із згорілого самольота нагорнути землі для ваги, а замісто вікна вставити шматок пілотського товстого скла. Можна було б потроху заходжуватися й коло нової хати, стягатися на дерево, цеглу, рами, двері й віконниці,— щоб за три-чотири роки й побудувати. Але було місце, куди йшла вся сила й завзяття, до своєї землянки забігала тільки переночувати, а часом і ночувати не було коли. Кіт зовсім здичавів у порожньому дворі й перебрався на поле, де ловив мишей польових замісто хатніх.
Ганна з першого ж дня зібрала свою бурякову ланку й не знала спочинку ні вдень ні вночі. Треба було відродити колгосп, а голова попався нікчемний, нехазяйновитий, баб'ячий розум треба було складати докупи та з нічого ліпити то плуги, то борони, то сапки, то культиватори. Треба було самотужки орати, скільки сили ставало, а то й лопатою длубатися в тій безмежній забур'яненій за окупанта землі.
Коли йшов дощ — у полі пололи, корівник обмазували глиною, обгородили подвір'я колгоспне, кузню й майстерно вкрили очеретом, знайшли старого коваля й вивели його до горна. На голому місці почало дихати колективне, стало одживати, набиратися сили, як і раніш. "Буде колгосп,— казала Ганна,— то й хата в мене зведеться замісто землянки, а не буде колгоспу, то мені й цієї хижі забагато!"
Тут прийшла звістка з польової пошти, що Ганнин чоловік загинув геройською смертю ще минулого, року, коли дружина була під німецькою навалою, а він ішов її визволяти. Скільки зла й смертей заподіяли окупанти на віль-ній землі, попалили, постріляли, повішали мирних людей. А одного разу взимку Ганна бачила, як вороги трусили бджоли,—це було найстрашніше її переживання після смерті єдиного сина. Випали бджоли на сніг цілим роєм, темною живою купкою, гітлерівці реготали, а людям серце зайшлося, бо ніхто зроду-віку не бачив бджоли на снігу. Легенький морозний вітер котив рій, і за ним лишався чорний слід од замерзлих бджіл. Кілька кроків рухався рій і розтав — не лишилося жодної живої бджоли, тільки чорний слід. А Ганна страшно закричала й насилу стримала себе, щоб не кинутися на нелюдів...
Саме косили самотужки сіно, коли до Ганни приїхала її сестра Одарка. Звала себе Дарією Кіндратівною, але на селі була по-старому Дариною. Вона повернулася з евакуації до Білої Церкви, квартира її там згоріла, чоловік— на фронті, і вона вирішила перебути час у Ганни. їй дали косу, яку спеціально одклепав і вимантачив дід Сербиченко, вона довго примірялася, кілька разів шарпнула косою по грудках так, що пил підскочив, і потім запропонувала себе на іншу роботу — носити воду косарям. Воно було б добре, коли б дійсно носила воду, та її й на це не вистачило. Дарина купалась у нікчемній річечці Кам'янці й довго лежала на сонці, аж дрімала, гарненько плела собі з трави віночки й одягала поверх шовкової хустки. А потім перев'язувала пальчика на нозі стьожкою й несла, шкандибаючи, воду на поле косарям, кривилася од болю щоразу, як зустрівала когось. І вона думала, що ніхто не помічає хитрощів, але всі це бачили, тільки ніхто й слова не сказав.
Важко було косити жінкам, не жіноча це робота, проте косили, не скаржилися, а коли втяглися в роботу, коли вкосилися як слід, тоді й пісня зринала над мірними помахами кіс, і всі потішали себе що саме на сіні й треба з косою породичатися, бо потім на хлібі не потягнеш, стебло там дерзке, цупке, аж коса плаче. Йшла з косою баба підтоптана, про яку думали раніше, що вона тільки веретено покрутить, а вона тепер косою — он як. Йшла молодиця, взявши ручку на всю широчінь могутньої натури, тільки співала коса, підтинаючи траву. Йшла дівчина, чудом заціліла від нацистських людоловів, рум'янці вже почепилися їй на щоки, як троянди, вона тне косою й любо їй косити на вільній од ворога землі, в рідному колгоспному гурті, і ввижається милий на фронті,— "оце докошу ручки,— думає дівчина,— а тоді й згадаю його, може, саме гримить над його головою бій!.."
Дарина приносила воду трохи замулену, наче брала її не з криниці, а просто з річки (та так воно, власне, й було!) — і тільки тоді, коли в глечику знайшовся якось пуголовок, Ганна взяла на себе розмову з водоношею, жартома вилила воду з глечика сестрі за комір, а як Дарина збиралася плаката, одвела її трохи від людей і висповідала як слід. Це була перша їхня сварка. Тут прийшов лист від Дарининого полковника Василя з госпіталю,Л той сповіщав, що поранений дуже, диктує листа санітарці й просить не турбуватися.
Дарина зовсім не вийшла другого дня на роботу, лежала в Ганниній землянці й стогнала, аж до дороги чутно було, і так щиро журилася. Вона була до біса красива жінка, їй небезпечно отак упадати в сльози: чого доброго, очі можуть почервоніти й носик запухнути; о, маєте! — це ж нова зморщечка поп'ялася по скроні... Дарина дивилася-видивлялася в люстро, спостерігаючи, як їй до лиця: коли плаче чи, коли посміхається? Вона вирішила, що добре і так і так, бо кому не схочеться поцілувати оце миле-миле, набурмосене і таке гарненьке личко? Цьом, цьом! Вона засміялася, поцілувавши люстерко, і зараз же згадала, що треба плакати, бо її Василь такий необережний на війні і тепер — у госпіталі. Двічі був поранений, але обидва рази не важко, а це — на тобі, навіть сам писати не здужає. Дарина негайно ж уявила собі, що вона вдова, ходить у чорній хустині. Вийшла з землянки й рушила десь до гурту, бо на самоті плакати нудно. На вулиці можна так красиво показати своє горе, що Дарина незчулася, як і дійшла до Ганни на буряки. "Тю, дурна,— пошепки сказала їй сестра,— я б тобі задерла спідничку да вибила б добре, нащо ти смішиш людей?" — "Ти-жорстока, бездушна",— одповіла Дарина й стала дивитися просто на захід, наче ось-ось на крилах звідти мав летіти до неї її полковник Василь.
II
Квітла Київська земля, це був південь Київщини, де вже лісів мало, але ще й не степ, а так — середина на половину. Степове повітря тут сухе й нагріте, широким плином котиться воно по пшеницях, гречках, житах, вівсах, буряках і соняшниках; обрії повиті в голубу млу; щира чорноземля, казкова земля світових урожаїв; полини по балках і ярах, непропорційно високе небо,— наче воно посідає в тутешньому житті якесь особливе місце. Лісове зосталося в плануванні сіл, вулиці покручені, коло хат неодмінно гайки за садками, і трава не вигорає так гірко, як на степу. А коли придивитися до людей, то вони середнього зросту, русяві, очі сірі й сині, дуже роботящі й розуміють землю, а вона розуміє їх. Бува коли зайде до них з півдня степовик — високий, кощавий, жилавий, попечений сонцем і вим'ятий негодою, прийде й осяде край села, поглядаючи тужливо на той степу ЗВІДКИ ВІН прибився. ТО, диви, й виклюнеться на світ божий черідка степовичат — викапаний батько, ще й табунець маминих подобнів, яснооких лісовичат. І живуть край села, на межі лісу й степу.
Полковник Василь удався в батька степовика, його родина жила в цьому селі чимало років, але досі незмінно звалася по-вуличному Зайдами, хоч були звичайні Коваленки. Батька зарубали ще махновці, малі діти померли з тифу, парубчак Василь пішов до Червоної Армії — та й досі. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Мистецтво | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2578 | Юрій Яновський | Мистецтво | Будинок Н-ської семінарії багато років стоїть на горі над Подолом. З вікон, що виходять на Кожум’яки, видко Щекавицю, Замкову гору, далекий у блакитній млі Вишгород, крицевий шмат Дніпра. Прибігши на Поділ, бурсак одразу потрапляв до Житнього базару в розпачливий лемент ляканих бублейниць та жвавих продавців сластьонів. Мисливський хист юних паливод, битих на трудному мистецтві зникання в натовпі з в’язкою бубликів, був відповідно оспіваний у тогочасних піснях і кантах. Сам ворожбит Гоголь подарував бурсацькій голоті не одну ласкаву й молоду посмішку.
У будинкові Радянська влада заснувала художній інститут з факультетами малярства, скульптури, архітектури. Годованці тамтешніх муз позбавлені бурсацьких звичок, не бігають, звичайно, на Житній у справах, про які складено канти. Вони не п’ють корцями оковитої, не смалять скаженого тютюну, не влаштовують гомеричних битв. Озброєні саморобними етюдниками, студенти геть винишпорюють місто з його околицями, змальовуючи поетичні куточки, зелені пагорби, дніпрові гори, будинки й вулиці, сади й задніпрянські ліси, портрети славних трударів міста.
Часом поетичні їхні нахили виявляються в застрашливих шевелюрах, чумацьких вусах, а бурсацький вплив приміщення спонукає протягом ночі співати одчайдушних і голосних пісень. Загалом же, це — милі й роботящі наші студенти, плоть від плоті, кість від кості трудового народу, майбутні Мікеланджело, Рєпіни, Степани Ковніри...
Легендами повито імена їхніх товаришів, які героїчно билися на фронтах Вітчизняної війни. Руки, що звикли до пензля, стеки й рейсфедера, взялися на заклик партії за автомат, міномет, штурвал літака. Широко розплющеними очима вбирали студенти великий світ радянського героїзму, і ті, хто повернувся після перемоги до стін інституту, мали що сказати сучасникам і потомкам. Лауреати Державної премії підводилися просто із шкільної лави, входили до плеяди знаних митців народу.
В канцелярії інституту, де двоє студентів одержували командировочні посвідчення, друзі спробували пояснити (хай платонічно), що аж ніяк недоцільно пхати їх до колгоспу на художню практику. Дарма що сам колгосп висловив згоду прийняти студентів. Чим-бо вони так збагатять архітектуру чи скульптуру, яким присвячують життя? От коли б до Ленінграда! Секретарка інституту насварила практикантів, і на цьому стіни рідного учбового закладу байдужісінько лишилися у них за плечима.
Поїзд зупиняється на маленькій станції, друзі з етюдниками, папером, теками й чемоданами злазять на перон і сумовито дивляться у хвіст нетерплячим вагонам, які цокотять уже далі. Ніде ні душі. Сонце спустилося за крони дерев і звідти блискає до приїжджих, немов грається з ними в піжмурки. Трохи парко. Зловісна громова хмара заходить збоку, суне низько, пливе, клубочить чорними хвилями, які випливають одна поперед одної, кладуть поступово сутінкову млу на вечірню землю. Новенький будиночок вокзалу стоїть ще під сонцем: рожевий, з червоним черепичним дахом, з колонами обабіч дверей. Руїни старої станції, розбитої війною, захаращені бур’янами.Дивіться також
Юрій Яновський — Петрусь і Гапочка
Юрій Яновський — На зеленій Буковині
Юрій Яновський — Подвійне коло
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Студенти не змовляючись сідають на чемодани просто серед перону, примощують на колінах етюдники й, не бавлячи часу, швиденько ловлять баштовану чорну хмару, яскравий на її тлі осокір, промені сонця, що не вкладаються ні в яку акварель.
— Ну от,— лунає тенорок одного студента,— змалюємо для практики, пане філософе Хомо Брут, оцей небесний хаос та й рушимо до колгоспу "Промінь Жовтня", як оті бурсаки, що мандрували на кондиції...
— І вночі, пане риторе Тиберію Горобець, попросимось десь на ночівлю, на тебе сяде верхи відьма й виграватиме, як конем,— в тон рокоче бас названого Хоми Брута.
— І покличе тебе сотник читати псалтиря над мертвою сотниківною...
— І прилетить розкошланий страшний Вій! — закінчує Хома, розчісуючи пальцями густі кучері. Він оглядається на станцію й притишує голос: — Летить, летить місцевий дух!
— Батіжок у руці,—зауважує Тиберій, борсаючись лихоманково в акварельних тонах,— може, він з волами... То й нас підвезе...
— То не батіжок, а жито...
— Не знаю, не відрізняю жита від квасолі...
Друзі замовкають, малюючи й скоса дивлячись на місцевого громадянина, який, побачивши студентів за роботою, підходить з поваги до мистецтва навшпиньках, стоїть тихенько.
Він у спецівці, в нагрудній кишені стирчить олівець і випинається записна книжка. Голова непокрита. Йоржик сивий. Очі пронизливі й трохи лукаві. Зморшки коло куточків очей показують гумор.
— Нічогенька хмарка,— каже людина з йоржиком,— доки змалюєте, щоб бува не втопила... Драстуйте, молоді люди...
— Драстуйте,— невлад відповідають студенти,— ви не знаєте, як нам добитися до колгоспу "Промінь Жовтня"?
— Знаю, — мовить запитуваний, подаючи студентам по черзі руку,— тільки немає вже того колгоспу...
— Як нема?! — злякано дивиться на названого Тиберія Хома.— У нас же командировки!..
— І є і нема,— каже невідома людина,— із кількох колгоспів став у нас один укрупнений. Там і той "Промінь" промениться... А ви ж оце, може, землевпорядники, хлопці? От зрадіють колгоспники!
— Ми — студенти художнього інституту,—авторитетно заявляє Тиберій,— я архітектор, він скульптор. Ну, отой, що творить пам’ятники, постаті з мармуру, бронзи...
— Та чув,— скромно каже людина з сивим йоржиком,— то оце ви до "Променя" на практику, чи як? Так би мовити, бурсаки на кондиції?
— Уявіть собі такий сум, на практику,— ображеним голосом каже Тиберій.
— А що ж тут сумного? — запитує невідомий.— Наші колгоспники — народ гарячий, спати не дадуть. Мистецтво в нас кульгає. Ганятимуть, як солоних зайців, хлопці!
Тиберій з обуренням вмочає пензля не в фарбу, а в етюд.
— Пробачте, товаришу, ви, може, гадаєте, що ми їм будемо орати-сапати, косити-полоти?
Невідомий весело регоче.
— Дай боже, щоб художні ваші справи впорали!
Друзі подивляються один на одного.
— Кінчаймо,— каже названий Хома Брут,— зовсім змінилося освітлення... А ви, товаришу, не покажете нам, у який бік "Промінь Жовтня", чи як його тепер?
— Покажу. Кілометрів двадцять з гаком.
— Може, стрінемо якого чумака з волами,— мовить Тиберій.
Невідомий посміхається в вуса.
— Нам по дорозі, підвезу й я. Волики маю путящі. І батога не беру, самі йдуть...
Студенти збирають речі, мовчки рушають за невідомим. Пройшовши палісадничок і завернувши за пакгауз, несподівано бачать сріблясту "Победу", яка самотньо красується на дорозі. Поруч із порожнім місцем шофера в машині сидить молодий парубок.
— Сідайте на воза, товариші студенти,—каже людина з сивим йоржиком, не звертаючи уваги на те, що приїжджі постовпіли коло машини,— будемо рушати. Речі можна до багажника. Михайле, на ключа, одіпри. Це — студенти на художню практику...
— Пробачте, товаришу шофер,— каже Тиберій,— може, ви гадаєте з нас добрий калим брати, то помиляєтесь. Ми на студентському бюджеті, по десятці, більш не дамо...
Мовчазний Михайло, замкнувши багажник з речами, віддає ключ старому, знизує плечима. Старий сідає на водієве місце, заводить мотор.
— Сідайте, чого там довго торгуватись. Проскочимо до дощу на бруківку...
Студенти замішано сідають.
Але з того боку, куди треба їхати, суне чорне й страшне хмаровидло. Немов на морі, в середині хмари закипають білі баранці. Водій рішуче повертає ліворуч на польову дорогу.
— Коли б яр проскочити до дощу,— каже заклопотано Михайло, подивляючись праворуч на хмару.
— А то що?
— Ремонтують брук...
Машина бадьоро біжить дорогою. Студенти, сидячи позаду, час від часу штовхають один одного й підморгують, забуваючи, що водій добре бачить їх у дзеркальце. Хмара прискорює рух правого крила, щоб перетнути машині шлях, а "Победа" припускає бігти, сподіваючись проскочити під хмарою, не наразившися на зливу.
Поле соняхів стривожено махає цупким листям, киває головами. Стара тополя край шляху вся стенається од раптового вітру, що б’є по її верхів’ю. Попереду з путівця пурхає клапоть пилу, другий, зводиться вихорець. На вітрове скло машини падають перші краплі.
В "Победе" всі мовчать. Яскравий сонячний день перетворюється швидко на сутінки. Попереду кружляє стовп сірого пилу. Жито геть хилиться під колеса. Раптом стає зовсім темно, і мільйони твердих, немов гумових, крапель б’ють по капоту, по склі, по дахові машини. Обабіч падає стільки води, що вона нагадує водоспад. Якийсь час машина йде рівно. Потім задні колеса порпаються непевно, машина ковзається, виявляє тенденцію до руху вистрибом. Водій перемикає швидкість, вирівнює хід, проїздить ще трохи й потрапляє на початок бруківки, яка стелиться круто під гору. На дні яру машина перебігає через струмінь води поруч розібраного містка і, об’їхавши вправо кілька куп каміння, прикро гальмує коло нового валу жорстви й піску, за яким калюжисту дорогу геть розрито й покопано.
Задні пасажири клюють носами у плечі передніх, мотор глухне, злива молотить по машині, над яром застрашливо гуркоче, лускає, гахкає грім, блискавки наче арками перекривають яр.
— Приїхали,— каже водій спокійно,— не проскочили...
Мов у відповідь на таке визнання, злива припускає ще дужче. В яру западає справжня ніч.
— Спочивайте, пасажири,—продовжує водій,—тим часом можна поспати...
— А назад? — з надією запитує Хома.
Михайло мовчки показує вбік на рівчак, яким дощова вода вже не просто пливе, а вирує, реве, бурхаючи піною. Вийшовши з берегів, вона наближається до коліс машини.
— Сухо, тепло,— умовляє далі водій,— чого ще треба? Дощ перейде, дорога протряхне, не зоглянемось, як і доїдемо...
— Добре, що не я вів машину,— немов сам до себе зауважує Михайло, — до Різдва б вистачило глузів!
— Ну то й що? — примирливо бурмоче старий.— Комбайни теж стають інколи серед поля...
— Не пам’ятаю в себе такого випадку...
Дощ реве, як шалений. Блискавки немов падають просто на машину. Щохвилини небо розчахується навпіл.
Студенти приголомшено мовчать. Після одного, особливо голосного випалу грому стає чути, як гроза, раптова літня гроза, притихає. Ще молотять по машині завзяті краплі, ще смикаються над краєм яру електричні розряди, та гуркіт грому вже запізнюється, показуючи, що грозова машинерія пропливла далі.
Потроху западає тиша, тільки шумить і вирує в яру дощовий потік. Зорі викльовуються, висипають на небі — умиті, врочисті, рясні. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | На зеленій Буковині | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2581 | Юрій Яновський | На зеленій Буковині | Не говоріть мені ніц, а ніц! Я маю претензію на Червону Армію, а вже що маю, то маю. Того з мене пріч не візьмуть, з тим посповідаюсь і на лаву ляжу. У нас на зеленій Буковині носять хлопську честь, як крисаню, набакир.
Довго не заходило до нас радянське військо. Вже чуємо — навколо, і там, і онде, і в тих сусідів, і в цих,— скрізь стояли. А до нас — ні.
Румуни повтікали, пан подався за ними, а ми зосталися, наче народжені на світ: куди глянути, як стати? Робимо коло панської землі, мов і за пана. Сподіваємось хліба заробити на зиму, а страшно подумати за такий панський кавалок землі, кожне до нього простягає руки, а ночей не спить, думає і снить.
Коли ото надвечір у п’ятницю — прийшли.
— Хіба це військо? — каже сусіда Гринь.— Я вже різного війська набачився, а такого не чув!
— А чого воно вам не до серця, сусіде? — одказую.— Може, боїтеся за вашу земельку?
— Моя земелька труджена,— бурмотить сусіда,— я не пан...
— А чим же військо не військо?
— Дуже непросте з вигляду,— каже сусіда,— наче студенти академічні. При них і залаятися незручно.
Так говоримо і йдемо до майдану, де зупинилися радниці. Бачте, ідемо просити когось до себе на ночівлю.
— Нащо вам, сусіде, такі ночувальники? — питаю.— Заморока на ґаздівство. Почекайте, може, румунів, з тими хоч рому вип’єте досхочу.
— А ти, злидню, гостити маєш чим?! То до тебе підуть на голодування?! Стидайся запрошувати!
А старший радянський офіцер стоїть і слухає. І ледве помітно посміхається.
— То ви хочете мати гостей на ніч? — питає він мене.
— Ой, хочу! — благаю.— Казала жінка — без гостей і додому не приходити. Вже ми на вас так ждали... Хоч переночуйте в нашій хаті!
— Гаразд,— командує старший,— на ваше щастя, ще не всіх розібрали,— шестеро зосталося, згода?
— Спасибі, товаришу офіцере, це на мою бідну хату як сонце гляне, як світ усміхнеться.
— Товаришу мій,— каже тоді Гринь,— може б, до мене хоч самі пішли на гостину? Знайдеться, чим гостити й прийняти. У мене й покій окремий для офіцера...
— А я піду з бійцями,— одказує командир,— можете не турбуватися.
Гей, привів я їх сімох-шістьох солдатів і радянського офіцера до мого подвір’я. Дружина і двійко дітей коло воріт зустрічають нас. Запрошують до хати.
— Бідно живете, ґаздо,— мовить командир, оглядаючи подвір’я,—та нічого, ми теж колись бідно жили, доки царя не прогнали.
— А звідки в мене те багатство візьметься, коли я день і ніч на панській землі роблю? Звідки я хату докрию, коли й снопа околоту не маю? У хлівці лиш вітер свистить, а телицю ще позатого року власними руками одвів на податки. Навіть огорожа круг двору — яка була, та й та од вітру попадала.Дивіться також
Юрій Яновський — Дочка прокурора
Юрій Яновський — Казка
Юрій Яновський — Василь Палщук, гуцул
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Веду хутчій людей до хати.
— Не осудіть, гості, мою господу, бо не вона вас краситиме, а ви її зогрієте, дорогі мої гості...
— В порядку,— каже командир та статечно так скидає кашкета, уклоняється ґаздині моїй,— здорові будьте в хаті, хазяйко!
Сіли вони вечеряти. А в мене одна хлібина в хаті, та й тієї вони не беруть. Натомість — своїм припасом з нами діляться. Жінка окропу нагріла, стали пити чай. І потроху не тільки гості повечеряли, а й ми коло них. Спочатку діти, за дітьми дружина, та й я недурно рота роззявляв. Цілували радянський хліб, їли, не пускаючи й крихти долу.
Поклалися солдати на сон. Попереду зброю свою виладнали, обтерли, змастили. Ми мовчимо, тільки дивимось. Про що питатимеш, коли ще на людей таких не надивишся?
Сплять солдати. Місяць зійшов. А я вдивляюся в обличчя. Тоді вийду з буком на подвір’я, стережу їхній сон. І хочеться мені, щоб і вишня листком не ворухнула, і не кумкали жаби в леваді. Най золотий сон обіймає гостей.
Дружина моя не спить теж.
— Чим, муже, людей потішимо, що такі ми нужденні?
І плаче дружина при місяці.
— Агов,— кажу,— заки нам удосвіта на ниву йти — виперімо солдатам онучки,— онучка в поході велика річ!..
Випрали ми сім пар онучок, сушили на кабиці, моя жінка викачала їх рублем та качалкою, щоб м’які були, як пух. А я чобітки всім витер, а тоді змастив, декому підшив, причепурив. Глянсу навів, наче лаковані. Поставили чобітки вряд, коло них — онучки. Оце й усе, чим могли прислужитися від щирого серця.
Пішли до схід сонця на поле, не спали й крихти. А нива наша далека, на панських ярах, трудна та неродюча. Переходили панське поле, пухке, оброблене мужицькими руками. Сходило сонце попереду нас, і було нам так гарно, що ми боялися одне одному в вічі глянути,— бігме, не витримали б...
Не знаємо, як і дня доробили.
Надвечір рушили додому. Не чекали, доки й сонце зайде — сподівалися наших гостей застати. Підходимо до села. Зустрічає нас знайомий ґазда.
— Мой, людоньки, що на вас чекає! Мерщій біжіть до двору!
Побігли ми. Нещастя! Двійко дітей зоставили. Старшенькій — вісім, а меншеньке тільки повзає. Може, хата згоріла? Але ж вогню не було. Ми з поля побачили б. Біжимо, мало дух з грудей не вийде. Трапляються ще люди.
— А біжіть, біжіть хутчій, бо не встигнете,
— Може, гості наші від’їздять, людоньки?..
Добігли до двору. Люди коло воріт стоять. Наші діти сидять на призьбі, старшенька напуває малу молоком. Жінка моя стала серед двору та й закам’яніла,— ні рухнутися, ні слово змовити. Та й сам я не знаю, куди трапив.
Тоді старшенька моя й гукає:
— Тату й мамо! Це все наші гості зробили! І вкрили хату! І хлівець полагодили! І огорожу поставили! І корову з панського двору до нас привели! А корова добра-предобра, вона руку лиже.
Ґаздиня моя як заголосить:
— Ой людоньки, голубоньки! Чого ж ви дорогих моїх гостей та невіддячених із хати пустили?!
І тепер не говоріть мені ніц. Маю претензію. Де їх мені шукати по широкій Радянщині? Як зростити дітей моїх такими, як вони?! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | На ярмарку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2600 | Юрій Яновський | На ярмарку | Це не Сорочинці на Пслі. Це не Голтва на тому ж Пслі. Річка Псло тут не протікає. Чималий гандж має місцевість,— бракує Псла з його надзвичайною водою і непере-вершеної краси берегами. Це Київщина, а не Полтавщина, і хоч тутешня річка теж має назву, проте з певністю встановити її не пощастило: під рукою не трапилось карти. Місцеві мешканці звуть воду різно — одні кажуть "Роська", бо нібито спричиняється до народження славнозвісної.Росі, другі — "Синявка", бо тече в напрямі до ріки Синяви, треті звуть "Тікичка" з подібних же причин, а четцерті кажуть "Дніприк", не без підстав сподіваючись, що річечка зрештою родичається із самим Дніпром. Отже, це не Сорочинці й не Голтва, з легкої руки Гоголя та Горького 1 славні в літературі.
Мальовничі схили річки де в чому поступаються Псловим, але це тільки на вибагливий смак закоханих у Псло. Для всіх інших місцевість приваблива без усяких порівнянь. Колись чорніли по схилах праліси Київської Русі, а тепер верхи жовтіють від розквітлих соняхів. Вся околиця знає, що протягом ближчих років укриє схили знов ліс, і не який-небудь, а дубовий,— так записано в народногосподарському плані району. Річка тече ліниво, повилася лукою і, піднята греблею ГЕС, утворила затоки й плеса, вигрівається під сонцем, мов не знати яка пестунка.
Яблуні сторукі й стоногі (підперто паколом кожну гілляку!)— крекчуть під центнерами антонівки, шафранки, кальвіля й мічурінської ранньої. Сливи мерехтять бузковими плямами в гущині листя. Золоті стоги мріють на сонці з трьох, ба ні — таки з чотирьох боків села, бо село велике. Курять дороги за півторатонками, тракторами-тягачами, безтарками, простими мажами: все повністю перемкнулося на возіння зерна до приймальних пунктів.
Вулиці села вже обсаджено молодими деревами, та якими! Війна пощезла з її руйнаціями й трощеними садами, не помітити її й сліду. Кілька штук катальп 2 райаґроном посадив навіть власноручно. А решта — каштани, волоські горіхи, та дуби, та чорноклени, .та щепи слив, черешень, груш. Один квартал села має вже тротуари, а вся центральна вулиця — акуратну хазяйську бруківку. Небо, як звичайно,— серпень його трохи прихолодив, але синій блиск іще сліпить очі. І сонце, нівроку йому, пече й смажить ярмарок, як на пательні.
Ярмарок розташувався на майдані коло річки і, коли глянути з греблі ГЕС,—увесь можна побачити в широкім
І тихім плесі. Колись, за переказами, на цьому майдані бенкетували колії3, запаливши довколишні панські добра. Потім, переказують, коло річки сидів, бувало, сліпий кобзар, а юний Тарас Шевченко записував од нього пісень. Ще згодом на майдані шмагали селянську голоту за "аграрні безпорядки" у 1905 році. Нарешті, з цього ж таки майдану пішли в революцію — до Щорса 4, до Пархоменка 5, до Ворошилова, до Котовського 6 — найкращі люди довколишніх піль. Тут збиралися, закладаючи підвалини колгоспного ладу, тут святкували Першотравень і Жовтневі дні. Гітлерівці на майдані страчували героїв підпілля. На майдані ж відбулася щаслива зустріч рідної армії, яка прийшла з портретами Леніна на гвардійських прапорах.Дивіться також
Юрій Яновський — Дитинство
Юрій Яновський — "Поворот"
Юрій Яновський — Романтик
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Строкатість і галас ярмаркові такі ж, як і на Пслі. Горшки, макітри, глечики й полумиски яскравою кучугурою вилискують серед натовпу, вбирають очі. Щоправда, гончар випалив і новий товар — біленькі ізолятори для стовпів. Теперішні чумаки продають сіль, тараню й чехоню не з возів, а з кооперативного магазину. Заклопотаний Солопій Черевик не йде з мазницею, напитуючи дьогтю до смаку,— він з каністрою в руці чвалає до Нафтозбуту по пальне. Парася Черевиківна 7 приїхала на ярмарок не батьківськими волами, а мотоциклом,— вона агроном, їй треба домовитися про багато справ. Тим часом ходить попід ятка-ми й купує подружкам барвисті стрічки, намисто, коралі, цукерки; як і колись. По теперішніх ярмарках чортів із червоною свиткою не помічено, вони повністю перебралися деінде, а сміху, пісень, жартів, галасу, шарварку —хоч би вмістити в одні вуха...
Огрядний дядько в гарному костюмі й солом'яному брилі не поспішаючи проходить ярмарком. Очі його геть сховалися в, зморшках — сонце таки дошкуляє! — чоло біле, незасмаг-ле, ніс, щоки й шия темно-брунатні. Ярмарок придивляється до нього сотнями очей:'уже ж, пак, Явтух Каленикович дурно не смажитиметься на сонці! Йому, голові правління колгоспу, клопоту й так вистачає, а от вийшов же Явтух на ярмарок, як і всі. грішні люди...
Дде помаленьку лінькувато, немов і не він ото вчора гасав по степу без угаву, пересідав з машини на коня, з коня— на велосипеда, бігав, як хорт, спав годинку, тільки увечері обідав, вмивався потом, усіх навколо хебе трусив, як чорти грушу. Іде поволеньки, немов і не він ото сьогодні знов порине у звичний ритм дужого колгоспу, розв'язуватиме десятки справ, сумнівів, прийматиме плани, з якими не можна гаятися й хвилини.
О, Явтуха район знає, як облупленого!.. Та що район...
Сидить жінка на возі, ріже на шматочки буряк й подає корові, яка охітиіше тягнеться мордою до теляти, що лежить тут же на возі. Телятко крихітне, про таких кажуть, що вони завбільшки з рукавицю.
— Продайте мені вашого цоба,— каже Явтух Калени* кович, зупиняючись біля воза й чухаючи пальцем білу цятку на телячому лобі,— драстуйте!
— Драстуйте, Явтуше Калениковичу,— одказує жінка з привітною посмішкою,— без мами телятко непродажне!
— Навіщо ж мені корова, тітко? — запитує покупець,— Мені не корова, а цоб потрібний...
— Хіба мало у вас на фермі телят?
— Та то не такі! Я б за вашого цоба й карбованця не пошкодував би!
— Які ви дешеві, Явтуше Калениковичу,-— одказує удавано ображена жінка.— Ні, без корівки не продам...
— А нащо оце ви корову вивели? — веде мову покупець, одразу забуваючи про крихітного цоба, який тим часом смокче покупцевого пальця.— Це вже'не двір буде без коро* ви! Старі люди казали, що господиня за коровою дужа!
— Так то ж старі люди!
— Може, голова вашого колгоспу не забезпечує сіном?
— Ба ні, голова в нас тямущий, хоч би й вам під пару! — сміється жінка на возі.
— А корівку ж продаєте?
— Та це я, не вам кажучи, од багатства продаю, Явту" ще Калениковичу!
Жінка підставляє сонцеві радісне обличчя й ніяк не може стримати широкої посмішки.
— Од багатства? — перепитує співбесідник.— Це, пробачте, як у того цигана, що від багатства зодягався в ятір?
— Не смійтеся, нехай здорові будете,— одказує жінка й продовжує швидко й певно, ніби багато разів вимовлене собі й людям.— Я тепер така багата, що зайва корова мені тільки клопіт! Спочатку ніхто не вірить, а як розповім, то всі тільки цмакають...
— Ану-ну, іггхай же й я поцмакаю! — каже доброзичливо Явтух Каленикович.
— Колгосп у нас, як знаєте, нічогенький...
— Нічогенький,— погоджується Явтух Каленикович.
— Ферма у нас показова,— з гідністю підкреслює жінка,— працюю я там п'ятий год, даю рекорди, маю ордена, молоко одержую і на трудодні, і на прогресивку — ну, просто відрами! Є мені час коло власної корівки й телиці в гною бабратись? Та я ж повинна кожної хвилинки до книжки заглядати, записувати раціони, вивчати хімію, бо зрраз рекорда одберуть ї незчуєшся! От і доводиться лишати &аму телицю... —
— А ви б її на свою ферму передали, га?
— — Думалось і таке. Дак ферма ж у нас елітна, Явтуше Калениковичу... А моя корова без паспорта... Без породи...
Явтух Каленикович" б'є об поли руками й регочеться. Його чути на другому кінці ярмарку.
— Без паспорта! Оце так проблема! Проблема ще й дилема!
Пересміявшись, Явтух Каленикович стає серйозний і між Іншим каже:
— Цоб цобом, а діло ділом: коли присилати старостів, Харитино Григорівно?
— Гай-гай,— шаріеться жінка,— пішли до бога вівцї йасти,мої старости!..
— А коли без жарту? — наполягає Явтух Каленикович.— В нашому колгоспі крила виросли махові, треба людей високої марки...
— То виховайте,— просто каже жінка.
— Само собою,— потакує Явтух,— та не встигаємо. Такий колгосп, справжня фабрика...
— Чула, Явтуше Калениковичу... Тисячу гектарів маєте?
— Беріть вище! Тепер і Будинок культури під силу збудувати. Буде у нас в кожній хаті ванна, кочерги на електриці...
— А що ж ви думали, Явтуше Калениковичу!.. Коли вже корову електрикою доїмо, то діло й до кочерг дійде!,.
-— Рогачі на кнопках,— не посміхнеться Явтух,— і не треба чоловікові, як казав той, об. одвірок спину чухдти... Натисне кнопку, і враз його рогач чухне...
Харитина Григорівна сміється.
— І я пропоную вам, шановна Харитино Григорівно, дв! кімнати з кухнеюще й з ванною...
— От я скажу вашій доярці,— погрожує жартома жінка,— хіба вона не на місці?
— На місці, на місці, серденько,— оглядається голова колгоспу, ніби й справді так про яку мовиться, почує,— у мене на вас інші перспективи!
Явтух Каленикович помічає цікаві погляди ярмарчан, що фіксують його надто довгу розмову з жінкою, й одразу викладає карти:
— Ми вас запрошуємо не на ферму, а на сади, Харитино Григорівно. На фермі ви все-таки гостя, а справжня хазяйка коло дерев. Пам'ятаєте, був я у вашому садку? З того часу й тримаю в голові.
— Та то ж для себе...
— Ваші яблуні на дослідній станції знають! А ми вам дамо розмах, Харитино Григорівно... Погляньте ось навколо — скільки тут повинно вирости садів!
Жінка Дивиться навкруг, ярмарок зникає їй з очей, буйні дерева колишуть віттям, обличчя доярки стає натхненне, Явтух Каленикович розуміє,— що він свою справу зробив і може йти:~
— Бувайте здорові, Харитино Григорівно. Як надумаєте, дайте знати...
Явтух Каленикович рушає йти далі ярмарком, а всі, хто слідкував за його зупинкою, зітхають: знов той Явтух щось надумав!..
Галас і гамір ярмарковий спалахують з новим завзят-" тям. Мукає корова, їй відповідають корови з усіх кутків майдану. Двоє літніх колгоспників згадали старий звичай — гатять долонею об долоню, аж виляски пурхають, мов постріли. Руки почервоніли, але торг ще не скінчено. Об'єкт їхнього азарту — місячне порося — час від часу пронизливо кувікає. Ось сумний-пресумний шофер сидить на приступці вантажної машини й не дивиться на божий світ.
— Почім торба сліз? — питає, підходячи, Явтух (Калени-"кович.— Здоров був, козаче.
— Драстуйте,— одказує шофер, відвертаючи голову,— чом це ви не на своїй "Победе", а пішечки?
— А я не сподівався, що доведеться комусь позичати каністру на сльози,— статечно каже Явтух Каленикович і сідає поруч шофера.
— Нема чого мені плакати,— розсудливо й серйозно веде мову шофер, розв'язуючи кисет, беручи тютюну собі й пропонуючи сусідові,— тут аби встигав бублика крутити, така запарка в нашому карликовому колгоспі, куріть!..
— Кинув це зілля,— зітхнув Явтух,— од нього серце пухне. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Наталка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2580 | Юрій Яновський | Наталка | — Я — листоноша. Мені на сьогоднішній день п’ятдесят років, з яких більшу половину я служу на пошті. З моєю донькою Наталкою живемо гарно, вона вчиться у п’ятому класі. Покійна дружина зоставила мені двох дочок,— одну я вже вивчив — поїхала в Арктику, а друга — Наталка.
І вона в мене не проста,— гоноровита дівчина Наталка. Коли хочете знати,— проходу не дає, щоб я написав до їхньої шкільної газети спогади про громадянську війну. За що одержав золотого годинника та іменного маузера. Хоче Наталка, щоб я хоч раз прийшов до них у школу з тим маузером, а золотого годинника почепив на груди, як медаль.
Їхня вчителька передавала, що Наталка не говорить у школі про мою професію.
— Наталочко,— кажу,— ти соромишся того, що твій тато листоноша?
— Ні,— одповідає,— я тебе однаково люблю, ми з тобою тепер самі...
— Хитруєш,— кажу,— ти б хотіла, щоб я був краще бухгалтером!
— Коли ти знаєш бухгалтерію, це тобі не важко,— одповідає Наталка.
— Я знаю не тільки бухгалтерію,—кажу,—я знаю ще й радіосправу, а раніше був непоганим кулеметником...
— Я пожартувала, татку,— перебиває мене хитрюга-донька,— який ти недоторканний!
Бачу, не хоче говорити Наталка. Мовчки одягається, п’є чай,— ми з нею йшли того дня до оперного театру слухати концерт. Якийсь там ювілей чи підсумки декади,— вже забув. Йдемо в оперу. Наталка мовчить. Почуваю, що душа її аж до самого дна кипить на мене та на мою професію.
А я теж мовчу.
В опері місця в нас гарні, самий партер,— сіла моя Наталочка та й носа повісила.
— Наталю, це твій тато? — питає якась її подружка з передряпаним носом.
Моя Наталка схопилася.
— Татку, скажи, будь ласка, котра година на твоєму?
Передряпаний ніс з цікавістю уп’явся мені просто в жилетку. "Отакої,— думаю,— це Наталка хоче моїм годинником похизуватися!" Дістав годинника, клацнув кришкою, передряпаний ніс аж одсахнувся.
— Швидко почнуть,— кажу, — концерт, дівчата.
Наталка моя підморгнула передряпаному носові й веселіше глянула навкруги.
— Татку,— раптом гаряче задихала мені у вухо доня,— ти бачиш, хто попереду нас сидить?.. Я одразу впізнала, це — народний артист, татку. Дивись, дивись, який симпатичний!
— Ти б хотіла,— питаю,— щоб і твій татко артистом був?
— Як тобі не соромно,— зашарілася Наталка, і я зрозумів, що вгадав.
— Стривай, Наталко,— кажу їй,— ти мені налоскотала вухо!
Почався концерт. У нас на Дніпрі така страва зветься "хомою". Робиться так. Розпалюють на березі вогнище. У казанку варять пшоно. А тоді ловлять рибу, яка трапиться,— до пшона її. Коли рак-неборак учепиться,— і він годиться. Картоплі, ковбаси різної — зверху. Хтось, може, крижня підбив,— давай його. Тараня десь ізнайшлася, — годиться. Свіжого огірка, швейцарського сиру, та трохи перцю, да посолити, да нехай увариться,— знаменита їжа "хома", що й казати.Дивіться також
Юрій Яновський — На ярмарку
Юрій Яновський — Дума про Британку
Юрій Яновський — "Поворот"
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Але не в тому діло, як зараз побачите. Концерт як концерт,— бувають гірші. Програма велика, виступали всі. Сам народний бас, що сидів попереду, теж вибіг на сцену, трохи поспівав, ткнув перед усіма пальцем на своє горло і втік до зали на місце.
І ось уже наближався кінець концерту. Конферансьє роззявив рота, щоб відпустити публіку, а на сцену хтось випхнув опудало в жіночій одежі. Конферансьє розгубився, публіка загула. Вже наслухалися видатних і відомих, а тут ще якась мара — лікті гострі, шия худенька, очі перелякані.
— Татку,— зашепотіла мені Наталка,— це — Манюрка, нашої Віри подруга!
Так, це була Манюрка. Куца сукня стирчала, як луб’яна.
Незграбна, цибата, довгорука, стояла вона коло рояля. "Боже мій,— подумав я,— пропала дівчина!" Манюрка заспівала. І тоді всі слухачі до одного збагнули, що з Манюрчиного горла тече срібна ріка кришталевих звуків. Манюрка співала, легко граючись із піснею, наче сама її творила перед нами. Окраса оперної сцени — заслужена колоратура республіки — як школярка вибігла з-за куліс і перша почала плескати в долоні, коли Манюрка закінчила пісню. Публіка влаштувала овацію.
Я сам голову згубив — скочив на ноги та як гукну на повний голос:
— Браво, Манюрко! — І тоді всі оглянулись на мене.
Коли ми з Наталкою виходили з зали, до нас підійшов народний артист.
— Пробачте,— сказав він тихо,— я вас затримаю на хвилину.
Моя Наталка мало не згоріла від радості. Ми зайшли до кімнати артиста. Посідали, значить. Артист випив нарзану.
— Голубе,— рикнув він до нас з Наталкою,—у вас же голос!
— Трохи е,— одповів я. І якось так вийшло, що мій голос, коли йому відповів, прозвучав нижче од його голосу.
— Голубе,— вже густішим басом протяг артист,— ого, нівроку, у вас, здається, октава!
— Октава,— одповів я йому ще нижчим голосом.
— Ого,— загув артист, намагаючись не пасти задніх. Він почервонів од натуги, бо взяв уже найнижчу ноту, на яку був здатний.
Я промовчав, щоб не добивати артиста. Наталка сиділа, дивилася ягнячими очима й нічого не розуміла.
Артист перейшов на розмовний голос.
— Де ви вчилися співати, голубе?
— У церковному хорі.
— Знаменито! Так і думав. Сам з цього починав. Вам треба в оперу. Октави тепер ні за які гроші не знайдеш. У вас чортяча октава!
Я подякував артистові за добре слово.
— Стривайте, голубе, не дякуйте,— я вас поведу до дирекції, вважайте свою долю влаштованою, боже ж ти мій, яка октава!
У моєї Наталки заблищали радістю очі.
— Не треба дирекції,— сказав я твердо,— я не збираюся міняти професію.
— Яка ж у вас, боже ж ти мій, професія?! — закричав бас.— Мабуть, якась бухгалтерія?!
— Ні, я листоноша,— відповів я з гідністю. Переді мною світилися злякані очі Наталки, я змагався за її душу:
— Листоноша?! Ви, мабуть, жартуєте?! — закричав артист.
Я одхитнув головою.
— Ніяких жартів, щоб ви знали. Чому це я мушу бігти в артисти? Я роблю мою роботу. Багато разів мав нагоду змінити її на іншу. Але не змінив. Скільки професій на світі, яка краща — хто скаже? Є люди різні на світі, і смаки неоднакові. Чому обов’язково всім бути солов’ями, коли й шпаки знають своє пташине щастя? Я бачу радість, я бачу й нещастя, я стою на порозі,— всім знайомий, багатьом друг. Я перший скажу вам, як щасливо змінюється життя, як з муками і болем народжується нова людина і нові взаємини. Обходжу мій район, — слово честі, я себе почуваю великою силою, товаришу народний артист, почуваю себе інтелігенцією, я пишаюся з моєї професії.
Мабуть, я ще говорив щось дуже переконливе і жалібне, бо моя Наталочка глянула на мене зовсім новими очима і притулилася до моєї руки.
— Татку,— сказала вона,— я тобі нізащо не дозволю, щоб ти змінив професію!
— Товаришу листоноша,— сказав тоді й артист.— Тоді дозвольте мені мати честь — бути вашим добрим знайомим.
Потім ми з Наталкою пішли додому, і всю дорогу вона мовчала. Якийсь процес відбувався в її маленькій душі. І я подякував наш радянський час, що дає нам таких дітей.
Ранком Наталка пішла до школи, повернулася, як і завжди,— тільки її руки були подряпані, а ніс трохи спух.
— Мені записано в школі зауваження,— сказала вона гордо,— але я всім їм довела, що у мого тата найліпша і найкрасивіша професія в світі! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Петрусь і Гапочка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2572 | Юрій Яновський | Петрусь і Гапочка | Петрусь, як старший, вів Гапочку за руку. Вони вдвох геть загубилися в степу.
— От дурна дівка, ніяк тебе не навчиш. Говориш, говориш до неї, а вона, як глуха. Ну, кажи ще раз. Скільки тобі років?
— Чотири,— відповідала тоненьким голосочком Гапочка.
— Як тебе звати?
— Гапочка.
— Де твої тато й мама?
— Там,— показала пальчиком Гапочка, на мить зупинившись на дорозі. З очка її раптом викотилася велика сльоза і важко впала на землю.
— А кому я сказав не плакати? Ти думаєш — мені не шкода мами? А я ж не плачу. Думаєш, як мені сім років, то й плакати не хочеться?
— Я не плачу,— сказала Гапочка і глянула з побожністю на брата.— Петрусю, тільки ти не сердься...
Петрусь поважно погладив її по білявій голівці і, щось пригадавши, зупинився.
— Ну, от я — німець,— сказав Петрусь і раптом смішно наморщив личко,— я — німець і кричу на тебе. Отак стріваю тебе на дорозі й кричу: "Гальт!" Пук-пук! А потім тупаю ногами, щоб ти злякалася і все мені сказала — скажеш?
— Не скажу,— одповіла Гапочка.
— Що тато наш у Червоній Армії?
— Не скажу.
— А що маму фашисти повісили, скажеш?
— Теж не скажу.
— А куди ми йдемо?
— До партизанів, Петрусю, еге ж?
— Ти здуріла, дівко... Отак німцеві й скажеш?!
— Я забула...
— А ти не забувай. Ми йдемо до тітки в друге село. Так і німцеві кажи. А він дурний і піде собі геть. Ти на нього дивися й не бійся. Він кричить, а ти не бійся. Ти маленька українка, а він дурний німець. Хай кричить. Все одно тато його встрелять. Прийдуть цією дорогою і встрелять. Бач, яка дорога гарна. До лісу ще далеко-далеко. Сонечко вже не пече, тільки гріє. Ти любиш у степу?
— Люблю,— сказала Гапочка й засміялася,— я люблю кавуна...
— Ач, яка хитра, кавуна їй хочеться. А баштан у тебе є? От нехай біля дороги баштан ростиме, ми й попросимо скибочку одненьку.
— І диньки,— озвалася Гапочка.
— Ну, добре, хай і диньки. Тільки гляди мені, не бійся німця, як стрінемо. Стій собі й плач, а я сам з ним говоритиму...
Петрусь заглянув поважно до торби, що висіла в нього через плече, витяг звідти чорного сухарика й подав Гапочці.
— На, дівко, поїж. Ще дорога до партизанів не близька.
Гапочка взяла сухарика й хрумала цей, ще мамин, гостинець. Жито по обидва боки дороги хвилювалося, вітер нахиляв його аж над голови дітей, чисте небо, напоєне сонцем, наче засноване синіми й срібними нитками, переливалося, горіло, не було йому кінця-краю.
На безмежнім просторі степу загубилося двійко дітей. Босі ніжки їхні ступають на нагрітий пил дороги, у них є мета, вони йдуть.
— А он і німці,— сказав Петрусь,— ховаймося в жито, щоб вони нас не побачили.Дивіться також
Юрій Яновський — Шаланда в морі
Юрій Яновський — Зимовий день
Юрій Яновський — Ганна Антонівна
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
— Я боюся,— призналася Гапочка.
— Кому я сказав?! Німець — дурний...
— Я йду,— тихо одповіла Гапочка й рушила за Петрусем просто в глибоке жито. Високо над головами погойдувалося колосся. Посмітюшка бігла перед дітьми по землі, зачіпаючи крильцями бур’янець. Сіренька ящірка пірнула під грудку й зникла. Голубенька бабка погойдувалась на соломинці, розправляла прозорі крильцята. Діти йшли, як у лісі.
— Годі,— сказав Петрусь,— багато жита потолочимо.
— А пташка куди побігла? — запитала Гапочка й показала вслід пальчиком.
— То посмітюшка,— одповів Петрусь,— бачила, який у неї чубчик. Вона нас од гніздечка свого одводить. Вона хитра пташка...
Гапочка сіла на землю й почала будувати хатку з трави. Петрусь прислухався, але йому заважало шарудіння житніх колосків. Почувся голосний гавкіт, на дітей виткнулася заслинена морда собаки. Гапочка злякалася й заплакала. Петрусь затулив її од собачої морди.
— Цюцю, на! — сказав тихенько, щоб Гапочка не подумала, що й він злякався.— Ось я йому дам сухарика. На, цюцю, сухарика, їж...
Собака гавкав. Пикатий гітлерівець ішов до собаки, розсуваючи автоматом густе жито.
— Діти? — розсердився фашист.— Вольф, візьми!
Але собака несподівано лизнув Гапочку просто в носа, за що заробив стусана чоботом. Фашист боляче штовхнув і Петруся автоматом у спину. Петрусь повів Гапочку знов на дорогу.
На дорозі стояла машина, чудернацьки розфарбована, а в ній повно німців. Гапочці не хотілося плакати перед чужими, але вона згадала Петрусів наказ і заплакала вголос. Німці реготали, показуючи пальцями на дітей і на того, що їх знайшов. Петрусь стояв, як його мама, коли її фашисти поставили під шибеницю: він дивився просто у вічі чужинцям, намагався не кліпати віями й не боятися. Бо німці так реготали, а оцей один так штовхав Петруся, що хоч хто злякався б!
— Тепер вони нас стрілятимуть, — потихеньку сказав Петрусь Гапочці,— тільки ти не бійся, Гапочко...
Пикатий фашист поставив дітей на горбок коло межі, наказав стояти рівно, а сам скочив до машини, яка вже рушала.
— Гапочко,— гукнув Петрусь крізь гуркіт машини,— як я тебе шарпну за руку — одразу падаймо на землю!
Машина побігла з місця, пикатий наставив автомата на Петруся й Гапочку, але Петрусь шарпнув Гапочку за руку, і вони обоє попадали в рівчак — одночасно з пострілами автомата.
Машина від’їхала далеко.
Петрусь підвів голову:
— Сама бачиш, який німець дурний,
Гапочка розплющила очі й сіла:
— Петрусю, я хочу ще сухарика.
Знову вони йшли дорогою, а ліс одходив далі, не знаючи, мабуть, як у Петруся й Гапочки болять ноги. Над головами летіла та сама посмітюшка, наче проводжаючи. Жовтий-прежовтий метелик мов дражнився: сяде на буркун-траву й гойдається, а коли до нього підійдеш — летить собі геть. Над самою дорогою перелетів лелека з гадюкою в дзьобі.
— Диви, диви, Гапочко, як гадюка звивається!
Та Гапочка зовсім підтоптала свої ніжки. Очі
в неї злипалися од втоми, вона зашпортувалася на рівній дорозі і раз таки впала. Петрусь співав їй, розповідав цікаві казки, підманював, що ліс близько, а сам теж не чув ні рук, ні ніг.
Над дорогою виріс курінь.
— Баштан, Гапочко, от, їй-право, баштан! — закричав Петрусь.— Кавуна попросимо, Гапочко.
Гапочка трохи ожила, Петрусь почав підбігати, гукаючи, щоб Гапочка його наздоганяла. До куреня підійшли статечно. Петрусь зняв бриля й гукнув, як його вчила мама:
— Є хто живий?
З куреня виліз дід. Він зіперся на руки і настовбурчив кошлаті брови на дітей. Такого старого діда Петрусь іще ніколи не бачив: в його селі діди були молодші.
— Драстуйте, дідуню,— чемно сказав Петрусь.
— А чого б то я лазив?! — закричав дід і аж закашлявся.— Ось, як візьму ломаку!..
Гапочці дід сподобався, і вона підійшла ближче.
— Дідуню,— сказала Гапочка,—у вас зовсім очі не дивляться. Бідний ви, дідуню, бідний...
Дід простяг руки, обмацав Гапочку й помалу притулив до своїх грудей.
— Моя дитинонько!..
Гапочка раптом відчула, як їй на руки рясно-рясно стали падати холодні дідові сльози. Вона згадала маму, їй зробилося солодко і затишно, вона заснула, провалилась у сон на дідусевих руках.
Дід оповідав Петрусеві:
— Викололи, дитино моя. Питали нас на громаді, чи не бачив хто партизанів. А я й кажу: "Та бодай тому очі повилазили, хто побачить!" Думав, що застрелять,— ні, не застрелили. Тільки очі викололи...
— А тут партизани не ходять? — спитав Петрусь.
— Хто ж його знає, які воно люди? Чи справжні, чи тільки вивідують... А я просив вивести мене в степ — отут наплачусь та надожидаюсь...
— А ми до партизанів, діду,— сказав Петрусь,— я й Гапочка.
— Старші тебе, дитино, пустили?
— Довго розповідати, та мало слухати,— статечно промовив Петрусь.
— То й я з вами,— сказав дід.
— Ви ж хоч одного фашиста вбили? — запитав Петрусь.— Партизани так не приймуть. Я за маму спалив нашу клуню разом з фашистами, я не так собі йду!.. А тепер дайте нам, діду, скибку кавуна, ми підемо, бо вже нерано.
Вони пішли далі втрьох: Петрусь, Гапочка й сліпий дід. Петрусь вів діда за руку, а дід ніс Гапочку. Далекий партизанський ліс швидко-прешвидко наближався, наче й сам він тепер ішов навстріч. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня друга | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22034 | Юрій Яновський | Пісня друга | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
Підібрано до рей і збито паруси,
Чекає вся команда абордажу.
На марсі варта дивиться у синь,
Зіперлись ліктями на снасті ляжі.
Над парусами — мак небесних карт,
Гойдає реї дивний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетів і бомбард
Перед веде гнучка толедська шпага.
Три шаблі, як сторожа трьох сторін,
І шпага, що замкне крицеве коло, —
На всіх морях, на крилах бригантин,
Розносять перемогу суходолу.
Три шаблі не погнуться й не впадуть,
У серце враже буде шпаги замір,
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриг із моря перед нами.
Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
На абордаж, брати! Гори, корабле!
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей
— І на чотири боки шаблі! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня п'ята | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22037 | Юрій Яновський | Пісня п'ята | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
Щаслива путь, у далеч ідучи!
Топчіть її, оріть важку планету.
Життя є рух, життя є числа числ,
І люди в них — безодень силюети
Таємний час, мов ніч і мов кажан,
У темряві ховає чорні крила
Загоїлось чимало славних ран,
Кривавих ран, що землю напоїли
Над трупами солдат росте трава —
Незмінна доля і трави, й солдата!
Погас огонь і жар колишніх ватр
На бівуаках інші ляжуть спат.
Засіяно поля жорстоких війн.
Розвіялись по світі ветерани.
Народи йдуть. Часи летять без змін.
Забуті тіні із могил не встануть
Кружляй же, земле, у крицевім колі,
Як літо і зима, добро і зло!
Хор:
Горі з горою не зійтись ніколи,
А долі людські в'яжуться вузлом. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня перша | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22033 | Юрій Яновський | Пісня перша | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
Благословіть почати щирий труд,
Що відчинив би далину, як двері.
Довірте недостойному перу
Достойне слово ставить на папері.
Багато в світі радости й принад,
Країн багатих і зелених вічно,
На сонці спіє синій виноград,
І синє море майорить музично.
Чудесні дива ходять по морях,
І манять нас, і заклинають ніжно.
Та що нам їхній бунтівливий стяг,
Коли не стяг це нашої вітчизни!
Мине і молодість, як золотінь,
Лиш вічний труд ніколи не загине,
Коли кладе отак покірний син
Країні милій — серця тепле віно.
На вітрі рухаються руки рей,
На обрії — омана заозерій…
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
І світ відчинено, як двері! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня сьома | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22039 | Юрій Яновський | Пісня сьома | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
Ми путь свою пройшли, як гагаган,
Що з неба од зорі схилив орбіту.
У ніч, у млу, у біль, у дикий лан
Летіло непідковане копито!
Дихання моря пестило фрегат.
Широкий вітер з півдня шторм заводив.
Незнаних напрямків ішов пасат,
Прапорами вимахував без коду.
Незнаних напрямків ішов пасат!
Нечуваної сили і завзяття —
Стелився гул вогненних канонад.
Тремтіло сонце в небі, як латаття.
Достойна і смілива наша путь.
Бадьорі й переконані бійці ми.
Наш край в цвіту! Цвіте наш край в степу!
Живуть його простори несходимі!
На вітрі рухаються руки рей,
На обрії — омана заозерій…
Хор:
Ми стоїмо плечима до плечей,
І світ відчинено, як двері! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня третя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22035 | Юрій Яновський | Пісня третя | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
Приходь іздалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби,
Земля і кінь, списи і корогови!
О вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить — щасливий, теплий край,
І коливаються її висоти.
Встає туманна путь і день оман,
Весна народжується під копитом.
У неймовірний синій Ханаан
Ідуть полки за Марченком забитим.
Червоний прапор батарей, бригад
На рани їхні ляже як товариш,
І партизанський бойовий фрегат
Поставить марс, і брам, і бом-брам-парус.
Весна, як струмінь, з безвісти тече,
Як постріли, біжать пісень повтори…
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
Як ост і норд, як вест і зюд на морі! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня четверта | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22036 | Юрій Яновський | Пісня четверта | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
Бригади кінної сувора честь
Не може падати або згасати!
Життя тече, рушниця тре плече,
Перетомилися в боях солдати.
Далекий край — його таємний док —
Пливе мінливо і росте туманом.
В патронах порох до кінця замок,
Давно вперед не кличуть барабани.
Надія падає, як в море день,
Звірячий — до берестя кличе голос,
І хто бригаду кінну поведе,
Заплямлену, — боротися на поле?
Покинь свою красуню, командир:
Між рогачами в тебе шабля, брате!
У бій бригаду кінну поведи,
У бій веди її, комбриг Галате!
Невже відважні голови поснули?
Хиліть своє життя до дна, як мед!
Хор:
Солдат на землю падає від кулі —
Його життя іще летить вперед! |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Пісня шоста | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22038 | Юрій Яновський | Пісня шоста | Епіграф з роману "Чотири шаблі"
Голос:
У пісні шабля татарву січе,
У думі — за дружину вірну править.
Бредуть, співають люди без очей,
Перебираючи струну і славу.
Лише про честь — сліпий речитатив,
Про вірність і хоробрість побратимів.
Розчісувачі грив старих часів,
Важких боїв — боями нелюдимі!
За тьмою — тьма, як доля кочова.
В обличчя — непрозорий вітер лине.
У темряві сідають спочивать.
У тьму ідуть, намацавши стежину!
Не повторяти, як бринить струна!
Який у неї урочистий голос!
Басок тривожно й грізно застогнав,
Альти пішли у вимріяне сольо.
Вперед! завжди вперед летіть, відважні!
Плечима до плечей ставайте, дружні!
Хор:
Через моря, пустелі та міражі
Іде вона — достойна й мудра мужність. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Подвійне коло | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5053 | Юрій Яновський | Подвійне коло | (з роману "Вершники")
Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. "Рубай, брати, білу кість!" Пил спадав. Дехто з Андрійового загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем.
Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.
"Сюди веди!" І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме, броду!"
Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка підвели Андрія. "Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч І зіпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" — "Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?"
Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима. "А жити тобі хочеться? — питав Оверко.— Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій Половець у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з турецького фронту привіз?"
Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. "Ну й цирк!" — гукнули Оверкові хлопці, неподалік заіржав від болю кінь, кружляючи на місці, спека й задуха упала на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба.
"Петлюрівське стерво,— сказав Андрій,— мать-Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма". Оверко засміявся, підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки, кров текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. "Що тобі оце згадується? — допитувався переможець.— Одеса чи Очаків?" — "А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова..." Оверко перебив, подивився на південний захід. "Майстро віятиме,— сказав він,— коли б дощу не навіяв..." — "І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду".Дивіться також
Юрій Яновський — Дід Данило з "Соціалізму"
Юрій Яновський — Пісня п'ята
Юрій Яновський — Мир (Жива вода)
Ще 48 творів →
"Подвійне коло" (скорочено)"Подвійне коло" (аналіз)"Подвійне коло" (шкільні твори)
Біографія Юрія Яновського
"Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво.— Крові з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй душа без тіла, а тіло без душі!" — "Цирк? — перепитав Оверко.— Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!"
"Ну й цирк!" — гукнули чорні шлики, а Андрій став одбілюватись на сонці, мов полотно, гаряче було в степу коням і людям, з південного заходу намірився віяти майстро. "Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь".
"Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім'ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину..." — "Та рубайте його, козацтво!" — скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці і дмухнув з південного заходу майстро, і стояли нерухомо вежі степового неба.
А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукав, на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій. "Доброго бінокля привіз, Андрію". Над морем устав силует підпрапорщика російської армії, поверхстрокового вояки за вєру, царя і отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел, на хвилю і з хвилі, на хвилю і з хвилі. Хмарка одна кублилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав би, що в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може, той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець лягає на землю й дивиться з землі. В шаланді п'ятеро. Видко, що "Ластівка". На кормі людина без кашкета. Троє ознак збігається. Далі буде: "Чи є у вас скумбрія зелена?" — "А вам ночі мало?" Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса. "Може, динаміт?" — "Ще дужче за динаміт!" — засміялися гості, шаланду виволокли на берег, Іванів товариш пізнав, осміхнувся до старого: "Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?" — "Яка я гвардія, я рибалка".— "Чубенко, поясни йому, що тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче". Іванів товариш узяв Мусійову руку: "Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарів всіх стран, соєдиняйсь",— та ляснув старого по руці, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вітрець, море почорніло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камінці, "рокотить, невеличка заворушка буде на вісім балів, майстро зірвався десь із не наших гір".
"Майстро десь зірвався",— сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба.
Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовто-блакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер.
Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстра.
Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до зброї! по конях! кулемети! махновці!", а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети.
У пилюці, як у тумані, блискали посіріли, груди розкривала спека, майстро дмухав нерівно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, "наша бере і морда в крові", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий грім прогуркотів, "роби грязь!" — почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли постріли. Майстро рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито, шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався.
Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутнє життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці, придивляючись до Оверка.
"Зустрілися, браток! — трусонув волоссям, що спадало аж на плечі.— Там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий, ну що — України тобі хочеться?"
Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" — "Дурню, це Оверко". Сашко зблід, зіскочив з коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. "Оверку, горе моє",— сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.
"Махновський душогубе,— тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги,— ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю.
"Іменем батька Нестора Махна,— реготав Панас,— призначаю тобі суд і слідство. За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії — одрубати голову". Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічно росла, майстро поволі переліг на грего — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, "дайте пити",— сказав Оверко.
Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло уключ, він спинив його і мовив: "Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився, "рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?"
"Проклинаю тебе..." — "Почекай проклинати, я вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?"
"Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, злодюго каторжний, у Бога, в світ, у ясний день..." Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, "дощем запахло, хлопці, по конях!" За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грего рівно дмухав у височині.
А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Присвята | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22032 | Юрій Яновський | Присвята | Високо в небі соколи літали,
Далеко в море гості випливали,
І парус — парус — парус доганяв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Веселий день любови кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї!
І плюскіт хвиль, неначе крик коня.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Путь у Францію | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2597 | Юрій Яновський | Путь у Францію | Він вирвався на волю, наче птах із клітки — кострубатий, худий, із серцем, що завмирало од просторіні. Жодної хвилини не погодився лишатися у таборі, тільки-но ворота розчинилися навстіж і есесівці ’з караульної вишки забралися геть. Який п’янкий простір навкруги! Хай прокляті будуть слова — "гальт", "цурюк",[1] "тод"[2]! Набрати повітря повні легені й летіти. Вимахуйте, крила, співай, горлянко,— він вільний! Старий галльський півень 2 ще покаже, на що здатний.
Ці росіяни ділові хлопці. Вони наказали одімкнути табірний склад продуктів і звеліли ув’язненим хазяйнувати самим, їм ніколи, треба виходити до моря. Табір містився в Померанії3. Анрі-Жак подумав, що нічого довго розводитися з господарюванням, треба поспішати додому, злочинно перебути в неволі хоч одну ніч, коли перед тобою розчинено двері в світ. Він схопив тачку, до якої звик за три роки, жбурнув на неї сякі-такі манатки, додав продуктів, почепив маленький на дротині французький прапорець і під регіт та привітальний свист викотив за ворота.
— Стривай, хлопче,— кричали йому одні,— не наступи собі на бороду!
— Покинь тачку,— горлали другі,— не компрометуй Францію!
Анрі-Жак, тільки заглибившись у ліс, раптом відчув, що він вільний, що світ навкруги належить йому од вершечка кожної сосни до її коріння, що похмуре низьке небо просвічує блакиттю, що Франція жде його, і він мусить поспішати. "Перукар!" — загукав Анрі-Жак, із задоволенням чуючи свій голос. Він повісив рушника на галузку сосонки, нахилився й поглянув на себе в люстерко води, яка набігла в низину по моховитому спаду, видобув лезо безпечної бритви, котрим обслужив стількох товаришів у таборі, і наголо зняв бороду, лишивши вуса. Це був гарний іспит для нервів: наче з тебе живого луплять шкуру! З очей лились сльози, кров струмила по щоках, Анрі-Жак чортихався й погукував: "Що ти робиш, пекельний майстре? Опам’ятайся, цирульнику, доки не пізно!"
Нарешті бороду скинено під ноги. Анрі-Жак із бородатого гнома перевернувся на бравого хлопця, трохи тендітного і малого на зріст, проте із значущим поглядом і чарівними чорними з сивиною вусами. Можна буде рушати в дальшу путь. Колесо тачки рипіло, мов у милій дитячій пісні, Анрі-Жак тримався за ручки й співав. Яка чудова річ — воля! Земляки в таборі радили йому почекати, набратися сили, рушати на батьківщину всім разом. Чорта з два, друзі, колектив гарна річ, та не тоді, коли гукає воля! "Діжон!4— співала тачка.— Коли розходиться світанковий туман! Діжон! Бургундці — хлопці одчайдушні, не обмина ніхто шинків!"
Його Бургундія, звичайно, була найкращим місцем у світі, його селянське життя варте було тих витрат, що їх господь бог зазнав, виліплюючи бургундця з глини, зволоженої добрим винцем. Земля скрізь потребує роботи, і його бургундська земля не становила винятку, швидше навпаки— вона вимагала праці подвійної. Родючі поля, виноградники, скільки надій, розчарувань зростало під вашим небом! То власник землі раптом підвищить розмір оренди, то кламсійська божа матір5 вчасно не прижене дощових хмар, то паризькі покупці присадять ціни на пристойний урожай. Гаразд, не варто хвилюватися, тільки б ото допастися до цієї самої бургундської земельки!Дивіться також
Юрій Яновський — Рейд
Юрій Яновський — Генерал Макодзьоба
Юрій Яновський — Вершники
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Казали ж хлопці, через яких опинився в таборі: "Стривай, Анрі-Жак, ось лишень бошів 6 проженемо! Вживемо заходів, щоб ти перестав платити оренду за землю, якої власник і в вічі не бачив, а прадід твого прадіда вже був на ній старожитцем. Не дрейф, Анрі-Жак, твоє здоров’я!" Анрі-Жак випивав,— чому не випити, коли пригощають,—" і справляв різні потрібні для хлопців діла. Він не був партизаном, ні. На жаль, йому забракло мозку, щоб піти до макі7 в гори. Він жив удома, платив податки маршалу Пе— тену8, допомагав справжнім французам, але не вберігся, попав на гачок. Для очистки фашистської совісті його запроторено до табору. V
Воля! Анрі-Жак жахливим голосом прогорлав "Марсельєзу" 9, вперше відчувши її якості, а не так, як співав раніше з обов’язку — в школі, на різних церемоніях, в армії. Німецький ліс із здивуванням прослухав його спів, навіть не вважаючи за потрібне допомагати своєю луною. Старенький темний берет хвацько тримався на бургундській лисіючій голові. Анрі-Жак витяг заповітну люлечку, зроблену з рідної глини, з вишневим цибушком, натоптав її ерзац-тютюном і з насолодою закурив у стані повного сп’яніння від волі.
К чорту війну! Він не має цікавитися різним брудом. Слава богові й бургундським святим, казанчик на його шиї ще варить! Хлопці в таборі щось там пропагували, але він твердо знав, що доки війна не захоплює його думок, вона не існує зовсім. К дияволу оту солідарність,— дай їм тільки палець, а руку самі схоплять! Ні, жартуєш, він прожив непогане життя, хай хто-небудь скаже, що він прочитав хоч одну газету зайву,— од того шматка паперу всі війни й походять! Він — французький селянин, не адвокат і не робітник, нічого йому пхати носа до політики, нехай цим займаються інші, котрі мають охоту й хист.
Так, так, він у таборі потрапив до путньої компанії: адвокат-католик, парочка соціалістів, двоє комуністів, ще якісь політики. Для одного дерев’яного курника аж занадто. І кожне хотіло перетягти його в свою віру. От уже невгамовна людська натура,— навкруги колючий дріт, півсотні бошів з вівчарками, кулемети, домашній крематорій, а вони споряться між собою й ділять шкуру невбитого ведмедя. Анрі-Жак займав койку на третьому ярусі, тут застоювалось важке повітря під стелею, проте було тепліше й не сипалась в очі солом’яна потерть з верхньої койки, як це було на першому й другому, можна почувати себе понад усіма. Через борт од нього спав росіянин,— так, так, най— справжнісінький сов’єт, тільки він жив у Франції й потрапив до табору як француз.
Певно, що він не був комуністом. Анрі-Жак не помічав, щоб двоє комуністів його загородки поводилися з ним, як із партійцем. Та він вищий і репрезентував країну, ім’я якої само по собі звучало, як комунізм. Мсьє Ніко (його справжнє ім’я ніхто не міг вимовити) був статечна літня людина, здається, він вважався художником чи якимсь там скульптором, вічно ліпив із усякої погані смішні фігурки. Анрі-Жак попросив його зробити по знайомству невеличку кламсійську мадонну, щоб було перед ким проклинати бошів. Мсьє Ніко здорово зліпив святу діву й при цьому не знущався з Анрі-Жака, як решта хлопців, а журно говорив про Бургундію. "Заспівайте ще про Діжон,— просив він Анрі-Жака,— я як бачу світанковий туман і шиночок, до якого забіг погрітися бургундець…"
Ліс навкруги белькотів, мов сплячий німець, запах був бошівський, вогкий якийсь і несмачний; Анрі-Жак ішов, і йому здавалося, що збоку любо глянути на його хвацьку ходу, набакирений берет, послухати його нахабні співи. Але збоку він виглядав як невеличкий вимучений хлопчик з вусами, що через силу котив тачку, і кволий його голос вже не сягав навіть найближчих кущів понад дорогою. Більш уважне око спостерегло б і його набряклі щоки та інші яскраві ознаки дистрофії.
Добре, чорт візьми, пірнути в свободу! І ні душі навкруг. Ці молодчаги росіяни не дуже панькаються з гітлерівською імперією,—так дали, що женуть, мов зайця. Ну, нехай начувається, проклятий бош! Так тому й бути, Анрі-Жак не порахується з часом,—одне яке-небудь заваляще місто він візьме персонально на себе: витягне за комір їхніх пожежників і накаже палити все дощенту. А сам стане осторонь, спокійно запалить люльку…
Тим часом, проте, майбутній баламут німецького спокою та грізний месник за поруйновані радянські міста через силу пересував ноги, а тачка здавалась йому за віз, за вагон, за гору. Стоп! Пікнік на німецькій природі! Анрі-Жак енергійно, так йому здалося, підвернув до стовпа з дороговказом і почав поратися з обідом. Декілька разів він, сидячи, засинав, вогонь гаснув, він мусив був ще й ще видмухувати його з вугілля, що заледве тліло. Настав вечір. З-під кожної сосни поповз туман, низько розстелився по землі. Анрі-Жак страшенно закашлявся, став бігати навкруги вогнища, щоб зігрітися, і це була одна з найдовших ночей у його житті.
Та він не здався. Чи не сподіваєтесь ви, пане лісе, що він сюди прикотив лише для того, щоб здохнути під вашими паршивими деревами? Нащо ж тоді ви пхаєте йому в легені стільки туману й не даєте спокійно поспати? Анрі— Жаку нічого не варто просто спалити вас до пня, щоб погрітися, як належить доброму християнину. Ага, дійшло?
Тепер ви зволите обвівати людину гарячою парою, але це теж не метод! Анрі-Жак страждав до ранку й стрів день на ногах тільки завдяки своєму бургундському темпераменту.
Тачку він кинув. Певніше, він спалив її вночі, коли йому здавалося, що не доживе до відплати за Сталінград. Він пішов із ранцем на спині, над ранцем стирчав той самий прапорець, з яким вийшов із табору. Без тачки йти було легше, та Анрі-Жаку більш хотілося лежати, ніж ото без кінця-краю переставляти ноги й тримати рівновагу поміж якихось невідомих сил, що так і силкувалися потрутити його додолу. Ось його наздогнав і пішов поруч мсьє Ніко. Пардон, друзі, ми ж із вами поховали мсьє Ніко коло табору? Навіщо тоді оці жарти? Тільки через те, що я не почекав, доки ви зберетеся й наважитесь розлучитися з проклятим табором? Недобре так жартувати з французом тільки через те, що він безпартійний селянин!
Радянська регулювальниця, яка стояла на досить безлюдному, як на той час, перехресті доріг, помітила Анрі— Жака, ледве той вийшов з лісу дорогою, котрою й самі німці користувалися рідко. Катя Шубіна багато чого перебачила в цій закордонній стороні, бачила біженців, полонених, невільників, була примітлива і вірно реагувала на все. Анрі-Жак підійшов до неї, як належить представникові суверенної держави, за три кроки став струнко і віддав честь скромному червоному прапорцеві, який тримала Катя. Шубіна з посмішкою відповіла й негайно ж мусила була підхопити підломлене тіло громадянина Франції й обережно посадовити просто на землю коло шлагбаума.
— От нещастя,— сказала Катя, давши ковтнути Анрі— Жаку крапельку російської горілки,— і де вони беруться на мою голову, оці зголоднілі індуси!
Анрі-Жак із вдячністю обмацав язиком середину рота, щоб уповні насолодитися неземним букетом російського напою, який уперше потрапив до його горлянки.
— Рус б’єн [3], — прошепотів він,— сов’єт карош, вів ля Франс [4], спасіба Красна Армія,— і це були майже всі російські слова, засвоєні ним від мсьє Ніко.
— Ладно,— відповіла Катя Шубіна,— коли ти француз, тоді в нас буде інша мова. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Рейд | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2586 | Юрій Яновський | Рейд | 1
Кінь затримався на кручі тільки мить. Потім він химерно затріпотів, летячи плавко вниз, і за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило кінське копито.
Уже зникаючи з конем під водою, він бачив, як оглянулося все його військо, що їхало мостом. Механічно сповз із сідла й поплив біля морди Сірого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кінь лагідно косив оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її він любив більш за себе. Сірий був розумний кінь і весь свій розум віддавав кучерявій голові. Так пливли вони через ріку.
Це був вірний хід. Шахаїв парубоцький хист затуманив серця партизан. Давня забута юність і нерозважність пролетіли раптом. Тільки почуття тремтіли у всіх і любов до плавця.
— Ех, і душа доброй конь!..— співали тихо партизани, піднявшися на стременах.
Весна розкрила свої крила. Вона летіла тихо вниз — на масні поля, затуляючи рукою лице. Золотими стрілами радості бовваніли далекі могили. Щось невловиме літало в повітрі — пахучіше за чебрець і терпке, як молоде вино.
Вже й ноги останнього коня процокали через місток, поважно пробігла остання гармата за восьмериком-коней, і за нею стомлений гарматник: поспішав, ламаючи вербових бруньок собі на шапку. Закурена пилом піхтура проїхала підводами, бовтаючи занімілими ногами і мріючи. Вже й пил почав сідати урочисто.
Тоді зодягнув Шахай мокру одіж. Голі груди обвіяв вітер ще раз. Заіржав тихо Сірий, оглядаючись назад. Шахай сів на коня легко й весело, і копита дрібно били дорогу — розлогу й суху. Там, де за балкою оживав і зеленів падалишній хліб, він наздогнав своїх.
За кавалерією їхала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанці сиділа жінка з дитиною. Це була єдина жінка загону. Сірий зменшив свій біг і пішов підтюпцем. Макар глянув назад через плече.
— Батьку,— сказав,— ще не обіди?
— Які в рейді можуть бути обіди?
Шахай подивився поперед себе на тінь. Сірий перемінив ногу. Дитина, що спала на руках у матері, розплющила сонні очі й зараз же знову заснула: її вколисав прекрасний день і звичний степ із Сірим та батьком.
Далі їхали мовчки. Кіннотники далеко спереду доспівували десяту пісню, яку виводив Остюк. Це була пісня про чумака, що з батіжком доганяє долю. Вітер розносить степом горе чумацької душі. Через те, що вітер малий, чи, може, через те, що обрії розходились далі й далі, пісня пливла за кіннотниками.
Гарматники трусились на ящиках. Комбат Coca крутив уса й намагався вгадати свою кар'єру. їздові на конях боком сиділи на сідлах, думаючи кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, і здавалося, що їм і чорт не брат." Довгі чуби виглядали з-під кашкетів, і мимоволі згадувались руки, що пестили б таку красу.Дивіться також
Юрій Яновський — Майстер корабля
Юрій Яновський — Пісня третя
Юрій Яновський — Мамутові бивні
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
А піхота пісень не співала. Сидячи на полудрабках підвід, вона говорила про землю.
— Тут би та пшениці вкинути,
— А може, баштан?
— Баштан балку любить, щоб холодок був увечері "Пшениця", "жито", "чи глибоко вода?", "дерева немає" — й мимоволі очі звертались на командира, що був їхньою волею. Чи не все рівно куди — щоб він тільки був на коні та його спокійні очі спереду. І землю, і Шахая вони любили однаково.
Власне кажучи, весни ще й не було. Суха ковила ще стояла міцно. Але куди дінеться вона за тиждень? Куди піде її глузливий шелест, коли заговорить нове покоління трав? Зникла ж уже її золота краса й павутиння степової осені? Зникла!
З вирію — чудесної сторони! — вертаються журавлі. Завжди весна і журавлі — це одна мелодія. І здалось, щог тіні від журавлів упали на військо.
Саме з'їздили в полонину. Кіннотники вигравали на губах неймовірно сороміцьку пісню, не червоніючи. Слова гинули у висвистах та зойках. Тільки мелодія гугоніла та танцювали коні.
На обрії, що був зовсім близько— по той бік полонини,— замаячили постаті. Вони бігли, як шалені, кіньми. За чим вони гнались? Це ж не кіннотники, що оббігти хотять ворога,— вони махають руками, як вітряки! Невеличкі селянські коні мчать просто в полонину. Це селяни.
Гін із двоє ще до війська їм бігти. А між ними та військом трава кублиться, хрустить, шумить молочай сухий і полинь. Біг якийсь чи, може, льот? Ось-ось цей слід повернув по траві, обминаючи військо. Ще швидше тріскотить трава. Обминає передніх кіннотників. Що це?
Шахай сміється, звертаючись до жінки:
— Хорти зайця погнали!
Хорти пробігли за кіннотниками, приминаючи траву, як вітрова хвиля. Потроху зупинилися несміливо селяни й не знали — злізти їм з коней чи не злізти.
Кіннотники замовкли. П'ятеро соколів відокремлюється від них, нахиляючись кожний до гриви. Починається погоня. Наче то риби дивні пливуть по землі, пливуть ковилою, стеляться, витягуючись удвоє, перелітають рівчаки. Наче то тумани вночі звиваються клубками, щоб долетіти до місяця. Гей, дзвенить вона, як вітер,— людська відвага!
Але не такої думки Шахай. Він підніс до очей бінокля, і Сірий став, як неживий, затримуючи дихання.
— Летять добре, чортові сини, та не знаю, де сядуть. Як ти гадаєш, Макаре?
— Сволочі!
Макар, не повертаючи голови, презирливо дивиться на вершників, Усе військо стояло в полонині. Піхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись. Кулеметники зняли чохли з кулеметів і ладили стрічки.
— Сюди веди! — крикнув Макар кіннотникові, що гнав поперед себе селян.
Селяни підійшли й потупились. їхнім коням заглядали в зуби й шарпали за хвости десь за першими підводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи його слів. Вони знали .партизанські закони — "мовчи, взнаваючи" і "взнавши, мовчи" — і виконували їх завжди. Вони чекали запитання.
— Привести їхніх коней,— сказав Шахай, злізши з коня й поправивши на собі пояс. Селяни ще більш похмурились, тільки в очах їхніх пройшов блиск радості і зараз же загинув.
Коней привели.
— Як звать? — запитав Шахай, підносячи руку до вуха кобили, що відвела голову.
— Рябою.
— Так от — забирай свою Рябу та доганяй хортів. Селяни подивились один на одного. їхні подерті свитки
світили латками. Чорні й шкарубкі руки не знали-, куди дітися у подяку. Нарешті одна з них торкнулась командирового френча.
— І заприсягнусь, що ви наші. Гарна в тебе бандочка, батьку!
Макар проковтнув посмішку. А степові очі Шахаєві відверто сміялись.
— А чого вона тобі подобається — оця моя банда?
— Коні добрі, люди правильні, та й ви, видать, нічбго собі чоловік. За нас ходите.
Переднім кіннотникам набридло стояти на місці. їхній Остюк примчав до тачанки. По-молодецькому злетівши з коня, він козирнув, дзенькнувши острогами.
— Зачекай,— Шахай підійшов ближче до селян,— навкруги тут не зустрічали якого війська?
— За залізницею по селах стоять трохи — в погонах. Та в тебе більше.
Сила була справді добра: гармати вилискували на сонці вряд і десятків зо два кулеметів на тачанках. Сотня доброї кінноти і решта — підводами.
— А тут, на горі за насипом, поїзд із гарматами ходить. Сюди й туди.
Зустріч наявно гтавала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ Остюкові вислати розвідку.
— Хорти, певно, й самі знайдуть дорогу додому. Паняй-те! — сказав він неголосно до селян і взявся знову за бінокль. Чорні крапки, що ними зробились п'ять кіннотників у далині, збільшились і поближчали ввосьмеро. Вони мчали далі, пригнувшися на сідлах.
Раптом біла квітка розкрилась високо над їхніми головами, і потім друга й третя. Шахай, усміхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетіло один за одним три вибухи шрапнелі. І майже одночасно, як луна, стукнули відгомоном звуки від ворожих гармат. Полонина вся заклацала зброєю. Кулеметники обняли свої машини.
Вершники мчали назад. Ще три шрапнелі луснуло вгорі, обдавши їх жахом смерті. І потім стрілянина вщухла.
Степова балка мусила стати вихідним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка вгорі пливла самотньо над неміряним степом. Вона наближалась до сонця.
Все затихло перед боєм. Над кіннотниками знявся прапор. Тремтяча рука якась тримала його, пригорнувши до себе. Талановитий кулеметник Галат бігав від тачанки до тачанки. Він проклинав себе самого і всіх на світі, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий, і воювати він не хоче — на сміх людям — без шапки.
Ординарець наче з-під землі вилетів на бистрому коні. Обсмикуючи на собі гімнастерку, він розповів Шахаю про бронепоїзд, що ходить він по рейках, сюди й назад, маневруючи.
Повернулись і розвідники. Остюк сам під'їхав із ними, похитуючись станом, як кокетлива дівчина. Із Шахаєм він колись крав яблука в ріднім селі, а тепер був гордий, ведучи кавалерію свого друга в огонь і воду.
— Це твої люди, Остюче, за зайцем бігли?
— Це мої.
— Покликати.
Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий тон — сторожкий і тривожний. Наче відразу думки вийшли на день, тріпочучи на сонці. Все стояло вкупі — так, як поставила дорога. Розвідники повертались на свої місця, згори поглядаючи на піхоту й заграваючи з гарматниками. П'ятеро кіннотників Остюкових нарешті під'їхали — мокрі й потомлені. Вони зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Коні їхні були сірі від мила, з обвислими гривами й хвостами, і важко дихали, закриваючи часом очі.
— Судити вас будемо потім,— сказав Шахай,— за вашу заячу відвагу під час рейду. А тепер спробуємо,— промовив він тихше,— яка вона у вас. За мною!
Він спокійно зрушив із місця свого коня й поїхав уздовж валки партизанів. Поруч із ним їхав Остюк, задуманий і суворий, а позаду — п'ятеро.
Коло кіннотників стали всі семеро. Остюк передав щось своєму помічникові. Привели двох запасних коней, і на них сіло двоє кіннотників. Які в них були думки? Такий страшний переліт — від нагороди до суду — зігнув їм спини. А проте спитайте партизана, що таке є, зрештою, смерть. Особливо, коли рука вірного товариша пустить кулю в серце.
Шахай виїхав на гору. Дійсно, далеко десь між залізничними насипами вився кучерявий дим. Ось він і вийшов по цей бік. Сонце вдарило його з полудневого неба стрілами, наче зупиняючи. І він зупинився.
Шахай показав пальцем ліворуч по залізниці, де верстов за п'ять стояла купка дерев.
— їдьте до тих дерев. Поспішайте. Бронепоїзд мусить бачити вас увесь час. Коли ми перейдемо залізницю, повертайте за нами.
Остюк незрозуміло дивився слідом за кіннотниками.
— їх переб'ють з бронепоїзда. Вони й половини не проїдуть.
— Ти, Остюче, подумай, що буде. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Роман Ма | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2582 | Юрій Яновський | Роман Ма | Цей невеличкий увраж я вважаю данню моїй молодості. Я хочу додивитися в слові, яке стоїть назвою *, нових розумінь, нового змісту. Я маю віддати дань молодості.
1. МА
Ви відгадали — я хочу топтати романтичні полині. На ноги посиплеться гіркий пил, гіркий пил. Стежка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію, як рана. День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полині.
Полинь росте на місцях минулих подій — там, де згадати треба життєві пригоди. Настойка з полиневого цвіту виганяє з тіла будь-яку лихоманку. Скот не пасеться на полинях, і пастухи вважають, що спати під полинем — не: безпечно. Буде гірко в носі, буде гірко в роті, й буде в голові рій ос.
Торкнувшись медичних можливостей трави, зауважимо, що полинь ніякої ролі в нас грати не буде. Хіба що лежатиме Мана ній колись —тоді, як сонце буде великою раною.
Ви здивуєтесь: ніколи Ма не може виїхати з Києва! Ви не повірите, що вона проміняє Київ на полині. Але: хіба знає чоловік суму завтрашніх обставин дороги? Хіба буття не опреділює? Коли сидимо ми вдвох тихо й дивимось на блакить і на зорі, на місяць і на роси,— хіба цього не виростило нам минуле буття? Та й чому хтось інший з нас п'є пляшку з білою головкою й жадібно тисне потім свою тремтячу сарну, не дивлячись на блакить і зорі? Чому?
Ма не міняла б Києва на полині — бо Ма була справжньою киянкою й знала, що її місто — найкраще за всі міста. Я її назвав — Ма. Можна було назвати більше шаблоново. Але слово Ма — для мене символ жінки. Це — ім'я жінки серед тисяч безхвостих пав.
Я не стану оповідати, якого кольору в неї були очі, солодко чи ні колисались перса, і як міцно ставала на тротуар її нога. Коли вона дивилась на вас, незнайомого,— це був погляд із лаврської дзвіниці2. Другим разом — вона з очима входила до вас усередину. Тоді ви могли відчути, що руки в неї холодні й сухі.
Вона, звичайно, не нагадувала недопеченого вареника, що нафарбований вапною й карміном. Вона не губила на кожнім кроці люстерок, пудри, крейди для манікюру й інших дурниць. Вона була — Ма.
Батько в неї — вмер. Мати Симонівна — стара. Дві кімнати й кухня на Гоголівській — там вона виросла коло матері.
2. РУБАН
Комісарові Кризі 18 років. Це показувало, що в нього гаряча кров і юнацький запал. А люди третього повстанського імені Комінтерну полку знали до цього, що його револьвер має завжди вісім вільних куль. Вісімнадцять років повільно блукали серед крові комісара, а очі досить часто бачили останні чужі хвилини.
Комісар Крига сидів сам і колупав мушкою улюбленого парабелума паркет. Його думок не розгадала б жодна піфія з Дельфів 3. Він іноді перевертався на спину й з насолодою випускав пару куль у сонячного зайчика на стелі. У кабінет тоді заглядав хтось із канцелярії, але зараз же вискакував, як гумовий чорт, маючи намір винести бідну голову.Дивіться також
Юрій Яновський — Шпигун
Юрій Яновський — Вершники
Юрій Яновський — Зимовий день
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Повстанські чуби любили комісара — він бився першим і бився "як халєра". Цього було досить для людей. А якщо кулі комісара залітали іноді й в свої голови,— це були неприємні кулі й усе. Комісара любили.
Але вища військова влада не вважала комісара Кригу зразком і всі його невиконання наказів записувала в книжку.
Кожна посудина має крайки, кожне вино, і старе вино,— добре в міру, й кожна дисципліна може розтягтися лише на певний відсоток довжини.
Вища військова влада прислала Кризі зміну.
Новий комісар зайшов до кабінету Криги, а його люди залишилися за дверима. Крига повернувся на бік і придивився з паркету вгору. Потім він солодко почухав себе під рукою й тихо вирішив:
— Вийдіть геть!
Новий комісар вихватив наган і, показуючи ним на Кригу, сказав:
— Товариш Крига,— сказав новий комісар спокійно,—* інтереси Революції вимагають вашого усунення, товариш Крига. Я назначений комісаром.
Крига встав із паркету й сів за стіл. Подумав. Потім узяв свій вірний парабелум і помалу навів на комісара — проти нагана останнього.
— Пішов вон!
Новий комісар глянув Кризі в вічі, засміявся, задумливо свиснув і, не знайшовши в Криги вогнику розуму, повернувся й вийшов із кабінету.
Крига взяв із стіни телефонну трубку й покликав своїх хлопців спокійним голосом, який вони завжди чули в боях.
За пару хвилин юрба хлопців підкотилася на гумових шинах до дверей будинку. Комроти — сільський одірвиголова в мирних умовах і партизанський бог роти тепер — зайшов досередини й подивився по східцях вгору — туди, де стояв новий комісар із людьми.
— Яка тут мать балується! — сказав хоробрий комрот, піднімаючи вгору мушку гвинтівки й зсовуючи поламаний надвоє козирок кашкета набік.— Га?!
Новий комісар не чекав дальших пунктів допиту. Він підкинув праву руку й пробив кулею хоробре комротівське серце, як картоплю.
Дальші пригоди мали назву — "коли мексіканський лев співає сопрано на березі річки". Бо новий комісар був мексіканським левом, а його наганове сопрано брало найвищі верхи.
Хлопці на гумових шинах не чекали нічого подібного і тому не дуже висловлювали обурення, коли двоє з них одержали перепустки на той світ.
Потім новий комісар вийшов із дверей сам і через мушку сказав хлопцям:
— Товариші,— сказав комісар,— мене Реввійськрада призначила вашим комісаром. Товариша Кригу усунено. Обратіть свої партизанські очі на Жовтневу революцію, товариші! Ворог з золотистими погонами креше нам голови, товариші! Іменем РРФСР наказую підкоритись і скласти зброю!
Хлопці подивились один на одного й поклали гвинтівки.
Тоді новий комісар заклав нагана за пояс і виліз до хлопців на гумові шини. Поїхали до семінарії, де стояв полк.
Мітинг тягся недовго. Новий комісар багато не балакав. Партизани теж не любили теревенів розводити.
— Хлопці, розтуди його! — сказав один із язикатіших.— Хіба ми контрареволюція?! Бий злотопогонну сволоч, третій полк! Я кінчив.
Новий комісар знайшов будинок для штабу і став жити. Комісар Крига дострілював останні кулі в сонячних зайчиків.
Не знаю, що думав новий комісар і що передумував Крига,— тільки на другий день вийшов товариш Крига на вулицю й пішов у напрямку до будинку нового комісара.
Там він став проти вікон і почав пристрілювати свій револьвер до блискучих шибок. Він, певно, бачив там тих же сонячних зайчиків.
Новий комісар дав Кризі вистріляти всі набої і потім вийшов, лагідний і спокійний, на вулицю, що затихла. Він нагадував холодного філософа на цій провінціальній вулиці. Його остроги задумливо дзенькали, й ліве око примружувалось, як на полюванні.
— Кінчив? — запитав комісар Кригу.
Крига шпурнув у пил свій коханий парабелум і не хотів розмовляти.
— Ходім зо мною в штаб,— поклав на плече руку йому новий комісар. І пішли вдвох мовчки й гордо.
— Будеш мені помічником, товариш Крига,— почули службовці штабу на порозі кабінету.
Дивна річ: стали рідними, як вода з водою. Вони ніколи не розмовляли. Розуміли один одного з погляду. І жили в кімнаті разом, і билися на конях поруч, і револьверами помінялись, як брати.
Обидва почували себе добре лише один коло одного. На людях — вони не знімали пальців із гашеток револьверів, сам на сам — сиділи тихо й казали одне слово на добу. Кригу іноді охоплювали зимні сни, і тоді новий комісар слухав його хлипання хлоп'яче і виряджав свого друга в ніч на боротьбу з вітряками фантазії. Вертався Крига ранком, знесилений фізично, з порожніми очима й порожнім револьвером. А десь після ранку бачили сліди його куль.
Новий комісар і Крига жили так недовго.
Коли вища військова влада вирішила перевести Кригу на іншу працю й це своє рішення виконала,— новий комісар скрипів зубами.
— Я не служитиму в тій армії,— сказав Крига й засунув глибше в кишеню парабелум,— я втечу в Київ, товаришок!
— Валяй,— сказав йому комісар і вийшов до свого кабінету, щоб не бачити.
Через тиждень лише притих новий комісар. Тільки не балакав ні з ким.. Раз проходив канцелярією й бачив, що дехто з людей грав у карти.
— Перестріляю всіх,— запевнив і велів карти викинути.
Пара днів пройшла, мовчав комісар, а хлопці потроху знову взялися за карти.
Що ж: двоє було забито, дехто ранений, а решта дякувала фортуні за відсутність куль у револьверові комісара. Партизанські частини ще й не це могли приймати!
Як бачите — цей увесь розділ має освітлити постать мого героя до його зустрічі з Ма. Коли б я й кінчив тим, що він мав "обличчя зі слідами усмішок, що пішли безповоротно",— цього було б не досить. Я трохи більше зупинив вас на моментах життя нового комісара.
Тепер ви бачите товариша Рубана таким, яким він був перед зустріччю з Ма й перед подальшими подіями.
3. КИЇВ
Я співаю гімна тобі, моє велике місто!
Я побачив інші будинки в інших містах. Я чув інші протяги на інших, не твоїх вулицях. Я дивився в інші очі інших ліхтарів, не твоїх ліхтарів; але такого, як ти — немає.
І я літав туманами на херсонських степах, я курів пилом на безмежних дорогах. Я чув, як дихали осінні полині на фронтах і як низько літали чайки-небоги над іншими, не твоїми дніпровими водами.
І я співаю гімна тобі, моє велике місто!
Коли край неба загориться, як каска пожежника, і сторожі на скверах поставлять коло себе пилу стовпи, працюючи довгими мітлами,— місто прокидається. А що несе кожен ранок,— хто зна.
Коли чоловік живе в степах,— його думки залежать лише від процесів у власному мізкові. У великім місті — думки чужі. Візьміть ви пройдіть вулицею півгодини — мало ви зустрінете людей? І кожна нешаблонова думка по якомусь принципові відіб'ється у вашому мізкові. У спілці з іншими це надасть другого кольору процесові мислення.
Сонце співало на небі, як канарейка, вітер дмухав, як вентилятор, і земля тримала на собі Київ — велике місто.
Комісар Рубан ішов по Підвальній4, маючи револьвер напоготові. Власне, тут це було зайве — степи зосталися далеко позаду за Дніпром, лісова небезпека не могла притулитись на Підвальній.
Рубан ішов до Криги. Він зарані уявляв собі радість останнього й свою власну.
На Бульварній 5 за Сінним базаром 6 їхав тихо візник. Сиділо на нім двоє. Власне, сидів один, а другий бовтався, як мішок. Очі в останнього були зачинені, й коли Рубан підійшов ближче —— він пізнав свого приятеля, свого товариша.
— Що з ним? — тихо сказав Рубан.
— Мертвий. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Романтик | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2591 | Юрій Яновський | Романтик | Вперше я його побачив на операційному столі. Він лежав із розрізаним геть черевом і злегка кректав, розглядаючи свої кишки. Два хірурги, батько й син, стояли по обидва боки столу і зшивали його міцним дротом. Молодий хірург увесь час перетягав хворого на свій бік: у нього були дужчі од батькових руки.
Потім ми лежали поруч на ліжках і спостерігали одне одного. "Ну, юноша,— прошепотів він мені,— хай воно сказиться". І замовк на дві доби, видихаючи наркоз, гикаючи страшно й глибоко, не дозволяючи собі прохопитися стогоном. Тільки очі світилися, як у вовка. Обличчя його було жорстоке від шрамів.
"Хай воно сказиться,— мовив за кілька днів,— це вже другий раз колупають. Восени вирізали мені шлунок. Залишили якийсь капшучок — доброму козакові й на табаку не вистачить. Сміху було, як у цирку. Ковтнеш дві ложки борщу — ситий по зав'язку, а за годину — знову давай обідати. Потім поїхав на хлібозаготівлі. Дорога погана, сніг глибокий, коні пристали, ішов тридцять кілометрів пішки, шви на животі розійшлися, рушниками ув'язувався, як цариця корсетом. Питаєш — чого я не сказав про хворобу? Ну, сидить собі молодий хлопець, виписує наряди, світова революція у нього на воображенії, а я, старий партизан, перед ним проситимуся?!"
Вдруге я зустрів цього романтика в степу. Він лежав осторонь на якомусь горбку і плакав, припадаючи до землі. Округ нього був степ і далекі постаті колгоспників, трактори, комбайни. Ми з шофером одвернулися й перечекали. Потім він сам підійшов до нас. Ми поїхали далі втрьох.
"Отам був у мене бій,— сказав він похмуро,— загинув Мірошниченко, герой над героями. Значить, нада поставить там Сергія Івановича Мірошниченка, а під ним гада-махновця1 у об'ятії з Петлюрою2, наш Серьога рубає їх клинком, у мене є іменно той самий клинок,— на бугрі під байраком там щоб і стояв".
Він підозріло глянув на нас: "Ти, може, з мене смішки робиш? Жити нада серцем, і щоб наші герої стояли бронзові —скрізь на місцях своєї кончини". Він байдуже обвів очима неоглядний степ. "Зібрав собі кілька фактів і записок, можу й плани пустити, і пошлю їх самому Клименту Єфремовичу 3 або Будьонному 4 — нехай дають команду". Зупинив машину і зліз. Порубане його обличчя, не зігріте пристрастю, знову робилося жорстоким.
Втретє я зустрів його у рибальському колгоспі, де він був за кашовара. Зробив вигляд, наче мене зовсім не знає. На північному сході купчились хмари. Море байдуже хлюпало об шаланди. Кашовар мовчки порався коло вогню.
"От, хай воно сказиться,— сказав він мені тихо, коли шаланди повідпливали в море,— контра наша ще не вся виздихала! Оце я одного зустрів, для цього й у кашовари пішов,— п'ятнадцять років, притаївшися, сидить. Та я до нього докопаюсь,— то шлунок мій вирізано, а серце моє при мені!"
Це була
1935
1 ...гада-махновця...— Махновець — учасник анархо-куркульсько-селянського руху на Півдні України в 1918—1921 рр., очолюваного одним із ватажків дрібнобуржуазної контрреволюції Махном Нестором Івановичем (1889—1934). Махно тричі укладав угоду з радянським командуванням про спільні дії проти білогвардійщини та іноземних інтервентів, але кожного— разу зраджував. 1921 р. втік за кордон.
2 Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — один з верховодів буржуазно-націоналістичної контрреволюції і керівників Центральної ради (1917) та Директорії (1918), лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). В 1920 р. емігрував за кордон.
3 Ворошилов Климент Єфремович (1881—1969) — радянський державний, партійний і військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1935), двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці. Учасник трьох російських революцій. Один з організаторів і керівників Червоної Армії, герой громадянської війни. Під час Великої Вітчизняної війни член Державного Комітету Оборони. В 1953—1960 рр. Голова Президії Верховної Ради СРСР; член ЦК КПРС у 1966—1969 рр.
4Будьонний Семен Михайлович (1883—1973) — Маршал Радянського Союзу (1935), тричі Герой Радянського Союзу, герой громадянської війни, командував легендарною 1-ю Кінною армією. Був першим заступником наркома оборони СРСР. В період Великої Вітчизняної війни—головнокомандуючий військами Південно-Західного і Північно-Кавказького напрямів, займав інші відповідальні пости. Член Президії Верховної Ради СРСР у 1938—1973 рр. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Романтика моря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=22031 | Юрій Яновський | Романтика моря | I
Над морем летіла хмара,
І крапля упала в море…
О море, простий товариші
Ой крапля, яка ти скора!
Засмаглі твої плечі,
Аж колють — твердії груди!
Кажу я — усе не до речі…
Люблю, та чи знаю, що буде?
Про що ти, краплино, мариш,
Коли пролітаєш над морем?
О море, простий товариш!
Ой серце, яке ти скоре!
II
Не заздри рокам, вони, як ми, проходять
мимо, щоб ніколи не вернутись
Хлюпнуло море з розгону на мокре каміння,
піна осіла на беріг валочком білявим.
Соннеє сонце купалось, не тонучи в морі,
десь не вгасали веселого дня переливи.
Поруч лежали з тобою на теплім піскові;
з обрію нам випливав корабель біловерхий.
Знаєш? Згадала, що ми тоді говорили?
День перестроював лютню дзвінкую на вечір. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Три орли і мама | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2599 | Юрій Яновський | Три орли і мама | Почати з того, що орли були досить приручені. Принаймні коли бабуся посилала одного з них до булочної по хліб, а другого на базар — купити їй для супу головку капусти,— орли не гаіочись летіли, розмахуючи крильми, тобто руками. Третій орел з'явиться на середині оповідання, тоді про нього й піде розмова.
Мама була незадоволена з того, що хлопчаки в бабусі на побігеньках, але їй не було часу дуже заглиблюватися в де, бо приходила з роботи пізно, до півночі сиділа, ще надурочно над відомостями та розрахунками. Як-не-як, а на її плечах була родина з чотирьох осіб,— спробуй усіх прогодувати, зодягти. Бабусі мама віддавала всю зарплату й надурочні гроші, після чого до кінця місяця та мусила була виявляти чудеса винахідливості, економії і твердості волі, Одяг на хлопчиках рвався щоденно, підметки надто часто відскакували, бабуся впадала у відчай, але до приходу хлопців із школи вона брала себе в руки і зустрічала їх завжди тим самим запитанням:
— Прилетіли, орли? На двійках чи на трійках? До обіду маєте по одному помідору.
Старший (усього на кілька місяців) із орлів, Юрко,—-чорненький, худенький третьокласник,-—був маминим р№ ним сином. Гена,— другий орел,—насправді був мамин небіж, син її рідної сестри, яка загинула на фронті. Батька Гена не пам'ятав, скидалося на те, що батько залишив його й маму ще до війни, орел дуже страждав од того, що не мав батька, і говорив усім хлопчакам,, що його батько в Арктиці і раніше як за п'ять років ніяк не зможе повернутися. П'ять років він уявляв як неймовірно довгий термін, за який усе могло трапитися, навіть найнеймовірніше.
Гена не одразу назвав тітку мамою. Він усе боявся, що одного чудового дня його візьмуть за руку і одведуть у дитячий будинок назавжди. Цього не трапилося, хоч зайвий рот у сім'ї — дуже велика проблема, як любила виголошувати бабуся. Юрко несподівано виявив справжні психологічні і навіть дипломатичні здібності, діючи на користь Гени. У нього раптово зник апетит (це в Юрка!), через що змушений був ділити надвоє свою порцію картоплі і віддавати Гені половину яблука, а Генине яблуко презентувати бабусі й мамі. Юрко сказав, що спатиме з Геною на одному ліжку, та й підручників їм цілком вистачить одного комплекту на двох. Зовсім непомітно настав день, коли Гена назвав тітку мамою і підніс родинні почуття до неї на вищий ступінь. Мама була в них спокійна, з тихим серйозним голосом, повільними рухами, висока, колір обличчя — рожевий, ще дуже молода. Бабуся не раз силоміць посилала її на вечірку до співслужбовців, на Дніпро або ж до опери розважитися.
— Піди, доню,— говорила бабуся,— не можна так сумувати, хіба я не бачу? Не в тебе самої загинув чоловік. Дасть бог, зустрінеш когось.,,
Іноді мама слухалася і їздила з компанією в Ірпінь або в Пущу-Водицю 1. А частіше об'являла орлам, що вона до їхніх послуг, і йшла з ними до Дніпра, цілу неділю з ранку до вечора ходила з ними по дніпровських кручах, аж до Аскольдової могили2 і далі. Вона згадувала при цьому покійного чоловіка, що любив ці місця, а хлопчики з жахом помічали, як страшенно швидко біжить недільний день.Дивіться також
Юрій Яновський — Київська соната
Юрій Яновський — Мир (Жива вода)
Юрій Яновський — Подвійне коло
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Була в орлів таємниця. Найпотаємніша в усім світі таємниця, де стільки незрозумілого відбувається, де двом хлопчикам, що вирішили присвятити своє життя мамі, треба мовчати про це в школі, щоб не бути ще, чого доброго, об'єктом несправедливих глузувань. Добре тим, у кого" і тато і мама на місці. У них є можливість мріяти про знайомство з воротарем команди "Динамо", про ножичок з. прозорою колодочкою, про зеленого попугайчика із зоомагазина.
Орли мріяли про батька. Так, так, про найсправжнісінького батька. Юрко хотів, щоб цей невідомий і неіснуючий ще тато був схожий на його рідного. Що поліг смертю хоробрих на фронті. Гена погоджувався з ним в основному, але додаючи в уяві до тієї фронтової карточки Юркового татка пухнасті, м'які вуса свого власного зниклого батька.
— Я боюся, що мама нізащо не забуде справжнього татка,— говорив задумливо Юрко.
— Ти неправильно висловлюєшся,—відповів Гена,— це я свого татка міг би забути. Але я першим не подав би тобі, руки, якби ти хоч на хвилину забув татка-героя.
— От бачиш,— зауважив Юрко,— а бабуся темна... Темна бабуся знала більше, ніж обидва орли. Але вона
прекрасно розуміла, що нема чого прискорювати, як кажуть, події.. Все само по собі стане на місце, і хлопчики матимуть татка, якщо життя цього захоче.
Одного разу, коли орли були в школі, мама вдома видужувала після грипу, бабуся біля столу перебирала гречану КРУПУ" У Двері хтось постукав. Мама сама відімкнула двері., Увійшов білявенький хлопчик, віку її орлів, за ним офіцер з чемоданом і з дуже жалюгідним, винуватим лицем.
— Не лякайтесь,— сказав офіцер,— я буквально на два-три дні. Мені треба трохи передихнути після фронту, мені буквально нема де подітися, і я повинен зібратися з думками. Галю, скільки раз я тобі говорив, що людям слід Дивитися прямо в очі. Навіщо ти нахилив голову?
Білявенький хлопчик — Галактіок підвів очі на чужу тьотю і знову ж їх опустив: він не відчув тепла у її погляді. Тьотя поволі оправила на собі сукню і тихо попросила офіцера з хлопчиком вийти. Офіцер цього чекав. Він сів біля дверей на чемодан і витер з лоба піт. Хлопчик "зашепотів йому на вухо голосним шепотом, пропонуючи негайно йти звідси хоч на вулицю.
— Я не можу вас прийняти,—"сказала чужа тьотя,— навіть на кілька днів. Даша розмова в поїзді не дає на це ніякого права. Розумієте, як це можуть розцінити? Краще б ви були просто з вулиці, ніколи зо мною не зустрічалися...
Офіцер мовчки сидів на чемодані, Галя обнімав його за шию, і тут почала діяти бабуся, яка миттю оцінила всю ситуацію. Ще 43-го року влітку дочка її їздила з евакуації в Москву довідатися про загиблого безвісти чоловіка, у поїзді познайомилася з офіцером, що втратив дружину. Вони багато говорили... Пригнічені кожний своїм горем, вони відкрили одне одному свої душі до дна, поділилися лихом, що. впало на їхні голови, їм полегшало, вони розійшлися друзями, коли офіцер пересідав в інший поїзд, що йшов, безпосередньо на фронт. Вдова просила офіцера, коли йому доведеться звільняти Київ,— заглянути в її квартиру, залишити записку, що хазяйка квартири жива. Офіцер поспішав. Останній потиск рук,— скільки зустрічаєш людей у цю війну, щоб потім загубити їх назавжди! "От би мені таку матір моєму хлопчикові!" — вирвалося в офіцера. "І мені!" — подумала жінка. Поїзд рушив.
Бабуся швидко зрозуміла, що тут потрібні рішучі дії, зачинила двері і почала гримати на дочку, як не гримала вже років двадцять. Вона відразу ж звинуватила її в байдужості до захисника Вітчизни, в тім, що вона забула чоловіка, чиїм бойовим побратимом був офіцер, в нечулості і бабському егоїзмі, в знущанні над сиротами,— і під кінець бабуся навіть розплакалася.
Коли повернулися із школи орли, чемодани все ще сиротливо стояли біля дверей, а чужий хлопчик сидів у куточку і читав книжку, мов дівчисько. Гена спробував його подратувати, але чужий не побоявся показати йому кулака. Юрко вихопив у нього книжку і дістав доброго боксерського штовхана в груди. Бійка зав'язалася б не на жарт, якби бабуся не здогадалася видати всім трьом по яблуку. Ні мами, ні чужого офіцера (орли помітили його шинель) вдома не було.
Мама повернулася пізно, черевики в неї були страшенно запилені, орли здогадалися, що вона бродила без них по кручах над Дніпром. Очі червоні й запалені, ніби мама довго йшла навпроти вітру. Офіцер так і не прийшов до наступного ранку,— хоч як на це не чекали обидва орли плюс його власний син. Потім тільки з'ясувалося, що він ночував на вокзалі, не бажаючи завдати клопоту бабусі, мамі і дітям. Він приніс сніданок своєму Галі, дуже ніяковів і зразу ж поспішив піти влаштовуватися на роботу, а орли через нього ледве не запізнилися в школу.
— Буквально,— перекривив його дорогою Гена, розмахуючи портфелем із книгами,— за кожним словом у нього — буквально! Ти помітив під носом маленькі вусики, Юрку?
— Нічого не розумію,— признався другий орел,— чи він друг мого татка, чи він сам любить нашу маму? Треба буде запитати бабусю, Гено!
Орли захопилися обговоренням минулої події, вбігли до класу за хвилину до вчителя і затримавшись з сіданням і розкладанням підручників, звернули на себе небажану увагу, були негайно викликані до дошки і також негайно відпущені з одиницями в журналі: думки в орлів були явно не в класі. Повернувшись із школи, орли дипломатично зам'яли бабусине постійне привітання і запитання про оцінки, швиденько пообідали, підморгуючи один одному, пирхаючи в ложки з супомі не звертаючи ніякої уваги на Галю, якому бабуся непомітно підсовувала власний шматочок хліба, а мама разів два погладила його по голові, без ніякої видимої причини.
Головна подія відбулася на гірці, що виходить на сквер по Чкаловській вулиці. Два орли потягли на гірку Галю, який мав повернутися звідти третім орлом. Мама потім думала, що то вона знайшла в собі сили й рішучість зробити висновок,із становища, в яке вона потрапила, але орли твердо знали, що саме вирішило справу, і тільки поблажливо посміхалися. Оті дорослі завжди схильні недооцінювати сили й можливості народжених ними пташенят.
Був пізній вечір, зійшов червоний місяць, на гірці стало страшно, як під час повітряної тривоги. Орли стояли, тісно збившись докупи, Юрко тримав на долоні військовий компас із стрілкою, яка світилася. Блакитненький світлячок злегка тремтів у круглій коробочці, потім зупинився Гена ступнув у тому напрямі кілька кроків, доки не вперся лобом в абрикосове дерево. Столовим бабусиним ножем вони розрили землю під абрикосом і витягли жерстяну коробочку з-під вазеліну. В коробочці лежали два папірці з іменами Юрка й Гени — на знак непорушної єдності. Третій папірець з ім'ям Галі (в дужках Юрко дописав його повне ім'я, щоб не вийшло, що Галя — дівчисько) ліг зверху. Коробочку зарили знову і заприсяглися партизанською присягою Олега Кошового3 нікому не виказати таємниці. Віднині Галя стає третім орлом. З гірки прийшли обнявшись і суворо заявили бабусі, що приймають Галактіона,— він же Галя,— до сім'ї як третього орла і просять робити з цього належні висновки. Мама раптом почервоніла і закрилася газетою, а бабуся тільки запитала:
— Адже ж у нього, здається, є батько?
Прийшов офіцер і сповістив, що наклюнулася цікава робітка, а також окрема кімната. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Чапай | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2589 | Юрій Яновський | Чапай | Він стояв на тротуарі перед будинком. Замість правої ноги з нього висіла порожня холоша, ніяк не підгорнута — свідоцтво свіжого нещастя, непоправність і жорстокість якого —били в вічі. Це був хлопчик років десяти. Худеньке, виснажене обличчя його було звернуте до травневого неба. Над чолом кучерявився непокірний білястий чубок.
Співали Першотравневі колони, гуркотіли танки, красивою риссю йшла кіннота. В голубому південному небі летіла ескадрилья.
— Чапай,— сказала поруч особа трьох-чотирьох років віку (через верхню губу в неї висіло дві сережки, вона ніяк не могла їм дати ради),— тобі трамвайчик ніжку одрізав?
Коло Чапая збирався потроху увесь його загін. Прикрашені бойовими синцями й гулями, підтягаючи штани вимазаними в чорнило пальцями, шморгаючи од хвилювання брудними носами, стояли бійці. Вони не зводили очей з порожньої холоші командира.
Чапай дивився на блакитне небо, не помічаючи нікого біля себе.
— Тепер ти бігати не можеш,— констатувала та ж маленька особа, виявляючи жорстокість, властиву її вікові.
Всі мовчали.
Раптом загуркотіла ринва, по ній з балкона шугнув рудуватий хлопець.
— Чапай! — гукнув хтось із групи бійців. Рудуватий хлопець гордо посміхнувся і махнув рукою. Загін войовничо загаласував, той засвистів, той на ходу вихопив з кишені шмат цегли той стяг з голови і сховав за пазуху свою кепу,— новий Чапай повів загін.
Дівчинка спробувала й собі бігти за всіма, але це виявилося їй над силу. Вона повернулась до хлопця, доторкнулася до його костура.
— Я теж не вмію бігати. Він дерев'яний? — спитала вона.
Хлопець стояв, ще вище підвівши голову, та чи він бачив що-небудь крізь раптовий потік сліз?
— Ти не плач— скільки могла жалісливо сказала дівчинка,— я тебе не кину.
— Я не плачу. Нічого. Я буду вже Депутатом Балтики 2.
— І я,— приєдналася з солідарності дівчинка, підібгавши ногу, пробуючи стояти на одній нозі.
Сяяло голубе небо травневого дня.
1938
1 Чапай — скорочене прізвище Василя Івановича Чапаева (1887— 1919), легендарного героя громадянської війни, 3 виходом на екран кінофільму братів Васильєвих "Чапаев" (1934) славнозвісне ім'я стало для юного покоління радянських громадян уособленням найвищої доблесті.
2 Депутат Балтики — вчений Полежаев, герой кінофільму О. Г. Зархі і Й. Ю. Хейфіца "Депутат Балтики" (1937). |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Червонарм | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2588 | Юрій Яновський | Червонарм | Він умирав. Передсмертний відчай охопив його серце. Він ще був зовсім молодий і не знав, як умирати. Але що це була саме смерть, він відчув раптом і глибоко. Він гинув у повній темряві, здійнятій високо під небо й пронизаній холодним туманом. Він стояв, зіпершись на гвинтівку, ноги його вгрузали глибше й глибше, східний вітер гнав воду гнилого моря просто на нього.
Стріляли кулемети, прожектори сікли туман, спалахувало й захлиналося "ура" його товаришів, вони атакували берег; перейшовши море, вони билися за Литовський півострів уперто, зціпивши зуби; другу добу тривав шалений штурм.
Він стояв, затиснувши рану рукою, і темрява була жорстока, він не кликав і не стогнав, він умирав стоячи,— і він не знав, що так умирають в легендах. Очі його вдивлялися в темряву, як у вічність, треба мати мужнє серце, щоб не заплакати.
І серце його було мужнє. Очі його були сухі. Ракети спалахували перед ним і не могли пробити темряви. "Як хочеться побачити сонце!" — прошепотів він, ще дужче затискуючи рану рукою, ще важче спираючись на гвинтівку.
Він був зовсім молодий боєць, і дівчата ще було смикали його жартома за вуха, а ось стояв і вмирав насправжки, як повний парубок, як воїн революції, вмирав під Перекопом, стоячи в гнилому морі2 — Сиваші. —
Хай твориться легенда, хай підноситься пісня! Він стоїть перед нами в темряві й тумані, він умирає за революцію в далеких просторах героїчного 1920 року він не плаче, хоч сам іще зовсім молодий і не знає, як умирати; він стоїть, зіпершись на гвинтівку,— хай твориться легенда!
І його, єдиного з десяти тисяч, знайдено ось через п'ятнадцять років. Він стоїть у насиченій сіллю твані Сиваша. Він не змінився. Шрапнельну рану під серцем він затискає рукою, і гвинтівка — в його другій руці. Він залишився молодим— цей червонарм далекого і славного 1920 року!
І ревли труби оркестрів, гупали залпи, колихалися бойові прапори, пробиті кулями, обпалені вогнем баталій. Ішли за труною діти й юнаки, робітники й колгоспники, червоно-армійці й моряки,— щаслива, непереможна країна соціалізму.
Хай твориться легенда!
1935
1 Черво нарм — червоноарміець.
2 ...в мирав під Перекопом, стоячи в гнилому мор і...— Герой новели — учасник Перекопсько-Чонгарської операції в битві за Крим (1920), боєць ударної групи військ Південного фронту, яка в ніч на 8 листопада форсувала Сиваш. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Чотири шаблі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=55 | Юрій Яновський | Чотири шаблі | Пустимо стрілку, як грім по небу;
Пустимось кіньми, як дрібен дощик;
Блиснем шаблями, як сонце в хмарі!
(Колядка. "Нар. Юж.-Рус. Песни" Метлинського, стор. 338)
ПЕРША ПІСНЯ
Голос:
Благословіть почати щирий труд,
Що відчинив би далину, як двері.
Довірте не достойному перу
Достойне слово ставить на папері.
Багато в світі радості й принад,
Країн багатих і зелених вічно,
На сонці спіє синій виноград,
І синє море майорить музично.
Чудесні дива ходять по морях
І манять нас, і закликають ніжно.
Та що нам їхній бунтівливий стяг,
Коли не стяг це нашої вітчизни!
Мине і молодість, як золотінь,
Лиш вічний труд ніколи не загине,
Коли кладе отак покірний син
Країні милій — серця тепле віно.
На вітрі рухаються руки рей,
На обрії — омана заозерій...
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей.
І світ відчинено, як двері!
Вони завмерли, ніби ковтнули міцної отрути і вона їм забила дух. Галатів чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане віспою обличчя Марченка стало страшним одразу — оббите морською водою обличчя кольору сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руці соняшника і поклав руку на Шахаєве плече. Цей похмуро пригнувся на стільці, простягши наперед зціплені руки. Він наче сидів на сідлі. Новенький френч з плямами на плечах, де були погони, солдатські штани і нові шеврові чоботи з острогами, букет весільних воскових квітів на грудях — так виглядав Шахай.
Це сиділи на скелі орли, напустивши на себе всю поважність завмерлих хвилин. Це — ще не порушена нічим тиша, яка розірветься через голосне квиління стріл, брязкіт щитів, іржання коней, і затремтить степ, затрясуться шляхи під копитами сміливих вершників. Чи знають вони свою силу і волю, замах клинків своїх, мужність серць і світло очей? Не знають вони ні сили, ні волі, ні мужності серць, ні замаху клинків. Та що їм до таких дрібниць, коли вони почувають, що живуть! Їх четверо верховодить усім Новоспаським. Вони літають, як птахи, кружляючи над рідними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помітними крапками стають там, і насилу впасти може згори завмираючий клекіт. Вони живуть!
— Ворушися, чортова клацалко! — сказав крізь зуби високий Галат. Проте сам він не ворушився, упершись рукою в бік і одставивши ліву ногу. Наймолодший з чотирьох, він був і найнетерплячіший.
Марченко сердито скосив очі на Галата, і в цей момент фотограф клацнув затвором. Так вони й залишилися на платівці, ці Марченкові косі очі.
— Готово, — сказав фотограф, граційно вклонившись чотирьом друзям.Дивіться також
Юрій Яновський — Зимовий день
Юрій Яновський — Байгород
Юрій Яновський — Наталка
Ще 48 творів →
"Чотири шаблі" (шкільні твори)
Біографія Юрія Яновського
Вийшли на сільську вулицю. В повітрі літало довге біле павутиння. Ранок, чудний ранок Шахаєвого весілля, кінчився. Галат біг попереду — довгоногий, тонкий і чубатий. Остюк забирав усю землю під себе, ступаючи кривими ногами кіннотника. Він розмахнув правою рукою, а ліва увесь час висіла, не рухаючись, наче нею вічно притримував Остюк шаблю. На Марченкові була матроська сорочка і капелюх, тільки славетний кльош було запхано в чоботи. Шахай ішов, нечутно ступаючи по порохнявій дорозі.
— Ми знялися на карточку, — сказав похмуро Марченко. Він трохи гаркавив.
— На карточку! — прокричав Остюк сильним голосом: він звик вахміструвати в ескадроні. — Тепер революція!
— Ми забули знятися з шаблями. І з револьверами в руках…
— Ми виходимо на дорогу, — раптом почав Шахай, перебивши Галата, — дайте мені тільки повінчатися. Як на карточці ми разом, так і скрізь чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всі нежонаті йдемо, а сьогодні я повінчаюсь, і всі ми повінчаємось, і одружить нас із собою далека путь та грізне життя.
Вони дійшли до ярмарку. Осінь, найкраща пора, пахла з усіх підвід. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, і мідяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузів, кавунів та яблук, гарби соняшників, фортеці з капусти, буряків, картоплі, вінки цибулі, ще яблука, огірки, баклажани — все, що вродила оброблена гірко земля.
— Революція здала нам козирі у руки. Ми їх тримаємо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в містах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас ми будемо готові до того, щоб не дати нігде, нікому, нічого за нас вирішувати. Наше слово — у нас у пельці, а в руках шаблі, й кулемети, і тридюймовки, і сам господь! На колосальнім безмір'ї віє зараз вітер, немає жодної влади, а кожен ярмарок — настояща революція.
Шахай показав рукою навкруги.
— Ось ті, що приїхали на наш клич. Я чекаю з дня на день від телеграфіста на станції повідомлення про офіцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззброїти.
— Може, їм, понімаєш, теж треба зброї вдома? — сказав Остюк.
— Гасити революцію? Бач, вони поодинці не можуть, вони їздять ешелонами! Справедливий і правий лише той, хто перемагає. Годі тобі згадувати за дурну справедливість. Сила і воля до життя — ось найсправедливіший закон. Хватай за горлянку і відбери зброю, а потім хай кажуть, де справедливість. Мало тобі за твій вік бито зуби?
Так розмовляючи, вони дійшли до валки підвід, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрі військові фургони, коні аж репаються, брезенти зверху, і під ними на двох возах кулемети. Хазяї коней поважно ходили навкруги, лускаючи насіння, і груди їхні розпирало чекання.
— Здорові були, — сказав Шахай привітно.
— Здоров, — відповів йому Шворень — рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого він з братом Санькою привіз з фронту.
— Мовчи, дурень! — крикнув на нього Санька, метко підбігши до Шахая. — Ми приїхали, — притишив Санька голос, — приїхали з усією бандою. Нас двоє та Виривайлів аж четверо. Бубонів Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакі ми всі.
— Сила велика, а головне — надійна, — промовив Шахай, ручкаючися з усіма названими людьми, — я вас запрошую до себе на весілля сьогодні.
— А кулемети?
— І кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я піду ще погомоніти з людьми.
— А ми? — запитали Остюк та Марченко.
— Ви ж дружки. Підіть постережіть, щоб ніхто церкви не вкрав.
Шахай пішов між возами, питаючись за ціни, за врожай, за кількість солдатів, що поприходили з фронту. Він ходив по ярмарку, переступаючи калюжі, ніби широкі ріки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне віниччя біля яток перетворювалося йому на пишні бунчуки, плахти на руках — на прапори, і вітер над ярмарком — на гомін і шум армій. Бджола сіла Шахаєві на руку — він не прогнав її, доки та сама не злетіла, відпочивши. Пахло свіжою соломою і осінню.
До церкви люди посходилися, як на великдень. Церкву колись будували ще запорожці — вона була тісна і старовинна. За всім доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо міцніше зробити церкву не стало б хисту й нині. Все окували залізом. Навіть панікадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висіло, лускалися дошки, і здавалося, втягне хреста з бані до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворі звички Січі Запорозької відбилися на церкві. Ікони було змальовано з братчиків-будівників, з кошового отамана, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями, в козацьких свитах — лицарів жорстоких та відважних. Вони позирали зі стін, переморгувалися один з одним — часто з презирством до молільників, іноді — вибачливо, рідко — з потуранням. Та парафіяни вже позвикали до своїх ікон.
Ой скинемось та й по таляру
Та купім коня отаману!
Галат мугикав собі під ніс, обходячи церкву. Свічок наявне не хватало. Вусаті ікони гнівалися зі стін: їм треба більше світла. Але церкву не було вже давно й так освітлено. Хіба що запорожці, повертаючися з морських походів, клали вози свічок перед святими кошовими в церкві і викурювали їм же цілі шапки росного ладану зі Смірни.
Ой скинемось та по другому
Та купім коня з попругою!
Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свічок — від святої Варвари до ікони Покрови, де в натовпі стояло чимало чорновусих козаків з булавами й перначами. Його не заспокоїло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвеніли вздовж і впоперек, по закапелках, по притворах. Він не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованці ще оберемок свічок. Пономар тільки здалеку слідкував за Галатом. Жарти погані, коли справляє весілля сам Шахай!
Купім коня та вороного
Та й поїдемо в чисте поле!
Свічки всі порозтикувано. Церква ніби виповнилася жовтим жаром. Він лежав купами на ставниках, перед іконами, ворушився, коливався, наче жив багатобічним життям серед білого дня, під промінням, пасмами світла крізь вікна.
Поїдемо та в чисте поле,
Та в чисте поле, в дібровоньку!
Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помітити когось в церкві — того, хто прийшов тільки до Галата, — він не помітив. Люди стояли не похнюпившись, на вінчанні церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це — Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумілий, простий і гулящий. Дівчина заступила дорогу Галатові. Соромлива хупава дівчина подивилася в його чорні очі, як у криницю з холодною водою. "Вийдеш, Хомо. на вулицю? Як я за тобою скучила!" — "У церкву несе тебе, Васько", — пробурчав Галат. Узявши за рукав дівчину, він повів її на крилас. Там уже стояла півча.
Ударили в дзвони. Мідне овкання заходило до церкви крізь двері. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приїхала, він послав по неї дружків — Марченка й Остюка. Надія охоплювала всього Шахая. Широкі степи лежали перед ним і його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм і хаос стане пасивний. Тоді — шаблею захищати руїни. Поодрубувати руки всім, хто потягнеться підкоряти вільний народ, хто захоче різати його землю, як хліб, і їсти, захлинаючись від жадоби, від страху, що хтось дужчий одніме шматок. Шахаєві приходило на думку царське панування, уся історія народу — славна, гучна і завше великодушна. Козаки-сіромахи проходили довгою валкою: всі чеснотники, хоробрі гультяї, морські розбійники гордо ступали на великих землях, всі лицарі честі своєї сіромашної й мученики. Максим Залізняк, Семен Неживий, Яків Швачка, Іван Бондаренко — всі славні колії, чисті серця 70-х років XVIII віку, месники за кривду, за бідних! Вони проходили перед Шахаєм, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську віроломність, царську розправу, про опоганення хліба-солі дружнього столу, вони проходили з вирваними ніздрями, з клеймами на лобі, несучи в руках свої голови, напхані гречаною половою, вони пропливали, несучи свої ноги, поклавши на плечі поодрубувані руки. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Шаланда в морі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4390 | Юрій Яновський | Шаланда в морі | Шаланда в морі
Фрагмент з роману "Вершники"
Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, як у пісні.
Одесу видко по другий бік морської затоки, це місто обдував трамонтан, воно височіло на березі, мов кістяк старої шхуни, з якої знято паруси, лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вітри всіх напрямків не минали її, тумани з моря заходили часом — мокрі, густі, сірі тумани. От і тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обіч поралися коло шаланд на березі рибалки з артілі, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кісток, трамонтан дмухав широкою, рівною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримів уже серед моря шторм, докочуючи хвилі дужчі й вищі, засвітився одеський маяк, смуги червоні й зелені, промені червоні й зелені.
Половчиха, вирядивши в море чоловіка, виглядала його шаланду, її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березі — висока й сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили.
"Ой, пішов ти в море, Мусієчку, — голосила вона мовчки, — та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла".
І після довгих віків показалась шаланда в морі, ледве мріла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку і впірнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березі лише шерхіт хвиль, і страшно глянути на шаланду, як людина — самотня вона серед водяних гір. Розгойдує її море, кидає через хвилі, прошиває нею хвилі, холодні бризки печуть вогнем, примерзає до тіла мокра одежа, тільки ж — не піддається рибалка, Мусій з чужим чоловіком б'ються до берега!
Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березі гомоніли рибалки з Мусієвої артілі, з селища бігли діти до моря. На березі виріс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловіка, туман кублився над морем, був лютий холод.Дивіться також
Юрій Яновський — Дівчинка у вінку
Юрій Яновський — Казка
Юрій Яновський — Шпигун
Ще 48 творів →
"Шаланда в морі" (скорочено)"Шаланда в морі" (аналіз)"Шаланда в морі" (шкільні твори)Які функції виконує у новелі пейзаж? (та інші запитання)
Біографія Юрія Яновського
"Гребуть, — сказав хтось, — та хіба допоможеш їм у такий шторм?" Молодші рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старші, "не дурій, хлопці, шаланди загинуть, і вас краби поїдять, а артіль наша бідна, голова артілі Мусій Половець, він нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе".
Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двічі обкрутилася на місці, її вдарила одна хвиля, її штовхнула друга, підкинула, повернула, посуда пішла під воду. Рибалки тоді кинулися до шаланд, посунули до моря "Ластівку" — гордість цілої артілі, сіло четверо велетнів, піднялися в повітря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. "Ластівку" звалило набік, купа криги вдарила її по обшивці, вода ринула через борт, рибалки опинилися у воді, вони стали рятувати "Ластівку". Хвиля збивала їх докупи, крига ранила їм голови, вони вчепилися в "Ластівку", з берега кинули їм кінець із зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли "Ластівку" на берег.
На хвилях видко було Мусієву шаланду, вона блукала догори кілем, натовп рибалок поздіймав шапки, і в цей час побачили у морі помах людської руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рівно вигрібав руками, його хвиля відносила назад у море, назад у морський туман. Він простував до берега.
Наперед вийшов велетень-рибалка, він ніс жмут мотуззя і вихилив склянку спирту, поліз у воду, одразу став синій, а на березі розмотували кінець, і велетень плив назустріч людині в морі. Його била крига, та він виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсім конала серед хвиль, вона лежала на спині, її кидало на всі боки, велетень-рибалка плив і плив.
Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свідомість і почала, очунявши, щосили вигрібатися до берега. Зустріч відбулася серед хвиль, і плавці довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля, та нарешті їм пощастило, мотузка тоді напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавці мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крізь кригу. Чужа людина вилізла на берег і не могла звестися на босі ноги. Половчиха впізнала Чубенка. Він весь задубів, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його підхопили під руки, — "товариші, — сказав Чубенко через силу, — я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми". І всі пішли від моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березі, висока та сувора, як у пісні.
У морі видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловік, Мусій Половець, він чимало пожив на світі, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морі під Одесою, і чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Із Дофінівки прибіг хлопчина — "бабо, а діда Мусія не буде, бо той дядько казали, що упірнув дід Мусій двічі й потім щез, а дядько упірнули за ним і вдарилися головою об човна, і не буде вже діда Мусія".
Берег спорожнів, рибалки пішли геть, і нікому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з місця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготів червоно та зелено.
Половчиха подумала за своє дівоцтво, дівування в Очакові, хазяї трамбаків сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасів, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової крові, її взяв за себе Мусій Половець — дофінівський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цілу голову. Та така вже любов і так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія, і наплодили вони хлопців повну хату.
Хлопці виростали коло моря, тісно стало в хаті од їхніх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі.
Сини повиростали й розійшлися, Андрій вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк, Половчиха складала все до скрині та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, і він їй став дорожчий, виходила вночі до моря, їй все здавалося, що чує плескіт його весел і треба рятувати від погоні. А Оверко — той артист і грав з греками у "Просвіті" та читав книжки, написані по-нашому. На дядькові гроші в семінарії вчився, рибалка з нього був ніякий, а й його жалко, не чути за нього давно, і Панаса не чути, та й Андрія, мабуть, убито, бо снився під вінцем.
Тільки Іван працює на заводі і робить революцію, і Мусій ховає гвинтівки (хоч в Одесі й стоять французи). Серед них є й наші, вони приходили по прокламації і раз налякали Мусія до смерті.
Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисі здалося, що шаланда поближчала. ї" море приб'є до берега, тоді треба виволокти і врятувати, і артіль подякує — без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невідступне, ступінь за ступнем, хвилина за хвилиною.
Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артільне добро, вона підійшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колін. Шаланда сунулась ближче і ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, і кільова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по воді, видувалося на воді лахміття.
Жінка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, і тіло Мусія Половця. Буде над чим поплакати й потужити, і поховати на рибальському цвинтарі, де лежать самі жінки та діти, а чоловіки лише мріють там лягти, і лягають у морі на глибині, під зеленим парусом хвилі.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотілося крикнути й покликати свого Мусієчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсім була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотіла камінням на мілкому. Половчиха хотіла витягти посуду, а потім тужити коло чоловіка, вона вже бачила його тіло у мутній воді, серце їй щеміло, і руки не почували ваги шаланди, і тоді до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловіка, голос стомлений і рідний.
"Наша артіль бідна, — сказав старий, — і кидати шаланду в морі не годиться. Я — голова артілі, то мусив і рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий і завзятий, ніяк не хотів плисти без мене, аж поки я не пірнув під перекинуту шаланду, а він усе гукає та все пірнає, шукаючи мене".
Старий Половець став на мілкому з чоботом у руці й викинув чобіт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крізь туман здалеку височіла на березі, мов кістяк старої шхуни.
І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя. |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Школяр | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2571 | Юрій Яновський | Школяр | Мені тринадцять років. Наше село зараз же за Дніпром. На нас кажуть через це — задніпряни. Влітку ходить пором, а як Дніпро і Конка замерзнуть, тоді шляхи кращають, всі села їздять до родичів та до кумів у гості. А ми, школярі, набираємо взимку свіжих знань у голову. Процес науки відбувався раніше, за мирного часу, коли фашисти сиділи тихо в себе дома і не лізли на нашу квітучу Радянську Україну з кривавими ножами.
Учитель сказав усе записувати під час війни, а сам пішов на фронт. Потім зберемося, хто живий залишиться, прочитаємо зшитки. Нічого не загубиться для історії, як воно було.
От я й записую все для науки й історії до мого нового блокнота.
Наше село нараховує п’ятдесят одну хату. Місце неабияке, історичне. Мені особисто казав дід Дем’ян, коли ми з ним пасли колгоспну череду. Люди наші кріпкі і високі, як дуби. Не поступляться нікому й на крок, дуже горді та благородні. Діда Дем’яна били гітлерівці аж з двох автоматів, проте він не впав на вулиці, а пішов до хати і вмер на лаві.
Мене особисто звуть Іван, на прізвище Шевченко. Мені подобається таке прізвище. А оце ось так я підписуюсь — риска в риску, як мій старший брат Грицько. Сержант Григорій Шевченко,— це я за нього розписався. Я на брата схожий і з обличчя, тільки звуся досі "мамин мізинчик", бо я ніяк не росту. Вже мені тринадцятий минає, а ніхто більше десяти років не дає.
Мій тато в партизанах. Він голова нашого колгоспу. Сестра Ганнуся в Червоній Армії — виносить з бою поранених, котрі не можуть самі ходити. Маму й нерідного діда нашого розстріляно в яру коло провалля. Я живу тепер сам. Всю одежу фашисти пограбували, то я сплю в печі або ще де-небудь. Батько наказав стерегти хату. У мене є собака, тільки він удень од фашистів ховається, а вночі прибігає. Стріляли й на нього з револьвера, ногу перебили.
На все наше село я тепер один українець. Людей зовсім не лишилось — самі німці. Вони зробили собі з нашого села фортецю. Обплели всі яри дротом. Горби перекопали рівчаками. Понасипали снігові кучугури, полили водою, щоб стала крига. Позакладали міни. В хатах викопали глибокі ями, повкривали товстими дубами, ще й залізом. Живуть під землею, як кроти, надвір зовсім не виходять. Де сплять, там і паскудять. Некультурність їхня вражає людину.
Геть-чисто всіх людей із села вигнано. Дідів і бабів, які не могли ходити, замкнули до клуні і там видушили на смерть. Хату ланкової Дарини, що коло спаленої верби, призначили для найкращих дівчат, котрі мусять пити горілку й танцювати з німцями. Наші бойові дівчата, які не встигли втекти з села, не підкорилися фашистам. Про це я вирішив написати окремий блокнот. Як вони захопили німецьку зброю, навіть гранати,— і дали такий історичний бій в нашому селі, що фашисти мусили розбивати Даринину хату просто з гармат. Я сам був за близького свідка і навіть носив для бою воду з криниці. Кінець процесу я не застав, бо дівчата мене прогнали, обвинувачували, що я малий.Дивіться також
Юрій Яновський — На зеленій Буковині
Юрій Яновський — Мир (Жива вода)
Юрій Яновський — Казка
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
В тій хаті тепер ніхто не живе, вона вся розвалена і стоїть пусткою. Я там іноді переховуюсь. Спочатку було страшно, а тепер нічого. Я зробив під хатою у погребі для себе червоний куток, там по стінах наші рідні люди — і Ленін, і Тарас Шевченко. Я на них дивлюся і бачу по їхніх очах, що ми переможемо фашистів неодмінно.
Фашисти дурні. Думають, що вони самі і нікого поблизу немає. А я є, нехай пробують знайти. Я живу тихо, як миша. Можу непомітно вилізти з села і прийти потім назад через усі міни. Ні одна соломинка не ворухнеться. Коли треба — я можу одразу зробитися як кущ сухого бур’яну. Або як купка сіна. А ще можу стати як гілка глоду, коли на неї ото сніг нападає. Цілий день так просиджу і не ворухнуся. Називається — маскування.
У мене є повна діжка патронів. І міни сховані під снігом. І свій власний автомат, який я взяв з німецької машини. Ручні гранати і ракети я тримаю по різних схованках, щоб завжди були під рукою. Вночі я ходжу з револьвером і автоматом, тоді ніхто не скаже, що я малий. Стережу.
Наше село дуже красиве і видатне. Воно стоїть на белебні. Хто не їде здалеку — той бачить нас на горі. Я пам’ятаю, коли я був зовсім малий, у нас одна кінокартина знімалася, і грузини приїздили в гості до колгоспу, і навіть письменники у нас в школі виступали і танцювали з учительками, потім співали народних пісень. Я тільки забув їхні прізвища, дуже відомі.
Я ніколи не помирюся з фашистами. Цих проклятих душогубів я нищитиму до останнього. Я, між іншим, склав про них сатиричного вірша. Не хочу тут записувати, бо ще бракує однієї рими. Наприклад, до слова "мерзотники" підходить — "б’ють кіннотники", а мені треба, щоб били танкісти.
Кортить прочитати газету, щоб бути в курсі світової політики. Коли ото наш літак часом пролітає,— то я аж прошу його скинути мені друковане слово більшовицької правди. Мабуть, він не знає, що я тут. У мене є "Кобзар" Тараса Шевченка. А я сам — із Шевченків, тільки Іван. От я постановив собі вивчити між ділом "Кобзар" весь напам’ять. Коли мене паразити візьмуть вішати, я буду їм уголос читати слова батька Тараса. Це мені видиться така моя смерть на крайній випадок.
У моєму "Кобзарі" бракує кількох сторінок. Це я тут запишу, може, хто признається до тієї жінки, що висить у нас серед села на тополі. Справа була так. Чужа стара жінка пригнала до нас на цей бік Дніпра корови з далекого колгоспу, щоб їх там не захопили окупанти. А фашисти саме наскочили з іншого боку, і жінка од нас далі не вийшла. Поставили її германи на воза, зігнали до неї село і кажуть пізнавати. А люди штовхають одне одного — "коли признаємо, що чужа,— повісять..." І всі ми сказали, що жінка наша, он тамечки вона живе, пустіть її з воза на землю, не треба її вішати. Та не помогло...
А сама жінка не виправдується, не проситься, дивиться десь угору — поверх гітлерівців, поверх хат, далеко-далеко, як сліпа. Я коло неї стояв і все бачив. Тільки такі слова сказала: "Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору..." Це вона з "Кобзаря". А коли їй накинули зашморг на шию — вимовила: "Сину!" Офіцер витяг у неї з торби книгу "Кобзар" і закричав як скажений: "Інтелігенціон!", і тоді сам видер з "Кобзаря" кілька сторінок, підпалив запальничкою і пік їй руки. Тепер жінка другий місяць уже висить на тополі. А маму й діда за неї розстріляно в яру. А людей із села всіх вигнали. А я вчу тієї жінки "Кобзар" напам’ять увесь...
Я з фашистами-окупантами ніколи не помирюся. Доки всі вони не лежатимуть мертві! Коли стає страшно жити серед них, я йду до повішеної жінки, змітаю сніг їй з очей і дивлюся. Мені тоді гарячіше на душі. І я гукаю: "Кари катам, кари!" Я їм вночі пускаю ракети просто в вікна. Перетинаю дроти, по яких вони розмовляють. Переставляю їхні міни на ті стежки, де вони самі ходять. Аж трусяться, коли їм треба перебігти з хати в хату. Я ще поливаю крізь дірочку їхній харч гасом, проколюю колеса на машинах та на мотоциклах, схованих по клунях. А як коли — кидаю під самі двері гранату. їм страшно, вони скоро показяться. Ото вночі як вискочать з усіх хат та як зачнуть смалити з автоматів! Це — щоб мене налякати. А я тільки гукаю: "Кари катам, кари!"
Я вирішив не давати їм пощади. Геть, проклята німото, з нашої землі! Читаю "Кобзаря" і бачу, як сонце сходить, і мама мене гладить по голові, і я сам, як Тарас Шевченко, знову живу на землі серед своїх людей... |
Яновський Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=128 | Шпигун | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2590 | Юрій Яновський | Шпигун | Мені випадало бути шпигуном. Правду кажучи,— мало-приємна річ. Але діло — є діло. Треба було влазити і в таку шкуру. А сам, повірите, як дерев'яний. Не почуваю образу — і квит. П'єска й без того попалася кволенька, а шпигун в ній — і говорити нема чого. Читав я, читав — тут і Кіплінг і Конан-Дойль 2, і все, що хочете. Почав людей розпитувати, на суди ходив, де я тільки не був! Надійшов і день спектаклю, а який він собою — цей шпигун — будь він проклятий! — уяви не маю. 4
Є у мене звичка — ходити по вулицях і тулитися до людних місць. Як люди говорять, як тримаються, як зодягнуті— такого надивишся, наче не актор, а інспектор міліції. Стоїть черга за газетами — і я стою. їдуть годин з шести робочі трамваї—і я там. Після восьми ранку висиплять на вулицю службовці — і я з ними. Товчеться на базарі різний народ — і я товчусь. Одежа у мене звичайна, ніякого акторського люкса,— не то я завгосп, не то обліковець по цеху, дідько мене знає.
Пішов і цього разу походити перед спектаклем. Зима надворі, мороз. Думаю, чорти їм у печінку — цим шпигунам— коли вони ходять? Яке у них опалення на душі? Як зодягнуті? І взагалі — по чому їх пізнати,, невір? Сніжок пролітає, я й радіти забув, наче це не сніжок, а помреж 3 з колосників сипле на мене простий папір. Замислився, людей штовхаю, чорті-що!
І раптом — стоп. Стоїть людина. Сумка, бобрикове пальто, якогось невиразного кольору штани. Кепа дуже приношена. І нові калоші на ногах. Утокмачився в вітрину з книжками. Яка напружена увага й зацікавленість! Матінко моя рідна,— яка промовиста спина! Дивлюсь на людину, людина на книжки. Учитель,— думаю,— чи пасічник? Вигляд — явно периферійний, як то кажуть.
Минаю його,— в вітрині одбилося обличчя. Очі. Ах ти ж каналія! Очі кажуть одне, а спина — інше. Дисонанс, розумієте: Очі напружено слідкують за вулицею,— сюди, туди, праворуч, ліворуч,— на непорушному обличчі такі .колючі крапки... А плечі показують, що їх цікавить тільки вітрина. Я притишив крок, придивляюсь. Сто чортів його матері! Кепа — не з нашого матеріалу,— та як чудесно зроблена під нашу — і зміст, і форма!
Прихилився я до вітрини кроків за три і не можу очей одвести. Серце в мені тріпотить. Наче злетіло з мене літ двадцять життя і вийшов я на перше побачення до дівчини. У піт кидає. А він, видно, відчув шкурою мою нервозність. Повернув на мене, обличчя, очі напівзаплющені, глянув — бритвою потяг. І знову устромився в вітрину. Я стою, він стоїть. Обличчя його переді мною і півзаплющені очі. Ніщо не порушує образу — і неголеність, і розгублений вираз рота. Та ні — брешеш, думаю. Шкіра в тебе пещена, шкіра твоя не пасує до костюма! Я стою, він стоїть. Що робитимеш? Забув про спектакль, про час. Почуваю — ось він рушить, і я за ним слідом. Він бігом — і я бігом. Почуваю — він поповзе — і я на череві за ним. Ніколи мені такого не було. Ах ти, будь ти неладний! Зараз підійду до нього і вдарю. З якою приємністю вдарю! Галас, крики, сюрчки. Поведуть нас до міліції, а там розповім. І, вірите, найменшого сумніву немає всередині. Наче перед зробленою й граною вже роллю. Ну, треба наважитись. Раз, два...Дивіться також
Юрій Яновський — Чотири шаблі
Юрій Яновський — Чапай
Юрій Яновський — Дві жінки
Ще 48 творів →
Біографія Юрія Яновського
Раптом за десять кроків од нас зупинився ще хтось. Робітфаківець чи монтер. Обвітрене обличчя, чорне пальто, сірі валянки. Стоїть, посміхається. Якась книжка в руці. Юнацький рум'янець на щоках. Такі щоки чомусь дівчатам подобаються. Він глянув на мого сусіду недбало, потім на мене. І одразу ж виключив мене із своєї уваги. Мій сусіда негайно повернувся і помалу пішов повз мене, горблячись і не підводячи очей. Він усім тілом показував кволість.
Я стояв. Рушив за ним юнак із рум'яними щоками. Він все ще посміхався, та очі його вже не пускали того, який ішов у нього попереду. Тут я побачив, що й ходить він, як мисливець. Я зітхнув з полегкістю — в юнакові відчувалася справжня мисливська кров і відповідна хода.
Ну-ну! На мене як жаром сипнуло. Давно я не був так творчо схвильований. Образ, повноцінний образ виспів у моїй душі. Грати, швидше грати! Я побіг до театру. Мені захотілося співати, і, здається, я заспівав. Міліціонер підкликав мене пальцем і козирнув мені здоровенною долонею в білій рукавичці. "Громадянин,— сказав він неголосно,— давайте не будемо!"
Ось і театр: Мене вже шукають. Помреж записує спізнення. Роздягся я, сів до гримувального столу, глянув на себе в люстро,— і раптом почуваю, як мороз, лютневий пекучий мороз поліз мені під шкіру. Де поділися радість і творчий підйом. А що, як він утече?! Що, як я прошляпив важливого чорта! Господи, спаси й гюмилуйі
, Дерев'яною рукою поклав на морду сякий-такий грим. У вухах дзвенить. Ах ти ж анахтемська твоя печінко! Ах ти ж дурень з акторською освітою! Чого ти не допровадив шпигуна до міліції? Зрадів, що образ виспів?!
Вийшов на сцену кінченою людиною. Щось кажу, комусь відповідаю на репліки,— сновида і той був би жвавіший за мене! Оце тільки б дограти п'єсу, а там піду на Дніпро шукати ополонки. Хіба я можу після цього бути на сцені? Всі творчі процеси вмерли і ніколи в мені не воскреснуть. Край. Фініта ля комедія! *
Партнери дивляться на мене, як на чорта. Гаразд,— думаю,— дивіться. Мені в цьому домі не бувати. Граю — через пень колоду. Ледве дотяг перший акт. Замкнувся в убиральні і нікого до себе не пускаю. Вийшов на сцену в другому акті. Аж постарів за антракт. Все передумав, все перегорнув. Немає мені ніякого виправдання:
А публіка наче показилася. Кожний мій вихід зустрічає оплесками. Кожний мій крок — реготом. Не дають говорити. Режисер перехопив мене за декорацією: "Прекрасно! Ви знайшли абсолютно нового ключа!" Добре,— думаю,— можеш сміятися. Ключа знайшов! Дідька лисого знайшов. Оце б мені ще третій акт пропхати. А там — шукай вітру в полі.
В другому антракті я знову замкнувся. Насилу висидів. Як почали молотити в двері,— і подумати не дали. Цілий антракт молотили. Не одімкнув. Ось розпочали й останній акт. Іду на сцену. По дорозі мені на жилетку впав автор п'єси — "голубчику, спасибі, ви — геній". А мені байдуже. Мене нема. По сцені сновигає лише моя оболонка.
В цьому акті я зовсім охолов. П'єска вже видихалася, люди-товклися на сцені, як у пивній. Я грав гірше за останнього партача. Власне, я не грав. Я тільки хотів якнайшвидше закінчити всю оту халепу. Публіка явно здуріла. Приймала мене як оглашенна. І так до самого кінця.
'Витягли мою душу перед завісу на поклони. Стою як мумія. Порожній, неживий. Штовхнуть мене—я кланяюсь. Шарпнуть — іду. Прощаюся в думці з театром, з глядачами. Отак чомусь буває: коли я їм догоджав, хвилювався,
* Виставу закінчено! (італ.) —Ред.
грав з натхненням,— вони не помічали. Коли ж я тільки ходив на сцені — дивляться на мене виряченими очима.
Я вперше за вечір глянув на обличчя публіки. Та це ж тріумф, люди добрі! Раптом я заточився, мені забракло повітря, перука посунулась на очі,— "а... а... а...І" — застогнав я, тикаючи на публіку пальцем. Переді, мною в першому ряді глядачів стояв мій шпигун. Я загубив свідомість.
Щось холодне повернуло мене до життя. Директорша театру тримала пляшку з бутафорським вином. Шпигун сидів на стільці. Юнак із рум'яними щоками розгублено мняв у руках шапку.
"Піймали?" —видушив я з горлянки.
"Кого?" — запитала директорша,
"Оцього..."
Тоді шпигун устав і, підійшовши до мене, обняв. "Коля,— сказав він,— невже я так змінився в лікарні? Ти нас зовсім налякав. А оце ось мій синаша так виріс, з твого дозволу".
Як бачите, я й досі виступаю на сцені. Тільки з того дня я — комік.
1940
1 К і п л і н г Джозеф Редьярд (1865—1936) — англійський письменник, прозаїк і поет. Автор відомих оповідань про життя хлопчика Мауглі серед звірів ("Книга джунглів", "Друга книга джунглів") та інших творів з екзотичними та пригодницькими сюжетами.
2 Дойль Артур Конан (1859—1930)—англійський письменник, автор історичних та науково-фантастичних романів. Широку популярність йому принесли детективні повісті й оповідання про сищика-аматора Шерлока Холмса, які відзначаються захоплюючою інтригою.
3 Помреж — помічник режисера. |
Яричевський Сильвестр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=426 | В лавровім вінку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12917 | Сильвестр Яричевський | В лавровім вінку | В ЛАВРОВІМ ВІНКУ 1
. (Елегія по літераті)
Така to bywa zaplata Niejednego literata: Po smierci mu wszyscy kadzg, A za zycia jesc me daÜza,. (Zutkowski. "Momus") *
Сталося — я вмер... Тиф голодовий мене замучив на смерть, я почимчикував у могилу спочивати. Сумовитий ангел страдальців повів мене в рай. Я навіть боявся тамтуди рватися, гадаючи, що для руських літератів нема й на тому світі раю...
А в моїй вітчині задзвонили у великі дзвони по моїй душечці-небозі. В часописах — на першому-таки місці — випечатано посмертну звістку. Декотрі з них показалися у чорних, жалібних обвідках. Всі посмертні згадки ридали менше-більше на одну нуту: "Ось і знову нова могила на широкій дажбожій землиці2. Нині довідались ми, що Стефана Терпиголода не стало між нами... Сумна-страшна се вістка, але правдива. Умер! — ні! не умер — упав, як борець, добрий син Голодоморя, упав, як пристало лицареві чесному,
* Така нагорода випадає Не одному письменникові: По смерті всі йому курять фіміам, А за життя не дають їсти.
' (Жулковський3 "Momus") (польськ.).— Ред.
великому... Поліг з прапором у руці... На незарослу ще.могилу кидаємо грудку землиці і кличемо: Земля тобі пером!"
Пізніше наступали життєписи. Всякі подавали, хто що знав або що було до вподоби. Обробляли мене на всі боки. Приписували мені, небіжчикові, такі химерні спосібностІ, про які мені і не снилося на цілому житті. Один приятель написав такий трогаючий некролог, що я й розплакався, читаючи його в раю...
Були і такі, що вилляли серед гарячих сліз на мою могилу ще й гарячішу — жовч. До них належали мої найбільші други за життя. Один добачив у моїх творах декадентизм * та й оправдував його моїм немов то надмірним нахилом до жіноцтва і пива. Другий признавав мені безперечний талант, але в поезіях знайшов мізантропію. Третій оправдував се дивацтвом, в яке я мав попасти, на його думку, прслідніми часами. Інший ще доглянув забагато солі і перцю і т. д. Найприхильніше заговорив про мене мій ворог.
Але що ж мені по всіх тих мудрих і немудрих оцінках? Я тішився тим, що душа моя в раю! Голоду не чую, дрімаю гарненько. Іменно, іменно при читанні того всього "ридання" я попадав у смачненьку дрімку. А товсті німецькі літерати аж боки собі зривали, дивлячись, як то дрімає худий, виголоднілий голодоморський письменник.
Третьої днини, вранці рано, дивлюся на землицю, а там парада, що аж га! Се, бач, віддавали мені послідню прислугу. Хор питомців приспівує, дяки ревуть "Послідноє цілованіє", аж серце крається. Сам цвіт голодоморської інтелігенції зібрався на мої похорони, а народу і не почислиш. Мої "тлінні останки" схопило шістьох жвавих парубків і таскають на плечах, тішаться, що тягар... не великий.Дивіться також
Сильвестр Яричевський — Дев'ята симфонія
Сильвестр Яричевський — Дурна, що вона собі гадає!
Сильвестр Яричевський — Пелікани
Біографія Сильвестра Яричевського
От ціла громада вже й на кладовищі. З-посеред товпи виступає якийсь стрункий літерат і виголошує (зовсім не по-літерацьки) довгу патетичну бесіду.
Хто се? Якийсь, подобає, знакомий, та ніяк не пригадую собі, хто се..4. Ага! пізнав його по цвітистій речі. Се ж преці мій старий приятель! Ледве й пізнав його. А прецінь я перший представив його пані Музі, бо переполоханий хлопець почитав її нишком-тишком, не зважаючись навіть станути перед її ясним личком... А тепер — він поет! Став було писати "віршики", а такі-то солоденькі, масненькі, що аж в душі нудило читати їх, а всі любовні. Як жабочка в ставку весною, так він рохкотів цілими днями до "ясних личок, рівних брів, дрібних рученят, солодких (!) серденят", аж вкінці й найшов собі любочку, ну та й, як пристало доброму, лепському кавалірові, оженився, увінчавши сю важну в споїм житті подію стишком на вінчання. (Мене навіть не мволив запросити на весільну забаву!) Тепер він поет! На іменини жіночки — пише, на родини — пише, на хрестини — пише, всяку, кажу вам, пригоду в своїй сім'ї описує, терпеливий папір і ще терпеливіший редактор "Смолоскипа" дзвонить його вірші, трубить його славу в іерихонську трубу... 5. Ну вже преці скінчив. А то аж нудно було слухати його речі!
От тобі і на! Висувається другий, щоби мене обмовляти. Сей "благую часть ізбра" в житейській борні. Він також мій бувший друг, але се вже поет на цілу губу. І живеться йому гаразд. Правда, кажуть, понатягав дуже своїх любок,, але се лиш матеріальний бік, ми глядім краще на моральний бік його особи. Творчість незмірима! І в ліберали 6, і в клерикали 79 і в радикали 8, і в антисеміти 9, і філ'осеміти 10, і в "москвофіли" п, і ще інші "іти" та й "філи" залітають його твори. Тілько "ітів" і "філів" помістити в одній тільки голові — се ж геніальність! Ну, та й геніально ж він про мене... бреше! Хай йому кат!..
Чи тоті бесіди вже не покінчаться нині?.. Ні!.. От ще один двигає підгодовану фігуру на поблизьку могилу, щоб нарід побачив його сумовите — себто з жалю, лице. Се член товариства "Промінь", того самого патріотичного товариства, котре за мого ще життя не хотіло наділити мене, схо-рованого тоді літерата, запомогою з фонду для артистів і літератів. І через нього я й дістався* до раю...
Вже й не хочу того чути, що сей заговорить про мене...
Прецінь конець параді!..
Накидали на мою могилу копу лаврових вінців. Можна би ними замістити цілу оранжерею... Гей, гей,— думаю собі, коби то я був мав за життя стілько ярини, не був би спішився до раю!..
А скільки тут лент! Можна би сміливо урядити два крами стяжок на львівській Зарваниці І2...
По цілій параді зійшлося охоче братство на похоронний комерс, себто на поминки. Бряжчать склянки, тарілки, ллється пиво і вино за упокій моєї душі, на вічну славу, яко славу народу... Народе, а я вмер з голоду!..
За пару днів відбулася поминальна служба божа в одній сільській церкві. Се за мою душу.
Сивий панотчик сказав до народу:
"Молітесь, дітоньки, за покійника! Се був добрий дух, ваш приятель! Через те й не раз він зазнав лиха, недолі, попав у злидні і вмер у злиднях"...
А люд говорив півшепотом: "Со святими"... і молився щиро. І не одно око залилось сльозою...
Я стояв вгорі — в раю, втираючи очі, що забігли сльозами. Надійшов святий Петро:
— Чого ти все на землю та й на землю дивишся? Час про неї забути. Може б, ти ще раз полетів там гарувати?..
— Полетів би, святий угодниче!
— Полетів би? Та до кого і для кого?
— До люду і для люду, небесний ключниче, пішов би я жити. Він стоїть того. Пішов би жити і ще раз — з голоду вмерти...
Відень. 1896 |
Яричевський Сильвестр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=426 | Дев'ята симфонія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12916 | Сильвестр Яричевський | Дев'ята симфонія | Немов так і бачу його: з буйним розвіяним волоссям, з лицем, палаючим гарячкою, з очима, вдивленими в тем-неє небо, серед бурі грізної, блискавок, громів, що кидають столітні дуби, мов слабу солому на землю, іде він самотний. І не перестрахає його шаління могутнього живла. Він і сам — як демон 1 шаліючої тієї стихії. Не знайде супокою і тому так невтомимо гонить по лісах, гаях і левадах довкола пишного Відня.
Травить його, мучить його гарячка творчості!..
А потому спішить до гамірного міста, до спокійної затишної кімнати десь на третьому поверсі, до кімнати, яку винайшли йому добрі приятелі, засідає до фортепіано і серед бурливої ночі грає довго-довго.
З завиваючим погуком і зойком бурі, що увихається навоздушними скоками понад верхи святинь і палат наддунайської "Віндобони 2 смутних", зливається могутня музика хмарного генія. Під сильними ударами у клавіші мало не розсиплеться фортепіано. Могутні, голосні, серцеполо-няючі і потрясаючі серцем акорди летять крізь відчинене вікно на стрічу ордам чорних, тяжких, суворих хмар.
Очі хмарного генія композитора вдивлені у клавіші фор-тепіана. На лиці його праця думки — душі, що творить. Так неначе і видно, що не слухом він мірить могутню мову і величаву красу своєї пісні, не слухом, а і душею...
У нього немає слуху, це глухий творець пісні над піснями, це — Бетховен *!
А та пісня, виспівана душею, це безсмертна Дев'ята симфонія *...
* * *
Утіха в наші серця завітала, взяла нас за руки і повела на свої святі оболоня. Загальна спільна радість зиполола з нашого поля бур'ян ненависті і зависті, гніву і зобиди, ввела нас у свою божеську святиню невинності і чистоти серця.
Як любо, як солодко жити на світі! Обніміться, міліони, Най цілуєсь мир цілий! Люди всі братами стануть На твій поклик чарівний!5
На твій поклик, велика, свята, загальна радосте, братами стануть!?
То вони ще й не брати були дотепер, а чужі собі?
А великі кличі білих пророків побратання й любові розплилися як гомін по широкому світу?
Обніміться, міліони! — кличе могутнім звуком симфонія і на зворотних її крилах пливуть-налітають, немов тихі мари, якісь постаті величні, божеські...
Конфуцій 6, Будда 7, Христос...
Вони ж кликали: обніміться, міліони!
Вони дивляться сумно-жалібно на людей, на світ, якому послали тиху, чаруючу Радість. Але світ її не хотів приняти і сотворив собі свою Радість грішну, оплямлену взаємною кров'ю.
Вона ходить в плащі з дрижучих, закривавлених сердець. Вона ступає на сп'янілих мозках міліонів. Вона напувається чарою, сповненою нужденним існуванням бездушних мас. Вона — одна велика оргія на стипі ** брата... А над нею гомонить звуком чарівного срібного дзвону могутня симфонія — кличе:
Обніміться, міліони. Най цілуєсь мир цілий!..
* Людвік Бетховен зложив свою славнозвісну Дев'яту симфонію, бувши цілковито глухим в році 1822. Чув її не вухом, а душею. Славний Ріхард Вагнер 4, почувши її, став музиком. ** Тризна, поминки (польськ.).— Ред.
* * *
Христос зійшов ізнову межи людей і плаче.
Плаче сльозами пісень геніальних творців, сльозами-каскадами симфоній. Плаче, накликає...
Міліони даються поривати звукові. Та не змістові...
Звук вони чують, змісту не розуміють. Не слухають душами.
Душі в них глухі.
А ти, великий Бетховене, чув, слухав душею... Коли вони так почують?
Люди всі тоді братами стануть. Коли? Чи далеко той час?
Коли сповниться заповітний голос великої Дев'ятої симфонії?
Чернівці, 27. XI 1903 |
Яричевський Сильвестр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=426 | Дурна, що вона собі гадає! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12918 | Сильвестр Яричевський | Дурна, що вона собі гадає! | ДУРНА, ЩО ВОНА СОБІ ГАДАЄ!
Причепурилися нині всі дівчатка в фабриці туток при одній з найбільше оживлених улиць Відня. Робота, сказати б, не ішла скоріше, як всякого дня, бо годі — направду — працювати скоріше. Всі вони працюють жваво, скоро і багато, бо робота іде "від тисячки". Зготовиш тисячку туток — заробила-сь уже сімдесйт крейцарів. Але тих тисячу туток — то "штука і кавалок". .Найспритніша робітниця зготовить денно три тисячі. І то, коли добрий день.
Нині мав заглянути сам властитель.
Грубас той показувався рідко у фабриці, зіставляв се "дирекції". Сам — як правдивий спортсмен — їздив на кінські перегони, відвідував перший атлетичний клуб у Відні, де було вправді мало тяжких атлетів, але зате цвіла атлетика легка: бігання на всяку віддаль, скоки, кидання каменем і диском, плавання цілими годинами навіть у зимній воді, циклістика і lawn tennis *, яку занесли у Відень англічани, худі, як хорти.
Не диво, отже, що у фабриці, як сказано, являвся тільки раз на місяць^
Але тепер в протягу одного тижня відвідав її три рази, нині ожидали його вчетверте. Се дивувало всіх.
Розумніші і старші робітниці знали добре, що віщували відвідини пана фабриканта. Не одна з них дожила того й на собі.
І нині перешіптувалися в одній, другій і в дальших ком-натах. Говорити багато й голосно було заказано, бо се перепиняє роботі. Ще як добра була надзирачка, то якось
Теніс (англ.).— Ред.
иихопилося голосніше слово. Така надзирачка — на всяку залу, т. е. на тридцять п'ять робітниць, була одна — доносила звичайно "дирекції" про непослух і лінивство, і жертва її гніву діставала звичайно "лявфпас" *. Хотя надзирачками бували звичайно інтелігентніші дівчата, то все ж і між ними знайшлася не одна злюща, як гаденятко. І нещаслива була година з такою...
* * *
— Певно, знюхав молоде ягнятко наш грубий вовчище, що так унадився до фабрики,— сказала зблякована, але слідно, що гарна колись, робітниця в залі третій.
— А чому не має собі позволити ужити любощів,— уне-винняла "грубаса" якась робітниця ззадертим носом. По наголосі й вигляді пізнати було чешку.— Пан собі з него, нема що й казати! Най уживає світа, доки служать літа. Раз молодість, в якій чуєся охоту до любощів...
— А, ти зараз мусиш боронити! До тебе єго серце не затріпаесь, не бійся. Він любить цілі носи, а не недокінчені.
— До мене не затріпаєся єго серце, знаю се добре без тебе, але до тебе тріпалося та й якось дуже скоро перестало. Покинув тебе! Овва! А не стид тобі?
' — Мовчи, зухвала чешко!
— Мовчи ти, підла людино, котрою хто хоче покидається! — від'їдалась чешка і погрозила зів'ялій красотці кулаком.
— От, не жерли би-сьте ся так ні за що, а згадали направ-ду, до кого то загоріло серце нашого шефа новою любов'ю. Се дуже цікава річ. Ну, як гадаєш, чешка Мариянко? — ві-дозвалася від роботи чистим віденським діалектом висока, статна дівчина.Дивіться також
Сильвестр Яричевський — В лавровім вінку
Сильвестр Яричевський — Дев'ята симфонія
Сильвестр Яричевський — Пелікани
Біографія Сильвестра Яричевського
Чешка респектувала її, бо ж вона мала, прецінь, брата фельдфеблем при "дайчмайстрах". Файний собі хлопець! А то щось значить, мати таку приятельку.
— Я гадаю, Тоні, що йому впала в око надзирачка з другої зали. Тота з фіалковими очима і волоссям, як лен. Не знаю, що він на ній таке угледів! Овва, невидальце!
— Ну, невидальце не невидальце. Але гарніша, як ти, Мариянко-небоже. Вона бодай має чисту сукню щодня, а ти... І добра, дуже добра для дівчат. Сама ще дитина. Щось трошки понад двадцять літ.
Чешка була би на іншу посварила, але на приятельку, що має брата фельдфеблем при "дайчмайстрах", годі було злоститися. Бодай не наголос.
* Звільнення (нім.).— Ред.
Тому по паузі сказала:
— Та й я спостерігала, що він щось на неї попасає оком. А директор — то вже їй надскакуе, як цісаревій. Се ж посередник фабриканта в справах любові.. Але знаєш, що я ще спостерегла? Вона, здається, незадоволена з того, що полонила серце мільйонера...
— Ні! Що ти кажеш?
— Що чуєш. Ото дурна! І що вона собі гадає? Утихли, бо надзирачка до них якраз наблизилася з папером у руці.
А тота "дурна" сиділа в другій залі за своїм столом і дивилася непритомним майже оком на працюючі дівчата. Думка її витала коло бідної мами там, у малому словінському місті, і коло доброї хоровитої тітки, у якої мешкала тепер у віддаленій часті столиці...
* * *
Інспекція покінчилась, фабрикант вийшов з робітні. Молоду словінку, наймолодшу надзирачку, покликав пан директор фабрики до канцелярії.
— Добре вам у нас. іде? — запитав директор зарум'янілу дівчину.
— Дякую за пам'ять — добре. Я, впрочім, такий короткий час тутка...
— Так, так, але все-таки пізнаєте, що добре. Коби ми тілько були з вас задоволені, то й ви не будете нам мали, що закинути. Ласкавий шеф наш єсть чоловіком добрим — помочі уділить охотно. Тільки треба вдоволити єго. Він вас дотепер дуже собі уподобав. Гадаю, що і ви будете йому вдячні... Коли що маєте... теє... яку потребу... різне буває у великім місті, убратися треба, десь поїхати чи піти... знаєте самі найліпше, то прийдіть сміливо до мене... аякже, тут до канцелярії, і кажіть: треба мені тілько, а ткько., Нащо? Се мене не обходить. І я даю. А зглядно не я даю, тільки моя рука дає з кишені пана властителя. Він для'вас зділає усе... Аякже... Сам казав, що, мовляв, якась дуже порядна панна. Аж приємніше в фабриці, коли маєся таку особу... Чуєте, як казав? То багато значить* Прощу вас — такий пан, мільйонер, і так про вас виражаєся!.. То багато значить... То далеко заведе! Ви знаєте, що він ще — нежонатий... Ану ж, ану ж, кажу" ви подобалися йому дуже... Ану ж... все буває на світі...
Дівчина засоромилась і почервоніла аж по дрібні ушка.
— Смієтеся з мене, пане директор! Ласка ваша! Але я признаюся, що потреби не маю просити о яку там запомогу, тому дякую гарненько за добрі охоти...
— Слухайте, панно. Ви не дитина, розважте собі добре над тим, що я вам сказав нині, що сказав еще перед кількома днями...
— Розважу над тим добре! — відповіла дівчина скоро і, сказавши adieu *, вернула до зали.
Директор стояв хвильку здивований. Потому заломив руки і кликнув:
— Що з нею балакати! Вона не розуміє нічого! Дурна якась! Що вона собі гадає!
Потому приступив до вікна і, визираючи на улицю, підсвистував арію брукової пісні: "Mein Herz ist а Bienenhaus..." **
* * *
При кінці місяця покликали її знову до канцелярії. Пан директор заявив їй торжественно:
— Моя панно, від завтра ви перестаєте бути членом нашого персоналу. Чи ви сего сподівалися?
— Сподівалася...
— Сподівалися? Ви не знаєте, чому се сталось! — Тут прибрав урядову міну.— Пан шеф і властитель фабрики переконався, що ви зам'які на чин надзирачки. Вас робітниці не бояться і не шанують. Ви ще дитина... так сказати б, у всьому ще дитина... Так, так...
Надзирателька розплакалася.
— Хотя дитина я, але знаю, що ви з мене забажали вчинити! Любовниці шукає собі пан фабрикант! Я свого серця і любові не маю на продаж. Най іде шукати собі таких підлих, що згодяться на єго забаганки. Досить я натерпілася за той місяць у вас. Тоті нечемні і безличні пропозиції, тоті надскакування непотрібні... Ох, пане директор... Я бриджусь такими людьми, бриджуся ними. Бувайте здорові! Дякую за поміч, яку мені подав пан шеф. Дякую!..
Закривши очі руками, обернулася до дверей, щоби вийти. Директор перескочив їй дорогу.
— Але ж, панно моя дорогенька! Я жартував!
— Жартували? — і видивилась на нього здивована,
— Так. Місце не вимовлене... Я хотів вас настрашити. Остаєте у нас і на дальше. Натурально... теє... для пана шефа треба бути інакшою, бо то преці...
— А натурально! — повторила півгнівно і напів з жалем, і, хопивши за клямку, вийшла.
* Прощайте (франц.).— Ред. ** "Мое серце — то вулик..." (нім.).— Ред.
— Панно, прошу вернутися! Маю вам сказати одне словечко тільки! Верніться!
— Прокляті душогуби, розпусники! — крикнула. Але того не почув пан директор.
— Що вона? Збожеволіла? — запитав директора властитель фабрики, що перебував цілий той час в прибічній кімнаті.
— Збожеволіла, ласкавий пане!
— А най їй там! А шкода її! Я б її убрав, як райську птаху. Вона мені закрутила направду голову! Мусить когось мати, коли так гороїжиться. А шкода її.
— От дурна дівка! Може, зловила собі якого студента або бідного урядничину та й панькаеться з ним. А буде колись того жалувати!
— Але гарна, бестійка, хоч малюй!
* * *
Вона загадала покинути тоту фабрику трикляту хоть би і зараз. Ту для неї отвираеться пекло. Осоружний був їй директор з огидними чемностями, яких було від послідньої розмови і її енергійного виступу таки дуже багато. Осоружний став і фабрикант, котрий являвся у фабриці щодня і видиЕЛював на неї свої вибалушені очі. Осоружне все до-кола...
Тепер от вечором вона поїде до панства Р., у яких є діти до науки й виховування. Знакомі посилали її до того дому. Платня славна, було би з чого помочи мамі і тітці. Дім хороший, порядний. Най тільки дістане ту лекцію, зараз покине фабрику. Се ж і заняття не для неї, дочки бувшого учителя людового*, що, померши, не оставив їй грошей, тільки доволі обширну освіту і защеплені в глибині серця засади чесноти та любов правди.
Вона їхала електричним трамваєм і була вже близько вулиці, де мешкали панство Р. Серце її било надією. Нараз здригнулася. До вагона ввійшов він*— фабрикант. Нині якось не їхав повозкою, як звичайно. Ну, виїмок нині. Побачивши її, вклонився чемно і поважно, удаючи, що не знає о заходах свойого посередника зглядом тієї хорошої женщини. Вона відклонилася рівно ж чемно і подумала: "От, і він тут! Але що мені там! За пару днів не знаємося більше! Ото буде радість, радість!"
А він думав: "Куди вона так їде? Певно, до свого любчика. Певно, на сходини. Я направду цікавий видіти Ромео сеї новітньої Юлії...1 Але не випадає. В, усякім разі, мушу знати, де вона їде..."
Купив білет і сидів, немов не звертаючи уваги на свою робітницю.
Незабаром висіла з вагона. Він зіскочив також неспо-пережено і, побачивши комісіонера, приступив до нього:
— Бачите тоту даму он там? Ідіть за нею, слідіть її. Мушу знати, до кого вона пішла. Ожидаю вас у café "Metropol" *.
— Служу ласкавому панові! — сказав комісіонер і кинувся в скок за гарною дівчиною.
Ввійшла до одної камениці. По камінних ступенях вийшла на другий поверх, вишукала число дверей і задзвонила. |
Яричевський Сильвестр | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=426 | Пелікани | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12915 | Сильвестр Яричевський | Пелікани | В далекому південному краю живе птаха пелікан: не дуже-то вона велика, ба й не мала вона. Та за те казка південного люду овіяла пеліканову родину ясним німбом почесті.
На першому місці пеліканову маму-птаху... Слухай...
Квилить, проквиляе дрібнота — се пелікановий дріб, без-пірий, безпомічний, слабосилий.
Пече, палить кості, пропіка огняний щит сонця. На пустирі тихо. Золотисті пальми порозкидувались особняками. Стоять в задумі, в мертвій дрімоті... А під ними щось жалібно проквиляе. А так-то жалібно, що аж серце крається, а так то ридає, як дитина за мамою... Проквиляе.
То пелікани...
Бідне то, голодне. Висушила пустир поживу, нічим про-живитись...
Надлітає птаха, і по виду і по силі знати, що старша і міцніша. Молоді знялись, тріпочуть безпірими крильцями, втіха велика, як в дитини, що побачила маму... І пелікан-мати втішається. Диви, диви, як підносить раз у раз свої крила, диви, як голубить молодята-дрібноту... А дріб їсти хоче, а нема поживи... І пелікан-мати скручує вбік шию і дзьобає та дзьобає піднесену грудь свою... Грудь синіє, грудь червоніє, пирснула кров, видно пеліканове м'ясо — буде пожива.
Пелікан-мати присувається до своєї дрібноти. Клювом вказує на розтворену, роздзьобану грудь і притакує головою, неначе каже: їжте, дітоньки, їжте, на здоров'я вам!
А діти-пелікани липнуть до їди, смаковита їм, добра... Понаїдалися.
Пелікан-мати паде з болю; горілиць паде на пекучий пісок, просто пекучому сонцю... А пелікан-дріб бавляться гуртом довкруги мами та не одно то пеліканятко дзьобне мамочку свою, граючись-підлітаючи довкруги неї, немов промовляє: чом не встанеш, мамо, пограться з малими?..
Мати лежить... Сонце припікає. Палячим своїм промінням іасклеплюе материну рану, вона гоїться, мов під впливом животворного бальзаму, вона гоїться...
Пелікан-мати встає і грається з дітками і лине на свободу, та далі, все далі...
І все обновляється тота справа; все виливається кров'ю материна любов, все п'ють її недолітки діти...
Вона все обновляється. О пелікани...
Єсть одна велика Мама, шо має також свої діти. Гарна вона, як світ з міріадами зірок і сонць променистих; велика вона, як простір, в котрому висить світ, як безкрая безконечність; люба вона, як життя, коли є для кого жити, а добра, як Творець!..
Се — вітчина!..
І живить вона діти — всі її кохані. Не жалує крові з-під серця свойого, дарить любов'ю і життям...
Діти животіють тією кров'ю та завдяка різна...
О прекрасна Мати!..
І все обновляється тота справа; все виливається кров'ю Материна любов велика, все п'ють її недолітки діти...
О пелікани!.. |
Яріш Ярослав | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=802 | Самійло (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26443 | Ярослав Яріш | Самійло (уривок) | Ознайомчий фрагмент твору
ПРОЛОГ
— Діду, а розкажіть про Дике Поле й турецьку неволю...
— Дике Поле — суворе. А неволя — страшна. Гірша за смерть.
— А ви були там?
— Як же не бути?! Та Господь допоміг мені вирватися, втекти...
— А грифонів бачили?
Старий перевів подих. Він мусив навчити цього хлопця всього, що сам знав. Так само колись і його вчив дід.
— У Дикому Полі в давнину жили грифони. Це такі створіння: напіворли-напівлеви. Вони давно вимерли. Кажуть, лише один залишився — чорний і злий.
— Він і далі там за старшого?
— Ні, синку. У Дикому Полі природа ніким не займана і нікому не підвладна. Там немає ні сіл, ні містечок, ніхто там не оре й не сіє. Лише степовики випасають у безмежних степах свої отари, а козаки ходять на рибний промисел.
— Діду, а розкажіть про Дідька.
Старий знизав плечима.
— Що ж про нього розказувати?
— Він страшний...
— Ну, це вже кому як.
Самійло закутався тепліше в латану свиту і притулився до діда. Хлопець понад усе любив ці розповіді про неволю й далекі землі, про море і степ, про козаків і людоловів, а також песиголовців, русалок, дідьків... Дід обійняв малого, погладив твердою, мозолистою рукою по волоссю.
— Дідькове діло — шепотіти чоловікові на вухо, а чоловік уже сам собі думає: чи послухати того Дідька, а чи зробити по закону Божому. Усе на землі з Божим умислом сотворене, синку.
Над їхніми головами височіло нічне небо, густо засіяне яскравими зорями. Удень весняне сонечко щедро поливало землю своїм теплом, однак вечори й ночі були все ще холодними. У полі панувала тиша.
Лише чутно, як ремиґають воли, потріскує ватра, тихенько сопе на возі Яринка, а ген далеко, у чорному лісі, пугукає пугач.
— А степовики? — спитав хлопець, позіхнувши.
— І степовики. Господь їх сотворив для того, аби козаки мали з ким боротися: без людоловів не було б і козаків.
— Я їх ненавиджу, — зізнався Самійло. — Вони вбили мого тата.
Дід зітхнув. Онук іще щільніше притулився до нього, заплющив повіки. Був стомлений: цілий день вони удвох орали своє поле, так що виорали добру половину. Лан був довгим та широким: ген аж до Дніпрової кручі...
— Так... Твій батько був справжнім козаком, тож і загинув по-козацьки — в бою. На те воно, синоньку, і війна, і триває вона не день, не місяць і не рік — літа. Іще мій прадід боровся зі степовиками, потім дід, батько... Господь так призначив, що на землі мусить бути і біле, і чорне, а день приходить замість ночі, літо ж заміняє зиму. Тому, синку, ненависть у серці носити не можна, бо то є тягар великий, що робить тебе тільки слабшим. Нам же треба бути сильними...Дивіться також
Біографія Ярослава Яріша
Тим часом Самійло засинав. Думка його враз стала легенькою й вільною. Вона все вище підіймалася до неба, так що дідові слова чулися все далі й далі внизу. Самійло вдихнув запах зораної землі, поцілував сплячу сестричку, а тоді полетів далі над полем і волами, та ще далі — до Дніпра та до Чорного лісу, освітленого холодним місячним світлом. Там, поміж моторошними тінями старезних дубів, стрибали мавки, ховався Дідько... На товстій гілляці сиділа стара сова, лупаючи великими круглими очима... Ледь помітною звіриною стежиною бігла на полювання зграя вовків. Раптом вожак зупинився на мить, підвів очі до неба й голосно завив на круглий місяць...
Хлопчина полетів далі. Ось і Дике Поле — безкраї степи, що тяглися на південь аж до самого моря. Усе видно як на долоні: і плесо річки, і глибокі байраки, і могили, і стада сайгаків. А ще — величезний тур повагом іде до водопою й реве на цілий степ, показуючи свою силу.
Самійло стрепенувся: згори добре видно ватагу степовиків-людоловів, що повертаються з грабунку, з України. Вони женуть Чорним шляхом захоплених у полон людей. Серце калатає, та Самійло летить далі. І ось воно — море. Тут уже стоять міста турецькі, а в них, просто на базарах, продають наших людей. Неволя...
Самійло заснув. Дід обережно поклав його на товсту попону, накрив своєю свитою, а сам сів ближче до багаття й підкинув у вогонь сухого хмизу.
Розділ 1
Дідько
Не знати й за які гріхи Дідька вигнали з пекла. Тепер він мусив тинятися поміж людьми та робити їм всілякі капості, аби пекельні побратими вибачили його і прийняли назад до свого товариства. Він ходив із міста до міста, із села до села, намовляючи людей на гріх. І чим більше людей послухалося його, піддалося на ці намовляння, тим більше раділо його чорне серце.
Отож і сьогодні, взувши чоботи, накинувши кожушину з обрізаними рукавами та натягнувши на голову капелюха, Дідько помандрував до славного міста Черкас, що розкинулося на правому березі Дніпра— Славути. Дорогою він зустрічав багато людей, що виходили з плугами на свої ниви. Знімаючи з голови капелюха, Дідько вітався зі всіма:
— Доброго вам дня! Доброго здоров'ячка!
А відійшовши далі, бурчав під ніс:
— Щоб вам кобила здохла, бодай вас колька кольнула, бодай поле заросло!
Дійшовши до роздоріжжя, став собі Дідько посередині й почав думати-гадати, куцою йому далі податися. Пора саме була обідня, тож і попоїсти чогось було б добре. Чутливий Дідьків ніс вловив запах диму й вареної страви: хтось готував куліш! Довго не думаючи, нечистий почвалав просто на той запах.
На високій Дніпровій кручі сиділи козаки. Було їх двоє: Іван і Петро. Обоє мали пишні чорні вуса й козацькі чуби-оселедці. Одягнені козаки були в шаровари з червоного сукна й сорочки-вишиванки, підперезані широкими шкіряними поясами. Зі зброї мали шаблі, пістолі й ножі. Коники їхні паслися понад самим берегом, самі ж козаки посідали собі в холодочку й заходилися варити кашу.
— Аби тільки дідько не приніс людоловів, щоби хоч раз спокійно пообідати!
Тільки Петро мовив ці слова, як Дідько відразу ж вискочив із кущів і пришкандибав до козаків.
— Доброго здоров'ячка, панство! Чую, каша у вас гарно пахне. А в мене сало є й тараня! Та ще й горілка!
Козаки не стали проганяти.
— Що ж, сідай до товариства. Як зовешся, чоловіче божий?
— Дідько.
— Тьху! — тільки плюнув козак
Іван. — Тоді забирайся з нашого гурту, іродів сину, аби ми тобі зараз пику не натовкли!
Дідько враз перелякався від такої погрози.
— Та ви мене не бийте, не проганяйте:
я вам ще можу знадобитися!
Козаки переглянулися.
— Нехай мене краще поб'є лиха година, ніж має мені нечестивець у пригоді стати! — гукнув Іван.
— Чекай, Іване! — стримав товариш, а сам звернувся до Дідька: — А скажи-но, кудлатий, де зараз орда*? Знаєш?
*Ордою, ординцями інколи називали причорноморських степовиків, які об'єднувалися задля грабунку українських земель (Авт.).
— Може — знаю, а може — й ні, — відповів Дідько. — Зате мені відомо, що тут недалеко живе один пан... У нього грошей — кури не клюють!
— А що мені до того? — гримнув Іван.
Лукавий посміхнувся.
— Кому ж не потрібні гроші, золото? Чи, може, ви, козаки, такі багаті?
Іван підвівся й підійшов до берега.
— Дивися, Дідьку, хіба ж це не багатство?
Нечистий підійшов і разом із козаком замилувався широким Дніпром, плакучими вербами над водою, високими кручами й зеленими луками.
— Найдорожче, що є у козака, — це рідна земля. А ще душа його безсмертна. То ж наше діло козацьке — берегти свою душу й боронити рідний край! А тобі, Дідьку, — в очереті сидіти!
При цих словах Іван схопив нечистого за плечі, а тоді дав такого доброго копняка, що Дідько покотився крутим берегом униз, мнучи верболіз і ламаючи деревця, аж поки не плюхнувся у прибережну чорну воду, густо зарослу очеретом. Тільки булькнуло.
Застогнав лукавий. Ледве-ледве він підвівся, обтрусився.
— Ну, постривай, козаче, я тобі цього не подарую!
Розділ 2
Самійло з Ярусею і дід
Борозна лягала криво, петляла хвилястими лініями так, немов той плуг і ті воли впилися горілкою й тепер ними кидає то в один бік, то в інший. Самійло міцно стискав ручиці в руках, напираючи на них усією вагою свого тіла. Та як хлопець не старався, леміш усе одно клав нерівні, кострубаті скиби одна на одну.
— Ярино, тримай рівно волів! Не лови ґав, а пильнуй поле! —у черговий раз крикнув Самійло на сестру, хоча й сам добре розумів, що справа тут у ньому, а не в Ярині й не у волах. Він у свої дванадцять років був іще трохи замалим для того плуга.
Ярина на його викрики вже давно не зважала. їй було п'ять років, вона дибала босими ноженятами по стерні слідом за волами. У руках несла довжелезного прута, що височів над нею й гойдався вгорі в різні боки.
— Гей, мої волики! Рівно тримайте! — покрикувало мале, лякаючи волів своєю "страшною" зброєю. Навряд чи круторогі боялися цю малявку та її прута: швидше за все, їх просто дратував її пронизливий вереск, тому й ішли, тягнучи своє ярмо.
Дід чекав на краю поля. Ходити за плугом він уже не міг: ноги боліли й не хотіли слухатися. Зате руки були ще сильними, то ж коли
Самійло дійшов із плугом до нього, пускаючи волів по колу, дід ухопився за ручиці і спритно перекинув плуга на нову борозну.
— Змучився? — запитав онука.
— Ні, — відповів хлопець, хоча, певно, уже двадцятий піт вилився з нього, руки боліли, а пити так хотілося, що аж у роті все пересохло.
— Піди до джерела води попий, — запропонував дід.
— Не хочу! — вперто мовив малий. — Щось, діду, криво в нас борозна пішла...
— Нічого. Виоремо, посіємо ярину, а потім заволочемо бороною — ураз рівно стане, — заспокоїв дід.
Самійло заквапився:
— Гайда, часу нема! Гей, воли, соб!
Круторогі ніби й не чули Самійлового заклику, продовжуючи стояти та жувати свою жуйку.
— Со-о-б! — гукнув дід так, що воли відразу зрушили з місця й пішли борозною, тягнучи за собою Самійла разом із плугом. Яринка побігла за ними, вимахуючи своїм прутом.
— Соб, соб, соб!
Знову леміш поре своїм гострим краєм непоступливу стерню, а руки терпнуть від натуги. Та Самійло витримає: дооре поле, засіє його, заволочить. Зробить, як дід учив. Крім нього — нема кому.
Батько їхній загинув від стріли степовика, а мати померла п'ять літ тому. Дід за останні роки силами підупав, ледве тягне за собою хворі ноги, тож Самійло потроху мусить перебирати всю роботу на себе. А ще треба пильнувати людоловів-степовиків, що можуть будь-якої миті напасти з Дикого Поля. Самійло готовий: за плечима в сагайдаку лук і стріли.
На зоране поле почали злітатися птахи, порпати лапами чорну, масну землю в пошуках здобичі. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Блискавка та Грім | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25055 | Юрій Ярмиш | Блискавка та Грім | В злагоді жили колись Блискавка з Громом.
Любила Блискавка, коли хмари заступали небо, аж чорно ставало навколо, красу свою показати. А Грім, дивлячись на неї, щиро радів.
Приятелював він із Блискавкою.
Та якось гаряча Блискавка низько над землею шугнула й зачепила дерево. Зайнялося воно. Блискавка зраділа новій забавці та й ну інші дерева палити!
Грім розгнівався на Блискавку, став корити її за жорстокість. Та Блискавка не послухалася Грому. Людей кривдити стала, будинки підпалювати.
І тепер у грозу – тільки сяйне Блискавка, Грім уже сердиться, лає її. Блискавка ще більше лютує – Грім голос підвищує.
І так доти, доки не напоумить лиходійку, поки не перестане сваволити Блискавка. Тоді й Грім стихає. Тут дивись – і дощ ущух.
А нова гроза почнеться – все повторюється. Коротка пам'ять у лихої Блискавки! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Вовчі окуляри | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25061 | Юрій Ярмиш | Вовчі окуляри | Зайченя Сіра Лапка вранці побігло до сусіднього лісу по ягоди й заблукало...
Що робити, в кого стежку додому спитати?
Аж гульк – біжить Вовк. Старий, одне вухо розідране в бійці, і підсліпуватий. Зайченя одразу це зрозуміло, бо на носі у Вовка були окуляри.
– Добридень, дядьку,– вітається Зайченя,– десь тут стежка була до моєї рідної ямки. Чи не бачили часові?
– Аякже,– каже Вовк.– Добре бачив. У мене ж он які окуляри! А ти чий? – питає.
– Мамин. А кличуть мене Сіра Лапка.
– То, виходить, ти Сіролапченко,– Вовк пильно придивився до Зайчатка.– Щось не чув такого... А де ти народилося?
– Та в гаю біля села Непитайлівки!
– Непитайлівки? – Вовк сів на землю, лапою поправив окуляри і повторив єхидно:– Отже, ти з Непитайлівки?
– З Непитайлівського гаю, дядьку! Покажіть мені туди дорогу!..
Але Вовк гримнув суворо:
– Чому тут вигулюєшся? Хіба не знаєш, що це вже Колобродівський ліс? Ти що, географії не вчило?
– Та не вчило, дядьку! Я до лісової школи ще не бігало.
Вовк тицьнув лапою Зайчаткові в груди:
– Тож ти без дозволу прибігло у мій Колобродівський ліс! Перейшло кордон без мого дозволу! За це ти слугуватимеш мені доти, доки не виростеш. А що потім з тобою робити, я ще подумаю...
Вовк став на рівні ноги і гримнув на Зайченя:
– Ходім зі мною!
Вовча хата під старезним дубом. Господар виніс бубон і звелів:
– Грай, Сіролапченку! Страх, як люблю гарну музику...
Зайченя з переляку обома лапками так швидко стало вибивати дріб на бубоні, що Вовк аж примружився від утіхи.
Досхочу наслухавшись музики, Вовк сказав:
– Зараз будемо снідати. Моя їжа – це моя, а твоя – на городі в мене. Біжи моркви собі насмикай!
Зайченяті з переляку і їсти перехотілося. Висмикнуло воно одну морквинку й пострибало до столу.
Вовк глянув невдоволено:
– Чому таку велику моркву висмикнуло? Хочеш у мене задарма розкошувати?
"Ой, це ж невеличка морквинка! – подумало Зайченя.– На обід знайду собі ще меншу, аби не лаявся так страшно дядько Вовк".
По сніданкові Зайченя одкидало торішній сушняк на галявині біля вовчої хати. Зморилося дуже і їсти схотіло. Але в обід знайшло собі ще меншу морквинку.
Вовк зиркнув і знов розсердивсь:
– Таке мале й так багато їсть! Які нині зайці стали до чужого ласі!
А ввечері, коли зовсім зморене Зайченя принесло собі до столу малюпусіньку морквинку, Вовк аж затрусивсь:
– Каравул! Грабують! Хто це бачив, щоб заячий апетит був за вовчий більший!
На ніч Вовк знов приніс бубона:
– Сиди під моєю хатою й сторожуй. Коли що не так, бий у бубон – я прокинусь. Та не думай тікати! Все одно вночі заблукаєш!Дивіться також
Юрій Ярмиш — Слонятко, що любило танцювати
Юрій Ярмиш — Зайчаткова казочка
Юрій Ярмиш — Тінь
Ще 20 творів →
Біографія Юрія Ярмиша
Продрижало Зайченя усю ніч. Вранці Вовк вийшов з хати, позіхнув, начепив окуляри і тоді вже глянув на Зайченя:
– Сторожуєш?
– Сторожую, дядьку.
– Це добре. Молодець! Ось тобі вудка – свіжої рибки влови до сніданку. Та мерщій!
Побігло Зайченя до річки, закинуло вудку.
Вода прозора. Ось щупачок клюнув. Зайченя – смик вудку, і щупачок блиснув на гачку.
До сніданку він лежав уже у Вовка на столі.
Вовк побачив щупачка та й з'їв його одразу. Облизнувся й гримнув:
– Чому маленька рибка була? На обід велику злови!
Побігло Зайченя до річки. До обіду лише карасика і впіймало. Біжить до вовчої хати, сльозами вмивається.
– Гей, Зайчатку! – гукнула з дерева Вивірка.– Чому ти смутне таке?
– Та он яка рибка мала впіймалась, а дядько Вовк звелів велику до обіду вловити...
– А ти не журись!
Вивірка скочила з дерева у траву:
– Наш дядько Вовк підсліпуватий. Тутешні зайці йому на день народження ще одні окуляри подарували, тільки не такі, як треба, скельця повставляли...
Вивірка засміялась і щось прошепотіла Зайченяті на вухо. Сіролапченко аж підстрибнув, радіючи.
Зайченя принесло рибку до вовчої хати. А господар ще більше лається:
– І яке ж невдячне Зайченя! Півдня рибалило, одного карасика лише вловило.
З'їв Вовк карасика, зло кинув Зайченяті:
– Коли на вечерю риби не вловиш, тебе з'їм!
І пішов собі спати...
Коли він захропів, Зайченя швиденько метнулось по хаті і знайшло на полиці нові окуляри. Потім схилилося над Вовком, обережно зняло з носа старі окуляри, начепило нові та й пострибало до річки.
Там воно кинуло старі окуляри у воду й сіло рибалити.
До вечора Зайченя впіймало лише маленького піскаря.
Прибігло до вовчої хати. На стіл піскаря поклало.
Вовк саме збудився. За звичкою поправив окуляри на носі. Глянув на рибку і з радощів аж сплеснув обома лапами:
– Молодець, Сіролапченку! Гарного сома впіймав! Ач, вуса які довгі! Великий та жирний сом!
За мить з'їв Вовк того піскаря. Здивувався, що так швидко. Проте подумав і сказав:
– Дуже смачний сом. Одразу в роті розтанув. Навіть не помітив, як з'їв його!
А Зайченя взяло та й стало просто перед Вовком. Той глянув і... аж затрусився з переляку.
– Ой, яке щастя, сам могутній Лев завітав до моєї хати! Прошу, прошу!
А Зайченя ще й зубенята свої вишкірило.
– За що ви мене хочете з'їсти? – Вовк аж на траву впав і зажмуривсь.
А вгорі на старезному дубі сміялася Вивірочка:
– Зайченятко поставило нашому Вовкові на ніс окуляри із збільшувальними скельцями. Тепер Вовк боятиметься навіть жабенят!
Розлючений Вовк метнувся з двору:
– Де ти, негідний Сіролапченку?
А зайченя в цей час бігло лісовою стежкою, котру йому показала Вивірочка, до свого рідного Непитайлівського гаю і теж сміялося з Жадібного Вовка. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Два Івани | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26204 | Юрій Ярмиш | Два Івани | Жили собі два Івани. Два мрійники. Хотіли для людей добро зробити, героями називатися.
От перший Іван мріяв-мріяв та й надумав – час починати. Виліз на високу гору – щоб усім його видно було, сів на камінь і чекає, коли покличуть люди на подвиг, героєм наречуть.
А другий Іван підвівся та й пішов собі вперед – на широкі простори.
Гукнув його перший Іван зі своєї високої гори:
– Ти що надумав?
– Садок хочу насадити, смачні яблука виростити на радість людям!
– Хе, хіба це велика справа? Найлегша з найлегших. Бачиш, яблучок йому забажалося! За таке героєм не назвуть.
– І знов усівся на свій камінь. Чекає. Довго чи ні казка мовилася, швидко чи повільно час йшов, тільки Іван з гори гукнув другові:
– Гей, Іване! Чи яблучка вже виросли?
А люди й відповідають:
– Виросли. Солодкі, соком-здоров'ям налиті. Спускайся скуштуй,— сильнішим станеш.
– Нема коли,— поважно відповідає Іван. – Чекаю, коли ви мене на подвиг покличете.
– Чекай, чекай! – усміхаються люди. – От твій товариш далеко вже від тебе пішов.
– Гей, Іване! – непокоївся Іван зі своєї високої гори. – Де ти, що поробляєш?
– Вугіллячко рубаю! – почулося здалека. – Вогник людям дарую! Спускайся до нас, бригада у нас дружна, саме на трудову зміну заступаємо!
– Е, ні! – хитро посміхнувся Іван із своєї високої гори. – У вас праця, а я подвиг бажаю звершити. Почекаю ще – люди обов'язково покличуть!
А час біжить, рік минає… Другий добром люди згадують… Третій завершується…
Ще більше стурбувався Іван на своїй високій горі. І люди наче забули про нього, про подвиг не згадують, і друг невідомо що поробляє. Кудись зник, а куди саме – ніхто не знає.
– Іва-ане! Де ти? – гукнув щосили Іван зі своєї високої гори. – Куди подівся?
– Нікуди я не подівся, саме зараз над твоєю високою горою пролітаю!
Підняв голову Іван до неба, а там космічний корабель летить, і керує ним його товариш.
А люди на землі радіють:
– Слава Івану!
– Слава зоряному герою!
– Чому ж ти мене не покликав, на подвиг із собою не взяв? – бідкається Іван на своїй високій горі.
А Іван з піднебесся йому відповідає:
– Ти все на подвиг збирався, а я працею, трудом зайнятий був. Бачу я звідси – твоя гора незчисленні скарби в собі таїть. Поміркуй, як їх видобути, людям подарувати. Усім Іванам на землі діло є! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Зайчаткова казочка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25074 | Юрій Ярмиш | Зайчаткова казочка | Бігло лісом сіреньке Зайчатко.
Стриб-скік! Стриб-скік!
Гульк, а на стежці лежить... казочка.
Перегорнуло Зайчатко сторінку. Ой, як сподобались йому малюнки! І червона морквинка, і білий кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.
Взяло воно казочку під пахву, скаче лісом і думає: "Якби мені знайти кого-небудь, хто читати вміє. Це, мабуть, дуже цікава казочка!"
Тільки подумало так Зайчатко – назустріч Лисиця.
– Добридень, Зайчику! Що в тебе за книжка? – питає.
– Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, а я послухаю!
– Добре, Зайчику! – погодилася Лисиця.
На пеньок сіла, книжку розкрила, лапою по
рядках водить:
– Жили-були дідусь та бабуся. І була в них курочка. Несла вона смачні яєчка, а ще смачнішою була сама курочка...
– Ні, тьотю Лисице,– перебило Зайчатко.– Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.
– Ти бач, Зайчисько нікчемний! – образилась Лисиця.– Мені, Лисиці, віри не йме! Ану тікай, поки цілий!
І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжку, далі пострибало. А на дорозі – Сірий Вовк, хазяїн того лісу.
– Добридень, дядю Вовче! – привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.
– Добридень, косоокий! – відповідає Вовк, а сам дивується: – Навіщо мені твоя книжка?
– А ви почитайте, дядю! – прохає Зайчатко.– Це, мабуть, цікава казочка.
– Казочка? – перепитав Вовк.– Ну, гаразд, косоокий, можна й – ха-ха! – почитати...
Розкрив книжку, до очей підніс. Подумав і каже басом:
– Жила-була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне-пресмачне...
Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі й зазирнуло в розкриту книжечку. Зазирнуло та з дива аж лапками сплеснуло:
– Дядю Вовче, ви ж читати не вмієте. У вас малюнки в книжечці догори ногами!
– У-у-у. – розсердився Вовк і шпурнув книжку далеко в кущі.– Забирайся, а то з'їм.
Дивись-но, читати, каже, не вмію! Всі казки – про смачних козенят. У-у-у!
Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більше перекосилися, і не помітило Зайчатко, як опинилось на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.
– Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! – сказав хлопчик ласкаво і погладив Зайча.– Хто скривдив тебе?.. А це що, казочка? Які малюнки цікаві! Нумо, почитаємо її!
І прочитав хлопчик сірому Зайчаткові казочку, що була у книжці,– про білого кролика і веселого їжачка.
– А тепер, Зайчику, тобі пора до мами,– сказав хлопчик і простягнув йому казочку.– Рости скоріше, вступай до лісової школи і теж навчишся читати.
– Неодмінно! – сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його смішний хвостик. От і все. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Їжачок і соловейко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25067 | Юрій Ярмиш | Їжачок і соловейко | Коли до лісу з вирію повернувся Соловейко, їжачок визирнув із своєї нірки під кущем глоду, чемно привітався і став чекати сутінок: він знав – увечері Соловейко неодмінно заспіває. І не помилився.
Сіло сонечко, і їжачок почув ніжну трель: Тьох-тьох-тьох! їжачок склав голочки, заплющив малі свої оченята і слухав, слухав...
А ніжні звуки змінювались дзвінкими, жалібні – радісними. Соловейко співав про те, в яких далеких краях він бував, як скучив за рідною землею, за своїм лісом, бо чужина – то завжди чужина.
Соловейко не замовкав ані на мить аж до ранку. І їжачок просидів під кущем теж до ранку, слухаючи лісового співака.
А перед сходом сонця до Соловейка прилетіла подруга, і вони почали мостити гніздо. Скоро там з'явилися зеленкуваті яєчка.
Гніздо висіло на кущі низько над землею. Проте солов'ї не боялися їжачка. їм подобалось, як він уночі шарудів торішнім листям, як форкав, шукаючи жучків собі на вечерю.
Тепер Соловейко вже не виспівував, бо народилися малі солов'ята. А їх треба було годувати, ловити комашок, дрібненьку гусінь.
Та якось налетів сильний вітер, гойднув куща, і одне Солов'ятко впало на землю в торішнє листя. Воно не забилося, ні! Йому навіть цікаво було під кущем. Солов'ятко лише дивувалось, чому так хвилюються мама й тато, а особливо коли поблизу з'явилась якась велика руда тварина. Солов'яткові ця тварина сподобалася, і воно свиснуло:
– Фі-ід! Ідіть сюди! Які ви гарні! Фі-ід!
Однак, мабуть, ні мамі з татом, ні їжачкові та тварина не припала до душі. Бо Солов'ятко помітило, як їжачок згорнувся колобком, настовбурчив голочки і сердито форкнув:
– Іди звідси геть, хитра Лисице! Я наскрізь проштрикну тебе оцими голками!
– Но-но! – дзявкнула Лисиця.– Радій, що сита зараз. Бо з'їла б не тільки оце Солов'ятко! Я знаю, в тебе на животі немає голочок...
– Все одно я тебе не боюсь! – скрикнув їжачок.– І це Солов'ятко не для тебе!
Лисиця скривилася:
– Начувайся, їжаче! Знай, колись я ще завітаю до вашого лісу!
Солов'ятко зростало на землі. їжачок склав із сухого листя йому м'якеньку перину. Вони швидко подружилися. Мама й тато приносили Солов'яткові ягідки, а їжачок – жучків. їжачок навіть підходити нікому не дозволяв близько до Солов'ятка – ні зайцям, ні білочкам, ані бобрам, щоб випадком хтось не скривдив пташеня.
І вдячне Солов'ятко наспівувало їжачкові найкращих пісеньок, яких чуло від тата. А тато сідав на гілку і пильно слухав.
– Ні, синку, оцю пісеньку треба співати не "тьох-тьох-тьох, віть-віть-віть!", а "віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!" Чуєш, так набагато краще!
– Чую, тату, чую! – погоджувалося Солов'ятко і виспівувало для їжачка пісеньку так гарно, як тільки вміло.Дивіться також
Юрій Ярмиш — Тінь
Юрій Ярмиш — Два Івани
Юрій Ярмиш — Слонятко, що любило танцювати
Ще 20 творів →
Біографія Юрія Ярмиша
А дні минали, і Солов'ятко навчилося не тільки співати, а й літати.
Поблизу куща глоду росла мала сосонка. Солов'яткові вона дуже подобалась:
– Сосонка подібна до тебе! — схвильовано сказало воно їжачкові.– Така ж колюча, але добра й ніжна! *
Солов'ятко злітало на сосончину гілочку й питало:
– Що заспівати тобі, їжачку?
їжачок сідав зручніше під кущем і казав:
– Коли твоя ласка, оцю: "Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!"
Вже вечори похолоднішали, вже зелене листячко поруділо. Солов'їна сім'я пристала до великого пташиного гурту.
– До побачення, їжачку! – гукнули солов'ї.– Ми летимо у вирій, до теплих країв, бо вже скоро зима.
– На ту весну я заспіваю тобі ще кращих пісень! – пообіцяло Солов'ятко.
Непрохана сльозинка скотилася в їжачка з очей.
Він ще довго стояв під кущем і махав солов'ям лапкою, хоч і не бачив їх, бо трошки короткозорий був...
У лісі все холоднішало. Але було якось незвичайно сухо. І найменшого дощику не випало.
– Біда буде, буде біда! – скрекотала Сорока.
Ніхто їй не вірив. Однак лихо прийшло тоді, коли всі нарешті зітхнули: на обрії пливла хмара!
Вона росла, густішала. Назустріч їй збігалися інші хмари. Чорні.
– Ховайтеся! – скрикнула Сорока.– Буде осіння гроза!
І справді. Раптом спалахнуло півнеба, й гаряча блискавка поцілила в ліс. Запалала вершина старого дуба. Обгоріла гілка впала на суху траву. І вже зажевріли кущі, де зростали влітку малі солов'ятка.
– Тікайте, тікайте! – скрикнула Сорока.
Все, що було живого в лісі, побігло, поповзло, полетіло далі від страшного лиха... І їжачок теж побіг на своїх коротеньких ніжках.
...Коли він повернувся до рідного лісу, то не впізнав навкруг себе нічого. Одні обгорілі стовбури та кущі полишило після себе зле полум'я. Не стало й сосонки, що її так любив Соловейко.
"Все одно я залишуся тут! – сказав сам до себе їжачок.– Адже коли навесні повернеться моє Солов'ятко, воно не впізнає свого рідного лісу і, як я не зустріну його, полетить собі далі".
Їжачок розкидав чорне хрустке листя од своєї нори, а потім побіг у вибалок – за свіжим, осіннім. Бо нору треба було гарненько прикрити, щоб холод не заходив, сніг не залітав, а навесні вода не затекла.
Коли їжачок повернувся з листям, що було густо наколоте на його голочки, він побачив біля нори Лисицю!
– Ага,– зловтішно сказала Лисиця,– а я вже думала, що не впіймаю тебе. Я зголодніла, і мені не страшні тепер навіть твої колючки-голочки!
Їжачок завмер.
Лисиця могла покотити його, знесиленого, у вибалок, схитрувати якось, щоб він зненацька випростався. І гострі голочки вже не порятують його... Що тоді станеться із Соловейком? Він же не впізнає свого лісу, того найріднішого місця під обгорілим кущем глоду, де він ріс і співав своїх пісень! І, бездомний, він полетить собі далі. Хоч би одна-однісінька зелена гілочка залишилася поруч, тоді б Соловейко звив собі гніздечко отут! А Лисиця вже занесла кігтисту лапу над їжачком:
– Ось я тебе зараз...
Тоді їжачок зібрав усі свої сили і звелів сам собі:
– Стань-но сосонкою! Хай Соловейко щасливий буде!..
– Що таке? – скрикнула злякана Лисиця.– Це ж сосонка, а не їжачок! Краще піду я звідси, бо це, певно, зачарований ліс!..
І вона назавжди втекла звідти...
А навесні з вирію повернувся Соловейко.
Він перелітав з обгорілого куща на кущ і тужно витьохкував:
– Невже це мій рідний ліс? Як гарно тут було торік улітку! А може, це не мій ліс?.. Полечу Далі, бо навіть їжачка немає, а він би неодмінно мене зустрів!
Соловейко злетів у небо, щоб востаннє глянути на згарище, і враз угледів внизу маленьку зелену сосонку...
– Ні, нікуди я не полечу! – вирішив Соловейко.– Тут жив мій найкращий друг їжачок! А це та сама сосонка, що так схожа на нього! Колюча, але ніжна й гарна!
Він спустився під сосонку і дзьобиком став знімати торішнє жовте сухе листя, наколоте на голочки.
Це було те саме листя, котре ніс їжачок собі до нори...
– Із цього листячка я зів'ю собі гніздечко! – сказав Соловейко.
І коли сонечко, йдучи на спочинок, востаннє торкнулося промінцями обгорілих стовбурів, Соловейко заспівав...
І навіть почорнілі кущі слухали його. А від їхніх коренів піднімались живі зелені пагінчики. І трава зачудовано зводила гострі стебельця, проштрикуючи сірий попіл.
І Соловейкові здалося, що то не сосонка принишкла, слухаючи його пісеньку, що то слухає сам їжачок... |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Крокодил, який гірко плакав | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25065 | Юрій Ярмиш | Крокодил, який гірко плакав | Хто це хлюпочеться у воді, аж весела луна ген за море котиться?
Звідки це чути:
– Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
То малі слоненята Біф і Діф купаються у найпрохолоднішому чистому озері. Бо в їхній країні – Африці – почалася найбільша африканська спека.
Плескалися Біф і Діф, обливали один одного водою зі своїх малих хоботів і не знали, що хтось за ними стежить.
А то був крокодил Алігатор, що їхній дзвінкий сміх почув і аж з-за моря-океану приплив.
Дивився він на веселих слоненят, потім до озера підповз і каже:
– Ой, яке озеро гарне. І воно все ваше! А в мене, найкращого заморського Алігатора, нема такого...
І з очей його на пісок покотилися сльози – великі, наче квасолини.
– Не плачте, дядьку Алігаторе! – сказали Біф і Діф.– Ідіть до озера, купайтесь собі на здоров'я! Місця всім вистачить.
А самі побігли наввипередки до лісочка зеленим листячком поласувати. Наїлися досхочу й знову до озера повернулися.
А звідти – ой лишенько! – страшна паща визирає.
Лютує зелений крокодил:
– Геть звідси! Тепер це не ваше, а моє озеро!
– Чи вам не сором, дядьку найкращий заморський Алігаторе? – аж плачуть Біф і Діф.
– От і не сором. Бо в мене найгостріші зуби!
Зазирнули слонята у пащу. Справді – отакенні злі зуби стирчать!..
Позадкували вони від заморського страховиська.
А крокодил плескався в озері, фуркав і реготав їм навздогін:
– Було озеро ваше, тепер моє!
І попленталися Біф і Діф у далекі лісові нетрі. Туди, де ліани міцно пообплітали дерева, куди навіть сонечко не зазирає крізь велике пальмове віття.
І залишилися там жити.
Та от знову почалася страшенна спека. Така, якої навіть у Африці ні люди, ані звірі ще не бачили.
Не витримали Біф і Діф. Покинули лісові нетрі і до свого найпрохолоднішого чистого озера подалися.
Алігатор їх ще здалеку побачив. Гострі зуби вишкірив, регоче, аж захлинається:
– Було озеро ваше,– га-га,– тепер моє!
І на самісіньке піщане найпрохолодніше дно пірнув. Лежить, ніжиться.
А коли випірнув, від здивування ледь водою не захлинувся.
Над озером не колишні слоненята стояли, а вже дорослі великі слони Біф і Діф.
То здалеку крокодилові вони здалися малими, як колись...
– Ану вилазьте з озера! – сказав Біф.
– І мерщій! – додав Діф.
– Ні, ні,– затявся Алігатор,– це моє озеро, не ваше.
– Що?! – скрикнув Біф.– Як-то "моє"? А наше – ні?
І прогнали слони того Алігатора в його далеку заморську країну.
Поповз він, плаче гірко.
Сльози великі,, мов картоплини, на жовтий пісок котяться.
Та ні Біф, ні Діф вже не йняли віри крокодилячим сльозам...
Зайшли вони в своє рідне найпрохолодніше і найчистіше озеро:
– Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
Біф набрав у хобот води, линув на Діфа. Діф почекав, доки відвернеться Біф.
А далі–ну поливати один одного! Тільки хлюпання над озером чути.
А руді мавпи закричали'
– І ми хочемо!
А смугасті зебри попрохали:
– І нам жарко!
Навіть сонечко й те зітхнуло:
– І мені самому вже спека дошкуляє!
Стали тут звірята всі разом у озері купатися, борюкатися, обливатися.
А тоді Біф і Діф набрали повні хоботи прозорої води та й почали сонечко поливати. Такі барвисті водограї над світом піднялися – уся Африка – і кучеряві негренята, і пташки, й звірята – разом під прохолодним дощиком пішли у веселий танок. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Летюче дерево | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=20139 | Юрій Ярмиш | Летюче дерево | Хмаринки пливуть у небесній блакиті. Хмаринки... Он – схожа на білу троянду. Там он – як корабель з вітрилами. А на самісінькому обрії – наче рожеве дерево летить, махає дивним віттям... А й справді – було таке Дерево. Росло на нашій землі, тягнулося до чистого неба і мріяло:
– В мене віти – мов крила. Та й на інших я не схоже. Бо рожеве. Ой, коли б хто знав, як набридло мені тут! Кожен день ті ж самі берізки та ясени... Вітре-вітрило, чародію небесний, понеси мене в небо, кудись на край світу, тільки далі від нашого лісу!
– Це я мо-о-жу! – зашелестів у лісових вершинах Вітер.– Це я мо-о-жу! А чи не жалкуватимеш потім? Бо я й сам не знаю, де опущу тебе... І ще знай: чарівна сила моя діє лише раз...
– Ой Вітроньку,– благало Дерево,– мені все одно, де жити, тільки б з хмарками привітатися, далі від нашого лісу залетіти!
– Гар-а-а-азд! – погодився Вітер.– А тепер трима-а-ай-ся!
Він розігнався, вхопив Дерево за віти, видер з корінням і поніс до хмар.
А воно раділо:
– Ой, як гарно! Хай усі бачать, що й дерево може, як птах,літати! Хай усі знають: в якій землі захочу, там і пущу коріння!
І поніс Вітер те Рожеве Дерево над озерами й морями, над горами й лісами. А коли зморився в дорозі, опустив його біля теплої річки – корінням у якусь ямку. Дмухнув, присипав вогкою землею:
– Рости на здоров'я! В мене справ – не перелічити. Прощавай!
Роздивилося Рожеве Дерево навкруг себе. Райдужні пташки літають, високі, без жодної гілочки дерева ростуть – тільки на верхівках велике, як лопух, листя хитається.
Прудкі руді звірята з довгими хвостами з дерева на дерево скачуть. Спека – аж трава у полудень ж ухне. І нічого схожого на рідний ліс. Ні білих берізок, ні ясенів, ні набридлого Соловейка.
Рожеве Дерево перезнайомилося з усіма сусідами та й стало собі рости. Виявилося, що непосидючі руді звірятка звалися мавпочками. Вони чіплялися хвостами за гілки, весело розгойдувалися, злазили на самісінький вершечок. Райдужні пташки пронизливо галасували, свистіли вдень і вночі.
Незабаром на Рожевому Дереві дозріли зернятка. Тепер воно чекало, коли навколо зашумлять дрібним листом рожеві парості – його маленькі діти.
Та зернятка падали в розпечений грунт і, мабуть, всихали там.
Жодної парості не з'явилося поруч. І це дуже непокоїло Дерево...
Минав час. Рожеве Дерево почало вже забувати свій ліс. Колишнє життя здавалося йому давнім сном, сивою казкою.
Але одного тихого ранку воно несподівано побачило на своїй гілці сіренького Соловейка і жовтогарячу Іволгу!
Дерево зраділо:
– І вам теж набридло серед берізок та кленів? Хочете тут оселитися?
– Ні, зовсім не набридло! – відповів Соловейко.– Просто в наших краях зараз холодно. Зима!
І Соловейко з Іволгою почали шукати комашок – вони зголодніли в довгій дорозі.
Другого дня Рожеве Дерево знову спитало:
– Чому ви не співаєте, як оці райдужні пташки? Хіба вам тут не подобається?
– Ми співаємо тільки в себе, на рідній землі! – відказав Соловейко.
Пташки гостювали кілька місяців, а там почали збиратися в дорогу.
– Вже надходить весна! Тепло стане в нашому лісі! – раділа Іволга.
– Як гарно, коли гілочки прикрашаються бростю, коли зелене листячко полонить увесь ліс! – мріяв Соловейко.
Дерево слухало пташок, а далі тихенько попрохало:
– Я одне тут.– В його шелестінні Соловейко з Іволгою почули сум.– Діточок немає... Візьміть, будь ласка, мої зернятка – киньте їх в тому лісочку, на тій самій галявині, де я народилося...
І знову минав час. Тепер Рожеве Дерево щороку нетерпляче чекало Соловейка й Іволгу:
– Ну, як там? Чи проклюнулися з моїх зерняток малі діти, чи живі-здорові?
– Проклюнулися! Ростуть, зеленіють, живі и здорові! А такі милі та гарні. Вам кланяються, У гості до себе запрошують!
Одного дня до Дерева навідався сам чародійник Вітер:
– Як тобі в цих місцях? Переказували мені – не дуже добре.
– Хочу додому, на рідну землю...– зашелестіло Дерево кожною гілочкою.
– Але я ж казав тобі, моя сила діє лише раз. Чому ж ти тоді не послухало?
– Хай шумлять восени холодні зливи, хай лютує мороз узимку,– хочу до рідного лісу!
Вітер схвилювався.
Війнув крилами.
– Добре, спробую якось тобі зарадити!
...Хмаринки пливуть у небесній блакиті.
Хмаринки...
Он – схожа на білу троянду. Там он – як корабель з вітрилами.
А на самісінькому обрії Дерево Рожеве летить, тріпоче дивним віттям.
Рідну землю вітає. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Лісові балакуни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25058 | Юрій Ярмиш | Лісові балакуни | Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
– Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока цілісінький білий день скрекоче – плітки переказує, Зозуля все перераховує – та часом і помиляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Болотяний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:
– І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми – ані пари із дзьобів…
І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли руді лисенята та й почали гратися – борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться подавати – гавкають тоненько, повискують, мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
– Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:
– І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!
А Зозуля швидко перерахувала:
– Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:
– Лише мені одній вдалося промовчати! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Малий Вітерець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25064 | Юрій Ярмиш | Малий Вітерець | У теплий день, коли сонечко ласкаво зігрівало землю, народився Вітерець.
Він був нерозумний, пустотливий. Побачив людину, що йшла дорогою, і жбурнув їй в обличчя жменю пилюки. Людина закашлялася.
А Вітерець засміявся й полетів далі. Бачить – Вітряк стоїть. Дмухнув на крило... Крутиться! Розвеселився Вітерець – цікава робота, а Вітряк і каже:
– Дужче, дужче крути! Допомагай мені, люди спасибі скажуть!
Аж ось набридло Вітерцеві дмухати на крила, і полетів він у поле, де росла пшениця. А поле було зелене-зелене, бо літо тільки починалося.
Заманулося Вітерцеві погратися з квітучими пшеничними колосками. Почав розгойдувати він тонкі стебельця. Знялася над полем легка жовта хмаринка – пилок.
Зраділо Пшеничне поле, сказало Вітерцеві:
– Ця жовта хмаринка зараз на мої колоски сяде, і в них почнуть пшеничні зерна рости. А люди потім зберуть зерна, намелють з них борошна і напечуть смачного хліба. Велике спасибі тобі!
– Он воно звідки та пшениця, що я бачив у мішках на Вітряку! – зміркував Вітерець. Він погойдав зелені стебельця і полетів далі.
Летів Вітерець над селами, над містами, над різними країнами і думав: "Добре бути дужим. Я і пшеничні стебельця можу розгойдувати, і крила Вітрякові крутити. Але мені хочеться ще більшого: хай мене не тільки всі поважають, а й бояться!"
Почав Вітерець дмухати з усієї сили, став холодний і сердитий. Це був уже не Вітерець, а великий Вітер. Він зламав вершину дуба, погнав далеко полем маленьке біле Козеня.
Козеня заблукало й почало жалібно плакати:
– Ме-ме... М-ме! Де м-моя мама?
А мама Козеняти страшенно хвилювалася, аж доки діти не знайшли її наляканого малюка.
Хвалько Вітер у цей час був уже далеко.
Він летів над синім морем і надимав паруси на рибальських човнах.
– Хороший Вітер! – раділи рибалки.– Попутний!
Але Вітер усе дужчав. Почав заливати водою човни. Рибалки розсердилися. Вітер тепер заважав їм витягати сіті з рибою.
Він зіштовхував хвилі одну з одною і горлав:
– О-го-го!.. Я найдужчий у світі! Ніхто проти мене не встоїть. О-го-го!..
Але тут попереду з'явилось щось величезне, чорно-сіре. Завширшки воно займало півсвіту, а вершиною своєю підпирало хмари.
Це була гора. Задавака Вітер ще ніколи це бачив гір і гукнув:
– Гей, ти! Зійди мені з дороги, бо я тебе здмухну!
Та величезна гора мовчала. Розлютився Вітер, надув щоки й кинувся на гору. І раптом – як вдариться об її кам'яний бік!
Закричав, заплакав Вітер:
– Ой, боляче!.. Ой-ой-ой!
І став він знову зовсім маленьким, слабеньким-слабеньким Вітерцем.
Пожаліло нерозумного хвалька сонечко.
Визирнуло воно з-за хмари і, щоб Вітерець не помер, зігріло його.
Набрався Вітерець сил, полетів пшеничні стебельця розгойдувати, Вітрякові крила крутити, білі паруси човнам надимати, добру славу в людей здобувати. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Музична історія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27769 | Юрій Ярмиш | Музична історія | Під самісінькою стелею, в кришталевому намисті люстр, тремтячи, завмирали останні звуки музики.
— Це було прекрасно! — казали люди, залишаючи зал.
Невдовзі всі розійшлися. Пішли й музиканти. Інструменти вони дбайливо поклали у футляри й залишили на сцені. Наступного дня мав бути концерт у цьому ж залі.
Погасло світло усюди. Тільки цікавий місяць зазирав у вікно...
І раптом клацнула кришка футляра і висунулася довга мордочка франтуватого Кларнета.
— Ось ми й самі! Тра-ля-ля! — проспівав він і сів на край футляра.. Блискучі кнопки на його чорному лакованому костюмі засяяли у місячному промінні, мов самоцвіти.
І відразу ж заклацали кришки інших футлярів — великих, середніх і зовсім маленьких.
— Ох, і довелося ж сьогодні попрацювати, — сказав, відсапуючись. Барабан. — Я із шкури пнувся, зате мене краще за всіх було чути. Ви помітили, як мені аплодували?
— Зовсім ні, — писнула Флейта,— найбільш аплодували мені!
— Ну, знаєте, — обурено пробасив Гелікон, що згорнувся в колесо, — це несправ-ведливо-о-о! Адже найголовнішу партію виконував я!
— Ха-ха-ха! Ви тільки послухайте, що вони кажуть, — застрибав на футлярі Кларнет,— ви тільки послухайте!
— Облиште сваритись, це нерозумно, — кокетливо вигнувши довгу шию, проспівала Перша скрипка. — Всі прийшли заради мене. Адже в афіші написане тільки моє ім'я!
В суперечку вступили Сурми, Мідні Тарілки, Валторни.
Тільки старий Контрабас тихенько зітхнув. Він прожив на світі не один десяток років і знав, чим закінчуються такі суперечки.
Фагот спробував помирити інструменти:
— І чого ви галасуєте? Хіба річ у тому, хто головніший?
Але на його добродушне бурчання ніхто навіть уваги не звернув. Інструменти лементували, аж поки не похрипли.
І кожен з них потихеньку вирішив, що в наступному концерті покаже себе, доведе, хто в оркестрі найголовніший.
Увечері гарно вбрані, усміхнені люди прийшли в осяяний вогнями зал. Пролунав третій дзвоник. На сцену вийшов артист і назвав твір великого композитора. Люди завмерли чекаючи...
Диригент дав знак Скрипкам. От зараз вони почнуть мелодію, яка вже понад сто років хвилює людські серця.
Але що це?
Замість чарівних звуків Скрипок раптом зовсім недоречно заляскали Мідні Тарілки, відразу збивши з ритму оркестр.
Диригент обурено постукав паличкою об пюпітр. Та це не допомогло.
І що тут сталося!
Скрипки верещали, мов поросята. Барабан так гатив себе в бік, що аж шкіра луснула. Побачивши це. Кларнет зайшовся голосним реготом. І тут на всю силу свого мідного горла заревла товста велика Труба!
Музиканти з острахом дивилися на свої інструменти, що більше не слухались їх!
Кожний інструмент грав своє, намагаючись заглушити інших. Вони не помічали, що люди, охоплені жахом, затикали вуха й вибігали із залу. Останніми втекли музиканти.
Тільки коли зал спорожнів, інструменти отямилися. Вони одразу замовкли і сховалися від сорому у футляри. В тиші лунко прозвучав лагідно-буркотливий голос Фагота:
— Ну, то хто ж головніший, хто головніший? Казав я вам, що важливо зовсім не це!
Та йому ніхто не відповідав. Бо ж відповідати було нічого!
Тільки старий Контрабас гірко зітхнув. |
Subsets and Splits