id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
59328884
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shumilovka
|
Shumilovka
|
Shumilovka is a rural locality (a selo) in Voskresenovsky Selsoviet of Mikhaylovsky District, Amur Oblast, Russia. The population was 53 as of 2018. There are 3 streets.
Geography
Shumilovka is located 51 km northeast of Poyarkovo (the district's administrative centre) by road. Voskresenovka is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Mikhaylovsky District, Amur Oblast
|
1321633
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Морозовичівська сільська рада
|
Морозовичівська сільська рада — колишня адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Іваничівському районі Волинської області з адміністративним центром у селі Морозовичі.
Припинила існування 4 серпня 2017 року через об'єднання в Поромівську сільську територіальну громаду Волинської області. Натомість утворено Морозовичівський старостинський округ при Поромівській сільській громаді.
Населені пункти
Сільській раді підпорядковувались населені пункти:
с. Морозовичі
с. Волиця-Морозовицька
с. Русовичі
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 1155 осіб, з яких 546 чоловіків та 609 жінок.
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкали 1182 особи.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Склад ради
Сільська рада складалась з 16 депутатів та голови. Склад ради: 6 депутатів (37.5 %) — від ВО Батьківщина, 5 депутатів (31.3 %) — самовисуванці, 4 депутатів (25.0 %) — від ВО Свобода та ще одна депутат (6.2 %) від Народної Партії.
Керівний склад сільської ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Населення
Населення сільської ради згідно з переписом населення 2001 року становить осіб, площа — 15.56 км², щілність — 76.1 осіб/км².
Посилання
Колишні сільські ради Іваничівського району
|
3627996
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97%D0%B2%20%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96
|
Список музеїв Харківської області
|
Список музеїв Харківської області
Список музеїв, розташованих на території Харківської області.
Музеї Харкова
{
"type": "FeatureCollection",
"features": [
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.23602, 50.00812] },
"properties": {
"title": "Державний музей природи Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.24016, 49.99902] },
"properties": {
"title": "Харківський морський музей",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.23626, 50.00802] },
"properties": {
"title": "Музей археології та етнографії Слобідської України",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.27038, 49.98975] },
"properties": {
"title": "Музей видатних харків'ян ім. К. І. Шульженко",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.288338, 49.977654] },
"properties": {
"title": "Музей жіночої та гендерної історії",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.20451, 49.99186] },
"properties": {
"title": "Музей історії та залізничної техніки Південної залізниці",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.21678, 49.98414] },
"properties": {
"title": "Музей історії Харківської станції швидкої медичної допомоги",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.323551, 49.966342] },
"properties": {
"title": "Музей керамічної плитки та сантехніки",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.24266, 50.01072] },
"properties": {
"title": "Музей сексуальних культур",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.23055, 49.99266] },
"properties": {
"title": "Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.2457, 50.00111] },
"properties": {
"title": "Харківський літературний музей",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.23854, 49.99909] },
"properties": {
"title": "Харківський художній музей",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.2452, 50.0046] },
"properties": {
"title": "Харківський музей Голокосту",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.20644, 49.98263] },
"properties": {
"title": "Музей Харківської школи фотографії",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.22789, 50.00437] },
"properties": {
"title": "Музей історії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.23266, 49.99204] },
"properties": {
"title": "Харківський музей ляльок",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.24063, 50.00719] },
"properties": {
"title": "Меморіальний музей-квартира родини Гризодубових",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
{
"type": "Feature",
"geometry": { "type": "Point", "coordinates": [36.24959, 50.00612] },
"properties": {
"title": "Software and Computer Museum",
"description": "",
"marker-symbol": "museum",
"marker-size": "large",
"marker-color": "36ff46"
}
},
]
}
Районні краєзнавчі музеї
Балаклійський районний краєзнавчий музей
Барвінківський краєзнавчий музей
Богодухівський краєзнавчий музей
Валківський краєзнавчий музей
Великобурлуцький краєзнавчий музей
Вовчанський історико-краєзнавчий музей
Дворічанський краєзнавчий музей
Зачепилівський історико-краєзнавчий музей
Зміївський краєзнавчий музей
Золочівський історико-краєзнавчий музей
Ізюмський краєзнавчий музей
Краєзнавчий музей Печенізького району
Краєзнавчий музей смт Слобожанське
Красноградський краєзнавчий музей імені П. Д. Мартиновича
Краснопавлівський народний краєзнавчий музей
Куп'янський краєзнавчий музей
Лозівський краєзнавчий музей
Люботинський міський краєзнавчий музей
Первомайський краєзнавчий музей
Сахновщинський краєзнавчий музей
Золочівський історико-краєзнавчий музей
Шевченківський краєзнавчий музей (смт Шевченкове)
Меморіальні музеї
Історико-меморіальний музей Іллі Рєпіна (Чугуїв)
Меморіальний будинок-музей Гната Хоткевича
Приколотнянський музей Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського
Сільські музеї
Музей бойового братерства в с. Соколове
Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди
Історико-археологічний музей–заповідник «Верхній Салтів» імені В. О. Бабенка
Пархомівський історико-художній музей
Музей історії села Знам'янка
Верхно-Бишкинський краєзнавчий музей
Посилання
Сайт «Музеї Харківщини»
Примітки
Музеї України за регіоном
Харківської
Музеї Харківської області
|
2925320
|
https://en.wikipedia.org/wiki/C%C3%A1seda
|
Cáseda
|
Cáseda is a town and municipality located in the province and autonomous community of Navarre, northern Spain.
References
External links
CASEDA in the Bernardo Estornés Lasa - Auñamendi Encyclopedia (Euskomedia Fundazioa)
Municipalities in Navarre
|
2423132
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%B4%D0%B5
|
Геде
|
Геде — громада в Німеччині, розташована в землі Нижня Саксонія. Входить до складу району Емсланд. Складова частина об'єднання громад Дерпен.
Площа — 31,1 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Нижньої Саксонії
|
12822354
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Ouen-d%27Attez
|
Saint-Ouen-d'Attez
|
Saint-Ouen-d'Attez is a former commune in the Eure department in Normandy in northern France. On 1 January 2016, it was merged into the new commune of Sainte-Marie-d'Attez.
Population
See also
Communes of the Eure department
References
Former communes of Eure
|
4764984
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D1%80%20%D0%9A%D0%B5%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D0%B9
|
Коннор Кенвей
|
Коннор Кенвей
Коннор Кенуей, від народження Радунхагейду (Connor Kenway, Ratohnhaké: ton; рід. 4 квітня 1756 в індіанському селі Ганадазедон) — персонаж серії ігор Assassin's Creed, головний герой комп'ютерної гри Assassin's Creed III (2012, перевидана в 2019 ).Епізодично з'являється у грі Assassin's Creed: Liberation , у книзі Assassin's Creed: Знедолений і в коміксі Assassin's Creed: Reflactions . Згадується в Assassin's Creed IV: Black Flag .
Життєпис
Коннор Кенвей — лідер американського братства ассасинів , володар рангу "майстер-ассасин", власник маєтку Девенпорт. Брав активну участь у війні за незалежність США, борючись на боці Джорджа Вашингтона та Континентальної армії. Входить до числа найбільших ассасинів, оскільки відновила з руїн американська філія ордена ассасинів і ефективно боролася з тамплієрами.
Народився в індіанському селі Ганадазедон 4 квітня 1756 року. Його мати - жінка на ім'я Гадзідзіо з племені ганьягеха, а батько - великий магістр ордена тамплієрів в американських колоніях, Гейтем Кенвей. Під час народження отримав індіанське ім'я Радунхагейду.
У віці чотирьох років хлопчик втратив свою матір під час пожежі. У 14 років Мати Рода показала йому дивну кулю. Торкнувшись його, юнак побачив бачення: представниця древньої раси Ісу Юнона доручила йому важливе завдання знайти символ братства ассасинів. Радунхагейду залишив рідне село і подався шукати наставника.
Ним виявився літній асасин Ахіллес Давенпорт. Спочатку він не хотів навчати молодика і кілька разів відмовив, але потім змінив рішення і розповів йому про багатовікову боротьбу між ассасинами та тамплієрами, показав портрети всіх впливових тамплієрів. Серед них юнак дізнався про свого батька.
Навчання тривало близько року, протягом якого Коннор розвивався як фізично, і духовно. У цей час він уперше відвідав Бостон, де став свідком кривавих подій Бостонської бійні, і познайомився з Семюелем Адамсом. Під час подорожі Ахіллес запропонував Радунхагейду прийняти нове ім'я - Коннор, на що той погодився і під яким увійшов до історії ордена.
Закінчуючи навчання, Коннор осягав економіку і морську справу, отримавши в дар від Ахіллеса маєток, корабель і цінне знайомство з капітаном Робертом Фолкнером. Влітку 1771, після повернення Коннора з плавання, Ахіллес прийняв його в братство ассасинів і дозволив одягнути відповідний костюм.
Головною метою Коннора стала реставрація братства ассасинів та поступове знищення впливових тамплієрів, водночас він допомагав батькам-засновникам та пропонував новим людям жити та працювати на території маєтку.
В 1773 Коннор знайомиться з Вільямом Моліно і Стефаном Шафо, останній приєднується до братства ассасинів. Разом із Семюелем Адамсом вони організовують протести у Бостоні, які виливаються у Бостонське чаювання.
Через півроку, 1774 року, Коннор вбиває першого тамплієра — Вільяма Джонсона, хитрого підприємця, котрі хотів нечесно заволодіти землями могил. Далі якийсь час Коннор займався справами маєтку, забезпечував виробництво товарів, допомагав місцевим жителям.
У 1775 році прибув посланець з Бостона, який доставив листа з проханням допомогти Полу Ревіру, що дозволить Коннору знайти і вбити Джона Піткерна — ще одного впливового тамплієра. Відносини Коннора з патріотами стають тіснішими, він бере активну участь у ранніх подіях війни за незалежність США. Доставляє послання під час опівнічної стрибки Пола Ревіра та Вільяма Моліно, стає свідком перших пострілів у Лексингтоні та втечі армії патріотів, командує кількома загонами патріотів у Конкорду та успішно відбиває атаку червоних мундирів. Далі демонструє відвагу під час битви при Банкер-хіллі, під час якої і вбиває Піткерна. Під час цих подій Коннору вдається познайомитись з Джорджем Вашингтоном.
У 1776 році Коннор дізнається про змову проти Джорджа Вашингтона, за яким стоїть тамплієр Томас Хіккі. Спроба вбити його в Нью-Йорку обертається невдачею, а Коннор потрапляє до в'язниці та вирушає на страту. Під час страти ассасини рятують його, зрізавши мотузку метальним ножем. Після цього Коннор встигає вбити Томаса Хіккі до того, як він завдасть удару Джорджу Вашингтону, який присутній на страті. Ізраель Патнем оголошує Коннора героєм, який врятував життя головнокомандувача.
У 1777 році Коннор допомагає ассасину Авеліні де Гранпре на околицях Нью-Йорка і водночас займається пошуком скарбів капітана Кіда. Тим часом, братство ассасинів в Америці розростається, в нього приймаються нові люди.
Взимку 1777 Коннор зустрічається зі своїм батьком і разом з ним розшукує Бенджаміна Черча, який зрадив і патріотів, і тамплієрів. Влітку 1778 року їм вдається знайти та вбити колишнього тамплієра. Приблизно в цей час Коннор знаходить адмірала флоту тамплієрів Ніколаса Біддла і вбиває його.
Далі Коннор візьме участь у битві при Монмуті та Чесапікській битві, а також допоможе Джорджу Вашингтону розкрити зрадника Бенедикта Арнольда у Вест-Поінті. Гейтем повідомляє ассасину, що саме Джордж Вашингтон наказав спалити село Ганадазедон, і тепер має намір повторно напасти на могаків, які зібралися воювати на боці червоних мундирів. Після цього відносини Коннора з патріотами стають прохолодними.
У 1781 році Коннору вдається вбити Гейтема Кенвея, після чого влада в ордені тамплієрів переходить до Чарльза Лі. Однак великим магістром він пробуде недовго: в 1782 Коннор вбиває і його, забравши таємничий амулет. Орден тамплієрів у колоніях знищено, а патріоти впевнено здобувають перемогу у війні.
Коннор повертається до рідного села, знаходить кришталеву кулю і востаннє спілкується з Юноною. Вона доручає йому сховати амулет у надійному місці, знаючи, що Дезмонд спостерігає за його діями через Анімус. Після цього Коннор стає вільним, займається справами маєтку і розвиває орден ассасинів .
Характер
Коннор Кенвей — розумний, врівноважений і сильний чоловік, який завжди доводить до кінця задумане. Він прийняв своє призначення та виконав його. Відрізняється прямотою у спілкуванні, бажає свободи та миру.
Навички
Будучи індіанцем, Коннор навчився полювати, орієнтуватися в лісі та лазити по деревах у досить юному віці. Здатний вижити практично в будь-яких умовах. Ахіллес під час численних тренувань навчив його боротися і користуватися прихованим мечем, а також діяти таємно. Семюель Адамс навчив Коннора переховуватися від переслідування червоними мундирами, зриваючи плакати розшуку та підкуповуючи працівників друкарні. Також Коннор має шосте почуття — орлиний зір. Коннор впевнено плаває, керує кораблем і стрибає на коні .
Цікаві факти
Спочатку костюм Коннора виглядав інакше, на артах ранньої версії станом на вересень 2010 у Коннора легке вбрання, пофарбоване в біло-червоній гамі . У грі цей костюм має сірий колір і його можна розблокувати, пройшовши певний другорядний квест.
Колір пояса Коннора викликав бурхливе обговорення серед розробників. Після семи двогодинних зборів було ухвалено рішення замість криваво-червоного кольору використовувати королівсько-синій .
Деякі розробники вважали, що потрібно дати доступ до Коннор раніше, а епізоди з Хейтемом розподілити по всій грі. Але ця пропозиція була відкинута.
У Коннора є дочка Йоніхьйо .
Коннор входить до ассасинів, популярних серед косплейників .
У деяких моментах гри Коннор розмовляє з іншими індіанцями магаукською мовою .
Критика та відгуки
У гравців та ігрових видань залишилися змішані враження про цього персонажа. Хтось вважає його нудним персонажем з наївними поглядами на життя, а хтось навпаки недооціненим персонажем
Посилання
Рецензія на веб-сайті Gamespot.
Рецензія на сайті Канобу.
Рецензія на сайті Eurogamer.
Best Assassin's Creed Characters
Top 10 Assassins in «Assassin's Creed»
Lilith Sinclair's Top 10 "Assassin's Creed Characters
Примітки
Вигадані американці
Вигадані масові вбивці
Вигадані метальники ножів
Вигадані ножові бійці
Вигадані пірати
Вигадані капітани
Вигадані фехтувальники
Вигадані бійці з вогнепальною зброєю
Персонажі відеоігор, що з'явилися 2012
Персонажі Assassin's Creed
Протагоністи відеоігор
Вигадані злочинці у відеоіграх
Вигадані стрільці у відеоіграх
Вигадані мисливці у відеоіграх
Персонажі-сироти у відеоіграх
Чоловічі персонажі у відеоіграх
Вигадані правозахисники
Персонажі-месники у відеоіграх
|
2859494
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D2%91%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%29
|
Закшево (гміна Ваґанець)
|
Закшево (гміна Ваґанець)
Закшево — село в Польщі, у гміні Ваґанець Александровського повіту Куявсько-Поморського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Влоцлавського воєводства.
Примітки
Села Александровського повіту
|
64163
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%201979
|
NGC 1979
|
NGC 1979
Об'єкти NGC
Заєць (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1784
|
620433
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Loschwitz%20Bridge
|
Loschwitz Bridge
|
Loschwitz Bridge is a cantilever truss bridge over the river Elbe in Dresden the capital of Saxony in Germany. It connects the city districts of Blasewitz and Loschwitz, two affluent residential areas, which around 1900 were amongst the most expensive in Europe. It is located close to Standseilbahn Dresden funicular railway and the world's oldest suspension railway Schwebebahn Dresden, as well as near the Dresden TV tower. The bridge is colloquially referred to as Blaues Wunder ("Blue Wonder"). This common name purportedly referred to the bridge's original blue colour and being seen as a technological miracle at the time; it is also understood to carry the cynical connotation referencing the German idiom meaning "to experience an unpleasant surprise" (literally: "to experience a blue wonder"), reflecting the skeptical view of contemporary commentators. There is also a bridge in Wolgast known as Blaues Wunder.
Construction took two years and was completed in 1893 at a cost of 2.25 million Goldmarks (equivalent to million €) and named in honor of Albert, King of Saxony. In the 19th century, a bridge of this length without supporting river piers was considered a technological masterpiece. Today the technology is less miraculous, but the bridge is a much-loved symbol of the city.
The original bridge toll ended during the hyperinflation of 1923. Towards the end of World War II, an SS unit attempted to destroy the bridge, but this was prevented when two people cut the detonator wires. Preserved in its original construction, the advanced age of the structure in recent years has led to some traffic limits. Until the opening of the Waldschlösschen Bridge on 26 August 2013, it was the only Elbe crossing east of the city centre.
The surrounding area of of the Elbe meadows was declared a cultural World Heritage Site by the UNESCO in 2004, but lost the title in 2009 following the construction of the Waldschlösschen Bridge, meant to relieve congestion on the Blue Wonder.
See also
List of bridges in Germany
References
External links
Cantilever bridges
Bridges completed in 1893
Buildings and structures in Dresden
Tourist attractions in Dresden
Road bridges in Germany
Former toll bridges in Germany
|
57521355
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Malhadas
|
Malhadas
|
Malhadas is a civil parish in the municipality of Miranda do Douro, Portugal.
The population in 2021 was 275, in an area of 27.67 km².
Population
Notable People
Domingos Raposo
Ricardo Ribas
References
Freguesias of Miranda do Douro
|
98539
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%205356
|
IC 5356
|
IC 5356 — галактика типу S0-a (спіральна галактика) у сузір'ї Риби.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 5356 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 5356 в оригінальному новому загальному каталозі
http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+5356
IC 5356 в базі SIMBAD
IC 5356 в базі Vizier
IC 5356 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 5356
IC 5356
IC 5356
|
40860626
|
https://en.wikipedia.org/wiki/M%C3%BClenen
|
Mülenen
|
Mülenen is a village in the Frutigen-Niedersimmental administrative district of the Swiss canton of Bern. The village is divided between the municipalities of Reichenbach im Kandertal and Aeschi bei Spiez.
Mülenen station, on the Lötschberg railway line, and the lower station of the Niesenbahn funicular, are both in the village.
Mülenen Castle and the Letzi Mülenen wall are a ruined medieval fortification and heritage site of national significance located in the village.
References
Villages in the canton of Bern
|
4583717
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Каштанник перуанський
|
Каштанник перуанський (Cinnycerthia peruana) — вид горобцеподібних птахів родини воловоочкових (Troglodytidae). Ендемік Перу.
Опис
Довжина птаха становить 15,5-16 см, вага 19,6 г. Верхня частина тіла яскраво-каштанова, тім'я і надхвістя більш руді. Обличчя білувате, хвіст каштановий, поцяткований чорними смужками. Підборіддя і горло рудувато-коричневі. груди, живіт і боки більш темні. Очі карі, дзьоб темно-коричневий, лапи чорні. У молодих птахів білувата пляма на обличчі відсутня.
Поширення і екологія
Перуанські каштанники мешкають на східних схилах Перуанських Анд, від Амазонаса до Аякучо. Вони живуть у вологих гірських тропічних лісах, на узліссях і галявинах. Зустрічаються зграйками, на висоті від 1500 до 3300 м над рівнем моря. Живляться комахами та іншими дрібними безхребетними, яких шукають в підліску. Гніздо мішечкоподібне з трубкоподібним бічним входом, направленим донизу.
Примітки
Воловоочкові
Птахи, описані 1873
Ендемічні птахи Перу
|
1807804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%84
|
Заттельдорф
|
Заттельдорф — громада в Німеччині, знаходиться в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядковується адміністративному округу Штутгарт. Входить до складу району Швебіш-Галль.
Площа — 46,21 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Баден-Вюртембергу
|
52116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bessie%20Smith
|
Bessie Smith
|
Bessie Smith (April 15, 1894 – September 26, 1937) was an African-American blues singer widely renowned during the Jazz Age. Nicknamed the "Empress of the Blues", she was the most popular female blues singer of the 1930s. Inducted into the Rock and Roll Hall of Fame in 1989, she is often regarded as one of the greatest singers of her era and was a major influence on fellow blues singers, as well as jazz vocalists.
Born in Chattanooga, Tennessee, Smith was young when her parents died, and she and her six siblings survived by performing on street corners. She began touring and performed in a group that included Ma Rainey, and then went out on her own. Her successful recording career with Columbia Records began in 1923, but her performing career was cut short by a car crash that killed her at the age of 43.
Biography
Early life
The 1900 census indicates that her family reported that Bessie Smith was born in Chattanooga, Tennessee, in July 1892. The 1910 census gives her age as 16, and a birth date of April 15, 1894, which appears on subsequent documents and was observed as her birthday by the Smith family. The 1870 and 1880 censuses report several older siblings or half-siblings.
Smith was the daughter of Laura and William Smith, a laborer and part-time Baptist preacher (he was listed in the 1870 census as a "minister of the gospel", in Moulton, Lawrence County, Alabama). He died while his daughter was too young to remember him. By the time Bessie was nine, her mother and a brother had also died and her older sister Viola took charge of caring for her siblings. As a consequence, Bessie was unable to gain an education.
Due to her parents' death and her poverty, Bessie experienced a "wretched childhood". To earn money for their impoverished household, Bessie and her brother Andrew busked on the streets of Chattanooga. She sang and danced as he played the guitar. They often performed on "street corners for pennies", and their habitual location was in front of the White Elephant Saloon at Thirteenth and Elm streets, in the heart of the city's African-American community.
In 1904, her oldest brother Clarence left home and joined a small traveling troupe owned by Moses Stokes. "If Bessie had been old enough, she would have gone with him", said Clarence's widow, Maud. "That's why he left without telling her, but Clarence told me she was ready, even then. Of course, she was only a child."
In 1912, Clarence returned to Chattanooga with the Stokes troupe and arranged an audition for his sister with the troupe managers, Lonnie and Cora Fisher. Bessie was hired as a dancer rather than a vocalist since the company already included popular singer Ma Rainey. Contemporary accounts indicate that, while Ma Rainey did not teach Smith to sing, she likely helped her develop a stage presence. Smith eventually moved on to performing in chorus lines, making the "81" Theatre in Atlanta her home base. She also performed in shows on the black-owned Theater Owners Booking Association (T.O.B.A.) circuit and would become one of its major attractions.
Career
Smith began forming her own act around 1913, at Atlanta's "81" Theater. By 1920, she had established a reputation in the South and along the East Coast. At the time, sales of over 100,000 copies of "Crazy Blues", recorded for Okeh Records by the singer Mamie Smith (no relation), pointed to a new market. The recording industry had not directed its product to black people, but the success of the record led to a search for female blues singers.
Hoping to capitalize on this new market, Smith began her recording career in 1923. Bessie Smith was signed to Columbia Records in 1923 by Frank Walker, a talent agent who had seen her perform years earlier. Her first recording session for Columbia was on February 15, 1923; it was engineered by Dan Hornsby who was recording and discovering many southern music talents of that era. For most of 1923, her records were issued on Columbia's regular A-series. When the company established a "race records" series, Smith's "Cemetery Blues" (September 26, 1923) was the first issued. Both sides of her first record, "Downhearted Blues" backed with "Gulf Coast Blues", were hits (an earlier recording of "Downhearted Blues" by its co-writer Alberta Hunter had previously been released by Paramount Records).
As her popularity increased, Smith became a headliner on the Theatre Owners Booking Association (T.O.B.A.) circuit and rose to become its top attraction in the 1920s. Working a heavy theater schedule during the winter and performing in tent shows the rest of the year, Smith became the highest-paid black entertainer of her day and began traveling in her own 72-foot-long railroad car. Columbia's publicity department nicknamed her "Queen of the Blues", but the national press soon upgraded her title to "Empress of the Blues". Smith's music stressed independence, fearlessness, and sexual freedom, implicitly arguing that working-class women did not have to alter their behavior to be worthy of respect.
Despite her success, neither she nor her music was accepted in all circles. She once auditioned for Black Swan Records (W. E. B. Du Bois was on its board of directors) and was dismissed because she was considered too rough as she supposedly stopped singing to spit. The businessmen involved with Black Swan Records were surprised when she became the most successful diva because her style was rougher and coarser than Mamie Smith. Even her admirers—white and black—considered her a "rough" woman (i.e., working class or even "low class").
Smith had a strong contralto voice, which recorded well from her first session, which was conducted when recordings were made acoustically. The advent of electrical recording made the power of her voice even more evident. Her first electrical recording was "Cake Walking Babies [From Home]", recorded on May 5, 1925. Smith also benefited from the new technology of radio broadcasting, even on stations in the segregated South. For example, after giving a concert to a white-only audience at a theater in Memphis, Tennessee, in October 1923, she performed a late-night concert on station WMC, which was well received by the radio audience. Musicians and composers like Danny Barker and Tommy Dorsey compared her presence and delivery to a preacher because of her ability to enrapture and move her audience.
She made 160 recordings for Columbia, often accompanied by the finest musicians of the day, notably Louis Armstrong, Coleman Hawkins, Fletcher Henderson, James P. Johnson, Joe Smith, and Charlie Green. A number of Smith's recordings—such as "Alexander's Ragtime Band" in 1927—quickly became among the best-selling records of their release years.
Broadway
Smith's career was cut short by the Great Depression, which nearly put the recording industry out of business, and the advent of sound in film, which spelled the end of vaudeville. She never stopped performing, however. The days of elaborate vaudeville shows were over, but Smith continued touring and occasionally sang in clubs. In 1929, she appeared in a Broadway musical, Pansy. The play was a flop; top critics said she was its only asset.
Film
In November 1929, Smith made her only film appearance, starring in a two-reeler, St. Louis Blues, based on composer W. C. Handy's song of the same name. In the film, directed by Dudley Murphy and shot in Astoria, Queens, she sings the title song accompanied by members of Fletcher Henderson's orchestra, the Hall Johnson Choir, the pianist James P. Johnson and a string section, a musical environment radically different from that of any of her recordings.
Swing era
In 1933, John Henry Hammond, who also mentored Billie Holiday, asked Smith to record four sides for Okeh (which had been acquired by Columbia Records in 1925). He claimed to have found her in semi-obscurity, "working as a hostess in a speakeasy on Ridge Avenue in Philadelphia." Smith worked at Art's Cafe on Ridge Avenue, but not as a hostess and not until the summer of 1936. In 1933, when she made the Okeh sides, she was still touring. Hammond was known for his selective memory and gratuitous embellishments.
Smith was paid a non-royalty fee of $37.50 for each selection on these Okeh sides, which were her last recordings. Made on November 24, 1933, they serve as a hint of the transformation she made in her performances as she shifted her blues artistry into something that fit the swing era. The relatively modern accompaniment is notable. The band included such swing era musicians as the trombonist Jack Teagarden, the trumpeter Frankie Newton, the tenor saxophonist Chu Berry, the pianist Buck Washington, the guitarist Bobby Johnson, and the bassist Billy Taylor. Benny Goodman, who happened to be recording with Ethel Waters in the adjoining studio, dropped by and is barely audible on one selection. Hammond was not entirely pleased with the results, preferring to have Smith revisit her old blues sound. "Take Me for a Buggy Ride" and "Gimme a Pigfoot", both written by Wesley Wilson, were among her most popular recordings.
Death
On September 26, 1937, Smith was critically injured in a car crash on U.S. Route 61 between Memphis, Tennessee, and Clarksdale, Mississippi. Her lover, Richard Morgan, was driving, and misjudged the speed of a slow-moving truck ahead of him. Skid marks at the scene suggested that Morgan tried to avoid the truck by driving around its left side, but he hit the rear of the truck side-on at high speed. The tailgate of the truck sheared off the wooden roof of Smith's old Packard vehicle. Smith, who was in the passenger seat, probably with her right arm or elbow out the window, took the full brunt of the impact. Morgan escaped without injuries.
The first person on the scene was a Memphis surgeon, Dr. Hugh Smith (no relation). In the early 1970s, Hugh Smith gave a detailed account of his experience to Bessie's biographer Chris Albertson. This is the most reliable eyewitness testimony about the events surrounding her death.
Arriving at the scene, Dr. Smith examined Smith, who was lying in the middle of the road with obviously severe injuries. He estimated she had lost about a half pint of blood, and immediately noted a major traumatic injury: her right arm was almost completely severed at the elbow. He stated that this injury alone did not cause her death. Though the light was poor, he observed only minor head injuries. He attributed her death to extensive and severe crush injuries to the entire right side of her body, consistent with a sideswipe collision.
Henry Broughton, a fishing partner of Dr. Smith's, helped him move Smith to the shoulder of the road. Dr. Smith dressed her arm injury with a clean handkerchief and asked Broughton to go to a house about 500 feet off the road to call an ambulance. By the time Broughton returned, about 25 minutes later, Smith was in shock.
Time passed with no sign of the ambulance, so Dr. Smith suggested that they take her into Clarksdale in his car. He and Broughton had almost finished clearing the back seat when they heard the sound of a car approaching at high speed. Dr. Smith flashed his lights in warning, but the oncoming car failed to slow and plowed into his car at full speed. It sent his car careening into Smith's overturned Packard, completely wrecking it. The oncoming car ricocheted off Hugh Smith's car into the ditch on the right, barely missing Broughton and Bessie Smith.
The young couple in the speeding car did not sustain life-threatening injuries. Two ambulances then arrived from Clarksdale—one from the black hospital, summoned by Broughton, the second from the white hospital, acting on a report from the truck driver, who had not seen the crash victims.
Smith was taken to the G. T. Thomas Afro-American Hospital in Clarksdale, where her right arm was amputated. She died that morning without regaining consciousness. After her death, an often repeated, but now discredited story emerged that she died because a whites-only hospital in Clarksdale refused to admit her. The jazz writer and producer John Hammond gave this account in an article in the November 1937 issue of DownBeat magazine. The circumstances of Smith's death and the rumor reported by Hammond formed the basis for Edward Albee's 1959 one-act play The Death of Bessie Smith.
"The Bessie Smith ambulance would not have gone to a white hospital; you can forget that", Hugh Smith told Albertson. "Down in the Deep South Cotton Belt, no ambulance driver, or white driver, would even have thought of putting a colored person off in a hospital for white folks."
Smith's funeral was held in Philadelphia a little over a week later, on October 4, 1937. Initially, her body was laid out at Upshur's funeral home. As word of her death spread through Philadelphia's black community, her body had to be moved to the O. V. Catto Elks Lodge to accommodate the estimated 10,000 mourners who filed past her coffin on Sunday, October 3. Contemporary newspapers reported that her funeral was attended by about seven thousand people. Far fewer mourners attended the burial at Mount Lawn Cemetery, in nearby Sharon Hill. Jack Gee thwarted all efforts to purchase a stone for his estranged wife, once or twice pocketing money raised for that purpose.
Unmarked grave
Smith's grave remained unmarked until a tombstone was erected on August 7, 1970, paid for by the singer Janis Joplin and Juanita Green, who as a child had done housework for Smith. Dory Previn wrote a song about Joplin and the tombstone, "Stone for Bessie Smith", for her album Mythical Kings and Iguanas. The Afro-American Hospital (now the Riverside Hotel) was the site of the dedication of the fourth historical marker on the Mississippi Blues Trail.
Personal life
In 1923, Smith was living in Philadelphia when she met Jack Gee, a security guard, whom she married on June 7, 1923, just as her first record was being released. During the marriage, Smith became the highest-paid black entertainer of the day, heading her own shows, which sometimes featured as many as 40 troupers, and touring in her own custom-built railroad car. Their marriage was stormy with infidelity on both sides, including numerous female sex partners for Bessie. Gee was impressed by the money, but never adjusted to show business life or to Smith's bisexuality. In 1929, when she learned of his affair with another singer, Gertrude Saunders, Smith ended the relationship, although neither of them sought a divorce.
Smith later entered a common-law marriage with an old friend, Richard Morgan, who was Lionel Hampton's uncle. She stayed with him until her death.
Musical themes
Songs like "Jail House Blues", "Work House Blues", "Prison Blues", "Sing Sing Prison Blues" and "Send Me to the 'Lectric Chair" dealt critically with social issues of the day such as chain gangs, the convict lease system and capital punishment. "Poor Man's Blues" and "Washwoman's Blues" are considered by scholars to be an early form of African-American protest music.
What becomes evident after listening to her music and studying her lyrics is that Smith emphasized and channeled a subculture within the African-American working class. Additionally, she incorporated commentary on social issues like poverty, intra-racial conflict, and female sexuality into her lyrics. Her lyrical sincerity and public behavior were not widely accepted as appropriate expressions for African-American women; therefore, her work was often written off as distasteful or unseemly, rather than as an accurate representation of the African-American experience.
Smith's work challenged elitist norms by encouraging working-class women to embrace their right to drink, party, and satisfy their sexual needs as a means of coping with stress and dissatisfaction in their daily lives. Smith advocated for a wider vision of African-American womanhood beyond domesticity, piety, and conformity; she sought empowerment and happiness through independence, sassiness, and sexual freedom. Although Smith was a voice for many minority groups and one of the most gifted blues performers of her time, the themes in her music were precocious, which led to many believing that her work was undeserving of serious recognition.
Smith's lyrics are often speculated to have portrayed her sexuality. In "Prove it On Me", performed by Ma Rainey, Rainey famously sang, "Went out last night with a crowd of my friends. They must've been women, 'cause I don't like no mens.. they say I do it, ain't nobody caught me. Sure got to prove it on me." African American queer theorists and activists have often looked to Ma Rainey and Bessie Smith as "gender-bending" role models of the early 20th-century blues era.
Discography
Hit records
There was no official national record chart in the US until 1936. National positions have been formulated post facto by music historian Joel Whitburn.
78 RPM Singles — Columbia Records
78 RPM Singles — Okeh Records
Compilation albums
Bessie Smith Album (1938)
Empress of the Blues (1940)
Empress of the Blues, Vol. II (1947)
The Bessie Smith Story, in 4 Volumes (1951)
The World's Greatest Blues Singer (1970)
Any Woman's Blues (1970)
Empty Bed Blues (1971)
The Empress (1971)
Nobody's Blues But Mine (1972)
Awards and honors
Grammy Hall of Fame
Three recordings by Smith were inducted into the Grammy Hall of Fame, an award established in 1973 to honor recordings that are at least 25 years old and that have "qualitative or historical significance".
National Recording Registry
In 2002, Smith's recording of "Downhearted Blues" was included in the National Recording Registry by the National Recording Preservation Board of the Library of Congress. The board annually selects recordings that are "culturally, historically, or aesthetically significant".
"Downhearted Blues" was also included in the list of Songs of the Century by the Recording Industry of America and the National Endowment for the Arts in 2001, and in the Rock and Roll Hall of Fame's 500 songs that shaped rock 'n' roll.
Inductions
In 1984, Smith was inducted into the National Women's Hall of Fame.
U.S. postage stamp
The U.S. Postal Service issued a 29-cent commemorative postage stamp honoring Smith in 1994.
Other
In 2023, Rolling Stone ranked Smith at No. 33 on their list of the 200 Greatest Singers of All Time.
Digital remastering
Technical faults in the majority of her original gramophone recordings (especially variations in recording speed, which raised or lowered the apparent pitch of her voice) misrepresented the "light and shade" of her phrasing, interpretation and delivery. They altered the apparent key of her performances (sometimes raised or lowered by as much as a semitone). The "center hole" in some of the master recordings had not been in the true middle of the master disc, so that there were wide variations in tone, pitch, key and phrasing, as commercially released records revolved around the spindle.
Given those historic limitations, the digitally remastered versions of her work deliver noticeable improvements in the sound quality of Smith's performances, though some critics believe that the American Columbia Records compact disc releases are somewhat inferior to subsequent transfers made by the late John R. T. Davies for Frog Records.
In popular culture
The 1948 short story "Blue Melody", by J. D. Salinger, and the 1959 play The Death of Bessie Smith, by Edward Albee, are based on Smith's life and death, but poetic license was taken by both authors; for instance, Albee's play distorts the circumstances of her medical treatment, or lack of it, before her death, attributing it to racist medical practitioners. The circumstances related by both Salinger and Albee were widely circulated until being debunked at a later date by Smith's biographer.
Dinah Washington and LaVern Baker released tribute albums to Smith in 1958. Released on Exodus Records in 1965, Hoyt Axton Sings Bessie Smith is another collection of Smith's songs performed by folk singer Hoyt Axton.
Each June, the Bessie Smith Cultural Center in Chattanooga sponsors the Bessie Smith Strut as part of the city's Riverbend Festival.
She was the subject of a 1997 biography by Jackie Kay, reissued in February 2021 and featuring as Book of the Week on BBC Radio 4, read in an abridged version by the author.
The song "Bessie Smith" by The Band first appeared on The Basement Tapes in 1975, but probably dates from 1970 to 1971, although musician Artie Traum recalls bumping into Rick Danko, the co-writer of the song, at Woodstock in 1969, who sang a verse of "Going Down The Road to See Bessie" on the spot.
In the 2015 HBO film Bessie, Queen Latifah portrays Smith, focusing on the struggle and transition of Smith's life and sexuality. The film was well received critically and garnered four Primetime Emmy Awards, winning Outstanding Television Movie.
Notes
References
Oliver, Paul. "Smith, Bessie." Grove Music Online. 2001; Accessed 16 Sep. 2021. Smith, Bessie.
Further reading
. Reprinted 2021, London: Faber & Faber,
External links
Interview with Bessie Smith biographer Chris Albertson
Bessie Smith recordings at the Discography of American Historical Recordings.
1894 births
1937 deaths
20th-century American women singers
20th-century African-American women singers
American blues singers
American street performers
Articles containing video clips
Bisexual women musicians
Burials in Pennsylvania
Classic female blues singers
Grammy Lifetime Achievement Award winners
Jazz musicians from Tennessee
African-American LGBT people
LGBT people from Tennessee
American LGBT singers
Musicians from Chattanooga, Tennessee
Road incident deaths in Mississippi
Singers from Tennessee
Vaudeville performers
20th-century American singers
20th-century American LGBT people
|
49359253
|
https://en.wikipedia.org/wiki/LRRC24
|
LRRC24
|
LRRC24
Leucine rich repeat containing 24 is a protein that, in humans, is encoded by the LRRC24 gene. The protein is represented by the official symbol LRRC24, and is alternatively known as LRRC14OS. The function of LRRC24 is currently unknown. It is a member of the leucine-rich repeat (LRR) superfamily of proteins.
Gene
In humans, LRRC24 is located on Chromosome 8 (8q24.3). The gene spans approximately 4.66 kb on the opposite strand. LRRC24 is composed of five exons, and only a single gene isoform has been identified.
Protein
General features
LRRC24 is a transmembrane protein of unknown function. Human LRRC24 consists of 513 amino acids including a 23 amino acid signal peptide. The mature form of the protein has a molecular weight of 52.9 kDa. The isoelectric point of the mature human protein is 7.98 The protein is largely composed of alpha helices.
Domains
LRRC24 is a single-pass transmembrane protein. The protein consists of six leucine-rich repeats and an immunoglobulin-like domain.
Localization
LRRC24 is a secreted protein as is evidenced by the presence of a signal peptide. The structure of the protein suggests that it localizes to the cell membrane.
Homology
LRRC24 is conserved in Euteleostomi with the exception of Aves. Also, based on sequence homology analysis, distant orthologs of LRRC24 are also conserved in invertebrates of phyla Mollusca and Arthropoda. No human paralogs of LRRC24 have been identified.
Expression
Microarray and in situ hybridization experiments suggest LRRC24 is primarily expressed within the brain. Expression is observed to be especially high within the midbrain, neocortex, and tissues of the limbic system, including the hypothalamus and hippocampal formation.
Interactions
Protein-protein interactions of LRRC24 implicate the protein with cell signaling, cell migration, and axon guidance. ROBO2 was found to interact with LRRC24. ROBO2 is a member of the Roundabout gene family, which are well known to play a significant role in nervous system development. Also, LRRC24 was found to interact with LRRTM4, a protein believed to be involved in synaptogenesis, as well as the maintenance of the nervous system in vertebrates.
LRRC24 has also been found to interact with IGFBP7, a known regulator of insulin-like growth factors (IGFs). IGFBP7 is also involved in the stimulation of cell adhesion.
Clinical significance
To date, no study has specifically implicated LRRC24 or the LRRC24 gene with any case of clinical significance.
References
Genes on human chromosome 8
Membrane proteins
|
2529225
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/TMEM175
|
TMEM175
|
TMEM175 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 4-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 504 амінокислот, а молекулярна маса — 55 615.
Кодований геном білок за функціями належить до іонних каналів, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як транспорт іонів, транспорт, транспорт калію, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з калію.
Локалізований у мембрані, лізосомі, ендосомах.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 4
Некатегоризовані білки
|
64340383
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lerista%20nichollsi
|
Lerista nichollsi
|
Lerista nichollsi
The inland broad-blazed slider (Lerista nichollsi) is a species of skink found in Western Australia.
References
Lerista
Reptiles described in 1933
Taxa named by Arthur Loveridge
Skinks of Australia
|
220797
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%20%D0%86%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%83
|
Гірнича промисловість Ірану
|
Гірнича промисловість Ірану.
Загальна характеристика
Провідна галузь гірничої промисловості — нафтогазодобувна. Видобувають також широкий спектр інших корисних копалин (табл.). Загальна кількість робітників зайнятих в гірничодобувній промисловості — бл. 100 тис. чол. Видобуток хромових, свинцево-цинкових, мідних, залізних і марганцевих руд, а також кам. вугілля порівняно незначний. Але на початку XXI ст. сектор видобутку рудної сировини формує бл. 6% ВВП, щорічна експортна вартість виробленої мінеральній продукції складає US$605 млн. Іран дає всього 0,05% мінерального виробництва світу.
Нафта експортується в країни ЄЕС і Японію, країни що розвиваються. Основні експортні вантажні термінали знаходяться на о-вах Сіррі, Лаван і Харк. Загальна протяжність нафто- і продуктопроводів бл. 8 тис. км.
Таблиця. — Видобуток основних видів мінеральної сировини в Ірані (тис.т).
Mining Annual Review 2002
Окремі галузі
Нафтова промисловість. Незважаючи на значне скорочення нафтовидобутку в порівнянні з серединою 1970-х років, Іран в 1996 займав 4-е місце з видобутку нафти і, як і раніше, входив до числа провідних світових експортерів нафти. Оскільки прибутки від продажу нафти життєво важливі для національної економіки, уряд розробив плани будівництва декількох нових терміналів. Найбільший у світі нафтопереробний завод в Абадані був сильно зруйнований після початку бойових операцій в Перській затоці. У 1990-х роках відновлені пошкоджені нафтопереробні заводи в Абадані, Ісфахані, Ширазі та введені в дію нові підприємства галузі в Еракі, Бендер-Аббасі і Бендер-Тахері.
У 2003 році близько 95% нафтовидобутку Ірану припадає на 29 родовищ. Двадцять два з цих родовищ розташовані на суші, сім — в Перській затоці. Найбільші діючі родовища на суші: Ахваз, Марун, Асмарі, Гачсаран, Агаджарі, Бангестан і Бібіхакиме — містять 80 млрд бар. сумарних запасів нафти. Тим часом старі гіганти поступово виробляються. В країні є 28 родовищ, видобуток на яких ще не починався, а серед них такі значні, як Дарховін, Шорум, Рігг, Доруд і Сарвестан. На шельфі 90% видобутку забезпечують родовища Абузар, Салман, Фурузан, Соруш, Норуз і Сирі [Petroenergy Information Network].
В кінці XX ст. Іран залучав до освоєння своїх нафтових родовищ нові іноземні фірми. Освоєнням родовища Сиррі займається французька компанія «Тоталь». У Ірані діють малайзійська компанія «Петронас», італійська компанія «Аджіп» і інші.
На початку 2003 р в іранському секторі шельфу Перської затоки, поблизу о. Лаван, компанія TotalFinaElf почала видобуток нафти на родовищі Балаль. Початковий рівень видобутку — 20000 бар./добу. У середині 2003 року, після введення в дію ще трьох експлуатаційних свердловин, темпи видобутку значно зросли. Видобута нафта з бурової платформи перекачується на острівний НПЗ. Розробка родовища ведеться за принципом «buy-back», відповідно до укладеної в квітні 1999 р. угоди. Фірма TotalFinaElf володіє 46,8% капіталу, італійська ENI — 38,2%, канадська Bow Valley — 15% [Offshore. 2003. V.63].
За висновками експертів видобуток нафти в Ірані в 2004–2005 рр. перевищить 6 млн бар./добу (300 млн т в рік). У 2015 р. Іран буде добувати по 6.4 млн бар./добу. Для досягнення таких показників необхідно продовжувати освоєння нових родовищ і досягти коефіцієнту нафтовіддачі продуктивних пластів в середньому по країні з 27,5% до 30% [Petroenergy Information Network].
Газова промисловість Ірану порівняно молода — видобуток вільного газу здійснюється з 1983 р. У 1999 р. з надр було видобуто 104.6 млрд м³ газу, в тому числі товарний видобуток 54.8 млрд куб.м. Близько 9% попутного нафтового газу станом на 2001 спалюється в факелах, понад 40% закачують в пласт для підвищення проценту добування нафти. Повністю припинити спалення газу в факелах планується до 2005 р. З моменту введення в експлуатацію в 1995 р. родовищ Агхар і Далан видобуток вільного газу на них досяг 14.4 млрд м³ на рік. На родовищі Далан діє газопереробна установка. Тут же розташована газова електростанція.
У енергетичному балансі країни на газ припадає 44% енергоносіїв; на природному газі працюють майже 85% іранських ТЕС. Товарний видобуток газу в Ірані після 2005 р. перевищить 100 млрд м³ (план). Найбільший енергетичний проєкт — розробка родовища Південний Парс, в яке вже вкладено близько 20 млрд дол. За даними держ. компанії NIOC родов., що складається з чотирьох самостійних покладів, може забезпечити видобуток в 226 млн м³/добу (82.5 млрд м³ на рік). Освоєння родовища розбите на 12 стадій (фаз), кожна з яких є самостійним проєктом. Реалізацію першої стадії здійснює державна Petroleum Development and Engineering Co. (PEDEC); очікуваний видобуток — 9.2 млрд м³ газу і 1.7 млн т конденсату на рік. Термін початку видобутку 2002–2003 рр. Друга і третя стадії — за консорціумом в складі компаній Total (40% капіталу), «Газпром» (30%) і малайзійської Petronas (30%). Початок видобутку — 2002 р.; очікуваний рівень — 20 млрд м³ газу і 3.6 млн т конденсату. У 2001 р. в рамках цього контракту завершилося будівництво двох морських платформ вартістю 123 млн дол., кожна з яких розрахована на буріння 10 свердловин. Четверта і п'ята стадії розробки родов., вартістю по 1.9 млрд дол. кожна, будуть здійснюватися компаніями ENI і Petropars (яка на 60% належить компанії NIOC) і включають будівництво в порту Бендер-Еселуйе газопереробного заводу. Роботи в рамках шостої-восьмої стадій, передбачають видобуток 29 млрд м³ на рік газу і 5 млн т конденсату (компанії — Petropars та британська Enterprise Oil). Дев'яту-дванадцяту стадії розробки родовища планують здійснити компанії BG, TotalFinaElf і Shell. Планується, що 15-16-a фази освоєння родовища забезпечать видобуток 50 млн куб.м/добу газу для продажу на внутрішньому ринку, виробництво 1 млн т на рік зрідженого нафтового газу (LPG) і 80 тис. бар./добу конденсату — на експорт і 1 млн т на рік етану — для використання як нафтохімічної сировини [Petroleum Economist. 2003. V.70, P. 10].
До кінця 2001 р. буде вирішене питання про доцільність розробки родовища Північний Парс. Потенціал річного видобутку — 37 млрд куб.м. Інтерес до цього проєкту виявляє компанія Shell.
Газ родовища Південний Парс будуть також закачувати для підтримки рівня видобутку нафти в родовища Джарі і, можливо, Ахваз і Мансурі (півд.-зах. остана Хузестан), газ родовища Північний Парс — в родовища Джарі, Кажаган, Биби-Хакіме і Бінак.
За повідомленням компанії NIOC, видобуток газу на родов. Табнак почнеться в 2003 р. На першій стадії розробки видобуток становитиме 20 млн куб.м/добу, на другій стадії, яка почнеться в ІІІ кв. 2003 р. — до 56 млн куб.м/добу [Petroleum Economist. 2002. V.69, № 11].
Загальна протяжність газорозподільної мережі Ірану становить 43.9 тис. км. Найбільші газопроводи країни — ІҐАТ-1 (Iranian Gas Trancline 1, 1200 км) і ІҐАТ-2 (600 км). У 2002 р. споруджується подвійний газопровід від родовища Південний Парс до порту Бендер-Еселує. Будується третій магістральний газопровід ІҐАТ-3 Південний Парс — Тегеран. Планується прокласти газопровід ІҐАТ-4 на північ країни (ТЕО німецької фірми PLE). Його довжина 700–800 км, продуктивність 110 млн м3/добу (40.5 млрд м³ газе на рік), а в подальшому — до 193 млн м³ (70 млрд м³ на рік). З них бл. понад 170 млн м³ — на експорт. Вартість проєкту 1.1-1.4 млрд дол. Діє газопровід Тебріз-Анкара, 1420 км, проєктна потужність 10 млрд м³ в рік (іранська ділянка — 270 км).
Іран має значний потенціал експорту природного газу (до 2005 р. — 40 млрд куб.м.). З 2002 р. за угодою з Туреччиною протягом 22 років газ постачатиметься по газопроводу Тебріз-Анкара. Початково експорт — на рівні 2 млрд м³ на рік, згодом — до 10 млрд м³ на рік. Є угода з Пакистаном про прокладення газопроводу (протяжність 2760 км, діаметр 1.4 м, вартість будівництва 5 млрд дол.) Південний Парс — Мултан (Пакистан), з продовженням на північ Індії. Потенційними покупцями іранського газу є Оман, Кувейт і ОАЕ. За оцінками, попит на імпортний газ в цих країнах бл. 20 млрд м³ на рік. У віддалені райони Іран планує закупати газ з Азербайджану та Туркменістану. У 2003 підписано контракт терміном на 25 років на постачання іранського природного газу в ОАЕ. Згідно з цим договором щодня в ОАЕ буде експортуватися понад 14 млн м³ природного газу. Постачання почнеться в 2005 році. Планується постачання газу і у Вірменію.
До 2005 р. видобуток газу в Ірані зросте з 300 млн куб.м/добу (2002) до 0.5 млрд куб.м/добу (182.5 млрд м³ на рік). За цей період частка газу в споживанні первинних енергетичних джерел зросте з 42% до 55% [Petroleum Economist. 2002. V.69, № 12].
Вугілля. Видобуток кам'яного вугілля ведеться в горах Ельбурсу і в Зеренді (недалеко від Керману), звідки його постачають на металургійний комбінат в Ісфахані. Головний новий вугільний проєкт у 2001–2002 рр. стосується родовища Parvadeh, що у віддаленій частині півдня пров. Хорасан (Khorassan). Тут буде побудована перша в Ірані повністю механізована шахта.
Залізо. У 2000 державна компанія National Iranian Steel Co. (NISCO) виробила бл. 7 млн т сталі; у 2005 р планується виробити 10 млн т. Залізняк для металургійного комбінату в Ісфахані надходить з родовищ в районі Бафка (неподалік від Йезду). Близько 60% хромітового концентрату направляють на завод в Абадані (Abaden), де щорічне виробництво ферохрому становить бл. 10 тис.т.
Поліметали. В Ірані розробляються численні родовища свинцевих і цинкових руд. До революції ці руди, а також хроміти (в районі Бендер-Аббаса) і барит (добувається недалеко від Куму) формували найважливіші статті вивозу, але в 1980-х роках їх експорт помітно скоротився. Видобуток Pb-Zn-руд в Ірані за 1998 р. становив 1,5 млн т з вилученням в концентрати 78 тис. т Zn і 17,5 тис. т Pb. Виробництво Zn і Pb склало по 12 тис. т.
На початку XXI ст. є три головні продуктивні одиниці у виробництві Zn-Pb. Їх розташування: Angouran біля Zanjan; Irankuh на околиці Ісфахана (Isfahan) і Kushk-Barq на схід від Йезд (Yazd). У 2000 р було перероблено сумарно 1.4 млнт руди, одержано 70 тис.т цинку в концентратах і 15,5 тис.т свинцю в концентратах. Ряд малих цинкових підприємств в околиці Zanjan виробили сумарно 18,5 тис.т цинкових зливків.
Компанія GIMCO розглядає проєкт залучення до розробки родов. Pb-Zn-руд Мехдіабад за 90 км на півд.-схід від Йезда, ресурси якого оцінюються в 42,5 млн т з сер. вмістом Zn 10,1%, Pb 2,6% і Ag 73 г/т. На острові Кешм збудовано цинковий завод продуктивністю 5 тис. т/рік. У перспективі планується будівництво другої лінії тією ж продуктивністю.
Алюмінієва промисловість країни до кінця XX ст. базувалася на імпортному бокситі і глиноземі. У 2000 р. введено в експлуатацію глиноземний завод продуктивністю 100 тис. т/рік на півн.-сході Ірану на базі родов. бокситів із запасами 22 млн т. Виробництво алюмінію компанією Iralco в 2000 р — 120 тис.т зливків, компанією Al Mahdi — 15 тис.т.
Міднодобувна підгалузь. Родовища мідних руд І. з комерційної точки зору є найбільш значущими серед металічних к.к. країни. Проєкт освоєння великого родовища (450 млн т із змістом металу 1,2%) в Серчешме (північно-далі на захід за Кермана) був практично готовий на початок революції, але видобуток мідної руди почався тільки в 1982. Аж до 1989 масштаби експлуатації були значно меншими потенційних, що оцінюються в 150 тис. т мідного концентрату на рік. Родовища в Серчешме, а також поклади, що ще не розробляються в Белуджистані і Йезді можуть перетворити Іран в один з провідних виробників міді у світі.
На гірничо-металургійному комплексі підприємств Sar Cheshmeh компанії NICICO в кінці XX ст. (1998 р.) виробництво Cu — конц-тів становило 354, Mo-конц-тів 3,1 і анодної Cu 138 тис. т. Ресурси руди в гірському відведенні підприємства оцінюються в 1250 млн т з сер. вмістом Cu 0,6%, Mo 0,03%, Au 0,27 і Ag 3,9 г/т. Після 2000 р. на комплексі збільшено виробництво Cu до 200 тис. т/рік.
За даними International Copper Study Group (ICSG) в Ірані в найближчі роки стануть до ладу мідні рудники Мейдук і Сунгун, а також мідеплавильний завод Керман.
Компанія ACCM на початку XXI ст. г.ч. закінчила будівництво ГЗК Songoun в історичній обл. Азербайджан проєктною продуктивністю по видобутку і переробці мідної руди 7 млн т/рік з виробництвом 45 тис. т Cu в конц-тах. Запаси що залучається до розробки родов. — 860 тис. т із сер. вмістом Cu 0,6% і Mo 0,1%.
У 2000 р. іранським виробником міді National Iranian Copper Industries Co. (NICICO) оброблено 14.4 млн т руди з сер. вмістом 0,8% Cu, і вироблено (із залученням імпортних концентратів) близько 170 тис. т анодної міді.
У 2003 р. введений в експлуатацію міделиварний комбінат в м. Хатунабад продуктивністю 80 тис. т міді на рік. Основним проєктувальником і постачальником обладнання для комбінату є китайська компанія NFC. Будівництво вела Національна компанія мідеплавильної промисловості.
Значним є Ірано-Шведський проєкт на мідному руднику Мейдук (Meydouk), який передбачає одержання тут у 2005 р 150 тис. т міді в концентратах.
Золото та інші метали. У золотому секторі Іран має незначне виробництво. У 2001 р підприємством Sar Cheshmeh вироблено 3 250 т молібденового концентрату, і попутно 410 кг золота та 15 500 кг срібла. Окремо від Sar Cheshmeh на мідеплавильному заводі копальні Мутег (Muteh), що за 145 км північніше Ісфахану (Isfahan), в 2001 вироблено 320 кг золота.
Індустріальні та будівельні матеріали. Іран є великим виробником індустріальних мінералів і виробного каменя. Це один з найбільших виробників гіпсу у світі, з щорічним його виробництвом 11 млн т. Видобувають також декоративні камені, переважно травертин, онікс, мармур і граніт (бл. 8 млн т у 2000 р). Нові проєкти гірничих робіт передбачають видобуток поташу, фосфату, ільменіту та інш.
У країні здійснюється програма лібералізації економіки з доступом іноземних інвестицій в мінерально-сировинний сектор.
Гірничо-геологічна служба. Підготовка кадрів
Діяльність гірничодобувних підприємств в І. контролюється Мін-вом важкої промисловості, геол.-розвідувальні роботи — Геол. департаментом мін-ва. Дослідження проводяться галузевими компаніями, а також в Інституті геофізики при Тегеранському університеті (видає труди). Підготовка кадрів здійснюється в осн. в Абаданському технологічному інституті, Інституті стандартів, Тегеранському університеті, навчальних центрах галузевих компаній.
Див. також
Корисні копалини Ірану
Історія освоєння мінеральних ресурсів Ірану
Природа Ірану
Геологія Ірану
Економіка Ірану
Джерела
Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.
Ірану
Гірнича промисловість Ірану
Промисловість Ірану
Іран
|
5193240
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Kris%20Kross
|
Kris Kross
|
Kris Kross
"Кріс Крос був американським хіп-хоп дуетом, що складався з Кріса "Мак Дедді" Келлі і Кріса "Дедді Мак" Сміта.
"Кріс Крос" був наймолодшим хіп-хоп дуетом, який здобув успіх, маючи золоті та платинові альбоми у віці 12 та 13 років. Дует був відкритий Джермейном Дюпрі в 1991 році і став світово відомим наступного року завдяки своєму хітовому дебютному синглу "Jump", який очолив чарт Billboard Hot 100 протягом восьми тижнів і був сертифікований подвійною платиновою платівкою як сингл. Вони продовжили випускати три студійних альбоми, з їх дебютним альбомом Totally Krossed Out, який очолив американський чарт Billboard 200, і наступними альбомами, Da Bomb і Young, Rich & Dangerous, які потрапили в Топ-20. Дует також був відомий своїм стилем одягу, коли вони носили свої речі задом наперед.
Кріс Келлі помер від передозування наркотиками 1 травня 2013 року.
Історія
Дружба між мешканцями Атланти, Джеймсом Крістофером Келлі (11 серпня 1978 – 1 травня 2013) та Крістофером Смітом (народжений 10 січня 1979 року), розпочалася в першому класі. Дует був помічений у торговому центрі Грінбріар в Атланті в 1991 році, коли їм було по 13 років, тоді 19-річним Джермейном Дюпрі. За словами Дюпрі, Келлі та Сміт не прагнули до укладення договору з виконавцями та не були реперами або музикантами, коли він їх зустрів. Він був вражений їх стилем, і "Kris Kross" стали першими артистами, підписаними на лейбл So So Def Дюпрі.
1992: Totally Krossed Out
Разом з Дюпрі, двоє підписали угоду з Ruffhouse Records і записали свій дебютний альбом Totally Krossed Out (1992). Повністю спродюсований Дюпрі, Totally Krossed Out був випущений 31 березня того року і продався у кількості чотирьох мільйонів копій в США. У нього входив хіт-сингл "Jump", який став першою реп-піснею, що очолив чарт Billboard Hot 100 протягом восьми тижнів.
Музичні відео з альбому також зазнали значного успіху. Відео до "Jump", зняте кінорежисером Річем Мюрреєм, посіло перше місце на каналі MTV і було продано понад 100 000 копій як VHS-відеосингл. Відео до їхнього наступного синглу, "Warm It Up", також зняте Мюрреєм, виграло нагороду Billboard за відео "Кращий новий виконавець", і потрапило на 14 місце того ж року, що й "Jump". За словами Джима Фарбера з The New York Daily News: "Разом цього було достатньо, щоб просунути дебютний альбом дуету, Totally Krossed Out, до мультиплатинового статусу."
1992–1996: Тур Майкла Джексона та додаткові медіа-проекти
Дует отримав можливість виступити на європейському турі Dangerous World Tour Майкла Джексона 1992 року, а також камео в відеокліпі Джексона на його сингл 1992 року "Jam". Крім того, вони з'явилися в музичних відеокліпах "Down with the King" (1993) Run-D.M.C. та "Hat 2 da Back" (1992) TLC, і були представлені в одному з епізодів серіалу A Different World і як заключний музичний виступ в епізоді від 29 травня 1992 року In Living Color.
Відеогра, в якій зіграв дует, під назвою Kris Kross: Make My Video, була випущена у 1992 році для системи Sega CD. Гравцям було запропоновано редагувати музичні відеокліпи групи для кількох їх хітів, використовуючи фрагменти оригінальних музичних відеокліпів, архівні кадри та загальні відеоанімаційні ефекти. Перед кожною сесією редагування гравцям подавали завдання зібрати певні кадри для відео. Гра потрапила на 18 місце у списку "20 найгірших ігор усіх часів" за версією Electronic Gaming Monthly. Кріс Крос зіграли камео у фільмі Теда Демме Хто такий чувак? (1993), у якому головні ролі виконали репер Ед Ловер і радіоведучий Доктор Дре з відомого шоу Yo! MTV Raps.
Кріс Крос також брали участь у промо-кампанії для Sprite у 1993 році, під час якої вони записали ексклюзивний реп, зняли промоційну фотосесію та рекламний ролик для бренду.
1993: Da Bomb
Другий альбом дуету, Da Bomb (1993), був сертифікований платиновим та мав хіти "Alright" з участю Super Cat, "I'm Real" та "Da Bomb" з участю Da Brat, яку відкрив Сміт. Більшість їхніх пісень були спрямовані на конкурентів, таких як Da Youngstas, Illegal та Another Bad Creation.
1996: Young, Rich & Dangerous
Третій альбом, Young, Rich & Dangerous, був випущений на початку 1996 року і отримав статус сертифікованого золотого диску. Він мав два хіти: "Tonite's tha Night" та "Live and Die for Hip Hop".
Освіта
Обидва учасники Kris Kross відвідували школу Woodward Academy в Коледж-Парк, Джорджія. Келлі вивчав мікс-інженерію і заснував лейбл C Connection Records. Сміт вивчав маркетинг та бізнес-менеджмент і заснував компанію One Life Entertainment, Inc.
Останній виступ
Останній виступ Kris Kross відбувся у їхньому рідному місті в Театрі «Фокс» на концерті з нагоди 20-річчя лейблу So So Def 23 лютого 2013 року.
Смерть Кріса Келлі
29 квітня 2013 року Кріс Келлі був знайдений без свідомості у своєму будинку в Атланті і доставлений до лікарні. Через два дні, 1 травня, його оголосили мертвим близько 17:00 у південному кампусі Медичний центр Атланти; йому було 34 роки. За день до того, як його знайшли без свідомості, він зняв відео, де читає реп у своєму домі. За документами поліції, Келлі був привезений додому для відновлення після вживання наркотиків, як він це робив кілька разів у минулому. Його дядько заявив поліції, що Келлі "має великий досвід вживання наркотиків."
Наступного дня Дюпрі виклав у своєму Twitter "лист до шанувальників", в якому називав Келлі "сином, якого у мене ніколи не було", і хвалив його як артиста. Кріс Сміт написав: "Кріс Келлі був моїм кращим другом. Він був наче моїм братом. Я люблю його і буду його дуже сумувати. Наше дружба почалася як дітей у першому класі. Ми виросли разом. Було благословенням досягти успіху, подорожувати світом і розважати фанатів Kris Kross у всьому світі з моїм кращим другом. Це те, що ми хотіли робити і що приносило нам щастя. Я завжди буду цінувати спогади про C-Connection."
Багато інших виконавців і шанувальників публічно висловили своє співчуття у зв'язку зі смертю Келлі, деякі з них зазначали Kris Kross або Келлі як своє натхнення або причину, що спонукала їх увійти у музичну індустрію. 1 липня було опубліковано токсикологічний звіт, згідно з яким Келлі помер від передозування наркотиками. За даними Медичної експертної служби округу Фултон, токсикологічний аналіз показав, що в організмі Келлі було знайдено суміш наркотиків, включаючи героїн та кокаїн.
Студійні альбоми
Нагороди та номінації
Нагороди Греммі
MTV Video Music Awards
American Music Awards
Посилання
Журнал Billboard: Kris Kross
Кріс "Мак Дедді" Келлі на Find A Grave
Засновано 1990 у Джорджії (штат)
Розпущено 1998 у Джорджії (штат)
Афроамериканські музичні дуети
Американські хлопчачі гурти
Американські хіп-хоп дуети
Виконавці Columbia Records
Музичні дуети з Джорджії (штат)
Музичні групи, розформовані 1998 року
Музичні колективи, засновані 1990 року
Музичні колективи з Атланти
Виконавці Ruffhouse Records
Південноамериканські хіп-хоп гурти
|
1162884
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%80%D0%B3%D1%83-%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%83%D1%88%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%29
|
Тиргу-Тротуш (комуна)
|
Тиргу-Тротуш (комуна)
Тиргу-Тротуш — комуна у повіті Бакеу в Румунії. До складу комуни входять такі села (дані про населення за 2002 рік):
Віїшоара (1181 особа)
Тиргу-Тротуш (2065 осіб)
Тута (2108 осіб)
Комуна розташована на відстані 208 км на північ від Бухареста, 39 км на південний захід від Бакеу, 121 км на південний захід від Ясс, 141 км на північний захід від Галаца, 106 км на північний схід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживали особи.
Національний склад населення комуни:
Рідною мовою назвали:
Склад населення комуни за віросповіданням:
Посилання
Дані про комуну Тиргу-Тротуш на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Бакеу
|
56223718
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Snowboarding%20at%20the%202018%20Winter%20Olympics%20%E2%80%93%20Men%27s%20halfpipe
|
Snowboarding at the 2018 Winter Olympics – Men's halfpipe
|
Snowboarding at the 2018 Winter Olympics – Men's halfpipe
The men's halfpipe competition of the 2018 Winter Olympics was held from 13 to 14 February 2018 at the Bogwang Phoenix Park in Pyeongchang, South Korea. The event was won by Shaun White, who previously won this event in 2006 and 2010. Ayumu Hirano, the 2014 silver medalist, took silver. Scott James became the bronze medalist. For James, this is the first Olympic medal, and this was also the second medal for Australia at the 2018 Winter Olympics.
In the victory ceremony, the medals were presented by John Dowling Coates, member of the International Olympic Committee, accompanied by Dexter Paine, International Ski Federation vice president.
Qualification
The top 30 athletes in the Olympic quota allocation list qualified, with a maximum of four athletes per National Olympic Committee (NOC) allowed. All athletes qualifying must also have placed in the top 30 of a FIS World Cup event or the FIS Freestyle Ski and Snowboarding World Championships 2017 during the qualification period (July 1, 2016 to January 21, 2018) and also have a minimum of 50 FIS points to compete. If the host country, South Korea at the 2018 Winter Olympics, did not qualify, their chosen athlete would displace the last qualified athlete, granted all qualification criterion was met.
Due to an injury, the 2014 Olympic Champion Iouri Podladtchikov was not able to defend his title. He was qualified but in Pyeongchang he decided not to compete. Podladtchikov crashed during the X-Games in January.
Results
Qualification
Q — Qualified for the Final
The top 12 athletes in the qualifiers move on to the medal round.
Final
The final was held at 11:30 on 14 February 2018. Yuto Totsuka was injured during his second run, coming down on the edge of the halfpipe and injuring his hip. He was taken off the halfpipe by a team of paramedics and taken to a local hospital. As a result, he was unable to compete in the third round of the finals.
References
Men's snowboarding at the 2018 Winter Olympics
|
70978238
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hruzko-Zorianske
|
Hruzko-Zorianske
|
Hruzko-Zorianske is a rural settlement in Makiivka urban hromada, Donetsk Raion in Donetsk Oblast of Ukraine. Population:
Demographics
Native language as of the Ukrainian Census of 2001:
Ukrainian 20.84%
Russian 78.89%
Belarusian 0.2%
Moldovan (Romanian) 0.07%
References
Rural settlements in Donetsk Raion
Makiivka urban hromada
|
9804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A2%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%80
|
Рабіндранат Тагор
|
Рабіндранат Тагор ([Робіндронатх Тхакур], ; 7 травня 1861 — 7 серпня 1941) — бенгальський та індійський письменник, поет, драматург, композитор, Нобелівський лауреат (1913). Автор гімнів Індії та Бангладеш.
Біографія
Народився в Калькутті та був молодшим з чотирнадцяти дітей у відомій і заможній сім'ї-клану Тагор, яка з покоління в покоління славилася своїми послідовниками брахманівської касти Аді Дхарми. Його батько, Махаріші Дебендранат Тагор (1817—1905 роки), був брахманом, який часто здійснював паломництва до святих місць Індії, він мав тісні дружні стосунки з реформатором Раджа Рам Мохан Раєм (Raja Ram Mohan Roy). Дебендранат став центральною фігурою серед брахманів після смерті Рая, та своїми діяннями завоював велику повагу серед послідовників Махаріші. Він продовжував до своєї смерті вести за собою прихильників релігійної течії «Аді Брахма Шомадж». Його жінки, вийшли заміж у клані Тагора, за тодішніми звичаєвими правилами, й жили в навколишніх селах Східної Бенгалії. Мати Рабіндранат Тагора — Сарада Деві (1830—1875 роки), померла в молодому віці, коли Тагору було лише 14 років.
Дитячі роки
Дитиною Тагор жив серед атмосфери мистецтва та просвітництва, в якій були поширені літературні читання, проводилися музичні концерти, і театральні постановки. Будинок сім'ї Тагорів «Джорасанко» був визначальним культурним центром міста. Старший брат Рабіндраната, Діджендранат (Dwijendranath), був шанованим бенгальським філософом і поетом. Інший брат, Сатєндранат (Satyendranath), був першим етнічним індійцем, призначеним до Англо-індійської Цивільної адміністрації (Indian Civil Service). Ще один його брат, Джйотіріндранат Тагор (Jyotirindranath), був талановитим музикою, композитором і драматургом. Його сестра, Сварнакумарі Деві (Swarnakumari Devi) отримала популярність як письменник-новеліст. Дружина брата композитора, Кадамбарі (Kadambari) була лишень на трохи старша за Рабіндраната — стала його близьким другом і справляла надалі потужний вплив на нього, а по своїй смерті в 1884 році залишила глибокий емоційний слід у творчому житті Тагора. У подальшому його небожі, Абаніндранатх та Ґаганендранатх, стали відомим художниками.
За перші десять років свого життя, Тагор майже не знав свого батька, який часто за своїм покликанням подорожував по північній Індії, Англії та інших місцях. Тим часом життя Рабіндраната в основному протікало в колі його великої мистецької сім'ї та в родовому помісті, йому було заборонено залишати дім для інших цілей, ніж відвідання школи. Хоча це була високоосвічена й мистецька родина, але їхні діти виховувалися згідно з тими релігійними й кастовими догмами та нормами, що проповідували послідовники Махаріши, адже вони мали бути зразковими у своїх вчинках, такими, з яких беруть приклад, як брахмани Аді Брахма Схомадж. Через такі умови, дитиною Рабіндранат Тагор був у захоплені від зовнішнього світу, відкритого простору і природи, що його манили та приваблювали. Під впливом мистецького сімейного кола та зачарованості від навколишнього світу, Тагор почав писати свої перші вірші у вісім років, і він наполегливо вмовляв свого старшого брата, щоб той прочитав їх людям в будинку, коли відбувалися там мистецькі вечори — згодом вони таки справили враження не тільки на родичів, але й на гостей сім'ї (коло друзів клану Тагорів було широким від митців, редакторів газет до чиновників англійців і родини радж Бенгалії та інших земель).
Рабіндранат Тагор вчився спочатку вдома, потім у приватних школах, зокрема в Східній семінарії в Калькутті, в педагогічному училищі та Бенгальській академії, де вивчав бенгальську історію і культуру. Дома його навчав брат Гемендранат (Hemendranath). Окрім фізичної витривалості, (наприклад, купання в річці Ганг, тривалі походи через горбисті райони та практика дзюдо і місцевої боротьби Varma Kalai)— він також приділяв багато уваги вивченню бенгальської мови, анатомії, малювання, географії, гімнастики, історії, літератури, математики, англійської та санскриту. Усі свої знання він черпав у своїй високоосвіченій родині. Згодом продовжив навчання в школах, і надалі в академіях.
В одинадцять років, Рабіндранат пройшов «upanayan» — обряд посвячення в повноліття: він та двоє його родичів були поголені наголо і відправлені до притулку, де вони повинні були провести певний час, співаючи мантри та медитуючи. Рабіндранат потім проходив крізь інші обряди та дійства, та врешті отримав священний шнур інвеституру. Згодом Рабіндранат Тагор повернувся додому й продовжив свої пізнання наук та світу.
Тепер під опіку його взяв рідний батько-брахман і 14 лютого 1873 року, Рабіндранат та Дебендранат Тагор разом вирушили з Калькутти в мандри Індією, хлопчик був приголомшений красою побаченого, багатством багатовікової культурної спадщини. Під враженням тих мандрів та спілкування з батьком, Рабіндранат занурився у вивчення історії та культури свого народу, що вилилося ще й в його творчих доробках. Але згодом, саме в 14 років його спіткало страшне потрясіння — померла його матір Сарада Деві. Залишившись без матері, хлопець різко подорослішав, став самотнім та замкнутим. Рабіндранат припинив вивчання наук, покинув відвідувати школу, надаючи перевагу перебуванню в домі на самоті та самонавчанню.
Початок творчості
У 1878 р. була опублікована епічна поема Тагора «Історія поета» («Kabikahine»). Того ж року він виїжджає до Англії вивчати право в Університетському коледжі Лондона, проте через рік, не отримавши диплома, повертається до Індії і якийсь час живе в Калькутті, де за прикладом старших братів починає писати. У 1883 р. він одружується з Мриналіні Деві, у шлюбі з якою у нього народжуються два сини й три доньки. Тагор випускає свої перші поетичні збірки: «Вечірні пісні» («Sandhya Sangeet», 1882) і «Вранішні пісні» («Prabhat Sangeet», 1883), які поклали початок його поетичній кар'єрі.
У 1890 р. на прохання батька Тагор став розпорядником родового маєтку в Шелайдехо в Східній Бенгалії, де жив в особняку і в будинку на воді на річці Падма. Сільські пейзажі та звичаї — головна тема віршів Тагора 1893—1900 рр., серед яких слід виділити збірки «Золота тура» («Sonar Tari», 1894) і «Мить» («Khanika», 1900). «Це був найпродуктивніший етап моєї літературної діяльності», — писав згодом про цей час сам поет. Образ «золотої тури», метафори людського життя, в потоці часу зустрічається і в подальших творах Тагора. У «Миті» романтично підведений стиль ранніх віршів поступається місцем більш розмовному, що викликало обурення багатьох індійських критиків того часу, яких вразив самобутній поетичний голос Тагора.
У 1901 р. Тагор переїхав у Шантіникетан, сімейний маєток під Калькуттою, де разом з ще п'ятьма вчителями відкрив школу, заради чого дружина Тагора продала велику частину коштовностей, а сам поет — авторське право на видання своїх творів. У той час Тагор поєднував викладання з літературною працею, пише не тільки вірші, але і романи, розповіді, книги з історії Індії, підручники й статті з питань педагогіки.
Після смерті дружини в 1902 р. Тагор опублікував збірку ліричних віршів «Пам'ять» («Sharan»), пронизаних щемливим відчуттям втрати. У 1903 р. від туберкульозу померла донька, а в 1907, від холери — молодший син поета.
Міжнародна відомість
У 1912 р. старший син вирушив вчитися до США у сільськогосподарському коледжі університету Іллінойсу, і Тагор, який поїхав разом з ним, зробив зупинку в Лондоні, де показав свої вірші у власному перекладі англійською мовою Вільяму Ротенстайну, англійському живописцю та літераторові, з яким він познайомився роком раніше в Індії. Того ж року, за сприяння Ротенстайна в «Індійському товаристві» («India Society») вийшли «Жертовні пісні» («Gitanjali»), з передмовою Вільяма Батлера Єйтса, після чого Тагор став відомим в Англії та США. Езра Паунд, у той час неофіційний секретар Єйтса, хвалив вірші Тагора за «вищу мудрість, нагадування про все те, що в хаосі західного життя, у натовпі великих міст, в тріскотні комерційної літератури, у круговерті реклами вилітає з голови». Багато шанувальників Тагора уявили собі поета містичним голосом народу всієї Індії.
Нобелівська премія
Тагор отримав Нобелівську премію з літератури в 1913 році «за глибоко відчуті, оригінальні й прекрасні вірші, в яких з винятковою майстерністю виразилося його поетичне мислення, що стало, за його власними словами, частиною літератури Заходу». У своїй промові представник Шведської академії Гаральд Єрне відзначив, що «найбільше враження на членів Нобелівського комітету справили „Жертвенні пісні“». Єрне також згадав англійські переклади інших, як поетичних, так і прозаїчних, творів Тагора, що в більшості своїй були опубліковані в 1913 році. Відмітивши, що вірші Тагора «наповнені загальнолюдським смислом», Єрне назвав поета «фігурою, що зближує світ Сходу і Заходу».
Тагор, що знаходився того часу в США, на урочистій церемонії не був присутній, але прислав телеграму, в якій виражалася вдячність «за широту поглядів, що роблять далеке, — близьким, а чуже — рідним». У відсутність лауреата нагорода була вручена англійському послові у Швеції. Грошову премію Тагор пожертвував своїй школі, Візва-Бхараті, що стала після Першої світової війни університетом з безплатним навчанням.
У 1915 році Тагор отримав лицарське звання, проте через чотири роки, після розстрілу британськими військами мирної демонстрації в Амрітсарі, від нього відмовився. Протягом подальших тридцяти років поет здійснив поїздки до Європи, в США, до Південної Америки та на Близький Схід. Його картини (Тагор почав займатися живописом у віці 68 років) були виставлені в Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, Москві, в інших містах світу.
Останні роки
Тагор був ушанований почесним ступенем чотирьох університетів Індії, був почесним доктором Оксфордського університету.
Полум'яний патріот, Тагор не виявляв великої цікавості до політики, і його відмова підтримати Махатму Ґанді розчарувала багатьох його прихильників в Індії. Тагор міркував, що важливіше не зміна уряду, а відродження народу, і вважав, що можливо звести воєдино все найкраще в культурах Сходу і Заходу. З цією метою він заснував у 1901 році в Шантіникетоні (Болпур) школу для хлопчиків, а в 1921 — міжнародний університет Вішвабхараті, для учених, охочих займатися східними цивілізаціями. Цьому університету і завданню світового єднання в інтернаціональній культурі Тагор приділяв велику частину свого часу останніми роками життя.
Він помер у Калькутті, в 1941 році, після тривалої хвороби.
Особливості творчості Рабіндранат Тагора
Літературний доробок Рабіндранат Тагора великою мірою відзначався через призму його поетичної творчості, проте, він також писав романи, есе, оповідання, історичні та подорожні нотатки, драми, і тисячі пісень. З прози Тагора, його короткі історії, отримали найвищу оцінку, навіть більше, йому вдалося поєднати у своїх творах особливості бенгальського світосприйняття та популяризувати свою рідну бенгальську мову. Його роботи часто відрізнялися ритмічністю, оптимістичністю і ліричним характером. Але найголовнішою сутністю більшості його творів — це змалювання життя простих людей.
Драма
Хоча на Заході Тагор більше відомий як поет, він був також автором численних п'єс: «Жертвоприношення» («Visarjan», 1890), герой якої, молода людина, зайнятий болісними пошуками істини; «Пошта» («Dakghar», 1912) — сумна історія підлітка; «Червоні олеандри» («Rakta-Karabi», 1925) — драма соціального і політичного протесту. Численні новели Тагора, в основному з життя бенгальського селянства, вперше з'явилися англійською мовою в 1913 р. в збірці «Голодні камені та інші розповіді» («Hungry Stones and Other Stories»).
Проза
Рабіндри Сангіт
Мистецькі твори
Живописом займався з 1929 до 1941 року. Тагор є автором близько 2500 малюнків, які брали участь у виставках Індії, Європи та Азії. Дебютна виставка відбулася у Парижі, на запрошення діячів мистецтва, з якими художник спілкувався у Франції.
У деяких його пейзажах і автопортретах простежується захоплення імпресіонізмом. Він наслідував численним стилям, зокрема ремеслам півночі Нової Ірландії, різьбі народності хайда із західного берега Канади (Британська Колумбія) і ксилогравюрам Макса Пехштейна.
Оцінка творчості
На думку його літературного секретаря Амії Чакраварті, Тагор був радий, що його твори користувалися у простих бенгальців такою популярністю, що сприймалися як народні. «Люди в далеких індійських селах співали його пісні (яких поет написав понад 3 тисячі), читали вголос його вірші, приводили його вислови, навіть не знаючи, хто їхній автор, — писав Чакраварті. — Погоничі волів, поромники, сільськогосподарські робочі сприймали його поетичний дар як частину багатовікового культурного надбання».
Хоча Тагор до кінця 20-х рр. XX століття залишався широко відомий на Заході, інтерес до його творчості значно знизився. У своїй монографії про Тагора Мері Лейго пояснює це двома причинами. По-перше, велика частина англійських перекладів творів Тагора (окрім, природно, авторизованих) опинилася не в змозі передати дійсний смисл і красу його рядків. По-друге, багато ранніх віршів поета, а також його останні книги ніколи не перекладалися і доступні тільки бенгальським читачам. З погляду індійського дослідника Крішни Кріпалані, «головне значення Тагора полягає в тому імпульсі, який він додав розвитку індійської культури та думки. Він дав своєму народу віру в його власну мову, в його культурну й етичну спадщину».
Доробок Рабіндраната Тагора
Твори написані на бенґалі
1878 Kabi-Kahini («Історія поета» історія у віршах).
1880 Bana-phul («Квітка Woods» історія у віршах).
1881 Balmiki Pratibha («Балмікі Пратібху» музична драма); Bhagna-hridaya («Розбите серце» драма у віршах); Rudrachanda («Рудрачандра» драма у віршах); Europe-prabasir patra («Листи від прибульців з Європи»).
1882 Sandhya Sangeet («Вечірні пісні» колекція пісень); Kal Mrigaya («Кал Мріґайя» музична драма).
1883 Bouthakuranir Haat («Юна королева на ринку» новела); Prabhat Sangeet («Вранішні пісні» збірка лірична); Vividha Prasanga («Вівідга Прасанґа» збірник есе).
1884 Prakritir Pratisodh («Пракріті Пратісодх» драма у віршах); Bhanu Singha Thakurer Padabali (collection of poems written after Vaishnava poets under the pen name of 'Bhanu Singha) («Бгану Сінгха Тгакурер Падабалі» збірка віршів, написаних під впливом поетів вайшнавів під псевдонімом «Бгану Сінґха»); Chhabi O Gaan («Ескізи та пісні» збірка віршів); Nalini («Наліні» прозова драма); Saisab Sangeet («Вірші з дитинства» збірка віршів).
1885 Rammohan Roy (памфлет «про Раммохан Ройя»); Alochona («Обговорення» збірник есе); Rabichhaya («Рабічгайя» збірник пісень).
1886 Kari o Kamal («Карі о Камаль» збірка віршів).
1887 Rajarshi («Раджарші» роман); Chithipatra («Читхіпатра» — листи).
1888 Mayar Khela («Маяр Кхела» музична драма); Samalochona («Коментарі» збірник есе).
1889 Raja 0 Rani («Раджа і Рані» — король і королева, драма у віршах).
1890 Visarjan («Вісарджан» драма); Manasi («Манас — серце бажання» збірка віршів); Mantri Abhisek (Мантра Абхісек — поема молитва).
1891 Europe Jatrir Diary («Щоденник мандрівника в Європі»).
1892 Chitrangada («Читранґада» -драма у віршах); Goray galad («Ґорай Ґалад» комедія); Joy parajay («Джой параджай» розповідь).
1893 Europe Jatrir Diary Part II («Щоденник мандрівника в Європі» — частина ІІ); Ganer Bahi O Valmiki Pratibha (збірка пісень «Ґанер Бахи Про Вальмікі Пратібху»).
1894 Sonar Tari («Золотий Човен» колекція поем); Chhoto galpo («Чхото ґалпо» збірка з 15 коротких оповідань); Chitrangada O Viday-Abhisap («Читранґада о Відай-Абхісап»); Vichitra Galpa («Вічитра Ґалпа» частини I & II); Katha-Chatustaya («Катха-Чатустайя» чотири коротких оповідань).
1895 Chhele-bhulano Chhara («Чхеле-бхулано Чхара» дитячі віршики); Galpa-Dasak (Ґалпа-Дасак десять оповідань).
1896 Chitra («Читра» збірка віршів); Malini («Малініа» драма); Chaitali («Чайталі» збірка віршів); Nadi («Наді-річка» довга поема); Sanskrita Siksha Parts I & II («Санскрит сікша» підручник (частини I & II)).
1897 Baikunther Khaata («Рукопис Баікунтха» комедія); Pancha Bhut («П'ять елементів» збірник есе).
1899 Kanika («Каніка» збірка коротеих віршів та епіграм).
1900 Galpoguchha («Ґалпоґучха» збірка коротких оповідань); Kshanika («Кшаніка» збірка віршів); Kalpana («Калпана» збірка віршів); Katha («Катха-Океан» збірник балад); BrahmaUpanishad («БрахмаУпанішад» релігійні есе); Kahini («Кагіні» збірка драм у віршах і довгих поем).
1901 Galpa («Ґалпа» оповідання (друга частина Galpaguchha)); Bangla Kriyapader Taalika («Банґла Кріяпадер Тааліка»); Aupanishad Brahma («Аупанішад Брахма» релігійні есе); Naivedya («Найведья» збірка віршів); Brahma-mantra («Брахма-мантра» релігійні нариси).
1903 Chokher Bali («Чокгер Балі» роман); Sishu («Дитині» дитячі вірші); Karmaphal («Кармапхал» історії).
1904 Nastaneer («Настанір-будинок Розпусти» роман); Chirakumar Sabha («Клуб бакалаврів» роман, що був пізніше випущений окремо як Праджапатір Нірбандха); Ingraji Sopan, Part I («Інґраджі Сопан» підручник (частина І))
1905 Baul («Баул» збірка пісень); Atmasakti («Атмасакті» збірка політичних есе і лекцій)
1906 Naukadubi («Руїни» роман); Bharatbarsha («Індія» збірка політичних есе і лекцій); Rajbhakti («Раджбгакті» політичний нарис); Deshnayak («Дешнаяк» політичний нарис); Ingraji Sopan, Part II («Інґраджі Сопан» підручник (частина II)); Kheya («Кхейя» збірка віршів)
1907 Adhunik Sahitya («Адхунік Сахітья-Сучасна література» збірник есе); Lokasahitya («Локасахіт'я-Література народу» збірник есе); Prachin Sahitya («Прачін Сахітья-Давня література» збірник есе); Sahitya («Сахітья-Література» збірник есе); Vichitra Prabandha («Вічита Прабандга» збірка есе); Charitrapuja («Чарітрапуджа-Данина поваги Великого життя» збірник есе); Hasya-Kautuk («Гася Каутук» гумористичні замальовки); Byanga-Kautuk («Бянґа Каутук» сатиричні замальовки)
1908 Mukut («Мукут» прозова драма); Path-O-Patheya («Патг-о-Патгея» есе); Raja Praja («Раджа Праджа-короля і його піддані» збірка політичних есе); Samuha («Самуга» збірка політичних есе); Swadesh («Моя країна» збірка політичних і соціологічних есе); Swamaj («Суспільство» збірник есе); Saradotsav («Осінній фестиваль» драма).
1909 Brahma Sangeet («Брахма Санґет» колекція релігійних пісень); Vidyasagar-charit («Відьясаґар-Чаріт» два есе); Dharma («Дхарма-Релігія» збірник есе); Chayanika («Чаяніка» збірка віршів); Prayaschitta («Праясчитта» драма); Sabdatattwa («Сабдататтва» збірник статей з філології бенґалі).
1910 Raja («Раджа» драма); Gora («Ґора» роман); Gitanjali («Ґітанджалі» оригінальні пісні).
1911 Aatti Galpa («Аатті Ґалпа» вісім оповідань).
1912 Achalayatan («Ачалаятан» драма); Dakghar («Почтамп» драма); Galpa Chaariti («Ґалпа Чааріті» чотири оповідання); Jiban-Smriti («Джібан-Смріті» спогади); Chhinnapatra («Чхіннапатра» листи); Patha Sanchay («Патха Санчай» підручник); Dharmasiksha («Дхармасікша» есе); Dharmer Adhikar («Дхамер Адхікар» есе).
1914 Utsarga («Утсарґа-Присвята» збірка віршів); Gitimalya («Ґітімалья-Гірлянда» збірка пісень); Gitali («Ґіталі» збірка віршів і пісень).
1915 Bichitra Path («Бічитра Патх» вибране, для використання студентами); Kavyagrantha («Кавяґрантха» десять томів віршів і драм).
1916 Ghare Baire («Будинок і світ» роман); Balaka («Лебідь» збірка віршів); Chaturanga (Чатуранґа роман); Phalguni («Фалгуні-цикл Весна» драма); Sanchaya (Санчая збірка есе).
1917 Anubad-charcha («Анубад-Чарча» підручник); Kartar Ichhaye Karmo («Картар Ічхайє Кармо» лекція).
1918 Palataka («Палатака» історії у віршах); Guru («Гуру» сценічна версія Achalayatan).
1919 Japan-jatri («Подорож до Японії»).
1920 Poila Nombor («Поіла Номбор» короткі оповіді); Arupratan («Арупратан» сценічна версія Raja).
1921 Barsa-mangal («Фестиваль Дощу»); Sikshar Milan («Зустріч культур» лекція); Rinsodh («Рінсодг» сценічна версія Saradotsav); Satyer Ahovaan («Сатьєр Аговаан» лекція).
1922 Sishu Bholanath (Сішу Бхоланатх вірші дитини); Lipika («Ліпіка-Листи» прози-вірші); Muktadhara («Муктадгара» драма).
1923 Basanta («Весна» музична драма).
1925 Purabi («Пурабі» збірка віршів); Griha prabesh («Ґріга прабеш» драма); Sankalan («Санкалан» збірка прози); Sesh barshan («Сеш баршан» музична драма).
1926 Rakta karabi («Червоні олеандри» драма); Natir puja («Натір Пуджа» драма); Prabahini («Прабагіні» збірка пісень); Chirakumar sabha («Чіракумар Сабха» сценічна версія Prajapatir Nirbandha); Sodh bodh («Вся площа» комедія); Lekhon («Лекхон — Автографи» вірші з англійського перекладу).
1927 Ritu ranga («Ріту Ранга» музична драма).
1928 Sesh raksha («Сеш Ракша» сценічна версія Galad Goray); Palliprakriti («Палліпракріті» адресується до річниці Sriniketan).
1929 Sesher Kabita («Останній вірш» роман); Mahua («Магуа» збірка віршів); Tapati («Тапаті» драма), Jogajog («Джоґаджоґ» роман); Paritran («Парітран» сценічна версія Prayaschitta); Jatri («Листи з-за кордону»).
1930 Sahaj path — parts I & II («Сахаджа шлях» підручник (частина І та II)); Ingreji sahaj siksha — parts I & II («Інґреджі шлях сікша» підручник (частина І та II)); Patha parichay, parts II—IV («Патга парічай» текст книги (частини II—IV)).
1931 Shapmochan («Шапмочан» музична драма); Russiar chithi («Листи з Росії»); Nabin («Набін» музичні твори); Banabani («Банабані» вірші).
1932 Parisesh («Парісеш» збірка віршів); Punascha («Пунасча» збірка віршів); Kaler jatra («Калера Джатра» два драматичних твори).
1933 Chandalika («Чандаліка» драма); Tasher Desh («Ташер Деш» музична драма); Bansari («Флейта» драма).
1926 Rakta karabi («Червоні олеандри» драма); Natir puja («Натір Пуджа» драма); Prabahini («Прабагіні» збірка пісень); Chirakumar sabha («Чіракумар Сабха» сценічна версія Prajapatir Nirbandha); Sodh bodh («Вся площа» комедія); Lekhon («Лекхон — Автографи» вірші з англійського перекладу).
1927 Ritu ranga («Ріту Ранга» музична драма).
1928 Sesh raksha («Сеш Ракша» сценічна версія Galad Goray); Palliprakriti («Палліпракріті» адресується до річниці Sriniketan).
1929 Sesher Kabita («Останній вірш» роман); Mahua («Магуа» збірка віршів); Tapati («Тапаті» драма), Jogajog («Джоґаджоґ» роман); Paritran («Парітран» сценічна версія Prayaschitta); Jatri («Листи з-за кордону»).
1930 Sahaj path — parts I & II («Сахаджа шлях» підручник (частина І та II)); Ingreji sahaj siksha — parts I & II («Інґреджі шлях сікша» підручник (частина І та II)); Patha parichay, parts II—IV («Патга парічай» текст книги (частини II—IV)).
1931 Shapmochan («Шапмочан» музична драма); Russiar chithi («Листи з Росії»); Nabin («Набін» музичні твори); Banabani («Банабані» вірші).
1932 Parisesh («Парісеш» збірка віршів); Punascha («Пунасча» збірка віршів); Kaler jatra («Калера Джатра» два драматичних твори).
1933 Chandalika («Чандаліка» драма); Tasher Desh («Ташер Деш» музична драма); Bansari («Флейта» драма).
1934 Malancha («Маланча» роман); Char Adhyay («Адгія Чар» — Чотири голови роман); Sraban gatha («Срабан ґатга» збірка пісень).
1935 Bithika («Бітгіка» збірка віршів); Sesh saptak («Сеш саптак» збірка віршів).
1936 Shyamali («Шямалі» вірші); Patraput («Патрапут» вірші); Chhanda («Чганда» есе по бенгальських поемах).
1937 Biswaparichay («Вісвапарічай» статті про сучасну фізичну астрономію); Khapchhara («Кхапчхара» рими); Kalantar («Калантар» есе); Shay («Шай» дитячі оповідання); Chharar chhobi («Чхарар чхобі» вірші).
1938 Senjuti («Сенджуті» поеми); Bangla Bhasha Parichay («Бангла бхаша Парічай» трактат про бенгальською мовою); Prantik («Прантік» вірші).
1939 Shyama (Шьяма танцювальна драма); Prahasini («Прагасіні» вірші); Akash pradip («Акаш прадіп» вірші).
1940 Nabajatak («Новонароджений» вірш); Sanai («Санаі» вірші); Rog sajyay («В лікарняному ліжку» вірші); Tin songi («Трьом товаришам» оповідання); Chhelebela («Дні мого дитинства» спогади).
1941 Sabhyatar sankat («Криза цивілізації» есе); Janmadine («День народження» вірші); Arogya («Ароґ'я» вірші); Galpo salpa («Ґалпо Салпа» оповідання та вірші для дітей)
Твори написані англійською мовою
1912 Збірка «Ґітанджалі» Gitanjali (Пісні): Колекція зі 103 віршів, перекладених автором з його поетичних творів написаних бенгальською мовою (бенґалі)., Зі збірок — Gitanjali (51 вірш-пісня), Gitimalya (17), Naivedya (16), Kheya (11), Sishu (3), Chaitali (1), Smaran (1), Kalpana (1), Utsarga (1), Achalayatana (1)…..
1913 Збірка «Садівник» (The Gardener): Збірка віршів перекладених автором з його поетичних творів на бенґалі — Kshanika, Kalpana, Sonar Tari, Chaitali, Utsarga, Chitré, Manasi, Mayar Khela, Kheya, Kari O Kamal, Gitali і Saradotsav.
Збірка «Півмісяць» (The Crescent Moon): дитячі вірші.
Драма «Читра» (Chitra): драма, переклад з Читранґада (Chitrangada).
Есе «Садхана: Реалізація життя» (Sadhana: The Realisation of Life).
«Сто віршів Кабіра» (One hundred poems of Kabir) — переклад Тагора.
1916 «Збір фруктів» (Fruit Gathering): вірші перекладені Рабіндранатом з Gitali, Gitimalya, Balaka, Katha, Катха, Kheya, Smarana, Chitra т.д.
«Голодні каміння та інші оповідання'''» (Hungry Stones and other stories): 12 прозових історій.
Публіцистичні виступи
Бібліографія про Рабіндраната Тагора
Українською мовою:
Батюк Віктор. Могутній гімн життя // Тагор Рабіндранат. Поезії / З бенгальської. — К.: Дніпро, 1981. — С. 5—24. — (Перлини світової лірики).
Леонід Кононович про Жанну д'Арк, Джордано Бруно, Джека Лондона, Рабіндраната Тагора, Богдана-Ігоря Антонича / Л. Кононович. — Київ : Грані-Т, 2008. — 96 c.: іл. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-2923-77-3
Англійською та іншими мовами:
Chakravarty, A (1961), «A Tagore Reader», Beacon Press, ISBN 0-8070-5971-4
Dutta, K; Robinson, A (1995), «Rabindranath Tagore: The Myriad-Minded Man», St. Martin's Press, ISBN 0-312-14030-4
Dutta, K (editor); Robinson, A (editor) (1997), «Rabindranath Tagore: An Anthology», St. Martin's Press, ISBN 0-312-16973-6
Frenz, H (editor) (1969), «Rabindranath Tagore—Biography, Nobel Foundation», http://nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/1913/tagore-bio.html , retrieved 5 April 2006
Meyer, L (2004), «Tagore in The Netherlands», Parabaas, retrieved 5 April 2006
Radice, W (2003), «Tagore's Poetic Greatness», Parabaas, , retrieved 5 April 2006
Robinson, A, «Rabindranath Tagore», Encyclopædia Britannica, , retrieved 13 August 2009
Roy, BK (1977), «Rabindranath Tagore: The Man and His Poetry», Folcroft Library Editions, ISBN 0-8414-7330-7
Sen, A (1997), «Tagore and His India», New York Review of Books, http://nobelprize.org/nobel_prizes/literature/articles/sen/index.html , retrieved 13 August 2009
Stewart, T (editor, translator); Twichell, Chase (editor, translator) (2003), «Rabindranath Tagore: Lover of God», Copper Canyon Press, ISBN ISBN 1-55659-196-9
Tagore, R (1977), «Collected Poems and Plays of Rabindranath Tagore», Macmillan Publishing, ISBN 0-02-615920-1
Thompson, E (1926), «Rabindranath Tagore: Poet and Dramatist», Read, ISBN 1-4067-8927-5
Urban, HB (2001), «Songs of Ecstasy: Tantric and Devotional Songs from Colonial Bengal», Oxford University Press, ISBN 0-19-513901-1
Brown, G (August 1948), «The Hindu Conspiracy: 1914—1917», The Pacific Historical Review (University of California Press) 17 (3): pp. 299-310, ISSN 0030-8684
Tagore, R, «The Complete Works of Rabindranath Tagore», , retrieved 21 October 2000
Bhattacharjere, S (in Bengali), «Rabindra Nattya Dharar Prothem Parjay», Dhaka, Bangladesh: Jtatiya Sahittaya Prokasoni
Chaudhuri, A (2004), «The Vintage Book of Modern Indian Literature», Vintage, ISBN 0-375-71300-X
Deutsch, A; Robinson, A (1989), «The Art of Rabindranath Tagore», Monthly Review Press, ISBN 0-233-98359-7
Deutsch, A (editor); Robinson, A (editor) (1997), «Selected Letters of Rabindranath Tagore», Cambridge University Press, ISBN 0-521-59018-3
Som, Reba (2009). «Rabindranath Tagore: The Singer and his Song». New Delhi, India: Penguin Books (Viking). ISBN 978-0-670-08248-3. http://openlibrary.org/b/OL23720201M/Rabindranath_Tagore.
Tagore, R (2000), «Gitanjali», Macmillan India Limited, ISBN 0-333-93575-6
Tagore, R'', «Gitanjali (Song Offerings»)
Фільмографія за Рабіндранат Тагором
Вірші в фільмах
«Вам і не снилося…» (1981): «Остання поема» у російському перекладі Аделіни Адаліс («Последняя поэма»)
Музичні теми в фільмах
Mukti (1937) — Режисер Pramathesh Chandra Barua
Meghe Dhaka Tara (1960) — Режисер Рітвік Гхатак
Teen Kanya (1961) — Режисер Satyajit Ray
Rabindranath Tagore (Film)|Rabindranath Tagore (1961) — Режисер Satyajit Ray (Dokumentation)
Charulata (1964) — Режисер Satyajit Ray
Ghare Baire (1984) — Режисер Satyajit Ray
The Mahabharata (1989) — Режисер Peter Brook
Where the Hell Is Matt? (2008) — Відео на You Tube зроблене
Фільми за творами Рабіндранат Тагора
Maanbhanjan (1923) — Режисер Naresh Mitra
Balidan (1927) — Режисер Naval Gandhi
Giribala (1929) — Regie: Modhu Bose
Naukadubi (1932) — Режисер Naresh Mitra
Chirakumar Sabha (1932) — Режисер Premankur Atorthy
Gora (1938) — Режисер Naresh Mitra
Chokher Bali (1938) — Режисер Satu Sen
Kabuliwala (1956) — Режисер Tapan Sinha
Matharkula Manikkam/Charanadasi (1956, Tamil/Telugu) — Режисер T. Prakash Rao
Kshudista Pashan (1960) — Режисер Tapan Sinha
Teen Kanya (1961) — Режисер Satyajit Ray
Kabuliwala (1961) — Режисер Hemen Gupta
Charulata (1964) — Режисер Satyajit Ray
Atithi (1965) — Режисер Tapan Sinha
Ghare Baire (1984) — Режисер Satyajit Ray
Chokher Bali (2003) — Режисер Rituparno Ghosh
Переклади творів українською
Тагор Рабіндранат Місячний серп / Переклав Юх. Мих.; Ю. М. Критичний етюд. — Б.м.: Грунт, 1918. — 63 с.
Вибрані твори: оповідання, поезії, п'єси: Пер. з бенгальської / Передм. О. Гончара; упоряд. В. Батюк. — К. : Дніпро: Основи, 1997. — 637 с.
в перекладі Миколи Бажана на ukrlib
в перекладі Василя Мисика
Вшанування пам'яті
Вулиця Рабіндранат Тагора у містах Берлін, Париж, Анкара. У місті Мангалур є Парк Тагора.
Також вулиця Тагора існує у Кривому Розі та Макіївці
Див. також
7855 Тагор — астероїд, який було названо на честь письменника.
Примітки
Посилання
Кілька творів Тагора
Про Рабіндраната Тагора
Аудіо книжки про Рабіндраната Тагора
Біографія Рабіндраната Тагора
Біографія з подачі нобелівського комітету Рабіндраната Тагора
Сайт робіт Рабіндраната Тагора
Про Рабіндраната Тагора
Деякі тексти Рабіндраната Тагора
Англомовна збірка пісень Рабіндраната Тагора
Індійські драматурги
Індійські поети
Прозаїки Індії
Індійські композитори
Індійські художники
Письменники-фантасти Індії
Бенгальські письменники
Бенгальські композитори
Бенгальські поети
Бенгальські драматурги
Індійські Нобелівські лауреати
Люди, на честь яких названо астероїд
Автори національних гімнів
Люди на марках
Індійські есеїсти
Почесні доктори Оксфордського університету
Почесні доктори
«Голови земної кулі»
Уродженці Колкати
Померли в Колкаті
|
2486472
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD-7
|
Кератин-7
|
Кератин-7 – білок, який кодується геном KRT7, розташованим у людей на короткому плечі 12-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 469 амінокислот, а молекулярна маса — 51 386.
Задіяний у такому біологічному процесі як взаємодія хазяїн-вірус.
Локалізований у цитоплазмі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 12
Кератини
|
4954658
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%B9%D0%BA%D0%BE%D0%B1%20%D0%9C%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80%20%28%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%82%29
|
Джейкоб Міллер (музикант)
|
Джейкоб Міллер (музикант)
Джейкоб Міллер (4 травня 1952 — 23 березня 1980) — був ямайським виконавцем реггі та Растафарі з Мандевіля, Ямайка. Його перша сесія запису відбулася з відомим Клементом «сером Кокссоном» Доддом наприкінці 1960-х років. Займаючись сольною кар'єрою, він став вокалістом Inner Circle, відомого рутс-реггі-гурту. Міллер записував і гастролював з Inner Circle, поки не загинув у трагічній автокатастрофі у віці 27 років.
Біографія
Раннє життя
Народився в Мандевіллі, Ямайка, у 1952 році, він був єдиним сином Джоан Ешман, хорової співачки та піаністки. Він ніколи не знав свого батька, Дезмонда Елліота. У дитинстві його в основному виховувала двоюрідна тітка. Його мати розповідає, що він був особливо доброзичливим характером. Одного разу в Half Way Tree він викинув усі свої гроші в повітря, щоб роздати їх друзям. За словами його матері, він мав сильну схильність до музики — часто грав ритми руками або барабанними паличками на каструлях, сковорідках і різних предметах. У 1960 році, у віці восьми років, він переїхав до Кінгстона, Ямайка.
Перші записи
Переїзд до Кінгстона стане ключовою подією в його житті. Попри те, що він був ще дуже молодим, Міллер почав проводити більшу частину свого вільного часу, гуляючи по міських студіях звукозапису, особливо на тепер уже відомій Studio One Клемента «Сера Коксона» Додда. Він сподівався стати наступною великою дитиною-зіркою студії.
У віці всього тринадцяти років він записав три пісні в Studio One для Додда, але найвідомішу з них «Love is a Message». Два брати та власники Rockers Sound System, Хорас і Гарт Свабі, часто грали пісню приблизно під час її випуску (Горас пізніше став відомим під сценічним псевдонімом Август Пабло). На жаль для Міллера, пісня не мала справжнього успіху, а також не привернула уваги Додда, однак це призвело до того, що Хорас Свабі подружився з Міллером і зацікавив його як музиканта з потенціалом.
Музична кар'єра
Після того, як у 1972 році брати Свобі заснували власний лейбл, Хорас, який взяв сценічний псевдонім Август Пабло, записав версію пісні «Love is a Message» під назвою «Keep on Knocking» у 1974 році. Протягом наступних півтора року Міллер записав ще п'ять пісень для Пабло: «Baby I Love You So», «False Rasta», «Who Say Jah No Dread», «Each One Teach One» і «Girl Named Pat», кожен з яких став класичним рокером із дубляжами King Tubby на їхніх бі-сторонах. Ці сингли розвинули репутацію Міллера як чудового співака, і їхній успіх зрештою привернув Inner Circle найняти його як заміну головного вокаліста.
1978: Концерт The One Love Peace і «Heartland Reggae» (фільм)
У 1978 році Міллер з'явився на концерті One Love Peace, який, можливо, був його найкращим виступом усіх часів. «Концерт миру» відбувся на Національному стадіоні в Кінгстоні, Ямайка, 22 квітня 1978 року разом із багатьма найпопулярнішими виконавцями реггі того часу. Боб Марлі, Пітер Тош, Банні Вейлер, Ю-Рой, Джуді Моватт, Денніс Браун, Алтея та Донна, а також багато інших виконавців рутс-реггі та місцево відомий Растафарі були присутні. Подія привернула увагу всієї країни. Зростання напруженості між двома домінуючими політичними партіями, Лейбористською партією Ямайки та Народною національною партією, змусило багатьох жителів Ямайки хвилюватися, що концерт може перерости у насильство. Два запеклих політичних суперники — Едвард Сіга та чинний прем'єр-міністр Майкл Менлі — мали зустрітися на сцені та потиснути один одному руки перед Міллером. Inner Circle спеціально для цієї нагоди написали пісню під назвою «Peace Treaty», яка була реггі-інтерпретацією популярної народної пісні «When Johnny Comes Marching Home».
Пізнє життя і смерть
У березні 1980 року Джейкоб Міллер поїхав із Бобом Марлі та засновником Island Records Крісом Блеквеллом до Бразилії, щоб відсвяткувати відкриття нових офісів Island у Південній Америці. Невдовзі після повернення на Ямайку в неділю, 23 березня 1980 року, Міллер та один із його синів загинули в автокатастрофі на Хоуп-роуд у Кінгстоні, Ямайка. Міллер і Inner Circle готувалися до американського туру з Бобом Марлі та Wailers, а наступний альбом, Mixed Up Moods, був записаний перед його смертю. Газети вихваляли Міллера в оголошенні про його смерть, кажучи: «Він захопив світ штурмом, і його буде не вистачати за його грайливість, веселість і сміх». Крім того, архієпископ Єшак з Ефіопської Православної Церкви, який проводив його похоронну службу, сказав, що «Міллер мав бажання допомогти тим, хто живе в гетто […], і звернувся до людства з благанням припинити знищувати своїх братів і сестер».
Джейкоб Міллер був двоюрідним братом британського реггі-виконавця Максі Пріста. Щороку його різдвяний альбом активно ротується під час святкового сезону на Ямайці, і його люблять також ямайці за кордоном.
Примітки
Посилання
Про Джейкоба Міллера на innercircle-reggae.com (архівна версія)
About Jacob Miller at www.jamaicansmusic.com
Pandora.com (посилання доступне лише зі США, Австралії та Нової Зеландії)
About Jacob Miller at www.reggaemovement.com
Roots-archive.com
Померли 1980
Регі
|
62082816
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Peschany%2C%20Serafimovichsky%20District%2C%20Volgograd%20Oblast
|
Peschany, Serafimovichsky District, Volgograd Oblast
|
Peschany, Serafimovichsky District, Volgograd Oblast
Peschany is a rural locality (a khutor) and the administrative center of Peschanovskoye Rural Settlement, Serafimovichsky District, Volgograd Oblast, Russia. The population was 616 as of 2010.
Geography
Peschany is located 67 km southwest of Serafimovich (the district's administrative centre) by road. Posyolok otdeleniya 3 sovkhoza Ust-Medveditsky is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Serafimovichsky District
|
121173
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Papendrecht
|
Papendrecht
|
Papendrecht is a town and municipality in the western Netherlands, in the province of South Holland, at the crossing of the River Beneden Merwede and the Noord River. The municipality had a population of in and covers an area of of which is water.
Although Papendrecht is first mentioned in documents dating back to 1105, it remained a small settlement until the 1950s. In the 1960s its development accelerated and almost its entire area is now urbanized. It is, however, known for its 180-year-old linden tree by the river.
Economy
The largest company headquartered in Papendrecht is Royal Boskalis Westminster.
The aerospace company Fokker Technologies is also headquartered in Papendrecht.
Transportation
Papendrecht has three water taxi stops, one at the Beneden Merwede River, one at the Noord River, and one near Kooihaven. Bus services are provided by Arriva. Bus service Qliner (part of Arriva ) has got a stop in Papendrecht for its bus service from Dordrecht to Utrecht and back.
Notable people
Anton Willem Nieuwenhuis (1864–1953) a Dutch explorer and physician, studied the Dayak people
Carel Visser (1928–2015) a Dutch abstract-minimalist, constructivist sculptor
Jan Klijnjan (1945–2022) a Dutch former international footballer with over 300 club caps
Ronald Bandell (1946–2015) a Dutch civil servant and politician, Mayor of Papendrecht 1987–1995
Yolanda Hadid (born 1964) a Dutch-American TV personality and former model
Guido van der Werve (born 1977) a Dutch filmmaker and visual artist
Liza van der Most (born 1993) a Dutch footballer, who has played 137 games for AFC Ajax women
Julia Bergshoeff (born 1997) a Dutch fashion model
Naomi Visser (born 2001) a Dutch gymnast
Gallery
References
External links
Official Website
Culturele Raad Papendrecht, the Local Arts Council
Municipalities of South Holland
Populated places in South Holland
Alblasserwaard
Drechtsteden
|
4036578
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%83%D0%B3%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Мууга (значення)
|
Мууга (значення)
Мууга - морський порт в Естонії.
Мууга - затока Балтійського моря.
Мууга - село у повіті Гар'юмаа, Естонія.
Мууга - село у повіті Ляяне-Вірумаа, Естонія.
Мууга - миза в повіті Ляяне-Вірумаа, Естонія.
Мууга - мікрорайон у місті Маарду, Естонія.
|
4011226
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%82%D0%B0%D0%B3%20%D0%93%D0%B5%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%83
|
Ландтаг Гессену
|
Ландтаг Гессену — парламент землі Гессен. Його завдання та його структура регулюють конституції землі Гессен. З часу свого першого зібрання в грудні 1946 року ландтаг розташований у колишньому міському палаці герцогів Нассау на Палацовій площі в столиці Гессена Вісбадені. 110 членів ландтагу обираються строком на п'ять років.
Скликання 2018 року
Регіональні вибори в Гессені відбулись 28 жовтня 2018 року.
Вони були наступними після виборів в Баварії, які відбулись двома тижнями раніше. Також як і в Баварії, партії входять у Федеральний уряд, такі як партія ХДС канцлера Ангели Меркель і СДПН, у сумі втратили понад 20 % голосів (ХДС -11.3 %, СДПН -10.9 %), тоді як партнер по коаліції ХДС у парламенті Гессену партія Зелених і опозиційна партія Альтернатива для Німеччини (АДН) домоглися найбільшого зростання порівняно з виборами 2013 року. АДН отримала (+9 %), що трохи більше ніж Зелені (+8.7 %). Невеликі партії теж отримали більше голосів. Явка ж знизилася на 5,9 % і склала 67.3 %.
Попри найбільшу втрату голосів, ХДС зберіг лідерські позиції. Зелені і СДПН отримали однакову кількість місць, але Зелені набрали на 66 голосів більше. АДН, які вперше брали участь у виборах у ландтаг Гессену 2013 року й не змогли пройти туди, 2018 року виявилися єдиною новою силою в цьому регіональному парламенті, унаслідок чого стали третьою партією, представленою у всіх ландтагах Німеччини, після за ХДС/ХСС і СДПН.
Примітки
Політична система Німеччини
Гессен
Ландтаги Німеччини
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
|
4156127
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bodianus%20anthioides
|
Bodianus anthioides
|
Bodianus anthioides — вид риб родини Labridae.
Назва
В англійській мові має назви «лірохвоста риба-свиня».
Опис
Риба до 21 см довжини. Оранжева спереду, біла з чорними цятками позаду. Хвіст місяцеподібний. Харчуються донними безхребетними.
Поширення та середовище існування
Поширена в затоках, біля коралових рифів на глибині від 6 до 60 м. Мальки переважно живуть біля коралів, а дорослі особини біля піску чи камінців. Зустрічається від Червоного моря до Французької Полінезії, на півночі ареал доходить до Південної Японії, на півдні до Південної Африки та Нової Каледонії.
Галерея
Примітки
Джерела
Ewald Lieske, Robert F. Myers Coral reef guide: Red sea // Collins, 2004 - 384 c. - C.152
Риби Червоного моря
|
2204030
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%B0%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Шарлай Михайло Михайлович
|
Шарлай Михайло Михайлович
Михайло Михайлович Шарлай (5 вересня 1937 — 4 вересня 2000) — заслужений лікар України та заслужений лікар УРСР. Зробив вагомий внесок у становлення та розвиток санітарно-епідеміологічної служби, як окремої структури в Рівненській області.
Біографія
Михайло Михайлович Шарлай народився 5 вересня 1937 року у простій селянській родині на Полтавщині. Його дитинство та навчання в школі пройшло у вкрай тяжкі часи довоєнного села, німецької окупації, голоду 1946 року, повоєнного відновлення економіки. Та й у Харківському медінституті, де він навчався на санітарно-гігієнічному факультеті, також довелося нелегко — адже допомогти було практично нікому, а мізерна студентська стипендія давала змогу лише з труднощами виживати.
І все ж, незважаючи на труднощі життя, вчився Михайло Михайлович добре і здобув ґрунтовні знання з санітарно-гігієнічних дисциплін, які згодом стали фундаментом його успішної практичної роботи. Після закінчення інституту в 1961 р. Шарлай Михайло Михайлович за призначенням працював у Могилів-Подільському районі — спочатку лікарем-епідеміологом, а згодом і головним лікарем санепідемстанції. Саме там і відбулось його ставлення як лікаря, спеціаліста і організатора охорони здоров"я.
Після переїзду до м. Рівне в 1968 р. Михайло Михайлович розпочав свою роботу в облсанепідемстанції лікарем з гігієни праці, потім завідувачем епідвідділу, а з 1973 року і до останньої хвилини свого життя — головним лікарем облсанепідемстанції, головним санітарним лікарем області.
На той час Рівненська облСЕС являла собою невелике типове двоповерхове приміщення, недобудований корпус особливо-небезпечних інфекцій з бактеріологічною та вірусологічною лабораторіями і вже тоді було зрозуміло, що їх площа не дозволить закуповувати та використовувати нове сучасне обладнання, впроваджувати сучасні методи досліджень, та й оперативні підрозділи знаходились не в кращих умовах. В маленьких кабінетах розміщувались по двоє-троє працівників, відвідувачам буквально нікуди було зайти, а зібрати весь колектив можна було хіба що у дворі.
Територія дозволяла розширитись і будуватись, проте зробити це було вкрай важко через відсутність або обмеженість фінансування, та й отримати дозвіл на нове будівництво було практично неможливо — реально можна було лише шляхом добудов та прибудов. Йшли роки і з часом М. М. Шарлай не тільки серед працівників Держсанепідслужби і головних лікарів медичних установ, але й серед керівників партійно-радянських органів та й Міністерства охорони здоров'я України, завдяки високому професіоналізму та принциповості в питаннях захисту здоров'я населення області завоював міцний авторитет.
Стало можливим отримувати фінансування, будівельні матеріали (це теж було непросто) і поступово розпочалось зміцнення матеріальної бази не тільки облСЕС, а й райсанепідемстанцій. Спочатку прибудувалось приміщення токсикологічної лабораторії, потім — профдезвідділу, конферензалу, радіологічний і лабораторний корпус. Фактично більша частина приміщень на Котляревського, 3 збудована за його ініціативою і за його безпосередньою участю, причому в буквальному сенсі слова. Михайло Михайлович не гребував ніякою роботою, зокрема його можна було не раз побачити за розвантаженням цегли, копанням траншей під комунікації тощо
За його ініціативи розгорталось будівництво нових приміщень і в районах області — Здолбунівському, Острозькому, Млинівському, Сарненському, м. Рівне.
Високий професіоналізм, міцні знання в галузі гігієнічних наук і особливо епідеміології поєднувались в ньому з високою вимогливістю особисто до себе і до підлеглих. Найчастіше Шарлай М. М приходив на роботу серед перших і завжди закінчував робочий день останнім. В колективі завжди панувала бездоганна дисципліна, про несвоєчасне виконання завдань не могло бути й мови.
З роками Михайло Михайлович набував все більшої поваги серед колег-головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя.
Його слово було авторитетним не тільки серед колег, а й в коридорах Міністерства охорони здоров'я. Неодноразово нагороджений почесними грамотами обласного рівня і Міністерства, ще в 70-роках Михайло Михайлович був відзначений почесним званням «Заслужений лікар УРСР».
Незважаючи на тяжку хворобу — перенесений інфаркт — він продовжував працювати до останнього дня і помер на робочому місці, не доживши всього добу до дня народження.
Робота в минулому
Меморіальна дошка
17 червня 2016 року відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки заслуженому лікарю України, головному державному санітарному лікарю Рівненської області з 1973 по 2000 роки Шарлаю М. М. на фасаді адміністративного корпусу ДУ «Рівненський ОЛЦ ДСЕСУ» за адресою: 33028, Україна, м. Рівне, вул. Котляревського, 3.
Примітки
Посилання
Медицина — як життя, життя — як медицина
Уродженці Шишацького району
Випускники Харківського медичного університету
Українські епідеміологи
Українські гігієністи
|
641660
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%8C%D1%97%20%28%D0%90%D0%BB%D1%8C%D1%94%29
|
Периньї (Альє)
|
Периньї (Альє)
Периньї, Періньї — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Альє. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 310 км на південь від Парижа, 65 км на північний схід від Клермон-Феррана, 39 км на південний схід від Мулена.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Овернь. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 189 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 445,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Периньї на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Альє
Примітки
Муніципалітети департаменту Альє
|
2504807
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD-%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D1%85%D1%96%D0%BD
|
Берен-Любхін
|
Берен-Любхін — громада в Німеччині, розташована в землі Мекленбург-Передня Померанія. Входить до складу району Росток. Складова частина об'єднання громад Гноєн.
Площа — 68,96 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Мекленбургу-Передньої Померанії
|
125242
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Union%20City%2C%20New%20Jersey
|
Union City, New Jersey
|
Union City, New Jersey
Union City is a city in the northern part of Hudson County, in the U.S. state of New Jersey. As of the 2020 United States census, the city was the state's 18th-most-populous municipality, with a population of 68,589, an increase of 2,134 (+3.2%) from the 2010 census count of 66,455, which in turn had reflected a decline of 633 (−0.9%) from the 67,088 counted in the 2000 census. As of the 2010 Census, among cities with a population of more than 50,000, it was the most densely populated city in the United States, with a density of 54,138 per square mile of land. The Census Bureau's Population Estimates Program calculated that the city's population was 65,366 in 2022, ranking the city the 590th-most-populous in the country.
Union City was incorporated as a city by an act of the New Jersey Legislature on June 1, 1925, with the merger of Union Hill and West Hoboken Township.
Two major waves of immigration, first of German speakers and then of Spanish speakers, greatly influenced the development and character of Union City. Its two nicknames, "Embroidery Capital of the United States" and "Havana on the Hudson", reflect important aspects of that history. Thousands visit Union City each year to see the nation's longest-running passion play.
Union City is where Mallomars were first sold and the site of the first lunch wagon, built by Jerry and Daniel O'Mahoney and John Hanf, which helped spark New Jersey's golden age of diner manufacturing, for which the state is colloquially referred to by author Richard J.S. Gutman as the "diner capital of the world".
History
Early history and civic boundaries
The area of what is today Union City was originally inhabited by the Munsee-speaking branch of Lenape Native Americans, who wandered into the vast woodland area encountered by Henry Hudson during the voyages he conducted from 1609 to 1610 for the Dutch, who later claimed the area (which included the future New York City) and named it New Netherland. The portion of that land that included the future Hudson County was purchased from members of the Hackensack tribe of the Lenni-Lenape and became part of Pavonia, New Netherland.
The relationship between the early Dutch settlers and Native Americans was marked by frequent armed conflict over land claims. In 1658 by New Netherland colony Director-General Peter Stuyvesant re-purchased the territory. The boundaries of the purchase are described in the deed preserved in the New York State Archives, as well as the medium of exchange: "80 fathoms of wampum, 20 fathoms of cloth, 12 brass kettles, 6 guns, one double brass kettle, 2 blankets, and one half barrel of strong beer." In 1660, he ordered the building of a fortified village at Bergen to protect the area. It was the first permanent European settlement in New Jersey, located in what is now the Journal Square area of Jersey City near Academy Street. In 1664, the British captured New Netherland from the Dutch, at which point the boundaries of Bergen Township encompassed what is now known as Hudson County. North of this was the unpopulated Bergen Woods, which would later be claimed by settlers, after whom a number of Union City streets today are named, including Sipp Street, Brown Street, Golden Lane, Tournade Street and Kerrigan Avenue, which is named after J. Kerrigan, the owner of Kerrigan Farm, who donated the land for Saint Michael's Monastery.
The area that would one day be Union City, however, remained sparsely populated until the early 19th century. The British granted Bergen a new town charter in 1668. In 1682 they created Bergen County, which was named to honor their Dutch predecessors. That county included all of present-day Hudson, Bergen and Passaic counties. Sparsely inhabited during the 17th and 18th centuries, the southeast section of Bergen County had grown by the early 19th century to the point where it was deemed necessary to designate it a separate county. The New Jersey legislature created Hudson County in 1840, and in 1843, it was divided into two townships: Old Bergen Township (which eventually became Jersey City) and North Bergen Township, which was gradually separated into Hudson County's present day municipalities: Hoboken in 1849, Weehawken and Guttenberg in 1859, and West Hoboken and Union Township. West Hoboken was incorporated as a township by an act of the New Jersey Legislature on February 28, 1861, from portions of North Bergen Township. The township was reincorporated on April 6, 1871, and again on March 27, 1874. Portions of the township were ceded to Weehawken in 1879. On June 28, 1884, West Hoboken was reincorporated as a town, based on an ordinance passed nine days earlier. The town was reincorporated on April 24, 1888, based on the results of a referendum passed 12 days earlier. Union Township, or simply Union, was formed in 1864 through the merger of a number of villages, such as Dalleytown, Buck's Corners and Cox's Corners. The largest of these villages, Union Hill, became the colloquial name for the merged town of Union itself. The northern section of Union Township was later incorporated as West New York in 1898. Union City was incorporated on June 1, 1925, by merging the two towns of West Hoboken and Union Hill. The name of one of the city's schools, Union Hill Middle School, recalls the former town.
Immigration and industry
In the 18th century, Dutch and English merchants first settled the area. Later, German immigrants immigrated from Manhattan. Irish, Polish, Armenians, Syrians, Eastern European Jews and Italians followed. In 1851, Germans moved across the Hudson River from New York City in search of affordable land and open space. During the American Civil War a military installation, Camp Yates, covered an area now bounded by Bergenline and Palisade Avenues from 22nd to 32nd Street. Germans began to settle what would become Union Hill in 1851, and some descendants of the immigrants of this period live in the city today. Although the area's diversity was represented by the more than 19 nationalities that made their home in the Dardanelles (a five-block area of Central Avenue from 23rd Street to 27th Street) from the mid-19th century to the early 20th century, German Americans and Dutch dominated the area. Along with Swiss and Austrian immigrants, they founded the European-style lace making industries for which they were famous. The introduction of Schiffli lace machines in Hudson County made Union City the "embroidery capital of the United States". The trademark of that industry is on the Union City Seal, though foreign competition and austere prevailing fashions led to the decline of embroidery and other industries in the area by the late 1990s. In May 2014 the city dedicated "Embroidery Square" at New York Avenue to commemorate that history.
As immigration to the area progressed throughout the 19th and 20th centuries, Belgians, Armenians, Greeks, Chinese, Jews and Russians found a home in the area, though its domination by Germans by the turn of the 20th century was reflected in the fact that the minutes of town meetings were recorded in German. By this time, the area was witnessing a period of urbanization, as an extensive trolley system was developed by the North Hudson County Railway, spurred by both electrification in 1890 and the arrival of Irish and Italian immigrants, which dominated the city until the late 1960s. Successive waves of immigrants from Eastern Europe, the Near East and Latin America contributed to the embroidery industry in subsequent years. "The Cultural Thread"/"El Hilo", an exhibit highlighting this industry, is on display at Union City's Park Performing Arts Center.
The town was famous for being the home of the rowdy Hudson Burlesque. Theaters in Union City featured vaudeville and burlesque and acts including Fred Astaire and Harry Houdini. It was at a vaudeville theater in Union City that comedian George Burns would meet his longtime partner and wife, Gracie Allen. Union City was also for a time the home to the headquarters of sports publisher Joe Weider. Weider's empire included a Weider Barbell store in Union City, whose patrons included body builder Dave Draper.
The first Cubans immigrated to Union City from New York City in the late 1940s, having been attracted to the city in search of work after hearing of its famed embroidery factories. A majority of these Cubans hailed from small towns or cities, particularly Villa Clara Province in central Cuba. After World War II, veterans relocated to Bergen County, causing a short-lived decline in the population. By the 1960s the city was predominantly an old-line Italian enclave. This began to change when large numbers of Cubans emigrated to the city after Fidel Castro took power in 1962. This made Union City for many years the city with the largest Cuban population in the U.S. after Miami, hence its nickname, "Little Havana on the Hudson." Following the Mariel boatlift in 1980, 10,000 Cubans settled in New Jersey, leading to a second wave of Cubans to Union City, which totaled 15,000 by 1994. The city, as well as neighboring towns such as West New York, experienced a profound cultural impact as a result of this, as seen in such aspects of local culture as its cuisine, fashion, music, entertainment and cigar-making.
Amid a redevelopment boom in the early 1960s, The Troy Towers, a 22-story twin tower luxury apartment complex, was completed in 1966 on the edge of the Palisades cliffs on Mountain Road at 19th Street, at the former site of the Abbey Inn, just north of where a motorized vehicle elevator and a staircase called the Lossburg Steps were located. The former was an angled ramp originally built for horse-drawn carriages, which along with the steps, connected to Hackensack Plank Road beneath the cliffs, in the Shades section of Weehawken. According to the Hudson County Multiple Listing service, between 2016 and 2018 the median list price of residential properties on the market in Union City fluctuated between $345,000 and $509,000. The most expensive home on the market in May 2018 was a four-family building on sale for $1.6 million, while the lowest was a studio apartment in Troy Towers for $148,000. A typical residential property was a six-bedroom, three-family house in need of updating, listed at $568,000.
Development in the 21st century
Since its inception in 2000, the Cuban Day Parade of New Jersey became a major annual event in North Hudson, beginning in North Bergen and traveling south to its end in Union City. Union City has historically been a family-oriented city predominantly made up of brownstones, two-family homes and locally owned businesses. Another wave of modestly sized residences began development approximately in 2003, spurred by similar development in neighboring Hoboken, and the city's attempt to attract developers to what had historically been a town unfriendly to them, according to Mayor Brian P. Stack. Through approval of varied construction projects to address the needs of residents of different incomes, improved rent control laws and community input on such issues, this "Hobokenization" resulted in positive comparisons with the redeveloped Hoboken of the mid-to-late 1990s, with new restaurants, bars, and art galleries cited as evidence of renewal. The city recorded $192 million in new construction in 2007, and 600 certificates of occupancy, with 500–700 projected for 2008–2009, compared with previous years, in which 50 certificates was considered a high amount. This development continued for several years, reaching a milestone in 2008 with the completion of Union City's first high-rise condominium tower, The Thread, whose name evokes the city's historical association with the embroidery industry. Other such buildings followed, such as the Altessa, Park City Grand, and Hoboken Heights.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city had a total area of 1.29 square miles (3.33 km2), all of which was land. Part of the New York metropolitan area, it is one of the municipalities which comprise North Hudson. Located atop the ridge of the lower Hudson Palisades (just south of the highest point in the county), many of its streets offer glimpses and views of the surrounding municipalities, the New York City skyline, and the New Jersey Meadowlands.
The city is bisected by New Jersey Route 495, a vehicular cut built in conjunction with the Lincoln Tunnel. Soon after its construction, many street names were abandoned in favor of numbering in most of North Hudson starting at 2nd Street, just north of Paterson Plank Road, which runs through the city's only major park and creates its border with Jersey City. 49th Street is the northern boundary with West New York. Apart from a small section between Bergen Turnpike and Weehawken Cemetery, Kennedy Boulevard, a major north–south thoroughfare, creates the western border with North Bergen. A former colonial road and previous border between the merged municipalities takes three names as it diagonally crosses the city's urban grid: Hackensack Plank Road, 32nd Street, and Bergen Turnpike. Most of the city north of the street, formerly Union Hill, shares its eastern border along Park Avenue with Weehawken. The southern section of the city, formerly West Hoboken, is indeed west of Hoboken, which it overlooks and is connected by the road which creates their shared border, the Wing Viaduct.
The city borders the Hudson County municipalities of Hoboken, Jersey City, North Bergen, Weehawken and West New York. It is the only municipality in Hudson County to be entirely surrounded by other county municipalities.
Demographics
20th century
According to the 1910 United States census, the population of West Hoboken and Union Hill, the two towns that would later merge to form Union City was 37,000 and 23,000, respectively.
By the late 20th century, Union City emerged as a working class community. One of Hudson County's three homeless shelters, Palisades Emergency Residence Corp. (PERC), is located in Union City. The PERC facility, which includes a soup kitchen, food pantry and 40-bed shelter on 37th Street, lost $100,000 in federal funding in 2011, and in January and August 2012, aided a record-breaking number of guests.
2000 Census
According to the 2000 United States Census, Union City had a population of 67,088, making it the second-most populous municipality in the county after Jersey City.
The population density was in 2000, approximately twice as high as New York City as a whole, but less than Manhattan alone. Union City is the most densely populated city in the United States, though neighboring Guttenberg (legally incorporated as a town) was more densely populated. In 2000, the median age was 32 years. For every 100 females, there were 100.6 males. For every 100 females age 18 and over, there were 98.8 males.
As of the 2000 Census, 58.7% of the population was foreign born and 21.6% of residents were naturalized citizens, while 13.9% only speak English at home, whereas 80.7% reported that they spoke Spanish at home.
2010 census
Union City's 2010 population of 66,455 made it the state's 17th largest municipality, having seen a decline of 633 residents (-0.9%) from its population of 67,088 in the 2000 census, when it was the state's 16th most populous municipality. , it was still the country's second-most densely populated incorporated municipality (after the nearby Town of Guttenberg) and the most densely populated U.S. city.
The 2010 United States census counted 66,455 people, 22,814 households, and 15,514 families in the city. The population density was 51,810.1 per square mile (20,004.0/km2). There were 24,931 housing units at an average density of 19,436.9 per square mile (7,504.6/km2). The racial makeup was 58.01% (38,549) White, 5.25% (3,487) Black or African American, 1.23% (819) Native American, 2.39% (1,587) Asian, 0.05% (33) Pacific Islander, 27.43% (18,231) from other races, and 5.64% (3,749) from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 84.71% (56,291) of the population. , the city had the highest percentage of Hispanic residents in any municipality in New Jersey.
Of the 22,814 households, 34.2% had children under the age of 18; 36.7% were married couples living together; 21.8% had a female householder with no husband present and 32.0% were non-families. Of all households, 23.8% were made up of individuals and 7.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.88 and the average family size was 3.39.
23.7% of the population were under the age of 18, 10.6% from 18 to 24, 32.4% from 25 to 44, 22.8% from 45 to 64, and 10.5% who were 65 years of age or older. The median age was 33.9 years. For every 100 females, the population had 100.4 males. For every 100 females ages 18 and older there were 98.3 males.
The Census Bureau's 2006–2010 American Community Survey showed that (in 2010 inflation-adjusted dollars) median household income was $40,173 (with a margin of error of +/− $1,946) and the median family income was $43,101 (+/− $2,185). Males had a median income of $31,987 (+/− $1,696) versus $25,010 (+/− $1,517) for females. The per capita income for the city was $18,506 (+/− $719). About 17.0% of families and 20.0% of the population were below the poverty line, including 29.4% of those under age 18 and 20.8% of those age 65 or over.
Hispanics remained the dominant ethnic group in the city, and their percentage of the population increased from 82.3% in the 2000 Census to 84.7% in the 2010 Census. Non-Hispanic whites made up 15.3% of the city's population in 2010; up from 13.3% in the 2000 Census. Blacks made up 5.2% of the city's population in 2010; up from 3.3% in the 2000 Census. The rest of the racial makeup of the city was 0.70% Native American, 2.15% Asian, 0.08% Pacific Islander, 28.19% from other races, and 6.87% from two or more races. Though Native Americans comprise less than 1% of the city's population, they doubled between the 2000 and 2010 Census, and combined with West New York's Native Americans, comprise 38% of the county's Native American population. Spanish was spoken at home by more than half of the residents of Union City, according to U.S. Census Bureau data released in 2017.
Demographics in the 2010s and 2020s
As of May 2017, the age breakdown of the city was as follows: 22.5% of residents were under the age of 18, of which 6.6% were under the age of five; and 10.9% who were 65 years of age or older. In 2019, the median age was 37.8 years.
As of July 2019, Union City's employment breakdown was:
7.8% Construction;
9.6% Manufacturing;
4.4% Wholesale trade;
12.3% Retail;
9.4% Transportation and warehousing;
0.4% Utilities;
1.8% Information;
3.7% Finance and insurance;
2.1% Real estate, rental, leasing;
4.1% Professional, scientific, technical services;
8.2% Administrative, support, waste management;
5.2% Educational services;
10.1% Health care and social assistance;
2.1% Arts, entertainment, recreation;
11.0% Accommodation, food services;
5.7% Other services;
and 2.1% Public administration.
As of July 2019, 71.5% of residents age 25 or older had completed high school or a higher level of education, and 21.6% had a Bachelor's degree or higher degree of education. As of the 2000 Census, 17% of the city's employed residents work in New York City.
Of Union City's 24,931 housing units in 2010 (up 1,190 from the 2000 Census), 2,117 of them, or 8%, were vacant, twice the vacancy rate of the 2000 Census.
As of May 2017, the average income of a Union City resident was $19,834 a year, and the compared to a national average of $28,555 a year. The median household income of a Union City resident is $40,939 a year, compared to the national median of is $53,482. By July 2019, the median household income was $48,992.
In the 2000s, the Brookings Institution studies ranked Union City among the 92 most economically depressed localities in the United States, with 18.1% of the population and 27.5% of the children falling below the poverty line. In 1997, the New Jersey Municipal Distress Index, which is based on social, economic, fiscal and physical indicators, ranked Union City as the third most distressed community in the state. By July 2019, 19.6% of residents lived in poverty.
The Latino and Hispanic community
Immigration from Cuba to Union City began slowly in the late 1940s and early 1950s, when jobs in the local embroidery and textile factories were abundant. By 1955, the city's Cuban population was large enough that Fidel Castro visited Union City to raise money for his revolt against Cuban dictator Fulgencio Batista, though a speech he gave one night at a bar on 26th Street, Le Molino Rojo ("The Red Mill") led to a brawl that resulted in Castro's arrest.
Following the Cuban Revolution of 1959, large numbers of Cubans in professional occupations emigrated to Union City, resulting in Union City's status as the nation's second-largest Cuban population, behind Miami, Florida, leading to the nickname "Little Havana on the Hudson". Aspects of the enclave are explored in the 2009 publication The Cubans of Union City: Immigrants and Exiles in a New Jersey Community.
In the ensuing decades, Cuban residents spread out to other communities of North Hudson County. West New York, at 19.64%, now has the highest percentage of Cubans in New Jersey, with Union City in second place, with 15.35%. These two municipalities have the highest Cuban population percentage in the United States outside of Florida. Moreover, Union City still boasts the largest Hispanic population percentage in New Jersey, at 84.7% by the 2010 Census.
By the early 2000s Union City had become a mix of the Latin and Asian diasporas, with Dominicans cited as the fastest-growing ethnic group, and other groups including Colombians, Ecuadoreans and Salvadorans. Despite the decline in the size of the Cuban population, the major New York City television news outlets will often journey to Union City to interview citizens when developments in Cuba–United States relations occur.
As of the 2000 Census, 5.94% of Union City's residents identified themselves as being of Ecuadorian ancestry, which was the third highest of any municipality in New Jersey and the seventh highest percentage of Ecuadorian people in any place in the United States with 1,000 or more residents identifying their ancestry. That number increased to 12.6%, according to December 2017 Census figures.
Parks and recreation
Washington Park, which covers straddling the border of the city and The Heights neighborhood in Jersey City, is part of the Hudson County Park System. Previously a flat expanse of dirt, it had been used to host visiting carnivals, circuses, and Wild West shows, including Buffalo Bill's Wild West show, performed there in 1908, when the plot was called the North Street Grounds. A movement to develop it into a park began in 1909, though this would not come into fruition until 1917, and the park took its current shape in the 1930s, partially as a result of the input of the Works Progress Administration. Among its features is Wave, a high, wide brushed stainless steel sculpture by Chakaia Booker that was installed in 2008.
Reservoir Park, located around Hackensack Reservoir on Palisade Avenue between 20th and 22nd Streets, opened on September 25, 2015. The passive park, at the city border in Weehawken, was created on the site of a reservoir that had been owned by United Water but had not been used since 1996.
Commerce and economy
Originally, Bergenline Avenue was the width of a cowpath, and was not regarded as a business center. Street car tracks were expected to be laid on Palisade Avenue where the Town Hall was located. However, an influential citizen named Henry Kohlmeier, who had just built his residence on Palisade Avenue, did not wish to be disturbed by the noise of the passing cars, and proposed that the tracks be laid on Bergenline Avenue, two blocks to the west, and before those who would have objected to this became aware of this change, the motion was approved.
The continuous line of retail stores that appeared on Bergenline Avenue by the time the town of Union Hill was incorporated made it not only the city's main commercial thoroughfare, but a major shopping thoroughfare for North Hudson County, one of the leading shopping centers and commercial strips in Northern New Jersey, and the longest commercial avenue in the state. Among the Cuban Americans in the area, it has earned the nickname La Avenida.
Bergenline runs through not only the entire length of Union City from north to south, but also through West New York, Guttenberg and North Bergen. Also known as the "Miracle Mile", Bergenline's largest concentration of retail and chain stores begins at the intersection of 32nd Street and continues north until 92nd Street in North Bergen, and while it is a narrow one-way, southbound street throughout most of Union City, it becomes a four lane, two-way street at 48th Street, one block south of the town's northern boundary. Bergenline Avenue is also used as the route for local parades, such as the annual Memorial Day Parade.
At Union City's southern end, Bergenline is primarily a residential street, with the shopping district concentrated at Summit Avenue and Transfer Station, so called because it was a transfer point for buses and three trolley lines. A prominent landmark of Transfer Station is its five-corner intersection of Summit Avenue, Paterson Plank Road, and 7th Street, on which sits a five-story, trapezoid-shaped brick building at 707 Summit Avenue, originated in 1910 as the National Bank of North Hudson. It later became the First National Bank of Union City. By the 1960s, it had become the headquarters of Teamsters Local 560, which was controlled by mobster Anthony "Tony Pro" Provenzano, a reported caporegime in the Genovese crime family, and a top associate of Jimmy Hoffa. On July 30, 1975, Hoffa intended to meet Provenzano in Bloomfield Township, a suburb of Detroit, but Hoffa famously disappeared that afternoon. According to Time, Provenzano was seen fraternizing with local union members in Hoboken, although Provenzano, according to the Associated Press, told investigators that "he was playing cards with Stephen Andretta in Union City, New Jersey the day Hoffa disappeared", and denied having arranged any meeting with Hoffa. In 2023, when the building went on sale, the city planned to purchase it for $3.1 million, and convert it into 24 affordable housing units.
Transfer Station was also the site, in 1912, of the first lunch wagon built by Jerry and Daniel O'Mahoney and John Hanf, which was bought for $800 and operated by restaurant entrepreneur Michael Griffin, who chose the location for its copious foot traffic. The wagon helped spark New Jersey's so-called "golden age of diner manufacturing", which in turn made the state the informal "diner capital of the world". In the decades that followed, nearly all major U.S. diner manufacturers, including Jerry O'Mahoney Inc., started in New Jersey. During World War II, the area was a 24-hour hotspot for U.S. servicemen, who patronized the dozens of nightclubs located there. In later decades, Summit Avenue was not as busy a shopping area as upper Bergenline, so the city implemented a series of improvements in 2009 to improve business there, such as improved sidewalks, landscaping and street lights from Seventh Street to 13th Street.
In terms of business, Union City is notable for being the location where Mallomars were first sold. Nabisco sold them to a grocer in the southern half of the town, when it was West Hoboken.
Union City is one of several cities in Hudson County that contains a state-established Urban Enterprise Zone (UEZ), under a program that was implemented in 1983 by the New Jersey Department of Commerce and Economic Development assist businesses and revitalize economically distressed communities in New Jersey. One of 32 zones covering 37 municipalities statewide, Union City was selected in 1994 as one of a group of 10 zones added to participate in the program and one of four of those chosen based on a competition. In addition to other benefits to encourage employment and investment within the UEZ, shoppers can take advantage of a reduced 3.3125% sales tax rate (half of the % rate charged statewide) at eligible merchants. Established in April 1995, the city's Urban Enterprise Zone status expires in April 2026. There are approximately 180 UEZ-certified businesses in the city, which includes Bergenline Avenue from 49th to 15th Streets, 32nd Street from Bergenline Avenue to Kennedy Boulevard, Summit Avenue from 18th to Fifth Street, and Paterson Plank Road from Fifth to Seventh Streets. In addition to providing an incentive for shoppers and for business owners to invest in the area without raising taxes, up to $30,000 in annual UEZ revenue is also used for area upkeep and safety projects, marketing campaigns, and holiday decorations.
According to the U.S. Bureau of Labor Statistics, Union City's unemployment rate as of September 2009 was 15%, the highest in the state, compared with the lowest, Hoboken, at 6.3%, and a statewide rate of 9.8%. By 2018, the city's unemployment rate was 4.5%, compared to a rate of 3.9% in Hudson County.
Government
Local government
Union City's City Hall is located at 3715 Palisade Avenue. The oldest municipal building in North Hudson, it was built in the 1890s as the town hall for Union Hill. Prior to the 1914 opening of Union Hill High School, classes were also held in the building. After the 1925 consolidation of West Hoboken and Union Hill into Union City, the town hall for the former was converted into the new fire headquarters for the city. It also served as the second police precinct for many years.
The governing body is comprised of a five-member Board of Commissioners, as per the city's Walsh Act form of government, which has been in place since 1930. The members of the commission are elected at-large on a non-partisan basis in the May municipal election. At a reorganization meeting held after the election, each commissioner is assigned a department to oversee. The mayor of Union City also serves as a commissioner. The city is one of 30 municipalities (of the 564) statewide that use this form.
, the mayor of Union City is Brian P. Stack, who became mayor in 2000 after a recall election forced the resignation of then-mayor Raúl "Rudy" Garcia. The five members of the Union City Board of Commissioners serve in both administrative and legislative capacities, with each commissioner acting as the director of one of the five major departments of the city, administering the daily operations of a designated department. The five commissioners and their departmental assignments are
Mayor Brian P. Stack (Commissioner of Public Safety),
Lucio P. Fernandez (Commissioner of Public Affairs),
Wendy A. Grullon (Commissioner of Public Works),
Maryury A. Martinetti (Commissioner of Revenue and Finance) and
Celin J. Valdivia (Commissioner of Parks and Public Property), all serving concurrent terms ending on May 15, 2026.
The budget adopted by the city in 2021 was $151 million, which remained balanced during the COVID-19 pandemic.
Federal, state, and county representation
Union City is located in the 8th Congressional District and is part of New Jersey's 33rd state legislative district.
Political demographics
As of March 2011, there were a total of 28,503 registered voters in Union City, of which 18,589 (65.2%) were registered as Democrats, 1,839 (6.5%) were registered as Republicans and 8,062 (28.3%) were registered as Unaffiliated. There were 13 voters registered to other parties.
In the 2012 presidential election, Democrat Barack Obama received 82.1% of the vote (14,569 cast), ahead of Republican Mitt Romney with 17.2% (3,050 votes), and other candidates with 0.8% (134 votes), among the 17,893 ballots cast by the city's 30,841 registered voters (140 ballots were spoiled), for a turnout of 58.0%. In the 2008 presidential election, Democrat Barack Obama received 74.6% of the vote (13,657 cast), ahead of Republican John McCain with 23.9% (4,366 votes) and other candidates with 0.8% (150 votes), among the 18,305 ballots cast by the city's 32,030 registered voters, for a turnout of 57.1%. In the 2004 presidential election, Democrat John Kerry received 64.8% of the vote here (10,894 ballots cast), outpolling Republican George W. Bush with 32.0% (5,375 votes) and other candidates with 0.3% (90 votes), among the 16,811 ballots cast by the city's 27,727 registered voters, for a turnout percentage of 60.6.
In the 2013 gubernatorial election, Republican Chris Christie received 58.1% of the vote (6,653 cast), ahead of Democrat Barbara Buono with 40.6% (4,651 votes), and other candidates with 1.3% (148 votes), among the 12,583 ballots cast by the city's 31,515 registered voters (1,131 ballots were spoiled), for a turnout of 39.9%. In the 2009 gubernatorial election, Democrat Jon Corzine received 76.8% of the vote here (8,611 ballots cast), ahead of Republican Chris Christie with 20.2% (2,265 votes), Independent Chris Daggett with 1.4% (152 votes) and other candidates with 0.8% (89 votes), among the 11,218 ballots cast by the city's 27,373 registered voters, yielding a 41.0% turnout.
Public safety
The Union City Police Department consists of over 200 officers. Union City's Chief of Police is Nichelle Luster, the city's first female Police Chief, who replaced former Chief Richard Molinari. Luster had been a captain since 2013, when she became the first female to attain that position.
Until 1999, the Union City Fire Department consisted of 100 firefighters, and four fire stations. In January 1999 Union City and four other cities in North Hudson merged their fire departments into North Hudson Regional Fire and Rescue. The other municipalities include Guttenberg, North Bergen, Weehawken and West New York. Three of the NHRFR's fire stations are located in Union City:
Battalion 1 / Squad 2 / Ladder 1 – 1600 New York Avenue
Deputy 1 / Engine 4 – 541–29th Street
Battalion 2 / Rescue 1 / Squad 1 – 4300 Kennedy Boulevard
Transportation
Roads and highways
, the city had a total of of roadways, of which were maintained by the municipality, by Hudson County and by the New Jersey Department of Transportation and by the New Jersey Turnpike Authority.
Several major roadways traverse Union City. New Jersey Route 495 is the most significant highway passing through, connecting directly to the Lincoln Tunnel into New York City. To the west, it connects with, Interstate 95 (the New Jersey Turnpike), U.S. Route 1/9 and New Jersey Route 3. County Route 505 also passes through the city. Within the city, Bergenline Avenue and the marginal highway of Route 495 are major public transportation corridors.
Public transportation
The Bergenline Avenue station of the Hudson-Bergen Light Rail is located at 49th Street near the city line with West New York and North Bergen.
New Jersey Transit bus service transportation is available to points in Hudson, Bergen, and Passaic counties and to the Port Authority Bus Terminal in Midtown Manhattan. Routes which stop in the city are the 111, 121, 123, 124, 125, 127, 129, 154, 156, 159, 144, 190 (and the 107, 108, 160, 161, 163, 167, 191, 192 by passenger request for travel to the Port Authority Bus Terminal only), and the 195 (Saturdays only). The George Washington Bridge Bus Terminal is served by the 181. Jersey City can be reached on the 22, 82, 83, 84, 85, 86, 88 and 89 routes.
OurBus routes link Union City to Washington, D.C.
Additional public transportation service is augmented by privately operated dollar vans that link Union City to various points throughout the New York metropolitan area, such as the Hudson County Courthouse, Newport Mall, 42nd Street in Manhattan, and Paterson, New Jersey. The minibuses, locally known by their Spanish language name guagua, have come subject to greater scrutiny due to alleged safety issues.
In 2021, Union City was among the municipalities in Hudson County that formally codified regulations governing the use of electric bicycles and scooters.
Newark Liberty International Airport is located south in Newark/Elizabeth. LaGuardia Airport in Queens, New York, is away. John F. Kennedy Airport is also in Queens. The Colombian airline Avianca operates a private bus service from to Union City and Elizabeth for passengers on Avianca flights departing from and arriving to JFK.
Education
The student population was 9,730 as of November 2009. In 2021, its 14 public schools served 11,893 students.
Historically, Union City schools have ranked among the highest in Hudson County in reported incidents of violence compared to the size of the student population more than once, most recently in a November 2009 report by the New Jersey Department of Education, which annually records incidents of violence, vandalism, weapons and substance abuse or possession. According to the report, such incidents declined statewide between the 2006–2007 and the 2007–2008 school years, but rose slightly in Hudson County, with Union City schools having the second-highest number of reported incidents behind the Jersey City Public Schools.
University of California, Berkeley Professor David L. Kirp, in his 2011 book, Kids First, and his 2013 book, Improbable Scholars, praised Union City's education system for bringing poor, mostly immigrant kids (three quarters of whom live in homes where only Spanish is spoken and a quarter of which are thought to be undocumented and fearful of deportation) into the educational mainstream. Kirp, who spent a year in Union City examining its schools, notes that while in the late 1970s, Union City schools faced the threat of state takeover, they now boast achievement scores that approximate the statewide average. Kirp also observes that in 2011, Union City boasted a high school graduation rate of 89.5 percent—roughly 10 percentage points higher than the national average, and that in 2012, 75 percent of Union City graduates enrolled in college, with top students winning scholarships to the Ivy League. Kirp singles out the city's practice of enrolling almost every 3- and 4-year-old in kindergarten, and the leadership of Union City High School principal John Bennetti for the positive educational atmosphere in that school.
Public schools
The Union City School District operates public schools in Union City, serving students in pre-kindergarten through twelfth grade. The district is one of 31 former Abbott districts statewide that were established pursuant to the decision by the New Jersey Supreme Court in Abbott v. Burke which are now referred to as "SDA Districts" based on the requirement for the state to cover all costs for school building and renovation projects in these districts under the supervision of the New Jersey Schools Development Authority.
As of the 2018–19 school year, the district, comprised of 14 schools, had an enrollment of 13,768 students and 837.2 classroom teachers (on an FTE basis), for a student–teacher ratio of 16.4:1. Schools in the district (with 2018–19 enrollment data from the National Center for Education Statistics) are:
Eugenio Maria de Hostos Center for Early Childhood Education (298; grades Pre-K–K)
Thomas A. Edison Elementary School (1,019; Pre-K–6)
Sara Gilmore Academy School (399; 1–8)
Henry Hudson Elementary School (367; Pre-K–2)
Jefferson Elementary School (329; Pre-K–4)
Colin Powell Elementary School (833; K–5)
Theodore Roosevelt School (1,010; K–6)
Veteran's Memorial Elementary School (606; Pre-K–5)
George Washington Elementary School (796; Pre-K–6)
Robert Waters Elementary School (1,084; Pre-K–6)
Emerson Middle School (1,023; 6–8)
Union Hill Middle School (885; 7–8)
José Martí STEM Academy (700; 9–12)
Union City High School (2,882; 9–12).
Union City Middle School (827 [est.] 7 - 9)
The city's single public high school, Union City High School, opened September 3, 2009, and was built on the site of the former Roosevelt Stadium. The $178 million school, whose signature feature is an athletic field on its second floor roof, replaced the former Emerson High School and Union Hill High School, which converted to middle schools.
Hudson County Community College's $28.1 million North Hudson Higher Education Center opened in September 2011. The seven-story, Center is located on Kennedy Boulevard, adjacent to the Bergenline Avenue Light Rail station. It incorporates green technology, such as photovoltaic electrical systems, rainwater harvesting tanks, daylight and occupancy sensors, low-flow fixtures, and high-efficiency mechanical equipment. The NHHEC also houses offices for the Hudson County Career Development Center and the County Clerk.
Colin Powell Elementary School opened in September 2012 and was dedicated on February 7, 2013. It is the seventh educational facility created over the course of a decade, and the 14th school in the city. For the 2013–2014 school year students from Gilmore and Hudson Schools were relocated to Colin Powell, so that the former schools, both of which are over 100 years old, could undergo renovations. The K-5 school, which is located on New York Avenue and 15th Street, was visited by its namesake, former Secretary of State Colin Powell, in June 2013.
Woodrow Wilson School was awarded the Blue Ribbon School Award of Excellence by the United States Department of Education, the highest award an American school can receive, during the 2004–2005 school year. The Blue Ribbon School Award of Excellence was awarded again to Woodrow Wilson for the 2014–2015 school year.
The Sarah M. Gilmore Elementary School, which is located on Kerrigan Avenue, between 16th and 17th Streets, opened in September 2017. The school, which cost $29 million, opened with 350 students.
The city's newest school is Union City Middle School, which began construction in September 2023. The 15th school in the city, the six-story, $93.7 million project, which is located at 518 36th Street between Kennedy Boulevard and Bergenline Avenue, was conceived to ease overcrowding in the city's classrooms. It will house students that otherwise would have attended Emerson and Union Hill Middle Schools, as well as some ninth graders that would have otherwise attended Union City High School, and enable the city to move all sixth graders into its elementary schools. It is expected to open for the 2025 Fall semester. Although it will be able to host 936 students, the city will limit it to 827. Its specialized classrooms will include a robotics lab, a hydroponics lab, and a dance studio.
Private schools
St. Francis Academy is a K-8 Catholic school operated under the auspices of the Roman Catholic Archdiocese of Newark. In September 2013, St. Francis Academy was one of 15 schools in New Jersey to be recognized by the United States Department of Education as part of the National Blue Ribbon Schools Program, an award called the "most prestigious honor in the United States' education system" and which Education Secretary Arne Duncan described as honoring schools that "represent examples of educational excellence". In the wake of declining enrollment and lingering financial issues, Mother Seton Interparochial School (which had been formed in 2006 from the merger of St. Michael's and St. Anthony of Padua) and St. Augustine's School were closed by the Newark Archdiocese after the 2019–20, school year and merged into Academy of St. Joseph of the Palisades in West New York, New Jersey.
Other schools in Union City include two Islamic schools, Miftaahul Uloom Academy and Rising Star Academy, a Jewish school, Mesivta Sanz, and Union City Daycare Program School.
Notable landmarks
The former Monastery and Church of Saint Michael the Archangel on West Street, once the largest Roman Catholic church in Hudson County, is the one landmark on the National Register of Historic Places in Union City, and one of several locations which have been designated by New Jersey Register of Historic Places. It is now known as the Hudson Presbyterian Church. In 2002 José Martí Middle School and the southern branch of the Union City Public Library were built on the southern side of the Monastery grounds, on 18th Street. They opened in 2004. When Union City High School opened in September 2009, the middle school converted to José Martí Freshman Academy to house most of town's ninth graders. In 2019 that school converted again to José Martí STEM Academy, in order to expand the city's STEM instructon.
The Park Performing Arts Center was originally built in 1931 by the German congregation the Catholic parish of Holy Family Church (and still owned by the Roman Catholic Archdiocese of Newark) to house their cultural and educational programs Its outstanding feature is the Park Theater which seats 1,400. Incorporated in 1983 the non-profit arts center presents works of local, national, and international artists, as well as permanent and rotating exhibitions.
Union City High School and Athletic Complex opened in September 2009 on the site of the former Roosevelt Stadium, demolished in 2005 to make way for it. The sports field is located on the second floor roof of the building, which also houses the Union City Performing Arts Center and a community health center.
Emerson Middle School, was opened in April 1915 as West Hoboken High School, and was home to the Bulldogs. It was renamed Emerson High School for the writer Ralph Waldo Emerson, when the two towns merged. Located on New York Avenue at 18th Street, the original building is connected with the gym building, built in the 1980s, by a second story enclosed bridge that runs over New York Avenue. The school became the South campus of Union City High School in September 2008, before converting to a middle school in September 2009, with the opening of the new Union City High School proper. The mascot of Union City was also changed to the Soaring Eagles. Alumni of the school include DJ and music producer Erick Morillo and former Green Bay Packers center Frank Winters.
Union City is home to two Carnegie Libraries funded by the donations of steel magnate Andrew Carnegie. Both are considered historically and architecturally significant by the city. The first was built in 1903 by the Cranwell family builders, who were active in the construction of many of the city's buildings, with a $25,000 donation by Carnegie in what was once West Hoboken on 15th Street between Bergenline Avenue and New York Avenue. The second was built in 1905 at the corner of 43rd Street and New York Avenue in what was once Union Hill, and is the main branch. The 15th Street library retains its original stained glass, but was closed in 2004 upon the completion of a new library on the corner of Summit Avenue and 18th Street, housed in the same building as José Martí Middle School. It was converted into the William V. Musto Cultural Center, which opened in June 2011. It houses the Union City Museum of Art, the Union City Police Museum, the Union City Art Gallery & Concert Hall, the Union City Museum of History, and a senior citizen center.
Celia Cruz Park On June 4, 2004, nearly a year after the death of Cuban-American salsa singer Celia Cruz (who lived in nearby Fort Lee), Union City heralded its annual Cuban Day Parade by dedicating a park to Cruz, which is also known as Celia Cruz Plaza, at 31st Street and Bergenline Avenue, with Cruz's widower, Pedro Knight, present. The park featured a sidewalk star in Cruz's honor, and an 8' × 10' mural by Union City's Edgardo Davila, a collage of Cruz's career throughout the decades. There are four other similar dedications to Cruz around the world. The Latin American Kiwanis Club refurbished the park in early June 2006, replacing the mural with a backlit photograph of Cruz. Cruz's star has expanded into Union City's "Walk of Fame", as new marble stars are added each spring to honor Latin entertainment and media personalities. People so honored at the park include merengue singer Joseíto Mateo, salsa singer La India, Cuban musician Israel "Cachao" Lopez, Cuban tenor Beny Moré, Tito Puente, Spanish language television news anchor Rafael Pineda, salsa pioneer Johnny Pacheco, singer/bandleader Gilberto Santa Rosa and music promoter Ralph Mercado.
9/11 Memorials The city's first memorial to honor the five Union City citizens who died in the September 11, 2001, terrorist attacks was a sculpture placed in Doric Park, in whose courtyard citizens gathered on September 11, 2001 to view the attacks' aftermath. On September 11, 2007, the city dedicated its Liberty Plaza to commemorate the event. The Plaza, which serves as a transit hub through which commuters pass on their way to and from Manhattan, includes two memorial markers. Doric Park was later rebuilt as Firefighters Memorial Park, which opened in August 2009. The park includes a public swimming pool, and a new memorial to local fallen firefighters that stands at the entrance. Its popularity has attracted visitors from Manhattan and Staten Island.
The Monastery of the Perpetual Rosary, known as The Blue Chapel, was constructed between 1912 and 1914. In 2010, the chapel was included on Preservation New Jersey's annual 10 Most Endangered Historic Sites list, which is intended to draw attention to historical sites in need of preservation. The site's caretakers have previously indicated that it will likely be abandoned or sold, but the city Board of Commissioners passed a November 3, 2010 resolution designating it as a historic site as part of efforts to protect it.
Historical markers In 2009, Union City began installing a series of historical markers to commemorate the lives of its noteworthy natives. The first marker was dedicated to the memory of boxer Joe Jeanette on April 17, 2009, and placed at the corner of Summit Avenue and 27th Street on April 17, 2009, where Jeanette's former residence and gym once stood. The marker lies two blocks from a street, located between Summit Avenue and Kennedy Boulevard, that was named Jeanette Street in his honor. Present at the dedication ceremony was Jeanette's grandniece, Sabrina Jennette. Another historical marker was dedicated September 26, 2009 to Peter George Urban, a 10th degree karate grandmaster, writer and teacher who founded an American karate system, American Goju Do. Present at the dedication ceremony was Urban's daughter, Julia Urban-Kimmerly. On May 22, 2010 the city dedicated a marker to novelist and screenwriter Pietro di Donato, and placed at Bergenline Avenue and 31st Street, where di Donato once lived. That area was named Pietro di Donato Plaza in his honor. Present at the dedication ceremony was di Donato's son, Richard. The fourth marker was dedicated to painter William Tylee Ranney on September 18, 2010. In addition to those honoring people, subsequent markers were erected to honor particular sites. As of December 2012, the city had eight historic markers.
COVID-19 Victims Memorial On March 25, 2022, the city dedicated a memorial in Ellsworth Park, in tribute to the citizens who died and suffered as a result of the COVID-19 pandemic. A plaque on the forward side of the pedestal reads, "In memory of all those who perished from the COVID-19 Pandemic. You will always be in our hearts."
Media and culture
Union City is located within the New York media market, with most of its daily papers available for sale or delivery. Until its closing in 1991, the Hudson Dispatch, a morning daily newspaper that once had a circulation of 39,132, was based in Union City for 117 years. It later relaunched as a free bilingual weekly. Local, county, and regional news is covered by the daily Jersey Journal. The Union City Reporter was part of the Hudson Reporter group of local weeklies until that chain closed in January 2023. Other publications that cover local news include the River View Observer and El Especialito, which is as of 2016, is headquartered in Union City.
Among the films set or shot in the city are Union City (1980) (which was released in conjunction with the Blondie song "Union City Blue"), Out of the Darkness (1985), and Far from Heaven (2002). The low-budget film directed by former Guttenberg mayor Peter Lavilla, Oak Hill, features local institutions including Union City's Palisades Emergency Residence Corporation homeless shelter and a synagogue in North Bergen.
The mixed-use, two-story building at 2312 Summit Avenue, at the corner of 24th street, which features two ballrooms, has hosted performers including Frank Sinatra, Tito Nieves, La Sonora, Bacilos, Guayacan, and Nelson N. The 1989 film Bloodhounds of Broadway, which starred Madonna, Matt Dillon, and Jennifer Grey, was also partially filmed at the building. Specifically, one of the two ballrooms in the building was used as a major setting for much of the film, which is set on New Year's Eve in 1928. During shooting at that location, the property was rented for six months, and Madonna lived in an apartment in the building. It was put up for sale in October 2023 for $2.5 million. Not far away, Madonna also recorded her self-titled debut album at the former Quantum Sound Studios near Washington Park at 512 Paterson Plank Road, across the street from the Union City side of that road.
In the late 2000s, Union City, West New York, Weehawken and North Bergen came to be dubbed collectively as "NoHu", a North Hudson haven for local performing and fine artists, many of whom are immigrants from Latin America and other countries, in part due to lower housing costs compared to those in nearby art havens such as Hoboken, Jersey City and Manhattan. The Union City area is a major training ground for actors in the county. In September 2008, Union City held its first annual month-long Art Month, which originated with the September 2006 "Celebrate Art" show at St. John's Episcopal Church. Art Month includes events such as the Union City Arts and Crafts Festival, held the second week of every September. Group shows are also arranged by organizations such as La Ola, a group formed to help unite local artists, and Federación Mercantil, which provides support to artists in the form of bank loan assistance and help avoiding foreclosure, and puts on an annual show of work by Spanish-American painters. Another is the Union City Artists Collective, founded in 2007 by a group of artists and public officials that includes painter/sculptor Amado Mora, who was named Union City's first Art Curator, responsible for the Union City Art Gallery at City Hall. Locations in which artists reside or have put on tours or shows include the Yardley Building, a former Yardley of London soap factory on Palisade Avenue that overlooks Hoboken, and the old R.H. Simon Silk Mill on 39th Street, which has been dubbed the "Union Hill Arts Building". The Park Performing Arts Center is also a popular arts venue in the city, as it houses Hudson Theatre Works, a theatre company founded in 2011. It was also the first venue for the Park Players, an acting troupe founded in the early 1980s by local teacher Joseph Conklin, and formerly hosted the NoHu Visions show, and the annual two-day Multi-Arts Festival until 2010, when the latter moved to Union City High School, which houses the Union City Performing Arts Center.
In 2009 poet/musician Graciela Barreto was named Union City's first poet laureate. By April 2010 she was succeeded by Ben Figueroa. During the late 2000s the city also named a City Historian and organized a Historical Committee.
The 2010 independent gothic horror art film, Vampire in Union City, was filmed entirely in Union City, and was directed by entertainer and Union City Commissioner Lucio Fernandez. Produced by MeLu Films, it premiered on September 3, 2010 at the Summit Theater, marking the city's first movie premiere, and the 2010 Celebrate Art Month, which included art exhibits, jazz, dance and opera performances, a film festival, and the public release of Francisco Rivadeneira's book, Los Amos del Planeta, Tomo II.
On April 20, 2018, Union City's Performing Arts Center hosted the official premiere of Union City, U.S.A., a documentary on the city's history and culture. It was written, directed, and produced by Fernandez, who began research for the film in 2008 with city historian Gerard Karabin, conducting interviews with numerous past and current residents of the city. The film was edited by director of photography Mauro De Trizio, and narrated by Tom Colavito.
The Multi-Arts Festival is an exhibition of artwork, musical performances and workshops held every May since 1981. Students and alumni of the various schools of Union City display their artwork, put on musical performances, and put on free demonstrations of sculpture, portraiture and caricature for attendees. It was created by Agnes Dauerman, a Union Hill High School art teacher, who coordinated the program for 25 years before she retired in 2005. The Union City Museum of Art, the Union City Police Museum, the Union City Art Gallery and Concert Hall and the Union City Museum of History are housed in the William V. Musto Cultural Center, formerly the 15th Street library. The Musto Center hosts a number of events, including various concerts and theatrical performances. Specific events it has hosted include the Union City Artist Awards, the NoHu International Film Festival, and Artists Assemble!, a comics convention first held in February 2013.
The first annual Union City International Film Festival began in December 2010, with the short film X, which was written and directed by Josh Brolin, as the opening film. Later that month Union City unveiled the Union City Plaza of the Arts on Bergenline Avenue between 30th and 31st Streets, as a venue for artists to congregate and showcase their work. The location, which sees copious traffic to and from Midtown Manhattan, was chosen in order to showcase the city in a positive light to commuters, and so that the plaza could represent fine arts alongside the adjacent Pietro Di Donato Plaza and Celia Cruz Plaza, which represent literature and music, respectively.
On June 11, 2014, the city's Board of Commissioners passed a resolution adopting "Union City" as the city's official song. The song was composed by Union City native Phil Gallo and Weehawken native Mike Boldt, and performed by the group Dez Manku, which features Boldt and Gallo. An accompanying music video was produced and edited by Mauro DeTrizio for Action Productions, and released on YouTube and iTunes. The guitar-driven rock song's lyrics make references to local streets such as Bergenline Avenue and Monastery Place, and landmarks such as the Roosevelt Theater, the Hudson Burlesque, and the former high schools, Emerson and Union Hill.
Notable people
See also
Notes
References
Ryman, Ella-May. History of West Hoboken and Union Hill (1965)
Primont, Daniel A.; Fiedler, William G.; and Zuccaro, Fred. The Historical Background of Union City: A Monograph, Prepared for the Commemoration of New Jersey's Tercentenary 1664–1964 and As a Teaching Material and Aid in the Union City School System by (1964)
The City of Union City (A 1996 calendar)
External links
Union City's official website
Union City Board of Education
Data for the Union City Board of Education, National Center for Education Statistics
Park Performing Arts Center
1925 establishments in New Jersey
Cities in New Jersey
Cities in Hudson County, New Jersey
New Jersey Urban Enterprise Zones
North Hudson, New Jersey
Populated places established in 1925
Walsh Act
Embroidery in the United States
|
962819
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%9A%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%BB-%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%83%D0%BD
|
Вероніка Кемпбелл-Браун
|
Вероніка Кемпбелл-Браун (16 травня 1982) — ямайська легкоатлетка, триразова олімпійська чемпіонка, триразова чемпіонка світу, дворазова чемпіонка світу в закритих приміщеннях, чемпіонка Ігор Співдружності, володарка численних інших нагород.
Чемпіонка спорту ЮНЕСКО (2008)
Виступи на Олімпіадах
Примітки
Посилання
Досьє на sport.references.com
Ямайські бігуни на короткі дистанції
Ямайські олімпійські чемпіони
Ямайські срібні олімпійські медалісти
Ямайські бронзові олімпійські медалісти
Олімпійські чемпіони з бігу на 200 метрів
Чемпіони світу з бігу на 100 метрів
Чемпіони світу з бігу на 200 метрів
Чемпіони світу з естафетного бігу 4×100 метрів
Чемпіони світу з легкої атлетики в приміщенні
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2000
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2000
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2004
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2004
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2004
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2008
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2008
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2012
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2012
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2012
Кемпбелл-Браун
Чемпіони Ігор Співдружності з легкої атлетики
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2016
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2016
Легкоатлети на Іграх Співдружності 2002
Легкоатлети на Іграх Співдружності 2006
Легкоатлети на Іграх Співдружності 2014
|
4649516
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B0%D0%BD%20%D0%94%D0%BE%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE
|
Алан До Марколіно
|
Алан До Марколіно (19 березня 2002, Лібревіль) — габонський футболіст, нападник французького клубу «Ренн», який грає в оренді в клубі «Кевії», а також національної збірної Габону.
Клубна кар'єра
Алан До Марколіно народився 2002 року в Лібревілі в сім'ї габонського футболіста Фабріса До Марколіно. Розпочав займатися футболом у юнацькій команді французького клубу «Лаваль», пізніше перейшов до юнацької команди клубу «Ренн». Виступи на футбольних полях розпочав у 2020 році в складі клубу «Ренн», проте в основній команді клубу дебютував лише на початку 2023 року, до цього граючи лише за фарм-клуб. З 2023 року габонський футболіст грає в оренді в іншому французькому клубі «Кевії».
Виступи за збірну
У 2022 році Алан До Марколіно дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Габону в матчі проти збірної Демократичної Республіки Конго з футболу у кваліфікації Кубка африканських націй 2023 року.
Статистика виступів за збірну
Примітки
Посилання
Уродженці Лібревіля
габонські футболісти
Гравці збірної Габону з футболу
Футболісти «Ренна»
футболісти «Кевії»
габонські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Франції
|
55485476
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dmitry%20Miroshnichenko
|
Dmitry Miroshnichenko
|
Dmitry Miroshnichenko
Dmitry Andreyevich Miroshnichenko (born 26 February 1992) is a Kazakh footballer who plays as a defender.
Career
In January 2016, Miroshnichenko moved from FC Aktobe to FC Tobol.
On 12 January 2020, Miroshnichenko renewed his contract with Tobol until the end of 2020.
Career statistics
Club
International
Statistics accurate as of match played 18 November 2020
References
1992 births
Kazakhstani people of Ukrainian descent
People from Aktobe
Living people
Kazakhstani men's footballers
Men's association football defenders
Kazakhstan men's international footballers
FC Kuban Krasnodar players
FC Aktobe players
FC Tobol players
FC Chernomorets Novorossiysk players
FC Ufa players
FC Spartak Kostroma players
Kazakhstan Premier League players
Russian Second League players
Kazakhstani expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Russia
Kazakhstani expatriate sportspeople in Russia
|
15879720
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pradines%2C%20Loire
|
Pradines, Loire
|
Pradines, Loire
Pradines is a commune in the Loire department in central France.
Population
See also
Communes of the Loire department
References
Communes of Loire (department)
|
26581356
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Annunciation%20Church
|
Annunciation Church
|
Annunciation Church may refer to:
Albania
Annunciation Church, Kozarë
Annunciation Church, Mjekës
Annunciation Monastery, Albania, in Vanistër
Greece
Our Lady of Tinos
Malta
Annunciation Church, Balzan
Annunciation Church, Mdina
Annunciation Church, Tarxien
Annunciation Chapel, Victoria
Republic of Ireland
Ballaghaderreen Cathedral
Italy
Santissima Annunziata (disambiguation), various churches and basilicas
Latvia
Annunciation of Our Most Holy Lady Church, Riga
Romania
Annunciation Church, Alba Iulia
Annunciation Church, Sibiu
Russia
Annunciation Cathedral, Voronezh
Annunciation Church of the Alexander Nevsky Lavra, Saint Petersburg
Ukraine
Annunciation Cathedral, Kharkiv
United Kingdom
Annunciation Church, Chesterfield
Annunciation Church, Walsall
United States
Annunciation Roman Catholic Church (Denver), Colorado
Annunciation Church (Leadville, Colorado), in National Historic Landmark Leadville Historic District
Annunciation Greek Orthodox Cathedral of New England, Boston, Massachusetts
Annunciation Melkite Catholic Cathedral, Boston, Massachusetts
Annunciation Greek Orthodox Church of Newburyport, Massachusetts
Annunciation Greek Orthodox Church (Manhattan), New York, New York
Annunciation Church (historic) (Cleveland, Ohio)
Annunciation Church (Houston), Texas
Annunciation Greek Orthodox Cathedral (Houston), Texas
Annunciation Greek Orthodox Church, Wauwatosa, Wisconsin
See also
Church of the Annunciation (disambiguation)
Annunciation Cathedral (disambiguation)
|
15984472
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lamaronde
|
Lamaronde
|
Lamaronde is a commune in the Somme department in Hauts-de-France in northern France.
Geography
Lamaronde is situated on the D189 road, some south of Abbeville and less than one mile from the A29 autoroute.
Population
See also
Communes of the Somme department
References
Communes of Somme (department)
|
1233907
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Udev
|
Udev
|
Udev
udev (userspace ) is a device manager for the Linux kernel. As the successor of devfsd and hotplug, udev primarily manages device nodes in the directory. At the same time, udev also handles all user space events raised when hardware devices are added into the system or removed from it, including firmware loading as required by certain devices.
Rationale
It is an operating system's kernel that is responsible for providing an abstract interface of the hardware to the rest of the software. Being a monolithic kernel, the Linux kernel does exactly that: device drivers are part of the Linux kernel, and make up more than half of its source code. Hardware can be accessed through system calls or over their device nodes.
To be able to deal with peripheral devices that are hotplug-capable in a user-friendly way, a part of handling all of these hotplug-capable hardware devices was handed over from the kernel to a daemon running in user-space. Running in user space serves security and stability purposes.
Design
Device drivers are part of the Linux kernel, in which their primary functions include device discovery, detecting device state changes, and similar low-level hardware functions. After loading a device driver into memory from the kernel, detected events are sent out to the userspace daemon udevd. It is the device manager, , that catches all of these events and then decides what shall happen next. For this, has a very comprehensive set of configuration files, which can all be adjusted by the computer administrator, according to their needs.
In case a new storage device is connected over USB, is notified by the kernel and itself notifies the udisksd-daemon. That daemon could then mount the file systems.
In case a new Ethernet cable is plugged into the Ethernet NIC, is notified by the kernel and itself notifies the NetworkManager-daemon. The NetworkManager-daemon could start dhclient for that NIC, or configure according to some manual configuration.
The complexity of doing so forced application authors to re-implement hardware support logic. Some hardware devices also required privileged helper programs to prepare them for use. These often have to be invoked in ways that could be awkward to express with the Unix permissions model (for example, allowing users to join wireless networks only if they are logged into the video console). Application authors resorted to using setuid binaries or run service daemons to provide their own access control and privilege separation, potentially introducing security holes each time.
HAL was created to deal with these challenges, but is now deprecated in most Linux distributions, its functionality being replaced by udevd.
Overview
Unlike traditional Unix systems, where the device nodes in the directory have been a static set of files, the Linux udev device manager dynamically provides only the nodes for the devices actually present on a system. Although devfs used to provide similar functionality, Greg Kroah-Hartman cited a number of reasons for preferring udev over devfs:
udev supports persistent device naming, which does not depend on, for example, the order in which the devices are plugged into the system. The default udev setup provides persistent names for storage devices. Any hard disk is recognized by its unique filesystem id, the name of the disk and the physical location on the hardware it is connected to.
udev executes entirely in user space, as opposed to devfs's kernel space. One consequence is that udev moved the naming policy out of the kernel and can run arbitrary programs to compose a name for the device from the device's properties, before the node is created; there, the whole process is also interruptible and it runs with a lower priority.
The udev, as a whole, is divided into three parts:
Library libudev that allows access to device information; it was incorporated into the systemd 183 software bundle.
User space daemon that manages the virtual .
Administrative command-line utility for diagnostics.
The system gets calls from the kernel via netlink socket. Earlier versions used hotplug, adding a link to themselves in with this purpose.
Operation
udev is a generic device manager running as a daemon on a Linux system and listening (via a netlink socket) to uevents the kernel sends out if a new device is initialized or a device is removed from the system. The udev package comes with an extensive set of rules that match against exported values of the event and properties of the discovered device. A matching rule will possibly name and create a device node and run configured programs to set up and configure the device.
udev rules can match on properties like the kernel subsystem, the kernel device name, the physical location of the device, or properties like the device's serial number. Rules can also request information from external programs to name a device or specify a custom name that will always be the same, regardless of the order devices are discovered by the system.
In the past a common way to use udev on Linux systems was to let it send events through a socket to HAL, which would perform further device-specific actions. For example, HAL would notify other software running on the system that the new hardware had arrived by issuing a broadcast message on the D-Bus IPC system to all interested processes. In this way, desktops such as GNOME or K Desktop Environment 3 could start the file browser to browse the file systems of newly attached USB flash drives and SD cards.
By the middle of 2011 HAL had been deprecated by most Linux distributions as well as by the KDE, GNOME and Xfce desktop environments, among others. The functionality previously embodied in HAL has been integrated into udev itself, or moved to separate software such as udisks and upower.
udev provides low-level access to the linux device tree. Allows programs to enumerate devices and their properties and get notifications when devices come and go.
dbus is a framework to allow programs to communicate with each other, securely, reliably, and with a high-level object-oriented programming interface.
udisks (formerly known as DeviceKit-disks) is a daemon that sits on top of libudev and other kernel interfaces and provides a high-level interface to storage devices and is accessible via dbus to applications.
upower (formerly known as DeviceKit-power) is a daemon that sits on top of libudev and other kernel interfaces and provides a high-level interface to power management and is accessible via dbus to applications.
NetworkManager is a daemon that sits on top of libudev and other kernel interfaces (and a couple of other daemons) and provides a high-level interface to network configuration and setup and is accessible via dbus to apps.
udev receives messages from the kernel, and passes them on to subsystem daemons such as Network Manager. Applications talk to Network Manager over D-Bus.
Kernel -> udev -> Network Manager <=> D-Bus <=> Firefox
HAL is obsolete and only used by legacy code. Ubuntu 10.04 shipped without HAL. Initially a new daemon DeviceKit was planned to replace certain aspects of HAL, but in March 2009, DeviceKit was deprecated in favor of adding the same code to udev as a package: udev-extras, and some functions have now moved to udev proper.
History
udev was introduced in Linux 2.5. The Linux kernel version 2.6.13 introduced or updated a new version of the uevent interface. A system using a new version of udev will not boot with kernels older than 2.6.13 unless udev is disabled and a traditional directory is used for device access.
In April 2012, udev's codebase was merged into the systemd source tree, making systemd 183 the first version to include udev. In October 2012, Linus Torvalds criticized Kay Sievers's approach to udev maintenance and bug fixing related to firmware loading, stating:
In 2012, the Gentoo Linux project created a fork of systemd's udev codebase in order to avoid dependency on the systemd architecture. The resulting fork is called eudev and it makes udev functionality available without systemd. A stated goal of the project is to keep eudev independent of any Linux distribution or init system. The Gentoo project describes eudev as follows:
On May 29, 2014, support for firmware loading through udev was dropped from systemd, as it has been decided that it is the kernel's task to load firmware. Two days later, Lennart Poettering suggested this patch be postponed until kdbus starts to be utilized by udev; at that point, the plan was to switch udev to use kdbus as the underlying messaging system, and to get rid of the userspace-to-userspace netlink-based transport.
Authors
udev was developed by Greg Kroah-Hartman and Kay Sievers, with much help from Dan Stekloff, among others.
References
External links
Computer configuration
Interfaces of the Linux kernel
Linux file system-related software
Linux kernel features
Unix file system-related software
|
1484480
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Балицька сільська рада
|
Балицька сільська рада — колишній орган місцевого самоврядування у Мостиському районі Львівської області з адміністративним центром у с. Баличі.
Загальні відомості
Історична дата утворення: в 1940 році.
Населені пункти
Сільській раді були підпорядковані населені пункти:
с. Баличі
с. Великі Новосілки
с. Малі Новосілки
с. Хатки
Склад ради
Рада складалася з 16 депутатів та голови.
Керівний склад ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Мостиського району
|
3202578
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%82%20%28%D0%94%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%80%29
|
Клеймонт (Делавер)
|
Клеймонт (Делавер)
Клеймонт — переписна місцевість (CDP) в окрузі Нью-Касл штату Делавер США. Населення — особи (2010).
Географія
Клеймонт розташований за координатами (39.803170, -75.460483). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 5,57 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 1482 особи/км². Було 3664 помешкання (658/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,0 %. Частка іспаномовних становила 7,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 23,2 % — особи молодші 18 років, 65,5 % — особи у віці 18—64 років, 11,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 37,6 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 95,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 93,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 12,1 % осіб, у тому числі 17,7 % дітей у віці до 18 років та 10,3 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 23,1 %, роздрібна торгівля — 15,3 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 9,4 %, фінанси, страхування та нерухомість — 8,7 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Делаверу
Населені пункти округу Нью-Касл (Делавер)
|
127118
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mechanicville%2C%20New%20York
|
Mechanicville, New York
|
Mechanicville, New York
Mechanicville is a city in Saratoga County, New York, United States. The population was 5,163 at the 2020 census, a small decrease from 5,196 in 2010. It is the smallest city by area in the state. The name is derived from the occupations of early residents.
The city is located on the eastern border of Saratoga County and is north of Albany, the state capital. Mechanicville borders the towns of Stillwater (of which it was once a part) and Halfmoon in the county, and the town of Schaghticoke, Rensselaer County.
History
The first listing of a settlement on Shenendehowa Creek is in 1721. At that time, Cornelius Van Buren had a sawmill at the mouth of the creek where it emptied into the Hudson River.
The first documented occurrence of the name "Mechanicville" dates back to 1829. The name comes from the early settlers, who were independent mastercraftsmen such as millers, carpenters, or butchers, whose professions were commonly known as the "mechanical arts" at the time.
About 35 years later, small flour mills were already established. When the Champlain Canal reached the settlement in 1823, and especially when the Rensselaer and Saratoga Railroad laid a track through the area in 1835, Mechanicville became an important commerce interchange.
The community became an incorporated village in 1859, when it had about 1000 inhabitants. It grew rapidly as textile mills, factories, and a linen thread company came to Mechanicville.
The first conspicuous casualty of the American Civil War, Elmer E. Ellsworth, was buried in Mechanicville in 1861. His grave is located in the Hudson View Cemetery, Mechanicville NY. It is identifiable with a huge eagle on top of his memorial.
In 1878, additional railways came to the village, and it became an important center of papermaking.
In 1898, Robert Newton King built a hydroelectric power plant on the Hudson River. The Mechanicville Hydroelectric Plant is now the oldest continuously operating hydroelectric plant in the United States and was listed on the National Register of Historic Places in 1989.
By 1900, Mechanicville was a major transfer yard and car repair center for the railways. In the 1920s, Mechanicville had a population of nearly 10,000.
In both the 1900 and 1910 censuses, Mechanicville was enumerated with the town of Half Moon, just to the south of Stillwater.
Mechanicville became a city in 1915. By 1932, it became the terminal of the first experimental high-voltage direct-current (HVDC) scheme in the U.S.: the HVDC Mechanicville–Schenectady line.
With the decline of the railroads, Mechanicville suffered. The largest paper mill in the world, which Mechanicville had hosted since 1904, ceased operations in 1971, and the once thriving industrial city is today a quiet residential city, with most inhabitants working in Albany, Schenectady, and other nearby communities.
On November 1, 2001, Mechanicville was featured on the Daily Show with then-rising comedian Steve Carell. The Mechanicville Hydroelectric Plant and Col. Elmer E. Ellsworth Monument and Grave are listed on the National Register of Historic Places.
Mechanicville-Stillwater tornado
On May 31, 1998, a large tornado tore through Mechanicville and the adjacent town of Stillwater. It was spawned by a series of severe storms in the late afternoon, causing major damage to the town's old industrial section located on US Route 4 and NY-32, along the Hudson River. One of the two historic smokestacks (visible from two miles away) was knocked down by the tornado. In 2005, the other smokestack and the conjoined building were bulldozed. Houses on the Viall Avenue hill sections of Mechanicville and Stillwater were completely destroyed. The tornado was rated F3 on the Fujita scale (winds estimated at 200 MPH).
Rail yard
In January 2012, a new intermodal and automotive terminal opened on the site of a former Boston and Maine rail yard. The new rail yard was built by Pan Am Southern, a joint venture between Pan Am Railways and Norfolk Southern.
The $40 million facility Is also used for filet-toupee operations, converting double stack container trains from the west to single stack by removing the top layer of containers. This allows the rest of the train to proceed east along track that lacks double stack clearance, particularly the 4 mile Hoosac Tunnel. The removed containers are trucked to local destinations. Toupee refers to the reverse process, where a single stack train coming from the east has additional containers placed on top for the rest of its trip.
Some 300 trucks a day visit the site. The automotive terminal opened in 2014.
Geography
Mechanicville is located at (42.903922, -73.690458).
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and (8.79%) is water. The city of Mechanicville is on the west bank of the Hudson River at the influx of the Anthony Kill. US Route 4, and conjoined New York State Route 32 are north–south highways through Mechanicville. New York State Route 67 intersects NY-32 and US-4 in the city. County Roads 75 and 1345 also lead into the city.
Religion
While Mechanicville has historically had many religious institutions, there are currently two active churches in the city, the Catholic parish of All Saints on the Hudson, and the Mechanicville United Methodist Church.
Notable people
Orie Amodeo, musician in the Lawrence Welk orchestra
Aida Brewer, first female treasurer of the state of New York
Chad Brown, Thoroughbred horse racing trainer
Rita Chatterton, professional wrestling referee
Ray Eberle, vocalist with Glenn Miller orchestra
Bob Eberly, vocalist with Jimmy Dorsey orchestra
Joe Cocozzo, professional football player and Super Bowl XXIX participant
Bob Eberly and Ray Eberle, big band singers
Elmer E. Ellsworth, friend and law clerk to Abraham Lincoln, colonel in the Union Army, leader of the Fire Zouaves, and first conspicuous casualty of the American Civil War.
John R. Fellows, lawyer, politician, and Confederate soldier
Ray Heindorf, songwriter, composer, conductor, and arranger
Erika Holzer, novelist, essayist, and lawyer
Fred Isabella, dentist and politician
John Gavin Nolan, bishop of the Military Ordinariate of the United States
Margaret Bloodgood Peeke, traveler, lecturer, author
Gordon A. Sheehan, animator for Fleischer Studios
Harrison B. Tordoff, ornithologist, conservationist, author, and fighter pilot
George Herbert Whitney, New York state assemblyman and senator
Demographics
As of the census of 2000, there were 5,019 people, 2,219 households, and 1,275 families residing in the city. The population density was . There were 2,386 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 97.95% White, 0.36% African American, 0.10% Native American, 0.66% Asian, 0.44% from other races, and 0.50% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.20% of the population.
There were 2,219 households, out of which 29.1% had children under the age of 18 living with them, 40.9% were married couples living together, 12.3% had a female householder with no husband present, and 42.5% were non-families. 36.5% of all households were made up of individuals, and 19.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.26 and the average family size was 2.97.
In the city, the population was spread out, with 24.4% under the age of 18, 8.2% from 18 to 24, 30.1% from 25 to 44, 18.5% from 45 to 64, and 18.7% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 89.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 82.7 males.
The median income for a household in the city was $34,509, and the median income for a family was $42,143. Males had a median income of $32,825 versus $25,143 for females. The per capita income for the city was $17,236. About 6.5% of families and 8.0% of the population were below the poverty line, including 9.5% of those under age 18 and 7.4% of those age 65 or over.
See also
Mechanicville High School
https://www.mechanicvilleny.gov/
References
External links
Mechanicville City Court
Cities in New York (state)
New York (state) populated places on the Hudson River
Cities in Saratoga County, New York
|
1370159
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8%20%D0%96%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D1%87%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Пам'ятки архітектури Жидачівського району
|
Пам'ятки архітектури Жидачівського району
У Жидачівському районі Львівської області нараховується 56 пам'яток архітектури.
Джерело
Перелік пам'яток Львівської області
Жидачівськ
Пам'ятки Жидачівського району
|
19832830
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stary%20Olech%C3%B3w
|
Stary Olechów
|
Stary Olechów is a village in the administrative district of Gmina Sienno, within Lipsko County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland.
References
Villages in Lipsko County
|
4155440
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Козлова Олена Дмитрівна
|
Козлова Олена Дмитрівна
Олена Дмитрівна Козлова (19 квітня 1973, Берестя, Білорусь) — білоруська футболістка, півзахисниця.
Життєпис
Першим клубом стала берестейська «Жемчужина».
У чемпіонатах Росії з футболу в 2002-2003 і 2005 роках грала за ногінську «Надію».
У 2004 виступала за «ЦСК ВВС».
Досягнення
«Надія» (Ногінськ)
Чемпіонат Росії
Бронзовий призер (1): 2005
Міжнародний турнір «Дружба-2003»
Володар (1): 2003
Примітки
Посилання
Профіль гравчині на сайті womenfootball.ru
Уродженці Берестя
Білоруські футболістки
Гравчині збірної Білорусі з футболу
Футболістки «Вікторії-86»
Футболістки «Надії»
Футболістки ЦСК ВПС
Футболістки «Спартака» (Москва)
|
1824348
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D1%96%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B8%201995
|
Шведські хокейні ігри 1995
|
Шведські хокейні ігри 1995 — міжнародний хокейний турнір у Швеції, проходив 9—12 лютого 1995 року у Стокгольмі.
Результати та таблиця
М — підсумкове місце, І — матчі, В — перемоги, Н — нічиї, П — поразки, Ш — закинуті та пропущені шайби, О — очки
Посилання
Архів
Архів
Шведські хокейні ігри на yandex
Архів
Шведські хокейні ігри
1995 у хокеї з шайбою
Лютий 1995
1995 у шведському спорті
|
4898364
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B5-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D0%B7%D1%8C
|
Березове-Колодязь
|
Березове-Колодязь — присілок в Горшеченському районі Курської області Російської Федерації.
Населення становить 40 осіб. Входить до складу муніципального утворення Сосновська сільрада.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина.
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Сосновська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Горшеченського району
Присілки Курської області
|
4073880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%B6%D0%B5%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Зашижемське сільське поселення (Сернурський район)
|
Зашижемське сільське поселення (Сернурський район)
Зашижемське сільське поселення — муніципальне утворення у складі Сернурського району Марій Ел, Росія. Адміністративний центр — село Зашижемьє.
Історія
Станом на 2002 рік існували Зашижемська сільська рада (село Зашижемьє, присілки Велике Онучино, Мале Онучино, Ошеть, Соловйово) та Кугушенська сільська рада (село Кугушень, присілки Калеєво, Козлоял, Моркінер, Тараканово, Часовня).
Населення
Населення — 1279 осіб (2019, 1505 у 2010, 1477 у 2002).
Склад
До складу поселення входять такі населені пункти:
Примітки
Поселення Сернурського району
|
1288234
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%96%D0%B2%D0%BE%20%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%A5%D0%BE%D1%81%D0%B5
|
Депортіво Сан-Хосе
|
Депортіво Сан-Хосе
«Депортіво Сан-Хосе» — болівійський футбольний клуб з Оруро. Заснований 19 березня 1942 року.
Досягнення
Чемпіон Болівії (2): 1995, 2007 К
Посилання
Сторінка клубу на сайті ogol.com.br
Футбольні клуби Болівії
Футбольні клуби, засновані 1942
Оруро
Засновані в Болівії 1942
1942 у болівійському спорті
|
1901353
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Новолакське
|
Новолакське — село, адміністративний центр Новолакського району, Дагестан.
Центр і єдиний населений пункт Новолакського сільського поселення.
Географія
Село розташоване за 16 км на південь-захід від Хасавюрта, на лівому березі річки Ярик-су, навпроти села Чапаєве.
Історія
Ауховський аул Банайаул за переписом 1926 року мав населення 1416 жителів. Під час депортації чеченців та інгушів 23 лютого 1944 року населення аулу було депортовано, а на місце колишніх жителів були переселені лакці з сіл Турчи, Буртни, Варай, Курхі, Урі, Кегарчі, Халакі, Камаша, Гуймі, Хути, Курхі, Шахува, Багікла, Кума, Кунди, Мукар Лакського району. В даний час існує проект переселення лакців з Новолакського району на північ Махачкали і відновлення Ауховського району.
5 вересня 1999 року село було захоплено бойовиками загонів Басаєва і Хаттаба. Через 9 днів — 14 вересня 1999 року, після важких і кровопролитних боїв, у ході яких село майже повністю було зруйновано, федеральним силам вдалося вибити їх з села.
Примітки
Села Дагестану
Населені пункти Новолакського району
Районні центри Дагестану
Населені пункти Росії, засновані 1850
|
41092800
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Galesh%20Mahalleh%2C%20Gilan
|
Galesh Mahalleh, Gilan
|
Galesh Mahalleh, Gilan
Galesh Mahalleh (also Romanized as Gālesh Maḩalleh) is a village in Pasikhan Rural District, in the Central District of Rasht County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 299, in 85 families.
References
Populated places in Rasht County
|
1059899
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B8%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Сербин Іван Іванович
|
Сербин Іван Іванович
Іван Іванович Сербин (?-1682-1691-?) — український козацький військовий діяч. Мереф'янський сотник. Наказний полковник Харківського слобідського козацького полку в 1682, 1687 роках. Наказний полковник Ізюмського слобідського козацького полку в 1691 році. Зять видатного козацького військового та державного діяча, кошового отамана та Харківського полковника Івана Сірка.
Життєпис
Про ранні роки життя немає відомостей.
Перші згадування вказуюсь на нього вже як на сотника Мереф'янської сотні (60-ті роки XVII сторіччя) Харківського слобідського козацького полку. Одружується з донькою Івана Сірка. В придане отримує слобідку Артемівку, (ввійшла в склад міста Мерефа).
У 1682 році Іван Сербин стає наказним полковником Харківського полку. У зв'язку з тим, що Харківський полковник Григорій Донець з більшістю козаків вирушає в Кримський похід, для охорони полку зостаються два наказних полковника, Іван Сербин та Гаврило Могилка, які керували козаками які залишилися. Сербину були підлеглі Новобереківські, Мереф'янські, Валківські та Соколовські козаки. Він обороняв північний та західний кордон полку.
За часів Кримського походу 1687 року знову стає наказним полковником. Згідно листів Чугуївського воєводи Лачинова до Білгороду, Сербину були знову підлеглі Новобереківські, Валківські, Мереф'янські та Соколовські козаки, з якими він охороняв північні кордони полку. Наказним полковником в південній частині полку був Костянтин Григорович Донець-Захаржевський, його осередком був Ізюм.
В 1691 році Ізюмський полковник Костянтин Григорович Донець-Захаржевський в листі до Чугуївського воєводи, згадує Івана Сербина як наказного полковника Ізюмського полку, в зв'язку з тим, що до нього (Івана Сербина) в Нову Водолагу прийшов після втечі з полону у Кафі нововодолазький козак Роман Семенов, що був у полоні два роки.
Родинні зв'язки
Про походження І. Сербина немає відомостей. В Війську Запорозькому було декілька старшин з прізвищем Сербин. Був одружений з донькою Івана Сірка, за яку у віно отримав слобідку Артемівку коло Мерефи.
Див. також
Ізюмський полк
Харківський полк
Література
Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — тип. Харків «Дельта», 1993. — 256 с. — ISBN 5-7707-4256-9 (перевидання книги вид. «Союз» Харківського Кредитного Союзу Кооперативів-1918)
Гербель М.В «Ізюмський слобідський козацький полк 1651—1765 — Санкт-Петербург, тип. Едуарда Праца, 1851. — 164 с. »
Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.
Примітки
Ізюмські полковники
Харківські полковники
|
1615188
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%8F%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%28%D0%9A%D1%83%D0%B3%D0%B0%D1%97%D0%B2%29
|
Церква Богоявлення Господнього (Кугаїв)
|
Церква Богоявлення Господнього (Кугаїв)
Церква Богоявлення Господнього — чинна дерев'яна бойківська церква XVII століття у селі Кугаїв Львівського району. Пам'ятка архітектури національного значення охоронний № 475/1.2.. Парафія належить до Львівської архієпархії УГКЦ.
Історія
Згідно з датою, зазначеною на одвірку, церкву збудовано 1693 року. Реставровано коштом громади у 1874 році за отця Олександра Гориновича і провізорів Михайла та Василя Батогів (свідчить напис в інтер'єрі). Ремонт проводився також 1985 року. Тоді зокрема було замінено ґонт. 1989 року наново помальовано.
Після будівництва у 1990-х роках нової мурованої церкви, храм використовувався рідко і поступово занепадав, через що потребує термінової реставрації. 2010 року на замовлення Обласного управління охорони культурної спадщини виконано проєктно-кошторисну документацію. Проектом передбачено, зокрема підняття церкви й заміну підвалин. Вартість реставраційних робіт на той час оцінювалось у 3,5 мільйона грн. Однак коштів на реставрацію не було виділено і робіт не розпочато.
Наприкінці 2012 року в соціальних мережах стартувала ініціатива з порятунку церкви: «Врятувати церкву в Кугаєві».
У серпні 2013 року на зібрані волонтерами кошти встановлено охоронну та протипожежну сигналізацію а також перекрито церкву паропроникною плівкою. 13 вересня 2017 року стартував другий етап збору коштів на нову паропроникну плівку, що згодом перетворився у збір коштів на перекриття церкви новим дерев'яним ґонтом. 24 жовтня та 11 листопада 2017 року волонтери вдруге перекрили дах церкви спеціальною паропроникною плівкою.
Станом на грудень 2017 року, за оцінками фахівців, на реставрацію церкви було потрібно 5,5 мільйона грн. У жовтні 2018 року зусиллями громади, меценатів та волонтерів, відреставровано дзвіницю XVIIІ ст. Зараз триває процес збору коштів на перекриття церкви новим дерев'яним ґонтом та заміну дубових підвалин.
Архітектура
Церква тризрубна. Центральний об'єм увінчаний тризаломним, а два бічні — двозаломним наметовим ґонтовим дахом. До вівтарної частини з півночі прибудовано ризницю. Зберігся іконостас 1702—1806 років роботи народних майстрів.
Дзвіниця дерев'яна, каркасної конструкції, триярусна, з частково відкритим першим ярусом. Датується кінцем XVII століття.
Примітки
Джерела
Василь Слободян Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. — Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996. — т. 4. — С. 116.
Іваник М. Охоронці для церкви // Львівська газета. — 22 серпня 2013. — № 34 (735). — С. 5.
Зятик Б. Іконографія іконостасу храму Богоявлення Господнього в селі Кугаїв на Львівщині // Рукотвір, часопис НДС ЛНАМ. — Вип. 3. — Л.: [б. в.], 2013—2014. — С. 235—245.
Зятик Б. Іконостас храму Богоявлення Господнього в селі Кугаїв на Львівщині. Проблема збереження та дослідження // Народознавчі зошити. — 2014. — випуск 6. — С. 1514—1520.
Лазуркевич С. Урятувати святиню // Львівська газета. — 7 березня 2013. — № 10 (711). — С. 5.
Церкви Львівської архієпархії УГКЦ
Кугаїв
Бойківські дерев'яні церкви
Пам'ятки Пустомитівського району
Кугаїв
|
75292564
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ernst%20Rodenwaldt
|
Ernst Rodenwaldt
|
Ernst Rodenwaldt
Ernst Robert Carl Rodenwaldt (August 5, 1878 – June 4, 1965) was a German hygienist, eugenicist, medical officer, and malariologist who worked in German colonies in Africa and in the Dutch East Indies. He had a special interest in geography and the distribution of diseases which made him interested in what he called geomedicine.
He also served as surgeon for the Wehrmacht during the Third Reich. He researched and wrote on the anopheline mosquitoes of Indonesia and, later in life, edited an atlas of epidemic diseases, Welt-Seuchen-Atlas or World Atlas of Epidemic Diseases which was published in three volumes.
Life and work
Rodenwaldt was born in Berlin to college professor Robert and Katharina Luther. His brother Gerhart became a famous archaeologist. After studies at the Köllnisches Gymnasium and a one-year service in the Guard Fusilier Regiment during 1897–98, he went to study medicine at the Kaiser Wilhelm Academy in Berlin from 1897 and became a military doctor in 1903. Among his inspirations he counted Siegfried Passarge.
He received a doctorate from the Friedrichs University, Halle in 1904 and conducted research on tropical nematode parasites and worked in Hamburg before being posted to German Togo in 1910. Here he examined tropical infectious diseases and discovered a connection between the closing and opening of the Anecho lagoon and malaria outbreaks.
In 1915 he became a staff physician with the army and worked on malaria, typhus and cholera in Turkey and Asia Minor during World War I. He habilitated in Heidelberg in 1919 with studies on malaria. From 1921 he worked with in the Dutch East Indies and in 1928 he was an inspector of public health. He was informed of filariasis in the delta of the Serajoe river in Java by .
He then examined the intensity of infection and identified that the parasites were spread by mosquitoes that liked the backwaters of the flood plains following the rains. The washoff from the deforested hills led to the formation of new channels and the creation of stagnant pools where the mosquito larvae bred among the roots of Pistia stratiotes.
He noted that just a few kilometers from the delta the people did not suffer from any infection. Along with Nicolaas Swellengrebel he published on the anopheline mosquitoes of the region. He became a foreign member of the NSDAP in 1933 and when he returned to Germany, he joined the Christian Albrechts University in Kiel as a head of hygiene in 1934.
In 1934, he attended the conference of the International Federation of Eugenic Organizations held in Zurich along with Ernst Rüdin and . He gave lectures on racial hygiene and purity both at the university and to the public. He served in the during World War II and headed its Institute for Tropical Medicine and Tropical Hygiene from 1940.
He took an interest in race and anthropology and was an editor for the journal Archiv für Rassen und Gesellschaftsbiologie. At the end of the war he was held prisoner of war in Windermere. There, he became the head doctor of a German prisoner of war hospital after a few months.
In early 1946, at the insistence of his English colleagues, he was released to Germany, where he learned that he had already been dismissed from his position as a professor of hygiene by the American military government at the end of 1945 due to his involvement with the National Socialists. After being classified as a "lesser offender" (Minderbelasteter) in the first instance of the denazification process, he was finally acquitted in a second trial in 1948.
He made use of his publication on anthropological studies in Java on the Mestizos of Kisar to support the idea that he appreciated mixed race people. In 1951 he became head of geomedical research at the Heidelberg Academy of Sciences and published a textbook on hygiene along with Richard-Ernst Bader.
A major work was his three volume atlas of epidemic diseases, Welt-Seuchen-Atlas (1952, 1956, 1961), coauthored with H.J. Jusatz. In 1957 he published an autobiography, Ein Tropenarzt erzählt sein Leben ("A tropical physician relates his life"). In 1963 he also contributed to Weltkarten zur Klimakunde ("World Maps of Climatology").
Until his death in 1965, he continued to serve as a consultant for various organizations. He influenced the medical service of the Bundeswehr, was an advisory board member in the Federal Ministry for Economic Cooperation and Development, and was involved in development aid. His biography of Leon Battista Alberti as a renaissance hygienist was published posthumously.
References
External links
Ein Tropenarzt erzählt sein Leben (1957, autobiography)
Samples from the Welt-Seuchen-Atlas
1878 births
1965 deaths
German eugenicists
German Army personnel of World War II
German prisoners of war in World War II held by the United Kingdom
Physicians in the Nazi Party
Malariologists
|
2074138
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D0%BD%D1%88%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%82
|
Шонштетт
|
Шонштетт — громада в Німеччині, розташована в землі Баварія. Підпорядковується адміністративному округу Верхня Баварія. Входить до складу району Розенгайм. Складова частина об'єднання громад Гальфінг.
Площа — 13,60 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Баварії
|
1660541
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B8%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202014%20%E2%80%94%2050%20%D0%BA%D0%BC%20%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BC%20%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BC%20%28%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%B8%29
|
Лижні перегони на зимових Олімпійських іграх 2014 — 50 км вільним стилем (чоловіки)
|
Лижні перегони на зимових Олімпійських іграх 2014 — 50 км вільним стилем (чоловіки)
Змагання з лижних перегонів серед чоловіків на дистанції 50 км з мас-старту на зимових Олімпійських іграх 2014 відбулись 23 лютого. Місцем проведення змагань був лижно-біатлонний комплекс «Лаура». Змагання почалися о 11:00 за місцевим часом (UTC+4). У чоловічому мас-старті взяли участь 64 спортсмени з 26 країн. Олімпійським чемпіоном 2010 року у цій дисципліні був норвезький лижник Петтер Нуртуг.
Весь п'єдестал пошани завоювали російські лижники. Олександр Легков виграв свою першу золоту медаль, Максим Вилегжанин завоював третю срібну медаль, Ілля Черноусов отримав першу олімпійську бронзу.
Медалісти
Результати
Посилання
Результати на офіційному сайті зимових Олімпійських ігор
|
4389855
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%86%D0%B5%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Мальцев Михайло Митрофанович
|
Мальцев Михайло Митрофанович
Михайло Митрофанович Мальцев (станція Микитівка Південної залізниці Бахмутського повіту Катеринославської губернії, тепер у складі міста Горлівки Донецької області — , місто Москва, тепер Російська Федерація) — радянський діяч органів державної безпеки, начальник комбінату «Воркутавугілля», генеральний директор державного акціонерного товариства кольорової металургії «Вісмут» Головного управління радянського майна за кордоном, генерал-майор. Герой Соціалістичної Праці (29.10.1949). Депутат Верховної ради СРСР 2-го скликання.
Біографія
Народився в родині машиніста залізниці. З 1914 до 1918 року навчався в двокласному залізничному училищі. Працював на ртутному руднику.
У лютому 1918 року, не закінчивши залізничного училища, добровільно вступив до Бахмутського партизанського загону Кабанова, що в березні 1919 року влився в регулярні частини Червоної армії.
У березні 1919 — червні 1920 року — помічник начальника командної розвідки 81-го стрілецького полку 9-ї стрілецької дивізії Південного фронту. Брав участь у боях проти Денікіна та Врангеля, за бойові заслуги був нагороджений іменною зброєю (наганом) та Почесною грамотою Реввійськради республіки.
У червні 1920 — листопаді 1921 року — начальник кінної розвідки 1-го кавалерійського полку 9-ї стрілецької дивізії в Тифлісі, Батумі та Поті.
У листопаді 1921 — липні 1922 року — слухач кавалерійських курсів середнього командного складу РСЧА в Тифлісі.
Після демобілізації, з липня 1922 до вересня 1924 року — електорослюсар паровозного депо станції Черкаси Південної залізниці.
У вересні 1924 — вересні 1925 року — слухач радпартшколи в місті Києві.
Член РКП(б) з липня 1925 року.
У вересні 1925 — вересні 1926 року — секретар Таганчанського районного комітету комсомолу (ЛКСМУ) Черкаського округу.
У вересні 1926 — липні 1927 року — секретар Златопільського районного комітету ЛКСМУ Черкаського округу.
У липні 1927 — серпні 1928 року — секретар Золотоноського районного комітету ЛКСМУ Черкаського округу.
У серпні 1928 — червні 1929 року — завідувач організаційного відділу, секретар Черкаського окружного комітету ЛКСМУ.
У червні 1929 — вересні 1930 року — секретар партколективу Черкаського цукрорафінадного заводу.
У вересні 1930 — вересні 1932 року — студент Енергетичного інституту Дніпробуду, закінчив два курси. Працював на будівництві Дніпровської ГЕС.
У вересні 1932 — травні 1935 року — студент Індустріального інституту в місті Новочеркаську.
У травні — вересні 1935 року — інженер електромонтажних робіт Волгобуду в місті Ярославлі.
У вересні 1935 — березні 1940 року — начальник відділу, заступник начальника сектора Волгобуду НКВС СРСР у місті Рибінську.
21 березня — 26 вересня 1940 року — головний механік Волгобуду НКВС СРСР. 26 вересня 1940 — 26 квітня 1941 року — помічник головного інженера і головний механік Волгобуду НКВС СРСР.
26 квітня — 31 липня 1941 року — начальник виправно-трудового табору і будівництва Верхньоокського гідровузла НКВС у місті Калузі.
31 липня — 23 серпня 1941 року — начальник 9-го будівельного управління Головгідробуду НКВС у місті Брянську.
23 серпня — 14 вересня 1941 року — начальник 51-го польового будівництва Головного управління оборонних робіт НКВС.
14 вересня — 20 вересня 1941 року — начальник оборонного будівництва Брянського напрямку.
З 20 вересня 1941 року — начальник 10-го будівельного управління Головного управління оборонних робіт НКВС.
13 листопада 1941 — березень 1942 року — командувач 10-ї саперної армії РСЧА Північно-Кавказького військового округу.
У березні — квітні 1942 року — начальник 5-го управління оборонного будівництва Головного управління оборонних робіт НКВС у місті Ростові-на-Дону.
У квітні 1942 — березні 1943 року — начальник 24-го управління оборонного будівництва на Сталінградському, Донському, Південно-Західному фронтах.
17 березня 1943 — 8 січня 1947 року — начальник Воркуто-Печорського управління виправно-трудових таборів і будівництва НКВС СРСР. Керував будівництвом залізниці Котлас-Воркута, шахтним будівництвом, організацією інфраструктури нового міста — Воркути.
Одночасно, 9 березня 1944 — 8 січня 1947 року — начальник комбінату «Воркутавугілля» НКВС (МВС) СРСР.
У вересні 1946 — червні 1951 року — начальник Саксонського гірничого управління Першого Головного управління при РМ СРСР в окупованій Німеччині (начальник військової частини 27304).
З 10 травня 1947 до червня 1951 року — генеральний директор радянського державного акціонерного товариства кольорової металургії «Вісмут» Головного управління радянського майна за кордоном при РМ СРСР (в окупованій Німеччині).
29 жовтня 1949 року «закритим» Указом Президії Верховної Ради СРСР «за виняткові заслуги перед державою при виконанні спеціального завдання» (участь в атомному проекті) генерал-майору Мальцеву Михайлу Митрофановичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та золотої медалі.
12 червня 1951 — 5 липня 1953 року — начальник управління виправно-трудових таборів і будівництва № 565 МВС СРСР. Займався створенням системи протиповітряної оборони Москви.
Одночасно, 9 липня 1951 — 18 березня 1953 року — заступник начальника Головпромбуду МВС СРСР.
9 липня 1953 — 21 травня 1954 року — начальник Головного управління спеціального будівництва і військово-будівельних частин (Головспецбуду) Міністерства середнього машинобудування СРСР.
21 травня — 29 листопада 1954 року — начальник Головного управління спеціального будівництва і військово-будівельних частин МВС СРСР.
8 березня 1955 року виключений зі списків особового складу МВС з відрядженням у Міністерство оборони СРСР.
У травні 1955 — грудні 1960 року — заступник начальника 9-го управління Міністерства оборони СРСР.
У грудні 1960 — травні 1964 року — начальник Центрального управління матеріальних фондів (ресурсів) та зовнішньоекономічних зв'язків Міністерства оборони СРСР.
З квітня 1964 року перебував на пенсії, пенсіонер союзного значення в Москві.
У травні 1964 — жовтні 1965 року — начальник інспекції при Державному виробничому комітеті із енергетики та електрифікації СРСР.
У жовтні 1965 — травні 1971 року — начальник інспекції при Міністерстві енергетики та електрифікації СРСР.
У травні 1971 — серпні 1977 року — старший інженер-інспектор інспекції при Міністерстві енергетики та електрифікації СРСР.
У вересні 1977 — березні 1978 року — начальник секретаріату інституту «Гідропроєкт» у Москві.
У березні 1978 — 25 квітня 1982 року — начальник відділення, завідувач групи науково-дослідного сектора інституту «Гідропроєкт» у Москві.
Помер 25 квітня 1982 року в Москві.
Звання
майор державної безпеки (15.10.1941)
інженер-полковник (23.03.1943)
комісар державної безпеки (14.04.1945)
генерал-майор (9.07.1945)
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці (29.10.1949)
чотири ордени Леніна (21.02.1942, 16.05.1945, 29.10.1949, 4.01.1954)
орден Червоного Прапора (30.01.1951)
орден Трудового Червоного Прапора (14.07.1944)
орден Червоної Зірки (10.12.1945)
медаль «За бойові заслуги»
медаль «За оборону Москви»
медаль «За оборону Кавказу»
медаль «За оборону Сталінграда»
медаль «За оборону Ленінграда»
медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945)
медалі
знак «Заслужений працівник МВС» (22.12.1947)
знак «50 років перебування в КПРС» (19.02.1982)
Сталінська премія І ст. (1951)
Почесний громадянин Воркути (2008, посмертно)
Джерела
Петров Н. Кто руководил органами государственной безопасности, 1941—1954: справочник. — М., 2010.
Мальцев Михаил Митрофанович
Мальцев Михаил Митрофанович
Примітки
Депутати Верховної Ради СРСР 2-го скликання
Члени КПРС
Уродженці Горлівки
|
1325199
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D1%94%D0%B2
|
Нагаєв
|
Нагаєв — прізвище тюркського походження.
Походження
Утворене від прізвиська «Ногай». Можливо, що в його основі лежить топонім Ногайський Степ — напівпустельна територія в Передкавказзі, в межиріччі Терека і Куми. Мабуть, Ногаєм прозвали людину, яка довгий час жила на цій території. Чергування голосних о / а відбулося під впливом «акающіх» говірок, характерних для півдня Росії і України.
Не виключено, що прізвисько веде свій початок від іменування тюркської народності ногайці, що жила в колишній Ставропольській губернії, по Тереку і в Північному Криму. Сам же етнонім «ногайці» сходить до імені татарського правителя Ногая, який жив в XIII столітті і мав великий вплив у Золотій Орді. Ім'я Ногай, що походить від — «собака», побутувало серед росіян. Так, в історичних документах записано князь Василь Семенович Нагай-Ромодановський, середина XVI ст., Вовринець Ногай, міщанин панський, 1565; Василь Нагай-Ваторопін, рязанський поміщик, 1610. Ногай, згодом отримав прізвище Нагаєв.
Відомі представники
Нагаєв Віктор Михайлович — український педагог, доктор педагогічних наук (2010), професор (2011).
Нагаєв Герман Данилович — радянський російський письменник
Нагаєв Ібраїм-Герей Садикович — український архітектор
Нагаєв Ігор Володимирович — український радянський веслувальник на байдарці, старший тренер збірної України з веслування на байдарках і каное
Нагаєв Олексій Іванович — російський гідрограф та картограф, адмірал
Нагаєв Сафтер — кримськотатарський письменник
Нагаєва Зарема Садиківна — український архітектор
Джерела
Походження прізвища Нагаєв
Татарські прізвища
|
630844
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gavrus
|
Gavrus
|
Gavrus is a commune in the Calvados department in the Normandy region in northwestern France.
Population
See also
Gavros (disambiguation)
Operation Epsom
Communes of the Calvados department
References
Communes of Calvados (department)
Calvados communes articles needing translation from French Wikipedia
|
50123204
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tatiana%20Naynik
|
Tatiana Naynik
|
Tatiana Naynik
Tatiana Borisovna Naynik (born April 6, 1978, in Leningrad, Russia) is a Russian singer, actress, model, and producer. She was a former member of the Ukrainian girl group VIA Gra.
Singing career
«VIA Gra»
In early 2002, Tatiana becomes the participant of group "VIA Gra", gone on maternity leave Hope Granovsky. Soon will be released the first clip with her participation — "Стоп! Стоп! Стоп!". The first performance of the composition with Tatiana in front of a wide audience took place on 23 may in the Moscow concert hall "Russia" ceremony of delivery of the award "ovation", where the team was represented in the nomination "Best youth performer of dance music". In July was reissued album "Attempt number 5", which included remixes of existing songs, as well as a new group, "Stop! Stop! Stop!". On 20 July, the band performed in the framework of the international competition "Slavic Bazaar". In August 2002, were recorded two new songs — "Убей мою подругу" and "Good morning, папа!". Soon it was announced that the next single will be one of these songs and in September they filmed a video on it. In the end, there was a preference for "Good morning, папа!". At the same time, Nadezhda Granovskaya returned to the team. September 12, finished shooting the video for the song "Good morning, Papa!", thus in the music video starred 4 of the soloist. Before leaving Tatiana, the band performed several gigs in a Quartet. In November the team consisting of Alain — Tatiana — Anna appeared on the cover of the Russian edition of men's magazine "Maxim". At the same time Tatiana had left the group. After leaving there were problems with producers.
Maybe
After the departure from "VIA Gra", Tatiana started her own group "Maybe", where she performs as a group member and producer. The co-producer of the group was Peter Hoffman, a friend of Tatiana Nainik. As the main creator of the musical material for the ensemble was an American composer Robbie Nevil, and the author of the lyrics is Lara D'elia. Initially, the group emerged in the form of a Duo, composed of Tatiana Nainik and Diana Nikolaeva. Together the girls recorded a few songs. In October, the band appeared on the pages of the Russian edition of men's magazine "Maxim". In late 2006. the band was joined by new singer, Alevtina Belyaeva, and later the replacement came Diana Natalia Redhead.
Acting career
In 2014, Tatiana Nainik starred in the television series "Swati", which premiered on April 14, 2014, on the TV channel "Home".
Discography
With Nu Virgos
Popytka No. 5 (2002)
Singles
Признание
Поиграй со мной в любовь
Кто ты?
Не дано
Небо и земля
Мёд и лёд
Осталась
Обо мне
I am, are you
Скучаю
Малиновое сердце
Music videos
music
as member of the group Nu Virgos
2002: Стоп! Стоп! Стоп!
2002: Good morning, папа!
Filmography
2014: Сватьи
References
1978 births
Actresses from Saint Petersburg
Living people
Russian television actresses
Russian women musicians
Female models from Saint Petersburg
Russian models
21st-century Russian women singers
20th-century Russian women
Singers from Saint Petersburg
Herzen University alumni
|
1674688
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D0%B3%D0%B0%20%281684%29
|
Священна ліга (1684)
|
Священна ліга (1684)
Священна ліга — коаліція християнських держав для протистояння Османській імперії у Великій турецькій війні 1683—1699 років. Створена 5 березня 1684 року за посередництва Папи Римського Іннокентія XI й за ініціативи імператора Священної Римської імперії Леопольда І Габсбурга. До первісного складу ліги входили Священна Римська імперія — Австрія та її васали, Річ Посполита і Венеційська республіка, Бранденбург-Пруссія. 1686 року до ліги приєдналося Московське царство. Також на боці ліги періодично воювали Військо Запорозьке Низове й Гетьманщина, Трансильванське князівство і Молдавське князівство. 1699 року, за результатами Карловицького договору, ліга перемогла Османську імперію, звільнивши від турецької протекції та ісламського панування Словенію, Угорщину, Трансильванію, Далмацію, Морею, Поділля, Київщину та низів'я Дону.
Джерела
Договір про створення Священної Ліги. 1684 р.
Hummelberger, Walter. Die Türkenkriege und Prinz Eugen // Unser Heer. 300 Jahre Österreichisches Soldatentum in Krieg und Frieden. — Wien-München-Zürich, 1963.
Trost, Ernst. Prinz Eugen von Savoyen. — Wien-München, 1985.
Schmitt, Richard; Strasser, Peter. Rot-weiß-rote Schicksalstage. Entscheidungsschlachten um Österreich. — St.Pölten-Wien-Linz, 2004.
Финкель, Кэролайн. История Османской ипмерии. Видение Османа. — Москва, АСТ, 2010. ISBN 978-5-17-043651-4 Велика турецька війна
Історія Священної Римської імперії
Договори Московського царства
Венеційська республіка
Бранденбург-Пруссія
Міжнародні договори Речі Посполитої
Військо Запорозьке Низове
Міжнародні договори Гетьманщини
Трансильванія
Молдавське князівство
Сікора, Радослав. З історії польських крилатих гусарів. — Київ: Дух і літера, 2012. ISBN 978-966-378-260-7
Сікора, Радослав. Крилаті гусари Яна Собеського. — Київ: Дух і літера, 2013. ISBN 978-966-378-311-6
Література
М. Г. Капітоненко. Священна ліга 1684-98 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
засновані 1684
1684 у політиці
зникли 1699
|
939740
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BB%D0%B0%20%D0%A2%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Стурла Тордарсон
|
Стурла Тордарсон (* — †) — ісландський політик та автор саг. Син Тордура Стурлусона та Тори. Небіж та учень відомого письменника, автора саг Сноррі Стурлусона.
Найбільш відомий як автор Íslendinga saga (найдовшої після Sturlunga saga) та Hákonar saga Hákonarsonar (історії Гокона IV Норвезького). Також він написав сагу про сина Гокона, Маґнуса (Magnúss saga lagabœtis), з якої збереглися лише фрагменти.
Вважається автором «Саґи про хрещення».
Примітки
Джерела
С. Хведченя. Давньоісландські саґи як джерело з історичної географії: подорож Торвальда Кодранссона у святу землю і його перебування на теренах Русі (початок ХІ ст.) // Український історичний журнал. — К., 2009. — № 5 (488) за вересень-жовтень. — С. 200-212. ISSN 0130-5247
Ісландські письменники
Саґи
Ісландські історики
|
47679305
|
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20Borsa
|
La Borsa
|
La Borsa, also known as the Exchange Buildings, is a 19th-century building in Valletta, Malta, which houses The Malta Chamber of Commerce, Enterprise and Industry.
The site of La Borsa was originally occupied by a house which belonged to the Priory of Castile. In 1853, the house was handed over to The Malta Chamber of Commerce and Enterprise, which had been formed in 1848. It was demolished to make way for new premises which were designed by the Maltese architect Giuseppe Bonavia. Works were undertaken by the contractor Michelangelo Azzopardi, and the building was inaugurated in March 1857. Some features within the building include the Lewis Farrugia Courtyard, Sir Agostino Portelli Hall, the Aula Conciliaris (Council Room), the Banif Lecture Hall and the BOV Meeting Room.
It is scheduled as a Grade 1 national monument by the Malta Environment and Planning Authority.
Architecture
La Borsa was designed by Giuseppe Bonavia in the Neoclassical architectural style. Its design contrasts with Valletta's traditional architecture. Its façade has an imposing symmetrical colonnade in the Ionic order. It has three floors above street level and an underground level. Inaugurated in 1848, the building's design is rather simple but elegant at the same time.
References
External links
Buildings and structures in Valletta
Buildings and structures completed in 1857
Neoclassical architecture in Malta
1857 establishments in Malta
Office buildings in Malta
|
2731741
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/X%20%28%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%BE%D0%BC%20%D0%9A%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%20%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%83%D0%B3%29
|
X (альбом Кайлі Міноуг)
|
X (альбом Кайлі Міноуг)
«X» — десятий студійний альбом австралійської поп-співачки Кайлі Міноуг. Альбом вийшов 21 листопада 2007 через лейбл Parlophone.
Список композицій
Чарти
Продажі
Історія релізів
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Кайлі Міноуг
Альбоми Кайлі Міноуг
Альбоми Parlophone
|
2757804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D0%B0%20%D0%9B%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D1%81
|
Пенелопа Лепревос
|
Пенелопа Лепревос (1 серпня 1980) — французька вершниця, олімпійська чемпіонка 2016 року.
Виступи на Олімпіадах
Зовнішні посилання
Французькі вершники
Французькі олімпійські чемпіони
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2016
Вершники на літніх Олімпійських іграх 2012
Вершники на літніх Олімпійських іграх 2016
Французькі олімпійці
Спортсмени Руана
|
4585955
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BE%20%D0%9B%D1%96%D1%85%D1%83%D0%B5%D0%B9
|
Лао Ліхуей
|
Лао Ліхуей (4 квітня 2001) — китайська плавчиня.
Призерка Азійських ігор 2018 року.
Посилання
Лао Ліхуей на Swimrankings.net
Лао Ліхуей на The-sports.org
Примітки
Народились 2001
Призери Азійських ігор з плавання
Плавчині вільним стилем
Учасники Азійських ігор 2018
|
4999544
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%80%20%D0%9B%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2
|
Александар Лазов
|
Александар Лазов (нар. 9 липня 1990) — колишній болгарський тенісист.
Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 324 місце досяг 29 червня 2015, парну — 314 місце — 23 жовтня 2017 року.
Завершив кар'єру 2019 року.
Рейтинг на кінець року
Фінали челленджерів і ф'ючерсів
Одиночний розряд: 23 (10–13)
Парний розряд: 29 (10–19)
Кубок Девіса
2013 року Александар Лазов дебютував за збірну Болгарії в Кубку Девіса. Він виграв 5 і програв 8 матчів в одиночному розряді, виграв 3 і програв 1 - у парному (загалом 8–9).
Одиночний розряд (5–8)
Парний розряд (3–1)
RPO = Плей-оф на вибування
PPO = Плей-оф за вихід далі
Примітки
Посилання
Болгарські тенісисти
Народились 1990
|
346772
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Diploma
|
Diploma
|
Diploma
A diploma is a document awarded by an educational institution (such as a college or university) testifying the recipient has graduated by successfully completing their courses of studies. Historically, it has also referred to a charter or official document of diplomacy.
The diploma (as a document certifying a qualification) may also be called a testamur, Latin for "we testify" or "certify" (testari), so called from the word with which the certificate begins; this is commonly used in Australia to refer to the document certifying the award of a degree. Alternatively, this document can simply be referred to as a degree certificate or graduation certificate, or as a parchment. The certificate that a Nobel laureate receives is also called a diploma.
The term diploma is also used in some historical contexts, to refer to documents signed by a monarch affirming a grant or tenure of specified land and its conditions (see Anglo-Saxon charters and diplomatics).
Usage
Australia
In Australia, there are three varieties of Diploma currently recognized by the Australian Qualifications Framework (AQF):
a "Diploma", a level five qualification (Undergraduate Degree) granted by vocational education and training (VET) sector or university. It is typically completed with 12 to 18 months of full-time study. When accepted for credit as part of a bachelor's degree, it is usually deemed to be equivalent to the first year of the degree.
an "Advanced Diploma", which is equivalent to an Australian "Associate Degree" and is equivalent to the second year of a bachelor's degree.
a "Graduate Diploma", which is undertaken after completing a bachelor's degree (or being deemed to have equivalent knowledge). This can be in a field other than that covered by said degree (e.g., the Graduate Diploma of Education which was historically required to become a schoolteacher in most Australian states, since 2016 the schoolteacher requirement in Australia is now a master's degree in Teaching). It can also be a coursework-only qualification undertaken as additional study in a specialisation within one's degree area.
The Diploma, Advanced Diploma and Graduate Diploma are all forms of Degrees, with a Diploma (Level five) qualification, being the entry level for Higher Education.
The "Vocational Graduate Diploma" was a short lived AQF qualification equivalent to the "Graduate Diploma", intended to be delivered exclusively in the VET sector. On January 1, 2015, all such qualifications being offered lost the word "Vocational" from their title.
Canada
In Ontario, Canada, diplomas are two and three year academic post-secondary programmes taught by colleges and institutes of applied studies, arts, and technology. Two year programmes are referred to as college diplomas, while three year programmes are called Ontario College Advanced Diplomas. Baccalaureate degrees in Ontario are commonly a year longer than an Advanced Diploma and are offered by both colleges and universities.
The Canadian school system uses credits to calculate the value of a course load towards a diploma. To graduate and earn a diploma, the school decides how many credits each course contributes towards the diploma. For example, one college course delivered over 14 weeks of a semester counts for 3 credits towards the 60 credits for a complete 2-year program.
Germany and the German academic education system in Europe
In Germany, Ukraine, Serbia, Croatia, Hungary and other countries that adopted the German academic education system, diploma (in German Diplom) is the standard academic degree, needing at least 3.5 years to complete it, being comparable with a bachelor's and master's degree in one.
Greece
In Greece, diplomas can be awarded by educational institutes as a proof of a certain educational level. The diploma in engineering is a degree provided by Greek technical universities and universities after the successful completion of a five-year integrated study programme and it is equivalent to the Master of Engineering degree, which is awarded by the European universities.
Also in Greece there are the Vocational Training Diploma (Post-Secondary Education EQF 5 level) provided by the National Qualifications and Vocational Guidance Organization (E.O.P.P.E.P.) to the Vocational Training Institutes IEK, following certification exams carried out by the E.O.P.P.E.P.
Hong Kong
In Hong Kong, Diploma or Advanced Diploma/Certificate (Qualifications Frameworks Level 4), Professional Diploma/Certificate (Qualifications Frameworks Level 4), Higher Diploma, and associate degree are below the level of the bachelor's degree.
Certificate (not Post-Graduate Certificate) Qualifications Frameworks Level 3 or below; are below the level of Diploma, Advanced or Professional Diploma/Certificate (Qualifications Frameworks Level 4), Higher Diploma or associate degree.
Postgraduate Certificates and Postgraduate Diplomas are usually granted after the bachelor's degree. It's more vocational oriented than a master's degree.
India
In India, a diploma is a specific academic award usually earned in professional/vocational courses, e.g., Diploma in Engineering, Diploma in Nursing, Diploma in Pharmacy , Diploma in Radiography (Diagnosis) , Diploma in Medical Lab Technology etc. Engineering diplomas are concentrated for the area of study, e.g., diploma in Electronics Engineering, Electrical Engineering, Civil Engineering, Computer Engineering etc.
There are two types of diplomas/certificates that are issued in formal and non-formal education sectors: formal diplomas are issued by government-approved/recognized institutions, colleges and universities and non-formal diplomas are issued by NGOs, companies and societies etc. outside the formal education sector.
Indonesia
In Indonesia, a diploma is a vocational tertiary education award. There are four varieties of Diploma currently recognized by Indonesian National Qualification Framework (Indonesian: , KKNI).
Ireland
In the Republic of Ireland, a National Diploma was awarded before 2004. It was at the same level as the ordinary bachelor's degree and below the honours bachelor's degree, whilst the Higher Diploma is taken after the bachelor's degree. There is BTEC Extended Diploma also after which one gets progression to a Degree (University).
In Ireland a Graduate Diploma is a Level 9 degree, the equivalent of a master's degree, requiring the student to complete 60 credits instead of 90 and usually centring on the completion of a project rather than a written thesis.
Japan
In Japan, a diploma may be a Japanese original academic degree or a Certificate of Graduation issued at several levels from elementary school to university.
Latin America
In Mexico and other Latin American countries, a diploma may be awarded for short courses of vocational training. The university-issued diplomas finalizing higher education are most often called título (title) or certificado (certificate). A "Diplomado" can also be a short, specialized executive education program for experienced professionals.
New Zealand
In New Zealand, there are five different types of diploma according to the New Zealand Qualifications Framework (NZQF):
Diploma level 5, which are level 5 qualifications according to the NZQF. They require a minimum of 120 credit points from level 4 or above and 72 from level 5 or above.
Diploma level 6. They require a minimum of 120 credit points from level 5 or above and 72 from level 6 or above.
Diploma level 7. They require a minimum of 120 credit points from level 5 or above and 72 from level 7 or above.
Graduate diploma. To enter a graduate diploma programme a student typically requires another degree (not necessarily a bachelor's degree), or strong evidence of both interest and academic capability. They require a minimum of 120 credit points and 72 from level 7 or above.
Postgraduate diploma. These degrees require a bachelor's degree to enter them. They require a minimum of 120 credit points from level 7 or above and 72 from level 8 or above.
Pakistan
In Pakistan, a diploma is a specific academic award usually earned in professional/vocational courses e.g. Diploma in Engineering, Diploma in Nursing, Diploma in Pharmacy etc. Engineering diploma is called Diploma of Associate Engineering (DAE) and is concentrated for the area of study, e.g., Electronics Engineering, Electrical Engineering, Civil Engineering etc. DAE holders are often called associate engineers in Pakistan.
Postgraduate Diploma or PGD are ranked higher than the bachelor's degree as they are completed after graduation. These are normally a year's worth of coursework after a university degree.
Singapore
In Singapore, most diplomas are awarded after a three-year course, offered by the five polytechnics (Singapore Polytechnic, Ngee Ann Polytechnic, Temasek Polytechnic, Nanyang Polytechnic and Republic Polytechnic) or the two arts institutions (Nanyang Academy of Fine Arts and LASALLE College of the Arts).
Other private schools like Kaplan, SIM, PSB Academy and MDIS, also offer diploma programmes between a period of six months and two years.
Spain
In the Kingdom of Spain, university diplomas are issued in the name of the King. As such, they are Public Official documents, strictly regulated and protected by the law. They are internationally recognized by the Hague Convention of October 5, 1961.
United Kingdom
In the UK, diploma can refer to several different types of qualification but is never equivalent to a degree. A degree is higher than a diploma. One can never say that he finished a degree when he is only given a special diploma. A Diploma can be a qualification worth 37 or more credits on the Regulated Qualifications Framework, e.g. Entry Level Diploma, Level 3 Diploma. The Diploma of Higher Education is a higher education award equivalent to the second-year of a bachelor's degree. The Higher National Diploma is a vocational qualification at the same level. A Graduate Diploma is a one-year qualification at bachelor's degree level, normally taken by those who have already obtained a degree. A Postgraduate Diploma is an award at the level of a master's degree, but normally taking less time to complete.
Some universities may offer other qualifications, such as the University of Cambridge's and the University of Oxford's Undergraduate Diploma (a 1-year, part-time course at the same level as a Diploma of Higher Education) and Undergraduate Advanced Diploma. The Undergraduate Advanced Diploma (UGAdvDip) is a FHEQ Level 6 award which is generally accepted as equivalent to a second bachelor's degree or a Graduate Diploma. Undergraduate Advanced Diplomas are only offered at the University of Cambridge and the University of Oxford.
The document certifying the award of a degree is normally called a degree certificate in the UK, and details are printed in English, not in Latin.
Undergraduate advanced diploma
The advanced diploma (AdvDip) is a FHEQ Level 6 award, equivalent to the final year of a bachelor's degree. They are generally accepted as equivalent to a bachelor's degree or a Graduate Diploma. An advanced diploma is a qualification that prepares students to enter into a specific career or further study in an advanced degree, like a Master of Arts. Even though they are considered equivalent to a bachelor's degree they usually have a duration of one or two years and they can be offered both on a full-time and a part-time basis.
United States
In the United States, the word diploma usually refers to the physical document, especially in the context of academic degrees earned at the college or university level. That is, Americans normally draw a distinction between a diploma as documentary evidence of the award of an academic degree, and the underlying degree itself (which is not called a diploma).
The reason this distinction matters is that many American universities do not print diplomas until several weeks, months, or even up to a year after the dates on which graduates were formally awarded their degrees on their academic transcripts. In other words, when a diploma says on its face that so-and-so degree was "given at [city] on [date]", the diploma itself was not physically handed to the holder on that date. (For ceremonial purposes, the documents handed out at graduation are simply certificates of participation in the graduation ceremony itself.) Thus, asking alumni when they received their diplomas is usually pointless; what really matters for most purposes (e.g., occupational licensing) is when they received their degrees. This important distinction can lead to some confusion when persons who obtained degrees at American universities are presenting their academic credentials in other countries.
There are two major exceptions where Americans have merged the document with the qualification it represents (as seen in other countries). The first is the high school diploma. Second, the term "diploma" can refer to a specific academic or training award. For example, the Diploma in Nursing was offered by hospital-based nursing schools.
Historically, American universities emulated their European counterparts by issuing diplomas written in the Latin language. That is now the exception today: "While most colleges and universities now issue English diplomas, some prominent holdouts—including Yale, Princeton and the University of Pennsylvania—still use Latin." At Harvard University, undergraduate degrees began to be written in English in 1961, leading to a street protest by students known as the "Diploma Riots". However, as of 2021, some Harvard graduate schools continue to issue degrees in Latin, including Harvard Law School and the Harvard Graduate School of Arts and Sciences.
The term diplomate (always ending with an e) is used in the United States to refer to a person holding a specialized certification in a professional field, although the documentary evidence of this is traditionally called a "certificate" and not a "diploma". For example, board-certified physicians in the United States traditionally indicate their board-certified status on their letterhead and business cards with the title "Diplomate", a comma, and then the name of their certifying board.
Iran
To get a diploma in Iranian schools, one must first complete 6 years of elementary school, then 3 years of middle school, and then 3 years of high school. When the 12 years of study are over, a diploma is obtained according to the type of study field.
International
The International Baccalaureate (IB) Diploma is a pre-university qualification normally taken by students in the final two years of high school.
See also
Bologna process
Certificate (disambiguation)
Diploma thesis
Diploma de Estudios Avanzados
Diploma mill
Diploma of Biblical Studies
Diploma of Education
Diploma of Imperial College
Diploma of Journalism
Diploma in Computer Science
Diploma in Engineering
High school diploma
Postgraduate Diploma in Education
Professional Graduate Diploma in Education
References
Qualifications
Documents
|
1143064
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BE%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82%D1%96%D0%B2%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%20%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%AE%D0%9D%D0%95%D0%A1%D0%9A%D0%9E%20%D0%B2%20%D0%A2%D0%B0%D1%97%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96
|
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Таїланді
|
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Таїланді
В списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Таїланді станом на 2015 рік налічується 5 найменувань: 3 об'єкти культурного і 2 природного типу.
Пояснення до списку
У таблицях нижче об'єкти розташовані у хронологічному порядку їх додавання до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Кольорами у списку позначено:
На мапах кожному об'єкту відповідає червона позначка.
Список
У даній таблиці об'єкти розташовані в порядку їх додавання в список Світової спадщини ЮНЕСКО в Таїланді в порядку їх включення до списку.
Кандидати
2004 року було подано заявки на включення в список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО об'єктів, що знаходяться в Таїланді:
Див. також
Таїланд
Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Азії і Тихоокеанському регіоні
Світова спадщина
ЮНЕСКО
Посилання
Офіційний список на сайті ЮНЕСКО
Т
Світова спадщина в Таїланді
Списки:Таїланд
|
377662
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BD%D0%BD%D0%B0
|
Сунна
|
Сунна, або суна (шлях, звичай, приклад, поведінка) — священне передання Ісламу, викладене у формі розповідей про вчинки й висловлювання пророка Мухаммада, приклади з його життя, його слова й оцінки з різних питань віри й життя. Сунна покликана служити зразком і настановою для окремого мусульманина та усієї громади. Сунна шанується всіма напрямками й течіями Ісламу як друге після Корану джерело віровчення й шаріату.
Спочатку сунна передавалася усно сподвижниками Мухаммада, а пізніше була зафіксована у вигляді хадисів у сунітів і ахбар у шиїтів. Сунізм, на відміну від шиїзму, вважає сунни такими ж богонатхненними, як і Коран.
Появу Суни відносять до другої половини VII – початку VIII століть. Основні збірники Суни укладені аль-Бухарі (810-870) та імамом Муслімом (817-875).
Суна в мусульманському праві
Суна за значенням є другим після Корану основоположним джерелом мусульманського права. Переважна частина нормативних приписів Суни має казуальне походження. Багато з них збігаються з відповідними нормативами Корану.
За рівнем визначеності норми Суни поділяються на:
приписи, які не допускають будь-якого тлумачення (у першу чергу - правила канонічного характеру);
приписи, які не досить чітко визначені й тому можуть по-різному тлумачитися.
Суна в шаріаті
Під сунною в шаріаті розуміють вчинки, здійснення яких є бажаним, але не обов'язковим. Це обов'язки, які, згідно з переданням, виконував сам пророк Мухаммед. Така «сунна» складається з двох частин:
правила, які потрібно виконувати постійно, пропускаючи лише у вкрай рідких випадках — наприклад, «сунна» ранкового, перша й друга «сунна» полуденного, «сунна» вечірнього й друга «сунна» нічного намазів;
правила, які можна виконувати час від часу — наприклад, «сунна» післяполуденної молитви й перша «сунна» нічної молитви.
Сунна й Коран
Проблема співвідношення сунни й Корану займає важливе місце в трактатах з основ релігії (усуль ад-дін). У 9-10 ст. в працях з основ фікха обговорювалося питання допустимості інших джерел рішення правових казусів, окрім Корану й сунни.
Див. також
Ісламське право
Сунізм
Мухаммед аль-Бухарі
Муслім ібн аль-Хаджжадж
Джерела та література
В. Лубський. Суна //
Суна // Юридична енциклопедія. В 6 т. Т. 5. П — С / НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: «Українська енциклопедія імені М. П. Бажана», 2003. — с. 724. ISBN 966-7492-05-2
Пиотровский М. Б. ас-Сунна //
Жаров С. Н., Кадири М. К вопросу об источниках исламского права // Вестник Челябинского государственного университета. 2015. № 13 (368). Право. Вып. 42. С. 29-32.
Ибрагим Т. Сунна // Новая философская энциклопедия: В 4 т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Научно-ред. совет: предс. В. С. Степин, заместители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. — М.: Мысль, 2010. — ISBN 978-2-244-01115-9. — Т. 3. — 2010 — С. 669—670. — 692, [2] с. — ISBN 978-2-244-01118-0.
Посилання
Сорок хадісів ан-Нававі — український переклад
Словник ісламських релігійних термінів арабського походження. Уклав Михайло Якубович
Традиції ісламу
Ахль ус-Сунна
Що таке сунна? (словникове визначення та список джерел за темою)
Якубович, М. Мухаммад бін Мустафа з Аккерману та його внесок у мусульманську екзегетику
Іслам
Ісламські терміни
Ісламські богослови
|
4310998
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%BD%D0%BD%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%BA%D1%81
|
Шенн Браспенінкс
|
Шенн Браспенінкс (18 травня 1991,Тюрнгаут, Бельгія) — нідерландська велогонщиця на треку. Вона виступає на.шосе. На треку вона ставала чемпіонкою Нідерландів, Європи та Олімпійських ігор (2020).
Кар'єра
У 2011 році Браспенінкс двічі виграла бронзу на чемпіонаті Нідерландів з велоспорту на треку — у кейріні та спринті. Через рік вона знову двічі вигравала бронзу, цього разу в кейріні та гонці на 500 метрів. У 2012 році в Апелдорні вона виграла золото в кейріні.
У 2013 році вона стала чемпіонкою Нідерландів з кейріну та двічі вигравала золото на чемпіонаті Європи з велоспорту на треку в Апелдорні у віковій категорії до 23 років: у кейріні та командному спринті (разом з Еліс Лігтлі). Наступного року вона виграла бронзу в обох дисциплінах на чемпіонаті Європи в Бає-Мао на французькому острові Гваделупа.
2 лютого під час Чемпіонату світу з велоспорту на треку 2015 року в Сен-Кантен-ан-Івеліні, Франція, вона виграла срібну медаль у кейріні. У липні 2015 року Браспенінкс перенесла інфаркт міокарда під час тренувального збору в США. Вона відновила тренування восени 2015 року..
2 лютого 2016 року вона розповіла про те, що з нею сталося, у програмі RTL Late Night. Там вона висловила своє бажання все ж таки мати можливість кваліфікуватися на літні Олімпійські ігри того року. Зрештою, вона поїхала як запасна гонщиця. Браспенінкс залишилася за межами олімпійського селища і не брала участі в змаганнях. П'ять років по тому, у серпні 2021 року, вона змагалася від Нідерландів на літніх Олімпійських іграх 2020 року в Токіо. Разом з Лорін ван Ріссен вона фінішувала четвертою в командному спринті. Через три дні, 5 серпня, вона виграла золото в кейріні і стала наступницею Еліс Лігтлі.
2 лютого 2016 року вона розповіла про те, що з нею сталося, у програмі RTL Late Night. Там вона висловила своє бажання все ж таки мати можливість кваліфікуватися на літні Олімпійські ігри того року. Зрештою, вона поїхала як запасна гонщиця. Браспенінкс залишилася за межами олімпійського селища і не брала участі в змаганнях. П'ять років по тому, у серпні 2021 року, вона змагалася від імені Нідерландів на літніх Олімпійських іграх 2020 року в Токіо. Разом з Лорін ван Ріссен вона фінішувала четвертою в командному спринті. Через три дні, 5 серпня, вона виграла золото в кейріні і стала переємницею Еліс Лігтлі.
Особисте життя
Браспенінкс живе з трековим велосипедистом Джеффрі Гугландом.
Виступи на Олімпіадах
Примітки
Посилання
Шенн Браспенінкс на сайті Cycling Archives
Вебсайт Shanne Braspennincx
Статистика професійного велоспорту
Нідерландські велогонщиці
Нідерландські олімпійські чемпіони
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2020
Велогонщики на літніх Олімпійських іграх 2020
|
241252
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%84%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%20%D0%A1%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%A8%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%96%D0%B2%20%D0%90%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B8
|
Нафтогазова промисловість Сполучених Штатів Америки
|
Нафтогазова промисловість Сполучених Штатів Америки
Нафтогазова промисловість США — галузь економіки США, яка разом з іншими галузями забезпечує пошук, розвідку та розробку родовищ нафти і газу, транспортування, переробку, зберігання і реалізацію нафти, газу та продуктів їх переробки.
США мають великі запаси нафти і газу. За доведеними запасами нафти країна займає 3-є місце на Американському континенті (після Венесуели та Мексики), за доведеними запасами газу — 1-е місце (1999).
Нафтовидобування в США було основною галуззю з моменту, коли відкриття нафти в Oil Crike району Тітусвілль, штат Пенсільванія в 1859 році.
З історії
Індіанці Північної Америки, зокрема плем'я сенека, здавна знали про таємничі місця виходу нафти на поверхню та визнавали ці місця сакральними. Вони облаштовували їх спеціальними колодязями і збирали з поверхні води нафту ковдрами, відтискаючи її в посудини. Виходи нафти на поверхню були знайдені індіанцями на землях сучасних округів Каттарогус і Аллегені на південному заході штату Нью-Йорк (до XVIII ст. входили до Колонії Пенсильванія). Це у своїх звітах зафіксував французький католицький місіонер Джозеф де Ла Рош д'Айлон у 1627 р. Ця подія була першим зареєстрованим відкриттям нафти на всьому північноамериканському континенті.
Історія промислового видобутку нафти у США — це в основному історія «Standard Oil» — однієї з найбільших американських компаній XIX — початку XX ст., що спеціалізувалася на видобутку нафти, її транспортуванні, переробці та продажу. Порівняльний аналіз становлення нафтової індустрії в США і нафтової промисловості Карпат показує, що незважаючи на відсутність сталих традицій розробки і здавна відомих родовищ з кустарним колодязним видобутком (які слугували українським і румунським нафтовикам дороговказом для промислового нарощування видобутку), американські нафтові «старателі» та особливо нафтопереробна галузь забезпечили швидкий, випереджаючий напівфеодальну Австрійську імперію розвиток промисловості. Це було зумовлено не тільки перевагами геологічних умов (переважна більшість американських свердловин були фонтануючими) та швидким впровадженням технології буріння із застосуванням відповідної техніки (парові машини, помпи, обсадні труби), але й більш сприятливими суспільними умовами ведення бізнесу, торгівлі, зведеного до мінімуму бюрократичного свавілля тощо. США були морською державою, їх розвинений флот і світові торговельні зв'язки створили значну перевагу над континентальною Австрією в справі експорту й формування міжнародних ринків гасу. Належне слід віддати й ідеологам та творцям перших нафтових компаній США — Дж. Бісселу («The Pennsylvania Rock Oil Company») та особливо Дж. Рокфеллеру («Стандарт ойл»), масштабність мислення й організації справи в яких були значно більшого «калібру», ніж у їхніх колег з Центрально-Східної Європи. Ці переваги виявилися особливо переконливими в XX ст. і обумовили успіх розвитку нафтової промисловості в США.
Запаси, ресурси, родовища вуглевонів
Нафтогазоносність в США пов'язана з 38 нафтогазоносними і 14 можливо нафтогазоносними басейнами. Ці басейни приурочені до западин і прилеглих до них піднять різного генезису в межах докембрійської і епігерцинської платформ, до серединних масивів і міжгірських западин всередині гірських складчастих споруд Кордильєр та епіплатформного орогена Скелястих гір (Джалмат-Юмонт, Нафтогазоносні басейни Скелястих гір), а також до передових і крайових прогинів в зонах зчленування цих платформ з гірськими спорудами Кордильєр і Аппалач та до областей прогину на стику периферійних структур Північно-Американського континенту і Тихого, Атлантичного і Північного Льодовитого океанів. Близько 75 % всіх відкритих родовищ розташовано в межах трьох найбільших басейнів країни — Мексиканської затоки нафтогазоносного басейну (зокрема родовище Монро), Пермського нафтогазоносного басейну (зокрема, родовище Воссон) і Західного внутрішнього нафтогазоносного басейну. Відкрито (на 1990-ті рр.) понад 22500 нафтових і газонафтових та близько 14000 газових, газоконденсатних і нафтогазових родовищ, з яких 5 унікальні з початковими пром. запасами понад 300 млн т нафти (Прадхо-Бей, Іст-Тексас, Уїлмінгтон, Мідвей-Сансет) або понад 500 млрд м³ газу (Панхандл-Хьюготон і Прадхо-Бей), бл. 200 великих (нафтових із запасами 30-300 млн т і газових із запасами 30-500 млрд м³), бл. 400 середніх (нафтових і газових із запасами 10-30 млн т нафти або 10-30 млрд м³ газу). Переважне число відкритих родовищ є невеликими по запасах. У 60 найбільших нафтових і в 35 газових родовищах, запаси кожного з яких понад 50 млн т нафти або 50 млрд м³ газу, зосереджено відповідно 36 і 30 % початкових розвіданих запасів нафти або газу країни. На акваторіях Атлантичного, Тихого і Північного Льодовитого океанів відкрито близько 600 нафтових і газових родовищ, переважна частина яких — в Мексиканській затоці (зокрема родовище Монро). Близько 43 % запасів нафти країни і 39 % запасів газу пов'язані з палеозойськими відкладами, 20 % запасів нафти і 16 % запасів газу з мезозойськими, 37 % запасів нафти і 45 % запасів газу з кайнозойськими. Бл. 60 % початкових доведених запасів нафти і 45 % запасів газу зосереджені на глиб. до 3 км. Перспективними районами для відкриття нових родовищ нафти і газу в США передусім є акваторії м. Бофорта, Чукотського і Берингова морів біля берегів Аляски, підводні продовження нафтогазоносних басейнів Каліфорнії, глибоководні ділянки в Мексиканській затоці, райони трогів Балтімор-Каньйон і Джорджес-Банк в Атлантичному океані біля берегів східних штатів країни, а на суші — пояси насувів в областях зчленування Кордильєр і Аппалач з Північно-Американською платформою і прибережними територіями Північної Аляски.
За доведеними запасами нафти і газоконденсату найбагатші штати Техас (26 % запасів країни), Аляска (24 %), Каліфорнія (15.6 %). У шельфових родовищах зосереджено 14 % національних запасів нафти, понад 4/5 цих запасів приурочено до акваторій Мексиканської затоки. Максимальні потужності осадового чохла перевищують тут 15 км, в тому числі кайнозойського — 12 км. Локальні структури різноманітні — від діапірових куполів до тектонічно порушених ізоклінальних складок; їх амплітуди коливаються від десятків метрів до декількох кілометрів. Під потужними соляними куполами виявлено понад 1200 родовищ нафти. Усього в НГБ станом на 2000 р. відкрито понад 6800 нафтових родовищ на суші і понад 930 — у водах Мексиканської затоки. У Пермському НГБ Західного Техаса з потужністю осадового чохла до 8 км продуктивні нижньокрейдові пісковики, верхньопермські пісковики і доломіт, палеозойські пісковики, вапняки і доломіт, докембрійська кора вивітрювання. Усього в НГБ відкрито понад 6 тисяч нафтових родовищ з початковими запасами близько 6 млрд т. На Західному узбережжі США нафтоносні вузькі, довгасті в субмеридіональному напрямку міжгірські і передгірські басейни: Сонома-Орінда-Лівермор, Грейт-Валлі, Салінас-Куяма, Санта-Марія, Вентура-Санта-Барбара, Лос-Анджелес.
Прогнозні ресурси природного газу оцінені Комітетом по газових ресурсах (US Potential Gas Committee) на 1.01.1999 р. в 25.36 трлн м³ (на 1.01.1997 м. — 26.06 трлн м³). Крім того, прогнозні ресурси газу вугільних родовищ складають, за оцінкою, 4 трлн м³. Ресурси природного газу знаходяться в основних газоносних регіонах: Мексиканської затоки — 7513.6 трлн м³; Аляска — 5484.5 трлн м³; басейни Скелястих гір — 4245 трлн м³; Західний Внутрішній НГБ (Мідконтінент) — 3455.4 трлн м³; Приатлантичний регіон — 2940.4 трлн м³; Тихоокеанський регіон — 1052.8 трлн м³.
Існує тенденція збільшення запасів природного газу у США. За даними Адміністрації енергетичної інформації (EIA), тільки в 2001 р. запаси газу (сухий газ) зросли на 644 млрд куб.м. Запаси відкритих родовищ становили 101.26 млрд куб.м, приріст за рахунок уточнення запасів відомих родовищ — 463.55 млрд куб.м, запаси нових покладів на старих родовищах — 79.24 млрд куб.м. Приріст запасів перевищив видобуток на 31 % [Petroleum Economist. 2002. V.69, № 11].
За оцінками British Petroleum на 2003 р у США запаси нафти становлять 30 млрд бар., частка у світі — 3 %, за рівнем споживання майбутній продуктивний період — 11 р. Запаси газу (трлн куб.м), частка у світі і роки видобутку, що залишилися для США відповідно: 5 (3 %), 7 років.
У 2016 р. Геологічна служба США (USGS) опублікувала дані про щойно виявлене в Техасі велике родовище нафти і газу сланцевої формації Wolfcamp.
Технічні запаси нафти на Wolfcamp становлять 20 мільярдів барелів, природного газу — 16 трильйонів кубометрів, газового конденсату — 1,6 мільярда барелів, говориться в повідомленні USGS. Ці ресурси в три рази більше виявлених службою в 2013 році запасів на родовищі Bakken-Three Forks.
Бітумінозні сланці. У США поширені бітумінозні (горючі) сланці, які приурочені г.ч. до девонських відкладів Аппалачського бас. і палеоген-неогенових відкладів регіону Скелястих гір. Найбільше значення мають еоценові відклади світи Ґрін-Рівер (Скелясті гори). Пласти потужністю понад 5 м займають тут площу 20 тис. км², вихід нафти понад 5,7 %. «Сланцева» нафта має густину 930—950 кг/м³, велику в'язкість і відрізняється від нафти звичайних родовищ значним вмістом азотистих речовин і насичених сполук. Запаси нафти в сланцях Скелястих гір оцінюються в 20 млрд т, газу — в 17 трлн м³.
Нафто-газовий сектор економіки
Видобуток нафти у США в 2000 р. становив 277,2 млн т, 2002 р. — 330 млн т. Потреби в нафті — 1 млрд т. Імпорт нафти в США зростає і на 2003 р. становить 10 млн бар/день. У 2015 році американська продукція нафти становила 9,48 мільйона барелів на день, найвищий річний показник з 1972 року, збільшення виробництва складає 90 % з 2008 року — 5,00 мільйонів барелів на день.
Основна частина нафти добувається в штатах Техас, Аляска, Луїзіана, Каліфорнія. Фонд нафтодобувних свердловин на кінець XX ст. становив близько 620 тис., в тому числі близько 7 тис. морських. Фонтанна експлуатація велася рідко (близько 5,3 % свердловин), в інших застосовувався насосний спосіб. Найглибша свердловина в історії нафтодобувної промисловості США (9583 м) була пробурена в 1974 фірмою «Lone Star Producing» в штаті Оклахома.
У 1985 глибока свердловина (7978 м) пробурена фірмою «Chevron» в штаті Техас. Нафта, що добувається на сході країни і в районах Сер. Заходу, низькосірчиста і високопарафіниста, в районі Мексиканської затоки — з нафтеновою основою, в південно-західних районах — високосірчиста з нафтеновою основою, в районі Західного узбережжя — асфальтової основи. Нафта на сході Техасу високоякісна: густина близько 830 кг/м³, вміст сірки 0,2 %. Біля половини загального обсягу транспортування нафти і нафтопродуктів здійснюється нафто- і продуктопроводами, інша частина — г.ч. автомобільним і водним транспортом. У 42 штатах США є близько 460 нафтопереробних з-дів загальною річною потужністю близько 900 млн т, з яких у 1990-х роках працювало тільки близько 50 %. На початку XXI ст. (2003) рівень завантаження нафтопереробних заводів високий — до 95 %. Основна продукція заводів — авіаційний і автомобільний бензин, дизельне паливо і мазут.
Експорт нафти зі США заборонений законом. Перспективні нафтодобувні райони — північний схил Аляски і континентальний шельф в штаті Каліфорнія, де 1/2 запасів припадає на нафтогазове родовище Пойнт-Аргуелло, відкрите в 1981 фірмою «Chevron». З 2002 р. США починає розвідку на нафту і газ в межах Арктичного національного резервату дикої природи (Arctic National Wildlife Refuge, ANWR), територій на схід від родовища Прадхо-Бей (г.ч. прибережних рівнин).
Газова промисловість США почала формуватися в 1860-70-х рр. (перший етап). Відкриття в 1918-22 найбільшого родовища Панхандл-Хьюготон було початком другого етапу її розвитку. У 2014 році ринок природного газу становив 74,7 млрд куб. футів, що на 44 % більше, ніж у 2005 році — 51,9 млрд куб. футів на день. За цей же період виробництво природних газових рідин зросло на 70 % з 1,74 млн барелів на день у 2005 році до 2,96 млн барелів на день в 2014 році. У квітні 2015 року природний газ видобуто 79,4 мільярда куб. футів на день.
Третій етап, що почався після 2-ї світової війни, характерний інтенсивним освоєнням нових районів — затока Кука (див. Нафтогазоносний басейн Затоки Кука), Мексиканська затока, та великих глибин, що перевищують 5 км, будівництвом трансконтинентальних газопроводів, створенням і використання підземних газосховищ, перетворенням газової промисловості в одну з провідних галузей. Тривалий час по видобутку газу США займали абсолютне 1-е місце у світі, а з 1983 тільки 1-е місце серед промислово розвинених країн. У країні є понад 5 тис. газодоб. компаній. Газ добувають в 34 штатах країни, однак на частку 6 основних газодоб. штатів — Луїзіани, Техасу, Оклахоми, Нью-Мексико, Канзасу і Каліфорнії припадає близько 90-95 % видобутку, в на частку Луїзіани і Техасу близько 70-75 %. Наприкінці XX ст. фонд газодоб. свердловин становив понад 255 тис. і близько 4 тис. свердловин на акваторіях. У США є понад 420 підземних газосховищ загальною місткістю >215 млрд м³, діє близько 900 заводів сумарною потужністю по переробці і очищенню газу понад 700 млрд м³, які розміщені в 20 штатах (в основному в Техасі, Оклахомі і Луїзіані). Газопроводи з'єднують всі газові родовища країни з усіма штатами (крім шт. Мен).
Дальність транспортування газу досягає 3,5 тис. км. Газосховища створені в соляних пластах, покинених шахтах, виснажених газових родовищах, в старих тунелях в 32 штатах країни. Газопровідна мережа країни контролюється близько 170 приватними компаніями. Крім традиційних джерел газопостачання країни видобувають газ з малопроникних пластів, «синтетичний газ» з бітуминозних пісковиків і сланців, газ за рахунок газифікації вугільних пластів, з високомінералізованих вод, що знаходяться під високим тиском. Перспективною є глибоководна розвідка на газ (і нафту) в Мексиканській затоці, на шельфі Каліфорнійського узбережжя, а також на Алясці.
Четвертий (сучасний) етап розвитку нафтогазової промисловості США характеризується активізацією ГРР і видобутку вуглеводній на шельфі зі збільшенням освоюваних глибин. Мексиканська затока є найперспективнішим на великі родовища вуглеводнів регіоном США. Сумарні вірогідні запаси 127 нових родовищ, відкритих за 1990—2000 рр. на глибинах 800—1600 м, складають не менше за 3 млрд т н. е., а прогнозні ресурси глибоководної частини Мексиканської затоки по відомих родовищах — 1.5 млрд т. В 2000 р. тут працювало понад 3600 бурових установок, в тому числі 2304 великих. Біля половини бурових працює в акваторії з глибиною понад 26 м, а 545 — на глибинах понад 55 м. Число глибоководних бурових одиниць — 156. Щорічно у водах затоки бурять 91-94 нових свердловини. З 35 «ультраглибоководних» свердловин (при глибині моря понад 1600 м), що бурилися в середині 2001 р. на всіх акваторіях Світового океану, 14 знаходилося в Мексиканській затоці. У травні 2001 р. у водах затоки був встановлений рекорд морської проходки: судно «Discoverer Spirit» компанії Transocean Sedco пробурило для компанії Unocal розвідувальну свердловину в районі, де глибина моря становила 2955 м. Інший рекорд буріння був встановлений ранньою весною 2001 р.: платформа «Transocean Marianas 1», що працювала для корпорації Chevron в районі з глибиною моря 1464 м, закінчила проходку свердловини Посейдон кінцевою глибиною 9074 м від дна затоки.
У 2003 р. BHP Petroleum (Americas) Inc. повідомило, що в Мексиканській затоці на раніше не розвіданій північній частині структури Атлантіс виявлені нафтогазопродуктивні шари. Свердловиною Atlantis-6 розкрита нафтоносна зона сумарною потужністю 82 м (ефективна потужність 62 м) і газоносна зона — 49 м (27 м). Передбачається, що перша нафта тут буде видобута в III кварталі 2006. Родовище Атлантіс буде розроблятися за допомогою заякореної напівзануреної добувної платформи сумарною проектною потужністю 150 тис. бар./добу нафти і 5.1 млн куб.м/добу газу. При проектуванні платформи передбачене подальше розширення її потужності [Oil and Gas Journal. 2003. V.101].
Інформаційне енергетичне агентство США (Energy Information Administration — EIA), передбачає збільшення споживання всіх видів енергії у США до 2020 р. на 32 %. При цьому власний видобуток нафти за 20 років впаде з 5.8 млн бар./добу (290 млн т/рік) в 2000 р. до 5.5 млн бар./рік (275 млн т) у разі високих темпів економічного розвитку і до 4.6 млн бар./рік (230 млн т) — якщо темпи розвитку будуть низькими.
США має потужну мережу трубопроводів, по яких транспортуються сира нафта, нафтопродукти і природний газ. Вона почала споруджуватися ще на початку 20 ст. У середині 1980-х років трубопроводи забезпечували до 25 % вантажопотоків, однак до середини 1990-х років цей показник знизився до 18 %.
У 2014 році нафта та природний газ були двома найбільшими джерелами енергії в США, разом забезпечивши 63 % спожитої енергії (нафта 35 % і газ 28 %).
За даними Американського інституту нафтової промисловості, нафтогазова промисловість підтримує дев'ять мільйонів робочих місць США і складає 7 відсотків валового внутрішнього продукту країни.
Сучасність і перспективи
Нафтовидобуток в Сполучених Штатах Америки в
2018 р. досягне рекордного
рівня. Відповідний
прогноз оприлюднили в
управлінні енергетичної
інформації (EIA) США, повідомляє Angi. В Управлінні очікують, що
середній показник нафтовидобутку в США в наступному році
досягне 9,9 млн барелів на день. Це повинно стати рекордним середньорічним рівнем за
всю історію США
Див. також
Корисні копалини Сполучених Штатів Америки
Джерела
Білецький В. С., Гайко Г. І., Орловський В. М.;Історія та перспективи нафтогазовидобування: Навчальний посібник / В. С. Білецький та ін. — Харків, НТУ «ХПІ»; Київ, НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського»; Полтава, ПІБ МНТУ ім. академіка Ю. Бугая. — Київ: ФОП Халіков Р. Х., 2019.
Примітки
Природний газ в США
Корисні копалини США
|
2160910
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Gay%20Science
|
The Gay Science
|
The Gay Science (sometimes translated as The Joyful Wisdom or The Joyous Science) is a book by Friedrich Nietzsche published in 1882, and followed by a second edition in 1887 after the completion of Thus Spoke Zarathustra and Beyond Good and Evil. This substantial expansion includes the addition of a fifth book to the existing four books of The Gay Science, as well as an appendix of songs. It was described by Nietzsche as "the most personal of all my books", and contains more poems than any of his other works.
Title
The book's title, in the original German and in translation, uses a phrase that was well known at the time in many European cultures and had specific meaning.
One of its earliest literary uses is in Rabelais's Gargantua and Pantagruel ("gai sçavoir"). It was derived from a Provençal expression (gai saber) for the technical skill required for poetry-writing. Johann Gottfried Herder elaborated on this in letters 85, 90, and 102 (1796) of his Letters for the Advancement of Humanity. The expression proved durable and was used as late as 19th-century American English by Ralph Waldo Emerson and E. S. Dallas. It was also used in deliberately inverted form, by Thomas Carlyle in "the dismal science", to criticize the emerging discipline of economics by comparison with poetry.
The book's title was first translated into English as The Joyful Wisdom, but The Gay Science has become the common translation since Walter Kaufmann's version in the 1960s. Kaufmann cites The Shorter Oxford English Dictionary (1955) that lists "The gay science (Provençal gai saber): the art of poetry."
In Ecce Homo, Nietzsche refers to the poems in the Appendix of The Gay Science, saying they were
This alludes to the birth of modern European poetry that occurred in Provence around the 11th century, whereupon, after the culture of the troubadours fell into almost complete desolation and destruction due to the Albigensian Crusade (1209–1229), other poets in the 14th century ameliorated and thus cultivated the gai saber or gaia scienza. In a similar vein, in Beyond Good and Evil Nietzsche observed that,
The original English translation as Joyful Wisdom is more comprehensible to the modern reader given the contrasting modern English meanings of "gay" and "science". The German fröhlich can be translated "happy" or "joyful", cognate to the original meanings of "gay" in English and other languages. However Wissenschaft is not "wisdom" (wisdom = Weisheit), but a propensity toward any rigorous practice of a poised, controlled, and disciplined quest for knowledge. The common English translation “science" is misleading if it suggests natural sciences — clearly inappropriate in this case, where “scholarship” is preferable, implying humanities.
Content
The book is usually placed within Nietzsche's middle period, during which his work extolled the merits of science, skepticism, and intellectual discipline as routes to mental freedom. In The Gay Science, Nietzsche experiments with the notion of power but does not advance any systematic theory.
Amor fati
The affirmation of the Provençal tradition (invoked through the book's title) is also one of a joyful "yea-saying" to life. Nietzsche's love of fate naturally leads him to confront the reality of suffering in a radical way. For to love that which is necessary demands not only that we love the bad along with the good, but that we view the two as inextricably linked. In section 3 of the preface, he writes:Only great pain is the ultimate liberator of the spirit….I doubt that such pain makes us ‘better’; but I know that it makes us more profound.This is representative of amor fati, the general outlook on life that he articulates in section 276:I want to learn more and more to see as beautiful what is necessary in things; then I shall be one of those who makes things beautiful. Amor fati: let that be my love henceforth! I do not want to wage war against what is ugly. I do not want to accuse; I do not even want to accuse those who accuse. Looking away shall be my only negation. And all in all and on the whole: some day I wish to be only a Yes-sayer.
Eternal recurrence
The book contains Nietzsche's first consideration of the idea of the eternal recurrence, a concept which would become critical in his next work Thus Spoke Zarathustra and underpins much of the later works.
"God is dead"
The book mentions an occurrence of the famous formulation "God is dead", This can be found in later works such as "Thus Spoke Zarathustra"
Section 125 depicts The Parable of the Madman who is searching for God. He accuses us all of being the murderers of God. "'Where is God?' he cried; 'I will tell you. We have killed him—you and I. All of us are his murderers..."
Notes
References
Kaufmann, Walter, Nietzsche: Philosopher, Psychologist, Antichrist, Princeton University Press, 1974.
The Gay Science: With a Prelude in Rhymes and an Appendix of Songs by Friedrich Nietzsche; translated, with commentary, by Walter Kaufmann. Vintage Books, 1974,
Pérez, Rolando. Towards a Genealogy of the Gay Science: From Toulouse and Barcelona to Nietzsche and Beyond. eHumanista/IVITRA. Volume 5, 2014.
External links
Die fröhliche Wissenschaft at Nietzsche Source
Oscar Levy's 1924 English edition, trans. Thomas Common at the Internet Archive
The Parable of the Madman (Friedrich Nietzsche, The Gay Science (1882, 1887) para. 125; Walter Kaufmann ed. (New York: Vintage, 1974), pp. 181–182.)
1882 non-fiction books
Books by Friedrich Nietzsche
Ethics books
Existentialist books
|
127685
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bald%20Head%20Island%2C%20North%20Carolina
|
Bald Head Island, North Carolina
|
Bald Head Island, North Carolina
Bald Head Island, historically Smith Island, is a village located on the east side of the Cape Fear River in Brunswick County, North Carolina, United States. Compared to the nearby city of Wilmington to the north, the village of Bald Head Island is small and somewhat remote. It is accessible by ferry from the nearby town of Southport and by four-wheel drive vehicle along the beach strand from Fort Fisher to the north. Only government officials are allowed to drive the beach strand route. There are few cars on the island; instead, residents drive modified electric golf carts. Bald Head Island is nationally recognized for its sea turtle nesting activity.
The population of the village was 158 at the 2010 census. The village is part of the Wilmington metropolitan area.
The village is revered for its picturesque nature and is a popular location for vacationing. It was the primary filming location for the film Weekend at Bernie's in 1989 as well as a major location in The Butcher's Wife in 1991. "Old Baldy", its out-of-service lighthouse built in 1817, is the oldest still standing in the state.
History
Bald Head Island is tiny but has played a part in two American wars. During the American Revolution, it was home to Fort George, a British fort. During the Civil War, the same redoubts served as Fort Holmes, a Confederate base of importance to shipping and smuggling.
Located at the tip of Cape Fear and residing at the convergence of the Cape Fear River and Atlantic Gulf Stream, the land mass of Bald Head Island ends, trailing off into of treacherous sand bars known as Frying Pan Shoals. In this area, large sand bars seasonally emerge from and subsequently retreat into the sea. These topographical transformations are often as rapid as they are drastic. The consensus view is that Bald Head Island emerged from one such sandbar, stabilized by a succession of plant life, leading to a permanent land mass.
Author David Stick surmises that Native Americans used Bald Head Island in much the same way that it is used now, as a seasonal retreat. Bald Head Island's creek estuaries and its abundance of shellfish were probably as attractive to Native American fishermen as they are to modern fishermen. Shellmounds found on Middle Island and Bluff Island indicate that Native Americans did visit the Smith Island complex, but disease and war killed off most of the Native American population, so it is difficult to know much about the original inhabitants.
Throughout the early European history of the Cape Fear region, Bald Head Island underwent several settlement attempts and went by many names. Unlike the specific landmarks which were renamed by each settler, the region was always known by the well-earned name, "Cape Fear".
Though Spanish sailors probably frequented the island on their way to intercept the Gulf Stream off Cape Hatteras, Pedro de Quexos was the first documented explorer of the region in the 1520s, naming what is now the Santee River the "River Jordan." Quexos' sponsor, Lucas Vázquez de Ayllón, visited the region himself in 1526. When Ayllón lost a ship to the treacherous shoals he abandoned his exploration efforts.
Over one hundred years after Quexos, William Hilton initiated an expedition called the "Adventures about Cape Fayre" by English Puritan dissidents in the 1660s. The effort was abandoned due to difficulties farming the sandy barren soil. Hilton returned in 1667 with the support of backers from Barbados, the "Barbados Adventurers", aboard a ship, the Adventure (now the name of one of the Bald Head Island ferries). His efforts were again foiled by barren soil.
In 1664, John Vassal founded "Charles Town" with the aid of Barbadian backers on the west bank of what is now the Cape Fear River (which Vassal named the "Charles River"). His efforts failed due to his agitation of the native population. He was further dissuaded when his efforts to become governor of the region, Clarendon County, were subverted and the title was given to John Yeamans. After the settlers abandoned Charles Town, Yeamans nearly lost his life when his boat sank in a maze of sand bars in the mouth of the Charles River. Instead of trying to revive the colony, Yeamans established Charles Town farther south in what is now Charleston, South Carolina.
Charleston rapidly became a center of economic importance in the colonies. Charleston businessmen often engaged in trade with Native Americans in the vicinity of Cape Fear, reaping such prosperity that they had to pay special duties. Duties created political conflicts which ultimately led to the colony of the Carolinas being divided in 1710 along the Cape Fear River (named the "Clarendon River" by then). In 1713, to help establish the northern colony's claim along the eastern bank, Thomas Smith, son of former Carolina governor Thomas Smith, Sr. was issued a land grant to what we now call Smith Island (called "Cape Island" at the time).
In 1776, Bald Head Island was briefly involved in the Revolutionary War after British Major General Henry Clinton and Lieutenant General Charles Cornwallis used the island as a staging area for their voyage to Charleston, South Carolina. The British left behind a small garrison of troops with a few naval vessels to help keep the port closed to Continental shipping. The garrison of about 30 troops, under the command of Captain John Linzee, created Fort George (after King George) on the southwestern corner of Bald Head Island. Continental Brig. General Robert Howe was stationed across the river in Fort Johnson. After watching the British carefully, the Continentals launched a raid of 150 men on September 6, led by Col. Polk, against Fort George. Polk's men captured five British sailors but were forced to flee when the remaining 25 took cover and the British vessels moored just off-shore opened fire and initiated pursuit. Polk used local knowledge, fleeing through a maze of shallow creeks, and escaped with only minor casualties (1 killed, 1 wounded). By October, the British troops withdrew and Bald Head saw no further action during the Revolution.
In 1863, Confederate troops constructed a fort named Fort Holmes as part of a defensive system for the Cape Fear River Basin, although no major battles were fought in this region during the U.S. Civil War.
In 1913, the island was purchased by T.F. Boyd and renamed "Palmetto Island." Boyd subsequently built a beach boardwalk, pavilion and an eight-room hotel, before he lost the island in foreclosure due to failure to pay back taxes during the Great Depression.
In 1938, Frank Sherrill bought the island with the intention to develop it further. In 1970, Sherrill sold the island to the Cape Fear Corporation, which deeded three fourths of the island to the state of North Carolina for conservation. Since 1983, Bald Head Island Limited has been the named developer.
Lighthouses
Original lighthouse
The construction of a lighthouse at the mouth of the Cape Fear River was authorized by the Commissioners of the Cape Fear in 1789. The commission specified that the light be built "at the extreme point on Bald-head or some other convenient place near the bar of said river, in order that vessels may be enabled thereby to avoid the great shoal called Frying-Pan." Funds had been raised for the implementation of navigation aids by taxing vessels entering the Port of Brunswick at six pence per ton. Additional funds were provided by the newly formed US Congress, who in August 1789 assumed responsibility for construction, maintenance and operation of all "lighthouses, beacons, buoys and public piers" in the United States. Land for the light was donated by Benjamin Smith in exchange for increased hunting regulation on the island.
Construction of the original light was completed in December 1794 at a final cost of $11,359.14. The light was placed under the care of lightkeeper Henry Long, who operated the light until 1806 when he was killed in a hunting accident on the island. After Long's death Sedgewick Springs was appointed as keeper of the light at Bald Head after twelve local residents signed the following petition to U.S. President Thomas Jefferson recommending him for the position.
Less than twenty years after it was built, the original light succumbed to erosion as it had been built too close to the water. By July 1813 the light was officially declared inoperable.
Old Baldy
In 1813 Congress allocated $15,000 to build a new lighthouse on Bald Head, as the existing light had been rendered inoperable by erosion. This time they planned to build a sturdy lighthouse on high ground, away from eroding shores. Revenue Commissioner Samuel H. Smith wrote a detailed specification outlining how the light was to be built to ensure its longevity. Daniel Way was awarded the contract to build the light and keepers quarters. Using bricks from the original light, Way completed the project in 1817 at a cost of $15,915.45. In total Cash
Immediately after lighting this lighthouse (now known as Old Baldy Light) it was discovered that the new light was not tall enough or bright enough to help vessels navigate around Frying Pan Shoals. Its purpose was limited to helping vessels enter the southern entrance to the Cape Fear River. To avoid Frying Pan Shoals, many vessels decided to enter the Cape Fear through New Inlet at Fort Fisher, about north of Bald Head Island. As a result, little emphasis was placed on maintaining Old Baldy, and by the mid-1830s the lighthouse began to fall into disrepair as its longtime keeper, Sedgewick Springs, an elderly veteran of the Revolutionary War became increasingly infirm.
Old Baldy was effectively decommissioned for the first time at the outset of the Civil War when the Confederate States turned off all their lighthouses in order to hinder navigation of Union vessels. At the end of the War Old Baldy was not re-lit. The light was in disrepair and of little use with most vessels entering New Inlet, which had its own lighthouse at Federal Point.
Circumstances changed by 1879 when natural forces closed New Inlet forcing the closure of the Federal Point light and the re-lighting of Old Baldy. Improvements were made to Old Baldy including a new light, keepers quarters, and a stone jetty to stabilize the shoreline which had begun eroding quickly due to the closure of New Inlet. According to reports, the jetty was built just in time to prevent Old Baldy from falling into the sea during the hurricane of September 1883.
Old Baldy was downgraded from a lighthouse to a navigational radio beacon in 1935. It was completely decommissioned in 1959 when the Oak Island Light was built. Old Baldy Lighthouse now stands as the oldest lighthouse in North Carolina, having survived neglect, war and weather. It is on the National Register of Historic Places and is open to the public.
Cape Fear Light
Old Baldy lighthouse, built in 1817, was not tall enough or bright enough to aid vessels trying to avoid Frying Pan Shoals in all weather conditions. To remedy the problem, a lightship was stationed on the shoals themselves in the mid-1800s. On multiple occasions the lightship broke loose and drifted freely, leaving Frying Pan Shoals without a light, or worse with a light in the wrong place. This problem was compounded when New Inlet closed and vessels were no longer able to avoid navigating around the shoals.
Requests to increase the height of Old Baldy and install a more powerful first order Fresnel lens to make it bright enough to safely guide ships around Frying Pan Shoals were never approved. Instead proposals for construction of a second lighthouse on Bald Head Island started in 1889 with the suggestion that a new , , masonry tower be built at a cost of $150,000. Approval did not come until 1898, at which time it was suggested that a steel tower be built for $70,000. Land for the construction site on the east end of Bald Head Island had to be condemned by the state from the island's owner. Construction began in 1901 by laying a railway from the west end of the island to the east. This railway would transport materials and supplies over to the site both during construction and operation. The Cape Fear Light was operational on August 31, 1903. The light was operated by Devaney F. Jennette and then by Capt. Charlie Swan.
In 1958, the Cape Fear Light was demolished and replaced by the Oak Island Light. Lightships and a light tower were used to augment navigation around Frying Pan Shoals through the 1970s.
Nature
Bald Head Island is nationally recognized as a barrier island where people live in harmony with nature. The Bald Head Island Conservancy actively monitors water quality, the dunes, maritime forest and salt marsh. The BHI Conservancy in partnership with the USGS installed a real-time water quality monitor on one of the wells on the west side of the island. Data can be found on the USGS's website.
A partnership between the BHI Conservancy, North Carolina Wildlife Resources Commission, the EPA and a group affiliated with the BHI Conservancy, Friends of BHI Deer is currently working on North Carolina's first Non-Lethal Deer Management Project.
The BHI Conservancy and NC State University will install a research-grade weather station on Bald Head Island. This will help researchers, the Conservancy and BHI Village better understand a variety of weather elements and provide a foundation of information to help island officials make decisions.
The Island has four distinct habitats: beach and dunes; maritime forest; freshwater lagoons; and salt marsh/estuary. Live oak, cabbage palmetto, and longleaf pine are the most common trees found in the maritime forests and marsh hammocks.
People from all over the world visit BHI for its fantastic birding in all season. To date over 260 species of birds have been documented on Bald Head Island, these include the white ibis, osprey, anhinga, snowy egret, great blue heron, tricolored heron, painted bunting, brown pelican, laughing gull, royal tern, and bald eagle. The Bald Head Island Conservancy offers a naturalist guided birding trip throughout the year.
Researchers from the North Carolina Museum of Natural Sciences visit Bald Head every summer to observe and tag painted buntings.
Sea turtles
Bald Head Island is nationally recognized for its sea turtle nesting activity. The abundance of sea turtle nests have led visitors to use the phrase, "I'm on Turtle Time", which signifies the care free (and car free) feeling of being on Bald Head Island.
Efforts to protect the habitats and activities of sea turtles on the Island date back to 1980. The Bald Head Island Conservancy has coordinated and sponsored a sea turtle protection program since 1983 and is the only non-government entity in North Carolina allowed to flipper tag nesting sea turtles. Each summer, the Conservancy funds and houses multiple interns to conduct field work for this program, under the direction of a sea turtle biologist. This internship is unique, demanding, and ultra-competitive.
Only four of the seven species of sea turtles nest on Bald Head Island. Loggerhead turtles are most common. Every season sees a few green turtles. In 2010, a leatherback turtle laid its first nest. Although rare, Bald Head has also had Kemp Ridley turtle nests, including one in 2020.
Visitors to Bald Head Island can join the Conservancy's Sea Turtle Protection Staff for a nightly Turtle Walk. After a 45-minute presentation about the renowned program and basic sea turtle biology, attendees are led to the beach to await sea turtle nestings or hatchings. The Conservancy is granted permission to conduct the Turtle Walks through a special state permit that restricts the group size to 25 Conservancy members a night.
Geography
Bald Head Island is located in southeastern Brunswick County and is the southernmost settlement in the state of North Carolina.
According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , of which is land and (33.01%) is water.
There are three beaches on the island, and the northern side consists of marsh.
Demographics
2020 census
As of the 2020 United States census, there were 268 people, 143 households, and 87 families residing in the village.
2000 census
As of the census of 2000, there were 173 people, 88 households, and 71 families residing in the village. The population density was . There were 599 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 95.38% White, 2.89% African American, 0.58% Native American, and 1.16% from two or more races.
There were 88 households, out of which 5.7% had children under the age of 18 living with them, 77.3% were married couples living together, 3.4% had a female householder with no husband present, and 19.3% were non-families. 18.2% of all households were made up of individuals, and 3.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 1.97 and the average family size was 2.17.
In the village, the population was spread out, with 5.8% under the age of 18, 1.2% from 18 to 24, 11.0% from 25 to 44, 63.6% from 45 to 64, and 18.5% who were 65 years of age or older. The median age was 56 years. For every 100 females, there were 106.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 101.2 males.
The median income for a household in the village was $62,083, and the median income for a family was $56,964. Males had a median income of $51,250 versus $35,000 for females. The per capita income for the village was $45,585. About 10.8% of families and 10.3% of the population were below the poverty line, including 40.0% of those under the age of eighteen and none of those 65 or over.
Death of Davina Buff Jones
The mysterious 1999 death of Bald Head Island police officer Davina Buff Jones–first ruled a suicide but later ruled undetermined–and subsequent botched criminal investigation has been featured on popular true crime podcasts Generation Why, Southern Fried True Crime, and My Favorite Murder. As of 2022, the case still remains unsolved.
Climate
The island has a humid subtropical climate (Cfa), with hot, humid summers and cool winters with crisp nights. Precipitation is high and very plentiful year round.
References
External links
Village of Bald Head Island official website
Bald Head InsiderInfo Area Guide
Bald Head Island City Guide
Villages in North Carolina
Villages in Brunswick County, North Carolina
Barrier islands of North Carolina
Beaches of North Carolina
Car-free islands of the United States
Populated places established in 1985
1985 establishments in North Carolina
Landforms of Brunswick County, North Carolina
Populated coastal places in North Carolina
|
69020662
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Maleyevka%2C%20Lgovsky%20District%2C%20Kursk%20Oblast
|
Maleyevka, Lgovsky District, Kursk Oblast
|
Maleyevka, Lgovsky District, Kursk Oblast
Maleyevka is a rural locality in Vyshnederevensky Selsoviet Rural Settlement, Lgovsky District, Kursk Oblast, Russia. Population:
Geography
The village is located on the Apoka River (a left tributary of the Seym), 40 km from the Russia–Ukraine border, 68 km south-west of Kursk, 8 km south-west of the district center – the town Lgov, 5.5 km from the selsoviet center – Vyshniye Derevenki.
Climate
Maleyevka has a warm-summer humid continental climate (Dfb in the Köppen climate classification).
Transport
Maleyevka is located 5 km from the road of regional importance (Kursk – Lgov – Rylsk – border with Ukraine), 2 km from the road (Lgov – Sudzha), on the road of intermunicipal significance (38K-024 – Maleyevka – Lyubomirovka), 5.5 km from the nearest railway halt 378 km (railway line 322 km – Lgov I).
The rural locality is situated 75 km from Kursk Vostochny Airport, 139 km from Belgorod International Airport and 278 km from Voronezh Peter the Great Airport.
References
Notes
Sources
Rural localities in Lgovsky District
|
2514377
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SEL1L
|
SEL1L
|
SEL1L – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 14-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 794 амінокислот, а молекулярна маса — 88 755.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Локалізований у мембрані, ендоплазматичному ретикулумі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 14
Некатегоризовані білки
|
2454501
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%B9%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Семей (значення)
|
Семей (значення)
Семей — місто обласного підпорядкування у Східноказахстанської області.
Семей — міжнародний аеропорт міста Семей у Східноказахстанської області.
Семей — пророк Старого Завіту часів Соломона та Ровоама.
Багатозначні терміни
|
979210
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%83%D1%82%D0%B0%20%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA
|
Данута Козак
|
Данута Козак (11 січня 1987) — угорська веслувальниця, шестириразова олімпійська чемпіонка, олімпійська медалістка, одинадцятиразова чемпіонка світу.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Угорські веслувальники_на_байдарках_і_каное
Угорські олімпійські чемпіони
Угорські срібні олімпійські медалісти
Угорські бронзові олімпійські медалісти
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2012
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2016
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2020
срібні призери літніх Олімпійських ігор 2008
бронзові призери літніх Олімпійських ігор 2020
Олімпійські чемпіони з веслування на байдарках і каное
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2008
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2012
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2016
Веслувальники на байдарках і каное на літніх Олімпійських іграх 2020
|
4537484
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%20%D0%B0%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%BA%29
|
Ялівщина (комплекс археологічних пам'яток)
|
Ялівщина (комплекс археологічних пам'яток)
Ялівщина — комплекс археологічних пам'яток у місті Чернігів. Площа — 73,0246 га. Комплекс складається з 8 об'єктів.
Історія
Пам'ятка згадується в Постанові Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1761 «Про занесення пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України».
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928 «Про занесення об'єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» присвоєно статус пам'ятка археології національного значення з охоронним № 250007-Н під назвою Городище «Ялівщина».
Наказом Міністерства культури України від 26.04.2013 № 364 комплексу надано статус пам'ятки археології місцевого значення під назвою Комплекс археологічних пам'яток урочища Ялівщина з охоронним № 7727-Чр, який включає 8 пам'яток археології: 1 національного значення — городище «Ялівщина» — і 7 місцевого —Поселення «Ялівщина» (№ 7727/5007-Чр), Поселення «Ялівщина-1» (№ 7727/5008-Чр), Поселення «Ялівщина-2» (№ 7727/7723-Чр), Поселення «Ялівщина-3» № 7727/7324-Чр), Поселення «Ялівщина-4» (№ 7727/7325-Чр), Поселення «Стрижень-1» (№ 7727/3709-Чр), Поселення «Олександрівка-1» (№ 7727/2724- Чр)
Опис
«Комплекс археологічних пам'яток урочища Ялівщина» розташований у північній частині Чернігова в урочищі Ялівщина. Займає миси лівобережної та частково правобережної терас річки Стрижень, утворених ярами та обводненими балками, та верхів'я однієї з таких балок. Займає більшу частину урочища — територію колишнього Чернігівського обласного ботанічного саду, хвойного (соснового) та листяного лісів, у тому числі з екзотичними деревами, висадженими в повоєнні роки.
Розташований на берегах ставу річки Стрижень, утвореного двома греблями — північною та південною. До насадження лісу територія Ялівщини розорювалася. Загальна площа комплексу складає 73,0246 га та включає 8 об'єктів археологічної спадщини: 1 городище («Ялівщина») та 7 багатошарових поселень («Ялівщина», «Ялівщина-1», «Ялівщина-2», «Ялівщина-3», «Ялівщина-4», «Стрижень-1», «Олександрівка-1»).
Знахідки комплексу відомі за матеріалами О. О. Попка (1940—1960), їх обстежували Д. І. Бліфельд (1949), Є. В. Максимов та Р. В. Терпиловський (1976), О. В. Шекун (1979), Г. О. Кузнєцов (1982), досліджували А. О. Мултаненом (1986, 1992), В. В. Мултанен (1993), Т. П. Валькова та В. В. Сохацький (1993, 1994, 1996), О. В. Шекун (1993—1997, 2000, 2001, 2003), Г. В. Жаров і Т. М. Майборода (1994), В. П. Коваленко (2006). 2008 року дослідили Г. В. Жаров та І. М. Ігнатенко під час здійснення археологічної експертизи щодо встановлення меж територій пам'яток для розробки проєкту «Функціонально-планувальної організації території лісопарку Ялівщина».
Примітки
Джерела
ПЕРЕЛІК ПАМ'ЯТОК ТА ОБ'ЄКТІВ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ м. ЧЕРНІГОВА ЧЕРНІГОВА ЗА ВИДОМ АРХЕОЛОГІЧНІ.
Опис об'єктів археологічної спадщини, розташованих в адміністративних межах м. Чернігова
ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНИЙ ОПОРНИЙ ПЛАН м. ЧЕРНІГОВА З ВИЗНАЧЕННЯМ МЕЖ І РЕЖИМІВ ВИКОРИСТАННЯ ЗОН ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК ТА ІСТОРИЧНИХ АРЕАЛІВ (договір від 19.10.2018 р. № 2)
— с. 967 ЯЛІВЩИНА
Пам'ятки археології України місцевого значення
Археологічні поселення України
Археологія Чернігова
|
1212317
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BB%D2%91%D1%96%D1%80%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D0%B0%D1%80
|
Нілґірійський тар
|
Нілґірійський тар
Нілгірійський тар (Nilgiritragus hylocrius) — вид ссавців, включений в Червону книгу МСОП. Ropiquet і Hassanin (2005) виділили цей вид з роду Hemitragus в окремий рід Nilgiritragus, що зроблено на основі аналізу чотирьох випадкових молекулярних маркерів.
Ареал проживання
Нілгірійський тар - ендемік південної Індії, розповсюджений в покритих травою горах Нілгірі, а також кількох ізольованих місцевостях гірського хребта Західні Гати в штатах Керала та Таміл-Наду.. Висота проживання - 1200-2600 м над рівнем моря.
Зазвичай живуть тари невеликими групами, дорослі самці часто ведуть самотній спосіб життя.
Опис виду
Зовні, як і інші тари, нілгірійський вид схожий на гірських кіз, але з короткою шерстю, колір якої може бути від жовто - сірого до темно-коричневого. Довжина тіла становить 0,9-1,4 м, висота в холці - 0,6-1,1 м, а маса - 50-100 кг. Самці більші і помітно важчі самиць. Роги вигнуті назад, але не закручені, присутні в обох статей, але у самців вони помітно більші.
Вагітність триває 180-240 днів, народжується зазвичай двоє дитинчат, рідше одне. Живуть нілгірійські тари зазвичай 10-14 років, в неволі - до 20 років.
Тари харчуються рослинами, головним чином травами і листям.
Посилання
Опис нілгірійського тара
Примітки
Ссавці Азії
Керала
Тамілнад
Тварини, описані 1838
Бикові
|
4148426
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%82%D1%82%20%D0%91%27%D1%94%D1%80%D1%80%D0%B5%D2%91%D0%BE%D1%80%D0%B4
|
Рітт Б'єрреґорд
|
Рітт Б'єрреґорд (19 травня 1941, Копенгагені — 21 січня 2023) — данська політична діячка, парламентар, міністр кількох урядів, європейська комісарка у 1995—1999 роках, мер Копенгагена з 2006 по 2010 роки.
Життєпис
У 1964 році закінчила педагогічну школу, у 1968—1970 роках вивчала історію в Оденському університеті. З 1964 по 1970 рік працювала вчителькою у початковій школі, потім, у 1971 році, — в учительському коледжі в Оденсе. З 1970 по 1973 рік вона була міською радницею. Також вона була членом профспілки вчителів.
Вона брала участь у політичній діяльності соціал-демократичної партії Данії. У 1971—1995 роках вона була членкинею Фолькетингу в окрузі Фюн. Стала членкинею національної влади соціал-демократичної партії, а в 1981—1982 та 1987—1992 роках очолювала парламентську фракцію цієї партії. З вересня по грудень 1973 року та з лютого 1975 року по грудень 1978 року вона була міністеркою освіти в уряді Анкера Йоргенсена. І знову була підпорядкована цьому прем'єр-міністру в період з жовтня по грудень 1981 року, коли вона була міністеркою соціальної політики.
У 1995 році вона стала представницею Данії в Європейській комісії під головуванням Жака Сантера. Вона відповідала за охорону навколишнього середовища та споживчі справи. Вона подала у відставку разом з усім комітетом у 1999 році. Потім вона повернулася до внутрішньої політики. З лютого 2000 року по листопад 2001 року вона була міністром продовольства, сільського господарства та рибного господарства у кабінеті Поуля Нюрупа Расмуссена. У 2001—2005 роках вона знову була членом парламенту Данії (цього разу з округу Роскільде Амт).
У 2009 році вона була номінована на посаду мера Копенгагена, взяла на себе цю функцію 1 січня 2006 року і обіймала її до 1 січня 2010 року, відмовившись від участі в перевиборах.
Примітки
Члени Соціал-демократичної партії Данії
Єврокомісари
Члени Фолькетінгу
Данські жінки-політики
|
4940639
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Hypsilurus%20godeffroyi
|
Hypsilurus godeffroyi
|
Hypsilurus godeffroyi — вид ігуаноподібних ящірок родини агамових (Agamidae). Ендемік Палау.
Поширення і екологія
Hypsilurus godeffroyi відомі за двома зразками, зібраними у 1867 році та за деякими викопними рештками. Ймовірно, вони живуть у вологих тропічних лісах.
Примітки
Агамові
Тварини, описані 1867
Фауна Палау
Ендемічна фауна Палау
|
3396881
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%BE%D0%B9%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D0%9A%D1%80%D1%83%D0%B0%2C%20%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Трой (округ Сент-Круа, Вісконсин)
|
Трой (округ Сент-Круа, Вісконсин)
Трой — місто в США, в окрузі Сент-Круа штату Вісконсин. Населення — 5518 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Було 1819 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,4 %. Частка іспаномовних становила 1,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 28,2 % — особи молодші 18 років, 62,7 % — особи у віці 18—64 років, 9,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 41,0 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 103,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 102,8 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: виробництво — 21,4 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,8 %, роздрібна торгівля — 10,7 %, фінанси, страхування та нерухомість — 9,7 %.
Примітки
Джерела
Містечка Вісконсину
Населені пункти округу Сент-Круа (Вісконсин)
|
5105197
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BE%20%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BE
|
Клара Седеньо Тельо
|
Клара Седеньо Тельо (12 серпня 1906 – 11 січня 2020) — панамська довгожителька, вік якої підтверджено Групою геронтологічних досліджень (GRG) та Групою LongeviQuest (LQ). 6 червня 2017 року після смерті 113-річної Б’єнвеніди Вергари Хаен де Кано, вона стала найстарішою живою людиною в Панамі. Наразі вона є коли небудь найстарішою людиною в Панамі. Померла у віці 113 років, 152 дні.
Біографія
Клара Седеньо Тельо народилася 12 серпня 1906 року в Льяно-Боніто, провінція Еррера, Панама. У неї було двоє старших братів і сестер.
Седеньо Тельо вийшла заміж за Еліаса Сааведру. У пари не було дітей.
10 вересня 2018 року її вік офіційно був підтверджений GRG, на той час вона ще могла ходити за допомогою ходунків.
У вересні 2019 року у віці 113 років її визнали найстаршим виборцем Панами, яка безперервно голосувала на всіх виборах та консультаціях з 1994 по 2019 рік.
11 січня 2020 року Клара Седеньо Тельо померла у віці 113 років, 152 дні в Читре, провінція Еррера, Панама.
Див. також
Список найстаріших людей у світі
Список найстаріших жінок
Список найстаріших чоловіків
Список найстаріших живих довгожителів у світі
Джерела
113-річні підтверджені довгожителі
|
3689088
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%80%D0%BE%D1%88%D1%85%D1%96%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Мірошхін Олег Семенович
|
Мірошхін Олег Семенович
Олег Семенович Мірошхін (місто Саратов, тепер Російська Федерація) — радянський діяч, 2-й секретар ЦК КП Казахстану, Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР у Замбії. Член Бюро ЦК КП Казахстану в 1976—1987 роках. Член ЦК КПРС у 1981—1990 роках. Депутат Верховної ради Казахської РСР 9—11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 10—11-го скликань.
Життєпис
У 1951 році закінчив Московський нафтовий інститут.
У 1951—1953 роках — механік, начальник цеху Кульсаринської контори буріння об'єднання «Казахстаннафта» Гур'євської області Казахської РСР.
У 1953—1968 роках — головний механік тресту «Казнафтогазрозвідка», головний механік Західно-Казахстанського геологічного управління.
Член КПРС з 1959 року.
У 1968—1970 роках — заступник начальника Західно-Казахстанського геологічного управління.
У 1970—1973 роках — завідувач промислово-транспортного відділу Гур'євського обласного комітету КП Казахстану.
У 1973—1976 роках — 2-й секретар Мангишлацького обласного комітету КП Казахстану.
17 листопада 1976 — 12 грудня 1979 року — секретар ЦК КП Казахстану.
12 грудня 1979 — 10 січня 1987 року — 2-й секретар ЦК КП Казахстану.
11 травня 1987 — 14 серпня 1990 року — Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР у Республіці Замбія.
З 1990 року — на пенсії.
Нагороди і звання
орден Жовтневої Революції
орден Трудового Червоного Прапора
медалі
Надзвичайний і Повноважний Посол (1987)
Примітки
Джерела
Ашимбаев Д. Кто есть кто в Казахстане. Биографическая энциклопедия. — Алматы: ИД «Credo», 2002.
Депутати Верховної Ради СРСР 10-го скликання
Депутати Верховної Ради СРСР 11-го скликання
Уродженці Саратова
Члени КПРС
|
641931
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%83%D0%B4%D0%B8%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202010
|
Бермуди на зимових Олімпійських іграх 2010
|
Бермуди на зимових Олімпійських іграх 2010
Бермудські острови на зимових Олімпійських іграх 2010 була представлена 1 спортсменом в одному виді спорту.
Посилання
Офіційний сайт ЗОІ 2010
Олімпійські медалісти Бермудів на сайті МОК
2010
|
1249591
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Raymond%20Goethals
|
Raymond Goethals
|
Raymond Goethals (7 October 1921 – 6 December 2004) was a Belgian football coach who led Marseille to victory in the UEFA Champions League final in 1993, becoming the first coach to win a European trophy with a French club and also the only coach to win the Champions League with a French club.
Sometimes nicknamed "Raymond-la-science" ("Raymond-the-Science", previously the nickname of Belgian anarchist and Bonnot gang member Raymond Callemin), "le sorcier" ("the Wizard") or "le magicien" ("the Magician"), Goethals was known for his blunt way of speaking, his habit of mispronouncing players' names and his distinctive Brussels accent. A chain smoker, he was likened to TV police detective Lieutenant Columbo. He was the father of the referee Guy Goethals, who officiated at the 1996 European Championship.
Playing career
Goethals began his career as a goalkeeper in the 1930s with Daring Brussels, making his way through the youth ranks of the club before joining Racing Club Brussel in 1947. He remained at Racing Club Brussel until 1948.
Coaching career
Early career
After a period spent playing for Renaisiènne, he moved into coaching with Hannutois and Waremme, and led Sint-Truiden to second place in the Belgian First Division in 1966.
Belgium national team
Goethals took charge of the Belgium national team in 1968. Belgium succeeded in qualifying for the 1970 World Cup in Mexico, although they were eliminated in the first round of the tournament. Belgium hosted the 1972 European Championship, having knocked out holders Italy in the qualifying stages, and defeated Hungary in the match for third place after losing in the semi-final to eventual tournament winners Germany. That marked Goethals' greatest success as national team coach. He also took great pride in the fact that Belgium had held the emergent Netherlands scoreless in both their meetings in 1974 World Cup qualifying. Belgium completed their qualifying campaign without having conceded a single goal, but lost out to the Netherlands on account of their inferior goal difference.
Return to club coaching
In 1976 Goethals' tenure as coach of the national side ended, and he joined Anderlecht as coach. In his first season, Anderlecht reached the final of the European Cup Winners' Cup, where they lost to German side Hamburger SV, but won the trophy the following year with a comprehensive victory over FK Austria/WAC. After spells coaching in France at Bordeaux and in Brazil with São Paulo, Goethals returned to Belgium to coach Standard Liège. Standard Liège were Belgian champions in 1982 and 1983, and they reached the Cup Winners' Cup Final in 1982, losing to Barcelona, who were at a considerable advantage in that the final was played at their home ground, Camp Nou.
Controversy and Goethals' return to Anderlecht
Standard Liège's 1982 championship win was to become the subject of great controversy in 1984. Seemingly preoccupied with winning his first Belgian title, Goethals had suggested and initiated the bribing of the Waterschei players prior to the teams' meeting in the final match of the season, in order to secure championship honours for Standard Liège and ensure that none of his players would miss their European final against Barcelona through injury. Goethals was forced to resign in the wake of the scandal, and he moved to Portugal to take charge of Vitória Guimarães. He then returned to Belgium to coach Racing Jet de Bruxelles before a second spell in charge of Anderlecht, where he won Belgian Cup trophy in 1989. Bordeaux again recruited Goethals, and they finished runners-up in the French championship in 1989–90 behind Marseille. Approaching 70 years of age, Goethals' greatest triumph as a coach was yet to come.
Marseille
In 1990, Goethals was named coach of Olympique de Marseille and was entrusted with the task of leading the club to European Cup success. In his first season, the club narrowly missed out on European glory, losing on penalties in the European Cup Final to Red Star Belgrade. There was recognition for Goethals' coaching abilities, as he was voted 1991 European Coach of the Year. In 1993, Marseille again reached the European Cup final, where they defeated favourites A.C. Milan with a headed goal by Basile Boli. Having achieved his primary objective at Marseille, Goethals left the club.
Marseille were later stripped of their 1993 French championship when it emerged that three Valenciennes players had been offered money to underperform in a crucial match against Marseille. The club were not allowed to defend their European title as a result, and were punished with relegation to the French second division.
Retirement
Goethals' coaching career ended at Anderlecht in season 1995–96, but he remained in demand as a television analyst for his insights into football. He died on 6 December 2004 of bowel cancer aged 83. In 2005, the year following his death, he was voted 38th in De Grootste Belg, a Flemish television programme based on the BBC's 100 Greatest Britons. The number 2 stand at F.C. Brussels' home ground, Edmond Machtens Stadium, was renamed in honour of Goethals in late 2005. He remains today as the oldest winning manager of UEFA Champions League.
As a manager
Honours
Manager
Anderlecht
European Cup Winners' Cup: 1977–78, runner-up: 1976–77
European Super Cup: 1976, 1978
Belgian Cup: 1987–88, 1988–89, runner-up: 1976–77
Amsterdam Tournament: 1976
Tournoi de Paris: 1977
Jules Pappaert Cup: 1977
Belgian Sports Merit Award: 1978
Bruges Matins: 1988
Sao Paulo
Campeonato Brasileiro Série A: runner-up: 1981
Standard Liège
Belgian First Division: 1981–82, 1982–83
Belgian Super Cup: 1981, 1983
European Cup Winners' Cup: runner-up: 1981–82
Intertoto Cup Group Winners: 1982, 1984
Bordeaux
French Division 1: runner-up: 1989–90
Marseille
French Division 1: 1990–91, 1991–92
UEFA Champions League: 1992–93, runner-up: 1990–91
Coupe de France: runner-up: 1990–91
Belgium
UEFA European Championship: third place: 1972Individual
Panchina d'Oro: 1990–91
Panchina d'Argento: 1991–92
Onze d'Or Coach of the Year: 1991, 1993'''
: From 2011
Golden Shoe Lifetime Achievement Award: 2014
France Football 47th Greatest Manager of All Time: 2019
References
External links
Raymond Goethals on www.belgium.be in Dutch/French and English
Raymond Goethals' obituary on UEFA.com
The magician remembered' by Berend Scholten on UEFA.com
1921 births
2004 deaths
People from Forest, Belgium
Belgian men's footballers
Men's association football goalkeepers
R. Daring Club Molenbeek players
K.S.K. Ronse players
Belgian football managers
Sint-Truidense V.V. managers
Belgium national football team managers
R.S.C. Anderlecht managers
FC Girondins de Bordeaux managers
São Paulo FC managers
Standard Liège managers
Vitória S.C. managers
Wavre Sports FC managers
Olympique de Marseille managers
Belgian Pro League managers
Ligue 1 managers
Campeonato Brasileiro Série A managers
Primeira Liga managers
UEFA Champions League winning managers
1970 FIFA World Cup managers
UEFA Euro 1972 managers
Belgian expatriate football managers
Belgian expatriate sportspeople in France
Belgian expatriate sportspeople in Brazil
Belgian expatriate sportspeople in Portugal
Expatriate football managers in France
Expatriate football managers in Brazil
Expatriate football managers in Portugal
Deaths from colorectal cancer in Belgium
Footballers from Brussels
|
2536078
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/CLMN
|
CLMN
|
CLMN – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 14-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 002 амінокислот, а молекулярна маса — 111 651.
Кодований геном білок за функцією належить до фосфопротеїнів.
Білок має сайт для зв'язування з молекулою актину.
Локалізований у мембрані.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 14
Некатегоризовані білки
|
20208644
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jiloan%20Hamad
|
Jiloan Hamad
|
Jiloan Hamad
Jiloan Mohammed Hamad Amin Alla Werdi (born 6 November 1990), known as Jiloan Hamad, is a professional footballer who plays as a winger for Thai League 1 club Uthai Thani. Born in Azerbaijan and of Iraqi descent, Hamad moved to Sweden and represented their national team before switching to represent Iraq.
Early and personal life
Hamad was born in Azerbaijan, and is of Kurdish descent. His family originates from Ranya, Iraqi Kurdistan. They sought refugee status in both Turkmenistan and Russia before settling in Sweden in 1992, when Jiloan was two years old. Mohammed Hamad, Jiloan's father, was a guerrilla warrior in the Kurdish peshmerga for 15 years before fleeing Iraq together with his wife and children.
Club career
BK Forward
Having joined their youth setup aged 14–15, Hamad started his footballing career at the local club BK Forward in Örebro. He debuted in the senior team in 2006, aged 16, when the club competed in the Swedish third tier called Division 1. During the upcoming two seasons, he played 23 competitive games for the club, scoring 8 goals. During this period, he enjoyed a fruitful partnership with Jimmy Durmaz, his childhood friend who later would move on to play with him at Malmö FF. Before switching to the Scanian team he was refused by the local club Örebro SK, with the club citing that Hamad "was too short".
Malmö FF
Hamad came to Malmö FF from BK Forward in December 2007. He made his Allsvenskan debut on 17 September 2008 in a 0–4-loss against IF Elfsborg. After only having played one match for the club in 2008, Hamad had a breakthrough in 2009 when he played 20 matches and scored two goals. In 2010, he battled with teammate Jimmy Durmaz for the position as left midfielder. Hamad ended up playing 27 games although only starting in 10, the majority of which were played as right midfielder. In the final game of 2010, he scored the game-winning goal against Mjällby AIF that secured the title, the day after his 20th birthday.
Hamad started the 2011 season with injury problems and missed the start of the season. He recovered and became the natural choice for playing right midfielder after team-mate Guillermo Molins was sold in the summer transfer window of 2011. Hamad also participated in the club's campaign to qualify for the 2011–12 UEFA Champions League and scored the goal that took the club through to the play-off round after equalizing at home against Rangers. He continued to play in Europe as the club qualified for the group stage of the 2011–12 UEFA Europa League after losing in the play-off round of the Champions League. During the 2011 season Hamad signed a new contract to the end of the 2013 season.
Hamad played all of Malmö FF's 30 league matches during the 2012 season. He also scored six goals which was his best goal production since joining the club. Hamad was also given the captaincy for the majority of the team's matches. Former captain Daniel Andersson had stepped down to focus on coaching duties before the beginning of the season and new captain Ulrich Vinzents received limited time on the pitch.
The 2013 season was Hamad's first and only season as full-time captain for the club. In total he played 28 matches and scored eight goals in the league. He also played all matches for the club during the qualification stage for the 2013–14 UEFA Europa League and scored two goals. Some of his goals in the early part of the season was match-deciding, on 14 April 2013 he scored the only goal of the game in the home fixture against Kalmar FF, one week later he made the same accomplishment in the away fixture against AIK. Malmö FF secured the title one round before the competition of the league and Hamad could raise Lennart Johanssons Pokal on 3 November 2013 after a last home win against Syrianska FC. His last match for the club was the 2013 Svenska Supercupen against IFK Göteborg which Malmö FF won 3–2. For his performances in the 2013 Allsvenskan season he won midfielder of the year and was also nominated for most valuable player of the year.
1899 Hoffenheim
On 30 October 2013, Bundesliga club 1899 Hoffenheim confirmed the free transfer of Jiloan Hamad to the club with a contract until 2017. The transfer went through on 1 January 2014 when the German transfer window opened. During the same spring he played 8 competitive games for his new side.
After attracting a serious injury during his loan spell at Standard Liège in 2015, he made his comeback for Hoffenheim in a Bundesliga fixture against Bayer Leverkusen on 23 January 2016, in which he scored the first goal in a 1–1 draw.
Standard Liège
In late January 2015, he was loaned to Belgian first tier side Standard Liège for the remainder of the 2014–2015 season. He played 6 competitive games for the side, scoring once, before injuring his knee in late March 2015, effectively ending his season.
Hammarby IF
He returned to his native country on 7 February 2017, signing a two-year deal (with an option for a further) with the Stockholm-based side Hammarby IF. Hamad scored two goals in three games as Hammarby got knocked out in the group stage of the 2016–17 Svenska Cupen. On 3 April, the first match day of Allsvenskan 2017, he contributed with an assist to Rômulo's 2–1-goal in an away loss against IFK Norrköping. He scored a brace for his side in a 2–1 away win against Halmstad on 14 May. Hamad scored his first home goal at Tele2 Arena on 13 August 2017, from the penalty spot in a 2–2 draw against Östersund.
Incheon United
On 29 January 2019, Hamad signed with Incheon United in the K League 1. On 23 July 2019 Jiloan Hamad parted ways with Incheon by mutual consent.
Al-Kholood
On 31 January 2023, Hamad joined Saudi First Division League side Al-Kholood.
International career
Having been born in Azerbaijan, Hamad was able to represent both Iraq, Azerbaijan and Sweden.
Sweden
Under-21
Hamad was a member and also for some time the captain of the Sweden U21 national side. On 7 September 2010, Hamad scored a last-minute goal for the 1–0 away win against Bulgaria U21 in a 2011 UEFA Euro U-21 Championship qualifier. In early 2011, Hamad revealed that he had rejected an offer from Azerbaijan coach Berti Vogts to play for his country of birth.
Senior
Hamad was first with the Sweden squad for the 2011 January training tour and played his first cap for Sweden during this tour. His first cap for Sweden was against Botswana on 19 January 2011. Hamad was once again selected for the annual training camp for the Sweden national team in January 2012. The squad selection for the camp traditionally features the best Swedish players in domestic and other Scandinavian leagues. He was selected for the friendly against England on 14 November, but did not get any playing time, and was then again selected for the winter tour in 2013.
After a five year absence, Hamad was called up to the Swedish squad for the training tour in January 2018. He made his return on the pitch in a 1–1 draw against Estonia, where several pundits praised Hamad's performance and voted him as the best player on the pitch.
Iraq
Hamad was reported to be called up by Iraq in October 2018 though he declined to comment. He was not called into Sweden's squad in December 2018. On 26 February 2019, Hamad announced that he would represent the Iraq national team and "help the team reach new heights" from February 2019 and onward.
Career statistics
Club
International
Honours
Malmö FF
Allsvenskan: 2010, 2013
Svenska Supercupen: 2013
Individual
Allsvenskan midfielder of the year: 2013
See also
List of Iraq international footballers
References
External links
Malmö FF profile
Living people
1990 births
Footballers from Baku
Iraqi men's footballers
Swedish men's footballers
Men's association football wingers
Iraq men's international footballers
Sweden men's youth international footballers
Sweden men's under-21 international footballers
Sweden men's international footballers
Swedish people of Iraqi descent
Swedish people of Kurdish descent
BK Forward players
Malmö FF players
TSG 1899 Hoffenheim players
Standard Liège players
Hammarby Fotboll players
Incheon United FC players
HNK Gorica players
Örebro SK players
Al-Kholood Club players
Allsvenskan players
Bundesliga players
K League 1 players
Belgian Pro League players
Croatian Football League players
Superettan players
Saudi First Division League players
Jiloan Hamad
Kurdish men's footballers
Swedish expatriate men's footballers
Iraqi expatriate men's footballers
Swedish expatriate sportspeople in Germany
Expatriate men's footballers in Germany
Swedish expatriate sportspeople in Belgium
Expatriate men's footballers in Belgium
Iraqi expatriate sportspeople in Croatia
Expatriate men's footballers in Croatia
Iraqi expatriate sportspeople in Saudi Arabia
Expatriate men's footballers in Saudi Arabia
Iraqi expatriate sportspeople in Thailand
Expatriate men's footballers in Thailand
Dual internationalists (men's football)
|
61984656
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Posyolok%20imeni%20Karla%20Marksa
|
Posyolok imeni Karla Marksa
|
Posyolok imeni Karla Marksa is a rural locality (a settlement) and the administrative center of Bryzgalovskoye Rural Settlement, Kameshkovsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 1,434 as of 2010. There are 16 streets.
Geography
The settlement is located on the Naromsha River, 12 km northeast of Kameshkovo (the district's administrative centre) by road. Bryzgalovo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kameshkovsky District
|
3021173
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%20%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96
|
Марко Пантані
|
Марко Пантані (13 січня 1970, Чезена, Італія — 14 лютого 2004, Ріміні, Італія) — італійський шосейний велогонщик, один з найкращих гірських гонщиків свого часу і лише сьомий в історії велогонщик, що виграв Джиро д'Італія і Тур де Франс за один рік.
Біографія
За час професійної кар'єри з 1992 по 2003 він отримав в загальній складності 46 перемог. Серед заслуг — бронза чемпіонату світу з шосейним велогонок 1995 року.
Пік його кар'єри припав на 1998 рік, коли він виграв Джиро д'Італія і Тур де Франс. За атакуючий стиль їзди і носіння бандани вболівальники прозвали його Піратом. Проте його кар'єра була оточена чутками, після того, як він в 1999 році відмовився від допінг-тесту на Джиро д'Італія.
У 2004, у віці 34 років, він помер від передозування кокаїну в готелі «Le Rose» місті Ріміні.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Історія Марко Пантані
Переможці Тур де Франс
Велогонщики на літніх Олімпійських іграх 2000
Італійські велогонщики
Померли від передозування наркотиками
Спортсмени Чезени
|
3221933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bank%20of%20the%20West%20Classic%202003%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Bank of the West Classic 2003, парний розряд
|
Bank of the West Classic 2003, парний розряд
В парному розряді жіночого тенісного турніру Bank of the West Classic 2003, що проходив у рамках Туру WTA 2003, Кара Блек і Ліза Реймонд виграли титул, у фіналі перемігши пару Чо Юн Чон і Франческа Ск'явоне 7–65, 6–1.
Сіяні пари
Кара Блек / Ліза Реймонд (чемпіонки)
М Шонессі / Ренне Стаббс (чвертьфінал)
Маріон Бартолі / Аліна Жидкова (чвертьфінал)
Елені Даніліду / Ріта Гранде (півфінал)
Основна сітка
Посилання
2003
|
2286679
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%81%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BC
|
Інсгайм
|
Інсгайм — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Південний Вайнштрассе. Складова частина об'єднання громад Герксгайм.
Площа — 8,00 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
18999678
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gerhard%20Hetz
|
Gerhard Hetz
|
Gerhard Hetz (13 July 1942 – 19 May 2012) was a German Olympic swimmer. He competed in the 1960 and 1964 Summer Olympics and won a silver medal in the 4 × 200 m freestyle relay and a bronze medal in the 400 m individual medley in 1964.
He set two world records in the 400 m individual medley, in 1962 and 1963. In 1962 he was selected as the German Sportspersonality of the Year. After retirement from competitions he became a successful swimming coach at Blau-Weiß Bochum, SSF Bonn (1968–1975) and then SV Rhenania Köln (1975–1991), training such swimmers as Rainer Henkel, Werner Lampe and Peter Sitt. However, he was also criticized for his harsh training methods. He died in Barra de Navidad, Jalisco, Mexico, where he was running a hotel with his wife. They had three children.
References
1942 births
2012 deaths
German male swimmers
German male freestyle swimmers
Olympic swimmers for the United Team of Germany
Olympic silver medalists for the United Team of Germany
Olympic bronze medalists for the United Team of Germany
Olympic bronze medalists in swimming
Swimmers at the 1960 Summer Olympics
Swimmers at the 1964 Summer Olympics
Medalists at the 1964 Summer Olympics
World record setters in swimming
German emigrants to Mexico
Olympic silver medalists in swimming
People from Hof, Bavaria
Sportspeople from the Upper Palatinate
20th-century German people
21st-century German people
|
15775799
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sarremezan
|
Sarremezan
|
Sarremezan is a commune in the Haute-Garonne department in southwestern France.
Population
Sights
The Château de Sarremezan is a 15th-century castle which is listed as a historic site by the French Ministry of Culture.
See also
Communes of the Haute-Garonne department
References
Communes of Haute-Garonne
|
45033
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%8E%D1%89%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Плющелистість
|
Плющелистість - форма зростання листя у рослин, коли верхня пара часток і верхівкова непарна частка зростаються основами, утворюючи трилопатеву верхівку. Наприклад у картоплі.
Ботаніка
Морфологія рослин
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.