Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
449493	https://en.wikipedia.org/wiki/Alex%20Haley%27s%20Queen	Alex Haley's Queen	Alex Haley's Queen (also known as Queen) is a 1993 American television miniseries that aired in three installments on February 14, 16, and 18 on CBS. The miniseries is an adaptation of the 1993 novel Queen: The Story of an American Family, by Alex Haley and David Stevens. The novel is based on the life of Queen Jackson Haley, Haley's paternal grandmother. Alex Haley died in February 1992 before completing the novel. It was later finished by David Stevens and published in 1993. Stevens also wrote the screenplay for the miniseries. Alex Haley's Queen was directed by John Erman, and stars Halle Berry in the title role. It tells the life story of a young woman and it shows the problems which biracial slaves and former slaves faced in the United States during the 19th and 20th centuries. Throughout her life, Queen struggles to fit into the two cultures of her heritage; and at times, each side shuns her. Plot Part 1 The series begins on Forks of Cypress, a plantation near Florence in northern Alabama. James Jackson Jr., the son of the plantation owner, and Easter, a slave who works in the weaving house, have both grown up on the estate, and gradually their feelings for each other have developed into romance. Easter is the daughter of an African-American house slave, Captain Jack, and Annie, a part-Cherokee slave who is no longer on the Jackson property. James Jackson Sr., an Irish immigrant who has accumulated considerable wealth, becomes ill and soon dies, leaving his wife Sally a widow. Grieving, James Jr. retreats to the comfort of the weaving house and he and Easter make love. Several months later, while they are alone, Easter reveals to him that she is pregnant with his child. Meanwhile, Sally encourages James Jr. to marry the respectable and wealthy heiress Elizabeth "Lizzie" Perkins, the daughter of a neighboring planter. On April 8, 1841, Easter gives birth to a healthy girl. As the Jackson family dine with acquaintances, Captain Jack announces that a slave child has been born, and assures James, "Easter's doing just fine". Lizzie, who is present for the dinner, concludes that the new baby is James' child, excuses herself from the table and throws a fit. She vows to her mother that she'll never marry him, but her mother persuades her otherwise. Captain Jack begins to refer to the baby as Princess, but, when James enters the birth in the record book, he writes the name Queen, and leaves blank the section for the name of the father. James proposes marriage to Lizzie the next evening; she accepts, and the pair are later married. Still in love with Easter, James continues to visit her frequently at night during both his engagement and his marriage. Later Lizzie learns that she has become pregnant. She and James welcome a daughter, Jane, whom Queen attends and serves. Although Jane and Queen are half-sisters, the family does not acknowledge that relationship. James later proposes that Queen be trained as Jane's lady's maid. Both Easter and Lizzie oppose that plan, but James' word is final, so at age five Queen moves into the mansion. Jane and Queen grow up as playmates; however, the other slave children tease and torment Queen because of her light skin and her ability to read and write. By 1860, several years later, the two young ladies, Queen and Jane, have grown up, and they begin to attract the attention of the young men in Florence. In the next year, 1861, Alabama secedes from the United States, the North declares war against the South, and James enters the Confederate Army and heads northward. As James rides away in a cavalry unit, Easter confirms to Queen that he is her "pappy". On July 21, 1861, during the First Battle of Bull Run, in Prince William County, Virginia, near Manassas, James sustains an injury, and he is discharged and sent back home. There he learns that both Jane and Easter have died during an epidemic of diphtheria. Queen continues to serve the aging Sally and Lizzie in the big house. Many of the field hands have left and gone north, and Queen takes over the duties of overseer, supervising the remaining slaves. Soon James forms a regiment, receives a promotion to the rank of colonel, and heads back into the war. Eventually the Union Army reaches Florence and the Jackson plantation. Union soldiers loot and plunder, wantonly destroy property, insult the ladies and brutalize the slaves, for whose freedom they have claimed to be fighting. Captain Jack is injured, and dies as a free man, with Sally Jackson and Queen beside him. Meanwhile, Col. Jackson sustains another injury, which causes the amputation of his right arm without anesthesia. Sally Jackson advises Queen to find a place to live among the newly freed blacks, saying that there is no food and no place for her at the estate; Queen strongly objects, insisting that the plantation is her home, and the Jacksons are her family. Parson Dick, another slave there, warns Queen about the difficulties awaiting mulattoes, quadroons, and octoroons in the new free society. Part 2 Mr. Henderson, the former overseer, and his wife have left the Jackson plantation, and they now run a nearby grocery store, where young redneck white men hang out, and James trades. Mr. and Mrs. Henderson, however, freely insult James and Queen. After an unpleasant confrontation at the store with Mrs. Henderson and several of the rednecks, Queen runs away and hides until the next morning; tired and hungry, she returns home, only to be berated for her absence. Queen decides to leave the estate; as she visits the grave of her mother, Sally bids her goodbye and hands her a sum of money. After a brief encounter on the laneway with James, who has been out searching for her, Queen sets off on her own. In Florence, Queen realizes how easily she can "pass" as a white lady; she buys a one-way stagecoach ticket and travels to Charleston, South Carolina. At a charitable soup kitchen, Queen meets Alice, a fair-skinned young "colored" lady who is passing as white. Alice befriends Queen, takes her into her apartment, cleans her up, teaches her about passing, and takes her to a white dance hall; there she meets Alice's white gentleman friend, George, who gets Queen a job in a flower shop. At the shop, Queen meets Digby, an injured former Confederate soldier, who quickly falls for her and proposes marriage. Queen accepts, then tells Alice, who insists that such a marriage would be dangerous and strongly urges Queen to break the engagement. Queen goes to Digby's apartment, intending to break off the engagement. Digby begins to seduce Queen with some help from a dose of laudanum. Queen objects and resists, and blurts out that she is a Negro. Digby then flies into a rage, beats her, rapes her, and throws her out. Queen returns to Alice, who also throws her out, to protect her own position and reputation. The next day, after a miserable night in a camp of black homeless people, Queen staggers into a meeting of a black church, where she receives help from a kindly woman, who later takes her to the home of two self-righteous and sanctimonious spinsters, Misses Mandy, and Giffery, who hire Queen as a live-in maid. A few days later Davis, a gardener and a former slave, arrives in the spinsters' backyard in search of work. Queen and Davis start a friendship, which turns into romance and Queen becomes pregnant. Queen first seeks an abortion, then decides to keep the child; She confronts Davis, who invites her to meet him at the railway station, presumably to head north. Queen waits at the station well into the evening, but Davis fails to appear, so she dejectedly returns to the old maids. Miss Mandy labels her as a wicked, naughty girl and a fallen sinner, but she and Miss Giffery allow her to remain. In due time the two spinsters, acting as midwives, attend the birth of a healthy boy. Queen wants to give him the name David, but at the insistence of the two women, the baby is christened Abner. Misses Mandy and Giffery increasingly take over Abner, apparently intending to raise him as though he were their own. One night, Queen flees and heads north with six-month-old Abner in her arms. Part 3 At a crossroads store and lunchroom, Queen meets Mrs. Benson, an upper-middle-class white mother of a 15-month-old son, for whom she needs a wet nurse. They ride away toward the Benson home, in Beaufort, South Carolina, which is south of Charleston and not on a direct way to Savannah, Tennessee (Queen's destination). When Queen and Mrs. Benson arrive in Beaufort, they meet Mr. Benson amid a crowd of angry black former slaves, striking for more pay and more respect, under the vocal persuasion and agitation of Davis, Abner's father. Later Queen finds Davis, confronts him, berates him for having abandoned her and Abner. They eventually reconcile. Unknown to Queen, Mr. Benson is a leader among the local Ku Klux Klan. Mrs. Benson, feigning concern for the security of Davis, urges Queen to leave Abner with her in safety while she warns Davis that he is in imminent danger of a "terrible work" of the Klan. Queen goes, and a Klansman follows; when she returns to the Benson home, Abner is not there. Mrs. Benson says that Abner "is doing God's work tonight"; the child is used as bait to lure Davis from his cabin. The next morning, Queen finds Davis' hanged and charred body; Abner is inside a wooden chicken cage at his father's feet. In the next scene, Queen and Abner, now a toddler of about two years, board a small wooden ferryboat near Savannah, Hardin County, Tennessee, where they meet its operator, Alec Haley, and his son, Henry. Although Queen tells him she is travelling north, Alec persuades her to ride back to the south side, saying that in the North she would find only "cold weather and cold-hearted Yankees". Soon Alec introduces Queen to Dora, the cook in the home of Mr. Cherry, a widower, who gives her a job as a maid. Brooding over her regrettable experiences, Queen adopts a defensive and disagreeable attitude; Dora tells her, "It's high time you figure out who your friends are, Missy", and Mr. Cherry tells her, "You are the most ornery maid I've ever had". Alec berates her for "never talking peaceable to a living soul" and "hating the world for whatever the world done to you". Gradually, Queen allows a friendship to develop between Alec and herself and changes her attitude; Mr. Cherry comments, "She really lights up this old place when she smiles". Queen and Alec's relationship grows into romance and eventually they are married; Mr. Cherry gives the bride away. Queen and Alec have a child, whom Queen names as Simon; she expresses high hopes for his future. When he completes the sixth grade, the point at which black boys in the South typically (in the subject setting) drop out of school to start full-time work in the fields, as did Henry and Abner, Simon's teacher comments to Queen that he is "the best student in the district". Alec vigorously argues against Queen's wish that Simon stay in school, but Queen presents persuasive logic, and he eventually agrees to "waste" one of the three boys. One day, Queen takes Abner and Simon back to the Forks of Cypress, the Jackson plantation, to show them where she was raised and to share her memories of her childhood. When they arrive there, the funeral for James Jackson, her father, takes place, and she pays her respect from a distance. Queen then shows her sons the weaving house, where she lived as a girl, along with her mother Easter's grave and the Jackson mansion. Inside the house, Lizzie Jackson accosts her bitterly and tells her that she does not belong there, as the mansion was never truly her home. Queen quickly leaves, feeling again sad and rejected by the white side of her family. In due time, Simon becomes the first black boy in Savannah to complete grade school, and, after another major disagreement at home, Simon begins making plans to go to the normal school in Memphis, Tennessee. Abner announces that he too wishes to go out into the world to make his own way. Alec reluctantly consents, but Queen objects emotionally, and during the conflict she reveals to Abner that Alec is not his real father. Anxious and upset, Queen begins stoking the wood-fired cast-iron cookstove; an accidental fire ignites her long dress; she runs out of the house and into the surrounding woodland. The fire in the dress dies out, and Queen sustains only minimal physical injuries. However, this last event in the series of accumulated tragic experiences of her past life causes her to have a mental breakdown; Alec commits her to a mental-health institution, in Bolivar, Tennessee, about 50 miles from home. After several weeks in the depressing "lunatic asylum", Queen asks that Mr. Cherry visit her at the hospital. She tells her former employer about Abner's wish to "find his own place in the world". Since Queen and Alec have already given all their cash to Simon for his schooling, Queen asks Mr. Cherry for a loan of $50, which he graciously agrees to make. Queen tearfully thanks him and compliantly returns to her room. Queen convinces the doctor at the asylum to allow her to go home to see her sons when they leave; Alec takes her home in a wagon. They take Abner and Simon on the ferryboat across the Tennessee River stream, and place them aboard a carriage bound for Memphis. Back at home the aging couple sit on the front porch, and Queen for the first time tells Alec about her life, starting with her time as a slave girl with Jane at the Jackson plantation. Cast Halle Berry as Queen Jackson Haley Raven-Symoné as Queen Age 5 Christopher Allport as Union Officer Ann-Margret as Sally Jackson Dan Biggers as George Leo Burmester as Henderson Patricia Clarkson as Lizzie Perkins Jackson Frances Conroy as Mrs. Benson Tim Daly as Colonel James Jackson Jr. Ossie Davis as Parson Dick Victor Garber as Digby Danny Glover as Alec Haley Ed Grady as Doctor John Griesemer as Doctor George Grizzard as Mr. Cherry Tim Guinee as Wesley Jasmine Guy as Easter Linda Hart as Mrs. Henderson Sada Thompson as Miss Mandy Elizabeth Wilson as Miss Giffery Erik King as Davy Dennis Haysbert as Davis Tommy Hollis as Fred Richard Jenkins as Mr. Benson Christine Jones as Sarah Jackson Jane Krakowski as Jane Jackson Patrick Malone as Simon Jussie Smollett as Simon Age 11 Peter Maloney as Perkins Lonette McKee as Alice Kelly Neal as Henry Haley Kenny Blank as Henry Age 11 Daryl "Chill" Mitchell as Abner Chaz Lamar Shepherd as Abner Age 11 Charlotte Moore as Mrs. Perkins Martin Sheen as James Jackson Sr. Madge Sinclair as Dora Lorraine Toussaint as Joyce Eric Ware as Micah Paul Winfield as Cap'n Jack Samuel E. Wright as Alfred Tom Nowicki as Kirkman Richard Poe as James Jackson Jr. Kathryn Firago as Sassy Michael Edward as Judge Lane Bradbury as Mother Sue Ann Gilfillan as Teacher Beth Dixon as Nurse Michael L. Nesbitt as Porter Alan North as Bishop Danny Nelson as The Warden Isiah Whitlock Jr. as Preacher Walton Goggins as Young Man #1 Home media The series was released on VHS in August 1993 and was later released on DVD in 2008. Ratings and viewers The miniseries averaged a 23.9 rating and 37% share for the three parts. Part I aired a week prior to parts II and III in the ratings. Awards Won Emmy Awards: Outstanding Individual Achievement in Hairstyling for a Miniseries or a Special - Linda De Andrea Image Awards Outstanding Television Movie or Mini-Series Outstanding Lead Actor in a Television Movie or Miniseries - Danny Glover Outstanding Lead Actress in a Television Movie or Miniseries - Halle Berry Nominations Golden Globe Awards Best Performance by an Actress in a Supporting Role in a Series, Mini-Series or Motion Picture Made for TV - Ann-Margret Emmy Awards: Outstanding Miniseries Outstanding Supporting Actress in a Miniseries or a Special - Ann-Margret Outstanding Individual Achievement in Costume Design for a Miniseries or a Special Outstanding Individual Achievement in Makeup for a Miniseries or a Special Outstanding Individual Achievement in Sound Editing for a Miniseries or a Special Outstanding Individual Achievement in Sound Mixing for a Miniseries or a Special Outstanding Individual Achievement in Editing for a Miniseries or a Special - Single Camera Production See also Roots (1977 miniseries) Roots: The Next Generations List of films featuring slavery References External links Roots (TV miniseries) 1993 American television series debuts 1993 American television series endings African-American genealogy 1990s American television miniseries CBS original programming Films about American slavery Films based on American novels Television shows based on American novels Television series by The Wolper Organization Television series by Warner Bros. Television Studios Films directed by John Erman Fiction set in 1841 Fiction set in 1861 Television series set in the 1840s Television series set in the 1860s Television series about the American Civil War Television shows set in Alabama Television shows set in Charleston, South Carolina Television shows set in Tennessee Television shows about rape
4337404	https://en.wikipedia.org/wiki/Economic%20history%20of%20Turkey	Economic history of Turkey	Economic history of Turkey The economic history of the Republic of Turkey had four eras or periods. The first era had the development policy emphasizing private accumulation between 1923 and 1929. The second era had the development policy emphasized state accumulation in a period of global crises between 1929 and 1945. The third era was state-guided industrialization based on import-substituting protectionism between 1950 and 1980. The final, era was the opening of the economy to liberal trade in goods, services and financial market transactions since 1981. First era (1923–1929) However one distinct characteristic between 1923 and 1985, in large part as a result of government policies, a backward economy developed into a complex economic system producing a wide range of agricultural, industrial, and service products for both domestic and export markets the economy grew at an average annual rate of six percent. Since 1820, Turkey has experienced economic growth and human development at average levels (compared to the rest of the world) but at higher rates than other developing countries. At the time of the collapse of the Ottoman Empire (see Economy of the Ottoman Empire) during World War I and the subsequent birth of the Republic, the Turkish economy was underdeveloped: agriculture depended on outmoded techniques and poor-quality livestock, and Turkey's industrial base was weak; the few factories producing basic products such as sugar and flour were under foreign control as a result of the capitulations. After the establishment of the Turkish Republic, the new government committed itself to a relatively moderate economic policy. The basic direction of Turkey's economic development has been preliminarily determined, namely, the development of modern national industries, protection of customs duties, encouragement of private investment and absorption of foreign investment. At the same time, Economy Minister Mahmut Esat Bozkurt as representative of the "new Turkish economics" illustrates the basic economic policies of the Turkish government in the 1920s, the principle of nationalism and liberalism dual economy, the state-owned economy and non-state economy coexist and mixed structure of national capital and foreign capital, to raise tariffs and restrict imports, to protect national industry, emphasizing the countries in the credit and dominant position in the field of industry. The first President, Mustafa Kemal Atatürk announced that foreign companies and foreign businessmen would be allowed to invest in Turkey within the framework of the law in 1921. At the beginning of the Republic of Turkey, foreign capital played an important role in Turkey's economic life, with finance, railways, and mining under the control of foreign capital. From 1923 to 1926, agricultural output rose by eighty-seven percent, as agricultural production returned to pre-war levels. Industry and services grew at more than nine percent per year from 1923 to 1929; however, their share of the economy remained quite low at the end of the decade. In 1927, Anglo-French controlled Ottoman Banks provided about half of Turkey's production credit and even the right to issue notes. Second era (1929–1945) In 1930, the Turkish government established the Central Bank of the Republic of Turkey, which was responsible for the formulation of monetary policies and the regulation of money supply. At the same time, it recovered the right to issue notes and purchased foreign enterprises and railways and ports operated by foreign capital. The degree of nationalization of the national economy was significantly improved. In the 1930s, the Turkish government abandoned the relatively moderate liberal economic policies and promoted the radical nationalist economic policies, vigorously developed the state-owned economy, emphasized the principle of giving priority to industrial development, and expanded government intervention and investment in industrial production, aiming at accelerating the process of industrialization. Coping with the negative impact of the western economic crisis from 1929 to 1933 on the Turkish economy is the direct cause of the implementation of the nationalist policy in Turkey. The government stepped in during the early 1930s to promote economic recovery, following a doctrine known as statism. Growth slowed during the worst years of the depression, except between 1935 and 1939 when it reached six percent per year. During the 1940s, the economy stagnated, in large part because maintaining armed neutrality during World War II increased the country's military expenditures while almost entirely curtailing foreign trade. Third era (1950–1980) In the 1950s, the Turkish government emphasized the liberal economic policies, encouraged private capital and foreign capital to invest in the industrial sector, and established the Turkish industrial development bank to provide loans to private entrepreneurs who invested in industry. In 1954, the Turkish government promulgated the Foreign Investment Act (Act no. 6224), offering many preferential conditions to foreign investors, opening up the domestic market and attracting foreign investors. With investors from the US, West Germany, France and Italy the following suit, the modern industrial sector is the preferred investment for foreign investors. After 1950 the country suffered economic disruptions about once a decade; the most serious crisis occurred in the late 1970s. In each case, an industry-led period of rapid expansion, marked by a sharp increase in imports, resulted in a balance of payments crisis. Devaluations of the Turkish lira and austerity programs designed to dampen domestic demand for foreign goods were implemented in accordance with International Monetary Fund guidelines. These measures usually led to sufficient improvement in the country's external accounts to make possible the resumption of loans to Turkey by foreign creditors. Although the military interventions of 1960 and 1971 were prompted in part by economic difficulties, after each intervention Turkish politicians boosted government spending, causing the economy to overheat. In the absence of serious structural reforms, Turkey ran chronic current account deficits usually financed by external borrowing that made the country's external debt rise from decade to decade, reaching by 1980 about US$16.2 billion, or more than one-quarter of annual gross domestic product. Debt-servicing costs in that year equaled 33 percent of exports of goods and services. During this period, the number and size of private enterprises have shown a trend of substantial growth. According to statistics, there were 660 private enterprises with more than 10 employees in 1951, 1,160 in 1953 and 5,300 in 1960. At the same time, the average number of workers employed by the private sector increased from 25 to 33. Since the 1960s, the Turkish government take a series of positive measures, including tax rebates for private entrepreneurs in the emerging industry investment and preferential tariffs on imported equipment imported industrial tariffs and private companies to provide low-interest loans, to encourage the development of private enterprises, private enterprises accelerate the pace of development, production of private enterprises the soaring, the industrial structure of the private enterprises are also changing accordingly. The constitution promulgated in 1961 emphasizes the common development of the private economy and state-owned economy, the organic combination of market economy and planned economy, and the leading position of the state in the financial field. Investment in the state-owned economy is mainly concentrated in large enterprises that are capital – and technology-intensive, such as infrastructure construction and metallurgy and chemical industry. The investment sector of the private economy is mainly small and medium-sized enterprises that produce daily consumer goods such as food processing and textiles. In this period, the mixed economic structure of state-owned organizations and private business coexisted for a long time, and state-owned companies and private enterprises were divided equally. State-owned organizations were few in numbers but large in scale; The number of business that owned by privates was huge, but the scale was small. Enterprises which owned by the state had advantages in capital, technology and production scale, and private enterprises had higher production efficiency and market competitiveness than state-owned enterprises. The input-output ratio of national enterprises was lower than the private sectors. The size of organizations owned by the state and their proportion in the total value of industrial output showed a trend of a gradual decline, while the size of private enterprises and their proportion in the total industrial output value showed an increasing trend. Still, the state sector had long dominated Turkey's industrial production. By the late 1970s, Turkey's economy had perhaps reached its worst crisis since the fall of the Ottoman Empire. Turkish authorities had failed to take sufficient measures to adjust to the effects of the sharp increase in world oil prices in 1973–74 and had financed the resulting deficits with short-term loans from foreign lenders. By 1979 inflation had reached triple-digit levels, unemployment had risen to about 15 percent, the industry was using only half its capacity, and the government was unable to pay even the interest on foreign loans. It seemed that Turkey would be able to sustain crisis-free development only if major changes were made in the government's import-substitution approach to development. Many observers doubted the ability of Turkish politicians to carry out the needed reforms. Fourth era (1980–present) Özal years In the 1980s, the Turkish government abandoned the import-important industrial development model, formulated new economic development strategies, encouraged private investment, expanded the market economy, established a free trade zone, and emphasized the competitiveness of the international market in the context of globalization. The export-oriented economic model has gradually matured. In January 1980, the Demirel government announced a new economic reform program, abandoning the industrialization strategy of inward-looking import substitution, reducing direct government intervention, reducing import tariffs, implementing liberalized economic policies, and formulating export-oriented and market-adjusted Economic strategy is a turning point in the history of Turkey's economic development model. Furthermore, Turgutz Özal was appointed as the deputy prime minister to oversee economic affairs. In the year after the military coup, Özal's economic recovery plan was initially implemented, and the inflation rate fell from 140% to 35%. The government's fiscal revenues and expenditures gradually became balanced. After Özal was elected prime minister in 1983, he increased the implementation of new economic policies, devalued currencies, raised interest rates, frozen wages, encouraged private investment, attracted foreign investment, encouraged exports, relaxed import and export trade and currency restrictions, and increased export competitiveness. To alleviate the trade deficit, improve fiscal revenue and expenditure, and curb inflation. At the same time, the government is committed to transforming state-owned enterprises and promoting the privatization of state-owned enterprises. Since 1984, the government has abolished the preferential and subsidy policies enjoyed by state-owned enterprises, implemented fair competition between state-owned enterprises and private enterprises, and sold privately owned enterprises' securities and stocks to privately, canceled private investment restrictions, and expanded private investment. The Özal strategy called for import-substitution policies to be replaced with policies designed to encourage exports that could finance imports, giving Turkey a chance to break out of the postwar pattern of alternating periods of rapid growth and deflation. With this strategy, planners hoped Turkey could experience export-led growth over the long run. The government pursued these goals by means of a comprehensive package: devaluation of the Turkish lira and institution of flexible exchange rates, maintenance of positive real interest rates and tight control of the money supply and credit, elimination of most subsidies and the freeing of prices charged by state enterprises, reform of the tax system, and encouragement of foreign investment. In July 1982, when Özal left office, many of his reforms were placed on hold. Starting in November 1983, however, when he again became prime minister, he was able to extend the liberalization program. The liberalization program overcame the balance of payments crisis, reestablished Turkey's ability to borrow in international capital markets, and led to renewed economic growth. Merchandise exports grew from US$2.3 billion in 1979 to US$8.3 billion in 1985. Merchandise import growth in the same periodfrom US$4.8 billion to US$11.2 billiondid not keep pace with export growth and proportionately narrowed the trade deficit, although the deficit level stabilized at around US$2.5 billion. Özal's policies had a particularly positive impact on the services account of the current account. Despite a jump in interest payments, from US$200 million in 1979 to US$1.4 billion in 1985, the services account accumulated a growing surplus during this period. Expanding tourist receipts and pipeline fees from Iraq were the main reasons for this improvement. Stabilizing the current account helped restore creditworthiness on international capital markets. Foreign investment, which had been negligible in the 1970s, now started to grow, although it remained modest in the mid-1980s. Also, Turkey was able to borrow on the international market, whereas in the late 1970s it could only seek assistance from the IMF and other official creditors. The reduction in public expenditures, which was at the heart of the stabilization program, slowed the economy sharply in the late 1970s and early 1980s. Real gross national product declined 1.5 percent in 1979 and 1.3 percent in 1980. The manufacturing and services sectors felt much of the impact of this drop in income, with the manufacturing sector operating at close to 50 percent of total capacity. As the external-payments constraint eased, the economy bounced back sharply. Between 1981 and 1985, real GNP grew 3 percent per year, led by growth in the manufacturing sector. With tight controls on workers' earnings and activities, the industrial sector began drawing on unused industrial capacity and raised output by an average rate of 9.1 percent per year between 1981 and 1985. The devaluation of the lira also helped make Turkey more economically competitive. As a result, exports of manufactures increased by an average rate of 4.5 percent per annum during this period. The rapid resurgence of growth and the improvement in the balance of payments were insufficient to overcome unemployment and inflation, which remained serious problems. The official jobless rate fell from 15 percent in 1979 to 11 percent in 1980, but, partly because of the rapid growth of the labor force, unemployment rose again, to 13 percent in 1985. Inflation fell to about 25 percent in the 1981–82 period, but it climbed again, to more than 30 percent in 1983 and more than 40 percent in 1984. Although inflation eased somewhat in 1985 and 1986, it remained one of the primary problems facing economic policy makers. The new economic policy implemented in the 1980s accelerated the development of the Turkish economy. The annual growth rate of GDP was 3.3% in 1983, 5.1% in 1985, and 7.5% in 1987. In contrast, the rate of economic development in the 1990s, except 1991 and 1994, generally exceeded the 1980s (annual growth in GDP, 9.4% in 1990 and 0.3% in 1991). In 1992, it was 6.4%, in 1993 it was 8.1%, in 1994 it was 6.1%, in 1995 it was 8%, in 1996 it was 7.1%, and in 1997 it was 8%). Çiller years With limited access to the Persian Gulf, Iraq also came to depend heavily on Turkey for export routes for its crude oil. Iraq had financed two pipelines located next to one another from its northern Kirkuk oilfields to the Turkish Mediterranean port of Yumurtalık, slightly northwest of İskenderun. The capacity of the pipelines totaled around (bpd). Not only did Turkey obtain part of its domestic supplies from the pipeline, but it was paid a sizable entrepôt fee. Some sources have estimated this fee at US$300 million to US$500 million. Turkey's economy was battered by the 1991 Persian Gulf War. The UN embargo on Iraq required the ending of oil exports through the Kirkuk-Yumurtalık pipelines, resulting in the loss of the pipeline fees. In addition, the economy may have lost as much as US$3 billion in trade with Iraq. Saudi Arabia, Kuwait, and the United Arab Emirates (UAE) moved to compensate Turkey for these losses, however, and by 1992 the economy again began to grow rapidly. Turkey's impressive economic performance in the 1980s won high marks from Wall Street's credit-rating agencies. In 1992 and 1993, the government used these ratings to attract funds to cover its budget deficits. International bond issues over this period amounted to US$7.5 billion. These capital flows helped maintain the overvalued exchange rate. In a market economy, a high level of government borrowing should translate into higher domestic interest rates and even possibly "crowd out" private-sector borrowers, thereby eventually slowing economic growth. But the government's foreign borrowing took the pressure off domestic interest rates and actually spurred more private-sector borrowing in an already overheated economy. Sensing an easy profit opportunity during this period, commercial banks borrowed at world interest rates and lent at Turkey's higher domestic rates without fear of a depreciating currency. As a result, Turkey's foreign short-term debt rose sharply. External and internal confidence in the government's ability to manage the impending balance of payments crisis waned, compounding economic difficulties. Disputes between Prime Minister Tansu Çiller (1993–1996) and the Central Bank governor undermined confidence in the government. The prime minister insisted on monetizing the fiscal deficit (selling government debt instruments to the Central Bank) rather than acceding to the Central Bank's proposal to issue more public debt in the form of government securities. The Central Bank governor resigned in August 1993 over this issue. In January 1994, international credit agencies downgraded Turkey's debt to below investment grade. At that time, a second Central Bank governor resigned. Mounting concern over the disarray in economic policy was reflected in an accelerated "dollarization" of the economy as residents switched domestic assets into foreign-currency deposits to protect their investments. By the end of 1994, about 50 percent of the total deposit base was held in the form of foreign-currency deposits, up from 1 percent in 1993. The downgrading by credit-rating agencies and a lack of confidence in the government's budget deficit target of 14 percent of GDP for 1994 triggered large-scale capital flight and the collapse of the exchange rate. The government had to intervene by selling its foreign-currency reserves to staunch the decline of the Turkish lira. As a result, reserves fell from US$6.3 billion at the end of 1993 to US$3 billion by the end of March 1994. Before the end of April, when the government was forced to announce a long-overdue austerity program following the March 1994 local elections, the lira had plummeted by 76 percent from the end of 1993 to TL41,000 against the United States dollar. The package of measures announced by the government on April 5, 1994, was also submitted to the IMF as part of its request for a US$740 million standby facility beginning in July 1994. Measures included a sharp increase in prices the public-sector enterprises would charge the public, decreases in budgetary expenditures, a commitment to raise taxes, and a pledge to accelerate privatization of state economic enterprises (SEEs). Some observers questioned the credibility of these measures, given that the tax measures translated into a revenue increase equivalent to 4 percent of GDP and the expenditure cuts were equivalent to 6 percent of GDP. The government actually succeeded in generating a small surplus in the budget during the second quarter of 1994, mainly as a result of higher taxes, after running a deficit of 17 percent of GDP in the first quarter. The slowdown in government spending, a sharp loss in business confidence, and the resulting decline in economic activity reduced tax revenues, however. The fiscal crisis resulted in a decline in real GDP of 5 percent in 1994 after the economy had grown briskly in 1992 and 1993. Real wages also fell in 1994: average nominal wage increases of 65 percent were about 20 percent below the rate of consumer price inflation. Analysts pointed out that despite the fragility of the macroeconomic adjustment process and the susceptibility of fiscal policy to political pressures, the government continued to be subject to market checks and balances. Combined with a stronger private sector, particularly on the export front, the economy was expected to bounce back to a pattern of faster growth. A comprehensive research in Journal of Developing Economies which was authored by Mete Feridun of University of Greenwich Business School, report statistical evidence that currency crises in Turkey during this period are associated with global liquidity conditions, fiscal imbalances, capital outflows, and banking sector weaknesses A more recent research by Mete Feridun which was published in Emerging Markets Finance and Trade investigates the hypothesis that there is a causal relation between speculative pressure and real exchange rate overvaluation, banking-sector fragility, and the level of international reserves in Turkey shedding more light on Turkey's economic history of 1990s. On the other hand, the implementation of the new economic policy has led to a rapid increase in import and export trade. Along with the growth of import and export trade, the structure of export commodities has undergone significant changes; the export volume of industrial products has continued to rise, which constitutes a prominent phenomenon in the rapid development of the export-oriented economy in the 1990s. In 1990, Turkey's total exports increased to 13 billion U.S. dollars, of which the proportion of agricultural products in total exports fell to 25.5%, and the proportion of industrial products in total exports rose to 67.9%. In 1997, Turkey's total exports reached US$26.2 billion, of which agricultural products accounted for only 20.8% of total exports, and industrial products accounted for 74.9% of total exports. Erdoğan years In the 21st century, the economy of Turkey has prospered thanks to a long period of steady economic growth, well above the average of the 1990s. It has become one of the world's emerging economies and one of the fastest growing countries in the world with a strong industrial base caused by an economic boom in the 2000s. In addition, Turkey's economic situation was relatively prosperous during the 2008 global financial crisis. The Turkish government has developed a series of macroeconomic policies in accordance with the new economic plan and the Turkish government has used the new government structure and cooperated with the International Monetary Fund, which has led to some good effects, including reducing the unemployment rate, higher education level, and increasing life expectancy. As a result, real GDP growth made Turkey one of the fastest growing countries in the 2000s. Turkish geopolitical strategy and geography are extremely important as it is the crossroads connecting Europe and Asia. Turkey is a founding member of the Organization of Economic Cooperation and Development, a member of the G20 and the NATO, and a candidate for the European Union. Turkey's location at the crossroads of Europe, Asia, and the Middle East has made it a strategic hub for trade and investment, but also a vulnerable target for economic turmoil. In this article, we will examine the major trends and challenges that have shaped the Turkish economy from 2003 to 2023. Since the early 2000s, Turkey has experienced a period of high economic growth, averaging 5.4% annually until 2018. This growth was largely driven by a series of structural reforms initiated by the AKP government, including the privatization of state-owned enterprises, deregulation of key sectors, and improvements in fiscal and monetary policies. These reforms also helped to reduce inflation from double digits to single digits and increase foreign direct investment in the country. Turkey's economy has undergone a significant structural transformation, with the share of agriculture declining from 27% to 8% of GDP, and the share of industry and services increasing to 31% and 61% respectively. The country has become a major exporter of automobiles, textiles, and electronics, while the tourism industry has also been a significant contributor to GDP. However, the reliance on a few key industries has made the economy vulnerable to external shocks, as seen in the aftermath of the 2016 coup attempt and the COVID-19 pandemic. Inflation has been a persistent challenge for the Turkish economy, with rates fluctuating between 6% and 25% in the last two decades. The depreciation of the Turkish lira has been a major factor contributing to inflation, as well as external factors such as fluctuations in oil prices and global trade tensions. The lira has also experienced significant depreciation against major currencies, leading to a rise in foreign debt and a decline in purchasing power for Turkish citizens. According to data released by the Turkish Statistical Institute, gross domestic product (GDP) fell by 2.4% in the fourth quarter of 2017, which was the second consecutive quarter of economic decline after the third quarter contracted by 1.6%. Affected by the deterioration of the relationship between Turkey and the United States, the exchange rate crisis in Turkey. For the whole of last year, the Turkish lira fell by 30% against the US dollar. Due to the sharp depreciation of the lira, the cost of corporate debt repayment has increased, and many companies have filed for bankruptcy. In addition, Turkey is also facing high inflation problems. In October 2018, the consumer price index (CPI) rose by 25% year-on-year, a record high in 15 years. See also Economy of Turkey References Sources Further reading Aşık, Güneş; Karakoç, Ulaş; Pamuk, Şevket (2023). "Regional inequalities and the West–East divide in Turkey since 1913". The Economic History Review. 76 (4): 1305–1332. External links Turkey: From Empire to Revolutionary Republic; The Emergence of the Turkish Nation from 1789 to Present
276617	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Улянівка (Скадовський район)	Улянівка (Скадовський район) Улянівка — село в Україні, у Скадовській міській громаді Скадовського району Херсонської області. Населення становить 1060 осіб. Історія Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 726-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Херсонської області» увійшло до складу Скадовської міської громади. 24 лютого 2022 року село тимчасово окуповане російськими військами під час російсько-української війни. Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 951 особа, з яких 443 чоловіки та 508 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 1060 осіб. Мовний склад Рідна мова населення за даними перепису 2001 року: Люди В селі народився Бабенко Микола Іванович (1944) — український педагог, почесний громадянин Херсона. Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Херсонська область) Примітки Посилання Погода в селі Улянівка Села Херсонської області
67778	https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%204812	NGC 4812	NGC 4812 Об'єкти NGC Центавр (сузір'я) Галактики
5147007	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%20%D0%9A%D1%83%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%82%D1%83%202013%E2%80%942014	Кубок Федерації футболу Кувейту 2013—2014	Кубок Федерації футболу Кувейту 2013—2014 — 19-й розіграш Кубка Федерації футболу Кувейту. У змаганні брали участь 11 футбольних колективів із двох вищих дивізіонів Чемпіонату Кувейту з футболу. Титул ввосьме здобув Аль-Арабі. Календар Груповий раунд Група A Група B 1/2 фіналу \|- \| colspan="5" style="background:#fcc;"\|6/13 квітня 2014 \|} Фінал Посилання Кубок Федерації футболу Кувейту на soccerway Кубок Федерації футболу Кувейту на rsssf Кубок Федерації футболу Кувейту на goalzz 2013-14 Кувейт 2014 у кувейтському спорті
24765726	https://en.wikipedia.org/wiki/Schulklopfer	Schulklopfer	Schulklopfer A schulklopfer (or shulklopfer) is the person who calls a Jewish community to prayer in the local synagogue. The schulklopfer was usually a beadle, who would perform the task by wandering around the community, knocking on each household's door early in the morning. In Neustadt, he would knock four times. Israel Isserlein, a rabbi from Neustadt, argued that this pattern encoded the biblical phrase "I shall come to thee and bless thee" In the Rhine, the custom was to strike thrice. In mediaeval Eastern Europe, the schulklopfer also had the role of individually inviting people to marriage ceremonies (nissuin); the invitations were made to the entire community by the schulklopfer on the morning of the marriage ceremony itself (such ceremonies were usually an evening affair). The name stems from the Holy Roman Empire (Germany) in the Middle Ages. Christians in nearby communities sometimes referred to schulklopfers as campanatores (a Latin term meaning bell-strikers) or as Glöckner (German for bell-striker). See also Muezzin, the Islamic equivalent Klopfer, surname References External links Jewish Encyclopedia: "Schulklopfer" by Cyrus Adler and Max Seligsohn (1906) Jewish religious occupations
4723672	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%B0%D1%80%20%28%D0%A7%D0%B8%D0%BB%D1%96%29	Олівар (Чилі)	Олівар (Чилі) Олівар - селище в Чилі. Адміністративний центр однойменної комуни. Населення - 2426 осіб (2002). Селище і комуна входить до складу провінції Качапоаль і регіону Лібертадор-Хенераль-Бернардо-О'Хіггінс. Територія — 45 км². Чисельність населення - 13 608 мешканців (2017). Щільність населення — 302,4 чол./км². Розташування Селище розташоване за 9 км на південний захід від адміністративного центру області міста Ранкагуа. Комуна межує: на півночі - з комуною Ранкагуа на півдні - з комуною Рекіноа на заході - з комуною Коїнко на північному заході - з комуною Доньїуе Примітки Комуни Чилі Міста Чилі
19855492	https://en.wikipedia.org/wiki/Mi%C5%82ony	Miłony	Miłony is a village in the administrative district of Gmina Różan, within Maków County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It is located about 4 km north west of Różan References Villages in Maków County
334178	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%81%D0%B5%D0%B2%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%97%D1%82	Псевдоболеїт	Псевдоболеїт — мінерал, водний гідроксид-хлорид свинцю і міді ланцюжкової будови. Від псевдо… і назви мінералу болеїту (A.Lacroix, 1895). Загальний опис Хімічна формула: За Є. Лазаренком: Pb5Cu4Cl10(OH)8•2H2O. За «Fleischer's Glossary» (2004): Pb31Cu24Cl62(OH)48. Склад у %: Pb — 55,10; Cu — 16,89; Cl — 18,86; O — 3,40; H2O — 5,75. Сингонія тетрагональна. Зустрічається в паралельних зростаннях з болеїтом. Спайність по (001) і (101) досконала. Густина 4,85. Твердість 2,5-3,0. Колір індигово-синій. Напівпрозорий. На площинах спайності перламутровий полиск. Знайдений з болеїтом і куменгеїтом у родовищі Болео поблизу міста Санта-Росалія, штат Баха-Каліфорнія, Мексика. Див. також Болеїт Список мінералів Примітки Література Посилання Pseudoboleite Webmin Хлориди (мінерали) Мінерали свинцю Мінерали міді
57683508	https://en.wikipedia.org/wiki/2004%20Copa%20Colsanitas%20Seguros%20Bol%C3%ADvar%20%E2%80%93%20Doubles	2004 Copa Colsanitas Seguros Bolívar – Doubles	2004 Copa Colsanitas Seguros Bolívar – Doubles Katarina Srebotnik and Åsa Svensson were the defending champions, but none competed this year. Barbara Schwartz and Jasmin Wöhr won the title by defeating Anabel Medina Garrigues and Arantxa Parra Santonja 6–1, 6–3 in the final. Seeds Draw Draw References Official results archive (ITF) Official results archive (WTA) Copa Colsanitas Seguros Bolivar - Doubles 2004 Doubles
4344124	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0	Мухарка	Мухарка (Melaenornis) — рід горобцеподібних птахів родини мухоловкових (Muscicapidae). Представники цього роду мешкають в Африці на південь від Сахари. Види Виділяють дванадцять видів: Мухарка ангольська (Melaenornis brunneus) Мухарка сіровола (Melaenornis fischeri) Мухарка брунатна (Melaenornis chocolatinus) Мухарка ліберійська (Melaenornis annamarulae) Мухарка жовтоока (Melaenornis ardesiacus) Мухарка чорна (Melaenornis edolioides) Мухарка південна (Melaenornis pammelaina) Мухарка бліда (Melaenornis pallidus) Мухарка бура (Melaenornis infuscatus) Мухарка попеляста (Melaenornis microrhynchus) Мухарка білочерева (Melaenornis mariquensis) Мухарка строката (Melaenornis silens) За результатами молекулярно-генетичного дослідження, опублікованого в 2010 році, до роду були включені чотири види, яких раніше відносили до роду Бура мухарка (Bradornis), та один вид, якого раніше відносилли до роду Строката мухарка (Sigelus). Етимологія Наукова назва роду Melaenornis походить від сполучення слів — чорний і — птах. Примітки Мухоловкові Роди птахів
3256427	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Рибацьке (значення)	Рибацьке (значення) Рибацьке — станція Невсько-Василеострівної лінії Петербурзького метрополітену Рибацьке — залізнична станція Жовтневої залізниці. Рибацьке — селище Маріупольського району Донецької області. Рибацьке — зникле село в Ленінському районі Криму. Рибацьке — зникле село в Чорноморському районі Криму. Див. також Рибальське Рибаче (значення)
2874511	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D1%94-%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D1%96	Мадає-Нові	Мадає-Нові — село в Польщі, у гміні Лютомерськ Паб'яницького повіту Лодзинського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Серадзького воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Паб'яницького повіту
2781968	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BC%D0%B0%20%D0%AE%D0%BD%D0%B0%D0%B9%D1%82%D0%B5%D0%B4	Кагама Юнайтед	Кагама Юнайтед — професіональний танзанійський футбольний клуб з міста Шиньянга. Домашні матчі проводить на стадіоні «Камбараж», який вміщує 20 000 глядачів. Посилання Профіль клубу на сайті worldfootball.net Футбольні клуби Танзанії
150900	https://en.wikipedia.org/wiki/Vermilion%2C%20Ohio	Vermilion, Ohio	Vermilion, Ohio Vermilion is a city in Erie and Lorain Counties in the U.S. state of Ohio, on Lake Erie. Its population was 10,659 at the 2020 census. Located about 35 miles west of Cleveland and 17 miles east of Sandusky, it is part of the Cleveland metropolitan area and Sandusky micropolitan area. History Vermilion was initially settled in the early 19th century and incorporated as a village in 1837. The city took its name from the nearby Vermilion River. It developed as a fishing and small-boat harbor. In 1847, the Congress of the United States built the Vermilion Lighthouse to aid navigation on Lake Erie. As commerce grew in larger nearby cities, the Vermilion River proved inadequate to large commercial traffic. Later, recreational boating became very popular. During the early 20th century, the area became known as a resort community, featuring many beaches and cottages. Most structures were eventually converted to year-round use; many still are used as summer homes or vacation houses. Linwood Park in Vermilion is a good example. Merging with the nearby village of Vermilion-on-the-Lake in 1960, Vermilion became a city, straddling Lorain and Erie Counties. A local nonprofit group, Friends of Harbour Town, actively promotes tourism and the historical connection to Vermilion's roots as a maritime community, using the slogan "Harbour Town 1837". Geography According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which , or 1.53%, is covered by water. Demographics 2010 census As of the census of 2010, 10,594 people, 4,183 households, and 3,033 families were residing in the city. The population density was . The 4,919 housing units averaged . The racial makeup of the city was 99.8% White, 0.001% African American, 0.002% Native American, 0.00003% Asian, 0.00005% from other races, and 1.8% from two or more races. Hispanics or Latinos of any race were 0.0% of the population. Of the 4,183 households, 30.8% had children under 18 living with them, 56.5% were married couples living together, 11.3% had a female householder with no husband present, 4.7% had a male householder with no wife present, and 27.5% were not families; 22.9% of all households were made up of individuals, and 10.1% had someone living alone who was 65 or older. The average household size was 2.50, and the average family size was 2.91. The median age in the city was 43.5 years; 22.6% of residents were under 18, 7.1% were between 18 and 24, 22.6% were 25 to 44, 31% were 45 to 64, and 16.8% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 48.6% male and 51.4% female. 2000 census As of the census of 2000, 10,927 people, 4,254 households, and 3,113 families were residing in the city. The racial makeup of the city was 94.8% White, 0.2% African American, 0.2% Native American, 0.3% Asian, 0.08% from other races, and 1.6% from two or more races. Hispanics of any race were 2.8% of the population. Of the 4,254 households, 32.4% had children under 18 living with them, 59.8% were married couples living together, 9.8% had a female householder with no husband present, and 26.8% were not families. About 22.4% of all households were made up of individuals, and 8.4% had someone living alone who was 65 or older. The average household size was 2.54, and the average family size was 2.97. In the city, the age distribution was 25.3% under 18, 6.9% from 18 to 24, 27.5% from 25 to 44, 27.6% from 45 to 64, and 12.6% who were 65 or older. The median age was 39 years. For every 100 females, there were 93.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.3 males. The median income for a household in the city was $29,926, and for a family was $57,311. Males had a median income of $41,269 versus $25,195 for females. The per capita income for the city was $23,635. About 4.1% of families and 5.4% of the population were below the poverty line, including 5.6% of those under age 18 and 6.8% of those age 65 or over. Arts and culture Vermilion was previously described as the "Village of Lake Captains", with many captains' homes in the Harbour Town Historic District. Housing styles in the district include Victorian, Italianate, Arts and Crafts, and Queen Anne. Community-wide revitalization efforts have been promoted since the 1970s, encouraging property owners and citizens to retain historic qualities. The Vermilion Lagoons neighborhood is one of the first planned residential communities on the water in the United States, with construction starting in 1928. Cultural attractions Over 150,000 people visit Vermilion for the Woollybear Festival; it includes the longest parade in Ohio. The Festival of the Fish is a three-day event each June. Parks and recreation Vermilion harbor features sandy beaches, recreational boating, jet skis, canoeing, and sailboats. Shipbuilding was once the major industry there. Vermilion is home to over 12 parks and facilities, including the Vermilion River Reservation, featuring the Bacon Woods and Mill Hollow areas on each side of the Vermilion River, which runs through the reservation and directly out to Lake Erie. Picnic shelters and trails are located in Vermilion. Education The Vermilion School System provides public school education for area children from kindergarten through 12th grade, with vocational and professional education opportunities at the EHOVE Career Center. The Vermilion Institute of Technology (VIT) is a private, independent scholars institute involved in teaching and research. VIT delivers certification programs for electrical technicians, appliance repair, and structured innovation and inventive problem solving (TRIZ) for science, engineering, business, healthcare, and government. Lake Ridge Academy, a private grade school and high school in nearby North Ridgeville, offers daily school bus service for Vermilion students. St. Mary's parochial school has been serving preschool and grades K-6 since 1956 The Lucy Idol Center, located on the edge of town, offers nonresidential care for disabled children and adults. Bowling Green State University (Firelands campus) and Lorain County Community College, both accredited schools offering four-year and advanced degrees, are located within a 20-minute drive of Vermilion. Vermilion High School's sports teams are called the "Sailors". Notable people Albert D. Baumhart, Jr., member of the United States House of Representatives Phoebe Judson, American pioneer Allie LaForce, Miss Ohio Teen USA 2005, Miss Teen USA 2005 Andy Oliver, former Major League Baseball pitcher Lester Allan Pelton, inventor of the Pelton wheel impulse water turbine Sophia Steinbrenner, president of Great Lakes shipping fleet, Kinsman Transit Sister city Vermilion's sister city is Paimpol, France. References External links City of Vermilion official website Vermilion Chamber of Commerce Cities in Erie County, Ohio Cities in Lorain County, Ohio Populated places established in 1834 Ohio populated places on Lake Erie Cleveland metropolitan area Cities in Ohio 1834 establishments in Ohio
6869273	https://en.wikipedia.org/wiki/Feodorovskaya%20Icon%20of%20the%20Mother%20of%20God	Feodorovskaya Icon of the Mother of God	Feodorovskaya Icon of the Mother of God The Feodorovskaya Icon of the Mother of God, also known as Our Lady of Saint Theodore and the Black Virgin Mary of Russia, is the patron icon of the Romanov family. It is one of the most venerated icons in the Upper Volga region. Her feast days are March 14 (27) and August 29. Church lore Since the Feodorovskaya follows the same Byzantine Eleusa (Tender Mercy) type as the Theotokos of Vladimir, pious legends declared it a copy of that famous image, purportedly created by Saint Luke. In Greek, Theotokos means "God-bearer". At the beginning of the XII century it was kept in an old wooden chapel near the city of Kitezh. It is believed that, before the Mongol invasion of Rus, the icon was kept in a monastery near the town of Gorodets-on-the-Volga. After the Mongols sacked and burnt the town, the icon disappeared and was given up for lost. Several months later, on 16 August 1239, Prince Vasily of Kostroma wandered while hunting in a forest. While trying to find his way out of a thicket, he saw an icon concealed among fir branches. When he reached out to touch it, the icon mysteriously rose up in the air. The awestruck prince informed the citizens of Kostroma about the miracle he had witnessed and returned with a crowd of people to the forest. They fell prostrate before the icon and prayed to the Theotokos. They carried the icon to the city and placed it in the Assumption Cathedral. A conflagration destroyed the cathedral and most of its icons soon thereafter, but the Feodorovskaya was found intact on the third day after the fire. The people of Gorodets, at a distance to the east from Kostroma, learned about the miracle of the survival of the icon in the fire. They recognized the newly found icon as the one that used to be in their church. Church legends differ as to why the icon was named after Saint Theodore Stratelates (Feodor Stratilat), not to be confused with Theodore Tyro). One explanation is that, during Vasily's absence in the forest, several residents of Kostroma claimed to have seen an apparition of Saint Theodore come up to the city with an icon in his hands. A wedding gift? Since the icon was overwritten several times during its history, by the time of the Russian Revolution of 1917, the image had nearly disappeared. Art historians disagree about when and where the icon was created. Some propose an early 11th-century date; others date it as late as the turn of the 14th century. On the reverse side of the Feodorovskaya is an image representing Saint Paraskeva, a saint whose veneration started in the Novgorod Republic at the turn of the 13th century. Scholars believe that the image of Saint Paraskeva is contemporaneous with the image of the Theotokos on the other side. This dating seems to confirm the Novgorodian origin of the icon, as it was only in the 15th century that the veneration of Saint Paraskeva spread to other parts of the country. The saint's noble dress may indicate that the icon was intended as a wedding gift to a princess whose patron saint was Saint Paraskeva. According to Vasily Tatishchev, the only such princess known in the Rurikid family was Alexandra of Polotsk, the wife of Saint Alexander Nevsky of Novgorod. The feast day of St. Alexandra coincides with that of Saint Paraskeva (20 March). In the Rurikid family, it was customary for a groom to present his bride an icon representing her patron saint. On these grounds, Byzantine expert Fyodor Uspensky concluded that the Feodorovskaya was presented by Alexander Nevsky to his wife on the occasion of their wedding in 1239. If this theory is correct, the revered image of the Theotokos could have been commissioned by Alexander's father, Yaroslav II of Russia. His Christian name was Feodor and his patron saint was Theodore Stratelates. There may have been several reasons why the icon could have surfaced in Gorodets or Kostroma. It is known that Alexander Nevsky had a palace in Gorodets and that he died in this town. Veneration Up to the 17th century, the icon was little known outside Gorodets and Kostroma. After 1613, its fame spread when the adolescent Mikhail Romanov had been elected as the new Russian tsar. Romanov lived in Kostroma with his mother, Xenia, who had been forced by the regent Boris Godunov to "take the veil" (join a convent and withdraw from public life). At first the nun advised her only son to stay in Kostroma and decline the offer of the Monomakh's Cap, or the position of tsar. She noted that three previous tsars had been either murdered or disgraced. Ksenia blessed her son by giving him a copy of the Feodorovskaya. She asked the icon to protect Mikhail and his royal descendants. The young tsar took a copy of the icon with him to Moscow, where it came to be regarded as the holy protectress of the Romanov dynasty. Apart from Kostroma, the Feodorovskaya has been venerated in nearby Yaroslavl, where some of the oldest copies of the icon may be found. In 1681, the icon appeared in a dream to Ivan Pleshkov, who had been paralysed for 12 years. He was commanded to go to Kostroma, procure a copy of the icon, bring it back to Yaroslavl and to build a church for its veneration. As soon as he was cured of palsy, Pleshkov commissioned Gury Nikitin, the most famous wall-painter of 17th-century Russia, who hailed from Kostroma, to paint a copy of the miraculous icon. The Fyodorovskaya Church was built to house the icon, with funds provided by ordinary people. A treatise details its construction and the miracles attributed to the icon in Yaroslavl. The church was consecrated on 24 July 1687. After the Communists destroyed the Dormition Cathedral of Yaroslavl during the Russian Revolution, the Fyodorovskaya Church served as the cathedral for the city and the archdiocese of Rostov, the oldest in Russia. The cathedral was rebuilt in 2005. Another copy of the icon has been venerated in Gorodets, especially after the Feodorovsky Monastery was re-established in the early 18th century. A new copy of the icon was brought to it from Kostroma. This image was fitted into a golden riza inlaid with precious stones, so as to rival the original by its sumptuous decoration. During the annual Makariev Fair, the icon was brought for veneration to Nizhny Novgorod. Western Christian women who married into the House of Romanov and converted to Russian Orthodoxy often took Feodorovna as patronymic in honour of the Feodorovskaya icon. Examples include two empresses Maria Feodorovna (Sophie Dorothea of Württemberg and Dagmar of Denmark); two empresses Alexandra Feodorovna (Alix of Hesse and Charlotte of Prussia); and grand duchesses Anna Feodorovna (Juliane of Saxe-Coburg-Saalfeld), Victoria Feodorovna (Victoria Melita of Saxe-Coburg and Gotha) and Elizabeth Feodorovna (Elisabeth of Hesse and by Rhine). When the tercentenary of the Romanov dynasty was celebrated in 1913, Nicholas II of Russia commissioned a copy of the Gorodets icon, which he placed at the Royal Cathedral of Our Lady Saint Theodore, constructed to a design by Vladimir Pokrovsky in the town of Tsarskoye Selo. It is said that Nicholas II could not have had a copy from the original image because the icon in Kostroma had blackened so badly that the image was hardly visible. This was interpreted as a bad sign for the Romanov dynasty. Indeed, the Romanovs were dethroned four years later during the Russian Revolution. Unlike the other great icons of Russia, the Feodorovskaya was not transferred to a museum, because the image was impossible to discern. The Black Virgin was given to the sect of obnovlentsy, which had it restored in Moscow in 1928. After the sect was dissolved in 1944, the icon reverted to the Russian Orthodox Church. It deposited the icon in the famous Resurrection Church on the Lowlands in Kostroma. In 1991 the icon was moved from there to the revived Epiphany Cathedral in the same city. Recently encased in a new chasuble, the icon is still venerated at the convent associated with the cathedral. See also Eleusa icon References External links Feodorovskaya icon on the website of the Russian Orthodox Church Marian apparitions Shrines to the Virgin Mary Russian icons 12th-century paintings Theodore House of Romanov Paintings of the Madonna and Child
5990384	https://en.wikipedia.org/wiki/Barbara%20Nichols	Barbara Nichols	Barbara Nichols Barbara Marie Nickerauer (December 10, 1928 – October 5, 1976), known professionally as Barbara Nichols, was an American actress who often played brassy or comic roles in films in the 1950s and 1960s. Early life and career Nichols was born Barbara Marie Nickerauer to George and Julia Nickerauer and was raised in Queens, New York. Early in her career, Nichols was a showgirl when a club owner offered her a much higher salary to perform striptease. She declined the offer, keeping her focus on becoming an actress. She began modeling for cheesecake magazines in the late 1940s and eventually was considered a minor rival to Marilyn Monroe. On Broadway, she appeared in the 1952 revival of Pal Joey (she also appeared in the 1957 film version) and in Let It Ride (1961). In the mid-1950s, she moved to Hollywood and began appearing in showy supporting roles in A-films, such as Miracle in the Rain (1956), The King and Four Queens (1956), The Naked and the Dead (1958), The Pajama Game (1957), Sweet Smell of Success (1957), That Kind of Woman (1958), and Where the Boys Are (1960), with high-profile actors, including Clark Gable, Susan Hayward, Sophia Loren, and Doris Day. One of her few starring roles was in the 1965 science-fiction film The Human Duplicators. Her final film was Won Ton Ton, the Dog Who Saved Hollywood in 1976. Nichols was a frequent guest star on many television series, including It's a Great Life, The Jack Benny Television Show, The Twilight Zone (in the episode "Twenty Two" S2 E17 1961), The Untouchables, The Travels of Jaimie McPheeters, Going My Way, Batman (episodes 35 and 36), Hawaii Five-O, Green Acres and The Beverly Hillbillies. Death Nichols died on October 5, 1976, at Cedars-Sinai Medical Center in Los Angeles from liver failure due to complications of a damaged spleen and liver reportedly sustained in separate automobile accidents many years earlier. She is interred at Pinelawn Memorial Park in Farmingdale, New York. Filmography References External links 1928 births 1976 deaths 20th-century American actresses American female models American film actresses American musical theatre actresses American stage actresses American television actresses Burials in New York (state) Deaths from liver failure Actresses from Queens, New York 20th-century American singers 20th-century American women singers American people of German descent
6266308	https://en.wikipedia.org/wiki/Cold%20War%20Kids	Cold War Kids	Cold War Kids are an American indie rock band from Long Beach, California. Band members are Nathan Willett (vocals, piano, guitar), Matt Maust (bass guitar), David Quon (guitar, backing vocals), Matthew Schwartz (keyboards, backing vocals, guitar, percussion), and Joe Plummer (drums, percussion). Former members of the band include Dann Gallucci (guitar, keyboards, percussion), Matt Aveiro (drums, percussion), and Jonnie Russell (guitar, vocals, piano, keyboards, percussion). Forming in 2004 in Fullerton, California, the Cold War Kids' early releases came from independent record label Monarchy Music. In 2006, the band signed with Downtown/V2 and released their major label debut Robbers & Cowards to cult appeal from fans and critics. 2008's Loyalty to Loyalty and 2011's Mine Is Yours saw the band develop different musical sounds and lyrical content throughout to mixed reviews. The band's seventh studio album, New Age Norms 1, was released on November 1, 2019. History 2004–2006: early years and Robbers & Cowards The members of Cold War Kids met at Biola University. They formed a band in 2004 when they would meet regularly in Jonnie Russell's apartment above a restaurant called Mulberry Street in downtown Fullerton. Maust came up with the band's name around 1997, during his travels in Eastern Europe with his brother, where they found a park in Budapest with missing statues, taken away after Communism fell. Seeing that there was a playground in the park, Maust said "...being in that environment just made the phrase 'Cold War Kids' pop into my head. I may have heard it before. I'm a Cold War kid, too – I was born in 1979." Maust used the name for his personal website, but then he repurposed it after the band decided to use the name. The band relocated to Whittier, California, and began recording their first demo, which Monarchy Music released as the EP Mulberry Street (based on the restaurant where they regularly met) in spring 2005. Between tours, the band released two more EPs: With Our Wallets Full and Up in Rags, in 2006. Monarchy Music would re-release those EPs as one compilation album titled Up in Rags/With Our Wallets Full in 2006. In summer 2006, Cold War Kids signed with Downtown Records and started work on their debut album. The album titled Robbers & Cowards was released on October 10, 2006, with sales close to 200,000 copies. Critics were impressed with the band's blues rock sound and lyrics that told morose tales of yesteryear: Joe Tacopino of PopMatters said that "These ambitious youngsters are definitely worth the trip, even without the ostentatious vocal harmonies." Jeff Weiss of Stylus Magazine called the album "[It's] a good debut, maybe even a very good one. Whether or not this band will achieve greatness remains anybody's guess." One of the album's biggest detractors came from Marc Hogan of Pitchfork, who criticized the band for its songwriting, melodies, and Christian symbolism, saying that "Robbers and Cowards insults our intelligence a few times too often." Cat Dirt Sez of the San Diego CityBeat said that Hogan's review was an example of lazy journalism, with lead guitarist Jonnie Russell saying that the reviewer wanted a wittier approach to the album rather than a thoughtful assessment of it. 2008: Loyalty to Loyalty After two years of non-stop worldwide touring and an eventual relocation to Long Beach, California, Cold War Kids went back into the studio in spring 2008 with the producer of their first record, Kevin Augunas. Nathan described the record making process: "Throughout the record making process, we would write songs in our own little practice studio, then we'd go into the studio for, like, two days and record three or four songs, then go back into our own practice studio for, like, a few weeks. So really it was over the span of four months or something. Actual studio days probably like 15 days. We don't love being in a studio; we focus more on the writing." Cold War Kids' second album, Loyalty to Loyalty, represented a departure from its debut, featuring a lot of narrative storytelling, as well as political and philosophical references. In an interview with NPR, Nathan described the songwriting process for the album: "The choices that we make have always been organic ones, to try to grow at a rate that makes sense," Willett says. "Not necessarily talking about, 'Is there a great single? Is this a big breakthrough for us? Is this the next level for us?' But just write songs. Yeah, there is a stress, and the way we deal with it is to ignore it." Loyalty to Loyalty was released on September 23, 2008, to generally positive reviews from critics. Bart Blasengame of Paste called it "a better-than-solid album from a band that seemed equipped to someday make a classic one". James McMahon of NME said that "Almost in defiance of poor sales and cult following, CWK and their charming second album embody everything you hoped music might be." 2009–2011: Behave Yourself and Mine is Yours Cold War Kids spent the end of 2008 and most of 2009 on the road touring for Loyalty to Loyalty, highlighted by a national tour with Death Cab for Cutie. In between touring, the band returned to the studio to record what would become their seventh EP, Behave Yourself. In an interview with Flavorwire, Maust talked about the differences between this and Loyalty to Loyalty: "It's basically the happier, more vibrant songs that didn't really fit on the [Loyalty] album. We realized that in a way, we were starting to work ahead of ourselves, so this [EP] works as a nice bridge between records." Behave Yourself was released digitally on iTunes on December 21, 2009, and given a physical version on January 19, 2010. Cold War Kids went back into the studio in February 2010. Willett, when speaking to Filter Magazine, said, "Album three is in the works now. We are working with a producer named Jacquire King. He has a sweet and eclectic roster of Modest Mouse, the last Norah Jones record, Tom Waits' Mule Variations, the last Kings of Leon record...So, he is going to work miracles with us. All of our music has always been written entirely by us, without any influence, so to have him step in and help us with the direction is tremendous. I was just watching the Wilco Documentary again, and I think that in many ways Wilco is to country/Americana as Cold War Kids is to soul/punk. We are taking what we do to the next level on this record. The EP is the final reminder of the good old days of quick and fun, minimal Cold War Kids recording." Mine Is Yours was released on January 25, 2011, and garnered mixed reviews from critics. Billboard said that "the band has emerged with a set that's more inviting than its first but just as catchy." Sean O'Neal of The A.V. Club said that the album has "the bland sound of a band trading identity for ambition". Cold War Kids supported the album with a spring tour across North America that included festival appearances at Bonnaroo and Coachella. In February 2012, the band announced that lead guitarist Jonnie Russell left the band due to personal reasons. 2012–2015: Dear Miss Lonelyhearts and Hold My Home In January 2012, Cold War Kids announced that former Modest Mouse guitarist Dann Gallucci would take Russell's place in the band and premiere on their new single "Minimum Day". On January 15, 2013, the band announced a new single, "Miracle Mile", for their fourth album, Dear Miss Lonelyhearts. The latter was released on April 2, 2013. They followed that up with an EP titled Tuxedos, released on September 17, 2013. They promoted both efforts with a U.S. headline tour that ended on November 6, 2013. In November 2013, they announced that a fifth album was in the works. On November 10, 2013, the Orange County Register reported that drummer Matt Aveiro had left the band, and that Modest Mouse drummer Joe Plummer would be holding his place indefinitely. In March 2014, Cold War Kids collaborated with Belgian brewer Stella Artois and sonic inventor Andy Cavatorta for a project titled "Chalice Symphony" that involved using the brewer's famous drinking glasses as instruments for the band to use to record the track "A Million Eyes". The behind-the-scenes videos were used as commercials and were uploaded on the brewer's YouTube page. The song was released on iTunes on March 3, 2014, and the music video that went along with the track premiered on YouTube on April 4, 2014. In May 2014, Willett and Maust worked on a side project with We Barbarians' Nathan Warkentin called French Style Furs. The project's debut album, Is Exotic Bait, was released on July 8, 2014. The album was recorded with the assistance of Nick Launay, and the lyrics used were adapted from the poetry of twentieth-century Catholic monk and philosopher Thomas Merton. On July 15, 2014, Cold War Kids released the first single, "All This Could Be Yours", from their fifth album Hold My Home, which was released on October 21. The release of Hold My Home had drummer Joe Plummer and multi-instrumentalist/singer Matthew Schwartz being credited as proper members of the band on the album's liner notes as opposed to touring members as previously credited. The album also spawned the single "First" in February 2015. Despite mixed reactions from critics on the overall quality and consistency of the album, "First" went on to chart at number 1 on the Billboard Alternative Songs chart, making it the band's highest charting single ever. 2016–2018: L.A. Divine On March 16, 2016, Cold War Kids announced via their Instagram the departure of lead guitarist Dann Gallucci and that he was to be replaced by We Barbarians' David Quon. On October 31, 2016, Cold War Kids released a single called "Locker Room Talk", as part of the 30 Days, 50 Songs project protesting Donald Trump's presidential run. The band stated that "At this point in the game, taking a shot at Trump almost feels unnecessary. Too easy. More negativity. We're all so tired of him. But when I heard Death Cab's song, I realized that's a mistake. It's important to state the obvious, to express those feelings in a song. Even if it's maybe redundant, it feels great to let it all out!" On February 2, 2017, Cold War Kids released the lead single, entitled "Love Is Mystical", to their sixth studio album, L.A. Divine, which was released on April 7, 2017. On December 7, 2018 Cold War Kids released the double disc compilation album This Will All Blow Over In Time, featuring radio singles as well as unreleased and rare tracks. 2019 to present: New Age Norms and Cold War Kids On November 1, 2019, Cold War Kids released their seventh studio album, New Age Norms 1. The band released "Complainer" and "4th of July" as a double single ahead of its release on June 18. Cold War Kids set a fall U.S. headlining tour to promote the album. The album was followed by New Age Norms 2 and 3 in 2020 and 2021 respectively; the albums were intended to form a trilogy in which the band explored more topical songwriting. During the summer of 2023, the band opened for Tears for Fears for the resumption of their tour behind the album The Tipping Point. On November 3, the band's tenth studio album, Cold War Kids was released . The band are expected to tour in 2024 to promote their new album. Musical style and influences AllMusic's Heather Phares cites Bob Dylan, Billie Holiday, Jeff Buckley, and The Velvet Underground as influences for the band's blues rock-influenced indie rock sound. The band has identified other major influences as Fiona Apple, Nick Cave, Led Zeppelin, Radiohead, The Smiths, U2, and Tom Waits. Members Current members Nathan Willett – lead vocals, piano, guitar, percussion (2004–present) Matt Maust – bass guitar (2004–present) Joe Plummer – drums (2013–present) Matthew Schwartz – keyboards, guitar, backing vocals, percussion (2014–present; touring musician 2013–2014) David Quon – guitar, backing vocals (2016–present) Former members Jonnie Russell – guitar, backing vocals, percussion, piano, keyboards (2004–2012) Matt Aveiro – drums (2004–2013) Dann Gallucci – guitar, keyboards, percussion (2012–2016) Timeline Discography Albums Studio albums Live albums Compilation albums Extended plays Singles As lead artist As featured artist Promotional singles Other charted songs Notes References External links 2004 establishments in California American blues rock musical groups Biola University Capitol Records artists Downtown Records artists Indie rock musical groups from California MapleMusic Recordings artists Musical groups established in 2004 Musical quartets from California Musical quintets from California V2 Records artists
16798222	https://en.wikipedia.org/wiki/Franti%C5%A1ek%20Kriegel	František Kriegel	František Kriegel (10 April 1908 – 3 December 1979) was a Czechoslovak politician, physician, and a member of the Communist Party reform wing of the Prague Spring (1968). He was the only one of the political leaders who, during the Warsaw Pact invasion of Czechoslovakia, declined to sign the Moscow Protocol. Early life František Kriegel was born in Stanisławów (today Ivano-Frankivsk), Austria-Hungary (present Ukraine) to the family of a Jewish builder. His father died when František was ten, and the family became dependent upon help from František's grandfather. Due to the fierce anti-semitism in Galicia of that time, young Kriegel left home to study medicine at German part of Charles University in Prague (instead of the nearby Lviv University where there was an unofficial Jewish quota in place). His mother could only give him a little money and six white shirts. Prague Kriegel had to earn a living in a shoemaker's shop or as an extra in the theatre (he even sold sausages in football stadiums), but he enjoyed an independent life in the highly tolerant society of 1920s Czechoslovakia. During the Great Depression, he joined the Communist Party of Czechoslovakia (KSČ) and believed that social and national justice would solve the problem of the poor and the Jewish question. He became a doctor of medicine in 1934 and started his career in the I. Internal Medicine Clinic in Prague. Spain and the Far East In December 1936, Kriegel joined the International Brigades to fight against Spanish nationalists of General Franco in the Spanish Civil War. He served as a doctor and gained the rank of major. After the defeat of Republicans in 1939, Kriegel crossed the Pyrenees to France where he was interned in Saint-Cyprien and then in Camp Gurs. A return to Czechoslovakia was impossible because it had been occupied by Nazi Germany. Kriegel accepted an assignment from the Norwegian Red Cross to go as a doctor to China to help in the Second Sino-Japanese War. He joined a group of 20 doctors, among them Friedrich Kisch (1894–1968), brother to Egon Erwin Kisch. During the siege of Walawbum, he treated nearly 50 injured soldiers. Toward the end of the war, he served with Chinese and American units in India and Burma where he witnessed the victory of the Allies in October 1945. Back in Czechoslovakia Kriegel returned to Czechoslovakia in November 1945 and, while continuing to work as a doctor, he involved himself in the political work of the Communist Party. He was a member of the KSČ Regional Committee in Prague and was working as a secretary in Lidové milice (People's Militias) when the KSČ seized control of the country in February 1948. He was appointed as the undersecretary of the Ministry of Health in 1949. During the political purges of the party in the 1950s, Kriegel had to leave the ministry and worked as a doctor for the Tatra company. He resumed his medical career in 1957 and became chief physician at the Vinohrady hospital in Prague. In 1960, he went to Cuba as an adviser of the Fidel Castro's government on the organisation of medical care – thus he was there at the time of the Cuban Missile Crisis. When he returned to Czechoslovakia, Kriegel refused a post in the party organisation but stood as a member of the National Assembly and was elected in 1964. Finally, he became a member of the Central Committee of KSČ in 1966, though he was opposed to the conservative neo-Stalinist stream in the party. When Alexander Dubček was elected the first secretary of the Central Committee of KSČ in January 1968, Kriegel was one of the main proponents of the democratic wing of the party. Throughout this period, he did not give up his medical career; he worked as chief physician first at the Rheumatic Diseases Research Institute (1963–1965) and then at Thomayer hospital in Prague (1965–1969). Prague Spring In April 1968, Kriegel became the chairman of the Central Committee of the National Front (a coalition of the Communist Party and its allied satellite parties) and a member of Presidium of the Central Committee of KSČ. As one of the main personalities during the Prague Spring, he grew to be hated by Soviet officials as well as the conservative Czechoslovak Communists. During the Warsaw Pact invasion of Czechoslovakia on 21 August 1968, he and five other main representatives of the party were arrested by the Soviet KGB and Czechoslovak StB (Šalgovič) units and deported by plane to Moscow (the others were Alexander Dubček, Oldřich Černík, Josef Smrkovský, Josef Špaček, and Bohumil Šimon). Kriegel was treated particularly roughly, and made the target of anti-semitic insults. He was so distrusted by the Soviets that he was not allowed to be present during the negotiations of the two parties, and when he was asked to sign the text of the concluding statement he was the only one of 26 politicians to refuse. "Send me to Siberia or shoot me dead", he replied. He was eventually released with the others and accordingly, he voted against the Temporary Sojourn of the Soviet Army Treaty in October 1968 (with three other MPs). He was removed from the Central Committee and then expelled from the party in 1969. 1969–1979 In the last decade of his life, Kriegel worked for the opposition. He was among the first to sign Charter 77. On 18 September 1979, he was hospitalized with a heart attack. He died in a Prague hospital under police control on 3 December 1979, and his body was seized by the authorities to prevent any demonstrations at a funeral. He is buried together with his wife Riva Krieglova in Prague's Motol Cemetery near the Memorial to Victims of Communism. Legacy The František Kriegel Award is granted annually to a person who has fought for human rights. It was founded in Stockholm in 1987 and is funded by the Charter 77 Fund. In August 2014 the city council of Prague 2 municipality refused to grant him an honorary citizenship. References 1908 births 1979 deaths 20th-century Czech people Czechoslovak people of Polish descent Czechoslovak democracy activists Prague Spring International Brigades personnel Communist Party of Czechoslovakia politicians Czechoslovak people of the Spanish Civil War Jews from Galicia (Eastern Europe) Czech Jews Czech people of Polish-Jewish descent Politicians from Ivano-Frankivsk Charter 77 signatories Czech military doctors Czech rheumatologists Recipients of the Order of Tomáš Garrigue Masaryk, 1st class Czechoslovak physicians Charles University alumni
26158895	https://en.wikipedia.org/wiki/Azim%20Azimzade	Azim Azimzade	Azim Azimzade Azim Aslan oghlu Azimzade (7 May 1880 – 15 June 1943) was an Azerbaijani artist, satirist, and caricaturist. He was awarded the honorary title of People's Artist of the Azerbaijan SSR in 1927. Biography Azim Azimzade was born on 7 May 1880 in the village of Novxanı in the Baku Governorate of the Russian Empire, which is now present-day Azerbaijan. The son of an oil industry worker, he had four siblings, each of whom died before the age of 10. Azimzade received no artistic education and was self-educated; in 1906, he began publishing paintings concerning social and political issues in magazines, which represented the beginning of Azerbaijani satirical graphic art. Azimzade also actively participated in the Russian Revolution of 1905 and was the manager of the Department of Cultural Enlightenment of the People's Commissariat of Azerbaijan. After the revolution, Azimzade published a variety of works, including a book, easel graphics, book illustrations, paintings for satirical magazines and newspapers, drafts of costumes, decorations, political caricatures and posters. Nearly half of all the posters made by Azimzade contained anti-religious themes, however he also drew posters with a more political theme, such as one published in 1925 which portrays a peasant with a fork throwing a plunderer of the nation's property away from a village. His development of caricatures is closely related to the satirical Molla Nasraddin magazine, which was founded under ideas of the first Russian Revolution in 1905 and subsequently revived after the Russian Revolution in 1917. Azimzade worked closely with editor Jalil Mammadguluzadeh and published many illustrations and would become the chief artist of Molla Nasraddin. In 1923, he became a member of the Communist Party of the Soviet Union. In 1927, Azimzade was awarded the honorary title of People's Artist of the Azerbaijani SSR. It is believed that he evaded political repressions due to his acquaintance with Mir Jafar Baghirov, who was the first secretary of the Azerbaijan Communist Party and an admirer of Azimzade's work. Azimzade created 56 colored lithographs for the collected works of poet Mirza Alakbar Sabir, as well as pictures for works of Abdurrahim bey Hagverdiyev, Nariman Narimanov and Huseyngulu Sarabski. In 1927, Azimzade drew the illustrations for the children's fairy tales found in the Wild Ox poems of G.K. Sanily. In the 1930s, Azimzade completed a thematic series of watercolors which examined social inequality, such as Wedding of the Rich People and Wedding of the Poor People. In 1933, Azimzade exhibited posters in Moscow for the first time, at an exhibition of Azerbaijani artists, which were well regarded by the central press. In 1937, he published a collection of 26 paintings entitled Shadows of the Past. During the beginning of World War II, Azimzade actively participated in the creation of the Agitokon posters written in both Azerbaijani and Russian with other Soviet artists. Writers and poets such as S. Rahman, Y. Fidler, G. Stroganov, M. Seyidzade and Nigar Rafibeyli also collaborated with the artists on the posters. Azimzade would make a significant contribution to Soviet wartime anti-fascist caricatures, and drew more than 50 caricatures during the first two years of the war. One notable caricature Azimzade drew was called Lion and Kitten (1941), in which a caricature Adolf Hitler was ridiculed and compared to Napoleon, referencing the results of the Battle of Borodino in 1812. Azimzade died in 1943 at the age of 63. Legacy Baku is now home to the House-Museum of Azim Azimzade. A street in Baku, a museum, and the Artistic School of Azerbaijan,where Azimzade once taught and was director from 1932 to 1937, were all named in his honor. In 2002, a monument to Azimzade was erected near Heydar Aliyev Palace in Baku. Gallery References 1880 births 1943 deaths 20th-century Azerbaijani painters 20th-century Azerbaijani educators Azerbaijani cartoonists Azerbaijani satirists Azerbaijani scenic designers Communist Party of the Soviet Union members People from Absheron District Soviet Azerbaijani people People's Artists of the Azerbaijan SSR Artists from Baku Azerbaijani communists Soviet cartoonists Soviet caricaturists
5095337	https://uk.wikipedia.org/wiki/VCD%2015	VCD 15	VCD 15 — напівавтоматична штурмова гвинтівка, розроблена зброярем Верні-Карроном із Сент-Етьєна. VCD 15 базується на платформі AR-15, досить близької до військових версій гвинтівок M4 і M16. Оператори — спецпризначенці Королівського флоту Марокко Майбутні Примітки Автомати Франції
318969	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%81%D1%83%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA	Висунськ	Висунськ — село в Україні, у Березнегуватській селищній громаді Баштанського району Миколаївської області. Населення становить 2191 осіб. Історія Засноване у 1767 році. У 1802—1920 роках — містечко (посад), яке належало Херсонській губернії. Раніше носило назву Батуринець. 12 грудня 1885 року відкрито церковно-парафіяльну школу. Двічі на рік відбувався ярмарок з оборотом у 15 тис. рублів. Щотижня — базар. Населення становило 5 тис. осіб. Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2162 особи, з яких 1023 чоловіки та 1139 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 2189 осіб. Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Відомі уродженці Веденко Віктор Антонович (22 жовтня 1910 — 26 червня 1944) — учасник Другої світової війни, командир роти, лейтенант, Герой Радянського Союзу. Гелюта Василь Петрович (7 січня 1954 року) — український ботанік, міколог, доктор біологічних наук, заступник директора Інституті ботаніки імені М. Г. Холодного з наукових питань. Заморій Петро Костьович (25 червня 1906 — 25 березня 1975) — український геолог, геоморфолог, доктор геолого-мінералогічних наук, професор Київського університету. Ковтюх Єпіфан Іович (9 травня 1890 — 28 липня 1938) — радянський військовий діяч, герой громадянської війни, комкор. Див. також Висунська народна республіка 1919 року Примітки Посилання Погода в селі Висунськ . Села Баштанського району
999305	https://uk.wikipedia.org/wiki/FICO	FICO	FICO — розробник програмного забезпечення, направлених на прийняття зважених та обґрунтованих рішень. В портфель продуктів FICO входять аналітичні системи для автоматизації, оптимізації та уніфікації процесів прийняття рішень у всіх сферах діяльності підприємства (організації). Штаб-квартира компанії знаходиться в Міннеаполісі, Міннесота (США). Продукти FICO використовуються провідними світовими банками та фінансовими установами США. У фінансовій галузі продукти компанії застосовуються в першу чергу для прийняття рішень на всіх етапах роботи з кредитами. Загалом рішеннями компанії користуються клієнти з понад 80 країн. Компанія FICO також допомагає приватним особам покращити свій кредитний рейтинг через спеціалізований сайт компанії. Історія Компанія заснована в 1956 році як «Fair, Isaac and Company» (FICO) інженером Білом Фером (Bill Fair) та математиком Ерлом Ісааком (Earl Isaac). Спершу штаб-квартира компанії була розташована в Сан Рафаел (Каліфорнія, США). У 2003 році компанія була перейменована в «Fair Isaac Corporation». Переїзд штаб-квартири Спочатку FICO базувалася в Сан-Рафаелі, штат Каліфорнія, а у 2004 році перенесла свій головний офіс в Міннеаполіс, штат Міннесота. У 2013 році компанія перенесла свій головний офіс в Сан-Хосе, штат Каліфорнія. У 2016 році компанія відкрила офіс в Бозмен, штат Монтана, який згодом став її штаб-квартирою. Продукти FICO Debt Manager — рішення для автоматизації повного циклу роботи з простроченою заборгованістю FICO Capstone Decision Accelerator — продукт, який автоматизує діяльність по прийняттю рішень щодо видачі кредитів FICO Blaze Advisor — рішення для управління бізнес-правилами. Виноски Посилання Сайт компанії FICO Бізнесова аналітика Підприємства у галузі інформаційних технологій Програмне забезпечення добування даних та машинного навчання Підприємства Міннеаполіса Підприємства Нью-Йоркської фондової біржі Фінансові підприємства США Підприємства Каліфорнії Кредитний скоринг Сан-Рафаел Виробники програмного забезпечення США Компанії-розробники програмного забезпечення, розміщені в агломерації Сан-Франциської затоки Засновані в США 1956 Транснаціональні корпорації США
11190778	https://en.wikipedia.org/wiki/Jan%20Zachwatowicz	Jan Zachwatowicz	Jan Zachwatowicz (4 March 1900 – 18 August 1983) was a Polish architect, architectural historian, and restorer. Biography Zachwatowicz was born in Gatchina. He studied Industrial Civil Engineering at the Saint Petersburg Polytechnical University, and graduated from the School of Architecture at the Warsaw University of Technology in 1930. He was awarded with the SARP Honorary Award (1971). He was a professor of the Warsaw University of Technology (since 1946; he worked there since 1925), member of the Polish Academy of Sciences (since 1952), member of the Académie d'architecture in Paris (since 1967), member of the International Council on Monuments and Sites, general restorer of relics in Poland (from 1945 to 1957), chairman of the Architectural-Restoration Committee (since 1971), and chairman of the Civil Committee of Royal Castle in Warsaw Reconstruction. Zachwatowicz contributed to reorganization and enlargement of Polish restoration service. During the occupation of Poland (1939–1945) he took a part of teaching, protecting and saving works, i.e. set of relic buildings measurements (including The Market Square of Warsaw Old Town). From January 1945 he co-directed the Warsaw Reconstruction Office (f. Biuro Organizacji Odbudowy Warszawy). After World War II, many other historic buildings in Gdańsk, Poznań, and Wrocław were restored or rebuilt according to principles established by Zachwatowicz and his team. Among his many achievements was the rebuilding of St. John's Cathedral, Warsaw (1960). He was a scholar with over 200 major publications to his credit. He was the father of Krystyna and Katarzyna Zachwatowicz. He died in Warsaw, aged 83. Selected works Ochrona Zabytków w Polsce (1965) Architektura polska (1966) Sztuka polska przedromańska i romańska do schyłku XIII wieku (1971; collective work) Zamek Królewski w Warszawie (1972) References Inline General External links Testimony of Jan Zachwatowicz about German policy in occupied Warsaw - Chronicles of Terror collection 1900 births 1983 deaths Architectural historians Warsaw University of Technology alumni Saint-Petersburg State University of Architecture and Civil Engineering alumni Academic staff of the Warsaw University of Technology Recipients of the Order of Polonia Restituta (1944–1989) 20th-century Polish historians 20th-century Polish architects Recipients of the State Award Badge (Poland) People from Tsarskoselsky Uyezd Burials at Powązki Cemetery
4312445	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%81%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%28%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%80%29	Галас Іван Іванович (гончар)	Галас Іван Іванович (гончар) Іван Іванович Галас (3 листопада 1926, Влагово — 22 жовтня 2004, Вільхівка) — український гончар, майстер художньої кераміки; член Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1991 року. Брат гончара Михайла Галаса. Біографія Народився 3 листопада 1926 року в селі Влаговому (тепер село Вільхівка Хустського району Закарпатської області, Україна). Гончарству навчився у свого батька. До 1987 року працював у керамічному цеху Іршавського промислового комбінату. Помер у Вільхівці 22 жовтня 2004 року. Творчість Створював декоративний і декоративно-ужитковий посуд, який прикрашав рослинним та геометричним орнаментами, виконаними підполивним розписом із використанням техніки «урізу». Брав участь у всеукраїнськиї, всесоюзних та зарубіжних мистецьких виставках. Роботи майстра зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Література Українські гончарі Митці Закарпатської області Персоналії:Хустський район Члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України
4969597	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%B0%20%D0%A1%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A8%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0	Гаджиєва Сакінат Шихамедівна	Гаджиєва Сакінат Шихамедівна Сакінат Шихамедівна Гаджиєва (15 жовтня 1914, Башликент Дагестанської області — 22 грудня 2003, Махачкала, Росія) — радянська дагестанська етнографиня, доктор історичних наук, професорка, заслужений діяч науки Російської РФСР (1971) та Дастанської області. Життєпис У 1928 році Сакінат Гаджиєва вступила до педагогічного технікуму Буйнакська, а пізніше перевелася до Дербенту та закінчила навчання у 1931 році . Потім працювала вчителькою, 1940 року завершила навчання в Дагестанському педагогічному інституті та була призначена спочатку директором середньої школи Каякентського району, а потім інспектором Міністерства освіти Дагестанської АРСР. Протягом кількох років Сакінат Гаджиєва очолювала Державний жіночий педагогічний інститут. 1949 року вона вступила до аспірантури Інституту етнографії імені Міклухо-Маклая у Москві, де її науковим керівником був відомий вчений — кавказознавець, доктор історичних наук Марк Косвен . Закінчивши навчання в аспірантурі та успішно захистивши кандидатську дисертацію у 1952 році, Сакінат Гаджиєва стала співробітником Інституту історії, мови та літератури імені Г. Цадаси Дагфілії АН СРСР. 1958 року вона очолила відділ археології та етнографії цього ж інституту. У 1972 році після виділення з його структури відділу археології Сакінат Гаджиєва залишилася обіймати посаду завідувача відділу етнографії, яким керувала до 1986 року. Саме під її керівництвом відділ етнографії виріс у великий науковий підрозділ, який розробляє актуальні проблеми етнології Дагестану та Кавказу. Гаджиєва — великий організатор науки. З 1981 року під її керівництвом розроблялася велика колективна тема «Нечисленні народи Дагестану: історико-етнографічні дослідження». Самою Сакінат Гаджиєвою написано 120 наукових праць, з них 22 монографії, в яких виявлено високий рівень традиційної культури народів Дагестану, паралелі окремих елементів у побуті народів Дагестану, Кавказу та Передньої Азії . Крім плідної науково-дослідної діяльності, вчена брала активну участь у суспільному житті республіки. Вона обиралася до Рад народних депутатів різних рівнів, була членом радянського комітету тюркологів, радянського комітету солідарності країн Азії та Африки, членом Президії Дагестанського товариства «Знання» та інших громадських організацій. Заслуженою оцінкою багаторічної плідної праці Сакінат Гаджиєва у вітчизняній науці стало присудження їй почесних звань «Заслужений діяч науки ДАРСР» (1965) та «Заслужений діяч науки Російської Федерації» (1971). Наукові праці «Кумики» (два видання — 1961 та 2002 років), «Матеріальна культура кумиків», «Матеріальна культура ногайців», «Нариси історії сім'ї та шлюбу у ногайців», «Дагестанські терекеменці», «Дагестанські азербайджанці», «Формування та розвиток нової обрядовості в Дагестані», «Аталіцтво та побратимство в Дагестані», «Традиційний землеробський календар та календарні обряди кумиків», «Жінки Радянського Дагестану» (у співавторстві), «Дагестанська сім'я сьогодні» (у співавт.), «Сім'я та сімейний побут народів Дагестану», «Матеріальна культура даргінців» (у співавт.), «Сім'я та шлюб у народів Дагестану», «Старовинний землеробський календар народів Дагестану» (у співавт.), "Одяг народів Дагестану: XIX — початок XX ст.", «Одяг народів Дагестану: Історико-етнографічний атлас» (у співавт.). Нагороди Орден «Знак Пошани» (1975) Дружби народів (1993) «Відмінник народної освіти» (1948). сімома медалями та грамотами Президії Верховної Ради Дагестанської АРСР. Див. також Кунацтво Примітки Коментарі Виноски Посилання Заслужені діячі науки Дагестанської АРСР Російські етнографи Випускники Дагестанського державного педагогічного університету Заслужені діячі науки РРФСР Кавалери ордена Дружби народів Кавалери ордена «Знак Пошани» Доктори історичних наук Статті з джерелами з Вікіданих Померли в Махачкалі Померли 2003 Померли 22 грудня Персоналії за алфавітом Народились 1914 Народились 15 жовтня
5140171	https://en.wikipedia.org/wiki/One%20Missed%20Call%20%282003%20film%29	One Missed Call (2003 film)	One Missed Call (2003 film) is a 2003 Japanese horror film directed by Takashi Miike. The film is based on the novel Chakushin Ari by Yasushi Akimoto. The plot revolves around Yumi Nakamura, a young psychology student whose friend Yoko gets a strange voice message on her cell phone. When Yumi receives a call with the date and time of her death, she struggles to save herself and learn the truth behind the calls. In 2008, the film was remade into a critically panned English-language adaptation. Plot While out at a pub with friends, Yoko Okazaki misses a call on her cell phone, but the caller ID says it's from herself. She and her friend Yumi Nakamura listen to Yoko's voice message, dated two days into the future, where she says it's starting to rain, followed by a horrendous scream. Two days later, Yumi receives a call from Yoko and realizes that Yoko is on the same routine as the voicemail. Yoko screams as she is violently thrown off an overpass onto a speeding train; her severed hand is seen dialing a number. Although authorities assume suicide, her schoolmates recall similar deaths that were preceded by voicemails. Yoko's boyfriend Kenji Kawai tells Yumi he got a voicemail from himself dated two days after. Kenji is pulled down an elevator shaft unexplainably and a red jawbreaker candy falls out of his mouth as his phone dials another number by itself. A nervous Yumi invites her friend Natsumi Konishi to stay with her. Yumi turns both of their cell phones off, but Natsumi still receives a call from her own number. Rather than a voicemail, she is messaged a photo of her with a shadowy figure behind her. At their university, the media picks up on the story and offers Natsumi a chance to be exorcised on live TV. Despite Yumi's protests, Natsumi anxiously agrees. Yumi meets Hiroshi Yamashita, a detective who has been investigating the curse that also claimed his sister Ritsuko. Yamashita shares that the next victim is called one minute after the previous death, and that the victims have red jawbreakers in their mouths. Their investigation leads them to a hospital which has since changed its building and number. Yumi recognizes a sound she heard before Kenji's death: a spray from an asthma inhaler. They trace the autopsy records to a girl named Mimiko Mizunuma who had died from an asthma attack, with her mother Marie going missing. Ritsuko's journal shows that whenever Mimiko had an attack, her sister Nanako would suffer some injury at the same time. They suspect that Marie suffered from Munchausen syndrome by proxy and harmed her own children to get attention for herself. The night of Natsumi's exorcism goes horribly wrong. As Yumi and Yamashita arrive, Natsumi is violently killed. A jawbreaker drops out of her mouth and Yumi gets the cursed voicemail next. When Yamashita escorts her home and encourages her to stay with her family, she reveals to Yamashita that her mother abused her as a child. At an orphanage, Yamashita meets Nanako, who is unable to talk, but has a teddy bear that plays the same song as the ringtone. Yumi travels to the abandoned hospital alone and is haunted by the spirit of Mimiko. Her cell messages her that she will die in one minute. Unable to reach Yumi, Yamashita races to the hospital and finds an arm clutching an active cellphone; he stops its call. After the minute elapses, Yamashita uncovers a crate holding Marie's body. It comes to life and Yumi sees her own abusive mother in Marie. She tearfully embraces her, apologizing for leaving, and Marie's body returns to a corpse. Yumi goes home and Yamashita is called back to the police station. The Mizunuma videotape that Yamashita found reveals that Marie did not abuse her children; instead, Mimiko abused her sister. The tape shows her cutting Nanako, then suffering an asthma attack. Marie found out the truth and rushed Nanako to the hospital, leaving Mimiko to die. Nanako tells Yamashita that she would get a candy from Mimiko if she stayed silent. Yumi is haunted by Mimiko in her home, playing out the same events her voicemail showed. When Yamashita arrives, he finds Yumi in an apparently normal state. When he embraces her, he is stabbed and sees Yumi appearing as Mimiko in the mirror. After a dream where he helps the dying Mimiko with an inhaler, he wakes in a hospital where a possessed Yumi feeds him a candy with her mouth and smiles, revealing that Mimiko has found "a new Nanako" in Yamashita to care for. Cast Release One Missed Call premiered at the Tokyo International Film Festival on November 3, 2003. Its English title was listed as You've Got a Call at the festival. It was later released theatrically in Japan on January 17, 2004, where it was distributed by Toho. In the Philippines, it was released by Buena Vista International on December 8 the same year. It was released by Media Blasters in the United States with English subtitles on April 22, 2005. In February 2020, Arrow Films released One Missed Call on Blu-ray in the United Kingdom, the United States and Canada. Critical reception Rotten Tomatoes reports a score of 44%, with an average rating of 5.2 out of 10, based on 27 reviews from critics. The website's "Critics Consensus" said the film "has a few interesting ideas and benefits from director Takashi Miike's eye, but is ultimately too unoriginal to recommend". Entertainment Weekly wrote, "One Missed Call is so unoriginal that the movie could almost be a parody of J-horror tropes", yet "Miike, for a while at least, stages it with a dread-soaked visual flair that allows you to enjoy being manipulated". Dana Stevens of The New York Times mentions that "[the film] staggers under the weight of its director's taste for baroque excess". According to Nick Schager of Slant Magazine, the film is "[a] mainstream J-horror flick that dutifully regurgitates the apparitions, aesthetic, and themes of its genre predecessors". Sequels and remake The film was followed up with the sequel One Missed Call 2 which was released in 2005. One Missed Call, a ten-episode Japanese television drama was broadcast in 2005. One Missed Call: Final was released in Japan on 24 June 2006. The film was remade in English as One Missed Call, released in 2008. References Sources External links One Missed Call at the Japanese Movie Database 2003 films One Missed Call 2000s ghost films 2003 horror films Fiction about curses Films about child abuse Films about mobile phones Films based on horror novels Films directed by Takashi Miike Japan in fiction Japanese horror films Japanese supernatural horror films Kadokawa Dwango franchises Techno-horror films Tokyo Shock 2000s Japanese films
622960	https://en.wikipedia.org/wiki/Michel%20Giacobini	Michel Giacobini	Michel Giacobini (1873–1938) was a French astronomer. He discovered a number of comets, including 21P/Giacobini-Zinner (parent body of the Giacobinids meteor shower), 41P/Tuttle-Giacobini-Kresak, and 205P/Giacobini. The latter he had discovered at Nice on 4 September 1896, but it was not seen on its return, a little less than 7 years later, and was considered a lost comet and consequently designated D/1896 R2. On 10 September 2008, amateur supernova hunters Koichi Itagaki and Hiroshi Kaneda rediscovered it, on its seventeenth return. He won the Lalande Prize in 1900 and worked at the Nice Observatory until 1910, when he requested a transfer to the Paris Observatory. He was awarded the Valz Prize by the French Academy of Sciences in both 1905 and 1908. In 1903, Giacobinin received the Prix Jules Janssen, the highest award of the Société astronomique de France, the French astronomical society. He volunteered for military service in World War I and suffered the effects of poison gas. He recovered and resumed his astronomical activities after the war. References External links Nice Observatory brief biography 1873 births 1938 deaths 20th-century French astronomers Discoverers of comets Recipients of the Lalande Prize
15888570	https://en.wikipedia.org/wiki/Ville-en-Wo%C3%ABvre	Ville-en-Woëvre	Ville-en-Woëvre is a commune in the Meuse department in Grand Est in north-eastern France. See also Communes of the Meuse department References Villeenwoevre
1881981	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80	Брогітар	Брогітар або Брогітарікс (*д/н —50 до н. е.) — тетрарх Галатії у 63-50 роках до н. е., вождь одного з племен галатів — трокміїв. Його піднесенню сприяла дружба з Гнеєм Помпеєм Магном. Життєпис Походив з родини вождів галатського племені трокміїв. Був одруженим з донькою вождя толістобогів Дейотара. Під час Третьої Мітридатової війни Брогітар підтримав римське військо на чолі із Помпеєм. В нагороду отримав від останнього місто Мітридатій. У 58 році до н. е. завдяки Публію Клодію отримав звання царя. За хабар Брогітар отримав посаду жерця Кебели у священному місті галатів Пессінунті. Водночас він лише частково зберігав вірність Риму, про що доповідав сенату Цицерон. Втім у 50 році до н. е. Брогітар раптово помер, а його землі захопив батько дружини Дейотар. Джерела Christian Settipani (1989). Les Ancêtres de Charlemagne. Éditions Christian. Правителі кельтів Померли 50 до н. е. Правителі галатів
41170310	https://en.wikipedia.org/wiki/J%C3%B6rg%20M%C3%BCnzner	Jörg Münzner	Jörg Münzner (born 14 July 1960) is an Austrian equestrian and Olympic medalist. He was born in Hamburg. He won a silver medal in show jumping at the 1992 Summer Olympics in Barcelona. References 1960 births Living people Austrian male equestrians Olympic equestrians for Austria Olympic silver medalists for Austria Equestrians at the 1992 Summer Olympics Sportspeople from Hamburg Olympic medalists in equestrian Medalists at the 1992 Summer Olympics
2905854	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9C%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29	Руда (Млавський повіт)	Руда (Млавський повіт) Руда — село в Польщі, у гміні Дзежґово Млавського повіту Мазовецького воєводства. Населення — (2011). У 1975—1998 роках село належало до Цехановського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Млавського повіту
4168969	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%85%D0%B0%D1%81%D1%96%20%D0%9D%D0%B0%D0%BE%D0%BA%D0%BE	Такахасі Наоко	Такахасі Наоко Наоко Такахасі (6 травня 1972) — японська легкоатлетка, що спеціалізується на марафонському бігу, олімпійська чемпіонка 2000 року. Кар'єра Примітки Посилання Японські марафонці Японські олімпійські чемпіони Чемпіони літніх Олімпійських ігор 2000 Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 2000 Легкоатлети на Азійських іграх 1998 Спортсмени Ґіфу
3111581	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82%20%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97%20%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%86%D1%81%D1%83%D1%81%D0%B0	Інститут історії Товариства Ісуса	Інститут історії Товариства Ісуса (IHSI) — науковий інститут Ордену єзуїтів, що займається дослідженням історії єзуїтів. Створений 1893 року в Мадриді, Іспанія, з метою публікації документів та критичних видань, присвячених діяльності Ігнатія Лойоли та його компаньйонів. З 1911 року розпочав видавати праці щодо різних аспектів життя єзуїтів. 1930 року переїхав до Рима. Відділ Римський архів Товариства Ісуса (Archivum Romanum Societatis Iesu, ARSI) Основні збірники документів і матеріалів Monumenta Historica Societatis Iesu (MHSI) — 156-томне критичне видання першоджерел з історії Ордену. Monumenta Historica Societatis Iesu (Nova series) — продовження серії. Bibliotheca Institutum Historici Societatis Iesu (BIHSI) Subsidia ad Historiam Societatis Iesu. Archivum Historicum Societatis Iesu (AHSI) — науковий журнал. Інші видання Diccionario histórico de la Compañía de Jesús — біографічно-тематичний словник. Співробітники Йозеф Віцкі Посилання Публікації Інституту Товариство Ісуса Інститути історії
2552364	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D1%80	Спринклер	Спринклерна система є активним видом протипожежного захисту, що складається з пожежних спринклерів об'єднаних системою водопостачання, яка забезпечує відповідний тиск і подачу води у систему водорозподільних трубопроводів. На сьогоднішній день спринклери для квартир та невеликих будинків, доступні за прийнятною ціною. Протипожежні спринклерні системи, широко використовуються у всьому світі — кожного року встановлюється понад 40 мільйонів спринклерних головок. У будівлях, повністю захищених пожежними спринклерними системами, понад 96 % пожеж контролювалися лише пожежними спринклерами. Історія Леонардо да Вінчі розробив спринклерну систему у XV столітті для кухні свого покровителя, яку він автоматизував за допомогою супер-печі та системи конвеєрних стрічок. Як і у «комедії помилок», під час величезного бенкету, все пішло не так, коли спалахнув вогонь. «Система спринклерів спрацювала занадто добре — викликала потік води, який вимив усю їжу та добру частину кухні». Амброуз Годфрі створив першу успішну автоматичну спринклерну систему 1723 року. Щоби випускати вогнегасну рідину з баку, він використовував порох. Першу у світі, схожу на сучасну спринклерну систему, було установлено у Королівському Театрі на Друрі Лейн у Сполученому Королівстві 1812 року, її архітектором Вільямом Конгреве, і того ж року, вона була захищена патентом № 3606. Система складалася з циліндричного герметичного резервуару на ~ 95000 літрів, та 10-дюймового (250 мм) водогону, який розгалужувався до всіх частин театру. Низка менших труб, у які з розподільної труби, подавалася вода, були пронизані великою кількістю 1/2 дюймових (13 мм) отворів, крізь які виливалася вода у разі пожежі. З 1852 по 1885 рік, перфоровані трубні системи були використані на текстильних фабриках по всій Новій Англії, як засіб протипожежної безпеки. Однак вони не були автоматичними системами, тобто вони самі не вмикалися. Вперше, винахідники почали досліджувати автоматичні спринклерні пристрої, близько 1860 року. Перша автоматична спринклерна система, була запатентована Філіпом В. Праттом з Абінгтона, Массачусетс, 1872 року. Генрі С. Парамалі з Нью-Гейвена, Коннектикут вважається винахідником першої практичної автоматичної спринклерної головки. Пармалей, вдосконалив патент Пратта і створив кращу систему спринклерів. 1874 року, він встановив свою пожежну спринклерну систему на фортепіанну фабрику, якою володів. Фрідріх Гріннелл удосконалив конструкцію Пармалея, а у 1881 році, запатентував автоматичний спринклер, що і носить його ім'я. Він продовжував вдосконалювати пристрій, і 1890 року винайшов спринклер скляного диска, майже такий, що застосовується і тепер. Використання 2016 року, Уельс став першою країною у світі, де спринклери обов'язкові для всіх нових будинків. Закон застосовується до новозбудованих споруд та багатоквартирних будинків, а також будинків для догляду та університетських гуртожитків. У Шотландії, усі нові школи, а також нові будинки догляду та житлові багатоквартирні будинки, обладнано спринклерними системами. У Великій Британії, з 90-х років, спринклери дістали визнання у межах Будівельних правил (Англія та Уельс) та шотландських Стандартах будівництва. У Норвегії, з липня 2010 року, все нове житло, що має більш ніж два поверхи, усі нові готелі, будинки догляду та лікарні, повинні бути обладнані спринклерами. У Фінляндії з 2010 року, третину будинків для догляду, було осучаснено спринклерами. Пожежа у центрі затримання незаконних іммігрантів в аеропорту Схіпхол у Нідерландах 27 жовтня 2005 року, де загинуло 11 затриманих, призвела до удосконалення спринклерних систем у всіх подібних закладах Нідерландів. 11 квітня 1996 року, пожежа в аеропорту Дюссельдорф, внаслідок якої загинуло 17 людей, призвела до модернізації спринклерів у всіх основних аеропортах Німеччини. У більшості європейських країн також, вимагаються спринклери у торговельних центрах, на великих складах і в багатоповерхових будинках. 2011 року Пенсільванія та Каліфорнія, стали першими американськими штатами, де вимагалося застосування спринклерних систем у новому житловому будівництві. Проте Пенсильванія пізніше, скасувала цей закон того ж року. Зараз, багато муніципалітетів США, вимагають житлових спринклерів, навіть якщо вони не обов'язкові на державному рівні. Види Системи мокрих спринклерних труб Мокрі системи спринклерних труб, встановлюються набагато частіше, за усі інші типи пожежних спринклерних систем. Вони також, є найнадійнішими, через свою простоту, оскільки єдиними дієвими складниками, є автоматичні спринклери і (зазвичай, але не завжди) автоматичні контрольні клапани. Автоматичне водопостачання забезпечує подачу води під тиском до системного водогону. Системи сухих труб Системи сухих труб, є другим найбільш розповсюдженим видом спринклерних систем. Системи сухих труб встановлюють у приміщеннях, де температура довкілля, може бути досить низькою, щоби заморозити воду у разі використання мокрої трубопровідної системи, що робить систему пожежогасіння, непрацездатною. Сухі трубопровідні системи, найчастіше, використовуються у неопалюваних будинках, гаражах, на стоянках, під зовнішніми навісами, прикріпленими до опалювальних будинків (в яких повинна бути забезпечена система мокрого водогону) або у холодильних камерах. У регіонах, що використовують правила NFPA, системи водяних труб, не може бути встановлено, якщо розбіг температур довкілля, не перевищує 4 °C. Вода не присутня у трубопроводі доти, поки система не працює; замість цього трубопровід заповнюється повітрям під тиском, нижчим від напору подачі води. Для запобігання передчасному введенню води до трубопроводу, його конструкція передбачає встановлення зворотного клапана спеціалізованого типу. Коли запускається одна або кілька автоматичних спринклерних головок, клапан відкривається, та дозволяє повітрю в трубопроводі, вийти з цього спринклера. Кожен спринклер працює незалежно, оскільки саме його температура, зростає вище порога спрацьовування. Коли потік повітря у трубопроводі падає, перепад напору на сухому клапані труби змінюється, що дозволяє воді поступати до системи трубопроводів. Деякі власники нерухомості та мешканці житлових будинків, можуть розглядати сухі спринклерні системи, більш придатними аби захищати цінні колекції та інші чутливі до води області. Цю усвідомлену перевагу, пов'язано з побоюванням, що мокрі системи трубопроводів, можуть повільно пропускати воду без причини, тоді як системи з сухими трубами, цього позбавлені. Вади використання систем пожежогасіння з застосуванням сухих труб Якщо спринклери використовують одну і ту-ж систему водогону, яка подає воду на пожежні рукави, то подачу води до пожежних кранів, буде дуже скорочено або навіть, повністю припинено. Підвищена складність. Для сухих трубопровідних систем, потрібне додаткове керування та пристрої подачі повітря, що ускладнює систему. Це збільшує видатки на належне обслуговування, оскільки таке підвищення складності системи, призводить до створення менш надійної загальної системи (тобто ймовірності збільшення одиничних точок відмови) порівняно з системою мокрих труб. Більші витрати на встановлення та технічне обслуговування — додаткова складність впливає на загальну вартість встановлення сухої системи труб і збільшує витрати на обслуговування, найбільше через додаткові витрати на робочу силу. Збільшення часу спрацювання на пожежу. Оскільки трубопровід пустий під час роботи спринклера, існує невід'ємна тимчасова затримка подачі води до спринклерів які спрацювали, через те, що вода під час переміщення від стояка до спринклера, поступово заповнює трубопроводи. Зазвичай, нормативними вимогами допускається до 60 секунд, з миті відкриття одного спринклера до часу, поки воду не буде розвантажено на вогонь. Така затримка у придушенні вогню, призводить до збільшення контрольованої пожежі. Системи потопу Системи «Потопу» — це системи, в яких усі спринклери, які під'єднано до системи водогону, відкриті, оскільки змінний елемент керований теплом, видаляється або його навмисно розроблено таким. Ці системи використовуються для особливих небезпек, коли швидке поширення вогню є великою загрозою, оскільки вони забезпечують одночасне застосування води усією зоною небезпеки. Вони іноді, встановлюються на шляху виходу персоналу з будівлі, щоб уповільнити рух вогню. Вода не присутня у трубопроводі доти, поки система не працює. Оскільки отвори спринклера відкрито, трубопровід перебуває під атмосферним тиском. Щоби запобігти подаванню води до трубопроводу, у місці приєднання до водогону, використовується «дренчерний клапан», який є механічно зачиненим клапаном. Це клапан без повернення, тож залишається відкритим після спрацювання. Оскільки елементи теплочутливості, присутні в автоматичних спринклерах, були видалені (у підсумку, спринклери відкриті), дренчерний клапан повинен відчинятися, за сигналом системи пожежної сигналізації. Вид пристрою задіяння пожежної тривоги, обирається найчастіше, на основі небезпеки (наприклад, спринклери, димові сповіщувачі, теплові сповіщувачі або оптичні давачі полум'я). Пристрій задіяння, сигналізує на панель пожежної тривоги, яка, у свою чергу, дає команду відкрити дренажний клапан який дозволяє воді потрапити до системи трубопроводів. Вода тече з усіх спринклерів одночасно. Увімкнення також, може бути ручним, залежно від мети системи. Ручне вмикання, зазвичай, здійснюється через електричну або пневматичну станцію пожежної сигналізації. Системи попередньої дії Спринклерні системи попередньої дії, призначено для використання у місцях, де випадкова активація небажана, наприклад, у музеях з рідкісними творами мистецтва, рукописами та книгами; центрів обробки даних для захисту комп'ютерного обладнання від випадкового скидання води. Системи попередньої дії, являють собою гібриди мокрих, сухих і потопних систем, залежно від певної мети системи. Існує два основних підтипи систем попередньої дії: одиничне блокування та подвійне блокування. Робота одиничних систем блокування, подібна сухим системам, за винятком того, що ці системи вимагають, щоби «попередня» подія виявлення пожежі, як правило, спрацьовування давача тепла або диму, відбувалося до «дії» введення води у трубопровід системи відкриванням клапану попередньої дії, який є механічно закритим клапаном (тобто подібним дренчерному клапану). Таким чином, система по суті, перетворюється з сухої системи на мокру. Мета полягає у тому, щоби зменшити небажану затримку подачі води до спринклерів, яка властива сухим системам. Перед виявленням пожежі, якщо спринклер працює, або система трубопроводів розвиває витік, втрата тиску повітря в трубопроводі задіює сигнал тривоги. У цьому випадку, клапан попередньої дії не відкривається через втрату контрольного тиску, і вода не увійде до трубопроводу. Робота подвійних систем блокування, подібна системам потопу, за винятком того, що використовуються автоматичні спринклери. Ці системи вимагають, щоби перед «дією» введення води до трубопроводу системи, відбувалося як «попередня» подія, виявлення пожежі, як правило, спрацьовування теплового або димового сповіщувача, так і операція автоматичного спринклера. Активація або лише пожежних сповіщувачів, або спринклерів поодинці, без одночасної роботи іншого, не дозволить воді увійти до трубопроводу. Оскільки вода не надходить до трубопроводу доти, поки не буде працювати спринклер, подвійні блокувальні системи вважаються сухими системами з точки зору часу доправлення води і схожим чином, вимагають велику площу конструкції. Спринклер Спринклерний зрошувач («зрошувач, обприскувач») — складова системи пожежогасіння, зрошувальна головка, вмонтована в спринклерну систему (мережу водопровідних труб, в яких постійно знаходиться вода або повітря під тиском). Отвір спринклера закрито тепловим замком або чутливою до тепла колбою, розрахованими на температуру 57, 68, 79, 93, 141, 182, 204, 260 і навіть 343 °С. За досягнення у приміщенні, на висоті установки спринклера, температури певної величини, замок зрошувальної головки розплавлюється або репається колба, і вода або інша вогнегасна речовина (у разі порошкового пожежогасіння), починає зрошувати зону, яка захищається. Вадою такої системи, є порівняно велика інерційність — головки відкриваються приблизно за 2-3 хвилини після підвищення температури. Час спрацювання зрошувача не повинен перевищувати 300 секунд для низькотемпературних спринклерів (57 °C і 68 °C) і 600 секунд для високотемпературних спринклерів. Спринклерні зрошувачі, які спрацювали, відновленню та повторному використанню, не підлягають. Їх треба замінити на нові. Строк придатності зрошувачів, становить 10 років з дня виготовлення. По закінченню цього терміну, спринклери підлягають випробуванням чи заміні. Користь За даними Національної асоціації протипожежного захисту США (NFPA), пожежі у готелях зі спринклерами, завдавали у середньому, на 78 % менше шкоди, за пожежі у готелях без них (статистика за 1983—1987 роки). NFPA каже, що середня втрата на одну пожежу в будівлях зі спринклерами, становила 2300 доларів США, порівняно із середньою втратою 10300 доларів, у будівлях без спринклерної системи. NFPA додає, що не має даних про смертність у повністю спринклерованій будівлі за межами місця виникнення вогню. Однак, у чисто економічному порівнянні, це не повна картина, бо повинно бути враховано загальні витрати на установку спринклерних систем, а також витрати, пов'язані з випадковим випуском води без настання пожежі. NFPA заявляє, також, що не має записів про пожежу, яка вбиває більше двох осіб у цілком спринклерованій будівлі, де спринклерна система працювала належним чином, за винятком вибуху чи спалаху вогню, або коли члени пожежної команди чи працівники, загинули під час здійснення пожежогасіння. Спринклери, також, використовуються для поливу городів, газонів, полів тощо. Див. також Протипожежна профілактика Брандмауер (архітектура) Пожежний сповіщувач Димовий сповіщувач Азотне пожежогасіння Страхування від вогню Пожежна безпека Кодекс цивільного захисту України Державна служба України з надзвичайних ситуацій Пожежна сигналізація Примітки Посилання National Fire Protection Association Home Fire Sprinkler Coalition Пожежна техніка Гідравліка Сантехніка
2488027	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%BD%D0%B8%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D1%96%20%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%20%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%B0%20%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0	Всеукраїнські велосипедні перегони пам'яті майстра спорту Володимира Філіпенка	Всеукраїнські велосипедні перегони пам'яті майстра спорту Володимира Філіпенка проводяться щорічно у вересні в місті Тернополі від 1995 року. Відомості Організаторами перегонів є Міністерство освіти і науки України, управління з питань фізичної культури і спорту Тернопільської обласної державної адміністрації, управління сім'ї, молодіжної політики та спорту Тернопільської міської ради та Тернопільська обласна федерація велосипедного спорту. Метою змагання є популяризація велосипедного спорту, вшанування пам'яті майстра спорту Володимира Філіпенка, відбір найсильніших спортсменів до складу збірної команди України. Змагання проводяться на приміських шосе, а велогонка в середмісті Тернополя по вулицях Замковій (старт і фініш), Майдану Волі, Кардинала Сліпого, Листопадовій та М. Грушевського. Змагання за роками 2011 Змагання тривали три дні, до програми якої увійшли групова гонка, індивідуальні перегони на час та гонка-критеріум. У групі старших юнаків 1995—1996 років народження, переміг другокурсник Технічного коледжу Тернопільського національного технічного університету Віталій Гринів. На другому місці — учень Тернопільської ЗОШ № 19 Тарас Шевчук, на третьому — Владислав Кремінський з Вінниччини. У групі дівчат старшої вікової групи перемогу здобула Олена Урбанович із Хмельницького, друге місце в учениці Тернопільської ЗОШ № 26 Анастасії Годи. 2012 У змаганнях взяли участь 140 спортсменів з 19 областей України 2013 У змаганнях взяли участь 120 велосипедистів з 11 областей України, що представляли 20 спортивних клубів. Загальна кількість нагород — 56, зокрема, наймолодший учасник перегонів та ветеран велоспорту. Переможцем у групі старших юнаків став учень Тернопільської ЗОШ № 19, майстер спорту Тарас Шевчук. 2014 120 спортсменів віком до 16 років із 17 областей України стали учасниками ХХ ювілейних перегонів. Велосипедисти виступали у групових та індивідуальних перегонах на час і в критеріумі. Молодші дівчата та юнаки змагались у групових перегонах на дистанції 25 км та 45 км відповідно та в індивідуальних перегонах на час на дистанції 10 км. 2015 У змаганнях взяли участь 240 спортсменів із 27 спортивних клубів з 19 областей України. 2016 У змаганнях взяли участь 210 спортсменів з 19 областей, які представляють 36 спортивних клубів 2017 Відбулися 8—10 вересня. Переможці Примітки Джерела Положення про відкритий осінній чемпіонат україни в груповій, індивідуальній гонці на час та гонці критеріум (юнаки, дівчата) та ХХІІІ Всеукраїнські велосипедні перегони пам'яті майстра спорту Володимира Філіпенка // Тернопільське обласне відділення Комітету з фізичного виховання та спорту. Велогонки в Україні Спорт у Тернополі Засновані в Україні 1995 1995 у Тернополі Спортивні події вересня
12988136	https://en.wikipedia.org/wiki/Etschberg	Etschberg	Etschberg is an Ortsgemeinde – a municipality belonging to a Verbandsgemeinde, a kind of collective municipality – in the Kusel district in Rhineland-Palatinate, Germany. It belongs to the Verbandsgemeinde of Kusel-Altenglan, whose seat is in Kusel. Geography Location The municipality lies in the Kusel Musikantenland (“Minstrels’ Land") in the Western Palatinate, in the northerly shelter of a ridge stretching southeastwards from the 402 m-high Odersberg (or Ödesberg). The Rödelsbach (brook) touches the village along the northern edge, then flowing east to the river Glan. Surrounded by gardens and meadows with many fruit trees, Etschberg lies in a relatively small municipal area with an elevation ranging from 220 to 320 m above sea level. The broader area is rich in woodlands. Within the municipal area, the highest elevation is 380 m above sea level. An outstanding view over the village and the mountains of the Westrich, an historic region that encompasses areas in both Germany and France, can be had from the 402-metre-high peak of the Kreuzberg, although that lies outside the municipal limits in the neighbouring municipality of Schellweiler. The municipal area measures 345 ha, of which 107 ha is wooded. Neighbouring municipalities Etschberg borders in the north on the municipality of Haschbach am Remigiusberg, in the east on the municipality of Theisbergstegen, in the south on the municipality of Rehweiler, in the southwest on the municipality of Hüffler and in the west on the municipality of Schellweiler. Municipality’s layout Originally, the houses in Etschberg stretched along a single road from the dale high up the slope. Since this road was from beginning to end rather steep and since in the days of draught animals this resulted in torment for the teams carting goods up the slope, a bypass road was built to the east around the village in the years 1924 to 1928. To this day, it is still called the neue Straße (“new road”). Besides agricultural estates from the 19th century, there are also workers’ houses, among which are so-called Musikantenhäuser (houses built by the travelling musicians, who were once quite numerous hereabouts). Among the newest houses are single-family dwellings. Because of the villagers’ readiness to beautify their village, favoured by the intact infrastructure, the village had some great successes between 1972 and 1981 in the contest Unser Dorf soll schöner werden (“Our village should become lovelier”). Etschberg was four times district winner as well placing high on other occasions, coming in second in regional and state competition. To a great extent through their own work, villagers have built a graveyard hall, a new sporting ground with a clubhouse, a children's playground, a grilling pavilion, a village fountain and a village community centre with a multipurpose hall. The graveyard lies at the northern entrance to the village. The sporting ground with its clubhouse is laid out on the heights above the village next to the Kreisstraße that runs towards Schellweiler. History Antiquity The Etschberg area was settled in both prehistoric and Gallo-Roman times, bearing witness to which are local archaeological finds. These mainly take the shape of the Iron Age barrows below the Kreuzberg's peak within Schellweiler's municipal limits, another in the cadastral area called Winterhell within Kusel’s limits, the cremation graveyard within Haschbach's limits and finds from Roman times, foremost those unearthed in and around the neighbouring town of Kusel. Middle Ages Etschberg was founded at an unknown time, at least 200 years before its thus far first known documentary mention from 1364. Etschberg lay in the so-called Remigiusland, which was transferred in 1112 to the Counts of Veldenz as a Schutzvogtei (that is, the Counts became its protectors). According to the 1364 document, all villages in the Amt of Altenglan-Brücken, and thus also Etschberg, had to materially support the newlyweds Heinrich III of Veldenz and Lauretta of Sponheim, who had chosen Lichtenberg Castle as their seat. Surviving is a mediaeval Weistum (a Weistum – cognate with English wisdom – was a legal pronouncement issued by men learned in law in the Middle Ages and early modern times) from Etschberg whose text likely dates from the 16th century (1546?). Even before Etschberg was mentioned, the name of the now vanished village of Leidenstall cropped up in a document, according to which the villages of Leidenstall and Eisenbach were to pay a tax of seven solidi in Electoral-Trier currency to the Schultheiß of Kusel. In 1546, the Leidenstaller Hube (a rural area) was still mentioned; it had to pay 28 Mittel of oats to the Gracious Lord. Etschberg remained with the County of Veldenz until 1444 when the last count died without a male heir. His daughter Anna inherited the county, but not the comital title. Her husband Count Palatine Stephan then took it and, combining it with his own holdings, founded the County Palatine of Zweibrücken, which would come to be known as the Duchy of Palatinate-Zweibrücken. Modern times Etschberg shared Palatinate-Zweibrücken's history until that state was swept away in the events of the French Revolution. There is no record of how many villagers survived the grimmest times in the Thirty Years' War; it could not have been many. Nevertheless, the 1646 Kusel church register lists a marriage, and each year, children were regularly being born. On the other hand, since no burials are listed until 1668 (twenty years after the war ended), it can be assumed that the villagers back then were young families who had come to Etschberg to repopulate it. As a result of French King Louis XIV's wars of conquest, Etschberg was listed in 1775 as “burnt”. During the 18th century the village recovered. Recent times Etschberg lay in French times from 1801 to 1814 in the Department of Sarre, the Arrondissement of Birkenfeld, the Canton of Kusel and the Mairie (“Mayoralty”) of Quirnbach. In the time that followed, when the Kingdom of Bavaria held sway, it lay within the Bayerischer Rheinkreis – the part of the Rhineland that the Congress of Vienna had awarded to Bavaria – in the Landkommissariat (district), Canton and Bürgermeisterei (“Mayoralty”) of Kusel. During the 1849 Palatine-Badish Uprising, the cantonal defence board gathered together 19 young men who had been recruited for the first contingent of Revolutionary troops. In the course of the events, which did not go the Revolutionaries’ way, these men were, however, not deployed. In the early 1930s, the Nazi Party (NSDAP) became somewhat popular in Etschberg. In the 1930 Reichstag elections, 11% of the local votes went to Adolf Hitler’s party while 52.5% went to the Communists. By the time of the 1933 Reichstag elections, after Hitler had already seized power, local support for the Nazis had swollen to 35.9% while the Communists’ share of the vote had risen slightly to 54.7%. The Nazis nevertheless prevailed in the end, and Hitler's success in these elections paved the way for his Enabling Act of 1933 (Ermächtigungsgesetz), thus starting the Third Reich in earnest. Among other things, Hitler banned the Communist Party of Germany. Administrative structure underwent no appreciable change until administrative restructuring in Rhineland-Palatinate, in the course of which Etschberg became an Ortsgemeinde in the Verbandsgemeinde of Kusel in 1972. Population development Population figures for the Middle Ages are not available. According to the so-called 1609 Konker Protokolle (Konken Protocols), there were 11 families living in Etschberg in that year, with 48 inhabitants, among them 22 married people, one widow, 22 children, a manservant and two maidservants. Among these families, one man exercised the function of censor, and two men were butchers by trade. There was only one farmer, but there were also one blacksmith, two bricklayers, one coppersmith, one gardener, one shoemaker and one knacker. Thus, even before the Thirty Years' War, agriculture was not pronounced in Etschberg, although it was certain that, through the one farmer that they had, all families worked at farming as a secondary occupation. After the Thirty Years' War, there were newcomers to the village, who came to replace those lost in the war. Nevertheless, there were still only 25 people living in the village by 1675 (27 years after the war had ended). It is worth noting, though, that during the 17th century, 25 families emigrated to various countries. During the great population growth in the 18th century, during which hardly any emigration was recorded, Etschberg grew into one of the biggest villages around Kusel. The industrial village of Rammelsbach was the only one that saw greater growth in its population figures. It must be borne in mind that even as early as the 18th century, only a small share of the inhabitants could earn their livelihood at farming. Etschberg was developing into a workers’ village, and beginning in the 19th century, it was becoming a centre of the Wandermusikantentum, the industry of travelling musicians. This influenced the whole municipality, with the musicians’ urbane manner serving as a model to the farming and working-class youth. In the time before the Second World War, the travelling musician industry came to an end. Today, Etschberg is mainly a community for people who must seek their livelihoods outside the village. Population growth is nowadays not as strong as it was in bygone days, but at least the figures are not shrinking, as they are all too swiftly elsewhere in the district. The following table shows population development over the centuries for Etschberg, with some figures broken down by religious denomination: Municipality’s name The village's name is made up of the placename ending —berg (“mountain” in German) with the prefix Etsch—, which stems from an old German verb etzen, a word that meant “eat” (essen in Modern High German), “browse” (äsen) or “feed” (atzen; used when speaking of young birds) among other things, and thus it refers to animals feeding, and the name would mean a meadow or grazing land that lies at a mountain. Etschberg's 1364 first documentary mention in a Veldenz document rendered the name Etzberg, a spelling that also cropped up in a series of later documents (1460, 1482, 1593). Other names that the village has borne over the ages are Etzberke (1446), Exeberg (1458), Etzburg (1482), Etßberg (1546), Etzschbergk (1619) and Etschberg (1785). Vanished villages The former village of Leidenstall, whose name still appears in the rural cadastral toponym “Leidstaler Hube”, lay to the municipal area's south, so as to be within Rehweiler’s limits. It was mentioned as early as 1270 as Leudenstall, a name perhaps meaning “Luido’s Farm” (Stall was a word meaning “place”; compare the Modern High German Stelle). The shift from —stall to —tal (as in the cadastral name) came only later. Later names for the place were Laidensthal (1446), Laidsthal (1484) and Leidsthal (1588). The last form comes from Johannes Hofmann's Beschreibung des Oberamtes Lichtenberg (“Description of the Oberamt of Lichtenberg”). In his time, the village had already been given up; it had supposedly been burnt down one Sunday after all the villagers had gone to church in Kusel. Even then, a building was still standing near the village's location within Etschberg's limits, the so-called Huberhaus from which watch was kept over the surrounding forest. Later, a marksmen's clubhouse stood on the spot. Religion Etschberg lay in the Remigiusland, and thereby belonged from the time of its founding to the Church of Reims, although in terms of ecclesiastical organization it was subject to the Archbishopric of Mainz. Within the regional ecclesiastical organization the village belonged to the Church of Kusel during the Middle Ages and even into Early Modern Times. In the age of the Reformation, all the inhabitants converted first to Lutheranism and then on Count Palatine Johannes I's orders in 1588, they had to drop Martin Luther’s teachings and adopt Calvinism. Lutherans and Catholics did not re-emerge, albeit sporadically, until the late 17th century. The Catholics nowadays belong to the parish of Remigiusberg (Theisbergstegen) in the Catholic deaconry of Kusel, while the Evangelicals belong to the parish of Theisbergstegen in the Evangelical deaconry of Kusel. Politics Municipal council The council is made up of 12 council members, who were elected by majority vote at the municipal election held on 7 June 2009, and the honorary mayor as chairman. Mayor Etschberg's mayor is Christoph Schneider. Coat of arms The German blazon reads: In Silber auf gewölbtem, grünen Boden ein kniender, grünbekleideter Jäger mit roter Feder am Hut und goldenem Pfeil mit blauer Spitze in gespanntem, goldenen Bogen. The municipality's arms might in English heraldic language be described thus: Argent in base a mount vert on which a hunter kneeling proper vested of the second, his hat with a feather gules, with an arrow Or barbed of the first in a bow drawn of the fourth. The arms go back to a seal from the 18th century and have no apparent connection to the village's history. The arms have been borne since 1982 when they were approved by the now defunct Rheinhessen-Pfalz Regierungsbezirk administration in Neustadt an der Weinstraße. Culture and sightseeing Regular events Old customs are still kept in Etschberg. Foremost among these is the kermis (church consecration festival), which is held on the third weekend in August. Clubs Cultural life in Etschberg is defined to a great extent by the village's clubs. Events are held at the village community centre (Dorfgemeinschaftshaus). Particularly in the field of music, Etschberg produced artists of nationwide fame. These came to the world through the former travelling musician industry (Wandermusikantentum) or in the form of particular persons such as court musician Ernst Rech or chamber musician Heinz Pfaff, who successfully conducted several orchestras and also undertook concert tours in various European countries, the United States and South Africa. The following clubs currently exist in Etschberg: Sportverein VfL 1932 — sport club Schützenverein — shooting club Gesangverein — singing club Musikverein — music club Landfrauenverein — countrywomen's club Obst- und Gartenbauverein — fruit growing and gardening club Rentnerverein — pensioners’ club AWO-Ortsgruppe — workers’ welfare local chapter SPD-Ortsverein — Social Democratic Party of Germany local chapter Förderverein “St. Florian” der Feuerwehr — fire brigade promotional association Förderverein des VfL — sport club promotional association Polenhilfe — aid to Poland Economy and infrastructure Economic structure Even as early as the 16th century, unlike all other villages in the area, only a small part of Etschberg's population earned their livelihood at farming. The foremost occupation here was crafts. As early as the 17th century, Etschberg developed into a workers’ village, even if job opportunities in the village itself were rather scant. On the other hand, there were mines at the Potzberg and also in neighbouring villages. Then in the 19th century, the great stone quarries arose in Rammelsbach and on the Glan which, although they were indeed hard jobs, offered fairly good earning opportunities, for those who could get themselves hired. Not everyone could work in the mines, and this spurred the travelling musician industry (Wandermusikantentum), which arose in the earlier half of the century. Many men – and it was mainly men – earned their living travelling Europe and even the world playing in orchestras. The first Wandermusikant known to have come from Etschberg was Jakob Schönborn. He came to the village from Altenglan and founded a family of musicians. Other such families subsequently arose, such as the Brothers Rech, whose father, a day labourer, had died young. The Etschberg musicians first joined with Wandermusikanten from other villages, until they had gained enough experience to go it alone in the world. About 1920, there were still four orchestras in Etschberg. No later than the outbreak of the Second World War, though, the tradition of Wandermusikanten had come to an end. Today Etschberg is for many people a residential community, and they must seek their livelihoods elsewhere. In the village itself, though, are one inn, a grocer’s shop, a bakery, a building firm, a bus firm and a recording studio. Education Originally, from the late 17th century onwards, schoolchildren from Etschberg attended school in Kusel, as did those from Godelhausen and Eisenberg. In 1711, the three municipalities reported to the government in Zweibrücken that the way to Kusel was too far, and that the three villages wanted to build a school out of their own resources. The government approved this proposal, and so, that very same year, a new shared school arose in the biggest of the three villages, Etschberg. A schoolteacher named Beinbrech from Kusel was sent to Etschberg in 1712, but he left for Konken in 1716. He was followed by Johann Dielforter. In 1722, the three villages built a new common schoolhouse in Godelhausen, whose location was central. Soon thereafter, Mr. Dielforter became ill and was supported by his son, Johann Nikolaus Dielforter, who was appointed Godelhausen schoolteacher once his father had withdrawn from teaching. Parents were apparently not satisfied with the younger Mr. Dielforter. Among their complaints, he was teaching the children to read wrong, he did not teach well enough to prepare them for the Confirmation examination, he would rather have had the children cut birch rods than have used these to administer correction, he could not even sing, and the children were not capable of performing the dirge. After investigating the allegedly incompetent teacher, the government found the parents’ claims about him to be groundless. It is to be understood, though, that two thirds of the schoolchildren were from Etschberg, also that this, the biggest of the three villages, was seeking to build its own schoolhouse, and moreover, that the one in Godelhausen was falling into disrepair. The government would not support Etschberg's goal, and instead ordered a conversion for the school in Godelhausen. All that Etschberg got was its own winter school (a school geared towards an agricultural community's practical needs, held in the winter, when farm families had a bit more time to spare) teacher, but no actual school. As might be imagined, the complaints did not end. This teacher, who also worked at the tailor’s trade, was reported to the government by the municipality, who claimed that he had hired an apprentice who was a sodomite. The Duke punished the municipality for gossip, but at the same time dismissed the teacher. Beginning in 1784 it was prospective schoolteacher Johann Jakob Theiß, the late (d. 1776) Rehweiler schoolteacher Theiß’s son, who taught winter school in Etschberg. Johann Nikolaus Dielforter in Godelhausen had died in 1780. He was then succeeded by his own son, Isaak Dielforter, who eight years after his father’s death also died, at the age of 44. The Etschberg winter school teacher Johann Jakob Reiß now took over the main teaching job in Godelhausen. In 1792, the municipality of Godelhausen, with government approval, built a new schoolhouse. Since Etschberg, which was still seeking to acquire its own schoolhouse, would not pay its share towards building Godelhausen’s new schoolhouse, a plot of Etschberg’s municipal land was forcibly seized and auctioned off. It was about then that French Revolutionary troops overran the land. In 1792, 26 children were being sent to school. In 1818 (after French times), the municipality finally built a new schoolhouse, which soon proved to be inadequate, but a new one was not built until 1937-1938. This one had four classrooms, one of which was used until 1940 as a kindergarten. Owing to a lack of room, Hauptschule students were taught in Altenglan beginning in 1960. In 1970, the primary school was temporarily merged with the one in Haschbach am Remigiusberg. At first, the two level-1 classes were taught in Haschbach, while levels 2 to 4 were all taught in Etschberg, but in 1971, the two level-2 classes were moved to Haschbach. Both municipalities’ schools were then closed in 1972. Primary school pupils were then bussed to Kusel where they attended the requisite classes at either the Hollerschule or the Luitpoldschule. Two years later, the schooling facilities in Kusel had become so overfull that the Etschberg and Haschbach schools were temporarily opened up again. At first, the level-4 class was taught in Haschbach, with the level-3 class joining it a few years later. In Etschberg, the level-6 class was at first taught, later to be joined by level 7. Beginning in 1981, though, all classes still being taught in Etschberg were transferred to Kusel. Today, primary school pupils go to the primary school in that town, while Hauptschule students attend classes at the school centre at the Rossberg. The district seat is also the location of the nearest Gymnasium and Realschule as well as special schools for children with learning difficulties and children with mental handicaps. Transport Etschberg lies off the main through roads, but still favourably with regard to major traffic arteries. Bundesstraßen 420 and 423 are both nearby. To the southwest runs the Autobahn A 62 (Kaiserslautern–Trier); the nearest interchange lies about 5 km away. Serving nearby Theisbergstegen is a railway station on the Landstuhl–Kusel railway. There are hourly trains at this station throughout the day, namely Regionalbahn service RB 67 between Kaiserslautern and Kusel, named Glantalbahn after a former railway line that shared a stretch of its tracks with the Landstuhl–Kusel railway. Famous people Sons and daughters of the town Ernst Diehl (1949–), footballer Famous people associated with the municipality Margit Conrad (1952–), politician (SPD), grew up in Etschberg Margit Conrad's father was longtime mayor Karl Conrad. She studied medicine and sociology. Nevertheless, she chose a career as a politician rather than as a doctor. She became a Member of the Bundestag and in 1991, deputy mayor of Saarbrücken (Bürgermeisterin; the mayor bears the title Oberbürgermeister(in) in Saarbrücken). She also became departmental head for environment, health and law in the Saarland Landtag, and in 2001, minister for the environment in Rhineland-Palatinate. References External links Etschberg in the collective municipality’s webpages Brief portrait of Etschberg with film at SWR Fernsehen Municipalities in Rhineland-Palatinate Kusel (district)
2488865	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%29	Небелівка (річка)	Небелівка (річка) Небелівка — річка в Україні, в Уманському і Новоархангельському районах Черкаської та Кіровоградської областей. Ліва притока Ятрані (басейн Південного Бугу). Опис Довжина річки 17 км, похил річки — 3,8 м/км. Формується з багатьох безіменних струмків та водойм. Площа басейну 148 км². Розташування Бере початок у селі Оксанина. Тече переважно на південний захід через Небелівку і в селі Острівець впадає у річку Ятрань, праву притоку Синюхи. Джерела • «Каталог річок України». — К. : Видавництво АН УРСР, 1957. — С. 65. — (№ 999) Посилання Малі річки України Річки Черкаської області Річки Уманського району Річки Кіровоградської області Річки Новоархангельського району Ятрань Статті про річки Черкаської області без зображення в картці Статті про річки Кіровоградської області без зображення в картці
590833	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D1%81%D1%80%D1%96%20%D0%9D%D0%B0%D1%81%D1%80%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B0	Юсрі Насралла	Юсрі Насралла (*1952, Каїр, Єгипет) — єгипетський кінорежисер. Біографія Юсрі Насралла народився у християнській коптській родині в Каїрі. Вивчав економіку та політологію в Каїрському університеті. У подальшому працював кінокритиком та помічником режисера в Бейруті (Ліван) у період від 1978 до 1982 років. Ставши асистентом найвідомішого єгипетського кінорежисера Юсефа Шахіна у його кінокомпанії Misr International films, Ю. Насралла за якийсь час сам випробував себе у ролі кінорежисера. Юсрі Насралла — учасник престижних кіноконкурсів, мистецьких форумів і заходів, як у Єгипті, так і за його межами. Кінорежисер на основі національного матеріалу обирає для своїх стрічок нагальні і вразливі гостро соціальні теми — лівацькі настрої у суспільстві, ісламський фундаменталізм, супільна нерівність, тематика біженців. Фільмографія Sariqat Sayfiyya («Літні крадіжки») (1985). The Mercedes («Мерседес») (1993). On Boys, Girls and the Veil («Про хлопців, дівчат і вітрила») (1995). al-Madina (Медіна) (1999). Bab el Chams (Сонячна брама) (2003). Gnenet el Asmak (2008). Ehki ya shahrazade (2009). Примітки Джерела Shafik, V., Leaman, O. (ed.), 106, 2001, Companion Encyclopedia of Middle Eastern and North African Film'', Routledge (ISBN 0-415-18703-6) Посилання Юсрі Насралла: біографія та фільмографія на Офіційна сторінка Каннського кінофестивалю Єгипетські кінорежисери Персоналії за алфавітом Народились 1952 Уродженці Каїру
60287213	https://en.wikipedia.org/wiki/Susi%20Lohrmann	Susi Lohrmann	Susi Lohrmann Susi Fortun-Lohrmann (born 27 March 1973) is a German former professional tennis player. Biography Born in Sankt Georgen, Lohrmann was a right-handed player who competed on the professional tour in the 1990s and early 2000s. Her best performance on the WTA Tour was a third round appearance Stratton Mountain in 1993, which included a win over the sixth seeded player Chanda Rubin. She reached a career-high singles ranking of 196 in the world and won six singles titles and four doubles titles on the ITF Women's Circuit. Lohrmann, who lives in Leonberg, has been married to tennis player Martin Fortun since 2008. She is a highly ranked player on the ITF senior's circuit, currently competing in the 45 age group. ITF finals Singles (6–2) Doubles (4–1) References External links 1973 births Living people West German female tennis players German female tennis players People from Schwarzwald-Baar-Kreis Sportspeople from Freiburg (region) Tennis players from Baden-Württemberg
45999	https://en.wikipedia.org/wiki/Gecko%20%28software%29	Gecko (software)	Gecko (software) Gecko (stylized as ɢecko) is a browser engine developed by Mozilla. It is used in the Firefox browser, the Thunderbird email client, and many other projects. Gecko is designed to support open Internet standards, and is used by different applications to display web pages and, in some cases, an application's user interface itself (by rendering XUL). Gecko offers a rich programming API that makes it suitable for a wide variety of roles in Internet-enabled applications, such as web browsers, content presentation, and client/server. Gecko is written in C++ and JavaScript, and, since 2016, additionally in Rust. It is free and open-source software subject to the terms of the Mozilla Public License version 2. Mozilla officially supports its use on Android, Linux, macOS, and Windows. History Development of the layout engine now known as Gecko began at Netscape in 1997, following the company's purchase of DigitalStyle. The existing Netscape rendering engine, originally written for Netscape Navigator 1.0 and upgraded through the years, was slow, did not comply well with W3C standards, had limited support for dynamic HTML and lacked features such as incremental reflow (when the layout engine rearranges elements on the screen as new data is downloaded and added to the page). The new layout engine was developed in parallel with the old, with the intention being to integrate it into Netscape Communicator when it was mature and stable. At least one more major revision of Netscape was expected to be released with the old layout engine before the switch. After the launch of the Mozilla project in early 1998, the new layout engine code was released under an open-source license. Originally unveiled as Raptor, the name had to be changed to NGLayout (next generation layout) due to trademark problems. Netscape later rebranded NGLayout as Gecko. While Mozilla Organization (the forerunner of the Mozilla Foundation) initially continued to use the NGLayout name (Gecko was a Netscape trademark), eventually the Gecko branding won out. In October 1998, Netscape announced that its next browser would use Gecko (which was still called NGLayout at the time) rather than the old layout engine, requiring large parts of the application to be rewritten. While this decision was popular with web standards advocates, it was largely unpopular with Netscape developers, who were unhappy with the six months given for the rewrite. It also meant that most of the work done for Netscape Communicator 5.0 (including development on the Mariner improvements to the old layout engine) had to be abandoned. Netscape 6, the first Netscape release to incorporate Gecko, was released in November 2000 (the name Netscape 5 was never used). As Gecko development continued, other applications and embedders began to make use of it. America Online, by this time Netscape's parent company, eventually adopted it for use in CompuServe 7.0 and AOL for Mac OS X (these products had previously embedded Internet Explorer). However, with the exception of a few betas, Gecko was never used in the main Microsoft Windows AOL client. On July 15, 2003, AOL laid off the remaining Gecko developers and the Mozilla Foundation (formed on the same day) became the main steward of Gecko development. Today, Gecko is developed by employees of the Mozilla Corporation, employees of companies that contribute to the Mozilla project, and volunteers. In October 2016, Mozilla announced Quantum, an ongoing project encompassing several software development efforts to "build the next-generation web engine for Firefox users". It included numerous improvements to Gecko, taken from the experimental Servo project. Firefox 57, also known as "Firefox Quantum", first shipping in November 2017, is the initial version with major components from the Quantum/Servo projects enabled. These include increased performance in the CSS and GPU rendering components. Additional components will be merged from Servo to Gecko incrementally in future versions. In September 2018, Mozilla announced GeckoView, the foundation of Mozilla's next generation of mobile products based on a software library that makes Gecko reusable for Android, encompassing newer software development efforts to "decouple the engine itself from its user interface, and made it easy to embed in other applications". Firefox Focus 7.0, shipped in the same month, is the initial version introduced GeckoView, with increased performance in median page loading. Firefox Reality was also built with GeckoView. In June 2019, Mozilla announced Firefox Preview as an ongoing project that focuses on building an Android web browser with GeckoView. Firefox for Android 79, also known as "Firefox Daylight", first shipping in August 2020, is the first stable release of that with major components powered by GeckoView engine. Standards support From the outset, Gecko was designed to support open Internet standards. Some of the standards Gecko supports include: CSS Level 3 DOM HTML5 JavaScript (ECMAScript ES6 or superior, currently ECMAScript 2021 ES12), implemented in SpiderMonkey MathML RDF XForms (via an official extension) XHTML 1.0 XML 1.0 XSLT and XPath, implemented in TransforMiiX Gecko also supports SVG. Legacy IE non-standard support In order to support web pages designed for legacy versions of Netscape and Internet Explorer, Gecko supports DOCTYPE switching. Documents with a modern DOCTYPE are rendered in standards compliance mode, which follows the W3C standards strictly. Documents that have no DOCTYPE or an older DOCTYPE are rendered in quirks mode, which emulates some of the non-standard oddities of Netscape Communicator 4.x; however, some of the 4.x features (such as layers) are not supported. Gecko also has limited support for some non-standard Internet Explorer features, such as the marquee element and the document.all property (though pages explicitly testing for document.all will be told it is not supported). Usage Gecko is primarily used in web browsers, the earliest being Netscape 6 and Mozilla Suite (later renamed SeaMonkey). It is also used in other Mozilla web browser derivatives such as Firefox and Firefox for mobile and the implementation of the Internet Explorer-clone that is part of Wine. Mozilla also uses it in their Thunderbird email-client. Other web browsers using Gecko include GNU IceCat, Waterfox, K-Meleon, Lunascape, Portable Firefox, Conkeror, Classilla, TenFourFox. Gecko is also used by Sugar for the OLPC XO-1 computer. Gecko is used as a complete implementation of the XUL (XML User Interface Language). Gecko currently defines the XUL specification. Past users Products that formerly used Gecko include Pale Moon (now using Goanna), Epiphany (now known as GNOME Web and using WebKitGTK), and GNOME DevHelp (now using WebKitGTK). Discontinued products that used Gecko include Swiftfox, Flock, Galeon, Camino, Minimo, Beonex Communicator, Kazehakase, Songbird, Sunbird (calendar), MicroB, Nightingale, Instantbird, and Picasa for Linux. Proprietary dependency On Windows and other platforms, Gecko depends on proprietary compilers. Thus, FOSS distributions of Linux cannot include the Gecko package used in the Windows compatibility layer Wine. After Gecko 2.0, the version number was bumped to 5.0 to match Firefox 5, and from then on has been kept in sync with the major version number for both Firefox and Thunderbird, to reflect the fact that it is no longer a separate component. Bloat In the Netscape era, a combination of poor technical and management decisions resulted in Gecko software bloat. Thus in 2001 Apple chose to fork KHTML, not Gecko, to create the WebKit engine for its Safari browser. However, by 2008 Mozilla had addressed some of the bloat problems, resulting in significant performance improvements for Gecko. Quantum Quantum is a Mozilla project encompassing several software development efforts to "build the next-generation web engine for Firefox users". It includes numerous improvements to Gecko, largely incorporated from the experimental Servo project. Quantum also includes refinements to the user interface and interactions. Firefox 57, released in November 2017, is the initial version with a Servo component enabled. Mozilla dubs this and several planned future releases "Firefox Quantum". Background In 2012, Mozilla began the experimental Servo project, which is an engine designed from scratch with the goals of improving concurrency and parallelism while also reducing memory safety vulnerabilities. Servo is written in the Rust programming language, also created by Mozilla, which is designed to generate compiled code with better memory safety, concurrency, and parallelism than compiled C++ code. As of April 2016, Servo needed at least several years of development to become a full-featured browser engine, hence the decision to start the Quantum project to bring stable portions of Servo into Firefox. Mozilla laid off all Servo developers in August 2020. Components The Quantum project is composed of several sub-projects. CSS: Servo's parallel style sheet system integrated into Gecko. Benchmarks suggest that performance scales linearly with number of CPU cores. This was released in Firefox 57. Render: Servo's rendering architecture, called WebRender, integrated into Gecko. WebRender replaces the immediate mode drawing model with a retained mode model that is more easily accelerated by the GPU by taking advantage of CSS/DOM's similarity to a scene graph. Worst-case scenario rendering in testing exceeds 60 frames per second. Mozilla began enabling the new renderer for select hardware/OS combinations in Firefox 67. Compositor: Gecko's existing compositor moved to its own process, isolating browser tabs from graphics driver related crashes. Since compositor crashes will not bring down the browser content process, the compositor process can be restarted transparently without losing user data. This was released in Firefox 53. DOM: Loosely inspired by Servo's Constellation architecture and Opera's Presto engine, Quantum DOM uses cooperatively scheduled threads within the DOM to increase responsiveness without increasing the number of processes and, thus, memory usage. The core of this shipped in Firefox 57. Flow: An umbrella for user visible performance improvements driven by a team that works across Gecko components. Focused on real user performance improvements on major webapps, primarily G Suite (now called Google Workspace) and Facebook. This work completed and shipped for Firefox 57. Photon: A UI refresh of the entire application, with a strong focus on improving UI performance. Treated as a sister project to Quantum Flow. This was released in Firefox 57. Network: Improve the performance of Necko, Gecko's networking layer, by moving more network activity off the main thread, context dependent prioritization of networking streams, and racing the cache layer with the network. This feature was released in Firefox 59. Azure The Mozilla Azure project is a stateless low-level graphics abstraction API used in Firefox. The project has several objectives including more accurate Direct2D compatibility, optimized state interoperability, and improved control over performance characteristics and bugs. Azure will provide 2D hardware acceleration on top of 3D graphics backends. Firefox began using Azure instead of Cairo in 2012. It is written in C++ and used by Servo. The Azure name is an ode to the early Netscape founder James H. Clark and his earlier work at Silicon Graphics where workstations were often named after colors. References External links Gecko - MDN Web Docs Gecko development wiki (wiki.mozilla.org) Mozilla Product Strategy Proposal (DRAFT) Web Browser Standards Support JRex (Java API for Gecko) Cross-platform software Free layout engines Free software programmed in C++ Free software programmed in Rust Mozilla Software that uses Cairo (graphics)
563511	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%8F	Камерунська лінія	Камерунська лінія — геологічний розлом або рифтова зона, яка тягнеться вздовж кордону Східної Нігерії і західного Камеруну, від гори Камерун на узбережжі Гвінейської затоки на північний схід, у бік озера Чад. На ній розташована Рифтова долина Мбере. Лінія характеризується пасмами гірських хребтів і вулканів відомих як Камерунський хребет або Камерунське нагір'я. Вона була утворена близько 80 мільйонів років тому, при русі Африканські плити проти годинникової стрілки. Через рифт відкрилися канали магми, що призвело до утворення вулканів. Дев'ять вулканів вздовж лінії вважаються активними, останнє виверження відбулося в 2000 році на горі Камерун. Інші гори на пасмі: гори Бамбоутус, гора Етінде, гора Маненгоуба. Озеро Найос — кратерне озеро пов'язано з вулканізмом Камерунської лінії, розташовано на північному заході Камеруну. Рифт має продовження в Атлантичному океані і утворює острови Аннобон, Сур, Принсіпі і Сан-Томе. Ці острови також іноді називаються островами Гвінейської затоки. Камерунська лінія розпочинається від трійнику у Атлантичному океані і є класичним прикладом авлакогену. Геологія Геологи розходяться в думках, які вулканічні області мають бути включені до Камерунської вулканічної лінії. Безперечно це пасмо островів і континентальна лінія до Оку. На основі подібності за віком та складом, інколи також включають плато Нгаундере, плато Біу у Нігерії на північ від рукава Йола прогину Бенуе і Плато Джос на захід від прогину Бенуе. Оточуючі платформи Камерунська лінія ділить навпіл кут, де узбережжя Африки має вигин 90°, і відкраює прямуючу на південь Конголезьку платформу від прямуючої на захід Західно-Африканської платформи. Берегова лінія приблизно відповідає узбережжю геологічної провінції Борборема на північному сході Бразилії, яка почала відділятися від цієї частини Африки близько 115 мільйонів років тому. Центрально-Африканська зона зрушення, прямуюча від Судану до узбережжя Камеруну, розташована під континентальною частиною Камерунської лінії. Вона на південному заході обмежена зоною зрушення Фумбан, яка була активна до під час відкриття Південної Атлантики в крейдяний період. Наразі геологи ототожнюють походження зони зсуву Фумбан з розломом Пернамбуку в Бразилії Примітки Посилання Article by Steve Mattox and Chuck Wood - University of North Dakota Neba, Aaron (1999). Modern Geography of the Republic of Cameroon, 3rd ed. Bamenda: Neba Publishers. Геоморфологія Тектоніка
6314085	https://en.wikipedia.org/wiki/Sicilian%20Defence%2C%20Alapin%20Variation	Sicilian Defence, Alapin Variation	Sicilian Defence, Alapin Variation In chess, the Sicilian Defence, Alapin Variation is a response to the Sicilian Defence characterised by the moves: 1. e4 c5 2. c3 It is named after the Russian master Semyon Alapin (1856–1923). For many years, it was not held in high regard, since 2...d5 was thought to allow Black easy . Today, the Alapin is considered to be one of the most and respectable , and it is championed by grandmasters such as Evgeny Sveshnikov, Eduardas Rozentalis, Sergei Tiviakov, Duško Pavasovič, and Dražen Sermek. It has been played by World Champions Viswanathan Anand, Garry Kasparov, Anatoly Karpov, Veselin Topalov, and Vladimir Kramnik, and Deep Blue played the Alapin Variation against Kasparov in their 1996 match. Magnus Carlsen played it in his championship tiebreaker against Rameshbabu Praggnanandhaa in the 2023 Fide World Cup. The Alapin is also seen in deferred form, particularly when Black chooses an unusual second move after 2.Nf3. For example, after 2.Nf3 a6 or 2.Nf3 Qc7, 3.c3 is often seen, since neither ...a6 nor ...Qc7 are particularly useful moves against the Alapin. Main variations 2...Nf6 The main line in current practice is 2...Nf6 3.e5 Nd5 and can also arise if Black declines the Smith–Morra Gambit (1.e4 c5 2.d4 cxd4 3.c3 Nf6 4.e5 Nd5). White has a number of options including 4.d4, 4.Nf3, 4.g3 and 4.Bc4. 2...d5 This is the main alternative to 2...Nf6 for Black. The usual continuation is 3.exd5 Qxd5, a line known as the Barmen Defense. 3.e5 may transpose to the Advance Variation of the French Defence if Black responds with 3...e6, but Black can also develop his c8-bishop before playing e6. This leads to a favorable version of the French for Black, since the bishop is no longer hemmed in by the pawn chain. If White plays 3.exd5, 3...Nf6 is possible, but it is not clear whether Black receives sufficient compensation for the pawn. The main options revolve around: 4.d4 Nc6 and now 5.dxc5 or 5.Nf3 4.d4 Nf6 5.Nf3 when after both 5...e6 and 5...Bg4 White can try a number of different moves. 2...e6 This is Black's most solid response, preparing 3...d5. It is closely related to the French Defence, to which it often transposes. White can transpose to the Advance Variation of the French Defence with 3.d4 d5 4.e5. Alternatively, White can transpose to a sort of Tarrasch French with 3.d4 d5 4.Nd2, or try to demonstrate a slight advantage with 3.d4 d5 4.exd5 exd5 5.Be3. 2...d6 This is a response. Black often offers a gambit with 3.d4 Nf6 4.dxc5 Nc6 (4...Nxe4?? 5.Qa4+) 5.cxd6 Nxe4. White can instead play , however, with 3.d4 Nf6 4.Bd3, occupying the and maintaining a advantage. Other tries 2...e5 This move makes it hard for White to play d4, but seriously weakens the d5-square. Play usually continues 3.Nf3 Nc6 4.Bc4, with a solid for White. See also List of chess openings List of chess openings named after people Notes References Rozentalis, Eduardas and Harley, Andrew, Play the 2.c3 Sicilian (UK: Gambit Publications 2002) Further reading External links Chess openings Sicilian, Alapin (B22) An Interesting Idea in the Alapin Sicilian Chess openings
12536393	https://en.wikipedia.org/wiki/Natalio%20Pescia	Natalio Pescia	Natalio Pescia Natalio Agustín Pescia (January 1, 1922 – November 11, 1989) was an Argentine football midfielder, born in Dock Sud district of Avellaneda Partido. He played his entire club career for Boca Juniors in Argentina. Pescia played a total of 364 games for Boca in all competitions scoring 7 goals for the club. He also won 7 championships with the club, 3 domestic leagues, 2 national cups and 2 international cups. He was part of a historic midfield line, along with Carlos Sosa and Ernesto Lazzatti. Biography Pescia was selected by Boca Juniors at 12 years old, starting at the 7th. division. He debuted in the senior squad on August 30, 1942, when Boca was beat by Chacarita Juniors by 2–1. The next season, Pescia was part of one of the most remembered midfield lines in the history of the club, along with Carlos Sosa and Ernesto Lazzatti between 1943 and 1947 when Boca Juniors won the 1943 and 1944 domestic leagues, apart from one Copa Ibarguren, one Copa de Competencia Británica and two Copa Escobar-Gerona. In 1954 Boca Juniors won a local tournament after 10 years without titles, with Pescia as captain and former teammate Ernesto Lazzatti as coach. Sosa played a total of 15 seasons for Boca Juniors, being its last official match the 4–1 victory over Huracán, on December 2, 1956. Despite its professional retirement, Pescia played some friendly matches with the team. In 1957 he and other players representing Boca Juniors played a match v. Paraguayan team Olimpia in Asunción. Pescia played 12 games for the Argentina national team, being called up for the first time in 1945 to play the Copa América, although he did not play any match. The next year Pescia was called up again for the 1946 tournament, debuting v. Bolivia in a smashing victory by 7–1. In the 1947 edition Pescia played 6 games for the national side and Argentina won its third consecutive title. Pescia's last games with Argentina was in 1954 when the squad defeated Portugal by 3–1. After retiring from football, Pescia was candidate to president of Boca Juniors, being defeated by Alberto J. Armando. Pescia died in Avellaneda at 67 years old, on November 11, 1989. The club honored him naming "Tribuna Natalio Pescia" to one of La Bombonera grandstands. Titles Boca Juniors Primera División (3): 1943, 1944, 1954 Copa Ibarguren (1): 1944 Copa de Competencia Británica (1): 1946 Copa Escobar-Gerona (2): 1945, 1946 Argentina Copa América: 1945, 1946, 1947 References External links AFA player profile 1922 births 1989 deaths Footballers from Avellaneda Argentine sportspeople of Italian descent Argentine men's footballers Men's association football midfielders Argentine Primera División players Boca Juniors footballers Argentina men's international footballers Copa América-winning players
3489040	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BA%D1%82%D0%BE%20%D0%9A%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%83%D0%BA%D0%B0	Бенедикто Ківанука	Бенедикто Ківанука Бенедикто Кабіму Мугамба Ківанука (1922–1972) — перший прем'єр-міністр Уганди, лідер «Демократичної партії». Біографія Бенедикто Ківанука народився в травні 1922 в місті Кісабва (Kisabwa) в королівстві Буганда. Ківанука отримав початкову освіту в місіонерських школах. Під час Другої світової війни служив в корпусах Африканських королівських стрільців, виконуючи завдання в Кенії, Єгипті та Палестині. Свою військову кар'єру він завершив у званні сержант-майор. Після війни Ківанука повернувся в Уганду і працював в високому суді синхронним перекладачем. Ківанука хотів стати адвокатом і тому він в 1950 році поступив в Католицький університетський коледж Пія XII (Pius XII Catholic University College). Потім навчався у Великій Британії в Університетському коледжі Лондона з 1952 по 1956 роки. Повернувшись в Уганду, він займався приватною юридичною практикою. Політична кар'єра В цей час Уганда була на порозі здобуття незалежності. Але існували деякі проблеми через складну адміністративну системи країни. Аристократія королівства Буганда хотіла зберегти якомога більше прав за своєю територією, аж до незалежності королівства. Серед різних політичних організацій, створених в цей час, була Демократична партія — результат діяльності католиків, які думали, що члени їхньої релігії не мають достатнього представництва на угандійській політичній арені. Ківанука став лідером партії в 1958 році і згодом відмовився від адвокатської практики, щоб присвятити свій час політиці. Коли були проведені перші вибори в Національну асамблею в 1961 році, в країні були дві великі партії: «Демократична партія» і «Народний конгрес Уганди». Населення Буганди бойкотувало вибори, що допомогло «Демократичній партії» отримати більшість місць в асамблеї. Ківанука сформував свій уряд і 1 липня 1961 року став першим головним міністром Уганди. 1 березня 1962 року він був призначений першим прем'єр-міністром. Однак його прем'єрство було недовге. У 1962 року були проведені нові вибори. На цей раз бугандійська аристократія створила свою партію — «Кабака Єкка» (в перекладі — Лише Кабака). Більшість з народу баганда голосували за партію свого короля, що дало їй можливість отримати рівну кількість місць в асамблеї з «Демократичною партією» (по 22). Переможцем на виборах, стала партія «Народний конгрес Уганди». В асамблеї була сформована коаліція в складі «Народного конгресу Уганди» і «Кабака Єкка». Глава «Народного конгресу», Мілтон Оботе, змістив Ківанука з поста прем'єра. «Демократична партія» пішла в опозицію. Останні роки У 1969 році Бенедикто Ківанука потрапив у в'язницю під час становлення однопартійного режиму та диктатури Оботе. У 1971 році Іді Амін повалив режим Оботе. Іді Амін звільнив Ківануку і призначив його верховним суддею. Бенедикто Ківанука незабаром пішов в опозицію, через репресії, що проводилися державою. За це в 1972 році він був заарештований, а згодом убитий, ставши одним із сотень тисяч жертв режиму Аміна. Примітки Джерела Benedicto Kagima Mugumba Kiwanuka Biography на сайті 'Your Dictionary' А. Балезін. Монархи і президенти Уганди Політики XX століття Випускники Університетського коледжу Лондона Прем'єр-міністри Уганди
2647793	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%82%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1%29	Барнет (футбольний клуб)	Барнет (футбольний клуб) ФК «Барнет» — англійський футбольний клуб із міста Лондон, заснований у 1888 році. В сезоні 2023/24 виступає в Національній Лізі - п'ятому дивізіоні в системі футбольних ліг Англії. Домашні матчі приймає на стадіоні «Хайв Стедіум», місткістю 6 205 глядачів. Посилання Офіційний сайт Профіль клубу на transfermarkt.com Профіль клубу на soccerway.com Профіль клубу на flashscore.ua Футбольні клуби, засновані 1888 Футбольні клуби Лондона Засновані в Англії 1888 1888 у британському спорті
260735	https://en.wikipedia.org/wiki/Minong%2C%20Wisconsin	Minong, Wisconsin	Minong, Wisconsin Minong is a village in Washburn County, Wisconsin, United States. The population was 548 at the 2020 census. The village is located within the Town of Minong. History Minong is a name derived from the Ojibwe language. It is generally translated as "blueberry place" or "good place". Minong is also the Ojibwe name for Isle Royale. A post office called Minong has been in operation since 1887. The village was laid out in 1888 when the Chicago, St. Paul, Minneapolis and Omaha Railway constructed a rail line through the area. Josiah Bond and J. J. Hohl and were the principal developers of the village. The snack brand Jack Link's originated in Minong in 1986. Transportation U.S. Highway 53 and Wisconsin Highway 77 are two of the main routes in the community. Geography Minong is located at (46.099562, -91.825902). According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , of which, of it is land and is water. Demographics 2010 census As of the census of 2010, there were 527 people, 238 households, and 129 families living in the village. The population density was . There were 277 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 93.0% White, 0.4% African American, 0.4% Native American, 0.2% Asian, 4.6% from other races, and 1.5% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 6.1% of the population. There were 238 households, of which 30.3% had children under the age of 18 living with them, 37.4% were married couples living together, 10.1% had a female householder with no husband present, 6.7% had a male householder with no wife present, and 45.8% were non-families. 37.8% of all households were made up of individuals, and 21.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.21 and the average family size was 2.96. The median age in the village was 41.3 years. 25.2% of residents were under the age of 18; 6.2% were between the ages of 18 and 24; 24.4% were from 25 to 44; 22.5% were from 45 to 64; and 21.8% were 65 years of age or older. The gender makeup of the village was 52.0% male and 48.0% female. 2000 census As of the census of 2000, there were 531 people, 230 households, and 137 families living in the village. The population density was 349.6 people per square mile (134.9/km2). There were 247 housing units at an average density of 162.6 per square mile (62.7/km2). The racial makeup of the village was 97.18% White, 1.32% Native American, 0.38% Asian, and 1.13% from two or more races. 0.75% of the population were Hispanic or Latino of any race. There were 230 households, out of which 29.1% had children under the age of 18 living with them, 44.8% were married couples living together, 8.3% had a female householder with no husband present, and 40.4% were non-families. 36.5% of all households were made up of individuals, and 19.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.31 and the average family size was 3.04. In the village, the population was spread out, with 26.2% under the age of 18, 7.3% from 18 to 24, 26.2% from 25 to 44, 21.7% from 45 to 64, and 18.6% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 95.9 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.2 males. The median income for a household in the village was $25,341, and the median income for a family was $35,341. Males had a median income of $27,411 versus $14,844 for females. The per capita income for the village was $13,306. About 15.2% of families and 23.2% of the population were below the poverty line, including 38.2% of those under age 18 and 11.2% of those age 65 or over. References External links Village of Minong, Wisconsin Josiah Bond's Memoir of the Settlement of Minong Emma M. Smith's Memories of My Childhood in the Old Days at Minong, Wisconsin Villages in Wisconsin Villages in Washburn County, Wisconsin
4407038	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B8%D1%80%D0%BE%20%D0%B4%D1%96%20%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%96%D1%8F	Чиро ді Корсія	Чиро ді Корсія (4 липня 1976, Фоджа) — італійський боксер, призер чемпіонату світу серед аматорів. Аматорська кар'єра На Олімпійських іграх 2000 в категорії до 71 кг Чиро ді Корсія програв у першому бою Мар'яну Сіміон (Румунія) — 8-19. Чиро ді Корсія чотири рази був чемпіоном італії з боксу (1996, 1997, 2001 та 2006), але жодного разу не брав участі в чемпіонатах Європи і лише один раз брав участь у чемпіонаті світу. На чемпіонаті світу 2001 отримав бронзову медаль. В 1/8 фіналу переміг Аміна Асікайнена (Фінляндія) — 31-21 У чвертьфіналі переміг Кая Тверберга (Норвегія) — RSCO 3 У півфіналі програв Даміану Остіну (Куба) — 16-22 Посилання На сайті МОК Результати чемпіонату світу з боксу 2001 на amateur-boxing.strefa Італійські боксери Боксери першої середньої ваги Бронзові призери чемпіонатів світу з боксу Боксери на літніх Олімпійських іграх 2000 Учасники Середземноморських ігор 1997 Спортсмени Фоджі
2867017	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0	Сьверна	Сьверна — село в Польщі, у гміні Любень-Куявський Влоцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Влоцлавського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Влоцлавського повіту
108583	https://en.wikipedia.org/wiki/Grand%20Junction%2C%20Colorado	Grand Junction, Colorado	Grand Junction, Colorado Grand Junction is a home rule municipality that is the seat of government and largest city of Mesa County, Colorado, United States. Grand Junction's population was 65,560 at the 2020 United States Census, making it the most populous city in western Colorado and the 17th most populous Colorado municipality overall. Grand Junction is a major city along Interstate 70, being the economic and cultural center of Colorado's Western Slope, as well as the largest community between Denver and Salt Lake City. The city is also a college town, home to Colorado Mesa University. Description Grand Junction is west-southwest of the Colorado State Capitol in Denver. The city has a council–manager form of government. It is a major commercial and transportation hub within the large area between the Green River and the Continental Divide, and the largest city in Colorado outside of the Front Range Corridor. The city is along the Colorado River, at its confluence with the Gunnison River, which comes in from the south. "Grand" refers to the historical Grand River; it was renamed the Upper Colorado River in 1921. "Junction" refers to the confluence of the Colorado and Gunnison rivers. Grand Junction has been nicknamed "River City". It is near the midpoint of a arcing valley, known as the Grand Valley; since the late 19th century it has been a major fruit-growing region. The valley was long occupied by the Ute people and earlier indigenous cultures. It was not settled by European-American farmers until the 1880s. Since the late 20th century, several wineries have been established in the area. The Colorado National Monument, a unique series of canyons and mesas, overlooks the city on the west. Most of the area is surrounded by federal public lands managed by the US Bureau of Land Management. Interstate 70 connects the city eastward to Glenwood Springs and Denver and westward to Green River, Utah; Salt Lake City is reached to the west via Interstate 70 and U.S Route 6; and Las Vegas (via Interstate 70 and Interstate 15). History In September 1881, the former Ute Indian Territory was abolished and the Utes were forced into a reservation so that the U.S. government could open the area to settlers. Clinton County, Pennsylvania-born George Addison Crawford (1827–91) soon purchased a plot of land. On July 22, 1882, he incorporated the town of Grand Junction and planted Colorado's first vineyard near Palisade, Colorado, causing the area to become known as the Colorado Wine Country. Grand Junction also has a storied past with gunfighters, miners, and early settlers of the American Southwest. The narrow gauge Denver and Rio Grande Railroad reached Grand Junction from the southeast, from Pueblo via Gunnison in 1882, followed in 1890 by the standard gauge Rio Grande Junction Railway from the northeast, from New Castle (jointly owned by the D&RG and the Colorado Midland). These greatly contributed to the expansion and settlement of the area. Geography At the 2020 United States Census, the city had a total area of (40.077 sq mi) including (.443 sq mi) of water. Climate Grand Junction has a cold semi-arid climate (Köppen: BSk). It sits in a large area of high desert lands in Western Colorado. Winters are cold and dry, with a January mean temperature of . Due to its location west of the Rockies, Grand Junction does not receive as much influence from the Chinook winds as locations in Colorado east of the Front Range, yet it does receive protection from the Arctic air masses that can settle to the east of the Rockies. This is illustrated by the fact that from December to February, highs reach only 18 days. Lows drop to or below on 2.9 nights per year. Snowfall is low compared to much of the rest of the state, averaging per season; only once in the entire period of record dating to 1893, has observed in a calendar day, though the median is , and moreover, snow cover is intermittent. Snow is greatest in December and January. Spring warming is gradual but quickens when nearing June; the average last freeze date is April 25. Summer is hot and dry, with a July mean temperature of . Grand Junction averages 68 days a year with temperatures at or above, and an average 8 days attaining or more. Autumn cooling is rapid, with the average first freeze date being October 11. The area receives little precipitation year-round, averaging , with no real seasonal spike. Sunshine hours are abundant, even in winter, and total just over 3,200 hours per year, or 73% of the possible total. Demographics Grand Junction is the principal city of the Grand Junction, CO Metropolitan Statistical Area. As of the census of 2000, there were 41,986 people, 17,865 households, and 10,540 families residing in the city. The population density was . There were 18,784 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 91.78% White, 0.60% African American, 0.94% Native American, 0.76% Asian, 0.12% Pacific Islander, 3.81% from other races, and 1.99% from two or more races. Hispanic or Latino residents of any race were 10.86% of the population. There were 17,865 households, out of which 25.5% had children under the age of 18 living with them, 46.1% were married couples living together, 9.4% had a female householder with no husband present, and 41.0% were non-families. Of all households 33.2% were made up of individuals, and 13.8% had one living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.23 and the average family size was 2.84. In the city, 21.2% of the population was under the age of 18, 11.9% was from 18 to 24, 26.3% from 25 to 44, 22.8% from 45 to 64, and 17.9% was 65 years of age or older. The median age was 39 years. For every 100 females, there were 95.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 92.6 males. The population figures are for Grand Junction only; the city abuts smaller towns and unincorporated county areas which contribute to area commerce. The median income for a household in the city was $33,152, and the median income for a family was $43,851. Males had a median income of $31,685 versus $22,804 for females. The per capita income for the city was $19,692. About 7.5% of families and 11.9% of the population were below the poverty line, including 11.8% of those under age 18 and 9.0% of those age 65 or over. Economy Economic history From the time settlers arrived in the 1880s until the 1960s, three of the main economic activities in the region were farming, fruit growing, and cattle raising. Fruit orchards, particularly between Grand Junction and Palisade to the east, remain important to the region's reputation and economy to the present day. Fruits most often grown are peaches, pears, apricots, plums, cherries, and, particularly since the 1980s, grapes for wine. In this semi-arid environment, these orchards thrive from a combination of abundant sunshine and irrigation from a system of canals that divert water from the Colorado River. Attempts were made to establish sugar beet farming and beet sugar production. The Grand Valley Sugar Company established a campaign in 1893, sending three train carloads to the Utah-Idaho Sugar Company. Several tariffs and subsidies to domestic sugar were established in the 1890s, which led to uncertainty in the market. After the 1897 Dingley Act, the company was revived in 1898 and rallied to build a sugar factory. They failed to fundraise to build the plant. At the same time, Charles N. Cox was able to organize an effort to establish a factory in 1898 as well. John F. Campion and others including James Joseph Brown, Eben Smith, Charles E. Mitchell, George Trimble, James R. McKinnie, and Charles Boettcher invested, creating the Colorado Sugar Manufacturing Company in 1899 and contracting E. H. Dyer to build a factory. The failed to succeed, so they sold the plant to local investors, who were able to make it a success. The Campion-Boettcher group then created the Great Western Sugar Company. Retail sales have been important to the economy for decades (e.g., gasoline, and hunting- and fishing-related sales), and uranium mining-related activities have also been significant. Grand Junction was home to the Climax Uranium Mill, a now decommissioned mill that provided uranium ore to the US Atomic Energy Commission. Education and healthcare have been important to the economy of the area, especially since the 1950s, with the rise of Colorado Mesa University and St. Mary's Hospital as leading employers in these fields. Vast oil shale reserves were known to exist near Parachute, Colorado in the Piceance Basin. The oil embargoes of the 1970s and high gas prices resulted in major financial interest in the region. Exxon purchased rights and used Grand Junction as its seat of operations. The city and the surrounding Grand Valley became prosperous in the 1970s and early 1980s largely because of the effects of oil shale development. The United States, western Colorado in particular, has the largest-known concentration of oil shale in the world (according to the Bureau of Land Management) and holds an estimated 800 gigabarrels of recoverable oil, enough to meet U.S. demand for oil at current levels for 110 years. Known as the "Rock That Burns", the shale can be mined and processed to produce oil. In the past it was significantly more expensive than conventional oil. Sustained prices above $95 per barrel, however, may make extraction economically attractive in the coming years (see Oil shale economics). ExxonMobil pulled out of the region because of lower oil prices, which led to economic hardship in the region. The economic bust, known as "Black Sunday" (May 2, 1982) to the locals, started with a phone call from the president of Exxon to Governor Richard Douglas Lamm, stating that Exxon would cut its losses while retaining mining rights to the (then and currently) uneconomic oil. The economic bust was felt statewide, as Exxon had invested more than 5 billion in the state. Colorado historian Tom Noel observed, "I think that was a definite turning point, and it was a reminder that we were a boom-and-bust state ... There were parallels to the silver crash of 1893." By 2008, the economy of Grand Junction appeared to be more diverse and stable than it had been in previous decades. Major contributors to the economy were health care, tourism, agriculture, livestock, and energy mining (gas and oil). Major energy companies had once again invested large amounts of money due to increases in oil and natural gas prices (such as in the years 2005–2008). However, a major drop (in the summer of 2008) of market natural gas prices led to reduced gas well drilling and related capital expenditures in the area, significantly slowing the Grand Junction economy in 2009. Reports given in 2009 suggested that Grand Junction had once again been hard-hit economically, with one report by April 2010 listing the area as having had the largest percentage drop in employment of any "small city" in the entire United States. By 2008, Grand Junction was being discovered by the "nation's elite business and leisure travelers" as a destination for private jet travel, with nearby Powderhorn Resort and other ski resorts a major attraction. Top employers According to the city's 2017 Comprehensive Annual Financial Report, the top employers are: Sports Grand Junction's Colorado National Monument was home to a stage in the Coors Classic bicycle race known as "The Tour of the Moon" due to the Monument's unique landscape. Since 1958, the JUCO World Series has been played at Suplizio Field. The city also has a professional Minor League Baseball team, the Grand Junction Jackalopes, who play in the Pioneer Baseball League. Both Suplizio Field and Stocker Stadium also host Colorado Mesa University as well as School District 51 sporting events. Parks and recreation The Grand Junction area has developed as a mountain biking destination, with many bikers coming from the Front Range of Colorado, the Salt Lake City area, and as far away as California to enjoy the area's abundant single-track trails. Two prominent trails are the Tabeguache and Kokopelli trails, the latter running from near Loma to Moab, Utah. Fruita, Colorado, with its 18-Road trail system, is within 10 miles of the city and has become a major mountain biking destination. Education K–12 The Mesa Valley School District No. 51 provides comprehensive K–12 public education to the Grand Junction area. School District 51 operates five high schools: Fruita Monument High School Grand Junction High School Central High School Palisade High School R-5 High School In addition, the district operates numerous middle, elementary, and other types of schools, including East Middle School, Redlands Middle School, and West Middle School. District 51 partners with Colorado Mesa University Tech (CMU Tech) to operate a vocational school, owned and operated by Colorado Mesa University. CMU Tech was formerly named Western Colorado Community College. Colleges and universities Colorado Mesa University, a public, four-year, liberal arts college, serves as the primary provider of higher education on the Western Slope from its campus in central Grand Junction. This campus has an average enrollment of just under 10,000 students and offers a variety of degrees, including a Masters in Business Administration, Educational Leadership, and ESOL. The university also operates Colorado Mesa University Tech, a community college offering associates degrees and professional certificates. Also located in Grand Junction is IntelliTec College, a private for-profit technical college offering professional certificates. Media Radio The Grand Junction radio market includes all of Mesa County, Colorado. Six AM radio stations and more than 25 FM stations are licensed to broadcast from the city. Newspapers Grand Junction is serviced by one local newspaper, the Grand Junction Daily Sentinel. The Grand Junction area also receives newspaper influence from sources in the greater Denver front range area. Television Grand Junction has ABC, NBC, and CBS television station affiliates under the call signs of KJCT-TV (Channel 8), KKCO-TV (Channel 11), and KREX-TV (Channel 5), respectively. Also, Grand Junction has a Fox (Channel 4) affiliate station under the call sign of KFQX that receives news from the Denver FOX affiliate, KDVR (Channel 31) at 9 pm. KLML (Channel 20) broadcasts Cozi TV programming. KRMJ (Channel 18) is the local PBS affiliate, part of the statewide Rocky Mountain PBS network. Infrastructure Transportation Grand Junction Regional Airport (formerly Walker Field Airport) serves as the major airport in the area. The airport is located in north Grand Junction on Horizon Drive. As of 2011, two-way flights to Denver, Salt Lake City, Las Vegas, Dallas, Phoenix, Los Angeles, and Houston were available. Railroad Freight service is provided by Union Pacific, with BNSF trackage rights. Amtrak, the national passenger rail system, provides service to Grand Junction Station, operating its California Zephyr daily on the UP trackage in both directions between Chicago and Emeryville, California, across the bay from San Francisco. Bustang, Colorado's state-run bus system, provides intercity bus service to the city. There are two bus lines that include Grand Junction. The West line connects to Denver, while the Outrider line connects to Durango. Both of these have multiple stops between the final destinations, and the West line has options to transfer to alternative lines. Grand Valley Transit (GVT) is a regional transit system serving the Grand Valley. It operates 11 bus routes in the area as well as a "dial-a-ride" service. The city also offers a shared micromobility program that was launched in May 2023. The city has allowed the companies Bird and Lime to rent out the e-scooters via their respective mobile apps. Major highways Interstate 70 runs from Interstate 15 in Cove Fort, Utah to Baltimore, Maryland, connecting Grand Junction to Denver, Kansas City, St. Louis, Indianapolis, and Columbus. Via Interstate 15, it connects Grand Junction with Las Vegas, Nevada, and southern California. U.S. Highway 6 serves 14 states, running east–west from Provincetown, Massachusetts, to Bishop, California. In Colorado, it generally runs parallel to Interstate 76 and Interstate 70. U.S. Highway 50 crosses 12 states, linking Ocean City, Maryland, with Sacramento, California. In Colorado, U.S. 50 connects Grand Junction with Montrose, Gunnison, and Pueblo, and to the west, it travels into the state of Utah. SH 340 runs east–west, starting at First Street in downtown Grand Junction, traversing the Redlands and ending at 'U.S. Highway 6 and U.S. Highway 50 in Fruita. Notable people Owen Aspinall, former governor of American Samoa Sabré Cook, racing driver Ross Davis, racing driver Charles L. Fletcher, architect and interior designer Ben Garland, NFL player Chuck Hull, inventor Vance Johnson, former NFL wide receiver Aryn Kyle, author Kathryn Mientka, pianist, director of the Western Slope Chamber Music Series Tyme Mientka, cellist, director of the Western Slope Chamber Music Series Annabelle Craft Moss, aviator who received Congressional Gold Medal; served in World War II with Women Airforce Service Pilots Bill Musgrave, former NFL player and coach Rick Schroder, actor and film director Michael Strobl, U.S. Marine, subject of a 2009 film, Taking Chance Dalton Trumbo, screenwriter Walter Walker, political leader and publisher See also List of municipalities in Colorado Explanatory notes References External links CDOT map of the City of Grand Junction Cities in Colorado Cities in Mesa County, Colorado Colorado populated places on the Colorado River Colorado Western Slope County seats in Colorado
844772	https://en.wikipedia.org/wiki/Operational%20risk	Operational risk	Operational risk is the risk of losses caused by flawed or failed processes, policies, systems or events that disrupt business operations. Employee errors, criminal activity such as fraud, and physical events are among the factors that can trigger operational risk. The process to manage operational risk is known as operational risk management. The definition of operational risk, adopted by the European Solvency II Directive for insurers, is a variation adopted from the Basel II regulations for banks: "The risk of a change in value caused by the fact that actual losses, incurred for inadequate or failed internal processes, people and systems, or from external events (including legal risk), differ from the expected losses". The scope of operational risk is then broad, and can also include other classes of risks, such as fraud, security, privacy protection, legal risks, physical (e.g. infrastructure shutdown) or environmental risks. Operational risks similarly may impact broadly, in that they can affect client satisfaction, reputation and shareholder value, all while increasing business volatility. Previously, in Basel I, operational risk was negatively defined: namely that operational risk are all risks which are not market risk and not credit risk. Some banks have therefore also used the term operational risk synonymously with non-financial risks. In October 2014, the Basel Committee on Banking Supervision proposed a revision to its operational risk capital framework that sets out a new standardized approach to replace the basic indicator approach and the standardized approach for calculating operational risk capital. Contrary to other risks (e.g. credit risk, market risk, insurance risk) operational risks are usually not willingly incurred nor are they revenue driven. Moreover, they are not diversifiable and cannot be laid off. This means that as long as people, systems, and processes remain imperfect, operational risk cannot be fully eliminated. Operational risk is, nonetheless, manageable as to keep losses within some level of risk tolerance (i.e. the amount of risk one is prepared to accept in pursuit of his objectives), determined by balancing the costs of improvement against the expected benefits. Wider trends such as globalization, the expansion of the internet and the rise of social media, as well as the increasing demands for greater corporate accountability worldwide, reinforce the need for proper risk management. Thus operational risk management (ORM) is a specialized discipline within risk management. It constitutes the continuous-process of risk assessment, decision making, and implementation of risk controls, resulting in the acceptance, mitigation, or avoidance of the various operational risks. ORM somewhat overlaps quality management and the internal audit function. Background Until Basel II reforms to banking supervision, operational risk was a residual category reserved for risks and uncertainties which were difficult to quantify and manage in traditional ways – the "other risks" basket. Such regulations institutionalized operational risk as a category of regulatory and managerial attention and connected operational risk management with good corporate governance. Businesses in general, and other institutions such as the military, have been aware, for many years, of hazards arising from operational factors, internal or external. The primary goal of the military is to fight and win wars in quick and decisive fashion, and with minimal losses. For the military and the businesses of the world alike, operational risk management is an effective process for preserving resources by anticipation. Two decades (from 1980 to the early 2000s) of globalization and deregulation (e.g. Big Bang (financial markets)), combined with the increased sophistication of financial services around the world, introduced additional complexities into the activities of banks, insurers, and firms in general and therefore their risk profiles. Since the mid-1990s, the topics of market risk and credit risk have been the subject of much debate and research, with the result that financial institutions have made significant progress in the identification, measurement, and management of both these forms of risk. However, the near collapse of the U.S. financial system in September 2008 is an indication that our ability to measure market and credit risk is far from perfect and eventually led to the introduction of new regulatory requirements worldwide, including Basel III regulations for banks and Solvency II regulations for insurers. Events such as the September 11 terrorist attacks, rogue trading losses at Société Générale, Barings, AIB, UBS, and National Australia Bank serve to highlight the fact that the scope of risk management extends beyond merely market and credit risk. These reasons underscore banks' and supervisors' growing focus upon the identification and measurement of operational risk. The list of risks (and, more importantly, the scale of these risks) faced by banks today includes fraud, system failures, terrorism, and employee compensation claims. These types of risk are generally classified under the term 'operational risk'. The identification and measurement of operational risk is a real and live issue for modern-day banks, particularly since the decision by the Basel Committee on Banking Supervision (BCBS) to introduce a capital charge for this risk as part of the new capital adequacy framework (Basel II). Definition The Basel Committee defines operational risk in Basel II and Basel III as: The Basel Committee recognizes that operational risk is a term that has a variety of meanings and therefore, for internal purposes, banks are permitted to adopt their own definitions of operational risk, provided that the minimum elements in the Committee's definition are included. Scope exclusions The Basel II definition of operational risk excludes, for example, strategic risk – the risk of a loss arising from a poor strategic business decision. Other risk terms are seen as potential consequences of operational risk events. For example, reputational risk (damage to an organization through loss of its reputation or standing) can arise as a consequence (or impact) of operational failures – as well as from other events. Basel II seven event type categoriees The following lists the seven official Basel II event types with some examples for each category: Internal Fraud – misappropriation of assets, tax evasion, intentional mismarking of positions, bribery External Fraud – theft of information, hacking damage, third-party theft and forgery Employment Practices and Workplace Safety – discrimination, workers compensation, employee health and safety Clients, Products, and Business Practice – market manipulation, antitrust, improper trade, product defects, fiduciary breaches, account churning Damage to Physical Assets – natural disasters, terrorism, vandalism Business Disruption and Systems Failures – utility disruptions, software failures, hardware failures Execution, Delivery, and Process Management – data entry errors, accounting errors, failed mandatory reporting, negligent loss of client assets Difficulties It is relatively straightforward for an organization to set and observe specific, measurable levels of market risk and credit risk because models exist which attempt to predict the potential impact of market movements, or changes in the cost of credit. These models are only as good as the underlying assumptions, and a large part of the recent financial crisis arose because the valuations generated by these models for particular types of investments were based on incorrect assumptions. By contrast, it is relatively difficult to identify or assess levels of operational risk and its many sources. Historically organizations have accepted operational risk as an unavoidable cost of doing business. Many now though collect data on operational losses – for example through system failure or fraud – and are using this data to model operational risk and to calculate a capital reserve against future operational losses. In addition to the Basel II requirement for banks, this is now a requirement for European insurance firms who are in the process of implementing Solvency II, the equivalent of Basel II for the insurance sector. Methods for calculating operational risk capital Basel II and various supervisory bodies of the countries have prescribed various soundness standards for operational risk management for banks and similar financial institutions. To complement these standards, Basel II has given guidance to 3 broad methods of capital calculation for operational risk: Basic Indicator Approach – based on annual revenue of the Financial Institution Standardized Approach – based on annual revenue of each of the broad business lines of the Financial Institution Advanced Measurement Approaches – based on the internally developed risk measurement framework of the bank adhering to the standards prescribed (methods include IMA, LDA, Scenario-based, Scorecard etc.) The operational risk management framework should include identification, measurement, monitoring, reporting, control and mitigation frameworks for operational risk. There are a number of methodologies to choose from when modeling operational risk, each with its advantages and target applications. The ultimate choice of the methodology/methodologies to use in your institution depends on a number of factors, including: Time sensitivity for analysis; Resources desired and/or available for the task; Approaches used for other risk measures; Expected use of results (e.g., allocating capital to business units, prioritizing control improvement projects, satisfying regulators that your institution is measuring risk, providing an incentive for better management of operational risk, etc.); Senior management understanding and commitment; and Existing complementary processes, such as self-assessment Standardised Measurement Approach (Basel III) The Basel Committee on Banking Supervision (BCBS) has proposed the "Standardised Measurement Approach" (SMA) as a method of assessing operational risk as a replacement for all existing approaches, including AMA. The objective is to provide stable, comparable and risk-sensitive estimates for the operational risk exposure and is effective January 1, 2022. The SMA puts weight on the internal loss history (losses of the last 10 years must be considered). It is possible to consider net losses (after recoveries and insurance). The marginal coefficient (α) increases with the size of the BI as shown in the table below. The ILM is defined as: where the Loss Component (LC) is equal to 15 times average annual operational risk losses incurred over the previous 10 years. See also Crisis management Institute of Operational Risk The Journal of Operational Risk Key risk indicators Operational risk management Risk management Risk management tools Risk modeling References External links Bank Management and Control, Springer – Management for Professionals, 2020 Principles for the Sound Management of Operational Risk Operational Risk in the Basel II framework Bank Management and Control, Springer – Management for Professionals, 2014 The Institute of Operational Risk The institute provides professional recognition and enables members to maintain competency in the discipline of operational risk. OpRisk & Regulation is the home page of the leading educational resource on operational risk, including a magazine, training, conferences, books, etc. Revised international capital framework is the text of the new Basel II Accord. Operational Risk Blog is a resource for operational risk content. Strategic risk index is an index quantifying the level of strategic risk in markets around the world. Constraints of Consistent Operational Risk Measurement and Regulation: Data Collection and Loss Reporting, Andreas A. Jobst, 2007 (Journal of Financial Regulation and Compliance) The Credit Crisis and Operational Risk – Implications for Practitioners and Regulators, Andreas A. Jobst, 2010 (Journal of Operational Risk, Vol. 5, No. 2) The Risk Management Association – leading industry organization for operational risk professionals Practical articles, on BIS2 and risk modeling, submitted by professionals to help create an industry standard FRB Boston paper on measurement of operational risk Operational Risk – The Sting is Still in the Tail But the Poison Depends on the Dose, Andreas A. Jobst, 2007 (Journal of Operational Risk) Operational Risk Consortium is a consortium that collects and analyzes operational risk loss data for the insurance industry. The Journal of Operational Risk is a quarterly journal publishing research on operational risk theory and practice
1550860	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D1%96%D1%81%D0%BF%D0%B8%D1%82%D1%83	День іспиту	День іспиту — перший сегмент 6-го епізоду 1-го сезону телевізійного серіалу «Зона сутінків». Сюжет Родина Джорданів відмічає дванадцятиліття свого сина Діккі. Під час святкування батько, Річард Джордан, дарує своєму синові армійський кодер. Маленький Джордан радіє подарунку, оскільки за допомогою цього кодеру він зможе дзвонити своїм друзям. Стосовно свого віку Діккі зазначає, що йому мало виповнитися чотирнадцять, та дізнається від батька, що це згідно з новими правилами, які вступили в силу місяць тому, паспортний вік Джордана-молодшого тепер зменшився на два роки. Також Річард зауважує, що Діккі отримає власний номер та зможе користуватися подарунком тільки тоді, коли складе спеціальний державний іспит на визначення рівня інтелекту, який має відбутися наступного дня. Перед сном Джордан-молодший запевняє батьків, що успішно складе іспит, та, впевнений в цьому, лягає спати. Однак мати Діккі, Рут, не розділяє впевненості Річарда та сина й починає помітно нервувати, хоча вони всіляко їй доводять, що все буде гаразд. В день іспиту Діккі прощається з матір'ю та йде разом з батьком у спеціальну наукову лабораторію, де він повинен складати державний екзамен. Молодий чоловік, що знаходиться на ресепшені, присвоює молодшому Джордану особистий номер та записує до черги. Коли приходить час складати іспит, Діккі заходить до лабораторії, де йому дають випити спеціальної рідини, після чого поміщають біля пристрою, який починає ставити запитання Діккі. Наприкінці епізоду батькам Джордана-молодшого дзвонять з Державної служби освіти та повідомляють, що коефіцієнт інтелекту їхнього сина перевищив показники, прийняті як державний стандарт (це дало підставу державі фізично ліквідувати його), та пропонують поховати Діккі за рахунок держави або обрати приватну процедуру. Цікаві факти Епізод триває приблизно десять хвилин. Епізод не має оповідей ні на початку, ні в кінці. Епізод базується на однойменній розповіді Генрі Слезара, яка вперше була опублікована в журналі «Плейбой» від 1958 року; за його розповідями були також зняті епізоди «Літній чоловік у печері» (5 сезон) та «Самовдосконалення Сальвадора Росса» (5 сезон) оригінальної «Зони сутінків». Ролі виконують Крістофер Олпорт — Річард Джордан Елізабет Нормент — Рут Джордан Девід Менденхол — Діккі Джордан Джефрі Алан Чендлер — клерк Ед Крігер — другий клерк Майрна Вайт — третій клерк Реліз Прем'єра епізоду відбулась у Великій Британії 1 листопада 1985. Посилання Examination Day — сайт IMDb (англ.) Examination Day — сайт TV.com (англ.) Examination Day — сайт YouTube (англ.) Телевізійні епізоди 1985 Серії телесеріалу «Зона сутінків»
178011	https://en.wikipedia.org/wiki/Berlev%C3%A5g%20Municipality	Berlevåg Municipality	Berlevåg Municipality () is a municipality in Finnmark county, Norway. It is located in the traditional district of Øst-Finnmark. The administrative centre of the municipality is the village of Berlevåg. There are two settlements in the municipality of Berlevåg: the village of Berlevåg and the village of Kongsfjord. The village of Berlevåg is by far the biggest; Kongsfjord only has around 45 inhabitants. Kjølnes Lighthouse is located along the shore, east of the village of Berlevåg. The municipality is the 100th largest by area out of the 357 municipalities in Norway. Berlevåg is the 341st most populous municipality in Norway with a population of 892. The municipality's population density is and its population has decreased by 15.6% over the previous 10-year period. General information The municipality of Berlevåg was established on 1 January 1914 when it was separated from Tana Municipality. Initially, there were 784 residents. The borders have remained unchanged since that time. On 1 January 2020, the municipality became part of the newly formed Troms og Finnmark county. Previously, it had been part of the old Finnmark county. On 1 January 2024, the Troms og Finnmark county was divided and the municipality once again became part of Finnmark county. Name There are different opinions of the origin of the name Berlevåg (or historically spelled Berlevaag). The first is that it relates to an old Northern Sami language name that sounded like Berlevaggi or Perlavaggi. The second is that it derives from the name of the first settler or explorer at the bay whose name was Berle or Perle. The last theory of the name Berlevåg (which is less likely) is that the first element derives from the Norwegian word which means "pearl" and the last element is which means "bay". On 21 December 1917, a royal resolution enacted the 1917 Norwegian language reforms. Prior to this change, the name was spelled Berlevaag with the digraph "aa", and after this reform, the name was spelled Berlevåg, using the letter å instead. Coat of arms The coat of arms was granted on 22 July 1988. The official blazon is "Per fess rayonny Or and azure". This means the arms have a field (background) that is divided by a line with a rayonny design with five waves with yellow over blue. The field above the line has a tincture of Or which means it is commonly colored yellow, but if it is made out of metal, then gold is used. The color below the line has a tincture of azure (blue). The design is meant to symbolize the sun over the waves of the sea that break against the shore. This can represent both the struggle against the sea as well as the dependence on it. The arms were designed by Arvid Sveen. Churches The Church of Norway has one parish within the municipality of Berlevåg. It is part of the Varanger prosti (deanery) in the Diocese of Nord-Hålogaland. Transportation Berlevåg Airport is located just outside the village of Berlevåg. Norwegian County Road 890 runs through Berlevåg, connecting it to the neighboring municipalities, and the rest of Norway. Facing rough ocean conditions, the four man-made breakwaters that protect the harbor of Berlevåg have been destroyed several times due to bad weather. The current breakwaters include tetrapods that intertwine and have made for a flexible breakwater that can resist the Barents Sea. The port was completely secured with breakwaters in 1973. Since then, the Coastal Ferry has been able to dock in Berlevåg. Prior to that time, a smaller vessel had to unload cargo and passengers from it in the open sea and then ferry them in to the port. Government Berlevåg Municipality is responsible for primary education (through 10th grade), outpatient health services, senior citizen services, welfare and other social services, zoning, economic development, and municipal roads and utilities. The municipality is governed by a municipal council of directly elected representatives. The mayor is indirectly elected by a vote of the municipal council. The municipality is under the jurisdiction of the Indre og Østre Finnmark District Court and the Hålogaland Court of Appeal. Municipal council The municipal council of Berlevåg is made up of 13 representatives that are elected to four year terms. The tables below show the current and historical composition of the council by political party. Mayors The mayors of Berlevåg: 1914–1919: Alf Brodtkorb (LL) 1920–1925: Christian Olsen Gaare (LL) 1926–1931: Anton Grebstad (V) 1932–1934: Jørgen Lund (Ap) 1934–1953: Jentoft Jensen (Ap) 1953–1969: Agaton Larsen (Ap) 1970–1975: Finn Jørstad (Ap) 1976–1977: Oddrunn Pettersen (Ap) 1978–1979: Gullik Bugge Nicolaysen (Ap) 1980–1983: Tora Høgestøl (LL) 1984–1991: Bjarne Johnsen (Ap) 1992–1995: Erik Brøske (Ap) 1995–1999: Arne Kristian Arntzen (Ap) 1999–2003: Steinar Hansen (Ap) 2003–2007: Erik Brøske (SV) 2007–2011: Janne Andreassen (Ap) 2011–2015: Karsten G. Schanche (H) 2015–present: Rolf Laupstad (Ap) Geography The municipality is situated in the northwestern part of the Varanger Peninsula, facing the open Barents Sea to the north and the Tanafjorden to the west. It is an isolated and barren region with mostly rocks and tundra. There are no native trees in Berlevåg because of the cold and windy summers. The municipality also contains the lakes Geatnjajávri and Skonsvikvatnan. The highest point in the municipality is the tall mountain Hanglefjellet. Climate Berlevåg's coastal location serves to moderate temperatures during winter, giving it a marine subarctic climate. Coldest month is February with mean , while warmest month is July and August, both with mean . Birdlife The sea and the islands along this part of Finnmark's coastline are home for thousands of seabirds. As well as the large seabird colonies with thousands of nesting birds, there are also areas of unspoiled nature consisting of mountains, moorlands, and marshes. This enables birdwatching in a natural environment. A 17,855 ha area of marine waters along the coast, including supralittoral and neritic habitats, has been designated an Important Bird Area (IBA) by BirdLife International because it supports a population of Steller's eiders. History World War II Berlevåg, along with the rest of Finnmark, was occupied during World War II. Berlevåg Airport was originally put into use at this time, when German occupying forces constructed it with the help of hundreds of Russian prisoners of war. From 1943 to 1944, there were nearly daily bombing raids from Russia on Berlevåg and the German airfield. In November 1944, the village was completely burned down and the inhabitants evacuated by force as part of the scorched earth strategy of the Germans. In the aftermath, the Norwegian government wanted to relocate the inhabitants to nearby Kongsfjord because of a better harbour, but they refused, and the village was rebuilt. As there are absolutely no trees in Berlevåg, many of the houses in Berlevåg were built by the help of the wooden planks in the "tarmac" and runway of the previous German airfield. Popular culture Berlevåg was brought some fame in Norway when the Norwegian film director Knut Erik Jensen made a documentary film about Berlevåg Mannsangsforening, Berlevåg's men's choir. The movie Heftig og begeistret was a big hit 2001 in Norway, first shown at Tromsø International Film Festival. The choir later went on a tour of the United States and were featured at Ground zero in New York City. The choir's oldest and most famous member, Einar Strand, died at the age of 98 in 2004. Berlevåg is also the place for the fictional story "Babette's Feast" by the Danish author Karen Blixen / Isak Dinesen published in the anthology Anecdotes of Destiny (1958). (See also the homonym film Babette's Feast.) Notable people Stig Henrik Hoff (born 1965), a Norwegian actor was born in Vadsø, but grew up in Berlevåg and Fiskum Sister cities The following are twin towns of Berlevåg: Belomorsk, Russia References External links Municipal fact sheet from Statistics Norway Municipalities of Finnmark Populated places of Arctic Norway 1914 establishments in Norway Populated places established in 1914 Important Bird Areas of Norway Important Bird Areas of the Arctic Seabird colonies Barents Sea
47217	https://en.wikipedia.org/wiki/964	964	964 Year 964 (CMLXIV) was a leap year starting on Friday (link will display the full calendar) of the Julian calendar. Events Byzantine Empire Arab–Byzantine War: Emperor Nikephoros II continues the reconquest of south-eastern Anatolia (modern Turkey). He recaptures Cyprus, and reorganizes the conquered lands into new themes. In the summer, they take the fortress cities of Anazarbus and Adana. Byzantine troops under General John Tzimiskes besiege Mopsuestia, but with the coming of winter he is forced to retreat to Caesarea. October 24–25 – Siege of Rometta: Nikephoros II sends an expedition to Sicily. The Byzantine army (40,000 men) is sent to break the Muslim siege at Rometta, and to regain Sicily for the Byzantine Empire. For two days a battle takes place in the area between the beach and the besieged citadel of Rometta. The Saracens (under Al-Hasan ibn Ammar) manage to defeat the Byzantine relief force. Europe Spring – King Adalbert II returns to the mainland of Italy, and occupies the environs of Spoleto. Emperor Otto I ('the Great') leaves Rome with his army, and lays siege to the fortress city of Spoleto. Otto I proceeds on campaign in Italy, remaining in the environs of Lucca. In the fall he leaves plague-wracked Tuscany, and is forced to retreat to Liguria. His rearguard is attacked by Adalbert II. By topic Religion February – Pope John XII returns with his supporters to Rome. He convenes a synod that deposes Antipope Leo VIII who finds refuge at the court of Otto I. John dispatches a delegation under Otgar, bishop of Speyer, to negotiate an agreement. May 14 – Pope John XII dies (rumoured to be by apoplexy, or at the hands of a cuckolded husband, during an illicit sexual liaison) after a 9-year reign. The Romans elect Benedict V, who is acclaimed by the city militia. He begins his pontificate as the 131st pope of the Catholic Church. June 23 – Benedict V is deposed and ecclesiastically degraded after Otto I besieges Rome. He starves the Romans into submission and restores Leo VIII to the papal throne. Science Abd al-Rahman al-Sufi, a Persian astronomer, writes the Book of Fixed Stars Births Bertha of Burgundy, Frankish queen consort (d. 1010) Heonae, Korean queen consort and regent (d. 1029) Liu Wenzhi, official of the Song Dynasty (d. 1028) Deaths May 14 – John XII, pope of the Catholic Church July 3 – Henry I, Frankish nobleman and archbishop November 5 – Fan Zhi, chancellor of the Song Dynasty December 8 – Zhou (the Elder), Chinese queen consort Al-Hasan ibn Ali al-Kalbi, Fatimid nobleman and emir Fujiwara no Anshi, empress consort of Japan (b. 927) Godfrey I, count and vice-duke of Lower Lorraine Khosrov of Andzev, Armenian monk and poet Toichleach ua Gadhra, king of Gailenga (Ireland) References
1911449	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B7%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D0%B4%20%D0%9A%D1%96%D0%BC%D0%BC%D0%B5%D0%BB	Газбенд Кіммел	Газбенд Кіммел Газбенд Едвард Кіммел (26 лютого 1882, Гендерсон, Кентуккі — 14 травня 1968, Ґротон, Коннектикут) — американський адмірал, під час нападу японської авіації на Перл-Гарбор — головнокомандувач Тихоокеанським флотом США. Після нападу на Перл-Гарбор знятий з поста та понижений у званні. Пішов у відставку на початку 1942 року у званні контр-адмірала. Життєпис Газбенд Кіммел народився 26 лютого 1882 року в Гендерсон, штат Кентуккі у родині Маріуса Маннінґа і Сіббі Ламберт-Кімелев. Його батько, випускник академії Вест-Пойнт під час Громадянської війни служив у армії конфедератів, потім працював цивільним інженером та підприємцем. Кіммел в 1899 році вступив до Центральний університет Кентуккі, а 1900 року отримав призначення у Військово-Морської академії США в Аннаполісі, штат Меріленд. Закінчивши академію у 1904 році, він служив на флоті, потім навчався в артилерійській ад'юнктурі у Військово-морському коледжі. У 1906 році йому було присвоєно звання енсайна. Газбенд Кіммел одружився з Дороті Кінкейд (1890—1975), сестрою адмірала Томаса К. Кінкейд, з якою мав двох синів, Меннінґа і Томаса. Початок служби У 1906—1916 роках Кіммел служив на декількох посадах, де завоював репутацію експерта в області артилерії і артилерійської справи. Після навчання артилерійській справі в Бюро артилерії у Вашингтоні він служив на лінкорах «Джорджія», «» і «Луїзіана», двічі був помічником директора по артилерійським стрільб при міністерстві ВМФ, командиром артилерії на броненосних крейсерів «Каліфорнія» і командиром артилерії Тихоокеанського флоту. Він брав участь також в інтервенції у Веракрусі (Мексика) в 1914 році і в 1915 році короткий час служив помічником міністра ВМФ Франкліна Рузвельта. Після вступу США у Першу світову війну в 1917 році, Кіммел відбув до Великої Британії як консультант з нової техніки артилерійського наведення, а потім став начальником артилерії в штабі ескадри американських лінкорів, приписаного до Гранд-Фліту. У 1939 році став командиром крейсера «Battle Force». Після війни Кіммел послідовно обіймав високі посади і у 1937 році дослужився до контр-адмірала, був відзначений за професіоналізм та енергійність. Служив на Військово-морській артилерійській фабриці у Вашингтоні, командував ескадрою есмінців, був слухачем Військово-морського коледжу, офіцером зв'язку між Міністерством ВМФ і Державним департаментом, директором пересування кораблів в офісі Начальника морських операцій, командиром лінкора «Нью-Йорк», начальником штабу командування лінійних сил флоту, начальником бюджетного управління ВМФ. Друга світова війна З 1939 по 1941 рік Кіммел командував дивізіоном крейсерів, а потім крейсерами лінійних сил Тихоокеанського флоту США. Проявивши себе на останній посаді як видатний командир, Кіммел рішенням міністра ВМФ Френка Кнокса, після того, як адмірал Джеймс О. Річардсон буз знятий з посади, в лютому 1941 року, Кіммел прийняв на себе командування з тимчасовим звання адмірала, отримаши тимчасове звання адмірала зайняв пост командувача Тихоокеанським флотом та командувача флотом США. Протягом наступних кількох місяців Кіммел провів інтенсивну підготовку Тихоокеанського флоту, що базувався у Перл-Гарборі, до можливої війни з Японією, а також підготував плани наступальних операцій на Маршаллових островах в перші дні війни. Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року японські палубні літаки, заставши зненацька американський флот у бухті Перл-Гарбор, вивели з ладу всі лінкори Тихоокеанського флоту. Незважаючи на важкий удар, Кіммел планував використовувати в бойових операціях три авіаносця, які вціліли під час атаки, оскільки знаходилися за межами бази. Однак перш, ніж Кіммел встиг зробити які-небудь дії, 17 грудня він був знятий з посади командувача Тихоокеанським флотом. На початку 1942 року спеціальна комісія з розслідування подій в Перл-Гарборі, очолювана членів Верховного суду США Оуеном Робертсом, Комісія Робертса звинуватила командувачів Перл-Гарбора адмірала Газбенда Кіммела і генерала Волтера Шорта у невиконанні своїх обов'язків. Рішення комісії змусило Кіммела подати у відставку 1 березня 1942 в званні контр-адмірала. Обурені адмірал Газбенд Кіммел та генерал Волтер Шорт вимагали засідання трибуналу, щоб виправдатися. Він був санкціонований Конгресом лише у 1944 році. В ході цих слухань, а також внутрішніх армійських і флотських розслідуванях з'ясувалося, що провину за несподіваний напад слід покласти на Маршалла та інших вашингтонських керівників. Адмірал Кіммел був реабілітований, а генерал Шорт отримав догану. Подібно до майбутньої комісії Воррена, комісія Робертса керувалася презумпцією невинуватості і вибірково вибирала свідчення, щоб пристосувати їх під це упередження. Однак начальник військово-морських операцій адмірал Ернест Кінг вніс корективи в вердикт і постановив, що Кіммел допустив помилки і не зумів організувати ефективного повітряного патрулювання на північ і північний захід від Перл-Гарбора, звідки було скоєно напад, а також не виявив достатньої проникливості, необхідної для цього поста. У своє виправдання Кіммел і його прихильники заявили, що йому не були надані дані розвідки, а також достатньої кількості розвідувальних літаків, і що Кіммел був зроблений козлом відпущення за помилки, вчиненими вищим командуванням. Деякі прихильники Кіммела припустили навіть, що президент Франклін Рузвельт знав про майбутню японську атаку, проте приховав від Кіммелла розвідувальну інформацію, щоб змусити японців завдати першими удару і налаштувати громадську думки на користь війни з Японією. Проте дослідники дійшли висновку, що, якби кодовані повідомлення були своєчасно отримані адміралом Кіммелем на Гаваях, вони, можливо, попередили б про вірогідну дату і навіть точну годину нападу. Критики Кіммела стверджували, що він мав достатню інформацію, щоб розуміти, що американо-японські відносини на початку грудня 1941 перебували на межі розриву, однак не вжив необхідних пересторог. Як і влада у Вашингтоні, Кіммел був попереджений, що війна неминуча, але вважав, що вона вибухне на Далекому Сході, і що напад на Перл-Гарбор можливий, але малоймовірний. Замість того, щоб зосередити свої зусилля на запобіганні раптового нападу, Кіммел приділяв увагу діям флоту в ситуації, коли війна вже почалася. Таким чином, Кіммел повинен був нести значну частку відповідальності за те, що сталося. Після відставки Кіммел до 1947 року працював у технічній консультативній фірмі у Нью-Йорку. Кіммел помер у Ґротон, штат Коннектикут, 14 травня 1968 року. Примітки Посилання Адмірал Газбенд Едвард Кіммел Поховані на Арлінгтонському цвинтарі Адмірали США
19070372	https://en.wikipedia.org/wiki/Tadashi%20Imai	Tadashi Imai	Tadashi Imai was a Japanese film director known for social realist filmmaking informed by a left-wing perspective. His most noted films include An Inlet of Muddy Water (1953) and Bushido, Samurai Saga (1963). Life Although leaning towards left-wing politics already at Tokyo University, where he joined a Communist student group, Imai's directing career, after serving as continuity writer at J.O. studios (later Toho), started in 1939 with a series of films promoting the war efforts of the militarist regime. Later calling these films "the biggest mistake of my life", he soon turned to socially conscious themes after the war. Aoi sanmyaku (1949), although a light comedy, observed the educational system, and was successful both with moviegoers and critics. While his 1950 drama Until We Meet Again portrayed a young couple's doomed love against the backdrop of the Pacific War, the 1953 anti-war film Tower of Lilies was a stark account of untrained female students forced into aiding military troops during the final stage of the Battle of Okinawa. Other films addressed the present-day struggles of day labourers (And Yet We Live), troubled youths (Jun'ai monogatari), poor farmers (The Rice People) and children of interracial relationships (Kiku to Isamu). Yet the films regarded his most important of this era had a historical instead of a contemporary setting: An Inlet of Muddy Water (1953), based on stories by Ichiyō Higuchi, took a look at the fate of a group of women during the Meiji era, Night Drum (1958), scripted by Kaneto Shindo, denounced the Samurai honour codex in a tale about adultery and revenge during the Edo period. Imai returned to the latter subject in the critically acclaimed Bushido, Samurai Saga (1963) and in Revenge (1964). Legacy Japanese critics tended to define Imai's way of storytelling as "nakanai realism", a "realism without tears", a fact questioned by film historian Joan Mellen who saw his work repeatedly "close to the sentimental". In an interview, Imai himself summed up his films as "centered on human tragedies", which locates them close to the works of Keisuke Kinoshita who addressed similar topics (though in a less political manner) and whom Imai admired. While film historians acknowledge Imai's solid directorial skills, the lack of a consistent style, and tendency to focus more on consequences than analysis of his themes, have been recurring subjects of criticism. Selected filmography 1946: Minshū no Teki 1949: Aoi sanmyaku 1950: Until We Meet Again (Mata au hi made) 1951: And Yet We Live (Dokkoi ikiteru) 1953: Tower of Lilies (Himeyuri no tō) 1953: An Inlet of Muddy Water (Nigorie) 1956: Mahiru no ankoku 1957: Jun'ai monogatari 1957: The Rice People (Kome) 1958: Night Drum (Yoru no tsuzumi) 1959: Kiku to Isamu 1963: Bushido, Samurai Saga (Bushidō zankoku monogatari) 1964: Revenge (Adauchi) 1967: Satōgashi ga kowareru toki 1976: Brother and Sister (Ani imōto) 1981: Yuki Awards Berlin Film Festival Imai won the Silver Bear for Best Director at the 1958 8th Berlin International Film Festival for his work on Jun'ai monogatari. At the 1963 13th Berlin International Film Festival his film Bushido, Samurai Saga won the Golden Bear. Blue Ribbon Awards Imai won the Blue Ribbon Award for Best Director four times: 1950 for Until We Meet Again, 1953 for Tower of Lilies and An Inlet of Muddy Water, 1956 for Mahiru no ankoku and 1957 for Jun'ai monogatari and The Rice People. Until We Meet Again, An Inlet of Muddy Water, Mahiru no ankoku, The Rice People and Kiku to Isamu were winners in the Best Film category. Kinema Junpo Awards Imai received the Kinema Junpo Award for Best Director for Mahiru no ankoku, The Rice People and Kiku to Isamu. All three films plus Until We Meet Again and An Inlet of Muddy Water were also awarded Best Film. Mainichi Fim Awards Imai was awarded Best Director for An Inlet of Muddy Water at the 1953 8th Mainichi Film Awards, where An Inlet of Muddy Water was also awarded Best Film. References External links Japanese film directors Samurai film directors 1912 births 1991 deaths Film people from Tokyo Silver Bear for Best Director recipients Directors of Golden Bear winners
1595134	https://en.wikipedia.org/wiki/Bertrade%20of%20Montfort	Bertrade of Montfort	Bertrade of Montfort (– 14 February 1117), also known by other names, was a Norman noble from the House of Montfort. She was countess of Anjou (10891092) through her first marriage to Fulk the Rude and then queen consort of France (10921108) through her initially bigamous marriage to Condemned in her era's ecclesiastical histories, she played a role in the popularization of pigache footwear and founded a daughter house of Fontevraud Abbey at Hautes-Bruyeres. Names Bertrade is a French feminine given name related to Bertha, descended from Proto-Germanic roots reconstructed as berht ("bright") and rād ("counsel, advice"). Notably, it was held by Bertrade of Laon, mother of Charlemagne. The Norman countess and queen's name also appears as and as from the French form of her family's name. Life Bertrade was born around 1070 to Simon I, lord of Montfort, and Agnes of Évreux. Her brother was Amaury III. As a teenager, Bertrade was the ward of her maternal uncle William of Évreux. In 1089, the much-married Count Fulk IV of Anjou demanded her hand from Duke Robert Curthose of Normandy in exchange for his assistance putting down rebel Manceaux. Despite his reservations about the duke and about Fulk's numerous ex-wives, William consented to the marriage in exchange for the restoration of lands previously held by his relative Ralph the Asshead. According to the scandalized English historian Orderic Vitalis, Fulk's embarrassment concerning his bunions prompted him to develop the pigache, a pointed-toe shoe that quickly became fashionable across Western Europe despite repeated condemnations by the church. Shortly after their 1089 marriage, Bertrade bore Fulk's son and heir, Fulk V. In early 1092, Bertrade either abandoned Fulk or was abductedaccounts varyand began living with Philip I, king of France. Although she might not have yet been formally divorced from Fulk, she married Philip on 15 May 1092 and became his queen consort. She seems to have quickly reconciled Fulk with the situation and Philip remained with her despite threats of excommunication by the church. Finally excommunicated by Pope Urban II in 1095, Philip was forbidden from joining the First Crusade, which established the Kingdom of Jerusalem that her first son Fulk eventually ruled. In Orderic Vitalis's Ecclesiastical History of the era, he claims Bertrade was anxious that one of her sons succeed Philip, claiming she sought to kill his first son Louis through sorcery and poison and even wrote to Henry I, king of England, asking him to arrest her stepson. Upon Philip's death in 1108, Louis did succeed him and Bertrade became a nun at Fontevraud Abbey. She founded a daughter house at Hautes-Bruyeres before 1112 and moved there as its abbess before her death on 14 February 1117. Issue Bertrade and Fulk IV of Anjou had one son, Fulk, who became count of Anjou and king of Jerusalem (–1143). Bertrade and King Philip I of France had: Philip, count of Mantes (living in 1123) Fleury, seigneur of Nangis (living in 1118) Cecile (died 1145), who married Prince Tancred of Galilee and then Count Pons of Tripoli References Citations Sources . . . . . . . . . . 1070s births 1117 deaths Year of birth uncertain House of Montfort People excommunicated by the Catholic Church Order of Fontevraud Countesses of Anjou Queens consort of France 11th-century French nobility 11th-century French women 12th-century French nobility 12th-century French women Mothers of monarchs of Jerusalem
1785007	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%29	Лука (Коваленко)	Лука (Коваленко) Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука (справжнє ім'я Коваленко Андрій В'ячеславович, 11 липня 1971, Харцизьк Донецька область, УРСР) — архієрей РПЦвУ. Життєпис 1988 року закінчив середню школу. З 1988 року працював у Центральній міській лікарні Харцизька санітаром. У 1989 році був мобілізований. 1992 року розпочав навчання у Донецькому державному медичному університеті. У 2000 році захистив магістерську дисертацію з присвоєнням вченого ступіня магістр медицини. У березні 1998 року митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном висвячений у сан диякона. У травні 1999 року — у сан ієрея. З 1998 по 2002 рік заочно навчався у Київській духовній семінарії. З 2002 року заочно навчається у Київській духовній академії. З травня 1999 по серпень 2005 року служив у Свято-Миколаївському храмі м. Донецька. 25 грудня 2003 року у Свято-Успенському Святогірському монастирі прийняв чернецтво з іменем Лука на честь святителя Луки Кримського. З січня 2004 по серпень 2005 року був головою Відділу по взаємодії з промисловими підприємствами і організаціями Донецької єпархії. Під його окормлінням було зведено три храми і реконструйовано приміщення під два домових храми. У травні 2004 року возведений у сан архімандрита. З вересня 2005 року був кліриком Полтавської єпархії. Ніс послух заступника голови Синодального відділу релігійної освіти, місіонерства і катехізації РПЦвУ. 13 листопада 2005 року у Трапезному храмі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври висвячений у сан єпископа. Призначений єпископом Васильківським, вікарієм Київської Митрополії, намісником Свято-Різдва-Богородиці Глинської пустині. Рішенням синоду РПЦвУ від 23 грудня 2010 року (журнал № 47) призначений керуючим Запорізькою єпархією з титулом «Запорізький і Мелітопольський». Рішенням синоду РПЦвУ від 15 березня 2013 року (єурнал № 34), був призначений головою Синодального відділу у справах пастирської опіки козацтва та духовно-фізичного виховання молоді. 30 червня 2015 р. атестаційною колегією Міністерства освіти і науки України присвоєно звання кандидата медичних наук зі спеціальності 14.02.03 за роботу «Медико-соціальне обґрунтування моделі інформаційно-освітнього забезпечення профілактики хвороб системи кровообігу», захист якої відбувся 31 березня в Харківському національному медичному університеті. У грудні 2022 року проти нього та шести інших діячів РПЦвУ було запроваджено персональні санції терміном на 5 років. Скандали 5 січня 2018 р. Лука підтримав відмову відспівування в церкві УПЦ МП трагічно загиблого малюка, хрещеного в церкві УПЦ КП. За його словами, хрещення людей священиками УПЦ КП не є хрещенням, тому священики УПЦ МП, зокрема Євген Молчанов, начебто не могли відспівувати дитину. Засудив надання Православній церкві України Томосу, порівнявши дії влади України з діями Гітлера, Сталіна та інших диктаторів. 10 червня 2019 брав участь у з'їзді проросійської опозиції, що проводився у Києві під егідою партії «Опозиційний блок» перед парламентськими виборами 21 липня. У з'їзді також брав участь голова намісник Києво-Печерської лаври Павло Лебідь. 30 листопада 2019 в Запоріжжі було заарештовано Євгенія Кугатова, помічника Коваленка. Чоловік у відділенні Нової пошти отримував посилку з великою кількістю амфетаміну та метиламіну, надіслану з Черкас. 28 квітня 2021 у звинуватив УГКЦ у розпалюванні війни на Донбасі, назвавши католицизм "релігією ненависті та кровопролиття". 6 травня 2021 написав, що США хочуть повторити шлях Гітлера, тому нібито: окупували Україну, взяли українців в рабство, посварили українців з Росією і змусили воювати проти неї, почали винищувати українців випробуваннями на українцях біологічної зброї і насаджувати «нетрадиційні цінності»; також митрополит Лука висловив упевненість, що США хочуть вивезти «вкрадені в українців» чорноземи і природні ресурси, а також хочуть, щоб голова ПЦУ Епіфаній (митрополит Київський) зігував перед американцями по-нацистськи. 19 липня 2021 похвалив та назвав другом князя Андрія Боголюбського, який 1169 року взяв штурмом та за 2 дні розграбував і руйнував Київ, вкравши цінну реліквію-ікону, що досі знаходиться в Росії. 2021 року коваленко поширював фейк про "біологічну зброю", яку нібито американці випробовують в Україні. Виправдовував російські удари по Україні. 15 березня 2022 року заявив, що українці заслужили російські бомбардування, оскільки вони терплять гей-паради в Києві і тому українці проти Бога і заслуговують на участь Содома та Гоморри. Розслідування Розпалюванні релігійної ненависті Підозрюється у розпілюванні релігійної ненависті. За даними слідства, під час літургій висловлював зневагу до вірян інших конфесій, публікував у Telegram-каналі провокативні дописи. Експертиза підтвердила підривну діяльність Коваленка проти безпеки України. 1 травня 2024 року СБУ провели у Коваленка обшуки. 7 травня Солом’янський суд Києва його під нічний домашній арешт на два місяці. Санкції 12 грудня 2022 року, на тлі вторгнення Росії в Україну, внесений до списку санкцій України проти ієрархів РПЦвУ «за пособництво і виправдання російської агресії проти України, а також просування ідей „русского мира“ в країні». Санкції передбачають заморожування активів, заборону на ведення комерційної діяльності строком на п'ять років. За даними СБУ, фігуранти санкційного списку погодилися на співпрацю з окупаційною російською владою, просувають проросійські наративи, виправдовують військову агресію Росії в Україні. Примітки Посилання Кандидати медичних наук України Єпископи Української православної церкви Московського патріархату Випускники Київської духовної семінарії Відмічені в українофобії Російські пропагандисти Особи, до яких застосовано санкції через російсько-українську війну Запорізька єпархія УПЦ МП
18143120	https://en.wikipedia.org/wiki/Tarkowo%20Dolne	Tarkowo Dolne	Tarkowo Dolne is a village in the administrative district of Gmina Nowa Wieś Wielka, within Bydgoszcz County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland. It lies south-east of Nowa Wieś Wielka, south-east of Bydgoszcz, and west of Toruń. In the pre-partition period, Tarkowo was a noble village. The village was mentioned in the advisory register from the area of Kujawy from 1489. In the 16th century Tarkowo belonged to the Roman Catholic parish in Pęchów. The village was owned by the szlachta Sośnickich, and from 1764, the property belonged to Kraszewscy. In 1583, the village had six fields of arable land. In the 18th century as part of the Olęder colonization supported, among others by starosts and mayors of Bydgoszcz on the outskirts of the Bydgoszcz Forest - the village of Tarkowskie Olędry appeared. This initiated the division of the village into the upper part - a noble located on the moraine and lower plateau - an Olęder located in the valley with peat soil and extensive meadows. In Tarków Gorne, Catholics definitely prevailed, in Lower - Evangelicals. The census of the Bydgoszcz region from 1833 states that in the village of Tarkowskie Holendry (German: Tarkower Haulander), 115 people (all Evangelicals) lived in 18 houses. The village belonged to the Evangelical parish in Łabiszyn. Another census from 1860 states that there were 152 people in Tarkow Olędrach (129 evangelicals, 23 Catholics) in 17 houses. The nearest elementary school was in Nowa Wioska (Evangelical) and Lisewo (Catholic). The geographical dictionary of the Kingdom of Poland for 1884 states that Tarkowskie Olędry (German: Tarkowo Hauland, then Kol. Tannhofen) was a village located in the district of Inowrocław. 206 people lived here (190 Protestants, 16 Catholics) in 23 houses. The village had an area of 224 ha, of which 112 ha is cultivated land and 99 ha of meadows. The nearest post office and railway was in Nowa Wieś Wielka. The village belonged to the Catholic parish in Pęchów and the Evangelical parish in Nowa Wieś Wielka. During the Great Poland Uprising (1919), Polish insurgent troops were stationed in Tarków Dolny, Krążków, Pałczyna and Dąbrówka Kujawska. Attempts to approach Bydgoszcz were unsuccessful, despite temporary successes, including mastering of Nowa Wieś Wielka and Brzoza. In January 1920, under the Treaty of Versailles, the town was within the borders of the reborn Poland. The village was still in the district of Inowrocław. In 1934, as a result of administrative reform, it was included in the Złotniki Kujawskie rural commune. There was a four-grade elementary school with a German language of instruction in the village. In 1937, the school in Złotniki Kujawskie became a collective school, and a dozen or so students from Tarków began to attend this school from the fourth grade. After the war, the murdered Poles from the villages of Dziemionna, Jakubowo, Januszkowo, Krążkowo, Prądocin and Tarkowo were buried after the exhumation at the cemetery in Lisewo Kościelny, where in 1965 a monument was erected for them. In the years 1945-1954, Tarkowo (including Górne and Dolne) was a rural cluster. being part of the Złotniki Kujawskie commune. In 1947, in discussions about the new administrative division, the village's representatives were in favor of leaving them within the territorial boundaries of the Złotniki Kujawskie commune, which was motivated by economic and transport connections. After the administrative reform of September 25, 1954, the town was divided into two parts between the district of Bydgoszcz and Inowrocław. Attached to the cluster Nowawieś The Great part of Tarków appears from 1954 under the name Tarkowo Dolne. On May 13, 1955, the Presidium of the District National Council in Nowa Wieś Wielka asked the Presidium of the Poviat National Council in Bydgoszcz for the final delimitation of the boundaries between the villages of Tarkowo Dolne and Tarkowo Górne [4]. In 1946, there was a one-grade public school in the village. Until 1961, it was a full school, implementing a program of 7 classes, after which the institution was liquidated, and children from the village were sent to the school circuit in Nowa Wieś Wielka. In 1955, a common room was opened in Tarków Dolny, and from 1964, members of the Union of Rural Youth ran a library point in the village. In the years 1958-1961 the village was electrified. In 1964 a bus line Tarkowo Dolne - Brzoza (24 km) was opened. A year later a club café was opened in the village. In 2001-2002, the water supply system was supplied to Tarków Dolny. References Villages in Bydgoszcz County
4519043	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%A7%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D1%80%D0%BA%D0%B0	Усть-Чагирка	Усть-Чагирка — село у складі Краснощоковського району Алтайського краю, Росія. Входить до складу Чинетинської сільської ради. Населення Населення — 162 особи (2010; 253 у 2002). Національний склад (станом на 2002 рік): росіяни — 99 % Джерела Примітки Населені пункти Краснощоковського району Села Алтайського краю
19003801	https://en.wikipedia.org/wiki/M%C5%82ynek%2C%20Tomasz%C3%B3w%20Mazowiecki%20County	Młynek, Tomaszów Mazowiecki County	Młynek, Tomaszów Mazowiecki County Młynek is a village in the administrative district of Gmina Ujazd, within Tomaszów Mazowiecki County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately north of Ujazd, north-west of Tomaszów Mazowiecki, and south-east of the regional capital Łódź. References Villages in Tomaszów Mazowiecki County
21158941	https://en.wikipedia.org/wiki/Rudno%2C%20Greater%20Poland%20Voivodeship	Rudno, Greater Poland Voivodeship	Rudno, Greater Poland Voivodeship Rudno is a village in the administrative district of Gmina Wolsztyn, within Wolsztyn County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately south-west of Wolsztyn and south-west of the regional capital Poznań. References Villages in Wolsztyn County
561272	https://en.wikipedia.org/wiki/Jack%20Irons	Jack Irons	Jack Irons Jack Steven Irons (born July 18, 1962) is an American drummer. He is the founding drummer of the rock band Red Hot Chili Peppers and is a former member of Pearl Jam and Eleven. Alongside his work with Red Hot Chili Peppers and Pearl Jam, Irons has been a member of Eleven, The Wallflowers and Mark Lanegan Band. He has worked with Joe Strummer and The Latino Rockabilly War, Redd Kross, Raging Slab, Spinnerette and The Les Claypool Frog Brigade. In 1995 Irons and the other members of Pearl Jam recorded and toured the Mirror Ball album with Neil Young. Irons has released two solo albums, Attention Dimension (2004) and No Heads Are Better Than One (2010). Irons was inducted into the Rock and Roll Hall of Fame as a member of the Red Hot Chili Peppers in 2012. Irons, along with former drummer Cliff Martinez, joined the band onstage for the first time in 24 years for a performance of their 1991 hit "Give It Away". Irons was an opening act in 2017 for the Chili Peppers on The Getaway World Tour. Biography Early life Jack Irons was born and raised in Los Angeles. He is from a Jewish background. Irons grew up using his family's cutlery as drumsticks, playing along to whatever was on the radio. He talked his parents into buying him a drum set, and took a drum class. Irons attended Bancroft Jr. High School in Hollywood, where he met future bandmates Michael "Flea" Balzary and Hillel Slovak. He then went on to attend Fairfax High School in Los Angeles alongside Balzary and Slovak, as well as future bandmates Anthony Kiedis and Alain Johannes. He and Slovak were both fans of Kiss, and they formed a tribute act. Irons was influenced by Jack DeJohnette, Stewart Copeland, and Keith Moon. What Is This? and The Red Hot Chili Peppers As teenagers, Irons, Johannes, Slovak, and schoolmate Todd Strassman formed the band Chain Reaction in 1976. After its first gig, the band renamed itself Anthym. Slovak, dissatisfied with Strassman's bass playing, taught friend Michael "Flea" Balzary to play then replaced Strassman with Flea. After graduating high school, the band changed its name to What Is This? after a question often asked by people who heard the band play. Flea soon departed to play bass in the prominent Los Angeles punk band Fear. What Is This? continued, performing many shows along the California coast. In 1983, Flea formed a "one-off" band, Tony Flow and the Miraculously Majestic Masters of Mayhem, with Kiedis, Slovak and Irons. Their performance was a hit and, after deciding to continue past the single concert, they changed their name to Red Hot Chili Peppers, quickly gaining popularity around Los Angeles. After six months, they earned a record deal with EMI and prepared to record its first album. Since What Is This? had signed a record deal two weeks earlier and Slovak and Irons considered the Red Hot Chili Peppers a side project, they quit. With What Is This?, Irons recorded 1984's Squeezed (EP), 1985's 3 Out of 5 Live EP, and a full-length self-titled album that same year. The band broke up following the album's recording as Slovak became frustrated with the band and rejoined the Red Hot Chili Peppers. In the meantime, Irons played on several recordings by Walk the Moon, a duo made up of Johannes and Natasha Shneider. In 1986, after learning that drummer Cliff Martinez had resigned, Irons returned to the Red Hot Chili Peppers. Irons played drums on the Red Hot Chili Peppers' first demo tape and their third album, 1987's The Uplift Mofo Party Plan. When Slovak died of a heroin overdose on June 25, 1988, Irons again quit the band because he did not want to be part of a group where his friends were dying. In 2006, Irons said Slovak's death had been such a huge shock that he had been suffering from depression ever since. On August 12, 2012, Irons and Martinez performed "Give It Away" with the Red Hot Chili Peppers at a Los Angeles concert. In 2017, Irons was an opening act for several dates on The Getaway World Tour. Eleven After Irons left Red Hot Chili Peppers, he went to a psychiatric hospital to receive treatment. After a brief stint with Joe Strummer's backing band the Latino Rockabilly War, Irons teamed up with Johannes and Shneider in 1990 to form Eleven. With Eleven, Irons recorded the albums Awake in a Dream (1991) and Eleven (1993). Midway through the recording of Eleven's third album, Thunk (1995), Irons left to drum with Pearl Jam, and Matt Cameron of Soundgarden played drums on the album's remaining four tracks. Irons returned to the band once again in 2002 prior to the recording of the band's fifth album, Howling Book (2003). Shneider died on July 2, 2008, following a battle with cancer. Prior to Shneider's death, the band was working on a sixth album due for release in the fall of 2008. Pearl Jam Bassist Jeff Ament and guitarist Stone Gossard invited Irons to join Mookie Blaylock, the band that became Pearl Jam, in 1990, when the band was first forming and still looking for a singer and a drummer. Although he did not join the band at that time because he was committed Eleven, he did pass on a cassette of the band's work to a singer and local musician in San Diego named Eddie Vedder. Irons had formed a friendship with Vedder after meeting him through the Southern California music scene and played basketball with him. Vedder subsequently joined the band. Irons also called the Red Hot Chili Peppers in 1991 and asked the band to allow Vedder's new group to open for the band on its forthcoming Blood Sugar Sex Magik tour. Irons became the drummer for Pearl Jam in late 1994 following the firing of drummer Dave Abbruzzese. His first recording with the band was "Hey Foxymophandlemama, That's Me" for Vitalogy (1994). Gossard said, "Jack entered the band right at the end of making Vitalogy. Jack's a breath of fresh air, a family man. Everybody had a strong sense of friendship with him immediately. He was just there to play drums and help out." Irons made his debut with the band at Neil Young's 1994 Bridge School Benefit, but he was not officially announced as the band's new drummer until its 1995 Self-Pollution satellite radio broadcast, a four-and-a-half-hour-long "pirate" broadcast out of Seattle, Washington which was available to any radio stations that wanted to carry it. Irons joined the group and played Pearl Jam's live shows supporting the Vitalogy album. Irons performed with other members of Pearl Jam on Neil Young's 1995 album, Mirror Ball, and subsequently toured Europe as part of Young's backing band. Talking about the album, Young called drummer Irons "unbelievable." He stated that he "played his ass off on every take at every session," and added, "I can't say enough good things about him." With Irons, Pearl Jam recorded its fourth studio album, No Code, released in 1996, for which Irons also toured. The band subsequently released Yield in 1998. "Do the Evolution" (from Yield) received a Grammy nomination for Best Hard Rock Performance. As a member of Pearl Jam, Irons brought a unique drumming style to the band, particularly in the way he played his fills and with his use of a trash can lid as a cymbal. Irons co-wrote the music for the No Code songs "Who You Are", "In My Tree", "Red Mosquito", and "I'm Open". He also wrote and sang on the Pearl Jam songs "Happy When I'm Crying" (from the 1997 fan club Christmas single), "●" (from Yield), and "Whale Song" (from the 1999 Music for Our Mother Ocean Vol. 3 compilation). He played with Pearl Jam through March 20, 1998. In 1998, prior to Pearl Jam's U.S. Yield Tour, Irons left the band due to dissatisfaction with touring. Pearl Jam's sound engineer Brett Eliason stated, "We went and did Hawaii and Australia with Jack. When we came back, Jack wasn't in a position to carry on. He made that decision more or less by himself. He can be a really great drummer but he had difficulty on tour putting out the energy for the length of shows they were doing. I don't know if he thought they'd put things on hold for him." Vedder said, "I think that him deciding that he wasn't going to be in the band really hurt." Coincidentally, Matt Cameron, from the recently split Soundgarden, replaced him again as he did four years prior on Eleven's Thunk. Other musical projects Attention Dimension On September 7, 2004, Irons released a solo album called Attention Dimension. Irons started creating his first pieces of drum music in 1994, but it wasn't until fall 1999, about a year after he left Pearl Jam, that he seriously began recording himself for a possible solo album. The album features appearances by former bandmates such as Alain Johannes, Flea, Eddie Vedder, Stone Gossard, Jeff Ament, and Les Claypool. Vedder contributed vocals to a cover of Pink Floyd's "Shine On You Crazy Diamond". Johnny Loftus of Allmusic said, "Attention Dimension is the drummer's chance to be in the bright white klieg light." Collaborations Aside from the aforementioned bands, Irons recorded and toured as a member of Joe Strummer's backing band The Latino Rockabilly War for the album Earthquake Weather (1989), and also toured with Redd Kross in support of the band's album Third Eye (1990). He appears in Redd Kross' promotional video for the song "Annie's Gone". In 1992, Raging Slab (a band notorious for having over 25 different drummers over the course of the band's 18-year career), complete with Irons on drums, began recording the follow-up to its 1989 RCA Records self-titled debut, with producer Michael Beinhorn at the helm. The entire album was recorded, mixed, and mastered; however when RCA Records executives heard the album, it was rejected. The album, titled Freeburden, remains unreleased. In 2000, Irons played as part of the initial line-up of Colonel Les Claypool's Fearless Flying Frog Brigade. Irons is featured on the track "Milky Ave" on the album Ultra Payloaded (2007) by Perry Farrell's band Satellite Party. Joining him on the album is former bandmate Flea. In 2012 he appeared on former Chili Pepper bandmate, Flea's debut solo EP Helen Burns. Aside from popular music, Irons has worked as a drumming advisor and teacher for numerous U.S. television projects. Irons appeared on five of the ten songs on To Be One With You, the debut solo album by former Red Hot Chili Peppers guitarist Josh Klinghoffer who released the album under the name Pluralone. The album was released on November 22, 2019. He then went on to record four songs on Josh's follow-up record, I Don't Feel Well released on October 16, 2020. Equipment Irons currently endorses Masters of Maple Drums, Zildjian cymbals, and Pro-Mark drumsticks. Personal life Irons has been diagnosed with bipolar disorder. About being diagnosed, he said "back in my twenties they said, 'When you get to your forties you might be able to turn a corner with this kind of a thing'. And I think that's very accurate. I had to learn to decipher sort of what was real and what was in my head. And that took time." He is married and has two children. His son, Zach Irons, is founder and lead guitarist for Irontom. In September 2015, Zach Irons became lead guitarist for AWOLNATION. Discography What Is This? discography Red Hot Chili Peppers discography Eleven discography Pearl Jam discography Solo discography Spinnerette discography Contributions and collaborations References External links Living people 1962 births American rock drummers Pearl Jam members Red Hot Chili Peppers members Spinnerette members The Wallflowers members What Is This? members Fairfax High School (Los Angeles) alumni Musicians from Los Angeles Jewish American musicians Jews in punk rock Jewish heavy metal musicians Colonel Les Claypool's Fearless Flying Frog Brigade members 20th-century American drummers American male drummers Raging Slab members Eleven (band) members The Latino Rockabilly War members People with bipolar disorder
4296536	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%20%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Аввакумов Яків Олександрович	Аввакумов Яків Олександрович (1897, село Телешівка, Симбірський повіт, Самарська губернія, Російська імперія — 7 липня 1942, Бельов, Тульська область, РРФСР, СРСР) — радянський військовик, генерал-майор (1940). Загинув під час Другої світової війни. Біографія Народився у селянській родині. Учасник Першої світової війни. У Червоній армії — з 1918 року. Учасник громадянської війни в Росії, командував ротою та батальйоном. Брав участь у радянській окупації Азербайджану та Грузії. З 1924 року — член ВКП(б). Закінчив курси «Постріл» (1929), командував батальйоном та полком у Кавказькій червонопрапорній армії. У 1937—1938 роках — командир 59-го стрілецького полку. З травня 1938 року — командир 93-ї стрілецької дивізії. З 14 серпня 1939 року — командир 35-го стрілецького корпусу. На чолі корпусу брав участь в окупації Заходу України (1939) та Бессарабії (1940). З 8 липня 1940 року — помічник генерал-інспектора піхоти РСЧА. Німецько-радянська війна На початку німецько-радянської війни генерал-майор Аввакумов командував оперативною групою військ НКВС в Карелії, а згодом — 1-ю стрілецькою бригадою у Петрозаводську. Восени 1941 року спершу командував 37-ю стрілецькою дивізією, а потім Медвеж'єгорською оперативною групою Карельського фронту. З листопада 1941 року — начальник тилу 61-ї армії. Загинув під час бомбардування 7 липня 1942 року. Військові звання Полковник (1936) Комбриг (31 липня 1938) Генерал-майор (4 червня 1940) Нагороди Орден Червоної Зірки (1936) Орден Вітчизняної війни 1-го ступеня (1965; посмертно) Медаль «XX років РСЧА» Джерела Аввакумов Яків Олександрович// Комбриги РСЧА Аввакумов Яков Александрович Д.Соловьев. Все генералы Сталина. — М., 2019. — т.2 Уродженці Самарської губернії Померли в Тульській області Загинули в боях Німецько-радянської війни Учасники Першої світової війни Учасники Громадянської війни в Росії Члени КПРС Кавалери ордена Червоної Зірки Кавалери ордена Вітчизняної війни I ступеня Нагороджені медаллю «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
1043795	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%89%D1%83%D0%BA%20%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0	Іщук Світлана Олексіївна	Іщук Світлана Олексіївна — професор, доктор економічних наук. Інститут регіональних досліджень Національної академії наук України. Завідувач відділу моніторингу регіонального розвитку. Інститут є провідною науковою установою в системі НАН України з проблем регіональної політики та транскордонного співробітництва. Наукова діяльність Проблеми організації і проведення моніторингу економічних явищ, процесів та відносин у регіоні. Формування методології оцінювання виробничо-фінансового потенціалу суб'єктів господарювання, техніко-економічного стану і рівня функціонування об'єктів промисловості та інфраструктури, тенденцій розвитку економіки на регіональному рівні. Розробка методичного інструментарію економіко-математичних і статистичних моделей комплексної оцінки ефективності інвестиційних процесів та обґрунтування основних методів підвищення інвестиційної привабливості областей регіону. Визначення пріоритетних напрямів інвестування і організаційно-економічних механізмів залучення інвестиційних ресурсів у економіку регіону. Науково-дослідні теми: «Моніторинг розвитку промислових і аграрно-промислових територіальних систем у Західному регіоні України» «Моніторинг та оцінка інвестиційної привабливості областей Західного регіону України» «Оцінка техніко-економічного стану об'єктів інфраструктури та виробничих фондів по регіонах України» Наукові інтереси Основні результати досліджень: Методологія моніторингу діяльності промислових і аграрно-промислових територіальних систем. Методичні рекомендації щодо оцінювання тенденцій розвитку промислових територіальних систем регіону. Методичний інструментарій для вибору стратегій фінансування поточних активів промислових підприємств, а також для розрахунку інтегральних показників результату їх фінансово-господарської діяльності і визначення перспектив подальшого розвитку. Методика комплексної оцінки наявності та ефективності використання об'єктів інфраструктури, яка полягає в реалізації оцінювання у двох площинах, що узагальнено представляють стан і динаміку розвитку сукупності об'єктів виробничої та соціальної інфраструктури в областях України, а також їх окремих сфер діяльності . Бібліографія Монографії: Іщук С. О. Виробничий потенціал: проблеми формування та розвитку. Монографія. — Львів: ІРД НАН України, 2006. — 278 с. Оцінка тенденцій розвитку промислових територіальних систем регіону / НАН України. Ін-т регіональних досліджень; Наук. ред. С. О. Іщук. — Львів, 2008. — 188 с. Статті : Іщук С. О. Методи визначення оптимальних виробничих програм за фінансовими критеріями розвитку підприємства // Економіка і прогнозування. — 2006. — № 4. — С. 123—132. Іщук С. О. Методи підвищення організаційно-економічного рівня виробництва // Економіка промисловості. — 2007. — № 3 (38). — С. 3-10. Іщук С. О. Методи визначення оптимальної ціни на продукцію промислових підприємств // Економіка і право. — 2007. — № 2 (18). — С. 82-86. Іщук С. О. Моделі інтегрального оцінювання результатів фінансово-господарської діяльності промислових підприємств регіону // Регіональна економіка. — 2008. — № 2. — С. 25-34. Джерела Іщук Світлана Олексіївна. Примітки Українські економістки Науковці Львова Доктори економічних наук України
2981780	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%B3%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D0%B5-%D0%95%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%B4	Дегбане-Есламабад	Дегбане-Есламабад — село в Ірані, у дегестані Есламабад, у бахші Санґар, шагрестані Решт остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 3625 осіб, що проживали у складі 998 сімей. Клімат Середня річна температура становить 14,34 °C, середня максимальна – 28,03 °C, а середня мінімальна – -0,55 °C. Середня річна кількість опадів – 1161 мм. Примітки Населені пункти шагрестану Решт
1574941	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BA%D1%81%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96%D0%B0%D0%B4%D1%96%202013%20%E2%80%94%20%D0%B4%D0%BE%2052%20%D0%BA%D0%B3	Бокс на Літній універсіаді 2013 — до 52 кг	Бокс на Літній універсіаді 2013 — до 52 кг Змагання з боксу у ваговій категорії до 52 кілограмів серед чоловіків на XXVII Всесвітній Літній Універсіаді пройшли з 5 по 10 липня 2013 року. Взяли участь 17 спортсменів з різних країн. Призери Розклад Змагання Примітки Посилання Огляд змагань на сайті Універсіади 2013, бокс, чоловіки 52кг Бокс на Літній універсіаді 2013
5150038	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0%20X	Хвороба X	Хвороба X — умовне найменування, прийняте Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) для теоретично можливих патогенів, здатних викликати епідемію або пандемію і які вимагають термінової розробки ліків або способів лікування. Концепція була затверджена в 2018 році і покликана покращити гнучкість ВООЗ, забезпечивши можливість в екстреному порядку адаптуватися до нового та невідомого патогену, швидко розпочати розробку вакцини або методики лікування. За словами директора Національного інституту алергій та інфекційних захворювань США Ентоні Фаучі, концепція також спонукатиме ВООЗ зосередити дослідницькі зусилля на цілих класах вірусів (наприклад, флавівіруси), а не лише на окремих штамах (наприклад, вірус Зіка), таким чином покращуючи здатність організації реагувати на непередбачені штами. Кандидати Зоонози У 2018 році ВООЗ заявила, що хвороба Х може мати різне походження, посилаючись, зокрема, на геморагічні лихоманки та нещодавній неполіомієлітний ентеровірус. Проте норвезький науковець Джон-Арне Реттінген припустив, що хвороба Х, швидше за все, матиме зоонозне походження (віруси тварин, які переходять на людей), сказавши: «Це природний процес, і дуже важливо, щоб ми були в курсі та були готові. Це, мабуть, представлятиме найбільші ризики.». Спеціальна радниця ВООЗ, професор Маріон Купманс, також зазначила, що темпи появи зоонозних хвороб прискорюються, відмітивши, що «інтенсивність контакту між тваринами та людьми стає набагато більшою в міру розвитку світу і це, а також сучасні подорожі та торгівля, збільшують ймовірність появи нових захворювань та значно підвищують ймовірність їх поширення». Коронавірусна хвороба 2019 З самого початку пандемії COVID-19 експерти намагались аналізувати, чи відповідає COVID-19 критеріям хвороби X. На початку лютого 2020 року китайська вірусологиня Ши Чженлі з Уханьського інституту вірусології написала, що перша хвороба X походить від коронавірусу. Пізніше того ж місяця Маріон Купманс, керівниця відділу вірусології в медичному центрі Університету Еразма в Роттердамі та член спеціальної консультативної групи ВООЗ з науково-дослідних проектів написала в науковому журналі Cell : «Незалежно від того, чи буде його локалізовано, цей спалах швидко стає першою справжньою пандемією, яка відповідає категорії хвороби X». У той же час Пітер Дашак, також член науково-дослідної групи ВООЗ, написав у своїй статті в Нью-Йорк таймс : «В двох словах, Covid-19 — це хвороба X». Синтетичні віруси Коли у 2018 році ВООЗ оголосила оновлений список пріоритетних хвороб, ЗМІ висловили припущення, що майбутня хвороба X може бути створена штучно як біологічна зброя. У 2018 році Джона-Арне Реттінгена, члена Спеціальної консультативної групи ВООЗ з досліджень і розробок запитали, чи може хвороба X виникнути внаслідок вироблення синтетичних вірусів за допомогою технології редагування генів (наприклад, згадувалося про синтез ортопоксвірусу в Канаді в 2017 році) та їх вивільнення через нещасний випадок або навіть терористичний акт. Реттінген відповів, що малоймовірно, що майбутня хвороба Х виникне від синтетичного вірусу або біологічної зброї, однак він відзначив серйозність такої події, сказавши: «Синтетична біологія дозволяє створювати нові смертоносні віруси. Крім того, якщо у вас з'явилась нова хвороба, значить у популяції немає резистентності, і це означає, що вона може поширюватися швидко». Бактеріальні інфекції У вересні 2019 року агенство Public Health England (PHE) припустило, що зростаюча стійкість до антибіотиків, навіть антибіотиків «останньої інстанції», таких як карбапенеми та колістин, також може призвести до потенційної хвороби Х, посилаючись на стійкість до антибіотиків при гонореї як приклад. Стратегія Документ, опублікований в 2022 році, перераховує наступні стратегії підготовки до хвороби X: зменшення ризиків поширення нової хвороби серед людей; посилення епідеміологічного нагляду за хворобами людей і тварин для швидкого виявлення та визначення нуклеотидної послідовності збудника інфекції; посилення дослідницьких програм задля скорочення часу між розробкою та виробництвом медичних засобів протидії; швидке впровадження фармацевтичних (наприклад, вакцинація) і нефармацевтичних (наприклад, соціальне дистанціювання) заходів для стримування широкомасштабної епідемії; розробка міжнародних протоколів із забезпечення справедливого та глобального розподілу ліків та вакцин. Відгуки Джонатан Д. Квік, автор книги «Кінець епідемій», вважає, що рішення використовувати назву «Хвороба Х» — «мудре з точки зору інформування про ризики», відмітивши, що «паніка та самовпевненість є характерними рисами реакції світу на інфекційні захворювання, а самовпевненість наразі на підйомі». Журнал «Жіноче здоров'я» написав, що прийняття терміну «може здатися некрутим кроком, спрямованим на розпалювання паніки», але вся мета його включення полягала в тому, щоб «потрапити на радари людей». Річард Хатчетт з Коаліції з питань інновацій для готовності до епідемій (CEPI) написав: «Це може звучати як наукова фантастика, але хвороба X — це те, до чого ми повинні підготуватися», зазначивши, що, незважаючи на успіх у контролі епідемії вірусу Ебола в Західній Африці 2014 року, штами хвороби повернулися у 2018 році. У лютому 2019 року CEPI оголосила про фінансування німецької біофармацевтичної компанії CureVac в розмірі 34 мільйони доларів США на розробку «прототипу РНК-принтера», який, за словами CEPI, міг би «підготувати до швидкої реакції на невідомі патогени (тобто хворобу X)». Конспірологічні теорії Хвороба Х стала предметом кількох теорій змови, відповідно до яких, це не умовна назва, а справжня хвороба, яка задумана як біологічна зброя, або створена для спланованої епідемії. Див. також Коаліція з питань інновацій для готовності до епідемій Біотероризм Примітки Посилання Blueprint priority diseases World Health Organization (6-7 February 2018) Prioritizing diseases for research and development in emergency contexts World Health Organization (March 2018) (Video) What is Disease X World Health Organization (16 March 2018) The mystery viruses far worse than flu BBC News (November 2018) Пандемії Всесвітня організація охорони здоров'я Віруси Умовні імена
3082143	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%B9%D1%88%D0%BE%D0%B7%D1%83	Тейшозу	Тейшозу — парафія в Португалії, у муніципалітеті Ковілян. Розташована в східній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Бейра. Входить до складу округу Каштелу-Бранку. За адміністративним поділом, чинним до 1976 року, терени парафії були складовою провінції Нижня Бейра. Належить до Порталегрівсько-Каштелу-Бранківської діоцезії Католицької церкви. Патрон — Діва Марія. Площа — км². Населення — 4360 ос. (2011). Слабо урбанізований регіон. Густота населення — . Код — 050323. Населення Примітки Посилання Парафії Ковіляна
4023943	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%20%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D1%82%D0%B5%20%D0%B4%D1%96%20%D0%A1%D0%BE%D1%83%D0%B7%D0%B0%20%D0%96%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%BE%D1%80	Емерсон Лейте ді Соуза Жуніор	Емерсон Лейте ді Соуза Жуніор (відоміший, як Емерсон ; народився 14 січня 1999 року в Сан-Паулу, Бразилія) — бразильський футболіст, захисник клубу «Тоттенгем Готспур». Клубна кар'єра Емерсон — вихованець клубу «Понте-Прета». 22 лютого 2017 року в матчі Ліги Пауліста проти «Ліненсе» він дебютував в основному складі. 5 листопада в поєдинку проти «Байї» Емерсон дебютував у бразильській Серії А. 3 квітня 2018 року в поєдинку Ліги Пауліста проти «Мірасола» Емерсон забив свій перший гол за «Понте-Прету». У квітні 2018 року Емерсон перейшов до «Атлетіку Мінейру». 19 травня в матчі проти «Крузейро» він дебютував за новий клуб. 30 вересня в поєдинку проти «Спорт Ресіфі» Емерсон забив свій перший гол за «Атлетіку Мінейру». В останній день серпневого трансферного вікна 2021 року «Тоттенгем» оголосив, що придбав Емерсона у «Барселони». Згідно репортажам, «Тоттенгем» заплатив 25,8 мільйона фунтів стерлінгів за контракт на п'ять років з гравцем. Його дебют у Прем'єр-лізі відбувся на виїзді проти «Крістал Пелес», якому «Тоттенгем» програв з рахунком 3–0. Він забив свій перший гол за «Тоттенгем» вдома проти «Ньюкасл Юнайтед» в матчі, який закінчився з рахунком 5–1. Міжнародна кар'єра 2019 року в складі молодіжної збірної Бразилії Емерсон взяв участь у чемпіонаті Південної Америки в Чилі. На турнірі він зіграв у матчах проти команд Болівії, Уругваю, Еквадору, Аргентини, а також двічі Венесуели і Колумбії. Статистика виступів За клуб Notes Статистика виступів за збірну Титули і досягнення Срібний призер Кубка Америки: 2021 Примітки Посилання Уродженці Сан-Паулу Бразильські футболісти Гравці молодіжної збірної Бразилії з футболу Гравці збірної Бразилії з футболу Футболісти «Понте-Прети» Футболісти «Атлетіко Мінейру» Футболісти «Реал Бетіса» Футболісти «Барселони» Футболісти «Тоттенгем Готспур» бразильські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Іспанії Футбольні легіонери в Англії
4700193	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D0%BD%D0%B2%D0%B5%D1%80%20%D0%93%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D0%B5%D0%BD	Шанвер Геймен	Шанвер Геймен (22 січня 1967, Самсун) — турецький футболіст, що грав на позиції воротаря. Виступав, зокрема, за клуб «Алтай», а також національну збірну Туреччини. Клубна кар'єра У дорослому футболі дебютував 1989 року виступами за команду «Самсунспор», в якій провів один сезон. Згодом з 1990 по 1993 рік грав у складі команд «Мерзифонспор» та «Денізліспор». Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Алтай», до складу якого приєднався 1993 року. Відіграв за команду з Ізміра наступні п'ять сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі ізмірського «Алтая», був основним голкіпером команди. Протягом 1999—2000 років захищав кольори клубів «Коньяспор» та «Дарданел». Завершив ігрову кар'єру у команді «Манісаспор», за яку виступав протягом 2000—2001 років. Виступи за збірну 1994 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Туреччини. У складі збірної був учасником чемпіонату Європи 1996 року в Англії як запасний воротар, не провів жодної гри на турнірі. Загалом протягом кар'єри в національній команді, яка тривала 3 роки, провів у її формі 5 матчів, пропустивши 6 голів. Статистика виступів за збірну Примітки Посилання турецькі футболісти Футбольні воротарі Гравці збірної Туреччини з футболу Гравці чемпіонату Європи з футболу 1996 Футболісти «Самсунспора» Футболісти «Денізліспора» Футболісти «Алтая» Футболісти «Коньяспора» Футболісти «Манісаспора» Уродженці Самсуна
3633340	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Долговка (Ленінградська область)	Долговка (Ленінградська область) Долговка — присілок у Лузькому районі Ленінградської області Російської Федерації. Населення становить 37 осіб. Належить до муніципального утворення Толмачовське міське поселення. Історія Згідно із законом від 28 вересня 2004 року № 65-оз належить до муніципального утворення Толмачовське міське поселення. Населення Примітки Присілки Ленінградської області Населені пункти Лузького району (Ленінградська область)‎
66364467	https://en.wikipedia.org/wiki/Carex%20supina	Carex supina	Carex supina, called the weak arctic sedge, is a species of flowering plant in the genus Carex, native to Alaska, western and central Canada, Minnesota, Greenland, central and eastern Europe, the Caucasus region, Central Asia, Siberia, the Himalaya, the Amur region, Manchuria, and Korea. It is often found in association with Festuca altaica and Poa glauca. Subtaxa The following varieties are currently accepted: Carex supina var. spaniocarpa (Steud.) B.Boivin Carex supina var. supina References supina Plants described in 1803
10906926	https://en.wikipedia.org/wiki/Hermanivka%2C%20Kyiv%20Oblast	Hermanivka, Kyiv Oblast	Hermanivka, Kyiv Oblast Hermanivka is a village (selo) in Obukhiv Raion (district), Kyiv Oblast, south of Kyiv, in central Ukraine. It belongs to Obukhiv urban hromada, one of the hromadas of Ukraine. The Chervona River flows through the town on its way to confluence with the Dnieper. Hermanivka's history extends back some 900 years. Hermanivka has a small museum opened in 1995 which contains more than 4,000 exhibits related to the history of the town, with substantial coverage of its involvement with the Zaporizhian Cossacks. Cossack Hetman and Ukrainian national hero Bohdan Khmelnytsky twice battled Polish–Lithuanian Commonwealth forces at Hermanivka in 1651. A few years later, in 1658, the Hadiach Treaty between the Cossacks and Poles was declared in Hermanivka by Cossack Hetman Ivan Vyhovsky. A famous Cossack leader Severyn Nalyvaiko twice visited Hermanivka in the 1590s. Two Cossack colonels – Prokop Vereshchak and Stepan Sulyma – are buried in Hermanivka. In the 18th century, peasants of Hermanivka, by then a part of the Russian Empire, participated actively in the anti-serfdom movement. Hermanivka suffered greatly during the Holodomor famine of 1932–33, losing 20 percent of its population. At present Hermanivka has 890 households, several schools, libraries and churches. References External links Villages in Obukhiv Raion
9686	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%BA%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Лисик Євген Микитович	Лисик Євген Микитович Євген Микитович Лисик (21 вересня 1930, с. Шнирів, нині Золочівського району Львівської області — 4 травня 1991, Львів) — український театральний художник. Чоловік художниці по костюмах Оксани Зінченко. Батько художниці Анни Лисик. Біографія Народився у селянській родині. Рано втратив матір, хлопчика виховували батько і дід. У 1937 році розпочав навчання у місцевій початковій школі. Разом з батьком відвідував сільський театр, що був розташований у Народному домі. Навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (учень Романа Сельського). Відрахований з інституту 1959 року у розпал антиабстракціоністської кампанії. Через рік поновлений, однак ідеологічний тиск на митця продовжувався. 1961 року закінчив навчання. Від того ж року працював у Львівському театрі опери та балету (від 1967 — головний художник). 1967 року став лауреатом Обласної премії імені О. Гаврилюка. 1971 відзначений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка. 1975 року отримав звання Народного художника УРСР. Оформив близько 100 сценічних декорацій. Помер 4 травня 1991 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 67. 2005 року на могилі встановлено пам'ятник авторства скульптора Романа Петрука і архітектора Костя Присяжного. Починаючи від 1992 у Львівській політехніці студентами створено серію експериментальних проектів «Дому Лисика» — виставкового приміщення для збереження та експонування художньої спадщини митця. Вистави Балет «Болеро» на музику Моріса Равеля (1962) Опера «Золотий обруч» Бориса Лятошинського (1971). Опера-балет «Вій» Віталія Губаренка (1985). Балет «Лускунчик» Петра Чайковського (1986). «Створення світу» Андрія Петрова (1987). Балет «Спартак» Арама Хачатуряна (1987). «Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта (1987 — в Ленінградському театрі опери та балету імені Сергія Кірова). «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф'єва (1988). Також ставив вистави у музичних театрах Білорусі, Росії, Туреччини, Македонії (тоді — Югославії), Польщі, Молдові. Кіно Оформив фільм «Данило, князь Галицький» (1987, у співавт.) Примітки Джерела Диченко І. С. Євген Лисик. Нарис про життя і творчість . Київ, Мистецтво, 1978. Лисик Євген Микитович // Лисик Євген Микитович // — С. 361. Лисик Євген Микитович // — С. 367. Проскуряков В. Феномен Лисика // Галицька брама. — № 8. — 1995. — С. 8—9. Шевченківські лауреати 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 295—296. Шнирів: погляд крізь віки / Упорядник Василь Макар. — Броди, 2006. — 132 с. Література Творчість Є. М. Лисика в часі, просторі, сценографії та архітектурі / В. І. Проскуряков, З. В. Климко, О. К. Зінченко. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2016. — 136 с. — ISBN 978-966-941-008-5. Денис Гугнин Діалог у просторі та часі. — Львів: Простір-М, 2023. 144 с., іл. ISBN 978-617-8055-82-0 Посилання Українські художники театру Народні художники УРСР
1432655	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D1%81%D0%B8%D0%BC	Белий Осим	Белий Осим — село в Ловецькій області Болгарії. Входить до складу общини Троян. Населення За даними перепису населення 2011 року у селі проживали особи, з них 684 особи (99,4%) — болгари. Розподіл населення за віком у 2011 році: Динаміка населення: Примітки Села Ловецької області
2913090	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%85%D0%BE%D1%86%D0%B8%D0%BD	Сохоцин	Сохоцин — місто в Польщі, у гміні Сохоцин Плонського повіту Мазовецького воєводства. Населення — (2011). У 1975-1998 роках село належало до Цехановського воєводства. 1 січня 2021 року набуло міських прав. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки . Села Плонського повіту
5045327	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0	Пирожкова	Пирожкова — жіноча форма прізвища . Відомі носії Пирожкова Антоніна Миколаївна (1909—2010) — радянський інженер-будівельник, письменник, мемуарист, дружина письменника Ісака Бабеля. Пирожкова Віра Олександрівна (1921—2013) — радянсько-російсько-німецька журналістка, колабораціоніст, авторка мемуарів, професор політології Мюнхенського університету. Пирожкова Катерина Олександрівна (нар. 1986) — російська гімнастка, член Комплексної наукової групи збірної команди Росії з художньої гімнастики. Пирожкова Олена Сергіївна (нар. 1986) — американська спортсменка-борець, чемпіонка світу.
5138948	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC-%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BE%D0%BD%20%D1%83%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D1%8C%20%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%85%20%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%97%D0%B2%20%D1%83%20%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%D0%B9%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96%20%28%D0%9B%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%8F%29	Всеукраїнський храм-пантеон у пам'ять загиблих героїв у російсько-українській війні (Лішня)	Всеукраїнський храм-пантеон у пам'ять загиблих героїв у російсько-українській війні (Лішня) Всеукраїнський храм-пантеон у пам'ять загиблих героїв у російсько-українській війні в Лішні — храм Тернопільської єпархії ПЦУ в селі Лішні Кременецької громади Кременецького району Тернопільської области. Єдиний в Україні храм-пантеон на честь загиблих українських захисників. Історія 2014 року в Лішні біля джерела святої Анни збудовано каплицю-пантеон Героїв АТО. 7 серпня 2017 року її освятив архієпископ Тернопільський і Кременецький Нестор. 12 жовтня 2018 року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет здійснив освячення розписів святині та меморіальних плит з іменами загиблих військовослужбовців. 11 травня 2019 року родичами загиблих було висаджено Алею пам'яті із 137 червоних дубів. Від літа 2022 року на місці каплиці тривало будівництво храму-пантеону, який 30 грудня 2023 року освятили митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Блаженнійшому співслужили митрополит Луцький і Волинський Михаїл, митрополит Тернопільський і Кременецький Нестор, архієпископ Тернопільський і Бучацький Тихон, єпископ Тернопільський і Теребовлянський Павло, єпископ Хмельницький і Кам'янець-Подільський Павло та настоятель храму о. Андрій Любунь. Щорічно відбувається Всеукраїнська проща для родин загиблих українських військовослужбовців. Настоятелі о. Андрій Любунь (від 2014). Примітки Посилання // Т1 Новини. — 2023. — 8 серпня. Церкви Кременецького району Церкви Тернопільської єпархії ПЦУ Культові споруди, побудовані 2023 Засновані в Україні 2023 2014 у Тернопільській області 2023 у Тернопільській області
14353870	https://en.wikipedia.org/wiki/Polymer%20turbulence%20drag%20reduction	Polymer turbulence drag reduction	Polymer turbulence drag reduction In 1948 Toms discovered by experiments that the addition of a small amount of polymer into a turbulent Newtonian solvent (parts per million by weight), which results in a Non-Newtonian fluid solution, can reduce the skin frictional drag on a stationary surface by up to 80% . This technology has been successfully implemented to reduce pumping cost for oil pipelines, to increase the flow rate in fire fighting equipment and to help irrigation and drainage (Sellin & Ollis, 1980; Khalil et al., 2002). It also has potential applications in the design of ship and submarine hulls to achieve an increased speed and reduced energy cost. See also Drag reducing agent FENE-P Non-Newtonian fluid Direct numerical simulation External links Alyeska Pipe Line EFFECTS OF FRICTION AND POLYMERS ON 2D TURBULENCE References Toms, B. 1948 Observation on the flow of linear polymer solutions through straight tubes at large Reynolds numbers. Proc. Int’l Rheological Congress 2, 135–141 Sellin, R. H. J. & Ollis, M. 1980 Polymer drag reduction in large pipes and sewers: Results of recent field trials. Journal of Rheology Khalil, M. F., Kassab, S. Z., Elmiligui, A. A. & Naoum, F. A. 2002 Applications of drag-reducing polymers in sprinkler irrigation systems: Sprinkler head performance. Journal of Irrigation and Drainage Engineering Perlekar P, Mitra D, Pandit R. Manifestations of drag reduction by polymer additives in decaying, homogeneous, isotropic turbulence. Physical review letters. 2006. Jin S 2007 Numerical simulations of a dilute polymer solution in isotropic turbulence PhD Thesis Cornell University, Ithaca, NY Liberzon A., Guala M., Lüthi B., Kinzelbach W. and Tsinober A. Dilute polymers in turbulence Physics of Fluids, 17, 031707, 2005 link Liberzon A., Guala M., Kinzelbach W., and Tsinober A. On turbulent kinetic energy production and dissipation in dilute polymer solutions Physics of Fluids 18, 125101, 2006 link Liberzon A., Guala M., Holzner M., Lüthi B., and Kinzelbach W. On turbulent entrainment and dissipation in dilute polymer solutions, Physics of Fluids, 21, 035107, 2009 link Polymers
2718852	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%20%28%D0%B7%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BA%29	Самобор (замок)	Самобор (замок) Замок Самобор — зруйнований замок на вершині пагорбу Тепеч у місті Самобор, Хорватія, лише у 10 хвилинах пішки від центру міста. Досі можна розрізнити залишки старого року, масивні ворота та більшість стін. Історія Замок був збудований на вершині пагорбу над важливим тоді перехрестям доріг у північно-західному куті долини річки Сава, над середньовічним ринковим містом Самобор. Він був зведений між 1260 і 1264 рр. прихильниками чеського короля Оттокара II, який тоді воював з угорським королем Стефаном V. Хорватсько-угорські сили під керівництвом князя Окича швидко захопили замок, за що князю було подаровано місто Самобор та привілей збирати місцеві податки. Початково укріплення було кам'яною фортецею, збудованою на скельному виступі з нерегулярним та ввігнутим поземним планом. Вона складалась з трьох частин, центральне ядро з яких є найстарішою частиною. У південно-східній частині ядра розташовувалась висока сторожова вежа, руїни якої є єдиною збереженою оригінальною частиною замка Оттокара. Поруч з вежею розташована напівкругла вежа з маленькою готичною каплицею св. Ани, що, яка вважається, була збудована у третій декаді 16-го ст. У цю декаду 16-го ст. розпочалася перебудова замку, які здійснювалась розширенням його ядра на північ. Украплення набуло вигляду витягнутого трапезоїда двору, оточеного сильними захисними мурами з п'ятикутною вежею на кінці. Замок продовжували оновлювати та реконстроювати у 17-му та 18-му ст. Останньою за часом будівлею всередині фортеці був триповерховий будинок на її південній стороні, який формує двір разом з верхніми частинами замку. Фасади цього будинку розділені портиками з колонами тосканського ордеру і він багато вбраний всередині. Цей будинок перетворив замок з його початкового фортифікаційного призначення у заміський замок у стилі бароко. Останні мешканці полишили замок наприкінці 18-го ст., що спричинило поступовий занепад замку до поточного стану руїни. Правителі та власники Першими відомими власниками замку був впливовий славонський рід Бабоничіів,. Після них замок потрапив у власність угорсько-хорватських королів. У 15-му ст. замок став власністю графів Цел'є, а на початку 16-го ст. перейшов у власність феодального роду Франкопан. Потому власниками замку були багато графських родин: Тржак, Тахи, Ауерсперг, Кіпач. Останніми власниками замку, які ще жили у ньому, були графи Ердьоди-Кулмер. Муніципальна рада міста Самобор 1902 року вирішила придбати замок у попереднього власника — родини Монтукуччолі, і з того часу замок з оточуючою ділянкою слугував місцевим місцем для пікників. Відновлення На поточний час замок Самобор є лише вражаючою руїною над струмком Вугрінщак (Vugrinščak) у центрі міста Самобор, хоча існує і проект реставрації замку. Зараз відновлено лише стіни каплиці, для яких було використано каміння зі зруйнованих частин замку, цемент та вапняк. Примітки Посилання Замок Самобор на сайті Tourism ClusterSutla and Žumberak Замок Самобор на сторінці міста Туристична рада Загребської жупанії Споруди, збудовані в XIII столітті Замки Хорватії Загребська жупанія засновані в Європі 1264
2556736	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Поляков Євген Олександрович	Поляков Євген Олександрович Євген Олександрович Поляков — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Життєпис У часі війни — солдат, старший навідник 1-го батальйону, 93-тя окрема механізована бригада. Брав участь у обороні Донецького аеропорту, провів там дві ротації. Далі — без ротацій, з короткочасною відпусткою, брав участь у боях за Авдіївку — біля шахти «Бутівка». В умовах, коли кожні півгодини обстріли, обстрілював снайпер. 11 липня 2015 року зазнав осколкового поранення в серце під час мінометного обстрілу терористами ротного опорного пункту біля шахти «Бутівка». Похований у селі Велика Кардашинка, в останню дорогу проводжало все село, багато військовиків. Без Євгена лишилися мама, дружина, 4-місячна донька Софія. Нагороди та вшанування За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов'язку відзначений — нагороджений 25 грудня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) Джерела Поляков Євген Олександрович Уродженці Голопристанського району Померли в Донецьку Поховані в Скадовському районі
6705270	https://en.wikipedia.org/wiki/Montello%2C%20Lombardy	Montello, Lombardy	Montello, Lombardy Montello (Bergamasque: ) is a comune (municipality) in the Province of Bergamo in the Italian region of Lombardy, located about northeast of Milan and about southeast of Bergamo. As of 31 December 2004, it had a population of 2,668 and an area of . Montello borders the following municipalities: Albano Sant'Alessandro, Bagnatica, Costa di Mezzate, Gorlago, San Paolo d'Argon. Demographic evolution References
13986364	https://en.wikipedia.org/wiki/Endothelial%20lipase	Endothelial lipase	Endothelial lipase (LIPG) is a form of lipase secreted by vascular endothelial cells in tissues with high metabolic rates and vascularization, such as the liver, lung, kidney, and thyroid gland. The LIPG enzyme is a vital component to many biological processes. These processes include lipoprotein metabolism, cytokine expression, and lipid composition in cells. Unlike the lipases that hydrolyze Triglycerides, endothelial lipase primarily hydrolyzes phospholipids. Due to the hydrolysis specificity, endothelial lipase contributes to multiple vital systems within the body. On the contrary to the beneficial roles that LIPG plays within the body, endothelial lipase is thought to play a potential role in cancer and inflammation. Knowledge obtained in vitro and in vivo suggest the relations to these conditions, but human interaction knowledge lacks due to the recent discovery of endothelial lipase. Endothelial lipase was first characterized in 1999. The two independent research groups which are notable for this discovery cloned the endothelial lipase gene and identified the novel lipase secreted from endothelial cells. The anti-Atherosclerosis opportunity through alleviating plaque blockage and prospective ability to raise High-density lipoprotein (HDL) have gained endothelial lipase recognition. Discovery In 1999, the identification of endothelial lipase was independently discovered by two research groups. The first group at Rhone-Poulenc Rorer cloned and characterized a new member of the triacylglyerol (TG) family. When this novel endothelial lipase was over-expressed in mice, the concentrations of HDL Cholesterol and apolipoprotein A-I in plasma decreased. A second group at Stanford University independently cloned this same endothelial lipase from human umbilical vein endothelial cells, human coronary artery endothelial cells and rodent endothelial-like yolk sacs. Suppression subtractive hybridization was used to isolate the genes. The genes were then compared and aligned. Two cDNA fragments expressed the lipase gene and endothelial properties. Northern blot analysis documented the samples. The suggested relation to metabolism and vascular disease was attributed to tissue selective expression in endothelial cells. Structure Endothelial lipase is a protein that belongs triglyceride lipase category. This protein is encoded by the LIPG gene. Endothelial lipase is secreted from vascular endothelial cells, being the only lipase to date. The primary secretion is that of a 55kDa protein which is secreted to a 68kDa protein after post-translational Glycosylation. LIPG functions as it binds to Proteoglycans. LIPG also has the potential for additional cleavage. The additional cleavage would result in inactivity of the 40 kDa protein N-terminal 40 kDa and 28 kDa C-terminal. LIPG has the capability to form a protein dimer prior to secretion which causes dimerization to appear. The addition reaction of the same compound and molecules enhances the resistance to cleavage and limited activity is sustained. Biological Function Metabolism The site of endothelial lipase enzymatic activity is the surface of endothelial cells. LIPG regulates lipoprotein metabolism through the hydrolysis of HDL phospholipids. This high-density lipoprotein is an amphipathic lipid, meaning the lipid is composed of both a hydrophobic and a hydrophilic component. Cholesterol has a four-ring structure and is an isoprenoid-based hydrocarbon. Although cholesterol lacks the phosphate head group, cholesterol's hydroxyl component interacts with water, categorizing cholesterol as amphipathic. HDL cholesterol provides extreme benefits to the body and is vital in sustaining the fluidity of natural membranes. HDL cholesterol must be maintained at a certain level to ensure normal cell growth and reproduction. The HDL capability of absorption of cholesterol and transport to the liver, aids in the removal of cholesterol in the body. On the contrary, Low-density lipoprotein (LDL) cholesterol works in opposition. LDL cholesterol does not transport cholesterol out of the body but rather serves as a foundation for cholesterol buildup. LDL should be kept low in the body to avoid cholesterol buildup in arteries. When HDL are hydrolyzed, the turnover rate of HDL increases and cholesterol levels in plasma decrease. This hydrolysis allows for the acceleration or continuation of cholesterol removal from the body to avoid a buildup. Following the hydrolysis of HDL, free fatty acid lipid precursors are taken up. These lipids are then utilized in other phospholipid catabolism. In summation, endothelial lipase is said to be a pivotal component in metabolism through high-density lipoprotein hydrolysis. Vascular Biology Endothelial lipase is linked to potential treatment and improvement of atherosclerosis. Atherosclerosis is a vascular disease which is caused by arterial plaque buildup. Cholesterol, fat, calcium, and other components contribute to the formation of plaque in the blood. Plaque is detrimental to vascular heath because it narrows and stiffens the arteries, causing a lack of oxygen-rich blood flow. HDL increase serves as a treatment for atherosclerosis. The hydrolysis of HDL leads to the transportation of cholesterol to the liver. The filtration system of the liver aids in the removal of cholesterol from the body. Therefore, the cholesterol level in the plasma will decrease. Thus, endothelial lipase synthesis of HDL could provide an adequate opportunity to increase HDL levels. Data suggests that endothelial lipase inhibition should increase the plasma HDL, primarily in patients with low HDL-C levels. An increased risk of atherosclerosis is associated with low levels of HDL. Although a functional correlation can be drawn, there is little clinical evidence to provide support to the suggested potential benefits in vascular pathophysiology. References External links Physiology Cell biology Angiology Phospholipids
2213388	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B9%20%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%87	Андрей Панадич	Андрей Панадич (9 березня 1969, Загреб) — югославський та хорватський футболіст, що грав на позиції захисника. По завершенні ігрової кар'єри — футбольний тренер. Наразі очолює тренерський штаб команди «Істра 1961». Виступав, зокрема, за «Динамо» (Загреб) та «Гамбург», а також національну збірну Югославії, разом з якою був учасником ЧС-1990. Клубна кар'єра Вихованець школи загребського «Динамо», в дорослому футболі дебютував 1988 року виступами за головну команду, в якій провів шість сезонів, взявши участь у 148 матчах чемпіонату. Зі створенням чемпіонату Хорватії команда отримала назву ХАШК, а 1993 року — «Кроація». Більшість часу, проведеного у складі загребського клубу, був основним гравцем захисту команди і виграв національний чемпіонат і кубок. У 1994 році виїхав до Німеччини, де продовжив свою кар'єру: спочатку він грав у команді «Хемніцер», де зарекомендував себе як провідний гравець оборони. Після вильоту саксонців з Другої бундесліги Панадич перейшов у 1996 році в стан конкурентів з клубу «Юрдінген 05». Провівши всього один рік на «Гротенбург-Штадіоні», Панадич у 1997 році перейшов в «Гамбург», де і провів найкращі роки своєї кар'єри. Найкращим результатом для нього стали бронзові медалі першості Німеччини в 2000 році. У 2002 він поїхав в австрійський «Штурм», але протримався там недовго. Завершив кар'єру в японському клубі «Нагоя Грампус». Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу «Гамбурга», до складу якого приєднався на початку 1998 року і відіграв за гамбурзький клуб наступні чотири роки своєї ігрової кар'єри. Граючи у складі «Гамбурга», також здебільшого виходив на поле в основному складі команди. Найкращим результатом для нього стали бронзові медалі першості Німеччини в 2000 році. У 2002 він поїхав в австрійський «Штурм», але виступав там недовго. Завершив професійну ігрову кар'єру у японському клубі «Нагоя Грампус», який виступав протягом 2002—2004 років. Виступи за збірну 20 вересня 1989 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Югославії в товариському матчі проти збірної Греції (3:0). Всього протягом року провів у формі головної команди країни 3 матчі. Наступного року у складі збірної був учасником чемпіонату світу 1990 року в Італії, проте на поле не виходив. Також завоював срібні медалі молодіжного чемпіонату Європи 1990 року, де Югославія програла команді СРСР у фіналі. Кар'єра тренера Розпочав тренерську кар'єру, повернувшись до футболу після невеликої перерви, очоливши влітку 2008 року тренерський штаб клубу ЛАСК (Лінц), але вже 27 жовтня був звільнений. В подальшому був асистентом у клубах «Аль-Вахда» (Абу-Дабі), «Динамо» (Загреб) та «Персеполіс». З 2016 року очолює тренерський штаб команди «Істра 1961». Досягнення Чемпіон Хорватії: 1992–93 Володар Кубка Хорватії: 1993–94 Посилання Югославські футболісти Хорватські футболісти Хорватські футбольні тренери Гравці збірної Югославії з футболу Гравці чемпіонату світу з футболу 1990 Футболісти «Динамо» (Загреб) Футболісти «Хемніцера» Футболісти «Юрдінгена» Футболісти «Гамбурга» Футболісти «Нагоя Грампус» Тренери ФК ЛАСК Тренери ФК «Істра 1961» Югославські футбольні легіонери Футбольні легіонери в Німеччині Футбольні легіонери в Японії Уродженці Загреба
1217041	https://uk.wikipedia.org/wiki/HD33254	HD33254	HD33254 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A2, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 5,4. Вона розташована на відстані близько 175,9 світлових років від Сонця. Фізичні характеристики Зоря HD33254 обертається порівняно повільно навколо своєї осі. Проєкція її екваторіальної швидкості на промінь зору становить Vsin(i)= 21км/сек. Пекулярний хімічний вміст Магнітне поле Спектр даної зорі вказує на наявність магнітного поля у її зоряній атмосфері. Напруженість повздовжної компоненти поля оціненої з аналізу наявних ліній металів становить 192,4± 162,3 Гаус. Див. також Перелік HgMn-зір Ртутно-манганова зоря Перелік магнітних хімічно пекулярних зір Перелік хімічно пекулярних зір (4h-6h) Хімічно пекулярна зоря Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію Перелік Am-зір Am-зоря Джерела Хімічно пекулярні зорі Зорі головної послідовності спектрального класу A2 Хімічно пекулярні зорі з магнітним полем 2
11976198	https://en.wikipedia.org/wiki/Sergey%20Urusevsky	Sergey Urusevsky	Sergey Urusevsky Sergey Pavlovich Urusevsky (23 December 1908, Saint Petersburg, Russian Empire - 12 November 1974, Moscow, Soviet Union) was a Soviet cinematographer and film director, renowned for his work with Grigori Chukhrai, Mikhail Kalatozov and Yuli Raizman. His subjective camera style in I Am Cuba and The Cranes Are Flying is regarded as one of the best of all time, winning him several awards throughout his career. Urusevsky's work draws influence from Eduard Tisse, the cinematographer known for his work with Sergei Eisenstein on the film Strike. Early life Sergey Urusevsky (also styled Sergei Urusevskii) has always been interested in graphic design and photography. He graduated from the Leningrad Art Industrial High School in 1929. The school is now more aptly named the Saint Petersburg Art and Industry Academy and soon after graduating, he attended the Imperial Academy of Arts and graduated in 1937. He was very candid in his admiration for Pablo Picasso and was even sent ceramic paintings from the esteemed artist. In 1946, Urusevsky became a member of the Communist Party of the Soviet Union and continued to be pro-communism for the entirety of his life. Career During the 1930s, he began early work as a cinematographer and in 1937 he began work at the Gorky Film Studio. The film studio is well known for have producing the first Soviet sound film Road to Life and for producing the first Soviet color film Grunya Kurnakova. During the Great Patriotic War, Urusevsky was a frontline cameraman and filmed much of the war on the Eastern Front. It was during the war when he realized that being a cameraman was his vocation. Shortly after the war ended, Urusevsky became a cinematographer and worked closely with Mark Donskoy on The Village Teacher, and Alitet Leaves for the Hills. Both films were shot in the snowy Siberian wilds. In 1950 he began work with Mosfilm Studios, the oldest and largest film studio in Europe. It was during his time with Mosfilm that he collaborated with the likes of directors Yuli Raizman and Mikhail Kalatozov. In a span of 6 years he helped create 5 different films and his best work was soon to follow. The Cranes Are Flying In 1957, Urusevsky worked with Mikhail Kalatozov on The Cranes Are Flying. The film received international recognition and was awarded the Palme d'Or, the highest prize at the 1958 Cannes Film Festival. The film was praised for the emotive camera style and the way it told the stories of everyday people during the Great Patriotic War. The Cranes Are Flying casts the beautiful Russian actress Tatiana Samoilova and actor Aleksey Batalov. The film sometimes featured hand-held camera shots, especially the scene where Tatiana runs away in a moment of distress. She was asked to film herself while running with the hand-held camera. The movie changed the way that Russian citizens viewed heroines throughout the course of Russian film history. I am Cuba (Soy Cuba) As a much more art oriented film, Soy Cuba initially was not well praised by the masses. The Cuban audience didn't appreciate the movie, stating that it showed stereotypes that simply were not true. For the Russians, it wasn't revolutionary enough and also contained too much compassion for the lives of the Cuban bourgeoisie. In 1995, shortly after the fall of the Soviet Union, the movie was released in the United States. Film lovers in the U.S. adored the art aspect of the film and the tracking shots used by Urusevsky. Famous Hollywood director Martin Scorsese even had the film restored for audiences in the United States. The film won the Archival Award from the National Society of Film Critics upon its re-release in 1995. Soy Cuba was also shown at the 2003 Cannes Film Festival. As a director Sergey Urusevsky directed and released two of his own films: Beg inokhodtsa in 1969 and Sing Your Song, Poet in 1971. The latter was produced just months before his death in 1974. Filmography Duel (1945); directed by Vladimir Legoshin Sinegoria (1946); directed by Erast Garin and Khesya Lokshina The Village Teacher (1947); directed by Mark Donskoy Alitet Leaves for the Hills (1949); directed by Mark Donskoy Dream of a Cossack (1951); directed by Yuli Raizman The Return of Vasili Bortnikov (1953); directed by Vsevolod Pudovkin The First Echelon (1955); directed by Mikhail Kalatozov Lesson of Life (1955); directed by Yuli Raizman The Forty-First (1956); directed by Grigori Chukhray The Cranes Are Flying (1957); directed by Mikhail Kalatozov The Unsent Letter (1960); directed by Mikhail Kalatozov I Am Cuba (1964); directed by Mikhail Kalatozov Beg inokhodtsa (1968); directed by Sergey Urusevsky Sing Your Song, Poet (1973); directed by Sergey Urusevsky Accomplishments and awards Special Award, Cannes Film Festival for The Cranes Are Flying, 1957 Palme d'Or, Cannes Film Festival for The Cranes Are Flying, 1958 Archival Award, NSFC for Soy Cuba, 1995 Honored Art Worker, RSFSR, 1951 State Prize, USSR, 1948, 1952 External links and References 1. http://www.filmreference.com/Writers-and-Production-Artists-Ta-Vi/Urusevsky-Sergei.html 2. Great Soviet Encyclopedia 3. http://russia-ic.com/people/general/u/629 4. https://wbis.degruyter.com/biographic-document/US90219 1908 births 1974 deaths Soviet cinematographers Recipients of the Stalin Prize Mass media people from Saint Petersburg
299198	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%86%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0	Бихольцохівка	Бихольцохівка (до 2016 року — Бихальцохівка) — село в Україні, у Ріпкинській селищній громаді Чернігівського району Чернігівської області. Населення становить 140 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування — Малолиственська сільська рада. Історія Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 730-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Чернігівської області», увійшло до складу Ріпкинської селищної громади. 19 липня 2020 року, в результаті адміністративно - територіальної реформи та ліквідації Ріпкинського району, село увійшло до складу Чернігівського району Чернігівської області. Уродженці Воєдило Левко Леонідович — український живописець. Джола Іван Трифонович — Герой Соціалістичної Праці. Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Чернігівська область) Примітки Посилання Погода в селі Бихальцохівка Села Чернігівської області
1756840	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BB%D0%B4%D1%96%D1%85%D0%B0%D0%BD	Кизилдіхан	Кизилдіхан Кизилдіхан — село, Жамбильський район, Жамбильська область Кизилдіхан — село, Казигуртський район, Туркестанська область
6599317	https://en.wikipedia.org/wiki/Linda%20Hazzard	Linda Hazzard	Linda Hazzard Linda Laura Hazzard (née Burfield; December 18, 1867 – June 24, 1938), nicknamed the "Starvation Doctor" was an American quack, swindler and convicted serial killer noted for her promotion of fasting, pummeling and hours-long enemas as treatments. In 1911, Hazzard was found guilty of manslaughter in the state of Washington and was sentenced to 2 to 20 years of hard labor for killing at least 15 people for financial gain at a sanitarium she operated near Seattle in the early 20th century. She was released on parole after only serving two years and later, on the condition that she move to New Zealand, received a full pardon from Governor Ernest Lister in 1916. Hazzard died at 70 after subjecting herself to her treatment methods. Career Linda Laura Hazzard was born Lynda Laura Burfield in Carver, Minnesota, oldest of 7 children of Susanna Neil (née Wakefield) and Montgomery Burfield. Hazzard had no medical degree, but was licensed to practice medicine in the state of Washington through a loophole that grandfathered in some practitioners of alternative medicine without degrees. According to her book The Science of Fasting, she studied under Edward Hooker Dewey, MD, a well-known proponent of fasting. Hazzard developed a fasting method that she claimed was a panacea for all manner of illnesses, ridding the body of toxins that caused imbalances in the body. Over the course of her career, she wrote three books about what she claimed to be the science behind fasting and how it could cure diseases. The first was Fasting for the Cure of Disease (1908), followed by Diet in Disease and Systemic Cleansing (1917). A fifth revised and amplified edition of Fasting for the Cure of Disease was published in 1927 under the title Scientific Fasting: The Ancient and Modern Key to Health. Hazzard established a "sanitarium" called Wilderness Heights, located in Olalla, Washington, where inpatients fasted for days, weeks, or months on a diet consisting of small amounts of tomato, asparagus juice, and occasionally orange juice. While some patients survived and publicly endorsed Hazzard's methods, dozens died under her care. Hazzard claimed that the deceased had succumbed to undisclosed or hitherto undiagnosed illnesses such as cancer or cirrhosis. Her opponents claimed that they all died of starvation; local residents in Olalla referred to the sanitarium as "Starvation Heights". In 1912, Hazzard was convicted of manslaughter for the death of Claire Williamson, a wealthy British woman, who weighed less than fifty pounds at the time of her death. At the trial, it was proven that Hazzard had forged Williamson's will and stolen most of her valuables. Williamson's sister, Dorothea, also took the treatment, and, it is alleged, only survived because a family friend showed up in time to remove her from Wilderness Heights. It is suggested that one of the sisters managed to smuggle a telegram to alert their governess, who lived in Australia; however, by the time of arrival, Claire had already died. Dorothea was too weak to leave on her own, weighing less than sixty pounds. She later testified against Hazzard at trial. Hazzard was sentenced to 2 to 20 years in prison, which she served in the Washington State Penitentiary in Walla Walla. She was released on parole on December 26, 1915, after serving two years, and the following year Governor Ernest Lister gave her a full pardon. Hazzard and her husband, Samuel Chrisman Hazzard (1869–1946), moved to New Zealand, where she practiced as a dietitian and osteopath until 1920. In 1917, a Whanganui newspaper reported that Hazzard held a practicing certificate from the Washington state medical board. Because she used the title "Doctor", she was charged in Auckland under the Medical Practitioners Act for practicing medicine while not registered to do so, found guilty and fined £5 plus costs (approximately NZ$600 plus costs or US$462.13 plus costs in 2014). Three years later she returned to Olalla, opened a new sanitarium (known publicly as a "school of health" since her medical license had been revoked), and continued to supervise fasts until the sanitarium burned to the ground in 1935; it was never rebuilt. Hazzard died of starvation in 1938 while attempting a fasting cure. Earl Edward Erdman Diary On March 28, 1910, Earl Edward Erdman, a civil engineer with the City of Seattle, died of starvation in the Seattle General Hospital. Erdman had kept a diary which detailed Hazzard's treatment during the preceding weeks that provides an insight into how she treated her patients. The following are excerpts from his diary: This diet continued more or less unchanged until his hospitalization on March 28. He died that afternoon, just before his coworker was to transfuse blood. Deaths attributed to Hazzard 1908 Lenora (Mrs. Elgin) Wilcox Daisey Maud Haglund (Mother of Ivar's restaurant founder Ivar Haglund) – The official cause of her death was stomach cancer. Her inability to eat would have caused her to starve to death even without Hazzard's assistance. Ida Wilcox 1909 Blanche B. Tindall Viola Heaton Eugene Stanley Wakelin – Died from a bullet in the head on Hazzard's property. Whether she was responsible for the shooting remains unknown, though it is speculated to be the case. 1910 Maude Whitney Earl Edward Erdman L. E. Rader 1911 Frank Southard C.A. Harrison Ivan Flux Claire Williamson 1912 Mary Bailey Ida Anderson Robert Gramm Fred Ebson – Supervised by another fast enthusiast See also John Bodkin Adams – British doctor who extracted money from his patients before murdering them. List of serial killers in the United States References Further reading External links Full report of the State v. Hazzard appeal case 1867 births 1938 deaths American emigrants to New Zealand American expatriates in New Zealand American female serial killers American people convicted of manslaughter American prisoners and detainees American serial killers Deaths by starvation Fasting advocates Medical controversies in the United States Medical serial killers Orthopaths People convicted for health fraud People from Carver County, Minnesota Place of death missing Prisoners and detainees of Washington (state) Pseudoscientific diet advocates Recipients of American gubernatorial pardons Serial killers from Washington (state)
2252965	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B7%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%BA	Єзуцький заказник	Єзуцький заказник — ландшафтний заказник місцевого значення в Україні. Об'єкт природно-заповідного фонду Сумської області. Розташований у межах Конотопського району Сумської області, між селами Лисогубівка, Сарнавщина, Заводське та Вирівка. Загальні відомості Площа 669,3 га. Створений рішенням виконкому Сумської обласної Ради народних депутатів від 21.12.1983 р.№ 407. Перебуває у віданні Вирівської сільської ради. Заказник являє собою комплекс лісової, чагарникової та болотної рослинності у заплаві річки Єзуч. В минулому тут видобувався торф. Основу рослинного покриву становлять зарості очерету та болотного високотрав'я (гадючника в'язолистого, кропиви дводомної). На підвищених ділянках представлені невеликі за площею ділянки лісу. Значні площі займають угруповання верби попелястої. Єзуцький заказник входить до складу регіонального ландшафтного парку «Сеймський». Галерея Література Примітки Ландшафтні заказники Сумської області Природно-заповідний фонд Конотопського району Природоохоронні об'єкти, засновані 1983
2781135	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1-%D0%91%D0%B0%D1%85%D1%88%D0%B0%D0%BD%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D1%96%29	Аб-Бахшан (Марказі)	Аб-Бахшан (Марказі) Аб-Бахшан — село в Ірані, у дегестані Мальмір, у бахші Сарбанд, шагрестані Шазанд остану Марказі. За даними перепису 2006 року, його населення становило 127 осіб, що проживали у складі 36 сімей. Клімат Середня річна температура становить 10,24 °C, середня максимальна – 29,46 °C, а середня мінімальна – -12,57 °C. Середня річна кількість опадів – 291 мм. Примітки Населені пункти шагрестану Шазанд
1101924	https://uk.wikipedia.org/wiki/7497%20%D2%90%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%86%D0%B0%D0%B9%D1%88%D1%96%D1%94	7497 Ґуанцайшіє	7497 Ґуанцайшіє (7497 Guangcaishiye) — астероїд головного поясу, відкритий 17 грудня 1995 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,467. Примітки Див. також Список астероїдів (7401-7500) Посилання Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net Астрономічні об'єкти, відкриті 1995 Головний пояс астероїдів
2705946	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%95%D0%A1%20%D0%A2%D1%83%D0%BD%D2%91%D0%B0%D0%B1%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D1%80%D0%B0/%D0%9C%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%B4	ГЕС Тунґабгадра/Мунірабад	ГЕС Тунґабгадра/Мунірабад — гідроелектростанції на півдні Індії у штаті Карнатака, які використовують ресурс від греблі Тунґабгадра, що перекриває однойменну праву притоку Крішни (має східний напрямок течії та впадає у Бенгальську затоку на узбережжі штату Андхра-Прадеш). У межах великого іригаційного проєкту у 1953 році річку перекрили комбінованою бетонною/земляною греблею висотою 49 метрів та довжиною 2443 метри, яка потребувала 1164 тис. м3 матеріалу та утримує водосховище з об'ємом 3763 млн м3 (корисний об'єм 3702 млн м3). На виході зі сховища правобережного іригаційного каналу облаштували машинний зал ГЕС Тунґабгадра, яка належить штату Андхра-Прадеш. Тут встановлено чотири турбіни типу Каплан потужністю по 9 МВт, що при напорі від 29,7 до 49,4 метра (номінальний напір 41,9 метра) забезпечують виробництво 130 млн кВт·год електроенергії на рік. На виході зі сховища лівобережного іригаційного каналу знаходиться машинний зал ГЕС Мунірабад, яка належить штату Карнатака. Тут встановлено три турбіни типу Каплан, дві потужністю по 9 МВт та одна з показником 10 МВт, що при напорі від 13,1 до 23,5 метра (номінальний напір 19,8 метра) забезпечують виробництво 96 млн кВт·год електроенергії на рік. Відпрацьована вода надходить в іригаційні канали, на яких нижче розташовані інші гідроелектростанції комплексу — ГЕС Шівруп на лівобережному та ГЕС Хампі на правобережному (обидві мають потужність по 36 МВт). Примітки Тунґабгадра
4442425	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%96	Малоковалі	Малоковалі — селище у складі Могочинського району Забайкальського краю, Росія. Входить до складу Амазарського міського поселення. Населення Населення — 28 осіб (2010; 41 у 2002). Національний склад (станом на 2002 рік): росіяни — 95 % Джерела Примітки Посилання На Вікімапії Населені пункти Могочинського району Селища Забайкальського краю
4538784	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D0%BF%D1%83%D0%B3%D0%B0	Синьоголовий папуга	Синьоголовий папуга (Psittinus) — рід папугоподібних птахів родини Psittaculidae. Представники цього роду мешкають в Південно-Східній Азії. Види Виділяють два види: Папуга синьоголовий (Psittinus cyanurus) Psittinus abbotti Примітки Psittaculidae Роди птахів
25315602	https://en.wikipedia.org/wiki/Ida%20Alstad	Ida Alstad	Ida Alstad (born 13 June 1985) is a retired Norwegian handball player, who played most of her career for Byåsen HE, in addition to seven years on the Norway women's national handball team. She made her debut on the Norway national team in 2009. Achievements Olympic Games: Winner: 2012 Bronze Medalist: 2016 World Championship: Winner: 2011, 2015 Bronze Medalist: 2009 European Championship: Winner: 2010, 2014 Silver Medalist: 2012 EHF Champions League: Finalist: 2015/2016 EHF Cup Winners' Cup: Winner: 2014/2015 Finalist: 2006/2007 Hungarian League: Winner: 2015/2016 Norwegian Cup: Winner: 2007 Finalist: 2006, 2008, 2009 Danish Cup: Winner: 2014 Hungarian Cup: Winner: 2016 Individual awards All-Star Centre Back of Eliteserien: 2008/2009 Personal life Alstad was born in Trondheim on 13 June 1985. Gave birth to her first child on 30 December 2017, and hopes to be back on the handball court spring 2018 for Byåsen HE. References External links 1985 births Living people Handball players from Trondheim Norwegian expatriate sportspeople in Denmark Norwegian expatriate sportspeople in Hungary Norwegian expatriate handball players Handball players at the 2012 Summer Olympics Handball players at the 2016 Summer Olympics Olympic medalists in handball Olympic gold medalists for Norway Olympic bronze medalists for Norway Olympic handball players for Norway Norwegian female handball players Medalists at the 2012 Summer Olympics Medalists at the 2016 Summer Olympics Győri Audi ETO KC players FCM Håndbold players 21st-century Norwegian women 21st-century Norwegian people
1180103	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D1%8F%D0%B7%D0%B0-%D0%B4%D0%B5-%D0%96%D0%BE%D1%81	Бряза-де-Жос	Бряза-де-Жос — село у повіті Прахова в Румунії. Адміністративно підпорядковане місту Бряза. Село розташоване на відстані 88 км на північ від Бухареста, 37 км на північний захід від Плоєшті, 54 км на південь від Брашова. Населення За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, з них 1963 особи (99,7%) румунів. Рідною мовою 1961 особа (99,6%) назвала румунську. Примітки Села повіту Прахова
5270447	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B0	Німона	Німона «Німона» (англ. Nimona) — науково-фантастичний графічний роман американського художника-мультиплікатора Н. Д. Стівенсона. У центрі сюжету — дівчина-перевертень, яка стає поплічницею знеславленого лицаря Балістера Блекхарта, щоб знищити надмірний контроль Інституції. Намір Балістера діяти за власним етичним кодексом контрастує з імпульсивністю Німони. Нейт Стівенсон почав працювати над «Німоною» під час навчання в Коледжі мистецтв Мерілендського інституту. Він вдосконалив образ, створений ще в старших класах школи. З 2012 по 2014 рік Нейт публікував «Німону» як веб-комікс на Tumblr, поступово розвиваючи історію та художній стиль. Готовий графічний роман згодом став його дипломною роботою. В результаті співпраці зі Стівенсоном, видавництво HarperCollins випустило «Німону» у друкованому вигляді у 2015 році. Книгу було перекладено щонайменше 16 іншими мовами та розширено у форматі аудіокниги. Серед нагород «Німони» — премії Айзнера, Cybils і Cartoonist Studio Prize. Рецензії та наукові дослідження висвітлюють теми квір-ідентичності та гендерфлюїдності, а також те, як вони протистоять традиційним контролюючим установам та маргінальним системам і розхитують їхні підвалини. Однойменний анімаційний фільм був вперше анонсований у 2015 році студією 20th Century Animation. Виробництво фільму студією Blue Sky Studios спочатку було скасовано після закриття її компанією The Walt Disney Company, а потім відновлено компанією Annapurna Pictures, яка залучила DNEG Animation до створення анімації. Фільм вийшов на Netflix 30 червня 2023 року, здобув схвальні відгуки критиків і був номінований на 96-й церемонії вручення премії «Оскар» за найкращий анімаційний повнометражний фільм, однак програв японському анімаційному фільму студії Ghibli «Хлопчик і чапля». Сюжет Німона — перевертень, найчастіше у вигляді людської дівчинки, але здатна збільшуватися, зменшуватися і приймати будь-яку людську або тваринну зовнішність. Вона рішуче налаштована бути поплічницею Балістера Блекхарта. Колись той був лицарем Інституції, однак його звідти вигнали після втрати руки в поєдинку з Амброзіусом Золотосяйним, який нині є чемпіоном Інституції. Балістер прагне знищити Інституцію, але діє за власним етичним кодексом. Німона додає жорстокості в його плани і часто вбиває людей. Вони дізнаються, що Інституція використовує джейдрут — отруйну рослину, часто застосовану в темній магії. Балістер доручає Німоні видати себе за ведучу телевізійних новин, щоб розголосити цю інформацію, а також підкинути отруйні, але несмертельні яблука на ринки, щоб нагнати страху. Директорка Інституції наказує Амброзіусу вбити Німону, але той зустрічається з Балістером у таверні і натомість благає його її прогнати. Балістер знайомиться з докторкою Мередіт Бліцмаєр, яка винайшла пристрій, що живиться «аномальною енергією». Коли Німона перебуває біля пристрою, вона не може перетворюватися. Амброзіус відмовляється виконувати наказ вбити Балістера: як натякається, Блекхарт і Золотосяйний були більше, ніж просто друзями. Він погоджується вбити Німону і захопити Балістера. На публічному заході ці двоє поширюють ще більше отрути, і поки люди перебувають у паніці через її наслідки, Балістер спілкується з людьми і переконує їх повстати проти Інституції. Його схоплює Амброзіус і використовує як приманку для Німони. Під час сутички їй відрубують голову, але вона виживає, тож вони обоє тікають. Балістер ставить під сумнів її здібності, і вона обмовляється, що її попередня історія — про те, що в дитинстві її зачарувала відьма — вигадана. Вони сперечаються, в результаті чого Німона залишає Блекхарта. Балістер дізнається, що його отрута спричинила смерті. Він прокрадається до лікарні, щоб вилікувати отруєних, однак там його схоплюють. Його вартою стає Амброзіус, позбавлений чемпіонського звання. Вони розмовляють, і Золотосяйний зізнається, що той інцидент на поєдинку був зовсім не випадковим. Директорка запропонувала йому посаду чемпіона за умови, що він виграє поєдинок проти Балістера. Вона дала йому вибуховий спис задля гарантованої перемоги. Спочатку він відмовився, однак, програвши поєдинок, у відчаї застосував списа. Балістер потрапляє до лабораторії Інституції, де Директорка викриває таємні експерименти над створенням зброї. Там же ув'язнена Німона, яка намагалася врятувати Блекхарта, однак потрапила в пастку — самовідновлювальну капсулу, спроєктовану для втримання джейдруту. У неї беруть зразок крові, але Німона все ще контролює забрані клітини. Вони перетворюються на колосального звіра, який тікає, щоб убити Директорку та спустошити місто. Флешбек показує Німону, спійману в пастку селянами. Вона стверджувала, що є однією з їхніх дітей, але ті прийняли її за ворога з обличчям померлої дівчинки. Інституція захопила Німону і почала проводити над нею експерименти. Балістер розповідає Амброзіусу про пристрій докторки Бліцмайєр, який потім і використовує для боротьби з чудовиськом. Людська форма Німони про це дізнається і стає проти нього. Балістер перемагає звіра, але битва пошкоджує лабораторію, тож активується система самознищення. Блекхарту вдається втекти, прихопивши із собою Золотосяйного, а Німоні — ні. Катастрофа викриває використання Інституцією джейдруту, і Балістер отримує звання героя. Доглядаючи за Золотосяйним у лікарні, Блекхарт заперечує слова докторки, що Німона — монстр. Коли через кілька хвилин повертається та ж докторка, Балістер розуміє, що першою «докторкою» була Німона. Він намагається наздогнати її, але вона зникає в натовпі. Наприкінці коміксу стосунки між Балістером і Амброзіусом покращуюються. Блекхарт більше ніколи не помічає Німону, принаймні як він думає, але з цікавістю ставиться до кожного незнайомця чи тварини, які на нього дивляться. Розробка і публікація Під час навчання в Коледжі мистецтв Мерілендського інституту Н. Д. Стівенсон отримав завдання створити нового персонажа і повернувся до ідеї про дівчину-перевертня, яку він створив ще в старших класах школи. За словами Нейта, він створив Німону, поєднавши образи перевертня і натхненного Жанною д'Арк персонажа, якого він малював у той час. Стиль Німони був створений на основі його власного досвіду з косплею. Нейт віддавав перевагу косплею чоловічих персонажів і хотів «зробити костюм, в який захотіли б одягнутися люди, не надто зацікавлені огрядними чи спокусливими образами». Слідом з'явилися інші персонажі та історія, оскільки Нейт переглядав концепцію кілька разів протягом третього курсу. Згодом отримав схвалення для того, щоб комікс став його дипломною роботою. Спочатку Н. Д. Стівенсон публікував «Німону» онлайн на Tumblr. Комікс починався як збірка одно- та двосторінкових епізодів. Нейт каже, що «не мав жодного уявлення, хто така Німона, коли починав її створювати», але вже згодом знав, як завершити такий експериментальний проєкт. За його словами, посередник зв'язався з ним невдовзі після опублікування перших сторінок коміксу. Нейт ще навчався у школі, коли «Німона» була продана його представником видавництву HarperCollins. Веб-комікс виходив з червня 2012 року по вересень 2014 року. Для Нейта завершення роботи над «Німоною» було приємним і водночас «трохи сумним». У травні 2015 року видавництво HarperCollins опублікувало завершений комікс як графічний підлітковий роман. З того часу його було перекладено кількома іноземними мовами, зокрема китайською, чеською, голландською, французькою, німецькою, івритом, угорською, індонезійською, італійською, норвезькою, португальською, румунською, російською, словацькою, іспанською і турецькою мовами. У серпні 2016 року на Audible вийшла версія «Німони» у форматі аудіокниги. Її озвучили Ребекка Солер, Джонатан Девіс, Марк Томпсон, Дженуарі Левой, Наталі Голд, Пітер Бредбері та Девід Пітту. Повна аудіокнига триває дві години і сімнадцять хвилин. Аналіз Рецензії та наукові дослідження представляють Німону як втілення флюїдної ідентичності. Форма Німони є несталою і невизначеною, хоча Міхаела Прекуп зазначила, що на квір-ідентичність Німони здебільшого вказують саме її мовлення та вибір у одязі. Прекуп відзначила «революційний потенціал певної квір-привабливості», а Джеймс Донаг'ю сказав, що Німона представляє флюїдність формування ідентичності і надає молоді сил рухатися вперед. Образ Балістера також змінюється від суперлиходія до героя, кидаючи виклик штампам про добро і зло. Німона відзначається популяризацією альтернативних поглядів на гендер і допомагає читачам зрозуміти власну ідентичність. Зображення Німони як монстра є відображенням того, як установи сприймають квір ідентичностей як «абсолютно інших», що загрожують стабільності. Численні дослідження розглядають Інституцію як таку, що переслідує квір-спільноту та встановлює гетеронормативні гегемоністські ідеології за допомогою структурного насильства. Німона здатна кинути виклик цим системам і їх подолати. Таким чином, комікс порівнюють із серіалами «Легенда про Корру» та «Стівен Юніверс». В одній із статей на цю тему зроблено висновок, що саме «розмивання кордонів» дозволяє підривати ці інституції. Сприйняття Нагороди «Німона» отримала премії Айзнера, Cybils і Cartoonist Studio Prize. Вона також була номінована на ще одну премію Айзнера та Національну книжкову премію. Випуск «Німони» у твердій палітурці став бестселером New York Times. Відгуки Лорен Девіс, рецензуючи книгу для io9, назвала «Німону» одним з «найкращих нових коротких веб-коміксів 2012 року», а журнал Paste — найкращим веб-коміксом 2014 року. В огляді для CNN «Німона» була особливо рекомендована читачам-підліткам. Критики відзначили науково-фантастичну атмосферу, яка поєднує магію з технологіями та протиставлення кодексу честі Блекхарта бажанню Німони вбивати та красти. Ієн А. Макіннес, професор, що цікавиться популярною та молодіжною культурою США, зазначив, що «Німона» розширила розмаїття середньовічної естетики в сучасному медіапросторі. Ілюстрації описують як легкі та невимушені і порівнюють з роботами Кейт Бітон, Елеонори Девіс та Фейт Ерін Гікс. Нейт Стівенсон створював «Німону» по одній сторінці за раз, що призвело до розвитку художнього стилю з плином часу. Алекс Браун, оглядаючи книгу для Tor.com, зазначив, що, хоча малюнки перших двох розділів і були «кострубатими», техніка покращувалася в процесі роботи, і вже до п'ятого розділу на них було «абсолютно приємно дивитися». Екранізація У 2015 році 20th Century Fox Animation придбала права на створення анімаційного повнометражного фільму. Його виробництвом займалася дочірня студія Fox — Blue Sky Studios, режисером виступив Патрік Осборн, а сценарій написав Марк Геймс. 7 травня 2019 року, після того, як The Walt Disney Company викупила компанію Fox, вихід фільму було перенесено з 14 лютого 2020 року на 5 березня 2021 року, а згодом знову відкладено на 14 січня 2022 року. У лютому 2021 року Disney повідомив про закриття Blue Sky Studios і про скасування екранізації. Після цього, знову ж таки на тлі суперечок про причетність Disney до законопроєкту у Флориді «Не кажи „гей“» («Don't Say Gay»), кілька колишніх співробітників Blue Sky виступили в ЗМІ з коментарями про фільм. Вони заявили, що на момент скасування фільм був «завершений на 75 %» і що він передбачав сцену зізнання в коханні між Балістером і Амброзіусом, а також одностатевий поцілунок. Вони стверджували, що отримали негативну реакцію від керівництва Disney за висвітлення у фільмі ЛГБТ-тематики. 11 квітня 2022 року було оголошено, що фільм підхопили Netflix і Annapurna Pictures, а анімаційною студією стала DNEG Animation. Датою релізу було призначено 30 червня 2023 року. Нік Бруно і Трой Квон, які працювали над проєктом ще з 2020 року, стали новими режисерами фільму. Роберт Л. Бейрд і Ллойд Тейлор переписали сценарій, а Хлоя Грейс Морец і Різ Ахмед повернулися до озвучення Німони і Балістера Блекхарта, перейменованого на Безстрашного (Boldheart), відповідно, разом з Юджином Лі Янгом в ролі Амброзіуса Золотосяйного. Примітки Графічні романи ЛГБТ Наукова фантастика Американські художники коміксів Книги США Американські книги Книги 2015
3232082	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%80%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%92%D1%96%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D1%96%D1%8F%29	Ірвінгтон (Вірджинія)	Ірвінгтон (Вірджинія) Ірвінгтон — місто в США, в окрузі Ланкастер штату Вірджинія. Населення — 474 особи (2020). Географія Ірвінгтон розташований за координатами (37.662372, -76.419998). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 4,73 км², з яких 3,90 км² — суходіл та 0,83 км² — водойми. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали 432 особи в 215 домогосподарствах у складі 142 родин. Густота населення становила 91 особа/км². Було 374 помешкання (79/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,5 %. Частка іспаномовних становила 1,9 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 11,3 % — особи молодші 18 років, 53,5 % — особи у віці 18—64 років, 35,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 59,5 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 101,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 92,5 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 4,9 % осіб, у тому числі 0,0 % дітей у віці до 18 років та 6,4 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 234 особи. Основні галузі зайнятості: науковці, спеціалісти, менеджери — 23,1 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 23,1 %, фінанси, страхування та нерухомість — 18,4 %. Примітки Джерела Містечка Вірджинії Населені пункти округу Ланкастер (Вірджинія)

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.