id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2553788
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Henry%20Bergman
|
Henry Bergman
|
Henry Bergman (February 23, 1868 – October 22, 1946) was an American actor of stage and film, known for his long association with Charlie Chaplin.
Biography
Born in San Francisco, California, Bergman acted in live theatre, appearing in Henrietta in 1888 at the Hollis Street Theatre in Boston and in the touring production of The Senator in 1892 and 1893. He made his Broadway debut in 1899 appearing with Anna Held in Papa's Wife, the musical hit of the year. He made his first film appearance with the L-KO Kompany in 1914 at the age of forty-six.
In 1916, Bergman started working with Charlie Chaplin, beginning with The Floorwalker. For the rest of his career, Bergman remained a character actor for Chaplin and worked as a studio assistant, including Assistant Director. He played in many Chaplin shorts and later features, including The Pawnshop, The Immigrant, A Dog's Life, The Gold Rush, The Circus, and City Lights. Bergman's last on-screen appearance was in Modern Times as a restaurant manager, and his final off-screen contribution was for The Great Dictator in 1940. Chaplin helped Bergman finance a restaurant in Hollywood, named "Henry's", which became a popular spot for celebrities as a precursor to the later Brown Derby restaurant.
Henry Bergman continued to be associated with the Chaplin Studios until his death from a heart attack in 1946. He is interred in the Hillside Memorial Park Cemetery in Culver City, California.
Filmography
References
External links
American male film actors
American male silent film actors
Male actors from San Francisco
Silent film comedians
1868 births
1946 deaths
19th-century American male actors
American male stage actors
20th-century American male actors
Burials at Hillside Memorial Park Cemetery
20th-century American comedians
Comedians from San Francisco
|
2446597
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B4%20%D0%97%D0%B0%D1%8F%D1%81
|
Девід Заяс
|
Девід Заяс (15 серпня 1962, Понсе) — американський актор пуерториканського походження. Відомий ролями лейтинанта вбивчого відділу Анхеля Батисти у телесеріалі «Декстер», копа Осборна у фільмі «Шулери», засудженого Енріке Моралеса у тюремному серіалі «В'язниця Оз», власника продуктового магазину Лу у фільмі «Енні» та мафіозного дона Сальваторе Мароні у телесеріалі «Готем».
Біографія
Народився 15 серпня 1962 року у Понсе, Пуерто-Рико, але своє дитинство провів у Бронксі, Нью-Йорк. У дев'ятнадцять років вступив до лав Повітряних сил США. Протягом майже п'ятнадцяти років працював поліцейським у Департаменті поліції Нью-Йорка. Досвід поліцейського дозволив йому стати характерним героєм на телебаченні та в кіно, де Девід грав ролі не тільки лиш представників силових структур, але й ролі по той бік правосуддя, як-от роль злочинця Енріке Моралеса у тюремній драмі «В'язниця Оз». Входив до головного акторського складу телесеріалу «Декстер» (всього 8 сезонів), де грав роль лейтинанта вбивчого відділу Анхеля Батисту.
1992 року став членом позабродвейської нью-йоркської мандрівної акторської групи LAByrinth Theater Company, де зустрів свою майбутню дружину — Лізу Колон. Згодом він, однак, відійшов від групи та присвятив себе діяльності в кіно та на телебаченні, де, зокрема, зіграв ролі у таких телесеріалах як: «Поліцейський під прикриттям», «Підозрюваний» та «Поліція Нью-Йорка».
2006 року зіграв продажного копа у кримінальному бойовику «16 кварталів», а 2007 року виконав роль офіцера Департаменту поліції Нью-Йорка у кримінальному трилері «Майкл Клейтон». Ба більше, знявся у незалежній кінострічці «Бій з тінню» (2010), яку представили на цілій низці кінофестивалів. Цього ж року з'явився у фільмі Сильвестра Сталоне «Нестримні» та фільмі братів Штраузе «Скайлайн». 2012 року зіграв роль Ерні Траска, управителя готелю, у 12 епізоді 1 сезону телесеріалу «Підозрюваний».
Також з'явився в одному з епізодів телесеріалу «Послідовники», де зіграв роль Тайсона, найкращого друга Раяна Гарді, працівника ФБР на пенсії. Виконав роль мафіозного дона Мароні у телесеріалі «Готем», прем'єра якого відбулася 22 вересня 2014 року. Невдовзі знявся у фільмі «Енні» (2014), де зіграв роль Лу, товариського власника продуктового магазину, який допомагає Генніган (Камерон Діаз) полюбити себе. 2016 року ввійшов до головного акторського складу телесеріалу «Ясновидець», де зіграв роль Едуардо Бернала.
Фільмографія
Кіно
Телебачення
Примітки
Посилання
Кіноактори США
|
2939515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%83%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Фурман Олександр Валентинович
|
Фурман Олександр Валентинович
Олександр Валентинович Фурман (Зороків, Житомирська область, Українська РСР — , поблизу м. Рубіжне, Луганська область, Україна) — український військовослужбовець, солдат 30-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. Учасник російсько-української війни.
Життєпис
Олександр Фурман народився у с. Зороків, Черняхівський район Житомирська область. Був призваний на строкову службу до Збройних сил України, служив водієм-механіком. Працював на пилорамі в смт Черняхів.
Мобілізований 12 квітня 2014 року, проходив службу солдатом 30-ї окремої механізованої бригади, в/ч А0409, м. Новоград-Волинський.
Завданням 30-ї ОМБр було посилення блокпостів на дорогах Луганської області. А згодом зі штабу надійшов наказ відрядити колону до Рубіжного, аби облаштувати там ще два блокпости.
Обставини загибелі
22 травня 2014 року близько 4:40 ранку в районі мосту через Сіверський Донець між Рубіжним та Новодружеськом потрапила у засідку та була обстріляна з гранатометів і стрілецької зброї військова колона 30-ї бригади.
Загинув у бою з терористами поблизу міста Рубіжне (Луганська область). 0 4:00 бойовики, що перебували на обладнаних позиціях на березі річки Сіверський Донець, вчинили напад із застосуванням стрілецької зброї та гранатометів на колону механізованого взводу, яка рухалась через міст автошляхом у напрямку Новодружеська. Олександр був поранений у плече, біля трьох годин йому не могли надати медичну допомогу через нескінченні обстріли, сів до карети «швидкої» після того його ніхто не бачив. Була ймовірність, що Олександр потрапив у полон, за даними Центру звільнення полонених Олександр Фурман був у переліку полонених опублікованому в кінці грудня минулого року, але ця інформація не підтвердилась.
У квітні 2016 року Черняхівським районним судом прийнято рішення про оголошення військовослужбовця таким, що загинув при виконанні військового завдання.
Разом з Олександром Фурманом загинули сержант Сергій Ярошенко та солдат Олександр Ковальчук.
Сім'я
Дружина Ольга (1990) та дві доньки — Марина (2011) та Олександра (2013), у січні 2015 народився син Максим.
Див. також
Засідка під Рубіжним (2014)
Примітки
Джерела
Фурман Олександр Валентинович «Книга пам'яті полеглих за Україну»
Стало відомо ім'я ще одного військового з Житомирської області, який загинув під Рубіжним // «Житомир.info», 23 травня 2017
Уродженці Черняхівського району
Померли в Рубіжному
|
403862
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%94%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9
|
Волинський краєзнавчий музей
|
Волинський краєзнавчий музей — краєзнавчий музей у місті Луцьку.
Історія
Волинський краєзнавчий музей відкрито 16 червня 1929 р. при Товаристві краєзнавців і охорони пам'яток минулого в м. Луцьку.
1938 р. у чотирьох відділах — природи, доісторичного минулого, мистецтва, етнографії — нараховувалося 9 тисяч експонатів. У становленні музею як науково-дослідної установи, наповненню його фондів роль значну відіграли археолог Тадеуш Сулімірський, музеолог і етнограф Олександр Прусевич (1878—1944), археолог Ян Фітцке (1909—1940), ботанік Стефан Мацко (1899—1967), Анатолій Дублянський (1912—1997).
В травні 1940 р. на його базі створено обласний державний історико-краєзнавчий музей. З початком Німецько-радянської війни музей вдалося зберегти і 02.11.1941 р. він відновив функціонування. Під час відступу німецьких окупантів фонди музею та експонати було розграбовано. 17 червня 1944 року музей відновив роботу в нових умовах.
З 1958 по 1984 рр. розміщувався по вул. Шопена, 7. З 1985 р. нова значно розширена експозиція (32 зали площею 2056 м².) розгорнута в реконструйованому триповерховому будинку по вул. Шопена, 20 — пам'ятці архітектури та історії 20-30-х рр. XX ст.
Волинський краєзнавчий музей має філіал — літературно-меморіальний музей Лесі Українки в с. Колодяжне Ковельського району. А також відділи:
Луцький художній музей у Замку Любарта
Музей Волинської ікони в Луцьку
Меморіальний музей В'ячеслава Липинського в с. Затурці Локачинського району.
Музей історії Луцького братства в Луцьку
Через карантинні обмеження під час пандемії коронавірусу колектив музею змушений був шукати нові форми спілкування з відвідувачами. Музейники запровадили онлайн-виставки та експозиції просто неба.
Світлини
Див. також
Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки
Примітки
Джерела
А. М. Силюк. Волинський краєзнавчий музей //
А. М. Силюк. Волинський краєзнавчий музей //
Ковальчук Є., Волинський краєзнавчий музей — скарбниця історико-культурної спадщини Волинського краю. До 80-річчя з часу заснування., Луцьк: Волинський краєзнавчий музей, 2009
Посилання
Волинський краєзнавчий музей у фотографіях
сайт Історична Волинь
Волинський краєзнавчий музей на туристичному сайті Луцька
Краєзнавчі музеї України
Музеї Луцька
Музеї, засновані 1929
засновані у Волинській області 1929
|
4362963
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86%20%D0%9B%D1%96%D1%85%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D1%96%D0%B2
|
Міський палац Ліхтенштейнів
|
Міський палац Ліхтенштейнів — житловий будинок на 9, у першому районі Відня, Іннере-ітадт. Палац будувався з 1692 по 1705 рік італійським архітектором Доменіко Мартінеллі та швейцарським архітектором .
Будівля є одним із двох палаців у Відні, що належать княжій родині Ліхтенштейнsd. Іншим величним будинком, який досі належить родині у Відні, є Ліхтенштейнський садовий палац.
Палац уникнув руйнування під час Другої світової війни, коли поблизу впали бомби. Він досі використовується як приватна резиденція княжої родини. Після реставрації у 2013 році в будівлі зберігається частина княжої колекції мистецтва 19 століття, а твори мистецтва 16-18 століть експонуються в садовому палаці Ліхтенштейну.
Галерея
Примітки
Подальше читання
Ройс, Матіас, Антоніо Беллуччіс Gemäldefolge für das Stadtpalais Liechtenstein in Wien. Studien zur Kunstgeschichte, vol. 126. Хільдесхайм: Г. Олмс.
Посилання
Ліхтенштейни
Палаци Відня
Неокласицизм
1705 в архітектурі
|
1025572
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/2783%20%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
2783 Чернишевський
|
2783 Чернишевський (2783 Chernyshevskij) — астероїд головного поясу, відкритий 14 вересня 1974 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,416.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (2701-2800)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1974
Головний пояс астероїдів
|
3474509
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%84%D1%96%D0%BC%D0%BE%20%D0%9B%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%81
|
Теофімо Лопес
|
Теофімо Лопес
Теофімо Андрес Лопес Рівера (30 липня 1997, Нью-Йорк, США) — американський професійний боксер, чемпіон світу за версіями IBF (2019 — 2021), WBA (Super) (2020 — 2021), WBO (2020 — 2021), володар титулу WBC Franchise (2020 — 2021) у легкій вазі, чемпіон світу за версією WBO (2023) у першій напівсередній вазі. Народився в Нью-Йорку у сім'ї вихідців із Гондурасу.
Аматорська кар'єра
Займатись боксом почав з 6-літнього віку під керівництвом свого батька Теофімо Лопеса-старшого. У любительському боксі провів 170 поєдинків, з них близько 150 завершив перемогою. 2013 року завоював золото на Національному чемпіонаті «Срібні рукавички». Того ж року на Національному молодіжному чемпіонаті програв Гонсало Родрігесу.
2016 року взяв участь в Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро під прапором Гондурасу. За рішенням суддів програв Соф'яну Уміа з Франції з рахунком 0-3.
Професійна кар'єра
Лопес уклав угоду з компанією Top Rank Promotions і 5 листопада 2016 року провів дебютний бій.
Кар'єра Лопеса розвивалася дуже стрімко. 2017 року він провів 6 переможних боїв. 2018 року рівень його опозиції значно зріс, але він долав суперників напрочуд легко.
12 травня 2018 року в андеркарді бою Василь Ломаченко — Хорхе Лінарес Лопес нокаутував міцного бразильця Вітора Джонса за 1:04 хвилини. 14 липня 2018 року Лопес нокаутував у 6 раунді іншого бразильця Вільяма Сильву. 8 грудня 2018 року знову в андеркарді бою Ломаченка проти Хосе Педраси Лопес завоював другорядні титули, нокаутувавши американця Мейсона Менарда вже на 44 секунді.
За підсумками 2018 року журнал «Ринг» визнав Лопеса проспектом року.
2 лютого 2019 року Теофімо здобув чергову перемогу, нокаутувавши в 7 раунді дворазового претендента на світовий титул американця Дієго Магдалено. 20 квітня 2019 року Лопес змусив капітулювати в 5 раунді після потужного удару по корпусу фіна Едіса Татлі.
Компанія Top Rank визнала за доцільне вивести Лопеса на чемпіонський бій за титул Міжнародної боксерської федерації, і 19 липня 2019 року відбувся відбірковий бій за статус обов'язкового претендента на титул чемпіона світу за версією IBF Теофімо Лопес — Масайосі Накатані (Японія). Бій склався для Лопеса непросто, японець через свої габарити виявився дуже незручним суперником, та все ж американець переміг одностайним рішенням.
Лопес проти Коммі
14 грудня 2019 року відбувся бій Теофімо Лопес — Річард Коммі (Гана), в якому суперники боролися не тільки за титул IBF, який належав ганцю, але і за можливість зустрітися в об'єднавчому бою з чемпіоном WBC/WBA/WBO Василем Ломаченко.
Поєдинок виявився швидкоплинним: Лопес у другому раунді знов красиво зрубав свого суперника, правим хуком надіславши в нокдаун і добивши після поновлення бою. Лопес став чемпіоном за версією IBF.
Лопес проти Ломаченка
Ще 2018 року Теофімо Лопес та його батько-тренер Лопес-старший розпочали словесну війну проти Василя Ломаченка. В численних інтерв'ю та постах в соцмережах вони, виказуючи особисту неприязнь, ображали і викликали на бій Ломаченка безліч разів. Після завоювання Лопесом звання чемпіона IBF бій між ним і Василем Ломаченко був попередньо запланований на 30 травня 2020 року. Але через пандемію коронавірусної хвороби 30 травня бій не відбувся. Обидва боксери висловилися проти проміжних боїв і підтвердили готовність дочекатися можливості проведення поєдинку між ними.
Бій за звання абсолютного чемпіона в легкій вазі між чемпіоном IBF Теофімо Лопесом і чемпіоном за версіями WBA (Super), WBO і володарем титулу WBC Franchise українцем Василем Ломаченко відбувся 17 жовтня 2020 року без глядачів з обмеженою кількістю присутніх в залі конференц-центру MGM Grand Ballroom у Лас-Вегасі.
Лопес з першого раунду змусив Ломаченка триматися на відстані, викидуючи велику кількість ударів і не даючи змоги українцю вийти на зручну ударну дистанцію. Ломаченко занадто довго діяв інертно, включившись в справжній бій лише з сьомого раунду, але й тоді Лопес слідував обраній тактиці. Поєдинок, що тривав усі 12 раундів, закінчився одностайною перемогою Лопеса — 116-112, 119-109 і 117-111, який став наймолодшим абсолютним чемпіоном в історії боксу, п'ятим, хто володів чотирма поясами одночасно, і першим в легкій вазі.
Підводячи підсумки 2020 року, журнал «Ринг» визнав результат поєдинку Лопес — Ломаченко «Апсетом року». Крім того, Теофімо Лопес став переможцем в категоріях «Виступ року» і (разом із Тайсоном Ф'юрі) «Боксер року», а батько-тренер Лопес-старший став «Тренером року».
Лопес проти Камбососа
Перший бій у статусі абсолютного чемпіона Теофімо Лопес мав провести проти обов'язкового претендента за версією IBF австралійця Джорджа Камбососа. Не дійшовши згоди щодо гонорару за бій зі своєю промоутерською компанією Top Rank Promotions, Лопес довів справу до промоутерських торгів, які несподівано виграла компанія Triller Fight Club, яка запропонувала 6 018 000 доларів.
Чемпіонський бій між Теофімо Лопесом і Джорджем Камбососом мав відбутися 19 червня 2021 року, але 15 червня у чемпіона виявили коронавірус і бій перенесли на 14 серпня.
Згодом керівники компанії Triller Fight Club захотіли перенести цей бій зі Сполучених Штатів до Австралії орієнтовно на 17 жовтня, але проти такого переносу категорично виступив Теофімо Лопес. IBF зобов'язала Triller організувати бій у США до 17 жовтня, тому бій отримав нову дату і місце — 5 жовтня, Медісон-сквер-гарден, Нью-Йорк. Та вже через дві тижні бій перепланували на 4 жовтня.
Пройшло менше двох тижнів, і керівники Triller знов вирішили змінити дату бою та арену — 16 жовтня, Барклайс-центр. Лопес спочатку висловився категорично проти чергового перенесення, та через декілька днів погодився. Але Джордж Камбосос не погодився на перенесення, найнявши адвоката та повідомивши IBF, що Triller порушує умови контракту. 2 жовтня 2021 року компанія Triller остаточно відмовилася від права на організацію бою Лопес — Камбосос.
Після відмови Triller права на організацію бою перейшли до Едді Гірна та його компанії Matchroom Boxing, і бій за титули чемпіона IBF, WBA (Super), WBO та WBC Franchise у легкій вазі відбувся 27 листопада 2021 року на арені "Медісон-сквер-гарден", Нью-Йорк.
В першому для Лопеса бою після завоювання статусу абсолютного чемпіона у легкій вазі він був беззаперечним фаворитом, і зі старту розпочав атаки на австралійця, але наприкінці першого раунду Камбосос прямим правим надіслав Лопеса в нокдаун. В наступних раундах суперники активно продовжували перестрілки, але Камбосос був точніший. Здавалося, Лопес намагався вирішити усе одним ударом, в той час як Камбосос не втрачав нагоди провести кількаударні комбінації. В десятому раунді чемпіон таки доносить свій удар і надсилає претендента в нокдаун, але австралієць знайшов сили підвестися і збільшити кількість своїх ударів в наступних раундах. Розділеним рішенням суддів — 114-113 (Лопес) і 115-111, 115-112 (Камбосос) новим чемпіоном оголошують Джорджа Камбососа. Лопес зазнав першої поразки, втративши звання чемпіона.
13 серпня 2022 року з дострокової перемоги над мексиканцем Педро Кампою дебютував у першій напівсередній вазі.
Лопес проти Мартіна
10 грудня 2022 року зустрівся в бою за статус обов'язкового претендента на титул чемпіона WBC у першій напівсередній вазі з іспанцем Сандором Мартіном. Лопес впевнено розпочав бій, проте у другому раунді побував у нокдауні. Все ж американець діяв активніше і у підсумку здобув перемогу розділеним рішенням суддів.
Лопес проти Тейлора
10 червня 2023 року переміг ексабсолютного чемпіона світу у першій напівсередній вазі Джоша Тейлора (Велика Британія) і завоював титул чемпіона світу у другій ваговій категорії.
Таблиця боїв
|-
| style="text-align: center;" colspan="8"|21 боїв, 20 перемог (13 нокаутом), 1 поразка (1 за рішенням суддів)
|- style="text-align:center; background:#e3e3e3;"
| style="border-style: none none solid solid; "|Результат
| style="border-style: none none solid solid; "|Рекорд
| style="border-style: none none solid solid; "|Суперник
| style="border-style: none none solid solid; "|Спосіб
| style="border-style: none none solid solid; "|Раунд, час
| style="border-style: none none solid solid; "|Дата
| style="border-style: none none solid solid; "|Місце
| style="border-style: none none solid solid; "|Примітки
|- align=center
|Перемога
|20-1
|align=left| Джамейн Ортіс
|
|
|
|- align=center
|Перемога
|19-1
|align=left| Джош Тейлор
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|18-1
|align=left| Сандор Мартін
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|17–1
|align=left| Педро Кампа
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Поразка
|16–1
|align=left| Джордж Камбосос
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|16–0
|align=left| Василь Ломаченко
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|15-0
|align=left| Річард Коммі
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|14–0
|align=left| Масайосі Накатані
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|13–0
|align=left| Едіс Татлі
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|12–0
|align=left| Дієго Магдалено
|
|
|
|align=left|
|align=left|
|- align=center
|Перемога
|11–0
|align=left| Мейсон Менард
|
|
|
|align=left|
|align=left|
Особисте життя
Одружений. 23 квітня 2019 року у місті Джонсборо, штат Арканзас, побрався зі своєю подругою Синтією Ортіс — також з родини мігрантів, з Нікарагуа, яка у трьохлітньому віці разом з сім'єю переїхала у Лас-Вегас, штат Невада.
У червні 2023 року на одній з пресконференцій перед боєм з Джошем Тейлором Теофімо Лопес розповів, що його колишня дружина подала на розлучення.
Висловлювання на підтримку України
В лютому 2021 року, невдовзі після перемоги над боксером Василем Ломаченком, Теофімо Лопес передав привіт усім своїм фанатам з України та публічно сказав гасло боротьби України за незалежність – "Слава Україні!".
Примітки
Посилання
Профіль на сайті Олімпійських ігор
Боксери США
Боксери на літніх Олімпійських іграх 2016
Гондураські боксери
Боксери легкої ваги
Боксери першої напівсередньої ваги
Чемпіони IBF
Чемпіони WBO
Чемпіони WBA
Чемпіони WBC
Спортсмени з Коннектикуту
Спортсмени зі штату Нью-Йорк
|
2062910
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Герб Токарєвого
|
Герб Токарєвого — офіційний символ села Токарєве (Кіровського району АРК), затверджений рішенням Токарєвської сільської ради від 30 жовтня 2008 року.
Опис герба
У щиті в синьому полі три золоті колоски, внизу обабіч яких по срібній квітці тюльпана.
Джерела
Рішення Токарєвської сільської ради від 30 жовтня 2008 року.
Див. також
Прапор Токарєвого
Токарєве
Символи Феодосійського району
Токарєве
|
4406296
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%BA%D0%B0%20%D0%B3%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Медовичка гірська
|
Медовичка гірська (Myzomela adolphinae) — вид горобцеподібних птахів родини медолюбових (Meliphagidae). Ендемік Нової Гвінеї. Вид названий на честь Адольфіни Сюзанни Вільгельміни Брюйн, дружини Антоніа Аугустуса Брюйна.
Поширення і екологія
Гірські медовички мешкають в горах на сході Нової Гвінеї та на півострові Чендравасіх. Вони живуть у вологих гірських і рівнинних тропічних лісах, в саванах, на полях, в парках і садах.
Примітки
Медолюбові
Птахи, описані 1876
Птахи Нової Гвінеї
Ендемічна фауна Нової Гвінеї
|
2129916
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Margaret%20Osborne%20duPont
|
Margaret Osborne duPont
|
Margaret Osborne duPont (born Margaret Evelyn Osborne; March 4, 1918 – October 24, 2012) was a world No. 1 American female tennis player.
DuPont won a total of 37 singles, women's doubles, and mixed doubles Grand Slam titles, which places her fourth on the all-time list, despite never entering the Australian Championships. She won 25 of her Grand Slam titles at the U.S. Championships, which is an all-time record.
Career
DuPont won six Grand Slam singles titles. She saved match points in the final of the 1946 French International Championships (versus Pauline Betz) and in the final of the 1948 U.S. National Championships (versus Louise Brough). The 48 games played during the 1948 final remain the most played in a women's singles final at that tournament.
DuPont teamed with Brough to win 20 Grand Slam women's doubles titles, tied with Martina Navratilova and Pam Shriver for the most Grand Slam titles ever won by a women's doubles team. DuPont and Brough won nine consecutive titles at the U.S. National Championships from 1942 through 1950. They won that tournament in 12 of the 14 years they entered as a team. Their 12 titles is an all-time record for a women's doubles team at the U.S. National Championships, well-surpassing the four career titles won by the teams of Navratilova and Shriver, Doris Hart and Shirley Fry, and Sarah Palfrey Cooke and Alice Marble. DuPont won 13 women's doubles titles, 10 of which were in succession from 1941 through 1950, at the U.S. National Championships. Both of those are all-time records.
DuPont's nine mixed doubles titles at the U.S. National Championships is more than any other player. Four of those titles were in partnership with William Talbert, which is a record for a mixed doubles team at the U.S. National Championships. One each with Ken McGregor and Ken Rosewall, and three were with Neale Fraser.
According to John Olliff and Lance Tingay of The Daily Telegraph and the Daily Mail, duPont was ranked in the world top 10 from 1946 through 1950, and in 1953-1954, and in 1956-1957. She was ranked world No. 1 from 1947 through 1950. No rankings were issued from 1940 through 1945.
DuPont was included in the year-end top 10 rankings issued by the United States Lawn Tennis Association in 1938, from 1941 through 1950, and in 1953, 1956 and 1958. She was the top ranked U.S. player from 1948 through 1950.
From 1938 through 1958, DuPont went undefeated in 10 Wightman Cup competitions, winning 10 singles and nine doubles matches. She also was the captain of the U.S. team nine times, and won eight.
Personal life
Margaret married William duPont, Jr. on November 26, 1947 and later interrupted her career to give birth to a son, William duPont III on July 22, 1952. She is one of the few women to win a major title after childbirth. DuPont never played the Australian Championships because her husband would not let her.
She later divorced duPont in 1964 and formed a life partnership with fellow player Margaret Varner Bloss.
DuPont died on October 24, 2012, while in hospice care in El Paso, Texas, at age 94.
Awards
She was inducted into the International Tennis Hall of Fame in 1967. The Delaware Sports Hall of Fame inducted DuPont in 1999. In 2010, she was inducted into the US Open Court of Champions.
Grand Slam finals
Singles (6 titles, 4 runners-up)
Doubles (21 titles, 6 runners-up)
Mixed doubles: (10 titles, 4 runners-up)
Grand Slam performance timelines
Singles
Women's doubles
Mixed doubles
R = tournament restricted to French nationals and held under German occupation.
1In 1946 and 1947, the French Championships were held after Wimbledon.
See also
Performance timelines for all female tennis players who reached at least one Grand Slam final
References
External links
American female tennis players
Margaret Osborne
French Championships (tennis) champions
People from Wallowa County, Oregon
Sportspeople from Delaware
International Tennis Hall of Fame inductees
Tennis players from Oregon
United States National champions (tennis)
Wimbledon champions (pre-Open Era)
1918 births
2012 deaths
Grand Slam (tennis) champions in women's singles
Grand Slam (tennis) champions in women's doubles
Grand Slam (tennis) champions in mixed doubles
World number 1 ranked female tennis players
|
1024186
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%20%D1%86%D1%83%20%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%B4%D1%96%D1%88-%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86
|
Стефанія цу Віндіш-Грец
|
Стефанія цу Віндіш-Грец, повне ім'я Стефанія Елеонора Марія Єлизавета Камілла Філомена Вероніка цу Віндіш-Грец, (*4 квітня 1909—†25 травня 2005) — принцеса цу Віндіш-Грец, донька принца Отто Веріанда цу Віндіш-Грец та Єлизавети Марії Австрійської.
Біографія
Стефанія народилась 1909 року у Плосковіце в Богемії. Вона була єдиною донькою і четвертою, молодшою, дитиною в родині принца Отто Веріанда цу Віндіш-Грец та його дружини Єлизавети Марії Австрійської. В сім'ї вже підростало троє синів: Франц Йосип, Ернст та Рудольф.
Ім'я Стефанія, імовірно, дівчинка отримала на честь бабусі з материнського боку Стефанії Бельгійської.
Її батьки одружилися 1902 року через взаємні почуття. Татусь, хоча і походив зі старовинного дворянського роду Віндіш-Грец не був рівнею онуці австрійського імператора. Але, пам'ятаючи про тяжку долю сина, Франц Йосиф I погодився на цей союз, бачачи, що Єлизавета не відступиться від свого задуму. Не зважаючи на народження чотирьох дітей, шлюб виявився нещасливим. Напруження виникло через взаємні зради і ревнощі. Намагаючись розвіятись, Єлизавета почала подорожувати. Стефанія дуже страждала через відсутність матері, а потім через хворобливий розрив батьків. У 1915 році Єлизавета подала на розлучення. Вони з Отто ще тимчасово примірялися, але дійти згоди не могли. Від 1917 року почалася боротьба за опіку над дітьми, яка продовжувалася до 1921 і закінчилася перемогою матері. 1924 батьки остаточно розійшлися. Єлизавета із дітьми переїхала до Брюсселя.
Дитинство Стефанії пройшло при габсбурському та бельгійському дворах. У Бельгії вона мала добрі стосунки із двоюрідною бабусею Клементиною Бельгійською. Із нею юна принцеса регулярно листувалася. В Брюсселі вона взагалі знайшла багато нових друзів, хоча й не могла ужитися із донькою Клементини, Марією Клотильдою. Згодом Стефанія була представлена королю Леопольду III, його дружині Астрід, та королеві-матері Єлизаветі.
Природно було знайти гідного супутника життя для принцеси. Кандидатури італійців та представників династії Габсбургів відразу були відхилені. Її обранцем став 25-річний бельгійський граф П'єр д'Алькантара де Керью. Шлюб був укладений по любові. Весілля відбулося у Брюсселі 22 липня 1933. За два роки народився син:
Альвар Етьєнн (1935) — граф д'Алькантара де Керью, був одружений із Анітою Дамстен, згодом — із Даніелою ван Хам, має трьох дітей від першого шлюбу.
У травні 1940 році П'єр брав участь у битві за Бельгію, а в червні приєднався до групи офіцерів свого полку, що був у русі Опору. У 1942-му був захоплений із більшістю з них і доправлений до Бохума. Потім послідовно до Ессена, Зоннебургу і Заксенгаузена, де і пішов з життя 14 жовтня 1944 року.
Ще до його смерті Стефанія познайомилася із шведським підприємцем Карлом Акселем Бйорклундом, що представляв у Бельгії компанію «Stora Kopparberg Mining Company». 20 жовтня 1944 вона народила йому сина:
Бйорн-Аксель (1944—1995) — був двічі одружений, мав чотирьох дітей.
14 листопада 1945 принцеса побралася з Бйорклундом у Брюсселі.
За своє життя багато подорожувала Африкою, головним чином в Кенії, де жив її старший брат Франц Йосип, та Південною Америкою (переважно Аргентиною).
Померла принцеса Стефанія цу Віндіш-Грец у 2005-му у віці 96 років після смерті чоловіка та молодшого сина. Своє тіло заповіла науці.
Генеалогія
Література
Ghislaine Windisch-Graetz, née d'Arschot Schoonhoven, Kaiseradler und rote Nelke: Das Leben der Tochter des Kronprinzen Rudolf, 1988
Friedrich Weissensteiner, L'Archiduchesse rouge, Payot, Paris, 2010
Oscar Coomans de Brachène, Etat présent de la noblesse belge, annuaire 2003, Brussels, 2003.
Посилання
Профіль на Geneall.net
Профіль на Thepeerage.com
Королівський гід. Віндіш-Грец
Стефанія Елеонора цу Віндіш-Грец
Її високість Стефанія цу Віндіш-Грец
Родинне дерево Стефанії цу Віндіш-Грец
Ерцгерцогиня Єлизавета
Червона ерцгерцогиня
Дім Віндіш-Грец
Принцеси
|
3019710
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%B3%20%28%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B5%29
|
Расінг (Турне)
|
Расінг (Турне)
Королівський спортивний клуб «Расінг» Турне — колишній бельгійський футбольний клуб з міста Турне, що існував у 1908—2002 роках. Домашні матчі приймав на стадіоні «Древ де Мар», місткістю 9 000 глядачів.
Досягнення
Кубок Бельгії
Володар: 1956.
Посилання
Профіль клубу на transfermarkt.co.uk
Профіль клубу на soccerway.com
Футбольні клуби Бельгії
Футбольні клуби, засновані 1908
Засновані в Бельгії 1908
Футбольні клуби, розформовані 2002
Турне
Зникли в Бельгії 2002
Неіснуючі футбольні клуби Бельгії
1908 у бельгійському спорті
2002 у бельгійському спорті
Засновані в Бельгії 1909
|
4161573
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D0%BD%20%28%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BF%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8E%D1%82%D0%B8%29
|
Токен (криптовалюти)
|
Токен (криптовалюти)
Токени (від ) — непрозоре (для застосунку) повідомлення, яке посилається на етапі встановлення з'єднання чи в механізмі передачі захищеного повідомлення. Згодом токен отримав втілення у одиницях обліку запису в регістрі розподіленого блокчейн-ланцюжка, виді цифрової валюти, яка не є криптовалютою, призначеною для представлення цифрового балансу в деякому активі, іншими словами став виконувати функцію «замінника цінних паперів» в цифровому світі. Управління токеном зазвичай реалізується за допомогою розумного контракту, в якому записані значення залишків на рахунках власників токенів, і який надає можливість переказів токенів з одного рахунку на інший. Отримати доступ до токенів можна через спеціальні додатки, які використовують схеми електронного підпису.
Види токенів
Токени додатків або токени-жетони
Токени додатків, також звані як Аппкойни (Appcoins), призначені для користувача, з метою забезпечення отримання доступу до сервісів розподілених мереж. Наприклад, для створення додатків в мережі Ethereum необхідно придбати токен Ефір. Щоб записати файли в розподілену мережу для зберігання файлів Sia, знадобляться маркери Сіакойни (SC). Для оплати децентралізованих мережевих сервісів Emercoin будуть потрібні однойменні токени.
Токени-акції
Токени-акції призначені для залучення інвестицій, необхідних для розвитку наявних проектів розробки або для побудови мережі з нуля. На відміну від токенів-жетонів, вони не використовуються для доступу до додатків мережі, а лише виступають як цифрові акції компанії. Токени-акції є цифровим аналогом класичних акцій фондового ринку: інвестори, власники токенів, купують токени з метою отримання дивідендів, які представляють собою відсоток від доходу, або частину комісії за транзакції мережі. Наприклад, Sia виплачує власникам токенів 3,9 % від доходу за зберігання інформації. У , наприклад, маркери-акції виступають як частки компанії.
Кредитні токени
Кредитні токени — це маркери, які використовуються з метою короткострокового запозичення коштів з подальшою виплатою процентної ставки від суми позики. Одним з перших проектів, що використовують кредитні токени стала мережа Steemit, що використовує маркери SD (Steem Dollar). Купуючи цей токен, користувач повинен отримувати 10 відсотків річних, при цьому виплати здійснюються у вигляді самого ж токена SD.
Унікальні токени
Унікальні токени (Non-fungible token) — маркери, що не володіють властивістю взаємозамінності. Це активи, які існують лише у власних криптосистемах і можуть бути використані для запису в блокчейн інформації про володіння ігровими предметами, об'єктами цифрового мистецтва, рухомим і нерухомим майном.
NFT — це одиниця даних у цифровій книзі, що називається блокчейном, де кожен NFT може представляти унікальний цифровий елемент, і тому кожен з них не взаємозамінний. Перші невзаємозамінні токени були створені Вітаком Радомським, співзасновником Enjin Coin, творця коду для першої такої монети в червні 2017 року.
Невзаємозамінні токени стали популярні завдяки грі CryptoKitties, яка зібрала 12 млн $ інвестицій. RareBits, біржа невзаємозамінних токенів, залучила 6 мільйонів доларів інвестицій. У березні 2021 котирування токену Alice після розміщення на криптобіржі Binance виросли на 60000 %.
Динамічні токени
Динамічні токени (dNFT) — це різновид невзаємозамінних токенів (NFT), для яких через смарт-контракт реалізована зміна метаданих в залежності від зовнішніх умов.. Ця властивість може дозволяти змінювати зовнішній вигляд токенів при зміні середовища оточення. Крім того, очікується, що динамічні NFT будуть мати функцію перевірки випадковості, що може спричинити їх широке використання в іграх.
Див. також
GSS-API
Токен автентифікації
Криптобіржа
Блокчейн
Криптовалюта
ICO (криптовалюти)
BitShares
Eos.Io
NFT
Yfi coin
Hbar
Chia
Примітки
Інвестиції
Краудфандинг
Криптовалюти
|
5227101
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%20%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%BD%D1%8E
|
Балада про пісню
|
Балада про пісню
«Балада про пісню» («Баллада о песне») — радянський телефільм 1981 року, знятий режисером Світланою Аннапольською на Творчому об'єднанні «Екран».
Сюжет
Літературно-музична вистава втілює ідею Театру пісні. Музично-публіцистична розповідь про 1920-ті, 1940-ті і 1980-ті роки. Звучать пісні на вірші Роберта Рождественського. У фільмі брав участь московський ансамбль «Пластики та руху», ансамбль «Мелодія» під керуванням Георгія Гараняна, ансамбль скрипалів під керуванням Павла Овсянникова.
У ролях
Микола Олялін — Поет
Роберт Рождественський — вступне слово
Валентина Асланова — роль другого плану
Ітта Сорська — Мати
Алла Каштанова — епізод
Валентина Ігнатьєва — епізод
Ірина Гущова — епізод
Юлія Колесник — ''дівчинка
Олександр Кондрашов
Віктор Сибілєв — епізод
Віктор Незнанов — епізод
Ігор Шароєв — епізод
Олександр Разін — епізод
Сергій Колесніков — епізод
Павло Цитрінель — епізод
Олександр Мінченко — епізод
Ігор Силівьорстов — епізод
Знімальна група
Режисер — Світлана Аннапольська
Сценаристи — Роберт Рождественський, Володимир Захаров
Оператори — Володимир Полухін, Юрій Мартинов
Композитори — Володимир Давиденко, Мікаел Тарівердієв, Давид Тухманов, Оскар Фельцман, Марк Фрадкін, Ігор Шамо, Арно Бабаджанян
Художники — Фотіс Петровський, Гедрюс Мацкявічюс
Посилання
Фільми СРСР 1981
|
2026230
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D1%83
|
Еспенау
|
Еспенау — сільська громада в Німеччині, знаходиться в землі Гессен. Підпорядковується адміністративному округу Кассель. Входить до складу району Кассель.
Площа — 13,59 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Гессену
|
63398
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%201244
|
NGC 1244
|
NGC 1244
Об'єкти NGC
Годинник (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1834
|
4157063
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B2%D1%96%D0%BA
|
Томас Вільям Гардвік
|
Томас Вільям Гардвік (9 грудня 1872, Томасвілль, Джорджія, США — 31 січня 1944, Сандерсвілль, Джорджія, США) — американський політик, член Палати представників Джорджії (1898‒1902), член Палати представників США від 10-го округу Джорджії, сенатор від штату Джорджія (1914‒1919) і губернатор Джорджії (1921‒1923).
Життєпис
Ранні роки
Закінчив Університет Мерсер 1892 року зі ступенем бакалавра мистецтв, отримав докторський ступінь в Університеті Джорджії 1893-го.
Політична кар'єра
Томас Гардвік був прокурором округу Вашингтон, Джорджія з 1895 до 1897 року. 1898-го його було обрано до Палати представників Джорджії, 1903-го — до Палати представників США від цього ж штату.
Діяльність на посаді сенатора
З 1914 до 1919 Гардвік представляв Джорджію в Сенаті США. Бувши сенатором, він став співавтором Закону про імміграцію 1918 року, який був ухвалений в жовтні того ж року. Новий закон дозволив депортувати будь-якого негромадянина, що належав до анархістської організації або поширював анархістську літературу.
29 квітня 1919 року на сенатора Гардвіка було здійснено замах з боку прихильників анархіста Луїджі Ґаллеані. Вони відправили Гардвікові бомбу-пастку до його резиденції в Джорджії. Бомба вибухнула, коли служниця спробувала відкрити пакет, відірвавши їй руку. Від вибуху тяжко постраждала дружина сенатора.
Діяльність на посаді губернатора
Томас Гардвік служив губернатором Джорджії з 1921 до 1923. Він запам'ятався історичним рішенням призначити Ребекку Фелтон на посаду сенатора від Джорджії, внаслідок чого, вона стала першою жінкою-сенаторкою.
Примітки
Випускники Університету Джорджії
Сенатори від штату Джорджія
Губернатори Джорджії
Демократи США
Посилання на Вікісховище безпосередньо в статті
Персоналії за алфавітом
Померли 1944
Померли 31 січня
Народились 1872
Народились 9 грудня
|
162150
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%8E%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%D0%9F%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Ендрю Бартон Патерсон
|
Ендрю Бартон Патерсон
Ендрю Бартон «Банджо» Патерсон (17 лютого 1864 – 5 лютого 1941) — австралійський поет, журналіст та письменник.
Народився 1864 року у місті Ориндж, Новий Південний Уельс, помер 1941 року в Сіднеї, похований там же. Видатний австралійський поет, якого критики вважають автором найпопулярніших балад, редактор, журналіст, військовий кореспондент (повстання боксерів у Китаї, Англо-бурська війна, Перша світова війна).
Найвидатніші поеми Патерсона були: «Waltzing Matilda», «The Man from Snowy River» та «Clancy of the Overflow».
Література
Персоналії за алфавітом
Австралійські поети
Люди на банкнотах
Уродженці Нового Південного Уельсу
Шотландці Австралії
|
1954804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D1%82%D0%B8%D0%BA%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лютик Олександр Борисович
|
Лютик Олександр Борисович
Олександр Борисович Лютик — полковник Збройних сил України, 1-а окрема танкова бригада, командир інженерної служби, учасник російсько-української війни.
З життєпису
Знявся в фільмі Олександра Дріза «Луганський форпост», Документальний фільм «Луганський форпост» присвячений чотиримісячній операції українських військ з оборони Луганського аеропорту влітку 2014 року.
Стрічка не обмежується лише подіями довкола летовища. Територія аеропорту була лиш форпостом, що дозволяв проводити масштабну операцію довкола Луганська, саме таким був задум — звільнити і одночасно вберегти місто від руйнувань.
Нагороди
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений
нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Джерела
У Чернігові відбувся круглий стіл з питань допомоги бійцям у зоні АТО
|
30737969
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Clytus%20rhamni
|
Clytus rhamni
|
Clytus rhamni is a species of round-necked longhorns belonging to the family Cerambycidae, subfamily Cerambycinae.
Subspecies
Subspecies include:
Clytus rhamni bellieri (Gautier, 1862)
Clytus rhamni rhamni (Germar, 1817)
Clytus rhamni temesiensis (Germar, 1824)
Distribution
This common beetle is present in most of Europe (Albania, Austria, Belarus, Bosnia and Herzegovina, Bulgaria, Croatia, Czech Republic, France, Germany, Greece, Hungary, Italy, Republic of North Macedonia, Moldova, Montenegro, Portugal, Romania, Russia, Serbia, Slovakia, Spain, Switzerland, Ukraine) in the eastern Palearctic realm, Caucasus, North Kazakhstan, Transcaucasia, Turkey, Armenia, Israel, Syria, Iran, and in the Near East.
Habitat
This species occurs almost everywhere, but especially in meadows, in shrubs, in glades of wood, orchards and along paths.
Description
Clytus rhamni can reach a body length of about . Head, pronotum and elytra are brownish or black. Males show a pronotum relatively fine and simply dotted, while females are coarser dotted.
Elytra are only thinly dotted and more or less glossy. Antennae and legs are red-yellow, but the hind legs are darker. The elytrae are crossed by light yellow stripes, as this beetle imitates, for defensive purposes, like other species of the genus Clytus, the chromatic variety of wasps.
Bicolor tibiae distinguish Clytus rhamni bellieri subspecies. This species is very similar to Clytus arietis.
Biology
Adults can be encountered from May through August, completing their life cycle in two year. These polyphagous beetles develop in dead wood of various deciduous trees. The imagos fly the second year. Larvae mainly feed in the dead wood of small branches of Rhamnus (hence the specific name), Castanea, Quercus, Ficus, Ulmus, Pyrus, Prunus species. The adults are very common flower-visitors.
Bibliography
C. Gautier des Cottes: Genre nouveau de Staphilinien et déscription de nouvelles espèces de coléoptères de Syrie et d'Europe in Annales de la Société entomologique de France 4. Serie, 2. Band, Paris 1862
F. Picard: Faune de France - 20 - Coléoptères - Cerambycidae Paris 1929
Mulsant: Tribu des Longicornes (suite) in Annales des sciences physiques et naturelles, d'agriculture et d'industrie Band VII Lyon, Paris 1863
Hüseyin Özdikmen: Turkish Red List categories of Longicorn Beetles (Coleoptera: Cerambycidae) part VIII: subfamily Cerambycinae, Anaglyptini and Clytini. in Munis Entomology & Zoology Vol 9, No 2, June 2014: 687–712.
Mulsant: Larves des coléoptères in Annales de la Société Linnéenne de Lyon Band 23 Lyon, Paris 1877
Hüseyin Özdikmen, Mohammed Anwar Ali: Four genera and species new for the fauna of Iraque .... in Munis Entomology & Zoology Vol 12, No 2
References
External links
M. E. F. Sláma CERAMBYCIDAE
Clytini
Beetles of Asia
Beetles of Europe
Beetles described in 1817
Taxa named by Ernst Friedrich Germar
|
5163148
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%94%D0%BC%D1%86%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Нємцова Валентина Сергіївна
|
Нємцова Валентина Сергіївна
Валентина Сергіївна Нємцова (10 лютого 1946, Пилтсамаа) — український мистецтвознавець і педагог; кандидат мистецтвознавства з 1983 року, доцент з 1988 року; член Творчої спілки істориків мистецтва та художніх критиків країн СНД з 1992 року, Харківської організації Спілки художників України з 1992 року та Міжнародної асоціації мистецтвознавців і художніх критиків з 1995 року.
Біографія
Народилася 10 лютого 1946 року в місті Пилтсамаа (нині Естонія). Протягом 1964—1969 років навчалася у Ленінградському державному університеті у Ніни Калітіної, Тетяни Знамеровської, Михайла Каргера та одночасно у 1968—1969 роках на мистецтвознавчих курсах в Ермітажі у Наталії Бродської, Юрія Шапіро.
Після здобуття вищої освіти працювала бібліотекарем наукової бібліотеки Академії мистецтв СРСР та екскурсоводом в Ермітажі; викладала у вишах Харкова. Читала лекції з естетики, зарубіжної історії мистецтва, історії культури України. Упродовж 1989—1992 років обіймала посаду завідувача секції та кафедри історії мистецтва Харківського художньо-промислового інституту; у 1992—1993 — завідувач кафедри культурології Харківського педагогічного інституту, з 2019 року — доцент кафедри образотворчого мистецтва. Мешкає у Харкові в будинку на вулиці Алчевських, № 6.
Наукова діяльність
У сфері наукових інтересів давнє та сучасне мистецтво. Авторка розділів у підручниках, вступних статей до альбомів та каталогів, мистецтвознавчих статей, зокрема:
«Метаморфози міфа» (1990);
«З історії творчих об'єднань Харкова» (1999);
«Харківський скульптор Юрій Морозов» (1999);
«Мотив кругового танцю в мистецтві модерну» (2001);
«Идея и образ времени в культуре Киевской Руси» (2003, у співавторстві);
«Изобразительное искусство Харьковщины: Исторические очерки» (2004);
«Сергей Васильковский» (2007);
«Николай Самокыш» (2008);
«Харьковская художественная школа» (2011);
«Харьковская художественная школа (середина ХVІІ — конец ХХ века)» (2016);
«Харьковская художественная школа (предыстория и история)» (2019).
</div>
Авторка статей про харківських митців Юрія Морозова та Юлії Кухтіної в Енциклопедії сучасної України.
Примітки
Література
Українські мистецтвознавці
Кандидати мистецтвознавства СРСР
Доценти
Радянські педагоги
Члени Національної спілки художників України
Автори Енциклопедії сучасної України
|
1972427
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE%29
|
Ванака (озеро)
|
Ванака (озеро)
Ванака — озеро в Новій Зеландії в регіоні Отаго. Розташоване на висоті 300 метрів над рівнем моря. Має площу 192 км². Четверте за площею озеро Нової Зеландії.
Озеро розкинулось в центральній частині Південного острова на північ від однойменного міста. З усіх боків оточене Південними Альпами — гірським пасмом заввишки до 3000 метрів, при цьому із західного боку місцевість більш гориста, ніж зі східного. Озеро лежить в долині, що утворилася внаслідок льодовикової ерозії під час останнього льодовикового періоду близько 10 тисяч років тому. Береги на південному заході й південному сході пологі. З півночі в озеро впадає річка Макарора, з південного заходу — Матукітукі. З південно-східної його частини витікає річка Клута. Вздовж південно-східного берега лежить місто Ванака. На захід від озера проходить шосейна дорога, що практично впритул прилягає до північної частини водойми. Поблизу розташована озеро Гавеа, яке також лежить в паралельній долині, виритій льодовиком. Мінімальна відстань між двома озерами становить лише близько 1000 м.
Має витягнуту з півдня на північ форму 42 км завдовжки і від 2,5 до 4,5 км завширшки в середній і північній частинах (14 кілометрів у розширеній південній частині). Береги озера відносно рівні в центральній і північній частинах, у південній частині порізані кількома невеликими вузькими затоками. У південній частині лежать кілька островів розміром до 2,2 кілометра. Багато з них є екологічними заповідниками. Середня глибина становить 300 м.
Клімат в районі озера помірний, середня денна температура в січні дорівнює 26,1 °C, в липні — 10,1 °C. Мінімальна температура в січні може досягати 1,4 °C, у червні — −8,2 °C. Середньорічна кількість опадів досягає 682 мм (досить низький показник порівняно з сусідніми регіонами Фіордлендом і Уест-Костом). Вітри зазвичай дують на північний захід.
Традиційними жителями району, в якому розташоване озеро, є представники корінного новозеландського народу маорі. Першим європейцем, що досяг Уанака, вважають Натаніела Чалмерса (сталося це в 1853 року). У супроводі маорі він пройшов від Тутурау (Саутленд) до озера через річку Каварау. Потім спустився до місця перебування на човні по річці Клута. Близько 1859 року інші європейські дослідники виявили в довколишній долині Макарора зруйноване маорійське село. В 1861 році на південній околиці озера з'явилися перші вівчарські ферми. На початку XXI ст. озеро Ванака — відомий новозеландський курорт. Нерухомість в районі озера дуже дорога, вартість будинку може сягати декількох мільйонів євро. Розташовані поблизу гори приваблюють також любителів лижного спорту.
Назва озера походить з маорійської мови. При цьому його правильне написання — Оанака. У перекладі з мови маорі означає «місце, де перебуває Анака» (Анака — місцевий племінний вождь).
Примітки
Озера Нової Зеландії
Отаго
|
2991309
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%96%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Великокріпинське сільське поселення
|
Великокріпинське сільське поселення — муніципальне утворення у Родіоново-Несвітайському районі Ростовської області, Росія.
Адміністративний центр поселення — слобода Великокріпинська.
Населення - 3635 осіб (2010 рік).
Великокріпинське поселення розташоване на заході Родіоново-Несвітайського району у долині річки Тузлова та її лівих приток Салатир, Кріпка (у нижній частині долини) та Бирюча.
Адміністративний устрій
До складу Великокріпинського сільського поселення входять:
слобода Великокріпинська - 1995 осіб (2010 рік);
село Греково-Уляновка - 362 особи (2010 рік);
село Каршенно-Анненка - 193 особи (2010 рік);
село Чистопілля - 151 особа (2010 рік);
хутір Виділ - 544 особи (2010 рік);
хутір Нова Україна - 6 осіб (2010 рік);
хутір Папчино - 203 особи (2010 рік);
хутір Персіановка - 29 осіб (2010 рік);
хутір Поштовий Яр - 152 особи (2010 рік).
Джерела
Результати перепису 2010 року
Сільські поселення Родіоново-Несвітайського району
|
26357836
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2010%20Monterrey%20Open%20%E2%80%93%20Singles
|
2010 Monterrey Open – Singles
|
2010 Monterrey Open – Singles
Marion Bartoli was the defending champion; however, she didn't take part in these championships this year.Anastasia Pavlyuchenkova won her first WTA singles title, defeating Daniela Hantuchová in the final 1–6, 6–1, 6–0.
Seeds
Draw
Finals
Top half
Bottom half
External links
Main Draw
Qualifying Draw
Monterrey Open
Monterrey Open - Singles
|
1713979
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Benifato
|
Benifato
|
Benifato is a Valencian town and municipality located in the comarca of Marina Baixa, in the province of Alicante, Spain. Benifato has an area of 11.9 km² and, according to the 2002 census, a total population of 164 inhabitants. The economy of Benifato is exclusively based on agriculture (olives, almonds and medlars). The most important monument in the town is the Catholic church of Sant Miquel (Saint Michael).
References
Municipalities in the Province of Alicante
Marina Baixa
|
6840750
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grave%20%28unit%29
|
Grave (unit)
|
Grave (unit)
The grave, abbreviated gv, is the unit of mass used in the first metric system which was implemented in France in 1793. In 1795, the grave was renamed as the kilogram.
Origin
The modern kilogram has its origins in the Age of Enlightenment and the French Revolution. In 1790 an influential proposal by Talleyrand called for a new system of units, including a unit of length derived from an invariable length in nature, and a unit of mass (then called weight) equal to the mass of a unit volume of water. In 1791, the Commission of Weights and Measures, appointed by the French Academy of Sciences, chose one ten-millionth of the half meridian as the unit of length, and named it metre. Initially a provisional value was used, based on the meridian measurement made in 1740 by Lacaille.
In 1793 the commission defined the unit of mass as a cubic decimetre of distilled water at 0 °C, and gave it the name grave. Two supplemental unit names, gravet (0.001 grave), and bar (1000 grave), were added to cover the same range as the old units, resulting in the following decimal series of units: milligravet, centigravet, decigravet, gravet, centigrave, decigrave, grave, centibar, decibar, bar. As measured by the customary unit of mass in use in France at the time, the mass of the new unit volume (1 dm3provisional) of water at 0 °C was determined by Lavoisier and Haüy to be 18841 grains.
Since a mass standard made of water would be inconvenient and unstable, the regulation of commerce necessitated the manufacture of a practical realisation of the water-based definition of mass. Accordingly, a provisional mass standard of the grave was made as a single-piece, metallic artefact.
Transition to the kilogram
On 7 April 1795, the gram was decreed in France to be "the absolute weight of a volume of pure water equal to the cube of the hundredth part of the metre, and at the temperature of melting ice".
The law also replaced the three names gravet, grave and bar by a single generic unit name: the gram. The new gram was equal to the old gravet. Four new prefixes (deca, hecto, kilo, and myria) were added to the metric system to cover almost the same range of units as in 1793 (milligram, centigram, decigram, gram, decagram, hectogram, kilogram, myriagram). The brass prototype of the grave was renamed to provisional kilogram.
In 1799 the provisional units were replaced by the final ones. Delambre and Méchain had completed their new measurement of the meridian, and the final metre was 0.03% smaller than the provisional one. Hence the final kilogram, being the mass of one cubic decimetre of water, was 0.09% lighter than the provisional one. In addition, the temperature specification of the water was changed from 0 °C to the point where the density of water is maximal (about 4 °C). This change of temperature added 0.01% to the final kilogram.
At the same time, work was commissioned to precisely determine the mass of a cubic decimetre (one litre) of water. Although the decreed definition of the kilogram specified water at 0°C—its highly stable temperature point—the French chemist Louis Lefèvre-Gineau and the Italian naturalist Giovanni Fabbroni chose to redefine the standard in 1799 to water's most stable density point: the temperature at which water reaches maximum density, which was measured at the time as 4°C.
They concluded that one cubic decimetre of water at its maximum density was equal to 99.9265% of the target mass of the provisional kilogram standard made four years earlier.
Kilogramme des Archives
After the definitions were finalized in 1799, an all-platinum kilogram prototype was fabricated with the objective that it would equal, as close as was scientifically feasible for the day, the mass of one cubic decimetre of water at 4°C.
It was called the Kilogramme des Archives as it was stored in the Archives Nationales in Paris. The prototype was presented to the Archives of the Republic in June, and on 10 December 1799, the prototype was formally ratified as the Kilogramme des Archives (Kilogram of the Archives) and the kilogram was defined as being equal to its mass. This standard stood for the next ninety years, until being replaced in 1889 by the platinum–iridium International Prototype of the Kilogram (IPK).
See also
Gram
International System of Units (SI)
Kilogram
Kilogram-force
List of unusual units of measurement
Mass
Metric prefix
Metric system
SI base units
SI derived units
References
Notes
Non-SI metric units
Units of mass
|
2713174
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%BA
|
Грдак
|
Грдак — населений пункт у Хорватії, у Копривницько-Крижевецькій жупанії у складі громади Соколоваць.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 85 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Копривницько-Крижевецька жупанія
|
4800542
|
https://en.wikipedia.org/wiki/University%20of%20Daugavpils
|
University of Daugavpils
|
University of Daugavpils
The University of Daugavpils (DU) is a public university in Daugavpils, Latvia, and the largest regional university in the country.
History
The university was founded in 1921 as a teachers’ college. Its director between 1923 and 1940 was Valērija Seile.
Chronology of nomenclature:
1921–1923 Daugavpils Teachers' Seminary (Daugavpils skolotāju seminārs)
1923–1952 Daugavpils State Teachers' Institute (Daugavpils Valsts skolotāju institūts)
1952–1993 Daugavpils Pedagogical Institute (Daugavpils Pedagoģiskais institūts)
1993–2001 Daugavpils Pedagogical University (Daugavpils Pedagoģiskā Universitāte)
DU received its present name on 13 October 2001. It has become the largest educational institution in Eastern Latvia and is a member of the European University Association and EU²S², the European Union association of universities of small member states. Since 2004 it has benefited from EU Structural Funds for campus expansion and renovation.
On 1 March 2018 the Daugavpils Medical College (lv) was integrated into the university as an autonomous institution. The college was established in 1945.
It is planned to merge the university with the University of Latvia.
Organisation
Faculties and departments
The University consists of five faculties:
Faculty of Humanities
Department of English Philology and Translatology
Department of Russian and Slavic Linguistics
Department of Latvian Literature and Culture
Department of Latvian Language
Department of Foreign Languages
Department of History
Faculty of Social Sciences
Department of Economics and Sociology
Department of Social Psychology
Department of Law
Faculty of Natural Sciences and Mathematics
Department of Information Science
Department of Physics
Department of Mathematics
Department of Chemistry and Geography
Department of Anatomy and Physiology
Faculty of Music and Arts
Department of Music
Faculty of Education and Management
Department of Pedagogy and Pedagogical Psychology
Department of Sport
Institutes and centres
Centre of Lithuanistics
Centre of Russian Language and Culture
Oral History Centre
Regional German Language and Country Studies Centre for Further Education
Guntis Liberts Innovative Microscopy Centre
Institute of Ecology
Institute of Systematic Biology
Institute of Art
Daugavpils Medical College
This agency of the university offers study programs in:
Nursing
Physician assistance
Social caregiving
Social rehabilitation
Nurse assistance
Therapeutic massage
Rectors
The following have served as university rectors/institute directors:
Jānis Jirgens (1921–1922)
Eižens Vietnieks (1922–1923)
Valērija Seile (1923–1940)
Closed 1940–1944
Leontijs Viškarevs (1944–1946)
Vitālijs Pautovs (1946–1952)
Ivans Petrovs (1952–1953)
Krišs Grašmanis (1953–1958)
Vitālijs Bauskis (1958–1962)
Anna Kalnbērziņa (1962–1971)
Gunārs Gulbis (1971–1977)
Oļegs Roždestvenskis (1977–1992)
Bruno Jansons (1992–1998)
Jānis Pokulis (1998–2002)
Zaiga Ikere (2002–2007)
Arvīds Barševskis (lv) (2007–2018)
Irēna Kokina (2018–2023)
Arvīds Barševskis (2023–present)
Enrollment
In 2008 more than 4200 students were enrolled in study programs. A large Russian-speaking enrollment and faculty facilitates cooperation with universities outside of the European Union in the CIS.
Students can use Erasmus+ mobility options to study for one or two semesters at European partner universities. Students are able to receive funding from the Else Marie Tschermak Foundation in Denmark to study or conduct research abroad.
Student life is organised through the Students’ Council, the campus newspaper “Lai Top!” (Let it be!), the Latgale Students’ Centre, the Association of Young Scientists of Daugavpils University “DUJZA”, the Art Teacher's Union, the Health Care Centre and Natural Research and Environmental Education Centre. Students can also acquire a foreign language, take part in the students’ dance ensemble “Laima” and utilize a Sport Complex. Interested students have the opportunity to work in the research institutions and centres.
Notable alumni
Aleksandrs Kudrjašovs – metropolitan of the Latvian Orthodox Church
Anastasija Grigorjeva – European freestyle wrestling champion and Olympian
Marjana Ivanova-Jevsejeva – member of the Saeima and member of the board of Olainfarm
Inese Laizāne – member of the Saeima and director of the Daugavpils Theatre
Yakov Pliner – member of the Saeima
Ivans Ribakovs – member of the Saeima
Valērijs Buhvalovs – member of the Saeima
Jānis Dukšinskis – member of the Saeima
Dagnija Staķe – member of the Saeima, Minister of Welfare and Minister of Regional Development of Latvia
Notable academics
Joel Veinberg – orientalist and Jewish historian
Jānis Brikmanis – zoologist
See also
Ilga Manor
References
External links
Universities in Latvia
Universities and colleges established in 1921
Daugavpils
1921 establishments in Latvia
Law schools in Latvia
|
2880268
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Ґлінно (Лодзинське воєводство)
|
Ґлінно (Лодзинське воєводство)
Ґлінно — село в Польщі, у гміні Варта Серадзького повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Серадзького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Серадзького повіту
|
5058005
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B8%202023%20%E2%80%94%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%B0%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B0%2C%20%D0%B4%D0%BE%2076%20%D0%BA%D0%B3
|
Чемпіонат світу з боротьби 2023 — жіноча боротьба, до 76 кг
|
Чемпіонат світу з боротьби 2023 — жіноча боротьба, до 76 кг
Змагання з вільної боротьби серед жінок у ваговій категорії до 76 кг на Чемпіонаті світу з боротьби 2023 відбулись 19 та 20 вересня в Белграді (Сербія).
Призери
Змагання
Основна сітка
Втішний раунд
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
жінки, вільна боротьба, до 76 кг
|
3806040
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Браков Євген Олексійович
|
Браков Євген Олексійович
Євген Олексійович Браков (нар. , місто Москва) — радянський державний діяч, генеральний директор Московського автомобільного заводу імені Ліхачова, президент АМТ «ЗІЛ». Кандидат у члени ЦК КПРС у 1986—1990 роках.
Життєпис
У 1956 році закінчив Московський машинобудівний технікум.
У 1956 році працював термістом термічного цеху Московського автомобільного заводу імені Ліхачова.
У 1956—1957 роках — служба в Радянській армії.
У 1957—1959 роках — технік науково-дослідного інституту технології автомобільної промисловості в Москві.
У 1959—1973 роках — інженер-технолог, старший інженер, заступник начальника цеху, начальник цеху Московського автомобільного заводу імені Ліхачова.
Член КПРС з 1963 року.
У 1971 році закінчив завод-ВТУЗ при Московському автомобільному заводі імені Ліхачова.
У 1973—1980 роках — начальник механоскладального виробництва, начальник виробництва заводів об'єднання, в 1980—1986 роках — заступник головного інженера, заступник генерального директора з виробництва Московського автомобільного заводу імені Ліхачова (виробничого об'єднання «ЗІЛ»).
У 1986—1992 роках — генеральний директор Московського автомобільного заводу імені Ліхачова (виробничого об'єднання «ЗІЛ»).
У 1992—1994 роках — президент Акціонерного московського товариства (АМТ) «ЗІЛ».
Одночасно у 1993—1994 роках — член Ради з питань промислової політики і підприємництва при уряді Російської Федерації.
З 1995 року — віцепрезидент Акціонерного московського товариства (АМТ) «ЗІЛ», голова ради директорів «АМОбанка».
Потім — на пенсії в Москві.
Нагороди і звання
два ордени Трудового Червоного Прапора
орден «Знак Пошани»
медалі
Примітки
Джерела
Биография Браков Евгений Алексеевич
Члени КПРС
|
24162843
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Going%20the%20Distance%20%282010%20film%29
|
Going the Distance (2010 film)
|
Going the Distance (2010 film)
Going the Distance is a 2010 American romantic comedy film directed by Nanette Burstein, written by Geoff LaTulippe, and starring Drew Barrymore and Justin Long. It follows a young couple who fall in love one summer in New York City and try to keep their long-distance relationship alive when the woman heads home to San Francisco.
Plot
Erin Langford is a graduate journalism student recently hired as a summer intern at a NYC newspaper. Out with a friend at a bar, she meets Garrett, who interrupts her game of Centipede. They drink together and end up at his place, where they smoke pot and have sex while Garrett's roommate Dan "DJs their hook up". The next morning, before she can leave, Erin agrees to have breakfast with him. Telling him she is only in the city for six weeks, they agree to keep it casual.
Erin and Garrett soon develop feelings for each other, and she tries to get a permanent position at the paper. Before the end of her internship, she writes a well-received article and is told to contact them in January regarding possible job openings. Working for a record label, Garett is assigned to manage a band he dislikes, and he begins to hate his job.
When Erin's six weeks are over, she and Garrett find it difficult to let go. After driving her to the airport and saying goodbye, Garrett runs after her, admitting that he is crazy about her and wants to have a long-distance relationship, to which she agrees.
Over the following months, Erin and Garrett spend their free time trying to figure out when they can see each other. He gives her a surprise visit on Thanksgiving. After an emotional reunion, they go to Erin's sister Corrine's house, where she is staying, and start to have passionate sex on the dining room table. Unbeknownst to them, Erin's brother-in-law Phil is having dinner, and Corrine walks in on the awkward scene. The next day, they see The Boxer Rebellion perform, but Garrett is jealous Erin is friends with Damon, a handsome bartender, and eventually has to return to NYC.
In January, Erin calls her former boss, but they are not hiring. Unable to find comfort in a phone conversation with Garrett, she gets drunk with Damon and almost kisses him, but goes home. Her professor recommends her for a position at the San Francisco Chronicle and she goes for an interview. Garrett tries to have phone sex with Erin, but it ends up being awkward, leaving both feeling ridiculous.
A month later, while Erin is packing for a weekend in NYC, she gets a call from the Chronicle and is offered the job. Upon arriving in New York, she tells Garrett about the job offer, blindsiding Garrett with the news. Their happy reunion quickly devolves into a fight, causing Erin to spend the first night of her trip at a friend's. They make up the next day, and he calls her a week later saying he wants her to move to NYC, live together and start afresh. She agrees, but while visiting San Francisco to sort things out, a conversation with Corrine makes Garrett realize he shouldn't be the reason Erin turns down the job, and they part ways after an emotional conversation and a long hug at the airport.
Six months later, Erin's career is going well, having written her first front-page story. Garrett has not been with anyone since her, and quits his job to manage The Boxer Rebellion. He sends Erin tickets to their show and she goes, unaware he is the band manager. At the concert he reveals he has moved to LA, only several hours from San Francisco, and they seize another chance at a relationship. Late that night they go back to Corrine's, interrupting her and Phil dry humping on the dining room table. The film ends as Erin's niece, Maya, enters during the awkward moment, and they all scream "Maya! Statue!" – what Corrine, Phil, Erin & Garrett yell at her to freeze.
Cast
Drew Barrymore as Erin Rankin Langford
Justin Long as Garrett Scully
Charlie Day as Dan Grant
Jason Sudeikis as Box Saunders
Christina Applegate as Corrine Berlin
Kelli Garner as Brianna Jutsum
Natalie Morales as Brandy
June Diane Raphael as Karen Surgeoner
Ron Livingston as Will Broderick
Rob Riggle as Ron Surgeoner
Leighton Meester as Amy
Jim Gaffigan as Phil Berlin
Kristen Schaal as Female Bartender
Sarah Burns as Harper
Matt Servitto as Hugh O'Keefe
Maria Di Angelis as Receptionist
Meredith Hagner as Tanning salon employee
Oliver Jackson-Cohen as Damon
Mick Hazen as Zeff
Mike Birbiglia as Waiter
Soundtrack
Generationals: "Either Way"
Georgie James: "Places"
Katie Herzig: "Hey Na Na"
Albert Hammond Jr.: "In Transit"
The Cure: "Just Like Heaven"
The Pretenders: "Don't Get Me Wrong"
The Boxer Rebellion: "Spitting Fire"
Cat Power: "Could We"
Band of Skulls: "Cold Fame"
Eels: "Prizefighter"
Passion Pit: "The Reeling" (Groove Police Remix)
Fanfarlo: "Harold T. Wilkins, or How to Wait for a Very Long Time"
The Replacements: "Here Comes a Regular"
The Boxer Rebellion: "If You Run"
Gotye: "Learnalilgivinanlovin"
The Airborne Toxic Event: "Half of Something Else"
Three additional songs can be accessed through a link on the CD and on the digital deluxe version:
The Boxer Rebellion – "Evacuate"
Joe Purdy – "Miss Me"
Edward Sharpe and the Magnetic Zeros – "40 Day Dream"
Release
Initially, the film was to be released domestically on August 27, 2010, amid weak reviews, but Warner Bros. decided to push back its release date one week to September 3, to open on Labor Day weekend. Dan Fellman, Warner Bros. Domestic Distribution President, said: "Moving to the Labor Day weekend not only allows us to take advantage of the long holiday weekend, but gives us some distance from the other female-driven films releasing in August." Eventually, Going the Distance′s earliest release was on September 2, 2010, in eight countries including Australia, Argentina and Germany, one day before its North American release.
Box office
The film opened in 3,030 theaters in the United States and Canada on September 3, 2010, and grossed $6,884,964 in its opening weekend, ranking 5th at the box office behind The American, Machete, Takers and The Last Exorcism. It eventually grossed $17,804,299 in North America, ranking 120th domestically for 2010. In foreign markets it grossed $24,248,458, for a worldwide box office total of $42,052,757, making it the 118th highest-grossing film of 2010.
Critical response
On Rotten Tomatoes, the film holds an approval rating of 54% based on 166 reviews, with an average rating of 5.75/10. The site's critical consensus states: "It's timelier and a little more honest than most romantic comedies, but Drew Barrymore and Justin Long's screen chemistry doesn't make up for Going the Distances overall flatness and convoluted story." On Metacritic, the film holds a weighted average score of 51 out of 100, based on 31 critics, indicating "mixed or average reviews". Audiences polled by CinemaScore gave the film an average grade of "B" on an A+ to F scale.
USA Today′s Claudia Puig wrote, "This premise, with better writing, could have made a much more compelling movie.
A. O. Scott of The New York Times said the film "acknowledges both the difficulty and the comic potential of the arrangement, and does so with enough insight and charm to make you wonder why frequent-flier love is not a more popular theme in romantic comedies", while Michael O'Sullivan of The Washington Post described it as "filthy, funny and kind of sweet". Tom Long of The Detroit News stated that the film's "constant raunch factor balances out its romantic center in a way that will likely surprise and please many", and Mick LaSalle of the San Francisco Chronicle that it "captures the harshness and the sweetness of our time". Carrie Rickey of The Philadelphia Inquirer said "the film gets many things so right about the conflicts faced by a two-career couple looking for work in a shrinking economy", and Owen Gleiberman of Entertainment Weekly that the film is "the rare romantic comedy in which you can actually believe what you're seeing". Linda Barnard, film critic for Toronto Star, said that the film "is a reminder of the sorry state of the rom-com, where gross scenes and easy-to-write trash talk have replaced smart dialogue". Michael Phillips of the Chicago Tribune stated that "Geoff LaTulippe's story of a recession-era long-distance relationship and its hurdles takes its characters seriously", also praising Barrymore's performance, for whom The Boston Globe'''s film critic Wesley Morris said that "is becoming a serious comedic actor".
Justin Chang of Variety describes the film as "a bicoastal comedy with a bit of a bipolar disorder", while Kirk Honeycutt of The Hollywood Reporter panned the film and screenwriting implying that it is a "romantic comedy [which is] going wrong in so many different ways". Peter Travers, writing for Rolling Stone'', concluded that "Barrymore and Long are both appealing, but not enough to sustain audience interest in the cinematic equivalent of dry-humping".
References
External links
2010 films
2010 romantic comedy films
American romantic comedy films
Films directed by Nanette Burstein
Films scored by Mychael Danna
Films set in New York City
Films set in San Francisco
Films set in the San Francisco Bay Area
Films shot in San Francisco
New Line Cinema films
Warner Bros. films
2010s English-language films
2010s American films
English-language romantic comedy films
|
15074088
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ZC3HAV1
|
ZC3HAV1
|
ZC3HAV1
Zinc finger CCCH-type antiviral protein 1 is a protein that in humans is encoded by the ZC3HAV1 gene.
This gene encodes a CCCH-type zinc finger protein that is thought to prevent infection by retroviruses. Studies of the rat homolog indicate that the protein may primarily function to inhibit viral gene expression and induce an innate immunity to viral infection. Alternative splicing occurs at this locus and at least four isoform variants have been described.
References
Further reading
|
1445825
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8E%D0%B0%D0%BD%D1%8C-%D0%B4%D0%B5%20%D1%85%D1%83%D0%B0-%D1%8E%D0%B0%D0%BD%D1%8C
|
Сюань-де хуа-юань
|
Сюань-де хуа-юань (宣德 画院, Академія живопису Сюань-де) — державна установа навчально—академічного характеру, яке мале призначення готувати професійних художників і координувати діяльность придворних живописців. Існувала в епоху Мін.
Фундація
Офіційна структура, що об'єднала літераторів, каліграфів і художників — «Вень-юань ге» («Палата літературного потоку»), — була створена ще засновником династії Мін — Чжу Юаньчжаном (Тай-цзу), незабаром після проголошення їм нового правлячого режиму у першій столиці імперії — м.Нанкін. Поспіх в організації такої структури була обумовлена, насамперед, потребою двору у придворних живописцях, відповідальних за виконання стінописів і картин для палаців й будівель столичних відомств, знову зведених після довгих десятиліть внутрішніх воєн.
Тим не менш, власне Академія живопису була засновано лише у середині 1420-х років п'ятим імператором династії Мін — Чжу Чжаньцзи (Сюань-цзуном), в роки правління під девізом Сюань-де, за моделлю Академії живопису (Хуа-юань), яка існувала в епохи Північна Сун і Південна Сун, що й знайшло відображення в прийнятому згодом її назві — Хуа-юань Сюань-де, тобто Академія живопису, заснована в період правління під девізом Сюань-де.
Діяльність
Відновлення Академії живопису призвело до оновлення естетичних установок академічної школи та офіційної художньої творчості, призначеної для задоволення духовних потреб двору і держави. Визначальний вплив на діяльність мінської Академії живопису мала загальна для культури цього періоду тенденція реставрації національних духовних традицій і цінностей після монгольського панування епохи Юань. Перед придворними художниками (гун'янь-хуацзя) ставилося завдання відродити художню спадщину епох Тан і Сун, які вважалися часом найвищого розквіту національної імперської державності та духовності.
Виходячи з цього завдання, була розроблена система приписів, які стосувалися тем, сюжетів, образів і методів живописного творчості, найменші відхилення від яких тягли за собою адміністративні покарання, аж до заслання. Придворним художникам замовлялися оповідно-парадні картини, що прославляли правлячу династію, суто декоративні твори та пейзажі, витримані в дусі шедеврів майстрів минулого, проте які відрізнялися зовнішньою ефектністю.
У другій половині епохи Мін академічна школа вступила в стадію стагнації. Незважаючи на численність штатного складу Хуа-юань Сюань-де, історія китайського живопису зберегла лише кілька імен художників-академістів, які заслуговують на увагу. Вони створювали масштабні і барвисті полотна, головним чином, в жанрі «квіти і птахи» — хуа-няо (华 鸟, «живопис квітів і птахів».
Представники
Одним з засновників мінського академічного варіанту хуа-няо вважається Бянь Веньцзін. Уродженець периферійного південно-східного району Китаю (пров. Фуцзянь), він став придворним художником ще у Нанкіні, вже тоді здобувши собі славу видатного майстра жанру «квіти і птахи». Бянь Веньцзін працював також в фігуративному живописі — жанрі («живопис фігур»), і в анімалістичному жанрі, створивши його тематичний різновид зображення тигрів в умовно—декоративної манері. Композиції Бянь Веньцзин в жанрі хуа-няо відверто цитують твори художників—академістів епохи Північна Сун, разом з тим, відрізняючись яскравістю фарб, монументальністю, насиченістю зображеннями і ретельною обробкою деталей, наприклад, «Чунь няо хуа ту» («Весняні птахи і квіти», 155х99 см, шовк, фарби. Шанхайський художній музей).
Наступником Бянь Веньцзін і найбільшим майстром хуа-няо в історії Академії живопису Сюань-де визнано Лінь Ляна (1416–1480), який працював у поліхромній та монохромній техніках, переважно продовжуючи і варіюючи стилі представників академічної школи епохи Південна Сун. До найкращих творів Лінь Ляна відноситься картина «Шаньча бай сянь ту» («Дикі камелії і сріблястий фазан», інша назва «Шаньча бай юй ту» — «Дикі камелії і птах c білим пір'ям», 152 , 3х77, 2 см, шовк, фарби. Шанхайський художній музей). Головною творчою новацією Лінь Ляна вважається розробка образу хижого птаха (орла, сокола), рідкісного в жанрі хуа-няо, і символізує рівновагу життя і смерті в природі.
Серед художників, що працювали в пейзажного живопису — шань-шуй (山水, «живопис гір і вод»), спеціальної згадки заслуговують Лі Цзай (1-а пол. XV ст.) та Го Чунь (XV ст.).
Джерела
Barnhart R. Painters of the Great Ming. The Imperial Court and the School. Dallas, 1993
The Shanghai Museum of Art / Ed. by Zhen Zhiyu. N.-Y., 1981.
Династія Мін
Історія Пекіна
|
48847
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Deflation
|
Deflation
|
Deflation
In economics, deflation is a decrease in the general price level of goods and services. Deflation occurs when the inflation rate falls below 0% (a negative inflation rate). Inflation reduces the value of currency over time, but deflation increases it. This allows more goods and services to be bought than before with the same amount of currency. Deflation is distinct from disinflation, a slowdown in the inflation rate; i.e., when inflation declines to a lower rate but is still positive.
Economists generally believe that a sudden deflationary shock is a problem in a modern economy because it increases the real value of debt, especially if the deflation is unexpected. Deflation may also aggravate recessions and lead to a deflationary spiral (see later section).
Some economists argue that prolonged deflationary periods are related to the underlying of technological progress in an economy, because as productivity increases (TFP), the cost of goods decreases.
Deflation usually happens when supply is high (when excess production occurs), when demand is low (when consumption decreases), or when the money supply decreases (sometimes in response to a contraction created from careless investment or a credit crunch) or because of a net capital outflow from the economy. It can also occur when there is too much competition and too little market concentration.
Causes and corresponding types
In the IS–LM model (investment and saving equilibriumliquidity preference and money supply equilibrium model), deflation is caused by a shift in the supply and demand curve for goods and services. This in turn can be caused by an increase in supply, a fall in demand, or both.
When prices are falling, consumers have an incentive to delay purchases and consumption until prices fall further, which in turn reduces overall economic activity. When purchases are delayed, productive capacity is idled and investment falls, leading to further reductions in aggregate demand. This is the deflationary spiral. The way to reverse this quickly would be to introduce an economic stimulus. The government could increase productive spending on things like infrastructure or the central bank could start expanding the money supply.
Deflation is also related to risk aversion, where investors and buyers will start hoarding money because its value is now increasing over time. This can produce a liquidity trap or it may lead to shortages that entice investments yielding more jobs and commodity production. A central bank cannot, normally, charge negative interest for money, and even charging zero interest often produces less stimulative effect than slightly higher rates of interest. In a closed economy, this is because charging zero interest also means having zero return on government securities, or even negative return on short maturities. In an open economy it creates a carry trade, and devalues the currency. A devalued currency produces higher prices for imports without necessarily stimulating exports to a like degree.
Deflation is the natural condition of economies when the supply of money is fixed, or does not grow as quickly as population and the economy. When this happens, the available amount of hard currency per person falls, in effect making money more scarce, and consequently, the purchasing power of each unit of currency increases. Deflation also occurs when improvements in production efficiency lower the overall price of goods. Competition in the marketplace often prompts those producers to apply at least some portion of these cost savings into reducing the asking price for their goods. When this happens, consumers pay less for those goods, and consequently, deflation has occurred, since purchasing power has increased.
Rising productivity and reduced transportation cost created structural deflation during the accelerated productivity era from 1870 to 1900, but there was mild inflation for about a decade before the establishment of the Federal Reserve in 1913. There was inflation during World War I, but deflation returned again after the war and during the 1930s depression. Most nations abandoned the gold standard in the 1930s so that there is less reason to expect deflation, aside from the collapse of speculative asset classes, under a fiat monetary system with low productivity growth.
In mainstream economics, deflation may be caused by a combination of the supply and demand for goods and the supply and demand for money, specifically the supply of money going down and the supply of goods going up. Historic episodes of deflation have often been associated with the supply of goods going up (due to increased productivity) without an increase in the supply of money, or (as with the Great Depression and possibly Japan in the early 1990s) the demand for goods going down combined with a decrease in the money supply. Studies of the Great Depression by Ben Bernanke have indicated that, in response to decreased demand, the Federal Reserve of the time decreased the money supply, hence contributing to deflation.
Causes include, on the demand side:
Growth deflation
Hoarding
And on the supply side:
Bank credit deflation
Debt deflation
Decision on the money supply side
Credit deflation
Growth deflation
Growth deflation is an enduring decrease in the real cost of goods and services as the result of technological progress, accompanied by competitive price cuts, resulting in an increase in aggregate demand.
A structural deflation existed from the 1870s until the cycle upswing that started in 1895. The deflation was caused by the decrease in the production and distribution costs of goods. It resulted in competitive price cuts when markets were oversupplied. The mild inflation after 1895 was attributed to the increase in gold supply that had been occurring for decades. There was a sharp rise in prices during World War I, but deflation returned at the war's end. By contrast, under a fiat monetary system, there was high productivity growth from the end of World War II until the 1960s, but no deflation.
Historically not all episodes of deflation correspond with periods of poor economic growth.
Productivity and deflation are discussed in a 1940 study by the Brookings Institution that gives productivity by major US industries from 1919 to 1939, along with real and nominal wages. Persistent deflation was clearly understood as being the result of the enormous gains in productivity of the period. By the late 1920s, most goods were over supplied, which contributed to high unemployment during the Great Depression.
Bank credit deflation
Bank credit deflation is a decrease in the bank credit supply due to bank failures or increased perceived risk of defaults by private entities or a contraction of the money supply by the central bank.
Debt deflation
Debt deflation is a complicated phenomenon associated with the end of long-term credit cycles. It was proposed as a theory by Irving Fisher (1933) to explain the deflation of the Great Depression.
Money supply-side deflation
From a monetarist perspective, deflation is caused primarily by a reduction in the velocity of money or the amount of money supply per person.
A historical analysis of money velocity and monetary base shows an inverse correlation: for a given percentage decrease in the monetary base the result is a nearly equal percentage increase in money velocity. This is to be expected because monetary base (velocity of base money (, price level and real output are related by definition: . However, the monetary base is a much narrower definition of money than M2 money supply. Additionally, the velocity of the monetary base is interest-rate sensitive, the highest velocity being at the highest interest rates.
In the early history of the United States, there was no national currency and an insufficient supply of coinage. Banknotes were the majority of the money in circulation. During financial crises, many banks failed and their notes became worthless. Also, banknotes were discounted relative to gold and silver, the discount depended on the financial strength of the bank.
In recent years changes in the money supply have historically taken a long time to show up in the price level, with a rule of thumb lag of at least 18 months. More recently Alan Greenspan cited the time lag as taking between 12 and 13 quarters. Bonds, equities and commodities have been suggested as reservoirs for buffering changes in the money supply.
Credit deflation
In modern credit-based economies, deflation may be caused by the central bank initiating higher interest rates (i.e., to "control" inflation), thereby possibly popping an asset bubble. In a credit-based economy, a slow-down or fall in lending leads to less money in circulation, with a further sharp fall in money supply as confidence reduces and velocity weakens, with a consequent sharp fall-off in demand for employment or goods. The fall in demand causes a fall in prices as a supply glut develops. This becomes a deflationary spiral when prices fall below the costs of financing production, or repaying debt levels incurred at the prior price level. Businesses, unable to make enough profit no matter how low they set prices, are then liquidated. Banks get assets that have fallen dramatically in value since their mortgage loan was made, and if they sell those assets, they further glut supply, which only exacerbates the situation. To slow or halt the deflationary spiral, banks will often withhold collecting on non-performing loans (as in Japan, and most recently America and Spain). This is often no more than a stop-gap measure, because they must then restrict credit, since they do not have money to lend, which further reduces demand, and so on.
Historical examples of credit deflation
In the early economic history of the United States, cycles of inflation and deflation correlated with capital flows between regions, with money being loaned from the financial center in the Northeast to the commodity producing regions of the (mid)-West and South. In a procyclical manner, prices of commodities rose when capital was flowing in, that is, when banks were willing to lend, and fell in the depression years of 1818 and 1839 when banks called in loans. Also, there was no national paper currency at the time and there was a scarcity of coins. Most money circulated as banknotes, which typically sold at a discount according to distance from the issuing bank and the bank's perceived financial strength.
When banks failed their notes were redeemed for bank reserves, which often did not result in payment at par value, and sometimes the notes became worthless. Notes of weak surviving banks traded at steep discounts. During the Great Depression, people who owed money to a bank whose deposits had been frozen would sometimes buy bank books (deposits of other people at the bank) at a discount and use them to pay off their debt at par value.
Deflation occurred periodically in the U.S. during the 19th century (the most important exception was during the Civil War). This deflation was at times caused by technological progress that created significant economic growth, but at other times it was triggered by financial crises – notably the Panic of 1837 which caused deflation through 1844, and the Panic of 1873 which triggered the Long Depression that lasted until 1879. These deflationary periods preceded the establishment of the U.S. Federal Reserve System and its active management of monetary matters. Episodes of deflation have been rare and brief since the Federal Reserve was created (a notable exception being the Great Depression) while U.S. economic progress has been unprecedented.
A financial crisis in England in 1818 caused banks to call in loans and curtail new lending, draining specie out of the U.S. The Bank of the United States also reduced its lending. Prices for cotton and tobacco fell. The price of agricultural commodities also was pressured by a return of normal harvests following 1816, the year without a summer, that caused large scale famine and high agricultural prices.
There were several causes of the deflation of the severe depression of 1839–1843, which included an oversupply of agricultural commodities (importantly cotton) as new cropland came into production following large federal land sales a few years earlier, banks requiring payment in gold or silver, the failure of several banks, default by several states on their bonds and British banks cutting back on specie flow to the U.S.
This cycle has been traced out on a broad scale during the Great Depression. Partly because of overcapacity and market saturation and partly as a result of the Smoot–Hawley Tariff Act, international trade contracted sharply, severely reducing demand for goods, thereby idling a great deal of capacity, and setting off a string of bank failures. A similar situation in Japan, beginning with the stock and real estate market collapse in the early 1990s, was arrested by the Japanese government preventing the collapse of most banks and taking over direct control of several in the worst condition.
Scarcity of official money
The United States had no national paper money until 1862 (greenbacks used to fund the Civil War), but these notes were discounted to gold until 1877. There was also a shortage of U.S. minted coins. Foreign coins, such as Mexican silver, were commonly used. At times banknotes were as much as 80% of currency in circulation before the Civil War. In the financial crises of 1818–19 and 1837–1841, many banks failed, leaving their money to be redeemed below par value from reserves. Sometimes the notes became worthless, and the notes of weak surviving banks were heavily discounted. The Jackson administration opened branch mints, which over time increased the supply of coins. Following the 1848 finding of gold in the Sierra Nevada, enough gold came to market to devalue gold relative to silver. To equalize the value of the two metals in coinage, the US mint slightly reduced the silver content of new coinage in 1853.
When structural deflation appeared in the years following 1870, a common explanation given by various government inquiry committees was a scarcity of gold and silver, although they usually mentioned the changes in industry and trade we now call productivity. However, David A. Wells (1890) notes that the U.S. money supply during the period 1879-1889 actually rose 60%, the increase being in gold and silver, which rose against the percentage of national bank and legal tender notes. Furthermore, Wells argued that the deflation only lowered the cost of goods that benefited from recent improved methods of manufacturing and transportation. Goods produced by craftsmen did not decrease in price, nor did many services, and the cost of labor actually increased. Also, deflation did not occur in countries that did not have modern manufacturing, transportation and communications.
By the end of the 19th century, deflation ended and turned to mild inflation. William Stanley Jevons predicted rising gold supply would cause inflation decades before it actually did. Irving Fisher blamed the worldwide inflation of the pre-WWI years on rising gold supply.
In economies with an unstable currency, barter and other alternate currency arrangements such as dollarization are common, and therefore when the 'official' money becomes scarce (or unusually unreliable), commerce can still continue (e.g., most recently in Zimbabwe). Since in such economies the central government is often unable, even if it were willing, to adequately control the internal economy, there is no pressing need for individuals to acquire official currency except to pay for imported goods.
Currency pegs and monetary unions
If a country pegs its currency to one of another country that features a higher productivity growth or a more favourable unit cost development, it must – to maintain its competitiveness – either become equally more productive or lower its factor prices (e.g., wages). Cutting factor prices fosters deflation. Monetary unions have a similar effect to currency pegs.
Effects
On spending and borrowing
Some believe that, in the absence of large amounts of debt, deflation would be a welcome effect because the lowering of prices increases purchasing power. However, while an increase in the purchasing power of one's money benefits some, it amplifies the sting of debt for others: after a period of deflation, the payments to service a debt represent a larger amount of purchasing power than they did when the debt was first incurred. Consequently, deflation can be thought of as an effective increase in a loan's interest rate. If, as during the Great Depression in the United States, deflation averages 10% per year, even an interest-free loan is unattractive as it must be repaid with money worth 10% more each year.
Under normal conditions, most central banks, such as the Federal Reserve, implement policy by setting a target for a short-term interest rate the overnight federal funds rate in the U.S. and enforcing that target by buying and selling securities in open capital markets. When the short-term interest rate hits zero, the central bank can no longer ease policy by lowering its usual interest-rate target. With interest rates near zero, debt relief becomes an increasingly important tool in managing deflation.
In recent times, as loan terms have grown in length and loan financing (or leveraging) is common among many types of investments, the costs of deflation to borrowers has grown larger.
On savings and investments
Deflation can discourage private investment, because there is reduced expectations on future profits when future prices are lower. Consequently, with reduced private investments, spiraling deflation can cause a collapse in aggregate demand. Without the "hidden risk of inflation", it may become more prudent for institutions to hold on to money, and not to spend or invest it (burying money). They are therefore rewarded by saving and holding money. This "hoarding" behavior is seen as undesirable by most economists. Friedrich Hayek, a libertarian Austrian-school economist, wrote that:
Compared with inflation
Deflation causes a transfer of wealth from borrowers and holders of illiquid assets to the benefit of savers and of holders of liquid assets and currency, and because confused price signals cause malinvestment in the form of underinvestment. In this sense, its effects are the opposite of inflation, the effect of which is to transfer wealth from currency holders and lenders (savers) and to borrowers, including governments, and cause overinvestment. Whereas inflation encourages short term consumption and can similarly overstimulate investment in projects that may not be worthwhile in real terms (for example, the dot-com and housing bubbles), deflation reduces investment even when there is a real-world demand not being met. In modern economies, deflation is usually associated with economic depression, as occurred in the Great Depression and the Long Depression. Deflation was present during most economic depressions in US history.
Deflationary spiral
A deflationary spiral is a situation where decreases in the price level lead to lower production, which in turn leads to lower wages and demand, which leads to further decreases in the price level. Since reductions in general price level are called deflation, a deflationary spiral occurs when reductions in price lead to a vicious circle, where a problem exacerbates its own cause. In science, this effect is also known as a positive feedback loop. Another economic example of this situation in economics is the bank run.
The Great Depression was regarded by some as a deflationary spiral. A deflationary spiral is the modern macroeconomic version of the general glut controversy of the 19th century. Another related idea is Irving Fisher's theory that excess debt can cause a continuing deflation.
Counteracting deflation
During severe deflation, targeting an interest rate (the usual method of determining how much currency to create) may be ineffective, because even lowering the short-term interest rate to zero may result in a real interest rate which is too high to attract credit-worthy borrowers. In the 21st-century, negative interest rates have been tried, but it cannot be too negative, since people might withdraw cash from bank accounts if they have a negative interest rate. Thus the central bank must directly set a target for the quantity of money (called "quantitative easing") and may use extraordinary methods to increase the supply of money, e.g. purchasing financial assets of a type not usually used by the central bank as reserves (such as mortgage-backed securities). Before he was Chairman of the United States Federal Reserve, Ben Bernanke claimed in 2002, "sufficient injections of money will ultimately always reverse a deflation", although Japan's deflationary spiral was not broken by the amount of quantitative easing provided by the Bank of Japan.
Until the 1930s, it was commonly believed by economists that deflation would cure itself. As prices decreased, demand would naturally increase, and the economic system would correct itself without outside intervention.
This view was challenged in the 1930s during the Great Depression. Keynesian economists argued that the economic system was not self-correcting with respect to deflation and that governments and central banks had to take active measures to boost demand through tax cuts or increases in government spending. Reserve requirements from the central bank were high compared to recent times. So were it not for redemption of currency for gold (in accordance with the gold standard), the central bank could have effectively increased money supply by simply reducing the reserve requirements and through open market operations (e.g., buying treasury bonds for cash) to offset the reduction of money supply in the private sectors due to the collapse of credit (credit is a form of money).
With the rise of monetarist ideas, the focus in fighting deflation was put on expanding demand by lowering interest rates (i.e., reducing the "cost" of money). This view has received criticism in light of the failure of accommodative policies in both Japan and the US to spur demand after stock market shocks in the early 1990s and in 2000–2002, respectively. Austrian economists worry about the inflationary impact of monetary policies on asset prices. Sustained low real rates can cause higher asset prices and excessive debt accumulation. Therefore, lowering rates may prove to be only a temporary palliative, aggravating an eventual debt deflation crisis.
Special borrowing arrangements
When the central bank has lowered nominal interest rates to zero, it can no longer further stimulate demand by lowering interest rates. This is the famous liquidity trap. When deflation takes hold, it requires "special arrangements" to lend money at a zero nominal rate of interest (which could still be a very high real rate of interest, due to the negative inflation rate) in order to artificially increase the money supply.
Capital
Although the values of capital assets are often casually said to deflate when they decline, this usage is not consistent with the usual definition of deflation; a more accurate description for a decrease in the value of a capital asset is economic depreciation. Another term, the accounting conventions of depreciation are standards to determine a decrease in values of capital assets when market values are not readily available or practical.
Historical examples
EU countries
The inflation rate of Greece was negative during three years from 2013 to 2015. The same applies to Bulgaria, Cyprus, Spain, and Slovakia from 2014 to 2016. Greece, Cyprus, Spain, and Slovakia are members of the European monetary union. The Bulgarian currency, the lev, is pegged to the Euro with a fixed exchange rate. In the entire European Union and the Eurozone, a disinflationary development was to be observed in the years 2011 to 2015.
Table: Harmonised index of consumer prices. Annual average rate of change (%) (HICP inflation rate). Negative values are highlighted in colour.
Hong Kong
Following the Asian financial crisis in late 1997, Hong Kong experienced a long period of deflation which did not end until the fourth quarter of 2004. Many East Asian currencies devalued following the crisis. The Hong Kong dollar, however, was pegged to the U.S. dollar, leading to an adjustment instead by a deflation of consumer prices. The situation was worsened by the increasingly cheap exports from mainland China, and "weak consumer confidence" in Hong Kong. This deflation was accompanied by an economic slump that was more severe and prolonged than those of the surrounding countries that devalued their currencies in the wake of the Asian financial crisis.
Ireland
In February 2009, Ireland's Central Statistics Office announced that during January 2009, the country experienced deflation, with prices falling by 0.1% from the same time in 2008. This was the first time deflation has hit the Irish economy since 1960. Overall consumer prices decreased by 1.7% in the month.
Brian Lenihan, Ireland's Minister for Finance, mentioned deflation in an interview with RTÉ Radio. According to RTÉ's account, "Minister for Finance Brian Lenihan has said that deflation must be taken into account when Budget cuts in child benefit, public sector pay and professional fees are being considered. Mr Lenihan said month-on-month there has been a 6.6% decline in the cost of living this year."
This interview is notable in that the deflation referred to is not discernibly regarded negatively by the Minister in the interview. The Minister mentions the deflation as an item of data helpful to the arguments for a cut in certain benefits. The alleged economic harm caused by deflation is not alluded to or mentioned by this member of government. This is a notable example of deflation in the modern era being discussed by a senior financial Minister without any mention of how it might be avoided, or whether it should be.
Japan
Deflation started in the early 1990s. The Bank of Japan and the government tried to eliminate it by reducing interest rates and "quantitative easing," but did not create a sustained increase in broad money and deflation persisted. In July 2006, the zero-rate policy was ended.
Systemic reasons for deflation in Japan can be said to include:
Tight monetary conditions: The Bank of Japan kept monetary policy loose only when inflation was below zero, tightening whenever deflation ends.
Unfavorable demographics: Japan has an aging population (22.6% over age 65) which has been declining since 2011, as the death rate exceeds the birth rate.
Fallen asset prices: In the case of Japan asset price deflation was a mean reversion or correction back to the price level that prevailed before the asset bubble. There was a rather large price bubble in stocks and especially real estate in Japan in the 1980s (peaking in late 1989).
Insolvent companies: Banks lent to companies and individuals that invested in real estate. When real estate values dropped, these loans could not be paid. The banks could try to collect on the collateral (land), but this wouldn't pay off the loan. Banks delayed that decision, hoping asset prices would improve. These delays were allowed by national banking regulators. Some banks made even more loans to these companies that are used to service the debt they already had. This continuing process is known as maintaining an "unrealized loss", and until the assets are completely revalued and/or sold off (and the loss realized), it will continue to be a deflationary force in the economy. Improving bankruptcy law, land transfer law, and tax law have been suggested as methods to speed this process and thus end the deflation.
Insolvent banks: Banks with a larger percentage of their loans which are "non-performing", that is to say, they are not receiving payments on them, but have not yet written them off, cannot lend more money; they must increase their cash reserves to cover the bad loans.
Fear of insolvent banks: Japanese people are afraid that banks will collapse so they prefer to buy (United States or Japanese) Treasury bonds instead of saving their money in a bank account. This likewise means the money is not available for lending and therefore economic growth. This means that the savings rate depresses consumption, but does not appear in the economy in an efficient form to spur new investment. People also save by owning real estate, further slowing growth, since it inflates land prices.
Imported deflation: Japan imports Chinese and other countries' inexpensive consumable goods (due to lower wages and fast growth in those countries) and inexpensive raw materials, many of which reached all time real price minimums in the early 2000s. Thus, prices of imported products are decreasing. Domestic producers must match these prices in order to remain competitive. This decreases prices for many things in the economy, and thus is deflationary.
Stimulus spending: According to both Austrian and monetarist economic theory, Keynesian stimulus spending actually has a depressing effect. This is because the government is competing against private industry, and usurping private investment dollars. In 1998, for example, Japan produced a stimulus package of more than 16 trillion yen, over half of it public works that would have a quashing effect on an equivalent amount of private, wealth-creating economic activity. Overall, Japan's stimulus packages added up to over one hundred trillion yen, and yet they failed. According to these economic schools, that stimulus money actually perpetuated the problem it was intended to cure.
In November 2009, Japan returned to deflation, according to The Wall Street Journal. Bloomberg L.P. reports that consumer prices fell in October 2009 by a near-record 2.2%. It was not until 2014 that new economic policies laid out by Prime Minister Shinzo Abe finally allowed for significant levels of inflation to return. However, the COVID-19 recession once again led to deflation in 2020, with consumer good prices quickly falling, prompting heavy government stimulus worth over 20% of GDP. As a result, it is likely that deflation will remain as a long-term economic issue for Japan.
United Kingdom
During World War I the British pound sterling was removed from the gold standard. The motivation for this policy change was to finance World War I; one of the results was inflation, and a rise in the gold price, along with the corresponding drop in international exchange rates for the pound. When the pound was returned to the gold standard after the war it was done on the basis of the pre-war gold price, which, since it was higher than equivalent price in gold, required prices to fall to realign with the higher target value of the pound.
The UK experienced deflation of approximately 10% in 1921, 14% in 1922, and 3 to 5% in the early 1930s.
United States
Major deflations in the United States
There have been four significant periods of deflation in the United States.
The first and most severe was during the depression in 1818–1821 when prices of agricultural commodities declined by almost 50%. A credit contraction caused by a financial crisis in England drained specie out of the U.S. The Bank of the United States also contracted its lending. The price of agricultural commodities fell by almost 50% from the high in 1815 to the low in 1821, and did not recover until the late 1830s, although to a significantly lower price level. Most damaging was the price of cotton, the U.S.'s main export. Food crop prices, which had been high because of the famine of 1816 that was caused by the year without a summer, fell after the return of normal harvests in 1818. Improved transportation, mainly from turnpikes, and to a minor extent the introduction of steamboats, significantly lowered transportation costs.
The second was the depression of the late 1830s to 1843, following the Panic of 1837, when the currency in the United States contracted by about 34% with prices falling by 33%. The magnitude of this contraction is only matched by the Great Depression. (See: .) This "deflation" satisfies both definitions, that of a decrease in prices and a decrease in the available quantity of money. Despite the deflation and depression, GDP rose 16% from 1839 to 1843.
The third was after the Civil War, sometimes called The Great Deflation. It was possibly spurred by return to a gold standard, retiring paper money printed during the Civil War:
(Note: David A. Wells (1890) gives an account of the period and discusses the great advances in productivity which Wells argues were the cause of the deflation. The productivity gains matched the deflation. Murray Rothbard (2002) gives a similar account.)
The fourth was in 1930–1933 when the rate of deflation was approximately 10 percent/year, part of the United States' slide into the Great Depression, where banks failed and unemployment peaked at 25%.
The deflation of the Great Depression occurred partly because there was an enormous contraction of credit (money), bankruptcies creating an environment where cash was in frantic demand, and when the Federal Reserve was supposed to accommodate that demand, it instead contracted the money supply by 30% in enforcement of its new real bills doctrine, so banks failed one by one (because they were unable to meet the sudden demand for cashsee Bank run). From the standpoint of the Fisher equation (see above), there was a simultaneous drop both in money supply (credit) and the velocity of money which was so profound that price deflation took hold despite the increases in money supply spurred by the Federal Reserve.
Minor deflations in the United States
Throughout the history of the United States, inflation has approached zero and dipped below for short periods of time. This was quite common in the 19th century, and in the 20th century until the permanent abandonment of the gold standard for the Bretton Woods system in 1948. In the past 60 years, the United States has experienced deflation only two times; in 2009 with the Great Recession and in 2015, when the CPI barely broke below 0% at −0.1%.
Some economists believe the United States may have experienced deflation as part of the financial crisis of 2007–2008; compare the theory of debt deflation. Consumer prices dropped 1 percent in October 2008. This was the largest one-month fall in prices in the U.S. since at least 1947. That record was again broken in November 2008 with a 1.7% decline. In response, the Federal Reserve decided to continue cutting interest rates, down to a near-zero range as of December 16, 2008.
In late 2008 and early 2009, some economists feared the U.S. would enter a deflationary spiral. Economist Nouriel Roubini predicted that the United States would enter a deflationary recession, and coined the term "stag-deflation" to describe it. It was the opposite of stagflation, which was the main fear during the spring and summer of 2008. The United States then began experiencing measurable deflation, steadily decreasing from the first measured deflation of −0.38% in March, to July's deflation rate of −2.10%. On the wage front, in October 2009, the state of Colorado announced that its state minimum wage, which was indexed to inflation, was set to be cut, which would be the first time a state had cut its minimum wage since 1938.
See also
Causes of the Great Depression
Debt deflation
Degrowth
Depopulation
Economic inequality
Glut
Great Contraction
Kondratiev wave
Underconsumption
Notes
References
Nicola Acocella, The deflationary bias of exit strategies in the EMU countries, in: Review of economic conditions in Italy, 2-3: 471–93, (2011).
Ben S. Bernanke. Deflation: Making Sure "It" Doesn't Happen Here. USA Federal Reserve Board. 2002-11-21. Accessed: 2008-10-17. (Archived by WebCite at https://web.archive.org/web/20081024060408/http://www.federalreserve.gov/BOARDDOCS/SPEECHES/2002/20021121/default.htm
Michael Bordo & Andrew Filardo, Deflation and monetary policy in a historical perspective: Remembering the past or being condemned to repeat it?, In: Economic Policy, October 2005, pp. 799–844.
Georg Erber, The Risk of Deflation in Germany and the Monetary Policy of the ECB. In: Cesifo Forum 4 (2003), 3, pp. 24–29
Charles Goodhart and Boris Hofmann, Deflation, credit and asset prices, In: Deflation - Current and Historical Perspectives, eds. Richard C. K. Burdekin & Pierre L. Siklos, Cambridge University Press, Cambridge, 2004.
International Monetary Fund, Deflation: Determinants, Risks, and Policy Options - Findings of an Independent Task Force, Washington D. C., April 30, 2003.
International Monetary Fund, World Economic Outlook 2006 – Globalization and Inflation, Washington D. C., April 2006.
Otmar Issing, The euro after four years: is there a risk of deflation?, 16th European Finance Convention, 2 December 2002, London, Europäische Zentralbank, Frankfurt am Main
Steven B. Kamin, Mario Marazzi & John W. Schindler, Is China "Exporting Deflation"?, International Finance Discussion Papers No. 791, Board of Governors of the Federal Reserve System, Washington D. C. January 2004.
External links
Cato Policy Report – A Plea for (Mild) Deflation
Deflation (EH.Net economic history encyclopedia)
What is deflation and how can it be prevented? (About.com)
Deflation, Free or Compulsory from Making Economic Sense by Murray N. Rothbard
Why Are Japanese Wages So Sluggish? IMF Working paper
Inflation
Monetary economics
Macroeconomic problems
|
1949285
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%D0%B4%27%D0%90%D0%B3%D1%83%D0%B0
|
Лена д'Агуа
|
Лена д'Агуа
Хелена Марія де Жесуш Агуаш (Лісабон), більш відома як Лена д'Агуа — португальська поп-співачка.
Дискографія
1978 — Ascenção e Queda (Petrus Castrus)
1979 — Qual é Coisa, Qual é ela?
1979 — O Nosso Livro/Cantiga da Babá (single)
1980 — Sem Açúcar (Salada de Frutas)
1981 — Robot/Armagedom (Salada de Frutas single)
1980 — Vígaro cá, vígaro lá/Labirinto (single)
1982 — Perto de ti
1983 — Papalagui/Jardim Zoológico (single)
1984 — Lusitânia
1986 — Terra Prometida
1987 — Aguaceiro
1989 — Tu Aqui
1992 — Ou Isto ou Aquilo
1993 — As Canções do Século
1996 — Demagogia (greatest hits)
1996 — O Melhor de Lena d'Água — Sempre Que o Amor Me Quiser (greatest hits)
2007 — Sempre — live at Hot Clube de Portugal
2011 — Lena d'Agua & Banda Atlântida (Bandas Míticas compilation, 14)
2014 — Carrossel
Особисте життя
Батько Лени, Жозе Агуаш, був футболістом, з успіхом грав за «Бенфіку» і збірну, забивши понад 400 голів за кар'єру. Молодший брат Лени, Руй Агуаш, також був футболістом нападником, з успіхом грав за «Бенфіку» і «Порту», а також національну збірну.
Двоюрідний брат Лени, Раул Агуаш, також протягом багатьох років був футболістом і тренером.
У 2011 році д'Агуа написав книгу про свого батька, під назвою «José Águas, o meu pai herói» («Жозе Агуаш, мій батько герой»).
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка співачки
Португальські співачки
Уродженці Лісабона
Виконавці португальською мовою
|
60503690
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pamatan
|
Pamatan
|
Pamatan is the name of an undiscovered city on Lombok Island in Indonesia and the capital of the principal kingdom on Lombok. The city was destroyed by the 1257 Samalas eruption; while the king and at least part of his family survived, many inhabitants were killed. The location of the city is unclear but probably was on the eastern coast of Lombok.
History and possible location
The history of Pamatan and the 1257 eruption of Samalas is recorded in the Babad Lombok, a compilation of historical writings and possibly oral tradition written in the Old Javanese language on palm leaves. According to the Babad Lombok, Pamatan was founded at the foot of Samalas-Rinjani after a previous (probably legendary) city had been abandoned. It is likely that the city was located on the sea, most likely on the eastern side of Lombok; possible locations are at Aikmel and Sembalun. The Babad Lombok says that the city had a population of about 10,000 people and featured city walls, town halls, houses, and boulevards. Its inhabitants were wealthy and active in agriculture, fishing, and trade. The city was the capital of a kingdom; at the time, Lombok had multiple kingdoms, of which Pamatan was the most important.
Destruction
When Samalas erupted in 1257, the city was destroyed; pyroclastic flows swept the houses away and partially into the sea. The Babad Lombok states that there were numerous casualties, but other inhabitants, including part of the royal family, escaped and moved to villages and towns that had survived the eruption. People took refuge on hills and mountains which were spared by pyroclastic flows. Others escaped by boats over sea. Reportedly, the king and his family survived the eruption, but the city disappeared from history and its location was lost; if it were to be rediscovered, it may become a "Pompeii of the East".
Aftermath
According to the Babad Lombok, after the eruption new settlements were built by survivors. There is, , little archeological evidence with which to corroborate its narrative. It is likely that Lombok was devastated by the eruption, facilitating its conquest from Bali in 1284. If rediscovered, Pamatan may offer clues on how societies respond to volcanic catastrophes. Contemporary historical records give indications but they cannot be verified archeologically.
References
External links
Lost ancient cities and towns
Former populated places in Indonesia
Historic sites in Indonesia
|
2421557
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%83%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%20%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%20%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F
|
Індивідуальне навчальне заняття
|
Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.
Індивідуальні навчальні заняття організуються за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента і можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або декількох навчальних дисциплін, а в окремих випадках – повний обсяг навчальних занять для конкретного освітнього або кваліфікаційного рівня.
Види індивідуальних навчальних занять, їх обсяг, форми та методи проведення, форми та методи поточного і підсумкового контролю (крім державної атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом студента.
Індивідуальне заняття - це заняття, що проводиться з окремими курсантами (слухачами, студентами), які виявили особливі здібності в навчанні та схильність до воєнно-наукової роботи і творчої діяльності, з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуального творчого обдарування. Індивідуальні навчальні заняття організовуються за окремим графіком, складеним кафедрою відповідно до індивідуальних навчальних планів курсантів (слухачів, студентів). Індивідуальні навчальні заняття можуть проводитися також з учасниками олімпіад з фаху або окремих навчальних дисциплін, із членами збірних команд ВВНЗ (ВНП ВНЗ), а також з іншими курсантами (слухачами, студентами) з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.
Див. також
Лекція
Лабораторне заняття
Практичні заняття
Семінарське заняття
Тактичні (тактико-спеціальні, тактико-стройові) заняття
Командно-штабні навчання
Примітки
Джерела
Жиляєв І. Б., Чижевський Б. Г. Словник – довідник основних понять та визначень українського освітнього законодавства / Ігор Борисович Жиляєв, Борис Григорович Чижевський. – К.: Нора-Друк, 2011. – 112 с. ISBN 978-966-2961-64-5
Методи навчання
Вища освіта
|
4599332
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B9%D1%86%D1%96
|
Подолуйці
|
Подолуйці — присілок в Бабинінському районі Калузької області Російської Федерації.
Населення становить 3 особи. Входить до складу муніципального утворення Муніципальне утворення Село Утєшево.
Історія
У 1930-1937 року населений пункт належав до Московської області. Відтак, у 1937-1944 роках належав до Тульської області, від 1944 року в складі Калузької області.
Орган місцевого самоврядування від 2004 року — Муніципальне утворення Село Утєшево.
Населення
Примітки
Населені пункти Бабинінського району
Присілки Калузької області
|
18473672
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Biszcza
|
Biszcza
|
Biszcza , until 1999 Biszcza Pierwsza, is a village in Biłgoraj County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland. It is the seat of the gmina (administrative district) called Gmina Biszcza. It lies approximately south-west of Biłgoraj and south of the regional capital Lublin.
References
Villages in Biłgoraj County
Kholm Governorate
|
2222172
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%86%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B0%D0%BA%D0%B0
|
Вулиця Ілька Борщака
|
Вулиця Ілька Борщака (Березнегувате)
Вулиця Ілька Борщака (Миколаїв)
Вулиця Ілька Борщака (Херсон)
|
2300273
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BA%20%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B0%D1%84%D0%B5%D1%80%D1%80%D1%96
|
Замок Портаферрі
|
Замок Портаферрі — один із замків Ірландії, розташований в графстві Даун, Північна Ірландія. Замок стоїть на землі Балліфіліп біля селища Ардс, біля гавані. Замок побудував у XVI столітті аристократ норманського походження Вільям Ле Саваж (Севідж). Нині замок Портаферрі є пам'яткою історії та архітектури і охороняється законом.
Історія замку Портаферрі
Побудову замку Портаффері датують XVI століттям і будівничими замку називають феодалів норманського походження родини Саваж. Зокрема, будівничим замку називають Вільяма Ле Саважа. У 1635 році чоловік сестри Патріка Саважа (Севідж) — сер Джеймс Монтгомері з Грейеббі, Роузмонт відновив замок, покрив його новим дахом та новою підлогою, щоб його сестра могла жити в замку комфортно.
Замок являє собою квадратний будинок з невеликою виступаючою вежею на південному кутку замку. Замок має три поверхи і горище. Велика частина східного кута замку знаходиться в руїнах. Вхід до вежі замку захищений невеликою навісною бійницею і вхід на першому поверсі замку захищений бійницями. Вигнуті сходи всередині башти піднімаються до першого поверху і є спіральні сходи в західному куті замку, що ведуть до рівня даху.
Див. також
Список замків Ірландії
Джерела
«Portaferry Castle» (PDF). Environment and Heritage Service NI — State Care Historic Monuments. Retrieved 2007-12-04.
Harbinson, P. (1992). Guide to National and Historic Monuments of Ireland. Dublin: Gill & Macmillan. p. 120.
Department of the Environment for Northern Ireland (1983). Historic Monuments of Northern Ireland. Belfast: HMSO. p. 107.
Замки графства Даун
|
24131029
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Princess%20Charlotte%20Amalie%20of%20Denmark
|
Princess Charlotte Amalie of Denmark
|
Princess Charlotte Amalie of Denmark and Norway (6 October 1706 – 28 October 1782) was a Danish princess, daughter of King Frederick IV of Denmark and Louise of Mecklenburg-Güstrow.
Life
Charlotte Amalie never married. In 1725, she was placed on the list of 99 princesses regarded as suitable for marriage with Louis XV of France (which would require that she convert to Catholicism), but she was removed from the list because Denmark-Norway was an arch enemy toward Sweden, the traditional ally of France, and that such a marriage could potentially disturb the French-Swedish alliance. In the early 1730s, her brother the king tried to arrange a marriage between her and Frederick, Prince of Wales, but the negotiations did not succeed and she remained unmarried.
As was the custom for unmarried princesses, she lived with her mother until her mother's death, and then with her stepmother. In contrast to her brother and sister-in-law, she had a good relationship with her stepmother, Anna Sophie Reventlow. Charlotte Amalie tried to prevent the worst hostility toward her stepmother at court. She was separated from Anna Sophie when her brother succeeded to the throne in 1730. After this, she lived at the royal court in winters, and at Charlottenlund Palace in summer with her own court.
Charlotte Amalie was described by her contemporaries as a lovable character with the ability to keep the peace with most: she had a good relationship with her father and stepmother, and still managed to have a good relationship also with her brother, who hated his own father and stepmother. She had no influence upon the affairs of state, and lived a peaceful life at court her entire life.
On 8 April 1771, she was ordered to leave court. She spent the rest of her life with her nephew's widow, the queen dowager Juliana Maria. This meant that she continued to spend much of her time at court, when the queen dowager attended it: Juliana Maria became de facto regent in 1772.
As she preferred black wigs, she had ordered her staff to wear them, and her court became known as "The court of the black wigs". After 1778, she no longer showed herself to the public, as she had become senile.
Charlotte Amalie is known as the benefactress of the writer Charlotte Baden, who was the niece of one of her chief ladies-in-waiting, Anna Susanne von der Osten. Baden was raised at her court, and Charlotte Amalie provided her with an education and an allowance. In her will from 1773, Charlotte Amalie created a foundation, Prinsesse C.A.s stiftelse, to finance the upbringing of poor girls of all classes.
Legacy
Charlottenlund Palace, where she spent her summers, was built and named after her in 1731–1733. The main building owes its current appearance ton adaption undertaken by Frederick CIII of Denmark in the 1850s.
Ancestry
References
Dansk biografisk Lexikon / III. Bind. Brandt - Clavus 1889
Dansk Biografisk Leksikon, 1979-84.
https://web.archive.org/web/20110609124413/http://www.ses.dk/en/SlotteOgHaver/Slotte/CharlottenlundSlotOgSlotshave/CharlottenlundSlot.aspx
(search for all versions on WorldCat)
External links
1782 deaths
1706 births
Princesses of Denmark
Norwegian princesses
Charlotte Amalie of Denmark
Burials at Roskilde Cathedral
Daughters of kings
|
324243
|
https://en.wikipedia.org/wiki/F.L.Y.
|
F.L.Y.
|
F.L.Y. was a Latvian band created to participate in the Eurovision Song Contest.
At a party following the national finals of the Eurovision Song Contest 2002, Mārtiņš Freimanis came up with an idea for the following year’s contest.
In the autumn of 2002, during a golf tournament hosted by Latvijas Televīzija, Mārtiņš Freimanis, Lauris Reiniks and Yana Kay, started discussing such a co-operative venture and so the trio F.L.Y. was born. Their song "Hello from Mars" was written by Mārtiņš Freimanis and Lauris Reiniks and recorded soon after.
Each member of F.L.Y. had further careers. Yana Kay and Lauris Reiniks each released an album, whilst Mārtiņš Freimanis was the lead singer of the band Tumsa, which has three albums to its credit.
Yana Kay, Lauris Reiniks and Mārtiņš Freimanis have all participated separately in the national finals of the Eurovision Song Contest preliminaries, but their big break – the chance to represent Latvia at the Eurovision international finals – came in year 2003, when they participated as a group.
After spending time together promoting their Eurovision Song Contest entry, F.L.Y. started jamming and creating new songs. As a result an album was made and released in Latvia at the beginning of May 2003. They represented Latvia in the Eurovision Song Contest 2003 and got 24th place.
The band broke up in 2005.
On 27 January 2011, Mārtiņš Freimanis died in a hospital in Riga of complications from an influenza A infection.
References
Musical groups established in 2002
Musical groups disestablished in 2005
Latvian pop music groups
Eurovision Song Contest entrants of 2003
Eurovision Song Contest entrants for Latvia
2002 establishments in Latvia
|
1292126
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F
|
Боржавська серія
|
Боржавська серія — літостратиграфічний підрозділ міоценових відкладів поширених в Закарпатському прогині. Вперше термін запропонований в роботі Венглінського, у 1958 році. В боржавську серію об'єднювались відклади сарматського віку (доробратівська, луківська, алмашська світи) Закарпатського прогину. Термін вважається застарілим і рідко вживається в сучасній геологічній літературі.
Примітки
Джерела
Венглінський І. В. (1958) Форамініфери міоцену Закарпаття. К.: вид-во АН УРСР, 247c.
Венглинский И. В., Горецкий В. А. (1979) Стратотипы миоценовых отложений Волыно-Подольской плиты, Предкарпатского и Закарпатского прогибов. — К.: Наукова думка, 1979. — 176с.
Стратиграфія
Стратиграфія України
|
1350208
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%BD%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201964
|
Камерун на літніх Олімпійських іграх 1964
|
Камерун на літніх Олімпійських іграх 1964
Камерун брав участь у Літніх Олімпійських іграх 1964 року в Токіо (Японія) вперше за свою історію, але не завоював жодної медалі. Країну представляв один спортсмен — бігун , який виступав на дистанціях 100 і 200 метрів та зайняв відповідно 7-ме та 5-те місця.
Примітки
Посилання
База МОК
Офіційні олімпійські звіти
1964
|
3142844
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IBM%20PS/55%20Note
|
IBM PS/55 Note
|
IBM PS/55 Note — ноутбук, випущений компанією IBM 1990 року. Як і сучасні ноутбуки, він мав керування живленням і здатність працювати від батарей. Належав до серії персональних комп'ютерів IBM PS/55.
Це був наступник першого ноутбука IBM PC Convertible, тобто другою моделлю ноутбука компанії IBM (на ринку Японії). PS/55 Note був попередником серії ноутбуків ThinkPad.
Опис
Серія PS/55 була розроблена компанією IBM Japan, розповсюджувалася на місцевому ринку з 1987 по 1994 рік і охоплювала широкий спектр продукції — від серверів до настільних комп'ютерів і ноутбуків. Серія PS/55 була технічно тісно пов'язана з серією PS/2.
Ноутбуки серії IBM PS/55 Note можна вважати "прабатьком" серії ThinkPad, оскільки вони мали деякі критерії дизайнерської концепції Річарда Сапперса ще до розробки перших моделей ThinkPad. Якісно їх можна поставити на той же рівень, що і модель серії PS/Note.
Проте моделі PS/55 Note мали суттєві недоліки:
всі вони були розроблені для заміни настільних ПК з використанням процесорів від настільних ПК з високим енергоспоживанням і, таким чином, занадто коротким часом автономної роботи
більшість PS/55 Note були набагато більшими за розміром, ніж аркуші формату А4, і тому громіздкі
масою майже 7 кг (залежно від моделі) комп'ютери були занадто важкими, щоб вважатися "ноутбуком"
PS/55 Note були розроблені для задоволення потреб японського ринку і ніколи не експортувалися
З усіх перелічених вище причин IBM не бажала продавати моделі PS/55 Note на міжнародному ринку під брендом "ThinkPad".
Модифікації
Модель 5535-S (1990)
Перша модель ноутбука IBM з кольоровим дисплеєм.
Модель 5523-S (03/1991)
Ця модель стала еталоном кольору і форми першого Thinkpad.
Модель T22sx (5522) (1992)
Перший ноутбук-планшет IBM на японському ринку.
Модель N27sx (02/1992)
Модель C23V (10/1992)
Модель C52 (10/1992)
Ця модель ідентична ноутбуку IBM Thinkpad 700C.
Також
IBM PS/2
IBM PS/2 L40SX
Ноутбук
Ноутбуки
|
1562575
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%28%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%85%D0%B0%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Караойський сільський округ (Балхаський район)
|
Караойський сільський округ (Балхаський район)
Караойський сільський округ — адміністративна одиниця у складі Балхаського району Алматинської області Казахстану. Адміністративний центр — село Караой.
Населення — 2025 осіб (2021; 1998 у 2009, 1838 у 1999, 2840 у 1989).
Станом на 1989 рік існувала Караойська сільська рада (села Аралкум, Аркар, Караой).
Склад
До складу округу входять такі населені пункти:
Примітки
Сільські округи Балхаського району
|
627813
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%88%D1%83%D1%80
|
Таранчашур
|
Таранчашур — струмок в Юкаменському та Глазовському Удмуртії, Росія, права притока Кузьми.
Бере початок на Красногорській височині в урочищі Сянинський ліс. Протікає на північний схід та північ, впадає до річки Кузьма в селі Верхня Кузьма. Має декілька дрібних приток.
Річки Юкаменського району
Річки Глазовського району
Річки басейну Чепци
|
5073378
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%83%D0%B1%D1%96-%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BC%D1%96
|
Якубі-Джамі
|
Якубі-Джамі (крим. Yakubi Cami) — колишня мечеть у місті Кефе (Феодосія) Автономної Республіки Крим.
Історія
Споруджена в 1815—1820 роках. Збереглася будівля без мінарету.
Її приміщення після того, як воно втратило прихід, довгий час використовувалося як сарай, а пізніше — продуктовий магазин. В результаті цих трансформацій і перебудов, що супроводжували його, будівля майже повністю втратила подібність з початковою спорудою, яка зводилася, ймовірно, як купольний храм.
Ця мечеть згадується іноді під спотвореною назвою «Ягу-Хапу», співзвучною скороченому найменуванню Воріт старійшини Якуба — «Якуб-капу», які мають бути ототожнені з Воротами передмість зовнішнього кільця генуезьких укріплень.
Також згадуються назви Капу-Ага чи Ягу-Хапу-Джамі.
Примітки
Мечеті Феодосії
Мечеті Криму
Феодосійський район
Мечеті України
|
4000177
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%27%D1%97%D0%B7%D0%B4%20151%20%D0%BA%D0%BC%20%28%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Залізничний роз'їзд 151 км (Новосибірська область)
|
Залізничний роз'їзд 151 км (Новосибірська область)
151 км — населений пункт (тип: залізничний роз'їзд) у Купинському районі Новосибірської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Ленінська сільрада. Населення становить 3 особи (2010).
Історія
Згідно із законом від 2 червня 2004 року органом місцевого самоврядування є Ленінська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Купинського району
|
1162432
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B0%D1%81%D0%B0%20%28%D0%91%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D1%83%29
|
Стреміноаса (Бакеу)
|
Стреміноаса (Бакеу)
Стреміноаса — село у повіті Бакеу в Румунії. Входить до складу комуни Плопана.
Село розташоване на відстані 262 км на північ від Бухареста, 29 км на схід від Бакеу, 61 км на південь від Ясс, 146 км на північний захід від Галаца.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Бакеу
|
3439270
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Михайлово (Владимирська область)
|
Михайлово (Владимирська область)
Михайлово — присілок у Муромському районі Владимирської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Ковардицьке сільське поселення. Населення становить 30 осіб (2012).
Історія
Присілок розташований на землях фіно-угорських народів муроми та мещери.
Від 14 квітня 1929 року належить до Муромського району, утвореного спочатку у складі Муромського округу Нижегородської області.
Згідно із законом від 11 травня 2005 року входить до складу муніципального утворення Ковардицьке сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Владимирської області
Населені пункти Муромського району
|
4498779
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%B0%D1%82%D1%8E%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D0%B8%D0%BA%20%D0%AF%D0%BD%20%D0%94%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%8F%D0%BA%20%D0%B2%20%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B0%D1%85
|
Музей професійного мініатюрного мистецтва Генрик Ян Доміняк в Тихах
|
Музей професійного мініатюрного мистецтва Генрик Ян Доміняк в Тихах — музей модернізму — сучасного мистецтва, в Тихах, вул. Жваковська 8/66. Генрик Ян Доміняк, засновник і директор музею, формує його сучасний образ, а також планує його майбутній розвиток, так як місією музею є служіння науці, мистецтву та суспільству, частиною яких він є.
Належить до найбільш молодих та маленьких колекцій пам яток мистецтва на планеті Земля. Постійна експозиційна галерея Музею займає два приміщення: Гранітова та Скляна Зала загальною площею 21,9 м². Стіни Музею оздоблені дзеркалами без рамок з метою оптичного збільшення маленькою площі Музею і для сучасного вигляду.
За згодою Юридичного Відділу Міністерства культури і національної спадщини Польща була створення постійна тематична архітектоніка (структура) Музею:
Колекція живопису, рисунку і графіки;
Колекція скульптури і кераміки;
Колекція фалеристики, вексилології, геральдики, символіки і емблематики;
Колекція холодної зброї.
Діяльність
Експонати
Колекційна родина внесено до інвентарю музею
Змістовний зміст таблиці ґрунтується на детальному переліку рухомих предметів мистецтва чи науки, що входять до інвентарних об'єктів на офіційному сайті підрозділу за період (2013—2022 рр.)
Колекції
Надлишок живопису, малюнку та графіки
Найстаріший експонат — 1993 року, наймолодший — 2022 року. Найменші представлені на мольбертах із традиційних сірників. До них додаються таблички з описом рухомого майна. У цьому розділі кількість ілюстрацій поповнюється донині.
Підмножина зображень (середній елемент — 98 об'єктів, що цікавлять)
Цей сегмент значною мірою, від 98 до 92, представлений мініатюрами. Усі твори мистецтва, виготовлені вручну, що розкривають польське та бразильське мистецтво, походять із 21 століття, за винятком трьох поперечних зрізів різнокольорових смуг агатів, створення яких оцінюється приблизно 270 мільйонів років тому. створені в Нижньосілезьких геодах. Двовимірні зображення реальності чи бачення з'являлися на полотні, картоні, ДВП, дрібній керамічній плитці, на природних: мінералах (цоїзит, содаліт) і метаморфічній породі, наприклад, лісовому зеленому мармурі. Натхненням для їх утворення стало царство рослин наступного роду: волошка, гербера, Вифлеємська зірка, лілія, мак, троянда та соняшник. Тематика пейзажу була визначена з великим розмахом: пейзажний живопис: корчма ведута, дзвіниця, каплиця, церква, млин, синагога, замок), картина марини, пейзаж із стафажем. Акт є суттєвим мотивом зосередженості в цій ланці — перш за все, ноктюрн. Проста частина картини — тема царства тварин наступного роду: кінь, леопард. Далі тварини загону: крокодили, чешуйчати і черепахи. Накопичення поглядів на сузір'я, розташоване в зоні небесного екватора, стало обмеженим.
Підмножина малюнків (найбільший елемент, що становить основу колекції — 165 предметів)
У музеї представлена багата колекція площинних відображень вражень чи уяви, сформованих на папері та картоні за допомогою олівця (графіт) чи чорнила (чорна, кольорова). Поряд із композицією ліній, виконаних на площині, ребра якої утворюють прямокутники або квадрати, з'являються такі, що мають ребро, які називаються тондами малювання, або будь-якою кривою зі змінним ходом. Тут активізація форми відчутної форми, досяжного і зрозумілого повідомлення, як у підмножині живопису, була тим самим тваринним царством наступного роду: людина, кінь, вовк, заєць, рутилус, стегозавр, тиранозавр, трицератопс, брахіозавр, птеранодон. З цього ж царства загону: бабки, метелики та ардея (види сірої чаплі). Є твори, в яких відображено царство рослин наступного роду: дуб, верба, пшениця.
Підмножина графіки (найменший елемент — 28 фізичних речей)
До музею надійшла досить ексцентрична графіка, виконана з використанням традиційних технік: цехової графіки (офорт та акватинта), гравюри на гумі, комп'ютерної техніки (комп'ютерна графіка) або з використанням різноманітних процедур (власна техніка). Їх робили реальними на папері ручної роботи, простому чи картоні — митці зафіксували царство тварин наступного роду: людину, phasianus або образи, створені в їхній уяві. На даний момент заклад налічує 19 мініатюр, найстаріша з них датована 1999 роком.
Антураж Музею
Оригінальний антураж Музею складає Парк Рай і рубіновий сонячний годинник, який майстерно виготовлений оксфордським фізиком д-ром Луцианом Пайджиком. Розташований у центрі міста, він є чудовою туристичною визначною пам'яткою та служить навчальним закладом для місцевих студентів.
Нагороди
Почесна відзнака «За заслуги перед польською культурою» — (2021)
Примітки
Бібліографія
Доміняк Генрик Ян, Біографічний покажчик за кодексом професіоналів: мистецтво, культура та музеї, [в:] Британська педія, Енциклопедія особистостей Республіки Польща, BPH — British Publishing House Ltd, t. III., 2017, сторона 245. .
Доміняк Генрик Ян, Біографічний покажчик за кодексом професіоналів: мистецтво, культура та музеї, [в:] Британська педія, Енциклопедія особистостей Республіки Польща, BPH — British Publishing House Ltd, t. VII., 2021, сторона 251. .
Нагороджені почесною відзнакою «За заслуги перед польською культурою»
Музеї в Тихах
Музеї Польщі
засновані в Польщі 2013
|
1045353
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%20%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BC
|
Битва під Сволдером
|
Битва під Сволдером (або Свольдом) — морська битва, що відбулась у вересні 1000 року неподалік від Сволдера у протоці Ересунн (за іншою версією — поблизу острова Рюген) між військами норвезького конунга Олафа Трюггвасона та об'єднаною дансько-шведсько-хладирською коаліцією. Битва була результатом політики з хрещення Норвегії Олафом і привела до розділу Норвегії та переходу її на деякий час під владу данського короля Свена Вилобородого.
Передумови
До Сволдерської битви привели політичні, релігійні та династичні причини. У 971 році влада у Норвегії перейшла до ярла Гокона Сигурдссона, чий батько був убитий конунгом Гаральдом Ейріксоном. Для захоплення влади Гокон уклав союз із королем Данії Гаральдом Гормсоном Синьозубим, чим формально визнав верховну владу данського короля над норвезьким. І, хоч правління Гокона насправді було незалежним і самостійним, данські королі стали відтоді також претендувати на норвезьку корону. Гокон був язичницьким правителем, Гаральд Синьозубий вимагав від нього прийняти хрещення, однак той відмовився. У «Сазі про Олава сина Трюггві» Сноррі Стурлусона розповідається про похід «конунга Отти» (Оттона II) з загоном із франків, фризів, саксів, вендів проти Гаральда й Гокона. Відповідно до тексту саги Гокон погодився, зазнавши поразки, прийняти хрещення, однак незабаром після залишення Норвегії імперськими військами він відмовився від віри.
Політика Гокона Могутнього поступово почала викликати невдоволення населення. Гокон мав безліч коханок, причому деяких із них він відбирав у представників знаті, проводив з ними кілька тижнів, а потім повертав назад, що налаштовувало знать проти правителя. До того ж в Англії з'явився законний спадкоємець короля Гаральда Прекрасноволосого, Олаф Трюггвасон, який вирішив повернути престол. Йому вдалося схилити на свій бік більшу частину населення Норвегії, результатом чого став заколот 995 року, в ході якого Гокона було вбито. Олаф був проголошений королем Норвегії на загальному тингу в Нидаросі.
Політика Олафа була спрямована на посилення позицій християнства й подальше об'єднання земель. Хрещення проходило досить жорстко, воно супроводжувалось підпалами, убивствами, руйнуваннями язичницьких капищ. Частина фюльків (земель) вдалось хрестити більш менш мирно, у деяких Олаф пропонував на вибір хрещення чи поєдинок з ним, однак, оскільки Олаф, відповідно до саги вважався наймогутнішим воїном, ніхто не наважувався обрати другий варіант. Тим не менше, така політика мала багато супротивників, головними з яких були ярли Ладе (або Хладіра), Ейрік і Свейн, сини Хакона II Могутнього. Вони втікли до двору данського короля Свена, який залишався язичником й домігся влади в результаті боротьби зі своїм батьком, християнським королем Гаральдом Синьозубим. Свен обіцяв ярлам підтримку, а ті, у свою чергу, визнали його верховну владу. Також до цього союзу приєднався шведський король Олаф Шетконунг.
Події, що передували битві
Різні джерела по різному тлумачать події, що безпосередньо передували битві. Основні джерела — «Сага про Олафа сина Трюггві» Сноррі Стурлусона й «Сага про Олафа Трюггвасона» ченця Одда, а також Адам Бременський і Historia Norwegie повідомляють, що певну роль у конфлікті відіграли родинні стосунки. Кілька років тому Олаф Трюггвасон домагався руки шведської королеви Сігрід Гордої, вдови короля Еріка Переможного, однак та відмовилась прийняти християнську віру. Спалахнула сварка, в ході якої Олаф вдарив Сігрід у обличчя. Сігрід спокійно промовила: «Це приведе тебе до смерті». Згодом Сігрід стала дружиною Свена Вилобородого, якого вмовила зібрати війська проти Олафа Трюггвасона, бажаючи помститись йому.
У Норвегії Олаф уклав шлюб з Тірою, дочкою Харальда Синьозубого, таким чином ставши «братом» данському королю. Одд Снорсон стверджував, що Свен бажав видати сестру за короля Болеслава Польського, який обіцяв Тірі солідне придане. Однак Тіра, затамувавши образу на брата, стала дружиною Олафа Трюггвасона, який з великим флотом вирушив у землю вендів (ймовірно, Польщу), щоб забрати у Болеслава майно Тіри. Разом з Олафом на південь вирушив ярл Сігвальд Струт-Харальдссон, вождь йомсвікінгів, який до цього уклав зі Свеном Вилобородим таємний союз проти норвезького короля. Саме Сігвальд переконав Олафа, що йому немає чого боятись, що данський король не готує нападу. Олаф піддався на вмовляння й відправив до Норвегії більшу частину свого флоту, залишивши при собі тільки 11 кораблів. Повертаючись із флотом з Країни Вендів, Олаф був атакований значно більшим дансько-шведським флотом.
Битва
Суперечливі моменти
Різні джерела подають різні відомості про місце битви та кількість кораблів у союзників.
Також різниться інформація з приводу місця та обставин битви. Адам Бременський повідомляє, що битва сталась у протоці Ересунн, Historia Norwegie поміщає битву до берегів Зеландії, а чернець Теодорікус пише, що битва була «позаду острова, що називається Свельдер, який лежить неподалік від Славії». Данський часопис припускає, що битва відбулась у північногерманській бухті Шлей. Сучасні історики розділились — одні вважають, що битва відбулась біля острова Рюген, інші дотримуються оригінальної точки зору (Ересунн). У більшості джерел датою битви вважається 9 вересня 1000 року, Сага Одда допускає датування 10 чи 11 вересня, незначні джерела називають датою битви вересень 999 року.
Початок битви
9 вересня Олаф почав рух зі своїми суднами до Норвегії. Він спокійно проходив повз дансько-шведський флот, що стояв поблизу Сволдера, переконаний Сігвальдом-ярлом в тому, що супротивники не нападуть. У цей час Ейрік Хаконарсон, Олаф Шетконунг і Свен Вилобородий, які зайняли зручну позицію, обговорювали атаку. Сам Олаф перебував на кораблі Великий Змій, що вважався найбільшим і легендарним, про який ярл Ейрік сказав: «Навіть якби у Олава конунга не було жодного корабля, окрім цього, то Свейн конунг ніколи б не захопив його з одним данським військом». Данський і шведський правителі, побачивши великі судна, стали приймати кожен з них за Великого Змія, однак усякий раз Ейрік казав, що вони помиляються. Багато воїнів почали звинувачувати Ейріка у зволіканні та в тому, що він не хоче помститись за свого батька. Нарешті Ейрік вирішив розпочати битву.
Олаф зрозумів, що назріває битва. Його дружина прохала пройти повз і не вступати у бій з такою великою армією, проте конунг сказав: «Я ніколи не тікав з битви. Нехай бог розпоряджається моїм життям, але я ніколи не буду тікати».
Носи кораблів були зв'язані, і норвежці з данцями та шведами вступили у боротьбу. Первинно успіх був на боці саме Олафа. У Сазі йдеться, що його воїни «очистили від людей» багато кораблів Свена й Олафа Шетконунга. Ситуація змінилась, коли до битви вступили воїни Ейріка Хоконарсона.
Смерть Олафа Трюггвасона
Ситуація ускладнювалась. Ярл Ейрік пришвартував свій корабель щільно до Великого Змія, спалахнув рукопашний бій. До цього моменту всі воїни, що лишились в живих, перейшли на один корабель — Великий Змій. Найзапекліша битва йшла на носі Змія. Ейрік кілька разів намагався прорватись крізь воїнів на кормі, але щоразу був змушений відступати. Поступово лави війська конунга рідшали, бійців ставало все менше, вони відступали на корму, звільнюючи борти корабля, якими на Змія проникали все більше воїнів Ейріка. Однак норвежці продовжували чинити опір. Врешті-решт на «Змії» лишились тільки Олаф і його окольничий Кольб'єрн, який був одягнутий так само як і конунг. Тоді вони стрибнули за борт. Однак Кольб'єрн опустив щит, щоб захиститись від списів, тому у воді щит опинився під ним, й він не потонув. Кольб'єрна підняли люди Ейріка, які подумали, що це Олаф. Коли ж побачили, що це не конунг, ярл Ейрік подарував Кольб'єрну життя. Сам Олаф підняв щит над собою, і, потонув.
Наслідки
Норвегію було розділено між трьома правителями за їхньою попередньою згодою. Процес християнізації Скандинавії знову було відновлено, до влади знову прийшли ярли, що не належали до династії Скйольдунгів. Норвегія стала фактично частиною Данської держави. Ситуація змінилась тільки за 15 років, коли до влади у Норвегії прийшов троюрідний брат Олафа Трюггвасона, святий Олаф Гаральдссон, що завершив процес навернення людей у християнство і знову об'єднав країну.
Сволдерська битва увійшла до числа найвідоміших битв епохи вікінгів. Факт битви засвідчили багато літописців, а письменники й поети (наприклад, Сигурд Брейдфорд та Єнс Кристіан Дьюрхуус у XIX столітті) у своїх творах нерідко надихались цим сюжетом, заснованим на «Сазі про Олава сина Трюггві».
Примітки
Вікінгова Норвегія
Битви Норвегії
Битви Данії
Морські битви Швеції
Битви X століття
Вікінгова Швеція
Середньовічна Данія
1000 у Європі
Події 9 вересня
|
690059
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B2%D1%83%D0%B9%D0%BE%D0%BD
|
Мевуйон
|
Мевуйон — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Дром. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 570 км на південний схід від Парижа, 180 км на південь від Ліона, 90 км на південний схід від Валанса.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 105 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 228,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Мевуйон на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Дром
Примітки
Муніципалітети департаменту Дром
|
14228433
|
https://en.wikipedia.org/wiki/CEBPA
|
CEBPA
|
CEBPA
CCAAT/enhancer-binding protein alpha is a protein encoded by the CEBPA gene in humans. CCAAT/enhancer-binding protein alpha is a transcription factor involved in the differentiation of certain blood cells. For details on the CCAAT structural motif in gene enhancers and on CCAAT/Enhancer Binding Proteins see the specific page.
Function
The protein encoded by this intronless gene is a bZIP transcription factor which can bind as a homodimer to certain promoters and gene enhancers. It can also form heterodimers with the related proteins CEBP-beta and CEBP-gamma, as well as distinct transcription factors such as c-Jun. The encoded protein is a key regulator of adipogenesis (the process of forming new fat cells) and the accumulation of lipids in those cells, as well as in the metabolism of glucose and lipids in the liver. The protein has been shown to bind to the promoter and modulate the expression of the gene encoding leptin, a protein that plays an important role in body weight homeostasis. Also, the encoded protein can interact with CDK2 and CDK4, thereby inhibiting these kinases and causing cultured cells to stop dividing. In addition, CEBPA is essential for myeloid lineage commitment and therefore required both for normal mature granulocyte formation and for the development of abnormal acute myeloid leukemia.
Common mutations
There are two major categories which CEBPA mutations can be categorized into. One category of mutations prevent CCAAT/enhancer-binding protein alpha DNA binding by altering its COOH-terminal basic leucine zipper domain. The other category of mutations disrupt the translation of the CCAAT/enhancer-binding protein alpha NH2 terminus. CEBPA mutations, which result in diminished CCAAT/enhancer-binding protein alpha activity, contribute to the transformation of myeloid antecedents.
Interactions
CEBPA has been shown to interact with Cyclin-dependent kinase 2 and Cyclin-dependent kinase 4.
Clinical significance
It has been shown that mutation of CEBPA has been linked to good outcome in both adult and pediatric acute myeloid leukemia patients.
Significance in acute myeloid leukemia
Acute myeloid leukemia is characterized by genetic abnormalities in hematopoietic progenitors. This includes excessive proliferation of blasts, and blocking the hematopoiesis of granulocytes. It has been shown that suppression of CEBPA expression and blocking of CCAAT/enhancer-binding protein alpha stops the differentiation of myeloid progenitors. For this reason, CCAAT/enhancer-binding protein alpha's role during granulocyte differentiation and CEBPA's role as a tumor suppressor gene is critically important in the prognosis of acute myeloid leukemia.
Prognostic significance of CEBPA mutations
CCAAT/enhancer-binding protein alpha, the transcription factor that is encoded by CEBPA, is very important in the differentiation of immature granulocytes. Mutation of the CEBPA gene has been shown to play a crucial role in leukemogenesis and prognosis in acute myeloid leukemia patients. In recent studies CEBPA mutations were found in between 7% and 15% of patients with acute myeloid leukemia. The three different types of mutations seen in these AML patients include germ-line N-terminal mutation, N-terminal frameshift mutation, and C-terminal mutation. These mutations are most frequently found in acute myeloid leukemia M1 or acute myeloid leukemia M2. Many reports link CEBPA mutations with a favorable outcome in acute myeloid leukemia. This is because these mutations are likely to induce differentiation arrest in these patients. Patients with CEBPA mutations have longer remission duration and survival time than those without the mutations. Therefore, the presence of CEBPA mutations are directly associated with a more favorable course for the progression of the disease.
Significance in solid tumors
Recently it has been shown that epigenetic modification of the distal promoter region of CEBPA has resulted in downregulation of CEBPA expression in pancreatic cancer cells, lung cancer, and head and neck squamous cell carcinoma.
Methylation of CEBPA as a prognostic biomarker in AML patients
A recent study has found that higher levels of CEBPA methylation are directly proportionate with treatment response. The complete response rate increased proportionately with the level of CEBPA methylation. For this reason it has been proposed that methylation of CEBPA could be a very useful biomarker in acute myeloid leukemia prognosis.
See also
Ccaat-enhancer-binding proteins
References
Further reading
External links
GeneReviews/NIH/NCBI/UW entry on Familial Acute Myeloid Leukemia (AML) with Mutated CEBPA
Transcription factors
|
1732544
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C
|
Шостий день
|
Шостий день
«Шостий день» — американський фантастичний бойовик 2000 року. Дебютний фільм для Террі Крюса.
Дія відбувається в недалекому майбутньому. Життя пілота Адама Гібсона різко змінюється, коли він виявляє, що його помилково замінили на клона. Тепер агенти злочинної корпорації намагаються вбити Адама, щоб приховати помилку.
Арнольд Шварценеггер як виконавець головної ролі отримав гонорар у розмірі $25 млн за роль у фільмі. Фільм отримав успішний старт показів у Північній Америці, проте в підсумку став касовим провалом і отримав змішані відгуки від професійних критиків.
Сюжет
У недалекому майбутньому клонування домашніх тварин стало буденним, але клонування людини заборонено так званими законами «шостого дня». Адам Гібсон — пілот чартерних авіарейсів, який засуджує клонування в будь-якій формі. Він відмовляється звернутися до послуг компанії «RePet», коли собака його дочки раптово помирає. Прохання дружини про клонування не переконує його.
Адама наймає для приватної екскурсії в гори Майкл Дракер, мільярдер, власник корпорації з клонування Replacement Technologies. Розмова з колегою Генком спонукає Адама піти в клініку «RePet». Там він цікавиться в консультанта чому заборонено клонування людей. Той пояснює, що людський мозок надто складний, до того ж клон буде впевнений, що він справжня людина. Адам вагається і вирішує купити дочці ляльку-робота. Генка та Майкла в той час убиває екстреміст Тріпп, учасник угрупування, що розглядає клонування як протиприродне.
Прийшовши додому, Адам виявляє, що собака живий, а в його будинку живе двійник Адама, якого всі сприймають за справжнього. Несподівано Адама зустрічають агенти Дракера, які повідомляють, що його незаконно клонували. Вони приголомшують Адама та намагаються вбити. Адам тікає, вбиваючи агентів, і звертається до поліції, але його вважають психічно хворим.
Дракер запевняє журналістів, що має наміру домагатися скасування законів «шостого дня». Він і його головний науковець, доктор Гріффін Вейр, створюють клонів загиблих агентів Талії та Вайлі. Адам тікає з поліцейської дільниці і змушений знову вбити Вайлі, а потім відвідує Генка, який не здогадується, що він клонований. Адам приводить Генка до свого дому і збирається вбити клона, але приходять агенти Маршалл і Талія. Тому Адам вдає із себе власного клона.
Коли Генк повертається додому, його знову вбиває Тріпп, якого слідом застрелює Адам. Помираючи, Тріпп зізнається, що він є екстремістом проти клонування, який убив Дракера і мусив убити також Генка як свідка. Проте будь-кого тепер можна клонувати і Тріпп просить добити його, щоб з його мозку не можна було отримати дані про інших екстремістів.
Маршалл і Талія приїжджають туди ж, але Адам тікає на їхньому автомобілі, відстреливши Талії палець, яким користується для ввімкнення автомобіля. Потім Адам використовує палець, щоб проникнути в штаб-квартиру Replacement Technologies. Там він дізнається, що доктор Вейр захопився дослідженням клонування через смертельну хворобу його дружини Кетрін. Він хотів клонувати її, але всі клони помирали за кілька років.
Вейр стикається з Адамом і пояснює йому, що аналізи крові та сітківки, які Адам проходив на роботі, сканували його ДНК і спогади на випадок, якщо його знадобиться клонувати. Вчений розповідає, що Дракера таємно клонували після смерті багато років тому, щоб зберегти контроль над його статками, оскільки клони не мають законних прав. Оскільки Генк назвався Адамом, Вейр помилково клонував його. Вейр дає Адаму запис спогадів Дракера, який доводить, що тйо клон, і попереджає, що через це родина Адама буде в небезпеці.
Талія та Вінсент вирушають у школу, де вчиться дочка Адама, та викрадають її разом з дружиною. Зіткнувшись віч-на-віч із власним клоном, Адам пояснює йому ситуацію та погоджується віддати запис спогадів у обмін на свою родину. Вейр протистоїть Дракеру, який пояснює, що зумисне скоротив тривалість життя клонів як запобіжний засіб від зради. Дракер убиває Вейра, обіцяючи воскресити його та Кетрін як клонів.
Адам відправляє у місце зустрічі з агентами дистанційно керований вертоліт, а сам з двійником летить у штаб-квартиру Replacement Technologies. Дракер затримує клона, що підтверджується відміткою на його повіці, а справжній Адам проникає в будівлю. Поки оригінальний Адам рятує свою родину, його клон бореться з агентами Дракера. Смертельно поранений Дракер знову клонується, але несправне обладнання створює незріле тіло. Адам і його клон рятуються втечею на гелікоптері разом зі своєю сім'єю, руйнуючи обладнання для клонування. Дракер намагається утекти, але падає крізь скляну підлогу та розбивається.
Клон Адама, як виявилося, не має дефектів. Адам влаштовує йому нове життя в Аргентині як керівника допоміжного офісу його чартерного бізнесу. На прощання клон дарує йому Генкового клонованого кота.
У ролях
Арнольд Шварценеггер — Адам Гібсон
Майкл Рапапорт — Генк Морган
Тоні Голдвін — Майкл Дракер
Майкл Рукер — Роберт Маршалл
Сара Вінтер — Талія Елсворт
Венді Крюсон — Наталі Гібсон
Родні Роуленд — Пі Вайлі
Террі Крюс — Вінсент
Кен Поуг — оратор
Роберт Дюваль — доктор Гріффін Вейр
Колін Каннінгем — Тріпп
Ванда Кеннон — Кетрін Вейр
Тейлор Енн Рейд — Клара Гібсон
Дженніфер Геріс — віртуальна подруга
Дон МакМанус — продавець RePet
Стів Бачич — Джонні Фенікс
Крістофер Лоуфорд — лейтенант поліції
Марк Брендон — представник RePet
Еллі Харві — Розі
Виробництво
Згідно з Арнольдом Шварценеггером в короткометражному вступі на DVD «Майбутнє приходить», події фільму розгортаються в 2015 році.
Назва була змінена з «Шостий день» на «6-й день», щоб уникнути плутанини з містичним трилером «Шосте відчуття» (1999).
Джо Данте спочатку повинен був бути режисером.
Назва фільму натякає на єврейську Книгу Буття, де перша людина Адам був створений на 6-й день.
Крістофер Лоуфорд, який грає поліцейського у фільмі — це двоюрідний брат Арнольда Шварценеггера.
Кевін Костнер відмовився від головної ролі в цьому фільмі через те, що знімався у цей час в іншому.
Сприйняття
Критика
Фільм отримав змішані відгуки. Rotten Tomatoes повідомляє, що 41 % з 115 опитаних критиків і 32 % пересічних глядачів дали фільму позитивний відгук, середня оцінка склала 5.9/10.
Ніл Сміт із BBC зазначав, що хоча «футуристичний трилер про клонування має на меті відтворити сповнений тестостероном хаос таких класичних творів Арні, як „Хижак“ і „Коммандос“» і його «дія відбувається у тривожно правдоподібному світі», фільм не виправдовує очікувань і швидко стає пересічним науково-фантастичним бойовиком з очевидним сюжетним поворотом.
Як писав Елвіс Мітчелл у «Нью-Йорк таймс», цікаво побачити Шварцнеггера в більш цивільній ролі, як персонажа, що застарів у світі майбутнього. Та його клон-двійник не розкриває додатково особистість Адама Гібсона яким-небудь чином. Разом із тим «Шостий день» привертає увагу іншим — спробою дати відповідь на питання «що станеться з Арнольдом Шварценеггером у найближчому майбутньому?».
Нагороди
При цьому фільм був номінований на вісім нагород. У 2001 році фільм номінований на премію «Сатурн» в чотирьох різних категоріях: «Найкращий науково-фантастичний фільм», «Найкращий актор» (Арнольд Шварценеггер), «Найкращий грим» і «Найкращі спеціальні ефекти», але не отримав жодної нагороди.
Арнольд Шварценеггер також отримав три номінації на «Золоту малину» в 2001 році в категоріях «Найгірший актор» (за виконання ролі Адама Гібсона), «Найгірша екранна пара» (за виконання ролей Адама Гібсона і його клона) і «Найгірший актор другого плану» (за виконання ролі клона Адама Гібсона).
Касові збори в Північній Америці склали $34 млн, а по світу $96 млн (за даними журналу «Вараєті» $116 млн).
Примітки
Посилання
Фантастичні фільми 2000
Фільми англійською мовою
Науково-фантастичні фільми США
Фантастичні бойовики США
Фільми Columbia Pictures
Фільми-трилери США
Фільми про клонування
Фільми про реінкарнації
Фільми про льотчиків
Кіберпанк-фільми
Фільми Роджера Споттісвуда
Фільми США 2000
|
1741361
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BA%D1%82%D0%B0%D0%BB-%D0%90%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0%D0%BD
|
Коктал-Арасан
|
Коктал-Арасан — село у складі Панфіловського району Жетисуської області Казахстану. Входить до складу Улкенагаський сільського округу.
Населення — 254 особи (2021; 283 у 2009, 289 у 1999, 296 у 1989).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Панфіловського району (Жетисуська область)
Села Жетисуської області
Курорти Казахстану
|
550828
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%94%D1%94%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Алексєєв Михайло Васильович
|
Алексєєв Михайло Васильович (* ) — російський воєначальник, генерал від інфантерії (1914), генерал-ад'ютант (1916). Учасник російсько-турецької (1877—1878) та російсько-японської (1904—1905) воєн, за часів Першої світової війни — начальник штабу армії Південно-Західного фронту, головнокомандувач арміями Північно-Західного фронту, начальник штабу Верховного головнокомандувача. Активний діяч Білого руху за часів Громадянської війни в Росії, один зі фундаторів та Верховний керівник Добровольчої армії.
Біографія
Народився в сім'ї солдата. Офіцером брав участь у Російсько-турецькій війні 1877—1878. У 1892 Закінчив Імператорську військову академію у Санкт-Петербурзі, служив у Генштабі, Військово-вченому комітеті і був водночас професором академії. Під час Російсько-японської війни 1904—1905 — генерал-квартирмейстер 3-ї Маньчжурської армії. Від 1908 до 1912 — начальник штабу Київського військового округу.
На початку Першої світової війни — начальник штабу Південно-Західного фронту, згодом головнокомандувач Північно-Західного фронту. Від осені 1915 — начальник штабу Верховного головнокомандувача, фактично керував військовими операціями російської армії.
Російська республіка
Входив до групи, що змусила зректися престолу Миколу II. При Тимчасовому уряді — Верховний головнокомандувач до 21 травня 1917, згодом — радник цього уряду.
Після Жовтневої революції 1917 року приєднався до отамана Донського козацького війська Олексія Каледіна, сформував Добровольчу армію і очолив її.
Помер в Катеринодарі від запалення легенів.
Примітки
Література
Овсієнко О. Ф. Алексєєв Михайло Васильович //
Шульгин В. В. Дни. Л., 1925; Його ж. 1920 год. Л., 1927
Родзянко М. В. Крушение империи. М., 1991
Алексеева-Борель В. М. Аргентинский архив генерала М. В. Алексеева. «ВИЖ», 1992, № 9—12.
Генерали Добровольчої армії
Російські військовики Першої світової війни
Учасники російсько-турецької війни 1877—1878
Померли від пневмонії
|
768556
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%B3%D0%BC%D0%B0%20%D0%9E%D1%80%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%20A
|
Сигма Оріона A
|
Сигма Оріона A
Сігма Оріона A чи Сігма Ori A (σ Оріона A/ σ Ori A) є найяскравішою зорею п'ятикратної зоряної системи Сігма Оріона, що розташована у сузір'ї Оріона на відстані близько 1150 світлових років від Землі. Це синя зоря головної послідовності спектрального класу O9V з видимою зоряною величиною +4.2, в ядрі якої мають місце ядерні реакції горіння водню.
Її ефективна температура сягає 32 000°K, а світність є більшою у 35 000 раз за світність Сонця.
Відповідно її маса рівна 18 масам Сонця. Вона також належить до переліку найяскравіших відомих зір земного неба.
Разом із зорею Сігма Оріона B, вона утворює тісну подвійну систему з періодом орбітального руху близько 170 років. Дві зорі розташовані одна від одної на відстані близько 90 а.о. Це візуально розділена ситема з кутом розділу близько 0.25", коли спостерігати за нею з Землі.
Див. також
Сігма Оріона
Сігма Оріона B
Сігма Оріона C
Сігма Оріона D
Сігма Оріона E
Джерела
Оріон (сузір'я)
Сигма Оріона
Зорі головної послідовності спектрального класу O
|
235025
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Табачне (Джанкойський район)
|
Табачне (Джанкойський район)
Табачне (до 1945 року — Аджи-Ахмат) — село Джанкойського району Автономної Республіки Крим. Центр сільської ради. Розташоване на південному сході району.
Географія
Табачне — село в східній частині району, в степовому Криму, на березі правої притоки впадаючої в Сиваш безіменної річки (зараз — колектор Північно- Кримського каналу), висота над рівнем моря — 18 м. Сусідні села: Світле за 3,5 км на північний схід, Хлібне за 2,8 км на північ і смт Азовське за 2,5 км на південний захід, там же найближча залізнична станція — Азовське (на лінії Джанкой — Феодосія). Відстань до райцентру — близько 25 кілометрів.
Історія
Перша документальна згадка про село зустрічається в Камеральному Описі Криму … 1784, судячи з якого, в останній період Кримського ханства в Насивський кадилик Карасубазарського каймакамства входило 2 села: Гаджи Аймат і Ергі Гаджи Аймат, надалі фігурують, як одне.
Після анексії Криму Російською імперією, на території колишнього Кримського Ханства була утворена Таврійська область і село було приписане до Перекопського повіту.
За даними на 21 жовтня 1805, в селі Ілгери-Аджи-Ахмат значилося 11 дворів та 78 жителів кримських татар. На військово-топографічній карті 1817 село Алгери найман позначена з тими ж 11 дворами. Після реформи волосного поділу 1829 Ільгери Аджи-Акмат віднесли до Башкірицької волості. Потім, мабуть, внаслідок еміграції кримських татар село помітно спорожніло і на карті 1842 Ільгери-Аджи-Акмат позначене умовним знаком «мале село», тобто, менше 5 дворів.
У 1860-х роках, після земської реформи Олександра II, село приписали до Байгончекської волості.
У «Списку населених місць Таврійської губернії за відомостями 1864» , складеному за результатами VIII ревізії 1864 року, Ахмат — «власницьке» (тобто, що знаходиться в приватній власності) татарське село з 1 двором, 9 жителями і мечеттю при колодязях, а, згідно «Пам'ятної книжки Таврійської губернії за 1867» , село Ельгара Аджи Акмат була покинуте жителями в 1860–1864 роках, в результаті еміграції кримських татар, особливо масової після Кримської війни 1853–1856 років, в Туреччину і залишалося в руїнах.
Після того, як 4 червня 1871 Олександром II булизатверджені Правила про влаштування поселян-власників (колишніх колоністів) …, була утворена німецька Ейгенфельдська волость, до якої приписали відроджене, мабуть, кримськими німцями, село, хоча, згідно енциклопедичного словника «Німці Росії» , село Грінфельд , або Аджи-Ахмат німецький, було засноване тільки в 1897 році.
Уже в «Пам'ятній книзі Таврійської губернії 1889» , складеної за результатами Х ревізії 1887, в Елгері-Аджи-Ахмата значилося 12 дворів та 65 жителів.
Після земської реформи 1890 року село віднесли до Ак-Шейхської волості. З 1897 року ведеться історія євангелістсько-лютеранського села Грінфельд, заснованого вихідцями з бердянських колоній.
За «… Пам'ятною книжці Таврійської губернії на 1900 рік» вже в селі Аджи-Ахмат значилося 172 жителя в 17 дворах, в 1905 році, згідно енциклопедичного словника «Німці Росії» — 149. У Статистичному довіднику Таврійської губернії 1915 , в Ак-Шейхській волості Перекопського повіту значиться село Аджи-Ахмат німецький з населенням 182 людини.
Після встановлення в Криму Радянської влади, за постановою Кримревкома від 8 січня 1921 № 206 «Про зміну адміністративних кордонів» була скасована волосна система і в складі Джанкойського повіту був створений Джанкойський район. У 1922 році повіти перетворили в округи. 11 жовтня 1923, згідно з постановою ВЦВК, в адміністративний поділ Кримської АРСР були внесені зміни, в результаті яких округи були ліквідовані, основною адміністративною одиницею став Джанкойський район і село включили до його складу. Згідно Списком населених пунктів Кримської АРСР по Всесоюзного перепису 17 грудня 1926 , Аджи-Ахмат, з населенням 163 особи, з яких 153 німця, входив до складу Акшейхської сільради Джанкойського району Постановою КримЦВК від 15 вересня 1930 був знову створений Біюк-Онларський район (указом Президії Верховної Ради РРФСР № 621/6 від 14 грудня 1944 перейменований в Октябрьский), тепер як німецький національний, в який включили село. Після утворення в 1935 році Колайського району (перейменованого указом ЗС РРФСР № 621/6 від 14 грудня 1944 року в Азовський) село включили до його складу.
Незабаром після початку німецько-радянської війни, 18 серпня 1941 кримські німці були виселені, спочатку в Ставропольський край, а потім в Сибір і північний Казахстан, до того часу жителів було 128 осіб. Після звільнення Криму від фашистів у квітні, після депортації кримських татар радянською владою https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85_%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%80, 12 серпня 1944 було прийнято постанову № ГОКО-6372с «Про переселення колгоспників у райони Криму» і у вересні 1944 року в Азовський район Криму приїхали перші новосели (162 сім'ї) з Житомирської області, а на початку 1950-х років пішла друга хвиля переселенців з різних областей України.
Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 18 травня 1948, Аджи Ахмат перейменували в Табачне.
Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про укрупнення сільських районів Кримської області», від 30 грудня 1962 Азовський район був скасований і село приєднали до Джанкойського .
Населення
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
|
2560912
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%8F%20%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Ельменгорст (Північна Передня Померанія)
|
Ельменгорст (Північна Передня Померанія)
Ельменгорст — громада в Німеччині, розташована в землі Мекленбург-Передня Померанія. Входить до складу району Передня Померанія-Рюген. Складова частина об'єднання громад Мільцов.
Площа — 22,49 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Мекленбургу-Передньої Померанії
|
12932149
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Olmscheid
|
Olmscheid
|
Olmscheid is a municipality in the district of Bitburg-Prüm, in Rhineland-Palatinate, western Germany.
References
Bitburg-Prüm
|
4430737
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%20%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8
|
Загальна ісламська декларація прав людини
|
Загальна ісламська декларація прав людини — документ, створений ісламськими радами Парижа і Лондона. Він формулює основні права людини, використовуючи мову ісламської юриспруденції (фікга). Різниця між оригінальною арабською версією та офіційним перекладом англійською мовою була описана як «дуже проблемна». Серед інших проблем Майєр зазначає, що протягом усього документа посилання саме на «закон шаріату» фігурують лише як «закон», що може заплутати читачів англійської версії.
Аналогічні документи включають «Проект Хартії прав людини і людей в арабському світі», схвалений Арабським союзом юристів в 1987 році, і Каїрську декларацію прав людини в ісламі, прийняту Організацією ісламського співробітництва в 1990 році. Остання декларація була написана більш світською мовою, ніж Загальна ісламська декларація прав людини, і була менш упередженою щодо шиїтського ісламу.
Див. також
Арабська хартія прав людини
Примітки
Права людини
|
57965890
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sailing%20at%20the%202020%20Summer%20Olympics%20%E2%80%93%20Men%27s%20RS%3AX
|
Sailing at the 2020 Summer Olympics – Men's RS:X
|
Sailing at the 2020 Summer Olympics – Men's RS:X
The men's RS:X competition at the 2020 Summer Olympics was the men's windsurfer event and was held in Enoshima, Japan, from 25 July to 31 July 2021. 25 sailors from 25 nations competed in 13 races, including one medal-race where points were doubled. The land venue was Enoshima Yacht Harbour and races were held on Sagami Bay.
Medals were presented by IOC Member for Israel, Mr Alex Gilady and World Sailing President Li Quanhai.
Schedule
Results
References
Men's RS:X
Men's events at the 2020 Summer Olympics
RS:X class sailing competitions
|
58018202
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viktor%20Ra%C5%A1ovi%C4%87
|
Viktor Rašović
|
Viktor Rašović (born 13 August 1993) is a Serbian water polo centre back of the Serbia men's national water polo team and Noisy-le-Sec.
Honours
Club
VK Crvena zvezda
National Championship of Serbia: 2012–13, 2013–14
National Cup of Serbia: 2012–13, 2013–14
2012–13 LEN Champions League
2013 LEN Super Cup
CN Atlètic-Barceloneta
2015–16 División de Honor de Waterpolo
VK Jug
National Championship of Croatia: 2017-18
National Cup of Croatia: 2017-18
Adriatic Water Polo League: 2017-18
Szolnok
National Championship of Hungary: 2020–21
2020–21 LEN Eurocup
See also
List of World Aquatics Championships medalists in water polo
References
External links
Living people
1993 births
Water polo players from Belgrade
Serbian male water polo players
European champions for Serbia
Mediterranean Games gold medalists for Serbia
Mediterranean Games medalists in water polo
Competitors at the 2013 Mediterranean Games
Competitors at the 2018 Mediterranean Games
Summer World University Games medalists in water polo
FISU World University Games gold medalists for Serbia
Medalists at the 2017 Summer Universiade
21st-century Serbian people
European Water Polo Championship medalists
|
3147179
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%80%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%82%D0%BE%D0%BD
|
Ірвінгтон
|
Ірвінгтон
Ірвінгтон — місто, штат Кентуккі
Ірвінгтон — місто, штат Вірджинія
Ірвінгтон — селище, штат Іллінойс
Ірвінгтон — селище, штат Нью-Джерсі
Ірвінгтон — селище, штат Нью-Йорк
Ірвінгтон — переписна місцевість, штат Айова
|
5134082
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%20%D0%92%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Альберт Вайсбогель
|
Альберт Вайсбогель (1844 — 27 травня 1919, Квінз) — американський військовослужбовець, капітан-мізен-топ ВМС США. Один з 19 військовослужбовців США — двічі кавалерів Медалі Пошани — удостоєних найвищої відзнаки за проявлений героїзм. Вайсбогель, один з чотирнадцяти нагороджених, які отримали дві медалі Пошани за дві різні події (1874 та 1876), хоча жоден з його подвигів не був здійснений у бойових умовах, а лише в мирний час (за що він у сучасний час був би нагороджений медаллю ВМС і Корпусу морської піхоти).
Біографія
Альберт Вайсбогель народився близько 1844 року в Новому Орлеані, штат Луїзіана. Він вступив на військово-морський флот з Луїзіани і до 11 січня 1874 року служив на кораблі «Бенісіа». Того дня один з його товаришів по службі, американський морський піхотинець на прізвище Вульф, у «припадку божевілля» стрибнув за борт, намагаючись покінчити життя самогубством, утопившись. Вайсбогель стрибнув за ним і врятував його. За цей вчинок він був нагороджений медаллю Пошани через два роки, 23 березня 1876 року. На той час він служив капітаном міззен-топ на американському кораблі «Плімут». Вайсбогель також свого часу служив на есмінці «Юніата» і здійснив подібний подвиг на цьому кораблі.
Не минуло й місяця після нагородження його першою Медаллю Пошани, як 27 квітня 1876 року він знову врятував від утоплення члена екіпажу. Коли «Плімут» під командуванням капітана Едварда Баррета, який представив його до другої медалі Пошани, заходив у гавань Кінгстона, Ямайка, лендсмен Пітер Кенні впав за борт і був врятований Вайсбогелем. 9 червня 1876 року за цей вчинок він був нагороджений другою медаллю Пошани.
Див. також
Фредді Стоуерс
Роберт Свіні
Ніколас Міньо
Людвіг Андреас Ольсен
Альбін Флешар
Коваленко Василь Остапович
Примітки
Посилання
ALBERT WEISBOGEL
PETTY OFFICER ALBERT WEISBOGEL
Albert Weisbogel
Albert Weisbogel
Військові моряки США
Двічі кавалери Медалі Пошани (США)
Уродженці Нового Орлеана
Персоналії:Бруклін
|
1971171
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BE
|
Ао
|
Ао — в старокитайській міфології, плаваюча в морі гігантська черепаха. Часто стверджується, що на спині у неї знаходяться три священні гори — Інчжоу, Пенлай і Фанчжан, де живуть безсмертні.
У словниках
Словник II ст. н. е. «Шовень цзєцзи» пояснює значення слова «ат» (鼇) як «морська велика черепаха» (鼇海大鼈也), при цьому використовуючи не більше загальний термін 龜 (гуй) «черепаха», а 鼈 (鳖, бе), який в даний час вживається головним чином по відношенню до прісноводних м'якотілим черепахам, особливо до китайського трионікса. В інших книгах, наприклад танської енциклопедії «Чусюецзі» (初学记, «Початок вчення») «ат» пояснюється просто як «велика черепаха» (鰲大龜也).
Ао в легенді про ремонт неба
Ао відіграє важливу роль в поширеній легенді про ремонт неба, існуючої в ряді варіантів — напр., записаний у збірнику «Хуайнань-цзи» 139 р до н. е. або в збірнику «Луньхен» (論衡) близько 80 р н. е., а також в пізнішій книзі Ле-цзи. Ці легенди розповідають, що коли чотири опори, на яких тримається небо, були зламані (за однією версією, під час битви богів), щоб врятувати землю від небесного вогню і потопу, богиня Нюйва зібрала камені п'яти різних квітів, розплавила їх і залатала дірки в небосхилі, через які на землю виливалися вода і вогонь. Потім вона обрубала ноги гігантської черепахи «ат», і поставивши їх по кутах землі, підперла ними небосхил.
Таким чином, як зауважує Лайонел Джайлз, «китайський Атлант був гігантською морською черепахою».
Ао і острови безсмертних
Згідно Ле-цзи, не тільки Нюйва ловила черепаху ат. Верховне Божество веліло морському богові Юйцяо у надіслати п'ятнадцять черепах ат, щоб позмінно підтримувати своїми головами і утримувати на місці п'ять гір, плаваючих в океані, на яких жили безсмертні. Але велетень з країни Лунбозловив шістьох з них, і зніс їх додому, поворожити. В результаті дві гори — Дайюй (岱 輿) і Юаньцзян (員 嶠) — попливли на північ і потонули. Інші ж три гори-острова залишилися на плаву, підтримувані рештою черепахами. А в покарання за завданий велетнем збиток, Бог неабияк зменшив у розмірі і саму країну Лунбо, і її мешканців.
Фразеологічні вирази
В імперському Китаї про кандидата, що зайняло перше місце на державних іспитах говорили шанобливо, «схопив Ао за голову!» (占 鳌 头, Zhàn áo tóu) або «стоїть самотньо на голові Ао» (独占鳌头, Dú zhàn áo tóu).
Існує також китайська приказка, 鳌 鸣 鳖 应 (áo míng biē yīng): «Черепаха Ао подає голос, а мала черепаха відгукується» (鳖, biē — невелика м'якотіла черепаха китайський трионsкс), що описує взаєморозуміння, особливо між керівництвом і підлеглими.
У монументальній скульптурі
Поширена думка, що образ ат сприяв виникненню звичаю встановлювати стели з текстами важливого змісту на кам'яних черепах.
У 2000-х роках в Лошаньському державному лісопарку (罗山 国家 森林) у м Чжаоюань (міський округ Яньтай провінції Шаньдун) була зведена «найбільша в Азії статуя ат». Скульптура має 15 м у висоту і 20 м в довжину. (Статуя в Google Maps: )
У топоніміці
Назви топографічних об'єктів, пов'язані з черепахами (в основному, «Гуйшань», тобто «Холм-черепаха») поширені по всьому Китаю. У приморських провінціях, проте, є і назви, безпосередньо що згадують ат.
Зокрема, в міському окрузі Веньчжоу (провінція Чжецзян) тече річка Аоцзян (鳌江, «ріка Ао»); стверджується, що назва походить від того, що під час високого припливу хвилі в її гирлі нібито нагадують гігантських черепах. У пониззі цієї річки, в повіті Пін'яо, знаходиться селище Аоцзян (zh). Однойменне селище є і в повіті Хуейлай міського округу Цзеян (провінція Гуандун).
У повіті Чжанпу міського округу Чжанчжоу (провінція Фуцзянь) є півострів Люао («Шість Ао»), названий так нібито за його рельєф. Там знаходяться руїни однойменної фортеці (zh) кінця XIV століття (епоха Хун'у). Адміністративно територія півострова становить селище Люао.
Див. також
Ієрогліф 鳌 (áo) також використовується в записі китайської транскрипції маньчжурського князя Обоя — регента при малолітньому імператорі ери Кансі.
Черепахи в китайській міфології
Бісі — черепаха, що підтримує стели
Примітки
Посилання
. Див. Також Зміст номера
Міфічні черепахи
Китайська міфологія
|
968200
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%20%D0%A6%D0%B7%D1%96%D0%BD%D1%87%D0%B6%D0%B8
|
Тан Цзінчжи
|
Тан Цзінчжи (15 вересня 1986) — китайська плавчиня, олімпійка.
Виступи на Олімпіадах
Посилання
Досьє на sport.references.com
Китайські плавчині
Китайські срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2008
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 2008
Срібні олімпійські медалісти з плавання
Бронзові призери Азійських ігор
Призери чемпіонатів світу з плавання на короткій воді
Призери Азійських ігор з плавання
Плавчині вільним стилем
Плавці та плавчині на Азійських іграх 2002
Плавці та плавчині на Азійських іграх 2006
Спортсмени Ханчжоу
Китайські олімпійські плавці та плавчині
|
2754933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%B5%D1%84%D1%96%D1%86%D1%96%D1%94%D0%BD%D1%82
|
Транспіраційний коефіцієнт
|
Транспіраційний коефіцієнт — кількість води (у грамах), що витрачається на утворення 1 г сухої речовини.
Залежить від кліматичних і ґрунтових умов і від виду і сорту рослин. Наприклад, в просоподібних злаків, кукурудзи він відносно низький; у пшениці, ячменю та інших зернових колосових сягає 400‑500 одиниць; у люцерни, картоплі — 600‑700.
Знаючи транспіраційний коефіцієнт можна приблизно обчислювати поливні норми для зрошуваних культур в різних ґрунтово-кліматичних умовах і раціоналізувати прийоми зрошення. Коефіцієнт зменшується з поліпшенням умов живлення, зволоження, з підвищенням родючості ґрунту і рівня агротехніки. Зворотну до нього величину називають продуктивністю транспірації.
Див. також
Транспірація
Джерела
1. Ушкаренко В. О. Зрошуване землеробство. — К.: Урожай, 1994. — 326 с.
Фізіологія рослин
|
21120637
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C4%85sinowo
|
Kąsinowo
|
Kąsinowo is a village in the administrative district of Gmina Szamotuły, within Szamotuły County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately south-east of Szamotuły and north-west of the regional capital Poznań.
References
Villages in Szamotuły County
|
454162
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD
|
Златопільський район
|
Златопільський район — адміністративно-територіальна одиниця утворена у 1923 році в складі Шевченківської округи. Районний центр — селище Златопіль.
Історія
З 27 лютого 1932 року район в складі Київської, з 10 січня 1939 року Кіровоградської, з 7 січня 1954 року у складі новоствореної Черкаської області.
Станом на 1 вересня 1946 року в районі був 31 населений пункт, які підпорядковувались 23 сільським радам. З них 1 смт, 24 села, 4 хутора і 2 селища:
смт: Златопіль;
села: Андріївка, Будо-Макіївка, Бурти, Василівка, Виноградівка, Дібровка, Журавка, Іванівка, Йосипівка, Кам'януватка, Капітанівка, Лип'янка, Листопадове, Маслове, Межигірка, Нечаєве, Оситняжка, Пастирське, Писарівка, Розлива, Розсохуватка, Рубаний Міст, Тишківка, Турія;
хутори: Капітанівський, Митниця, Молнія, Паланка;
селища: Рейментарівського радгоспу, Тишківського радгоспу.
Район ліквідований у листопаді 1959 року, а його населені пункти відійшли до Новомиргородського, Шполянського і Смілянського районів.
Посилання
Література та джерела
Колишні райони Черкаської області
Історія Новомиргородського району
|
7483383
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pseudancistrus
|
Pseudancistrus
|
Pseudancistrus is a genus of suckermouth armored catfishes native to South America.
Taxonomy
Pseudancistrus is a genus in the tribe Ancistrini of the subfamily Hypostominae. It was described by Pieter Bleeker in 1862, and redescribed by Jonathan Armbruster in 2004. Currently, there are 19 recognized species distributed in northern South America, with the inclusion of the genera Lithoxancistrus, the species formerly known as Hemiancistrus megacephalus, as well as the recently described Pseudancistrus corantijniensis. There is no single morphological feature which distinguishes the group from related genera. Despite this, Pseudancistrus is generally recognized as a monophyletic group.
Within the genus there is what is called the P. barbatus group. This group comprises Guyanese derived Pseudancistrus bearing hypertrophied odontodes along the snout and nonevertible cheek plates. It includes the five species P. barbatus, P. corantijniensis, P. depressus, P. nigrescens, and P. zawadzkii.
Species
There are currently 19 recognized species in this genus:
Pseudancistrus asurini G. S. C. Silva, Roxo & C. de Oliveira, 2015
Pseudancistrus barbatus (Valenciennes, 1840) (Bearded catfish)
Pseudancistrus coquenani (Steindachner, 1915)
Pseudancistrus corantijniensis de Chambrier & Montoya-Burgos, 2008
Pseudancistrus depressus (Günther, 1868)
Pseudancistrus genisetiger (Fowler, 1941)
Pseudancistrus guentheri (Regan, 1904)
Pseudancistrus kayabi G. S. C. Silva, Roxo & C. de Oliveira, 2015
Pseudancistrus kwinti Willink, Mol & Chernoff, 2010
Pseudancistrus longispinis (Heitmans, Nijssen & Isbrücker, 1983)
Pseudancistrus niger (Norman, 1926)
Pseudancistrus nigrescens C. H. Eigenmann, 1912
Pseudancistrus orinoco (Isbrücker, Nijssen & Cala, 1988)
Pseudancistrus papariae Fowler, 1941
Pseudancistrus pectegenitor Lujan, Armbruster & Sabaj Pérez, 2007
Pseudancistrus reus Armbruster & Taphorn, 2008
Pseudancistrus sidereus Armbruster, 2004
Pseudancistrus yekuana Lujan, Armbruster & Sabaj Pérez, 2007
Pseudancistrus zawadzkii G. S. C. Silva, Roxo, Britzke & C. de Oliveira, 2014
Distribution and habitat
Pseudancistrus species are found around the Guiana Shield in the Guyanas, Venezuela, and Brazil. They are also found in northeastern Brazil in the Rio Jaguaribe and Rio Grande do Norte. They are associated with swift flowing water over gravel, cobble, and boulders.
Description
There is a considerable variation in size within this genus, up to over 20 cm in standard length, in the case of species such as P. pectegenitor. Most species are not able to evert their cheek plates. In some species, odontodes on the snout may sometimes be extremely hypertrophied. Most species are dark gray, with lighter colouration on the abdomen. In some species, there are light-colored spots or blotches on the sides. Usually, the fins are similarly colored, but in some species there are bands on the caudal fin or an orange or red edging to the dorsal fin and caudal fin.
References
Pseudancistrus
Catfish of South America
Catfish genera
Taxa named by Pieter Bleeker
Freshwater fish genera
|
4632294
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0%20%22%D0%91%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%85%22%20%D0%B0%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B2
|
Ілюстрована книга "Брудних" аргументів
|
Ілюстрована книга "Брудних" аргументів
Ілюстрована книга "брудних" аргументів — книга у жанрі non-fiction про критичне мислення, написана Алі Алмоссаві та проілюстрована Алехандро Хіральдо.
У книзі описано 19 логічних помилок за допомогою набору ілюстрацій, в яких беруть участь різноманітні герої мультфільмів та художньої літератури.
Інтернет-версію книги оприлюднили під ліцензією Creative Commons 15 липня 2013 року.
З друку вийшла 5 грудня 2013 року і також поширюється за ліцензією Creative Commons. Книга є частиною некомерційного проекту, спрямованого на підвищення обізнаності про важливість критичного мислення.
Аудіоверсію книги розповідає колишній диктор BBC і читач новин Джеймс Гілліс. В аудіоверсії ілюстрації замінені короткими словесними замальовками.
Стиль
Кожен «брудний аргумент» описується та обговорюється на подвійній сторінці, з письмовим поясненням на одній стороні та ілюстративним прикладом на іншій. Книга написана лаконічною прозою, яка спирається на використання прикладів.
Ілюстрації зроблені в стилі гравюри по дереву, натхненні персонажами оповідань і віршів Льюїса Керролла.
В книзі описано наступні "брудні аргументи" [1]:
Звернення до наслідку
Опудало
Звернення до авторитету
Неоднозначність
Фальшива дилема
Фальшива причина
Звернення до страху
Поспішне узагальнення
Звернення до незнання
Жоден справжній шотландець
Отруєння джерела
Помилка асоціації
Підтвердження консеквентом
Tu quoque - а сам який
Слизький шлях
Звернення до популярної думки
Ad hominem - перехід на особистості
Хибне коло
Хибність композиції
Реакція
Рецензія Omaha World-Herald каже, що «ця маленька книжка розглядає потенційно важку тему і робить її надзвичайно цікавою»".
Дженні Брістоль рецензувала книгу для блогу GeekDad, назвавши його «чудовим форматом для навчання дітей логіці».
L'Express рецензувала франкомовну версію книги. Редакція тижневику дійшли висновку, що книга є «короткою та ідеально організованою книгою, яка розглядає та розбиває безліч помилкових аргументів… [з] ілюстраціями, значною мірою натхненними алегоріями «Скотоферми» Дж. Орвелла та творами Льюїса Керолла».
Іспанську версію книги рецензував Рафаель Мартінес для Loffit, і в ній підкреслювалося, наскільки ефективно можна засвоїти уроки книги, слухаючи різноманітні дебати, які щодня чують по радіо та телебаченню, визначаючи в них приклади логічних помилок, які книга пояснює.
У грудні 2016 року Алі Алмоссаві анонсував наступний проект під назвою Bad Choices. Автор описує цей проект як ілюстрований посібник з алгоритмічного мислення. Книга вийшла 4 квітня 2017 року.
Список літератури
Зовнішні посилання
Now More Than Ever, You Need This Illustrated Guide To Bad Arguments, Faulty Logic, And Silly Rhetoric (Fast Company)
Teach Your Kids Logic With An Illustrated Book of Bad Arguments (GeekDad)
This Little Piggy Made a Logical Error (The Dish)
9 Charming Cartoons Explaining Logical Fallacies (BuzzFeed)
A guide to fallacious arguments, illustrated with funny animals (io9)
An Illustrated Book of Bad Arguments, Logical Fallacies Explained With Fun Animal Illustrations (Laughing Squid)
An Illustrated Book of Bad Arguments (Philosophy News)
An Illustrated Book Of Bad Arguments: Dispatching the Dumb, One Funny Animal at a Time (Dangerous Minds)
Література про логіку
Американські ілюстровані книги
Науково-популярна література 2013
Критичне мислення
|
2830401
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%B5%D1%85%D1%83%D0%B2-%D0%94%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8
|
Любехув-Дольни
|
Любехув-Дольни — село в Польщі, у гміні Цединя Грифінського повіту Західнопоморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Щецинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Грифінського повіту
|
42098
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ayodhya
|
Ayodhya
|
Ayodhya is a city situated on the banks of the Sarayu river in the Indian state of Uttar Pradesh. It is the administrative headquarters of the Ayodhya district as well as the Ayodhya division of Uttar Pradesh, India.
Ayodhya was historically known as Saketa. The early Buddhist and Jain canonical texts mention that the religious leaders Gautama Buddha and Mahavira visited and lived in the city. The Jain texts also describe it as the birthplace of five tirthankaras namely, Rishabhanatha, Ajitanatha, Abhinandananatha, Sumatinatha and Anantanatha, and associate it with the legendary Bharata Chakravarti. From the Gupta period onwards, several sources mention Ayodhya and Saketa as the name of the same city.
The legendary city of Ayodhya, popularly identified as the present-day Ayodhya, is identified in the epic Ramayana and its many versions as the birthplace of the Hindu deity Rama of Kosala and is hence regarded as the first of the seven most important pilgrimage sites for Hindus. The Ayodhya dispute was centered on the Babri mosque, built 1528–29 under the Mughal emperor Babur and said to have replaced a temple that stood at the birth spot of Rama. In 1992 a Hindu mob demolished the mosque, provoking riots throughout the country. In 2019 the Supreme Court of India ruled that the land belonged to the government per tax records, and ordered it to be handed over to a trust to build a Hindu temple. It also ordered the government to give an alternative of land to the Uttar Pradesh Sunni Central Waqf Board to build another mosque, the land for which was acquired by the Government in Dhannipur in Ayodhya district and handed over to the Board. The construction of Ram Mandir commenced in August 2020 and the temple was consecrated with the deity of Balak Ram on 22 January 2024.
Etymology and names
The word "Ayodhya" is a regularly formed derivation of the Sanskrit verb yudh, "to fight, or wage war". Yodhya is the future passive participle, meaning "to be fought"; the initial a is the negative prefix; the whole, therefore, means "not to be fought" or, more idiomatically in English, "invincible". This meaning is attested by the Atharvaveda, which uses it to refer to the unconquerable city of gods. The ninth century Jain poem Adi Purana also states that Ayodhya "does not exist by name alone but by the merit" of being unconquerable by enemies. Satyopakhyana interprets the word differently, stating that it means "that which cannot be conquered by sins" (instead of enemies).
"Saketa" is the older name for the city, attested in Sanskrit, Jain, Buddhist, Greek and Chinese sources. According to Vaman Shivram Apte, the word "Saketa" is derived from the Sanskrit words Saha (with) and Aketen (houses or buildings). The Adi Purana states that Ayodhya is called Saketa "because of its magnificent buildings which had significant banners as their arms". According to Hans T. Bakker, the word may be derived from the roots sa and ketu ("with banner"); the variant name saketu is attested in the Vishnu Purana.
The older name in English was "Oudh" or "Oude", and the princely state it was the capital of until 1856 is still known as Oudh State.
Ayodhya was stated to be the capital of the ancient Kosala kingdom in the Ramayana. Hence it was also referred to as "Kosala". The Adi Purana states that Ayodhya is famous as su-kośala "because of its prosperity and good skill".
The cities of Ayutthaya (Thailand), and Yogyakarta (Indonesia), are named after Ayodhya.
History
Ancient Indian Sanskrit-language epics, such as the Ramayana and the Mahabharata mention a legendary city called Ayodhya, which was the capital of the legendary Ikshvaku kings of Kosala, including Rama. Neither these texts, nor the earlier Sanskrit texts such as the Vedas, mention a city called Saketa. Non-religious, non-legendary ancient Sanskrit texts, such as Panini's Ashtadhyayi and Patanjali's commentary on it, do mention Saketa. The later Buddhist text Mahavastu describes Saketa as the seat of the Ikshvaku king Sujata, whose descendants established the Shakya capital Kapilavastu.
The earliest of the Buddhist Pali-language texts and the Jain Prakrit-language texts mention a city called Saketa (Sageya or Saeya in Prakrit) as an important city of the Kosala mahajanapada. Topographical indications in both Buddhist and Jain texts suggest that Saketa is the same as the present-day Ayodhya. For example, according to the Samyutta Nikaya and the Vinaya Pitaka, Saketa was located at a distance of six yojanas from Shravasti. The Vinaya Pitaka mentions that a big river was located between the two cities, and the Sutta Nipata mentions Saketa as the first halting place on the southward road from Shravasti to Pratishthana.
Fourth century onwards, multiple texts, including Kalidasa's Raghuvamsha, mention Ayodhya as another name for Saketa. The later Jain canonical text Jambudvipa-Pannati describes a city called Viniya (or Vinita) as the birthplace of Lord Rishabhanatha, and associates this city with Bharata Chakravartin; the Kalpa-Sutra describes Ikkhagabhumi as the birthplace of Rishabhadev. The index on the Jain text Paumachariya clarifies that Aojjha (Aodhya), Kosala-puri ("Kosala city"), Viniya, and Saeya (Saketa) are synonyms. The post-Canonical Jain texts also mention "Aojjha"; for example, the Avassagacurni describes it as the principal city of Kosala, while the Avassaganijjutti names it as the capital of Sagara Chakravartin. The Avassaganijjutti implies that Viniya ("Vinia"), Kosalapuri ("Kosalapura"), and Ikkhagabhumi were distinct cities, naming them as the capitals of Abhinamdana, Sumai, and Usabha respectively. Abhayadeva's commentary on the Thana Sutta, another post-canonical text, identifies Saketa, Ayodhya, and Vinita as one city.
According to one theory, the legendary Ayodhya city is the same as the historical city of Saketa and the present-day Ayodhya. According to another theory, the legendary Ayodhya is a mythical city, and the name "Ayodhya" came to be used for the Saketa (present-day Ayodhya) only around the fourth century, when a Gupta emperor (probably Skandagupta) moved his capital to Saketa, and renamed it to Ayodhya after the legendary city. Alternative, but less likely, theories state that Saketa and Ayodhya were two adjoining cities, or that Ayodhya was a locality within the Saketa city.
As Saketa
Archaeological and literary evidence suggests that the site of present-day Ayodhya had developed into an urban settlement by the fifth or sixth-century BC. The site is identified as the location of the ancient Saketa city, which probably emerged as a marketplace located at the junction of the two important roads, the Shravasti-Pratishthana north–south road, and the Rajagriha-Varanasi-Shravasti-Taxila east–west road. Ancient Buddhist texts, such as Samyutta Nikaya, state that Saketa was located in the Kosala kingdom ruled by Prasenajit (or Pasenadi; c. sixth–5th century BC), whose capital was located at Shravasti. The later Buddhist commentary Dhammapada-atthakatha states that the Saketa town was established by merchant Dhananjaya (the father of Visakha), on the suggestion of king Prasenajit. The Digha Nikaya describes it as one of the six large cities of India. The early Buddhist canonical texts mention Shravasti as the capital of Kosala, but the later texts, such as the Jain texts Nayadhammakahao and Pannavana Suttam, and the Buddhist Jatakas, mention Saketa as the capital of Kosala.
As a busy town frequented by travellers, it appears to have become important for preachers such as Gautama Buddha and Mahavira. The Samyutta Nikaya and Anguttara Nikaya mention that Buddha resided at Saketa at times. The early Jain canonical texts (such as Antagada-dasao, Anuttarovavaiya-dasao, and Vivagasuya) state that Mahavira visited Saketa; Nayadhammakahao states that Parshvanatha also visited Saketa. The Jain texts, both canonical and post-canonical, describe Ayodhya as the location of various shrines, such as those of snake, yaksha Pasamiya, Muni Suvratasvamin, and Surappia.
It is not clear what happened to Saketa after Kosala was conquered by the Magadha emperor Ajatashatru around fifth century BC. There is lack of historical sources about the city's situation for the next few centuries: it is possible that the city remained a commercial centre of secondary importance, but did not grow into a political centre of Magadha, whose capital was located at Pataliputra. Several Buddhist buildings may have been constructed in the town during the rule of the Maurya emperor Ashoka in the third century BC: these buildings were probably located on the present-day human-made mounds in Ayodhya. Excavations at Ayodhya have resulted in the discovery of a large brick wall, identified as a fortification wall by archaeologist B. B. Lal. This wall probably erected in the last quarter of the third-century BC.
After the decline of the Maurya empire, Saketa appears to have come under the rule of Pushyamitra Shunga. The first century BC inscription of Dhanadeva suggests that he appointed a governor there. The Yuga Purana mentions Saketa as the residence of a governor, and describes it as being attacked by a combined force of Greeks, Mathuras, and Panchalas. Patanjali's commentary on Panini also refers to the Greek siege of Saketa.
Later, Saketa appears to have become part of a small, independent kingdom. The Yuga Purana states that Saketa was ruled by seven powerful kings after the retreat of the Greeks. The Vayu Purana and the Brahmanda Purana also state that seven powerful kings ruled in the capital of Kosala. The historicity of these kings is attested by the discovery of the coins of the Deva dynasty kings, including Dhanadeva, whose inscription describes him as the king of Kosala (Kosaladhipati). As the capital of Kosala, Saketa probably eclipsed Shravasti in importance during this period. The east–west route connecting Pataliputra to Taxila, which earlier passed through Saketa and Shravasti, appears to have shifted southwards during this period, now passing through Saketa, Ahichhatra and Kanyakubja.
After the Deva kings, Saketa appears to have been ruled by the Datta, Kushan, and Mitra kings, although the chronological order of their rule is uncertain. Bakker theorises that the Dattas succeeded the Deva kings in the mid-1st century AD, and their kingdom was annexed to the Kushan Empire by Kanishka. The Tibetan text Annals of Li Country (c. 11th century) mentions that an alliance of king Vijayakirti of Khotan, king Kanika, the king of Gu-zan, and the king of Li, marched to India and captured the So-ked city. During this invasion, Vijayakirti took several Buddhist relics from Saketa, and placed them in the stupa of Phru-no. If Kanika is identified as Kanishka, and So-ked as Saketa, it appears that the invasion of Kushans and their allies led to the destruction of the Buddhist sites at Saketa.
Nevertheless, Saketa appears to have remained a prosperous town during the Kushan rule. The second century geographer Ptolemy mentions a metropolis "Sageda" or "Sagoda", which has been identified with Saketa. The earliest inscription that mentions Saketa as a place name is dated to the late Kushan period: it was found on the pedestal of a Buddha image in Shravasti, and records the gift of the image by Sihadeva of Saketa. Before or after the Kushans, Saketa appears to have been ruled by a dynasty of kings whose names end in "-mitra", and whose coins have been found at Ayodhya. They may have been members of a local dynasty that was distinct from the Mitra dynasty of Mathura. These kings are attested only by their coinage: Sangha-mitra, Vijaya-mitra, Satya-mitra, Deva-mitra, and Arya-mitra; coins of Kumuda-sena and Aja-varman have also been discovered.
Gupta period
Around the fourth century, the region came under the control of the Guptas, who revived Brahmanism. The Vayu Purana and the Brahmanda Purana attest that the early Gupta kings ruled Saketa. No Gupta-era archaeological layers have been discovered in present-day Ayodhya, although a large number of Gupta coins have been discovered here. It is possible that during the Gupta period, the habitations in the city were located in the areas that have not yet been excavated. The Buddhist sites that had suffered destruction during the Khotanese-Kushan invasion appear to have remained deserted. The fifth-century Chinese traveller Faxian states that the ruins of Buddhist buildings existed at "Sha-chi" during his time. One theory identifies Sha-chi with Saketa, although this identification is not undisputed. If Sha-chi is indeed Saketa, it appears that by the fifth century, the town no longer had a flourshing Buddhist community or any important Buddhist building that was still in use.
An important development during the Gupta time was the recognition of Saketa as the legendary city of Ayodhya, the capital of the Ikshvaku dynasty. The 436 AD Karamdanda (Karmdand) inscription, issued during the reign of Kumaragupta I, names Ayodhya as the capital of the Kosala province, and records commander Prithvisena's offerings to Brahmins from Ayodhya. Later, the capital of the Gupta Empire was moved from Pataliputra to Ayodhya. Paramartha states that king Vikramaditya moved the royal court to Ayodhya; Xuanzang also corroborates this, stating that this king moved the court to the "country of Shravasti", that is, Kosala. A local oral tradition of Ayodhya, first recorded in writing by Robert Montgomery Martin in 1838, mentions that the city was deserted after the death of Rama's descendant Brihadbala. The city remain deserted until King Vikrama of Ujjain came searching for it, and re-established it. He cut down the forests that had covered the ancient ruins, erected the Ramgar fort, and built 360 temples.
Vikramditya was a title of multiple Gupta kings, and the king who moved the capital to Ayodhya is identified as Skandagupta. Bakker theorises that the move to Ayodhya may have been prompted by a flooding of the river Ganges at Pataliputra, the need to check the Huna advance from the west, and Skandagupta's desire to compare himself with Rama (whose Ikshvaku dynasty is associated with the legendary Ayodhya). According to Paramaratha's Life of Vasubandhu, Vikramaditya was a patron of scholars, and awarded 300,000 pieces of gold to Vasubandhu. The text states that Vasubandhu was a native of Saketa ("Sha-ki-ta"), and describes Vikramaditya as the king of Ayodhya ("A-yu-ja"). This wealth was used to build three monasteries in the country of A-yu-ja (Ayodhya). Paramartha further states that the later king Baladitya (identified with Narasimhagupta) and his mother also awarded large sums of gold to Vasubandhu, and these funds were used to build another Buddhist temple at Ayodhya. These structures may have been seen by the seventh century Chinese traveller Xuanzang, who describes a stupa and a monastery at Ayodhya ("O-yu-t-o").
Decline as a political centre
Ayodhya probably suffered when the Hunas led by Mihirakula invaded the Gupta empire in the sixth century. After the fall of the Guptas, it may have been ruled by the Maukhari dynasty, whose coins have been found in the nearby areas. It was not devastated, as Xuanzang describes it as a flourishing town and a Buddhist centre. However, it had lost its position as an important political centre to Kanyakubja (Kannauj). At the time of Xuanzang's visit, it was a part of Harsha's empire, and was probably the seat of a vassal or an administrative officer. Xuanzang states that the city measured about 0.6 km (20 li) in circumference. Another seventh-century source, Kāśikāvṛttī, mentions that the town was surrounded by a moat similar to that around Pataliputra.
After the fall of Harsha's empire, Ayodhya appears to have been variously controlled by local kings and the rulers of Kannauj, including Yashovarman and the Gurjara-Pratiharas. The town is not mentioned in any surviving texts or inscriptions composed during 650–1050 AD, although it may be identified with the "city of Harishchandra" mentioned in the eighth-century poem Gaudavaho. Archaeological evidence (including images to Vishnu, Jain tirthankaras, Ganesha, the seven Matrikas, and a Buddhist stupa) suggests that the religious activity in the area continued during this period.
Early medieval period
According to Indologist Hans T. Bakker, the only religious significance of Ayodhya in the first millennium AD was related to the Gopratara tirtha (now called Guptar Ghat), where Rama and his followers are said to have ascended to heaven by entering the waters of Sarayu.
In the 11th century, the Gahadavala dynasty came to power in the region, and promoted Vaishnavism. They built several Vishnu temples in Ayodhya, five of which survived till the end of Aurangzeb's reign. Hans Bakker concludes that there might have been a temple at the supposed birth spot of Rama built by the Gahadavalas (see Vishnu Hari inscription). In subsequent years, the cult of Rama developed within Vaishnavism, with Rama being regarded as the foremost avatar of Vishnu. Between the 13th and 18th century, Ayodhya's importance as a pilgrimage centre grew.
In 1226 AD, Ayodhya became the capital of the province of Awadh (or "Oudh") within the Delhi sultanate. Muslim historians state that the area was little more than wilderness prior to this. Pilgrimage was tolerated, but the tax on pilgrims ensured that the temples did not receive much income.
Mughal period
Under Mughal rule, the Babri mosque was constructed in Ayodhya. The city was the capital of the province of Awadh (mispronounced as "Oudh" by the British), which is also believed to be a variant of the name "Ayodhya".
After the death of Aurangzeb in 1707 AD, the central Muslim rule weakened, and Awadh became virtually independent, with Ayodhya as its capital. However, the rulers became increasingly dependent on the local Hindu nobles, and control over the temples and pilgrimage centres was relaxed.
British period
In the 1850s, a group of Hindus attacked the Babri mosque, on the grounds that it was built over the birthplace of the Hindu deity Rama. To prevent further disputes, the British administrators divided the mosque premises between Hindus and Muslims.
Ayodhya was annexed in 1856 by the British rulers. The rulers of Awadh were Shia, and the Sunni groups had already protested against the permissive attitude of the former government. The British intervened and crushed the Sunni resistance. In 1857, the British annexed Oudh (Awadh) and subsequently reorganised it into the United Provinces of Agra and Oudh.
Independent India
A movement was launched in 1984 by the Vishva Hindu Parishad party to reclaim the Babri mosque site for a Rama temple. In 1992, a right wing Hindu nationalist rally turned into a riot, leading to the demolition of the Babri mosque. A makeshift temple at Ram Janmabhoomi for Ram Lalla, infant Rama was constructed. Under the Indian government orders, no one was permitted near the site within 200 yards, and the gate was locked to the outside. Hindu pilgrims, however, began entering through a side door to offer worship.
In 2003, the Archaeological Survey of India (ASI) carried out an excavation at the mosque site to determine if it was built over the ruins of a temple. The excavation uncovered pillar bases indicating a temple had been in existence under the mosque. Besides Hindus, the Buddhist and Jain representatives claimed that their temples existed at the excavated site.
On 5 July 2005, five terrorists attacked the site of the makeshift Ramlalla temple in Ayodhya. All five were killed in the ensuing gunfight with security forces, and one civilian died in the bomb blast triggered as they attempted to breach the cordon wall.
On 30 September 2010, the Lucknow bench of the Allahabad High Court ruled that one-third of the disputed land should be given to the Uttar Pradesh Sunni Central Waqf Board, one-third to the Nirmohi Akhara and one-third to the Hindu party for the shrine of "Ram Lalla" (infant Rama). The court further ruled that the area where the idols of Ram are present be given to Hindus in the final decree, while the rest of the land shall be divided equally by metes and bounds among the three parties. The judgment, along with evidences provided by the Archaeological Survey of India, upheld that the Babri Masjid was built after demolishing the Hindu temple, which is the birthplace of Rama, and that the mosque was not constructed according to the principles of Islam. The final verdict by the Supreme Court on the case ruled the disputed land in the favour of Hindus for the construction of Ram Mandir and ordered an alternative piece of land be given to the Muslim community for the construction of a mosque.
In a judgement pronounced by a 5 judge bench of the Supreme Court of India on 9 November 2019, the land was handed over to the government to form a trust for the construction of a temple. The court instructed the government to also allot a plot of in Ayodhya to the Uttar Pradesh Sunni Central Waqf Board to construct a mosque/Masjid.
Some South Koreans have identified the "Ayuta" mentioned in their ancient Samgungnyusa legend with Ayodhya. According to this legend, the ancient Korean princess Heo Hwang-ok came from Ayuta. In the 2000s, the local government of Ayodhya and South Korea acknowledged the connection and held a ceremony to raise a statue of the princess.
Ram temple
On 5 August 2020, the prime minister of India, Narendra Modi, laid the ceremonial foundation stone for a new temple at what is believed to be the birthplace of the god, Ram. It was planned to build a new township, Navya Ayodhya, on a site next to the Faizabad-Gorakhpur highway, which will have luxury hotels and apartment complexes.
The Ram Mandir is a Hindu temple complex in Ayodhya, Uttar Pradesh, India. Many Hindus believe that it is located at the site of Ram Janmabhoomi, the mythical birthplace of Rama, a principal deity of Hinduism. The temple was inaugurated on 22 January 2024 after a prana pratishtha (consecration) ceremony.
Demographics
As of the 2011 Census of India, Ayodhya had a population of 55,890. Males constituted 56.7% of the population and females 43.3%. Ayodhya had an average literacy rate of 78.1%. As per the religion data of 2011 Census, the majority population is of Hindu religion with 93.23%, and Muslims comes the second with 6.19%.
Geography and climate
Ayodhya has a humid subtropical climate, typical of central India. Summers are long, dry and hot, lasting from late March to mid-June, with average daily temperatures near . They are followed by the monsoon season which lasts till October, with annual precipitation of approximately and average temperatures around . Winter starts in early November and lasts till the end of January, followed by a short spring in February and early March. Average temperatures are mild, near , but nights can be colder.
Places of interest
Ayodhya is an important place of pilgrimage for the Hindus. A verse in the Brahmanda Purana names Ayodhya among "the most sacred and foremost cities", the others being Mathura, Haridvara, Kashi, Kanchi and Avantika. This verse is also found in the other Puranas with slight variations. In Garuda Purana, Ayodhya is said to be one of seven holiest places for Hindus in India, with Varanasi being the most sacrosanct.
Ram Mandir
Ram Mandir, also known as the Shri Ram Janmabhoomi Mandir, is a Hindu temple complex under construction in Ayodhya. The site is significant to Hindus as it is believed to be the birthplace of their revered deity Rama. Balak Ram or the Infant form of Rama is the presiding deity of the temple consecrated on 22 January 2024.
Hanuman Garhi Fort
Hanuman Garhi, a massive four-sided fort with circular bastions at each corner and a temple of Hanuman inside, is the most popular shrine in Ayodhya. Situated in the centre of town, it is approachable by a flight of 76 steps. Its legend is that Hanuman lived here in a cave and guarded the Janambhoomi, or Ramkot. The main temple contains the statue of Maa Anjani with Bal Hanuman seated on her lap. The faithful believe wishes are granted with a visit to the shrine. Kanak Bhawan is a temple said to have been given to Sita and Rama by Rama's stepmother Kaikeyi as a wedding gift, and only contains statues of Sita with her husband.
Ramkot
Ramkot is the main place of worship in Ayodhya, and the site of the ancient citadel of its namesake, standing on elevated ground in the western city. Although visited by pilgrims throughout the year, it attracts devotees from all over the world on "Ram Navami", the day of the birth of Rama. Ram Navami is celebrated with great pomp in the Hindu month of Chaitra, which falls between March and April. Swarg Dwar is believed to be the site of cremation of Rama. Mani Parbat and Sugriv Parbat are ancient earth mounds, the first identified by a stupa built by the emperor Ashoka, and the second is an ancient monastery. Treta ke Thakur is a temple standing at the site of the Ashvamedha Yajnya of Rama. Three centuries prior, the Raja of Kulu built a new temple here, which was improved by Ahilyabai Holkar of Indore in 1784, the same time the adjacent Ghats were built. The initial idols in black sandstone were recovered from Sarayu and placed in the new temple, which was known as Kaleram-ka-Mandir. Chhoti Devkali Mandir is the temple of goddess Ishani, or Durga, Kuldevi of Sita.
Nageshwarnath Temple
The temple of Nageshwarnath was established by Kush, son of Rama. Legend has it that Kush lost his armlet while bathing in the Sarayu, and it was retrieved by a Nag-Kanya who fell in love with him. As she was a devotee of Shiva, Kush built her this temple. It was the only temple to survive when Ayodhya was abandoned until the time of Vikramaditya. While the rest of city was in ruin and covered by dense forest, this temple allowed Vikramaditya to recognise the city. The festival of Shivratri is celebrated here with great splendor.
Other places of interest
Brahma Kund
Ram ki Paidi
Memorial of Heo Hwang-ok
The legendary princess Heo Hwang-ok, who married king Suro of Geumgwan Gaya of Korea, is believed by some to be a native of Ayodhya. In 2001, a Memorial of Heo Hwang-ok was inaugurated by a Korean delegation, which included over a hundred historians and government representatives. In 2016, a Korean delegation proposed to develop the memorial. The proposal was accepted by the Uttar Pradesh chief minister Akhilesh Yadav.
Sister cities
Gimhae, South Korea
The mayors of Ayodhya and Gimhae signed a sister city bond in March 2001, based on Ayodhya's identification as the birthplace of the legendary queen Heo Hwang-ok.
Janakpur, Nepal.
Ayodhya and Janakpur became sister cities in November 2014. Ayodhya is the birthplace of Rama and Janakpur is the birthplace of his consort, Sita.
Transportation
Road
Ayodhya is connected by road to several major cities and towns, including Lucknow, Gorakhpur, Prayagraj, Varanasi and Delhi.
A direct bus service has been started between Ayodhya and Janakpur (birthplace of Sita), in Nepal as a part of Ramayana circuit.
Rail
The city is on the broad gauge Northern Railway line on Pandit Din Dayal Upadhyay Junction and Lucknow main route with Ayodhya Junction and Ayodhya Cantt railway stations.
Ramayana Circuit Train : Special Train that runs from Delhi to main sites of the Ramayana Circuit
Flight
The nearest airports are Maharishi Valmiki International Airport, Ayodhyadham is away, Chaudhary Charan Singh International Airport in Lucknow, away, Prayagraj Airport, away.
See also
Nandigram
Balak Ram, deity of Rama at Ram Janmabhoomi temple of Ayodhya
References
Sources
Further reading
External links
Ancient Indian cities
Cities and towns in Ayodhya district
Hindu holy cities
Populated places along the Silk Road
Former capital cities in India
Jain pilgrimage sites
Hindu pilgrimage sites in India
Rama
Rama temples
|
2247325
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Margaret%20of%20Austria%2C%20Queen%20of%20Spain
|
Margaret of Austria, Queen of Spain
|
Margaret of Austria, Queen of Spain
Margaret of Austria (25 December 1584 – 3 October 1611) was Queen of Spain and Portugal by her marriage to King Philip III & II.
Life
Margaret was the daughter of Archduke Charles II of Austria and Maria Anna of Bavaria and thus the paternal granddaughter of the Holy Roman Emperor Ferdinand I. Her elder brother was the Archduke Ferdinand, who was elected emperor in 1619. Two of her sisters, Anna and Constance, through their subsequent marriages to King Sigismund III Vasa, became Queens of Poland.
Queen of Spain
Margaret married Philip III of Spain, her first-cousin, once-removed, on 18 April 1599.
She became a very influential figure at her husband's court. Philip had an "affectionate, close relationship" with Margaret, and paid her additional attention after they had a son in 1605.
Margaret was also a great patron of the arts. She was considered by contemporaries to be a very pious Catholic and "astute and very skillful" in her political dealings.
Alongside the Empress Maria, widow of Holy Roman Emperor Maximilian II, and the latter's daughter Archduchess Margaret, who lived as a nun in Madrid, Queen Margaret formed a circle of women wielding considerable influence over the king. They emphasised Spain's status as a Catholic power acting in the interest of Catholic Europe and also highlighted the unity of the House of Habsburg. They were successful, for example, in convincing Philip to provide financial support to Ferdinand II, Holy Roman Emperor.
The pro-Austrian camp at the Spanish court was opposed by the Duke of Lerma, the King's chief minister, who argued that Spain should pursue her own course of action independently of religious or dynastic ties. Queen Margaret was "melancholic" and unhappy about the influence of the Duke, whom she considered corrupt, over her husband, and continually fought him for influence over the King. In this conflict, she was supported by her favourite , prioress of the Monasteria la Encarnación, her husband's confessor Father Luis de Aliaga, and her daughter Maria Anna's confessor, the Franciscan friar Juan de Santa María - who was felt by contemporaries to have an excessive influence over the King at the end of his life. The Duke of Lerma was eventually removed from power in 1618, though only after Margaret's death.
Margaret died while giving birth to her youngest child, Alfonso. Her husband never remarried and died ten years later.
Issue
Margaret and Philip had eight children:
Anna Maria Mauricia (22 September 1601 – 20 January 1666), queen of France
Maria (1 February 1603 -1 March 1603)
Philip (8 April 1605 – 17 September 1665), king of Spain
Maria Anna (18 August 1606 – 13 May 1646), empress of the Holy Roman Empire
Charles (14 September 1607 – 30 July 1632)
Ferdinand (16 May 1609 – 9 November 1641), a cardinal
Margaret (24 May 1610 – 11 March 1617)
Alphonse Maurice (22 September 1611 – 16 September 1612)
Ancestors
Depiction in media
Margaret of Austria is portrayed by Elena Rivera in the Spanish TV show El Ministerio del Tiempo.
Actress Viveca Lindfors portrayed Margaret in the 1948 Hollywood movie Adventures of Don Juan.
Bibliography
Magdalena S. Sánchez, Pious and Political Images of a Habsburg Woman at the Court of Philip III (1598–1621). in: Magdalena S. Sánchez and Alain Saint-Saëns (ed.), Spanish women in the golden age: images and realities. Greenwood Publishing Group (1996).
References
|-
1584 births
1611 deaths
Austrian princesses
Burials in the Pantheon of Kings at El Escorial
Daughters of monarchs
Deaths in childbirth
Duchesses of Burgundy
Countesses of Holland
Duchesses of Milan
16th-century House of Habsburg
17th-century House of Habsburg
Queens consort of Portugal
Royal consorts of Naples
Royal consorts of Sicily
Spanish royal consorts
16th-century Spanish women
17th-century Spanish women
Philip III of Spain
Mothers of Spanish monarchs
Mothers of Portuguese monarchs
Mothers of Neapolitan monarchs
Mothers of Sicilian monarchs
Mothers of Sardinian monarchs
|
12467257
|
https://en.wikipedia.org/wiki/White-thighed%20swallow
|
White-thighed swallow
|
White-thighed swallow
The white-thighed swallow (Atticora tibialis) is a species of bird in the family Hirundinidae. It was formerly placed in the monotypic genus, Neochelidon.
It is found in Bolivia, Brazil, Colombia, Ecuador, French Guiana, Panama, Peru, Suriname, and Venezuela. Its natural habitat is subtropical or tropical moist lowland forests.
References
Further reading
white-thighed swallow
Birds of the Amazon rainforest
Birds of Colombia
Birds of Tumbes-Chocó-Magdalena
Birds of the Guiana Shield
Birds of the Atlantic Forest
white-thighed swallow
Taxonomy articles created by Polbot
|
2888161
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D1%86%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%20%28%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%86%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Гуцисько (Заверцянський повіт)
|
Гуцисько (Заверцянський повіт)
Гуцисько — село в Польщі, у гміні Влодовиці Заверцянського повіту Сілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ченстоховського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Заверцянського повіту
|
12190382
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Podocarpus%20fasciculus
|
Podocarpus fasciculus
|
Podocarpus fasciculus is a species of conifer in the family Podocarpaceae. It is found in Japan and Taiwan. It is threatened by habitat loss.
References
fasciculus
Near threatened plants
Taxonomy articles created by Polbot
Taxa named by David John de Laubenfels
Flora of Japan
Flora of the Ryukyu Islands
Flora of Taiwan
|
4462472
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%BD%20%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D1%97%20%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8
|
Орден Святої Матері Терези
|
Орден Святої Матері Терези — орден Республіки Македонія, нагороджений за сприяння гуманності, милосердя та милосердя на місцевому, регіональному та глобальному рівні. Цей орден, на відміну від усіх інших орденів і медалей, нагороджує не Президент Республіки Македонія, як це передбачено Конституцією, а спеціальна комісія.
Особливості
Хоча цей орден є в Законі про відзнаки та визнання Республіки Македонія, він за своєю природою є державною нагородою, оскільки присуджується не Президентом, а зовнішньою комісією. Зовнішній вигляд ордену ще не визначено, тому його не вручають.
Критерії
Орденом Святої Матері Терези нагороджуються особи за видатні досягнення в поширенні людства, милосердя, милосердя, толерантності та співіснування, які вносять гуманний внесок, допомагаючи хворим, голодним, сиротам, покинутим, відкинутим людям. суспільство, пригноблені, пригноблені, біженці, люди з особливою соціальною небезпекою та люди з інших вразливих категорій на місцевому, регіональному та глобальному рівнях.
Орден Святої Матері Терези нагороджується п’ятьма ступенями залежно від обсягу, ефекту, впливу та рівня досягнень за напрямками та рівнями. 1-й ступінь присуджується особам за особливі досягнення, у яких обсяг, ефект і вплив досягнутих досягнень мають особливе значення на світовому рівні. 2 і 3 ступеня присуджуються особам за особливі досягнення, у яких обсяг, ефект і вплив досягнутих досягнень мають особливе значення на регіональному рівні. 4 та 5 ступеня присуджуються особам за особливі досягнення, у яких масштаб, ефект і вплив досягнутих досягнень мають велике значення на регіональному рівні.
Комісія
Комісія призначається Асамблеєю Республіки Македонія більшістю голосів від загальної кількості представників і складається з семи членів, а саме:
міністр закордонних справ;
Представник Католицької Церкви, за пропозицією Католицької Церкви в Республіці Македонія;
Двоє громадян-членів Республіки Македонія, які мають високі повноваження в сферах, за які надано цей орден, по одному за пропозицією Президента Республіки Македонія та Македонської академії наук і мистецтв;
За поданням Міністерства закордонних справ троє іноземних громадян, які мають високі повноваження у сферах, за які нагороджено цим орденом.
Рішення в Комісії приймаються одноголосно.
Посилання
Ордени
Нагороди Північної Македонії
|
842798
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гриценко Іван Антонович
|
Гриценко Іван Антонович
Іван Антонович Гриценко (10 травня 1920, Нехворощ, Черкаська область, УНР - 20 липня 2007) — дослідник історії України середини XVII століття та історичних зв'язків Північної Буковини з Наддніпрянською Україною й Росією, доктор історичних наук, професор.
Біографія
Народився в селянській родині.
В 1937—1942 роах навчався в Київському державному університеті (закінчив в Кзил-Орді Казахської РСР), в 1946—1949 роках аспірант цього закладу. В 1950 році захистив у КДУ кандидатську дисертацію «Антифеодальна боротьба селянських мас Лівобережної України в 60-х роках XVII століття.» (науковий керівник член-кореспондент АН УРСР
М. Н. Петровський).
В 1981 році захистив докторську дисертацію «Північна Буковина, Росія і Наддніпрянська Україна в XIX — початку XX ст.: Економічні
і громадсько-політичні зв'язки». З 1949 року працює в Чернівецькому університеті:
1949—1955 — старший викладач;
1955—1982 — доцент, з 1982 року професор кафедри історії СРСР (з 1990 року кафедри історії України).
Опублікував понад 100 праць. Один з упорядників збірника «Споконвічна українська земля й історичні зв'язки Північної Буковини з Росією і Наддніпрянською Україною: Документи і матеріали». Ужгород, 1990.
Твори
Економічні зв'язки Північної Буковини з Росією і Наддніпрянською Україною в XIX — початку XX ст. Львів, 1980;
Нариси історії Північної Буковини. К., 1980 (у співавт.);
Еміграція з Північної Буковини в Російську державу в кінці XVIII — першій половині XIX ст. // Архіви України. 1969. № 6;
Матеріали російського консульства в Чернівцях як джерело історії Буковини // Вісн. Центру буковинства. Сер. історія. Вип.2. Чернівці, 1993.
Література
Слово про одного з фундаторів історичного факультету (До 90-річчя від дня народження доктора історичних наук, професора Івана Антоновича Гриценка) / А. Коцур, Б. Білецький // Питання історії України. - 2010. - Т. 13. - С. 213-215. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Piu_2010_13_40
Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник. Серія «Українські історики». — Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. — Випуск 2, частина 2. — 382 с.
Анкета І. А. Гриценко; Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників та краєзнавців XIX — XX ст. Кам'янець-Подільський, 1993. С.178-179.
Уродженці Корсунь-Шевченківського району
Українські історики
Науковці Чернівецького університету
|
1055728
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%BE%D0%BD%20%D0%A7%D1%83%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0
|
Джейсон Чуліна
|
Джейсон Чуліна (Мельбурн) — австралійський футболіст, півзахисник «Ньюкасл Джетс» та збірної Австралії.
Біографія
Клуб
Виступав за команди Сіднея, поки в 20 років не вирішив спробувати влаштуватися в Європі. Однак у «Аяксі» Чуліна далі резервного складу не пробився, відігравши в оренді за «Жерміналь Беєрсхот» і «Де Графсхап». Прорив стався лише після того, як Джейсон в 2004 році став гравцем «Твенте». Успішно відігравши сезон, він отримав запрошення від ПСВ, з яким вдало виступав у Лізі чемпіонів та здобув ряд національних трофеїв. У 2009 році вирішив повернутися на батьківщину, і влаштувався в клубі «Голд-Кост Юнайтед». 22 лютого 2011 року перейшов у «Ньюкасл Джетс», який тренує його батько — Бранко Чуліна.
Збірна
Дебютував у національній збірній Австралії в 2005 році, кілька був капітаном команди. Є одним з ключових гравців збірної. На ЧС-2006 та ЧС-2010 зіграв у всіх матчах.
Голи за збірну
Досягнення
Чемпіон Нідерландів (4): 2003–04, 2005–06, 2006–07, 2007–08
Володар Кубка Нідерландів (1): 2001–02
Володар Суперкубка Нідерландів (2): 2002, 2008
Срібний призер Кубка Азії: 2011
Примітки
Посилання
Офіційний сайт футболіста
Профіль на сайті weltfussball
Профіль на сайті footballaustralia.com.au
Профіль на сайті OzFootball
Уродженці Мельбурна
Австралійські футболісти
Гравці збірної Австралії з футболу
Футболісти на літніх Олімпійських іграх 2000
Гравці чемпіонату світу з футболу 2010
Футболісти «Сідней Юнайтед»
Футболісти «Сідней Олімпік»
Футболісти «Аякса»
Футболісти «Де Графсхапа»
Футболісти «Беєрсхота»
Футболісти «Твенте»
Футболісти «ПСВ Ейндговен»
Футболісти «Голд-Кост Юнайтед»
Футболісти «Ньюкасл Джетс»
Спортсмени Мельбурна
|
12385
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Genetic%20code
|
Genetic code
|
Genetic code
The genetic code is the set of rules used by living cells to translate information encoded within genetic material (DNA or RNA sequences of nucleotide triplets, or codons) into proteins. Translation is accomplished by the ribosome, which links proteinogenic amino acids in an order specified by messenger RNA (mRNA), using transfer RNA (tRNA) molecules to carry amino acids and to read the mRNA three nucleotides at a time. The genetic code is highly similar among all organisms and can be expressed in a simple table with 64 entries.
The codons specify which amino acid will be added next during protein biosynthesis. With some exceptions, a three-nucleotide codon in a nucleic acid sequence specifies a single amino acid. The vast majority of genes are encoded with a single scheme (see the RNA codon table). That scheme is often referred to as the canonical or standard genetic code, or simply the genetic code, though variant codes (such as in mitochondria) exist.
History
Efforts to understand how proteins are encoded began after DNA's structure was discovered in 1953. The key discoverers, English biophysicist Francis Crick and American biologist James Watson, working together at the Cavendish Laboratory of the University of Cambridge, hypothesied that information flows from DNA and that there is a link between DNA and proteins. Soviet-American physicist George Gamow was the first to give a workable scheme for protein synthesis from DNA. He postulated that sets of three bases (triplets) must be employed to encode the 20 standard amino acids used by living cells to build proteins, which would allow a maximum of amino acids. He named this DNA–protein interaction (the original genetic code) as the "diamond code".
In 1954, Gamow created an informal scientific organisation the RNA Tie Club, as suggested by Watson, for scientists of different persuasions who were interested in how proteins were synthesised from genes. However, the club could have only 20 permanent members to represent each of the 20 amino acids; and four additional honorary members to represent the four nucleotides of DNA.
The first scientific contribution of the club, later recorded as "one of the most important unpublished articles in the history of science" and "the most famous unpublished paper in the annals of molecular biology", was made by Crick. Crick presented a type-written paper titled "On Degenerate Templates and the Adaptor Hypothesis: A Note for the RNA Tie Club" to the members of the club in January 1955, which "totally changed the way we thought about protein synthesis", as Watson recalled. The hypothesis states that the triplet code was not passed on to amino acids as Gamow thought, but carried by a different molecule, an adaptor, that interacts with amino acids. The adaptor was later identified as tRNA.
Codons
The Crick, Brenner, Barnett and Watts-Tobin experiment first demonstrated that codons consist of three DNA bases.
Marshall Nirenberg and J. Heinrich Matthaei were the first to reveal the nature of a codon in 1961. They used a cell-free system to translate a poly-uracil RNA sequence (i.e., UUUUU...) and discovered that the polypeptide that they had synthesized consisted of only the amino acid phenylalanine. They thereby deduced that the codon UUU specified the amino acid phenylalanine.
This was followed by experiments in Severo Ochoa's laboratory that demonstrated that the poly-adenine RNA sequence (AAAAA...) coded for the polypeptide poly-lysine and that the poly-cytosine RNA sequence (CCCCC...) coded for the polypeptide poly-proline. Therefore, the codon AAA specified the amino acid lysine, and the codon CCC specified the amino acid proline. Using various copolymers most of the remaining codons were then determined.
Subsequent work by Har Gobind Khorana identified the rest of the genetic code. Shortly thereafter, Robert W. Holley determined the structure of transfer RNA (tRNA), the adapter molecule that facilitates the process of translating RNA into protein. This work was based upon Ochoa's earlier studies, yielding the latter the Nobel Prize in Physiology or Medicine in 1959 for work on the enzymology of RNA synthesis.
Extending this work, Nirenberg and Philip Leder revealed the code's triplet nature and deciphered its codons. In these experiments, various combinations of mRNA were passed through a filter that contained ribosomes, the components of cells that translate RNA into protein. Unique triplets promoted the binding of specific tRNAs to the ribosome. Leder and Nirenberg were able to determine the sequences of 54 out of 64 codons in their experiments. Khorana, Holley and Nirenberg received the Nobel Prize (1968) for their work.
The three stop codons were named by discoverers Richard Epstein and Charles Steinberg. "Amber" was named after their friend Harris Bernstein, whose last name means "amber" in German. The other two stop codons were named "ochre" and "opal" in order to keep the "color names" theme.
Expanded genetic codes (synthetic biology)
In a broad academic audience, the concept of the evolution of the genetic code from the original and ambiguous genetic code to a well-defined ("frozen") code with the repertoire of 20 (+2) canonical amino acids is widely accepted.
However, there are different opinions, concepts, approaches and ideas, which is the best way to change it experimentally. Even models are proposed that predict "entry points" for synthetic amino acid invasion of the genetic code.
Since 2001, 40 non-natural amino acids have been added into proteins by creating a unique codon (recoding) and a corresponding transfer-RNA:aminoacyl – tRNA-synthetase pair to encode it with diverse physicochemical and biological properties in order to be used as a tool to exploring protein structure and function or to create novel or enhanced proteins.
H. Murakami and M. Sisido extended some codons to have four and five bases. Steven A. Benner constructed a functional 65th (in vivo) codon.
In 2015 N. Budisa, D. Söll and co-workers reported the full substitution of all 20,899 tryptophan residues (UGG codons) with unnatural thienopyrrole-alanine in the genetic code of the bacterium Escherichia coli.
In 2016 the first stable semisynthetic organism was created. It was a (single cell) bacterium with two synthetic bases (called X and Y). The bases survived cell division.
In 2017, researchers in South Korea reported that they had engineered a mouse with an extended genetic code that can produce proteins with unnatural amino acids.
In May 2019, researchers reported the creation of a new "Syn61" strain of the bacterium Escherichia coli. This strain has a fully synthetic genome that is refactored (all overlaps expanded), recoded (removing the use of three out of 64 codons completely), and further modified to remove the now unnecessary tRNAs and release factors. It is fully viable and grows 1.6× slower than its wild-type counterpart "MDS42".
Features
Reading frame
A reading frame is defined by the initial triplet of nucleotides from which translation starts. It sets the frame for a run of successive, non-overlapping codons, which is known as an "open reading frame" (ORF). For example, the string 5'-AAATGAACG-3' (see figure), if read from the first position, contains the codons AAA, TGA, and ACG ; if read from the second position, it contains the codons AAT and GAA ; and if read from the third position, it contains the codons ATG and AAC. Every sequence can, thus, be read in its 5' → 3' direction in three reading frames, each producing a possibly distinct amino acid sequence: in the given example, Lys (K)-Trp (W)-Thr (T), Asn (N)-Glu (E), or Met (M)-Asn (N), respectively (when translating with the vertebrate mitochondrial code). When DNA is double-stranded, six possible reading frames are defined, three in the forward orientation on one strand and three reverse on the opposite strand. Protein-coding frames are defined by a start codon, usually the first AUG (ATG) codon in the RNA (DNA) sequence.
In eukaryotes, ORFs in exons are often interrupted by introns.
Start and stop codons
Translation starts with a chain-initiation codon or start codon. The start codon alone is not sufficient to begin the process. Nearby sequences such as the Shine-Dalgarno sequence in E. coli and initiation factors are also required to start translation. The most common start codon is AUG, which is read as methionine or as formylmethionine (in bacteria, mitochondria, and plastids). Alternative start codons depending on the organism include "GUG" or "UUG"; these codons normally represent valine and leucine, respectively, but as start codons they are translated as methionine or formylmethionine.
The three stop codons have names: UAG is amber, UGA is opal (sometimes also called umber), and UAA is ochre. Stop codons are also called "termination" or "nonsense" codons. They signal release of the nascent polypeptide from the ribosome because no cognate tRNA has anticodons complementary to these stop signals, allowing a release factor to bind to the ribosome instead.
Effect of mutations
During the process of DNA replication, errors occasionally occur in the polymerization of the second strand. These errors, mutations, can affect an organism's phenotype, especially if they occur within the protein coding sequence of a gene. Error rates are typically 1 error in every 10–100 million bases—due to the "proofreading" ability of DNA polymerases.
Missense mutations and nonsense mutations are examples of point mutations that can cause genetic diseases such as sickle-cell disease and thalassemia respectively. Clinically important missense mutations generally change the properties of the coded amino acid residue among basic, acidic, polar or non-polar states, whereas nonsense mutations result in a stop codon.
Mutations that disrupt the reading frame sequence by indels (insertions or deletions) of a non-multiple of 3 nucleotide bases are known as frameshift mutations. These mutations usually result in a completely different translation from the original, and likely cause a stop codon to be read, which truncates the protein. These mutations may impair the protein's function and are thus rare in in vivo protein-coding sequences. One reason inheritance of frameshift mutations is rare is that, if the protein being translated is essential for growth under the selective pressures the organism faces, absence of a functional protein may cause death before the organism becomes viable. Frameshift mutations may result in severe genetic diseases such as Tay–Sachs disease.
Although most mutations that change protein sequences are harmful or neutral, some mutations have benefits. These mutations may enable the mutant organism to withstand particular environmental stresses better than wild type organisms, or reproduce more quickly. In these cases a mutation will tend to become more common in a population through natural selection. Viruses that use RNA as their genetic material have rapid mutation rates, which can be an advantage, since these viruses thereby evolve rapidly, and thus evade the immune system defensive responses. In large populations of asexually reproducing organisms, for example, E. coli, multiple beneficial mutations may co-occur. This phenomenon is called clonal interference and causes competition among the mutations.
Degeneracy
Degeneracy is the redundancy of the genetic code. This term was given by Bernfield and Nirenberg. The genetic code has redundancy but no ambiguity (see the codon tables below for the full correlation). For example, although codons GAA and GAG both specify glutamic acid (redundancy), neither specifies another amino acid (no ambiguity). The codons encoding one amino acid may differ in any of their three positions. For example, the amino acid leucine is specified by YUR or CUN (UUA, UUG, CUU, CUC, CUA, or CUG) codons (difference in the first or third position indicated using IUPAC notation), while the amino acid serine is specified by UCN or AGY (UCA, UCG, UCC, UCU, AGU, or AGC) codons (difference in the first, second, or third position). A practical consequence of redundancy is that errors in the third position of the triplet codon cause only a silent mutation or an error that would not affect the protein because the hydrophilicity or hydrophobicity is maintained by equivalent substitution of amino acids; for example, a codon of NUN (where N = any nucleotide) tends to code for hydrophobic amino acids. NCN yields amino acid residues that are small in size and moderate in hydropathicity; NAN encodes average size hydrophilic residues. The genetic code is so well-structured for hydropathicity that a mathematical analysis (Singular Value Decomposition) of 12 variables (4 nucleotides x 3 positions) yields a remarkable correlation (C = 0.95) for predicting the hydropathicity of the encoded amino acid directly from the triplet nucleotide sequence, without translation. Note in the table, below, eight amino acids are not affected at all by mutations at the third position of the codon, whereas in the figure above, a mutation at the second position is likely to cause a radical change in the physicochemical properties of the encoded amino acid.
Nevertheless, changes in the first position of the codons are more important than changes in the second position on a global scale. The reason may be that charge reversal (from a positive to a negative charge or vice versa) can only occur upon mutations in the first position of certain codons, but not upon changes in the second position of any codon. Such charge reversal may have dramatic consequences for the structure or function of a protein. This aspect may have been largely underestimated by previous studies.
Codon usage bias
The frequency of codons, also known as codon usage bias, can vary from species to species with functional implications for the control of translation. The codon varies by organism; for example, most common proline codon in E. coli is CCG, whereas in humans this is the least used proline codon.
Alternative genetic codes
Non-standard amino acids
In some proteins, non-standard amino acids are substituted for standard stop codons, depending on associated signal sequences in the messenger RNA. For example, UGA can code for selenocysteine and UAG can code for pyrrolysine. Selenocysteine came to be seen as the 21st amino acid, and pyrrolysine as the 22nd. Both selenocysteine and pyrrolysine may be present in the same organism. Although the genetic code is normally fixed in an organism, the achaeal prokaryote Acetohalobium arabaticum can expand its genetic code from 20 to 21 amino acids (by including pyrrolysine) under different conditions of growth.
Variations
There was originally a simple and widely accepted argument that the genetic code should be universal: namely, that any variation in the genetic code would be lethal to the organism (although Crick had stated that viruses were an exception). This is known as the "frozen accident" argument for the universality of the genetic code. However, in his seminal paper on the origins of the genetic code in 1968, Francis Crick still stated that the universality of the genetic code in all organisms was an unproven assumption, and was probably not true in some instances. He predicted that "The code is universal (the same in all organisms) or nearly so". The first variation was discovered in 1979, by researchers studying human mitochondrial genes. Many slight variants were discovered thereafter, including various alternative mitochondrial codes. These minor variants for example involve translation of the codon UGA as tryptophan in Mycoplasma species, and translation of CUG as a serine rather than leucine in yeasts of the "CTG clade" (such as Candida albicans). Because viruses must use the same genetic code as their hosts, modifications to the standard genetic code could interfere with viral protein synthesis or functioning. However, viruses such as totiviruses have adapted to the host's genetic code modification. In bacteria and archaea, GUG and UUG are common start codons. In rare cases, certain proteins may use alternative start codons.
Surprisingly, variations in the interpretation of the genetic code exist also in human nuclear-encoded genes: In 2016, researchers studying the translation of malate dehydrogenase found that in about 4% of the mRNAs encoding this enzyme the stop codon is naturally used to encode the amino acids tryptophan and arginine. This type of recoding is induced by a high-readthrough stop codon context and it is referred to as functional translational readthrough.
Despite these differences, all known naturally occurring codes are very similar. The coding mechanism is the same for all organisms: three-base codons, tRNA, ribosomes, single direction reading and translating single codons into single amino acids. The most extreme variations occur in certain ciliates where the meaning of stop codons depends on their position within mRNA. When close to the 3' end they act as terminators while in internal positions they either code for amino acids as in Condylostoma magnum or trigger ribosomal frameshifting as in Euplotes.
The origins and variation of the genetic code, including the mechanisms behind the evolvability of the genetic code, have been widely studied, and some studies have been done experimentally evolving the genetic code of some organisms.
Inference
Variant genetic codes used by an organism can be inferred by identifying highly conserved genes encoded in that genome, and comparing its codon usage to the amino acids in homologous proteins of other organisms. For example, the program FACIL infers a genetic code by searching which amino acids in homologous protein domains are most often aligned to every codon. The resulting amino acid (or stop codon) probabilities for each codon are displayed in a genetic code logo.
As of January 2022, the most complete survey of genetic codes is done by Shulgina and Eddy, who screened 250,000 prokaryotic genomes using their Codetta tool. This tool uses a similar approach to FACIL with a larger Pfam database. Despite the NCBI already providing 27 translation tables, the authors were able to find new 5 genetic code variations (corroborated by tRNA mutations) and correct several misattributions. Codetta was later used to analyze genetic code change in ciliates.
Origin
The genetic code is a key part of the history of life, according to one version of which self-replicating RNA molecules preceded life as we know it. This is the RNA world hypothesis. Under this hypothesis, any model for the emergence of the genetic code is intimately related to a model of the transfer from ribozymes (RNA enzymes) to proteins as the principal enzymes in cells. In line with the RNA world hypothesis, transfer RNA molecules appear to have evolved before modern aminoacyl-tRNA synthetases, so the latter cannot be part of the explanation of its patterns.
A hypothetical randomly evolved genetic code further motivates a biochemical or evolutionary model for its origin. If amino acids were randomly assigned to triplet codons, there would be 1.5 × 1084 possible genetic codes. This number is found by calculating the number of ways that 21 items (20 amino acids plus one stop) can be placed in 64 bins, wherein each item is used at least once. However, the distribution of codon assignments in the genetic code is nonrandom. In particular, the genetic code clusters certain amino acid assignments.
Amino acids that share the same biosynthetic pathway tend to have the same first base in their codons. This could be an evolutionary relic of an early, simpler genetic code with fewer amino acids that later evolved to code a larger set of amino acids. It could also reflect steric and chemical properties that had another effect on the codon during its evolution. Amino acids with similar physical properties also tend to have similar codons, reducing the problems caused by point mutations and mistranslations.
Given the non-random genetic triplet coding scheme, a tenable hypothesis for the origin of genetic code could address multiple aspects of the codon table, such as absence of codons for D-amino acids, secondary codon patterns for some amino acids, confinement of synonymous positions to third position, the small set of only 20 amino acids (instead of a number approaching 64), and the relation of stop codon patterns to amino acid coding patterns.
Three main hypotheses address the origin of the genetic code. Many models belong to one of them or to a hybrid:
Random freeze: the genetic code was randomly created. For example, early tRNA-like ribozymes may have had different affinities for amino acids, with codons emerging from another part of the ribozyme that exhibited random variability. Once enough peptides were coded for, any major random change in the genetic code would have been lethal; hence it became "frozen".
Stereochemical affinity: the genetic code is a result of a high affinity between each amino acid and its codon or anti-codon; the latter option implies that pre-tRNA molecules matched their corresponding amino acids by this affinity. Later during evolution, this matching was gradually replaced with matching by aminoacyl-tRNA synthetases.
Optimality: the genetic code continued to evolve after its initial creation, so that the current code maximizes some fitness function, usually some kind of error minimization.
Hypotheses have addressed a variety of scenarios:
Chemical principles govern specific RNA interaction with amino acids. Experiments with aptamers showed that some amino acids have a selective chemical affinity for their codons. Experiments showed that of 8 amino acids tested, 6 show some RNA triplet-amino acid association.
Biosynthetic expansion. The genetic code grew from a simpler earlier code through a process of "biosynthetic expansion". Primordial life "discovered" new amino acids (for example, as by-products of metabolism) and later incorporated some of these into the machinery of genetic coding. Although much circumstantial evidence has been found to suggest that fewer amino acid types were used in the past, precise and detailed hypotheses about which amino acids entered the code in what order are controversial. However, several studies have suggested that Gly, Ala, Asp, Val, Ser, Pro, Glu, Leu, Thr may belong to a group of early-addition amino acids, whereas Cys, Met, Tyr, Trp, His, Phe may belong to a group of later-addition amino acids.
Natural selection has led to codon assignments of the genetic code that minimize the effects of mutations. A recent hypothesis suggests that the triplet code was derived from codes that used longer than triplet codons (such as quadruplet codons). Longer than triplet decoding would increase codon redundancy and would be more error resistant. This feature could allow accurate decoding absent complex translational machinery such as the ribosome, such as before cells began making ribosomes.
Information channels: Information-theoretic approaches model the process of translating the genetic code into corresponding amino acids as an error-prone information channel. The inherent noise (that is, the error) in the channel poses the organism with a fundamental question: how can a genetic code be constructed to withstand noise while accurately and efficiently translating information? These "rate-distortion" models suggest that the genetic code originated as a result of the interplay of the three conflicting evolutionary forces: the needs for diverse amino acids, for error-tolerance and for minimal resource cost. The code emerges at a transition when the mapping of codons to amino acids becomes nonrandom. The code's emergence is governed by the topology defined by the probable errors and is related to the map coloring problem.
Game theory: Models based on signaling games combine elements of game theory, natural selection and information channels. Such models have been used to suggest that the first polypeptides were likely short and had non-enzymatic function. Game theoretic models suggested that the organization of RNA strings into cells may have been necessary to prevent "deceptive" use of the genetic code, i.e. preventing the ancient equivalent of viruses from overwhelming the RNA world.
Stop codons: Codons for translational stops are also an interesting aspect to the problem of the origin of the genetic code. As an example for addressing stop codon evolution, it has been suggested that the stop codons are such that they are most likely to terminate translation early in the case of a frame shift error. In contrast, some stereochemical molecular models explain the origin of stop codons as "unassignable".
See also
List of genetic engineering software
Codon tables
References
Further reading
External links
The Genetic Codes: Genetic Code Tables
The Codon Usage Database — Codon frequency tables for many organisms
History of deciphering the genetic code
Gene expression
Genetics
Molecular genetics
Molecular biology
Protein biosynthesis
|
5070109
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Spanish%20Armada
|
Spanish Armada
|
Spanish Armada
The Spanish Armada (often known as Invincible Armada, or the Enterprise of England) was a Spanish fleet that sailed from Lisbon in late May 1588, commanded by Alonso de Guzmán, Duke of Medina Sidonia, an aristocrat without previous naval experience appointed by Philip II of Spain. His orders were to sail up the English Channel, join with the Duke of Parma in Flanders, and escort an invasion force that would land in England and overthrow Elizabeth I. Its purpose was to reinstate Catholicism in England, end support for the Dutch Republic, and prevent attacks by English and Dutch privateers against Spanish interests in the Americas.
The Spanish were opposed by an English fleet based in Plymouth. Faster and more manoeuvrable than the larger Spanish galleons, they were able to attack the Armada as it sailed up the Channel. Several subordinates advised Medina Sidonia to anchor in The Solent and occupy the Isle of Wight, but he refused to deviate from his instructions to join with Parma. Although the Armada reached Calais largely intact, while awaiting communication from Parma, it was attacked at night by English fire ships and forced to scatter. The Armada suffered further losses in the ensuing Battle of Gravelines, and was in danger of running aground on the Dutch coast when the wind changed, allowing it to escape into the North Sea. Pursued by the English, the Spanish ships returned home via Scotland and Ireland. Up to 24 ships were wrecked along the way before the rest managed to get home. Among the factors contributing to the defeat and withdrawal of the Armada were bad weather conditions and the better employment of naval guns and battle tactics by the English.
The expedition was the largest engagement of the undeclared Anglo-Spanish War. The following year, England organized a similar large-scale campaign against Spain, known as the "English Armada", and sometimes called the "counter-Armada of 1589", which failed. Three further Spanish armadas were sent against England and Ireland in 1596, 1597, and 1601, but these likewise ended in failure.
Etymology
The word armada is from , which is cognate with English army. It is originally derived from , the past participle of , used in Romance languages as a noun for armed force, army, navy, fleet. is still the Spanish term for the modern Spanish Navy.
Background
England had been strategically in alliance with Spain for many decades prior to England and Spain entering into war. In the mid to late 15th century, France under Louis XI was the strongest power in western Europe. England still had possessions in what today is called Northern France, and Spain was under constant threat. Henry VII of England therefore formed a strategic relationship with Ferdinand II, of Spain. Whilst the threat from France remained, England & Spain enjoyed many decades of peace which included a number of strategic marriages to retain the alliance. There were many causes of jealousy between the two royal houses over the years, but the "French Wars of Religion" was the ultimate cause of the alliance breaking between Philip II and Elizabeth I, and this led to war between the two countries.
By the mid sixteenth century Habsburg Spain under King Philip II was a dominant political and military power in Europe, with a global empire which became the source of her wealth. It championed the Catholic cause and its global possessions stretched from Europe, the Americas and to the Philippines. This was expanded further in 1580 when Portugal was annexed thus forming the Iberian Union, greatly expanding the empire. Philip became the first monarch who ruled over an empire upon which the sun did not set, and he did so from his chambers in the Escorial Palace by means of written communication.
In comparison, England was only a minor European power with no empire, and it could exercise little influence outside of its shores - although, in alliance with Spain, it had gone to war three times against France during Henry VIII's reign. The last of these conflicts was the Siege of Boulogne. King Henry VIII began the English Reformation as a political exercise over his desire to divorce his first wife, Catherine of Aragon. Over time, England became increasingly aligned with the Protestant reformation taking place in Europe, especially during the reign of Henry's son, Edward VI. Edward died childless, and his half-sister Mary ascended the throne in 1553. Three years later Mary married Philip II, becoming queen consort of Spain and began to reassert Roman Catholic influence over church affairs. Her attempts led to more than 260 people being burned at the stake, earning her the nickname "Bloody Mary".
Philip now persuaded Mary to enter into a disastrous war against France. England landed forces in the Low Countries and with the failing support of Spain, won the Battle of St. Quentin. Though this brought victory for Spain, England had neglected her French defenses, and France took English Calais in the Siege of Calais (1558). Thus England lost her last possession in France, which she had held for over 500 years. This was undoubtedly a huge blow to Mary's prestige, who is reported as stating "When I am dead and opened, you shall find 'Calais' lying in my heart." England's wealth further suffered, not just from the cost of the war, but also from the reduced revenues from Alum and the Antwerp Cloth Trade, caused by the loss of the port. The Kingdom of Spain had strengthened its hold on the Low Countries, weakening France with no cost to itself, but at great cost to England. Just before Mary's death, Philip and Elizabeth looked to come to an alliance & settlement, between England & Spain, and there is evidence even marriage between Philip & Elizabeth was explored, but the question of faith, and the unequal relationship between the two Kingdoms made this extremely unlikely. Up until now Spain & England had remained in an alliance – one that had lasted for over 70 years.
Mary's death in 1558 led to her half-sister Elizabeth taking the throne. Unlike Mary, Elizabeth was firmly in the reformist camp and quickly re-implemented many of Edward's reforms. Philip, no longer co-monarch, deemed Elizabeth a heretic and illegitimate ruler of England. In the eyes of the Catholic Church, Henry had never officially divorced Catherine, making Elizabeth illegitimate. Philip supported plots to have Elizabeth overthrown in favour of her Catholic cousin and heir presumptive, Mary, Queen of Scots. These plans were thwarted when Elizabeth had Mary imprisoned in 1567. Mary was forced to abdicate the crown of Scotland in favour of her son James VI. The first documented suggestion of what was called the Enterprise of England was in the summer of 1583 when, flushed with pride of his victory in the Azores, Álvaro de Bazán, Marquis of Santa Cruz addressed the suggestion to Philip II of taking advantage of it to attack England.
Elizabeth finally had Mary executed in February 1587, due to constant plots against the queen carried out in Mary's name. Elizabeth also retaliated against Philip by supporting the Dutch Revolt against Spain, as well as funding privateers to raid Spanish ships across the Atlantic. She also negotiated an enduring trade and political alliance with Morocco.
In retaliation, Philip planned an expedition to invade England to overthrow Elizabeth and, if the Armada was not entirely successful, at least negotiate freedom of worship for Catholics and financial compensation for war in the Low Countries. Through this endeavour, English material support for the United Provinces, the part of the Low Countries that had successfully seceded from Spanish rule, and English attacks on Spanish trade and settlements in the New World would end. Philip was supported by Pope Sixtus V, who treated the invasion as a crusade, with the promise of a subsidy should the Armada make land. Substantial support for the invasion was also expected from English Catholics, including wealthy and influential aristocrats and traders.
A raid on Cádiz, led by privateer Francis Drake in April 1587, had captured or destroyed about 30 ships and great quantities of supplies, setting preparations back by a year. There is also evidence that a letter from Elizabeth's security chief and spymaster, Sir Francis Walsingham, to her ambassador in Constantinople, William Harborne, sought to initiate Ottoman Empire fleet manoeuvres to harass the Spaniards, but there is no evidence for the success of that plan.
The Prince of Parma was initially consulted by Philip II in 1583. Alexander stressed that three conditions would need to be met to achieve success; absolute secrecy, secure possession and defense of the Dutch provinces, and keep the French from interfering either with a peace agreement or by sowing division between the Catholic League and the Huguenots. Secrecy couldn't be maintained which made the enterprise vastly more complicated. Philip ultimately combined Parma's plan with that of Santa Cruz, initially entertaining a triple attack, starting with a diversionary raid on Scotland, while the main Armada would capture either the Isle of Wight or Southampton to establish a safe anchorage in The Solent. Farnese would then follow with a large army from the Low Countries crossing the English Channel.
The appointed commander of the naval forces of the Armada was the highly experienced Marquis of Santa Cruz while Alexander Farnese would be in command of the invasion forces. Unfortunately, Santa Cruz died in February 1588 and the Duke of Medina Sidonia, a high-born courtier, took his place. While a competent soldier and distinguished administrator, Medina Sidonia had no naval experience. He wrote to Philip expressing grave doubts about the planned campaign, but his message was prevented from reaching the King by courtiers on the grounds that God would ensure the Armada's success.
Execution
Prior to the undertaking, Pope Sixtus V allowed Philip to collect crusade taxes and granted his men indulgences. The blessing of the Armada's banner on 25 April 1588, was similar to the ceremony used prior to the Battle of Lepanto in 1571. On 21 July 1588 (N.S), the Armada set sail from Lisbon and headed for the English Channel. When it left Lisbon, the fleet was composed of 141 ships, 10,138 sailors and 19,315 soldiers, and bore 1,500 brass guns and 1,000 iron guns. The full body of the fleet took two days to leave port.
The Armada was delayed by bad weather. Storms in the Bay of Biscay along the Galician coast forced four galleys and one galleon to turn back, and other ships had to put in to A Coruña for repairs, leaving 137 ships that sailed for the English Channel. Nearly half of the ships were not built as warships and were used for duties such as scouting and dispatch work, or for carrying supplies, animals and troops. It included 24 purpose-built warships, 44 armed merchantmen, 38 auxiliary vessels and 34 supply ships. These figures do not include eight that were unaccounted for. Other historians have done further research; Neil Hanson, Robert Hutchinson, Colin Martin and Geoffrey Parker all researched the Armada ships that had returned, coming to the same conclusion of between 44 and 51 ships being lost overall, with more detailed breakdowns in the number of ships that set sail along with their fate. That figure represents a third of the fleet having been sunk, captured, wrecked, or scuttled. American historian Garrett Mattingly noted that only 66 ships returned to Spain, with another returning later in the year. The losses did not include the smaller vulnerable ships like the pataches and zarbas, of which around seventeen were lost. Even though most of the ships had returned, many of them were severely damaged from either the storms or English gunfire. One hulk, the , sank after they had cast anchor in Santander, and the was accidentally burned within a few days of entering San Sebastian. In addition the severely damaged galleons and were broken up, the guns and the timber being sold off. As many as half of the fleet were unfit for further service and as a result a number were scuttled, broken up or left to rot.
Furthermore, Spanish sources state that no more than 11,000 perished. Philip's administrators, bureaucrats and secretaries documented, dated and filed everything that went on in all corners of the Spanish empire, and all those records are still kept in the National Archives of Spain and the Escorial. The number of men lost was extracted from the paymaster distribution lists. A detailed analysis of the human cost of the campaign reveals that 25,696 men left Coruña and 13,399 returned.
Even after arrival the men were near death from disease, as the conditions were very cramped, and most of the ships had run out of food and water. More Armada survivors later died in Spain or on hospital ships in Spanish harbours from diseases contracted during the voyage. A large number of prominent Spanish commanders also died, many after having arrived in port. Vice Admiral of the fleet and commander of the Guipuzcoa Squadron, Miguel de Oquendo suffering from battle wounds and a fever, died at Coruña two days after arriving. Another was the Biscayan squadron commander Juan Martínez de Recalde, who also succumbed the same way. The Duke of Medina Sidonia also fell ill on his return and nearly succumbed; he was not blamed by Philip, who allowed him to return home to convalesce. Hutchinson claimed that the number of survivors was just over 50% but these numbers however do not include the Portuguese, the Neapolitans and the galley slaves. while Hanson claimed that fewer than 10,000 men (38%) survived the expedition.
English Counter-Armada
The following year the English with Dutch conscripts launched the Counter Armada under Sir Francis Drake and Sir John Norris with three tasks:
Destroy the battered Spanish Atlantic fleet, which was being repaired in ports of northern Spain
Make a landing at Lisbon, Portugal, and raise a revolt there against King Philip II (Philip I of Portugal) installing the pretender Dom António, Prior of Crato to the Portuguese throne
Take the Azores if possible so as to establish a permanent base.
None of the objectives were achieved. The attempt to restore the Portuguese Crown from Spain was unsuccessful, and the opportunity to strike a decisive blow against the weakened Spanish Navy was lost. The expedition depleted the financial resources of England's treasury, which had been carefully restored during the long reign of Elizabeth I. Through this lost opportunity, Philip was able revive his navy the very next year, sending 37 ships with 6,420 men to Brittany where they established a base of operations on the Blavet river. The English and Dutch ultimately failed to disrupt the various fleets of the Indies despite the great number of military personnel mobilized every year. Thus, Spain remained the predominant power in Europe for several decades.
Course of the war
During the course of the war, the Spanish struggled to gain control of the English Channel or stop the English intervention in Flanders or English privateer transatlantic raids. From their base in Brittany, Spanish corsairs did make several incursions on the English coast and plundered English and Dutch ships. The Spanish launched a number of small scale attacks such as the Raid on Mount's Bay in Cornwall on 26 July 1595, where over two days, Penzance, Newlyn, Mousehole, and Paul were raided and torched. Another smaller raid on Cawsand bay, also in Cornwall, took place the following year but ended in failure. In June 1596, England and the United Dutch Provinces sent a second Armada to Spain, where they seized and held Cadiz for two weeks causing economic losses, but failed to seize the treasure fleet. After this, three more armadas were sent by Spain – the second sent in 1596 (126–140 ships) was scattered by a storm, as was the third sent the following year (140 ships), with a number captured or sunk by the English fleet. The last Armada (33 ships) sent in October 1601 to Ireland, ended with the surrender at Kinsale three months later. The conflict then wound down with diminishing military actions, finally ending with the signing of the Treaty of London in August 1604.
Technological revolution
The Spanish had 117 ships to go up against 200+ English ships. The opposing forces were experienced in completely different fighting styles. The Spanish style can be studied from the Battle of Lepanto. Their tactics were to fire one cannon volley, ram and grapple the enemy ship, board, then engage in hand-to-hand combat. In contrast, the English style was taking advantage of the wind (the "weather gage") and line-to-line cannon fire from windward, which exposed the opponent ship's hull and rudder as targets. Also instilled was the use of naval cannon to damage enemy ships without the need to board. Until then, the cannon had played a supporting role to the main tactic of ramming and boarding enemy ships. The failure of the Spanish Armada vindicated the English strategy and caused a revolution in naval tactics. The English also had the advantage of fighting close to home which they could be easily and frequently get resupplied so as not to be weighed down, unlike the Armada ships which were loaded with all the materiel needed for their invasion force to wage a ground based war. Nevertheless, when the fleets actually came to blows at the battle of Gravelines, the Armada was out numbered 10:1, and during the 8-hour fight, the English managed to sink one carrack and forced two galleons, a pinnace and an armed merchant to run aground. Despite those odds, not once did the Armada turn away from a fight; each time it challenged the English fleet, the latter raised its sails to keep its distance. Furthermore, after the final engagement with the English fleet, the Spanish fleet sailed away retaining its ability to effectively wage war.
Most military historians hold that the battle of Gravelines reflected a lasting shift in the balance of naval power in favour of the English, in part because of the gap in naval technology and cannon armament which continued into the next century. In the words of historian Geoffrey Parker, by 1588, "the capital ships of the Elizabethan navy constituted the most powerful battlefleet afloat anywhere in the world". The English navy yards were leaders in technical innovation, and the captains devised new battle formations and tactics. The sleeker and more manoeuvrable full-rigged ship, with ample cannon, was one of the greatest advances of the century and permanently transformed naval warfare.
English shipwrights introduced novel designs, first demonstrated in the in 1570 and the in 1573, that allowed the ships to sail faster, manoeuvre better, and carry more and heavier guns. Whereas before warships had tried to grapple with each other so soldiers could board the enemy ship, they were able to stand off and fire broadside cannonades that could sink the vessel. English ships and seamanship had foiled the invasion. The English also benefited from Spain's unworkable strategy that required coordination between the invasion fleet and the Spanish army on shore yet didn't seem to have learned from that mistake since they attempted the same tactic in Portugal the very next year; the English army under Norris' command marching on Lisbon expecting Drake to simultaneously attack the city with his ships. The outdated design of the Spanish cannon meant that they were much slower in reloading in a close-range battle, allowing the English to take control. Spain still had numerically larger fleets, but England was catching up.
Legacy
In England, the battle was followed by the distribution of flyers, pamphlets, the striking of victory medals, and numerous joyous celebrations. The victory prompted a huge David vs Goliath propaganda offensive, and its exploitation boosted national pride which lasted for years. Elizabeth's legend persisted and grew long after her death. It also may have given heart to the Protestant cause across Europe and the belief that God was behind the Protestants. This was shown by the striking of commemorative medals that bore variations on the inscription, "1588. Flavit Jehovah et Dissipati Sunt" – with "Jehovah" in Hebrew letters ('God blew, and they are scattered'), or 'He blew with His winds, and they were scattered'. There were also more lighthearted medals struck, such as the one with the play on the words of Julius Caesar: Venit, Vidit, Fugit ('he came, he saw, he fled'). The wind that scattered the Armada has been called the Protestant Wind, a phrase also used for later invasions of England that failed.
The memory of the victory over the Armada was evoked during both the Napoleonic Wars and the Second World War, when Britain again faced a substantial danger of foreign invasion. During the Battle of Britain RAF fighter pilots attracted world attention as the "new Elizabethans". The Armada Memorial in Plymouth was constructed in 1888 to celebrate the tercentenary of the defeat of the Spanish Armada.
One of the greatest finds of the Spanish Armada was the remains of the wreck of La Girona, found by a team of Belgian divers off the coast of Portballintrae in 1968. It was the greatest treasure salvaged up until that time. Gold and silver coins, jewelry, armaments and other objects are on permanent display at the Ulster Museum (part of the National Museums of Northern Ireland) in Stranmillis in Belfast.
Historiography
For 150 years, writers relied heavily on Augustine Ryther's translation of Petruccio Ubaldini's Expeditionis Hispaniorum in Angliam vera Descriptio (A discourse concerninge the Spanishe fleete inuadinge Englande in the yeare 1588) (1590), which argued that God decisively favoured the Protestant cause. In the 17th century, William Camden additionally pointed to elements of English nationalism and the private enterprise of the sea dogs. He also emphasized that the Duke of Medina Sidonia was an incompetent seaman. In the 18th century, David Hume praised the leadership of Queen Elizabeth. However, the Whig historians, led by James A. Froude, rejected Hume's interpretation and argued that Elizabeth was vacillating and almost lost the conflict by her unwillingness to spend enough to maintain and supply the Royal Navy's fleet of ships. Scientific modern historiography came of age with the publication of two volumes of primary documents by John Knox Laughton in 1894. This enabled the leading naval scholar of the day, Julian Corbett, to reject the Whig views and turn attention to the professionalization of the Royal Navy as a critical factor. Twentieth-century historians have focused on technical issues, such as the comparative power of English and Spanish naval guns and the degree of credit for naval battle tactics that is owed to Francis Drake and Charles Howard. Inclement weather in the English Channel and on the oceans at the time has always been cited as a major factor to the outcome. Historian Knerr has reviewed the main trends in historiography over five centuries.
Notable participants
William Adams served on the Richarde Dyffylde, a resupply ship during the campaign. In 1600, he was the first Englishman to reach (and settle in) Japan via the Dutch United East India Company (VOC) becoming one of the first of few Western samurai.
Lope de Vega, one of the key figures in the Spanish Golden Age of Baroque literature, and one of the most prolific authors in the history of literature, served in the ship during the Spanish Armada.
In popular culture
The Armada has often featured in fictional accounts of the reign of Elizabeth I. Examples are:
The Battle of Gravelines and the subsequent chase around the northern coast of Scotland form the climax of Charles Kingsley's 1855 novel Westward Ho!, which in 1925 became the first novel to be adapted into a radio drama by BBC.
John Brunner's 1962 science fiction novel Times Without Number depicts an alternate history where the Spanish Armada prevailed against England, leading to a global Spanish empire.
The fifth episode of the BBC series Elizabeth R is an account of the defeat of the Armada.
The 2007 film Elizabeth: The Golden Age contains a heavily fictionalized retelling of the Spanish Armada and the Battle of Gravelines.
See also
Armada Memorial
Armada Tapestries
Invisible armada
The Armada Service
The English Mercurie
Notes
References
Corbett, Julian S. Drake and the Tudor Navy: With a History of the Rise of England as a Maritime Power (1898) online edition vol. 1; also online edition vol. 2
Cruikshank, Dan: Invasion: Defending Britain from Attack, Boxtree Ltd, 2002
Froude, James Anthony. The Spanish Story of the Armada, and Other Essays (1899), by a leading historian of the 1890s full text online
Kilfeather T. P.: Ireland: Graveyard of the Spanish Armada, Anvil Books Ltd, 1967
Knerr, Douglas. "Through the "Golden Mist": a Brief Overview of Armada Historiography." American Neptune 1989 49(1): 5–13.
Martin, Colin (with appendices by Wignall, Sydney): Full Fathom Five: Wrecks of the Spanish Armada (with appendices by Sydney Wignall), Viking, 1975
Parker, Geoffrey. "Why the Armada Failed." History Today 1988 38 (May): 26–33. . Summary by leading historian.
Pierson, Peter. Commander of the Armada: The Seventh Duke of Medina Sidonia. (1989). 304 pp.
Rasor, Eugene L. The Spanish Armada of 1588: Historiography and Annotated Bibliography. (1992). 277 pp.
Rodger, N. A. M. The Safeguard of the Sea: A Naval History of Britain 660–1649 vol 1 (1999) 691 pp; excerpt and text search
Rodriguez-Salgado, M. J. and Adams, Simon, eds. England, Spain, and the Gran Armada, 1585–1604 (1991) 308 pp.
Thompson, I. A. A. "The Appointment of the Duke of Medina Sidonia to the Command of the Spanish Armada", The Historical Journal, Vol. 12, No. 2. (1969), pp. 197–216. in JSTOR
Alcalá-Zamora, José N. (2004). La empresa de Inglaterra: (la "Armada invencible" : fabulación y realidad). Taravilla: Real Academia de la Historia
Further reading
Graham, Winston. The Spanish Armadas (1972; reprint 2001)
Howarth, David. The Voyage of the Armada: The Spanish Story (1981).
Kilfeather T. P. Ireland: Graveyard of the Spanish Armada (Anvil Books, 1967)
McDermott, James. England & the Spanish Armada: The Necessary Quarrel (1990)
McKee, Alexander. From Merciless Invaders: The Defeat of the Spanish Armada. Souvenir Press, London, 1963. Second edition, Grafton Books, London, 1988.
Mattingly, Garrett. The Defeat of the Spanish Armada (1959)
Padfield, Peter. Armada: A Celebration of the Four Hundredth Anniversary of the Defeat of the Spanish Armada, 1588–1988. Gollancz (1988).
Parker, Geoffrey Mariner's Mirror. 'The Dreadnought Revolution of Tudor England', 82 (1996): pp. 269–300.
Wernham A. B. The Return of the Armadas: the Later Years of the Elizabethan War against Spain, 1595–1603,
Whiting J. R. S. The Enterprise of England: The Spanish Armada (1988) Sutton Publishing (1995)
External links
The Story of the Tobermory Spanish Galleon
English translation of Francisco de Cuellar's account of his service in the Armada and on the run in Ireland
Elizabeth I and the Spanish Armada – a learning resource and teachers notes from the British Library
The story of the Armada battles with pictures from the House of Lords tapestries
Conflicts in 1588
Naval battles of the Anglo-Spanish War (1585–1604)
1588 in Europe
1588 in England
Tudor England
History of the Royal Navy
Maritime history of England
Invasions of England
Invasions by Spain
1588 in the Spanish Empire
|
65228
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%202980
|
NGC 2980
|
NGC 2980
Об'єкти NGC
Секстант (сузір'я)
Галактики
|
15429587
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Veyras%2C%20Ard%C3%A8che
|
Veyras, Ardèche
|
Veyras, Ardèche
Veyras is a commune in the Ardèche department in southern France.
Population
See also
Communes of the Ardèche department
References
Communes of Ardèche
Ardèche communes articles needing translation from French Wikipedia
|
2838063
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BA-%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F
|
Пйонтек-Мали-Кольонія
|
Пйонтек-Мали-Кольонія — село в Польщі, у гміні Ставішин Каліського повіту Великопольського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Каліського воєводства.
Примітки
Села Каліського повіту
|
2745253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BB%D1%87%D0%B8%D1%87%D1%96
|
Белчичі
|
Белчичі — населений пункт у Хорватії, у Загребській жупанії у складі міста Ястребарсько.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 91 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 10,35 °C, середня максимальна – 24,32 °C, а середня мінімальна – -6,07 °C. Середня річна кількість опадів – 1050 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
108456
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Perry%20Park%2C%20Colorado
|
Perry Park, Colorado
|
Perry Park, Colorado
Perry Park is an unincorporated community and a census-designated place (CDP) located in Douglas County, Colorado, United States. The CDP is a part of the Denver–Aurora–Lakewood, CO Metropolitan Statistical Area. The population of the Perry Park CDP was 1,932 at the United States Census 2020. The Perry Park Metropolitan District and the Perry Park Water & Sanitation District provide services. The Larkspur post office (Zip Code 80118) serves the area.
History
The Perry Park area was originally inhabited by the Ute, Kiowa, Arapaho and Cheyenne Native American tribes. It was not settled by American immigrants until the 1858 Pike's Peak Gold Rush near present-day Colorado Springs. Then ranchers such as Ben Quick and George Ratcliffe began settling in the area. In 1870 John D. Perry, president of the Kansas Pacific Railroad, visited Colorado and purchased the "Pleasant Park" that would eventually be named Perry Park. Mr. Perry's son, Charles, became a permanent resident of the ranch and raised short-horn cattle in the area until his death in 1876. Charles Perry died as a result of being kicked by a horse on the ranch. In 1888 John Perry, along with a number of other investors created the Red Stone Town, Land, & Mining Company which attempted to turn Pleasant Park into a resort destination. A dam was constructed, creating Lake Wauconda. A large hotel was built southwest of the lake.
One of the investors, Charles Roberts, built one of the only homes in the new development along the shores of Lake Wauconda (even though the entire area surrounding the lake was platted for home development). The Roberts home—the Manor House—is now the clubhouse for Perry Park Country Club.
Attempts to extend the railroad running through Larkspur directly into the park failed and the resort failed to prosper. Land deed problems contributed to the failure of the resort since many parcels of land could not be legally traced to the owners. The ranch changed hands many times in the early to mid-1900s. The hotel was eventually destroyed by fire.
Perry Park Ranch
In 1967, Lee Stubblefield (a retired Air Force officer) purchased the ranch for $2,000,000 and formed the Colorado Western Development Company. Mr. Stubblefield platted the current layout of Perry Park Ranch. The Perry Park Country Club was also developed during this time and opened in 1971. The platted area within the park continues to be developed by outside real estate investors and future residents. As platted lots become improved with roads and utilities (initiated and paid for by lot owners), homes are permitted to be built.
Geography
Perry Park is located in south-central Douglas County at the foot of the Rampart Range, the eastern edge of the Rocky Mountains in this area. It is southwest of Castle Rock, the Douglas County seat. Perry Park Ranch is known for the dramatic array of 'red rock' sandstone rock formations. They are part of the Fountain Formation, which is found along the eastern mountain face of the Front Range. The Pike National Forest and Rampart Range neighbor the community to the west.
The Perry Park CDP has an area of , including of water.
Demographics
The United States Census Bureau initially defined the for the
Education
The Douglas County School District serves Perry Park.
Area events
The Colorado Renaissance Festival, at Larkspur, is an annual summer event in the area.
See also
Outline of Colorado
Index of Colorado-related articles
State of Colorado
Colorado cities and towns
Colorado census designated places
Colorado counties
Douglas County, Colorado
List of statistical areas in Colorado
Front Range Urban Corridor
North Central Colorado Urban Area
Denver-Aurora-Boulder, CO Combined Statistical Area
Denver-Aurora-Broomfield, CO Metropolitan Statistical Area
References
External links
Perry Park Metropolitan District
Perry Park Water & Sanitation District
Perry Park Country Club
Douglas County website
Douglas County School District
Census-designated places in Douglas County, Colorado
Census-designated places in Colorado
Denver metropolitan area
Unincorporated communities in Douglas County, Colorado
Unincorporated communities in Colorado
|
127969
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Morphou
|
Morphou
|
Morphou (or ) is a town in the northwestern part of Cyprus, under the de facto control of Northern Cyprus. It is the administrative center of the Güzelyurt District of Northern Cyprus. Having been a predominantly Greek Cypriot community before the 1974 Turkish invasion of Cyprus, the town is now inhabited by Turkish Cypriots.
With a population of 18,000 people, the town is famous for its oranges, apples, vegetables, grapefruit and melons. A large proportion of the citrus fruits are exported and the remainder are turned into fruit juice and canned for local consumption and export. Morphou is also famous for its annual Orange Festival, which is a major event lasting two weeks.
History
Morphou was founded by Spartans who brought with them the worship of Aphrodite. In the Middle Ages, the city was referred to as Morphou but also Theomorphou. In the 14th and 15th centuries, Morphou hosted royal casalia, where the profitable cultivation of sugar took place with the encouragement of the kings of Cyprus. The Morphou area grew more than half of Cyprus citrus fruits. In 16th and 17th centuries, during Ottoman period, Morphou was famous for its export of linen.
Between 1907 and 1948, Morphou was one of the prominent stations of the Cyprus Government Railway.
In the wake of the intercommunal violence called "Bloody Christmas", the majority of the Turkish Cypriot population fled the town in January 1964, though one-third remained. As a result of the Turkish invasion of Cyprus in 1974, all of the Greek Cypriots of Morphou fled to the south of the island, and Morphou was inhabited by displaced Turkish Cypriots from the south. These people hailed from various villages in the Paphos district and the town of Paphos, though there were some who came from Limassol and the villages around it. This turned Morphou into a refugee town.
The agriculture in Morphou is expected to be boosted via the increase in irrigated farming by the help of the water pipe-line from Turkey.
Population
Before 1974, Morphou was an almost entirely Greek Cypriot community. According to the 1960 population census it was inhabited by 6480 Greek Cypriots, 123 Turkish Cypriots and 32 Maronites.
The population of Morphou increased slightly from 2006 to 2011. In 2019, State Planning Organization of Northern Cyprus recorded a population of 24,070 for Morphou.
Mahalle
İsmet Paşa, Lala Mustafa Paşa and Piyale Paşa are quarters (mahalle) of Morphou.
Education
In 2005, a Turkish state university, Middle East Technical University, opened its Northern Cyprus campus in Morphou, after the invitation of the Turkish and Turkish-Cypriot governments in 2000.
In 2016, another university called Cyprus Health and Social Sciences University was established as a private university in the center of Morphou (Guzelyurt) City.
Twin towns – sister cities
Morphou is twinned with:
Manisa, Turkey
Culture
The town is known for the annual Morphou Orange Festival, which has been organized by the municipality since 1977. The festival features local and Turkish singers and bands (the 2015 festival included many bands and singers including Model, Pinhani and SOS), modern and Latin dance shows, plays, fashion shows, traditional music and dance shows, sports competitions in several fields including football and darts and acrobatic shows. Along with the festival, the town annually hosts an Open Golf Tournament.
The town is home to two museums: the Icon Museum at the St Mamas Church and the Morphou History of Natural History and Archaeology. The latter is home to several specimens of native species that lived in Cyprus in different periods, as well as antiquities from the Neolithic Age to the Byzantine period. The St Mamas Church still annually hosts a Greek Cypriot liturgy. Bandabuliya (the closed market) is an important commercial center and was built in the 1930s in the British colonial architecture.
The town is the home of Binatlı Yılmaz S.K., a football club that spent the 2014-15 season in the KTFF 1. Lig, the second highest division. They finished the season in the third place and achieved promotion into the Süper Lig. The town is also home to Baf Ülkü Yurdu S.K., which will play in the 1. Lig in the 2015-16 season.
The municipality also runs the Morphou City Theater, a theatrical group that regularly puts on performances. The Morphou Theater Days are organized annually with the participation of the City Theater and other theaters from Northern Cyprus and Turkey. The organization reached 5000 viewers in 2014.
Church
It contains one of the many churches in the country dedicated to St. Mamas, popularly believed to have lived as a hermit in a cave near Morphou. According to local legend, he was a hermit living in very poor circumstances and when the authorities tried to tax him, he evaded them. Soldiers were sent out and captured him but on the way back to town, he saw a lion attacking a lamb, escaped the soldiers, saved the lamb, jumped on the lion's back and in that way came to town. His bravery earned him exemption from tax, hence his traditional attribute.
The church is an icon museum now.
Notable People from Morphou
Saint Philoumenos (Hasapis) of Jacob's Well
Climate
Morphou has a borderline Mediterranean climate/semi-arid climate as the rest of the island where summers are hot and dry, and winters are cool and wet.
References
Populated places in Güzelyurt District
Municipalities in Nicosia District
Municipalities of Northern Cyprus
|
509134
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0
|
Фактура
|
Фактура (побудова) живописі вона відіграє допоміжну роль.
Особливості побудови та оздоблення поверхні предмета.
Фактура у живописі та архітектурі — своєрідність художньої техніки.
Фактура (Лат. Factura — пристрій, будова) — збірний спосіб оформлення багатоголосої музичної композиції в одному з (багатоголосних) музичних складів.
Рахунок за проданий товар із зазначенням його кількості та вартості.
Див. також
текстура
Примітки
Посилання
|
1655313
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Fg
|
Fg
|
Fg
fg — одна зі стандартних утиліт POSIX-систем, службовців для управління процесами. Команда дозволяє відновити роботу припиненого процесу або вивести його з фонового режиму.
Приклад використання
Найчастіше команда використовується для виведення всіх фонових і призупинених процесів:
fg
Для того, щоб «розбудити» процес, слід передати команді один параметр:
fg %job
де job — id процесу.
Посилання
fg. run jobs in the foreground — Commands & Utilities Reference, The Single UNIX® Specification, Issue 7 from The Open Group.
Linux and Unix fg command.
Утиліти
POSIX
Статті з прикладами коду мовою Bash
|
53088509
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2017%E2%80%9318%20Bundesliga
|
2017–18 Bundesliga
|
2017–18 Bundesliga
The 2017–18 Bundesliga was the 55th season of the Bundesliga, Germany's premier football competition. It began on 18 August 2017 and concluded on 12 May 2018. The fixtures were announced on 29 June 2017.
Following an offline test phase in the previous season, the video assistant referee system was used for the first time in the Bundesliga on a trial basis following approval from IFAB.
Bayern Munich were the defending champions and won their 27th Bundesliga title on 7 April with five games to spare, winning a sixth consecutive title for the first time in their history. 1. FC Köln and Hamburger SV were relegated at the end of the season, with Hamburg therefore losing their status as the only ever-present team in Bundesliga history.
Summary
One of the managerial changes before the start of the season was at Borussia Dortmund, who had finished third the previous season. After sacking Thomas Tuchel, they hired the Dutchman Peter Bosz in June 2017, after he had led Ajax to the 2017 UEFA Europa League Final. Dortmund were also the German club involved in the biggest transfer of the summer, selling young French forward Ousmane Dembélé to Barcelona for an initial €105 million. Meanwhile, reigning champions Bayern Munich prepared for the season by breaking the league's transfer record in their purchase of French midfielder Corentin Tolisso from Lyon for €41.5 million.
On 28 September 2017, Bayern sacked manager Carlo Ancelotti amidst reports of player unrest, despite the club sitting in third place. He was replaced by Jupp Heynckes in his fourth spell at the club. On 28 October, a 2–0 win over RB Leipzig put Bayern on top of the table for the first time in the season. In December, Dortmund sacked Bosz with the team in seventh, and replaced him with the Austrian Peter Stöger who himself had recently been dismissed by winless bottom team 1. FC Köln.
In the January 2018 transfer window, Dortmund lost the season's second-top scorer, Gabonese forward Pierre-Emerick Aubameyang, who moved to Arsenal for a €63 million fee. They replaced him by bringing in Chelsea's Michy Batshuayi on loan. From December to February, Bayern went on a 10-match winning streak that ended with a goalless draw with Hertha BSC at the Allianz Arena, and managed 13 unbeaten until a 1–2 loss at Leipzig on 18 March.
Dortmund remained unbeaten for 12 games between December and 31 March, when they lost 0–6 away to Bayern. Schalke 04, who finished only 10th the previous season, were in the top 3 for most of the season. They were unbeaten for 11 games between September and January, putting together six consecutive victories in February and March before a 2–3 loss at bottom team Hamburg.
Bayern won their 27th Bundesliga and 28th German title (6th consecutive) on 7 April 2018, with five games left to play after defeating fellow Bavarian club FC Augsburg 4–1. Three weeks later, Köln were the first team relegated after a 2–3 loss to SC Freiburg. On 5 May, Schalke secured second place and a return to the Champions League for the first time in four years, with a 2–1 win at Augsburg. On the last matchday, 1899 Hoffenheim beat Dortmund 3–1 to finish ahead of the latter on goal difference at an all-time high third place and securing a spot in the Champions League group stage for the first time in their history. Following VfL Wolfsburg's 4–1 win over Köln, Hamburg were relegated from the Bundesliga for the first time in their history.
Bayern Munich's Robert Lewandowski was the league's top scorer for the third time, a record for a foreign player. He scored 29 goals, 14 more than second-placed Nils Petersen of Freiburg.
Teams
A total of 18 teams participated in this edition of the Bundesliga.
Team changes
Stadiums and locations
Personnel and kits
Managerial changes
League table
Results
Relegation play-offs
All times are UTC+2.
First leg
Second leg
VfL Wolfsburg won 4–1 on aggregate and therefore both clubs remain in their respective leagues.
Statistics
Top scorers
Hat-tricks
Clean sheets
Awards
Goal of the year (2017)
Sebastien Haller won that award for his goal for Eintracht Frankfurt.
References
External links
Bundesliga seasons
1
Germany
|
5007591
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%8C%D0%BE%D0%B2%20%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Золотарьов Євген Михайлович
|
Золотарьов Євген Михайлович
Євген Михайлович Золотарьов (селище імені Халтуріна Карлівського району, тепер Полтавського району Полтавської області — , місто Полтава) — радянський діяч, голова Кзил-Ординського облвиконкому, 1-й секретар Актюбинського обкому КП Казахстану. Депутат Верховної ради Казахської РСР 11—12-го скликань. Член Центральної контрольної комісії КПРС у 1990—1991 роках. Герой Соціалістичної Праці (13.12.1972).
Біографія
Народився в родині робітників. Навчався у Варварівській середній школі, Харківському технікумі підземного транспорту. У 1959 році закінчив зоотехнічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, здобув спеціальність вченого-зоотехніка.
У 1959—1960 роках — старший зоотехнік підрозділу МВС УРСР Полтавської області. У 1960—1961 роках — головний зоотехнік радгоспу «Новосанжарський» Новосанжарського району Полтавської області.
Член КПРС з 1961 року.
У 1961 році направлений на цілинні землі Казахської РСР. У 1961—1963 роках — головний зоотехнік радгоспу «Підлісний» Шортандинського району Акмолинської (Цілиноградської) області, директор радгоспу «Андріївський» Шортандинського району Цілиноградської області.
У 1963—1968 роках — начальник Цілиноградського районного сільськогосподарського управління Казахської РСР.
У 1968 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС.
У 1968—1970 роках — голова виконавчого комітету Цілиноградської районної ради депутатів трудящих.
У 1970—1985 роках — 1-й секретар Цілиноградського районного комітету КП Казахстану Цілиноградської області.
У 1985 році — начальник Цілиноградського обласного сільськогосподарського управління.
У 1985—1987 роках — 2-й секретар Кзил-Ординського обласного комітету КП Казахстану.
У 1987 — червні 1989 року — голова виконавчого комітету Кзил-Ординської обласної ради народних депутатів.
7 червня 1989 — 7 вересня 1991 року — 1-й секретар Актюбинського обласного комітету КП Казахстану.
Одночасно в січні 1990 — лютому 1992 року — голова Актюбинської обласної ради народних депутатів.
У 1992 році повернувся до України. У 1992—1996 роках — заступник генерального директора асоціації «Полтава-Цукор».
У 1996—1998 роках — керівник торгово-економічної місії при Посольстві України в Казахстані.
У 1999—2001 роках — заступник генерального директора асоціації «Полтава-Цукор».
З травня 2001 року — генеральний директор асоціації «Полтава-Цукор».
Помер 30 червня 2015 року в місті Полтаві. Похований на Центральному міському цвинтарі Полтави.
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці (13.12.1972) — «за великі успіхи, досягнуті у збільшенні виробництва та продажу державі зерна, цукрових буряків, бавовни, інших продуктів землеробства та виявлену трудову доблесть на збиранні врожаю»
орден Леніна (13.12.1972)
орден Жовтневої Революції (3.03.1980)
три ордени Трудового Червоного Прапора (22.03.1966, 8.04.1971, 24.12.1976)
орден «Дружби народів»
п'ять медалей
три Почесні грамоти Верховної ради Казахської РСР
Почесна грамота та медаль Полтавської обласної ради (2001)
Примітки
Джерела
Ашимбаев Д. Кто есть кто в Казахстане. Издание 12. Алматы, 2012.
Золотарёв Е. Минувшего неугасимый свет. Астана, 2009.
Члени КПРС
Дипломати України XX століття
|
1545339
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%82%20%D0%95%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%87
|
Халіт Ергенч
|
Халіт Ергенч(30 квітня 1970 року, Стамбул) — турецький танцівник та актор, відомий за роллю султана Сулеймана в турецькому серіалі Величне століття.
Біографія
Народився у сім'ї актора Саїта Ергенча. По закінченню 1989 року середньої школи вступив до Стамбульського технічного університету на факультет суднобудування. Однак вже через рік залишив технічний університет і вступив до Університету мистецтв Мімар Сінан (Стамбул). Під час навчання працював оператором персональних комп'ютерів та маркетологом. Працював танцівником і беквокалістом у команді поп-співачки Айди Пеккан. Грав у мюзиклах. У кіно з 1996 р.
Одружений із актрисою Бергюзар Корель; має сина Алі 2010 р. н. 8 березня 2020 року народився другий син Хан.
Входить в топ-10 найоплачуваніших турецьких акторів кіно (гонорар за зйомку в одній серії «Величного століття» становить близько 115 тис. американських дол.).
Фільмографія
Нагороди та премії
Посилання
Сулейман — Халіт Ергенч
Халіт Ергенч на http://uatv.tv
Халіт Ергенч відмовився від мільйона доларів
Сулейман — Халіт Ергенч (Фото акторів серіалу)
Сторінка Халіта Ергенча.
Турецькі актори
Уродженці Стамбула
|
69427
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%206657
|
NGC 6657
|
NGC 6657
Об'єкти NGC
Ліра (сузір'я)
Галактики
|
2953430
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Городнянка (Сокульський повіт)
|
Городнянка (Сокульський повіт)
Городнянка — село в Польщі, у гміні Суховоля Сокульського повіту Підляського воєводства. Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Білостоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Сокульського повіту
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.