Datasets:

robinhad

/

ubertext

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 27 листопада 2018 року справа №826/1827/18 адміністративне провадження №К/9901/63117/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф., суддів: Гончарової І. А., Олендера І. Я., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року (судді - Горяйнов А. М., Коротких А. Ю., Файдюк В. В. ) у справі №826/1827/18 за позовом Приватного підприємства "Агропромтехком" до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИВ: У лютому 2018 року Приватне підприємство "Агропромтехком" (далі - Товариство, платник податків, позивач у справі) звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у м. Києві (далі - податковий орган, відповідач у справі) про визнання протиправною бездіяльність податкового органу щодо не проведеного зарахування існуючого надмірно сплаченого зобов'язання з податку на прибуток у рахунок зобов'язань з податку на додану вартість у розмірі 22000 грн, зобов'язання вчинити дії щодо зарахування існуючого надмірно сплаченого зобов'язання з податку на прибуток у рахунок зобов'язань з податку на додану вартість у розмірі 22000 грн. 13 квітня 2018 року Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням адміністративний позов задовольнив повністю. Податковим органом подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, разом із клопотанням про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. 05 травня 2018 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду відмовлено в задоволенні клопотання податкового органу про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. 05 травня 2018 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу відповідача залишено без руху та встановлено десятиденний строк з дня отримання цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом надання документа про сплату судового збору у розмірі 2643 грн та належним чином засвідченої копії довіреності. 21 травня 2018 року на адресу суду апеляційної інстанції податковим органом надано клопотання про продовження строків на усунення недоліків, яке задоволено ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2018 року, продовжено строк усунення недоліків апеляційної скарги до 06 червня 2018 року. 08 червня 2018 року вдруге подано до суду апеляційної інстанції клопотання про продовження строків на усунення недоліків апеляційної скарги. 12 червня 2018 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду відмовлено у задоволенні клопотання про продовження строку на усунення недоліків, апеляційну скаргу повернуто апелянту на підставі пункту 1 частини четвертої статті 169, частини другої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України. 26 червня 2018 року (відбиток штампу суду на апеляційній скарзі) відповідач повторно подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції долучив електронне платіжне доручення про сплату судового збору. 06 липня 2018 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу податкового органу залишено без руху для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом надання заяви про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. 19 липня 2018 року на адресу суду апеляційної інстанції податковим органом подана заява про поновлення строку на апеляційне оскарження, яка обґрунтована певним порядок сплати судового збору, що ускладнює його своєчасну сплату, а також великим навантаженням працівників відповідача та надходженням документів до відповідного відділу з запізненням. 15 серпня 2018 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду причини пропуску строку на апеляційне оскарження визнані неповажними, відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України. 04 жовтня 2018 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга податкового органу на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року, у якій відповідач (скаржник у справі), із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Відзив позивача на касаційну скаргу податкового органу не надходив, що не перешкоджає перегляду рішення суду апеляційної інстанції. 14 листопада 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито провадження за касаційною скаргою податкового органу, справу №826/1827/18 витребувано з суду першої інстанції. 22 листопада 2018 року справа №826/1827/18 надійшла на адресу Верховного Суду. Переглянувши судове рішення в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено строки апеляційного оскарження. Частиною першою вказаної статті визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з моменту отримання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Таким чином, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою після закінчення строків, установлених статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, та якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється УХВАЛА: Суд поновлює або продовжує процесуальний строк, якщо визнає поважною причину пропуску даного строку (поважність причин повинен доводити скаржник). Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини які зумовили такі причини є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами. Як на підставу поважності пропуску строку на апеляційне оскарження та його поновлення відповідач посилався на неможливість звернення з апеляційною скаргою у строки визначені процесуальним законодавством у зв'язку з неможливістю сплатити судовий збір. Окрім того, скаржник зазначив про великим навантаженням працівників відповідача, що призвело до певних складнощів в отриманні документів та вчасному реагуванні на них. Суд вважає, що наведені скаржником доводи не можуть бути підтвердженням поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини які зумовили такі причини є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами. Обставини, пов'язані з фінансуванням установи чи організації з Державного бюджету України та відсутністю у неї коштів, призначених для сплати судового збору, не звільняють державний орган від обов'язку своєчасної сплати судового збору. Окрім того, пунктом 2 розділу ІІ Закону України від 22 травня 2015 року №484-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору" Кабінет Міністрів України зобов'язаний забезпечити відповідне фінансування державних органів, які позбавляються пільг щодо сплати судового збору. В той же час, з огляду на приписи, зокрема, статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідач, маючи намір добросовісної реалізації належного йому права на апеляційне оскарження судового рішення, повинен діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у нього прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом для чого, як особа, зацікавлена у поданні апеляційної скарги, має вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати усі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. Відтак, відповідач в особі свого керівника, який, в силу наданих йому повноважень, має можливість безпосереднього впливу на процес організації діяльності податкового органу, повинен забезпечити належний рівень здійснення претензійно - позовної роботи з урахуванням, окрім іншого, структурних особливостей установи, зокрема, процесу її реорганізації, обсягу навантаження на працівників та перерозподілу їх службових обов'язків, кадрових питань та пов'язаних із цим факторів, а тому зазначені відповідачем підстави для поновлення строку апеляційного оскарження (переїзд структурних підрозділів) не можна визнати поважними, оскільки вони не пов'язані з дійсно непереборними та об'єктивними перешкодами, істотними труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений процесуальним законом строк подання апеляційної скарги і не надають права у будь-який необмежений після спливу цього строку час реалізовувати право на касаційне оскарження судових рішень. З огляду на зазначене, Суд приходить до висновку, що у суду апеляційної інстанції були наявні підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження відповідно до пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого касаційна скарга податкового органу залишається без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій без змін. Керуючись статтями 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року у справі №826/1827/18 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді Р. Ф. Ханова І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 листопада 2018 року Київ справа №442/400/16-а адміністративне провадження №К/9901/18987/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С. С., суддів: Васильєвої І. А., Юрченко В. П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2017 року (головуючий суддя Гудим Л. Я., судді: Довгополов О. М., Святецький В. В. ) у справі за позовом ОСОБА_2 до Львівської митниці Державної фіскальної служби про визнання протиправною та скасування постанови в справі про порушення митних правил, ВСТАНОВИВ: В січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Львівської митниці Державної фіскальної служби про визнання протиправною та скасування постанови від 25 грудня 2015 року в справі про порушення митних правил №2963/20911/15, якою його притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в сумі 8500,00 грн. Обґрунтовуючи позовну заяву, посилався на неврахування посадовою особою митниці при винесенні оскаржуваної постанови тієї обставини, що з часу вчинення позивачем порушення митних правил, яке проявилося у перевищенні встановленого статтею 95 Митного кодексу України (далі - МК України) строку транзитних перевезень більше ніж на десять діб, минуло більше шести місяців, оскільки таке правопорушення є закінченим на одинадцятий день й не може розглядатись як триваюче. Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 22 грудня 2016 року позов задоволено частково: визнано протиправною та скасовано постанову в справі про порушення митних правил №2963/20911/15 від 25 грудня 2015 року, складену відносно ОСОБА_2; в решті задоволення позову відмовлено. Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що вчинене позивачем правопорушення - перевищенні встановленого статтею 95 МК України строку транзитного перевезення більше ніж на десять діб - є закінченим на одинадцятий день та не може розглядатися як триваюче, відтак, виходячи із положень пункту 7 частини 1 статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), у даному конкретному випадку провадження у справі про порушення митних правил не могло бути розпочато як таке, а отже постанова заступника начальника Львівської митниці ДФС Мірошніченка М. І. №2963/20911/15 від 25 грудня 2015 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною 3 статті 470 МК України є протиправною і підлягає скасуванню; водночас відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, вказав, що до повноважень адміністративного суду не належить закриття провадження у справі про порушення митних правил. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2017 року постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 вересня 2016 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову в частині визнання протиправною та скасування постанови у справі про порушення митних правил від 25 грудня 2015 року №2963/20911/15 відмовлено; провадження у справі в частині звільнення позивача від адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності закрито. Мотивуючи прийняте рішення, апеляційний суд зазначав, що вчинене позивачем правопорушення є триваючим й до відповідальності його притягнуто в межах встановленого статтею 467 МК України шестимісячного з дня виявлення цього правопорушення строку; обставин, які б свідчили про можливість його звільнення від відповідальності на підставі статей 192, 460 МК України та розділу 8 Порядку виконання митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 31 травня 2012 року №657 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02 жовтня 2012 року за №1669/21981 (далі - Порядок №657), не встановлено, а відтак відповідачем правомірно винесено постанову від 25 грудня 2015 року в справі про порушення митних правил №2963/20911/15; водночас, погодившись по суті з висновком суду першої інстанції щодо відсутності у адміністративного суду повноважень на закриття провадження у справі про порушення митних правил, вказав про необхідність закриття в цьому випадку провадження у справі (в частині) на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій посилався на порушення судом норм матеріального та процесуального права й неврахування того, що притягнення ОСОБА_2 до відповідальності відбулось після закінчення встановленого статтею 467 МК України строку, оскільки про скоєння ним правопорушення відповідач дізнався ще в березні 2015 року, отримавши орієнтування про невивезення транспортного засобу у встановлений законом строк, а тому просив його скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційної скаргою, а в подальшому, відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах. Справу згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: головуючий суддя Пасічник С. С. (суддя-доповідач), судді: Васильєва І. А., Юрченко В. П. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву (заперечень) на касаційну скаргу не скористався. Згідно із частиною 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги. Так, суди встановили, що 10 лютого 2015 року у митному режимі "транзит" через митний пост "Мостиська" Львівської митниці ДФС з Польщі до України в'їхав автомобіль марки "Renault Kangoo", реєстраційний номер НОМЕР_1, кузов НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2, проте у встановлений законом строк транспортний засіб з території України вивезений не був та у інший митний режим не поміщений. Листом Львівської митниці ДФС №13-70-26/П/29-13926 від 06 листопада 2015 року позивача викликано на 03 грудня 2015 року до митного органу для надання пояснень щодо невивезення автомобіля марки "Renault", р. н. НОМЕР_1. Прибувши у вказаний день в Управління аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням Львівської митниці ДФС, позивач надав пояснення щодо причин невивезення автомобіля та вказав, що 16 лютого 2015 року біля свого будинку потрапив в дорожньо-транспортну пригоду, однак довідки надати не може, адже ДАІ не викликав; в зв'язку з пошкодженнями автомобіль, починаючи з 17 лютого 2015 року знаходиться на СТО, про що надав довідку №255 від 01 грудня 2015 року, видану СПД ОСОБА_5 03 грудня 2015 року головним державним інспектором ВМО №1 митного поста "Смільниця" Львівської митниці ДФС Синицьким В. М. складено протокол №2963/20911/15 про порушення ОСОБА_2 митних правил, передбачених частиною 3 статті 470 МК України. Постановою заступника начальника Львівської митниці ДФС України Мірошніченка М. І. №2963/20911/15 від 25 грудня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною 3 статті 470 МК України, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян в сумі 8500,00 грн. Статтею 90 МК України передбачено, що транзит - це митний режим, відповідно до якого товари та/або транспортні засоби комерційного призначення переміщуються під митним контролем між двома органами доходів і зборів України або в межах зони діяльності одного органу доходів і зборів без будь-якого використання цих товарів, без сплати митних платежів та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. При цьому, згідно з частиною другою цієї статті, до цього строку не включаються: 1) час дії обставин, зазначених у статті 192 цього Кодексу; 2) час зберігання товарів під митним контролем (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює їх переміщення) ; 3) час, необхідний для здійснення інших операцій з товарами, у випадках, передбачених цим розділом (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює переміщення цих товарів). В пункті 57 частини 1 статті 4 МК України закріплено визначення поняття "товари", якими є будь-які рухомі речі, у тому числі ті, на які законом поширено режим нерухомої речі (крім транспортних засобів комерційного призначення), валютні цінності, культурні цінності, а також електроенергія, що переміщується лініями електропередачі. Громадянам дозволяється ввозити транспортні засоби особистого користування з метою транзиту через митну територію України за умови їх письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, та внесення на рахунок органу доходів і зборів, що здійснив пропуск таких транспортних засобів на митну територію України, грошової застави в розмірі митних платежів, що підлягають сплаті при ввезенні таких транспортних засобів на митну територію України з метою вільного обігу. Зазначені вимоги не поширюються на транспортні засоби, постійно зареєстровані у відповідних реєстраційних органах іноземної держави, що підтверджується відповідним документом (частина 1 статті 381 МК України). Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 95 МК України строк транзитних перевезень для автомобільного транспорту становить 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб). Відповідно до частини 3 статті 470 МК України перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За з містом частини 1 статті 458 МК України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред'явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність. Отже, перевищення десятиденного строку доставки автомобільного транспорту, який ввезений в митному режимі "транзит", до відповідного органу доходів і зборів України або ж його вивезення за межі митної території України, визнається порушенням митних правил, за яке передбачена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу. Про кожний випадок виявлення порушення митних правил уповноважена посадова особа органу доходів і зборів, яка виявила таке порушення, невідкладно складає протокол за формою, установленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (частина 1 статті 494 МК України). Статтею 522 МК України передбачено, що справи про порушення митних правил, передбачені статтями 468 - 470, 474, 475, 477 - 481, 485 цього Кодексу, розглядаються органами доходів і зборів. Згідно із частиною 1 статті 467 МК України якщо справи про порушення митних правил відповідно до статті 522 цього Кодексу розглядаються органами доходів і зборів, адміністративне стягнення за порушення митних правил може бути накладено не пізніше, ніж через шість місяців з дня вчинення правопорушення, а у разі розгляду органами доходів і зборів справ про триваючі порушення митних правил, у тому числі передбачені статтями 469, 477 - 481, 485 цього Кодексу, - не пізніше, ніж через шість місяців з дня виявлення цих правопорушень. Наведене дає підстави для висновку, що перелік триваючих правопорушень, визначений у статті 467 МК України, не є вичерпним. Митний кодекс України не містить визначення поняття триваючого правопорушення. Проте в теорії адміністративного права триваючими визначаються правопорушення, що пов'язані з тривалим, безперервним невиконанням обов'язків, передбачених правовою нормою, припиняються або виконанням регламентованих обов'язків, або притягненням винної у невиконанні особи до відповідальності. Дуже часто ці правопорушення є наслідками протиправної бездіяльності. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Іноді такий стан продовжується значний час і увесь час винний безперервно скоює правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов'язків. Таким чином невивезення транспортного засобу, що перебуває в режимі "транзит", та щодо якого існує обов'язок вивезення за межі митної території протягом 10-денного строку, є триваючим правопорушенням, оскільки, в даному випадку, особа перебуває в безперервному стані протиправної бездіяльності через невиконання свого обов'язку. Як вже вказувалось в цій постанові та встановлено апеляційним судом, оскільки позивач ввіз транспортний засіб на митну територію України в режимі "транзит" 10 лютого 2015 року, то кінцевим терміном його вивезення за її межі є 20 лютого 2015 року, однак позивачем такий обов'язок виконаний не був, в зв'язку з чим його листом Львівської митниці від 06 листопада 2015 року №13-70-26/П/29-13926 викликано на 03 грудня 2015 року для надання пояснень, після чого одразу складено протокол про порушення митних правил, а 25 грудня 2015 року - постанову в справі про порушення митних правил, тобто накладення на позивача адміністративного стягнення відбулось в межах встановленого законом піврічного строку з дня саме безпосереднього виявлення триваючого правопорушення. За змістом частини 1 статті 460 МК України вчинення порушень митних правил, передбачених частиною третьою статті 469, статтею 470, частиною третьою статті 478, статтею 481 цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом. Частиною 1 статті 192 МК України встановлено, що якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов'язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу. Відповідно до пункту 2 розділу 8 ("Підтвердження факту втрати товарів унаслідок аварії або дії обставин непереборної сили") Порядку №657 аварія - небезпечна подія техногенного характеру, у зв'язку з якою товари, транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, були пошкоджені (зіпсовані, знищені, втрачені тощо) або потребували певного часу для відновлення можливості їх переміщення з метою забезпечення виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи; документальне підтвердження - надання митному органу відповідних документів, що підтверджують факт аварії чи дії обставин непереборної сили; обставини непереборної сили - надзвичайні та невідворотні події, що виникли незалежно від волі особи, зокрема стихійне лихо (землетрус, пожежа, повінь, зсув тощо), сезонне природне явище (замерзання моря, проток, портів, ожеледиця тощо), введення воєнного чи надзвичайного стану, страйк, громадянські безпорядки, злочинні дії третіх осіб, прийняття рішень законодавчого або нормативно-правового характеру, обов'язкових для особи, закриття шляхів, проток, каналів, перевалів та інші надзвичайні та невідворотні за таких умов події; факт аварії чи дії обставин непереборної сили - часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем. Залежно від характеру аварії чи обставин непереборної сили документи, що підтверджують їх наявність і тривалість дії, можуть видаватися державними органами, місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, іншими спеціально вповноваженими на це державними органами, а також уповноваженими на це підприємствами, установами та організаціями відповідно до їх компетенції (пункт 3 розділу 8 Порядку №657). Згідно з пунктом 5 розділу 8 Порядку №657 якщо факт аварії чи дії обставин непереборної сили має місце на митній території України, особа, відповідальна за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем (власник товару або уповноважена ним особа, перевізник чи особа, відповідальна за дотримання митного режиму), повинна звернутись до митного органу, в зоні діяльності якого перебувають ці товари, транспортні засоби, із письмовою заявою, яка повинна містити відомості, що надають можливість ідентифікувати товари, транспортні засоби як такі, що перебувають під митним контролем, а також інформацію про час, місце, обставини та наслідки аварії чи дії обставин непереборної сили. Керівник митного органу, в зоні діяльності якого перебувають товари, транспортні засоби, що потрапили в аварію або під дію обставин непереборної сили, або особа, що виконує його обов'язки, після отримання заяви невідкладно організовує проведення огляду території чи іншого місця, де знаходяться, знаходились або можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, за винятком випадків, коли такий огляд проводити недоцільно з урахуванням характеру аварії чи обставин непереборної сили та їх наслідків. Огляд території чи іншого місця, де знаходяться, знаходились або можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, також не проводиться у разі відсутності протягом тривалого часу внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили можливості дістатися до місця пригоди. За результатами огляду складається акт встановленої форми у трьох примірниках. Один примірник акта вручається особі, відповідальній за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, другий - невідкладно надсилається митному органу, під контролем якого перебувають товари, транспортні засоби, що потрапили в аварію або під дію обставин непереборної сили, а третій - залишається у справах митного органу, посадовими особами якого він був складений. Отже, підставою для звільнення від адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачене частиною 3 статті 470 МК України, є часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем, внаслідок саме аварії чи дії обставин непереборної сили, настання яких має бути належним чином підтверджено (доведено) та про них вчасно (до закінчення встановленого строку транзитного перевезення) має бути повідомлено митний орган шляхом подання письмової заяви із зазначенням обставин події, місцезнаходження транспортного засобу, а також надання інформації, яка надає можливість ідентифікувати такий транспортний засіб. Проте позивачем не дотримано умов можливості невключення до строків транзитного перевезення часу дії обставин непереборної сили чи аварії та/або ліквідації їх наслідків й не надано доказів в підтвердження такого факту. За наведеного, касаційний суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та скасування постанови від 25 грудня 2015 року в справі про порушення митних правил №2963/20911/15. Відповідно до частин 1 та 4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на відсутність підстав для висновку, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права при ухваленні судового рішення, підстави для його скасування та задоволення касаційної скарги відсутні. Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 350, 355 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... С. С. Пасічник І. А. Васильєва В. П. Юрченко, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 липня 2021 року м. Київ справа №320/3119/20 адміністративне провадження № К/9901/31868/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н. М., суддів Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М., розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №320/3119/20 за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінфорс", про визнання протиправною й скасування постанови за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни на рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 червня 2020 року (головуючий суддя Щавінський В. Р. ) і на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року (головуючий суддя Коротких А. Ю., судді Сорочко Є. О., Чаку Є. В. ). УСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА _1 в квітні 2020 року звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни від 17 березня 2020 року про відкриття виконавчого провадження ВП №61571831. В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона зареєстрована й проживає за адресою: АДРЕСА_1 та не проживає й не має майна на території міста Києва, що виключає можливість відкриття виконавчого провадження в межах виконавчого округу міста Києва та свідчить про порушення вимог Закону України "Про виконавче провадження". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 24 червня 2020 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року, позов задоволено, визнано протиправною й скасовано постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Київ Дорошкевич Віри Леонідівни про відкриття виконавчого провадження №61571831 від 17 березня 2020 року. Судові рішення мотивовані тим, що оскільки відповідач під час прийняття спірної постанови про відкриття виконавчого провадження не мав жодних доказів проживання/перебування або наявності в ОСОБА_1 будь-якого майна в місті Києві, то він під час прийняття спірної постанови порушив правила територіальних меж діяльності приватних виконавців, тому оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадження є протиправною й має бути скасована. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень) У касаційній скарзі відповідач просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій й ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування касаційної скарги зазначає про відсутність єдиного підходу та єдиної правозастосовної судової практики, яка б давала змогу однаково вирішувати судам попередніх інстанцій справи з аналогічними правовідносинами. Зокрема, у справах №160/4982/20, №560/2520/20, №520/5603/20 рішення ухвалені на користь боржника щодо неможливості відкриття виконавчого провадження за місцем проживання боржника, відмінним від місця його реєстрації, натомість у справах №200/4020/20-а, №200/5040/20-а та №520/5605/20-а рішення прийняті на користь приватних виконавців та зроблено висновок щодо відсутності у приватного виконавця обов'язку перевіряти відомості щодо місця перебування боржника за адресою вказаною у виконавчому документі та відсутність підстав вважати, що виконавчий документ пред'явлено не за місцем його виконання. За твердженням відповідача, суди попередніх інстанцій ототожнюють поняття "місце реєстрації" та "місце проживання". Такий висновок судів виключає можливість проживання боржника за іншою адресою, окрім адреси реєстрації, що унеможливлює застосування в повному обсязі приписів частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якої приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника, адже ця норма є диспозитивною, згідно з якою в стягувача є право вибору пред'явлення виконавчого документу або ж за місцем реєстрації, або ж за місцем проживання боржника. Відповідач посилається на те, що виконавчим документом, а саме: виконавчим написом нотаріуса встановлено, що фактичне місце проживання боржника знаходиться в межах виконавчого округу міста Києва. Також скаржник вважає, що приватний виконавець, відкриваючи виконавче провадження, має керуватися виключно інформацією, зазначеною у виконавчому документі та заяві стягувача, оскільки виконавчий документ є єдиним належним і допустимим доказом місця проживання боржника. Також, відповідач вказує, що суди попередніх інстанцій провели однобічне дослідження і оцінку доказів, без наведення відповідних мотивів надали перевагу доказам, наданими ОСОБА_1, і відкинули докази, що спростовують факти викладені в позові, не оцінили в сукупності докази, досліджені в судовому засіданні. ОСОБА _1 у відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з оскаржуваними судовими рішеннями й викладеними в них мотивами, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Третя особа відзив на касаційну скаргу не надала, ухвалу про відкриття касаційного провадження від 14 грудня 2020 року отримала 22 грудня 2020 року. II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінфорс" (далі - "ТОВ "Фінфорс " ") звернулося до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни із заявою від 16 березня 2020 року про примусове виконання рішення виконавчого напису від 14 березня 2020 року №3746, вчиненого приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком В. В., про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Фінфорс" заборгованості в розмірі: 8368,10 грн. У заяві зазначено дві адреси боржника: адреса реєстрації: АДРЕСА_1; адреса проживання: АДРЕСА_2. У виконавчому написі міститься інформація про адресу реєстрації ОСОБА_1: АДРЕСА_1 та місце проживання: АДРЕСА_2. У кредитному договорі №493892-А від 19 лютого 2019 року, укладеному між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "СС ЛОУН" (правонаступником всіх прав та обов'язків якого є ТОВ "Фінфорс") указано, що зареєстрованим місцем проживання боржника та фактичним місцем проживання є адреса: АДРЕСА_1. Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни від 17 березня 2020 року відкрито виконавче провадження ВП №61571831 за виконавчим написом №3746 від 14 березня 2020 року про стягнення з боржника, яким є: ОСОБА_1, на користь ТОВ "Фінфорс" заборгованості в розмірі: 8368,10 грн. ОСОБА _1, не погодившись з правомірністю відкриття виконавчого провадження в межах виконавчого округу міста Києва, звернулася з цим позовом до суду. ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів. Частиною першою статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема, у виконавчому документі зазначаються адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб). Пунктом 10 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. Частинами першою, другою статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім винятків, установлених цією частиною. Частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з частиною п'ятою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Відповідно до частини першої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Частиною першою статті 28 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. За змістом частини першої статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Згідно з частиною другою статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" державний виконавець та приватний виконавець повинні здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. Статтею 16 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначено, що приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом. Приватний виконавець є суб'єктом незалежної професійної діяльності. Відповідно до частин першої, другої і шостої статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя. Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України. За визначеннями, наведеними в статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Частиною другою статті 2 Закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом статті 6 Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина. Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу). IV. ОЦІНКА СУДУ Згідно з частинами першою, другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Згідно з ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року касаційне провадження в справі відкрито з метою перевірки доводів касаційної скарги, яка подана на підставі пунктів 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України, згідно з якими: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу (пункт 4). В обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" та вирішення питання про відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за місцем проживання/перебування боржника, вказаному у виконавчому документі та/або заяві стягувана про відкриття виконавчого провадження. Надаючи оцінку оскаржуваному рішенні в межах доводів касаційної скарги за правилами статті 341 КАС України, Суд виходить із такого. У касаційній скарзі відповідач уважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно ототожнили поняття "місце реєстрації" та "місце проживання" особи, оскільки наявність зареєстрованого місця проживання не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає за такою адресою. Указує, що чинним законодавством не передбачено вимог щодо здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації боржника. Також скаржник зазначає, що у приватного виконавця відсутній обов'язок перевіряти місце проживання боржника та виконавець при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження має керуватися виключно інформацією, що міститься у виконавчому документі та заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження. Отже, у цій справі спірним є тлумачення положень статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" в контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у приватного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника. Приймаючи рішення про задоволення позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачу було відомо про зареєстровану адресу боржника, а Закон України "Про виконавче провадження" містить чітку вказівку на те, що виконавчі документи приймаються до виконання за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, а не довільно, без будь-яких підтверджень, зазначених у виконавчому документі. Згідно з висновками судів попередніх інстанцій за відсутності доказів проживання та наявності майна в ОСОБА_1 як боржника у виконавчому провадженні в місті Києві, тобто у виконавчому окрузі, на території якого здійснює діяльність відповідач, у відповідача не було правових підстав для прийняття до виконання виконавчого документа шляхом прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження. Відповідні висновки судів першої й апеляційної інстанцій узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 31 березня 2021 року в справі №380/7750/20, відповідно до якої, отримавши заяву стягувача про примусове виконання виконавчого напису приватного нотаріуса, в якій, як і в указаному виконавчому документі, зазначено дві різні адреси боржника, приватний виконавець не міг не звернути уваги, що ці адреси, якщо вирішувати питання про прийняття до виконання цього виконавчого документа, відсилають до різних виконавчих округів (Львівська область та місто Київ відповідно). Звідси виникає потреба з'ясування місця проживання боржника як умови прийняття виконавчого документа до примусового виконання приватним виконавцем, територіальним округом якої є місто Київ (пункт 81 постанови). Верховний суддійшов висновку про те, що сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою (пункт 86 постанови). Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду за наслідками розгляду справи №380/9335/20 у постанові від 15 липня 2021 року дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 31 березня 2021 року в справі №380/7750/20. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (в постанові від 15 липня 2021 року в справі №380/9335/20), аналізуючи положення статей 9, 18 Закону України "Про виконавче провадження", положення статті 27 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", а також положення Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус", дійшов висновку про те, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись. Відсутність прямого обов'язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені частиною першою статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" та кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. В іншому випадку, нез'ясування адреси проживання боржника може мати наслідком порушення прав боржника, що виражатиметься у штучному створенні перешкод для вчинення боржником дій, зазначених у статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій тощо). Відсутність прямої вказівки в Законі України "Про виконавче провадження" на обов'язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб'єкта владних повноважень. Виходячи із системного аналізу пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" в сукупності з іншими положеннями Закону України "Про виконавче провадження", надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця. Отже, саме лише зазначення місця проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. Колегія суддів зауважує, що фактичні обставини справ №380/7750/20, 380/9335/20 і справи, яка переглядається в касаційному порядку ( №320/3119/20), є подібними, правове регулювання спірних правовідносин в обох випадках теж збігається, адже спір у цих справах виник з аналогічних підстав. Так, у цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що у виконавчому написі міститься інформація як про адресу реєстрації боржника ОСОБА_1 (АДРЕСА_1), так і про адресу місця проживання (АДРЕСА_2). Водночас у кредитному договорі, на підставі якого вчинено виконавчий напис, указано, що зареєстрованим місцем проживання боржника та фактичним місцем проживання є адреса: АДРЕСА_1. Отже, з установлених обставин справи вбачається, що нотаріусом під час вчинення виконавчого напису самостійно зазначено адресу: АДРЕСА_2 як адресу місця проживання боржника ОСОБА_1. Верховний Суд ураховує, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не встановлює відповідних обставин, адже не викликає особу, не спілкується з нею та не отримує від неї жодної інформації. Матеріали справи також не містять доказів на підтвердження того, що вищезазначена адреса піддавалась перевірці на предмет її достовірності. Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що саме виконавчим документом у цій справі встановлено фактичне місце проживання боржника. За встановлених обставин у цій справі, визначення місця виконання виконавчого документа щодо ОСОБА_1 (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника (АДРЕСА_1). Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закону України "Про виконавче провадження" пов'язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця. З огляду на викладене, Верховний Суд констатує, що приватний виконавець Дорошкевич В. Л., ухваливши спірну постанову про відкриття виконавчого провадження за повідомленим стягувачем місцем проживання боржника, яка не є його (боржника) зареєстрованим місцем проживання, діяв протиправно. Отже, Верховний Суд вважає, що судами попередніх інстанцій здійснено правильне тлумачення положень частин першої, другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", висновки судів першої й апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, у зв'язку з чим підстави для скасування чи зміни їх судових рішень відсутні. В обґрунтування підстави для касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, приватний виконавець Дорошкевич В. Л. зазначив, що суди попередніх інстанцій провели однобічне дослідження і оцінку доказів, без наведення відповідних мотивів надали перевагу доказам, наданим ОСОБА_1, та відкинули докази, що спростовують факти викладені в позові, не оцінили у сукупності докази, досліджені у судовому засіданні. Однак, оскільки пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України є нормою, обґрунтування необхідності якого можливе лише у взаємозв'язку із посиланням на відповідні підпункти та частини статті 353 КАС України, а під час касаційного розгляду цієї справи встановлено, що приватний виконавець Дорошкевич В. Л. обмежився лише загальними доводами без наведення відповідних мотивів та обґрунтувань, то Суд відхиляє вказані доводи касаційної скарги. Верховний Суд також відхиляє доводи скаржника про відсутність єдиного підходу та єдиної правозастосовної практики, яка б давала змогу однаково вирішувати судам попередніх інстанцій справи з аналогічними правовідносинами, оскільки Верховний Суд в постанові від 15 липня 2021 року в справі №380/9335/20 дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31 березня 2021 року в справі №380/7750/20, як наслідок, підтримав останню правову позицію Верховного Суду в цій категорії справ. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі №755/10947/17 суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Згідно зі статтею 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. З огляду на результат касаційного розгляду витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, не розподіляються. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. ....................................... .......................................... .......................................... Н. М. Мартинюк А. В. Жук Ж. М. Мельник-Томенко, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 травня 2019 року Київ справа №750/6778/17 адміністративне провадження №К/9901/18098/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Шарапи В. М., суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А., розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України на постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 04.09.2017 у складі судді Карапута Л. В. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у складі колегії суддів: Лічевецького І. О. (головуючий), Мельничука В. П., Мацедонської В. Е. у справі №750/6778/17 за позовом Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області про скасування постанови ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій: 1. Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України (надалі - ОУПФ) звернулось до суду з позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (надалі - УДВС), про скасування постанови старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень УДВС Назаренко М. Б. ВП №53565314 від 05.07.2017 щодо стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій у сумі 78,48 грн. 2. Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 04.09.2017, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017, у задоволенні позовних вимог відмовлено. 3. Судами попередніх інстанцій під час судового розгляду справи встановлено: 3.1. Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 21.12.2016 визнано неправомірними дії ОУПФ щодо відмови ОСОБА_1 у перерахунку розміру її пенсії. Зобов'язано ОУПФ провести перерахунок пенсії за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 №1789-ХІІ у розмірі 90% суми щомісячного заробітку, починаючи з 22.09.2016, без обмеження її максимального розміру та виплатити заборгованість, що виникне внаслідок перерахунку. 3.2.28.02.2017 Деснянським районним судом м. Чернігова у вказаній справі видано виконавчий лист, який стягувачем пред'явлено до виконання до УДВС. 3.3. Старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень УДВС Назаренко М. Б. прийнято постанову від ВП №53565314 від 05.07.2017 про стягнення з божника витрат виконавчого провадження. 3.4. У вказаній постанові зазначено, що витрати виконавчого провадження складають 78,48 грн., з них: друк 1 аркуша (папір включено) : 0,50 грн. х 8 = 4 грн. ; конверти: 2 х 0,34 грн. = 0,68 грн. ; направлення рекомендованого листа (2 х 11,40 грн. = 22,80 грн.) ; плата за користування автоматизованою системою виконавчого провадження (1 х 51,00 грн. = 51,00 грн. ). 4. Суди попередніх інстанцій приймаючи оскаржувані судові рішення виходили з того, що приймаючи постанову про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій державний виконавець діяв на підставі чинного законодавства та в межах наданих повноважень, а розрахунки, наведені в постанові, відповідають встановленим законодавством розмірам станом на дату їх обрахунку. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги: 5. Позивачем подано касаційну скаргу на постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 04.09.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. 5.1. Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги полягають у тому, що суди попередніх інстанції не врахували, що позивач виконав судове рішення у добровільному порядку, про що повідомив відповідача листом від 21.03.2017. Вважає, що відповідачем порушені строки винесення постанови про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження. Також, на думку скаржника, дана постанова не містить належного обґрунтування та документального підтвердження понесення витрат виконавчого провадження. Посилається на відсутність у Пенсійного фонду України коштів, цільове призначення яких дозволяло б покривати такі витрати. 6. Відповідач заперечень на касаційну скарг не подав. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції: 7. Конституція України: Стаття 19: "<...> Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". 8. Закон України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VIII (надалі - Закон №1404-VIII): Стаття 42. Кошти виконавчого провадження "1. Кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; ... 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. 2. Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. 3. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. ...Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України. 4. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення". 9. Наказ Міністерства юстиції України "Про встановлення Видів та розмірів витрат виконавчого провадження" від 29.09.2016 №2830/5, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за №1300/29430 (надалі - НАКАЗ: I. Види витрат виконавчого провадження "1. Виготовлення документів виконавчого провадження: папір; копіювання, друк документів; канцтовари. 2. Пересилання документів виконавчого провадження: конверти; знаки поштової оплати (марки) ; послуги маркувальної машини; послуги поштового зв'язку. ...9. Плата за користування Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень та після введення в дію статті 8 Закону України №1404-VIII "Про виконавче провадження" плата за користування автоматизованою системою виконавчого провадження. II. Розміри витрат виконавчого провадження 1. Розміри витрат виконавчого провадження, види яких зазначені у пунктах 1, 3, 6, 7, 10 розділу I Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, визначаються відповідно до вартості товарів і послуг, зазначеної у відповідних договорах. 2. Розміри витрат виконавчого провадження, види яких зазначені у пунктах 2, 4 розділу I Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, визначаються згідно з тарифами Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта". ...5. Розміри витрат виконавчого провадження, види яких зазначені у пункті 9 розділу I Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, визначаються відповідно до встановленого Міністерством юстиції України розміру оплати. ...7. Приватний виконавець визначає розмір витрат виконавчого провадження на підставі документів про закупівлю (придбання) відповідних товарів і послуг". Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги: 10. З урахуванням статті 42 Закону №1404-VIII, витрати виконавчого провадження, як складова коштів виконавчого провадження, є витратами державного виконавця, пов'язаними з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, які стягуються з боржника. Види і розміри цих витрат визначені у Наказі №2830/5 і у разі необхідності їх примусового стягнення з боржника державним виконавцем виноситься відповідна ПОСТАНОВА: 11. Як встановлено судами попередніх інстанцій на основі досліджених доказів, описова частина оспорюваної постанови містить детальний розрахунок витрат, понесених державним виконавцем, із зазначенням їх видів та розміру усіх складових загальної суми. При цьому, розрахунки, наведені в оскаржуваній постанові, відповідають встановленим Наказом №2830/5 вимогам станом на дату їх обрахунку. 12. В аспекті спірних правовідносин та їх правового регулювання слід зауважити, що витратами виконавчого провадження є фактично понесені державним виконавцем витрати під час організації та проведення виконавчих дій (витрати на поштову кореспонденцію, друк документів тощо). Ці витрати, на відміну від виконавчого збору, боржник повинен компенсувати незалежно від того, чи він виконав судове рішення у добровільному порядку, тому, доводи касаційної скарги в цій частині відхиляються колегією суддів Верховного Суду. Правову позицію аналогічного змісту висловлено Верховним Судом, зокрема, у постанові від 08.05.2019 у справі №751/5338/17, фактичні обставини якої є подібними до цієї. 13. Посилання скаржника на статтю 73 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV (у відповідній редакції), якими заборонено використання коштів Пенсійного фонду на цілі, не передбачені цим Законом, відхиляються колегією суддів Верховного Суду, оскільки вказані норми спірних правовідносин не регулюють. Правову позицію аналогічного змісту висловлено Верховним Судом, зокрема, у постанові від 17.04.2019 у справі №750/6793/17, фактичні обставини якої є подібними до цієї. 14. Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги з приводу порушення відповідачем стоків винесення оспорюваної постанови, оскільки частиною 4 статті 42 Закону №1404-VIII стягнення з боржника витрат виконавчого провадження пов'язане із закінченням виконавчого провадження, а не з фактом виконання боржником судового рішення, про що зазначає скаржник. 15. Згідно з частинами 1-2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 16. Відтак, Верховний Суд позбавлений можливості переглядати судові рішення у касаційної порядку, інакше ніж на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин та/або самостійно встановлювати ці обставини чи приймати нові докази. 17. За встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що підтверджують факт проведення державним виконавцем дій з примусового виконання судового рішення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності у боржника обов'язку сплатити витрати виконавчого провадження і аргументи касаційної скарги не спростовують доводів судів попередніх інстанції. 18. За приписами частини 1 статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 19. З огляду на наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова Деснянського районного суду м. Чернігова від 04.09.2017 та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 - залишенню без змін. ПОСТАНОВИВ: 20. Касаційну скаргу Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України залишити без задоволення. 21. Постанову Деснянського районного суду м. Чернігова від 04.09.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі №750/6778/17 за позовом Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області про скасування постанови залишити без змін. 22. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Головуючий суддя В. М. Шарапа судді В. М. Бевзенко Н. А. Данилевич

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 листопада 2019 року Київ справа №750/4650/17 адміністративне провадження №К/9901/21537/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Радишевської О. Р., суддів - Кашпур О. В., Уханенка С. А., розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу №750/4650/17 за позовом Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області, Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України на постанову Деснянського районного суду міста Чернігова від 30 червня 2017 року, прийняту в складі головуючого судді Логвіної Т. В., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року, постановлену в складі колегії суддів: головуючого судді Мельничука В. П., суддів Лічевецького І. О., Мацедонської В. Є., УСТАНОВИВ: І. СУТЬ СПОРУ: 1. У травні 2017 року Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України (далі - Чернігівське ОУПФУ, позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області (далі - Управління ДВС, відповідач), Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Ощадбанк"), у якому просило: 1.1. визнати неправомірними дії Управління ДВС щодо формування та надсилання постанови про арешт коштів та вимоги до ПАТ "Ощадбанк" про списання коштів на суму 44572,42 грн з рахунків Чернігівського ОУПФУ; 1.2. скасувати постанови про арешт коштів і вимоги про списання коштів із рахунків Чернігівського ОУПФУ; 1.3. зобов'язати Управління ДВС повернути на рахунок Чернігівського ОУПФУ 44572,42 грн неправомірно стягнуті кошти; 1.4. зобов'язати Управління ДВС надіслати постанови про стягнення з Чернігівського ОУПФУ витрат виконавчого провадження за результатами примусового виконання судових рішень за позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11; 1.5. зобов'язати Управління ДВС дотримуватися вимог статей 6, 28 Закону України "Про виконавче провадження" при направленні документів про арешт коштів і списання коштів з рахунків Чернігівського ОУПФУ; 1.6. визнати неправомірними дії ПАТ "Ощадбанк" щодо прийняття до виконання постанов Управління ДВС про арешт коштів та вимог про списання коштів в загальній сумі 44499,79 грн; 1.7. визнати неправомірними дії ПАТ "Ощадбанк" щодо списання коштів із рахунку Чернігівського ОУПФУ № НОМЕР_1, який призначений для акумуляції збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; 1.8. зобов'язати ПАТ "Ощадбанк" дотримуватися вимог статті 1071 Цивільного кодексу України, статті 73 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" при отриманні документів від органів державної виконавчої служби про арешт коштів і списання коштів з рахунків Чернігівського ОУПФУ. 2. На обґрунтування позову позивач зазначив, що відповідач порушив вимоги статті 28 Закону України "Про виконавче провадження", позбавив його права на оскарження дій щодо нарахування витрат виконавчого провадження і передчасно включив їх до вимоги про списання коштів. 2.1. Також позивач уважає, що відповідачем порушено вимоги статті 6 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. 2.2. Водночас позивач стверджує, що рахунок № НОМЕР_1, відкритий у ПАТ "Ощадбанк", призначений для акумуляції збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування і на нього поширюється заборона нецільового використання коштів, установлена статтею 73 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". 2.3. Отже, дії Управління ДВС щодо прийняття постанови про арешт коштів і вимоги про списання коштів з рахунків Чернігівського ОУПФУ у ПАТ "Ощадбанк" є протиправними. 2.4. Також позивач уважає протиправними дії ПАТ "Ощадбанк" щодо виконання вимог Управління ДВС та списання коштів з рахунку № НОМЕР_1. ІІ. Установлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 3. Платіжною вимогою від 27.04.2017 з рахунків позивача були списані кошти в рахунок погашення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження за виконавчими провадженнями: №53441656 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, 12800 грн - виконавчий збір; №53124840 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, 6400 грн - виконавчий збір; №53233684 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, 12800 грн - виконавчий збір; №52791443 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, 5800 грн - виконавчий збір; №52791633 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, 5800 грн - виконавчий збір, №53068799 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, №53235294 списано 87 грн. витрат виконавчого провадження, №53231573 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, №52803809 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, №53066421 списано 87 грн витрат виконавчого провадження, №53152333 списано 29,79 грн витрат виконавчого провадження (частково) ; №52803596 списано 72,63 грн витрат виконавчого провадження (частково). 4. Постанови про стягнення з позивача витрат виконавчого провадження не виносились, оскільки відповідно до частини 2 розділу 6 Інструкції з організації примусового виконання рішень постанова про стягнення витрат виконавчого провадження виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум. Стягнуті з боржника кошти, що необхідно перерахувати до державного бюджету як витрати виконавчого провадження, не перераховані та не розподілені у зв'язку з оскарженням дій державного виконавця щодо стягнення коштів. 5. Заперечуючи правомірність указаних дій відповідачів, Чернігівське ОУПФУ звернулося з позовом до суду. ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення 6. Постановою Деснянського районного суду міста Чернігова від 30 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. 7. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачем у межах та в спосіб, визначений законом, здійснено дії щодо списання з рахунків боржника коштів виконавчого збору і витрат виконавчого провадження. 7.1. Також суддійшов висновку про те, що положення статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" не поширюється на спірні відносини, оскільки на рахунку Чернігівського ОУПФУ НОМЕР_1, який обслуговується в Чернігівській філії АТ "Ощадбанк", з якого відповідачем списано кошти, зберігаються кошти, які не включаються до складу Державного бюджету України, а тому органи казначейства України не уповноважені виконувати рішення про списання коштів з цього рахунку. 8. Зазначена позиція суду першої інстанції підтримана Київським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін. IV. Провадження в суді касаційної інстанції 9. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 10.1.15 грудня 2017 року, у зв'язку з початком роботи Верховного Суду, припинено процесуальну діяльність Вищого адміністративного суду України. 10.2.13 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. 10.3. За наслідками автоматизованого розподілу касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Шарапі В. М., суддям Бевзенку В. М., Данилевич Н. А. 10.4. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 30 травня 2019 року №531/0/78-19, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача в цій справі, призначений повторний автоматизований розподіл указаної касаційної скарги. 10.5. За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 червня 2019 року касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів: судді-доповідачу Радишевській О. Р., суддям Кашпур О. В., Уханенку С. А. 11. У касаційній скарзі Чернігівське ОУПФУ, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. 12. На обґрунтування касаційної скарги скаржник указує, що державним виконавцем, усупереч вимогам статті 3 Закону України "Про виконавче провадження", прийнято рішення про стягнення коштів без прийняття постанови про стягнення з позивача виконавчого збору та витрат виконавчого провадження. 12.1. Зокрема скаржник указує на те, що оскільки окремих рішень (постанов) державного виконавця про стягнення з позивача виконавчого збору та витрат виконавчого провадження не приймалося, то дії Управління ДВС щодо списання коштів у розмірі 44 572, 42 грн з рахунку Чернігівського ОУПФУ є передчасними. 12.2. Також позивач зазначив, що таке стягнення може бути здійснене лише органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. 12.3. Чернігівське ОУПФУ наголошує, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно тлумачать норму, закріплену частиною другою статті 6 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. 12.4. Отже, відповідач неправомірно надіслав вимогу про списання коштів до ПАТ "Ощадбанк", а не до органів Державної казначейської служби України. 12.5. Додатково скаржник зазначив, що відповідачем порушено вимоги статті 73 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування", якою встановлено заборону використання коштів Пенсійного фонду України на цілі, не передбачені цією статтею. 12.6. Також Чернігівське ОУПФУ вказує, що ПАТ "Ощадбанк", виконуючи вимоги державного виконавця про списання коштів із рахунків позивача, порушив пункти 2.1, 4.2.11, 4.1.10 договору банківського рахунку №1037163-160330-143744 від 30.03.2016, укладеного між Чернігівським ОУПФУ та ПАТ "Ощадбанк" і вимоги статті 1071 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). V. Джерела права й акти їхнього застосування 13. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 14. Згідно зі статтею 1 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та в спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 15. Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII установлено, що виконавець зобов'язаний уживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 16. Відповідно до частини п'ятої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, установленому статтею 27 цього Закону. 17. Згідно з частиною першою та четвертою статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. 18. Статтею 42 Закону №1404-VIII передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються із: виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, установленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; авансового внеску стягувача; стягнутих із боржника коштів на витрати виконавчого провадження. 18.1. Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. 18.2. Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів. Розмір і види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України. 18.3. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення. 19. Частинами першою-другою статті 6 Закону №1404-VIII встановлено, що у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. 20. Згідно з частиною першою статті 44 Закону №1404-VIII органи державної виконавчої служби мають рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а також рахунки, у тому числі в іноземній валюті, в державних банках для зарахування коштів виконавчого провадження, обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам. 21. Пунктом 2 розділу VІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (далі - Інструкція №512/5), визначено, що витрати виконавчого провадження стягуються з боржника на підставі постанови виконавця про їх стягнення, у якій зазначаються види та суми витрат виконавчого провадження. Постанова про стягнення витрат виконавчого провадження надсилається сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення. 21.1. Постанова про стягнення витрат виконавчого провадження виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1-4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону. 21.2. Якщо при закінченні виконавчого провадження або поверненні виконавчого документа витрати виконавчого провадження не були стягнуті, постанова про стягнення витрат виконавчого провадження виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в порядку, установленому Законом. 21.3. Державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення витрат виконавчого провадження, виділеною в окреме провадження, не пізніше наступного робочого дня після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа. 21.4. Розмір і види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України. 22. Пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції №512/5 передбачено, що стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону. 23. Відповідно до пункту 7 розділу 9 Інструкції №512/5 при виконанні рішення, за яким боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, у разі якщо боржник самостійно не сплачує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження, основну винагороду приватного виконавця та накладені на нього штрафи у передбачених Законом випадках, виконавець примусово стягує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження, основну винагороду приватного виконавця та накладені на боржника штрафи одночасно із виконанням такого РІШЕННЯ: VI. Позиція Верховного Суду 24. Суд наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), здійснюється виключно в частині застосування норм матеріального та процесуального права. 25. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України). 26. Частиною третьою статті 341 КАС України встановлено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 27. Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, Суд керується таким. 28. Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що обов'язок зі сплати виконавчого збору та витрат виконавчого провадження законодавством покладено на боржника і в разі невиконання суб'єктом владних повноважень - боржником його зобов'язань у виконавчому провадженні в добровільному порядку зазначені платежі можуть бути списані з його рахунку банками та іншими фінансовими установами або органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, на підставі відповідної платіжної вимоги державного виконавця. 29. Судами попередніх інстанцій установлено, що виконавчий збір у розмірах 12800 грн, 6400 грн, 12800 грн, 5800 грн, 5800 грн був стягнутий з позивача на підставі постанов державного виконавця про відкриття виконавчих проваджень №53441656, №53124840, №53233684, №52791443, №52791633, які в добровільному порядку, зокрема в частині стягнення з Чернігівського ОУПФУ виконавчого збору, не виконані. 30. Указані постанови позивачем не оскаржувалися, є чинними, отже, обов'язковими до виконання, що обумовлює правомірність списання з його рахунку відповідної суми виконавчого збору, як цього вимагають статті 26, 27 Закону №1404-VIII та Інструкція №512/5.31. Водночас у касаційній скарзі скаржник посилається на протиправність дій державного виконавця, зокрема у зв'язку тим, що останнім порушено вимоги Закону №1404-VIII, а саме: прийнято постанову про списання коштів, до суми яких включено витрати виконавчих проваджень, з рахунку боржника без попереднього прийняття постанов про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження. 32. З цього приводу Суд звертає увагу на таке. 33. Як уже було зазначено, державний виконавець у разі надходження до нього виконавчого документа, який відповідає вимогам закону, виносить постанову про відкриття виконавчого провадження з обов'язковим зазначенням у ній про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірах, установлених статтею 27 Закону №1404-VIII. 34. Згідно з частиною четвертою статті 44 Закону №1404-VIII на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум, згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, виконавцем виноситься постанова про їхнє стягнення. 35. Відповідно до пункту 1 розділу VI Інструкції №512/5 у разі, якщо при закінченні виконавчого провадження або поверненні виконавчого документа витрати виконавчого провадження не були стягнуті, постанова про стягнення витрат виконавчого провадження виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в порядку, встановленому законом. 35.1. Державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення витрат виконавчого провадження, виділеною в окреме провадження, не пізніше наступного робочого дня після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа. 37. Таким чином, зазначення в постанові про відкриття виконавчого провадження про стягнення з боржника виконавчого збору є обов'язком державного виконавця. 38. Однак зі змісту наведених правових норм також випливає, що передумовою для стягнення з боржника витрат виконавчого провадження є винесення державним виконавцем відповідної постанови. 39. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, до суми коштів, які були списані з рахунків позивача, включено суми витрат виконавчих проваджень, а саме: по 87 грн, за виконавчими провадженнями №53441656, №53124840, №53233684, №52791443, №52791633, №53068799, №53235294, №53231573, №52803809, №53066421 та 29,79 грн, 72,63 грн за виконавчими провадженнями №53152333 і №52803596 відповідно. 40. Як і в адміністративному позові, так і в касаційній скарзі позивач наголошує на тому, що йому не було відомо про прийняття державним виконавцем будь-яких рішень про стягнення з Чернігівського ОУПФУ витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, щодо забезпечення примусового виконання рішень за вказаними виконавчими провадженнями, а також про їх види (складові) та розмір. 41. Отож позивач звертав увагу судів на протиправність вимоги про списання коштів з рахунків, посилаючись на зазначені обставини. 42. Водночас судами попередніх інстанцій залишено поза увагою те, що у платіжній вимозі від 24.04.2017, окрім сум виконавчого збору, розмір яких був визначений у постановах про відкриття виконавчих проваджень, також містилися суми витрат відповідних виконавчих проваджень. 43. Отже, судами не перевірено, чи дотримано державним виконавцем на момент прийняття постанови про арешт коштів і формування та надіслання платіжної вимоги, положень статті 42 Закону №1404-VIII та пункту 2 розділу VІ Інструкції №512/5 щодо прийняття постанов про стягнення з Чернігівського ОУПФУ витрат виконавчого провадження та доведення до відома позивача їхнього змісту. 44. Суди попередніх інстанцій, надаючи правову оцінку позовним вимогам про скасування вимоги про списання коштів від 24.04.2017, залишили поза увагою питання правомірності включення до неї сум витрат виконавчих проваджень, а тому дійшли передчасного висновку про правомірність дій державного виконавця щодо прийняття постанови про арешт коштів і надіслання вимоги про списання коштів з рахунків позивача в сумі 44572,42 грн. 45. З огляду на норми статті 159 КАС України (в редакції, яка діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами. 46. Судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд уважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд урахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував установлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і отримати відповідь від суду. 47. Викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами принципу офіційного з'ясування усіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 48. Водночас суд касаційної інстанції в силу положень статті 341 КАС України обмежений у праві встановлення обставин і додаткової перевірки зібраних у справі доказів. 49. Таким чином, зважаючи на приписи статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 50. Водночас, що стосується позовних вимог Чернігівського ОУПФУ до ПАТ "Ощадбанк", то Суд уважає за необхідне зазначити таке. 51. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України, в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. 52. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України, у вказаній редакції, визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 53. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України, в чинній редакції, публічно-правовий спір - це спір, в якому хоча б одна сторона, зокрема здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 55. Таким чином, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 56. На вирішення до адміністративного суду може бути переданий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 57. Отже, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 58. Разом з тим, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. 59. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, слід з'ясувати, що стало підставою для його виникнення та за захистом яких прав особа звернулася до суду. 60. Як убачається з матеріалів справи, Чернігівським ОУПФУ також заявлено вимоги до ПАТ "Ощадбанк", у яких позивач просить суд: 60.1. визнати неправомірними дії ПАТ "Ощадбанк" щодо прийняття до виконання постанов Управління ДВС про арешт коштів та вимог про списання коштів в загальній сумі 44499,79 грн. ; 60.2. визнати неправомірними дії ПАТ "Ощадбанк" щодо списання коштів з рахунку Чернігівського ОУПФУ № НОМЕР_1, який призначений для акумуляції збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; 60.3. зобов'язати ПАТ "Ощадбанк" дотримуватися вимог статті 1071 Цивільного кодексу України, статей 73 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" при отриманні документів з органів державної виконавчої служби про арешт коштів та списання коштів з рахунків Чернігівського ОУПФУ. 61. Водночас на обґрунтування позовних вимог позивач посилався на порушення ПАТ "Ощадбанк" положень ЦК України та умов договору, укладеного між Чернігівським ОУПФУ та ПАТ "Ощадбанк". 62. Тобто порушення своїх прав позивач убачає в тому, що ПАТ "Ощадбанк" не дотримано вимог пунктів 2.1, 4.2.11, 4.1.10 укладеного договору банківського рахунку №1037163-160330-143744 від 30.03.2016 та положень частини другої статті 1071 ЦК України. 63. Відповідно до частин першої і четвертої статті 6 №1404-VIII у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання. 64. Отже, ПАТ "Ощадбанк", до якого позивачем заявлено позовні вимоги, у цій справі не є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України, а зазначені спірні відносини між цими сторонами мають приватно-правовий характер та випливають із норм ЦК України і укладеного між Чернігівським ОУПФУ та ПАТ "Ощадбанк" договору. 65. Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного судового рішення) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 66. Відповідно до частини першої статті 12 ГПК господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. 67. За таких умов фактично предметом позову в справі в цій частині є дотримання ПАТ "Ощадбанк" умов договору, укладеного з Чернігівським ОУПФУ, а предметом судового розгляду - спір між сторонами у договірних відносинах. 68. Ураховуючи зазначене, суддійшов висновку про те, що спір у вказаній частині не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами в порядку господарського судочинства. 69. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, установленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 70. Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 71. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. 72. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 73. Оскільки у справі, що розглядається, суди помилково прийняли до свого провадження і розглянули справу в частині позовних вимог до ПАТ "Ощадбанк", яка не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, ухвалені у справі судові рішення у цій частині підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі у цій частині. VII. Судові витрати 74. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються. 75. Керуючись статтями 3, 238, 341, 345, 349, 353, 354, 355, 356, 359 КАС України, Суд ПОСТАНОВИВ: 76. Касаційну скаргу Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України задовольнити частково. 77. Постанову Деснянського районного суду міста Чернігова від 30 червня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року скасувати. 78. Справу в частині позовних вимог до Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 79. Провадження в справі, відкрите в порядку адміністративного судочинства, у частині позовних вимог до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України", закрити. 80. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. 81. Судові витрати не розподіляються. 82. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач: О. Р. Радишевська судді: О. В. Кашпур С. А. Уханенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (Вступна та резолютивна частини) 20 лютого 2018 року м. Київ справа №2а/1270/7354/12 касаційне провадження №К/9901/1243/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Шипуліної Т. М., суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В. за участю секретаря Шевчук П. О. представників: позивача - не з'явився відповідача - Демченка С. В. розглянув у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганську Державної податкової служби на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 24.01.2013 (суддя Захарова О. В. ) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13.03.2013 (головуючий суддя - Компанієць І. Д., судді: Сіваченко І. В., Бишов М. В. ) у справі №2а/1270/7354/2012 за позовом Публічного акціонерного товариства "Луганськтепловоз" до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганську Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Замінити відповідача у справі - Спеціалізовану державну податкову інспекцію по роботі з великими платниками податків у м. Луганську Державної податкової служби її правонаступником - Офісом великих платників податків Державної фіскальної служби. Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби задовольнити частково. Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 24.01.2013 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13.03.2013 у справі №2а/1270/7354/2012 скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду: Т. М. Шипуліна Л. І. Бившева В. В. Хохуляк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 листопада 2019 року Київ справа №487/4794/16-а адміністративне провадження №К/9901/22869/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді-доповідача Бевзенка В. М., суддів: Данилевич Н. А., Шевцової Н. В., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Заводського районного суду міста Миколаєва від 02.11.2016 (постановлена у складі судді Разумовської О. Г. ) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.02.2017 (постановлена у складі колегії Градовського Ю. М., Кравченко К. В., Лук'янчук О. В. ) у справі №487/4794/16-а за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця, - ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, винесену 06.09.2016 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області Чухліб І. В. Позов обґрунтований тим, що державним виконавцем виконавче провадження закінчено на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" у зв'язку із фактичним виконанням в повному обсязі незважаючи на те що постанова суду не виконана, оскільки боржник не видав, а направив поштою фотокопію скарги, яка ним отримана 06.09.2016. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Постановою Заводського районного суду міста Миколаєва від 02.11.2016, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.02.2017, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що за встановлених обставин, які не заперечуються позивачем, останнім було отримано фотокопію скарги "жителі Заводського района ул. Скороходова", зареєстрованої адміністрацією Заводського району ММР 20.05.2015 за №КО-425, а отже припинено порушення прав та охоронюваних законом інтересів стягувача, що свідчить про фактичне виконання в повному обсязі РІШЕННЯ: Короткий зміст вимог касаційної скарги Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, оскільки вважає, що рішення судів попередніх інстанції були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга обґрунтована тим, що позивач не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем було правомірно закінчено виконавче провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки вважає, що постанова Заводського районного суду міста Миколаєва від 02.11.2016 не була виконаною, так як йому було саме направлено листом копію колективної скарги жителів Заводсткого району, а не було винадо як зазначено в постанові про відкриття виконавчого провадження. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що постановою Заводського районного суду м. Миколаєва від 23.05.2016 зобов'язано адміністрацію Заводського району Миколаївської міської ради видати ОСОБА_1 фотокопію скарги "жителей Заводського района ул. Скороходова", зареєстрованої адміністрацією Заводського району Миколаївської міської ради 20.05.2015 за номером КО-425, на яку 02.06.2015 надано відповідь КО-425. Постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Миколаївській області від 29.07.2016 відкрито виконавче провадження із примусового виконання судового РІШЕННЯ: На адресу ОСОБА_1 за вих. №714/03.01-24/03.06.05/16 від 01.09.2016 головою адміністрації Заводського району направлено, на виконання судового рішення та виконавчого листа, засвідчену копію скарг громадян Завдоського району м. Миколаїва, яку він отримав 06.09.2016 аналогічний лист був направлений адміністрацією Заводського району на адресу державного виконавця. У зв'язку з фактичним виконанням, в повному обсязі рішення суду, згідно з виконавчим документом, державним виконавцем Чухліб І. В., винесено постанову від 06.09.2016 про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" 21 квітня 1999 року №606-XIV (далі - Закон України "Про виконавче провадження"). Позивач не погодився із зазначеною постановою та звернувся з даним позовом до суду. Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець, відповідно до вимог зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем 06.09.2016 отримано фотокопію скарги "жителей Заводського района ул. Скороходова", зареєстрованої адміністрацією Заводського району ММР за №КО-425 20.05.2015. За встановлених обставин, Суд вважає обґрунтованим висновком судів попередніх інстанцій про те, що після отримання позивачем фотокопії скарги "жителей Заводського района ул. Скороходова", зареєстрованої адміністрацією Заводського району ММР за №КО-425 20.05.2015, порушення прав та охоронюваних законом інтересів стягувача було припинено. З огляду на викладене, враховуючи вищевикладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки закриваючи виконавче провадження, державний виконавець діяв в межах та у спосіб відповідно до законодавства України. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції та ґрунтуються на довільному тлумаченні норм матеріального права. Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суди повно встановили обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надали їм правову оцінку на підставі норм закону, що підлягали застосуванню до даних правовідносин. Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. За наведених обставин даної справи та з урахуванням викладеного, Суд не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваних судових рішень. Керуючись статтями 242, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Постанову Заводського районного суду міста Миколаєва від 02.11.2016 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.02.2017 залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується. суддя -доповідач В. М. Бевзенко судді Н. А. Данилевич Н. В. Шевцова

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 серпня 2021 року м. Київ справа №160/5139/20 адміністративне провадження № К/9901/36064/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Соколова В. М., суддів: Єресько Л. О., Загороднюка А. Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року (головуючий суддя - Коренев А. О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року (головуючий суддя - Шальєва В. А., судді: Білак С. В., Олефіренко Н. А.) у справі №160/5139/20 за позовом ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Алекскредит", про визнання протиправною та скасування постанови, УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У травні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич В. Л. (далі - приватний виконавець, відповідач) про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження від 07 квітня 2020 року ВП №61746052. Позов обґрунтований тим, що постанова приватного виконавця Дорошкевич В. Л. про відкриття виконавчого провадження №61746052 від 07 квітня 2020 року є безпідставною та підлягає скасуванню, оскільки при відкритті виконавчого провадження відповідачем не дотримано вимог частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", а саме, виконавчий документ прийнято до виконання не за місцем проживання боржника та не за місцезнаходженням майна боржника. Позивач зауважив, що відкриття виконавчого провадження не за місцем його реєстрації та проживання порушує його права як сторони виконавчого провадження. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову від 07 квітня 2020 року про відкриття виконавчого провадження, винесену приватним виконавцем Дорошкевич В. Л. у виконавчому провадженні №61746052 про примусове виконання виконавчого напису №5242, вчиненого 30 березня 2020 року приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком Володимиром Вікторовичем. Стягнуто з приватного виконавця Дорошкевич В. Л. на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі у розмірі 840,80 грн. Приймаючи означене рішення суд першої інстанції дійшов висновку про те, що постанова від 07 квітня 2020 року ВП №61746052 про відкриття виконавчого провадження прийнята відповідачем з порушенням приписів Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII), оскільки судом установлено, що місце проживання та місце отримання доходів боржника не відноситься до виконавчого округу, на території якого приватний виконавець Дорошкевич В. Л. здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України, тобто, виконавчий документ у виконавчому провадженні №61746052 прийнято до виконання не за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи. Апеляційний погодився з такими висновками суду першої інстанції та зазначив, що саме зареєстроване місце проживання фізичної особи повинно вважатися місцем проживання для цілей визначення місця виконання рішення. При цьому суд визнав незмістовними посилання відповідача на те, що стягувач наділений правом вибору місця виконання рішення, а законодавство не покладає на виконавця обов'язку здійснювати перевірку місця проживання боржника до відкриття виконавчого провадження, в контексті спірних правовідносин, оскільки це не спростовує порушення виконавцем вимог Закону №1404-VIII у частині відкриття виконавчого провадження не за місцем виконання. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи На рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року приватний виконавець Дорошкевич В. Л. подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Підставами для касаційного оскарження скаржник визначила пункти 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та пояснила, що на дату звернення до суду касаційної інстанції відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону №1404-VIII у вимірі подібних правовідносин. Одночасно з цим скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, на підтвердження чого надає судові рішення у різних справах, як приклади прийняття судами попередніх інстанцій протилежних рішень у подібних правовідносинах. Зокрема, у справах №160/4982/20, №560/2520/20, №520/5603/20 рішення ухвалені на користь боржника щодо неможливості відкриття виконавчого провадження за місцем проживання боржника відмінним від місця його реєстрації. Натомість, у справах №200/4020/20-а, №200/5040/20-а та №520/5605/20-а рішення прийняті на користь приватних виконавців, а також зроблено висновок щодо відсутності у приватного виконавця обов'язку перевіряти відомості щодо місця перебування боржника за адресою, вказаною у виконавчому документі, та відсутність підстав уважати, що виконавчий документ пред'явлено не за місцем його виконання. Зазначене, на думку відповідача, свідчить про наявність правової проблеми щодо правомірності відкриття виконавчого провадження за місцем проживання боржника, вказаному у виконавчому документі та/або заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження. Стосовно іншої правової підстави відповідач зазначила, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права. Зокрема, на переконання приватного виконавця, приписи статті 24 Закону №1404-VIII дають стягувачу можливість вибору місця пред'явлення виконавчого документа до виконання: за місцем реєстрації боржника чи за місцем його проживання. Водночас, суди попередніх інстанцій помилково ототожнили поняття "місце реєстрації" і "місце проживання" боржника як критерію чи умови, за якими потрібно визначати місце виконання рішення. До того ж місце реєстрації зазначене у паспорті боржника не є підтвердженням того, що на дату відкриття виконавчого провадження боржник проживав саме за цією адресою (у Дніпропетровській області), адже згідно з нормами чинного законодавства він має право на вільне пресування та вибір місця проживання, тобто може проживати чи перебувати за іншою, аніж зареєстрована, адресою. У підсумку скаржник зазначила, що нею було відкрито виконавче провадження на підставі оригіналу виконавчого документа та заяви стягувача, в яких була наявна інформація про місце проживання боржника в межах виконавчого округу м. Києва, при цьому чинною редакцією Закону №1404-VIII не передбачено проведення виконавчих дій, спрямованих на перевірку будь-якої інформації стосовно боржника до відкриття виконавчого провадження, як і не передбачено обов'язку для стягувача надавати приватному виконавцю документи на підтвердження факту проживання, перебування боржника - фізичної особи за певною адресою. За наведених мотивів приватний виконавець Дорошкевич В. Л. уважає, що нею жодним чином не порушено норми статті 24 Закону №1404-VIII, оскільки виконавче провадження відкрите за місцем проживання боржника, вказаним у виконавчому документі. Посилаючись на порушення норм процесуального права скаржник зазначила, що судами попередніх інстанцій проведено однобічне дослідження та оцінку доказів, без наведення відповідних мотивів суди надали перевагу доказам позивача та відхилили надані їм на противагу докази відповідача, що спростовують факти, викладені в позові. Ухвалою від 18 січня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою з тих підстав, що дана справа може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Позивач надіслав суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін. Ухвалою від 27 серпня 2021 року Верховний Суд провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні. Установлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 07 квітня 2020 року приватним виконавцем Дорошкевич В. Л. відкрито виконавче провадження №61746052 про примусове виконання виконавчого напису №5242, виданого 30 березня 2020 року приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком В. В., про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Алекскредит" заборгованості в розмірі 14 756,00 грн. У постанові про відкриття виконавчого провадження зазначена адреса боржника ОСОБА_1 - АДРЕСА_1, а також адреса місцезнаходження стягувача ТОВ "Алекскредит" (ЄДРПОУ 41346335) - 49044, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Якова Самарського, 12-а. Водночас, місцем реєстрації ОСОБА_1 є наступна адреса: АДРЕСА_2. Згідно з довідкою ТОВ "Саноилтрейд" (ЄДРПОУ 38200058, адреса місцезнаходження - 53100, смт. Софіївка Софіївського району Дніпропетровської області, вул. Криворізька, 3) від 02 червня 2020 року №39 ОСОБА_1 працює у ТОВ "Саноилтрейд" з 16 січня 2020 року апаратником-екстракторником. В той же час судами встановлено, що виконавчим округом, у межах якого приватний виконавець Дорошкевич В. Л. здійснює свої повноваження, є місто Київ. Таким чином місце проживання та місце отримання доходів боржника не відноситься до виконавчого округу, на території якого приватний виконавець Дорошкевич В. Л. здійснює діяльність. Позивач, уважаючи, що виконавче провадження відкрито поза межами виконавчого округу відповідача, звернувся до суду з даним позовом про визнання протиправною та скасування постанови від 07 квітня 2020 року про відкриття виконавчого провадження №61746052. Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права у контексті доводів та аргументів касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 1 Закону №1404-VIII унормовано, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За приписами пункту 3 частини першої статті 3 Закону №1404-VІІІ примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів. Частиною першою статті 4 Закону №1404-VIIІ визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема, у виконавчому документі зазначаються адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб). Відповідно до пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIIІ виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. За змістом частин першої, другої статті 5 Закону №1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім винятків, установлених цією частиною. Частиною першою статті 18 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з частиною п'ятою цієї статті, під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Відповідно до частини першої статті 19 Закону №1404-VІІІ сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Закону №1404-VІІІ виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Відповідно до частини п'ятої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України від 02 червня 2016 року №1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон №1403-VIII) завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. Частиною першою статті 4 Закону №1403-VIII визначено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Державний виконавець та приватний виконавець повинні здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність (частина друга статті 4 Закону №1403-VIII). Відповідно до частин першої, другої і шостої статті 25 Закону №1403-VIII виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя. Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що приватний виконавець є особою, уповноваженою державою на примусове виконання рішень, тобто є суб'єктом владних повноважень, на дії якого поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України. Зокрема, суб'єкти владних повноважень мають приймати рішення (вчиняти дії) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно, розсудливо та неупереджено. У даній справі предметом судового контролю є постанова приватного виконавця Дорошкевич В. Л. про відкриття виконавчого провадження від 07 квітня 2020 року №61746052. При цьому, спірним у даному випадку є питання тлумачення положень статті 24 Закону №1404-VIII у контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у приватного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника. За висновками судів першої та апеляційної інстанцій, Закон №1404-VIII містить чітку вказівку на те, що виконавчі документи приймаються до виконання за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, а не довільно, без будь-яких підтверджень, зазначених у виконавчому документі. При цьому саме зареєстроване місце проживання фізичної особи повинно вважатися місцем проживання для цілей визначення місця виконання рішення. Тому, за відсутності доказів проживання та наявності майна у позивача як боржника у виконавчому провадженні у місті Києві, приватний виконавець мав повернути стягувачу виконавчий документ без прийняття до виконання, як це передбачено пунктом 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIII. Колегія суддів погоджується з наведеними міркуваннями та зауважує, що статтею 19 Закону №1404-VІІІ на боржника покладено низку обов'язків, виконання яких передбачає перебування у безпосередній близькості до місця вчинення виконавчих дій (зокрема повідомляти виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов'язкове зупинення вчинення виконавчих дій, своєчасно з'являтися на вимогу виконавця, допускати в установленому законом порядку виконавця до житла та іншого володіння, приміщень і сховищ, що належать йому або якими він користується, для проведення виконавчих дій). Таким чином у виконавчому провадженні місце проживання боржника відіграє важливу роль як для визначення виконавчого округу, в якому має здійснюватися виконавче провадження, так і для можливості реалізації боржником своїх прав і виконання обов'язків у виконавчому провадженні. У розглядуваній справі судами встановлено, що відповідно до паспорта громадянина України боржник у виконавчому провадженні №61746052 - фізична особа - ОСОБА_1 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2. Крім того, боржник працює у ТОВ "Саноилтрейд", яке розташовано в Дніпропетровській області, смт. Софіївка, вул. Криворізька, 3. Водночас, у постанові про відкриття виконавчого провадження від 07 квітня 2020 року ВП №61746052 адресою боржника зазначено АДРЕСА_1. При цьому, жодних належних та допустимих доказів про те, що на дату відкриття виконавчого провадження ОСОБА_1 проживав за вказаною адресою або мав будь-яке належне йому на праві власності майно (рухоме або нерухоме) у місті Києві відповідачем не надано та матеріали справи не містять. Колегія суддів ураховує твердження скаржника про те, що у виконавчому написі нотаріуса №5242 від 30 березня 2020 року та заяві стягувача - ТОВ "Алекскредит" адресою позивача вказано АДРЕСА_1, однак зауважує, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не встановлює відповідних обставин, адже не викликає особу, не спілкується з нею та не отримує від неї жодної інформації. Матеріали справи також не містять доказів на підтвердження того, що вищезазначена адреса піддавалась перевірці на предмет її достовірності. Тобто об'єктивних даних, на основі яких можна було б стверджувати, що позивач проживав у місті Києві (хоча б на дату відкриття виконавчого провадження), чи має майно на території цього виконавчого округу, відповідач не надав. У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №380/7750/20 зазначено, що отримавши заяву стягувача про примусове виконання виконавчого напису приватного нотаріуса, в якій, як і в указаному виконавчому документі, зазначено дві різні адреси боржника, приватний виконавець не міг не звернути уваги, що ці адреси, якщо вирішувати питання про прийняття до виконання цього виконавчого документа, відсилають до різних виконавчих округів (Львівська область та місто Київ відповідно). Звідси виникає потреба з'ясування місця проживання боржника як умови прийняття виконавчого документа до примусового виконання приватним виконавцем, територіальним округом якої є місто Київ (пункт 81 постанови). Водночас, у випадку з позивачем приватний виконавець Дорошкевич В. Л. відкрила виконавче провадження №61746052 без з'ясування дійсного місця проживання боржника. У вищеназваній постанові від 31 березня 2021 року Верховний суддійшов висновку про те, що сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою (пункт 86 постанови). Крім того Суд зазначив, що хоча приватний виконавець не має обов'язку перевіряти вірогідність відомостей, які зазначено у виконавчому документі, водночас приватний виконавець повинен здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність (частина друга статті 4 Закону №1403-VIII), повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об'єктивності (частина перша статті 4 Закону №1403-VIII). Закріплені у статті 4 Закону №1403-VIII засади діяльності, зокрема, приватного виконавця вимагають діяти добросовісно, що, окрім іншого, вимагає від нього більш вдумливого і ретельно виваженого підходу до виконання своїх професійних обов'язків (пункти 79-80 постанови). Варто зауважити, що тлумачення положень статті 24 Закону №1404-VIII у контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у приватного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника було здійснено у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20. Так, у названому рішенні суду касаційної інстанції зазначено, що Законом №1404-VIII установлено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна (частина перша статті 24 Закону). Водночас визначення місця проживання та місця перебування наведено у Законі України від 11 грудня 2003 року №1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон №1382-IV), відповідно до якого місцем проживання є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Виходячи з приписів статті 6 Закону №1382-IV, місце проживання підлягає обов'язковій реєстрації, тобто цей Закон пов'язує місце проживання особи насамперед із зареєстрованим місцем проживання. Таким чином, факт реєстрації особою свого місця проживання безумовно свідчить про те, що особа обрала певну адресу місцем свого проживання. Законом не заборонено особі мати декілька місць проживання, але у будь-якому випадку адреса, зареєстрована особою у встановленому порядку, виходячи з положень частини десятої статті 6 Закону, є офіційною адресою, а отже, особа правомірно очікує, що за цією адресою з нею буде вестися офіційне листування, а також вчинятимуться й інші юридичні дії, що пов'язані з місцем її проживання. Отже, відкриття виконавчого провадження у виконавчому окрузі, до якого належить зареєстрована адреса місця проживання боржника, відповідатиме принципу юридичної визначеності, вимогам, установленим частиною другою статті 2 КАС України та вимогам статті 24 Закону №1404-VIII. При цьому частина друга статті 24 Закону №1404-VIII пов'язує місце виконання рішення приватним виконавцем з фактичним місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходженням боржника - юридичної особи, а не з адресою, зазначеною у виконавчому документі, як це, наприклад, закріплено у частині першій статті 28 цього Закону. Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що саме виконавчим документом у цій справі встановлено фактичне місце проживання боржника. До того ж, аналізуючи положення статей 9, 18 Закону №1404-VІІІ, статті 27 Закону №1403-VIII та Закону України від 20 листопада 2012 року №5492-VI "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус", Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись. Крім того Суд відзначив, що норми КАС України також пов'язують місце проживання особи із зареєстрованим місцем її проживання. Так, відповідно до частини третьої статті 171 КАС України суд встановлює місце проживання фізичної особи шляхом надсилання запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Отже, законодавець, оперуючи поняттям "місце проживання особи", передбачає, що таке місце проживання має бути особою зареєстровано і суб'єкти владних повноважень зобов'язані враховувати таку інформацію при здійсненні ними владно-управлінських функцій. Таким чином, відсутність прямого обов'язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені частиною першою статті 4 Закону №1403-VIII та кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. Верховний Суд наголосив, що відсутність прямої вказівки в Законі №1404-VIIІ на обов'язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб'єкта владних повноважень. Одночасно з цим Верховний Суд звернув увагу на положення пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIIІ та констатував, що надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця. Зважаючи на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 31 березня 2021 року у справі №380/7750/20 та від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20, визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон №1404-VIII пов'язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця. Суд ураховує доводи касаційної скарги про те, що наявність зареєстрованого місця проживання боржника не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає саме за зареєстрованою адресою, однак у випадку, якщо особа не повідомила іншого, саме цю адресу, з урахуванням приписів частини десятої статті 6 Закону, необхідно враховувати під час вирішення питання про відкриття виконавчого провадження відповідно до вимог частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження". Крім того, таке трактування частини другої статті 24 Закону відповідатиме також принципу юридичної визначеності, який є елементом верховенства права. За такого правового регулювання та обставин справи колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що приватний виконавець Дорошкевич В. Л., виконавчим округом якої є місто Київ, не вправі була приймати до примусового виконання виконавчий документ (виконавчий напис приватного нотаріуса Колейчика В. В. від 30 березня 2020 року №5242), місце виконання якого знаходиться в іншому виконавчому окрузі. При цьому, з огляду на критерії, визначені у частині другій статті 2 КАС України, на відповідність яким адміністративний суд повинен перевіряти рішення суб'єкта владних повноважень у справах про їх оскарження, правильним є висновок судів першої та апеляційної інстанції про протиправність оспорюваної у цій справі постанови про відкриття виконавчого провадження. Таким чином судами попередніх інстанцій здійснено правильне тлумачення положень частин першої та другої статті 24 Закону №1404-VIIІ, висновки судів є правильними, обґрунтованими, у зв'язку з чим підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Підсумовуючи викладене Верховний Суд констатує, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Доводи скаржника не спростовують висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин. З огляду на це підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Висновки щодо розподілу судових витрат З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року у справі №160/5139/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді В. М. Соколов Л. О. Єресько А. Г. Загороднюк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 квітня 2019 року м. Київ справа №810/4277/16 адміністративне провадження №К/9901/23658/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Желтобрюх І. Л., суддів: Білоуса О. В., Шарапи В. М., під час попереднього розгляду справи за позовом ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Київській області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 (суддя Балаклицький А. І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2017 (колегія суддів у складі: Степанюка А. Г., Кузьменка В. В., Шурка О. І.) ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам (далі - СРВ) ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - відповідач, УДМС України в Київській області, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в обміні посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_2 та складання висновку (рішення) про скасування посвідки на постійне проживання в Україні від 02.08.2016; - скасувати рішення відповідача у формі висновку від 02.08.2016 про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_2; - зобов'язати відповідача здійснити позивачу обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 адміністративний позов задоволено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2017 постанову Київського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 скасовано в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення (оформленого у вигляді висновку) УДМС України в Київській області від 02.08.2016 про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та прийнято в цій частині нову, якою у задоволенні позову відмовлено. В решті постанову Київського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 залишено без змін. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином СРВ. У 2003 році позивач звернувся до Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про видачу йому посвідки на постійне проживання, оскільки він прибув до СРСР у 1991 році з метою працевлаштування, працював на ВАТ "Канат", переїхав в Україну на постійне проживання після звільнення з роботи. За результатами розгляду вказаного клопотання Відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийнято рішення щодо документування громадянина СРВ ОСОБА_2 посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України від 07.06.2001 №2491-III "Про імміграцію" (далі - Закон №2491-III) та видано тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 20.06.2003.29.07.2016 позивач звернувся до УДМС України в Київській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку з досягненням 45-ти річного віку. За результатами розгляду поданої позивачем заяви відповідачем було складено висновок про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_2, затверджений 02.08.2016 начальником УДМС України в Київській області, в якому зазначено про доцільність направлення його разом з матеріалами справи про видачу посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_2 до ДМС України для підготовки проекту наказу Голови ДМС про скасування рішення про видачу посвідки та визнання її недійсною. Вказаний висновок вмотивований наступним: позивач прибув на роботу не в Україну, а працював у Російській Федерації. На момент звернення, а саме 20.06.2003, положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання на підставі дозволу на імміграцію відповідно до абзацу 4 пункту 4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону №2491-III, а позивач не мав жодних підстав щодо отримання посвідки на постійне проживання. У зв'язку з викладеним, головний спеціаліст відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області Кузнєцова Г. В. дійшла висновку, що оформлена громадянину СРВ ОСОБА_2 20.06.2003 тимчасова посвідка підлягає визнанню недійсною та вилученню. Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем рішення (висновку) та відмови в обміні бланку посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням 45-річного віку позивач звернувся з даним позовом до суду. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що спірне рішення УДМС України в Київській області, оформлене висновком від 02.08.2016, є протиправним та підлягає скасуванню, враховуючи відсутність законних підстав для скасування посвідки позивача на постійне проживання в Україні. Суд першої інстанції зазначив, що скасування дозволу на імміграцію з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством не передбачено. Також, суд вважає, що відповідачем була допущена протиправна бездіяльність при розгляді заяви позивача щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав до скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення (оформленого у вигляді висновку) відповідача та відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині, оскільки такий висновок не порушує права особи безвідносно до його змісту, а є лише відображенням фактичних дій працівників органів ДМС. Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є визнання протиправними дій відповідача щодо відмови в обміні посвідки на постійне проживання в Україні позивача, дій щодо складання висновку (рішення) про скасування посвідки та зобов'язання відповідача здійснити позивачу обмін бланку посвідки на постійне проживання в Україні. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на те, що позивач не може вважатися особою, яка має дозвіл на імміграцію, оскільки він звернувся з відповідною заявою лише 20.06.2003, після спливу передбаченого Законом №2491-ІІІ шестимісячного строку. Наголошує, що висновок не є актом індивідуальної дії в розумінні статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), адже він не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для позивача, оскільки в ньому лише викладені окремі факти, що були встановлені відповідачем після ознайомлення з прийнятим рішенням Відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області, внаслідок якого позивача було документовано посвідкою на постійне проживання. Крім того, зазначає про відсутність у відповідача правових підстав для проведення обміну посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_2, оскільки наказ ДМС України від 31.08.2016 №222, яким було визнано недійсною та такою, що підлягала вилученню, посвідка на постійне проживання позивача в Україні, в судовому порядку не був скасований. Позивач у відзиві на касаційну скаргу зазначає, що в Київському окружному адміністративному суді розглядається справа №810/1709/17 про визнання протиправним наказу ДМС України від 31.08.2016 №222 в частині, що стосується позивача. Просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій. Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. Згідно з абзацом 6 статті 1 Закону №2491-III (в редакції, чинній на час видачі позивачу посвідки на постійне проживання) посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні. Відповідно до пункту 4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону №2491-ІІІ (в редакції, чинній на час видачі позивачу посвідки на постійне проживання) вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 за Угодою між Урядом СРВ та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється дія статей 12-15 цього Закону. За приписами статті 12 Закону №2491-ІІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Відповідно до частини першої статті 13 Закону №2491-ІІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. Відповідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Пунктами 22-23 Порядку №1983 встановлено, що для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. Департамент, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний строк подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Згідно з пунктом 24 Порядку №1983 рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону №2491-ІІІ. Копія рішення надсилається Держкомкордону. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України у 1991 році, а Закон №2491-III, прийнятий 07.06.2001, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Тому позивачу в силу дії вказаного Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію. Відповідачем не доведено та матеріали справи не містять доказів того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б тягли за собою визнання його таким, що не має дозволу на імміграцію з підстави, передбаченої абзацом 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону №2491-III. Крім того, доказів того, що Тимчасова посвідка позивача є отриманою у непередбаченому законом порядку також, не надано. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, Відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було проведено перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями Закону №2491-III, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявило та надало посвідку на постійне місце проживання в Україні. Таким чином, доводи скаржника про те, що позивач не може вважатися особою, яка має дозвіл на імміграцію, оскільки він звернувся з відповідною заявою лише 20.06.2003, після спливу передбаченого Законом №2491-ІІІ шестимісячного строку є необґрунтованими. Відповідно до пункту 9 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251 (далі - Порядок №251) строк дії посвідки на постійне проживання не обмежується. Посвідка на постійне проживання підлягає обміну в разі досягнення особою 25- і 45-річного віку. Приписи пункту 11 Порядку №251 визначають, що за результатами розгляду заяви протягом семи днів (для оформлення посвідки на постійне проживання) або не більш як 15 днів (для оформлення посвідки на тимчасове проживання) з дня подання всіх визначених цим Порядком документів приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником. У заяві робиться відмітка про прийняте рішення або зазначаються причини відмови у видачі посвідки. Відповідно до абзацу 1 пункту 16 Порядку №251 для обміну посвідки на постійне проживання в разі досягнення іноземцем та особою без громадянства 25- і 45-річного віку подаються документи, зазначені у підпунктах 1-4 і 6 пункту 15 цього Порядку. Підстави до відмови у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства визначені пунктом 17 Порядку №251, а пунктами 18 та 19 цього Порядку передбачені підстави до скасування посвідки на постійне (тимчасове) проживання. Згідно з пунктом 21 Порядку №251 іноземець та особа без громадянства протягом місяця з дня отримання копії рішення про відмову у видачі посвідки або скасування посвідки на тимчасове проживання має право на його оскарження шляхом звернення до ДМС або суду. Оскарження такого рішення зупиняє його виконання. Пунктом 4.1. Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.07.2013 №681 (далі - Тимчасовий порядок) передбачено, що обмін посвідки здійснюється в разі наявності підстав, визначених пунктами 14 та 16 Порядку №251. Згідно з абзацом 1 пункту 4.5 Тимчасового порядку працівник територіального органу чи підрозділу ДМС при надходженні заяви про обмін посвідки перевіряє наявність підстав для обміну посвідки, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їхніх паспортних документах, з даними, що містяться в цих заявах, перевіряє відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених пунктом 17 Порядку №251. Пунктом 4.6. Тимчасового порядку передбачений семиденний строк розгляду Головою ДМС (а в разі його відсутності - заступником Голови ДМС) чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником заяви про обмін посвідки на постійне проживання з дати подачі всіх визначених цим Тимчасовим порядком документів. Аналіз наведених вище норм свідчить, що після спливу, визначеного пунктом 4.6 Тимчасового порядку семиденного строку з дня подачі особою до територіального органу чи підрозділу ДМС України заяви про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку, за умови подачі визначених Тимчасовим порядком документів, Головою ДМС (а в разі його відсутності - заступником Голови ДМС) чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником має бути прийнято рішення про видачу або відмову у видачі нової посвідки. Судами попередніх інстанцій встановлено, що у зв'язку з досягненням 45-річного віку позивач у липні 2016 році звернувся до УДМС України в Київській області із письмовою заявою та переліком документів, в якій просив здійснити йому обмін бланку посвідки на постійне проживання в Україні. За результатами розгляду заяви позивача головним спеціалістом відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області Кузнєцовою Г. В. був складений висновок, згідно з яким позивачу повідомлялось про відмову в обміні посвідки на постійне проживання в Україні. Разом з тим, будь-яких зауважень щодо поданої заяви та пакету доданих до неї документів УДМС України в Київській області не наведено. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що належним способом відновлення порушеного права позивача є визнання протиправними дій відповідача щодо відмови в обміні посвідки на постійне проживання громадянина СРВ ОСОБА_2, дій щодо складання висновку (рішення) про скасування посвідки позивачу та зобов'язання відповідача здійснити позивачу обмін бланку посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку. Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог в частині скасування Висновку відповідача, оскільки результати розгляду заяви про обмін посвідки на постійне проживання оформлюються рішенням голови ДМС (а в разі його відсутності - заступником голови ДМС) чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником, у той час як висновок у розумінні пункту 4.5 Тимчасового порядку є лише відображенням фактичних дій працівників органів ДМС (головного спеціаліста відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області Кузнєцової Г. В. ), а тому не створює жодних правових наслідків. Відповідно, такий висновок не порушує права особи безвідносно до його змісту. Доводи скаржника про відсутність у відповідача правових підстав для проведення обміну посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_2, оскільки наказ ДМС України від 31.08.2016 №222, яким було визнано її недійсною та такою, що підлягає вилученню, ним не оскаржувався, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначений наказ був предметом судового розгляду, за наслідками якого він визнаний протиправним та скасований, в частині, що стосується позивача (адміністративна справа №810/1709/17). Посилання скаржника на те, що позивачем в адміністративному позові була заявлена вимога про зобов'язання відповідача утриматися від виконання наказу ДМС України від 31.08.2016 №222 в частині, що стосується позивача, проте судом першої інстанції не було її розглянуто, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, позивачем до суду 23.01.2017 (а. с. 57) було надано заяву про уточнення позовних вимог, серед яких такої вимоги позивачем заявлено не було. Отже, доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Таким чином, підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд ПОСТАНОВИВ: Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2017 залишити без змін, а касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Київській області - без задоволення. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується. суддя-доповідач: І. Л. Желтобрюх судді: О. В. Білоус В. М. Шарапа

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 вересня 2018 року Київ справа №757/5016/17-а адміністративне провадження №К/9901/22916/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді-доповідача - Бевзенка В. М., суддів: Данилевич Н. А., Стрелець Т. Г. розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №757/5016/17-а за позовом ОСОБА_2 до Інспектора патрульної поліції 2-ї роти батальйону управління патрульної поліції у м. Хмельницькому Департаменту патрульної поліції Погожевського Володимира Вікторовича про визнання дії протиправними та скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2017 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Троян Н. М., суддів - Бужак Н. П., Твердохліб В. А.), ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У січні 2017 року ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Інспектора патрульної поліції 2-ї роти батальйону управління патрульної поліції у м. Хмельницькому Департаменту патрульної поліції Погожевського В. В. (далі - відповідач), в якому просив: - визнати протиправними дії відповідача щодо притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності; - скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії АР №588573 від 04 січня 2017 року по справі про адміністративне правопорушення, складену відносно позивача; - справу про адміністративне правопорушення відносно позивача закрити за відсутністю в діях позивача складу адміністративного правопорушення. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на думку позивача відповідачем протиправно винесено постанову про визнання ОСОБА_2 винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Короткий зміст рішення суду І інстанції 14 липня 2017 року Печерський районний суд м. Києва ВИРІШИВ: - адміністративний позов ОСОБА_2 задовольнити частково; - скасувати постанову інспектора патрульної поліції 2-ї роти батальйону управління патрульної поліції у м. Хмельницькому Департаменту патрульної поліції Погожевського В. В. № АР 558573 від 04 січня 2017 року про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 122 КУпАП; - в задоволенні решти вимог позову - відмовити. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем при прийнятті оскаржуваної постанови не було досліджено всіх доказів, які мали значення для правильного вирішення справи. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими, а тому постанова про накладення адміністративного стягнення на позивача підлягає скасуванню. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 16 листопада 2017 року Київський апеляційний адміністративний СУД ВИРІШИВ: - апеляційну скаргу інспектора патрульної поліції 2-ї роти батальйону управління патрульної поліції у м. Хмельницькому Департаменту патрульної поліції Погожевського В. В. - задовольнити частково; - постанову Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2017 року - скасувати в частині задоволення позовних вимог, а в справі ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 - відмовити в частині задоволення позовних вимог; - в іншій частині постанову Печерського районного суду міста Києва від 14 липня 2017 року - залишити без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що факт порушення позивачем вимог Правил дорожнього руху був достовірно встановлений відповідачем, прийняте ним оскаржуване рішення є цілком правомірним, а застосоване стягнення відповідає характеру вчиненого правопорушення. Суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що вчинення позивачем правопорушення, передбаченого ч.1 ст.122 КУпАП, з урахуванням доказів у справі та фактичних обставин справи, є доведеним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, яка у лютому 2018 року передана на розгляд до Верховного Суду. У касаційній скарзі позивач просить: - скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2017 року та залишити в силі постанову Печерського районного суду м. Києва від 14 липня 2017 року. II. АРГУМЕНТИ СТОРІН Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу: Позивач у касаційній скарзі посилається на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення допущено порушення норм матеріального та процесуального права, тому таке рішення є незаконним. Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції не надано належної правової оцінки обставинам справи, що призвело до безпідставних висновків про визнання законною оспорюваної постанови. Відповідач заперечення на касаційну скаргу не подавав. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 січня 2017 року о 21 годині 14 хвилин ОСОБА_2, керуючи автомобілем Мазда д. н. з. НОМЕР_1, по вул. Гарнізонна, 4-А у м. Хмельницький здійснив зупинку у зоні дії знаку 3.34 "Зупинку заборонено" із додатковою табличкою 7.2.2. "Зона дії 150 м.", чим допустив порушення вимог п. 8.4 (в) ПДР України, відповідальність за що передбачена частиною першою ст. 122 КУпАП. Вказаний факт був встановлений відповідачем, який постановою про накладення адміністративного стягнення від 04 січня 2017 року притягнув позивача до адміністративної відповідальності передбаченої ч. 1 ст. 122 КпАП України у вигляді штрафу в розмірі визначеному законом. Вважаючи вказану постанову незаконною, ОСОБА_2 звернувся в суд за захистом свого порушеного права. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Частина 1 статті 122 КУпАП. Перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів. Стаття 245 КУпАП. Завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Стаття 251 КУпАП. Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Частина 2 статті 258 КУпАП. Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Частина четверта та п'ята статті 258 КУпАП. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. Якщо під час складання постанови у справі про адміністративне правопорушення особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, то уповноважена посадова особа зобов'язана скласти протокол про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 256 цього Кодексу, крім випадків притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-3 цього Кодексу та правопорушень у сфері забезпечення дорожнього руху, у тому числі зафіксованих в автоматичному режимі. Цей протокол є додатком до постанови у справі про адміністративне правопорушення. Стаття 283 КУпАП. Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак) ; технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року). Пункт 1-2 частини 1 статті 341. Межі перегляду судом касаційної інстанції. 1. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Правила дорожнього руху, затверджені постановою КМУ від 10 жовтня 2001 року №1306 "Про правила дорожнього руху" (далі - ПДР, Правила). Підпункт "в" п.8.4 ПДР. Знаки поділяються на групи, зокрема на: заборонні знаки, які запроваджують або скасовують певні обмеження в русі. Пункт 3.34 п. 3 Розділу 33 ПДР. До заборонних дорожніх знаків відноситься дорожній знак - "Зупинку заборонено", яким забороняється зупинка і стоянка транспортних засобів, крім таксі, що здійснює посадку або висадку пасажирів (розвантаження чи завантаження вантажу). Пункт 3.43 ПДР зона дії знаків 3.1 - 3.15, 3.19 - 3.21, 3.25, 3.27, 3.29, 3.33 - 3.37 - від місця встановлення до найближчого перехрестя за ним, а в населених пунктах, де немає перехресть, - до кінця населеного пункту. Дія знаків не переривається в місцях виїзду з прилеглих до дороги територій і в місцях перехрещення (прилягання) з польовими, лісовими та іншими дорогами без покриття, перед якими не встановлено знаки пріоритету. Дія знаків 3.9, 3.10, 3.34 - 3.37 поширюється лише на той бік дороги, на якому вони встановлені. Зона дії знаків може бути зменшена: для знаків 3.34 - 3.37 - табличкою 7.2.2 на початку зони дії, а також установленням у кінці їх зони дії дублюючих знаків 3.34 - 3.37 з табличкою 7.2.3. У відповідності до ПДР табличка 7.2.2 "Зона дії" - позначає: зону дії заборонних знаків 3.34 - 3.37, а також довжину одного або декількох розташованих один за одним зупинкових майданчиків. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. З аналізу наведених норм законодавства України вбачається, що постанова у справі про адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою ст.122 КУпАП, виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення без складання відповідного протоколу. У випадку, коли особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, то уповноважена посадова особа зобов'язана надати належні та допустимі докази, які підтверджують вчинення адміністративного правопорушення. За правилами статті 14 Закону України "Про дорожній рух", учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух. Судом апеляційної інстанції з відеозапису з нагрудної камери відповідача встановлено, що позивач здійснив зупинку у зоні дії знаку 3.34 "Зупинку заборонено" із додатковою табличкою 7.2.2. "Зона дії 150 м." Крім того, позивачем, під час зупинки в зоні дії знаку 3.34 "Зупинку заборонено" не було ввімкнено аварійну світлову сигналізацію або, яка у відповідності до п.9.9а Правил дорожнього руху повинна бути ввімкнена у разі вимушеної зупинки на дорозі або встановлено знак аварійної зупинки згідно п. 9.10 Правил дорожнього руху. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що видимість знаку "3.34 "Зупинку заборонено" із додатковою табличкою 7.2.2. "Зона дії 150 м." не була обмежена, оскільки вулиця згідно відеозапису була достатньо освітлена для учасників дорожнього руху. Суд не бере до уваги пояснення позивача про ті обставини, що він у зв'язку з різким погіршенням здоров'я купував ліки для себе, тому був змушений здійснити вимушену зупинку, оскільки, судом апеляційної інстанції встановлено з відеозапису з нагрудної камери поліцейського, що водій знаходився у транспортному засобі. Таким чином, Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для скасування постанови серії АР №558573 від 04 січня 2017 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення було повно встановлено обставин справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2017 року - залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується. суддя - доповідач В. М. Бевзенко судді Н. А. Данилевич Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 жовтня 2018 року Київ справа №529/583/16-а адміністративне провадження №К/9901/12273/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Шарапи В. М., суддів - Бевзенка В. М., Данилевич Н. А., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Управління патрульної поліції у м. Полтаві Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на постанову Диканського районного суду Полтавської області від 13 червня 2016 року (суддя Щабельська І. В. ) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року (судді Шевцова Н. В., Макаренко Я. М., Мінаєва О. М. ) у справі за позовом ОСОБА_2 до інспектора роти №3 батальйону Управління патрульної поліції у м. Полтаві Департаменту патрульної поліції рядового поліції Горбатенка Владислава Сергійовича, третя особа - Управління патрульної поліції у м. Полтаві Департаменту патрульної поліції, про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, УСТАНОВИВ: ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до інспектора роти №3 батальйону УПП в м. Полтава ДПП рядового поліції Горбатенко В. С., третьої особи Управління патрульної поліції у м. Полтаві, в якому просив скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративні правопорушення серії ПС2 №322993, винесену 24 травня 2016 року інспектором роти №3 батальйону УПП в м. Полтава ДПП рядовим поліції Горбатенком В. С. про накладення на ОСОБА_2 адміністративного стягнення у виді штрафу в сумі 255 (двісті п'ятдесят п'ять) грн. Постановою Диканського районного суду Полтавської області від 13 червня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року, адміністративний позов задоволено. Постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративні правопорушення серії ПС2 №322993, винесену 24 травня 2016 року інспектором роти №3 батальйону УПП в м. Полтава ДПП рядовим поліції Горбатенком В. С. з накладенням на ОСОБА_2 адміністративного стягнення у вигляді штрафу в сумі 255 грн. скасовано. Задовольняючи адміністративний позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з відсутності достатніх доказів, які свідчать про вчинення позивачем правопорушення, у зв'язку з чим позовні вимоги є обґрунтованими та постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає скасуванню. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій Управління патрульної поліції у м. Полтаві Департаменту патрульної поліції Національної поліції України звернулося з касаційною скаргою, у якій просить скасувати зазначені рішення судів та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування касаційної скарги відповідач зазначив, що поліцейський мав достатньо доказів та підстав для притягнення до адміністративної відповідальності порушника, однак суди попередніх інстанцій цього не взяли до уваги. У запереченнях на касаційну скаргу позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 травня 2016 року інспектором роти №3 батальйону УПП в м. Полтаві ДПП рядовим поліції Горбатенком В. С. було винесено постанову серії ПС2 №322993 у справі про адміністративне правопорушення передбачене частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративне правопорушення (далі - КУпАП) та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 грн. У постанові зазначено, що ОСОБА_2 здійснив зупинку менш ніж за 10 метрів від пішохідного переходу, чим порушив вимоги п. 15.9.г Правил дорожнього руху України. Вважаючи зазначену постанову незаконною, позивач звернувся із цим адміністративним позовом. Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, суд приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень має бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до частини третьої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Положеннями частини першої статті 122 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за порушення правил, зокрема, зупинки. За приписами статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото - і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Таким чином, висновки про наявність чи відсутність в діях ОСОБА_2 адміністративного правопорушення мають бути зроблені на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин та доказів. Відповідно до частини другої статті 71 КАС України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних відносин) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо заперечує проти адміністративного позову. Згідно статті 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Статтею 280 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до статті 283 КУпАП постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім'я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім'я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акту, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак) ; технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Отже, уповноважена особа має всебічно, повно і об'єктивно з'ясувати обставини справи, зокрема, на підставі належних доказів, які підтверджують факт вчинення особою адміністративного правопорушення. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач, заперечуючи проти позову, не довів належними доказами факт вчинення ОСОБА_2 зазначеного вище адміністративного правопорушення. Ураховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що недоведеність факту зупинки автомобіля позивача менш ніж за 10 метрів до пішохідного переходу виключає настання адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 КУпАП. Доводи Управління патрульної поліції у м. Полтаві Департаменту патрульної поліції про те, що надане відео доводить факт правопорушення, не заслуговують на увагу, оскільки суди попередніх інстанцій під час його перегляду не змогли встановити наявність пішохідного переходу у місці зупинки автомобіля ОСОБА_2 Відповідно до частин першої та другої статті 341 КАС України (у редакції, що діє з 15 грудня 2017 року), суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Управління патрульної поліції у м. Полтаві Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення. 2. Постанову Диканського районного суду Полтавської області від 13 червня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується. суддя -доповідач В. М. Шарапа судді В. М. Бевзенко Н. А. Данилевич

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 грудня 2018 року Київ справа №296/234/17 адміністративне провадження №К/9901/21623/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Білоуса О. В., суддів - Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Корольовського районного суду міста Житомира від 06 квітня 2017 року (головуючий суддя - Сингаївський О. П. ) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року (головуючий суддя - Іваненко Т. В., судді - Кузьменко Л. В., Франовська К. С. ) у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у місті Житомирі про визнання протиправною та скасування постанови в справі про адміністративне правопорушення, УСТАНОВИВ: У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у місті Житомирі (далі - УПП у місті Житомирі), в якому просив: - визнати протиправною та скасувати постанову від 28 грудня 2016 року серії АР №753943 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 255,00 грн. за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 28 грудня 2016 року у місті Житомирі по вулиці Вітрука, керуючи автомобілем "ВАЗ-21121", номерний знак "НОМЕР_1", був зупинений інспектором патрульної поліції Моргуном А. О., яким винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення підпункту 33.3.21 Правил дорожнього руху України. У вказаній постанові зазначено, що позивач, виїжджаючи з прилеглої території, не виконав вимоги дорожнього знаку 3.21 "В'їзд заборонено". Позивач вважає вказану постанову безпідставною та винесеною з порушенням порядку притягнення до адміністративної відповідальності, оскільки він не міг завчасно побачити вказаний дорожній знак, у зв'язку із складними погодними умовами, відсутністю дорожньої розмітки та відповідних знаків, які б вказували напрямок руху для виїзду з прилеглої території. ОСОБА_1 зазначив, що інспектор патрульної поліції не мав права розглядати справу про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці зупинки транспортного засобу. Постановою Корольовського районного суду міста Житомира від 06 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник зазначив, що не оспорює факт виїзду із автостоянки всупереч вимогам, встановленого на тій ділянці дороги, дорожнього знаку 3.21 "В'їзд заборонено". Разом з тим, звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки обставинам, що стали причиною невиконання ним вимог дорожнього знаку 3.21 "В'їзд заборонено". Позивач зазначає, про відсутність вини у його діях, оскільки вказаний дорожній знак встановлено у такий спосіб, який не забезпечує спрямованість інформації, яку він передає до тих учасників дорожнього руху для яких вона призначена. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 лютого 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О. В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 28 грудня 2018 року відповідачем, стосовно позивача, винесено постанову по справі про адміністративне правопорушення серії АР №753943, якою його визнано винним за частиною першою статті 122 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255,00 грн. У постанові зазначено, що 28 грудня 2018 року о 16 год. 20 хв. у місті Житомирі, по вулиці Вітрука, 9, водій ОСОБА_1, керуючи автомобілем "ВАЗ-21121", номерний знак "НОМЕР_1", виїжджаючи з прилеглої території не виконав вимоги дорожнього знаку 3.21 "В'їзд заборонено" та здійснив подальший рух, чим порушив підпункт 33.3.21 Правил дорожнього руху України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що дії відповідача щодо притягнення позивача до адміністративної відповідальності є правомірними, а вина ОСОБА_1 у вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП доведена та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Згідно з статтею 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами. Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні. Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами. Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів. Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року №3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (із змінами та доповненнями, далі - ПДР України). Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. Підпунктом 8.4. (в) ПДР України визначено, що заборонні знаки запроваджують або скасовують певні обмеження в русі. Відповідно до підпункту 3.21 пункту 33.3 "Заборонні знаки" розділу 33 ПДР України - "В'їзд заборонено", дорожній знак 3.21 забороняє в'їзд усіх транспортних засобів з метою: запобігання зустрічному руху транспортних засобів на ділянках доріг з одностороннім рухом; запобігання виїзду транспортних засобів назустріч загальному потоку на дорогах, позначених знаком 5.8; організації відокремленого в'їзду і виїзду на майданчиках, що використовуються для стоянки транспортних засобів, майданчиках відпочинку, автозаправних станцій тощо; запобігання в'їзду на окрему смугу руху, при цьому знак 3.21 повинен застосовуватись разом з табличкою 7.9; запобігання в'їзду на дороги, що безпосередньо простягаються у межах прикордонної смуги до державного кордону і не забезпечують пересування до встановлених пунктів пропуску через державний кордон (крім сільськогосподарської техніки, інших транспортних засобів і механізмів, задіяних у провадженні відповідно до законодавства і за наявності відповідних на те законних підстав сільськогосподарської діяльності або інших робіт, ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків, а також транспортних засобів Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Держприкордонслужби, ДМС, ДФС, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, Національної поліції і органів прокуратури під час виконання оперативних та службових завдань). Згідно з частиною першою статті 122 КУпАП, перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів. При вирішенні спору у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій, встановили наявність вказаних у оскаржуваній постанові обставин, визнання позивачем факту вчинення правопорушення та дійшли до висновку про правомірність притягнення позивача до адміністративної відповідальності. Суди попередніх інстанцій, посилаючись на встановлені під час розгляду справи обставини та досліджені докази, зазначили, що відповідачем доведено правомірність прийняття постанови від 28 грудня 2016 року серії АР №753943. Заперечуючи порушення ПДР України позивач вказав, що у зв'язку із несприятливими погодними умовами (сильний сніг, темна пора доби), відсутністю дорожньої розмітки та відповідних знаків, які б вказували напрямок руху для виїзду з прилеглої території, він був позбавлений можливості вчасно побачити дорожній знак забороняючий рух. Відповідно до пункту 2.3 Розділу 2 ПДР України, для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов'язаний бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі. Отже, позивач, керуючи автомобілем за несприятливих погодних умов повинен був бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, у тому числі, і за дорожніми знаками, які дозволяють або забороняють рух в обраному ним напрямку. Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. За таких обставин Верховний Суд погоджується висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 За приписами статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості перевіряти правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, інакше, аніж на підставі встановлених ними фактичних обставин справи. При цьому будь-яких обставин, які б свідчили про допущення судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права, що дозволяли б суду вийти за межі доводів касаційної скарги та слугували обов'язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, Верховним Судом не встановлено. При цьому, колегія суддів критично ставиться до доводів скаржника з приводу порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, які полягали у безпідставному взятті до уваги, наданих позивачем доказів, які на думку позивача підтверджують відсутність його вини у вчиненні адміністративного правопорушення. Згідно з частиною першою статті 69 КАС України (в редакції чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанції), доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Частиною першою статті 70 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Відповідно до статті 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Отже, колегія суддів Верховного Суду не вбачає порушень процесуального законодавства судами попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи, оскільки встановлення належності чи неналежності доказів, переваги одних доказів над іншими, а також їх оцінка належать до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій. Решта доводів касаційної скарги, по суті, зводяться до незгоди з мотивами судів, якими вони керувалися при оцінці доказів і встановлених на цих підставах обставин дорожньої-транспортної ситуації за участю позивача, що в підсумку вплинуло на прийняття рішення про наявність в діях останнього складу адміністративного правопорушення, поставленого йому за провину, та правомірність оскаржуваної постанови. З урахуванням визначених статтею 341 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) меж перегляду касаційним судом рішень судів першої та апеляційної інстанцій, такі аргументи позивача не можуть слугувати підставою для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржених судових рішень. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Корольовського районного суду міста Житомира від 06 квітня 2017 року та ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 345, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Корольовського районного суду міста Житомира від 06 квітня 2017 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач О. В. Білоус судді І. Л. Желтобрюх Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 червня 2019 року Київ справа №818/583/17 адміністративне провадження №К/9901/2343/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Губської О. А., суддів: Білак М. В., Калашнікової О. В., розглянув у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу №818/583/17 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року (колегія суддів: головуючий суддя: Григорова А. М., судді: Подобайло З. Г., Тацій Л. В. ) І. СУТЬ СПОРУ: 1. Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 05.02.2017 року №03 про заборону в'їзду в Україну строком на три роки. 2. В обґрунтування позову позивач зазначає, що не погоджується з рішенням відповідача, вважає його протиправним та таким, що прийняте з порушенням законодавства України, не відповідає інтересам громадян України та інших осіб, які проживають в Україні. Відповідачем не враховано факт наявності у позивача неповнолітньої дитини, яка є громадянкою України та перебуває на утриманні позивача, а також її законне право на проживання з батьком. ІІ. Встановлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 3.08.06.2011 року, згідно штампу перетину кордону, громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 прибув в Україну на підставі паспорта громадянина Узбекистану разом з малолітніми дітьми - ОСОБА_2 та ОСОБА_3.4.21.07.2011 року позивач звернувся до сектору громадянства і реєстрації фізичних осіб Ніжинського МВ УМВС України в Чернігівській області з заявою про оформлення дозволу на імміграцію в Україну йому та малолітнім дітям, що прибули разом з ним, згідно пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію" оскільки його дитина - ОСОБА_4 перебуває в громадянстві України. 5.10.08.2011 року УГІРФО УМВС України в Чернігівській області прийнято рішення №6/3743 про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачу разом з його малолітніми дітьми. 6.10.08.2011 року на підставі дозволу на імміграцію в Україну позивач документований посвідкою на постійне проживання, зі строком дії "безстроково". 21.05.2015 року йому було замінено вказану вище посвідку на іншу, яку він отримав 30.03.2016 року. 7. До УДМС України в Чернігівській області надійшла копія вироку Зарічного районного суду м. Суми від 11.11.2015 року по справі №592/8346/15-к, за яким позивача визнано винним у пред'явленому йому обвинувачені, передбаченому частиною 4 статті 358 Кримінального кодексу України (використання завідомо підробленого документа, а саме: паспорта громадянина Республіки Узбекистан, продовження строку перебування на території України, де малися підробленні відтиски печаток, зроблених від імені пункту пропуску "Харків-пасажирський"). 8. Листом Відділу кримінальної поліції Сумського ВП ГУНП в Сумській області від 13.02.2017 року повідомлено відповідачу, що перебування позивача на території України може суперечити інтересам охорони громадського порядку, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні та посприяти вчиненню більш тяжких злочинів, оскільки вироком від 11 листопада 2015 року встановлено, що злочин вчинено іноземцем умисно, що свідчить про необхідність захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають на Україні, оскільки перебування на території України особи, яка засуджена за вчинення умисного злочину, може сприяти вчиненню більш тяжких злочинів, в тому числі із залученням громадян України та інших осіб, які проживають на Україні. Відповідно до вимог пункту 1 статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та Інструкції "Про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства", затвердженої наказом МВС від 17.12.2013 року №1235, висловлено прохання розглянути питання щодо встановлення заборони в'їзду позивачу на територію України терміном на 3 роки. 9.30.05.2016 року УДМС України в Чернігівській області, враховуючи, що заява про отримання дозволу на імміграцію позивача була прийнята на підставі недійсних документів та з порушенням абзацу 1 пункту 10 "Порядку формування квоти імміграції", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року №1983, яким встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах, винесло рішення №6/3743 про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачеві та його малолітнім дітям. 10. Керуючись пунктом 2.12. Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.07.2013 року №681, відповідачем прийнято рішення №15 від 22.07.2016 року про скасування посвідки на постійне проживання в Україні позивачу як громадянину Узбекистану, який прибув в Україну з метою постійного проживання та вирішено вилучити у нього цей документ. 11. Позивачем оскаржувалися рішення щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну та рішення про скасування посвідки на постійне проживання. Судами першої та другої інстанції йому було відмовлено в задоволенні позовних вимог. 12.15.02.2017 року за ініціативою органів кримінальної поліції УДМС України в Сумській області на підставі звернення ГУНП в Сумській області, надісланого листом від 13.02.2017 року №2492 (а. с. 43), прийнято рішення №03 про заборону позивачу в'їзду в Україну на 3 роки (а. с. 44) та відповідно до Порядку надання Державній прикордонній службі та виконання нею доручень уповноважених державних органів щодо осіб, які перетинають державний кордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.04.2013 року №280, до Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України надіслано відповідне доручення №05.1/912. Після чого позивач не зміг перетнути кордон України на в'їзд (а. с. 45). ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення 13. Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 20 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. 14. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірне рішення прийняте відповідачем обґрунтовано, на підставі абзацу 2 частини 1 статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", відповідно до якого в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні. 15. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нову постанову, якою задоволено позов. Визнано протиправним та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №03 від 15 лютого 2017 року про заборону в'їзду в Україну громадянину Узбекистану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, строком на три роки. 16. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем не надано суду аргументованих доводів і доказів, які б переконливо свідчили про те, що в'їзд і перебування позивача в Україні може загрожувати (становити небезпеку) національній безпеці України або громадському порядку. Лише факт вчинення позивачем кримінального правопорушення, судимість за яким погашена, не може розглядатися як безумовна підстава для заборони в'їзду йому в Україну. IV. Касаційне оскарження 17. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції. 18. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні, на підставі відповідного подання підрозділу кримінальної поліції. Тому в Управління були достатні підстави для винесення спірного рішення про заборону в'їзду позивачу на територію України, яке є правомірним, обґрунтованим та прийнятим в порядку та у спосіб, визначений чинним законодавством України. V. Релевантні джерела права й акти їх застосування 19. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 20. Згідно до статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду. 21. За наявності підстав, зазначених в абзацах другому, сьомому і восьмому частини першої цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України. 22. Поняття "національної безпеки України" визначено у статті 1 Закону України "Про основи національної безпеки України", за якою національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у різноманітних сферах діяльності. 23. "Громадський порядок" визначається як урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров'я, повагу честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі. 24. Рішення про заборону в'їзду в Україну приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції. Службою безпеки України або органом охорони державного кордону. 25. Порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства (далі - особи), перебування яких на території України не дозволяється визначено Інструкцією про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженою Наказом МВС України від 17.12.2013 року №1235 (далі по тексту - Інструкція). 26. Відповідно до пункту 3 Інструкції рішення про заборону в'їзду в Україну особам приймається ДМС України та її територіальними органами за наявності підстав, зазначених в абзацах другому, третьому та сьомому частини першої статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". 27. Згідно із підпунктом "б" п. 4 Інструкції рішення про заборону в'їзду в Україну особам приймається ДМС України та її територіальними органами за ініціативою підрозділів кримінальної міліції у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення оперативно-розшукової діяльності. 28. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Національну поліцію" Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. А відповідно до пунктів 1 та 2 частини 1 статті 23 цього Закону поліція відповідно до покладених на неї завдань здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень, а також виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення. VI.Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 29. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що спірне рішення прийняте відповідачем на підставі абзацу 2 частини 1 статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", відповідно до якого в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні та відповідного подання підрозділу кримінальної поліції. 30. Єдиною підставою заборони в'їзду позивачу на територію України є наявність вироку Зарічного районного суду м. Суми від 11.11.2015 року у кримінальній справі №592/8346/15-к. 31. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що після винесення вироку штраф було одразу сплачено позивачем. 32. Колегія суддів суду апеляційної інстанції на підставі положень частини 4 статті 11 та частини 3 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України дослідила питання судимості позивача. 33. Згідно довідки Національної поліції України Головного управління Національної поліції в Сумській області від 16.11.2017 року за інформацією баз даних ДІТ МВС України позивач є особою, яка на території України станом на 13.02.2017 року до кримінальної відповідальності не притягувалася, не знятої чи не погашеної судимості не мала та в розшуку не перебувала. 34. Згідно інформації стосовно позивача, що міститься у довідці Міністерства внутрішніх справ України позивач є особою, яка на території України станом на 20.11.2017 до кримінальної відповідальності не притягувалася, не знятої чи не погашеної судимості не мала та в розшуку не перебувала. 35. Відповідно до ст. 89 Кримінального кодексу України такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до основного покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину. 36. Враховуючи вказані докази, Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції, що на момент винесення Управлінням Державної міграційної служби України в Сумській області оскаржуваного рішення позивач вважався особою яка не є судимою за даним вироком, а тому сам по собі вирок по зазначеній кримінальній справі не може створювати для позивача будь-яких негативних наслідків. 37. З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки на момент прийняття Управлінням Державної міграційної служби України в Сумській області рішення про заборону в'їзду на територію України підстави для прийняття такого рішення у відповідача були відсутні, тому дане рішення не може вважатись законним та обґрунтованим. VII. Позиція Верховного Суду 38. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову. 39. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновку суду апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги відповідача Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду. 40. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржуване судове рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення. 42. За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 43. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Судові витрати 44. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року в цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий О. А. Губська судді М. В. Білак О. В. Калашнікова

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 липня 2019 року Київ справа №818/1523/17 адміністративне провадження №К/9901/25518/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Губської О. А., суддів: Білак М. В., Калашнікової О. В., розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2017 року, прийняту у складі судді Бондаря С. О., та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року, постановлену у складі колегії суддів: Донець Л. О. (головуючий), Бенедик А. П., Мельнікової Л. В. І. СУТЬ СПОРУ: 1. ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення від 05.10.2017 №66 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого позивачу. 2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що рішення відповідача, яким йому було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, є незаконним та таким, що порушує права, свободи і законні інтереси іноземця та його право на постійне проживання в Україні на законних підставах, у зв'язку з чим підлягає скасуванню. 3. Відповідач позов не визнав. У запереченні проти позову наполягав на безпідставності останнього та просив відмовити в його задоволенні з огляду на законність і обґрунтованість спірного РІШЕННЯ: ІІ. Установлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 4. Позивач прибув в Україну в 2007 році. 5.13.04.2007 ОСОБА_1 звернувся до відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Ковпаківського ВМ СМВ УМВС України в Сумській області щодо отримання дозволу на імміграцію в Україну, на підставі вимог пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію" 6. Позивачу видано безстрокову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 25.06.2007.7.24.09.2013 позивач звернувся до Ковпаківського районного відділу у м. Суми Управління ДМС України в Сумській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання в Україні, у зв'язку з непридатністю до користування. 8. Позивачем отримано нову посвідку на постійне проживання НОМЕР_2 від 26.09.2013.9. Рішенням відповідача від 05.10.2017 №66 позивачу було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію". 10. Підставою для прийняття вказаного рішення стало отримання відповідачем інформації від Управління патрульної поліції в м. Суми про вчинені позивачем адміністративні правопорушення та доцільність розглянути питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну. 11. Вважаючи вищеозначене рішення протиправним та таким, що порушує його права, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення 12. Сумський окружний адміністративний суд постановою від 01 листопада 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року, позов задовольнив. 13. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію", які були б підставою для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію. IV. Провадження в суді касаційної інстанції 14. Управління Державної міграційної служби України в Сумській області подало касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права. 15. У скарзі відповідач просить скасувати оскаржувані судове рішення та ухвалити рішення про відмову в позові. 16. У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на правомірність прийняття рішень судів попередніх інстанцій. V. Джерела права й акти їх застосування 17. Згідно з положеннями ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 18. Правовий статус, основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні і порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України регулюється Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", відповідно до статті 4 якого, іноземці та особи без громадянства в порядку, визначеному законом України про імміграцію, можуть, зокрема, іммігрувати в Україну на постійне проживання. 19. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-ІІІ. 20. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про імміграцію" визначено, що імміграція - прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. 21. У розумінні статті 1 Закону України "Про імміграцію" іммігрантом є іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. 22. Згідно положень частини першої та другої статті 4 зазначеного Закону дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема, особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України. 23. Статтею 6 Закону України "Про імміграцію" визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл. 24. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону України "Про імміграцію" заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції. 25. Статтею 12 Закону України "Про імміграцію" визначені підставі для скасування дозволу на імміграцію. Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. 26. Положеннями ч. 1 ст. 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. 27. Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983.28. Відповідності до п. 21 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. 29. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. VI. Висновок Верховного Суду 30. Як вбачається з матеріалів справи, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію стало те, що це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України. 31. В підтвердження даних доводів відповідачем надані лист Департаменту Національної поліції м. Суми від 21.07.2017 №6397 з копіями постанов про притягнення позивача до адміністративної відповідальності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі. 32. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що лист - це службова кореспонденція, яка носить лише роз'яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер і не є нормативно-правовим актом, який міг би врегульовувати правовідносини. 33. Так, вказаний вище лист Департаменту Національної поліції м. Суми від 21.07.2017 №6397 не містить жодних обґрунтувань та доказів щодо необхідності для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, у зв'язку з перебуванням позивача в статусі особи, що має право на імміграцію в Україні. 34. Лист Департаменту Національної поліції м. Суми носить рекомендаційний характер, а відтак не є безумовною підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну стосовно позивача. 35. Водночас вказаний лист не містить обставин, що передбачені законодавством України, як підстави для скасування дозволу на імміграцію, а дії відповідача по скасуванню оскаржуваного рішення фактично призвели до безпідставного позбавлення гарантованого Конституцією України права громадянина іншої держави на постійне проживання в Україні за відсутності доведеного факту порушення, визначеного пунктом 4 частини першої статті 12 Закону, у відповідності до чинного законодавства. 36. Згідно Конституції України Україна характеризується не тільки як демократична, але й як соціальна і правова держава. Правовий порядок такої держави побудований так, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України. 37. Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Тобто, в розумінні вказаної статті загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності, та процедуру такого притягнення має визначати закон. 38. За правилами частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконано. 39. Постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, надані відповідачем, свідчать про вчинення позивачем декількох дрібних адміністративних правопорушень, які самі по собі не створюють загрози здоров'ю, правам і законним інтересам громадян України. 40. Відтак, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для скасування спірної постанови. 41. Доводи касаційної скарги, які зводяться до переоцінки встановлених судами фактичних обставин справи, вказаного висновку не спростовують. 42. При цьому, в силу вимог частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 43. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. 44. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. VII. Судові витрати 36. З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року залишити без задоволення. 2. Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року у справі №818/1523/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. Головуючий О. А. Губська судді М. В. Білак О. В. Калашнікова

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 січня 2019 року Київ справа №356/624/17 адміністративне провадження №К/9901/21922/18 розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Березанського міського суду Київської області від 07.06.2017 (головуючий суддя - Капшученко І. О.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017 (головуючий суддя - Твердохліб В. А., судді: Костюк Л. О., Троян Н. М. ) у справі №356/624/17 за позовом ОСОБА_1 до четвертого взводу роти забезпечення безпеки дорожнього руху управління Національної поліції в Київській області, ОСОБА_2 про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення, - ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 06.06.2017 ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до четвертого взводу роти забезпечення безпеки дорожнього руху Управління Національної поліції в Київській області, ОСОБА_2 про визнання протиправною та скасування постанови від 22.01.2017, прийнятої старшим сержантом поліції ОСОБА_2 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії БР №304834 у вигляді штрафу у розмірі 255 грн. за вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Ухвалою Березанського районного суду Київської області від 07.06.2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017, позовну заяву залишено без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду з позовом, встановленого статтею 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї Не погоджуючись з рішенням судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким направити справу на новий розгляд, оскільки вважає, що рішення судів попередніх інстанцій було прийнято з порушенням норм процесуального права. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не може бути задоволена з таких підстав. Відповідно до частини першої, третьої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - КАС України) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно статті 289 КУпАП скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови, а щодо постанов по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такої постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу. Відповідно до статті 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється УХВАЛА: Як встановлено судами попередніх інстанцій, 22.01.2017 оскаржувану постанову було винесено та отримано позивачем. Адміністративний позов подано позивачем до суду 06.06.2017, тобто з пропуском строку, встановленого статтею 289 КУпАП. Обґрунтовуючи дотримання строку звернення до суду, позивач зазначає, що 20.04.2017 звертався до Головного управління Національної поліції в Київській області із заявою, в якій оскаржував вказану постанову про накладення адміністративного стягнення, за результатами розгляду якої листом №Н273/109/20/03 від 18.05.2017 Головне управління повідомило адресу відповідача, а тому вважає, що відповідно до частини четвертої статті 99 КАС України строк не було пропущено. Згідно частини четвертої статті 99 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до органу (Головного управління Національної поліції в Київській області), який виніс оскаржувану постанову, поза межами десятиденного строку, встановленого статтею 289 КУпАП. За встановлених обставин справи, Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність підстав для залишення позову без розгляду, оскільки позивач звернувся до суду з цим позовом з пропуском строку звернення до адміністративного суду за відсутності поважних причин. Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи і не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення, судами попередніх інстанцій було порушено норми процесуального права. Згідно частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Березанського міського суду Київської області від 07.06.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017 - залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується. суддя -доповідач В. М. Бевзенко судді Н. А. Данилевич В. М. Шарапа

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 листопада 2019 року Київ справа №807/185/18 адміністративне провадження №К/9901/20975/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Єресько Л. О., суддів: Загороднюка А. Г., Соколова В. М., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №807/185/18 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача - Служба безпеки України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою адвоката Шкорки Ігоря Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року, постановленого суддею Маєцькою Н. Д. та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Носа С. П., суддів: Попка Я. С., Сеника Р. П., УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування. 13 березня 2018 року адвокат Шкорка Ігор Володимирович, який діє в інтересах ОСОБА_1 (надалі - позивач), звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Міністерства закордонних справ України (надалі - відповідач), в якій просив: визнати протиправним та скасувати повідомлення про відмову в оформленні візи для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію від 20 листопада 2017 року, видане ОСОБА_1; зобов'язати Міністерство закордонних справ України оформити ОСОБА_1 візу типу "Д" для в'їзду в Україну. В обґрунтування вимог позовної заяви зазначає, що ОСОБА_1 будучи громадянкою Киргизької Республіки з метою возз'єднання із сім'єю подала всі необхідні документи до Посольства України в Киргизькій республіці для отримання довгострокової візи для в'їзду в Україну, типу D. Згідно повідомлення від 20 листопада 2017 року позивачу відмовлено у видачі візи для в'їзду в Україну. Підставою відмови у видачі візи зазначено - відсутність доказів, що підтверджують мету запланованого перебування в Україні іноземцем або особи без громадянства. Таку відмову позивач вважає протиправною, оскільки разом із заявою на оформлення візи нею було надано копію свідоцтва про шлюб та заяву її чоловіка про гарантії оплачувати всі витрати позивача. Крім того, вважає, що відповідач не здійснив всіх функцій передбачених чинним законодавством, водночас нею надано всі необхідні документи, які підтверджують мету її поїздки. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за умови невизначеності мети поїздки додані позивачем до заяви копії підтверджуючих документів про шлюб та гарантії оплати витрат на її перебування в Україні не можуть бути належними доказами підтвердження мети запланованого позивачем перебування в Україні, оскільки така мета не вказана, а відтак відповідач під час винесення рішення про відмову в оформленні візи від 20 листопада 2017 року року діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України. Таким чином відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування. У зв'язку з тим, що вимога про зобов'язання Міністерства закордонних справ України оформити ОСОБА_1 візу типу "Д" для в'їзду в Україну є похідною вимогою про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у оформленні такої візи, вона також не підлягає задоволенню. Не погоджуючись з таким судовим рішенням адвокат Шкорка Ігор Володимирович, який діє в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити повністю. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу адвоката Шкорки Ігоря Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року в справі №807/185/18 змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову стосовно позовної вимоги про зобов'язання Міністерства закордонних справ України оформити ОСОБА_1 візи типу "Д" для в'їзду в Україну. В іншій частині оскаржуване судове рішення залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції у вищевказаній частині, виходив з того, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Обов'язки з прийняття рішень про оформлення віз іноземцям та особам без громадянства для в'їзду в Україну, на час розгляду заяви на оформлення візи ОСОБА_1 від 21 вересня 2017 року, було покладено на другого секретаря з консульських питань Посольства України в Киргизькій Республіці Шинко О. П. За викладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що суд не може зобов'язувати Міністерство Закордонних Справ України оформляти візу позивачу, адже в такому випадку буде мати місце втручання в дискреційні повноваження даного органу, що є неприпустимим відповідно до вимог чинного законодавства. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції 25 липня 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга адвоката Шкорки Ігоря Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1, на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року, в якій скаржник просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що оспорювані судові рішення прийняті судами з грубим порушенням процесуальних норм, на підставі внутрішнього переконання, яке суперечить не тільки матеріалам справи, а й нормам, які повинні застосовуватись у даних правовідносинах. На думку представника позивача, не чітке формулювання в Анкеті своєї мети отримання візи не є згідно законодавства України підставою для відмови в наданні візи. Має місце порушення статті 8 Конвенції, оскільки відмова у видачі візи позивачу відбулося в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного доборобуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, тобто не має законної мети втручання в сімейне життя, а також не є необхідним у демократичному суспільстві. Акцентує увагу суду, що незаконна відмова відповідача надати візу створює додаткові обмеження для сімейних відносин позивача, у якої від шлюбу з ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина - ОСОБА_4. Вважає, що позивач надала всі необхідні документи для оформлення візи, які підтверджують мету її поїздки, а саме копію свідоцтва про шлюб та заяву її чоловіка про гарантії оплачувати всі витрати позивача. Крім того, вважає, що відповідач не здійснив всіх функцій передбачених чинним законодавством, водночас позивачем надано всі необхідні документи, які підтверджують мету її поїздки. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Єресько Л. О., Загороднюка А. Г., Соколова В. М. від 28 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Шкорки Ігоря Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1, на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л. О. від 31 жовтня 2019 року підготовчі дії закінчено, справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами у відповідності до пункту 3 частини 1 статті 345 КАС України. Позиція інших учасників справи 10 вересня 2019 року від Міністерства закордонних справ України надійшов відзив на касаційну скаргу, де відповідач посилається на не обґрунтованість доводів даної касаційної скарги та просить відмовити в її задоволенні повністю. В обґрунтування письмового відзиву на касаційну скаргу відповідач вказував, що позивач починаючи з моменту отримання відмови у видачі візи для виїзду в Україну в листопаді 2017 року мала право повторно звернутися до Посольства України в Киргизькій Республіці, однак на момент подання цього відзиву цим правом так і не скористалася. Звертав увагу суду, що на даний час позивач зазначає про обставини - народження дитини, - які не були предметом судового розгляду в судах першої та апеляційної інстанцій. Предметом позову (на момент проголошення оскаржуваних рішень) була відмова в отриманні візи для в'їзду в Україну, з урахуванням доказів та обставин, про які зазначав позивач на момент слухань, а суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 13 вересня 2019 року від третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача - Служби безпеки України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначають, що вимоги касаційної скарги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Стосовно доводів представника позивача про порушення статті 8 Конвенції та втручання національних органів України в сімейне право позивача вказували, що держави мають право встановлювати закони і правила, які визначають умови в'їзду іноземців на свою територію. Акцентували увагу суду касаційної інстанції на тому, що позивач не обмежена у правах законно перебувати на території України в порядку, визначеному Законами України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про імміграцію", про що свідчить той факт, що вона перебуває на території України, її дитина народилася в місті Ужгороді. А відтак, на думку СБУ відсутні підстави стверджувати про втручання національних оргнаів України у сімейне право позивача та порушення статті 8 Конвенції. Установлені судами попередніх інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 21 вересня 2017 року громадянка Киргизької Республіки ОСОБА_1 звернулася до Посольства України в Киргизькій Республіці із заявою про оформлення довгострокової візи для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію. До вказаної заяви були додані копія свідоцтва про шлюб між позивачем та ОСОБА_3, заява ОСОБА_3 про оплату ним всіх витрат позивача в Україні, завірену нотаріально. Відповідно до цієї заяви, у графі 21 "Основна мета подорожі" позивач обрала варіант "інше", однак не зазначила, що саме. Другим секретарем з консульських питань Посольства України в Киргизькій Республіці Шинко О. П., було проведено особисту співбесіду із позивачем, за результатами якої вказаною посадовою особою було зроблено попередній висновок про можливість оформлення ОСОБА_1 візи "Д" 03/13. На адресу Служби безпеки України було надіслано відповідний запит щодо громадянки Киргизької республіки ОСОБА_1 із зазначенням результатів співбесіди №6155/25-500-827 від 21 вересня 2017 року. За результатами розгляду запиту листом від 28 вересня 2017 року №2/2246 Департамент контррозвідки СБУ заперечив в оформленні в'їзної візи ОСОБА_1, відповідно до пп. 8 п. 28 Правил оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію. 13 жовтня 2017 року Посольство України в Киргизькій Республіці звернулося з листом №6155/17-50-892 до Заступника начальника Департаменту контррозвідки СБУ повторно щодо оформлення візи громадянці Киргизької Республіки ОСОБА_1. Однак, відповіді на вказаний лист отримано не було. На підставі заперечень Служби безпеки України 20 листопада 2017 року Посольством України в Киргизькій Республіці було прийнято рішення про відмову в оформленні довгострокової візи для в'їзду в Україну громадянці Киргизької Республіки ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю доказів, що підтверджують мету запланованого перебування в Україні іноземця чи особи без громадянства. Не погоджуючись з зазначеною відмовою в оформленні візи для в'їзду в Україну позивач звернулася з позовом до суду. Позиція Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування Статті 10 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року №3373-VI визначено правила оформлення іноземцям та особам без громадянства візи та перелік документів, необхідних для її отримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України. Рішення щодо оформлення візи приймається в установленому порядку дипломатичним представництвом або консульською установою України, Міністерством закордонних справ України або представництвом Міністерства закордонних справ України на території України. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 2017 року №118 затверджено Правила оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію (далі -Правила). Згідно з пунктом 4 Правил довгострокова віза оформляється іноземцям та особам без громадянства для в'їзду в Україну з метою оформлення документів, що дають право на перебування або проживання в Україні на строк, що перевищує 90 днів. Довгострокова віза оформляється закордонною дипломатичною установою України як багаторазова на 90 днів, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства може в'їхати в Україну, та строк перебування на її території зазначається у візовій етикетці. Відповідно до пункту 12 Правил оформлення віз іноземцям, які є громадянами держав згідно з переліком, визначеним МЗС разом з СБУ, та особам без громадянства, які постійно проживають у зазначених державах, здійснюється закордонною дипломатичною установою України в державі тимчасового або постійного проживання заявників після проведення особистої співбесіди з іноземцем або особою без громадянства та за погодженням з державними органами України, уповноваженими приймати рішення про заборону в'їзду в Україну в рамках функціонування візової інформаційно-телекомунікаційної системи. Згідно з пунктом 3.6 Інструкції про порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію, затвердженої наказом МЗС України від 26 липня 2011 року №196 (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) перелік держав, оформлення віз громадянам яких та особам без громадянства, які постійно проживають у зазначених державах, здійснюється дипломатичними представництвами та консульськими установами України за кордоном в державі тимчасового або постійного проживання наведено у додатку 2 до цієї Інструкції. В разі відсутності таких представництв та установ оформлення віз здійснюється у будь-якій іншій державі відповідно до встановлених ДКС МЗС зон відповідальності дипломатичних представництв та консульських установ України. Оформлення віз громадянам та особам без громадянства з держав, передбачених пунктом 3.6 цього розділу, здійснюється після проведення особистої співбесіди з іноземцем та особою без громадянства та за погодженням зі Службою безпеки України. Вказаною Інструкцією також встановлено форму Візової анкети (заяви). Частиною 1 статті 11 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено, що іноземцю або особі без громадянства може бути відмовлено в наданні візи у разі, зокрема відсутності доказів, що підтверджують мету запланованого перебування. У відповідності до підпункту 8 пункту 28 Правил рішення про відмову в оформленні візи приймається у разі відсутності доказів, що підтверджують мету запланованого перебування в Україні іноземця або особи без громадянства. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Згідно частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017), відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Судовому контролю у даному провадженні підлягає відмова ОСОБА_1 в оформленні візи для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію від 20 листопада 2017 року. При цьому судам належить оцінити докази, які були покладені в основу оскаржуваного рішення, а також дії, які були вчинені суб'єктом владних повноважень, спрямовані на належне виконання своїх владних управлінських функції під час прийняття оскаржуваного РІШЕННЯ: Завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення, а також тим, щоб владні суб'єкти не перетинали межу дискреційних повноважень на підставі критеріїв, визначених частиною 2 статті 2 КАС України, а у випадку порушення останніми таких меж вживати ефективних заходів захисту порушених прав приватних осіб та їх відновлення. Судами попередніх інстанції встановлено, що 21 вересня 2017 року громадянка Киргизької Республіки ОСОБА_1 звернулася до Посольства України в Киргизькій Республіці з заявою про оформлення довгострокової візи для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію. До вказаної заяви були додані копія свідоцтва про шлюб між позивачем та ОСОБА_3, заява ОСОБА_3 про оплату ним всіх витрат позивача в Україні, завірену нотаріально. Як слідує з візової анкети у графі 21 "Основна мета подорожі" заяви позивач зазначила варіант відповіді "інше", не конкретизувавши власну мету слідування. Пункт 21 "Основна мета подорожі" бланку візової анкети (заяви) прямо передбачає, що у випадку зазначення (обрання зі списку запропонованих варіантів) варіанту "інше" необхідно також конкретно зазначити власну мету слідування (яка не вказана як один із варіантів відповіді) - відповідне прохання "просимо зазначити" міститься у пункті 21 заяви, біля варіанту відповіді "інше". Враховуючи вищенаведену норму, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що відсутність інформації про мету подорожі виключає можливість проведення відповідного аналізу на предмет того, чи додані до візової анкети (заяви) документи є відповідними та належними доказами саме тієї мети, яка безпосередньо вказана заявником у графі 21 "Основна мета подорожі" візової анкети (заяви). Пунктами 3.6 та 3.7 та Додатком 2 Інструкції №196 передбачено, що оформлення віз громадянам Киргизької Республіки здійснюється після проведення особистої співбесіди з іноземцем та за погодженням зі Службою безпеки України. Як слідує з матеріалів справи, на виконання вказаних вимог законодавства консульською посадовою особою - другим секретарем з консульських питань Посольства України в Киргизькій Республіці Шинко О. П., було проведено особисту співбесіду із позивачем. За результатами співбесіди та вивчення поданих документів вказаною посадовою особою було зроблено попередній висновок про можливість оформлення ОСОБА_1 візи "Д" 03/13 та надіслано відповідний запит, на адресу Служби безпеки України щодо громадянки Киргизької республіки ОСОБА_1 із зазначенням результатів співбесіди №6155/25-500-827 від 21 вересня 2017 року. Порядок погодження зі Службою безпеки України оформлення віз іноземцями та особами без громадянства визначено Інструкцією про порядок погодження зі Службою безпеки України оформлення віз іноземцям та особам без громадянства дипломатичними представництвами та консульськими установами України за кордоном в державі їх тимчасового або постійного проживання, яка затверджена спільним наказом СБУ та МЗС України від 16 лютого 2012 року №67/45 (далі - Інструкція). Відповідно до пункту 3 Інструкції уповноважений на те співробітник підрозділу Департаменту контррозвідки (далі -ДКР) здійснює перевірку даних, що містяться у зверненні, за результатами перевірки готує і доповідає начальнику або заступнику начальника ДКР відповідно до розподілу функціональних обов'язків проект відповіді дипломатичному представництву. Пунктом 4 Інструкції встановлено, що рішення про погодження або відмову в погодженні оформлення візи приймає начальник або заступник начальника ДКР відповідно до розподілу функціональних обов'язків. Згідно з пунктом 6 Інструкції строк розгляду звернення може бути продовжено до 20 робочих днів за рішенням начальника ДКР або особи, яка виконує обов'язки начальника ДКР, у разі відсутності у зверненні необхідних для прийняття рішення відомостей або необхідності проведення додаткової перевірки таких відомостей. Для проведення такої перевірки та прийняття рішення щодо погодження оформлення візи ДКР може витребувати у дипломатичного представництва додатково копії документів, надані іноземцем до дипломатичного представництва. За результатами розгляду запиту листом від 28 вересня 2017 року №2/2246 Департамент контррозвідки СБУ заперечив в оформленні в'їзної візи ОСОБА_1, відповідно до підпункту 8 пункту 28 Правил оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію. 13 жовтня 2017 року Посольство України в Киргизькій Республіці повторно звернулося з листом №6155/17-50-892 до Заступника начальника Департаменту контррозвідки СБУ щодо оформлення візи громадянці Киргизької Республіки ОСОБА_1. Однак, відповіді на вказаний лист отримано не було. 20 листопада 2017 року, на підставі листа Служби безпеки України від 28 вересня 2017 року №2/2246, Посольством України в Киргизькій Республіці було прийнято рішення про відмову в оформленні довгострокової візи для в'їзду в Україну громадянці Киргизької Республіки ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю доказів, що підтверджують мету запланованого перебування в Україні іноземця чи особи без громадянства. Тож відповідачем прийнято рішення про відмову в оформленні візи на підставі вищевказаних доказів та підпункту 8 пункту 28 Правил, а саме через відсутність доказів, що підтверджують мету запланованого перебування в Україні іноземця або особи без громадянства. За висновком відповідача, за умови невизначеності мети поїздки додані позивачем до заяви копії підтверджуючих документів про шлюб та гарантії оплати витрат на її перебування в Україні у даному випадку не є доказами підтвердження мети запланованого ОСОБА_1 перебування в Україні без повідомлення самої мети. Відповідачем зазначено, що адміністрація Державної прикордонної служби України інформувала, що останнім часом почастішали випадки укладання іноземними громадянами з країн так званих "потенційних постачальників нелегальних мігрантів" фіктивних шлюбів з громадянами України для подальшої нелегальної міграції в Україну. Водночас, Інструкція про порядок погодження зі Службою безпеки України оформлення віз іноземцям та особам без громадянства дипломатичними представництвами та консульськими установами України за кордоном в державі їх тимчасового або постійного проживання, яка затверджена спільним наказом СБ України та МЗС України від 16.02.2012 №67/45 (втратила чинність з 15.01.2019) не передбачала проведення ДКР СБУ особистої співбесіди з особами, які звертаються для отримання візи для в'їзду в Україну, при вирішенні питання щодо надання погодження на оформлення такої візи (передбачено прийняття рішень виключно на підставі документів, отриманих від дипломатичних представництв). Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції, що відповідачем під час винесення рішення про відмову в оформленні візи від 20 листопада 2017 року дотримано процедуру, передбачену Інструкцією №196, а отже відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України, а оскаржуване рішення не є свавільним. Стосовно доводів представника позивача про порушення статті 8 Конвенції та втручання національних органів України в сімейне право позивача колегія суддів зазначає, що жодна норма міжнародного права не забороняє державам встановлювати закони і правила, які визначають умови в'їзду іноземців на свою територію. Згідно статті 2 Додатку до резолюції 40 сесії Генеральної Асамблеї від 13.12.1985 №40/144 жодне положення не повинно тлумачитися як узаконення незаконного перебування чи проникнення іноземця на територію держави, а також не повинно обмежувати можливості будь-якої держави ухвалювати закони або правила стосовно в'їзду іноземців, умов їх перебування в країні. Питання легального в'їзду та перебування іноземців та осіб без громадянства на території України підлягає контролю уповноваженими органами державної влади. Вимога уповноважених органів чітко зазначити мету запланованого перебування в Україні та підтвердити її необхідними доказами помилково сприймається позивачем як втручання у її сімейне життя. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про народження дитини від шлюбу як підставу для визнання оскаржуваного рішення протиправним та підставу скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції, оскільки ця обставина не існувала та могла існувати на момент їх прийняття. Підставою звернення до суду першої інстанції з позовом стала незгода позивача з повідомленням про відмову в оформленні візи для в'їзду в Україну. В обґрунтування позову зазначено, що достатніми доказами мети перебування позивача в Україні, які надавались до заяви на оформлення візи для в'їзду в України, є копія свідоцтва про шлюб з перекладом і заява ОСОБА_3 про оплату ним всіх витрат позивача в Україні нотаріально завіреної. Довідка, що позивач перебуває на обліку у зв'язку з вагітністю в Комунальному закладі "Ужгородська районна лікарня" до зазначеної заяви не надавалась відповідачу, що також слідує з позовної заяви. Дана обставина не покладалась позивачем в основу позову. Отже, на момент прийняття рішення про відмову в оформленні візи від 20 листопада 2017 року відповідач виходив з наданих ОСОБА_1 доказів, які надавались до заяви на оформлення візи. А тому, суд першої інстанції при розгляді даної справи при вирішенні позовних вимог з підстав, заявлених позивачем у позовній заяві, правомірно взяв до уваги лише ті докази, з урахуванням яких відповідачем прийнято оскаржуване рішення про відмову в оформленні візи від 20 листопада 2017 року. Колегія суддів зазначає, що частиною 1 статті 308 цього ж Кодексу визначено межі перегляду судом апеляційної інстанції, відповідно до яких суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У той же час суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції (частина 5 статті 308 КАС України). Верховний Суд констатує, що подана позивачем позовна заява не містила серед підстав позову обставини про вагітність позивачки, а тому відповідно дана обставина не була предметом оцінки суду першої та апеляційної інстанції. З тих же мотивів колегією суддів відхиляється дана підстава касаційної скарги на підставі частини 4 статті 341 КАС України, відповідно до якої зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції у даній справі про відсутність підстав для задоволення позову. Верховний Суд наголошує, що позивач не обмежена у праві повторно звернутися до Посольства України в Киргизькій Республіці, чітко визначивши мету запланованого перебування в Україні та додавши необхідні докази, в тому числі свідоцтво про народження дитини. Позивач безперешкодно знаходиться на території України, її дитина народилася у м. Ужгороді. При цьому, позивач має підстави для реалазації свого права законно перебувати на території України в порядку, визначеному Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та Законом України "Про імміграцію", що залежить від її волевиявлення. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги. Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанції винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Висновки щодо розподілу судових витрат. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу адвоката Шкорки Ігоря Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 травня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. ........................... ........................... ........................... Л. О. Єресько А. Г. Загороднюк В. М. Соколов судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 жовтня 2018 року Київ справа №131/2356/16-а адміністративне провадження №К/9901/35283/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С. С., суддів: Васильєвої І. А., Юрченко В. П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Іллінецького районного суду Вінницької області від 23 січня 2017 року (головуючий суддя Шелюховський М. В. ) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2017 року (головуючий суддя Кузьмишин В. М., судді: Сушко О. О., Боровицький О. А.) у справі за позовом ОСОБА_2 до Вінницької митниці Державної фіскальної служби про визнання незаконною та скасування постанови в справі про порушення митних правил, ВСТАНОВИВ: В грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Вінницької митниці Державної фіскальної служби про визнання незаконною та скасування постанови №0579/401000001/16 від 25 листопада 2016 року в справі про порушення митних правил. Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначав, що при винесенні оскаржуваної постанови відповідачем порушено процедуру притягнення позивача до відповідальності у зв'язку із незабезпеченням його участі при розгляді справи про порушення митних правил. Постановою Іллінецького районного суду Вінницької області від 23 січня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. Приймаючи таке рішення, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач перевищив встановлений статтею 95 Митного кодексу України строк доставки транспортного засобу та докази, які б спростовували факт вчинення порушення, відсутні, а тому притягнення його до відповідальності у вигляді накладення штрафу є правомірним. Разом з тим суди зазначили, що позивач був належним чином повідомлений про місце і час розгляду справи, однак на її розгляд не прибув, надіславши клопотання про його перенесення, яке, однак, не підтверджено жодними доказами, відтак доводи про порушення відповідачем права на участь особи при розгляді справи про порушення митних правил є безпідставними та не свідчать про порушення процедури прийняття РІШЕННЯ: Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. При цьому, в касаційній скарзі посилався на ті ж доводи та обставини, що вже наводились ним в позовній заяві. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційної скаргою, а в подальшому, відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах. Справу згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду: головуючий суддя Пасічник С. С. (суддя-доповідач), судді: Васильєва І. А., Юрченко В. П. Відповідач своїм правом на подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався. Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 18 червня 2016 року через пункт пропуску "Грушів-Будомєж" Львівської митниці ДФС шляхом вибору смуги "зелений коридор" в митному режимі "транзит" ОСОБА_2 ввіз на митну територію України транспортний засіб "BMW 525", кузов НОМЕР_1 державний реєстраційний номер республіки Литва НОМЕР_2, з метою особистого використання. 04 жовтня 2016 року відповідач надіслав ОСОБА_2 запрошення (отримане позивачем 10 жовтня 2016 року) прибути до Вінницької митниці ДФС в строк до 21 жовтня 2016 року для надання пояснення та складення протоколу про порушення митних правил за частиною 3 статті 470 Митного кодексу України. 17 жовтня 2016 року ОСОБА_2 надіслав до Вінницької митниці ДФС повідомлення про неможливість прибути до вказаної дати у зв'язку із поганим самопочуттям (доказів на підтвердження чого не додав). На лист ОСОБА_2 від 17 жовтня 2016 року Вінницька митниця ДФС листом №3035/02-80-20-05 від 21 жовтня 2016 року (що був отриманий позивачем 27 жовтня 2016 року) повідомила його про те, що за інформацією Львівської митниці ДФС ним 18 червня 2016 року ввезено зазначений вище транспортний засіб й станом на 21 жовтня 2016 року за формами обліку ПІК "ЄАІС" та ДФС "Інспектор" інформація щодо вивезення транспортного засобу "BMW 525" відсутня. Крім того, цим же листом позивача повідомлено, що справа про порушення митних правил розглядатиметься 25 листопада 2016 року. 18 листопада 2016 року ОСОБА_2 надіслав до митного органу повідомлення про перенесення розгляду справи про порушення митних правил у зв'язку зі службовим відрядженням в період з 21 листопада по 05 грудня 2016 року, проте жодних доказів на підтвердження наведеного (ані відповідачу, ані судам попередніх інстанцій) не надав. 25 листопада 2016 року заступником начальника Вінницької митниці ДФС була винесена постанова в справі про порушення митних правил №0579/401000001/16, відповідно до якої позивача визнано винним у вчиненні порушень митних правил, передбачених частиною 3 статті 470 Митного кодексу України, та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 8500,00 грн. Відповідно до статті 90 Митного кодексу України транзит - це митний режим, відповідно до якого товари та/або транспортні засоби комерційного призначення переміщуються під митним контролем між двома органами доходів і зборів України або в межах зони діяльності одного органу доходів і зборів без будь-якого використання цих товарів, без сплати митних платежів та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Пунктом 1 частини 1 статті 95 Митного кодексу України встановлені такі строки транзитних перевезень залежно від виду транспорту: для автомобільного транспорту - 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб). Перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (частина 3 статті 470 Митного кодексу України). За змістом частини 1 статті 460 Митного кодексу України вчинення порушень митних правил, передбачених частиною третьою статті 469, статтею 470, частиною третьою статті 478, статтею 481 цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом. Частиною 1 статті 192 Митного кодексу України передбачено, що якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов'язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу. Отже, виходячи зі змісту наведених норм, перевізник звільняється від відповідальності за статтею 470 Митного кодексу України у разі наявності факту аварії або дії обставин непереборної сили за умови документального підтвердження такого факту та вчасного (до закінчення встановленого строку транзитного перевезення) письмового повідомлення найближчого митного органу про обставини події. Згідно частини 1 статті 458 Митного кодексу України порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред'явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність. У відповідності до положень статті 487 Митного кодексу України провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до цього Кодексу, а в частині, що не регулюється ним, - відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. Статтею 488 Митного кодексу України встановлено, що провадження у справі про порушення митних правил вважається розпочатим з моменту складення протоколу про порушення митних правил. Відповідно до статті 491 Митного кодексу України підставами для порушення справи про порушення митних правил є: 1) безпосереднє виявлення посадовими особами органу доходів і зборів порушення митних правил; 2) офіційні письмові повідомлення про вчинення особою порушення митних правил, отримані від правоохоронних органів, а також органів, що здійснюють види контролю, зазначені у частині першій статті 319 цього Кодексу; 3) офіційні письмові повідомлення про вчинення порушення митних правил, отримані від митних та правоохоронних органів іноземних держав, а також від міжнародних організацій. За правилами статті 498 Митного кодексу України прийняття участі у розгляді справи про адміністративне правопорушення є правом, а не обов'язком особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Така особа зобов'язана добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами. Згідно із статтею 526 Митного кодексу України справа про порушення митних правил розглядається в присутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності за це правопорушення, та/або її представника. Про час та місце розгляду справи про порушення митних правил органом доходів і зборів цей орган інформує особу, яка притягується до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, поштовим відправленням з повідомленням про вручення, якщо це не було зроблено під час вручення зазначеній особі копії протоколу про порушення митних правил. Справа про порушення митних правил може бути розглянута за відсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності за це правопорушення, лише у випадках, якщо є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про перенесення розгляду справи. З наведеного вбачається, що закріплюючи процесуальні гарантії прав особи, що притягається до адміністративної відповідальності, у тому числі на участь у розгляді її справи, положення Митного кодексу України містять й певні застереження, націлені на забезпечення належної реалізації митними органами наданих їм повноважень. Одним із таких застережень є обов'язок особи добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами, тобто утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, у тому числі з метою спливу строків накладення адміністративного стягнення. Разом з тим, особа, що притягається до адміністративної відповідальності, в разі неможливості особисто бути присутньою при розгляді справи про порушення митних правил не позбавлена можливості брати в ній участь через свого представника (особи, які можуть бути представниками, визначені в статті 499 Митного кодексу України). Враховуючи встановлені судами обставини перевищення десятиденного строку доставки транспортного засобу, визначеного статтею 95 Митного кодексу України, та їх неспростування позивачем, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про порушенням ним митних правил та правомірність притягнення його до адміністративної відповідальності на підставі частини 3 статті 470 Митного кодексу України. Викладені ж у касаційній скарзі доводи про порушення відповідачем права на особисту участь позивача при розгляді справи про порушення митних правил, за встановлених обставин його належного повідомлення про місце і час розгляду справи та неподання (ані митному органу, ані судам попередніх інстанцій) доказів неможливості прибуття у призначений для розгляду справи час, не свідчать про порушення порядку притягнення до адміністративної відповідальності та незаконність накладення стягнення за вчинене порушення. За наведеного, касаційний суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог й визнання незаконною та скасування постанови заступника начальника Вінницької митниці ДФС №0579/401000001/16 від 25 листопада 2016 року у справі про порушення митних правил. Відповідно до частин першої та четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на відсутність підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень, підстави для їх скасування та задоволення касаційної скарги відсутні. Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 350, 355 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Іллінецького районного суду Вінницької області від 23 січня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... С. С. Пасічник І. А. Васильєва В. П. Юрченко, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 листопада 2018 року м. Київ справа №804/15971/15 касаційне провадження №К/9901/24960/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Шипуліної Т. М., суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В. розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.01.2016 (суддя Павловський Д. П. ) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04.07.2016 (головуючий суддя - Чумак С. Ю., судді: Гімон М. М., Юрко І. В. ) у справі №804/15971/15 за позовом Українсько-Німецького товариства з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями фірма "Суз" до Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ: Українсько -Німецьке товариство з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями фірма "Суз" звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 15.09.2015 №0002711503. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 28.01.2016 адміністративний позов задовольнив повністю. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04.07.2016 залишив постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.01.2016 без змін. Державна податкова інспекція у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області оскаржила їх у касаційному порядку. В касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.01.2016, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04.07.2016 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог Державна податкова інспекція у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: статті 43, пунктів 49.1, 49.2 статті 49, пункту 131.2 статті 131 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 138 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в судах попередніх інстанцій). Зокрема, наголошує на правомірності оскаржуваного акта індивідуальної дії. Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.03.2015 позивачем подано до контролюючого органу податкову декларацію з податку на прибуток підприємств за 2014 рік, в якій самостійно визначено до сплати суму грошового зобов'язання в розмірі 41154,00 грн. Платіжним дорученням від 11.03.2015 №401 Українсько-Німецьким товариством з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями фірмою "Суз" сплачено 41154,00 грн. з призначенням платежу "податок на прибуток за 2014 рік". Листом від 13.03.2015 №1303/15 позивач повідомив податковий орган про необхідність здійснення перепризначення грошових коштів, сплачених як податок на прибуток приватних підприємств, у розмірі 41154,00 грн. у рахунок сплати податку на прибуток приватних підприємств, створених за участю іноземних інвесторів. У свою чергу, відповідачем проведено камеральну перевірку Українсько-Німецького товариства з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями фірми "Суз" з питань своєчасної сплати узгодженої суми з податку на прибуток за 2014 рік, за результатами якої складено акт від 26.08.2015 №1021/153/14283674. За її наслідками контролюючий орган дійшов висновку про порушення позивачем вимог підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16, пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з огляду на порушення термінів сплати узгодженої суми грошового зобов'язання. На підставі зазначеного акта перевірки Державною податковою інспекцією у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 15.09.2015 №0002711503, згідно з яким Українсько-Німецьке товариство з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями фірму "Суз" зобов'язано сплати штраф у розмірі 4111,46 грн. Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств, рентної плати протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу. Водночас пунктом 109.1 статті 109 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що законодавець передбачив можливість застосування до платника наслідків несвоєчасної сплати, зокрема узгодженої суми грошового зобов'язання, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), лише за наявності його вини. У справі, що розглядається, судами встановлено, що граничним терміном сплати узгодженої суми грошового зобов'язання, вказаної в податковій декларації з податку на прибуток підприємств за 2014 рік, було 12.03.2015.11.03.2015 позивачем сплачено задеклароване зобов'язання, що підтверджується платіжним дорученням №401 на суму 41154,00 грн., проте помилково зазначено код бюджетної класифікації платежу, а саме: "11021000" як податок на прибуток приватних підприємств, замість правильного коду бюджетної класифікації платежу "11020300" як податок на прибуток підприємств, створених за участю іноземних інвесторів. Згідно з частиною першою статті 43 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України. Відповідно до частини п'ятої статті 45 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок. Пунктом 22.4 статті 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" від 05.04.2001 №2346-III (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку. Таким чином, здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), має кваліфікуватись як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Крім того, для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов'язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету. А оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації в платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) штрафних санкцій. Таке правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 16.06.2015 у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Хмельницькгаз" до Городоцької міжрайонної державної податкової інспекції Хмельницької області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Хмельницькій області, про визнання незаконним та скасування податкового повідомлення-рішення, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України. З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суди попередніх інстанцій не допустили порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, та правильно застосували норми матеріального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області залишити без задоволення. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.01.2016 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04.07.2016 у справі №804/15971/15 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду: Т. М. Шипуліна Л. І. Бившева В. В. Хохуляк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 листопада 2019 року Київ справа №281/406/17 адміністративне провадження №К/9901/4573/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді -доповідача Дашутіна І. В., суддів Шишова О. О., Яковенка М. М., розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира на постанову Лугинського районного суду Житомирської області від 14.09.2017 у складі судді Данчук В. В. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2017 у складі колегії суддів: Капустинського М. М. (головуючий), Моніча Б. С., Охрімчук І. Г. у справі №281/406/17 за позовом Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області про визнання незаконним рішення державного виконавця, - ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій: 1. Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира звернулось до суду з адміністративним позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, у якому просило: - зупинити примусове виконання постанови Лугинського районного суду Житомирської області від 20.11.2014, що здійснюється на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 09.02.2016 у виконавчому провадженні №50089440; - визнати незаконними дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління держаної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області Корнєєва М. М. ; - скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 09.02.2016 у виконавчому провадженні №50089440, стягнення виконавчого збору та витрат, пов'язаних з провадженням виконавчих дій. 2. Постановою Лугинського районного суду Житомирської області від 14.09.2017 у задоволенні позовних вимог відмовлено. 2.1. Ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2017 апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення суду - без змін. 3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено: 3.1. Постановою Лугинського районного суду Житомирської області від 20.11.2014 у справі №281/2080/14-а зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира провести виплату ОСОБА_1 доплати до заробітної плати, передбаченої. частиною першою статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" за період з 01.01.2014 по 30.06.2014 відповідно до розрахунків наданих ПАТ "Укртелеком". Вказана постанова набрала законної сили. 3.2. Постановою державного виконавця від 09.02.2016 відкрито виконавче провадження №50089440 з виконання виконавчого листа виданого 21.05.2015 №281/2080/14а. Одночасно з боржника стягнуто виконавчий збір. 3.3. Судами попередніх інстанцій встановлено, що супровідним листом від 15.06.2017 копію зазначеної постанови було направлено сторонам, а 19.06.2017 року отримано позивачем. 3.4. Крім того, судами встановлено та підтвердежно сторонами, що на час розгляду справи рішення суду по виконавчому провадженню №50089440 не виконано, виконавчий збір не сплачено. 3.5. Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, оскільки вважає, що оскаржувану постанову винесено протиправно, з огляду на відсутність підстав для стягнення виконавчого збору з органу державної влади. 4. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав на те, що постанова державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області Корнєєва М. М. про стягнення з боржника виконавчого збору винесена правомірно, в межах повноважень та на підставі чинного законодавства. Зазначений висновок зроблено з урахуванням положень статті 27 Закону України "Про виконавче провадження", з якої вбачається, що стягнення виконавчого збору при відкритті виконавчого провадження є обов'язком державного виконавця. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги: 5. Позивачем подано касаційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. 5.1. Доводи касаційної скарги, грунтуються на тому, що судами першої та апеляційної інстанцій було необгрунтовано зроблено висновок про те, що позивач є бюджетною установою, яка частково виконала судове рішення. На переконання позивача вказане свідчить про відсутність підстав для стягнення виконавчого збору. 6. Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги: 7. Частиною другою статті 19 Конституції України від 28.06.1991 №254к/96-ВР визначено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 8. Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) ; безсторонньо (неупереджено) ; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) ; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. 9. Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-19 (далі - Закону №1404-19) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 10. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону №1404-19 примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів: постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди. 11. Як вбачається зі змісту частини першої статті 18 Закону №1404-19, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 12. Доцільно зазначити, що положеннями Закону №1404-19 визначено, що за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню). 13. Відповідно до статті 26 Закону №1404-19 виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. За рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню). 14. Разом з тим, стаття 27 Закону №1404-19 визначає, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом. 15. Відповідно до статті 1 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 №4901-VI цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання. 16. Крім того, положеннями статті 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 №4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство) ; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа). Примусова реалізація майна юридичних осіб - відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, з використанням яких юридичні особи провадять виробничу діяльність, а також акцій (часток, паїв), що належать державі та передані до їх статутного фонду. 17. Водночас, пунктом 8 Інструкції з організації примусового виконання рішень затверджена Наказом Міністерством юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (зі змінами, надалі - Інструкція) стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону. Про стягнення з боржника виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження. 18. Колегія суддів вважає за доцільне зазначити, що пенсія за своєю правовою природою є періодичним платежем, однак за виконавчим листом №281/2080/14а не передбачалося стягнення періодичних платежів, натомість зобов'язано боржника вчинити певні дії - провести виплату ОСОБА_1 доплати до заробітної плати, передбаченої частини першої статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" за період з 01.01.2014 по 30.06.2014 відповідно до розрахунків наданих Публічним акціонерним товариством "Укртелеком", тобто мало місце виконання рішення суду зобов'язального характеру. 19. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, виконання вказаного виконавчого листа здійснюється у відповідності до норм Закону №1404-19, а не Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". 20. За таких обставин, судами правильно зроблено висновок про неможливість застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 частини п'ятої статті 27 Закону №1404-19, оскільки виконання виконавчого листа не відбувається у порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". 21. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 (справа №286/125/17) та від 31.01.2019 (справа №161/502/17). 22. Колегія суддів акцентує увагу на тому, що положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 23. З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо правомірності дій відповідача. 24. На переконання колегії суддів, доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, та не містять належних обґрунтувань протиправності дій відповідача при винесенні постанови про стягнення з боржника виконавчого збору. 25. Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд приходить до висновку, що судами попередніх інстанцій дотримано норми матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваних рішень. 26. На думку колегії суддів, доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки обставин, встановлених судами попередніх інстанцій. 27. За змістом частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 28. Частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 29. З огляду на наведене, касаційна скарга Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, суд, - ПОСТАНОВИВ: 30. Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира залишити без задоволення. 31. Постанову Лугинського районного суду Житомирської області від 14.09.2017 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28.11.2017 у справі №281/406/17 за позовом Управління праці та соціального захисту населення Богунської районної ради міста Житомира до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області про визнання незаконним рішення державного виконавця- залишити без змін. 32. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. суддя -доповідач І. В. Дашутін судді О. О. Шишов М. М. Яковенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 жовтня 2018 року Київ справа №П/811/703/17 адміністративне провадження №К/9901/34263/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Гончарової І. А., суддів - Ханової Р. Ф., Олендера І. Я., здійснивши попередній розгляд касаційної скарги Головного управління ДФС у Кіровоградській області на постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.09.2017 (суддя - Брегей Р. І.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12.12.2017 (головуючий суддя - Чумак С. Ю., судді - Чабаненко С. В., Юрко І. В. ) у справі № П/811/703/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіровоградпостач" до Кропивницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ: У квітні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Кіровоградпостач" (далі - Товариство) звернулося до суду з позовом до Кропивницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Кіровоградській області (далі - Кропивницька ОДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 06.10.2016 №0000571402. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за наслідками проведеної перевірки Кропивницька ОДПІ дійшла помилкового висновку про те, що господарські операції позивача з його контрагентом не мали реального характеру, відтак відповідач не мав підстав для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення щодо зменшення Товариству суми від'ємного значення податку на додану вартість за грудень 2015 року. Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.09.2017, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12.12.2017, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 06.10.2016 №0000571402 та стягнуто на користь позивача судові витрати в сумі 27 379,78 грн. Не погодившись з судовими рішеннями, Головне управління ДФС у Кіровоградській області (далі - ГУ ДФС у Кіровоградській області) звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просило їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. При цьому скаржник зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про обґрунтованість заявленого адміністративного позову, невірно оцінивши докази, що містяться в матеріалах справи. Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому вважає судові рішення законними та обґрунтованими, а касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню. Касаційний розгляд справи проведено в попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. З матеріалів справи вбачається, що за наслідками документальної позапланової невиїзної перевірки Товариства з питання правильності нарахування податкових зобов'язань та податкового кредиту з податку на додану вартість по взаємовідносинах з контрагентом-постачальником ТОВ "Канремторг" за грудень 2015 року Кропивницькою ОДПІ складено акт від 18.09.2016. В акті викладено висновки контролюючого органу про наявність в діяльності позивача порушень п. 198.1, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, що призвело до завищення суми податкового кредиту та суми від'ємного значення податку на додану вартість на 270 000,00 грн. На цій підставі відповідачем 06.10.2016 прийнято податкове повідомлення-рішення №0000571402, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість на 270 000,00 грн. Свої дії щодо прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення відповідач мотивує тим, що укладений між Товариством та ТОВ "Канремторг" договір реально не виконувався. Спірні правовідносини внормовано приписами Податкового Кодексу України, Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та нормативними актами, прийнятими на їх виконання, в редакціях, що діяли на час їх виникнення. З огляду на приписи статей 14, 44, 198, 201 Податкового Кодексу України господарські операції для визначення податкових зобов'язань мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Аналіз наведених норм свідчить про те, що господарські операції для визначення податкових зобов'язань мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку, при цьому для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій. У зв'язку з цим недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв'язку з цим юридично дефектних первинних документів, якщо рух коштів не забезпечений зв'язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності зобов'язаний суб'єкт владних повноважень, натомість суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує. Матеріалами справи встановлено, що між Товариством та ТОВ "Канремторг" 07.12.2015 укладено договір поставки, відповідно до умов якого ТОВ "Канремторг" зобов'язалось поставити на адресу позивача 9 ємкостей металевих ємкістю 75 куб. м. З огляду на приписи статей 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", статей 14, 44, 138, 139 Податкового Кодексу України господарські операції для визначення податкових зобов'язань мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень, водночас суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує. На підтвердження виконання укладеного договору позивачем надано податкові та видаткові накладні, акти приймання-передач (внутрішнього переміщення) основних засобів. Крім того, під час розгляду справи позивачем надано фото об'єктів - змонтованих металевих ємностей 75 куб. м., які розміщені у виробничих цехах Товариства та використовуються ним у його господарський діяльності. Здійснивши системний аналіз залучених до справи доказів та правильно застосувавши під час розгляду справи норми матеріального та процесуального права, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку щодо обґрунтованості заявленого адміністративного позову, оскільки висновки контролюючого органу щодо порушення Товариством вимог податкового законодавства та Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" спростовано під час розгляду справи. Так, залученими до матеріалів справи доказами належним чином підтверджено реальність виконання укладеного між позивачем та ТОВ "Канремторг" договору поставки, фактичне отримання позивачем обумовленої господарськими угодами продукції - ємкостей металевих та використання отриманого Товариством у його господарській діяльності. Натомість, в порушення приписів частини 2 статті 71 КАС України відповідач не довів належними, достатніми та беззаперечними доказами протилежне. За таких обставин, судами обґрунтовано зроблено висновок про правомірність формування позивачем своїх податкових зобов'язань з податку на прибуток з урахуванням результатів здійснення вищезгаданих господарських операцій. Касаційна скарга не спростовує правильності доводів, якими мотивовані судові рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судами доказів та не дає підстав вважати висновки судів першої та апеляційної інстанцій помилковими, а застосування судами норм матеріального та процесуального права - неправильним. Відповідно до частини третьої статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 343, 350, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління ДФС у Кіровоградській області залишити без задоволення, постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.09.2017 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12.12.2017 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач І. А. Гончарова судді І. Я. Олендер Р. Ф. Ханова

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 квітня 2018 року Київ справа №357/2754/17 адміністративне провадження №К/9901/44570/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Олендера І. Я., суддів: Гончарової І. А., Ханової Р. Ф., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Волинської митниці Державної фіскальної служби України на постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року (суддя Ярмола О. Я) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2017 року (судді: Федотов І. В. (головуючий), Сорочко Є. О., Оксененко О. М. ) у справі за позовом ОСОБА_4 до Волинської митниці Державної фіскальної служби України про визнання незаконною та скасування постанови в справі про порушення митних правил. УСТАНОВИВ: ОСОБА _4 (далі - позивач, ОСОБА_4) звернулась до суду з позовом до Волинської митниці Державної фіскальної служби України (далі - відповідач, контролюючий орган) про визнання незаконною та скасування постанови в справі про порушення митних правил. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_4 зазначила, що порушення митних правил відбулось внаслідок обставин непереборної сили. Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2017 року, позов задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано постанову в справі про порушення митних правил №0277/205020100\17 від 22.02.2017 року, винесену заступником начальника Волинської митниці ДФС - начальником управління протидії митним правопорушенням Негріч Леонідом Миколайовичем за якою було визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною третьою статті 470 МК України ОСОБА_4 й накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу - 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 8500 грн. Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовано тим, що позивач був позбавлений можливості забезпечити вивезення автомобіля у визначений Митним кодексом України строк з огляду на його технічну несправність та вжив всіх заходів щодо повідомлення відповідних органів про затримку транспортного засобу. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, де вказуючи на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2017 року прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга вмотивована тим, що контролюючим органом правомірно прийнято постанову про порушення митних правил ОСОБА_4, оскільки в порушення вимог статті 95 Митного кодексу України позивач в установлені терміни не вивіз на територію іншої держави автомобіль марки "Меrсеdes-Веns А 170" реєстраційний номер НОМЕР_1, що був ним ввезений на митну територію України в режимі "транзит", та не вчасне вивезення транспортного засобу у зв'язку з його ремонтом не є підставою для звільнення від адміністративної відповідальності за порушення митних правил в розумінні 192 Митного кодексу України. Позивач відзиву (заперечення) на касаційну скаргу не надав. Касаційний розгляд справи проведено в попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року №2147-VІІІ, що діє з 15 грудня 2017 року). Судами попередніх інстанцій встановлено, що 22.02.2017 заступником начальника Волинської митниці ДФС - начальником управління протидії митним правопорушенням Негріч Леонідом Миколайовичем було винесено постанову №0277/205020100\17 про порушення митних правил, якою ОСОБА_4 було визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною третьою статті 470 МК України й накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу - 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 8500 грн. 01.02.2017 прямуючи з України в Республіку Польща по смузі руху "зелений коридор'' в зону митного контролю митного поста "Ягодин" Волинської митниці ДФС позивач заїхав в якості водія автомобіля марки "Меrсеdes-Веns А 170" реєстраційний номер НОМЕР_1. Під час здійснення митного оформлення відповідно до бази даних, а саме: "Інспектор-2006" та ЄАІС ДФС, встановлено, що 07.12.2016 року на митну територію України через митний пост "Виступовичі" Житомирської митниці ДФС, громадянкою України ОСОБА_4, в митному режимі "транзит" ввезено автомобіль, станом на 01.02.2017 його не вивезено та в інший митний режим не заявлено. Термін вивезення (транзиту) вищевказаного автомобіля, з митної території України закінчився 17.12.2016, що стало підставою притягнення до відповідальності позивача за порушення митних правил. Так, за змістом частини 1 статті 460 МК України вчинення порушень митних правил, передбачених, зокрема, статтею 470 цього Кодексу, внаслідок дії обставин непереборної сили не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом. Позивач на підтвердження обставин непереборної сили посилався на те, що він не міг вчасно вивезти транспортний засіб у зв'язку з значною поломкою, що унеможливлювала експлуатацію автомобіля. Судами встановлено, що ОСОБА_4 відразу повідомила Київську міську митницю ДФС про обставинами непереборної сили, в період з 14.12.2016 року по 31.01.2017 року, а саме, що транспортний засіб перебував на СТО в зв'язку з ремонтними роботами. 16.12.2016 Київською міською митницею ДФС надано відповідь, що інформацію щодо продовження терміну перебування транспортного засобу в режимі "транзит" буде надано Житомирській митниці ДФС. Суди попередніх інстанцій дослідивши матеріали справи встановили, що автомобіль позивача мав значну поломку, що підтверджується замовленням-наряду №14.12/11.1 від 14.12.2016, актом виконаних робіт №31.01/0078.1 від 31.01.2017 та довідкою №31.01.2017. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України). Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з таких мотивів. Частиною першою статті 460 МК України передбачено, що вчинення порушень митних правил, передбачених частиною третьою статті 469, статтею 470, частиною третьою статті 478, статтею 481 цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої тім Кодексом. Відповідно до п. 2 Розділу 8 Порядку виконання митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 31.05.2012 року №657, факт аварії чи дії обставин непереборної сили - часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем. Згідно ст. 192 МК України, якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов'язаний, зокрема, терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу. З огляду на викладене Колегія суддів Верховного Суду вважає, що доводи відповідача про відсутність обставин непереборної сили в розумінні статті 192 Митного кодексу України були обґрунтовано відхилені судами попередніх інстанцій, оскільки контролюючим органом не доведено здатність експлуатації транспортного засобу в зв'язку його поломкою та можливість вивезти автомобіль позивачем в передбачений Законом термін. Підставами для скасування чи зміни постанови про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил або про припинення провадження у справі про порушення митних правил можуть бути визнані й інші визначені законами обставини. Виходячи з системного аналізу вказаних норм права, враховуючи належне повідомлення митного органу у встановлений термін, наявність обставин непереборної сили, за яких позивач був позбавлений можливості у визначений МК України строк доставити транспортний засіб за межі митної території України, а також дій з боку позивача, спрямованих на запобігання порушень митних правил колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про протиправність спірної постанови та наявність правових підстав для її скасування. Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що відповідачем неправомірно притягнуто позивача до адміністративної відповідальності за порушення митних правил згідно частини третьої статті 470 МК України. Відповідно до п. 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій (частина перша статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України). З огляду на зазначене, враховуючи статті 72, 254, 255 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), статті 192, 460 Митного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування судових рішень, а тому касаційну скаргу Волинської митниці Державної фіскальної служби України на постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2017 року слід залишити без задоволення. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Волинської митниці Державної фіскальної служби України залишити без задоволення, а постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2017 року у справі №357/2754/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... І. Я. Олендер І. А. Гончарова Р. Ф. Ханова, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №160/13415/20 адміністративне провадження № К/9901/16309/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Данилевич Н. А., суддів: Кашпур О. В., Уханенка С. А., розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції касаційну скаргу Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Клименка Романа Васильовича на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року (головуючий суддя - Віхрова В. С. ) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року (колегія суддів - Панченко О. М., Іванов С. М., Чередниченко В. Є.) у справі №160/13415/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Клименка Романа Васильовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "СІТІ ФІНАНС", про визнання протиправними та скасування постанов, УСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Клименка Романа Васильовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "СІТІ ФІНАНС", в якій позивач просить суд: визнати протиправними та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №62947727 від 04.09.2020 року, постанову про стягнення з боржника основної винагороди ВП №62947727 від 04.09.2020 року, постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження ВП №62947727 від 04.09.2020 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що місце проживання та місце отримання доходів боржника ОСОБА_1 не відноситься до виконавчого округу, на території якого приватний виконавець Клименко Р. В. здійснює діяльність та відомості щодо якої внесені та містяться у Єдиному державному реєстрі приватних виконавців України, а тому постанову про відкриття виконавчого провадження відкрито відповідачем не за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи. За таких обставин, позивач вважає, що оскаржувані постанови прийняті з порушенням положень Закону України "Про виконавче провадження" та наявні усі підстави для їх скасування. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року, позовну заяву ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Клименка Романа Васильовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "СІТІ ФІНАНС" про визнання протиправними та скасування постанов задоволено. Визнано протиправними та скасовано постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №62947727 від 04.09.2020 року, постанову про стягнення з боржника основної винагороди ВП №62947727 від 04.09.2020 року, постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження ВП №62947727 від 04.09.2020 року. Стягнуто на користь ОСОБА_1 документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2522,40 грн. за рахунок асигнувань приватного виконавця Клименка Романа Васильовича. Ухвалюючи судові рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вказав, що відповідач має право здійснювати дії, пов'язані з відкриттям виконавчого провадження, у територіальних межах м. Києва. Це можливо у випадку, якщо місце проживання або місцезнаходження боржника зареєстроване у м. Києві або ж майно боржника знаходиться у м. Києві. Однак, відповідач при відкритті виконавчого провадження не пересвідчився з достовірних джерел про наявність майна боржника у відповідному виконавчому окрузі та місце проживання позивача. Приватним виконавцем, як суб'єктом владних повноважень, не надано доказів того, що кошти боржника, на момент прийняття оскаржуваної постанови, знаходились на території виконавчого округу, на території якого приватний виконавець Клименко Р. В. здійснює свою діяльність та відомості, щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України. За таких обставин суддійшов висновку, що постанова про відкриття виконавчого провадження та постанови про стягнення з боржника основної винагороди, про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження як похідні є такими, що винесені всупереч вимогам закону, є протиправними і підлягають скасуванню. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень) 05 травня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Клименка Романа Васильовича на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року, в якій відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. На обґрунтування поданої касаційної скарги скаржник вказує, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, на підтвердження чого зазначає про відсутність єдиної правозастосовної практики щодо вирішення питання про відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за місцем проживання/перебування боржника, вказаному у виконавчому документі та/або заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження. В підтвердження вищезазначеного, скаржник наводить постанову Верховного Суду у справі №380/7750/20 від 31.03.2021, в якій наголошено на неможливість відкриття виконавчого провадження за місцем проживання боржника, відмінним від місця його реєстрації та постанову Верховного Суду у справі №460/3537/20 від 09.12.2020, в якій зроблено висновок про правомірність прийняття приватним виконавцем виконавчого документу за вказаним у ньому місцем проживання боржника та відкриття виконавчого провадження. відповідач зазначає, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" та вирішення питання про відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за місцем проживання/перебування боржника, вказаному у виконавчому документі та/або заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження. За твердженням відповідача, помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскільки у виконавчому документі зазначено місце реєстрації фізичної особи - боржника не в межах виконавчого округу, в якому здійснює діяльність відповідач, як приватний виконавець, приватний виконавець не мав підстав для прийняття виконавчого документа до виконання, так як виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання та відкривати виконавче провадження. Таким чином, за твердженням відповідача, суди попередніх інстанцій ототожнюють поняття "місце реєстрації" та "місце проживання". Такий висновок судів виключає можливість проживання боржника за іншою адресою, окрім адреси реєстрації, що унеможливлює застосування в повному обсязі приписів частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якої приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника, адже дана норма є диспозитивною, згідно з якою у стягувана є право вибору пред'явлення виконавчого документу або ж за місцем реєстрації або ж за місцем проживання боржника. Відповідач наголошує, що приватний виконавець при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження здійснює перевірку відповідності виконавчого документа вимогам статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" щодо його оформлення, проте не здійснює перевірку змісту такого виконавчого документа. Заявник касаційної скарги вказує, що суди попередніх інстанцій провели однобічне дослідження і оцінку доказів, без наведення відповідних мотивів надали перевагу доказам наданим позивачем та відкинули докази, що спростовують факти викладені в позові, не оцінили у сукупності докази, досліджені у судовому засіданні. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Підставами для відкриття провадження є посилання скаржника на те, що рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики, пункти 3 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України. Ухвалою Суду від 27 жовтня 2021 року вказану справу призначено до розгляду. II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03.09.2020 ТОВ "Фінансова компанія "СІТІ ФІНАi3; i7; " (ЄДРПОУ 39508708) звернулось до приватного виконавця Клименка Р. В. із заявою про відкриття виконавчого провадження №2496/ВП/20 від 31.08.2020 з примусового виконання виконавчого напису, виданого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гораєм О. С. за №21112 від 25.08.2020 р. про стягнення з боржника, яким є ОСОБА_1 коштів у сумі 83184,13 грн. 04 вересня 2020 року на підставі виконавчого напису №21112, виданого 25.08.2020, приватним виконавцем Клименко Р. В. відкрито виконавче провадження №62947727, про що складена відповідна ПОСТАНОВА: Також, 04.09.2020 в межах даного відкритого виконавчого провадження, приватним виконавцем Клименко Р. В. винесені постанова про стягнення з боржника основної винагороди у сумі 8318,41 грн. та постанова про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 400,00 грн. Судом встановлено, що позивач починаючи з 21.06.1996 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується записами у паспорті громадянина України на ім'я ОСОБА_1 серії НОМЕР_1. Про реєстрацію чи проживання за адресою в межах територіального округу приватного виконавця, в якості адреси боржника точних відомостей відповідачем чи стягувачем не зазначено. Також судом встановлено, що адреса реєстрації також зазначена як основна у кредитному договорі. Крім того, будь-якого майна (рухомого та / або нерухомого), що належить позивачу у м. Києві стягувачем не зазначено, відповідачем встановлено не було. Судом таких відомостей також не встановлено. ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" №1404-VІІІ від 02.06.2016 (далі - Закон №1404-VІІІ) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону №1404-VІІІ примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів. Частиною першою статті 4 Закону №1404-VIIІ визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема, у виконавчому документі зазначаються адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб). Пунктом 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIIІ встановлено, що Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. Частинами першою, другою статті 5 Закону №1404-VІІІ передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім винятків, установлених цією частиною. Частиною першою статті 18 Закону встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з частиною п'ятою статті 18 Закону під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Відповідно до частини першої статті 19 Закону сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Закону виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Частиною першою статті 28 Закону встановлено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" №1403-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1403-VIII) завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. За змістом частини першої статті 4 Закону №1403-VIII діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Згідно з частиною другою статті 4 Закону №1403-VIII державний виконавець та приватний виконавець повинні здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. Статтею 16 Закону №1403-VIII визначено, що приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом. Приватний виконавець є суб'єктом незалежної професійної діяльності. Відповідно до частин першої, другої і шостої статті 25 Закону №1403-VIII виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя. Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України. За визначеннями, поданими у статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" №1382-IV від 11.12.2003 (далі - Закон №1382-IV) місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Частиною другою статті 2 Закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом статті 6 Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" №5942-VI від 20.11.2012 (далі - Закон №5942-VI) Єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина. Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону №5942-VI до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу). І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 341 КАС України). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частини 2, 3 статті 341 КАС України). Як вже зазначалось судом, підставою для відкриття провадження у цій справи слугували посилання скаржника на те, що рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також пункти 3 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України. Колегія суддів зазначає, що 15 липня 2021 року Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду розглянуто адміністративну справу №380/9335/20 за позовом ОСОБА_2 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Дорошкевич Віри Леонідівни про визнання протиправною та скасування постанови. При розгляді цієї справи Верховним Судом стосовно тлумачення положень ст. 24 Закону України "Про виконавче провадження" в контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у приватного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника, сформовано такі правові висновки. У виконавчому провадженні місце проживання боржника відіграє важливу роль як для визначення виконавчого округу, в якому має здійснюватися виконавче провадження, так і для можливості реалізації боржником своїх прав і виконання обов'язків у виконавчому провадженні. Так, статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право, зокрема, ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення. Зазначеною статтею на боржника покладено низку обов'язків (зокрема повідомляти виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов'язкове зупинення вчинення виконавчих дій, своєчасно з'являтися на вимогу виконавця, допускати в установленому законом порядку виконавця до житла та іншого володіння, приміщень і сховищ, що належать йому або якими він користується, для проведення виконавчих дій), виконання яких передбачає перебування у безпосередній близькості до місця вчинення виконавчих дій. У зв'язку з цим Верховний Суд погодився з висновками, викладеними у постанові від 31.03.2021 в справі №380/7750/20, про те, що примусове виконання рішень має бути певним чином наближеним, прив'язаним до місця проживання/перебування боржника що, окрім іншого, дасть змогу останньому (чи принаймні створить йому відповідні умови) належним чином реалізовувати свої права та обов'язки як учасника виконавчого провадження. При цьому Верховний Суд ураховав, що вказаним Законом передбачено право стягувача обирати місця відкриття виконавчого провадження між органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, але наголошує, що таке право не має нівелювати права боржника, передбачені статтею 19 Закону. Суд уважав за необхідне також зазначити, що в силу частин першої та другої статті 4 Закону №1403-VIII приватний виконавець повинен здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність, а також повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об'єктивності. Також, в силу положень статті 16 Закону №1403-VIII, приватний виконавець є особою, уповноваженою державою на примусове виконання рішень, тобто є суб'єктом владних повноважень, на дії якої поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України. Зокрема, суб'єкти владних повноважень мають приймати рішення (вчиняти дії) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно, розсудливо та неупереджено. Щодо відсутності у чинному законодавстві вимог щодо здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації боржника, то Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду звернув увагу на таке. Як уже було зазначено, Законом України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна (частина перша статті 24 Закону). Водночас визначення місця проживання та місця перебування наведено у Законі №1382-IV, відповідно до якого місцем проживання є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Виходячи з приписів статті 6 Закону №1382-IV, місце проживання підлягає обов'язковій реєстрації, тобто Закон №1382-IV пов'язує місце проживання особи насамперед із зареєстрованим місцем проживання. Таким чином, факт реєстрації особою свого місця проживання безумовно свідчить про те, що особа обрала певну адресу місцем свого проживання. Законом не заборонено особі мати декілька місць проживання, але у будь-якому випадку адреса, зареєстрована особою у встановленому порядку, виходячи з положень частини десятої статті 6 Закону, є офіційною адресою, а отже, особа правомірно очікує, що за цією адресою з нею буде вестися офіційне листування, а також вчинятимуться й інші юридичні дії, що пов'язані з місцем її проживання. Отже, відкриття виконавчого провадження у виконавчому окрузі, до якого належить зареєстрована адреса місця проживання боржника, відповідатиме принципу юридичної визначеності, вимогам, установленим частиною другою статті 2 КАС України та вимогам статті 24 Закону України "Про виконавче провадження". При цьому Суд звернув увагу на те, що частина друга статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" пов'язує місце виконання рішення приватним виконавцем з фактичним місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходженням боржника - юридичної особи, а не з адресою, зазначеною у виконавчому документі, як це, наприклад, закріплено у частині першій статті 28 Закону України "Про виконавче провадження". Що стосується місця проживання боржника, яке незареєстроване у встановленому законом порядку, Верховний Суд виходив з того, що таке місце проживання боржника, в силу відсутності в нього офіційного характеру, має бути повідомлено самим боржником (що відповідатиме принципу вільного вибору місця проживання, встановленому Законом №1382-IV) або підтверджено належним чином з урахуванням принципу офіційного з'ясування обставин, оскільки просте зазначення будь-якої адреси без перевірки відповідних обставин не робить цю адресу саме адресою місця проживання особи у розумінні Закону №1382-IV. Верховний Суд також урахував, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не встановлює відповідних обставин, адже не викликає особу, не спілкується з нею та не отримує від неї жодної інформації. Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що саме виконавчим документом у цій справі встановлено фактичне місце проживання боржника. Аналізуючи положення статей 9, 18 Закону №1404-VІІІ, положення статті 27 Закону №1403-VIII, а також положення Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" №5942-VI, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись. Серед іншого, Верховний Суд зазначив, що норми КАС України також пов'язують місце проживання особи із зареєстрованим місцем її проживання. Так, відповідно до частини третьої статті 171 КАС України суд встановлює місце проживання фізичної особи шляхом надсилання запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Отже, законодавець, оперуючи поняттям "місце проживання особи", передбачає, що таке місце проживання має бути особою зареєстровано і суб'єкти владних повноважень зобов'язані враховувати таку інформацію при здійсненні ними владно-управлінських функцій. Таким чином, відсутність прямого обов'язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені частиною першою статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" та кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. В іншому випадку, нез'ясування адреси проживання боржника може мати наслідком порушення прав боржника, що виражатиметься у штучному створенні перешкод для вчинення боржником дій, зазначених у статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій тощо). Верховний Суд наголосив, що відсутність прямої вказівки в Законі України "Про виконавче провадження" на обов'язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб'єкта владних повноважень. Верховний Суд уважав за необхідне також звернути увагу на положення пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIIІ, відповідно до якої виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. Виходячи із системного аналізу цієї норми в сукупності з іншими положеннями Закону №1404-VII, Верховний Суд констатував, що надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця. Підсумовуючи викладене, саме лише зазначення місця проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. Відповідні висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 в справі №380/7750/20, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду вважав правильними та не вбачав підстав для відступлення від вказаної правової позиції. За встановлених обставин у цій справі визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон №1404-VIII пов'язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця. Суд урахував доводи касаційної скарги про те, що наявність зареєстрованого місця проживання боржника не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає саме за зареєстрованою адресою, однак у випадку, якщо особа не повідомила іншого, саме цю адресу, з урахуванням приписів частини десятої статті 6 Закону, необхідно враховувати під час вирішення питання про відкриття виконавчого провадження відповідно до вимог частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження". Крім того, таке трактування частини другої статті 24 Закону відповідатиме також принципу юридичної визначеності, який є елементом верховенства права. Таким чином, колегія суддів зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях у справі, що переглядається ( №160/13415/20), повністю узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 15.07.2021 у справі №380/9335/20. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Суд виходить з того, що судами першої та апеляційної інстанцій було надано належну правову оцінку доводам, викладеним у позовній заяві та запереченнях проти позову, а також наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваних судових рішень, у касаційній скарзі не зазначено. Суд вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій, а зводяться до переоцінки встановлених судами обставин. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Враховуючи вищенаведене, відповідно до частини 1 статті 350 КАС України Суд касаційної інстанції вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки судами не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, підстави для скасування судових рішень відсутні. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Клименка Романа Васильовича залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується. судді Н. А. Данилевич О. В. Кашпур С. А. Уханенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (скорочена ПОСТАНОВА: 15 січня 2019 року Київ справа №1570/1079/12 касаційне провадження №К/9901/483/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Бившевої Л. І. суддів: Хохуляка В. В., Шипуліної Т. М. розглянув у порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ліквідатора Відкритого акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Одеса-Банк" - Бондаря Юрія Миколайовича (далі - ліквідатор Банку Бондар Ю. М. ) на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29.03.2012 (суддя - Гусев О. Г. ) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 31.01.2013 (головуючий суддя - Жук С. І., судді - Яковлев Ю. В., Запорожан Д. В. ) у справі за позовом Відкритого акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Одеса-Банк" (далі - Банк) до Державної податкової інспекції у Приморському районі міста Одеси Одеської області ДПС (далі - Інспекція) про скасування податкового повідомлення-рішення, секретар судового засідання: Савченко А. А. ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Одеса-Банк" - Бондаря Юрія Миколайовича задовольнити. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29.03.2012 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 31.01.2013 скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Скасувати податкове повідомлення-рішення №0021371501 від 03.10.2011. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді Л. І. Бившева В. В. Хохуляк Т. М. Шипуліна

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 вересня 2021 року м. Київ справа №761/19292/19 адміністративне провадження № К/9901/9919/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Соколова В. М., суддів: Єресько Л. О., Загороднюка А. Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року (головуючий суддя - Волошин В. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року (головуючий суддя - Беспалов О. О., судді: Ключкович В. Ю., Парінов А. Б. ) у справі №761/19292/19 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними бездіяльності, дій і рішень, скасування постанов, зобов'язання утриматися від вчинення дій, УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У травні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (далі - позивачі) звернулися до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ДВС, відповідач) у якому просили: - визнати протиправною бездіяльність відповідача, триваючу з моменту отримання (27 липня 2017 року) позивачами (стягувачами) та Шевченківським районним судом м. Києва постанов про відновлення виконавчих проваджень ВП №45976295, ВП №45976297, ВП №45957225, ВП №45976293 до 17 квітня 2019 року (закінчення виконавчого провадження у ВП №45957225, ВП №45976295); - визнати протиправними дій із закінчення 17 квітня 2019 року виконавчого провадження у ВП №45957225, ВП №45976295 та скасувати їх; - зобов'язати утриматися від вчинення дій із закінчення ВП за №45976295, ВП №45976297 до розгляду на пленарному засіданні Київської міської ради проекту рішення Київської міської ради та заяви ОСОБА_2 від 25 листопада 2003 року, ОСОБА_1 від 06 червня 2005 року про приватизацію земельної ділянки, загальною площею 0,2768 га за нормами, визначеними статтею 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), з цільовими призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування житлового будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодіння АДРЕСА_1 і відповідно до прийняття Київською міською радою рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2, ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,2768 га за нормами, визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодіння АДРЕСА_1; - визнати протиправною бездіяльність, триваючу з 30 травня 2019 року до дати подання позову в рамках ВП №45976293, ВП №45976297. Позов обґрунтований тим, що під час виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2012 року у справі №210/3926/2012, а саме здійснення відповідачем примусових виконавчих дій у ВП №45976295, ВП №45976297, ВП №45957225, ВП №45976293, ним було допущено бездіяльність та вчинено протиправні дії, які свідчать, що виконавець не вжив передбачених Законом України "Про виконавче провадження" заходів щодо належного примусового виконання у повній мірі рішення суду та неупередженого, ефективного, своєчасного і в повному обсязі вчинення виконавчих дій. Так, на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2012 року у справі №210/3926/2012 районним судом (23 грудня 2014 року) видано чотири виконавчі листи. В грудні 2014 року зазначені виконавчі листи були пред'явленні відповідачу до виконання. Державним виконавцем Думанською А. Л. винесені, відповідно, постанови про відкриття виконавчих проваджень: ВП №45957225, ВП №45976297, ВП №45976295, ВП №45976293. Згодом, позивачі отримали постанови про закінчення виконавчих проваджень від 14 січня 2016 року (ВП №45976297, ВП №45976295) та від 25 лютого 2016 року (ВП 45957225, ВП №45976293) із зазначенням про фактичне виконання рішення суду, водночас, у вказаних постановах від 14 січня та 25 лютого 2016 року не було вирішено питання про повернення оригіналів виконавчих листів до суду. Вказані постанови про закінчення виконавчого провадження у судовому порядку визнанні незаконними та скасовані (справа №761/4323/16-а). На підставі цього державним виконавцем Думанською А. Л. 17 квітня 2017 року відновлені виконавчі провадження. На думку позивачів, у постановах державного виконавця також не було вирішено питання про повернення оригіналів виконавчих листів до суду та не конкретизовано кому саме. 17 квітня 2019 року головним державним виконавцем Нещадимом І. С. винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень з виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду м. Києва у справі №210/3926/2012 на підставі пункту 13 частини першої статті 39, статті 40 Закону України "Про виконавче провадження", а саме: у зв'язку з непред'явленням виконавчих документів за відновленим виконавчим провадженням на виконання. Ураховуючи, що рішення суду у справі №210/3926/2012 до даного часу не виконано, позивачі звернулися до суду за захистом своїх порушених прав. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Шевчеківський районний суд міста Києва рішенням від 22 листопада 2019 року позов ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав протиправною бездіяльність та дії ДВС, головного державного виконавця Нещадима І. С. із закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року ВП №45957225, ВП №45976295 з виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду м. Києва за №210/3926/2012 від 23 грудня 2014 року. Визнав незаконними та скасував постанови головного державного виконавця Нещадима І. С. про закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року ВП №45957225, ВП №45976295 з виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду м. Києва за №210/3926/2012 від 23 грудня 2014 року. Зобов'язав ДВС утриматися від закінчення виконавчих проваджень ВП №45976295, ВП №45976297 з виконання виконавчого листа Шевченківського районного суду м. Києва за №2610/3926/2012 від 23 грудня 2014 року раніше ніж буде закінчено, згідно пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі провадження за ВП №45957225, ВП №45976293 з виконання виконавчого листа Шевченківського районного суду м. Києва за №2610/3926/2012 від 23 грудня 2014 року. Визнав протиправною бездіяльність ДВС при виконані постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 27 червня 2012 року №2610/3926/2012 в рамках виконавчих проваджень ВП №45976293, ВП №45976297. В решті позовних вимог відмовив. Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що недотримання державним виконавцем порядку та умови відновлення виконавчого провадження визначеного статтею 41 Закону України "Про виконавче провадження" призвело до того, що виконавчі провадження були відновлені 27 липня 2017 року, натомість, постанови про закриття виконавчого провадження були винесені 17 квітня 2019 року у зв'язку з пропуском строку пред'явлення до виконання виконавчого документа. Зокрема, суд зазначив, що державний виконавець у постановах (про відновлення виконавчого провадження) лише процитував приписи частини другої статті 41 Закону України "Про виконавче провадження", без зазначення конкретної особи, якій повертався виконавчий документ і яка у місячний строк зобов'язана була пред'явити його до виконання. Така бездіяльність та дії державного виконавця є протиправними, оскільки, останній не вжив належних дій, направлених на виконання рішення суду. Також за висновком суду виконавчі листи не були пред'явлені до виконання не з вини стягувачів чи суду, а закінчення виконавчого провадження у черговий раз фактично узаконює невиконання судового РІШЕННЯ: Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності та дій ДВС, головного державного виконавця Нещадима І. С. із закінчення виконавчих проваджень №45957225, №45976295; визнання незаконними постанов головного державного виконавця Нещадима І. С. про закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року №45957225, №45976295; зобов'язання ДВС утриматися від закінчення виконавчих проваджень № №45976295, 45976297 раніше, ніж буде закінчено згідно пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі провадження № №45957225, 45976293 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення - залишено без змін. Приймаючи означене судове рішення, суд апеляційної інстанції установив, що судом першої інстанції неповно досліджено наявні в матеріалах справи докази про те, що у постановах про відновлення виконавчого провадження від 27 липня 2017 року відсутнє зазначення про повернення оригіналів виконавчих листів, а також відсутні докази отримання судом першої інстанції вказаних постанов, відтак помилково зроблено висновок, щодо визнання постанов про закриття виконавчого провадження від 17 квітня 2019 року протиправними, а також визнання протиправними дій по їх винесенню. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що державний виконавець правомірно прийняв постанови про закінчення виконавчого провадження 17 квітня 2019 року відповідно до вимог пункту 13 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження". Адже, всупереч законодавчо встановленому обов'язку стягувача, суду або органу (посадової особи), яким повернуто виконавчий документ, пред'явити у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження до виконання оригінал виконавчого документу, ані суд, ані стягувач цього не зробили. Тому, суд не встановив бездіяльності відповідача триваючої до 17 квітня 2019 року. В той же час, суд апеляційної інстанції погодився з судом першої інстанції про необхідність скасування постанов про закриття виконавчого провадження від 17 квітня 2019 року для належного захисту прав позивачів. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що вимоги про зобов'язання відповідача утриматися від закінчення виконавчих проваджень у ВП №45976295, ВП №45976297 раніше, ніж буде закінчено виконавче провадження у ВП №45957225, ВП №45976293 також не можуть бути задоволенні, оскільки зводяться до обмеження дискреційних повноважень відповідача діяти у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження". Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи На рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким направити справу на новий розгляд. Підставами для касаційного оскарження скаржник визначив пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та пояснив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у вимірі подібних правовідносин. У касаційній скарзі скаржник звертає увагу, що виконавці в силу частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" наділені повноваженнями перевірки факту отримання та виконання (невиконання) їх постанов. Вважає, що 18 вересня 2017 року відповідач (виконавець) повинен був перевірити та констатувавши факт невиконання судом вимог постанов державного виконавця від 27 липня 2017 року ВП №45956225, ВП №45976293, ВП №245976295 і ВП №45976297, повинен був закінчити виконавчі провадження у вересні 2017 року у зв'язку з непред'явлення виконавчого документа судом за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону, а не 17 квітня 2019 року (майже через 19 місяців як районний суд отримав постанови про відновлення виконавчих проваджень). Невідповідність поведінки районного суду щодо надання виконавчого документу ДВС для подальшого виконання і пропущення державним виконавцем граничного строку, визначеного частиною другою статті 39, частиною другою статті 41 Закону, позбавляла державного виконавця правових підстав для закінчення виконавчого провадження не тільки 17 квітня 2019 року, а тому на думку скаржника, виконавець допустив протиправну бездіяльність, та зобов'язаний був в інтересах стягувачів надіслати в суд вимогу і попередити суд про застосування статті 18813 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Одночасно з цим скаржник уважає, що належним і достатнім способом захисту його порушеного права є саме визнання протиправною як бездіяльності, що тривала до 17 квітня 2019 року, так і визнання протиправними рішень від 17 квітня 2019 року і похідні від тих рішень дій із закінчення виконавчого провадження ВП №45957225, ВП №45976295, а також скасування цих постанов. Автор касаційної скарги вважає, що відповідач (державний виконавець) має чітко додержуватись процедури вчинення виконавчого провадження (приписи Розділу IV, частини другої статті 39 і статті 41 Закону №1404-VIII у взаємозв'язку з приписами частин 1-2 статті 11, абзацу 3 частини п'ятої статті 13), так як на відміну від суду, не може орієнтуватись на принципи права, а зобов'язаний чітко дотримуватись вимог законодавства і, в першу чергу, Закону України "Про виконавче провадження", Інструкції, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року, і тому при відсутності в законодавстві регламентації такої ситуації, як от істотне пропущення строку, визначеного частиною другою статті 39 і частини другої статті 41 Закону №1404-VIII, державний виконавець (відповідач) однозначно має зупиняти виконавче провадження і звертатись до суду для позбавлення правовідносин спірності. У розрізі обставин даної справи скаржник зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування таких норм права як от частин першої-другої статті 11, абзацу 3 частини п'ятої статті 13, частини другої статті 39 та частини другої статті 41 Закону України "Про виконавче провадження" у подібних правовідносинах і у взаємозв'язку з приписами пункту 13 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" та статей 3, 8, частини другої статті 19 Конституції України, а тому дана касаційна скарга стосується питання права, яке вплине на формування єдиної правозастосовчої практики. Також скаржник зазначає про упередженість головуючого судді, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, вказує, що суд апеляційної інстанції взяв до уваги докази відповідача, які були подані з порушенням порядку їх подання, установленого положеннями статті 79 КАС України. Ухвалою від 13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Яковенка М. М., Дашутіна І. В., Шишова О. О. відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою з підстав, визначених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України. Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційної інстанції без змін. Відповідач вказує на те, що не зважаючи на той факт, що постанови про закінчення виконавчого провадження винесені не у строк, визначений статтею 41 Закону України "Про виконавче провадження" в той же час, державним виконавцем вчинено дії (прийнято процесуальний документ) чітко визначені вказаним Законом, інших повноважень йому не надано. 23 вересня 2020 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 22 вересня 2020 року №1788/0/78-20, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Яковенка М. М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 21 вересня 2020 року №12), визначено новий склад суду: Соколов В. М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л. О., Загороднюк А. Г. Ухвалою від 22 вересня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні. Установлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2012 року у справі №2610/3926/2012, у тому числі, зобов'язано Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації та Київську міську раду у місячний строк з часу набрання постанови суду законної сили, розробити проект рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2, ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,2768 га, за нормами визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодінні АДРЕСА_1 та розглянути на пленарному засіданні заяви ОСОБА_2 від 25 листопада 2003 року, ОСОБА_1 від 06 червня 2005 року, про приватизацію вказаної земельної ділянки, загальною площею 0,2768 га, за нормами визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин ОСОБА_2 і ОСОБА_1 в домоволодінні АДРЕСА_1. На виконання вказаної постанови Шевченківським районним судом м. Києва 23 грудня 2014 року видано чотири виконавчі листи у відповідності до кількості стягувачів та боржників про зобов'язання Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації та Київської міської ради у місячний строк з часу набрання постанови суду законної сили, розробити проект рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2, ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,2768 га, за нормами визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодінні АДРЕСА_1 та розглянути на пленарному засіданні заяви ОСОБА_2 від 25 листопада 2003 року, ОСОБА_1 від 06 червня 2005 року, про приватизацію вказаної земельної ділянки, загальною площею 0,2768 га, за нормами визначені ст. 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин ОСОБА_2 і ОСОБА_1 в домоволодінні АДРЕСА_1. Державним виконавцем винесено (чотири однотипні) постанови про відкриття виконавчих проваджень 05 січня 2015 року ВП №45957225 та 13 січня 2015 року ВП №45976293, ВП №45976295, ВП №45976297. В послідуючому, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листами від 11 серпня, 02 грудня та 03 грудня 2015 року повідомив ДВС про те, що на виконання постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 27 червня 2012 року у справі №2610/3926/2012 Департаментом земельних ресурсів підготовлено проект рішення Київської міської ради "Про відмову у безоплатній передачі громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу на АДРЕСА_1". А тому, просив закінчити виконавче провадження, у зв'язку з фактичним та повним виконанням постанови Шевченківського районного суду м. Києва. 14 січня та 25 лютого 2016 року у виконавчих провадженнях (ВП №45976295, ВП №45976297, ВП №45957225, ВП №45976293) винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень. Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року у справі №761/4323/16-а визнано незаконними та скасовано вищезгадані постанови головного державного виконавця Думанської А. Л. про закінчення виконавчих проваджень. Зобов'язано відповідача відновити вказані виконавчі провадження. 27 липня 2017 року постановами державного виконавця Думанської А. Л. на підставі статті 41 Закону України "Про виконавче провадження" відновлено вказані виконавчі провадження. Надалі у зв'язку з відсутністю оригіналів виконавчих документів 17 квітня 2019 року державним виконавцем Нещадимом І. С. на підставі пункту 13 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень ВП №45976295, ВП №45957225. Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права у контексті доводів та аргументів касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 1 Закону №1404-VIII унормовано, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За змістом частин першої статті 5 Закону №1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Частиною першою статті 18 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Відповідно до частини першої, другої статті 41 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного РІШЕННЯ: У разі відновлення виконавчого провадження стягувач, суд або орган (посадова особа), яким повернуто виконавчий документ, зобов'язані у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження пред'явити його до виконання. Відтак вказаною нормою визначено обов'язок органу чи особи, у якої знаходиться оригінал виконавчого документу, направити його до відповідача у місячний строк для продовження виконання вимог виконавчого документа державним виконавцем на забезпечення процесуальних гарантій стягувача, спрямованих на повне та фактичне виконання РІШЕННЯ: Вказана вимога є імперативною та не підлягає довільному тлумаченню. Про відновлення виконавчого провадження виконавець виносить постанову, копія якої не пізніше наступного дня надсилається до суду, що визнав незаконною постанову виконавця, сторонам, а також органу (посадовій особі) які видали виконавчий документ. Так, судом апеляційної інстанції установлено, що в пунктах 3 постанов про відновлення виконавчих проваджень у ВП №45976295, ВП №45957225, ВП №45976293 та ВП № №45976297 від 27 липня 2017 року зазначено, що стягувач, суд або орган (посадова особа), якому повернуто виконавчий документ, зобов'язаний у місячний строк з дня надходження постанови пред'явити його до виконання. Копії указаних постанов отримані Шевченківським районним судом міста Києва 18 серпня 2017 року, що підтверджується відмітками на супровідних листах. Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що визначених статтею 41 Закону України "Про виконавче провадження" вимог при винесенні постанов про відновлення виконавчого провадження державним виконавцем було дотримано. Так пунктом 7 розділу І "Загальні положення" Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції 02.04.2012 №512/5 передбачено вимоги до форми та змісту постанови, відповідно до яких постанова як окремий документ містить такі обов'язкові реквізити: номер виконавчого провадження; вступну частину із зазначенням: - назви постанови, дати видачі постанови та місця її винесення; - найменування органу державної виконавчої служби, прізвища, імені та по батькові державного виконавця, який виніс постанову або прізвища, імені та по батькові приватного виконавця, який виніс постанову, найменування виконавчого округу, в якому він здійснює діяльність; - назви виконавчого документа, коли та ким виданий, резолютивної частини документа (далі - реквізити виконавчого документа) ; - за зведеним виконавчим провадженням - прізвища, імені та по батькові боржника - фізичної особи, повного найменування боржника - юридичної особи та дати об'єднання виконавчих проваджень у зведене; - мотивувальну частину із зазначенням мотивів, з яких виконавець прийняв відповідне рішення (дійшов певних висновків), і посилання на норму закону, на підставі якого винесено постанову; резолютивну частину із зазначенням: - прийнятого виконавцем РІШЕННЯ: - строку і порядку оскарження постанови. До постанов можуть вноситись також інші відомості, визначені Законом, цією Інструкцією та іншими нормативно-правовими актами. Отже, зазначеним вимогам постанови від 27 липня 2017 року про відновлення виконавчого провадження відповідають. Доводи заявника, викладені у скарзі, суд відхиляє, оскільки законом не встановлено обов'язку державного виконавця зазначати у постанові про відновлення виконавчого провадження відомості, на які посилається заявник у скарзі. А роз'яснення обов'язку пред'явити виконавчий лист до виконання, передбачено статтею 41 Закону України "Про виконавче провадження", що було дотримано державним виконавцем. При цьому висновок суду першої інстанції про неналежне роз'яснення у постановах від 27 липня 2017 року приписів частини другої статті 41 Закону України "Про виконавче провадження" і неповідомлення про рух виконавчого документа не звільняє Шевченківський районний суд міста Києва, як державний орган, від обов'язку належної перевірки відповідних обставин і виконання приписів згаданої законодавчої норми. Таким чином висновок суду першої інстанції про те, що невідповідність постанов про відновлення виконавчого провадження від 27 липня 2017 року послугувала тому, що виконавчі листи не були пред'явленні ані стягувачами ані судом державному виконавцю до виконання та призвела до того, що відповідачем було допущено бездіяльність та неправомірно закінчено виконавче провадження 17 квітня 2019 року є хибним. За правилом пункту 13 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закінченню у разі непред'явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону. З огляду на таке правове регулювання, у контексті спірних правовідносин, непред'явлення Шевченківським районним судом міста Києва у місячний строк, з дня надходження постанов про відновлення виконавчого провадження (18 серпня 2017 року), виконавчих листів у справі №2610/3926/2012 є підставою для винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження. Відповідач надав належні докази направлення та вручення Шевченківському районному суду міста Києва постанов від 27 липня 2017 року про відновлення виконавчого провадження при примусному виконанні виконавчих листів у справі №2610/3926/2012 від 23 грудня 2014 року. Отже, у відповідності до пункту 13 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII виконавче провадження підлягало закінченню у зв'язку із непред'явленням виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону. Відповідно до абзацу 3 частини п'ятої статті 13 Закону №1404-VIII порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом. Колегія суддів наголошує, що не прийняття у місячний строк державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження не свідчить про допущення виконавцем бездіяльності, лише є порушенням строків прийняття такого РІШЕННЯ: В свою чергу, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що оригінали виконавчих листів були направлені судом першої інстанції на адресу відповідача поза межами місячного строку, встановленого Законом №1404, а саме: 28 травня та 28 серпня 2019 року. Відтак з огляду на наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції та не вбачає жодної бездіяльності відповідача на забезпечення виконання рішення суду у період з 18 серпня 2017 року до 17 квітня 2019 року з огляду на відсутність оригіналів виконавчих листів у останнього, що, в свою чергу, унеможливлює вчинення державним виконавцем будь-яких виконавчих дій з примусового виконання рішення у справі №201/3926/2012. У випадку, що розглядається, як предметом оскарження, так і загальною підставою та спрямованістю заявлених позовних вимог, є спірні постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. Натомість, відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно з частиною першою статті 255 КАС України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Частинами другою та четвертою статті 257 указаного Кодексу визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". Відповідно до частин першої та другої статті 8 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України. За змістом статті 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення. Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні "Юрій Миколайович Іванов проти України" наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур. Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс ("Піалопулос та інші проти Греції", "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції"). У справах "Шмалько проти України", "Іммобільяре Саффі проти Італії" ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (Рішення у справа "Сук проти України" та інші). Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) "Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень", в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх "ex-officio". Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу. Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження, є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд. Водночас, на підставі аналізу установлених судами фактичних обставин справи, Верховний Суд зазначає, що не зважаючи на значний проміжок часу, який минув після видачі 23 грудня 2014 року Шевченківським районним судом міста Києва виконавчих листів, рішення суду залишається і досі невиконаним, а закінчення виконавчого провадження з виконання цих виконавчих листів вже було предметом судового оскарження. Вищенаведене свідчить про те, що держава в особі своїх органів (органів виконавчої служби; боржників за виконавчим документом; Шевченківським районним судом міста Києва), створюючи умови для зволікання з виконанням рішення національного суду, ставить під загрозу дотримання з боку України взятих на себе зобов'язань, зокрема, статті 6 Конвенції. Натомість, ненаправлення судом першої інстанції на адресу відповідача оригіналів виконавчих листів жодним чином не залежало від волі та добросовісності позивачів. Отже, з огляду на вищенаведене, спірні постанови про закінчення виконавчого провадження, незважаючи на їх формальну відповідність вимогам національного законодавства, не можуть залишатись у силі, що обґрунтовано заначив суд апеляційної інстанції. Зважаючи на викладене, з огляду на відсутність у спірної постанови державного виконавця такої ознаки, як протиправність, Верховний Суд вважає належним і достатнім способом захисту порушеного інтересу позивача саме скасування такої постанови. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі №653/2554/17. Отже, попри правомірність винесених постанов про закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року, враховуючи наслідки для позивачів в умовах невиконання рішення суду першої інстанції, що набрало законної сили, беручи до уваги, що позивачі відстоюють в межах даної справи свій майновий інтерес, який у зв'язку з ухваленням постанови Шевченківським районним судом міста Києва від 27 червня 2012 року у справі №2610/3926/2012 набув ознак реального, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про правомірність рішення суду першої інстанції в частині скасування постанов від 17 квітня 2019 року, як таких, що перешкоджають виконанню судового рішення в примусовому порядку. Відтак, висновки судів першої та апеляційної інстанції щодо наявності підстав для скасування постанов про закінчення виконавчого провадження від 17 квітня 2019 року є правильним. Хоч інститут відновлення виконавчого провадження є новелою примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, у той же час стаття 41 Закону України "Про виконавче провадження" досить деталізовано регламентує порядок та умови відновлення виконавчого провадження, а тому Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що державний виконавець повинен був вчинити, але не вчинив дій, а саме: попередити суд про застосування статті 18813 Кодексу України про адміністративні правопорушення; зупинити виконавче провадження і звертатись до суду для позбавлення правовідносин спірності) позаяк такі дії не визначені Законом України "Про виконавче провадження" чи іншими нормативно-правовими актами. Водночас, винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження унеможливлює вчинення ним будь-яких виконавчих дій з примусового виконання відповідного рішення, крім направлення такої постанови учасникам виконавчого провадження, зняття арешту з майна (коштів) і стягнення виконавчого збору (в передбачених законом випадках). За наведених обставин суд касаційної інстанції констатує безпідставність позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача у період з 18 серпня 2017 року до 17 квітня 2019 року і помилковість висновків суду першої інстанції про наявність підстав для їх задоволення. Доводи, наведені позивачем в касаційній скарзі, полягають винятково у допущені бездіяльності з боку відповідача у період до 17 квітня 2019 року. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги у вказаній частині, Верховний Суд виходить з такого. Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Водночас адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення, і це прямо передбачено статтею 245 КАС України. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право особи на суд передбачає можливість отримати не лише формальний захист (визнання і підтвердження порушених прав), але й фактичний захист (тобто дійсне й ефективне поновлення порушених прав). Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 5 КАС України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення, мають виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері. Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, визнання дій відповідача протиправними може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав. З огляду на вищенаведене, ефективним та належним є такий спосіб захисту порушених прав, як скасування постанов про закінчення виконавчого провадження. Отже, обраний судом апеляційної інстанції спосіб захисту порушеного права відповідає змісту спірних правовідносин є ефективним та забезпечує належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у даному конкретному випадку. В частині визнання протиправною бездіяльності, триваючої з 30 травня 2019 року до дати подання позову в рамках ВП №45976293, ВП №45976297 колегія суддів зазначає наступне. Судами установлено, що матеріали справи містять копії вказаних виконавчих проваджень, з яких вбачається, що остання виконавча дія у вигляді направлення державним виконавцем листа до суду першої інстанції про повернення оригіналу виконавчого листа по ВП №45976297 була вчинена 15 травня 2019 року та в той же день до Київської міської ради було направлено вимогу державного виконавця. Остання виконавча дія у ВП №45976293 здійснена 27 липня 2017 року у вигляді направлення на адресу суду першої інстанції, боржника та стягувача постанови про відновлення виконавчого провадження. В той же час, по вказаним виконавчим провадженням судом першої інстанції було направлено оригінали виконавчих листів на адресу відповідача листами №28134/19-Вих/2-а/2610/542/2012/ЦК205 від 28 травня 2019 року та 45853/19-Вих/2-а/2610/542/2012/ЦК205 від 28 серпня 2019 року. Між тим, всупереч отриманню виконавчих листів відповідачем станом на дату подання позовної заяви у жовтні 2019 року не було вчинено жодних дій по примусовому виконанню рішення суду. У відповідності до частин першої-третьої статті 63 Закону №1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. З огляду на наведене, колегія суддів погоджується, що задоволення судом першої та апеляційної інстанцій позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДВС при виконані постанови Шевченківського районного суду м. Києва у справі №2610/3926/2012 в рамках виконавчих проваджень ВП №45976293, ВП №45976297 є правомірним. Щодо заявлених позовних вимог про зобов'язання відповідача утриматися від закінчення виконавчих проваджень ВП №45976295 та ВП №45976297 раніше, ніж буде закінчено згідно пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі провадження ВП №45957225 та ВП №45976293, колегія суддів зазначає наступне. Частиною першою статті 39 Закону №1404-VIII визначений перелік підстав, за яких виконавче провадження підлягає закінченню. В той же час, обраний судом першої інстанції спосіб захисту порушених прав позивачів автоматично обмежив дискреційні повноваження відповідача діяти у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження" відносно можливості закінчення провадження у разі виникнення інших підстав, передбачених нормами частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження". Натомість, таке обмеження є неприпустимим, оскільки зводиться до блокування роботи державного виконавця та фактичної заборони відповідачу виконувати імперативні приписи чинного закону. З огляду на наведене, судом апеляційної інстанції вірно зроблено висновок, що судове рішення першої інстанції у цій частині також підлягає скасуванню. Твердження скаржника у касаційній скарзі про те, що судом апеляційної інстанції було ухвалено рішення лише на підставі загальнообов'язкової постанови суду від 29 березня 2017 року у справі №761/4323/16-а але без урахування її резолютивної частини та доказів відповідача, які були подані з порушенням порядку установленого статтею 79 КАС України й без оцінки усіх аргументів позивачів, не знайшли свого підтвердження. Колегія суддів наголошує, що відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Щодо доводів касаційної скарги про упередженість судді Шостого апеляційного адміністративного суду Беспалова О. О., у складі якого постановлено оскаржувану постанову від 27 лютого 2020 року, оскільки його мати і сестра є нотаріусами які залежні від актів і дій Міністерства юстиції України, то необхідно зазначити про те, що така обставина прямо не визначена статтями 36, 37 КАС України для відводу чи самовідводу судді, при цьому жодних доказів, які б підтверджували пряму чи опосередковану заінтересованість вказаного судді у результаті вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Міністерства юстиції України або наявність обставин, які викликають сумнів у його неупередженості, з матеріалів справи не вбачається. Виходячи з аналізу наведених законодавчих норм у поєднанні із встановленими обставинами, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги. Підсумовуючи викладене Верховний Суд констатує, що рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки висновки суду апеляційної інстанцій, з урахуванням виправлених порушень допущених судом першої інстанції, є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні, то касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції- без змін. Висновки щодо розподілу судових витрат З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року у нескасованій частині та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року у справі №761/19292/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді В. М. Соколов Л. О. Єресько А. Г. Загороднюк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 березня 2018 року Київ справа №214/3612/17 (2-а/214/207/17) адміністративне провадження №К/9901/2558/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів: Білоуса О. В., Бевзенка В. М., розглянувши в письмовому провадженні в касаційній інстанції адміністративну справу №214/3612/17 (2-а/214/207/17) за позовом ОСОБА_1 до Інспектора роти №3 батальйону №1 Управління патрульної поліції у м. Кривому Розі ДПП лейтенанта поліції Полозка Миколи Леонідовича про визнання дій протиправними, скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області (прийняту в складі головуючого судді - Гриня Н. Г. ) від 19 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (прийняту в складі колегії суддів: головуючого - Чабаненко С. В., суддів: Баранник Н. П., Щербака А. А. від 23 жовтня 2017 року, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Інспектора роти №3 батальйону №1 Управління патрульної поліції у м. Кривому Розі ДПП лейтенанта поліції Полозка Миколи Леонідовича, в якому просив: 1.1. Визнати дії Інспектора роти №3 батальйону №1 Управління патрульної поліції у м. Кривому Розі ДПП лейтенанта поліції Полозка М. Л. по складанню протоколу серії АР №770460 від 11 червня 2017 року про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі протиправним; 1.2. Скасувати постанову серії АР №770460 від 11 червня 2017 року по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, якою накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення у вигляду штрафу в розмірі 425,00 грн. ; 1.3. Закрити провадження по справі про адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 121 та частиною першою статті 126 КУпАП. 2. В обґрунтування позову зазначив, що оскаржувана постанова винесена з порушенням вимог статей 245, 276, 280, 283 КУпАП, оскільки, зокрема, порушення зафіксовано не в автоматичному режимі, а протокол про адміністративне правопорушення не складено. Також вважає, що вимога про надання полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є безпідставною. 2.1. Протиправні дії відповідача, на думку позивача, полягають у складанні постанови з порушенням вимог закону. Короткий зміст рішення суду І інстанції 3. Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановою від 19 липня 2017 року в задоволені позову відмовив. 4. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що водієм ОСОБА_1 порушено Правила дорожнього руху, а саме: п. 31.4.7 (е) та п. 2.1 (ґ) Правил дорожнього руху за які передбачена відповідальність частиною першою статті 121 та частиною першою статті 126 КУпАП. Свій висновок суд мотивував долученим до матеріалів справи відеозаписом події, яка мала місце 11 червня 2017 року. 4.1. Додатково суд вказав, що відсутність у позивача страхового полісу цивільно-правової відповідальності доводить обґрунтованість постанови про адміністративне правопорушення. 4.2. Також суд зазначив, що відповідач мав право складати постанову про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху без складання протоколу про адміністративне правопорушення, відповідно до положень Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції", затвердженого Міністерством Внутрішніх Справ України від 6 листопада 2015 року №1376. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 липня 2017 року у цій справі - без змін. 6. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції відповідають обставинам справи. Судом першої інстанції не порушені та правильно застосовані норми матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву 7.15 січня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою. 8. У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, позивач просить скасувати постанову Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суд ухвалою від 23 жовтня 2017 року у справі №214/3612/17, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 9. Верховний Суд ухвалою від 15 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та установив строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. 10. Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив. II. АРГУМЕНТИ СТОРІН А. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (позивач у справі) 11. Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами порушено норми матеріального та процесуального права: 11.1. Залишили поза увагою, що в порушення статті 280, частини 3 статті 283 КУпАП оскаржувана постанова складена без зазначення в ній відомостей стосовно технічного засобу, яким здійснено фото або відеозапис; 11.2. Не правильно застосували п. 2.2. Розділу 2 Правил дорожнього руху, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306, який регулюють обов'язок щодо надання представнику поліції страхового полісу цивільно-правової відповідальності. 11.3. В порушення статті 256 КУпАП дійшли помилкових висновків про необов'язковість складання протоколу про адміністративне правопорушення. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 12.11 червня 2017 року інспектором роти №3 батальйону №1 Управління патрульної поліції у м. Кривому Розі ДПП лейтенантом поліції Полозок М. Л. винесено постанову серії АР №770460 у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 про притягнення його до адміністративної відповідальності за скоєння адміністративних правопорушень, передбачених частиною першою статті 121 та частиною першою статті 126 КУпАП із накладенням адміністративного стягнення у виді штрафу в сумі 425 грн. 13. Винесення оскаржуваної постанови мотивовано тим, що позивач 11 червня 2017 року о 14 год. 00 хв. в м. Кривому Розі по вул. В. Великого керував автомобілем ВАЗ 2103, державний номерний знак НОМЕР_1 без заднього бамперу, а також не мав при собі полісу цивільно-правової відповідальності власників ТЗ, чим порушив п. 31.4.7 "е " та 2.1 "г" Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1306 від 10.10.2001 року. 14. Винесення постанови про адміністративне правопорушення слугували підставою для звернення позивача до суду з позовом про її скасування. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 15. Кодекс про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року №8073-X. 15.1. Стаття 251. Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото - і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. 15.2. Стаття 280. Орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. 15.3. Стаття 283. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак) ; технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. 16. Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306.16.1. Пункт 2.1. Водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі: а) посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії; б) реєстраційний документ на транспортний засіб (для транспортних засобів Збройних Сил, Національної гвардії, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - технічний талон) ; в) у разі встановлення на транспортних засобах проблискових маячків та (або) спеціальних звукових сигнальних пристроїв - дозвіл, виданий уповноваженим органом МВС, а у разі встановлення проблискового маячка оранжевого кольору на великогабаритних та великовагових транспортних засобах - дозвіл, виданий уповноваженим підрозділом Національної поліції; г) на маршрутних транспортних засобах - схему маршруту та розклад руху; на великовагових і великогабаритних транспортних засобах та транспортних засобах, що здійснюють дорожнє перевезення небезпечних вантажів, - документацію відповідно до вимог спеціальних правил; ґ) поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водії, які відповідно до законодавства звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення). 16.2. Пункт 2.2. Власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб. 16.3. Пункт 31.4.7. Забороняється експлуатація транспортних засобів згідно із законодавством за наявності таких технічних несправностей і невідповідності таким вимогам: а) немає передбачених конструкцією транспортного засобу стекол, дзеркал заднього виду; б) не працює звуковий сигнал; в) встановлено на скло додаткові предмети або нанесено покриття, які обмежують оглядовість з місця водія, і погіршують його прозорість. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції 17. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. 18. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до пункту 14 Розділу VII ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ Кодексу адміністративного судочинства України (ред. з 15.12.2017) судові рішення, ухвалені судами апеляційної інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом строків, що діяли до набрання ним чинності, з урахуванням вказаного ця справа підлягає розгляду у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду. 19. Перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. 20. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України). Щодо суті касаційної скарги 21. Посилання скаржника на неправильне застосування судами п. 2.2. Розділу 2 Правил дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306, з підстав того, що вказаний пункт Правил не містить припису передавати транспортний засіб із страховим полісом цивільно-правової відповідальності, колегія суддів вважає неприйнятними та таким, що спростовуються підпунктом ґ) п. 2.1 Розділу 2 цих Правил. 22. Доводи скаржника стосовно того, що оскаржувана постанова складена без зазначення в ній відомостей про технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій досліджено наявний в матеріалах справи диск DVD з відеозаписом про підтвердження скоєного правопорушення. Крім того, факт відсутності у автомобілі заднього бамперу визнаний позивачем в судовому засіданні першої інстанції. 23. Також, судами першої та апеляційної інстанцій правильно відхилено доводи позивача щодо відсутності у Національній поліції обов'язку складати протоколи у разі вчинення адміністративних правопорушень, відповідно до вимог статті 283 КУпАП. 24. Таким чином посилання скаржника в касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає необґрунтованими, а висновки судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові правильними. Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 25. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі, якими доводи скаржника відхилено. 26. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Суд виходив з того, що всі доводи позивача були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції, їм було надано належну правову оцінку. Жодних підстав для скасування рішень судів в касаційній скарзі не зазначено. 27. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. 28. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 29. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. 30. Слід зазначити, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не наводить висновків, обов'язкових для врахування згідно з частинами п'ятою і шостою статті 13 Закону "Про судоустрій і статус суддів", частиною другою статті 356 КАС України, оскільки у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися вказівка про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду. 31. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Постанову Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2017 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач Т. Г. Стрелець судді О. В. Білоус В. М. Бевзенко

ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31.01.2018 Київ К/9901/5974/18 489/1525/16-а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., розглянувши у порядку письмового провадження справу №489/1525/16-а за позовом: ОСОБА_1 до інспектора управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції Сича Дмитра Миколайовича, управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду, прийняту 5 липня 2016 року колегією суддів у складі: головуючого - Жука С. І., суддів: Потапчука В. О., Семенюка Г. В., - ВСТАНОВИВ: ОСОБА _1 звернувся в суд з позовом до інспектора управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції Сича Дмитра Миколайовича, управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції, в якому просив скасувати постанову про вчинення адміністративного правопорушення та накладення адміністративного стягнення серії ПС2 №475145 від 28 березня 2016 р. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що в його діях відсутні порушення правил дорожнього руху, встановлені ст.122 КУпАП, оскільки він не рухався на забороняючий сигнал світлофору, а стояв на місці. Постановою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року в задоволені позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що пояснення позивача щодо відсутності у його діях порушень правил дорожнього руху спростовуються оглянутим відеозаписом події, з якого вбачається, що транспортний засіб позивача почав рух до того, як на пішохідному світлофорі для проїзної частини перетину проспекту завершив блимати зелений сигнал. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 року скасовано постанову Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року та прийнято нове рішення про задоволення позову. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем було порушено порядок та процедуру притягнення позивача до адміністративної відповідальності, не досліджено доказів та не надано можливості позивачу надати пояснення та заявити клопотання. Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, Управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції не вірно застосовано норми матеріального права для регулювання спірних правовідносин, не надано оцінку змінам у законодавстві, що регулює порядок притягнення до адміністративної відповідальності, в результаті чого ухвалене незаконне та необґрунтоване РІШЕННЯ: Позивач заперечень на касаційну скаргу не подав. 18 січня 2018 року касаційну скаргу Управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 року передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Справу розглянуто в порядку письмового провадження із врахуванням положень, встановлених статтею 345 Кодексу адміністративного судочинства України. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши і обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і наданої ними правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 28.03.2016 р. інспектор 4 роти 3 батальйону УПП у м. Миколаїв рядовий поліції Сич Д. М. виніс постанову серії ПС 2 №475145 у справі про адміністративне правопорушення, згідно з якою позивач керуючи транспортним засобом Daewo Nexia, номерний знак НОМЕР_1, у м. Миколаєві, проїхав перехрестя вул.. 3-ої Слобідської та пр. Центрального на заборонений сигнал світлофору, чим порушив п. п. 8.7.3 Правил дорожнього руху України. Позивача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 425 грн., про що винесена відповідачем постанова у справі про адміністративне правопорушення від 28.03.2016 р. Судами також встановлено, що в нижньому лівому краю оскаржуваної постанови позивачем зроблено помітку "не згоден". Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у Верховному Суді виходить з наступного. Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) ; 4) безсторонньо (неупереджено) ; 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) ; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття РІШЕННЯ: 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до положень ст.222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення про порушення правил дорожнього руху (частини перша, друга і третя статті 122). Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень. За загальним правилом, відповідно до статті 254 КУпАП фіксація адміністративного правопорушення починається зі складення протоколу про його вчинення уповноваженою на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Відповідно до ч.3 ст.254 КУпАП протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу. Статтею 258 КУпАП (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваної постанови) передбачено, що протокол не складається в разі вчинення адміністративних правопорушень, передбачених статтями 70, 77, частиною третьою статті 85, статтею 153, якщо розмір штрафу не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, частиною першою статті 85, якщо розмір штрафу не перевищує семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, статтею 107 (у випадках вчинення правопорушень, перелічених в частині третій статті 238) частиною третьою статті 109, статтями 110, 115, частинами першою, третьою і п'ятою статті 116, частиною третьою статті 116-2, частинами першою і третьою статті 117 (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення правопорушення), статтями 118, 119, статтями 134, 135, 185-3, статтею 197 (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження), статтею 198 (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження) цього Кодексу, якщо особа не оспорює допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається. Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. Якщо під час складання постанови у справі про адміністративне правопорушення особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, то уповноважена посадова особа зобов'язана скласти протокол про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 256 цього Кодексу, крім випадків притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-3 цього Кодексу, та правопорушень у сфері забезпечення дорожнього руху, у тому числі зафіксованих в автоматичному режимі. Цей протокол є додатком до постанови у справі про адміністративне правопорушення. Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає висновки суду апеляційної інстанції про необхідність складання протоколу про адміністративне правопорушення помилковими, оскільки розгляд справ про адміністративне правопорушення, визначене частиною третьою статті 122 КУпАП належить до компетенції Національної поліції, що, у відповідності до абзацу другого ст. 258 КУпАП виключає необхідність складення протоколу про адміністративне правопорушення. Відповідно до абзацу 4 ст. 258 КУпАП у випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. Статтею 283 КУпАП встановлено, що розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі РІШЕННЯ: Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак) ; технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. Посилаючись на вимоги ст. 283 та ст.276 КУпАП, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення, тобто - за місцезнаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення, а тому оскаржувана постанова мала бути складена саме "за місцем вчинення правопорушення", тобто за місцем знаходження Управляння патрульної поліції в м. Миколаєві. Відповідно до ст.276 КУпАП справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення. З цього приводу колегія суддів зазначає, що з метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність (частина друга статті 33 Кодексу). Згідно з частиною першою статті 268 Кодексу особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржувати постанову у справі. Крім того, у цій правовій нормі передбачено, що справа про адміністративне правопорушення повинна розглядатися в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; за відсутності такої особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. У наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об'єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності. Отже, складання протоколу про адміністративне правопорушення та розгляд уповноваженим органом (посадовою особою) справи про таке правопорушення належать до різних стадій адміністративного провадження. У частинах першій, другій статті 258 Кодексу визначено випадки, коли протокол про вчинення адміністративного правопорушення не складається, а адміністративне стягнення накладається і стягується на місці вчинення правопорушення, якщо особа не оспорює допущеного нею порушення і адміністративного стягнення, що на неї накладається, а розмір штрафу не перевищує передбаченого у Кодексі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Перелік адміністративних правопорушень, за які адміністративні стягнення накладаються на місці їх вчинення, є вичерпним і може бути змінений лише законом. За Кодексом до цього переліку належать, зокрема, такі адміністративні правопорушення: порушення вимог пожежної безпеки в лісах (стаття 77); порушення правил полювання (частина перша статті 85); порушення правил рибальства (частина третя статті 85); порушення правил щодо карантину тварин, інших ветеринарно-санітарних вимог (стаття 107); викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (частина третя статті 109); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття та інших предметів (частина третя статті 116-2); провезення ручної кладі понад установлені норми і неоплаченого багажу (стаття 134); безквитковий проїзд (стаття 135); прояв неповаги до суду (стаття 185-3). Притягнення особи до адміністративної відповідальності у вказаних випадках фактично відбувається у скороченому провадженні. Скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення. Застосування посадовою особою процедури скороченого провадження в інших випадках, які не визначені законом, тобто розгляд справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці його вчинення, а не за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про таке правопорушення, призводить до порушення процесуальних прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, закріплених у статтях 257, 268, 277, 278, 279, 280 Кодексу (рішення Рішенні Конституційного Суду України від 26 травня 2015 року у справі №5-рп/2015). Разом з тим, судом апеляційної інстанції залишено поза увагою те, що Законом України від 14 липня 2015 року №596-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху" внесено зміни до ст.258 КУпАП, зокрема, доповнено абзацом 4, зі змісту якого вбачається, що у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до ст. 283 КУпАП. Відповідно, висновки суду апеляційної інстанції про порушення відповідачем вимог ст.276, 283, 245, 268 КУпАП є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону. Крім того, безпідставними є посилання апеляційного суду на пункт 24 Постанови Пленуму Верховного Суду від 23.12.2005 р. №14 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті", оскільки вимоги даного пункту поширюються на рішення суду, прийняті за результатами розгляду скарг на постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху. Щодо висновків суду апеляційної інстанції про неналежність та недопустимість наданих відповідачем доказів, якими підтверджується факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, колегія суддів зазначає наступне. Вказуючи на незаконність здобутих відповідачем доказів, а саме - відеозапис події, суд апеляційної інстанції посилається на норми ст. ст. 10 - 15 Закону України "Про метрологію та метрологічну діяльність", які на момент виникнення спірних правовідносин втратили чинність. Крім того, помилковим є застосування судом пункту 18 ст. 16 Закону України "Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України", який виключено з даного Закону 09.04.2014 року, а зміст статті 8 Закону України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" - змінено 19.04.2014 року. Згідно з ст.251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Відповідно до визначення, наведеного в п.6 ч.1 ст.1 Закону України "Про метрологію та метрологічну діяльність" №1314-18 (в редакції від 10.02.2016 року) засоби вимірювальної техніки - засоби вимірювань, вимірювальні системи, матеріальні міри, стандартні зразки та будь-які частини засобів вимірювань або вимірювальних систем, якщо ці частини можуть бути об'єктом спеціальних вимог та окремого оцінювання відповідності. Разом з тим, наданий на огляд суду відеозапис здійснений на службовий планшет, що у відповідності до вищезазначеної норми не може вважатися засобом вимірювальної техніки. Колегія суддів зазначає, що відеозапис є візуальною інформацією про обставини, які мають значення для справи. Статтею 40 Закону України "Про Національну поліцію" встановлено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху. Судами встановлено, що камера, з якої зроблено відеозапис, була встановлена на службовому автомобілі. Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про належність та допустимість даного доказу. Суд першої інстанції, досліджуючи даний відеозапис встановив, що транспортний засіб позивача почав рух до того як в пішохідному світлофорі для проїзної частини перетину проспекту завершив блимати зелений сигнал. З огляду на зазначене, вина позивача доведена належними доказами, а притягнення до адміністративної відповідальності відбулось на законних підставах. Відповідно до ст. 293 орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень: 1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; 4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає вірним висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до ст. 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Враховуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції як таке, що скасоване помилково. Керуючись статтями 345, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Управління патрульної поліції в м. Миколаєві Департаменту патрульної поліції задовольнити. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року скасувати. Постанову Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя-доповідач Т. Г. Стрелець судді О. В. Білоус І. Л. Желтобрюх

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 травня 2018 року Київ справа №337/3389/16-а (2-а/337/154/2016) адміністративне провадження №К/9901/29775/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., розглянувши у судовому засіданні без виклику сторін адміністративну справу №337/3389/16-а (2-а/337/154/2016) за позовом ОСОБА_1 до Інспектора патрульної поліції роти №3 батальйону №2 Управління патрульної поліції міста Запоріжжя Департаменту патрульної поліції Романовського Дмитра Валерійовича, третя особа - Управління патрульної поліції у м. Запоріжжі Департаменту патрульної поліції, про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року, прийняту колегією суддів у складі головуючого судді - Чепурнова Д. В., суддів: Сафронової С. В. Мельника В. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до подав позовну заяву до Інспектора патрульної поліції роти №3 батальйону №2 Управління патрульної поліції міста Запоріжжя Департаменту патрульної поліції Романовського Дмитра Валерійовича, в якій просив визнати протиправною і скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення серії АР №049379 від 28 серпня 2016 року та закрити провадження по справі на підставі пункту 1 статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). 2. Позовна заява мотивована тим, що при винесенні оскарженої постанови відповідачем не були з'ясовані і доведені обставини, які б свідчили, що в діях позивача є ознаки правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 122 КУпАП. Зазначає про те, що його не було ознайомлено з фото- кіно фіксацією скоєного правопорушення, не було роз'яснено прав та обов'язків, в постанові не вірно зазначено місце скоєння адміністративного правопорушення. 3. Ухвалою Хортицького районного суду міста Запоріжжя залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Управління патрульної поліції у м. Запоріжжі Департаменту патрульної поліції. Короткий зміст рішення суду І інстанції 4.26 жовтня 2016 року Хортицький районний суд м. Запоріжжя ВИРІШИВ: 4.1. Позов задовольнити. 4.2. Визнати протиправною та скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення серії АР №049379 від 28 серпня 2016 року, винесену відносно ОСОБА_1 про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 122 КУпАП. 4.3. Провадження по справі закрити на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем не надано жодного належного доказу, який би підтверджував наявність у діях позивача ознак адміністративного правопорушення, встановленого частиною 2 статті 122 КУпАП. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року скасовано постанову Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 26 жовтня 2016 року та прийнято нову про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що винесення інспектором патрульної поліції роти №3 батальйону №2 Управління патрульної поліції в м. Запоріжжі Департаменту патрульної поліції рядовим поліції Романовським Д. В. постанови про адміністративне правопорушення за місцем роботи позивача не суперечить нормам діючого законодавства. Крім того, факт проїзду автомобіля НОМЕР_1, яким керував позивач, перехрестя пр. Соборний та вул. Покровська на червоний сигнал світлофора підтверджується відеозаписом, здійсненим з автомобіля патрульної поліції, який рухався у зустрічному напрямку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 9. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 лютого 2017 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року. 10. Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2018 року прийняв до провадження вищезазначену касаційну скаргу. 11. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надавав. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 12. Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу: 12.1. Оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності складена не на місці вчинення правопорушення, а за місцем роботи позивача, що не передбачено нормами діючого законодавства. 12.2. У оскаржуваній постанові в порушення статті 283 КУпАП не вказано технічний засіб, яким здійснено відеозапис та невірно вказана адреса зафіксованого правопорушення. ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 13.28 серпня 2016 року інспектором патрульної поліції роти №3 батальйону №2 Управління патрульної поліції в м. Запоріжжі Департаменту патрульної поліції рядовим поліції Романовським Д. В. винесено постанову у справі про адміністративне правопорушення серії АР №049379, згідно з якою позивач 28 серпня 2016 року о 09:47 год. в місті Запоріжжя, по пр. Соборний, 48, керуючи автомобілем НОМЕР_1, проїхав перехрестя пр. Соборний - вул. Покровська на заборонений червоний сигнал світлофора, чим порушив п. п.8.7.3 (е) ПДР України. 14. Відповідно до вказаної постанови ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 гривень. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 15. Конституція України. 15.1. Стаття 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 16. Кодекс адміністративного судочинства України. 16.1. Частина 2 статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) ; 4) безсторонньо (неупереджено) ; 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) ; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 16.2. Пункт 19 статті 4. Індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. 16.3. Стаття 5. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. 16.4. Стаття 19. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 16.5. Стаття 341. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 16.6. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 16.7. Стаття 77. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. 17. Кодекс про адміністративні правопорушення України. 17.1. Стаття 245. Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. 17.2. Стаття 7. Ніхто не може бути підданим заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності. 17.3. Стаття 254. Про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Протокол не складається у випадках, передбачених ст.258 цього Кодексу. 17.4. Стаття 258. Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. 17.5. Стаття 251. Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. 17.6. Стаття 283. Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі РІШЕННЯ: Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак) ; технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. 17.7. Стаття 279. Розгляд справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка розглядає дану справу. Головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання. 18. Інструкція з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затверджена наказом МВС України від 07 листопада 2015 року №1395.18.1. Пункт 1 та 2 розділу III. Справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення, за місцем проживання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, за місцем реєстрації транспортного засобу та на місці вчинення адміністративного правопорушення. Постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема частинами першою, другою і третьою статті 122 КУпАП, виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення. 18.2. Пункт 9 розділу ІІІ. Розгляд справи розпочинається з представлення поліцейського, який розглядає цю справу. Поліцейський, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення (якщо складення протоколу передбачається КУпАП), заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання. Під час розгляду справи потерпілого може бути опитано як свідка. 19. Закону України "Про дорожній рух". 19.1. Стаття 16. Водій зобов'язаний виконувати розпорядження поліцейського, а водії військових транспортних засобів - посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, що даються в межах їх компетенції, передбаченої чинним законодавством, Правилами дорожнього руху та іншими нормативними актами. 19.2. Стаття 41. Порядок початку руху, зміни руху за напрямком, розташування транспортних засобів і пішоходів, вибору швидкості руху та дистанції, обгону та стоянки, проїзду перехресть, пішохідних переходів і залізничних переїздів, зупинок транспортних засобів загального користування, користування зовнішніми світловими приладами, правила пересування пішоходів, проїзд велосипедистів, а також питання організації руху та його безпеки регулюються Правилами дорожнього руху, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. 20. Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. №1306 зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2013 р. №111.20.1. Пункт 1.1. Ці Правила відповідно до Закону України "Про дорожній рух" встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні грунтуватися на вимогах цих Правил. 20.2. Пункт 1.9. Особи (далі ПДР України), які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. V.ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 21. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. 22. Аналізуючи доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для її задоволення з огляду на наступне. 23. Колегія суддів зазначає, що у справах за позовом фізичної особи щодо оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності на суб'єкта владних повноважень в силу приписів статті 77 КАС України покладається обов'язок доказування правомірності своїх дій у разі, якщо останній заперечує проти позову. 24. Докази, надані відповідачем по справі, мають бути належним чином досліджені судами першої та апеляційної інстанцій із наданням їм відповідної правової оцінки на предмет їх належності і допустимості, повноти та достатності для визнання правомірності дій та рішень суб'єкта владних повноважень. 25. Судами встановлено, що на підтвердження факту проїзду позивачем на заборонений червоний сигнал світлофора, відповідачем надано відеозапис №АР 0023, тоді як в оскаржуваній постанові про адміністративне правопорушення вказано інший номер - №АР 00023. Надаючи правову оцінку даному відеозапису, суд першої інстанції встановив, що автомобіль, схожий на автомобіль позивача, дійсно проїхав перехрестя на заборонений червоний сигнал світлофору. При цьому, ідентифікувати марку автомобіля та державний реєстраційний номерний знак не виявилося можливим. Натомість, суд апеляційної інстанції, переглядаючи даний відеозапис дійшов висновку про підтвердження факту проїзду автомобіля НОМЕР_1, яким керував позивач, на червоний сигнал світлофора. Крім того, як зазначив апеляційний суд, вказаним відеозаписом також спростовуються доводи позивача стосовно того, що на зазначеному перехресті не працював світлофорний об'єкт. Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що постанова про притягнення до адміністративної відповідальності є рішенням суб'єкта владних повноважень, актом індивідуальної дії, який встановлює відповідні права та обов'язки для особи, щодо якої він винесений. Таке рішення суб'єкта владних повноважень має бути обґрунтованим на момент його прийняття, оскільки воно має значимі наслідки для суб'єктів приватного права, що знаходяться в нерівному положенні по відношенні до суб'єкта владних повноважень. В контексті наведеного слід відмітити, що дотримання передбаченої законом процедури та порядку винесення такого рішення має виключно важливу роль для встановлення об'єктивної істини органом, на який законом покладено повноваження, зокрема, щодо розгляду справ про адміністративне правопорушення. Порушення норм процесуального права суб'єктом владних повноважень (в даному випадку - інспектором патрульної поліції) при прийнятті та складанні постанови про притягнення до адміністративної відповідальності зводить нанівець саму суть та завдання, покладені в основу поняття адміністративної відповідальності, оскільки ускладнює, а подекуди й унеможливлює встановлення судом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, об'єктивної сторони вчинюваного порушення та вини особи в його вчиненні. Судами попередніх інстанцій встановлено, що оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності складена не на місці вчинення правопорушення, а за місцем роботи позивача, що не передбачено нормами діючого законодавства. Крім того, у даній постанові невірно зазначено місце вчинення правопорушення та не вказано технічний засіб, яким здійснено відеозапис, що виключає можливість прийняття його у якості належного доказу по справі. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що постанова у справі про адміністративне правопорушення серії АР №049379 від 28 серпня 2016 року складена з порушенням норм статті 283 КУпАП, а тому не може вважатися такою, що відповідає чинному законодавству у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху та підлягає скасуванню. 26. Твердження суду апеляційної інстанції про те, що винесення постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за місцем його роботи відповідає нормам статті 276 КУпАП є необґрунтованими, оскільки Законом України від 14 липня 2015 року №596-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху" внесено зміни до статті 258 КУпАП, зокрема, доповнено абзацом 4, зі змісту якого вбачається, що у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення порушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до статті 283 КУпАП. 27. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог. 28. За правилами статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 29. Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. 30. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають 31. Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1.Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. 2.Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року - скасувати. 3.Постанову Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 26 жовтня 2016 року - залишити без змін. 4.Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Т. Г. Стрелець судді О. В. Білоус І. Л. Желтобрюх

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 жовтня 2018 року м. Київ справа №681/265/18 адміністративне провадження №К/9901/53952/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючої судді - Желтобрюх І. Л., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 31.05.2018 (колегія суддів у складі: Сторчака В. Ю., Ватаманюка Р. В., Мельник-Томенко Ж. М. ) у справі №681/265/18 за позовом ОСОБА_1 до інспектора поліції Полонського відділення поліції Шепетівського відділу поліції Головного управління Національної поліції України в Хмельницькій області Ліщука Валентина Володимировича, Полонського відділення поліції Головного управління Національної поліції України в Хмельницькій області про визнання протиправними дій та скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, ВСТАНОВИВ: У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до інспектора поліції Полонського відділення поліції Шепетівського відділу поліції Головного управління Національної поліції України в Хмельницькій області Ліщука В. В., Полонського відділення поліції Головного управління Національної поліції України в Хмельницькій області про визнання протиправними дій та скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення. Ухвалою Полонського районного суду Хмельницької області від 01.03.2018 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами. Ухвалою Полонського районного суду Хмельницької області від 22.03.2018 справу призначено до розгляду в судовому засіданні з повідомлення (викликом) сторін. Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 29.03.2018 в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 20.03.2018 позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11.05.2018 апеляційну скаргу було залишено без руху з підстав, визначених частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, в редакцій, чинній на час звернення до суду з апеляційною скаргою), та надано строк 10 днів з дня вручення копії рішення - для усунення недоліків. Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 31.05.2018 апеляційну скаргу було повернено скаржнику з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 169 КАС України (в редакцій, чинній на час звернення до суду з апеляційною скаргою). Не погоджуючись з ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 31.05.2018 позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм права, просить його скасувати, а справу направити до апеляційного суду для продовження розгляду. В обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що отримавши ухвалу про усунення недоліків 18.05.2018, він мав час до 29.05.2018 усунути недоліки. Всі необхідні документи були ним направлені на адресу суду 29.05.2018, що підтверджується квитанцією. Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило. Перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги, виходячи з такого. Відповідно до частини четвертої статті 286 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) апеляційні скарги на судові рішення у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, можуть бути подані протягом десяти днів з дня його проголошення. За змістом частини 3 статті 298 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини 1 статті 299 КАС України, в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового РІШЕННЯ: За правилами частини дев'ятої статті 120 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку. Відповідно до наявного матеріалах справи рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху позивачем отримано 18.05.2018, а тому останнім днем для усунення недоліків є 28.05.2018. Згідно відбитку поштового штемпеля на конверті, що міститься в матеріалах справи, на усунення недоліків апеляційної скарги клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження позивачем надіслано на адресу Вінницького апеляційного адміністративного суду 29.05.2018, тобто після закінчення строку на усунення недоліків, визначеного ухвалою апеляційного суду про залишення апеляційної скарги без руху. Отже, у випадку пропуску строку апеляційного оскарження та непорушення питання про його поновлення або визнання судом наведених в заяві про поновлення такого строку підстав його пропуску неповажними останній постановляє ухвалу про залишення такої апеляційної скарги без руху та надає особі, що її подала, можливість протягом десяти днів з дня вручення ухвали звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для його поновлення, а в разі невчинення нею таких дій - відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Проте, Вінницький апеляційний адміністративний суд, зазначивши про невиконання позивачем ухвали від 11.05.2018 про залишення апеляційної скарги без руху, повернув апеляційну скаргу, тоді як приписи пункту 4 частини 1 статті 299 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного судового рішення) передбачають у такому випадку відмову у відкритті апеляційного провадження. За таких обставин та на підставі частини 1 статті 353 КАС України (в редакції, чинній на момент ухвалення даної постанови) ухвала суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги підлягає скасуванню з направленням справи до цього ж суду для продовження розгляду. Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 31.05.2018 у справі №681/265/18 скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується. Головуюча суддя: І. Л. Желтобрюх судді: О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2018 року Київ справа №344/4260/16-а адміністративне провадження №К/9901/11979/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Шарапи В. М., суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А., розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05.05.2016 у складі судді Бабій О. М. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.08.2016 у складі колегії суддів: Глушка І. В. (головуючого), Большакової О. О., Макарика В. Я. у справі за позовом ОСОБА_2 до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції м. Івано-Франківська Шинальського Ігоря Володимировича про скасування постанови в справі про адміністративне правопорушення, - ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій: 1. ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції м. Івано-Франківська Шинальського Ігоря Володимировича про скасування постанови серії ПС2 №893858 у справі про адміністративне правопорушення щодо стягнення штрафу у розмірі 425 грн. 2. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05.05.2016, яку залишено без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.08.2016 в позові відмовлено. 3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено: 3.1. Згідно оскаржуваної постанови серії ПС2 №893858 в справі про адміністративне правопорушення від 28.03.2016, інспектором Шинальським І. В. встановлено, що ОСОБА_2 28.03.2016 о 01:50 год. в м. Івано-Франківську на вул. Дорошенка, керуючи транспортним засобом марки Фіат Добло рухався по крайній лівій смузі не маючи наміру здійснювати поворот ліворуч, в той час, як крайня права смуга була вільна, чим порушив п. 11.5 ПДР. 3.2.У зв'язку з цим, позивача було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 122 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 грн. 4. Відмовляючи в позові, суди попередніх інстанцій вказали про ненадання позивачем доказів, які спростовують обставини, викладені інспектором Шинальським І. В. в постанові про притягнення до адміністративної відповідальності. Тому, суди прийшли до висновку, що позивачем не спростовано обставин вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 КУпАП. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги: 6. Позивач звернувся із касаційною скаргою, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове про задоволення позовних вимог. 7. Аргументи скаржника зводяться до того, що рішення судів попередніх інстанцій не відповідають критеріям законності і обґрунтованості, передбаченим статтею 159 КАС України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017). Позивач зазначає про неправильне застосування судами норм процесуального права - а саме статті 71 КАС України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Вказує, що жодних вимог правил дорожнього руху не порушував, а доказів фіксації порушень відповідачем надано не було. 8. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а судові рішення без змін, як такі, що є законними та обгрунтованими. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції: 9. Конституція України: "Стаття 19. &? т; ...&g9; Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 10. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин справи 1.Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі... ...4. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. 5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Стаття 69. Поняття доказів 1.Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Стаття 71. Обов'язок доказування 1.Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. 2. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Стаття 86. Оцінка доказів 1. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Стаття 159. Законність і обґрунтованість судового РІШЕННЯ: 1. Судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. 11.Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, яка діє з 15.12.2017) Стаття 3. Законодавство про адміністративне судочинство ... 3. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги: 12. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що зміст принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні. 13.Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи не враховано приписи статті 11 КАС України, відповідно до яких розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі. 14.На переконання колегії суддів, судами попередніх інстанцій при розгляді адміністративної справи проігноровано вимоги частини 1 статті 161 КАС України та не в повній мірі досліджено обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та якими доказами вони підтверджуються. 15.Судова колегія зазначає також про неврахування судами попередніх інстанцій приписів статті 71 КАС України, відповідно до яких саме на відповідача, як суб'єкта владних повноважень покладено процесуальний обов'язок доказувати правомірність своїх дій та рішень. Натомість, суди помилково зобов'язали позивача спростовувати факт вчинення адмінправопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 КУпАП. 16.Тобто, всупереч вимогам статті 86 КАС України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) судами не надано належної оцінки доказам у справі, чим порушено норми процесуального закону, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи. 17.Відповідно до частин 1-2 статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 18.Відповідно до частини 2 статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 19.З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій під час прийняття рішень було порушено норми процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи через не дослідження позовної заяви та неврахування приписів статті 71 КАС України. 20. За встановлених судами попередніх інстанцій обставин колегія суддів приймає доводи позивача про неправильне застосування судами норм процесуального права - а саме статті 71 КАС України як такі, що знайшли своє підтвердження. 21. З огляду на зазначене, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а постанова Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05.05.2016 та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.08.2016 скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА: 22. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. 23. Постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05.05.2016 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.08.2016 у справі за позовом ОСОБА_2 до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції м. Івано-Франківська Шинальського Ігоря Володимировича про скасування постанови в справі про адміністративне правопорушення скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 24.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. ........................... ........................... ........................... В. М. Шарапа В. М. Бевзенко Н. А. Данилевич, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2018 року Київ справа №545/1792/16-а адміністративне провадження №К/9901/10434/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Білоуса О. В., суддів - Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління патрульної поліції у місті Полтава Департаменту патрульної поліції на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року (головуючи суддя - Подобайло З. Г., судді - Тацій Л. В., Григорова А. М. ) у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у місті Полтава Департаменту патрульної поліції про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, УСТАНОВИВ: У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у місті Полтава Департаменту патрульної поліції (далі - УПП у місті Полтава ДПП), в якому просив: - скасувати постанову від 11 квітня 2016 року серії ПС2 №874203 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП); - закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вказана постанова про притягнення його до адміністративної відповідальності є незаконною та безпідставною, оскільки інспектор неправомірно зупинив автомобіль під його керуванням і безпідставно вимагав надати для перевірки поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Постановою Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року скасовано постанову Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року та прийнято нову, якою позовні вимоги задоволено: - визнано протиправною та скасовано постанову від 11 квітня 2016 року серії ПС2 №874203 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425,00 грн. за частиною першою статті 126 КУпАП; - закрито провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 Не погодившись з ухваленим у справі судовим рішенням суду апеляційної інстанції, Управління патрульної поліції у місті Полтава Департаменту патрульної поліції звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а постанову Полтавського районного суд Полтавської області від 26 травня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування касаційної скарги відповідач зазначає, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи оскаржувану постанову, дійшов помилкового висновку про відсутність у позивача обов'язку пред'явити поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на вимогу інспектора патрульної поліції. Наявність страхового полісу при використанні транспортного засобу у русі є обов'язковою. Таким чином, позивач, як водій зобов'язаний мати при собі відповідний поліс та пред'явити його на вимогу працівника Національної поліції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Позивач скористався своїм правом та надіслав до суду заперечення на касаційну скаргу, в якому посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваного судового рішення зазначив, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О. В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 квітня 2016 року відповідачем, стосовно позивача, винесено постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення серії ПС 2 №874203, якою ОСОБА_1 визнано винним за частиною першої статті 126 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425,00 грн. У постанові зазначено, що 11 квітня 2016 року о 15 годині 30 хвилин у місті Полтава по вулиці Фрунзе, 2, водій ОСОБА_1, керуючи автомобілем "MERCEDES -BENZ GL 500" номерний знак "НОМЕР_1", здійснив зупинку у зоні дії знаку 3.34 "Зупинку заборонено" та не мав при собі поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, чим порушив підпункти 2.3 "в " та 2.1 "ґ" Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (далі - ПДР України). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідності до вимог ПДР України, позивач, як водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та зобов'язаний його пред'явити на вимогу інспектора патрульної поліції. При цьому, доводи позивача щодо відсутності в нього в даному випадку обов'язку пред'являти вказаний поліс є безпідставними. Харківський апеляційний адміністративний суд скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, виходив з того, що обов'язок водія пред'являти страховий поліс виникає лише у випадках передбачених законом, а саме при складанні протоколів щодо порушень правил дорожнього руху та оформленні матеріалів дорожньо-транспортних пригод. Оскільки у даній ситуації протокол про адміністративне правопорушення не складався, матеріали дорожньо-транспортної пригоди не оформлювалися то у інспектора патрульної поліції було відсутнє право вимагати від позивача пред'явлення страхового поліса. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимога інспектора щодо пред'явлення позивачем страхового поліса у цьому випадку є незаконною, а постанова про притягнення його до адміністративної відповідальності протиправною. Верховний Суд погоджується із висновками суду першої інстанції, а рішення суду апеляційної інстанції вважає помилковим, враховуючи таке. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 246 КУпАП передбачено, що порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається цим Кодексом та іншими законами України. Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні. Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами. Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів. Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. Згідно підпунктом "ґ" п. 2.1 ПДР України, водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водії, які відповідно до законодавства звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення). Частиною першою статті 126 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка") у вигляді накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно із пунктом 2.4 ПДР України, на вимогу працівника поліції водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також пред'явити для перевірки документи, зазначені у пункті 2.1. Як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 не заперечує факт непред'явлення страхового полісу для перевірки на вимогу працівника поліції. Суд апеляційної інстанції скасовуючи постанову Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у позивача обов'язку пред'явити поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, посилаючись на положення статті 21 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" від 01 липня 2004 року №1961-IV (далі - Закон №1961-IV). Разом з тим, відповідно до статті 16 Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року №3353-XII, водій зобов'язаний мати при собі та на вимогу поліцейського, а водії військових транспортних засобів - на вимогу посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, пред'являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Згідно зі статтею 53 Закону №1961-IV, посадові особи відповідних підрозділів Національної поліції, що мають право здійснювати контроль за дотриманням правил дорожнього руху, перевіряють документи водія транспортного засобу, які підтверджують наявність чинного договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. При прийнятті оскаржуваного судового рішення, судом апеляційної інстанції не враховано, що положеннями статті 53 Закону №1961-IV передбачено право органів Національної поліції перевіряти наявність чинного договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а підпунктами 2.1, 2.4 ПДР України встановлено обов'язок водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такий поліс. Проте, Харківський апеляційний адміністративний суд не застосував вказані норми права та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для скасування постанови Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року, яка прийнята у відповідності до вимог чинного законодавства. За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. Відповідно до статті 352 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. З огляду на викладене, постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року - залишенню в силі. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Управління патрульної поліції у місті Полтава Департаменту патрульної поліції задовольнити. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року скасувати. Постанову Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач О. В. Білоус судді І. Л. Желтобрюх Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 липня 2018 року Київ справа №591/2821/17 адміністративне провадження №К/9901/22660/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді-доповідача - Бевзенка В. М., суддів: Шарапи В. М., Данилевич Н. А., розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №591/2821/17 за позовом ОСОБА_2 до Інспектора роти №2 батальйону Управління патрульної поліції у м. Суми Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Панченко Яни Станіславівни про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Зарічного районного суду м. Суми від 09 серпня 2017 року (головуючий - Бурда Б. В. ) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Старостіна В. В., суддів - Резнікової С. С. Бегунца А. О.), ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2, позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Інспектора роти №2 батальйону Управління патрульної поліції у м. Суми Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Панченко Яни Станіславівни (далі - відповідач), в якому просила: - скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії АР №620167 від 26 травня 2017 року по справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, складену відносно позивача. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на думку позивача відповідачем протиправно винесено постанову про визнання ОСОБА_2 винною у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Короткий зміст рішення суду І інстанції 09 серпня 2017 року Зарічний районний суд м. Суми ВИРІШИВ: - відмовити у задоволенні позову за необґрунтованістю вимог. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт порушення позивачем вимог Правил дорожнього руху був достовірно встановлений відповідачем, прийняте ним оскаржуване рішення є цілком правомірним, а застосоване стягнення відповідає характеру вчиненого правопорушення. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що вчинення позивачем правопорушення, передбаченого ч.1 ст.122 КУпАП, з урахуванням доказів у справі та фактичних обставин справи, є доведеним. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 17 жовтня 2017 року Харківський апеляційний адміністративний СУД ВИРІШИВ: - апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Зарічного районного суду м. Суми від 09 серпня 2017 року - без змін. Апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для скасування. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, яка 14 лютого 2018 року передана на розгляд до Верховного Суду. У касаційній скарзі позивач просить: - скасувати постанову Зарічного районного суду м. Суми від 09 серпня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року; - прийняти нове рішення про задоволення її позовних вимог в повному обсязі. II. АРГУМЕНТИ СТОРІН Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу: Позивач у касаційній скарзі посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень допущено порушення норм матеріального та процесуального права, тому такі рішення є незаконними. Скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки обставинам справи, що призвело до безпідставних висновків про визнання законною оспорюваної постанови. Відповідач заперечення на касаційну скаргу не подавав. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 травня 2017 року близько 11 год 40 хвилин позивач керуючи у м. Суми на перехресті вул. Героїв Крут та пр. М. Лушпи автомобілем "Opel Corsa", не виконала вимогу дорожнього знаку "Рух по смугах" та проїхала на перехресті прямо, рухаючись по смузі визначеної дорожнім знаком для повороту ліворуч. Вказаний факт був встановлений відповідачем, який постановою про накладення адміністративного стягнення від 26 травня 2017 року притягнув позивача до адміністративної відповідальності передбаченої ч. 1 ст. 122 КпАП України у вигляді штрафу в розмірі визначеному законом. Позивач з постановою у справі про адміністративне правопорушення відносно неї не погодилась та вказала, що адміністративне правопорушення вона не скоювала, оскільки на зазначеному перехресті взагалі відсутня дорожня розмітка, яка б встановлювала смуги руху в одному напрямку. Вважаючи вказану постанову незаконною, ОСОБА_2 звернулась в суд за захистом свого порушеного права. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Частина 1 статті 122 КУпАП. Перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів. Стаття 245 КУпАП. Завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Стаття 251 КУпАП. Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року). Пункт 1-2 частини 1 статті 341. Межі перегляду судом касаційної інстанції. 1. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Правила дорожнього руху, затверджені постановою КМУ від 10 жовтня 2001 року №1306 "Про правила дорожнього руху" (далі - ПДР, Правила). Пункт 11.1 ПДР. Кількість смуг на проїзній частині для руху нерейкових транспортних засобів визначається дорожньою розміткою або дорожніми знаками 5.16, 5.17.1, 5.17.2, а за їх відсутності - самими водіями з урахуванням ширини проїзної частини відповідного напрямку руху, габаритів транспортних засобів і безпечних інтервалів між ними. Пункт 11.5 ПДР. На дорогах, які мають дві і більше смуги для руху в одному напрямку, виїзд на крайню ліву смугу для руху в цьому ж напрямку дозволяється, якщо праві зайняті, а також для повороту ліворуч, розвороту або для зупинки чи стоянки на лівому боці дороги з одностороннім рухом у населених пунктах, коли це не суперечить правилам зупинки (стоянки). Пункт 33 підпункт 5.16 ПДР "Напрямки руху по смугах". Показує кількість смуг на перехресті і дозволені напрямки руху по кожній з них. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. Дорожній знак - це технічний засіб організації дорожнього руху, який має умовні позначення, символи, які інформують учасників дорожнього руху про умови руху, його особливості і необхідні режими, а також про маршрут руху. Перелік класифікація дорожніх знаків і їх вимоги до учасників дорожнього руху встановлюються главою 33 Правил дорожнього руху України, а їх умовний зовнішній вигляд - додатком №1 до цих Правил. Дорожній знак визначений п. 33.5.16 ПДР України "Напрямки руху по смугах" показує кількість смуг на перехресті і дозволені напрямки руху по кожній з них. Позивач зазначає в позовній заяві та в касаційній скарзі, що вона усвідомлювала наявність дорожнього знаку визначеного п. 33.5.16 ПДР України "Напрямки руху по смугах" та розуміла його значення. Суд не приймає до уваги посилання позивача на відсутність дорожньої розмітки на місці скоєння адміністративного правопорушення, оскільки нормами пункту 11.1 ПДР передбачено, що кількість смуг на проїзній частині для руху нерейкових транспортних засобів визначається дорожньою розміткою або дорожніми знаками 5.16, 5.17.1, 5.17.2. Лише у разі відсутності дорожньої розмітки або дорожнього знаку - самими водіями з урахуванням ширини проїзної частини відповідного напрямку руху, габаритів транспортних засобів і безпечних інтервалів між ними. Таким чином, враховуючи наявність дорожнього знаку визначеного п. 33.5.16 ПДР України "Напрямки руху по смугах" позивач повинна була дотримуватись вимог вказаного дорожнього знаку. Крім того, суди попередніх інстанцій зазначили, що правомірність дій відповідача щодо притягнення позивача до адміністративної відповідальності підтверджується поясненнями свідка ОСОБА_5 в судовому засіданні. Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Враховуючі цю норму Суд не бере до уваги посилання позивача в касаційній скарзі на наявність в матеріалах справи фотознімку з місця скоєння правопорушення, як на доказ відсутності вини в діях позивача, оскільки в компетенцію суду касаційної інстанції не входить додаткова перевірка доказів. Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо правомірності дій відповідача при складанні оскаржуваної постанови від 26 травня 2017 року серії АР 620167. Судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень було повно встановлено обставин справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права Згідно статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. 2. Постанову Зарічного районного суду м. Суми від 09 серпня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року - залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується. суддя - доповідач В. М. Бевзенко судді В. М. Шарапа Н. А. Данилевич

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2019 року Київ справа №820/3174/17 адміністративне провадження №К/9901/3216/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : cудді-доповідача - Радишевської О. Р., суддів - Кашпур О. В., Уханенка С. А. розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу №820/3174/17 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Відділу реєстрації місця проживання в Слобідському районі міста Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року, постановлену в складі: головуючого судді Яковенка М. М., УСТАНОВИВ: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 1. ОСОБА_1, ОСОБА_2 (далі - позивачі) звернулися до суду з адміністративним позовом до Відділу реєстрації місця проживання в Слобідському районі міста Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради (далі - відповідач), із вимогами: 1.1. визнати протиправними дії відповідача щодо зняття позивачів із реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1; 1.2. зобов'язати відповідача внести необхідні зміни до реєстраційного обліку та поновити реєстрацію позивачів за місцем проживання, а саме: у квартирі АДРЕСА_2.2. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Відділу реєстрації місця проживання в Слобідському районі міста Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії повернуто скаржникам. 3. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивачі оскаржили його в апеляційному порядку. 4. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року зазначена апеляційна скарга була залишена без руху, надано скаржникам строк у десять днів із дня отримання копії ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом сплати судового збору. 5. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2017 року в справі №820/3174/17 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Відділу реєстрації місця проживання в Слобідському районі міста Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії повернуто скаржникам. 6. Повертаючи апеляційну скаргу заявникам, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з поштовим повідомленням апелянт отримав копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху 28 вересня 2017 року. Проте у десятиденний строк вимоги ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року не виконав, недоліки скарги не усунув. ІІ. Провадження в суді касаційної інстанції 7. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 листопада 2017 року вказану касаційну скаргу залишено без руху. 8.27 грудня 2017 року матеріали касаційної скарги передані до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 9. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів у складі: судді-доповідача Шарапи В. М., суддів Бевзенка В. М., Данилевич Н. А. 10. Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року. 11. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 21 червня 2019 року №809/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл касаційної скарги в цій справі. 12. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 червня 2019 року визначено склад колегії суддів: Радишевську О. Р. (головуючого суддю), Кашпур О. В., Уханенка С. А. 13. Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року в справі №820/3174/17 прийнято до провадження. 14. Скаржники, уважаючи ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги постановленою з порушенням вимог процесуального закону, подали касаційну скаргу, у якій просили її скасувати. 15. На обґрунтування касаційної скарги скаржники вказують, що висновки суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для повернення апеляційної скарги є помилковими. 16. Скаржники зазначають, що ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року поштою вони не отримували. У зв'язку з чим, ними було подано до Харківського апеляційного адміністративного суду дві заяви про надання інформації у справі. 17. Позивачі пояснили, що за адресою, на яку поштою направлялась ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року, мешкають й інші мешканці, які, на їхню думку, могли її отримати, а саме: ОСОБА_3 та її чоловік - ОСОБА_4.18. Скаржники зазнають, що вони не мали інформації щодо розгляду справи, відповіді на подані ними заяви про надання інформації у справі - не отримували. 19. Отже, виконати ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року вони не могли. 20. Відзиву на касаційну скаргу не надійшло. ІІІ. Джерела права та акти їхнього застосування 21. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 22. Згідно з частиною другою статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), отримавши апеляційну скаргу, суддя-доповідач протягом трьох днів перевіряє її на відповідність вимогам статті 187 цього Кодексу і за відсутності перешкод постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження. 23. Частиною третьою статті 189 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) установлено, що до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, установлених статтею 187 цього Кодексу, застосовуються правила статті 108 цього Кодексу. 24. Відповідно до частини першої статті 108 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) суддя, установивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтею 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою. 25. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 108 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху. IV. Позиція Верховного Суду 26. Апеляційний суд, повертаючи апеляційну скаргу позивачів, виходив із того, що відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення копію ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху апелянт отримав 28 вересня 2017 року, водночас вимоги вказаної ухвали так і не виконав. 27. У касаційній скарзі заявники зазначили, що не отримували вказану ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху, про що свідчать заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 подані до Харківського апеляційного адміністративного суду про надання інформації у справі. 28. Так, згідно з заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, поданої до Харківського апеляційного адміністративного суду 13 жовтня 2017 року, заявники повідомляли, що із серпня 2017 року вони не отримували жодного документу, про стан розгляду їхньої апеляційної скарги не знають, у зв'язку з чим просили суд апеляційної інстанції надати їм таку інформацію шляхом направлення відповіді поштою. 29. Отже, правовим питанням у справі є перевірка факту отримання скаржниками копії ухвали суду апеляційної інстанції про залишення апеляційної скарги без руху 28 вересня 2017 року. 30. За змістом статті 13 Закону України від 04.10.2001 №2759-III "Про поштовий зв'язок" оператори надають користувачам послуги поштового зв'язку відповідно до законодавства України та провадять іншу підприємницьку діяльність в установленому законом порядку. Послуги поштового зв'язку надаються на договірній основі згідно з Правилами надання послуг поштового зв'язку, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та повинні відповідати встановленим нормам якості. 31. Правила надання послуг поштового зв'язку (далі - Правила; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень. 32. У пункті 99 Правил зазначено, що рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка", рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, повідомлення про надходження електронних поштових переказів, які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень (крім зазначених в абзаці четвертому пункту 93 цих Правил), поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім'ї за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв'язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо), чи рішення органу опіки і піклування про призначення їх опікунами чи піклувальниками. У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім'ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу. 33. Оформлення цих поштових операцій визначено в пункті 105 Правил. Так, для одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом одержувач повинен заповнити бланк повідомлення із зазначенням даних пред'явленого документа, що посвідчує особу (назва, серія, номер, дата видачі, найменування органу, який видав), дати одержання поштового відправлення, поштового переказу та розписатись. У разі одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, адресованих до запитання, на абонементну скриньку або за місцем роботи, а також коли адреса, зазначена на поштовому відправленні, поштовому переказі, не відповідає адресі місця реєстрації одержувача, крім даних про документ, що посвідчує особу, зазначається також адреса, за якою фактично проживає одержувач. 34. У пункті 106 Правил передбачено, що під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв'язку на підставі пред'явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище. На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище. Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи. Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою в першочерговому порядку. 35. Із наведених норм чинного законодавства можливо дійти висновку, що загальний порядок фіксації та оформлення вручення рекомендованого поштового відправлення передбачає встановлення особи одержувача та зазначення на бланку повідомлення про вручення його прізвища. Цей запис здійснює працівник поштового зв'язку. 36. Перевірка документів, що посвідчують особу адресата (фізичну особу), особу, яка одержує поштове відправлення замість такого адресата, родинні зв'язки з адресатом, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників поштового зв'язку. 37. Суд зазначає, що копію ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року судом апеляційної інстанції було надіслано ОСОБА_1, ОСОБА_2 за адресою, зазначеною в їхній апеляційній скарзі. 38. У справі є рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (том 1, а. с. 36-37), відповідно до яких копію вказаної ухвали вручено 28 вересня 2017 року, в якості одержувача зазначено "особисто Маслова". Також ці повідомлення містять підпис такої особи. 39. Доказів усунення позивачами недоліків апеляційної скарги, яку залишено без руху, у встановлений судом апеляційної інстанції строк, матеріали справи не містять. 40. За таких обставин, Суд не знаходить належного підтвердження доводів касаційної скарги та погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для повернення апеляційної скарги. 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 42. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 43. Отже, оскільки при ухваленні судового рішення суд апеляційної інстанції порушень норм процесуального права не допустив, тому суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. V. Судові витрати 44. Ураховуючи результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. 45. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд ПОСТАНОВИВ: 46. Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. 47. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року залишити без змін. 48. Судові витрати не розподіляються. 49. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. суддя-доповідач: О. Р. Радишевська судді: О. В. Кашпур С. А. Уханенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 березня 2018 року Київ справа №760/4475/17 адміністративне провадження №К/9901/247/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді -доповідача Бевзенка В. М., суддів - Данилевич Н. А., Шарапи В. М., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Солом'янського районного суду м. Києва прийняту у складі судді Оксюти Т. Г. від 10 листопада 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду постановлену колегією у складі суддів Вівдиченко Т. Р., Губської Л. В., Земляної Г. В. від 14 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Інспектора УПП у м. Києві ДПП лейтенанта поліції Долі Віталія Володимировича, лікаря-нарколога Київської міської наркологічної клінічної лікарні "Соціотерапія" Грязової Ірини Ігорівни про визнання дій протиправними, УСТАНОВИВ: ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до інспектора УПП у м. Києві ДПП лейтенанта поліції Долі Віталія Володимировича, лікаря-нарколога Київської міської наркологічної клінічної лікарні "Соціотерапія" Грязової Ірини Ігорівни про визнання дій протиправними. Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2017 року залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права просить рішення скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. Згідно частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до вимог пункту 2.5 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (з відповідними змінами та доповненнями), водій зобов'язаний на вимогу працівника міліції пройти в установленому порядку медичний огляд для визначення стану алкогольного сп'яніння, впливу наркотичних чи токсичних речовин. Частиною першою статті130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП) передбачена адміністративна відповідальність особи за керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп'яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції. Порядок огляду водія на стан алкогольного та іншого сп'яніння чітко та послідовно визначений статтею 266 Кодексу України про адміністративні правопорушення. За змістом частин другої, третьої та п'ятої статті 266 КУпАП, огляд водія на стан алкогольного сп'яніння або щодо перебування його під впливом лікарських препаратів, що знижують його увагу та швидкість реакції, проводиться з використанням спеціальних технічних засобів працівником поліції у присутності двох свідків. У разі незгоди водія на проведення огляду на стан алкогольного сп'яніння або щодо перебування його під впливом лікарських препаратів, що знижують його увагу та швидкість реакції, працівником поліції з використанням спеціальних технічних засобів або в разі незгоди з його результатами огляд проводиться в закладах охорони здоров'я. Перелік закладів охорони здоров'я, яким надається право проведення огляду особи на стан алкогольного сп'яніння, затверджується управлінням охорони здоров'я в місцевих державних адміністраціях. Проведення огляду осіб на стан сп'яніння в інших закладах забороняється. Огляд особи на стан алкогольного сп'яніння або щодо перебування його під впливом лікарських препаратів, що знижують його увагу та швидкість реакції, проведений з порушенням вимог цієї статті, вважається недійсним. Інструкція про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затверджена Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров'я України №1452/735 від 09 листопада 2015 року, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 11 листопада 2015 року за №1413/27858 (далі - Інструкція) визначає процедуру проведення огляду водіїв транспортних засобів на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (далі - стан сп'яніння), та оформлення результатів такого огляду. Відповідно до пункту 2 розділу І, пункту 12 розділу ІІ Інструкції, на стан сп'яніння оглядаються водії транспортних засобів, щодо яких у поліцейського уповноваженого підрозділу Національної поліції України (далі - поліцейський) є підстави вважати, що вони перебувають у стані сп'яніння згідно з ознаками такого стану. У разі наявності підстав вважати, що водій транспортного засобу перебуває у стані наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, згідно з ознаками, визначеними в пункті 4 розділу I цієї Інструкції, поліцейський направляє цю особу до найближчого закладу охорони здоров'я. Відповідно до пункту 7 розділу I Інструкції, у разі відмови водія транспортного засобу від проходження огляду на стан сп'яніння на місці зупинки транспортного засобу або його незгоди з результатами огляду, проведеного поліцейським, такий огляд проводиться в найближчому закладі охорони здоров'я, якому надано право на його проведення відповідно до статті 266 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Таким чином, проведення огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння здійснюється в закладах охорони здоров'я у випадку відмови водія від проходження огляду з використанням спеціальних технічних засобів або незгоди з його результатами. Як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 на місці події відмовився від проходження огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння та після того, як інспектор Доля В. В. повідомив, що відносно нього буде складаний протокол про адміністративне правопорушення за відмову від проходження огляду, позивач погодився їхати до закладу охорони здоров'я для проведення огляду. Враховуючи виявлення інспектором Доля В. В. у ОСОБА_2 ознак наркотичного сп'яніння, про що зазначено у протоколі про адміністративне правопорушення, беручи до уваги пункт 7 розділу ІІІ Інструкції №1452/735, яким передбачено обов'язкове проведення лабораторних досліджень на визначення наркотичного засобу або психотропної речовини, позивача було доставлено до закладу охорони здоров'я для огляду на стан сп'яніння. З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій встановили те, що в діях інспектора УПП у м. Києві ДПП лейтенанта поліції Долі В. В. відсутні порушення прав позивача. Таким чином, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання протиправними дій інспектора УПП у м. Києві ДПП лейтенанта поліції Долі В. В. при огляді позивача на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції при складенні протоколу про адміністративне правопорушення від 22 лютого 2017 року серії БР №129068 за частини першої статті 130 КУпАП. Що стосується позовних вимог щодо визнання протиправними дій лікаря-нарколога Київської міської наркологічної клінічної лікарні "Соціотерапія" Грязової І. І. при проведені огляду ОСОБА_2 на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, Суд вказує на таке. Як встановили суди попередніх інстанцій, огляд позивача проводився після надання ним особистої згоди на такий огляд, позивачу було роз'яснено процедуру огляду, зокрема, проінформовано його, що у разі виявлення у нього ознак наркотичного сп'яніння йому необхідно бути здати зразок біологічного середовища для лабораторного дослідження. При огляді, який проводився у присутності Інспектора УПП у м. Києві ДПП лейтенанта поліції Долі В. В., у позивача були виявлені ознаки наркотичного сп'яніння, що було зафіксовано у пунктах 10-20 акту №001379 та встановлено діагноз "Наркотичне сп'яніння". ОСОБА_2 у присутності лейтенанта поліції Долі В. В., був ознайомлений з висновком та діагнозом за результатами огляду, зафіксованими у пункт 20 акту №001379 та для уточнення наркотичної речовини, що спричинила наркотичне сп'яніння, було запропоновано здати зразок біологічного середовища. Висновок та діагноз за результатами огляду, зафіксований у пункті 20 акту №001379 та з яким було ознайомлено позивача, повністю відповідає пункту 10 висновку №001379. Твердження позивача про те, що йому не було надано примірнику висновку №001379 не підтверджено жодним доказом. З огляду на зазначене, Суд доходить висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно зроблено висновок, що при проведенні 22 лютого 2017 року огляду ОСОБА_2 на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції відповідачем - лікарем-наркологом Грязовою І. І. були дотримані вимоги Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції. Враховуючи викладене, Суд робить висновок, що суди першої та апеляційної інстанції правильно застосували норми процесуального права. Відповідно до частини другої та четвертої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Враховуючи положення цієї статті, Суд вважає всі інші доводи позивача безпідставними. Доводи касаційної скарги не спростовують доводів рішень судів попередніх інстанцій. Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Отже, судами першої та апеляційної інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим, Суд робить висновок, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін. Керуючись статтями 242, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Постанову Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного від 14 грудня 2017 року залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується. суддя-доповідач В. М. Бевзенко судді Н. А. Данилевич В. М. Шарапа

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 березня 2018 року Київ справа №813/1122/17 адміністративне провадження №К/9901/2509/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С. С., суддів: Васильєвої І. А., Юрченко В. П., за участю секретаря судового засідання Лопушенко О. В., представника відповідача Голінея І. І., розглянувши у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Іщук Л. П., суддів Онишкевича Т. В., Святецького В. В. від 02 серпня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Крамар ЛТД" до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про визнання протиправним та скасування наказу, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Крамар ЛТД" (далі - позивач/ТОВ "Крамар ЛТД") звернулося до суду із позовом до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - відповідач) про визнання протиправним і скасування наказу про проведення документальної позапланової виїзної перевірки від 17 березня 2017 року №540. Обґрунтовуючи позовну заяву, зазначало про відсутність у відповідача правових підстав для прийняття наказу про призначення документальної позапланової виїзної перевірки відповідно до підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, оскільки позивачем своєчасно та у повному обсязі були надані пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу про їх надання. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 15 травня 2017 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ винесений обґрунтовано та у спосіб, передбачений законом, оскільки відповідачем виявлено недостовірності даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, а ТОВ "Крамар ЛТД" не надало у повному обсязі пояснень та їх документальних підтверджень на письмовий запит контролюючого органу. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2017 року скасовано постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 травня 2017 року та прийнято нову постанову, якою позов задоволено; визнано протиправним і скасовано наказ про проведення документальної позапланової виїзної перевірки від 17 березня 2017 року №540. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підстав для проведення перевірки відповідно до підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України у контролюючого органу не було, оскільки відповідачем не доведено недостатності наданих позивачем пояснень і документів на письмовий запит контролюючого органу, а також обставин наявності недостовірних даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих ТОВ "Крамар ЛТД"; натомість, обсяг наданих позивачем пояснень та первинних документів по взаємовідносинам із відповідними контрагентами відповідає обсягу запитуваної інформації. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, посилався на помилковість висновків суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для призначення та проведення перевірки, оскільки надані позивачем на письмовий запит пояснення та документи не спростовують фактів, які свідчать про недостовірність даних ТОВ "Крамар ЛТД" у податковій декларації з податку на додану вартість за грудень 2016 року щодо взаємовідносин із ПП "Анвіма", ТОВ "Мегастарт" та ТОВ "Агроторг Маркет", а тому оскаржуваний наказ, як вважає відповідач, є правомірним. Ухвалою Верховного Суду від 03 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 21 лютого 2018 року призначено справу до касаційного розгляду в судовому засіданні на 14 березня 2018 року. В судове засідання представник позивача не з'явився; у той же час, у поданому до суду відзиві на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення суду апеляційної інстанції, яке він просить залишити без змін, - обґрунтованим та законним. Представник відповідача в судовому засіданні підтримав вимоги та обґрунтування касаційної скарги, просив її задовольнити. Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги. Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем надіслано ТОВ "Крамар ЛТД" письмовий запит "Про надання інформації та її документального підтвердження" від 08 лютого 2017 року №7562/10/28-10-48-06., в якому, посилаючись на підпункти 16.1.5 і 16.1.7 пункту 16.1 статті 16, підпункт 20.1.2 пункту 20.1 статті 20, підпункт 73.3 статті 73, підпункт 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України та обставини виявлення фактів, які свідчать про ймовірну недостовірність даних податкових зобов'язань по взаємовідносинах з ПП "Анвіма" на суму податку на додану вартість 3825,0 тис. грн., з ТОВ "Мегастарт" на суму податку на додану вартість 1000,0 тис. грн., з ТОВ "Агроторг Маркет" на суму податку на додану вартість 343,1 тис. грн., що міститься у податковій декларації з податку на додану вартість за період грудень 2016 року, просить протягом 15 робочих днів з дня отримання цього запиту надати пояснення та їх документальне підтвердження, зокрема: засвідчені підписом платника податків та скріплені печаткою копії первинних документів, що безпосередньо стосуються фінансово-господарських відносин, виду, обсягу і якості операцій та розрахунків по відносинам із вказаними контрагентами за період грудня 2016 року). Зокрема, у запиті зазначено, що за результатами аналізу діяльності ТОВ "Крамар ЛТД" встановлено ряд учасників проходження схемного кредиту - вигодотранспортуючих суб'єктів господарювання, які при здійсненні фінансово - господарських операцій здійснюють підміну позицій товарних груп та задіяні в схемах на формування ризикового податкового кредиту з податку на додану вартість для реального сектору економіки; з'ясовано документальне оформлення господарський операцій за відсутності факту їх реального здійснення, оскільки за даними Єдиного реєстру податкових накладних не простежується ланцюг подальшої реалізації (постачання) реалізованого ТОВ "Крамар ЛТД" товару. У відповідь на наданий запит позивачем було надіслано лист (вих. від 01 березня 2017 року №125/2017) із поясненнями щодо господарських відносин із ПП "Анвіма", ТОВ "Мегастарт" та ТОВ "Агроторг Маркет" за період грудня 2016 року, а також документальним підтвердженням таких відносин на 67 аркушах. У подальшому на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78, пункту 82.2 статті 82 Податкового кодексу України відповідачем прийнято наказ "Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТОВ "Крамар ЛТД"" від 17 березня 2017 року №540 (термін проведення перевірки з 20 березня 2017 року тривалістю 15 робочих днів). Отже, як встановлено судами в ході розгляду справи, фактичною підставою для прийняття оскаржуваного наказу були положення підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. Касаційний суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність у відповідача підстав для призначення та проведення документальної позапланової виїзної перевірки позивача з огляду на наступне. Відповідно до статті 62 Податкового кодексу України (тут і надалі в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу) одним із способів здійснення податкового контролю є перевірки та звірки відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірки щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин. Пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Згідно підпункту 75.1.2. пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків. Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з підстав, визначених цим Кодексом. Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка. Пункт 78.1 статті 78 Податкового кодексу України визначає вичерпний перелік підстав для здійснення документальної позапланової перевірки. Зокрема, відповідно до підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється у випадку виявлення недостовірності даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначено виявлену недостовірність даних та відповідну декларацію протягом 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту. Згідно пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Таким чином, документальна позапланова перевірка проводиться на підставі наказу керівника контролюючого органу та за наявності підстав для її проведення; у свою чергу можливість для прийняття наказу про проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 ПК України виникає за наявності таких умов: виявлення недостовірності даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; ненадання платником пояснень та їх документального підтвердження на запит контролюючого органу протягом 15 робочих днів з дня отримання запиту. Зазначені у підпункті 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 ПК України обставини є юридичним фактом, з настанням якого законодавець пов'язує подальшу реалізацію контролюючим органом свого права на проведення документальної позапланової перевірки. При цьому, факти, які свідчать про недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями. За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена. Суб 'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді. У такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування. Аналогічна правова позиція була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постанові від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14). У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем - суб'єктом владних повноважень, на якого положеннями частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень) покладено обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, якщо він заперечує проти адміністративного позову, не доведено будь-якими належними та допустимими доказами наявності недостовірних даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих позивачем, а також конкретних обставин (фактів), які б свідчили про порушення ним податкового, валютного та іншого законодавства, у тому числі обставин, зазначених у письмовому запиті контролюючого органу; доказів виявлення таких обставин внаслідок перевірок інших платників податків тощо. Апеляційним судом ж в ході розгляду даної справи таких обставин не встановлено. Натомість, позивачем на запит податкового органу та у відведений строк надано пояснення та їх документальні підтвердження, обсяг яких, за висновком суду апеляційної інстанції, відповідає обсягу запитуваної інформації, що не спростовано відповідачем відповідними доказами. За встановлених обставин даної справи Верховний Суд, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, доходить висновку, що оскаржуваний наказ про призначення перевірки прийнято за відсутності підстав та умов, визначених підпунктом 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 ПК України, із дотриманням яких законодавець пов'язує можливість проведення документальної позапланової перевірки. Доводи ж касаційної скарги про недостатність наданих позивачем пояснень і документів, без визначення в чому саме полягає їх неповнота та які виявлені контролюючим органом обставини не підтверджуються наданими платником документами, не можуть свідчити про законність призначення оспорюваної перевірки позивача. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги та визнав протиправним і скасував наказ від 17 березня 2017 року №540, а тому підстави для скасування його рішення відсутні. Відповідно до частин першої та четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права при ухваленні судових рішень. Керуючись статтями 341, 349, 350, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2017 року - без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя С. С. Пасічник судді: І. А. Васильєва В. П. Юрченко Повний текст постанови складено 19 березня 2018 року.

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 червня 2018 року Київ справа №607/6738/16-а адміністративне провадження №К/9901/38430/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Олендера І. Я., суддів: Гончарової І. А., Ханової Р. Ф., Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді - доповідача - Олендера І. Я., суддів: Гончарової І. А., Ханової Р. Ф., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року (судді: Гудима Л. Я. (головуючий), Довгополова О. М., Святецький В. В. ) у справі №607/6738/16-а за позовом ОСОБА_2 до Тернопільської митниці Державної фіскальної служби про скасування постанови в справі про порушення митних правил. УСТАНОВИВ: ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2) звернулась до суду з позовом до Тернопільської митниці Державної фіскальної служби України (далі - відповідач, контролюючий орган) про скасування постанови. Позов обґрунтовано тим, що в діях ОСОБА_2 немає складу правопорушення передбаченого ст. 485 Митного кодексу України (далі - МК України), оскільки диспозиція статті передбачає зазначення в митній декларації неправдивих відомостей необхідних для визначення коду товару та/або надання з цією метою митному органу документів, що містять такі відомості. Таких дій, як стверджує позивач вчинено не було. Постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 листопада 2016 року адміністративний позов задоволено; скасовано постанову Тернопільської митниці ДФС у справі про порушення митних правил від 09.06.2016 №0067/40300/16. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовано тим, що позивач повинен був виконати встановлений ч. 1 ст. 257, п. 1 ч. 1 ст. 266 МК України із зазначення за встановленою формою точних та достовірних відомостей про товар, проте цього не зробив, а як наслідок, відносно нього за вчинення цього правопорушення правомірно накладено адміністративне стягнення за порушення митних правил згідно ст. 485 МК України. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, де вказуючи на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року та залишити в силі постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 листопада 2016 року. Касаційна скарга вмотивована тим, що відомості зазначені позивачем у графі 31 декларації опис товару та його характеристики відповідали заявленому у гр.33 коду товару згідно УКТЗЕД та не мали на меті зменшення розміру сплати митних платежів. Відповідач у відзиві (запереченнях) на касаційну скаргу зазначає, що не перевіривши товар і не встановивши відповідність товарно-супровідних документам позивач задекларував товар, заявивши в гр.31 митної декларації недостовірну інформацію. Касаційний розгляд справи проведено в попередньому судовому засіданні, відповідно до ст. 343 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року №2147-VІІІ, що діє з 15 грудня 2017 року). Судами було встановлено, що постановою в справі про порушення митних правил №0067/40300/16 від 09.06.2016 ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого ст. 485 Митного кодексу України, і накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 41 379,87 грн. Підставою для прийняття постанови стало вчинення протиправних дій спрямованих на ухилення від сплати митних платежів, а саме: у графі 33 митної декларації №403040001/2016/002478 від 23.05.2016 позивач вказав неправдивий код даного товару 8421310000 та 8421392000 за УКТЗЕД та вніс у графу 47 цієї декларації неправдиві відомості в частині нарахування суми митних платежів, з метою неправомірного зменшення розміру належних до сплати митних платежів. В результаті чого позивачем нараховані митні платежі - ввізне мито, яке щодо другого та третього товару визначено за ставкою 0%, що становить 0 грн, та податок на додану вартість за ставкою 20%, що становить 82 113,39 грн та 34 204,63 грн відповідно. Відповідно до рішення Тернопільської митниці від 25 травня 2016 року №КТ-403000006-0007-2016 (про визначення коду товару) код другого товару, задекларованого в електронній митній декларації №403040001/2016/002478, що зазначається у графі 33 декларації, визначено 5911909090, найменування товару (графа 31) - змінні фільтруючі елементи повітряного фільтра для двигунів внутрішнього згорання, вироби прямокутної форми, виготовлені з нетканих матеріалів, методом фігурного тиснення, без корпусу; код третього товару - 5911909090, найменування товару - змінні фільтруючі елементи фільтра салону транспортного засобу, вироби прямокутної форми, виготовлені з нетканих матеріалів без корпусу. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що згідно із довідкою про недобори митних платежів станом на 23 травня 2016 року митна вартість товарів, щодо яких змінено коди, складає 229 888,14 грн, ПДВ - 2 298,88 грн, недобори митних платежів - 13 793,29 гривень. Після прийняття рішення №КТ-403000006-0007-2016 та вручення картки відмови в прийнятті митної декларації, 25 травня 2016 року позивачем подано до митного оформлення митну декларацію №403040001/2016/002631, в якій зазначено код товару, визначений митним органом, оскільки відповідно до ч. 7 ст. 69 Митного кодексу України рішення органів доходів і зборів щодо класифікації товарів для митних цілей є обов'язковими. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України). Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з таких мотивів. Відповідно до статті 485 Митного кодексу України заявлення в митній декларації з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру неправдивих відомостей щодо істотних умов зовнішньоекономічного договору (контракту), ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача товару, неправдивих відомостей, необхідних для визначення коду товару згідно з УКТ ЗЕД та його митної вартості, та/або надання з цією ж метою органу доходів і зборів документів, що містять такі відомості, або несплата митних платежів у строк, встановлений законом, або інші протиправні дії, спрямовані на ухилення від сплати митних платежів, а так само використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв'язку з якими було надано такі пільги тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції погодився з доводами позивача, що зазначення ОСОБА_2 в декларації невірного коду товару не може бути доказом того, що дії її були направлені на умисну недоплату податків та зборів та доказом вини у формі прямого умислу, тобто позивач не мав умислу на ухилення від сплати податків та зборів, або зменшення їх розміру. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, колегія суддів суду апеляційної інстанції вказала на помилковість висновків суду першої інстанції зважаючи на таке. У судовому процесі було встановлено, що у графі 31 "вантажні місця та опис товару" митної декларації №403040001/2016/002478 ОСОБА_2 здійснила наступний опис товару №2: "1. Фільтри повітря для двигунів внутрішнього згорання, використовуються для очищення та фільтрування повітря у легковому транспортному засобі, не медичного призначення, не військового призначення. Товару №3 - "1. Фільтр салону, частина легкового транспортного засобу призначена для очищення та фільтрування повітря, не військового призначення, не медичного призначення, та заявила код товару згідно Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі - УКТ ЗЕД) відповідно 8421310000 (центрифуги, включаючи сушарки; обладнання та пристрої для фільтрування або очищення рідни чи газів: - обладнання для фільтрування або очищення газів: - фільтри забору повітря для двигунів внутрішнього згоряння) та 8421392000 (центрифуги, включаючи сушарки; обладнання та пристрої для фільтрування або очищення рідни чи газів: - обладнання для фільтрування або очищення газів; - інше: - обладнання для фільтрування або очищення повітря), а в графі 47 нарахувала митні платежі, а саме: ввізне мито за ставкою 0%, що становить 0,00 грн., та податок на додану вартість за ставкою 20%, що становить відповідно 82 113,39 грн та 34 204,63 грн. З огляду на зазначене, відповідно до рішення Тернопільської митниці ДФС №КТ-403000006-0007- 2016 від 25.05.2016 вказані товари в дійсності є змінними фільтрувальними елементами повітряного фільтра чи фільтра салону, виробами прямокутної форми, виготовленими з нетканого матеріалу, методом фігурного тиснення, без корпусів, та останні класифікуються за матеріалом виготовлення, з якого вони складаються, а саме: у товарній позиції 5911 згідно із УКТ ЗЕД. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач добровільно виконав рішення Тернопільської митниці ДФС № КТ-403000006-0007-2016 від 25.05.2016, здійснивши декларування частини товарів №2 та №3 за визначеним митницею кодом (5911909090 згідно УКТЗЕД), та визначені контролюючим органом коди товарів ним не оскаржував. Колегія суддів зважає на те, що як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач погодився з тим, що вказані товари є змінними фільтруючими елементами, виготовленими з нетканого синтетичного або штучного волокна, методом фігурного тиснення, без корпусів з інших матеріалів, а не фільтрами салону чи повітря - складовими частинами транспортного засобу, як це було зазначено самостійно позивачем у митній декларації. З огляду на вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач надаючи на професійній основі послуги із декларування товарів керуючись лише товарно-супровідними документами, задекларував товар не впевнившись у точності і достовірності таких відомостей не здійснив огляд товару з метою перевірки його відповідності опису, що призвело до неправильного опису та визначення невірного коду товару. Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідачем правомірно притягнуто позивача до адміністративної відповідальності за порушення митних правил згідно статті 485 МК України. Відповідно до п. 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій (частина перша статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України). З огляду на зазначене, враховуючи статті 257, 266, 485 Митного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування судового рішення, а тому касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року слід залишити без задоволення. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року у справі №607/6738/16-а залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... І. Я. Олендер І. А. Гончарова Р. Ф. Ханова, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 серпня 2018 року Київ справа №826/24012/15 адміністративне провадження №К/9901/19575/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Гончарової І. А., суддів - Ханової Р. Ф., Олендера І. Я. за участю секретаря - Калінін О. С. учасники справи: представник позивача - Яковенко В. М. представник відповідача - Морозов П. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2016 року (судді - Літвіна Н. М., Коротких А. Ю., Хрімля О. Г. ) у справі №826/24012/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Рекламне агентство "АІТІ" до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, - Керуючись статтями 344, 350, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2016 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді І. А. Гончарова Р. Ф. Ханова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 лютого 2019 року Київ справа №816/651/17 адміністративне провадження №К/9901/20804/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу №816/651/17 за позовом Полтавської міської ради до управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про визнання протиправною та скасування постанови, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2017 року (суддя-доповідач - Ральченко І. М. ) ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1.05 травня 2017 року Полтавська міська рада звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про визнання протиправною та скасування постанови старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Дрібної Юлії Анатоліївни від 14.04.2017 року у ВП №53162139 про стягнення з боржника - Полтавської міської ради витрат на проведення виконавчих дій в сумі 102 грн. 2. Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області ВП №53162139 від 14.04.2017 року про стягнення витрат виконавчого провадження. 3. На зазначену постанову суду Управлінням Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області подано апеляційну скаргу. 4. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року апеляційну скаргу було залишено без руху у зв'язку із несплатою апелянтом судового збору та надано строк на усунення недоліків апеляційної скарги протягом 10 днів з дня отримання цієї ухвали. 5. Оскільки у встановлений судом строк недоліки апеляційної скарги не були усунуті, Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 5 липня 2017 року повернув апеляційну скаргу відповідачу. 6.04.08.2017 року Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області повторно звернулося із апеляційною скаргою до Харківського апеляційного адміністративного суду. 7. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2017 року апеляційну скаргу Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області було залишено без руху на підставі частини 4 статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України (у зв'язку із пропуском строку на апеляційне оскарження) та надано для усунення недоліків тридцяти денний строк з моменту отримання ним копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. 8. Згідно повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення, копія вищезазначеної ухвали була отримана відповідачем 21.09.2017 року. 9.04.10.2017 року на адресу апеляційного суду надійшло клопотання Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про поновлення строку на апеляційне оскарження. 10. Дане клопотання обґрунтовано тим, що постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2017 року вже оскаржувалась відповідачем в апеляційному порядку. Проте, апеляційна скарга була повернута у зв'язку із відсутністю у контролюючого органу можливості сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги. 11. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2017 року зазначене клопотання залишено без задоволення. У відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 23.05.2017 р - відмовлено. 12. Рішення суду мотивоване тим, що підстави поважності пропущення строку на апеляційне оскарження не є відмінними від тих, що вже були розглянуті ухвалою про залишення апеляційної скарги без руху від 15.09.2017 року та визнані неповажними. Крім того, суд вказав, що навіть після сплати судового збору у розмірі 1760 грн. 00 коп. згідно платіжного доручення №2629 від 19.07.2017 року відповідачем пропущено строк на апеляційне оскарження, оскільки апеляційну скаргу подано лише 04.08.2017 року, про що свідчить штамп Полтавського окружного адміністративного суду на першому аркуші апеляційної скарги, тобто на 16-й день після сплати судового збору. Отже, суддійшов висновку, що причини пропуску строку подання апеляційної скарги не пов'язані зі сплатою судового збору відповідачем. 13. Не погоджуючись з таким рішенням суду апеляційної інстанції, управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області звернулося до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить його скасувати, поновити строк на апеляційне оскарження та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. 14. Касаційна скарга аргументована тим, що апелянт не порушував строку на апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції, оскільки із першою апеляційною скаргою він звернувся в межах встановлених законодавством строків. Проте, у зв'язку із відсутністю коштів на казначейському рахунку відповідача він був позбавлений можливості сплати вчасно судовий збір. Вдруге відповідач звернувся із апеляційною скаргою, надав оригінал платіжного доручення про сплату судового збору та клопотання про поновлення строків на апеляційне оскарження. Неможливість сплати судового збору не залежала від апелянта, оскільки пов'язана із відсутністю коштів на його рахунку, в тому числі, на оплату судового збору. 15. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 листопада 2017 року відкрито провадження за касаційною скаргою управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2017 року. 16. Верховний Суд ухвалою від 6 лютого 2019 року прийняв до провадження вищезазначену касаційну скаргу. 17. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надавав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 18. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. 19. Аналізуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на наступне. 20. Відповідно до частини 1 статті 101 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. 21. Частиною першою статті 102 КАС України визначено, що пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі. 22. Поважними причинами пропуску строку на подання апеляційної скарги можуть бути визнані лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами. 23. Як вбачається з ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2017 року про залишення апеляційної скарги без руху, у клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження апелянт посилався на відсутність бюджетного фінансування на момент кінцевого строку виконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. На підтвердження вказаного додав копію виписки із казначейського рахунку від 30.06.2017 року, яка, на думку заявника, підтверджує неможливість сплати ним судового збору на момент кінцевого строку виконання ухвали від 13.06.2017 року. 24. Дослідивши вищезазначену виписку, суд встановив, що даний документ неналежної якості у зв'язку з чим виникли труднощі у встановленні його дати. 25. Крім того, суд зазначив, що вказана виписка не може вважатися доказом неможливості сплати судового збору відповідачем, оскільки інформація, що міститься в ній, є актуальною лише на момент закінчення строку виконання ухвали суду від 13.06.2017 року про залишення апеляційної скарги без руху. При цьому, заявником не надано доказів на підтвердження обставин неможливості сплати судового збору на весь час, наданий на усунення недоліків апеляційної скарги. 26. Суд апеляційної інстанції також вказав, що апелянтом не надано доказів стосовно вжиття відповідних заходів щодо виділення з Державного бюджету України коштів на витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, а саме: звернення до відповідних органів з запитом щодо фінансування витрат на сплату судового збору, виділення асигнувань для оплати судового збору, доказів відмови в виділенні грошових коштів на відповідні цілі та будь-якого підтвердження можливості сплати судового збору у майбутньому за рішенням суду. На підставі наведеного, Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15.09.2017 року апеляційну скаргу Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області залишив без руху та надав строк для усунення недоліків шляхом викладення заявником інших підстав поважності пропуску строку звернення до суду із апеляційною скаргою та надання відповідних доказів, окрім тих, що вже додані до матеріалів справи. 27. На виконання вищезазначеної ухвали відповідач подав клопотання про поновлення строків на апеляційне оскарження. 28. Вивчивши вказане вище клопотання, суд встановив, що підстави поважності пропуску строку на апеляційне оскарження, вказані відповідачем у даному клопотанні, є аналогічними тим, що вже були розглянуті ухвалою про залишення апеляційної скарги без руху від 15.09.2017 року та визнані неповажними. 29. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що апелянтом не наведено обставин та не надано доказів, які б свідчили про об'єктивну неможливість звернутися до суду з апеляційною скаргою в межах строку на апеляційне оскарження. 30. Посилання касатора на неможливість вчасної сплати судового збору не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи. 31. Відповідно до абзацу 2 частини 4 статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. 32. Зважаючи на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження. 33. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 34. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. 35. Зважаючи на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. 36. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області - залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 жовтня 2017 року по справі №816/651/17 - залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Т. Г. Стрелець судді О. В. Білоус І. Л. Желтобрюх

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 серпня 2021 року м. Київ справа №460/4211/20 адміністративне провадження № К/9901/34442/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Єресько Л. О., суддів: Загороднюка А. Г., розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №460/4211/20 за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівни, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Алекскредит", про визнання протиправною та скасування постанови, за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівни на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2020 року, ухвалене головуючим суддею Махаринцем Д. Є., та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Сеника Р. П., суддів: Кухтея Р. В., Хобор Р. Б., УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівни (далі - приватний виконавець, відповідачка), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Алекскредит" (далі - ТОВ "Алекскредит", третя особа), у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження №61746191 від 07 квітня 2020 року. 2. В обґрунтування позову позивач зазначив, що 04 червня 2020 року він дізнався про існування спірної постанови, яку вважає протиправною, оскільки в порушення норм статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ (далі - Закон №1404-VIII, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) та статті 24 цього Закону приватний виконавець відкрила виконавче провадження не за місцем проживання боржника. Відповідачка прийняла постанову про відкриття виконавчого провадження без належних доказів наявності майна, що належить боржнику, в межах території виконавчого округу м. Київ, та не врахувала, що місцем реєстрації позивача (боржника) є місто Рівне, Рівненської області. Установлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 3. Згідно з відміткою у паспорті ОСОБА_1 про реєстрацію місця проживання особи, останній з 24 січня 2014 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1.4.07 квітня 2020 року відповідачем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №61746191 щодо виконання виконавчого документа - виконавчого напису №5265 від 30 березня 2020 року, виданого приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком Володимиром Вікторовичем, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Алекскредит" заборгованості в розмірі 17480,00 грн. 5. У зазначеному виконавчому написі боржником визначено ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) та вказано місце його реєстрації за адресою: АДРЕСА_1, а місце проживання: АДРЕСА_2.6. Постанова про відкриття виконавчого провадження направлялася позивачу як за адресою: АДРЕСА_2, так і за адресою: АДРЕСА_1. Усі постанови вручені позивачу особисто за адресою: АДРЕСА_1.7. Договір про надання кредиту і усі додатки до нього, на підставі яких приватним нотаріусом видано відповідний виконавчий напис, містять одну адресу позивача, а саме: АДРЕСА_1.8. Згідно з довідкою військової частини А3211 позивач з 20 грудня 2019 року по даний час (дата ухвалення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції) проходить військову службу у військовій частині А3211. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року, позовні вимоги задоволено. 10. Задовольняючи адміністративний позов у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірна постанова прийнята відповідачем не на підставі та не у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, оскільки місце проживання боржника не відноситься до виконавчого округу, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України, а виконавчий документ у виконавчому провадженні ВП №61746191 прийнято до виконання відповідачкою не за місцем проживання, перебування боржника фізичної особи. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції 11.14 грудня 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна приватного виконавця, у якій скаржниця просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. 12. В обґрунтування касаційної скарги скаржниця указує на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема в частині застосування статті 24 Закону №1404-VIII, за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. 12.1. За доводами скаржниці, суди попередніх інстанцій помилково ототожнили поняття "місце реєстрації" і "місце проживання" боржника як критерій чи умову, за якими потрібно визначати місце виконання рішення. Трактування судами першої та апеляційної інстанцій статті 24 Закону №1404-VIII звужує зміст цієї статті, норми якої пов'язують місце провадження виконавчих дій саме з місцем проживання/перебування боржника, яке не обов'язково має збігатися із зареєстрованим. 12.2. Скаржниця наполягає, що зареєстроване місце проживання позивача не є підтвердженням того, що на дату відкриття виконавчого провадження останній проживав за цією адресою, оскільки, маючи право на вільне пересування та вільний вибір місця проживання, він не обмежений у можливості проживати чи перебувати за відмінною від зареєстрованої адресою. 12.3. Скаржниця також доводить, що приватний виконавець при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження здійснює лише перевірку відповідності виконавчого документа вимогам статті 4 Закону №1404-VIII щодо його оформлення, проте не перевіряє достовірність відомостей, зазначених у цьому документі. 13.14 грудня 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л. О., судді Загороднюк А. Г., Соколов В. М. 14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 15. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л. О. від 25 серпня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 КАС України. Позиція інших учасників справи 16. Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій за наявними в справі матеріалами у відповідності до пункту 3 частини 1 статті 345 КАС України. Нормативне регулювання 17. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 18. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року №1404-VІІІ (далі - Закон №1404-VІІІ) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 18.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону №1404-VІІІ примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів. 18.2. Частиною першою статті 4 Закону №1404-VIIІ визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема, у виконавчому документі зазначаються адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб). У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв'язку та адреси електронної пошти. 18.3. Пунктом 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIIІ встановлено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. 18.4. Частинами першою, другою статті 5 Закону №1404-VІІІ передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім винятків, установлених цією частиною. 18.5. Частиною першою статті 18 Закону №1404-VІІІ встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 18.6. Згідно з частиною п'ятою статті 18 Закону №1404-VІІІ під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. 18.7. Відповідно до частини першої статті 19 Закону №1404-VІІІ сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. 18.8. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Закону №1404-VІІІ виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України. 18.9. Частиною першою статті 28 Закону №1404-VІІІ встановлено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. 18.10. Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження. 19. Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" 02 червня 2016 року №1403-VIII (далі - Закон №1403-VIII, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. 19.1. Відповідно до частини першої статті 3 Закону завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. 19.2. За змістом частини першої статті 4 Закону діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. 19.3. Згідно з частиною другою статті 4 Закону державний виконавець та приватний виконавець повинні здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. 19.4. Статтею 16 Закону визначено, що приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом. Приватний виконавець є суб'єктом незалежної професійної діяльності. 19.5. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 23 Закону №1403-VIII у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність. 19.6. За змістом частин першої та другої статті 25 Закону №1403-VIII виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя. Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ. 20. За приписами частини першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. 21. За визначеннями, поданими у статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" 11 грудня 2003 року №1382-IV (далі - Закон №1382-IV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. 21.1. Частиною другою статті 2 цього Закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. 21.2. За змістом статті 6 Закону №1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Особи, які не проживають за адресою, що зареєстрована як місце їх проживання, більше одного місяця і які мають невиконані майнові зобов'язання, накладені в адміністративному порядку чи за судовим рішенням, або призиваються на строкову військову службу і не мають відстрочки, або беруть участь у судовому процесі в будь-якій якості, зобов'язані письмово повідомити орган реєстрації про своє місце перебування. 22. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20 листопада 2012 року №5942-VI (далі - Закон №5942-VI) Єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина. 22.1. Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування. 22.2. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу). Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 23. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 24. Згідно з ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів касаційної скарги, зокрема, про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, щодо застосування положень статті 24 Закону №1404-VІІІ. 25. За приписами статті 24 Закону №1404-VIII місце відкриття виконавчого провадження визначається за територіальним принципом, згідно якого приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи. 26. За доводами касаційної скарги відповідачка уважає, що суди попередніх інстанцій помилково ототожнили поняття "місце реєстрації" та "місце проживання" особи, оскільки наявність зареєстрованого місця проживання не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає за такою адресою. Указує, що чинним законодавством не передбачено вимог щодо здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації боржника. Також скаржниця наполягає, що у приватного виконавця відсутній обов'язок перевіряти місце проживання боржника та виконавець при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження має керуватися виключно інформацією, що міститься у виконавчому документі та заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження. 27. Отже спірним питанням у цій справі є тлумачення положень статті 24 Закону №1404-VІІІ у контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у приватного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження зазначені у виконавчому документі відомості стосовно місця проживання боржника. 28. Особливістю цієї справи є те, що, визначаючи місце проживання боржника для цілей визначення місця виконання рішення, відповідачка керувалася відомостями, що були зазначені у виконавчому документі, де поряд з "адресою реєстрації" була зазначена "адреса проживання" у місті Києві. 29. Водночас, як установили суди попередніх інстанцій, в матеріалах виконавчого провадження №61746191 відсутні докази, які б підтверджували вказане приватним нотаріусом у виконавчому документі місце проживання боржника за адресою - АДРЕСА_2.30. Натомість суди попередніх інстанції з'ясували, що позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. У договорі про надання кредиту, на підставі якого приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчиком В. В. видано виконавчий напис №5265 від 30 березня 2020 року, наявна лише одна адреса позивача - АДРЕСА_1.31. Судами попередніх інстанцій у цій справі установлено, що відповідно до Єдиного реєстру приватних виконавців, приватний виконавець Дорошкевич В. Л. здійснює примусове виконання рішень у виконавчому окрузі міста Києва. 32. Отже очевидно, що адреса зареєстрованого місця проживання позивача, яка також указана ним у договорі про надання кредиту, не належать до виконавчого округу приватного виконавця Дорошкевич В. Л. 33. Приватний виконавець апелює до виконавчого документа, на підставі якого ухвалено спірну постанову про відкриття виконавчого провадження, а саме - виконавчого напису приватного нотаріуса Колейчика В. В., вчиненого 30 березня 2020 року №5265, у якому поряд з "адресою реєстрації" боржника: АДРЕСА_1, зазначено також його "адресу проживання": АДРЕСА_2.34. За приписами глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 №296/5, зареєстрованого Міністерством юстиції України 22.02.2012 за №282/20595, виконавчий напис вчинюється нотаріусом незалежно від місця виконання вимоги, місцезнаходження боржника або стягувача, без участі боржника та лише на основі документів стягувача. 35. Тож "адреса проживання" боржника (АДРЕСА_2) з'явилася у виконавчому написі на підставі заяви ТОВ "Алекскредит". Відомості про цю адресу не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду цієї справи. 36. Відповідаючи на питання: які фактичні обставини мають юридичне значення при визначенні "місця виконання рішення" у розумінні частини другої статті 24 Закону №1404-VIII як умови, з якою частина друга статті 25 Закону №1403-VIII пов'язує дотримання принципу територіальності при відкритті виконавчого провадження, Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року у справі №380/7750/20 указав, що місце проживання (або ж "адреса проживання", як зазначено у виконавчому написі приватного нотаріуса) має відповідати дійсності. Іншими словами, не стільки номінальна адреса проживання боржника, скільки його фактичне, реальне місце проживання повинні визначати місце виконання рішення задля досягнення мети виконавчого провадження і дотримання його засад, визначених статтею 2 Закону №1404-VIII. 37. Верховний Суд у справі №380/7750/20, правовідносини у якій є подібними до цієї справи, указав, що отримавши заяву стягувача про примусове виконання виконавчого напису приватного нотаріуса, у якій, як і у виконавчому документі, зазначено дві різні адреси боржника, приватний виконавець не міг не звернути уваги, що ці адреси, якщо вирішувати питання про прийняття до виконання цього виконавчого документа, відсилають до різних виконавчих округів. Звідси виникає потреба з'ясування місця проживання боржника як умови прийняття виконавчого документа до примусового виконання приватним виконавцем, територіальним округом якої є місто Київ. 38. Верховний Суд відхиляє доводи скаржниці про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно ототожнили поняття "місце реєстрації" та "місце проживання" особи, з огляду на таке. 39. Аналіз положень статті 29 ЦК України у зіставленні з положеннями Закону №1382-IV дозволяють зробити висновок, що місцем проживання особи є житло, в якому вона проживає (постійно або тимчасово). Особа не обмежена у можливості мати більше, ніж одне місце проживання, проте реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою, яку особа сама вибрала і за якою вестиме листування з фізичними/юридичними особами, контролюючими органами, отримуватиме офіційну кореспонденцію. Місцем постійного проживання закон вважає адресу, за якою людина проживає більше шести місяців на рік. Відомості про місце проживання вносяться, серед іншого, до паспорта громадянина України. Тож "місце реєстрації" і є "місцем проживання" фізичної особи. Інше питання, що фізична особа не обмежена у праві, окрім зареєстрованого місця проживання, мати і інше місце проживання. 40. У контексті спірних правовідносин у справі №380/7750/20 Верховний суддійшов висновку, що сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. За описаної вище ситуації визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон №1404-VIII пов'язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця. 41. Проблема визначення місця виконання рішення для цілей дотримання принципу територіальності під час відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження, у якому боржником є фізична особа, за виконавчим написом приватного нотаріуса, де зазначено два місця проживання боржника, які відносяться до різних виконавчих округів, одне з яких є зареєстрованим, а інше документально не підтверджене, досліджувалася Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду під час розгляду справи №380/9335/20.42. Так, у постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20 в аналогічних за змістом правовідносинах було сформовано правовий висновок, відповідно до якого частина друга статті 24 Закону №1404-VIII пов'язує місце виконання рішення приватним виконавцем з фактичним місцем проживання. 43. Тож за описаних вище обставин, враховуючи непідтвердження судовим розглядом на момент відкриття виконавчого провадження місця проживання/ місця знаходження фізичної особи - боржника у виконавчому окрузі міста Києва, зазначеної приватним нотаріусом у виконавчому написі як "місце проживання", Верховний Суд у постанові від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20 дійшов висновку, що у цьому випадку саме зареєстроване місце проживання фізичної особи має визначальне значення для цілей визначення місця виконання РІШЕННЯ: 44. Ураховуючи доводи касаційної скарги про те, що наявність зареєстрованого місця проживання боржника не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає саме за зареєстрованою адресою, Верховний Суд констатував, що у випадку, якщо особа не повідомила іншого, саме цю адресу, з урахуванням приписів частини десятої статті 6 Закону №1382-IV, необхідно враховувати під час вирішення питання про відкриття виконавчого провадження відповідно до вимог частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження". Крім того, таке трактування частини другої статті 24 Закону відповідатиме також принципу юридичної визначеності, який є елементом верховенства права. 45. Верховний Суд наголосив, що відсутність прямого обов'язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів, визначених частиною першою статті 4 Закону №1403-VIII, зокрема, верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об'єктивності, гласності та відкритості виконавчого провадження, які кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. 46. Аналізуючи положення статей 9, 18 Закону №1404-VIII, положення статті 27 Закону №1403-VIII, а також положення Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус", Верховний суддійшов висновку, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному державному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись. 47. Виходячи із системного аналізу пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIII в сукупності з іншими положеннями цього Закону, Верховний Суд констатував, що надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця. 48. Колегія суддів у контексті цього спору також враховує, що Закон №1404-VIII не передбачає можливості передачі приватним виконавцем виконавчого документа після відкриття виконавчого провадження у разі отримання інформації про відсутність у його виконавчому окрузі місця проживання чи майна боржника, а тому перевірка відповідних даних має проводитись саме на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження, адже у протилежному випадку допускалася б можливість зазначення стягувачем будь-якої адреси боржника (не підтвердженої доказами) задля штучної зміни виконавчого округу. 49. Таким чином, ураховуючи правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року у справі №380/9335/20, колегія суддів у цій справі уважає, що суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про те, що приватний виконавець порушив правила територіальної діяльності приватних виконавців, оскільки у даному випадку місце проживання боржника не відноситься до виконавчого округу, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України. Тобто, володіючи інформацією про місце реєстрації позивача (боржника), що не належить до його виконавчого округу, приватний виконавець прийняв виконавчий документ з іншого виконавчого округу, що у свою чергу суперечить Закону №1404-VІІІ. 50. Згідно зі статтею 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 51. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. 52. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівни залишити без задоволення. 2. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року у справі №460/4211/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає судді Л. О. Єресько А. Г. Загороднюк В. М. Соколов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 липня 2021 року м. Київ справа №440/2965/20 адміністративне провадження № К/9901/34948/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н. М., суддів Данилевич Н. А., Жука А. В. розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №440/2965/20 за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", про визнання протиправною та скасування постанови за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року (головуючий суддя Кукоба О. О.) і на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року (головуючий суддя Бартош Н. С., судді Подобайло З. Г., Чалий І. С. ). УСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА _1 в червні 2020 року звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила: - визнати протиправною та скасувати постанову від 21 квітня 2020 року про відкриття виконавчого провадження №61868013; - скасувати постанову від 21 квітня 2020 року про арешт коштів боржника; - скасувати постанову від 21 квітня 2020 року про стягнення з боржника основної винагороди; - скасувати постанову від 21 квітня 2020 року про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження. В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що постанова про відкриття виконавчого провадження ухвалена з порушенням приписів статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки виконавче провадження відкрито не за місцем її проживання, перебування або знаходження її майна, тобто з порушенням правил територіальної діяльності приватного виконавця. Внаслідок цього, вважає протиправними й інші постанови, що ухвалені в рамках виконавчого провадження №61868013. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовані постанови приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича від 21 квітня 2020 року про відкриття виконавчого провадження №61868013, про стягнення з боржника основної винагороди, про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, про арешт коштів боржника. Стягнуто з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі: 3363,20 грн та 2600,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Судові рішення мотивовані тим, що оскільки відповідач під час прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження не мав жодних доказів проживання/перебування або наявності в ОСОБА_1 будь-якого майна в місті Києві, то він під час відкриття виконавчого провадження порушив правила територіальних меж діяльності приватних виконавців, тому оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадження є протиправною й має бути скасована. Також суди зазначили, що оскільки постанова про відкриття виконавчого провадження є протиправною, то, як наслідок, протиправними є й інші постанови, що ухвалені в рамках цього виконавчого провадження. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень) У касаційній скарзі відповідач просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій й ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування касаційної скарги зазначає про відсутність єдиного підходу та єдиної правозастосовної судової практики, яка б давала змогу однаково вирішувати судам попередніх інстанцій справи з аналогічними правовідносинами. Зокрема, у справах №160/4982/20, №560/2520/20, №520/5603/20 рішення ухвалені на користь боржника щодо неможливості відкриття виконавчого провадження за місцем проживання боржника, відмінним від місця його реєстрації, натомість у справах №200/4020/20-а, №200/4055/20, №520/5605/20-а рішення прийняті на користь приватних виконавців в яких зроблено висновки щодо відсутності в приватного виконавця обов'язку перевіряти відомості про місце перебування боржника за адресою, вказаною у виконавчому документі, та висновки про відсутність підстав вважати, що виконавчий документ пред'явлено не за місцем його виконання. За твердженням відповідача, суди попередніх інстанцій ототожнюють поняття "місце реєстрації" та "місце проживання". Такий висновок судів виключає можливість проживання боржника за іншою адресою, окрім адреси реєстрації, що унеможливлює застосування в повному обсязі приписів частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якої приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника, адже ця норма є диспозитивною, згідно з якою в стягувача є право вибору пред'явлення виконавчого документу або ж за місцем реєстрації, або ж за місцем проживання боржника. Відповідач посилається на те, що виконавчим документом, а саме: виконавчим написом нотаріуса встановлено, що фактичне місце проживання боржника знаходиться в межах виконавчого округу міста Києва. Також скаржник вважає, що приватний виконавець, відкриваючи виконавче провадження, має керуватися виключно інформацією, зазначеною у виконавчому документі та заяві стягувача, оскільки виконавчий документ є єдиним належним і допустимим доказом місця проживання боржника. Також, відповідач вказує, що суди попередніх інстанцій провели однобічне дослідження і оцінку доказів, без наведення відповідних мотивів надали перевагу доказам, наданими ОСОБА_1, і відкинули докази, що спростовують факти викладені в позові, не оцінили в сукупності докази, досліджені в судовому засіданні. Третя особа та ОСОБА_1 відзиви на касаційну скаргу не подали, копію ухвали Верховного Суду від 11 лютого 2021 року про відкриття касаційного провадження отримали 16 лютого 2021 року, 8 квітня 2021 року відповідно. II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" (далі - "ТОВ "Вердикт Капітал " ") звернулося до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича із заявою від 24 березня 2020 року №13854491 про примусове виконання рішення виконавчого напису від 19 березня 2020 року №1368, вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богомоловою Д. І., про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Вердикт Капітал" заборгованості в розмірі: 51432,09 грн. У заяві зазначено дві адреси боржника: адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1; адреса місця проживання: АДРЕСА_2. У виконавчому написі міститься інформація про адресу реєстрації ОСОБА_1: АДРЕСА_1 та місце проживання: АДРЕСА_2. У кредитному договорі №500380236 від 7 червня 2013 року, укладеному між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Альфа-Банк" (правонаступником всіх прав та обов'язків якого є ТОВ "Вердикт Капітал") указано, що зареєстрованим місцем проживання боржника є адреса: АДРЕСА_1. Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича від 21 квітня 2020 року відкрито виконавче провадження ВП №61868013 за виконавчим написом №1368 від 19 березня 2020 року про стягнення з боржника, яким є: ОСОБА_1, на користь ТОВ "Вердикт Капітал" заборгованості в розмірі: 51432,09 грн. Окрім того, у виконавчому провадженні №61868013 приватним виконавцем 21 квітня 2020 року ухвалені постанови: про стягнення з боржника основної винагороди; про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження; про арешт коштів боржника. ОСОБА _1, не погодившись з правомірністю відкриття виконавчого провадження в межах виконавчого округу міста Києва й ухваленими у ньому спірними постановами, звернулася з цим позовом до суду. ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів. Частиною першою статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема, у виконавчому документі зазначаються адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб). Пунктом 10 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ пред'явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. Частинами першою, другою статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім винятків, установлених цією частиною. Частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з частиною п'ятою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Відповідно до частини першої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Частиною першою статті 28 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. За змістом частини першої статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Згідно з частиною другою статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" державний виконавець та приватний виконавець повинні здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. Статтею 16 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначено, що приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом. Приватний виконавець є суб'єктом незалежної професійної діяльності. Відповідно до частин першої, другої і шостої статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя. Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України. За визначеннями, наведеними в статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Частиною другою статті 2 Закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом статті 6 Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина. Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу). IV. ОЦІНКА СУДУ Згідно з частинами першою, другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Згідно з ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року касаційне провадження в справі відкрито з метою перевірки доводів касаційної скарги, яка подана на підставі пунктів 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України, згідно з якими: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу (пункт 4). В обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" та вирішення питання про відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за місцем проживання/перебування боржника, вказаному у виконавчому документі та/або заяві стягувана про відкриття виконавчого провадження. Надаючи оцінку оскаржуваному рішенні в межах доводів касаційної скарги за правилами статті 341 КАС України, Суд виходить із такого. У касаційній скарзі відповідач уважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно ототожнили поняття "місце реєстрації" та "місце проживання" особи, оскільки наявність зареєстрованого місця проживання не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає за такою адресою. Указує, що чинним законодавством не передбачено вимог щодо здійснення виконавчого провадження виключно за місцем реєстрації боржника. Також скаржник зазначає, що у приватного виконавця відсутній обов'язок перевіряти місце проживання боржника та виконавець при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження має керуватися виключно інформацією, що міститься у виконавчому документі та заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження. Отже, у цій справі спірним є тлумачення положень статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" в контексті визначення місця проживання боржника, а також питання наявності у приватного виконавця обов'язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника. Приймаючи рішення про задоволення позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачу було відомо про зареєстровану адресу боржника, а Закон України "Про виконавче провадження" містить чітку вказівку на те, що виконавчі документи приймаються до виконання за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, а не довільно, без будь-яких підтверджень, зазначених у виконавчому документі. Згідно з висновками судів попередніх інстанцій за відсутності доказів проживання та наявності майна в ОСОБА_1 як боржника у виконавчому провадженні в місті Києві, тобто у виконавчому окрузі, на території якого здійснює діяльність відповідач, у відповідача не було правових підстав для прийняття до виконання виконавчого документа шляхом прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження. Відповідні висновки судів першої й апеляційної інстанцій узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 31 березня 2021 року в справі №380/7750/20, відповідно до якої, отримавши заяву стягувача про примусове виконання виконавчого напису приватного нотаріуса, в якій, як і в указаному виконавчому документі, зазначено дві різні адреси боржника, приватний виконавець не міг не звернути уваги, що ці адреси, якщо вирішувати питання про прийняття до виконання цього виконавчого документа, відсилають до різних виконавчих округів (Львівська область та місто Київ відповідно). Звідси виникає потреба з'ясування місця проживання боржника як умови прийняття виконавчого документа до примусового виконання приватним виконавцем, територіальним округом якої є місто Київ (пункт 81 постанови). Верховний суддійшов висновку про те, що сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою (пункт 86 постанови). Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду за наслідками розгляду справи №380/9335/20 у постанові від 15 липня 2021 року дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 31 березня 2021 року в справі №380/7750/20. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (в постанові від 15 липня 2021 року в справі №380/9335/20), аналізуючи положення статей 9, 18 Закону України "Про виконавче провадження", положення статті 27 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", а також положення Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус", дійшов висновку про те, що виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись. Відсутність прямого обов'язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені частиною першою статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" та кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. В іншому випадку, нез'ясування адреси проживання боржника може мати наслідком порушення прав боржника, що виражатиметься у штучному створенні перешкод для вчинення боржником дій, зазначених у статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій тощо). Відсутність прямої вказівки в Законі України "Про виконавче провадження" на обов'язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб'єкта владних повноважень. Виходячи із системного аналізу пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" в сукупності з іншими положеннями Закону України "Про виконавче провадження", надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця. Отже, саме лише зазначення місця проживання, яке не має жодного взаємозв'язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. Колегія суддів зауважує, що фактичні обставини справ №380/7750/20, 380/9335/20 і справи, яка переглядається в касаційному порядку ( №440/2965/20), є подібними, правове регулювання спірних правовідносин в обох випадках теж збігається, адже спір у цих справах виник з аналогічних підстав. Так, у цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що у виконавчому написі міститься інформація як про адресу реєстрації боржника ОСОБА_1 (АДРЕСА_1), так і про адресу місця проживання (АДРЕСА_2). Водночас у кредитному договорі, на підставі якого вчинено виконавчий напис, указано, що зареєстрованим місцем проживання боржника є адреса: АДРЕСА_1. Отже, з установлених обставин справи вбачається, що нотаріусом під час вчинення виконавчого напису самостійно зазначено адресу: АДРЕСА_2 як адресу місця проживання боржника ОСОБА_1 Верховний Суд ураховує, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не встановлює відповідних обставин, адже не викликає особу, не спілкується з нею та не отримує від неї жодної інформації. Матеріали справи також не містять доказів на підтвердження того, що вищезазначена адреса піддавалась перевірці на предмет її достовірності. Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що саме виконавчим документом у цій справі встановлено фактичне місце проживання боржника. Також судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання №15055 від 21 травня 2019 року ОСОБА_1 з 1 липня 2006 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3. Відомостей про зміну місця реєстрації ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Доказів того, що ОСОБА_1 має у власності майно на території м. Київ, матеріали справи також не містять. За встановлених обставин у цій справі, визначення місця виконання виконавчого документа щодо ОСОБА_1 (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника (АДРЕСА_1). Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закону України "Про виконавче провадження" пов'язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця. З огляду на викладене, Верховний Суд констатує, що приватний виконавець Клименко Роман Васильович, ухваливши спірну постанову про відкриття виконавчого провадження за повідомленим стягувачем місцем проживання боржника, яка не є його (боржника) зареєстрованим місцем проживання, діяв протиправно. Отже, Верховний Суд вважає, що судами попередніх інстанцій здійснено правильне тлумачення положень частин першої, другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", висновки судів першої й апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, у зв'язку з чим підстави для скасування чи зміни їх судових рішень відсутні. В обґрунтування підстави для касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, приватний виконавець Клименко Роман Васильович зазначив, що суди попередніх інстанцій провели однобічне дослідження і оцінку доказів, без наведення відповідних мотивів надали перевагу доказам, наданими ОСОБА_1, та відкинули докази, що спростовують факти викладені в позові, не оцінили у сукупності докази, досліджені у судовому засіданні. Однак, оскільки пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України є нормою, обґрунтування необхідності якого можливе лише у взаємозв'язку із посиланням на відповідні підпункти та частини статті 353 КАС України, а під час касаційного розгляду цієї справи встановлено, що приватний виконавець Клименко Роман Васильович обмежився лише загальними доводами без наведення відповідних мотивів та обґрунтувань, то Суд відхиляє вказані доводи касаційної скарги. Верховний Суд також відхиляє доводи скаржника про відсутність єдиного підходу та єдиної правозастосовної практики, яка б давала змогу однаково вирішувати судам попередніх інстанцій справи з аналогічними правовідносинами, оскільки Верховний Суд в постанові від 15 липня 2021 року в справі №380/9335/20 дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31 березня 2021 року в справі №380/7750/20, як наслідок, підтримав останню правову позицію Верховного Суду в цій категорії справ. Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі №755/10947/17 суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Згідно зі статтею 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. З огляду на результат касаційного розгляду витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, не розподіляються. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. ....................................... .......................................... .......................................... Н. М. Мартинюк Н. А. Данилевич А. В. Жук, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 грудня 2018 року Київ справа №464/6899/16-а адміністративне провадження №К/9901/16959/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді-доповідача: Васильєвої І. А., суддів: Пасічник С. С., Юрченко В. П., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Львівської митниці ДФС на постанову Сихівського районного суду м. Львова від 14.12.2016 (головуючий суддя: Мичка Б. Р. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.04.2017 (головуючий суддя: Гудим Л. Я., судді:Пліш М. А., Святецький В. В. ) у справі №876/1287/17 ( №464/6899/16-а) за позовом ОСОБА_4 до Львівської митниці ДФС, заступника начальника Львівської митниці ДФС начальника УБ з МП Мірошниченко М. І. про визнання протиправною та скасування постанови у справі про порушення митних правил ВСТАНОВИВ: ОСОБА _4 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Львівської митниці ДФС (далі - відповідач 1, Митниця), заступника начальника Львівської митниці ДФС начальника УБ з МП Мірошниченко М. І. (далі - відповідач 2), в якому просив: скасувати постанову Митниці у справі про порушення митних правил від 22.06.2016 №2106/20910/16, про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною 3 ст. 470 Митного кодексу України та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 8500,00 грн. Постановою Сихівського районного суду м. Львова від 14.12.2016, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.04.2017, позов задоволено: скасовано постанову у справі про порушення митних правил від 22.06.2016 №2106/20910/16 відносно позивача. У касаційній скарзі Митниця просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм ст. 467 Митного кодексу України (далі - МК). За доводами касаційної скарги, судами при вирішенні спору не було враховано те, що перевищення строку транзитного перевезення автомобілів є триваючим правопорушенням, яке закінчується або: його вивезенням; або поміщенням в інший митний режим; або конфіскацією; або повною втратою внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили. Заперечуючи проти касаційної скарги, позивач просить залишити її без задоволення як безпідставну. Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Як встановлено у судовому процесі, постановою Митниці у справі про порушення митних правил від 22.06.2016 №2106/20910/16 позивача визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною 3 ст. 470 МК та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 8500,00 грн. Фактичною підставою для прийняття вказаної постанови стали обставини порушення позивачем більше ніж на 10 днів присічного строку перебування автомобілю "Honda CR-X", реєстраційний номер НОМЕР_1, на митній території України, попередньо ввезеного у митному режимі "транзит". Так, цей автомобіль був ввезений позивачем на митну територію України 16.05.2015, тоді як станом 30.05.2016 вказаний автомобіль не був вивезений за межі митної території України. Підставою для прийняття оспорюваної постанови був протокол про порушення митних правил від 30.05.2016 №2106/20910/16. Перевищення строку ввезення автомобілю у митному режимі "транзит" позивач пояснював обставинами непереборної сили: перебуванням автомобіля на ремонті на станції технічного обслуговування у зв'язку із поломкою коробки передач та двигуна. Вказані обставини у судовому процесі сторонами не оспорюються. Частиною 3 ст. 470 МК встановлено, що перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Частиною 1 ст. 95 МК (у редакції, чинній на час виникнення відносин, з приводу прав і обов'язків у яких виник спір) для автомобільного транспорту встановлені строки транзитних перевезень у 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб). До строків, зазначених у частині першій цієї статті, не включається: 1) час дії обставин, зазначених у статті 192 цього Кодексу; 2) час зберігання товарів під митним контролем (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює їх переміщення) ; 3) час, необхідний для здійснення інших операцій з товарами, у випадках, передбачених цим розділом (за умови інформування органу доходів і зборів, який контролює переміщення цих товарів) (частина 2 цієї статті). Згідно з ч.1 ст.192 Митного кодексу України, у випадку якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов'язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу. Відповідно до пункту 2.2 Розділу ІІ Порядку №1066, якщо під час транзитного перевезення товарів транспортний засіб комерційного призначення не зміг прибути до митниці призначення в установлений строк внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили, до строку транзитного перевезення не включається час дії та/або ліквідації наслідків цих обставин за умови документального підтвердження факту аварії або дії обставин непереборної сили та вчасного (до закінчення встановленого строку транзитного перевезення) письмового інформування перевізником найближчого митного органу про обставини події, місцезнаходження товарів, транспортного засобу комерційного призначення та номер ДКПТ. Митний орган, до якого звернувся перевізник, протягом цієї самої доби вносить до ЄАІС відомості (дату та номер реєстрації звернення митним органом) про факт наявності звернення та каналами електронного зв'язку інформує митницю відправлення і митницю призначення про обставини події, місцезнаходження товарів та транспортного засобу. Пунктом 2 Розділу VIII Порядку №657 (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) дано визначення наступним поняттям: обставини непереборної сили - надзвичайні та невідворотні події, що виникли незалежно від волі особи, зокрема стихійне лихо (землетрус, пожежа, повінь, зсув тощо), сезонне природне явище (замерзання моря, проток, портів, ожеледиця тощо), введення воєнного чи надзвичайного стану, страйк, громадянські безпорядки, злочинні дії третіх осіб, прийняття рішень законодавчого або нормативно-правового характеру, обов'язкових для особи, закриття шляхів, проток, каналів, перевалів та інші надзвичайні та невідворотні за таких умов події; факт аварії чи дії обставин непереборної сили - часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем. Застосовуючи вказані правові норми, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок, що такі факти як: вихід із ладу транспортного засобу та його подальший ремонт не можуть бути прирівняні до аварії або обставин непереборної сили. Доказів того, що такий ремонт був здійснений у зв'язку із обставинами аварії або дії обставин непереборної сили позивачем у судовому процесі надано не було. У той же час, задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій, застосувавши норму частини 1 ст. 467 МК, виходили із того, що Митницею було пропущено шестимісячний строк накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил. До такого висновку суди прийшли з огляду на обставини неодноразового перетинання позивачем державного кордону України у 2015 році на іншому транспорті. Згідно з частиною 1 ст. 467 МК, якщо справи про порушення митних правил відповідно до статті 522 цього Кодексу розглядаються органами доходів і зборів, адміністративне стягнення за порушення митних правил може бути накладено не пізніше, ніж через шість місяців з дня вчинення правопорушення, а у разі розгляду органами доходів і зборів справ про триваючі порушення митних правил, у тому числі передбачені статтями 469, 477 - 481, 485 цього Кодексу, - не пізніше, ніж через шість місяців з дня виявлення цих правопорушень. При цьому, наведений у частині 1 ст. 467 МК перелік триваючих порушень митних правил не є вичерпним. Діяння (бездіяльність) позивача щодо невивезення транспортного засобу, що перебуває під митним контролем, за межі території України, характеризуються тривалим невиконанням встановленого МК обов'язку. Вчиняючи такі діяння, позивач перебував у стані безперервного порушення закону, тому відповідне порушення не може вважатись таким, що носить разовий характер. Застосовуючи вказані правові норми, суди попередніх інстанцій зробили юридично правильний висновок щодо природи порушення позивачем норм МК - що вказане правопорушення є триваючим. Разом із тим, за встановлення у судовому процесі факту складення протоколу про порушення митних правил 30.05.2016, суди зробили помилковий висновок про пропуск Митницею строку для накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил згідно з оспорюваною постановою від 22.06.2016 №2106/20910/16. Такий висновок судів, не відповідає правильному змісту правового регулювання вищевказаних норм та природі триваючого правопорушення, яке характеризується триваючою у часі дією або бездіяльністю - не вивезення автомобіля, ввезеного у митному режимі "транзит". Відповідно до частини 1 ст. 351 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина 3 цієї статті). Керуючись ст. ст. 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Львівської митниці ДФС задовольнити. Скасувати постанову Сихівського районного суду м. Львова від 14.12.2016 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.04.2017, у задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не підлягає оскарженню. Головуючий суддя: І. А. Васильєва судді: С. С. Пасічник В. П. Юрченко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 вересня 2019 року Київ справа №823/178/16 адміністративне провадження №К/9901/12611/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Калашнікової О. В., суддів - Білак М. В., Губської О. А., розглянувши в попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №823/178/16 за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції, третя особа - ОСОБА_2 про зобов'язання вчинити дій за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2016 року (прийняту одноособово суддею Орленко В. І.) та на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2016 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Земляної Г. В., суддів: Межевича М. В., Сорочко Є. О.) ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2016 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернулася до суду з позовом до Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції (надалі - відповідач), в якому просила: - зобов'язати начальника Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції прийняти постанову про зняття арешту з майна боржника, а саме: автобусів ПАЗ д. н. НОМЕР_1, та ПАЗ д. н. НОМЕР_2, накладеного згідно постанови старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС Черкаського міського управління юстиції від 15 червня 2015 року №40934331; направити її відповідному органу для зняття арешту та співвласникам майна; - зобов'язати державного виконавця у відповідності до пункту 3 статті 49, статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" прийняти постанову про закінчення виконавчого провадження стосовно боржника ОСОБА_2 та зняття арешту з всього арештованого майна. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. 3. Рішення судів мотивовані тим, що позовні вимоги про закінчення виконавчого провадження ставляться не стороною виконавчого провадження, що може свідчити про відсутність порушення прав, свобод та інтересів позивача у вказаних правовідносинах. Разом з тим не підтверджено арешт транспортних засобів боржника, оскільки постанова державного виконавця про арешт транспортних засобів відсутня. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4.22 липня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_1.5. У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2016 року та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. 6. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2016 року. 7.31 січня 2018 року вказана касаційна скарга надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах. II. АРГУМЕНТИ СТОРІН 8. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (позивача у справі) : 8.1. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права просить скасувати оскаржувані судові РІШЕННЯ: 8.2. Позивач вказує, що накладенням арешту на майно ОСОБА_2 порушено її права як співвласника, а державний виконавець не вчиняв дій встановлених пунктом 6 статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" щодо внесення подання про звернення стягнення на частку майна боржника. 8.3. Також позивач вказує, що арешт всього майна значно перевищує суму стягнення, а у виконавчих документах вказані стягувачами юридичні особи, які були припинені згідно запису державного реєстру припинених юридичних осіб Міністерства юстиції України. 9. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надав. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 10. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено що в провадженні Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції знаходиться зведене виконавче провадження №40934331 про стягнення з ОСОБА_2 на користь юридичних осіб коштів на загальну суму 79225,06 грн. 11.15 червня 2015 року старшим державним виконавцем Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, згідно якої накладено арешт на: 1) квартиру АДРЕСА_1; 2) квартиру АДРЕСА_2; 3) все рухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_2 лише у межах суми боргу 50375,68 грн. з урахуванням виконавчого збору та витрат на організацію та проведення виконавчих дій. 12.22.02.2016 року позивач - ОСОБА_1 та третя особа - ОСОБА_2, звернулися до начальника Центрального відділу державної виконавчої служби із заявами про зняття арешту з майна та закінчення виконавчого провадження. 13. Оскільки Начальником Центрального відділу державної виконавчої служби не вчинено дій щодо зняття арешту з рухомого майна, позивач звернулась до суду з позовом. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 14. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 15. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 16. Відповідно до підпункту четвертого пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 18. Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 21 квітня 1999 №606-XIV "Про виконавче провадження" (чинний на час виникнення спірних правовідносин). 19. Відповідно до частини першої статті 2 цього Закону, примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. 20. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу" (далі - державні виконавці) частина друга статті 2 Закону України "Про виконавче провадження"). 21. Згідно з частиною першою статті цього 83 Закону контроль за своєчасністю, правильністю і повнотою виконання рішень державним виконавцем здійснюють начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, а також керівник вищестоящого органу державної виконавчої служби. 22. Частиною шостої цієї статті встановлено, що контроль за законністю виконавчого провадження здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі - через відповідні управління державної виконавчої служби; 23. Забороняється втручання інших державних або недержавних органів та їх посадових осіб у виконавче провадження, крім випадків, передбачених цим Законом. (частина сьома статті 83 Закону України "Про виконавче провадження"). 24. Відповідно до частини першої статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду. 25. Боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку (частина друга статті 82 Закону України "Про виконавче провадження"). 26. Частиною першою статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено право на звернення до суду з позовом про визнання права власності на майно і про зняття з нього арешту, якщо особа вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. 27. Згідно з частиною третьою цієї статті з майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту. 28.Відповідно до частини п'ятої цієї статті у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 29. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. 30. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України). 31. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України). 32. Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи що, боржником у зведеному виконавчому провадженні від 15 червня 2015 року №40934331 є ОСОБА_2.33. До начальника Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції зі скаргою на дії державного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника та заявою про винесення постанови про закінчення виконавчого провадження звернулась позивач - ОСОБА_1, яка не є стороною виконавчого провадження. 34. З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено порушення її прав постановою державного виконавця про арешт рухомого майна боржника, так як остання не є учасником виконавчого провадження. 35. Щодо вимог позивача про зняття арешту з автобусів ПАЗ д. н. НОМЕР_1, та ПАЗ д. н. НОМЕР_2 суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що з тексту постанови зведеного виконавчого провадження від 15 червня 2016 року №40934331 не вбачається, що арешт накладено на саме транспортні засоби ПАЗ д. н. НОМЕР_1, та ПАЗ д. н. НОМЕР_2, а тому вимога про зняття арешту не може бути задоволена, оскільки судами не встановлено, а позивачем не доведено, що цією постановою арешт накладено саме на вищезазначені транспортні засоби. 36. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень норм процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. 37. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. VI. Судові витрати 38. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. 2. Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2016 року у справі №823/178/16 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Калашнікова судді М. В. Білак О. А. Губська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 лютого 2018 року Київ справа №804/15887/14 адміністративне провадження №К/9901/6640/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С. С., суддів: Васильєвої І. А., Юрченко В. П., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду у складі судді Горбалінського В. В. від 21 жовтня 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Богданенка І. Ю., Дадим Ю. М. та Кругового О. О. від 02 липня 2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Арт-Платінум" до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Арт-Платінум" (далі - Товариство/Позивач) звернулось до суду першої інстанції із позовною заявою, у якій просило суд визнати протиправними та скасувати прийняті Державною податковою інспекцією у Ленінському районі міста Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області (далі - Інспекція/Відповідач, правонаступник - Державна податкова інспекція у Ленінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області) податкові повідомлення-рішення від 08 вересня 2014 року, а саме: - №0001202201, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість, відображеного у податковій декларації за серпень 2013 року ( №9059288646 від 20 вересня 2013 року), на суму 4 763,00 грн. ; - №000182201, яким визначено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 1 270 420,00 грн., у тому числі за основним платежем - на суму 1 016 336,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - на суму 254 084,00 грн. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2015 року, позов Товариства задоволений повністю, визнані протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення від 08 вересня 2014 року №0001202201 та №000182201. Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дійшли висновку, що господарські операції між Позивачем та його контрагентами є реальними, факт їх вчинення підтверджується належними доказами, а відтак Товариством правомірно сформовані показники податкової звітності з податку на прибуток та з податку на додану вартість за результатами таких операцій. Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями та вважаючи їх такими, що ухвалені із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, Інспекція подала касаційну скаргу, у якій просить суд їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову повністю. В обґрунтування своїх вимог Відповідач зазначає про невідповідність висновків, викладених у рішеннях судів першої та апеляційної інстанції, обставинам справи, оскільки здійснення господарських операцій між Позивачем та його контрагентами не підтверджено документально, а тому такі операції безпідставно розцінені судами як фактично здійснені. При цьому судами не враховано, що контрагенти Товариства не знаходяться за місцем їх реєстрації, не декларують податкові зобов'язання та не мають матеріально-технічної бази для здійснення господарської діяльності. Товариство подало до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу Відповідача із запереченнями щодо її змісту і вимог, у якому просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, мотивуючи це тим, що під час їх ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, повно з'ясовані та доведені обставини, що мають значення для справи, які суди визнали встановленими за наявними у матеріалах справи доказами, а тому такі рішення є законними та обґрунтованими. Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з наступних мотивів. Так, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що податкові повідомлення-рішення від 08 вересня 2014 року №0001202201 та №000182201 прийняті Інспекцією на підставі акта перевірки від 18 серпня 2014 року №949/22-01/38598434 (далі - Акт перевірки), складеного за результатами проведеної документальної планової виїзної перевірки ТОВ "Арт-Платінум" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 22 лютого 2013 року по 31 грудня 2013 року, у якому викладені висновки про порушення Товариством наступних норм податкового законодавства, зокрема: - пункту 44.1 статті 44, пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України та статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", у результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 1 016 336,00 грн. за 2013 рік; - пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, у результаті чого завищено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість, відображеного у податковій декларації, на суму 4 763,00 грн. До зазначених порушень призвело виявлене Інспекцією під час перевірки повноти визначення Товариством задекларованих показників податкової звітності з податку на прибуток заниження доходів та завищення витрат, що враховуються для визначення об'єкта оподаткування, внаслідок їх формування за рахунок господарських операцій з реалізації товарів контрагентам-покупцям ТОВ "Компанія "Варс", ТОВ "Кийтехторг", ТОВ "Міват", ТОВ "Промторгпоставка", ВКП "Дронго" у формі ТОВ, ПП "Хімтехнологія", реальність здійснення яких не підтверджено документально. Як свідчать встановлені судовими рішеннями попередніх інстанцій обставини, іншою підставою для викладених в Акті перевірки висновків контролюючого органу слугувало завищення Товариством задекларованого у податковій декларації з податку на додану вартість за серпень 2013 р. показника податкового кредиту на суму податку 4 763,00 грн., сплачену у зв'язку із придбанням юридичних послуг за господарськими операціями із контрагентом ТОВ "Геніус". Ухвалюючи судові рішення про визнання протиправними прийнятих Інспекцією податкових повідомлень-рішень від 08 вересня 2014 року №0001202201 та №000182201, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що обставини доказування, на яких ґрунтуються доводи Відповідача про наявність факту виявлених порушень, обмежуються лише актами перевірок контрагентів Товариства, натомість за наданими Позивачем в обґрунтування позовних вимог доказами підтверджено реальність здійснення спірних господарських операцій та доведено правомірність їх відображення у бухгалтерському та податковому обліках, зокрема: договорами поставки та договором про надання юридичних послуг; податковими та видатковими накладними; товарно-транспортними накладними та договором на транспортно-експедиційне обслуговування; виписками з банківського рахунку та іншими документами. З урахуванням змісту спірних правовідносин, встановлених під час розгляду справи по суті обставин справи та зібраних у справі доказів, суди дійшли висновку про відсутність у Відповідача законних підстав для визначення Товариству суми грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 1 270 420,00 грн. та зменшення розміру від'ємного значення суми податку на додану вартість на суму 4 763,00 грн. Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на наступне. Відповідно до підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) об'єктом оподаткування податком на прибуток підприємств є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу. Доходи - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі у виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами (підпункт 14.1.56 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України). Порядок визначення доходів та їх склад визначається статтею 135 Податкового кодексу України, згідно із пунктом 135.1 якої доходи, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, включаються до доходів звітного періоду за датою, визначеною відповідно до статті 137, на підставі документів, зазначених у пункті 135.2 цієї статті, та складаються з: - доходу від операційної діяльності, який визначається відповідно до пункту 135.4 цієї статті; - інших доходів, які визначаються відповідно до пункту 135.5 цієї статті, за винятком доходів, визначених у пункті 135.3 цієї статті та у статті 136 цього Кодексу. При цьому доходи визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують отримання платником податку доходів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу (пункт 135.2 статті 135 Податкового кодексу України). Відповідно до підпункту 135.4.1 пункту 135.4 статті 135 Податкового кодексу України дохід від операційної діяльності визнається в розмірі договірної (контрактної) вартості, але не менше ніж сума компенсації, отримана в будь-якій формі, в тому числі при зменшенні зобов'язань, та включає дохід від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг, у тому числі винагороди комісіонера (повіреного, агента тощо) ; особливості визначення доходів від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг для окремих категорій платників податків або доходів від окремих операцій встановлюються положеннями цього розділу. Згідно із підпунктом 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником). За вимогами пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: - витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; - інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу. При цьому витрати операційної діяльності включають, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (підпункт 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України). Відповідно до пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. Підпункт 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України також встановлює, що витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку, не включаються до складу витрат. Собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг для цілей розділу III цього Кодексу - витрати, що прямо пов'язані з виробництвом та/або придбанням реалізованих протягом звітного податкового періоду товарів, виконаних робіт, наданих послуг, які визначаються відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, що застосовуються в частині, яка не суперечить положенням цього розділу (підпункт 14.1.228 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України). Згідно із пунктом 138.4 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу; За вимогами пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності). Згідно із пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. У пункті 198.3 статті 198 Податкового кодексу України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України також встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Відповідно до пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний надати покупцю податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних. Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та/або порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов'язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов'язань за відповідний звітний період. Таким чином, враховуючи вищевикладене, для операцій з постачання послуг (товарів) первинним документом, що посвідчує право платника податку - покупця послуг (товарів) на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається податкова накладна, яка складена платником податку - продавцем послуг (товарів) за такими операціями окремо на кожне повне (часткове) постачання товарів та/або на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс), та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних. Окрім того, вимоги до підтвердження визначених у податковій звітності даних встановлені також у статті 44 Податкового кодексу України, відповідно до яких платники податків для цілей оподаткування зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Для обрахунку об'єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку щодо доходів та витрат з врахуванням положень цього Кодексу. Платники податку, які відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" застосовують міжнародні стандарти фінансової звітності, ведуть облік доходів і витрат за такими стандартами з урахуванням положень цього Кодексу. Такі платники податку при застосуванні положень цього Кодексу, в яких міститься посилання на положення (стандарти) бухгалтерського обліку, застосовують відповідні міжнародні стандарти фінансової звітності (пункт 44.2 статті 44 Податкового кодексу України). Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 р. №996-ХIV (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин, далі - Закон №996-ХIV) визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Відповідно до статті 1 Закону №996-ХIV первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення, у той час як під господарською операцією розуміється дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. При цьому за змістом статті 9 Закону №996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми) ; дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Отже, наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку із положеннями законодавства з питань бухгалтерського обліку та фінансової звітності визначають, що однією з головних умов документального підтвердження задекларованих платником податків у податковій звітності показників є можливість на підставі наявних первинних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені та спрямовані на отримання позитивного економічного ефекту (доходу) в результаті здійснення господарських операцій. При цьому первинний документ має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення, натомість сама собою наявність або відсутність окремих документів не свідчить про наявність факту порушення з боку платника податків, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку. Так, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що основним видом господарської діяльності ТОВ "Арт-Платінум" за КВЕД є оптова торгівля текстильними товарами, неспеціалізована оптова торгівля. В межах своєї господарської діяльності Товариством здійснювалась реалізація товару (тканин) контрагентам-покупцям ТОВ "Компанія "Варс", ТОВ "Кийтехторг", ТОВ "Міват", ТОВ "Промторгпоставка", ВКП "Дронго" у формі ТОВ, ПП "Хімтехнологія" на підставі укладених із ними договорів поставки, відповідно до змісту яких ТОВ "Арт-Платінум" (Постачальник) зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цими договорами, поставляти окремими партіями та передавати у власність Покупцям товар, а Покупці зобов'язані приймати товар та оплачувати його на встановлених договором умовах. На підтвердження здійснення Товариством поставок вказаним вище контрагентам-покупцям тканин в асортименті надані видаткові та податкові накладні, товарно-транспортні накладні, банківські виписки. Також надані копії технічних паспортів та посвідчень водіїв, які здійснювали перевезення товару, договір на транспортно-експедиційне обслуговування №10/Тр від 01.07.2013 року, укладений Товариством із ТОВ "Упаковка" з метою забезпечення виконання своїх зобов'язань за договорами поставки, з огляду на які суди попередніх інстанцій встановили факт надання послуг з автомобільних перевезень автотранспортом, зазначеного у товарно-транспортних накладних. Також рішеннями судів попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено факт імпортування та розмитнення Товариством тканин і текстильних виробів, які в подальшому були реалізовані контрагентам-покупцям ТОВ "Компанія "Варс", ТОВ "Кийтехторг", ТОВ "Міват", ТОВ "Промторгпоставка", ВКП "Дронго" у формі ТОВ, ПП "Хімтехнологія", про що свідчать укладені ТОВ "Арт-Платінум" із "Шаосін Болан Імпорту та Експорту компанія, ТОВ" та "Ніагара Милс (Пвт) Лтд" зовнішньоекономічні договори (контракти) купівлі-продажу, вантажно-митні декларації, інвойси, пакувальні листи, укладений із ТОВ "Сі Гейт ЛТД" договір на транспортно-експедиторське обслуговування. Поряд із цим, як правильно встановлено судами попередніх інстанцій та не спростовується Відповідачем у касаційній скарзі, підставою виникнення від'ємного значення суми податку на додану вартість у серпні 2013 р. стало включення до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість у розмірі 4 763,06 грн., сплаченої Позивачем у вартості придбаних за укладеним із ТОВ "Геніус" договором про надання юридичних послуг №19/Юр від 01 квітня 2013 року консультаційних послуг, пов'язаних із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності ТОВ "Арт-Платінум". При цьому виконання умов зазначеного договору підтверджується актом надання послуг та податковою накладною від 28 червня 2013 року за №1627. При цьому податковий орган в ході судового розгляду не ставив під сумнів достовірність даних, які містять вказані первинні документи, а також не зазначав про невідповідність первинних бухгалтерських документів вимогам чинного податкового законодавства, зокрема, відсутності у них обов'язкових реквізитів, у той час як за аналізом отриманих від Позивача документів судами не встановлено відхилень при їх складенні. Також Відповідачем не надано доказів щодо наявності дефектів у правовому статусі контрагентів Позивача, зокрема відсутності реєстрації їх як платників податку на додану вартість або припинення як юридичних осіб на час укладання та виконання угод. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що на підставі зазначених обставин та наведених доказів, оцінка яким була надана з дотриманням норм матеріального права, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що господарські операції між Товариством та його контрагентами документально підтверджені, є реальними та пов'язаними із провадженням Позивачем своєї господарської діяльності. Посилання ж в касаційній скарзі на незнаходження контрагентів Позивача за фактичним місцем реєстрації та відсутність у них виробничих потужностей, складських приміщень, автомобільного чи іншого транспорту, а також устаткування, що необхідне для здійснення фінансово-господарської діяльності, не є безумовною підставою для висновку про відсутність господарських взаємовідносин між ТОВ "Арт-Платінум" та його контрагентами за договорами поставки (надання послуг) і не можуть вважатись судом безспірним доказом порушення податкового законодавства Товариством. Разом із тим, судами попередніх інстанцій було встановлено, що доводи Інспекції про непідтвердження господарських відносин Товариства з контрагентами ґрунтуються виключно на підставі податкової інформації, отриманої у вигляді актів від інших контролюючих органів. Проте, податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від перебування контрагентів за юридичною адресою, а також від їх господарських та виробничих можливостей. Крім того, Відповідачем не надано до суду жодного належного доказу реальної відсутності у ТОВ "Компанія "Варс", ТОВ "Кийтехторг", ТОВ "Міват", ТОВ "Промторгпоставка", ВКП "Дронго" у формі ТОВ, ПП "Хімтехнологія" та ТОВ "Геніус" необхідних для здійснення спірних господарських операцій ресурсів, до того ж звичаями ділового обороту встановлені можливості залучення матеріально-технічних потужностей без їх реєстрації в уповноважених органах (зокрема, на умовах оренди та/або найму за цивільними договорами тощо). Таким чином, враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується із викладеними у судових рішеннях попередніх інстанцій висновками про недоведеність Інспекцією правомірності прийняття податкових повідомлень-рішень та вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги, згідно із чим не вбачає підстав для їх скасування. Згідно із ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на викладене, керуючись статтями 341, 343, 349, 350 та 355 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2015 року без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя С. С. Пасічник судді: І. А. Васильєва В. П. Юрченко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 червня 2018 року Київ справа №681/585/17 провадження №К/9901/15327/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., розглянувши в порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №681/585/17 за позовом ОСОБА_1 до Полонського відділення поліції Шепетівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області, інспектора поліції Полонського відділення Солонця Олега Павловича про скасування постанови, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полонського районного суду Хмельницької області від 27 квітня 2017 року, постановлену у складі судді Горщар А. Г., та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Драчук Т. О, суддів: Загороднюк А. Г., Полотнянка Ю. П., ВСТАНОВИВ: У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Полонського відділення поліції Шепетівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області, інспектора поліції Полонського відділення Солонця О. П., в якому просив визнати незаконною та скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення, прийняту 21 вересня 2016 року, згідно якої на нього накладено адміністративне стягнення за порушення Правил дорожнього руху передбаченого частиною 1 статті 122 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 255 грн. Позивач просив поновити строк звернення до суду, оскільки зазначав, що зазначену постанову попередньо оскаржував до начальника Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області, відповідь на яку отримав поштою 15 квітня 2017 року. Полонський районний суд Хмельницької області ухвалою від 27 квітня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року, позовну заяву залишив без розгляду. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати їх рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 21 вересня 2016 року поліцейським Полонського відділення поліції Шепетівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області Солонцем О. П. винесено постанову у справі про адміністративне правопорушення від 21 вересня 2016 року серії ПС2 №062777, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 122 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 грн. Позивач, не погоджуючись з діями відповідача, звернувся з адміністративним позовом до суду. Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачем пропущено строк звернення до суду з адміністративним позовом, а вказані позивачем в позовній заяві причини не свідчать про поважність його пропуску, адміністративний позов необхідно залишити без розгляду. Зазначена позиція підтримана Вінницьким апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив ухвалу суду першої інстанції без змін. Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені з дотриманням норм процесуального права. Згідно з частинами другою-третьою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення оскаржуваних судових рішень, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Спірні правовідносини врегульовані Кодексом України про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 289 КУпАП скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови, а щодо постанов по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такої постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу. Ця норма закону означає, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Необхідно зазначити, що процесуальним строком є проміжок часу, встановлений законом або судом, у який суд та особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу вчиняють певні процесуальні дії, передбачені КАС України, в результаті вчинення яких настають певні правові наслідки. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України певних процесуальних дій. У випадку порушення позивачем строку звернення до адміністративного суду, відповідно статті 106 КАС України подається клопотання про його поновлення. Згідно статті 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи. Судами попередніх інстанцій встановлено, що постанова у справі про адміністративне правопорушення ПС2 №062777 прийнята відповідачем 21 вересня 2016 року, також, позивачу роз'яснено порядок та строки оскарження постанови відповідно до статті 287-289 КУпАП України та вручено копію постанови, про що свідчить підпис ОСОБА_1 на копії постанови від 21 вересня 2016 року. Однак, адміністративний позов подано до суду 25 квітня 2017 року, тобто з порушенням десятиденного строку. В обґрунтування поважності причин пропуску строку позивач зазначив, що спочатку він звертався зі скаргою до Полонського відділенні поліції на постанову у справі про адміністративне правопорушення. Листом Полонського відділення поліції Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області №А-2 від 10 квітня 2017 року позивачу надано відповідь на звернення ОСОБА_1 щодо неправомірних дій працівників та проведення службового розслідування. Таким чином, поважними причинами пропуску строку на оскарження можуть бути визнані лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, які повинні бути підтверджені належними доказами. Верховний суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо визнання причин пропуску строку неповажними, оскільки з матеріалів справи вбачається що оскаржувану постанову позивачем отримано 21 вересня 2016 року, переконливих доказів у зв'язку з чим пропущено строк звернення до суду з адміністративним позовом не наведено. Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, та відсутності інших доказів, які б підтверджували поважність причин пропуску строку позивачем на оскарження постанови, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про залишення без розгляду адміністративного позову. Доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовують. Слід зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною першою статті 350 цього ж Кодексу закріплено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Таким чином, оскільки суди не допустили порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а згадані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 3, 341, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Полонського районного суду Хмельницької області від 27 квітня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2017 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 червня 2018 року Київ справа №521/20637/15-а провадження №К/9901/12139/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу №521/20637/15-а за позовом ОСОБА_1 до інспектора патрульної поліції другої роти четвертого батальйону міста Одеси Бондаря Володимира Михайловича, за участю третьої особи - Управління патрульної поліції у місті Одесі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, про визнання дій протиправними та скасування постанови, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Управління патрульної поліції у місті Одесі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на постанову Малиновського районного суду міста Одеси від 30 червня 2016 року, прийняту у складі головуючого судді Целуха А. П., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Семенюк Г. В., суддів: Потапчук В. О., Жук С. І., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до інспектора патрульної поліції другої роти четвертого батальйону міста Одеси Бондаря Володимира Михайловича, за участю третьої особи - Управління патрульної поліції у місті Одесі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, про визнання дій відповідача неправомірними та скасування постанови серії ПС2 №794899 від 14 грудня 2015 року про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425,00 грн. за порушення частини першої статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). В мотивування позову позивач зазначає, що 14 грудня 2015 року він, кермуючи автомобілем "ВАЗ 211040", державний номер НОМЕР_1, рухаючись по вулиці Балківській у місті Одеса, зупинився біля правого краю проїзної частини. Водночас за позивачем зупинився поліцейський автомобіль та працівником поліції проведено перевірку документів водія, внаслідок чого прийнято постанову, згідно з якою позивач керував транспортний засіб без полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, що призвело до скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП. Вважаючи постанову серії ПС2 №794899 від 14 грудня 2015 року про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425,00 грн. неправомірною, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про її скасування. Постановою Малиновського районного суду міста Одеси від 30 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У касаційній скарзі Управління патрульної поліції у місті Одесі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким відмовити в позові. Свою касаційну скаргу мотивує невиконанням позивачем на момент прийняття оскаржуваної постанови приписів пункту 2.1 г) Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (далі - Правила дорожнього руху), в якому обумовлено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі, зокрема, поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водночас, позивач у запереченні вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що інспектором патрульної поліції другої роти четвертого батальйону міста Одеси Бондарем Володимиром Михайловичем прийнято постанову серії ПС2 №794899 від 14 грудня 2015 року про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425,00 грн. за порушення частини першої статті 126 КУпАП. З постанови про адміністративне правопорушення вбачається, що 14 грудня 2015 року о 22 год. 30 хв. ОСОБА_1, кермуючи автомобілем "ВАЗ 211040", державний номер НОМЕР_1, рухаючись по вулиці Балківська, 193 у місті Одеса, скоєно правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП внаслідок керування транспортним засобом без полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у зв'язку з чим накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425, 00 гривень. Відповідно до наданого відповідачем відеозапису з нагрудного відео реєстратора поліцейського суди попередніх інстанцій зазначили про непідтвердження вчинення правопорушення, адже не зафіксовано факт того, чи мав позивач при собі та не пред'явив працівнику патрульної поліції поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Інші докази відповідачем не надано і такі в матеріалах справи відсутні. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не довів належними та допустимими доказами відсутність у позивача полісу (сертифікату) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності на момент перевірки документів. Крім того позивач свою вину у вчиненні адміністративних правопорушень заперечив, надавши в судовому засіданні поліс № АЕ/6147790 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, згідно з яким забезпеченим транспортним засобом є "ВАЗ", д. н. з. НОМЕР_1. Зазначена позиція була підтримана і Одеським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін. Верховний Суд зазначені висновки судів вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) ; 4) безсторонньо (неупереджено) ; 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) ; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Порядок діяльності органів державної влади, їх посадових осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення, розглядати справи про такі правопорушення та притягати винних осіб до адміністративної відповідальності за їх вчинення, регулюється КУпАП, статтею 7 якого визначено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження у справах про адміністративні правопорушення, у тому числі й віднесених до компетенції органів внутрішніх справ, здійснюється на основі додержання принципу законності. Згідно зі статтею 245 КУпАП завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом. Статтею 246 КУпАП передбачено, що порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається цим Кодексом та іншими законами України. Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів. Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року №3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (із змінами та доповненнями). Згідно з пунктом 2.1 Правил дорожнього руху водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі: а) посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії; б) реєстраційний документ на транспортний засіб (для транспортних засобів Збройних Сил, Національної гвардії, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - технічний талон) ; в) у разі встановлення на транспортних засобах проблискових маячків та (або) спеціальних звукових сигнальних пристроїв - дозвіл, виданий уповноваженим органом МВС, а у разі встановлення проблискового маячка оранжевого кольору на великогабаритних та великовагових транспортних засобах - дозвіл, виданий уповноваженим підрозділом Національної поліції; г) на маршрутних транспортних засобах - схему маршруту та розклад руху; на великовагових і великогабаритних транспортних засобах та транспортних засобах, що здійснюють дорожнє перевезення небезпечних вантажів, -документацію відповідно до вимог спеціальних правил; ґ) поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водії, які відповідно до законодавства звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення). Відповідно до пункту 1.9. Правил дорожнього руху особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. В силу положень статті 222 КУпАП органи Національної поліції розглядають, в тому числі, справи про порушення правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту (ч. ч.1-3, 5-6 ст.121, ст. ст.121-1, 121-2, ч.1-3 ст.122, ч.1 ст.123, ст. ст.124-1-126,) тощо. Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень. У відповідності до вимог частини третьої статті 254 КУпАП протокол про адміністративне правопорушення не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу. Аналіз положень частин першої - третьої статті 258 КУпАП дає підстави для висновку, що їх дія поширюється: 1) на правопорушення, визначені в частині першій цієї статті; 2) у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. 3) на випадки, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. Частина друга статті 258 КУпАП надає право Національній поліції не складати протокол про вчинення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Відповідно на ці правовідносини поширюється положення частини четвертої статті 258 КУпАП, коли уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. Таким чином під час оформлення матеріалів про адміністративні порушення за вчинення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі, в тому числі, передбаченого статтею 126 КУпАП, у працівників Національної поліції відсутній обов'язок складати протокол про адміністративне правопорушення. Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України №1395 від 07 листопада 2015 року та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 10 листопада 2015 року за №1408/27853 (далі - Інструкція), у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу. Постанова виноситься у разі виявлення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, передбачених статтями 80 і 81 (в частині перевищення нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах транспортних засобів), частинами першою, другою, третьою, п'ятою і шостою статті 121, статтями 121-1, 121-2, частинами першою, другою і третьою статті 122, частиною першою статті 123, статтею 124-1, статтями 125, 126, частинами першою, другою і третьою статті 127,статтями 128, 129, статтею 132-1, частинами шостою і одинадцятою статті 133-1, частинами першою, другою і третьою статті 140 КУпАП. Згідно з пунктом 2 розділу ІІІ Інструкції, постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачене статтею 126 КУпАП, виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення. З оскаржуваної постанови вбачається, що 14 грудня 2015 року о 22 год. 30 хв. ОСОБА_1, кермуючи автомобілем "ВАЗ 211040", державний номер НОМЕР_1, рухаючись по вулиці Балківська, 193 у місті Одеса, скоєно правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП внаслідок керування транспортним засобом без полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у зв'язку з чим накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425, 00 гривень. Відповідно до статті 52 Закону України "Про дорожній рух" контроль у сфері безпеки дорожнього руху здійснюється Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Національною поліцією, іншими спеціально уповноваженими на те державними органами (державний контроль), а також міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (відомчий контроль). За змістом статті 31 Закону України "Про Національну поліцію" поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису. З оглянутого в судовому засіданні суду першої та апеляційної інстанцій відеозапису з нагрудного реєстратора поліцейського, суди зазначили про непідтвердження вчинення правопорушення, адже не зафіксовано факт того, чи мав позивач при собі та не пред'явив працівнику патрульної поліції поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Крім того позивач свою вину у вчиненні адміністративних правопорушень заперечив, надавши в судовому засіданні поліс № АЕ/6147790 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, згідно з яким забезпеченим транспортним засобом є "ВАЗ", д. н. з. НОМЕР_1. Будь-яких спростувань вищенаведених обставин відповідач суду не надав. Відповідно до статті 251 КУпАП орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи на підставі доказів, тобто будь-яких фактичних даних, які встановлюються, зокрема, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також іншими документами. Згідно зі статтею 252 КУпАП посадова особа оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. За такого правового врегулювання та обставин справи Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про протиправність постанови у справі про адміністративне правопорушення серії ПС2 №794899 від 14 грудня 2015 року у зв'язку з недоведеністю вчинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Управління патрульної поліції у місті Одесі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України залишити без задоволення. Постанову Малиновського районного суду міста Одеси від 30 червня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2018 року Київ справа №175/1224/16-а (2-а/175/24/16) адміністративне провадження №К/9901/22522/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Білоуса О. В., суддів - Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління патрульної поліції в місті Дніпрі Департаменту патрульної поліції на постанову Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року (головуючий суддя - Озерянська Ж. М. ) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2017 року (головуючи суддя - Білак С. В., судді - Шальєва В. А., Олефіренко Н. А.) у справі за позовом ОСОБА_1 до інспектора другої роти третього батальйону Управління патрульної поліції міста Дніпропетровська Департаменту патрульної поліції Чайкун Олени Едуардівни про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення, УСТАНОВИВ: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до інспектора другої роти третього батальйону Управління патрульної поліції міста Дніпропетровська Департаменту патрульної поліції (далі - УПП у місті Дніпропетровську ДПП) Чайкун О. Е., в якому просив: - скасувати постанову від 22 березня 2016 року серії ПС3 №071579 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 та частиною першою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП); - закрити провадження по справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 у зв'язку із відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вказана постанова про притягнення його до адміністративної відповідальності є незаконною та безпідставною, оскільки містить недостовірні та необґрунтовані дані, а у діях позивача відсутній склад адміністративного правопорушення. Постановою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2017 року позовні вимоги задоволено: - визнано протиправною та скасовано постанову від 22 березня 2016 року серії ПС3 №071579 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425,00 грн. за частиною другою статті 122 та частиною першою статті 126 КУпАП; - закрито провадження по справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 у зв'язку із відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення; - стягнуто з інспектора другої роти третього батальйону УПП у місті Дніпропетровську ДПП Чайкун О. Е. на користь держави судовий збір у розмірі 551,20 грн. Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Управління патрульної поліції в місті Дніпрі Департаменту патрульної поліції звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просило рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що під час патрулювання 22 березня 2016 року відповідачем був помічений автомобіль "CHERY AMULET", номерний знак НОМЕР_1, який порушив правила дорожнього руху, а саме при обгоні та перестроюванні на смугу зустрічного руху не увімкнув світловий покажчик повороту, а також при перевірці документів не мав при собі поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - страховий поліс). Таким чином, відповідачем правомірно винесено постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності та застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн. Крім того, Управління патрульної поліції в місті Дніпрі Департаменту патрульної поліції зазначає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, безпідставно стягнув з інспектора патрульної поліції судовий збір у розмірі 551,20 грн. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 лютого 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О. В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 22 березня 2016 року відповідачем, стосовно позивача, винесено постанову по справі про адміністративне правопорушення серії ПС3 №071579, якою його визнано винним за частиною другою статті 122 та частиною першою статті 126 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн. У постанові зазначено, що 22 березня 2016 року о 23 год. 00 хв. у місті Дніпропетровську, по вулиці Глінкі, 2, водій ОСОБА_1, керуючи автомобілем "CHERY AMULET", номерний знак НОМЕР_1 не увімкнув покажчик повороту при повороті з вулиці Плєханова на вулицю Глінки, а також при перевірці документів не мав при собі поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, чим порушив вимоги підпунктів 9.2 (б) та 2.1 (ґ) ПДР України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 КУпАП. Суди попередніх інстанцій зазначили, що обов'язок водія пред'являти страховий поліс виникає лише у випадках передбачених законом, а саме при складанні протоколів щодо порушень правил дорожнього руху та оформленні матеріалів дорожньо-транспортних пригод. Оскільки, порушення позивачем правил дорожнього руху не доведено, матеріали дорожньо-транспортної пригоди не оформлювалися, а протокол про адміністративне правопорушення не складався, то у ОСОБА_1 був відсутній обов'язок пред'являти страховий поліс. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що вимога інспектора щодо пред'явлення позивачем страхового поліса у цьому випадку є незаконною, а постанова про притягнення його до адміністративної відповідальності протиправною. Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, вважає їх передчасними та зазначає наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 246 КУпАП передбачено, що порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається цим Кодексом та іншими законами України. Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні. Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами. Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів. Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. Згідно підпунктом (ґ) пункту 2.1 ПДР України, водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водії, які відповідно до законодавства звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення). Пунктом 2.4 ПДР України встановлено, що на вимогу працівника поліції водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також пред'явити для перевірки документи, зазначені у пункті 2.1. Відповідно до підпункту 9.2. (б) ПДР України, водій повинен подавати сигнали світловими покажчиками повороту відповідного напрямку перед перестроюванням, поворотом або розворотом. Згідно з частиною другою статті 122 КУпАП, порушення правил проїзду перехресть, зупинок транспортних засобів загального користування, проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника, порушення правил обгону і зустрічного роз'їзду, безпечної дистанції або інтервалу, розташування транспортних засобів на проїзній частині, порушення правил руху автомагістралями, користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів, користування під час руху транспортного засобу засобами зв'язку, не обладнаними технічними пристроями, що дозволяють вести перемови без допомоги рук (за винятком водіїв оперативних транспортних засобів під час виконання ними невідкладного службового завдання), а так само порушення правил навчальної їзди, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів. Частиною першою статті 126 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка") у вигляді накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно з статтею 31 Закону №580-VIII поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису. Статтею 40 Закону №580-VIII встановлено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху. При вирішенні спору у цій справі судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що будь-яких доказів, які б свідчили про вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 КУпАП, відповідачем не надано. Також, суди зазначили, що позивачем надано до суду страховий поліс № АЕ/7801301, який був чинним на дату винесення спірної постанови серії ПС3 №071579 від 22 березня 2016 року. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про протиправність притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення підпунктів 9.2 (б) та 2.1 (ґ) ПДР України, у зв'язку із відсутністю належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, зазначених в оскаржуваній постанові від 22 березня 2016 року серії ПС3 №071579. Разом з тим, підставою для притягнення до адміністративної відповідальності згідно з частиною першою статті 126 КУпАП, зокрема, є керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Суди попередніх інстанцій задовольняючи позовні вимоги виходили з того, що позивач, враховуючи положення статті 21 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" від 01 липня 2004 року №1961-IV (далі - Закон №1961-IV), не зобов'язаний був пред'являти страховий поліс на вимогу інспектора патрульної поліції, а тому відсутні підстави для притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 126 КУпАП. Разом з тим, відповідно до статті 16 Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року №3353-XII, водій зобов'язаний мати при собі та на вимогу поліцейського, а водії військових транспортних засобів - на вимогу посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, пред'являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Згідно з статтею 53 Закону №1961-IV, посадові особи відповідних підрозділів Національної поліції, що мають право здійснювати контроль за дотриманням правил дорожнього руху, перевіряють документи водія транспортного засобу, які підтверджують наявність чинного договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. При прийнятті оскаржуваних судових рішень, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що положеннями статті 53 Закону №1961-IV передбачено право органів Національної поліції перевіряти наявність чинного договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а підпунктами 2.1, 2.4 ПДР України, встановлено обов'язок водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такий поліс. Проте, суди не застосували вказані норми права та дійшли передчасного висновку про наявність підстав для скасування постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності від 22 березня 2016 року серії ПС3 №071579. Таким чином, судами попередніх інстанцій не встановлено факту пред'явлення чи непред'явлення позивачем страхового поліса на вимогу працівника патрульної поліції, у зв'язку із чим не перевірено правомірність винесення оскаржуваної постанови щодо притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 126 КУпАП. З огляду на приписи статті 159 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами. Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду. Однак, суди попередніх інстанцій, не вчинили необхідних дій, направлених на встановлення фактичних обставин справи у зазначеній частині. За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. За таких обставин Суд приходить до висновку, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд. При цьому, Суд зазначає, що діє в межах повноважень визначених статтею 341 КАС України, частиною другою якої встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій не з'ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, що є порушенням статей 9, 242, 308 КАС України. При встановленні наведених фактів судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми процесуального права, які призвели до прийняття необґрунтованого судового рішення і не можуть бути перевірені та усунуті судом касаційної інстанції. За таких обставин справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 242, 243, 341, 345, 349, 353, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Управління патрульної поліції в місті Дніпрі Департаменту патрульної поліції задовольнити частково. Постанову Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2017 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач О. В. Білоус судді І. Л. Желтобрюх Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 вересня 2019 року Київ справа №815/3420/17 адміністративне провадження №К/9901/46987/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Білак М. В., суддів - Губської О. А., Калашнікової О. В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Левчук О. А.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року (головуючий суддя - Зуєва Л. Є., судді: Шевчук О. А., Федусик А. Г. ) у справі №815/3420/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії. I. РУХ СПРАВИ 1. У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення №5/3 303907 від 20 лютого 2017 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну та зобов'язати поновити посвідку на постійне проживання. 2. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам та прибула в Україну в 1996 році, документована посвідкою на постійне проживання, виданою ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області №303907 від 27 лютого 2008 року з терміном дії - безстроково. Однак, рішенням відповідача від 20 лютого 2017 року на підставі пункту 1 та 6 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію" скасовано дозвіл на імміграцію в Україну. Вона є матір'ю малолітньої дитини, яка проживає разом з нею на території України, а тому рішення ДМС про скасування дозволу на імміграцію порушує також права та інтереси дитини. Крім того, прийняття такого рішення майже через десять років після надання права постійного проживання на території України, протягом якого ОСОБА_1 в Україні створила сім'ю, працює, не вчиняє дій, які б відповідно до законодавства могли бути самостійною підставою для скасування дозволу на імміграцію, є невиправданими та несвоєчасними, адже при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію підтвердив правильність надання нею необхідних документів та наявність підстав для надання дозволу на імміграцію в Україну. 3. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року, залишеною без змін постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 20 лютого 2017 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області поновити посвідку на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.4. Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 5. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 9 липня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до ВПР та МР УМВС України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україні, до якої додано ксерокопію паспорту громадянина СРВ, переклад паспорту, довідку з Посольства СРВ, копію свідоцтва про народження дітей, довідку з місця мешкання, довідку з місця навчання, довідку про доходи, форму №1 та квитанції держмита. 6.7 лютого 2008 року за результатами розгляду матеріалів заяви громадянки СРВ - ОСОБА_1 щодо отримання дозволу на імміграцію в Україні інспектором ВГІРФО УМВС України в Одеській області складено висновок, затверджений начальником ВГІРФО УМВС України в Одеській області, відповідно до якого перебування на території Яукраїни ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, визнано законним та згідно з пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію" вона має право на отримання дозволу на імміграцію, як батько, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти та пунктом 3 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію" (як особа, яка має право набуття громадянства України за територіальним походженням). 7. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію" видано дозвіл на імміграцію в Україну. 8.13 лютого 2008 року відповідно до заяви ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1, терміном дії - безстроково. 9.20 лютого 2017 року начальником ГУ ДМС України в Одеській області затверджено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1.10. Вказаним висновком, згідно з вимогами пунктів 1та 6 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, скасовано, посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 видану 13 лютого 2008 року ВГІРФО УМВС України в Одеській області визнано недійсною, в паспортних документах громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 штамп "Дозволено постійне проживання в Україні" - анульовано. 11. Також у висновку вказано, що дозвіл на імміграцію в Україну ОСОБА_1 отримала згідно з пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію" (як мати іммігранта), проте неповнолітня дитина заявниці ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 на момент прийняття документів у її матері, не мала дозволу на імміграцію в Україні. Крім цього, відповідно до пункту 6 частини сьомої статті 9 Закону України "Про імміграцію", для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 Закону, подається нотаріально засвідчений документ про те, що іммігрант не заперечує проти імміграції батьків та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Однак, законодавством України лише повнолітня дитина (з 18-річного віку) може нести фінансові зобов'язання перед батьками. Отже, у даному випадку вимога статті 9 Закону взагалі виконана бути не може. Тобто, громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 не могла бути визнана матір'ю іммігранта. 12. Крім того, у висновку вказано, що з матеріалів справи вбачається ряд порушень Закону України "Про імміграцію" та відсутність у заявниці підстав для імміграції в Україну як на момент подання клопотання, так і на момент надання їй дозволу на імміграцію. Згідно з обліків Головного управління ДМС України в Одеській області неповнолітні діти заявниці ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, на момент надання матері дозволу на імміграцію у громадянстві України не перебували. Отже, громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну було надано в порушення Закону України "Про імміграцію" та посвідкою на постійне проживання був документований безпідставно. 13.20 лютого 2017 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення №5/3-303907 про скасування дозволу на імміграцію в України, видане громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ 14. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем не доведено наявності підстав, передбачених пунктом 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію", для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну. IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 15. В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач зазначає, що спірне рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну В'єтнаму ОСОБА_1 прийнято із дотриманням законних підстав, відповідно до пунктів 1 та 6 частини першої статті 12 ЗУ "Про імміграцію", оскільки неповнолітня дитина позивачки на момент прийняття документів не мала дозволу на імміграцію та в громадянстві України не перебувала, а тому підстав для прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 не існувало. V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ 16. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне. 17. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 18. Статтею 3 Закону України від 7 червня 2001 року №2491-III "Про імміграцію" (далі - Закон №2491-III, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. 19. Відповідно до статті 1 Закону №2491-III імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. 20. Згідно з абзацом 6 статті 1 Закону №2491-III посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні. 21. Відповідно до статті 12 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. 22. Згідно з частиною першою статті 13 Закону №2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. 23. Відповідно до підпунктів 21-24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. 24. Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. Департамент, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне РІШЕННЯ: 25. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органам, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону №2491-III. Копія рішення надсилається Держкомкордон. 26. Статтею 12 Закону №2491-III встановлено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну. 27. Пунктом 1 частини першої статті 12 Закону №2491-III встановлено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491-III - в інших випадках, передбачених законами України. 28. Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем не надано доказів отримання позивачем дозволу на імміграцію в Україну на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, що є підставою для скасування дозволу відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону №2491-ІІІ. 29. Судами встановлено, що при посиланні у спірному рішенні на пункт 6 частини першої статті 12 Закону №2491-ІІІ відповідачем не зазначена відповідна норма Закону, яка передбачає інші підстави для скасування дозволу на імміграцію в Україну, крім тих, що наведені у статті 12 Закону №2491-ІІІ. 30. Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_1 має стійкий правовий та соціальний зв'язок з Україною, адже в Україні проживають її чоловік, який документований посвідкою на постійне проживання, термін дії - безстроково, діти, які народилися на території України, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5. Позивач зареєстрована, як фізична особа-підприємець та є платником податків, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань міститься запис №25560000000118203 від 22 вересня 2015 року. 31. Також встановлено, що 15 травня 2006 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про шлюб. ОСОБА_1 та ОСОБА_5 мають спільну неповнолітню дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3.32.9 серпня 2007 року ОСОБА_5 надано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання, термін дії - безстроково. 33. Отже, станом на дату видачі дозволу на імміграцію в України та посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, якому було видано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні. 34. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що позивачем не порушено вимоги законодавства про імміграцію, а відтак визнали протиправним та скасували рішення ГУ ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину В'єтнаму ОСОБА_1.35. Отже, суди попередніх інстанцій дослідивши обставини справи у своїй сукупності, дійшли правильного висновку про задоволення позову. 36. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 37. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що судами першої та апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню. 38. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 343, 356 КАС України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року у справі №815/3420/17- без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... М. В. Білак О. А. Губська О. В. Калашнікова, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 листопада 2018 року Київ справа №405/1873/18 (2-а/405/50/18) провадження № К/9901/57329/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А., розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до інспектора роти БУПП в Чернігівській області ДПП старшого сержанта Жовтик Олексія Миколайовича про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2018 року, постановлену у складі колегії суддів: Іванова С. М. (доповідач), Панченко О. М., Чередниченка В. Є. І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 1. ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з позовом до інспектора роти БУПП в Чернігівській області ДПП старшого сержанта Жовтик Олексія Миколайовича, в якому просив скасувати постанову по справі про адміністративне правопорушення серії ВР №102523 від 13 березня 2018 року про притягнення його до адміністративної відповідальності. 2. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 1 червня 2018 року в задоволенні позову відмовив. 3. Позивач оскаржив це рішення в апеляційному порядку. 4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 4 липня 2018 року повернув апеляційну скаргу ОСОБА_1 на зазначене рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда рішенням від 1 червня 2018 року без розгляду на підставі підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України. ІІ. Провадження в суді касаційної інстанції 5. ОСОБА_1, уважаючи зазначену ухвалу суду апеляційної інстанції постановленою з порушенням вимог процесуального закону, подав касаційну скаргу. 6. У касаційній скарзі автор просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. ІІІ. Оцінка Верховного Суду 7. Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. 8. Відповідно до частин першої, другої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. 9. Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС України. 10. Згідно з частиною першою статті 293 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 11. Статтею 297 КАС України визначено, що апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. 12. При цьому за приписами підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду. 13. Верховний Суд наголошує на тому, що норма підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України повинна тлумачитись таким чином, що б гарантувати особі право на безпосереднє звернення з апеляційною скаргою до апеляційного суду, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу. 14. Апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, вказаного не врахував і передчасно повернув апеляційну скаргу без розгляду. 15. Таким чином, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване судове рішення - скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду на стадії вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження. 16. При касаційному розгляді взято до уваги висновки Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 20 червня 2018 року у справі №514/134/17 (провадження №61-12112сво18). ІV. Судові витрати 17. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 4 липня 2018 року у справі №405/1873/18 (2-а/405/50/18) скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду на стадії вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді В. М. Бевзенко Н. А. Данилевич

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 вересня 2019 року Київ справа №813/2951/17 адміністративне провадження №К/9901/25175/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді-доповідача - Бевзенка В. М., суддів: Данилевич Н. А., Кашпур О. В. розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/2951/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, треті особи - ОСОБА_2, Комунальне підприємство "Червонограджитлокомунсервіс", Виконавчий комітет Червоноградської міської ради Львівської області, про скасування реєстрації, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2017 року (головуючий суддя - Брильовський Р. М. ) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2018 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Шавеля Р. М., суддів - Бруновської Н. В., Кузьмича С. М. ), ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, треті особи - ОСОБА_2, Комунальне підприємство "Червонограджитлокомунсервіс", Виконавчий комітет Червоноградської міської ради Львівської області, в якому, із врахуванням поданих під час розгляду справи заяв про уточнення позовних вимог, просив: - визнати протиправною та скасувати реєстрацію місця проживання ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, по АДРЕСА_1, здійснену 30 грудня 2014 року; - вирішити питання про повернення переплаченого судового збору та стягнення з відповідача правильно сплаченого судового збору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що реєстрація ОСОБА_2 в спірному приміщенні здійснена з грубим порушенням чинного законодавства, зокрема, Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" та Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів. Крім того, позивач зазначив, що реєстрація ОСОБА_2 здійснена без достатніх правових підстав та з використанням неналежних документів, що підтверджують право проживання в спірному житлі. Короткий зміст рішення суду І інстанції 02 листопада 2017 року Львівський окружний адміністративний СУД ВИРІШИВ: - у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що питання реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, в тому числі питання скасування такої реєстрації, з 04 квітня 2016 року за нормами чинного законодавства України, віднесені до компетенції органів місцевого самоврядування. Сторонами у вказаних правовідносинах є з однієї сторони є Червоноградський міський сектор Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області та ОСОБА_2 з другої сторони. ОСОБА_1 не є учасником вищевказаних правовідносин. Водночас ОСОБА_1 не належить до суб'єктів правовідносин, які виникають у зв'язку з реєстрацією місця проживання ОСОБА_2, а тому такі дії відповідача не порушують прав, свобод або інтересів позивача. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 17 січня 2018 року Львівський апеляційний адміністративний СУД ВИРІШИВ: - апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2017 року в адміністративній справі №813/2951/17 залишити без задоволення, а вказану постанову суду - без змін. Рішення суду апеляційної інстанції вмотивоване тим, що в цій справі позивач оспорює проведену реєстрацію місця проживання третьої особи через неможливість подальшої приватизації житла в гуртожитку (а саме кімнати №20). Разом з тим, як вже з'ясовано, відповідачем здійснена реєстрація місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1. Питання конкретного поселення у відповідну кімнату виходять за межі спірних правовідносин і стосуються виключно дій балансоутримувача гуртожитку та керівництва гуртожитку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1. У касаційній скарзі скаржник просить: - скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2018 року; - прийняти по справі нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 II. АРГУМЕНТИ СТОРІН Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу: Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень допущено порушення норм матеріального та процесуального права, зокрема, не застосовано до спірних правовідносин Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", Порядок реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, Кодекс адміністративного судочинства України. Позивач зазначає, що третю особу ОСОБА_2 було зареєстровано в гуртожитку по АДРЕСА_1 на підставі корінця ордера №14 від 22 грудня 2014 року, а не на підставі його оригіналу. ОСОБА_1 зазначає, що реєстрація третьої особи в спірному приміщенні здійснена з грубим порушенням чинного законодавства, без достатніх правових підстав та на підставі неналежних документів, що підтверджують право проживання у вказаному житлі. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 05 червня 2003 року зареєстрований у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1.25 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Червоноградської міської ради та до відділу реєстрації Червоноградської міської ради Львівської області з заявами щодо прийняття рішення про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 від 30.12.2014 та зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 по АДРЕСА_1. Вважаючи реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 від 30 грудня 2014 року протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Цивільний процесуальний кодекс України, від 18.03.2004, №1618-IV (далі - Закон №1618-IV) Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017, №2147-VIII (далі - Закон №2147-VIII). Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону №2147-VIII. Кодекс адміністративного судочинства (далі - КАС України; у редакції до набрання чинності Законом №2147-VIII) Частина першої статті 17 КАС України. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої цієї статті). Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України. Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Пункт 7 частини першої статті 3 КАС України. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Кодекс адміністративного судочинства (далі - КАС України; в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року). Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. Спірні правовідносини у яких спір виник щодо визнання незаконною та скасування (зняття) з реєстрації місця проживання вже були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, у постанові від 16 травня 2018 року (справа №337/2535/2017, провадження №14-130цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання незаконною та скасування (зняття) з реєстрації місця проживання стосуються права користування та розпорядження майном, а предметом спірних правовідносин є майнові права на квартиру. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Разом з тим, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Суд зазначає, що спірні правовідносини виникли стосовно права розпорядження майном, а саме кімнатою АДРЕСА_1, яку позивач має намір приватизувати. Предметом спірних правовідносин є майнові права на спірну кімнату, вимоги ж до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області є похідними від них. Таким чином, спір має приватноправовий характер та має розглядатися за правилами ЦПК України. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки у справі, що розглядається, суди помилково прийняли до свого провадження і розглянули справу, яка не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, ухвалені в цій справі судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження в ній. Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354 - 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2018 року в цій справі скасувати. 3. Провадження по справі відкрите в порядку адміністративного судочинства закрити. 4. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. 5. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується. суддя - доповідач В. М. Бевзенко судді Н. А. Данилевич О. В. Кашпур

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 квітня 2018 року Київ справа №753/17846/16-а адміністративне провадження №К/9901/9259/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді-доповідача - Бевзенка В. М., суддів: Данилевич Н. А., Шарапи В. М. розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу 753/17846/16-а за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції України в м. Києві, ДПП УНП України в м. Києві лейтенанта поліції Бондаря Р. О. про визнання протиправною та скасування постанови, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 04 жовтня 2016 року (суддя-доповідач Коренюк А. М. ) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року (головуюча суддя - Саприкіна І. В., судді Карпушова О. В., Кучма А. Ю.), - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_2 звернувся до Дарницького районного суду міста Києва з адміністративним позовом про визнання протиправною та скасування постанови лейтенанта поліції Бондаря Р. О. від 26 вересня 2016 року серії АР №263636 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі. Позов мотивований тим, що постанова лейтенанта поліції Бондаря Р. О. від 26 вересня 2016 року серії АР №263636 про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_2 винесена з порушенням прав позивача та чинного законодавства України, є необґрунтованою та незаконною та підлягає скасуванню. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 04 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_2 повернуто позивачу. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, вказав на порушення правил територіально підсудності. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 25 січня 2018 року касаційна скарга ОСОБА_2 надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 10 квітня 2018 року прийнята до провадження та призначена до розгляду у попередньому судовому засіданні у суді касаційної інстанції за наявними у справі матеріалами. У своїй касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 04 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року та прийняти в справі нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга позивача вмотивована тим, що суди необґрунтовано повернули його позовну заяву з підстав невідповідності її вимогам ч. 2 ст. 19 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Позивач вважає, що факт подачі ним позову до Дарницького районного суду м. Києва підтверджує його перебування в Дарницькому районі м. Києва. Крім того, як доказ перебування позивача в Дарницькому районі м. Києва він надає довідку з місця роботи, а саме від ТОВ "Епіцентр К". Касаційна скарга залишається без задоволення з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1. Відповідач по справі - ГУ НП України в м. Києві, знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 15, тобто у Печерському районі. Своє звернення з позовною заявою саме до Дарницького районного суду м. Києва позивач пояснює тим, що на даний час він орендує квартиру в АДРЕСА_2 та офіційно працює у гіпермаркеті "Епіцентр К" по вул. Григоренка, 40 в м. Києві. Суд апеляційної інстанції в своїй ухвалі звернув увагу на те, що ОСОБА_2 на підтвердження місця свого фактичного перебування не надано жодних доказів. Такими доказами можуть бути договори оренди квартири або довідка з місця роботи. Відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Якщо така особа не має місця проживання (перебування, знаходження) в Україні, то справу вирішує адміністративний суд за місцезнаходженням відповідача. Ураховуючи наведене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій та ту обставину, що позивачем не підтверджено право на звернення саме до Дарницького районного суду м. Києва, судом першої інстанції правомірно постановлено ухвалу про повернення позовної заяви у зв'язку з порушенням правил територіальної підсудності, яка була залишена без змін судом апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 6 ст. 108 КАС України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. Суд не бере до уваги посилання позивача в касаційній скарзі на додану до скарги довідку з ТОВ "Епіцентр К", як на доказ роботи (перебування) позивача територіально в Дарницькому районі м. Києва, оскільки вказаний документ не був предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій. Ті доводи, які наводяться позивачем в касаційній скарзі, можуть бути підставою для повторного звернення до суду в порядку визначеному законом, проте вони не свідчать про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішень. Доводи, які містяться у касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Крім того, частиною другою статті 341 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 04 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується. суддя -доповідач В. М. Бевзенко судді Н. А. Данилевич В. М. Шарапа

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 липня 2018 року Київ справа №552/5623/16-а адміністративне провадження №К/9901/2929/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд) : судді-доповідача - Бевзенка В. М., суддів: Шарапи В. М., Данилевич Н. А., розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №552/5623/16-а за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у м. Полтава Департаменту патрульної поліції про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Управління патрульної поліції у м. Полтава Департаменту патрульної поліції на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2016 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Любчич Л. В., суддів - Спаскіна О. А., Сіренко О. І.), ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2016 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у м. Полтава Департаменту патрульної поліції (далі - відповідач), в якому просив: - скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії АР №316829 від 24 вересня 2016 року по справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, складену відносно позивача. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на думку позивача відповідачем протиправно винесено постанову про визнання ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Короткий зміст рішення суду І інстанції 26 жовтня 2016 року Київський районний суд м. Полтави ВИРІШИВ: - відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт порушення позивачем вимог Правил дорожнього руху був достовірно встановлений відповідачем, прийняте ним оскаржуване рішення є цілком правомірним, а застосоване стягнення відповідає характеру вчиненого правопорушення. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що вчинення позивачем правопорушення, передбаченого ч.2 ст.122 КУпАП, з урахуванням доказів у справі та фактичних обставин справи, є доведеним. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 28 листопада 2016 року Харківський апеляційний адміністративний СУД ВИРІШИВ: - апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити; - постанову Київського районного суду м. Полтави від 26 жовтня 2016 року скасувати, а в справі ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог ОСОБА_1; - скасувати постанову серії АР №316829 від 24 вересня 2016 року про притягнення позивача до адміністративної відповідальності. Апеляційний суд прийшов до висновку, що відповідачем під час судового розгляду не було надано належних та допустимих доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Управління патрульної поліції у м. Полтава Департаменту патрульної поліції, яка у січні 2018 року передана на розгляд до Верховного Суду. У касаційній скарзі відповідач просить: - скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2016 року та залишити в силі постанову Київського районного суду м. Полтава від 26 жовтня 2016 року II. АРГУМЕНТИ СТОРІН Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу: Відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення допущено порушення норм матеріального та процесуального права, тому таке рішення є незаконним. Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції не надано належної правової оцінки обставинам справи, що призвело до безпідставних висновків про визнання незаконною оспорюваної постанови. Позивач заперечення на касаційну скаргу не подавав. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 вересня 2016 року о 14 год 10 хв. в м. Полтаві на перехресті вул. Небесної сотні та вул. Гоголя, керуючи автомобілем ВАЗ 21063 державний номер НОМЕР_1 позивач проїхав перехрестя на заборонений сигнал світлофора. Вказаний факт був встановлений відповідачем, який постановою про накладення адміністративного стягнення від 24 вересня 2016 року притягнув позивача до адміністративної відповідальності передбаченої ч. 2 ст. 122 КпАП України у вигляді штрафу в розмірі визначеному законом. Позивач з постановою у справі про адміністративне правопорушення відносно нього не погодився та вказав, що адміністративне правопорушення він не скоював, оскільки при екстреному гальмуванні він не міг зупинитися згідно вимог ПДР України. Вважаючи вказану постанову незаконною, ОСОБА_1 звернувся в суд за захистом свого порушеного права. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Частина 2 статті 122 КУпАП. Порушення правил проїзду перехресть, зупинок транспортних засобів загального користування, проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника, порушення правил обгону і зустрічного роз'їзду, безпечної дистанції або інтервалу, розташування транспортних засобів на проїзній частині, порушення правил руху автомагістралями, користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів, користування під час руху транспортного засобу засобами зв'язку, не обладнаними технічними пристроями, що дозволяють вести перемови без допомоги рук (за винятком водіїв оперативних транспортних засобів під час виконання ними невідкладного службового завдання), а так само порушення правил навчальної їзди, -тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів. Стаття 245 КУпАП. Завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Стаття 251 КУпАП. Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року). Пункт 1-2 частини 1 статті 341. Межі перегляду судом касаційної інстанції. 1. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Правила дорожнього руху, затверджені постановою КМУ від 10 жовтня 2001 року №1306 "Про правила дорожнього руху" (далі - ПДР, Правила). Пункт 8.7.3 "г" ПДР. Жовтий забороняє рух і попереджає про наступну зміну сигналів. Пункт 8.10 ПДР. У разі подання світлофором (крім реверсивного) або регулювальником сигналу, що забороняє рух, водії повинні зупинитися перед дорожньою розміткою 1.12 (стоп-лінія), дорожнім знаком 5.62 "Місце зупинки", якщо їх немає - не ближче 10 м до найближчої рейки перед залізничним переїздом, перед світлофором, пішохідним переходом, а якщо і вони відсутні та в усіх інших випадках - перед перехрещуваною проїзною частиною, не створюючи перешкод для руху пішоходів. Пункт 8.11 ПДР. Водіям, які в разі ввімкнення жовтого сигналу або підняття регулювальником руки вгору не можуть зупинити транспортний засіб у місці, передбаченому пунктом 8.10 цих Правил, не вдаючись до екстреного гальмування, дозволяється рухатися далі за умови забезпечення безпеки дорожнього руху. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. Як вже зазначалось, згідно п.8.11 ПДР України водіям, які в разі ввімкнення жовтого сигналу або підняття регулювальником руки вгору не можуть зупинити транспортний засіб у місці, передбаченому пунктом 8.10 цих Правил, не вдаючись до екстреного гальмування, дозволяється рухатися далі за умови забезпечення безпеки дорожнього руху. Позивач вказав в позовній заяві, а також ця обставина була встановлена судом апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 продовжив рух транспортного засобу на перехресті після ввімкнення жовтого сигналу світлофора, оскільки при екстреному гальмуванні він не міг зупинитися згідно вимог ПДР України. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність належних та допустимих доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 122 КУпАП. Таким чином, Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для скасування постанови серії АР №316829 від 24 вересня 2016 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення було повно встановлено обставин справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції щодо задоволення позовних вимог є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Управління патрульної поліції у м. Полтава Департаменту патрульної поліції - залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2016 року - залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується. суддя - доповідач В. М. Бевзенко судді В. М. Шарапа Н. А. Данилевич

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 січня 2019 року Київ справа №211/4541/16-а провадження №К/9901/23291/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Данилевич Н. А., розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу №211/4541/16-а за позовом ОСОБА_1 до інспектора роти №2 батальйону №4 Управління патрульної поліції в місті Кривому Розі Дніпропетровської області Департаменту патрульної поліції про визнання протиправними дій, скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Управління патрульної поліції Департаменту патрульної поліції в місті Кривому Розі Дніпропетровської області на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року (судді Богданенко І. Ю., Уханенко С. А., Дадим Ю. М. ), І. СУТЬ СПОРУ: 1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до інспектора роти №2 батальйону №4 УПП у м. Кривому Розі ДПП рядового Скорохода О. О. (далі - Інспектор УПП) про визнання дій протиправними та скасування постанови АР №065771 від 02 вересня 2016 року про притягнення до адміністративної відповідальності. 2. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначила, що відповідач не зафіксувавши нібито виявлених порушень в автоматичному режимі та незважаючи на те, що вона заперечувала факт правопорушення, не склав протоколу про адміністративне правопорушення, відповідно не зазначив доказів, які б підтверджували що вона вчинила адміністративний проступок. Позивач твердить, що порушити пункт 11.5 Правил дорожнього руху неможливо, оскільки в ньому відсутня пряма заборона на вчинення будь-яких дій. 3. Крім того зазначила, що Інспектор УПП має відеозапис її руху в лівій смузі, втім його автомобіль рухався в попутному напрямі в правій смузі так близько до її автомобіля, що створював небезпеку для неї та інших учасників дорожнього руху та міг завадити їй зробити маневр, якби вона намагалася б перелаштуватися в іншу смугу. Також зауважила, що на відео видно, як разом з нею лівою смугою дороги попереду рухались ще декілька автомобілів, яких інспектор чомусь не зупинив. ІІ. Встановлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 4. Відповідно до постанови відповідача, 02 вересня 2016 року о 08.30 год. позивач, кермуючи транспортним засобом TOYОTA RAV4, номерний знак НОМЕР_1, рухаючись по Дніпропетровському шосе в м. Кривому Розі в крайній лівій смузі, проїхала перехрестя та продовжила рух, зайняла ліву смугу без наміру повернути ліворуч або зробити розворот коли інші праві смуги були вільні, чим порушила вимоги пункту 11.5 Правил дорожнього руху. 5. На підставі наведеного, Інспектор УПП притягнув позивача до адміністративної відповідальності за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП), застосувавши адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425 грн. ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення 6. Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу постановою від 13 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовив. Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції зазначив, що факт вчинення позивачем правопорушення підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, які спростовують доводи позивача про її невинуватість. 7. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 вересня 2017 року скасував постанову Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 13 грудня 2016 року і позовні вимоги задовольнив частково. Скасував постанову Інспектора УПП серії АР №065771 від 02 вересня 2016 року у справі про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 2 статті 122 КпАП, якою до ОСОБА_1 застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу у сумі 425,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог - відмовив. 8. Таке рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що долучені до матеріалів справи відеоматеріали не спростовують тверджень позивача, що 02 вересня 2016 року вона, будучи за кермом транспортного засобу та рухаючись по Дніпропетровському шосе в м. Кривому Розі, завчасно зайняла крайню ліву смугу при наявності трьох смуг для руху в одному напрямку з причини необхідності здійснити поворот ліворуч, що передбачено приписами пункту 10.4 Правил дорожнього руху України, про що і повідомила інспектора патрульної поліції. 9. Суд апеляційної інстанції зауважив, що чинне законодавство не конкретизує термін "завчасно", який застосовується до спірних відносин, і оцінка "завчасності" маневру різними учасниками дорожнього руху може бути протилежною з огляду на різні чинники, наприклад, навички та досвід керування транспортним засобом. 10. Твердження Інспектора УПП про те, що позивач зайняла ліву смугу без наміру повернути ліворуч або зробити розворот суд апеляційної інстанції розцінив як голослівні, позаяк вони не підтверджуються жодними доказами і ґрунтуються на лише на припущеннях. IV. Касаційне оскарження 11. У касаційні скарзі відповідач, з покликанням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права просить скасувати його ухвалу і залишити в силі постанову суду першої інстанції. 12. Касаційну скаргу обґрунтовує, зокрема, тим, що спірну постанову прийнято правомірно, факт правопорушення зафіксовано на відеозаписі, з якого чітко видно порушення позивачем Правил дорожнього руху. V. Релевантні джерела права й акти їх застосування 13. Відповідно до статті 245 КпАП завданнями провадження у справі про адміністративне правопорушення є повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, тощо. 14. Відповідно до статті 280 КпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа у його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. 15. Відповідно до статті 251 КпАП доказами по справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото -і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. 16. Згідно з частинами другою-четвертою статті 258 КпАП протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. 17. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. 18. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. 19. Перелік справ про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, встановлено у частині першій статті 222 КпАП, відповідно до якої органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів (<...> частини перша, друга, третя і п'ята статті 122, <...>). 20. Згідно з частиною другою статті 222 КпАП від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень. 21.Згідно з пунктом 11.5 ПДР на дорогах, які мають дві і більше смуги для руху в одному напрямку, виїзд на крайню ліву смугу для руху в цьому ж напрямку дозволяється, якщо праві зайняті, а також для повороту ліворуч, розвороту або для зупинки чи стоянки на лівому боці дороги з одностороннім рухом у населених пунктах, коли це не суперечить правилам зупинки (стоянки). 22. У пункті 10.4 ПДР зазначено, що перед поворотом праворуч та ліворуч, у тому числі в напрямку головної дороги, або розворотом водій повинен завчасно зайняти відповідне крайнє положення на проїзній частині, призначеній для руху в цьому напрямку, крім випадків, коли здійснюється поворот у разі в'їзду на перехрестя, де організовано круговий рух, напрямок руху визначено дорожніми знаками чи дорожньою розміткою або рух можливий лише в одному напрямку, установленому конфігурацією проїзної частини, дорожніми знаками чи розміткою. VI. Позиція Верховного Суду 23. У справі встановлено, що позивачку притягнули до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 КпАП; фактичною підставою для такого рішення слугувало те, що ОСОБА_1, будучи за кермом автомобіля та рухаючись проїзною частиною дороги, яка має більше ніж дві смуги руху в одному напрямку, порушила правила розташування транспортних засобів, оскільки рухалася крайньою лівою смугою руху з ввімкненим покажчиком повороту ліворуч, однак без наміру повертати. 25. Переглянувши оскаржену постанову суду апеляційної інстанції в межах, визначених статтями 341, 349 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), колегія суддів дійшла висновку, що в обсязі встановлених в цій справі фактичних обставин висновки апеляційного суду ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права. 26. Мотиви, якими відповідач обґрунтовує вимоги касаційної скарги, по суті полягають у тому, щоб переоцінити докази, на підставі яких цей суддійшов зазначених висновків, що суд касаційної інстанції в межах своїх повноважень зробити не може. Обґрунтованих підстав вважати, що істотні для цієї справи обставини залишилися не з'ясованими, також немає. 27. Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. VII. Судові витрати 28. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Управління патрульної поліції Департаменту патрульної поліції в місті Кривому Розі Дніпропетровської області залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року в цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Н. А. Данилевич

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 квітня 2019 року Київ справа №815/2473/17 провадження №К/9901/22666/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Бутенко А. В., суддів: Катаєвої Е. В., Потоцької Н. В., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Ступакової І. Г., суддів: Бітова А. І., Лук'янчук О. В. І. СУТЬ СПОРУ: 1. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області), в якому просить скасувати пункт 12 наказу ДМС України від 27 грудня 2016 року №350 про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо ОСОБА_1 та зобов'язати здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 11 червня 2002 року у зв'язку із досягненням позивачем 45-річного віку. 2. В обґрунтування позову позивач зазначає, що в жовтні 2016 року він звернувся із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області щодо обміну, виданої 11 червня 2002 року, посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням позивачем 45-річного віку, однак позивач отримав з ГУ ДМС України в Одеській області висновок про розгляд матеріалів особової справи, на підставі якої прийнято наказ ДМС України від 27 грудня 2016 року №350, яким скасовано посвідку позивача на постійне проживання в Україні. 2.1. Вважаючи наведений наказ в частині пункту 12, що стосується скасування посвідки позивача на постійне проживання в Україні неправомірним та необґрунтованим, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про його скасування. ІІ. Встановлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 3. У 1988 році ОСОБА_1 прибув в Україну до міста Одеси та працював на Одеській взуттєвій фабриці відповідно до Урядової Угоди між Соціалістичною Республікою В'єтнам та СРСР від 02 квітня 1981 року "Про направлення та прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємствах і в організаціях СРСР". Починаючи з 06 вересня 1988 року, працював в Житомирському ВАТ "Льонотекс", та з того часу постійно проживає в Україні. 4.17 квітня 2002 року ОСОБА_1 звернувся до ВПР та МР УМВС в Одеській області із заявою про залишення в Україні на постійне проживання та видачу йому посвідки на постійне проживання в Україні, додавши також: копію національного паспортного документу серії НОМЕР_2 з перекладом на українську мову, засвідчену нотаріально; довідку про відсутність судимості на території В'єтнаму; довідку про відсутність заперечень з боку Посольства В'єтнаму в Україні; довідку №126 Одеської обласної державної адміністрації про те, що він зареєстрований в Управлінні у справах національностей і імміграції Одеської обладміністрації; довідку від 25 грудня 2002 року №198 з Державного комітету по легкій і текстильній промисловості України про те, що він працював у період з 06 вересня 1988 року по 01 червня 1993 року на підприємстві. 5.11 червня 2002 року відділом ВПР та МР УМВС в Одеській області громадянина В'єтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1.6. У жовтні 2016 року громадянин В'єтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Малиновського районного відділу міста Одеси ГУ ДМС України в Одеській області (за місцем реєстрації) з пакетом документів для обміну посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1.7.21 лютого 2017 року позивач отримав з ГУ ДМС України в Одеській області висновок про розгляд матеріалів особової справи щодо документування посвідкою на постійне проживання в Україні, датований 12 лютого 2017 року та пізніше отримав копію наказу ДМС України від 27 грудня 2016 року №350.8. Згідно з наведеним висновком ОСОБА_1 визнаний таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, а відтак скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянину В'єтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та вирішено в паспортному документі анулювати штамп "Дозволено постійне проживання в Україні". 9. На підставі висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 15 листопада 2016 року ДМС України видано наказ від 27 грудня 2016 року №350, згідно з пунктом 12 якого скасовано повністю рішення відділу ГПІС УМВС України в Одеській області від 11 червня 2002 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, а видану посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 11 червня 2002 року визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню. ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення 10. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року, позовні вимоги задоволено в повному обсязі. 10.1. Скасовано наказ ДМС України від 27 грудня 2016 року №350 в частині пункту 12, відповідно до якого скасовано повністю рішення відділу ГПІС УМВС України в Одеській області від 11 червня 2002 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, а посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 11 червня 2002 року визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню. 10.2. Зобов'язано ГУ ДМС в Одеській області здійснити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 11 червня 2002 року у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку. 11. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для скасування посвідки позивача на постійне проживання в Україні, оскільки під час її видачі міграційний орган фактично підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та відсутність порушень вимог чинного законодавства. 12. Зазначена позиція була підтримана і Одеським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін. IV. Касаційне оскарження 13. У касаційній скарзі представник ДМС України, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким відмовити в позові. 14. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання в Україні прийнято безпідставно, оскільки із заявою щодо видачі посвідки ОСОБА_1 звернувся 17 квітня 2002 року, тобто з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону. V. Релевантні джерела права й акти їх застосування 15. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 16. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 17. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 18. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 19. Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. 20. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб. 21. Згідно зі статтею 16 цього Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні. 22. Відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України "Про імміграцію", в редакції чинній станом на червень 2004 року, особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви. 23. Абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. 24. Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону. 25. Відповідно до розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ, цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування. 26. Так, 07 липня 2001 року вказаний Закон опубліковано у виданні "Урядовий кур'єр" №119.27. Відповідно до пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15 липня 2013 року №681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за №1335/23867, рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом Голови ДМС України повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС України, визнаються недійсними та підлягають вилученню. VI. Позиція Верховного Суду 28. Аналіз наведених правових норм дають підстави для висновку, що посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію. 29. При цьому, іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ. 30. Враховуючи, що Закон України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ опубліковано 07 липня 2001 року у виданні "Урядовий кур'єр" №119, отже цей Закон набув чинності 07 серпня 2001 року. 31. Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 у 1988 році прибув в Україну до міста Одеси з метою працевлаштування, працював на Одеській взуттєвій фабриці відповідно до Урядової Угоди між Соціалістичною Республікою В'єтнам та СРСР від 02 квітня 1981 року "Про направлення та прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємствах і в організаціях СРСР". Починаючи з 06 вересня 1988 року, працював в Житомирському ВАТ "Льонотекс", та з того часу постійно проживає в Україні. Із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні ОСОБА_1 звернувся 17 квітня 2002 року, тобто з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону. 32. Водночас, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні у 2002 році відповідачем була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України. 33. При цьому відповідач керувався пунктом 4 Розділу V "Прикінцеві положення "Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідачем виявлено не було та надано ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання в Україні. 34. З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію. 35. За такого правового врегулювання та обставин справи Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо неправомірності наказу ДМС України від 27 грудня 2016 року №350 в частині пункту 12, що стосуються ОСОБА_1.36. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи. 37. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. 38. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. VII. Судові витрати 39. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення. 2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді В. М. Бевзенко О. В. Білоус

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 серпня 2018 року Київ справа №640/9105/17 адміністративне провадження №К/9901/2972/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н. А., суддів - Бевзенка В. М., Шарапи В. М., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2017 року (головуючий суддя - Сіренко О. І., судді - Спаскіна О. А., Любчич Л. В. ) у справі за позовом ОСОБА_3 до Інспектора роти №2 батальйону №3 УПП в м. Харкові ДПП лейтенанта поліції Капніста Ярослава Ростиславовича, Управління патрульної поліції у м. Харкові про скасування постанови серії БР №718072 від 07.06.2017 року, - ВСТАНОВИВ: До Київського районного суду м. Харкова надійшов адміністративний позов ОСОБА_3 до Інспектора роти №2 батальйону №3 УПП в м. Харкові ДПП лейтенанта поліції Капніста Ярослава Ростиславовича, Управління патрульної поліції у м. Харкові про скасування постанови серії БР №718072 від 07.06.2017 року. Постановою Київського районного суду м. Харкова від 19 жовтня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_3 до Інспектора роти №2 батальону №3 УПП в м. Харкові ДПП лейтенанта поліції Капніст Ярослава Ростиславовича, Управління патрульної поліції у м. Харкові про скасування постанови серії БР №718072 від 07.06.2017 року було задоволено. Скасовано постанову серії БР №718072 від 07.06.2017 року про накладання адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, винесену Інспектором роти №2 батальону №3 УПП в м. Харкові ДПП лейтенантом поліції Капніст Ярославом Ростиславовичем відносно ОСОБА_3 за ч. 6 ст. 121 КУпАП та закрито провадження у справі про адміністративне правопорушення згідно п.1. ч.1 ст.247 КУпАП у зв'язку з відсутністю складу правопорушення. Відповідач, не погодившись із вказаною постановою, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просив суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову Київського районного суду м. Харкова від 19.10.2017 р. та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позову. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2017 року апеляційну скаргу Управління патрульної поліції у м. Харкові було задоволено. Постанову Київського районного суду м. Харкова від 19.10.2017 р. по справі №640/9105/17 скасовано та прийнято нову постанову, якою відмовлено ОСОБА_3 в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. 10 січня 2017 року до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 КАС України надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2017 року. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду справ, визначених статтями 273-277, 282-286 цього Кодексу, набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені. Статтею 286 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності. Так, предметом оскарження в цій справі є постанова серії БР №718072 від 07.06.2017 року про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Згідно з зазначеними положеннями Кодексу адміністративного судочинства України за цією категорією справ не передбачено можливості касаційного оскарження рішень суду апеляційної інстанції. З огляду на викладене, відповідно до положень процесуального закону, оскаржувана постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2017 року про скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, не може бути переглянута Верховним Судом як судом касаційної інстанції в адміністративних справах у порядку, визначеному главою 2 розділу ІІІ чинної редакції Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а тому касаційну скаргу в цій частині необхідно залишити без задоволення. За змістом пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити скаргу без задоволення. Керуючись статтями 341, 343, 349-354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується. суддя-доповідач Н. А. Данилевич судді В. М. Бевзенко В. М. Шарапа

Верховний Суд ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07.02.2018 м. Київ К/9901/7656/18 К/9901/7653/18 803/3805/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Кравчука В. М., суддів Анцупової Т. О., Гриціва М. І., розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційними скаргами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2016 (колегія суддів у складі головуючого судді Макарика В. Я., суддів О. О. Большакової, Н. М. Судової-Хомюк) у справі №803/3805/15 за позовом ПАТ "Західінкомбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 до Державного реєстратора Рабчук Ірини Володимирівни, Реєстраційної служби Луцького управління юстиції Волинської області, за участю третіх осіб - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ПП "Ірома", про визнання протиправним та скасування рішення, УСТАНОВИВ: I. ПРОЦЕДУРА 1.01.12.2015 ПАТ "Західінкомбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 звернулось до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції, державного реєстратора Реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції Рабчук Ірини Володимирівни про визнання рішень протиправними та зобов'язання вчинити дії. 2. Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 08.02.2016 адміністративний позов задоволено частково: а) визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції Рабчук Ірини Володимирівни від 16.11.2015 №26184716 про скасування державної реєстрації права власності на 86/100 добудови адміністративного приміщення "А-5" по пр. Перемоги, 15 в м. Луцьку реєстраційний номер об'єкта 744708707101 за ПАТ "Західінкомбанк"; б) визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції Рабчук Ірини Володимирівни від 20.11.2015 №26337348 про державну реєстрацію права власності добудови адміністративного приміщення "А-5" по пр. Перемоги, 15 в м. Луцьку реєстраційний номер об'єкта 744708707101 за ПП "Ірома"; в) визнано протиправними дії державного реєстратора Реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції Рабчук Ірини Володимирівни щодо формування та видачі Свідоцтва про право власності, серія та номер 48086223 від 20.11.2015 на 86/100 добудови адміністративного приміщення "А-5" по пр. Перемоги, 15 у м. Луцьку ПП "Ірома". У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 3. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 постанову Волинського окружного адміністративного суду від 08 лютого 2016 у справі №803/3805/15 скасовано та прийнято нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог повністю. 4. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.07.2016 касаційні скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відхилені, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 залишено без змін. 5. У подальшому, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 звернулись до суду апеляційної інстанції із заявою про роз'яснення та встановлення способу і порядку виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15.6. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2016 у задоволенні зазначених заяв відмовлено. 7. У поданій касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та роз'яснити йому, яким чином виконати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15.8. У поданій касаційній скарзі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для розгляду заяви про роз'яснення судового РІШЕННЯ: II. АРГУМЕНТИ СТОРІН 9. За змістом касаційної скарги Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2, заявник стверджує, що судом апеляційної інстанції порушено вимоги ст. 170 КАС України (у редакції до 15.12.2017). Скаржник наголошує, що суд апеляційної інстанції зобов'язаний був роз'яснити йому зміст постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15.10. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у своїй касаційній скарзі зазначає, що постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15 є незрозумілою і потребує роз'яснення в порядку ст. 170 КАС України (у редакції до 15.12.2017). 11. ПП "Ірома" проти задоволення касаційних скарг заперечило та зазначило, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15 відмовлено у задоволенні позову. Даний факт сам по собі виключає можливість роз'яснення зазначеного судового рішення, оскільки правовідносини між сторонами не змінились. 12. Крім того, на думку ПП "Ірома", скаржники у своїх заявах фактично висловлюють незгоду з судовим рішенням, що не може бути підставою для роз'яснення судового РІШЕННЯ: III. ОЦІНКА СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ 13. Відмовляючи у задоволенні заяв Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 про роз'яснення та встановлення способу і порядку виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15, суд апеляційної інстанції виходив з наступного: а) відповідно до ст. 170 КАС України (у редакції до 15.12.2017) необхідність роз'яснення судового рішення зумовлена його нечіткістю за змістом, коли воно є незрозумілим як для осіб, стосовно яких воно ухвалене, так і для тих, що будуть здійснювати його виконання; б) із аналізу заяв про роз'яснення судового рішення не можливо встановити, в чому саме полягає його нечіткість, та що викликає труднощі у розумінні його змісту. в) роз'яснено може бути рішення суду у разі, якщо без такого роз'яснення його тяжко виконати, оскільки має місце значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення. Тобто роз'яснення рішення суду - це засіб виправлення недоліків судового акта, який полягає в усуненні неясності судового акта, викладення рішення суду у більш ясній і зрозумілій формі; г) ст. 263 КАС України (у редакції до 15.12.2017) містить не тільки механізм процесуальної процедури розгляду питань зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, а й підстави для розгляду цих питань. Підставою для застосування правил цієї норми є обставини, що перешкоджають належному виконанню судового рішення в адміністративній справі: ускладнюють його виконання або роблять неможливим, при цьому судове рішення не може бути змінено по суті. 14. Суд апеляційної інстанції не встановив обставин, з якими чинне на момент розгляду зазначених заяв законодавство пов'язувало наявність підстав для роз'яснення судового рішення та встановлення порядку його (рішення) виконання. IV. ОЦІНКА СУДУ 15. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає за необхідне зазначити наступне. 16. Згідно із ст. 170 КАС України (у редакції до 15.12.2017), якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухвалив, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця ухвалою роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. 17. Відповідно до ст. 263 КАС України (у редакції до 15.12.2017) за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист, що видав виконавчий лист, із поданням, а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження - із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового РІШЕННЯ: 18. За змістом заяв Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 про роз'яснення та встановлення способу і порядку виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15, заявники просили суд апеляційної інстанції роз'яснити, яким законним способом і в якому законному порядку можливе відчуження майна, яке включене до ліквідаційної маси банку. 19. Оцінюючи наведені в касаційних скаргах доводи, Суд виходить з того, що всі аргументи скаржників, наведені в касаційних скаргах, були ретельно перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції, та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, у касаційній скарзі не зазначено. 20. Верховний Суд звертає увагу, що механізм, визначений ст. 170 КАС України (у редакції до 15.12.2017), не може використовуватись, якщо особа не розуміє мотивів судового рішення або не погоджується з ними. У разі незгоди з мотивацією судового рішення особа, яка бере участь у справі, може оскаржити це судове рішення в порядку, встановленому процесуальним законом. 21. Водночас, за змістом зазначених заяв, скаржники фактично не погоджуються з постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15 по суті та вважають її незаконною. 22. Також, скаржники скористались своїм процесуальним правом та оскаржили постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15 у касаційному порядку, що додатково свідчить про відсутність обставин, з якими ст. 170 КАС України (у редакції до 15.12.2017) пов'язує наявність підстав для роз'яснення судового РІШЕННЯ: 23. Підстави для встановлення способу і порядку виконання судового рішення відсутні, оскільки постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15 у задоволенні позову відмовлено, а відтак виконання зазначеного рішення не тягне за собою вчинення будь-яких примусових дій. 24. Враховуючи обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення заяв Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 про роз'яснення та встановлення способу і порядку виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.05.2016 у справі №803/3805/15 25. Відповідно до ст. 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: 26. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись ст. 341, 343, 356 КАС України, Суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Західінкомбанк" ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2016 у справі №803/3805/15 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. суддя -доповідач В. М. Кравчук суддя Т. О. Анцупова суддя М. І. Гриців

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 грудня 2018 року Київ справа №461/3006/17 адміністративне провадження №К/9901/18303/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Олендера І. Я., суддів: Гончарової І. А., Ханової Р. Ф., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року (судді: Кузьмич С. М. (головуючий), Довга О. І., Улицький В. З. ) у справі №461/3006/17 за позовом ОСОБА_4 до Львівської митниці Державної фіскальної служби про визнання незаконною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. ОСОБА_4 (далі - позивач, ОСОБА_4) звернувся до суду з позовом, до Львівської митниці Державної фіскальної служби (далі - відповідач, контролюючий орган) про скасування постанови про порушення митних правил від 14.04.2017 №0851/209060000/17, щодо порушення ОСОБА_4 частини третьої статті 470 Митного кодексу України (далі - МК України) та накладення штрафу в сумі 8500 грн. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем протиправно накладено адміністративне стягнення за перевищення встановлених статтею 95 Кодексу строків доставки транспортного засобу, що перебуває під митним контролем, до митного органу призначення, оскільки позивач не зміг своєчасно вивезти з території України транспортний засіб у зв'язку з дорожньо-транспортною подією. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Постановою Галицького районного суду м. Львова від 16 червня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. 4. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що протокол та постанова про порушення митних правил прийняті правомірно та на законних підставах, оскільки позивач порушив вимоги частини третьої статті 470 МК України, а саме перевищення встановленого статтею 95 МК України строку доставки транспортного засобу марки Volkswagen Passat", VIN № НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_3 більш ніж на 10 діб. 5. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою адміністративний позов задоволено. Скасовано постанову в. о. начальника Львівської митниці Державної фіскальної служби про порушення митних правил від 14 квітня 2017 року №0851/209060000/17, щодо порушення ОСОБА_4 частини третьої статті 470 Митного кодексу України та накладення штрафу в сумі 8500 грн. 6. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем підтверджено настання обставин непереборної сили відповідними документами та повідомлено про це контролюючий орган, тобто дотримано умови звільнення особи від відповідальності передбачені Митним кодексом України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, контролюючий орган подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 8. Касаційний розгляд справи проведено в порядку письмового провадження, відповідно до пункту 1 частини першої статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ 9. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до протоколу про порушення митних правил 18.03.2017 у справі №0851/209060000/17, 18.03.2017, близько 16 години у зону митного контролю пункту пропуску "Рава-Руська - Гребенне" митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС, в'їхав автомобіль марки "Mercedes-Benz Sрrinter", реєстраційний номер НОМЕР_1, країна реєстрації Україна, з причепом-платформою реєстраційний номер НОМЕР_6, країна реєстрації Україна, у якому гр. ОСОБА_4 прямував у якості пасажира у приватну поїздку з України у Республіку Польщу. На причепі-платформі знаходився легковий автомобіль марки "Volkswagen Passat", реєстраційний номер НОМЕР_5 (країна реєстрації Республіка Польща). У ході митного контролю вказаного транспортного засобу та внесення інформації про нього та особу, яка його переміщувала, в ПІК "Інспектор-2006" та в ЄАІС ДФС виявлено, що громадянином України ОСОБА_4 05.05.2016 о 17 годині 45 хвилин, через пункт пропуску "Гребенне-Рава-Руська" Львівської митниці ДФС було ввезено на митну територію України автомобіль марки "Volkswagen Passat", VIN НОМЕР_4, реєстраційний номер НОМЕР_5 (країна реєстрація Республіка Польща). Даний транспортний засіб був ввезений без письмового декларування та сплати всіх митних платежів, які відповідно до закону підлягають сплаті при імпорті транспортних засобів на строк, передбачений нормами ст. 95 МК України для автомобільного транспорту - 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності одного митного органу - 5 діб). Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач був учасником дорожньо-транспортної пригоди 10.05.2016 о 00 год. 30 хв. на автодорозі М-09 Рава Руська 61 км + 50 м, внаслідок якої відбулося пошкодження ТЗ Volkswagen Passat", VIN НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_5, що підтверджено довідкою Управління патрульної поліції в м. Львові ДПП Нацполіції України від 12.05.2016 та постановою Жовківського районного суду Львівської області від 14.06.2016. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 10. В доводах касаційної скарги контролюючий орган вказує, що всупереч вимогам статті 192 Митного кодексу України та розділу VІІІ Порядку затвердження митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму, затвердженого Міністерством фінансів України від 31.05.2012 №657 ОСОБА_4 до найближчого митного органу до завершення визначеного митницею строку транзиту про обставини подій, у зв'язку з якими порушено ці строки, та місцезнаходження товарів і транспортних засобів у випадку порушення строку транзиту внаслідок поломки транспортного засобу та його ремонту не звернувся. Водночас, позивачем, який був учасником дорожньо-транспортної пригоди впродовж тривалого строку після постановлення судового рішення за наслідками розгляду справи про адміністративне правопорушення та цивільної справи про відшкодування матеріальної та моральної шкоди не вчинив жодних дій щодо завершення митного режиму транзит вказаного транспортного засобу та не помістив транспортний засіб в інший митний режим. 11. Позивачем відзиву (заперечень) на касаційну скаргу надано не було. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 12. Митний кодекс України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин). 12.1. Стаття 90 Транзит - це митний режим, відповідно до якого товари та/або транспортні засоби комерційного призначення переміщуються під митним контролем між двома органами доходів і зборів України або в межах зони діяльності одного органу доходів і зборів без будь-якого використання цих товарів, без сплати митних платежів та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. 12.2. Пункт 1 частина перша стаття 95 Встановлюються такі строки транзитних перевезень залежно від виду транспорту: для автомобільного транспорту - 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб). 12.3. Частина перша стаття 192 Якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов'язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу. 12.4. Частина перша стаття 381 Громадянам дозволяється ввозити транспортні засоби особистого користування з метою транзиту через митну територію України за умови їх письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, та внесення на рахунок органу доходів і зборів, що здійснив пропуск таких транспортних засобів на митну територію України, грошової застави в розмірі митних платежів, що підлягають сплаті при ввезенні таких транспортних засобів на митну територію України з метою вільного обігу. Зазначені вимоги не поширюються на транспортні засоби, постійно зареєстровані у відповідних реєстраційних органах іноземної держави, що підтверджується відповідним документом. 12.5. Частина перша стаття 458 Порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений цим Кодексом та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред'явлення їх органам доходів і зборів для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на органи доходів і зборів цим Кодексом чи іншими законами України, і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність. 12.6 Частини перша стаття 460 Вчинення порушень митних правил, передбачених частиною третьою статті 469, статтею 470, частиною третьою статті 478, статтею 481 цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом. 12.7. Частина третя стаття 470 Перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 12.8. Частина перша стаття 522 Справи про порушення митних правил, передбачені статтями 468-470, 474, 475, 477-481, 485 цього Кодексу, розглядаються органами доходів і зборів. 13. Порядок виконання митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму затверджений Наказом Міністерства фінансів України від 31.05.2012 №657 13.1 Пункт 2 розділу VIII Аварія - небезпечна подія техногенного характеру, у зв'язку з якою товари, транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, були пошкоджені (зіпсовані, знищені, втрачені тощо) або потребували певного часу для відновлення можливості їх переміщення з метою забезпечення виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи. Обставини непереборної сили - надзвичайні та невідворотні події, що виникли незалежно від волі особи, зокрема стихійне лихо (землетрус, пожежа, повінь, зсув тощо), сезонне природне явище (замерзання моря, проток, портів, ожеледиця тощо), введення воєнного чи надзвичайного стану, страйк, громадянські безпорядки, злочинні дії третіх осіб, прийняття рішень законодавчого або нормативно-правового характеру, обов'язкових для особи, закриття шляхів, проток, каналів, перевалів та інші надзвичайні та невідворотні за таких умов події. Факт аварії чи дії обставин непереборної сили - часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем. 13.2 Пункт 3 розділу VIII Залежно від характеру аварії чи обставин непереборної сили документи, що підтверджують їх наявність і тривалість дії, можуть видаватися державними органами, місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, іншими спеціально вповноваженими на це державними органами, а також уповноваженими на це підприємствами, установами та організаціями відповідно до їх компетенції. 13.3 Пункт 5 розділу VIII Якщо факт аварії чи дії обставин непереборної сили має місце на митній території України, особа, відповідальна за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем (власник товару або уповноважена ним особа, перевізник чи особа, відповідальна за дотримання митного режиму), повинна звернутись до митного органу, в зоні діяльності якого перебувають ці товари, транспортні засоби, із письмовою заявою, яка повинна містити відомості, що надають можливість ідентифікувати товари, транспортні засоби як такі, що перебувають під митним контролем, а також інформацію про час, місце, обставини та наслідки аварії чи дії обставин непереборної сили. Керівник митного органу, в зоні діяльності якого перебувають товари, транспортні засоби, що потрапили в аварію або під дію обставин непереборної сили, або особа, що виконує його обов'язки, після отримання заяви невідкладно організовує проведення огляду території чи іншого місця, де знаходяться, знаходились або можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, за винятком випадків, коли такий огляд проводити недоцільно з урахуванням характеру аварії чи обставин непереборної сили та їх наслідків. Огляд території чи іншого місця, де знаходяться, знаходились або можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, також не проводиться у разі відсутності протягом тривалого часу внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили можливості дістатися до місця пригоди. За результатами огляду складається акт встановленої форми у трьох примірниках. Один примірник акта вручається особі, відповідальній за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, другий - невідкладно надсилається митному органу, під контролем якого перебувають товари, транспортні засоби, що потрапили в аварію або під дію обставин непереборної сили, а третій - залишається у справах митного органу, посадовими особами якого він був складений. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 14. Перевищення десятиденного строку доставки автомобільного транспорту, який ввезений в митному режимі "транзит", до відповідного органу доходів і зборів України або ж його вивезення за межі митної території України, визнається порушенням митних правил, за яке передбачена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу. 15. Підставою для звільнення від адміністративної відповідальності за порушення митних правил, передбачене частиною 3 статті 470 МК України, є часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем, внаслідок саме аварії чи дії обставин непереборної сили, настання яких має бути належним чином підтверджено (доведено) та про них вчасно (до закінчення встановленого строку транзитного перевезення) має бути повідомлено митний орган шляхом подання письмової заяви із зазначенням обставин події, місцезнаходження транспортного засобу, а також надання інформації, яка надає можливість ідентифікувати такий транспортний засіб. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції 16. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України). 17. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач подав копію повідомлення до Львівської митниці ДФС від 11.05.2016 про неможливість вивезення автомобіля у зв'язку з аварією та копію листа Львівської митниці ДФС №7560/10/13-70-18-02/40 від 26.05.2016 р. в якому зазначено, що для вирішення питання вивезення транспортного засобу за межі митної території України, йому необхідно вжити вичерпних заходів доставки ввезеного ним автомобіля в пункт пропуску через державний кордон України, де надати усі наявні оригінали документів, що підтверджують ДТП, видані компетентними органами та засвідченні в установленому порядку. Постановою Жовківського районного суду у Львівській області у справі №444/1113/16-п від 24.06.2016 ОСОБА_9 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ст.124 КАП України. Рішенням Жовківського районного суду у Львівській області від 05.01.2017 по справі №444/2126/16-п стягнуто з ОСОБА_9, винуватця аварії, на користь позивача 3455,79 грн. матеріальної шкоди, 3000 грн. моральної шкоди та 1102,40 грн. судових витрат. Дане рішення набрало законної сили 31.01.2017. суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк вивезення транспортного засобу за межі митної території України з моменту набрання законної сили рішення Жовківського районного суду у Львівській області від 05.01.2017 оскілки транспортний засіб не міг бути вивезений швидше тому, що позивач являється пенсіонером і можливість для наймання евакуатора та вивезення транспортного засобу за межі митної території України настали лише після виконання рішення суду та перерахунку коштів. Суд касаційної інстанції вважає висновки суду апеляційної інстанції щодо неможливості вивезення транспортного засобу за межі митної території України передчасними, оскільки вказане не підтверджено належними та допустимими доказами. 18. Перевіривши вмотивованість та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення Суд взяв до уваги наступне, згідно із нормами частини другої статті95 Митного кодексу України до строків транзитного переміщення не включається час дії обставин, зазначених у статті 192 Митного кодексу України, тобто аварії або дії обставин непереборної сили. Згідно частини першої статті 460 Митного кодексу України, вчинення порушень митних правил, передбачених статтею 470, внаслідок дії обставин непереборної сили, що підтверджується відповідними документами, не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої Митним кодексом України. 19. Митним кодексом України продовження строку транзитного переміщення унаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не передбачено. Однак в разі недотримання строку транзитного переміщення внаслідок непереборної сили перебіг строку транзиту на час дії цих обставин, що підтверджено відповідними документами, зупиняється. Під час судового розгляд справи встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують неможливість завершення митного оформлення транспортного засобу в режимі транзит у період з 31.01.2017 по 18.03.2017 шляхом його вивезення або декларування до іншого митного режиму. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 20. Судами попередніх інстанцій в повній мірі встановлено фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 21. Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, враховуючи норми, що регулюють спірні відносини та встановлені обставини справи, дійшов висновку, що доводи, викладені у касаційні скарзі, дають підстави для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи та скасування рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, а тому касаційна скарга Львівської митниці Державної фіскальної служби на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року підлягає задоволенню. 22. Відповідно до п. 4 частини першої ст. 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 23. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (частина перша ст. 352 Кодексу адміністративного судочинства України). Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби задовольнити. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року у справі №461/3006/17 скасувати та залишити в силі постанову Галицького районного суду м. Львова від 16 червня 2017 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... І. Я. Олендер І. А. Гончарова Р. Ф. Ханова, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 12 квітня 2018 року справа №817/270/17 адміністративне провадження №К/9901/4972/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Олендера І. Я., Юрченко В. П. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненської області на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року у складі судді Сала А. Б. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року у складі колегії суддів Охрамчук І. Г., Капустинського М. М., Моніча Б. С. у справі №817/270/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ДН Класик" до Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненської області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, УСТАНОВИВ: У лютому 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ДН Класик" (далі - Товариство, платник податків, позивач у справі) звернулося до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненської області (далі - податковий орган, відповідач у справі) про скасування податкових повідомлень - рішень від 15 листопада 2016 року №0003881401, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 529 748 грн та застосовані штрафні (фінансові) санкції у сумі 101 276 грн, №0001601302, яким визначено суму грошового зобов'язання з військового збору у сумі 3142 грн 09 коп. основного платежу та нарахована пені у сумі 391 грн 28 коп., від 17 листопада 2016 року №0001591302, яким застосована штрафні (фінансові) санкції у сумі 510 грн, від 15 листопада 2016 року №0003901401, яким застосовані штрафні (фінансові) санкції у сумі 170 грн, з мотивів протиправності їх прийняття податковим органом. 18 травня 2017 року постановою Рівненського окружного адміністративного суду, залишеною без змін 23 листопада 2017 року ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду, адміністративний позов Товариства задоволений частково, внаслідок чого визнане протиправним та скасоване податкове повідомлення-рішення податкового органу від 15 листопада 2016 року №0003881401 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток на загальну суму 355 947 грн в тому числі 294 791 грн основного зобов'язання та 61 156 грн штрафних санкцій. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважають відсутнім податкове правопорушення, яке покладено податковим органом в основу прийняття спірного податкового повідомлення - РІШЕННЯ: 13 грудня 2017 року Головним управлінням Державної фіскальної служби у Рівненської області подана касаційна скарга, яка передана до Верховного Суду 28 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, відповідач просить скасувати постанову суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволені позовних вимог Товариства відмовити повністю. Відповідач доводить, що Товариством при визначені податку на прибуток включені до витрат будівельні матеріали списані на капітальний ремонт основних засобів, які відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" повинні збільшувати їх первісну вартість. 3 січня 2018 року ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу податкового органу залишено без руху. 17 січня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження та витребувано справу №817/270/17 з Рівненського окружного адміністративного суду. 31 січня 2018 року справа №817/270/17 надійшла до Верховного Суду. 5 лютого 2018 року позивачем поданий відзив на касаційну скаргу податкового органу, яким Товариство просить залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Позивач доводить, що реконструкція цеху на останню дату періоду, що підлягав перевірці не завершена, акт приймання-передачі Товариство не складало, відповідно витрати по будівельних матеріалах, які обліковувалися в складі витрат по незавершеному виробництву, не зменшили об'єкт оподаткування, що не вплинуло на собівартість реалізованих товарів, а відповідно не могло вплинути на фінансовий результат діяльності Товариства. Розгляд справи здійснюється у попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що податкове повідомлення-рішення від 15 листопада 2016 року №0003881401 прийняте податковим органом згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України на підставі акту від 1 листопада 2016 року №258/17-00-14-01/36714492 планової виїзної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 січня 2013 року по 30 червня 2016 року. Витрати на загальну суму 1 637 727,00 грн понесені Товариством у зв'язку із реконструкцією квасилозасолочного цеху під цех з виготовлення кондитерських виробів та продуктів харчування на вул. Семидубській, 87 у м. Дубно. В бухгалтерському обліку такі операції відображено Дт 805 "Витрати будівельних матеріалів" Кт 205 "Запасні частини"; Дт 23 "Виробництво" Кт 805 "Витрати будівельних матеріалів". Як установили суди попередніх інстанцій, витрати, пов'язані з реконструкцією об'єкту (впродовж її проведення) основних засобів помилково формувалися Товариством на рахунку 23 "Виробництво", який у відповідності до Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, призначений для узагальнення інформації про витрати на виробництво продукції (робіт, послуг), при цьому це порушення не вплинуло на визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, що також підтверджено експертним висновком. Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що саме по собі порушення Товариством правил бухгалтерського обліку не доводить порушення формування витрат і, як наслідок, не впливає на визначення об'єкту оподаткування для обчислення податку на прибуток. Пунктом 134.1 статті 134 Податкового кодексу України визначено, що об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу. До яких, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, належать Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затверджене наказом Міністерства фінансів України 27 квітня 2000 року №92 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 травня 2000 року за №288/4509), та Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, затвердженою наказом Міністерства фінансів України 30 листопада 1999 року №291 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1999 року за №892/4285), є нормативно-правовими актами в розумінні статті 117 Конституції України, підлягають застосуванню, як джерело права відповідно до положень статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України. Оцінюючи віднесення витрат податковий орган виходив із того, що первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов'язаних з поліпшенням об'єкта, що за загальним правилом цілком узгоджується із положеннями пункту 14 Стандарту 7. Разом із тим, реалізація положення цього пункту можлива після закінчення реконструкції (у межах спірних відносин) та належного оформлення цього юридичного факту. Податкове правопорушення, на думку податкового органу, полягає у віднесенні позивачем вартості будівельних матеріалів задіяних в реконструкції цеху до складу витрат, які безпосередньо впливають на визначення об'єкта оподаткування. При цьому віднесення вартості придбаних будівельних матеріалів до собівартості готової продукції податковим органом не доведено. Позивач у відзиві вказав на те, що до собівартості товару (виробничої) вартість будівельних матеріалів не віднесена, що спростовує висновок податкового органу про включення сум вартості будівельних матеріалів до витрат. Під час перевірки дослідження рахунку 26 "Готова продукція" податковим органом не здійснювалось. Суд вважає, що сам факт порушення відображення операцій в бухгалтерського обліку та нормативне закріплення підстав збільшення вартості основних засобів не доводить склад податкового правопорушення щодо завищення витрат, як одного із елементів визначення бази оподаткування податком на прибуток. Суд не приймає посилання податкового органу на Методичні рекомендації з бухгалтерського обліку основних засобів, затверджені наказом Міністерства фінансів України від 30 вересня 2003 року №561, оскільки вони не зареєстровані в Міністерстві юстиції України, мають рекомендаційний характер, не є нормативно-правовим актом в розумінні статті 117 Конституції України. Суд визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень, внаслідок чого касаційна скарга податкового органу залишається без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненської області залишити без задоволення. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2013 року у справі №817/270/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. Я. Олендер В. П. Юрченко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 березня 2019 року Київ справа №820/4205/16 адміністративне провадження №К/9901/32979/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Васильєвої І. А., суддів - Пасічник С. С., Юрченко В. П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Центральної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління ДФС у Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 01.11.2016 (суддя Панченко О. В. ) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2017 (судді Рєзнікова С. С., Бегунц А. О., Старостін В. В. ) у справі №820/4205/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕТАЛОН-ПРИЛАД" до Центральної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління ДФС у Харківській області про скасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ЕТАЛОН-ПРИЛАД" (далі - позивач, ТОВ "ЕТАЛОН-ПРИЛАД") звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Центральної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління ДФС у Харківській області (далі - відповідач, Центральна ОДПІ м. Харкова ГУ ДФС у Харківській області), в якому просило суд визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення від 28.07.2016 №0000941402, №0000931402, №0000921402, №0000951402. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 01.11.2016, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2017, адміністративний позов задоволено повністю. Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 01.11.2016 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2017 і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Позивач процесуальним правом надати письмові заперечення не скористався, що не перешкоджає розгляду справи по суті. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.03.2018 касаційну скаргу разом з матеріалами справи було передано судді-доповідачу Васильєвій І. А. та визначено склад колегії суддів, до якої також входять судді: Пасічник С. С. та Юрченко В. П. Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.06.2016 на підставі наказу від 23.05.2016 №570, згідно з підпунктом 78.1.4 пункту 78.1 статті 78, статтею 79 Податкового кодексу України, посадовою особою відповідача була проведена позапланова документальна невиїзна перевірка ТОВ "Еталон-Прилад" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства України в частині господарських взаємовідносин з ТОВ "Обен-2014" за липень 2015 року, серпень 2015 року, з ТОВ "Максус Трейд" за лютий 2015 року березень-червень 2015 року, з ТОВ "ВКФ Дельта-М" за березень-липень 2015 року, за результатами якої складено акт від 09.06.2016 №2135/20-30-14-02/31342156 та встановлено порушення позивачем вимог підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14, статті 138, підпункту 134.1. пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України, що призвело до заниження об'єкта оподаткування 695 470 грн. та, як наслідок, заниження сум податку на прибуток в сумі 125 185 грн. в 2015 році; статті 198, пункту 200.1 статті 201 Податкового кодексу України, що призвело до завищення податкового кредиту з ПДВ на загальну суму 139 034 грн., що призвело до заниження податку на додану вартість, який підлягає сплаті до бюджету на суму 57 440 грн., в тому числі за лютий 2015 року на суму 1700 грн., червень 2015 року на суму 42 868 грн., липень 2015 року на суму 979 грн., серпень 2015 року на суму 11 893 грн. та завищення від'ємного значення (р. 24) на суму 42 903 грн., в тому числі за березень 2015 року на суму 12 297 грн., квітень 2015 року на суму 12 238 грн., травень 2015 року на суму 18 368 грн. ; пункту 187.1 статті 187 Податкового кодексу України, що призвело до завищення податкових зобов'язань на загальну суму 38 750 грн. На підставі вказаного акту перевірки відповідачем 28.07.2016 були прийняті податкові повідомлення-рішення: №0000941402, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств на загальну суму 125 185 грн, в тому числі 125 185 грн - за основним платежем, №0000931402, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 86 160 грн, в тому числі 57 440 грн - за основним платежем та 28 720 грн - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами), №0000921402, яким застосовано суму штрафних (фінансових санкцій) у розмірі 42 903 грн, №0000951402, яким позивачу зменшено суму податкового кредиту на 38 750 грн. Як вбачається з акту перевірки від 09.06.2016 №2135/20-30-14-02/31342156 та доводів касаційної скарги фактичною підставою для донарахування позивачу зазначених податкових зобов'язань слугували висновки перевіряючих про неправомірність формування позивачем складу витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість по господарським взаємовідносинам з ОВ "Обен-2014", ТОВ "Максус Трейд", ТОВ "ВКФ Дельта-М", які, за твердженнями відповідача, не спричиняють реального настання правових наслідків обумовлених ними. Вказані висновки ґрунтуються на отриманій податковій інформації щодо контрагентів позивача, отриманої за результатом аналізу бази даних ДПА України "Система автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів" та "Розшифровка податкових зобов'язань податкового кредиту в розрізі контрагентів", а також реєстру виданих та отриманих накладних, інформацією від інших податкових органів. Суд першої інстанції, висновки якого підтримала колегія суддів апеляційної інстанції, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що матеріалами справи підтверджується належним чином та в повному обсязі виконання укладених позивачем зі своїми контрагентами правочинів, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень, враховуючи, що висновки викладені в акті податкової перевірки не узгоджуються з нормами матеріального права, не довів правомірності прийнятих ним податкових повідомлень-рішень. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з такою позицією судів попередніх інстанцій виходячи з наступного. Датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку (пункт 187.1 статті 187 Податкового кодексу України). Пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу передбачено, що до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту, згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України, вважається дата тієї події, що відбулася раніше: - дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; - дата отримання платником податку товарів/послуг. Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлено, що Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг. Нарахування податкового кредиту здійснюється незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду. При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума: а) враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу) в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації, а в разі відсутності податкового боргу -б) або підлягає бюджетному відшкодуванню за заявою платника у сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів/послуг у попередніх та звітному податкових періодах постачальникам таких товарів/послуг або до Державного бюджету України, в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації, в) та/або зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (пункт 200.4 статті 200 Податкового кодексу України). Відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи, та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних. Згідно з пунктом 201.4 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна складається у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України зазначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Таким чином, враховуючи викладені норми Податкового кодексу України, судами попередніх інстанцій вірно зазначено про існування декількох підстав для формування податкового кредиту, а саме: наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, фактична сплата грошових коштів контрагенту, в сумі визначеній в податковій накладній, а також фактичне виконання господарської операції, за наслідками якої у платника податку на додану вартість виникає право на податковий кредит. Згідно підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього розділу. Згідно із статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 №996-XIV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 №996-XIV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість та витрати мають бути підтверджені належним чином складеними первинними документами, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції, що стала підставою для формування податкового обліку платника податку. Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, між позивачем та ТОВ "Максус-Трейд" укладений договір №15-001 від 15.01.2015, за умовами якого позивач (замовник) доручає, а ТОВ "Максус - Трейд" (підрядчик) виконує відповідно до умов договору роботу з виробництва джерела живлення, вузлів перетворювача напруги, вольтметрів, амперметрів, частотомірів різних модифікацій, пірометрів (вироби) згідно специфікації до договору. Фактичне виконання вказаного договору підтверджується накладними на внутрішнє переміщення, видатковими накладними, товарно-транспортними накладними на перевезення товару, видатковими накладними на товар, довіреностями на отримання товару. Крім того, відповідно до договору №10-002/15 від 23.02.2015 позивач (покупець) придбав у ТОВ "ВКФ ДЕЛЬТА-М" (продавець) товар згідно специфікацій (джерело живлення, генератор звукової частоти, рефлектометр, світильник світлодіодний на сонячній батареї, пульт дистанційного управління, шунт, розгалужувач, лічильник спожитої електроенергії, катушки, тощо). Фактичне виконання вказаного договору підтверджується видатковими накладними, товарно-транспортними накладними на перевезення товару, видатковими накладними на товар, довіреностями на отримання товару. Згідно договору № ДГ-83 від 07.07.2015 позивач (покупець) придбав у ТОВ "Обен-2014" (продавець) товар згідно специфікацій до договору (термометр цифровий, катушка для намотки кабелю, катушка для кабелю, вольтамперметр М 2044, подовжувач на катушці, тощо). Фактичне виконання вказаного договору підтверджується видатковими накладними, товарно-транспортними накладними на перевезення товару, видатковими накладними на товар, довіреностями на отримання товару. За всіма переліченими договорами згідно виписок установ банку позивачем проведено оплату за отриманий товар (виконані роботи) з урахуванням сум ПДВ. Касаційна скарга податкового органу не містить обґрунтованих доводів, які б свідчили про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, натомість містить виключно доводи про можливу відсутність реальної господарської діяльності ТОВ "Обен-2014", ТОВ "Максус Трейд", ТОВ "ВКФ Дельта-М" з посиланням на дані податкових баз даних. Таким чином, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи і не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права. Згідно частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Враховуючи викладене, суддійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішень судів попередніх інстанцій не встановлено. Керуючись статтями 243, 246, 250, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Центральної об'єднаної державної податкової інспекції м. Харкова Головного управління ДФС у Харківській області залишити без задоволення. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 01.11.2016 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.01.2017 у справі №820/4205/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя (підпис) І. А. Васильєва судді: (підпис) С. С. Пасічник (підпис) В. П. Юрченко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 21 серпня 2018 року справа №705/4380/15-а адміністративне провадження №К/9901/34828/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Гончарової І. А., Олендера І. Я., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Черкаської митниці Державної фіскальної служби на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пилипенко О. Є., Глущенко Я. Б., Шелест С. Б. у справі №705/4380/15-а за позовом ОСОБА_1 до Черкаської митниці Державної фіскальної служби у Черкаській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кролікофф Плюс", про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення та закриття провадження у справі, УСТАНОВИВ: У серпні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач у справі) звернулася з адміністративним позовом до Черкаської митниці Державної фіскальної служби (далі - митний орган, відповідач у справі), у якому просила скасувати постанову №12/90203/15 від 29 квітня 2015 року в справі про адміністративне правопорушення, винесену Черкаською митницею Державної фіскальної служби, якою її притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 485 Митного кодексу України та накладено стягнення у вигляді штрафу у розмірі 326451,72 гривні, закрити провадження у справі за відсутністю складу адміністративного правопорушення. В обґрунтування позову зазначила, що до завершення митного оформлення нею було самостійно виявлено помилку у поданій митній декларації та одразу ж повідомлено про це митний орган шляхом подання заяви про внесення змін до митної декларації, однак, всупереч положенням частини десятої статті 269 Митного кодексу України стосовно неї було розпочато справу про порушення митних правил та притягнуто до адміністративної відповідальності. Постановою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 22 лютого 2017 року (суддя Мазуренко Ю. В. ) у задоволення позову відмовлено з тих підстав, що заява про відкликання митної декларації була подана позивачем після виявлення порушення митних правил, внаслідок чого внесення змін до неї не дозволялось за приписами чинного законодавства. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року скасовано постанову Уманського міськрайонного суду Черкаського області від 22 лютого 2017 року та прийнято нову, якою адміністративний позов задоволено частково, скасовано постанову в справі про порушення митних правил №12/90203/15 від 29 квітня 2015 року, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У травні 2017 року митним органом подана касаційна скарга на судове рішення суду апеляційної інстанції, 4 травня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України (суддя Донець О. Є.) відкрито касаційне провадження, витребувано справу №705/4380/15-а з суду першої інстанції. 6 березня 2018 року справу №705/4380/15-а передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому пунктом 4 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року). У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме положень статей 257, 264, 266, 293, 295, 485 Митного кодексу України, пункту 34 Положення про митні декларації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 року №450, просить судові рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Заперечень на касаційну скаргу не надходило, що не перешкоджає її розгляду. Касаційний розгляд справи здійснюється в попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд, переглянувши оскаржені судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень) судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Суди першої та апеляційної інстанцій установили. 12 березня 2015 року позивачем як декларантом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кролікофф Плюс" митному органу подано митну декларацію №902030000/2015/300929, за якою задекларовано в митний режим імпорту (ІМ40ДЕ) товар: "Кролі свійські живі", чистокровні, племінні та підходять для селекційної роботи, а також пакет документів на підтвердження митної вартості товару. Митну вартість декларантом визначено за ціною договору, відповідно до графи 47 митної декларації нараховано до сплати мито та митні платежі у сумі 431 969,60 гривень, а саме: платіж 020 - 98174,91 гривень, платіж 022 - 98174,91 грн., платіж 028 - 235619,78 гривень. Цього ж дня, до моменту завершення митного оформлення, о 16 год. 00 хв. позивачем за допомогою засобів електронного зв'язку на адресу митного органу надіслано електронну заяву про внесення змін до митної декларації №902030000/2015/300929 від 12 березня 2015 року на підставі частини другої статті 269 Митного кодексу України - внаслідок самостійного виявлення помилки у зазначенні митної вартості товару в частині не включення транспортних витрат. Цього ж дня митний орган прийняв рішення про коригування митної вартості товару №902030000/2015/300929/2, і о 19 год. 50 хв. розпочав процесуальну дію складання протоколу про порушення митних правил відносно позивача за статтею 485 Митного кодексу України, внаслідок чого в подальшому прийнято спірну постанову, якою позивача визнано винною у порушенні митних правил та притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 485 Митного кодексу України шляхом накладення стягнення у вигляді штрафу у розмірі 326 451,72 грн. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що матеріали справи містять докази того, що провадження у справі про порушення митних правил відносно позивача розпочато після того, як декларант звернулась до митного органу із заявою про внесення змін до митної декларації. Суд погоджується з таким висновком, оскільки в матеріалах справи дійсно міститься повідомлення головного державного інспектора Митного поста "Умань" Поволоцького О. М., в якому зазначено, що процесуальну дію складання протоколу про порушення митних правил щодо ОСОБА_1 розпочато 12 березня 2015 року о 19:50, в той час коли із відповідною заявою позивач звернулась о 16 годині цього ж дня. Зазначена обставина судом першої інстанції не врахована. Відповідно до частини десятої статті 269 Митного кодексу України у разі виявлення порушень митних правил щодо задекларованих у митній декларації товарів, транспортних засобів комерційного призначення внесення змін, відкликання та визнання недійсною цієї декларації до закінчення провадження у відповідних справах забороняються. Не порушується провадження у справах про порушення митних правил у випадках, якщо декларант або уповноважена ним особа самостійно звернулися до органу доходів і зборів з проханням про внесення змін до митної декларації відповідно до частин другої - четвертої цієї статті. Суд вважає, що положення частини десятої статті 269 Митного кодексу України слід тлумачити лише виходячи із сукупного аналізу першого та другого її речень. Відповідно до частин першої та другої статті 269 Митного кодексу України за письмовим зверненням декларанта або уповноваженої ним особи та з дозволу органу доходів і зборів відомості, зазначені в митній декларації, можуть бути змінені або митна декларація може бути відкликана. У разі відмови у наданні такого дозволу орган доходів і зборів зобов'язаний невідкладно, письмово або в електронному вигляді, повідомити декларанта про причини і підстави такої відмови; внесення змін до митної декларації, прийнятої органом доходів і зборів, допускається до моменту завершення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до заявленого митного режиму, а також протягом трьох років з дня завершення їх митного оформлення. Зміни повинні стосуватися лише товарів, транспортних засобів комерційного призначення, зазначених у митній декларації. У даній справі митний орган письмово чи в електронному вигляді не повідомляв позивача про підстави та причини відмови у наданні дозволу на внесення змін до митної декларації, натомість розпочавши процесуальні дії щодо складення відносно неї протоколу про порушення митних правил. Аналіз наведених положень Митного кодексу України свідчить про протиправність дій митного органу під час складання протоколу про порушення митних правил відносно позивача після того, як остання звернулась до нього із заявою про внесення змін до митної декларації. Таким чином, правильними є висновки суду апеляційної інстанції щодо протиправності спірної постанови, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 485 Митного кодексу України. Суд відхиляє посилання митного органу на пункт 34 Положення про митні декларації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 року №450, щодо заборони внесення змін або відкликання митної декларації у разі виявлення порушень митних правил щодо задекларованих у цій митній декларації товарів - з огляду на те, що жодних дій, спрямованих на виконання завдань, дотримання змісту провадження у справі про порушення митних правил та на з'ясування обставин, регламентованих статтями 486 та 489 Митного кодексу України, відповідачем здійснено не було. Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Суд визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального чи порушень процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого касаційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Черкаської митниці Державної фіскальної служби залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року у справі №705/4380/15-а залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 червня 2021 року м. Київ справа №640/24491/20 адміністративне провадження № К/9901/33879/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Кашпур О. В., суддів - Мацедонської В. Е., Уханенка С. А. розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу №640/24491/20 за позовом Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" до Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови, за касаційною скаргою адвоката Леськова Валерія Петровича, який діє в інтересах Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України", на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року, прийняту в складі головуючого судді Кармазіна О. А., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року, прийняту в складі головуючого судді: Сорочка Є. О., суддів Єгорової Н. М., Федотова І. В. УСТАНОВИВ: І. Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2020 року Акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України" звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Печерського районного відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Нагайчука М. В. від 29.09.2020 у виконавчому проваджені №62878133 про накладення на позивача штрафу в розмірі 10200,00 грн за невиконання вимоги державного виконавця від 28.08.2020. ІІ. Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції і мотиви їхнього ухвалення 2. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року, відмовлено у відкритті провадження у справі. 3. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірні відносини підлягають розгляду місцевим загальним судом в порядку цивільного судочинства як судом, який видав виконавчий документ та здійснює контроль за виконанням судового РІШЕННЯ: ІІІ. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4. Не погоджуючись із ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, адвокат Леськов В. П., який діє в інтересах Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України", подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 5. Касаційна скарга обґрунтована тим, що висновки судів попередніх інстанцій щодо непідсудності адміністративному суду справи про оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу в процесі виконання рішення Печерського районного суду м. Києва є помилковими. Посилається на те, що частина друга статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" відносить до виключної компетенції адміністративного суду розгляд справ про оскарження постанов виконавця про накладення штрафу. Зазначає, що судами застосовано норми процесуального права не у відповідності до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 04 березня 2020 року по справі №682/3112/18, від 28 листопада 2018 року по справі №2-01575/11. V. Рух справи в суді касаційної інстанції 6. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Леськова Валерія Петровича, який діє в інтересах Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України", на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року. 7. Ухвалою Верховного Суду в складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду від 22 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження на 24 червня 2021 року. VI. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ 8. Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Згідно пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до частини першої статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 9. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону №1404-VІІІ примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди. Відповідно до частини першої статті 74 Закону №1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Частиною другою статті 74 Закону №1404-VIII встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. VІІ.ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 10. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що оскаржувану постанову державний виконавець виніс у межах виконавчого провадження №62878133, відкритого з виконання виконавчого листа, виданого Печерським районним судом міста Києва за результатами розгляду цивільної справи №757/22382/19-ц, а тому на підставі частини першої №1404-VIII цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. 11. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. 12. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 13. Висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 14. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 15. Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ. 16. При цьому, колегія суддів Верховного Суду зауважує, що крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного частиною першої статті 287 КАС України, відповідні спеціальні норми встановлені також Законом №1404-VIII, згідно з частиною другою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. 17. Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону №1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. 18. Зазначений правовий висновок був неодноразово викладений Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 29.05.2019 у справі №758/8095/15-ц, від 27.03.2019 у справі №639/6868/17, від 15.01.2020 у справі №1.380.2019.001073 та від 19.02.2020 у справі №382/389/17, від 06 червня 2018 року у справі №127/9870/16-ц (провадження №14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі №921/16/14-г/15 (провадження №12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі №821/872/17 (провадження №11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі №826/5195/17 (провадження №11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі №279/3458/17-ц (провадження №14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі №758/201/17 (провадження №14-468цс19). 19. З урахуванням наведеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. 20. Враховуючи викладене, позов Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" до Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця про накладення на нього штрафу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен розглядатися адміністративним судом. 21. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції дійшли необґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України. 22. Посилання суду апеляційної інстанції на те, що положення частини другої статті 74 Закону №1404-VIII не поширюють юрисдикцію адміністративних судів на оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, ґрунтуються на помилковому тлумаченні вказаних норм. 23. Відповідно до частин першої, четвертої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. 24. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконних судових рішень, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, то касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року - скасуванню із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду на стадії вирішення питання щодо відкриття провадження. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу адвоката Леськова Валерія Петровича, який діє в інтересах Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України", задовольнити. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року в справі №640/24491/20 скасувати. 3. Справу №640/24491/20 направити до Окружного адміністративного суду міста Києва для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: О. В. Кашпур судді: В. Е. Мацедонська С. А. Уханенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 січня 2019 року справа №808/8089/13-а адміністративне провадження № К/9901/4237/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Бившевої Л. І. (суддя доповідач), Хохуляка В. В., Шипуліної Т. М., розглянув у спрощеному провадженні без повідомлення сторін касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2014 у справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Токмацької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Запорізькій області про скасування податкового повідомлення-рішення, УСТАНОВИВ: Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 подав до суду позов, в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення від 21.08.2013 №0002611702/362/Т/08-33-172-16 про визначення грошового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб в сумі 48 212,92 грн за основним платежем та в сумі 12 053,23 грн за штрафними (фінансовими) санкціями. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що визначення ним витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, у звітному періоді, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг, відповідає вимогам Податкового кодексу України, а саме: пункту 138.4 статті 138 розділу ІІІ "Податок на прибуток підприємств". Тому, висновок контролюючого органу про те, що позивач за період з 12.03.2011 по 31.12.2011 неправомірно включив до складу витрат витрати на придбання товару в сумі 252 462,40 грн, які не оплачені у звітних періодах, що увійшли до зазначеного періоду, є таким, що суперечить нормам Податкового кодексу України. Контролюючий орган залишив поза увагою викладені у листі ДПА України від 22.04.2011 №7788/6/15-026 роз'яснення та узагальнюючу податкову консультацію щодо порядку списання кредиторської заборгованості за неоплачені товари, згідно з якими витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, визнаються витратами того звітного періоду, в якому відбувся перехід права власності на товар покупцеві, а у разі виникнення заборгованості перед продавцем, яка залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності, така заборгованість вважається безповоротною фінансовою допомогою, на суму якої збільшується "інший доход" платника - боржника. Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 10.12.2013 позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення від 21.08.2013 №0002611702/362/Т/08-33-172-16. Присудив на користь позивача з Державного бюджету України судові витрати в сумі 602,66 грн. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що висновок контролюючого органу про неправомірність включення позивачем до складу витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, витрат на придбання товару в сумі 252 462,40 грн, що неоплачений у звітному періоді, є необґрунтованим, оскільки дохід від реалізації товарів визнається за датою переходу покупцеві права власності на такий товар. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 05.06.2014 скасував постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 10.12.2013 та відмовив в задоволенні позову. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції визнав правильною позицію контролюючого органу про протиправність включення позивачем до складу витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, витрат за придбання товарів, що є неоплаченими у звітному періоді. Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 оскаржив постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2014 до Вищого адміністративного суду України. У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального права: пункт 138.4 статті 138 розділу ІІІ "Податок на прибуток підприємств" Податкового кодексу України, пункт 1 підрозділу 4 розділу ХХ "Прикінцеві положення" цього Кодексу. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17.07.2014 відкрив касаційне провадження у справі. Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02.06.2016 №1401-VIII, який набрав чинності з 30.09.2016, статтю 125 Конституції України викладено в редакції, згідно з якою Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Згідно з пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII, який набрав чинності з 30.09.2016, з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, який набрав чинності з 30.09.2016, постановою Пленуму Верховного Суду від 30.11.2017 №2 "Про визначення дня початку роботи Верховного Суду" днем початку роботи Верховного Суду визначено 15.12.2017. Законом України від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017, Кодекс адміністративного судочинства викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями у справі визначено склад колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: Бившева Л. І. (суддя-доповідач, головуючий суддя), Хохуляк В. В., Шипуліна Т. М. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21.01.2018 прийняв касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до провадження та призначив справу до касаційного розгляду у спрощеному провадженні без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами на 22.01.2019. Верховний Суд, переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі фактичних обставин справи, зважає на таке. Суди попередніх інстанцій встановили, що підставою для визначення позивачу за податковим повідомленням-рішенням від 21.08.2013 №0002611702/362/Т/08-33-172-16 грошового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб в сумі 48 212,92 грн за основним платежем та в сумі 12 053,23 грн за штрафними (фінансовими) санкціями слугували висновки контролюючого органу, викладені в акті від 16.05.2013 №483/17/НОМЕР_1 документальної планової виїзної перевірки за період з 12.03.2011 по 31.12.2012, про порушення вимог пунктів 177.2, 177.4 статті 177 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - ПК України). Порушення полягало у неправомірному включенні до складу витрат, що безпосередньо пов'язані з отриманням доходів, витрат на придбання товарно-матеріальних цінностей в сумі 252 462,40 грн., які реалізовані позивачем на таку суму, однак які залишились неоплаченими у звітному періоді. При цьому факт придбання товарно-матеріальних цінностей та їх реалізацію позивачем з отриманням відповідного доходу контролюючий орган не заперечує. Позивач відповідно до пункту 138.4 статті 138 ПК України у податковій декларації про майновий стан і доходи за 2011 рік та у додатку №7 до розділу III декларації відобразив суму доходу, одержаного від провадження господарської діяльності, у тому числі доходу від реалізації товару на суму 252 462,40 грн. Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником). Згідно з підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через відокремлені підрозділи, а також через будь - яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. Відповідно до підпункту "а" пункту 176.1 статті 176 ПК України платники податку зобов'язані вести облік доходів і витрат в обсягах, необхідних для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу, у разі якщо такий платник податку зобов'язаний відповідно до цього розділу подавати декларацію або має право на таке подання з метою повернення надміру сплачених податків, у тому числі при застосуванні права на податкову знижку. Згідно з підпунктом 177.2 статті 177 ПК України об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи- підприємця. У підпункті 177.4 статті 177 ПК України визначено, що до переліку витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу. Пунктом 138.1 статті 138 ПК України передбачено, що витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із, зокрема, витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті. Згідно з підпунктом 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку. За змістом пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. У відповідності до пункту 138.4 статті 138 ПК України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг. При цьому у пункті 137.1 статті 137 ПК України визначено, що дохід від реалізації товарів визнається за датою переходу покупцеві права власності на такий товар. Відповідно до підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 ПК України сума заборгованості одного платника податків перед іншим платником податків, що не стягнута після закінчення строку позовної давності, є безповоротною фінансовою допомогою. Згідно з підпунктом 135.5.4 пункту 135.5 статті 135 ПК України суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному податковому періоді, включаються до складу інших доходів. Таким чином, оскільки витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт та наданих послуг визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг, а дохід від реалізації товарів, своєю чергою, визнається за датою переходу покупцеві права власності на такий товар, то відповідно витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, визнаються витратами того звітного періоду, в якому відбувся перехід права власності на товар покупцеві. У разі виникнення у платника податків (покупця) перед іншим платником податків (продавцем) заборгованості і несплати такої заборгованості до закінчення строку позовної давності, після закінчення цього строку заборгованість вважається безповоротною фінансовою допомогою, на суму якої платник податків (покупець) зобов'язаний збільшити "інші доходи", що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування цього платника. Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції знаходить правильним висновок суду першої інстанцій про необґрунтованість висновку контролюючого органу щодо неправомірності включення позивачем у звітному періоді до складу витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, витрат на придбання товару, які неоплачені у такому звітному періоді. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, в результаті чого помилково скасував постанову суду першої інстанції, яка відповідає закону. Касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції скасуванню із залишенням в силі постанови суду першої інстанції. Керуючись статтями 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задовольнити. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2014 скасувати та залишити в силі постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 10.12.2013. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... Л. І. Бившева В. В. Хохуляк Т. М. Шипуліна, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (вступна та резолютивна частини) 11 грудня 2018 року Київ справа №813/3577/13-а адміністративне провадження №К/9901/8961/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Хохуляка В. В., суддів: Бившевої Л. І., Шипуліної Т. М., при секретарі судового засідання Лисенко О. М. за участю представника відповідача Дмитренка О. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Галицькому районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10.06.2013 (суддя - Сакалош В. М. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2015 (головуючий суддя - Кушнерик М. П., судді: Мікула О. І., Курилець А. Р. ) у справі №813/3577/13-а ( №876/9459/13) за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ваша аптека" до Державної податкової інспекції у Галицькому районі міста Львова Львівської області Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Галицькому районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області задовольнити частково. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10.06.2013 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25.02.2015 у справі №813/3577/13-а скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. ---------- ---------- ---------- В. В. Хохуляк Л. І. Бившева Т. М. Шипуліна судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (вступна та резолютивна частини) 28 листопада 2018 року Київ справа №826/25306/15 адміністративне провадження №К/9901/27706/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С. С., суддів: Васильєвої І. А., Юрченко В. П., за участю секретаря судового засідання Лопушенко О. В., представника відповідача Перепелюка О. В., розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління ДФС у місті Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва у складі судді Кузьменка В. А. від 15 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Кузьменка В. В., суддів Василенка Я. М., Степанюка А. Г. від 10 листопада 2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фадо Груп" до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління ДФС у місті Києві задовольнити. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2016 року скасувати і закрити провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фадо Груп" до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Повернути заявнику без розгляду клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Фадо Груп" про закриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... С. С. Пасічник І. А. Васильєва В. П. Юрченко, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (вступна та резолютивна частини) 12 березня 2019 року Київ справа №803/3408/15 адміністративне провадження №К/9901/31764/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Хохуляка В. В., суддів - Бившевої Л. І., Шипуліної Т. М., при секретарі: Лисенко О. М., за участю представників відповідача: Федорчук І. Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ютрейд" на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 (головуючий суддя - Коваль Р. Й., судді: Гуляк В. В., Довгополов О. М. ) у справі №803/3408/15 (876/2167/16) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ютрейд" до Луцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Волинській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, Керуючись статтями 250, 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ютрейд" - залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... В. В. Хохуляк Л. І. Бившева Т. М. Шипуліна, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 червня 2018 року Київ справа №308/167/16-а адміністративне провадження №К/9901/43776/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Гончарової І. А., суддів - Олендера І. Я., Ханової Р. Ф., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.02.2017 (головуючий суддя - Макарик В. Я.) у справі №308/167/16-а за позовом ОСОБА_2 до Волинської митниці ДФС про скасування постанови в справі про порушення митних правил, УСТАНОВИВ: У січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Волинської митниці ДФС (далі - Митниця), в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову заступника начальника Волинської митниці ДФС у справі про порушення митних правил №1634/20500/2015 від 30.12.2015 про накладення на нього стягнення у вигляді штрафу в сумі 17 000,00 грн. за вчинення порушення митних правил, передбаченого частиною третьою статті 469 та частиною третьою статті 470 Митного кодексу України (далі - МК України). Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановою від 23.01.2017 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 відмовив. Не погодившись з постановою суду першої інстанції, позивач оскаржив її до Львівського апеляційного адміністративного суду. 17.02.2017 ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху з мотивів її невідповідності вимогам процесуального закону в частині сплати судового збору та надано строк для усунення недоліків. 13.03.2017 на виконання вимог зазначеної ухвали позивач надав до суду клопотання про усунення недоліків апеляційної скарги, до якого додав платіжне доручення №ПН477832 від 09.03.2017 про сплату судового збору за подання апеляційної скарги, у зв'язку з чим 11.04.2017 Львівський апеляційний адміністративний суд відкрив апеляційне провадження. Разом з тим, 13.03.2017 ОСОБА_2 була подана також касаційна скарга на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.02.2017, в якій позивач, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права, просив скасувати вказану ухвалу суду апеляційної інстанції. При цьому в обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 послався на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі №306/17/16-а, відповідно до якого за подання апеляційної чи касаційної скарги при оскарженні постанови про адміністративне правопорушення судовий збір не сплачується. Відповідач подав заперечення на касаційну скаргу, в яких просив залишити її без задоволення. 14.03.2017 Вищий адміністративний суд України ухвалою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.02.2017.21.03.2018 справу в порядку, передбаченому пунктом 4 частини 1 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (в редакції, що діє з 15.12.2017) передано до Верховного Суду. Відповідно до пункту 4 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України, касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційний розгляд справи проведено в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне. Відповідно до статті 87 КАС України (в редакції, чинній на момент постановлення ухвали суду апеляційної інстанції) судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Зокрема, Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Частина друга статті 3 цього Закону містить перелік об'єктів, за які не справляється судовий збір, а стаття 5 - перелік суб'єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб. Як вбачається з матеріалів справи, предметом позовних вимог у даній справі є оскарження постанови митниці у справі про порушення митних правил, якою позивача визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною третьою статті 470 та частиною третьою статті 469 МК України. Відповідно до статті 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) питання щодо адміністративної відповідальності за порушення митних правил регулюються МК України. Відповідно до частини першої статті 529 МК України постанова митниці у справі про порушення митних правил може бути оскаржена до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, або до місцевого загального суду як адміністративного суду в порядку, передбаченому КАС України. Водночас, МК України жодним чином не регулює питання сплати судового збору. Відповідно до статті 487 МК України провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до цього Кодексу, а в частині, що не регулюється ним, - відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. Частиною четвертою статті 288 КУпАП визначено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Тобто зміст наведеної норми вказує на те, що у разі незгоди і оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення особа, яка її оскаржила, не обтяжується обов'язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах. У частині четвертій статті 288 КУпАП видом платежу, від якого звільняються особи, що оскаржують постанову про накладення адміністративного стягнення, встановлено державне мито. На час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за звернення до суду у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління сплачують інший вид платежу - судовий збір, правові засади справляння якого, платники, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, як зазначено вище, встановлені Законом України "Про судовий збір". Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 №7-93 "Про державне мито" (у редакцій до набрання чинності Законом України "Про судовий збір") державне мито справлялося з: 1) позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, за оскарження такої постанови до суду. З 11.11.2011 набрав чинності Закон України "Про судовий збір", який, між тим, не припинив дію законодавчих актів, які передбачали пільгу щодо сплати судового збору за подання заяви про розгляд в порядку адміністративного судочинства окремих видів рішень органів державної влади, як-то правила частини четвертої статті 288 КУпАП, або обмежив можливість прийняття таких актів у майбутньому. Таким чином, у справах про оскарження постанов у справах про порушення митних правил позивач звільняється від сплати судового збору. Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об'єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КУпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону України "Про судовий збір" не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги. У зв'язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб'єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови в справі про порушення митних правил судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом №3674-VI, сплаті не підлягає. Суд не вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 13.12.2016, відповідно до пункту 8 частини першої Перехідних положень Розділ VII КАС України (в редакції, що діє з 15.12.2017). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Враховуючи те, що ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.02.2017 фактично не перешкоджає провадженню у справі, оскільки апеляційне провадження було відкрито та здійснено апеляційний перегляд постанови суду першої інстанції по суті, то підстав для направлення справи для продовження розгляду немає. Керуючись статтями 345, 349, 353, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.02.2017 скасувати. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач І. А. Гончарова судді І. Я. Олендер Р. Ф. Ханова

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 жовтня 2021 року м. Київ справа №320/8077/20 адміністративне провадження № К/9901/4236/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Жука А. В., суддів: Мельник-Томенко Ж. М., Радишевської О. Р., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича третя особа: Державне спеціалізоване підприємство "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами" про визнання протиправними та скасування постанов, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 (головуючий суддя - Костюк Л. О., судді - Бужак Н. П., Кобаль М. І.) ВСТАНОВИВ: І. Історія справи 1. У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича, третя особа: Державне спеціалізоване підприємство "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами", у якому просила суд: - визнати протиправною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 01.07.2020, винесену приватним виконавцем Клименком Р. В. у виконавчому провадженні №62437832; - визнати протиправною та скасувати постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 16.07.2020, винесену приватним виконавцем Клименком Р. В. у виконавчому провадженні №62437832.2. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 06.11.2020 позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову про відкриття виконавчого провадження від 01.07.2020, винесену приватним виконавцем Клименко Романом Васильовичем у виконавчому провадженні №62437832. Визнано протиправною та скасовано постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 16.07.2020, винесену приватним виконавцем Клименком Романом Васильовичем у виконавчому провадженні №62437832.3. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 08.12.2020 відповідач звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою. Разом з апеляційною скаргою скаржником заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Київського окружного адміністративного суду від 06.11.2020.4. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.12.2020 апеляційну скаргу залишено без руху у зв'язку з відсутністю доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі, а також у зв'язку з незазначенням в апеляційній скарзі поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження. 5.13 січня 2021 року відповідачем подано заяву про усунення недоліків апеляційної скарги, в якій приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Клименко Роман Васильович просив долучити до матеріалів справи оригінал платіжного доручення про сплату судового збору. Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції 6. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 у відкритті апеляційного провадження за вказаною апеляційною скаргою відмовлено на підставі п. 4 ч. 1 ст. 299 КАС України. 7. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що скаржником не виконано вимог ухвали суду, оскільки апеляційну скаргу було залишено без руху у зв'язку з недотриманням апелянтом строку звернення до суду з апеляційною скаргою та несплатою судового збору, проте апелянтом не зазначено причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї 8. У лютому 2021 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Клименко Роман Васильович звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021.9. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить вказане судове рішення скасувати та направити справу на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. 10. В касаційній скарзі відповідач зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження, що призвело до обмеження реалізації права заявника на апеляційне оскарження судового РІШЕННЯ: 11. Скаржник вказує, що при проголошенні рішення суду першої інстанції він присутній не був, а копія рішення Київського окружного адміністративного суду від 06.11.2020 була ним отримана 19.11.2020. Зазначає, що відповідні обставини були ним наведені в апеляційній скарзі. Також посилається на практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. 12. Відзиву на касаційну скаргу не подано, що відповідно до частини 4 статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції 13. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.03.2021 для розгляду справи №320/8077/20 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Жука А. В., суддів - Мельник-Томенко Ж. М., Радишевську О. Р. 14. Ухвалою Верховного Суду від 29.03.2021 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 15. Ухвалою Верховного Суду від 06.10.2021 адміністративну справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. ІІ. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) 16. Кодекс адміністративного судочинства України 16.1. Частиною 1 статті 121 КАС України встановлено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. 16.2. Згідно з частиною 2 статті 169 КАС України в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). 16.3. За правилами частин 4, 6 статті 287 КАС України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі. Апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення. 16.4. Відповідно до частини 3 статті 299 КАС України на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу. 16.5. Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. IV. Позиція Верховного Суду 17. Згідно з частиною 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 18. Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. 19. Частиною 6 статті 287 КАС України встановлений спеціальний строк для подання апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця, який становить десять днів та обчислюється з дати проголошення судового РІШЕННЯ: 20. Відповідно до встановлених у справі обставин рішення суду першої інстанції було проголошено 06.11.2020, відтак десятиденний строк на оскарження рішення сплив 16.11.2020. Згідно зі штампом вхідної кореспонденції, що міститься на копії апеляційної скарги, з апеляційною скаргою відповідач звернувся лише 08.12.2020, тобто з пропуском встановленого ч. 6 ст. 287 КАС України строку. 21. За загальним правилом, учасник справи має право на поновлення пропущеного процесуального строку шляхом подачі відповідної заяви із зазначенням причин такого пропуску. У випадку, якщо суд визнає наведені у заяві обставини поважними причинами, суд може поновити пропущений процесуальний строк. 22. При цьому, поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами. 23. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачем не виконано вимог ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху, оскільки не зазначено причин пропуску строку на апеляційне оскарження. 24. Як вбачається з матеріалів справи, в мотивувальній частині ухвали про залишення апеляційної скарги без руху судом апеляційної інстанції заначено про відсутність сплати судового збору та визначено спосіб усунення виявленого недоліку - запропоновано скаржнику надати документ про сплату судового збору у встановленому законом розмірі. Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що апеляційна скарга подана з пропуском строку на апеляційне оскарження без зазначення причин такого пропуску та запропоновано скаржнику надати до суду заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження, вказавши в ній поважні підстави для поновлення пропущеного строку. При цьому колегія суддів враховує, що прохальна частина апеляційної скарги містила клопотання про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, однак погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що причин такого пропуску скаржником наведено не було. 25. Так, в апеляційній скарзі відповідач зазначив лише про те, що при проголошенні рішення він присутній не був, копію рішення суду першої інстанції отримав 19.11.2020. Однак, Суд зазначає, що апеляційна скарга була подана лише 08.12.2020, тобто через 20 днів після отримання копії рішення. Зазначені дії скаржника не свідчать про невідкладне подання ним апеляційної скарги після отримання повного тексту рішення суду першої інстанції, а навпаки вказують на безпідставне зволікання відповідача зі зверненням до суду апеляційної інстанції. При цьому скаржником в апеляційній скарзі не зазначено причини такого зволікання. 26. На виконання вимог ухвали суду апеляційної інстанції про залишення апеляційної скарги без руху відповідачем надано платіжне доручення про сплату судового збору у вказаному судом розмірі. Однак скаржником проігноровано та не виконано вимоги ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.12.2020 в частині подання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначеними у ній поважними підставами для поновлення пропущеного строку. 27. Зазначене дає підстави вважати, що станом на день постановлення оскаржуваної ухвали недоліки апеляційної скарги, зазначені в ухвалі Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.12.2020, скаржником не усунуто в повному обсязі. 28. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити також і те, що приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Клименко Роман Васильович як суб'єкт владних повноважень, відповідно до положень частини першої ст. 45 КАС України повинен добросовісно користуватись процесуальними правами, в тому числі і щодо строків на апеляційне оскарження. 29. З огляду на встановлені у справі обставини та враховуючи положення ст. 287 КАС України, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження у цій справі у зв'язку з пропуском скаржником строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відсутністю належно мотивованого клопотання про поновлення такого строку. Ураховуючи викладене, доводи касаційної скарги про допущений судом апеляційної інстанції надмірний формалізм не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи. 30. Отже, ураховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам процесуального права, підстави для скасування чи зміни ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 відсутні. 31. Згідно зі ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 32. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. 33. З огляду на результат касаційного перегляду справи, перерозподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича залишити без задоволення. 2. Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2021 року у справі 320/8077/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена. судді А. В. Жук Ж. М. Мельник-Томенко О. Р. Радишевська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 12 червня 2018 року справа №826/14886/15 адміністративне провадження №К/9901/14335/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф., суддів: Гончарової І. А., Олендера І. Я., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської митниці Державної фіскальної служби на постанову Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2015 року у складі судді Качура І. А. та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року у складі колегії суддів Аліменка В. О., Безименної Н. В., Кучми А. Ю. у справі №826/14886/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" до Київської міської митниці Державної фіскальної служби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві, про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів, УСТАНОВИВ: У липні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" (далі - Товариство, позивач у справі) звернулося із позовом до Київської міської митниці Державної фіскальної служби (далі - митний орган, відповідач), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - казначейський орган), в якому просило суд визнати протиправною бездіяльність Київської міської митниці Державної фіскальної служби щодо відмови у прийнятті висновку про повернення надміру сплачених митних платежів у сумі 36 329,26 грн, стягнути з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" суму надмірно сплачених митних платежів за скасованими в судовому порядку рішеннями Київської міжрегіональної митниці Міндоходів, а саме: від 5 червня 2013 року №00270000/2013/700017/2, №100270000/2013/700019/2 та №100270000/2013/700022/2, в розмірі 36 329, 26 грн. Позов мотивований тим, що рішення митного органу про коригування визначеної Товариством митної вартості товарів скасовані в судовому порядку, у зв'язку з чим Товариство звернулося до останнього із заявою про повернення надміру сплачених за такими рішеннями митних платежів, але отримало відмову. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2015 року визнано протиправною бездіяльність Київської міської митниці Державної фіскальної служби України, що полягає у відмові у прийнятті висновку про повернення Товариству з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" надмірно сплачених митних платежів у сумі 36 329, 26 грн, стягнуто з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначеської служби України у м. Києві на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" (місцезнаходження: 02660, м. Київ, вул. Закревського, 16; ідентифікаційний код: 37141112) суму надмірно сплачених митних платежів за скасованими в судовому порядку рішеннями Київської міжрегіональної митниці Міндоходів, а саме: від 5 червня 2013 року №100270000/2013/700017/2, №100270000/2013/700019/2 та №100270000/2013/700022/2, в розмірі 36 329, 26 грн (тридцять шість тисяч триста двадцять дев'ять гривень 26 копійок). Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог Товариства про стягнення з Державного бюджету України митних платежів у сумі 36 329, 26 грн, в цій частині у позові відмовлено, зобов'язано Київську міську митницю Державної фіскальної служби розглянути заяву №27 від 28 травня 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" та вчинити дії передбачені Порядком повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України №618 від 20 липня 2007 року для повернення надміру сплачених Товариством з обмеженою відповідальністю "Автодистриб'юшн карго партс" коштів. В іншій частині Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 листопада 2015 року - залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки Товариством фактично надміру сплачено митні платежі у розмірі 36 329, 26 грн за рішеннями митного органу про коригування митної вартості тварів, що скасовані в судовому порядку, і Товариство звернулось із відповідною заявою про повернення надміру сплачених коштів у встановленому законодавством порядку, то митний орган зобов'язаний був підготувати і надати Товариству відповідний висновок, чого не зробив. Водночас, стягнення надміру сплачених митних платежів здійснюється не у судовому порядку, а у межах встановленої законодавством процедури, частиною якої є складання і надання митним органом відповідного висновку. У поданій касаційній скарзі митний орган із посиланням на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанови цих судів та прийняти нову про відмову у задоволенні позову. Зазначає про те, що кошти у сумі 36 329,26 грн, сплачені Товариством за рішеннями митного органу про коригування митної вартості товарів від 5 червня 2013 року №100270000/2013/700017/2, №100270000/2013/700019/2 та №100270000/2013/700022/2, не обліковуються на рахунках митного органу, а перераховані до Державного бюджету України, оскільки вони є не помилково чи надміру сплаченими грошовими зобов'язаннями, а передоплатою, відтак їх повернення Товариству було б безпідставним. У запереченнях на касаційну скаргу Товариство зазначає, що доводи касаційної скарги повністю відтворюють аргументи, наведені відповідачем у судах попередніх інстанцій, скарга не вміщує обгрунтувань того, в чому саме полягає неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення ними процесуального права. Просить залишити скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування в них норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на момент ухвалення судових рішень) судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі. Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає у повній мірі. Суди першої та апеляційної інстанцій установили наступне. 4 та 5 червня 2013 року Товариством подано до Київської міжрегіональної митниці Міндоходів вантажно митні декларації №100270000/2013/200990, №100270000/2013/200974 та №100270000/2013/201107, з метою митного оформлення товарів, придбаних за контрактами від 26 жовтня 2010 року № AD-4, від 27 жовтня 2010 року № AD-6, від 01 серпня 2012 року № AD-59. За наслідком розгляду поданих позивачем документів, відповідачем прийняті рішення про коригування митної вартості товарів від 5 червня 2013 року №100270000/2013/700017/2, №100270000/2013/700019/2, №100270000/2013/700022/2, які в подальшому скасовані постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року у справі №826/13058/13-а. 18 квітня 2014 року Товариство звернулось до митного орагну із заявою про повернення з бюджету надмірно сплачених митних платежів у сумі 36 329, 26 грн. 12 травня 2014 року за результатами розгляду вказаної заяви, Київська міжрегіональна митниця Міндоходів листом від 30 квітня 2014 року №5310/1/26-70-52-04 відмовила у задоволенні вказаної заяви, позаяк постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року у справі №826/13058/13-а не було вирішено питання щодо повернення коштів. Товариство оскаржило відмову митного органу здійснити належний розгляд його заяви до суду. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 липня 2014 року у справі №826/7705/14 позов Товариства задоволено частково, визнано протиправними дії Київської міжрегіональної митниці Міндоходів щодо залишення заяви Товариства від 17 квітня 2014 року №25 без розгляду; зобов'язано Київську міжрегіональну митницю Міндоходів розглянути заяву Товариства та вчинити дії передбачені Порядком повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справляння яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 року №618 для повернення надмірно сплачених Товариством коштів. 7 серпня 2014 року Товариство звернулося до Київської міжрегіональної митниці Міндоходів із заявою від 6 серпня 2014 року №45 (вх. КММ №25342), в якій просило, на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 липня 2014 року у справі №826/7705/14, здійснити повернення надмірно сплачених до бюджету митних платежів у сумі 36 329, 26 грн. 19 серпня 2014 року листом за №9457/1/26-70-52-02 митний орган повідомив Товариство про передчасність розгляду зазначеної заяви по суті, оскільки ним 11 серпня 2014 року була подана апеляційна скарга на вищезгадане судове РІШЕННЯ: 14 жовтня 2014 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 липня 2014 року у справі №826/7705/14 залишена без змін, а апеляційна скарга митного органу - без задоволення. 3 листопада 2014 року Товариство листом №69 звернулося до Київської міжрегіональної митниці Міндоходів з проханням розглянути його лист від 6 серпня 2014 року №45 по суті та вжити заходів для повернення декларанту суму надмірно сплачених митних платежів. 4 грудня 2014 року листом №91/6/26-70-25-04 Київська міська митниця Державної фіскальної служби України повідомила про відсутність правових підстав для повернення позивачеві коштів, позаяк судовим рішенням у справі №826/13058/13-а питання повернення коштів не вирішено. Порядок і умови повернення платежів декларанту встановлені статтею 301 Митного кодексу України 2012 року, статтею 43 Податкового кодексу України і статтею 45 Бюджетного кодексу України, положення яких вимагають дотримання певної процедури. Така процедура передбачена Порядком повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затверженим наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 №618 (зареєстровано Міністерством юстиції України 25 вересня 2007 року за №1097/14364), який є нормативно- правовим актом в розумінні статті 117 Конституції України, підлягає застосуванню у межах спірних відносин відповідно до положень частини 2 статті 7 КАС України. Верховний Суд зазначає, що повернення помилково та/або надмірно сплачених митних платежів з Державного бюджету України є виключними повноваженнями митних органів та органів Державного казначейства, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення таких платежів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 15 квітня 2014 року у справі №21-21а14. Отже, в цій частині висновки суду першої інстанції є передчасними, висновки суду апеляційної інстанції є правильними. Щодо вчинення протиправної бездіяльності митним органом, суд зазначає наступне. Позивач у встановленому порядку та за наявності передбачених законом підстав звернувся до митного органу для повернення з Державного бюджету України надмірно сплачених платежів. Проте, митний орган, у порушення закону, відмовився від виконання своїх обов'язків, не здійснив ніяких дій щодо повернення надмірно сплаченого ввізного мита та податку на додану вартість. Порядок, умови та процедура повернення помилково та/або надміру сплачених платежів законодавчо врегульовані. Зокрема, згідно із частинами першою - четвертою статті 301 Митного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів здійснюється відповідно до Бюджетного та Податкового кодексів України. У разі виявлення факту помилкової та/або надмірної сплати митних платежів орган доходів і зборів не пізніше одного місяця з дня виявлення такого факту зобов'язаний повідомити платника податків про суми надміру сплачених митних платежів. Помилково та/або надміру зараховані до державного бюджету суми митних платежів повертаються з державного бюджету в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Якщо надмірна сплата сум митних платежів сталася внаслідок помилки з боку посадових осіб органу доходів і зборів, повернення надміру сплачених сум митних платежів здійснюється у першочерговому порядку. Відповідно до пунктів 43.1 - 43.5 статті 43 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу. У разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов'язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків. Обов'язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов'язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов'язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку. Контролюючий орган не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету. За правилами пункту 2 Порядку повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 №618 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) цей Порядок на виконання вимог статті 43 Податкового кодексу України визначає процедуру повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів. Згідно з абзацами першим, другим, дванадцятим пункту 1, пунктами 2, 3, 4 розділу ІІІ зазначеного Порядку для повернення з Державного бюджету України митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, платником податків до загального відділу митного органу, яким здійснювалось оформлення митної декларації, подається заява довільної форми, яка підписується керівником і головним бухгалтером суб'єкта господарської діяльності або фізичною особою. Заява може бути подана не пізніше 1095-го дня, наступного за днем зарахування коштів до Державного бюджету України. У заяві зазначаються причини повернення коштів, реквізити банку, найменування та код за Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України платника податків-юридичної особи, або прізвище, ім'я та по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків, або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті) та напрям перерахування коштів. Заява, зареєстрована в загальному відділі, після розгляду керівником (заступником керівника) митного органу разом з пакетом документів передається до відділу митних платежів митного органу для перевірки обґрунтованості повернення заявлених сум. Відділ митних платежів митного органу перевіряє факт перерахування митних та інших платежів з відповідного рахунку до Державного бюджету України та наявність переплати. Для підготовки висновку про повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, форма якого наведена в додатку 1 до Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом Державної митної служби України та Державного казначейства України від 20 липня 2007 №611/147, керівництвом відділу митних платежів митного органу за потреби ініціюється проведення перевірки в митному органі щодо правильності митного оформлення із залученням відповідних підрозділів митного органу. Порядок і форма складання документа, у якому відображатимуться результати перевірки, визначаються наказом Державної митної служби України. Згідно з пунктом 1 Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом Державної митної служби України та Державного казначейства України від 20 липня 2007 №611/147 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), взаємовідносини митних органів та органів Державного казначейства України в процесі повернення помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, регламентувалися правилами цього Порядку. За правилами пунктів 2, 3 вказаного Порядку повернення помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів здійснюється на підставі висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації. Зазначений висновок оформляється відповідно до заяви платника, яка подається до митного органу, що здійснював оформлення митної декларації. Платник подає заяву про повернення помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів відповідно до пункту 1 розділу ІІІ Порядку, в якій зазначаються напрями зарахування коштів, які повертаються. Відповідно до пункту 7 Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом Державної митної служби України та Державного казначейства України від 20 липня 2007 №611/147 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), на підставі отриманого Висновку про повернення відповідний орган Державного казначейства України готує платіжні документи на перерахування коштів з рахунку з обліку доходів державного бюджету на рахунок, зазначений у Висновку про повернення, та протягом п'яти робочих днів від дати отримання Висновку про повернення здійснює повернення коштів з бюджету. Згідно з частиною другою статті 45 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету. Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів щодо визначення, призначення, заявлення, з'ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості, митного контролю і митного оформлення, декларант може піддати ці дії чи рішення судовому контролю. Якщо суд визнає рішення або дії митних органів із зазначених питань протиправними, зобов'яже вчинити певні дії відповідно до вимог митного законодавства і коли у рішенні суду буде констатована неправильність чи хибність рішень чи дій митних органів, які зумовили (призвели, потягли) помилкову та/або надмірну сплату сум митних платежів, ці платежі повертаються декларанту в порядку і на умовах, встановлених у статті 301 Митного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 43 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 45 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), з дотриманням процедури, врегульованої Порядком повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженим наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 №618 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), та Порядком взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженим наказом Державної митної служби України та Державного казначейства України від 20 липня 2007 №611/147 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Таке правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 25 листопада 2014 року у справі №21-207а14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркон" до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України. У справі, що розглядається, судами встановлено, що відповідачем за результатами отриманої заяви Товариства не вжито заходів та не вчинено дій, визначених наведеними нормативно-правовими актами, а тому їх висновок про наявність у спірному випадку підстав для зобов'язання митного органу їх вчинити ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суди попередніх інстанцій не допустили порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, та правильно застосували норми матеріального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги митного органу без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Київської міської митниці Державної фіскальної служби залишити без задоволення. Постанову Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року у справі №826/14886/15 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 червня 2018 року Київ справа №749/447/17 провадження №К/9901/29978/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу №749/447/17 за позовом ОСОБА_1 до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у м. Чернігові Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Ніколаєць Олени Володимирівни, Начальника Управління патрульної поліції у м. Чернігові Леонова Олександр Вікторович про скасування постанови та рішення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у місті Чернігові ДПП лейтенанта поліції Ніколаєць Олени Володимирівни на постанову Щорського районного суду Чернігівської області від 1 червня 2017 року, прийняту у складі головуючого судді - Чигвінцева М. С. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 вересня 2017 року, прийняту колегією суддів у складі головуючого судді - Кобаля М. І., суддів: Епель О. В., Карпушової О. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у м. Чернігові ДПП лейтенанта поліції Ніколаєць О. В., начальника Управління патрульної поліції у м. Чернігові Леонова О. В., в якому просив скасувати постанову серії ДР №159371 від 11.04.2017 року та рішення №П-201/41/22/01-2017 Управління патрульної поліції м. Чернігів. 2. Позовна заява мотивована тим, що при притягненні позивача до адміністративної відповідальності відповідачем не дотримано вимог статей 280, 283, 284 КУпАП, не з'ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не враховано пояснення позивача з приводу його інвалідності та здійснення вимушеної зупинки у зв'язку із різким погіршенням стану здоров'я, а саме - хворої ноги. Короткий зміст рішень судів І та ІІ інстанцій 3. Постановою Щорського районного суду Чернігівської області від 1 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 6 вересня 2017 року позов задоволено частково. Скасовано постанову інспектора роти №1 БУПП у м. Чернігові Ніколаєць Олени Володимирівни від 11.04.2017 року серії ДР №159371 про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 225 гривень 00 копійок за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.122 КУпАП. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. 4. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що зазначені в оскаржуваній постанові порушення позивачем п. п.15.10.5 ПДР спростовуються доказами, що містяться у матеріалах справи, а тому постанова ДР №159371 від 11.04.2017 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності є незаконною та підлягає скасуванню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, інспектор роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у місті Чернігові ДПП лейтенант поліції Ніколаєць Олена Володимирівна звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційної скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову. 6. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 3 жовтня 2017 року відкрито провадження за касаційною скаргою інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у місті Чернігові ДПП лейтенанта поліції Ніколаєць Олени Володимирівни на постанову Щорського районного суду Чернігівської області від 1 червня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 вересня 2017 року. 7. Верховний Суд ухвалою від 4 червня 2018 року прийняв до провадження вищезазначену касаційну скаргу. 8. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надавав. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 9. Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу: 9.1. Судами не надано належної оцінки відеозапису, наданого позивачем, із якого видно, що він, ігноруючи обмежувальний знак, здійснив зупинку біля тротуару при наявності вільних місць на парковці. 9.2. Із фотокарток, які містяться у матеріалах справи видно, що поблизу зупинки позивача немає жодної аптеки чи лікарні, що могло б підтвердити саме факт його вимушеної зупинки на забороненому місці. Зазначене підтверджує ту обставину, що причиною зупинки автомобіля був виключно похід пасажирки по магазинам. ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 10.11.04.2017 року Інспектором Ніколаєць О. В. було винесено постанову про адміністративне правопорушення серії ДР №159371 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності. 11. Згідно вказаної постанови, 11.04.2017 року в м. Чернігові по проспекту Миру, 21 водій ОСОБА_1 здійснив стоянку на тротуарі не позначеному в цьому місці дорожніми знаками 5.38 "Місце для стоянки", 5.39 "Зона стоянки" з табличками 7.6.2, 7.6.3, 7.6.5 "Спосіб поставлення транспортного засобу на стоянку", чим порушив п. п.15.10.5 правил дорожнього руху. 12. У зв'язку з вищезазначеним, ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255,00 грн. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 13. Конституція України. 13.1. Стаття 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 14. Кодекс адміністративного судочинства України. 14.1. Частина 2 статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) ; 4) безсторонньо (неупереджено) ; 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) ; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 14.2. Пункт 19 статті 4. Індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. 14.3. Стаття 5. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. 14.4. Стаття 19. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 14.5. Стаття 341. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 14.6. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 14.7. Стаття 77. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. 15. Кодекс про адміністративні правопорушення України. 15.1. Стаття 245. Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. 15.2. Стаття 7. Ніхто не може бути підданим заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності. 15.3. Стаття 254. Про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Протокол не складається у випадках, передбачених ст.258 цього Кодексу. 15.4. Стаття 258. Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу. 15.5. Стаття 251. Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. 15.6. Стаття 283. Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі РІШЕННЯ: Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак) ; технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу. 16. Закону України "Про дорожній рух". 16.1. Стаття 16. Водій зобов'язаний виконувати розпорядження поліцейського, а водії військових транспортних засобів - посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, що даються в межах їх компетенції, передбаченої чинним законодавством, Правилами дорожнього руху та іншими нормативними актами. 16.2. Стаття 52. Контроль у сфері безпеки дорожнього руху здійснюється Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Національною поліцією, іншими спеціально уповноваженими на те державними органами (державний контроль), а також міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (відомчий контроль). 17. Закон України "Про національну поліцію". 17.1. Частина 1 статті 23. Поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі. 17.2. Стаття 40. Поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху. Інформація про змонтовану/розміщену автоматичну фототехніку і відеотехніку повинна бути розміщена на видному місці. 18. Інструкція з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затверджена наказом МВС України від 07 листопада 2015 року №1395 (далі - Інструкція №1395). 18.1. Пункт 1 та 2 розділу III. Справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення, за місцем проживання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, за місцем реєстрації транспортного засобу та на місці вчинення адміністративного правопорушення. Постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема частинами першою, другою і третьою статті 122 КУпАП, виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення. 18.2. Пункти 4, 5 розділу I. У разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу. 19. Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. №1306 зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2013 р. №111.19.1. Пункт 1.1. Ці Правила відповідно до Закону України "Про дорожній рух" встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні грунтуватися на вимогах цих Правил. 19.2. Пункт 1.9. Особи (далі ПДР України), які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. 19.3. Пункт 15.10. ПДР стоянка забороняється, зокрема: б) на тротуарах (крім місць, позначених відповідними дорожніми знаками, встановленими з табличками) ; в) на тротуарах, за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 м. V.ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 20. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. 21. Аналізуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на наступне. 22. Наведені вище норми Кодексу України про адміністративні правопорушення та Інструкції №1395 в їх взаємодії із нормами Закону України "Про дорожній рух" та Закону України "Про національну поліцію" дають підстави для висновку про наявність у відповідача як посадової особи Національної поліції повноважень щодо здійснення контролю за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками, які реалізуються, крім іншого, шляхом розгляду справи про адміністративне правопорушення та винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення у разі виявлення правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зокрема, порушень, передбачених частиною 1 статті 122 КУпАП. 23. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що у справах за позовом фізичної особи щодо оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності на суб'єкта владних повноважень в силу приписів статті 77 КАС України покладається обов'язок доказування правомірності своїх дій у разі, якщо останній заперечує проти позову. 24. Докази, надані відповідачем по справі, мають бути належним чином досліджені судами першої та апеляційної інстанцій із наданням їм відповідної правової оцінки на предмет їх належності і допустимості, повноти та достатності для визнання правомірності дій та рішень суб'єкта владних повноважень. 25. Судами попередніх інстанцій досліджено надані сторонами фотоматеріали та відеозапис, з яких встановлено, що позивач здійснив стоянку транспортним засобом марки Mitsubishi ASX, реєстраційний номер НОМЕР_1 на краю тротуару, де для руху пішоходів залишилося щонайменше 2 метра (а. с.15-21,59 відповідно). 26. Таким чином, як вірно зазначено судами, факт вчинення позивачем порушень п. п.15.10.5 ПДР спростовується вищезазначеними доказами, а тому постанова ДР №159371 від 11.04.2017 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності є незаконною та підлягає скасуванню. 27. Доводи касаційної скарги щодо неповноти дослідження судами наданих фото- та відеоматеріалів по своїй суті спрямовані на переоцінку встановлених по справі обставин та, в силу приписів статті 341 КАС України, не можуть бути предметом оцінки суду касаційної інстанції. 28. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог. 29. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 30. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. 31. Зважаючи на відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу інспектора роти №1 батальйону Управління патрульної поліції у місті Чернігові ДПП лейтенанта поліції Ніколаєць Олени Володимирівни залишити без задоволення. 2. Постанову Щорського районного суду Чернігівської області від 1 червня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 вересня 2017 року - залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Т. Г. Стрелець судді В. М. Бевзенко О. В. Білоус

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 липня 2018 року Київ справа №632/1929/16-а провадження № К/9901/21113/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., розглянувши у письмовому провадженні в касаційній інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Інспектора роти №2 батальйону Управління патрульної поліції в м. Полтава Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Слюсара Віталія Юрійовича про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Департаменту патрульної поліції України на ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року, постановлені у складі судді-доповідача Донець Л. О., ВСТАНОВИВ: У вересні 2016 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до Інспектора роти №2 батальйону Управління патрульної поліції в м. Полтава Департаменту патрульної поліції лейтенанта поліції Слюсара Віталія Юрійовича про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення. Первомайський міськрайонний суд Харківської області постановою від 2 листопада 2016 року позов задовольнив. Додатковою постановою від 1 грудня 2016 року Первомайський міськрайонний суд Харківської області стягнув з Управління патрульної поліції у м. Полтава за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 551,20 гривень. Департамент патрульної поліції України оскаржив указані рішення в апеляційному порядку. суддя-доповідач Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2017 року відмовив у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору та залишив без руху апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 2 листопада 2016 року з підстав її невідповідності вимогам частини шостої статті 187 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, яка була чинна на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, в частині необхідності надання документу про сплату судового збору. Апелянтові надано строк для усунення недоліків поданої апеляційної скарги - 10 днів з дня отримання копії цієї ухвали. Також ухвалою від 10 січня 2017 року суддя-доповідач Харківського апеляційного адміністративного суду залишив без руху апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на додаткову постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 1 грудня 2016 року, пославшись на незрозумілість вимог апелянта до суду апеляційної інстанції. Апелянтові надано строк для усунення недоліків поданої апеляційної скарги - 10 днів з дня отримання копії цієї ухвали. Копії ухвал від 10 січня 2017 року вручено апелянтові 17 січня 2017 року. Ухвалою від 1 лютого 2017 року суддя-доповідач Харківського апеляційного адміністративного суду повернув апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 2 листопада 2016 року з підстав невиконання апелянтом вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. Також ухвалою від 1 лютого 2017 року суддя-доповідач Харківського апеляційного адміністративного суду повернув апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на додаткову постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 1 грудня 2016 року з підстав невиконання апелянтом вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати його рішення про повернення апеляційних скарги та направити справу для продовження розгляду. Заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надійшло. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 159 КАС України в редакції, яка була чинна на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як уже зазначено, залишаючи без руху апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 2 листопада 2016 року, суддя-доповідач апеляційного суду виходив із її невідповідності вимогам частини шостої статті 187 КАС України в редакції, яка була чинна на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, в частині необхідності надання документу про сплату судового збору. Верховний Суд вказує на помилковість такого висновку. Як убачається з матеріалів справи, предметом цього спору є постанова у справі про адміністративне правопорушення, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі частини другої статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Частиною четвертою статті 288 КУпАП визначено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Визначальним у цій нормі є припис (веління) про те, що у разі незгоди і оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення особа, яка її оскаржила, не обтяжується обов'язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах. У частині четвертій статті 288 КУпАП видом платежу, від якого звільняються особи, що оскаржують постанову про накладення адміністративного стягнення, встановлено державне мито. На час виникнення спірних правовідносин за звернення до суду у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління сплачують інший вид платежу - судовий збір, правові засади справляння якого, платники, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, встановлені Законом України "Про судовий збір". За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року №7-93 "Про державне мито" в редакцій, чинній до набрання чинності Законом України "Про судовий збір", державне мито справлялося із: 1) позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову. 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон України "Про судовий збір", який із цієї дати не припинив дію законодавчих актів, які передбачали пільгу щодо сплати судового збору за подання заяви про розгляд в порядку адміністративного судочинства окремих видів рішень органів державної влади, як-то правила частини четвертої статті 288 КУпАП, або обмежив можливість прийняття таких актів у майбутньому. Таким чином, у справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення позивач звільняється від сплати судового збору. У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об'єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КУпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону України "Про судовий збір" не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги. Таким чином, у разі звернення особи до суду з позовом щодо оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення, якою її притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу, судовий збір у порядку та розмірах, встановлених Законом України "Про судовий збір", не сплачується. При цьому позивачі у таких справах звільняються від сплати судового збору і при оскарженні судових рішень у апеляційному чи касаційному порядку. У зв'язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб'єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом України "Про судовий збір", сплаті не підлягає. Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постанові від 13 грудня 2016 року №21-1410а16 та постанові від 31 січня 2017 року №298/1232/15-а. Відтак, помилковим є висновок судді-доповідача суду апеляційної інстанції про невідповідність апеляційної скарги Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 2 листопада 2016 року вимогам частини шостої статті 187 КАС України в редакції, яка була чинна на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, що потягнуло залишення апеляційної скарги без руху та подальше її безпідставне повернення. Більше того, як убачається з матеріалів справи, 27 січня 2017 року, тобто в межах установленого судом апеляційної інстанції десятиденного строку для усунення недоліків апеляційної скарги, апелянт засобами поштового зв'язку направив на адресу суду апеляційної інстанції пакет документів на виконання ухвали від 10 січня 2017 року, зокрема, платіжне доручення про сплату судового збору від 5 грудня 2016 року №5145 на суму 606,32 гривень. За правилами обчислення процесуального строку, визначеними статтею 103 КАС України в редакції, яка була чинна на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку. Однак, суд апеляційної інстанції не врахував час, необхідний для поштового перебігу, та передчасно постановив ухвалу про повернення апеляційної скарги. Щодо оскарження ухвали судді-доповідача Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року про повернення апеляційної скарги Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на додаткову постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 1 грудня 2016 року, суд касаційної інстанції виходить з такого. З матеріалів справи вбачається, що дійсно, оскарження додаткової постанови Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 1 грудня 2016 року відбулося шляхом подання Департаментом патрульної поліції Національної поліції України через суд першої інстанції доповнення до апеляційної скарги на постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 2 листопада 2016 року, і це доповнення, після його надходження до апеляційного суду, зареєстровано як нова апеляційна скарга й передана раніше визначеному складу суду. При цьому назване доповнення, окрім вимог до суду апеляційної інстанції про скасування додаткової постанови Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 1 грудня 2016 року, містило й вимоги про скасування постанови цього суду від 2 листопада 2016 року, що створило ситуацію повторного апеляційного оскарження цією ж особою того ж судового РІШЕННЯ: Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для залишення без руху цієї скарги з підстав її невідповідності вимогам статті 187 КАС України в редакції, яка була чинна на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, зокрема пункту 3 частини другої цієї статті. Разом із цим, як вже зазначено, в межах установленого судом апеляційної інстанції десятиденного строку для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме 27 січня 2017 року, апелянт засобами поштового зв'язку направив на адресу суду апеляційної інстанції пакет документів. До цього поштового відправлення додано належним чином оформлену апеляційну скаргу на додаткову постанову Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 1 грудня 2016 року. Відтак, у цьому випадку апеляційний суд аналогічно не врахував час, необхідний для поштового перебігу, та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для повернення апеляційної скарги. За такого правового регулювання та обставин справи суд апеляційної інстанції допустив порушення процесуального права, що призвело до постановлення незаконних ухвал, які перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Приписами підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу обумовлено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною першою статті 353 цього ж Кодексу закріплено, що підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконних ухвал, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, касаційна скарга підлягає задоволенню, а згадані судові рішення - скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду на стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Департаменту патрульної поліції України задовольнити. Ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року у справі №632/1929-16-а скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду на стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 червня 2018 року Київ справа №806/4988/13-а адміністративне провадження №К/9901/3749/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Олендера І. Я., суддів: Гончарової І. А., Ханової Р. Ф., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2014 року (суддя Фещук А. В. ) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2014 року (судді: Бучик А. Ю. (головуючий), Майор Г. І., Одемчук Є. В. ) у справі №806/4988/13-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотрак Центр" до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотрак Центр" (далі - позивач, Товариство) звернулось до суду з позовом до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області (далі - відповідач, контролюючий орган) про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень від 02.07.2013 №0005272202, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість (ПДВ) на загальну суму 202 229,00 грн, з яких 161 783,00 грн - основний платіж, а 40 446,00 грн - штрафні (фінансові) санкції; від 02.07.2013 №0005282202, яким збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 105 853,00 грн, з яких 94 067,00 грн - основний платіж, а 11 786,00 грн - штрафні (фінансові) санкції. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані податкові повідомлення - рішення контролюючим органом прийнято безпідставно з огляду на те, що витрати та податковий кредит позивачем було сформовано за реально здійсненими господарськими операціями з контрагентом ПП "Єпраксія" та на підставі належним чином оформлених первинних документів, натомість посилання контролюючого органу на порушення кримінальної справи відносно контрагента, відсутність у контрагента достатніх трудових та матеріальних ресурсів, а також наявність акту про неможливість проведення зустрічної перевірки контрагента не є підставою для беззаперечного висновку про відсутність реальних правових наслідків проведених господарських операцій. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2014 року, позов задоволено, оскаржувані податкові повідомлення - рішення скасовано. 4. Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивач мав право на формування витрат та податкового кредиту з огляду на реальність здійснення господарських операцій (від контрагента отримано товар в межах укладених договорів купівлі - продажу), натомість висновки контролюючого органу ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені належними доказами, зокрема і посилання на порушення кримінальної справи за фактом створення фіктивного підприємства ПП "Єпраксія" не було підтверджено належними доказами. Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Житомирська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Житомирській області подала касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2014 року, ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2014 року та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства в повному обсязі. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ 6. Судами попередніх інстанцій встановлено, що фактичною підставою для збільшення сум грошових зобов'язань з податку на прибуток та з податку на додану вартість, згідно оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, з приводу правомірності яких виник спір у цій справі, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки від 14.06.2013 №584/22-2/37055830/0110, оформленого за результатом проведеної планової виїзної документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 27.07.2010 по 31.12.2012, під час якої було виявлено порушення позивачем вимог п. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139, п. 198.1, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податок на прибуток на загальну суму 94 067,00 грн та ПДВ на загальну суму 161 783,00 грн. Висновки фахівців контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства вмотивовано тим, що господарські операції в межах договорів, укладених з контрагентом ПП "Єпраксія", не спричинили настання реальних правових наслідків, з огляду на відсутність вказаного контрагента достатніх матеріальних та трудових ресурсів, наявність акту про неможливість провести зустрічну звірку ПП "Єпраксія", а також порушення кримінальної справи за фактом створення фіктивного підприємства ПП "Єпраксія" (ч. 1 ст. 205 Кримінального кодексу України). На підставі акту та вказаних висновків контролюючим органом прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення. Судами також встановлено, що господарські правовідносини між позивачем та контрагентом ПП "Єпраксія" відбувались у межах укладених договорів поставки, виконання ремонтних робіт, надання транспортних послуг, надання послуг з прибирання території, проведення снігоприбиральних робіт. Судами також встановлено, що позивачем в підтвердження реальності здійснення господарських операцій було надано належно оформлені первинні документи, зокрема договори, акти здачі - приймання робіт (надання послуг), товарно - транспортні накладні, податкові накладні, видаткові накладні, рахунки - накладні, банківські виписки. Придбані у контрагента товари, роботи та послуги безпосередньо пов'язані з господарською діяльністю позивача. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 7. В доводах касаційної скарги відповідач цитує норми матеріального та процесуального права, перелічує порушення, які на його думку допущено позивачем, та висновки, що зазначені в акті перевірки, вказує на неврахування судами доводів контролюючого органу щодо відсутності реального здійснення господарських операцій позивача з контрагентом, що було встановлено під час проведення перевірки, а також неповно з'ясовано всі обставини справи, не досліджено та не оцінено всі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення її по суті. Касаційна скарга інших обґрунтувань ніж ті, які були наведені в запереченні на позов та в апеляційній скарзі контролюючим органом не вказано, в чому саме полягає неправильне застосування судами норм матеріального права скаржником не наведено. 8. Товариство надало заперечення на касаційну скаргу, в якому вказує на правильність висновків судів попередніх інстанцій про реальність здійснення господарських операцій з контрагентом та просить залишити касаційну скаргу контролюючого органу без задоволення, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2014 року залишити без змін. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 9. Податковий кодекс України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) : 9.1. Пункт 44.1 статті 44. Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, реєстрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків та зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. 9.2. Пункт 138.2 статті 138. Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. 9.3. Підпункт 139.1.9 пункту 139.1 статті 139. Не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. 9.4. п. 198.3 ст. 198 Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті. Нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. 9.5. Пункт 198.6 статті 198. Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу. 10. Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні": 10.1. Стаття 1.10.1.1. Господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. 10.1.2. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. 10.2. Частина 1 статті 9. Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 11. Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. 12. Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції. 13. Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг) ) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат чи податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не було встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними. 14. При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні враховувати, що відповідно до вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час вирішення спору), обов'язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб'єктом владних повноважень покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову. У разі надання контролюючим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції 15. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша ст. 341 Кодексу адміністративного судочинства України). 16. Доводи касаційної скарги не містять інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені в акті перевірки, в запереченні на позов, в апеляційній скарзі та з урахуванням яких суди попередніх інстанцій вже надавали оцінку встановленим обставинам справи. У ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судами на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції на час прийняття рішень) та іншим обставинами, що спростовують позицію контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства щодо формування витрат та податкового кредиту. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України, є підставою для податкового обліку та які містять відомості які у повній мірі відображають суть господарських операцій та підтверджують їх фактичне здійснення. 17. Контролюючим органом всупереч вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили, що наявні у контрагента позивача трудові ресурси та матеріально - технічне забезпечення були недостатніми для виконання умов договорів, укладених позивачем з контрагентом, як не було надано і доказів про наявність встановлених судами фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо неправомірної поведінки контрагента та злагодженості дій між ними. Судами також обґрунтовано відхилено посилання контролюючого органу на наявність порушеної кримінальної справи відносно контрагента ПП "Єпраксія" за фактом створення фіктивного підприємства (ст. 205 Кримінального кодексу України), оскільки будь яких доказів в підтвердження такого доводу відповідачем надано не було, як не було надано і відповідного вироку по такій справі. Крім того, як зазначено судом першої інстанції в ході судового розгляду справи представником відповідача було повідомлено про закриття такого кримінального провадження. 18. Посилання контролюючого органу на наявність акту про неможливість проведення зустрічної звірки контрагента ПП "Єпраксія" по ланцюгу постачання, а також на податкову інформацію, що наявна в інформаційно - аналітичних базах відносно такого контрагента, як критерії оцінки реальності господарських операцій, є безпідставними оскільки, під час складення акту про неможливість проведення звірки будь - які первинні документи платника податків не використовувались та не аналізувались, а отже оформлення вказаного акту з відображенням в ньому окремих відомостей, не відповідають критерію юридичної значимості, як не відповідає такому критерію і інформація з інформаційно - аналітичних баз контролюючих органів, оскільки така також не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів, а отже не є належним доказом в розумінні процесуального Закону. 19. Судами попередніх інстанцій в повній мірі встановлено фактичні обставини справи, детально досліджено господарські операції позивача з вищезазначеним контрагентом, за якими Товариством було сформовано витрати та податковий кредит, та надано об'єктивний та обґрунтований їх аналіз з урахуванням доводів наведених контролюючим органом як в акті перевірки так і апеляційній скарзі, у зв'язку з чим, відсутні підстави вважати, що обставини справи встановлено не повно чи неправильно, а отже і наведені скаржником доводи в касаційній скарзі (аналогічні тим, що були зазначені в запереченні на позов та в апеляційній скарзі) щодо цього не спростовують правильних по суті висновків судів попередніх інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 20. Згідно зі ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. 21. Враховуючи встановлені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що позивач має та надав суду відповідні належно оформлені первинні документи, які в сукупності беззаперечно свідчать про факт вчинення господарських операцій, натомість доводи контролюючого органу не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. 22. У ході розгляду справи платником податків з огляду на приписи процесуального закону, що діяв на момент прийняття оскаржуваних рішень (частина перша ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України) підтверджено належними та допустимими доказами правомірність формування витрат та податкового кредиту за реально вчиненими господарськими операціями. 23. Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, враховуючи статті 44, 138, 139, 193, 198 Податкового кодексу України, дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування судових рішень, а тому касаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2014 року слід залишити без задоволення. 24. Відповідно до п. 1 частини першої ст. 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 25. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій (частина перша ст. 350 Кодексу адміністративного судочинства України). Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області залишити без задоволення, а постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2014 року у справі №806/4988/13-а залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... І. Я. Олендер І. А. Гончарова Р. Ф. Ханова, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2018 року Київ справа №821/2148/16 провадження №К/9901/33971/18, К/9901/33978/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №821/2148/16 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі про стягнення недоплаченої грошової допомоги, провадження у якій відкрито за касаційними скаргами Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі та ОСОБА_1 на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року (суддя Войтович І. І.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року (судді Семенюк Г. В., Потапчук В. О., Шеметенко Л. П. ), І. СУТЬ СПОРУ: 1. В грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, АР Крим та м. Севастополі (далі - Управління ДПС), в якому просила стягнути з відповідача суму невиплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні у зв'язку зі скорочення штатів у розмірі 26032,54 грн. Згодом позивач подала заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій просила визначити розмір відшкодування за період порушення виплати позивачу належної одноразової грошової допомоги та стягнути таку суму з відповідача. 2. Позовні вимоги мотивувала тим, що при звільненні їй виплатили одноразову грошову допомогу не в повному обсязі. На думку ОСОБА_1, відповідач при вирахуванні середньомісячної премії для виплати одноразової грошової допомоги застосував неправильну формулу обрахунку, позаяк сума належної їй виплати розраховувалася виходячи із 12 календарних місяців, а мала б нараховуватися за останні 7 місяців роботи, оскільки саме стільки позивач працювала за останньою штатною посадою. Крім того, вважає, що при вирахуванні загальної суми одноразової грошової допомоги відповідач неправомірно не включив суми індексації грошового забезпечення. На думку позивачки, доплати у порядку індексації грошового забезпечення є обов'язковими щомісячними виплатами, які мають постійний характер, входять до структури оплати праці відповідно до статті 2 Закону України "Про оплату праці", а тому в розумінні пункту 18.2 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 07 жовтня 2009 року №222 (далі - Інструкція №222) повинні враховуватися під час розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні. ІІ. Встановлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 3. У період з 18 червня 2013 року до 30 березня 2016 року ОСОБА_1 перебувала у додатковій відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідним наказом №24 о/с від 23 травня 2013 року. 4. Відповідно до наказу №13 о/с від 30 березня 2016 року "По особовому складу" позивач стала до виконання службових обов'язків з 31 березня 2016 року, після виходу з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 5. Згідно з наказом №47 о/с від 31 жовтня 2016 року "По особовому складу" позивача звільнили з Державної кримінально-виконавчої служби України з 31 жовтня 2016 року. За цим наказом позивач має вислугу років для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні 21 рік. 6. Суди встановили, що за останньою штатною посадою після виходу із додаткової відпустки для догляду за дитиною позивач пропрацювала сім повних календарних місяців. 7. При звільненні позивача зі служби відповідач виплатив одноразову грошову допомогу в сумі 54267,89 грн. Розрахунок цієї суми такий: 1150,00 (посадовий оклад) + 130,00 грн. (оклад за спеціальне звання) + 448,00 грн. (надбавка за вислугу років) + 864, 00 грн. (надбавка за виконання особливо важливих завдань) + 575,00 грн. (надбавка за інформаційно-аналітичне забезпечення органів державної влади) + 2001,37 грн. (середньомісячна сума премії за 12 календарних місяців) х 21 рік: 50% = 54267,89 грн. 8. Позивач не погодилася з таким розрахунком з мотивів, зазначених вище, у зв'язку з чим звернулася до суду. ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення. 9. Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 30 січня 2017 року позовні вимоги задовольнив частково. 10. Стягнув з Управління ДПС на користь ОСОБА_1 суму недоплаченої одноразової грошової допомоги про звільненні у зв'язку зі скороченням штатів у розмірі 15010,27 грн. ; стягнув з Управління ДПС на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги в сумі 14068,14 грн. В решті позовних вимог відмовив. 11. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 березня 2017 року залишив постанову суду першої інстанції без змін. 12. При прийнятті такого рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при розрахунку одноразової грошової допомоги позивачці помилкового застосував пункт 18.2 Інструкції №222, позаяк залишив поза увагою, що після виходу з відпустки по догляду за дитиною вона пропрацювала на своїй посаді повних сім місяців, відповідно не було підстав для того, щоб при розрахунку допомоги ділити загальну суми отриманої нею премії (протягом семи місяців) на дванадцять місяців (для визначення середньої величини). 13. Суд зазначив, що розрахунок одноразової грошової допомоги позивачки мав би бути таким: 83, 61 грн. (премія за квітень 2016 року) + 3456, 00 грн. (премія за травень 2016 року) + 3456, 00 грн. (премія за червень 2016 року) + 4320, 00 грн. (премія за липень 2016 року) + 4320, 00 грн. (премія за серпень 2016 року) + 4320, 00 грн. (премія за вересень 2016 року) + 4060, 80 грн. (премія за жовтень 2016 року) = 24016, 41 грн. : 7 місяців = 3430, 92 грн. 14. Отож, за розрахунками суду першої інстанції, при звільненні зі служби позивачу не доплатили одноразової грошової допомоги в сумі 15010,27 грн. (з урахуванням вже здійсненої виплати на суму 54267,89 грн. ). 15. Водночас, відмовляючи у частині позовних вимог, суд першої інстанції пояснив, що згідно з підпунктом 8.3 Інструкції №222 премія особам рядового та начальницького складу виплачується в поточному місяці за результатами оперативно-службової діяльності за минулий місяць, тож премія за березень виплачувалась позивачці в квітні і т. д. ; усього за період з 31 березня 2016 року по 31 жовтня 2016 року позивачці виплатили премій на загальну суму 24016,41 грн. і цю суму суд і взяв для розрахунку середньомісячної суми премії за сім місяців роботи як одного з показників для обрахунку одноразової грошової допомоги. Щодо доводів позивачки про суми індексації грошового забезпечення при вирахуванні загальної суми одноразової грошової допомоги, суд зазначив, що складові грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначені спеціальним нормативно правовим актом - постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (чинна на дату виникнення спірних відносин), за якою індексація грошового забезпечення не включена до переліку додаткових видів грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби (додаток №28 до вказаної постанови). 16. Щодо стягнення відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, то тут суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що по-перше до спірних правовідносин застосовуються положення статті 117 КЗпП, позаяк спеціальне законодавство в цій частині не містить норм, які б їх врегульовували; по-друге розмір відшкодування за час затримки має визначатися пропорційно до задоволених вимог позивача і оскільки позовні вимоги (щодо суми одноразової грошової допомоги) задоволено частково, що в цьому випадку у відсотковому відношенні становить 57,02% від заявленої суми позовних вимог, то еквівалентною сумою відшкодування, за розрахунком суду, є 14068,14 грн. (26320,54 грн. х 57,02%). 17. При вирішенні спору суди обох інстанцій врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15 та від 06 липня 2016 року у справі №6-1207цс16. IV. Касаційне оскарження 18. У касаційній скарзі Управління ДПС, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог повністю. 19. З посиланням на пункт 18.2 Інструкції відповідач зазначив, що при виплаті одноразової грошової допомоги особам рядового і начальницького складу, звільнених зі служби, обчислюється як середньомісячна сума за попередні повні дванадцять календарних місяців, а не пропорційно відпрацьованому часу. З огляду на те, що позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною, цей період для розрахунку не береться, але слід враховувати премію як за останні сім місяців перед звільненням, так і п'ять місяців роботи, які передували виходу у відпустку з тим, щоб дотриматися вимог Інструкції №222.20. Окрім того, відповідач звернув увагу на те, що суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 116, 117 КЗпП, позаяк на відносини, пов'язані з проходженням військової служби не поширюються норми загального трудового законодавства. 21. У доповненнях до касаційної скарги відповідач наголосив на тому, що спір щодо суми одноразової грошової допомоги виник після того, як позивачці її виплатили, тобто після проведення повного розрахунку при звільненні. З посиланням на статтю 117 КЗпП відповідач зазначив, що обов'язок роботодавця виплатити відшкодування за час затримки при звільненні виникає тоді, коли така затримка виникла, зокрема, з його вини. У випадку з позивачкою факт отримання нею допомоги не в повному розмірі встановлено постановою суду, що вказує на відсутність підстав для застосування до відповідача як роботодавця відповідальності відповідно до статті 117 КЗпП. 22. ОСОБА_1 у касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог і прийняти в цій частині нову постанову про задоволення позову. 23. Свої вимоги мотивує тим, що суди безпідставно не врахували індексації грошового забезпечення при розрахунку одноразової грошової допомоги, що свідчить про недотримання гарантій, встановлених Законами України "Про оплату праці", "Про індексацію грошових доходів населення", а також правозастосовним висновкам Верховного Суду України (у справі №21-70а15). Окрім того, при розрахунку середньомісячної суми премії суди допустили помилку у періоді, за який слід було брати суми цих виплат (зокрема, суди правильно звернули увагу на те, що премії виплачуються за результатами роботи за попередній місяць, водночас при розрахунку премій за квітень-жовтень 2016 року фактично врахували премії за березень-вересень 2016 року, що в підсумку вплинуло на остаточний результат розрахунку (в сторону зменшення). Також позивач зазначила, що відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги (недоотриманої її частини) слід було розраховувати виходячи із середнього заробітку за період починаючи від наступного дня після звільнення завершуючи постановленням судового рішення в цій справі. З урахуванням суми середньоденного заробітку у 385,84 грн. позивач просить касаційний суд при прийнятті нової постанови, окрім того, що стягнути недоотриману грошову допомогу в сумі 26032,54 грн. (як зазначено у прохальній частині позову), також стягнути відшкодування за кожен день затримки до дати прийняття рішення в цій справі (касаційним судом). 24. Міркування аналогічного змісту ОСОБА_1 висловила у запереченнях на касаційну скаргу Управління ДПС в цій справі. V. Релевантні джерела права й акти їх застосування 25. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 26. Відповідно до частини другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII; в редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія) ; одноразові додаткові види грошового забезпечення. 27. За частиною третьою цієї статті грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. 28. Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону №2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. 29. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. 30. Відповідно до пункту 18.1 Інструкції №222 (чинної на дату виникнення спірних відносин) особам рядового і начальницького складу, які мають право на пенсію за Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" при звільненні зі служби за вислугою строку служби, за віком, за станом здоров'я, у зв'язку із скороченням штатів або з проведенням організаційних заходів у разі неможливості використання на службі виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків, а при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. 31. Особам рядового і начальницького складу у разі повторного їх звільнення зі служби одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при першому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги. 32. Згідно з пунктом 18.2 Інструкції №222 одноразова грошова допомога особам рядового і начальницького складу, звільненим зі служби, нараховується з окладів за останніми штатними посадами, займаними перед звільненням, окладів за спеціальними званнями, а також щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру (надбавок, доплат) та премій (обчислених як середньомісячна сума за попередні повні дванадцять календарних місяців), крім одноразових додаткових видів грошового забезпечення, що були їм нараховані в останньому повному календарному місяці служби перед звільненням. 33. Відповідно до статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. 34. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. 35. Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. 36. Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. VI. Позиція Верховного Суду 37. У контексті спірних правовідносин слід звернути увагу на два їхніх аспекти: порядок розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні як передумови для вирішення питання про наявність заборгованості з виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, відповідно наявність підстав для застосування статті 117 КЗпП, і власне застосування цієї статті при вирішенні питання про стягнення вказаної заборгованості. 38. Щодо розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні, то доводи касаційний скарг в цій частині стосуються: включення до розрахунку індексації грошових доходів як складової грошового забезпечення та порядку розрахунку середньомісячної суми премії. 39. З приводу врахування при розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні індексації грошового забезпечення, то колегія судів погоджується з висновками судів, що доводи позивачки в цій частині є помилковими, адже складові грошового забезпечення категорії службовців, до якої належить, зокрема, позивач (управління державної пенітенціарної служби), є предметом регулювання спеціального законодавства, яке має перевагу в застосуванні у порівнянні з положеннями загальних норм щодо оплати праці, які містить, зокрема, Закон України "Про оплату праці". 40. Позаяк йдеться про виплату одноразової грошової допомоги при звільненні, то її розрахунок здійснювався відповідно до положень пункту 18.2 Інструкції №222 (де зазначено які види виплат враховуються) та з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", в якій визначено складові грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу. 41. Беручи до уваги положення зазначених нормативних актів в частині, що стосується складових грошового забезпечення для розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні, колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для врахування індексації грошового забезпечення при розрахунку позивачці одноразової грошової допомоги при звільненні. 42. Доводи позивачки про помилковий розрахунок суми одноразової допомоги, який допустили суди внаслідок того, що неправильно визначили період, протягом якого їй виплачували премії, то їх суть полягає в тому, що сторони спору по-різному трактують положення пунктів 8.3 та 18.2 Інструкції №222.43. Позивачка вважає, що при розрахунку слід брати період (місяць), за результатами роботи в якому їй виплатили премію, а не той період (поточний місяць), у якому цю премію було виплачено (за результатами роботи у минулому місяці). 44. Суть в тому, що у квітні місяці 2016 року їй виплатили премію за підсумками роботи у березні 2016 року (відповідно до пункту 8.3 Інструкції), у якому вона працювала всього лише один день, відповідно сума премії (виплачена в квітні 2016 року) була незначною - 83,61 грн. ОСОБА_1 вважає, що суди при розрахунку середньомісячної суми премії мали б врахувати власне премію за підсумками роботи квітня 2016 року, яку їй виплатили в травні 2016 року (на суму 3456,00 грн. ), а не ту, яку виплатили в квітні 2016 року (за підсумками березня 2016 року в сумі 83,61 грн. ). Тобто розрахунок, у трактуванні позивачки, мав би охоплювати, по суті, період травень - листопад 2016 року, а не квітень - жовтень 2016 року, як це зробили суди в цій справі. 45. Судячи з пояснень відповідача, таке трактування не відповідає вимогам пункту 18.2 Інструкції №222 і є помилковим. 46. Якщо аналізувати положення пунктів 8.3, 18.2 Інструкції №222, то переконливими і правильними, на думку колегії, є висновки судів про те, що при обчисленні середньомісячної суми премії розрахунковим періодом є місяці, протягом яких (у яких) ці премії виплачували, а не місяці як розрахункові періоди для нарахування цих премій для виплати у поточному місяці. Доводи позивачки щодо того, як слід обчислювати середньомісячну премію були б слушними, якби для цього були правові підстави. Утім, за встановлених обставин справи та існуючого (на дату виникнення спору) правового регулювання спірних правовідносин обґрунтованих підстав для запропонованого позивачкою правозастосування немає. 47. У цьому зв'язку слід додати, що оскільки після виходу з відпустки по догляду за дитиною і до звільнення у зв'язку зі скороченням штату позивач працювала сім повних місяців, суди в цій справі при обчисленні суми одноразової грошової допомоги обґрунтовано розрахували середньомісячну суму премії за вказаний період, застосувавши при цьому знаменник сім (що відповідає кількості місяців, протягом яких позивачці виплачували ці премії). 48. З'ясувавши, що відповідач виплатив ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу не в повному обсязі, суди з посиланням на положення статті 117 КЗпП дійшли висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача недоотриманої суми допомоги (різниці між тією сумою, яку Управління ДПС, за розрахунком суду, мало виплатити і тією, яку виплатило), а заодно і відшкодування. 49. Щодо цього відшкодування, то судячи зі встановлених обставин, суди його розрахували пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (у відсотковому відношенні). 50. З цього приводу позивач зазначила, що розрахунковою величиною відшкодування, право на отримання якого гарантує стаття 117 КЗпП, має бути середній заробіток, обчислений відповідно до пунктів 2, 8 постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати", а розрахунком періодом - весь час затримки виплати заборгованості по одноразовій грошовій допомозі при звільненні, починаючи з наступного дня після звільнення і завершуючи днем постановлення судового рішення, яким встановлено факт і суму заборгованості. 51. Відповідач, натомість, вважає, що стаття 117 КЗпП не є застосовною до спірних правовідносин, адже вони є предметом регулювання спеціального законодавства, на які не поширюються загальні положення КЗпП. Водночас у доповненнях до касаційної скарги відповідач, проаналізувавши положення статей 116, 117 КЗпП, наводить міркування щодо відсутності фактичних підстав для стягнення з нього відшкодування з огляду на обставини цієї справи. 52. Колегія суддів вважає помилковими доводи відповідача про те, що положення статті 117 КЗпП не можуть за застосовуватися при вирішенні питання про відповідальність за затримку розрахунку при звільненні позивачки, адже норми, які для спірних правовідносин є спеціальними, цих питань не врегульовують, а за відсутності спеціальної норми, яка б регулювала відносини, з яких виник цей спір, застосуванню підлягають загальні положення трудового законодавства. Тому за описаної ситуації стаття 117 КЗпП підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Водночас в цьому контексті колегія суддів звертає увагу на те, що положення частини першої і частини другої статті 117 КЗпП стосуються дещо відмінних між собою правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі виникнення заборгованості із заробітної плати. 53. Частина перша статті 117 КЗпП передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто тут істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним. 54. Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. 55. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування. Водночас слід зауважити, що за частиною другою статті 117 КЗпП виплата цього відшкодування не залежить від дати фактичного розрахунку. 56. Такий підхід до розуміння статті 117 КЗпП закладено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 "Про практику застосування законодавства про оплату праці", яку врахували суди при прийнятті оскаржених рішень. 57. З урахуванням наведеного, доводи позивачки в частині нарахування компенсації за затримку виплати одноразової грошової допомоги виходячи з розміру середнього заробітку за кожен день затримки ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права і за встановлених в цій справі обставин підстав для застосування механізму відповідальності роботодавця за затримку розрахунку, визначеного частиною першою статті 117 КЗпП, немає. 58. Отже, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. 59. Доводи, які містяться в касаційних скаргах, висновків судів та обставин справи не спростовують. 60. З урахуванням вимог статті 350 КАС касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. VII. Судові витрати 61. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційні скарги Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі та ОСОБА_1 залишити без задоволення 2. Постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року в цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 жовтня 2019 року Київ справа №1340/4559/18 адміністративне провадження №К/9901/12540/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Уханенка С. А., суддів - Кашпур О. В., Радишевської О. Р., розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради про зобов'язання вчинити дії, провадження за якою відкрито за касаційною скаргою Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року (головуючий суддя - Коморний О. І.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2019 року (головуючий суддя - Кухтей Р. В., судді: Нос С. П., Шевчук С. М. ), ВСТАНОВИВ: І. СУТЬ СПОРУ: 1. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради (далі - Личаківська РА Львівської міськради), в якому просив зобов'язати відповідача зняти його з місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_1.2. Позов обґрунтовано тим, що він є співвласником 1/4 будинку АДРЕСА_1 та зареєстрований за цією адресою. Посилаючись на те, що є громадянином Бразилії, з 1998 року не проживає у зазначеному приміщенні, а його формальна прописка створює іншим співвласниками перешкоди під час оформлення субсидії, просив суд задовольнити позов. ІІ. Встановлені судами ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 3.19 червня 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до Центру надання адміністративних послуг м. Львова із заявою про зняття позивача з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1.4.30 липня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено у знятті реєстрації з тих підстав, що ним не надано документ (паспорт особи), до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання. ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення. 5. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2019 року, позов задоволено. Зобов'язано Личаківську районну адміністрацію Львівської міської ради зняти ОСОБА_1 з місця його реєстрації за адресою: АДРЕСА_1.6. Вирішуючи спір та задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що кожна людина має право вільно пересуватись та обирати місце проживання, тому задоволення позову шляхом зобов'язання відповідача зняти позивача з місця його реєстрації є належним способом захисту прав ОСОБА_1 та не суперечить вимогам чинного законодавства. IV. Провадження в суді касаційної інстанції, вимоги касаційної скарги та аргументи сторін. 7. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, Личаківська РА Львівської міськради подала касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та відмовити у позові. 8. Заявник зазначив, що суди неправильно застосували норми Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон №1382-IV) та постанови Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207 "Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру" (далі - Порядок №207). Не надали належної правової оцінки доводам позивача про те, що Личаківська РА Львівської міськради не порушувала прав ОСОБА_1, а тому зобов'язання відповідача вчинити дії щодо зняття з реєстрації не відповідає положенням частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 9. У порушення норм статей 244, 245 КАС України суди не дослідили зміст довіреності, виданої ОСОБА_4 на представництво інтересів позивача, у якій відсутні повноваження представляти інтереси ОСОБА_1, як громадянина України та не перевірили розбіжності у матеріалах справи щодо місця проживання ОСОБА_1 та його громадянства. 10. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Личаківської РА Львівської міськради. 11. Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 не надійшов. 12. Предметом спору у зазначеній справі є зняття особи з місця її реєстрації за відсутності документа, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання V. Джерела права й акти їх застосування 13. Частинами першою - другою статті 341 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 14. Частиною першою статті 33 Конституції України встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. 15. Відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і випадки їх обмеження визначені Законом №1382-IV. 16. За визначенням, наведеним у абзаці тринадцятому частини першої статті 3 Закону №1382-IV зняття з реєстрації - це внесення інформації про зняття з реєстрації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. 17. Відповідно до частини першої статті 7 Закону №1382-IV зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації. Зняття з реєстрації здійснюється в день звернення особи. За заявою особи зняття з реєстрації може бути здійснено одночасно з реєстрацією нового місця проживання з урахуванням вимог, визначених частиною одинадцятою статті 6 цього Закону (частина друга статті 7 Закону №1382-IV). Разом із заявою особа подає: документ, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку) (частина четверта статті 7 Закону №1382-IV). У разі подання заяви представником особи додатково подаються: документ, що посвідчує особу представника; документ, що підтверджує повноваження особи як представника (законного представника) (частина п'ята статті 7 Закону №1382-IV). 18. Підстави для відмови в реєстрації або знятті з реєстрації місця проживання визначені статтею 91 Закону №1382-IV, згідно з якою орган реєстрації відмовляє в реєстрації або знятті з реєстрації місця проживання, якщо: особа не подала передбачені цим Законом документи або інформацію; у поданих особою документах містяться недостовірні відомості або подані нею документи є недійсними; для реєстрації або зняття з реєстрації звернулася особа, яка не досягла 14-річного віку. Рішення про відмову приймається в день звернення особи. Заява про реєстрацію чи зняття з реєстрації місця проживання повертається особі із зазначенням у ній причин відмови. 19. Механізм здійснення реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також встановлюють форми необхідних для цього документів визначено Порядком №207, пунктом 27 якого передбачено, що разом із заявою про знятті з реєстрації місця проживання, особа, зокрема, подає документ, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання. Якщо дитина не досягла 16 років, подається свідоцтво про народження. 20. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у разі подання заяви про зняття з реєстрації місця проживання, необхідно, зокрема, подати документ, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання. Відсутність такого документу є підставою для відмови у знятті з реєстрації місця проживання. 21. Водночас у рішенні Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року (справа №1-31/2001) зазначено, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України). Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. VI. Позиція Верховного Суду 22. Перевіряючи обставини справи, суди встановили, що відповідач правомірно відмовив у задоволенні заяви про зняття позивача з реєстрації місця проживання через відсутність документа, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання, подання якого передбачено частиною четвертою статті 7 Закону №1382-IV. Разом з тим, зміст заяви та інші додані до неї документи відповідали чинному законодавству. 23. Враховуючи гарантії щодо свободи пересування і свободи вибору місця проживання, встановлені статтею 33 Конституції України та Законом №1382-IV, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що належним способом захисту прав позивача, з урахуванням обставин, встановлених у цій справі, є саме зобов'язання відповідача зняти ОСОБА_1 з реєстрації місця його проживання, за його заявою. 24. Водночас, доводи касаційної скарги зводяться до неправильної оцінки судами обставин справи, з якими Личаківська РА Львівської міськради не погоджується, оскільки вважає, що права позивача не порушено. Разом з тим, відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 25. Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій правильно зазначили, що з огляду на обставини цієї справи, відсутність лише документа до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання, не повинно бути перешкодою у реалізації особи її права на свободу пересування та вибір місця проживання, оскільки реалізація такого права, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом. 26. Враховуючи те, що норми закону не містять прямої заборони змінити місце проживання у разі неподання особою документа, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання, а інформація про зняття з реєстрації одночасно вноситься до реєстру територіальної громади, із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що зобов'язання відповідача зняти ОСОБА_1 з реєстрації місця його проживання не суперечить вимогам чинного законодавства та відповідає принципу верховенства права. 27. Інші доводи та аргументи заявника зводяться до переоцінки доказів і не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій. 28. Переглядаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд встановив, що під час розгляду справи судами не допущено неправильного застосування норм матеріального та порушень норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору. 29. За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. VІI. Судові витрати 30. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасником справи, на користь якого ухвалено судове рішення, у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються. Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради залишити без задоволення. 2. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2019 року залишити без змін. 3. Судові витрати не розподіляються. 4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя-доповідач: С. А. Уханенко судді: О. В. Кашпур О. Р. Радишевська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 серпня 2018 року Київ справа №826/10211/15 адміністративне провадження №К/9901/1516/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н. А., суддів: Бевзенка В. М., Шарапи В. М., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Харківської міської громадської організації інвалідів "Креавита" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2015 року (головуючий суддя - Федорчук А. Б. ) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015 року (головуючий суддя - Хрімлі О. Г., судді: Ганечко О. М., Літвінова Н. М. ) у справі у справі №826/10211/15 за позовом Харківської міської громадської організації інвалідів "Креавита" до Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Департамент автомобільного транспорту та стратегічного розвитку автомобільних доріг Міністерства інфраструктури України, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ. Короткий зміст позовних вимог. 1. Харківська міська громадська організація інвалідів "Креавита" (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті (далі - відповідач), в якому просила: 1.1. - зобов'язати, при проведенні конкурсу з перевезення пасажирів на міжміських маршрутах загального користування, включати до переліку обов'язкових умов умову щодо роботи на об'єкті конкурсу не менше як одного транспортного засобу, який пристосовано до перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями; 1.2. - визнати відсутність обов'язкової умови при проведенні конкурсу з перевезення пасажирів на міжміських маршрутах загального користування щодо роботи на об'єкті конкурсу не менш як одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, дискримінацією за ознакою інвалідності. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій. 2. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2015 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015, в задоволені адміністративного позову відмовлено. Вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що вимога щодо забезпечення роботи не менш як одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями на об'єкті конкурсу, який (на рівні з іншими автобусними маршрутами, в тому числі) включає міські, приміські та міжобласні автобусні маршрути загального користування, відноситься до обов'язкових умов конкурсу на перевезення пасажирів. Також, в своїх рішеннях суди дійшли висновку, що, розглядаючи питання порушення оскаржуваними діями відповідача прав або інтересів позивача, матеріалами справи таке порушення не підтверджується, оскільки зі змісту наявних в матеріалах справи листів №510/11/15-15 від 17 лютого 2015 року, №25/561-15 від 05 березня 2015 року не вбачається жодних застережень з приводу недопустимості наявності такої вимоги до перевізників при проведенні конкурсу з перевезень пасажирів, а навпаки, таку вимогу визначено Порядком проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1081 від 03 грудня 2008 року. Враховуючи наведені обставини, суди дійшли висновку про відсутність допущення проявів дискримінації у вказаному випадку та відповідно порушеного права позивача, з метою захисту якого було подано позов, а тому, позовні вимоги задоволенню не підлягають. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень). 3. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає їх незаконними та необґрунтованими, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. 3.1. В обґрунтування поданої касаційної скарги позивач вказує на те, що Укртрансінспекцію проігноровано звернення позивача щодо включення при проведенні конкурсу з перевезення пасажирів на міжміських маршрутах загального користування до обов'язкового переліку умов умову щодо роботи на об'єкті конкурсу не менше як одного транспортного засобу, який пристосовано до перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, що на переконання позивача є не лише протиправним, а й свідчить про дискримінацію осіб з обмеженими фізичними можливостями. Під дискримінацією позивач розуміє визнання відсутності обов'язкової умови при проведенні конкурсу з перевезення пасажирів на міжміських маршрутах загального користування щодо роботи на об'єкті конкурсу не менш як одного транспортного засобу пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, що призводить до обмеження з причин інвалідності, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивілізаційній чи будь-якій іншій сфері. Вказані обставини, на переконання позивача, свідчать про наявність дискримінації у вказаній сфері публічних відносин, у зв'язку із чим він звернувся до суду із вказаним позовом. Також, скаржник вказує на те, що у листах-відповідях, наданих відповідачем та третьою особою, чітко прослідковується їх ухилення від надання прямої відповіді на прохання, тому скаржник розцінив це як бездіяльність органу державної влади. ІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ. 5. Конституція України 5.1. Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 6. Закон України "Про автомобільний транспорт" (далі - Закон №2344-ІІІ) 6.1. Відповідно до змісту ст. 7 Закону №2344-ІІІ, забезпечення організації пасажирських перевезень покладається: на міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, що виходять за межі території області (міжобласні маршрути), - на центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту; на приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області (внутрішньообласні маршрути), - на Раду міністрів Автономної Республіки Крим або обласні державні адміністрації; на приміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі району, - на районні державні адміністрації. 6.2. Згідно ч. 1 ст. 31 Закону №2344-ІІІ, відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов'язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під'їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати. 6.5. Статтею 44 Закону України "Про автомобільний транспорт", окрім іншого, визначено, що організація проведення конкурсу та визначення умов перевезень покладаються на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. До обов'язкових умов конкурсу на перевезення пасажирів належать: визначена органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування обґрунтована структура парку автобусів, що працюватимуть на маршруті загального користування, за пасажиромісткістю, класом, технічними та екологічними показниками; державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування населення. Для організації забезпечення і підготовки матеріалів для проведення засідань конкурсного комітету органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування на конкурсних умовах за договором залучають підприємство (організацію), що має фахівців та досвід роботи не менше трьох років з питань організації пасажирських перевезень. Конкурс проводиться із залученням представників відповідних органів виконавчої влади, а також представників громадських організацій. Залучене для проведення засідань конкурсного комітету підприємство (організація) готує матеріали щодо умов конкурсу, паспортів автобусних маршрутів, аналізу одержаних пропозицій та їх оцінки, договорів з переможцями конкурсу та інші матеріали. 7. Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (далі - Закон №2017-ІІІ). 7.1. Згідно зі ст. 10 Закону 2017-III, державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування та зв'язку включають: норми забезпечення транспортом загального користування; показники якості транспортного обслуговування; норми забезпеченості населення послугами зв'язку. 7.2. Відповідно до ст. 19 Закону №2017-III виключно законами України визначаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; величина порогу індексації грошових доходів громадян; пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів. 8. Закон України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні". 8.1. Відповідно до Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. 8.2. Відповідно до статті 14 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися із скаргою до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом. 8.3. Статтею 6 Закон України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" встановлено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації (пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск) з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб забороняються. 9. Закон України "Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї" (далі - Закон №1767-IV) 9.1. Як вбачається зі статті 2 Конвенції про права інвалідів, ратифікованої Законом України "Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї" дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-який іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні. 9.2. Згідно з статтею 9 цієї Конвенції щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв'язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар'єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об'єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця; на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби. 10. Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" 10.1. У статті 1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" визначено, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 10.2. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом, що передбачено положенням статті 6 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів". 11. Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2008 року №1081 11.1. Згідно з п. 10 Порядку №1081, організатор затверджує умови конкурсу, в тому числі обов'язкові, відповідно до статті 44 Закону України "Про автомобільний транспорт". Крім обов'язкових організатор може затверджувати додаткові умови конкурсу (наявність у перевізника GPS - системи, встановленої на транспортних засобах, які пропонуються для роботи на автобусному маршруті, тощо). Організатор встановлює вимогу щодо забезпечення роботи на об'єкті конкурсу, який включає міські та приміські автобусні маршрути загального користування, не менш як одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. Листом №25/561-15 від 05 березня 2015 року Департаментом автомобільного транспорту та стратегічного розвитку автомобільних доріг Міністерства інфраструктури України надано відповідь на звернення позивача із роз'ясненням процедури проведення конкурсу з перевезення пасажирів на міжміських маршрутах загального користування. Як вже вище було зазначено, пунктом 10 Порядку №1081 встановлено, зокрема те, що, крім обов'язкових умов організатор може затверджувати додаткові умови конкурсу (наявність у перевізника GPS-системи, встановленої на транспортних засобах, які пропонуються для роботи на автобусному маршруті, тощо). Враховуючи наведені норми чинного законодавства, а також зміст заявлених позовних вимог, вбачається, що відповідач наділений повноваженнями на визначення обов'язкових та додаткових вимог до перевізників при проведенні конкурсу з перевезення пасажирів на міжміських маршрутах загального користування, оскільки Укртрансінспекція являється організатором конкурсу перевезення пасажирів на міжміських сполученнях, що виходять за межі області. В свою чергу, зі змісту наявних в матеріалах справи листів №510/11/15-15 від 17 лютого 2015 року, №25/561-15 від 05 березня 2015 року не вбачається жодних застережень з приводу недопустимості наявності такої вимоги до перевізників про проведенні конкурсу з перевезень пасажирів, натомість роз'яснюється позивачу, що таку вимогу визначено Порядком проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1081 від 03 грудня 2008 року. Відповідно до ч. 1 статті 2, п. п. 8 ч. 1 статті 4, ч. 3 статті 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів. Обов'язковою ознакою порушення права особи є його припинення, зміна або встановлення неможливості реалізації. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що, розглядаючи питання порушення оскаржуваними діями відповідача прав або інтересів позивача, матеріалами справи таке порушення не підтверджується. Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у справі, якими доводи скаржника відхилено. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів виходила з того, що всі обґрунтування сторін були перевірені та проаналізовані судами попередніх інстанцій, їм було надано належну правову оцінку. Жодних підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в касаційній скарзі не зазначено. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Колегія суддів касаційної інстанції вважає викладені в касаційній скарзі доводи безпідставними, а висновки суду апеляційної інстанції - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч. 1. ст. 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Харківської міської громадської організації інвалідів "Креавита" - залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується. суддя -доповідач Н. А. Данилевич судді В. М. Бевзенко В. М. Шарапа

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 квітня 2018 року Київ справа №734/2723/17 адміністративне провадження №К/9901/591/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів: Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., за участю секретаря судового засідання - Головко О. В., позивача - Мороз К. А.; представника позивача - Гурського М. Р., Овчівнікової О. С. ; представника відповідача - Сааді Р. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу №734/2723/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Регіон Козелець" до Козелецької селищної ради Козелецького району Чернігівської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю "Данівське" та Служба автомобільних доріг в Чернігівській області, про визнання незаконним та скасування рішення, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Козелецької селищної ради Козелецького району Чернігівської області на постанову Козелецького районного суду Чернігівської області від 19.10.2017 (прийняту в складі головуючого судді - Бараненко С. М. ) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2017 (прийняту в складі колегії суддів: головуючого - Сорочка Є. О., суддів: Земляної Г. В., Ісаєнко Ю. А.), УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У серпні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Регіон Козелець" звернулося до Козелецького районного суду Чернігівської області з позовом до Козелецької селищної ради Козелецького району Чернігівської області про визнання незаконним та скасування рішення 4-ї сесії 8-го скликання Козелецької селищної ради від 21.07.2017 №14-4/VIII "Про обмеження руху вантажного транспорту по вул. Соборності, Незалежності, І. Франка, сім'ї Розумовських, Покорського, Родини Богомольців". В обґрунтування позову посилався на те, що відповідачем прийнято оскаржуване рішення за відсутності повноважень та підстав, встановлених діючим законодавством України, а також із порушенням самої законодавчої процедури його прийняття та опублікування, окрім цього - непослідовно, необґрунтовано та непропорційно, тобто, з порушенням балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів частини громадян та суб'єктів господарювання, і цілями, на досягнення яких воно було спрямоване. Короткий зміст рішення суду І інстанції 2. Козелецький районний суд Чернігівської області постановою від 19.10.2017 позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував рішення 4-ї сесії 8-го скликання Козелецької селищної ради від 21 липня 2017 року №14-4/VIII "Про обмеження руху вантажного транспорту по вул. Соборності, Незалежності, І. Франка, сім'ї Розумовських, Покорського, Родини Богомольців". Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем поза межами його компетенції. Рішення суду також мотивоване, що оскаржуване рішення суперечить пункту 7 частині першій статті 20 Закон України від 08.09.2005, №2862-IV "Про автомобільні дороги". Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 3. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 05.12.2017 апеляційну скаргу Козелецької селищної ради Козелецького району Чернігівської області залишив без задоволення, а постанову Козелецького районного суду Чернігівської області від 19.10.2017 - без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції відповідають обставинам справи. Судом першої інстанції не порушені та правильно застосовані норми матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечення 4. Представник Козелецької селищної ради Козелецького району Чернігівської області за довіреністю - Сааді Р. М. звернувся з касаційною скаргою до суду, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів обох інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 5. У відзиві на касаційну скаргу директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Регіон Козелець" - Мороз К. А. просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін. II. АРГУМЕНТИ СТОРІН А. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (Козелецька селищна рада Козелецького району Чернігівської області) 6. В касаційній скарзі скаржник стверджує, що житло, приватне та сімейне життя мешканців селища Козилець зазнали значної шкоди через функціонування магістральної дороги, а суди свавільно не врахували його заперечення, які стосувалися цієї проблеми, не давши відповіді на головні доводи селищної ради. Зокрема, судами не було досліджено підстави прийняття відповідачем оскаржуваного РІШЕННЯ: 1. Забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, у зв'язку з рухом великовантажного транспорту; 2. Перевищення шумового рівня великої вібрації доріг, які призводять до руйнування осель громадян внаслідок руху великовантажного транспорту. 7. Відзив обґрунтований наступним: Рішення 4-ї сесії 8-го скликання Козелецької селищної ради від 21.07.2017 №14-4/VIII "Про обмеження руху вантажного транспорту по вул. Соборності, Незалежності, І. Франка, сім'ї Розумовських, Покорського, Родини Богомольців" прийняте без нормативного обґрунтування щодо обмеження руху транспорту до тонн; Окрім того вказане рішення прийнято з порушенням процедури його прийняття та поза повноваженнями, наданих законом селищним радам. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 8. Позивач здійснює господарську діяльність з виробництва сільськогосподарської продукції на території Козелецького району. Для перевезення зібраного врожаю, за твердженням позивача, ним використовуються для проїзду автомобільні дороги загального користування державного значення: Т-25-35 (Козелець - Карпилівка-Сорокошичі) ; Т25-13 (Козелець-Козари-Носівка) Т-25-49 (Козелець-Данівка), ділянки яких проходять через смт. Козелець (є (суміщаються з) вулицями названого населеного пункту, зокрема це: вулиці Соборності, Незалежності, І. Франка, сім'ї Розумовських, Покорського, Родини Богомольців. 9. У зв'язку з початком збирання та перевезення врожаю на склади в с. Берлози, 17.07.2017 ТОВ "Агро-Регіон Козелець" звернулося з листом до голови Козелецької об'єднаної територіальної громади Дмитренко О. Б. з клопотанням щодо надання рекомендації маршрутів, часового обмеження проїзду автомобілів з зерном по смт. Козелець. Листом від 27.07.2017 за вих. №03-12/609 позивачу надано відповідь про те, що на черговій 4-ї сесії 8-го скликання Козелецької селищної ради від 21.07.2017, №14-4/VIII прийнято рішення "Про обмеження руху вантажного транспорту по вул. Соборності, Незалежності, І. Франка, сім'ї Розумовських, Покорського, Родини Богомольців". Тому під час перевезення врожаю ТОВ "Агро-Регіон Козелець" слід дотримуватись прийнятого рішення (т. 1 а. с. 64). 10.21.07.2017 Козелецька селищна рада Козелецького району Чернігівської області четвертої на сесії восьмого скликання, керуючись статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 24 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення", статями 3, 6, 9, 52 Закону України "Про автомобільні дороги", частиною першою статті 59, частиною першою статті 73 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні, враховуючи неодноразові звернення депутатів Козелецької селищної ради та громадян, які проживають на вищевказаних вулицях, перевищення шумового рівня, великої вібрації доріг, які призводять до руйнування осель громадян внаслідок руху великовантажного транспорту, прийняла рішення №14-4/VIII "Про обмеження руху вантажного транспорту по вулиці Соборності, Незалежності, Івана Франка, сім'ї Розумовських, Покорського, Родини Богомольців". Вказаним рішенням ВИРІШИЛА: 1.Обмежити рух вантажного транспорту повною масою більше 10 тонн на вище вказаних вулицях. 2. КП "Козелецьводоканал" встановити відповідні обмежувальні знаки на перехресті доріг вул. Соборності - вул. Промислова, вул. Соборності - вул. Магістральна, вул. Покорського - вул. Сім'ї Розумовських, вул. Незалежності - вул. Поморського та перехресті авто магістральної дороги Київ-Чернігів-Нові Яриловичі - вул. Родини Богомольців. 3. Звернутись до Бобровицької міської ради Чернігівської області з проханням щодо встановлення інформаційного знаку в місці кругового руху в напрямку с. Браниця про обмеження руху вантажних автомобілів повною масою більше 10 тонн через смт. Козелець Чернігівської області. 4. Виготовити проект дислокації знаків смт. Козелець з урахуванням даного РІШЕННЯ: 5. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію з питань освіти, охорони здоров'я, культури, соціального захисту населення, законності та правопорядку та з питань житлово комунального господарства, комунальної власності, будівництва, земельних відносин та питань надзвичайних ситуацій. 11. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 12. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS N 005.12.1. Стаття 8 Право на повагу до приватного і сімейного життя Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 13. Рішення ЄСПЛ від 21.07.2011 у справі "Гримковська проти України" (заява №38182/03). 14. Конституція України від 28 червня 1996 року, №254к/96-ВР 14.1. Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави. 14.2. Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. 15. Закон України від 16 жовтня 1992 року №2707-XII "Про охорону атмосферного повітря" 15.1. Стаття 12. Обмеження, тимчасова заборона (зупинення) або припинення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і впливу фізичних та біологічних факторів на його стан. Господарська чи інші види діяльності, пов'язані з порушенням умов і вимог до викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на його стан, передбачених дозволами, може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена відповідно до законодавства. 15.2. Стаття 13. Регулювання рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмосферного повітря. Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб'єкти господарювання зобов'язані вживати необхідних заходів для запобігання та недопущення перевищення встановлених санітарними нормами рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на середовище життєдіяльності людини. 15.3. Стаття 17. Заходи щодо відвернення і зменшення забруднення атмосферного повітря викидами транспортних та інших пересувних засобів і установок та впливу їх фізичних факторів З метою відвернення і зменшення забруднення атмосферного повітря транспортними та іншими пересувними засобами і установками та впливу пов'язаних з ними фізичних факторів здійснюються: розроблення та виконання комплексу заходів щодо зниження викидів, знешкодження шкідливих речовин і зменшення фізичного впливу під час проектування, виробництва, експлуатації та ремонту транспортних та інших пересувних засобів і установок; переведення транспортних та інших пересувних засобів і установок на менш токсичні види палива; раціональне планування та забудова населених пунктів з дотриманням нормативно визначеної відстані до транспортних шляхів; виведення з густонаселених житлових кварталів за межі міста транспортних підприємств, вантажного транзитного автомобільного транспорту; обмеження в'їзду автомобільного транспорту та інших транспортних засобів та установок у селбищні, курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні та природно-заповідні зони, місця масового відпочинку та туризму; поліпшення стану утримання транспортних шляхів і вуличного покриття; впровадження в містах автоматизованих систем регулювання дорожнього руху; удосконалення технологій транспортування і зберігання палива, забезпечення постійного контролю за якістю палива на нафтопереробних підприємствах та автозаправних станціях; впровадження та вдосконалення діяльності контрольно-регулювальних і діагностичних пунктів та комплексних систем перевірки нормативів екологічної безпеки транспортних та інших пересувних засобів і установок. Проектування, виробництво та експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих газах яких перевищує нормативи або рівні впливу фізичних факторів, забороняються. 15.4. Стаття 21. Відвернення і зниження шуму З метою відвернення, зниження і досягнення безпечних рівнів виробничих та інших шумів повинні забезпечуватися: удосконалення конструкцій транспортних та інших пересувних засобів і установок та умов їх експлуатації, а також утримання в належному стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, вуличного покриття; розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування і забудови населених пунктів відповідно до встановлених законодавством санітарно-гігієнічних вимог, будівельних норм та карт шуму; організаційні заходи для відвернення і зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи запровадження раціональних схем і режимів руху транспорту та інших пересувних засобів і установок у межах населених пунктів. 16. Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24.02.1994 №4004-XII 16.1. Стаття 24. Захист населення від шкідливого впливу шуму, неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні будь-яких видів діяльності з метою відвернення і зменшення шкідливого впливу на здоров'я населення шуму, неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів зобов'язані: здійснювати відповідні організаційні, господарські, технічні, технологічні, архітектурно-будівельні та інші заходи щодо попередження утворення та зниження шуму до рівнів, установлених санітарними нормами; забезпечувати під час роботи закладів громадського харчування, торгівлі, побутового обслуговування, розважального та грального бізнесу, культури, при проведенні концертів, дискотек, масових святкових і розважальних заходів тощо рівні звучання звуковідтворювальної апаратури та музичних інструментів у приміщеннях і на відкритих площадках, а також рівні шуму в прилеглих до них жилих і громадських будівлях, що не перевищують рівнів, установлених санітарними нормами; вживати заходів щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітарними нормами, в таких приміщеннях і на таких територіях (захищені об'єкти) : 1) жилих будинків і прибудинкових територіях; 2) лікувальних, санаторно-курортних закладів, будинків-інтернатів, закладів освіти, культури; 3) готелів і гуртожитків; 4) розташованих у межах населених пунктів закладів громадського харчування, торгівлі, побутового обслуговування, розважального та грального бізнесу; 5) інших будівель і споруд, у яких постійно чи тимчасово перебувають люди; 6) парків, скверів, зон відпочинку, розташованих на території мікрорайонів і груп житлових будинків. Шум на захищених об'єктах при здійсненні будь-яких видів діяльності не повинен перевищувати рівнів, установлених санітарними нормами для відповідного часу доби. 17. Державні будівельні норми України, ДБН В.2.3-4-2000 (від 2000 року), затверджені Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 17.1. При проектуванні нових та реконструкції існуючих автомобільних доріг державного значення їх траси прокладають, як правило, в обхід існуючих населених пунктів. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції 18. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. Щодо доводів касаційної скарги про відсутність у ради повноважень на прийняття оскаржуваного РІШЕННЯ: 19. Суди першої та апеляційної інстанцій, відповідно до листа Служби автомобільних доріг України Державного агентства автомобільні дороги України від 12.09.2017, №01-06/1951/05 встановили, що на території Козелецької селищної ради знаходяться наступні територіальні автомобільні дороги державного значення загального користування: Т-25-13, Т-25-28, Т-25-35, Т-25-49. При цьому через населені пункти с. Гламазди, с. Часнівці, с. Данилівка проходить територіальна автомобільна дорога державного значення загального користування Т-25-49, через населений пункт с. Лихолітки проходить територіальна автомобільна дорога державного значення загального користування Т-25-13. Такий висновок відповідає Переліку автомобільних доріг загального користування державного значення, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2015, №712 "Про затвердження переліку автомобільних доріг загального користування державного значення", яка прийнята відповідно до частини сьомої статті 8 Закону України від 08.09.2005, №2862-IV "Про автомобільні дороги", тобто, перелік доріг державного значення, у тому числі їх ділянок, що суміщаються з вулицями міст та інших населених пунктів і фінансуються з державного бюджету, затверджує Кабінет Міністрів України один раз на три роки. До основних обов'язків органу державного управління автомобільними дорогами загального користування, які визначені у статті 11 Закону України від 08.09.2005, №2862-IV "Про автомобільні дороги" належать, зокрема: розробка та реалізація заходів з безпеки дорожнього руху; забезпечення безперервних, безпечних, економічних та зручних умов руху транспортних засобів з нормативними технічними характеристиками і навантаженнями. Водночас, відповідно до статті 17 Закону України від 08.09.2005, №2862-IV "Про автомобільні дороги" та Розділу III. "Вулиці і дороги міста та інших населених пунктів" органи місцевого самоврядування здійснюють управління функціонування та розвитку вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, у віданні яких вони знаходяться. Організація дорожнього руху здійснюється спеціалізованими службами, що створюються відповідними органами: на автомобільних дорогах, що перебувають у власності територіальних громад, - органами місцевого самоврядування; на інших автомобільних дорогах - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними дорогами; на залізничних переїздах - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері безпеки на залізничному транспорті. Разом з тим колегія суддів зазначає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Держава має дотримуватися мінімальних гарантії, спрямованих на забезпечення справедливого балансу між інтересами перевізника та інтересами суспільства, відповідно до статей 16 і 50 Конституції України, положень Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" від 24.02.1994 №4004-XII та Закону України від 16.10.1992 №2707-XII "Про охорону атмосферного повітря". Такий висновок колегії суддів відповідає практиці ЄСПЛ, зроблений у рішенні від 21.07.2011 у справі "Гримковська проти України", остаточним стало 21.10.2011 (заява №38182/03). У цьому рішенні ЄСПЛ, посилаючись на Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, ЕСЕ/СЕР/43, яка була прийнята від 25.06.1998 Європейською економічною комісією ООН і набрала чинності 30.10.2001, встановив порушення ст. 8 Конвенції у зв'язку з недотриманням справедливого балансу між інтересами заявниці та інтересами суспільства. Держава не змогла довести, що до використання дороги по вулиці Ч. в якості автомагістралі було здійснено адекватне екологічне дослідження наслідків такого використання та в подальшому було здійснено належну екологічну політику. Окрім того колегією суддів враховано рекомендації 1614 (2003) про навколишнє середовище та права людини, прийняті 27.06.2003 Парламентською асамблеєю Ради Європи, у яких вказано: забезпечити належний захист життя, здоров'я, сімейного та приватного життя, фізичної недоторканості і приватної власності осіб відповідно до статей 2, 3 та 8 Європейської конвенції про права людини та статті 1 Додаткового протоколу до неї, також звертаючи особливу увагу на необхідність охорони навколишнього середовища; визнати в національному законодавстві, бажано на конституційному рівні, право людини на здоров'я, життєздатне та належне навколишнє середовище, що включає об'єктивний обов'язок держав захищати навколишнє середовище; гарантувати процесуальні права осіб на доступ до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань охорони навколишнього середовища, передбачених Орхуською Конвенцією. Беручи до уваги практику ЄСПЛ, колегія суддів вважає, що без з'ясування викладених вище обставин правильний розгляд цієї справи по суті є неможливим, оскільки питання захист життя, здоров'я, сімейного та приватного життя, фізичної недоторканості і приватної власності осіб є вкрай важливим, гарантії яких закріплені у конституції України, де людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Між тим як вбачається зі змісту судових рішень та матеріалів справи, розглядаючи справу по суті, суди обох інстанцій залишили поза увагою питання безпеки пов'язані з негативним впливом від дороги на мешканців вулиці, вздовж якої здійснювався рух вантажного транспорту. Отже, всупереч вимогам статті 7 КАС України, в редакції до 15.12.2018, суди порушили принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі, не з'ясувавши які саме звернення до селищної ради стали підставою прийняття такого РІШЕННЯ: Окрім того в порушення частини четвертої статті 11 КАС України, в редакції до 15.12.2018, суди не вжили передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, в тому числі не з'ясували чи були проведені екологічні дослідження тощо стосовно використання дороги по селищу Козилець вантажним транспортом та їх наслідки для населення. Згідно з статтею 159 КАС України, в редакції до 15.12.2018, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами. Відповідно до цих статей КАС України ухвала/постанова складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин рішення, в яких має бути відображено щодо кожної заявленої вимоги позивача. У судовому рішенні має міститись пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або недоведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду. Таким чином колегія суддів вважає, що судами обох інстанцій порушений процесуальний закон. Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 20. За правилами частини 2 статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. Зважаючи на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанції не ґрунтується на повно і всебічно встановлених обставинах справи, їх належній правовій оцінці, а суд касаційної інстанції в силу приписів статті 341 КАС України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, такі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Козелецької селищної ради Козелецького району Чернігівської області - задовольнити частково. 2. Постанову Козелецького районного суду Чернігівської області від 19.10.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2017 у цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. __________________ __________________ __________________ Т. Г. Стрелець О. В. Білоус І. Л. Желтобрюх, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 21 серпня 2018 року справа №576/2162/16-а адміністративне провадження №К/9901/34909/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф., суддів: Гончарової І. А., Олендера І. Я., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сумської митниці Державної фіскальної служби на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2017 року (судді Спаскін О. А., Cіренко О. І., Любчич Л. В. ) у справі №576/2162/16-а за позовом ОСОБА_1 до Сумської митниці Державної фіскальної служби про визнання протиправною та скасування постанови у справі про порушення митних правил, УСТАНОВИВ: У жовтні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач у справі) звернулася до суду з позовом до Сумської митниці Державної фіскальної служби (далі - митний орган, відповідач у справі), в якому просила визнати протиправною і скасувати постанову №0420/80500/16 від 28 вересня 2016 року, якою її визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого статтею 485 Митного кодексу України з накладенням штрафу у розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів - 1260323,50 гривень. Постановою Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 7 листопада 2016 року (суддя Колодяжний А. О.) позов задоволено, визнано протиправною і скасовано постанову заступника начальника Сумської митниці Державної фіскальної служби Сіленка В. В. в справі про порушення митних правил №0420/80500/16 від 28 вересня 2016 року, якою позивача у справі визнано винною у вчиненні порушення митних правил, передбаченого статтею 485 Митного кодексу України з накладенням штрафу у розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів - 1 260 323,50 гривень. 16 листопада 2016 року на судове рішення суду першої інстанції відповідачем подана апеляційна скарга, яка ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року залишена без руху з мотивів неповної сплати судового збору, а ухвалою цього ж суду від 22 грудня 2016 року повернута скаржнику з мотивів невиконання вимог ухвали суду від 29 листопада 2016. Ухвалу про повернення апеляційної скарги від 22 грудня 2016 року митним органом отримано 29 грудня 2016 року, що підтверджується рекомендованим поштовим повідомленням (а. с.104). 02 лютого 2017 року у Глухівському міськрайонному суді Сумської області зареєстровано повторну скаргу відповідача на постанову суду першої інстанції від 07 листопада 2016 року, разом із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження, мотивовану вчасним поданням апеляційної скарги та її поверненням через несплату судового збору. В той же час скаржник зазначив, що усунув недоліки касаційної скарги, однак платіжне доручення надійшло до суду апеляційної інстанції після ухвалення постанови про повернення апеляційної скарги. 22 лютого 2017 року ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду у задоволенні заяви відповідача про поновлення строку апеляційного оскарження відмовлено з підстав визнання причин пропуску цього строку неповажними. 28 лютого 2017 року ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу відповідача залишено без руху на підставі частини четвертої статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України та надано строк 30 днів з дня отримання копії ухвали на зазначення інших поважних причин пропуску строку апеляційного оскарження. 29 березня 2017 року ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду призначено розгляд заяви відповідача про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції від 7 листопада 2016 року у справі №576/2162/16-а до апеляційного розгляду на 5 квітня 2017 року о 09:45 в порядку письмового провадження. 5 квітня 2017 року ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду у задоволенні клопотання відповідача про поновлення строку апеляційного оскарження постанови суду першої інстанції відмовлено з підстав визнання причин пропуску цього строку неповажними. Зокрема суд апеляційної інстанції визнав неповажними доводи відповідача про сплату ним судового збору 19 грудня 2016 року, в той час як первинна апеляційна скарга подана 16 листопада 2016 року. У поданій касаційній скарзі скаржник у справі, із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду апеляційної скарги. Касаційна скарга відповідача мотивована посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 13 грудня 2016 року у справі №306/17/16-а, згідно якої не підлягає сплаті судовий збір за подання апеляційної чи касаційної скарги суб'єктом владних повноважень (позивачем або відповідачем) на рішення адміністративного суду у справі про накладення адміністративного стягнення. Відзив на касаційну скаргу від позивача у справі не надходив, що не перешкоджає розгляду справи по суті. Переглянувши судове рішення в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено порядок та строки апеляційного оскарження. Частиною 2 вказаної статті визначено, що апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Як вбачається з матеріалів справи, постанова Глухівського міськрайонного суду Сумської області прийнята 07 листопада 2016 року, тоді як апеляційну скаргу подано у січні 2017 року. Суд поновлює або продовжує процесуальний строк, якщо визнає поважною причину пропуску даного строку (поважність причин повинен доводити скаржник). Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини які зумовили такі причини є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами. Як на підставу поважності пропуску строку на апеляційне оскарження та його поновлення відповідач посилався на вчасне подання апеляційної скарги та її повернення через несплату судового збору. В той же час скаржник зазначив, що усунув недоліки касаційної скарги, однак платіжне доручення надійшло до суду апеляційної інстанції після ухвалення постанови про повернення апеляційної скарги. Відмовляючи у поновленні строку на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції виходив із того, що подане клопотання є необґрунтованим, причини пропуску строку - не поважними, а обставини, на які посилається апелянт у своєму клопотанні - не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Як вбачається з матеріалів справи повторну апеляційну скаргу подано через місяць після повернення апеляційної скарги, а тому її подачу не можна визнати своєчасною та обґрунтованою, особливо враховуючи підстави зазначені в клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження. Окрім того, з огляду на приписи статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України відповідач, який діє як суб'єкти владних повноважень, однак, має однаковий обсяг процесуальних прав та обов'язків поряд з іншими учасниками справи, маючи намір добросовісної реалізації належного йому права на касаційне оскарження судового рішення, повинен забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання апеляційної скарги, її форми та змісту для чого, як особа, зацікавлена у її поданні, повинен вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати усі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. В поданні повторної апеляційної скарги через місяць після отримання ухвали про повернення апеляційної скарги (тоді як законодавством передбачається десятиденний строк на апеляційне оскарження) не вбачається наміру добросовісної реалізації належного права на апеляційне оскарження судового рішення та забезпечення неухильного виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги. Підстави пропуску строку апеляційне оскарження можуть бути визнані поважними, а строк поновлено лише у разі, якщо вони пов'язані з дійсно непереборними та об'єктивними перешкодами, істотними труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений процесуальним законом строк подання апеляційне скарги. Зазначені ж у заяві відповідача про поновлення строку апеляційного оскарження підстави не відповідають наведеним вище критеріям і не можуть бути визнані поважними, оскільки не є такими, що не залежать від волі особи, яка подає касаційну скаргу, і не надають їй права у будь-який необмежений після спливу цього строку час реалізовувати право на касаційне оскарження судових рішень. З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що у суду апеляційної інстанції були наявні підстави для відмови у задоволенні клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. Суд визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого касаційна скарга податкового органу залишається без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій без змін. Керуючись статтями 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Сумської митниці Державної фіскальної служби залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2017 року у справі №576/2162/16-а залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 листопада 2018 року Київ справа №823/1153/16 адміністративне провадження №К/9901/26846/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Хохуляка В. В., суддів - Бившевої Л. І., Шипуліної Т. М., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Золотоніської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Черкаській області на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 11.10.2016 (суддя - Тимошенко В. П. ) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2016 (головуючий суддя - Безименна Н. В., судді: Аліменко В. О., Бєлова Л. В. ) у справі №823/1153/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Гарант" до Золотоніської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Черкаській області про скасування податкових повідомлень-рішень, - ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Гарант" (далі - ТОВ "Агро-Гарант") звернулось до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило суд скасувати податкові повідомлення-рішення Золотоніської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Черкаській області (далі - Золотоніська ОДПІ) від 18.07.2016 №245/0001912200 та №246/0001922200. Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 11.10.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2016, позовні вимоги задоволено. Не погодившись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій Золотоніська ОДПІ оскаржила їх у касаційному порядку. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 11.10.2016, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2016 та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові повністю. В обґрунтування своїх вимог Золотоніська ОДПІ посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 139, 198 Податкового кодексу України. Так, відповідач зазначає, що позивачем не підтверджено правомірність формування даних податкового обліку за оспорюваними господарськими операціями з огляду на порушення контрагентами позивача податкової дисципліни, відсутність у них необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності, що свідчить про відсутність реального вчинення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей від спірних постачальників та їх подальше використання в господарській діяльності, у зв'язку з чим відсутні підставі для включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту. В письмових запереченнях на касаційну скаргу ТОВ "Агро-Гарант" зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставинам справи судами надано правильно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими. Отже, позивач просить залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне. Як з'ясовано судами попередніх інстанцій, Золотоніською ОДПІ проведено документальну виїзну позапланову перевірка ТОВ "Агро-Гарант" щодо правильності нарахування та сплати до бюджету податків по проведеним фінансово-господарським взаємовідносинам з ТОВ "Лібеті Стайл", ТОВ "Капітал-тех-сервіс", ТОВ "Глобал Менеджмент Корпорейшин", ТОВ "Глобал Менджмент Корпорейшин плюс", ТОВ "Монтаж-Систем-Груп" за період з 01.01.2012 по 01.07.2015, про що складено акт від 24.06.2016 №99/23-13-2200/35550185. За наслідками проведеної перевірки відповідач дійшов висновку про порушення ТОВ "Агро-Гарант" пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток підприємств на суму 1731100,00 грн. ; пунктів 198.1, 198.3, статті 198, пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету на суму 1758164,00 грн., у зв'язку з неправомірним формуванням даних податкового обліку при придбанні товарно-матеріальних цінностей (запасні частини до сільськогосподарської техніки) у ТОВ "Лібеті Стайл", ТОВ "Капітал-тех-сервіс", ТОВ "Глобал Менеджмент Корпорейшин", ТОВ "Глобал Менджмент Корпорейшин плюс", ТОВ "Монтаж-Систем-Груп" з огляду на непідтвердження реального характеру здійснених операцій. Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач посилався на узагальнену податкову інформацію та дані АС "Податковий блок" щодо постачальників позивача, де вказано про відсутність у них в достатній кількості майна, основних фондів та трудових ресурсів, необхідних для провадження фактичної господарської діяльності та виконання договірних зобов'язань перед контрагентами; зазначено відсутність задекларованих податкових зобов'язань у спірні податкові періоди, що свідчить про відсутність реального вчинення господарських операцій з отримання товарно-матеріальних цінностей від спірних постачальників та їх подальше використання в господарській діяльності. Також контролюючий орган посилався на те, що за ланцюгом між постачальниками позивача та їх попередніми контрагентами відсутні факти здійснення господарських операцій. На підставі названого акту перевірки, відповідачем 18.07.2016 прийнято наступні податкові повідомлення РІШЕННЯ: №246/0001922200, згідно з яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 624455, 00 грн. за основним платежем та 156114, 00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями; №245/001912200, згідно з яким збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у сумі 1010469,00 грн. за основним платежем та 252617,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої, з висновками якого погодилась колегія апеляційного суду, виходив з того, що наявні в матеріалах справи докази підтверджують, що господарська операція по придбанню позивачем товарно-матеріальних цінностей у спірних контрагентів є реальною, фактично відбулася, придбані товари використано у власній господарській діяльності. Відповідно до пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Отже, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України. Так, пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України передбачено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. За змістом підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку, не включаються до складу витрат. Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Відповідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені та підтверджені належним чином оформленими первинними документами, що відображають реальність господарських операцій, які є підставою для формування податкового обліку платника податків. При цьому, наявність формально оформлених (складених) первинних документів та/або сплати грошових коштів не може слугувати підставою для формування даних податкового обліку за відсутності факту придбання відповідного активу. В той же час, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а також недоліки в їх оформленні не можуть бути підставою для висновку про відсутність господарських операцій та відмови у формуванні даних податкового обліку, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі платника у зв'язку з його господарською діяльністю. Застосовуючи зазначені правила оподаткування при оцінці господарських операцій позивача з ТОВ "Лібеті Стайл", ТОВ "Капітал-тех-сервіс", ТОВ "Глобал Менеджмент Корпорейшин", ТОВ "Глобал Менджмент Корпорейшин плюс", ТОВ "Монтаж-Систем-Груп" судові інстанції цілком обґрунтовано врахували долучені позивачем до матеріалів справи копії належним чином оформлених документів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку та які містять достатні дані про зміст господарських операцій і їх учасників, підтверджують фактичність здійснення таких операцій, а саме: податкових накладних, видаткових накладних, платіжних доручень, актів звірки взаємних розрахунків за 2013 рік, 2014 рік, 2015 рік, оборотно-сальдових відомостей по рахунку 631 за 01.01.2013-30.09.2016. Золотоніською ОДПІ, у свою чергу, не наведено переконливих доводів, що ґрунтуються на об'єктивній інформації та спростовують факти господарської діяльності, засвідчені вказаними документами, а також не представлено жодних доказів на підтвердження того, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі. Не подано відповідачем і належних доказів на підтвердження недобросовісності позивача як платника податків або можливої фіктивності його постачальників, не наведено будь-яких доводів щодо здійснення ТОВ "Агро-Гарант" розглядуваних операцій за відсутності розумних економічних причин (ділової мети) та наміру одержати економічний ефект тощо. На момент здійснення спірних господарських операцій позивач та його контрагенти були належним чином зареєстровані як юридичні особи та платники податку на додану вартість, установчі документи недійсними в судовому поряду не визнавалися. Також судові інстанції обґрунтовано не взяли до уваги посилання відповідача на наявну в нього податкову інформацію щодо контрагента позивача як на підставу для відмови в задоволенні позову, оскільки податкове законодавство не ставить не ставить у залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, зокрема, від фактичної сплати контрагентом у ланцюгу постачання податку до бюджету, від його господарських та виробничих можливостей. А відтак якщо останній не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку або мінімізував свої податкові зобов'язання, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи, проте вказана обставина не є підставою для позбавлення платника податку-покупця права на отримання податкової вигоди у разі, якщо такий платник має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту. Тобто, у разі підтвердження реального характеру здійснених поставок, як у даній ситуації, платник не може відповідати за порушення, допущені постачальником, якщо не буде доведено його безпосередню участь у зловживанні цієї особи. Проте, посадовими особами Золотоніської ОДПІ під час здійснення перевірки таких обставин не встановлено. Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Отже, враховуючи, що спірні господарські операції здійснені позивачем з метою подальшого їх використання в оподаткованих операціях у межах своєї господарської діяльності, спричинили реальну зміну його майнового стану, а також наявні в матеріалах справи документи бухгалтерського та податкового обліку є достатніми, належними та допустимими доказами для підтвердження реальності здійснення господарських операції з вищезазначеними контрагентами позивача, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та скасування спірних податкових повідомлень-рішень. З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності з нормами матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи. Висновки судів про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності, а тому підстав для їх перегляду з мотивів, викладених в касаційній скарзі, не вбачається. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Золотоніської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Черкаській області залишити без задоволення. Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 11.10.2016 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2016 залишити без змін. ........................... ........................... ........................... В. В. Хохуляк Л. І. Бившева Т. М. Шипуліна, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 20 червня 2018 року справа №826/15840/13-а адміністративне провадження №К/9901/3593/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Гончарової І. А., Олендера І. Я., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 листопада 2013 року у складі судді Амельохіна В. В. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року у складі колегії суддів Грибана І. О., Беспалова О. О., Парінова А. Б. у справі №826/15840/13-а за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" до Міжрегіонального Головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень, УСТАНОВИВ: 03 жовтня 2013 року Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" (далі - Товариство, платник податків, позивач у справі) звернулося до суду з позовом до Міжрегіонального Головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків (далі - податковий орган, відповідач у справі) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 18 липня 2013 року №0000974210, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 69 039 грн та застосовані штрафні (фінансові) санкції у сумі 34 520 грн та №0000984210, яким зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у сумі 195 568 грн за три квартали 2012 року, з мотивів безпідставності їх прийняття. 04 листопада 2013 року постановою Окружного адміністративного суду міста Києва, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року, в задоволенні позовних вимог Товариства відмовлено. Ухвалюючи судові рішення суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність Товариством фактичного виконання спірних операцій між ним та його контрагентами та, як наслідок, відсутність у платника податків підстав формування спірних сум витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість. 28 березня 2014 року Товариство подало касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме положення статті 20 Податкового кодексу України, частину першу статті 204, статті 234, частини першу та другу статті 228 Цивільного кодексу України, статтю 1, пункт перший статтю 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансові звітність", статтю 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", частину другу статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов Товариства та скасувати податкові повідомлення - РІШЕННЯ: 28 березня 2014 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства, справа із суду першої інстанції витребувана не була. 11 січня 2018 року матеріали касаційної скарги К/9901/3593/18 передані до Верховного Суду. 15 січня 2018 року ухвалою Верховного Суду матеріали касаційної скарги прийняті до провадження та витребувано справу №826/15840/13-а з Окружного адміністративного суду м. Києва. 01 лютого 2018 року справа №826/15840/13-а надійшла до Верховного Суду. Заперечення на касаційну скаргу (відзив) від відповідача до Верховного Суду не надійшов, що не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій по суті. Касаційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, вбачає підстави для часткового задоволення касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що у червні 2013 року податковим органом проведена позапланова виїзна документальна перевірка Товариства з питань правильності обчислення та своєчасності сплати до державного бюджету податку на прибуток підприємства та податку на додану вартість при проведенні взаєморозрахунків з Товариством з обмеженою відповідальністю "Ангстрем Континенталь" за період серпень, вересень 2012 року, результати якої викладені в акті перевірки від 04 липня 2013 року №778/42-10/21560766, на підставі якого згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 глави 4 розділу 2 Податкового кодексу України, керівником податкового органу 18 липня 2013 року прийняті податкові повідомлення-рішення. Податковим повідомленням-рішенням №0000974210 позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 69 039 грн. за порушення підпунктів 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України та застосовані штрафні (фінансові) санкції в сумі 34 520 грн. на підставі пункту 123.1 статті 123 глави 11 розділу 2 цього кодексу. Податковим повідомленням-рішенням №0000984210 зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у сумі 195 568 грн. за три квартали 2012 року за порушення Товариством положень пунктів 138.1, 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України. Податкові правопорушення, на думку податкового органу, полягають у завищенні витрат внаслідок безпідставного віднесення Товариством до їх складу, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, не підтверджених первинними документами, які б мали юридичну силу первинних документів на загальну суму 195 568 грн. та завищення податкового кредиту на 69 039 грн., в тому числі за серпень 2012 року в сумі 10 708 грн. та за вересень 2012 року в сумі 58 331 грн. Суди попередніх інстанцій встановили, що між позивачем, як покупцем та його контрагентом Товариством з обмеженою відповідальністю "Ангстрем Констиненталь", як постачальником укладені договори поставки від 02 серпня 2012 року та від 06 серпня 2012 року, за якими Постачальник зобов'язується поставити і передати запасні частини та матеріали до виробничого обладнання в асортименті, надалі у власність Покупця, а Покупець приймає та оплачує такий товар на умовах і у порядку, визначених цим договором. Товари приймаються у відповідному пункті поставки на підставі товаросупровідних документів, які підтверджують якість, кількість, комплектність, номенклатуру та асортимент товару. Позивачем надані до суду первинні документи, а саме видаткові накладні, податкові накладні, платіжні доручення. Оцінюючи спірні правовідносини суди попередніх інстанцій висновувалися на аналізі зазначених первинних документів бухгалтерського обліку, з огляду на який дійшли висновку про відсутність реальності здійснення господарських операцій за договорами укладеними між позивачем та контрагентом, оскільки позивачем не надано доказів щодо транспортування контрагентом або на його замовлення товару (ТТН, подорожніх листів), документів щодо підтвердження факту отримання товару та його оприбуткування позивачем (довіреність на отримання товарно-матеріальних цінностей, прибуткових накладних, тощо), доказів використання цих товарів у подальшій господарській діяльності позивача. Судами також враховані ті обставини, що за результатами перевірки контрагента позивача встановлено відсутність у останнього необхідних умов для результатів відповідної господарської, економічної діяльності, технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень і транспортних засобів. Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що належних первинних документів на виконання умов договорів поставки, а саме пункту 2.2 договору від 02 серпня 2012 року та пункту 1.3 договору від 06 серпня 2012 року якою засвідчується передача товару, до суду не надано. При цьому висновок судів попередніх інстанцій про відсутність оприбуткування товару Товариством є таким, що не відповідає дійсності, оскільки прибуткові ордери долучені до матеріалів справи. Також, долучені до матеріалів справи та не дослідженні судами попередніх інстанцій ксерокопії актів приймання виконаних будівельних робіт та інші первинні документи, з яких відслідковується зв'язок між придбаним товаром та його подальшим використанням у господарській діяльності позивача. Саме із цією ознакою (використанням у господарській діяльності) податковий орган пов'язує право позивача на включення понесених витрат до складу витрат трьох звітних податкових періодів 2012 року та сплачених сум податкового кредиту до складу податкового кредиту двох звітних податкових періодів. Долучені до матеріалів справи світлокопії документів не є письмовими доказами в розумінні частини першої та четвертої статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України (діючої до 15 грудня 2017 року), не є оригіналом або засвідченою судом копією. Суд вважає, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів. Податковий орган поклав в основу податкового правопорушення нечинність угод та безтоварність господарських операцій, виходячи із самостійного визнання їх такими, що знаходиться за межами його компетенції і в цій частині доводи заявника касаційної скарги є прийнятними, разом з тим це є недостатньою підставою для скасування податкових повідомлень-рішень, оскільки стосується лише однієї з підстав складу податкових правопорушень викладених актом перевірки. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 листопада 2013 року у складі та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року у справі №826/15840/13-а скасувати. Справу №826/15840/13-а направити до Окружного адміністративного суду м. Києва на новий розгляд. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 червня 2021 року м. Київ справа №160/13864/20 адміністративне провадження № К/9901/14486/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н. М., суддів Жука А. В., Соколова В. М., розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №160/13864/20 за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича про визнання протиправною і скасування постанови за касаційною скаргою приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича на ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2021 року (головуючий суддя Прокопчук Т. С., судді Круговий О. О., Шлай А. В. ). УСТАНОВИВ: І. Історія справи ОСОБА_1 у жовтні 2020 року звернулася до суду з позовом до приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича, в якому просила визнати протиправною і скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича про відкриття виконавчого провадження №63232631. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року позов задоволено. Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2021 року визнано неповажними причини пропуску скаржником строку на апеляційне оскарження; апеляційну скаргу залишено без руху і надано десятиденний строк з дати отримання цієї ухвали для усунення недоліків шляхом подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням поважних підстав для поновлення строку з наданням відповідних доказів на обґрунтування заяви. На виконання вимог ухвали апеляційного суду скаржник подав заяву про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження, у якій зазначив, що був позбавлений права на апеляційне оскарження судового рішення, оскільки суд першої інстанції у визначеному законом порядку не надіслав копію рішення суду на адресу відповідача. Вказав, що про ухвалене судове рішення дізнався 14 грудня 2020 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, тому, на його думку, останній день на апеляційне оскарження судового рішення припадав на 24 грудня 2020 року. Також вказав, що процесуальний строк на подання апеляційної скарги пропущений з поважних причин і на підставі статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України") просив суд поновити пропущений процесуальний строк. Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2021 року наведені скаржником причини пропуску строку на апеляційне оскарження визнано неповажними й відмовлено у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 КАС України. Постановляючи ухвалу, апеляційний суд виходив з того, що норми статті 287 КАС України є спеціальними відносно статті 295 КАС України, а відтак строк на апеляційне оскарження судового рішення становить десять днів з моменту його проголошення. Також апеляційний суд вказав, що відлік строку на апеляційне оскарження судового рішення з дати отримання особою рішення суду для термінових справ нормами КАС України не передбачений. Оскільки останній день строку подання апеляційної скарги на рішення суду, яке проголошено судом 30 листопада 2020 року в порядку письмового провадження, припадав на 10 грудня 2020 року, то звернення скаржника 23 грудня 2020 року до суду з апеляційною скаргою відбулось поза межами строку, передбаченого статтею 287 КАС України. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник зазначає, що на час подання до суду апеляційної скарги копія оскаржуваного рішення суду першої інстанції на його адресу не надходила, про рішення суду дізнався 14 грудня 2020 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, тому вважає, що саме з цієї дати починається відлік десятиденного строку на апеляційне оскарження судового рішення, в межах якого і подано апеляційну скаргу (23 грудня 2020 року). Також вказує, що копія оскаржуваного судового рішення направлена на поштову адресу відповідача лише 31 грудня 2020 року про, що свідчить, зокрема, відтиск поштового штемпеля на конверті, у якому суд надіслав копію судового РІШЕННЯ: Позивач у відзиві на касаційну скаргу зазначив про необґрунтованість доводів касаційної скарги й просив її відхилити, а ухвалу, прийняту судом апеляційної інстанції, залишити без змін. Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним задовольнити касаційну скаргу з огляду на таке. ІІ. Мотиви Верховного Суду Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС України. За змістом частини першої статті 13 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Разом з тим, учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами й неухильно виконувати процесуальні обов'язки (частина друга статті 44 КАС України). Частиною першою статті 293 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною другою статті 295 КАС України передбачено, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу (частина третя статті 295 КАС України). Водночас за приписами частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Разом з тим, строк на апеляційне оскарження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, до яких відноситься цей спір, визначений статтею 287 КАС України. Так, згідно з частиною шостою статті 287 КАС України апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення. За правилами, встановленими статтею 271 КАС України у справах, визначених статтями 273 - 277, 280 - 289 цього Кодексу, суд проголошує повне судове рішення. Копії судових рішень у справах, визначених цією статтею, невідкладно видаються учасникам справи або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення. Відповідно до частини третьої статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. Водночас протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. За правилом пункту 4 частини першої статті 299 КАС суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду ухвалено 30 листопада 2020 року в порядку письмового провадження. У цей же день складено повний текст судового РІШЕННЯ: Апеляційна скарга подана відповідачем 23 грудня 2020 року, тобто з пропуском строку апеляційного оскарження. Поважність причини пропуску строку на апеляційне оскарження відповідач обґрунтував тим, що недотримання судом першої інстанції обов'язку щодо невідкладного надсилання йому копії судового рішення, тобто доведення до нього змісту судового рішення, унеможливило своєчасне оскарження рішення суду в апеляційному порядку. Також зазначив, що про судове рішення дізнався з Єдиного державного реєстру судових рішень і у межах десятиденного строку на апеляційне оскарження з моменту ознайомлення звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просив поновити строк на апеляційне оскарження відповідно до приписів статті 295 КАС України. Надаючи оцінку наведеним відповідачем підставам для поновлення строку, суд апеляційної інстанції виходив з того, що перебіг строку подання апеляційної скарги, встановлений частиною шостою статті 287 КАС України, починається з дня проголошення судового рішення, а не з дня вручення його копії, тому присутність або відсутність учасника справи при проголошенні судового рішення, а також факт і дата отримання ним копії такого судового рішення не впливають на перебіг строку апеляційного оскарження. Крім того, апеляційний суддійшов висновку, що норми статті 295 КАС України про право учасника справи на поновлення пропущеного строку апеляційного оскарження в разі невручення йому повного судового рішення в день його проголошення не можуть бути застосовані у цій справі, оскільки особливості провадження у цій категорії справ, зокрема, щодо апеляційного оскарження судового рішення визначені саме статтею 287 КАС України. Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, адже спеціальні норми статті 287 КАС України щодо строку на апеляційне оскарження (десять днів) і порядку його обчислення (з дня проголошення судового рішення) не містять застережень щодо неможливості поновлення цього строку в порядку частини третьої статті 295 КАС України. Отже, причини пропуску строку на апеляційне оскарження у справах цієї категорії належать оцінці на предмет їх поважності в загальному порядку, передбаченому процесуальним законом, з урахуванням визначених частиною шостою статті 287 КАС України особливостей, і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав. Справи цієї категорії є терміновими в розумінні Кодексу адміністративного судочинства, тому надзвичайно важливим в аспекті реалізації учасниками справи права на апеляційне оскарження є дотримання судом першої інстанції обов'язку щодо невідкладного вручення (надсилання) їм копій судового рішення, тобто доведення до них змісту судового рішення. Недотримання судом першої інстанції цього порядку не є перешкодою у оскарженні рішення суду і може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження з урахуванням інших фактичних обставин. Інше тлумачення зазначених норм процесуального права нівелює доцільність застосування частини третьої статті 298 КАС України із метою належної оцінки причин пропуску строку на апеляційне оскарження у цій категорії справ, а також створює передумови для безпідставного обмеження права особи на апеляційне оскарження, що є неприпустимим. Аналогічний висновок щодо застосування означеної норми процесуального права неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 17 квітня 2019 року в справі №212/2354/18 (2-а/212/93/18), від 19 червня 2019 року в справі №175/4952/18 (2-а/175/69/18), від 25 червня 2019 року в справі №211/94/18 (2-а/211/25/19), від 21 лютого 2020 року в справі №183/6554/18 (2-а/183/39/19), від 27 лютого 2020 року в справі №201/4153/19 (2-а/201/287/2019), від 27 лютого 2020 року в справі №189/1251/19 (2-а/189/180/19). Листом від 30 листопада 2020 року №57201/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд направив сторонам у справі копії оскаржуваного судового рішення, проте докази отримання сторонами копій судового рішення матеріали справи не містять. Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що копія оскаржуваного судового рішення направлена на поштову адресу відповідача лише 31 грудня 2020 року, про що свідчить, зокрема, відтиск поштового штемпеля на конверті, у якому судом надіслана копія судового РІШЕННЯ: Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції мав перевірити дотримання судом першої інстанції порядку надсилання учасникам справи копій судового рішення, встановити дату отримання скаржником копії судового рішення і надати оцінку своєчасності подання ним апеляційної скарги після цієї дати. Проте суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам відповідача щодо неотримання ним рішення суду першої інстанції, що призвело до передчасних висновків суду про відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Враховуючи наведене, Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Відповідно до частин першої та четвертої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. Отже, касаційну скаргу відповідача необхідно задовольнити, а оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Клименка Романа Васильовича задовольнити. Ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2021 року в справі №160/13864/20 скасувати, справу направити до Третього апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. .......................................... .......................................... .......................................... Н. М. Мартинюк А. В. Жук В. М. Соколов, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 жовтня 2018 року Київ справа №452/2111/15-а адміністративне провадження №К/9901/9802/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Пасічник С. С., суддів: Васильєвої І. А., Юрченко В. П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби на постанову Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 21 серпня 2015 року (суддя Казан І. С. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року (головуючий суддя Ніколін В. В., Гінда О. М., Качмар В. Я.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Львівської митниці Державної фіскальної служби, першого заступника начальника Львівської митниці ДФС Черкунова Віталія Івановича про визнання протиправною та скасування постанови у справі про порушення митних правил, ВСТАНОВИВ: В серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Львівської митниці Державної фіскальної служби, першого заступника начальника Львівської митниці ДФС Черкунова Віталія Івановича про визнання протиправною та скасування постанови у справі про порушення митних правил №1094/20909/15 від 12 червня 2015 року, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності у виді штрафу в сумі 8500,00 грн. Обґрунтовуючи позовну заяву, посилався на неврахування посадовою особою митниці при винесенні оскаржуваної постанови тієї обставини, що пропуск ним строку транзитного перебування на території України ввезеного 22 квітня 2015 року транспортного засобу "Opel Zafira", реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_3 відбувся внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце 27 квітня 2015 року, в якій автомобіль було фактично знищено (згідно з Висновком №98 експертного автотоварознавчого дослідження по визначенню вартості відновлювального ремонту, вартості матеріального збитку та доцільності проведення відновлювального ремонту здійснення останнього є економічно недоцільним), а тому у відповідності до положень частини 1 статті 460 Митного кодексу України (далі - МК України) він звільняється від адміністративної відповідальності. Постановою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 21 серпня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року, позов задоволено: визнано протиправною та скасовано постанову в справі про порушення митних правил №1094/20909/15 від 12 червня 2015 року заступника начальника Львівської митниці ДФС Черкунова В. І. про визнання ОСОБА_3 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 470 Митного кодексу України, і накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 8500,00 грн. Приймаючи такі рішення, суди прийшли до висновку, що заступником начальника Львівської митниці постанову винесено передчасно й без дотриманням вимог статей 486, 489 МК України, 9, 245, 280 КУпАП, зокрема щодо своєчасності, повноти, всебічності та об'єктивності з'ясування обставин справи; у свою чергу позивачем надано суду докази протиправності оскаржуваної постанови (пошкодження ввезеного ним 22 квітня 2015 року на територію України транспортного засобу "Opel Zafira", реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_3 внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 27 квітня 2015 року). Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач (Львівська митниця ДФС) звернувся з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, відповідач вказував на правомірність винесеної заступником начальника Львівської митниці ДФС Черкуновим В. І. постанови №1094/20909/15 від 12 червня 2015 року про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, оскільки під час складання протоколу про порушення митних правил ОСОБА_3 не повідомляв про ДТП та не подавав підтверджуючих документів, власноруч зазначивши в протоколі, що надасть пояснення при розгляді справи, про дату, час та місце розгляду якої був належним чином повідомлений, однак не з'явився; разом з тим, судами попередніх інстанцій при розгляді справи не було надано оцінки спірним правовідносинам в контексті встановлених статтею 192 МК України та пунктами 5 та 9 розділу 8 Порядку виконання митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 31 травня 2012 року №657 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02 жовтня 2012 року за №1669/21981 (далі - Порядок №657), обов'язків позивача звернутись до митного органу, в зоні діяльності якого перебуває товар, з письмовою заявою про обставини та наслідки аварії, додавши відповідні докази, а також задекларувати залишки транспортного засобу у відповідний митний режим. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційної скаргою, а в подальшому, відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" КАС України справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах. Справу згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду: головуючий суддя Пасічник С. С. (суддя-доповідач), судді: Васильєва І. А., Юрченко В. П. Позивач своїм правом на подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався. Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги. Так, суди встановили, що 23 травня 2015 року старшим державним інспектором відділу митного оформлення №2 митного поста "Мостиська" Львівської митниці ДФС Петренко Ю. М. складено протокол №1094/20909/15 про порушення громадянином України ОСОБА_3 митних правил, в якому зазначено, що 23 травня 2015 року близько 14 год. 19 хв. в зону митного контролю по смузі руху "зелений коридор" пункту пропуску "Шегині" митного поста "Мостиська" Львівської митниці ДФС заїхав транспортний засіб "Opel Vectra", 1997 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4, кузов НОМЕР_5, під керуванням громадянина України ОСОБА_3, який слідував з України в Республіку Польща. Під час проходження митного контролю та митного оформлення вищезазначеного транспортного засобу встановлено, що на вказаного громадянина Львівською митницею ДФС виставлено орієнтування щодо порушення транзитного строку доставки транспортного засобу "Opel Zafira", реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_3, який 22 квітня 2015 року о 02:36:52 був ввезений на митну територію України через митний пост "Мостиська" Львівської митниці ДФС по смузі руху "зелений коридор" в митному режимі "транзит" громадянином України ОСОБА_3 При цьому, будь-яких підтверджуючих документів щодо аварії або дії обставин непереборної сили у відповідності до вимог статті 460 МК України ОСОБА_3 до митного контролю не надав. В протоколі міститься власноруч вчинений ОСОБА_3 напис про те, що пояснення по суті ним будуть надані при розгляді справи й зауважень до протоколу він не має. 12 червня 2015 року заступник начальника Львівської митниці ДФС Черкунов В. І., розглянувши матеріали справи про порушення митних правил, виніс постанову №1094/20909/15, відповідно до якої ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною 3 статті 470 МК України, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу розміром п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - 8500,00 грн. Як зазначили в рішеннях суди попередніх інстанцій, не погоджуючись з винесеною 12 червня 2015 року постановою, ОСОБА_3 вказував, що був позбавлений можливості доставити свій автомобіль для вивезення з території України в передбачений законом строк, оскільки 27 квітня 2015 року о 23:15 на автодорозі Мостиська-Самбір-Борислав в с. Крисовичі Мостиського району Львівської області відбулась дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки "Фонд Мондео", реєстраційний номер НОМЕР_6 під керуванням ОСОБА_7, автомобіля марки "Opel Zafira", р. н. НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_3 та транспортного засобу марки "Фіат Добло", р. н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_8, внаслідок якої автомобіль марки "Opel Zafira", реєстраційний номер НОМЕР_2 в період часу з 28 квітня 2015 року по 07 липня 2015 року знаходився на майданчику тимчасового утримання Мостиського районного відділу ГУМВС України у Львівській області. Вироком Мостиського районного суду Львівської області від 10 червня 2015 року ОСОБА_7 за наведених вище обставин визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 286 КК України. Висновком же №98 експертного автотоварознавчого дослідження по визначенню вартості відновлювального ремонту, вартості матеріального збитку та доцільності проведення відновлювального ремонту встановлено, що проводити відновлювальний ремонт автомобіля марки "Opel Zafira", реєстраційний номер НОМЕР_2, кузов НОМЕР_3 економічно недоцільно (вартість відновлювального ремонту значно перевищує собівартість автомобіля). Статтею 90 МК України передбачено, що транзит - це митний режим, відповідно до якого товари та/або транспортні засоби комерційного призначення переміщуються під митним контролем між двома органами доходів і зборів України або в межах зони діяльності одного органу доходів і зборів без будь-якого використання цих товарів, без сплати митних платежів та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В пункті 57 частини 1 статті 4 МК України закріплено визначення поняття "товари", якими є будь-які рухомі речі, у тому числі ті, на які законом поширено режим нерухомої речі (крім транспортних засобів комерційного призначення), валютні цінності, культурні цінності, а також електроенергія, що переміщується лініями електропередачі. Громадянам дозволяється ввозити транспортні засоби особистого користування з метою транзиту через митну територію України за умови їх письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, та внесення на рахунок органу доходів і зборів, що здійснив пропуск таких транспортних засобів на митну територію України, грошової застави в розмірі митних платежів, що підлягають сплаті при ввезенні таких транспортних засобів на митну територію України з метою вільного обігу. Зазначені вимоги не поширюються на транспортні засоби, постійно зареєстровані у відповідних реєстраційних органах іноземної держави, що підтверджується відповідним документом (частина 1 статті 381 МК України). Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 95 МК України строк транзитних перевезень для автомобільного транспорту становить 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб). Відповідно до частини 3 статті 470 МК України перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За змістом частини 1 статті 460 МК України вчинення порушень митних правил, передбачених частиною третьою статті 469, статтею 470, частиною третьою статті 478, статтею 481 цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом. Частиною 1 статті 192 МК України встановлено, що якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов'язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу. Отже, виходячи зі змісту наведених норм, перевізник звільняється від відповідальності за статтею 470 МК України у разі наявності факту аварії або дії обставин непереборної сили за умови документального підтвердження такого факту та вчасного (до закінчення встановленого строку транзитного перевезення) письмового повідомлення найближчого митного органу про обставини події. В той же час, у випадках, коли Кодексом або іншими актами законодавства України з питань державної митної справи передбачено надання митному органу документального підтвердження факту аварії чи дії обставин непереборної сили, застосовуються положення розділу 8 ("Підтвердження факту втрати товарів унаслідок аварії або дії обставин непереборної сили") Порядку виконання митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 31 травня 2012 року №657 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02 жовтня 2012 року за №1669/21981 (далі - Порядок №657), відповідно до пункту 2 якого факт аварії чи дії обставин непереборної сили - часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем. Залежно від характеру аварії чи обставин непереборної сили документи, що підтверджують їх наявність і тривалість дії, можуть видаватися державними органами, місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, іншими спеціально вповноваженими на це державними органами, а також уповноваженими на це підприємствами, установами та організаціями відповідно до їх компетенції (пункт 3 розділу 8 Порядку №657). Згідно з пунктом 5 розділу 8 Порядку №657 якщо факт аварії чи дії обставин непереборної сили має місце на митній території України, особа, відповідальна за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем (власник товару або уповноважена ним особа, перевізник чи особа, відповідальна за дотримання митного режиму), повинна звернутись до митного органу, в зоні діяльності якого перебувають ці товари, транспортні засоби, із письмовою заявою, яка повинна містити відомості, що надають можливість ідентифікувати товари, транспортні засоби як такі, що перебувають під митним контролем, а також інформацію про час, місце, обставини та наслідки аварії чи дії обставин непереборної сили. За змістом пункту 6 розділу 8 Порядку №657 у випадку, якщо факт аварії чи дії обставин непереборної сили має місце, особа, відповідальна за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем (власник товару або уповноважена ним особа, перевізник чи особа, відповідальна за дотримання митного режиму), повинна звернутись до митного органу, яким здійснюється контроль за цими товарами, транспортними засобами, з письмовою заявою, яка повинна містити відомості, що надають можливість ідентифікувати товари, транспортні засоби як такі, що перебувають під митним контролем, а також інформацію про час, місце, обставини та наслідки аварії чи дії обставин непереборної сили. Залишки або відходи товарів, транспортних засобів, що потрапили в аварію або під дію обставин непереборної сили, повинні бути в установленому порядку задекларовані у відповідний митний режим або з дозволу митного органу видалені відповідно до законодавства України (пункт 9 розділу 8 Порядку №657). Проте, суди попередніх інстанцій хоча й навели в приймаємих ними рішеннях норми статті 192 МК України та пунктів 2, 3 розділу 8 Порядку №657, однак лише в обґрунтування їх висновку щодо правомірності подання позивачем доказів на підтвердження обставин і наслідків ДТП безпосередньо до суду, разом з тим, залишили поза увагою положення вищенаведених пунктів 5, 6, 9 Порядку №657 (на які, до того ж, як в запереченнях на позовну заяву, так і в апеляційній скарзі посилалась Львівська митниця ДФС), а відтак не дослідили та не надали правової оцінки спірним у даній справі правовідносинам в контексті виконання ОСОБА_3 покладених на нього обов'язків щодо звернення до митного органу із відповідною письмовою заявою про факт, обставини та наслідки аварії, повідомлення митного органу про неможливість вивезти ввезений на територію України в митному режимі "транзит" автомобіль у встановлений законом строк, а також декларування у відповідний митний режим залишків транспортного засобу або їх видалення з дозволу митного органу. Як встановлено частиною 1 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно з частиною 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати визначених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. За правилами частини 1 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Враховуючи, що допущені судами першої та апеляційної інстанції порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати нові обставини, судові рішення на підставі статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини справи з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове РІШЕННЯ: Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби задовольнити частково. Постанову Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 21 серпня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... С. С. Пасічник І. А. Васильєва В. П. Юрченко, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 03 квітня 2018 року справа №820/4482/17 адміністративне провадження №К/9901/223/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Гончарової І. А., Олендера І. Я. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року у складі судді Волошина Д. А. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року у складі колегії суддів Бегунца А. О., Старостіна В. В., Рєзнікової С. С. у справі №820/4482/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, УСТАНОВИВ: У вересні 2017 року ОСОБА_1 (далі - платник податків, позивач у справі) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області (далі - податковий орган, відповідач у справі) про визнання протиправним та скасування наказу податкового органу від 30 серпня 2017 року №4423 "Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки платника податків", з урахуванням змін, внесених наказом відповідача від 11 вересня 2017 року №4754, з мотивів їх протиправності. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року, позовні вимоги задоволено в повному обсязі та скасовано оскаржувані накази від 30 серпня 2017 року №4423 та від 11 вересня 2017 року №4754 з мотивів безпідставності їх прийняття. Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з протиправності оспорюваних наказів про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки позивача внаслідок не доведення податковим органом підстав проведення перевірки та недотримання порядку виконання ухвали слідчого судді про проведення перевірки. 18 грудня 2017 року відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій він, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме підпунктів 78.1.1, 78.1.11 пункту 78.1 статті 78, пункту 73.3 статті 73, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Скаржник доводить правомірність спірного наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, винесеного на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року у кримінальному провадженні №42017000000002307, порушеного за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 212 Кримінільного кодексу України. 19 грудня 2017 року матеріали касаційної скарги передані до Верховного Суду. 22 грудня 2017 року ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу податкового органу залишено без руху. 11 січня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за скаргою податкового органу та витребувано справу №820/4482/17 з Харківського окружного адміністративного суду. 1 лютого 2018 року справа №820/4482/17 надійшла на адресу Верховного Суду. Відзив позивача на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив, що не перешкоджає подальшому розгляду справи. Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд, переглянувши постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, вбачає підстави для часткового задоволення касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Суди першої та апеляційної інстанцій установили. 30 серпня 2017 року заступником начальника податкового органу винесено наказ №4423 "Про проведення документальної позапланової перевірки платника податків ОСОБА_1", відповідно до якого предметом перевірки є питання нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору за період з 01 січня 1998 року по 31 грудня 2016 року. 11 вересня 2017 року Наказом №4754 внесено зміни до наказу №4423 в частині визначення дати і строку проведення перевірки, а саме "з 09 жовтня 2017 року тривалістю 10 робочих днів". Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено у суді апеляційної інстанції, підставою для винесення спірних наказів стала податкова інформація про порушення позивачем податкового законодавства, яка містилася у листах Державної фіскальної служби України від 16 серпня 2017 року №21981/7/99-99-13-04-01-17, Генеральної прокуратури України від 10 серпня 2017 року №07/1/3-19406-17114), а також ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 03 серпня 2017 року по справі №757/44914/17-к про призначення позапланової документальної перевірки, юридичною підставою проведення якої є положення підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. 22 березня 2017 року податковим органом платнику податків направлено запит про надання інформації та її документального підтвердження №1262/М/20-40-13-05-09, проте не вручено останньому у зв'язку із закінченням терміну зберігання. Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року у кримінальному провадженні №42017000000002307, порушеного за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 212 Кримінального кодексу України, призначено позапланову документальну перевірку громадянина ОСОБА_1 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період 1998-2016 року, організацію проведення перевірки доручено співробітникам Державної фіскальної служби України. Порядок проведення документальних позапланових перевірок врегульований статтею 78 Податкового кодексу України. Отримання податкової інформації є підставою для проведення документальної позапланової перевірки відповідно до підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України. Отримання судового рішення (суду, слідчого судді) про призначення перевірки є підставою для її проведення відповідно до пункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу. Як правильно встановили суду попередніх інстанцій у спірному наказі визначено одразу дві правові підстави проведення документальної позапланової перевірки. Щодо ненадання відповіді на запит. Відсутність підстав для проведення перевірки за положеннями пункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України запит про надання інформації та її документального підтвердження обумовлена тим, що податковим органом запит направлено 22 березня 2017 року, за відсутності інформації. Посилання відповідача на отримання податкової інформації, а саме листи Державної фіскальної служби від 16 серпня 2017 №21981/7/99-99-13-04-01-17 та Генеральної прокуратури України від 10 серпня 2017 №07/1/3-19406-17114, є неприйнятним, оскільки на момент направлення запиту цієї інформації не існувало. Посилання в касаційній скарзі позивача на інші обставини, наявність яких доводить право на проведення перевірки, є неприйнятними, оскільки суди оцінюють наказ, як акт індивідуальної дії на момент його прийняття. Наведення касаційною скаргою інших підстав для направлення запиту на відміну від тих, які зазначенні наказом порушує принцип правої визначеності. Щодо наявності ухвали слідчого СУДДІ: Згідно з підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України податковому органу надано право на проведення позапланової документальної невиїзної перевірки у разі наявності ухвали слідчого судді про проведення такої перевірки. Скасовуючи спірні накази, суди попередніх інстанцій зазначили про те, що невід'ємною частиною рішення про призначення перевірки є як визначення суб'єкта, який підлягає перевірці, так і визначення суб'єкта, який здійснює перевірку, без чого не можливо здійснити її виконання. Оскільки слідчий суддя за вказаною нормою приймає рішення про здійснення перевірки, то саме він визначає і суб'єкта, на якого покладається обов'язок її проведення, а також інші умови здійснення такої перевірки. Як правильно встановили суди попередніх інстанцій ухвалою слідчого судді організацію проведення перевірки доручено співробітникам Державної фіскальної служби України, а не Головному управлінню Державної фіскальної служби у Харківській області Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недотримання податковим органом вимог слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 3 серпня 2017 року під час виконання, а саме проведення іншим контролюючим органом, ніж це передбачено слідчим суддею. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012). Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відсутність підстав для проведення перевірок, зазначених підпунктами 78.1.1, 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. Суд визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого касаційна скарга митного органу залишається без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області залишити без задоволення. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року у справі №820/4482/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 листопада 2018 року Київ справа №1570/7636/12 адміністративне провадження №К/9901/4428/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Юрченко В. П., суддів - Васильєвої І. А., Пасічник С. С., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Ізмаїльської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2014 року (суддя: О. В. Білостоцький) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року (колегія у складі суддів: О. О. Кравець, С. Д. Домусчі, Л. П. Шеметенко) у справі №1570/7636/2012 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Рута Нова-К" до Ізмаїльської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень - рішень, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Рута Нова-К" (далі - Товариство) звернулося до Одеського окружного адміністративного суду із позовом до Ізмаїльської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області (далі - ОДПІ) про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень - рішень від 10 серпня 2012 року №0000162200 та №0000152200. Позов обґрунтовано тим, що спірні податкові повідомлення-рішення винесені на підставі необґрунтованих висновків акта перевірки №313/22-00/33757245 від 24 липня 2012 року "Про результати планової виїзної перевірки Товариство з обмеженою відповідальністю "Рута Нова-К" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року", а тому є протиправними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки при формуванні Товариством валових витрат та податкового кредиту за перевіряємий період не було допущено порушень вимог податкового законодавства України, зазначених в акті перевірки, а податковим органом під час перевірки не було встановлено протиправних дій позивача щодо невиконання або неналежного виконання вимог податкового законодавства під час здійснення господарської діяльності у зазначеному періоді зі своїми контрагентами. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення від 10 серпня 2012 року №0000162200 та №0000152200. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скарга мотивована тим, що у видаткових накладних, наданих до перевірки, як і в товарно-транспортних накладних відсутні місце складання, посади і прізвища, які давали б змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у здійсненні господарських операцій. Від позивача на адресу Суду надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, за змістом яких Товариство просить останню відхилити, а рішення суду першої та апеляційної інстанції залишити без змін. Заперечення мотивоване тим, що позивачем виконано всі зобов'язання за договорами купівлі-продажу з усіма контрагентами. Отже доводи особи, яка подала касаційну скаргу, зводяться до припущень і є необґрунтованими, і не були підтверджені належними доказами в судах попередньої інстанції. Судами встановлено, що в період з 06 червня 2012 року по 04 липня 2012 року посадовими особами ОДПІ проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року. За результатами перевірки складено акт №313/22-00/33757245 від 24 липня 2012 року, яким встановлено наступні порушення: - п.138.2 ст.138, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, п. 1 ст. 9, п. 2 ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 5 211 210,00 грн., у тому числі: за 1 квартал 2011 року - 2 895 435,00 грн., за 2 квартал 2011 року - 2 315 775,00 грн. ; - п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, п. 1 ст. 9, п. 2 ст. 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", в результаті чого занижено податок на додану вартість за червень 2011 року на суму 365 134,00 грн. Підставою для висновку контролюючого органу щодо заниження позивачем податку на прибуток за 1 та 2 квартали 2011 року і заниження податку на додану вартість за червень 2011 року стали висновки інших актів перевірок: - №517/23-50/33757245 від 25 червня 2011 року "Про результати позапланової виїзної перевірки ТОВ "Рута Нова-К" з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо взаємовідносин з ТОВ "Віктрейд ЛТД" за період з 01 січня 2011 року по 28 лютого 2011 року", - №599/23-50/33757245 від 22 липня 2011 року "Про результати виїзної позапланової перевірки ТОВ "Рута Нова-К" з питань дотримання податкового законодавства щодо взаємовідносин з ТОВ "Пейд" за період з 01 січня 2011 року по 31 січня 2011 року", - №623/23-50/33757245 від 01 серпня 2011 року "Про результати виїзної позапланової перевірки ТОВ "Рута Нова-К" з питань дотримання податкового законодавства щодо взаємовідносин з ТОВ "Авітек Груп ЛТД" за період з 01 березня 2011 року по 30 квітня 2011 року", - №691/23-50/33757245 від 13 вересня 2011 року "Про результати виїзної позапланової перевірки ТОВ "Рута Нова-К" з питань дотримання податкового законодавства щодо взаємовідносин з ТОВ "Авітек Груп ЛТД" за період з 01 травня 2011 року по 31 травня 2011 року", - №754/23-50/33757245 від 29 вересня 2011 року "Про результати виїзної позапланової перевірки ТОВ "Рута Нова-К" з питань дотримання податкового законодавства щодо взаємовідносин з ТОВ "Авітек Груп ЛТД" за період з 01 червня 2011 року по 30 червня 2011 року", а саме: вартість ПММ, отриманих від ТОВ "Віктрейд ЛТД" у 1 кварталі 2011 року (січень-лютий 2011 року) на суму 8487724,08 грн., вартість ПММ, отриманих від ТОВ "Пейд" у 1 кварталі 2011 року (січень 2011 року) на суму 373 510,04 грн. ; вартість ПММ, отриманих від ТОВ "Авітек Груп ЛТД" у 1 кварталі 211 року (березень 2011 року) на суму 2720505,00 грн. та у 2 кварталі 2011 року на суму 8242916,00 грн., у тому числі: у квітні 2011 року - 3358282,15 грн., у травні 2011 року - 3424749,15 грн., у червні 2011 року - 1459855,00 грн. На підставі акта перевірки року ОДПІ винесено податкові повідомлення-рішення: №0000152200 від 10 серпня 2012 року про збільшення Товариству суми грошового зобов'язання з податку на прибуток у сумі: 5 211 210,00 грн. - основний платіж та 1,00 грн. - штрафні санкції; №0000162200 від 10 серпня 2012 року про збільшення позивачу суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі: 365 134,00 грн. - основний платіж та 1,00 грн. - штрафні санкції Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного. Положеннями п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначено, що для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Правові засади регулювання, організації, ведення; бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16липня 1999року №996-ХIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі Закон №996-ХIV). Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов'язкові ознаки: відомості про господарську операцію і підтвердження її реального (фактичного) здійснення. Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що господарська діяльність це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. Згідно зі статтею 1 Закону №996-ХIV господарська операція це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку. За змістом частин першої та другої статті 9 Закону №996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми) ; дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій. Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК. Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. Відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 ПК України). Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень. Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість. Суди попередніх інстанцій, вказуючи на протиправність прийнятих податковим органом оскаржуваних рішень, виходили із того, що господарські операції з придбання паливно-мастильних матеріалів у контрагентів: ТОВ "Віктрейд ЛТД" у січні-лютому 2011 року на суму 8 487 724,08 грн., та у ТОВ "Авітек Груп ЛТД" у березні-червні 2011 року на суму 10963421,00 грн., підтверджені судовими рішеннями, що набрали законної сили, та якими встановлені обставини правомірності та обґрунтованості здійснення позивачем витрат у зазначеному розмірі. Згідно ч.1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Стосовно включення позивачем до складу витрат вартості придбаних у ТОВ "Пейд" паливно-мастильних матеріалів у сумі 373510,40 грн. та віднесення зазначеної суми до складу витрат у 1 кварталі 2011 року судами попередніх інстанцій встановлено, що у січні 2011 року на виконання умов договору ТОВ "Пейд" був поставлений позивачу бензин А-95 на суму 448 212, 48 грн., у тому числі вартість товару - 373 510,40 грн., ПДВ - 74 702,08 грн. Зазначений товар отримувався у постачальника водіями орендованих та власних автотранспортних засобів Товариства та перевозився ними до м. Кілії, де перевантажувався до малих бензовозів та відправлявся згідно товарно-транспортних накладних для подальшої реалізації на АЗС позивача. Податкові та видаткові накладні, на підставі яких позивачем було сформовано витрати по взаємовідносинам із ТОВ "Пейд", були відповідно до вимог податкового законодавства складені підприємствами - платниками податків, що були зареєстровані платниками ПДВ із зазначенням індивідуального податкового номеру, за яким їх можливо ідентифікувати. Щодо взаємовідносин позивачем з контрагентом ТОВ "Тіал Альянс" судами встановлено, що 22 червня 2011 року Товариством укладено з ТОВ "Тіал Альянс" договір постачання нафтопродуктів №2206-2. Поставка нафтопродуктів відбувалась наступним чином: танкер з дизельним пальним, що належало ТОВ "Тіал Альянс", приходив до причалу нафтобази та зливав дизельне пальне в резервуари нафтобази, яке в подальшому по трубопроводах надходило на автоналивну естакаду, що знаходиться на території нафтобази. Бензовози, що належать позивачу завантажувались та отримували первинні документи на паливо від оператора ТОВ "Тіал Альянс" та перевозили дизельне паливо в резервуари Товариства. Перевезення здійснювали водії ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на підстав довіреностей на отримання товарно-матеріальних цінностей. Перевезення нафтопродуктів здійснювалось автомобілями НОМЕР_3, що належать ТОВ "Тіал Альянс" на праві приватної власності, а також МАЗ 54400815 НОМЕР_5 з причепом д/н НОМЕР_4, які орендуються у ДП "Агрофірма" на підставі договорів оренди від 01 січня 2011 року №7/11 та №8/11. Отримання позивачем нафтопродуктів відображалось в журналі обліку надходження нафтопродуктів за 2011рік та в електронній базі позивача. Крім того, дизельне паливо, придбане у ТОВ "Тіал Альянс" використовувалось у господарській діяльності підприємства, а саме реалізовувалось через мережу АЗС Товариства в м. Кілія та Кілійському районі, а також перепродавалось оптовим покупцями. Виконання зобов'язань сторонами за зазначеним договором підтверджується належними чином оформленими та підписаними сторонами первинними документами щодо поставки ТОВ "Тіал Альянс" на адресу позивача паливно-мастильних матеріалів та сплати позивачем коштів за отриманий товар: податковими та видатковими накладними, сертифікатом відповідності, торговими патентами, товарно-транспортними накладними, платіжними дорученнями, виписками по рахунку Товариства за червень 2011 року, договорами оренди основних засобів та актами приймання-передачі основних засобів, свідоцтвами про реєстрацію транспортного засобу, договорами оренди транспортних засобів, записами у журналі обліку нафтопродуктів, журналі реєстрації довіреностей, документами бухгалтерського обліку підприємства. Таким чином, Верховний Суд погоджується із висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо підтвердження позивачем здійснення спірних господарської операцій та необґрунтованості доводів контролюючого органу стосовно заниження Товариством податку на прибуток за 1 та 2 квартал 2011 року і заниження податку на додану вартість за червень 2011 року. Доводи ОДПІ щодо невідповідності окремих реквізитів наданих позивачем до суду товарно-транспортних накладних, колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими, оскільки сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про неможливість вважати зазначені первинні документи такими, що підтверджують господарські операції та надають право платникам податків на формування податкових вигод та зобов'язань за результатами їх виконання, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Суд касаційної інстанції визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суди повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надали їм правову оцінку на підставі норм закону, що підлягали застосуванню до даних правовідносин. Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 341, 343, 349, 350 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Ізмаїльської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року - без змін. 2. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ...................... ...................... ...................... В. П. Юрченко І. А. Васильєва С. С. Пасічник судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 грудня 2018 року м. Київ справа №802/493/16-а адміністративне провадження №К/9901/9707/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Гімона М. М. (суддя-доповідач), суддів: Мороз Л. Л., Кравчука В. М., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Агрофірма "Відродження" на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року (головуючий суддя Совгира Д. І., судді: Білоус О. В., Курко О. П. ) у справі №802/493/16-а за позовом Приватного підприємства "Агрофірма "Відродження" до Оратівської районної державної адміністрації Вінницької області, треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_1, Селянське (фермерське) господарство "Калина" про визнання протиправним та скасування РІШЕННЯ: ВСТАНОВИВ: У квітні 2016 року Приватне підприємство "Агрофірма "Відродження" звернулось до суду з позовом, в якому просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди на земельні ділянки, на підставі договору оренди землі між третіми особами. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 4 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволено у повному обсязі. Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано, а адміністративний позов залишено без розгляду на підставі ст.100 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що станом на 20 квітня 2007 року земельна ділянки площею 3,7872 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка розташована на території Чернявської сільської ради Оратівського району Вінницької області, перебувала у власності ОСОБА_2, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_2. Між ОСОБА_2 та Приватним підприємством "Агрофірма "Відродження" укладено договір оренди даної земельної ділянки для сільськогосподарського використання, строком на 15 років. Даний договір зареєстрований 27 червня 2007 року за №0407017000235 Вінницькою регіональною філією Центру ДЗК. ОСОБА _1 успадкував зазначену земельну ділянку від померлої ОСОБА_2, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом серія НОМЕР_3. Інформаційна довідка Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек та Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна містить запис, що станом на 31 березня 2016 року земельна ділянка належить на праві приватної власності третій особі ОСОБА_1.12 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та Селянським (фермерським) господарством "Калина" укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 12 лютого 2014 року строком на 15 років, який 19 березня 2014 року зареєстрований реєстраційною службою Оратівського районного управління юстиції Вінницької області на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №11901519 від 25 березня 2014 року. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що реєстрацію права оренди земельних ділянок за договорами між ОСОБА_2 та Приватним підприємством "Агрофірма "Відродження" від 20 квітня 2007 року та між ОСОБА_1 та Селянським (фермерським) господарством "Калина" від 12 лютого 2014 року, відповідачем проведено без дотримання вимог чинного законодавства, внаслідок чого істотно порушено законні права та інтереси позивача як правомірного орендаря землі. Скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що 1 квітня 2015 року представником СФГ "Калина", представником ПП "Агрофірма "Відродження" та представником Чернявської сільської ради була проведена звірка використання земельних ділянок СФГ "Калина" та ПП "Агрофірма "Відродження" на якій було перевірено використання кожної земельної ділянки, які перебувають в оренді у кожного із господарств у відповідності до наявних у них договорів оренди. Результати даної перевірки були оформлені актом від 1 квітня 2015 року за підписом представників СФГ "Калина", ПП "Агрофірма "Відродження" та представником Чернявської сільської ради. З моменту укладення та державної реєстрації договору оренди земельної ділянки між СФГ "Калина" та ОСОБА_1, орендар виконував умови договору та систематично нараховував орендну плату орендодавцю. В той час як ПП "Агрофірма "Відродження" нарахування та виплату орендної плати ОСОБА_1 на виконання умов договору оренди землі за 2014-2015 роки не проводило. З цих підстав апеляційний суддійшов висновку, що позивач звернувся до суду з пропуском строку, що визначений статтею 99 КАС України, що має наслідком залишення позову без розгляду. Не погодившись з ухвалою суду апеляційної інстанції, ПП "Агрофірма "Відродження", посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду, а постанову суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга обґрунтована тим, що про вчинення спірного запису позивач дізнався у березні 2016 року, а посилання апеляційного суду на акт від 1 квітня 2015 року є безпідставними, оскільки не є тим документом, який свідчить, що про оскаржуване рішення позивач дізнався у квітні 2015 року. Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідачем зареєстровано аналогічне право на ту саму земельну ділянку. Розглядаючи позов, суди виходили з того, що між сторонами наявний публічно-правовий спір, а тому ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно, апеляційний суд застосував строки звернення до суду встановлені КАС України і наслідки пропуску такого строку. Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до статті 2 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Водночас помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Публічно -правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №914/2006/17. Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у СФГ "Калина" і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та СФГ "Калина" щодо права на спірну земельну ділянку, яке підлягає державній реєстрації. З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. Також Верховний Суд вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. Залежно від суб'єктного складу сторін спору і тих осіб, на чиї інтереси впливає таке рішення, він має вирішуватися за правилами господарського або цивільного судочинства. Такий висновок сформулювала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, відступивши від своїх попередніх висновків щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою. Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору. Відповідно, строки звернення до суду, їх обчислення, а так само і питання їх дотримання позивачем, має вирішуватися в тому судочинстві, до якого віднесено розгляд спору, який виник між сторонами. Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 КАС України. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги (стаття 354 КАС України). Пунктом 5 частини першої статті 349 цього ж Кодексу передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. Згідно з пунктом 1 частини першої статті стаття 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Отже, постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 4 жовтня 2016 року та ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Верховний Суд вказує, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Керуючись статтями 343, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Агрофірма "Відродження" задовольнити частково. Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 4 жовтня 2016 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року у справі №802/493/16-а скасувати. Провадження у справі №802/493/16-а закрити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... М. М. Гімон Л. Л. Мороз В. М. Кравчук, судді Верховного Суду

ДОДАТКОВА ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (вступна та резолютивна частини) 27 березня 2018 року Київ справа №2а-1846/12/1070 касаційне провадження №К/9901/821/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Шипуліної Т. М., суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В. за участю секретаря Шевчук П. О., представника позивача Мельника С. В., представника відповідача Хітька В. М. розглянув у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "РТЦ "Бориспіль" про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат у справі №2а-1846/12/1070 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "РТЦ "Бориспіль" до Броварської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області про скасування податкових повідомлень-рішень, Керуючись статтями 139, 252, 344, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "РТЦ "Бориспіль" про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат у справі №2а-1846/12/1070 задовольнити. Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "РТЦ "Бориспіль" судові витрати (судовий збір) у сумі 1533,34 грн. (одна тисяча п'ятсот тридцять три гривні 34 коп. ) за рахунок бюджетних асигнувань Броварської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області. Додаткова постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду Т. М. Шипуліна Л. І. Бившева В. В. Хохуляк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 вересня 2018 року Київ справа №813/7379/14 касаційне провадження №К/9901/5057/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Шипуліної Т. М., суддів: Ханової Р. Ф., Хохуляка В. В., розглянув у судовому засіданні без повідомлення сторін касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Іскра" на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 16.12.2014 (суддя Брильвський Р. М. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2015 (головуючий суддя - Шавель Р. М., судді: Костів М. В., Бруновська Н. В. ) у справі №813/7379/14 за позовом Публічного акціонерного товариства "Іскра" до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство "Іскра" у жовтні 2014 року звернулося до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 14.10.2014 №0000911720. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 16.12.2014 позовні вимоги залишив без задоволення. Стягнув на користь державного бюджету з Публічного акціонерного товариства "Іскра" недосплачений судовий збір в сумі 1644,3грн. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 10.06.2015 залишив постанову Львівського окружного адміністративного суду від 16.12.2014 без змін. Публічне акціонерне товариство "Іскра" звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить постанову Львівського окружного адміністративного суду від 16.12.2014 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2015 скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14, підпункту 139.1.1 пункту 139.12 статті 139, підпункту 165.1.11 пункту 165.1 статті 165, підпункту 170.9.1 пункту 170.1 статті 170 Податкового кодексу України, частини другої статті 1158 Цивільного кодексу України, частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент вирішення справи судами попередніх інстанцій). Зокрема, зазначає, що судовими інстанціями неповно з'ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Переглядаючи оскаржені судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи на підставі встановлених фактичних обставин у справі правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке. Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини. Державною податковою інспекцією у Сихівському районі м. Львова Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області проведено планову виїзну перевірку Публічного акціонерного товариства "Іскра" з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2013, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2013, за результатами якої складено акт від 06.10.2014 №1092/13-50-22-01-17/00214244. Перевіркою встановлено порушення позивачем підпункту "г " підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164, пункту 167.1 статті 167, підпункту 168.1.1, 168.1.2, 168.1.5 пункту 168.1 статті 168, пункту 171.2 статті 171, підпункту "а" пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України. За висновками відповідача порушення наведених норм полягало в неутриманні позивачем як податковим агентом податку з доходів фізичних осіб: в сумі 96грн., у зв'язку з наданням працівникам підприємства (ОСОБА_1, ОСОБА_2) відповідно до авансових звітів коштів для придбання паливно-мастильних матеріалів для службового автомобіля, що здійснювалося в неробочі дні (субота, неділя) за відсутності відміток у табелі обліку робочого часу про роботу в ці дні. в сумі 441,14грн., у зв'язку з наданням працівникам підприємства компенсації грошових коштів за придбання товарно-матеріальних цінностей (фотоапарату, карти пам'яті), що мало місце у неробочі дні. Відповідач вказує, що такі суми коштів є додатковим благом у розумінні підпункту "г" підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, оскільки здійснені поза межами виконання працівниками трудових функцій. Крім того, податковим органом встановлено порушення строків перерахування до бюджету податку з доходів фізичних осіб в сумі 15816,44грн., утриманого із заробітної плати за квітень 2013 року. Так, граничний строк перерахування - 30.05.2013, фактичне перерахування - 04.06.2013. Висновки вказаного акту перевірки слугували підставою для прийняття податковим органом податкового повідомлення-рішення від 14.10.2014 №0000911720 про визначення грошового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб в загальній сумі 2499,54грн., в тому числі: 537,14грн. основного платежу та 1962,4грн. штрафних (фінансових) санкцій. Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке. Згідно з підпунктами 163.1.1, 163.1.2 пункту 163.1 статті 163 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єктом оподаткування резидента є: загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання). За визначенням, наведеним у абзаці другому пункту 164.1 статті 164 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), загальний оподатковуваний дохід - це будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. Підпунктом 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що дохід з джерелом їх походження з України - це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні. Згідно з підпунктом 164.2.17 пункту 16.2 статті 162 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу). За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу). Перелік додаткових благ, які включаються до оподатковуваного доходу, встановлений підпунктом 162.2.17 пункту 16.2 статті 162 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), є вичерпним, до якого згідно з підпунктом "г" включаються суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку, крім тих, що обов'язково відшкодовуються згідно із законом за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з цим розділом. У відповідності до абзацу "а" пункту 171.2 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу. Враховуючи викладене, податковий агент при нарахуванні (виплаті) фізичним особам доходів у вигляді додаткового блага, зокрема при виплаті коштів, які не є заробітною платою, не пов'язані з виконанням обов'язків трудового найму та не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), повинен нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податок від суми такого доходу. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем (роботодавцем) відшкодовано своїм працівникам кошти за придбані ними товарно-матеріальні цінності - паливно-мастильні матеріали, фотоапарат, картка пам'яті. Позивачем не надано доказів підтвердження понесення його працівниками спірних витрат в межах трудових функцій чи у зв'язку з виконанням зобов'язань на підставі цивільно-правового договору, зокрема, трудовий договір, посадова інструкція, наказ про відрядження, договір доручення чи комісії тощо. Таким чином, за встановлених обставин висновок судів попередніх інстанцій про наявність у позивача обов'язку з нарахування, утримання та сплати до бюджету податку з доходів, виплачених працівникам як додаткового блага у розумінні підпункту "г" підпункту 162.2.17 пункту 16.2 статті 162 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) є обґрунтованим. Крім того, суд касаційної інстанції також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо Відповідно до підпункту "а" пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов'язані: своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок. За змістом підпункту 168.1.2 статті 168.1 статті 168 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податок сплачується (перераховується) до бюджету під час виплати оподатковуваного доходу єдиним платіжним документом. Банки приймають платіжні документи на виплату доходу лише за умови одночасного подання розрахункового документа на перерахування цього податку до бюджету. Якщо оподатковуваний дохід нараховується податковим агентом, але не виплачується (не надається) платнику податку, то податок, який підлягає утриманню з такого нарахованого доходу, підлягає перерахуванню до бюджету податковим агентом у строки, встановлені цим Кодексом для місячного податкового періоду (підпункт 168.1.5 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ). Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, податковий агент зобов'язаний перерахувати до бюджету утриманий податок під час виплати доходу, а якщо оподаткований дохід нараховується, але не виплачується платнику податку, то податок підлягає сплаті (перерахуванню) у строки, встановлені Податковим кодексом України для місячного податкового періоду. За правилами пунктів 43.3, 43.4, 43.5 статті 43 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обов'язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов'язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються органом державної податкової служби на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов'язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач звертався до податкового органу із заявами щодо зарахування переплати податкових зобов'язань з податку на прибуток в рахунок податкових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб -заяви №23/101 від 17.05.2013, №23/102 від 17.05.2013, №23/103 від 20.05.2013 зареєстровано 21.05.2013 за №6017/10, 22.05.2013 за №6068/10 та 23.05.2013 за №6093/10 відповідно. Інші заяви, на які посилається позивач, - №23/104 від 20.05.2013, №23/105 від 20.05.2013, №23/106 від 20.05.2013, №23/107 від 20.05.2013, №23/108 від 20.05.2013, №23/109 від 20.05.2013 не містять доказів щодо їх отримання відповідачем. На підставі належних на допустимих доказів судами попередніх інстанцій достовірно встановлено, що з урахуванням самостійної сплати позивачем податкових зобов'язань, а також здійснення відповідачем на підставі отриманих від позивача заяв зарахування переплати податку на прибуток в рахунок погашення податкових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб за травень 2013 року, позивачем фактично перераховано до бюджету податок з доходів фізичних осіб за квітень 2013 року поза межами встановленого строку. З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо правомірності прийняття податковим органом оскарженого акту індивідуальної дії 14.10.2014 №0000911720. Враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суди попередніх інстанцій не допустив порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги Публічного акціонерного товариства "Іскра" без задоволення, а оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Керуючись статтями 341, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Іскра" залишити без задоволення. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 16.12.2014 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2015 у справі №813/7379/14 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду Т. М. Шипуліна Р. Ф. Ханова В. В. Хохуляк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 лютого 2018 року Київ справа №816/2042/16 касаційне провадження №К/9901/3492/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Бившевої Л. І., суддів: Шипуліної Т. М., Хохуляка В. В., розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у місті Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області (далі - Інспекція) на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 (суддя - Канигіна Т. С. ) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017 (головуючий суддя - Бегунц А. О., судді - Старостін В. В., Рєзнікова С. С. ) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Залізничні шляхи" (далі - Товариство) до Державної податкової інспекції у місті Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року Товариство звернулось до суду із позовом до Інспекції, у якому з урахуванням уточнень просило: визнати протиправними дії Інспекції щодо зарахування грошових коштів, сплачених Товариством, що були перераховані платіжними дорученнями: №263 від 25.03.2015, №442 від 29.04.2015, №525 від 25.05.2015, №667 від 24.06.2015, №880 від 29.07.2015, №1084 від 27.08.2015, №04 від 28.09.2015, №1478 від 27.10.2015, №1681 від 25.11.2015, в якості авансових внесків з податку на прибуток страхових організацій в рахунок неіснуючого боргу; зобов'язати Інспекцію вчинити дії по відображенню в інтегрованій картці платника податку переплати з податку на прибуток страховика у сумі 1532678,18 грн., яка була здійснена Товариством в результаті сплати авансових внесків з податку на прибуток страховика, що були перераховані платіжними дорученнями №263 від 25.03.2015, №442 від 29.04.2015, №525 від 25.05.2015, №667 від 24.06.2015, №880 від 29.07.2015, №1084 від 27.08.2015, №04 від 28.09.2015, №1478 від 27.10.2015, №1681 від 25.11.2015, та не повернута Товариству в установленому законом порядку та не зарахована в рахунок сплати податку на прибуток в інші періоди; зобов'язати Інспекцію вчинити дії зі складання висновку про повернення надмірно сплаченого Товариством податку на прибуток страхових організацій у сумі 1532687,18 грн. з відповідного бюджету та подання його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На обґрунтування зазначених позовних вимог Товариство послалося на те, що судовими рішеннями у справах №816/1101/15-а, №816/4388/15, №816/725/16, які набрали законної сили, були визнані неправомірними порядок та підстави формування Інспекцією в інтегрованій картці Товариства податкового боргу з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 1381404,57 грн., проте Інспекція неправомірно здійснювала зарахування авансових внесків з податку на прибуток страхових організацій Товариства протягом березня-листопада 2015 року в рахунок погашення такого податкового боргу, неправомірно не відображала в інтегрованій картці платника податку суми переплати з податку на прибуток страхових організацій у сумі 1532687,18 грн. та неправомірно не склала і не подала відповідному органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновку про повернення Товариству надмірно сплаченого ним податку на прибуток страхових організацій у сумі 1532687,18 грн. за заявою Товариства. Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 05.05.2017 позов задовольнив: визнав протиправними дії Інспекції щодо зарахування грошових коштів, сплачених Товариством за платіжними дорученнями №263 від 25.03.2015, №442 від 29.04.2015, №525 від 25.05.2015, №667 від 24.06.2015, №880 від 29.07.2015, №1084 від 27.08.2015, №04 від 28.09.2015, №1478 від 27.10.2015, №1681 від 25.11.2015, у якості авансових внесків з податку на прибуток страхових організацій в рахунок податкового боргу; зобов'язано Інспекцію вчинити дії по відображенню в інтегрованій картці платника податку переплати з податку на прибуток страховика у сумі 1532678,18 грн., яка виникла в результаті сплати авансових внесків з податку на прибуток страховика, що були перераховані за платіжними дорученнями №263 від 25.03.2015, №442 від 29.04.2015, №525 від 25.05.2015, №667 від 24.06.2015, №880 від 29.07.2015, №1084 від 27.08.2015, №04 від 28.09.2015, №1478 від 27.10.2015, №1681 від 25.11.2015; зобов'язав Інспекцію підготувати та подати до відповідного органу Державної казначейської служби України висновок про повернення надміру сплаченої Товариством суми податку на прибуток страхових організацій у сумі 1532687,18 грн. з відповідного бюджету. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18.07.2017 рішення суду першої інстанції залишив без змін. Суди встановили, що 06.02.2015 Товариство подало до Інспекції податкову декларацію з податку на прибуток, у якій самостійно розрахувало розмір авансового внеску у розмірі 498307,00 грн., який щомісячно перераховувало до бюджету протягом березня-листопада 2015 року. За результатами 2015 року Товариство подало до Інспекції податкову декларацію з податку на прибуток підприємств, у якій у рядку "04 - об'єкт оподаткування" задекларувало суму 26500,00 грн., а у рядку "16 ЗП - зменшення нарахованої суми" задекларувало переплату з податку на прибуток у сумі 4484763,00 грн. Платіжним дорученням від 17.02.2015 №120 Товариство сплатило податок на прибуток страхових організацій за IV квартал 2014 року в розмірі 1386932,00 грн. Таким чином, загальна сума перерахованих Товариством на відповідний рахунок авансових внесків з податку на прибуток страхових організацій склала 4618176,00 грн. 04.08.2016 на виконання постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 15.06.2016 у справі №816/725/16, яка набрала законної сили, Товариство отримало з відповідного бюджету кошти з переплати з податку на прибуток страхових організацій у сумі 2710341,82 грн. Крім того, на підставі податкових декларацій Товариства з податку на прибуток за підсумками 2015 року та за І квартал 2016 року Інспекцією за рахунок сплачених Товариством авансових внесків погашені податкові зобов'язання Товариства з податку на прибуток страховика за ІV квартал 2015 року на суму 316920,00 грн. та за І квартал 2016 року на суму 58227,00 грн. Таким чином, в інтегрованій картці платника повинна зберігатись переплата Товариства з податку на прибуток у розмірі 1532687,18 грн. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суди виходили з того, що судовими рішеннями у справах №816/1101/15-а, №816/4388/15, №816/725/16, які набрали законної сили, були визнані неправомірними порядок та підстави формування Інспекцією в інтегрованій картці Товариства податкового боргу з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 1381404,57 грн., з огляду на що Інспекція неправомірно зарахувала сплачені Товариством авансові внески з податку на прибуток страхових організацій в рахунок погашення такого податкового боргу, неправомірно не відобразила в інтегрованій картці платника податків суму переплати з податку на прибуток страховика та неправомірно не повернула Товариству суму надмірно сплаченого податку за його заявами від 13.04.2016, від 29.04.2016 та від 22.08.2016. Інспекція оскаржила рішення судів першої та апеляційної інстанції до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 21.08.2017 залишив касаційну скаргу без руху та встановив строк для усунення недоліків касаційної скарги до 20.10.2017. В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, оскільки статті 59 Податкового кодексу України закріплює обов'язок контролюючого органу вживати заходи у разі, коли платником податків не сплачено узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки шляхом винесення та направлення такому платникові податкової вимоги, а судове рішення у справі №816/1101/15-а суперечить інтересам держави, оскільки кошти від Товариства до бюджету не надійшли. Також Інспекція вказує, що контролюючим органом не можуть бути вчинені дії щодо зарахування переплати Товариства в рахунок сплати поточних зобов'язань з огляду на її відсутність в інтегрованій картці платника через відсутність факту надходження коштів за платіжними дорученнями у ПАТ "Банк Фінанси та Кредит". Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02.06.2016 №1401-VIII, який набрав чинності з 30.09.2016, статтю 125 Конституції України викладено в редакції, згідно з якою Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Згідно з пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, який набрав чинності з 30.09.2016, з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, який набрав чинності з 30.09.2016, постановою Пленуму Верховного Суду від 30.11.2017 №2 "Про визначення дня початку роботи Верховного Суду" днем початку роботи Верховного Суду визначено 15.12.2017. Законом України від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017, Кодекс адміністративного судочинства викладено в новій редакції. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.12.2017 у справі визначено склад колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: Бившева Л. І. (суддя-доповідач, головуючий суддя), Хохуляк В. В., Шипуліна Т. М. Відповідно до підпункту 12 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017) заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання ним чинності, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05.01.2017 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Інспекції та витребував справу із суду першої інстанції, а ухвалою від 07.02.2018 визнав за можливе проведення попереднього розгляду справи та призначив попередній розгляд справи на 13.02.2018. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи та дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 36.1 статті 36 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Згідно з пунктом 38.1 статті 38 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк. Положеннями пункту 22.4 статті 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу для платника є завершеним з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника. Відповідальність банків при здійсненні переказу визначена у статті 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", пунктом 32.2 якої (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що У разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. Платник має право на відшкодування банком, що обслуговує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу, встановлених пунктом 30.2 статті 30 цього Закону. Отримувач має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ. Пунктом 129.6 статті 126 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Суди встановили, що згідно відомостей інтегрованої картки платника з 19.02.2015 у Товариства обліковується податковий борг з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 1381404,57 грн., який виник внаслідок невиконання банківською установою доручення Товариства на переказ коштів в рахунок погашення узгоджених податкових зобов'язань. Судовими рішеннями у справах №816/1101/15-а, №816/4388/15, №816/725/16, які набрали законної сили, були визнані неправомірними порядок та підстави формування Інспекцією в інтегрованій картці Товариства податкового боргу з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 1381404,57 грн., з огляду на що Інспекція неправомірно зарахувала сплачені Товариством протягом березня - листопада 2015 року авансові внески з податку на прибуток страхових організацій в рахунок погашення такого податкового боргу. Наказом Міністерства доходів і зборів України від 05.12.2013 №765 був затверджений Порядок ведення органами Міністерства доходів і зборів України оперативного обліку податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, інших платежів, які сплачуються під час митного оформлення товарів (який був чинним до 10.06.2016), положеннями якого визначено, що: з метою обліку нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску територіальними органами Міндоходів відкриваються інтегровані картки платників за кожним платником та кожним видом платежу, які повинні сплачуватися платниками, а для обліку сум передоплати - за кожним платником (пункту 1 розділу ІІ); Форми інтегрованих карток платника мають лицьовий та зворотний боки. Зворотний бік інтегрованої картки відображає стан розрахунків платника (суми нарахованого та сплаченого платежів, пені, штрафних (фінансових) санкцій, процентів за користування розстроченням (відстроченням) грошових зобов'язань (податкового боргу), суми податкового боргу, недоїмки із сплати єдиного внеску, надміру та/або помилково сплачені, заявлені до відшкодування тощо) за податками, зборами, єдиним внеском, митними платежами, операції, що проводяться з коштами передоплати. На лицьовому боці інтегрованої картки відображається додаткова інформація щодо стану розрахунків платника за податками, зборами, єдиним внеском, митними платежами та передоплатою (пункт 11 розділу ІІ); Нарахуванню в інтегрованій картці платника підлягають: зобов'язання, штрафні санкції та пеня за податками, зборами, митними платежами, самостійно визначені платником; суми до сплати єдиного внеску, самостійно визначені платником; зобов'язання, штрафні санкції та пеня за податками, зборами, митними платежами, суми до сплати єдиного внеску, визначені територіальним органом Міндоходів та узгоджені відповідно до чинного законодавства; пеня за порушення встановлених строків погашення узгоджених сум зобов'язань за податками, зборами, митними платежами, єдиним внеском; пеня на суму заниження податкового зобов'язання, нарахованого територіальним органом Міндоходів або платником; проценти за користування розстроченням (відстроченням). Зобов'язання, штрафні санкції, пеня за податками, зборами, митними платежами, суми до сплати єдиного внеску, самостійно визначені платником у звітності, відображаються територіальним органом Міндоходів в інтегрованій картці платника (пункту 1, 2 розділу ІІІ); У разі наявності у платника податкового боргу за податками, зборами територіальні органи Міндоходів зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник, в рахунок погашення боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником. У такому самому порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника відповідно до статті 95 Податкового кодексу України або за рішенням суду у випадках, передбачених законом (пункту 1 розділу V). З 10.06.2016 набув чинності Порядок ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 07.04.2016 №422, положеннями якого визначено, що: Оперативний облік податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску здійснюється органами ДФС в інформаційній системі органів ДФС. Відповідальними за достовірність відображення в інформаційній системі органів ДФС первинних показників є працівники структурних підрозділів органів ДФС за напрямами роботи. Контроль достовірності первинних показників за податками і зборами, митними та іншими платежами до бюджетів та єдиним внеском здійснюється керівниками структурних підрозділів органів ДФС за напрямами роботи. Загальний контроль за достовірністю відображення в ІКП облікових показників забезпечується підрозділом, який здійснює облік платежів та інших надходжень. Дії працівників органів ДФС при відображенні в інформаційній системі органів ДФС первинних показників фіксуються із зазначенням ідентифікатора користувача, дати та часу дії. При виявленні некоректних базових записів структурними підрозділами за напрямами роботи готується коригуючий документ з обов'язковим посиланням на первинний документ, показники якого виправляються. Коригування даних в інформаційній системі органів ДФС здійснюється підрозділами, відповідальними за введення таких даних з первинних документів, за поточною датою. У разі необхідності коригування облікових показників ІКП у ручному режимі таке коригування здійснюється виключно за рішенням керівника (заступника керівника) органу ДФС, підготовленим відповідним структурним підрозділом за напрямом роботи (пункти 3-5 розділу І); З метою обліку нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску органами ДФС відкриваються ІКП за кожним платником та кожним видом платежу, які повинні сплачуватися такими платниками. ІКП містить інформацію про облікові операції та облікові показники, які характеризують стан розрахунків платника податків з бюджетами та цільовими фондами за відповідним видом платежу. Облікові та звітні показники включаються до еталонних довідників з подальшим обов'язковим внесенням відповідних змін до реєстрів операцій та показників, які формуються ДФС за погодженням Міністерства фінансів України. Зміни до реєстрів операцій та показників вносяться не пізніше 15 числа місяця, наступного за місяцем впровадження нових операцій та/або показників (пункт 1 розділу ІІ). У розділі VII Порядку визначений механізм перенесення до ІКП результатів адміністративного та/або судового оскарження рішень органів ДФС та методи контролю достовірності відповідних показників, положеннями якого передбачено, що інформація, внесена та збережена відповідальним юристом в інформаційній системі, яка забезпечує відображення результатів судового оскарження, щодня автоматично відображається в реєстрі "Апеляційне та судове оскарження" підсистеми, що забезпечує відображення результатів контрольно-перевірочної роботи. Виходячи з аналізу наведених правових норм, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність у платника податків матеріально-правового інтересу в тому, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом, реальну структуру податкових вигод та податкових зобов'язань платника податків, є правомірними. Таким чином, доводи Інспекції, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків, наведених у постанові Полтавського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 та ухвалі Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017, оскільки у випадку, коли неперерахування податку або збору не є наслідком винних дій платника податків, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред'явлена вимога про повне перерахування податкових платежів, при цьому не зарахування до бюджету сплачених платником податку грошових зобов'язань з вини банку не є підставою для органів ДФС не виконувати свого обов'язку щодо забезпечення контролю за достовірністю та повнотою відображення інформації в інтегрованій картці платника податків. Посилання Інспекції на невідповідність судового рішення у справі №816/1101/15-а вимогам закону, є безпідставними, оскільки зазначене рішення вступило в законну силу. Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15.12.2017) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15.12.2017) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Враховуючи зазначене, касаційна скарга Інспекції підлягає залишенню без задоволення, а постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017 - без змін. Керуючись п.1 ч.1 ст. 349, ст. 350, ч. ч. 1, 5 ст. 355, ст. ст. 356, 359, підпунктом 12 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у місті Полтаві Головного управління ДФС у Полтавській області залишити без задоволення, а постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 05.05.2017 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.07.2017 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду Л. І. Бившева В. В. Хохуляк Т. М. Шипуліна

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 березня 2018 року Київ справа №809/509/17 касаційне провадження №К/9901/2932/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Шипуліної Т. М., суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В. розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Івано-Франківської митниці ДФС на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04.05.2017 (суддя Кафарський В. В. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 (головуючий суддя - Костів М. В., судді: Бруновська Н. В., Шавель Р. М. ) у справі №809/509/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестпроект 2012" до Івано-Франківської митниці ДФС про визнання протиправними та скасування рішення про коригування митної вартості, картки відмови, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестпроект 2012" звернулось до адміністративного суду з позовом до Івано-Франківської митниці ДФС про визнання протиправними та скасування рішення про коригування митної вартості товарів від 16.11.2016 №206060000/2016/000063/2 та картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобі комерційного призначення від 16.11.2016 №206060000/2016/0097. Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 04.05.2017 позов задовольнив повністю. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22.11.2017 постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04.05.2017 залишив без змін. Івано-Франківська митниця ДФС звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04.05.2017 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 скасувати, прийняти нове рішення про відмову в позові. В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме: статей 52, 53, 55, 64 Митного кодексу України. Зокрема, зазначає, що при прийнятті оскаржених рішень судами попередніх інстанцій не враховано той факт, що позивач відмовився від надання митному органу додаткових документів, що відповідно до статті 54 Митного кодексу України дає підстави відмовити в митному оформленні товару. У зв'язку з неприбуттям у судове засідання жодного з учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового засідання, справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до пункту 2 частини першої статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України. Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестпроект 2012" та іноземною компанією "SELL-BAY.COM sp. z o. o." (Республіка Польща) укладено контракт від 17.09.2015 №17/15 на поставку продукції, відповідно до якого позивач придбав свіжі банани (в ящиках картонних). 16.11.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестпроект 2012" звернулось до відповідача з вантажною митною декларацією МД-2 №206060000/2016/006763, згідно з якою митна вартість товару визначена за основним методом (за ціною контракту) та становить 8571,42 Євро (282514,01 грн. ). На підтвердження заявлених відомостей про митну вартість товару позивач надав до митного органу: міжнародну транспортну накладну (СМR); рахунок-фактуру про надання транспортно-експедиційних послуг; рахунок-фактуру (інвойс) ; зовнішньоекономічний договір (контракт) купівлі-продажу товару з доповненнями; договір (контракт) про перевезення товару; інформацію про позитивні результати здійснення радіологічного, ветеринарно-санітарного контролю товару; фітосанітарний сертифікат, виданий країною експортером; сертифікат про походження товару; інші некласифіковані документи. Івано-Франківською митницею ДФС здійснено коригування митної вартості товару, у зв'язку з чим 16.11.2016 складено картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №2060000/2016/0097 та прийнято рішення №206060000/2016/000063/2, відповідно до якого визначено митну вартість за шостим - резервним методом та скориговано її в більшу сторону до 11728,26 Євро (328410,75 грн. ). Підставою для здійснення коригування послугувало, за доводами контролюючого органу, ненадання позивачем при митному оформленні договорів із третіми особами, пов'язаними із договором про поставку товарів, платіжних документів про здійснення платежів третім особам, каталогів, специфікацій, прейскурантів. Відповідно до частини першої статті 53 Митного кодексу України у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. У частині другій цієї статті наведений перелік документів, які підтверджують митну вартість товарів. Частиною третьою статті 53 Митного кодексу України встановлено обов'язок декларанта або уповноваженої ним особи на письмову вимогу органу доходів і зборів протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Згідно з положенням частини четвертої вказаної статті у разі якщо орган доходів і зборів має обґрунтовані підстави вважати, що існуючий взаємозв'язок між продавцем і покупцем вплинув на заявлену декларантом митну вартість, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів, крім документів, зазначених у частинах другій та третій цієї статті, подає (за наявності) визначені в ній документи. Відповідно до частини першої статті 54 Митного кодексу України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що органи доходів і зборів мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше. Наявність в органу доходів і зборів обґрунтованого сумніву в правильності визначення митної вартості є обов'язковою, оскільки з цією обставиною закон пов'язує можливість витребовування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів. Разом з тим, витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 Митного кодексу України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації. Згідно з положеннями статті 57 Митного кодексу України визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами: 1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції) ; 2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість) ; ґ) резервний. Основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції). Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу. У разі неможливості визначення митної вартості товарів згідно з положеннями статей 59, 60 Митного кодексу України за основу для її визначення може братися або ціна, за якою ідентичні або подібні (аналогічні) товари були продані в Україні не пов'язаному із продавцем покупцю відповідно до статті 62 цього Кодексу, або вартість товарів, обчислена відповідно до статті 63 цього Кодексу. При цьому кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу. У разі якщо неможливо застосувати жоден із зазначених методів, митна вартість визначається за резервним методом відповідно до вимог, встановлених статтею 64 цього Кодексу. Таке правозастосування узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 31.03.2015 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Південьмортранс" до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрос-Нова", про визнання протиправними і скасування рішення та картки відмови, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України. У справі, що розглядається, суди встановили, що позивачем подано митному органу належні та допустимі докази на підтвердження ціни контракту, ці документи не містять розбіжностей щодо вартості імпортованого товару та вказують, що їх дані піддаються обчисленню. В свою чергу, надати документи, що підтверджують оплату за імпортований товар та транспортні послуги в Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестпроект 2012" не було можливості, оскільки відповідно до умов додаткової угоди від 04.07.2016 №1 до контракту від 17.09.2015 №17/15 та договору на здійснення транспортно-експедиційного обслуговування від 08.12.2015 №081215, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "Захід-Логістик", оплата за товар та надані транспортні послуги здійснюється після поставки продукції. Більш того, витребовувані органом доходів і зборів документи жодним чином не впливають на визначення митної вартість імпортованого товару. За таких обставин, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Івано-Франківська митниця ДФС під час здійснення митного контролю правильності визначення позивачем митної вартості товару та митного оформлення діяла в спосіб, який не відповідає вимогам Митного кодексу України, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суди попередніх інстанцій не допустили порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи та правильно застосували норми матеріального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги Івано-Франківської митниці ДФС без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Івано-Франківської митниці ДФС залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04.05.2017 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 у справі №809/509/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду: Т. М. Шипуліна Л. І. Бившева В. В. Хохуляк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 листопада 2018 року м. Київ справа №815/4647/17 адміністративне провадження №К/9901/53769/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Кравчука В. М., суддів Гриціва М. І., Стародуба О. П., розглянув в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2017 та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018 у справі №815/4647/17 за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскрова Олега Вікторовича, треті особи - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про скасування РІШЕННЯ: І. РУХ СПРАВИ 1.07.09.2017 ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора Одеської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Іскрова О. В., треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_4 про скасування рішення щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 36290510 від 25.07.2017, реєстраційний номер об'єкта нерухомості 1308817751101, розмір частки 1/4 за ОСОБА_3 номер запису про право власності: 21539700; 1/4 за ОСОБА_4 номер запису про право власності: 21539675; 1/4 за ОСОБА_4 номер запису про право власності: 21539650 на земельну ділянку площею 0,1442га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 у місті Одесі. 2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2017, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018, в задоволенні позову було відмовлено. 3.19.06.2018 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2017 та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018.4. У касаційній скарзі Позивач просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2017 та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018 у справі №815/4647/17 та ухвалити нове рішення про задоволення позову. 5. Ухвалою Верховного Суду від 02.07.2018 у зазначеній справі було відкрито провадження. 18.07.2018 надійшов відзив від відповідача та 23.07.2018 - від третіх осіб. 6. Позивач заявив клопотання про розгляд справи за його участі, але ухвалою від 26.11.2018 у задоволенні даного клопотання було відмовлено. II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 7. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 18.06.2015 у справі 1512/3763/2012 визнано за ОСОБА_4 після смерті батька ОСОБА_8, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в. м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю; визнано за ОСОБА_5 після смерті батька ОСОБА_8, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в. м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю; визнано за ОСОБА_9 після смерті батька ОСОБА_8, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в. м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю. 8. На підставі вищезазначеного судового рішення, державним реєстратором Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскровим О. В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 36290510 від 25.07.2017 10:30:40, реєстраційний номер об'єкта нерухомості 1308817751101, форма власності приватна, розмір частки; 1/4 за ОСОБА_3 номер запису про право власності: 21539700; 1/4 за ОСОБА_4 номер запису про право власності: 21539675; 1/4 за ОСОБА_5 номер запису про право власності: 21539650 на земельну ділянку площею 0,1442га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 у м. Одесі. 9. Підставою для прийняття оскаржуваного рішення Державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскрова Олега Вікторовича стало рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.05.2015. по справі №1512/3763/2012 (а. с.9-21), згідно якого: - визнано за ОСОБА_4 після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю; - визнано за ОСОБА_5 після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю; - визнано за ОСОБА_3 після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю; - визнано за ОСОБА_11 після смерті чоловіка ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на землю; - визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданий Одеським міським управлінням земельних ресурсів 2 серпня 2004 року на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від ІНФОРМАЦІЯ_4 у справі №2-2321/04, що скасовано та рішення Одеської міської ради №2989-ХХШ від 15 жовтня 2001 року на ім'я ОСОБА_12 на земельну ділянку площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі. - визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_4, виданий Одеським міським управлінням земельних ресурсів 27 січня 2005 року на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 грудня 2004 року в справі №2-9225/04, що скасовано, на ім'я ОСОБА_13 на земельну ділянку площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі; - витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташованої по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі; - витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 1/4 частку земельної ділянки площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", розташованої по вул. АДРЕСА_2 у м. Одесі; - визнано за ОСОБА_4 після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 кладова площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, що належало спадкодавцю ОСОБА_10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 3 вересня 2003 року в справі №2-4860/2003, з правом здачі житлового будинку, господарських будівель і споруд в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності на нерухоме майно; - визнано за ОСОБА_5 після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 кладова площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, що належало спадкодавцю ОСОБА_10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 3 вересня 2003 року в справі №2-4860/2003, з правом здачі житлового будинку, господарських будівель і споруд в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності на нерухоме майно; - визнано за ОСОБА_3 після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 кладова площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, що належало спадкодавцю ОСОБА_10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 3 вересня 2003 року в справі №2-4860/2003, з правом здачі житлового будинку, господарських будівель і споруд в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності на нерухоме майно; - визнано за ОСОБА_11 після смерті чоловіка ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, в порядку спадкування за законом право на 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 комора площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, що належало спадкодавцю ОСОБА_10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 3 вересня 2003 року в справі №2-4860/2003, з правом здачі житлового будинку, господарських будівель і споруд в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності на нерухоме майно; - визнано недійсним розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 9 липня 2004 року №943 "Про затвердження державного акту прийняття в експлуатацію житлового будинку по вул. АДРЕСА_3 громадянкою ОСОБА_25."; визнано недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння, видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 16 липня 2004 року серія НОМЕР_2 на підставі розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 9 липня 2004 року №943 про належність ОСОБА_14 на праві приватної власності домоволодіння, що складається в цілому з одного житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, басейну літ. "Б", гаражу літ. "В", навісу літ. "Г", відображених у технічному паспорті від 21 серпня 2003 року, розташованого по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі; - витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 кладова площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі. - витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 кладова площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі. 10. Так, зазначеним судовим рішенням встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03.09.2003 по справі №2-4860/03 визнано за ОСОБА_10 у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_15, померлого ІНФОРМАЦІЯ_6, право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га та незавершений будівництвом (готовністю 96%) житловий будинок, господарські будівлі та споруди, розташовані по вул. АДРЕСА_3 у м. Одесі. 11. ОСОБА_10 оформив свої спадкові права на частину спадкового майна після смерті батька ОСОБА_15 судовим рішенням, ухваленим Київським районним судом м. Одеси 3 вересня 2003 року в справі №2-4860/03, рішення має законну силу. 12. Таким чином, ОСОБА_10 успадкував після смерті батька ОСОБА_15 право на земельну ділянку площею 0,1442 га "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі, оформлення та одержання в установленому законом порядку державного акту на землю, а також право на незавершений будівництвом (готовністю 96%) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі, право здачі об'єкту в експлуатацію та одержання документів, що посвідчують право власності на нерухоме майно. 13. Через місяць після ухвалення судового рішення про визнання права власності на спадкове майно після смерті батька, ОСОБА_10 3 жовтня 2003 року був госпіталізований до медичного закладу. За наслідками хвороби актом комісійної амбулаторної судово-психіатричної експертизи (акт №149 від 2 березня 2004 року), проведеної експертами Одеської обласної клінічної психіатричної лікарні №1, ОСОБА_10 визнано таким, який потребує опіки через позбавлення можливості розуміти значення своїх дій та керуванні ними. 14. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 4 березня 2004 року в справі №2-1813/04 за заявою дружини ОСОБА_11, ОСОБА_10 визнано недієздатним та призначено опікуна ОСОБА_11 Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 11 березня 2004 року за №282 ОСОБА_11 призначено опікуном ОСОБА_10 У подальшому вже після смерті ОСОБА_10 за апеляційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_16 в інтересах ОСОБА_4 рішення Київського районного суду м. Одеси від 4 березня 2004 року скасовано ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2006 року із закриттям провадження в справі. 15.26 березня 2004 року ОСОБА_14 (через п'ятнадцять днів після встановлення опіки над ОСОБА_28.) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_11, як опікуна ОСОБА_10 про визнання на підставі статті 220 ЦК України 2003 року дійсним укладеного 5 вересня 2003 року між нею ОСОБА_14 та ОСОБА_10 договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1442 га та незавершеного будівництвом житлового будинку (готовністю 96%), розташованих по вулиці АДРЕСА_3 в м. Одесі, визнання за нею ОСОБА_14 права власності на вказане нерухоме майно. Згідно доданої до позовної заяви копії розписки (оригінал суду не надано) ОСОБА_10 через два дні після ухвалення 3 вересня 2003 року рішення про визнання за ним права на спадкове майно продав майно ОСОБА_14 за 954 000,00 грн., еквівалентних 180000,00 доларів США. 16. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 березня 2004 року в справі №2-2321/04 (ухваленим через чотири дні після звернення до суду) позов ОСОБА_14 задоволено, визнано на підставі частини 2 статті 220 ЦК України 2003 року та статті 48 Закону України "Про власність" (втратив чинність та був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) дійсним договір купівлі-продажу від 5 вересня 2003 року нерухомого майна між ОСОБА_14 та ОСОБА_10; визнано за ОСОБА_14 право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га та житловий будинок з господарськими будівлями, розташовані по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі. В подальшому вже після смерті ОСОБА_10 та відчуження ОСОБА_14 нерухомого майна за апеляційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_16 в інтересах ОСОБА_4 рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 березня 2004 року в справі №2-2321/04 скасовано ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2006 року з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 17. ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_10 помер (день смерті та день ухвалення судом рішення за позовом ОСОБА_14 співпадають). Спадкоємцями за законом, які в сенсі положень статті 1268 ЦК України прийняли спадщину після смерті ОСОБА_10, є його діти сини ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_3 та дружина ОСОБА_11 Частки кожного з цих спадкоємців відповідно до положень частини 1 статті 1267 ЦК України є рівними 18. Отже, за ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_11 як спадкоємцями першої черги спадкоємців за законом, які прийняли в установлені законом порядку та строки спадщину після смерті ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4, підлягає визнанню з огляду на рівність часток кожного за кожним право на 1/4 частку незавершеного будівництвом (готовністю 96%) житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м підсобною площею 383,8 кв. м, що складається з підвалу загальною площею 160,5 кв. м підсобною площею 160,5 кв. м (1-1 більярдна площею 92,1 кв. м, 1-2 кладова площею 19,7 кв. м, 1-3 коридор площею 2,6 кв. м, 1-4 пральня площею 14,2 кв. м, 1-5 кладова площею 12,0 кв. м, 1-6 котельня площею 19,9 кв. м), першого поверху загальною площею 163,2 кв. м, підсобною площею 163,2 кв. м (1-7 хол площею 15,0 кв. м, 1-8 кухня-столова площею 28,4 кв. м, 1-9 вітальня площею 88,0 кв. м, 1-10 бібліотека площею 19,1 кв. м, 1-11 санвузол площею 5,0 кв. м, 1-12 приміщення охорони площею 7,7 кв. м), другого поверху загальною площею 168,1 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, підсобною площею 60,1 кв. м (1-13 хол площею 29,7 кв. м, 1-14 житлова кімната площею 20,1 кв. м, 1-15 санвузол площею 5,9 кв. м, 1-16 гардеробна площею 11,2 кв. м, 1-17 житлова кімната площею 21,8 кв. м, 1-18 житлова кімната площею 13,3 кв. м, 1-19 житлова кімната площею 26,2 кв. м, 1-20 житлова кімната площею 20,6 кв. м, 1-21 житлова кімната площею 19,3 кв. м) ; господарських будівель і споруд: літ. "Б " - басейн, літ. "В " - гараж, літ. "Г" - навіс, №1,2 - огорожа, І - мостіння, розташованого по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі, що належало спадкодавцю ОСОБА_10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 3 вересня 2003 року в справі №2-4860/2003, з правом здачі житлового будинку, господарських будівель і споруд в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності на нерухоме майно. 19. Третьою Одеською державною нотаріальною конторою відкрито спадкову справу №1386/2002 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_15 та спадкову справу №536/2004 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_10, спадкоємці ОСОБА_10 звернулися з відповідними заявами про прийняття та оформлення спадщини, отримали у 2004 році свідоцтва про право на спадщину на частину спадкового майна. 20. Що ж до спірного майна, то оформити спадкові права на нього видачею свідоцтв про право на спадщину неможливо, оскільки після ІНФОРМАЦІЯ_4 мали місце ряд судових рішень та нотаріально посвідчених правочинів, якими майно було оформлено в певній послідовності на ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_7 тощо. 21. Вимоги про визнання недійсними розпорядження, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, державних актів на право власності на земельну ділянку, правочинів підлягають вирішенню з огляду на наступне. 22. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (ч.4 ст.25 ЦК України). ОСОБА_11 як опікун в силу частини 2 статті 242 ЦК України здійснювала представництво недієздатного ОСОБА_10 за законом. Рішення Київського районного суду м. Одеси від ІНФОРМАЦІЯ_4 в справі №2-2321/04, яким за позовом ОСОБА_14 визнано дійсним договір купівлі-продажу від 5 вересня 2003 року нерухомого майна між ОСОБА_14 та ОСОБА_10, визнано за ОСОБА_14 право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га та житловий будинок з господарськими будівлями, розташовані по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі, ухвалено в день смерті ОСОБА_10, відтак, з огляду на положення частини 1 статті 223 ЦПК України, рішення суду за життя ОСОБА_10 законної сили не набрало. 23. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області з касаційного розгляду справ від 14 грудня 2007 року, за апеляційною скаргою спадкоємця ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_16 в інтересах малолітнього спадкоємця ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_2, рішення Київського районного суду м. Одеси від ІНФОРМАЦІЯ_4 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд (т.1 а. с.149-151, 228, 229). 24. У період з дня ухвалення рішення до його скасування мали місце наступні події. 25.7 червня 2004 року за заявою ОСОБА_14 державною технічною комісією про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію (акт від 7 червня 2004 року) прийнято в експлуатацію житловий будинок загальною площею 491,8 кв. м (т.1 а. с.34-35, т.8 а. с.63). За заявою ОСОБА_14 від 9 червня 2004 року розпорядженням від 9 липня 2004 року №943 Київської районної адміністрації Одеської міської ради "Про затвердження державного акту прийняття в експлуатацію житлового будинку по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі" затверджено акт державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, басейн літ. "Б", гараж літ. "В", навіс літ. "Г" по вулиці АДРЕСА_3 в м. Одесі; визнано за ОСОБА_14 право власності на вказаний житловий будинок та будівлі (т.5 а. с.32, 33, т.8 а. с.62). 26.16 липня 2004 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 9 липня 2004 року №943 видано свідоцтво про право власності на домоволодіння серія НОМЕР_2 про належність ОСОБА_14 на праві приватної власності домоволодіння, що складається в цілому з одного житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, басейну літ. "Б", гаражу літ. "В", навісу літ. "Г", відображених у технічному паспорті від 21 серпня 2003 року, розташованого по вулиці АДРЕСА_3 в м. Одесі. Державна реєстрація права власності на підставі вказаного свідоцтва проведена бюро технічної інвентаризації 19 липня 2004 року (т.7 а. с.225, 226, 227-230, т.8 а. с.59,60). 27.2 серпня 2004 року ОСОБА_14 (ОСОБА_12) отримала державний акт серія НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га кадастровий номер НОМЕР_3 цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель", розташовану по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі. Державний акт видано на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 березня 2004 року в справі №2-2321/04 та рішення Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року №2989-ХХШ (цим рішенням ради було вилучено із користування ОСОБА_18 земельну ділянку площею 0,0455 га за його згодою; затверджено проект відведення земельної ділянки (додаток 1); надано за рахунок раніш наданих та земель міста безкоштовно у приватну власність ОСОБА_15 земельну ділянку площею 0,0564 га по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі; змінено цільове призначення земельної ділянки загальною площею 0,1442 га для подальшого будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель; зобов'язано ОСОБА_15 замовити оформлення, а управлінню земельних ресурсів видати ОСОБА_15 державний акт на право приватної власності на землю) (т.7 а. с.258-260, т.8 а. с.156). 28. Оскільки підставою для прийняття розпоряджень, видачі свідоцтва та державного акту слугувало право ОСОБА_14, набуте на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 березня 2004 року, що скасоване в апеляційному порядку 19 травня 2006 року, то в порядку відновлення становища, що слугувало до порушення, зважаючи на скасування підстави набуття права, підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_4, ОСОБА_4. в частині визнання недійсним розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 9 липня 2004 року №943 "Про затвердження державного акту прийняття в експлуатацію житлового будинку по вул. АДРЕСА_3 громадянкою ОСОБА_25."; визнання недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння, видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради 16 липня 2004 року серія НОМЕР_2 на підставі розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 9 липня 2004 року №943 про належність ОСОБА_14 на праві приватної власності домоволодіння, що складається в цілому з одного житлового будинку літ. "А " загальною площею 491,8 кв. м житловою площею 108,0 кв. м, басейну літ. "Б", гаражу літ. "В", навісу літ. "Г", відображених у технічному паспорті від 21 серпня 2003 року, розташованого по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі; визнання недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданий Одеським міським управлінням земельних ресурсів 2 серпня 2004 року на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 березня 2004 року в справі №2-2321/04, що скасовано, та рішення Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року №2989-ХХШ на ім'я ОСОБА_12 на земельну ділянку площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі. 29. У жовтні ОСОБА_26 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_14 про визнання дійсним договору від 10 вересня 2004 року купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1442 га та житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованих по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 8 грудня 2004 року в справі №2-9225/2004, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 травня 2006 року, позов задоволено, визнано дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, визнано за ОСОБА_27. право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га та житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташовані по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі (т. а. с. ). В подальшому вже після відчуження ОСОБА_27. нерухомого майна, ухвалою Верховного Суду України від 27 вересня 2006 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2004 року, ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 травня 2006 року скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції (т.1 а. с.204-206, т.8 а. с.186-187, 188-189, 195-196, 197, 198-200). 30. У період з дня ухвалення рішення до його скасування мали місце наступні події. 31.17 січня 2005 року на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 грудня 2004 року в справі №2-9225/2004 бюро технічної інвентаризації проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_27. на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_4 (т. 8 а. с.3). 32.27 січня 2005 року ОСОБА_26 отримала державний акт серія НОМЕР_4 на право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га кадастровий номер НОМЕР_3 цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд", розташовану по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі. Державний акт видано на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 грудня 2004 року в справі №2-9225/04.33.21 січня 2005 року ОСОБА_26 уклала з ОСОБА_17 договір дарування житлового будинку літ. "А " житловою площею 108,0 кв. м з господарськими будівлями та спорудами (басейн літ. "Б", гараж літ. "В", навіс літ. "Г", №1,2 огорожа, 1- мостіння). Договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хімченко Р. О., зареєстровано в реєстрі за №247. Державна реєстрація права власності ОСОБА_17 на нерухоме майно на підставі договору дарування проведена бюро технічної інвентаризації 25 січня 2005 року (т.7 а. с.243245, т.8 а. с.1-13, 18). 34.1 квітня 2005 року ОСОБА_26 уклала з ОСОБА_7 договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1442 га кадастровий номер НОМЕР_3 цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд", розташованої по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі. Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хімченко Р. О., зареєстровано в реєстрі за №1351.35.1 квітня 2005 року ОСОБА_17 уклав з ОСОБА_7 договір купівлі-продажу житлового будинку літ. "А " житловою площею 108,0 кв. м з господарськими будівлями та спорудами (басейн літ. "Б", гараж літ. "В", навіс літ. "Г", №1,2 огорожа, 1- мостіння). Договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хімченко Р. О., зареєстровано в реєстрі за №1346. Державна реєстрація права власності ОСОБА_7 на нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу проведена бюро технічної інвентаризації 5 квітня 2005.36.15 липня 2005 року ОСОБА_7 отримала державний акт серія НОМЕР_5 на право власності на земельну ділянку площею 0,1442 га кадастровий номер НОМЕР_3 цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд", розташовану по вул. АДРЕСА_3 в м. Одесі. Державний акт видано на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хімченко Р. О. 1 квітня 2005 року за реєстровим №1351.37. Оскільки, підставою для видачі державного акту ОСОБА_13, слугувало право ОСОБА_13, набуте на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 грудня 2004 року, що скасоване в касаційному порядку 27 вересня 2006 року, то в порядку відновлення становища, що існувало до порушення, зважаючи на скасування підстави набуття права, підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_4, ОСОБА_4 в частині визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_4, виданого Одеським міським управлінням земельних ресурсів 27 січня 2005 року на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 грудня 2004 року в справі №2-9225/04, що скасовано, на ім'я ОСОБА_13 на земельну ділянку площею 0,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд", розташовану по вул. АДРЕСА_2 в м. Одесі. 38. Земельна ділянка площею 0,1442 га та незавершений будівництвом (готовністю 96%) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами після смерті ОСОБА_15 спадкував син ОСОБА_10, після смерті останнього його діти ОСОБА_21, ОСОБА_21, ОСОБА_3, дружина ОСОБА_11 Спадкоємцями спадщина прийнята, відтак, з часу відкриття спадщини у спадкоємців виникло право володіння та користування спадковим майном. Відсутність державної реєстрації цього майна унеможливлює реалізацію права розпорядження майном, однак не позбавляє права витребувати майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України. 39. Спадкове майно з володіння ОСОБА_10 вибуло на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна та в подальшому скасованого, відтак, вибуло поза його волею. ОСОБА_14 набула право власності на майно на підставі судового рішення, що скасовано. ОСОБА_13 набула право власності на майно на підставі судового рішення, що скасовано. ОСОБА_13 подарувала будинок ОСОБА_17 на підставі нотаріально посвідченого правочину. ОСОБА_17 продав будинок ОСОБА_7 на підставі нотаріально посвідченого правочину. ОСОБА_13 продала земельну ділянку ОСОБА_7 на підставі нотаріально посвідченого правочину. ОСОБА_7 одержала державний акт на право власності на земельну ділянку на підставі набуття такої за нотаріально посвідченим правочином купівлі-продажу. ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_3., ОСОБА_11 не є сторонами правочинів, крім того, правочинам передували судові рішення, як підстава набуття права власності на майно, що скасовані. 40. За таких обставин, правильним способом захисту порушеного права спадкоємців померлого ОСОБА_10 є витребування ними майна від останнього добросовісного набувача ОСОБА_7 з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.11.2016 р. рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.06.2015 - залишено без змін. (а. с.72-77) ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН 41. В обґрунтування позовних вимог Позивач вказував, що на підставі документів, які не передбачали право власності на земельну ділянку, відповідачем було прийнято оскаржуване РІШЕННЯ: 42. Відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначивши, що безпосередньо ним не вчинялось жодних дій та не приймалось жодних рішень по відношенню до позивача або її майна. Відповідач звернув увагу на рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.05.2015 у справі №1512/3763/2012, яким встановлено, що ОСОБА_10 оформив свої спадкові права на частину спадкового майна після смерті батька ОСОБА_15 судовим рішенням, ухваленим Київським районним судом м. Одеси 03.09.2003 у справі №2-4860/03, яке вступило у законну силу. ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_10 помер та станом на 05.09.2003 ОСОБА_10 не отримав державного акту на право власності на землю, який підлягав отриманню ним на підставі рішення суду про визнання права на землю у порядку спадкування, відтак відсутність документа, що посвідчував право власності на земельну ділянку, виключала можливості такої відчуження. Також, вказаним рішенням було визнано, що таке спадкове майно з володіння ОСОБА_10 вибуло на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна у подальшому скасованого, відтак, вибуло поза його волею. У зв'язку з чим, у резолютивній частині рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.05.2015 у справі №1512/3763/2012 вказано, що підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_4 на? частці земельної ділянці площею 1,1442 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", яка розташована по вул. АДРЕСА_5 Відповідач вважає, що беручи до уваги вказані факти, прийняття оскаржуваного рішення ніяким чином не вплинуло на права, свободи та законні інтереси позивача. Окрім того, відповідач зазначає, під час прийняття оскаржуваного рішення ним був дотриманий порядок державної реєстрації прав, визначеним чинним законодавством, що дає змогу дійти висновку щодо правомірності прийняття оскаржуваного РІШЕННЯ: 43. Представник третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_4, ОСОБА_5, просив відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі, зазначив, що державним реєстратором Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскровим О. В. 21.07.2017 на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.05.2015 по справі №1512/3763/2012 правомірно зареєстровано за третіми особами право власності на спірну ділянку та підстав відмови у державні реєстрації прав, передбачених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у відповідача не було. І V. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ 44. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інтенції про безпідставність позовних вимог з наступних підстав. 45. Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. 46. Державний реєстратор Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскров О. В. 21.07.2017 прийняв рішення та зареєстрував за кожним із третіх осіб право власності на 1/4 частку земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_3, яка розташована за адресою: АДРЕСА_6 відповідно до вимог законодавства. V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 47. Позивач у касаційній скарзі відзначає, що суди попередніх інстанцій невірно встановили фактичні обставини, що призвело до порушення норм матеріального і процесуального права, зокрема: А) оскаржуване рішення прийнято на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.05.2015, яким не було визнано право власності на земельну ділянку, а тільки право на оформлення та одержання в установленому порядку державного акту на право власності на земельну ділянку на ім'я спадкоємців. Б) судами попередніх інстанцій не взято до уваги аргумент позивачки щодо того, що треті особи 27.03.2017 вже зверталися до державного реєстратора прав на нерухоме майно із аналогічною заявою, однак рішенням державного реєстратора Ковач В. П. їм було відмовлено у державній реєстрації прав на земельну ділянку. В) на момент проведення державної реєстрації в Єдиному реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на момент реєстрації відповідачем були наявні зареєстровані обтяження речових прав на вищевказане нерухоме майно на підстав постанови б/н від 08.04.2005 СВ ОМУ УМВС України, ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2006.48. Відповідач зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій є законними, оскільки державний реєстратор діяв в межах наданих йому законодавством повноважень, а державна реєстрація права власності відповідає чинному законодавству. 49. Треті особи у відзиві на касаційну скаргу зазначили, що твердження касаційної скарги є безпідставними, порядок державної реєстрації було дотримано, надано усі необхідні документи для проведення державної реєстрації. VІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 50. Оцінюючи доводи сторін, Суд доходить висновку, що фактичною підставою звернення до суду стали протиправні, на думку позивача, реєстраційні дії відповідача щодо реєстрації прав та їх обтяжень за третіми особами. 51. До компетенції адміністративних судів, на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, належали публічно-правові спори, в яких хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 52. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. 53. Водночас, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 54. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. 55. Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав інших осіб, а не позивача. 56. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 57. Суд вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються права учасників справи на об'єкт нерухомого майна, а позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільного права Позивача. 58. Водночас, за правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 59. За таких обставин Суд вважає, що між позивачем та відповідачем (суб'єктом владних повноважень) немає публічно-правових відносин, спір не є публічно-правовим, а тому не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Відтак, справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами цивільного судочинства. Цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та третіх осіб. 60. Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації рішення щодо державної реєстрації права власності на земельну ділянкумає розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється, та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. 61. Крім того, Позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. 62. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особами, які не заперечують законності дій державного реєстратора з реєстрації за ними права власності. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. 63. Висновки суду узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 04.09.2018 у справі №823/2042/16.64. Відповідно до ч. 1 ст. 354 КАС України Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. 65. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Керуючись ст. 343, 349, 354, 356 КАС України, Суд - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.12.2017 та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018 у справі №815/4647/17 скасувати. 3. Провадження у справі №815/4647/17 закрити. 4. Повідомити позивачу, що справу може бути розглянуто в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. суддя -доповідач В. М. Кравчук суддя М. І. Гриців суддя О. П. Стародуб

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: Київ 04 грудня 2018 року справа №826/11479/17 адміністративне провадження №К/9901/62969/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Ханової Р. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Гончарової А. І., Олендера І. Я., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 березня 2018 року у складі судді Григоровича П. О. та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року у складі колегії суддів Глущенко Я. Б., Кузьмишиної О. М., Пилипенко О. Є. у справі №826/11479/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нордон" до Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, УСТАНОВИВ: У вересні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Нордон" (далі - Товариство, платник податків, позивач у справі) звернулося до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (далі - податковий орган, відповідач у справі), в якому просить скасувати податкові повідомлення-рішення від 06 липня 2017 року №0025511402, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у сумі 504 151 грн та застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 57 413 грн, №0025521402, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за податковими зобов'язаннями у розмірі 100 868 грн та за штрафними (фінансовими) санкціями у сумі 25 217 грн, №0025531402, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість за грудень 2016 року у загальному розмірі 364 235 грн, з мотивів протиправності їх прийняття. 06 березня 2018 року рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року, позов задоволено у повному обсязі. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з протиправності спірних податкових повідомлень-рішень, внаслідок доведення реальності господарських операцій платника податків з Товариством з обмеженою відповідальністю "Глорія Груп", а відтак правомірного формування позивачем витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість за операціями із вказаним контрагентом. 03 жовтня 2018 року відповідач подав касаційну скаргу до Верховного Суду. У касаційній скарзі податковий орган, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме положень підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134, пунктів 198.1, 198.2, 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, статті 4 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16 липня 1999 року №966-XIV (далі - Закон №966-XIV), просить оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. 30 жовтня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за наслідком усунення податковим органом недоліків касаційної скарги в установлений судом строк та витребувано з Окружного адміністративного суду міста Києва справу №826/11479/17.15 листопада 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу, в якому Товариство спростовує доводи касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. 20 листопада 2018 року до Верховного Суду надійшло клопотання податкового органу про участь у судовому засіданні, яке не підлягає задоволенню з огляду на положення частини п'ятої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України. Касаційний розгляд справи здійснюється у попередньому судовому засіданні, відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України. Верховний Суд, переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що позивач перебуває на обліку у відповідача та є платником податку на додану вартість. У квітні-червні 2017 року посадовими особами податкового органу проведено документальну планову виїзну перевірку платника податків з питань дотримання, зокрема, вимог податкового законодавства за період з 28 лютого 2014 року по 31 грудня 2016 року, за результатами якої складено акт від 21 червня 2017 року №420/10-36-14-02/39117799 (далі - акт перевірки). 06 липня 2017 року на підставі акта перевірки та згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України виконуючим обов'язки заступника начальника податкового органу винесено спірні податкові повідомлення-рішення. Податковим повідомленням-рішенням №0025511402 за порушення вимог пункту 44.1 статті 44, підпункту 134.1.1 пункту 134 статті 134 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у сумі 504 151 грн та застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 57 413 грн відповідно до вимог пункту 123.1 статті 123 цього Кодексу. Податковими повідомленнями-рішеннями №0025521402 та №0025531402 за порушення вимог пункту 44.1 статті 44, пунктів 198.1, 198.2, 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, відповідно, збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість за податковими зобов'язаннями у розмірі 100 868 грн та за штрафними (фінансовими) санкціями у сумі 25 217 грн, а також зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість за грудень 2016 року у загальному розмірі 364 235 грн. Правовою підставою застосування штрафних (фінансових) санкцій у податковому повідомленні-рішенні №0025521402 визначено вимоги пункту 123.1 статті 123 Податкового кодексу України. Склад податкових правопорушень доводиться податковим органом виключно на підставі твердження про здійснення позивачем нереальних господарських операцій з Товариством з обмеженою відповідальністю "Глорія Груп", внаслідок чого у 2014-2015 роках платником податку занижено до сплати податкові зобов'язання з податку на прибуток на загальну суму 504 150 грн та завищено суму податкового кредиту з податку на додану вартість за квітень-серпень 2014 року на загальну суму 139 915 грн. Податкове зобов'язання з податку на додану вартість у загальній сумі 100 868 грн визначене податковим повідомленням-рішенням №0025521402 з урахуванням положень статті 102 Податкового кодексу України. Касаційна скарга податкового органу підлягає перегляду в межах доводів та вимог відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України. Доводи касаційної скарги стосуються виключно обґрунтування нереальності господарських операцій позивача з контрагентом - Товариством з обмеженою відповідальністю "Глорія Груп". Згідно зі підпунктом 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України, на яку послався податковий орган як правову підставу прийняття податкового повідомлення-рішення №0025511402 визначено, що об'єктом оподаткування податком на прибуток є, зокрема, прибуток із джерелом походження з України та за її межами. Положеннями пунктів 198.1, 198.2, 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, на які посилається податковий орган як на підставу прийняття податкових повідомлень-рішень №0025521402 та №0025531402, надано право платнику податків віднести до складу податкового кредиту, серед іншого, сум податку на додану вартість, що сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з придбання товарів та послуг. Нереальність господарських операцій обґрунтовується відповідачем посиланням на непідтвердження операцій за ланцюгом постачання, відсутність основних фондів у контрагента, а також податкову інформацію про порушення податкової дисципліни, допущені Товариством з обмеженою відповідальністю "Глорія Груп". Судами попередніх інстанцій встановлено, що господарські операції, аналіз яких покладено в основу прийняття спірних податкових повідомлень-рішень, виникли за наслідком виконання договору поставки від 08 квітня 2014 року №476. За умовами вказаного договору Товариство з обмеженою відповідальністю "Глорія Груп" зобов'язується поставити товар (овочі, фрукти, ягоди в асортименті) згідно з замовленням Покупця, а покупець прийняти його відповідно до накладних та протоколу узгодження ціни, що є невід'ємною частиною договору. Суд визнає, що витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та формування податкового кредиту з податку на додану вартість повинні бути підтверджені належними і допустимими первинними документами, які відображають реальність спірних господарських операцій, і є підставою для формування податкового обліку платника податків Судами першої та апеляційної інстанцій досліджено первинні документи податкового та бухгалтерського обліку за вказаними операціями, надано оцінку їх відповідності вимогам частини першої та другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України. Зауваження щодо змісту податкових накладних і порядку їх оформлення та реєстрації у відповідача - відсутні. Судами попередніх інстанцій досліджено та встановлено обставини, які підтверджують транспортування товару, його приймання та подальшу реалізацію. Досліджуючи питання економічної доцільності купівлі позивачем овочів та фруктів на предмет їх подальшого використання в господарській діяльності з метою отримання прибутку, суди попередніх інстанцій встановили, що товар, отриманий позивачем у контрагента за договором поставки від 08 квітня 2014 року, призначався для подальшої реалізації кінцевим споживачам у приміщенні магазину "Мега Маркет", що знаходиться за адресою: Київська обл., м Бровари, вул. Київська, 316/2. Позивач надав судам попередніх інстанцій докази на підтвердження наявності складських приміщень для зберігання придбаного товару та магазину для подальшої його реалізації кінцевим споживачам, а також необхідного обладнання для роботи магазину "Мега Маркет". Судом першої інстанції допитаний як свідок громадянин України ОСОБА_1 (директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Глорія Груп" в період з квітня 2014 року по жовтень 2015 року), який підтвердив, що дійсно мав господарські взаємовідносини з Товариством з обмеженою відповідальністю "Нордон" в межах виконання договору поставки від 08 квітня 2014 року №476. До моменту укладення вказаного договору, ОСОБА_1 спілкувався з менеджером Товариства з обмеженою відповідальністю "Нордон" - ОСОБА_2 Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не підтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і податкова інформація про інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентом платника податків або третіми особами, не є свідченням нереальності господарських операцій, за умови їх підтвердження належними та допустимими первинними документами податкового та бухгалтерського обліку. Обґрунтування касаційної скарги податкового органу зводяться виключно до непогодження з оцінкою, наданою судами першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановленим обставинам справи, що є поза межами касаційного перегляду. Суд визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень, внаслідок чого касаційна скарга податкового органу залишається без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року у справі №826/11479/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Р. Ф. Ханова судді: І. А. Гончарова І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 липня 2018 року Київ справа №814/709/18 касаційне провадження №К/9901/50775/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Шипуліної Т. М., суддів: Бившевої Л. І., Олендера І. Я. розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2018 (головуючий суддя - Стас Л. В., судді: Турецька І. О., Косцова І. П. ) у справі №814/709/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного державного інспектора відділу реагування №1 управління протидії митним правопорушенням Миколаївської митниці Державної фіскальної служби Какшинського Олега Володимировича, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Роскосметика", про визнання протиправним та скасування протоколу про порушення митних правил, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного державного інспектора відділу реагування №1 управління протидії митним правопорушенням Миколаївської митниці Державної фіскальної служби Какшинського Олега Володимировича про визнання протиправним та скасування протоколу від 01.11.2017 №0188/50400/17 про порушення митних правил за ознаками, передбаченими частиною першою статті 483 Митного кодексу України. Миколаївський окружний адміністративний суд ухвалою від 16.03.2018 відмовив у відкритті адміністративного провадження. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13.04.2018 у прийнятті апеляційної скарги відмовив та повернув апеляційну скаргу скаржнику. ОСОБА_1 звернувся 14.05.2018 до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2018 та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, пункту 3 частини другої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакцій, чинній на момент постановлення оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції). Зокрема, позивач вказує на те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою як фізична особа, а не як представник третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Роскосметика". Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Відмовляючи у прийнятті апеляційної скарги та повертаючи її скаржнику, суд апеляційної інстанції керувався положеннями пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати. Свою позицію суд апеляційної інстанції мотивував тим, що апеляційну скаргу підписано представником третьої особи за відсутності підтвердження повноважень такої особи на здійснення представництва (до апеляційної скарги не долучено документу, що підтверджує повноваження ОСОБА_1 на представництво інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю "Роскосметика" у встановленому законом порядку). Відповідно до частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. У відповідності до пункту 1 частини першої статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи. Згідно з частиною четвертою статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". Відповідно до частини восьмої статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання. Враховуючи викладене, процесуальним законом закріплене право на апеляційне оскарження судового рішення суду першої інстанції учасниками справи, зокрема, сторонами і третіми особами, особисто та (або) через представника (за умови підтвердження своїх повноважень довіреністю або ордером (для адвокатів). Наслідки ж невиконання таких вимог при зверненні з апеляційною скаргою передбачені в пункті 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України: апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати. Апеляційну скаргу у справі №814/709/18 підписав особисто ОСОБА_1, який має статус позивача у справі. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою в якості представника третьої особи обґрунтовуються тим, що він є уповноваженою на роботу з митницею особою Товариства з обмеженою відповідальністю "Роскосметика", яка має статус третьої особи у справі. Утім, суд апеляційної інстанції не врахував, що перебування ОСОБА_1 в трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Роскосметика" не обмежує права вказаної фізичної особи на оскарження в апеляційному порядку судового рішення у справі, в якій він є самостійним учасником. Кодекс адміністративного судочинства України таких обмежень не містить. Відповідно до частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Враховуючи викладене, Одеський апеляційний адміністративний суд, ухваливши рішення від 13.04.2018 про повернення апеляційної скарги, порушив норми процесуального права, у зв'язку з цим таке рішення підлягає скасуванню із передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2018 у справі №814/709/18 скасувати. Справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. судді Верховного Суду Т. М. Шипуліна Л. І. Бившева І. Я. Олендер

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (вступна та резолютивна частини) 16 жовтня 2018 року Київ справа №820/4461/17 адміністративне провадження №К/9901/3725/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Хохуляка В. В., суддів - Олендера І. Я., Ханової Р. Ф., при секретарі: Лисенко О. М., за участю представника позивача: Любич В. О., представника відповідача: Дмитренко О. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.10.2017 (суддя - Панова М. М. ) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2017 (головуючий суддя - Бенедик А. П., судді: Донець Л. В., Мельникова Л. В. ) у справі №820/4461/17 за позовом Приватного підприємства "БУЛАТ-С" до Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області про визнання незаконною та скасування податкової консультації, - Керуючись статтями 250, 341, 344, 344 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області залишити без задоволення. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.10.2017 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2017 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... В. В. Хохуляк І. Я. Олендер Р. Ф. Ханова, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 серпня 2018 року Київ справа №826/1463/13а адміністративне провадження №К/9901/752/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Юрченко В. П., суддів - Васильєвої І. А., Пасічник С. С., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 квітня 2013 року (суддя В. А. Кузьменко) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року (колегія суддів: Т. М. Грищенко, І. О. Лічевецький, В. Е. Мацедонська) у справі №826/1463/13 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Біас" до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва Державної податкової служби про визнання дій протиправними, заборону вчинення дій та зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Біас" (надалі - Товариство) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва Державної податкової служби (надалі - ДПІ), в якому просило: 1) визнати незаконним дії ДПІ, пов'язані з проведенням документальної позапланової невиїзної перевірки Товариства, в результаті якої складено акт від 07 грудня 2012 року №5682/22-521/32343020 "Про результати невиїзної позапланової перевірки ТОВ "Біас" щодо підтвердження взаємовідносин з ТОВ "ВКФ Еден" за період з 01 серпня 2011 року по 30 вересня 2011 року"; 2) визнати незаконними дії ДПІ щодо визнання в акті від 07 грудня 2012 року №5682/22-521/32343020 "Про результати невиїзної позапланової перевірки ТОВ "Біас" щодо підтвердження взаємовідносин з ТОВ "ВКФ Еден" за період з 01 серпня 2011 року по 30 вересня 2011 року" нікчемними правочинів, укладених з ТОВ "ВКФ Еден"; 3) визнати протиправним та скасувати наказ від 05 грудня 2012 року №2016 щодо проведення документальної позапланової перевірки; 4) зобов'язати ДПІ відкликати акт від 07 грудня 2012 року №5682/22-521/32343020; 5) заборонити поширювати висновки, викладені в акті від 07 грудня 2012 року №5682/22-521/32343020. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що висновки контролюючого органу про нікчемність правочинів з ТОВ "ВКФ Еден", які викладені в спірному акті перевірки, ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням вимог чинного законодавства. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 квітня 2013 року, яка ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року залишена без змін, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ від 05 грудня 2012 року №2016 "Щодо проведення документальної позапланової невиїзної перевірки". Визнано протиправними дії ДПІ щодо проведення документальної позапланової невиїзної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю "Біас", за результатами якої складено акт від 07 грудня 2012 року №5682/22-521/32343020. В іншій частині адміністративного позову відмовлено. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що враховуючи надання позивачем пояснень та їх документальних підтверджень на запит податкового органу та за відсутності доказів виявлення фактів, що свідчать про можливі порушення Товариством податкового, валютного та іншого законодавства за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації, податковий орган не мав підстав для проведення документальної позапланової перевірки та прийняття відповідного наказу. Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Вказується на те, що на адресу ДПІ надійшов лист від позивача, однак всіх запитуваних документів, необхідних для підтвердження взаємовідносин з ТОВ "ВКФ Еден" за період з 01 серпня 2011 року по 30 вересня 2011 року та відповідних пояснень не надано, що відповідно до ст. 78 Податкового кодексу України є підставою для проведення позапланової невиїзної перевірки платника податків. Відзив або заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті. Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного. Судами встановлено, що наказом ДПІ від 05 грудня 2012 року №2016 "Щодо проведення документальної позапланової невиїзної перевірки" на підставі підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78, пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України призначено провести документальну позапланову невиїзну перевірку позивача тривалістю п'ять робочих днів з 06 грудня 2012 року. На підставі зазначеного наказу посадовими особами відповідача проведено невиїзну позапланову перевірку Товариства, за результатами якої складено акт від 07 грудня 2012 року №5682/22-521/32343020 "Про результати невиїзної позапланової перевірки ТОВ "Біас" щодо підтвердження взаємовідносин з ТОВ "ВКФ Еден" за період з 01 серпня 2011 року по 30 вересня 2011 року " Порядок проведення документальних позапланових перевірок визначений ст. 78 Податкового кодексу України. Згідно з підпунктом 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України (далі - ПК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин: виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначено виявлену недостовірність даних та відповідну декларацію протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту. Відповідно до п. п. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин: за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються можливі порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту. Таким чином, однією з підстав для проведення документальної позапланової перевірки, згідно пп.78.1.1,78.1.4 п.78.1 ст.78 ПК України, є ненадання платником податків обґрунтованого пояснення та відповідних документів на обов'язковий запит контролюючого органу. З наведеної норми вбачається, що виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями. За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ДПІ на адресу Товариства направлено запит від 22 листопада 2012 року за №14707/10/22-711 про надання пояснень та їх документальних підтверджень щодо взаємовідносин з ТОВ "ВКФ Еден" за період з 01 серпня 2011 року по 31 серпня 2011 року. У свою чергу, позивач 04 грудня 2012 року надав письмове пояснення та документи на 66 арк. Разом з тим, судами першої та апеляційної інстанції не встановлено зміст і перелік запитуваної контролюючим органом інформації та не з'ясовано зміст пояснень позивача і перелік наданих документів на вимогу ДПІ, тому суди передчасно дійшли висновку, що позивачем у повному обсязі виконані вимоги щодо надання запитуваної інформації. Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено всіх важливих обставин справи, що призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове РІШЕННЯ: На підставі викладеного, керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва Державної податкової служби задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 квітня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ..................... ..................... ...................... В. П. Юрченко І. А. Васильєва С. С. Пасічник судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 грудня 2018 року Київ справа №826/20956/14 адміністративне провадження №К/9901/7241/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді-доповідача: Васильєвої І. А., суддів: Пасічник С. С., Юрченко В. П., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Корпорації "Артеріум" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2015 (головуючий суддя: Келеберда В. І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 (головуючий суддя: Парінов А. Б., судді: Грибан І. О., Беспалов О. О.) у справі №826/20956/14 за позовом Корпорації "Артеріум"" до Міжрегіонального головного управління ДФС - Центрального офісу з обслуговування великих платників про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИВ: Корпорація "Артеріум" (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Міжрегіонального головного управління ДФС - Центрального офісу з обслуговування великих платників (далі - відповідач), в якому просило: визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 16.12.2014 №0000294030 про зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (ПДВ) за вересень 2013 року на 15126,00 грн., застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) на суму 3782,00 грн., визначення податкового зобов'язання з ПДВ та зобов'язання сплатити ПДВ у сумі 15126,00 грн. та штрафні (фінансові) санкції (штраф) у розмірі 3782,00 грн. ; №0000304030 про зменшення розміру від'ємного значення суми ПДВ на загальну суму 86006,00 грн. у податковому обліку за період із березня по серпень 2013 року; №0000314030 про збільшення суми грошового зобов'язання з податок на прибуток на 98895,00 грн. за основним платежем та на 24724,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами). Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2015, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов, посилаючись на порушення судами норм ст. ст. 138, 139, 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України) та ст. 9 Закону України від 16.07.1999 №996-ХІV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі - Закон №996-ХІV). За доводами касаційної скарги, судами не було дано оцінку всім наданим позивачем доказам фактичного надання позивачу послуг від ТОВ "Спец-консалт". Відповідач у запереченнях на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення як безпідставну, вказуючи на правильність вирішення спору судами попередніх інстанцій. Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Фактичною підставою для збільшення у податковому обліку позивача суми грошового зобов'язання з податку на прибуток; зменшення сум бюджетного відшкодування з ПДВ, зменшення розміру від'ємного значення з ПДВ та застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) згідно з податковими повідомленнями-рішеннями, з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки від 01.12.2014 №61/28-10-40-30/33406813. Згідно з цими висновками позивачем порушені норми пунктів 138.1 138.2. ст. 138, підпунктів 139.1.1, 139.1.9 пункту 139.1 ст. 139, пунктів 198.1 198.3, 198.6 ст. 198, пунктів 200.1 200.3, 200.4 ст. 200 ПК України: завищено валові витрати за 2013 рік на загальну суму 520500,00 грн. за 2013 рік та податковий кредит на загальну суму 15126,00 грн. за лютий, березень 2013 року з посиланням на поставку від ТОВ "Спец-консалт" послуг з організації конференції, які не підтверджені первинним документами. У результаті чого занижено податок на прибуток на суму 98895,00 грн. за 2013 рік; завищено від'ємне значення різниці між сумою податкових зобов'язань та податкового кредиту на загальну суму 15126,00 грн. у податковому обліку за лютий, березень 2013 року; завищено суми бюджетного відшкодування з ПДВ за вересень 2013 року на загальну суму 15126,00 грн. ; завищено залишок від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду (рядок 24 Декларації) за період із березня по серпень 2013 року. Висновки контролюючого органу зроблені на підставі обставин, встановлених у вироці Печерського районного суду м. Києва від 24.09.2014 у справі 757/23259/14-к, яким Новакова Ігоря Олексійовича (засновник та керівник ТОВ "Спец-консалт") визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 5 ст. 27 частиною 1 ст. 205 частиною 1 ст. 358 Кримінального кодексу України. За наслідками перевірки відповідачем стосовно позивача прийняті податкові повідомлення-рішення від 16.12.2014: №0000294030 про зменшення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (ПДВ) за вересень 2013 року на 15126,00 грн., застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) на суму 3782,00 грн., визначення податкового зобов'язання з ПДВ та зобов'язання сплатити ПДВ у сумі 15126,00 грн. та штрафні (фінансові) санкції (штраф) у розмірі 3782,00 грн. ; №0000304030 про зменшення розміру від'ємного значення суми ПДВ на загальну суму 86006,00 грн. у податковому обліку за період із березня по серпень 2013 року; №0000314030 про збільшення суми грошового зобов'язання з податок на прибуток на 98895,00 грн. за основним платежем та на 24724,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами). У судовому процесі встановлено, що з посиланням на поставку позивачу від ТОВ "Спец-консалт" послуг із організації конференції менеджменту для учасників від корпорації "Артеріум", сторони підписали акт приймання-передачі послуг, від імені постачальника на адресу позивача виписані податкові накладні, позивач сплатив їх вартість та на підставі цих документів задекларував суми витрат та податкового кредиту у податкових деклараціях із податку на прибуток та ПДВ за вищевказані податкові звітні періоди. Відповідно до пункту 138.1 ст. 138 ПК (у редакції, чинній на час виникнення відносин, з приводу прав і обов'язків у яких виник спір) витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу. Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу (пункт 138.2 цієї статті). До складу витрат не включаються витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку (підпункт 139.1.9 пункту 139.1 ст. 139 ПК України) Згідно з підпунктом "а" пункту 198.1 ст. 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Пунктом 198.3 цієї статті встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (підпункт 198.6 цієї статті). При цьому законодавцем передбачається реальність оподатковуваних операцій та витрат платника податку, достовірність документів податкового обліку. За змістом наведених норм право платника податків на збільшення сум витрат та включення сум ПДВ до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання цим платником податків товарів (послуг) або основних фондів (та/або будування, спорудження останніх), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами, зокрема податковою накладною, виписаною постачальником - платником ПДВ, митною декларацією суми витрат на придбання товару (послуг) та ПДВ, нарахованого (сплаченого) в ціні придбання товару (послуг). Відповідно до частини 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі - Закон №996-XIV) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми) ; дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (частина 2 цієї статті) Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, на підставі оцінки доданих до матеріалів справи доказів, прийшов до висновку про відсутність реального характеру поставки позивачу послуг від ТОВ "Спец-Консалт". Такий висновок суду зроблено на підставі оцінки доданих до матеріалів справи акту приймання-передачі послуг, який не відповідає нормам ст. 9 Закон №996-XIV, зокрема у частині розкриття змісту та обсягу; а також інших доказів, які не дають змоги встановити факт надання послуг із організації конференції господарської операції саме ТОВ "Спец-Консалт". Даючи оцінку посилання відповідача на вирок Печерського районного суду м. Києва від 24.09.2014 у справі 757/23259/14-к, суд прийшов до висновку про відсутність преюдиційності обставин, встановлених у ньому, оскільки господарські операції позивача із ТОВ "Спец-Консалт" у межах кримінальної справи не досліджувались, а здійснення Новаковим І. О. реєстрації ТОВ "Спец-Консалт" без мети здійснення підприємницької діяльності та номінальність його керівництва за відсутності інших обставин, які б свідчили про необґрунтованість податкової вигоди не може свідчити про безтоварність господарських операцій між позивачем та ТОВ "Спец-Консалт". Разом із тим, з такими висновками судів можна погодитися лише частково. Як встановлено у судовому процесі вироком Печерського районного суду м. Києва від 24.09.2014 у справі 757/23259/14-к, Новакова І. О. (засновник та керівник ТОВ "Спец-консалт ") визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 5 ст. 27 частиною 1 ст. 205 частиною 1 ст. 358 Кримінального кодексу України. Цим вироком встановлено, що громадянин Новаков І. О. за грошову винагороду та без мети здійснення господарської діяльності зареєстрував на своє ім'я ТОВ "Спец-консалт", яким ніколи не керував, господарською діяльністю не займався, грошовими коштами товариства не розпоряджався. Відповідно до частини 1 ст. 205 КК України фіктивним підприємництвом є створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона. За змістом цієї норми злочинна діяльність особи, яка вчинила фіктивне підприємництво, не обмежується операціями з окремими суб'єктами господарювання, а охоплює всю діяльність та свідчить про використання фіктивного підприємства виключно з метою здійснення злочинної діяльності. У постанові Верховного Суду України від 01.12.2015 у справі №21-3788а15, викладена правова позиція, згідно з якою статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку. Відповідно до пункту 201.11 ст. 201 ПК платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця) ; ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутний документах юридичної' особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку га відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору. Відповідно до пункту 16 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженої наказом Міністерства фінансів України 01.11.2011 №1379, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за №1333/20071, усі примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати постачання товарів/послуг, та скріплюються печаткою такого платника податку - продавця. Податкова накладна не підписується покупцем товарів/послуг і не скріплюється його печаткою. За змістом вказаних правових норм, податкова накладна, виписана від імені платника податку - постачальника товарів (послуг) особою, яка не уповноважена здійснювати господарську діяльність, не має значення звітного податкового документу як підстави для декларування платником податків - покупцем товарів (послуг) суми податкового кредиту та витрат відповідних податкових періодів. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 20.01.2016 у справі за позовом ПАТ "МТС Україна" до Міжрегіонального головного управління Міністерства доходів і зборів України - Центрального офісу з обслуговування великих платників про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень. Згідно з цією правовою позицією надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом. Сам факт наявності у позивача податкових чи-то видаткових накладних, виписаних від імені контрагента, не є безумовним доказом реальності господарських операцій з ним, якщо інші обставини свідчать про недостовірність інформації в цих документах. Висновки судів попередніх інстанцій зроблені без врахуванням вищевказаних норм. При цьому, помилкове застосування вказаних норм не призвело до неправильного вирішення спору. Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягає зміні у мотивувальній частині щодо підстав для відмови у задоволенні позову. Частиною 1 ст. 242 КАС України (у редакції, чинній після внесення змін законом України від 03.10.2017) встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (частина 2 цієї статті) Відповідно до ст. 351 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Керуючись ст. ст. 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Корпорації "Артеріум" задовольнити частково. Змінити постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2015 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 у частині мотивів відмови у задоволенні позову. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2015 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2015 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не підлягає оскарженню. Головуючий суддя: І. А. Васильєва судді: С. С. Пасічник В. П. Юрченко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 жовтня 2018 року Київ справа №827/2001/13-а адміністративне провадження №К/9901/4051/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Хохуляка В. В., суддів: Бившевої Л. І., Гончарової І. А., розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Севастопольський УПРДОР" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 28.11.2013 (суддя Шаповал І. І.) та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21.01.2014 (головуючий суддя Мунтян О. І., судді: Дугаренко О. В., Дудкіна Т. М. ) у справі №827/2001/13-а за позовом Дочірнього підприємства "Севастопольський УПРДОР" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" до Державної податкової інспекції у Ленінському районі Головного управління Міндоходів у місті Севастополі про скасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ: Дочірнє підприємство "Севастопольський УПРДОР" ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" (далі - ДП "Севастопольський УПРДОР" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України") звернулось до Окружного адміністративного суду м. Севастополя із адміністративним позовом до ДПІ у Ленінському районі ГУ Міндоходів у м. Севастополі про скасування податкового повідомлення-рішення від 19.02.2009 року №000007232/1 про визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 294455,00 грн., у тому числі 196303,00 грн. - основний платіж, 98152,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції. Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 26.10.2009, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2010, позовні вимоги задоволено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20.06.2013 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 28.11.2013, яка залишена без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21.01.2014, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Дочірнє підприємство "Севастопольський УПРДОР" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" оскаржило їх у касаційному порядку. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що суди повно дослідили обставини справи, проте, висновок оскаржуваних рішень здійснено з порушенням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування судових рішень. У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 28.11.2013 та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21.01.2014, прийняти нове судове рішення про задоволення позову. Касаційний розгляд справи здійснюється в попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Згідно з частиною третьою статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд, переглянувши постанови суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.12.2008 посадовими особами ДПІ у Ленінському районі м. Севастополя була проведена планова виїзна перевірка ДП "Севастопольський УПРДОР" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2006 по 30.06.2008, за результатами якої складено акт від 05.12.2009 №131/232/05422674/10-0072. В акті перевірки зафіксовані порушення позивачем вимог підпунктів 8.1.1, 8.1.2 пункту 8.1, підпункту 8.3.1 пункту 8.3, підпункту 8.4.3 пункту 8.4, підпункту 8.7.1 пункту 8.7 статті 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 №334/94-ВР, яке полягало у заниженні податку на прибуток у загальному розмірі 196303,00грн. За результатами акту перевірки ДПІ у Ленінському районі м. Севастополя прийнято податкове повідомлення-рішення від 19.02.2009 №000007232/1 про визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 294455,00 грн., у тому числі 196303,00 грн. - основний платіж, 98152,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 №221 "Про утворення відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України"" було утворено вказану юридичну особу, засновником якої є держава в особі Державної служби автомобільних доріг та 100% її акцій закріплено за державою із забороною відчуження. Наказом Державної служби автомобільних доріг від 05.03.2002 №93 дорожні державні підприємства, у тому числі Севастопольське управління автомобільних доріг, були реорганізовані шляхом їх злиття у дочірні підприємства ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України". Цим наказом дорожні державні підприємства були зобов'язані передати майно, яке значилось у них в балансі станом на 31.03.2002 на баланс ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України". За наслідками створення позивача як дочірнього підприємства ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" та на виконання наказу Державної служби автомобільних доріг від 09.04.2002 №156 за позивачем згідно з актом передачі майна в оперативне управління закріплено станом на 31.02.2002 майно вартістю 3128,9 тис. грн., яке попередньо у процесі реорганізації ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" Севастопольське управління автомобільних доріг передало на баланс акціонерної компанії. Відповідно до наказів Державної служби автомобільних доріг України від 05.07.2004 №457 та від 22.12.2004 №941 до статуту ДП "Севастопольський УПРДОР" були внесені зміни, статутний фонд підприємства збільшено до 5173715,67 грн. та визначено, що майно перебуває у позивача на праві господарського відання. На вартість основних фондів, як складову цього майна, позивач нараховував амортизацію, зменшуючи в податковому обліку за І, ІІ квартали 2006 року, І,ІІ,ІІІ квартали 2007 року, І, ІІ квартали 2008 року на суми амортизаційних відрахувань валовий дохід. Підпунктом 8.1.1 пункту 8.1 статті 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що під терміном "амортизація" основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею. Амортизації, згідно з підпунктом 8.1.2 пункту 8.1 цієї статті, підлягають витрати на: придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення; самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів; проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів. За змістом цих норм у платника податку виникає право на зменшення валового доходу на суми амортизаційних відрахувань лише у випадку понесення ним витрат на придбання, виготовлення або поліпшення основних фондів. Щодо доводів позивача, що з 20.01.2005 (дата державної реєстрації змін до статуту ДП "Севастопольський упрдор") майно за позивачем закріплене на праві господарського відання і що це майно позивач отримав від засновника на оплатній основі - в обмін на корпоративні права, суди попередніх інстанцій зазначили. Відповідно до частини першої статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Частиною третьою статті 63 Господарського кодексу України визначено, що залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство, згідно з частиною 4 цієї статті, створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Згідно з частиною п'ятою статті 63 Господарського кодексу України, корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Відповідно до статуту позивач створений як дочірнє підприємство ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України " " відповідно до наказу Державної служби автомобільних доріг від 09.04.2002 №156 на власності ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" шляхом реорганізації державного підприємства "Севастопольський УПРДОР". Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що згідно зі статутом позивач є правонаступником державного підприємства "Севастопольський УПРДОР". Фактично позивач при реорганізації отримав від засновника (ВАТ "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України " ") те ж саме майно вартістю 3128,9 тис. грн., яке було на балансі державного підприємства "Севастопольський УПРДОР", попередньо передане згідно з актом передачі від 31.03.2002 на баланс компанії. Отже, засновник не поніс витрати на придбання основних фондів, які входять до складу переданого позивачу до статутного капіталу майна Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з правильним висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що оскільки не встановлений факт витрат платника податку на придбання, виготовлення або поліпшення основних фондів, тому право на нарахування амортизаційних відрахувань у позивача не має. Крім того, як встановлено судами, з копії протоколу наради Державної служби автомобільних доріг від 04.07.2004 №18 вбачається, що було прийняте рішення про внесення до статутного фонду дочірніх підприємств обладнання та механізмів, які придбані в 2003 році за рахунок капітальних видатків. Судами попередніх інстанцій з'ясовано, що наказом Державної служби автомобільних доріг України від 05.07.2002 №457 до статутного фонду ДП "Севастопольський УПРДОР" були внесені зміни про збільшення статутного фонду підприємства до 4934005,00 грн. При цьому, судами зазначено, що у цьому зв'язку позивачем не було надано документальних відомостей щодо складу майна, на вартість якого був збільшений статутний фонд позивача порівняно із статутних фондом при створені (3128,9 тис. грн. ), та джерел витрат на його придбання (створення), якщо це майно складалось з об'єктів основних фондів. Верховний Суд приходить до висновку, що доводи касаційної скарги не підтверджують обставин неправильного застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суди повно встановили обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надали належну правову та обґрунтовану оцінку заявленим вимогам на підставі норм закону. Правилами статті 341 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності, а тому підстав для їх перегляду з мотивів, викладених в касаційних скаргах, не вбачається. Пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України унормовано, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Севастопольський УПРДОР" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 28.11.2013 та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21.01.2014 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. ---------- ---------- ---------- В. В. Хохуляк Л. І. Бившева І. А. Гончарова судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 жовтня 2019 року Київ справа №820/4593/17 адміністративне провадження №К/9901/48253/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Дашутіна І. В., суддів: Шишова О. О., Яковенка М. М., розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Волошина Д. А. (головуючого), Мороко А. С., Панова М. М. та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2018 року у складі колегії суддів: Калиновського В. А. (головуючого), Бондара В. О., Кононенко З. О. у справі №820/4593/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи: Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу, - ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій: 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив: - скасувати пункт 13 наказу ДМС України №81 від 29.03.2017 в частині скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо гр. Соціалістичної Республіки ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: 2. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2018 року, позов задоволено. 2.1. Скасовано п. 13 (п. п.13.1-13.3) наказу ДМС України №81 від 29.03.2017 в частині скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо гр. Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: 2.2. Стягнуто з на користь позивача судовий збір у розмірі 640 грн. за рахунок бюджетних асигнувань ДМС України. 3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено: 3.1. Позивач - громадян Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 у 1989 році прибув до України. 3.2. На підставі рішення ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 03.09.2004 та рішення УГІРФО ГУМВС України в Харківській області від 11.04.2008 ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1.3.3.10 березня 2017 року позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням 45-річного віку. 3.4. Листом від 19 вересня 2017 року Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №04/1-23304 ОСОБА_1 повідомлено про те, що наказом ДМС України №81 скасовано посвідку на постійне проживання в Україні. 4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд виходив з того, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем з порушенням норм статті 19 Конституції України, Закону №2491-ІІІ, Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251. Суди зазначили, що скасування дозволу на імміграцію з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством не передбачено. Тому, оскаржуваний п. 13 (п. п.13.1-13.3) наказу ДМС України №81 від 29.03.2017 не може бути визнаний таким, що прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги: 6. Державна міграційна служба України звернулася до суду із касаційною скаргою, просить скасувати рішення суддів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 7. Аргументи скаржника зводяться до того, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано норми матеріального права, а саме - положення Закону України "Про імміграцію", Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251.8. Учасники справи правом подачі відзиву на касаційну скаргу відповідача не скористалися. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції: 9. Конституція України: Стаття 19. <...> Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України... Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. 10. Закон України від 22.09.2011 №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" Стаття 1. Визначення термінів 1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: - іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; - посвідка на постійне проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні... 11. Закон України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-III Стаття 1. Визначення термінів У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні: - імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; - іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання... Стаття 3. Правовий статус іммігранта Правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Стаття 12. Підстави для скасування дозволу на імміграцію Дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Стаття 13. Вилучення посвідки на постійне проживання, виїзд і видворення за межі України Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. Розділ V "Прикінцеві положення" ... 4. Вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну: ...іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. 12. Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 ... 21. Дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. 22. Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу за місцем прийняття рішення про надання такого дозволу. ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. 24. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі. 13. Порядок оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251 ...9. Строк дії посвідки на постійне проживання не обмежується. Посвідка на постійне проживання підлягає обміну в разі досягнення особою 25- і 45-річного віку... ...12. Посвідка видається іноземцеві та особі без громадянства під розписку після пред'явлення паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, в якому на останній вільній сторінці проставляється відмітка про отримання посвідки за встановленим МВС зразком, що скріплюється печаткою (за бажанням іноземця та особи без громадянства така відмітка може проставлятися у вкладному талоні)... ...18. Посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію"... Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги: 14. З аналізу вказаних правових норм вбачається, що підставою для вилучення у іноземця посвідки на постійне проживання в Україні є вмотивоване рішення компетентного органу про скасування раніше наданого дозволу на імміграцію. 15. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач прибув до України у 1989 році, а тому відповідно до Закону №2491-ІІІ набув дозволу на імміграцію без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень та отримав посвідку на постійне місце проживання в Україні. 16. Судами враховано, що при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні проведено перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України та, з урахуванням положень Закону №2491-ІІІ, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено і надано посвідку на постійне місце проживання в Україні. 17. При цьому, судами не встановлено обставин, які б стали підставою для скасування позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні. 18. Перелік підстав для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію визначений статтею 12 Закону №2491-III. Скасування дозволу на імміграцію з інших підстав, зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством не передбачено. 19. Крім того, як вірно враховано судами попередніх інстанцій, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання було затверджено постановою Кабінету Міністрів України лише 26 грудня 2002 року, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію". 20. Разом з тим, відповідач, приймаючи висновок, на підставі якого прийнято оскаржуваний наказ, не вказав жодної з підстав для скасування посвідки позивача на тимчасове проживання, перелік яких встановлений відповідно до пункту 19 Порядку №251.21. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку стосовно наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. 22. Аргументи Державної міграційної служби України про неправильне застосування судами Закону №2491-ІІІ, Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251 є помилковими, тому судом відхиляються. 23. За змістом частин 1-2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 24. Відповідно до частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 25. З огляду на зазначене, касаційна скарга Державної міграційної служби України підлягає залишенню без задоволення, а постанова Харківського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року та постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2018 року - залишенню без змін. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА: 26. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення. 27. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2018 року у справі №820/4593/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи: Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу- залишити без змін. 28. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття. Cуддя-доповідач І. В. Дашутін судді О. О. Шишов М. М. Яковенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 червня 2018 року Київ справа №804/8040/15 провадження №К/9901/11860/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., за участю: секретаря судового засідання Гулової О. І., представника позивача Русанової В. В., представників відповідача Міщенко І. В., Коробенко О. В., Беркут А. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу №804/8040/15 за позовом Державного підприємства "Придніпровська залізниця" до Управління праці та соціального захисту населення виконкому Криворізької міської ради Дніпропетровської області про стягнення коштів, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року (колегія суддів: Прокопчук Т. С., Божко Л. А., Лукманова А. В. ), ВСТАНОВИВ: У липні 2015 року державне підприємство "Придніпровська залізниця" (далі - ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якої є публічне акціонерне товариство "Українська залізниця") звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення виконкому Криворізької міської ради Дніпропетровської області (далі - УПСЗН), в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просило стягнути з відповідача 790189,76 грн. заборгованості по відшкодуванню витрат за пільгове перевезення пасажирів. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з січня 2014 року по грудень 2014 року позивач надав послуги з пільгового перевезення певних категорій пасажирів на суму 3538010,33 грн. Крім того, у відповідача існувала заборгованість по відшкодуванню витрат за пільгове перевезення пасажирів за 2013 рік в розмірі 3756,29 грн. Відповідно до додаткової угоди №3 від 17 грудня 2014 року до Договору від 11 липня 2014 року запланована сума на відшкодування пільг населенню, відшкодування яких проводиться за рахунок субвенції з державного бюджету місцевому бюджету на 2014 рік, складає 2145598,97 грн. Відповідач фактично сплатив 2145598,97 грн. Отже, позивач поніс збитки на суму 1396167,65 грн., через те, що за 2014 рік надав послуг з перевезення пільгової категорії громадян на суму більшу, ніж визначено у Договорі та сплачено відповідачем. У грудні 2014 року ДП "Придніпровська залізниця" звернулося до УПСЗН з позовом про стягнення 605977,89 грн. збитків за пільгове перевезення пасажирів за перший квартал 2014 року. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 27 січня 2015 року у справі №904/9650/14 у задоволенні цього позову відмовив повністю. Відтак залишок боргу відповідача за 2-4 квартали 2014 року становить 790189,76 грн., про стягнення якого подано цей позов. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 1 вересня 2015 року задовольнив позовні вимоги частково. Стягнув з УПСЗН на користь ДП "Придніпровська залізниця" суму витрат на пільгове перевезення пасажирів в розмірі 786433,47 грн. У задоволенні решти позовних вимог - відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 15 березня 2016 року скасував постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 1 вересня 2015 року та прийняв нову постанову, якою відмовив у задоволенні позовних вимог ДП "Придніпровська залізниця" та стягнув з останнього на користь УПСЗН судові витрати в сумі 23036,76 грн. У касаційні скарзі позивач, з посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову цього суду і залишити в силі постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 1 вересня 2015 року. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач, серед іншого, зазначив, що не погоджується з тим, як апеляційний суд трактує положення частини шостої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі -БК) і вважає, що компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, які мають право на ці пільги, є бюджетним зобов'язанням і підлягає оплаті за рахунок бюджетних коштів. Обмеження бюджетних видатків на ці гарантовані державою зобов'язання є неправомірним. Відповідач у письмових запереченнях зазначив, що оскаржене судове рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги не спростовують обставин справи і висновків суду, у зв'язку з чим просить відмовити у задоволенні вимог позивача. Зокрема відповідач пояснив, що компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян здійснюється тільки в межах бюджетних асигнувань. Заявки на суму, які перевищують бюджетні асигнування не вважаються бюджетними зобов'язаннями і не підлягають оплаті за бюджетні кошти. Взяття таких зобов'язань є порушення бюджетного законодавства. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС), передбачено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. За правилами частини третьої статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 30 січня 2018 року касаційна скарга ДП "Придніпровська залізниця" надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах. Ухвалою від 31 січня 2018 року суддя-доповідач цього суду прийняв вказану касаційну скаргу до провадження. Касаційна скарга підлягає задоволенню з урахуванням такого. Суди встановили, що 11 липня 2014 року позивач та відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, уклали Договір №354 ПР/ДН-2-14 843НЮ на відшкодування наданих пільг населенню. Відповідно до п. п. 1.2, 1.3, 1.4 вказаного Договору постачальник (ДП "Придніпровська залізниця") надає послуги з перевезення пасажирів пільговим категоріям населення, а платник (УПСЗН) здійснює відшкодування пільг, пов'язаних з наданням послуг з перевезення пасажирів в межах планових призначень на цю мету. Сума Договору обумовлюється в додатковій угоді №1 до цього Договору, яка є його невід'ємною частиною. Сума коштів, передбачених в бюджеті на відшкодування пільг, можуть змінюватись протягом року при уточнені бюджету, що відображається у додаткові угоді до цього договору. Згідно з розділом 2 Договору постачальник (ДП "Придніпровська залізниця") зобов'язаний: здійснювати надання пільг на послуги з перевезення пасажирів в межах діючого законодавства та виділення на ці цілі асигнувань, встановлених на календарний рік; щомісяця не пізніше, ніж 15 числа місяця, наступного за звітним, надавати платнику - УПСЗН, розрахунки обсягів компенсаційних виплат за пільгові перевезення окремих категорій громадян за звітний період по категоріям та суми нарахованих пільг, в межах щомісячних обсягів асигнувань на ці цілі. Відповідно до п. 7.1 Договору він набирає чинності з моменту підписання Сторонами та застосовується до відносин сторін, які виникли до його укладання, а саме з 01 квітня 2014 року до 31 грудня 2014 року, але в будь-якому разі до повного виконання Сторонами взятих на себе зобов'язань за цим договором. Запланована сума на відшкодування пільг населенню, оплата яких проводиться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету на 2014 рік, визначена у додаткових угодах №1, №2 та №3 до Договору від 11 липня 2014 року №354 та становить 2145598,97 грн. У справі встановлено, що позивач з січня по грудень 2014 року надав послуг щодо перевезення пільгових категорій громадян на суму 3538010,33 грн., в т. ч. : 605977,89 грн. - сума витрат на пільгове перевезення пасажирів за 1-й квартал 2014 року; 2932032,44 грн. - сума витрат на пільгове перевезення пасажирів за 2-4 квартали 2014 року. Згідно з рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року у справі №904/9650/14 (яке набрало законної сили) позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості щодо компенсації послуг з перевезення пільгових категорій громадян, наданих за 1 квартал 2014 року на суму 605977,89 грн. Водночас, протягом 2014 року відповідач сплатив на користь позивача 2145598,97 грн. в рахунок відшкодування витрат за пільговий проїзд громадян за 2014 рік. Відтак позивач звернувся з позовом про стягнення решти заборгованості, якої відповідач не відшкодовує з огляду на відсутність для цього бюджетних асигнувань. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з такого. Відповідач, отримавши від позивача відомості (наведені в облікових формах залізниці) про виникнення додаткових зобов'язань, мав би щомісяця до 18 числа надсилати фінансовим органам райдержадміністрації уточнену інформацію про фактично нараховані у поточному місяці суми та щодо необхідності компенсування пільг, наданих залізницею відповідним категоріям громадян, фінансовим органам, які складають уточнені реєстри. Відповідач не надав доказів надіслання такої інформації, що свідчить про невиконання вимог пункту 6 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2002 року №256 (далі - Порядок №256); не зареєстрував додаткових зобов'язань, не компенсував в повному обсязі понесених позивачем витрат на пільгове перевезення громадян за 2-4 квартали 2014 року, що є порушенням прав позивача. Покликання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань суд розцінив як безпідставні, позаяк відсутність бюджетного асигнування не є підставою для звільнення від виконання грошового зобов'язання, взятого на себе державою в особі органу виконавчої влади. З урахуванням того, що протягом 2014 року відповідач сплатив позивачу 2145598,97 грн. в рахунок відшкодування витрат за пільговий проїзд громадян за 2-4 квартали 2014 року, а заборгованість на суму 605977,89 грн. відшкодуванню не підлягає згідно зі згаданим рішенням господарського суду, не відшкодованими залишаються вартість наданих позивачем послуг з перевезення пільгових категорій громадян на суму 786433,47 грн., які суд першої інстанцій і стягнув з відповідача. Суд апеляційної інстанції з такою позицією суду першої інстанції не погодився. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог цей суд виходив з того, що аналіз положень частин четвертої, шостої статті 48 БК у поєднанні з пунктом 6 Порядку №256 дають підстави для висновку, що компенсування витрат на пільгове перевезення окремих категорій громадян здійснюється головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік у межах обсягів, затверджених у бюджетах на зазначені цілі, та не компенсуються з бюджету додатково, оскільки такий вид компенсації не належить до захищених статей БК. У цьому зв'язку апеляційний суд зазначив, що ДП "Придніпровська залізниця" та УПСЗН уклали договір від 11 липня 2014 року №354 ПР/ДН-2-14 843НЮ та додаткові угоди №1 від 11 липня 2014 року, №2 від 27 серпня 2014 року, №3 від 17 грудня 2014 року про відшкодування перевізнику (ДП "Придніпровська залізниця") коштів в сумі наданих населенню пільг для проїзду у залізничному транспорті за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, з урахуванням статті 46 БК та чинних постанов Кабінету Міністрів України, в розмірі 2145598,97 грн., що підтверджено відповідними платіжними дорученнями та становить 100% субвенції з державного бюджету, визначеної на 2014 рік місцевому бюджету на зазначений вид компенсації. Відповідно до актів звірки сторін, ДП "Придніпровська залізниця" за період з січня по грудень 2014 року здійснило пільгове перевезення окремих категорій громадян на суму 3538010,33 грн., з яких 605977,89 грн. - сума витрат за 1 квартал 2014 року, 2932032,44 грн. - сума витрат за 2-4 квартал 2014 року. Щодо витрат за 1 квартал 2014 року на суму 605977,89, то такі відшкодуванню не підлягають відповідно до рішення господарського суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року у справі №904/9650/14 (залишене без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 8 липня 2015 року). Відтак апеляційний суд зазначив, що оскільки інші додаткові угоди про відшкодування ДП "Придніпровська залізниця" коштів в сумі наданих населенню пільг для проїзду у залізничному транспорті за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам сторони не укладали, відповідач в повному обсязі виконав свої зобов'язання та сплатив визначену на 2014 рік місцевому бюджету на вказаний вид компенсації суму субвенції з державного бюджету в розмірі 2145598,97 грн., відшкодування суми 790189,76 грн. недоотриманих коштів за перевезення залізничним транспортом пільгових категорій громадян можливе лише при наявності планових призначень на бюджетний рік та відповідного фінансування з державного бюджету. Колегія суддів правильними вважає висновки суду першої інстанції, постанову якого апеляційний суд скасував помилково. При прийнятті постанови колегія суддів виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 102 БК видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 цього Кодексу, проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 3 Порядку №256, головним розпорядником коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення. Згідно з пунктом 5 Порядку №256 головні розпорядники коштів місцевих бюджетів щомісяця готують інформацію про фактично нараховані суми та акти звіряння розрахунків за надані послуги з підприємствами - надавачами відповідних послуг. Відповідно до пункту 6 Порядку №256 у разі виникнення додаткових зобов'язань головні розпорядники коштів місцевих бюджетів надсилають щомісяця до 18 числа фінансовим органам райдержадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення) уточнену інформацію про фактично нараховані у поточному місяці суми. Зазначені фінансові органи готують уточнені реєстри нарахованих у поточному місяці сум та подають їх до 20 числа Міністерству фінансів АРК, фінансовим органам обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, управлінням Державної казначейської служби Автономної Республіки Крим, областях, міст Києві та Севастополі. У цій справі встановлено, що позивач протягом 2014 року надав послуги з перевезення пільгових категорій громадян на суму 3538010,33 грн., що перевищує бюджетні асигнування на ці потреби (2145598,97 грн. ) Відповідач в межах бюджетних асигнувань відшкодував понесені перевізником витрати, але різницю, яка залишилася, відшкодовувати відмовляється з огляду на те, що він як розпорядник бюджетних коштів, відповідно до статті 48 БК, може здійснювати компенсаційні виплати лише в межах планових призначень. Позаяк понесені позивачем витрати перевищують планові призначення, УПСЗН не може їх відшкодувати допоки місцевий бюджет не отримає бюджетних субвенцій і не виділить коштів на зазначені цілі. На думку колегії суддів, заявлена позивачем до стягнення з відповідача грошова сума фактично є втратами підприємства, які воно понесло, надавши послуги з перевезення пільговим категоріям громадян, які відповідач повинен відшкодувати. Відсутність бюджетних призначень на відповідні видатки не є підставами для звільнення від виконання встановленого законодавством зобов'язання. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої статті 352 КАС суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду першої інстанції відповідає вимогам закону й суд апеляційної інстанції скасував її помилково. Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 350, 352, 356, 359 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити повністю. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасувати і залишити в силі постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 1 вересня 2015 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29.01.2018 м. Київ К/9901/1051/18 813/2555/13-а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Данилевич Н. А., суддів - Бевзенка В. М., Шарапи В. М., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року (головуючий суддя - Глушко І. В., судді - Большакова О. О., Макарик В. Я.) у справі №813/2555/13-а за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича до Відділу реєстраційно - екзаменаційної роботи Державної автомобільної інспекції з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4, Галицький відділ Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова, Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Львові, Львівський міський центр зайнятості, Львівське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Державна податкова інспекція у Галицькому районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання неправомірними дій та скасування реєстраційних дій, - ВСТАНОВИВ: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича 03 квітня 2013 року звернулося до суду з позовом до Відділу реєстраційно - екзаменаційної роботи Державної автомобільної інспекції з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (далі - ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при ГУ УМВС України у Львівській області), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Галицький відділ Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова, Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Львові, Львівський міський центр зайнятості, Львівське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Державна податкова інспекція у Галицькому районі м. Львова Львівської області Державної податкової служби про визнання неправомірними дій посадових осіб ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району з приводу зняття з обліку транспортних засобів ПрАТ "Страхова компанія "Ренесанс" та скасування відповідних реєстраційних дій. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 року адміністративний позов задоволено частково. Скасовано зняття з обліку ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при ГУ УМВС України у Львівській області: - 31 липня 2009 року транспортного засобу ВАЗ 21093-20, 2006 року випуску, сірий, номер кузова НОМЕР_1; - 18 листопада 2009 року транспортного засобу Mazda 6, 2.0, 2003 року випуску, номер кузова НОМЕР_2; - 18 листопада 2009 року транспортного засобу Chevrolet Evanda, 2.0, 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_3; - 18 листопада 2009 року транспортного засобу Daewoo Lanos D4LM500, 2003 року випуску, номер кузова НОМЕР_4, знято з обліку 18.11.2009 року; - 22 липня 2009 року транспортного засобу Volkswagen Passat, 2.3, 2006 року випуску, сірий, номер двигуна НОМЕР_5, номер кузова НОМЕР_6, знято з обліку 22.07.2009 року. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині скасовано. У задоволенні позову в частині скасування зняття з обліку ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при ГУ УМВС України у Львівській області 18 листопада 2009 року транспортного засобу Mazda 6, 2.0, 2003 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 відмовлено. При цьому, в рішенні суду апеляційної інстанції зазначено, що зняття з обліку транспортного засобу Mazda 6, 2.0, 2003 року випуску, номер кузова НОМЕР_2- відбулося на підставі заяви, поданої уповноваженою особою ПрАТ "СК "Ренесанс" ОСОБА_7 (довіреність, наказ №61 від 11.11.2009 року), протоколу позачергового засідання наглядової ради ПрАТ "Ренесанс" №47 про продаж вищевказаного транспортного засобу, висновку спеціаліста з комплексного дослідження транспортного засобу, розрахунку суми податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів та платіжного доручення про сплату даного податку. Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, заявник звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права при постановленні рішення, просив скасувати дане судове рішення та залишити постанову суду першої інстанції без змін. При цьому, в обґрунтування касаційної скарги, Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича, зазначило, що відсутність доступу відповідача до інформації з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, на яке він посилається, не може виправдовувати його неправомірні дії щодо зняття з обліку зазначених транспортних засобів. Також заявником стверджувалося, що постанова про закінчення виконавчого провадження, відкритого за ухвалою суду про забезпечення позову, не може слугувати причиною припинення арешту майна боржника. В даному випадку, на думку скаржника, підставою для зняття арешту є відповідне рішення суду. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 липня 2014 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича. 15 грудня 2017 року припинено процесуальну діяльність Вищого адміністративного суду України, у зв'язку із початком роботи Верховного Суду. На виконання пп. 4 п. 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича передані на розгляд Касаційному адміністративному суду у складі Верховного Суду. Відповідачем по справі, а також третіми особами заперечення на касаційну скаргу не подані, що не перешкоджає її розгляду по суті. Переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року №1388 "Про затвердження Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок" (далі - Правила), в редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено порядок державної реєстрації та обліку автомобілів <...>. Пунктом 41 Правил передбачено, що зняття з обліку транспортних засобів здійснюється після їх огляду в підрозділі ДАІ на підставі заяви власника з поданням документа, що посвідчує його особу, виконавчого напису нотаріусів або рішення суду. За п. 44 Правил, зняття з обліку транспортних засобів, що належать недержавним юридичним особам, здійснюється на підставі копій рішення власника, засвідчених у встановленому порядку. Відповідно до п.42-43 Правил, забороняється зняття з обліку транспортного засобу, стосовно якого є ухвала суду про накладення на нього арешту або заборону зняття з обліку чи постанова слідчого про накладення арешту, а також транспортного засобу, що є речовим доказом у кримінальній справі і приєднаний до неї постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Якщо транспортні засоби знімаються з обліку у зв'язку з їх відчуженням, у свідоцтві про реєстрацію (технічному паспорті) робиться відмітка "Транспортний засіб знято з обліку для реалізації в межах України", номерні знаки здаються, а видаються номерні знаки "Транзит". Аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що підставами для зняття з обліку є заява власника, подана разом із документом, що посвідчує особу / копія рішення власника, засвідчена в установленому порядку. Колегією суддів апеляційної інстанції вірно встановлено, що Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Ренесанс" (далі - ПрАТ "СК "Ренесанс"), подано усі необхідні документи для зняття з обліку, належних йому транспортних засобів, в установленому Правилами порядку. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем, на виконання п. 42 Правил, вживалися заходи щодо перевірки транспортних засобів, зазначених у заяві за наявним електронним обліком Державтоінспекції "Засоби в розшуку". Результати перевірки підтверджуються підписом інспектора. Також, представником відповідача в суді першої інстанції зазначено, що безпосереднього доступу до відомостей, які містяться в Державному реєстрі обтяжень нерухомого майна у ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при ГУ УМВС України у Львівській області немає. Як встановлено колегією суддів апеляційної інстанції, ухвала Галицького районного суду м. Львова у справі №2-1298 від 24 квітня 2009 року про накладення арешту на майно ПрАТ "СК "Ренесанс" та постанова Галицького відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції від 29 травня 2009 року ВП №13175044 про відкриття виконавчого провадження за даною ухвалою до ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при ГУ УМВС України у Львівській області не надходила. Матеріали виконавчого провадження ВП №13175044, відкритого у 2009 році, для огляду в судове засідання не надавалися, оскільки знищені, що встановлено судом першої інстанції. Таким чином, доказ надсилання Галицьким відділом Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції копії вищевказаної постанови, у вигляді завірених копій Журналу реєстрації вихідної кореспонденції, визнано судом першої та апеляційної інстанцій неналежним. Тож, дії посадових осіб ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району при ГУ УМВС України у Львівській області щодо зняття з обліку транспортних засобів ПрАТ "СК "Ренесанс" не можуть бути визнані неправомірними. Водночас, колегією суддів касаційної інстанції, не враховується посилання скаржника на обов'язок реєстраційно - екзаменаційних підрозділів Державтоінспекції провести перевірку транспортних засобів, за наявною у них інформацією про накладення арешту, передбачений п. 5.1. Інструкції про проведення державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них та здійснення перевірок реєстраційно-екзаменаційних підрозділів Державтоінспекції МВС України (далі - Інструкція), затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 10 квітня 2002 року №335, оскільки, рішення про реєстрацію даного нормативно - правового акту скасовано 14 січня 2006 року. Відтак, Інструкція, на норми якої посилається скаржник, втратила чинність на момент виникнення спірних правовідносин. Таким чином, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції вважає доводи Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича безпідставними та необґрунтованими. Відповідно до частини 3 статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Разом з тим, судом встановлено, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, 30 грудня 2014 року за номером 14151170021002025 проведено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи - Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс". За ст. 354 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування частини першої цієї статті. Зважаючи на те, що припинення приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" відбулося після ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій по справі №813/2555/13-а, та відсутність підстав для задоволення касаційної скарги заявника, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду апеляційної інстанції Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 343, 350,,354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Ренесанс" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кмити Романа Ігоровича залишити без задоволення, постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується. Головуючий суддя Н. А. Данилевич судді В. М. Бевзенко В. М. Шарапа

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 липня 2021 року м. Київ справа №440/1812/19 адміністративне провадження №К/9901/5358/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н. М., суддів Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М., розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №440/1812/19 за позовом ОСОБА_1 у своїх інтересах, в інтересах малолітнього ОСОБА_2 і в інтересах ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Полтавської міської ради, Шевченківського районного відділу у місті Полтаві Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою адвоката Процай Володимира Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року (головуючий суддя Макаренко Я. М., судді Мінаєва О. М., Старосуд М. І.). ВСТАНОВИВ: І. Історія справи ОСОБА _1 у своїх інтересах, в інтересах малолітнього ОСОБА_2 і в інтересах ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії Шевченківського (Октябрського) районного відділу у місті Полтаві Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області від 11 вересня 2015 року щодо оформлення зняття з реєстрації місця проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_1; - зобов'язати Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Полтавської міської ради зареєструвати місце проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_2. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2019 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись із рішенням суду, Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області оскаржило його в апеляційному порядку. Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 15 січня 2020 року скасував рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2019 року і на підставі частини першої статті 319, пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України") закрив провадження у справі у зв'язку з тим, що цю справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ухвалюючи постанову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачі звернулися до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем і Квартирно-експлуатаційним відділом міста Полтави (далі - "КЕВ міста Полтави") права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2, визнаного ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року, тому спірні правовідносини виникли між учасниками справи й КЕВ міста Полтави з приводу захисту житлових прав та інтересів позивачів, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки звернення (від 15 березня 2019 року) позивачів до Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб Полтавської міської ради із заявами про поновлення своєї реєстрації місця проживання, з якої вони були зняті на підставі скасованого судового рішення, зумовлено необхідністю виконання ухвали Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року про поворот виконання рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 4 червня 2015 року в справі №554/1480/15-ц, то відповідно до приписів частини першої статті 446 Цивільного процесуального кодексу України (далі - "ЦПК України") питання щодо виконання вказаної ухвали суду повинно вирішуватися судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, тобто цивільним судом. У касаційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Процай В. М. просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції й залишити без змін рішення суду першої інстанції. У обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував, що позивачі, пред'являючи позов, ставили за мету встановити право користування житловим приміщенням, а саме: зареєструвати місце проживання, оскільки право проживання (користування) за позивачами визнано судовими рішеннями, зокрема, рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 28 вересня 2018 року та ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року в справі №554/1480/15-ц. Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області у відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з судовим рішенням суду апеляційної інстанції й викладеними у ньому мотивами, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення залишити без змін. Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Полтавської міської ради, Шевченківського районного відділу у місті Полтаві Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області відзиви на касаційну скаргу не подали, копію ухвали Верховного Суду від 8 травня 2020 року про відкриття касаційного провадження отримали 15 травня 2020 року і 19 травня 2020 року відповідно. Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним залишити без задоволення касаційну скаргу з огляду на таке. ІІ. Мотиви Верховного Суду Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. У частині першій статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За усталеною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Проте, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що належить захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 17 серпня 2007 року позивачі проживали й були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3. У зв'язку присвоєнням будівлі, в якій проживали позивачі, нової адреси, останні 8 лютого 2008 року зняті з реєстрації за адресою: АДРЕСА_3, та цього ж дня зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1. Упродовж 2008 - 2009 років мешканці будівлі за адресою: АДРЕСА_1 переобладнали приміщення навчальних аудиторій у квартири. Вселення позивачів до квартири АДРЕСА_1, відбулось на підставі ордеру, що підтверджується листом командира військової частини ВО213 від 11 грудня 2015 року №4091. Також судами попередніх інстанцій встановлено, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є власністю держави в особі Міністерства оборони України й перебуває в оперативному управлінні на балансі, експлуатується й обслуговується КЕВ міста Полтави, що є установою, яка веде облік казармено-житлового фонду і здійснює контроль за використанням житлового фонду Міністерства оборони України. Між позивачами та КЕВ міста Полтави виник спір з приводу користування спірним житловим приміщенням у зв'язку з чим КЕВ міста Полтави подано позов про виселення позивачів з жилого будинку відомчого житлового фонду Міністерства оборони України за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Октябрського районного суду міста Полтава від 4 червня 2015 року в цивільній справі №554/1480/15-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 липня 2015 року, позовні вимоги КЕВ міста Полтави задоволено і виселені з жилого будинку відомчого житлового фонду Міністерства оборони України за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1, її син ОСОБА_2 і ОСОБА_3. На виконання вказаного рішення за заявою від 11 вересня 2015 року КЕВ міста Полтави Октябрським районним відділом у місті Полтаві Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області знято позивачів з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 28 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року, задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 4 червня 2015 року в справі №554/1480/15-ц за нововиявленими обставинами й скасовано це рішення, у задоволенні позовних вимог КЕВ міста Полтави відмовлено. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, задоволено заяву представника ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 4 червня 2015 року в справі №554/1480/15-ц і поновлено реєстрацію місця проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_2. Позивачі 15 березня 2019 року звернулись до Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб Полтавської міської ради з заявами про поновлення своєї реєстрації місця проживання, з якої вони були зняті на підставі скасованого судового РІШЕННЯ: За результатами розгляду вказаних звернень Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Полтавської міської ради надало відповідь від 21 березня 2019 року, в якій повідомило, що на виконання рішення Октябрського районного суду міста Полтави (справа №554/1480/15-ц) Октябрським районним відділом у місті Полтаві Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області 11 вересня 2015 року позивачів знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1.11 лютого 2019 року Октябрським районним судом міста Полтави ухвалено поновити реєстрацію місця проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_2. За відомостями, якими володіє Управління, місце проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано не було, тому підстави для поновлення реєстрації місця проживання позивачів саме за цією адресою відсутні. З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду, що позивачі звернулися до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем й КЕВ міста Полтави права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2, визнаного ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року, тому спірні правовідносини виникли між учасниками справи й КЕВ міста Полтави з приводу захисту житлових прав та інтересів позивачів, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Суд зазначає, що спір про поновлення реєстрації місця проживання позивачів може впливати на їх майнові права та інтереси, тому, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень цей спір не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Отже, враховуючи, що спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених житлових прав позивачів, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постановах від 4 грудня 2019 року в справі №820/212/18, від 10 квітня 2019 року в справі №826/3620/17, і правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною в постановах від 7 лютого 2019 року в справі №824/485/17-а, від 30 липня 2019 року в справі №127/28220/17, від 31 липня 2019 року в справі №2340/3949/18, і підстави для відступу від цього висновку відсутні. Доводи скаржника про те, що право проживання (користування) за позивачами визнано судовими рішеннями, які набрали законної сили, зокрема, рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 28 вересня 2018 року та ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року, Верховний Суд відхиляє, оскільки в справі №554/1480/15-ц предметом позову було виселення позивачів з жилого будинку відомчого житлового фонду Міністерства оборони України за адресою: АДРЕСА_2 на підставі статті 132 Житлового кодексу України (виселення з гуртожитків), а не спір про встановлення права проживання (користування) позивачів в цьому житловому будинку за вказаною адресою. У порядку цивільного судочинства розглядаються, зокрема, спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного житлового фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов'язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання в належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача. Верховний Суд також вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції, що оскільки звернення (від 15 березня 2019 року) позивачів до Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб Полтавської міської ради із заявами про поновлення своєї реєстрації місця проживання, з якої вони були зняті на підставі скасованого судового рішення, зумовлено необхідністю виконання Ухвали Октябрського районного суду міста Полтави від 11 лютого 2019 року про поворот виконання рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 4 червня 2015 року у справі №554/1480/15-ц, то відповідно до приписів частини першої статті 446 ЦПК України питання з виконання вказаної ухвали суду повинно вирішуватися судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, тобто цивільним судом. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування судового рішення, а тому в задоволенні касаційної скарги слід відмовити. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу адвоката Процай Володимира Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року в справі №440/1812/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. ....................................... .......................................... ....................................... Н. М. Мартинюк А. В. Жук Ж. М. Мельник-Томенко, судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2018 року Київ справа №821/3517/15-а адміністративне провадження №К/9901/10256/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л. розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу №821/3517/15-а за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Головного управління Національної поліції в Херсонській області, третя особа - Південна міжрегіональна філія Державного підприємства "Інформ Ресурси", про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року (постановлену у складі головуючого судді - Василяки Д. К. ) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю. В., суддів: Золотнікова О. С., Скрипченка В. О.) ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірними дії посадових осіб Управління ДАІ УМВС України в Херсонській області, пов'язані із затриманням 29 жовтня 2014 року о 19:30 належного йому автомобіля "FORD Transit D" державний номер НОМЕР_2 та передачею на тимчасове зберігання до спеціального майданчика у Херсонській області, м. Цюрупинськ, вул. Гвардійська,160; зобов'язати Управління ДАІ УМВС України в Херсонській області видати безоплатно зі спеціального майданчика, що розташований за адресою: Херсонська область м. Цюрупинськ, вул. Гвардійська,160, належний йому вказаний автомобіль та виключити відомості про розшук та арешт вказаного автомобіля з автоматизованої інформаційно-пошукової системи "ВІДЕОКОНТРОЛЬ-Рубіж". 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем неправомірно вилучено його транспортний засіб та відповідно, в подальшому, неправомірно передано його на тимчасове зберігання до спеціального майданчика. Посилаючись на вказане, позивач також зазначає, що відповідачем слід безоплатно повернути йому автомобіль як власнику, так як затримання транспортного засобу не було пов'язане з вчиненням ним правопорушень. Короткий зміст рішень суду І інстанції 3. Ухвалою Херсонського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2015 року залучено до участі у справі Південну міжрегіональну філію Державного підприємства "Інформ Ресурси" в якості третьої особи. 4.04 лютого 2016 року Херсонський окружний адміністративний СУД ВИРІШИВ: У задоволенні адміністративного позову - відмовити повністю. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність дій відповідача щодо передачі автомобіля, який належить позивачу, на тимчасове зберігання до спеціального майданчика, оскільки вказані дії передбачені законодавством України у разі встановлення, що транспортний засіб перебуває у розшуку. Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції 5.13 квітня 2016 року у судовому засідання Одеський апеляційний адміністративний суд протокольною ухвалою залучив до участі у справі в якості відповідачів - Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Головне управління Національної поліції в Херсонській області. 6.22 червня 2016 року Одеський апеляційний адміністративний СУД ВИРІШИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року залишити без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається. 7. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8.29 липня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 9. У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року. Прийняти нове судове рішення яким задовольнити позовні вимоги. 10. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року. 11.26 січня 2018 року вказана касаційна скарга надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах. II. АРГУМЕНТИ СТОРІН 12. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (позивача у справі) : Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають скасуванню. ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій протиправно посилалися на незакінчені виконавчі провадження стосовного нього, оскільки ні у виконавчій службі України ні в службі федеральних приставів, яка діє у м. Севастополі таких проваджень на час зупинення його транспортного засобу немає. Вважає, що правові норми Інструкції про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), затвердженої наказом МВС України, Міністерства юстиції України від 25 червня 2002 року №607/56/5, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки територія м. Севастополь є тимчасово окупованою і на неї розповсюджується дія Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". На цих територіях діяльність територіальних органів Міністерства юстиції України, у тому числі органів державної виконавчої служби, тимчасово не здійснюється. На час затримки транспортного засобу ДАІ не мала правових підстав користуватися інформацією, яка була введене в систему станом на 2013 рік, так як зняття розшукових реєстрів здійснює виконавча служба яка їх вносила. Така служба призупинила свою роботу на тимчасово окупованій території, не передала незавершені провадження іншій виконавчій службі, не закрила їх. Крім того, наказ МВС України від 29 грудня 2011 року №975 яким затверджено "Інструкцію з використання системи відео-фіксації номерних знаків транспортних засобів "ВІДЕОКОНТРОЛЬ-Рубіж" було скасовано наказом МВС України від 14 травня 2012 року №418. Також, акт огляду було складено з порушенням пунктів 3 та 4 Порядку тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року №1102, а саме без присутності двох свідків та не надання евакуатора для транспортування транспортного засобу на спеціальний майданчик. IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 13. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3, виданого Севастопольським МРЕВ, належить автомобіль "FORD - Transit D", 1995p. в., білого кольору, вантажопасажирський - В, державний номер НОМЕР_2.14. ОСОБА_1 зареєстрований та постійно проживає на тимчасово окупованій території АР Крим - м. Севастополі. Також, позивач є фізичною особою-підприємцем та на цей час (зі слів його представника) фактично одночасно перебуває на податковому обліку як у Генічеській ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області, так і у податкових органів РФ, діючих на тимчасово окупованій території АР Крим. 15.29 жовтня 2014 року працівниками ДАІ у м. Цюрупинськ Херсонської області, у зв'язку із спрацюванням автоматизованої інформаційно-пошукової системи "ВІДЕОКОНТРОЛЬ-Рубіж", було зупинено автомобіль позивача, як такий, що оголошений у розшук ДВС м. Севастополя на підставі постанови державного виконавця ВДВС Балаклавського РУЮ від 17 вересня 2013 року ВП №3767165.16. Того ж дня автомобіль ОСОБА_1 було доставлено та передано на тимчасове зберігання на спеціальний майданчик, про що складено акт огляду №ЦР 140759.17. Не погоджуючись з такими діями посадових осіб відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом. IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 18. Конституція України. 18.1. Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 19. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року) 19.1. Частина друга статті 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 19.2. Частина третя статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) ; 4) безсторонньо (неупереджено) ; 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) ; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 19.3. Частина друга статті 11. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. 19.4. Частина третя статті 49. Особи, які беруть участь у справі, мають право: 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; 2) знайомитися з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; 5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 8) знайомитися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і подавати письмові зауваження до них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; 11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. 19.5. Стаття 52. Суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави. Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. 19.6. Частина четверта статті 195. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції. 20. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15.12.2017 року) 20.1. Частина третя статті 3. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 20.2. Частина сьома статті 48. Заміна позивача допускається до початку судового розгляду справи по суті. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції. 21. Кодекс України про адміністративні правопорушення, введений в дію з 1 червня 1985 року постановою Верховної Ради Українcької РСР від 7 грудня 1984 року №8074-X (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 21.1. Частина шоста статті 265' 2. Порядок тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках та стоянках визначається Кабінетом Міністрів України. 22. Порядок тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року №1102 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 22.1. Абзац другий пункту 2. У разі виявлення транспортного засобу боржника, оголошеного в розшук відповідно до статті 40 Закону України "Про виконавче провадження", уповноважена особа Державтоінспекції негайно тимчасово затримує такий транспортний засіб та доставляє на спеціальний майданчик чи стоянку. 22.2. Пункт 3. Доставлення транспортного засобу на спеціальний майданчик чи стоянку здійснюється за допомогою спеціальних автомобілів - евакуаторів (далі - евакуатор), у тому числі тих, що належать підприємствам, установам та організаціям, які провадять діяльність, пов'язану з транспортуванням транспортних засобів, і з якими Державтоінспекцією укладені в установленому порядку договори. 22.3. Абзац перший пункту 4. Для доставлення транспортного засобу на спеціальний майданчик чи стоянку уповноважена особа Державтоінспекції викликає евакуатор через чергового по підрозділу Державтоінспекції. 22.4. Абзац дев'ятий пункту 4. У разі виявлення транспортного засобу боржника, оголошеного в розшук відповідно до статті 40 Закону України "Про виконавче провадження", у присутності двох свідків і представника підприємства, установи або організації, який доставляє транспортний засіб на спеціальний майданчик чи стоянку, складається акт огляду та тимчасового затримання транспортного засобу. 22.5. Пункт 8. Про місце зберігання тимчасово затриманого транспортного засобу уповноважена особа Державтоінспекції повідомляє водієві під час складання протоколу про адміністративне правопорушення, а за його відсутності - черговій частині територіального органу внутрішніх справ. Про тимчасове затримання транспортного засобу боржника уповноважена особа органу Державтоінспекції повідомляє державному виконавцю протягом трьох діб. 22.6. Пункт 12. Повернення тимчасово затриманого транспортного засобу, який зберігається на спеціальному майданчику чи стоянці, здійснюється за письмовим зверненням його водія, власника (співвласника) за умови оплати ним витрат, пов'язаних з транспортуванням та зберіганням такого транспортного засобу, та пред'явлення відповідного протоколу про адміністративне правопорушення. Повернення тимчасово затриманого транспортного засобу боржника, який зберігається на спеціальному майданчику чи стоянці, здійснюється за вимогою державного виконавця. V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. 24. Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, до суду не з'явилися, у зв'язку із чим на підставі пункту 2 частини першої статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. 25. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до наступних висновків. 26. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у позові заявлялися вимоги до Управління Державної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області про визнання неправомірними дій посадових осіб Управління ДАІ УМВС України щодо вилучення у позивача автомобіля "FORD Transit D" державний номер НОМЕР_2, який належить йому на праві власності, зобов'язання відповідача видати, вказаний автомобіль та виключити відомості про розшук та арешт вказаного автомобіля з автоматизованої інформаційно-пошукової системи "ВІДЕОКОНТРОЛЬ-Рубіж". 27. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправними дій Управління ДАІ УМВС України. При цьому, посилався на те, що дії відповідача щодо вилучення автомобіля "FORD Transit D" державний номер НОМЕР_2 вчинені відповідно до норм Порядку тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року №1102.28. В частині позовних вимог щодо зобов'язання Управління ДАІ УМВС України повернути вказаний автомобіль та вилучити відповідні відомості про його розшук та арешт з автоматизованої інформаційно-пошукової системи, суд першої інстанції дійшов наступних висновків. 29. Згідно із законодавством України, чинним на час виникнення спірних правовідносин, працівники Державтоінспекції мали право відправляти на штрафмайданчик автомобілі, оголошені в розшук відповідно до статті 40 Закону України "Про виконавче провадження". При цьому, протягом трьох діб Державтоінспекція повинна повідомити державному виконавцю про тимчасове затримання транспортного засобу. Повернення тимчасово затриманого транспортного засобу боржника, який зберігається на спеціальному майданчику чи стоянці, здійснюється за вимогою державного виконавця. 30. Отже, тимчасове затримання транспортного засобу і подальше його повернення здійснюється лише за вимогою державного виконавця. 31. У зв'язку з цим, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки вимога державного виконавця про повернення автомобіля ОСОБА_3 не подавалася до Державтоінспекції, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про повернення тимчасово затриманого транспортного засобу боржника та вилучення відповідних відомостей. 32. Питання щодо залучення до справи у якості відповідача органу виконавчої служби судом першої інстанції не вирішувалося. 33. Під час розгляду справи Одеським апеляційним адміністративним судом було залучено в якості відповідачів Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Головне управління Національної поліції в Херсонській області, про що зазначено лише в ухвалі суду від 22 червня 2016 року, якою справа була розглянута по суті. Мотиви, з яких Одеський апеляційний адміністративний суд виходив при залученні Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Головного управління Національної поліції в Херсонській області в якості відповідачів, відсутні. 34. Відповідно до статті 52 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції) суд першої інстанції може залучити до розгляду справи другого відповідача. Однак після залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. 35. Наведене означає, що у випадку залучення інших відповідачів, суд повинен у необхідному обсязі провести підготовку справи до судового розгляду, а саме, повідомити нових відповідачів про залучення їх до розгляду справи, надіслати їм копію позовної заяви або апеляційної скарги, надати інформацію про їхні права та обов'язки, запропонувати надати заперечення тощо. 36. В матеріалах справи відсутні відомості про вчинення судом апеляційної інстанції вищевказаних дій. Крім того, незрозуміло, які саме позовні вимоги до відповідачів, яких залучив суд другої інстанції, розглядав Одеський апеляційний адміністративний суд. Рішення суду не містить жодних обґрунтувань з приводу позовних вимог до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Головного управління Національної поліції в Херсонській області. 37. Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає обов'язку для суду щодо залучення другого відповідача у справі. Однак, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи суд може залучити до справи другого відповідача або співвідповідача, зокрема, якщо це може вплинути на повноту реалізації прав та законних інтересів позивача, з метою захисту яких подано відповідний позов. 38. Колегія суддів Верховного Суду вважає, що наведені обстави свідчать про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права. 39. В силу частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. За змістом частини сьомої статті 48 КАС України заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому для з'ясування необхідності залучення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Головного управління Національної поліції в Херсонській області в якості відповідачів у даній справі, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про скасування судових рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 40. За правилами пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 42. Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Скасувати постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Т. Г. Стрелець судді О. В. Білоус І. Л. Желтобрюх

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 травня 2018 року Київ справа №826/6351/15 провадження №К/9901/10706/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/6351/15 за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" до Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва прийняту 25 травня 2015 року у складі головуючого судді - Добрівської Н. А. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду постановлену 24 листопада 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Беспалова О. О., суддів: Грибан І. О., Губської О. А. ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року Державне територіально-галузеве об'єднання "Південно-Західна залізниця" (далі також - позивач, ДТГО "Південно-західна залізниця") звернулося до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області (далі також - відповідач, Управління) в якому просило: визнати протиправною бездіяльності відповідача в частині невиконання вимог пункту 6 "Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету", затвердженого Постановою КМУ від 04 березня 2002 року №256, а саме: не реєстрації за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року додаткових зобов'язань за фактично надані послуги пільгового проїзду залізницею окремим категоріям громадян по кожному зупиночному пункту Овруцького району за цей же період та не надсилання інформації про додаткові зобов'язання щомісяця до 18 числа фінансовому органу Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області; стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації на користь Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" 372 988,86 гривень витрат, які понесла залізниця на перевезення пасажирів, які користуються пільгами з оплати проїзду у приміських поїздах за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року. Позивач в обґрунтування позову зазначав, що в порушення вимог чинного законодавства України щодо пільг, компенсацій та гарантій, відповідачем було протиправно не здійснено заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року №256, оскільки при виконанні державної програми соціального захисту населення щодо компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян залізничним транспортом у період з 01 січня по 31 грудня 2014 року при наданні послуг на суму 372 988,86 гривень, та за відсутності компенсаційних виплат, головний розпорядник коштів повинен був зареєструвати додаткові зобов'язання та надати про це інформацію фінансовому органу виконкому міської ради. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 25 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2016 року, адміністративний позов задовольнив. Визнав протиправною бездіяльність Управління соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області в частині невиконання вимог пункту 6 "Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету", затвердженого Постановою КМУ від 04 березня 2002 року №256, а саме: не реєстрації за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року додаткових зобов'язань за фактично надані послуги пільгового проїзду залізницею окремих категорій громадян по Овруцькому району за вказаний період та не надсилання інформації про додаткові зобов'язання щомісяця до 18 числа фінансовому органу Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області. Стягнув з Управління соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області на користь Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" витрати на перевезення залізницею пасажирів, які користуються пільгами з оплати проїзду у приміських проїздах, за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року в сумі 372 988 гривень 86 копійок. Стягнув з місцевого бюджету Овруцького районну Житомирської області на користь Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-західна залізниця" понесені ним витрати по сплаті судового збору в розмірі 560 гривень 28 копійок. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 31 січня 2018 року прийнята до провадження. Не погоджуючись з судовими рішеннями, Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області подало касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. У касаційній скарзі Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської зазначає, що судові рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, на підставі неповно з'ясованих обставин по справі та неправильного тлумачення правових норм. В обґрунтування касаційної скарги відповідач вказує, що під час судового розгляду ним було надано докази про сумлінне виконання покладених на нього обов'язків, які суди залишили поза увагою та зазначає, що висновки судів не відповідають аналізу спірної правової норми за подібними обставинами по іншій справі, викладеному Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2016 року, який дає підстави вважати, що загальний обсяг виплат з місцевих бюджетів на державну програму соціального захисту, яка передбачає компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, не може перевищувати розміру затверджених субвенцій. В запереченнях на касаційну скаргу позивач посилається на практику Верховного Суду України, викладену у постанові від 12 квітня 2016 року по справі №761/5834/13-а та зазначає, що посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, як підставу відмови в відшкодуванні позивачу вартості перевезення пасажирів за пільговим тарифом передбаченого законом порушує принципи справедливості та рівності, а відсутність коштів для належного виконання грошового зобов'язання не може бути визнано обставиною, що звільняє від відповідальності, посилаючись при цьому на позицію ЄСПЛ по справам "Кечко проти України" та "Жовнер проти України". Просить в задоволенні касаційної скарги відмовити. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 травня 2014 року між позивачем та відповідачем було укладено договір №1 про розрахунки за перевезення пільгових категорій громадян за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам. Згідно умов цього договору позивач, як перевізник, забезпечує перевезення окремих категорій громадян, відшкодування витрат за пільгове перевезення яких здійснюється у відповідності до статті 102 Бюджетного кодексу України та щомісяця, не пізніше 6 числа, подає платнику (відповідачу по справі) розрахунок необхідної суми компенсації за пільговий проїзд окремих категорій громадян в залізничному транспорті на приміських маршрутах згідно форми, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2009 року №1359. У свою чергу, платник забезпечує протягом 3-х днів перевірку наданого перевізником розрахунку суми компенсації за пільговий проїзд окремих категорій громадян і складає акт звіряння розрахунку за надані послуги в межах бюджетних призначень на 2014 рік та здійснює розрахунки з перевізником у 5-денний термін після отримання відповідного фінансування в межах обсягу затверджених асигнувань на ці цілі. У разі скорочення (збільшення) обсягу затверджених асигнувань, платник вживає заходи щодо приведення договірних зобов'язань з перевізником та обсягів бюджетних зобов'язань у відповідність до уточнених обсягів бюджетних зобов'язань. Пунктом 5.1 Договору №1 передбачено, що термін його дії: з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року. На виконання умов Договору №1 позивачем у період з 01 січня по 31 грудня 2014 року було забезпечено здійснення перевезення пільговиків, у зв'язку з чим ним понесені витрати, у вказаний період на загальну суму 435188,86 гривень, що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями рахунків. Відповідачем зазначені витрати за спірний період відшкодовані у розмірі 62200,00 гривень, про що свідчить, зокрема, копія платіжного доручення №2042 від 22 жовтня 2014 року, та не заперечується управлінням. Решта коштів у розмірі 30674,00 гривень та 86274,86 гривень були перераховані на рахунок позивача у 2014 році в якості заборгованості за 2013 рік. Станом на дату звернення до суду заборгованість відповідача за надані протягом січня - грудні 2014 року послуги по перевезенню пільгових категорій громадян в приміському сполученні залізничним транспортом перед позивачем становить 372 988,86 гривень. Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції керувалися принципом верховенства права, враховували, що позивач не несе обов'язку по безкоштовному перевезенню пасажирів за умови відсутності компенсації матеріальних затрат на таке перевезення та посилалися на необхідність дотримання при вирішенні справи принципу Lex specialis derogat generali, зазначаючи, що у справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини висловив позицію, що якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Відтак суди дійшли висновку, що положення Закону України "Про Державний бюджет на 2014 рік" в частині закладених коштів на пільгове перевезення пасажирів у меншому розмірі не можуть витісняти собою гарантії соціального захисту людей, закріплені іншими законами. Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За правилами частини п'ятої статті 102 Бюджетного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, діла - БК України) за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг здійснюються, зокрема, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян. Відповідно до частини п'ятої статті 9 Закону України від 4 липня 1996 року №273/96-ВР "Про залізничний транспорт" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) для захисту інтересів окремих категорій громадян на пасажирських перевезеннях, у тому числі приміських, можуть передбачатися пільгові тарифи. Збитки залізничного транспорту загального користування від їх використання відшкодовуються залізницям за рахунок державного або місцевих бюджетів залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо введення відповідних пільг. Згідно з пунктами 2, 3, 5, 8 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів за державними програмами соціального захисту населення провадиться за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік, у межах обсягів, затверджених у обласних бюджетах, бюджеті Автономної Республіки Крим, бюджетах міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та у районних бюджетах на зазначені цілі. Забороняється фінансування місцевих програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету. Головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення (далі - головні розпорядники коштів). Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів щомісяця готують інформацію про фактично нараховані суми та акти звіряння розрахунків за надані послуги з підприємствами - надавачами відповідних послуг і надсилають їх фінансовим органам райдержадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення). Отримані місцевими бюджетами суми субвенцій перераховуються протягом одного операційного дня на рахунки головних розпорядників коштів, відкриті в територіальних управліннях Державної казначейської служби, для здійснення відповідних видатків. Відповідно до пункту 6 Порядку фінансові органи районних держадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення) на підставі актів звіряння, зазначених у пункті 5 цього Порядку, щомісяця готують реєстри нарахованих сум та подають їх Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовим органам обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, управлінням Державної казначейської служби в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі. Частинами першою, третьою та четвертою статті 48 БК України передбачено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років, довгострокових зобов'язань за енергосервісом, узятих на облік органами Казначейства України. Розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов'язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов'язання та не утворюється бюджетна заборгованість. Аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку, що загальний обсяг виплат з місцевих бюджетів на державну програму соціального захисту, яка передбачає компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, не може перевищувати розміру затверджених субвенцій. У справі, що розглядається, суди встановили, що відповідач неналежним чином виконав свої зобов'язання по направленню щомісяця інформації про фактично нараховані суми та акти звіряння розрахунків за надані послуги з підприємствами - надавачами відповідних послуг фінансовому органу райдержадміністрації, що були поза межами затверджених субвенцій. Так, відповідно до пункту 3 Типового положення про Головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської і про управління праці та соціального захисту населення районної, районної у мм. Києві та Севастополі державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету міністрів України №790 від 30.05.2007 року, основними завданнями управління, зокрема, є: забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, оплати і належних умов праці, зайнятості, трудової міграції, пенсійного забезпечення, соціального захисту та соціального обслуговування населення, в тому числі громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також ведення обліку осіб, що мають право на пільги за соціальною ознакою; забезпечення у межах своїх повноважень додержання законодавства про працю, зайнятість, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та соціальний захист населення. На підставі наведеної вище норми суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на відповідача покладено обов'язок вивчення потреб про об'єми та вартість соціальної послуги, укладення правочинів з надавачами послуг, контролю процесів надання таких послуг та забезпечення компенсаційних виплат надавачам послуг. Та вважав, що хоча головні розпорядники коштів при розрахунках компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян обмежені сумами фактичних зобов'язань відповідних бюджетів, проте зобов'язані у разі виникнення додаткових зобов'язань надсилати щомісяця до 18 числа фінансовим органам райдержадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення) уточнену інформацію про фактично нараховані у поточному місяці суми. Суд апеляційної інстанції погодився, що відповідач не проводив реєстрації додаткових зобов'язань та не здійснював щомісячне надсилання уточненої інформації про фактично нараховані у звітному періоді суми до фінансового органу виконкому районної ради. Суди критично віднеслись до посилань Управління на те, що ним щомісячно надавалася інформація про обсяги та вартість фактично наданих залізницею послуг по перевезенню пільгової категорії громадян з метою корегування обсягів виділених асигнувань з бюджету, тому що матеріали справи вчинення відповідачем таких дій не підтверджують. При цьому, наявна у матеріалах справи копія адресованої начальнику фінансового управління Овруцької РДА інформації станом на 01 січня 2015 року щодо кількості та суми фактично наданих пільгах (КФК 170302), в якій зазначена сума у розмірі 402 383,60 гривень, не може бути свідченням виконання відповідачем вимог п.6 Порядку №265, оскільки не підтверджує направлення Управлінням такої інформації щомісячно. Між тим Управління не погоджується з наведеним та вважає, що зазначені зобов'язання мають виконуватися з дотриманням вимог статті 48 БК України, Порядку №309, а Управлінням щомісячно надавалася до Фінансового управління Овруцької РДА зведена інформація про обсяги та вартість фактично наданих залізницею послуг по перевезенню пільгової категорії громадян (КФК 170302) з метою коригування обсягів виділених асигнувань з бюджету, копії яких було надано суду, тому вважає висновки щодо його бездіяльності безпідставними. В заперечення бездіяльності відповідач зазначає про реальну неможливість отримання позивачем компенсаційних виплат, оскільки в державному бюджеті у відповідному спірному періоді не вистачало достатньої кількості коштів, крім того, для виконання зобов'язання по зазначеним послугам за 2014 рік лише в межах перерозподілених асигнувань зменшило обсяг субвенцій на відшкодування іншим постачальникам послуг, які також не були забезпечені в повному обсязі. Негативно вплинув на виконання умов договору і факт безспірного списання сум на виконання рішень судів за попередні періоди надання послуг. Незважаючи на неодноразові звернення до органів Міністерства фінансів України виділення додаткових субвенцій для покриття необхідного обсягу витрат не відбулося. Як вбачається з постанови Верховного Суду України від 13 вересня 2016 року по справі за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" (далі - Залізниця) до управління праці та соціального захисту населення Андрушівської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання бездіяльності та дій протиправними, стягнення коштів переглядаючи справу, колегія судді дійшла зазначеного висновку за встановлених по справі обставин, що відповідач належним чином виконав свої зобов'язання в межах затверджених субвенцій. Правильне застосування правової норми по цій справі зумовлено відмінними від наведених обставин: правомірність дій відповідача щодо виконання зобов'язань не запезчених субвенціями державного бюджету, тому колегія суддів вважає посилання відповідача на зазначене рішення помилковим. Таким чином, відповідач в цій частині не виконав вимоги Порядку №265, чим порушив право ДТГО "Південно-Західної залізниці" на отримання компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян залізницею в повному розмірі, чим допустив протиправну бездіяльність та протиправні дії в частині несплати позивачу витрат, понесених останнім на перевезення пасажирів. Крім того, відповідно до положень статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права. Так, Європейким судом зх. Прав людини і рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі "Терем ЛТД, Чечетківн та Оліус проти України" та в рішенні від 30 листопада 2004 року у справі "Бакалов проти України" зазначено, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Оскільки послуги пільгового проїзду залізницею окремих категорій громадян надано не з власної ініціативи, а на виконання імперативних законодавчих вказівок щодо цього, то у результаті уповноважений на те державою орган - відповідач у справі - у силу закону має відшкодувати позивачу за рахунок бюджетних коштів понесені ним витрати. Отже, аналізуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін. Скасувати, встановлене ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2017 року, зупинення виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 травня 2015 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2016 року у справі №826/6351/15. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович судді О. В. Білоус Т. Г. Стрелець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 серпня 2019 року Київ справа №820/4848/17 адміністративне провадження №К/9901/47526/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Єресько Л. О., суддів: Загороднюка А. Г., Соколова В. М., розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №820/4848/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючий - Заічко О. В., суддів: Сагайдака В. В., Шляхової О. М. та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючий - Бондара В. О., суддів: Кононенка З. О., Калиновського В. А., УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування. В жовтні 2017 року громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області, де просив скасувати наказ відповідача №151 від 03 листопада 2015 року в частині, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Державною міграційною службою України прийнято наказ №151 від 03 листопада 2015 року про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання в частині пункт 18 (підпункти 18.1.-18.2.), що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1. На думку позивача, рішення відповідача не ґрунтується на нормах чинного законодавства, вільно тлумачиться відповідачем на власний розсуд та свою користь, що призводить до грубого порушення законного проживання іноземця ОСОБА_1 в Україні. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу - задоволено. Скасовано наказ Державної міграційної служби України №151 від 30 листопада 2015 року в частині, що стосується ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що при прийнятті спірного наказу не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено. Не погоджуючись з таким судовим рішенням, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції дав належну оцінку обставинам справи, правильно застосував законодавство, яке регулює спірні правовідносини та ухвалив правильне рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції 10 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України. У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року у справі №820/4848/17. Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають скасуванню. В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач зазначає, що судами попередніх інстанцій порушено приписи абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" щодо відсутності підстав для видачі позивачу посвідки на постійне проживання в Україні через звернення нею за отриманням такої посвідки зі спливом шестимісячного строку після набрання чинності Законом України "Про імміграцію". Таким чином, відповідач вважає, що позивач незаконно отримав посвідку на постійне проживання в Україні, оскільки на момент її видачі не міг вважатися таким, що має дозвіл на імміграцію. Також відповідач посилається на не врахування судами при ухваленні рішень положень пункту 2.9 розділу ІІ та пункту 3.7 розділу ІІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2003 року №681 (далі - Наказ №681) щодо обов'язку працівника територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви для оформлення посвідки на постійне проживання в Україні перевірити відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л. О. від 05 липня 2019 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до вимог частини 3 статті 340 КАС України. Позиція інших учасників справи Від позивача та третіх осіб відзиву не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи. Установлені судами попередніх інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, прибув в Україну в 1994 році для працевлаштування на ВАТ "Завод Ленінська кузня" за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року. Позивач звернувся до ВГІРФО Макарівського РВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про видачу йому посвідки на постійне проживання. За результатами розгляду вказаного клопотання ГІРФО ГУМВС України в Київській області 14 червня 2004 року прийнято висновок про документування позивача посвідкою на проживання в Україні на підставі п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію". За вказаним висновком позивача було документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання НОМЕР_4 від 14 червня 2004 року. В подальшому, позивач змінив місце проживання та став на облік у ГУ ДМС в Харківській області та йому, на підставі названого вище висновку, останнім 28 травня 2009 року було надано посвідку на постійне проживання НОМЕР_2 терміном дії "безстроково". 15 червня 2015 року ГУ ДМС в Харківській області на адресу УДМС України в Київській області було направлено запит №04/1-112094 з проханням повідомлення підстав видачі тимчасової посвідки на постійне проживання НОМЕР_4 від 14 червня 2004 року. За результатами розгляду вказаного запиту УДМС України в Київській області було проведено перевірки обставин, викладених у зверненні та 04 листопада 2015 року затверджено висновок про визнання недійсною посвідки на постійне проживання НОМЕР_3 від 14 червня 2004 року та інших посвідок, виданих на підставі зазначеної, які підлягають вилученню. Підставою зазначеного висновку слугував той факт, що, на думку УДМС України в Київській області документування позивача посвідкою на підставі п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію", суперечить вимогам міграційного законодавства. Відповідно до висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання ГУ ДМС в Харківській області, дозвіл на імміграцію за вищевказаною нормою мають іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Тобто, остання дата звернення з відповідною заявою - 7 лютого 2002 року, оскільки з 8 лютого 2002 року абзац 4 п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію" втратив чинність. Натомість позивач звернувся із заявою у 2004 році, тобто після закінчення строку, вказаного в Законі України "Про імміграцію". На підставі названого вище висновку, ДМС України наказом №151 від 30 листопада 2015 року скасовано рішення ГІРФО ГУМВС України в Київській області від 14 червня 2004 року про документування позивача посвідкою на проживання в Україні. Видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання НОМЕР_5 від 14 червня 2004 року визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню. В подальшому, позивач через уповноваженого представника звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про обмін посвідки на постійне проживання, на яку, вказаним міграційним органом надано відповідь від 31 серпня 2017 року №04/1-21399 про наявність наказу відповідача №151 від 30 листопада 2015 року про скасування посвідки на постійне проживання. Не погодившись з вказаними рішеннями відповідачів позивач звернулася до суду. Позиція Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб. Згідно зі статтею 16 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні. Закон України "Про імміграцію" (в редакції чинній станом на грудень 2002 року, далі - Закон №2491-ІІІ). Згідно з абзацом 6 статті 1 посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні. Відповідно до частини четвертої статті 11 особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви. Абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень цього Закону передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону. Відповідно до розділу V Прикінцевих положень Закону №2491-ІІІ, цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування. Так, 07 липня 2001 року вказаний Закон опубліковано у виданні "Урядовий кур'єр" №119. Відповідно до пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15 липня 2013 року №681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за №1335/23867 (далі - Наказ №681), рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом Голови ДМС України повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС України, визнаються недійсними та підлягають вилученню. Відповідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Положеннями пункту 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року №251 (далі - Порядок №251) встановлено, що посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого. Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України). Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку, що посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію. При цьому, іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ. Враховуючи, що Закон №2491-ІІІ опубліковано 07 липня 2001 року у виданні "Урядовий кур'єр" №119, цей Закон набув чинності 07 серпня 2001 року. Матеріалами справи підтверджується, що позивач у 1994 році прибув до України з метою працевлаштування та у подальшому залишився проживати в Україні. Із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивач звернувся з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року №2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону. Водночас, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні 14 червня 2004 року відповідачем була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України. При цьому, ГІРФО ГУМВС України в Київській області, приймаючи рішення про документування позивача посвідкою на постійне місце проживання, керувалося пунктом 4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідачем виявлено не було та надано позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні. З аналізу вищенаведеного, судом встановлено що позивач в установленій законом процедурі звернувся до уповноваженого на той час органу із необхідною заявою про надання йому дозволу на імміграцію із наданням всіх необхідних документів. З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію. Отже, доводи відповідача про те, що рішення про видачу позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими. Аргументи скаржника про те, що Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Порядку №681, тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального чи процесуального права. Відповідні правові позиції наведено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі 815/2473/17, від 27 березня 2019 року у справі №820/1863/17, від 26 червня 2019 року у справі 820/4595/17. Колегія суддів Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від зазначених позицій. Презюмується, що виходячи із принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України), уповноважений державний орган належним чином буде виконувати свої повноваження з тією метою, з якою йому надано ці повноваження. Тому позивач, отримавши від уповноваженого органу за наслідками його звернення посвідки на постійне проживання в Україні мав усі підстави розраховувати, що дане рішення прийнято на підставі закону та в межах повноважень цього органу. Таким чином позивач добросовісно отримав посвідку на постійне проживання в Україні від уповноваженого органу, не знаючи про те, чи всі належні процедури виконав даний уповноважений орган при розгляді його заяви, як не має підстав і для передбачення, що заявник мав можливість перевірити правомірність проведених цим органом процедур чи достовірно знати про їх протиправність. Приймаючи до уваги наведене, суддійшов висновку, що фактичне покладення на позивача відповідальності за неналежне виконання уповноваженими державними органами функцій, покладених на них законом, не відповідає принципу верховенства права. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судами першої і апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Висновки щодо розподілу судових витрат З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються. Керуючись статтями 341, 343, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... Л. О. Єресько А. Г. Загороднюк, В. М. Соколов судді Верховного Суду

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 березня 2018 року Київ справа №820/3459/16 адміністративне провадження №К/9901/6968/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Білоуса О. В., суддів - Шарапи В. М., Желтобрюх І. Л., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року (головуючий суддя Полях Н. А.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 листопада 2016 року (головуючий суддя Лях О. П., судді - Яковенко М. М., Старосуд М. І.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Харківській області, Атестаційної комісії №3 Головного управління Національної поліції в Харківській області про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, поновлення на роботі, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, УСТАНОВИВ: У червні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі - ГУ НП в Харківській області), Атестаційної комісії №3 Головного управління Національної поліції в Харківській області (далі - Атестаційна комісія №3 ГУ НП в Харківській області), в якому просив: визнати протиправними та скасувати рішення Атестаційної комісії №3 ГУ НП в Харківській області, оформлене протоколом ОП №15.00005967.0033553 від 1 червня 2016 року, наказ ГУ НП в Харківській області від 14 червня 2016 року №189 о/с про звільнення його зі служби в поліції за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (через службову невідповідність) ; поновити позивача на посаді начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 листопада 2016 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Атестаційної комісії №3 ГУ НП в Харківській області, оформлене протоколом від 1 червня 2016 року ОП №15.00005967.0033553 щодо визнання ОСОБА_2 таким, що не відповідає займаній посаді, підлягає звільненню зі служби в поліції через службову невідповідність. Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ НП в Харківській області від 14 червня 2016 року №189 о/с "По особовому складу" в частині звільнення зі служби в поліції за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (через службову невідповідність) майора поліції ОСОБА_2 з посади начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області; поновлено позивача на посаді начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області; стягнуто з відповідача на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 14 червня 2016 року по 16 серпня 2016 року. Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ГУ НП в Харківській області звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просило рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О. В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І. Л., Шарапи В. М. Відповідно до частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Переглянувши судове рішення у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження ними служби в Національній поліції України регулюються нормами Закону України від 2 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII), пунктами 8, 9, 12 розділу XI якого передбачено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів. Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Працівникам міліції, які у визначеному цим Законом порядку прийняті на службу до поліції, наказами про призначення на відповідні посади одночасно присвоюються відповідні спеціальні звання поліції. Як встановлено судами, ОСОБА_2 проходив службу в органах внутрішніх справ України з жовтня 2005 року на різних посадах, що підтверджується змістом послужного списку. 7 листопада 2015 року відповідно до наказу ГУ НП в Харківській області від 7 листопада 2015 року №53 о/с позивача було призначено на посаду начальника Люботинського відділення поліції (м. Люботин) Харківського відділу поліції (м. Мерефа) ГУ НП в Харківській області з присвоєнням в порядку переатестування спеціального звання майор поліції. 11 лютого 2016 року ГУ НП в Харківській області прийнято наказ №37, яким позивача призначено на посаду начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області. 12 лютого 2016 року ГУ НП в Харківській області видано наказ №102 "Про організацію проведення атестування поліцейських Головного управління Національної поліції в Харківській області", яким визначено провести атестування поліцейських та підпорядкованих підрозділів атестаційними комісіями ГУ НП України в Харківській області. Наказом ГУ НП в Харківській області від 25 травня 2016 року №494 оголошено персональні склади атестаційних комісій для проведення атестування поліцейських ГУ НП України в Харківській області, а також зазначено, що комісії у своїй діяльності повинні керуватися Інструкцією про порядок проведення атестування поліцейських, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 2015 року №1465 (далі - Інструкція). 1 червня 2016 року за результатами розгляду матеріалів, проведеної співбесіди Атестаційна комісія №3 ГУ НП в Харківській області прийняла рішення, що ОСОБА_2 займаній посаді не відповідає, підлягає звільненню зі служби через службову невідповідність (протокол ОП №15.00005967.0033553 від 1 червня 2016 року). Наказом ГУ НП в Харківській області від 14 червня 2016 року №189 о/с майора поліції ОСОБА_2 звільнено із займаної посади начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області на підставі пункту 5 частини першої статті 77 Закону України "Про національну поліцію" (через службову невідповідність). Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з наступних мотивів з чим погоджується колегія суддів касаційної інстанції, враховуючи наступне. Інститут атестування поліцейських передбачено Законом №580-VIII відповідно до частини першої статті 57 якого, атестування поліцейських проводиться з метою оцінки їхніх ділових, професійних, особистих якостей, освітнього та кваліфікаційного рівнів, фізичної підготовки на підставі глибокого і всебічного вивчення, визначення відповідності посадам, а також перспектив їхньої службової кар'єри. Відповідно до частини другої статті 57 Закону №580-VIII атестування поліцейських проводиться: 1) при призначенні на вищу посаду, якщо заміщення цієї посади здійснюється без проведення конкурсу; 2) для вирішення питання про переміщення на нижчу посаду через службову невідповідність; 3) для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність. Наведений перелік підстав є вичерпним і розширенню не підлягає, а тому аналіз положень наведеної норми Закону дає підстави для висновку, що атестуванню підлягають лише ті поліцейські, які претендують на вищу посаду або щодо яких вирішується питання про переведення на нижчу посаду, або щодо яких вирішується питання щодо звільнення через службову невідповідність, а тому відповідно до списку поліцейських, які підлягають атестуванню (складається на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу ІV Інструкції) слід включати лише тих поліцейських, відносно яких наявні підстави для проведення атестування, що передбачені частиною другою. Тобто, кожна із зазначених у частині другій статті 57 Закону №580-VIII підстав проведення атестування повинна бути пов'язана з певними передумовами, зокрема, атестування яке призначається для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність повинне бути зумовлене існуванням реальних підстав до звільнення, як то неналежне виконання службових обов'язків, порушення установленого чинним законодавством порядку і правил несення служби тощо. Як встановлено судами, атестацію позивача проведено в порядку атестації усіх поліцейських Національної поліції України з метою оцінки їх ділових, професійних, особистих якостей, освітнього та кваліфікаційного рівнів, фізичної підготовки на підставі глибокого і всебічного вивчення, визначення відповідності посадам, а також перспектив їхньої службової кар'єри, що, на думку відповідача, не суперечить приписам частини першої статті 57 Закону №580-VIII. Разом з тим, приписи частини першої статті 57 вказаного Закону не є самостійною підставою проведення атестування, оскільки цю норму слід застосовувати у системному взаємозв'язку з нормами частини другої статті 57 Закону №580-VIII, в якій наведений вичерпний перелік підстав для проведення атестування, за відсутності яких проведення атестації є неправомірним. Крім того, пунктом 10 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №580-VIII передбачено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Вказані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ. Вирішуючи спір, суди встановили, що наказ, яким було призначено позивача на посаду начальника Люботинського відділення поліції (м. Люботин) Харківського відділу поліції (м. Мерефа) ГУ НП в Харківській області в порядку переатестування, з присвоєнням спеціального звання "майор поліції", не містить жодних застережень про тимчасовість призначення позивача на посаду, а тому питання про відповідність позивача вимогам до поліцейських було вирішено ще у листопаді 2015 року, у момент видання наказу про прийняття його на службу. Враховуючи те, що нормами пункту 9 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №580-VIII не передбачено можливості переатестації колишніх працівників міліції на предмет відповідності посаді, на яку їх вже призначено для подальшого проходження служби в органах поліції, суди дійшли висновку, що атестування ОСОБА_2 проведено неправомірно та за відсутності визначених законом підстав. Крім того, метою проведення атестації (для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність) є вирішення питання про можливість у той чи інший спосіб залишення особи на службі і, як крайній захід, пропозиція щодо звільнення зі служби через службову невідповідність виходячи з професійних, моральних і особистих якостей. Аналізуючи матеріали атестування позивача, суди зазначили, що зміст атестаційного листа ОСОБА_2, складеного його безпосереднім начальником, свідчить про те, що позивачу надано позитивну характеристику. В цьому ж атестаційному листі зроблено висновок про те, що ОСОБА_2 займаній посаді відповідає. Відповідно до пункту 16 розділу IV Інструкції атестаційні комісії при прийнятті рішень стосовно поліцейського повинні враховувати такі критерії: 1) повноту виконання функціональних обов'язків (посадових інструкцій) ; 2) показники службової діяльності; 3) рівень теоретичних знань та професійних якостей; 4) оцінки з професійної і фізичної підготовки; 5) наявність заохочень; 6) наявність дисциплінарних стягнень; 7) результати тестування; 8) результати тестування на поліграфі (у разі проходження). Разом з тим, аналізуючи надані документи та перевіряючи обставини справи, суди встановили, що відповідач не довів, що під час прийняття рішення про невідповідність позивача займаній посаді, атестаційною комісією враховувались обов'язкові критерії згідно з пунктом 16 розділу IV Інструкції, і, що за сукупністю оцінки усіх критеріїв позивач виявив себе як некваліфікований працівник, зокрема щодо низьких показників хоча б одного із встановлених критеріїв. За таких обставин, суди дійшли висновку, що атестаційна комісія, в порушення вимог статті 57 Закону №580-VIII та пункту 16 розділу IV Інструкції не проводила глибокого і всебічного вивчення документів особової справи позивача, не аналізувала в сукупності повноту виконання позивачем функціональних обов'язків (посадових інструкцій), показників його службової діяльності, рівня теоретичних знань та професійних якостей, не враховувала наявність заохочень та дисциплінарних стягнень тощо, а тому таке рішення та наказ про звільнення підлягають скасуванню, а позов задоволенню. Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній з 15 грудня 2017 року) передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. ГУ НП в Харківській області не доведено правомірність прийняття оскаржуваного наказу від 14 червня 2016 року №189 о/с про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області. Враховуючи зазначені обставини суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірного висновку щодо обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_2 про скасування зазначеного наказу та поновлення на посаді начальника Люботинського відділення поліції Харківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 345, 350, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Харківській області залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 листопада 2016 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. суддя -доповідач О. В. Білоус судді І. Л. Желтобрюх В. М. Шарапа