author
stringclasses 757
values | author_url
stringclasses 757
values | poem_name
stringlengths 1
98
| poem_url
stringlengths 49
53
| context_author
stringclasses 757
values | context_poem_name
stringlengths 1
98
| context_poem
stringlengths 0
88.2k
|
|---|---|---|---|---|---|---|
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Найкращий подарунок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25066 | Юрій Ярмиш | Найкращий подарунок | – Мамо,– сказало Лисеня,– я хочу намалювати щось красиве й подарувати тобі.
– Але ж треба вміти малювати!
– А я й так можу! – відказало Лисеня.– Купи мені альбом і фарби.
Побігла Лисиця до лісової крамниці, принесла альбом, фарби і пензлика.
– О, саме це мені й потрібно! – зраділо Лисеня.– Однак навіщо цей пензлик? Я маю прекрасного хвоста з китичкою на кінчику!
Лисеня в холодочку малювало до полудня.
Розвішало малюнки на сучках, гілочках, під берізкою поставило.
– Гей, хто в лісі! –гукає.– Гляньте-но, що я намалювало!
Зібралися звірі. І так і сяк роздивлялися малюнки, але що саме там було намальовано, не зрозуміли.
Однак дехто засумнівався:
– Може, воно так і треба?..
А мале Зайченя попрохало:
– Намалюй, будь ласка, мене!
Лисеня провело по білому аркушику кінчиком свого пухнастого хвостика – раз, два, три, чотири, п'ять...
– Готово! – і відбігло вбік.
– Так швидко? – здивувалося Зайченя.– А ти про мої вуса часом не забуло?
– Ні! Ось поглянь!
Глянуло Зайченя. Спереду, збоку, згори зазирнуло...
Не пізнає себе!
Аж сльози зблиснули:
– Хіба я таке страшне?
– Страшне, страшне! – каже Лисеня.
Тоді Зайченя швиденько пострибало до лісового озерця.
Зазирнуло в тиху воду й зраділо.
– Ось яке я, справжнє Зайченя, а не той страшний звірюка на малюнку. Піду матусю порадую, який я в неї хороший!
– Ну то й біжи собі! – образилося Лисеня.– Я ще й не так умію малювати.
– А як? – поцікавилося Вовченя, що пробігало поблизу і почуло ту розмову.– Може, й мене намалюєш? Мене ще ніхто не малював!..
Не встигло Вовченя дух перевести, а Лисеня вже й каже:
– Готово! Оце – ти!
Вовченя набурмосилося:
– Хіба це я?
– А хто ж іще?
– А де мої красиві великі вуха?
– Он ті руді плями!
– А де мої красиві гострі зуби?
– Он ті сірі плями!
– У-у-у! – розсердилося Вовченя.– Я не на руді і не на сірі плями схоже, а на свого тата – Ікластого Вовка! А за те, що піддурило мене, я тебе вкушу!
– Ой, не треба! – дзявкнуло Лисеня. Підхопило альбом, фарби та чимдуж тікати!
З переляку аж на греблю до бобрів заскочило.
– Хто тебе отак налякав? – поцікавився Старий Бобер.
– Вовчисько дурний! Я намалював його, а він гарчить: "Не так!"
– То намалюй мене!
Всівся Старий Бобер на пеньок. А Лисеня й не дивиться на нього.
– Чом ти на мене не дивишся? – питає Старий Бобер.
– Бо в мене гарна пам'ять! – копилить носика Лисеня.– Ось тут лише хвостиком підправлю... І готово!
Глянув Старий Бобер на свій портрет.
Засміявся:
– Гей, Лисеня, ти просто папір брудниш, а малювати не вмієш!
І малята-звірята навкруги засміялися.
А цікава Сорока, що все це спостерігала, злетіла на землю, строкатим хвостом мазнула по аркушу – раз, два! – і скрекоче Лисеняткові:
– Це ти!
– Ні,– заперечує Лисеня.– Я Лисенятко. А це плями!
А малята-звірята – ті вже просто регочуть...
Тож Лисеня швиденько свого хвостика-пензлика підібгало й до мами побігло.
– Мамо, мамо! – гукає.– Я вже, здається, розумію: спочатку треба вчитися!..
– Ой синочку,– зраділа Лисиця.– Добре, що ти зрозумів. Це для мене – найкращий подарунок. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Нічний переполох | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25069 | Юрій Ярмиш | Нічний переполох | Жила собі в лісі стара Сова. Одного разу, коли сідало сонечко, вона прокинулася, розплющила великі жовті очі й солодко позіхнула:
— Як гарно в лісі поночі... От якби сонце сховалося назавжди!
— Що?!—скрикнула Сорока. Вона саме вкладалася спати й почула останні Совині слова.— Що? Сонце?.. Назавжди?!
Сорока стрепенулася, майнула чорно-білими крилами і полетіла до своєї доброї знайомої — балакучої Синиці.
— Чули, ви чули? — зацокотіла Сорока.— Стара Сова,— а вона ж мудра птиця!—сказала: "Сонце сховалося назавжди!" Вже ніколи не буде в нашому лісі дня!
Ледве дослухавши Сороку, Синиця подалася до приятельки Зозулі.
— Новина, велика новина,— заторохкотіла Синиця.— Шановна Сорока тільки-но переказала мені слова старої Сови,— а вона ж мудра птиця! — "Сонце сховалося назавжди!"
Тієї ж миті лісові телеграфісти дятли відстукали тривожні телеграми в сусідні ліси.
— Всім, всім, всім! Слухайте, слухайте, слухайте! Сонце сховалося назавжди!..
— О! — сказала стара Сова.— То, виходить,
од мого слова сонце сховалося назавжди!..
І вона набрала такого величного та мудрого вигляду, що сам пихатий Пугач не витримав і гукнув:
— Слава мудрій Сові!
А понурий Сич, якому заздро було, що не він перший це сказав, подав знак Сичисі й сиченятам,— всі вони разом хававкнули:
— Хай славиться мудра Сова! Хай славиться володарка всіх птахів!
Той поклик луною пішов по лісу.
На деревах зчинився неймовірний гамір. Нічні птахи злетіли в повітря. Сови та сичі шугали між деревами, страхаючи денних птахів світлом своїх банькатих яскраво-жовтих очей.
На болоті галасували невсипущі чаплі, ревли болотяні бугаї.
У лісі їм допомагали пугачі:
— Пу-гу! Пу-га! Налякаєм ворога!
Навіть ліниві дрімлюги стрекотали:
— Нумо, прокидайтеся, годі спати! В темряві віднині станем панувати!
А денні птахи посмутніли, принишкли. Веселі іволги, моторні берестянки, дзвінкоголосі вівчарики — ніхто не міг заснути.
У гніздах плакали, пищали пташенята. Батьки заспокоювали їх, а самі з тривогою думали:
"А що, коли стара Сова сказала правду? А що, як сонечко ніколи більше не вийде в чисте небо?.."
Сови, сичі та пугачі заходилися зганяти денних птахів до дупла старої Сови.
Незабаром там зібралося все птаство.
— Слухайте, слухайте! — загукали сичі.— Промовлятиме наша мудра Сова.
І Сова, набундючившись, мовила:
— Віднині в лісі день буде чорний. Тепер ми, нічні птахи, господарі тут. Усі мусять нам коритися.
— Славте нашу володарку! — загукали сичі й пугачі і перші почали:—Слава старій Сові! Слава наймудрішій птиці! Сонце більше не з'явиться!
Денні птахи збилися докупи й мовчали... І раптом звідкись почулося тоненьке й задерикувате:
— А я не вірю, що сонечко зайшло назавжди! Нічні птахи від несподіванки замовкли, денні попіднімали голови...
— Схопити зухвальця і негайно привести до мене! — звеліла стара Сова.
— А навіщо приводити, я й сам прилечу! Малий жовторотий ІЦиглик сів на гілці поруч із старою Совою і задерикувато кинув:
— Красне сонечко знову зійде. От як! Запала тиша... Але за мить нічні птахи отямилися:
— Судити зухвальця! Судити негайно! Сонце зайшло назавжди! Слава мудрій Сові!
Люта Совина сторожа вхопила веселого Щиглика й поставила в коло суддів: Пугача, Сича та Дрімлюги.
— Вигнати його з лісу,— ліниво почав Дрімлюга.
Але Сич перебив:
— Треба кинути зухвальця в печеру до Кажана!
Совина сторожа заходилася виконувати вирок.
І саме в ту хвилину на сході поза лісом з'явилася вузенька червона смужка!
— Гляньте, гляньте! — радо защебетали денні птахи.— Світло!
Смужка все більшала, веселішала.
І ось вранішня зоря залляла рожевим сяйвом дерева, вмиту росами землю...
Посліплі нічні птахи метнулися в схованки між гілок, по дуплах.
Далі всіх сховалася Сова.
А сонечко велично піднімалось у блакитне небо, посилаючи на землю свої теплі промені.
Бо хіба під силу кому-небудь в світі погасити його? |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Про Андрійка і чашку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27768 | Юрій Ярмиш | Про Андрійка і чашку | — Скоро у нас зовсім не лишиться посуду,— не раз бідкалася мама.
Ніде правди діти, Андрійко таки справді дуже необережний. Тільки минулого тижня розбив дві чашки, три склянки, блюдце і тарілку.
І хтозна, чи довго б це тривало, якби не пригода, що трапилася з Андрійком цієї неділі...
Батьків удома не було. Годуючи на кухні рибок в акваріумі, хлопчик рукавом змахнув зі столу чашку, на якій була намальована рожевощока дівчинка і корівка з великими лагідними очима. Мама дуже любила цю чашку, бо пила з неї молоко ще відтоді, як була зовсім малою. І ось тепер на підлозі лежали два черепки — один з дівчинкою, другий — з корівкою.
Переляканий Андрійко схопив ті черепки і викинув їх у відро для сміття.
І раптом...
В казках іноді буває це раптом.
Біля будинку, де жив Андрійко, пролетіла Летюча Чарівниця.
— Ой лишенько!— сплеснула руками чарівниця.— Цей хлопчик навіть мамину чашку не зберіг. А вона так її любила... Ні, цьому треба покласти край!
Чарівниця була маленька, тому легко влетіла через кватирку на кухню і крикнула:
— Негідний хлопчисько! Ти не бережеш потрібних і красивих речей. Стань чашкою!
Андрійко відразу став зменшуватись, зменшуватись і — ой!— раптом перетворився на чашку, дуже схожу на оті, що стояли на столі.
Чарівниця поставила чашку, чи то пак Андрійка-Чашку, на стіл.
— Ось тепер ти зрозумієш, як важко бути чашкою, коли тебе не бережуть!— насварилась Летюча Чарівниця і зникла.
Ви вже знаєте, що того дня вдома нікого не було. Кіт Васько, відомий домашній хитрун, якого Андрійко перед цим погнав з кухні, обережно озираючись, знову увійшов на кухню.
— Нія-у! Де Андрійко?.. Нем-ма!— зрадів кіт і вистрибнув на стіл.— Цікаво, а чи є тут щось смачненьке?
Васько зазирнув у хлібницю. Фуркнув, нічого смачного там не знайшовши, незадоволено махнув хвостом і посунув Андрійка-Чашку на самісінький краєчок стола.
Андрійко хотів закричати, але чашки, навіть зачаровані, кричати, на жаль, не вміють. Натерпівся ж він страху, доки кіт не пішов з кухні.
Незабаром прийшла мама і відразу подалася на кухню готувати вечерю. Вона кинула у відро із сміттям лушпайки, побачила там свою улюблену чашку і сказала:
— Ну, звичайно ж, це Андрійко знову нашкодив, а сам десь відсиджується у парку. Ой, буде йому непереливки, коли повернеться.
"Мені вже й так непереливки, мамо!" — хотілося заплакати Андрійкові. Але чашки плакати не можуть.
Прибіг додому Андрійків старший брат Микола. Налив собі чаю і ну лупцювати нещадно по боках Андрійка-Чашки, розмішуючи ложечкою цукор.
Напився Микола чаю та й покинув чашку немитою на кухонному столі біля крана. Побачила це мама і розгнівалася:
— Я приходжу додому страшенно натомлена. А квартира не прибрана. Підлога не підметена. Сміття не винесене. Посуд не помитий. Ви з Андрійком зовсім мені не допомагаєте!
Мама зопалу стала кидати брудну тарілку на тарілку!
Блюдце на блюдце!
Чашку в чашку!!!
Андрійка-Чашку вона викинула аж на самісіньку верхівку цілої гори посуду. Гора похитнулася... І Андрійко-Чашка полетів з висоти маминого зросту на підлогу. Якби він був звичайною чашкою, то обов'язково розбився б на шматочки. Але Чарівниця зробила так, що Андрійко, впавши на підлогу, став... самим собою! І все обійшлося величеньким синцем на коліні і ґулею на лобі.
— Ти що, з неба звалився?— розгубилася мама і знову ледь не гримнула увесь посуд на підлогу.
Та Андрійко несподівано для самого себе спритно підхопив ту немиту гору посуду і обережно поставив її на кухонний стіл.
— Ой, мамо, не питай!— сказав він, потираючи забите коліно.— Як добре бути твоїм сином, а не чашкою. Дай-но я краще допоможу тобі. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Синенька квітка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25063 | Юрій Ярмиш | Синенька квітка | Послухай-но, мій маленький...
За червоним, наче мак, полем – на ньому й справді ріс мак – стоїть висока гора. А на вершині її, за сірою, як хмара, скелею – там і справді часто ночують хмари – живе Він. Коли хто підійде до скелі, Він як надметься, як загарчить та як плигне, стрибне, кинеться... Бо то ж насправді був Він!
Але спочатку ось що було.
Бавилися вранці на полі Марічка з Івасиком.
– Ой, скільки всюди червоного! – каже Марічка.– І віночок в мене гарний. Та він лише з маківочок...
Почала дівчинка роздивлятися навкруги.
– Хочу я... синеньку квіточку.– І на вершину високої гори показує.– Кажуть люди, там росте вона. Оту б квіточку мені у віночок!.. Тільки не підеш ти на гору. Забоїшся!
Хіба ж, такі слова почувши, будеш байдужим?
Підвівся Івасик та й рушив до високої гори.
З каменя на камінь перестрибує, а треба – й за кущики чіпляється, все вище та вище вгору.
Бачить – три стежинки попереду. Якою ж на вершину йти? Аж тут Шипшиновий Кущ стоїть. Івасик і питає в нього – адже й справді то була чарівна країна:
– Як мені на вершину зійти, до синенької квітки?
– Ой-йой-йой! – затремтів листом Шипшиновий Кущ.– Мені Кульбаба на парашуті новину принесла: там Він лютує! Голос у нього страшний. Він на тебе загарчить, завиє, завищить, а потім як загуркоче! Аж гора труситься. І очі в нього, як після зливи калюжа, як баюра навесні, а може, й як озеро у повінь. Краще не йди!
– Ні, піду! – каже Івасик.
Іде – наспівує.
Раптом бачить – з вершини малий Камінчик скаче, а за ним Камінь, а ще далі – велика Каменюка котиться. Зі скелі на скелю – гуп! грюк! беркиць! Аж ось улоговину побачили – пірнули туди й стихли.
– Хто це вас настрахав отак? – спитав Івасик.
– Еге ж, хіба не злякаєшся! – прошепотів малий Камінчик.– Зроду-віку такого не бачили. Він як почав надиматися – то став наче оця велика Каменюка. А може, й ще більший. Того я вже не бачив – утік, униз покотився.
– А ми за малим Камінчиком рушили,– дрижать Камінь з Каменюкою.
"Що ж воно таке?" –дивується Івасик. І йому трохи лячно стало. Однак не спинився, іде.
Аж гульк – Олень мчить, роги на спину. Кричить Івасикові:
– Тікай, хлопче, з гори у долину. Заєць новину приніс: страшний Він, розлютився, стрибає – і я так не вмію! Очі в нього банькаті. Як глипне – всі з переляку ниць падають.
Зупинився Івасик: що ж його робити? Кинути все й самому тікати?
– Ні, не втечу!
І далі рушив.
Он уже й вершина. От і скеля, сіра, наче осіння хмара, бо за неї справді хмара зачепилася. Ось і джерельце, а далі – синенька квітка.
Та тут у джерелі щось як надметься!
Як крикне! Як стрибне!!!
Униз покотився маленький камінчик, далі грюкнув більший. Геть помчала наполохана кізка, кульбабчині парашутики вітром понесло...
А Івасик стоїть та й питає:
– То це ти такого переполоху, дурненька Жабко, на горі наробила?
Засоромилася Жабка:
– Ой, це ж я з переляку! А хіба є ще більші страхополохи за мене?
Сміється хлопчик:
– Дивись, Жабко, більш не надимайся, очей
не витріщай, бо як витріщиш – хоч хто злякається!
Зірвав синеньку квітку і вниз спускається.
А над горою пташка летіла. Угледіла його:
– Ой, полечу – усім защебечу про Івасика. Чи ж він не герой? Чи ж не переміг оте страховище булькате?!
– Ні, не страховище,– радісно усміхається Івасик.– А страх. Бо в нього бач які очі великі! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Слонятко, що любило танцювати | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25073 | Юрій Ярмиш | Слонятко, що любило танцювати | Жило собі в зоопарку Слонятко. Воно мало великі грубі ноги й маленького хвостика. Про хобот я вже не кажу: він був смішний.
А очі Слоняткові завжди із заздрістю дивились на сусідню огорожу, де жила Страусиха із своїми страусенятами – найкраща танцюристка в зоопарку.
Неподалік від зоопарку стояв дім, звідки часто линула гарна музика.
Почувши музику, Страусиха говорила своїм страусенятам:
– Нумо всі до танців! Жвавіше підіймайте ніжки! Вище!
Ой, як заздрило страусенятам Слонятко! Воно ладне було й цукерок зректися, аби навчитися й собі до ладу вимахувати ніжками й легко присідати і обертатись навколо себе.
І вночі, щоб ніхто не бачив, Слонятко стало вчитися танцювати.
Але це не сподобалось лютій мавпі Горилі.
– І чого ти гупаєш своїми ножиськами! – сердилась вона.– Сон мені такий цікавий про африканські джунглі перебив. Танцюєш, як Слон!
І Слонятко, тяжко зітхнувши, кинуло танцювати.
Але одного дня воно таки зважилось і попрохало найкращу в зоопарку балерину Страусиху:
– Чи не могли б ви й мене навчити танцювати?
Страусиха прискіпливо оглянула пухкенького Слоника й промовила:
– Стань-но на одну ногу, а другу зігни в коліні.
– А третю ніжку? Що мені з третьою ніжкою робити? – занепокоїлося Слонятко.
– З якою третьою? – розгнівалась Страусиха.
– Ось із цією! – Слонятко підняло третю ніжку.– У мене ж іще одна ніжка є,– боязко зауважило воно, тупцюючи всіма своїми чотирма ногами.
– Ох,– розгнівалась Страусиха.– Кому потрібні чотири ноги! Ти тупцюєш, як Слон! Он глянь, як танцюють страусенята!
Слонятко мало не заплакало... Але жоден Слон іще ніколи не зрікався того, що намірився зробити. І наше Слонятко теж, хоч і мале було, та вперте. Придивилося воно, як сторож увечері зачиняє за ним велику клітку... І якось на світанку зняло хоботом защібку й нищечком вийшло з клітки.
Боязко озираючись, щоб часом хто не помітив його, Слонятко подалося в той бік, де стояв великий дім із широкими вікнами і звідки з ранку до вечора лунала музика. Якби воно вміло читати, воно помітило б напиб: "Балетна школа".
Слонятко поторсало хоботом ручку на дверях. Не відчиняються...
"Мабуть, ще рано, почекаю в скверику",– вирішило воно.
І коли нарешті почулась музика, Слонятко подалося до будинку.
Серце в нього калатало... Але що це? Воно не могло втиснути в двері навіть голову!
Спробувало повернутись – але пройшов лише куценький хвіст!
Яка невдача!
Що ж робити?
Слонятко зазирнуло у велике вікно до кімнати. Там під музику танцювали дівчатка, і кожна трималась довгої жердини вздовж стіни, то присідаючи, то підіймаючи стрункі ніжки.Дивіться також
Юрій Ярмиш — Два Івани
Юрій Ярмиш — Лісові балакуни
Юрій Ярмиш — Як троє кошенят до бабусі в гості ходили
Ще 20 творів →
Біографія Юрія Ярмиша
Слонятко й собі стало присідати, по черзі підіймаючи ноги, йому навіть краще було тут, на вулиці,– вільно, і така гарна музика линула з вікна!
Слонятко озирнулось – чи бачить хоч хтось, як гарно воно танцює!
Справді, неподалік стояли хлоп'ята з портфелями – тільки вони реготали:
– Ой, яке Слоненя!
– Гляньте, воно танцює! Як смішно!
Слонятко знітилося і попленталося в зоопарк
до своєї клітки. А вночі, коли всі звірі й птахи поснули, воно гірко заплакало.
А потім довго тяжко зітхало й витирало хоботом сльозинки, аж поки не розвиднілось.
А вранці до його клітки підійшов чоловік, що був найголовнішим у зоопарку,– всі його завжди слухалися. Він був не сам, а з сивим невеличким дядечком у брилі.
Слонятко злякалось. Може, найголовніший у зоопарку чоловік вже знає, що вчора воно без дозволу ходило до міста, і гнівається?
Поки Слонятко розмірковувало, дядечко в солом'яному брилі взяв його з клітки і повів з собою. Вони йшли містом, і всі давали їм дорогу – навіть тролейбуси, що були високі й товсті, наче дорослі слони.
"І як воно так сталось? – здивовано думало Слонятко.– Куди ж це ведуть мене?"
Воно не знало, що Сивий Чоловік ще вчора помітив його з вікна трамвая, коли воно танцювало, і довго розшукував його...
І ось Слонятко побачило величезний будинок – круглий, навіть даху не видно. Слонятко вільно пройшло у ворота. Там, всередині, у клітках сиділи гривасті леви, смугасті тигри, бурі ведмеді. Вони цікаво й доброзичливо оглядали Слоника і вурчали. То в них було за вітання.
За хвилину Слонятко стояло на круглій площадці, всипаній піском, як африканська пустеля. Площадку огороджувала низенька стінка, а за нею на всі боки аж під самісіньку стелю підіймались крісла.
– Ти в цирку. І зараз ми почнемо урок! – сказав Чоловік, що привів його, і дав знак музикантам.– А ти, Слонятку, слухай уважно музику і роби, що я тобі казатиму. Спочатку навчись згинати правильно ніжку...
Так наше Слонятко стало жити і вчитись у Сивого Чоловіка. Ох, і нелегко ж йому було, хоча воно й дуже любило танцювати. Сивий учитель якось навіть розсердився на нього. Це було тоді, коли Слонятко навчилося ставати на дві передні ноги, а задніми метляти високо в повітрі. Слоняткові здавалося на радощах, що воно може й на голову стати. І справді, зробило так!
Але тієї ж миті з таким гуком гепнулося на спину, що музиканти кинули грати і злякано позбігалися вниз. Ой, як боляче і соромно було Слоняткові, воно навіть очі звести боялося.
– Хто ж це, танцюючи, стає на голову? – дорікав йому Сивий Чоловік.– Це дуже негарно! Я тебе вчу танців, а не акробатичних вправ. Адже скоро в нас прем'єра.
Такого слова Слонятко ще ніколи не чуло. І вночі спитало Смугастого Тигра, що воно означає.
– О! – вражено блимнув жовтими очима Смугастий Тигр.– То ти вже виступатимеш?! Так називається перший виступ.– Він іще хотів щось сказати, але, мабуть, не зумів, бо тільки незручно якось переступив з лапи на лапу.
Та Слоняткові й не треба було нічого казати, в нього й так серце похололо.
І от настав день прем'єри. Слонятко зазирнуло крізь дірочку в завісі... Цирк був повнісінький.
На арену вийшов високий красень у чорному блискучому костюмі і оголосив, що зараз виступатиме незвичайне Слонятко. Слонятко-танцюрист!
Світло від прожекторів вдарило Слоняткові в очі. Всюди були люди. Гриміла музика.
І Слонятко розгубилося. Музика грала, а воно на виду у всіх глядачів... стояло!
І тут почувся знайомий лагідний голос:
– Ну ж бо, Слонятку!
Це говорив Сивий Чоловік.
– Спокійно, Слонятку. Ліву передню ніжку вперед, правою задньою притупуй!
Слонятко виставило ліву передню ніжку, задньою правою швидко притупнуло і... заспокоїлося. Глянуло у зал – зовсім не страшно! Всі навкруги усміхаються. Цілий оркестр грає лише для нього.
І тоді Слонятко стало в лад притупувати. Спочатку чотирма ніжками, а потім звелося на дві задні ніжки – і на двох задніх стало притупувати, а передніми плескало, наче в долоні. А далі як пішло навприсядки!
Всі, хто був у залі, аплодували Слоняткові.
– Який прекрасний танцюрист! – раділи всі.
Коли Слонятко скінчило танець і вклонилося, воно помітило в залі тих хлопчиків, що колись сміялись з нього під великим будинком із широкими вікнами.
– Браво! Нашому Слоняткові браво! Ти справжній артист! – гукали вони.
А Слонятко, вклоняючись, думало:
"Ой, невже це справді так? А що б сказала найкраща балерина – тіточка Страусиха?" |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Стара історія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25070 | Юрій Ярмиш | Стара історія | Мати Дика Качка знесла навесні синюваті яєчка. Сталося так, що їй треба було відлучитися від гнізда.
Коли Дика Качка повернулась, у гнізді, крім її яєчок, з'явилось іще одне – велике.
Дика Качка не засумувала. Навпаки. Вона навіть зраділа. Це була вчена Дика Качка. Вона сказала своєму чоловікові Дикому Селезню:
– Я певна, з цього яєчка виросте білий Лебідь. Колись уже таке було. Я сама чула. Про це навіть у старовинній книжці є!
І справді.
З яєчок Дикої Качки вилупилися сіренькі каченята, а з великого – синок з довгою шиєю.
Батьки відразу назвали його Лебедятком і годували цього синка краще за інших.
Усі каченята хапають зелену ряску та жучків-черв'ячків, а воно чекає, доки перед ним щось смачне покладуть.
Качата наввипередки від зорі по озеру плавають, а Лебедятко відпочиває. Боїться зморитись, захекатись.
Літають каченята з озера до лугу. А наше Лебедятко іде собі переваги-ваги, угору й не дивиться.
– Не лети, дорогий,– турбуються батьки.– Пір'ячко розгубиш.
До осені виросли качата – веселі всі, дружні.
– Час, час нам летіти,– крячуть.– У теплі місця мандрувати. Братику, піднімайся з нами!
А братик ні з місця. Дивляться на нього батьки – власним очам не вірять: ростили-кохали Лебедя, а виріс жирний ледащо Гусак...
Такий ледащо, що й їжі шукати сам не хоче, і плавати не бажає, і літати не вміє. І взагалі не розуміє, навіщо він на білому світі живе. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Тінь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25062 | Юрій Ярмиш | Тінь | Вовченя У-у жило в таких темних лісових хащах, що й сонця не бачило. От якось воно гарненько поснідало, одразу похоробрішало й на галявину вискочило.
Зирк туди, зирк сюди – чи нема часом якоїсь небезпеки?
Аж глип – позаду на землі щось темне, якась пляма, на вовка схожа.
У-у загарчало, як і годиться вовченяті, що мріє вирости дужим вовком:
– Ти хто така?
Мовчить пляма.
У-у вишкірило білі ікла:
– Ось я тебе з'їм!
А пляма мовчить...
У-у заклякло:
"А чому Вона мовчить?.. Може, Вона сильніша від мене?.. То я краще втечу!"
І У-у помчало вперед.
Озирається – не відстає пляма. Женеться!
З переляку У-у влетіло у тернові кущі, покололо собі писка. Та так боляче, що аж через голову перекрутилося...
Дивиться – що таке? Пляма вже попереду...
– Ага! –зраділо У-у.– То ти боїшся мене!
Навіть про свого поколотого писка вовченя забуло – ану за плямою!
От-от наздожене її!..
Ще дужче біжить вовченя – і пляма дужче!..
Зморилося вовченя, перепочити сіло.
І пляма сіла перед ним. Теж відсапується...
Вовченя зробило крок – і пляма крок зробила. У-у клацнуло іклами, і пляма одразу клацнула...
"А-а-а,– розсердилося вовченя.– Вона ще й кепкує з мене!.. То я тобі знаєш що зараз зроблю!"
Поблизу була річка. Вовченя з берега просто у воду й пірнуло.
Трохи лапами побовтало й до берега подалося.
Глип у річку, аж пляма вже на воді! Сидить собі, наче нічого й не сталося...
– Начувайся! – заволало розлючене вовченя. І знову в річку стрибнуло.– Тепер я неодмінно тебе втоплю!
Сидить собі на дні й бульки пускає: "Нічого, то нічого, що я бульки пускаю! – саме до себе бубонить.– Зате отієї халепи не матиму!"
Аж ув очах у вовченяти зелені вогники пішли...
Витягло його на берег Бобреня, що саме тоді під водою веслувати хвостом вчилося.
– Ти чого на дні так довго сиділо? – питається.
– Та оту темну пляму, що не відстає від мене, втопити хочу! – сердито буркнуло мокре У-у.
Бобреня аж лапками за живота взялося:
– То ж тінь! Це ж сонечко світить! Тому й тінь. І від тебе, і від мене – ось бачиш? А в лісі, де немає сонечка, й тіні немає.
– Дякую! – сердито кинуло У-у.– Я й саме б здогадалося.
Побігло воно до лісу, підібгавши хвостика, страшенно невдоволене собою. Де ж це бачено: вовченя за власною тінню ганяється! Всі ж сміятимуться з такого дурного вовченяти.
Залізло У-у в хащі й гнівалося аж до ночі. А коли на небо викотився місяць, вовченя вдруге на галявину подалося.
Гульк – аж поруч ізнову тінь. Та ще чорніша. Справді страшна!
Але вовченя вже не злякалося й не розсердилося.
– Це ж тінь від місяця! Та була від сонця, а ця – від місяця!.. У-у-у! Яке я розумне вовченя! – запишалося воно.
І одразу почало складати пісеньку:
Вовченя У-у однині –
У-У, У-у!
Не лякатиметься тіні –
У-У, У-у!
Ой, при місяці, при сивім –
У-у, У-у!
Вовча пісенька красива –
У-У, У-у!
Отак досхочу наспівавшись, вовченя У-у саме собі сказало: "На добраніч!" Вклалося під старим корчем і заснуло... |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Хто-хто в теремкові живе? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25060 | Юрій Ярмиш | Хто-хто в теремкові живе? | Біжить полем Мишка-Шкряботушка. Бачить: стоїть собі теремок. Просторий, високий, красивий, двері навстіж відчинені – заходь, живи на здоров'я!
Зраділа Мишка, скоріше забігла до теремка, ще й двері за собою причинила.
Стрибає полем Жабка-Скрекотушка.
– Хто-хто в теремкові живе?
– Я, Мишка-Шкряботушка!
– Давай разом жити!
– Ні, Жабко-Скрекотушко, мені в теремку тісно! Будуй собі другий поверх!
– Гаразд,– каже Жабка-Скрекотушка.
І збудувала собі другий поверх аж на дві кімнати.
Біжить полем Зайчик-Побігайчик.
– Хто-хто в теремкові живе?
– Я, Мишка-Шкряботушка!
– Я, Жабка-Скрекотушка!
– Пустіть і мене до теремка!
– Ні, Зайчику-Побігайчику! – дружно кажуть Мишка з Жабкою.– Нам у теремкові разом буде тісно. Будуй собі третій поверх!
І збудував собі Зайчик-Побігайчик третій поверх аж на три кімнати!
Петляє полем Лисичка-Сестричка:
– Хто-хто в теремкові живе?
– Я, Мишка-Шкряботушка!
– Я, Жабка-Скрекотушка!
– Я, Зайчик-Побігайчик!
– Пустіть і мене до себе жити!
– Ой-йой! – занепокоїлись мешканці теремка.– Нам самим тут тісно! Будуй собі четвертий поверх!
І збудувала Лисичка-Сестричка власний четвертий поверх на чотири кімнати!
Сидить собі, у віконечко дивиться.
Аж полем біжить сірий Вовчик-Братик. Побачив теремок. Зупинився:
– Ой, який гарний теремок! Хто ж у ньому живе?
– Я, Мишка-Шкряботушка!
– Я, Жабка-Скрекотушка!
– Я, Зайчик-Побігайчик!
– Я, Лисичка-Сестричка!
– Тож пустіть і мене жити! – прохає Вовчик-Братик.
А мешканці теремка кожен зі свого поверху гукають йому:
– Що ти надумав, Вовчику-Братику! Ми самі в теремку ледь помістилися! Будуй собі новий поверх!
І Вовчик-Братик збудував п'ятий поверх аж на п'ять кімнат! Тільки зробив уходини – а полем сунеться Ведмідь-Набрід!
– Хто-хто в теремочку живе?
– Я, Мишка-Шкряботушка!
– Я, Жабка-Скрекотушка!
– Я, Зайчик-Побігайчик!
– Я, Лисичка-Сестричка!
– Я, Вовчик-Братик!
– Ой, який у вас гарний теремок, просторий та великий! Пустіть і мене жити! – прохає Ведмідь-Набрід.
Не можемо! – гукають мешканці теремка, лапками розмахують.– Нам тісно!
І Ведмідь-Набрід заходився будувати собі шостий поверх – аж на шість кімнат!
Збудував, поліз на свій поверх жити...
А теремок як затріщить!
Як захитається!
Набік як повалиться!
Ледь устигли звірі хто вибігти, хто з вікна Бистрибнути.
А теремка – мов не було!
Сидять собі Мишка-Шкряботушка, Жабка— Скрекотушка, Зайчик-Побігайчик, Лисичка-Сестричка, Вовчик-Братик, Ведмідь-Набрід біля купи дров, потилиці лапками чухають, ніяк не можуть згадати, хто ж перший сказав:
– Мені в теремку тісно! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Цікавий промінець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25071 | Юрій Ярмиш | Цікавий промінець | Цікавий промінець, що тільки-но прилетів од сонечка, зазирнув у мале віконце. За віконцем було темно і, здається, порожньо.
І раптом – фр-р!
Щось стрибнуло, блимнувши двома зеленими вогниками, і щось – крак! – упало й розбилося...
– Хто тут? – спитав тонким голосом Промінець, вдивляючись у темний куток.
– Фр-р! Це я–Кіт!
Зелені вогники визирнули з пітьми. Виявилося, це очі.
– А ти хто?
– Я – Промінець! Що ти робиш тут, Коте?
– Стережу комору од хитрого Мишеняти. В коморі ж є кільце смачної ковбаси!
– Який ти дбайливий! – з повагою сказав Промінець.– А чом ти увесь чорний, а писок у білому?
Кіт облизнувся і хитро примружив зелене око:
– Це я перевіряв, чи добру сметану купила господиня... А тобі яке діло? – схопився Кіт і вигнув трубою пухнастого хвоста.– До комори чужим не можна заходити!
– Вибач,– зніяковів Промінець і шугнув у віконце. Перелетів через двір і за мить опинився на Дереві.
Гей, як добре було гратися зеленим листячком, стрибати з гілки на гілку! Кожен листок хотів, щоб і його помітив Промінець.
– Який теплий Промінчик! – раділо Дерево.– Щойно тільки дощик накрапав, а вже й сонечко визирнуло. Нічого в світі кращого немає, як дощик і сонечко. Я знову зеленію і росту!
"Що воно таке – дощик? – подумав Промінець.– Це було, мабуть, до мого народження. Через те я й не знаю, що таке дощик!" І майнув з Дерева на купу землі й гілочок.
Раптом купа, заворушилася, і звідти визирнули якісь малі чорні комахи з вусиками. Вони пильно глянули на мокрі дерева, на Промінець, порадилися між собою і гукнули до когось: Виходьте! Дощик перестав. Сонячний Промінець кличе до роботи.
"Дивно як,– подумав Промінець.– Я не кликав... Я мовчав. І чому зеленому листячку дощик подобається, а цим комахам – ні?"
– Хто ви такі? – спитав Промінець.
– Мурахи! – гордо відказала одна комашка.
– До роботи, ставайте до роботи! – гомоніли мурашки й розбігалися на всі боки. За хвилину хто тягнув до своєї хатки-купи величезну билину, хто жука, а хто котив з-під землі на сонечко білі кульки, в яких сиділи малі мурашата.
Це було так весело, що Промінець подумав: "Треба й мені пошукати якоїсь роботи".
Цікавий промінець (Юрій Ярмиш)Він зазирнув під кущ шипшини. Там сиділа велика комаха з мережаними прозорими крильцями.
– Пробачте, як вас звуть? – чемно спитав Промінець.
Комашка розплющила очі, солодко позіхнула й розправила гарні крильця:
– Я – Бабка!
– Виходьте із схованки, дорога Бабко! – сказав Промінець.– Дощик уже перестав!
Бабка визирнула з-під куща:
– Ой, як хороше всюди! Це тому, що всі раді мені. Я – дуже гарна.Дивіться також
Юрій Ярмиш — Як троє кошенят до бабусі в гості ходили
Юрій Ярмиш — Як реп'яшок світ побачив
Юрій Ярмиш — Вовчі окуляри
Ще 20 творів →
Біографія Юрія Ярмиша
Вона злетіла високо – вище дерева, вище будинку.
Бабка була й справді така гарна, що Промінець і собі полетів за нею. А внизу бігали малята. Вони кричали:
– Яка гарна Бабка!
– А Промінець іще кращий!
Бабка почула це й насупилась. Вона не любила, коли хвалили інших.
Але тут вона помітила внизу квіти й зраділа:
– Вони майже такі гарні, як я. Це, мабуть, м°ї родичі. Полечу до них.
І Бабка опустилась на найкращу квітку.
Промінцеві хотілось ще погратися з Бабкою, але йому не подобалось, що вона так хизується своєю вродою.
І Промінець згадав, що мав знайти собі роботу...
Аж ось він побачив попереду багато-багато дерев.
Це був сад.
Посеред дерев, де рясніли стигло-червоні яблука, темно-сині сливи, жовті груші, стояв невеличкий будиночок під череп'яним дахом.
Крізь гілки крислатої яблуні Промінець зазирнув у вікно...
У кімнаті біля вікна стояв стіл. За столом сидів Сивий Чоловік і щось писав.
– Промінець! – зрадів він.– Гляньте-но. Промінець! А я й не помітив, як дощик ущух.
– Скажіть, будь ласка, а що таке – дощик? – спитав Промінець.
І Сивий Чоловік сказав:
– Це коли хмарка дарує землі чисті прохолодні краплі і від них усе росте... А тепер, Промінчику, розкажи мені, де ти був, що робив?
Промінець став згадувати:
– Спершу я познайомився з Котом, що стеріг кільце ковбаси... Потім з мурахами. А вони сказали, що я кличу їх до роботи. Хоч я мовчав... Іще грався з гарною Бабкою. Але мені соромно. Усі щось роблять, тільки я – ні...
Сивий Чоловік усміхнувся:
– Який ти щиросердий, Промінчику, і який теплий! Скачи-но краще мені на щоку. Який ти ласкавий! Ось чому тобі радіють усі. Оце і є твоя робота.
Сивий Чоловік заплющив очі. А коли розплющив, то побачив, що Промінець уже грається, танцюючи по білих аркушах на столі.
Потім він ковзнув по стелі, стінах, по книжках, злетів на кришталеву вазу з квітками...
І Чоловік сказав:
– Лети, лети, Промінчику. Лети далі. Ти ж тепер назавжди залишишся в моїй казці. І, може, комусь стане тепло й радісно від неї... |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Чванливе лоша | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25059 | Юрій Ярмиш | Чванливе лоша | На далекому лужку паслися лошата – цілий табун. Мамусі і татусі їх возили різні вантажі, допомагали людям. А малюки з ранку до вечора бігали наввипередки, валялися у шовковій, м'якенькій травичці. Лошата були дуже дружні. Тільки один малюк тримався осторонь.
– У мене мама найпрудкіша і найсміливіша, – ігогокав він. – І я прудкий і сміливий. Коли виросту, про мене весь світ дізнається! Ви станете звичайними сільськими кіньми, а я – скаковим конем!
Після таких слів ніхто не хотів дружити з ним. Та й саме лоша говорило, що обійдеться без друзів. Вони йому не потрібні!
Тільки одного разу трапилася біда. Помітили лошат голодні вовки. Сховалися вони в густій траві і почали наглядати – чи нема де поблизу малюка, що відбився від табуна.
Наше лоша щипало травичку, і як завжди, наодинці, далеко від товаришів.
Ось такий необережний малюк і потрібен був злим, голодним вовкам! Вони оточили його, сполошили і погнали до дрімучого лісу.
Злякалося, затремтіло лоша, а саме – ні звуку. Соромно йому кликати на допомогу товаришів. Адже воно говорило: "Я найпрудкіший і найдужчий!"
Бідолаха мчав з усіх сил, намагаючись повернути до табуна. Але вовки не давали йому це зробити. І закричало тоді лоша тоненько, жалісно:
– Браття, любі, виручайте! Гину!..
Миттю гукнули лошата дужих розумних собак. Швидко наздогнали собаки вовків, вступили з ними в бійку і прогнали.
А наше лоша, тремтяче й присоромлене, повернулося до своїх товаришів. |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Чого синичка повеселішала | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25057 | Юрій Ярмиш | Чого синичка повеселішала | Рано-вранці Синичка прокинулась на гілці високого ясеня. Подивилась на снігові кучугури, на заячі сліди біля старого пенька. І раптом... дзвінко заспівала.
Заспівала і здивувалася:
– Чого мені весело? Дерева ж іще чорні, зовсім голі, навіть торішнього жовтого листячка нема!
Пташка пурхнула з дупла й полетіла до знайомої горобини, де, вона знала, ще є ягоди. Вночі вітер позбивав їх з гілок, і тепер вони червоними жаринами горіли на снігу.
Синичка наїлася смачних ягідок і знов заспівала...
А тоді згадала, що радіти ще нема чого, і розвела крильцями:
– Чого ж мені весело? Вітер цілу ніч віяв, ягоди позбивав, кучугури під дерева насипав.
Синичка пурхнула на високу берізку, погойдалася на тонких гілочках. І... знов заспівала!
– Чого, чого мені так весело сьогодні? – дивувалася пташка. – Треба спитати когось!
І вона полетіла на лісову галявину, де птахи завжди збиралися обговорити останні лісові новини.
Сьогодні там був справжній пташиний базар. Усі дзвінко щебетали, свистіли, тьохкали й кружляли над чорною смужкою посеред білого снігу.
Наша Синичка глянула на смужку й теж зраділа:
– Тепер я знаю, знаю, чого мені весело! Сьогодні сонечко піднялося вище, і народилася чорна таловинка. Я навіть чую, як дзвенить під снігом маленький струмок. Незабаром весна, всюди буде гарно й весело!
І тоді Синичка знялася в небо й заспівала найкращу пісеньку, яку тільки знала:
– Цінь-цінь-цінь-цінь! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Як реп'яшок світ побачив | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25068 | Юрій Ярмиш | Як реп'яшок світ побачив | Малий цікавий Реп'яшок ріс на пустирі за будинком. Ніхто туди ніколи не приходив, бо там і злої Кропиви повно було, й густих Лопухів, і каміння гостре лежало.
І Реп'яшкові сумно було. Ні з ким навіть словом перемовитись. Сякі-такі новини почути.
Реп'яшок питався в Кропиви, яка найбільше від усіх привертала до себе увагу і коли що – безжально кололася:
– Шановна Кропиво, що чути, що нового в світі?
Зла Кропива нервувала:
– Ну, чого пристаєш, ніби справжній Реп'ях? Які в нас новини? Навіть вжалити нікого!
Тож коли на пустир завітав веселий Рудий
Пес, що був до всього цікавий, Реп'яшок, не роздумуючи, вчепився йому у хвіст.
Гей, скільки цікавого одразу побачив Реп'яшок! Стільки вулиць, завулків і навіть одну площу!
Сидячи у Рудого Пса на хвості, Реп'яшок ганявся за кішкою, тікав від тролейбуса і, нарешті, помчав на шкільне футбольне поле, де хлоп'ята ганяли м'яча.
Там Реп'яшків Рудий Пес побачив свого чорного колегу, і вони почали знайомитися.
– А я сьогодні потрощив цілу купу смачних кісток,– похвалився Чорний Пес.
– Хе, а мене запрошують у кольоровому кіно зніматися,– я ж он який рудий!
– Зате в мене на хвості Реп'ях більший од твого!
Рудий Пес глянув на хвіст свого колеги, потім на свій – ні, не збрехав Чорний Пес!
Реп'яшок, що сидів на хвості у Рудого Пса, захвилювався:
– Я вже не малий! – крикнув він.
Але Рудий Пес не почув його тоненького голоска. Він підбіг до школярика, що грав за воротаря, потерся йому ззаду хвостом об штани, і Реп'яшкові нічого не залишилося, як перейти до нового господаря.
Адже навіщо нав'язуватися, коли тебе вважають зайвим...
Задзеленчав дзвоник. Школярик підтягнув штанці й помчав до школи.
І Реп'яшок потрапив на урок. Тут було ще цікавіше. Школярик ні хвилини не міг всидіти спокійно за партою. Він дав щигля школярикові, що сидів позаду, і миттю дістав здачі.
Потім став штовхати ногами свого сусіда, так Щ° ?ЄП яшок ледь не зачепився за його штани.
Але тут учитель сказав:
– Миколо, чого це ти весь час крутишся? Мабуть, добре урок знаєш, відповідати хочеш? Тож виходь до дошки!
І Реп'яшок опинився біля дошки.
Вчитель запропонував:
– Розкажи нам, Миколо, що ти знаєш про Африку?
Микола довго мовчав, набирав більше повітря в легені.
"Певне, хоче якнайкраще відповісти",– вирішив Реп'яшок. А Микола сказав:
– Там живуть білі ведмеді!
Ой, як реготав увесь клас!
Реп'яшок не знав, у чім справа, але подумав: "Добре, що я ззаду до штанів причепився. Все ж таки не з мене сміються!"
А вдома школярикова мама дала доброго прочухана синові і за двійку, й за брудний одяг.
– Лишенько моє! – бідкалась мама.– Воно ще й у реп'яхах. Знов десь байдикувало!
– Я не байдикував, а займався своїми справами! – пручався син.
А Реп'яшок образився: "Хіба це погано – бути Реп'яхом?"
Але він не встиг навіть як слід заперечити, бо мама зняла його із штанів і хотіла викинути,– як тут задзвонив телефон. Мама машинально поклала Реп'яшок на стіл та й забула про нього.
Ввечері Реп'яшок дивився телевізор. Він бачив футбол, концерт, а з передачі "На добраніч, діти!" дізнався, що білі ведмеді живуть не в Африці, а на холодній Півночі...
Вранці школяриків тато на хвилину присів до столу, взяв якісь папери, і Реп'яшок вчепився йому у піджак.
"Цей піджак личить мені,– вирішив він.– Ми одного кольору, і я майже непомітний на ньому!"
Того дня Реп'яшок був на роботі в конторі. При ньому підписували папери.
Він чув багато телефонних розмов про різні справи і навіть відвідав три засідання! А ввечері мама сплеснула руками:
– Ой, лишенько мені! Де тільки мої мужчини бувають! Вчора син, а сьогодні чоловік у
реп'яхах!
Але тато заперечив:
– Я не байдикував, а займався своїми справами!
Однак мама не стала слухати татові виправдовування.
Зняла Реп'яшка з піджака і викинула його геть через вікно – аж у бур'яни.
Ще летячи у повітрі, Реп'яшок побачив знайомий пустир – Лопухи, Кропиву, каміння і того ж самого Рудого Пса.
Та хіба Реп'яшку цікаво було б на старому місці?
"Ой,– завмерло серце у Реп'яшка,– невже мені доведеться знов слухати набридлі сварки злої Кропиви з Лопухами й камінням?"
Та, на щастя, він упав на спину Рудого Пса. Пес вибіг за ворота й весело загавкав на новий автомобіль. Пригоди Реп'яшка продовжувались! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Як соловейко вскочив у біду | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25072 | Юрій Ярмиш | Як соловейко вскочив у біду | У Соловейка з Солов'їхою народилось напрочуд здібне пташеня!
Така звістка рознеслася по всьому лісу.
– Це пташеня співає не тільки посолов'їному, а й подроздиному, і як вівчарик може, а захоче, то й як зяблик утне!
Всі сусіди, близькі й далекі, зліталися послухати спів талановитого Солов'яти.
Дрізд схвально кивав:
– Йому треба було народитися Дроздом!
– Ах, як чудово! – захоплювалась Очеретянка.– Це Солов'ятко співає ну чисто як наші уславлені співаки.
– Та що ви! – не погоджувалася Мухоловка-пістрявка.– Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик – той тільки як вівчарик, Іволга – тільки як іволга виспівує, а це Солов'ятко може співати, як усі вони!
Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.
– Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? – питали птахи в Солов'я і Солов'їхи.
– Важко сказати, важко сказати! – гордовито відповідали батьки.– Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Синочку його співи вже давно набридли...
І ось малята-дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні вівчарики – у чудових співаків-вівчариків, інші, звичайні, солов'ята – у Солов'я Дзвінкоголосого.
А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво. Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Якось посиділо на уроці у Вівчарика.
Слава про Солов'ятко, яке майстерно вдає інших птахів, рознеслася по лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь захоплено приймали.
Непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній, прощальний, концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.
Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж полонити своїх слухачів, і воно залилося швидкою треллю славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда вівсянка, засвистіло дзвінко й сумно, як вівчарик.
Солов'яті здавалося – ніколи ще не співало воно так гарно, зовсім як інші птахи. І, запишавшись, урочисто розкланялося.
Проте слухачі мовчали... І раптом пронизливо засвистів Зяблик:
– Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але такий дорослий Соловей повинен співати по-своєму!
Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. Літаючи з лісу в ліс, воно й не помітило, як виросло!
Звідусіль линув незадоволений свист, лящання, тенькання.
Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:
– Ти покажи нам своє, солов'їне, мистецтво!
Солов'ятко спробувало раз, вдруге, утретє і...
не змогло!
Тоді воно від сорому зірвалося з гілки і, не оглядаючись, гайнуло у рідний ліс. Ніколи не бувало з ним такої ганьби!
Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його виросли і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.
Тоді співак полетів до відомого Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той виручив його з біди.
Славетний митець прослухав Солов'ятко і похитав головою:
– Допомогти, на жаль, не можу. Надто пізно. Ти вже втратив свій власний голос! |
Ярмиш Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=659 | Як троє кошенят до бабусі в гості ходили | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=25056 | Юрій Ярмиш | Як троє кошенят до бабусі в гості ходили | Було собі троє кошенят – старшеньке, середульше й найменшеньке. Звали їх Няв, Мурр і Шшш.
От якось сусідська бабуся, що жила в будиночку по той бік вулиці, покликала їх до себе на обід.
Сонечко щедро світило. Кошенята грілися на ґанку, чекали, коли вже можна буде йти до бабусі.
Найстаршеньке кошеня Няв і каже:
– Вулицю переходити будемо поодинці. Бо там автомашин багато. Спершу я піду!
Визирнуло Няв з-під воріт...
Глянуло – та чимдуж назад:
– Н-няв! На вулиці спокійно, але біля бабусиних воріт – отакенний злий собака!
Побіг тоді Мурр – чи правду каже Няв?
Обережненько визирнув – та й собі тікати!
– Мурр, мені здається, там ще отакенніший злий собака!
А найменшеньке кошеня Шшш носика з-під воріт висунуло:
– Ш-ш-ш! А я найбільше від усіх вас боюсь! Я такого великого злого собаки ще ніколи-ніколи не бачило!
Зі страху воно аж заклякло, очі заплющило і навіть ворухнутись не може.
Так під ворітьми й залишилось.
А сонечко гріє. Бабуся чекає...
– Може, ще раз подивимось? – нявкнуло з-за воріт старшеньке кошеня.
– Може... – несміливо муркнуло середульше.
– Тільки не довго! – тихенько погодилось Шшш.
Розплющило найменше кошеня очі і на протилежний бік глянуло...
Глянуло та як занявчить:
– Здається, цей собака – мальований!
Середульше кошеня одразу вигулькнуло з-за воріт:
– Мальований і не страшний!
А найбільше кошеня нявкнуло:
– Таж воно зовсім щеня!
І кошенята сміливо втрьох перебігли вулицю.
І на бабусиному подвір'ї вони побачили крихітне цуценятко, що бігло їм назустріч і привітно махало хвостиком...
А на ґанку сиділа бабуся.
І поруч неї лежало кільце ковбаси.
І бабуся одразу запросила кошенят та цуцика до обіду. |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | В бризках променя купаються... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17956 | Володимир Ярошенко | В бризках променя купаються... | В бризках променя купаються
Вже прив'ялії квітки,
Листя жовкне і згортається,
І знесилено схиляються
Пелюстки.
Бризки променя нелітнього
Золотять пожовклий лист,
І між рястом оксамитного,
Ще не зблідлого, тендітного
Уплелись листки новітнього,
Мов разки намист. |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Вертеп брехунів | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17960 | Володимир Ярошенко | Вертеп брехунів | Вертеп брехунів
Три розділи з роману
І
Сьогодні ввечері, коли я сидів за письмовим столом і хотів уже братись до пера, в кімнату раптом постукали.
– Зайдіть… – сказав я, мало вдоволений з візити, хто б не дарував мене нею, й неохоче повернувся разом із кріслом до дверей. В двері входив мій давній приятель, ба навіть, колишній друг, художник П.
– А… – хутко зірвався я з кріселка й майже не побіг йому назустріч, – де ж ти пропадав, друже, яким тебе вітром?
– Вибач, Линику (так мене кликали колись товариші), що я забрів до тебе нежданий-негаданий, та ще й з оцим…
Тут я побачив, що в мого друга під пахвою біліє якась велика дошкувата річ, завинута в біле полотно.
– А що це має бути? – запитав я, тиснучи приятелеві руку.
Художник хитро посміхнувся, ніяково струсив із себе й з білої намітки краплини дощу й замість відповіді сказав:
– Дозволь роздягтись, чи що?
Доки П. роздягався, я пригадав своє останнє з ним побачення. Яскраво пам'ятаю, було це на пероні років п'ять тому – він від'їздив. Я востаннє помахав йому рукою, і поїзд рушив. Власне, нічого такого особливого в цім прощанні й не було, але тепер воно виплеснулось чомусь, як риба на тихій дзеркальній поверхні ріки, свіжо й недавньо…
– Де можна поставити оцю мою, коли хочеш, скажу так – таємницю?
І він, зашарілий на лиці з осіннього надвору, вже зовсім роздягнений, показав на невідому мені річ, завинуту в біле полотно.
– Став отут у кутку… і сідай, і кури, коли куриш, і розказуй.
– Знаєш, Линику, я приїхав до тебе не для розказувань і я не курю вже більше… Я маю удатись до тебе з надзвичайно серйозною справою, що має надалі визначити для мене бути чи не бути, життя чи смерть…
Признаюсь, ця заява мого друга схвилювала мене трохи й сповнила одразу ж неусвідомленою тривогою.
– Життя й смерть?.. Бути чи не бути?.. Слухай, друже, я переконався, що в житті не кожному чоловікові доводиться ставати перед такою дилемою, а ти, певно, розхвильований чимсь, ну й перебільшуєш, як завжди…
– Як завжди?.. – перебив мене, посміхаючись П. – Ні, я не помиляюся, і не перебільшую, і я таки стою перед такою, як ти кажеш, дилемою, і знаю, що ти мені не ймеш віри.
– Голубе, я не це хотів сказати, – в свою чергу перебив я П.
– А ти зовсім не говори… Ти тільки обіцяй, що слухатимеш мене півгодини і ні про що не будеш розпитувать.
– Буду, – твердо відповів я.
– Дякую… Отже, перш за все, я мушу сказати тобі кілька слів гіркої правди, – говорив П., вмощуючись у кріселко, – ніколи не вважав я тебе за значну індивідуальність, завжди ти видавався мені за людину середню, сіреньку, підстрижену під гребінець пересічності, й поважав я тебе більше, як громадянина, ніж як одиницю творчу, як горючий матеріял. П'ять років тому, пам'ятаєш, ми з тобою роз'їхались. Вірніш, я поїхав, а ти лишився тут, тоді я думав, що от я їду – і зі мною може трапитись яке хоч нещастя… Поїзд може піти під ухил, в дорозі я можу заслабнути на тиф, я можу померти з голоду, але ти… О, за тебе я не боявся – ти виживеш! Власне, як по правді, то я тоді про тебе зовсім не думав… не думав аж до вчорашнього дня, і тільки вчора згадав… Згадав про те, що в мене ж є знайома пересічна людина, до якої, при нужді, я можу вдатись.Дивіться також
Володимир Ярошенко — Пропахли не тільки руки...
Володимир Ярошенко — Луни
Володимир Ярошенко — До неба фіялкова риза...
Ще 9 творів →
Біографія Володимира Ярошенка
Признаюсь, мене почало морозити від цинічного тону мого приятеля, але я вирішив бути терплячим і покірним. Єдиною ознакою нервовості, що я дозволив тоді, – це вузлуватим рухом потягтись рукою за папіросою й запалити її, більше нічим я не виказав себе.
– Але ти не сердься, – казав далі П., розглядаючи нігті, – я не маю спеціяльного наміру ображати тебе, та й не до образ мені зараз. Я маю до тебе надзвичайно важливу, коли хочеш, фатальну для мене справу, яка, справді, межує з тим чи бути мені, чи ні, чи жити, чи годі.
Він поволі встав, пішов у куток, де кілька хвилин тому поставив свою, як він сам її охрестив, "таємницю", завинуту в біле полотно, і задумливо спинився перед нею. Потім повернувся до мене й хитро примружив очи.
– Нехай уже все буде, як у пристойному геньолі… дозволь, Линику, виключити світло.
Підсвідома тривога почала опановувати мене все більше і більше, але я вирішив не викривати її й, позіхнувши, із хриплиною в голосі, удавано байдуже відповів:
– Гаси, коли цього тобі обов'язково треба…
– Обов'язково, чуєш ти, пересічна людина, ти розумієш значення слова – оббббов'язково?..
Клацнув виключувач, наївно, як собачка в нагані, і прострілив очи. Я сидів у своєму кріслі зовсім темний і тільки вухом ловив, як П. знову йшов у куток і порпався коло своєї "таємниці". По звукові я чув, що він поров зметане нитками полотно й видобував звідти свій скарб, як видовбує дзьобом квочка з яйця недолуплене своє курчатко. По правді, з цього моменту потроху мене вже починало нудити, вся ця історія мені почала набридати, і я цілком уже щиро, без будь-якого удавання, позіхнув у темноті й іронічно заплямкав губами.
– А тепер дивися сюди, – почув я з кутка голос мого химерного приятеля.
– Ні, друже, – відповів я йому, ледве стримуючи сміх, – я не кажан і в темноті не бачу.
– Дивися сюди, – знову почув я з кутка голос, і в ньому прозвучали кумедні й претензійні на демонізм нотки, достоту, як у провінціяльного трагіка. Мене буквально душило сміхом, але все ж я дивився в куток і, клянусь честю, – я нічого там не бачив.
– Ще не бачиш? – почулося з темноти "владне" запитання мого приятеля.
– Ні, серце, не бачу… Включи світло, може й поб… по…
Але я не докінчив… я побачив, і те, що я побачив, не дало мені докінчити…
А побачив я чудо. Воно стояло в кутку моєї кімнати і було справжнім чудом.
Мені в житті доводилось бачити надзвичайні фізіологічні досліди. Я спостерігав, як під рукою вправного професора одна жаба вростала в другу, і ця нова, химерна істота з двома головами з чотирма парами ніг – жила… крім того, я був свідком, як рушилися держави й царства…
Але те, що я побачив зараз, було диво, ще не знане світом… Уявіть собі глибокий темний льох, куди вдивляються ваші очи, як у ніщо, як у порожнечу, очи ваші терпнуть від напруження, але нічого не бачать, і поволі вас починає обгортати тривога, чи не осліпли ви?
Але ось раптом, ви починаєте помічать, як десь із глибини зажевріло дві, чотири маленьких цяточки, які щодалі яскравішають і запалюють довкола себе силу манісіньких мікроскопічних світлових цятинок, що, здається, рухаються, танцюють, формуючи абриси якихось знайомих уже вам площин і контурів. Дедалі потік світлових порошинок стає все більший і більший і, нарешті, вони утворюють молокасте, як Чумацький Шлях, тло, а по ньому починають жевріти зорі першої й другої й третьої великості. Контурні зорі мають свій рівнозначний розмір, напливають одна на одну і утворюють суцільну лінію, сила світлового напруження окремих груп і світлових площин утворює світлотіні… Коли ви уявите це собі яскраво, як дійсність, ви наблизитесь до уяви про те чудо, що я його побачив у кутку своєї кімнати, де за хвилю перед тим нічого не бачив.
Я дивився, як зачарований, і починав домислюватись, що переді мною картина, виконана ще незнаними досі технічними засобами, – витвір і винахід мого приятеля, художника П.
Дедалі чудо ставало все більш незмірним і неймовірним, ставлячи під сумнів чистоту мого розумового сприймання, паралізуючи контрольні центри, беручи під гіпнозу усю суму моєї свідомості. Я став свідком того, як рівне, однотонне, типу електричного світла, мерехтіння контурів і площин поволі набрало фарбів, зацвіло й заясніло всіма кольорами соняшного спектру, і переді мною виявився, нарешті, й зміст картини. Довго зупинятися на ньому я не буду. Бувають у житті парадокси й абсурди, що їх, здається, і пояснити нічим не можна. Вони часом становлять під сумнів чистоту логічного мислення, закономірність явищ і функціональність системи. Ці абсурди звучать дисонансами в симфоніях, гальмами в звичайному побуті людини, а проте, чи не виконують і вони певної функції, підкреслюючи велич і силу основного. Не даром же кажуть, що винятки для того й існують, щоб існувало правило.
Зміст цього твору-винаходу був наївний і смішний… На двох смарагдових великих листах водяної лілеї сиділо по чималій фіялковій жабі з коралевими очима й бірюзовими відбитками в темно-блакитному перламутрі води… І більше нічого… (Тифозна воша на коштовному оксамиті, під хрусталевим ковпаком…) І, все-таки, це було чудово, це було надзвичайно, понад мої сили й уяву.
Мій друг, видко, відчув свою перемогу, зрозумів, що я навчився вже бачити його твір, бачу його, весь під його владою й гіпнозом, і тому – мовчав. Мовчав і я, переможений украй, збитий із рейок звичайної для себе розважності й поміркованості, як стать, вільно й щасливо подолана другою статтю.
– Ти переміг мене, галілеянине, – тихо й примирено послав я в темінь кімнати своє перше привітання другові… – Хоч і вважаєш ти мене за людину пересічну, та здібний я зрозуміти й оцінювати твій багатющий винахід, твій внесок у скарбницю людських досягнень. – І раптом мені захотілось побачить свого друга при світлові, вдивитись у його обличчя й зрозуміти, де, в якій саме рисочці закладено ознаку його надзвичайного, своєрідного талану, і де та рисочка заховалася, що я й досі не помітив її, хоч завжди вважав себе за фізіономіста.
На моє прохання П. знову повернув виключувача коло дверей і серед мертвої тиші він прозвучав тепер уже, як стріл із револьвера, й кімнату знову обполоскало срібним холоднуватим електричним світлом…
Мій приятель художник П. стояв у кутку коло свого твору, глибоко заклавши руки в кишені, й ледве помітно посміхався кутиками своїх тонких нервових губів. Для мене це вже був зовсім інший, досі незнаний, новий чоловік.
– Линику, – звернувся він до мене, – тепер, гадаю, ти мусиш визнати за мною право на увагу до себе, бо коли не сам я, як один, так принаймні моя каторжна праця, недосипані ночі, прокурені дні – мають на це право… Чи знав хто про те, що я роблю, чи підтримав мене хто в хвилини сумнівів і зневіри?!. Тепер, коли я досяг свого, ти визнаєш, що я "переміг" тебе, але тоді?.. Ого!.. Тоді ти намагався б перемогти мене, ти, мила людино, бо я знаю твою психологію, ой, як я її знаю… Ти кажеш, – краще робити просте, але корисне для всіх діло, виконувати маленьку функцію, серед трудових буднів, ніж шугати в емпіреях. |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Ви прийшли до мене нагадать минуле... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17957 | Володимир Ярошенко | Ви прийшли до мене нагадать минуле... | Ви прийшли до мене нагадать минуле,
Засмутити спокій в віхорі уяв:
Як Ви огрубіли – стали наднечулі…
Я напружив згадку… Я Вас не пізнав.
Не зів'яли весни, не розтали зими,
Не пролинув років ріжнобарвний ряд.
– Але ми не ті вже, зовсім вже не ті ми,
Нам не повернутись, не піти назад.
Так чому схилили смучене обличчя
І сховали в хорі непритомний жаль?!
– Я Вас добре знаю – Ви не таємнича,
Ви мені розкажете, якщо є печаль… |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Відбились далі в душі моїй... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17958 | Володимир Ярошенко | Відбились далі в душі моїй... | Відбились далі в душі моїй,
У сірім колі вони цвітуть,
Неясний обрій далеких мрій,
Безбарвна, тиха і довга путь.
Дивлюся в далі – душа болить,
Така неясна туманна даль,
Дивлюся в душу – вона летить,
Як сіра птиця – німа печаль.
І сіра птиця – душа моя —
Мене печально у даль стремить,
А я, безвольний, безцільний я
Стискаю менти, хвилюю мить… |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Дзвенить і дзвонить... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17949 | Володимир Ярошенко | Дзвенить і дзвонить... | Дзвенить і дзвонить,
Пала і палить —
В гучні долоні
Ловить опали.
У моє серце вливає силу,
В усю істоту влива буяння
І крик бажання – якби-то крила —
За обрій щастя – до мук згорання!
Вечором травам – забавка —
Вітер жене в далину…
Чи потерчата чи мавки
Степову вкрали луну?
Крикнуть і зойкнуть – даремно
Відгук тане – мов тінь…
Ліс кривулькою темною
Повирізав далечінь.
Над лопухом пелехатим
Бражник уперто гуде,
Ніч павуком волохатим
Дня висисає мед.
Гримнуть би раптом з гармати,
Чи одшукався б тоді,
Тиші з луною розп'ятих,
Єдності згублений слід? |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | До неба фіялкова риза... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17951 | Володимир Ярошенко | До неба фіялкова риза... | До неба фіялкова риза
Півкругом зірками приколота.
І сіється золото сизе,
На землю – прозоре золото.
Тумани на вітрі протряхли
В степу понад шляхом синім.
Мої ноги і руки пропахли
Гірким і солоним полинем.
Я обвітрив обличчя і груди;
Засмагли плечі і руки…
– Там ходять лисиці і люди,
Де стежки повзуть, мов гадюки.
Де ходять ведмеді і звірі,
– Там шляхи прямі й широкі.
У небі – в фіялковій шкірі —
Горить половина ока… |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Луни | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17955 | Володимир Ярошенко | Луни | І
На чотири вітри піду,
Проти бурь випну груди,
Одімкнуть списи кров руду
І тиша луни розбудить.
Заблисне далеке місто
Шпилями і маківками,
Хрестів церковних намисто
Візьметься блискавками…
Постукаю у браму патерицею,
Як перехожії старці,
І стануть хмарою над столицею
Сполохані горобці…
ІІ
Купальські білі берези
І пахощі чебрецю…
Хто проведе леза
По чистому цьому лицю?
Хто розвіє тумани
Казок старих
Незачарованим гляне
У нетра їх?
Хто, папороть дивну зірве,
І знайде зілля розмаю,
Хто луни з корінням вирве
Глибокому гаю?..
…Купальські білі берези,
Безсмертники, чебреці…
Чиї відзначаться леза
На чистому цьому лиці?..
ІІІ
День легкий, як шовкова тканина,
Затопився теплим, теплим злотом:
Доспіває буйних жнив калина
Під поломінним, соняшним льотом.
Налилися літові груди,
Повні вщерть і тепла, й молока;
Небодар обезтямлено блудить
Під регіт Лісовика.
За лунами – луни й пів-луни,
Лісами, долинами, яром
Розлогими хвилями суне
Глум над Небодаром.
Втішно, і тепло, і легко
Миється літневий південь,
Стерень обсмалений півень
Пір'я розкидав далеко. |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Плакайте, плакайте, плакайте... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17950 | Володимир Ярошенко | Плакайте, плакайте, плакайте... | Плакайте, плакайте, плакайте,
Гасне затеплений південь…
– Чуєте крукові крякоти
Там, де виспівував півень?
Сунеться хмарове оливо,
Тіні ганя по долині,
Захід, мов огнене коливо.
На панахиді по днині.
Сонце полонено хмарами —
Нетрами хмар пелехатими —
Князь світлозорий козарами
Дикими і волохатими.
Плакаймо, плакаймо, плакаймо:
Небо запалося трунами;
Похорон днини одплакуймо
Вечора чуйними лунами. |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Пропахли не тільки руки... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17952 | Володимир Ярошенко | Пропахли не тільки руки... | Пропахли не тільки руки,
Волосся пройшло і очи —
Полинем, любистком і рухами
Ночі.
Там ходять тільки омани,
Ворожба, сновиди й навроки,
Де в болоті одбилось в тумані,
В трясині – одиноке —
Червоне, як рана —
Місяця око. |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Проступило небо зорями... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17954 | Володимир Ярошенко | Проступило небо зорями... | Проступило небо зорями,
Місяця погнувся лук,
Обрій заснувавсь прозорями,
Мов павук.
І земля стоїть дзвіницею,
І вода, як в вікнах шкло,
Віз прищуливсь над криницею
І вмочив своє жало…
Розпростерлась тиш лелекою
І крилом укрила все,
Лиш луною недалекою
Дзвін ручаю донесе.
Та от ми ще – непокаяні —
Обійнявшись обіруч,
Ходим місяцем осяяні,
Котим зоряний обруч.
І куди його докотимо
До ранкової зорі,
Срібно-сугими золотами,
– Огнесерді котарі? |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Проти мого вікна дріма дебелий граб... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17953 | Володимир Ярошенко | Проти мого вікна дріма дебелий граб... | Проти мого вікна дріма дебелий граб,
Мов сніжаний вівтар, чи сніжана каплиця,
На кождому сучку горбляться пальці лап,
Одягнені немов у білі рукавиці.
Метуть сніги з Різдва – шляхи на Новий Рік
По заячих слідах, по ранковій пороші;
Стоїть ставок стрункий, мов виметений тік,
І дні стоять такі сліпучі і хороші.
Настане синя ніч – синіє білий сніг
І кругом замерза вода у ополонці,
І місяця сіяє вигострений ріг,
Мов бризок золотий закриженого сонця |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Труп | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17959 | Володимир Ярошенко | Труп | Я не можу читати книгу, коли вона сморід і труп,
Холодні, як жаби, і мертві очи у неї…
Ось ти лежиш перед мене, – ти, черевата книго,
Розкидала ноги і я тебе мушу прийняти,
Ти, товстошкура, і серце твоє обросло бездоганним салом,
Живіт твій одвис і самозадоволено труситься.
Сотні сторінок і мілійони літер єднаються духом ситої дурості,
Міцно петля затягається, змащена жовчю буденною,
В коло замкнулось твоє красномовство розбещене.
Жінки товстоногі і товстогубі розхристали ноги і казяться бішено
Із товстозадими хамами…
Хто усміхнеться з сторінок твоїх затяганих?
До всього живого, крім мертвого, – хто руки простягне?
Друзі мої, товариші, і хто вірить – повірте:
Променю сонця й повітря легкого не бачила ця полуночниця —
На пуховиках, за тяжким оксамитом, під кокаїном вона народилась,
Потом солоним від неї не пахне і об мозолі вона не обтерлась,
На ній не стояв баняк з кулішем і хліба окраєць, як монумент, не висився
Книгу про працю належить читати сьогодні,
Про життя й чоловіка,
Я не про смерть і раба… |
Ярошенко Володимир | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=567 | Хтось сонце списом за край зачепив... | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=17948 | Володимир Ярошенко | Хтось сонце списом за край зачепив... | Хтось сонце списом за край зачепив
І владно потяг за темний обрій, —
Огняну цілину, розіп'яв, роз'ятрив —
Недобрий.
А там, – як об кремінь, – об сонце креше
Крицяним велетенським кресалом
І соняшним золотом захід мереже,
Мов палаючими коралями.
Мов палаючими крицями,
Мов палаючими зливами:
Розкидає іскри жар-птицями,
Жар-звірами і жар-рибами.
Вигинається зміями:
Вужами і гадюками —
Золотими віями
По повіках стука… |
Ярошинська Євгенія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=323 | Гість | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12913 | Євгенія Ярошинська | Гість | Вона оповідала йому, кілько кури знесли яєць, що м'ясо подорожіло знов, що ярина страх недобра, дальше про свою гризоту, що білизна не хоче схнути, хоч висить уже третій день на шнурі. Він слухав її з привичною увагою. Се був рапорт, якого він мусив вислухати щодень, повернувши зі школи і засівши зі своєю жінкою до обіду. Потім розбирали обоє кожду точку зокрема, а нарешті запитала вона, як йому сьогодні поводилося в школі. О, і він мав гризоту! Малий Михайлович вичерпував його терпеливість. Він був збитош-ний і злий, але що був сином директора, то не можна було з ним поводитися остро.
— Подумай собі, він намалював мен^ сьогодні на таблиці і підписав: "Пан учитель у сурдуті, що переробила йому жінка". Мені здаєся, що ліпше було б, якби ти не мішалася в кравецькі діла, тим я виставляю себе на посміховисько молодіжі.
І глянув на свій сурдут, якого довгі поли і не короткі рукави не збуджували справді великого подиву і не зраджували високого естетичного смаку.
Але сими словами наварив він собі! Се було обурення! Вже зайшло аж так далеко, що він їй робить вимівки за її тяжку працю.
— Я все казала, що Михайлович то ледащо, і через него мав би ти не носити свого сурдута, якого перероблене коштувало мене стілько праці, а ти хочеш тепер кинути його? Ні,
Владну, сего я не сподівалася дожити з тобою. Що він трохи задовгий, що кому до того, ми ж не маємо звідки справляти собі щороку нові речі.
Він не важився відповісти їй, бо боявся її сліз. Може, її правда. Він не займався ніколи такими речами, як мода, убрання. В нього не було на се часу. Школа та лекції захоплювали всю його увагу. Він працював цілими днями і не вважав, як там його сурдут лежить. А сурдут був вигідний; він був невдячний, що сказав перше своїй жінці, аби не мішалася в кравецтво. Що вона була така добра, так дбала за нього, обходила його, догоджувала йому, гріх би мав гніватися на неї. На своє убрання не видавала также нічого, а все складала гроші до купки, аби, як підуть на пенсію, могли собі купити хоч яку-таку маленьку хатинку на селі, бо там хотіла вона жити бодай перед смертю пару літ.
Він був зворушений, коли подумав, яка вона добра.
— Не гнівайся, я не покину свого сурдута,— сказав і хотів збиратися до праці. Треба було поправляти задачі. Та ось стукання до дверей не дало йому здійснити сей намір. Перестрашені тим стуканням, подивились обоє на годинник. Хто се міг бути, що приходив у сей час? Гості в таку годину! Неможливо! Кому хотілось би робити візити о першій годині?
Та се не були гості, лише листонош, що передав їм рекомендований лист.
Обоє перестрашилися. Тремтячими руками отворив він лист і почав читати. Та чим довше читав, тим більше малювалося збентеження на його лиці, вкінці подивився нерішучо на свою жінку.Дивіться також
Євгенія Ярошинська — Двір життя
Євгенія Ярошинська — Женячка на виплат
Євгенія Ярошинська — Квіти
Біографія Євгенії Ярошинської
— Мальвінцю, подумай лише, знаєш, доктор Ломни-цький... чи пам'ятаєш його?
— Той, що в твоєї сестри був на квартирі?
— Той сам. Він пише, що буде переїздити через наше місточко, і просить, чи не міг би переночувати у нас. Як се нам неприємно, то він постараєся про інший нічліг.
— Се він пише?
Тепер стратила вона притомність духа. Великоміський панич в їх домі! Що ж вона почне з ним! Де він буде спати? У них-лише два покої й кухня, а він там у місті займав сам два покої. її швагрова казала, що він дуже вибагливий. Не знати, як приймити його, аби він був задоволений і не сміявся з провінції.
— І ти думаєш,— що він приїде-таки направду? — почала несміло.
Він був про се переконаний. Вона склонила з резиґнацією голову і почала збирати зі стола.
Зараз узялася переіначувати цілу хату Переставляла меблі, образи, порядкувала, чистила. Як надійшла година приїзду гостя, були обоє доматори святочно прибрані і очіку вали його.
Гість приїхав. І був такий любий, привітний, що вони робили собі вимівки з-за того, що чули так мало втіхи при читанні його листа.
При столі розпочав молодий доктор розмову:
— Чи пані ходять часто на проходи?
Вона почервоніла і подивилася з переляком на свого мужа.
— О ні, тут нема куди ходити, самі жидівські вулиці.
— То, певно, мають пані приємне товариство в місточку, сходяться часто на забавах, пікніках, вечерках...
— Мій муж має так мало часу. Ми не буваємо в жодних товариствах.
— То, певно, панство любуються природою, їдуть часто на село. Може, їздите на ровер.і, пане учителю?
Учитель подивився на свою жінку і усміхнувся.
— Ні, я сього не пробував іще,— сказав так наївно, що той мало не розсміявся голосно.
— Отже,, що робите? Чи ходите на полюванє?
— Ні.
— То мусите бути знаменитим тарокістом?
— Ні, пане доктор, я не граю.
— Но, що ж робите в вільних хвилях?
— Я... працюю, читаю, пишу
— А пані добродійка?
Обоє глянули на себе. Вони не знали, що відповісти на се, бо пані добродійка не мала вільних хвиль, бо вся домашня праця спочивала на її плечах.
— Але 'ж се страшно! Як ви можете витримати щось подібного? Таже ви мусите вмирати з нудьги.
Сі слова не виходили їм із думки. Обоє мали дуже злу ніч, не спали майже нічого. Обоє думали про того молодого, повного життя доктора, і щось мов зависть почало пробиватися в їх серцях. Як весело оповідав він про всі чуда великого міста. Чи не перемінили його оповідання їх поєдинчого помешкання? Чи не стали й вони самі при кінці веселими, говірливими, чи не думали, що не пережили ще ніколи такого приємного вечора?..
Який він щасливий! А вони? Вони сиділи рік від року на однім місці, з тими самими гризотами, з тими самими неприємностями! Що знали вони про життя? Неприємності з дітьми, що не хотіли вчитися та не мали охоти до науки, переговори з родичами, які нечемність і лінивство дітей спихали на вчителя. Взимі гризота через піч, що курила, вліті неприємність, щопорох із дороги залітав до помешкання. А все один клопіт — мало грошей. Се було їх життя, яке вони провадили вже довгий час і яке мали провадити до кінця віку.
Він скінчив сі сумні рефлексії і почув у другім кінці кімнати тихий плач. Отже, й вона не може спати, й вона думає про своє життя і плаче за страченими літами. Він запер у собі дух, аби не зрадитися перед нею, що й його мучать невеселі гадки.
Рано виділи вони свого гостя лише хвильку, а вечором від'їхав він назад до столиці. їм здавалося, що він забрав із собою всю веселість із їх маленького помешкання.
Вона впорядкувала все так, як було перед приходом гостя. Мовчки засіли до вечері, він у своїм старім сурдуті, а вона оперезана великим фартушком, який скинула була на час побуту гостя. Сиділи при столі, і обоїм було чогось неприємно. Все здавалося їм таким нудним, таким звичайним; здавалося, що поза їх кріслами ходять сиві тіні.
Вона почала оповідати, кілько яєць нанесли кури, що білизна висхла вже, що вона сьогодні не купувала молока, бо лишилось їй ще відучора. Він подивився на неї якось здивовано, і вона замовкла. Вона застидалася, дуже застилалася, що хотіла займити його такими нісенітницями, які видавались їй дотепер дуже важними. Почала силувати свій мозок, аби зацікавити свого мужа, так як учора молодий доктор, аби зробити його веселим, говірливим, але ніщо не приходило їй до голови. Все лиш кури, сусіди та школа — сльози появилися в її очах, вона зненавиділа себе.
Він побачив сльози в її очах, і йому стало жаль.
— Ходи,— сказав,— надворі світить місяць, може би, ми пішли на прохід?
Вона встала, і щось мов усміх перебігло по її затурбованім лиці. |
Ярошинська Євгенія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=323 | Двір життя | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5051 | Євгенія Ярошинська | Двір життя | Се вже тому буде багато літ, як у маленькім селі проживав невеликий хлопець Стефан. Він був круглим сиротою і жив разом зі своєю старшою сестрою, котра заробляла для нього і для себе на шматок хліба. Аж якось вона простудилася й занедужала. Стефан доглядав її, але се не помогло, вона померла. Бідний хлопець плакав і жалував, а як по похороні всі люди розійшлися із цвинтаря, то він, лишившись сам, ліг коло свіжої могили і почав хлипаючи говорити:
— Що я бідний тепер робитиму? Сестричко, змилосердься, візьми мене до себе, най я тут не поневіряюся!
— Звірся мені,— обізвався голос з яблуньки, що росла в близькості,— я заведу тебе до сестри, лише мусиш слухати моїх приказів.
Стефан глянув угору й побачив дивну блискучу пташку, що сиділа на галуззі яблуньки.
— Хто ти, що говориш, як людина? — запитав задивований, а заразом і утішений хлопець.
— Я — віра,— відповіла пташка — Я запровадила твою сестру до двору життя. І ти зайдеш туди, як підеш тою дорогою, котру я покажу тобі, і як нічого у світі не заверне тебе з неї. Ця дорога тяжка й повна небезпек, але не бійся, тобі не станеться нічого злого; доки будеш іти вправо, я буду з тобою.
— О, заведи мене якнайскоріше до моєї сестри,— просив хлопець.
Пташка піднялася вгору і полетіла, даючи хлопцеві знак, щоб ішов за нею. Хлопець пішов. Дорога вела через заквітчані луки, на котрих пильні пчілки збирали мед.
— Що ви тут робите? — запитав їх хлопець.
— Ми мусимо збирати засоби на зиму, ми працюємо, бо працювати — значить жити! — відповіли маленькі створіння.
— Запам'ятай собі те, що кажуть пчілки,— відозвався згори голос віри,— і старайся діяти по їх словах.
Стефан запам'ятав собі ті слова, і де траплялася йому по дорозі праця, не обминав її, а сповняв щиро і совісно. Він переходив тепер через пусті, безлюдні околиці, і йому було на душі дуже тяжко. Нараз побачив побіч своєї дороги рожевий гай, у котрім весело забавлялися мотилі й хрущі. На квітучих корчах рож соловейки виспівували свої гарні пісні. Стефанові тут дуже подобалося. Він із приємністю вдихав пахуче повітря і бігав за мотилями. Нарешті зловив одного з найкращих.
— Будь моїм приятелем,— сказав до нього,— та ходи зі мною до двору життя, де перебуває моя сестра.
— Одна із сих рож вартніша для мене, як всі сестри на світі. Учора я був ще гусеницею, сьогодні мотилем, а завтра — нічим. Тому мушу бавитися! Бавитися — значить, жити! Тішмося, доки світить сонце; злови мене, коли можеш. — Мотиль літав від корча до корча, від рожі до рожі, а хлопець ганявся за ним, не вважаючи, що через те віддаляється чимраз більше від своєї дороги. Нараз почув, що під його ногами запалася земля, і він упав у глибоку прірву, котра була закрита рожевими корчами. На щастя, ухопився за виступаючий корч, бо інакше був би вже не увидів денного світла. Окровавлений, видобувся з прірви й оглянувся за своєю крилатою товаришкою подорожі. Він жалкував, що піддався спокусі й став непослушним. З плачем наслухував, чи не почує де голосу віри. Довго, довго слухав, аж почув той голос далеко, дуже далеко. Він подумав, що вона заведе його знов на праву дорогу, і дав собі слово, що тепер нічого його не примусить зійти з тої дороги.Дивіться також
Євгенія Ярошинська — Гість
Євгенія Ярошинська — Женячка на виплат
Євгенія Ярошинська — Квіти
Біографія Євгенії Ярошинської
Йдучи через поля, покриті колосистим збіжжям, зайшов на обліг[1], де паслося стадо волів. Через обліг тік вузенький потічок, а там далі росли розлогі дуби. Змучений Стефан хотів у їхній тіні відпочити хвильку, тому приступив до найвиднішого вола і запитав, чи зможе затриматися тут. Віл прийняв його дуже радо і просив стати волом і разом із ними проводити свої дні.
— Чи не чули ви про двір життя? — допитувався Стефан.
— Наші прадіди говорили часом за се,— відповів рогатий віл. Але ми дуже освічені, щоби вірити в подібні байки. Немає більшого щастя, як їсти та спати.
Стефан сумно помандрував далі. Через час побачив перед собою великий будинок, котрий заступив йому дорогу.
— Чи се двір життя? — питав хлопець.
— Ні,— навчала його віра,— тут мешкає злобна чарівниця, котра перемінюється часом в жабу. Вона запросить тебе залишитися в неї, а як ти зробиш се, то перетворить тебе у вола.
Стефан не мав часу відповісти, бо перед ним з'явилися два великі дуже гарні пси, що завели його до помешкання чарівниці. Вона сиділа в постаті великої жаби на троні й мала корону на голові.
Із поганим усміхом подала йому грубу лапу, і він мусів її поцілувати.
— Приятелю,— почала вона,— я знала, що ти прийдеш сюди, круки принесли мені сю звістку. Я подумала зробити тебе паном моїх скарбів, якщо залишишся в мене. Тут чекає тебе життя, повне втіх. Ходи, подай мені руку і забудь за свою тяжку дорогу, котрої ти не зможеш перейти.
— Ніколи,— обізвався Стефан,— я не шукаю ні блиску, ні багатства, моєю метою є двір життя!
Ти пожалкуєш,— закричала жаба в найбільшій злості й щезла Замість неї з'явилася ясна поломінь, що заслонила вихід. Бідний Стефан не знав, що робити, і дивився безпомічно навкруги.
Утім, почув тихенький голос віри. Він зібрав усю свою відвагу і кинувся в полумінь. Він волів віддати життя, аніж пробувати довше на сім поганім місці. Але, о диво! Полумінь розділилася, і він вийшов неушкоджений із зачарованого будинку.
Тут на нього чекала віра. Вона перелетіла через зачароване місце.
Дорога, що була дотепер приємною, обсадженою тінистими деревами, ставала чимраз стрімкішою, каменистою. Гостре каміння кололо Стефана в ноги, він був такий змучений, що не міг йти далі. Тепер він зазнав від віри правдивої щирості. Вона піддержувала його, як дорога ставала тяжчою, гартувала до подальшої витривалості. По великій спеці слідували часом сніг і метелиця. Підвечір вони прийшли до широкої ріки, котру треба було перейти. Не було ні човна, ні моста. Повернутися вже було запізно.
— Відваги! — говорила віра. — Кинься у воду, на другому березі стоїть двір життя. Як мине ніч, уже будеш у спокійній пристані.
Мов зачарований невидимою силою, Стефан кинувся в ріку. Якийсь час тримався ще великої криги, але потім сили залишили його, він мусів пустити її. Ще останній погляд кинув на віру і почав тонути. Втім, ударив сильний грім, природа затряслася — хвилі викинули Стефана на берег. Як він прийшов до тями, не було вже темноти, а чудова зелень покривала околицю. На високій скалі недалеко виднівся двір життя.
Пожвавившись, Стефан піднявся із землі, підійшов до двора і почав просити, щоб його впустили, але нікого не було видно. На його несміливе гукання відповів голос із середини:
— Хто привів тебе сюди?
— Віра,— відповів Стефан.
Брама трохи відхилилася.
— Чи ти терпів, щоби стати гідним проживання у дворі життя?
Так,— відповів Стефан,— але найбільше з власної вини.
Брама відкрилася на половину.
Чи ти завжди виконував свої обов'язки? — звучало третє запитання.
— Tie завжди,— зітхнув Стефан і впав на коліна. — Я часто блудив, але й карався за се великими докорами мого сумління. Прости мені й пусти у двір життя, за котрим я так тужив.
Брама розкрилася цілком, і на середині гарного огорода, по котрім проходжувалося багато людей, Стефан побачив свою сестру. Він підбіг до неї і обійняв обома руками.
Але коли вона повела його до близького потока, щоби напився цілющої водиці, у воднім зеркалі він побачив згорбленого старця, який був подібний на нього.
Тепер Стефан зрозумів, що на шукання двора життя пройшло ціле його життя...
[1] Обліг — протягом кількох років не оране, не оброблене поле; переліг. |
Ярошинська Євгенія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=323 | Женячка на виплат | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12912 | Євгенія Ярошинська | Женячка на виплат | Євгенія ЯРОШИНСЬКЛ
ЖЕНЯЧКА НА ВИПЛАТ
Образок з життя
Іван Торонський здав матуру з відзначенням. Його родичі хоть були бідні,— батько був нижчим урядником, а мати крав-чихою,— рішились післати його на Віденський університет, щоби там вчився медицини. Мати сина, котрого люди звали б "пан доктор", здавалось бідним найбільшим щастям. А й Іван не був від того і, як вакації скінчились, спакував свій тлумо-чок і поспішив кормитись наукою медицини. Перші два роки йшло йому незле. Родичі посилали йому маленьку квоту, котру він доповнював, уділяючи лекції гімназіастам, і з того удержувався в пишній столиці австрійській. Але на третій рік не мож було дістати лекцій, а ще до того мати вдома занедужала, і посилка маленької квоти перервалась. Через такі обставини був Іван змушений вертатись назад додому і тут оглядатись за якимсь іншим заводом. Родичі гризлись його поворотом, їх найщирше бажання бачити сина паном доктором не могло сповнитись.
Вони мешкали в домі багатого купця-поляка, що торгував свиньми. Сей купець мав дорослу вже дочку, що цілий день грала на фортеп'яні, читала книжки і все лиш о тім марила, як би то за когось іншого, а не за згінника свиней, вийти заміж і мати через того вступ у вищі круги суспільності. Але що з того, що вона музи любила, коли грації не стояли над її колискою і через те не було ніякої надії, щоби який жених з вищих кругів злакомився на багате віно "свинарської доньки". Було багато таких, що, не дивлячись на старковату панну, були би її радо повели до вівтаря, але встид і поговірка людська не давали їм якось до діла приступити.
Учувши про поворот Івана, пан Войціх Полянський подумав собі, що з сим молодим хлопцем дав би ся зробити добрий інтерес. Вперед почав з старим Торонським розмову, потому запросив його на склянку кави, за часок знов на вечерю, а за місяць була між ними вже готова згода. Іван мав вертати назад до Відня, де його Полянський мав удержувати, аж доки не осягне ступеня докторського. За се добродійство мав Іван взяти за жінку дочку Полянського, панну
Рузю. Хитрий Полянський зумів визискати некорисне положення бідних.
Вернувшись назад до Відня, учився Іван з великою пильністю, бо ж тепер ждали на його докторський диплом не лиш батько й мати, але ще суджена і її родичі. До судженої, правда, не чув Іван ніякого потягу, але, будучи ще досить молодим,— йому скінчилось 22 літ,— думав, що вона справді робить йому велике добродійство, даючи йому потрібні средства до осягнення докторського ступеня. Йому, правда, робилось не раз зимно, як подивився на її фотографію, але не раз і жалував її за те, що вона його любить. В таких хвилях, в котрих його милосердіє будилось, писав він їй короткий та сухий лист, бо що ж він мав до неї писати. На іменини посилав пильний студент своїй нареченій якусь гарну книжку або нові ноти — найліпший гостинець для любительки муз.Дивіться також
Євгенія Ярошинська — Гість
Євгенія Ярошинська — Двір життя
Євгенія Ярошинська — Квіти
Біографія Євгенії Ярошинської
Нарешті прийшов довго дожиданий день промоції. Тремтячими із зворушення руками, з радісним серцем сягнув Іван по свій лікарський диплом. Кілько праці, кілько труда коштував його сей диплом!
А тепер? Яка доля дожидає молоденького доктора?
Тоту долю, яку бачив в постаті постарілої панни, не був він в змозі від себе відвернути. Добившись до своєї цілі, почав собі робити вимівки, що за таку марницю, як він називав тепер свій докторський ступінь, запропастив цілий свій вік. Як радо остався би він тепер у Відні, у сім хорошім, веселім місті, де тілько красних жінок та дівчат, а тут мусив вертатися до своєї вітчини, від котрої відчужили його літа, бо, не хотячи, щоб його втягнено в рій забав, сторонив тут, на чужині, від своїх краянів. Як премилим здавався йому тепер Відень в порівнянні з Галичиною і з тим жидівським містечком, де перебувала його будуча доля. Але як чесний чоловік, мусив він сповнити свій довг і їхати додому, де вже панна Рузя нетерпеливо дожидала свого жениха. З тяжким серцем попроїдав Іван Відень і помчав у Галичину. Як радісно його вітали, може собі кождий представити. Не бракувало сліз радості, котрі бідна мати проливала, благословляючи Полянского, що допоміг їй видіти свого сина доктором.
Сам Полянський не чувся з щастя, що міг сього гарного молодого хлопця пригорнути до свого серця. Те його тішило, що він тепер до його родини належить, а право обіймати і цілувати Івана пан Полянський добре оплатив.
Сей віденчук, доктор, гарний, молодий, з панськими манерами, мав бути його зятем, мав виключно належати до його дочки! Полянський розщепив собі ковнір від сорочки, утіха і щастя запирали йому дух, не давали йому дихати; одно лиш колотило його радість, а то упертість Івана, що на жоден спосіб не хотів по-польськи бесідувати.
Серце тридцятьп'ятилітньої Рузі било також скорше в її дівочих грудях на вид красного молодця, котрий мав бути її чоловіком; він, вправді, якось холодно з нею обходився, але се, може, так, з несмілості.
"Ось вже за кілька день будуть мене звати панею докторо-вою",— думала собі Рузя, притискаючи руки до серця. І вона подумала собі, що хоч її приятельки вже давно повіддавались, то вона не має їм чого завидовати; бо й за кого ж вони повиходили? За горальників, окономів, офіціалістів, а на доктора варто вже було так довго чекати.
Весілля відбулось, при участі близьких і далеких кревних, дуже бучно. Доктор Іван був цілий день нервовий, недоступний. Влізливість його нових вуйків, тіток, братанків і сестрінок дразнила і гнівала його. Як ступав до вівтаря, то був блідий мов стіна і трясся, як в пропасниці; здавалось, що туй-туй вернеться від шлюбу. Вид його судженої не подобався йому.
"Сесе бліде, натягнене лице не зробить кращим ні біла сукня, ні міртовий вінок",— подумав собі.
А як вони обоє в пишно урядженім помешканні лишились самі, подумав собі Іван вдруге: "Що я з нею буду тепер говорити",— та й мовчав. Жінка до нього примилювалась, щебетала, а він сидів тихо, гейби закаменів. Дивлячись на її зів'яле лице, котрому і малювання не могло надати молодості, почав Іван гірко жалувати, що дався своєму тестеві на підмову.
Бути ціле життя зв'язаним з сею жінкою, котру він ні любив, ні поважав, здавалось йому чимсь страшним. І се мала бути заплата за те, що він тілько працював і учився, не позволяючи собі ніколи ніякої розривки,— за те, що ціле життя провів тихо, не вживаючи жодних розкошей світа? Його тягло тепер до молодості, до краси, а тут обвівала його студінь починаючої старості. Його ступінь докторський був усьому виною, через нього запропастив-він себе, своє життя, всі свої мрії і надії.
Зимний дрож перебіг по тілі молодого чоловіка... Він встав, відтрутив жінку від себе і приступив до вікна.
По вулиці снувались люди. Іванові здавалось, що той найбідніший зарібник щасливіший від нього, бо вільний, а він зв'язаний повік нерозв'язними путами. І закрив лице руками, зітхнувши тяженько. Спливаючі на руки рясні сльози пекли його, мов жар. Се були сльози по страченім житті
Від того дня старався Іван привикнути до своєї долі, що йому почасти удавалось, лише на його гарнім лиці не бачів вже ніхто веселого усміху; якась глибока меланхолія осіла на його колись погіднім чолі. Жінка хоче його не раз розвеселити і зачинає грати йому коломийки, він тоді кричить на неї, щоби перестала, бо він не держить її за гідну грати тої наймилішої його думки, що нагадує йому веселі часи в крузі товаришів гімназіальних.
Іван постановив собі жити лиш для свого звання. З жаром, отже, посвячується своїм студіям і своїм хорим, для котрих є правдивим батьком. До політики не мішається, бо каже, що з роздертим серцем і душею не можна радити про долю народу. Не раз видається йому дивно, яким він став студеним і байдужним, як всі похоті життя в нім замерли, задеревіли, а подивившись притім на свою жінку, стисне кулаки і шепче з іронічним усміхом:
— Женячкана виплат — се прокляте для бідних студентів... |
Ярошинська Євгенія | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=323 | Квіти | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5052 | Євгенія Ярошинська | Квіти | Був собі хлопчик, що мешкав у гарнім домі, котрий стояв посеред широких полів та сіножатей. Як прийшла весна й земля вкрилася чудовим килимком з квітів, тоді було так гарно, особливо в саду Йосипових родичів. Та він нарікав на цю красу, глумився з квітів. Він любив лиш пожиточні речі, а квіти зовсім не цінував.
"Кому ці квіти потрібні?" — говорив не раз, брав паличку і, махаючи нею, збивав голівки квітам.
"Нащо вони цвітуть, коли з них нема нікому пожитку", — відповідав, бувало, коли хто його запитував і не давав збивати голівки квітам.
Набігавшись, Йосип брав собі книжку, сідав під рожевий корч і читав, що йому аж піт котився з чола; він хотів стати дуже розумним.
Сидячи раз під корчем, він так зачитався, що не бачив, як минув полудень. Йосип не зважив на те, що сонячні промені падали на землю все гарячіші, а через те дужче розносився запах сіна в повітрі. Повітря тремтіло від страшної спеки, вітерець не повівав, жоден птах не співав. Якось дивно було кругом.
— Ага,— відізвався нараз тоненький голосочок,— осьде він, той дурний хлопчище, що завдає нам так багато жалю. Дивись, королево, він сидить он там!..
Йосип підвів зморену голову і в ту ж хвилю сторопів від подиву. З луки, що стояла в повнім розквіті, летіли, йшли, їхали на блискучих сонячних променях незчисленні маленькі постаті, супроводжувані роями мух, мотилів, хрущів, мурашок. Наблизившись до Йосипа, оточили його з усіх боків.
В середині побачив він повіз, котрий тягли зелені хрущі і сині метелики. В повозі гордо сиділа королева квітів. Її убрання складалося з листочків рож, на голові блищала корона з капель роси, в руці мала пуп'янок рожі, це був її скіпетр.
Покірно оточили повіз ті маленькі постаті, і аж тепер побачив Йосип, що це були квіти з чудовими голівками. З-під синього віночка дивилася невинно незабудка; коло неї в червонім плащі красувався мак; здійнявши гордо голову, дивилася лелія, за неї ховалась скромна фіалка; злостиво обернулася зелена кропива; а пахуча бузина зиркала своїми ясними очима. Королева злізла з повоза і йшла просто до Йосипа.
— То ти той хлопець, що не любить квітів? — запитала.
Всі квіти засміялись погордливо.
— Дурний хлопчище,— сказали.
— О ні,— розлютився Йосип,— я не дурний, я вчився багато більше, як ви всі разом.
— Дурний хлопчище,— повторили знов квіти, а королева взяла найбільшу каплю роси з своєї корони і поклала йому на очі
— Дивись туди! — сказала, ніби наказуючи.
Він послухав її, і — о диво! Лука зникла, і він побачив бідні вузьку кімнату; в ній стояла бліда худенька дитина коло вікна дивилася з радістю на маленьку квітку, що зацвіла в вазоні.
— Видите, матусю, тепер нарешті прийде весна і до мене! сказала і поцілувала блідими вустами маленьку квітку.Дивіться також
Євгенія Ярошинська — Гість
Євгенія Ярошинська — Двір життя
Євгенія Ярошинська — Женячка на виплат
Біографія Євгенії Ярошинської
Королева покрутила каплею, образ зник, мов у мороці, а другий вступив на його місце: в білій сукні стояла молода посеред гостей; вона усміхалася до всіх, але її очі зверталися до міртової китиці, котру тримала в руках.
— Ми мусимо бути при тім,— говорили мірти.
З очей молодої полились сльози і впали на китицю.
— Сльози радості,— загомоніли квіти,— належать завше нам.
І знов інший образ. В кухні аптеки лежали цілі в'язки засушених квітів, а аптекар вибирав поодинокі з них і кидав у великий котел.
— Бачиш,— сказала королева,— сік з квітів і зілля є дуже поживний, він гоїть рани, бореться з людськими хворобами і стає через те добродієм людей; чи ти знав це?
— Ні,— відповів Йосип...
— Чекай,— сказала королева,— ще один образ, останній.— І вона покрутила каплею.
Йосип побачив ліс, вкритий снігом.
З широкого галуззя дерев звисав іній і блищав тисячами фарб проти ясного сонця. Потім почувся десь далеко ніби ніжний, тоненький дзвоник, а сніг почав танути. З-під нього появилися маленькі голівки синіх і білих дзвоників, що наповняли повітря своїм солодким запахом. Довкола стало так гарно, так мило! Трава почала зеленіти, дерева почали розпускатися.
— Бачиш, для чого ми тут, на землі, живемо,— говорили квіти тоненькими голосочками.— Ми допомагаємо людям в радості і смутку, ми робимо їх життя гарним та милим; ми стаємо їм корисними, де лиш можемо; ми приносимо їм привіт з весною; ми видзвонюємо весело, як приходить весна; ми веселі діти літа, а восени, як вже все зів'яне, тоді показується ще де-не-де одне з нас, щоби розвеселити сумного чоловіка, подати йому надію на красну квітучу весну. Чи ти бачиш тепер, для чого ми потрібні, чи розумієш, що, ненавидячи нас, був дурненьким?
З цими словами зняла королева каплю з його очей, і він пробудився. Сонце пекло ще однаково, квіти стояли на луці не рухаючись.
Йосип взяв свою книжку і пішов додому, але відтепер вже ніколи не нищив квітів, не відбивав їм голівки, бо знав, що вони ростуть людям на користь. |
Яценко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=820 | Нечуй. Немов. Небач (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26617 | Петро Яценко | Нечуй. Немов. Небач (уривок) | Увага, ви читаєте ознайомчий фрагмент тексту. Будь ласка, придбайте повний текст.
Розділ І. Механічне серце
1861, Львів
У вітряний похмурий день, четвертого листопада, до щойно побудованого львівського вокзалу першим потягом із Перемишля прибув пан у дорогому сюртуку, краватці— метелику та картатих штанях. Його права рука з пещеними пальцями лежала на руків'ї ціпка, зробленому як позолочена голова шимпанзе, а лівою пан притримував капелюха, коли сходив на перон.
Поїзд зустрічав оркестр та міські чиновники. Гіркуватий дим та гаряча пара з локомотива линули вгору, під металеве склепіння з блискучими заклепками. Пан усміхнувся міським урядникам, скинувши капелюха, але ні з ким не заводив розмови і скоро загубився в натовпі, що вітав початок залізничного руху.
За чверть години пан уже їхав у електричному кебі, в якому водій сидів високо й позаду салону, а пасажирові відкривалася чудова панорама міського життя: ще здалеку привертав увагу дирижабль, що висів просто над центральною площею, і до якого вряди-годи курсувала екскурсійна плетена гондола. На бруківці впереміш рухалися важкі кінні повозки із ринковим крамом, віслюки тягнули таратайки, навантажені буряками й морквою, значно рідше траплялися масивні парові екіпажі, що везли заможну публіку, або ж поліційні самоходки, в яких, навпаки, тільки водій мав відносний комфорт, а решта охоронців порядку мали звисати над дорогою, ухопившись за спеціальне поруччя.
Навколо готелю "Жорж" чатували носії багажу: геть усі інваліди воєн, яким коштом цісарського уряду було даровано механічні протези. Із латунними руками, які вони натирали, немов лицарські обладунки, — до блиску, рипучими механічними ногами, на візках, що рухалися під дією трибів та пружин, носії підсувалися до чергового можливого клієнта, що розраховувався із візницею та мав намір оселитися в готелі.
Пан, що прибув із Заходу, поглянув у їхні очі: у когось були сірі, у когось — майже безколірні, у когось — густі й карі, мов свіжий чай, а в когось одне око було застигле, скам'яніле, немов побачило щось таке, від чого неможливо було відірватися. У пана зовсім не було багажу, але він кинув кожному з носіїв по монеті, і вони мовчки проводжали його до дверей готелю, рухаючись слідом, немов почесний ескорт.
У "Жоржі" на пана чекали. Поштивий служка на рецепції вклонився та проводив прибульця до ліфта, що зовні був увесь у заклепках, лишень значно менших, ніж на опорах нового залізничного вокзалу. На третьому поверсі служка відчинив двері кабіни, оббиті зсередини дутою червоною шкірою, і пан опинився в просторій залі, до якої денне світло потрапляло крізь засклену стелю. Назустріч йому з-за столу підвелися двоє інших багато вбраних чоловіків, і всі навзаєм вклонилися:Дивіться також
Петро Яценко — Союз радянських речей (уривок)
Біографія Петра Яценка
— На цей раз пан із Заходу прибув вчасно, — сказав пан із азійськими рисами обличчя, але теж убраний по-євро— пейськи: поверх сорочки мав камізельку, а на шиї модну хустку.
— Технічний прогрес просувається швидше, ніж можна було уявити, — відказав на таке не надто чемне привітання новоприбулий. — Шлях з Берліна до Відня забрав лише шість годин. Ще два роки тому слід було торохкотіти три дні!
— Епоха механіки! — подав голос третій пан. Він був із широкою бородою, мав прямий ніс із легкою горбинкою, а з камізельки йому опускався до кишені золотий годинниковий ланцюжок. Очі пана були глибоко синіми, немов морозяне небо Півночі. Від того погляд його здавався холодним, хоча дивним чином вабив. — Пара рухає світом. Дирижабль летить до Нового Йорка за три доби! Подумати тільки! Пароплав ішов туди два тижні!
— Ваша правда, панове, цікаві часи, — сухо сказав чоловік зі Сходу та підсунув стільця до столика, за яким товариство засідало. На столику було три бокали та пляшка шампанського у срібному відерку з льодом.
Раптом над ними промайнула тінь, і всі троє позадирали голови. Крізь дахові вікна легко було помітити силует великого шуліки, що кружляв над містом.
— Шуліка — це вражає і наводить ляк! — засміявся пан із Півночі. — Мені видається, він спостерігає за нами!
—Подейкують, дух старого Темуджина випорпав руку із вічної мерзлоти та передає всім вітання, — сказав пан зі Сходу.
—Останнім часом знов підводить голову всіляка чортівня, — завважив пан із Заходу. — Ви чули? Галицькі опирі знов шукають, де прилаштувати свої грішні душі. Бажано безкоштовно та гуртом.
—А що сталося з їх попереднім помешканням? — спитав пан зі Сходу.
—Господар, як водиться, сам переселився в кращий світ. Кажуть, опирі тепер сидять під землею, пиячать та страшенно вередують.
— Коли душа не тримається тіла, то й характер псується, — погладив свою бороду чоловік із Півночі. — А зіпсуті характери спричиняють непорозуміння, які виливаються у суперечки, конфлікти, бійки та навіть війни.
—Невже ви вірите, пане, що знов розпочнеться війна між Північчю, Заходом та Сходом? — з награним здивуванням запитав чоловік із Заходу і раптом щосили вперіщив пана зі Сходу по чолі своїм ціпком. Пан зі Сходу заточився й упав, перекинув столика. Шматки битого скла та колотої криги розлетілися підлогою.
Негайно пан з Півночі дістав з-за пазухи невелику сокирку й ударив нею пана із Заходу в груди, від чого на сюртук та камізельку того бризнула кров, а сам пан відразу обм'як та сів долі. Переляканий служка, що мав догоджати панам, прошмигнув попід стінкою та вискочив геть із зали.
Цієї миті гримнув постріл: пан зі Сходу, лежачи в уламках скла та льоду, тримав у руці маленького револьвера. Куля пробила піджак пана з Півночі там, де серце, і він тяжко впав долілиць, перекидаючи стільці.
Пан зі Сходу вмочив пальці у кров з рани на чолі, поглянув на них та знову знепритомнів. Пан із Заходу, сидячи на мармуровій долівці, спробував підвестися, спираючись на свого ціпка, але не зміг. Тоді поглянув у рубінові очі мавпи на руків'ї:
— Ось так усе й буде: знову всі розійдуться без переможця!
Пан зі Сходу ще подавав ознаки життя, хоч і стікав кров'ю: судомно хапав повітря та намагався затулити долонею рану. Пан із Півночі лежав долілиць нерухомо, лише на його правиці посмикувався безіменний палець із великою каблучкою, прикрашеною зеленкавим діамантом.
—Нашим душам теж би придалося десь сховатися, — сказав чоловік із Заходу. — Невже в пальцях?
Шуліка, що кружляв у небі над Львовом, усе це добре бачив. Він чув, як грали на Ринку вуличні музики, що невтомно крутили ручки своїх катеринок та дмухали в мідні труби. Він навіть завважив, як добре вбраний міщанин залицявся до панянки в модному капелюшкові, що закликала заходити до крамниці солодощів. Він узяв її руку, аби поцілувати, але раптом відсахнувся: під білою рукавичкою був холодний метал.
1844, Київська губернія
Ранньої осені 1844 року, коли сонце таки пірнуло за чорний обрій (а видавалося, що так і не впаде, затримається надовго), попід Корсунем, з'їхавши на запилене узбіччя, зупинилася валка важких возів — маж. У кожний було запряжено по двоє або по четверо волів, які, зупинившись, зітхали, аж ніби стогнучи. Сьогодні вони подолали понад сотню верст і мали подолати ще стільки ж гаком завтра, аби доставити вантаж лящів, судака та стерляді, лискучої спритної щуки та банькатих чорноморських бичків — кожен розміром як обсмажене курча — до Києва на торго— висько. Чумаки поскидали свої сірі від пороху сорочки, під якими ховали круто прокопчені тіла, знімали упряж із зажурених волів, плескали їх дружньо по м'яких боках, зганяючи хмари мух, давали пастися, кидали ячмінь. Чумаки були приземкуваті, міцно збудовані, мали великі долоні з короткими пальцями та майже чорну шкіру. На обличчях біліли висушені, мов сіно, вуса та білки очей зі зморшками усмішок. Вряди-годи блискали ряди зубів, жовтих від тютюну. Чумаки спокійно порядкували, облаштовуючи нашвидкуруч табір. Один розкладав вогнище із сухостою. Другий викидав із діжки слизьких рибин зі зляканими очима, і вони негайно вкривалися порохом на узбіччі, начеб шаром борошна. Невдовзі мала бути вечеря, а ще вдосвіта після нетривалого сну чумаки планували вирушити далі.
Один із них — меткий, жилавий, із випнутими вилицями та зосередженим поглядом — дістав з воза ослінчика та поставив біля вола з поламаним рогом. Чумак зняв з тварини велике рядно, що було вчеплене до упряжі простими дерев'яними застібками, і під ним стало видно великого просмоленого корка, яким крутий бік вола був закоркований, наче велетенська діжа. Чумак обережно витяг його та обтер ганчіркою, тоді запалив від вогню, що розгорався, смолоскип та зазирнув усередину вола. Там побачив малі й великі шестірні, обляпані мастилом, які тепер, коли віл пасся, майже не рухалися і ледь поблискували. Під шкірою вола був начеб великий годинниковий механізм, що ніяк не заважав тварині, а можливо, був призначений допомогти їй у важкій нелюдській праці.
Побратими завели повільно "Новий край" натри голоси:
Як спочине день.
Як ніч розіллється,
Підемо в новий край,
У новий край, де печалі нема,
Де журба сміється.
Журба сміється.
Як лелеки у вирій,
Минаючи бурі,
Так і ми у новий край.
Новий край, де старий козак
Люльку курить.
Люльку курить...
Чумак узяв відро з густим чорним дьогтем для змащування осей і трав'яним пензликом похляпав на механізм.
— Та ти хоч все залий, Охріме, до Києва як до неба рачки! — крикнули йому від вогнища, де жадібні язики полум'я вже жваво лизали чорний казан.
— А я й не беруся, — розважливо відказав Охрім, закорковуючи назад свого вола. — У Стеблеві є один старий священик. Він зробить.
— Ага, бісів повиганяє, — від товариства біля вогнища лине щирий регіт.
— Уже й отаман згоду дав, — навіть на секунду не знічується Охрим. — їдемо зрання, тут і десяти верст немає.
— Та тут усі двадцять, небораче! — і знову регіт.
Повечерявши юшкою, чоловіки поснули, лише вартовий довго вдивлявся у небо, а тоді й сам запозіхав і прихилився спиною до верби. Воли паслися, а небо вдалині над обрієм ніби сивіло далеким невловимим світлом. Коли котрийсь із волів піднімав свою велику голову від пасовиська, в його зіницях теж відблискував той вогонь.
***
Пан Головінський був надзвичайно лютий, вистрибнув з брички, сильно відштовхнувшись руками, аж похитнулася, за ним на землю важко скочило двоє гайдучків-служок. |
Яценко Петро | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=820 | Союз радянських речей (уривок) | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26649 | Петро Яценко | Союз радянських речей (уривок) | Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — уривок з початку твору. Придбайте повну книжку на сайті видавництва Портал
Присвячую мамі,
яка справді знала, як буде краще
Частина перша
ЛЬОДЯНИК, БАНАН
ТА ЯДЕРНА ВІЙНА
Вони їхали в поїзді з Києва до Львова: один — до мами, другий — до бабці. Один їхав провідати, і другий, зрештою, теж, але ще йому пообіцяли подарунок на день народження. Подарунок, про який мріяв би кожен підліток. За вікном пролітали поля, вкриті ніжно-салатовою озиминою, та лісосмуги, в яких починало розпускатися листя. Інтерсіті долав відстань у понад півтисячі кілометрів за п'ять годин. Він би проїжджав її швидше, але навіщось зупинявся в Коростені на цілу хвилину.
Стюард перевірив їхні квитки сканером просто з екрана планшета. На дитячому квитку висвітилося ім'я Матвій, а на дорослому — Петро.
Спочатку Матвій грав на планшеті. Його герой стрибав з хмарочоса на хмарочос, нищив ворогів та збирав золоті монети. Потім хлопцеві стало нудно, він глянув у вікно, позіхнув та торкнув за плече батька, який уже починав дрімати. Матвій сказав, що цей поїзд ледве повзе. І що він співчуває батькові, бо в його дитинстві планшетів та смартфонів не було. Певно, в таких поїздках можна було вмерти від нудьги.
Петро потягнувся і заперечив, мовляв, у дитинстві йому було зовсім не нудно.
— Як ти домовлявся, приміром, з друзями, щоб піти погуляти? — запитав Матвій.
— Можна було подзвонити по стаціонарному телефону. Хоча не кожен їх мав. Наш телефон був один на дві квартири, і коли сусід говорив, то я мусив чекати.
— От бачиш!
— Не проблема! Можна було прийти до друга додому, задзвонити в двері й спитати, чи Сашко вийде, — Петро намагався довести, що його час теж був ого-го.
— Ну таке, — скривився син.
— Можна було ще покричати під вікнами. Ми збиралися по двоє, по троє, щоб голосніше було, і волали: "Окса-а-но!
Васи-илю!" — сказав батько вже без великого ентузіазму.
Матвій скептично всміхнувся. Він придивився до сивого волосся в батьковій бороді, до лисини, яка дедалі чіткіше проступала на маківці, до зморшки, що залягала на переніссі, коли тато дивився в екран телефона. Скільки йому лишилося? Ну нехай років двадцять чи тридцять. Навряд чи з такою лисиною та з такими зморшками живуть довго. Матвій поглянув на батька зі ще більшим співчуттям. Такий собі викопний динозавр...
— Тату, а як ти був малим, були домашні комп'ютери?
-Ні.
— А інтернету що — теж не було?
— Звісно, ні. Він з'явився в нас, коли я вступив до університету.Дивіться також
Петро Яценко — Нечуй. Немов. Небач (уривок)
Біографія Петра Яценка
І був дуже дорогим. А щоб зайти в інтернет, треба було подзвонити по телефону.
Син глипнув на батька з недовірою, мовляв, ну ти й заливаєш. Це ж наче сказати, що аби прийняти душ, треба ввімкнути праску.
— А ще за кордон не можна було поїхати, — сказав Петро задумливо. — Тільки якщо дуже пощастить і тільки в країни соціалістичного табору.
О, тато заговорив незрозумілими термінами. Що таке "соціалістичний табір"? Проте Матвій не став питати. Бо зараз почнуться нудні просторікування. Доведеться прикидатися, що уважно слухаєш, і стане зовсім тоскно. Тому Матвій, якому
наступного тижня мало виповнитися чотирнадцять, попросив тата розказати про своє дитинство. Приміром, про дитячий садочок чи школу. Нехай швиденько розкаже, а тоді піде купить йому хот-дог у вагоні-ресторані. З мисливською сосискою і темною булкою. І лате.
Батько трохи помовчав, протер хустинкою окуляри, зібрався
з думками та спитав:
— Хочеш, розкажу історію про Наконечну?
— А хто така Наконечна?
— Дівчинка з нашого садочка.
Матвій скривився. Йому анітрохи не хотілося слухати історію про якусь там дівчинку з татового садочка. Зрештою, зараз це вже мала бути тітка, така ж лиса і зморшкувата, як і тато. Якщо вона, звісно, ще жива. Але Матвієві було так нудно, що можна й таку історію послухати. А якщо не сподобається, то завжди можна перебити й попросити хот-дог.
Петро дивився на монітор, що висів під стелею між рядами й показував по колу дурнуваті ролики. А коли знову заговорив, то зовсім не про Наконечну:
— Знаєш, чим нас годували в садочку? Вареними курячими шиями! Вони були синюватими, холодними і мали багато дрібних кісточок.
— Тату, мені аж їсти перехотілося.
Але Петро, здається, лише розпалювався і шипів Матвієві на вухо:
— Ще давали манну кашу з грудками. Бе-е! Навіть зараз не можу спокійно це згадувати!
— Ні-ні, тату, вгомонися! Я не хочу цього знати! І як ти взагалі ходив до того жахливого садка? Я б із нього втік, якби мене таким годували!
Здається, Матвій даремно затіяв цю розмову. Хтозна, що зі сказаного родаком правда, а що він вигадував на льоту. Тато був мастак із виробництва локшини та навішування її на вуха.
— Ну гаразд, — знизав плечима батько. — Але я ходив до садка лише заради двох речей. Заради сирної запіканки з варенням
та лінивих вареників. О! Ти уявити собі не можеш, якими вони були смачними! Навіть твоя бабця не могла повторити цей смак. Я б хотів повернутися до садка тільки заради того, щоб їх поїсти.
Петро мрійливо закотив очі й раптом сказав:
— А ще нас змушували правильно тримати ложку. Я не вмів,
і якось мене за це вдарили по лобі великим ополоником, аж луна пішла!
Матвієве обличчя видовжилося від здивування. Він уважно слухав далі.
— У нашій садочковій кухні жила одна тітка. Принаймні я вважав, що жила. Бо вона ходила там у запраному халаті та м'яких шльопанцях, у яких великі пальці її ніг попротирали дірки. Тітка була така лиха, що аж сичала, коли ми зазирали на кухню і дражнили її. Інколи ганялася за нами, але то було не найгірше.
Найгірше було, коли вона била нас ополоником. Ополоника боялися всі, навіть Наконечна.
— Тату, то хто така ця Наконечна? Розкажи нарешті!
— Наконечна була найсильнішою людиною в нашому садочку, на голову вищою від усіх. І коли вона ставала лихою, то починала молотити кулаками, наче скажена мавпа! І тоді ховайся, бо кулаки в Наконечної були здоровенні. Подейкували, що її перевели до нас із першого класу школи, бо вона там усіх побила, навіть директрису. Думали, що в садочку Наконечна трохи заспокоїться, бо в нас була тиха година. Але де там! Ми всі її дуже боялися, тому обходили десятою дорогою і сахалися, коли вона щось нам
говорила. Тільки Наконечна могла 6 побити тітку з кухні. Я дуже хотів на це подивитися. Та що там казати: всі ми в садочку цього хотіли.
— І що, вона її побила? — Матвій уперся руками в підлокітники.
— Чекай. У садочку я зрозумів, що речі мають владу, — Петро відчув, що йому таки вдалося зацікавити сина і говорив тепер притишено. — Я це зрозумів, коли Анжела Мельник принесла рожевий пенал, на якому було оленятко Бембі. Воно підморгувало, коли пенал крутили в руках. Ми всі милувалися ним на тихій годині.
— А ви що — не спали на тихій годині?
— Я — ніколи! Може, хіба раз. Випадково. Зазвичай я лежав і прикидався, коли вихователька ходила й пильно зазирала кожному в обличчя. Коли вона думала, що всі вже сплять,
і виходила, ми зіскакували з ліжок і билися подушками. Бо ми всі були борцями з системою! Спали тільки слабаки!
"Ага, — подумав Матвій, — а тепер ти навіть у поїзді куняєш".
— А от Наконечна любила поспати. Вона лежала
на спеціальному ліжку — найбільшому серед наших ліжечок.
На ньому помістилася б і вихователька! — Петро замовк, а тоді продовжив мрійливо: — Ясна річ, якби в мене тоді був такий пенал, як в Анжели, то я підкупив би тітку з кухні, щоб вона не била мене ополоником. Але в мене не було рідні в Канаді. З усіх іграшок я міг зробити тільки паперового літачка зі сторінки зошита, як навчив мене твій дід. Або кораблика. Дід ще вмів складати з паперу чорта, який ходив похилою дощечкою, але його робити було складно.
— Що, у вас не було нормальних іграшок?
— Були. У садочку — дві металеві вантажівки, ляльки для дівчат і конструктор.
— "Леґо"?
ДИТЯЧІ ІГРАШКИ РАДЯНІВ
Як і більшість побутових товарів, хороші дитячі іграшки в Радянському Союзі купити було важко. Часом батьки привозили дітям омріяні подарунки
з відряджень до Києва чи Москви, бо в менших містах постачання було значно гіршим. У мережі магазинів "Дитячий світ" по справді цікаві іграшки, приміром, по машинки чи місяцеходи з дистанційним керуванням, доводилося стояти в довгих чергах. Діти в СРСР у вісімдесятих роках бавилися пластиковими фігурками "солдатиків" — матросів та піхотинців радянської армії, зроблених зазвичай досить неякісно. Набагато якіснішими були фігурки індіанців, ковбоїв та навіть первісних людей. Також діти захоплювалися моделями військової техніки та автомобілів з металу в масштабі 1:43. Часто такі модельки колекціонували й дорослі. Популярними були настільні ігри: футбол, хокей, морський бій. У вісімдесятих роках захоплювалися грою "За кермом" — тут треба було керувати нерухомим автомобілем на круглому стенді, який обертався. СРСР випускав пластикові та металеві конструктори, проте якість деталей була низькою. Часто батьки вдосконалювали ці іграшки: додавали електродвигуни чи робили на заводах додаткові деталі. М'які іграшки та ляльки радянського виробництва виглядали не надто привабливо, але великого вибору в дитячих крамницях
того часу не було.
— Е-е, ні. Ну, принцип був подібним. Вантажівки годилися хіба що влаштовувати карколомні аварії. Вони в садку були погнутими, мали по два колеса та ледве їздили. Тому всі розхапували конструктор — якомога більше деталей у жменю, щоб із них бодай щось побудувати. Що більше дітей забирали батьки під вечір,
то більше деталей залишалося, тож я любив, коли мене забирали останнім. За цей час переді мною виростав палац чи вежа з безліччю кімнат, не те що в нашій квартирі.
А вдома в мене була пожежна машина, в яку наллєш води і потім бризкаєшся нею, коли стискаєш гумову грушу.
Петро раптом почухав лисину, замовк і за мить перескочив на тему, яка, певно, була для нього більш приємною:
— Якось Анжела показала нам льодяник. Ми всі бачили цю цукерку в її пухкій ручці, коли роздягалися біля шафок після прогулянки. Анжела сиділа на лавці: виставила одну ногу
в гірчичних колготках, а другу, ще взуту в черевичок, підібгала під себе й манила нас цукеркою, немов курчат. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | "Ой не ходи, Грицю…" | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27143 | Михайло Яцків | "Ой не ходи, Грицю…" | Учень сьомого класу гімназії Дмитро Чижик стояв навколішки на ліжку й поводився дивно.
Два учні першого класу вбачали останнім часом у ньому велику зміну, а тепер виставили носи з-під ковдри й дивилися на нього, стримуючи сміх.
Він витягнув руку перед собою і прошипів несамовито:
— Зраднице!.. Ти зломила моє щастя! Так гинь же разом зі мною!..
Він вдарив себе в груди й покотився на ліжко, а хлопці вилізли, як слимаки,. з-під ковдри і чкурнули, задихаючись від сміху, до другої кімнати…
В уяві Чижика світло театру зіллялося в яскраву повінь, мережану рожевими личками, ясними строями, розхвильовану ураганом оплесків та окликів: "Славно!"
Так, він буде виступати в героїчних ролях, перейметься ними всією душею, заволодіє публікою, а що найважливіше — зачарує дівоче серце і здобуде славу.
З тих мрій вивів його скрип дверей і світло.
— Що з вами, пане Чижик? Чи не хворі? Я щось помічаю, що ви останнім часом якісь не свої.
Він піднявся на лікті і дивився на білу спідницю господині. Подумав і почав дивитися на мокрий рушник в її руках.
— Може, вам компрес потрібний на голову?
— Ні, дякую, мені нічого не треба. Я лише так, у сні чогось налякався… Маю розстроєні нерви і не можу спати.
— А може, у вас у школі неприємності? Скажіть, я знаю пана Цинамона, то, може б, з ним поговорити?
Це останнє вивело його з задуми. Він поворухнувся, немовби його оса вжалила, і бовкнув:
— Ні, ні, зовсім не потрібно! З усіх предметів я маю добрі оцінки.
Господиня вийшла. Чижик зітхнув і повернувся до своїх думок.
Там, в театрі, — принадні дівчата, а ота білявка найбільш притягає його. Відколи він побачив її на сцені, тоді покинув його спокій, і в навчанні пішло не гаразд… Але він гратиме колись з Несоленою в головних ролях, гей, та як заграють! Він буде вивчати драматичне мистецтво, присвятить себе йому.
Молодечі мрії обнімали Чижика солодким обманом. Він накрився по шию ковдрою і згадав одного вчителя з синіми очима й дівочим обличчям, який мився на ніч сметаною, а лягав у ліжко в рукавичках і швидко, як тільки сказав собі, що пора спати, засинав.
На другий день перед полуднем в театральній будці, що розташувалася в передмісті, Чижик стояв перед директором і говорив, що має охоту вступити "з патріотизму в склад театральної дружини", що "чує покликання до мистецтва і любов до сцени".
Директор Щогла стояв перед ним у витертому крилатому плащі й циліндрі (борода брита раз на два тижні, ніс схожий до паламарського гасильника, а ріст — надмірний) і очима щура дивився на Чижика. Чижик був струнким хлопцем, чуприна буйна, верхня губа всіяна волосяним пухом.
Оцінивши вмить Чижика, оскільки його постать відповідає формальним вимогам сцени, Щогла зауважив байдужим тоном:Дивіться також
Михайло Яцків — Бувальщина
Михайло Яцків — Лісовий дзвін
Михайло Яцків — Молоде вино грониться…
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— Та воно, добродію, добре, тільки не знати, чи ви маєте талант. Маєте голос? Вмієте співати? Знаєте ноти?..
— Знаю. Я був диригентом у двох бурсах.
Щогла кивнув головою на суфлера.
— Пане Буда, чи немає там пана Смичка?
— Є, за кулісами.
— То ходіть, добродію, на сцену… О, так. Нехай вам здається, що оце публіка, — він повів рукою на перші ряди крісел, на яких тут і там сиділи актори й акторки. — Тепер ви масте спробувати свій голос. Прошу.
— Що ж вам заспівати? — спитав Чижик.
— Що найкраще вмієте.
Чижик почав:
Ой вербо, вербо кучерява…
Відспівав аж до слів: "Змарнів я, зчорнів я…"
— Досить, — сказав директор. — Голос ще не оформлений, але може ввійти в норму. Зрештою, пан Смичок перевірить, наскільки ви розбираєтесь в нотах. Не обов'язково сьогодні, можна й завтра. Перед полуднем. Так. А ще одне, добродію: чи дозволяють вам батьки вступити на роботу до театру?
— Дозволяють, — відповів жваво й без роздумувань Чижик.
— На всякий випадок принесіть завтра дозвіл від родичів в письмовій формі і прохання. Так. Іще одно; чим ви досі займалися?
— Я — учень сьомого класу гімназії.
— А чому ж ви не кінчаєте гімназії?
— За браком матеріальних засобів на життя, — відповів він шаблонною фразою, в якій для психолога криється трагедія нашої змарнованої молоді: є тут і завчасна зрілість, і буйна одчайдушність, і нестача тривких основ виховання — як домашнього, так і суспільного.
Все це, звичайно, сучасна хвороба — молодеча істерія. Але буває і інша причина, її ім'я — філософія голодного шлунка. Добре такій молодій людині, яка вийшла з рідного гнізда здорового і має сили до праці на бурсацькій страві чи на домашніх харчах. Але що робити з тими замлілими, блідими, а не раз надзвичайно здібними, які не можуть погодитися з бурсацькими порядками і з камінними стовпами? А зважмо, що хиткий світогляд грає тут також немалу роль. Що з такими робити? Може, вішати їх?
Чижик дивився на Щоглу, мовби хотів спитати: "Як там у вас на другому поверсі? Чи все гаразд? Всі здорові? Бо тут у нас, чоловіче, біда".
— Іще одне, — замітив директор. — Принесіть листа від якоїсь визначної особи, котра вас знає і дала б нам інформації про вас.
На другий день у Чижика вже був дозвіл від родичів, сфабрикований зміненим почерком і підписаний лівою рукою, хоч пошта з рідного села могла прийти щонайшвидшо через півтижня.
Адвокат Ходак прийняв Чижика одним зирком через плече і, коли той стояв біля дверей та пояснював, чого прийшов, — розлігся в кріслі, як жаба в калюжі, ковиряв байдуже в нігтях; нарешті не втерпів і сказав піднесеним голосом:
— Чи ви очуманіли? Таж там в театрі самі пияки й картярі! Подобалося вам циганське життя, і гадаєте, що зробите там кар'єру?.. Я чув, що ви пишете поезії. Це нічого не варто! Хліба не дасть! Що за користь з тих поетів, які лише фантазією живуть?.. До театру ідуть лише люди змарновані, легковажні і недоварені дячки! Ви — освічена людина, і я зовсім не розумію: що може тягнути вас до театру?
Але Ходак, щоб позбутися "сліпого" клієнта, взяв візитку і написав: "Цим посвідчаю, що п. Дмитро Чижик, знаний мною особисто, має любов до сцени, і з огляду на його дотеперішню моральну поведінку немає жодної перешкоди для прийняття його на роботу до театру".
Через кілька днів весь театр на сімох подорожніх возах переїздив до дальшого провінціального міста. В цей час вибуло три актори, і до хору треба було статистів. Отже, директор прийняв Чижика за 25 ринських місячної оплати.
Вози з паками, скринями і декораціями стояли наготові, актори й акторки сідали з дітьми, як кури на гніздо, директор торгувався з власниками транспорту, коли надійшов Чижик і зняв капелюх.
— А ваші речі? — спитав Щогла.
— Я тут недалечко — напроти мешкаю.
— То йдіть за речами, але не баріться довго.
Чижик швидко побіг до хати й вибіг з вузликом під пахвою, в якому була пара білизни і дещо з одежі.
— Де маю сідати, пане директоре?
— Де будь, де тільки місце є.
Чижик сів ззаду воза на дрючок і витягнув руку вгору до актора з носом, на якому, мов на географічній карті, були сині та червоні значки.
— Маю честь представитися: Чижик.
— Нагнибіда. Дуже приємно мені взнати вас, — відповів актор. Старий хитрун посміхнувся, як кінь, що хоче вкусити. — Чижики люблять сидіти на гіллях, — а потім махнув рукою і додав: — От, жиймо не так, як люди, але біля людей.
На вулиці міщанин бив п'яну жінку грудкою цукру по голові. Вона вхопила його за полу, зігнулася й кричала, а він бив її, як цеглою. Візник збирав куски цукру з землі і казав:
— Буде завтра на снідання.
— Солодке биття, — зауважив актор з картою на носі. В цей час його усміхнений профіль нагадував розбитий чайник.
П'яний селянин повертався з міста і точився, наче хотів сказати: "І той кут мій, і цей я знаю". Весела баба, напівзарібниця і жебрачка, боса, великий палець обвитий грубо білою перев'язкою, вдарила долонею об паркан, перед самим носом селянина.
— А цеї дошки не хочете поцілувати? — і заскрипіла сміхом, мов немащене колесо, похитала головою, а очі стали вузькі.
Селянин, який віз акторів, тримав оселедця за головку, обтріпував об люшню, витирав об полу, потім їв з хлібом.
Директор бісився, що одинокий на все місто візник згодився на більшу плату з іншим панком, а він буде примушений товктися всю дорогу на простім возі, та ще й з своїми ненависними людьми.
— Я тебе навчу! Ти взнаєш, з ким маєш діло! — кричав він до єврея-візника.
— Ну, ну, не робіть комедії, бо тут же не тиятер, — відповів той спокійно.
Директор — рад не рад — виліз на віз. Виглядав на драбинах, як чорногуз на плоті. Вози рушили в дорогу.
Був погідний день. Бабське літо снувало по городах і полях, осінь чепурилася, як та молодиця, у якої при згадці дівочих літ грає кров.
Тепер артистичний караван не представляв нічого цікавого. Вони були подібні до циганського народу-скитальця з піснею на устах та з вічною тугою за просторим небом, розлогими пустелями, з поезією волі. Селянам, які везли цеглу і черепицю, впадали в очі передусім паки і скрині, а на зігнуті постаті на возах дивилися зовсім байдуже.
— Бачиш, то якісь пани з полотнами та сукнами їдуть десь на ярмарок, — казали вони.
Лише один наймолодший ґазда, який недавно повернувся з війська, а можна це було пізнати по синій шапці, показав на виступи кулісних полотен, що теліпалися на довгих латах, як три нужди, і сказав:
— Та це ж комедіянти, хіба не бачите?! Це ті, що всякі штуки показують. Рахувати, триятер. Такий як пустить туману, то ви лиш би очі видивили та й перехрестилися б. Як я був у жовнірах, то не раз дивився.
Двоє селян — один по одному боці дороги, а другий — по другому — йшли, заклавши руки за спину, і на віддаленні десяти метрів балакали між собою. На півмилі чути було їх голос, але людина, не обізнана з селянським життям та духом тутешньої мови, не збагнула б, про що вони вели розмову.
— То, вважаєте, карник? Ба, ая. Покусав зо мнов горіхи, ну, покусав, то покусав. Але бо він, вважаєте, вчинив межи людьми, що я хочу підпустити йому червоного когута, та й подав мене! Ну, міркуйте собі! Таже ви, рахувати, знаєте! Та й приходить мені на водорощі, — а я з хати, а то ще де-де! А тут вам: ка-у, ги-и-й, бадю рідненький! Але де-е там! Ані суди боже! Що ж тут робити? Ги-й, — міркую собі, — ото! Бі-і-гме! Ну, та й я, вважаєте, сюди не туди, сюди не туди, — пішов!..
Справа в тому, що він погарячився зі своїм сусідом, а той розніс між людьми, що цей хоче підпалити його хату, і поскаржився до суду. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Furia addormentata… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27144 | Михайло Яцків | Furia addormentata… | Над нашою землею нависла смертельна чорна хмара — війна.
На розі вулиці стояв пес і грів до сонця погризений xpeбет. В шинку пиячили інваліди, на городі одчайдухи "грали в щастя" і стріляли в кружало. За муром був цвинтар, звідки долітав похоронний спів-молебень…
Я нудьгував зі сотнею за містом. Хандра придавила нас всіх, як сірий проклін. Я блукав по старому, опустілому парку.
На віддаль руки сиділо на гілці пташеня. Маленький, скулений пролетар дивився на мене чорним очком.
Чи міг би я вбити ту жадобу до життя, яку помітив у погляді пташеняти?
Ні. Але у Дантеса — вбивцю поета — ціляв би, як у стовп, — і рука не здригнула б!..
На горі, за містом, побачив я невідому жінку. Була відвернена і згиналася, махала руками, неначе кликала когось. Її стан і рухи манили чортівськими принадами. Я підходив ближче, вона озирнулася…
Ніс і уста відгнили, вона щирила зуби і хохотала.
Чорною хмарою, нависла над нашою землею війна. Я вдивляюся в далечінь: там женуть рекрутів, як худобу на убій. П'яні юрби колотяться, плачуть, виють…
За тією чорною хмарою суне тьма вовків, шакалів, круків у людській подобі, — і скриплять, шибениці, лунає зойк невинних дітей, зойк і розпука жінок стріляє багряним полум'ям у небо…
А ось женуть військових бранців у полон…
Голод, пекельна мука, божевілля віє з тої чорної хмари.
Безліч днів і ночей волочиться проклята хмара над світом. Вдивляюся в неї крізь чотирикутник вікна — і бачу мільйони трупів.
…Місяць виглянув з чорної челюсті. Переді мною — безконечна дорога, праворуч — поле, до краю вимощене чоловічими черепами, ліворуч — поле, до краю вимощене жіночими грудьми.
Я взяв один череп у руки.
Це був череп молодої людини, наскрізь прострілений.
Чи така тверда була голова, що не словом, а кулею треба було промовити до неї?
Чи тепер вона вже дійсно переконана і знає, де правда?
То ж котрогось із братів брехнями навчали, а потім під покровом фальшивої науки підсунули йому зброю.
Довгі літа люди борються за волю, але чому ж не знищать, не розвіють оту чорну хмару пошестей, неволі, мук, крові і сліз?!
І знову — жахливі вісті. Знов багато наших упало. Поляг квіт народу, його надія.
Але ось гігантська потвора необмежених форм перестала плювати вогнем, ригати кулями: вона на часок захлинулася людською кров'ю і стуманіла.
Вдосвіта сонце розсипало рясні, яскраві коси.
Товариші мої снують невідрадні думки про долю молодого покоління, приреченого на смерть.
І я забувся на мить. Передо мною постав образ майбутнього народів: завмер гамір, зойк людства і горе залишеної напризволяще дітвори; згинув жах і ворожнеча, назавжди щезло зло, границі влади й ненависні окопи; всі народи дружною сім'єю трудяться і живуть в новому світі.
Я вийшов. В сутіні сіней відхилились двері до ясної кімнати. Молодиця вдягала сорочку. Мигнула пара сніжних голубів, як зриваються до льоту, і квітуче, творче лоно.
1917 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Архитвір | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12928 | Михайло Яцків | Архитвір | І
Перед Даріяном отвиралася вулиця зал. Довжезний ряд різьблених фрагментів стояв перед ним, як звалище святині. Був се матеріал до вівтаря, що мав станути в новім храмі.
Артист сидів похилений під тягарем власного духу. Той тягар ніколи й ніде не покидав його.
В робітню ввійшла дівчина. Темні очі, ясне волосся.
— Не пізнаєш мене? Діточі літа... Ти вчив мене... В ріднім краю... Тепер їду до мого любка, але по дорозі вчула за Тебе і повернула.
Подала вінець житніх колосів, перетиканий дубовим листям, польним маком, дикими цвітами, між ними тернові шпильки.
— У Тебе гарна будова,— замітив артист. Личко дівчини роз'яснилося.
— Я люблю своє тіло. Ти артист, то пркажуся Тобі. Скинула білі сап'янці, доторкнулася нараменної камеї —
довга хвиляста сукня і рожевий шовковий хітон зісунулися з неї, як дві хмарки подувом леготу. Заки Даріян стямився, станула перед ним дівчина — як лілея в хвилі розцвіту. її стан нагадував лагідні обриси йонських ваз з прозорого хальке-дону — груди — пара білих голубів, що збираються до лету. Між ними прогалинка, як човник. Тим човником плили цілунки на гарячих хвилях крові до серця.
Поклала руки на голові і поверталася в ритмі легкого танку, її ніжки плили, як білі хвилі серед святого гаю.
Відкинула буйне волосся, підоймила личко і протягала пальцями розплетені коси вгору. Рамена творили старинну арфу зі слонової кості, волосся — золоті струни. Бедра звужувалися вгору, спливали лагідними лініями до ніг і творили дві арфи на собі. Збоку рисувалися також лінії грецької арфи.
"Пробудження мармуру",— думав артист.— Дійсно, прегарна у Тебе будова.
Совала пальцями по нозі.
— Люблю отсю лінію свого бедра. Диви, як вона спливає до коліна. Але ноги не люблю; трохи загруба. Я малою бігала боса. Тямиш?
Убралася і сіла коло нього.
— Заспівати Тобі пісню? Схилив лице в долоні.
— Заспівай пісню.
Сивий сумерк стелився по простороні зал, дівчина снувала піснею спомини, врешті повела обжинкову 1 і викликала перед Даріяном серпневу місячну ніч, коли жінки і дівчата вертають з поля і ладкають у два хори з таємним прочуттям, а їх голос добувається з тьми невідомого, дрожить неописаним чаром над селом і лунає по стернистих розлогах і берегах гаю.
Ой, місяцю ро-го-женьку!
Ой, місяцю ро-го-жень-ку,
світи нам до-ро-женьку! Ой, щоби ми не зблу-ди-ли! Ой, щоби ми не зблу-дили, віночок не згубили!
Пісня затихла, він сидів мовчки, понурий.
-Стямився, як ніч наставала. Повів дівчину до лежанки під другою стіною, а сам вернувся і ляг на своє місце. Вона не могла заснути і перекидала слова до нього. Врешті встала і прийшла до нього. Обгорнув її, а сам сів коло стіни.Дивіться також
Михайло Яцків — Дівчина на чорнім коні
Михайло Яцків — З монастиря
Михайло Яцків — Горобці
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— Оповідай казку,— прохала Ілона.
Був у далекім світі. Думки мигали навхрест, як шаблі в двобою. Зачав оповідати без зв'язі і водив в повітрі рукою за словом. Його голос добувався в низькій скалі і гомонів серед тишини.
— Був чоловік, що мав чотири таланти, а не мав щастя. Умів управляти ріллю, знав ткацтво, ковальство і будівництво.
Посилають боги щастя до рільника, а була се зима. Приходить щастя до того чоловіка і питається: "Чи тут сидить рільник?" — "Ні, тут коваль".
Пішло щастя до такого, що ціле літо спав на вигоні, а тепер молотив полову, і пристало до нього.
Посилають боги навесні щастя до коваля. Приходить воно до нашого чоловіка і питає: "Чи тут коваль?" — "Ні, тут не коваль, лише рільник".
Пішло щастя до цигана, що цілу зиму спав, а тепер протер очі і псував плуги...
— Гарна ідея,— замітила дівчина.— Оповідай ще що, оповідай про себе.
Був змучений. Голос падав на робітню, як кусні мармуру з-під молота.
По довгій мовчанці спитав:
— Чому не спиш, Ілоно?
— Душа болить... Похилив голову до неї.
— Пригорни мене трохи.
— Не можна...
— Вибачай — найбільші лицарі мають слабі хвилі...
Ілона прижмурила очі, дивилася в яснояву спомину і шептала:
— Ніколи не забуду того таємного образу: на досвітках станула я на високій скелі, передо мною безконечна, грізна прогалина, сонце сходило в неї, лілейні хмарки розпливалися, листочки дрожали на деревах, як молоде тіло, упоєне шалом любові...
II
Глянув рано по робітні, Ілони не було. Зібрався і вийшов в гори.
Спинався понад шпилями і пропастями, покалічив руки, ноги і йшов вгору. Опинився на верхах. Вірли, його сусіди, далекий табір скель — його лабіринт. Над головою синя пропасть, під ногами хмари. Раз білі, як отара овець, то темні, як розбурхане море. Громи ведуть розговір по хмарах, аж голос на краях світа зашибається.
Даріян іде на край верхів, обіймає скелю за шию і дивиться в далекий світ в долині.
Вернув пізно в робітню. Сидів в тишині і сутіні між камінними постатями і вів з ними розмову.
Встав, узяв молот і долото і зачав різьбити з навіженим розмахом. Духи оживали з каменя. Серед тіней видів краще, ніж в білий день серед юрби.
Несамовита сила опанувала його, він відступився, глянув на мармурні постаті.
— Воскресаєте з каменя, мої кохані, рухаєтеся, живете! В вас моя розкіш, захват, забуття!..
III
Парк шумів осінніми шатами. Хмари линули через місяць, з дерев падали на стежку розбишацькі тіні, снувалися й крали мертві рожі місяця.
Даріян та Ілона блукали алеями. Горнулася до нього, дрожала і стискала його пальці. Мала дар в стисканні руки, виповідала пальцями ворушення, на які не було слів. Він висував руку, бо таємні вирази проймали його дрожею упоєн-ня і грозою божевілля.
Станули на краю гори.
В долоні місто миготіло, як потвора, роєм очей, вулицею тремтіла низка світел, як жемчуг царівни, начгорі палав цвинтар, огород душ, жевром світляків, як зільник огненних цвітів або сажава розтопленого золота.
Даріян глянув на Ілону. її голова на тлі світел виглядала як серед звізд.
— Не молюся до мертвих богів, лиш до Тебе живої! Дивилася з-під брів і мала талант шепоту, на якім розуміється лише той, що вміє пустити кинджал під серце.
Даріян вслухався в віддих її життя, в тайну далеких тонів поза її голосом і думав:
"Отеє жива людина при тобі. Зійшлася на сій стежці з тобою серед мандрівних тіней осені так само з горем і полум'ям в серці. Поза торговицею людського життя. Чи народ дійсно видав Музу для мене? Чи се смерть, чи нове життя?"
Профіль Глони нагадував божу дівчину візантійського маляра. Даріян пригорнув її легко, як цінну рожу, аби не пом'яти листків.
— Тулити Твою головку до груді в деяку хвилю — то можна стратити ум.
— Нині рано тулила я Твою голову до груді і не знала, чи Ти мій син, чи я Твоя доцечка.
— Чи доводилося Тобі, Ілоно, в просонні розмовляти з коханою людиною так, як се годі наяву? Твориться полум'я в душі, яке міг би я засвітити перед Тобою лиш в тишині і сутіні святині. Далеко від цвинтарища буденної боротьби. Ми пізналися сполудня, потім довго я Тебе не видав, аж раз на досвітках блукав в гаю, і, коли виходив стежкою в гору, назустріч з'явилася Ти, і ми без слів впали собі в обійми. Як настав вечір, ми блукали ясними залами, а вони йшли в нескінченний округ. І не було там ні одного живого єства, лише панувала муза тишини. Ми вийшли на веранду, перед нами дрімали мирти, серед кипарисів водограй сипав діаманти на струни кітари, а поза Твоїм тихим голосом чув я орфейські звуки і далеку симфонію грецьких флейт...
Ілона станула.
— Якби ми запалися отут під землю і могли там разом бути обоє...
Сіли на лавці, Даріян мовив:
— Раз пара молодих людей перекинулася ручаєм і попли-ла в невідомий світ. Хто станув над берегом, глянув в глибини, в обійми хвиль, не вгадав, що се дві душі, сповиті одною тугою, пливуть у невідомий світ...
В тій дівчині замічав Даріян все дві постаті. Коли приходила до нього, була старша і сувора, а коли пригорнув її до себе, личко ставало дрібне, дівоче з рожевим відтінком. Раз оріхові брови, то знов уста краски суниці впадали під увагу. Око було вогке, над ним виповнювалася обручка, личко нагадувало пуплях рожі, що в досвітній росі чекає на промінь, аби розхилити листки.
Коли б я назвав Тебе жемчугом, вразив би правду. Ти не мертвий камінь, в якім блиск чужого світла грає.
Коли б я назвав Тебе рожею, то се був би лиш символ Твоїх уст, символ краси, яка скоро в'яне.
Коли б. я назвав Тебе пташиною, то виявив би лиш одну струну Твоєї душі— ніжний спів.
Коли б я назвав Тебе зіркою, то се було би слово лиш про Твоє око як самітнє світло в просторі.
Коли б я назвав Тебе людиною, то се була би раз химерна дитина, то знов терпіння й молодеча туга.
Так розбивається моя душа однозвучним співом стри-натки напровесні серед лісу, й я не годен найти імення для Тебе.
Ти раз вінець моєї душі, то знов многострунна арфа, в якій закляті чари розкоші й терпіння.
Так пророки в вітхненні шукали епохами імені бога, а в мене нема богів, нема музи над Тебе.
Як же назвати Тебе?
Ти муза моєї весни, раю і терпіння...
Притулив лице до її уст.
Обоє відчували, що якби хто третій був тепер між ними, то вмер би, а якби розділив, то від жару їх душ займив би ся між ними степ, згорів би ліс.
Глянув на неї.
Крізь дерева падав на личко мертвий промінь місяця, в тіні чорніли ями її очей, з чола спливала синя пляма.
Даріян вдивився, причарований грозою тайни,— зі споду ями блиснув крайчик ока.
IV
Повірила йому свої листи до попередніх любків і від них до неї. Сказала, що з листів найлегше пізнати людину.
Даріян снувався довгою вулицею робітні.
Ставав перед горами фрагментів, матеріалу до вівтаря в новій святині і питав себе здивований:
— Чи се моє, мій твір?
Пригадав собі, що зближається речинець. Вулицею юрба вертає з прощі.
Притулив руку до уст і вглянув в душу. Що з ним діялося? Де він був?
Блукав знов по робітні і придивлявся різьбам. Страх прошиб його до кості.
— Хто вкрав мені план!? Хто зрабував мені душу?! Отут, о, в голові був план!!
Вечором збудила його Ілона.
Був спокійний, не давав нічого пізнати по собі.
— Забуваєш за мене,— жалувалася Ілона.— Не відвідуєш...
— Ах, правда, але не можу тепер думати про се. Вибачай...
Дивився на неї і впав в розсвіт духу: вона ніколи не входила в глибини його творчості, все думала над чим іншим.
— Вийдім,— сказала Ілона. Ішли гірською стежкою.
Даріян пригадав собі з оповідання Ілони, як то вона була раз слаба, мати подала їй напитися ліку, але що лік був гарячий, Ілона трутила матері кип'ятком в очі...
Ілона горнулася тепер до нього.
— Неси мене трохи.
Взяв її одною рукою під плечі, другою під коліна і ніс гірською стежкою.
Ішов довго рівним кроком, аж станув на скелі, відки от-виралася безконечна, голуба прогалина.
Вдивився в дівчину — спала. Притулив уста до її чола і розхилив рамена.
В мрачнім низу розлетілися платки рожі на шпилю...
На третій день вранці-рано вітало сонце величавий вівтар, і тисячі очей губилися в нім, як в таємних ходах, якими блукає людська судьба. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Афродіта з Кнідос | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27133 | Михайло Яцків | Афродіта з Кнідос | Суд в Афінах при самім ринку переповнений юрбою цікавих, які згромадились навіть з віддалених провінцій. З уст до уст передають новини дня: подробиці з процесу славної красуні Фріне, полюбовниці різьбара Праксітеля. Обжалували її за атеїзм, і оце вона стоїть перед судом.
Сіра юрба хвилює, гаморить і тиснеться до пропілеїв, від яких відпихає її збитий ланцюг сторожі.
Головну увагу звертає струнка росла постать одинокої жінки між двома півкругами амфітеатральних рядів, в яких передні складаються з суддів, а задні з цікавих видців?
По лівому боці в двох лавках сидять чотири чоловіки: один з них літ тридцяти джиґун з золотим ковтком в усі, це обвинувач, а побіч — його правний заступник.
Бесідник, розгойдана фігура, поломана золотухою і гулящим життям, є софістом так званого котурнового напрямку. Риб'ячими очима зиркає він в сторону Фріне й облесним усміхом старається покрити дошкульність жовчі.
За тими двома сидить високий чорнобровець середніх літ з мрійними очима краски моря — це митець Праксітель, а побіч нього теж стрункий брюнет з кучерявою борідкою і палким вором — відомий в Афінах бесідник Гіперід, оборонець Праксітеля і Фріне.
Предсідник трибуналу, архонт-базилевс, кріпкий старець з платонівським чолом, відчитав акт обжалування, рибоокий бесідник встає і зачинає дряхлим голосом:
— Афінські мужі! По Пелопоннеській війні запанував у нашому політичному житті хаос, а в суспільному — упадок етики й віри. Етика, релігія і національне почуття — це три підстави, без яких не може існувати держава. В розгнузданні обичаїв дійшли до краю; коли ще нині не прокинемося, завтра чекає нас тільки заглада. Замерло сумління і національна честь, замерла публічна опінія й авторитет жерців Святої Округи, в мистецтві розпаношилося новаторство і космополітизм, різьбар Праксітель творить наші безсмертні богипі зі смертної постаті розпусти. Згубили ми шлях до божественного Фідія і Скопаса, мистецтво відвернулося від наших честивих дівиць, вірних подруг і почтенних афінських матрон, їх достойні місця зайняли вакханки і нетяги з чужих провінцій і розгнуздані, нагі гетери. Демон спокуси, хули й атеїзму в жіночій подобі закрався до наших святинь. Кожний з нас тямить найновішу ганьбу, яка потрясла цілою суспільністю: оце Праксітель, прямуючи за духом зіпсованого смаку й уподобань юрби, відтворив свою Фріне в її цілій розпусній безстидності і поважився виставити ту статую на превелике згрішення не лише священиків і народу, але навіть циніків — на вівтарі дельфіцької святині!
Звертаюся до вас, почтенпі судді, і до вас, жерці, з яких кілька засідає в нинішнім трибуналі, в ім'я пошани наших милостивих богів, в ім'я добра держави прошу про рішучий, суворий і справедливий вимір кари!Дивіться також
Михайло Яцків — Блискавиці
Михайло Яцків — Діточа грудь у скрипці
Михайло Яцків — Благословення
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Ця бесіда викликала враження і порушила слухачів. Одні вгадували, що Фріне буде засуджена на вигнання, інші ворожили кару смерті, тим більше, що кілька жерців прилучилося до заклику бесідника. Становище сталося важке. Незалежно від того настрою, судді і слухачі не спускали Фріне з очей.
Стояла прибрана в комбінований костюм з кремової поволочної шати жриці, обрубленої долом гранчастим чорним менандром; понад це цілу постать накривала хвиляста намітка краски моря, яку носили достойні дами. Один кінець намітки опадав через ліве рам'я здовж нижче колін, другий вкривав голову до половини чола і спочивав у правій руці. Намітка також прикрашена на краях багатими комбінованими тафтами. Ця жіноча постать, виджена з профілю, кидала чар на видців. Півколий діадем над чолом, прегарний вузол волосся, легке хвилювання грудей, струнка стать і божественні згиби, які рисувалися з-під багатих хвилястих драперій намітки, подавали видцям гармонійні обриси класичної краси. Похилений легко профіль із спущеними очима, задивленими з легким смутком в даль, чарував щирою простотою.
Стояла нерухома, як жива статуя краси і молодості, і насувалося питання, чи її поява завдячує свій чар шляхетності народного грецького походження, чи випливає з призвичаєння до позувань Праксітелеві.
Тим часом її оборонець Гіперід говорив у цей спосіб:
— Мій передбесідник підкреслив упадок обичаїв серед нашої суспільності. Добачує він упадок мистецтва в тім, що наші митці не звертають уваги на домашні чесноти міщанок, а до представлення богів послугуються моделями з народних сфер. З першою увагою годжуся вповні: мистецтво упадає, бо в нинішніх часах наша суспільність всю енергію марнує на фальшивий патріотизм в переконанні, що кожний інший народ є чимось багато нижчим, а сама нічого не посвячує мистецтву. І з цього теж виринає відповідь на другий закид. Нинішня доба не дала нам героїв, ані мужів настільки визначних, щоб були гідні долота чи пензля артиста. Неспокій епохи вдерся до робітні митців. Та ходить мені перед всім про повалення фальшивого погляду і негідного наговору, киненого на оцю безвинну Фріне, якої дівичо божественні удалі підхопив митець тої міри, що Праксітель. Мій попередник спер свій закид на статуї, уставленій в дельфіцькій святині. Достойний трибунале! Коли цим разом митець пробував увічнити принади своєї приятельки в творі, відміннім від інших, то маємо тут свідоцтво, що є він вповні паном свого долота, і ця риса генія не свідчить про вбогість його духу, а тільки може принести славу Афінам й Елладі у прийдешніх поколінь.
Мій попередник у своїй злобі, а може, також через уперту несвідомість промовчав про інші статуї Праксітеля, до яких моделем служила йому Фріне, і я не буду їх тут всіх наводити, бо знаєте їх, вельмишановні судді. Маєте живо перед очима прегарну богиню Деметру з Кнідос в предивних обрисах, повних поваги, матірної любові, щирого смутку і туги за втраченою дочкою.
Мій попередник зайняв таке фанатичне й одностороннє становище супроти Фріне, що намагався тут переконати нас, начеб вона була чимсь гіршим від страшної морової пошесті з часів Перікла. Він старається вмовити нас, що ця безборонна жінка перед нами є висланкою демонів і має збурити статуї богів, збезчестити святині і поширити духа безбожності та розпусти. Високий трибунале, афінські мужі, дивіть!
І Гіперід приступив до Фріне, здіймив з неї намітку, розчепив на рамені аграфу її шати, а шата сточилася, як золота хмарка при заході сонця. В ту мить Фріне лівою рукою закрила груди, а правою лоно. На хвилинку запанувала мовчанка. І оце судді і цікава публіка забули, що знаходяться в суді. Всім видалося, що є вони в святині Кнідос: оце богиня відложила шати і мас ввійти до купелі. В півсумерку, який спадав зі стелі, ясніла Фріне, як об'явлепня містичної лілеї, і коли видці протерли очі, щоб переконатися, чи це привид, чи ява, Фріне стояла знов в своїх шатах. І тільки в пам'яті викликував кожний враження незвичайного чуда і старався утривалити його як юний сон кохання, як запах божественного нектару забуття. Нагість Фріне вдаряла, як нагість її статуї в святині, маєстатом чистоти й уроком дівочої непорочності, вольним від всякої низької косорності. Архонт-базилевс порозумівся з найстаршими суддями, опісля встав і промовив голосом, повним поваги і зворушення:
— Фріне! Звільнюємо тебе від вини і кари. Ретор Гіперід доказав нам іще раз, що афінці над усе люблять красу, що краса має бути вільна від напасті насікомих. Краса в своїм святім натхненні сама в собі є релігією й молитвою, як цього доказав нам найвиразніше митець Праксітель. Оборона Гіперіда перейде до потомності і буде одним з доказів побіди краси над людською злобою. Благословенні хай будуть: містечко Теснії, і країна Беотів, і твої стопи, коли ти дівчам завітала до Афін. Твоя постать, сповнена принад, виразів і настроїв, пересувається в галереї архітворів митця Праксітеля, є сквапно копійована його учнями і подивлювана здвигами паломників і подорожніх з далеких країв. Твоя постать ідеалом своєї краси буде кристалізувати в лонах праведних матерів плоди на хвалу потомності так, як животворні промені Геліоса творять гармонійні обриси цінних мінералів у лонах землі.
Настане епоха упадку мистецтва, епоха фальші і лицемірства, коли на устах повно буде слів любові до ближнього, а в притворах святинь, перед вівтарями бога милосердя, перед процесіями прочан, під час торжественних прощ і церемоній будуть повзати хороводи жебрущих калік.
То та епоха муки, терпінь і бриді назве нас поганами і варварами, але ніколи не осягне нашої погоди духу і не дорівняє досконалості нашої безсмертної краси.
Твори духа Еллади виринають з конечності, щоб в будучих віках рятувати людей від смерті. Ті твори будуть пропадати і воскресати по чужих землях і морях, будуть цікавити й одушевляти митців і учених всіх народів, і архітвір нашого Праксітеля, якому дала вираз Фріне, — буде воскресати з розбитків до нової краси.
Архонт скінчив. Любимці Праксітеля, Фріне і Гіперіда винесли їх трьох на руках серед грімких окликів тріумфу.
1960 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Біла квітка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27135 | Михайло Яцків | Біла квітка | І
Було Юрчикові чотири роки, коли вмирала його сестричка Марійка.
Мати стояла коло неї в безпорадній розпуці, дитя мучилося, а ІОрчик сидів на ліжку і дивився на ту подію. Потім Марійка лежала спокійно зі зложеними ручками. Баба Матіїха м'яла хрестики з воску. Найбільший вложила покійній в ручки, менший поклала на чоло, а третій — на коліна. Потім завивала їй ніжки в білі хустинки й промовляла:
— Треба рівно обв'язувати, аби біднятко не шпорталося, коли йтиме до бога.
Мати хлипала і ламала руки, а Матіїха зітхала і заспокоювала її:
— Не плачте, — адіть, яке воно, як анголятко. Воно щасливіше від нас. Ми повинні завидувати їй. Вона буде там молитися за нас, а тут що робила б між нами, бідними?
А мати промовляла крізь плач:
— Не жаль мені доні, що вмерла, бо певно, що буде там щасливіша від нас, але жаль мені, що так довго мучилася.
— Га, ми тут ще гірше мучимося, та що маємо робити?..
В колисці лишилася біла квітка, якої Марійка останніми днями не покидала. Мати взяла ту квітку і поклала їй в ручки.
Надворі був вечірній спокій.
На третій день прийшли люди з хрестом і корогвами. Юрчика дуже зацікавив розп'ятий Христос. З острахом вдивлявся він в ту незвичайну постать з болісним, мертвим обличчям.
До хати зійшлися люди. Священик читав молитви, хмари диму від кадила стелилися в світлиці, свічки мерехтіли, мерехтіли сльози серед хлипання і шепотіння, дрижала сумна пісня.
Сльози матері збудили плач у хлоп'яти. Один селянин звернув увагу матері, щоб сльоза бува не впала на покійну, бо не добре буде їй ставати перед богом з жалем матері.
Цілували її по черзі. Коли Юрчика підняла мати до померлої, його уста вразило студене, як лід, личко.
Забили її в домовину і понесли. Куди — він не знав.
Хмарне полуднє, а в світлиці — пусто і сумно. Він лишився один. А ввечері, крім батька, були сусіди в хаті.
На комині блимав каганець, мати поралася коло вечері. Час від часу зітхала й витирала сльози. Юрчик сидів на своїй лавочці коло припічка. Підібгав ніжки і поглядав навкруги. Двері до світлиці були відхилені, світло вкрадалося до неї і гралося на бічній стіні з тінями. Мати пішла туди за посудою. Раптом почувся її голос:
— Параню, це ти?
— Ні, а що? — озвалася сусідка.
Мати увійшла до світлиці бліда. Дивна мовчанка тривала доти, поки під час вечері мати не почала розповідати, що за дверима в світлиці щось біле уперто заступало їй дорогу. Далі оповідала шепотом, що в ніч перед смертю Марійки снилася їй повна криниця крові. Мати зачерпнула з неї відром, пересаджувала білу квітку в рів і підливала тією кров'ю. В церкві під час молитов піднялося зі скрипом вічко домовини, а дим згашеної свічки стояв довго, наче якийсь знак, якого мати не хотіла чи не могла відгадати, лише бацила в ньому щось страшне.Дивіться також
Михайло Яцків — Глибінь
Михайло Яцків — Що ж робити?..
Михайло Яцків — З монастиря
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Хлопчина слухав уважно, по ньому пройшов мороз, але він нічого не говорив. Мати повела його спати до світлиці і вийшла.
Постіль, на якій він спав з батьком, була напроти напівосвітленої стіни. Накрився Юрчик по шию, дрижав, ловив слова з першої кімнати і дивувався, що батька так довго нема. Йому стало скучно і страшно без нього. При ньому він міг сміливіше вдивлятися в глуху пітьму ночі. Бувало, вечорами нудить його всякими питаннями, а далі вслухається в гробову тишу і роззирається. Тоді причувалися йому дивні гомони, сміхи, зойки і стогони, вся хата роїлася примарами. А то здавалось йому, що він буде вічно тривати, і тоді він тихцем плакав.
Прокинувся Юрчик, коли батько лягав коло нього. Тепер почував себе безпечніше.
— Тату!..
— Що?
— Ви де були?
— У лісі.
— А ви не боїтеся вночі в лісі?
— Чого ж боятися? То лише дурний гадає, що в пітьмі плодяться всякі чорти, але мені в лісі навіть безпечніше, ніж в хаті.
Довго мовчанка. Хлопчина посопів і знову обізвався несміливо:
— Тату!..
— Що?
— А Марійка де?
— Нема її, пішла до бога.
— Де — до бога?
— Там, високо в небо.
— Чому пішла?
— Бо ти був би її, може, бив, а вона боялася, то бог і сказав: "Не бійся, ходи до мене, буде тобі ліпше".
— Я б її ніколи не бив.
— Ба-а…
Хлопчина сховав личко в подушці. Коли батько захропів, як і щоночі, він почув таємничий стук у вікно. Почав дрижати, накрився з головою, аж піт виступав, а розмірений, упертий стукіт все не давав йому спокою. І повторювалася та сама історія, що кожної ночі: розгублений хлопчина підіймався з острахом з ліжка, дивився у вікно, а в цей час його вдарила по лиці невидима рука. Він упав та так і заснув.
А встав, коли ще не світало. Всі спали, він підходив тихо до першої кімнати. Мале серце билося, як у горобця. Він заглядав крадькома в той куток, де маячила колиска, його голос бринів:
— Марійко!.. Марійко!..
Колиска була порожня.
II
— Мамо!
— Що?
— Мені снилася цієї ночі Марійка, але так якось…
— Як?
— Була вбрана, як тоді, коли лежала. Вона не лежала, лиш ходила, але не сміялася і не говорила, а тримала свічку… Ма, а вона прийде коли до нас?
— Ой, не прийде вже ніколи!
— Чому?
— Бо вмерла…
— А Параня помре також?
— А певно, що колись помре.
— А Матіїха?
— Та й Матіїха.
— Ну, а тато? — Надіявся, що тато — великий та дужий і ніколи не вмре.
— І тато.
— О-о-о, і тато!? А піп?
— Та й піп, і ми всі колись мусимо вмерти…
Хлопчина задумався. Його запекло в горлі.
— Ну, а я?
— Та й ти!..
Задрижав, як невинний, коли почує смертний вирок.
— То і все село помре?
— Певно, що так. Одні люди родяться, а другі вмирають.
Силоміць стримувався від плачу. Запитав би ще, чи й мама помре, але боїться почути правду і силкується не вірити в те. Побіг до світлиці і запер за собою двері. Тут стало йому все зрозумілим.
— Всі помруть, всі помруть!.. І тато, і мама, і я, і все село!..
Перед ним поставали знайомі обличчя. Він все більше розумів, що це значить — померти. Людина не рухається, не бачить, не чує, з нею можна робити, що хто захоче: і різати, і на сміття викинути, а вона не буде боронитися, бо вона — як дерево, і ніколи не встане.
Кудлатий Бурко дивився йому в очі і махав хвостом. Хлопчині стало дуже жалко пса.
— І ти умреш, Бурку!..
Сидів на землі, обіймав пса за шию і дивився крізь вікно у холодне небо.
III
На комині блимає каганець. Хлопчина сидить, скулений, на лаві. Мати вийшла до корови. Тиша. Він повів очима на вікно. Надворі — глуха пітьма. В кутках трясуться тіні. Він нерадо лишається сам у хаті, але не наважується сказати матері. Його мучить і страх, і цікавість. Він роззирається по тінях. Напроти нього відтворені двері до світлиці. Там темно. З темряви виринає чудернацька мара і перетворюється щохвилини: то росте, то меншає, то ширшає, то видовжується, як дим від вітру. Ось мара повисла серед світлиці з видовженою пикою і сміється хрипливо. В руці тримає гілку з свіжим зеленим листям. Чути м'яке весняне леління листя. Та мара притулила гілку до своїх губ, а листя з шелестом корчиться після кожного подиху і звивається в трубочки. Мара зірвала одну трубочку, дмухнула в неї, хлопчину обілляв студений піт. Кинула трубочку до нього, але вона не долетіла, а впала на підлогу і відбилася з шелестом. Хлопчина розкрив рот і очі та все тремтів. Мара зривала далі сухі листки, і по кожнім ставав він слабшим, темна сила тягнула його до себе. Трубочок на вітці вже залишилося лише чотири… три… дві… І він полетів з лави та й заснув.
— Юрчику, а ти чого лежиш на землі?
І мати понесла його на ліжко.
IV
Настала весна. Сніг розтаяв, але земля ще не висохла, бо сонце світило слабо. Однієї неділі ополудні Юрчик був вдома сам. Його мучила нудьга. Вийшов з хати, але його вразив студений вітер, і він вернувся. Ліг у ліжко. Йому здавалося, що болото і холод пливуть знадвору до хати, аж на ліжко.
Батьки в той час поїхали до свояків. Крізь вікно ввижався холодний усміх, вітер лопотів сухою повійкою. Хлопчина з переляку встав. Не знав, що й робити. Глянув на стілець, і пригадалося йому, що мати на ніч кладе його коло ліжка, бо, як казала вона, Юрчик зривається зі сну і може впасти.
Підняв стілець, але зразу ж опустив його і присів, бо закололо щось під грудьми.
— О, я заслаб, — замітив він з поважністю старшої людини.
Йому стало дивно, як це може щось так колоти. Встав і знову взяв стілець. Підняв поволі і стежив за своїм болем. Потім пригадав собі смерть і ходив по хаті та плакав за Марійкою і за собою. А коли виплакався, прийшла йому на гадку звичайна забава. Бігав по світлиці і розмахував руками. Та раптом глянув поза себе на стіну — за ним гналась пелехата тінь. Мигом стрибнув на ліжко і вкрився з головою. А коли прочуняв і розкрив очі, по кутах знову привиджалися всякі діди і чорти. Так і заснув, хлипаючи.
Батьки, веселі, приїхали з і остей і збудили його.
Батько потирав змерзлі руки. Привіз він Юрчикові і дав кілька червоних яблук, ще й книжечку з малюнками. Хлопчина дуже любив такі книжечки, не знаючи, що з тих малюнків утворювалися його примари.
V
Їхня хата була розташована на горбі, подалі від села, під самим лісом. Ліс — смерековий, завжди зелений. Коли настала весна, коли зелень і квіти розвивалися, то хата виглядала, як у вінку. Тоді для Юрчика — рай. Він бігав по лісу, рвав квіти, прислухався до шелесту пташок, бавився між корчами і будував хатку. Щоночі обдумував новий план і щодня розбирав її і клав інакше. Лише дах не міг звести. Поставить стінки, вб'є в землю гонту попри гонту, затисне кожну врівень, положить стелю, але завершити ніяк не міг.
Одного вечора впав був уже на здогад, вишукав кілька цвяхів і збивав простокутно гонту до гонти, але цвяхи були загрубі, гонти кололися, не приставали рівно. Намучився, аж мозолі понабігали, а дашок збудував нерівний, одна пара гонт стояла вище другої, а боки незадранені. Пізнім смерком покинув роботу і пішов спати. З жури забув навіть про вечерю.
На другий день встав пізно і вийшов на город. Його хатку розметав хтось дотла. Посоловілий, вдивлявся довго в руїну. Потім сховався в порічках і дивився в небо.
"Там пішла Марійка, і я тепер не маю з ким бавитися. Вона допомогла б мені поставити хатку…"
Дивувався, як то можна таку велику хату зробити, як батькова.
Крізь отвори в даху влітали і вилітали ластівки і сідали на вершку. Хлопчина помітив, як старі вивели на світ молоденьких. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Благословення | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27136 | Михайло Яцків | Благословення | Кров'ю пливе осінній захід крізь шпитальне вікно на розп'ятого Христа.
Серед тишини, на границі життя і смерті, стогнання, глухі зойки, в ухах шум: нужда-нужда-нужда і нудьга, як море. Хвиля за хвилею жене — не здогонить і гуде: суєта-суєта— суєта…
У залі між хворими жінка, в головах таблиця з розпізнанням: "Pneumonia catarrhalis in individuo praecox marantico"[1].
Інша будучність її чекала. Дивилася на своє життя, оглядала, як би оповідала його.
Її чоловік, зарібник при фабриці, працював тяжко, бувало, ніч його прижене, ніч вижене, ні неділі вільної, покашлював, показувалася кров, врешті прийшов вибух і стинає того чоловіка. Давно праця давала хліб і служила до здоров'я, інші вона стоїть каменем в горлі, ломить і вбиває. Наставники, як звичайно, злої волі, людоїди — проклинають бога за те, що робітник родиться лиш з одною парою рук, визискували його працю.
А хотів і мав для кого гарувати — як вертав домів, всміхався дітвак і лепетом "тата" вітав його.
Прохав, аби сиділа з дитиною біля його постелі. Дивився в них довго-довго, вкінці сказав, що на тім світі вже не будуть ним орати, і так згасли його очі.
Остала їй одинока потіха — дитина. Взялася до тяжкої роботи прачки.
Та що ж, коли повиділа, що очі дитини під тінею великих рісниць ставали чимраз виразніші, личко окрашував занадто багряний рум'янець, усточка, бліді вдень, стягалися вечором, дитя покидає дерев'яного коника, головка чимраз більше гаряча, воно бралося за неї рученятами, покашлювало й нужденіло, — відозвався слід батькової слабості і забирає матері всю надію.
Пішло за батьком в могилу, вона — знов сама.
— Що ж діяти?.. Буду далі те життя провадити. Бог дав, бог взяв.
І заробляла далі.
І восени на прапню, в праці на те життя перестудилася і прийшла тут до шпиталю.
Виморена на тілі й дусі, піддавалася слабості.
Чула, що кінець надходить, погодилася з долею і переглядала думкою ціле життя. Пригадала собі, як батько і мати відумирали її, то благословили на сей світ. Чула силу того благословення — гірко бідувала, але не скривдила нікого.
А знаєте, як тяжко нині не скривдити нікого…
Се благословення сталося її заповідею, хотіла лишити ту благодать на когось із живих, сповнити свій сердечний обов'язок, інакше тяжко їй зійти з сего світа. І вона мала дитину, багла благословити її на життя — смерть забрала ту дитину перед часом.
До зали входить молодий лікар з сестрою-жалібницею. В очах хорої станула ціла душа матері.
Тихим зойком прикликала його до себе, корчі ловили її, остивала і ймила його руку. Він згадав за свою матір і вклякнув коло ліжка. Зарібниця поклала руку на його голову ї шептала блідими устами.
Криваве сонце притьмило червону лямку в ногах Христа, обагрило всьо довкола і ген-ген далекий осінній світ.
1907
[1] Нежитово запалення у людини, яка перед часом в'яне. (Прим. автора). |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Блискавиці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4751 | Михайло Яцків | Блискавиці | Суспільна студія
--------------------------------
І
Юр Криса був на зборах урядників і прислухувався рефератам про дорожню, кооперативні спілки і промовам запрошених представителів та послів.
Коли прийшла черга на вибір виділу, встав один молодий, показний чоловік і поставив внесок, щоби не вибирати женщин.
На залі зчинився гамір і сміх, одна манінулянтка завертілася на своїм кріслі, позеленіла, зиркала спідліб'я понад цвікер[1] на задні ряди за собою і перечила живо й з гнівом.
Впало се в око Крисі, предсідатель дзвонив завзято, а коли збори втихомирилися і прийшло до голосування, предложив Криса до вибору в наділ — бліду маніпулянтку в цвікері, панну Альву Серпенс.
Під час павзи вийшли гуртки із своїх рядів, колотилися по залі і в шатні[2], Криса представився панні Серпенс, зачав з нею розмову, й йому видалося, що се розумна дівчина. По виборі виділу поміг Криса панні Серпенс натягнути загортку, спитав, чи може товаришити їй, вона дуже радо пристала на се.
Наставав вечір, вони сіли в публічнім огороді, Альва нарікала на своїх родичів, сказала, що їх зовсім не любить, а вони просто замучують її своєю глупою любов'ю, яка в річі походить лише з того випадку, що вони привели її на світ.
— І прошу мені сказати, чи се може давати право родичам мучити мене своїми радами, увагами на кождім кроці, в'язати свободу і вбивати мою індивідуальність?
Криса підводив її домів, вона вернулася з ним аж до парку, він підвів її ще раз тою самою дорогою і ще раз, врешті, о 9 годині розставалися, він спитав її, чи міг би ще коли видітися з нею, вона сказала, що з таким чоловіком дуже приємно бесідувати, але вона така собі звичайна, сіра, скучна людина, що не варто, аби він задля неї трудився і тратив дорогий час.
Він сказав, що вона на всякий спосіб з ним нічого не стратить, хіба лиш осягне.
Так розійшлися.
Не виділися цілий рік, але часом згадували за себе. Раз винудив один з її старших бюрових товаришів альбом репродукцій Криси. Криса передав також один примірник і для панни Серпенс і дістав такий лист:
"Шановний товаришу? Не гнівайтеся за сей титул! Дякую сердечно за альбом, вже віддавна старалася я о него. Гарно, що Ви о тім пам'ятали! Читаю тепер Мультатулі "Frauenbrevier"[3] — незвичайно подобався мені. Взялася я в сім часі переглядати також Ваш альбом і зараз на вступі стрічаю там багато смутку. Чи кождий чоловік думки мусить бути смутний?!
Сердечно здоровить зичлива
Альва Серпенс"
Криса приглядався двом витертим ошибкам в листі і кинув його в шухляду.
В місяць пізніше сниться йому рано, що йде він стежкою між корчами, а назустріч надходить Альва.
Він збудився і задумав того дня видітися з нею.Дивіться також
Михайло Яцків — Лісовий дзвін
Михайло Яцків — Furia addormentata…
Михайло Яцків — Діточа грудь у скрипці
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Сполудня вийшли за місто. Розмовляючи без ладу, блукали далекою вулицею. Над'їхала фіра, Криса схопив Альву під руку і йшов попри паркан. Нарікав на туркіт возів і на порохи. Тут розмова урвалася, вони не мали про що говорити, і та хвиля була для них тяжка. Щось немиле торкнуло Крису, але згодом опинилися в парку, і він пригадав, що вони недалеко великої робітні його товариша різьбаря і предложив Альві, чи пішла би вона з ним на кілька хвиль подивитися на різьби.
Альва була бліда і дрожала, але сказала сухим голосом:
— Прошу, лише не знаю, чи не буду там заважати, а Ви, може, маєте яку справу до него.
— Ні, ніякої справи, хочу лиш, щоби Ви оглянули робітню і пізнали мого товариша — гарна людина. Але Ви, може, боїтеся отак за першим разом, не знаючи мене, іти бозна-куди?
— Ні, зовсім ні, чого ж би я мала боятися? Але, може, не в пору се буде... Може, він дуже зайнятий, може, у него тепер які гості... Підіть ви наперед і загляньте, а я тим часом зачекаю.
Криса пішов східцями вгору, але вернувся, бо робітня була замкнена.
Блукали по парку. На вузькій стежці між корчами пустив Криса Альву наперед. Обкинув оком — була непоказна, без життя, не мала принад краси ні гріху.
Замітив, що вона вимовляє на східний лад букву "р", і слухав її оповідання.
— Не раз звертає мені сестра увагу, що я тоді й тоді виказала таку або сяку думку і так поступила, а я стаю здивована — для мене се зовсім чуже! Перечу, на чім світ стоїть, а вона покликує свідків, і ті доказують, що я в блуді... У мене була лиш одна приятелька. Властиво, мала їх більше, але з тих одна розсталася зі мною в смертельнім гніві і тепер виписує листи до іншої, в яких називає мене людиною злобною, без серця і каже, що ненавидить мене, як пса. — Альва розсміялася горляним альтом. — В своїм часі жила я також в приязні з автором книжки "Aus meinem Madchen-Knaben Leben"[4]
"Життя дівчини-підлітка".
Close , що скривається під псевдонімом "Body". Се було ще тоді, як був він дівчиною. Велике вражене зробив на мене перший раз, як пізнала його в однім жіночім товаристві в довгій чорній сукні. Була се струнка брюнетка з сапфіровими очима. Звертала увагу всіх на себе. Тож-то було потішне, як одна з товаришок ночувала з ним в одній комнаті і він звірився перед нею з тайною! Прибігла вночі до нас з великим плачем жалю і розчаровання! Він тепер оженився і пробуває в Бергліні.
Криса звернув увагу на східну вимову "р". Спитала:
— Чи на вас зробила би вражінє така несподіванка?
— А на вас?
Hадумувалася.
— Се залежить від людини і від хвилі... Криса глянув на Альву збоку.
— Так, дійсно, що так... Для мене на цілком поважній основі прикра була би несподіванка, як би так приміром ви перекинулися мужчиною.
Альва зиркнула на него понад цвікер і схопила за кінці пальців.
— Та-ак? Чи справді так?
— Так. Скажу вам одверто: є тонкості, яких годі повірити мужчині. З ними можу розсліджувати питання і розмовляти про річі лише до якоїсь границі, натомість остає ще поза тим далекий світ в життю і в штуці, в який можна входити лише з женщиною... Але ви зачали перше за ту одиноку свою приятельку, — що діється з нею?
— Вона вмерла, тому три роки. Була за гімназіальним учителем. Він був дуже добрий для неї; як вона вмерла, хотів отруїтися, ну, а тепер все згадує за неї і ніколи не буде женитися, але він не подобається мені... То була моя одинока приятелька... Ми так розумілися, що взаїмно відчитували свої думки... Вмерла на сухоти. Знала, що з нею лихо діється, і була готова, але в останнім часі думала лиш про життя і не надіялася смерті. Застала я її в ліжку. Така скулена бідняжка, дрібна... Як би спала. Відвідую часто її гріб. Дивно се, що я ніяк не можу уявити собі її мертву, лише все жива стоїть вона переді мною. І то навіть вдень забуваю часто, що вона вмерла, а маю враженє, як би от недавно виділася з нею або мала піти й відвідати її... Поза тим не люблю нікого.
— А матері?
Альва заперечила живо:
— Ох, матері не люблю! Все стараюся робити їй наперекір, і тішить мене, що вона всьо бере собі зараз до серця, ги-ги-ги! Вона, в суті річі, не зла жінка, але того рода, що я не стараюся її навіть розуміти... Щодо батька, ну, його мені жаль. Він старий, недомагає вже, соває ногами, недовиджує, має свої застарілі погляди, чоловік се простий, але характерний. Не хочу тим сказати, щоби мати робила що злого, ні, але вона негодна здобутися на щось вищого. Се доволі образована людина, знає Гетого, Шіллера, Гайного, знає багато з них напам'ять. О, пам'ять у неї просто знаменита! Так. Орудує плавно французькою мовою. Худа, все рухлива, в кождий кут загляне, всього допильнує... З нас всіх любить вона лише старшого брата. В него дивиться вона, як в бога, бо в нім вся її подоба і вдача. Тілько прикро їй, що він не жениться. Се дразнить її материну гордість. Він був в молодшім віці зовсім інший. Ми дуже любилися. Я покладала в нім великі надії. Тепер подався на крайнього філістра. Молодший брат зовсім іншої вдачі. Тільки жінку взяв собі не до пари. Я дуже його люблю, се наскрізь щира, отверта душа. У него прегарний, лагідний усміх... Знаєте, я маю одну мрію, одну постанову. Вона проста, звичайна, але я хочу спробувати, чи відважуся на неї. Найтяжче зважитися і спалити всі мости за собою, а потім всьо одно... В крайнім разі, кулька в лоб, але се прецінь не найгірше і не страшне, правда?
— Що ж се за план?
— Бажаю виїхати до Бергліна. Не смійтеся, я упередила вас згори, що в тім нічого надзвичайного.
— Але ж я зовсім не сміюся, не маю, зрештою, права насміватися з нічиїх мрій... Лише не знаю, яку ціль мали би ви в тім...
— Ціль? Гм... Проста — втечи до Бергліна, осягнути волю, в що потім стало би ся зі мною, се для мене байдуже.
— Але ж чому саме той Берлін має бути для вас якимсь раєм? Так само преці могли би ви вибрати Калькутту, Смірну чи Архангельськ!..
— Ні, для мене в тім разі не всьо одно. Я люблю Берглін, тужу за ним. Маю там знайому людину. Була там навіть раз. Зрештою, пошукала би там працю в якій редакції. Працю всюди можна знайти. Я не боюся праці.
— Адже так само можете працювати і працюєте й тут.
— Ні, тут зовсім що інше. Тут я зв'язана, мушу оглядатися на рідню, а там не числила би ся ні з ким.
— Слухайте, — сказав Криса, — мені видиться, що ви не носитеся з ніякими анархістичними думками, не виджу сего по вас, отже, здається мені, що те все, на що Ви відважилиби ся в Берліні, можете так само і тут свобідно робити.
— Ну, то ще велике питане... Я тут роблю то всьо, що мушу, а там була би вільна принайменше від всякого примусу... Але як би там не було, старайтеся ніколи не критикувати і не збивати тої моєї одинокої постанови, а буду вас уважати за доброго приятеля.
II
По двох місяцях увиділися здалека і прискорили до себе.
— Що ж дієся з Вами, що чувати!? — спитала Альва. Звинявся перешкодами, але вона перебила:
— Я все тої засади, що хто без питання оправдує себе, той почуваєся до вини, отже, лишім се, а говорім про що інше.
Відкинув остро голову і глянув на Альву.
— Перепрошаю! Якраз говорім про сю річ... Між моїми найближчими нема такого, який знав би мене. Нема навіть перед ким переповісти планів, аби самому схопити непорочність творчої ідеї. Я не маю часу допильнувати своєї праці, але маю приятелів, у яких найдеться час псувати її. Отже, як я не є собою, то не можу видітися з людьми. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Боротьба з головою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27216 | Михайло Яцків | Боротьба з головою | Мати осиротила мене хлоп'ятком. З тіней минулого дивляться її очі, долітають святі промені серця. Блукаючи по світу, я ніде не зустрічав хоча б подобу того образу. Я сам — художник і довгі літа не зміг відтворити цей образ, хоч у хвилях смутку бачив ясно його перед собою.
Ось її очі… Стала на порозі й дивиться на мене довго-довго. Ледве відтягнули її: знала, що не вертатись їй вже ніколи…
Після її смерті батько женився вдруге. Взяв собі білоручку — з панського дому. Як кажуть: "Першу жінку — в дошки, а другу — в подушки".
Мачуха була статна, завертоока, ясне волосся, грішні груди, тонкий голос. Сонна і лінива, як кішка. Тіло заглушило душу, як це звичайно буває у жінок паразитного виховання. Принадами суєти обдурила вона старого батька, і він покорився її волі.
Так на місці бідного щастя запанували пусті розкоші.
Мене вдома часто лишали самого. Вимету, бувало, хату й сяду в кутку. Знадвору заглядає у вікно хмарний вечір, я дивлюся в безконечну сіру пустелю перед собою: сльоза за сльозою падав з очей.
Найбільше любив я бавитися зі своїм ровесником Сенюковим Олексою — також сиротою.
Та раз прийшов він до мене опухлий, заплаканий і приніс з собою малі грабельки. Ми сіли в бур'яні. Він був смутний, не говорив нічого й не мав охоти бавитися, як звичайно. Я дивився на нього. Нарешті він попросив у мене хліба. Я побіг до хати й виніс крадькома кусень хліба в пазусі. Олекса взяв його, вщипнув кришку, але не їв. Потім встав, сказав, що грабельки дала йому тітка, і поволік їх за собою. Я проводжав його, а він загрібав сліди своїх ніжок у пилюці й лебедів, наче до себе:
— Бу-вай здо-ров, бу-вай, здо-ров!..
На другий день я дізнався, що Олекса помер.
Оповідали, що за кілька днів перед тим ішов він біля панського саду, а паничі були на черешні. Він попросив у них черешень. Таки дуже милосердно просив. Вони сміялися з нього й кидали йому кісточки, а потім нацькували псами…
В гарячці перед смертю він просив черешень…
Минали літа, я підріс і незабаром пішов світ за очі.
Чоловікові жінка не вмре, помре лише дитині — мати.
І виріс я на чужині, а в мене виросла туга за рідним краєм, за рідною матір'ю.
Я забажав бодай маленьку пам'ятку знайти по ній, воскресити її образ.
Так поїхав я в рідне село.
Батько привітав мене, як тінь із того світу, мачуха позеленіла і набрала богомольного виду.
— О, то ти ще живеш?.. Ми вже давно вважали тебе небіжчиком!
Простягла руку й показала на крісло.
Під час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумління й спомини, бо відступав від теми і згадав кілька разів, що мов обличчя дуже нагадує йому покійну.Дивіться також
Михайло Яцків — Молоде вино грониться…
Михайло Яцків — Гості
Михайло Яцків — Убийте мене!
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Мачуха спитала, чи пам'ятаю щось з дитячих літ, але потім пригладжувала надшивку сукні й не чекала на відповідь.
Я силкувався заспокоїтись, шукаючи хоч би тіні тої, яка навіть по смерті одна-одинока не покидала мене. Це була кімната, в якій я останній раз її бачив.
Ні одної пам'ятки не лишили. Тепер ця кімната була чужа й холодна…
Наймичка накривала на стіл, мачуха позіхнула й вийшла. Батько став сам не свій. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотів сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками і кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.
Двері відчинилися. Мачуха тягла за собою щось, батько зітхнув, я піднявся і застиг на місці.
— Представлю тобі, Назаре, мого єдиного сипа, доктора прав Нюнька, — сказала вона з чванливою примхою і привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену набік голову з риб'ячими очима і неприємним усміхом. Вся решта тої мачушиної потіхи губилася в одежі дітвака, тільки здорові руки й груба шия нагадували людину, закопану по пояс у землю.
Ми обмінялися поглядами, карлик вхопив мою руку і стиснув так, що я ледве витримав.
— Пардон! — заскрипів він, як криничний журавель. — Але я вважаю за потрібне представитися в тому значенні, щоб гість пізнав відразу, з ким має діло, і не судив по моєму вигляду, що в мене немає сили!
Він засичав і вишкірив два ряди здоровезних зубів, а те "моєму вигляду" виголосив гордо.
Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким способом, але мачуха перебила:
— Від брата треба все приймати, тим більше, що він — доктор.
Мені було байдуже, хоч би він був міністром.
Та Нюнько напосівся на мене:
— Я чоловік практичний, здоровий розум — це моє серце. Стою на чолі фінансових та політичних інституцій і маю голос у головних суспільних справах.
Я дивувався з того свого "брата", мене забирала лють і милосердя, а вкінці — страх. Легко було зміркувати, що між нами щось важливе трапиться.
Він почав говорити про поезію й мистецтво і сказав, що не терпить їх, бо "плаксиві, бідні розбиваються в потемках і самі не знають, чого хочуть".
Мені стало нестерпно.
— Я сподівався, що ви це скажете, але чи не приходило ніколи вам на думку, чому саме поезія така і хто цьому винен?
Він хотів було відповісти однією з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногі песиголовці, та я його зразу ж збив згори:
— Це тому, що паша поезія й мистецтво не мають ґрунту під собою, і доки політична влада буде в таких руках, як досі і як ваші, то нема надії на кращу долю народу…
Після вечері я лишився на самоті.
Вікно було відчинене у великий сад, і до мене навідалися мої товариші — думки.
Не хворий я, але життя без материної ласки, між чужими, самотнє життя в кривді й приниженні передчасно зломило мою юність.
Тепер мене кололи терняні думки.
Виперли мене з рідної хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що він народився калікою, обдарували його серцем і достатком. А я народився здоровим, і за це мене позбавили всього.
Я сперся на підвіконня, оглядав усе навкруги — рідне, знайоме.
Тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співанки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ довкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну кімнату навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я з далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі — сни — гуртувалися все самотніми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у мені до мого поневоленого народу. Це була одинока відрада на чужині.
Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, сховаємося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а мені так і не судилося орати своєї ниви.
Так скінчилася моя перша співанка.
Раз пастушком заблудив я в лісі, й після довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опівночі — чудні дива снуються по смереках, місяць пускає пасма крізь гілля на пні й корчі, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомін іде по лісу.
…Рано проснувся я, і раптом мені здалося, що встаю із домовини.
Потім вийшов на подвір'я з батьком. Спитав його, як йому живеться. Він довго мовчав, а потім почав жалітися:
— Зле. Таки так зле, що годі й виказати. Сам не вмію знайти ладу в тому всьому. Нечиста сила запанувала мною… Я став за попихача, за машину, що має працювати на жінчині та Нюнькові витребеньки, а мені самому піде навіть місця нема. В усій хаті нема, одної п'яді, де б я міг спокійно сісти. І до того ж та побожна відьма вічно жалить мене, що я лише про себе дбаю. Подумай лише, як ті всі побожні потвори вміють безбожно катувати! Вони обоє з Нюньком ненавидять мене в хаті, раді б зовсім не бачити мене. Ота жінка — це петля на мою шию, це така чорна хмара, що мене морозом проймає, коли її бачу, але я не маю ні якого порятунку. Я є невільником усього: підлоги, стін, дверей, години, навіть кожної хвилини. Тут не можна стати в чоботях, там не вільно заговорити, бо Нюнько спить, там не вільно опертися, бо буде люлькою чути. Нічого мені не вільно. Мене на кожному кроці обгортає страх, я власної тіні боюсь… Ходив я до адвоката, гадав, що дістану розвід, але він сказав, що розводи дають лише великим панам, а хлоп навіть думати про це не може. Завинив я сам через свій нерозум, дав обмотати себе, та й годі. Взяв собі жінку не під пару, а гадав, що буде така, як перша…
Стежкою, садами вийшли ми на цвинтар, до материної могили.
Було тихо. Сонце цілувало землю, на ній будилися квітки з медом і запахами. Білі хмарки линули по небу, як лебеді по синьому морю.
Мати наче дивилася на пас із-за тіней дерев.
Старий шепотів:
— Я віз її до лікаря, а вона хотіла вертатися додому і дуже побивалася за тобою: "Хто буде йому співанок вечором співати?.. Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?.. Як Назар підросте, то перекажи йому від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки в бога випросила, коли дав мені таку доленьку…" Тут ухопив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і була щирою посестрою в радості і смутку, а вона була їй вірна до останнього подиху.
Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з'явилася переді мною.
Її очі дивилися на мене, — моя безмежна туга воскресила її.
Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.
Так минали дні.
В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.
Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.
Найраніше вона з пас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.
Як звичайно, вона порається сама в хаті — й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.
В лісі — джерело. Ось мати йде по воду, та не доріжкою, а мохом, куди ще піхто не йшов.
Покійна будить в мені душу, і переді мною постає дивний світ образів.
Ось я лежу хворий, вона на ослоні біля вікна пряде кужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову, в хаті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола. Я задивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби заспівала щось. І вона співає.
Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Буджуся — довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивиться на мене і плаче нишком. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Бувальщина | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27217 | Михайло Яцків | Бувальщина | І
Його ім'я було Іван, але прозвали його Іванусом, бо Іванів багато в селі, а скажи — Іванус, то вже кожний знає, де треба допитуватися. Він оженився молодим, взяв собі дівчину і ще на весіллі сказав:
— Це моя жонка… Зроби мені те або це, жонко! Дай мені того або того, жонко!
І тому ніхто інакше не казав, лише "жонка". її ім'я забулося зовсім.
Жили вони наприкінці панщизняних часів.
Іванус ніколи не пожартував, ніколи півзуба не показав, аби засміятися. Завжди був хмарний, як осіння ніч. А жонка була щебетушка, як ластівка, що прилетить у травні з теплих країв, сяде на оборожину та вищебечує, аж слухати мило. І мусила вона з таким похмурим вік вікувати.
Дітей вони не мали. Їх господарство — то була мала хатина на березі, коло хатини — малий городець, четвертина морга та в царині півморга. Коло хатини — піддашшя, до стояла корова, коло вугла — величезна кількасотлітня груша з дуплами всередині. Грушки вона родила малі і тверді.
II
Надаремне жонка мала надію, що переінакшить Івануса, аби був такий, як інші люди, що розвеселить його, аби було з ким поговорити і порадитись. Була це розумна жінка. Вона всякими способами старалася перемінити його, аж поки зрозуміла, що нічого не вдіє, і дала йому спокій.
Вона служила дівчиною у попаді і навчилася приправляти якнайліпше всякі страви. Через те кожний, хто робив яку оказію, чи весілля, чи які поминки, то просив жонку. А як хто ще попа запрошував, то вже мусив мати жонку за кухарку. Бо піп питається:
— А хто буде за кухарку?
— Жонка.
— А, то добре.
А ще, як то в гостях при першому столі сідає піп, паламар, дяк і війт, церковний староста і ще якісь пильніші ґазди, а всякий мотлох — при іншому столі, то жонка так уже знає порядок дати, що кожний дістане те, що йому належить. Само собою, вона мусить мати пару помічників. Але перед попа вона сама заносить страви. Підсуне хустку повище чола, трохи голову перехилить і з веселим обличчям все йому показується, а піп стане вихваляти її, що то порядна ґаздиня, могла б бути і панею.
— І моя, — каже, — їмость не може ліпше до смаку приправити, бо вже нема куди, аж пристає до душі.
А жонка аж підлітає, аж розпливається, слухаючи такі похвали перед всім народом.
— Та й тільки всього, що хвалить. Якби то був якийсь чужинець або чесний свій чоловік, то як не ринський, то хоч дві-три шістки кинув би на таріль для кухарки за такі лакоминки, але піп не на те живе, щоб кому що дав, лише на те, щоб сам брав, — каже, бувало, Іванус.
III
Яке ремесло провадив Іванус?
Він ще малим хлопцем робив візочки, а потім — більші, і так навчився сам робити вози великі. Не вчився у майстра і не визволювався так, як інші, і хоч був похмурий, задумливий, проте мав хист. Він робив такі вози, що ані одного залізного цвяха не було в них. Його майстерня була побіч хати, під дуплавою грушею, в якій ховав своє знаряддя. Ніколи не заносив його до хати. Мав і токарню під грушею. Бувало, на півсела видко, як Іванус розганяється над токарнею, як нахиляється та натискує ногою, щоб колесо оберталося. Обточить колодку, наб'є спиці, обтеше грабову лату, загне та провертить діри, наб'є на спиці, та й колесо готове. Обіддя сам гнув. Тоді колеса були ободисті і не такі дорогі, як тепер. І горілка була дешева. Залізниці не було, то отими возами їздили люди на два тижні в дорогу до Чернівців, до Садагури, або до Маморниці на молдавську границю за кукурудзою.Дивіться також
Михайло Яцків — Журавлі
Михайло Яцків — Жінка Сарданапала
Михайло Яцків — Посол Петришин
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
На тих возах Іванус не заробляв багато, але все був би сяк-так жив, якби не взявся до горілки. В селі не було казенної корчми, і нині нема, так як по інших селах, а прийшла одна вдовиця лише з бахуром, найняла в хлопа хату і розсілась на добре. Бахур приносив з міста горілку, а мама сиділа в хаті і продавала. А дивна була ця шинкарка. Називали її Бамбохою. Опасиста, як поставить чепець з пацьорок на обголену голову, то наче яка статуя з гіпсу. Шия товста, а на череві гроші рахує, як на столі. Ноги товсті, п'яти повідростали назад так, що туди ноги мало що менші, ніж спереду пальці, тож цілком нездатна була до ходу. Лише капцями совала по хаті та вигрівала сало в бебехах. І в коляду не ходила так, як інші шинкарки за збираниною, лиш найме фіру в місті, то там вже й залишається, а шинок лишає на вірного наймита на цілий той час.
Тож Іванус внадився до Бамбохи. Він не був злий чоловік, лиш, бувало, як нап'ється, то має велику фантазію — вгору стіною лізе. Жонка почне йому що казати, а він б'є її на останнє. Не раз жонка завивалася в намітку, а по намітці спливали червоні паси крові, і так йшла скаржитися до попа. Піп стане в церкві на проповіді і ганьбить Івануса:
— Так, — каже, — Іванус — ледащо, пияк, — зо світа у Бамбохи та у Бамбохи п'є брагу прокляту по цілих ночах, а напившись безмірно, приходить додому та жонку смертельно побиває. Вона чесна і побожна ґаздиня, другої такої село не має. Він свою душу дияволові продав. Він — проклятий грішник, некаянник. Пеклом віднині він смердіти буде. В смолі кипіти, де плач і скрегіт зубів.
Та що з того?
Іванус до церкви не йде, а як йому хто про це скаже, то він, бувало, на те відповість:
— Піду до пекла, то піду. Буду носити дрова, аби пани, шинкарі та всі багачі не позамерзали в котлах. А коли на тім світі є небесний рай і коли там так добре, то чому ті, що вихваляють рай, так бояться вмерти і раді б жити тут якнайдовше? Видко, і ті, що проповідують, і ті, що слухають, не вірять ні в яке небо, лише ті і ті брешуть.
Тоді були тяжкі часи, не було хліба. Бамбоха пекла лише для себе. Іванус купив люльку на короткім цибусі, а як хотів закуски, то їв печену картоплю. А часом, як іде темної ночі додому, то з горілкою розмовляє:
Горілице, погорілице,
Ти преподобная браго.
Веди мене дорогою вправо!
Аби-сь мене в потоці-розтоці не повалила,
З добрими людьми не посварила,
Бо нема гіршого собаки,
Як п'яного чоловіка.
Ти над християнином велику силу маєш,
З землиці, з хатин виганяєш,
З кожухів і сіряків роздягаєш,
А в веротюхи вдягаєш,
З чобіт визуваєш
Та в постоли взуваєш, —
Отже, я тебе величаю,
Поклін тобі віддаю!
І так не раз таки добре поклониться, що запоре чолом в болото.
А жонка бачить, що нічого з ним не порадить, та й не казала вже ніколи нічого, хоч би що зробив. Вона була побожна, ніколи в неділю рано не топила, але в суботу все ладно прибере, позамітає в хаті і коло хати і зварить дещо на снідання, а в неділю або в свято рано йде до церкви. Прийшовши з церкви, затопить і зварить обід.
IV
Іванус по-п'яному робив усякі дурощі.
Одного разу, якось в жнива, в неділю, днина погідна, аж дух радується, жонка пішла до церкви. Івануса лишила вдома.
Приходить з церкви — його нема. Вона затопила, зварила обід, пообідала та й лягла відпочити трохи.
Наступило полуднє, вона встала й вигнала корову до пастуха, а пастух каже:
— Я був нині у Бамбохи, а ваш чоловік там дуже п'яний.
Вона каже:
— Та хай п'є, то йому не першина.
Прийшла додому. Задзвонили на вечірню. Вона приготувала скоріш для Івануса обід, як завжди в неділю, щось ліпшого — вареники, молочну кашу і залишила в печі, щоб було тепле. Зачинила хату, а ключ поклала у грушу, в дупло, туди, де все ховали ключа, як котрого вдома не було. І пішла на вечірню.
По вечірні йде додому і бачить здалека — двері хати відкриті. Підходить ближче до хати, глипнула у бік від маштарні, під грушу — очам своїм не вірить. Підходить ще ближче — на донько нещаслива, руки заломила, — величезна купа пір'я лежить на ковбані, а в купі пір'я не хропить, ні, але аж харчить, як дикий вепр, лише одну ногу видко з пір'я, Іванус. Жонка не знала — чи плакати, чи заводити на ціле село. Входить до хати, відкриває піч, страви стоять, як лишила, ані пальцем не ткнув, і зараз пізнала, що Іванус, як прийшов від Бамбохи, взяв з постелі дві великі, гарно вишивані подушки, виніс під грушу, розпоров, висипав пір'я, бабехнувся в пір'я і захропів.
Зараз був вечір. Жонка поприбирала та й лягла спати. Яке вже її спання було?.. Гадала, як віку докоротати з таким чоловіком. Але десь коло півночі пробудився Іванус, бо дуже пекло його коло серця, і пішов до хати. Жонка почула, засвітила, поставила перед ним вареники, молочну кашу. Та він не міг їсти, бо в горло натяглося пір'я, коли хропів, і поприсихало. Лише зачерпнув пару разів каші і позбирав шкварки, напився два рази води, взяв опанчу під голову, бо подушок не було, ліг і хропів аж до полудня. А жонка встала зранку та, плачучи, збирала пір'я в трісках під грушею. Щось трохи назбирала, але багато пропало. Щастя, що вітру не було, був би розніс геть по цілому селу до останнього. А при тім усім жонка ні слова не сказала — нащо це він зробив.
V
Одного разу навесні, якось уже в травні, жонка скопала городець коло хати і дещо посадила, але нивка в царині була ще не орана. Так жонка мусила до Івануса якось приємно заговорити:
— Коби ти дивився, аби тоту нивку в царині виорати, бо я вже городець скопала, та ще й там посадила би що, бо вже й так пізно.
Іванус за своїм звичаєм нічого не відповів, але мав це ра гадці. Йому кожний догоджав і готовий був послухати. Так сказав одному і другому: дай мені волів до плуга — і вже є. Але ті ґазди самі не прийшли, тільки повисилали хлопців з волами і з плугом. Іванус знав за плугом ходити, але до того не звик.
Та що сталося?
Жонка вдома затопила полуденок варити та й позбирала білизну, де яка була, аби визолити, і намочила, але згадала, що на Іванусові цілком чорне шмаття. Як би то дістати, аби разом визолити? На царину недалеко. Вона заперла хату і виходить, а на царині повно народу, рух, погода люба, а народ — той гній везе, той розкидає, той волочить, той оре, а той поступає крок за кроком і кидає повного жменею далеко поперед себе зерно, аби розсипалося рівно. А чукурделі — громадами понад головами того народу, і то вгору, то вниз спускаються, а виспівують, аж в ухах лящить. І Іванус той гурт збільшив, ходить за плугом з люлькою в зубах. Вийшов в кінець, а жонка несміло приступає і каже:
— Коби ти став на трохи, аби воли відпочили, і піди до хати та скинь те шмаття, аби я разом випрала… От всі люди в білих сорочках, як лебеді, а тебе немов дощ зіправ.
Іванус не чує, нічого не відповідає, обертає, гонить і лютиться, що скиби не пристають, що плуг не має доброго строю. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Бузьок | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27140 | Михайло Яцків | Бузьок | Самиця бузька сиділа на ялиці і чистила пір'я. Витягала дзьобом зубреці в крилі і вигладжувала пух на грудях. Оглянула себе і сиділа тихо. Чиста і біла, як це лиш птиця може бути.
Перехилила голову і дивилася на небо. Хмари бовваніють, зближається осінь. Ген полинув гамірливо ключ журавлів у вирій. Там тепліше. Вона чекає на самця, прилучаться до гурту і також полетять.
Загримів вистріл — птиця злетіла коміть головою. Розщибається на гілляках і паде на землю. Страшна поява ловить її, скручує шию, вона борониться дзьобом і гине.
Діти увиділи, що тато несе великого птаха, і вибігли назустріч. Розбишака дав їм птицю, вони оглядають її і бавляться. Жінка шолопає пальцями під пір'я:
— Але яка вона худа, лиш жили та кістки, нема й крихти м'яса. Не знати, що з того за хосен; гріх лиш — село може згоріти.
— Це лиш дурні хлопи так кажуть, — замітив розбійник. — Ходжу вже цілий місяць по лісі, і ніде нічого не видко. Не мав що іншого робити, та й стрілив.
Птиця лежала на землі. Витягнені ноги, покровавлене пір'я злипалося, глина припала до нього.
Дітям наскучило бавитися, взяли і закопали її…
Над зрубом летів бузьок і розглядався пильно довкола, і Облетів зруб, облетів цілий ліс, знов вернувся, облетів колесом зо дві милі і змучений сів на ялицю. Підоймив голову вгору і клекотав. Кругом тишина, смуток і сутінь. Відпочив ¡трохи і полетів знову шукати своєї подруги. Прилетів у село на свою стріху і застав пусте, холодне гніздо. Сів і заклекотав з усієї сили. Пусто…
Коло призьби зашумотіло — то вітер шелеснув кукурудзинням.
Забіліло перед хатою — то світло мигнуло крізь вікно.
Замаячіло коло яблуньки — ні, то полотно на жердці.
Вложив дзьоб під крило. Холодний вітер куйовдить пір'я. Нога стерпла. Витягнув другу, а ту зігнув під себе. Витягнув дзьоб і знов роззирався. Темно і пусто, лиш вітер шелестить.
Сховав голову в пір'я, посуятив верхами крил і знов умовк. Лиш пір'я на грудях підоймається й опадає.
— Пі-гі! Пі-гі!
Прокинувся і став розмахувати крильми і розглядатися. Темно, темно, темно, лиш крила шумлять.
Чайка пігікала далеко.
Ще більше скулився. Так холодно йому, що не міг знайти загрітку в собі… Став порошити дощ…
Суятить він, і літає, і шукає своєї подруги вже дев'ять днів. Ночує на тій ялиці в лісі, де її смерть постигла, ночує на скирті і на оборозі серед гаю. Ночі студені, з бурями й дощами.
— Вже наших бузьків не видко, — говорив мужик вечором у хаті.
— Ая, бідні птахи полетіли. Так, здається, осінь. От, усе веселіше було, поки вони були.
А бузьок прилетів і сів на стріху.
Зіслаб. Їсти не міг і не мав часу. Клонить головою і присідає, бо ноги ослабли.
Рано почув шум над собою, отворив очі — громада бузьків колує.
Хотів розняти крила — і покотився долі стріхою на обійстя.
— Ади, що воно є! Певно, хтось самицю вбив! Бідна птаха, аж серце дереться. Мало ще всякого смутку…
— О, вже той чоловік не варт жити, що на таку невинну птаху важить! Бог би його скарав!
1901 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | В казармі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12923 | Михайло Яцків | В казармі | Вечір в казармі.
Пан капрал простягнувся на ліжку і крикнув:
— Другий цуг!*
Вояки збіглися до нього.
Підвівся на ліктях і зробив здивоване лице.
— Ота*во-во є другий цуг!? Ото-во-во-во-о!? Герштельт! Герштельт!.. * Казав я! Чули, один з другим? Абтретен марш! ** Як скажу "абтретен", то все, що жиє, має відскочити, як би в тебе, в твого тата і маму грім ударив! А, мокрі рекрути, я вам дам науку! Я кличу другий цуч, а він, один з другим, лізе, як стара, перевалена корова! Чекайте, я вас навчу дисципліни...
Почекав хвилину і раптом знов крикнув:
— Другий цуг!
З гримотом і тупотом, як стадо сполошених коней, кинулося все до нього.
— Герштельт!
Всі відскочили, як ошпарені.
— Падай!
Всі впали на землю.
— Встань! Всі схопилися.
Командував далі те саме, лиш у скорішому темпі.
Зчинився гуркіт і тупіт, як у кінській стайні.
За годинку настала задуха, шум і сопіння немов із тридцяти ковальських міхів.
Вояки витирали піт, стогнали, падали і зривалися.
Хтось штовхнув переднього під бік, бо той вдарив його зап'ястком у голову. Шепотом сипались прокльони, з кута долетів здушений сміх..
Від того сміху капрал мов сказився. Скочив, вхопив тріпачку і загатив по головах, плечах і руках.
* Відставити! (нім.) — Ред. '* Назад! (нім.)—Ред.
Тверді хлопські голови витримали, а капрал змучився. Сів на ліжко і закликав знов цілий цуг. Хлопці прибігли, і настала важка тиша. Капрал мовив хриплим голосом:
— А тепер знаєте, за що я дав вам такого духу? Рекрути дивилися на нього тупо.
— Пся кров! Матір вашу! Не знаєте?!
— Ні,— впало кілька голосів.
. — А онде що?! — показав на одне ліжко в куті; на нім лежав хтось під ковдрою.
Лукавий сміх блиснув з-під капралових брів:
— То є весь цуг?! А он хто лежить? Ідіть і тягніть його сюди за ноги.
Вояки кинулися до ліжка, як голодні вовки, і за хвилину тягнули товариша штовхаючи.
— Аби тебе грім забив! Дивись, а ми через нього так парились! А бог би тебе побив!
Блідий жовнір протирав очі і роззирався. Капрал взяв його на допит.
— Ти що за один?
— Сень Макітра.
— Ге, Сень, певно, бабин син.
— Ні, я не маю нікого.
— А звідки ж ти взявся, коли ти не маєш нікого? З кропиви? Ти, певне, покропивник?
— Не глуміться, пане капрал, мої тато і мама в могилі спочивають, а ви...
— Гм, Макітра... Чекай, будемо мати в чім мак терти! Ти чого заліз під одіяло, коли я кликав цуг?
— Я слабий.
— Ти слаби-ий? Чекай, я тебе вилікую. Ге, це якась телігенція — він мені тут буде коники пускати! То ти не мав кому на голову вилізти та прийшов тут до мого цугу? Чекай, небоже, я тобі вилізу на твоє здоров'я... Можеш таки нині справити собі труну... Ти чому не писався хворим?Дивіться також
Михайло Яцків — Христос у гарнізоні
Михайло Яцків — Остання зміна Івана Завади
Михайло Яцків — Бувальщина
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Макітра розбудився цілком, повів головою набік, на його лиці перемигнув дивний усміх і вмить щез, око стало студене, як сталь. По хвилі спитав:
— Що з того вийде? Я вже не раз писався, але побачив, що це ні на що...
Капрал побілів, втяв зубами губу, дивився довго на нього, а потім сказав:
— Я пізнаю по твоїх очах, що ти така гадина, якої світ не видів. Ну, але чекай, з мене ще більша гадина. Я вже виджу, що буду мати з тобою клопіт. Ми обоє так легко не розійдемося, як ти гадаєш.
Встав і нахилився до нього.
— За два місяці маю йти на урльоп *, я дуже радий би вирватися вже раз із цього проклятого пекла, але ади (вдарив себе в груди), аби я тут через тебе і два роки мав лишитися, то я тобі кінця доїду! Я тобі в'язи скручу! Чекай, хлопе, злодію!..
ч — Пане капрал,— сказав спокійно Макітра з тим самим холодним усміхом,— хто ж видів таке балакати? Чому ж би ви мали через мене не йти на урльоп? Але ж підете, бігме, підете! Підете навіть скорше!.. Капрал тупнув ногою:
— Мовчи! — Потім звернувся до інших:— Хлопці, коли він так одіяло любить, то дайте йому його цієї ночі, бо будете всі паритись через нього. Один за всіх — всі за одного; такий наказ у війську.
— Добре! — гукнуло з десять голосів.
"Дати одіяло" — значить кинути вночі на когось одіяло і задушити або вимісити чоловіка так, аби вмер він у госпіталі.
— А я вам, хлопці, раджу — дайте спокій з одіялом,— звернувся Макітра до товаришів.
—. Або що?! Диви, який знайшовся! Ще страшить, гї-гї!
— На мені аж сорочка полотном стала! — додав перко-носий Юхт, що сховав тим часом Макітрин хліб з полички.
— Другий цуг! Вояки збіглися.
— Мой, не хочу блузи на собі!
Кілька стягало з капрала блузу, а він тим часом навчав:
— Наказ має бути наказ. Аби я тобі не знати що казав, то мусиш все зробити. Якби я тобі що злого казав зробити, то ти можеш на другий день рано писатися до рапорту, але наказ мусить бути виконаний, бо інакше за субординацію йдеш до тюрми. Скажу тобі: "Хлопе, хапай рушницю і стріляй-ся!" — або: "Лізь на вікно і скачи з другого поверху!" — ти хапаєш рушницю і стріляєш або скачеш з другого поверху, а завтра можеш йти і писати на мене до рапорту, чи як собі хочеш, але наказ має бути наказ!.. Хлопе, а якби я так сказав тобі:— Бери сірник і підпали хату!
— Єсть! — крикнув Юхт, як несамовитий, і прибіг з пачкою сірників.— Котру хату кажете підпалити, пане капрале?
— Чекай, гадюко! А... ти хочеш підпалити?! Злодію,— таж за се кримінал! Хати не вільно підпалювати, і тому, коли б я тобі такий наказ дав, то ти не смієш мене слухати, бо такий наказ не є важний.
* Відпустка (нім.).— Ред.
Капрал перервав науку військових правил і крикнув:
— Мой, не хочу штанів на собі! Стягли панталони.
— Мой, не хочу черевиків!
Макітра стягнув черевики, капрал притримав їх пальцями, раптом пустив, той полетів з черевиком і мало не вибив собі зубів, вдарившись об залізну піч.
Капрал вийняв цигарку.
— Горить!
Двадцять людей прибігло і вийняло сірники з кишені.
— А тепер все, що жиє, стелить ліжка і лягає! Стелили ліжка, складали мундири, молилися і лягали. Черговий, якому припала нині черга, виліз на стіл, взяв
одною рукою закрутку лампи і прочитав напам'ять:
— Добраніч, панове старші, і вам, колеги! Світло з хати — дівчина до хати, аби пан капрал мали що кохати!
— Файно! — муркнув капрал.
Жовнір фукнув у лампу, і стало темно, як під землею.
— Котрий скаже нині байку?
По довгім торзі зачав оповідати Савчук:
— ...Був раз жовнір, що не знав ніякого страху. Не боявся він ні ночі, ні громів, ні ворога, ні смерті. І не мав він нікого й нічого, лише такий камінь, що був чистий, як сльоза, і світив, немов роса на схід сонця. І носив він той камінь при собі, і беріг його від людей, і видів себе в ньому, як у дзеркалі. А був той камінь дивний: від кривди темнів, від просвітку ставав ясніший...
Одні слухали це оповідання, інші заглибилися в свою гризоту, в спогади і западали в сон.
Макітра скулився під ковдрою і кашляв. Сів на ліжку, обняв обіруч коліна, підсунув їх аж під шию та стиснув зуби — так кололо його в грудях і спирало дух. Знов душило його до кашлю, в грудях і горлянці стало гаряче, виступив холодний піт. Він зомлів. Через годину пробудився, сидячи з головою, схиленою на коліна. В пам'яті промайнув один ранок. Сень стоїть перед лікарем, той наказує скинути сорочку, обстукує його кулаком так, аж чути у другій кімнаті, і каже, що йому нічого не хибує.
— ...А він таки не піддався і, як лежав лише в сорочці, так встав, узяв карабін, настромив багнет і пішов відбирати свій камінь, в якому була мамина сльоза і його честь,— гуділи слова казки.
З далекого кута долетів шепіт:
— Мой, Грицю, кажу тобі — не лізь! Ти хочеш якої біди? Тебе.який напав? Ти капралів вірник? Таж завтра може таке саме впасти на тебе. Кажу тобі — не йди, бо, не дай, боже, чого, то я сам таки досвіта йду і пишу рапорт на тебе.
Вчув це Макітра. Зняв потихеньку гвинтівку з залізного гака, наложив під одіялом багнет, взяв коробку з п'ятьма патронами і заклав їх в замок. Підсунувся до залізної штаби п головах ліжка, обпер карабін на колінах і чекав.
Савчук кінчив казку сонним голосом, вкінці затих. Дехто хропів...
Згодом скрипнула дошка в підлозі, щось зачепилось об стіл, там мовби придушений хихот.
Злодійський рух з куткка посувається до середини залу, до Макітриного ліжка.
Сусідній товариш хропе на всі заставки, от вони вже коло нього, минають його — спинилися праворуч від Макітри. Два по боках, один у ногах розтягають щось і насувають на ліжко. Чиїсь руки лапають по ліжку і скрадаються до ніг Макітри, як вовки.
Тут хтось, немовби його грім луснув, підняв трійголос і гепнув на землю, потім перекинувся стіл, гримнув постріл, аж казарма здригнула, і все, що жило, схопилося на ноги.
— Гвалт! Караул! Пане капрале! Світло!
Новий постріл впав потемки на ліжко капрала. Той схопився і чмихнув під ліжко. Влетів вартовий з ліхтарем, капрал з денної черги, фельдфебель та офіцер.
На підлозі качався прибитий Юхт, за столом зойкав і трусився піддячий.
Раптом очі всіх упали на Макітру. Він кинувся за капралом під ліжко, той вискочив, розправив руки і заревів, як звір:
— Чи ти варіят, чи хворий?
В ту ж мить гримнув четвертий постріл. Капрал схопився однією рукою за груди, другу спер поза себе до стіни, поволі зсунувся вбік і впав на ліжко.
— Ти що робиш? — крикнув офіцер і вихопив у нього карабін.
Макітра поклав руки на коліна. На сорочці у нього червоніла кров. Він посміхнувся безглуздо і сказав спокійно:
— А що ж би?.. Цим двом свинтухам я дав одіяло, того сучого сина пустив у відпустку, а мене беріть до шпиталю чи до тюрми — мені все одно... |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Вечерниці Романа Ничаєнка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27219 | Михайло Яцків | Вечерниці Романа Ничаєнка | І
Неділя вставала з-за хмари. З хати вийшла мрія. На воротах привітала її ластівка, в садку зозуля. Вулицею линув спокій, обіймив мрію і став оповідати казку, а вона леліяла тиху співанку.
Роман Ничаєнко сперся на вікно, слухав казки і пісні і не знав, звідки вони — з серця чи з предковічної давнини.
Благовісне сонце пливло в світлицю, цілувало задуманого Шевченка і в'язало струни до його грудей.
Музика ходив по хаті.
Нечайно перервав тишину шум крилець — на вікно прилетіла біла голубка.
Заглядала до пареня[1], а він дивувався.
— Чия туга прислала тебе, ясна вістунко, вранці-рано до мене в гості?
Чи від живих, чи, може, давня, мертва прилинула ти до мене?
Всі ви однаково мірили вічність суєтою днів і ночей…
Всі однаково розбили тайну святої тиші гомоном марного слова…
Всі однаково за життя померли і не воскреснете ніколи…
Голубка стала неспокійна, лопотіла пальчиками, шумотіла вінцями крил по варцабі[2], як вітер листами старої книги, обертала голівку і дивилася кораловим оком на Ничаєнка, як би бажала сповістити йому чиюсь душу.
Неспокій білого вістуна пригадав юнакові один сон. Ген-то на досвітках надходить він з-поза угла, а Ганнуся Стефанівна сидить смутна на призьбі. Бере його на коліна і каже: "Так-так, будемо вмирати…" Він вдивлявся в її очі, а з-поза другого угла надходять люди, а вона мовить: "Нехай бачать, що мені по людях…"
Вчарований призраком, пішов того ранку до Ганнусі і з глибокої вдячності обома долонями вітав її ручку. Здивувалася і спитала: "Ти похвалюєш мене за щось?" — "Ні", — відповів Ничаєнко.
Тепер снував задуманий по світлиці, а його думки переплітали образи споминів.
Всяка краса мертва, як би артист, поет не підіймав її вгору.
Ничаєнко сів в куті так, що міг лише крізь половину вікна дивитися в далекий краєвид долип і берегів, в ту сторону, де проживала Ганнуся. Притягнув її духом до себе і почував в собі дві струни: що важніша — тремтіла величчю достойної божественної поваги, а в другій була бадьора химера дрочитися з дівчиною. В голубім просторі сих тонів його душа промовляла без слів.
— Бачиш, мені байдуже, чи се по твоїй волі чи ні… Краса і правда високо в облаках над людськими головами і мало кого на землі дотикає білим крилом, але для гарних душ вона все на яві, як одинока найсолодша відрада в сім смутнім життю. Я знаю терпіння, і тому та ідея для мене одинокий скарб. Поза тим все, що витворили люди, і все, чим мене дотикають, — смішне. Люблю стояти в тіні людських осудів, сам нарочно відстрашую їх від себе, аби забезпечити собі спокій, волю і непорочність духу.
А тепер я до тебе.Дивіться також
Михайло Яцків — Доля молоденької музи
Михайло Яцків — З монастиря
Михайло Яцків — Архитвір
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Ми не стоїмо в ніякій залежності. Нема між нами приязні, вона тут непотрібна, а про знайомість нема що говорити. Се гарне становище подобається мені, як всяка проява свободи. Ти в моїх очах раз цвіт, то знов дитина, поза тим я з рожею в руці, зі спертим ліктем на коліні, з погідним усміхом дивлюся в далекий світ. Поза міру дня, понад людські голови… Але як цвіт, як поява людини серед сірого муравлища, як непорочна душа — ти для мене небайдужна.
І мене зовсім не обходить, чи тобі сього треба чи ні, чи ти про се знаєш чи ні — мене се зовсім не обходить — у мене на меті лиш ідея, не твоя людська подоба, не тіло. Можеш вийти заміж, можеш лютувати на мене, мене се не займає — я в урочистих хвилях глибокого творчого смутку маю тебе все на колінах, як білу рожу, як голуба, як дитину, задивлений в далекий світ… Се мені вільно, і ти не заборониш мені робити з тобою все, що найкраще, найвище, так, щоб моя туга падала діамантами сліз на тебе і вбирала, як русалку, як дитину моєї душі.
II
З полудня взяв скрипку і пустився межею серед нив. З концерта пільних коників добувався яркий скрижіт. однісінької саранчі. Ничаєнко наблизився до неї, спостеріг її на стеблі і приглядався, як вона мигом терла крильцями. Сонним рухом підставив руку до стебла. Показна комаха затихла, перекинулася горілиць на стеблі, гляділа на руку, доторкала її довгими ріжками, потім скочила на палець і зачала грати.
Юнак зійшов в лісову прогалину, що тягнулася попри село, сів над берегом плеса і поклав скрипку на траву.
Було тут спокійно і затишно. Давню лісову дорогу покрила яснозелена трава, як стрижений килим.
Ничаєнко сидів непорушно. На його плече прилетів великий писаний мотиль. Підсувався вгору, мінив крильцями, до сонця, виліз на шию, лоскотав легенько ніжками і вусиками, потім виліз на капелюх.
Зілля і трави пишалися довкола.
— З одної землі і з одного сонця всяке зілля, одно гоїть, інше труїть. І люди так, як ті зела, трави, дерева і звірі.
Похилився над плесом і заглядав в своє обличчя. Було біле, як сніг, очі глибокі, чорні. Сам перед собою видався дивний, чужий. А преці тут у воднім дзеркалі ніхто інший, тільки він сам… Соколиним зором пронизував свою душу, аж примлів як наврочений і сонна безвість обгорнула його. Затремтів з жаху і прокинувся.
Поклав капелюх на траву і ліг горілиць. Земля і трава холодили його. Сягнув рукою перед себе і взяв скрипку. Гладив нею розпалене чоло і тулив до лиця. Постукував одним пальцем в верхню грудницю, іншими скоботав легенько струни і прислухався дивним гомонам.
Оце шумить буря, грає водопад. Чути гомін солодкої розмови, шепіт весняних листків, людський гамір як під час пожару, стогін породіллі, квиль немовляти, діточий лепет, тремтить весільна після і читаний молебен за упокій душі.
В грудях Ничаєнка втихомирилася буря, він встав і пішов в свою путь.
Плавним юнацьким рухом прямував через запуст, пропадав серед ліщини, аж опинився на сіножаті. На горі білілися хати між садами. Сонце зайшло за ліс, дітвора заганяла товар і гомоніла по селі.
Вечір молодого літа стелився довкола.
Музика ішов через темний сад. З обійстя долітав до нього гутір, сміх дівчат, тиха співанка.
Коло керниці дві молодиці та й що хтось, та й ще хтось.
Обіймалисі, цілувалисі та й ще щось, та й ще щось!
Переступив перелаз і вплинув на обійстя.
Якраз повечеряли, молодь виринала на тік і обступила музику. Дівчата торгали за рукав, випитували, де так забарився, хлопці оглядали його капелюх і пробували на своїх головах.
Під грушею дві лавки. На нижній сидів цимбалістий і ладив свій струмент. Його обступили дітваки. Цимбали гуділи, як рій бджіл, як гомін підгірських дзвонів, що завмирає в воздухах серед столітніх лип.
— Устань, грибе, хай козар сяде! — сказав парубок до підростка, що забрав місце музиці.
Ничаєнко зачав строїти скрипку.
Дівчата і хлопці в вишиваних камізолях з білого і чорного сірякового сукна поставали гуртками, поспиравшись один одному на плече чи обіймивши за шию. Пахуча спадь злітала краплями з дерев на голови і лиця.
Дівчата мали дві коси довкола голови, підтяте волосся коло вуха, коралі, пацьорки і політички[3] на шиях, уставки на раменах.
Хлопці мали довге волосся на потилицю, підтяте на чолі, і вишивані пазухи.
Дівчата опоясані крайками, в червоних спідницях і фартушках в квітки, парубки в широких писаних ременях і з дзьобенками через плече.
Ґазди сиділи хто на довгій лавці під коморою, хто на ковбанах і кругляках на дровітні, хто на воринню, а жінота і діти — на призьбі.
Музика бадьорими вибаганками зачинав розмову зі скрипкою, цимбали добігали її металевими гомонами.
— Скобоче під колінами, — сказав один з парубків. Дівчата захихотали.
Посипалася "дрібненька". Мотиви виходили в двох половинах, з тих другі повторювалися коротким розважливим речитативом і втирали поле під розвій нових мелодій.
Старий ґазда, що сидів на лаві під коморою, похилений на коліна, з люлькою в зубах, і дрімав досі, зісунувся нараз з лавки і пішов в присіди.
Груба сваха взялася під боки і подріботіла навколо старого.
Залунав сміх, дівчата і парубки розбилися на пари і вмить по обійстю як би вітер квітками посіяв рівно довкола. Парубки приспівували по черзі.
Ой піду я на Майдан та й вітну осику,
Та й виплету личаки, піду на музику!
Гуляймо си, браття милі, гуляймо, гуляймо,
Завтра рано із досвітка до праці вставаймо!
Неділеньку божу, божу треба освітити,
Як не будем танцювати, не схочем робити!
А мій тато старесенький, як голуб сивенький,
Казав мені: "Гуляй, сину, поки-с молоденький!"
Ой гуляймо, хлопці-браття, гуляймо, гуляймо,
З сього села за границю дівчини не даймо!
Я гуляю, я гуляю, нічого не знаю,
Для мене всі буки ломлять з зеленого гаю!
Парубоцтво розохотилось, спів ішов наперейми.
Ой злегенька, музиченьки, злегенька, злегенька,
Бо то моя дівчинонька на ніжки слабенька!
Ходи, любко, танцювати, ходи, любко, швидко,
Багацька ті заступає, аби ті не видко.
Багацька ті заступає кіньми та й волами:
Ходи, любко, танцювати з чорними бровами!
Цимбалістий зажмурив очі і гойдав головою вгору і вдолину, як би котив гарбуз. Кучері літали довкола голови, як би їх вітер розвівав. Підтупцював правою ногою до такту, руки напам'ять орудували пальцятками. Вряди-годи похилював голову аж до струп і снував молодечі сни, слухав гомону приспаних споминів, старих забутих пісень, то підіймав її вгору, і грав, і рухався цілий далі, як при ткацькім1 верстаті, а необачна молодь приспівувала.
Ой скрипочки красно грають, а цимбали бам, бам,
Ходи, ходи, мій миленький, я лобі щось дам, дам!
Зажурився цимбалістий, що нема що їсти,
А він сів си коло лави, довбав цимбали!
Ничаєнко похилив голову на скрипку, відвернув лице потупив очі поза плече і входив в свою душу.
Промітні тони розвивалися в акорди сопілки і піддавали молодятам новий настрій. Пісня родилася і гинула.
Та най би тут скрипки грали, а цимбали били,
То би моє сумне серце не розвеселили!
На се обізвався інший голос:
А скрипочки з ялиночки, цимбалоньки з бука,
Як заграє, на серденьку тяженька розпука!
Ой бо тота сопілочка жалібненько грає,
Хто любові не зазнає, той жалю не має!
Сопілочко яворова, то-с ся поколола,
Ой то-с не раз вігравала коло оборога!
Ой піду я у лісочок, заграю в листочок,
Буде милий пізнавати, чий то голосочок!
Скрипка давала лише верх до танцю, а до душі промовляла душею. Тони ішли хрестиками, як червона заполоч на вишивках. Парубоцтво затихло, скрипка не грала вже на вухо, тільки на крові і володіла до своєї волі і вподоби.
В лиці Ничаєнка замерз спокій, темне волосся опадало на плечі, голова Антіноя[4]. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Гермес Праксітеля | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4378 | Михайло Яцків | Гермес Праксітеля | Поїзд зупинився в полі і стояв довго. У вагоні першого класу було веселе товариство жінок, які їхали на бал. В середньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, навпроти нього — цивільний грубий панок. Увагу жіночого товариства захопив офіцер.
Шепотом і виразами очей робили вони собі замітки про незвичайного молодця. Його відкрита голова була всіяна короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясність обличчя і темно-сині очі. Він встав, сперся коло вікна і дивився в далечінь.
Три красуні не зводили з нього очей. Крайня з правого боку з золотавим волоссям і фіалковими очима, учителька мистецтва, рухала рожевими пальчиками і жваво ловила профіль юнака в альбом для малювання. Середня, з довгастим чоловічим виразом, барашкувала ніжкою, закиненою на коліно, і дивилась перед себе з посмішкою насолоди. Третя взяла її під руку, мружила чорні очі і шепотіла з гарячим віддихом воркуючої голубки:
— Сором'язливість білої рожі в лиці офіцера палає до цілунку.
Середня замітила:
— Якийсь невблаганний смуток впився в його душу. Золотоволоса білявка зітхнула і додала:
— Шия з головою творить одну лінію. Впасти в його обійми — можна вмерти. Гермес Праксітеля.
Товаришки потакнули.
Грубий панок був схожий на бочку. Він почав розмову про природність контрастів, про війни за всіх часів і в усіх народів.
На доказ своїх слів панок сказав, що, хоч на далеких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають землю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядком.
Голос панка гудів рішучою самовпевненістю, як барабан. Офіцер дивився на нього спідлоба, в його очах заграв глумливий усміх, на лиці з'явились плями.
— Війна — це проклята підлота і ганьба людства, — процідив юнак.
Панок витріщив очі.
— Як це?! Так говорить офіцер про святу справу, яка спасає вітчизну від ворога? Це ж бунт проти національної етики і богохульство супроти суспільної моралі!
Офіцер відповів:
Вітчизну спасають творчим трудом і любов'ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком. Що мені до національної етики, коли в ній нема справедливості, що мені до суспільності, яка грабує мене, вимагає життя. Чому я маю ненавидіти кожний інший народ? Одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів. Хіба ви не знаєте, що нуждарі моляться Богу, а він свою манну посилає ситим світу цього. А справжні наші боги зараз бродять в болоті.
Панок посатанів.
— Війна — це традиція історії людства, вона прийнята усім цивілізованим світом.
Юнак відповів:
— Видно, що та історія нічому його не навчила і що людству ще далеко до справжньої культури, коли немає іншого виходу.
Панок розкричався:
— Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як ви не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і символом держави, тільки махнули згірдно головою, аж та шапка полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте ваші документи!
Офіцер встав, за ним — його слуга. Слуга підійшов до офіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймати з кишені на грудях документи. Пусті рукави хиталися по боках — офіцер був без обох рук.
Жах ударив по присутніх. З кута долетів тихий зойк і плач. В повітрі замигали парасольки, десятки жіночих рук піднялися вгору, і на кавуновий лоб товстого панка градом посипалися удари.
Вперше надруковано 1952 р. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Глибінь | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27142 | Михайло Яцків | Глибінь | Хлоп'я купаєся в ріці за селом, бігає по воді, плюскав бурульками до сонця, що аж нараз заграли веселкою. Се увидів він перший раз і вискочив з ріки. Стояв на зеленім морузі недалеко загород та верб, що сміялися срібним листям у сонці. Успокоївся і побіг знов у воду. Пускав "качки" камінцями та ловив рибу. Втім учув над собою гамір птахів, глянув вгору — голуба пропасть над ним, опустив очі на воду — та сама безконечна, голуба пропасть під ним. Пирснув з води, як опарений, припав до землі і скрив лице. Схопився обіруч трави, аби не злетіти ні в одну, ні в другу, глибінь. Підоймав боязко очі від землі, в голові шуміло, глядів спроквола на небо і все держався землі. Світ обертався, хлопчина не видів на нім нікого й нічого — чув лиш. себе.
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Гомін будуччини | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27145 | Михайло Яцків | Гомін будуччини | В ясний ранок на далекій горі вправлялися жовніри, лопотів мангановий кріс[1], в кітловині столиці дзвони проголошували свято побіди.
Великі повільною ходою давали основу низького гомону, на ній хвилювало, колихалося повітря, середні молотили його залізними бияками, кличальники сікли вістрями мечів. Кожда святиня виливала з-під свого хреста всі акорди, обряди промовляли своїми окремими відтінями, гомоніли диспути і суперечки синодів, кождий дзвін до своєї ваги і голосу вимагав слабших чи сильніших рук, щоби злити своє серце з вдачею чоловіка. В облаках зойкали жертви сліпої ненависті, тремтіли голосіння жінок, гомоніли стогони окаянних духів, гуділи прикази, дринчали прокльони, все життя війни і миру, грози і тривоги, тріумфу і горя переливалося в хвилях шаленого розгардіяшу звуків і гомонів.
Тільки час від часу, коли туча звуків омлівала, озивався один дзвін. Мав чистий альтовий голос з оксамитним відгомоном і відбивав від цілої юрби. Бистре ухо ловило зі звуків кождого дзвона, котрі метали і в якій мірі складалися на його походження. При останнім дзвоні годі було розсліджувати, з чого він постав. Він обіймав, тулив скорбну душу споминами про женщину з прастарого роду. В звуці її слів тремтіла від віків унасліджена резигнація. Той звук — се була поезія її найглибшої душі. Ще щось більше крилося в тонах того дзвона. Вони давали віру в ті будучі часи, коли все ясне і гарне запанує на сій бідній землі.
В пору війни терплять не лише люди і звірята, терплять і гинуть також мертві речі.
Прийшла черга і на дзвони. Відбули вони свою вікову службу на висотах, товаришили поколінням при їх втіхах, святах, були вістунами тривоги і лихоліття, прощали чоловіка на вічний спочинок, врешті, було їм суджено зійти на низини горя і сліз, змінити ім'я, звання, тіло і віддати свою матерію на оружжя. Зі символів любові ближнього перетопилися вони в оруддя смерті і заглади[2].
Одного рана у високу і простору кліть нашого дзвона замість галок і вежових ластівок навідалися нові гості. Всі одягнені однаково, з молотами, кліщами, долотами, драбиною і линвою полізли по перехресних балках вгору і почали оглядати його. Був се темний дзвін, помальований в огненнім відливі бронзовою краскою. Два символи були відбиті на нім. З одного боку корона злітала з людського черепа, на другім голуб з оливною галузкою.
— Буде гарна польова гармата, — заключив знавець старини.
Коли спускали його линвою, серце вдаряло в криси, дзвін якби просився на прощання зі своєю двостолітньою висотою.
Надолині окутали його в шмати, вирвали серце, щоби зойк не торкав людських серць і почали гатити молотами по крисах. З глухим стуком падали важкі кусні тіла на землю. Знавець металів підіймив один, почав розсліджувати, помічники спинилися в роботі й обступили його.
Дзвін мав в собі три четвертини срібла, одну домішки.
— Сей відмовив нам послуху, — замітив знавець металів і потер долонею чоло. — Шкода, що намучили ми ся стільки коло нього.
1915
[1] Кулемет.
[2] Знищення. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Горобці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27146 | Михайло Яцків | Горобці | Тримав горнець між колінами, нахилився і виловлював останню ложку бараболяної юшки. Побіля сиділа жінка, сперла лікті на коліна, голову — в долоні і задивилася тупо перед собою. Сіра хустка спадала з худих плечей, в ній вона була подібною до посоловілої нетлі, що в сльоту тулиться до стіни під стріхою.
— Хоч роздави його, аби аж черепки розсипалися, то нічого не видушиш, — буркнув він і відкинув горнець.
Обтер рукавом вуса і піт з чола.
— А змучився чоловік, як не знати коло якої роботи.
— Що ж я маю казати? — спитала жінка. — Живем одним хлібом і до того хліба жадні, як до спасення.
Махнув рукою і почав нишпорити по кишенях за тютюном. Обгорілий, суворий, з кістлявими руками. Сорочка і штани вкриті пилюкою.
— Оце розбирали розвалини, що на їх місці мають збудувати церкву. Один з молодих робітників сказав тут нині таке: "Давно закопували живцем людину під церкву, а тепер ми закопуємо наш кривавий піт, поки живемо".
Полудневе сонце мліло над світом тихою благодаттю.
Обоє сиділи в тіні під риштуванням і поринали в своїх клопотах.
— Що там діти?
— А що ж би?.. Малий вернув зі школи, бо не мав зошита, але мала ледве заснула. Не буде потіхи з неї. Я лишила Мартиниху в хаті. Як прийде лікар, то вже не знаю, що й робити… Продала з хати все, що було. Світила я чолом, доки було можна, а тепер вже цілком стуманіла… Коли вже раз буде та виплата?
— Не знаю. Коли їм сподобається і якщо їх ласка буде, то кинуть якийсь гріш.
Ліг на бік. Пісна юшка, переллята лакомо в голодний шлунок, бурлила, наче тачками хтось гуркотів по сінях.
— Маєш ангельську музику… Так мене ті порохи печуть в горлі і в очах, як присок. І голова свербить. Може, та біда й намножилася з того бруду і поту?
— Приходиш все такий змучений, що падаєш, як дерево, і мені жаль рухати тебе, але нині вечором змию тобі голову і вичешу, — шепотіла вона.
Витягнула чорну, спрацьовану руку і повела по його чуприні, він підсунувся, положив голову на її коліна, вона почала ськати.
Дивився сонно на світ, зелена гілка дрижала на сонці, горобці злетіли з неї, зацвірінькали.
— Людина — як отой горобець. Ніби вільна, ніби бадьора, а притулиться де-небудь під риштуванням і не знає, який кіт чи сова чатує на нього… Але ти, небого, не бався коло мене, а йди до дітей. Я не можу нині заснути. Не знаю, чи з голоду, чи з журби. Голова розболілася і нуд до мене вчепився, як би п'яний був я… Кажеш, що малий плакав з голоду?.. Я знаю, ти не втаюй переді мною… Ну, годі лежати!..
Встав, але в ту мить заворот кинув його до стовпа, риштування загриміло, жінка підняла зойк, побачила ще раз чоловіка, почула ще один оклик: "Діти!" —і по цім стемніло їй в очах…
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Гості | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27147 | Михайло Яцків | Гості | Підбіг до вікна і пробурмотав до жінки:
— На маєш! Дідько гостей несе! Вийди до них!
— Та вийди ти, бо я не вбрана.
— А бодай то… Де моя краватка? Та зберися, бо заїхали вже на подвір'я! Бодай їхали вгору коренем… І не міг міст завалитися під бідством… Цілою хатою вибралися… Скоро світ — дідько їх надніс. І чим тут нині приймити ту саранчу!? Дай мені сурдут! Та вийди вже раз, бо чекають на возі і колотяться!
— Та вийди ти, нехай хоч трохи попрячу в хаті!
— На маєш — вона береся тепер замітати та застелювати барлиги! А бодай то…
Вийшов.
— А-а! А-а! Гості-гості! Преці нагадалися! Ов, і Микольцьо, і панна Галя, і панна Оля, і панна Маня, і Славцьо! А-а, витаєм, витаєм! Преці не забули за нас!
Цілувалися.
— А прошу, прошу, прошу ближче.
Підняли гамір, як хмара ворон.
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Де правда? | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12927 | Михайло Яцків | Де правда? | І
В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів поч-майстер Мартин Гробман. Похилився над ранішньою посилкою, крізь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неї жмут прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках і газетах, гуртував по громадах та записував до протоколу і денного виказу. На кінці кожної сторони в "Указі" клав свій підпис і закручував хвіст навідліт.
Два малі вікна по правій руці старого були втворені, крізь заржавілі грати плив голубий ранок, мак і соняшник в городці вмивався росою, свіжий запах скоботав Гробмана в носі.
Двері втвиралися несміливо зі скрипотом, до кімнати ввійшла стара, дихавична мужичка, виповіла сухим півголо-сом "Слава Йсу", обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев'яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.
Почмайстер порпався в жмутах папір'я. ^
"От яка то у панів поведенція,— думала баба.— Скажи "Слава Йсу" — ніхто тобі не відповість, сідати не просить... Не так, як у хрестінина".
В ц[ісарсько-] королівській] тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною — аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім — дві залізні шріби і мутерка від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.
Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в душі: "Не знати, чи се святі, чи що?"
На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько — два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були се побляклі фотографії двох синів почмайстра, але Ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха по-зчісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з "папоротами". Баба зітхнула і думала: "Господоньку милосердий, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися і вмерти, як кождий хре-стінин".
Дивилася на почмайстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а "папорта" і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.
"Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати,— думала баба.— Не знати лише, чи цісар так само в "калярах", як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові або рахував "патенталь" * для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь "каляра".Дивіться також
Михайло Яцків — Гермес Праксітеля
Михайло Яцків — Собака
Михайло Яцків — Лісовий дзвін
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Старий встав, поховав жмути папір'я з полички і глипнув з-під окулярів на бабу.
— А що там?
— Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?
— Від котрого сина?
— Та від того, що в войську.
— Та скажи, як називався?
— Та Іван.
— Та який Іван!?
— Наконечний, прошу пана.
Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.
— Оставайте здорові та дай вам, боже, панованє щасливе.
На пошту прийшла сільська дівчина.
— Прошу пана, я прийшла по казати. Старий обернувся до неї з квасним лицем.
— Що маєш показати?
— Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.
* Інвалідська пенсія.
Прийшли міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.
— Добрий день...
Старий глянув крізь окуляри.
— А, добрий день. Що там скажеш доброго? Міщанка розвинула рецепіс з хустини, старий вийняв
з шухляди грошовий переказ і переглядав його.
— То від твого сина. Посилає тобі 4 корони. Але то треба підписати.
Міщанка всміхнулася ласкаво.
— Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.
— Га-а, мені, дитинко, не вільно...
— Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема вдома.
Старий зачав клопотатися сею справою.
— Ніби тут є виразний адрес до тебе, й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою:.. Може, маєш кого знайомого тут недалеко?Л. Або чекай...
Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:
— Бінка-а!
За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.
— Підпиши отут-оо.
Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася і підписала її.
Старий взяв виказ, втягнув квоту і підписався в рубриці "Anmerkung" *. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах виказів, посвідок і свистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.
Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник — була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковиткою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив в тій порі чарку, і се служило йому. Більше не заживав, бо крутило би ся в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і став коло вікна.
До повітового міста Песиголовець вибиралася жидівська однокінка, набита пасажирами. Замурзаний шевчук рахував їх в капелюх, кинув до землі і толочив ногами. Один жид бісився і кляв в дусі:
— А Solst du kriechen auf alle Vier! **
* Примітка (нім.). ** Бодай ти рачки лазив! (нім.).
Інші звикли вже до того і дивилися байдужно.
Молодиця несла яйця в кошелі і курку. Жид, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарів і горнув руками в повітрі яйця і курку до себе.
Жиди гаркотіли з візником, він сідав, то злазив з воза, підганяв коня на крок, задержував і вертався ще за двома пасажирами. Коли рушив з місця, над'їхала бричка з священиком. Парубок ніби потайно, але так, аби жиди завважили, витягнув жмут сіна і кинув попри себе на дорогу, "аби їм гешефт попсувався і фіра вгору колісєм стала". Забобонний старовірець бомкнув:
— БоЫ сій Ьекіттеп а Рідіге!.. *
Почмайстер день у день видав такі історії. Погода на світі цікавила його більше. Думав про своє жито за містечком, під горою. Мав там ниву, яку перед літами купив для першої жінки. По ній лишилися два сини. Старший вже адвокатом, молодший народним учителем. Оба сухорляві, як їх покійна мати.
"Я, тату, хорий. До школи ходжу в таких черевиках, що лише пришви зверха, а сподом нога боса. Але Ви не журіться. Знаю, що не маєте відки. Маю надію, що, може, дістану лекцію",— писав раз старший син.
"Ми вже, тату, свої пани. Приїхали би до Вас, але нашої мами нема, а мачуха — от ліпше не згадувати".
Старий вдивився в фотографію синів і клонив головою.
— Правда, діти, що мами вже нема. Я тільки і нива на ній. Нині неділя, треба подивитися.
На пошту прийшов листонос з села Лісович, низький чорнявий мужик з хитрими очима, Хома Гвінт. Почмайстер знав його від літ і любив заходити з ним деколи в розмову.
— Що ж там чувати?
— А що ж би, прошу пана... Купили у нас якісь два купці ліс, та й аби, рахувати, бідним людям не дати заробити на фірманці, хотіли завести колійку і так возили "матриян". Тим часом оноди один з тих купців повісився, а його спільника вчора шляк трафив.
Старий дивувався, а мужик тягнув далі.
— Люди у нас кажуть, що се кара божа, а я знов кажу, що тут лише правда, бо кара повинна була зайти на кого іншого.
Гробман підвів брови.
— Як ти се розумієш?
— Та так, як воно по правді є. Ті два купці заплатили скарбові мільйон за ліс, заплатили за рубання, а тепер не
* Бодай на тебе хвороба найшла! (нім.).
стало вже грошей на колійку, а потягнути не було відки, та й так взяли собі до голови, що, рахувати, мусив прийти кінець. Тут, проіпу пана, купці нічого не винні; їм вільно було торгуватися з громадою за колійку. Громада сперлася і не хотіла допустити колійки інакше, як за десять тисяч, але найшовся такий один між нами, що замість дати приклад — пан вже догадуються, про кого я тут говорю,— знюхався з купцями, "куку в руку" та й далі робити гинділь. Постягав своїх вірників в громаді, кажуть, що деякі таки добре помастили собі пальці, ну, та й лише печатки треба було. Печатка губить село. Одна душа губить цілий світ. А в нас люди такі, що на печі виросли, на печі й вмирають, хіба котрий утопиться в ріці,— тож легко зробити з ними, що хто схоче. Тут вся правда.
Хома Гвінт пішов, а старий докурював люльку і сидів посоловілий.
Простому чоловікові, з природи, легко дійти до висновку. Він приймає багато ідей вже готових, видить свою правду в обмежених границях доброї віри та звичаїв і не журиться більше. Так само і Гробман прожив своїх шістдесят літ в клопотах і трудах, але від якогось часу зайшла у нього зміна. Він почував, що життєва мандрівка доходить до кінця, й його чим раз більше зачали непокоїти сумніви. Преці, що там, поза границею земного світу, дієся? Не був парафіянином, не вірив в життя душі, але хоч по-невільно приймав, що небо над ним не має кінця, то все ж таки не міг ніяк того шаленого вибрику помістити в своїй голові і мимоволі підсувалася йому в тій загадці зв'язь з тими силами і тайнами, яких існування не ствердила наука.
Старий зичив від одного студента філософії природничі книжки, вчитувався і вглубляв в них, але не знаходив непохитної, ясної правди. Коли від часу до часу з'явився на пошті який священик або образований інтелігент, старий, укриваючи свою цікавість і духовний неспокій, зачинав незначно розмову на тему бога і позагробового життя, але ні від одних, ні від других не довідався нічого певного й оставав сам на розпутті серед більших сумнівів.
II
З полудня вийшов за містечко, оглянув ниву й звідси виправився в гай на горі. Лежав під дубом, і прийшло йому на гадку, що відколи оженився вдруге і пізнав свій великий промах в житті, з яким давно спокійно погодився,— отже, від літ, перестало його займати домашнє окружения, ненависні щоденні, нетерпеливі і пізні гості на пошті, байдужі всі знайомі, рідня, не цікаві всякі вісті в часописах про суспільне і політичне життя, тільки одна природа зі своїми змінами від ранку до вечора все займала його. Він слідив її оком, барометром і ревматичною ногою і-тямив, в котрім році вчасно зацвіли дерева, котрого літа впав сніг, тямив літа повені і голоду, як історик хронологію народів. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Дитяча грудь у скрипці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27148 | Михайло Яцків | Дитяча грудь у скрипці | Музика строїв скрипку, в ній будився тихий плач дитини. Дітвак сидів на постелі, жалі скрипки обіймалися з шумом лісу, з зойком вітру серед ночі та з маминою думкою.
В хаті пиятика, співи і танець.
Чупринаті голови, зіпрілі лиця й широкі зрібні рукави замелькали перед очима дітвака, зіллялися зі співом і тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у сні, а над тим дивом верховодила скрипка.
Мати сперла голову на руку й всміхалася, як би плакала.
Один з чужих взяв її до гурту, дітвак став неспокійний. Мати пішла в колесо, дітвака зняв страх. Кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже.
Він не може на це довше дивитися і плаче, зойкає на, ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці.
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Дитяча забавка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27149 | Михайло Яцків | Дитяча забавка | Вдосвіта гомонів бубон, військо виходило з села і дивилося остро на свою фану[1], аж мурашки пробігали. Військо для війни, не для спокою, тому мусить бути все готове.
Офіцерська старшина поїхала верхом, за нею капрал в параді з фаною, далі піхотинці в повнім воєннім уборі, в торністрах[2] з шатрами, лопатами, джаганами[3]. Попри відділи йшли лейтенанти, кадети й фельдфебелі, на самім кінці — полковий лікар верхом, віз з білою будою і червоним хрестом, вояки з ношами й перев'язками і збирачі патронів з торбинами через плечі.
Капітан дав знак шаблею, тамбор вдарив в бубон, військо марширувало за темпом. Як тамбор переставав, заступав його місце горніст.
Виходили з села. Луги, поля зеленіли довкола, сонце царювало над ними. Військо віддихало леготом, що збирав росу з запахами і розсипав її щедро.
Деякі, що не мали часу поснідати, виймали з торбин хліб, багатші — паприковану вудженину, інші йшли мовчки похнюплені, підкладали руки під реміння на грудях, бо давило й в'їдалося в тіло.
Напереді — горді юнаки з Городенщини, серафинецькі рослі хлопці, далі — парубоцтво з ланів Ніжнева, з піль Товмаччини й Галича, за ними — присадкуваті й крепкі парні з околиць Богородчан, Надвірни й Делятина. Все те обгоріле на сонці, загартоване в біді й нужді. Деякий слабший гнувся під важкою торністрою. Передній товариш лишав широкі сліди в поросі. Яків Солонина задивився в землю і ступав в ті сліди, чув шум довкола себе, йшов як у сні і все лиш думав собі: "Отак крок за кроком далі й далі, час минає, не стоїть, настане пора, що я вийду з війська і буду знати, як шанувати кусник цивільного хліба". Розчисляв літа на місяці, тижні й дні, потім навідворот, і легше йому ставало на серці. Затуманював себе тим рахунком щодень — тижнями, місяцями…
— Жовніру біда, — сказав Стась Квич з Зелені. — Мучиться на отих маневрах днями й ночами, спеки 'го пражать, дощі перуть, неволиться на квартирі по стайнях і кучах, не доїсть, бо лиш кинуть кусень недовареної курші, аж тут лишай все і збирайся далі, вночі нема спочинку, бо чиниш на полі серед студених вітрів на сторожі або зривають тебе зі сну на алярм, і лети чорт знає куди і за чим, а встане рано, та й знов веселий, співає, як би й нічого не було.
— Пригадаються, брате, оці маневри на здоров'ї колись в пізніших літах, не бійся, — сказав Солонина.
Військо стануло на команду, старшина позволила перейти з дороги на той бік рову, компанії складали гвери[4] в піраміди, торністри — по приписам і віддихали.
Капітан закликав фельдфебеля, насварив на нього за тамбора, що бубон дринчав, як розбитий горнець, і казав записати тамбора до рапорту.
Фельдфебель закликав тамбора і скочив як чорт до нього з кулаками:Дивіться також
Михайло Яцків — Журавлі
Михайло Яцків — Під обухом
Михайло Яцків — Боротьба з головою
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— Злодію, чому ти бубон не нашмітував?..[5]
— Пане фебер, я його шмітував, але…
— Я тебе нашмітую!
— Сеї ночі впала роса, і він відійшов.
— Я тобі відійду! Я буду через тебе пити від пана капітана?! Я тобі так відійду, що мене, і тебе, і твій бубон дідько вхопить!
Офіцер інженерного штабу стояв з офіцером генерального штабу і кпив собі з непорадності в планах битви на маневрах, а цей знов кпив собі з завалених мостів, як поклав інженерний штаб.
— Дайте спокій, — втрутився офіцер від артилерії, — генеральному штабові ніколи нічого не впало, а інженерному штабові все запалося!
Старшина на конях зібралася навколо купи каміння і стала радити над нинішнім планом пільної битви. Сановиті обершти, майори й капітани витягали мапи, шварготіли й їздили по них пальцями, головний провідник генерального штабу відвертався вряди-годи до наймолодших офіцерів і задавав питання, на які мали вони відповідати, і се становило часть практичного підготовлений й іспиту до вищого рангу.
— Яку команду дали би ви своїй компанії, якби спереду вас станула неприятельська артилерія, ззаду неприятельська кавалерія, а на правім і лівім крилі інфантерія?
Головусий лейтенант випростувався, почервонів, повторив питання і зачав розвивати стратегічну теорію, вивчену з військових підручників, яка тут була ні пришив ні прилатав.
— Але ж, мій коханий пане лейтенанте, ви розводите теревені, а неприятель не чекає і ваші люди багнуть рятунку!
Молодик збився до решти з пантелику.
— Що ж би ви в такім случаю почали? — спитав обершт, вічного лейтенанта, що через келишок і людяну вдачу не міг добитися до вищого ряду.
Той відповів:
— В сім случаю я би командував: "Клякати до молитви!" Громовим реготом залилася вся старшина.
Енергія, суворість, ба навіть характерність била із здорових лиць старшини.
По нараді військо зібралося, коменданти повизначували патрулі, ведети, шпигунів, пояснили їм ціль і мету, подавали гасла, поучили, як мають повнити свою службу, і виправили наперед. За цими розсипалися цуги на менші гурти, що називаються "шварами", і рушили зі своїми провідниками — одні направо в ліс, другі наліво полями поза гору. Кілька компаній лишилося й чекало дальшого розказу, за пими місила зелені поля, людську кривавицю, хмара кінниці, за кінницею — артилерія з тяжкими канонами. Цілий видокруг, доки лиш око могло засягнути, вкрило військо. Лиш небо і військо. Брязк оружжя, тупіт коней, гуркіт канонів; одиниця губилася тут, як крапля в морі, почування одного чоловіка всякали в ту масу, як сльоза в скалу, натомість остивала й твердла сила, що лучила весь загал, як лава — скам'янілий ліс.
Офіцери тих відділів, які пішли наперед, не виймали шаблів, аби блиск сталі до сонця не зрадив їх перед неприятелем. Давали німо, знаки руками і посувалися наперед. Падали в борозни і рови, підлазили на животах, крилися по корчах і пропадали в лісі. Тут переправа в повнім тяжкім узброєнні нелегка, не один бідака зломить ногу або лишить око на суку.
Хоч на такім гаспидськім місці тяжко було удержати порядок, та відділи намагалися тримати рівну лінію, один другого наказував, бо вчора була за це біда. Наднесло лихе капітана, і він не питав, що се було серед корчів і тернини, але змив фельдфебеля і призначив його до рапорту за те, що шварми не були в рівній лінії та що між людьми не було приписаного відступу на два кроки. Фельдфебель знов відбив це по тому на цілім цугу.
Дощ лляв, люди ледве дихали, а він казав їм вісім разів чистити, щіткувати все до найменшого ремінця і виносити на подвір'я перед стодолу, в якій була квартира. Раз завернув їх тому, що торністри не були рівно зложені, хоч через болото на подвір'ї і криву стежку годі їх було інакше поскладати. Другий раз верещав за те, що реміння не світилося. "Де ж ми, пане фебер, візьмемо тут на селі тої помади, що на реміння, як його в темній стодолі і на чім вигладити і як на дощі поставити, аби блищалося? — скаржилися вояки. "Мене це нічо не обходить! Марш! За півгодини маєте знову рокувати!" І поліз у корчму… Потім вчепився за ті маленькі ґудзики, що при кляпах на рамені, потім за патронташі і так далі, а врешті, коли вже не мали йому очі на що вилізти, зайшов у стодолу, глип сюди-туди. "Ов, — каже, — то деки[6] лежать онде на купі, як здохлі корови?! За десять мінут має мені тут бути порядок, як в люстерку! Аби порошка одного не було!"
Виходили з лісу на царини, сади й городи. Толочили ярину, толобанилися по молоденьких щепах, топтали зелений хліб і лишали за собою чорну землю і плач. Здалека долітали гуки сальви і стрілів, що падали поодиноко, то сипалися раптово, як біб по решеті.
Старенька вдова стояла на порозі, очі свої видивила в хмару обгорілих і помучених лиць, але сина свого не віднайшла. Одинока її підпора і слава на старі літа. Гіренько отими сухими руками заробляла на нього. В школах великих учився. Потім віддали його на один рік до Чехів, там на маневрах загнався він верхом на дебри і потонув. Ні його, ні коня не відшукав потім ніхто, весь слід пропав.
Нехай оці мертві стрічки слабого слова заховають пам'ять його страшної смерті і жаль по втраті молодої сили…
Одна компанія виходила правильним чотирикутником на гладку, як тік, поляну, по лівім боці рівно був гай, неприятель, що складався з оборони крайової, стояв передом в тім гаю, готовий до бою, лиш шапки і гвери видно з ліщини. Нашу компанію виводять тим часом рівненько і спокійненько, в якнайбільшім порядку на поляну, командують: "Halt"[7], потім: "Links Front"[8], "Laden"[9], "Schiessen"[10] і т. д., а чемний і терпеливий неприятель чекає, дивиться на це і регоче, аж листя з ліщини облітає!
— Оце, хлопці, файна робота! — сказав Солонина. — А бігме, шпурну оцим гвером, скину з себе мундир і заберуся геть, бо не годен дивитися на таке! Бавимося, як діти. І не могло би отаке статися на війні!? Таж саламаху зробили би з нас!
Зачалася з обох боків стрілянина сліпими патронами. Все було вимучене, засвягле, чорне від пороху, глини і поту.
Нараз коло неприятельського коменданта закурилася земля, потім вдруге і втретє! Комендант звертівся, як муха в окропі, дав знак полковому трубачеві, той затрубив несамовито, хвилину панувала тиша, потім зчинився рейвах і колотнеча: "Із сеї компанії стріляв хтось гострими патронами!" Зачали нишпорити, заглядати до сонця в гвери і живо знайшли. Середина люфи по сліпім патроні чорна, по гострім — чиста. Якби пакінці був дав сліпий патрон, то пропало.
Від того жовніра забрали зараз гвер, а його самого повели під сторожею. Пізніше пустили. Оправдувався, що кілька днів перед тим був на варті, мав з собою гострі патрони і вони потім замішалися між сліпими.
Полковник на коні переглядав студеним оком відділи і буркнув гостро до капітана:
— Люди смутні, прибиті, лізуть, як старці! Чого так тихо?!
Звернувся до відділів і крикнув:
— Скинути обойчики, шапки дашком на ліве вухо, курити, співати!
Сей розказ подавали одні другим ген до дальших відділів.
— Видиш, хлопе, смердиш, як нещастя, капає з тебе, а шапку бери набакир і тішся, що живеш! — замітив фельдфебель.
Один з капітанів впав на ліпший спосіб.
Боком плила ріка, він розказав взяти гвери на плечі і перейти через неї.
Зчинився плюскіт, шум, все сопіло, зігріте, й гнало як бішене в запорошених мундурах і черевиках через ріку, капітан на коні стояв на березі, кричав: "Далі, далі, далі!" І червонів як грань[11], і ловився за боки від реготу.
— Не одному ця купіль пригадається колись на здоров'ю, — шуміли шепоти.
Військо виходило мокре на берег і вкривалося новою верствою порохів.
— Хлопці, не йдіть житом, а стежкою, — просив Солонина. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Дівчина на чорнім коні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4377 | Михайло Яцків | Дівчина на чорнім коні | Сидорові Твердохлібові
І
Зжився з самотою.
Не раз приходили думки: коби опинитися в пустині і не видіти людей. Не нарікав на них, але бажав не видіти їх. Не міг любити, ні ненавидіти.
Як пізнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому і він усунувся від суєти. Чим же тепер виповнити скуку?
Вглублявся в вічній правді, знаходив в ній поезію і забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги і затемнювали світ.
— Забагато лишилося в мені серця і воно приковує до людських доріг, — мовляв тоді.
Так минав рік за роком.
Одного полудня лежав в робітні і розсівався в нудьзі.
Не знаходив нічого в минувшині, не знав будучності; весь вік, від малої дитини донині чув лиш себе самого на сім світі. Схрестив руки на голові і думав.
— Родичі не бажали собі мене, боялися мого приходу на світ, люди обійшлися без мене, що ж робити з собою?
Розпука точила його, точила, як повільна язва, аж тут з далекої країни прилетіло таємне диво. Підоймив голову, глянув на вікно, надслухував і побілів. Отеє вимерло ціле місто, а над ним золоте і червоне світло. Встав і тихим кроком пішов до вікна, 3 великої вулиці вимела смерть все життя, в однім вікні стояв труп і дивився з-поза портьєри скляними очима вдолину. Згоді, поволі з кінця вулиці летів студений страх і мертвив тишину, а за ним дудонів тупіт кінських копит. З-за кривулі долітав тупіт кінських копит, показалася дівчина на чорнім коні, їхала поволі ближче й ближче. Даріан дивився з вікна, вона навернула в його браму, він поволікся і впав на софу.
Повільний стук на сходах, двері отворилися, в робітню ввійшла бліда дівоча постать і сіла коло нього.
— Як вам живеться?
Здвигнув плечима і мовчав.
Вийшли до парку.
Ішла поволі, похилена і вдивлена в землю.
— Ви зачували, може, — шептала вона, — що мої хвилі недовгі.
— Так, чув… але не знаю, в чім смерть, а в чім життя, ви прецінь не можете вмерти.
Всміхнулася гірко і махнула рукою.
Сіли в ліску, бо вона дуже змучилася. Напав її кашель, отирала очі і набирала духу. Він вдивлявся в промені на зів’ялім листю, вони блискотіли, мінилися і погасали.
— Я прийшла — простіть, що промовлю до вас по-давньому — я прийшла просити вас о найбільшу річ, яка лиш коли могла бути в моїм життю.
Глянув на її смуток і ледве міг вимовити:
— Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу віддам — кажи, ти знаєш мене.
Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всією силою ввійти ще раз в його душу.
Спитала крізь задуму:
— Ти все ще смутний? Чому ти вічно смутний? Чому ти такий смутний, що твій смуток по нашій смерті сім поколінь укриє собою?Дивіться також
Михайло Яцків — За горою
Михайло Яцків — Мрія Вірла
Михайло Яцків — З монастиря
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Мовчав.
— Ти дуже нещасливий! Нині пізнаю тебе так, як ще ніхто на світі, і виджу, як скривдила тебе і запропастила твою і свою душу!
Припадала до його ніг, та він не допускав.
— Коби я могла дати тобі хоч крихітку розради…
— Скажи, про що мала просити мене?
Збирала останки сили й духу.
— Хочу, аби ти останній з цілого світу, одинокий живий з сього мертвого світу, попрощав мене.
Пригорнув її до себе, вона відтручувала його з хорою розпукою.
— Не схиляйся до мене — в мені смерть.
Лепетав живо, як дитина:
— Не боюся нічого, мені все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найясніша музо, дай мені раду, як урятувати себе — я знищу…
— Я не годна опертися твоїй волі — мені легше при твоїх грудях, буду вічно з тобою, лиш не забудь попрощатися зі мною…
Зімліла в його обіймах.
— Клянуся на всі сили — відвідаю тебе і попрощаюся з гобою.
Підвів її і помагав сісти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гірким усміхом:
— Ти вже, бачу, лисий…
— Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу віднайти, в чім життя, а в чім смерть…
Глухо гомонів тупіт серед мертвої вулиці, дівчина пропадала в сумерку, Даріан стояв, усміхався і повторяв останні слова.
II
Лежала на веранді у відкритій домовині, біліла, як лілея на чорнім коврі. Гірлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в куті блимало світло на триніжку, вечір думав довкола на світі.
Даріан притулив уста до її личка легенько, аби не збудити.
Листя шелестіло в парку, її личко оживало, він учув легесенький шепіт, як в своїй душі.
"Я не вмерла, але не маю сили підвестися, ні втворити очей. Не рухай мене, не буди смерті, мені так добре. Чую тебе при собі, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кілька хвиль твоя сила удержить мене". Ти вітхнув в мене любов першим поцілунком — тямиш, тоді давно? — тепер замкни останнім".
Цілував її й шептав:
— Бідна моя…
В його шепіт впліталося сердечне леління, як дрижання ангельскої струни, коли подих вечірнього світу гладить її.
"Прости, прости мені все, я негідна, зломила твоє щастя…"
— Ой, бідна моя…
"Ти прийшов до мене в гості, а я не маю чим приймити тебе, — от, диви, яке моє господарство…"
— Ой, бідна ти, бідна моя.
"Ти дав мені серце, я беру його на той світ, а тобі не маю що лишити. Лишаю тобі у заповіті чари творчості, і се вистане на твоє самотнє смутне життя на сій землі.
І змиється погань мого життя — я стану знов твоїм чистим ангелом, провідною музою.
Будеш оглядати вічну правду, невиданий світ, пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твоє я забрала…
А земне життя — гей, гей, яке воно бідне як теє листя, що шепоче тепер у сконі молитву вічної суєти".
Втворила очі, по хвилі ледве промовила:
— Мій кінь…
Даріан біг наперед.
П 'яний жовнір волік шаблю, як птах зламане крило, на розі вулиці жебрав старий інвалід, а коли ніхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив їх в болото і поштигулькав[88], гупаючи з усеї сили закованою кулею в грудь землі. Дві постаті жерлися в тіні й одна одну стягнула в пітьму. Жіночий зойк стріляв ножами в темряві.
— Де мій чоловік!? Віддайте мені чоловіка!
На смітнику сиділа кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кістки і заходилася здушеним реготом.
Настала пора, що криється поза людською увагою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Даріан біг наперед.
За ним сипалися іскри.
Вперше надруковано 1909р. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Діточа грудь у скрипці | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12925 | Михайло Яцків | Діточа грудь у скрипці | Музика строїв скрипку, в ній будився тихий плач дитини. Дітвак сидів на постелі, жалі скрипки обіймалися з шумом лісу, з зойком вітру серед ночі та з маминою думкою.
В хаті пиятика, співи і танець.
Чупринаті голови, зіпрілі лиця й широкі зрібні рукави замелькали перед очима дітвака, зіллялися зі співом і тупотом в одно велике колесо/ воно крутилося, як у сні, а над тим дивом верховодила скрипка.
Мати сперла голову на руку й всміхалася, як би плакала.
Один з чужих взяв її до гурту, дітвак став неспокійний. Мати пішла в колесо, дітвака зняв страх. Кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже.
Він не може на се довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але сього ніхто не чує, бо його плач у скрипці. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | До нової школи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27150 | Михайло Яцків | До нової школи | В дирекції школи запис на новий рік. Входить чухратий селянин середнього віку і хлопчик в полотняних штанцях і такій сорочці. Кілька людей коло директора. Учителька показує тим, що прийшли, лавку на боці. Селянин сідає, хлопчик розглядається по портретах на стіні і показує:
— Оце Енгельс, Маркс, Ленін.
Селянин торкає хлопця в плече:
— Тихо, пан директор пишуть.
Хлопець втихає. Учителька підходить до селянина:
— Що скажете, батьку?
Він вказує на хлопця:
— Дивіть, воно таке невидне, але воно щось собі міркує. Це син моєї сестри, її і шваґра вбили вороги, бо не давалися взяти до них на роботу. Я маю з ним клопіт. У мене дітей нема, він стоваришувався з іншим таким на кінці села, і той, старший, навчив його письма і рахунків, дає йому книжки, гуси заходять в чужі грядки, люди сваряться, моя жінка лютує, і я мусив гусей позбутися, щоб мати спокій. Але перепрошую дуже, у вас вже пізня година, а мені час у колгосп роздати хліб. Те, що вам буде треба, він все скаже.
Учителька взяла записник.
— Як називаєшся?
— Іван Підперигора.
Учителька розсміялася сердечно:
— От козацьке прізвище!
Вхопила його обіруч, але він вистрибнув, як щупак, з її обіймів. Глянув на вчительку, зміркував, що зле зробив, обтер око і спитав:
— А ви мене не будете бити?
Учителька уважно дивилася на нього.
— Ні, чому питаєш?
— Бо дідуньо казали, що їх в школі били за те, що не хотіли підписати за своєго тата письма до папаримського, щоб переходити на латинську віру.
Вчителька всміхнулася.
— Це було дуже давно, але сьогодні вже нема. А ким ти хочеш бути?
— Я хочу бути офіцером, таким, що боронить Вітчизну перед ворогами.
— Ти знаєш тих славних учених, які тут на портретах? Хлопчик всміхнувся.
— Я знаю Шевченка, Франка… Я люблю Леніна, він дав народам світло, науку, працю і хліб.
— А звідки ти то знаєш?
— Як пас я гуси, то забігав до читальні і слухав, що люди говорили і читали.
Директор чув ту розмову і сказав вчительці, що хлопця треба взяти до другого класу.
Рано тітка дала Івасеві хліба з сиром, і він скоком-перескоком через лази й перелази помчав до школи.
1957 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Добрий друг | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27151 | Михайло Яцків | Добрий друг | Приятель дому торкнув її під столом, вона глянула в очі свому чоловікові і промовила солоденько:
— Ти мав піти ще нині до бюра.
— Ага, правда! Диви, а я цілком забув! Добре, що пригадала мені! Ох, те бюро, те бюро! Воно цілком мені забило голову. Але простіть, я найдальше за дві години вернуся, а ти, приятелю, будь такий добрий та забав мою подругу.
— Ну, ну, ми вже тут якось дамо собі раду. Але ти не бався довго.
— Ні-ні, найдовше дві годинки! До побачення!
Ішов сходами і зітхнув.
— Яка вона добра, як дбає про все. Бог мені її післав. Станув.
— То вже десять літ, як ми собі, гейби ангели в раю. Бідна, яка вона дбала. Я все з тим бюром та бюром, а вона сама дома. Щастя, що хоч мій добрий друг забавляє її потроху.
1914 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Доля молоденької музи | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27153 | Михайло Яцків | Доля молоденької музи | I
Пара молодят вибралася в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапила, бо хотіла завчасу вийти на верх.
Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком.
Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася й повела оком на далекі долини.
Такий світ показав Сатана Христові, коли підманював на покусу.
Дівчина не приймила рамена товариша, він облишився[1], невидима сила спинювала його на боці. Цього досі не бувало ніколи, він не міг зібрати думок і не знав, що з ним діється, як би морока в сні прилягла його і забрала всю силу.
Вийшли на гору.
Дівчина лягла горілиць і підобрала руки під голову, він сів в ногах, як винуватець.
Вона дивилася в небо й тонула в синіх глибинах.
Там студено, бо нема гріха, ясно й тихо, бо бог там пробував і так любить. Не видко його оком, але видко душею в тій страшній ясній вічності.
Забула про себе, про все, остала лиш душа і бажала вічного щастя…
II
— Час нам вертати в долину, — озвався несміливий голос.
Дівчина вернулася з незнаної, ясної дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозі, дивилася з гірким насміхом на нього і на весь світ в долині.
Чим більше вниз, тим гірше пекло. Людські серця, як квітки, — чим нижче цвітуть, тим більше їх топчуть.
Ще ніколи не вглянула так глибоко в нищету, як тепер на сій горі між небом і землею. Не мала слова, не було образу для неї, лиш грізна мова мовчанки розпирала груди.
Хлопець дивився в світ перед собою, але нічого не міг видіти. Лиш поволі будилася в нім звичайна злість, що він не може зрозуміти цієї дивної дівчини. І коби ця химера скоро минула, то він не забуде їй цього — там на долині.
III
Дівчина піднялася й сказала:
— Так, треба йти.
По хвилі всміхнулася й сказала знов:
— А знаєш що?
Він втішився цією зміною і чекав на несподіванку.
— Іди ти цим боком в долину, я помчу тим, відтак кликнеш, як обізвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обізвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!
— Добре! — кликнув і пустився в долину.
Дівчина скрилася за виступом скелі й гляділа вниз.
Хитала в задумі головою, усміх виринув знов на личко і прийшла гадка:
— Якби він любив мене, то відчув би, що я тут лишилася…
Через час учула далекий гомін, потому слабший, і стало знов тихо.
Сиділа на скелі, самота і ніч обгортали її поволі.
1906
[1] Відстати. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Думка | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27154 | Михайло Яцків | Думка | Утихла буря.
Зламане весло на розбитім човні, спочив керманич в глибинах, спочило братство.
І ти, моя любко, спочила.
Захід сонця прощав золоту корону на твоїй голові, біла ручка махнула прощання до мого берега.
Я взяв твою тугу і пішов у світ.
1914 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Душі кланяються | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27218 | Михайло Яцків | Душі кланяються | І
Не на весілля гуляти і не на луг косити збирається парубоцтво. Весілля пройде без гомону — не буде кому танцю повести, ні співанок під лад затягнути. Луг опустіє, бо буйне парубоцтво йде цісарю служити. Там стане воно не з ясними косами, а з карабінами й шаблями.
Плач мамів виводить їх з села, а вони п'ють та заводять пісню. Співають про журбу, що їх зв'ялила, з білих ніг збила та край серденька, як гадюка, в'ється.
Василь Скорух вириває пави з капелюха і ногами толочить парубоцьку славу.
— Бодай я був не дочекав вас убирати, бодай мене була свята земленька не носила.
— Мой, Василю, не толоч павів, а сховай на парад до шапки! — глумився якийсь товариш.
Риплять вози, пісня стелеться по стернях, з осіннім вітром плаче, під хмарою стогне, п'яні візники женуть коні, як скажені.
Гомін вмирає, як за похороном. Пес виє на загороді до пізньої ночі.
ІІ
Лишили буйні кучері, поставали в дві лави на широкому подвір'ї і клонять голови над купами мундирів, реміння та зброї.
Старі вояки виходять до них і питають за "краянами". Хто знайде свого, довідується про батьків, дівчат, вечорниці, інший не знайде нікого.
Мами заглядають через паркан.
— За ким там тужите, мамуню? — питає старий вояк.
— Десь тут мій син, коби я його хоч ще раз побачила!
— Не плачте, мамуню! Йому тут буде краще, ніж вдома. Дивіться, чи мав він у вас такі камаші? Ми приймемо його за свого, вберемо в новий мундир, погодуємо ячмінною половою і поженемо цісарською дорогою. Не журіться, він вернеться за кілька років та ще вас не раз так виб'є, що скажете: "Бодай би тебе була там перша куля не минула!"
Стара вхопилася за стару огорожу і вдарила сивою головою.
— А най би, — каже, — вбив мене тут зараз і порубав, аби лиш вернувся!
Жовнір замовк на це слово. Похилив голову, згадав про щось і пішов кликати сина. Як вернувся, стара добула з пазухи хустину й розв'язала вузлик:
— Нате, пане старший, аби-сте моєї дитини не збиткували.
— Дайте спокій, мамуню. Руки б мені посушило, якби я злакомився на вашу кривавицю. Бувають у нас такі, що беруть і кажуть собі ще горілки та пива купувати, але я не пускаюся на такий гандель. Навчу вашого сина, що треба, покажу йому все, що сам знаю, але грошей не прийму. У мене також була мама… На похорон я не їздив, бо задалеко. Перемучусь ще цей рік, а потім у світ за очі. А не будьте гнівні на мене за те, що таке набовкав. У війську чоловік інший, ніж вдома. Вдома я любив людей, а тут став такий, як собака.
III
Повели їх на залізницю і напхали в ті вагони, що везуть худобу, бо жовнір, "псявіра", не вартий кращого.
Западає вечір, всотує прокляту журбу і нудьгу в серці, привалює груди горою. Між рекрути влазить стоголова мара, висмоктує з них радість і надію, розстроює душі і наводить якийсь прикрий неспокій.Дивіться також
Михайло Яцків — Бувальщина
Михайло Яцків — Журавлі
Михайло Яцків — Блискавиці
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Є звичай, що як поїзд рушить, рекрути підіймають крик. Зі сотні грудей гримить тоді: "Віват!" У цьому "хай живе!" чути пекло: прокльони, жаль, страх, рев тварини, що йде на заріз.
— Там, удома, стільки праці, що десять рук замало, а ти їдь на зламану голову цісареві служити.
— Убили йому брата, сина, жінку[1] — видно є правда, що метиться за людську кривду. Бодай сам на таке зійшов, як я тепер через нього.
В темнім вечорі біліють сорочки, чорніють голови, блимають очі. Рекрути тиснуться один до одного, бо набили їх, як оселедців у бочку.
Дві доби неволилися вони в сінях перед поїздом, туманіли під мурами, хропіли на вулиці. Тепер хиталися на вузьких лавках, клонили голови на плечі товаришів, товклися у сні лобами в стіни вагона, розшибалися під ногами на підлозі, хропіли під лавками, аж тирса підскакувала. Під лавками було найкраще: збоку заступали їх ноги товаришів, над головою скрипіла дошка, на якій куняло кільканадцять рекрутів. Було там душно, аж страшно. Не один кидався спросоння і протискав голову межи ніг. Здавалося йому, щось насунулося на нього, то знов, що лавка тріснула і придавила, або що його в темну могилу кидають і привалюють землею.
Інший куняє без дрімоти і жере своє серце, кляне в думках, жаліється або тягне якусь співанку, що причепилася його жури. Це рідні нитки так рвуться. А залізниця стогне і земля стугонить.
Василь Скорух сидів скулений на порозі вагона і задумався тяжко. Нарікання товаришів бриніли попри нього, пронизували, як блискавки, його серце, але від нього не вийшла ні одна скарга. Батько-мати померли давно, дядько взяв його до себе, але мав свої діти. Марта може зачекає на нього, та чи не змарнує він тут свої літа й силу, не придбає навіть настільки, щоб палець обвити, вернеться з голими руками і затне зуби в стіну. І на яку це війну він їде? Виведуть його з багнетами на своїх… І ніхто йому тепер не поможе, нема вже ніякого виходу, тут і Марта, бідна Марта, нічого не вдіє. Зрештою, яке це життя буде пізніше в поневірянні і нужді? Марта посивіє і він змарнується. "Нема виходу, нема виходу…" — гуділа думка за стукотом коліс.
Охопила його розпука неволі і нудьги, розсілася йому на плечах, душила і спихала в пропасть.
Гудок дав знати, що поїзд підходить до станції. Василь Скорух нишком зсунувся вниз, під колеса…
— Віва-а-ат! — ревів передній вагон.
Течуть річки кривавії до самої Відні,
Подивися, цісарику, які люди бідні, —
лунало з заднього вагона.
Поїзд зупинився. Велетенські білі тіні летіли від ліхтарів і перекидалися по вагонах. Один рекрут розкрив очі і здригнувся.
— Душі кланяються, душі кланяються, — шептав він і хрестився з жахом.
IV
"Мій любий соколе!
Сама-самісінька я верталась додому, за мною йшла туга і смуток. Доле нещасна, нащо осиротила ти мене, як ту вдову з дрібними дітьми! Як вдова журиться, коли має свої діти ховати, так я журюся, як маю без тебе бути. Як вдова журиться, коли з дітей буде мати потіху і поміч, так я журюся, коли побачу свого миленького, коли дочекаюся тебе і того, про що ми не раз розмовляли. Смутно мені, що тебе не маю, голосу твого не чую. Вже так у нас не співають, як перед тим співали, вулиці стали смутніші, і танці смутніші, і дівчата смутніші. Лише твій товариш Оніфро ще більше дується, до танцю пхається, а сам він обертається, як крокодил.
Люблю тебе дуже, сильно кохаю, лиш дуже мені тяжко стало, жаль і страшно мені, недобрі сни не дають спати.
Снилося мені, що збираю руту, а тут вечір якийсь дивний, в тебе весілля і музики грають. Я подалік слухаю, серце завмирає, я підходжу тихцем до вашого подвір'я, йду під вікно, коліна вгинаються підо мною, в хаті повно людей, танцюють, сміються, а ти сидиш на ослоні — марний та страшний, у розхристаній сорочці та кров з грудей втираєш.
Під вікном ще якісь люди біля мене гудуть. "Ба, де ж молода?" — питають одні. "Нема-нема", — відповідають інші. А я як піду на царину, як не стану заводити, мало не минуся, аж мама вчули і збудили мене.
Але сон — мара.
Я дуже втішилась би листом від тебе, краще, ніж найбільшим дарунком, бо доки листа від тебе нема, то день мені роком, а ніч морем, і всюди пусто і глухо, як в ямі.
Кланяюся я тобі, цілую твоє личенько і поздоровляю.
Твоя Марта".
Так писала вона до Василя Скоруха, та його вже не було на цьому світі.
[1] Натяк на цісаря Франца-Йосифа.
Джерело: Михайло Яцків. Оповідання.— К., Радянський письменник, 1950. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Жінка Сарданапала | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27156 | Михайло Яцків | Жінка Сарданапала | Генерал граф Б., два ад'ютанти і член пресової квартири сиділи в старинній замковій кімнаті довкола марморного стола і розмовляли до пізньої ночі.
Генерал, високий, худощавий, з бритим, почерканим лицем, якби витесаним з каменю, був звичайно маломовний і послуговувався рухом руки, шаблі, моргом очей з-під хмарних брів, а слова вживав лише в крайній потребі. Високе чоло, порите рівнобіжними борознами, виступало вперед як прилобник шолома і метало залізну тінь на долішню часть лиця, обличчя покрила тиха задума ученого, артиста в хвилі, коли дух вертає з позасвітньої мандрівки з новими цінностями.
Ординанс ішов довкола по черзі і наливав вина, технічний ад'ютант, надпоручик піхоти, закинув ногу на коліно і черкав на карті пробний нарис свіжих бойових ліній, службовий ад'ютант, ротмістр кінноти, зі здоровим червоним лицем та бритим вусом, подобав все на хлопця-урвитця, сидів з вдоволеним усміхом і зиркав бистро цікавим оком довкола. Член пресової квартири, з лицем і носом римського імператора, похилився до генерала і слухав його оповідання з останньої подорожі.
По тяжких трудах і боях генерал мав кілька тижнів відпочинку. Академія наук відзначила його почесним докторатом за наукові праці, він вернув недавно з дороги і оповідав свої враження.
Розмова розгалужувалася в напрямі питань і дослідів, які вивів генерал в своїх найновіших студіях. Технічний ад'ютант звернув увагу на телепатичну проблему психології і сказав, що, приміром, до сну як рідкого гостя під час війни треба прикладати іншу міру, поза біологічним поступованням, ніж в звичайній, мирній добі.
З черги сказав член пресової квартири, що його увагу звернула і застановляє не лише свіжість викладу з усякими несподіванками і новими відкриттями та небуденна гармонія між змістом і формою, але передовсім одноцільна, так сказати б, "двополова" повнота творів ексцеленції. Личність творця відбивається на його творі, і се для мене тим цікаве, що знаю вашу ексцеленцію як старшого кавалера, самітника, який вправді не стикається з жіноцтвом, але й глядить на нього згори.
Генерал, визначний стратегік, був також справним діалектиком, володів незвичайно бистрою пам'яттю і любив вислухати кожного бесідника зокрема, а потім переймав всі думки в своє русло і надавав оригінальний напрям.
— Дорогі панове, — сказав він, — мужі мого стану, з жалем мушу визначити се, поза більшою чи меншою здібністю у воєнній штуці — засліплені побожники, некритичні скептики або окультисти, яких наукові засоби не перевищують знання пересічного народного учителя. Наука, головно філософія і психологія, для сильного стратега просто необхідна, але буду держатися теми. Ви згадали тут про сон і двополову повноту в моїх книгах. Річ маєся так: мені було сімнадцять літ, як полюбив я одну дівчину. Була се в моїм життю перша й остання, що так скажу, геройська любов. Ми пізналися без романтичних пригод і стали для себе, як блискавиця і грім, як весна і цвіт. Одного без другого не уявиш собі. Коли згадаєш за перше, маєш на думці й друге. В нашій любові лучила нас передовсім ідея, все інше пазовім загальником: фізичний світ був на дальшім плані. Така любов не доводить до розчарувань і не вигасає. В моїх часах, як вам відомо, настав зворот в напрямах науки, у поглибленню природи, з філософії розвинулася прегарна галузь психології, молоді духи почали верстати нові шляхи в штуці, моя Ангеліка покінчила враз зі мною студії на чужині, ми мали вже за собою ряд наукових праць і таким чипом наша любов, якою провадила ідея, мала бути вічна. Тимчасом сталося так, що моя Ангеліка вмерла на удар серця.Дивіться також
Михайло Яцків — Христос у гарнізоні
Михайло Яцків — Блискавиці
Михайло Яцків — Тихий світ
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Генерал встав, перейшов кілька разів через кімнату, відтак сів, добув з лівої кишені на грудях шкіряну шкатулу, виймив емальований портрет на грубій металевій плиті і показав слухачам.
Було се характеристичне личко білявки. Чорні очі, коротке волосся опадало конопляними кучерями на рамена, довкола головки красувався широкий золотий обруч, як коропа на подобу старинного зубатого ганка довкола верха твердинного муру. Надолині було вирите ім'я і дві дати.
Член пресової квартири захопився сим портретом і пригадав собі щось, але генерал спинив його рухом руки.
— Знаю, що хочете сказати, але позвольте мені ще хвилю. Два літа нудив я собою по світі, не міг взятися до праці, став безрадний і без виходу з мрачного лабіринту, мені видалося, що з мене непотріб, і я задумав вже покінчити свою муку самовбивством, аж одного дня в несвідомій майже блуканині по британськім музею вдарила мене серед ассірійських викопів, як об'явлення, одна різьба.
Генерал звернувся до члена пресової квартири, а сей вповів:
— Король Сарданапал зі своєю жінкою.
— Так, — відповів генерал. — Се одинока в образі захована нам королева… Та плоскорізьба представляє, як вам відомо, жіночу голову в профіль, прибрану короною муру, як глядить направо, а проти неї, звернену поглядом наліво, голову ассірійського короля в хвилі спочинку на високій лежанці. Королева в багатих шатах сидить напроти нього на високім кріслі. Обоє відпочивають в повитій вином бесідці і підкріпляються цінним напитком з плоских чарок, за ними стоять євнухи і холодять їх віяльцями з павиних пер, а з віддалі долітає до вуха солодкий бренькіт струн… Багато літ тому, я був тоді поручиком, але ніколи не забуду, як та жіноча голова дивно схожа була до моєї Ангеліки. Я терпеливо і вірно відрисував її собі. Багато літ пізніше впав під мою увагу взірець борти, яка обіймає плащик королевої, — він виглядає зовсім так, як бланки мурів, виконані в Сузі. Я прокинувся по двох літах душевної недуги. Сила волі здобуває безсмертність душі. Я остав вірний своїй Ангеліці й остану поза смерть. Вона повела мене, як муза станинних поетів, як Беатріче Данта, шляхом науки в глибини духу, в досліди буття. При кождій праці вона все стояла переді мною, як повірниця найсвятіших ворушень, як порадниця в найтяжчих хвилях, і таким чином я воскресив її й вона живе і буде жити зі мною, доки з моїх творів буде сипатися цвіт і роса на молоде покоління…
Вертаю до теми. По думці старинного філософа, с речі, які мудрець може виявити перед людьми, є такі, що перед собою, є такі, що навіть перед самим собою не годиться виводити. Ви, мої дорогі панове, прегарно додержуєте мені товариства. Ми далеко переросли тип офіцера, з якого насмівається пословиця, що він вміє тільки про свою кобилу говорити. Ви розумієте і відчуваєте по собі, що людина, обдарована вищою снагою, в просвітній годині відлітає якнайдальше від буденної, сірої мозоли і злиднів, і серед нас витворився гарний тон, щоби в таких хвилях, як нині, не згадувати навіть про війну. Все ж таки вибачте, що зверну на часок увагу на теперішню добу. Оця війна затягнулася в безконечну, світова ситуація заялозилася, як невипарений горнець ледачої ґаздині, й осточортіла, як смертельний гріх. Виглядає, якби людство не могло вже прокинутися з біснуватої дурійки, тільки насліпо пре до взаємної заглади. Я, мій штаб, ви, військо поневільно зжилися з тим духом язви, якби ніколи й не мало вже бути інакше, але попри те всі ми, коли вглянемо в глибину, видимо зовсім інші речі. Зверніть увагу на сучасну філософію, суспільний устрій, гіпертрофію націоналізмів і спитайте себе, чи щастя чоловіка в сих рамках можливе, чи тут нема ні крихти фальшу? Наука творена для системи, устрій без дійсного рівного права жінки, шовіністичні кличі без пощади для найкопечніших прав життя, без ціни людини, характерів, гідності, праці, волі і свободи одиниці, чи те все, на чім світ опирається нині, — стане завтра? Тут альтернатива. Вказую на можливість, що ця війна дасть нам нові основи філософії, а з хвилею, коли жінка стане дійсно в рівним праві з мужчиною, — всяка війна на будуче виключена. Це виглядає на парадокс, але вернімся до товаришки хороброго короля, покровителя наук. Сарданапала, з 650-го року перед Христом. Старинний артист передав нам його пригоди на ловах; в ридвані, верхом і пішо в побідній боротьбі з королем пустині. З тої доби маємо також різьби, що представляють похід ассірійських військ з табору, кінний об'їзд твердині з таранами, приступ лучників і ратників на оборонний мур, здобуття лісової гори, яку обсадив неприятель, святочний похід пажів, а при тім старинний володар не забув за свою кохану дружину і в хвилі відпочинку бажав передати її враз з собою на образі потомкам. Видно, була се визначна, даровита людина, коли заслужила на таку любов і шану східного сатрапа. Чи від тої епохи донині вона поступила вперед, чи її роль і доля змінилися на краще? З фотографічних буд, з газетних хронік, ні зі статистики самовбивств цього зовсім не видно.
В IV віці перед Христом побудувала Артемізія Галікарназійська свойому мужеві, карибському королеві Мавзолеєві величаву гробницю, від якої постала технічна назва княжих будівель такого роду.
Що ж від тої епохи світ дав жінці? Фрази рівного права, підшиті фальшом і насильством. Той вузол розітне війна і жінка — робітниця, мати, сестра, вдова, опікунка сиріт, товаришка, як революціонер, стане в своїй обороні і наверне ідею на праву дорогу. Етика середніх і нижчих верств стоїть найвище, аристократія упала своєю мораллю до позему[1] шумовин. Через те терпіли і терплять народи. Природа має найбільший вплив на людство, всякий космічний переворот випереджує духова завірюха народів, отже, годі нам зашкаралуплюватися лише в солодких мріях про будуччину.
Хто знає, чи сучасна мука людства оплатиться на короткий вік землі, хто знає, чи в разі космічної катастрофи людство своєю скаженою ненавистю не довершить найбільшої трагедії, про яку не мріли навіть біблійні пророки в своїх фантазіях страшного суду. Був би це пекельний доказ людської нездарності, найтяжчий проклін скприненого і схляпаного життя від епох аж до остаточної заглади. Тут друга часть альтернативи, і я, як одиниця, представив вам посередньо свій духовий стан. Так, я від довшого часу почуваю зворот в своїй душі. Ви, пане поручику, згадували перше про сон, отже, дозвольте, дорогі панове, що оповім вам свій з останньої ночі, одинокий, який під час війни навідався до мене. Оце снилося мені, що жінка Сарданапала обернула до мене лице і рухом руки кликала до себе. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Журавлі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27157 | Михайло Яцків | Журавлі | Як думки, гонені скукото, летіли вольним простором ті суятливі мандрівники. Таємно лунав їх гутір в царстві ночі, в ній тремтіла туга і падала на сон землі.
Досвіта спочили на урочищі нубійської долини. Кількох стануло на сторожі, інші бавилися та іграли.
Лише найстарший, що все вів перед, стояв набоці і звісив голову, як би дрімав або був хворий. Далекі країни з-над Гангу, де перебував весну молодих літ, манили ного тепер.
Рушився і вдарив у веселий гурт. Гурт розскочився і станув, здивований.
Підоймилися знов в далеку путь. Досвіток сипав рожі на їх крила, а крила пливли, як рожеві хвилі. Збилися високо понад пущі і гори.
В полуднє були над морем. Над ними голубий простір, під ними сталева рівнина, мережана сріблом.
Провідник став дивний. Опустився з чола клина, клин отворився в дві лінії, потім злучився в колесо і зачав кружляти на однім місці. Настрашений гурт слідив старого провідника, а той підоймився вгору, шибнув вбік і вдарив з розгоном в колесо. Колесо розбилося, але по хвилі стануло знов довкола провідника. Він бив дзьобом і крильми, але не трапляв в товаришів. Летів лише за їх понурим круканням і боровся з воздухом. Отемнів.
Розлючене колесо вдарило на нього дзьобами і крильми, він скрутився, як стрілений, опадав, удари сипалися градом на його голову.
Злетів стрімголов з піднебного блакиту і впав в море.
Лиш наймолодший, що перший раз пускався в дорогу, злетів вдолину, бив крильми в море, хотів рятувати старого провідника, а сонце відбивало в темній глибині його тінь і безрадну розпуку.
Затремтіли перстені на пропасті, а по кількох хвилях стала вона знов гладка і лискуча.
На чолі гурту станув повий провідник, і так полинули далі клином ті дивні, суятливі мандрівники.
1911 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | З монастиря | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27158 | Михайло Яцків | З монастиря | Оповідання шкільного товариша
І
До пізнього вечора я молився гаряче в церкві, а на другий день вигнали мене з гімназії за атеїзм. Обвинуватили мене в тому, що я зійшовся з таємним безбожним гуртком старших гімназистів, наказали мені зібрати книжки і виноситися якнайшвидше. Було мені тоді 14 років. Я вийшов, приголомшений, на порожній коридор і не знав, що робити з собою. З класів долітав легенький шум, як із затканних вуликів, вряди-годи проривав його голос учителя або учня. Ніхто не знав, що зі мною діється, ніхто не співчував мені. Я підійшов до вікна і хотів кинутися з поверха.
"Але що ж, —— думаю, — поламаю собі ноги і буду мати два нещастя. Вже ліпше одно. А потовчуся — відрятують. Люди злобні. Рятують життя, а забирають усі засоби до нього…"
Я згадав свого законоучителя, через якого причинилось моє нещастя, згадав байдужість своїх учителів, і тоді вперше заламався мій хлоп'ячий патріотизм. Я зійшов вниз. На квартирі я не згадував нічого про цю новину, лише кинув книжки й вийшов з хати.
Незабаром мати забрала мене додому.
Журився я довго, а потім втихомирився. Дома було мені гірко. Я не міг знайти собі місця, попав у нехіть та німу розпуку. Вже раніше пережив я багато, а останнє нещастя зломило мене до кінця. Я забажав відпочити.
Ось як забрів я аж у монастир і став перед ігуменом. Починаю оповідати про своє лихоліття. А він перебиває мене:
— Свідоцтво!
Я подав йому свідоцтво.
Перебіг його очима вздовж, потім завернув око впоперек і відчитував "маловажну" примітку. "Прогнаний із гімназії за антирелігійні таємні соціалістичні сходини". Ігумен опустив свідоцтво на землю, глипнув на мене, як темний ворог, обтер пальці об клуби і прошипів до двох братчиків, які стояли коло нього:
— Виведіть його аж за браму.
Вхопили мене, як чорти душу, і винесли.
Хоч-не-хоч, я зайшов в чужий монастир. Тепер я взявся за штуку. Приготовив свідоцтво з першого семестру, пішов висповідатися до старого "патра" і розповів йому про свої наміри. Він вислухав мене і завів до віце-пріора. Віце-пріор привітав мене солоденькою усмішкою, перечитав уважно свідоцтво, і, на моє зачудування, почав говорити по-нашому.
— Господинцю, чоловіче, добродію! Нам таких не треба, ая, нам таких не треба! Раз, що ти — українець — небезпечна штука, ану ж замотиличиш мені мої овечки схизмою… А по-друге, чи смію спитати, вашеці, де то ваше високоблагородіє низького росту на курячих лапках попасали від першого семестру 4 класу дотепер? Ану ж ви, батьку, в тій темній епосі, про яку історія ні слівцем не згадує, беззаконіє, як воду, пили? Ге-ге.
Я виправдувався, чим міг.
По довгих хороводах прийняли мене, але остерегли всіх новаків переді мною.Дивіться також
Михайло Яцків — Благословення
Михайло Яцків — Дівчина на чорнім коні
Михайло Яцків — Мрія Вірла
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
В такій неволі мене лякало кожнісіньке моє слово. Я силкувався говорити так, щоб і тіні приводу не дати чимось двозначним у відношенні до хитрих товаришів. Помалу я закопував себе живцем, товариші не звертали на мене уваги, я замовк, як би і не було мене на світі. Рухаюся машинально. Клякають інші, клякаю і я. Бовваніють над книгами, бовванію і я. Лише часом в годинах роздумувань промайне спомин або світла думка, як пташка серед понурої ночі, залишить криваву нитку в мойому мозку, чотки зсуваються на колінах, я забуваюся та імпровізую молитву. Та в тій молитві нема слів, лише образи. З шаленим розмахом будую святиню святинь, вона займає весь світ з людських кісток, в неї підвалини і стіни в крові, склепіння — від сліз ясне і прозоре небо. Людські муки і зойки ревуть, як океан, у тій святині, а я лежу у поросі.
І тільки тоді, коли від мого жалю ось-ось не тріснуть груди і цілий монастир, я прокидаюся.
"Що ж, — гадаю, —іпохондрія. За чим жаліти? Ні світ мене не потребує, ні я його. Що ж мені світ дав? Отруту, біль, ненависть?.. От якби дочекати тої хвилини, коли ляжу камінним сном на плиті. Накриють мене чорним простиралом, ченці ходитимуть поважно довкола, заспівають похоронних псалмів, а я відречуся всіх і вся, і стане мені легше. А потім, потім забуду говорити, думати і, дасть бог, збожеволію. Божевілля має свої добрі сторінки: людина живе, але не відчуває життя". З демонською жагою я бажав цього для себе, і втішало мене те, що вмію так знущатися над собою. За що і навіщо? Ні за що, а так собі. Іншого виходу із свого нужденного існування я ніяк не міг уявити собі.
Одної неділі я висунувся у сад і сів на лавку. Сиджу, дивлюся на розлогі поля за частоколом. Дивлюся без думки, без ніяких почувань. Шибнула мені гадка про божевілля. Я зареготався і в тій хвилині відчув чужу руку на своїх плечах і зірвався на рівні ноги. Переді мною — віце-пріор.
— Ге-ге-ге! Кого то я бачу, кого? Хто мені так гарненько, тихесенько з богослужби висунувся, хто? Хто мені так солоденько до дівчини усміхається, хто?
Я оглянувся. Дійсно, недалеко на полі дівчина пасла корови.
— Але ж я цілк…
— Цсст, ані мур-мур. Хто вам дозволив говорити? Ну, ну, не гнівайтеся, що я перервав вам таке ідеальне візаві. Простіть, дуже мені прикро, але, будь ласка, зі мною. Прошу наперед. Так, гм, гм, гм, що тут не діється: лицезрініє, плоть диявольська! О темпора, о морес[1].
Він завів мене до кухні.
Там були вже новаки і приготовлялися до обіду. Віце-пріор стояв проти мене, хитав головою, усміхався і жував зассаною губою.
— Як то ми рідко коли бачимося, але як зустрінемося, то вже маємо про що побалакати між собою. Так… А прошу ласкаво скинути сорочку… так, гарно.
Він подав мені "дисципліну".
— Оце дівчинка святилася б. Гладить, як оксамит. А прошу обійняти її за гнучкий стан і спробувати. Прошу… А вашим обідом не журіться. Я вже його призначу для когось. А прошу гладити себе нею так, щоб у кухні було більше її чути, ніж ложки і тарілки. Так нам буде приємніше обідати.
Вийшов. Я рівномірно бив себе по плечах. Мало ще мене доля побила.
Я глянув на розп'яття, яке висіло на стіні, і стиснув мене жаль. Як почув, що з моїх плечей тече кров, я притулявся до печі і тріпав її, а коли чув чужі кроки, то відступався. Стільки ошуку і полегші.
Причалапав віце-пріор, став на порозі і дивився на мене, взявшись під боки.
— Ну, сатіс[2], іди в мирі і не согрішай…
II
Вже з півроку було все готове до похорону. Патер Валентій вивчив похоронну промову, як "Отче паш". Патер Валеріан переробив і переписав четвертий раз свій патетичний некролог, в якому звеличував під небеса заслуги пріора та взивав "магна воце" вірних і цілу батьківщину, щоб плакала по втраті єдиного батька пріора. А пріор лежить собі, охає, заливається насилу ліками і ані не гадає вмирати.
Щоночі міняють сторожу, і один із старших братчиків і один з новаків пильнують старця.
По гоміліях, по чищенню ліхтарів та кухонного посуду прийшла черга на мене і на братчика Вінкентія. Ми ввійшли до просторої келії, де клигав патер пріор. Сухий, чорний, як головня, старець, зі страшними запалими очима повернув голову і глянув на нас. По мені пробігли дрижаки, я глипнув на братчика і помітив його скритий погляд, що перебіг від мене до хворого. Я стояв безрадно. Старець дивився пильно на мене, кивнув пальцем.
— Ти по-овак?
— Так, прошу.
— Ти-и но-о-овак? Ох, ох…
— Так, патре пріор. Я вже тут від довшого часу. Чим можу служити?
Я схилився до нього.
Він здригнувся, наче прокинувся.
— Гм, гм, ох, мене піхто не допильнує, завзялися на мене… Не-ехай їм бо…
Взяв мене за руку, дивився пильно то на неї, то на мене.
— Ге, яка ручка… Скільки тобі літ?
— П'ятнадцять.
Дрижав щораз більше і стискав мою руку як льодом. Мені підступив мороз під серце, я дрижав у такт з пріором, очі заступила пітьма, я ось-ось мав упасти, але старець пустив мене і відвернувся.
— Во-оди, — промимрив по-старечому.
Я прочуняв і метнувся за водою, але не було ні глечика, ні склянки. Підходжу до братчика, а цей роззувається, як нічого не бувало.
— Фратер Вінценціюс, де вода?
Він блиснув на мене очима спідлоба.
— Від кого маєш реакреацію? Хто тобі дозволив говорити?
Сіпав далі ногу з чобота.
Пріор заснув.
Я сів на стільчик і поклав голову в долоні. У вухах шуміло, як у повідь. Я пе міг знайти ладу серед думок і тремтів первово. Братчик відчинив дверці старосвітської печі і кинув туди кілька полін. Дрова почали тріскотіти, по келії розходилося тепло. За якийсь час помітив я, що пріор встав із ліжка в білизні і пустився хитким кроком по келії. Мало що не гепнувся. Я опустив очі на землю, він обійшов довкола мене — я почув на собі страшний вогонь його очей, — потім він попрямував на своє місце, коло ліжка похитнувся легко взад, так що руками сперся на поміст. Тер спиною об край ліжка і сунувся помалу на постіль. Його вишкірені зуби пройняли мене до кісток.
Збудив мене доторк братчика.
— Ти, — шептав він гробовим голосом, показуючи на старця. — Він нині… —тут братчик махнув рукою, — а в тебе нові черевики. Позич мені завтра на похорон. За те я вимащу їх, а ти візьмеш мої чоботи.
Я мовчки роззув свої черевики.
— Ага! Ти, у тебе біла сорочка. Позич мені.
Я розстебнув рясу, скинув сорочку і подав братчикові. Потім я натягнув рясу на голі плечі і знову сів на стільчик.
Братчик Вінкентій мав звичку продавати потайки білизну, одяг і все, що лише міг у нас зарвати, а ці гроші обертав на свою розвагу, ad majorem dei gloriam…[3] Посоловілий і зморений, я дивився на вогонь у печі. Мені привиділося обличчя моєї мами і причулись її останні слова:
— Отак, дитино, покидаєш світ. Гонили тебе з тих папських шкіл за безбожність. Колотили тобою. А то видко, що вони самі були безбожні. Але в тебе є віра. То, може, хоч там, у монастирі, знайдеш спокій і ліпшу долю.
Я припав до її ніг і шептав:
— Та гадав я, мамо, що поможу вам на старі літа. А то так, як би то і не було мене ніколи на світі.
— Ба, сину, такий талан.
— Та й то свої мені так прислужилися.
Мати всміхнулась гірко.
— Ге, свої! Пусте-е-е! Свій пес укусить гірше, ніж чужий. А хто ж би вірив їм? То вже, синку, таке: хто натягне на себе панське лахміття, той своїх не знає, а держить з панами.
Потім прощалась зі мною.
— А тут маєш черевики та сорочку. Тільки й всього маєтку від мене принесеш туди…
Я глянув перед себе на чоботища братчика. Він вимастив черевики, вийняв кілька кругів з кухонної бляхи і надставляв черевики над полум'ям, щоб масть ліпше увійшла. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | За горою | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12926 | Михайло Яцків | За горою | З-поза хмари одна зірка виглядала. Вітер суятив по смерекових берегах, світ був темний та дикий.
Стежкою йшло двоє людей і ялівка.
"От я вже, рахувати, ґазда. Буяв, вичинявся, а тепер прийшла черга на статок... Гий, мав я гадку на інше, та не вдалося..."
Молода жінка думала по-своєму.
"Не погуляла сих великодніх свят, навіть на жук 1 не ходила, а тут вже й жінкою стала. Пропало дівування, про Василя і не згадуй,— бодай не приснився ніколи... Засукай рукави, бо мати непогане за тебе до роботи і не скаже: "Гуляй, доню, не бороню".
Молодій жінці колотиться в голові весілля.
Вона сирота, то їй співали:
Стукнули ангели в небі, збудили батенька в гробі; вставай, батеньку, до суду, іде твоя дитятко до шлюбу... 2
Безвухий додає жалю на скрипці. Скривив злодюга губу, торкає цимбалістого, й оба бутять та удають, як жінки заводять.
Коло мисника покритка Кривенька збирає сльози в червону хустину, а Фрей Хабаз зачемеричив голову, задер чоло і крутиться зі свахою, як жовнір з гвером. Тримає руки на її плечах, а вона, груба і куца, тримається його в поясі. На чотирьох кутах хати відкидає він вбік головою остро, як рекрут перед старшим, аж патли відлітають, наступає на праву ногу дубаючи і валить в грагар долонею, як праником. Хата здригає, він присідає, а сваха за ним потрясає грубим задом.
Жінка сіпнула його за рукав.
— Йой публіко мерзенна, публіко-о-о! Йой гріхи неспасен-ні, гріхи-и-и!
Він пустив сваху і присікся до жінки.
— Цитро, а ти чє-є? То як Кривенька нагадала собі першого небіжчика і пускає сомпілє, то й я маю робити з весілля похорон та заводити з усіма бабами!? Тихо мо-о-о, бо як замащу, то лиш дух вискочить, як птах з клітки! Ані крикнеш...
— Не піду, мамо, в танець, бо неволя в серці.
— Іди, дитинко, бо з Іваном твоя доля. А на косичку уважай, аби хто не стягнув, бо за нею й твоя доля, як чічка на бистрій воді.
Молода жінка посмотріла за пазуху.
— Косичка є. Я тямила. Скоро лиш із-за сгола, а л Гі :і голови та в пазуху. Не бійтеся... Го-о-о; вороги тяженькі, не бояться гріха.
Ялівка йде спокійно, як би до своєї стайні. Все така буйна, а нині — як дитина. Мама дала із щирої руки. Вивела зі стайні та й бастринок через полу подала. "На, донько, не жалую тобі. Дві вас було, а тепер мої очі будуть самі, бо ви в інший світ, а я в інший. Нині розходимося так, а колись гірше. Ну, боже вас благослови..."
— Мамо, мамо, який він буде?
— Га, дитинко, і сей, може, увійде. Будь щира та послушна, то й він тебе пошанує.
— Адіть, і бастринка не треба, йде за нами, як би знала дорогу.
— Ти мені не викай, бо ти моя жінка, а я, рахувати, твій чоловік.
Зійшли з гори і станули перед хатою. Хата рублена в вуг-ли, за нею корчі, а далі берегом чорніє ліс. Молодий чоловік показав рукою на хату, потому обіймав жінку і притис її голову до грудей. Піддавалася. Пригорнув за шию, до нього висунулися гарячі уста. Весняний вечір наводить не раз отак солодку обмороку, аж земля важиться під ногами...
Перед порогом жінка затремтіла й станула. Повидів се чоловік, взяв її за руку, промовив:
— Як встанеш, ясне сонінько, то привітай оцю молоду ґаздиню в моїх порогах щастєм, здоровлєм, доброю долею, і мене при ній, і всіх добрих людей на світі, на славу і радість усеї Русі-України!
Прип'яли ялівку в шіпці, дали сіна і пішли в хату. Засвітили, він сів на лаву, жінка хотіла прятати дещо, та він не дав. Пригнув її до себе, як берізку, вона не боронила. Тулив її головку в долонях, пригорнув до грудей, потім відхилив, і одно другому вдивлялося в очі. Де вони зросли і як зійшлися? Увесь світ спить тепер, а вони самі... Дивне диво: вони тут обоє разом самі, а весь світ спить тепер... Страх перелітав крізь очі одної душі в другу. Хто кому буде приятелем, а хто ворогом? Чи радість, чи смуток з-за Дунаю прийде до них в гості? Хто тут перший умре, хто кого буде ховати? Хто відгадає?..
Дві душі пересувалися з одного ока в друге, як сонце в плесі, й відчитували свій талан.
Вона сплакнула й пригорнулася до його серця, як би просила, аби не бив її.
— Гий, хата нова та й сволок здоровий — чим тут нині журитися! Гасім, жінко, а решта всьо пусте... 3 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Казка про перстень | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27159 | Михайло Яцків | Казка про перстень | Побралося раз двоє молодят. Одної ночі чують вони стук у вікно, потім голос:
— Що волите — бідувати замолоду чи на старість?
Настрашило се їх, але відповіли, що порадяться і скажуть другої ночі, що вибирають. Другої ночі вчули знов то питання і сказали, що волять терпіти замолоду, а на старість жити в щасті.
По якімсь часі зчинився огонь і забрав їм хату й ціле майно.
Та мали вони багатих родичів, і ті поставили другу хату й відновили, що було треба.
Але прийшов огонь і вдруге знищив усе.
Родичі помогли і на сей раз.
Вкінці постав огонь і втретє забрав усе дотла.
Тепер родичі не могли вже помогти, бо самі збідніли, а молоді були приневолені піти в світ за прошеним хлібом.
Ходять вони в злиднях і горі, аж над'їздить якийсь пан. Глянув на них, станув і питає, чому вони тиняються, такі молоді й здорові.
Вони розповіли все.
Тоді той пан каже:
— На се моя рада така: ти, чоловіче, продай мені жінку за капелюх червоних, їй у мене буде добре, і тобі буде ліпше.
Хоч-не-хоч — пристали молоді на таку раду пана.
Як прощалися, вона розламала свій шлюбний перстень, одну половину дала чоловікові, а другу сховала собі.
Сів той чоловік край дороги, дивиться — карета з жінкою щезає в тумані, дивиться на капелюх з червоними і жаль зламав його.
Нараз зчинився шум. Чоловік відкрив очі, а капелюх з червоними вхопив крук і поніс у хмари. Ходить, блукає той чоловік по світі довгі літа, вже й похилився і посивів.
Аж раз приходить він до одного двора і проситься на службу. Прийняли його за чередника. Пана в цім дворі не було, давно помер, була лише пані. От раз вона каже до старшого слуги: "Ти згадував про якогось, що найнявся до череди, заклич його сюди". Той закликав.
— Ти що за один? — питає пані.
Той став оповідати про своє життя, пані слухає уважно кожне слово, а як скінчив, виймає вона половину свого персня і питає, чи має він свою половину. Він вийняв свою половину і подав їй.
— От видиш, як ми зійшлися, — каже пані. — Ти мій чоловік, а я твоя жінка.
І побралися вдруге і жили відтепер довгі-довгі літа.
Так стоїть у казці.
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Красуня | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27179 | Михайло Яцків | Красуня | Встав я — ще світанку не було, та й пішов шукати роботи і щастя.
Приходжу до Яблінки — там хати великі, а віконця лише на півтора ліктя, і то зсередини поприбивані, а хати чорні, як заїзд до корчми.
Приходжу до Порогів, а там ще гірше, ніж в Яблінці. Хати з доброго дерева кладені, але недокінчені, зверху лубами понакривані. Підходжу до тартака, настав вечір. Треба десь повернути на ніч. Повертаю до одного ґазди і питаю в ґаздині, чи не переночував би я в них. А вона каже:
— Або я бороню? Та я не бороню, але не знаю, що скаже ґазда, бо нема його вдома. Десь поїхав у ліс.
Хата велика, наче стодола, а віконця маленькі і темні. Чую, десь вівці в хаті блеють, але не бачу де. Чую: та бо й корова замукала теж у хаті, але також не видно де. Ґаздиня засвітила скипками, а то в хаті гірше, як у бовдурі, бо хата курна. Там, де постіль, за драбиною повно ягнят. Де стіл — там корова.
Сперся я руками на коліно, слухаю своєї нудьги і пускаю деяке слово вголос — от аби лише чути. Так балакаємо обидвоє з ґаздинею, аж рипнули двері і входить дівчина. Внесла полотно і поклала на лаві. Ми подивились хвилину одне на одного. Вона ніби здивувалася, але витримала мій погляд і вийшла. Тримала голову згорда, очі в неї ніби трохи приболіли від диму. А мене паче пришибло. Все мені видиться, що вона ще стоїть, і світло мигає по ній та по вишиваній сорочці. Як уві сні. Через якийсь час дівчина ввійшла знов і сіла коло печі. Ми знов дивилися одне на одного. Я втратив мову. Аж тут чую: приїздить ґазда. Позаганяв коні до стайні, а сам входить до хати.
— Добрий вечір, га!
Присадкуватий, як бочка, чоловік, весь мокрий і обталапаний, привітався зі мною.
— А ти не топиш, жінко, га, не вариш їсти?
Вона вмить затопила і накидала картоплі в піч. А в хату повно диму найшло з печі. Відкривають вікно в стелі, аби цей дим виходив. Горить у печі, але нічого не вариться, лише картопля печеться. Потім посідали ми та їли ту картоплю з огірком. Старий спитав, звідки я забрів аж у Пороги. Я сказав, що з Гринівки і хочу тут стати до роботи на тартаку. Після цього сказав він хлопцеві нарізати січки, хлопчина приніс вівсяної соломи, старий хотів іти до сіней, та я не міг дурно сидіти і пішов допомогти йому. Стара напустила повну хату овець, а ягнята — з-під постелі, як зачне одне по другому скакати, ходити та мекати! Стара ловила ягнят та розкидала кожне до його мами.
Нарізали ми трохи січки, та й каже старий:
— Підемо спати.
Пішов хлопчина, вніс соломи, поклав мені в куті, бо піде не було місця, і дали верету від коней. Стара полізла на піч, хлопчина на запічок, старий на припічок, але не роззуваючись, бо казав, що як роззується, то гірше змерзне у ноги. Дівчина лягла на постіль. Скипка загасла, всі поснули скоро. Вівці товклися без упину і мекали, а корова почала ходити по хаті, і я мусив уважати, щоб не стала мені на голову. Закурив я люльку, сперся на ліктях та й думаю. Дівчина так і не зникає мені з очей… Там десь мої батьки б'ються з нуждою, а мені двадцять три роки, і я скитаюся та й ніде собі місця не зогрію.
— Шкода твоєї сили! Ти ніде місця не зогрієш, бо під тобою земля горить, — казав, бувало, батько.
Ех, правда, що шкода, але чому так?
Аж от тепер перший раз на своєму віку пригорнув мене оцей кут. Може, я хоч тут знайду спокій?.. Все добре, але чи оця горда дівчина схоче мене?..
Від таких думок я аж піднявся і сів. Раптом до мене нахилилася біла постать, я обняв і пригорнув її до себе. Тепер — хоч би й сам чортяка старався — я її не віддам.
Так просиділи ми в мовчанці до світанку. Встаю. Встав і ґазда. Пішов, дав коням сіна і ввійшов знов до хати. Умився, сюди-туди по хаті — нема в що втертися. От він і витерся рукавом.
Дівчина встала, та якась мовби ще краща, як звечора. Блиснула на мене очима й побігла кудись.
Не вагаючись, я попросив ґаздів, щоб послухали моєї просьби.
— Ґазди мої добрі, — кажу, — дякую вам за нічліг. Багато сіл збив я вже своїми ногами, але такої гарної дівчини не бачив. Причарувала мене ваша дочка, хоч не сказала ще й слова. Так мені на душі легко, ніби я у вас своє щастя знайшов. Тож будьте вибачні, що отак раптом і без старостів, сам прошу вас руки вашої доньки…
Стара похитала головою і заплакала нишком, а старий сказав, видивившись на мене:
— Чекай, парубче. Ми з радої душі… не проти цього, але чи знаєш ти, що наша дівчина — німа?..
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Лісовий дзвін | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=12924 | Михайло Яцків | Лісовий дзвін | В хаті грав музика, легенько, для себе. Дівчата й парубки сиділи на призьбі:
— Не йде нині субітка... ніч не дає.
Подвір'я обмаєне, й обгорода, і невеличка брама на дорогу. Над обгородою і брамою явори. В листві весна цілується з місяцем крізь сон, придурюе й чарує, як та дівчина, що нібито спить, а з-поза пальців дивиться на тебе. І повно тих палких очей у тіні, з кожного корчика, з кожного листа моргають чорні брови, вихилюються гарячі уста і дихають та шепотять, аж серце в'яне...
Ксеню Кузьмівну відводить її жених Іван та його два побратими: Василь, стрілець-заводія, та Роман, ворожбит-музика, що як грає, то очі йому вогнем палають, а чорні брови нависають хмарою.
Іван з Ксенею напереді, а ті два за ними.
Другі кури не співали, Великий Віз 1 підходив на середину неба, ліс снував свої казки і стелив тугу на село. Нема тепер сну молодому.
Ідуть мовчки всі четверо. Ксеня зачепила твердою груддю Іванове плече, він обіймив її за стан, аж йойкнула і засміялася, як би жменю срібла розсипав по каміннім помості. Нахилився до її шиї, кров в ній заграла. Відтручувала його, притягаючи за рукав, накивала пальцем і дивилася в очі.
— Скобочеться твоя відданиця, Йване.
— Ая, не звикла ще. Як буйний лошак, що не зазнав зубел.
Побратими стали на розходидорогах під гаєм.
— Ми тут заждемо, а ти підведи Ксеню та вертай живо. Василь та Роман лягли над воровом і позакурювали
люльки, а Іван пішов з Ксенею під ліс.
Там був багатир, старий стрілець, і вона служила у нього. Ліс чорнівся на правім боці, через копанку, і так далеко, що замало було його видко. Тишина чарує сном, а душа не піддається. Хоче видіти, як втвориться рай і зійде на землю. Тота хвиля вже близько — от, от вона, а весняна тишина ще більше упоює сонними чарами. Оба побратими лежать, не піддаються снові, лиш надслухують. Далеко-далеко гуде дзвін. Гуде, дзвонить та йде ближче та й ближче... Виходить з лісу, йде дорогою до них. Так минають хвилі. Аж видять побратими — дорогою йде Іван і двигає величезний дзвін в руках перед собою, двигає, аж почервонів, аж сапить. Йде дорогою попри ворів, оба побратими відхиляються набік, аби Іван не впустив на них того тяженького дзвона. Але він перейшов попри них далі дорогою, і дзвін став поволі затихати, вкінці замовк цілком. І через час тою дорогою, що перше, йде знов Іван, але вже без дзвона. Побратими повставали, і всі три вертають домів.
Перед хатою Іван перший сказав до них:
— Підвів я Ксеню, а самому дивно стало, та й тепер так мені, що годі самому. Дивіть, ніч не дає спати. А завтра мелені свята... Побудьте ще трохи. Найдеся ще горівки і тютюну трохи. Для такої одної нові варто і сім днів переспати.
Посідали на обійстю, та й добре їм так було. Молоді літа, щире товариство... Вже другі кури відпіяли, а побратими лежали й думали. Вже ніч ставала на досвітках, аж дивляться — іде дорогою дівчина, йде в хвіртку. Дивляться й очам своїм не вірять — Ксеня. Посхоплювалися, а вона нічого, лиш гейби збудилася зі сну.
Стали випитувати її, та вона попала в лихоманку, дзвонила зубами, оглядалася довкола себе і відтручувала парубків, то знов горнулася до них.
Се сталося з нею таке, чого вона не була годна збагнути. Сама собі не вірила... Іван підвів її, а звідти ще лиш кілька кроків — та й перелаз, та й хата, але Ксеня станула, обернулася за Іваном, далі рушилася, йде та йде, і тій дорозі кінця нема. Дзвін якийсь у лісі гуде-гуде. Йде вона, а той дзвін все гуде. Ще тепер у вухах її дзвонить. Аж на дорозі за гаєм стямилася, але не вертала вже додому, лиш тут зайшла... А блудила вона по папоротних полянках, по горбках, як по городах, і по барвінкових урочищах, яких ні в казці нема, і такі там дива були, як у сні...
Тепер стиснуло її під серцем, вона стала хлипати і похилилася на землю. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Мандрівник | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4663 | Михайло Яцків | Мандрівник | Осіння пітьма, вітер шибає поміж хатами, скавулить, як пес, то виє серед лісу враз з голодним вовком. З бідняцьких могилок летить зів’яле листя, хлипає по пустирях, б’є мене в серце, з дерев падуть сльози.
Стає передо мною селянський бесідник, так як бачив я його ще хлопцем, коли вирвався з класу, сховав книжки в пазуху і побіг на посольський звіт.
Багато бесідників сказало своє слово і воно вмерло відразу.
З товпи висувається низький мужик, припер палицю до стіни, висякався в кут поза себе і каже:
— Пустіть мене, най виджу людей.
Зглядаються і видять на нім полатану кожушину, ходаки, під пахою рукавиці і шапка.
Він стає на градус, а предсідник, грубий панок, каже:
— Говоріть скоро, татуню, бо ми вже зголодніли, пора на обід.
Селянин зачав.
— Я, Гриць Запаринюк з Волчковець коло Рогатин, прийшов сюди, до Станіслава, пішки, бо голоден я правди, волі і світла. Не тішить мене ясне сонце, бо бачу темноту, не дає мені спокою ніч, бо журба сон відбирає.
Витягнув з пазухи печені бульби, поклав на долоні і показував на них пальцем правої руки.
— Оце наш хліб, хто голоден, хай не цурається його, а нам покаже дорогу, куди маємо йти. Нехай не грає нами, як мертвими картами, на те, щоб йому було добре, лиш як сумлінний ткач, що гідно пускає човником по основах, веде нас до правди і світла. Не треба нам панів, бо ми чорноробучий народ бідаків-халупників, а треба гідних, сердешніх братів, щоб вміли дослухатися, як наше серце терпить і гірко плаче. Наставляємо груди під шандармські багнети, посилаємо наших синів під кулі, але бажаємо, щоб бодай внукам було краще жити, ніж нам…
Серед осінньої пітьми, коли вітер струшує сльози з дерев, а чорна земля крізь сон зітхає і стогне, стає передо мною той неграмотний мандрівник, селянин-бесідник, приятель Франка, Павлика, Мартовича, Черемшини і Стефаника — дід Гриць…
1909 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Митець | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27180 | Михайло Яцків | Митець | На шпитальному ліжку лежав 18-літній митець-різьбар. Родичів втратив ще дитиною. Під опікою далекого свояка скінчив середню школу і курс академії мистецтв. Професори звернули увагу на його талант, з якого пробивалася велика сила уяви, і віщували йому велике майбутнє. Але хлопець жив змалку в злиднях, і це відбилося на ньому так, що в міру розвитку його таланту розвивалась у ньому недуга серця. Лікар застеріг, що запал до мистецтва шкідливо впливає на здоров'я молодого митця, і радив йому на довгий час покинути мистецтво.
Був вечір. Різьбар лежав горілиць. Темна чуприна вилася вужами довкола високого чола і метала тіні на бліде, красиве обличчя.
Сестра милосердя стояла недалеко і вдивлялася в нього.
Юнак справив на неї сильне враження. Вона окинула його щирим, доброзичливим поглядом.
Юнак не спав кілька ночей. Лежав тихо і роздумував над своїм життям. Воно було гірким серед нестач, боротьби і тяжкої праці. І ось в розквіті сил і віку він занедужав.
Тулив обличчя в подушку і роздумував:
"Але наша перемога і потіха будуть тим більші, наскільки ми не впадемо духом. Не дай мені, доле, дійти без сліду з цього світу!.. Понад багнюку і злобу дня дай мені здійматися до ясних, блакитних висот, впиватися красою, дай орлиним зором оглядати ту нещасну землю і допоможи творити, щоб полегшити життя трудівників…"
Обернувся на другий бік і роздумував далі.
"Світ лукавий, але під небосхилом є чотири ясні, безсмертні сили. Це — сили щастя і краси, що надихають митця. І коли вони здійсняться і наберуть видимих форм, — потягнуть за собою все найкраще на землі. Перша сила — це шалений розмах і прогрес людства; друга — вічно молодечий запал митця; третя сила — це бистра творчість, а четверта — це сила гарячої любові і братерства народів.
Юнак схопився і сів на ліжко. Серед темної ночі ці думки засяяли образами, він підвів очі і сказав:
— Сестро, чи міг би я попросити різьбарської глини?
— Навіщо вам її? Ви мусите спочивати. Лікар каже, що у вас хворе серце.
— Сестро, лікарі не завжди вміють заглянути в людське серце. Невідомо ж, чи блоха має серце і чи кат плаче…
Сестра покликала слугу і дала йому доручення.
Коло недужого була велика закрита завісою ніша з широким вікном.
Раненько стривожена сестра збудила лікаря. Зібрався мерщій. Обоє прийшли в палату і бачать: митець сидить, спершись на подушки, витягнув руки, начебто тримає віжки, а на устах — щасливий усміх. В ніші, на великім вікні, стояла вирізьблена четвірка коней, запряжена в ридванець.
Лікар подивився уважно на різьбу і сказав:
— Ідея цього твору за Збручем вже здійснилася. І в нас вона незадовго воскресне.
Сестра закрила обличчя рукавом.
1923 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Молоде вино грониться… | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27183 | Михайло Яцків | Молоде вино грониться… | Було це не за наших часів, а якихось двадцять років після панщини.
Великий камінь лежить на горі під дзвіницею.
Сім кремезних парубків ледве зрушили б його, і він лежить десятки років і западається в землю. В неділю та свята відпочивають на ньому старі бадіки[1], покурюючи люльки, молодь обступає їх і часом дехто вшановує його — згадкою.
Одного літа були страшні зливи. Гірський потік, що пливе серединою села, вчинив таку повінь, що вона заглушувала своїм шумом околицю, поривала столітні ялиці та грубезні колоди несла, як тріски. В цю повінь потік прикотив камінь з невідомих сторін, але не мав уже сили нести його далі, тільки залишив у долині серед села. Тоді юний силач Кость Громовик узяв його на плечі і заніс на гору під дзвіницю.
А коли він був уже в літах, не раз в неділю обступали його ґазди, і дехто запитував:
— Чи підняли б ви ще, панашку, цей камінчик?
Громовик, бувало, гляне поза себе, погладить старого друга і, коли тільки збере його охота, усміхнеться та сидячи починає підіймати поволі тягар, що зламав би тура. Поставить його на хребет, перенесе з одпого плеча на друге, поколише ним і покладе на місце. А часом, бувало, скаже:
— Який він великий, а чоловік з'їв би його!
Коли молодь не довіряла, Громовик пояснював з усміхом:
— Витешу з нього млинове колесо, і ти з'їси його з хлібом.
Громовика знали на цілому Підгір'ї. Вишивав він славно сіряки, творив нові мотиви, сипав щедро узорами, як цвітом з рога достатку, на підкарпатський люд. Молодь, навіть старші ґазди, пишалися в його сніжних сіряках і киптарах з багатими вишивками, китичками і шнурованими в'язаннями з червоної і синьої заполочі. Прийдеш з міста в село, і серце радується строєм, що вийшов з духу народу та з його підсоння через. мистецькі пальці Громорика.
Жив він сам, одинцем, хоч придбав майно своїм талантом. Зате бистрі, верткі, як сарни, дівчата бігали до нього навіть з далеких сіл, пололи грядки, садили городину, не одна молодиця покинула б нелюба і догоджала б Громовикові, щоб тільки навчитися його мистецтву; але ні в кого не стрибала так справно голка в пальцях, як у Громовика, а вже щодо ножиць, то в цьому ніхто й не пробував наслідувати його.
Сидить, бувало, Громовик на ослоні перед вікном, чорний, кучерявий жмуток волосся злітає з чола на здорове, смагляве лице, голка мигає блискавкою у вертких пальцях, дівчата півколесом довкола нього на стільчиках, — сніжне сірякове сукно, червона і синя заполоч міняться по осмалених і рожевих личках та карих оченятах, одна обстьобує рукав сіряка та вишиває коміри, друга — на грудях лиштви і кишені камізолі.
Весела гутірка і жарти, лише одна дівчина мовчить увесь час і тільки поведе коли уважливим оком по Громовику. Це кругла сирота — бідна Палажка.Дивіться також
Михайло Яцків — Гермес Праксітеля
Михайло Яцків — Митець
Михайло Яцків — Мрія Вірла
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Час до часу вбіжить інша дівчина, вийме сувій з-під пахви і кладе перед Громовиком. Він мірить п'яддю розпростерте сукно, каже дівчині обернутися, кине оком на її стан, плечі та лікті — міра готова.
Ноша з-під рук Громовика мала неначе таємну силу. Він підкреслював вроду сільської молоді та її природну бадьорість. Може, тому й весілля так і роїлися на Підгір'ї, музики лунали і творилися пісні, з яких можна було б скласти величну поему.
Хто ж на тих весіллях і святах був наймилішим гостем, про кого найбільше дбали свахи, щоб його чарка і щонайліпша страва не минула? Хто водив перед танцям і співанкам, що розвивалися під його орудою, як китиці квітів, навіяні народною душею, хто підіймав буйну веселість? Це був митець любові і краси — Кость Громовик.
Він не знав утоми в праці, ні в танці, мав камінне здоров'я і левину силу. Любив своє мистецтво, розповсюджував його між народом, але одна річ головно радувала його і, крім Палажки, не давав нікому дотулитися до неї. Мав він у себе на городі кілька стежок винограду. Пильнував його, як ока в голові, завивав соломою під зиму, і той виноград щороку давав йому зі сонячної ласки соковиті грона.
І все, коли він повертався з весілля, оглядав свій виноградник, і, коли молоде вино гронилося, він бачив у ньому юне покоління.
Та одної ночі сусід-багатій повиривав щепи, потоптав виноградник.
Не встигло одне лихо забутися, як нова тяжка журба придавила Громовика. Ось його нива, що межувала з посілістю вдови-заволоки, з року на рік звужувалася на скибу, а коли пішла чутка, що Громовик готов одружитися з Палажкою, хапчива вдова забажала підійти до нього і підманути до одруження з собою.
В неділю гості відвідали Громовика. Почали з погоди, пляшка горілки стояла на столі.
— Вам, куме Громовик, от оженитись би, нажити добра, — почав посередник.
— Пуста бесіда, — докинула вдова.
Громовик сидів на ковбані коло припічка і курив мовчки люльку. По слові вдови затліло його око. Встав і вийшов через сіни до другої хати.
Вдова тим часом давала знаки своїм посередникам, щоб обережно бралися до діла.
А Громовика не було та й не було. Так і пішли непрошені свати ні з чим.
Того вечора Громовик зустрівся з Палажкою. Поглянув в її очі, як у далекий світ, і спитав:
— Чи пішла б ти за мене?
Дівчина примружила очі, збираючи всю увагу до голосу серця.
— Чому питаєте?.. Ви ж знаєте, що в мене ніколи й нікого, крім вас…
Він покрутив нетерпляче головою.
— Дякую тобі за щире слово, але моя весна минула й і не вернеться. Тепер слухай, що скажу. Я записав на тебе хату, свій мозолистий талан, засадив нові щепи на городі. Сам незабаром я вмру. Ти до часу нікому про це ані слова, а потім, запам'ятай це собі, одружися. Дай руку!
Дівчина затремтіла, підняла поневільно руку, він стиснув її і щез у сутінках.
За місяць Громовик помер. Про нього пішла чутка, що він став упиром, що закопав казан грошей за грубкою у старій зруйнованій хаті, але закляв їх так, що тільки той з зможе їх здобути, хто на тому місці заріже чорного цапка і з трьома білими волосинками на хвості.
Сусідка мала трьох синів і всіх відправила на полонили за чорним цапком. Але вони всі пропали без сліду, а вона сама зійшла з розуму. Шукала і копала за грішми, оповідала, що Громовик-упир душить її по ночах і не дає спати.
На місці старого Громовика почала ґаздувати сирота Палажка. З молодим чоловіком. Вони збудували нову хату і розвели виноградник. Кажуть, що хто з нього нап'ється вина, той стає таким дужим, що може млинове колесо нести на своїх плечах, та ще й за дівчиною оглянутися.
1912
[1] Чоловік старшого віку. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Мрія Вірла | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27181 | Михайло Яцків | Мрія Вірла | Плач трембіти лягав на гори і хмари. Хмари в виді старинної флотилії пливли на захід, скелі, як вірли, одні підоймали шпилі вгору, інші розхилювали крила до лету.
Зі мною ішла чужинка з зеленими очима. Вона сказала:
— Твоя невгасима любов до природи свідчить про велике терпіння…
— Там, на долині, як був я дітваком, взяли мене на службу. Казали мені пильнувати годинників, рахункових книг і догоджати чужим дітям. Ті примховаті й невилічимо нудні чужі діти. Перед часом приймила їх земелька, але не в тім діло.
З моїх гір був лише один товариш — орел, в залізній клітці в парку.
Щоднини видів я його муку. Від досвітку прокидався він зі сну, водив оком довкола, розбивав собою до залізних прутів, пробував їх кігтями, клювом, бив крильми, але но годен був покопати. Завзято, без впину розщибав собою, а по заході сонця сяде було, втомлений і покалічений, з грізною розпукою в очах, і западає поволі в сон. Вночі видав я, як він заквилить тихо, жалісно, підійме голову, порухає крильми і знов зажмурить очі.
І коли я з утоми і горя западав у сон, то перекидався в вірла і мріяв також про свободу, зелені верховини і хлипав.
Аж раз на зорях навідався я до нього з залізним молотом і розбив кліть.
Дивився спокійно на мене, потім приступив до отвору, вихилив голову, повів зором довкола і вискочив на землю. Дивувався і не вірив, чи це його мрія, чи ява. Але по хвилі розмахнув крила і з радісним криком підоймився вгору, чимраз вище і вище.
Коли пропав для людського ока та запанував сам серед сонячного простору, мене схопили посіпаки і протягнули на землі.
Я зірвався з болю і погрозив їм п'ястуками. Вони протягнули мене вдруге. Я вирвався знов, кинув на них прокльоном й опинився також на волі.
Посіпаків взяли чорти, а орел живе, й я відвідую його на високих, недоступних верхах.
1911 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | На світанку | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27220 | Михайло Яцків | На світанку | Це було в ті часи, коли чоловіки гинули по відлюдних полях і лісах, а жінки втирали сльози в голівки дітей.
Під вечір приїхав я на один з курортів Підкарпаття й оселився в віллі "Європа". З вікон моєї кімнати розстилався краєвид на хвилясті трави, зелені кущі берези і молоді дуби. Навкола — спокій.
Ніч при відчиненому вікні, запашний холод, зоряне небо, сюрчання польових коників — все це сприяло здоровому сну.
Досвіта долетіла до мене пісня. Співачка виводила її з такою силою, неначе була і героїнею, і творцем пісні. Розповідалося в тій пісні про удівоньку, яка пшениченьку сіє і просить бога, щоб та пшениченька зійшла на її та її діток щастя.
При повторах, здавалося, було чути стук серця і відгомін душі, що сплітав молитву з намистом сліз.
В той час, як мати жалувалась на своє горе, що діти не мають батька, сталась несподіванка. З дальшої вілли раптом залунав могутній чоловічий хор:
Мати наша, мати, ти не журися нами, —
Ми повиростаєм та розійдемось сами.
Ой буде ж нас, мати, по горах, по долинах,
Ой буде ж нас, рідна, по чужих країнах.
Будеш ти, мамо, як зозуля, кувати,
А нікому буде тобі й пити подати…
У відповіді вдовиних синів здригалась земля грудьми ¡йогил, Карпат, чужих гір та лісів.
Я встав, зібрався тихенько, щоб не згубити враження пісні, і вийшов.
Курорт був розкинутий між пролісками і галявинами. Центр його — у долині, і від нього підіймалася панорама краєвиду, оточена смерековим лісом. Вілла "Європа" розташувалася під лісом. Звичайна, непоказна, мала багато прибудівель та закамарків і була обведена з півночі високим парканом. Все це мало дивний вигляд і наводило здогад на трагічні події і таємні злочини.
У просторій вітальні, поділеній на бічні ложі, сидів гурт: чотири чоловіки і жінка. Два з них були подібні один на одного, наче з однієї сім'ї. Оливкові обличчя, вовчі зуби, товсті уста нагадували циган. Третій був огрядний і своїми рухами скидався на павука, а четвертий — високий, худий, з підстриженими вусами, так що верхня губа виглядала, наче він випив чорнило. Цей говорив тільки по-німецькому. Всі четверо були середнього віку, пересичення достатками відбивалося в їх постатях і в поведінці.
На перший погляд здавалося, що це специ, які займаються фальшуванням кінських рас, або агенти постачання, їх одяг був останньої моди. Розмовляли вони між собою скупо, півголосом, уривчасто і при цьому обережно оглядалися. Мішали німецьку мову з мадярською та румунською.
Яскравим контрастом до них була жінка. Молода, русява, струнка, вона начеб ні до кого з них не належала. Бувають різні товариства, але люди по волі чи поневоленьки все ж якось зживаються, доходять до товариського взаємопорозуміння.Дивіться також
Михайло Яцків — Глибінь
Михайло Яцків — Доля молоденької музи
Михайло Яцків — Благословення
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Але тут цього й сліду не було. Більше можна було підозрівати, що в цьому гурті жінка перебувала під політичним наглядом. Вона не брала участі в їхніх розмовах, а коли хто-небудь починав говорити до неї, вона не дивилась на нього, а лише підводила очі вгору і дивилася крізь вікно на небо, наче не розуміла його мови. Чоловіки зверталися до неї презирливо, з глумом та лиховісним гарчанням.
Можна було впізнати, що перебування цієї жінки в гурті тих чотирьох типів було для неї тяжкою мукою. По її обличчю перемигували сині, жовті і червоні відтінки, вона мінилася, мов при фізичних болях, і скидалась на людину неозначеного віку, іноді значно старішу, ніж насправді. Так само й рухами вона з молодечої енергії потрапляла в старечу охлялість.
І тоді здавалося, що гнів, лють, ненависть, сором бурлять у ній і ось-ось вибухнуть громом, — і тоді вона слабне з досади, що не в силі встати з крісла, начеб головна пружина її тіла була раптом паралізована.
Один знайомий говорив, що це — власниця безмежних земель, які занапастили ці чотири типи з титулу граничного сусідства, хоч не мали на те жодної юридичної підстави. Хтось інший здогадувався, що ця жінка потрапила в охорону безпеки за підозріння в підпільній роботі.
її невибагливий одяг був позбавлений кокетства, але робив враження чогось для неї неприємного. її обличчя в тіні ясніло сяйвом, а очі — як чорні діаманти. Художники, що були тут присутні, сперечалися: один казав, що вона — як царівна на вигнанні, другий — що це збунтований ангел в смутку за втраченим раєм і в тузі за майбутнім, інші — що вона тужить за вбитим чоловіком, закатованими дітьми, за мучениками в далеких країнах. її очі, здавалося, не висихали від сліз.
Задивлена в утрачений світ, вона мимоволі хитала легенько головою. В таких хвилинах її спущені повіки воскрешали покійних борців за волю народу, а стрункі музикальні пальці перебивали такт до заглушеної рапсодії гніву.
Чотири "промисловці" виїздили часто у важливих справах, а жінку залишали у старої вірниці, яка мала віллу на протилежному кінці курорту.
Одного разу під час їхнього від'їзду вибрався я в ліс і, коли переходив краєм чагарника, побачив недалеко на поляні таємничу жінку в товаристві молодого чоловіка. Був це один з підпільників.
Я почув тільки уривок жалю-скарги жінки:
— В цій жахливій огиді той окаянний пруссак держить всі кінці в своїй руці.
Молодий чоловік відповів різко:
— Правильно! Окаянный! Ведь уже славный будитель античной культуры, Винкельман, хотя сам был пруссаком, не мог выдержать на родине, покинул ее и пишет в 1763 году: "Дрожь пробегает по моему телу от макушки до пят, когда я думаю о прусском деспотизме и о том живодере, который эту самой природой отверженную страну делает отвращением человечества и навлекает на нее проклятие".
Другого дня вдосвіта переходив я поза віллою "Європа" і раптом почув жіночий зойк божевілля і судорожної розпуки. Я зупинився і глянув крізь шпару між дошками паркана. Напроти мене було відчинено вікно, українка на середині кімнати лежить гола на тяжкому фотелі, пручається, товче себе руками в голову, дряпає лице і стогне в спазмах, а бандити пораються коло неї, як великанські павуки, в'яжуть її ремнями і затикають уста.
Вполудні виїхали вони, а пізнім вечором вернулися несподівано п'яні. Жінка була у їхньої вірниці.
Я не міг заснути під враженням досвітньої події. Опівночі накинув я плащ, вийшов у коридор і став біля відчиненого вікна. Слабе світло давало змогу бачити коридор, де маячили двері хуліганів. Я стояв у тіні. Раптом появилася людська тінь і всунулася хильцем в кімнату. Через хвилю вернулася, виключила світло, і стало зовсім темно.
Я впізнав підпільника.
Вдосвіта дикий гамір і рух. У віллі — новина: чотири урядовці охорони безпеки отруїлись газом.
В телеграмі до сім'ї небіжчиків управа курорту як причину їх смерті подала необережність з газом. Німецька влада прийняла це до відома з трудом, інакше цілу оселю стрнула б страшна помста.
Та прийшла найкраща новина: Червона Армія.
Українка перший раз всміхнулася і пішла працювати в оперному театрі, а її спасенник закінчує роботу над книжкою про возз'єднання України з Росією.
5.1.1945.
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Недоумна | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27204 | Михайло Яцків | Недоумна | Прибита і робуча попелюшка. Жертва сім'ї. Ніхто би не сказав, що їй вже сімнадцять літ. Молодших сестер виняньчила, вони викрасніли, розвились понад неї і попихаються нею. Терпеливо зносить вона нехтування і прокльони, без зависті дивиться, як сестри жиють собі вигідно і гарне вбираються. Кинуть що їсти, то добре, а забудуть, то вона не упімнеться. Скулиться на краю лавки і так без вечері засне.
— Юстино, принеси води!
Юстина натягає драну загортку та йде в ліс по воду. Осінній вітер морозить, гуде. Вона бреде босоніж болотом і гріється скорою ходою. Перед її вбогою уявою мелькають чобітки сестер, але вона не вміє завидувати — недоум на. Підтупцює живо, хухає в одну, то в другу руку, сльози станули їй в очах — від вітру. Тяжкі коновки скриплять жалібно, коромисло давить. Тягар горбить її, вона перездіймає його з одного плеча на друге й зітхає: "Ой боженьку, боженьку, дай весну, дай!"
Скільки разів на день іде вона цією стежкою і скільки вже літ!.. Коби вже борше до хати, бо коромисло в'їлося в молоді, заниклі рамена. Але все легше вертати. То лише з хати так тяжко… Коновки хитаються і нею хитають, бо ноги позривані, і крижі, і вся сила. Ноги, руки і лице задубіли, посиніли, і студінь вже не так їм допікає. Ослабає, ледве плентається. Намагається підбігти і ставати ціпко, щоб не посковзнутись…
От вже й хата близько. Поріг, сіни, двері… вже й у хаті!
Крижі ув'яли. Змоглась ще раз — зняла коновки, стягла з коромисла, поставила їх у куті і відітхнула. Станула грітись коло печі. Дивиться, як котики граються, і сміється щасливим, сердечним сміхом.
— Дурна Юстино, чого хлипотишся! Он люди ідуть, запрячся десь, не стій така розчіхрана та обдерта!
Юстина йде чистити стайню або ховається до комори, щоб не набрати стусанів від сестер.
Скрилась у кутку і виймає з пазухи збиток. Розвиває обережно талісман зі жмуту пестрих платків, що відпали від сестриних суконь. Розвила — образок із старої газети. Вдивляється в нього, голубить, приговорює і знов завиває в платники.
Скулилась і вдивлялася в темний кут під стелею.
— От не чіпайте її, дітоньки. Вона вам світ не заступила і місця не займе. Менше місце потребує, ніж сама завелика.
Так бабуня боронила її перед сестрами.
Обличчя бабуні білим волоссям окружене.
Юстина вдивилась у кут і шепоче бабусині слова, як молитву:
— От не чіпайте її. Вона вам світ не заступила, що вона винна, що таку їй бог долю дав. За то він її колись помилує, бідну мученицю…
Сльози наплили їй в очах — ясність і тепло обнімало…
1900 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Олень проклинає | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27205 | Михайло Яцків | Олень проклинає | Відколи старий олень затямив, не було такої години, як тепер. Він знав ворога на двох ногах і того на чотирьох, що шерсть на нім як старий мох, а голос понурий, страшний в пізню осінню піч, коли студений місяць глядить на землю, але такого, що тепер діялося, ще не бувало.
Тямить, як змалку вбили його брата. Зачалася нагінка зі всіх боків, врешті стріл — брат, як підкошений, впав на коліна. Кинувся назад, благав очима, аж тут надбіг ворог і заколов сердегу.
По тім нещастю брата олень став дуже обережний. Око, ніздрі, ухо — все було насторожі.
Добре виходити з лісу серед ночі на зелені ниви. Там, в домівках під стріхою, той ворог, що в полотняних сорочках, але він не страшний: гомонить лише, та не стріляє.
Восени на поконечах під лісом блимають огні, дим стелеться по царипах, хлопці гомонять, співають, сова розщибається і заводить по лісах.
Старий олень знає кожного птаха, всяку звірину, знає, де сойка жолудь ховає, в котрім дуплі вивірка горіхів на зиму напрятала, знає ті стежки попід корчами, куди хвостатий лис снується, і ті полянки, де заєць стрибає, і той зруб, куди серна проходить, де цап любить брикати і ревкати, і ту гущу, куди суне старий одинець-дик.
Все знає старий олень, але того, що недавно зчинилося, він ніяк не годен второпати.
Оце з'явилася відкись хмара ворогів, впала на ліси і гори і товчеться без впину. Одні сірі, як птахи, другі сиві, як далека поляна, напирають взаємно на себе, січуться, чому, пощо — старий олень не розуміє.
Чорні птахи кружляють і крячуть над тими, що вже не рухаються.
Наполоханий олень виглядає вночі з лісу, а там, горою, небом, гримить, блискає, тріскав. Давно гриміло лише вліті, тепер зима, а громи не перестають.
Підійняв гордо голову, роги розстелилися, як королівська корона, на хребті. Дрижав і слухав. Вітер все заносить ворога, але тепер не чути його. Зі смереки покотилася десь шишка, пласток снігу злетів з галузки.
В долині село.
Багато сіл знає олень. Досвітками глядить на них з верхів і гущавин. Ті села з давен-давна були тихі, однакові. Часом лише тут станула нова стріха, там на найвищім будинку заблискотіла до сонця свіжа баня, плив далекий гомін дзвонів, заграла сумно трембіта.
Та от недавно заворушилася, закипіла несамовита сила по тих селах. Цілими днями гримоти, аж гори стогнали і хмари метушилися, а по ночах огні і попали[1]. Старий олень тікав перед лютою хуртовиною, скитався з місця на місце, не пізнавав осель; врешті ворог вдерся в гірські нетрі, в глухі гущі пралісів і сколотив відвічну тишину. Не раз бувало, що олень збивався з тропи, ворожа сила з обох боків, зі всіх усюдів наступала на нього. У воздусі свистали і заводили лиховісні голоси, невидимий град шарив між листям і галуззям, лопотів по пнях, розшибався і бзикав по землі. Олень кидався на всі боки, і так серед одної такої години, в погоні за рятунком, збилася вся його сім'я в один гурт і станула безрадно. Три пари молодого покоління, кохані, гарні діти, — всі згинули тоді. Потім вороги розтеклися на всі боки, як би запали під землю, а він зі старою ланню поблукав у глухі, темні гущі. Залякана серна прилучилася до них, відтак і вона пропала десь по дорозі.Дивіться також
Михайло Яцків — Душі кланяються
Михайло Яцків — За горою
Михайло Яцків — Пегас
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Стояв в проліску і глядів на село в долині. Стріхи позаверталися, як капелюхи в хуртовину, оборожини розбігалися кожна в інший бік, крокви стриміли вгору, як руки, що благають рятунку, балки були розвинені, як ноги трупа. Хати похилені, як би мали розбігтися, баня церкви подірявлена, як фашина, дзвіниця хотіла втекти чи впасти. Де-не-де на берегах осталася бідна, одинока хатина, як би не знала, що має почати з собою. Гола, чорна земля порита, позбивана, засіяна білими хрестами. Ніде ні пташини, тільки лячна тишина мертвоти.
Довго глядів старий олень в мертве село в долині і не міг розпізнати, чи воно те саме, яке знав від давніх літ.
Завернув в ліси і верховини, за ним ступала смутна лань. Серна над плесом глянула в глибінь, настрашилася себе самої і пирснула в корчі. Олень зашився в густий захист, прогорнув ногами сніг аж до моху і ліг, коло нього притулилася лань.
Скубнув вітку барвінку і притулив до її губи, але вона не брала, тільки склонила голову на його коліна. Поклав шию на її карк і постелив розсохаті роги по хребті. Сльоза скотилася з її ока на барвінок і замерзала; олень зітхнув.
Дзвони не будили ще нового року, як обоє встали і йшли до потоку.
Олень пристанув і глянув поза себе. Все так оглядався за своїм молодим поколінням. Обоє старі все досвіта йшли до води наперед, а молоді за ними. Нині з них нема ні одного. Давно нема.
Задумався старий олень, посоловіла його товаришка. Обоє забанували[2] так, що не тямили про голод, ні спрагу.
Та він підійняв гордо голову, розстелив по собі величаву королівську коропу, добув голос і почав кричати з усіх грудей.
Побудилися всі звірі і птахи, відізвалися в привіт лісові пущі, покотили верхами його скаргу до бога гір і лісів.
І був в тім голосі плач і крик розпуки, дикий біль, молитва о месть і проклін на людське кодло, що вдерлося у відвічну тишину пралісу, сколотило святий спокій і вбило молоде покоління.
Так молився, плакав і кляв до сходу сонця король лісів і гір — старий олень.
1916
[1] Пожежа.
[2] Тужити. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Остання зміна Івана Завади | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27206 | Михайло Яцків | Остання зміна Івана Завади | Іван Завада, робітник склозаводу "Діана", працює сьогодні в нічній зміні.
Він стоїть, обернувшись спиною до печі. Рух правою рукою, в якій знаходиться видувна трубка. Кінець трубки в печі, де кипить скломаса. Зворотний рух: склодув бере трубку обома руками, скляна банка розбухає. Натискає педаль форми, дме в трубку. Стоп. З форми виходить готова пляшка.
Цей складний процес роботи рук ніг і легень Завади, результатом якого є літрова пляшка, триває не більше тридцяти секунд.
Протягом восьми довгих годин, роками, в пекельній атмосфері печі з скляною масою, Іван Завада, відрядний робітник склозаводу "Діана", без перепочинку виробляв пляшки.
Одна, друга, десята, сота. Виростає ряд пляшок. Завада швидше і швидше занурює трубку в масу, швидше натискав ногою на педаль форми, швидше, більш гарячково дме в трубку.
Він перетворився в автомат, який виробляв пляшки.
Сьогодні, в цю довгу тяжку ніч, він б'є рекорди, свої власні рекорди.
Після двотижневого страйку на заводі нарешті сьогодні повернувся до роботи. Дружина, троє дітей, квартплата, борг в магазині, книжки і одяг для дітей… краще про це й не думати.
П'ятисотий раз Завада сягає трубкою в скляну масу. Дме в трубку. Пляшка розбухає. Стоп. Тисне на педаль. З форми випадає п'ятисота пляшка.
Завада відчуває втому. Він згортає з чола мокре від поту волосся. Схиляється. Полою піджака бере пляшку. Ще гаряча. Рівна. Гладенька, жодної плямки. Сідає, щоб хвилину відпочити. Дивиться через відкриті двері у ніч.
Через прямокутник дверей видно кусок неба. Блищить якась зірка. До серця Завади-автомата, який виробляє пляшки, вперше безпосередньо промовляє цей кусок неба.
Колись, згадує, до нього всміхалися чудові ранки і вечори через вікна бідненької сільської хатинки. Багато років тому він, син батрака, покинув рідну хату і пішов у світ широкий. Скільки він переніс труднощів, голоду, поневірянь. Все меншим стає горизонт спогадів Завади. Прямокутник неба стає звичайним клаптем темного ультрамарину. Міраж щастя, до якого він так прагнув, зник.
Встає. Треба працювати.
Бере трубку. П'ятсот перший раз занурює її в скляну масу. Дме. Щось закололо в грудях. Гарячою хвилею кров розпливлася по всьому тілі. Задихнувся. Вдруге сідає на землю. Виймає носову хусточку, витирає нею засмаглі гарячі губи.
Що це? Кров…
Так… Цього слід було чекати. Лікар говорив: туберкульоз, невроз серця і ще щось там… Категорично заборонив далі працювати на склозаводі. Порадив виїхати на село…
Як тут їхати на село, коли денний заробіток не перевищує 2,5 злотих, і за цих 2,5 злотих треба утримати сім'ю? Як же покинути роботу? Тепер він зароблятиме три злотих. Після страйку підписали колективний договір. Прибавка.
Свідомість Завади перестала працювати. Шматки думок запалюються. Муку життя заслонила хмарка маленька, як прямокутник неба, викраяний дверима, маленька, як носова хусточка, на якій кричать плями крові.
Іван Завада, відрядний робітник склозаводу "Діана", не закінчив 501 пляшки. За тих 30 секунд, які потрібні на виготовлення пляшки, він перенісся в інший світ, пішов у далеку подорож шукати шматка неба, шукати щастя…
Квітень 1939 р. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Пегас | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27207 | Михайло Яцків | Пегас | Був лицар, що не мав нікого, лиш коня вороного. На нім боронив він вітчину й зогрівав товаришів до боротьби за правду і волю.
В остатній війні дістали оба смертельну рану й упали разом головами.
Карий хлипав коло лицаря, прощався з ним.
— Дивне диво, — думав лицар, — як мій товариш багато пережив, не менше від мене.
Лежав лицем до землі, чув, як сльози коня падуть на його голову і дивувався ще більше.
Так засипляли оба.
Товариші шукають лицаря і несуть йому вінець слави.
1901 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Під обухом | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27214 | Михайло Яцків | Під обухом | І
Курява, гамір і колотнеча. Вояки збираються до наказу[1]. Хто чистить мундир, хто — черевики, хто — сталь, хто — реміння. Все робиться на сполох, аж казарма двигтить, бо пап капрал канчуком додає охоти. В будень, як виженуть на муштру, то однаково мучитися, чи болото, чи погода, скоріше день минає. Але як прийде неділя і треба чиститись, то все проклянеш.
Єфрейтор випив уже шосту чарку, напхав третім шматком хліба повен рот, аж гулі на щоках понабігали, а четвертий тримає в руці і мастить маслом завгрубшки на палець. При тяжких ковтках опускає донизу голову, і тоді його бурі очі завертаються, начеб хотіли зазирнути у горлянку. Та вмить вони повертаються на своє місце і міряють та свердлять рекрутів, що стоять біля нього. Рекрути дивляться боязко на цю швайкувату потвору з чорною щетиною на вузькому запалому чолі і з головою, як гуска солі. Він прів, і вилиці в нього скриплять, як сани в мороз. Здається, ось-ось кинеться звіром.
Савчук поклав перед ним пачку тютюну, взяв з полиці свій котелок і сів у куток на дерев'яний ящик. Держить шальку між колінами, в одній руці — хліб, у другій — кусник м'яса. Кусає раз м'ясо, раз хліб, підіймає щиколотками шальку[2], посьорбує юшку і квапиться, наче хто з кулаком стоїть над ним.
— Але ж тверде, хоч наступай ногою.
Капрал подивився на нього.
— Савчук! Ти ще не нажерся? Марш чиститись!
Шалька, м'ясо і хліб розлетілися по підлозі, нагайка стьобнула його по лобі.
— От яка їжа гірка, та й того не дадуть з'їсти…
— Що ти там бурмочеш?
— Пане капрал, я ходив пану єфрейторові по тютюн і не мав коли з'їсти.
Капрал підскочив до нього, мов звір.
— Ти — злосний?
Гудзувате реміння залопотіло по кістках. Савчук вигинався, кривив лице і сичав крізь зуби, аж сльози стали в очах.
Капрал нахилився до його лиця, впер у нього п'яні очі і шепотів хриплим свистом:
— Ти — злодію, ти — віро гуцульська, кажи, любиш мене?.. Ну, кажи, бо…
— Люблю…
— Брешеш, гадино! Не любиш!.. Ну, кажи правду — любиш мене?
Совав носом по його лиці, вчепився нігтями в краї вух і сичав тихіше:
— Ну, сучий сину, не хочеш сказати?
Посипалися слова, в яких матір і всі селянські святощі топчуться на дно болота.
Спустив руки на рамена Савчука і сказав до єфрейтора:
— Гляньте, єфрейторе, як Савчук на мене набурмосився. Він гадає собі: "Коби я тебе отак в моїм селі коло своєї хати здибав, дав би я тобі!"
Та єфрейтор цього не чув, бо мав іншу роботу. Він вишкріб останки масла і поглядав то на другий бік хліба, то на рекрута.
— Масла вже нема?
— Нема, пане ефрейторе.
Єфрейтор схопив горня і тріснув ним об підлогу, аж розлетілось на кусні.Дивіться також
Михайло Яцків — Боротьба з головою
Михайло Яцків — До нової школи
Михайло Яцків — Пегас
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— А це як? То я маю їсти пісний хліб? Мой, я з тобой камашки одержував? То ви хочете, щоб я зараз цілий цуг[3] підняв на ноги? Хочеш, пся крев, один з другим, гризти землю зубами? Чи хочете, щоб я всі куферки зревізував?
— Хлопці, дайте котрий масла, — просив рекрут, що збирав череп'я свого горняти.
Другий вийняв неквапно свіже горня масла і поклав перед єфрейтором.
Цей зміряв його поглядом, покрутив головою і процідив крізь зуби.
— Ой, з'їв би я тебе, злодію…
Мастив хліб ще з другого боку так само грубо.
— От стільки спокою, як жере, бодай тріснув, — шептали два рекрути в кутку.
— Ти! Ні, не ти — тамтой, ходзь ту[4]. Ти як називаєшся?
— Антонюк.
— Звідки?
— З Шешор.
— А ти не поставиш горівки?
— Я, пане єфрейтор, не маю ані гроша.
— Ти не маєш? Ходзь ту… Ближче. Ов, то ґудзик так тримається?
— Так, я його добре пришив.
— Ти його добре пришив? То я лиш дотулився, а він відлетів? Падай! Встань! Падай!
Капрал тримав ще руки на раменах Савчука і приглядався з насолодою до єфрейторової роботи.
— Той їх учить… Єфрейторе, ану дайте мені його сюди.
— Марш до пана капрала… Ну, чого не йдеш? Чекай, я тобі дам…
Штовхнув Антонюка так сильно, що той покотився під ноги капрала.
— Ти падаєш? Чекай, я тебе підійму.
Схопився швидко, бо колодка нагайки замолотила по кістках.
— Стань коло Савчука… Так… А то гарна пара! Подивіться, хлопці!
Одні дивилися перед себе понуро, другі байдуже, дехто реготався.
— От не смійся, товаришу, і на тебе таке може впасти.
— Овва, або це вдома? Це при війську: тут ні тата, ні мами нема.
А найгірше тут матір зневажають.
Капрал наказував:
— Савчук, дай Антонюкові в морду.
Савчук вагається.
— Антонюк, дай йому в лице.
Цей ударив легко.
— Ти що, гладиш? Савчук, дай йому краще.
Бились до крові. Вкінці капрал наказав обом один одному плювати по черзі в лице.
— А тепер — марш чиститись. Не гадай собі, що в неділю при війську не треба нічого робити.
Савчук підійшов до одного рекрута:
— Колего, позич мені щітку.
— А твоя де?
— Я мав одну, та п ту хтось украв.
— То купи собі другу. Дістаєш гроші і хліб так само, як я.
— Ой друже, тих грошей я навіть не бачу — капрал все від мене забирає…
— І мені, брате, не легше. Мав я гроші, що з дому прислали, тиснув їх на прикрий час — та й мусив дати за гай— ку до гвинтівки, хтось відгвинтив уночі.
— Кому дав?
— Таж капралові.
— А пасувала?
— Чому б не пасувала? Таки та сама, що пропала. І скільки, чоловіче, я йому горівки, масла та сиру напосився! А він і гроші взяв, та й далі допікає мене.
— Скільки тої муки, що якби став розгадувати, то зійшов би з глузду або смерть собі заподіяв.
Савчук біля вікна щіткував реміння. По тім боці вулиці стояли єврейські будинки, дерева по городах куняли, як ограблені бідолахи. Під містом туманіло глухе небо.
Тротуаром повз казарми снували чепурні пани.
"Які вони вільні, — думав Савчук. — Нехай би я був принаймні тим обдертим жебраком або тим водоносом, що вилежується над ровом. Щоб тільки на волі…"
Дві малі сестрички в білих капелюшках і плащиках, як мишенята з муки, стали біля вікна і дивилися з цікавістю кілька хвилин на Савчука. Потім взялися за ручки і пішли.
Вояки сновигали і бовваніли над своєю роботою, мов під обухом.
Нудьга і злоба малювались на всіх лицях, падали самовбивчі блиски, в кожній душі дрімала злоба і помста, і кожна жерла саму себе.
II
Вийшли до наказу.
Єфрейтори і капрали виводили їх рядами й оглядали кожного окремо. Поправляли шапки на головах — кулаком згори, обтягали ззаду блузи, так що з боків збирали руками в поясі попри ремінь, а коліном гатили в спину.
— Мой! Витягнися з панталонів. Подайся наперед! Черево під себе! Ов, небоже, з тебе ще цивільна капуста не вилетіла.
— Габт ахт[5] має бути пристойний, невимушений, а однак дещо штивний, як француз каже — лєжер, — навчав капрал.
На подвір'я вбіг днювальний капрал, за ним — офіцер, і дав знати, що йде полковник.
Єфрейтори і капрали кляли цю несподіванку.
З поодиноких рот вони вибирали "ломак" (нездар) та виганяли їх, щоб під час муштри не псували порядку і не робили старшині сорому.
Вони повиходили з рядів і стояли безпорадні, як мокрі коти.
Вояки душилися від сміху.
— Марш один за одним та скрийся десь у клозеті або занадься під землю, аби вас очі мої не виділи! — верещав фюрер.
"Ломаки" зникали один за одним, тільки найгірший з них стояв, розглядався, не знав, що робити з собою.
Капрал його взводу стиснув кулаки і підбіг до нього:
— Гадино, чого ти сів на моє здоров'я? Та йди під хмару, най тебе грім трісне! Марш за тамтими!
Та не було часу втікати, бо полковник з кількома офіцерами вже загомонів на воротях. "Ломаку" запхали в задній ряд, по старшині і вояках перебігли мурашки; всі випростувалися, з людей ставали дерев'яні ляльки. Лейтенантики бігали попри ряди, збирали відомості від фюрерів: скільки нижчих чинів є в ротах, скільки хворих, скільки на варті. Шиї витягалися в них, як у бузьків. В одному із задніх рядів напав на когось кашель, за ним почав кашляти другий.
— Тсс! Шпиталь, замкни хавку! — шипів капрал.
Ось і сам полковник. Червоний на вид, наче упир. Поставте кавун на бочівку, а бочівку на ґринджоли, на кавун напніть маленьку шапку, а решту, аж по ґринджоли, вкрийте військовою уніформою — і будете мати його вірний портрет.
Лейтенанти здавали йому рапорт, після чого він проходив повз ряди, переглядав їх, всі дивилися йому просто в очі і повертали за ним голови. Він відсапував і гримав на якогось вояка, тикаючи пальцем у свої груди:
— Очко на мене… Гір… Я… Зо…[6]
Треба було лихої години, щоб впав йому в око саме той "ломака", який залишився.
— Ходи-но тут, до мене, синку, — закликав його полковник.
Нездара виступив з ряду на площу.
— Як ти називаєшся, синку?
Нездара муркнув з-під носа.
— Я-я-як? — крикнув полковник. — Ти не умієш голосно балакати?
Нездара став цідити:
— Ін-фан-терист…[7] Іван Мотуз…
— Тут не треба жодного Івана — Іван є вдома, на селі, а тут тільки інфантерист Мотуз! — гримнув полковник. Після цього відсапнув і спитав: — Чи давали тобі, синку, нині їсти?
— Давали, — видушив із себе нездара.
— А не б'є тебе часом пан єфрейтор?
Він оглянувся на єфрейтора, але вмить відвернув голову.
— Ні, не б'є.
— А може, пан капрал б'є тебе коли?
Нездара зиркнув, його очі відскочили від лиця капрала.
— Н-ні, не б'ють…
Полковник оглянув його від голови до п'ят. Йому впали в очі великі, як човни, черевики Мотуза.
— А ззуй-но, синку, черевики і покажи ніжку…
Мотуз схилився, розв'язав ремінці, а полковник обернувся до офіцерів і став балакати з ними.
Той зняв черевик і став розвивати онучу, завбільшки з півверети, витягненої з кагли.
Груболицьому фюрерові з другої роти, що стояв недалеко на краю, зсунувся козирок шапки на самий ніс, з лиця зробилася червона гидотна куля, в якій потонули очі і вівсяні вусики, з губи зробилася довга каблучка від вуха до вуха. За ним цілі ряди душилися від сміху. Мотуз оглянувся, єфрейтори і капрали махали на нього кулаками. Одні показували йому, щоб сховав онучу в черевик, інші радили, щоб звив і поклав позад себе. У нездари тряслися руки, аж впрів сердега, але з тою онучею він не міг дати ради. Нарешті взяв і впхав її знизу в ногавицю. Коли впорався з тою роботою, поставив черевик коло босої і чорної, мов земля, ноги і чекав.
Полковник обернувся і глянув на нього.
— Як то, а онуча де?
Мотуз мовчав.
— Де ж онуча? — заверещав полковник.
"Ломака" схилився, взяв за кінець онучі і тягнув її поволі з ногавиці.
Полковник відскочив і заломив руки:
— Кольоссаль! Пірамідаль! Бомбенфест![8]
За ним — офіцери в регіт.
Та полковник посатанів.
— Старшини, марш до мене!
Старшини з того цугу, до якого належав Мотуз, виступили зі своїх місць, побігли до полковника, стали в рівний ряд, взяли під козирок.
Полковник взявся під боки і міряв їх олов'яними очима.
— Панове абріхтери![9] Крутило вашу мать, то цісарська дитина не має чистої онучі? По тридцять днів гауптвахти. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | По маму! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27565 | Михайло Яцків | По маму! | Під час панської пацифікації взяли свідому селянку на допит, дали їй з'їсти грудку землі і спитали, яка вона. З'їла і сказала: "Таки українська". Збили її до крові-кості. В лікарню не хотіли прийняти, але один лікар прийняв-таки. Довго лежала, заки рани погоїлися…
Смерком дві її донечки сидять коло вікна й очікують тата. Він заборонив їм світити, щоб не зробити якого лиха. З тіні виринає утла людина в сірій веретянці, входить до хати, кладе буханець хліба на припічок, втирає чоло, засвічує лампу, миє руки й каже:
— Завтра рано підете по маму. Вже трохи подужала. Візьмете куфайку, бо там холодно, і кусень хліба, бо в лікарні мама голодує.
— Тату, що то є та Україна? — спитало молодше дівча. Старша перебила:
— Ой, яка ти дурна! Україна — це та земля, на якій ми родились, і це небо, і сонце, яке світить над нами. Так мама казала.
Батько додає:
— Мама ще більше вам скаже, вона читає книжки. Але ви не кажіть їй, що я сорочечки вам прав, тільки скажіть, що працюю далі в панській січкарні, і скажіть, що ту червону книжечку, яка мамі потрібна, я дістав — її дав той студент, що в криміналі за вибори сидів.
Під час тієї розмови він вкроїв дітям і собі хліба, налив три горнятка капустяного квасу. По тій вечері пішли спати, але довго не могли заснути: молодша марудила, бо гикавка, мучила її, а старша приказувала:
— А видиш, я казала, не їж так лакомо.
Молодша виправдувалась.
— Я була дуже голодна.
Батько у напівсні бив кулаком у стіну, кляв і скреготав зубами.
Вдосвіта усі троє поснідали так, як і вечеряли. Діти пішли до шпиталю, батько — до панської стодоли. До лікарні було недалеко, дівчата були веселі. Старша говорила:
— Цього року я йду до школи і буду тебе вчити читати і писати.
Ішли мимо ставу. Молодша, в маминій куфайці, яка сягала їй до п'ят, розглядалася довкола. Нараз стала, задержала сестричку і показала вниз. Над ставом на похилому березі, що далі круто обривався у воду, синіла купка незабудок.
— Понесемо мамі!
Дівчатка зійшли на берег і обережно лягли на траву. Старша пустила молодшу наперед, і вона досягла квітів. Уся напружена, тягнулася обережно рученятами, зривала по одній. Старша притримувала її ззаду…
Мати повернулася додому після полудня. Ключ був у дуплі. Двері заплакали хриплим старечим голосом. Вона переступила поріг і поглянула довкола. Затривожилась, що нема дітей, але подумала, що вони коло батька, бо пані дає їм часом хліба. Клякнула і поцілувала землю. Потім, ведена одвічним, вродженим хистом жінки-матері, взяла віник і замела хату. Чоловік прийшов, не застав дітей і підняв тривогу.
Знайшли їх у ставу. Старша мала кусень хліба у пазусі, молодша — в ручці пучок незабудок.
1959
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Повернення | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27566 | Михайло Яцків | Повернення | Мужик віз жінку з шпиталю.
Його вимучили кілька місяців в тюрмі за вибори, старшого сина забрали до війська, а вона з журби, жалю, туги захворіла на очі.
Товкла головою об полудрабки та лляла рясні сльози. Коли сліз не стало, хлипала. Думки холодними стрілами прошибали серце.
— Чуже нещастя я виділа, та все відіткнула, коли згадала, що воно чуже. А тепер ти, боже, послав на мене кару, та й свій біль лише буду терпіти. Прийшла я на таке, що нікуди кинутись. Зробила б собі смерть,, та гріх перед дітьми і нема як. Маєш, Федю, сліпу жінку — вбий її або роби, що хочеш. Вези дітям маму, вона буде їм у вічних потемках сорочки латати та кров з голки втирати, буде їм їсти варити та руки собі опарювати. Або поклади її за образ та дивися на неї. Бодай ти був не дочекав такої потіхи від своєї жінки, бодай вона була в землю запалася… Ти, Федю, не журися. Вивчи мене отченашів, та я собі хлібець постараю.
— Цить, жінко, бо смерть собі зроблю!
Впала лицем до соломи і душилась від горя. Як утихла, то спитала, чи далеко до села.
— Вже коло царин.
— Зелена нивонько, ото діждала я тебе повітати, тебе оглядати! Не мені, небого, на тобі з серпом станути, не мені ¡перед вести, не мені твій колос у сніпки в'язати. Знайди собі іншу, бо я вже каліка, на віки вічні сліпа.
Знову упала на солому…
Піднялася і шепотіла, як у молитві:
— Як надійде хто, то стань, хай попрощаюся з ним. Нікого не помини, я з усіма була в добрій злагоді.
Закрила лице в поділок.
— Слава Йсу!
— Навіки слава. Тпрру! Палагно, от кума Матіїха з дітьми.
Цілувалася з Матіїхою, цілувала її руки і тряслася, як осика. Матіїха розважала її і сама плакала.
— Не завдавайте собі жалю, Палагно. Ми от з кумою Максимихою та Настусею навідаємося до вас.
— Прийдіть, прийдіть, любі, бо бачите, яке вже моє… Федь зліз із воза і підіймав Матіїшиних дітей до жінки. Тулила їх ясноволосі голівки.
Як приїхали додому, він узяв її з воза і вів поволі до хати.
— Ото собі радість ведеш! Пороги потріскають, серце розколеться, а просвітку не буде…
Діти заплакали вголос, вона ластівкою припала до них.
— Не буду вже бачити, Іванку, як і твої кучерики обстрижуть… Не буду бачити, Оленко, як станеш у шлюбнім віночку… Ой, не буду, не буду, я темна…
1907
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Поворотний акорд | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27365 | Михайло Яцків | Поворотний акорд | Іван Чужий вернув з війська і застав хатину, забиту дошками, і пустошак, зарослий будяччям. Сила була молода, відновив хату, вичистив пустошак, пішов на зиму молотити до людей, а навесні взявся до батьківщини. Зладив візок, сам тягав його, гарував, як чорний віл, аж рани виступили йому на ребрах. Люди кивали головами й напоминали йому, щоб не сказав колись: "Нивко-нивко, верни мою силку!" Він занепав, але жито підіймалося, як стіна, і жайворонок радувався над ним.
Довго бідував Іван, потім стало трохи легше, міг жити спокійно. Люди радили йому пристати на ґрунт та женитися, але він мовчав та думав: "Маю ходити та глядіти собі талану — він сам знайде мене. Тота, що я бажаю, давно десь вийшла за іншого".
У дорозі з війська побачив одну дівчину, і вона припала йому до серця. Стояла на воротях смутна, задумана, з темними очима, обоє глянули собі мовчки в душу, Іван похитав головою і пішов у дальшу дорогу.
Так проживав сам, як пустельник. Його хатина осторонь села, високо на горі, край неї дороги в'ються та й збігають долом-долинами в світ, у синю далечінь.
У неділю і в свято сидить Іван у садку над книжкою або думки поганяє. Мудрість не лише в книжках, не один сірий чоловік, навіть неграмотний, коли вміє тверезо глядіти на світ, людей і життя, а нема у нього злоби, фальшивості, ні пустої гордості, може так само достойно думати, як мудрець і поет.
— Я кличу і кличу, а ви в псалтирі зачиталися! — залунав дзвінкий веселий голос.
Іван глянув, на воротях стояла дівчина і взялася за боки.
"Смійся, сьогодні твій день", — подумав Іван і пішов до дівчини.
— Дайте води, бо пити хочу, як гуска!
Зачерпнув дзбанком з криниці і подав дівчині.
— Пий здорова, лиш стережи зубки.
— Не вадить, дай боже і вам здоров'я.
Нахилилася, аби не обмочити намиста, і пила поволі, як пташина. Він піддержував дзбанок, вона поводила оком на нього. Була струнка, очі ясно-сині з зеленавим відтінком, стрілами прошивала його. "Якась мана", — подумав Іван.
Держала під пахвою клунок і спитала:
— Можна спочити у вас трохи? На зорях пустилась в дорогу, і ноги вже нездужають.
Сиділа на призьбі і розглядалася.
— Мило тут у вас, як ніде. Я вже приходила сюди раз. Рік тому.
Глянула на нього й спитала:
— Ви все самі?
— Так.
Розсміялася голосно.
— Гадаєта, може, йти в черці?
— Ні.
Хиталася вперед і прошивала його знов очима, як стрілами.
— Чому не женитеся?
— Не знаю сміху.
— Пошукайте жінку, навчить.
— Шукає чоловік лише за тим, що загубив або хтось вкрав.
— Хочете, аби сама прийшла?
— Річ несуть, вівцю женуть, а чоловік до чоловіка сам приходить.Дивіться також
Михайло Яцків — З монастиря
Михайло Яцків — До нової школи
Михайло Яцків — Тихий світ
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— Такий звичай споконвіку, що парубок іде за дівчиною.
— Байдуже мені про звичай.
Притисла йому руку до свого коліна і сказала півголосом, як би вістрям шарпнула по грудях:
— Веди мене в хату, бандуро, я тобі дам раду, поворожу.
Станув, як заголомшений, вона ймила за шию і повалила на землю, останнє слово, яке зачув, було:
— Нині скінчилася моя мандрівка.
Іван Чужий протверезився з обмороки і звикав поволі до жінки. Працював ще з більшою охотою, придбав ґрунту і статку і проживав так якийсь час. Диво стало для нього цілком ясне. При його вдачі не могло скластися інакше, він був би ніколи не мав жінки.
Зразу дражнила Івана веселість жінки. Вона все сміялася, бігала, дзьобоніла, як пуста дитина. Поволі стала вона думати, і це знов занепокоїло його. Раніше хата була весела, а тепер — як у зробків. У праці і труді не добачав цього, але в свобідпу хвилину помічав, що жінка відмінилася цілком, як би в глибині душі плекала чужу, далеку думку. Раз спитав її, що діється з нею, але вона глянула студено в його очі і не виявила нічого. Пробував відгадати.
— Може, тобі банно, що ми досі без шлюбу?
Вона розсміялася глумливо і вийшла з хати.
Вечором зайшов до них сторонський парубок і просився на нічліг. З розмови вийшло, що був це приймак багатого господаря, одчайдух і шибайголова, який вибрався буцімто на прощу, а йде погуляти і шукати пригоди. Іван побачив, як жінка потупила в парубкові очі, але не надавав цьому ваги.
Відступив гостеві своє місце в стодолі, а сам ліг у шопі і заснув твердим сном.
Рано заглянув в стодолу, парубка вже не було. Пішов в хату по рушник, не застав жінки.
Минув день, другий, третій — не верталась.
Втекла з парубком.
Затужив Іван, робота не бралася його, сила покинула, вкінці лишив хату і ґрунт і пішов у світ.
Ішов днями і тижнями, гроші минулися, залишився тільки один гріш, який придбала жінка.
Не міняв Іван того гроша, лише найнявся в одного господаря косити.
Встав досвіта, поклепав косу і пішов з господарем у гай. Станули з кінця, погострили коси, Іван сказав: "В добрий час!" — і почали косити.
Приглядається господар, як Іван косить, як ручка за ручкою рівно стелеться, як він вже далеко напереді, так що господар не годен дігнати його, й думає собі: "Славний косар. Такого я ще ніколи не бачив, але бо і дивний чоловік, нічого не балакає, лиш думає над чимсь".
Став господар приглядатися уважніше і помітив, що Іван все, як одну ручку косить, то як би сміявся, а що другу, то як би плакав. Жаль стало господареві бідного чоловіка. "От, — думає, — якась пригода трапилась йому".
Був уже полудень, Іван косив за трьох, господар закликав його і сказав, що незабаром наднесуть полуденок. Посідали в холодку під дубом, господар подав Іванові тютюн і зачав розмову про всячину. Спитав, чому він вчора вечором не хотів зайти в хату та повечеряти. Іван відповів, що не був голодний, лише здорожений, та й прикро йому заходити до людей. Сам має хату, але от тепер випало йому так, що лишив її, пішов у світ.
Поволі розбалакався він і оповів своє лихо. Не шукав жінки, вона сама прийшла до нього, була якийсь час, аж недавно зайшов якийсь сторонський парубок, і вона втекла з ним. От так все пересипалося, як у сні або казці, і сколотило весь лад, що коли подумаєш, то сміх і плач збирає тебе.
Слухав господар уважно Івана та й сказав, що має також клопіт. Оце у нього одна-одинока донька, сватають її свої і сторонські парубки, але вона й глянути не хоче на жодного. Перед півроком приблукався якийсь парубок на роботу, господар прийняв його і гадав, що, може, здасться на зятя, але це пустий хлопець та й от вже довгий час, як пішов, і слух по кім пропав. Донька змалку була така весела, даровита, що як прибіжить, то хата гомонить, малий і старий лягає від сміху, а від кількох літ так відмінилася, що годі пізнати, чи це та сама. Згадувала раз матері про якогось чоловіка, що переходив вулицею попри хату, але більше нічого не можна добути від неї. Така мені вдалася, на ціле село, люди завидують, а усміх з її лиця пропав, як весняний промінь за хмарою, і той її смуток у могилу мене клонить, — але от вона йде з полуденком.
Батькові закрутилася сльоза в оці. Іван підняв голову і, глянув перед себе. Дівчина йшла напроти нього. Він зчудувався і встав. Дівчина збентежилася, станула і гляділа на Івана. Батько водив очима по обох, вони підійшли мовчки, всміхнулися і подали одне одному руки.
1927
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Поема долин | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27567 | Михайло Яцків | Поема долин | Напереді їхав дідуган на сивім коні, попри нього йшов малий біловолосий внук, далі два чорновусі сини на карих. Виїхали досвіта з храму, тепер дрімали, то роззиралися. Коні ступали нога за ногою, так що хлопчина без труду рівнявся з ними. Поламана крем'яниста доріжка вилася між берегами, ярами й корчами. Їздці подрімалися на добре, тільки хлопчина ставав не свій. Оглядався щохвилі, боявся пристанути й боявся йти напереді.
Йому мигнула гадка, що як лишиться, то заблудить у вертепах навіки, а знов за ним страхав його дідів кінь. Дід похилився так, що волосся спливало з кінською гривою в одну білину. За ним їхали стрики[1] поруч себе і мали також зажмурені очі. Та не в тім увесь неспокій хлопця, що всі три спали й забули за нього. Страх летів вітром від дідового коня. Дідів кінь дихав полум'ям на плечі дітвака і не давав йому лишитися, ні йти збоку, ні втечи наперед. Хлопчина обернув лице поза себе і дивився йдучи. Кінь сопів і стогнав біснувато, як би гору двигав, при тім його очі не дивилися на боки, як у стрикових коней, але вперлися дико перед себе, як би оглядали пекло під землею. Їздці хропіли…
Були серед чорного яру, як дідів кінь форкнув, дубнув і станув, а за ним оба тамті.
Дідуган протер очі і стрепенувся, оба сини прокинулися також і гляділи в той бік за старим.
Край яру стояли три понурі скелі, наче різьблені постаті, але такі, що про них не пишуть, ні словом не згадують.
Минула хвиля диву — дід зняв капелюх, замахнув ним знак у повітрі і крикнув не своїм голосом:
— Вйо, сивий, в божу путь!
Всі три і хлопчина рушили далі. Як були вже далеко, старий порівнявся з обома синами і сказав потайно:
— Ще далеко, геть перед тим, мав я на гадці об'їхати той дідьчий яр та й забув.
Старший син:
— І десь таке виросте з каменя, що гріхи неспасенні! Як би долотом викував!
— Ой, викував би, — перебив молодший, — руки би відпали, заки би взявся до такої роботи. Г-у, але мороз проходить!
— Се, видите, — мовив дід, — чим більше покаяння, чим більший гріх, тим менше про нього слів, а зате кождий чоловік на свій лад видить у тім інакшу правду… Але є такі, що любуються в чорній силі.
Тут дідуган поправився живо в сідлі, в пім збудилася нараз юність, велика гадка торкнула ясним крилом його душу. Усміхнений, вдивився перед себе і мовив слово за словом докладно, так як ішла його думка.
— А ви гадаєте, що ціле життя людське, взяти його так, як воно є, — краще і ліпше від тих скель он там!? Ге-ге-ге! Тим воно й ліпше, що його не видко, що не дотулишся його пальцем і не привидиться тобі як леда мара. Бо якби його цілого міг чоловік викувати в камені, якби воно ціле нараз привиділося в усій силі і правді, то не треба би грому ні пекла.Дивіться також
Михайло Яцків — Діточа грудь у скрипці
Михайло Яцків — На світанку
Михайло Яцків — Біла квітка
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Замовкли, не дрімали вже, і хлопчина відітхнув.
З'їздили з гори.
Низом розбіглися звори і верховини громадами могил і курганів далеко та широко, обнімали велике плесо, морщилися в далекій синяві, як хвилі моря, і зливалися вкінці з краєм неба. З плеса виходили тіні, тягнули волосся по зачарованім звічаді, линули в розпуці понад темний лісовий чертіж і ховалися в розтоках і провалах. На цілій широчезній, самітній низині стелився смуток долин, могили і кургани — ті груди долин — віддихали проміннями могучо, аж сталеві блиски іскрилися та грали, як збруя на сплячих лицарях.
Дід спер долоні на колінах, понурив голову і задивився на світ перед собою.
— Де тут мій гріб, де тут мій гріб? — питав себе в дусі.
Орлиним оком зазирив маленький горбок, що чорнівся в долині, як зерно.
— Скілько вистане на сховок для одного. Але більше світа міститься в оці, ніж Асафатова долина, а ще більше в душі, ніж заздрить[2] око. Отут мене поховають, чи онтам — всьо одно — я все буду в сій цілій долині.
Нестримана сила шаленого геройства запалала в його грудях. Став реготатися, хлипати і розмахувати руками. Не їздив, а злітав білим птахом у безмірний низ, а він поривав його таємними чарами, як глибінь моря. Обернувся і кликнув до синів:
— Дивіть там! Чи знаєте ту казку, що зачинається так: "На краю світа, там, де небо сходиться з землею, живуть люди, що не знають ненависті, ні війни, ні горя, ні— ніякого гріху!?"
Сини видивилися на нього, він зареготався.
— Бачите, ви молоді, та не знаєте, а я старий, та тямлю, хоч зроду не чув навіть про сю казку!
Тут скочив він дзиґою з коня, підбіг на край облазу, вихопив пістоль з-за череса і показав на ялицю, що росла подалік.
— Смотріть, чи їв я даром хліб цілий свій вік!?
Гуркнув вистріл — на ялиці задерлася кора.
— Ану — ще раз! — крикнув він, вихопив пістоля у старшого сина і відбіг ще далі.
Гукнув стріл — куля влучила в те само місце.
— Ба, ще раз! — сказав молодший син і подав своє оружжя.
Гимнув стріл і трафив у саму ціль. Сини повели головами.
Старий дав поводець коня внукові.
—— А ще би мені збігти з отсеї стіни, як ген-то давно, за молодих літ!
Сини кинулися до него.
— Що вам, тату!? Лихий вас опутав, чи яке диво! Таж в'язи собі покрутите! Злетите, та лиш голова в кадовб заб'ється, що не видобути її відтак!
Заки зіскочили з коней, старий поштигулькав стрімкою стіною, а долом вертеп, аж світ в очах крутиться, але у п'ятах постиває. Оніміли, та лиш заломили руки.
Старий похитувався наперед, здавалося, ось-ось злетить стрімголов, але поскакав далі, аж опинився на доріжці і махнув рукою до синів. Виглядав звідти, як муравель. Сипи здвигнули плечима, але не важилися й кроком станути на стіну. Посідали на коні і з'їздили бічною поверткою. По часі добилися до старого, він сів на копя й їхали далі разом. Зиркали на батька і заходили в думки.
За облазом показалося село в долині. Погода стала свіжа й ясна, аж за очі ловила.
Дідуган зліз з коня, подумав і велів обом синам зсісти. Станули поруч нього, а він мовив, вказуючи рукою:
— Он від того плаю аж до лісу, се буде твоє, Федоре, а се, від межі до виру, — твоє, Юро…
— Я, тату, маю своєї землі досить, — сказав старший, — тому відступаю Юрі.
— А я, — переймив Юра, — також маю досить, дітей у мене ніяких, тому відступлю синові нашого наймолодшого небіжчика брата, рахувати, сироті отсему.
— Про мене, нехай і так; обі пайки прийдуть на внуку мого отсего біловолосого. Я сам мав те на гадці, але не смів так сказати, бо не знав, що у вас на гадці, та й не хотів приводити незгоди межи вас. Коли ж бог натхнув вас на таку гадку, яку я мав, коли любитеся та й маєте сумління на отсего бідного сироту, то будьте благословенні, як житній колос, щирі та здорові, як керниця, веселі, як весна, багаті, як земля.
Цілували його руки, а він їх голови. І біловолосого внуку поцілував і посадив на свого коня.
Тепер ти їздитимеш на нім, се твій кінь.
В серцях синів збудилося прочуття. Оба пригризали уста, аби не заплакати вголос. Хлопчина глядів на них святим смутком.
Старий задивився перед себе і шепотів уривано:
— Пересуятив[3] я тут цілий свій вік і все в самоті та задумі чув, як з он тих могил і долин дивляться на мене очі мого неня, і мами, й дідів… Ті очі все пильнували мене, як очі добрих богів, промовляли до мене і вели на ясну дорогу… Чи по моїй смерті і ви вчуєте, як я буду дивитися на вас — стеречи?
Склонився на землю і співав зламаним голосом.
— Гей-гей — то-то ще раз судний день. Дзвони залунають — кров ріками — білі сорочки як би калиною — чорні димове сонце вкриють — ох, матінко, — танець судний…
1905
[1] Дядько.
[2] Охопить.
[3] Клопотатися.
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Посол Петришин | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27868 | Михайло Яцків | Посол Петришин | На підставі "Записок Алексія Заклинського, пароха Старих Вогородчан"
В 1848 році засідало в Державній думі в Кромерижі 18 руських послів з тодішньої нашої інтелігенції, між ними також кілька селян, зовсім неписьменних. З них ледве один знав письмо і читав своїм товаришам переводи з засідань.
Досить цікаво представлявся селянський посол з Тисьмениці, коло Станіслава, Василь Петришин. Був се чоловік яких п'ятдесяти літ, середнього росту, трохи присадистий і похилений, чорне волосся побілене сивиною. Його невідступною товаришкою була шкіряна торба; він приперізував її до себе ременем і ніколи, навіть в державній палаті, не скидав, лише вночі ховав під голову і спав на пій. В тій торбі містилися посольські дієти посла Петришина. Бувало, криється він по закутках, аби ніхто не підглянув, розкладав ті гроші, а було їх понад 300 ринських, — завиває кожний банкнот в стенографічні записки і пакує в свою торбу. На ніч впрошувався в кімнати других послів і лише в свята і неділі купував за 5 крейцерів м'яса, а звичайно жив сухим хлібом.
В часі свого посольства зайшов раз до кав'ярні, бо щось його всередині боліло, і казав собі дати кави. Коли вже кава стояла перед ним, вийняв з пазухи півкоржа в хустині і сказав до кельнера:
— Дайте пару зубків чіснику.
Кельнер покрутив головою на знак, що не розуміє його.
— Е, така-то й коршма, що навіть чіснику тут нема.
По каві закурив люльку і, своїм звичаєм, став чвиркати крізь зуби на землю. По часі завважив коло ноги плювачку, отже, обернувся на другий бік. Та кельнер і тут підсунув йому плювачку.
— Заберіть тоту мисчину, бо вам в неї плюну, — сказав до кельнера.
Потому вийшов на публічний город до басейну, роззувся, вижмакав онучі, бо вже були чорні, порозвішував їх, аби сохли. Надійшов поліціянт і хотів його арештувати, та Петришин в послідній хвилі нагадав, що має при собі документи, вийняв їх з пазухи і дав поліцаєві. Була се посольська легітимація[1]. Поліцай відступив, засалютував, дав рукою до розуміння, аби він більше не прав на публічнім місці, і пішов в свою путь.
Петришин блукав по місту і розглядався по склепових вивісках та виставах, врешті зайшов до ресторану, бо всередині не переставало йому докучати. В ресторані був німець, також посол. Петришин сів недалеко нього. Кельнер подав німцеві карту страв, а той показав пальцем, що вибирає. Потому взяв кельнер ту карту і подав Петришинові, а сей тикнув і собі більше-менше в те місце, що німець. За час приніс кельнер перед німця кусень печені, а перед Петришиним поставив порцію хропу.
"Мара їх знає, що тут за дивний народ?" — думав наш посол і набирав хрін на хліб та їв поволі.
Німець застукав до кельнера і сказав:Дивіться також
Михайло Яцків — Діточа грудь у скрипці
Михайло Яцків — Мрія Вірла
Михайло Яцків — Бузьок
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— Da capo.
— Да капо, — повторив Петришин і подав кельнерові свою тарілку.
Знов перед тамтим опинилася печеня, а перед нашим хрін.
— Бодай вас витлумило, — вицідив Петришин. Показав кельнерові на німця та його таріль і сказав втретє: — Да капо!
Сим разом прийшла печеня.
"Які вони там і є, — думав Петришин по дорозі, — раз "да капо" називається у них хрін, іншим разом — печеня, все ж таки всередині мені як би рукою відоймив".
Зачав падати дощ. Петришин закинув кожух догори вовною аж поверх голови та йшов на вечірнє засідання. В парламенті не було ще живої душі; він сів у куті, схилив голову і дрімав. Смерком зачали сходитися посли.
Кілька німців станули недалеко кута і дивувалися, звідки тут взявся ведмідь.
Одного дня дістав Петришин лист від жінки і пішов з ним до о. Алексія Заклинського, аби прочитав йому. В тім листі стояло:
"Ти собі там байбарзо — байдуже. Жени Пилипа[2] та чини над пустим, а тут зайшли злодії та й вкрали воли. Як не мали вкрасти, коли ґазда потікся на зламаний слих аж десь межи венгрів ци кальвінів шукати другої голови та вчорашньої днини! Який мені до ради найшовся! Сліпий, як тур, вліз межи швабів, як кіт межи ворони, і ніби він там розуміє, що вони шварготять!"
Петришин затерп на вість про воли, але тут вгатив кулаком в стіл, аж Заклинський кинувся.
— Ет, що там дурна — вибачте за слово, єгомость, — що там дурна баба знає! Таж ви, рахувати, самі видите, що я тут раджу!
Заклинський охолов і читав далі:
"Та припиши, чи будеш висіти там до суду-віку, чи маю в чужі краї відрізати тебе, чи лишити діти й хату та йти в світ за очі? Десь у людей ґазди як ґазди, а мене бог покарав такою нешкребтаною бандурою, що лише сміх та покаяння на весь світ".
По сім щирім слові додала тверда рука писаря отсе славословіс:
"Клапяюся до тебе і поздоровляю сердечно по тисяч разів.
Твоя жена Параскевія".
Петришин покрутив головою і цмокнув. Заломив руки, довкола сірих очей поставали густі морщини, так що ті очі гейби всміхалися. Стогонув, як би йому хто зуб вирвав.
— О-ов, шкандаль! Що ж мені тепер діяти, єгомость?
— Гм, пішліть жінці триста ринських, най купить другі воли.
Петришин схопився, гей з грані, і витягнув обі руки перед себе.
— А то ж би по якому було!? Таж коли монарх тут мене призвав, аби я радив і царство його боронив, то повинен був коло моєї стайні поставити сторожу, аби злодії не могли волів украсти! А коли сторожі не було, то цісарська каса повинна мені тепер воли заплатити, бо вони коштували мені триста ринських!
Засміявся Заклинський на таку претенсію, але потім радив йому поважно, аби з такою бесідою не виходив і не виставляв себе на сміх, бо цісар не покликав його сюди і без його ради та опіки був би обійшовся.
Слова Заклинського ні на що не придалися. Петришин обставав завзято при своїй претенсії до цісаря. Не довіряв уже Заклинському і пішов далі радитися від одного руського посла до другого. Всі посли-інтелігенти боялися скандалу для руської репрезентації і радили йому, аби мовчав, показували на віддуту торбу з банкнотами і казали, аби вийняв 300 ринських і післав жінці на купівлю других волів.
Не вдоволився Петришин тою радою послів з інтелігенції і пішов між своїх товаришів селян. По довгій раді з ними вернувся до Заклинського і просив, аби виготовив йому петицію до палати на зворот з державних фондів 300 злр. за воли.
І сим разом не міг Заклинський відрадити його від того наміру. Вкінці виготовив петицію, а Петришин подав її на ¡руки предсідателя палати. Предсідатель, зрозумівши зміст петиції, усміхнувся і велів секретареві відчитати її в повній палаті.
Коли секретар прочитав петицію, залилася палата реготом, безнастанними оплесками і криком:
— Браво, Петришин! Zivio. Hat Recht: Wenn er nicht da Wäre, geht der Staat zu Grunde! Retter der Monarchie! Die Ochsen zohlen![3] і т. д.
Довго треба було ждати, поки палата успокоїлася. Тоді предсідатель сказав:
— Та петиція не дасться брати так, як регулямін приписує, бо в регуляміні нема нічого про се, аби держава винагороджувала послам домашні шкоди, для того звертаю ту петицію послові Петришинові.
Руські посли, що сиділи коло Петришина, перевели йому ту відповідь предсідателя. Як лише Петришин зрозумів зміст відповіді, впав у лють і крикнув:
— Виджу, що і тут нема правди! Коли ж так річ мається, то я вношу, аби палата поставила, щоби бодай відтепер злодії послам волів не крали!
Посли один другому пояснили те внесення Петришина
Палата знов загриміла сміхом і довго не могла успокоїтися від безнастанних викликів: "Браво! Брайо! Herr Petryszyn! Браво! Браво!"
Предсідатель застановив засідання і чекав, аж палата успокоїться.
— Е, піду я з тою справою до самого цісаря, — сказав Петришин, — бо виджу, що й тут нема правди!
1913
[1] Посвідчення.
[2] Женити Пилипа — дармувати. (Прим. автора).
[3] Мав рацію: коли б не він, загинула б держава! Лицар монархії! Заплатіть за воли! (нім.).
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Сватання | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27134 | Михайло Яцків | Сватання | Встав я, ще світанку не було, та пішов шукати роботи і щастя.
Приходжу до Яблінки — там хати великі, а віконця лише на півтора ліктя, і то зсередини поприбивані, а хати чорні, як заїзд у корчми.
Приходжу до Порогів, а там ще гірше, ніж в Яблінці. Хати з доброго дерева кладені, але недокінчені, зверху лубами понакривані. Підходжу до тартака, настав вечір. Треба десь повернути на ніч. Повертаю до одного ґазди і питаю в ґаздині, чи не переночував би я в них. А вона каже:
— Або я бороню? Та я не бороню, але не знаю, що скаже ґазда, бо нема його вдома. Десь поїхав у ліс.
Хата велика, наче стодола, а віконця маленькі і темні. Чую: десь вівці в хаті блеють, але не бачу де. Чую: та бо й корова замукала теж у хаті, але також не видно де. Ґаздиня засвітила скипками, а то в хаті гірше, як у бовдурі, бо хата курна. Там, де постіль, за драбиною повно ягнят. Де стіл — там корови.
Зв'язав я руками коліно, слухаю своєї нудьги і пускаю деяке слово на голос — от, аби лише чути. Так балакаємо обидвоє з ґаздинею, аж рипнули двері і входить дівчина. Внесла полотно і поклала на лаві. Ми подивились одну хвилину одне на одного. Вона ніби здивувалася, але витримала мій погляд і вийшла. Тримала голову згорда, очі в неї ніби трохи приболіли від диму. А мене як би пришибло. Все мені вилиться, що вона ще стоїть і світло мигає по ній та по вишиваній сорочці. Як уві сні. Через якийсь час дівчина ввійшла знов і сіла коло печі. Ми дивилися одне на одного. Я втратив мову. Аж тут чую, приїздить ґазда. Позаганяв коні до стайні, а сам входить до хати.
— Добрий вечір, га!
Присадкуватий, як бочка, чоловік весь мокрий і обталапаний привітався зі мною.
— А ти не топиш, жінко, га, та не вариш дещо їсти?
Вона вмить затопила і накидала картоплі перед піч. А то в хаті повно диму найшло з печі. Відкривають вікно в стелі, аби цей дим виходив. Горить у печі, але нічого не вариться, лише картопля печеться. Потім посідали ми та й їли ту картоплю з огірком. Старий спитав, звідки я забрів аж у Пороги. Я сказав, що з Гринівки і хочу тут стати до роботи в тартаку. Після цього сказав він хлопцеві нарізати січки, хлопчина приніс вівсяної соломи, старий справився йти до сіней, та я не міг дурно сидіти і пішов помогти йому. Стара напустила повну хату овець, а ягнята з-під постелі, як зачне одне по другому скакати, ходити та мекати! Стара ловила ягнят та розкидала кожне до його мами.
Нарізали ми трохи січки, та й каже старий: — Підемо спати.
Пішов хлопчина, вніс соломи, поставив мені в куті, бо ніде не було місця, і дали верету від коней. Стара полізла на піч, хлопчина на запічок, старий на припічок, але не роззуваючись, бо казав, що як роззується, то гірше змерзне у ноги. Дівчина лягла на постіль. Скипка згасла, всі поснули скоро. Вівці товклися безупину і мекали, а корови почали ходити по хаті, і я мусив уважати, щоб котра не стала мені на голову. Закурив я люльку, сперся на ліктях, та й думаю. Дівчина так і не зникає мені з очей… Там десь мої батьки б'ються з нуждою, а мені двадцять три роки і я скитаюся та й ніде собі місця не зогрію.
— Шкода твоєї сили! Ти ніде місця не зогрієш, бо під тобою земля горить, — казав, бувало, батько.
Ех, правда, що шкода, але чому так?
Аж от тепер, перший раз на своєму віку, пригорнув мене оцей кут. Може я хоч тут знайду собі спокій?.. Все добре, але чи оця горда дивна дівчина схоче мене?..
Від таких думок я аж піднявся і сів. Раптом до мене нахилилася біла постать, я обняв і пригорнув її до себе. Тепер — хоч би й сам чортяка старався — я її не віддам.
Так просиділи ми в мовчанці до світанку. Встаю. Встав і ґазда. Пішов, дав коням сіна і ввійшов знов до хати. Умився, сюди-туди по хаті — нема в що витертися. От він і витерся брудним рукавом.
Дівчина встала, та якась мов ще краща, як звечора. Блиснула на мене очима і побігла кудись.
Не вагаючись, я попросив ґаздів, щоб послухали моєї просьби:
— Ґазди мої добрі, — кажу, — дякую вам за нічліг. Багато сіл збив я вже своїми ногами, але такої гарної дівчини не бачив. Причарувала мене ваша дочка, хоч не сказала ще й слова. Так мені на душі легко, ніби я у вас своє щастя знайшов. Тож будьте вибачні, що отак, раптом і без старостів, сам прошу вас руки вашої доньки…
Стара похитала головою і заплакала нишком, а старий сказав, видивившись на мене:
— Чекай, парубче. Ми з радої душі… не проти цього, але чи знаєш ти, що наша дівчина — німа?.. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Серп | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27320 | Михайло Яцків | Серп | Пам'ятаю, наче вчора це діялось. Я пас панські вівці.
Розлогий лан під лісом у сонці леліє, женці — як білі квітки у золотому морі, серпи усміхами мигають та сиплють срібло у смутну співанку.
Найвродливіша з усіх, Варка Яворівна у той день не вела перед, не співала в гурті. Нахилялась низько, ніби не житній колос, а важкий жаль збирала з землі.
Щось їй Микола допік. Чи Варці це тільки так здавалося, чи, може, направду він забагато кидав оком на Оленку. А як ні, то нащо став поруч з нею?..
Вівця зайшла в лан, я побіг займати її та й глянув на , Варку. Підвелася, поклала серп на голову і в'язала перевесло.
Була це росла дівчина, струнка, як ялиця, коса руса, очі задумливі, — знаєте, які то наші дівчата бувають, коли на серці жаль: смутні, як та співанка, що їх виколисала…
Погнав я вівцю до отари, а Варка весь час мені з гадки не сходить. Десь бачив я у церкві образ: свята діва тримає 7 білу квітку в руці, а над головою світло ясніє. Той образ і Варка з серпом на голові отак і переплітаються.
Аж тут над'їздить молодий дідич верхи. Економ, гайдуки і люди б'ють перед ним поклони. Він злазить з коня, дає уздечку економові, а сам взявся під боки, озирає по женцях. Перекинувся кількома словами з економом.
— Ти, — кликнув той Варку, — ясна пані потребує покоївки — підеш?
Не надумувалась, лиш пахмурила чоло і сквапно відказала:
— Піду, чому ні, хоч би й зараз, — очі блискавкою мигнули в той бік, де був Микола.
— То йди сюди, до ясного пана.
Вона бистро метнулася зв'язати сніп. Поставила його сторчма та несміливо, боязко підійшла до пана і не схилилася до його руки.
Пан окинув її оком, погладив під бороду і сказав тихіше:
— Шкода таке гарне личенько палити на сопці, — моргнув економові і відійшов.
Економ встромив їй уздечку в руки:
— На, не йди до двора впорожні. Заведеш коня і віддаси стрільцеві, пану Максові, чорт би йому в'язи скрутив. Такий противний Максим, хам-околіт, впав в око яснє-пані, а та цяцькається з ним, як кішка з салом, і він нині вередує отаким шляхтичем, як я, гірше, ніж яснє-пан. А як прибрала та догоджає! І хай би хто мені сказав — за що? Такий простий хлоп-холошняк. Та ти, Варко, не важся йому це сказати! Слухай! Як будеш в ласках у яснє-пана, кинь там добре слово за економа Баранського — який він яснє-пану вірний. Не забудь, що я навмисне поставив тебе скраю на прикметі,. аби яснє-пан тебе вгледів, бо якби я був поставив тебе з кінця, там, де Олену, то хто би був бачив, хіба той шибайголова Микола? Я вже зранку хотів його з лану нагнати, бо він ліз мені тут скраю.
— То пан економ самі їх там поставили?
— Ну а як?
— Я вже, прошу пана, не піду до двора.Дивіться також
Михайло Яцків — Глибінь
Михайло Яцків — Червоне Яблучко
Михайло Яцків — Гомін будуччини
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
— Здуріла дівка! Саме щастя лізе їй в руки, а вона цурається. Соромитися нема чого. От яснє-пані не соромляться, а що ж ти, хлопська віра…
— Ні, нічого… але я не піду, і вже. Беріть собі коня та ведіть самі.
— Аво! Аво! Ґедзь її напав! Та, хоч-не-хоч, чорт тебе бери. Я стільки сот женців залишу і піду до двора, а вони нав'яжуть мені помеликів, що хлоп на вила цілий полукіпок взяв би! Не хочеш панею бути, то йди далі сьорбати пісний борщ з бульбою, але коня заведи, бо тобі хребет нагайкою так спишу, що запам'ятаєш довіку цьогорічні жнива… А ти чого сліпаки витріщив і роззявив губу? — крикнув він і пустився за мною.
Я — вівці наперед себе та навтікача в ліс. Чи далеко економ гнав за мною, не знаю. Я забіг аж до греблі і там заховався в гущавник.
Сиджу так, відсапую та розглядаюся, чи не видко економа, аж чую згодом — дудонить щось по корінні і тріскає хворост.
Дивлюся — Варка веде коня, а яснє-пан йде обіч і щось їй говорить.
Я приліг до землі, як наполохане зайченя, і затамував подих. Дивлюся з-поза галузок, дідич закинув уздечку на зламану гілку, потім взяв Варку впоперек і завернув на малу полянку серед гущі, тут, за кущем. Я ще дужче припав до моху та вп'ялив у них очі. Ані кліпну. Скільки страху було — один бог знає.
Варка не йшла, а яснє-пан майже поніс її і посадив на мох. Яка це справа була, я не розумів. Я бачив тільки, як він обіймав її і по личку гладив, вговорював, що зробить панею, а на подолок висипав цілу жменю грошей.
Варка відпихала його і просилася, та він став лютий, очі загорілись, як у вовка, мовби мав задушити її на смерть. Я хотів крикнути, та горлянку мені стиснуло так, що не міг голосу добути. Коли так борюкалися, вона зойкнула і в ту ж мить блиснуло щось у неї в руках, шморгнуло дідичеві по горлу. Кров бризнула. Варка відскочила і дивилась, як він ще хвилинку бився руками й ногами, а потім захрипів і спустив дух.
Варка спам'яталася лише тоді, коли станув коло неї Микола. Він був зі збанком — певно, ходив по воду і почув її крик. Глянув на пана і на розхристану дівчину і сказав:
— Добре, що у тебе був серп. Так псові і треба. Вже досить покриток в селі.
Він схопив його та потаскав на греблю, а Варка все ще стояла на місці.
Я сховався в кущі та поповз до овець. За якийсь час я побачив, як далеко між деревами мигнули дві пари білих рукавів, ніби метелики, і потім зникли у лісі.
За дідичем, Варкою і Миколою слід пропав. Лише кінь прибіг сам до двора. Тоді була повінь, і пан як пішов углиб з каменем, так і зозуля вже його ніколи не викує.
1907
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Смерека | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4664 | Михайло Яцків | Смерека | Росте в гурті струнких, пишних ровесниць. Росте, покривлена, вже тридцять років. Якби всохла, були б її зрубали, а так мусить мучитися.
Старий дубовий пень станув на заваді, але вона підняла своє коріння понад нього, сп’ялася на тому корінні, як на ногах, і помалу росла вгору. Найменша пилинка паде на землю, все йде до землі, а деревина здіймається до сонця. Власний тягар зігнув її так, що в половині росту почала втрачати рівновагу і хилитися на інші смереки, але зібрала останки сил, подалася кульбакою назад і звідси могла вже рости просто вгору.
І деревина має свої пригоди, свою долю. Ціле життя на одному місці, а довкола цікаво. Щохвилини нова відтінь, нова зміна в природі. Так і та смерека. При злиднях зрівнялася з іншими смереками, і коли каня плавала над лісом, то ніяк не могла пізнати зверху, які там болі криються долом.
— Дивіться, яка цікава смерека! І так може вона встояти перед бурями на тім високім корінні!
Тут чоловік ударить палицею або цюкне сокирою, аж верх заметушиться, і всі пробують її силу.
І має вона на собі багато старих і нових ран. Смола спливає по них. Має чорні сліди від вогню, який підложила людська рука.
Не раз вона так хитається, що ось-ось упаде. Але поки що вона купає у проміннях галузки і шепоче свої думи. Може, завтра виверне її ураган або людська злоба, але сьогодні її зелений верх ще під небом і сонцем.
1907 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Собака | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27579 | Михайло Яцків | Собака | Ночами стерегла майно свого ґазди, терпіла голод і холод, а днями шниряла по чужих обійстях за поживою. Звичайна історія. Боки запались ямами.
Скулена, загнула хвіст під себе і гризла кістку. Але замерзла кістка була затверда на її зуби. Знеохочена, сіла. Була хвора, дрижала від морозу, а в її очах стільки суму…
Сніг куйовдився від морозного вітру, як волос старця, в серці якого дрімає гадюка.
Хтось загулюкав на собаку — вона попленталася дальше і знов сіла. Надходить пустяк і схиляється по камінь — вона тікає. Іде прошак, кличе її, вона дивиться недовірливо і тікає з дороги. Ніде місця спокійного…
Прибігла домів і запрягалася під піч. Вже й їди не просить, тільки лиже цуценята, що приссались до неї і пищать… Дивиться з-під печі сонним поглядом, повним материнської меланхолії…
Мала Ганнуся любить бавитись з Лискою, але тепер сидить на лаві і шепче: "Бідна Лиска, дуже бідна Лиска. Як мама дадуть мені молока, то я сховаю і вночі встану тихенько, аби ніхто не видів, — та й дам Лисці. А як буде тепло надворі і чічки настануть, буду бігати з Лискою і з песиками у ліс, але вже не буду її бити, лише все сховаю для неї хліба в пазуху…"
Ґазда заглянув під піч, витягнув щенята, став їх оглядати і вибирати. Лиска прочувала лихо, приповзла на животі і почала лизати його чоботи. Цуценята пищали, а вона не могла їх оборонити. Вона лише махала хвостом, скавуліла жалісно і благала очима. Він копнув її, запер у хаті, а щенята виніс на мороз. Даром скавуліла і дерла лапами двері. Знадвору долітав писк, переходив в уриване хропіння, вкінці цілком затих.
Ґазда застукав у сінях, собака поволоклась під піч, а дівчатко стрибнуло на постіль і накрилося з головою.
1900 |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Спокуси Мельпомени | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27221 | Михайло Яцків | Спокуси Мельпомени | Ученик VII класу гімназії Дмитро Чижик лежав на ліжку і мріяв.
В уяві Чижика світло театру злилося в повінь, мережану рожевими личками, ясними костюмами, розхвильовану ураганом оплесків та окликів: "славно!"
Так, він буде виступати в героїчних ролях, захопиться ними всією душею, заволодіє публікою, а що найважніше — причарує дівоче серце і здобуде собі славу.
З цих мрій збудив його скрип дверей і світло.
— Що з вами, Чижик? Чи ви не хворі? Я від деякого часу бачу, що ви якісь не свої.
Він піднявся на лікті і вдивлявся у білу спідницю господині.
Подумав і почав дивитися на мокрий рушник в її руках.
— Може дати вам холодне на голову?
— Ні, дякую, мені нічого. Я лише так у сні чогось налякався… Маю розстроєні нерви і не можу спати.
— А може вам у школі не ведеться? Скажіть, я знайома з учителем Цинамоном, то може б з ним поговорити?
Він кинувся, наче його оса вжалила, і пробурмотів:
— Ні, ні, зовсім не потрібно, я з усіх предметів "стою" добре.
Господиня вийшла. Чижик вернувся до своїх думок.
У театрі принадні дівчата, а та білява найбільше приваблює його. Відколи він побачив її на сцені, відтоді і спокій його покинув, і в науці пішло з Петрового дня… Але він виступить колись з Несоленою в головних ролях і заграють вони обоє, гей, як заграють! Він буде студіювати драматичне мистецтво, присвятить йому всі свої сили… постали в пам'яті фрази з газети: "Воскресло наше слово, збудився з віковічного сну і кайданів геній нашого народу, сходить зоря нашої поезії і мистецтва, щоб поставити нас нарівні з іншими народами. Наша громадськість повинна подумати над тим, щоб наші сили не пропадали марно, повинна допомогти молодим артистам в освіті і розвитку талантів".
Молодечі мрії лоскотали Чижика солодким обманом. Накрився по шию і згадав одного учителя з синіми очима і дівочим лицем, який вмивався на ніч сметаною, лягав у рукавичках і, сказавши собі, що пора спати, миттю засипав.
На другий день перед полуднем, в театральній буді на передмісті, став Чижик перед директором. Він представився і заявив, що має охоту вступити "з патріотизму в склад театральної трупи, із любові до українського мистецтва".
Директор Щогла, у витертім, крилатім плащі і циліндрі, неголений, з носом, схожим на паламарський гасильник, на зріст такий, що кажуть, "бог міру забув", — очима щура дивився на Чижика. Хлопець був стрункий, чуприна буйна, вус засіявся. Оцінивши вмить Чижика, наскільки його поява відповідає формальним вимогам сцени, Щогла зауважив байдуже:
— Та воно то, пане, гарно, тільки не знати, чи маєте ви талант. Маєте голос, вмієте співати, знаєте ноти?
— Знаю. Я був диригентом у двох бурсах.Дивіться також
Михайло Яцків — По маму!
Михайло Яцків — Дитяча забавка
Михайло Яцків — Сфінкс
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Щогла кивнув головою на суфлера.
— Буда, нема там Смичка?
— Є за кулісами.
— То ходіть, пане, на сцену. О, так! Нехай вам здається, що ось там публіка, — при цьому повів він рукою на перші ряди крісел, де сиділи актори й актриси, — і ви маєте похвалитися своїм голосом. Прошу!
— Що маю заспівати? — спитав Чижик.
— Що найліпше вмієте.
Чижик почав:
Ой вербо, вербо, кучерява…
Проспівав аж до слів: "Змарнів я, зчорнів я".
— Досить, — сказав директор. — Голос ще невироблений, але можна витримати. Зрештою Смичок спробує вас, наскільки ви тямущі в нотах. Не конче нині, можна завтра. Перед полуднем. Так. А ще одне, як вас… Чи дозволить вам батько вступити до театру?
— Дозволить, — відповів, не задумуючись Чижик.
— На всякий випадок принесіть завтра дозвіл від батька на письмі і заяву. Так. Ще одне. Чим ви дотепер займалися?
— Я учень VII класу гімназії.
— А чому ж не кінчаєте гімназії?
— Не маю матеріальних засобів на утримання, — відповів шаблонною фразою, в якій для психолога окривається трагедія змарнованої молодості.
— А ще одне, — докинув директор. — Принесіть письмо від якоїсь визначної особи, яка вас знає і дала б нам ближчі інформації про вас.
На другий день Чижик мав уже дозвіл від батька, підроблений зміненим почерком і підписаний лівою рукою, хоч пошта з рідного села могла прийти до міста ледве за півтижня.
Адвокат Ходак прийняв Чижика одним зирком через плече, і коли цей стояв при дверях та пояснював, що прохає в нього поручництва для театру, розвернувся в фотелі, як жаба в калабані, довбав байдуже в нігтях, нарешті, втратив терпець і сказав піднесеним голосом:
— Чи ви на голову впали? Та ж там у театрі самі пияки та картограї! Сподобалося вам циганське життя і гадаєте, що зробите там кар'єру? Я чув, що ви пишете поезії. Це нічого не варто! Хліба не дасть! Біда з тими поетами, вони лише фантазією живуть, а не беруть життя поважно! До театру вступають лише люди змарновані, легкодушні і недоварені дячки. Ви освічена людина, перед вами відкритий світ, і я зовсім не розумію, що може вас тягти до театру?
Чижикові пригадалися свіжі слова з газетної об'яви: "До театру потрібні освічені люди, які могли б працювати над собою" і т. д.
"Як тут погодити такі різні погляди? — думав він. — Де тут логіка? Хто з них бреше?"
Та адвокат Ходак, аби позбутися "сліпого" клієнта, взяв листок і написав: "Цим посвідчую, що Дмитро Чижик, відомий мені особисто, має замилування до сцени, а зваживши його дотеперішню моральну поведінку, нема перепон, щоб прийняти його до театру".
За кілька днів увесь театр на сімох мандрівних возах переїздив до дальшого провінціального міста. В тому часі три актори покинули трупу, один вмер у шпиталі, до хору треба було статистів, отже, директор прийняв Чижика на 25 ринських місячної платні.
Вози з пачками, скринями і куфрами стояли коло шинку. Актори і артистки садовилися з дітьми, мов кури на бантах, директор торгувався з візниками. З боку надійшов Чижик і вклонився.
— А ваші речі де? — спитав Щогла.
— Я тут напроти мешкаю.
— То йдіть за манатками і не гайтесь.
Чижик скоком, як кажуть "на одній нозі", побіг до хати й вибіг з вузликом, де була пара білизни і дещо з одежі.
— Де маю сідати, пане директоре?
— Де будь, де є місце.
Чижик сів ззаду воза на дрючок і витягнув руку вгору до актора з географічним носом, на якому, мов на карті, були сині і червоні значки.
— Маю честь представитися — Чижик.
— Нагнибіда. Дуже мені приємно пізнати, — відповів актор. Старий хитрун усміхнувся, як кінь, що хоче вкусити: — Чижики люблять сідати на галузках.
Тимчасом на вулиці міщанин бив п'яну жінку цукром у голову. Вона вхопила його за полу, зігнулася й кричала, а він гупав, як цеглою.
— Солодко б'є, — жартував актор з географічним носом.
П'яний мужик вертався з міста і заточувався, наче хотів сказати: "І той кут мій, і цей я знаю".
Візник, який віз "триятер", тримав оселедця за головку, обтріпав його об люшню, витер об полу, як шаблю, потому посолив і їв з хлібом,
Директор був лютий, що єдиний на ціле містечко "фіакер" згодився везти за більшу плату якогось панка, а він, директор, мусить тепер товктися цілу дорогу на простому возі із своїми артистами.
Був погідний день. Бабине літо снувалося по садах і полях, осінь чепурилася, як та молодиця, що нагадає собі дівоцькі літа і кров в ній заграє.
Чижик подумав, що в гурті людей, які прямують до однієї цілі, стирається різниця не лише зверху, але й духовно. Одиниця з сильною індивідуальністю страждає серед гурту більше, ніж на самоті. Пригадались йому цигани, той дивний народ-мандрівник зі співанкою на устах та вічною тугою за просторим небом, розлогими пустелями, який навіть на возах обдертий, чарує своїм мальовничим походом і поезією свободи. Мужикам, які везли цеглу і тертиці, впадали в очі передовсім скрині, а на скулені постаті на возах вони дивилися зовсім байдуже.
— Відай, то якісь крамарі з полотном та сукном їдуть на ярмарок, — казали вони.
Один наймолодший ґазда, який недавно вернувся з війська, сказав:
— Що ви вигадуєте! Та ж це комедіанти, не бачите? О-о — це такі, що всякі штуки показують. Рахувати — триятер. Такий не один, як пустить туману, то ви би лиш очі видивили, та й перехрестились. Як я був у жовнірах, то не раз дивився.
Театральна трупа воліклася селом. Зі стодоли долітали ритмічні удари ціпів, дим висувався з-під стріх і ніс запах свіжого хліба. Вулицею йшов весільний гурт. Один чоловік танцював попереду музик і співав, начебто потопав у глибокій воді — кликав порятунку. Другий скрутився, вигукнув якісь два слова, а третє обірвав на половині, як би його гадина вкусила.
"Зовсім, як у театрі", подумав Чижик.
Худорляві кінські ноги витягалися, ступаючи вперед. Перед очима Чижика вони видовжувалися, як ноги велетенських потвор, що ступають рівномірно, безупину. Прийшло йому на думку, що кожна людська дорога — від'їзд чи повернення, кожний крок продовжують просту лінію, яка веде в клопоти.
Настав вечір і холод. Артисти добували з гардеробних скринь довгі мужицькі кожухи та смушкові шапки — це змінювало їх вигляд і давало привід до жартів.
Чижикові припало до серця нове життя. Від часу, як пішов у школу, не відчував він ні разу такої свободи, як тепер. Його тішило й те, що вирвався з гімназійних рамок і, нарешті, став "на власні ноги" з платнею 25 ринських на місяць.
Двадцять п'ять ринських — це гроші. Він ніколи ще не мав такої великої суми. За них можна було купити книжки, одяг, все, що тільки треба. В його уяві пересувалися постаті батька, матері, рідні, свояків. Будуть бідкатися, що він покинув школу і не хотів вчитися на попа. Та вони не розуміли його духовних потреб. Хай і пожуряться трохи, що їх син "пристав до комедіантів", а колись, як освіта порозсипає своє проміння по найтемніших закутках нашої землі, то і вони зрозуміють, до якої святині він увійшов, на який жертовник поклав свою молоду силу і душу.
Але таємний голос у такт гуркоту воза шепотів:
"А все ж ти скривдив їх. Вони поклали всю надію на тебе, що дочекаються на старі літа помочі, коли ти станеш ясним вікном їх безпросвітної долі".
Він побачив змарнілі личка і очі сестричок. З яким вони довір'ям і пошаною дивилися з закутків на нього, коли він, бувало, приїздив на свята або на канікули. Цілий час його слухають, завжди до його послуг їх малі скорі ноги і руки. Як має він приїхати додому, то вони цілими днями галакають коло черешень, аби птахи їх не об'їли, бо ось, ось приїде Дмитро. Самі дивилися ласо на ті черешні, а ні одне не зважилося рвати їх, бо те все для брата. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Сфінкс | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27580 | Михайло Яцків | Сфінкс | І
Під час вакацій любив я перекинути стрільбу через плече і торбу з запасами і пропасти з дому на кілька діб в глухих, диких нетрях. Мати, бувало, докоряла жартом:
— Ходить біда поночі та й шукає немочі.
Не тягнули мене ліси, щоби вбивати звірину, але принаджували мою душу своїми казочними чарами. Найбільше любив я слідити духу пустир і життя всякої звірини.
Раз так у пізню хмарну ніч лежав я в захисті коло ватри і почув серед вивертів і зломів легкий тріск ріща[1]. Сонно вгадував, що би се могло бути — раз вдавало воно мені на серпу, то знов на чоловіка. Так, але відки й який чоловік в сю пору і такім далекім, недоступнім місці міг заблукати? Тріск тим часом зближався, врешті на кілька кроків зачув я шелест між малинником, темна постать виринала чимраз виразніше й якби з острахом підходила до мене. Я лежав непорушно й глядів перед себе. Непоказний чоловік в темнім одязі, обляпаний і поваляний глиною, приволікся ближче, обкинув мене байдужим оком і станув коло ватри. Обсушував на собі одежу, грів руки і не звертав на мене уваги. Спершу я думав, що то так званий "лупій", який ходить з рубачами дерти кору в смерекових лісах, але приглянувся йому уважніше і пізнав, що се зовсім інший чоловік. Руки у него були дрібні, чисті, одежа скромна, але характеристична, в торбі на плечах визначувалися предмети вроді знарядів до наукових дослідів. Він обертався до ватри, затирав легко руки, докинув з купи суху гілляку, вкінці сів напроти мене і потупив очі в полум'ї. Сидів недвижно і за весь час рушився лиш стільки, що посунув пальцями по чолі і стягнув капелюх вдолину. Той дрібний відрух відкрив мені одну познаку, і вона відновила мені неясний спомин. Незамітна дрібниця: синій знак впоперек чола, що мигнув перед хвилею перед моїми сонними очима, запав мені так в душу, що я вже мав підіймитися і зачати зі своїм гостем розмову, але його непорушна, гієратична[2] постава здержала мене, я не міг розбивати його важкої задуми, тільки розгадував, де се було, коли й як?
Так, се діялося давно. Я міг мати тоді сім літ.
Одного вечора побіг темним коридором, врешті станув і навмання взяв за клямку дверей, вони як би притягнули мене. Втвираю — в залі сидить пан в чорнім одязі, сніжний ковнір довкола шиї. Я дивлюся в него — мій батько — не мій. Мій батько селянин, вертає тепер з плугом домів… Над високим чолом вінець темного волосся, ясність світить з лиця. Глибокими лагідними очима з-під густих чорних брів глядить той чоловік на мене. Притягає глибиною духового спокою. Я приступив і питаю:
— Чому у тебе синій обруч посеред чола?
Він гладить мене і хитає в задумі головою.
Так, се той самий чоловік з діточого спомину, тільки старший тепер. Дивна стріча. Хто се може бути?Дивіться також
Михайло Яцків — Глибінь
Михайло Яцків — Поворотний акорд
Михайло Яцків — Під обухом
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Він прижмурив очі, але не дрімав, його душа була чуйна. Я задивився в ватру і згодом вчув голос, від якого вся кров збігла мені до серця. Не був се звичайний людський голос, але нечувана мелодія терпіння, пісня далекого відлюдного скитальця, що давно покинув і забув людську мову. Не годен я передати тої сили писаним словом, ось лише її марний відблиск: "Пекло життя страшніше, ніж пекло смерті — те, що ми в пробудженню бачимо митом крізь шкалубину правди, — тяжче, піж мука вічності".
Дрож проймила мене від тих слів, мій гість повів оком по мені, я бачив ще тілько, як він тремтів в лихорадці і переживав наново несамовиті, злочинні події і пекельну муку, врешті світ сколотився мені в очах і я впав омлілий горілиць.
Досвіта прокинувся я з тяжкого сну, таємного гостя вже не було, ватра спопеліла, тільки в душі остав спомин глибокого стогону з далечини.
II
Життя і працю кристалізував я все на свій окремий лад.
Перечитуючи заграничні часописи, попав я протягом літ на одну цікаву прояву. Оце в зовсім незамітних місцях, у відрубних і маловідомих органах стрінув я твори вправді під різними прибраними іменами, які мали в собі духа одного і того самого автора. Головно зацікавив мене багатий досвід поета та його виїмкова науково-психологічна глибина. Дійшло врешті до того, що творчість невідомого митця зробила переворот в науково-артистичних поглядах і вивела на тім полі багато голосних назвиськ, тільки їх властивий батько остав далі в тайні.
Годі описувати мого дива, коли я вичитав раз поему під наглядно штучним псевдонімом, де був представлений образ нашої стрічі при ватрі, а в іншім, дуже далекім тижневику стрінувся з поемою під іншим іменем про короля-скитальця зі знаком від важкої корони.
Минуло знов кілька літ, я вибрався на чужину і по дорозі станув в одній історичній гірській місцевості. Була се гарна, затишна околиця, й я задумав провести тут якийсь час для втихомирення душі.
Вчасними ранками вибирався відлюдною стежкою в ліс за містечком.
Був тут старий двір, і він цікавив мене. Стояв пусткою і подобав на захист для тих, що пережилися серед світового гамору і великоміської юрби та шукали тут полегші.
Раз зайшов я на велике пусте подвір'я, доглянув на кінці крила вхід під дашком, як до монастиря, і потягнув за ручку старого дзвінка. Заскрипів заржавілий дріт, далеко в коридорі загомонів дзвінок, а по кількох хвилях вчув я рип дверей, стук дерев'яних капців і старечий кашель.
Назустріч мені вийшов похилений дідуган, усміхався і щохвилі клонив головою. Я питав, хто тут живе, він всміхався далі і здіймав водно капелюх. Я крикнув йому в вухо, він порозумів і відповів, що крім него і старої невістки, вдови, не мешкає тут ніхто, тільки часом раз на кілька літ приїздить якийсь пан і перебуває тут пару тижнів. Саме в тім часі надіється старий приїзду того пана.
В кілька днів потім переходив я знов біля сего двора. Було се напровесні, сніг лежав ще на корчах, смереки махали тінями в глиб старих покоїв, в однім вікні увидів я при столі старого чоловіка в плащі і капелюсі, насуненім на чоло. Переглядав папери, оскільки міг я побачити, були се рукописи.
Як вернув я на свою квартиру, почала непокоїти мене думка, що старий чоловік як з'явився, так само може щезнути нечайно. Передовсім тягнула мене до нього моя власна самота. На другий день зайшов я до двора. Блукав сутінним довгим коридором, не міг зміркувати, котрі двері ведуть до дивного чоловіка, і взяв стукати по черзі від одних до других. Серед тишини і тіней мурів відповідали кімнати на мій стук порожнім гомоном, я стратив вже надію на успіх моїх відвідин, аж врешті вчув з-поза одних дверей рух. По хвилі скреготнув ключ, двері відчинилися, напроти станув старий чоловік. Дивився на мене студеним, допитливим поглядом понад окуляри, відтак відступився трохи набік і рухом руки попросив мене досередини. Відложив окуляри на папері, станув в капелюсі і витертій пелерині і чекав на моє слово. Худощава постать зі стрипіхатим, обвислим вусом.
— Вибачайте, — повідаю, — як видите, я також відлетів від комедій сього світу і вас не безпокоїв би тепер, але вража природа має невилічимий вплив на мене та й от нині, в ту сіру пору провесни — тут вказав я рукою крізь вікно на темне небо, — придавила тягарем своїх хмар, що ради собі дати не можу і тому заходжу на хвилю до вас в тій надії, що відведу свою душу, а може, й вам розірву трохи нудьгу.
— Гарно! — відповів старий, — Тільки простіть, що не здіймаю капелюха, — се вже така моя звичка від давніх літ.
Показав мені місце на бічнім фотелі, сам сів при великім столі, закиданім паперами і книгами.
Задумався, я помітив, що його темний зір, спрямований в мій бік, не видить мене, лише вдивлепий в далекий світ.
— Ви не критик? — спитав він спокійно.
— Ні.
— То ще краще. Я так і розпізнав. Питаю не тому, щоби не терпів критики, але волю творчість.
При тих словах впала мені одна ідея. Я переміг своє зчудування і почав говорити півголосом.
— Даруйте, добродію, ви, певно, той а той…
— Може бути, — відповів старий.
— Чи знаєте, що ваші твори викликали переворот й отворили повий шлях для молодого покоління, а вашу особу мають за пропавшу в подорожі до Африки?
— І се буває на світі, хоч не маю часу заниматися всім, що там дієся. Життя закоротке, як самі певно знаєте, а коли б чоловік заблудив в ту гущавину, що про него плещуть, то не вийшов би з неї ніколи. Коли воно дійсно так зі мною, то не забувайте, що і скалозубі вороги певно мусять бути, інакше не стало би рівної ваги, яка відвічно як фізичне правило панує у всьому.
Тут старий відложив капелюх на стіл.
Ясність била з його прегарного чола. Достойне терпіння сяйвом окружає голову. Я вдивився в обличчя мого господаря і попав у захват.
Серед чола йшов синій знак.
Я встав і кликнув з одушевлениям:
— Тямите нашу ніч при ватрі?
Він усміхнувся.
— Там далеко в вашім краю?
Ми звиталися сердечно як старі приятелі.
Серед духового пиру прохав він мене, щоби я далі заховав його в тайні перед світом і людською цікавістю.
— Спокою ради, якого мені до смерті все буде треба до розсліду нових прояв. Не нарікаю на людей, вони, що вміли і мали, те дали мені. Я творив їх навіть кращих, ніж були вони з природи, але нині не маю часу бавитися ними. Наше звання найтяжче. Жоден артист не переживає стільки, що письменник. Лепський брат з нашої парафії мусить орудувати наукою і всіма галузями штуки… Ми мусимо переживати з нашими постатями всякі муки, злочини, втіхи, і се ломить нас в буденнім життю і знеохочує до людського матеріалу. Учений орудує системою, маляр і різьбар площиною, музик сферою, актор рухом, а ми тим всім і ще чимось більше. В мертвім слові маємо воскресити краску, пластику, тон, рух, ідею і ще щось більше, і се наша тайна. Тамті всі творять хвилі життя — ми духа епох.
Між іншим сказав він ще оце:
— Найкраща власна святиня. Кого на неї не стати, нехай не йде в комірне молитися чужим богам, бо гіркий буде його податок. Самостійність духа — найвищий скарб і тому лакомий для злодіїв і повій в критиці.
Старий митець задумався і спитав:
— До якого часу сягають ваші вісті про мене?
— Остання з-перед півроку. Від тої пори переходив я багато горя і мало читав вашу пресу.
Він слухав уважно, потім сказав:
— То ви не знаєте останніх подій. Оце шукають за мною, хтось пустив поголоску, що я живу, і ладяться вбити мене ювілеєм. Не маю нічого проти гарної волі, але ходить о мої життєві історії. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Тихий світ | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27581 | Михайло Яцків | Тихий світ | Вечір дрімає над селом.
Старий мужик сперся на ворота, яблінка мече тінь на голову. З-під крисані та сивих брів дивиться глибока журба. За дорогою цямрована керничка. Дві нори б'ють в тій керниченьці, а в малім плесі вечірнє небо. Іде дівчина з коновками і здоровить старого тихим голосом.
Хлоп повів очима по обійстю, а журба била з серця, як та вода з нори, і летіла у тихий, вечірній світ. Обіймала село і ліс за селом, не находила границі та й вертала до серця.
Син йому не вдався.
Перед старим минали літа, як хвилі на ріці. Гірко дороблявся, а коли вже було коло чого ґаздувати, віддав все готове в руки сина, бо сам не змагав і треба було спочити. Син оженився та й от як ґаздує. Коло оборогів не позагрібано, сіно валяється під ногами, в саді кімаччя[1], на ставі попамітувано каміння, призьба пооббивана, упряж на тоці.
Ґаздує сьомий рік, а до хати нічого не прибуло, лиш убуває з кожним днем, очевидячки убуває. Все, що старі руки придбали, щезає, як за водою. Тісніші роки тепер, то правда, але й се правда, що хто чого в поті чола не запрацював, той готового не пошанує.
Давно були легші роки, а людські руки ліпші, нині часи тяжчі, а молоді руки легші.
Старий намагав радою, прикладом, і добрим словом, і погрозою, а коли повидів, що все як би горохом в стіну, дав спокій і не втручувався більше в синову господарку. В хаті суперечка, нелад, що навіть сверщок не має спокійного кутика, дітиська розпущені, старий не годен на то все дивитися і пильнує, аби лиш з хати та з косою на лаз або з сокирою під шіпку. Так нудить він своїм світом на старі літа, як та гусільниця, що має заснуватися в куклу.
Сховав упряж, аби роса не їла, взяв граблі і загрібав коло оборогів.
Нуд підсунувся під серце і валив з ніг.
— Світе тихий, прийми мене до себе. Я гірко на оцій долоні свою службу відбув, а що не пішло так, як я гадав, — твоя воля.
Був цар, що цілий свій вік дбав про добро краю, а коли воно не вдалося, він одним махом пера касує все.
Цілував землю.
— Ти була запущеним неужитком, кожна грудка була в оцих моїх пальцях, кожна грудка пересякла потом і сльозами. Дякую тобі, що служила мені вірно, як мама дитині… Тепер так, як би мене, ні моєї праці не було навіть на тобі. Сліду не лишиться ніякого. Але я нічого собі не жадаю, лиш спокою…
Тихий світ вислухав ту молитву і на другий вечір покликав мужика до себе.
1909
[1] Цурпалля. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | У милосердної богині з кам'яним серцем | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27869 | Михайло Яцків | У милосердної богині з кам'яним серцем | І
Осінній ранок заглядав до шпитальної кімнати і будив життя. Вертери[1] стелили ліжка, замітали, здоровші мароди[2] милися і підставляли умивальниці та зливали воду цинковими черпаками слабшим. Старий інвалід чесався сидячи і шепотів молитви. В куті на чотирьох ліжках лежали ті, що були між життям і смертю. Звідти долітали тяжкі віддихи, стогнання і зітхання. Один з півотвореними очима хропів, один терся водночас попід ніс й оглядав нігті. Повидів ту роботу вертер і бомкнув:
— Не далекі твої гони, небоже. До полудня та й буде по тобі.
Далі лежали два горілиць, мимрили в гарячці смертельними голосами і подобали на мерців. Тих, що повставали і помагали вертерам, було п'ятьох: два улани, два інфантеристи та один канонір — всі епілептики. Держали їх тут через 48 днів, а на табличках над їх ліжками було написано: Zur Constatierung[3].
Інфантерист Дронюк, чорний крепкий парубок, сів на край ліжка і заложив руки; канонір Гресюк, білявий, утлий хлопець, підійшов до нього:
— Ов, Дронюк, ти чого так посоловів?
Дронюк рушив плечима і глядів далі в землю. По очах і лиці видно було, що жерла його меланхолія.
Інші також це завважили.
— А йому що сталося? Сночі прибагав[4] так, що мене ще тепер від сміху під грудьми коле, а нині встав такий, як би йому жили підтяв!
Як повиділи, що він уперто мовчить, то перестали займати його.
Інфантерпст Сидір, добродушний хлопчисько, вештався по цимрі[5] і помагав усім.
— Але ж то мене голова болить, — скаржився він.
— Ой, ти все лиш з тою головою, — закинув вертер.
— Але нині так мене скипає, що аж в очах тьмиться.
Улан плентався тяжким, лінивим кроком і гломедав хліб.
— Улан! — кликнув вертер, — ти мився?
— Мився.
— Хто видів?
— Ні, ні, він не мився, я не видів.
— Та й я не видів.
— Та й я ні.
Улан всміхався розлізло і ремигав далі. Вертер улютився.
— Ади, який мудрий! Лише пролупив очі, та й зараз до хліба! То ще раз лінь! А ти не міг би помочи дещо, лише зазираєш, куди ворони літають!? То ще десь оферма[6] була з тебе, ніякого стиду не маєш! Ади на Сидора, та то дітвак супроти тебе, а всьо робить, о, диви, твоє ліжко застелив! Іди, бо як скажу пану регіменцгерцови[7], то будеш видів! Най, Сидорку, не стели йому більше, пай собі сам стелить! Чекай, запряжу його нині до коритаря! Будеш шурувати підлогу, що здохнеш!
Улан докінчив хліб і ніби брався до роботи. Через те лінивство ніхто не любив його.
От він ніби поправляє біля ліжка свого камрата і пасе оком вертера й всміхається. Нараз гейби його щось цукнуло, він випростувався і вдер собою до підлоги.
— Йой, вертер, біжи, біжи, біжи!! — кликав марод з пов'язаною погою.Дивіться також
Михайло Яцків — Спокуси Мельпомени
Михайло Яцків — "Ой не ходи, Грицю…"
Михайло Яцків — В казармі
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Вертер вибіг з мародцимри[8], а хворий на ногу взяв свою палицю.
— Хло', ти чого аж тут приліз розщибати собою? А підеш звідси!
Намахував палицею, буцім хотів відганяти його.
Деякі сміялися.
Вбіг вертер з лікарем.
Підняли улана на ліжко, лікар став живо підтягати йому повіку, потім взяв одною рукою під коліно, а другою вдарив зверха, відтак вколов іглою поза ніготь, а улан метався, як риба, і тяжко було розслідити його. Вкінці утих.
— Вже його пустило, — сказав лікар і вийшов.
На коридорі загомонів дзвінок.
Вертери взяли "бас" — широку дерев'яну скриню з шальками, як би висув із сушарні, і пішли по зупу.
Настала тишина і мовчанка.
Гресюк розв'язав клунок, взяв чисту сорочку і хотів убирати.
Втім Дронюк скочив як навіжений і з пришибленим зойком гепнув на лице і в тій же хвилі випростувався на рівні ноги й упав горілиць.
Гресюк настрашився, прибіг піднімати його і — упав на нього. Розшивалися оба на собі. Обом виступила піна. Дронюк скреготав зубами, товк головою до підлоги, бив руками і ногами, затискав п'ястуки, аж кров виступила з-поза нігтів, і лебедів, немов крізь сон, якісь неясні слова, щось як: "мамо, мамо", а Гресюк товкся поперек нього.
Мароди дивилися на ту сцену.
— Боже, боже, яке те життя людське. Де стільки сили набереться в христянині на такі муки?
— От, ковирію півроку на ту ногу, але волію вже се, ніж хоч раз отак. Господи, борони та заступи від такого.
— Де ті вертери потеклися, що так довго їх нема?
Гресюк скотився з Дронюка і втих, а Дронюк ще кидався. Червоний, як грань, піт ллявся цюрком з нього.
Врешті і він утих.
Лежали оба побіч себе покровавлені, як на війні. Лежали тихо, непорушно. З далеких сторін звела їх падавка на спільну дошку. Звела їх недовірливість бранкової комісії, щоб побавитися їх мукою, бо їх діди і тати ще мало були на позорищі.
Вставали оба смертельно помучені, стогнали і втиралися. Нараз глипнув один на одного і витріщив очі.
Гіркий сміх скривив мертвецькі лиця всіх хворих.
— Рано і ввечері клену і молюся — боже, забери мене з сего світа! Бодай я не дочекав отак мучитися! — лебедів сухим голосом Гресюк.
Поволоклися оба як підвіяні на свої ліжка і заснули скоро.
Вертери принесли зупу і паювали межи хворих.
По сніданню помили шальки і знов стало тихо.
Знов загомонів дзвінок.
Вертери вибігли.
По часі дався чути стук, очі хворих звернулися в той бік, двері відчинилися нарозтвір і до цимри внесли вертери цувакса[9], покровавленого і позавиваного так, що видко було лише зажмурені очі.
— Хто то? — спитали всі нараз.
— Ерзац-резервіст з підрізаним горлом, — сказали вертери і саджали його на порожнє ліжко.
— Що!? Ерзац-резервіст! Не міг два місяці витримати!? А він чого різався?
— Та йди і спитай його!
— А жиє ще!
— Та жиє.
— Ов, якийсь маркірант![10] Ти, хло', не міг ліпше потиснути, аби-с був цілком зарізався?
— От, дай покій, не буди; хто знає, яке його було.
— Та аби не знати яке, то я би не різався. А гвер від чого? Кульку в люфу, а з люфи в голову — та й уже.
Вертери знов вийшли.
— За кілька хвиль внесли іншого.
— А сему що хибує?
— Скочив з другого поверха і поламав собі ребра і ноги і потовк крижі. Він не цувакс; ми перенесли його згори, бо там нема місця. Він вже тут далі рік.
Цього ніхто не брав на сміх, лише один зітхнув. Відай, набилювалося якесь криве слово, але згадав за свою біду і за гріх та й умовк.
— Мо, ня, вертери! А ви ще йдете? Та буде вже тут тої біди!
— Ще одного маємо принести, — сказали вертери і вийшли.
Через час внесли третього.
Мароди зареготалися.
— А сему чи не пархи на голові, що так 'го файно позавивали, як дівку до шлюбу?
— Зшивали йому голову, бо напали на нього два п'яні улани і порубали.
— Певно, через дівку?
— Дідько його знає.
— А він що за один?
— Канонір. Він як фалатнув одного своїм праником, та й голова надвоє, а від другого дістав своє. Але моцна біда! Міркуйте собі: зайшов з порубаною головою від цитаделі через ціле місто, аж на свою касарню[11].
— Цсс, о, з сим не зачіпайся!
Канонір піднявся на лікті, очі і ніс виглядали понуро, як з-під шолома.
— Не бійся, фасольнику, — простогнав він. — Якби мені так, як тобі, то гарцював би тепер з канонами по діброві, а не гнив отут і жер зупу задурно!..
О десятій годині прийшла візита.
Два молоді лікарі і два капрали — санітети: один ніс скриньку з ліками та інструментами, другий книжку, перо й каламар. За ними прийшов полковий лікар. Позаписували цуваксів і почали переходити по черзі попри кожного хворого. Змінювали написи на табличках і відповідно до гарячки приписували страву.
Прийшли до того, що скочив з другого поверху.
Полковий лікар, середнього росту, сивий, з бритою бородою і добрими очима, взяв його за живчик і спитав:
— Як же там, синку?
Вертери зняли з хворого покривало.
Тут нехай всяке щире серце спиниться.
Поламані ребра, ноги, руки, побиті крижі, вкриті чорними ранами, кості стреміли, як осмалені скіпи. А життя тліло ще в тій нужді мук. Його очі світилися мертвим блиском. Як побитий птах. Обертали його, як кусень дерева, обкладали бавовною і перев'язували.
Регіменцгерц заломив руки і хитав головою. Відтак погладив його, як дитину, і промовив:
— Ой ти, бідаку, бідаку! Мученику, мученику!
У відповідь на це слово покотилися дві грубі сльози по жовтім лиці марода.
Візита вийшла.
Тепер брали вертери по одному з тих хворих, що не могли ходити, на ноші і несли їх до операційної зали.
Звідти долітали зойки, писки і лайка.
Білозора, що болів довгі місяці на ногу, внесли блідого і положили на ліжко.
— А що? — спитав сусід.
— А що ж би… перевили та й казали, що, відай, треба буде втинати ногу. Там саме втинали одному. Як подивився я, то аж ми в очах потемніло. У спали його, обтяли шкіру наоколо ноги, як кору на дереві, закотили вгору і різали кість пилкою. Марод пищав крізь сон і сіпався, як перший-ліпший з отсих, що мають тоту слабість. А один з болю поздирав з себе всі перев'язки… Ви кажете не раз, що я студеного серця, а я чую лише, що моя душа дуже зламана. Так здається, перековиріти отут сім місяців, то не щобудь. А моя рідня? Думаєте, що вона має до мене те серце, що вперед? Гадаєте, що вона від тих моїх болів не ствердла? Ствердла, зіпсувалася так, як ми всі тут. Бо такий, що вмирає, а не може вмерти — стає ненависним для людей і для себе. У війську нема поезії.
Засичав з болю і не міг здержатися від сліз.
— Ото, чоловічку, і що ж я тепер буду робити без ноги? І все те через дідьчу римунду!
Але в тій хвилі заціпив зуби, аж губа закровавилася і процідив понуро:
— А знаєте, звідки то всьо? Оті муки і зойки, які оглядає оце пекло?
— Звідки?
— Звідти, що наші газети і петиції — сміття, а наші посли — с-с-с-с. Скажу вам ще одно: добре так, а як буде гірше, то се мене також не здивує, бо кожний нарід мас те, на що заслуговує!
Зімлів.
II
Коло старого інваліда спрятував вертер і рушив йому якусь дрібничку на шафці. Інвалід заметушився і, стогнучи, зачав сварити опалим голосом, а його схоровані очі косилися, як у постріленого яструба.
З полудня прийшла його жінка і ще якась бабуся. Принесли старому булок і вина. Обі в хустках сиділи і нипали коло хворого, як мухи коло заголомшеної мухи.
Сонце заглянуло крізь вікна під стелею, Гресюк встав і вбирався. Гіренький був його хід, як тої курки, що встала з гнізда. Натягнув плащ і вийшов на шпитальний город.
Не було студено, сонце всміхалося крізь жовтолисті липи, але він був так ослаблений, що здригався перед подихом вітру. Сів на лавку під липою і дивився, як зів'яле листя рухалося по землі. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | У наймах | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27215 | Михайло Яцків | У наймах | I
Літня ніч. Місяць світить так ясно, що можна би мак збирати. Небесний дзвін гомонить глухо у просторі — ледве чуєш його… Тіні садів полягали, як гурт сонячних марев. Квіти і зелень дихають свіжими пахощами. Садові затишки приваблюють молодість. На покосах блищить роса. Павутиння нависло з легенькою мрякою. Навколо села дрімає ліс.
Пастушка Олена вже третю ніч спати не може. Лежить на сіні серед току, а сон не приходить. Накривається з головою й затуляє вуха, але даремно. Упертий шум у її вухах. Одна думка не дає їй спокою. Досі вона не мала що своїх чобіток, хоч уже кілька років у наймах неволиться. Ґаздиня лише дорікає, а справити нічого не хоче. Взимку, як треба гнати худобу до пійла або принести води, дають їй старі великі чоботи. Вони такі важкі та незграбні, що скільки їх взувала, стільки просила бога, щоб дочекатися літа і подбати за нові. Тепер, улітку, за худобою збирала ягоди і гриби та передавала їх бабусею до міста. Має вже більше чотирьох левів.
Завтра відпуст[1] у містечку. Вона дасть Дмитруневі шістку, аби пас за неї худобу, а сама попроситься у ґаздині до шевця. Чобітки, нові-новісінькі, дуже їй в думку вбилися… Виринають із темного лісу, оповитого димом, і всміхаються, моргають до неї блискучими підківками, лиш майне попри хати і стареньку церкву. На цей раз дочекається. І то сама собі їх справить, ніхто не сміє їй випоминати. Як любо носити те, що придбане своєю працею!..
Думаючи не раз про чобітки, не помічала навіть, як її кололи будяки, як ожинники дряпали руки, як боліла спина від довгого схиляння.
А тепер в її голові думка думку жене, і в кожній — вона в чобітках. Вечорниці… Скрипка щебече, сопілка розважає. Спів лунає, гарячі лиця йдуть кругом. Стефан — о, як за ним дівчата зиркають! — шукає Олени та співає весело:
Ой затну я раз дуба, дубом поколишу,
Бідну собі візьму в танець, а багацьку лишу.
Бідну собі візьму в танець, а багацькій дивно:
Вона її заступила аби ї не видно.
Небіжка мати оповідала їй про трьох голубів-віщунів, що знають долю чоловіка… Місяць ховається за ліс, голуби летять, граються в сріблястих хвилях. Вкінці залопотіли крильцями і пропали.
II
Сонце гріє, збіжжя леліє, зелень пестить око. Олена квапиться через гайок. Ліщина зачіпає її, скобоче віткою, сполохана пташка зафуркотіла у кущі, ящірка шелеснула листком. Дорогою йдуть та їдуть люди, пастухи гомонять по пасовиськах. Джмелі та бджоли бринять по узліссі. Олена то ховається в холодку, то виринає на сопці і лишає село в долині.
В містечку повернула до знайомого шевця, дала гроші, він узяв міру й обіцяв, що за тиждень чобітки будуть готові.
В містечку — гамір. Купці повиносили крам і порозкладали на столах та прилавках. Міняться жіночі хустки, перкалі, стьожки та заполоч. Жінки та дівчата тиснуться коло краму, мов бджоли коло квіток. В Олени лишилося ще трохи грошей, але вона, хоч голодна, віддала їх за кусок перкалю в квітки. "Буде запаска, — подумала. — Волію три дні не їсти, а вбратися. Як я голодна, то ніхто цього не бачить, але як не вбрана, то скажуть: "Он, дивіться, пішла якась ледащиця".Дивіться також
Михайло Яцків — Серп
Михайло Яцків — Благословення
Михайло Яцків — Дівчина на чорнім коні
Ще 59 творів →
"У наймах" (скорочено)
Біографія Михайла Яцкова
Вступила до церкви. Тіснота. Вона ледве добилася до вівтаря богородиці. Матінка божа була красно прибрана, на шиї мала великі корали, на голові — золоту корону, кругом палали свічки, а сама веселилася з маленьким дитям. Обоє так привітно дивилися на дівчину, що вона аж сплакнула. Довго молилася і дякувала матері божій, що помогла їй витривати в намірі. Коли вийшла з церкви, життя в містечку було вже в самім розпалі. З усієї околиці напливав народ. Старі, молоді, діти. Ці їдуть, ті — йдуть, деякі стоять і гуторять.
На вулиці хлопці обкидають один одного камінням. Коло будки з свічками двоє міщан вчинили сварку за те, що купець продав їм ті самі свічки, які вони за годину перед цим купили і віднесли були на вівтар.
Пищать дитячі пищалки та говкають погоничі. Дівчата в перкалевих спідницях і хустках; в капелюхах із строкатими китицями, молодики з вимащеними гривами бадьоряться, вимахують паличками, а дівчата показують заодно свої зубки. Там походжає бундючно панич із більшого міста, тут дячок, убраний, як піп, гордо відкланюється мужикові. Головною вулицею суне процесія серед хмари пилюки. Всі перевтомлені і мокрі від спеки.
Мужики також тут пхаються. "От ідуть люди, та й я йду". Кругом церкви і всередині повно народу. Одні посідали на мураві, інші — на лавах під липами або коло липи під мурами.
Перед церквою розташувались крамнички з шкаплірами, метеликами, хрестиками та іконами, книжечками, навіть продають оливу з "чудесної" ікони, що помагає "на біль голови і на гризь у серці".
Далі — розставилися у дві лави всілякі каліки та жебраки. Повиставляли страшно каліцтво, пхають його в очі пропанам та горлають охриплими п'яними голосами, як душі в чистилищі. Дві міщанки стоять осторонь, й одна шепче до другої:
— Чи видите, сусідко, он діти-каліки…
— Ага, а що?
— Та, знаєте, що старці самі виколюють їм очі та ломлять руки і ноги, щоб люди мали над ними милосердя.
— О-о-о!
— Бігме.
— Не скрипи, як ворона в посуху, аде поділися зі мною, — пробуркотів один жебрак до другого і штовхнув його під бік, аж той закусив губи.
— Ти, гречкосію! Що мене штовхаєш? Штовхнуло б тебе уві сні. Я з діда-прадіда на прошеному хлібі, а твій тато бігав за плугом, як пес.
— От, дивіться, сусідко. Такого навіть у поган нема. Де ж би публічитися[2] так при народі!
— Ой, так, Янова, у поган більша віра, ніж у нас.
Через подвір'я пошкандибав "ксьондз-місіонер". Відсапував важко, благословив вірних, що схилялися до його рук, усміхався та приговорював. Більші громадки пирскали перед ним, як плотиці перед щупаком, і давали йому дорогу…
Загриміла проповідь. Людські гріхи розбіглись, як коники перед косою. Слова посипались, як вода з лотоків: одні втікали, як зайці, другі пустились за ними навздогін, як хорти.
Але буйної молодості не спинить ніяка сила. На бічних лавках зиркають одне до одного молодята і переморгуються. В натовпі перед дверима зав'язуються знайомства, ідуть пристрасні шепоти. За церквою походжають молоді пари і воркують у теплі полудня.
На ринку "комедія" приманює сотні людей. Катеринка мугикає, дерев'яні ляльки крутяться, б'ють в бубни та вивертають дико голови. Скрізь прокльони, вигуки, гармидер.
Олена задивилася на "комедію" і забулася. її очі затьмилися, личко блідне. Ляльки двояться і виглядають, як облізлі мерці. Вона кинула дивитися, а навколо неї такі самі ляльки зароїлись. Блимають очима, вишкірюють зуби, витягають скостенілі руки. Вона губиться в тому мертвецькому заколоті. Млість вхопила її за серце. Отямилась і почала тікати. Мала дивну звичку задивлятися. Через те прозивали її забудькуватою…
III
Дорога в'ється під гору. Зливи поробили глибокі вибоїни по боках. Сонце парить, в'ялить траву. Карпати мріють, опорошені голубим сяйвом. Вниз опадають рівно царини жовтими, зеленими і білими лавами, на них — острови садів та верхи стріх, далі срібляста стьожка — ріка Бистриця, а за нею — містечко.
Олена напружує зір і слух, чи не помітить хоч одну людину, але не видно, не чути нікого. Зітхнула. Думки плутаються. Сама не знає, що сталося і чого їй жаль. Ні містечко зі своїм гамором, ні хати ґаздів не манять її.
Прийшла їй на думку Василиха. Тій вередливій ґаздині нічим не догодиш. Доброго слова від неї не вчуєш, лише сварку, побої та прокльони. Коби вже раз вирватись із того ярма! П'ять літ в неї вже без просвітку минуло.
Праця до пізньої ночі, а перед досвітом будять зі сну — така неволя. Пригадалися студені, понурі, сльотаві ранки, що стільки разів здавлювали їй груди. Якби ще півроку домучитися, а потім вона вирветься. Може, знайдо ліпших ґаздів.
Пішла межами попри церкву на могилу матері.
Пополудні вернулась додому і погнала худобу у лази[3]. Опинилася в долині, за лісом. На горбку розклала вогонь і лягла коло нього. Ватра розганяє комарів і нудьгу, а худоба любить близько неї пастися. Втомлена, озирається довкола. Покіс рівний, ясно-зелений. На ньому чисто обкошені кущі ліщини та чорного скоруха[4]. Далі горою підіймається ліс. Запах смеречини мішається з димом корінців та четини[5]. На другому березі — зруб. Коло порохнявих пнів розсипались кущі малини і бузини, а внизу розповзлися ожинники. З трави піднялись широколисті лопухи.
"Не знати, чи світ усюди такий гарний, як у нас. Відай, такого милого села ніде нема. Но знати, як там у інших краях…"
Одна корова проходить повагом, обнюхує землю навколо вогню, наставляє голову до пастушки та обганяється щохвилі від настирливих комах. Пастушка розвеселилася:
— Видиш, Сивушко, які мої ніжки бідні! Скільки-то ворогів на них настає. Колючки, каміння, а найбільше — комашня. Але буде ліпше, буду мати чобітки — такі гарні-гарні!
Задумалась і знову лягла. Не бачить нічого, крім багаття, не чує нічого, крім легкого шуму в передвечірньому повітрі. Дим пахне кадилом. Вогонь, мов місяць, приманює очі і сповиває забуттям. Дим звивається, як вовна.
Вечоріє. Сонце озолочує верхів'я смерек. По долинах, на берегах погейкують пастухи, лунають співи та сопілки.
Олена скликає худобу, стрибає за телятами і підганяє їх за дзвінком. Найстарша корова з дзвінком ідо повагом попереду. Олена прислухається, чи не лишилось ще яке теля в гущавині. Бородаті діди трясуться по кущах, русалка похитує буйним волоссям, а за срібним гребенем сипляться іскри. Вужі піднялись, як свічки, і тримають на головках самоцвіти. Зелень папороті роз'яснилася. Худоба вийшла з лісу. В ковбані рохкотять жаби, ближче озиваються кумки, за цариною шелестить осика і гомонить ще дзвінок. Нетлі бринять коло сонних яблуньок. Черв'ячки та хрущі ворушать тихенько травою, а по нивах і деревах дзижчить хор польових коників. Між сірими смужками жита маячить зелень тичкового гороху, бузини та садів. Польові копиці конюшини куняють рядами, а довкола села царює темний ліс. Срібні хмарки насуваються на місяць. Роса холодить здорово, ярич[6] нишпорить коло кертовини. Сіра хмарка посувається поза гребенясті верхи смерек і лишає їх на темно-синім небі. Смереки та кущі, розсипані за царинами, прибралися тінями і дрімають.
Олена пригнала худобу, поприпинала кожне на своє місце, ввійшла в хату. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Убийте мене! | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27674 | Михайло Яцків | Убийте мене! | З досвітньої мряковини гостинцем виринає валка. Посувається поволі вперед, наче боїться і рада б повернутися. Не чути людського гамору, тільки — стукіт копит та Дзенькіт заліза. Спереду їдуть старші селяни, за ними — молоді. Валку веде зав'ялий, як граб, Фрей Булат.
Від Карпат долом-долинами — в селах і містах — стогне народ під фашистським чоботом. Селяни заморочуються самогоном, жінки сліпнуть, від плачу, молодь в'яне на очах, як лан в посуху. Населення нудиться, наче засуджений на смерть каторжник. Люди пухнуть з голоду і падають, як мухи; прокльони лунають під глухим небом.
В уяві перед Булатом враз постала жива нічна сцена. В хаті снуються сірі тіні, обминають одна одну обережно, щоб нікого не вразити в болюче серце. Коло печі стоїть жінка — ні Жива ні мертва. Її повіки спущені, на обличчі — кам'яний спокій.
Треба було їхати до Львова.
Сини вийшли ладнати віз, Булатиха повернула голову до чоловіка.
— Вези їх на загибель, а я, — і тут вона показала на образи, — сорок п'ять років била поклони перед ними, а тепер зірву їх зі стін, потолочу і кину в піч. Спалю хату і піду гинути в гори, бо жебрачкою ходити не годна.
Булат сіпнув віжками, аж коні здригнулися, і ще більше натягнув капелюха на очі. За Австрії був він на роботах у пруссаків: знав німецьку мову, тому-то тепер з громади виперли його проводжати валку.
У Львові, коли мали виїздити з вулиці Коперніка, біля головпоштамту, на вулицю Словацького, раптом на коней наскочило авто, вдарило так, що тріснуло дишло. Коні сполошилися. Булат полетів між копита, але швидко вискочив звідти. Та в ту ж мить шофер-німець ударив його в лице.
Офіцери вийшли з авто.
Булат кинувся до них, як лев:
— Гау міх тот, ферфлюхтер гунд! Убийте мене, прокляті собаки! Запроданці просили бога, щоб ви прийшли нас "рятувати"! Ваші агенти і "наші" пани гнали дітей наших у ваше пекло, а попи благословляли наших дітей на службу до вас!..
— Унгаймліхе ляге![1] — буркнув один з офіцерів.
Булат вихопив сокиру з воза і скомандував до синів:
— Тягніть віз додому та йдіть рятувати матір, щоб по вмерла з горя!..
А потім звернувся до всієї валки:
— Марш додому! Не важся ніхто летіти стрімголов в пащеку гітлерівського чорта! А як прийде хто до тебе з оцих гицлів, почастуй його ціпом і сокирою!..
Сини повернули до життя матір.
Через кілька днів між німцями почалася паніка, потім стало глухо і тихо. Нарешті з'явилася Червона Армія і врятувала нас від загибелі.
1944
[1] Несамовита сцена! (нім.).
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Христос у гарнізоні | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27211 | Михайло Яцків | Христос у гарнізоні | І
Земля пахла весною, день навперед ночі, а ніч навперед дня краще вибиралися, лиш в мурах криміналів нудьга костеніла, суворий холод мертвів, неволя заціплювала зуби, кривда стогнала, сухоти розводили своє гніздо, прокльони снували, мов тіні, сльози просякали із стін…
Живі на світі йдуть попри ці могили, не згадають, що тут їх брат, не згадають, що не на все є людське право, не в кожній карі їх правда, не розмечуть сих мурів, лиш га— морять весело, йдуть і проходять…
Смутне світло нудьгувало серед цісарських мурів, як сонний дух сторожа, кліпало, як виплакане око старця, з якого сльоза не впаде.
У закутку під дверима рисувалися чако[1], похилені над грою в кістки.
Серед тюремних стін розложилося на тапчанах і на землі молоде товариство, над ним блимала ліхтарня.
Дехто підплатив сторожа, і той купив горілки, інші за дня, на роботі, розкрутили тютюну й ділилися тепер, то міняли за хліб горілку і сірники. Скучне тепло будилося в цій мертвій дружбі, то лягало гірким сном на тверді прічі[2].
— Терпи, Лесю, ади, ми всі тут терпимо.
— Не годен я, брате, не годен, не годен…
— Нема нічого сильного, пі слабого; сильне зломиться, скрипливе колесо потягне — оба знівечаться, нічого не доконають.
— У моїм житті не було хвилі, в якій би я збагнув, аби не минала. Все було так, що я лиш хотів злітати стрімголов у прірву, аби не спинятися.
І летіли дивні слова:
— На світі жалуються люди, що час їм минає, одні не мають навіть коли вмерти, інші втікають перед смертю, як перед ворогом, а ми тут проклинаємо своє життя, що воно тягнеться, як голодне літо… Але настане, браття, колись спокій — за спокоєм забуття… Самота скриває верхню слабість, а кує силу мовчанки, вкриває втому тіла, а сталить дух. Слово минеться, книги перейдуть, мовчанка без слів, без письма, се бог, якого нема. Якого нема в фантазіях ні єврейських, ні християнських… Гей, благо тому, що дихає сонцем і ловить місяць пригорщею, без слів, без думки… Сказав би я, що не знаю…
Оці неясні слова говорив Лесь Марак лежачи.
Навпроти нього сидів на землі гурт і слухав. Далі під стіною дрімав Павло Думич з ячменем на оці.
Андрій Кисіль показував на Марака і шепнув до Миколи Кармазина:
— Диви, що зробили з чоловіка. Не хотів гвера, ні муштри, ні війська видіти. Ляг на землю: "Не піду, — каже. — Не піду і не рушу, але вбити мене не маєте права!" А вони впакували його тут і добивають поволі. Сироту, без батька-матері, що голову свою над книжками висушив. Лише борідка наставилася… Достоту як замучений Христос…
До Миколи Кармазина, що з цілого гурту найбільше в Марака задивився, по сих словах лихе приступило.Дивіться також
Михайло Яцків — До нової школи
Михайло Яцків — Гості
Михайло Яцків — Дитяча забавка
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Сидячи, підняв голову вгору, прижмурив очі, став колисатися, крутив рукою попри коліно, наслідував ліру й співав про сирітку, що пішла в світ мамуні шукати.
Дехто з гурту став реготатися, неустрашимий Павло Думич, з ячменем на оці, той, що ніколи й нічого не боявся, вхопив чобіт і кинув у голову Кармазина, по сім впав знову на прічу, став качатися, вити й ревіти, як звір. Гурт розскочився. Кармазина обілляла кров, але він не чув цього, лише колисався і крутив рукою, як на лірі, і співав з цілого серця, як сирітка припала до могили своєї матері і проситься, аби взяла її до себе.
Сльози хлинули потоком. Гіркі сльози сіромів.
Ті, що спали, позривалися, гурт вив і ревів за Кармазином, з казні[3] зробилося пекло. Досередини влетіла сторожа зі старшиною, товкла арештантів шаблями, обкладала кулаками, місила й посочила на землі обчасами[4]. В тім неустрашимий Думич схопився, як ранений ведмідь, пірвав залізну прічу з дошками легенько, як гонту, і став бити все довкола, не питаючи, чи се старшина, чи свої.
II
Закривавлену казню вкрила ніч і сон. Товариш, що розважав Марака, обняв його за шию і спав разом.
Опівночі встав Марак, скинув сорочку, скрутив її й поліз вгору до вікна, що було навпроти. Тримався гратів, понишпорив кілька хвиль і спустився вдолину.
Товариша збудив страх. Він розкрив насилу очі — навколо студений льох, устелений кістками, над ними блимають ті світла, що блудять по цвинтарі й вертепах, льох отворяється на край світла, товариш підтягає з усієї сили лікті, підводить голову зі сну, мало не згине, чує стогнення, як би скеля сотки грудей людських придавила, і западається знову у чорну яму. Лише вечірнє пірване слово Марака товчеться по мозку, як гострий кремінь:
— Чим смерть цікава? Тим, що її таємного царства живі у білий день не видять, а хоч глянуть, як крізь шкарлупину в пекло, то забувають скоро. Смерть інтересна тим, що в ній для живих у білий день нема нічого цікавого. Зате кожний може потішатися, що досвід смерті мусить хоч раз в житті перебувати на собі й тоді пізнає ту байдужість людей і світу для себе, з якою вперед сам відносився до інших. Бо на цій землі має бути рівна відплата усім. Між живими не одна струна моєї душі лишилася…
Зайнялося на світ. Рожева зоря заглянула легесенько крізь грати, товариш переходив із сну в досвітні марева. З неба лине поволі біла тінь, всувається крізь вікно, сходить нижче, так що лише голова маревіє. Голова похилена над сутіпками льоху, на неї паде досвітнє зарево чимраз ясніше. Він дивиться на те диво, не годен пробудитися, ні розпізнати фальші від правди, а постать все ясніша, і сяйво довкола її голови мерехтить. Здалека жайворонок озвався. Диво чарує арештанта, з далекої казні долітає спів:
— Хри-стос во-скре-се із ме-ертвих!..
1905
[1] Парадний військовий головний убір.
[2] Ліжко.
[3] Камера.
[4] Підбор. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Червоне Яблучко | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27312 | Михайло Яцків | Червоне Яблучко | З поверненням нашої славної Радянської Армії я міг вільно ходити по Львову.
Червневого вечора відпочивав я у сквері між вулицями Лисенка і Дарвіна. Розщебетана дітвора, дівчата і військова молодь, неначе пташки, всіяли алеї і лавки скверу.
Підійшов інвалід, глянув уважно на мене, попросив місця і сів поруч.
Почалася розмова. Він все ще перебуває під впливом недавніх подій і ділиться ними зі мною.
— Вибачте, — говорить він, — я тяжко контужений і тому не пригадую прізвищ і дат. Але хочеться мені розповісти вам один цікавий епізод з мого життя… Під час останніх боїв з гітлерівцями я був зі своєю військовою частиною між Кіровоградом і Одесою. Фронт мінявся, як кадри в кіно. Таких завзятих боїв я ще ніколи не бачив, хоч був на фронті з самого початку війни… На горі серед чагарників, між нашим і німецьким фронтом, стояла стара вежа: дзвіниця, мінарет чи чорт знає що. Наш полковник… Як його?.. Воронцов!.. Ні, не Воронцов… От бісова контузія!.. Що вона наробила з моєю головою!..
Сухий кашель пригнув голову інваліда до колін. Нарешті він відсапнув і знову заговорив шепотом осіннього листка:
— Наш полковник все люто поглядав на ту вежу, грізно бурмотів, скубав вуса, крутив головою, а з очей його сипались іскри.
Під час триденного затишшя прийшла до нашого штабу дівчина. В червоному шалику на голові. Сама непоказна, бліда, та в тім шалику виглядала наче червоне яблучко. Так ми її потім і прозвали "Червоне Яблучко". Почалася розмова з полковником. Я не брав участі в ній, але дещо почув. Виявилося, що дівчина ця — студентка індустріального інституту, батьків убили німці. Батько — росіянин, мати — українка.
Полковник показав на вежу, дівчина жваво підтакнула. Він звернув увагу на те, що їй буде трудно, бо ж доведеться на морозі вдень і вночі перебувати під загрозою смерть
— Піду, хоч би й на смерть! — не задумуючись, відповіла дівчина.
Полковник умів добирати у свою частину людей за їх діловими якостями. Таких, як він, було чимало в нашій армії.
Дав наказ встановити телефон у вежі і направив туди мене і мого товариша з постіллю, ковдрою, консервами і польовим біноклем.
Відстань до вежі дорівнювала майже трьом кілометрам. Крутою стежкою між хащами добиралися ми до неї. Вежа мала більше трьох поверхів. Вхід був без брами, стіни зсередини вкриті пліснявою, цегляні звітрілі сходи йшли круто вгору. Підлога ледве трималася.
Змучені, ми нарешті видряпались на останній поверх. Порох, павутиння, гній гайвороння, а з широких віконних дір — видно все навкруги.
Ми змели сміття і порох, влаштували біля одної стіни ліжко, а біля другої — саморобний столик, на якому розмістили телефон, побіч поставили скриню з харчами.Дивіться також
Михайло Яцків — Вечерниці Романа Ничаєнка
Михайло Яцків — Христос у гарнізоні
Михайло Яцків — Бузьок
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
Червоне Яблучко натхненно помагала нам у всьому.
Коли ми нарешті почали прощатися, вона поцілувалась з нами і запитала:
— Котрих героїв більше: відомих чи невідомих?
Я сказав, що хочу одержати відповідь від неї. Вона пообіцяла відповісти при найближчій зустрічі.
Наші солдати змайстрували браму із старих дощок, і вона виглядала, наче була тут з самого початку існування вежі. Зсередини були прироблені засуви і поперечниці.
Я з товаришем по черзі несли вахту біля вежі.
Після затишшя знову почалися гарячі бої, і здавалося, що тому пеклу не буде кінця.
Стара вежа була нейтральним пунктом. Червоне Яблучко з своїми обов'язками розвідника справлялась чудово. Вночі і вдень приходили постійно короткі і влучні повідомлення про стан на правому і лівому флангах лінії фронту ворога. Нарешті, коли тої пекельної вовтузні з німцями було понад наші сили, ми вдарили всім громом у фронт їхньої дивізії і кинули її на лопатки так, що вона вже не встала. Наш полковник упав, я був тяжко контужений.
Внаслідок ураганного вогню один снаряд потрапив у вежу.
Половина підлоги в службовій клітині Червоного Яблучка завалилася разом з телефоном, столиком і харчами, зваливши три поверхи і сходи. Перед дівчиною відкрилася темна, жахлива прірва.
Через кілька днів я, повернувшись до свідомості, віднайшов нарешті свого товариша. Ми попросили драбину в пожежної команди, полізли на вежу і застали дівчину вбитою ворожою кулею. На її устах був усміх, якого ми перед тим ніколи не бачили. На ліжку лежав порізаний вздовж її шалик, яким вона думала спуститися вниз. Втрата крові, а може, й голод не дали їй здійснити свого задуму.
Для нас вона залишила записку. Дата і година були подані дрижачою, слабою рукою. Виявилося, що ми прийшли через три години після її смерті.
"Товариші, коли ви побудували мій "салон" у цій вежі, я спитала вас, котрих героїв більше: відомих чи невідомих. Сьогодні відповідаю: бажаю, щоб одних і других було якнайбільше для повного здійснення сонячної мрії людства — комунізму.
Знаю, що ви тої самої думки. Прощайте.
Червоне Яблучко".
1946
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Шкапа | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27313 | Михайло Яцків | Шкапа | Стара, дихавична, худа, мов терлиця, тягла тяжкий віз. З праці і голоду мала полуди на очах і бачила лише мов крізь сито. Дорога тягнеться під гору. Шкапа напружила всі сили, аж хребет згорбився, і сопіла, неначе хто подалік пилкою різав. Спотикалась і падала. Шкіра у неї позбивалася на колінах, кров капала з. розбитих губів і ран, що нагрузли на хребті і клубах. Хотіла зупинитись і набрати духу та візник прав її по кістках так, що аж висувались з-під шкіри. Він гнав її і верещав, мов скажений; знав, що, як стане, то хоч порубай її, вона з місця не рушить. Уся вже була мокра з утоми, наче з води вийшла. Але недовго вона могла слухати побоїв. Тремтить, ледве ногу за ногою волочить, а бичівно глухо хлопає по її кістяку.
Хитрак бачить, що биттям уже нічого по вдіє, і береться за інший спосіб. Скубнув жменю сіна, дав їй понюхати і заклав під упряж з боку голови.
Коняка пустилася кілька кроків скорше, намагається досягнути губами сіна, та дарма викручує шию. Воно так близько, лоскоче її ніздрі своїм запахом! А поодинокі стеблини, що стримлять коло очей, видаються грубші від пужална.
Зморена, знеохочена, знов звісила голову.
Погонич змінює тактику.
Витяг сіно з-під упряжі, відбіг на півтора кроку і наставляє те сіно до неї. Шкапа напружує останки сил, шкандибає, а сіно все утікає, а дорога все під гору та під гору.
Тяжкі хмари бовваніють, скрізь пусто. Здається, що в усьому світі остались лише на вічну пам'ятку отой погонич та шкапа.
Коли вже опинилися на горі і мали з'їздити в долину, мужик дав їй сіно, але вона захиталася і впала. Витягнула судорожно копита, здригнулася кілька разів усім тілом — і сконала.
В її склистих очах були сльози. Плакав і мужик з віхтем сіна у жмені.
1907
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Яцків Михайло | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=307 | Що ж робити?.. | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=27314 | Михайло Яцків | Що ж робити?.. | Сиділи в публічнім огороді. Вона тримала дитину при груді, вдивлялася в землю і відповідала на його слова з гірким усміхом; він водив посоловілим зором то на неї, то на рухи дитячих усточок.
— Докоряєш мені, Германе, чому я інакше не зарядилася. І як же я могла зарядитися! Ти лишив мене без крейцера, на опіку божу, а я на тих часах мусила втекти з дому, щоби бідній матері не зробити сорому. Я тинялась, як собака, по закутках, ночувала і мерзла по таких місцях, про які мені перед тим і не снилося. Сама була б я боялася, та з слабою дитиною чулась безпечніше. Гіркі сльози ковтала, а розрадити не було кому. Тоді я уперше пізнала, що то самота, що то значить бути відрізаною від людей і боротись самій без способу. Не раз в заулках серед осінніх ночей виділось мені в соннім зморенню, що мене зіпхали люди на якусь кладку. От я іду тою кладкою і тисну до грудей ціле життя й утіху — свою дитину, а юрба попихає мене все вперед та вперед. Аж нараз, над самою серединою глибини — кладка урвана. Я стою в мертвій розпуці на краю, а з пропасті доходять зойки матерів, мішаються з дитячим квилінням, продирають гук шалених хвиль, продирають ніч і чорні хмари та німіють під холодним небом. То знов здавалось мені, що юрба трутила мене в пропасть. Чорні хвилі затоплюють мене, а я якоюсь надлюдською силою витягаю руки і несу своє життя над поверхністю глибини і повзаю по своїх попередницях, що в'ються в останніх судорогах…
Мій боже! Глянь, Германе, як воно всміхається!.. Чи я могла би погубити його! Чи я могла б погубити себе і залишити таке маленьке, самісіньке!.. А вже раз думала кинутись з ним в глибінь. Слухай… то був тоді вечір… Я вже йшла. Я збожеволіла і опинилась на самотнім мосту ставу. Ще лиш хвилька… Та дитя заквилило і пробудило мене. Я отямилась. Мені видалося, що хтось на мене кликнув, що темрява кругом мене плаче, зітхає, — ні, я таки чула кругом таке глибоке хлипання, що аж сама себе злякалась і покотилась на міст. Осінній холод став такий приємний, темрява так роз'яснилася…
Я вертала до міста, а з лип падали сльози на пожовкле листя… При світлі ліхтарні я станула і глянула на дитя… Сі оченята дивилися на мене так невинно і жалібно, що я розплакалась, як ще ніколи, і поцілувала його. І від того першого цілунка почула таку любов і розраду, якої ти не піймеш. Кілька разів проклинала я свій перозважний крок. Я умістила дитину в одної знайомої і кинулась шукати служби. Але гадаєш, що так легко було, як здається? Нині на твою працю не дивляться, а заробіток, що тобі дають, уважають за милостиню…
Сама не знаючи, як і відки, я опинилася в таких місцях, що бодай не згадувати… Що ж робити?..
Потім взяв мене якийсь старий пан, і я мусила годити йому. Що ж робити?.. Тепер трохи ліпше. Маю незлих господарів, гарувати треба, не раз крижів не чую, але що ж робити? Як то кажуть: побідуєш зо сім літ, а відтак привикнеш…Дивіться також
Михайло Яцків — Дівчина на чорнім коні
Михайло Яцків — Поема долин
Михайло Яцків — Душі кланяються
Ще 59 творів →
Біографія Михайла Яцкова
От жию якось, як заголомшена під обухом… нічого не тямлю. Лиш часом, як прийде така хвиля, що стану розгадувати, то такий жаль мене стрясе, такий жаль, що душа вся плаче, так плаче, що ціле тіло дрижить на мені. І тоді питаю себе, хто тут винен? Чи я винна тому, що так до непам'яті любила?.. І тоді таке мене обридження до самої себе і до всього збере, що мщуся на собі. Як не йшло життя добрим, щирим способом, то най скапариться до крихти: мені вже однаково…
Так, так, Германе: через солодкі ночі — гіркі дні. Знаю, що ти не міг мені помогти. Бідний бухгалтер… Але то мене боліло, що ти мене в той час покинув і не дав знати про себе.
Та менше з тим — ви всі егоїсти, ви від всяких клопотів умиваєте руки.
Я за той час багато навчилася і пізнала такі речі, про які мені перед тим і не снилося. Гірка то школа була, гірка, але що ж робити… Нікого мені так не жаль, як бідної матері. Як вона десь побивалася за мною!.. Що вона, бідна, тепер без мене робить? Чи я зможу коли показатися їй на очі і направити все?.. Чим я відплачу її безсонні ночі, її грижу і наруги від лихих людей?..
Я змінилась? Тебе дивують мої слова? Біда всього навчить.. Знаєш, Германе, я тепер нікому не вірю і тобі вже вірити не можу. Знаю, ти був добрий, але… Ну, та скажи, що я винна?.. Та я тебе не спиняю, не вішаюсь тобі на шию, роби, що тобі подобається. Тепер маєш більшу платню — можеш женитися…
Клара схилилася над дитиною і шептала глухим, уриваним голосом:
— Я тебе ні до чого не обов'язую — я, я бідна служниця, ти — пан… От хіба, може, колись, як постаріюся і прийду до тебе на службу, то ти не повинен би заперти двері переді мною. Зрештою… гм, зрештою, про що я тут зі всім так розбалакалась? Але ти питав мене… Треба йти, бувай, здоров…
Тут вмить схопив її Герман в свої обійми разом з дитиною і став цілувати, і перепрошувати, і звинятись крізь сльози.
Клара прокинулась неначе зі сну і глянула в його очі — глянула вперше з тим повнодушним, материнським захватом, який до смерті по забувається, скрила обличчя в його рам'я і зайшлась від плачу. Хлипала, і дрижала, як лист осиковий, і тислася до його рамені…
1900
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Біблійні пригоди на небі і на землі | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13527 | Юрій Ячейкін | Біблійні пригоди на небі і на землі | Юрiй Ячейкiн.
Бiблiйнi пригоди на небi i на землi
За столом сидiло двос нечистих.
Це був заляпаний чорниловi автор i забризканий тушшю художник.
Обох непокоуло питання:
— А що буде, коли вченi богослови i не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?
Раптом хтось iз них прочитас цi оповiдки i дасть на них нищiвну рецензiю:
— Брехня! Нiчого цього не було!
Пiсля легких дебатiв пара нечистих вирiшила вiдповiдати, як i належить iстинним атеустам:
— Правильно — брехня! Нiчого цього не було!
Отак! Ясно?
КНИГА ПЕРША. ОДНА СТОРIНКА З ЖИТIЯ рНОХА
"рнох жив шiстдесят п'ять (165) рокiв, i народив Мафусаула. I ходив рнох перед богом по народженню Мафусаула триста (300) рокiв, i народив синiв та дочок. Усiх же днiв рноха було триста шiстдесят п'ять рокiв. I ходив рнох перед богом, i не стало його, тому що бог узяв його".
БИТIр, розд. 5. ст. 21 — 24.
УНIКАЛЬНА ЗНАХIДКА
"Американському туристовi Фреду Куку, що подорожував по святiй землi за iндивiдуальним маршрутом, запала в душу незвичайна фантазiя: вiн вирiшив закинути сiтi у позбавлене життя Мертве море.
— Невже у такому великому морi нiчого нема? — запитував себе практичний мiстер Кук. — Якщо в нашi часи людство перетворюс в гiгантське звалище рiзного мотлоху i непотребу навiть океани, то чому бiблiйнi патрiархи не могли з тiсю ж метою використовувати свос сдине море? Адже нове — це добре забуте старе!
Та закинути сiтi було нелегко — в Мертвому морi не тоне навiть людське тiло. З цiсу ж причини досi не написано жодного детективу, де фiгурував би покiйник з дна тамтешнього моря.
Однак це не зупинило мiстера Кука. Замiсть грузил вiн винахiдливо використав свинцевi злитки, що важили по кiлограму кожен.
Здорова iнтууцiя не зрадила вiдчайдуховi Фреду!
Вилов виявився казковим — старовинний бронзовий глек з печаткою iудейського царя Соломона. У цьому виробi найдавнiшоу металургiу зберiгався документ космiчного значення. Але добряга Фред про це навiть не пiдозрював, бо не володiв жодною iншопланетною мовою.
Ось чому унiкальний глек мiстер Кук продав за 1.000.000 доларiв вiдомому колекцiонеровi-мiльярдеровi мiстеру Джону Б.Портфеллеру, а незрозумiлi папiруси подарував у Нацiональний музей Непотрiбних Речей.
Вiднинi долю документа вирiшував директор музею сер Мак-Огон. Спочатку розлючений сер, що сподiвався одержати рукопис разом з бронзовим посудом, хотiв було викинути папiруси у кошик для смiття. Та в останню мить вiн усе-таки подав знахiдку на експертизу полiглотiв з мовознавчого коледжу. Прочитати прадавнi незграбнi закарлючки виявилося важче, нiж розшифрувати сгипетськi iсроглiфи чи розiбратися в мотузяних часописах майя. Коротко кажучи, наукова експертиза не дала бажаних результатiв.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Спалах понаднової зірки
Юрій Ячейкін — Стариган з майбуття
Юрій Ячейкін — Посланець
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
Тодi сер Мак-Огон передав рукопис у ЦОЦ (Центральний Обчислювальний Центр), звiдки й надiйшла iсторична звiстка, що блискавкою облетiла всю земну кулю:
— Загадковий документ — щоденник анонiмного космонавта з Альдебарана!
— Брати по розуму були на Землi!
— Темнi мiсця Бiблiу висвiтлено!
— Iнтимнi подробицi життя допотопних людей!
— Жахлива доля янголiв небесних!
— Читайте! Читайте! Читайте!!!
Сер Мак-Огон негайно продав сенсацiйний документ вiдомому збирачу старовини мiстеровi Джону Б.Портфеллеру за 2.000.000 доларiв.
Нинi у некорисливого фiлантропа Джона Б.Портфеллера зберiгасться найповнiша колекцiя сувенiрiв епохи ковчегобудування!
Цей вiдомий приватний колекцiонер-ентузiаст з властивими йому енергiсю та впертiстю прочесав драгами усе дно Мертвого моря, яке так довго приховувало своу тасмницi. Але нiчого, окрiм черепкiв рiзних епох та цiлком сучасних уламкiв теперiшньоу високотехнiчноу цивiлiзацiу (найбiльший вилов — iржавi автомобiлi), знайти не пощастило. Ця наполегливiсть мiстера Джона Б. Портфеллера коштувала йому ще 150.000 доларiв.
— Так недовго й до старцювання з торбою! — пожартував мiльярдер-дотепник, що завжди, незважаючи на втрати, перебував у доброму гуморi. Попутно вiн купив у арабських шейхiв кiлька нафтових концесiй за таку суму, що важко й казати...
Нижче ми друкусмо розшифрованi ЦОЦом уривки з щоденника, якi золотими лiтерами (загальна вартiсть ух становить 3.150.000 доларiв) вписанi в славну iсторiю людства".
З журналу "ТУДЕИ-СЮДЕЙ"
ЩОДЕННИК КОСМIЧНОГО АНОНIМА З АЛЬДЕБАРАНА
1. ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ ПО ТРЕТIЙ ПЛАНЕТI
"...Виявлясться, земляни, як двi краплi Аш-два-о, схожi на корiнних альдебаранцiв. Або навпаки: дивлячись як дивитись.
Генiальний супернавiгатор Циркуль Кут безупинно повторюс:
— А що я казав!
I справдi, його надприродне передбачення вразило всiх нас. Правильно старi альдебаранцi кажуть: око бачить далеко, а розум ще далi.
Сьогоднi симпатична, як земнi дiвчата, астроконсульт Кра Суня, синхрофазотронний роботтлумач Кi Бер i я вирушили в четверту подорож по цiй чарiвнiй планетi.
У дорозi Кi Бер, що вiдзначився тут неабиякою пам'яттю навiть на мiсцевi анекдоти, оповiдав веселi iсторiйки з життя першолюдей Адама та рви, а також ухнього Всевишнього патрона. Та найбiльш дотепними, несумнiвно, були анекдоти на космогонiчнi теми Сотворiння Свiту. Веселiших нiсенiтниць досi нам чувати не доводилось...
Ми й незчулися, коли дiсталися до мiста. Уже пiд його мурами нас чекала вражаюча дивовижа. На глиняному пагорбi, серед суходолу, височiли ребра фантастичноу споруди. Виявлясться, це будували водоплавний ковчег! А тут же навiть ручая поблизу нема...
Як i минулого разу, ковчегобудiвники-рiзнороби Сiм та Iафет були захопленi свосрiдним iнтелектуальним змаганням — грали в пiдкидного дурня. Старший виконроб Ной, зрозумiло, зранку подався на чергову виробничу раду в парафiу "Головколодапостачзбуту". Тiльки Хам старанно, у потi чола свого, здобував хлiб свiй на стапелях.
Мешканцi мiста зустрiли нас привiтно й радiсно. Звiдусiль лунали вiтальнi вигуки тубiльцiв:
— Цирк приухав!
Весело верещали малюки:
— Цирк! Цирк! Цирк!
Очевидно, так ухньою мовою звучало iм'я генiального супернавiгатора Циркуля Кута. Безумовно, своуми космiчними звитягами вiн заслугував славу i на цiй, третiй вiд мiсцевого свiтила, планетi.
Найдопитливiшi з тубiльцiв пiдходили ближче i, мило нiяковiючи, запитували, хто кого покладе на лопатки — наше одоробало (так, очевидно, звучало ухньою мовою слово "робот") чи ведмiдь, якого водив по риночку на ланцюгу старий циган. Ми щиро посмiялися з цих нехитрих жартiв.
— Наш могутнiй Кi Бер, — нарештi поблажливо пояснив я, а робот переклав, — покладе ведмедя одним щиглем.
— А Великого Ога подужас?
— А хто ж вiн — цей Великий Ог?
— Ог — гiгантопiтек, що сидить у шинку.
— Завжди сидить? — одразу зацiкавився я.
— Звiсно, завжди.
— Але чому?
— Бо такий великий, що в дверi не лiзе.
— Як же вiн у шинок потрапив?
— Хтозна! Може, навколо нього будували...
— А далеко цей шинок з Огом?
— Та ось тутечки, за рогом...
Ми усi трос — Кра Суня, Кi Бер i я — не гаючись анi хвилини, швидким кроком рушили по вказаному маршруту, щоб якнайскорiше поглянути на Великого Ога, славетного мiського гiгантопiтека.
2. СЛIДАМИ НЕРОЗГАДАНОт ТАрМНИЦI
Ми — усi трос — розхвилювалися. Ще б пак! Адже нарештi матимемо змогу поспiлкуватися з iстотою, прямо причетною до жагучоу тасмницi, з якою ми стикасмося буквально на кожному кроцi. Рiч у тiм, що за мiсцевими уявленнями велетнi — дiти земних жiнок, якi спарувалися з янголами небесними.
Ох, цi янголи! Завдали нам клопоту...
Оповiдають, нiби янголи небеснi — прегарнi хлопцi. Поширився навiть стiйкий вираз — "янгольське личко". Вони дуже чуттсвi i вправнi у любощах, чим скоряють жiночi серця. А головне — вони мають крила!
Мiсце проживання янголiв — небеса. I хоч жодного з них ми не бачили, вони стiною повстали на завадi Контакту. З того часу, як ми прилетiли, ми досi не змогли порозумiтися з мешканцями планети. Нам нiхто не вiрить, що ми прибули з глибин Всесвiту!
А все чому? Бо ми, як i мiсцевi люди, нiяких крил за плечима не масмо. А далi — логiка проста: якщо крил нема, то й лiтати не можемо.
Цей опiр лiнивоу, iнертноу думки ми нiяк не могли здолати. Коли на цю тему заходила мова, то ми почували себе, м'яко кажучи, безсоромними хвальками й самозванцями. А якщо казати не м'яко, то — пришелепуватими брехунами.
Як нам шляхом ретельних опитiв пощастило дiзнатися, янголи розподiляються на десять iсрархiчних категорiй:
кадошiми, або пресвятi (вони ж — архангели);
офамiми, або швидкокрилi;
оралiми, або найдужчi;
шасмалiми, або променистi;
серафiми, або iскрометнi;
малахiми, або посланцi;
елохiми, або господнi;
бен-елохiми, або дiти божi;
херувiми, або бикоподiбнi;
iшiми, або натхненнi.
[Папа римський Григорiй i "Великий" "святiйшою булою", не питаючи божого дозволу, це "небесне воунство" рiшуче реорганiзував. За його "вказiвкою" янголи розподiленi на три адмiнiстративнi ступенi з трьома чиновними званнями в кожному: перший ступiнь — серафiми, херувiми i престоли; другий — янголи сили, влади i панування; третiй — янголи початку, архангели i рядовi. "Генералiв"-архангелiв папа розжалував у "сержанти", а бичкiв-херувимiв нагородив генеральськими еполетами. Цiкаво: за що?]
тхнiй патрон, що стоуть над усiма, ходить в божеському ранзi. Iм'я його — Всевишнiй.
Ось чому ми так поспiшали до шинку. Нарештi вiдкрисмо досi не розгадану нами тасмницю! Пiдстави для таких сподiвань були грунтовнi: шинок тут вiдiграс функцiу iнформацiйного центру. А Великий Ог (мало того, що вiн сам янгольського походження) у цьому центрi сидить безвилазно! Та нас чекало чергове прикре розчарування.
Ледве ми побачили Великого Ога, як енциклопедист Кi Бер одразу науково визначив його мiсце в класифiкацiйнiй системi:
— Тваринний вид — викопний п'янтозавр, пiдвид — гiгантопияк.
З одного погляду було ясно: на грунтi хронiчного алкоголiзму у Великого Ога розвинулася так звана "слонова хвороба", яку науковцi називають бiльш прозаучно "гiгантизмом суглобiв".
— Навiщо вам це чудисько? — запитали ми шинкаря.
— Для реклами, — вiдповiв той. — А реклама, щоб ви знали, рушiй торгiвлi! От ви — ледь прочули про Ога, як одразу прибiгли до мене у шинок. Аж захекалися...
Що й казати, шинкар мав цiлковиту рацiю!
3. КНИГА МIСЦЕВОГО IНТЕЛЕКТУАЛА
Засмученi, ми нi з чим повернулися на Диско-Лiт.
— Так, проблема виявилася дуже складною для розв'язання, — замислено мовив Циркуль Кут, коли вислухав наш невтiшний звiт.
— Що ж тепер робити? — розгублено заклiпала блакитними очима, що уй вельми личило (я аж замилувався), Кра Суня.
— Що нам робити? — перепитав Циркуль Кут i з притаманною йому мудрiстю виголосив: — Наполегливо долати тимчасовi труднощi!
— А як? — дiловито запитав я, готовий до нових всесвiтньо-iсторичних звитяг у встановленнi контакту мiж двома космiчними цивiлiзацiями.
— Слiд розшукати мiсцевого iнтелектуала, — вiдповiв супернавiгатор.
— Ха-ха-ха! — науково прокоментував його зухвалий намiр Кi Бер в регiстрi iржаво-саркастичних модуляцiй.
— Де ж ми шукатимемо цього унiкума? — спалахнула нiжним рум'янцем ентузiазму (я аж вдруге замилувався) Кра Суня.
— Здасться, я його вже намацав, — iнтригуюче мовив Циркуль Кут.
— Невже? — дружно вигукнули ми усi трос в один голос.
— А ось послухайте, — запропонував Циркуль Кут. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Блакитна лінія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13528 | Юрій Ячейкін | Блакитна лінія | Петро Поплавський, Юрій Ячейкін
БЛАКИТНА ЛІНІЯ
Пригодницький роман
Розділ перший
ПОСИЛКА ВІД СТУДЕНТКИ
У тимчасовий табір для військовополонених генерал Роговцев вирішив навідатись, коли дізнався про перебування в ньому "нетипового" німця. Так склалося, що вже мало не рік Матвій Іванович багато часу мусив приділяти фашистській пропаганді, особливо відтоді, як у полон захопили кореспондента з Берліна Адольфа Шеєра, відрядженого з геббельсівського міністерства пропаганди. Роговцев переконався, що газетярі зазирають трохи далі у майбуття, аніж пересічні вояки, задурені на один копил. Але те, що сьогодні нуртує одиниці, завтра стає загальним настроєм. Відтак це дає змогу робити досить певні прогнози, що подекуди надзвичайно важить у ратній праці фронтових розвідників.
Табір був розташований у неглибокому вибалку, нашвидкуруч огородженому колючим дротом. Охороняли його лише два автоматники. Проте полонені поводилися смирно, слухняно, дисципліновано виконували всі накази й розпорядження. Відоме німецьке гасло "Орднунг іст орднунг!"[1] і тут діяло безвідмовно.
Сюди й викликали "нетипового", що був записаний як Отто Хубе. І ось уже клацають німецькі закаблуки, груди випнуті наперед, руки — по швах з трохи відхиленими вбік ліктями. Одягнений в забруднену форму рядового вермахту. Очі боязкі, сторожкі.
— Скажіть, чому ви у формі рядового?
— Яволь. За професією я журналіст. Як надто короткозорий, від служби в армії був звільнений. Однак війна тривала два роки, а не два місяці, як планувалося, і мене мобілізували.
"Так, за два роки добірні частини вермахту припинили своє існування, — подумав Матвій Іванович, — з резервами у німців сутужно, дійшла черга й до отаких…"
Отто Хубе сказав, ніби поява його на фронті не залежала від "тотального гребінця".
— Справді-бо, якщо я можу працювати в тиловій газеті, то чому не зможу в фронтовій?
— Ви не відповіли на моє запитання, — нагадав генерал Роговцев.
— Яволь. Відповідаю на ваше запитання, гер генерал. Вичерпно! Трохи терпіння, і ви в цьому переконаєтесь.
— Тоді продовжуйте, як вважаєте за потрібне.
— Яволь. Недавно мені надали короткочасну відпустку. Обставини примусили мене затриматися вдома на два тижні понад строк. Військова жандармерія затримала мене як дезертира, коли я вже повертався на місце служби. Мене зразу ж розжалували і включили рядовим у штрафний батальйон. Все робилося надзвичайно швидко — саме розпочався штурм Краснодара вашими військами. Наш батальйон одразу ж кинули в самісіньке пекло. Порятунку не було: попереду атакуючі лави росіян, позаду — есесівці з кулеметами. Це був не бій, а справжнісінька бійня. Ніби нас, штрафників, зібрали з єдиною метою — повбивати. Безглуздо? Проте все відбувалося саме так.Дивіться також
Юрій Ячейкін — Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи)
Юрій Ячейкін — Візит з Альдебарана
Юрій Ячейкін — Народження АДАМа (Із спогадів штурмана Азимута)
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
— Як же ви врятувалися? — поцікавився Роговцев.
— Коли я побачив, що навколо мене всі валяться трупами, я теж звалився до першої-ліпшої воронки. В ній дочекався кінця бою і здався в полон. З мене досить!
— От ви, можна сказати, добровільно і свідомо здалися в полон. Скажіть, про що ви думали?
— Яволь. Солдати давно знають: радіобалачки, ніби росіяни розстрілюють полонених, — то все брехня, геббельсівські байки. Про це не говорять, але знають… Однак більшість боїться здатися в полон, бо пам’ятає, що ми накоїли на вашій землі. Я особисто ніякого злочину не вчинив. Бій, в якому я взяв участь, був перший у моєму житті. Я нікого не вбив і не намагався вбити. Чого ж мені страхатися полону, якого однаково не минути? Якщо пощастить вижити в цій велетенській бійні…
— Звідки у вас така впевненість?
— Можна відповісти відверто?
— Звичайно, інакше ми тільки даремно згаємо час.
— Ви твердите, що хочете бачити вільну Німеччину без фашистів. Про це чують солдати, коли на передовій з вашого боку говорять німці, які раніше потрапили в полон. Я в це вірю.
— А інші?
— Хто зна. Всі роблять вигляд, ніби нічого не чули й не бачили. Ця тема для обговорень заборонена. Небезпечно. За такі розмови належить розстріл, як за поширення поразницьких настроїв і зраду фюрерові.
— Ви хочете сказати: тільки певність, що з вами нічого лихого не трапиться в полоні, спонукала вас підняти руки?
— Ні, не тільки.
— А що ж іще? Кажіть!
— Яволь. Я не буду лаяти фюрера й горлати напоказ "Гітлер капут!", хоч це вже стає немовби паролем до здачі в полон. Я твердо знаю: війна нами програна. "Третій рейх" підписав собі вирок ще того дня, як вермахт переступив ваш кордон. Відтоді фашизм прирік себе на загибель. Катастрофа неминуча. Але скільки фашисти тягнуть за собою жертв, людей, не причетних до їхніх страхітливих злочинів. "Тотальна війна" винищує Німеччину під мітлу. На убій женуть підлітків, старих, не придатних для військової служби. Всіх під кулі! Всіх на знищення, на загибель. Сталінград породив у фашистів ще більшу жорстокість. Тільки нерозумна людина або викінчений кретин може плекати надію на виграш у цій війні. Я здався в полон і задоволений: я житиму.
— З чого ви зробили такий висновок?
Полонений вперше усміхнувся:
— Ми в полоні, а нас годують. Навіть дають цигарки… З цього й висновки!
Багато думок викликала ця розмова, коли генерал Роговцев повертався до свого "господарства" на околиці Краснодара.
Генерал Роговцев знав це місто здавна, ще з часів громадянської війни, коли "тягнув лямку" в розвідці 9-ї армії. Потім у довоєнні роки неоднораз приїздив до Краснодара в службових справах. Щоразу помічав зміни; нові будови, нові житла, санаторії, будинки відпочинку. Це просмалене сонцем місто ніби всупереч усім законам природи з року в рік молодшало. Воно буквально квітло в зеленому морі акацій, абрикосових і яблуневих дерев.
А тепер його не впізнати. Краснодар ущент зруйнований, скалічений, спаплюжений, спалений… На кожному кроці — сліди кривавих злочинів.
Місто планомірно руйнували винищувальні зондеркоманди. Дерева палили з вогнеметів. Будинки здіймали в повітря вибухівкою. В’язнів розстрілювали прямо в камерах. У кожному карцері лишилося по трупу — стріляли крізь вічко в дверях. Попелища, руїни, трупи… Підірвано будівлі геть усіх інститутів, технікумів, шкіл, бібліотек, лікарень, будинків культури і відпочинку, кінотеатрів і клубів. Така ж доля спіткала сотні й сотні жител. Руйнували настільки "тотально", що центральні вулиці Красна і Пролетарська були поховані під руїнами. Довелося танками таранити купи битої цегли, прокладаючи шляхи для проїзду.
Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти таку-сяку хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що розмістиш у хаті з двох кімнат і кухні? Довелося в присадибному садочку поставити військові палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.
Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах серед тисяч трупів вони шукали загиблих родичів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні "акції" проти дітей, яких убивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — "обезлюдженням життєвого простору".
Черговий лейтенант. зустрів Матвія Івановича рапортом:
— Товаришу генерал-майор, розміщення служб завершено. Налагоджено телефонний зв’язок зі штабом фронту.
— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у двері.
В кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, повісив її на гак, вбитий у стіну, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги. В кімнаті були ще тапчан і довга дерев’яна лава попід стіною. Іншим умеблюванням розжитися ще не встигли.
Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали.
— Прошу!
— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів той самий черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили якогось старигана. Він запевняє, що має важливі вісті. Каже, вони адресовані вам особисто.
— Де він?
—. Тут, за дверима.
— Добре, передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.
— Слухаюсь!
Двері тихо зачинилися.
…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом примхливо плутаних зморщок — наочних лічильників віку. Пошарпаний, у старому заяложеному до лиску кожусі, з-під якого виглядав ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях, він не привернув би на вулиці найменшої уваги.
— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив "танцювати від печі".
— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.
— В якій справі?
— У державній.
— А якщо точніше?
— Секрет.
— Як вас звати?
— Астан Мірза-Хатагов.
Це ім’я і прізвище нічого не значило для майора Тамбуліді.
— Генерал Роговцев доручив розібратися у вашій справі мені.
— А де він сам?
— Отут, за дверима.
— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!
— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.
— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.
— Далеченько йшли…
— Треба! — статечно пояснив старий.
"Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертюх — це ясно…"
— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.
Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.
— Заходьте! Хутко!
— Отакої! — набурмосився старий. — То до вас не достукатися, то підганяєте — "хутко"!
— Заходьте, шановний, заходьте! — В дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого.
Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: "Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А в тебе що? Дві медальки! Генерал звертається до мене шанобливо, сам перший вийшов до мене, а ти — "хутко"!"
Він статечно увійшов до кімнати.
— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.
Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його згори генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і всівся поряд. На ньому був ватяник з одрізаними рукавами, що перетворило його на теплий саморобний жилет.
Старий знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді й з гідністю мовив:
— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Богатирська історія | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13529 | Юрій Ячейкін | Богатирська історія | Юрій ЯЧЕЙКІН
БОГАТИРСЬКА ІСТОРІЯ
Професор з одвертою цікавістю роздивлявся довкола. Психолог мовчки спостерігав. Він розумів професора. Він передбачив і його подив, коли той, фахівець із старослов’янського фольклору, одержав запрошення на консультацію в науково-дослідний інститут психофізіології, і його допитливу реакцію тут, у стінах інституту. Зрештою, зрозуміти було не важко. Ну що спільного між казками та фантастичними бувалицями сивої давнини й новітніми проблемами психодинаміки? Хоч, якщо перебрати казкові варіанти...
Професор був порівняно молодий. В усякому разі ще не ввійшов у п’яте десятиріччя. Високий, широкий у плечах, він спокійно очікував початку розмови. Опуклі блакитні очі на міцному, ніби карбованому обличчі дивилися запитально.
— Правду кажучи, — м’яко мовив Психолог, — ваше завдання, Професоре, майже безнадійне. Але вирішено: ви можете відмовитися від нього будь-якої миті. Хоч, би й одразу після нашої бесіди.
— Чим же я можу вам слугувати? — ґречно запитав Професор.
— Мова піде про одного з наших пацієнтів — ми маємо при інституті невелику дослідну клініку, — хворого, виняткового з погляду психології.
Професор сів у м’який фотель.
— Коротенько його історія така. Затримали якось серед вулиці здорованя з довбнею і в самій сорочці мало не до п’ят привезли до нас... На жаль, ота дивна зброя, як і єдиний його одяг — грубезна сорочка з білої мішковини, загубилися. Я кажу "на жаль", бо, можливо, пізніше ці його незвичні речі викликали б у хворого якісь певні асоціації, оскільки з’ясувалося, що він повністю втратив пам’ять. Хто він? Звідки він? На ці запитання не мали жодної відповіді. А тим часом він докладно й охоче розповідав про себе. Проте оці його розповіді разом з дивом-довбенькою і довгою сорочкою відчинили для нього двері психолікарні.
— Поки що нічого не розумію, — зауважив Професор.
— Зараз зрозумієте. Річ у тім, що він назвався Добринею.
— Рідкісне нині ім’я. Надзвичайно рідкісне! В усякому разі досі у сучасників я такого не стрічав.
— Це ще не все. По батькові він — Микитович.
— Добриня Микитович?! — вразився Професор.
— Він.
— Невже?..
— Так, билинний богатир.
Професор з неприхованою іронією запитав:
— А якщо хтось з ваших клієнтів величає себе Александром Македонським, ви кличете на консультацію історика?
— Вас це, мабуть, здивує — не кличемо, — у тон йому відповів Психолог.
Він не схибив, бо одразу відчув, а тоді й побачив, як з обличчя Професора зникла сторожка напруженість. Фахівець із старослов’янського фольклору невимушено поклав брунатну шкіряну теку, яку досі тримав на колінах, край столу, вільніше вмостився у фотелі і витяг пачку "БТ".Дивіться також
Юрій Ячейкін — Біблійні пригоди на небі і на землі
Юрій Ячейкін — Сплячий лелека
Юрій Ячейкін — Піраміда
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
— Курити у вас не заборонено?
— Прошу, — Психолог підсунув ближче до нього керамічну попільничку.
— То чим же я можу вам допомогти?
— Дозвольте спочатку закінчити оповідь, — ухилився од прямої відповіді Психолог. — Усілякі спроби повернути йому пам’ять були марні. Хлопець жив і марив героїчним епосом. Але цілком усвідомлював, що потрапив у нові для нього часи й охоче засвоював сучасну інформацію. Багато читав, багато вивчав... Маючи сумирну, лагідну вдачу, він, по суті, не потребував нагляду лікарів. І все було б гаразд, якби не одна обставина... — Психолог на хвильку замовк, теж запалюючи сигарету. — У лікарнях Добриня Микитович перебував недовго, бо за два-три місяці зникав... на два, три, а то й п’ять років.
— Де ж він перебував?
— Зрозуміло, в Київській Русі, — всміхнувся Психолог, — часів князя Володимира — Ясне Сонечко. Ось послухайте, як він сам про це оповідав...
...Як завжди, незбагненна зміна сталася раптово. Він упізнав місцевість: вже не раз і не два виїжджав на ці гнилі береги осоружної Пучай-ріки. У повному богатирському спорядженні. Змієнят конем топтати. Погань виводити. А зараз він несподівано опинився на березі Пучай-ріки у традиційній лікарняній білизні, піжамній парі з сірої фланелі і в м’яких пантофлях. А неподалік громадилися Сорочинські гори, звідки вітерець доносив запаморочливий сморід, слабкі погуки грому і зловісне, загрозливе гарчання. З-за скель знялися три стовпи диму, по скелях між темних жахних печер застрибали червоні іскри.
— Помітив, супостат! — спересердя вилаявся Добриня Микитович. — Тепер від ірода не втечеш: літає, як той "залізний птах".
Добриня знав: часу в нього замало — Змій Горинич не забариться. Ще б пак! Надибати затятого ворога без коня, без списа, без меча й кинджала! У фланелевій піжамі замість кольчуги!..
Богатир похапцем скинув сіру куртку, а за нею — сорочку. Тоді зав’язав комір сорочки вузлом і заходився набивати імпровізовану торбу камінням.
За цією гарячковою роботою у голову лізли пам’ятні настанови з "Ізборника змієборця":
"...досі звитяжцям відомі лише п’ять видів Зміїв Гориничів: змії-вогнемети, змії-панцерники, змії-хоботники, змії-багатоголовики та меченосці-людожери";
"...найнебезпечнішим ворогом для змієборця є Змій Горинич-вогнемет. Своєю смертоносною могутністю він не поступається найкращим зразкам класичних європейських драконів";
"...справжньою літаючою фортецею з’являється на місце двобою Змій Горинич-панцерник. Сліпий у своїй люті, він трощить і ламає все навкруги. Пробити його броню звичайним булатом важче, ніж проколупати пальцем мур в’язниці..."
Добриня затягнув у вузол поділ набитої камінням сорочки, взявся за скрутень рукавів і вже мав хоч і ненадійну, але все-таки зброю. Він накинув на плечі фланелеву куртку і поглянув на кам’яне Сорочинське громаддя.
Змій Горинич уже знявся в повітря. Це був найогидніший представник з усіх відомих. Його бридке, слизьке тіло було вкрите зеленкуватою лускою. Брудний, обліплений якимсь сміттям і шкаралупою, він химерно вигинався всім своїм довжелезним тілом, важко вимахуючи грубезними, перетинчастими крилами. Шість маленьких оченят на трьох потворних головах налилися хижою люттю. Ще в повітрі він зловісно розчепірив страхітливі пазурі.
Велетенська тінь упала на Добриню Микитовича, і він рішуче взявся за свою так звану зброю. В інших руках вона б нічого не важила проти Гориничевого вогню, ікол і пазурів, проти могутнього трисажневого хвоста, всіяного отруйними гостряками. Але вояцький досвід підказав Добрині єдино можливу зараз тактику двобою. Порятунок бачився йому в тому, щоб перебити хребці незахищених роговою лускою довгих гнучких ший. Однак це вимагало фантастичної спритності й вправності.
Змій Горинич плавно приземлився метрів за двадцять від богатиря, склавши крила й забезпечуючи собі простір для нападу. Тепер він не квапився. В усі боки вигиналися його три шиї, а маленькі оченята промацували кожен камінець: чи нема тут, поблизу, якоїсь пастки? Що не кажіть, а він зроду не бачив такого дива — зовсім беззбройного богатиря, якого хоч бери без диму й полум’я. Таке неприпустиме вагання Горинича й врятувало Добриню.
З диким ревищем, яке вирвалося з усіх трьох горлянок, Змій Горинич стрибнув до богатиря. Останньої миті Добриня упав ниць, щоб одразу підхопитися. Над ним промайнули роззявлені пащі з жовтими лезами зубів.
Цього Змій Горинич не чекав. Ошелешено вибалушив очі, роздивляючись землю під ногами. У цю мить страшної сили удар зламав його праву шию, а слідом за тим хруснули хребці центральної. Добриня, не даючи Гориничу отямитись, перестрибнув через безсило похилену до сирої землі середню голову і завдав страхітливого завершального удару по лівій шиї. Сорочка репнула, з неї загуркотіло каміння. Микитович тільки посміхнувся, радо поляскуючи долонею об долоню.
Аж тепер Горинич почав запізніло фонтанувати димом і полум’ям. То була марна спроба. Добриня пригорщами набирав воду з Пучай-ріки і скоро пригасив запал агресивного Змія.
Потім обмацав свої неначе скам’янілі м’язи і мовив повченому:
— Ти диви, що робить адреналін!
Психолог прискіпливо глянув на Професора. Той вражено мовчав.
— Одного разу він повернувся в шоломі, в панцирі й залізній спідниці, із списом і мечем при боці, — розповідав далі Психолог. — Легкий щит і гострий кинджал довершували його богатирське спорядження. Проїхав верхи на доброму коні через увесь Київ, від мосту Патона до Куренівки. Уявляєте, скільки балачок було! Та все минулося щасливо, бо один газетяр здогадався подзвонити на кіностудію, а там — про всяк випадок — од вершника не відмовилися, бо справді знімали щось богатирське... Наступного дня у "Вечірці" під рубрикою "На зйомках нових фільмів" з’явилася стаття, яка все й з’ясувала. Мовляв, це один з виконавців головних ролей у такий своєрідний спосіб вживається в історичний образ.
Професор слухав дивовижну історію з дедалі більшою цікавістю. Можливо, таке й неприємно усвідомлювати, але життя-буття божевільних в усіх нас, грішних, викликає хворобливу цікавість.
— У вашого Добрині, — сміючись докинув Професор, — було б значно менше труднощів, якби він вважав себе Юлієм Цезарем. Римському імператорові тільки й. потрібно, що простирадло, шпилька на плече та віночок на голову. А Добриня, бачите, потребує з півцентнера заліза, та ще доброго коня. Ні, цьому психові жилося б набагато спокійніше, якби він оголосив себе навіть Робінзоном Крузо. До речі, де він взяв оте залізяччя? Ви питали його?
— Каже, що увесь той обладунок виготовлено лише два роки тому в князівській кузні. І що він ще не встиг випробувати його в бою. Але ми довідалися, правда, буквально днями: чоловік мав знайомство з екскурсоводом історичного музею, нині молодшим науковим працівником Василиною Петрівною...
— Невже Кучеренко? — здивовано вигукнув Професор.
— Вона. — Психолог пильно глянув на співбесідника. — Хіба ви її знаєте?
— До вашого відому, Василина Петрівна — моя дружина.
— Он як! — Психолог чомусь збентежився. — І давно, якщо не секрет?
— Звичайно, не секрет, — добродушно відповів Професор. — Десять місяців, як побралися.
— Он як! — знову знітився Психолог.
Професор відчував зміну настрою свого співрозмовника. Йому здалося, що той хоче щось сказати, проте не наважується.
— І що ж Добриня, коли його позбавили середньовічних іграшок? — запитав він, аби приховати хвилювання, яке раптом огорнуло його. — Певно, влаштував страшну бучу?
— Помиляєтесь, — розважливо одказав Психолог. — Він сам розумів: оте його вбрання у двадцятому столітті недоречне. |
Ячейкін Юрій | https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=457 | Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона | https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13538 | Юрій Ячейкін | Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона | ВАЖКЕ ЖИТТЯ І НЕБЕЗПЕЧНІ ПРИГОДИ ПАВЛА ВАЛЕРІАНОВИЧА ХВАЛИМОНА
Правдива історія з побрехеньками
Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона, колишнього славетного академіка, невтомного шукача скарбів, конструктора підводного човна, т. д., і т. п., а нині скромного учня 4-го класу
Розділ І,
в якому докладно оповідається, з чого почалася уся ця дивна історія
Почалася вона на Русанівці, заселеному дніпровому острові у Києві.
Був вересень, і було ще тепло.
Павлусь сидів на строкатій, мов веселка, лаві в маленькому скверику, що ховався від вуличного гамору за найближчим до школи гастрономом, і неквапом їв крижане морозиво, яке на повітрі аж парувало.
Якби ви побачили його тоді, ви б нізащо не звернули на нього жодної уваги. Ну, сидить собі на лаві таке звичайне-звичайнісіньке хлоп’я: кашкет на вухах, веснянки на носі (вони у нього не сходять навіть серед зими), а над носом — окуляри в круглій чорній оправі. То й що з цього, запитаєте ви? Хіба ми не бачили отаких ласих до морозива хлопців? Усе життя їх бачимо! Вони, можна сказати, уже набридли нам! Вони сидять і їдять морозиво навіть у найпекельніші морози, а що вже казати про погідний вересневий день бабиного літа?
Воно справді так. Маєте цілковиту рацію. Але якби ви придивилися до нього пильніше, то неодмінно звернули б на нього увагу. У Павлуся був такий зосереджений і вдумливий вигляд, що якби йому під ніс з веснянками та окулярами припасувати ще вуса та сиву бороду, то цілком можна було б помилитися і подумати, що перед вами сидить не школяр, а принаймні заслужений пенсіонер.
Отож Павлусь сидів на лаві у затишному скверику (навколо ані душі) і їв морозиво.
Думаєте, він їв морозиво тому, що полюбляв усе солодке?
Х-ха! І ще ха-ха!
То дівчатка люблять солодке — різні там цукерки і тістечка. Одне слово, солодке — то дівчача справа, а життя у хлопця — не цукор. І тому, коли Павлусь їсть морозиво, він його зовсім не їсть, а гартує свій організм, привчає його не жахатися лютих морозів. Хтозна, можливо, йому колись доведеться героїчно працювати на суцільній кризі аж на Північному полюсі або в задубілій, мов у холодильнику, Якутії. А до трудових подвигів серед моржів та білих ведмедів слід готуватися змалку, бо інакше за всеньке життя тільки й побачиш їх, що за гратами у звіринці. Ось чому Павлусь ніколи й не жахався зайвої порції найкрижанішого морозива. Х-ха!..
Але не про це у нас мова.
Мова про те, що саме в цей час невідомо звідки з’явився старий-престарий дід і вмостився на лаві поруч з Павлусем. І якби ви побачили отого діда тоді, ви б теж нізащо не звернули на нього жодної уваги. Дід як дід: капелюх на вухах, окуляри на носі, а під носом вуса та біла борода двома клинцями. Хіба ж ми не бачили таких? Надивилися досхочу! Але якби придивилися до нього пильніше, то неодмінно звернули б на нього увагу. Річ у тім, що, якби дідові зголити вуса й бороду, можна було б цілком помилитися і подумати, що перед вами сидить не пристаркуватий пенсіонер, а міцний чолов’яга середнього віку. Чого тільки на світі не трапляється!Дивіться також
Юрій Ячейкін — Спалах понаднової зірки
Юрій Ячейкін — Химери Зеленого Змія
Юрій Ячейкін — Пригоди капітана Небрехи (Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи)
Ще 18 творів →
Біографія Юрія Ячейкіна
— Добрий день, — мовив незнайомець.
Але Павлусь, невдоволений появою діда (що йому — інших лав мало?), удав, нібито привітання не зрозумів, і відповів зухвало:
— Ага, дуже гарний сьогодні день. Аж уроки не хочеться йти слухати…
(По секрету повідомлю вам, що Павлусь отак негарно іноді чинив, коли його ніхто із знайомих на бачив і не чув. А коли були присутні знайомі свідки, то — ого! — він усе пречудове розумів! Аби потім удома не слухати довжелезних, як пасок, нотацій батька…)
Аж тут старий лагідно промовив:
— Мій юний друже! Якщо тобі до вподоби соромити самого себе, то не сором своєю невихованістю принаймні власних батьків. Вибач на слові, якщо воно видалося тобі за зле.
Ви чули?
У дорослих просто-таки капосна звичка — повчати нещасних дітей на кожному кроці! Навіть тоді, коли ти смирно сидиш і тихо їси собі морозиво… Жах! Та хай знає непроханий навчитель, що Павлусь теж на чотири ноги кутий!
— Ой, та я вас не так зрозумів! — з удаваним розпачем вигукнув він. — Я й не подумав, що ви зі мною вітаєтесь. Адже ми зовсім-зовсім не знайомі! Але ви теж помилилися. Бо я вам не юний друг, а можливо, набагато старіший од вас дід. А то, може, й прадід…
— Як так? — вражено запитав старий.
У нього від щирого подиву аж окуляри зсунулися на кінчик носа.
— А дуже просто, — спокійно збрехав Павлусь. — Я такий старий, що вже й сам не злічу своїх довгих років. Уже й сам не знаю, скільки їх у мене — чи сто, чи сто десять.
— Не може цього бути! — вдруге вразився дід. — Таке гарне дитяче обличчя, жодної тобі зморшки, як на райському яблучку…
— При чому тут обличчя? Що, не вірите мені? Та я ніколи не брешу! — брехав Павлусь далі, а робив він це на відмінно. Бувало, він до того вправно брехав, що, коли б у школі вчителі оцінювали його брехню за п’ятибальною системою, він би ще з першого класу ходив у відмінниках і його портрет вже давно красувався б на Дошці пошани.
— Ну, щоб ви повірили, — неквапом просторікував він, — я відкрию вам страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академіком і одного разу вирішив винайти такі ліки, які б усім людям повертали молодість. Ну, коли вирішив, то й винайшов — це для мене були дрібниці. А потім подумав, що найкраще буде спочатку перевірити їхню дію на собі. Щоб з усіма людьми нічого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв ліки і пішов до колодязя, щоб запити джерельною водою… Що, цікаво?
— Ще б пак! І що ж сталося?
— Страх! Ковтнув ліки, нахилився до цебра, щоб напитися, аж тут зробився такий малий, що впав у цебро. А цебро впало у колодязь. Там мене і знайшли батьки… Як не вірите, запитайте у тата або у мами. Вони ні перед ким не криються і всім кажуть, що знайшли мене в колодязі. От і мушу я, видатний академік Павло Валеріанович Хвалимон, ходити до школи, як усі діти, хоч знаю геть усе чисто… Я навіть знаю, що борода у мене була втричі довша, аніж у вас… Нещасна я людина!..
— О! — захоплено мовив дід. — Я бачу, твої батьки вміють вигадувати казкові історії!
— І ніяка це не вигадка! — обурився Павлусь. — І не казка! Все так і було! Щоб мені на цьому місці провалитися, коли я брешу, — збрехав він, анітрохи не червоніючи.
Розділ 2,
в якому оповідається про казкову таємницю чаклуна-пенсіонера
Саме цієї миті дід зробився серйозний-пресерйозний, вигляду набрав мудрого-премудрого.
— Мій юний вельмишановний академіку, — мудро-премудро, серйозно-пресерйозно мовив він. — Відкрию і я тобі свою таємницю: я вмію бачити і читати чужі думки так само легко, як ти читаєш і списуєш чужі домашні завдання.
— Як так?! — вражено запитав Павлусь. Він навіть притримав окуляри, щоб вони від надмірного подиву не впали з носа.
— А дуже просто, — спокійно відповів дід. — Річ у тім, що за фахом я чаклун, спеціалізований по класу добрих і корисних діянь. А навчав мене великий чародій, уславлений дивовижним чарівництвом джин, Великий Маг Сходу і Заходу, Володар Чотирьох Стихій Півночі та Півдня, сам Абу-ібн-Гасан-ібн-Хасан-ібн-Касан-ібн-Хамід, як по-стародавньому — казково вмілий і легендарно неперевершений фахівець, а як по-сучасному — всесвітньовідомий геніальний корифей і академік. Он воно як!
Павлусь тільки ошелешено кліпав очима. Він до того захопився, що аж забув про морозиво, і воно тихенько капало на асфальт, збираючись у висококалорійну, вельми поживну білу калюжу.
— Атож, я чаклун та ще й неабиякої кваліфікації! — вів далі сивий вихованець стародавньої школи джинів. — Щоправда, я дуже старий чаклун, такий старий, що іще в доісторичну минувшину, коли єгипетські фараони ще й не мріяли про будівництво пірамід, за вислугою років вийшов на пенсію, бо своєю некорисливою і сумлінною працею на благо людей заробив собі спокій та відпочинок.
— Та не може цього бути! — знову не втерпів Павлусь.
— Чому ж? — заперечив дід. — Я з відзнакою закінчив середню школу добрих чаклунів, бо жодного разу не скористався з підказок. А мені й підказувати не було потреби, бо я вільно міг би читати найліпші відповіді колег-відмінників, які вони тримали напоготові подумки. Я б зневажав самого себе, якби принизився до ганебного животіння за рахунок чужих думок і знань, хоч як би мені хотілося задурно заробити п’ятірку. А через це я й сам зробився круглим відмінником, і мій портрет щороку прикрашав чарівну шкільну Дошку пошани. Я одержував грамоти, а по закінченні цього своєрідного учбового закладу мені дали золоту медаль.
— Здорово, — мимоволі прохопився Павлусь.
— Ще б пак! — не перечив старий. — А коли я закінчив школу, то у всеозброєнні найновітніших чаклунських знань став на трудову вахту, аби з честю виконувати і перевиконувати свої почесні завдання та зобов’язання. А знання — то сила! Я карав жадібних і лихих багатіїв, майстерно перетворюючи їхнє золото на сухе листя, від чого вони буквально аж казилися і в розумовому потьмаренні дичавіли. А ще я здіймав на синьому морі жахні чорні шторми та урагани, коли до мирних берегів пливли чужі ворожі кораблі, по самі вінця навантажені лихом, горем і злиднями, а також важкими ланцюгами для поневолених. Я лив у посуху на лани бідних селян дощі і клав у їхню виснажену землю мінеральні добрива, бо за давнини робітники і селяни таких дивних див ще не вміли робити… Що, цікаво?
— Атож, ніколи таких чудних казок не чув!
— Яка ж це казка? От коли вивчатимеш стародавню історію, то сам переконаєшся, що я казав тобі чистісіньку правду. Історичних прикладів доволі…
Старий на хвильку замислився, ніби гортав подумки цупкі сторінки пожовклого від часу пергаменту з власними анкетними даними та автобіографією. А потому врочисто докинув:
— І от на схилі років я поклав собі зробити ще одне добре діло — привчити тебе казати правду, саму правду і нічого іншого, крім правди.
— Кепкуєте! — не повірив Павлусь. — Чаклуни бувають тільки в казках, а насправді ніяких чаклунів нема…
— А я? — обурено запитав дід. — А хто ж я тоді? Чи знаєш ти, скільки чудових і гарних казок складено про мене особисто? Я й сам до пуття цього не відаю, бо ніколи не був хвальком і не рахував оповідок про себе. Може, їх складено сто, а можливо, й тисячу! Тож запам’ятай надалі: люди ніколи не любили й понині не люблять брехні і язикатих носіїв цього зла. |
Subsets and Splits