id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
8640572
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hrachia%20Nersisyan
|
Hrachia Nersisyan
|
Hrachia Nersisyan (24 November 1895 – 6 November 1961) was a Soviet-Armenian film actor. He was honoured with title of People's Artist of the USSR in 1956.
Nersisyan was born in Nicomedia, Ottoman Empire (modern-day Izmit, Turkey) and studied in Constantinople. He moved to the Soviet Union in 1923, and soon became a film actor.
Nersisyan's first credit was in Namus, a 1925 silent movie. Later credits include Pepo (1935), Zangezur (1938) (won Stalin Prize in 1941), David Bek (1944), The Song of First Love (1958) and Tjvjik (1961). Hrachiya Nersisyan continued acting until the end of his life. His work spanned over two dozen films, including several released posthumously.
Hrachia Nersisyan is buried at Komitas Pantheon in Yerevan city center.
References
External links
Hrachia Nersisyan's biography
Ethnic Armenian male actors
Armenians from the Ottoman Empire
Armenian male film actors
Armenian male silent film actors
Recipients of the Stalin Prize
Soviet male film actors
1895 births
1961 deaths
Burials at the Komitas Pantheon
|
432740
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%21FEST
|
!FEST
|
!FEST
"Холдинг емоцій «!FEST» — мережа концептуальних авторських ресторанів та напрямків, заснована у Львові 2007 року трьома підприємцями: Андрієм Худо, Дмитром Герасімовим та Юрком Назаруком.
Поява багатьох ресторанів мережі викликала дискусії у суспільстві (зокрема, щодо «Мазох-café» та «Криївка». Окрім власне ресторанного бізнесу, мережа також створила кілька атракцій. Так, наприклад, біля входу в «Мазох-café» встановили пам'ятник видатному львів'янину Леопольдові фон Захер-Мазоху.
Заклади мережі
Криївка. Перший заклад мережі «!ФЕСТ».
Дім Легенд (до 2019 року)
Мазох-café
Біля Діани
Гасова лямпа. Заклад присвячений винайденню гасової лампи в 1853 році саме у Львові. У ресторані знаходяться експонати близько 200 гасових ламп, а також копія оригіналу найпершого винаходу.
Старенький трамвай. Знаходиться у вагоні, точній копії вагонів львівського трамвая 1913 року.
Під Золотою Розою. Розташований на вулиці Староєврейській неподалік місця, де до 1942 року стояла синагога Золота Роза, у центральній частині Львова.
«Дуже висока кухня» Замовлення приймають безпосередньо кухарі. Гості обирають страву, не з меню, а поспілкувавшись з кухарем. Ресторан працює на стриху Венеційської кам'яниці на площі Ринок з грудня 2018-го року. В ресторані грає музика з вінілів через рупорну акустику, яку зробили та розробили львівські майстри Андрій та Леонід Фляки.
«Антикризова кнайпа» (закрита у 2008 році)
«Лівий Берег. Кнайпа-музей» Львівської опери (закритий у 2019 році) Перетворено на коктейль-бар Opera Underground з концептуальними коктейлями в унікальній подачі (є навіть VR-коктейль).
«Найдорожча ресторація Галичини». Відтворює атмосферу осередку обраних, масонської ложі. За автентичними традиціями, увесь персонал закладу — чоловіки. Найдорожча ресторація Галичини — це закрита для стороннього ока кнайпа. Найдорожча ресторація Галичини — це напівтемрява залів та таємні товариства. Найдорожча ресторація Галичини — це найбільші ціни Львова. А також масонська символіка, таємні символи, свічки та неймовірна вишуканість високого товариства.
«Львівська майстерня шоколаду». Виробляє шоколадні вироби ручної роботи з бельгійського шоколаду. Асортимент налічує 42 види цукерок, з них 16 видів трюфелів зі різними смаками, цукерки з марципаном, кремові начинки і горішки в шоколаді. В майстерні у Львові діє маленька кав'ярня, де можна скуштувати гарячого шоколаду і кави. На першому поверсі можна через скло спостерігати за процесом виробництва.. Єдиний із закладів !ФЕСТу, який працює також поза межами Львова, зокрема в Івано-Франківську, Житомирі, Ужгороді, Харкові (дві майстерні), Києві (дві майстерні), Чернігові, Одесі та у Кракові.. 17 грудня 2015 року, після відмови приймати російські рублі від т. зв. «мера» Донецька, закрилася «Львівська майстерня шоколаду»., яка знаходилася у центрі Донецька, за Драматичним театром, по бульвару Пушкіна, 16. Як розповів один із засновників холдингу Андрій Худо: «існування Майстерні шоколаду в період російської окупації в Донецьку — це готовий сюжет для гарного голлівудського фільму».. В київському закладі проводить свої заходи, зокрема «Посиденьки на Запусти» Молодіжний клуб Львівського товариства в Києві.
Львівська копальня кави
«Зеник-Митник. Пиво з дерунами»
Сендвіч-бар «Вар'яти» у форматі бістро.
Перша Львівська Грильова Ресторація М'яса та Справедливости. Розташована у дворі бернардинського монастиря. 2011 року після низки судів виконавча служба демонтувала літній майданчик ресторану, як незаконний.
Театр пива «ПРАВДА»
Реберня — ресторан відомий своїм монопродуктом, свинячими ребрами, які за концепцією їдять руками, без приборів. Перша Реберня — Реберня Під Арсеналом — відкрилась у Львові на вулиці Підвальній, у центрі міста, у травні 2016 року.Знаходиться на вулиці Підвальній, 5.
П'яна Вишня
Львівські пляцки. Перша міська пекарня сирників та штруделів.
Кафе-пекарня «Пошта на Друкарській». Зали кафе оздоблені колекцією старих листівок у кількості близько чотирьох тисяч. Для декору всюди розставлені раритетні телефонні апарати, старовинні поштові ваги. Відвідувачі можуть власноруч виготовити листівку й відправити авторський твір вказаному адресатові. У кафе відкрита кухня — за склом гості можуть спостерігати процес приготування страв. У меню фірмові пироги з різними начинками: фрукти, ягоди, сири, лосось, м'ясо. Серед напоїв є крафтове пиво, глінтвейн, різні сорти кави та домашні наливки.
Кнайпа «Пструг, хліб та вино». Відкрито 2012 року. Як і більшість закладів у Львові, має свою особливу історію. Згідно з нею це помешкання колишніх мешканців ратуші, яка завалилася 1826 року через тріщину внаслідок будівельних маніпуляцій. Руїни поховали під собою двох жовнірів, п'ятьох робітників та сурмача. З того часу сім'я сурмачів покинула вежу ратуші назавжди та оселилась поруч із помешканням львівського дзигармайстра в жидівській дільниці. Тут близько до ратуші та й безпечніше. Заробітки муніципальних працівників невеликі, тому довелось у вільний час зайнятись тим, що найкраще вміли робити. Дзигармайстер добре знається на вині та випікає найсмачніший у місті хліб. А сурмач з родиною готує в печі найсмачнішу карпатську форель, по-гуцульськи пструг.
Артцентр «Дзига»
Доставка
Холдинг має власну доставку з закладів мережі. Сервіс !FEST Доставка у Львові виник на запит ринку та бажання гостей закладу — поїсти улюблених страв вдома. Відтак в карантинних умовах Доставка почала привозити улюблені ребра та палянички з Реберні, а згодом — розширила асортимент іншими закладами, які користуються популярністю. Зокрема, жителі та гості Львова можуть замовити ребра з Реберні, бургери та пиво з Правди, шашлик з Першої львівської грильової ресторації м'яса та справедливості, сніданок з Дзиґи, рибу з Пструга, найліпшу вишневу настоянку П'яної Вишні та тортик з Grand Cafe Leopolis. Окрім цього, сервіс доставить вам напівфабрикати від ЇЖ та брендовані товари вищезазначених закладів.
Інші проєкти
«Авіація Галичини» (Aviatsiya Halychyny) — бренд одягу, натхненний новою українською армією. Бренд створено 2014 року, тоді це була невелика мануфактура в центрі Львова. Першими виробами на початку 2015 року, були поло про підрозділи української авіації з передбаченою нумерацією різних серій: Аеропорт Львів, Аеростат, 12 бригада (Змієборець), 114 бригада (Івано-Франківськ), 16 бригада (Бджола), Серафим, 7 бригада (Петро Франко), Мольфар.
Ідеологія такого брендування і оформлення полягала в створенні одягу про Україну, про цінності, про українську авіацію як частину нової української армії. Згодом стартап виріс у компанію з кількома цехами та різними лінійками одягу: дорослий, дитячий, зовнішній, мультифункціональний одяг.
Від початку створення автори вклали у бренд мотивацію — зробити «нову вишиванку»: тобто, надати одягу сучасної української ідентичності; відшити речі, які хочеться одягати і носити, і які говорять про відповідну систему цінностей. Одні з перших брендових поло створили Юрко Назарук, Данило Петрушенко (концепція), Христина Назарук (проектний менеджмент), Уляна Барабаш (дизайн одягу), Михайло Гірняк (графічний дизайн).
Примітки
Посилання
Програма лояльності «Локаль»
Офіційний сайт Холдингу емоцій «!ФЕСТ»
Офіційний сайт театру пива «ПРАВДА»
Офіційний сайт Львівської майстерні шоколаду
Міська пекарня сирників та штруделів «Львівські пляцки»
Офіційний сайт проекту Авіація Галичини
Ресторани Львова
2007 у Львові
Засновані в Україні 2007
|
5169373
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%D0%B5-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Високе-Українське
|
Високе-Українське (до 1946 року — Високе, ) — колишнє село у Бежівській волості Житомирського повіту Волинської губернії та Високівській (Високо-Українській) сільській раді Черняхівського району Волинської округи, Київської й Житомирської областей. У 1923—60 роках — адміністративний центр колишньої однойменної сільської ради.
Населення
За довідником 1885 року в селі мешкало 746 осіб, налічувалося 105 дворових господарств.
Відповідно до результатів перепису населення Російської імперії 1897 року, загальна кількість мешканців села становила 1 070 осіб, з них: православних — 1 061, чоловіків — 531, жінок — 539.
У 1906 році налічувалося 1 207 мешканців, дворів — 209, у 1923 році — 1 540 мешканців, дворів — 183.
Історія
Неподалік села виявлено поселення та поховання доби міді. Згадується з 1584 року. Відповідно до перепису податків Київського воєводства, у 1628 році Стефан Немирич платив з Високого від 3 димів. У 1648 році село також належало до Стефана Немирича. Згадується у люстрації Київського воєводства 1754 року як село Черняхівського замку, сплачувало з 60 дворів 9 злотих і 1,5 грошів до замку та 37 злотих і 16 грошів до скарбу.
У другій половині 19 століття — село Бежівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, за 20 верст від Житомира, за 9 верст від найближчої поштової станції у Черняхові, за 65 верст від найближчої залізничної станції Бердичів, західніше житомирсько-черняхівського тракту. Дерев'яну, на кам'яному підмурівку, церкву збудовано 1861 року за кошти вірян. При церкві 45 десятин сіножатей та 3 десятини ріллі. Дворів 113, вірян 908, римокатоликів-чехів — 139 осіб обох статей. До парафії приписана церква у Осниках, за 4 версти. Сусідня парафія — Забріддя (4 версти). Раніше в селі була філія католицької парафії Житомира. Чехи, які тут проживали, займалися хмелярством.
За довідником 1885 року — колишнє власницьке село Бежівської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Були церковна парафія, школа, заїзд.
У 1906 році — село Бежівської волості (7-го стану) Житомирського повіту Волинської губернії. Відстань до губернського та повітового центру, м. Житомир, становила 17 верст, від волосного центру, села Бежів — 8 верст. Найближче поштово-телеграфне відділення розміщувалося у Черняхові.
У 1923 році включене до складу новоствореної Високівської сільської ради, яка 7 березня 1923 року увійшла до складу новоутвореного Черняхівського району Житомирської (згодом — Волинська) округи, адміністративний центр ради. Розміщувалося за 12 верст від районного центру, містечка Черняхів.
7 червня 1946 року село перейменоване на Високе-Українське, відповідно сільська рада — на Високо-Українську. 29 червня 1960 року, відповідно до рішення Житомирського облвиконкому № 683 «Про об'єднання деяких населених пунктів в районах області», об'єднане із с. Високе.
Відомі люди
Заглада Надія Григорівна (1894—1977) — передовик сільського господарства, Герой Соціалістичної Праці.
Примітки
Посилання
Високе на мапі 1915 року
Колишні населені пункти Житомирської області
|
4909035
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%BD%20%28%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BE%29
|
Теслін (плато)
|
Теслін (плато)
Плато Теслін - субплато, що фізико-географічної частиною плато Юкон, на півночі Британської Колумбії, Канада, розташоване на північ від річки Накіна між озерами Атлін і Теслін.
Дивись також
Вулканічне поле Атлін
плато Нісутлін
Список літератури
Рельєф Канади
|
4775814
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%80%D1%96
|
Анарі
|
Анарі — сир з молочної сироватки, що виготовляється на Кіпрі. Анарі — менш відомий, ніж інші сорти місцевих сирів (наприклад, халумі), проте він набирає популярності завдяки спеціалізованим виставкам та фестивалям сирів; один із місцевих виробників Анарі отримав срібну медаль у 2005 році на всесвітньому заході World Cheese Awards, що проходив у Великій Британії..
При виробництві анарі використовується сироватка, що виділяється під час виготовлення інших сирів — зазвичай халумі або кефалотирі. Сироватка нагрівається до 65 градусів. Далі при цій температурі іноді додається невелика кількість молока (5-10%) для поліпшення якості сиру. Потім температура підвищується і при 80-85 градусах сир починає формуватися у вигляді невеликих шматочків..
Сорти
При найпростішому рецепті виготовлення, описаному вище, анарі має білий колір і дуже м'яку структуру, схожу на зернений сир і рикотту. Часто в сир додають сіль і потім сушать його на підігріві (у минулому при сушінні його залишали на сонці), тоді виходить дуже твердий сорт сиру, що довго зберігається.
Використання
Якщо анарі залишають м'яким, його термін придатності дуже невеликий. Місцеві мешканці їдять його на сніданок із сиропом або медом.
Бурекія - традиційна випічка на Кіпрі з начинкою з анарі (солоною або солодкою).
Анарі використовується при виготовленні чизкейків.
Тверді сорти анарі використовуються для гарнірів, з пастою або для приготування соусів.
Примітки
Кіпрська кухня
Сири з овечого молока
Сири з козячого молока
|
18657974
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Majdan%20Skrzyniecki
|
Majdan Skrzyniecki
|
Majdan Skrzyniecki is a village in the administrative district of Gmina Borzechów, within Lublin County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland. It lies approximately west of Borzechów and south-west of the regional capital Lublin.
References
Villages in Lublin County
|
1011370
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leo%20Burnett%20Worldwide
|
Leo Burnett Worldwide
|
Leo Burnett Worldwide, Inc., also known as Leo Burnett Company, Inc., is an American advertising company, founded on August 5, 1935, in Chicago by Leo Burnett.
In September 2002, the company was acquired by Publicis Groupe, the world's third largest advertising agency holding group and one of the largest agency networks.
History
Leo Burnett Company, Inc. was founded on August 5, 1935, in Chicago by Leo Burnett, who had three accounts to start. In 1944, the agency opened a branch office in New York City. In February 1967, the founder transferred all of his voting stock to a charitable organization. Billings were then "nearing $250 million".
On March 20, 1967, the agency completed its acquisition of D.P. Brother & Co. On June 8, 1971, the founder died at the age of 79.
On November 3, 1999, Burnett and D'Arcy Masius Benton & Bowles announced the creation of BDM. BDM was quickly renamed Bcom3. Roy Bostock was named chairman and Roger Haupt was named CEO.
In 2000, Leo Burnett Kreasindo Indonesia is founded. In September 2002, Bcom3 was acquired by Publicis Groupe.
Brazil-based independent advertising agency Tailor Made was acquired by Publicis in 2011 and merged with Leo Burnett Brazil to form Leo Burnett Tailor Made. At that time, clients included Fiat, Procter & Gamble, Emirates and Chrysler.
Andrew Swinand became CEO in 2017.
Clients
Foods
The Pillsbury Doughboy was created for the Pillsbury Company by Rudy Perz, a copywriter for Leo Burnett.
Agency employee Tom Rogers created the character Charlie the Tuna for StarKist Tuna. The ad campaign added the phrase "Sorry Charlie" to the American lexicon. StarKist still uses the spokesfish to represent the brand.
StarKist's relationship with the Leo Burnett Company began in 1958 and continued after Heinz bought StarKist in 1963. For Heinz, the agency produced a series of television ads emphasizing the thickness of their ketchup brand, including a memorable ad featuring the Carly Simon song "Anticipation".
The Jolly Green Giant and Sprout advertising icons came out of the agency. The Minnesota Valley Canning Company originally created the Jolly Green giant character as a large, cave-man looking character to draw attention to the size of their Le Sueur peas. The Leo Burnett agency was hired to make the Jolly Green Giant more friendly-looking. In 1972, the Jolly Green Giant was joined by Sprout to appeal to children.
Hamburger giant McDonald's began operations in India in 1996 and recruited Leo Burnett (India).
The agency created the Rolling Can commercial for Chef Boyardee in 2005. In it, a can of pasta jumps off a grocery store shelf and follows a little girl home.
Other products
In 1961, the agency created the "Dependability" campaign for the Maytag brand. The campaign featured actual consumer testimonials on the reliability of their appliances. The campaign evolved into a radio call-in show in Canada where an appliance repairman would offer advice to customers. In 1967, the 'Ol Lonely character debuted on television. Jesse White played the role of the lonely Maytag repairman until 1989 when he was replaced by actor Gordon Jump.
The agency guided Philip Morris (now part of Altria Group) in building Marlboro into a global brand, with an emphasis on manliness as typified by the image of the Marlboro Man on the American Frontier. Previously the brand was "a feminine brand."
Burnett created the popular brand mascot Morris the Cat for 9Lives cat food. Several dozen television commercials featuring the "finicky" eater were produced from 1969 until Burnett ended their relationship with parent company Heinz in 1994.
Controversy
Pokémon
In the English dub of the Pokémon: The Johto Journeys episode The Whistle Stop, originally aired December 2, 2000, the character James gets partially swallowed by his Victreebel, and while struggling utters garbled dialogue consisting of the phrase "Leo Burnett and 4Kids are the Devil!" backmasked. Eric Stuart, James' English voice actor at the time, later explained that this was in protest of the companies' decision to stop compensating Pokémon voice actors for the use of their audio clips in promos for the show. This scene was redubbed in later home releases.
North Face
In 2019, Brazilian-based subsidiary Leo Burnett Tailor Made engaged in product placement on Wikipedia, in which they placed images advertising The North Face products on Wikipedia, and advertised that they had done so in a video posted on YouTube. Once this was discovered, Wikipedia volunteers removed the images, and the Wikimedia Foundation released a statement condemning Leo Burnett Tailor Made's use of Wikipedia for product placement.
The North Face posted a response as a reply on Twitter, stating that they had ended the campaign and that "We believe deeply in Wikipedia’s mission and apologize for engaging in activity inconsistent with those principles."
See also
History of advertising
References
External links
Advertising agencies of the United States
Marketing companies established in 1935
Companies based in Chicago
Publicis Groupe
1935 establishments in Illinois
American subsidiaries of foreign companies
2002 mergers and acquisitions
Conflict-of-interest editing on Wikipedia
|
981885
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bjarmaland
|
Bjarmaland
|
Bjarmaland (also spelled Bjarmland and Bjarmia; ; , , Old Permic: ) was a territory mentioned in Norse sagas since the Viking Age and in geographical accounts until the 16th century. The term is usually seen to have referred to the southern shores of the White Sea and the basin of the Northern Dvina River (Vienanjoki in Finnish) as well as, presumably, some of the surrounding areas. Today, those territories comprise a part of the Arkhangelsk Oblast of Russia, as well as the Kola Peninsula.
Norse voyagers in Bjarmaland
According to the Voyage of Ohthere (c. 890 CE), the Norwegian merchant Ottar (Ohthere) reported to king Alfred the Great that he had sailed for 15 days along the northern coast and then southwards, finally arriving at a great river, probably the Northern Dvina. At the estuary of the river dwelt the Beormas, who unlike the nomadic Sami peoples were sedentary, and their land was rich and populous. Ohthere did not know their language but he said that it resembled the language of the Sami people. The Bjarmians told Ohthere about their country and other countries that bordered it.
Later, several expeditions were undertaken from Norway to Bjarmaland. In 920, Eric Bloodaxe made a Viking expedition, as well as Harald II of Norway and Haakon Magnusson of Norway, in 1090.
The best known expedition was that of Tore Hund, who, together with some friends, arrived in Bjarmaland in 1026. They started to trade with the inhabitants and bought a great many pelts, whereupon they pretended to leave. Later, they made shore in secret, and plundered the burial site, where the Bjarmians had erected an idol of their god Jómali. This god had a bowl containing silver on his knees, and a valuable chain around his neck. Tore and his men managed to escape from the pursuing Bjarmians with their rich bounty.
Identification
The name Bjarmaland appears in Old Norse literature, possibly referring to the area where Arkhangelsk is presently situated, and where it was preceded by a Bjarmian settlement. The first appearance of the name occurs in an account of the travels of Ohthere of Hålogaland, which was written in about 890.
The name Permians is already found in the oldest document of the Rus', the Nestor's Chronicle (1000–1100). The names of other Uralic tribes are also listed including some Samoyedic peoples as well as the Veps, Cheremis, Mordvin, and Chudes.
The place-name Bjarmaland was also used later both by the German historian Adam of Bremen (11th century) and the Icelander Snorri Sturluson (1179–1241) in Bósa saga ok Herrauðs, reporting about its rivers flowing out to Gandvik. It is not clear if they reference the same Bjarmaland as was mentioned in the Voyage of Ohthere, however. The name of the Bjarmian god Jómali is so close to the word for "god" in most Finnic languages that Bjarmians were likely a Finnic group. In fact, languages belonging to other language groups have never been suggested within serious research.
The Swedish cartographer Olaus Magnus located Bjarmaland in the Kola Peninsula in his Carta marina et descriptio septentrionalium terrarum (1539), while Swedish humanist Johannes Schefferus (1621–1679) identified it with Lappland.
Origin of the name: the Bjarmians
Bjarmians cannot be connected directly to any existing group of people living today, but it is likely that they were a separate group of Finnic speakers in the White Sea area. Toponyms and loan words in dialects in northern Russia indicate that Finnic speaking populations used to live in the area. Also Russian chronicles mention groups of people in the area associated with Finno-Ugric languages.
Accordingly, many historians assume the terms and to derive from the Uralic word perm, which refers to "travelling merchants" and represents the Old Permic culture. However, some linguists consider this theory to be speculative.
Recent research on the Uralic substrate in northern Russian dialects suggests that several other Uralic groups besides the Permians, lived in Bjarmaland, assumed to have included the Viena Karelians, Sami and Kvens. According to Helimski, the language spoken c. 1000 AD in the northern Archangel region, which he terms Lop''', was closely related to but distinct from the Sami languages proper. That would fit Ottar's account perfectly.
Bjarmian trade reached southeast to Bolghar, by the Volga River, where the Bjarmians also interacted with Scandinavians and Fennoscandians, who had ventured southbound from the Baltic Sea area.
Background
Modern historians suppose that the wealth of the Bjarmians was due to their profitable trade along the Northern Dvina, the Kama River and the Volga to Bolghar and other trading settlements in the south. Along this route, silver coins and other merchandise were exchanged for pelts and walrus tusks brought by the Bjarmians. In fact, burial sites in modern Perm Krai are the richest source of Sasanian and Sogdian silverware from Iran. Further north, the Bjarmians traded with the Sami.
It seems that the Scandinavians made some use of the Dvina trade route, in addition to the Volga trade route and Dnieper trade route. In 1217, two Norwegian traders arrived in Bjarmaland to buy pelts; one of the traders continued further south to pass to Russia in order to arrive in the Holy Land, where he intended to take part in the Crusades. The second trader who remained was killed by the Bjarmians. This caused Norwegian officials to undertake a campaign of retribution into Bjarmaland which they pillaged in 1222.
The 13th century seems to have seen the decline of the Bjarmians, who became tributaries of the Novgorod Republic. While many Slavs fled the Mongol invasion northward, to Beloozero and Bjarmaland, the displaced Bjarmians sought refuge in Norway, where they were given land around the Malangen fjord by Haakon IV of Norway in 1240. More important for the decline was probably that, with the onset of the Crusades, the trade routes had found a more westerly orientation or shifted considerably to the south.
When the Novgorodians founded Velikiy Ustiug, in the beginning of the 13th century, the Bjarmians had a serious competitor for the trade. More and more Pomors arrived in the area during the 14th and 15th centuries, which led to the final assimilation of the Bjarmians by the Slavs.
Later use
The collaborationist Quisling regime planned to build Norwegian colonies in Northern Russia, following a future success of Operation Barbarossa, and which were to be named Bjarmaland; but these plans never came to be.
See also
Ohthere of Hålogaland
Kvenland
Gardariki
Miklagard
Vinland
Serkland
SkrælingPanurus biarmicus and Biarmosuchus tener, species whose scientific names were created after the region
Kola Norwegians
Murman Coast
Viking expansion
Notes
References
Steinsland, G. & Meulengracht Sørensen, P. (1998): Människor och makter i vikingarnas värld.
Тиандер К.Ф. Поездки скандинавов в Белое море. [Voyages of the Norsemen to the White Sea'']. Saint Petersburg, 1906.
History of Scandinavia
Medieval Russia
Historical regions in Russia
Scandinavian folklore
Novgorod Republic
White Sea
Saga locations
Viking Age populated places
Exonyms
Old Norse
Barents Sea
History of Murmansk Oblast
History of the Arctic
Kingdom of Norway (872–1397)
Medieval Norway
Norway–Russia relations
Sámi history
Permians
|
8667993
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Antilopine%20kangaroo
|
Antilopine kangaroo
|
Antilopine kangaroo
The antilopine kangaroo (Osphranter antilopinus), also known as the antilopine wallaroo or the antilopine wallaby, is a species of macropod found in northern Australia: in Cape York Peninsula in Queensland, the Top End of the Northern Territory, and the Kimberley region of Western Australia. It is a locally common, gregarious grazer.
Taxonomy
The description of the species by John Gould was published in 1842, one of four new species of 'kangaroos' presented before the Zoological Society of London in 1841. The type location was given as Port Essington.
The author assigned the new species to the genus Osphranter,
a taxon later submerged as a subgenus of Macropus, and recognised an affinity with his earlier description of Macropus robustus (known as the common wallaroo or euro). A taxonomic restructuring in 2019, based on genetic analysis, promoted Osphranter back to genus level, redefining the antilopine kangaroo and the red kangaroo, among others, as species within the genus Osphranter.
The common names of the species include antilopine wallaroo, antilopine kangaroo and antilopine wallaby.
The specific epithet antilopinus was proposed by Gould for the resemblance of the fur to the African mammals known as antelopes. The descriptive "antilopine" or "antelope" kangaroo is sometimes substituted as the 'antilopine wallaroo', but in behaviour and habitat it is similar to the red, eastern grey and western grey kangaroos. Occupying a similar niche to the large and reddish Osphranter rufus in the woodlands of southern and eastern Australia, it is also referred to locally as the red kangaroo, though it is a different species.
Description
The antilopine kangaroo is a larger species of Osphranter, a genus of kangaroos and wallabies. They share many characteristics with others of the genus, but have longer and more slender limbs like the larger species of the genus. The fur is short, pale at the ventral side and grading to a reddish tan colour over the upper parts of the pelage. Females have similar coloration, although lighter and with greyish fur at the head and shoulders. A patch or stripe of paler coloured fur is seen at the lower part of the head, and a lighter colour at the inside and edge of the ear sharply contrasts with the darker fur colour of outer side. The paws of the front and hind legs are very dark, and contrast the lighter fur of the lower limb. Their tails are thickly covered in fur, a uniform width along its length, and a paler shade of the upper body colour. The bare skin of the rhinarium is black.
Measurements of the head and body combined is up to for males, with a tail to , and no longer than for females, whose tails are up to . Their standing height, from the crown of the head to the ground, is approximately . The female may weigh up to , and males may be over twice this weight at 49 kg.
The male's head shape, like the red kangaroo Osphranter rufus, resembles that of a mule.
The antilopine kangaroo is one of a few macropods to display sexual dimorphism, with the male being mostly a reddish colour above, and females being considerably greyer. It is one of the largest macropods, being only slightly smaller than the red kangaroo and the eastern grey kangaroo (Macropus giganteus).
Behaviour
Osphranter antilopinus forms social groupings whose males assert hierarchical dominance over one another. The numbers of each group may be up to 30 individuals, but these may be separate groups assembling as a response to threats from humans or dingoes.
The animal may be observed as individuals or with one or two others of the species, although these are assumed to indicate that others are in the immediate area. Seasonal rainy periods induce them to feed during the day or night, but foraging activity is restricted to later parts of the day in the dry seasons.
The species is observed with other macropods, often congregating around a waterhole, in the Top End with Osphranter bernardus (the black wallaroo) or more commonly with Osphranter robustus erubescens (the euro) that is also found on open eucalypt woodlands near rocky hills.
Communication amongst the individuals includes a hissing sound, given as an alarm, a guttural coughing noise, and a softer cluck uttered by females to their young and when males are soliciting a mate. The species also produces a thumping sound with the foot to alert others to danger.
Breeding may occur at any time of the year, although births tend to be timed to precede the beginning of the north's wet season.
Distribution and habitat
The distribution range extends inland from the northern coast of the continent, from the Kimberley region in Western Australia across the Top End and narrowly extending to a wider range at tropical regions at the east of Cape York. The population in Queensland is geographically isolated from others by an environmental barrier below the gulf of Carpentaria, and a second and third clade are weakly distinguishable in the Northern Territory and Kimberley.
The habitat preferred by O. antilopinus is tropical, with perennial grasses providing forage, in vegetation occurring over lower hills and plains. The grasslands of its habitat are found in association with monsoonal eucalypts, as open or regenerating woodlands, or as the dominant vegetation of unwooded plains. They are only found at altitudes less than 500 metres. The species is locally common in parts of the wide range, but these groups occur in a patchy distribution within this area.
Conservation status
This widely distributed and presumably numerous species is listed as least concern by the IUCN, noting that, while the population is assessed as declining, it did not meet the criteria of vulnerable to extinction. The Red List recommends that monitoring of the population be undertaken. In some locations where it was common, local populations of O. antilopinus are known to have declined. Presumed threats to the species include the increase in pastoralist use of the land, with alterations to the fire ecology and hunting being possible factors influencing the species' trajectory.
References
Macropods
Mammals of Western Australia
Mammals of the Northern Territory
Mammals of Queensland
Marsupials of Australia
Mammals described in 1842
Taxa named by John Gould
|
49534329
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Salle%20Gaston%20M%C3%A9decin
|
Salle Gaston Médecin
|
Salle Gaston Médecin, or Salle Omnisports, is an indoor sports arena located in the Fontvieille district, within the Principality of Monaco. It is used to host basketball, volleyball, and handball games, judo and fencing matches, and weightlifting and gymnastics competitions. The arena is a part of the Stade Louis II multi-sports complex, and is owned by the Monaco-based multi-sports club AS Monaco.
The capacity had been expanded to 4,090 seats in 2021 in order to be eligible to host Euroleague basketball games, and then further increased to 5,000 seats before the 2022 season.
History
The arena was originally opened in 1985 with the presence of Prince Rainier III, Was named after Gaston Médécin, a Monegasque athlete who died in 1983. The space was subject to a renovation process between 2014 and 2015 and expanded in 2016, 2021, and 2022.
References
External links
Stade Louis II Official Website - Salle Omnisports
Image of the interior of Salle Gaston Médecin
AS Monaco FC
1985 establishments in Monaco
Basketball venues in Monaco
Fontvieille, Monaco
Handball venues in Monaco
Indoor arenas in Monaco
National stadiums
Sports venues completed in 1985
Sports venues in Monaco
Volleyball venues in Monaco
|
18234023
|
https://en.wikipedia.org/wiki/New%20Adventures%20of%20a%20Yankee%20in%20King%20Arthur%27s%20Court
|
New Adventures of a Yankee in King Arthur's Court
|
New Adventures of a Yankee in King Arthur's Court is a 1988 Soviet adventure film directed by Viktor Gres and based on American author Mark Twain's 1889 novel A Connecticut Yankee in King Arthur's Court. The screenplay was written by Mikhail Roshchin, and the film was produced by Dovzhenko Film Studio.
Plot summary
A plane crashes in the time of King Arthur. The surviving pilot tries to adapt to this strange new world.
Cast
Sergey Koltakov as Hank Morgan
Albert Filozov as King Arthur / Merlin
Yelena Finogeyeva as Queen Ginevra
Aleksandr Kaidanovsky as Sir Lancelot
Anastasiya Vertinskaya as Morgan Le Fay
Yevgeniy Yevstigneyev as Archbishop
Evdokiya Germanova as Cindy
Vladimir Soshalsky as Sagramor
Vladimir Kashpur
Mark Gres as Mordraig
Anatoli Stolbov
Maria Kapnist
Francisco Rodríguez
José Vega
Valeri Gribov
External links
1988 films
1980s fantasy adventure films
Arthurian films
Films based on A Connecticut Yankee in King Arthur's Court
Films based on fantasy novels
Dovzhenko Film Studios films
Soviet fantasy adventure films
Films about time travel
1980s Russian-language films
Films based on American novels
1980s Soviet films
|
5028166
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%90%D1%84%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%D0%B7%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B8
|
Чемпіонат Африки з боротьби
|
Чемпіонат Африки з боротьби — континентальний чемпіонат з вільної і греко-римської боротьби серед спортсменів країн Африки.
Перший турнір серед чоловіків був проведений у 1969 році, серед жінок — у 1996 році. Змагання не проводилися в 1970, 1972-1980, 1983, 1986-1987, 1991, 1995, 1999 роках. З 2000 року чемпіонат відбувався щорічно крім 2021 року через пандемію коронавірусної хвороби 2019.
Турніри
Медалі в командному заліку (до 2023 включно)
Див. також
Боротьба на Африканських іграх
Примітки
Посилання
Змагання з боротьби
Чемпіонати Африки
Засновані в Африці 1969
|
4367413
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BA%D1%83%20%D0%9B%D0%B0%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%BE
|
Маркку Лааксо
|
Маркку Лааксо (фін. Markku Laakso; нар. 1978, Лаппеенранта, Фінляндія) — фінський диригент.
Біографія
Закінчив Академію ім. Сібеліуса в Гельсінкі по класу скрипки і продовжив навчання в Санкт-Петербурзькій державній консерваторії ім. Н. А. Римського-Корсакова, де стажувався на факультеті оперно-симфонічного диригування (клас Л. О. Корчмар). У 2010 році він закінчив Академію ім. Сібеліуса по класу диригування (клас проф. Лейфа Сегерстама).
У 2007 році Маркку Лааксо став першим фінським диригентом, запрошеним в Американську Академію диригентського мистецтва (Аспен, Колорадо, США). У 2009 році він навчався в Accademia Musicale Chigiana в Сієні (Італія) у головного диригента Римського оперного театру Джанлуїджі Джельметті.
Маркку Лааксо працював з багатьма оркестрами у Фінляндії, Швеції, Італії, Великій Британії, Іспанії, Угорщині, Австрії, Польщі, Канаді та США. У Росії він співпрацює з такими колективами як Симфонічний Оркестр Академічної Капели Санкт-Петербурга, Симфонічний Оркестр Держфілармонії у Кавказьких Мінеральних водах і Симфонічний оркестр Карельської державної філармонії.
Посилання
Сайт Маркку Лааксо
Фінські диригенти
|
1015865
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alzatea
|
Alzatea
|
Alzatea verticillata is a small flowering tree, native to the Neotropics. It inhabits moist submontane forests from Costa Rica and Panama in Central America south to Peru and Bolivia in tropical South America. It is the sole species of genus Alzatea and family Alzateaceae.
Description
Alzatea verticillata has opposite, obovate or elliptical leaves. Its flowers are actinomorphic and bisexual, and lack a corolla. The flowers and fruit are similar to the Myrtaceae but the ovary is superior. The fruit is a loculicidal capsule.
The closest relatives of Alzatea are in the families Penaeaceae, Oliniaceae, Rhynchocalycaceae of southern Africa.
References
Schönenberger, Jürg and Conti, Elena. Molecular phylogeny and floral evolution of Penaeaceae, Oliniaceae, Rhynchocalycaceae, and Alzateaceae (Myrtales). American Journal of Botany. 2003;90:293-309.
Monotypic Myrtales genera
Neotropical realm flora
Trees of Costa Rica
Trees of Panama
Trees of Peru
Myrtales
Taxa named by José Antonio Pavón Jiménez
|
118735
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Moerdijk
|
Moerdijk
|
Moerdijk is a municipality and a town in the South of the Netherlands, in the province of North Brabant.
History
The municipality of Moerdijk was founded in 1997 following the merger of the municipalities of Fijnaart en Heijningen, Klundert, Standdaarbuiten, Willemstad, and Zevenbergen. At that time the new municipality was called Zevenbergen. The name changed to Moerdijk on 1 April 1998.
List of mayors of Moerdijk
Population centres
Topography
Dutch Topographic map of the municipality of Moerdijk, June 2015
The village of Moerdijk
The village of Moerdijk is one of the smaller villages of the municipality. Population as of 2002 is 1,205. Moerdijk is however a well-known name in the Netherlands, because of the large Moerdijk industrial area, with a large power plant, and because of the well-known Moerdijk bridges (highway and railway bridges) across the Hollands Diep. This was the last bridge available for the retreat from the vital Scheldt Estuary of the rapidly collapsing German defences near Antwerp in World War II. (Noteworthy as well, the Moerdijk bridges were one of the first targets of guided, or "smart bombs"- by American heavy bombers in late 1944.)
Moerdijk made headlines on January 5, 2011, because of a large fire at Chemie-Pack (a firm processing numerous chemicals) causing a large cloud of toxic smoke to blow over the surrounding area, mostly to the north of Moerdijk.
Above the Moerdijk (meaning "north of Moerdijk") is used as an expression in Belgium and the southern parts of the Netherlands to mean "in the Netherlands" or "in Holland".
Below the Moerdijk (meaning "south of Moerdijk" or "below the major rivers") is also a Dutch expression for the Catholic provinces North Brabant and Limburg. This expression is used particularly around Mardi Gras in relation to the region's traditional carnival culture, which (with a few local exceptions) does not exist north of the major rivers.
Across the Moerdijk is used by either party to mean the other one.
Zevenbergen
Zevenbergen is the largest town of the municipality (population : 14,006). It is located about 10 km northwest of Breda. It received city rights in 1427.
Zevenbergen has a train station with connections to Dordrecht and Roosendaal.
Transport
Close to Hollands Diep, the area is now used for industrial movements by water, with great inland access as well the access into the North Sea, transport company Van der Vlist have their own port located in the area, and many other transport companies have nearby offices.
Notable people
Emanuel Sweert (1552 in Zevenbergen – 1612) a Dutch painter and nurseryman
François Vranck (ca. 1555 in Zevenbergen – 1617) a Dutch lawyer and statesman, helped found the Dutch Republic
Hendrick Berckman (1629 in Klundert – 1679) a Dutch Golden Age painter
Jaap Burger (1904 in Willemstad – 1986) a Dutch politician
Leo Riemens (1910 in Zevenbergen – 1985) a Dutch musicologist and cultural journalist
Fons van der Stee (1928 in Zevenbergen – 1999) a Dutch politician
Ad Bax (born 1956 in Zevenbergen) a Dutch-American molecular biophysicist
Frans Bauer (born 1973 in Roosendaal) a Dutch singer of levenslied
O'G3NE (formed 2007 in Fijnaart) a Dutch three-piece girl group
Sport
Piet van der Horst (1903 in Klundert – 1983) a Dutch racing cyclist, silver medallist at the 1928 Summer Olympics
Nico van Gageldonk (1913 in Klundert – 1995) a Dutch cyclist, competed at the 1936 Summer Olympics
Angelique Seriese (born 1968 in Zevenbergen) a former Dutch judoka, gold medallist at the 1988 Summer Olympics
Gallery
References
External links
Municipalities of North Brabant
Populated places in North Brabant
Municipalities of the Netherlands established in 1998
|
5108619
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%20%D0%A8%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80
|
Роберт Шредер
|
Роберт Шредер (14 вересня 1985, Ганновер) — німецький футбольний арбітр. Він є членом SG Blaues Wunder Hannover. С сезону 2018/19 судить матчі в Бундесліги. Арбітр ФІФА та УЄФА з 2023 року
Шредер народився в Ганновері, навчався в IGS List та IGS Roderbruch Hanover, де отримав атестат зрілості. Він навчався на адміністратора спортивного бізнесу і зараз працює в технічній підтримці в Німецькому футбольному союзі в Ганновері.
Суддівська кар'єра
Шредер суддя футбольного клубу SG Blaues Wunder Ганновер у Футбольній асоціації Нижньої Саксонії. Він є арбітром НФС з 2013 року. Своє перше професійне призначення він отримав у сезоні 2013/14 у 3-й футбольній лізі, першим матчем, який він відсудив у цьому дивізіоні, був матч між СК «Ян Регенсбург» та «Хемніцер» 17 серпня 2013 року. 14 серпня 2015 року він дебютував у другому дивізіоні Бундеслізі в грі «Падерборн 07» проти «Зандгаузен». У сезоні 2015/16 Шредер вперше судив у Кубку Німеченни. Він судив матч між Ерцгебірге Ауе та Гройтер Фюрт у 1-му основному раунді 8 серпня 2015 року.
29 травня 2018 року НФС оголосив, що Шредер, як і Даніель Шлагер, також судитиме матчі в Бундеслізі з сезону 2018/19. Шредер дебютував у Бундеслізі 26 вересня 2018 року в матчі «РБ Лейпциг» проти «Штутгарта» 2–0.
Він судив Суперкубок Німеченни у 2022 році. «РБ Лейпциг» грав проти «Баварія».
Як член відповідальної робочої групи НФС, Шредер брав участь у концепції та розробці нового судді-спостерігача, який використовується по всій країні з сезону 2022/23.
У єврокубках дебютував 3 серпня 2023 року під час матчу між «Дебрецен» та «Алашкерт» у другому попередньому раунді Ліги Європи УЄФА. Матч завершився з рахунком 3–1, а Шредер показав вісім жовтих карток та одну червону.
Свій перший міжнародний матч на рівні збірних він відсудив 13 жовтня 2023 року, коли Естонія програла Азербайджану з рахунком 0–2 завдяки голам Турала Байрамова та Раміля Шейдаєва. Під час цієї гри Шредер показав чотири жовті картки.
Примітки
Посилання
DFB-Info
Роберт Шредер на weltfussball.de
Роберт Шредер на EU-Football.info
Німецькі футбольні арбітри
|
7677181
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ukrainian%20Galician%20Army
|
Ukrainian Galician Army
|
Ukrainian Galician Army (UHA), was the Ukrainian military of the West Ukrainian People's Republic during and after the Polish-Ukrainian War. It was called the "Galician army" initially. Dissatisfied with the alliance of Ukraine and Poland it joined the army of Anton Denikin in November 1919, was renamed the "Ukrainian Galician Army" and later joined the Red Army as the "Red Ukrainian Galician Army" in 1920.
Soviet authorities disbanded it after part of it broke away to join the allied Ukrainian and Polish armies, followed by Ukrainian celebrations in Odesa. The Red Army shot many of its officers, while others ended up in Polish concentration camps.
Military equipment
The Ukrainian Galician Army obtained its arms from Austrian depots and from the demobilized Austrian and German troops who streamed through Galicia by the hundreds of thousands following the collapse of the Central Powers at the end of World War I. However, the centers of Austria's military industry lay far from Galicia, and subsequent difficulty with resupply was a major factor in the Galicians losing their war against Poland.
Armed Forces
The government of the West Ukrainian People's Republic was well organized and was able to mobilize over 100,000 people by spring 1919, 40,000 of whom were battle-ready. Due to the Ukrainians' generally poor socioeconomic status, the army had a disproportionately low ratio of officers to other ranks. In the Austro-Hungarian Army, ethnic Ukrainians accounted for only two out of 1,000 officers (in comparison, Poles had made up 27/1,000 officers in the Austrian military).
As a result, although most of the junior rank officers were Galicians the government of the West Ukrainian People's Republic relied largely on former high-ranking officers of the defunct Russian Army, such as General Mykhailo Omelianovych-Pavlenko, to take on the post of commander and general staff. It also staffed many positions with unemployed Austrian and German officers. For this reason, the German language was the easiest way for officers to communicate with each other and was the dominant language among the staff. Despite these measures, only approximately 2.4% of the army consisted of officers.
The Ukrainian Galician Army reached its greatest strength in June 1919, when it had 70,000 to 75,000 men, including reserves. It had very limited cavalry but artillery, consisting of ex-Austrian pieces, was a strong point. The UHA had two or three armored cars and two armored trains. The UHA's air force, organized by Petro Franko (son of the poet Ivan Franko), fielded 40 airplanes, and until April 1919 enjoyed air superiority over the Polish forces.
Sich Riflemen
A former unit of the Austro-Hungarian Army, the 1st Brigade of Sich Riflemen, became the elite force of the Ukrainian Galician Army during the war against Poland. It was formed in 1914 by former members of youth and paramilitary organizations and fought in Galicia and Ukraine against the Russian Empire throughout the First World War. At its peak this brigade had 8,600 men, not all of whom fought in Galicia.
Jewish Battalion
The Ukrainian Galician Army fielded a Jewish battalion recruited from Jewish university and high school students in Ternopil and led by Lieutenant . Formed in June, 1919, it attained a strength of 1,200 men and participated in combat against Polish forces in July 1919 and subsequently against the Bolsheviks. The battalion was decimated by a typhus epidemic in late 1919 and its surviving soldiers were subsequently reassigned to other units within the Ukrainian Galician Army.
Structure
The Army consisted of numerous military formations which later were organized into four Corps. The Corps were further divided into brigades composed of several regular military units.
I Corps UHA
5th Sokal Brigade
6th Rava Brigade
9th Uhniv-Belz Brigade
10th Yavoriv Brigade
II Corps UHA
Legion of Ukrainian Sich Riflemen
2nd Kolomyia Brigade
3rd Berezhany Brigade
4th Zolochiv Brigade
III Corps UHA
1st Mountainous Brigade
7th Stryi Brigade
8th Sambir Brigade
Battle groups "Krukevychi" and "Hlyboka", reformed into 11th Stryi Brigade
14th Brigade (later)
IV Corps UHA
12th Brigade
21st Zbarazh Brigade
Territorially the West Ukrainian People's Republic was divided into three Military Oblasts centered in Lviv, Tarnopil, and Stanyslaviv, with four okrugas (districts) in each.
Members
Archduke Wilhelm of Austria, Austrian Archduke
Petro Franko, son of Ukrainian writer Ivan Franko
Oleksander Hrekov, commander-in-chief, ethnic Russian former Tsarist general, architect of the Chortkiv offensive
Yevhen Konovalets, founder and first leader of the Organization of Ukrainian Nationalists
Mykhailo Omelianovych-Pavlenko, Supreme Commander, later defence minister of the Ukrainian People's Republic's government-in-exile
Hnat Stefaniv, commander of Ukrainian forces in Lviv and later commander of the Ukrainian army in exile
Myron Tarnavsky, supreme commander of the Ukrainian Galician Army during its successful anti-Bolshevik offensive on Kiev; court-martialed for signing an agreement with Anton Denikin
Dmytro Vitovsky, organizer of the Ukrainian uprising in Lviv and special operations formations. Later he was a member of Western Ukrainian delegation to the Paris Peace Conference in May 1919
Bogusław Shashkevych, who served as a major and commander of the 9th UGA Infantry Brigade, and later the 21st and 4th UGA Infantry Brigades
Solomon Leimberg, lieutenant of the Jewish battalion since June 1919
See also
Polish-Ukrainian war
Ukrainian-Soviet war
West Ukrainian People's Republic
western Ukraine
Austrian Galicia
Polish-Ukrainian relations
References
A web site including information about the Ukrainian Galician army
Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. Т. 1: А–Ж. Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. 688 с. ISBN 978-966-2067-44-6 (Ukrainian)
Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. Т. 2: З–О. Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2019. 832 с. ISBN 978-966-2067-61-3 (Ukrainian)
Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія. Т. 3: П - С. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020.576 с. ISBN 978-966-2067-65-1 (Ukrainian)
Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія. Т. 4: Т - Я. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2021.688 с. ISBN 978-966-2067-72-9 (Ukrainian)
West Ukrainian People's Republic
1918 in Ukraine
1919 in Ukraine
Aftermath of World War I in Ukraine
Military history of Ukraine
Military units and formations established in 1918
Military units and formations disestablished in 1919
1918 establishments in Ukraine
1919 disestablishments in Ukraine
Anti-communist organizations
|
1583854
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Low
|
Low
|
Low може значити:
Музика
Low (гурт)
Low (альбом Девіда Боуї)
Low (альбом Testament)
Low (міні-альбом Low)
Low (пісня Flo Rida)
Low (пісня Foo Fighters)
Low (пісня Келлі Кларкосон)
|
5321373
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Naoki%20Soma
|
Naoki Soma
|
Naoki Soma
is a Japanese football manager and former player. He played for the Japan national team He is the current manager of Omiya Ardija.
Club career
Soma was born in Shizuoka on July 19, 1971. After graduating from Waseda University, he joined Kashima Antlers in 1994. He played as left-back and became one of the main player in a successful era of the club. In the 1990s, the club won several titles: the 1996 J.League, 1998 J.League, 1997 J.League Cup and 1997 Emperor's Cup. He was also selected for the Best Eleven for four years in a row (1995-1998). In 2000, the club won all three major titles in Japan: J1 League, J.League Cup and Emperor's Cup. However at Emperor's Cup in December 2000, he sustained an injury and he could not play for about a year. Although he came back in the latter half of 2001, his opportunity to play decreased behind Augusto. In 2002, he moved to Tokyo Verdy on loan. He returned to Kashima Antlers in 2003 and moved to Kawasaki Frontale in 2004. At Kawasaki Frontale, he played as defensive midfielder and sweeper. He retired at the end of the 2005 season.
International career
On May 28, 1995, Soma debuted for the Japan national team against Ecuador. After his debut, he became a regular player as left-back and left midfielder. In 1996, he played in all matches included 1996 AFC Asian Cup. In the 1998 FIFA World Cup qualification in 1997, Japan achieved qualification for 1998 FIFA World Cup first time Japan's history. He played in all matches at the 1998 World Cup. He also played at 1999 Copa America. He played 58 games and scored 4 goals for Japan until 1999.
Coaching career
Soma retired at the end of the 2005 season. After working as a TV pundit, Soma managed the Japan Football League side FC Machida Zelvia in 2010. He held a managerial post in charge of J1 League side Kawasaki Frontale prior to the 2011 season. On April 12, 2012, Kawasaki dismiss coach Naoki Soma after performing 'far below expectations'. The 40-year-old coach was sacked with the club's president stating the team were performing 'far below expectations' having aimed to win the title this term. In 2014, he signed with J3 League side FC Machida Zelvia again. He led the club to won the 2nd place in 2015 and promoted to J2 League.
Career statistics
Club
International
Scores and results list Japan's goal tally first, score column indicates score after each Soma goal.
Managerial statistics
Update; December 31, 2018
Honors
J1 League: 1996, 1998, 2000, 2001
Emperor's Cup: 1997, 2000
J - League Cup: 1997, 2000, 2002
Japanese Super Cup: 1997, 1998, 1999
Individual
J1 League Best Eleven: 1995, 1996, 1997, 1998
Selected to AFC All Star Team: 1997
J1 League Fair Play Individual: 1998
References
External links
Japan National Football Team Database
1971 births
Living people
Waseda University alumni
Japanese men's footballers
Japan men's international footballers
J1 League players
J2 League players
Kashima Antlers players
Tokyo Verdy players
Kawasaki Frontale players
1995 King Fahd Cup players
1996 AFC Asian Cup players
1998 FIFA World Cup players
1999 Copa América players
Japanese football managers
J1 League managers
J2 League managers
J3 League managers
FC Machida Zelvia managers
Kawasaki Frontale managers
Kashima Antlers managers
Omiya Ardija managers
Men's association football midfielders
Men's association football defenders
Association football people from Shizuoka (city)
|
105797
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B9%D0%BE%D0%B2%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%9E%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Воробйов Іван Онисимович
|
Воробйов Іван Онисимович (село Жукове Олександрійського повіту Херсонської губернії, Російська імперія — , Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський державний та партійний діяч, голова Київської міської ради у 1932 році. Член ЦК КП(б)У в 1934—1937 роках.
Біографія
Народився року в село Жукове Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Кіровоградська область, Україна) в родині робітника-столяра. У 1913 році закінчив чотирикласне міське ремісниче училище в місті Олександрії Херсонської губернії. У травні 1912 — жовтні 1915 року — столяр-моделювальник ремісничої школи в селах Бандурівка і Піщаний Брід Олександрійського повіту. У жовтні 1915 — грудні 1916 року — столяр на будівництві школи в селищі П'ятихатка Херсонської губернії.
У грудні 1916 — березні 1917 року — рядовий 17-ї артилерійської дивізії 7-ї російської царської армії. У березні — листопаді 1917 року — столяр майстерні земського союзу в місті Олександрії.
У листопаді 1917 — вересні 1918 року — червоногвардієць загону імені Єрмака в містах Катеринослав і Таганрог.
Член РКП(б) з січня 1918 року.
У вересні 1918 — лютому 1919 року — заступник голови Олександрійського повітового революційного комітету і партійний скарбник підпільного Олександрійського повітового комітету КП(б)У. У лютому — серпні 1919 р. — секретар Олександрійського повітового комітету КП(б)У.
У серпні 1919 — лютому 1921 року — комісар 16-го артилерійського дивізіону, інструктор політичного відділу 46-ї дивізії 14-ї армії РСЧА.
У лютому — червні 1921 р. — голова Ямпільського повітового революційного комітету Подільської губернії. У червні 1921 — лютому 1922 року — секретар Ямпільського повітового комітету КП(б)У Подільської губернії. У лютому 1922 — лютому 1923 р. — голова Могилівського повітового виконавчого комітету Подільської губернії.
У лютому 1923 — березні 1924 року — голова Кам'янецького (Кам'янець-Подільського) окружного виконавчого комітету Подільської губернії. У березні 1924 — травні 1925 року — завідувач Подільського губернського земельного відділу в місті Вінниці. У травні — листопаді 1925 року — голова Межирівського районного виконавчого комітету Вінницького округу.
У листопаді 1925 — жовтні 1926 року — голова виконавчого комітету Вінницької окружної ради.
З жовтня 1926 року — голова Плодовинспілки в Харкові.
У травні 1927 — березні 1928 року — заступник голови правління товариства «Сільський Господар» в місті Харкові.
У березні 1928 — грудні 1931 р. — голова правління Всеукраїнського фотокіноуправління у місті Києві.
З 21 січня по 10 серпня 1932 року очолював Київську міську раду.
У серпні 1932 — січні 1933 року — секретар Донецького обласного комітету КП(б)У. У січні — листопаді 1933 р. — 2-й заступник голови Донецького обласного виконавчого комітету.
У листопаді 1933 — січні 1935 року — 1-й секретар Старобільського окружного комітету КП(б)У Донецької області.
У січні — травні 1935 року — 1-й секретар Проскурівського міського комітету КП(б)У Вінницької області.
У травні 1935 — вересні 1936 року — 1-й секретар Проскурівського окружного комітету КП(б)У Вінницької області.
У вересні 1936 — лютому 1937 року — 2-й секретар Вінницького обласного комітету КП(б)У.
Жертва Сталінського терору. 23 липня 1937 року заарештований, 25 серпня того ж року його справу передали на розгляд суду Військової колегії, який засудив його до розстрілу.
2 вересня 1937 року розстріляний у Києві.
Реабілітований посмертно в 1956 році за відсутністю складу злочину.
Примітки
Джерела
Київ. Історична енциклопедія. 1917—2000 рр.
Архивно-следственное дело по обвинению … Воробьева Ивана Анисимовича. Архив. № 5790 пф. Начато 22.07.1937. Закончено 15.12.1956. В 2-х томах // ДАВіО, ф. Р-6023, оп. 4, спр. 5790.
Салій І. М. Обличчя столиці в долях її керівників / Іван Салій; [ред. В. Ковалинський]. — : Довіра, 2008. — С. 54. — ISBN 978-966-507-226-3.
Друг О. М., Ковалинський В. В., Мельник О. М. Від війта — до мера. — : «Дон–97», 2004. — С. 45. — ISBN 966-7320-00-6.
Воробьев Иван Анисимович // Территориальные руководители ВКП(б) в 1934—1939 гг. Справочник / С. Г. Филиппов ; под общ. ред. А. Б. Рогинского. — : Политическая энциклопедия, 2016. — С. 179—180. —
Воробьёв Иван Анисимович // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза (1898—1991).
Історія Києва
Померли в Києві
Розстріляні в СРСР
Партійні діячі
|
1418693
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Яніково (гміна)
|
Яніково (гміна)
Гміна Яніково — місько-сільська гміна у північній Польщі. Належить до Іновроцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні проживало 13653 особи.
Площа
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 92.30 км², у тому числі:
орні землі: 79.00%
ліси: 2.00%
Таким чином, площа гміни становить 7.54% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Яніково межує з такими гмінами: Домброва, Іновроцлав, Моґільно, Пакошць, Стшельно.
Примітки
Яніково
Яніково
|
3462548
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D2%90%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B5%D0%BD-%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Наталія Ґеркен-Русова
|
Наталія Ґеркен-Русова (14 червня 1897, Київ, Російська імперія — 28 грудня 1989, Равдон, Канада) — українська художниця, сценографка, театрознавчиня, літературознавчиня і громадська діячка.
Життєпис
Народилася в Києві у 1897 році. Після закінчення середньої школи, у 1918—1920 роках здобувала художню освіту в Українській академії мистецтв під керівництвом Михайла Бойчука, Василя Кричевського, Георгія Нарбута. Мистецьку освіту продовжила в Українському вільному університеті (м. Прага) та в Національній академії мистецтв (м. Париж). Також нетривалий час навчалася у Ніцці та Флоренції.
Працювала декоратором в «Казино де Парі», а також в театрах Праги, Брно, Братислави, Берліна.
На запрошення румунської сторони разом з чоловіком (відомим біологом Юрієм Русовим) переїхала у 1930-х роках до Бухареста і тривалий час там працювала.
Після закінчення Другої світової війни емігрувала з сім'єю до Канади. У 1953 році здобула освіту магістра у Монреальському університеті.
Приєдналася до громадського руху української діаспори. Друкувалася в еміграційній періодиці, публікувала низку праць французькою, італійською та українською мовами. Мала персональні виставки.
Померла в Равдоні (провінція Квебек) у 1989 році.
Джерела
Н. М. Сидоренко Ґеркен-Русова Наталія //
Georges and Natalie Roussow. Major Ukrainian Collections in the National Archives of Canada
Уродженці Російської імперії
Художники XX століття
Театрознавці XX століття
Літературознавці XX століття
Громадські діячі XX століття
Випускники Українського вільного університету
Українки Німеччини
Випускники Монреальського університету
|
438631
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B8
|
Клазомени
|
Клазомени — одне з дванадцяти іонійських міст західного берега Малої Азії. Географічно розташоване поблизу затоки Ізмір, де нині існує місто Урла.
Пізніше із засновниками міста іонійцями з'єдналися дорійські вихідці з Арголіди. У 6 ст. до н.е. мешканці Клазомен, побоюючись персів, переселились на протилеглий маленький острів Айос Іоанніс, який Александр Великий з'єднав насипом з материковою частиною міста.
Найвідомішим уродженцем міста Клазомени є давньогрецький філософ Анаксагор.
Примітки
Джерела
Клазомены. //
Давньогрецькі міста Малої Азії
|
3456183
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Checkiant
|
Checkiant
|
Checkiant - програмне забезпечення для обліку часу і грошей, розроблене компанією Brilliant IT (Чернівці, Україна). Додаток дає можливість відстежувати заробіток і вести детальний хронометраж часу, що в своїй роботі можуть використовувати люди різних професій (юристи, програмісти, дизайнери, перекладачі і тд.).
Основне завдання даного програмного забезпечення - допомога в підвищенні ефективності роботи і побудові гнучкого аналізу виконаних завдань, витраченого часу і зароблених грошей. Checkiant може служити інструментом для моніторингу та оцінки щоденних робочих процесів команди.
Додаток має один безкоштовний пакет з базовим функціоналом і два платних пакета з просунутим функціоналом.
Функціонал
Основний функціонал програми включає в себе:
Відстеження часу і заробітку команди
Моніторинг статистики команди
Побудова гнучких звітів з сортуванням по проєктам і клієнтам з можливістю фільтрації даних
Відправлення автоматичних тижневих і місячних звітів
Управління рейтами команди, можливість перегляду історії зміни заробітної плати
Управління клієнтами і проєктами
Гнучкі налаштування компанії і користувацькі налаштування, що включають в себе мову інтерфейсу, часовий пояс, перший день тижня, формат дати і часу і тд.
Особливості
Особливостями сервісу є:
Простий і зрозумілий функціонал
Сучасний користувацький інтерфейс
Постійна технічна підтримка
Синхронізація вкладок
Можливість використання сервісу в командній роботі
Можливість підключення до додатку інших програм через прикладний програмний інтерфейс (API)
Зовнішні посилання
|
2548001
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%A2%D0%B5%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Козаченко Тетяна Анатоліївна
|
Козаченко Тетяна Анатоліївна (11 травня 1975, Хирів, Львівська область) — громадський діяч, адвокат, директор Департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції України (2014—2016).
Голова Громадської ради з питань люстрації при Міністерстві юстиції України (з квітня 2017).
Життєпис
Народилася 1975 року в сім'ї військовослужбовця, 1997 — закінчила Хмельницький інститут регіонального управління та права, отримавши диплом за спеціальністю «Правознавство». 2006 — здобула ступінь магістра права в КНУ ім. Шевченка.
Кар'єра
1997—1999 — старший викладач Хмельницького юридичного колегіуму.
1999 — заступник керівника юрвідділу у ВАТ «Банкомзв′язок» (Київ).
З 2000 — заступник керівника юрвідділу ДП «БКС-Капітал», з 2003 — директор.
З 2002 — має право на зайняття адвокатською діяльністю.
З 2004 — має право на зайняття діяльністю арбітражного керуючого.
2007 — співзасновник адвокатського об'єднання "Юридична компанія «Капітал», яке очолювала до 2014-го.
Громадська активність
2013—2014 — під час Революції гідності як адвокат стала захисником звинувачених у громадянській непокорі
березень 2014 — заявила недовіру керівництву Національній асоціації адвокатів України.
Входила в робочу групу по розробці Законів України «Про відновлення довіри до судової влади», «Про очищення влади» (люстрацію).
2014 — співзасновник Громадського люстраційного комітету
«Очищення влади»
Листопад 2014 — після прийняття Закону «Про очищення влади» призначена на посаду директора Департаменту з питань люстрації в Міністерстві юстиції України.
2016 — прозвітувала про результати люстрації в Україні та роботу за 2 роки та закінчила каденцію на державній посаді, повернувшись до адвокатської практики та співпраці з громадськими платформами, зокрема Громадським люстраційним комітетом.
Звіт про результати збору та узагальнення інформації щодо реалізації Закону України «Про очищення влади» протягом двох років опубліковано на офіційному вебсайті Міністерства юстиції України у розділі «Очищення влади».
2017 — представниками громадських організацій обрана головою Громадської ради з питань люстрації при Міністерстві юстиції України.
Венеційська комісія
На розгляд до Венеціанської комісії (Європейська комісія «За демократію через право») Юлією Льовочкіною, членом ПАРЄ і членом Партії регіонів (згодом — Опозиційний блок), було подано Закон України «Про очищення влади».
Венеційська комісія після переговорів і відвідин України змінила основні зауваження щодо Закону. Під час візиту до України члени ВК побували на екскурсії до «Межигір'я», колишньої резиденції Віктора Януковича).
На переговорах були присутні Голова Венеційської комісії Джанні Букіккіо, секретар Томас Маркет, член венеційської комісії і головний доповідач щодо Закону — Ханна Сухоцька. Делегація від України: Міністр юстиції Павло Петренко, директором Департаменту з питань люстрації Тетяною Козаченко та парламентарями-співавторами Закону Єгором Соболєвим та Леонідом Ємцем.
19 червня 2015 року ВК ухвалила висновок щодо Закону «Про очищення влади» (Закон про люстрацію).
З висновку ВК:
Венеційська комісія визнала право України на «автоматичну» люстрацію.
Люстрація в Україні не є порушенням прав людини та відповідає стандартам європейського права.
Закон «Про очищення влади» має дві цілі: захист від еліт попереднього недемократичного режиму та боротьба з корупцією.
Україна має право вимагати від кандидатів на виборні посади інформувати виборців, чи підпадають вони під критерії очищення влади.
Судді Конституційного суду теж мають перевірятися на відповідність люстраційним критеріям.
Незважаючи на це, у серпні 2016 року представники Міністерства юстиції заявили, що фактично люстрація судової системи була провалена.
Критика
2015 року поліція відкрила кримінальне впровадження щодо Козаченко, яку підозрювали у наданні недостовірних даних у декларації про доходи за 2015 рік. Козаченко не додала до декларації дані про придбання 2014 року квартири в центрі Києва площею понад 300 м2. Після оприлюднення цієї інформації інтернет-виданням Українські новини, телеканалом Інтер — бенефіціари і партнери яких, зокрема, є суб'єктами обмежень Закону «Про очищення влади» — Тетяна оприлюднила інформацію де вказала, що мова йде про квартиру, яка була 100 % проінвестована нею як власником ще в 2013 році до державної служби. Це було тоді, коли вона була власником і президентом Адвокатського Об'єднання "Юридичної компанії «Капітал». Квартира була вказана як інвестиція в декларації 2013—2014 роках у графі 47. Будинок, в якому знаходиться квартира, був введений в експлуатацію 2015 року, після чого інформація про квартиру була внесена до графи № 25 в декларації 2015 року. Площа квартири 178 м2. Щодо кримінальних проваджень - їх так і не було виявлено чи ідентифіковано.
Всього за 2015 рік Тетяна задекларувала 760 тис. грн доходу, а також дві квартири у Києві (72 м2 і 178 м2), будинок на 500 м2.
Панамські документи
Як стало відомо з панамських документів, Тетяна працювала адвокатом у офшорній компанії Drinks Inc. (попередня назва «Lanbaham Corporation»), зареєстрованій на Багамах. Перед цим вона не вказувала жодного зв'язку із офшорними компаніями.
Сім'я
Заміжня, виховує двох дітей.
Примітки
Українські громадські діячі
|
1374733
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%88%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Рукавишников Роман Володимирович
|
Рукавишников Роман Володимирович
Роман Володимирович Рукавишников (20 липня 1992, м. Москва, Росія) — російський хокеїст, захисник. Виступає за СКА (Санкт-Петербург) у Континентальній хокейній лізі.
Почай займатися хокеєм з 6 років. 4 роки провів у СДЮШОР ЦСКА. З 12 років — у школі «Русь» (Москва). Виступав за «Митищінські Атланти», «Атлант» (Митищі).
У чемпіонатах КХЛ — 149 матчів (8+19), у плей-оф — 1 матч (0+0).
У складі національної збірної Росії учасник EHT 2014—15.
Посилання
Профіль на Eliteprospects
Уродженці Москви
Російські хокеїсти
Гравці збірної Росії з хокею
Хокеїсти «Атланта» (Митищі)
Хокеїсти СКА (Санкт-Петербург)
|
17370
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE
|
Ярковський Павло
|
Ярковський Павло
Павло Йосипович Ярковський (1781 — 24 травня 1845, Київ) — бібліотекар і бібліограф, один з перших бібліографів в Україні. У 1809 — 32 роках був бібліотекарем і викладачем французької мови в Крем'янецькому ліцеї, читав курс бібліології. 1832 — 45 бібліотекар Київського Університету.
З життєпису
Павло Осипович народився в Краківському воєводстві, за походженням був із польської шляхти. Працелюбний і здібний юнак. У 1801 році закінчив Кременецьке воєводське училище. Працював у ньому викладачем «науки моральної» та французької мови. 1805, завдяки Тадеушу Чацькому, він став учителем французької мови та бібліотекарем у Вищій Волинській гімназії, перетвореній у 1818 році в Кременецький ліцей. У 1809 р. його призначили бібліотекарем та вчителем бібліографії. Починав читання курсу бібліографії в той час, коли зароджувалась бібліотечно-бібліографічна освіта в західноєвропейській педагогічній практиці. Почав з викладання бібліографії, але згодом став викладати бібліологію. Ярковський знайомив своїх учнів з книжковим фондом, роботою бібліотекаря, з обов'язками бібліотечних службовців, правилами для читачів. Намагався зв'язати читання бібліографії з книготоргівельною практикою. Мав свої особисті, прогресивні погляди на книжкову справу, бібліотечне обслуговування. Читаючи свій курс майбутнім бібліотекарям, націлював їх на обслуговування не колекціонерів, а осіб, які тягнулись до широкого користування книгою. Курс його бібліографії зазнав впливу таких західноєвропейських теоретиків бібліографії, як Камю, Лер, Кост. Павло Осипович бажав бути на рівні останніх досягнень теорії бібліографії. Брав усе корисне зі старої і нової бібліографії. У 1832 після закриття Кременецького ліцею і передачі його бібліотеки Київському університету, Ярковський працював бібліотекарем Київського університету, ставши таким чином його першим бібліотекарем.
Наукові праці: «Елементарний курс бібліографії для учнів Волинського ліцею», «Відомості про бібліотеку Кремінецького ліцею і про порядок в ній», «План розташування бібліотеки Волинського ліцею»; трактати «Про початок, походження і вдосконалення мов» та «Про бібліографію і необхідних для бібліотекаря знаннях оної».
Література
Історія української бібліографії / І. І. Корнейчик. — Х.: 1971.
250 імен на карті Тернопілля: Польсько-українські культурні взаємини: краєзн.-біогр. покажч. / С. Ткачов, В. Ханас. — Т. : Джура, 1996. — 60 с
Українські бібліографи
Українські бібліотекарі
|
4545175
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%87%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%D0%A8%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B5%D1%81
|
Річард Шолтес
|
Річард Шолтес
Річард Адріан Шолтес (нар. 18 березня 1934) — генерал-майор армії Сполучених Штатів у відставці, який був першим командувачем Об'єднаного командування спеціальних операцій. Досвід Шолтеса на посаді командувача Об'єднаної оперативної групи спеціальних операцій 123 під час вторгнення США в Гренаду зробив його важливою фігурою в реорганізації спільноти американських спецоперацій. Після перебування на посаді командира JSOC Шолтес пішов у відставку, щоб у серпні 1986 року відверто свідчити перед Конгресом про потребу в окремому, чотиризірковому, командуванні спеціальних операцій. Тодішній сенатор Вільям Коен описав свідчення Шолтеза як життєво важливі для рішення Конгресу створити Командування спеціальних операцій США.
Шолтес був зарахований до армії 31 жовтня 1951 року. У 1957 році він закінчив Військову академію Сполучених Штатів, отримавши ступінь бакалавра. ступінь військової науки. Пізніше Шолтес отримав ступінь магістра з обробки даних в Університеті Джорджа Вашингтона.
Примітки
Американські військовики В'єтнамської війни
|
4275159
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B5
|
Петре
|
Петре (варіація імені Петру) — грузинська, македонська та румунська форми чоловічого особового імені Петро. Походить від грецького імені Петрос (Petros, «камінь, скеля»).
Прізвище
Петре Адріан — румунський футболіст, нападник.
Петре Флорентин — румунський футболіст, півзахисник.
Петре Роберт — фенрік Хельсінської роти Далекарлійського полку, учасник Великої Північної війни 1700—1721 років.
Румунські прізвища
Румунські імена
|
40827
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bypass
|
Bypass
|
Bypass may refer to:
Bypass (road), a road that avoids a built-up area (not to be confused with passing lane)
Flood bypass of a river
Science and technology
Medicine
Bypass surgery, a class of surgeries including for example:
Heart bypass
Gastric bypass
Cardiopulmonary bypass
Other
Bypass capacitor, used to bypass a power supply or other high impedance component
High bypass, a turbofan aircraft gas turbine engine
Bypass duct
Bypass ratio
Bleach bypass, an optical effect
Bypass switch, access port for an in-line active security appliance
Bypass (telecommunications)
Bypass valve
A blowoff valve on a compressor
A manual gas addition valve on a rebreather
Other uses
The Bypass, a 2003 short silent Bollywood film
Railroad bypass, a new railroad line built to replace or supplement an existing route
By-pass Variegated, an architectural style
See also
Pass (disambiguation)
|
4597193
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Кайсаровська
|
Кайсаровська — присілок в Каргопольському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 8 осіб. Органом місцевого самоврядування до 2020 року було Печниковське муніципальне утворення.
Історія
Від 1937 року належить до Архангельської області.
Від 2004 року належить до муніципального утворення Печниковське муніципальне утворення.
Населення
Примітки
Населені пункти Каргопольського району
|
2018757
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%83%D0%BB%D0%B0%20%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D1%82%D1%8F%D1%87%D0%B0%20%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Акула великоголова котяча каліфорнійська
|
Акула великоголова котяча каліфорнійська
Великоголова котяча акула каліфорнійська (Cephalurus cephalus) — єдиний вид роду Великоголова котяча акула родини Котячі акули. Інші назви «котяча акула-пуголовок», «котяча акула-льодяник».
Опис
Загальна довжина досягає 28 см. Голова велика, широка. Вона нагадує пуголовку жаби. Звідси походить одна з назв цієї акули. Морда коротка, сплощене зверху, округле в горизонтальному плані. Очі помірного розміру, горизонтального розміру, з мигальною перетинкою. Надочними хребет відсутній. Має маленький підочний горбик. За очима розташовані невеличкі бризкальця. Простір між бризкальцями та п'ятою зябровою щілиною, сягає 60% усієї довжини голови. Ніздрі великі. Носові клапани трикутної форми, віддалені один від одного. В кутах рота присутні невеликі губні борозни. Рот широкий. На верхній щелепі зуби прямі, на нижній — дещо вигнуті назовні. Зубі невеличкі, з 2-4 верхівками, де центральна є високою та гострою, а бокові — маленькими. У неї 5 пар зябрових щілин, які мають дугоподібний вигин у бік голови. Тулуб тонкий, циліндричне, трохи розширене біля зябер. Шкіра тонка й дуже м'яка. Плактоїдна луска слабко кальцинована, дрібна. Грудні плавці великі, їх довжина у 2 рази більше за ширину, мають округлі верхівки. Має 2 спинних плавця однакового розміру. Передній спинний плавець починається з кінця черевних плавців, задній — з середини анального плавця. Черевні плавці довгі та низькі. Хвостовий плавець тонкий та довгий, гетероцеркальний.
Забарвлення коливається від світло-коричневого до темно-коричневого кольору. Крайки плавців трохи світліше за загальний фон. Очі мають зеленуватий колір.
Спосіб життя
Тримається на глибинах від 150 до 1000 м, зазвичай до 910–930 м. Здатна мешкати у воді з невеликим вмістом кисню. Живиться переважно креветками, крабами, рачками, а також молоддю костистих риб.
Статева зрілість у самців настає при розмірі 19 см, самиць — 24 см. Це яйцекладна акула. Самиця відкладає 2 яйця у товстенькій шкаралупі. Народжені акуленята становлять 10 см завдовжки. Відкладання яєць відбувається щорічно.
Розповсюдження
Мешкає від Каліфорнійської затоки до півострова Байя. Звідси походить назва цієї акули.
Джерела
Compagno, L.J.V. (1990). «Alternative life-history styles of cartilaginous fishes in time and space». Environmental Biology of Fishes, 28 (3): 3-75.
Котячі акули
Риби Мексики
Риби США
Тварини, описані 1892
|
830691
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/543%20%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%BE%D1%82%D1%82%D0%B0
|
543 Шарлотта
|
543 Шарлотта (543 Charlotte) — астероїд головного поясу, відкритий 11 вересня 1904 року Паулєм Ґьотцом у Гейдельберзі.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (501-600)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1904
Головний пояс астероїдів
|
668993
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%85%D0%B5%D1%94%D0%B2
|
Міхеєв
|
Міхеєв — російське прізвище. Відомі носії:
Міхеєв Володимир Михайлович — Герой Радянського Союзу
Міхеєв В'ячеслав Володимирович — російський футболіст, гравець у міні-футбол
Міхеєв Григорій Якович — Герой Радянського Союзу
Міхеєв Денис Ігорович (Магередольт) — російський і український письменник
Міхеєв Іван Степанович — удмуртський просвітник, драматург
Міхеєв Михайло Віталійович — Герой Радянського Союзу
Міхеєв Михайло Дмитрович (1997—2022) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Міхеєв Павло Антонович — Герой Радянського Союзу
Міхеєв Павло Єгорович — повний кавалер ордена Слави
Міхеєв Сергій Вікторович — Герой Росії
Міхеєв Павло Михайлович (1944 р.н.) — український художник і графік
Міхеєва
Міхеєва Оксана Костянтинівна
Див. також
Міхєєв
Російські прізвища
|
2577152
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B8%20%D0%B7%20%D0%BF%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%94%D1%8E
|
Всесвітній день боротьби з пневмонією
|
Всесвітній день боротьби з пневмонією — міжнародний медичний день, який був вперше проведений 2 листопада 2009 року, коли більш ніж 100 організацій у всьому світі об'єдналися у Глобальну коаліцію проти дитячої пневмонії. Цей день відзначається щороку 12 листопада.
Мета Всесвітнього дня боротьби з пневмонією
Всесвітній день боротьби з пневмонією, підкреслюючи важливість проблеми боротьби з пневмонією, спрямований на об'єднання інститутів громадянського суспільства, що прагнуть зробити свій внесок у боротьбу з пневмонією та спільний пошук шляхів боротьби з цим захворюванням, ставлячи завдання:
Підвищити поінформованість про пневмонію, особливо, як головної хвороби, що вбиває дітей у віці до п'яти років;
Сприяти захисту, запобіганню та лікуванню пневмонії;
Генерування заходів із боротьби з пневмонією.
Пневмонія є однією з найбільш ключових проблем у світовому здоров'ї, від якої у світі помирає одна дитина кожні 20 секунд.
У наступному виклики, що поставали у проблемі боротьби з дитячою пневмонією, були поширені також на пов'язану проблему — боротьби з діареєю дітей.
Факти
Зазвичай статистика та проблематика дитячої пневмонії актуалізується у щорічній доповіді Міжнародного центру вакцинації Школи громадського здоров'я Університету Джонса Гопкінса, які видаються до Всесвітнього дня боротьби з пневмонією.
Так у доповіді 2017 зазначалось, що пневмонія і діарея призводили у всьому світі до загибелі майже 1,5 мільйона дітей у віці до 5 років (25 % загальної смертності цієї когорти). З них 70 % випадків припадало на 15 країн.
Доповідь 2016 року «Звіт про хід роботи з пневмонії та діареї в 2016 році: досягнення цілей через заходи та інновації» — сьомий щорічний звіт про прогрес у боротьбі з пневмонією, але перший з виконання Цілей сталого розвитку, які слідують Цілям розвитку тисячоліття, що закінчилися в 2015 році. Глобальне співтовариство узгодило 17 Цілей сталого розвитку (SDG), з яких третя ціль SDG 3 «Забезпечення здорового життя та сприяння благополуччю для всіх у будь-якому віці», друга підціль якої (3.2), спрямована на виживання дітей, та восьма підціль (3.8), спрямована на доступ до основних ліків і вакцини для всіх. Оновлені, більш амбіційні цілі потребували оцінити досягнутий прогрес, відзначити досягнення, висвітлити уроки, та, привернувши увагу до незавершених справ, спланувати, як прискорити вирішення викликів, що постають перед світом в питаннях боротьби з пневмонією та діареєю.
Шоста доповідь 2015 року підводила підсумки виконання Цілей розвитку тисячоліття та розглядала виклики сталому розвитку на наступні 15 років, в епоху після 2015 року. Був відзначений прогрес у боротьбі з пневмонією та діареєю: кількість смертей дітей у п'ятирічному віці у 2015 році зменшилась порівняно з 2013 роком (з 6,4 млн до 5,9 мільйона дітей). Однак, виклик залишався: загальний внесок пневмонії та діареї в смертність дітей цього віку протягом останніх років залишався стійким (15-16 % при пневмонії та 9 % при діареї). Крім того, 72 % глобального тягаря пневмонії та діареї дитячої смертності зустрічалися лише у 15 країнах, в яких проживає лише 55 % населення світу до п'яти років.
Перша доповідь — 2010, була видана до проведення у 2010 році другого дня та після публікації Всесвітньою організацією охорони здоров'я та ЮНІСЕФ у 2009 році Глобального плану дій щодо профілактики та боротьби з пневмонією (GAPP/GAPPD). В доповіді аналізувалася статистика, виклики, що постали перед системою громадського здоров'я світу та окремих країн. Прогнозувалось, що можна зменшити смертельність від дитячої пневмонії на дві третини, посилюючи заходи запобігання інфекціям пневмонії, захисту дітей від умов, які підвищують ризик виникнення пневмонії та лікування інфекцій, зокрема — пов'язаних із рятувальними антибіотиками.
Враховуючи важливість проблеми, одним з інструментів з активізації урядів та громадськості в проведення Всесвітнього дня боротьби з пневмонією є здійснення моніторингу Глобального плану дій щодо пневмонії та діареї (GAPPD). Моніторинг проводиться за 24 ключовими показниками, що стосуються захисту, профілактики та лікування діареї та пневмонії у дітей віком до п'яти років та двох показників смертності через ці два хвороби Цей інструмент дозволяє здійснювати моніторинг:
прогресу у досягненні цілей GAPPD / SDG на 2025/2030/2040 роки;
наявність, повноту та джерела даних;
тенденції політики, заходи за цими хворобами та показники їх впливу на здоров'я.
Теми Всесвітнього дня боротьби з пневмонією
Щорічно Всесвітній день боротьби з пневмонією, розпочинаючись 12 листопада, відзначається протягом декількох днів та проводиться за певною темою.
2017: «Зупинити пневмонію: інвестуйте в здоров'я дітей»;
2016: Тримай обіцянку: стоп пневмонії зараз;
2015: Боремось з пневмонією;
2014: Універсальний доступ до профілактики та лікування пневмонії;
2013: Інновації для зупинки дитячої пневмонії
Див. також
Діарея
День матері
Всесвітній день дитини
Всесвітній день здоров'я
Всесвітній день недоношених дітей
Міжнародний день сільських жінок
Міжнародний день дівчаток
Джерела
WHO: World Pneumonia Day 12 November 2017
WHO: Fact Sheets jn Pneumonia
World Pneumonia Day
Twitter: World Pneumonia Day, Nov 12. Stop Pneumonia: Invest in Child Health
Пневмония — причина 20 % случаев детской смертности
Пневмония. Информационный бюллетень ВОЗ. Ноябрь 2016 г.
Global action plan for prevention and control of pneumonia (GAPP) World Health Organization/The United Nations Children's Fund (UNICEF), 2009
UNICEF: World Pneumonia Day 2015 Infographic
World prematurity day 2015 highlights country action
Примітки
Міжнародні дні
12 листопада
Свята листопада
Здоров'я
Пневмонія
|
1018094
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Briton%20Hadden
|
Briton Hadden
|
Briton Hadden (February 18, 1898 – February 27, 1929) was the co-founder of Time magazine with his Yale classmate Henry Luce. He was Times first editor and the inventor of its revolutionary writing style, known as Timestyle. Though he died at 31, he was considered one of the most influential journalists of the twenties, a master innovator and stylist, and an iconic figure of the Jazz Age.
Early life
Born in Brooklyn, Hadden got his start in newspaper writing at Brooklyn's Poly Prep Country Day School, where he wrote for the school magazine, the Poly Prep, and distributed a hand-written, underground sheet to his classmates that was called The Daily Glonk. Moving to the Hotchkiss School, he wrote for the Hotchkiss Record, a weekly newspaper. After an intense competition, he was elected the chairman of the newspaper and Luce the assistant managing editor. Hadden then turned the Record from a weekly into a bi-weekly.
At Yale, Hadden was elected to the staff of the Yale Daily News and later served as the paper's chairman twice (1917-1918 and 1919–1920). Luce was the News' managing editor the second time. While at Yale, he was a brother of Delta Kappa Epsilon (Phi chapter) and a member of Skull and Bones. It was during a break from school, when Hadden and Luce traveled south to Camp Jackson, South Carolina as ROTC officer candidates, that they began seriously discussing the idea of creating a magazine that would condense all the news of the week into a brief and easily readable "digest."
Career
After receiving his bachelor's degree from Yale University in 1920, Hadden wrote for the New York World, where he was mentored by one of New York's most famous and accomplished newspaper editors, Herbert Bayard Swope. In late 1921, Hadden wrote to Luce, who had recently been let go by the Chicago Daily News, and suggested that they both go to work for the Baltimore News. In Baltimore, they spent their nights working on the idea of a news magazine, which, at first, they planned to call Facts.
Founding Time magazine
In 1923, Hadden and Luce co-founded Time magazine along with Robert Livingston Johnson and another Yale classmate. Hadden and Luce served alternating years as the company's president, but Hadden was the editor for four and a half of the magazine's first six years, and was considered the "presiding genius". Johnson served as the magazine's vice president and advertising director. In its earliest years the magazine was edited in an abandoned beer brewery, subsequently moving to Cleveland in 1925, and returning to New York in 1927. For the next year and several months, both Time and The New Yorker were edited at 25 W. 45th Street in Manhattan. Thus two of the major magazine editors of the 1920s—Briton Hadden and Harold Ross—worked in the same building.
Illness and death
In December 1928, Hadden became ill. He died two months later, most likely of streptococcus viridans, which had entered his bloodstream, causing sepsis and ultimately the failure of his heart. Before he died, Hadden signed a will, which left all of his stock in Time Inc. to his mother and forbade his family from selling those shares for 49 years. Within a year of Hadden's death, Luce formed a syndicate, which succeeded in gaining hold of Hadden's stock.
Legacy
Luce took Hadden's name off the masthead of Time within two weeks of his death. In the next 38 years, he delivered more than 300 speeches around the world, mentioning Hadden four times. Luce acquired control of Hadden's papers, and he kept them at Time Inc., where no one outside the company was allowed to view the papers as long as Luce lived. Throughout his life, Luce repeatedly claimed credit for Hadden's ideas in public speeches and in Time magazine.
Luce presided over the growth of the Time-Life empire, and donated funds towards the construction of a building at 202 York Street in New Haven, Connecticut that would eventually become the Yale Daily News' new home. The office is today called the Briton Hadden Memorial Building.
References
External links
Time Magazine biography
Q & A: Isaiah Wilner Time
1898 births
1929 deaths
American magazine founders
American magazine publishers (people)
Hotchkiss School alumni
Yale University alumni
Deaths from sepsis
Time (magazine) people
Poly Prep alumni
Members of Skull and Bones
|
4048118
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%29
|
Церква святого великомученика Юрія Переможця (Касперівці)
|
Церква святого великомученика Юрія Переможця (Касперівці)
Церква святого великомученика Юрія Переможця в Касперівцях — парафія і храм Заліщицького благочиння Тернопільської єпархії Православної церкви України в селі Касперівці Чортківського району Тернопільської области.
Історія церкви
Храм збудовано в 1619—1650 роках з мурованим престолом, в який вставлено плиту з написом «1650 р.». Над притвором знаходилася двоярусна оборонна башта, від якої залишився нижній ярус. Апсида ззовні укріплена трьома потужними контрфорсами. Первісні перекриття не збереглися. Храм з часом дещо деформувався. Це пов'язано з низьким фундаментом — всього у 25 см. У радянські часи приміщення храму використовували під музей. Покрівлю зруйнували. У 90-і роки завдяки наполегливості парафіян села Містечко, яке налічувало 65 дворів, розпочали відновлення храму, намагаючись не порушити давню конструкцію та старовинний стиль.
На одній із стін залишився давній розпис. Відреставровано покрівлю, яка протрималася недовго через непрофесійність майстрів та некондиційні гонти, що призвело до протікання.
У 2002 році споруду перекрито бляхою та добудовано притвор.
Завдяки церковному братству та сестринству, зокрема, Михайлу Трифою, Роману Мшевичу, Павлу Вітюку та всіх парафіян с. Містечко храм відновлено. Незважаючи на вік, церква продовжує приймати молитви віруючих парафіян та задовольняти їх духовні потреби.
Парохи
о. Володимир П'єцух (з березня 1992).
Джерела
Церкви Чортківського району
Касперівці
Церкви Святого Юрія
|
1238189
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cervical%20vertebrae
|
Cervical vertebrae
|
Cervical vertebrae
In tetrapods, cervical vertebrae (: vertebra) are the vertebrae of the neck, immediately below the skull. Truncal vertebrae (divided into thoracic and lumbar vertebrae in mammals) lie caudal (toward the tail) of cervical vertebrae. In sauropsid species, the cervical vertebrae bear cervical ribs. In lizards and saurischian dinosaurs, the cervical ribs are large; in birds, they are small and completely fused to the vertebrae. The vertebral transverse processes of mammals are homologous to the cervical ribs of other amniotes. Most mammals have seven cervical vertebrae, with the only three known exceptions being the manatee with six, the two-toed sloth with five or six, and the three-toed sloth with nine.
In humans, cervical vertebrae are the smallest of the true vertebrae and can be readily distinguished from those of the thoracic or lumbar regions by the presence of a foramen (hole) in each transverse process, through which the vertebral artery, vertebral veins, and inferior cervical ganglion pass. The remainder of this article focuses upon human anatomy.
Structure
By convention, the cervical vertebrae are numbered, with the first one (C1) closest to the skull and higher numbered vertebrae (C2–C7) proceeding away from the skull and down the spine.
The general characteristics of the third through sixth cervical vertebrae are described here. The first, second, and seventh vertebrae are extraordinary, and are detailed later.
The bodies of these four vertebrae are small, and broader from side to side than from front to back.
The anterior and posterior surfaces are flattened and of equal depth; the former is placed on a lower level than the latter, and its inferior border is prolonged downward, so as to overlap the upper and forepart of the vertebra below.
The upper surface is concave transversely, and presents a projecting lip on either side.
The lower surface is concave from front to back, convex from side to side, and presents laterally shallow concavities that receive the corresponding projecting lips of the underlying vertebra.
The pedicles are directed laterally and backward, and attach to the body midway between its upper and lower borders, so that the superior vertebral notch is as deep as the inferior, but it is, at the same time, narrower.
The laminae are narrow and thinner above than below; the vertebral foramen is large and of a triangular form.
The spinous process is short and bifid, the two divisions being often of unequal size. Because the spinous processes are so short, certain superficial muscles (the trapezius and splenius capitis) attach to the nuchal ligament rather than directly to the vertebrae; the nuchal ligament itself attaching to the spinous processes of C2–C7 and to the posterior tubercle of the atlas.
The superior and inferior articular processes of cervical vertebrae have fused on either or both sides to form articular pillars, columns of bone that project laterally from the junction of the pedicle and lamina.
The articular facets are flat and of an oval form:
the superior face backward, upward, and slightly medially.
the inferior face forward, downward, and slightly laterally.
The transverse processes are each pierced by the foramen transversarium, which, in the upper six vertebrae, gives passage to the vertebral artery and vein, as well as a plexus of sympathetic nerves. Each process consists of an anterior and a posterior part. These two parts are joined, outside the foramen, by a bar of bone that exhibits a deep sulcus on its upper surface for the passage of the corresponding spinal nerve.
The anterior portion is the homologue of the rib in the thoracic region, and is therefore named the costal process or costal element. It arises from the side of the body, is directed laterally in front of the foramen, and ends in a tubercle, the anterior tubercle.
The posterior part, the true transverse process, springs from the vertebral arch behind the foramen and is directed forward and laterally; it ends in a flattened vertical tubercle, the posterior tubercle.
The anterior tubercle of the sixth cervical vertebra is known as the carotid tubercle or Chassaignac tubercle (for Édouard Chassaignac). This separates the carotid artery from the vertebral artery and the carotid artery can be massaged against this tubercle to relieve the symptoms of supraventricular tachycardia. The carotid tubercle is also used as a landmark for anaesthesia of the brachial plexus and cervical plexus.
The cervical spinal nerves emerge from above the cervical vertebrae. For example, the cervical spinal nerve 3 (C3) passes above C3.
Atlas and axis
The atlas (C1) and axis (C2) are the two topmost vertebrae.
The atlas (C1) is the topmost vertebra, and along with the axis forms the joint connecting the skull and spine. It lacks a vertebral body, spinous process, and discs either superior or inferior to it. It is ring-like and consists of an anterior arch, posterior arch, and two lateral masses.
The axis (C2) forms the pivot on which the atlas rotates. The most distinctive characteristic of this bone is the strong odontoid process (dens) that rises perpendicularly from the upper surface of the body and articulates with C1. The body is deeper in front than behind, and prolonged downward anteriorly so as to overlap the upper and front part of the third vertebra.
Vertebra prominens
The vertebra prominens, or C7, has a distinctive long and prominent spinous process, which is palpable from the skin surface. Sometimes, the seventh cervical vertebra is associated with an abnormal extra rib, known as a cervical rib, which develops from the anterior root of the transverse process. These ribs are usually small, but may occasionally compress blood vessels (such as the subclavian artery or subclavian vein) or nerves in the brachial plexus, causing pain, numbness, tingling, and weakness in the upper limb, a condition known as thoracic outlet syndrome. Very rarely, this rib occurs in a pair.
The long spinous process of C7 is thick and nearly horizontal in direction. It is not bifurcated, and ends in a tubercle that the ligamentum nuchae attaches to. This process is not always the most prominent of the spinous processes, being found only about 70% of the time, C6 or T1 can sometimes be the most prominent.
The transverse processes are of considerable size; their posterior roots are large and prominent, while the anterior are small and faintly marked. The upper surface of each usually has a shallow sulcus for the eighth spinal nerve, and its extremity seldom presents more than a trace of bifurcation.
The transverse foramen may be as large as that in the other cervical vertebrae, but it is generally smaller on one or both sides; occasionally, it is double, and sometimes it is absent.
On the left side, it occasionally gives passage to the vertebral artery; more frequently, the vertebral vein traverses it on both sides, but the usual arrangement is for both artery and vein to pass in front of the transverse process, not through the foramen.
Function
The movement of nodding the head takes place predominantly through flexion and extension at the atlanto-occipital joint between the atlas and the occipital bone. However, the cervical spine is comparatively mobile, and some component of this movement is due to flexion and extension of the vertebral column itself. This movement between the atlas and occipital bone is often referred to as the "yes joint", owing to its nature of being able to move the head in an up-and-down fashion.
The movement of shaking or rotating the head left and right happens almost entirely at the joint between the atlas and the axis, the atlanto-axial joint. A small amount of rotation of the vertebral column itself contributes to the movement. This movement between the atlas and axis is often referred to as the "no joint", owing to its nature of being able to rotate the head in a side-to-side fashion.
Clinical significance
Cervical degenerative changes arise from conditions such as spondylosis, stenosis of intervertebral discs, and the formation of osteophytes. The changes are seen on radiographs, which are used in a grading system from 0–4 ranging from no changes (0) to early with minimal development of osteophytes (1) to mild with definite osteophytes (2) to moderate with additional disc space stenosis or narrowing (3) to the stage of many large osteophytes, severe narrowing of the disc space, and more severe vertebral end plate sclerosis (4).
Injuries to the cervical spine are common at the level of the second cervical vertebrae, but neurological injury is uncommon. C4 and C5 are the areas that see the highest amount of cervical spine trauma.
If it does occur, however, it may cause death or profound disability, including paralysis of the arms, legs, and diaphragm, which leads to respiratory failure.
Common patterns of injury include the odontoid fracture and the hangman's fracture, both of which are often treated with immobilization in a cervical collar or halo brace.
A common practice is to immobilize a patient's cervical spine to prevent further damage during transport to hospital. This practice has come under review recently as incidence rates of unstable spinal trauma can be as low as 2% in immobilized patients. In clearing the cervical spine, Canadian studies have developed the Canadian C-Spine Rule (CCR) for physicians to decide who should receive radiological imaging.
Landmarks
The vertebral column is often used as a marker of human anatomy. This includes:
At C1, base of the nose and the hard palate
At C2, the teeth of a closed mouth
At C3, the mandible and hyoid bone
At C4, the common carotid artery bifurcates.
From C4–5, the thyroid cartilage
From C6–7, the cricoid cartilage
At C6, the oesophagus becomes continuous with the laryngopharynx and also where the larynx becomes continuous with the trachea. It is also the level where the carotid pulse can be palpated against the transverse process of the C6 vertebrae.
Additional images
See also
Vertebral column
Cervical fracture
References
External links
Diagram at kenyon.edu
Cervical Spine Anatomy
Mnemonic for Landmarks
Cervical vertebra quiz
Cervical vertebrae - BlueLink Anatomy - University of Michigan Medical School
Bones of the head and neck
Bones of the thorax
Bones of the vertebral column
|
4586157
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%BB
|
Марк Стоквелл
|
Марк Стоквелл (5 липня 1963) — австралійський плавець.
Призер Олімпійських Ігор 1984 року.
Призер Пантихоокеанського чемпіонату з плавання 1985 року.
Переможець Ігор Співдружності 1986 року.
Посилання
Марк Стоквелл на Olympedia.org
Марк Стоквелл на Olympics.com
Марк Стоквелл на Sports-Reference.com
Примітки
Бронзові олімпійські медалісти з плавання
Австралійські бронзові олімпійські медалісти
Австралійські срібні олімпійські медалісти
Плавці та плавчині на літніх Олімпійських іграх 1984
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1984
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1984
Срібні олімпійські медалісти з плавання
Чемпіони Ігор Співдружності з плавання
Спортсмени Брисбена
Австралійські олімпійські плавці та плавчині
Плавці та плавчині на Іграх Співдружності 1986
|
14925954
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gmina%20Wojcieszk%C3%B3w
|
Gmina Wojcieszków
|
Gmina Wojcieszków
Gmina Wojcieszków is a rural gmina (administrative district) in Łuków County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland. Its seat is the village of Wojcieszków, which lies approximately south of Łuków and north of the regional capital Lublin.
The gmina covers an area of , and as of 2006 its total population is 7,005.
Villages
Gmina Wojcieszków contains the villages and settlements of Burzec, Bystrzyca, Ciężkie, Helenów, Hermanów, Kolonia Bystrzycka, Marianów, Nowinki, Oszczepalin Drugi, Oszczepalin Pierwszy, Otylin, Siedliska, Świderki, Wojcieszków, Wola Bobrowa, Wola Burzecka, Wola Bystrzycka, Wólka Domaszewska, Zofibór and Zofijówka.
Neighbouring gminas
Gmina Wojcieszków is bordered by the gminas of Adamów, Borki, Krzywda, Łuków, Serokomla, Stanin and Ulan-Majorat.
References
Polish official population figures 2006
Wojcieszkow
Łuków County
|
1197842
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B9%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%29
|
Матей (комуна)
|
Матей (комуна)
Матей — комуна у повіті Бистриця-Несеуд в Румунії. До складу комуни входять такі села (дані про населення за 2002 рік):
Бідіу (273 особи)
Енчу (253 особи)
Корвінешть (783 особи)
Матей (782 особи) — адміністративний центр комуни
Моруц (259 осіб)
Финтинеле (647 осіб)
Комуна розташована на відстані 316 км на північний захід від Бухареста, 24 км на південний захід від Бистриці, 55 км на північний схід від Клуж-Напоки.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживали осіб.
Національний склад населення комуни:
Рідною мовою назвали:
Склад населення комуни за віросповіданням:
Посилання
Дані про комуну Матей на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Бістріца-Несеуд
|
14800246
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Concentrative%20nucleoside%20transporter%202
|
Concentrative nucleoside transporter 2
|
Concentrative nucleoside transporter 2 (CNT2) is a protein that in humans is encoded by the SLC28A2 gene.
See also
Concentrative nucleoside transporters
Nucleoside transporters
Solute carrier family
References
Further reading
Solute carrier family
|
15191681
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Armaucourt
|
Armaucourt
|
Armaucourt is a commune in the Meurthe-et-Moselle department in northeastern France.
Population
See also
Communes of the Meurthe-et-Moselle department
References
Communes of Meurthe-et-Moselle
|
50617657
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Lives%20of%20Th%C3%A9r%C3%A8se
|
The Lives of Thérèse
|
The Lives of Thérèse is a French documentary film, released in 2016. Directed by Sébastien Lifshitz, the film is a profile of French feminist and LGBT activist Thérèse Clerc as she battles terminal illness. Clerc died several weeks before the film's theatrical premiere.
The film won the Queer Palm for best LGBT-related film at the 2016 Cannes Film Festival.
Synopsis
The documentary covers Clerc's battle with terminal illness and includes recordings of the last days of her life at her request. Clerc had previously appeared in another of Lifshitz's documentaries, The Invisible.
References
External links
2016 films
2016 LGBT-related films
Films directed by Sébastien Lifshitz
Documentary films about lesbians
Queer Palm winners
2010s French films
French LGBT-related documentary films
|
1571893
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%9E%D0%9A%20%28%D0%B3%D1%83%D1%80%D1%82%29
|
ТОК (гурт)
|
ТОК (гурт)
«ТОК» — колектив із Дніпра, що грає у стилі хард-рок та хеві-метал.
Історія
Гурт було засновано 1986 року. До складу увійшли:
Ігор Ромащенко (гітара, вокал),
Віктор Пеленко (лідер-гітара),
Геннадій Пеленко (бас-гітара, клавішні),
Сергій Ромащенко (ударні).
Першого ж року гурт дав свої перші концерти та записав 5 пісень. У 1987 році замість Ігоря Ромащенко у групу приходить Андрій Підгайний. У цьому ж році група виступає на фестивалі «Рок-н-ролл Таврічний» у Новій Каховці. У цьому ж році записується перший магнітоальбом «Когда ударит ТОК». Внаслідок того, що в україномовних газетах групу часто називали «Струм», у назву були додані крапки, тобто на афішах стали писати «Т. О. К.»
У 1988 гурт бере участь у фестивалі «Дні хард-року» у Ризі. Згодом було записано магнітоальбом «Правда». Цього року до лав армії були призвані Геннадій Пеленко та Сергій Ромащенко. Їхні місця зайняли Роман Ямполь (барабанщик) та Станіслав Ананченко (бас-гітарист).
1989-го у колективу з'явився продюсер Дмитро Костюк, який нині є продюсером гурту ВІА Гра. Починається досить активна концертна діяльність колективу та запис альбому Leave Me Wine & Rock ’n’ Roll. У 1992 році гурт бере участь у фестивалі «Таврійські ігри». У 1993 внаслідок конфлікту Дмитро Костюк припиняє співпрацю з гуртом.
У 1994 виходить перший CD під назвою Screaming Together. Пісня з нього «Sex, Wine & Rock'n'roll» назавжди стала візитівкою групи. Також був знятий перший кліп групи на пісню «This Is My Business». У 1996 році виходить другий CD групи «Alcoholic Heaven». У 1998 знімаються кліпи на пісні «Sex, Wine & Rock'n'roll» та «Smile at My Face». У цьому ж році замість Станіслава Ананченко до групи приходить Анатолій Кисліцин. Колектив виступає у Словаччині та Чехії.
1999-го кліп на пісню «Smile at My Face» потрапляє до ротації телеканалу «Biz-TV», гурт відкриває фестиваль «Рок-Київ».
У 2002 до групи повертається продюсер Геннадій Пеленко. У 2004 у Києві записують альбом «Буду першим» («»). У наступні роки група активно гастролює та напрацьовує матеріал для нового альбому, який вийшов у 2010 році під назвою «Імперія» («»).
Дискографія
Когда ударит ТОК (1987)
Правда (1988)
Leave Me, Wine & Rock'n'roll (1991)
Screaming Together (1994)
Alcoholic Heaven (1996)
Буду Первым (2004)
Империя (2010)
Reason to Fight (2016)
Посилання
TOK у Encyclopaedia Metallum
Українські рок-гурти
Українські метал-гурти
Музичні виконавці з Дніпра
|
3457402
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/JCL
|
JCL
|
JCL
Java Class Library
|
2223506
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Brochis%20multiradiatus
|
Brochis multiradiatus
|
Brochis multiradiatus (Брохіс багатоплямистий) — єдиний вид роду Brochis підродини Corydoradinae родини Панцирні соми ряду сомоподібних. Раніше до цього роду відносили види Brochis britskii та Brochis splendens, але їх тепер зараховують до роду Corydoras.
Опис
Загальна довжина досягає 10 см. Спостерігається статевий диморфізм: самиці вище і більші за самців. Тіло високе. Голова помірно велика, трикутної форми, з трохи витягнутим і загостреним рилом. Рот помірного розміру. 3 пари вусиків розташовано біля кінця рила. Тулуб широкий, короткий. Спинний плавець має 15-17 жорстких променів. Має 25 кісткових пластин, що тягнуться уздовж бокової лінії. У анального плавця є 7 променів, хвостового — 10.
За забарвленням нагадує Corydoras splendens — голова, боки і спина сірі зі смарагдово-металевим блиском, але у Brochis multiradiatus забарвлення трохи темніше і з боків помітно дуже дрібний крап. Черево біло-рожеве, плавці сіро-смарагдового кольору.
Спосіб життя
Зустрічається в бідних киснем водоймах. Тримається невеликими косяками. З коридорасами зі схожим забарвленням може утворювати спільні зграї. Активний удень. Живиться водними безхребетними, насамперед ракоподібними, кільчастими хробаками, комахами, а також і рослинами.
Відкладають ікру. Самиця і самець не піклуються про кладку.
Розповсюдження
Цей вид поширено у західній частині басейну річки Амазонка (верхня течія притоку Напо), в межах Перу й Еквадору.
Тримання в акваріумі
Знадобиться ємність від 100 літрів. На дно насипають дрібний пісок темних тонів або виварений торф (можна суміш торфу і піску). Дно вистилають опалим листям і гілками. Рослинами засаджують 25-35 % від площі дна. Вітаються лава на поверхні рослини. Можна помістити в акваріум і пару невеликих корчів. Селити краще групою від 5 особин. Особливо якщо брохісів мало. Мирні. У неволі їдять будь-які корми для акваріумних риб. З технічних засобів знадобиться внутрішній малопотужний фільтр для створення слабкої течії. Температура тримання повинна становити 20-25 °C.
Джерела
Hans-Jochim Franke: Handbuch der Welskunde. Urania-Verlag, 1985.
Панцирні соми
Риби Перу
Риби Еквадору
Тварини, описані 1960
|
2521194
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Torah%20in%20Islam
|
Torah in Islam
|
Torah in Islam
The Tawrat, also romanized as Tawrah or Taurat, is the Arabic-language name for the Torah within its context as an Islamic holy book believed by Muslims to have been given by God to the prophets and messengers amongst the Children of Israel. In the Qur'an, the word 'Tawrat' occurs eighteen times. When referring to traditions from the Tawrat, Muslims have not only identified it with the Pentateuch (the five books of Moses), but also with the other books of the Hebrew Bible as well as with Talmudic and Midrashic writings.
In the Quran
The word 'Tawrat' occurs eighteen times in the Quran and the name of Musa is mentioned 136 times in the Quran; nowhere in the Quran is it written that Moses alone was given the Tawrat, but on the contrary it is written in the Quran that the prophets governed with the Tawrat.
As per Quran, the governing ayats containing an order of God is the Tawrat.
The Law mentioned in the Quran (5:45):
Similarly it is mentioned in Exodus:
According to 7:157, Muhammad is written about in both the Injil (Gospel), revelations to Jesus (Isa) and the Tawrat:
The Tawrat is mentioned as being known by Isa in 5:110.
Some quotations are repeated from other books of the Hebrew Bible. An example of this is 48:29:
This could be repeated from Psalms:
The Torah is also described as a work that supported the Qur'an, and a guide from Allah.
In Qur'anic exegesis
The Islamic methodology of refers to interpreting the Qur'an with/through the Bible. This approach adopts canonical Arabic versions of the Bible, including the Tawrat and the Injil, both to illuminate and to add exegetical depth to the reading of the Qur'an. Notable Muslim (commentators) of the Bible and Qur'an who weaved biblical texts together with Qur'anic ones include Abu al-Hakam Abd al-Salam ibn al-Ishbili of al-Andalus and .
In the hadith
Muhammad referenced the Torah considerably and said that Moses was one of the few prophets to receive a revelation directly from God, that is, without an intervening angel. On one occasion, it is recorded that some Jews wanted Muhammad to decide how to deal with their brethren who had committed adultery. Abu Dawood recorded:
Importance of the Torah
The word 'Tawrat' occurs eighteen times and the name of Moses is mentioned 136 times in the Quran. Nowhere in the Quran is it written that Moses alone taught by the Torah as all succeeding Hebrew prophets and seers, including Harun, used the Law for preaching. The Quran states that the Torah did have words of wisdom in it, and all subsequent prophets, priest, rabbis and sages in Israel used its Law for guidance for prophets in plural and not only for Moses alone.
The Quran mentions that the basic aspects of Islamic law are evident in the earliest scriptures, including that of Moses. It mentions that it contains the information about the Last Day and about the concepts of Paradise (Jannah) and Hell (Jahannam). The Torah is also mentioned as being known by Jesus.
See also
List of Islamic texts
Scrolls of Abraham
References
External links
A discussion of the Tawrat and some other scriptures
Does Quran confirm the Jewish Scripts?
Study Regarding the Tawrat
Islamic texts
Torah
|
4628972
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%8F%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Горяньково
|
Горяньково — присілок в Кстовському районі Нижньогородської області Російської Федерації.
Населення становить 20 осіб. Входить до складу муніципального утворення Запрудновська сільрада.
Історія
Від 2009 року входить до складу муніципального утворення Запрудновська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Кстовського району
|
1166801
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D1%81%D1%96%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%8C
|
Нісіпорешть
|
Нісіпорешть, Нісіпорешті — село у повіті Нямц в Румунії. Входить до складу комуни Ботешть.
Село розташоване на відстані 297 км на північ від Бухареста, 32 км на північний схід від П'ятра-Нямца, 65 км на захід від Ясс.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Нямц
|
5340837
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adversary
|
Adversary
|
Adversary
An adversary is generally considered to be a person, group, or force that opposes and/or attacks.
Adversary may also refer to:
Satan ("adversary" in Hebrew), in Abrahamic religions
Entertainment
Fiction
Adversary (comics), villain from the Marvel comics universe
The mysterious antagonist who invaded the homelands in the comic book series Fables
Music
Ad·ver·sary, Canadian industrial musician
Law
Adversarial system, a system of law commonly used in common-law countries
Adversary proceeding, proceeding used in bankruptcy processes
Science
Adversarial collaboration, a scientific experiment
Computer science
Adversary (cryptography), a malicious entity in cryptography whose aim is to prevent the users of the cryptosystem from achieving their goal
Adversary model, in online algorithms, used to show competitiveness of randomized algorithms
Adversarial alignment, when an adversarial users constructs inputs that bypass AI alignment
Other
Adversarial purchasing, in business strategic management
See also
The Adversary (disambiguation)
Opposition (disambiguation)
Enemy
|
15594892
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Jans-Cappel
|
Saint-Jans-Cappel
|
Saint-Jans-Cappel is a commune in the Nord department in northern France.
Heraldry
See also
Communes of the Nord department
French Flanders
References
Saintjanscappel
Nord communes articles needing translation from French Wikipedia
French Flanders
|
4243032
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Michel%20D%C3%A9on
|
Michel Déon
|
Michel Déon (4 August 1919 – 28 December 2016) was a French novelist and literary columnist. He published over 50 works and was the recipient of numerous awards, including the Prix Interallié for his 1970 novel, Les Poneys sauvages (The Wild Ponies). Déon's 1973 novel Un taxi mauve received the Grand Prix du roman de l'Académie française. His novels have been translated into numerous languages.
He is considered to have been one of the most innovative French writers of the 20th century. In 1978, Déon was elected to the Académie française.
Early years
Michel Déon was born in Paris on 4 August 1919, the only child of a civil servant and his wife. His father took his family along on the many foreign trips his work required, stimulating his son's interest in travel and cross-cultural relations that came to define his writings. Déon's father died in 1933 while on assignment in Monaco serving as advisor to Prince Louis. He and his mother returned to Paris, where Déon attended the Lycée Janson-de-Sailly. Although he was passionate about literature and journalism, Déon acquiesced to familial pressure and studied law in college.
Born a year after the end of World War I, he adopted the pacifism popular with many others of his generation. When drafted into the French military, he was assigned to the 152nd regiment under General de Lattre. Back to civil life, he was secretary to Charles Maurras, an elderly writer and poet, member of the Académie française since 1938, and the main inspiration behind Action Française, a counter-revolutionary, monarchist political movement who embraced collaboration. In Lyon, Deon mostly helped Maurras in editing the quality newspaper of the same name. Maurras, a fatherly figure, instilled in the young Déon a distaste for both demagogy and fascism. Déon said that freedom is his highest value, both in life and for the individual. This crucial experience is related in Déon's book of memories, "les Vingt ans du jeune homme vert" (or Green young man, see below.)
Career
At the end of World War II, Déon returned to Paris to dedicate himself to a literary career. He first worked for a series of small-press French newspapers to support himself while drafting a novel and short stories. His first collection of short stories, Adieux à Sheila, was published in 1944.
Shortly after his first publication, Déon received a Rockefeller Foundation grant that supported his travels through the United States. While there, Déon worked alongside William Faulkner and Saul Bellow. Their collaboration proved beneficial for all three of them and Déon assisted Bellow in translating his works into French.
Alongside such contemporary French writers as Jacques Laurent, Antoine Blondin, and Roger Nimier, Déon staunchly opposed the existentialism of Sartre and other prominent cultural figures. Déon and his fellow authors became known as Les Hussards, named after Nimier's novel The Blue Hussar. They were recognized for their innovative unconventionality, sympathy for the bizarre underdog, and pervasive refusal to adopt fashionable themes and tone.
In 1944, Roland Laudenbach and Jean Cocteau founded Éditions de la Table ronde (Round Table Publishing), a publishing enterprise that published works by many members of Les Hussards. Table ronde published several of Déon's novels, including Les Gens de la Nuit, La Carotte et le Bâton, and Tout L'Amour du Monde II. After Table ronde became a subsidiary of Éditions Gallimard around 1970, Gallimard published more than twenty of Déon's works.
In 1970, Déon's novel Les Poneys sauvages (The Wild Ponies) was awarded the Prix Interallié, given annually since 1930 to the best novel written by a journalist.
Déon wrote his critical masterpiece Un taxi mauve (A Purple Taxi) in 1973. It became an immediate literary sensation and won the Grand Prix du Roman de l'Académie française. Un Taxi Mauve was made into a film in 1977. The following year, 1978, Déon was elected to the Académie française.
In addition to his numerous individual works and awards, Déon has collaborated with several public figures. In 1953, he assisted Coco Chanel in writing her autobiography, though she refused to have it published. Déon destroyed the only existing copy for the sake of his friendship with her. In 1966, Déon worked with Salvador Dalí on the artist's memoirs, Diary of a Genius.
Personal life
Much of Déon's work engages his experience via travel to such locations as Switzerland, Italy, Canada, and Portugal. During the 1940s, he explored the United States by Greyhound Bus.
Déon was an affiliate member of the Portuguese Academy of Science and Letters. He is a doctor honoris causa at the universities of Athens and Ireland. He is also an honorary citizen of Nice, Aix-en-Provence, and Antibes. His works have been translated into many languages.
Déon and his wife Chantal raised their two children, Alice and Alexandre, on the small Greek island of Spetsai. When the children reached school age in 1968, France was in a state of upheaval. The Déon family settled in Ireland. For over forty years, Déon and his family made Ireland their home, raising Chantal's fifty horses. There Déon wrote on his Louis XVI desk. He visited France frequently.
Déon died from a pulmonary embolism at the age of 97 on 28 December 2016 in Galway, Ireland.
Novels
Les Poneys Sauvages (1970) is a story of murder, intrigue, and revenge. It begins in 1937, as George, Barry, Cyril, and Horace, students of varying backgrounds, complete their educations at the University of Cambridge. As the decade ends, the group becomes tangled in the Second World War. Those who survive the war take the reader on a journey that spans three decades and covers all of Europe, from Italy to Poland and back to Paris. As the friends age, they learn that the past is not forgotten quickly. In 1981, it was the basis of a six-part television series that starred Hélène Vincent.
Un Taxi Mauve (1973) follows a group of troubled European and American expatriates who have settled in rural Ireland – each for his own reason. Living in a self-punishing exile, their interactions create a tangle of love and deceit. An English-language film based on the novel, released in 1977 and called The Purple Taxi in English, starred Fred Astaire, Charlotte Rampling, and Philippe Noiret.
In The Foundling Boy (Le Jeune Homme Vert) (1975), the infant Jean, born in 1919, is adopted by a rural couple who help maintain a wealthy family's estate. The novel follows his adventures and those of several others, notably the owner of the estate on which he is raised, until he joins the French army at the start of World War II. Diane Johnson compared Jean to Fielding's Tom Jones, noting how "his picaresque adventures unfold in cheerful profusion, in and out of foreign countries and strange beds". She also recommended the novel for its depiction of the European political climate in the years between the world wars. A sequel, The Foundling's War (Les Vingt Ans du Jeune Homme Vert), appeared in 1977.
In Un Souvenir (1990), Edward has just passed his sixtieth year and is beginning to consider himself an old man. He finds an old photo from 1936. It shows him hugging a beautiful girl named Sheila, an obscure yet unforgettable woman he met in England during the war. Despite his age, he returns to England to find her and come to terms with the regret and guilt at having lost her.
In Pages Grecques (1993), Déon explores the multi-layered mythical and actual history of Greek culture. Employing the gods, muses, and legendary Greek figures, alongside historical events and characters, Déon weaves Greece's dual histories together to create a beautiful and inspiring picture of the culture.
The Great and the Good (La Cour Des Grands, 1996) follows the life of Arthur Morgan, the son of an impoverished French widow. He is offered a first class boat ticket to the United States in 1950 and there experiences all the classic elements of the American dream, graduating college and moving to New York City where he becomes a successful stockbroker. When he returns to France in the face of family tragedy, he is forced to reconcile his American life with a past life and is shocked to discover what has become of the friends of his youth.
Horseman, Pass By! (Cavalier, passe ton chemin!, 2005) offers a social history of the Irish people that combines fact and fiction. Exploring the country's extraordinary folklore and cultural legends, Déon examines the nation's collective identity.
English translations
An English translation of Un déjeuner de soleil appeared in 1983 (UK) and 1989 (US) as Where Are You Dying Tonight?. Le Jeune Homme vert appeared as The Foundling Boy in 2013, and the publisher, Gallic Books, published a translation of the sequel, Les Vingt Ans du Jeune Homme Vert as The Foundling's War in 2014. La cour des grands was published as The Great and the Good in 2016 and La chambre de ton père as Your Father's Room in 2017.
Films / documentaries
1977 : The Purple Taxi (Un taxi mauve), movie adaptation from Michel Déon's novel, directed by Yves Boisset starring Charlotte Rampling, Fred Astaire, Peter Ustinov, etc.
1979 : Le jeune homme vert, television adaptation (Antenne 2), directed by Roger Pigaut with Philippe Deplanche.
1982 : Michel Déon (la Part de vérité TF1 collection), documentary directed by Christian Giudicelli and Michèle Armand.
1983 : Les Poneys sauvages, TV adaptation from Michel Déon's novel, directed by Robert Mazoyer with Jacques Weber, Michel Duchaussoy, etc.
1995 : Michel Déon (Un siècle d'écrivains documentary collection France 3), directed by Pierre Dupouey.
2008 : Un souvenir, television adaptation from Michel Déon's novel, directed by Jacques Renard with Daniel Prévost, Valérie Mairesse, etc.
2018 : Michel Déon ou la force de l'amitié, documentary directed by Jérémie Carboni with Michel Déon, Jean d'Ormesson, Xavier Darcos, Emmanuel Carrère, Yves Boisset, Milan Kundera, Eric Neuhoff, Antoine Gallimard, Frédéric Vitoux, Nicolas Briançon, Belinda Cannone, Thierry Laurent, etc.
Bibliography
1944 Adieux à Sheila (Robert Laffont)
1946 Amours perdues (Bordas)
1950 Je ne veux jamais l'oublier (Plon)
1952 La Corrida (Plon)
1954 Le Dieu pâle (Plon)
1955 Tout l'amour du monde I, récits (Plon)
1955 Plaisirs (Editions de Paris) sous le nom de Michel Férou
1956 Lettre à un jeune Rastignac, libelle (Fasquelle)
1956 Les Trompeuses Espérances (Plon)
1958 Les Gens de la nuit (La Table ronde)
1960 La Carotte et le Bâton (La Table ronde)
1960 Tout l'amour du monde II, récits (La Table ronde)
1964 Louis XIV par lui-même (Gallimard)
1965 Le Rendez-vous de Patmos, récits (Gallimard)
1967 Un parfum de jasmin (Gallimard)
1967 Mégalonose (La Table ronde)
1970 Les Poneys sauvages (Gallimard), Prix Interallié
1973 Un taxi mauve (Gallimard), (Grand Prix du roman de l'Académie française)
1975 The Foundling Boy (Le Jeune Homme vert) (Gallimard)
1975 Thomas et l'infini, récit pour enfants, illustrated by Étienne Delessert (Gallimard)
1977 The Foundling's War (Les Vingt Ans du jeune homme vert) (Gallimard)
1981 Where Are You Dying Tonight? (Un déjeuner de soleil) (Gallimard)
1984 Je vous écris d'Italie (Gallimard)
1987 La Montée du soir (Gallimard)
1987 Ma vie n'est plus un roman (Gallimard)
1990 Un souvenir (Gallimard)
1992 Le Prix de l'amour (Gallimard)
1992 Ariane ou l'oubli (Gallimard)
1993 Pages grecques, récits (Le Balcon de Spetsai, Le Rendez-vous de Patmos, Spetsai revisité) (Gallimard)
1993 Parlons-en… (in collaboration with Alice Déon) (Gallimard)
1995 Je me suis beaucoup promené… (La Table ronde)
1995 Une longue amitié, lettres d'André Fraigneau et Michel Déon (La Table ronde)
1995 Le Flâneur de Londres (Robert Laffont)
1996 The Great and the Good (La Cour des grands) (Gallimard)
1998 Madame Rose (Albin Michel)
1999 Pages françaises, récits (Mes arches de Noé, Bagages pour Vancouver, Post-Scriptum) (Gallimard)
2001 Taisez-vous… j'entends venir un ange (Gallimard)
2002 Une affiche bleue et blanche (Gallimard)
2002 Mentir est tout un art (Le Rocher)
2004 Your Father's Room (La Chambre de ton père) (Gallimard)
2005 Horseman, Pass By! (Cavalier, passe ton chemin!) (Gallimard)
2006 Œuvres (Gallimard)
2009 Lettres de château (Gallimard)
2009 Cahier Déon (L'Herne). Previously unpublished documents, essays and letters.
2009 Journal (L'Herne)
2011 Nouvelles complètes (Gallimard)
2011 Tout l'amour du monde
2013 À la légère (Finitude)
Notes
External links
Académie française
Micheldeon.com
1919 births
2016 deaths
Deaths from pulmonary embolism
Writers from Paris
20th-century French novelists
21st-century French novelists
French literary critics
Members of the Académie Française
Prix Interallié winners
Grand Prix du roman de l'Académie française winners
Prix Maison de la Presse winners
Lycée Janson-de-Sailly alumni
French male novelists
Grand prix Jean Giono recipients
Roman Catholic writers
French children's writers
Commanders of the Legion of Honour
20th-century French male writers
21st-century French male writers
French male non-fiction writers
French emigrants to Ireland
People affiliated with Action Française
|
904930
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%BE%20%D0%A4%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%96
|
Адольфо Фарсарі
|
Адольфо Фарсарі (11 лютого 1841 — 7 лютого 1898) — італійський фотограф знаний своїми фотографіями Японії періоду Мейдзі, зокрема зображеннями Йокоґами.
Роботи Фарсарі, завдяки використанню на той час передових технічних засобів та художніх прийомів, справили великий вплив на роботи японських фотографів та становлення і розвиток фотографії в Японії. Крім високої художньої цінності твори Адольфо Фарсарі мають важливе значення для історичної науки.
Серед творів фотографа особливо виділяють розмальовані вручну портрети та пейзажі. Фотографія Адольфо Фарсарі досі широко використовуються для ілюстрації книг та періодики різноманітної тематики. Його студія, остання закордонна фотостудія в Японії, була однією з найбільших та комерційно найуспішніших на той час фірм.
Ранні роки
Адольфо Фарсарі народився 11 лютого 1841 року у місті Віченца, Ломбардо-Венеціанське королівство, Австро-Угорщина (зараз Італія). Після короткої військової кар'єри на батьківщині у 1859 році емігрував до США. Під час Громадянської війни служив на боці Федерації у Нью-Йоркському державному кавалерійському полку волонтерів. Вступив до руху аболіціоністів. У США одружився, але у 1873 році розлучився. У цьому ж році, залишивши колишню дружину та двох дітей, переїхав до Японії.
Після переїзду, оселився у Йокоґамі, де разом з Е. А. Саргентом заснував компанію «Sargent, Farsari & Co.». Фірма займалася виготовленням плакатів, мап, оформленням книг та журналів, публікувала японсько-англійські розмовники, словники та іншу продукцію. Також фірма займалася публікацією фотографій японських краєвидів. Автор цих фото невідомий.
В цей період Адольфо Фарсарі активно займається створенням мап, найвідоміші з яких мапа онсену Міяносіта біля поселення Хаконе та мапа Йокоґами.
Після закінчення партнерства з Е. А. Саргентом, тепер вже «A. Farsari & Co.» випускає такі успішні видання, як Путівник по Японії Кілінга (перше видання вийшло у липні 1880 року) та написану Фарсарі Японські слова та фрази для використання іноземцями.
Кар'єра фотографа
Вперше Фарсарі зайнявся комерційною фотографією у 1883 році. У 1885 році він разом зі своїм партнером, японським фотографом Тамамура Кодзабуро, придбав студію Stillfried & Andersen (також відома, як Японська Асоціація Фотографії). Це була досить велика на той час студія, де працювало близько 15 осіб. Разом зі студією Фарсарі отримав велику кількість робіт англійського фотографа Фелікса Беато, які були придбані Stillfried & Andersen разом зі студією Беато 1877 у році. Точно невідомо коли партнерство Тамамури та Фарсарі закінчилося, але вже через декілька років вони стали конкурентами. У 1885 році Фарсарі розширив свій бізнес, придбавши приміщення збанкрутілої студії англійського фотографа Девіда Велша Йокогамська Фотографічна Кампанія. Разом зі студією в Йокогамі Фарсарі також мав агентів у Кобе та Наґасакі.
На кінець 1886 року Адольфо Фарсарі та китайський фотограф Тонг Чеонг були єдиними закордонними комерційними фотографами, що працювали в Японії, а через декілька років Фарсарі залишився один.
У лютому 1886 року пожежа знищила фотостудію Фарсарі та всі негативи і, щоб повернути втрачене, він вирушив у п'ятимісячний тур по Японії. Адольфо Фарсарі знову відкрив свою студію у 1887 році. Попри втрати від пожежі, у 1889 ріці загальна кількість робіт Фарсарі перевищує тисячу екземплярів, серед яких велика кількість японських краєвидів та портретних робіт.
Примітки
Література
`
Італійські фотографи
Уродженці Віченци
|
3049991
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%B7%D2%91%D0%B5%D0%BD%20%D0%A1%D1%96%D1%81%D0%BB%D1%8F%D0%BD
|
Вазґен Сіслян
|
Вазґен Сіслян
Вазґен Саргісовіч Сіслян (20 жовтня 1956, Бейрут, Ліван) — член Вірменської секретної армії звільнення Вірменії (АСАЛА), що здійснив Захоплення турецького консульства в Парижі, в результаті якого 2 людини були поранені, після чого один з них помер і 56 осіб були захоплені в заручники, але потім відпущені.
Біографія
Народився 20 жовтня 1956 року в передмісті Бейрута, район Бурдж Хамуд. Відвідував школу до 12 років, після чого через хворобу осліп на три місяці і протягом півтора років нічим не міг займатися. У 1986 році закінчив Паризький університет Сорбонна за фахом мовознавство. У Лівані Взген працював механіком, а з 1979 по 1981 брав участь в бойовій діяльності. Вазґен Сіслян вільно розмовляє англійською, французькою, арабською, турецькою мовою. Під час Ліванської війни юний Сіслян разом із загоном самооборони захищав вірменські квартали.
За кілька місяців до захоплення заручників у турецькому консульстві Вазґен Сіслян та його соратники у Бейруті заявили про себе, відправивши публікацію до редакції газети «Armenian Magazine». 24 вересня 1981 року в віці 25 років він очолив групу бійців організації «АСАЛА» (Акоп Джулфаян, Геворк Гюзелян, Арам Басмаджян) з метою захоплення турецького консульства в Парижі. В ході акції було важко поранено консула Кай Інал і двох бійців; захоплено 56 заручників, які утримувалися в будівлі консульства протягом 16 годин. Так само Вазґен Сіслян і Акоп Джулфаян були важко поранені, проте були переведені в лікарню «Готель Дьо», де Вазґен знаходився 5-6 днів у несвідомому стані, його підключили до апарату штучного дихання, а після він прийшов до тями. Після публікації своїх вимог в ЗМІ, бійці добровільно здалися французькій владі. Проте їх умови звільнити «вірменських, турецьких і курдських політичних в'язнів у Туреччині» задоволені не були. Далі, рішенням суду, який проходив в Парижі, Вазген Сіслян і члени його групи були засуджені до 6 років позбавлення волі суворого режиму в тюрмі «Френ», потім в «Флорі Мерожес», в подальшому, бійці вдалися до 15-денної голодовки, з яких 8 — без води, щоб нагадати владі про обіцянку. Їх визнали політв'язнями. Трьох бійців було звільнено 6 серпня 1986 року і поїхали до Лівану, один з них — Арам Басмаджян — покінчив життя самогубством у в'язниці (похований на кладовищі Пер-Лашез, Париж).
Через деякий час Вазґен Сіслян переїхав до Вірменії, де брав участь в Арцахскій визвольній війні 1988—1994 рр. Так само Вазґен Сіслян на початку квітня 2016 року, зібрав загін і захищав невизнану Нагірно-Карабахську Республіку, під час загострення конфлікту з Азербайджаном.
Вазґен Сіслян є учасником громадської організації «Ухт Арарат» («Обітниця Арарату»), що об'єднує колишніх політичних в'язнів з числа бійців «АСАЛА». Вазґен Сіслян з Акопом Джулфаяном спілкуються мало не кожен день, працюють в одній компанії, Вазґен — інженер-електрик, Акоп — в керівній ланці. Примітно, що сьогодні номер єреванської квартири Сісляна дублює той, який значився на «об'єкті» — N 170 по Осман авеню. Як він сам каже, збіг це далеко не випадковий, і адреса з цифрами, що запам'яталися на все життя, обраний на честь того знаменного дня.
Нагороди
Нагороджений медаллю МО РА «Вазґен Саркісян».
Сім'я
Після того як Вазґен Сіслян переїхав до Вірменії, він одружився з коханою дівчиною.
Народились 1956
Народились 20 жовтня
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
1448786
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B5%20%28%D0%86%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%B0%29
|
Корте (Ізола)
|
Корте (Ізола)
Корте — поселення в общині Ізола, Регіон Обално-крашка, Словенія. Висота над рівнем моря: 201,5 м.
Посилання
Вебсайт общини Ізола
Статистичне бюро Республіки Словенія, населення общини Ізола, 2002
Населені пункти Словенії
|
2206818
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%B0
|
Осмія руда
|
Осмія руда (Osmia rufa) — вид перетинчастокрилих комах родини мегахілид (Megachilidae).
Опис
Тіло густо вкрите червоно-коричневими волосками. Довжина самки 12—15 мм (самці дрібніші). Вид належить до групи одиночних бджіл, однак самки можуть утворювати невеликі колонії. Дорослі особини — комахи середньої величини (8—15 мм) що мають металічний блиск та густе опушення покрову.
Поширення
Вид поширений у материковій Європі, на Британських островах, Скандинавії, Північній Африці, Грузії, Ірані та Туреччині.
Біологія
Рід осмієвих наллічує біля 350 видів що поширені по всьому світі. Лише 130 із них спостерігаються в Європі. Основні із видів: Руда осмія (Osmia rufa); Рогата осмія (Osmia cornifrons); Осмія блакитна (Osmia lignaria); Осмія крючкувата (Osmia uncinata Gerstedt); Осмія стінна (Osmia parietina); Осмія чорнобрюхова (Osmia nigriventris Zetterstedt) та ін.
Руда (Osmia rufa L.) осмія належить до класу комах (Insecta), ряду перетинчастокрилих (Hymenoptera), родини Мегахілід (Megachilidae). Вони займають досить широкий ареал, на Євро-Азійському континенті, крім півночі. Це комахи з повним перетворенням що мають чотири фази розвитку: яйце, личинка, лялечка i доросла фаза або імаго.
Біологія осмій значною мірою відрізняється від біології медоносних бджіл. Живуть вони не сім'ями, а колоніями, без біологічної цілісності. Робочі бджоли — самиці. Роль самців в запиленні квіток незначна. Живуть самці до 20, а самиці — до 45 днів. Льотно-запилююча діяльність популяції триває 40-45 днів. У Лісостепу України руда осмія «працює» з третьої декади квітня до кінця травня початку червня, запилюючи абрикоси, персики, черешні, вишні, сливи, груші, яблуні, смородину, аґрус, суницю, малину.
В умовах Придністров'я Хмельниччини, за результатами пилкового аналізу, встановлено що Руда Осмія найчастіше відвідувала цвіт яблуні (кількість пилкових зерен цього виду становила 16,2 %.
Життєвий цикл осмій — однорічний. Самці та самки розпочинають свою активність ранньою весною. Після спарювання самиці шукають місця для гніздування вибираючи для цього готові пустоти в діаметрі від 5 до 10 мм. В кожній трубці самиця відкладає по декілька яєць, розділяючи майбутніх особин земляною перегородкою заповнюючи перед тим ввесь простір майбутнього кокона сумішшю пилку з нектаром.
У липні-серпні личинки які вилуплюються з яєць харчуються приготовленим для них кормом та до кінця вересня перетворюються в кокони і так зимують до весни. Як тільки середньодобова температура підніметься до +15°С, сама доросла комаха, що знаходиться в кінці трубки перегризає перегородку і кокон сусідньої бджоли та розбуджує сусіда. Та, в свою чергу, схожими діями будить наступну бджілку й таким чином розпочинається виліт дорослих комах та новий життєвий цикл.
Особливо добре працюють і розмножуються комахи, коли є постійна кормова база і зволожений ґрунт біля гніздувань — будівельний матеріал для комірок. За сприятливих умов самиця за льотний період запилює до 100 тис. квіток.
Екологія гніздування
Осмія руда займає різноманітні місця гніздування в природі та серед людських поселень. Ці бджоли будують гнізда у різних порожнинах, порожніх черепашках равликів, стеблах рослин, і порожніх норках жуків. Займає старі раковини трьох видів равликів: Helix nemoralis, Helix hortensis і Helix pomatia і гнізда бджіл роду Anthophora. Крім того O. RUFA L. в виборі місця для гніздування є досить невибагливою. Свої гнізда одинокі бджоли найчастіше влаштовують у трубчатих глухих порожнинах, у норах у землі, рідше в отворах дерев, у порожнистих стеблах очерету або ожини, в очеретяних стріхах старих будинків, отворах в будівлях і т. ін.).
Як правило, самка створює осередок (стільник), відкладає в нього одне яйце, додає живильну суміш для личинки і герметично його закриває. Одне гніздо може містити декілька осередків. У випадку, якщо гніздо знаходиться в товщі деревини, зазвичай крайні до виходу осередки містять яйця самців. Надалі бджола не піклується про своє потомство і зазвичай гине, зробивши одне або декілька гнізд. Самці виводяться першими і до моменту виведення самки вже готові до спаровування. Одиночні бджоли, як правило, або нежалячі, або жалять украй рідко, тільки у разі самооборони.
Середня кількість комірок на гніздо осмій згідно спостережень американських науковців варіюються від 4-3 до 9-3.
За результатами дослідження параметрів гніздовищ Osmia rufa в умовах південно-східного Придністров'я Хмельниччини встановлено, що найбільш привабливими для комах були трубки в діаметрі 6 -7,5 мм, заселеність яких становила 94,6 %
Осмії неагресивні по відношенню до людини, при цьому — чудові запилювачі. Крім того, на відміну від медоносної бджоли, у осмій немає безплідних робочих бджіл. Деякі садівники споруджують штучні гнізда для залучення осмій.
Примітки
Посилання
Зинченко Б. С., Гукало В. М. Пчеловодство. Борьба з паразитами одиночных пчёл-осмий (Osmia Rufa) — Киев: Урожай, 1992. — С. 28-30.
Голиков В. И., Мокеева Т. Н., Дьячук Н. И. Осмия рыжая в условиях Кубани, 2006
Мегахілиди
Перетинчастокрилі України
Комахи Європи
Фауна Великої Британії
Фауна Норвегії
Фауна Швеції
Фауна Грузії
Фауна Туреччини
Фауна Ірану
Комахи, описані 1758
|
4167533
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Olette
|
Olette
|
Olette is a commune in the Pyrénées-Orientales department in southern France.
Geography
Olette is located in the canton of Les Pyrénées catalanes and in the arrondissement of Prades. Olette-Canaveilles-les-Bains station has rail connections to Villefranche-de-Conflent and Latour-de-Carol.
Demography
See also
Communes of the Pyrénées-Orientales department
Saint-André d'Évol Church
References
Communes of Pyrénées-Orientales
Plus Beaux Villages de France
|
7163524
|
https://en.wikipedia.org/wiki/.rs
|
.rs
|
.rs is the Internet country code top-level domain (ccTLD) for Serbia. The domain name registry that operates it is the Serbian National Internet Domain Registry (RNIDS). The letters rs stand for / (Republic of Serbia).
It is intended to be used with few restrictions, and it is widely used in Serbia. Because of English words ending with the letters "rs", this domain is also used in the construction of domain hacks,
and websites related to the Rust programming language, in which source code files typically end in .rs.
History
The former Serbia and Montenegro used the .yu domain when still called the Federal Republic of Yugoslavia. In June 2006 Serbia and Montenegro split into two separate countries. In July 2006 the Serbian Ministry of Science and a group of 34 interested organizations founded the National Internet Domain Registry (RNIDS). In September 2006, the ISO 3166 Maintenance Agency decided to allocate RS as the ISO 3166-1 alpha-2 code for Serbia. IANA assigned .rs as the ccTLD for this country.
The delegation of name servers by IANA started in September 2007. Registration of the .rs domain names commenced on 10 March 2008.
In 2007 ICANN also resolved that RNIDS, the operators of the new .rs domain registry, should temporarily operate the former .yu domain until its eventual abolition on or before 30 September 2009. This allowed a two-year transition period for existing .yu names to transferred either to .rs for Serbia or to .me for Montenegro. The .yu domain finally expired on 30 March 2010.
By 2018, it became convention for sites related to the Rust programming language to use .rs domain names, mimicking the file extension used for Rust source files.
In 2018, a Brazilian company began marketing .rs domain names towards entities based in Rio Grande do Sul, which shares the RS two-letter code within Brazil, as well as the BR-RS ISO 3166 code.
In 2018, .RS TLD started offering full Serbian Latin letters domain registration (together with other letters used by official minorities groups in Serbia) - totalling 67 letters which can be used for a domain name.
Domain structure
The top-level domain is intended for all interested users. The following second-level domains except in.rs are reserved for legal entities only.
.co.rs – Corporations
.org.rs – Civil organizations and associations
.edu.rs – Educational institutions and organizations (except ac.rs sub-domain)
.ac.rs – Academic and research network of Serbia (delegated)
.gov.rs – Government institutions (delegated)
.in.rs – Personal use
See also
.срб, a Cyrillic top-level domain for Serbia.
Country codes of Serbia
National symbols of Serbia
References
External links
RNIDS – Serbian National Internet Domain Registry
List of Accredited Registrars
.rs Domain Whois
Country code top-level domains
Communications in Serbia
Internet in Serbia
Communications in Kosovo
Council of European National Top Level Domain Registries members
sv:Toppdomän#R
|
36960430
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sergei%20Karasev
|
Sergei Karasev
|
Sergei Karasev
Sergei Gennadyevich Karasev (born 12 June 1979) is a Russian international referee.
Refereeing career
Karasev became a FIFA referee in 2010. He has refereed at 2014 FIFA World Cup qualifiers, beginning with the Group A match between Scotland and Macedonia. At UEFA Euro 2020, he refereed three matches starting with Italy against Switzerland. In particular, he became the first Russian referee to be appointed to referee a World Cup or a UEFA Euro play-off match since 2008. He was often recognized as the best Russian referee.
Personal life
Karasev is married with two children. His primary hobby is attending metal concerts. In his interview for RIA Novosti, he names Slayer as his favourite metal band.
See also
List of football referees
Sergei Karasev
References
1979 births
Sportspeople from Moscow
Living people
Russian football referees
UEFA Euro 2016 referees
2018 FIFA World Cup referees
Football referees at the 2016 Summer Olympics
UEFA Euro 2020 referees
|
248984
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cobourg
|
Cobourg
|
Cobourg is a town in the Canadian province of Ontario, located in Southern Ontario east of Toronto and east of Oshawa. It is the largest town in and seat of Northumberland County. Its nearest neighbour is Port Hope, to the west. It is located along Highway 401 (exits 472 and 474) and the former Highway 2 (now Northumberland County Road 2). To the south, Cobourg borders Lake Ontario. To the north, east and west, it is surrounded by Hamilton Township.
History
The land which present-day Cobourg occupies was previously inhabited by Mississauga (Anishinaabe-speaking) peoples. The settlements that make up today's Cobourg were founded by United Empire Loyalists in 1798 within Northumberland County, Home District, Province of Upper Canada. Some of the founding fathers and early settlers were Eliud Nickerson, Joseph Ash, Zacheus Burnham and Asa Allworth Burnham. The Town was originally a group of smaller villages such as Amherst and Hardscrabble, which were later named Hamilton. In 1808 it became the district town for the Newcastle District. It was renamed Cobourg in 1819, in recognition of the marriage of Princess Charlotte Augusta of Wales to Prince Leopold of Saxe-Coburg-Saalfeld (later Saxe-Coburg and Gotha, who would later become King of Belgium).
By the 1830s, Cobourg had become a regional centre, mostly due to its fine harbour on Lake Ontario. In 1835 the Upper Canada Academy was established in Cobourg by Egerton Ryerson and the Wesleyan Conference of Bishops. On 1 July 1837, Cobourg was officially incorporated as a town. In 1841 the Upper Canada Academy's name was changed to Victoria College. In 1842 Victoria College was granted powers to confer degrees. Victoria College remained in Cobourg until 1892, when it was moved to Toronto and federated with the University of Toronto. In 1842, John Strachan founded the Diocesan Theological Institute in Cobourg, an Anglican seminary that became integrated into the University of Trinity College in Toronto in 1852.
The Railway to Rice Lake
The timber and other resources of Cobourg's large hinterland were identified as the key to its prosperity, and if they could be brought to the harbour, Lake Ontario opened up a large and prosperous market. Peterborough to the north, founded in 1825 by Peter Robinson, had become the principal source area, and in the 1830s the waterways were still the prime method of bulk transport. Rice Lake and the Otonabee River were brought into use when James Gray Bethune established a steamer running across the lake and up the Otonabee which was navigable through to Peterborough. This meant goods and passengers could be brought at least to the south shore of Rice Lake. The remaining 8 miles of rough tracks was viable for passengers and light goods, but no use for the valuable timber and mine products. By 1835, only 10 years after the first steam railway in the world, there was active discussion about building a railway up to what later became Harwood. However, the townspeople invested instead in a plank road, using 300,000 feet of 3-inch wooden planks, allowing horse-drawn vehicles to haul heavy goods. By 1850 the plank road was breaking up, and was impassible in wet conditions, so the railway scheme was revived.
By 1852, there was considerable enthusiasm for the railway project within the town. River traffic had become seen as yesterday's solution by this time, so the plans were expanded to include a long bridge across Rice Lake, to take the railway right up to Peterborough. By 1854 the rails reached the shore of the lake, and it found good work transporting passengers and nearly 2 million feet of lumber from the Rice Lake down to Cobourg that summer. However, revenue from the project had to be diverted into building an ill-fated bridge, using hundreds of wooden trestles, 31 Burr Truss spans, and a centre-pivot swing bridge to allow boats to pass. The prime mover locally for getting the Railway company off the ground was D'Arcy E. Boulton, a lawyer based in Cobourg, who enthused the town with the plan. They agreed to begin funding the scheme that was initially expected to cost £150,000, but ended leaving many people with worthless railway bonds and the town council with a debt that was only finally repaid in the 1930s. The man appointed to manage the project was Samuel Zimmerman, who had previously been instrumental in building the Great Western Railway (Ontario). The bridge was constructed over the summer of 1854 and was officially opened on 29 December that year. Three days later, it collapsed when ice movements shifted the trestles out of line, splintering the Burr Truss sections. The proposed solution was to stabilise the trestles (or 'stilts' as their critics dubbed them) by an infill of soil, which did happen on the southern side, still visible as a strip of land still remaining running into the lake near Harwood. But funds were not forthcoming for the northern side, and winter ice and shifting lake mud meant that it was frequently unusable.
A further problem emerged when Port Hope, not far along the coast, pursued its own plans for a Railway to Peterborough. In 1857, the Port Hope and Lindsay line was constructed, and the following year opened a branch to Peterborough, going round the western end of the lake, in direct competition with the struggling Cobourg route. The response of the Cobourg directors was to oust D.E. Boulton, who then invested in the Port Hope line. Conflicts of interest among various personnel resulted in the deliberate removal of the bolts on sections of the bridge in early 1861, ensuring that when the ice moved again the bridge was destroyed, and this time it was left unrepaired. The railway reverted to linking Cobourg harbour with Harwood and the Rice Lake water traffic.
In 1865, the railway was bought by a consortium of Pittsburgh steel manufacturers, who had already bought the Marmora Iron quarries north-east of Rice Lake. They established an iron-ore supply route using barges up the Trent River and across Rice Lake to the railway at Harwood. From there it was brought along the Railway to Cobourg Harbour for shipment across Lake Ontario to feed the steel mills of America. This provided a steady income for the railway and the town until the ore ran out in 1878. It also had two longer term spin-offs in the form of a rail car company and the beginnings of a tourist industry.
Crossen Car Works
When the iron ore scheme was getting underway, a small iron foundry based in Cobourg, was approached to cast the wheels and frames of wagons to move the Marmora iron ore down to the harbour. James Crossen saw an opportunity to combine his cast-iron products with the abundant local timber to produce railway rolling stock. With the foundry located near both the Cobourg line and train station of the Grand Trunk Railway, which had been built along the shore of Lake Ontario in 1856, it was well placed to expand as Canada's railway network grew. It was later named the Crossen Car Manufacturing Company and went on to become the largest builder of timber-framed rail cars in Canada, making everything from coal and freight wagons through to dining cars and first-class carriages. By 1910, wood was going out of date, when all-steel cars took over, and in 1915 the company, unable to adapt, went into liquidation, and parts of the site reverted to being an iron foundry. A replica of one of the Crossen ore cars was built in 2016 and is on display near Cobourg waterfront.
Wealthy Americans
The connections and trade links which developed through the iron shipments brought many American industrialists to Cobourg, which became a popular summer destination. High class hotels were established, followed in the late 19th century and early 20th century by enormous summer homes for wealthy Americans, a few of which still stand today. One notable home, on King Street East, later became the Brookside School, a youth detention centre. (It has now closed, and the property stands idle.) A major ferry service connected Cobourg and Rochester, New York from 1907 to 1952, transporting passengers and cargo across Lake Ontario, allowing Americans to reach the town more readily.
Victoria Hall
For a brief moment in 1856, the town, with both its new railway link to the interior and an east–west rail connection along the Grand Trunk Railway, was feeling secure in its future prosperity, and thought a new Town Hall would encourage further investment and be an asset to the area. Victoria Hall stands at the heart of the downtown, a building that now serves as the town hall, as well as home of the Art Gallery of Northumberland, the Cobourg Concert Hall, and an Old Bailey-style courtroom that is now used as the Council chamber. Victoria Hall was designed by architect Kivas Tully. The landmark is known for its impressive stone work. Charles Thomas Thomas (1820-1867), an English-born master stonecarver and building contractor, executed the fine stone carvings, including the bearded faced keystone over the main entrance into the building. Victoria Hall was officially opened on September 6, 1860 by the Prince of Wales, later to become King Edward VII. At that time, Cobourg was a significant town in the Province of Canada, and some townspeople felt that Cobourg would be a suitable capital for the newly united provinces; this privilege went to Ottawa, Ontario, however.
Heritage Centre
One of the oldest buildings in the town was for many years known as The Barracks, suggesting military connections. However it is equally likely that it was built for industrial uses, either in the very early 1800s or as a malting house and brewery by James Calcutt in the early 1830s. It probably served that purpose until a larger brewery was built by the McKechnies in 1863. The old stone-built building had a variety of industrial and storage purposes, and twenty different owners. In 2000 it was acquired in a run-down state by the Cobourg Museum Foundation, who have restored it and it is now open as the Sifton-Cook Heritage Centre.
Cobourg Jail
In 1906 on 77 Albert Street the Cobourg Jail, originally referred to as The County Jail, began to house inmates. Over time the Cobourg jail continued to expand to house the increasing population of inmates. In 1998 the jail closed and the year after in 1999 was purchased by private buyers. The jail has since been converted to a tourist attraction called the King George Inn with the jail still intact to see or stay in. Additionally, a family restaurant was implemented for guests and non-guests of the hotel.
Crash landing
On 20 December 1951, Cobourg experienced media attention as a chartered Curtiss C-46 Commando airplane, bound for Newark, New Jersey, made an emergency landing in local farmer Charles Wilson's field, alongside Highway 2 and Roger's Road. The pilot had lost his way after losing radio contact, and unwittingly drifted north. The 44 passengers and three crew escaped unhurt, but extremely cold in the sub-zero temperatures. The plane, having crash landed on deep snow, was able to be repaired and the field smoothed out enough for it to get airborne again.
Cobourg was the site of No. 26 Ordnance Depot, later Canadian Forces Station Cobourg, from 1953 to 1971.
Regeneration
Throughout the late 1980s and early 1990s, the town invested heavily in purchasing property along the waterfront and beautifying the area. A boardwalk was developed to connect the harbour and large sandy beach while further pathways were created to encompass Victoria Park and the historic downtown. Because of this renewal and revitalization, many community activities now revolve in and around these spaces.
Climate
Cobourg has a humid continental climate (Dfb) with warm summers and cold winters.
Transportation
Highway 401 and Northumberland County Road 2 (formerly Highway 2) pass through town. County Road 45 (formerly Highway 45) begins in Cobourg and heads north-east to Norwood.
The Canadian Pacific and Canadian National main railway lines (Toronto – Ottawa/Montreal) traverse the town. Via Rail offers passenger service to Cobourg railway station with multiple daily departures on the Toronto – Ottawa/Montreal route.
Cobourg Transit is a fully accessible community transit system that provides daily bus service to the town. The community transit system ends its runs by 7pm, which can hamper travel for those without other means of transportation. It formerly ran until 9:30pm however the hours were reduced.
The Ontario Waterfront Trail passes through Cobourg and cyclists can be found moving through daily during the warmer months.
Demographics
In the 2021 Census of Population conducted by Statistics Canada, Cobourg had a population of living in of its total private dwellings, a change of from its 2016 population of . With a land area of , it had a population density of in 2021.
Age Profile
Age 0-14: 18.1%
Age 15-24: 11.9%
Age 25-44: 24.7%
Age 45-64: 24.2%
Age 65-74: 10.8%
Age 75+: 10.3%
Religious Make Up
56.1% Protestant
23.9% Catholic
2.2% other Christian
0.7% other religions
17.1% non-professing
Racial Profile
91.4% White
4.4% Aboriginal
3.8% Korean
0.7% Black
Government
The Town of Cobourg is governed by a seven-member town council. The Town is responsible for delivering a variety of local services, including planning, transit, fire and police protection, and the maintenance of local roads and parks. Certain responsibilities, such as waste management or paramedic services, are the responsibility of Northumberland County.
There are six advisory committees appointed by the city council. These bodies are made up of city councillors.
Accessibility Advisory Committee - effective 2023
Civic Awards Advisory Committee - to re-convene in 2024
Cobourg Heritage Advisory Committee - effective 2023
Cobourg Police Service Board - effective 2023
Cobourg Public Library Board - effective 2023
Committee of Adjustment - effective 2023
Previous bodies include:
Equity, Diversity and Inclusion Committee - no longer active
Parks and Recreation Advisory Committee - no longer active
Planning and Development Advisory Committee - no longer active
Sustainability and Climate Change Emergency Advisory Committee - no longer active
Transportation Advisory Committee, Zero Emission Ad Hoc Committee (on hold)
The Town maintains an independent municipal police force, the Cobourg Police Service, which provides policing services to all areas of the municipality as well as seasonal by-law enforcement services in the neighbouring Township of Hamilton.
The Town of Cobourg had an approved operating budget of in 2023 and a capital budget plan of . The town's revenues include subsidies from the Government of Canada and the Government of Ontario (for programs mandated by those governments). The town's largest operating expenditure is the Harbour Rehabilitation project costing nearly in 2023.
Education
Public education in Cobourg is under the management of the Kawartha Pine Ridge District School Board, and Catholic education is by the Peterborough Victoria Northumberland and Clarington Catholic District School Board.
Cobourg also has a satellite campus of Fleming College.
In 1871, Cobourg's first Collegiate Institute was erected on King Street East. In 1899, the student population at the original Cobourg Collegiate Institute had outgrown the school. New plans for another school on the west end of King Street were put in place and the new school building on 135 King Street was built. This new building was called the West high school and the older school building was then named the East high school. The West high school had many additions in the 1920s as the school continued to grow. The two schools co-existed for 116 years until the closing of both schools in 2015. The purpose of closing the two schools was to bring them back together with the fabrication of a brand new Cobourg Collegiate Institute in 2015. The new school was built on the property of the old east high school. The old west high school was not demolished, but renamed William Academy Cobourg West and is a functioning co-ed private school for grades 7-12.
Schools
Attractions
Cobourg retains its small-town atmosphere, in part due to the downtown and surrounding residential area's status as a Heritage Conservation District. The downtown is a well-preserved example of a traditional small-town main street. Victoria Hall, the town hall completed in 1860, is a National Historic Site of Canada. The oldest building in the town is now open as the Sifton Cook Heritage Centre and operated by the Cobourg Museum Foundation.
Cobourg has several parks. The Cobourg Waterfront Festival, held in Victoria Park and the nearby beach and harbour, is an annual arts and crafts event occurring on Canada Day. It began in 1987 as part of the town's sesquicentennial celebrations, and was conceived by the Art Gallery of Northumberland's former Director/Curator Peter Tulumello and former Concert Hall Manager Mark Finnan. Cobourg's oldest annual event, the Cobourg Highland Games, was started in 1963 in Donegan Park by Dave Carr to celebrate the Scottish culture in the area. The event is now held in Victoria Park in June.
Cobourg's beach, Victoria Park Beach, is used as a location for volleyball tournaments, events, beach days, family picnics and other events. The beach is equipped with a splash park, playground set, park area for eating, local restaurants and a pier. Additionally, there is a small trailer park located directly next to the beach. There are lifeguards on duty some days and it is safe to swim and play in. Close to the downtown, tourists can shop in local shops and eat out at many of Cobourg's restaurants.
Cobourg is home to the Port Hope Drive-In, Canada's oldest drive-in.
Media
Print
Northumberland Today, owned by Osprey Media, is a daily newspaper with content contributed from the Cobourg Star and Port Hope Guide.
Radio
Five radio stations are licensed to Cobourg, providing music, news and local programming to Northumberland County and surrounding areas.
FM 89.7 - CFWN, not-for-profit community-based, volunteer driven, programming focused on the community
FM 90.7 - CHJJ, Christian music
FM 93.3 - CKSG, adult contemporary
FM 103.1 - CFMZ, classical
FM 107.9 - CHUC, classic hits
TV
Cobourg uses cable 10 to broadcast local events and weather. Apart from that, Cobourg has no local terrestrial television stations; the closest is CHEX-TV in Peterborough, Ontario.
Notable people
John Douglas Armour, Puisne judge of the Supreme Court of Canada
Ada Blenkhorn, hymn writer who wrote "Keep on the Sunny Side" and "Let the Sunshine In"
Charles Arkoll Boulton, militia leader in the Red River Rebellion
Fern Blodgett Sunde, first Canadian woman to serve with the merchant marines during the Second World War
Alan Bradley, author
Jeremiah Brown, Canadian Men's Eight Rowing Team, won silver at the 2012 London Olympic Games
Mandy Bujold, Canadian boxer
James Cockburn, lawyer and Father of Confederation
cleopatrick, rock band
Martin Dobkin, first mayor of the City of Mississauga, Ontario and served as Mayor from 1973 to 1976.
Marie Dressler, silent film actress, Academy Award winner best actress 1931
Francis P. Duffy, Canadian-born military chaplain of the Fighting 69th New York Regiment during WWI
Sandford Fleming who helped create and define the idea of time zones
Rev. John Weir Foote, politician, chaplain, and Victoria Cross recipient
Ed Greenwood, author of the Forgotten Realms setting for Dungeons & Dragons
W. A. Hewitt, sports executive and journalist, Hockey Hall of Fame inductee
Paul Kane, Irish-born Canadian painter
Henry Bowyer Lane, English born Toronto architect
John Murray, pioneering oceanographer, marine biologist and limnologist. Considered the father of modern oceanography.
Ebenezer Perry (1788–1876), politician and Cobourg's first police commissioner
Josh Richards, internet personality, musician and actor
William Renwick Riddell, judge and historian
Dave "Goldie Rogers" Sherwin, professional wrestler
Virna Sheard, poet and novelist
Steve Smith, NHL hockey player
Justin Williams, NHL hockey player, 3-time Stanley Cup champion, winner of 2014 Conn Smythe Trophy
Twin towns – sister cities
Cobourg is twinned with:
Coburg, Germany
See also
Royal eponyms in Canada
References
External links
Lower-tier municipalities in Ontario
Populated places on Lake Ontario in Canada
Towns in Ontario
|
1630828
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gamov
|
Gamov
|
Gamov or Gamow is a Russian masculine surname originating from the word gam, meaning noise, shouting, its feminine counterpart is Gamova or Gamowa. It may refer to:
Dmitry Gamov (1834–1903), Russian explorer
George Gamow (1904–1968), Russian-born physicist and cosmologist
Igor Gamow (1935–2021), American inventor, son of George Gamow
Vitaly Gamov (1962–2002), Russian Border Guard Official
Yekaterina Gamova (born 1980), Russian volleyball player
References
Russian-language surnames
|
2436829
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Діого (значення)
|
Діого (значення)
Діого Пірес (1981) — бразильський футболіст
Діого Рінкон (1980) — бразильський футболіст
Діого Моргадо (1981) — португальський актор і екс-модель
Діого Луїс Санто (1987) — бразильський футболіст
Віктор Діого (1958) — уругвайський футболіст
|
61719138
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mustafino%2C%20Tuymazinsky%20District%2C%20Republic%20of%20Bashkortostan
|
Mustafino, Tuymazinsky District, Republic of Bashkortostan
|
Mustafino, Tuymazinsky District, Republic of Bashkortostan
Mustafino (Mostafa) is a rural locality (a village) in Nikolayevsky Selsoviet, Tuymazinsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 73 as of 2010. There is 1 street.
Geography
Mustafino is located 26 km southeast of Tuymazy (the district's administrative centre) by road. Nikolayevka is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Tuymazinsky District
|
2136846
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Черемухово (Калінінградська область)
|
Черемухово (Калінінградська область)
Черемухово — селище Правдинського району, Калінінградської області Росії. Входить до складу Домновського сільського поселення.
Населення — 68 осіб (2015 рік).
Населення
Примітки
Селища Калінінградської області
Населені пункти Правдинського району
|
8257269
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Russian%20Archeological%20Congress
|
Russian Archeological Congress
|
Russian Archeological Congress
A series of Russian Archeological Congresses began in 1867. The aim of these conferences was to discuss and to make public studies dealing with matters of antiquity and ethnography. The Conferences were held in a different city every three years.
The IIIrd Archeological Congress
The 3rd Archeological Congress was held in Kiev in 1873 and featured performances by the renowned kobzar (traditional Ukrainian Cossack bard) - Ostap Veresai.
The XIIth Archeological Congress
See 12th Archeological Congress for more detail
The XIIth Archeological Congress was held in Kharkiv in 1902, and again featured kobzar and bandurist performances and detailed discussions of this traditional art form.
The XIIIth Archeological Congress
The XIIIth Archeological Congress took place in Yekaterinoslav (modern Dnipropetrovsk) in 1905.
Sources
Humeniuk, A. - Ukrainski narodni muzychni instrumentsy - Kiev 1967, p. 79.
Kobzarstvo
|
35160731
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Franz%20Josef%20Huber
|
Franz Josef Huber
|
Franz Josef Huber (22 January 1902 – 30 January 1975) was an SS functionary who was a police and security service official in both the Weimar Republic and Nazi Germany. Huber joined the Nazi Party in 1937 and worked closely with Gestapo chief Heinrich Müller. After the German annexation of Austria in 1938, Huber was posted to Vienna, where he was appointed chief of the Security Police (SiPo) and Gestapo for Vienna, the "Lower Danube" and "Upper Danube" regions. He was responsible for mass deportations of Jews from the area. After the war ended, Huber never served any prison time. He was employed by the West German Federal Intelligence Service from 1955–64. He died in Munich in 1975.
Early life
Huber was born on 22 January 1902 in Munich. He attended school through "seven classes of gymnasium". In his last year of school, Huber served as a Zeitfreiwilliger (timed volunteer), which were reserve units that could be mobilized on short notice by the army. In mid-1922, he entered the Munich police service and by 1923 was a "auxiliary assistant". Huber was promoted to "office assistant" and by 1926 joined the political police department. In January 1928, Huber was made a "police assistant" and later a police inspector. During the years of the Weimar Republic, he worked with Heinrich Müller, then chief of the political department of the Munich police. Huber was involved in the suppression of the Nazi Party, communist, and other political groups.
Nazi career
In 1933, Reichsführer-SS Heinrich Himmler, became chief of the Munich Police and Reinhard Heydrich was commander of Department IV, the Bavarian Political Police. Heydrich did not dismiss Huber, Müller or Josef Albert Meisinger as he perceived correctly that these men were thorough professionals and Heydrich needed such men in the national police service. Heydrich was appointed chief of the Gestapo on 22 April 1934. Immediately thereafter, Heydrich transferred to the Berlin office of the Gestapo, and took with him: Müller, Meisinger and Huber, referred to as the Bajuwaren-Brigade (Bavarian Brigade). Thereafter, in 1937 Huber joined the Nazi Party as member number: 4,583,151 and joined the SS with number 107,099.
Blomberg-Fritsch affair
In early 1938, Adolf Hitler, Hermann Göring and Himmler wanted to dispose of Field Marshal Werner von Blomberg, a conservative member of the army's high command and Hitler's Minister of War. Meisinger's investigation revealed that Blomberg's wife, Erna Gruhn had been a prostitute with a police record and once posed for pornographic photos. Blomberg was forced to resign.
In 1936, Meisinger uncovered allegations of homosexuality made against the Commander-in-Chief of the Army Colonel General Werner von Fritsch. A file was prepared and Heydrich passed the information on to Hitler. Hitler chose to dismiss the allegations and ordered Heydrich to destroy the file. However, he did not do so. In late January 1938, Göring wanted to dispose of von Fritsch as he did not want Fritsch to become the successor to Blomberg and thus his superior. Heydrich resurrected the old file on Fritsch. Meisinger at the time was in charge of Bekämpfung der Homosexualität und der Abtreibung ("Campaign against Homosexuality and Abortion") Huber and Meisinger led the investigation against Fritsch. At one point Huber and Meisinger interrogated Otto Schmidt, a notorious criminal whose Berlin gang had specialized in blackmail of homosexuals. Schmidt identified Fritsch as a homosexual. Heydrich resubmitted the updated von Fritsch file to Hitler. It was eventually determined that von Fritsch had been confused with a Rittmeister von Frisch. The accusations against Fritsch broke down and Schmidt's record was revealed. Hitler, in the end, had Fritsch transferred but there was a fallout from the investigation. Meisinger's career in the Gestapo was almost terminated and Huber was transferred to Vienna in 1938. Huber did remain good friends with Heinrich Müller who was appointed Gestapo chief on 27 September 1939.
The Elser investigation
Johann Georg Elser, a German craftsman from Königsbronn, chose the anniversary of the Beer Hall Putsch in 1939, to kill Hitler with a bomb during his speech inside the Bürgerbräukeller. Elser hollowed out the pillar behind the speaker's rostrum, and placed the bomb inside it. On 8 November 1939, the bomb exploded at 21:20, but Hitler had already left the room thirteen minutes earlier. Elser was arrested when he tried to cross into Switzerland. Elser was transferred to Munich, where he was interrogated by the Gestapo. After his confession to the crime, Elser was taken to the Berlin headquarters of the Gestapo, where he was tortured. Himmler wanted an in-depth investigation of the matter as he was unconvinced Elser acted alone. Huber was put in charge of the investigation and reported on it to Müller. Himmler was convinced that two known British SIS agents were involved in the attempt to assassinate Hitler at the Bürgerbräukeller. British SIS agents, Captain Sigismund Payne Best and Major Richard Henry Stevens were captured in what became known as the Venlo Incident. However, Huber's investigation found that neither SIS agent was involved.
Vienna
In March 1938, after the annexation of Austria into the German Reich, Huber was appointed head of the State Police. This appointment made him chief of the SiPo, Gestapo and SD for Vienna, the "Lower Danube", and "Upper Danube" regions. He worked out of the Hotel Metropole which was transformed into Gestapo headquarters in Vienna in April 1938. With a staff of 900 (80 per cent of whom were recruited from the Austrian police), it was the largest Gestapo office outside of Berlin. An estimated 50,000 people were interrogated or tortured there. Huber was also the formal chief of the Central Agency for Jewish Emigration in Vienna, and although the de facto leaders were Adolf Eichmann and later Alois Brunner, was nevertheless responsible for the mass deportations of Jews. In addition, Huber was political adviser to the Gauleiter Baldur von Schirach and his representative as Defense of the Reich Commissioner for the Military District XVII. As a border inspector of the military districts XVII and XVIII, he was responsible for controlling the borders with Slovakia, with Hungary, Yugoslavia, Italy and Switzerland. In late autumn 1944, Huber was promoted by Ernst Kaltenbrunner to be the Commander of the SiPo and SD in the Military District XVII. Huber was a recipient of the War Merit Cross Second Class and First Class with swords. During the war, upwards of 70,000 Austrian Jews were murdered, almost 40% of the pre-war community.
Post-war
By war's end, Huber was arrested. After a trial in 1949, he did not serve any time in prison, and returned to his home town. The US Central Intelligence Agency's shielding of Huber was part of a larger U.S. program that recruited at least a thousand Nazi spies and concealed their Nazi past for decades even, in many cases, from the U.S. Department of Justice. He was employed by the West German Federal Intelligence Service from 1955–64, and attempts by various survivor groups and the Austrian government to have him prosecuted for his wartime activities were blocked by the US occupation and intelligence authorities. He retired in 1967, and received a civil service pension. Huber died on 30 January 1975 in Munich.
See also
Glossary of Nazi Germany
List of Nazi Party leaders and officials
List of SS personnel
References
Citations
Bibliography
1902 births
1975 deaths
Holocaust perpetrators in Austria
Military personnel from Munich
Gestapo personnel
People from the Kingdom of Bavaria
SS-Brigadeführer
Police of Nazi Germany
People of the Federal Intelligence Service
German prisoners of war in World War II
Vienna in World War II
|
115885
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grand%20Isle%2C%20Maine
|
Grand Isle, Maine
|
Grand Isle, Maine
Grand Isle (French: Grande Île) is a town in Aroostook County, Maine, United States. The population was 366 at the 2020 census. The village of Grand Isle is in the northwestern part of the town.
Etymology
Grand Isle takes its name from an island located in the Saint John River near the town center.
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which is land and is water.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 467 people, 215 households, and 135 families living in the town. The population density was . There were 262 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 98.5% White, 0.4% African American, 0.4% Native American, and 0.6% from two or more races.
There were 215 households, of which 20.5% had children under the age of 18 living with them, 52.1% were married couples living together, 5.1% had a female householder with no husband present, 5.6% had a male householder with no wife present, and 37.2% were non-families. 30.2% of all households were made up of individuals, and 13% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.15 and the average family size was 2.66.
The median age in the town was 49.3 years. 16.9% of residents were under the age of 18; 4.5% were between the ages of 18 and 24; 19.1% were from 25 to 44; 33.8% were from 45 to 64; and 25.7% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 51.2% male and 48.8% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 518 people, 218 households, and 161 families living in the town. The population density was . There were 268 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 98.84% White, 0.39% Native American, 0.19% Asian, and 0.58% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.39% of the population. Grande Isle is one of several American communities in Northern Maine with a French-speaking majority, with over 75% of the households reporting in 2000 that French is spoken at home.
There were 218 households, out of which 23.4% had children under the age of 18 living with them, 63.3% were married couples living together, 6.0% had a female householder with no husband present, and 25.7% were non-families. 22.0% of all households were made up of individuals, and 11.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.38 and the average family size was 2.72.
In the town, the population was spread out, with 20.8% under the age of 18, 4.6% from 18 to 24, 17.6% from 25 to 44, 37.6% from 45 to 64, and 19.3% who were 65 years of age or older. The median age was 49 years. For every 100 females, there were 95.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 96.2 males.
The median income for a household in the town was $28,125, and the median income for a family was $34,875. Males had a median income of $40,000 versus $30,938 for females. The per capita income for the town was $13,346. About 12.7% of families and 17.4% of the population were below the poverty line, including 32.1% of those under age 18 and 9.2% of those age 65 or over.
Notable person
Emilien Levesque (1922–2003), congressman from Maine; born in Grand Isle
References
External links
Town of Grand Isle
Towns in Aroostook County, Maine
Towns in Maine
|
4214515
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%B0%D0%BD%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D0%BE%D1%81%20%D0%A1%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%B0
|
Хуан Карлос Сабала
|
Хуан Карлос Сабала — аргентинський легкоатлет, який спеціалізувався в бігу на довгі дистанції та марафонському бігу.
Із життєпису
Свій перший в кар'єрі марафон пробіг наприкінці жовтня 1931 у Кошицях, у якому відразу здобув перемогу.
Наступного року тріумфував в марафонській дисципліні на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, здобувши «золото» з новим олімпійським рекордом (2:31.26).
На Іграх-1936 мав намір захистити звання олімпійського чемпіона, проте зійшов на 33 км дистанції. Крім цього, на Олімпіаді в Берліні фінішував шостим у бігу на 10000 метрів.
У 1931 на континентальній південноамериканській першості виборов три медалі у бігу на 3000, 5000 та 10000 метрів.
Ексрекордсмен світу з бігу на 20000 та 30000 метрів доріжкою стадіону.
Був визнаний найкращим аргентинським легкоатлетом 20 століття.
Основні міжнародні виступи
Примітки
Джерела
Хуан Карлос Сабала — профіль на сайті trackfield.brinkster.net
Хуан Карлос Сабала — профіль на сайті more.arrs.run
Juan Carlos Zabala, el misterioso maratonista argentino
Аргентинські бігуни на довгі дистанції
Аргентинські марафонці
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1932
Легкоатлети на літніх Олімпійських іграх 1936
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1932
Аргентинські олімпійські чемпіони
Чемпіони Південної Америки з легкої атлетики
Рекордсмени світу з легкої атлетики
Спортсмени Росаріо
|
3152141
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%8E%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%B0
|
Мюскода
|
Мюскода
Мюскода — місто, штат Вісконсин
Мюскода — селище, штат Вісконсин
|
940163
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D1%85%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D1%8E%20%D0%86%D0%B7%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BB%D1%8E
|
Федерація хокею Ізраїлю
|
Федерація хокею Ізраїлю — організація, яка займається проведенням на території Ізраїлю змагань з хокею із шайбою. Ізраїльська асоціація хокею і фігурного катання заснована у 1988 році, самостійна Хокейна федерація Ізраїлю заснована у 1994 році. Член ІІХФ з 1 травня 1991 року. У країні 7 клубів, близько 320 гравців (понад 120 з них — дорослі), 4 Палаци спорту.
Історія
Перша ковзанка зі штучним льодом, правда, менших розмірів, в Ізраїлі з'явилась у січні 1986 року в передмісті Хайфи на півночі країни. У квітні 1986 року почалися перші заняття під керівництвом канадського інструктора. У травні 1988 року побудована ковзанка стандартних розмірів у місті Бат-Ям, неподалік від Тель-Авіва. Навчання та підготовка місцевих кадрів полегшила поява гравців з колишнього Радянського Союзу, США та Канади.
Перший чемпіонат ізраїльської ліги відбувся у червні 1990 року. У чемпіонаті беруть участь чотири команди: дві з Тель-Авіва, та по одній із Хайфи та Єрусалиму. Багаторазово змінювалася система чемпіонату і число учасників (від 4 до 7). В наш час 5 команд починають чемпіонат з чотирьохколового турніру, а закінчують іграми чотирьох найкращих команд за системою плей-оф. Чемпіони Ізраїлю: ХК «Хайфа» — 1990—1991, 1994, ХК «Бат-Ям» — 1995, «Лайонс Єрусалим» (Єрусалим) — 1996—1997, «Маккабі Амос Лод» — 1998, 2000 і 2004, ХК «Метула» — 1999, ХК «Маалот» — 2000, 2002, 2003. У 1992—1993 роках — чемпіонат не проводився.
Збірна Ізраїлю перший міжнародний матч провела у сезоні 1989—90 проти канадської команди ООН.
Найкраще досягнення команди на чемпіонатах світу — 2-е місце в групі D в 1999. На ЧС збірна виступає з 1992 року в групах С і D. На зимових Олімпійських іграх не виступала.
Найкращим гравцем ЧС визнавався воротар Є. Гусін (1996).
Найсильніші гравці Ізраїлю різних років:
воротарі: Є. Гусін, Б. Амронін, Л. Генін;
захисники: О. Оргіл. П. Шиндман, А. Столяр, І. Лі, М. Младенов, М. Блумберг, Р. Оз, Р. Х. Аннау, Д. П. Шинун, Е. Бар-Хама, А. Братковський, Б. Дрессель;
нападники: Б. Шапіро, Є. Фельдман, О. Агапов, У. Лі, М. Рубін, Сергій Матін, С. Гудзик, Л. Гордон, О. Соболєв, Г. Асса, М. Шахман, М. Глукман, М. Лазар, А. Б. Курі, С. Зак, Б. Пассель.
Література
Посилання
Офіційний сайт
Ізраїль на ІІХФ
Ізраїль
Хокей в Ізраїлі
Засновані в Азії 1994
|
3063924
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%88%D1%82%D0%B8%D1%86%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Паштицада
|
Паштицада — хорватська національна страва з тушкованої яловичини, приготована в спеціальному соусі, популярному в Хорватії. Її часто називають Далматинська паштицада, адже вона бере початок у Далмації. Це страва для важливих свят, включаючи весілля. Її зазвичай подають з ньокі або домашньою пастою.
Паштицаду називають вершиною хорватської кухні.
Рецепт
Це м'ясо терплячого, тривалого, багатоетапного приготування, яке, згідно зі старими рецептами, триває кілька днів. На першому етапі м'ясо витримують в маринаді з ароматизованого оцту. Паштицаду готують з яловичини або телятини. Також відомі паштицади з конини і великої дичини. На другому етапі обсмажують шматок м'яса. На третьому гасять в соусі з вином Прошек з додаванням сухофруктів, найчастіше слив і багатьох спецій, таких як гвоздика, мускатний горіх, лавровий лист і перець. Старі рецепти вимагають, щоб страву не подавали відразу після приготування, незалежно від того, як довго це тривало і на якому б то ні було слабкому вогні. Паштицаду, як кажуть старі майстри, потрібно охолодити, нарізати на кубики, знову обсмажити і подати у власному соусі, який перед цим процідити.
Історія
Витоки паштицади достеменно не відомі. Найдавніший записаний рецепт з Дубровника датується XV століттям.
У далматинському селі Велико-Брдо, в передгір'ях Біоково над прибережним містом Макарська, паштицада традиційно служить для святкування дня Святого Єроніма, покровителя села, який відзначають 30 вересня.
Бібліографія
Marjanović-Radica, Dika 1988. Далматинська кухня . Загреб: Младост
https://web.archive.org/web/20170510115256/http://gastrodiva.bloger.index.hr/post/pasticada/1026539.aspx
Посилання
Паштицада
Чорногорська кухня
Хорватська кухня
|
1027920
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Helmsdorf%2C%20Thuringia
|
Helmsdorf, Thuringia
|
Helmsdorf, Thuringia
Helmsdorf is a village and a former municipality in the district of Eichsfeld in Thuringia, Germany. Since 1 January 2019, it is part of the town Dingelstädt. It is situated on the upper course of the river Unstrut, 12 km northwest of Mühlhausen.
References
Eichsfeld (district)
Former municipalities in Thuringia
|
471660
|
https://en.wikipedia.org/wiki/N%C3%A2z%C4%B1m%20Hikmet
|
Nâzım Hikmet
|
Nâzım Hikmet
Mehmed Nâzım Ran (17 January 1902 – 3 June 1963), commonly known as Nâzım Hikmet, was a Turkish poet, playwright, novelist, screenwriter, director, and memoirist. He was acclaimed for the "lyrical flow of his statements". Described as a "romantic communist" and a "romantic revolutionary", he was repeatedly arrested for his political beliefs and spent much of his adult life in prison or in exile. His poetry has been translated into more than 50 languages.
Family
According to Nâzım Hikmet, he was of paternal Turkish and maternal German, Polish and Georgian descent. His mother came from a distinguished cosmopolitan family with predominantly-Circassian (Adyghe) roots, along with high social position and relations to the Polish nobility. From his father's side, he had Turkish heritage. His father, Hikmet Bey, was the son of Çerkes Nâzım Pasha, another Circassian, after whom Nâzım Hikmet was named.
Nazım’s maternal grandfather, Hasan Enver Pasha, was the son of the Polish-born Mustafa Celalettin Pasha and Saffet Hanım, the daughter, Omar Pasha, a Serbian, and Adviye Hanım, a Circassian who was the daughter of Çerkes Hafız Pasha.
Mustafa Celalettin Pasha (born Konstanty Borzęcki herbu Półkozic) wrote ("The Ancient and Modern Turks") in Istanbul in 1869. That is considered one of the first works of Turkish nationalist political thought.
Nâzım Hikmet's maternal grandmother, Leyla Hanım, was the daughter of Mehmet Ali Pasha, of French Huguenot and German origin, and Ayşe Sıdıka Hanım, a daughter of Çerkes Hafız Paşa. Nâzım Hikmet and Celile Hanım's cousins included Oktay Rifat Horozcu, a leading Turkish poet, and the statesman Ali Fuat Cebesoy.
Early life
Nâzım was born on 15 January 1902, in Selânik (Salonica), where his father was serving as an Ottoman government official. He attended the Taşmektep Primary School in the Göztepe district of Istanbul and later enrolled in the junior high school section of the prestigious Galatasaray High School in the Beyoğlu district, where he began to learn French. However, in 1913, he was transferred to the Numune Mektebi, in the Nişantaşı district. In 1918, he graduated from the Ottoman Naval School on Heybeliada, one of the Princes' Islands, in the Sea of Marmara. His school days coincided with a period of political upheaval, during which the Ottoman government entered the First World War and was allied with Germany. For a brief period, he was assigned as a naval officer to the Ottoman Navy cruiser Hamidiye, but in 1919 he became seriously ill and was not able to fully recover. That got him exempted from naval service in 1920.
In 1921, together with his friends Vâlâ Nureddin (Vâ-Nû), Yusuf Ziya Ortaç and Faruk Nafiz Çamlıbel, he went to İnebolu in Anatolia to join the Turkish War of Independence. From there he, together with Vâlâ Nûreddin, walked to Ankara, where the Turkish liberation movement was headquartered. In Ankara, they were introduced to Mustafa Kemal Pasha, later called Atatürk, who wanted the two friends to write a poem that would invite and inspire Turkish volunteers in Istanbul and elsewhere to join their struggle. The poem was much appreciated, and Muhittin Bey (Birgen) decided to appoint them as teachers to the Sultani (high college) in Bolu, rather than to send them to the front as soldiers. However, their communist views were not appreciated by the conservative officials in Bolu and so both of them decided to go to Batumi in the Georgian Soviet Socialist Republic to witness the results of the Russian Revolution of 1917 and arrived there on 30 September 1921. In July 1922, both friends went to Moscow, where Ran studied Economics and Sociology at the Communist University of the Toilers of the East in the early 1920s. There, he was influenced by the artistic experiments of Vladimir Mayakovsky and Vsevolod Meyerhold, as well as the ideological vision of Vladimir Lenin.
Style and achievements
Despite writing his first poems in syllabic meter, Nazım Hikmet distinguished himself from the "syllabic poets" in concept. With the development of his poetic conception, the narrow forms of syllabic verse became too limiting for his style, and he set out to seek new forms for his poems.
He was influenced by the young Soviet poets who advocated Futurism. On his return to Turkey, he became the charismatic leader of the Turkish avant-garde by producing streams of innovative poems, plays and film scripts.
In Moscow in 1922, he broke the boundaries of syllabic meter, changed his form and began writing in free verse.
He has been compared by Turkish and non-Turkish men of letters to such figures as Federico García Lorca, Louis Aragon, Vladimir Mayakovsky, Faiz Ahmed Faiz and Pablo Neruda. Although Ran's work bears a resemblance to these poets and owes them occasional debts of form and stylistic device, his literary personality is unique in terms of the synthesis he made of iconoclasm and lyricism, of ideology and poetic diction.
Many of his poems have been set to music by the Turkish composer Zülfü Livaneli and by Cem Karaca. Part of his work has been translated into Greek by Yiannis Ritsos, and some of the translations have been arranged by the Greek composers Manos Loizos and Thanos Mikroutsikos.
Because of his political views, his works were banned in Turkey from 1938 to 1965.
Later life and legacy
Nâzım's imprisonment in the 1940s became a cause célèbre among intellectuals worldwide. A 1949 committee that included Pablo Picasso, Paul Robeson, and Jean-Paul Sartre campaigned for his release.
On 8 April 1950, Nâzım began a hunger strike to protest the Turkish Parliament's failure to include an amnesty law in its agenda before it closed for the upcoming general election. He was then transferred from the prison in Bursa, first to the infirmary of Sultanahmet Jail, in Istanbul, and later to Paşakapısı Prison. Seriously ill, Ran suspended his strike on 23 April, National Sovereignty and Children's Day. His doctor's request to treat him in hospital for three months was refused by officials. As his imprisonment status had not changed, he resumed his hunger strike on the morning of 2 May.
Nâzım's hunger strike caused a stir throughout the country. Petitions were signed and a magazine named after him was published. His mother, Celile, began a hunger strike on 9 May, followed by the renowned Turkish poets Orhan Veli, Melih Cevdet and Oktay Rıfat the next day. In light of the new political situation after the 1950 Turkish general election, held on 14 May, the strike ended five days later, on 19 May, Turkey's Commemoration of Atatürk, Youth and Sports Day, when he was finally released by a general amnesty law enacted by the new government.
On 22 November 1950, the World Council of Peace announced that Nâzım was among the recipients of the International Peace Prize, along with Pablo Picasso, Paul Robeson, Wanda Jakubowska and Pablo Neruda.
Later on, Nâzım escaped from Turkey to Romania on a ship via the Black Sea and from there moved to the Soviet Union. Because the Soviet bloc recognized the Turkish minority only in communist Bulgaria, the poet's books were immediately brought out in this country, both in Turkish originals and in Bulgarian translations. The communist authorities in Bulgaria celebrated him in Turkish and Bulgarian publications as 'a poet of liberty and peace.' The goal was to discredit Turkey presented as a "lackey of the imperialist" United States in the eyes of Bulgaria's Turkish minority, many of whom desired to leave for or were expelled to Turkey in 1950–1953.
When the EOKA struggle broke out in Cyprus, Ran believed that its population could live together peacefully, and he called on the Cypriot Turks to support the Greek Cypriots' demand for an end to British rule and union with Greece (enosis). Hikmet drew negative reaction from Turkish Cypriots for his opinions.
Persecuted for decades by the Turkey during the Cold War for his communist views, Nâzım died of a heart attack in Moscow on 3 June 1963 at 6.30 a.m. while he was picking up a morning newspaper at the door of his summer house in Peredelkino, far away from his beloved homeland. He is buried in Moscow's Novodevichy Cemetery, where his tomb is still a place of pilgrimage for Turks and others from around the world. His final wish, which was never carried out, was to be buried under a plane tree (platanus) in any village cemetery in Anatolia.
His poems depicting the people of the countryside, villages, towns and cities of his homeland (Memleketimden İnsan Manzaraları, "Human Landscapes from my Country"), as well as the Turkish War of Independence (Kurtuluş Savaşı Destanı, i.e. The Epic of the War of Independence"), and the Turkish revolutionaries (Kuvâyi Milliye, "Force of the Nation) are considered among the greatest literary works of Turkey.
After his death, the Kremlin ordered the publication of the poet's first-ever Turkish-language collected works in communist Bulgaria, where a large and recognized Turkish national minority still existed. The eight volumes of these collected works, Bütün eserleri, appeared at Sofia between 1967 and 1972, in the very last years of the existence of the Turkish minority educational and publishing system in Bulgaria.
Nâzım had Polish and Turkish citizenship. The latter was revoked in 1959 and restored in 2009. His family has been asked if it wanted his remains repatriated from Russia.
Patronage
During the 1940s, as he was serving his sentence at Bursa Prison, painted. There, he met a young inmate, İbrahim Balaban. Ran discovered Balaban's talent in drawing, gave all his paint and brushes to him, and encouraged him to continue with painting. Ran influenced the peasant and educated him, who had finished only a three-grade village school, in forming his own ideas in the fields of philosophy, sociology, economics, and politics. Ran greatly admired Balaban and referred to him in a letter to the novelist Kemal Tahir as "his peasant painter". Their contact remained after they were released from the prison.
Selected works
"I Come and Stand at Every Door"
Nâzım's poem "" ("The Girl Child") conveys a plea for peace from a seven-year-old girl, ten years after she perished in the US atomic bomb attacks at Hiroshima and Nagasaki. It has achieved worldwide popularity as a powerful anti-war message and has been performed and translated in many languages as a song by a number of singers and musicians both in Turkey and many countries. It is also known in English by various other titles, including "I Come and Stand at Every Door", "I Unseen" and "Hiroshima Girl".
Turkish
Zülfü Livaneli has performed a version of the original Turkish poem on his album Nazım Türküsü, which was later sung in Turkish by Joan Baez.
Fazıl Say included the poem in his Nazım oratorio in Turkish.
Bengali
Subhash Mukhopadhyay (poet) translated Hikmet's poems into Bengali. The poems are collected in two anthologies, Nirbachita Nazim Hikmet (1952)(Selected Poems of Nazem Hikmet) and Nazem Hikmet er Aro Kobita (1974) (More Poems of Nazem Himet). Some of the translations are available in open source.
Greek
Thanos Mikroutsikos, in the album Politika tragoudia (Political Songs, 1975) composed a series of Hikmet's poems, adapted in Greek by the poet Yiannis Ritsos.
Manos Loizos composed settings of some of Ran's poems, adapted in Greek by Yiannis Ritsos. They are included in the 1983 disc Grammata stin agapimeni (Letters to the Beloved One).
English
The usual tune is a nontraditional melody composed by Jim Waters in 1954 to fit the lyrics of Child 113 ballad "The Great Silkie of Sule Skerry", which was recorded by American folksinger Joan Baez as "Silkie" on her second album Joan Baez, Vol. 2 in 1961.
According to American activist folk musician Pete Seeger, Jeanette Turner did a loose English "singable translation" of the poem under a different title, "I Come And Stand At Every Door", and sent a note to Seeger asking "Do you think you could make a tune for it?" in the late 1950s. After a week of trial and failure, the English translation was used by Seeger in 1962 with an adaptation of "an extraordinary melody put together by a Massachusetts Institute of Technology student, James Waters, who had put a new tune to a mystical ballad 'The Great Silkie' which he could not get out of his head, without permission." Seeger wrote in Where Have All the Flowers Gone: "It was wrong of me. I should have gotten his permission. But it worked. The Byrds made a good recording of it, electric guitars and all." Seeger also used the track in his 1999 compilation album Headlines & Footnotes: A Collection Of Topical Songs. Seeger sang the song on 9 August 2013, the 68th anniversary of the Nagasaki atomic bombing, on a Democracy Now! interview.
British folk singer Harvey Andrews recorded a version under the title "Child of Hiroshima" (sometimes re-released as "Children of Hiroshima"), released on his eponymous debut EP in 1965.
The Byrds; the American rock band used the translation on their third album Fifth Dimension in 1966.
Roger McGuinn of the Byrds later recorded the song with its original lyrics as part of his Folk Den project.
The Misunderstood used the translation, changing the title to "I Unseen", on a 1969 UK Fontana single, later included in the 1997 anthology album Before The Dream Faded with their own tune.
Paul Robeson recorded the song as "The Little Dead Girl" with another translation.
The song was later covered by
Ivo Watts-Russell's supergroup, This Mortal Coil on their 1991 album Blood with vocals of Louise Rutkowski, Deirdre Rutkowski with Tim Freeman and 1983–1991.
The Fall on their 1997 album Levitate, albeit omitting the last verse and wrongly attributing writing credits to anon/J Nagle. "I Come and Stand at Your Door" listed as "Anon/Nagle", which is an interpretation of the song "I Come and Stand at Every Door". "Jap Kid" is an instrumental version of this track.
Silent Stream Of Godless Elegy, a Moravian folk metal band, on their album Behind the Shadows in 1998.
Faith & Disease on their 1998 album Insularia.
Anne Hills on 1998 album Where Have All The Flowers Gone: The Songs of Peter Seeger.
Ibon Errazkin has an instrumental song with the same title on .
Styrofoam aka Arne Van Petegem's EP and first US release, RR20, included an instrumental version of the traditional tune of "Great Silkie" with the same title.
Nâzım Hikmet's children's tale, "Sevdalı Bulut" (A Cloud in Love), has been translated into English by Evrim Emir-Sayers for dePICTions, the annual critical review of the Paris Institute for Critical Thinking (PICT). The translation is open-access.
Japanese
In 2005, famous Amami Ōshima singer Chitose Hajime collaborated with Ryuichi Sakamoto by translating "Kız Çocuğu" into Japanese, retitling it [] "A dead girl"). It was performed live at the Atomic Bomb Dome in Hiroshima on the eve of the 60th Anniversary (5 August 2005) of Atomic bombings of Hiroshima and Nagasaki. The song later appeared as a bonus track on Chitose's album Hanadairo in 2006.
Nepali
Some of Nâzım's poems are translated into Nepali by Suman Pokhrel and are published in print and online literary journals.
Spanish
Spanish avant-garde group Aguaviva covered it in 1971 as Niña de Hiroshima.
On the soldier worth 23 cents
He also opposed the Korean War, in which Turkey participated. After the Senate address of John Foster Dulles, who served as U.S. Secretary of State under President Dwight D. Eisenhower, where he valued Turkish soldiers at 23 cents a month compared with the lowest echelon U.S. soldiers at $70, Nazım Hikmet Ran wrote a protest poem criticising the policies of the United States. This poem is titled (On the soldier worth 23 cents).
In popular culture
Nâzım's poem "We'll Give the Globe to the Children" was set to music in 1979 by Russian composer David Tukhmanov.
Tale of Tales is a Russian animated film (1979) partially inspired by Hikmet's poem of the same name.
Finnish band Ultra Bra recorded a song ("Send me books")) based on a translated excerpt of Hikmet's poem "Rubai".
The Ignorant Fairies is a 2001 Italian film, in which a book by Hikmet plays a central plot role. This is reprised in the 2022 TV serialization of the film.
(Blue Eyed Giant) is a 2007 Turkish biographical film about Nazım Hikmet. The title is a reference to the poem . The film chronicles Nazim Hikmet's imprisonment at Bursa Prison and his relationships with his wife Piraye and his translator and lover Münevver Andaç. He is played by Yetkin Dikinciler.
Hikmet's poem was quoted in the 2012 Korean drama Cheongdam-dong Alice.
In the grand-strategy video game "Hearts of Iron IV", Nazim Hikmet is available to hire in a "Revolutionary Poet" ministerial position for Turkey, boosting daily communism support.
The video game Suzerain opens with a quote from Hikmet, and the character Bernard Circas is based on him. The game has elements inspired by modern Turkish history.
Nâzım Hikmet's children's tale, "A Cloud in Love," was adapted into an animated short film in the Soviet Union in 1959 and into a children's opera by the Greek National Opera in 2022. The tale was translated into English by Evrim Emir-Sayers for dePICTions, the open-access annual critical review of the Paris Institute for Critical Thinking (PICT), in 2023.
Bibliography
Plays
(1932, The Skull)
(1935, The Forgotten Man)
1965 (Ferhad and Şirin)
(Luxurious Living) (as ghostwriter)
Ballet libretto
Legend of Love (by Arif Malikov) 1961
Novels
(1967, Life's Good, Brother)
(1965, Blood Doesn't Tell)
Poems
(1935, "Letters to Taranta-Babu")
(1936, "The Epic of Sheikh Bedreddin")
(1966–67, "Human Landscapes from My Country")
(1965, "The Epic of the War of Independence")
Poetry
/ Nâzım Hikmet, İstanbul : Yapı Kredi, 2002.
/ Nâzım Hikmet, İstanbul : YKY, 2002.
/ Nâzım Hikmet, İstanbul : YKY, 2002.
/ Nâzım Hikmet, İstanbul : YKY, 2002.
/ Nâzım Hikmet, İstanbul : YKY, 2002.
: (insan manzaraları) / Nâzım Hikmet, İstanbul : YKY, 2002.
: (1951–1959) / Nâzım Hikmet, İstanbul : Yapı Kredi Yayınları, 2002.
: (1959–1963) / Nâzım Hikmet, İstanbul : Yapı Kredi Yayınları, 2002.
Partial list of translated works in English
Selected Poems / Nâzim Hikmet; done into English by Taner Baybars. London, Cape Editions, 1967.
The Moscow Symphony and Other Poems / translated into English by Taner Baybars. Chicago: Swallow Press, 1971.
The day before tomorrow : poems / translated into English by Taner Baybars. South Hinksey, England : Carcanet Press, 1972.
That Wall / Nâzım Hikmet; illustrations [by] Maureen Scott, London: League of Socialist Artists, 1973.
Things I didn't know I loved: selected poems / Nâzim Hikmet; translated by Randy Blasing & Mutlu Konuk. New York : Persea Books, 1975.
Human Landscapes / by Nazim Hikmet; translated by Randy Blasing and Mutlu Konuk ; foreword by Denise Levertov, New York : Persea Books, c1982.
Selected poetry / Nazim Hikmet; translated by Randy Blasing and Mutlu Konuk, New York : Persea Books, c1986.
Poems of Nazim Hikmet, trans. Randy Blasing & Mutlu Konuk. New York: Persea Books, 1994 (revised 2nd ed., 2002).
Beyond the walls: selected poems / Nâzim Hikmet; translated by Ruth Christie, Richard McKane, Talât Sait Halman; introduction by Talât Sait Halman, London: Anvil Press Poetry, 2002.
Life's Good, Brother / Nâzım Hikmet; translated by Mutlu Konuk Blasing, New York: W. W. Norton & Company, 2013.
"A Cloud in Love" / Nâzım Hikmet; translated by Evrim Emir-Sayers, dePICTions volume 3: Critical Ecologies (2023), Paris Institute for Critical Thinking (open-access).
Partial list of translated works in other languages
/ Nâzım Hikmet, Joyce Lussu (Trans.), Newton Compton, 2010.
/ Nâzım Hikmet, Joyce Lussu (Trans.), Fahrenheit 451, 2005.
/ Nâzım Hikmet, Giampiero Bellingeri (Trans.), F. Negrin (Illustrator), Mondadori, 2003.
/ Nâzım Hikmet, Koen Stassijns & Ivo van Strijtem (ed.), Perihan Eydemir & Joris Iven (Trans.), Lannoo | Atlas, 2003.
/ Nâzım Hikmet, Joyce Lussu (Trans.), Mondadori, 2002.
/ Nâzım Hikmet, Münevver Andaç (Trans.), Güzin Dino (Trans.), Gallimard, 1999.
, Leonardo da Fonseca (Trans.), In. (n.t.) (set/2010), Fpolis/Brasil,
/ Nâzım Hikmet, Joyce Lussu (Trans.), Cattedrale, 2008.
/ Nâzım Hikmet, Joyce Lussu (Trans.), Fahrenheit 451, 1992.
/ Nâzım Hikmet, F. Beltrami (Trans.), Mondadori, 2010.
/ Nâzım Hikmet, G. Bellingeri (Editor), F. Beltrami (Trans.), F. Boraldo (Trans.), Mondadori, 2013.
/ Nâzım Hikmet, Münevver Andaç (Trans.), Temps Actuels, 1982.
/ Nâzım Hikmet, Abidine Dino (Trans.), Parangon, 2004.
/ Nâzım Hikmet, Münevver Andaç (Trans.), Aden Editions, 2005.
/ Nâzım Hikmet, Münevver Andaç (Trans.), Gallimard Jeunesse Giboulées, 2013.
/ Nâzım Hikmet, Fernando García Burillo (Trans.), Ediciones Del Oriente Y Del Mediterráneo S.L., 2000.
/ Nâzım Hikmet, Fernando García Burillo (Trans.), Ediciones Del Oriente Y Del Mediterráneo S.L., 2005.
/ Nâzım Hikmet, Małgorzata Łabęcka-Koecherowa (Trans.), Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1981.
/ Nâzım Hikmet, Aleksander Olecki (Trans.), Książka i Wiedza, 1965.
/ Nâzım Hikmet, Małgorzata Łabęcka-Koecherowa (Trans.), Elżbieta Gaudasińska (Trans.), Nasza Księgarnia, 1985.
/ Nâzım Hikmet, Małgorzata Łabęcka-Koecherowa (Trans.), Krajowa Agencja Wydawnicza, 1987.
/ Nâzım Hikmet, Ewa Fiszer (Trans.), Państwowy Instytut Wydawniczy, 1954
Many of Hikmet's poems are translated into Nepali by Suman Pokhrel, and some are collected in an anthology tilled Manpareka Kehi Kavita.
See also
Abidin Dino
Orhan Kemal
Zülfü Livaneli
Fazıl Say
Behçet Necatigil
References
External links
Nâzım Hikmet Ran Russian Archive at nazimhikmet.com
Nazım Hikmet info (Turkish page with bibliography)
English translation of Nazım Hikmet's poems at Poemist
1902 births
1963 deaths
20th-century Turkish poets
Akbaba (periodical) people
Burials at Novodevichy Cemetery
Communist poets
Critics of religions
Galatasaray High School alumni
People from the Ottoman Empire of Circassian descent
People from the Ottoman Empire of French descent
People from the Ottoman Empire of Georgian descent
People from the Ottoman Empire of German descent
People from the Ottoman Empire of Polish descent
People from the Ottoman Empire of Serbian descent
Ottoman Thessalonica
People from Salonica vilayet
Writers from Thessaloniki
Prisoners and detainees of Turkey
Turkish atheists
Turkish former Muslims
Turkish communists
Turkish emigrants to the Soviet Union
Turkish exiles
Turkish Marxists
Turkish people of Circassian descent
Turkish people of French descent
Georgians from the Ottoman Empire
Turkish people of German descent
Turkish people of Polish descent
Turkish people of Serbian descent
Turkish prisoners and detainees
Turkish refugees
Turkish revolutionaries
People granted political asylum in the Soviet Union
Communist University of the Toilers of the East alumni
People who lost Turkish citizenship
|
2469144
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%28%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%BA%29
|
Керничний Великий (струмок)
|
Керничний Великий (струмок)
Керничний Великий — струмок в Україні, у Верховинському районі Івано-Франківської області, лівий доплив Чорного Черемошу (басейн Дунаю).
Опис
Довжина струмка приблизно 5 км. Формується з багатьох безіменних струмків.
Розташування
Бере початок на північних схилах гори Керничний. Тече переважно на північний схід і впадає у річку Чорний Черемош, ліву притоку Черемошу.
Примітки
Джерела
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 91 (Великий Керничний)
Малі річки України
Річки Івано-Франківської області
Річки Верховинського району
Статті про річки Івано-Франківської області без зображення в картці
|
401586
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%80%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA
|
Нерчинськ
|
Нерчинськ — місто в Росії, адміністративний центр Нерчинського району та Нерчинського міського поселення Забайкальського краю.
Географія
Місто розташоване на лівому березі річки Нерча, за 7 км від її впадіння в Шилку (басейн Амуру) і за 335 км на схід від Чити автошляхом Р297 «Амур» та за 5 км від залізничної станції Приіскова на Транссибірській магістралі.
Історія
Засновано у 1653 році Єнісейським воєводою А. Пашковим за назвою Нерчинський острог. У 1689 році тут був укладений Нерчинський договір з Китаєм. У 1664—1773 роках біля Нерчинська існував Нерчинський Успенський монастир — перший у Забайкаллі й найсхідніший монастир Росії у XVII — початку XVIII століть.
У серпні 1689 року у Нерчинську відбулися перемовини делегацій Петра І та імператора Кансі, який очолював династію Цін. Посланець імператора Кансі, міністр Сонготу, висунув вимогу: провести кордон так, щоб до Китаю відходили не лише Приамур'я з Албазином але і все Тихоокеанське узбережжя Сибіру аж до Чукотки, тобто до мису Дєжньова (або мис Чжена Хе у китайській інтерпретації). Тоді, через мовний бар'єр й непорозуміння придворного церемоніалу і діловодства, кожна сторона залишилася при своїй думці, що привезли вигідний договір, хоча жодна не погодилася на територіальні поступки.
У 1860 році, скориставшись зі слабкості династії Цін, яка зазнала дошкульних поразок в Опійних війнах, російські дипломати домоглися підписання договору, за яким імператор визнавав за Росією землі на північ від річки Амур і на схід від Уссурі. Росія, пообіцявши посередництво у переговорах з Великою Британією та Францією, звісно обманом, виманила землі, на яких заснувала порт Хайшеньвей (нині — Владивосток — свій форпост на Тихому океані.
Питання цих договорів постійно виникаєє, коли розмова заходить про «російсько-китайську дружбу». У 1964 році Мао Цзедун в розмові з японськими соціалістами, яку вони потім розказали пресі, сказав таке:
Нерчинськ — частина пенетенціарної системи Російської імперії, основне у Східному Сибіру місце відбування покарання засуджених до каторжних робіт. Сама каторга перебувала в Нерчинському гірському окрузі Забайкалля.
Населення
Населення — 14 959 осіб (2010), 15 748 осіб (2002), 14 648 осіб (2022)).
Джерела
Примітки
Посилання
на сайті wikimapia.org
Нерчинськ
Нерчинськ
Буклет «Нерчинськ»
Неофіційний сайт м. Нерчинська
Населені пункти Нерчинського району
Міста Забайкальського краю
Районні центри Забайкальського краю
|
31237347
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Igor%20Putin
|
Igor Putin
|
Igor Putin
Igor Alexandrovich Putin (born 30 March 1953) is a Russian businessman and politician, former vice president of Master Bank. He is a first cousin of the Russian President, Vladimir Putin. He is the Chairman of Igor Putin Fund, an investment company supporting and developing the industry in outlying regions of Russia.
Early life and education
Igor Putin was born in Leningrad to the family of a Soviet military officer Alexander Putin, a younger brother of Vladimir Putin senior, father of the Russian President. Soon the family moved to Kovrov and then to Ryazan, where Alexander Putin served as an instructor in Ryazan Guards Higher Airborne Command School.
Igor Putin graduated from Ryazan Guards Higher Airborne Command School in 1974.
Career
In 1974–1998, Igor Putin served in the Soviet Army and then in Russian Army. In 1998, he retired from the military and moved to Ryazan. In 1998–2000, he worked in Ryazan Oblast Statistics Committee. In 2000–2005, he worked as the chairman of the Ryazan Licensing Chamber. In 2002, he became the chairman of Ryazan Coordination Committee of the United Russia party. During those years Igor Putin also obtained degrees from the Volgo-Vyatskaya Academy of State Service (2000) and from Moscow Institute of Economics, Management, and Law (2003)
In 2005, Igor Putin moved to Samara to become the chairman of the Samara Reservoir Plant (part of VolgaBurMash holding). In October 2006, Igor Putin changed his political affiliations from the United Russia to A Just Russia political party, but his political uplifting was halted by his cousin who did not want to develop nepotism within the government. In 2007, he became a director of AvtoVAZbank.
In September 2010, Igor Putin became Vice President of Master Bank. In the same month, the bank received a lucrative contract with Russian Nanotechnology Corporation. Still, Igor Putin held the vice president position only a few months and retired in December 2010.
In February 2012, he invested in the development of the Murmansk port. At that time, he also owned 51% of Energiya, 40% of Avangard 500, and 25% of Gorizont TV. As of 2013, as Board Chairman of Pechenga International Sea Port, he was a member the Government Marine Board.
Sanctions
He was sanctioned by the UK government in 2022 in relation to Russo-Ukrainian War.
Money laundering
His retirement coincided with a criminal investigation in which over 30 million Russian roubles was allegedly stolen from the bank by its employees using IT technologies. The investigation accused a leading IT specialist of the bank, Mery Tevanyan of operating a large illegal business with the daily volume up to 500 million Russian roubles using bank's money. In March 2011, five days after conclusion of the investigations Igor Putin returned to the bank as a director. According to the bank he is not supposed to manage its daily operations. Igor Putin also keeps his position as a director of the AvtoVAZbank.
In November 2013, the Central Bank of Russia revoked the banking licence of Master Bank following money-laundering scandals. Igor Putin was director of the Board of the bank at the time of the scandal, and had previously served as Vice-President.
In 2014, a report by the Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP) exposed a $20-billion money-laundering scheme between Russian banks and the Moldovan bank Moldindconbank, scheme where the Russian Land Bank wired $5 billion to the Moldovan bank. Igor Putin was a director of Land Bank, and declared to Forbes Russia that he quit this position when he grew uncomfortable about the suspicious activities of the bank. Other banks associated with Igor Putin were involved in a massive money laundering scheme dubbed the Russian Laundromat. The system moved money through Putin's and other banks using fake loans between offshore, paper companies, bribed Moldovan judges and Moldovan and Latvian banks to move money out of Russia and into Europe. The UK company Lantana Trade LLP, owned by Igor Putin, was the company that triggered the attention of the whistleblower Howard Wilkinson who broke the story after he noticed Lantana Trade was filed dormant in the UK while millions of dollars were going in and out of the company's bank account in Estonia. The OCCRP originally exposed The operation involved $230 billion transferred through Danske Bank. The Russky Zemelny Bank, in which Igor Putin was an investor, shut down that same year for suspicious activities related to a 20-billion money-laundering affair. Igor Putin resigned from the Board of Directors of the Russkiy Zemelny Bank, Promyshlenny Sberegatelny Bank and the construction company Yakut.
In 2017, the banker Alexei Kulikov was arrested for illegally pumping $10 billion out of the country through Promersbank, a bank that held Igor Putin on its board at the time of this arrest.
Family
His son is Roman Putin, a businessman who set up the Russian firm Putin Consulting in March 2014, and launched the Russian Railways corruption scandal the following month. He has a niece, Vera Putina, sometimes erroneously referred to as the niece of President Putin.
References
Russian venture capitalists
Family of Vladimir Putin
1953 births
Living people
People from Ryazan
Russian individuals subject to United Kingdom sanctions
Russian bankers
Russian military personnel
|
45930
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20index%20fossils
|
List of index fossils
|
List of index fossils
Index fossils (also known as guide fossils or indicator fossils) are fossils used to define and identify geologic periods (or faunal stages). Index fossils must have a short vertical range, wide geographic distribution and rapid evolutionary trends. Another term, "zone fossil", is used when the fossil has all the characters stated above except wide geographical distribution; thus, they correlate the surrounding rock to a biozone rather than a specific time period.
See also
Biostratigraphy#Index fossils
References
he:מאובן#מאובן מנחה
|
3227604
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8E%D0%B0%D0%BD%20%D0%9A%D1%83%D0%BD%D1%8C
|
Сюан Кунь
|
Сюан Кунь (Xuân Quỳnh, 6 жовтня 1942 — 29 серпня 1988) — найвідоміша сучасна поетеса В'єтнаму.
Вона, її чоловік Lưu Quang Vũ та їх 12-річний син Lưu Quỳnh Thơ загинули в автокатастрофі в місті Хайзионг 29 серпня 1988 року.
Їй присвячено Google Doodle 6 жовтня 2019 року.
Примітки
Персоналії:Ханой
|
15808738
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Aoste%2C%20Is%C3%A8re
|
Aoste, Isère
|
Aoste, Isère
Aoste is a commune in the Isère department in the Auvergne-Rhône-Alpes region of southeastern France.
Geography
Aoste is located some 15 km east of La Tour-du-Pin and 8 km north-east of Les Abrets. Access is by the D1516 road from La Batie-Montgascon in the west passing through the village and continuing north-east to Champagneux. The D82F also runs off this road just west of the village and goes north-west to Corbelin. The D40 road from Les Avenieres in the north passes down the eastern side of the commune and continues to Romagnieu. The D592 branches off the D40 on the northern border and goes south to the village continuing to Chimilin in the south. Apart from the village there are also the hamlets of Saint-Didier in the north at the intersection of the D592 and the D40, and Les Champagnes in the east which is really an extension of the urban area of Saint-Genix-sur-Guiers across the border. The rest of the commune is entirely farmland except for the large industrial complex of Jambon d'Aoste north of the village.
The eastern border of the commune is formed by the Guiers river which flows north to join the Rhône which forms the north-eastern border of the commune. The Rhône is the border between Isère and Ain departments while the Guiers is the border between Isère and Savoie departments. The Bièvre river also flows through the west of the commune from the south forming the northern border before joining the Rhone. Numerous other small waterways join the Bièvre.
Neighbouring communes and villages
History
Aoste was a vicus at a crossroad of Roman roads to Italy, to Germania, and to the Roman colonies of Lugdunum and Vienna. Its name appears on the Tabula Peutingeriana as Augustum.
In 2006 archaeological excavations unearthed a pottery workshop dating from the late Middle Ages.
Administration
List of Successive Mayors
Mayors from 1935
Demography
The inhabitants of the commune are known as Aostiens or Aostiennes, alternatively Dutards or Dutardes in French.
Economy
Jambon Aoste
The pork products produced in Isère department and especially the Jambon Aoste (Aoste Ham) are manufactured exclusively in this Groupe Aoste factory which was owned by the industrial group Sara Lee Corporation who ceased their activities in deli products and resold the operation to the American buyer Smithfield Foods through which it passed to the Chinese group Shuanghui in September 2013.
These industrial products with the "Jambon Aoste" label should not be confused with the official name "Vallée d'Aoste Jambon de Bosses" which is a ham produced in the Aosta Valley (An Italian/French Valley) and which has a protected designation of origin. The Ham products produced in Isère have a simple trademark and no Label Rouge, AOC or PDO regulates its production of cooked or raw ham, unlike the Italian Aosta ham which is a vintage handmade product made in very small quantities.
Sites and Monuments
An Ancient Roman settlement with an oven and many relics and an archaeological museum.
The School contains three items which are registered as historical objects:
A Domestic Oratory (Gallo-Roman)
An Altar (Gallo-Roman)
2 Commemorative Plaques (Gallo-Roman)
The Chapel of Saint-Didier contains several items that are registered as historical objects:
A Thurible (18th century)
A Processional Cross (16th century)
6 ex-voto Commemorative Plaques (Gallo-Roman)
3 Funeral Plaques (Middle Ages)
Protected Natural Areas
The commune has two natural zones of ecological interest, fauna and flora of type I:
the alluvial areas of the Rhône du Pont de Groslée à Murs-et-Gélignieux
the Pools of Paluette
See also
Communes of the Isère department
References
External links
Aoste on the National Geographic Institute website
Aoste on Géoportail, National Geographic Institute (IGN) website
Aouste on the 1750 Cassini Map
Communes of Isère
|
210257
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D1%83%D1%82%20I%20%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Брут I Троянський
|
Брут I Троянський
Брут Троянський (Brutus, Brut) — правнук міфічного троянського героя Енея, відповідно до британських середньовічних легенд вважається засновником і першим королем Британії. Ця легенда вперше з'явилась у 9 столітті в історичній праці Historia Britonum, автором якої вважається Неній. Відомішою ця легенда стала у 12 столітті завдяки праці Джефрі Монмутського Historia Regum Britannie. Згідно з Джефрі, правив близько 24-х років.
Родовід
Скамандр, Засновник Троади
Теукр, Цар Троади
Батія, Цариця Троади
Іл, Цар Троади
Ерехтей, Цар Троади
Трой, Цар Трої
Іл, Цар Трої
Лаомедонт, Цар Трої
Пріам, Цар Трої
Креуса, Цариця Трої, дружина Енея
Асканій Юл, Цар Альба-Лонга
Сільвій, Цар Альба-Лонга
Брут I Троянський, Король Британії
Джерела
Geoffrey of Monmouth, The History of the Kings of Britain, translated by Lewis Thorpe, Penguin, 1966.
Міфічні королі Британії
|
4758564
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%BD%D1%8C%D0%BE
|
Любоньо
|
Любоньо — присілок в Шимському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 3 особи. Входить до складу муніципального утворення Уторгоське сільське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Уторгоське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Шимського району
|
8779211
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20airports%20in%20Bhutan
|
List of airports in Bhutan
|
List of airports in Bhutan
This is a list of airports in Bhutan, sorted by location.
Bhutan, officially the Kingdom of Bhutan, is a landlocked country in South Asia, located at the eastern end of the Himalaya Mountains and bordered to the south, east and west by the Republic of India and to the north by Tibet. Bhutan is separated from the nearby state of Nepal to the west by the Indian state of Sikkim, and from Bangladesh to the south by West Bengal. The capital city is Thimphu.
Airports
Airport names shown in bold have scheduled passenger service on commercial airlines.
Bagdogra Airport in neighbouring India is also accessible for flights to Bhutan.
See also
Transport in Bhutan
List of airports by ICAO code: V
References
World Aero Data
Airports in Bhutan Great Circle Mapper
Airports in Bhutan FallingRain.com
Bhutan
Airports
Airports
Bhutan
|
4454973
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%BD
|
Даякон
|
Даякон — село у складі Шелопугінського району Забайкальського краю, Росія. Входить до складу Копунського сільського поселення.
Населення
Населення — 199 осіб (2010; 205 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Шелопугінського району
Села Забайкальського краю
|
1369702
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B5%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%88%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7%D1%83
|
Подальше розширення Європейського Союзу
|
Подальше розширення Європейського Союзу
Членом Європейського Союзу може стати будь-яка країна географічно розташована в Європі, яка відповідає критеріям викладеним у Маастрихтському договорі (див. Копенгагенські критерії). Серед них це демократичні (верховенство права, дотримання прав людини, тощо) та економічні (стабільна ринкова економіка).
Є 9 визнаних кандидатів на членство в Європейському Союзі: Туреччина (подана у 1987 році), Північна Македонія (подана у 2004 році), Чорногорія (подана у 2008 році), Албанія (подана у 2009 році), Сербія (подана у 2009 році), Боснія і Герцеговина (подана у 2016 році), Україна (подана у 2022 році), Молдова (подана у 2022 році), Грузія (подана у 2022 році). Косово, незалежність якого не визнається п'ятьма країнами-членами ЄС визнано ЄС потенційним кандидатом на членство. Поки інші прогресують, турецькі переговори були заморожені через недотримання європейських цінностей.
Критерії приєднання включені до Копенгагенських критеріїв, узгоджених у 1993 році, та Маастрихтського договору (стаття 49). Стаття 49 Маастрихтського договору (із змінами та доповненнями) говорить, що будь-яка «європейська держава», яка поважає «принципи свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод та верховенства права», може подати заявку на вступ до ЄС. Європейська країна чи ні є предметом політичної оцінки з боку інституцій ЄС.
З чотирьох найбільших західноєвропейських країн, які не є членами ЄС, Ісландія, Норвегія та Швейцарія подавали заявки на членство, але згодом заморозили їх, тоді як Велика Британія є колишнім членом. Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія та Ісландія беруть участь в Єдиному ринку ЄС, а також беруть участь у Шенгенській зоні, що робить їх тісно пов'язаними з ЄС; однак жоден не входить до Митного союзу ЄС. У 2014 році ЄС підписав Угоди про асоціацію з країнами Східного партнерства: Грузією, Молдовою та Україною. Європарламент прийняв резолюцію, що визнає «європейську перспективу» всіх трьох країн. Азербайджан, Білорусь і Вірменія поки не планують євроінтегруватися та вступати в Європейський Союз, адже ведуть інтеграцію з Російською Федерацією.
Поточні члени
Після виходу Великої Британії з ЄС у 2020 році кількість держав-членів скоротилась до двадцяти семи.
Поточний порядок денний
Ця програма розширення Європейського Союзу стосується Туреччини, держав Західних Балкан та Східної Європи — Албанії, Боснії та Герцеговини, Косово, Північної Македонії, Чорногорії та Сербії, Молдови і України. Ці держави повинні домовитись про умови вступу до ЄС із чинними країнами-членами та узгодити своє внутрішнє законодавство із законодавством ЄС до вступу.
Туреччина має давню заявку на співпрацю з ЄС, але переговори про їх приєднання зупинились з 2016 року. Це пов'язано з політичними проблемами, пов'язаними зі вступом країни. Що стосується країн Західних Балкан, то ЄС пообіцяв включити їх після їхніх громадянських воєн: фактично дві держави вступили (Словенія та Хорватія), є п'ять кандидатів (Албанія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Сербія та Чорногорія), а Косово має договір про вступ.
Є інші держави в Європі, які або прагнуть до членства, або потенційно можуть подати заявку, якщо їхні поточні зміни у зовнішній політиці або ЄС подасть сигнал про те, що вони можуть бути включені до порядку денного розширення. Однак це формально не є частиною поточного порядку денного, який вже відкладається через двосторонні суперечки на Балканах та труднощі з повною реалізацією acquis communautaire (прийнятого органу законодавства ЄС).
У 2005 році Європейська Комісія запропонувала у стратегічному документі, що поточний порядок денний про розширення може потенційно заблокувати можливість майбутнього приєднання Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови та України. Оллі Рен, єврокомісар з питань розширення між 2004 і 2010 роками, іноді зазначав, що ЄС повинен «уникати надмірного розтягування нашого потенціалу, а натомість консолідувати нашу програму розширення», додавши, «це вже є складною програмою для нашого процесу вступу».
Раніше нормами для розширень було бачити одночасне входження кількох учасників до Союзу. Єдиними попередніми розширеннями однієї держави були прийняття Греції у 1981 році та прийняття Хорватії у 2013 році.
Однак члени ЄС попередили, що після значного впливу п'ятого розширення в 2004 році в майбутньому буде застосовано більш індивідуальний підхід, хоча вступ пар або невеликих груп країн, швидше за все, буде збігатися.
Асоційоване тріо
Грузія, Молдова та Україна ратифікували Угоду про асоціацію з ЄС, а в 2014 році Європейський парламент ухвалив резолюцію, в якій стверджується, що «відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз, Грузія, Молдова та Україна, а також будь-яка інша європейська країна, яка має європейську перспективу, може подати заявку на членство в ЄС з дотриманням принципів демократії, поваги до основних свобод і прав людини, прав меншин та забезпечення верховенства прав». Вони також увійшли до поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі з ЄС, яка створює «рамку для модернізації […] торгових відносин та економічного розвитку шляхом відкриття ринків шляхом поступового скасування митних тарифів і квот, а також шляхом широкого гармонізація законів, норм і правил у різних галузях торгівлі, створення умов для узгодження ключових галузей» їх економіки зі стандартами ЄС. Однак у 2010-х роках ЄС не наважився на початок розширення на пострадянський простір.
Грузія
Молдова
Україна
Угода про асоціацію України з ЄС була підписана в 2014 році та стала чинною в 2017 році. 28 лютого 2022 року, в умовах повномасштабного російського вторгнення в Україну, президент України Володимир Зеленський підписав заявку на членство України в ЄС. Також разом із головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком і прем'єр-міністром Денисом Шмигалем було підписано Спільну заяву. У документах ідеться про те, що Україна поважає цінності, закріплені у статті 2 Договору про Європейський Союз, і має честь подати заявку на членство відповідно до статті 49 цього Договору. Україна проситиме розглянути заявку за спеціальною процедурою, тобто невідкладно почати формальний процес, що приведе до надання державі статусу кандидата на членство.
1 березня 2022 року Європейський парламент переважною більшістю голосів затвердив резолюцію, яка рекомендує державам-членам ЄС працювати над наданням Україні статусу кандидата на вступ. 23 червня 2022 року на саміті Європейської ради, що розпочався в Брюсселі, Україна та Молдова офіційно отримали статус країн-кандидатів.
Західні Балкани
Саміт Європейської Ради 2003 року в Салоніках визначив інтеграцію Західних Балкан пріоритетом розширення ЄС. Це зобов'язання було прийнято з метою стабілізації регіону внаслідок Югославських війн — серії етнічних воєн до 1990-х років, що призвели до розпаду Югославії.
Словенія, перша колишня югославська країна, яка здобула незалежність, приєдналася до ЄС у 2004 році, за нею — Хорватія у 2013 році.
Албанія, Сербія, Північна Македонія та Чорногорія — усі країни-кандидати, які ведуть переговори. Боснія і Герцеговина подала заявку на приєднання та отримала статус кандидата 15 грудня 2022 р., тоді як Косово, яке проголосило незалежність у 2008 році, не визнається усіма країнами ЄС.
Сербія і Чорногорія можуть приєднатися до Європейського Союзу в 2025 році. Європейська Рада схвалила початок переговорів з Північною Македонією та Албанією 26 березня 2020 року, і вони можуть приєднатися після 2025 року.
Болгарія заблокувала переговори про вступ Північної Македонії до ЄС. 18 липня 2022 року ЄС погодився почати перемовини про вступ з Албанією та Північною Македонією.
Туреччина
Кандидатура Туреччини для вступу до ЄС була предметом великого значення та суперечливих питань з моменту її надання в 1999 році. Туреччина мала історично тісні зв'язки з ЄС, маючи угоду про асоціацію з 1964 року, перебуваючи в митному союзі з ЄС з 1995 року і спочатку подав заявку на вступ у 1987 р. Лише після саміту в Брюсселі 17 грудня 2004 р. (після великого розширення 2004 р.) Європейська рада оголосила, що переговори про членство з Туреччиною були офіційно відкриті 3 жовтня 2005 р.
Туреччина є тринадцятою за величиною економікою у світі і є ключовою регіональною державою. У 2006 році міністр закордонних справ Швеції Карл Більт заявив, що «[приєднання Туреччини] надасть ЄС вирішальної ролі для стабільності у східній частині Середземного моря і Чорного моря, що явно відповідає стратегічним інтересам Європи.»
Однак інші, такі як колишній президент Франції Ніколя Саркозі та канцлер Німеччини Ангела Меркель, продовжують протидіяти членству Туреччини. Противники стверджують, що Туреччина не поважає ключові принципи, які очікуються в умовах ліберальної демократії, такі як свобода вираження поглядів. Велика кількість населення Туреччини також змінить співвідношення сил у представницьких європейських інституціях. Після вступу до ЄС 84 мільйони жителів Туреччини подарували б їй найбільшу кількість депутатів Європарламенту. Це стане найбільш густонаселеною країною в ЄС. Інша проблема полягає в тому, що Туреччина не визнає одну державу ЄС, Кіпр, через кіпрську суперечку, а уряд Кіпру блокує деякі розділи переговорів Туреччини.
Відносини Туреччини з ЄС серйозно погіршилися після спроби турецького перевороту 2016 року та подальших чисток. 24 листопада 2016 року Європарламент затвердив необов'язкову резолюцію із закликом «тимчасово заморозити переговори про приєднання з Туреччиною, що тривають», що стосується прав людини та законності. 13 грудня Європейська рада (до складу якої входять глави держав або урядів держав-членів) вирішила, що не відкриватиме нових областей в переговорах про членство Туреччини за «переважних обставин», оскільки шлях Туреччини до самодержавного правління просунувся до вступу до ЄС неможливо. Починаючи з 2017 року, і особливо після перемоги Ердогана на конституційному референдумі, переговори про вступ Туреччини фактично перебувають у тупику.
Зведена таблиця
Хронологія
Відповідність стандартам
Поточна ситуація
У таблиці нижче наведено рівень відповідності країн-заявників стандартам ЄС — acquis communautaire — від 1 до 5 балів, згідно з даними звітів Єврокомісії 2023 року, обробленими онлайн-медіа «Європейська правда»:
Умовні позначення:
Просунутий рівень
Добра відповідність / просунутий рівень
Добра відповідність
Помірна / добра відповідність
Помірна відповідність
Деяка / помірна відповідність
Деяка відповідність
Початковий рівень / деяка відповідність
Початковий рівень
Зміна за останній рік
У таблиці нижче наведено зміну рівня відповідності країн-заявників стандартам ЄС за останній рік, згідно з даними звітів Єврокомісії 2023 року, обробленими онлайн-медіа «Європейська правда»:
Умовні позначення:
Зміна на 1 рівень
Зміна на 0,5 рівня
Без зміни
Оцінка дій за останній рік
У таблиці нижче наведено оцінку дій країн-заявників за останній рік, згідно з даними звітів Єврокомісії 2023 року, обробленими онлайн-медіа «Європейська правда»:
Умовні позначення:
Дуже добрий прогрес
Добрий прогрес
Певний / добрий прогрес
Певний прогрес
Обмежений прогрес
Без прогресу
Відкат
Держави, які не стоять на порядку денному
У Маастрихтському договорі (стаття 49) зазначено, що будь-яка європейська країна (за визначенням оцінки Європейської Ради), яка прихильна демократії, може подати заявку на членство в Європейському Союзі. Окрім європейських держав, інші країни також спекулювали або пропонувались стати майбутніми членами ЄС.
Держави Західної Європи, які з різних причин вирішили не стати повноправними членами ЄС, інтегрувались з ним у різній мірі відповідно до своїх обставин. Ісландія, Норвегія та Ліхтенштейн беруть безпосередню участь в єдиному ринку через Європейський економічний простір, Швейцарія робить це за двосторонніми договорами, а інші європейські мікродержави (Андорра, Монако, Сан-Марино, Ватикан) мають конкретні угоди з ЄС та сусідніми країнами, включаючи використання євро як своєї валюти. Більшість із цих країн також є частиною Шенгенської зони. Хоча ця інтеграція задумана як замінник повноправного членства, у ряді цих країн тривають дискусії щодо того, чи слід їм приєднуватися як повноправні члени. Усі троє (Норвегія, Ісландія та Швейцарія) вже раніше подавали заявки на вступ до ЄС, які були вилучені або заморожені іншим способом. Такі заявки можуть бути подані повторно у разі зміни політичного ландшафту.
Грузія, Молдова та Україна ратифікували Угоду про асоціацію з ЄС, а Європарламент у 2014 році прийняв резолюцію, в якій зазначено, що «відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз Грузія, Молдова та Україна, а також будь-яка інша європейська країна, мають європейську перспективу та можуть подати заявку на членство в ЄС з дотриманням принципів демократії, поваги основних свобод та прав людини, прав меншин та забезпечення верховенства прав». Вони також увійшли в глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі з ЄС, яка створює "основу для модернізації […] торгових відносин та економічного розвитку шляхом відкриття ринків шляхом поступового скасування митних тарифів та квот, а також шляхом широкого гармонізації законів, норм і правил у різних галузях, пов'язаних з торгівлею, створення умов для узгодження ключових галузей "їхньої економіки зі стандартами ЄС. Однак ЄС не поширився далі на пострадянський простір у 2010-х.
Азербайджан і Казахстан є трансконтинентальними державами. Ці країни не входять до порядку денного ЄС, щоб бути членами.
Кабо-Верде та Ізраїль є неєвропейськими країнами, що мають тісні історичні та політичні стосунки з ЄС.
Австралія та Канада є неєвропейськими країнами, однак з цінностями, культурою, торгівлею та політикою, тісно пов'язаними з європейськими. Через це було запропоновано членство обох країн.
Внутрішнє розширення
Внутрішнє розширення — це процес нових держав-членів, що виникає в результаті розпаду чи відокремлення існуючої держави-члена. У рамках держав-членів існувала і існує низка активних сепаратистських рухів (наприклад, у Каталонії та Фландрії), але не існує чітких домовленостей, договорів чи прецедентів, що охоплюють сценарій розпаду існуючої держави-члена ЄС на дві або більше держав, які обидві хочуть залишатись членами ЄС. Питання полягає в тому, чи одна держава є правонаступницею, а друга — новим заявником, або, як альтернатива, обидві — це нові держави, які повинні бути прийняті до ЄС.
У деяких випадках регіон бажає залишити свою державу та ЄС, а саме ті регіони, які бажають приєднатися до Швейцарії. Але більшість, а саме два рухи, які провели референдуми протягом 2010-х років, Шотландія та Каталонія, бачать своє майбутнє незалежними державами в рамках ЄС. Це призводить до великого інтересу до того, чи зможуть вони, ставши незалежними, зберегти членство в ЄС, або навпаки, їм доведеться подавати повторну заявку. В такому випадку, оскільки нові члени повинні бути затверджені одноголосно, будь-яка інша держава, яка зацікавлена в блокуванні їх членства, щоб стримувати подібні рухи за незалежність, може це зробити. Крім того, незрозуміло, чи збереже держава-правонаступник якісь відмови, на які батьківська держава мала право.
Думки щодо членства
Єврокомісія
Жан-Клод Юнкер, президент Європейської комісії: «Якщо б проголосували» за "на користь незалежності Каталонії, тоді ми поважатимемо цю думку. Але Каталонія не зможе стати членом ЄС на наступний день після такого голосування ". Це було повторено в жовтні в офіційному прес-релізі: "Ми […] повторюємо правову позицію цієї Комісії, а також її попередників. Якби референдум був організований відповідно до іспанської Конституції, це означало б, що територія, яка залишається, опиниться поза межами Європейського Союзу ".
Жозе Мануель Баррозу, президент Європейської комісії (2004—2014), заявив у 2012 р. В контексті референдуму 2014 р. Про незалежність у Шотландії, що будь-яка нова незалежна країна повинна буде подати заявку на членство та обговорити свої умови, але що решта первісної країни не доведеться повторно обговорювати свою позицію і продовжуватиме членство. У 2014 році він сказав, що незалежній Шотландії було б дуже важко вступити до ЄС, «якщо не неможливо», через труднощі отримати схвалення всіх держав-членів, особливо Іспанії, яка побоюється можливого відокремлення Каталонії та заблокував вступ Косово до ЄС.
Хоакін Альмунія (іспанець, який на той час був комісаром ЄС) у 2013 році заявив, що Каталонія повинна буде подати заявку на членство в ЄС у разі відокремлення від Іспанії.
Уряд Іспанії
Іспанський прем'єр-міністр Маріано Рахой заявив у листопаді 2013 року, що для вступу незалежної Шотландії до ЄС потрібна згода всіх існуючих членів, а незалежна Шотландія чи інші регіони, які здобули незалежність, як посилання на Каталонію, опиняться поза межами ЄС.
Міністр закордонних справ Іспанії Хосе Гарсія-Маргалло, заявивши в лютому 2012 року, що Іспанія не накладе вето на вступ Шотландії до ЄС, за умови, якщо шотландська незалежність буде узгоджена з Великою Британією (таким чином, вона відрізняється від незалежності Каталонії).
Шотландія
Референдум про незалежність Шотландії 2014 року був першим випадком, коли ЄС зіткнувся з потенційним розпадом держави-члена, коли нова незалежна держава бажала зберегти своє членство в ЄС. Хоча вихід Великої Британії з ЄС також вивів Шотландію з ЄС, дебати в рамках кампанії з референдуму можуть спричинити інші сценарії майбутнього.
Юридична порада уряду Великої Британії з цього питання полягала в тому, що «оскільки [решта Великої Британії] буде такою ж державою, як Велика Британія, членство в ЄС продовжиться», припускаючи, що «на перший погляд Шотландія повинна буде приєднатися до ЄС як нова держава, що вимагатиме переговорів щодо умов свого членства …», але що "позиція Шотландії в ЄС, швидше за все, бути сформованими більше за рахунок будь-яких домовленостей між сторонами, аніж існуючих раніше принципів права ЄС.' Не маючи жодного офіційного процесу з розгляду будь-якої держави-члена, Європейська Комісія запропонувала, на запит держави-члена, надати офіційний погляд на позицію ЄС щодо членства Шотландії в ЄС у разі незалежності від Великої Британії. Уряд Шотландії просив прем'єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона подати це прохання, але такого прохання не надходило. Нікола Стерджен, тодішній заступник першого міністра Шотландії, заявила, що шотландський Кабмін не погоджується, що незалежна Шотландія повинна буде подавати заявку на вступ до ЄС.
Кампанії референдуму мали різні погляди:
Так, Шотландія: Кампанія «Так», очолювана Блером Дженкінсом, стверджувала, що Шотландія продовжить свою діяльність як країна-член після голосування «так», оскільки Шотландія залишатиметься відповідною всім Принципам ЄС, як зазначено у статті 2 ДЄС, і немає положень, що виключають держави в існуючих угодах ЄС. Протягом періоду між голосуванням «Так» та офіційною незалежністю уряд Шотландії міг брати участь у переговорах з боку ЄС щодо умов їх подальшого членства в ЄС. Кілька глав держав ЄС висловили думку, що така позиція є обґрунтованою, як і Джеймс Кроуфорд, співавтор юридичних консультацій уряду Великої Британії з цього питання. В інтерв'ю Радіо Бі-Бі-Сі на запитання, чи можливий часовий проміжок часу для ЄС та інших договірних організацій, Кроуфорд відповів, що, на його думку, такий розклад є розумним. Однак офіційного коментаря з цього приводу з боку Комісії ЄС не було. Уряд Шотландії та кампанія «Так» заявили, що продовження членства в ЄС є їхньою перевагою.
Краще разом: Кампанія «Ні», очолювана Алістером Дарлінгом, стверджувала, що будь-яке голосування за незалежність автоматично вивело б Шотландію з ЄС як нову державу, і Шотландії довелося б провести переговори про вступ.
Каталонія
1 жовтня 2017 року уряд Каталонії провів референдум про незалежність, який Конституційний суд Іспанії визнав незаконним, а потенційні виборчі дільниці були відгороджені спецназом. Подальші події становили політичну кризу для Каталонії. Позиція ЄС полягає в тому, щоб тримати дистанцію від кризи, підтримуючи територіальну цілісність та конституцію Іспанії. Хоча дебати навколо референдуму в Шотландії можуть спричинити каталонську кризу, Каталонія перебуває у відмінній від Шотландії ситуації, коли центральний уряд не визнає законності будь-якої декларації про незалежність Каталонії. Якщо Іспанія не визнає незалежність каталонської держави, Каталонія не може окремо вступити до ЄС, і вона все ще визнана частиною членства Іспанії в ЄС.
Фландрія
Існує активний рух до фламандської незалежності (сценарії іноді включають і іноді виключають Брюссель), або союз з Нідерландами, з майбутнім статусом Валлонії та Брюсселя (фактичної столиці ЄС) неясними як життєздатні політичні держави, можливо, створюючи унікальна ситуація з Шотландії та Каталонії. Існують різні пропозиції щодо того, що має статися з містом, починаючи від перебування в складі бельгійської штаб-квартири, до приєднання до гіпотетичної фламандської держави і до того, щоб стати окремим політичним утворенням.
Розширення держав-членів
Кіпр
Офіційно острівна держава Кіпр є частиною Європейського Союзу під суверенітетом де-юре Республіки Кіпр. Турецькі кіпріоти є громадянами Республіки Кіпр і, отже, Європейського Союзу, і вони мали право голосувати на виборах до Європарламенту 2004 року (хоча зареєстровано лише кілька сотень). Комітет ЄС з ЄС призупинено на невизначений час на північній третині острова, яка залишається поза контролем Республіки Кіпр з часу вторгнення Туреччини в 1974 р. Грецько-кіпрська громада відхилила план Аннана щодо врегулювання кіпрського спору на референдумі 24 квітня 2004 р. Якби референдум був на користь пропозиції про врегулювання, острів (за винятком британських суверенних базових територій) приєднався б до Європейського Союзу як Об'єднана Республіка Кіпр. Відносинами Європейського Союзу з турецьким кіпрським співтовариством займається Генеральний директорат Європейської Комісії з питань розширення.
Ірландія
Європейська рада визнала, що після виходу Великої Британії з ЄС, якщо Північна Ірландія буде включена до складу Республіки Ірландія для утворення об'єднаної Ірландії, вона автоматично приєднається до ЄС за членством Ірландії. Це узгоджується з включенням Східної Німеччини до Федеративної Республіки Німеччина як єдиної держави-члена Європейських Співтовариств. Також пропонується, щоб незалежна Шотландія могла автоматично приєднатися до ЄС, створивши союз з Республікою Ірландія.
Румунія
Подібний сценарій передбачався з об'єднанням Румунії та Молдови, котра могла б включити нинішню територію Молдови до складу Румунії і, отже, до ЄС.
Спеціальні території держав-членів
Існує безліч спеціальних територій-членів, деякі з них не повністю охоплені договорами ЄС і застосовують законодавство ЄС лише частково, якщо взагалі застосовують. Залежність може змінити свій статус щодо ЄС або деяких конкретних положень договору чи закону. Територія може змінити свій статус від участі до виїзду або від перебування за межами до приєднання.
Данські самоврядні території
Фарерські острови, самоврядна держава у складі Королівства Данія, не є частиною ЄС, як це прямо стверджується в обох Римських договорах. Відносини з ЄС регулюються Угодою про рибальство (1977) та Угодою про вільну торгівлю (1991, переглянута 1998). Основною причиною залишатися за межами ЄС є розбіжності щодо Спільної рибної політики, яка спричиняє неблагополуччя країнам, що мають великі рибні ресурси. Крім того, кожен член повинен платити за Спільну сільськогосподарську політику, яка сприяє країнам, які мають багато сільського господарства, чого Фарерські острови не роблять. Коли Ісландія брала участь у переговорах про членство близько 2010 року, існувала надія на кращі умови для багатих рибою країн, але це ні до чого не призвело. Спільна рибальська політика була запроваджена в 1970 році саме з тієї причини, щоб отримати перші члени ЄС у води країн-кандидатів, Великої Британії, Ірландії та Данії з Фарерськими островами.
Тим не менше, є політики, головним чином у правій Союзній партії (Самбандсфлоккурін), очолюваній їх головою Кажем Лео Йоханнесеном, які хотіли б бачити Фарерські острови членами ЄС. Однак голова лівої республіки (Тьорвелді) Хогні Хойдал висловив занепокоєння тим, що якщо Фарери приєднаються до ЄС як є, вони можуть зникнути всередині ЄС, порівнявши це із ситуацією на Шетландських островах та Аландських островах сьогодні, і хоче, щоб місцева влада спочатку вирішила політичну ситуацію між Фарерськими островами та Данією.
Гренландія, самоврядна громада, яка входить до складу Королівства Данія, увійшла до ЄС разом з Данією в 1973 році, оскільки на той час вона не була автономною. Після встановлення внутрішнього правління Гренландії в 1979 р. (діяло з 1980 р.), було проведено другий референдум щодо членства. Результатом було (головним чином через Спільну рибну політику)рішення про вихід, тому 1 лютого 1985 року Гренландія вийшла з ЄЕС та ЄВРАТОМ. Її статус було змінено на статус заморської країни. Громадяни Данії, які проживають у Гренландії (тобто все корінне населення), тим не менше є повністю європейськими громадянами; однак вони не мають права голосувати на європейських виборах.
Були певні припущення щодо того, чи може Гренландія розглянути можливість приєднання до Європейського Союзу. 4 січня 2007 р. данська щоденна газета «Jyllands-Posten» цитувала слова колишнього данського міністра Гренландії Тома Хойема: "Я не здивуюся, якщо Гренландія знову стане членом ЄС … ЄС потребує Арктичного вікна, а Гренландія не може одноосібно управляти гігантськими арктичними можливостями ". Гренландія має багато природних ресурсів, і Гренландія, особливо під час товарного буму 2000-х років, уклала контракти з приватними компаніями, щоб використати деякі з них, але вартість вважається занадто високою, оскільки Гренландія сильно віддалена і не має інфраструктури. Після 2013 року ціни знизились, тому такі зусилля зупинились.
Дебати щодо Brexit відновили розмови про ЄС у Гренландії із закликами до острова знову приєднатися до Союзу.
Країни, що входять до складу Нідерландів, і спеціальні муніципалітети
Острови Аруба, Кюрасао та південна частина острова Сен-Мартен (Сінт-Мартен) є складовими країнами Королівства Нідерландів, тоді як Бонайре, Сінт-Евстатій та Саба — особливі голландські муніципалітети. Усі вони є заморськими країнами та територіями (OCT) згідно з Додатком II до договору ЄС. ОКТ вважаються «асоційованими» з ЄС і застосовують деякі частини законодавства ЄС. Острови вирішили стати Зовнішнім регіоном (ОМР) ЄС, статус, при якому острови є частиною Європейського Союзу, хоча вони отримують вигоди (винятки) із деяких законів ЄС через географічну віддаленість від материкової Європи . Острови зосереджені на тому, щоб отримати такий самий статус, як Азорські острови, Мадейра, Канарські острови та французькі заморські департаменти.
Коли Бонайре, Сінт Євстатій та Саба були засновані як голландські державні органи після розпуску Нідерландських Антильських островів (який був ОСТ) у 2010 році, їх статус у ЄС було підвищено. Замість того, щоб змінити свій статус з ОСТ на найвіддаленіший регіон, як це означатиме їх зміна статусу в Нідерландах, було вирішено, що їх статус залишатиметься незмінним протягом принаймні п'яти років. Через ці п'ять років їх статус буде переглянуто.
Якщо було вирішено, що один або всі острови бажають більше інтегруватися до ЄС, то Лісабонський договір передбачає це після одностайного рішення Європейської Ради. Колишній єврокомісар з питань розширення Данута Хюбнер заявила перед Європарламентом, що не очікує, що при такій зміні статусу виникнуть багато проблем, оскільки населення островів становить лише кілька тисяч людей.
Французькі заморські департаменти та території
Території Французької Гвіани, Гваделупи, Мартініки, Майотти та Реюніону є заморськими департаментами Франції та одночасно одномодовими заморськими регіонами. Згідно з договором про ЄС (стаття 299 2), усі ці департаменти є найвіддаленішими регіонами (ОМР) ЄС — отже, положення договору ЄС застосовуються там, поки допускаються відступи. Статус заморського колективу Сен-Мартен також визначається як OMR Лісабонським договором. Нова Каледонія та заморські колективи Французької Полінезії, Сен-Бартелемі, Сен-П'єр і Мікелон, а також Уоліс і Футуна є заморськими країнами та територіями ЄС.
Нова Каледонія — це заморська територія Франції, що має свій унікальний статус згідно з французькою Конституцією, який відрізняється від статусу заморських департаментів та колективів. Вона визначена як «заморська країна» відповідно до Нумеа угоди 1998 року і має високий ступінь самоврядування. В даний час, що стосується ЄС, це одна із заморських країн та територій (OCT).
У результаті угоди з Нумеа Нові Каледонці проголосували за референдум про незалежність у листопаді 2018 року. Цей референдум мав визначити, чи буде ця територія залишатися частиною Французької Республіки як «колектив суї дженерис», або стане незалежною державою. Ці угоди також визначають поступовий перехід повноважень до місцевих зборів Нової Каледонії. Результатом референдуму стало те, що Нова Каледонія залишиться частиною Французької Республіки. Шаблон: Застаріла версія
Див. також
Європейська інтеграція
Проєвропеїзм
Європейська політика сусідства
Східне партнерство
Примітки
Розширення Європейського Союзу
|
1184236
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Total%20Guitar
|
Total Guitar
|
Total Guitar is a monthly music magazine based in Bath, the United Kingdom, that has been in circulation since 1994.
The magazine is owned by Future plc, who publish many other magazines ranging from drums and video games to technology magazines.
Total Guitar regularly contains tablature for rock, acoustic, punk, blues, and metal, as well as profiles of guitarists and their specific techniques and playing styles. Total Guitar is aimed at players who would like to learn how to play guitar and people who would like to develop their playing style, with tutorials in acoustic and electric guitar.
Total Guitar also has an gear reviews section that looks at the latest guitar equipment. It also has interviews with guitarists from all genres and levels of playing, and has an in-depth features section.
The Learn To Play section of Total Guitar covers songs from beginner level through to intermediate. The magazine also comes with a free CD in each issue that contains backing tracks and demonstration tracks to accompany the magazine's tablature. The magazine has also featured a DVD edition in two of the issues.
2010's line-up of Guest Lesson columnists so far for Total Guitar include Australian fingerstyle player Tommy Emmanuel, blues player Joe Bonamassa and metal guitarist Zakk Wylde. There have been guest spots from various other popular guitarists in Total Guitar over the years, such as Brian Setzer, Joe Trohman of Fall Out Boy, Mick Thompson and Jim Root of Slipknot, John 5, Synyster Gates and Zacky Vengeance of Avenged Sevenfold, Alex Skolnick, Mark Tremonti, of Alter Bridge, Marty Friedman, Joe Satriani, Wes Borland, Matt Tuck and Michael Paget of BFMV, and Matt Heafy and Corey Beaulieu of Trivium.
The magazine celebrated its 200th issue in April 2010, with Jimi Hendrix on the cover.
Personnel
The magazine's current team is:
Associate Editor - Stuart Williams
Managing Editor - Lucy Rice
Features Editor - Rob Laing
Music Editor - Chris Bird
Staff writer - Matt Parker
Art Editor - John Blackshaw
Deputy Art Editor - Leanne O'Hara
Notes
External links
1994 establishments in the United Kingdom
Guitar magazines
Magazines established in 1994
Mass media in Bath, Somerset
Monthly magazines published in the United Kingdom
Music magazines published in the United Kingdom
|
1663478
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adolf%20Bastian
|
Adolf Bastian
|
Adolf Bastian
Adolf Philipp Wilhelm Bastian (26 June 18262 February 1905) was a 19th-century polymath best remembered for his contributions to the development of ethnography and the development of anthropology as a discipline. Modern psychology owes him a great debt, because of his theory of the Elementargedanke, which led to Carl Jung's development of the theory of archetypes. His ideas had a formative influence on the "father of American anthropology" Franz Boas, and he also influenced the thought of comparative mythologist Joseph Campbell.
Life
Bastian was born in Bremen, at the time a state of the German Confederation, into a prosperous bourgeois German family of merchants.
His career at university was broad almost to the point of being eccentric. He studied law at the Ruprecht Karl University of Heidelberg, and biology at what is today Humboldt University of Berlin, the Friedrich Schiller University of Jena, and the University of Würzburg. It was at this last university that he attended lectures by Rudolf Virchow and developed an interest in what was then known as 'ethnology'. He finally settled on medicine and earned a degree from Prague in 1850.
Bastian became a ship's doctor and began an eight-year voyage that took him around the world. This was the first of what would be a quarter of a century of travels. He returned to Germany in 1859 and wrote a popular account of his travels along with an ambitious three-volume work entitled Man in History, which became one of his most well-known works.
In 1861 he undertook a four-year trip to Southeast Asia and his account of this trip, The People of East Asia ran to six volumes. when Bastian finally published the studies and observations during his Journey through Cambodia to Cochinchina in Germany in 1868 - told in detail but uninspiredly, above all without a single one of his drawings - this work hardly made an impression, while everyone was talking about Henri Mouhot's posthumous work with vivid descriptions of Angkor, Travels in the Central Parts of Indo-China, Siam, Cambodia and Laos, published in 1864 through the Royal Geographical Society.
He moved to Berlin in 1866, where he became a member of the Academy of Sciences Leopoldina in 1869. Together with Robert Hartmann (1832–1893), Bastian founded the ethnological and anthropological journal, Zeitschrift für Ethnologie (ZfE) in 1869. He also worked with Rudolf Virchow to organize the Berlin Society for Anthropology, Ethnology, and Prehistory, which would use the ZfE as its main publication outlet.
In 1873, he was one of the founders and first director of the Ethnological Museum of Berlin, and served as its first director. Its collection of ethnographic artifacts became one of the largest in the world for decades to come. Among others who worked under him at the museum were the young Franz Boas, who later founded the American school of ethnology, and Felix von Luschan.
In the 1870s Bastian left Berlin and again traveled extensively in Africa writing accounts about Angola, Congo, Mozambique as well as the New World. He was elected as a member to the American Philosophical Society in 1886.
He died in Port of Spain, Trinidad and Tobago during one of these journeys in 1905.
Works
Travels in Burma in the Years 1861–1862
Travels in Siam in the Year 1863
Travels in China...
Die deutsche Expedition an der Loango-Küste (1874)
Bastian is remembered as one of the pioneers of the concept of the 'psychic unity of mankind' – the idea that all humans share a basic mental framework. This became the basis in other guises of 20th century structuralism, and influenced Carl Jung's idea of the collective unconscious. He also argued that the world was divided up into different 'geographical provinces' and that each of these provinces moved through the same stages of evolutionary development. According to Bastian, innovations and culture traits tended not to diffuse across areas. Rather, each province took its unique form as a result of its environment. This approach was part of a larger nineteenth century interest in the 'comparative method' as practiced by anthropologists such as Edward B. Tylor.
While Bastian considered himself to be extremely scientific, it is worth noting that he emerged from the naturalist tradition that was inspired by Johann Gottfried Herder and exemplified by figures such as Alexander von Humboldt. For him, empiricism meant a rejection of philosophy in favor of scrupulous observations. As a result, he remained hostile to Darwin's theory of evolution (and its main German advocate, Ernst Haeckel), because the physical transformation of species had never been empirically observed, despite the fact that he posited a similar evolutionary development for human civilization. Additionally, he was much more concerned with documenting unusual civilizations before they vanished (presumably as a result of contact with Western civilization) than with the rigorous application of scientific observation. As a result, some have criticized his works for being disorganized collections of facts rather than coherently structured or carefully researched empirical studies.
In arguing for a "psychic unity of mankind," Bastian proposed a straightforward project for the long-term development of a science of human culture and consciousness.
He argued that the mental acts of all people everywhere on the planet are the products of physiological mechanisms characteristic of the human species.
Every human mind inherits a complement of species-specific "elementary ideas" (Elementargedanken), and hence the minds of all people, regardless of their race or culture, operate in the same way.
According to Bastian, the contingencies of geographic location and historical background create different local elaborations of the "elementary ideas"; these he called "folk ideas" (Völkergedanken). Bastian also proposed a "genetic principle" by which societies develop over the course of their history from exhibiting simple sociocultural institutions to becoming increasingly complex in their organization.
Through the accumulation of ethnographic data, we can study the psychological laws of mental development as they reveal themselves in diverse regions and under differing conditions. Although one is speaking with individual informants, Bastian held that the object of research is not the study of the individual per se, but rather the "folk ideas" or "collective mind" of a particular people.
The more one studies various peoples, Bastian thought, the more one sees that the historically conditioned "folk ideas" are of secondary importance compared with the universal "elementary ideas". The individual is like the cell in an organism, a social animal whose mind – its "folk ideas" – is influenced by its social background; and the "elementary ideas" are the ground from which these “folk ideas” develop. From this perspective, the social group has a kind of group mind, a "societal soul" (Gesellschaftsseele), in which the individual mind is embedded.
These ideas of Bastian's prefigured (and influenced) the later study of psychological archetypes, comparative mythology, cultural universals and cross-cultural psychology.
Bastian believed that the "elementary ideas" are to be scientifically reconstructed from "folk ideas" as varying forms of collective representations (Gesellschaftsgedanken).
Because one cannot observe the collective representations per se, Bastian felt that the ethnographic project had to proceed through a series of five analytical steps (see Koepping, 1983):
1. Fieldwork: Empirical description of cross-cultural data (as opposed to armchair philosophy; Bastian himself spent much of his adult life among non-European peoples).
2. Deduction of collective representations: From cross-cultural data we describe the collective representations in a given society.
3. Analysis of folk ideas: Collective representations are broken down into constituent folk ideas. Geographical regions often exhibit similar patterns of folk ideas – he called these “idea circles” which described the collective representations of particular regions.
4. Deduction of elementary ideas: Resemblances between folk ideas and patterns of folk ideas across regions indicate underlying elementary ideas.
5. Application of a scientific psychology: Study of elementary ideas defines the psychic unity of mankind, which is due to the underlying psychophysiological structure of the species – this study is to be accomplished by a truly scientific, cross-culturally grounded psychology.
Notes
References
External links
1826 births
1905 deaths
Burials at Stahnsdorf South-Western Cemetery
Scientists from Bremen (city)
Writers from Bremen (city)
19th-century German anthropologists
German ethnographers
German ethnologists
Heidelberg University alumni
Humboldt University of Berlin alumni
University of Jena alumni
University of Würzburg alumni
German male writers
Members of the German National Academy of Sciences Leopoldina
Members of the American Philosophical Society
German explorers of Africa
|
57123584
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dobot
|
Dobot
|
Dobot ranked No.1 Collaborative Robot exporter in China, is one of the leading global providers of collaborative robots and the creator of desktop-grade robotic arms. The company was founded in 2015 and is based in Shenzhen, China.
Dobot cobots and solutions are widely used in the manufacturing, education, healthcare, and new retailing sectors, enabling manufacturing automation, industry transformation and AI robotics talents cultivation. Today, Dobot's cobots and solutions can be found in automation in over 100 countries and regions.
History
Dobot company was founded in June 2015 by Jerry Liu. In October 2015 of that year, the company launched a Kickstarter campaign for a desktop robotic arm called Dobot. The campaign was successful, raising over $600,000 more than the initial goal of $36,000. The success of the Kickstarter campaign led to an additional $3 million of third-round funding for the startup in April 2016, making it one of the most valuable robotics startups in China.
By March 2017, the company had expanded to have 96 employees. That year, a calligraphy performance by the Dobot Magician was featured in the CCTV New Year's Gala broadcast, drawing further publicity.
By 2023, Dobot is expanding its network to global and 72,000 Dobot robots are deployed around the world.
Robotic Products
In 2015, Dobot launched the world's first lightweight desktop-grade robotic arm.
In 2016, Dobot released the Dobot Magician, which allows precision writing and laser engraving.
Dobot Scara M1, which also premiered in 2016, features two toolheads, with the options of a gripper hand, a suction cup, a 3D printer, a 4th axis attachment, or a laser engraver. The M1 can be programmed by a manual learning mode or through coding and is intended primarily for industrial use by small businesses.
In 2019, Dobot launched Dobot CR5, a no-code, adaptive and all-perceptible 6-axis collaborative robot.
In 2020, Dobot launched Dobot CR3, CR10, CR16 and became the first company to have products with payloads of 0.5kg to 16kg in the industry. The world's first desktop-grade cobot MG400 was rolled out the same year.
In 2022, Dobot announced the new 6-axis Nova series, expanding service to the new retailing.
In 2023, Dobot launched the industrial-grade educational robot Magician E6 and CRA series.
Awards
In 2017, Dobot was awarded a Certificate of High&New Technological Enterprise.
In 2018, Dobot Magician was awarded the CES 2018 INNOVATION AWARD and 2018 Red Dot Design Award.
In 2019, Dobot was awarded the Capek Prize for Technological Innovation. Dobot CR5 and Magician won the Red Star Award.
In 2020, Dobot Magician Lite was awarded the Germany IF INNOVATIVE DESIGN Award.
In 2023, Dobot Magician E6 received German Ret Dot Design Award.
References
Technology companies of China
Robotics companies
Technology companies established in 2015
Kickstarter-funded products
|
2351577
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Survivor%20Series%20%281998%29
|
Survivor Series (1998)
|
Survivor Series (1998) — щорічне pay-per-view шоу «Survivor Series», що проводиться федерацією реслінгу WWE. Шоу відбулося 15 листопада 1998 року в Скоттрейд-центр у місті Сент-Луїс, Міссурі (США). Це було 12 шоу в історії «Survivor Series». 14 матчів відбулися під час шоу та ще 4 перед трансляцією.
Примітки
WWE
Спорт у Сент-Луїсі
|
233537
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%97%D0%B4%D0%B8
|
Мінералоїди
|
Мінералоїди (– нерозкристалізовані й прихованокристалічні складові частини мінеральних комплексів (наприклад, палагоніт вивержених порід, колофан осадових порід та ін.).
Від слів мінерал та колоїд (H.L.Alling, 1936).
Відомі мінералоїди
Антраксоліти
опал
обсидіан
Бурштин
Перли
Гагат та ін.
Література
Посилання
Galeria mineraloidów
Mindat
Морфологія мінералів
|
921244
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B5
|
Кельме
|
Кельме — місто в центральній Литві, є адміністративним центром Кельменського району в Шяуляйському повіті Литви. Місто належить до етнографічного регіону Жмудь.
Географія
Розташоване на річці Кражанте, за 19 км від залізничної станції Титувенай.
Населення
Історія
Перші згадки про поселення датуються 1484 роком. У цей час воно знаходилося у власності Радзивілів, потім Саламерецьких, потім Глібовичів. У XVI столітті правителями поселення були князі Саламерецькі, а в 1579 році його купив Павло Грушевський. У володінні цієї сім'ї Кельме перебував до 1939 року. У 1831 році частина володінь була вилучена царською владою за участь у повстанні 1830-1831 рр. Останній володар помер в 1939 році, а його родину радянська влада виселила до Сибіру, де вона загинула в таборах. До другої світової війни місто було одним із центрів єврейського руху Литви.
Економіка
Льонообробна, трикотажна, харчова промисловість.
Спорт
«Кельме», (футбольний клуб).
Центральний стадіон
Відомі люди
Шендеріс Гіршовічюс (* 1953) — колишній литовський футболіст та футбольний тренер.
Інія Трікунєне (* 1951) — литовський етнолог, соціолог, фольклорист, психолог.
Стасис Шилінґас (1885—1962) — литовський державний діяч, жертва російського окупаційного терору.
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка
Міста Литви
|
19807664
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Veronika%20Martinek
|
Veronika Martinek
|
Veronika Martinek (born 3 April 1972) is a former professional tennis player playing for Germany. On 25 March 1991, she reached a career high of No. 49 on the WTA rankings. Her career stretched from the end of the 1980s to 2001.
In 1995, she lost in the third round of Roland-Garros to Adriana Serra Zanetti, her best performance in Grand Slam tournaments.
WTA Tour finals
Singles (1 titles, 1 runners-up)
Doubles (1-0)
ITF finals
Singles (1–2)
Doubles (3–0)
References
External links
1972 births
German female tennis players
Living people
Sportspeople from Ústí nad Labem
West German female tennis players
Czechoslovak emigrants to Germany
|
10161257
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chaetomium
|
Chaetomium
|
Chaetomium is a genus of fungi in the Chaetomiaceae family. It is a dematiaceous (dark-walled) mold normally found in soil, air, cellulose and plant debris. According to the Dictionary of the Fungi (10th edition, 2008), there are about 95 species in the widespread genus.
In 1817 Gustav Kunze established the genus Chaetomium (the plume of the helmet) to classify the species C. globosum and C. elatum. No further contributions to the genus were made until 1837 when the publication of Corda described its characteristic asci in his work, Icones Fungorum Hucusque Cognitorum. In 1915, Arthur Houston Chivers produced a complete monographic treatment of the genus, recognizing only 28 of the described 114 species.
Members of this genus typically have superficial, ostiolar perithecia, covered in hairs. Asci are often clavate and evanescent, bearing eight spores. Ascospores are usually lemon-shaped, commonly colored olive-brown. Mycelia often grows in conglomerate masses that resemble ropes.
As well as being a contaminant, Chaetomium spp. are also encountered as causative agents of infections in humans. Many cases cause type 1 allergic reactions and infections. A few cases of fatal deep infections due to Chaetomium atrobrunneum have been reported in immunocompromised people. Other clinical syndromes include brain abscess, peritonitis, and onychomycosis.
Selected species
Chaetomium atrobrunneum
Chaetomium carinthiacum
Chaetomium cupreum
Chaetomium cellulolyticum
Chaetomium elatum
Chaetomium funicola
Chaetomium globosum
Chaetomium grande
Chaetomium interruptum
Chaetomium iranianum
Chaetomium jatrophae
Chaetomium megalocarpum
Chaetomium perlucidum
Chaetomium rectangulare
Chaetomium strumarium
Chaetomium subspirale
Chaetomium thermophilum
Chaetomium truncatulum
Chaetomium olivaceum
Chaetomium undulatulum
References
Sordariomycetes genera
|
19015736
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zawierzbie%2C%20Lesser%20Poland%20Voivodeship
|
Zawierzbie, Lesser Poland Voivodeship
|
Zawierzbie, Lesser Poland Voivodeship
Zawierzbie is a village in the administrative district of Gmina Gręboszów, within Dąbrowa County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland.
References
Zawierzbie
|
4479203
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%BE%D0%B4-%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%20%D0%9B%D0%BE%D1%87%D1%83
|
Клод-Макс Лочу
|
Клод-Макс Лочу — сучасний художник, живописець і дизайнер, який закінчив Школу образотворчих мистецтв у Безансоні . Народився в Дель - ін -Франш-Конте в 1951 році, багато років оселився в Париж, потім у Карр'єр-сюр-Сен, зараз живе і працює в Арль. Він виставлявся в музеї Доля , Гайяка та Фора в Екс-ле-Бен, де деякі з його картин є частиною колекції.
Біографія
Клод-Макс Лочу навчався живопису в Регіональній школі образотворчого мистецтва в Безансоні (Atelier Jean Ricardon ), яку закінчив у 1975 році, і вперше виставлявся в 1976 році в Рабаті і Танжері в Марокко. Він переїхав до Парижа в 1979 році і брав участь у Salon de Montrouge в 1981 і 1982 роках.
Під час першої поїздки до Японія в 1982 році він вивчав сумі-е , техніку фарбування, у художника Шико Іто . У 1985 році він повернувся до Японії, щоб пройти маршрут Східноморський шлях Утаґава Хірошіґе.між Кіото та Токіо, і натхненний концепцією фуекі рюко (不易 流行), сталості й руху, розробленою Мацуо Басьо, поетом хайку. Таким чином він розпочав серію картин-мандрівників , подібно до художників-мандрівників, які роблять подорожі джерелом натхнення. Такий підхід породить «Maisons du Ciel», дослідження рельєфу міст Парижа, Риму, Лісабона, Амстердама, Нью-Йорка, Лондона, Лос-Анджелеса та Берліна. Клод-Макс Лочу також вивчає натюрморт, інтер’єри та південні пейзажі, де він шукає поезії, а не репрезентації. Окрім роботи з різними галереями, Клод-Макс Лочу виставлявся в музеї Долау 1985 році та в музеї Фора в Екс-ле-Бен у 2000 та 2012 роках.
У 2000 році він виставив картину Aix les Bains з Англійського бульвару в музеї Faure, полотно, яке він створив під час своєї першої виставки в Екс-ле-Бен і яке зараз знаходиться у вході до музею. Картина представляє вид на місто з висоти пташиного польоту. У 2012 році в музеї Фора в Савойі знову відбулася ретроспектива його творчості, а до колекцій музею потрапив портрет Огюст Роден .
З 2001 року він виставлявся в Accademia Libera Natura e cultura у Керчето , Італія.
У 2006 році брав участь у фестивалі «Мир і світло» для проекту Лама Гюрме по будівництву Храму Миру в Нормандії з метою сприяння миру у світі та міжрелігійного діалогу.
У 2013 році він виставлявся в Музеї образотворчого мистецтва Гайлак у Тарні.
З липня довересень 2013 року, 26 його олій на полотні, гуаші та малюнків представлені наприкінці відвідування Музею пригод Пежо в Сошо-ін-Ду.
Туристичний офіс Pays des Impressionnistes , зосереджений на генезі Імпресіонізм на берегах Сени , організував візит до своєї студії в Кар'єр-сюр-Сен в Січень 2014 року.
Майстерня-галерея «Les Pissenlits», розташована в Ле-Комб , в Ду, присвячена виставцілистопад 2014 рокунаСічень 2015 року.
вберезень 2016 року, він виставлявся в галереї Гаварт на вулиці Арженсон у Парижі.
У травні ічервень 2017 року, виставка його картин під назвою « Подорожі » проходить у культурному центрі Жана Вілара в Марлі-ле-Руа.
З червня по серпень 2018 року він є одним із 37 художників, які брали участь у Jubilons → Jubilez – Retrospective and Perspectives , останній виставці, організованій у музеї Фор його куратором Андре Ліатаром.
У 2017 році він переїхав до Арля , створив там серію пейзажів і виставив у Galerie Cezar у серпні 2021 року.
Публікації
Catalogue d’exposition de Claude-Max Lochu, 1985, Musée des Beaux-Arts de Dole
Illustrations de La Princesse qui aimait les chenilles de René de Ceccatty en collaboration avec Ryôji Nakamura, 1987, éditions Hatier,
Claude Max Lochu : exposition, Aix-les-Bains, Musée Faure, 7 avril-15 mai 2000, éditeur Aix-les-Bains : Musée Faure, 2000,
Claude-Max Lochu: Pour solde de tout compte : expositions, Musée Faure, Aix-les-Bains, 7 avril-17 juin 2012 et Musée des beaux-arts, Gaillac, 1er trimestre 2013, éditeur Musée Faure, 2012,
Claude-Max Lochu, Bruno Smolarz, Objets intranquilles & autres merveilles, Atéki éditions, 2021,
Примітки
Посилання
Site officiel de Claude-Max Lochu
Claude-Max Lochu - du Garage à l'Atelier sur Vimeo
Уродженці Території Бельфор
Персоналії:Івлін
Персоналії:Арль
Французькі художники
Художники XX століття
Художники XXI століття
|
1304696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%BE%D1%86%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Камбоцола
|
Камбоцола (також Камбозола) — сир з коров'ячого молока з білою пліснявою ззовні і прожилками блакитної плісняви всередині.
Загальні відомості
Сир Камбозола створений у 1980 році баварськими сироварами і є результатом поєднання двох сортів делікатесних сирів — Горгонзола і Камамбер. Звідси назва: «Камбозола» = «Камамбер» + «Горгонзола», яка була запатентована німецькою компанією Kaserei Champignon Hofmeister. Зовні і за смаковими якостями сир Камбозола нагадує сир Камамбер, однак, завдяки вкрапленням блакитний цвілі, смак гостріший і насиченіший.
У Німеччині Камбозола є абсолютним лідером продажу серед сирів м'якої консистенції з благородною блакитною цвіллю.
У 1998 році сир Камбозола був удостоєний вищого призу «Три зірки» французького кухаря зі світовим визнанням Поля Бокюза, володаря титулу «Кухар століття».
Виробництво
Для виробництва сиру використовується цвіль Penicillium roqueforti, за допомогою якої готують такі сири, як Горгонцола, Рокфор і Блю Стілтон.
М'яка консистенція досягається шляхом додавання вершків.
Характеристика
Колір світло-жовтий, з невеликими вкрапленнями зеленої плісняви, на поверхні присутня м'яка біла цвіль, що є типовим для цих сирів.
Аромат — ніжний, з вираженими нотками сирих печериць.
Консистенція — м'яка, пастоподібна.
Післясмак — тривалий, грибний.
Вживання
Добре поєднується з пряними білими винами або з сухими витриманими червоними. Використовується при приготуванні сирної тарілки, при цьому його рекомендують викладати за годину до подачі до столу. Камбоцола добре смакує з фруктами, соусами, ідеально підходить до м'ясних і рибних страв. Часто його використовують як інгредієнт до салатів.
Посилання
Посилання
Сири з коров'ячого молока
Блакитні сири
Німецькі сири
М'які сири
|
1827097
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%B9%2C%20%D1%8F%D0%BA%D1%96%20%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%BB%D0%B8%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%20%D1%87%D0%B0%D1%81%20%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%95%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82
|
Список людей, які загинули під час сходження на Еверест
|
Список людей, які загинули під час сходження на Еверест
Найвища у світі гора Джомолунгма, або Еверест (н.р.м.) була й залишається бажаною метою чи не для всіх альпіністів. Але за відому історію підкорення цієї вершини більше 250 людей загинули при спробах сходження. Більшість цих смертей була пов'язана з лавинами, падіннями з висоти, обвалами льоду, а також різними розладами здоров'я, спричиненими перебуванням у високогірних умовах.
Не всі тіла загиблих виявили. Причини та обставини смерті деяких з них так і залишилися невідомими. Але й серед знайдених тіл більшість, як і раніше, залишається на горі.
Верхня частина Евересту розташована у так званій «зоні смерті» — альпіністський термін, яким позначають висоти від приблизно н.р.м. і вище, або висоти, на яких атмосферний тиск нижче , і рівень кисню в повітрі недостатній для підтримки життя людини. Багато смертельних випадків серед високогірних альпіністів пов'язані з упливом зони смерті: як прямим (втратою життєвих функцій організму), так і непрямим (неправильними рішеннями, прийнятими під впливом стресу або фізичного виснаження, які призвели до трагічних наслідків).
На відміну від менших висот над рівнем моря, де людина ще може адаптуватися, акліматизуватися в зоні смерті, як правило, неможливо, тому що там організм швидше витрачає кисень, ніж поповнює потребу через подих. Тому тривале перебування там без кисневих приладів призводить до розладів різних функцій організму, втрати свідомості, і в кінцевому результаті — смерті.
Історія
Найбільш популярні маршрути сходжувачів на Еверест — з Південного сідла (непальська сторона) і з Північного сідла (Тибетська (Китайська) сторона гори).
Першим достовірно зафіксованим випадком смерті людей на найвищій горі стала загибель під лавиною семи носильників британської експедиції 1922. Присутній при цьому Джордж Меллорі звинувачував себе в тому, що трапилося. Правда, роком раніше в розвідувальній експедиції, було відзначено дві смерті: невідомого носія і вченого в результаті серцевого нападу. Але обидва ці випадки сталися ще на шляху до Джомолунгми, і незрозуміло, чи можна їх віднести до загиблих при спробі сходження на цю гору.
Небезпечна для новачків, ця гора часом не щадить і найдосвідченіших. Серед них: , який кілька разів піднімався на найвищу вершину світу, в 1999 р. провів на вершині понад 20 годин поспіль. Він установив і інші світові рекорди: зійшов на вершину двічі за два тижні і дійшов від базового табору до вершини за рекордно короткий час — 16 годин 56 хвилин. Але в 2001 р. Бабу Шерпа загинув у результаті падіння недалеко від . Досвідчений провідник Роб Голл загинув на Евересті в 1996 р. незабаром після того, як став першим не-шерпом, що підкорив вершину п'ять разів.
Сумнозвісна трагедія на Евересті 1996 року забрала життя одразу вісьмох учасників сходження, а за весь сезон загинуло 15 осіб — той рік залишався найбільш смертоносним в історії сходжень на Еверест аж до весни 2014 р.. Тіло одного з них — індійського прикордонника — залишилося на висоті на північному маршруті сходження; місце його загибелі отримало неформальну назву «Зелені черевики».
Та трагедія набула широкого розголосу, про неї були навіть написані книги: і . Обидві ці книги написано альпіністами, які були під час подій на Джомолунгмі, але висловлюють точки зору, що різко суперечать одна одній.
Якщо брати до уваги відносне число загиблих, то, як не дивно, 1996 рік виявляється одним із найбезпечніших для учасників сходжень на Еверест: у попередні роки в середньому гинула одна з чотирьох осіб, які намагалися вийти на вершину, а в 1996 році кількість бажаючих туди потрапити настільки збільшилася, що тільки один з семи не повернувся з Джомолунгми. Більш сприятливим можна вважати 1956 рік, коли не було взагалі жодного загиблого при сходженні на Еверест — при тому, що було 39 експедицій і 4 успішні сходження.
Інший відомий інцидент стався в 1998 р., коли Френсіс Арсентьєва і її чоловік Сергій Арсентьєв опинилися в різних місцях і обоє загинули, намагаючись знайти одне одного. Замерзле тіло Френсіс пролежало дев'ять років неподалік від головного маршруту сходження, поки альпініст , який очолював пошукову експедицію, не виявив його.
Ще одна трагедія (поки не підтверджена достовірно) сталася з радянською експедицією на північному схилі Евересту в 1952 р. Після перемоги в Чамдоській операції влада КНР встановила контроль над регіоном і строго обмежила доступ туди іноземним туристам, особливо з країн Заходу. Але деяким радянським альпіністам китайська влада дозволяла сходження; вона ж повідомила про виявлення радянської експедиції, що вже перебуває поблизу гори в 1952 р. Експедиція, якою, ймовірно, керував Павло Дачнолян (Pavel Datschnolian), закінчилася смертю самого Дачноляна і ще п'ятьох чоловіків. Але потім і радянська, і китайська влада довго заперечували цей інцидент. Не було знайдено ані матеріальних слідів існування тої експедиції, ані будь-яких записів чи документів щодо людини на ім'я Павло Дачнолян.
Через те, що спуск трупів з такої висоти пов'язаний з багатьма труднощами і небезпеками, більшість тіл загиблих на Евересті альпіністів продовжують лежати там, де вони померли або куди вони впали; деякі тіла зносить вітром або льодом в інше місце. Так, двоє непальських альпіністів загинули 24 жовтня 1984 р. при спробі витягти тіло німецької альпіністки Ганнелоре Шматц, яка загинула п'ятьма роками раніше.
Під час пошуку останків Джорджа Меллорі у «водозбірному басейні» неподалік від піку в 1999 р., пошуковці знайшли в снігу тіла багатьох людей, включно з тілом Меллорі.
18 квітня 2014 р. 16 шерпів загинули внаслідок сходження лавини неподалік від Базового табору. Крім того, багато альпіністів опинилося під снігом; частину їх було врятовано, але доля інших досі залишається невідомою.
25—26 квітня 2015 року, в розпал весняного сезону сходжень на Джомолунгму, в Непалі стався землетрус. Це викликало сходження сніжних лавин на схилах гори. Через ці лавини загинуло ще більше людей, ніж у 2014 році і це стало найбільшою трагедією за всю історію сходжень. 27 квітня журнал «National Geographic» повідомив про 24 загиблих на Джомолунгмі, з них 19 шерпів та 5 іноземців (двох американців, китайця, австралійця та японця). Серед загиблих був виконавчий директор компанії «Google» Деніел Фрединбург.
Список
Див. також
Джомолунгма
Восьмитисячники
Льодопад Кхумбу
Північне сідло
Серакі
Список людей, які загинули під час сходження на восьмитисячники
Примітки
Посилання
Список літератури
- Total pages: 304
- Total pages: 222
- Total pages: 192
- Total pages: 378
- Total pages: 360
- Total pages: 364
- Total pages: 226
- Total pages: 628
- Total pages: 270
- Total pages: 350
- Total pages: 205
- Total pages: 245
- Total pages: 181
- Total pages: 254
- Total pages: 378
- Total pages: 253
- Total pages: 392
- Total pages: 144
- Total pages: 258
- Total pages: 704
- Total pages: 704
- Total pages: 789
- Total pages: 240
Восьмитисячники
Альпінізм
Еверест
|
4167300
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%80-%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BC
|
Мір-Джам
|
Мір-Джам
Міліца Яковлеич, псевдонім Мір-Джам (22 квітня 1887 — 22 квітня 1952) — сербська письменниця, численні романи якої успішно адаптовані до популярних серіалів.
Біографія
Міліца Яковлевич народилась 22 квітня 1887 року в Ягодіні. Вона жила в Крагуеваці, але після Першої світової війни переїхала до Белграда. Працювала журналістом у «Beogradske Novosti», та у «Nedeljne Ilustracije». Вона опублікувала багато любовних історій та романів під псевдонімом Мір-Джам. Її твори — історії кохання, написані у мальовничому стилі, що приносить їй незмінну популярність донині. Цінність творів полягає в детальному та реалістичному відображенні повсякденного життя в Югославії між світовими війнами. Через це її прозвали сербською Джейн Остін.
Вона вільно володіла російською та французькою мовами. Часто писала про шлюб, сама ж ніколи не була заміжньою. Померла в Белграді 22 грудня 1952 року.
Роман Мір-Джам Ranjeni orao був адаптований в телесеріал режисера Здравко SOTRA і транслювався на РТС в період між 2008 і 2009. Невдовзі її книга «Незбориме серце» також була адаптована до маленького екрану.
Твори
Романи
Ranjeni orao (Поранений орел)
To je bilo jedne night na Jadranu (Одна ніч на Адріатичному морі)
Nepobedivo srce (Непереможне серце)
Otmica muškarca (Викрадення чоловіка)
Greh njene majke
U slovenačkim gorama (У словенських горах)
Мала супруга (Маленька дружина)
Samac u braku (Неодружений у шлюбі)
Izdanci Šumadije (Витоки Сумадії)
Збірки новел
Дама у плаві
Časna reč чоловіса (Чоловіче слово честі)
Sve одна полівка Ljubav (Вони всі, як любов)
Devojka sa zelenim ocima (Дівчина із зеленими очима)
Prvi Sneg (Перший сніг)
П'єси
Тамо далеко (Десь далеко)
Emancipovana porodica (Емансипована сім'я)
Примітки
Поховані на Новому цвинтарі в Белграді
Письменниці-романістки
Сербські драматурги
Письменниці XX століття
Письменники-романісти XX століття
Померли 1952
Народились 1887
Авторки любовних романів
|
36902197
|
https://en.wikipedia.org/wiki/German%20submarine%20U-368
|
German submarine U-368
|
German submarine U-368 was a Type VIIC U-boat of Nazi Germany's Kriegsmarine during World War II.
She carried out no patrols. She did not sink or damage any ships.
She was sunk after Germany's surrender as part of Operation Deadlight on 17 December 1945.
Design
German Type VIIC submarines were preceded by the shorter Type VIIB submarines. U-368 had a displacement of when at the surface and while submerged. She had a total length of , a pressure hull length of , a beam of , a height of , and a draught of . The submarine was powered by two Germaniawerft F46 four-stroke, six-cylinder supercharged diesel engines producing a total of for use while surfaced, two AEG GU 460/8–27 double-acting electric motors producing a total of for use while submerged. She had two shafts and two propellers. The boat was capable of operating at depths of up to .
The submarine had a maximum surface speed of and a maximum submerged speed of . When submerged, the boat could operate for at ; when surfaced, she could travel at . U-368 was fitted with five torpedo tubes (four fitted at the bow and one at the stern), fourteen torpedoes, one SK C/35 naval gun, 220 rounds, and two twin C/30 anti-aircraft guns. The boat had a complement of between forty-four and sixty.
Service history
The submarine was laid down on 20 August 1942 at the Flensburger Schiffbau-Gesellschaft yard at Flensburg as yard number 491, launched on 16 November 1943 and commissioned on 7 January 1944 under the command of Oberleutnant zur See Wolfgang Schäfer.
She served with the 21st U-boat Flotilla from 7 January 1944 and the 31st flotilla from 1 March 1945.
Fate
U-368 surrendered at the German-occupied island of Heligoland on 5 May 1945. She moved to Wilhelmshaven and was transferred to Loch Ryan in Scotland for Operation Deadlight on 23 June. She was sunk by naval gunfire on 17 December.
References
Bibliography
External links
German Type VIIC submarines
U-boats commissioned in 1943
U-boats sunk in 1945
1943 ships
Ships built in Flensburg
Operation Deadlight
World War II submarines of Germany
Maritime incidents in December 1945
|
61921451
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shuluta
|
Shuluta
|
Shuluta (Shuluuta) is a rural locality (an ulus) in Zaigrayevsky District, Republic of Buryatia, Russia. The population was 186 as of 2010.
Geography
Shuluta is located 36 km north of Zaigrayevo (the district's administrative centre) by road. Pervomayevka is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Zaigrayevsky District
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.