id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
4599555
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Денисово (Боровський район)
|
Денисово (Боровський район)
Денисово — присілок в Боровському районі Калузької області Російської Федерації.
Населення становить 34 особи. Входить до складу муніципального утворення Муніципальне утворення село Ворсино.
Історія
До 1944 року населений пункт належав до Московської області. Від 1944 року в складі Калузької області.
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Муніципальне утворення село Ворсино.
Населення
Примітки
Населені пункти Боровського району
Присілки Калузької області
|
4974510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%BB%D0%B1%D1%96%20%D0%9A%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%BD
|
Шелбі Кеннон
|
Шелбі Кеннон (нар. 19 серпня 1966) — колишній американський тенісист.
Здобув 3 парні титули.
Фінали турнірів Великого шлему, Гран-прі та Туру ATP
Парний розряд (3–6)
Посилання
Тенісисти США
Спортсмени Гаттісбурга (Міссісіпі)
Переможці Відкритого чемпіонату США з тенісу
Народились 1966
Переможці та переможниці турнірів Великого шлему в міксті
|
2646402
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D1%80%D2%91%D0%B0%D0%BB%D0%B0
|
Сірґала
|
Сірґала — село в Естонії, у міському самоврядуванні Нарва-Йиесуу повіту Іда-Вірумаа.
Історія
До 21 жовтня 2017 року поселення Сірґала (Sirgala asum) адміністративно входило до складу Війвіконна (Viivikonna linnaosa), найвіддаленішого району міста Кохтла-Ярве. Під час реформи 2017 року Уряд Естонії своїм рішенням приєднав до самоврядування Нарва-Йиесуу територію району Війвіконна разом з поселенням Сірґала, утворивши на їх місці два села — Війвіконна та Сірґала.
Примітки
Джерела
Посилання
Офіційний сайт самоврядування Нарва-Йиесуу
Офіційний сайт волості Вайвара
Нарва-Йиесуу (самоврядування)
Волость Вайвара
Села Іда-Вірумаа
|
118434
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2
|
Шевельов
|
Шевельов — російське прізвище.
Відомі носії:
Шевельов Абрам Саулович (1917–1994) — радянський імунолог і мікробіолог, доктор медичних наук, професор.
Шевельов Антон Антонович (1918–1981) — льотчик АДД, Герой Радянського Союзу.
Шевельов Марк Іванович (1904–1991) — полярний льотчик, Герой Радянського Союзу.
Шевельов Микола Семенович (1922–1980) — артилерист, Герой Радянського Союзу.
Шевельов Олександр Анатолійович (1987) — український гандболіст РК Єврофарм Пелістер та збірної України.
Шевельов Олексій (1896-1974) — протоієрей, священник православної, потім католицької церкви візантійського обряду, церковний журналіст на «Радіо Ватикану»
Шевельов Павло Федорович (1917–2000) — льотчик-винищувач, Герой Радянського Союзу.
Шевельов Петро Єлизарович (1911–1996) — мінометник, Герой Радянського Союзу.
Шевельов Сергій Миколайович (1909–1979) — льотчик-винищувач, Герой Радянського Союзу.
Шевельов Юрій Володимирович (1908–2002) — славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик.
Російські прізвища
|
29319083
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sandra%20Bessudo
|
Sandra Bessudo
|
Sandra Bessudo Lion is a French Colombian marine biologist from the École pratique des hautes études (EPHE) in Paris. She is a professional diver and involved in the conservation of marine biodiversity and the environment. She is the founder and director of the Malpelo Foundation and served as a presidential counselor for environment management for Colombian president Juan Manual Santos.
Education
Bessudo earned a Masters in Life and Earth Sciences Studies in Perpignan (France).
Career
In 1999, Bessudo founded the Malpelo Foundation. As director of the Malpelo and other marine ecosystems foundation, she was an active promoter in the establishment of the Isla Malpelo Flora and Fauna Sanctuary, making it a "Particular Sensitive Area" recognized by the International Maritime Organization (IMO). In 2006, UNESCO recognized the area as a World Heritage Site. She led several research projects on sharks using acoustic and satellite telemetry.
In December of 2011, Colombian president Juan Manuel Santos appointed Bessudo as new director of the Presidential Agency of International Cooperation of Colombia, a governmental entity in charge of managing, technically coordinating and leading the public and private international cooperations. Before that, she had acted as high presidential counselor for environmental management, biodiversity, water and climate change.
Bessudo also worked in the special administrative unit of the National Natural Parks System of the Ministry of Environment.
Bessudo also served as Coordinator of the Workshops and Cycles of Conferences in Colombia for the International Year of the Oceans. Diving instructor in Club El Nogal and diving Director in Aviatur. Sandra Bessudo has independently produced dozens of publications, videos and specialized documentaries.
Awards
Among her awards, Bessudo was recognized with the Distinguished Service Medal to the General Navy Direction, granted by the Colombian National Army and the 2011 Biosphere Awareness Award granted by the Mayors of Cadiz, Spain and Mariquita, Tolima in Colombia. She also received the Environmental Civil Order Merit "Thomas van der Hammen" Grade of Grand Cross of Gold, delivered in the Colombian Congress facilities and awarded by the Council of Environmental NGOs, among many other that she has received in Colombia and abroad.
References
External links
People from Bogotá
Living people
Colombian people of French descent
Colombian people of Belgian descent
Underwater divers
Colombian environmentalists
Colombian women environmentalists
21st-century Colombian women politicians
21st-century Colombian politicians
Presidential advisers of Colombia
Year of birth missing (living people)
Colombian marine biologists
|
1666289
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD%20%D0%91%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%BE
|
Раймон Белло
|
Раймон Белло (9 червня 1929, Альфорвіль — 24 лютого 2019, Франція) — французький футболіст, що грав на позиції півзахисника.
Після завершення кар'єри нетривалий час був футбольним тренером.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1946 року виступами за команду клубу «Люсе», в якій провів один сезон.
Згодом з 1950 по 1955 рік грав у складі команд клубів «Расінг» (Париж) та «Тулуза».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Монако», до складу якого приєднався 1955 року. Відіграв за команду з Монако наступні три сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Монако», був основним гравцем команди.
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Стад Франсе», за команду якого виступав протягом 1958—1964 років.
Виступи за збірну
1958 року був викликаний до лав національної збірної Франції та включений до її заявки для участі у чемпіонаті світу 1958 року у Швеції, на якому французи здобули бронзові нагороди. Проте ані на цьому турнірі, ані у подальшому Белло в офіційних матчах збірної на поле не виходив.
Тренерська кар'єра
Після завершення кар'єри гравця 1964 року очолив нижчоліговий «Трувіль-Довіль», який залишив уже влітку 1965. Відтоді та до 1970 був головним тренером клубу «Вірі-Шатійон».
Титули і досягнення
Бронзовий призер чемпіонату світу: 1958
Посилання
Статистика виступів на footballdatabase.eu
Примітки
Французькі футболісти
Французькі футбольні тренери
Гравці збірної Франції з футболу
Гравці чемпіонату світу з футболу 1958
Футболісти «Люсе»
Футболісти «Расінга» (Коломб)
Футболісти «Тулузи» (1937)
Футболісти «Монако»
Футболісти «Стад Франсе»
Уродженці Альфорвіля
|
61103810
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Luxembourg%20at%20the%202020%20Summer%20Olympics
|
Luxembourg at the 2020 Summer Olympics
|
Luxembourg at the 2020 Summer Olympics
Luxembourg competed at the 2020 Summer Olympics in Tokyo. Originally scheduled to take place from 24 July to 9 August 2020, the Games were postponed to 23 July to 8 August 2021, because of the COVID-19 pandemic. Since the nation's official debut in 1900, Luxembourg athletes have appeared in every edition of the Summer Olympic Games, with the exception of the 1904 and 1908 Summer Olympics, and the 1932 Summer Olympics in Los Angeles at the period of the worldwide Great Depression.
Competitors
The following is the list of number of competitors in the Games.
Archery
Luxembourg archers booked Olympic places in the men’s individual recurve based on the world ranking.
Athletics
Luxembourgian athletes achieved the entry standards, either by qualifying time or by world ranking, in the following track and field events (up to a maximum of 3 athletes in each event):
Track & road events
Field events
Cycling
Road
Luxembourg entered a squad of three riders (two men and one woman) to compete in their respective Olympic road races, by virtue of their top 50 national finish (for men) and top 22 (for women) in the UCI World Ranking.
Equestrian
Luxembourg entered one dressage rider into the Olympic equestrian competition, by finishing in the top two, outside the group selection, of the individual FEI Olympic Rankings for Group B (South Western Europe), marking the country's debut in the sport.
Dressage
Qualification Legend: Q = Qualified for the final; q = Qualified for the final as a lucky loser
Swimming
Luxembourgian swimmers further achieved qualifying standards in the following events (up to a maximum of 2 swimmers in each event at the Olympic Qualifying Time (OQT), and potentially 1 at the Olympic Selection Time (OST)):
Table tennis
Luxembourg entered two athletes into the table tennis competition at the Games. Going to her sixth straight Olympics, Ni Xialian secured one of three available spots in the women's singles with a bronze medal victory at the 2019 European Games in Minsk, Belarus. Meanwhile, Sarah de Nutte was automatically selected among the top ten table tennis players vying for qualification to join Ni Xialian in the same event based on the ITTF Olympic Rankings of June 1, 2021.
Triathlon
Luxembourg qualified a single triathlete via the Individual World Rankings, signifying the nation's Olympic return to the sport for the first time since Beijing 2008.
References
External links
Nations at the 2020 Summer Olympics
2020
2021 in Luxembourgian sport
|
4526793
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Shangri-La%20Dee%20Da
|
Shangri-La Dee Da
|
Shangri-La Dee Da — п'ятий студійний альбом рок-гурту Stone Temple Pilots, що вийшов у 2001 році.
Історія створення
Stone Temple Pilots зібрались в студії вперше з 1999 року, коли фронтмена Скотта Вейланда було ув'язнено на п'ять місяців через порушення умов дострокового звільнення. Після повернення з в'язниці Вейланду вдалось відмовитись від вживання наркотиків, він продовжував виступати з гуртом, писав нові пісні, та навіть одружився та став батьком. Платівку було записано на початку 2001 року в великому будинку в Малібу, де музиканти жили разом з технічним персоналом та записували нові пісні.
Вейланд написав 18 пісень і намагався видати подвійний альбом, але продюсер Брендан О'Браєн був проти та «надавав деяким з них значно менше уваги». Зведення альбому відбувалось в Атланті навесні 2001 року. В результаті до платівки увійшло 13 композицій. За словами Вейланда, музична складова альбому була натхнена творчістю Led Zeppelin, Елвіса Костелло, Джо Джексона, Керол Кінг, Pink Floyd і навіть містила «прог-панк оперу» («Regeneration»). Окрім звичних для Stone Temple Pilots голлівудських тем, альбом містив декілька пісень, що Вейланд присвятив своїй дружині та синові.
Критичні відгуки
В журналі Rolling Stone звернули увагу на більш глибокі тексти Вейланда, аніж на попередніх платівках. Грег Кот назвав Вейланда «вокальним хамелеоном», який видає себе за Джима Моррісона, Робіна Зандера чи Гордона Лайтфута, а Shangri-La Dee Da — «можливо, найбільш захоплюючим альбомом STP, який реве, ніби музичний автомат у суботу ввечері».
На музичному сайті NME відзначили наполегливість Stone Temple Pilots, що продовжували випускати альбоми попри всі негаразди Вейланда, але назвали їхню музику вже неактуальною, назвавши гурт «настільки ж жвавим, як ті трупи, що археологи виловлюють з торф'яних боліт: чудово збережені, але не ідеальні для танців або розмов».
В каталозі AllMusic платівку назвали логічним продовженнях хіта «Sour Girl» з минулого альбому Stone Temple Pilots No. 4. Стівен Томас Ерлвайн відзначив, що гурт знаходиться в зоні музичного комфорту, тому альбом не вийшов несподіваним, і це не так погано. На думку Ерлвайна, найкраще у гурта вийшли психоделічно-попсові композиції, які він назвав не просто добрими, а «феноменальними».
Список пісень
Автор всіх текстів — Скотт Вейланд, окрім пісні «Hollywood Bitch», яку він написав разом з Робертом Делео.
Учасники запису
Stone Temple Pilots
Скотт Вейланд — вокал, клавішні
Дін Делео — гітара
Роберт Делео — бас-гітара, бек-вокал, перкусія, гітара, акустична гітара, клавішні, фортепіано, автоарфа, електроситар
Ерік Крец — ударні, перкусія, клавішні, банджо
Технічний персонал
Брендан О'Брайен — продюсер, зведення, клавішні, перкусія
Нік Дідіа — інженер звукозапису
Даг Грін — інженер
Біллі Бауерс — інженер
Карл Егзікер — помічник запису, зведення
Раян Вільямс — помічник зведення
Боб Людвіг — майстеринг
Ерін Хейлі, Шеріл Монделло — координатори виробництва
Грегорі Сильвестр — художній керівник
Чепмен Белер — артдиректор, фотографія
Хіт-паради
Тижневі чарти
Річні чарти
Сингли
Сертифікації
Примітки
Музичні альбоми 2001
Альбоми Stone Temple Pilots
|
2851290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%BD%D0%BE
|
Бобенцино
|
Бобенцино — село в Польщі, у гміні Мястко Битівського повіту Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Слупського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Битівського повіту
|
103156
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Julius%20Streicher
|
Julius Streicher
|
Julius Streicher (12 February 1885 – 16 October 1946) was a member of the Nazi Party, the Gauleiter (regional leader) of Franconia and a member of the Reichstag, the national legislature. He was the founder and publisher of the virulently antisemitic newspaper Der Stürmer, which became a central element of the Nazi propaganda machine. The publishing firm was financially very successful and made Streicher a multi-millionaire.
After the war, Streicher was convicted of crimes against humanity during the Nuremberg trials. Specifically, he was found to have continued his vitriolic antisemitic propaganda when he was well aware that Jews were being murdered. For this, he was executed by hanging. Streicher was the first member of the Nazi regime held accountable for inciting genocide by the Nuremberg Tribunal.
Early life
Streicher was born in Fleinhausen, in the Kingdom of Bavaria, one of nine children of the teacher Friedrich Streicher and his wife Anna (née Weiss). He worked as an elementary school teacher, as his father had. In 1913, Streicher married Kunigunde Roth, a baker's daughter, in Nuremberg. They had two sons, Lothar (born 1915) and Elmar (born 1918).
Streicher joined the German Army in 1914. For his outstanding combat performance during the First World War, he was awarded the Iron Cross 1st and 2nd Class, as well as earning a battlefield commission as an officer (lieutenant), despite having several reported instances of poor behaviour in his military record, and at a time when officers were primarily from aristocratic families. Following the end of World War I, Streicher was demobilised and returned to Nuremberg. Upon his return, Streicher took up another teaching position there but something unknown happened in 1919, which turned him into a "radical anti-Semite".
Early politics
Streicher was heavily influenced by the endemic antisemitism found in pre-war Germany, especially that of Theodor Fritsch. In February 1919, Streicher became active in the antisemitic Deutschvölkischer Schutz- und Trutzbund (German Nationalist Protection and Defense Federation), one of the various radical-nationalist organizations that sprang up in the wake of the failed German Communist revolution of 1918. Such groups fostered the view that Jews and Bolsheviks were synonymous, and that they were traitors trying to subject Germany to Communist rule. In 1920 Streicher turned to the Deutschsozialistische Partei (German Socialist Party, DSP), a group whose platform was close to that of the Nazi Party, or Nationalsozialistische Deutsche Arbeiter Partei (National Socialist German Workers' Party or NSDAP). The DSP had been created in May 1919 as an initiative of Rudolf von Sebottendorf as a child of the Thule Society, and its program was based on the ideas of the mechanical engineer Alfred Brunner (1881–1936); in 1919, the party was officially inaugurated in Hanover. Its leading members included Hans Georg Müller, Max Sesselmann and Friedrich Wiesel, the first two editors of the Münchner Beobachter. Julius Streicher founded his local branch in 1919 in Nuremberg.
By the end of 1919, the DSP had branches in Düsseldorf, Kiel, Frankfurt am Main, Dresden, Nuremberg and Munich. Streicher sought to move the German Socialists in a more virulently antisemitic direction – an effort which aroused enough opposition that he left the group and brought his now-substantial following to yet another organisation in 1921, the Deutsche Werkgemeinschaft (German Working Community), which hoped to unite the various antisemitic völkisch movements. Meanwhile, Streicher's rhetoric against the Jews continued to intensify to such a degree that the leadership of the Deutsche Werkgemeinschaft thought he was dangerous and criticized him for his obsessive "hatred of the Jews and foreign races."
Nazism
In 1921, Streicher left the German Socialist Party and joined the Nazi Party, bringing with him enough members of the DSP to almost double the size of the Nazi Party overnight. He would later claim that because his political work brought him into contact with German Jews, he "must therefore have been fated to become later on, a writer and speaker on racial politics". He visited Munich in order to hear Adolf Hitler speak, an experience that he later said left him transformed. When asked about that moment, Streicher stated:
Nearly religiously converted by this speech, Streicher believed from this point forward that, "it was his destiny to serve Hitler".
In May 1923 Streicher founded the sensationalist newspaper Der Stürmer (The Stormer, or, loosely, The Attacker). From the outset, the chief aim of the paper was to promulgate antisemitic propaganda; the first issue had an excerpt that stated, "As long as the Jew is in the German household, we will be Jewish slaves. Therefore he must go." Historian Richard J. Evans describes the newspaper:
[Der Stürmer] rapidly established itself as the place where screaming headlines introduced the most rabid attacks on Jews, full of sexual innuendo, racist caricatures, made-up accusations of ritual murder, and titillating, semi-pornographic stories of Jewish men seducing innocent German girls.
In November 1923, Streicher participated in Hitler's first effort to seize power, the failed Beer Hall Putsch in Munich. Streicher marched with Hitler in the front row of the would-be revolutionaries. As a result of his participation in the attempted Putsch, Streicher was suspended from teaching. His loyalty to the cause earned him Hitler's lifelong trust and protection; in the years that followed, Streicher would be one of the dictator's few true intimates. Streicher, Rudolf Hess, Emil Maurice, and Dietrich Eckart were the only Nazis mentioned in Mein Kampf; in the book, Hitler praised him for subordinating the German Socialist Party to the Nazi Party, a move Hitler believed was essential to the success of the Nazis. When the Nazi Party was banned in the aftermath of the failed coup attempt, Streicher in early 1924 joined the Greater German People's Community (Großdeutsche Volksgemeinschaft, GVG) a Nazi front organization established by Alfred Rosenberg. Streicher challenged Rosenberg's weak leadership and on 9 July 1924 was elected as Chairman of the GVG in his place. When Hitler was released from his prison sentence at Landsberg am Lech on 20 December 1924 for his role in the Putsch, Streicher was one of the few remaining followers waiting for him at his Munich apartment. Hitler – who would value loyalty and faithfulness very highly throughout his life – remained loyal to Streicher even when he landed in trouble with the Nazi hierarchy. Although Hitler would allow suppression of Der Stürmer at times when it was politically important for the Nazis to be seen as respectable, and although he would admit that Streicher was not a very good administrator, he never withdrew his personal loyalty.
In April 1924, Streicher was elected to the Bavarian Landtag (legislature), a position which gave him a margin of parliamentary immunity — a safety net that would help him resist efforts to silence his racist message. In January 1925 he also joined the Nuremberg City Council. Hitler re-founded the Nazi Party on 27 February 1925 in a speech at the Bürgerbräukeller in Munich. Streicher was present and pledged his loyalty; the GVG was soon formally disbanded. As a reward for Streicher's loyalty and dedication, on 2 April he was appointed Gauleiter of Nordbayern the Bavarian region that included Upper, Middle and Lower Franconia. He established his capital in his home town of Nuremberg. His jurisdiction would undergo several changes in the coming years. On 1 October 1928, it was significantly reduced to the area around Nuremberg-Fürth. On 1 March 1929, it again expanded, absorbing a neighboring Gau. Now encompassing all of Middle Franconia, it was renamed Gau Mittelfranken. Finally, in April 1933, the districts were consolidated and became simply Gau Franken. In the early years of the party's rise, Gauleiter were essentially party functionaries without real power; but in the final years of the Weimar Republic, as the Nazi Party grew, so did their power. Gauleiters such as Streicher wielded immense power and authority under the Nazi state.
Rise of Der Stürmer
Beginning in 1924, Streicher used Der Stürmer as a mouthpiece not only for general antisemitic attacks, but for calculated smear campaigns against specific Jews, such as the Nuremberg city official Julius Fleischmann, who worked for Streicher's nemesis, mayor Hermann Luppe. Der Stürmer accused Fleischmann of stealing socks from his quartermaster during combat in World War I. Fleischmann sued Streicher and disproved the allegations in court, where Streicher was fined 900 marks. Der Stürmers official slogan, Die Juden sind unser Unglück (the Jews are our misfortune), was deemed non-actionable under German statutes, since it was not a direct incitement to violence.
Streicher's opponents complained to authorities that Der Stürmer violated a statute against religious offense with his constant promulgation of the "blood libel" – the medieval accusation that Jews killed Christian children to use their blood to make matzoh. Streicher argued that his accusations were based on race, not religion, and that his communications were political speech, and therefore protected by the German constitution.
Streicher orchestrated his early campaigns against Jews to make the most extreme possible claims, short of violating a law that might get the paper shut down. He insisted in the pages of his newspaper that the Jews had caused the worldwide Depression, and were responsible for the crippling unemployment and inflation which afflicted Germany during the 1920s. He claimed that Jews were white-slavers responsible for Germany's prostitution rings. Real unsolved killings in Germany, especially of children or women, were often confidently explained in the pages of Der Stürmer as cases of "Jewish ritual murder".
One of Streicher's constant themes was the sexual violation of ethnic German women by Jews, a subject which he used to publish semi-pornographic tracts and images detailing degrading sexual acts. The fascination with the pornographic aspects of the propaganda in Der Stürmer was an important feature for many antisemites. With the help of his cartoonist Phillip "Fips" Rupprecht, Streicher published image after image of Jewish stereotypes and sexually-charged encounters. His portrayal of Jews as subhuman and evil is considered to have played a critical role in the dehumanization and marginalization of the Jewish minority in the eyes of common Germans – creating the necessary conditions for the later perpetration of the Holocaust. To protect himself from accountability, Streicher relied on Hitler's protection. Hitler declared that Der Stürmer was his favorite newspaper, and saw to it that each weekly issue was posted for public reading in special glassed-in display cases known as "Stürmerkasten". The newspaper reached a peak circulation of 600,000 in 1935. One of the possible solutions to the Nazi's perceived problem Streicher mentioned in the pages of Der Stürmer was transporting Jews to Madagascar.
Streicher's publishing firm also released three antisemitic books for children, including the 1938 Der Giftpilz (translated into English as The Toadstool or The Poisonous Mushroom), one of the most widespread pieces of propaganda, which warned about the supposed dangers Jews posed by using the metaphor of an attractive yet deadly mushroom. Late in 1936 Streicher also issued Trust No Fox on his Green Heath and No Jew on his Oath, an infamously anti-Semitic children's picture book by 18 year old Elvira Bauer. In the book the Jews are depicted as 'children of the devil' and Streicher as the great educator and a hero of all German children.
Streicher did not limit his vituperative attacks to Jews themselves but also launched them against those he perceived as insufficiently hostile towards Jews. For example, he dismissed Mussolini as a Jewish lackey for not being anti-Semitic enough. Between 1935 and the end of the Second World War, upwards of 6,500 persons were identified and denounced in Der Stürmer for not being sufficiently anti-Semitic.
Streicher in power
In July 1932, Streicher was elected as a deputy of the Reichstag from electoral constituency 26, Franconia, a seat that he would hold throughout the Nazi regime. In April 1933, after Nazi control of the German state apparatus gave the Gauleiters enormous power, Streicher organised a one-day boycott of Jewish businesses which was used as a dress-rehearsal for other antisemitic commercial measures. As he consolidated his hold on power, he came to more or less rule the city of Nuremberg and his Gau Franken, and boasted that every Jew had been removed from Hersbruck. Among the nicknames provided by his enemies were "King of Nuremberg" and the "Beast of Franconia." Because of his role as Gauleiter of Franconia, he also gained the nickname of Frankenführer. Streicher became a member of the SA on 27 January 1934 with the rank of SA-Gruppenführer and was promoted to SA-Obergruppenführer on 9 November 1937. On 6 September 1935, Hitler named him to the Academy for German Law. The New York Times decried this action with the headline: "Reich Honors Streicher. Anti-Semitic Leader is Named to Academy for German Law."
Streicher later claimed that he was only "indirectly responsible" for passage of the anti-Jewish Nuremberg Laws of 1935, and that he felt slighted because he was not directly consulted. Perhaps epitomizing the "profound anti-intellectualism" of the Nazi Party, Streicher once opined that, "If the brains of all university professors were put at one end of the scale, and the brains of the Führer at the other, which end do you think would tip?"
Streicher was ordered to take part in the establishment of the Institute for the Study and Elimination of Jewish Influence on German Church Life, that was to be organized together with the German Christians, the Ministry of Public Enlightenment and Propaganda, the Reich Ministry of Education and the Reich Ministry of the Churches. A surgical operation prevented Streicher from participating fully in this endeavor. This antisemitic standpoint concerning the Bible can be traced back to the earliest time of the Nazi movement, for instance Dietrich Eckart's (Hitler's early mentor) book Bolshevism from Moses to Lenin: A Dialogue Between Adolf Hitler and Me, where it was claimed that "Jewish forgeries" had been added to the New Testament.
In August 1938, Streicher ordered that the Grand Synagogue of Nuremberg be destroyed as part of his contribution to Kristallnacht. Streicher later claimed that his decision was based on his disapproval of its architectural design, which in his opinion "disfigured the beautiful German townscape."
Fall from power
Author and journalist John Gunther described Streicher as "the worst of the anti-Semites", and his excesses brought condemnation even from other Nazis. Streicher's behaviour was viewed as so irresponsible that he was embarrassing the party leadership; chief among his enemies in Hitler's hierarchy was Reichsmarschall Hermann Göring, who loathed him and later claimed that he forbade his own staff to read Der Stürmer.
Despite his special relationship with Hitler, after 1938 Streicher's position began to unravel. He was accused of keeping Jewish property seized after Kristallnacht in November 1938; he was charged with spreading untrue stories about Göring – such as alleging that he was impotent and that his daughter Edda was conceived by artificial insemination; and he was confronted with his excessive personal behaviour, including unconcealed adultery, several furious verbal attacks on other Gauleiters and striding through the streets of Nuremberg cracking a bullwhip. He was brought before the Supreme Party Court and judged to be "unsuitable for leadership." On 16 February 1940, he was stripped of his party offices and withdrew from the public eye, although he was permitted to retain the title of a Gauleiter, and to continue publishing Der Stürmer. Hitler remained committed to Streicher, whom he considered a loyal friend, despite his unsavory reputation. Streicher's wife, Kunigunde Streicher, died in 1943 after 30 years of marriage.
When Germany surrendered to the Allied armies in May 1945, Streicher said later, he decided not to commit suicide. Instead, he married his former secretary, Adele Tappe. Days later, on 23 May 1945, Streicher was captured in the town of Waidring, Austria, by a group of American officers led by Major Henry Plitt of the 101st Airborne Division.
Trial and execution
During his trial, Streicher claimed that he had been mistreated by Allied soldiers after his capture. When the German version of the Wechsler-Bellevue IQ test was administered by Gustave Gilbert, Streicher had an average IQ (106), the lowest among the defendants. Streicher was not a member of the military and did not take part in planning the Holocaust, or the invasion of other nations. Yet his actions during the war were significant enough, in the prosecutors' judgment, to include him in the trial of Major War Criminals before the International Military Tribunal – which sat in Nuremberg, where Streicher had once been an unchallenged authority. He complained throughout the process that all his judges were Jews.
Most of the evidence against Streicher came from his numerous speeches and articles over the years. In essence, prosecutors contended that Streicher's articles and speeches were so incendiary that he was an accessory to murder, and therefore as culpable as those who actually ordered the mass extermination of Jews. They further argued that he kept up his antisemitic propaganda even after he was aware that Jews were being slaughtered.
Streicher was acquitted of crimes against peace, but found guilty of crimes against humanity, and sentenced to death on 1 October 1946. The judgment against him read, in part:
He, along with Hans Fritzsche, were the first persons to be indicted for what would later be classified as incitement to genocide, though Fritzsche was acquitted at trial.
During his trial, Streicher displayed for the last time the flair for courtroom theatrics that had made him famous in the 1920s. He answered questions from his own defence attorney with diatribes against Jews, the Allies, and the court itself, and was frequently silenced by the court officers. Streicher was largely shunned by all of the other Nuremberg defendants. He also peppered his testimony with references to passages of Jewish texts he had so often carefully selected and inserted into the pages of Der Stürmer.
Streicher was hanged at Nuremberg Prison in the early hours of 16 October 1946, along with the nine other condemned defendants from the first Nuremberg trial. Göring, Streicher's nemesis, had committed suicide only hours earlier. Streicher's was the most melodramatic of the hangings carried out that night. At the bottom of the scaffold he cried out "Heil Hitler!". When he mounted the platform, he delivered his last sneering reference to Jewish scripture, snapping "Purimfest!" Streicher's final declaration before the hood went over his head was, "The Bolsheviks will hang you one day!" Joseph Kingsbury-Smith, a journalist for the International News Service who covered the executions, said in his filed report that after the hood descended over Streicher's head, he said "Adele, meine liebe Frau!" ("Adele, my dear wife!").
The consensus among eyewitnesses was that Streicher did not receive a quick death from spinal severing. As with at least several others, the bungled hanging was caused by the wilful incompetence of the hangman, Master Sergeant John C. Woods.
Streicher's body, along with those of the other nine executed men and the corpse of Hermann Göring, was cremated at Ostfriedhof (Munich) and the ashes were scattered in the Isar River.
In literature
Streicher is portrayed in detail, as a criminal psychopath in Philip Kerr's detective novel The Pale Criminal (1990).
References
Informational notes
Citations
Bibliography
Further reading
External links
Spiegel TV short biography (German)
Caricatures from Der Stürmer
Der Giftpilz ("The Poison Mushroom")
Nuremberg Trial Proceedings Vol. 12 Transcript of the testimony of Julius Streicher
1885 births
1946 deaths
Antisemitism in Germany
Articles containing video clips
Blood libel
Executed people from Bavaria
Former Roman Catholics
Gauleiters
German Army personnel of World War I
German conspiracy theorists
German former Christians
20th-century German newspaper publishers (people)
German people convicted of crimes against humanity
Greater German People's Community politicians
History of Purim
Holocaust perpetrators
Members of the Academy for German Law
Members of the Reichstag of Nazi Germany
Members of the Reichstag of the Weimar Republic
Military personnel of Bavaria
German male writers
Fascist writers
Executed writers
Nazis who participated in the Beer Hall Putsch
People convicted of incitement to genocide
People executed by the International Military Tribunal in Nuremberg
People executed for crimes against humanity
People from Augsburg (district)
People from the Kingdom of Bavaria
Recipients of the Iron Cross (1914), 1st class
Sturmabteilung officers
|
41966652
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NGC%20100
|
NGC 100
|
NGC 100 is a galaxy located approximately 60 million light-years from the Solar System in the constellation Pisces. It has an apparent magnitude of 13.2. It was first discovered on 10 November 1885 by American astronomer Lewis Swift.
See also
List of NGC objects (1–1000)
Pisces (constellation)
References
External links
SEDS
18851110
0100
0231
NGC 0100
Discoveries by Lewis Swift
|
2790482
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F-%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0
|
Ліпниця-Велика
|
Ліпниця-Велика
Ліпниця-Велька — гміна в Новотарзькому повіті Малопольського воєводства
Ліпниця-Велика — село в гміні Ліпниця-Велька Новотарзького повіту Малопольського воєводства
Ліпниця-Велика — село в гміні Коженна Новосондецького повіту Малопольського воєводства
|
4085355
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%82%D1%8C%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Атьмінський
|
Атьмінський — селище у складі Ромодановського району Мордовії, Росія. Входить до складу Набережного сільського поселення.
Населення
Населення — 16 осіб (2010; 17 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Ромодановського району
Селища Мордовії
|
134221
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%84%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BA%D1%82
|
Газонафтовий контакт
|
Газонафтовий контакт (ГНК), (рос.газонефтяной контакт, англ. gas-oil contact, gas-oil interface, gas-oil surface; нім. Gas-Ölgrenze f) — поверхня, яка розділяє нафту і газ (газову шапку) в нафтовому покладі.
Поверхня Г.к. умовна, оскільки між покладом нафти і газу є змішана зона нафтогазонасичення. В багатьох випадках поверхня Г.к. не горизонтальна, що пов'язано з неоднорідністю колекторів продуктивного пласта, умовами формування газонафтового покладу або наявністю регіонального руху вод у пластовій водонапірній системі, до якої приурочено поклад.
Для спостереження за переміщенням Г.к. в процесі експлуатації покладу періодично будуються карти поверхні Г.к.
Література
Видобування нафти і газу
|
2741904
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%8F%D0%BD%20%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B2%D0%B5%D0%BB%20%D0%A1%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Маргарян Самвел Суренович
|
Маргарян Самвел Суренович
Самвел Суренович Маргарян (13 травня 1954, Єреван) — вірменський державний діяч в авіаційній сфері.
Біографічні відомості
Народився 13 травня 1954 року в Єревані.
1970—1975 — Вовчанське льотне училище цивільної авіації.
1980—1985 — механічний факультет Київського інституту інженерів цивільної авіації.
2001—2002 — аспірант державного НДІ цивільної авіації (м. Москва). Автор 10 наукових праць. Академік РАПН (2002).
1975—1981 — працював командиром повітряного судна Ан-2 в 113-му льотному загоні цивільної авіації.
1981—1987 — працював в 279-му льотному загоні на посадах: від другого пілота повітряного судна Ту-134 до командира повітряного судна Іл-86, а також від пілота-інструктора до старшого пілота-інспектора відділу організації льотної роботи головного управління цивільної авіації СРСР.
1989—1991 — заступник начальника управління з льотної роботи.
1991—1994 — генеральний директор «Вірменських авіаліній».
1994—1998 — генеральний представником «Вірменських авіаліній» в Болгарії.
1998—2001 — заступник начальника управління цивільної авіації при уряді Вірменії.
2002—2004 — начальник управління цивільної авіації при уряді Вірменії.
Посилання
Біографія
Політики Вірменії
Вірменські публіцисти
|
2690817
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BC%D1%83%D0%B5%D0%BB%D1%8C-%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D0%B1%20%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BA
|
Шмуель-Лейб Бланк
|
Шмуель-Лейб Бланк
Шмуел-Лейб Бланк (20 жовтня 1891, Дунаївці Подільської губернії — 16 жовтня 1962, Філадельфія) — американський єврейський письменник. Писав на івриті.
Біографія
Шмуел (Шмил) Лейб Бланк народився в містечку Дунаївці (нині Хмельницька область України), з 1909 року жив у Липканах Бессарабської губернії. Дебютував у 1917 році в кишинівських періодичних виданнях на івриті. У 1923 році покинув Бессарабію, що відійшла до Румунії і оселився у Філадельфії.
Протягом усього життя публікував оповідання і романи на івриті з життя бессарабських євреїв і нових іммігрантів у Філадельфії. Один з декількох американських літераторів, що писали на івриті.
Автор документального дослідження історії єврейської сільськогосподарської колонізації в Бессарабії (разом з Йосефом Мазуром, 2006).
Книги
Документальні дослідження
• חקלאים יהודים בגולה: התיישבות החקלאית היהודית בבסרביה (1941—1837) והשתקפותה בכתבי ש"ל בלנק / יוסף מזור — Ḥaḳla'im Yehudim ba-golah: ha-hityashvut ha-ḥaḳla'it ha-Yehudit be-Besarabyah (1837—1941) ṿe-hishtaḳfutah be-khitve (з Йосефом Мазуром). Єврейська сільськогосподарська колонізація в Бессарабії (1837—1941). Єрусалим: Karmel, 2006 (ירושלים: כרמל, 2006).
Художні твори
«ערבה» (ניו יורק : ההסתדרות העברית באמריקה, תרפ"ו)
«צאן» (ברלין-שרלוטנבורג ; ווילנא : א"י שטיבל : דפוס ראם, תר"ץ)
«בלילה ההוא», קומדיה לפורים, (ניו יורק ; ירושלם : שילה : דפוס ארץ ישראל, תרצ"א)
«יום הפרחים» (ניו יורק : חמו"ל, תרצ"א)
«אם הבנים» חזיון מימי החשמונאים במערכה אחת (ניו יורק ; תל אביב : שילה : דפוס הארץ, תרצ"א)
«ילדי ירושלים», חזיון לחנכה, (ניו יורק ; ירושלים : שילה, 1931)
«אדמה», רומן, (תל אביב : מצפה, תרצ"ב 1931)
«בשעת חירום», סיפורים מימי מלחמת העולם הראשונה עם הקדמה מאת מנחם ריבולוב, (פילדלפיה : הר ציון, תרצ"ב)
«נחלה», רומן, (תל אביב : א"י שטיבל, תרצ"ג)
«מיסטר קוניס», רומן מן ההווי האמריקאי, (תל אביב : א"י שטיבל, תרצ"ד)
«מושבה», סיפור, (תל אביב : א"י שטיבל, תרצ"ו)
«אי הדמעות», סיפורים, (ניו יורק : עגן, על יד ההסתדרות העברית באמריקה, 1941)
«ביד הגורל», שלשה ספורים (ניו יורק : עגן, 1944)
«במערבלת החיים», סיפורים, (ניו יורק : עגן, 1954)
«על אדמת אמריקה», סיפור, (תל אביב : א' ציוני, תשי"ח)
«עץ השדה», ספורים, (ירושלים : קריית ספר, (1961
Примітки
Посилання
Шмуел-Лейб Бланк у Лексиконі івритських літераторів
Молдовські письменники
Письменники США
Письменники мовою іврит
|
964586
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Kronenbourg
|
Kronenbourg
|
Kronenbourg — французька пивна торговельна марка, один з провідних брендів міжнародної пивоварної корпорації Carlsberg Group. Разом із Kronenbourg 1664 — найпопулярніше пиво Франції, на яке припадає близько третини внутрішнього споживання пива в країні.
Основний сорт торговельної марки — Kronenbourg 1664, світлий лагер, експорт якого здійснюється до десятків країн світу.
Пиво торговельної марки наразі виробляється на броварних потужностях у французькому містечку Оберне, деякі сорти також випускаються за ліцензією за кордоном, зокрема у Великій Британії. З квітня 2015 року сорти Kronenbourg 1664 та Kronenbourg 1664 Blanc виготовляються в Україні за ліцензією на Київському заводі компанії Carlsberg Ukraine.
Історія
Початком історії торговельної марки Kronenbourg вважається 1664 рік, в якому Жеронімус Гатт, який щойно отримав сертифікат броваря, заснував у Страсбурзі броварню Le Canon. Протягом декількох наступних століть броварня лишалася родинною справою сім'ї Гатт. Наприкінці 1850 року виробництво було перенесене до страсбурзької місцевості Кроненбург, де їй, на відміну від попереднього місцезнаходження, не загрожували паводки внаслідок розливів річки Іль.
1922 року родина Гатт придбала відомий у місті ресторан Le Grand Tigre і запустила у виробництво пиво Tigre Bock, яке вже 1930 року стало найбільш продаваним пивом Франції.
1947 року Жером Гатт, восьмий у династії страсбурзьких пивоварів, ухвалив рішення про подальшу комерціалізацію родинної броварні і зареєстрував торговельну марку Kronenbourg, перша літера якої, на відміну від франкомовного Cronenbourg, відповідала німецькій граматиці і мала підкреслювати, що пиво виробляється радше за німецькими, ніж за значно менш відомими французькими, пивоварними традиціями.
Маркетингова стратегія виявилася вдалою і обсяги продаж пива Kronenbourg, включаючи впроваджений до виробництва у 1952 році сорт Kronenbourg 1664, невпинно зростали. З часом виробничі потужності у Страсбурзі вже не могли забезпечувати належні обсяги виробництва і 1969 року компанія збудувала новий пивоварний завод у містечку Оберне, який став на той час найбільшим у Європі. А вже за рік активи Kronenbourg були придбані групою компаній BSN (зараз відома як Danone).
2000 року власником Kronenbourg стала велика британська пивоварена корпорація Scottish & Newcastle (S&N), сума продажу склала 1,7 млрд. фунтів. 2008 року провідні гравці світового пивного ринку нідерландська Heineken та данська Carlsberg Group спільними зусиллями придбали корпарацію S&N та розділили між собою її активи. Активи Kronenbourg відійшла у власність Carlsberg Group.
Кроненбург та мистецтво
Від початку 2000-х Kronenbourg почав співпрацювати з провідними французькими і іноземними дизайнерами з метою розробки тари та пивних аксесуарів, які б підкреслювали іноваційність цього бренда. Так у 2003 було розроблено оновлений дизайн колони з наливу пива, яка виграла «Приз Януса», присуджений Французьким інститутом дизайну, за свою «сучасність та естетизм».
З 2004 по 2006 рік бренд співпрацював з дизайнером Філіпом Старком, який по-своєму оновив вигляд аксесуарів Kronenbourg.
У 2010 році французьке рекламне агентство «Fred & Farid» створило дизайн трьох келихів, які вийшли лімітованою серією.
Співпраця з Крістіаном Лакруа
З 2011 року бренд розпочав співпрацю з відомими французьким модельєром і дизайнером Крістіаном Лакруа, який створив колекцію дизайнів, що на його думку відображали історію та цінності бренда. 2012 року ця співпраця розвилася у проект «Французьке мистецтво задоволення», що вилився у створення серії ескізів для використання у візуальних рекламних матеріалах.
Співпраця з Еріком Кантона
У 2013 році бренд Kronenbourg реалізував спільний проект «Творчий Аперитив» з відомим у минулому футболістом Еріком Кантона, який вирішив спробувати свої сили у дизайні. Результатом проекту стала серія абстрактних малюнків на тлі білого матового фону пляшок, що вийшли лімітованою серією.
Асортимент пива
Kronenbourg
Kronenbourg — світле пиво з вмістом алкоголю 4,2 %, випускається з 1947 року;
Kronenbourg Extra Fine — світле пиво зі зниженим вмістом алкоголю (2,1 %), випускається з 2007 року;
Kronenbourg 7°2 — світле міцне пиво з вмістом алкоголю 7,2 %, випускається з 2007 року;
Kronenbourg Pur Malt — безалкогольне світле пиво, випускається з 2000 року;
Kronenbourg 1664
Kronenbourg 1664 був запущений 1952 року з метою підкреслення давності пивоварних традицій виробника.
Kronenbourg 1664 — світлий лагер, найпопулярніший сорт торговельної марки. У маркетингових матеріалах відзначається, що цей сорт виробляється за оригінальною рецептурою 1664 року з використанням ароматичного ельзаського хмелю Strisselspalt. Також виробляється за ліцензією за кордоном. Вміст алкоголю — 5,5 % (у пиві британського виробництва — 5,0 %). З квітня 2015 року різновид цього сорту з вмістом алкоголю 4,8 % і щільністю 11,3 % почав вироблятися в Україні. Розливається у фірмову конусоподібну пляшку об'ємом 0,46л.
Kronenbourg 1664 Blanc — «біле» (пшеничне нефільтроване) пиво з вмістом алкоголю 5,0 %, випускається з 2006 року. З квітня 2015 року різновид цього сорту з вмістом алкоголю 4,8 % і щільністю 11,9 % виробляється в Україні. Від традиційних сортів пшеничного пива відрізняється пряно-фруктовим присмаком, який досягається додаванням сиропу, карамелі, смакоароматичної добавки, а також апельсинової цедри і коріандру. Розливається в оригінальну пляшку фірмової конусоподібної форми об'ємом 0,46л та кольору блакитного кобальту.
Kronenbourg 1664 Gold — світле міцне пиво з вмістом алкоголю 6,1 %, випускається з 1997 року;
Kronenbourg 1664 Millésime — світле міцне пиво з вмістом алкоголю 6,7 %, випускається з 2011 року;
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка бренда Kronenbourg 1664 в Україні
Ролик Kronenbourg 1664 на YouTube
Офіційний міжнародний сайт Kronenbourg
Пиво Kronenbourg на порталі RateBeer.com
Торгові марки Carlsberg Group
Пиво та броварні Франції
Страсбург
Підприємства, засновані 1664
|
44435570
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chal%2C%20Bulgaria
|
Chal, Bulgaria
|
Chal, Bulgaria
Chal is a village in Krumovgrad Municipality, Kardzhali Province, southern Bulgaria.
References
Villages in Kardzhali Province
|
1584773
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D1%87%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%87
|
Трчков Грич
|
Трчков Грич — поселення в общині Врхника, Осреднєсловенський регіон, Словенія.
Висота над рівнем моря: 463,7 м.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія
Населені пункти Словенії
|
2608858
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B0
|
Кодимська центральна районна бібліотека
|
Кодимська центральна районна бібліотека (Кодимська ЦРБ) - центральна публічна бібліотека і методичний центр публічних бібліотек Кодимського району Одеської області. Заснована у 1937 році. Знаходиться за адресою місто Кодима, площа Перемоги, 4 (у приміщенні Кодимського районного Будинку культури ім. Т. Г. Шевченка).
Відділи
Роботу головної бібліотеки Кодимського району сьогодні забезпечують:
Методико-бібліографічний відділ, який є методичним центром для бібліотек Кодимської ЦБС (централізованої бібліотечної системи, до якої входять усі публічні бібліотеки Кодимського району). Тут для фахівців організовуються семінари, проводяться наради, надаються консультації і методична допомога та ін.
Відділ комплектування і обробки літератури, у якому обробляється і розподіляється уся нова література, яка надходить до бібліотек Кодимської ЦБС. Працівники цього відділу ведуть облік книжкового фонду всієї системи. Отримати довідку про наявність тієї чи іншої книги у бібліотеках Кодимської ЦБС можна у цьому відділі.
Відділ використання єдиного фонду, який обслуговує читачів бібліотеки літературою із фондів ЦБС через міжбібліотечний абонемент. Він забезпечує виконання запитів на книги у встановлений термін і контролює їх своєчасне повернення, інформує читачів про нові надходження літератури. Відділ користується великою популярністю і серед працівників Кодимської ЦБС, і серед багатьох читачів.
Відділ обслуговування - читальний зал і абонемент - безпосередньо працює з читачами. Працівники цього відділу задовольняють різноманітні запити читачів, впроваджують інноваційні форми роботи та проводять цікаві масові заходи.
СОУП (саморганізуючий учбовий простір) є центром навчання та змістовного дозвілля для юнацтва, дорослих і дітей. Центр облаштований 10 комп’ютерами з доступом до швидкісного Інтернету, проектором, вебкамерою. Регулярно у СОУП проводяться різноманітні масові заходи, лекції, майстер-класи і заняття (з програмування, шахів, англійської та польської мов, рукоділля тощо), демонструються фільми.
Історія
До 1930 року теперішнє місто Кодима було селом Крутянського району Молдавської Автономної Республіки. У 1930 році районний центр перемістився з Крутих у Кодиму. Крутянський район став Кодимським. Тоді у районному центрі Кодимського району діяла маленька бібліотека, яка містилася в одній кімнаті житлового будинку біля церкви . Також працювала пересувна бібліотека.
У 1936 році у Кодимі на центральній площі (яка сьогодні є площею Перемоги) був побудований Кодимський районний Будинок культури. На другому поверсі цього Будинку культури було відведено місце для районної бібліотеки. Вона почала працювати у 1937 році і нараховувала до 30 000 книг. Першою завідувачкою районної бібліотеки була Савушкіна Віра Терентіївна. Відкривалися бібліотеки в багатьох селах Кодимського району. Бібліотеки Кодимщини брали активну участь у суспільному житті району і тісно співпрацювали з місцевими радами і клубами. З перших років своєї діяльності районна бібліотека стала методичним центром публічних бібліотек району.
У 1937 році Кодима стала селищем міського типу. А у 1940 році Кодимський район було приєднано до Одеської області.
Другою завідувачкою районної бібліотеки була Смілова Ганна Олексіївна, її завідування припало на 1941-1947 роки. Рівно за місяць після нападу гітлерівських військ на Радянський Союз (22 липня 1941 року) Кодима була окупована нацистами. Приміщення районного Будинку культури, у якому знаходилася районна бібліотека, зберіглося, але був розграбований увесь фонд та інвентар бібліотеки, вибиті вікна. 23 березня 1944 року Кодимщина була визволена від окупантів. Почалася відбудова району. З ремонтом бібліотеки допомогли військові, а книги Г.О. Смілова збирала у жителів Кодими.
При Кодимській районній бібліотеці був виділений дитячий відділ. Його бібліотекарем була Кожушко Ганна Олексіївна. На початку 1947 року була відкрита Кодимська районна дитяча бібліотека (РДБ). Кодимські ЦРБ і РДБ завжди тісно співпрацювали і співпрацюють.
У 1947 році завідувачкою Кодимської районної бібліотеки було призначено Задорожну Ганну Іванівну - ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій. Ганна Іванівна беззмінно керувала бібліотечною системою Кодимського району 36 років (до 1983 року). Під її керівництвом відбувалися відновлення і розвиток бібліотек району.
У середині 50-х років у районній бібліотеці працювало 3 працівника. Її книжковий фонд у 1960 році нараховував 16 900 книг. У 1978 році було проведено централізацію бібліотечної системи району. З того часу районна бібліотека називається центральною районною бібліотекою (ЦРБ), а всі сільські бібліотеки району входять до складу Кодимської централізованої бібліотечної системи (ЦБС). У цей період у ЦРБ було відкрито нові відділи: методико-бібліографічний відділ, відділ комплектування і обробки літератури, відділ використання єдиного фонду. Тоді колектив головної бібліотеки Кодимщини поповнився новими фахівцями. В ці роки бібліотекарі відділу комплектування обробляли і відправляли у сільські філії близько 40 000 нових видань книжкової продукції.
5 листопада 1979 року Кодима стала містом.
З 1983 року Кодимську ЦБС очолювали: Балановська Лідія Потапівна, Василинич Ольга Іванівна, Біла Світлана Іванівна, Паламарчук Наталія Михайлівна, Солоненко Тетяна Володимирівна. З 2007 року на посаду директора централізованої бібліотечної системи призначено Березовську Тетяну Олександрівну.
5 серпня 2016 року на базі Кодимської ЦРБ був відкритий саморганізуючий учбовий простір, який став центром дозвілля для дітей, юнацтва і дорослих.
Участь у культурному житті району
З дня заснування бібліотеки її працівники беруть активну участь у культурно-мистецьких заходах міста і Кодимського району.
З 1974 року при Кодимській районній бібліотеці почав діяти поетичний клуб “Прометей”, який об’єднував літераторів Кодимщини і шанувальників поетичного слова. Це об’єднання створила і очолила журналіст, письменниця, поетеса, активний громадський діяч Поронік Зоя Григорівна. Починаючи з 1978 року головою цього поетичного клубу став історик, поет, активний громадський діяч Надутик Петро Петрович. Він очолював це об’єднання два десятиріччя. Сьогодні Кодимське районне літературне об’єднання носить ім’я П.П. Надутика.
Бібліотекарі Кодимської ЦРБ організовують і проводять виставки робіт місцевих майстрів прикладного мистецтва, приурочені до різних свят.
Джерела
Історія міст і сіл УРСР. Одеська область. [Текст]. — К., 1969. — С. 510—520
Борова, Надія Степанівна «Кодима-250. Нариси з історії Кодими». [Текст і фото] — Кодима, 2004. — С. 122—123
Альбом-щоденник «Історія бібліотек Кодимської ЦБС»
Альбоми-щоденники "В бібліотеках Кодимської ЦБС. Матеріали поміщені в районній газеті «Вісті Кодимщини»
Бібліотеки Одеської області
Кодима
Публічні бібліотеки Одеської області
|
379467
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B8%202002
|
Зимові Олімпійські ігри 2002
|
Зимові Олімпійські ігри 2002 або XIX Зимові Олімпійські ігри — міжнародне спортивне змагання із зимових видів спорту, яке проходило під егідою Міжнародного олімпійського комітету у місті Солт-Лейк-Сіті, США з 8 лютого по 24 лютого 2002 року.
Змагання
Проведення змагань з 15 зимових видів спорту було оголошено в рамках зимових Олімпійських ігор 2002 року. Вісім видів належать до льодових: бобслей, санний спорт, скелетон, хокей з шайбою, фігурне катання, ковзанярський спорт, шорт-трек і керлінг, а решту лижні змагання: гірськолижний спорт, сноубординг, фрістайл, біатлон, лижні перегони, стрибки з трампліна та лижне двоборство.
Учасники
Україна на іграх
Українська команда на іграх в Солт-Лейк-Сіті складалася з 68 спортсменів, 46 чоловіків, 22 жінок. Прапороносцем збірної України була Олена Петрова. На цих іграх українська команда не здобула жодної медалі.
Медальний залік
Топ-10 неофіційного національного медального заліку:
Витрати США на проведення Зимових Олімпійських ігор 2002
За даними ради міжнародних відносин США, офіційний бюджет Зимових Олімпійських ігор 2002 становить 2.9 мільярди доларів США.
Посилання
Ігри 2002 на sports-reference
Зимові Олімпійські ігри
Спортивні події 2002
2002 у США
Спорт Солт-Лейк-Сіті
Лютий 2002
|
32798
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Victorian%20era
|
Victorian era
|
Victorian era
In the history of the United Kingdom and the British Empire, the Victorian era was the reign of Queen Victoria, from 20 June 1837 until her death on 22 January 1901. Slightly different definitions are sometimes used. The era followed the Georgian era and preceded the Edwardian era, and its later half overlaps with the first part of the Belle Époque era of continental Europe.
Various liberalising political reforms took place in the UK, including expanding the electoral franchise. The Great Famine caused mass death in Ireland early in the period. The British Empire had relatively peaceful relations with the other great powers. It participated in various military conflicts mainly against minor powers. The British Empire expanded during this period and was the predominant power in the world.
Victorian society valued a high standard of personal conduct across all sections of society. The emphasis on morality gave impetus to social reform but also placed restrictions on certain groups' liberty. Prosperity rose during the period, but debilitating undernutrition persisted. Literacy and childhood education became near universal in Great Britain for the first time. Whilst some attempts were made to improve living conditions, slum housing and disease remained a severe problem.
The period saw significant scientific and technological development. Britain was advanced in industry and engineering in particular, but somewhat undeveloped in art and education. Great Britain's population increased rapidly, while Ireland's fell sharply.
Terminology and periodisation
In the strictest sense, the Victorian era covers the duration of Victoria's reign as Queen of the United Kingdom of Great Britain and Ireland, from her accession on 20 June 1837—after the death of her uncle, William IV—until her death on 22 January 1901, after which she was succeeded by her eldest son, Edward VII. Her reign lasted 63 years and seven months, a longer period than any of her predecessors. The term 'Victorian' was in contemporaneous usage to describe the era. The era has also been understood in a more extensive sense as a period that possessed sensibilities and characteristics distinct from the periods adjacent to it, in which case it is sometimes dated to begin before Victoria's accession—typically from the passage of or agitation for (during the 1830s) the Reform Act 1832, which introduced a wide-ranging change to the electoral system of England and Wales. Definitions that purport a distinct sensibility or politics to the era have also created scepticism about the worth of the label 'Victorian', though there have also been defences of it.
Michael Sadleir was insistent that "in truth, the Victorian period is three periods, and not one". He distinguished early Victorianism—the socially and politically unsettled period from 1837 to 1850—and late Victorianism (from 1880 onwards), with its new waves of aestheticism and imperialism, from the Victorian heyday: mid-Victorianism, 1851 to 1879. He saw the latter period as characterized by a distinctive mixture of prosperity, domestic prudery, and complacency—what G. M. Trevelyan called the 'mid-Victorian decades of quiet politics and roaring prosperity'.
Politics, diplomacy and war
The Reform Act, which made various changes to the electoral system including expanding the franchise, had been passed in 1832. The franchise was expanded again by the Second Reform Act in 1867. The Third Reform Act in 1884 introduced a general principle of one vote per household. All these acts and others simplified the electoral system and reduced corruption. Historian Bruce L Kinzer describes these reforms as putting the United Kingdom on the path towards becoming a democracy. The traditional aristocratic ruling class attempted to maintain as much influence as possible while gradually allowing the middle- and working-classes a role in politics. However, all women and a large minority of men remained outside the system into the early 20th century.
Cities were given greater political autonomy and the labour movement was legalised. From 1845 to 1852, the Potato Famine caused mass starvation, disease and death in Ireland, sparking large-scale emigration. The Corn Laws were repealed in response to this. Across the British Empire, reform included rapid expansion, the complete abolition of slavery in the African possessions and the end of transportation of convicts to Australia. Restrictions on colonial trade were loosened and responsible (i.e. semi-autonomous) government was introduced in some territories.
Throughout most of the 19th century Britain was the most powerful country in the world. The period from 1815 to 1914, known as the Pax Britannica, was a time of relatively peaceful relations between the world's great powers. This is particularly true of Britain's interactions with the others. The only war in which the British Empire fought against another major power was the Crimean War, from 1853 to 1856. There were various revolts and violent conflicts within the British Empire, and Britain participated in wars against minor powers. It also took part in the diplomatic struggles of the Great Game and the Scramble for Africa.
In 1840, Queen Victoria married her German cousin Prince Albert of Saxe-Coburg and Gotha. The couple had nine children, who themselves married into various royal families, and the queen thus became known as the 'grandmother of Europe'. In 1861, Albert died. Victoria went into mourning and withdrew from public life for ten years. In 1871, with republican sentiments growing in Britain, she began to return to public life. In her later years, her popularity soared as she became a symbol of the British Empire. Queen Victoria died on 22 January 1901.
Society and culture
Family life
The Victorian era saw a rapidly growing middle class who became an important cultural influence, to a significant extent replacing the aristocracy as British society's dominant class. A distinctive middle-class lifestyle developed that influenced what society valued as a whole. Increased importance was placed on the value of the family, and the idea that marriage should be based on romantic love gained popularity. A clear separation was established between the home and the workplace, which had often not been the case before. The home was seen as a private environment, where housewives provided their husbands with a respite from the troubles of the outside world. Within this ideal, women were expected to focus on domestic matters and to rely on men as breadwinners. Women had limited legal rights in most areas of life, and a feminist movement developed. Parental authority was seen as important, but children were given legal protections against abuse and neglect for the first time towards the end of the period. Access to education increased rapidly during the 19th century. State-funded schools were established in England and Wales for the first time. Education became compulsory for pre-teenaged children in England, Scotland and Wales. Literacy rates increased rapidly, and had become nearly universal by the end of the century. Private education for wealthier children, boys and more gradually girls, became more formalised over the course of the century.
Religion and social issues
The growing middle class and strong evangelical movement placed great emphasis on a respectable and moral code of behaviour. This included features such as charity, personal responsibility, controlled habits, child discipline and self-criticism. As well as personal improvement, importance was given to social reform. Utilitarianism was another philosophy that saw itself as based on science rather than on morality, but also emphasised social progress. An alliance formed between these two ideological strands. The reformers emphasised causes such as improving the conditions of women and children, giving police reform priority over harsh punishment to prevent crime, religious equality, and political reform in order to establish a democracy. The political legacy of the reform movement was to link the nonconformists (part of the evangelical movement) in England and Wales with the Liberal Party. This continued until the First World War. The Presbyterians played a similar role as a religious voice for reform in Scotland.
Religion was politically controversial during this era, with Nonconformists pushing for the disestablishment of the Church of England. Nonconformists comprised about half of church attendees in England in 1851, and gradually the legal discrimination that had been established against them outside of Scotland was removed. Legal restrictions on Roman Catholics were also largely removed. The number of Catholics grew in Great Britain due to conversions and immigration from Ireland. Secularism and doubts about the accuracy of the Old Testament grew among people with higher levels of education. Northern English and Scottish academics tended to be more religiously conservative, whilst agnosticism and even atheism (though its promotion was illegal) gained appeal among academics in the south. Historians refer to a 'Victorian Crisis of Faith', a period when religious views had to readjust to accommodate new scientific knowledge and criticism of the Bible.
Popular culture
A variety of reading materials grew in popularity during the period, including novels, women's magazines, children's literature, and newspapers. Much literature, including chapbooks, was distributed on the street. Music was also very popular, with genres such as folk music, broadsides, music halls, brass bands, theater music and choral music having mass appeal. What is now called classical music was somewhat undeveloped compared to parts of Europe but did have significant support. Many sports were introduced or popularised during the Victorian era. They became important to male identity. Examples included cricket, football, rugby, tennis and cycling. The idea of women participating in sport did not fit well with the Victorian view of femininity, but their involvement did increase as the period progressed. For the middle classes, many leisure activities such as table games could be done in the home while domestic holidays to rural locations such as the Lake District and Scottish Highlands were increasingly practical. The working classes had their own culture separate from that of their richer counterparts, various cheaper forms of entertainment and recreational activities provided by philanthropy. Trips to resorts such as Blackpool were increasingly popular towards the end of period. Initially the industrial revolution increased working hours, but over the course of the 19th century a variety of political and economic changes caused them to fall back down to and in some cases below pre-industrial levels, creating more time for leisure.
Economy, industry, and trade
Before the Industrial Revolution, daily life had changed little for hundreds of years. The 19th century saw rapid technological development with a wide range of new inventions. This led Great Britain to become the foremost industrial and trading nation of the time. Historians have characterised the mid-Victorian era (1850–1870) as Britain's 'Golden Years', with national income per person increasing by half. This prosperity was driven by increased industrialisation, especially in textiles and machinery, along with exports to the empire and elsewhere. The positive economic conditions, as well as a fashion among employers for providing welfare services to their workers, led to relative social stability. The Chartist movement for working-class men to be given the right to vote, which had been prominent in the early Victorian period, dissipated. Government involvement in the economy was limited. Only in the post-World War II period, around a century later, did the country experience substantial economic growth again. But whilst industry was well developed, education and the arts were mediocre. Wage rates continued to improve in the later 19th century: real wages (after taking inflation into account) were 65 per cent higher in 1901 compared to 1871. Much of the money was saved, as the number of depositors in savings banks rose from 430,000 in 1831 to 5.2 million in 1887, and their deposits from £14 million to over £90 million.
Child labour
Children had always played a role in economic life but exploitation of their labour became especially intense during the Victorian era. Children were put to work in a wide range of occupations, but particularly associated with this period are factories. Employing children had advantages, as they were cheap, had limited ability to resist harsh working conditions, and could enter spaces too small for adults. Some accounts exist of happy upbringings involving child labour, but conditions were generally poor. Pay was low, punishments severe, work was dangerous and disrupted children's development (often leaving them too tired to play even in their free time). Early labour could do lifelong harm; even in the 1960s and '70s, the elderly people of industrial towns were noted for their often unusually short stature, deformed physiques, and diseases associated with unhealthy working conditions. Reformers wanted the children in school; in 1840 only about 20 per cent of the children in London had any schooling. By the 1850s, around half of the children in England and Wales were in school (not including Sunday school). From the 1833 Factory Act onwards, attempts were made to get child labourers into part time education, though this was often difficult to achieve. Only in the 1870s and 1880s did children begin to be compelled into school. Work continued to inhibit children's schooling into the early 20th century.
Housing and public health
19th-century Britain saw a huge population increase accompanied by rapid urbanisation stimulated by the Industrial Revolution. In the 1901 census, more than three out of every four people were classified as living in an urban area, compared to one in five a century earlier. Historian Richard A. Soloway wrote that "Great Britain had become the most urbanized country in the West." The rapid growth in the urban population included the new industrial and manufacturing cities, as well as service centres such as Edinburgh and London. Private renting from housing landlords was the dominant tenure. P. Kemp says this was usually of advantage to tenants. Overcrowding was a major problem with seven or eight people frequently sleeping in a single room. Until at least the 1880s, sanitation was inadequate in areas such as water supply and disposal of sewage. This all had a negative effect on health, especially that of the impoverished young. For instance, of the babies born in Liverpool in 1851, only 45 per cent survived to age 20. Conditions were particularly bad in London, where the population rose sharply and poorly maintained, overcrowded dwellings became slum housing. Kellow Chesney wrote of the situation:
Hunger and poor diet was a common aspect of life across the UK in the Victorian period, especially in the 1840s, but the mass starvation seen in the Great Famine in Ireland was unique. Levels of poverty fell significantly during the 19th century from as much as two thirds of the population in 1800 to less than a third by 1901. However, 1890s studies suggested that almost 10% of the urban population lived in a state of desperation lacking the food necessary to maintain basic physical functions. Attitudes towards the poor were often unsympathetic and they were frequently blamed for their situation. In that spirit, the Poor Law Amendment Act 1834 had been deliberately designed to punish them and would remain the basis for welfare provision into the 20th century. While many people were prone to vices, not least alcoholism, historian Bernard A. Cook argues that the main reason for 19th century poverty was that typical wages for much of the population were simply too low. Barely enough to provide a subsistence living in good times, let alone save up for bad.
Improvements were made over time to housing along with the management of sewage and water eventually giving the UK the most advanced system of public health protection anywhere in the world. The quality and safety of household lighting improved over the period with oil lamps becoming the norm in the early 1860s, gas lighting in the 1890s and electric lights beginning to appear in the homes of the richest by the end of the period. Medicine advanced rapidly during the 19th century and germ theory was developed for the first time. Doctors became more specialised and the number of hospitals grew. The overall number of deaths fell by about 20%. The life expectancy of women increased from around 42 to 55 and 40 to 56 for men. In spite of this, the mortality rate fell only marginally, from 20.8 per thousand in 1850 to 18.2 by the end of the century. Urbanisation aided the spread of diseases and squalid living conditions in many places exacerbated the problem. The population of England, Scotland and Wales grew rapidly during the 19th century. Various factors are considered contributary to this, including a rising fertility rate (though it was falling by the end of the period), the lack of a catastrophic pandemic or famine in the island of Great Britain during the 19th century for the first time in history, improved nutrition, and a lower overall mortality rate. Ireland's population shrank significantly, mostly due to emigration and the Great Famine.
Knowledge
Science
The professionalisation of scientific study began in parts of Europe following the French Revolution but was slow to reach Britain. William Whewell coined the term 'scientist' in 1833 to refer to those who studied what was generally then known as natural philosophy, but it took a while to catch on. Having been previously dominated by amateurs with a separate income, the Royal Society admitted only professionals from 1847 onwards. The British biologist Thomas Henry Huxley indicated in 1852 that it remained difficult to earn a living as a scientist alone. Scientific knowledge and debates such as that about Charles Darwin's On the Origin of Species (1859), which sought to explain biological evolution by natural selection, gained a high profile in the public consciousness. Simplified (and at times inaccurate) popular science was increasingly distributed through a variety of publications which caused tension with the professionals. There were significant advances in various fields of research, including statistics, elasticity, refrigeration, natural history, electromagnetism, and logic.
Industry
Known as the 'workshop of the world', Britain was uniquely advanced in technology in the mid-19th century. Engineering, having developed into a profession in the 18th century, gained new profile and prestige in this period. The Victorian era saw methods of communication and transportation develop significantly. In 1837, William Fothergill Cooke and Charles Wheatstone invented the first telegraph system. This system, which used electrical currents to transmit coded messages, quickly spread across Britain, appearing in every town and post office. A worldwide network developed towards the end of the century. In 1876, an American patented the telephone. A little over a decade later, 26,000 telephones were in service in Britain. Multiple switchboards were installed in every major town and city. Guglielmo Marconi developed early radio broadcasting at the end of the period. The railways were important economically in the Victorian era, allowing goods, raw materials, and people to be moved around, stimulating trade and industry. They were also a major employer and industry in their own right.
Moral standards
Expected standards of personal conduct changed in around the first half of the 19th century, with good manners and self-restraint becoming much more common. Historians have suggested various contributing factors, such as Britain's major conflicts with France during the early 19th century, meaning that the distracting temptations of sinful behaviour had to be avoided in order to focus on the war effort, and the evangelical movement's push for moral improvement. There is evidence that the expected standards of moral behaviour were reflected in action as well as rhetoric across all classes of society. For instance, an analysis suggested that less than 5% of working class couples cohabited before marriage.
Historian Harold Perkin argued that the change in moral standards led by the middle of the 19th century to 'diminished cruelty to animals, criminals, lunatics, and children (in that order)'. Legal restrictions were placed on cruelty to animals. Restrictions were placed on the working hours of child labourers in the 1830s and 1840s. Further interventions took place throughout the century to increase the level of child protection. Use of the death penalty also decreased. Crime rates fell significantly in the second half of the 19th century. Sociologist Christie Davies linked this change to attempts to morally educate the population, especially at Sunday schools.
Sexual behavior
Contrary to popular belief, Victorian society understood that both men and women enjoyed copulation. Chastity was expected of women, whilst attitudes to male sexual behaviour were more relaxed. The development of police forces led to a rise in prosecutions for illegal sodomy in the middle of the 19th century. Male sexuality became a favourite subject of medical researchers' study. For the first time, all male homosexual acts were outlawed. Concern about sexual exploitation of adolescent girls increased during the period, especially following the white slavery scandal, which contributed to the increasing of the age of consent from 13 to 16.
At a time when job options for women were limited and generally low-paying, some women, particularly those without familial support, took to prostitution to support themselves. Attitudes in public life and among the general population to prostitution varied. Evidence about prostitutes' situation also varies. One contemporary study argues that the trade was a short-term stepping stone to a different lifestyle for many women, while another, more recent study argues they were subject to physical abuse, financial exploitation, state persecution, and difficult working conditions. Due to worries about venereal disease, especially among soldiers, women suspected of prostitution were for a period between the 1860s and 1880s subject to spot compulsory examinations for sexually transmitted infections, and detainment if they were found to be infected. This caused a great deal of resentment among women in general due to the principle underlying the checks, that women had to be controlled in order to be safe for sexual use by men, and the checks were opposed by some of the earliest feminist campaigning.
See also
19th-century London
Political and diplomatic history of the Victorian era
Society and culture of the Victorian era
Theatre in the Victorian era
Victorian burlesque
Victorian erotica
Victorian fashion
Victorian house
Victorian jewellery
Victorian masculinity
Victorian painting
Women in the Victorian era
Notes
References
Further reading
Adams, James Eli et al. eds. Encyclopedia of the Victorian era (4 vol, Groiler 2003); online vol 1-2-3-4; comprehensive coverage in 500 articles by 200 experts
Corey, Melinda, and George Ochoa, eds. The encyclopedia of the Victorian world: a reader's companion to the people, places, events, and everyday life of the Victorian era (Henry Holt, 1996) online
Mitchell, Sally.. Victorian Britain: An Encyclopedia (Garland, 1990), not online
External links
-
History of the United Kingdom by period
History of England by period
19th century in England
.
|
36604574
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Xie%20Zhenye
|
Xie Zhenye
|
Xie Zhenye (born August 17, 1993) is a Chinese sprinter. He is the current Asian record holder of the 200 metres with a time of 19.88 seconds. In 2018, Xie ran a personal best of 9.97 seconds in the 100 metres, making him the second Chinese sprinter to record a time below the 10-second barrier, after his compatriot Su Bingtian. Xie represented China at the 2012 Summer Olympics, 2016 Summer Olympics and 2020 Summer Olympics where he became the first Chinese athlete to have ever qualified for a semi-final of men's 200 metres at any Summer Olympic Games. In 2023, in the absence of his injured compatriot Su Bingtian, Xie became the 2022 Asian Games champion in the 100 metres event, with a time of 9.97 seconds.
Career
Early career
Xie won the 200 metres gold medal at the 2010 Summer Youth Olympics. In 2011 he set a new 100 metres personal best of 10.36 seconds and a 200 m best of 20.79 seconds. He won the 200 m title at the Chinese City Games that year.
Xie took 100 metres silver and 200 metres gold at the 2012 Asian Junior Athletics Championships. He was also a finalist in both events at the 2012 World Junior Championships in Athletics. He was China's representative in the 200 m at the 2012 London Olympics but did not progress beyond the heats. He equalled the Chinese record for that event with a run of 20.54 seconds and closed his year with a win at the Chinese Athletics Championships. In his opening meeting of 2013 he ran a 60 metres best of 6.66 seconds and broke the Chinese indoor record in the 200 m, running 20.93 seconds.
2022 Asian Games
In 2023, stepping up in the absence of fellow injured compatriot Su Bingtian, Xie competed in the 100 metres event in 2022 Asian Games in Hangzhou, and won the gold with a time of 9.97 seconds, and edging out Thai Puripol Boonson who took the silver, with a time of 10.02 second.
Personal life
Xie was signed by Adidas as a brand ambassador in 2018. He is currently studying a master's degree at Zhejiang University in Hangzhou.
Statistics
Information from IAAF profile unless otherwise noted.
Personal bests
Sub-10 seconds 100 metres record
Circuit wins
200 metres
IAAF Diamond League
London: 2019
4 × 100 metres relay
IAAF Diamond League
Shanghai: 2016
Monaco: 2017
References
External links
Living people
1993 births
Sportspeople from Shaoxing
Runners from Zhejiang
Chinese male sprinters
Athletes (track and field) at the 2010 Summer Youth Olympics
Youth Olympic gold medalists for China
Youth Olympic gold medalists in athletics (track and field)
Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2016 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2020 Summer Olympics
Olympic athletes for China
Olympic bronze medalists for China
Olympic bronze medalists in athletics (track and field)
Medalists at the 2020 Summer Olympics
World Athletics Championships athletes for China
World Athletics Championships medalists
Athletes (track and field) at the 2014 Asian Games
Athletes (track and field) at the 2022 Asian Games
Asian Games gold medalists for China
Asian Games medalists in athletics (track and field)
Medalists at the 2014 Asian Games
Medalists at the 2022 Asian Games
Asian Athletics Championships winners
|
5178080
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5-%D0%9A%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D0%BB
|
Де-Квакел
|
Де-Квакел — село в нідерландській провінції Північна Голландія. Єдиний населений пункт муніципалітету Ейтгорн крім безпосередньо однойменного міста.
Примітки
Посилання
Сайт асоціації De Kwakel
Офіційний сайт муніципалітету Ейтгорн
Населені пункти провінції Північна Голландія
Ейтгорн
|
18775774
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lactarius%20subdulcis
|
Lactarius subdulcis
|
Lactarius subdulcis, commonly known as the mild milkcap or beech milk cap, is an edible mushroom in the genus Lactarius. It is brown in colour, with a large number of gills and a particularly thin layer of flesh in the cap. Mycorrhizal, the mushroom is found from late summer to late autumn at the base of beech trees in small groups or individually, where it is one of the two most common species of fungi. Alternatively, it can be found in large groups in fields, sometimes with more than a hundred individual mushrooms. It is found in Europe, and, despite previous research to the contrary, is absent in North America. Although considered edible, it is not particularly useful as food due to its ivy-like taste and the fact that more choice mushrooms will be easily found at the same time. L. subdulcis is known for its abundant, sweet-tasting milk that, unlike the latex of some of its relatives, does not stain fabric yellow.
Taxonomy
Lactarius subdulcis was first described as Agaricus subdulcis by mycologist Christian Hendrik Persoon in 1801, before English mycologist Samuel Frederick Gray placed it in its current genus Lactarius in 1821 in his The Natural Arrangement of British Plants. The specific epithet is derived from Latin words sub "under", and dulcis "sweet", after the milk's delayed sweet taste. As well as mild milk cap, beech milk cap is an alternate common name.
Description
Lactarius subdulcis has a convex cap of across that later develops a depression. It sometimes has a small umbo, and in colour can be a reddish-brown, rusty or dark-cinnamon, later paling to buff, though darker in the middle. The cap can be fairly rigid to flexible, and smooth to slightly wrinkled. At first, the margin is incurved though it is sometimes slightly furrowed. The stem is 3–7 cm long and between 6 and 13 mm thick, and is generally cylindrical though can be club-shaped. The stem is sometimes furrowed lengthwise, and is generally the same colour as the cap, though paler at the top. The flesh is pale and there is only a thin layer in the cap. The crowded gills are adnate to slightly decurrent, and can be white or pink in colour. It has white, plentiful milk that does not stain fabrics yellow, differentiating it from other species of Lactarius, such as L. decipiens. It has a faint, oily scent.
Spores
Lactarius subdulcis has cream spore print with a slight salmon tinge. The spores are oval, with largish warts of around 1 micrometre (μm) which are joined by a well-developed network of mostly thin ridges. The spores measure 7.5–11 μm by 6.5–9 μm, and are amyloid or ellipsoid in shape.
Distribution and habitat
Lactarius subdulcis is found in Europe; it does not occur in North America, although a number of similar brownish-orange species were formerly classified under this species. It is found in broad-leaved woodland, especially on the floor at the base of beech trees. Along with L. vellereus, L. subdulcis is the most common fungi found on beech trees. The mushrooms can be found from late summer to late autumn, and are common. They are found individually, or in small groups. They can also be found in fields, generally appearing in large batches, with groups of over a hundred mushrooms not uncommon.
Edibility
Lactarius subdulcis has a mild taste with a slightly bitter after-taste. Though considered edible after cooking, it is not recommended, as it has a taste reminiscent of ivy. There are a number of other mushrooms that appear at the same time and in the same areas as L. subdulcis that are preferable to it, including L. mitissimus, meaning that L. subdulcis is not particularly useful as a foodstuff. The milk is one of distinguishing features, having a sweet taste that turns bitter in the mouth, with L. subdulcis being considered a sweet milk mushroom.
See also
List of Lactarius species
References
External links
Lactarius subdulcis at RogersMushrooms
subdulcis
Edible fungi
Fungi described in 1801
Fungi of Europe
Taxa named by Christiaan Hendrik Persoon
Fungus species
|
1044634
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D0%B0
|
Христина Дивовижна
|
Христина Дивовижна або Христина Бельгійська (1150, Брюстем під Льєжем — 1224, Сінт-Трейден) — католицька свята. Також відома як Христина Мірабела (Christina Mirabilis).
Життєпис
Народилася близько 1150 року в Брустемі (провінція Лімбург, Бельгія; нині частина міста Сінт-Трейден). Французька селянка, у 15 років осиротіла, а в 22 роки пережила каталептичний припадок: перестала рухатися, оточуючі не могли розрізнити ні дихання, ні серцебиття, і Христину наступного ж дня понесли до церкви відспівувати. Під час меси вона раптово ожила, сіла в труні і, за словами біографа, «як пташка» видерлася на дах церкви. Народ в паніці кинувся геть, тільки старша сестра Христини залишилася нерухомою і молилася. Закінчивши службу, священник умовив дівчину спуститися, і та розповіла, що побувала у пеклі, в чистилищі і навіть у раю, де їй запропонували або залишитися, або повернутися на землю і своїми молитвами і стражданнями допомогти увійти в рай тим, кого вона бачила в чистилищі. Вона вирішила повернутися.
Вела вона себе надалі так, що багато хто бачив у ній біснувату: намагалася триматися подалі від людей, пояснюючи, що після райських ароматів запах людського поту їй огидний, бігала по лісах, забиралася на дерева, скелі і башти, ходила по загороди як акробат. Вона могла взяти в руку жар і зануритися в крижану воду без найменшого збитку для здоров'я. Її намагалися зв'язати, але вона всякий раз виплутувалася. Жила вона милостинею.
Її поселили черниці монастиря св. Катерини в Сент-Тронді, і тут її вже за життя вважали святою. До неї зверталися за порадами люди найвищого суспільного становища. Біографію Христини написав кардинал Жак де Вітрі, що знав її особисто. Христина вела себе незвично для західної християнської традиції, зате на сході в ній відразу б розпізнали юродиву: особистість без всякої патології, яка веде себе незвично для пробудження в навколишніх віри. Вважається, що на заході юродивих не було, або що їх не шанували святими, але випадок з Христиною показує, що юродство було, тільки його не хотіли виділяти як особливий тип святості.
9 років вона прожила в замку Лун, потім в Сен-Тронді. Померла бл. 1224 року в монастирі Св. Катерини в Сен-Тронді. Її мощі в 1231 році були перенесені в Nonhemielen, що знаходиться поза містом. У 1249 році перенесені та спочивають нині в церкві редемптористів в Сен-Тронді.
Прозвання Христини «дивовижна», близьке за змістом до слов'янського «юродива» — «незвичайна».
День пам'яті — 24 липня.
Джерела
Христина Удивительная
Примітки
Католицькі святі
Народились 1150
Померли 1224
Уродженці Сінт-Трейдена
Християнські святі XIII століття
|
4091903
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%81%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96%D1%8F%20%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Дисперсія Аллана
|
Дисперсія Аллана (AVAR), відома також як дво-вибіркова дисперсія, є мірою стабільності частоти в годинниках, осциляторах і підсилювачах, названа ім`ям позначається як .
Відхилення Аллана (ADEV), відоме також, як сігма-тау, я коренем квадратним від дисперсії Аллана, .
M-вибіркова дисперсія є мірою стабільності частоти, що використовує M вибірок, залежить від часу T між замірами і часу зімірів . M-вибіркова дисперсія позначається як
За допомогою дисперсії Аллана вимірюють стабільність щодо шумових процесів, а не систематичні помилки недосконалості як зсув частоти чи температурні ефекти. Дисперсія Аллана і відхилення Аллана
описують частотну стабільність. Див. також розділ Інтерпретація значень нижче.
Існують різні модифікації дисперсії Аллана, зокрема (MAVAR або MVAR), повна дисперсія, і дисперсія Адамара.
Існує також модифікації, що описують часову стабільність такі як (TDEV) чи (TVAR). Дисперсія Аллана чи її модифікації можуть бути застосовані не лише для
опису годинників, але є статистичними інструментами, що можуть бути застосовані будь-де, де шумові процеси є нестабільними в часі.
В загальному, M-вибіркова дисперсія є важливою, оскільки допускає існування при замірах, і функцій спотворення може бути перетворена у дисперсію Аллана.
Все ж, переважно частковий випадок 2-вибіркової дисперсії, чи "дисперсі Аллана" з представляє найбільший інтерес.
Мотивація
При дослідженні кварцових генераторів і атомних годинників було помічено, що їхній фазовий шум складається не лише з білого шуму, але також з рожевого шуму. Шуми таких складів стали викликом для традиційних статистичних інструментів таких, як стандартне відхилення оскільки статистична оцінка розбіжна. В таких випадках говорять, що шум є розбіжним. Перші спроби аналізу стабільність були як теоретичними, так і базувалися на проведених вимірах.
Важливим побічним наслідком існування такого типу шумів було те, що оскільки різні методи оцінки не узгоджуються один з одним, ключовий аспект відтворюваності виміру не може бути повністю досягнутий.
Це обмежує можливість порівняння джерел і збільшує вимоги до специфікації від виробників.
Для подолання цих проблем, Дейвід Аллан ввів M-вибіркову дисперсію і (як частковий випадок) - дво-вибіркову дисперсію. Хоча дво-вибіркова дисперсія не дозволяє в повній мірі розрізнити всі типи шумів, вона дає засоби для змістовного розділення багатьох форм шуму для часових послідовностей, або частотних вимірів поміж двома, чи більше осциляторами(?).
Аллан запропонував метод для обчислення довільної М-вибіркової з іншої N-вибіркової через звичну дво-вибіркову дисперсію. Таким чином всі M-вибіркові дисперсії можуть бути співставлені. При перетворенні, також було показано, що M-вибіркова дисперсія розбіжна при великих M, отже не дуже корисною. Згодом IEEE зазначив, що саме дво-вибірковій дисперсії потрібно надавати перевагу.
Спершу дисперсію Аллана застосовували для аналізу часових і частотних вимірів для приладів, що мали між замірами. Такі послідовності не утворюють неперервного представлення досліджуваного сигналу, а отже, вносять похибку у виміри. Багато уваги було приділено для того, щоб оцінити ці спотворення. Поява пристроїв з нульовим мертвим часом зробила зусилля для оцінки саме цих спотворень беззмістовними, але інструмент для ширшого аналізу спотворень залишився.
Інший аспект досліджень стосувався впливу смуги пропускання приладу на результат вимірювання. Пізніше було виявлено, що при алгоритмічній зміні часу спостереження , тільки малі значення зазнавали впливу, тоді як великі - ні. Зміна впроваджувалася постулюванням, що воно може бути рівне помноженії на ціле число :
Інтерпретація значення
Дисперсія Аллана означена як половина від часового усереднення квадратів від різниць між послідовними значеннями девіації частоти, що обчислені за вибіркою, що відповідає певному періоду (що зазвичай позначається як τ).
Мале значення дисперсії Аллана є характеристикою генератора частот, що є стабільним впродовж часу вимірювань.
Дисперсія Аллана є функцією цього періоду τ і переважно відображається як залежність від τ, а не число. Її відображають часто в масштабі, і оскільки вона відносну стабільність амплітуд разом для декількох джерел перешкод.
Дисперсія Аллана величини 1.3 при періоді 1 s (тобто τ = 1 s) інтерпретується як існування нестабільності в частоті між двома вимірюваннями розділеними 1 s з відношенням значень середніх квадратичних у 1.3.
Для осцилятора 10 MHz, це буде еквівалентно зміщенню середньо квадратичного на 13 mHz.
Якщо потрібно оцінити стабільність фази, тоді потрібно використовувати
З часово-визначених значень дисперсії Аллана та інших дисперсій можливо отримати частотно-визначені оцінки стабільностей фази і частоти.
Означення
M-вибіркова дисперсія
-вибіркова дисперсія означається (тут у сучасних позначеннях) як
де покази осцилятора, що виміряні в час , або, використовуючи Усереднену дробову частоту часових послідовностей
де кількість вибірок, що використовуються для обчислення дисперсії, час між вибірками частот, і часовий проміжок кожної частотної оцінки
Важливим аспектом -вибіркової моделі дисперсії Аллана є врахування мертвого часу, що забезпечується відмінністю від .
Дисперсія Аллана
Дисперсія Аллана означається як
де позначає оператор очікування. Вищий вираз може бути зручно представлений як
де час спостереження, це n-не значення дробової частоти усередненої за часом спостереження
Відхилення Аллана
Аналогічно з стандартним відхиленням і дисперсією, відхилення Аллана означається як корінь квадратний від дисперсії Аллана:
Допоміжні означення
Модель осцилятора
Очікується, що аналізований осцилятор відповідає моделі
Приймається, що осцилятор має номінальну частоту , задану в циклах на секунду (одиниці SI герц). Номінальна кутова частота (в радіанах на секунду) задається як
Загальна фаза може бути виділена в ідеально ціклічну компоненту , поруч з компонентою, що флуктуює :
Часова помилка
Функція часової помилкии x(t) це різниця між очікуваним значенням часу і дійсним значенням часу:
Для обчислюваних величин послідовність часових помилок TE(t) означається з відповідної часової функції TREF(t) як
Частотна функція
Частотна функція означається як зміна частоти з часом
Дробова частота
Дробова частота y(t) це нормалізована різниця між частотою і номінальною частотою :
Усереднена дробова частота
Усереднена дробова частота означається як
де усереднення проводиться за часом спостереження τ, y(t) це дробово-частотне відхилення в час t, і τ час спостереження.
Оскільки y(t) це похідна від x(t), ми можемо без втрати загальності постулювати, що
Статистичні оцінки
Повище означення базується на статистичному сподіванні, що заінтегроване за необмеженим часом. В реальності ми не маємо доступу до таких часових послідовностей,
тому використовуються різні статистичні оцінки на практиці.
Шуми степеневих залежностей
В залежності дисперсії Аллана різні прояляють себе по різному, що дає можливість ідентифікувати їх та оцінити інтенсивність. Частоту, що відповідає часу вимірювань позначено fH.
Використання
Дисперсія Аллана використовується як міра стабільності частоти для високоточних осциляторів, таких як кварцові генератори, атомний годинник чи частотно-стібілізовані лазери на відрізку порядку секунд. Стабільність на коротших відрізках переважно виражається як . Дисперсія Аллана також використовується для оцінки відхилення для гіроскопів і акселерометрів.
Примітки
Годинники
Вимірювання
|
64589141
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marko%20Milun
|
Marko Milun
|
Marko Milun (born 28 September 1996) is a Croatian amateur boxer who won bronze medals at the 2018 EU Championships and 2019 European Games.
Boxing career
Amateur boxing
Milun's first martial art was kickboxing, which he began training in Split. After moving to Zagreb to attend the Police Academy, he started training with a boxing coach Leonard Pijetraj, and fell in love with the sport.
Milun participated in the 2018 Istvan Bocskai Memorial tournament. In the quarter-finals, Milun beat Stanley Koemans by TKO in the first round. He advanced to the semifinals, where he faced Aziz Abbes Mouhiidine. He beat Aziz by split decision. He advanced to the finals, where he lost to Aiboldy Daurenuly. Marko next fought in the European U-22 Boxing Tournament. He beat Vladislav Muravina by split decision, and advanced to the finals, where he fought a rematch with Aziz Abbes Mouhiidine. Aziz won the fight by a majority decision. Milun fought in the EUBC tournament, where he faced Alexei Zavatin in the quarterfinals. He beat him by a unanimous decision, but lost to Frazer Clarke in the semifinals by a unanimous decision in turn.
Marko fought in the 2019 Istvan Bocskai Memorial tournament. He defeated Nurlan Saparbay by split decision in the Ro16. In the quarter-finals, he beat Iman Ramezanpour by majority decision. In the semi-finals he beat Mirko Carbotti by TKO, and faced Andrii Horodetskiy in the finals. He beat Horodetskiy by majority decision to win the tournament.
He took part in the 2019 European Games. He beat Clemente Russo in the first round of the tournament by a dominant unanimous decision. In the second round he beat Alexei Zavatin by unanimous decision. He beat Mikheil Bakhtidze by technical decision in the quarterfinals, and faced Viktor Vykhryst in the semifinals. Vykhryst won the bout by TKO. Milun fought in the 2019 AIBA World Boxing Championships. He managed to beat Jeamie Tshikeva in the Ro16, before losing by a first round knockout in the quarter-finals to Richard Torrez.
Milun took part in the 2020 Istvan Bocskai Memorial tournament. He beat Christophe Bernier by TKO, and won decision against Nikolay Demich and Damir Toybay to advance to the finals, where he faced Mourad Aliev. He beat Aliev by split decision. In October 2020, Milun participated in the 2. Grand Prix Zagreb. In the semifinals, he won a unanimous decision against Mirko Carbotti. He advanced to the finals, where he won a unanimous decision against Ivan Veryasov. In December 2020, Milun fought in the 2020 Cologne Boxing World Cup. He faced Nelvie Tiafack in the quarterfinals, and lost by majority decision (27:30, 30:27, 30:27, 29:28, 29:28).
On February 24, 2021, Milun fought Mehmetcan Isik in the quarterfinal bout of the Strandja tournament held in Sofia, Bulgaria. He was knocked down by the Turikish fighter 15 seconds into the bout. Despite managing to stand back up during the ten count, the referee decided to stop the match, deeming Milun unable to continue. On June 5, 2021, Milun fought Frazer Clarke in the quarterfinals of the Olympic Qualification tournament. Milun lost by unanimous decision, with all five judges scoring the bout for Clarke.
Titles
2018 62. Istvan Bocskai Memorial
2018 European Union Amateur Boxing Championships
2019 63. Istvan Bocskai Memorial
2019 European Games
2020 64. Istvan Bocskai Memorial
2020 2. Grand Prix Zagreb
References
External links
Living people
1996 births
Croatian male boxers
Super-heavyweight boxers
Southpaw boxers
Boxers at the 2019 European Games
Boxers at the 2023 European Games
European Games medalists in boxing
European Games bronze medalists for Croatia
21st-century Croatian people
|
2655109
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%BC%20%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B0
|
Синдром Аракава
|
Синдром Аракава II (англ. Arakawa's syndrome II; також англ. Methionine synthase deficiency, Tetrahydrofolate-methyltransferase deficiency syndrome, N5-methylhomocysteine transferase deficiency, синдром дефіциту метіонінсинтази, синдром дефіциту тетрагідрофолатметилтрансферази, синдром дефіциту N5-метилгомоцистеїнтрансферази) — клінічний синдром, аутосомно-домінантне порушення обміну речовин, яке спричинює дефіцит ферменту тетрагідрофолатметилтрансферази.
Синдром Аракава I (англ. Arakawa's syndrome I, також синдром дефіциту глютаматформімінотрансферази англ. Formiminotransferase- deficiency syndrome) — клінічний синдром, аутосомно-домінантне порушення обміну речовин, яке спричинює дефіцит ферменту глютаматформімінотрансферази.
|
1728280
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%80%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%84%D1%83%D0%B3%D0%B8
|
Фільтрувальні центрифуги
|
Фільтрувальні центрифуги (центрифуга фильтрующая, filtering centrifuge, Filterzentrifuge f, Filterschleuder f) — центрифуга для зневоднення зернистого матеріалу фільтруванням на внутрішній поверхні сітчастого (перфорованого) ротора, звичайно конічної, рідше — циліндричної форми.
Загальна характеристика
Розрізняють фільтрувальні центрифуги: за положенням осі обертання ротора — вертикальні і горизонтальні; за способом вивантаження осаду, що утворюється на сітці ротора, — інерційні, вібраційні, шнекові.
Фільтрувальні центрифуги застосовуються, зокрема, в харчовій промисловості (зокрема для видавлювання соків), при зневодненні білизни, зневодненні продуктів збагачення корисних копалин тощо.
Фільтрувальні центрифуги застосовуються в другій стадії зневоднення вугільних концентратів і промпродуктів крупністю 0,5—13 мм після їхнього попереднього зневоднення на вібраційних, конічних і дугових грохотах або в багер-зумпфах та елеваторах. Фільтрувальні центрифуги випускають з вібраційним (ФВВ), інерційним (ФВІ) і шнековим вивантаженням осаду (ФВШ). Для зневоднення тонкоподрібнених продуктів і шламів можуть застосовуватися осаджувальні і осаджувально-фільтрувальні центрифуги.
Центрифуги з відцентровим (інерційним) вивантаженням осаду
Центрифуги з відцентровим (інерційним) вивантаженням осаду типу ФВІ (рис.) доцільно використовувати для зневоднення абразивних продуктів збагачення антрациту.
Вихідний матеріал при подачі в центрифугу отримує значне прискорення при переміщенні по сферичній вставці перед надходженням на фільтрувальну поверхню ротора. Це необхідно для забезпечення руху осаду в умовах, коли кут нахилу твірної ротора менше кута тертя. Далі осад переміщується з швидкістю, яка безперервно зменшується. Видалення зневодненого продукту і фугату з центрифуги здійснюється через відповідні камери.
Перевагою центрифуг ФВІ є короткочасність контакту матеріалу з фільтрувальною поверхнею.
Втрати твердого з фугатом фільтрувальних центрифуг становлять 1—3 %, а вологість осаду — 7—10 %.
Фільтрувальні центрифуги з вібраційним вивантаженням осаду
Вібраційні центрифуги застосовуються для зневоднення дрібного концентрату (промпродукту) з вмістом не більше 10 % класу 0—0,5 мм. Центрифуги цього типу найповніше відповідають технологічним вимогам: вміст твердого у фугаті складає в середньому 3 % (у шнекових центрифугах 4—5 %), подрібнення матеріалу, що зневоднюється, у 2—2,5 раза менше, ніж у шнекових. Для цих центрифуг характерний менший, порівняно з іншими типами центрифуг, знос фільтрувальних сит. Однак вібраційні центрифуги в порівнянні зі шнековими мають меншу ефективність зневоднення і чутливіші до коливань вологості матеріалу, що зневоднюється. При вмісті в продукті, що зневоднюється, класу 0—0,5 мм понад 15—20 %, а також у тих випадках, коли вібраційні центрифуги не забезпечують необхідної вологості зневодненого осаду, доцільніша установка шнекових фільтрувальних центрифуг.
Для зневоднення абразивних продуктів збагачення антрациту доцільно використовувати центрифуги з відцентровим (інерційним) вивантаженням осаду, у яких забезпечується найменший час контакту матеріалу з фільтрувальною поверхнею.
Центрифуга з вібраційно–пульсуючим розвантаженням осаду
Підвищенню продуктивності центрифуг безперервної дії, без зниження ефекту розділення, сприяє збільшення довжини барабана. У зв’язку з цим останнім часом набули поширення центрифуги з пульсуючим вивантаженням осаду і багатоступінчатим барабаном (рис.). Така центрифуга складається немов би з декількох послідовно включених центрифуг з пульсуючим вивантаженням осаду, що мають відносно короткі барабани, зміщені один відносно одного (по загальній осі). Суспензія, що розділяється, послідовно проходить всі барабани, які здійснюють обертально-поступальний рух уздовж осі. Кромка торця одного барабана служить поршнем-штовхачем для розвантаження осаду з наступного барабана.
Спеціальним поршнем-штовхачем осад виштовхується тільки з барабана першого ступеня. У центрифугах з багатоступінчатим барабаном досягається ефективне розділення суспензій. Переходячи з одного ступеня в іншу, осад розпушується і завдяки цьому додатково підсушується, що сприяє підвищенню продуктивності центрифуги. Одночасно в таких центрифугах досягається ефективніша промивка осаду і краще розділення фугату і промивних вод, ніж в одноступінчатих центрифугах.
Питома витрата енергії в багатоступінчатих центрифугах значно менша, ніж в одноступінчатих, оскільки значна частина рідини видаляється вже в барабанах перших ступенів порівняно малого діаметра.
Шнекові фільтрувальні центрифуги
Шнекові фільтрувальні центрифуги типу ФВШ (рис.) застосовуються для зневоднення тих же продуктів, що центрифуги типу ФВВ.
Для збільшення часу перебування матеріалу в центрифузі ФВШ кут конусності ротора зменшений. При такому нахилі ротора осад не переміщується, тому його видаляють шнеком. Вихідний матеріал надходить на обертовий конус і відкидається на поверхню ротора, який обертається з дещо більшою швидкістю. Фугат через шар осаду і фільтрувальну поверхню видаляється з центрифуги, а осад переміщується по фільтрувальній поверхні шнеком і вивантажується у бункер.
Центрифуги ФВШ більш складні за конструкцією ніж центрифуги ФВВ, але вони дозволяють зневоднювати продукти з більшим вмістом шламів, а також отримувати зневоднені продукти з вмістом вологи на 2—3 % менше.
Фільтрувальна центрифуга з поршневим вивантаженням осаду
Горизонтальна фільтрувальна центрифуга з пульсуючим поршнем призначена для розділення грубодисперсних, легко поділюваних суспензій (як правило, з розміром твердих частинок більше 0,1 мм). На рис. представлена схема горизонтальної фільтрувальної центрифуги з поршневим вивантаженням осаду.
Працює центрифуга наступним чином. Ротор 1 приводиться в обертання. Спільно з ротором обертається поршень 3 з розподільним конусом 8. У праву і ліву порожнини циліндра 7 полого валу 4 через отвори 14 і 15 по черзі подається стиснене повітря (рідина під тиском). За рахунок цього жорстко пов’язані один з одним диск 6, шток 5 і поршень 3 здійснюють зворотно-поступальні рухи з невеликою амплітудою. Всередину розподільного конуса 8 через трубу 11 подається суспензія. Через отвори 9 в стінці конуса 8 суспензія під дією відцентрових сил викидається всередину ротора 1.
Рідка фаза суспензії (фугат) під дією перепаду тисків, викликаного відцентровими силами, фільтрується через перфоровану стінку ротора 1 і потрапляє в ліву секцію усередині кожуха 2 (секцію зліва від вертикальної перегородки 10). Фугат відводиться з центрифуги через штуцер 12. За рахунок коливань поршня 3 осад, що утворюється на внутрішній поверхні стінки ротора 1, поступово переміщується до його відкритого кінця. З кромки відкритого кінця ротора осад під дією відцентрових сил скидається в праву секцію кожуха. З правої секції кожуха осад видаляється через штуцер 13. У центрифузі додатково можуть бути передбачені пристрої для підведення і відведення промивної рідини, подачі гарячого повітря для термічного підсушування осаду.
Недоліками даних центрифуг є значні винесення частинок фугату і потужність, споживана поршнем.
Див. також
Осаджувальні центрифуги
Центрифуга
Центрифугування
Лабораторна центрифуга
Література
Білецький В. С., Смирнов В. О. Технологія збагачення корисних копалин ((посібник з грифом Мінвузу). — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 272 с. (друге видання — 2009 р.)
Білецький В. С., Олійник Т. А., Смирнов В. О., Скляр Л. В. Техніка та технологія збагачення корисних копалин. Частина ІІІ. Заключні процеси. — Кривий Ріг: Криворізький національний університет. 2019. — 230 с.
Білецький В. С., Олійник Т. А., Смирнов В. О., Скляр Л. В. Основи техніки та технології збагачення корисних копалин: навчальний посібник. — К.: Ліра-К 2020. — 634 с.
Заключні процеси збагачення
Центрифуги
|
342191
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Candaules
|
Candaules
|
Candaules (died c.687 BC; , Kandaulēs), also known as Myrsilos (Μυρσίλος), was a king of the ancient Kingdom of Lydia in the early years of the 7th century BC. According to Herodotus, he succeeded his father Meles as the 22nd and last king of Lydia's Heraclid dynasty. He was assassinated and succeeded by Gyges.
Based on an ambiguous line in the work of the Greek poet Hipponax, it was traditionally assumed that the name Candaules meant "hound-choker" among the Lydians. J. B. Bury and Russell Meiggs (1975) say that Candaules is a Maeonian name meaning "hound-choker". More recently, however, it has been suggested that the name or title Kandaules is cognate with the Luwian hantawatt(i)– ("king") and probably has Carian origin. The name or title of Candaules is the origin of the term candaulism, a sexual practice which legend attributed to him.
Several stories of how the Heraclid dynasty of Candaules ended and the Mermnad dynasty of Gyges began have been related by different authors throughout history, mostly in a mythical vein. In Plato's Republic, Gyges used a magical ring to become invisible and usurp the throne, a plot device which has reappeared in numerous myths and works of fiction throughout history. The earliest story, related by Herodotus in the 5th century BC, has Candaules betrayed and executed by his wife.
Herodotus' tale of King Candaules, Gyges and the queen
According to Herodotus in The Histories, Candaules believed his wife to be the most beautiful woman on Earth. Herodotus does not name the queen but later artists and writers have called her Nyssia.
Candaules often told his favourite bodyguard, Gyges, how beautiful the queen was and, thinking Gyges did not believe him, urged Gyges to contrive to see her naked. Gyges initially refused as he did not wish to dishonor the queen. Nevertheless, Candaules was insistent and Gyges had no option but to obey his king. So Gyges hid in Candaules' bedroom and, when the queen entered, watched her undress. As she was getting into bed, he quietly left the room, but the queen saw him and realised what had happened. Herodotus commented: "For with the Lydians, as with most barbarian (i.e., non-Greek) races, it is thought highly indecent even for a man to be seen naked".
The queen silently swore revenge for her shame. Next day, she summoned Gyges to her chamber. Gyges thought it was a routine request, but she confronted him immediately and presented him with two choices. One was to kill Candaules and seize the throne with Nyssia as his wife. The second was to be executed immediately by her trusted servants. Gyges pleaded with her to relent but she would not. He decided to take the first course of action and assassinate the king. The plan was that he should hide in the royal bedroom as before but this time from the king. After Candaules fell asleep, Gyges crept forward and stabbed him to death.
Gyges married the queen as she had insisted but many Lydians did not at first accept him as their ruler. In order to prevent a civil war, Gyges offered to have his position confirmed or refused by the Delphic Oracle. He agreed that he would restore the throne to the Heracleidae if the Oracle declared against him. The Oracle supported him and his dynasty was established. The Priestess of the Shrine did add, however, that the Heraclids would have their revenge on Gyges in the fifth generation of the Mermnadae.
Modern view of the story
The story is rejected by Bury and Meiggs, who assert that the family of Candaules, although descended from Heracles himself, had become degenerate. As a result, Candaules was assassinated 687 BC by Gyges, who ushered in a new era for Lydia ruled by his own Mermnadae clan.
Herodotus' version is included in Michael Ondaatje's 1992 novel The English Patient. The story also figures prominently in Anthony Powell's 1973 novel Temporary Kings, the eleventh volume in the series A Dance to the Music of Time, in which characters discuss a fictitious portrayal of Candaules and Gyges by Tiepolo.
Alexander von Zemlinsky's opera Der König Kandaules is based on the play Le roi Candaule by André Gide.
See also
List of kings of Lydia
Notes
Sources
Strassler, Robert B. The Landmark Herodotus: The Histories. Anchor Books, 2009.
External links
"Sadyattes/Myrsilus/Candaules" by Jona Lendering at www.livius.org
Jean-Léon Gérôme, King Candaules, 1858 in the Dahesh Museum of Art, New York
680s BC deaths
7th-century BC murdered monarchs
7th-century BC monarchs in Asia
Deaths by blade weapons
Heracleidae
Kings of Lydia
Gyges of Lydia
|
2408097
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/U-84%20%281941%29
|
U-84 (1941)
|
U-84 (1941)
U-84 — німецький підводний човен типу VIIB, часів Другої світової війни.
Замовлення на будівництво човна було віддане 9 червня 1938 року. Човен був закладений на верфі «Flender Werke AG» у Любеку 9 листопада 1939 року під заводським номером 280, спущений на воду 26 лютого 1941 року, 29 квітня 1941 року увійшов до складу 1-ї флотилії. Єдиним командиром човна був капітан-лейтенант Горст Упгофф.
За час служби човен зробив 8 бойових походів, в яких потопив 6 (загальна водотоннажність 29 905 брт) та пошкодив 1 судно водотоннажністю 7 176 брт.
7 серпня 1943 року потоплений у Північній Атлантиці південно-західніше Бермудських островів торпедою американського бомбардувальника «Ліберейтор». Всі 46 членів екіпажу загинули.
Потоплені та пошкоджені кораблі
Див. також
Підводні човни типу «Партіан»
Sfax (Q182)
Хронологія битви за Атлантику (1939—1945)
HMS Unity (N66)
Американський театр воєнних дій Другої світової війни
Примітки
Підводні човни Німеччини часів Другої світової війни
Кораблі 1941
Підводні човни, затоплені авіацією
Кораблі, що затонули з усім екіпажем
|
1758217
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D0%B5%20%28%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%29
|
Вулиця Вільде (Львів)
|
Вулиця Вільде (Львів)
Вулиця Вільде — вулиця у Личаківському районі міста Львів, у місцевості Професорська колонія. Пролягає від Коцка до залізниці Підзамче — Личаків. Прилучаються вулиці Копальна, Ялтинська, Ніщинського, Чумацька та Івана Шишманова.
Історія
Вулиця виникла у 1930-х роках, у 1934 році отримала назву Птасьніка, на честь польського історика, професора Львівського університету Яна Птасьніка. За радянських часів, у жовтні 1945 року мала назву Роменська, проте вже у листопаді повернено довоєнну назву. Вже у 1946 році отримала назву Марата, на честь французького революціонера Жана-Поля Марата. Сучасна назва, від 1993 року, на честь української письменниці Ірини Вільде.
Забудова Професорської колонії, до якої належить також й вулиця Ірини Вільде, здійснювалася у 1930-х роках двоповерховими приватними будинками за проєктами архітекторів Тадеуша Врубеля, Леопольда Мартина Карасінського та Максиміліана Кочура у стилі конструктивізм.
Вілли під № 22 та № 25 внесені до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під охоронними № 2155-м та № 2156-м відповідно.
Біля будинку № 37 зберігся металевий місток 1930-х років, що веде до Кайзервальду. В будинку під № 41 від радянських часів містилися пульмонологічне та хірургічне відділення, а також продовольчий склад вузлової лікарні ст. Львів Львівської залізниці (нині — Львівська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії ЦОЗ АТ «Укрзалізниця»).
Примітки
Джерела
Посилання
Професорська колонія
Личаків
Вулиці Личаківського району Львова
Вулиці Львова, названі на честь жінок
Ірина Вільде
|
2794723
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rhizanthella
|
Rhizanthella
|
Rhizanthella, commonly known as underground orchids, is a genus of flowering plants in the orchid family, Orchidaceae and is endemic to Australia. All are leafless, living underground in symbiosis with mycorrhizal fungi. The inflorescence is a head of flowers held at, or just above the ground but mostly covered by soil or leaf litter and little is known about the mechanism of pollination.
Description
Orchids in the genus Rhizanthella are mostly underground, perennial, sympodial, mycotrophic herbs with fleshy underground stems which produce new shoots at nodes where there are colourless leaf-like cataphylls. There are no roots and new tubers form at the end of short stems. The leaves are reduced to scale-like structures lacking chlorophyll, pressed against and sheathing the stems.
The inflorescence is a head containing many flowers and is held at, or just above ground level but the head is usually covered with leaf litter or soil. The head is surrounded by a large number of overlapping bracts and each flower has an erect, elongated bract at its base. The flowers are non-resupinate, arranged in a spiral, inward-facing, dull coloured and lack a stalk. The sepals and petals form a short, curved hood over the labellum and column, open on one side. The lateral sepals are joined to each other and to the dorsal sepal at their bases. The petals are joined at their bases to the column and are shorter than the sepals. The labellum is different in size, shape and colouration from the other petals and sepals, is thick, fleshy and has no nectar. The column is short with short wings. Flowering time depends on species and is followed by the fruit which is a berry that does not split open (indehiscent) and which contains 50 to 100 seeds.
Underground orchids do not possess chloroplasts but they retain plastid genes, although R. gardneri possesses one of the smallest organelle genome yet described in land plants.
Taxonomy and naming
The first formal description of an underground orchid was by Richard Sanders Rogers who published his description of R. gardneri in the Journal of the Royal Society of Western Australia in 1928. The name "Rhizanthella" is a diminutive of Rhizanthes, a parasitic plant in the Family Rafflesiaceae. The name "Rhizanthes" is derived from the Ancient Greek words rhiza meaning "root" and anthos meaning "flower".
Species list
Four species are recognised by the World Checklist of Selected Plant Families and a fifth species has been formally described, but not as yet accepted by other authorities:
Rhizanthella gardneri R.S.Rogers – western underground orchid (W.A.)
Rhizanthella johnstonii K.W.Dixon & Christenh. – south coast underground orchid (W.A.)
Rhizanthella omissa D.L.Jones & M.A.Clem. (Qld.)
Rhizanthella slateri (Rupp) M.A.Clem. & P.J.Cribb – eastern Australian underground orchid (N.S.W.)
In 2020, a fifth species, Rhizanthella speciosa, found in New South Wales, was described by Mark Clements and David Jones in the journal Lankesteriana but as at September 2020, the name has not been accepted by the World Checklist of Selected Plant Families.
Distribution and habitat
Rhizanthella gardneri occurs in the south-west of Western Australia where it grows in association with broombush (Melaleuca uncinata). R. johnstonii, also from WA, was split from R. gardneri in 2018. Rhizanthella omissa has only been collected once, at an elevation of in the Lamington National Park in Queensland. Rhizanthella slateri, formerly known as Cryptanthemis slateri, occurs in the Blue Mountains and similar ranges in New South Wales where it grows in sclerophyll forest. R. speciosa was discovered in 2016 in wet sclerophyll forest in Barrington Tops, which contrasts with the more-open dry forest habitat of R. slateri.
Ecology
The pollination mechanism of Rhizanthella is not known. A single specimen of a small fly from the genus Megaselia, some small wasps and termites are the only observations of insects carrying pollinia of Rhizanthella.
References
Further reading
Jones, David L. (2006). A complete guide to native orchids of Australia: including the island territories. Frenchs Forest. .
Underground orchid - Rhizanthella gardneri at ARKive.org (includes photographs)
Diurideae genera
Endemic orchids of Australia
Myco-heterotrophic orchids
|
276836
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B3%D0%B8%20%28%D0%A5%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Саги (Херсонський район)
|
Саги (Херсонський район)
Саги — село в Україні, в Олешківській міській громаді Херсонського району Херсонської області. Населення становить 804 осіб.
Історія
Російське вторгнення в Україну (з 2022)
24 лютого 2022 року Саги опинилися під російською оккупацією.
2 січня 2023 року Збройні сили України уразили ракетним ударом з HIMARS заміський комплекс "Grand prix", де російські військові облаштували базу.
Внаслідок підриву Каховської ГЕС росіянами село було затоплене.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 694 особи, з яких 342 чоловіки та 352 жінки.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 804 особи.
Мовний склад
Рідна мова населення за даними перепису 2001 року:
Видатні уродженці
Бойко Іван Іванович (1916—1953) — Герой Радянського Союзу.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Херсонська область)
Примітки
Посилання
Погода в селі Саги
Джерела
Сайт Олешківської міської громади
Села Херсонської області
|
2997257
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%84%D0%B0%D0%BD%20%D0%A1%D1%83%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B0
|
Стефан Сумара
|
Стефан Сумара
Стефан Тадеуш Сумара (13 грудня 1914, Лопатин, Австро-Угорщина — 28 серпня 1951, Мокре, Польща) — польський футболіст, виступав на позиції лівого півзахисника.
Життєпис
Народився в смт. Лопатин (зараз — територія Львівської області), футболом розпочав займатися в 1930 році в львівській «Погоні», 1936 року був переведений до першої команди львів'ян, за яку встиг зіграти 57 матчів. Під час Другої світової війни не виступав. У 1945 році виступав у «Краковії», по ходу сезону перейшов у «Полонію» (Битом). Завершив кар'єру футболіста в 1947 році.
У футболці національної збірної Польщі зіграв одного разу, 25 вересня 1938 року в програному (1:2) поєдинку проти Литви.
Примітки
Література
Andrzej Gowarzewski: MISTRZOSTWA POLSKI. LUDZIE (1918-1939). 100 lat prawdziwej historii (1), Wydawnictwo GiA, Katowice 2017
Посилання
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Уродженці Лопатина
Померли в Підкарпатському воєводстві
Польські футболісти
Гравці збірної Польщі з футболу
Футболісти «Погоні» (Львів)
Футболісти «Краковії»
Футболісти «Полонії» (Битом)
|
15431833
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Lary%2C%20Ari%C3%A8ge
|
Saint-Lary, Ariège
|
Saint-Lary, Ariège
Saint-Lary is a commune in the Ariège department in southwestern France.
It is located on the former Route nationale 618, the "Route of the Pyrenees".
Population
Inhabitants of Saint-Lary are called Saint-Hilariens.
See also
Communes of the Ariège department
References
Communes of Ariège (department)
Ariège communes articles needing translation from French Wikipedia
|
23455133
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Journaling%20file%20system
|
Journaling file system
|
Journaling file system
A journaling file system is a file system that keeps track of changes not yet committed to the file system's main part by recording the goal of such changes in a data structure known as a "journal", which is usually a circular log. In the event of a system crash or power failure, such file systems can be brought back online more quickly with a lower likelihood of becoming corrupted.
Depending on the actual implementation, a journaling file system may only keep track of stored metadata, resulting in improved performance at the expense of increased possibility for data corruption. Alternatively, a journaling file system may track both stored data and related metadata, while some implementations allow selectable behavior in this regard.
History
In 1990 IBM introduced JFS in AIX 3.1 as one of the first UNIX commercial filesystems that implemented journaling. The next year the idea was popularized in a widely cited paper on log-structured file systems.
This was subsequently implemented in Microsoft's Windows NT's NTFS filesystem in 1993, in Apple's HFS Plus filesystem in 1998, and in Linux's ext3 filesystem in 2001.
Rationale
Updating file systems to reflect changes to files and directories usually requires many separate write operations. This makes it possible for an interruption (like a power failure or system crash) between writes to leave data structures in an invalid intermediate state.
For example, deleting a file on a Unix file system involves three steps:
Removing its directory entry.
Releasing the inode to the pool of free inodes.
Returning all disk blocks to the pool of free disk blocks.
If a crash occurs after step 1 and before step 2, there will be an orphaned inode and hence a storage leak; if a crash occurs between steps 2 and 3, then the blocks previously used by the file cannot be used for new files, effectively decreasing the storage capacity of the file system. Re-arranging the steps does not help, either. If step 3 preceded step 1, a crash between them could allow the file's blocks to be reused for a new file, meaning the partially deleted file would contain part of the contents of another file, and modifications to either file would show up in both. On the other hand, if step 2 preceded step 1, a crash between them would cause the file to be inaccessible, despite appearing to exist.
Detecting and recovering from such inconsistencies normally requires a complete walk of its data structures, for example by a tool such as fsck (the file system checker). This must typically be done before the file system is next mounted for read-write access. If the file system is large and if there is relatively little I/O bandwidth, this can take a long time and result in longer downtimes if it blocks the rest of the system from coming back online.
To prevent this, a journaled file system allocates a special area—the journal—in which it records the changes it will make ahead of time. After a crash, recovery simply involves reading the journal from the file system and replaying changes from this journal until the file system is consistent again. The changes are thus said to be atomic (not divisible) in that they either succeed (succeeded originally or are replayed completely during recovery), or are not replayed at all (are skipped because they had not yet been completely written to the journal before the crash occurred).
Techniques
Some file systems allow the journal to grow, shrink and be re-allocated just as a regular file, while others put the journal in a contiguous area or a hidden file that is guaranteed not to move or change size while the file system is mounted. Some file systems may also allow external journals on a separate device, such as a solid-state drive or battery-backed non-volatile RAM. Changes to the journal may themselves be journaled for additional redundancy, or the journal may be distributed across multiple physical volumes to protect against device failure.
The internal format of the journal must guard against crashes while the journal itself is being written to. Many journal implementations (such as the JBD2 layer in ext4) bracket every change logged with a checksum, on the understanding that a crash would leave a partially written change with a missing (or mismatched) checksum that can simply be ignored when replaying the journal at next remount.
Physical journals
A physical journal logs an advance copy of every block that will later be written to the main file system. If there is a crash when the main file system is being written to, the write can simply be replayed to completion when the file system is next mounted. If there is a crash when the write is being logged to the journal, the partial write will have a missing or mismatched checksum and can be ignored at next mount.
Physical journals impose a significant performance penalty because every changed block must be committed twice to storage, but may be acceptable when absolute fault protection is required.
Logical journals
A logical journal stores only changes to file metadata in the journal, and trades fault tolerance for substantially better write performance. A file system with a logical journal still recovers quickly after a crash, but may allow unjournaled file data and journaled metadata to fall out of sync with each other, causing data corruption.
For example, appending to a file may involve three separate writes to:
The file's inode, to note in the file's metadata that its size has increased.
The free space map, to mark out an allocation of space for the to-be-appended data.
The newly allocated space, to actually write the appended data.
In a metadata-only journal, step 3 would not be logged. If step 3 was not done, but steps 1 and 2 are replayed during recovery, the file will be appended with garbage.
Write hazards
The write cache in most operating systems sorts its writes (using the elevator algorithm or some similar scheme) to maximize throughput. To avoid an out-of-order write hazard with a metadata-only journal, writes for file data must be sorted so that they are committed to storage before their associated metadata. This can be tricky to implement because it requires coordination within the operating system kernel between the file system driver and write cache. An out-of-order write hazard can also occur if a device cannot write blocks immediately to its underlying storage, that is, it cannot flush its write-cache to disk due to deferred write being enabled.
To complicate matters, many mass storage devices have their own write caches, in which they may aggressively reorder writes for better performance. (This is particularly common on magnetic hard drives, which have large seek latencies that can be minimized with elevator sorting.) Some journaling file systems conservatively assume such write-reordering always takes place, and sacrifice performance for correctness by forcing the device to flush its cache at certain points in the journal (called barriers in ext3 and ext4).
Alternatives
Soft updates
Some UFS implementations avoid journaling and instead implement soft updates: they order their writes in such a way that the on-disk file system is never inconsistent, or that the only inconsistency that can be created in the event of a crash is a storage leak. To recover from these leaks, the free space map is reconciled against a full walk of the file system at next mount. This garbage collection is usually done in the background.
Log-structured file systems
In log-structured file systems, the write-twice penalty does not apply because the journal itself is the file system: it occupies the entire storage device and is structured so that it can be traversed as would a normal file system.
Copy-on-write file systems
Full copy-on-write file systems (such as ZFS and Btrfs) avoid in-place changes to file data by writing out the data in newly allocated blocks, followed by updated metadata that would point to the new data and disown the old, followed by metadata pointing to that, and so on up to the superblock, or the root of the file system hierarchy. This has the same correctness-preserving properties as a journal, without the write-twice overhead.
See also
ACID
Comparison of file systems
Database
Intent log
Journaled File System (JFS) a file system made by IBM
Transaction processing
Versioning file system
References
Computer file systems
|
1587841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%C2%AB%D0%A3%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D1%8C%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%201853%E2%80%941856%C2%BB
|
Медаль «У пам'ять війни 1853—1856»
|
Медаль «У пам'ять війни 1853—1856»
Медаль «У пам'ять війни 1853–1856» — державна нагорода в Російській імперії. Медаль було засновано в ознаменування завершення Кримської війни.
Дещо про медаль
Медаллю «У пам'ять війни 1853–1856» нагороджувались як особи, які брали участь у бойових діях Кримської війни, так і особи, які знаходились під час війни в тилу. Медаль карбувалася у двох варіантах — зі світлої й темної бронзи. Крім того, передбачалося декілька варіантів носіння медалі на різних стрічках.
Медалі діаметром 28 мм карбували зі світлої або темної бронзи. На чільному боці зображені вензелі імператорів Миколи I та Олександра II, увінчані великими імператорськими коронами та сяючим Всевидячим Оком. Знизу, вздовж краю медалі, вказані роки Кримської війни: «». На зворотньому боці надпис-цитата з Псалтиря:
НА ТЯ
ГОСПОДИ
УПОВАХОМЪ, ДА
НЕ ПОСТЫДИМСЯ
ВО ВѢКИ.
Всього викарбувано близько 1 700 000 медалей світлої та темної бронзи, включаючи 430 000 з Єкатеринбурзького монетного двору. Більшість тиражу було виготовлено на Санкт-Петербурзькому монетному дворі. Замовлення було досить великим, тому медалі виготовлялися й в приватних майстернях.
Про нагородження
Медалями світлої бронзи нагороджували, головним чином, військових або безпосередніх учасників бойових дій.
Медалями на Георгіївській стрічці нагороджували:
всі чини окремого Кавказького корпусу, які брали участь у бойових діях;
всі чини морського відомства, які брали участь у війні;
всі учасники захисту Петропавловська-Камчатського;
медики та чиновники, які знаходилися в цих військах;
священики, які перебували в часи війни на полі битви.
Медалями на Андріївській стрічці нагороджували:
всі чини армії й флоту, а також ополченці, козаки з Малоросії, міліція, які брали участь у бойових діях, та не могли бути нагородженими медаллю на Георгіївській стрічці;
медики й чиновники, що перебували в цих військах, у тому числі чиновники, наглядачі й листоноші, що працювали в польовій пошті;
священики, що перебували в військах, приведених в стан бойової готовністі, або несли службу в місцевостях, що знаходилися на воєнному стані;
всі жінки, що працювали в військових шпиталях;
всі нагороджені медаллю «За захист Севастополя», включаючи жінок;
особи всіх станів, яких було поранено під час бойових дій;
нагороджені медаллю «За храбрость» або «Знаком отличия Военного ордена».
Медалями на Володимирській стрічці нагороджували:
військові чини всіх відомств, також ополченці, які не могли бути нагородженими медаллю на Георгіївській або Андріївській стрічці;
чини 4-го козачого кінного полку з Малоросії, який не брав участі в бойових діях.
Медалями темної бронзи нагороджувалися тільки цивільні особи, в тому числі почесні громадяни, що надавали якісь послуги в часи війни, включаючи благодійність, допомогу пораненим і т. ін., поштові чиновники й станційні наглядачі, які знаходилися в губерніях, що були переведені на воєнний стан.
Медалями на Володимирській стрічці нагороджувалися:
цивільні чини всіх відомств, яких не могло бути нагороджено медаллю на Георгіївській або Андріївській стрічці;
батьки дворянських родин та найстаріші в дворянських родинах.
Медалями на Аннинській стрічці нагороджувалися купці, що надавали якісь послуги в часи війни, за благодійність на витрати пов'язані з війною або на допомогу пораненим та родинам загиблих.
Як носили медалі
Медаль могла кріпитися до орденської колодки або стрічки. Носили медаль на грудях або в петлиці. Медаль світлої бронзи належало носити на одній з трьох стрічок: Георгіївській, Андріївській або Володимирській. Медаль темної бронзи носили на одній з двох стрічок: Володимирській або Аннінській. Різні стрічки були записані в законах різним нагородженим. Після смерті нагороджених медаль залишалася нащадкам.
Відомі також різні фрачні варіанти медалі.
Відомі нагороджені
Люценко Олександр Юхимович — український археолог, музеєзнавець.
Зображення медалей
Примітки
Література
Полное собраніе законовъ Россійской Имперіи, собрание II. — СПб., 1856, 1857 та 1859 роки.
Деммени М. Сборникъ указовъ по монетному и медальному делу въ Россіи 1649–1881. В 3-х томах. — СПб., 1887, т. 3
Потрашков С. В. Награды СССР, России и Украины. — Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга». 2011, с. 91-93. — 416 с. — ISBN 5-978-5-9910-1393-2
Кузнецов Александр Александрович, Чепурнов Николай Иванович. Наградная медаль. В 2-х томах. — М.: Патриот, 1992, т. 1 (1701–1917), с. 149–157. — ISBN 5-7030-0452-7
Чепурнов Н. И. Наградные медали Государства Российского. — М.: Русский мир, 2000, с. 401. — 768с. — ISBN 5-89577-024-X
Изотова М. А., Царёва Т. Б. Ордена и медали России и СССР. — Ростов-на-Дону: ООО ИД «Валдис», 2010, с. 249–251. — 736 с. — ISBN 978-5-9567-0960-3
Посилання
Нагороди Російської імперії
Нагороди, засновані 1856
Кримська війна
|
1625266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%D1%85%20VII%20%D0%A0%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%81%20%D1%86%D1%83%20%D0%9A%D1%8C%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D1%86
|
Генріх VII Ройсс цу Кьостріц
|
Генріх VII Ройсс цу Кьостріц
Генріх VII, принц Рейсс цу Кестріц (Кліппгаузен — , Требшен, Німецька імперія) — німецький дипломат із княжого роду молодшої лінії Рейсс.
Життя
Генріх VII Рейсс народився 14 липня 1825 у родині принца Генріха LXIII Рейсс-цу-Кестріц. Був п'ятою дитиною та третім сином.
З 1845 по 1848 вивчав правознавство у Рупрехт-Карлському університеті у Гайдельберзі та в університеті Гумбольдта в Берліні. Після цього вступив у 8-й Уланський полк.
У 1853 вступив на дипломатичну службу.
З 1854 по 1863 працював радником прусської дипломатичної місії у Парижі, після цього — посланник Королівства Пруссія у Касселі; пізніше переведений у Мюнхен.
26 квітня 1871 призначений кайзером Вільгельмом I першим послом створеної Німецької імперії у Санкт-Петербурзі.
З 1873 по 1876 служив генерал-ад'ютантом при Вільгельмі I, поки 1876 року не одружувався на принцесі Марії Саксен-Веймар-Ейзенахській. Того ж року став членом Верхньої палати Пруссії.
У 1877 призначений першим імперським послом у Константинополь, де відкрив прекрасну будівлю посольства Німецької імперії (тепер — німецьке головне консульство у Стамбулі), яке він облаштував на власний розсуд. Вже через рік відправлений німецьким послом до Відня. Це було його останньою закордонною справою. Після цього принц Генріх VII Ройсс вирушив жити у замок Требшен (тепер — Тшебехов), де і помер у 1906.
Родина
Генріх VII одружився 6 лютого 1876 із принцесою Марією Саксен-Веймар-Ейзенахською (1849 — 1922), дочкою великого герцога Карла Олександра Саксен-Веймар-Ейзенахського.
Діти:
Генріх XXXII. (1878 —1935)
Генріх XXXIII. (1879 —1942) — був одружений із Вікторією Маргаритою Пруською, згодом — з Аллен Тью, мав сина і доньку від першого шлюбу;
Йоганна (1882 —1883) — померла в дитячому віці;
Софія-Рената (1884 —1968) — у шлюбі з принцом Генріхом XXXIV Рейссом цу Кестріц (1887 — 1956)
Генріх XXXV. (1887 —1936)
Нагороди
Німецька імперія
Почесний хрест (Ройсс) 1-го класу
Орден Білого Сокола, великий хрест (Велике герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське; 1875)
Орден дому Саксен-Ернестіне, великий хрест (1876)
Орден Громадянських заслуг Баварської корони, великий хрест
Орден дому Ліппе 1-го класу
Орден Вендської корони, великий хрест з короною в руді (Мекленбург)
Орден Рутової корони (Королівство Саксонія)
Велике герцогство Гессен
Орден Вільгельма (Гессен), великий хрест (11 жовтня 1864)
Орден Людвіга (Гессен), великий хрест
Королівство Вюртемберг
Орден Вюртемберзької корони, великий хрест (1893)
Орден Фрідріха (Вюртемберг), великий хрест
Королівство Пруссія
Орден Чорного орла з ланцюгом і діамантами
Орден Червоного орла, великий хрест
Королівський орден дому Гогенцоллернів, великий командорський хрест із зіркою і мечами на кільці
Орден Святого Йоанна (Бранденбург), лицар справедливості
Інші країни
Королівський угорський орден Святого Стефана, великий хрест з діамантами (Австро-Угорщина)
хрест (1880)
діаманти (1894)
Орден Почесного легіону, командорський хрест (Друга французька імперія)
Константинівський орден Святого Георгія, командорський хрест (Королівство Обох Сицилій)
Орден Нідерландського лева, великий хрест
Орден Серпневого портрета з діамантами (Каджарський Іран)
Орден «Османіє» 1-го ступеня
Російська імперія
Орден Андрія Первозванного з діамантами
Орден Святого Володимира 2-го ступеня
Примітки
Німецькі дипломати
Посли Німеччини в Австрії
Посли Німеччини в Росії
Дім Ройсс
|
3086677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D1%8E%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%92%D0%B5%D0%B9%D0%BB%20%D0%95%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%81
|
Жюстіна Вейл Еванс
|
Жюстіна Вейл Еванс
Жюстіна (іноді Джастін) Вейл Еванс — британська акторка, коуч, авторка і гіпнотерапевт.
Життєпис
Фільмографія
1990 — Yellowthread Street
1990 — Shadow of China
1991 — Суперсила
1991 — The Adventures of Superboy
1993 — Подорож до центру Землі (Journey to the Center of the Earth)
1994 — 3 (Цілком таємно) (3, The X-Files)
1995 — Маркер (Marker)
1996 — Оголені душі (Naked Souls)
1996 — Сайнфелд (Seinfeld)
1996 — Карнозавр-3: Первісні види (Carnosaur 3: Primal Species)
1996 — Джеррі Магуайер (Jerry Maguire)
1997 — Тихоокеанська блакить
1997 — Горець (Highlander: The Series)
1997 — Несподівано Сьюзен (Suddenly Susan)
1997 — Цілуючи дівчат (Kiss the Girls)
1998 — Конан (Conan)
1998—2001 — Сім днів (Seven Days)
2009 — Загальна лікарня (General Hospital)
2010 — Мертва справа (Cold Case)
Посилання
Justina Vail
Британські телеакторки
Британські кіноакторки
Коучі
|
2166246
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F
|
Сардинська Вікіпедія
|
Сардинська Вікіпедія — розділ Вікіпедії сардинською мовою. Створена у 2004 році. Сардинська Вікіпедія станом на року містить . Загальна кількість сторінок в сардинській Вікіпедії — . Глибина (рівень розвитку мовного розділу) сардинської Вікіпедії .
Історія
Січень 2006 — створена 100-та стаття.
Січень 2009 — створена 1 000-на стаття.
Жовтень 2015 — створена 5 000-на стаття.
Див. також
Повний список Вікіпедій
Примітки
Посилання
Статистика сардинської Вікіпедії на stats.wikimedia.org.
|
2711298
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Erec%20and%20Enide
|
Erec and Enide
|
Erec and Enide is the first of Chrétien de Troyes' five romance poems, completed around 1170. It is one of three completed works by the author. Erec and Enide tells the story of the marriage of the titular characters, as well as the journey they go on to restore Erec's reputation as a knight after he remains inactive for too long. Consisting of about 7000 lines of Old French, the poem is one of the earliest known Arthurian romances in any language, predated only by the Welsh prose narrative Culhwch and Olwen.
Synopsis
Approximately the first quarter of Erec and Enide recounts the tale of Erec, son of Lac, and his marriage to Enide, an impoverished daughter of a vavasor from Lalut. An unarmored Erec is keeping Guinevere and her maiden company while other knights participate in a stag hunt near Cardigan when a strange knight, a maiden, and his dwarf approach the queen and treat her servant roughly. At the queen's orders, Erec follows the knight, Yder, to a far off town where he meets and falls in love with Enide. He borrows a set of armor from the vavasor and goes with Enide to claim a sparrow-hawk that belongs to the most beautiful maiden in the town. Erec challenges and defeats Yder for the sparrow-hawk and they return to Enide's father, who gives permission for the two to marry. Erec refuses to accept gifts of new clothes for Enide and takes her to Arthur's court in her ragged chemise. In spite of her appearance, the courtiers recognize Enide's inherent nobility and Queen Guinevere dresses her in one of her own richly embroidered gowns. Erec and Enide are married, and Erec wins a tournament before getting permission to leave with his wife.
The central half of the poem begins some time later when rumors spread that Erec has come to neglect his knightly duties due to his overwhelming love for Enide and his desire to be with her. He overhears Enide crying over this and orders her to prepare for a journey to parts unknown. He commands her to be silent unless he speaks to her first, but she disobeys him to warn him when they are pursued by two different groups of knights. Both times, Erec scolds Enide before defeating the knights. When they stay overnight in a village, a count visits and threatens to kill Erec if Enide doesn't sleep with him. She warns Erec the next morning and they escape, but the count and a hundred knights give chase, and Enide breaks her silence again to warn Erec. Erec defeats a seneschal and a count before he and Enide flee into the forest, where he defeats and befriends Guivret the Short, an Irish lord with family connections to Pembroke and Scotland. Erec and Enide continue travelling until they find King Arthur's men, but Erec refuses their hospitality and continues travelling. He rescues Cadof of Cabruel from two giants, but the fighting reopens his injuries and Erec falls down as though dead. Enide is found by Count Oringle of Limors, who takes Erec's body with him and tries to marry Enide. Enide's anguish is enough to wake up Erec, who kills the count and forgives Enide for having broken her silence throughout their journey. Guivret hears of Erec's supposed death and sends a thousand men to seize the castle to avenge his friend, but he doesn't realize he is fighting Erec until Enide steps in and stops him, telling him of Erec's identity.
The last quarter of the poem adds another episode, referred to as the "Joy of the Court," in which Erec frees King Evrain's nephew Maboagrain from an oath to his lover that had prevented him from leaving the forest until defeated in combat. This causes a great deal of celebration, and Enide learns that the maiden is her cousin. Erec and Enide then travel to Nantes, where they are crowned King and Queen in a lavishly described ceremony.
Motifs/themes
Erec and Enide displays the themes of love and chivalry that Chrétien de Troyes continues in his later work. Tests play an important part in character development and marital fidelity. Erec's testing of Enide is not condemned in the fictive context of the story, especially when his behaviour is contrasted with some of the more despicable characters, such as Oringle of Limors. Nevertheless, Enide's faithful disobedience of his command to silence saves his life.
Another theme of the work is Christianity, as evidenced by the plot's orientation around the Christian Calendar: the story begins on Easter day, Erec marries Enide at Pentecost, and his coronation occurs at Christmas.
In the 12th century, conventional love stories tended to have an unmarried heroine, or else one married to a man other than the hero. This was a sort of unapproachable, chaste courtly love. However, in Erec and Enide, Chrétien addressed the less conventionally romantic (for the time period) concept of love within marriage. Erec and Enide marry before even a quarter of the story is over, and their marriage and its consequences are actually the catalysts for the adventures that comprise the rest of the poem.
Gender also plays an important role. Enide is notable for being very beautiful, as Erec asks to bring her along so that she can retrieve the sparrow-hawk towards the start of the story. Enide is also outspoken despite Erec's instruction for her to stay silent, however, and there is debate between scholars about whether Erec and Enide is meant to be a positive portrayal of women or whether Enide's free speech should be seen as good or bad. Erec criticizes and threatens Enide for warning him of danger, but it is Enide's refusal to stay silent that not only awakens Erec, but that ends the fighting between Erec and Guivret when Erec is weakened. Erec's masculinity is also the reason that he and Enide go on a journey in the first place: his inactivity causes many to speculate that Enide has somehow weakened him, making him an object of ridicule.
Importance
Chrétien de Troyes played a primary role in the formation of Arthurian romance and is influential up until the latest romances. Erec et Enide features many of the common elements of Arthurian romance, such as Arthurian characters, the knightly quest, and women or love as a catalyst to action. While it is not the first story to use conventions of the Arthurian characters and setting, Chrétien de Troyes is credited with the invention of the Arthurian romance genre by establishing expectation with his contemporary audience based on its prior knowledge of the subjects.
Enide is notable in Chrétien's work for being the only woman to be named in the title.
Popular in its own day, the poem was translated into several other languages, notably German in Hartmann von Aue's Erec and Welsh in Geraint and Enid, one of the Three Welsh Romances included in the Mabinogion. Many authors explicitly acknowledge their debt to Chrétien, while others, such as the author of , betray their influence by suspiciously emphatic assurance that they are not plagiarizing. However, these tales are not always precisely true to Chrétien's original poem, such as in Geraint and Enid, in which Geraint (unlike Erec) suspects Enid of infidelity.
Manuscripts and editions
Erec and Enide has come down to the present day in seven manuscripts and various fragments. The poem comprises 6,878 octosyllables in rhymed couplets. A prose version was made in the 15th century. The first modern edition dates from 1856 by Immanuel Bekker, followed by an edition in 1890 by Wendelin Foerster.
Literary forebears
Wittig has compared aspects of the story to that of Dido, Queen of Carthage and Aeneas in Virgil's Aeneid. Enide does not lose her lover or commit suicide but many connections can be shown between Erec's gradual maturing process throughout the story and Aeneas's similar progress.
References
Sources
Adler, Alfred (1945). "Sovereignty as the Principle of Unity in Chrétien's "Erec'". PMLA Volume 60 (4), pp. 917–936.
Busby, Keith (1987). "The Characters and the Setting". In Norris J. Lacy, Douglas Kelly, Keith Busby, The Legacy of Chrétien De Troyes vol. I, pp. 57–89. Amsterdam: Faux Titre.
Chrétien de Troyes; Cline, Ruth Harwood (translator) (2000) "Introduction." Introduction. Erec and Enide. Athens: University of Georgia, 2000. Print.
Chrétien de Troyes; Owen, D. D. R. (translator) (1988). Arthurian Romances. New York: Everyman's Library. .
Lacy, Norris J. (1991). "Chrétien de Troyes". In Norris J. Lacy, The New Arthurian Encyclopedia, pp. 88–91. New York: Garland. .
Lacy, Norris (1987). "Preface". In Norris J. Lacy, Douglas Kelly, Keith Busby, The Legacy of Chrétien De Troyes vol. I, pp. 1–3. Amsterdam: Faux Titre.
Lacy, Norris (1987). "The Typology of Arthurian Romance". In Norris J. Lacy, Douglas Kelly, Keith Busby, The Legacy of Chrétien De Troyes vol. I, pp. 33–56. Amsterdam: Faux Titre.
Mandel, Jerome (1977). "The Ethical Context of Erec's Character". The French Review Volume 50 (3), pp. 421–428.
Ramey, Lynn Tarte (1993). "Representations of Women in Chrétien's Erec et Enide: Courtly Literature or Misogyny?". Romantic Review vol. 84 (4), pp. 377–386.
Wittig, Joseph (1970). "The Aeneas-Dido Allusion in Chrétien's Erec et Enide." Comparative Literature Volume 22 (3), pp. 237–253.
Further reading
Illingworth, R. N. "STRUCTURAL INTERLACE IN "LI PREMIERS VERS" OF CHRETIEN'S "EREC ET ENIDE"." Neuphilologische Mitteilungen 89, no. 3 (1988): 391-405. Accessed June 16, 2020. www.jstor.org/stable/43343878.
"King Arthur’s Justice after the Killing of the White Stag and Iders’s Arrival in Cardigan." In German Romance V: Erec, edited by Edwards Cyril, by Von Aue Hartmann, 58–67. Woodbridge, Suffolk, UK; Rochester, NY, USA: Boydell & Brewer, 2014. Accessed June 16, 2020. doi:10.7722/j.ctt6wpbw5.9.
External links
Erec and Enide, English translation in a freely distributable PDF document
(English translation)
1170s books
12th-century poems
Arthurian literature in French
Courtly love
Love stories
French poems
Medieval French romances
Works by Chrétien de Troyes
|
534530
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ferrari%20458%20Italia
|
Ferrari 458 Italia
|
Ferrari 458 Italia (Type F142) — спорткар з середнім розташуванням двигуна італійського виробника Ferrari. 458 Italia є наступником Ferrari F430 і була публічно представлена на Франкфуртському автосалоні у вересні 2009 року.
В її розробці брав участь семиразовий чемпіон Формули 1 Міхаель Шумахер.
Технічні характеристики
«458 Italia» побудований за традиційною середньомоторною схемою, що дає оптимальний розподіл маси автомобіля по осях. Машина створена за участю ательє Pininfarina і оснащується двигуном з безпосереднім впорскуванням палива. Двигун — восьмициліндровий, об'ємом 4499 см³ і потужністю 570 к.с. Коробка передач 7-ст. роботизована виробництва Getrag. Розгін від 0 до 100 км/год відбувається за 3,4 с; максимальна швидкість — 325 км/год. Середня витрата палива становить 13,7 л на 100 км, що значно менше, ніж у попередньої моделі, Ferrari F430.
Машина оснащується семиступінчастою роботизованою коробкою передач і полегшеним алюмінієвим шасі. Споряджена маса — 1380 кг.
Ferrari 458 Spider
У серпні 2011 року Ferrari представила відкриту версію Ferrari 458 Spider. Вона відрізняється від моделі 458 Italia в основному розсувним дахом з алюмінію, який відкривається або закривається за 14 секунд. Ferrari 458 Spider на 50 кг важча за версію купе. Трансмісія 458 Spider є ідентичною 458 Italia.
Ferrari 458 Speciale
10 вересня 2013 року на Франкфуртському автосалоні дебютувала Ferrari 458 Speciale, з двигуном 4.5 л V8 потужністю 605 к.с., який передає на коробку передач крутний момент величиною до 540 Нм. Це дозволяє набирати першу сотню з місця за три секунди рівно, а планку 200 км розмінювати через 9,1 с. Фірмовий же трек Fiorano версія 458 Speciale проходить за 1:23.5, що на півтори секунди швидше, ніж показник купе 458 Italia.
В 2014 році на Франкфуртському автосалоні дебютувала версія кабріолет Ferrari 458 Speciale A.
У 2016 році на основі купе був виготовлений замовний екземпляр із заводської програми One-Off - Ferrari 458 MM Speciale. Автомобіль представляє собою екстремальну версію моделі Ferrari 458 Speciale. Всі доробки спрямовані на поліпшення аеродинаміки. Машину вивів на трекові випробування в Фьорано тест-пілот Даріо Бенуцці.
Спеціальні версії
Ferrari SP12 EC
У 2012 році гітарист Ерік Клептон замовив у Ferrari спеціальний автомобіль Ferrari SP12 EC розроблений на основі 458 Italia. Машина була розроблена Centro Stile Ferrari і Pininfarina, стилістично подібна на 512 BB з вісімдесятих років, трьома екземплярами якої володів Клептон.
Сервісні кампанії
На початку вересня 2010 року компанія Ferrari оголосила про відкликання всіх без винятку випущених екземплярів моделі 458 Italia через небезпеку займання. Причиною масштабної сервісної кампанії став клей, що кріпить елементи теплоізоляції до панелей моторного відсіку автомобіля. При високій температурі склад плавиться і спалахує, що і стає причиною займання Ferrari 458 Italia. Уже відбулося кілька загорянь машин у Великій Британії, США, Франції та Швейцарії. Під час сервісної кампанії клей для панелей теплозахисту замінюють заклепками.
Відгуки в пресі
Про автомобіль преса відгукнулася дуже схвально — так, Джеремі Кларксон сказав про його дебют:
Ferrari 458 Italia на екранах
Ferrari 458 Italia брала участь у фільмі Трансформери: Темний бік Місяця. Автобот на ім'я Міраж (Діно).
Перегони
Ferrari 458 Challenge
Спеціально для монокубку «Ferrari Challenge» на щорічній нараді дилерів Ferrari 14 липня 2010 року представлено нову модель Ferrari 458 Challenge. Ferrari говорить, що їх новітній Ferrari Challenge на треку Fiorano показав час 1:16.5, що на дві секунди швидше, ніж попередник F430 Challenge і лише на 0,2 секунди повільніше, ніж Ferrari FXX. В порівнянні зі звичайною моделлю вагу автомобіля було зменшено за допомогою тонких кузовних панелей, панелей з вуглецевого волокна та вікон і лобового скла з полікарбонату.
У європейській серії «Ferrari Challenge», Ferrari Challenge Europa, бере участь українська команда, Ferrari Team Ukraine, яка займає високі результати.
458 Italia GT2
Ferrari представила свій новий гоночний 458 GT2 в 2011 році. Ferrari 458 GT2 комплектується 4.5L двигуном потужністю 470 к.с. (346 кВт), що менше, ніж в дорожної версії і 458 Challenge. На відміну від дорожного автомобіля, який має високі оберти двигуна, версія GT2 розвиваю обороти тільки до 6250 оборотів в хвилину, але зберігає близькі до базової моделі крутний момент. . Ferrari 458 GT2 бере участь в американській серії Ле-Ман, FIA World Endurance Championship і європейської серії Ле-Ман.
458 Italia GT3
Ferrari представила також версія Ferrari 458 Italia GT3 в 2011 році. Автомобіль трохи легший і потужніший, ніж версія GT2, потужність двигуна становить 550 к.с., а червона зона становить 9000 оборотів в хвилину. Аеродинаміка автомобіля також дещо відрізняються через різні авіаційні правила. 458 Italia GT3 бере участь у численних гоночних серіях, включаючи FIA GT3 European Championship, FIA GT1 World Championship, Blancpain Endurance Series, International GT Open, а також інших численних національних чемпіонатах GT3.
458 Italia Grand-Am
У 2012 році Ferrari розробила модифіковану версію 458 GT3 для Grand-Am. Автомобіль важить стільки ж, але виробляє менше притискної сили, ніж автомобіль GT3, двигун також потужністю 500 к.с. (373 кВт), з червоною зоною 8000 оборотів в хвилину. Замість послідовної коробкою передач, автомобіль обладнаний традиційною механічною коробкою передач. Каркас також змінений через суворі правила техніки безпеки. Grand-Am версії не вистачає контролю тяги і ABS. Автомобіль дебютував в 2012 під час 24 години Дайтона.
Продажі
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Ferrari 458 Italia
Автомобілі Ferrari
|
5145882
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Good%20Feelin%27
|
Good Feelin'
|
Good Feelin' (стилізовано як …good feelin'…) — студійний альбом американського блюзового музиканта Ті-Боун Вокера, записаний 1968 року у Парижі і випущений 1969 року лейблом Polydor. 1970 року альбом був удостоєний премії «Греммі» (в категорії «Найкращий запис етнічної музики або традиційного фолку»).
Про альбом
Запис альбому відбувся в листопаді 1968 року у Франції на паризькій студії C.B.E. Studios. Альбом починається і завершується неформальною оповіддю, яку промовляє Вокер, акомпануючи собі на фортепіано. Він грає разом з гуртом місцевих музикантів, до складу якого, зокрема, увійшли гітарист Слім Пезен, піаніст Мішель Сардабі і камерунський саксофоніст Ману Дібанго (тенор-саксофон), а також П'єр Олассян і Франсіс Корне (обидва — баритон-саксофон), а також трубач, ім'я якого невідоме. Матеріал альбому включає 11 пісень, більшість з яких написана самим Вокером і декілька у співпраці з продюсером Робіном Хемінгвеєм, та містить кавер-версію блюзового стандарту «Every Day I Have the Blues» Мемфіса Сліма. Альбом вийшов у 1969 році на лейблі Polydor.
2007 року альбом був перевиданий на CD лейблом Sunnyside.
Визнання
1970 року на 13-й церемонії нагородження премії «Греммі» альбом переміг в категорії «Найкращий запис етнічної музики або традиційного фолку (включаючи традиційний блюз)». Ця нагорода стала єдиною премією «Греммі» в кар'єрі музиканта.
Реакція критиків
Оглядач AllMusic arwulf arwulf в своїй рецензії поставив альбому оцінку 4 з 5, відзначивши «записаний у Парижі в листопаді 1968 року, Good Feelin' став альбомом, який відродив інтерес слухачів до життя та музики Аарона „Ті-Боун“ Вокера по всій Європі та навіть у деяких частинах Сполучених Штатів Америки. …З електричним звучанням гітари Ті-Боуна і секцією духових інструментів, які разом посилюють проникливі органні ритми та свіжі басові лінії, уся ця музика насичена та потужна. Кожен трек прекрасний; найбільше виділяється серед усіх фанкова інструментальна композиція під назвою „Poontang“.»
Список композицій
Учасники запису
Ті-Боун Вокер — вокал, гітара
Франсіс Курне, П'єр Олассян — саксофон
Ману Дібанго — саксофон, фортепіано, орган
Мішель Сардабі — фортепіано
невідомий музикант — труба
Слім Пезен — гітара
Бернар Естарді — фортепіано, орган, перкусія
Жанно Карл — бас-гітара
Люсьєн Доба — ударні
Ерл Летт, Жан-Луї Пруст — перкусія
Технічний персонал
Робін Хемінгвей — продюсер, текст платівки
Жан-Луї Пруст, Робін Хемінгвей, Жан Юло — звукоінженери
Гі Д'Едьєр, Робін Хемінгвей — дизайн [обкладинка]
Тьєррі Мендро — фотографія
Примітки
Посилання
Альбом на AllMusic
Альбом на Discogs
Альбоми Ті-Боун Вокера
Альбоми Polydor Records
Премія «Греммі» за найкращий запис етнічної музики або традиційного фолку
|
3774233
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%81%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%29
|
Фред Робертс (футболіст)
|
Фред Робертс (футболіст)
Фредерік Чарльз Робертс або Фред Робертс (1905—1988) — північноірландський футболіст, центральний нападник. Рекордсмен національного чемпіонату за кількістю голів в одному сезоні.
Біографічні відомості
На початку ігрової кар'єри грав за «Селтік» і «Квінс Айленд». За п'ять сезонів у «Гленторані» забив 332 голи у 221 матчі. В сезоні 1930/1931 відзначився 55 м'ячами у чемпіонаті і поліпшив попереднє досягнення Джо Бембріка на 5 пунктів (більше на островах забивав лише Діксі Дін). З врахуванням офіційних кубкових турнірів його доробок того сезону склав 96 голів, що є найкращим показником у Британії. 1933 року залишив «Гленторан» і по одному сезону захищав кольори «Дістіллері» і «Дандели».
21 лютого 1931 виступав за національну збірну проти команди Шотландії. Гра у рамках домашнього чемпіонату Великої Британії завершилася внічию (0:0).
Досягнення
Чемпіон Північної Ірландії (1): 1931
Володар кубка Північної Ірландії (2): 1932, 1933
Володар кубка Белфаста (3): 1925, 1932, 1934
Статистика
Примітки
Посилання
Північноірландські футболісти
Гравці збірної Ірландії з футболу (1882—1950)
Футболісти «Лісберн Дістіллері»
Футболісти «Гленторана»
Померли 1988
Народились 1905
футболісти «Белфаст Селтіка»
|
14740560
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Velafrons
|
Velafrons
|
Velafrons (meaning "sailed forehead") is a genus of lambeosaurine hadrosaurid dinosaur from the Late Cretaceous of Mexico. It is known from a mostly complete skull and partial skeleton of a juvenile individual, with a bony crest on the forehead. Its fossils were found in the late Campanian-age Cerro del Pueblo Formation (about 72 million years old), near Rincon Colorado, Coahuila, Mexico. The type specimen is CPC-59, and the type species is V. coahuilensis.
Description
Velafrons was most similar to young specimens of Corythosaurus and Hypacrosaurus, and was found to be a corythosaurin in the phylogenetic analysis performed by Gates and colleagues in their description of the genus. The skull was large in comparison to skulls from other genera at a similar growth stage, so the crest may have been small in adults or followed a different growth pattern, or it may be that adult Velafrons were also larger than adults of other lambeosaurine genera. Unusually large size is also seen in the Mexican hadrosaurids Kritosaurus sp. and Magnapaulia laticaudus. As a hadrosaurid, Velafrons would have been a herbivore. The animal is known from several disarticulated remains, those being certain cervical vertebrae and a disarticulated skull.
See also
Timeline of hadrosaur research
References
Lambeosaurines
Campanian genus first appearances
Campanian genus extinctions
Late Cretaceous dinosaurs of North America
Cretaceous Mexico
Fossils of Mexico
Fossil taxa described in 2007
Taxa named by Scott D. Sampson
Taxa named by Lindsay Zanno
Ornithischian genera
|
75837527
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ichnia%20urban%20hromada
|
Ichnia urban hromada
|
Ichnia urban hromada is a hromada of Ukraine, located in Pryluky Raion, Chernihiv Oblast. Its administrative center is the city Ichnia.
It has an area of and a population of 22,558, as of 2020.
Composition
The hromada contains 54 settlements: 1 city (Ichnia), 1 town (Druzhba), 50 villages:
And 2 rural-type settlements: Kolomiitseve and Kulikivka.
See also
List of hromadas of Ukraine
References
2020 establishments in Ukraine
States and territories established in 2020
|
2984716
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BB%D1%8E%D0%B2
|
Вилюв
|
Вилюв — село в Польщі, у гміні Пшецлав Мелецького повіту Підкарпатського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Ряшівського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Мелецького повіту
|
1348683
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%8E%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Дюркова
|
Дюркова — село в Словаччині, Старолюбовняському окрузі Пряшівського краю.
Вперше згадується у 1427 році.
В селі є греко-католицька церква св. Валентина з 2 половини 16 ст. в стилі ренесансу.
Географія
Розташоване в північно-східній частині Словаччини на північно-східних схилах Левоцьких гір в долині річки Люботинка.
Населення
В селі проживає 260 осіб.
Національний склад населення (за даними останнього перепису населення — 2001 року):
словаки — 96,06 %
русини — 3,23 %
чехи — 0,72 %
Склад населення за приналежністю до релігії станом на 2001 рік:
греко-католики — 72,76 %,
римо-католики — 24,01 %,
православні — 0,36 %,
не вважають себе віруючими або не належать до жодної вищезгаданої церкви- 2,87 %
Примітки
Джерела
дані про село на сайті www.e-obce.sk
дані про село на сайті Старолюбовнянської бібліотеки
дані про національний та конфесійний склад населення села на сайті Статистичного уряду Словаччини
Населені пункти Словаччини
Засновані в Європі 1427
|
850191
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sue%20Myrick
|
Sue Myrick
|
Sue Myrick
Sue Ellen Myrick (née Wilkins; born August 1, 1941) is an American businesswoman and the former U.S. Representative for , serving from 1995 to 2013. She is a member of the Republican Party. She was the first Republican woman to represent North Carolina in Congress. On February 7, 2012, she announced that she was retiring. She left Congress in January 2013 and was succeeded by Robert Pittenger.
Myrick's son Dan Forest was the 34th Lieutenant Governor of North Carolina.
Early life, education, and business career
Myrick was born in 1941 in Tiffin, Ohio. She graduated from Port Clinton High School in Port Clinton, Ottawa County, Ohio. She attended Heidelberg University in Tiffin, Seneca County, Ohio between 1959 and 1960. Prior to going into public relations and advertising, she was a Sunday School Teacher. She is the former President and CEO of Myrick Advertising and Public Relations and Myrick Enterprises.
Charlotte city politics
Myrick ran for a seat on the Charlotte City Council unsuccessfully in 1981. In 1983, she was elected to an At-Large District of the City Council and served until 1985. In 1987, she was elected as the first female Mayor of Charlotte, North Carolina. In 1989, when Sue Myrick was running for re-election as mayor of Charlotte, NC, she confessed to having had a relationship with her husband in 1973 while he was still married to his former wife. (She went on to win the election.)
1992 U.S. Senate election
In 1992, she ran for the nomination for a U.S. Senate seat, held by incumbent Democratic U.S. Senator Terry Sanford. The Republican primary was won by Lauch Faircloth, who defeated Myrick and former U.S. Representative Walter Johnston 48%–30%–17%.
U.S. House of Representatives
Elections
In 1994, Myrick was elected to the House, succeeding five-term incumbent Alex McMillan.
Myrick was overwhelmingly elected to her sixth consecutive term in the 2004 Congressional elections, earning 70% of the popular vote and defeating Democrat Jack Flynn. Similarly, she defeated Democrat William Glass in 2006 with almost 67% of the vote.
Two Charlotte-area Democrats announced challenges to Myrick in 2008 – Harry Taylor and Ross Overby. Myrick defeated Taylor with almost 63% of the vote.
Retirement
On February 7, 2012, she announced that she was retiring from Congress.
Tenure
Ideology
Myrick was one of the most conservative members of the House. She chaired the Republican Study Committee, a group of House conservatives, in the 108th Congress.
Being a cancer survivor herself, she has been one of the leading advocates to find a cure for breast cancer. While in Congress she introduced a bill to provide treatment for women on Medicaid diagnosed with breast cancer - the bill passed and was signed into law - previously women diagnosed under Medicaid had no treatment options.
Myrick was one of the leading Republican opponents of an abortive 2006 sale of operations at six major American ports along the East Coast to Dubai Ports World, a state-owned company from the United Arab Emirates.
Committee assignments
Committee on Energy and Commerce (Vice Chair)
Subcommittee on Health
Subcommittee on Oversight and Investigations (Vice Chair - Full Committee)
Permanent Select Committee on Intelligence (Chair of the Subcommittee on Terrorism, HUMINT, Analysis, and Counterintelligence)
Caucus memberships
Deputy Whip
Congressional Anti-Terrorism Caucus (Founder)
House Cancer Caucus (Co-Chair)
International Conservation Caucus
Republican Study Committee (First woman chairman, 2003–2005)
Sportsmen's Caucus
Tea Party Caucus
Personal life
Sue is a wife and a mother of two children and three step-children. She and her husband, Ed Myrick, have 12 grandchildren, 11 great grandchildren, and 2 great great grandchildren. Her second son, Dan Forest, was elected Lieutenant Governor of North Carolina in 2012.
See also
Women in the United States House of Representatives
References
External links
Sue Myrick Mayoral Papers, J Murrey Atkins Library, UNC Charlotte
Sue Myrick Congressional Papers, J Murrey Atkins Library, UNC Charlotte.
|-
|-
|-
1941 births
21st-century American legislators
Female members of the United States House of Representatives
Living people
Mayors of Charlotte, North Carolina
Charlotte, North Carolina City Council members
People from Tiffin, Ohio
Republican Party members of the United States House of Representatives from North Carolina
Women mayors of places in North Carolina
Tea Party movement activists
21st-century American women politicians
Women city councillors in North Carolina
Heidelberg University (Ohio) alumni
Members of Congress who became lobbyists
|
1343534
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F%20%28%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D1%8F%29
|
Нове життя (партія)
|
Нове життя (партія)
«Нове життя» — політична партія в Україні; зареєстрована Міністерством юстиції України в березні 2011 року.
Програмна мета діяльності Партії — сприяння зміцненню України як незалежної демократичної, суверенної, правової держави, досягнення громадської та міжнаціональної злагоди, сприяння національному, культурному, духовному відродженню української нації, сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, забезпеченню прав людини, участь у виборах та інших політичних заходах.
Ідеологія
Історія
Рішення про реєстрацію було ухвалене на підставі повідомлення про створення політичної партії «Воля» та затвердження її статуту та програми. Таке рішення було ухвалене Установчим партз'їздом 17 квітня 2010 року. А також на підставі повідомлення від 5 жовтня 2010 року про зміну назви партії з Політична партія «Воля» на Політична партія «Нове життя». Партія «Нове життя» стала 186-ю партійною організацією, зареєстрованою в Україні.
Головою партії та Членом Вищої Ради обрано Федоренка Ігоря Петровича.
У 2014 році партія взяла участь у виборах до Київради. Партія набрала 3,3% голосів та отримала 3 місця в раді.
Цілі та програма
Скасування депутатської недоторканності
Створення та захист середнього класу
Україна як парламентсько-президентська держава
Зниження прохідного бар'єру до 1 %
Побудова громадянського суспільства
Соціалізована економіка та соціальна справедливість
Символіка
Емблема Політичної партії «НОВЕ ЖИТТЯ» являє собою зелений чотирьохлисник. В центрі чотирьохлисника знаходиться напис «ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «НОВЕ ЖИТТЯ». Як зазначається в описі символіки, квітка чотирьохлисника у європейській геральдиці символізує квітку щастя, що приносить удачу, мир та добробут. У слов’ян чотирьохлисник символізує круг, поділений на чотири частини, що є символом сонця.
Прапор Політичної партії «НОВЕ ЖИТТЯ» являє собою прямокутне полотнище жовтого кольору із зображенням емблеми у центрі прапора. Від емблеми Партії випромінюється сім сріблястих променів.
Девіз — Час творити історію, Час розпочати «Нове життя».
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Офіційна сторінка у Facebook
Офіційна сторінка у Twitter
Сучасні політичні партії України
Політичні партії, засновані 2011
Засновані в Україні 2011
|
4181841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%BE%20%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0%29
|
Що бачила собака (книга)
|
Що бачила собака (книга)
«Що бачила собака. Про першопрохідців, геніїв другого плану, пізні таланти і інші історії» (англ. What the Dog Saw: And Other Adventures) — четверта книга канадського журналіста і поп-соціолога Малколма Гладуелла, яка вперше була опублікована 20 жовтня 2009 року в США.
Історія
Малкольм Гладуелл прийшов працювати в журнал The New Yorker в 1997 році, а до цього писав про науку і бізнес для газети The Washington Post. Всі статті, що увійшли до книги, були відібрані і перероблені автором. Кожна з них є захоплюючим міні-дослідженням. Гладуелл намагається показати читачам незвичайний погляд на світ, розглядаючи різні речі — діяльність розвідників, пошук талановитих співробітників, рецептуру кетчупу, методи дресирування собак, інвестування в цінні папери, техногенні катастрофи — під таким кутом, що стає зрозуміло, як мало ми знаємо і як багато цікавого в самих звичайних предметах, явищах і людях. Після виходу книга отримала безліч позитивних відгуків. Рецензії з'явилися в таких авторитетних виданнях як New York Times, The Guardian, Time Magazine, The Los Angeles Times і The Independent. Зокрема, рецензенти відзначали талант оповідача і виграшний формат збірки есе. Наприклад, The Guardian пише, що «одна з переваг книги полягає в тому, що її фрагменти чудово перероблені: вони служать своїй меті більш ефективно в скороченому вигляді». Як недоліки критики називали захоплення автора статистикою і недолік технічних обґрунтувань.
Проте, «Що бачила собака» через три тижні після виходу потрапила на третє місце рейтингу бестселерів New York Times і протрималася там 16 тижнів. У список 25 найбільш продаваних книг інтернет-магазину Amazon вона потрапила вже в листопаді, а Bloomberg включив її в список кращих книг 2009 року.
Всі статті, що увійшли до книги, також можна прочитати на офіційному сайті Малкольма Гладуелл.
Зміст
Частина 1. Теорії, передбачення і діагнози
Частина 2. Одержимі, першопрохідці і інші різновиди геніїв другого плану
Частина 3. Особистість, характер і інтелект
Примітки
Література США
|
2366059
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%83
|
Уруку
|
Уруку – Коарі (трубопровід для ЗНГ), Уруку – Коарі – трубопровід в бразильській Амазонії для транспортування зрідженого нафтового газу родовища Уруку до річкового терміналу Solimões.
Уруку (нафтогазоконденсатне родовище)
Уруку – Коарі – Манаус – трубопровідна система, призначена для транспортування газу родовищ басейну Solimões до столиці штату Амазонас.
|
12773165
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Markiian%20Shashkevych
|
Markiian Shashkevych
|
Markiian Shashkevych
Markiian Semenovych Shashkevych (November 6, 1811 in Pidlyssia, Kingdom of Galicia and Lodomeria – June 7, 1843 in Novosilky, Kingdom of Galicia and Lodomeria) was a priest of the Ukrainian Greek Catholic Church, a poet, a translator, and the leader of the literary revival in Right-bank Ukraine.
Shashkevych's parents were Simon Shaskevych (Szaszkiewicz) and Elizabeth Audykowska, who was the daughter of Rev. Romanus Audykowski, the Greek Catholic parish priest in Pidlyssia. In 1832, Shashkevych and fellow students organized a group aimed at the rise of the Ukrainian dialect free of Church Slavonic and alien 'styles' up to the literary language.
He graduated from the Greek Catholic Theological Seminary at University of Lviv in 1838 and worked as a priest in the rural Lwow powiat. During his studies he met Yakiv Holovatsky and Ivan Vahylevych, with whom he formed the Ruthenian Triad (aka Ruska Triitsia).
The activities of the Shashkevych circle constituted not only a literary phenomenon, but a social and democratic movement. Its greatest achievement was the publication of an almanac entitled Rusalka Dnistrovaia ('The Mermaid of the Dniester'), which was the first collection of Ukrainian literature to appear in Western Ukraine (1837).
After a short life, he was first buried at Nowosilky in 1843, present Zolochiv Raion of the Lviv Oblast, Ukraine, and then in 1891 his mortal remains were transferred to the Lychakiv Cemetery.
See also
Ukrainian literature
References
1811 births
1843 deaths
Writers from Lviv Oblast
Writers from the Kingdom of Galicia and Lodomeria
Ukrainian Austro-Hungarians
Ukrainian male poets
University of Lviv alumni
Ukrainian Eastern Catholics
Burials at Lychakiv Cemetery
19th-century poets
Eastern Catholic poets
Members of the Ukrainian Greek Catholic Church
Ukrainian writers in Polish
Ruthenian Triad
|
2056753
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D1%81%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%82
|
Люсатит
|
Люсатит (за назвою муніципалітету Люсса у Франції, де знайдено вперше мінерал) — один з різновидів опалу. Описаний французьким мінералогом Ф.-Е. Маллардом. Хімічна формула: SiO2*n H2O. Складається з кристобаліту-трідіміту. Густина 1,9—2,5; твердість 5,5—6,5. Колір білий, синій; риска біла; блиск скляний. Буває прозорим, напівпрозорим і непрозорим. Знайдено також у Австрії, Перу, Туреччині, США та Україні.
Див. також
Список мінералів
Примітки
Література
Лазаренко Є. К. Курс мінералогії. К., Вища школа, 1970.
Люсатит //
Посилання
Силікати (мінерали)
|
389580
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%81osice
|
Łosice
|
Łosice (Loshitz, Lositze) is a town in eastern Poland, seat of the Łosice County and Gmina Łosice (commune) in the Masovian Voivodeship.
History
Łosice was first mentioned in 1264, as a medieval settlement from around the 11th–13th centuries; situated near the village of Dzięcioły. However, the location prevented the town's further development and in the late 15th and early 16th century, the community was moved to Łosice's present location.
The first documented history of the town is preserved in the privileges issued by King Alexander Jagiellon in Radom on May 10, 1505; thus releasing Łosice from under the Ruthenian and Lithuanian city laws, and giving it more progressive Magdeburg rights. Private judiciary was revoked enabling the inhabitants to form a municipal government with a mayor and city council. The privileges allowed also for weekly markets and four fairs a year at a more convenient location; and, proposed the establishment of a town hall.
By 1551, there were two Eastern Orthodox churches, and two Roman Catholic churches in Łosice founded and endowed by King Sigismund I the Old. Throughout the 16th century the town enjoyed a period of economic development, with most inhabitants living off trade in leather, furs, and salt; as well as crafts, and a variety of services. According to a 1580 registry, there were 47 carpenters, 32 tailors, 20 bakers, 10 butchers, 7 stove fitters, and 4 blacksmiths in the town, not to mention millers, a locksmith, a goldsmith and a weaver. A nearly complete destruction of Łosice came about during the Swedish Deluge of 1655–1660. Only in the second half of the 18th century, the town began to gradually recover.
In 1795, after the Third Partition of Poland Łosice fell under Austrian rule. It was regained by Poles following the Austro–Polish War of 1809, and included within the short-lived Duchy of Warsaw. As a result of the Treaty of Vienna in 1815, the duchy ceased to exist, and the town came under Russian rule. During the November Uprising a Polish battalion under Colonel Raczyński formed in the town with many local residents. Before and during the January Uprising against the Russian rulership, local doctor Władysław Czarkowski led a unit of several hundred conspirators in an attack against the garrisons. After the Uprising's defeat, the Russians brought reprisals against the Polish population. Łosice had been deprived of its Roman Catholic parish, and in 1867 lost its municipal rights. The process of Russification policies intensified right until the liberation of Poland. After World War I, in 1918, Poland regained independence and control of Łosice. In 1919, town rights were restored.
In 1975–1998, it was administratively located in the Biała Podlaska Voivodeship.
History of the Jewish community
Between the world wars, there were approximately 2,900 Jews in Łosice, about 70% of its inhabitants. They were living a full life there, handling with politics, religion, economic, youth groups and everyday life. In 1920, a pogrom took place against the town's Jewish by the local Polish citizens.
On September 12, 1939, during the joint German-Soviet invasion of Poland which started World War II, the town was taken over by the Germans, but shortly thereafter it was transferred to the Soviet Union. In the wake of the Molotov–Ribbentrop Pact, the town returned under German occupation, and they began to rob and murder Jews. The Judenrat that has been established in the town in early 1940, headed by Gershon Levin, ordered hundreds of Jewish workers to be sent to forced labor in German labor camps. Later, many Jews from the surrounding settlements were brought into the town. In December 1940, the Jews of Łosice were assembled in the ghetto where other Jews were brought. Jews were executed from time to time. Payments were demanded from the Jews. In May 1942, the number of inhabitants of the Łosice ghetto reached 6,800.
On August 22, 1942, SS men and Ukrainian policemen raided the ghetto in the town and marched its Jewish inhabitants to Siedlce, killing about 1,000 people on the way, and the remaining 5,500 Jews were loaded onto freight cars and sent to the Treblinka extermination camp. The 300 Jews who remained in Łosice were sent off to be murdered on November 27, 1942. Just a few Jews survived the Nazi extermination camps and returned to Łosice in 1945, but they were violently expelled by the Polish citizens of the town, who took over the Jewish property.
Points of interest
Neo-Gothic parish church of St. Zygmunt, built between 1906 and 1909.
Former convent of Communion priests, rebuilt as hospital.
Neo-Gothic cemetery chapel of St. Stanisław from 1845.
Baroque roadside statue erected in 1775.
Monument to Children of Zamojszczyzna who died in Łosice during the Nazi German kidnapping raid of 1943, located at the local cemetery.
Parish church in Niemojki of 1783.
The biggest attraction in Łosice is a recreational reservoir, situated near the city center and the train station. In summer, there is a concession there as well as, kayak-and-water-bike rentals. The complex is located near the municipal park, built at the site of the former Jewish cemetery which was destroyed by Nazi Germany during World War II. The cemetery was established in 1690 under the privilege granted by King John III Sobieski. The collection of tombstones put on display, is the largest collection of Jewish sacral art in southern Podlasie region. The oldest stonework dates back to the first half of the 19th century.
Notes and references
Jewish Community in Łosice on Virtual Shtetl
JewishGen Communities Database - Łosice
Cities and towns in Masovian Voivodeship
Łosice County
Podlachian Voivodeship
Siedlce Governorate
Kholm Governorate
Lublin Voivodeship (1919–1939)
Holocaust locations in Poland
Historic Jewish communities in Poland
|
16484967
|
https://en.wikipedia.org/wiki/France%E2%80%93Romania%20relations
|
France–Romania relations
|
France–Romania relations
French-Romanian relations are bilateral foreign relations between France and Romania. Diplomatic relations between the two countries date back to 1880, when mutual legations were opened, although contacts between France and Romania's precursor states stretch into the Middle Ages.
Both countries are full members of the Council of Europe, the European Union and NATO. Since 1993, Romania is a member of the Francophonie.
France has given full support to Romania's membership in the European Union and NATO.
History
The first contacts between the Romanians and the French started in the late 14th century, when the French knights led by John of Nevers participated in the Battle of Nicopolis alongside Voivode Mircea the Elder and his soldiers.
16th - 18th centuries
Between 1579 and 1583, King Henry III supported Petru Cercel in his bid for the Wallachian throne.
During the 17th and 18th centuries, the relations between the French and the Romanians intensified due to the numerous French merchants and intellectuals who traveled to the Romanian Principalities. In 1762, proposed the establishment of a French representation in the Principalities. A French consulate would be opened in 1798 in Bucharest, and a vice consulate in Iași.
19th century
In 1860, the French Emperor Napoleon III sent a French military mission to Romania.
20th century
French foreign policy in the 1920s and 1930s aimed to build military alliances with small nations in Eastern Europe to counter the threat of German attacks. Paris saw Romania as an ideal partner in this venture, especially from 1926 to 1939. The end of this partnership was signaled by a statement made by both France and Great Britain towards the end of 1939 that the Kingdom of Romania would remain independent from both the Nazis and the Soviets. A few months later, the Axis powers would cross into French borders and sweep through the country.
The annexation of Romanian territory through the Ribbentrop-Molotov pact caused distrust of then-ruling King Carol II, and following his forced abdication, the far-right military leader Ion Antonescu took control of the country. Within a two year period, France and Romania had lost power to the Nazis, which would not be reclaimed until 1944-1945.
In 1979 French president Valéry Giscard d'Estaing visited Bucharest and in 1980 he received Romanian president Nicolae Ceaușescu as a guest in Paris.
Companies
From 1976 until 1994 the French automaker Citroën attempted to make profit with a socialist–capitalist joint venture. It built the Citroën Axel for Western markets, while branding it the Oltcit in Romania. Romania was seeking up-to-date technology to strengthen its weak industrial sector. Citroën wanted peripheral production centres with lower wages to lower production costs and reach new markets. In the long run the venture was a costly failure for several reasons. Supply lines were often interrupted so that production output fell short of expectations. Romanian factories were unable to produce flawless cars or meet delivery deadlines.
The French multinational banking company Société Générale acquired the majority stake in the Romanian bank Banca Română pentru Dezvoltare in 1999, and renamed it BRD – Groupe Société Générale. It is the third largest bank in Romania by total assets and market share.
French construction company Colas Group has worked on the Romanian A2 motorway section between Cernavodă and Medgidia, between March 2009 and April 2011, when the contract was terminated by the National Company of Motorways and National Roads of Romania due to low progress from the French company.
Resident diplomatic missions
France has an embassy in Bucharest.
Romania has an embassy in Paris and a consulates-general in Lyon, Marseille and Strasbourg.
See also
Foreign relations of France
Foreign relations of Romania
Romanians in France
Election to the Romanian throne 1866
References
Further reading
Bowd, Gavin. "De Gaulle, Ceausescu and May 1968." Twentieth Century Communism 3.3 (2011): 131–147.
Gatejel, Luminita. "A Socialist–Capitalist joint venture: Citroën in Romania during the 1980s." Journal of Transport History 38.1 (2017): 70–87.
Hoisington Jr, William A. "The Struggle for Economic Influence in Southeastern Europe: The French Failure in Romania, 1940." Journal of Modern History 43.3 (1971): 468–482. online
Jackson, Peter. "France and the guarantee to Romania, April 1939." Intelligence and National Security 10.2 (1995): 242–272.
Thomas, Martin. "To arm an ally: French arms sales to Romania, 1926–1940." Journal of Strategic Studies 19.2 (1996): 231–259.
Torrey, Glenn E. Henri Mathias Berthelot: Soldier of France, Defender of Romania (Histria Books, 2001).
External links
French Foreign Ministry about relations with Romania
Romanian Foreign Ministry about relations with France
French embassy in Bucharest (in French)
Romanian embassy in Paris
Romania
Bilateral relations of Romania
|
14756404
|
https://en.wikipedia.org/wiki/PPP1R12A
|
PPP1R12A
|
PPP1R12A
Protein phosphatase 1 regulatory subunit 12A is an enzyme that in humans is encoded by the PPP1R12A gene.
Myosin phosphatase target subunit 1, which is also called the myosin-binding subunit of myosin phosphatase, is one of the subunits of myosin phosphatase. Myosin phosphatase regulates the interaction of actin and myosin downstream of the guanosine triphosphatase Rho. The small guanosine triphosphatase Rho is implicated in myosin light chain (MLC) phosphorylation, which results in contraction of smooth muscle and interaction of actin and myosin in nonmuscle cells. The guanosine triphosphate (GTP)-bound, active form of RhoA (GTP.RhoA) specifically interacted with the myosin-binding subunit (MBS) of myosin phosphatase, which regulates the extent of phosphorylation of MLC. Rho-associated kinase (Rho-kinase), which is activated by GTP. RhoA, phosphorylated MBS and consequently inactivated myosin phosphatase. Overexpression of RhoA or activated RhoA in NIH 3T3 cells increased phosphorylation of MBS and MLC. Thus, Rho appears to inhibit myosin phosphatase through the action of Rho-kinase.
Interactions
PPP1R12A has been shown to interact with Interleukin 16.
References
Further reading
External links
PPP1R12A Info with links in the Cell Migration Gateway
|
2448056
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%88%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BD
|
Вестшелланн
|
Вестшелланн
«Вестшелланн», також відомий як «Вікінги» — колишній данський футбольний клуб з міста Слагельсе, заснований 2008 року, розформований у 2015 році. До сезону 2014—2015 років виступав у данській Суперлізі. Домашні матчі приймав на стадіоні «Слагельсе Арена», що вміщує 10 000 глядачів.
Досягнення
Кубок Данії
Фіналіст (1): 2015
Примітки
Посилання
Профіль клубу на flashscore.dk
Профіль стадіону на transfermarkt.com
Футбольні клуби Данії
Футбольні клуби, засновані 2008
Засновані в Європі 2008
Засновані в Данії 2008
|
93398
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Quay%20County%2C%20New%20Mexico
|
Quay County, New Mexico
|
Quay County, New Mexico
Quay County is a county in the state of New Mexico. As of the 2020 U.S. census, the population was 8,746. Its county seat is Tucumcari. The county was named for Pennsylvania senator Matthew Quay, who supported statehood for New Mexico. Its eastern border is the Texas state line, approximately 103.04 degrees west longitude.
Geography
According to the U.S. Census Bureau, the county has a total area of , of which is land and (0.3%) is water.
Adjacent counties
Union County - north
Harding County - northwest
San Miguel County - west
Guadalupe County - west
De Baca County - southwest
Roosevelt County - south
Curry County - south
Deaf Smith County, Texas - southeast
Oldham County, Texas - east
Hartley County, Texas - northeast
Demographics
2000 census
As of the 2000 census, there were 10,155 people, 4,201 households, and 2,844 families living in the county. The population density was . There were 5,664 housing units at an average density of . The racial makeup of the county was 82.09% White, 0.84% Black or African American, 1.27% Native American, 0.80% Asian, 0.15% Pacific Islander, 12.11% from other races, and 2.75% from two or more races. 37.98% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 4,201 households, out of which 28.90% had children under the age of 18 living with them, 52.10% were married couples living together, 12.00% had a female householder with no husband present, and 32.30% were non-families. 28.90% of all households were made up of individuals, and 13.80% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.37 and the average family size was 2.90.
In the county, the population was spread out, with 25.00% under the age of 18, 6.70% from 18 to 24, 23.30% from 25 to 44, 26.00% from 45 to 64, and 19.00% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females, there were 94.00 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.50 males.
The median income for a household in the county was $24,894, and the median income for a family was $30,362. Males had a median income of $24,801 versus $17,500 for females. The per capita income for the county was $14,938. About 15.70% of families and 20.90% of the population were below the poverty line, including 25.50% of those under age 18 and 15.80% of those age 65 or over.
2010 census
As of the 2010 census, there were 9,041 people, 4,072 households, and 2,502 families living in the county. The population density was . There were 5,569 housing units at an average density of . The racial makeup of the county was 86.1% white, 1.2% American Indian, 1.1% black or African American, 1.0% Asian, 7.2% from other races, and 3.4% from two or more races. Those of Hispanic or Latino origin made up 42.4% of the population. In terms of ancestry, 11.4% were American, 10.7% were English, 10.5% were German, and 9.8% were Irish.
Of the 4,072 households, 26.4% had children under the age of 18 living with them, 43.5% were married couples living together, 12.7% had a female householder with no husband present, 38.6% were non-families, and 34.2% of all households were made up of individuals. The average household size was 2.21 and the average family size was 2.79. The median age was 45.6 years.
The median income for a household in the county was $28,773 and the median income for a family was $41,766. Males had a median income of $29,769 versus $32,462 for females. The per capita income for the county was $18,234. About 13.3% of families and 21.1% of the population were below the poverty line, including 30.7% of those under age 18 and 17.3% of those age 65 or over.
Communities
City
Tucumcari (county seat)
Villages
House
Logan
San Jon
Census-designated place
Nara Visa
Other communities
Bard
Endee
Forrest
Glenrio (partly in Deaf Smith County, Texas)
McAlister
Montoya
Quay
Wheatland
Politics
Education
School districts include:
Grady Municipal Schools
House Municipal Schools
Logan Municipal Schools
Melrose Public Schools
San Jon Municipal Schools
Tucumcari Public Schools
See also
National Register of Historic Places listings in Quay County, New Mexico
References
1903 establishments in New Mexico Territory
|
3465808
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%81%20%D0%9B%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%80
|
Ганс Лернер
|
Ганс Лернер
Йоганнес «Ганс» Георг Лернер (6 березня 1893, Мюнхен — 22 грудня 1983) — німецький офіцер, один з керівників Головного адміністративно-господарського управління СС (ВФХА), оберфюрер СС.
Біографія
Син слюсаря. Учасник Першої світової війни. До 1922 року заснував металургійну компанію, в якій його брат Георг Лернер був комерційним менеджером. В лютому 1930 року компанія збанкрутувала. Згодом заснував нову компанію.
1 січня 1932 року вступив у НСДАП (партійний квиток №2 541 670), 1 квітня 1933 року — в СС (посвідчення №83 683), адміністративний співробітник регіонального управління СС. В жовтні 1939 року переведений у війська СС і призначений адміністративним керівником генеральної інспекції підрозділів «Мертва голова». З лютого 1942 року — начальник управління AI ВФХА (Бюджетне управління), з квітня 1944 року — AII. З вересня 1944 року — заступник начальника управлінської групи «А» (Управління військами).
13 січня 1947 року постав перед Американським військовим трибуналом на Нюрнберзькому процесі у справі ВФХА. Був визнаним винним у воєнних злочинах і злочинах проти людяності (через зв'язок ВФХА із діяльністю концтаборів), а також у членстві в злочинних організаціях, і 3 листопада 1947 року засуджений до 10 років ув'язнення. В січні 1951 року звільнений.
Сім'я
Був одружений, мав сина.
Нагороди
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Орден «За заслуги» (Баварія) 4-го класу з мечами і короною
Орден Заслуг (Угорщина), офіцерський хрест
Почесний хрест ветерана війни з мечами
Йольський свічник (16 грудня 1935)
Почесна шпага рейхсфюрера СС
Кільце «Мертва голова»
Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року»
Медаль «У пам'ять 1 жовтня 1938»
Медаль «За вислугу років у НСДАП» в бронзі (10 років)
Медаль «За вислугу років у СС» 4-го і 3-го ступеня (8 років)
Почесний кут старих бійців
Хрест Воєнних заслуг 2-го і 1-го класу з мечами
Література
Ernst Klee: . 2. Auflage. Fischer-Taschenbuch-Verlag, Frankfurt am Main 2007, ISBN 978-3-596-16048-8.
Jan Erik Schulte: Zwangsarbeit und Vernichtung. Das Wirtschaftsimperium der SS. Oswald Pohl und das SS-Wirtschafts-Verwaltungshauptamt 1933–1945. Schöningh, Paderborn u. a. 2001, ISBN 3-506-78245-2 (Zugleich: Bochum, Univ., Diss., 1999).
Records of the United States Nuremberg War Crimes Trials, Vol. V. United States Government Printing Office, District of Columbia 1950. (Band 5 der „Green Series“)
Mark C. Yerger: German Cross in Silver – Holders of the SS and Police, R. James Bender Publishing (2002), ISBN 978-0912138879
Примітки
Німецькі підприємці
Німецькі військовики Першої світової війни
Члени НСДАП
Оберфюрери СС
Підсудні подальших Нюрнберзьких процесів
Нагороджені Почесною шпагою рейхсфюрера СС
|
2070253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D0%B3%D1%83%D0%B7%D1%96%D0%BD%D0%BE
|
Байгузіно
|
Байгузіно
Байгузіно — присілок, Ішимбайський район, Башкортостан
Байгузіно — присілок, Янаульський район, Башкортостан
|
1038519
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Barbette
|
Barbette
|
Barbettes are several types of gun emplacement in terrestrial fortifications or on naval ships.
In recent naval usage, a barbette is a protective circular armour support for a heavy gun turret. This evolved from earlier forms of gun protection that eventually led to the pre-dreadnought. The name barbette ultimately comes from fortification: it originally meant a raised platform or mound, as in the French phrase en barbette, which refers to the practice of firing a cannon over a parapet rather than through an embrasure in a fortification's casemate. The former gives better angles of fire but less protection than the latter. The disappearing gun was a variation on the barbette gun; it consisted of a heavy gun on a carriage that would retract behind a parapet or into a gunpit for reloading. Barbettes were primarily used in coastal defences, but saw some use in a handful of warships, and some inland fortifications. The term is also used for certain aircraft gun mounts.
Shipboard barbettes were primarily used in armoured warships, starting in the 1860s during a period of intense experimentation with other mounting systems for heavy guns at sea. In these, gun barrels usually protruded over the barbette edge, so barbettes provided only partial protection, mainly for the ammunition supply. Alternatives included the heavily-armoured gun turret and an armoured, fixed central gun battery. By the late 1880s, all three systems were replaced with a hybrid barbette-turret system that combined the benefits of both types. The armoured vertical tube that supported the new gun mount was referred to as a barbette.
Guns with restricted arcs of fire mounted in heavy bombers during World War II—such those in the tail of the aircraft, as opposed to fully revolving turrets—were also sometimes referred to as having barbette mounts, though usage of the term is primarily restricted to British publications. American authors generally refer to such mounts as tail guns or as tail gun turrets.
Use in fortifications
The use of barbette mountings originated in ground fortifications. The term originally referred to a raised platform on a rampart for one or more guns, enabling them to be fired over a parapet. This gave rise to the phrase en barbette, which referred to a gun placed to fire over a parapet, rather than through an embrasure, an opening in a fortification wall. While an en barbette emplacement offered wider arcs of fire, it also exposed the gun's crew to greater danger from hostile fire. In addition, since the barbette position would be higher than a casemate position—that is, a gun firing through an embrasure—it would generally have a greater field of fire.
The American military theorist Dennis Hart Mahan suggested that light guns, particularly howitzers, were best suited for barbette emplacements since they could fire explosive shells and could be easily withdrawn when they came under enemy fire. Fortifications in the 19th century typically employed both casemate and barbette emplacements. For example, the Russian Constantine Battery outside Sevastopol was equipped with 43 heavy guns in its seaward side during the Crimean War in the mid-1850s; of these, 27 were barbette mounted, with the rest in casemates.
A modified version of the barbette type was the disappearing gun, which placed a heavy gun on a carriage that retracted behind a parapet for reloading; this better protected the crew, and made the gun harder to target, since it was only visible while it was firing. The type was usually used for coastal defence guns. As naval gun turrets improved to allow greater elevation and range, many disappearing guns, most of which were limited in elevation, were seen as obsolescent; with aircraft becoming prominent in the First World War, they were largely seen as obsolete. However, they remained in use through the early Second World War, at least by the United States, due to limited funding for replacement weapons between the wars.
Later heavy coastal guns were often protected in hybrid installations, in wide casemates with cantilevered overhead cover partially covering a barbette or gunhouse mount.
Use in warships
Following the introduction of ironclad warships in the early 1860s, naval designers grappled with the problem of mounting heavy guns in the most efficient way possible. The first generation of ironclads employed the same broadside arrangement as the old ship of the line, but it was not particularly effective for ahead or stern fire. This was particularly important to designers, since the tactic of ramming was revived following its successful employment at the decisive Austrian victory at the Battle of Lissa in 1866. Ramming required a ship to steam directly at its opponent, which greatly increased the importance of end-on fire.
Designers such as Cowper Phipps Coles and John Ericsson designed the first gun turrets in the 1860s, which gave the guns a wide field of fire. These turrets were exceedingly heavy, which required them to be placed low in the ship to reduce top-weight—and produced a dangerous tendency to capsize in heavy seas, amply demonstrated by the loss of and Coles himself with the ship in a gale in 1870.
In the 1870s, designers began to experiment with an en barbette type of mounting. The barbette was a fixed armoured enclosure protecting the gun. The barbette could take the form of a circular or elongated ring of armour around the rotating gun mount over which the guns (possibly fitted with a gun shield) fired. The barbette system reduced weight considerably, since the machinery for the rotating gun mount, along with the mount itself, was much lighter than that required for the gun house of a turret. The savings in weight could then be passed on to increase armour protection for the hull, improve coal storage capacity, or to install larger, more powerful engines. In addition, because barbettes were lighter, they could be placed higher in the ship without jeopardizing stability, which improved their ability to be worked in heavy seas that would have otherwise rendered turrets unusable. This also permitted a higher freeboard, which also improved seakeeping.
Ironclads equipped with barbettes were referred to as "barbette ships" much like their contemporaries, turret ships and central battery ships, which mounted their heavy guns in turrets or in a central armored battery. Many navies experimented with all three types in the 1870s and 1880s, including the British Admiral-class battleships, the French s, the Italian s, and the German s, all of which employed barbettes to mount their heavy guns. All of these navies also built turret and or central battery ships during the same period, though none had a decisive advantage over the other. The British and the Russian navies experimented with using disappearing guns afloat, including on the British , the Russian monitor Vitse-admiral Popov, and some of the s. They were not deemed particularly successful and were not repeated.
In the late 1880s, the debate between barbette or turret mounts was finally settled. The , mounted their guns in barbettes, but the follow-on design, the , adopted a new mounting that combined the benefits of both kinds of mounts. A heavily armoured, rotating gun house was added to the revolving platform, which kept the guns and their crews protected. The gun house was smaller and lighter than the old-style turrets, which still permitted placement higher in the ship and the corresponding benefits to stability and seakeeping. This innovation gradually became known simply as a turret, though the armored tube that held the turret substructure, which included the shell and propellant handling rooms and the ammunition hoists, was still referred to as a barbette. These ships were the prototype of the so-called pre-dreadnought battleships, which proved to be broadly influential in all major navies over the next fifteen years.
Ships equipped with barbette mountings did not see a great deal of combat, owing to the long period of relative peace between their appearance in the 1870s and their obsolescence in the 1890s. Some barbette ships saw action during the British Bombardment of Alexandria in 1882, and the participated in the Battle of Fuzhou during the Sino-French War in 1884. The two Chinese ironclads, and , that took part in the Battle of the Yalu River during the First Sino-Japanese War in 1894, carried their main battery in barbettes, though they were equipped with extensive gun shields that resembled turrets. The shields were nevertheless only proof against small-arms fire. Three of their opponents at the Yalu River, the Japanese s, also mounted their guns in open barbettes. Those barbette ships that survived into World War I were typically used only for secondary purposes. For example, the French was used as a repair ship for submarines and torpedo boats, while the German was employed as a torpedo training ship. A handful of barbette ships did see action during the war, including , which bombarded German positions in Flanders in 1914 and 1915.
Use in bomber aircraft
When applied to military aircraft, largely in aviation history books written by British historians, a barbette is a position on an aircraft where a gun is in a mounting which has a restricted arc of fire when compared to a turret, or which is remotely mounted away from the gunner. As such it is frequently used to describe the tail gunner position on bombers such as the Boeing B-17 Flying Fortress, with American aviation books frequently describing the position as a tail gun turret, or simply as a tail gun.
The term "barbette" is also used by some, again primarily British historians, to describe a remotely aimed and operated gun turret emplacement on almost any non-American military aircraft of World War II, but it is not usable in a direct translation for the varying German language terms used on Luftwaffe aircraft of that era for such emplacements. As just one example, the German Heinkel He 177A heavy bomber had such a remotely operated twin-MG 131 machine gun Fernbedienbare Drehlafette FDL 131Z (Z – "zwilling"/twin) powered forward dorsal gun turret, with the full translation of the German term comprising the prefix as "Remotely controlled rotating gun mount". The term "lafette" in German actually refers to a gun carriage of nearly any type, with its original use as being for the mounting design for bombard-style siege guns of the Middle Ages.
Notes
References
External links
Weapon fixtures
Naval warfare
Fortification (architectural elements)
Castle architecture
|
4295847
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1928%20in%20association%20football
|
1928 in association football
|
1928 in association football
The following are the football (soccer) events of the year 1928 throughout the world.
Events
February 10 – La Liga, a top class league of Spain, was official founded.
29 August – Honduran club C.D. Motagua was established.
Winners club national championship
Argentina: Huracán
Belgium: R. Antwerp F.C.
Canada: Westminster Royals
Denmark: B93
England: Everton F.C.
Greece: Aris Thessaloniki F.C.
Iceland: KR
Italy: Torino F.C.
Kingdom of Serbs, Croats and Slovenes: Građanski Zagreb
Netherlands: Feyenoord Rotterdam
Paraguay: Olimpia Asunción
Poland: Wisła Kraków
Scotland:
Division One: Rangers F.C.
Scottish Cup: Rangers F.C.
International tournaments
1928 British Home Championship (October 22, 1927 – March 31, 1928)
Olympic Games in Amsterdam, Netherlands (May 27 – June 13, 1928)
Baltic Cup 1928 in Estonia (July 25–27, 1928)
1924-28 Nordic Football Championship (June 15, 1924 – October 7, 1928) 1928: (June 7 - October 7, 1928)
(1928)
(1924-1928)
Births
January 13 – Bengt Gustavsson, Swedish international footballer and manager (died 2017)
January 13 – William Martínez, Uruguayan international footballer (died 1997)
January 25 – Cor van der Hart, Dutch international footballer (died 2006)
February 23 – André Strappe, French international footballer (died 2006)
February 29 – Gustau Biosca, Spanish international footballer and manager (died 2014)
March 12 – Gerhard Harpers, German international footballer (died 2016)
March 19 – Åke Johansson, Swedish international footballer (died 2014)
May 29 – Harald Hennum, Norwegian international footballer (died 1993)
June 16 – Bobby Craig, English professional footballer (died 2016)
July 1 – Karim Allawi Homaidi, Iraqi footballer
July 11 – Marcos Calderón, Peruvian football coach (died 1987)
July 22 – Jimmy Hill, English footballer and broadcaster (died 2015)
July 25 – Jimmy Jones, Northern Irish international footballer (died 2014)
August 14 – Gunnar Andersson, Swedish-born French club player (died 1969)
September 9 – Fritz Herkenrath, German international goalkeeper (died 2016)
September 23 – Santiago Vernazza, Argentine footballer (died 2017)
September 29 – Mihály Lantos, Hungarian international footballer and manager (died 1989)
October 1: Eddie Grant, Scottish professional footballer (died 1979)
October 8: Didi, Brazilian international footballer (died 2001)
October 19 – Mustapha Zitouni, French-Algerian international footballer (died 2014)
October 28 – Lawrie Reilly, Scottish international footballer (died 2014)
October 30 – Raúl Cárdenas, Mexican international footballer (died 2016)
November 7 – Harry Hetherington, English professional footballer (died 1987)
November 26 – Károly Sándor, Hungarian international footballer (died 2014)
Deaths
References
Association football by year
|
623479
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Celtic%20Sea
|
Celtic Sea
|
Celtic Sea
The Celtic Sea is the area of the Atlantic Ocean off the southern coast of Ireland bounded to the north by Saint George's Channel; other limits include the Bristol Channel, the English Channel, and the Bay of Biscay, as well as adjacent portions of Wales, Cornwall, and Brittany. The continental shelf, which drops away sharply, delimits the southern and western boundaries. The Iroise Sea off Brittany is entirely included within it. The Isles of Scilly are an archipelago of small islands in the sea.
History
The Celtic Sea receives its name from the Celtic heritage of the bounding lands to the north and east. E. W. L. Holt proposed the name at a 1921 meeting of fisheries experts from Great Britain, France, and Ireland in Dublin. This sea's northern portion was considered part of Saint George's Channel, and the southern portion was an undifferentiated part of the "Southwest Approaches" to Great Britain. The desire for a common name came to be felt because of the area's common marine biology, geology and hydrology.
It was adopted in France before being common in English-speaking countries. In 1957, Édouard Le Danois wrote, "the name Celtic Sea is hardly known even to oceanographers." Marine biologists and oceanographers adopted it, and later, by petroleum exploration firms. It is named in a 1963 British atlas, but a 1972 article states, "what British maps call the Western Approaches, and what the oil industry calls the Celtic Sea [...] certainly the residents on the western coast [of Great Britain] don't refer to it as such."
Seabed
The seabed under the Celtic Sea is referred to as the Celtic Shelf, part of the continental shelf of Europe. The northeast portion has a depth of between , increasing towards Saint George's Channel. In the opposite direction, sand ridges pointing southwest have a similar height, separated by troughs approximately deeper. These ridges were formed by tidal effects when the sea level was lower. South of 50°N, the topography is more irregular.
Oil and gas exploration in the Celtic Sea has had limited commercial success. The Kinsale Head gas field supplied much of the Republic of Ireland in the 1980s and 1990s. The water is too deep for fixed wind turbines. The area has potential for 50 GW of floating wind farms, and TotalEnergies plans a project with almost 100 MW.
Ecology
The Celtic Sea has a rich fishery with total annual catches of 1.8 million tonnes as of 2007.
Four cetacean species occur frequently: minke whale, bottlenose dolphin, short-beaked common dolphin and harbor porpoise. Formerly, it held an abundance of marine mammals.
Limits
There are no land features to divide the Celtic Sea from the open Atlantic Ocean to the south and west. For these limits, Holt suggested the marine contour and the island of Ushant off the tip of Brittany.
The definition approved in 1974 by the UK Hydrographer of the Navy for use in Admiralty Charts was "bounded roughly by lines joining Ushant, Land's End, Hartland Point, Lundy Island, St. Govan's Head and Rosslare, thence following the Irish coast south to Mizen Head and then along the 200-metre isobath to approximately the latitude of Ushant."
The International Hydrographic Organization defines the limits of the Celtic Sea as follows:
On the North. The Southern limit of the Irish Sea [a line joining St David's Head to Carnsore Point], the South coast of Ireland, thence from Mizen Head a line drawn to a position .
On the West and South. A line from the position South to 49°N, thence to latitude 46°30'N on the Western limit of the Bay of Biscay [a line joining Cape Ortegal to Penmarch Point], thence along that line to Penmarch Point.
On the East. The Western limit of the English Channel [a line joining Île Vierge to Land's End] and the Western limit of the Bristol Channel [a line joining Hartland Point to St. Govan's Head].
See also
Irish Conservation Box
Notes
References
External links
Coccoliths in the Celtic Sea : a bloom of phytoplankton in the Celtic Sea, visible from outer space in an MISR image, 4 June 2001
Republic of Ireland–United Kingdom border
Bodies of water of Ireland
Bodies of water of England
Bodies of water of Wales
Geography of Europe
Landforms of Cornwall
European seas
Seas of the Republic of Ireland
Seas of France
Seas of the United Kingdom
|
5159700
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%28%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%2C%202022%29
|
Дарна (телесеріал, 2022)
|
Дарна (телесеріал, 2022)
«Дарна» — філіппінський телесеріал виробництва ABS-CBN Entertainment і трансляції на каналі Kapamilya Channel. У головних ролях Джейн де Леон.
Прем'єра серіалу відбулася 15 серпня 2022 року у вечірньому блоці мережі «Primetime Bida» та в усьому світі на The Filipino Channel. Він закінчився 10 лютого 2023 року, загалом налічуючи 130 епізодів.
Сюжет
У безнадійному та корумпованому місті, яке страждає від злочинців із особливими повноваженнями, молода жінка знаходить здатність захищати людей за допомогою потужного каменю, який перетворює її на супергероя Дарну.
Виконуючи її місію, виникають труднощі, щоб перевірити її мужність і внутрішню силу. Поки Дарна намагається втілити свою роль народного супергероя, її жертви надихають звичайних людей і пробуджують у них власного героя.
У ролях
Джейн де Леон — Дарна/Нарда Кустодіо
Джанелла Сальвадор — Валентина/Регіна Вангуардія
Джошуа Гарсія — Браян Роблес
Зайджан Джаранілла — Дін Кустодіо
Паоло Гумабао — Ноа Вальестерос
Примітки
Джерела
Телесеріали 2022
Драматичні телесеріали Філіппін
Теленовели ABS-CBN
Телесеріали про супергероїв
Телесеріали філіппінською мовою
Теленовели Філіппін
|
3006305
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Intel%208253
|
Intel 8253
|
Intel 8253
Історія створення
Дані про мікросхему 8253 вперше з'явилися 1980-го року у каталозі 1980 Intel під назвою «Component Data Catalog». Intel 8254, описана як надмножина 8253 з вищими тактовими частотами, описана у такому ж довіднику зі статусом «preliminary» (чорновий, попередній) 1982-го року.
Intel 8254 виготовлена за технологією HMOS і містить одну команду («Read Back»), якої немає у 8253. Також 8254 дозволяє читання і запис одного й того ж лічильника (команди можуть чергуватися у довільному порядку).
У сучасних IBM PC-сумісних комп'ютерах аналог 8254 міститься або у чипсеті, або (інколи) у самому мікропроцесорі.
Команда Read Back є основною особливістю, що уможливлює роботу такого таймера у мультиядерних процесорах і системах на кристалі.
Режими роботи
Кожен канал має 2 входи (лічильний вхід і вхід стробування) і 1 вихід.
Режим 0: програмований таймер.
Режим 1: програмований одновібратор.
Режим 2: програмований дільник частоти, тривалість вихідних імпульсів рівна тривалості тактового імпульсу.
Режим 3: програмований дільник частоти, тривалість вихідних імпульсів рівна половині тривалості рахунку (шпаруватість 2).
Режим 4: програмований лічильник, стробований рівнем керуючого сигналу.
Режим 5: програмований лічильник, стробований фронтом керуючого сигналу.
Використання
Як звукогенератор мікросхема i8253 та аналогічна i8254 (радянський аналог — КР1810ВИ54) використовувалася в ПК IBM PC/XT і PC/AT, а також в їхніх радянських і закордонних аналогах — для відтворення звуку у них був задіяний один з трьох каналів таймера. Стандартний для IBM-сумісних ПК звукогенератор (PC-speaker) присутній і в сучасних ПК, де функції i8253/i8254 реалізовані в одній з мікросхеми чипсета системної плати.
Радянські клони
У СРСР вироблялася функціональна копія i8253 під назвою КР580ВИ53 (також 580ВИ53) — електронний компонент, мікросхема програмованого трьохканального таймера лічильника інтервалів і зовнішніх подій (кількості імпульсів), програмованого дільника частоти, одновібратора.
Входить до складу мікропроцесорного комплекту КР580.
Містить три ідентичних незалежних канали лічильників, кожен канал є 16-бітовим лічильником. Режими каналів налаштовуються програмно.
Мікросхема випускалася в двох версіях, КР580ВИ53 (аналог i8253) з максимальною робочою частотою 2 МГц, і КР580ВИ53Д (аналог i8253-5) із максимальною робочою частотою 2,5 МГц, оформлення — пластмасовий корпус DIP24 (широкий) або металокерамічний.
У радянських навчальних та побутових комп'ютерах КР580ВИ53 нерідко використовувалася в нетрадиційній для її оригінального варіанту (i8253) функції — мікросхеми звукогенератора. Зокрема, в подібному застосуванні її можна було зустріти в комп'ютерах Агат (осередок звукового синтезу ЯЗС5/2СК містила 2 таких мікросхеми), Корвет ПК8010 / ПК8020, Мікроша (у цих ПК для виводу звуку використовувався один канал з трьох), Вектор-06Ц, Союз-Неон ПК-11/16, Байт, а також «Спеціаліст МХ», у кольоровому псевдографічному видеомодулі розширення (МЦПГ) «Партнер 01.61» для комп'ютера Партнер 01.01 і в ігровому автоматі ТІА-МЦ-1. У синтезаторі RMIF TI-3 використано 8 таких мікросхем, а в приставці «Менестрель» до комп'ютерів БК — дві.
У автоматичному визначнику телефонного номера на основі процесора Z80 з трьох каналів мікросхеми ВИ53 для генерації звуку застосовано тільки один.
Примітки
Посилання
Програмований таймер КР580ВИ53 Стаття опублікована 23.07.2002 р.
Цифрові мікросхеми
Сторінки з неперевіреними перекладами
Чипсети Intel
КР580
|
634990
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Giuseppe%20Vitali
|
Giuseppe Vitali
|
Giuseppe Vitali (26 August 1875 – 29 February 1932) was an Italian mathematician who worked in several branches of mathematical analysis. He gives his name to several entities in mathematics, most notably the Vitali set with which he was the first to give an example of a non-measurable subset of real numbers.
Biography
Giuseppe Vitali was the eldest of five children. His father, Domenico Vitali, worked for a railway company in Ravenna while his mother, Zenobia Casadio, was able to stay at home and look after her children.
He completed his elementary education in Ravenna in 1886, and then spent three years at the Ginnasio Comunale in Ravenna where his performance in the final examinations of 1889 was average.
He continued his secondary education in Ravenna at the Dante Alighieri High School. There his mathematics teacher was Giuseppe Nonni who quickly realised the young Giuseppe had great potential. He wrote to Giuseppe's father, in a letter dated 28 June 1895, asking that he allow his son to pursue further studies in mathematics.
He became a student of the Scuola Normale Superiore in Pisa and graduated to the University of Pisa in 1899. He spent two years as assistant before leaving the academic world. From 1901 to 1922 he taught in secondary schools, first in Sassari, then Voghera and then from 1904 at the Classical High School Christopher Columbus in Genoa. In those years he was involved in politics as a member of the Italian Socialist Party until it was forcibly disbanded by the fascists in 1922. His pursuit of mathematical analysis then led him to almost total social isolation. In 1923 he won a position as professor of calculus at the University of Modena and Reggio Emilia . He also taught at the Universities of Padua (1924 to 1925) and Bologna (from 1930). He was an invited speaker at the International Congress of Mathematicians held in Bologna in September 1928, giving the lecture Rapporti inattesi su alcuni rami della matematica (Unexpected relationships of some branches of mathematics).
From 1926 Vitali developed a serious illness and suffered a paralysed arm, meaning he could no longer write. Despite this about half his research papers were written in the last four years of his life.
On 29 February 1932 he delivered a lecture at the University of Bologna and was walking in conversation with fellow mathematician Ettore Bortolotti when he collapsed and died in the street. He was aged 56.
Vitali published a remarkable volume of mathematics over his career with his most significant output taking place in the first eight years of the twentieth century.
He was honoured with election to the Academy of Sciences of Turin in 1928, to the Accademia Nazionale dei Lincei in 1930, and to the Academy of Bologna in 1931.
Mathematical contributions
In 1905 Vitali was the first to give an example of a non-measurable subset of real numbers, see Vitali set. His covering theorem is a fundamental result in measure theory. He also proved several theorems concerning convergence of sequences of measurable and holomorphic functions. The Vitali convergence theorem generalizes Lebesgue's dominated convergence theorem. Another theorem bearing his name gives a sufficient condition for the uniform convergence of a sequence of holomorphic functions on an open domain. This result has been generalized to normal families of meromorphic functions, holomorphic functions of several complex variables, and so on.
In the last part of his life, he also worked on absolute differential calculus and on the geometry of Hilbert spaces.
Selected works
A selection of the mathematical papers of Giuseppe Vitali, precisely 35 out of 83 total, some lecture notes from his university courses, a book on the geometry of Hilbert spaces and 100 letters out of 300 total of his correspondence with many other mathematicians of his time are collected in the book .
. (Title translation) "On groups of points and functions of real variables" is the paper containing the first proof of Vitali covering theorem.
.
.
See also
Vitali convergence theorem
Vitali covering theorem
Vitali–Carathéodory theorem
Vitali–Hahn–Saks theorem
Vitali set
Lebesgue–Vitali theorem
Notes
References
Biographical and general references
. The "Commemoration of Giuseppe Vitali" (title translation) by one of his colleagues at the University of Padua. Available at Numdam.
. "Italian mathematicians of the first century of the unitary state" is a collection of biographical notes on Italian mathematicians who worked in Italy from 1861 up to 1960. Its content is available from the website of the Società Italiana di Storia delle Matematiche.
F Gabici and F Toscano, Scienziati di Romagna(Alpha Test, 2007).
M T Borgato, Giuseppe Vitali: Real and Complex Analysis and Differential Geometry, in Mathematicians in Bologna 1861-1960 (Springer, New York, 2012), 31-55.
M T Borgato and A V Ferreira, Giuseppe Vitali: mathematical research and academic activity after 1918 (Italian), Italian mathematics between the two world wars (Pitagora, Bologna, 1987), 43-58.
L Pepe, Giuseppe Vitali e l'analisi reale, Rendiconti del Seminario matematico e fisico di Milano 54(1984), 187-201.
L Pepe, Giuseppe Vitali and the didactics of mathematics (Italian), Archimede 35 (4) (1983), 163-176.
L Pepe, Una biografia di Giuseppe Vitali, in L Pepe (ed.), G Vitali, Opere sull'analisi reale e complessa, carteggio (Cremonese, Bologna, 1984), 1-24.
S Pincherle, Giuseppe Vitali, Bollettino dell'Unione matematica italiana 11 (1932), 125-126.
C S Roero and M Guillemot, Tullio Viola and his Maestri in Bologna: Giuseppe Vitali, Leonida Tonelli and Beppo Levi, in Mathematicians in Bologna 1861-1960 (Springer, New York, 2012), 383-413.
A Tonolo, Giuseppe Vitali (Italian), Archimede 11 (1959), 105-110.
A. Vaz Ferreira Giuseppe Vitali and the mathematical research at Bologna, Geometry and complex variables, Lecture Notes in Pure and Appl. Math. 132 (Dekker, New York, 1991), 375-395.
T Viola, Ricordo di Giuseppe Vitali a 50 anni dalla sua scomparsa, in Atti del Convegno La Storia delle Matematiche in Italia, Cagliari 1982 (Monograf, Bologna, 1984), 535-544
External links
Point about Points Simon Pampena, Australia's numeracy ambassador, explains the Vitali set. Accessed 24 December 2015.
1875 births
1932 deaths
People from Ravenna
19th-century Italian mathematicians
20th-century Italian mathematicians
Italian mathematical analysts
|
4771535
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%A2%D0%B0%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Яблоново (Таруський район)
|
Яблоново (Таруський район)
Яблоново — присілок в Таруському районі Калузької області Російської Федерації.
Населення становить 8 осіб. Входить до складу муніципального утворення Село Вознесення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Село Вознесення
Населення
Примітки
Населені пункти Таруського району
|
4405450
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%BB%D1%96
|
Американський буллі
|
Американський буллі — нещодавно створена в США порода собак-компаньйонів. Порода здобула визнання Об'єднаним клубом собаківників (UKC) 15 липня 2013 року. Порода була вперше зареєстрована Американським Буллі клубом собаківників (ABKC) у 2004 році.
Особливістю породи і те, що собаки у ній можуть мати кілька типів, що відрізняються зростом. Можна сказати, що це одночасно дрібна та велика порода, яка була поділена на чотири категорії; Кишенькові, Стандартні, Класичні та XL.
З 2020 порода знаходиться в стадії визнання FCI. Відповідно до цього статусу, собаки мають право брати участь у виставках та отримувати сертифікати відповідності породі, але не мають права претендувати на титул чемпіона виставки. У процесі роботи над визнанням породи буллі були попередньо віднесені до першої секції другої групи порід собак згідно з систематикою FCI (Молоси, собаки). Для участі у виставках собакам цієї породи не передбачається проведення випробувань.
Історія
Формування породи відбувалося у Сполучених Штатах у період із 1980 по 1990 рік. Американський буллі створювався на основі американських стаффордширських тер'єрів та американських пітбультер'єрів, також до породи була прилита кров бульдогів. Буллі спочатку було створено з метою бути собакою-компаньйоном для сім'ї, зокрема і з дітьми.
У той час як деякі з розсадників-засновників, а саме власник Razor's Edge Дейв Вілсон, підтвердили, що вони використовували лише дві перші вищезгадані породи для виробництва бажаних собак, інші розплідники, що працювали над породою, визнають, що принаймні п'ять інших порід використовувалися для досягнення більшого розміру та міцної статури. Вважається, що використані при створенні буллі породи собак — американський бульдог, англійський бульдог, староанглійський бульдог, бульдог, стаффордширський бультер'єр та французький бульдог.
Відповідно до ABKC, метою творців породи було отримати собаку з м'яким характером, що підходить для утримання в сім'ях з дітьми, при цьому зберігши «лякаючі» риси бультер'єрів та американських стаффордширських тер'єрів. Маса та важка кістка були пріоритетом, щоб забезпечити такий вигляд.
У перші роки існування породи багато хто з цих собак був зареєстрований як пітбуль, що викликало проблеми надалі з породною ідентифікацією.
Загальний опис
Буллі являє собою собаку з міцною атлетичною статурою. Створює враження накачаного, кремезного, дуже сильно обмускуленого собаки. Для них характерні дещо гротескні «кубічні» форми голови та дуже потужна шия. Статевий диморфізм помітно виражений, суки відчутно легші за кобелів.
Рухи собак цієї породи повинні бути потужні, з сильним поштовхом і добрим балансом собаки на рисі.
Голова велика, з чітким рельєфом, має характерну геометричну будову. Перехід від чола до морди чітко виражений, кут між лінією перенісся та мордою наближений до прямого. Лінії чола та морди паралельні. Лоб широкий, із вираженим м'язовим рельєфом. Вилиці дуже сильно розвинені. Черепні шви добре промацуються. Прикус ножиці, при цьому перекус не бажаний. Мочка носа велика, але не рельєфна. Ніздрі широкі. Губи щільно прилягають, брилі сухі, не відвислі..
Очі середнього розміру, посаджені помірно глибоко, відстань між очима велика. Форма очей трикутна або мигдалеподібна, небажані круглі або опуклі очі, повіка прилягають щільно.
Забарвлення мочки носа, губ і повік гармонійне із загальним забарвленням собаки.
Вуха високо поставлені, невеликі, напівстоячі або трохи опущені. Допустимо купірування.
Шия дуже мускулиста, широка, з вираженим загривком. Візуально шия буллі сприймається ширшою, ніж голова. Складчастість шкіри не бажана.
Корпус трохи розтягнутий, об'ємний. Собака справляє враження кремезним і накачаним. Спина утворює пряму лінію із легким нахилом до крупу. Сам круп теж трохи похилий, має округлу форму, мускулатура на ньому сильно розвинена.
Груди дуже широкі, глибокі, ребра мають бочкоподібну форму, що надає відчуття, що спереду собака дуже широка. Перехід від ребер до живота не виражений.
Хвіст посаджений низько, середньої довжини, не товстий. Він не повинен закидатися на спину або закручуватися.
Передні кінцівки паралельні один одному, із щільно притиснутим до корпусу ліктем. Рельєф м'язів добре виражений. Зап'ястя широке.
Задні кінцівки трохи винесені з-під корпусу, коротке стегно щодо лапи і сильно обмускулене, має виражений об'єм.
Скакальний суглоб добре виражений. Лапи округлі, з короткими пальцями та товстими подушечками.
Шерсть коротка, гладка, без підшерстя.
Забарвлення допустиме будь-яке. Не допускаються альбінізм і генетично обумовлений мерль, що є зовнішніми маркерами наявності негативних генетичних мутацій.
Внутрішньопородні типи
Всередині ABKC (American Bulli Kennel Club) є чотири внутрішньопородні типи буллі. Передбачається, що незважаючи на відмінності у розмірі, всі чотири типи повинні відповідати єдиному стандарту (крім зросту). За зростанням вони поділяються на чотири типи :
Стандарт: висота в загривку від 43 до 51 см
«Кишеньковий» формат (покет буллі): зріст у загривку менше 43 см
XL: зріст у загривку від 51 см до 57 см
Класичний: зріст у загривку від 43 до 51 см, але склад собаки легше стандартного типу для цієї породи і ближче до складу стаффордширських тер'єрів.
Зріст є єдиною основною відмінністю типів породи, що не дозволяє говорити про виділення їх у чотири окремі породи, йдеться саме про визнання однієї породи з кількома типами. Визначення типу, до якого буде ставитися собака, можливе тільки після досягнення собакою віку 9 місяців, оскільки в одному посліді можуть народитися як більші, так і дрібніші.
В'язки рекомендуються лише між представниками одного типу, зрідка допускаються між представниками найближчих ростових різновидів. Не допускаються в'язки собак з великою різницею у зрості.
Характер
Американські буллі є собаками-компаньйонами, у яких цілком неприпустимим є прояв агресії як до людей, так і до тварин, також вони не схильні демонструвати охоронну поведінку та прояв мисливського інстинкту. Розведення, спрямоване на створення такого типу характеру, дозволило отримати контактні, придатні до утримання у сім'ях з дітьми собак, які мають при цьому досить жахаючий зовнішній вигляд. Буллі є придатною породою для тих, хто любить фенотип питових собак, але не готовий працювати зі складнохарактерним собакою, що вимагає підвищеної уваги.
Темперамент живий, собаки активні та грайливі, особливо у молодому віці. Активний темперамент дозволяє використати цих собак у спорті.
Примітки
Породи собак з США
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
1164781
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%BE%D1%84%D1%82%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Орофтіана
|
Орофтіана — село у повіті Ботошані в Румунії. Входить до складу комуни Сухареу.
Село розташоване на відстані 416 км на північ від Бухареста, 53 км на північний захід від Ботошань, 145 км на північний захід від Ясс.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Ботошань
|
50410295
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sandra%20Aguilar
|
Sandra Aguilar
|
Sandra Aguilar Navarro (born 9 August 1992 in Madrid) is a Spanish group rhythmic gymnast.
Career
Sandra Aguilar represents her nation at international competitions. She participated at the 2012 Summer Olympics. She competed at world championships, including at the 2013 World Rhythmic Gymnastics Championships winning the gold medal in the 10 clubs event and the bronze medal in the 3 Balls + 2 Ribbons event. and at the 2015 World Rhythmic Gymnastics Championships where she won the bronze medal in the all-around event.
Aguilar competed at the 2016 Summer Olympics in Rio de Janeiro, Brazil where she was member of the Spanish group (together with Elena López, Artemi Gavezou, Lourdes Mohedano, Alejandra Quereda) that won silver medal in group-all around.
Detailed Olympic results
References
External links
1992 births
Living people
Spanish rhythmic gymnasts
Gymnasts at the 2012 Summer Olympics
Olympic gymnasts for Spain
Gymnasts at the 2015 European Games
European Games competitors for Spain
Gymnasts at the 2016 Summer Olympics
Medalists at the Rhythmic Gymnastics World Championships
Medalists at the Rhythmic Gymnastics European Championships
Olympic silver medalists for Spain
Gymnasts from Madrid
|
12809318
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leinier%20Dom%C3%ADnguez
|
Leinier Domínguez
|
Leinier Domínguez Pérez (born September 23, 1983) is a Cuban and American chess grandmaster. A five-time Cuban champion, Domínguez was the world champion in blitz chess in 2008. He competed in the FIDE World Chess Championship in 2002 and 2004, and the FIDE World Cup in 2007, 2009, 2011, 2013, 2015, 2019, 2021, and 2023.
Career
Domínguez won the Carlos Torre Repetto Memorial in Mérida, Yucatán, Mexico in 2001. He won the Cuban Chess Championship in 2002, 2003, 2006, 2012 and 2016. Also in 2002, he shared first place with Lázaro Bruzón in the North Sea Cup in Esbjerg, Denmark.
During the FIDE World Chess Championship 2004 he reached the quarterfinals, losing to Teimour Radjabov in the tie-break. In the same year, Domínguez Pérez won the Capablanca Memorial for the first time. He won this tournament also in 2008 and 2009.
In 2006, Domínguez won the Magistral Ciutat de Barcelona tournament in Barcelona scoring 8/9 points, ahead of Vasyl Ivanchuk, with a performance rating of 2932.
In 2008, he won the "CPA" chess tournament and the 43rd Capablanca Memorial tournament. In the same year, he tied for first with Evgeny Alekseev at the Biel Chess Festival, ahead of Magnus Carlsen. Domínguez Pérez finished second after losing the playoff. On November 8, 2008 Domínguez Pérez won the World Blitz Championship, held at Almaty in Kazakhstan, scoring 11½ points out of 15, ahead of Vassily Ivanchuk, Peter Svidler, Alexander Grischuk and many other top grandmasters.
In June 2013 he won the FIDE Grand Prix event in Thessaloniki as a clear first in a field of twelve elite players, among them Fabiano Caruana, Veselin Topalov and Alexander Grischuk. In 2016, Domínguez Pérez shared 2nd−4th places at the Dortmund Sparkassen Chess Meeting with Vladimir Kramnik and Fabiano Caruana. Later in the same year, he won the individual silver medal playing board one for the Cuban team in the 42nd Chess Olympiad in Baku.
He was a second for Fabiano Caruana in the 2018 World Chess Championship
In December 2018, Domínguez Pérez transferred federations to represent the United States.
Through February and March 2022, Domínguez played in the FIDE Grand Prix 2022. In the first leg, he won his pool with a 4/6 result by also defeating Wesley So in rapid tiebreakers. In the third leg, he finished third in Pool B with a result of 3/6, finishing eighth in the standings with nine points.
In April 2022 he participated in the American Cup. He won the 2nd place in the 2019 U.S. Chess Championship and 3rd place in the 2022 U.S. Chess Championship.
Domínguez won 2nd place in the 2023 Sinquefield Cup. He served as a replacement for Ding Liren, who withdrew from the competition in the weeks leading up to the event.
Notable games
Magnus Carlsen vs Leinier Dominguez-Perez, Biel 2008, Sicilian Defense: Najdorf Variation, Adams Attack (B90), ½–½
Alexander Onischuk vs Leinier Dominguez-Perez, Biel, 2008, Gruenfeld Defense: Russian, Hungarian Variation (D97), 0-1
Evgeny Alekseev vs Leinier Dominguez-Perez, Biel 2008, Sicilian Defense: Najdorf, Zagreb Variation (B91), 0-1
Leinier Dominguez-Perez vs Alexander Morozevich, Corus 2009, Sicilian Defense: Najdorf Variation, English Attack (B90), 1-0
References
External links
1983 births
Living people
Sportspeople from Havana
Chess Grandmasters
Chess Olympiad competitors
Cuban chess players
Cuban emigrants to the United States
American chess players
|
4912707
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D1%80%D1%85%D0%B5%20%D0%9E%D1%80%D1%82%D1%96%D1%81
|
Хорхе Ортіс
|
Хорхе Ортіс (20 червня 1984) — аргентинський футболіст, що грав на позиції півзахисника за низку аргентинських клубних команд та шведскьий АІК.
Ігрова кар'єра
Народився 20 червня 1984 року в . Вихованець футбольної школи клубу «Сан-Лоренсо». Дорослу футбольну кар'єру розпочав 2005 року в основній команді того ж клубу, в якій провів один сезон, взявши участь у 10 матчах чемпіонату, після чого здобував ігрову практику, граючи на правах оренди за «Арсенал» (Саранді).
Повернувсшись з оренди, пограв трохи за рідний «Сан-Лоренсо», а 2008 року перебрався до Швеції, уклавши контракт з клубом АІК. Відіграв за команду з Стокгольма наступні три сезони своєї ігрової кар'єри. 2009 року допоміг їй зробити «золотий дубль», вигравши чемпіонат і Кубок країни.
2011 року повернувся на батьківщину, знову ставши гравцем «Арсенала» (Саранді). Протягом наступного десятиріччя встиг пограти за цілу низку аргентинських клубів та мексиканський «Тігре».
Завершував ігрову кар'єру виступами за все той же «Арсенал» (Саранді) 2022 року.
Титули і досягнення
Чемпіон Швеції (1):
АІК: 2009
Володар Кубка Швеції (1):
АІК: 2009
Володар Суперкубка Швеції (1):
АІК: 2010
Чемпіон Аргентини (1):
«Арсенал» (Саранді): 2012 (Клаусура)
Володар Суперкубка Аргентини (1):
«Арсенал» (Саранді): 2012
Володар Південноамериканського кубка (1):
«Ланус»: 2013
Посилання
аргентинські футболісти
Футболісти «Сан-Лоренсо»
Футболісти «Арсенала» (Саранді)
Футболісти АІКа
Футболісти «Лануса»
Футболісти «Індепендьєнте» (Авельянеда)
Футболісти «Тіхуани»
Футболісти «Бельграно»
Футболісти «Тігре»
Футболісти «Патронато»
аргентинські футбольні легіонери
Футбольні легіонери у Швеції
Футбольні легіонери в Мексиці
Уродженці Кастелара
|
269167
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BB%20%D0%B2%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%B9
|
Пил виробничий
|
Пил виробничий – дисперсна система, яка складається з частинок твердих речовин різноманітної форми, розміру і фіз.-хімічних властивостей, що утворюються внаслідок виробничої діяльності.
За розмірами частинки П.в. поділяються на грубі (10-100 мкм); мікроскопічні (0,25-10 мкм) і субмікроскопічні (менше 0,25 мкм). Дисперсні системи з частинками твердих речовин розміром менше 0,1 мкм називають димами. П.в. утворюється внаслідок дроблення порід, вугілля, розпилення пилоподібного палива і його згоряння, при переробці к.к., транспортуванні і пересипанні матеріалів тощо. П.в. руйнує обладнання, знижує якість продукції, викликає проф. захворювання, погіршує санітарно-гігієнічні умови праці, утворює вибухонебезпечне і пожежонебезпечне середовище. Відповідними держстандартами встановлені певні ГДК пилу на робочих місцях.
Наприклад, для магнезиту – 10 мг/м3, вапняку 6 мг/м3; азбесту, азбоцементу – 6 мг/м3; тальку, слюди, мусковіту – 4 мг/м3; цементу, олівіну, апатиту, фосфориту – 6 мг/м3. Багато видів пилу – вугільний, алюмінієвий, магнієвий, ацетатцелюлозний, борошняний, цукровий, сірчаний та ін. при відповідних концентраціях і при наявності джерела тепла займаються і вибухають. Ефективні способи боротьби з П.в.: вентиляція, очищення повітря від пилу фільтрами, зв’язування пилу і змив його, зволоження гірничого масиву, промивання шпурів і свердловин при їх бурінні, осадження пилу з повітря шляхом зрошування, герметизація обладнання тощо. Син. – пил промисловий.
Див. також
Пил вибуховий
Пиловентиляційна служба
Промисловий пил гірничих підприємств
Шахтний пил
Література
Пил
Викиди
|
1062034
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BD%20%D0%A4%27%D1%8E%D1%80%D1%96
|
Нозерн Ф'юрі
|
Нозерн Ф'юрі
«Нозерн Ф'юрі» — колишній австралійський футбольний клуб з Таунсвіля. Заснований у 2008 році під назвою «Норт Квінсленд Фурі» і у сезонах 2009/10 та 2010/11 виступав у вищому дивізіоні Австралії (A-Ліга).
1 березня 2011 року клуб був виведений з ліги через фінансову нестабільність.
3 жовтня 2012 року клуб офіційно було відновлено під назвою «Нозерн Ф'юрі», отримавши ліцензію на участь у Національній Прем'єр-лізі Квінсленду, у другому за рівнем дивізіоні країни.
У 2018 році клуб знову було розформовано.
Посилання
Офіційний сайт
Футбольні клуби Австралії
2008 в австралійському спорті
Футбольні клуби, засновані 2008
Футбольні клуби, розформовані 2011
2011 в австралійському спорті
Футбольні клуби, засновані 2012
Футбольні клуби, розформовані 2018
Неіснуючі футбольні клуби Австралії
Засновані в Австралії 2008
2018 в австралійському спорті
|
48030411
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Show%20Them%20No%20Mercy%21
|
Show Them No Mercy!
|
Show Them No Mercy! is a 1935 American crime film directed by George Marshall and written by Kubec Glasmon and Henry Lehrman. The film stars Rochelle Hudson, Cesar Romero, Bruce Cabot, Edward Norris, Edward Brophy and Warren Hymer. The film was released on December 6, 1935, by 20th Century Fox.
Plot
At their home, the Hansen family await news of their kidnapped son, Tom. A ransom demand for $200,000 is delivered by messenger. F.B.I. agents advise the family to pay with marked bills in an attempt to catch the kidnappers. The family are reluctant in fear of what might happen to Tom.
Later, Joe and Loretta Martin, their baby daughter Trudy and dog are driving through a heavy storm when their car gets stuck in mud. The family break into a nearby house to shelter for the night, finding the seemingly abandoned home stocked with new food and clothing. Four kidnappers, Tobey, Pitch, Buzz and Gimp return to the house - their hideout – having collected the ransom money for Tom Hansen and released the boy.
Tobey decides to let the Martins stay at the house for the night so they will leave without trouble, but the Martins quickly realise who the men are, and the gang take them prisoner. The kidnappers decide to test if the ransom money is marked by holding Loretta and Trudy hostage while forcing Joe Martin to go into town with Tobey to spend some of the bills. A drunk and impatient Pitch plans to kill Loretta and Trudy, but he is prevented when Tobey and Joe return from town just in time.
As the gang are packing to leave, they hear a radio broadcast confirming that every bill of the ransom payment is marked. The Martin’s dog has picked up some of the marked money and runs away. Frustrated, Pitch shoots and injures the dog. Tobey plans to lie low at the house with the imprisoned Martins, while the rest of the gang go their separate ways.
Pitch and Buzz pay with a marked bill at a gas station, and are reported and chased by police, which ends with Buzz being shot dead and Pitch winged by a bullet. Gimp tries to buy a streetcar ticket but is also spotted by police and killed.
The Martin’s injured dog has been taken to a veterinarian by a passing farmer, who has found a marked bill near the dog, allowing the F.B.I. to close in on the hideout. The injured Pitch returns to the house. Pitch promises to help Tobey to get a fake passport, but double crosses and kills him. Pitch breaks into the room where the Martins are being held, meaning to murder them, but Joe fights Pitch and runs, allowing Loretta the chance to grab a gun and shoot Pitch just before he can kill Joe. The police arrive. Joe, Loretta and Trudy are safe, and their dog is given a bravery medal.
Cast
Rochelle Hudson as Loretta Martin
Cesar Romero as Tobey
Bruce Cabot as Pitch
Edward Norris as Joe Martin
Edward Brophy as Buzz
Warren Hymer as Gimp
Herbert Rawlinson as Kurt Hansen
Robert Gleckler as Gus Hansen
Charles C. Wilson as Clifford
William B. Davidson as Chief Haggerty
Frank Conroy as Reed
Edythe Elliott as Mrs. Hansen
Orrin Burke as Judge Fry
Title change
The film's original title was Snatched and the kidnapping element of the plot was more prominent, but the title and plot emphasis were revised after the Production Code Administration banned detailed depiction of kidnapping in films because of an increase in real-life cases and the fear of glorifying criminals. The New York Times reviewer Andre Sennwald described the film's title change as 'witless' and noted that there was similarity between the plot of Show Them No Mercy and the then recent George Weyerhauser Kidnapping case.
References
External links
1935 films
Twentieth Century Pictures films
American crime films
1935 crime films
Films directed by George Marshall
American black-and-white films
20th Century Fox films
Films produced by Darryl F. Zanuck
Films with screenplays by Kubec Glasmon
1930s English-language films
1930s American films
English-language crime films
|
1488860
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%88
|
Моновірш
|
Моновірш — (грец. μονόστίχοζ — одновірші, від μόνοζ — один і στίχοζ — рядок, вірш) — вірш з одного рядка, написаний легко впізнаним віршованим розміром. Сприймається як вірш тільки на фоні розвиненої поетичної традиції цього розміру або в контексті поетичної книги.
Історія жанру
Моновірш відомий з фольклорної давнини багатьох літератур не тільки європейських регіонів. Проте, широкого використання жанр не мав. В російській поезії моновірш налічує два століття, але його відродження пов'язане з ім'ям В. Брюсова, який не тільки переклав багато моновіршів античних авторів, але й був творцем відомого моновірша:
В останній чверті XX століття з'являються цілі цикли моновіршів Т. Михайловської та збірки моновіршів В. Вишневського та О. Очеретянського.
Ознаки жанру
Постійними ознаками моновірша є ритм, «однострока» створюється звуковими або синтаксичними, або власне метричними, повторами. Моновірш належить до таких форм, які мають назву «удетерон».
Деякі віршознавці, наприклад, І. Качуровський уважають, що до моновірша належать не лише окремі твори, але й такі, які завдяки своїй ритміко-синтаксичній та змістовній завершеності набувають статус відносно самостійного художнього цілого і можуть бути вилучені з контексту твору як самостійні одиниці.
Це підтверджується тим, що багато віршованих висловів І. Котляревського, О. Грибоєдова, байкарів тощо стали «крилатими», не кажучи вже про сентенції, гіоми, які за своїм характером мають можливість використовуватися в ролі епіграфів, ремінісценцій, пародій, перифраз і навіть усного побутування в народному середовищі. Проте, в цих випадках подібні вислови набувають значення моновірша, але змінюють авторську настанову.
Проблематичним є строфічний характер моновірша. Переважна більшість дослідників не відносить моновірш до строфічних форм. Віршознавці (Т. Наварро Томас, І. Качуровський) підкреслюють, що моновірш лише відіграє роль міністрофи в прислів'ях, заголовках, епіграфах тощо.
Моновірш зустрічається у як фольклорних (загадка, прислів'я, приказка), так і літературних жанрах (афоризм, гасло, слоган, реклама, включаючи вигуки вуличних торгівців, а також написи на будівлях, брамах, візках). До цієї форми О. Квятковський залічує народні «страждання», тобто невеликі пісеньки-приспівки, що складаються з двох рядків переважно по 8 складів суміжною римою. Форму моновірша мають епітафії, епіталами.
Жанр в сучасній літературі
В сучасній авангардній поезії моновірші зустрічаються з такими жанровими назвами, як «Роман в один рядок». «Роман у народному дусі» (В. Марков).
Гнучкість змістовної форми моновірша виявляється і в його стильових можливостях, діапазон його мовленнєвого стилю коливається від високої патетики до постмодерністського «чорного гумору». Крім того, він характеризується здатністю до різного роду експериментальних навантажень, що зумовлює чимраз більший інтерес до нього насамперед з боку авангардистських поетів (В. Каменський, Д. Бурлюк, В. Ерль, Б. Констриктор).
Див. також
Танкетка (поетична форма)
Примітки
Посилання
Кузьмин Д. В. История русского моностиха
Кузьмин Д. В. Жанр в русском моностихе
Джерела
Качуровський І. Нарис компаративної метрики. Мюнхен, 1985.
Літературні форми
Тверді форми
Графіка вірша
Віршування
|
209230
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Djadochtatherioidea
|
Djadochtatherioidea
|
Djadochtatherioidea is a superfamily of extinct mammals known from the upper Cretaceous and Paleocene of what is now Central Asia, North America and Europe. They were members of the order Multituberculata. These were very ecologically diverse; several were jerboa-like hoppers, while others like Mangasbaatar were large sized and fossorial. Unusually for multituberculates, some of this group are represented by very good remains. All upper Cretaceous Mongolian multituberculates are included with one exception, the genus Buginbaatar.
This superfamily is further subdivided into three families and several other genera, as listed in the table. The Djadochtatherioids are within the suborder of Cimolodonta.
Djadochtatherioidea was established by Zofia Kielan-Jaworowska and Jørn Hurum in 2001 as a replacement for the previously proposed Djadochtatheria that they had proposed in 1997. Shared characteristics of the group are
dental formulas of or .
Notes
References
Cimolodonts
|
2236711
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Запорожець Костянтин Леонідович
|
Запорожець Костянтин Леонідович
Костянтин Леонідович Запорожець (1 липня 1973 — 28 червня 2003) — молодший лейтенант міліції (посмертно).
Життєпис
Закінчив у Кремінній ЗОШ № 2.
Міліціонер-кінолог, група затримання Рубіжанського відділу охорони, Управління ДСО.
Уночі на 28 червня 2003 року спрацювала тривожна кнопка централізованої охорони ВДСО при Рубіжанському міськвідділі УМВС — йшов сигнал з кафе-бару Стара Краснянка Кремінського району. На виклик рушила група затримання, старший наряду — Костянтин Запорожець.
Бар був зачинений, одначе декілька відвідувачів ще продовжували сидіти за столиками та слухали музику. Через певний час двоє зловмисників у масках під загрозою застосування вогнепальної зброї змусили всіх лягти на підлогу й почали вимагати гроші і коштовності. Одній із співробітниць вдалося натиснути на кнопку сигналізації, за кілька хвилин у барі почули гуркіт автівки. Зловмисники намагалися втекти, та їм завадив працівник міліції. Куля з обріза мисливської рушниці влучила Констянтину у голову, старшина міліції помер на місці, його товариші затримали злочинців.
Без Костянтина лишились дружина Оксана, донька Анастасія.
Нагороди та вшанування
відзнака МВС України «Хрест слави» (посмертно).
6 травня 2015-го в Кремінній відкрито меморіальну дошку Костянтину Запорожцю
керівництво міста Кремінна ухвалило рішення про перейменування провулка Інтернаціонального у провулок імені Костянтина Запорожця.
Джерела
В місті Кремінна на Луганщині відкрито меморіальну дошку в пам'ять про загиблого працівника державної служби охорони
Померли у Кремінському районі
|
7055037
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Virus%20%281980%20film%29
|
Virus (1980 film)
|
Virus (1980 film)
Virus, known in Japan as , is a 1980 Japanese post-apocalyptic science fiction film directed by Kinji Fukasaku. Based on Sakyo Komatsu's 1964 novel of the same name, the film stars an international ensemble cast featuring Masao Kusakari, Sonny Chiba, George Kennedy, Robert Vaughn, Chuck Connors, Olivia Hussey, Edward James Olmos, Glenn Ford, and Henry Silva.
At the time of its release, the film was the most expensive Japanese film ever made.
Plot
In 1982, a shady transaction is occurring between an East German scientist, Dr. Krause, and a group of Americans involving a substance known as MM88. MM88 is a deadly virus, created accidentally by an American geneticist, that amplifies the potency of any other virus or bacterium it comes into contact with. The Americans recover the virus sample, which was stolen from a lab in the US the year before, but the virus is accidentally released after the plane transporting it crashes, creating a pandemic initially known as the "Italian Flu".
Within seven months, virtually all the world's population has died off. However, the virus is inactive at temperatures below -10 degrees Celsius, and the polar winter has spared the 855 men and eight women stationed in Antarctica. The British nuclear submarine HMS Nereid joins the scientists after sinking a Soviet submarine whose infected crew attempts to make landfall near Palmer Station.
Several years later, as the group is beginning to repopulate their new home, it is discovered that an earthquake will activate the Automated Reaction System (ARS) and launch the United States nuclear arsenal.
The Soviets have their own version of the ARS that will fire off their weapons in return, including one targeting Palmer Station. After all of the women and children and several hundred of the men are sent to safety aboard an icebreaker, Yoshizumi and Major Carter embark aboard the Nereid on a mission to shut down the ARS, protected from MM88 by an experimental vaccine.
The submarine arrives at Washington, D.C., and Yoshizumi and Carter make a rush for the ARS command bunker. However, they reach the room too late, and Carter dies in the rubble of the earthquake, deep in the bunker. Yoshizumi contacts the Nereid and tells them to try to save themselves, adding that the vaccine seems to have worked “If that still matters”. “At this point in time, life still matters,” the captain replies, telling Yoshizumi to stay where he is: He might be safe.
Washington is hit by a bomb, and the screen fills with atomic bomb after atomic bomb exploding. From there the movie's ending diverges based upon the two cuts. In the American version, the screen goes black for a moment, and the end credits roll over footage of the Antarctic and a poignant song sung by a lone woman's voice. The refrain is, “It’s not too late...” In the Japanese version, Yoshizumi survives the blast and walks back towards Antarctica. Upon reaching Tierra del Fuego in 1988, he finds survivors from the icebreaker, immunized by a since-developed vaccine. He reunites with the woman he fell in love with, they embrace, and Yoshizumi declares "Life is wonderful."
Cast
Masao Kusakari as Dr. Shûzô Yoshizumi
Tsunehiko Watase as Yasuo Tatsuno
Sonny Chiba as Dr. Yamauchi
Kensaku Morita as Ryûji Sanazawa
Toshiyuki Nagashima as Akimasa Matsuo
Glenn Ford as President Richardson
George Kennedy as Admiral Conway
Robert Vaughn as Senator Barkley
Chuck Connors as Captain McCloud
Bo Svenson as Major Carter
Olivia Hussey as Marit
Henry Silva as General Garland
Isao Natsuyagi as Commander Nakanishi
Stephanie Faulkner as Sarah Baker
Stuart Gillard as Dr. Edward Meyer
Cec Linder as Dr. Latour
George Touliatos as Colonel Rankin
Chris Wiggins as Dr. Borodinov
Edward James Olmos as Captain Lopez
Colin Fox as Agent Z
Ken Pogue as Dr. Krause
Alberta Watson as Litha
Background and production
In the 1970s, producer Haruki Kadokawa formed the Kadokawa Production Company. Its releases included Kon Ichikawa's The Inugamis and Junya Sato's Proof of the Man, with the latter having American cast members such as George Kennedy. Kadokawa began to develop films that were often based on literary properties held by Kadokawa's publishing arm.
The domestic box-office for these films was large, which led to Kadokawa putting US$16 million into the film Virus, making it the most expensive film in Japanese history on its release. The film was shot on location in Tokyo and various locations throughout Canada, including Kleinburg, Ottawa, and Halifax. The production was heavily supported by the Chilean Navy, who lent the submarine Simpson (SS-21) for use as a filming location. Submarine interiors were filmed on-board HMCS Okanagan (S74), an Oberon-class vessel that served in the Canadian Forces.
During filming, a Swedish cruiser used to transport crew was heavily damaged by a coral reef off the Chilean coast, and had to be rescued by the Navy.
Janis Ian wrote the lyrics to the song "Toujours Gai Mon Cher (You Are Love)" and performs it. In the closing credits, it is erroneously listed as "Tourjours Gai Mon Cher". The music was produced by Teo Macero.
Release
Virus was released theatrically in Japan on 28 June 1980 where it was distributed by Toho.
Due to the box office failure of this movie, Kadokawa withdrew from producing major films. After that, they focused on movies starring idols such as Hiroko Yakushimaru, Tomoyo Harada and Noriko Watanabe, which achieved moderate success.
The American version of the film was shown for review at the Cannes Film Festival in May 1980 as a "work-in-progress" print. The non-English language footage was dubbed into English for this release and it ran at 155 minutes. It was initially released to home video in the United States with a 108-minute run-time and was presented on television with a 93-minute running time. The original Japanese-language cut was released to home video in 2006 with English subtitles.
See also
12 Monkeys
Contagion
Outbreak
Doomsday device
References
Sources
External links
(full length edit)
(short edit)
(full original cut)
1980 films
1980s disaster films
1980s science fiction thriller films
English-language Japanese films
Films about nuclear war and weapons
Films about viral outbreaks
Films based on Japanese novels
Films based on science fiction novels
Films directed by Kinji Fukasaku
Films set in 1982
Films set in 1983
Films set in 1988
Films set in the future
Films set in Antarctica
Films set in East Germany
Films set in Kazakhstan
Films set in Maryland
Films set in Tokyo
Films set in the United States
Films set in the White House
Films shot in Alaska
Films shot in Nova Scotia
Films shot in Antarctica
Films shot in Peru
Japanese disaster films
Japanese science fiction thriller films
1980s Japanese-language films
Japanese post-apocalyptic films
Science fiction submarine films
Tokusatsu films
Toho films
Cold War films
1980s pregnancy films
Films scored by Kentarō Haneda
Japanese pregnancy films
1980s American films
1980s Japanese films
|
441596
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Thomas%20Bracken
|
Thomas Bracken
|
Thomas Bracken (c. December 1843 – 16 February 1898) was an Irish-born New Zealand poet, journalist and politician. He wrote "God Defend New Zealand", one of the two national anthems of New Zealand, and was the first person to publish the phrase "God's Own Country" as applied to New Zealand. He also won the Otago Caledonian Society's prize for poetry.
His mother Margaret died in 1846 and his father Thomas in 1852. He was sent to Australia at the age of 12 to join his uncle, John Kiernan, at Geelong, Victoria.
Bracken was apprenticed to a pharmacist in Bendigo, later moved around to work on farms as a shearer and drover, and for a time was a gold fossicker and store keeper. At that time he began writing tales over the activities of the diggers involved in the goldrush, and about stock men and sheep men. He also established Thomas Bracken and Co with Alexander Bathgate to buy and operate the Evening Herald until it was superseded in 1890 by the liberal Globe.
Literary career
In early 1869 at the age of 25 he moved to Dunedin in New Zealand, where a volume containing a selection of poems he had written in Australia was published. While working as a shearer and at various odd jobs, he carried on writing, and published a small book of verses, Flights among the Flax. This was noticed in literary circles, and he won the Otago Caledonian Society's prize for poetry.
Determined to enter journalism, Bracken took a staff position on the Otago Guardian. While at the Guardian he met John Bathgate who soon after, in 1875, established the Saturday Advertiser "to foster a national spirit in New Zealand and encourage colonial literature". Bracken also wrote for the Morning Herald and the Catholic The New Zealand Tablet. He was born into a Catholic family, but lapsed, and was a freethinker and a freemason.
Bracken became editor and immediately began to encourage local writers; the Advertiser’s circulation reached 7,000 copies which was a notable achievement for that era. Encouraged by this literary and commercial success, Bracken contributed some of his own satire, humour and verse, including God Defend New Zealand, published in 1876, which became the national anthem. He wrote Not Understood in 1879.
Although he often used the pseudonyms Paddy Murphy and Didymus, the prolific works under his own name soon became published worldwide and he became famous throughout Australia and New Zealand. Later publications of his works in bound editions included Flowers of the Freeland, Behind the Tomb and Other Poems (1871), The Land of the Maori and the Moa (or Lays of the Land of the Maori and Moa), Musings in Maoriland and Lays and Lyrics: God’s Own Country and Other Poems (1893).
A supporter of the egalitarian policies of Governor Sir George Grey, Bracken championed sovereignty for the native Māori people, and later criticised the government for what he saw to be breaches of its obligations to the Treaty of Waitangi.
He had arrived in New Zealand when colonial troops were engaged in war with Te Kooti, who went into battle under his own distinctive flag. It had three symbols that some claim were meant to signify stars. Bracken's national anthem asks God to "guard Pacific’s triple star", and some historians have reasoned that refers to Te Kooti's flag and is his oblique support for Māori. It has also been suggested that "Pacific’s triple star" simply means the three main islands of New Zealand – Northern, Middle and Stewart as they were referred to at that time. Bracken never explained what he meant, so there is no definitive clarification today. (There have been suggestions that Bracken was referring to Alpha Centauri, the very bright triple star in the Milky Way, visible only in the Southern Hemisphere. That is impossible because Proxima Centauri, the third star in Alpha Centauri, was not discovered until 1915, some 39 years after Bracken wrote his anthem.)
Political career
Vitally interested in current events and politics, Bracken stood for Parliament in the electorate in the . He was unsuccessful at that time.
Bracken won the Dunedin Central electorate at the . He lost the seat by three votes to James Bradshaw at the , but when Bradshaw died in 1886, he won the and resumed his seat until the end of the term in 1887, when he retired.
Bracken was not a prudent person and eventually became financially embarrassed. He became a bill reader in Parliament in May 1894, but was forced to leave Wellington and return to Dunedin when his health deteriorated.
Death
Bracken died on the night of 16 February 1898, and is buried in the Dunedin Northern Cemetery. A lookout nearby, with views across the city, is named in his honour.
See also
New Zealand literature
References
External links
1840s births
1898 deaths
New Zealand journalists
New Zealand poets
New Zealand male poets
New Zealand political writers
Members of the New Zealand House of Representatives
National anthem writers
New Zealand people of Irish descent
People from Clones, County Monaghan
New Zealand MPs for Dunedin electorates
Burials at Dunedin Northern Cemetery
New Zealand Freemasons
Unsuccessful candidates in the 1879 New Zealand general election
Unsuccessful candidates in the 1884 New Zealand general election
19th-century New Zealand journalists
New Zealand male non-fiction writers
19th-century male writers
19th-century New Zealand politicians
|
51724268
|
https://en.wikipedia.org/wiki/254th%20Motor%20Rifle%20Division
|
254th Motor Rifle Division
|
254th Motor Rifle Division
The 254th Motor Rifle Division was a motorized infantry division of the Soviet Army during the Cold War and later the Ukrainian Army. It was formed in June 1941 from NKVD Border Troops and reservists as part of the Northwestern Front and fought against the German invasion of Russia. In 1944 the division was the first Soviet unit to enter Romanian territory and in 1945 fought in the Battle of Bautzen. The division, briefly renumbered as the 27th Mechanized Division, was part of the Soviet forces that put down the Hungarian Revolution of 1956 and was afterwards stationed in Hungary. The unit participated in the 1968 Warsaw Pact invasion of Czechoslovakia, after which it returned to Hungary.
The unit was withdrawn to Ukraine in 1990 and after the dissolution of the Soviet Union was transferred to Ukraine. The unit was downsized to form the (52-ha okrema mekhanizovana bryhada) and was disbanded in October 2004.
Formation
The division was formed beginning 26 June 1941 in the Moscow Military District in the Tetnitsky camps 25 kilometers north of Tula. It was one of fifteen divisions in the 240-250 series formed on cadres of 1,500 officers and men from the NKVD Border Troops; most of the remaining personnel of the division were reservists. The order of battle of the 254th was as follows:
929th Rifle Regiment
933rd Rifle Regiment
936th Rifle Regiment
791st Artillery Regiment
130th Antitank Battalion (later 311th)
421st Sapper Battalion
673rd Signal Battalion (later 455th Signal Company)
333rd Reconnaissance Company
It was commanded by Major General Pyotr Pokhaznikov from its formation until 15 October. The division was fully formed by 12 July and on that day was loaded into trains despite not yet being armed and sent to the Staraya Russa area, assigned to the 11th Army in the Northwestern Front. On 15 July the unloading had been completed.
Staraya Russa
On 16 July, the division received orders to reach the line of Evanovo, Tuleblya, Zabolote, Vnuchkovo, Utoshkino, and Nogatkino. The line was 8 to 10 kilometers to the west, southwest, and south of Staraya Russa. The division was to fortify the line to prevent a German breakthrough to the east. On the left flank of the line there were forests and swamps, but the line's right flank was open. The division immediately began building fortifications, creating strongpoints in the area of settlements. The 15 kilometer length of the line did not allow for a second echelon of the division.
On 22 July, the division became part of the 11th Army, ordered to cover the army's retreat and stop the German attack. By 28 July, the 180th Rifle Division had advanced to the northwest of Staraya Russa and was defending on the right of the 254th. The German 290th Infantry Division advanced along the highway towards Tuleblya, on the 254th's right flank. At this time the 254th still did not have guns for the regimental artillery and half of its assigned machine guns. The division's fire system was not ready to repel the advance of the 290th Infantry Division. As a result, the 202nd Motorized Division marched 70 kilometers to the Tuleblya area, a position from which it could counterattack the 290th. On 28 July the 202nd Division began its attack and held the German advance for two days. This was enough time to fully arm the 254th and enable it to repel the German attacks. On 30 July, the forward units of the division's defenses were attacked by the 290th, which although it had suffered losses, was still twice the size of the 254th. For five days the 254th resisted the advance of the German forces.
The 290th and the reserve 30th Infantry Division then shifted their attacks to the 180th Rifle Division on 4 August. Suffering heavy losses, the 30th Infantry Division broke through and captured the southern part of Staraya Russa. The 30th attacked southwards, towards the rear of the 254th, cutting off its supply and evacuation routes. The 254th now had to fight on two fronts at once: the 290th still attacking from the west, and parts of the 30th from the northeast. The situation threatened the division with encirclement, and on 6 August it was ordered to pull back to the eastern bank of the Lovat River. The division retreated 13 to 17 kilometers and finished on a seven kilometer long line near Pleshakovo and Prismorzhye.
On 6 August it was reassigned to 34th Army in the same front, but this was temporary, and it was soon back in 11th Army.
The 11th and 34th Armies counterattacked south of Lake Ilmen on 12 August. Advancing more than twenty kilometers, the division captured the southern outskirts of Staraya Russa and reached the line of the Polist River by 18 August. However, German counterattacks drove the two armies back to the Lovat, and the 254th reoccupied its former positions there. To its north was the 22nd Rifle Corps, and in the south there was a gap of twelve kilometers between the nearest Soviet unit. On 24 August the German 3rd SS Panzer Division Totenkopf attacked through the gap towards the 254th's left flank and rear. The 254th withdrew northeast of the Pola River, where by 31 August it hurriedly took up defensive positions at Zaostrovye and Vystova, on a twelve kilometer front. At this time, German troops broke through the defenses of the divisions on the flanks of the 254th and it was forced to retreat five to eight kilometers southeast. The division took a line northwest of Pozhaleyevo and west of Nora and Pustynya.
The 202nd Rifle Division (the former 202nd Motorized Division) defended on the right of the division, and the 163rd Rifle Division on its left.
First Jassy-Kishinev Offensive
In April, 1944, the 254th was the first Red Army unit to cross the Prut River and enter Romanian territory. Despite the accumulated losses of the past month's campaigning and the difficulties of supply during winter, the Front's obvious next objectives were the cities of Jassy and Kishinev. On 13 April, Gen. I.S. Konev ordered Lt. Gen. K.A. Koroteev to probe the defenses of German IV Corps north of Jassy. He, in turn, ordered Mjr. Gen. Batitsky, who now commanded 73rd Rifle Corps, to organize an assault with the 254th and 294th Rifle Divisions, backed by a handful of tanks from 6th Tank Army. These defenses were held by a 4-battalion battlegroup of the 24th Panzer Division, on a sector anchored on the village strongpoint of Vulturi, 10 km due north of Jassy. The fighting continued for two full days, and despite reinforcements from 116th Rifle Division, the attack made no progress and was shut down.
By the end of May, the front on this sector had been stagnant for more than six weeks. 52nd Army had its three rifle corps spread on a 40 km frontage east of the Prut as far as the village of Horlesti. The 254th was directly under army command as its second echelon. Meanwhile, the Axis forces were preparing a further effort to drive the Soviets back from the approaches to Jassy. Called Operation "Sonja", it was launched on 30 May by Group Mieth (IV Corps), with three panzer divisions, backed by German 79th Infantry and Romanian 11th Infantry Divisions. The attack found the boundary between 294th and 373rd Rifle Divisions and drove northwest about 8 km towards the Jijia River and the town of Cirpiti, capturing the village of Stanka by 2000 hours. The 254th was ordered from its reserve positions to reinforce the shattered defenses of the 373rd, and it also offered effective resistance to the German 79th Infantry throughout the day. On the second day the Red Army forces had regained their balance and held their ground, again with armored assistance from 6th Tank. After regrouping on 1 June, the 254th was preparing to help lead a counterattack to retake Stanka on the 2nd when news came of yet another Axis attack some distance to the west, which the Germans called Operation "Katja". All efforts over the next few days were needed to shore up the defenses, and it became clear that any further Soviet offensive efforts were going to require time to prepare.
Battle of Bautzen
The division, supported by the 26th Guards Mechanized Brigade of the 7th Guards Mechanized Corps, fought in heavy fighting in the Battle of Bautzen. During the battle division commander Major general Mikhail Puteiko, one of the Red Army's youngest general officers, having been promoted to this rank in 1944 at the age of 31, was severely wounded. He died on 21 April.
When the fighting was finished, the men and women of the division shared the honorific title of 254th Rifle, Cherkassy, Order of Lenin, Order of the Red Banner, Orders of Suvorov, Kutusov, and Bogdan Khmelnitsky Division (Russian: 254-я стрелковая Черкасская ордена Ленина Краснознамённая орденов Суворова, Кутузова и Богдана Хмельницкого дивизия), and no fewer than 56 of its personnel had been decorated as Heroes of the Soviet Union.
Postwar
In the summer of 1945, the division was withdrawn to Stryi as part of the 73rd Rifle Corps of the 52nd Army. On 25 July 1946, the 254th Rifle Division became the 27th Mechanized Division. After 52nd Army was used to form the 8th Tank Army, the division and its corps were transferred to the 13th Army. The division became part of the 38th Army for Operation Whirlwind, the suppression of the 1956 Hungarian Revolution. The division's 97th Mechanized Regiment reinforced the Special Corps, fighting in Budapest. The division and other troops from the 38th Army covered the right bank of the Danube on the Austrian and Yugoslavian borders. After the end of Operation Whirlwind, the division became part of the new Southern Group of Forces in Hungary. The division was located at Székesfehérvár. On 20 April 1957, the division became the 27th Motor Rifle Division. On 11 January 1965, the division was renumbered the 254th Motor Rifle Division, restoring its World War II designation.
In 1968, the division participated in Operation Danube, attached to the Carpathian Front. By the late 1980s, the division included the 5th Guards Motor Rifle Regiment at Kiskunmajsa, the 78th Guards Motor Rifle Regiment at Pápa, the 95th Motor Rifle and 66th Tank Regiments at Hajmáskér, the 297th Self-Propelled Artillery Regiment at Fertőd, and the 1092nd Anti-Aircraft Rocket Regiment at Székesfehérvár. In January 1990, the division was withdrawn to Artemivsk and became part of the Kiev Military District. It replaced the recently disbanded 36th Motor Rifle Division there.
Ukrainian Ground Forces
After the Dissolution of the Soviet Union, the division became part of the Ukrainian Ground Forces. In February 1992, Colonel (promoted to Major General) Viktor Kovalov commanded the division. Between 1992 and 1993 it became the 254th Mechanized Division. In December 1993 Colonel (promoted to Major General) Volodymyr Polyvody commanded the division. In August 1997 Colonel (promoted to Major General) Anatoliy Sobory commanded the division. On 1 January 2001 the division included the 78th and 561st Mechanized Regiments, the 425th Self-Propelled Artillery Regiment, the 1215th Anti-Aircraft Rocket Regiment, and smaller units.
It was downsized into the 52nd Separate Mechanized Brigade and became part of the 6th Army Corps. In March 2003, a stray 7.62mm round fired by a soldier of the brigade from a machine gun injured a local welder. At this time the brigade commander was Colonel Oleksandr Shinkarenko. On 10 October 2003, a spark from a nearby unauthorized welder started a fire which destroyed ten of seventeen ammunition storage warehouses. The explosions resulted in the evacuation of 1,500 residents of Artemivsk. The brigade command was also reported to have illegally contracted several companies for services and made a 435,000 Hryvnia profit. The brigade was disbanded in October 2004, and its battle flag given to a museum.
Notes
References
External links
Pyotr Nikolaevich Pokhaznikov
Pavel Fedorovich Batitsky
Mikhail Konstantinovich Puteiko
Motor rifle divisions of the Soviet Union
Military units and formations established in 1964
1964 establishments in the Soviet Union
|
61146345
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dmitriyevka%2C%20Blagovarsky%20District%2C%20Republic%20of%20Bashkortostan
|
Dmitriyevka, Blagovarsky District, Republic of Bashkortostan
|
Dmitriyevka, Blagovarsky District, Republic of Bashkortostan
Dmitriyevka is a rural locality (a village) and the administrative centre of Dmitriyevsky Selsoviet, Blagovarsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 362 as of 2010. There are 6 streets.
Geography
Dmitriyevka is located 48 km west of Yazykovo (the district's administrative centre) by road. Sharbash is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Blagovarsky District
|
2513984
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/TDRD3
|
TDRD3
|
TDRD3 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 13-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 651 амінокислот, а молекулярна маса — 73 185.
Кодований геном білок за функціями належить до регуляторів хроматину, фосфопротеїнів.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Локалізований у цитоплазмі, ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 13
Некатегоризовані білки
|
733697
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Flores%20Department
|
Flores Department
|
Flores Department
Flores is a department of Uruguay, positioned in the southwest of the central part of the country. Its capital is Trinidad. It borders Durazno Department to the north and east, Florida Department to the southeast, San José Department to the south and Soriano Department to the west. Its density of population was the lowest during the 2011 census, closely followed by the departments of Durazno and Treinta y Tres.
History
The department was formed in 1885 from part of San José Department, during the government of President Máximo Santos. It is named after the former Colorado Party leader, Venancio Flores, who was born in Trinidad in the nineteenth century.
The department has many sites of prehistoric rock art. Such examples of rock art are particularly concentrated at Chamangá (Localidad Rupestre de Chamangá).
Another site of interest is the Palace Cave.
Economy
Outside Trinidad, Flores is agricultural, primarily raising cattle for export and sheep for wool and Gauchos, the South American cowboys, can still be seen riding the plains. There are many active ranches (Spanish: estancias), some of which can be visited by tourists.
However, Flores keeps its traditions whilst utilising the best of modern technology. For example, horses are frequently used for round-ups, but communications are all digital, and wireless internet is available throughout the department.
Fauna
Over 100 species of birds can be found in Flores. For example, rufous horneros, with their oven-like nests, can be seen sitting atop fence posts. Huge colonies of green parrots' nests hang high in the tall eucalyptus. Southern lapwings, locally known as teros, burrowing owls, and elegant-crested tinamou nest in open fields while long wing harriers, gray eagles, and hawks soar high above. Some of the largest great kiskadees are extremely common as are the guira, a type of cuckoo. Along quiet country lanes giant wood rails, pink spoonbills and kingfishers can be seen, alongside flocks of ibis and white egrets in the pastures. Red headed cardinals, both orange throated and red necked woodpeckers, and scissor-tailed nightjars can be seen in the small stands of trees that dot the countryside. Long, split tailed flycatchers zip above the rich grass around twilight. Glittering-bellied emerald hummingbirds drink from the tall purple flowers that carpet the fields from Spring until Fall.
Tegu lizards, armadillos, fox, skunks, hares, opossums and snakes enjoy the undeveloped pastures which dominate the department.
A nature reserve is maintained in the department's capital, Trinidad.
Demographics
It is the most sparsely populated of all the Uruguayan departments with a population density of under 5 people per km² and 350,000 head of cattle. Of the total population of 25,050, some 21,430 live in the capital Trinidad.
As of the census of 2011, Flores Department had a population of 25,050 (12,342 male and 12,708 female) and 10,589 households.
Demographic data for Flores Department in 2010:
Population growth rate: 0.151%
Birth Rate: 14.73 births/1,000 people
Death Rate: 9.25 deaths/1,000 people
Average age: 34.3 (33.2 male, 35.5 female)
Life Expectancy at Birth:
Total population: 78.66 years
Male: 74.82 years
Female: 82.20 years
Average per household income: 26,324 pesos/month
Urban per capita income: 11,025 pesos/month
2010 Data Source:
Urban population
Rural population
Flores department has a rural population of 2,068.
Population data stated according to the 2011 census.
Culture
Noted local musical talent includes that of the musician Danilo Pallares Echeverría.
The Duo Chamangá (see also: Chamangá#Singing duo) is a noted local musical partnership.
Notable people
Dr. Armando Castaingdebat is the administrative head of Flores Department.
Danilo Pallares Echeverría is a local writer and musician, author of the 'Flores Hymn'.
Faustino Harrison was President of Uruguay 1962-1963.
Benito Medero was a government minister in the 1970s and Ruralist leader in the 1960s.
Chory Castro is an international soccer player.
See also
List of populated places in Uruguay#Flores Department
Máximo Santos#Creation of Flores Department
Himno a Flores (Flores hymn)
Trinidad, Uruguay#Nature reserve
References
External links
Official site of Flores
INE map of Flores Department
Nuestra Terra, Colección Los Departamentos, Vol.2 "Flores"
Departments of Uruguay
States and territories established in 1885
1885 establishments in Uruguay
|
2976370
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/3-%D1%82%D1%8F%20%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%96%D1%8F
|
3-тя дивізія
|
3-тя дивізія
2-га дивізія→3-тя дивізія→4-та дивізія
3-тя дивізія — найменування дивізій у багатьох країнах у різні часи.
За родом військ
Авіаційні
3-тя авіаційна дивізія (США)
3-тя авіаційна дивізія далекої дії (СРСР)
3-тя гвардійська авіаційна дивізія далекої дії (СРСР)
3-тя гвардійська бомбардувальна авіаційна дивізія (СРСР)
3-тя винищувальна авіаційна дивізія (СРСР)
3-тя гвардійська винищувальна авіаційна дивізія (СРСР)
3-тя гвардійська штурмова авіаційна дивізія (СРСР)
3-тя авіаційна дивізія (Третій Рейх)
3-тя винищувальна дивізія (Третій Рейх)
Війська ППО
3-тя зенітна дивізія (Велика Британія)
3-тя зенітна дивізія (Третій Рейх)
Гірські
3-тя гірсько-піхотна дивізія (Третій Рейх)
3-тя гірська дивізія «Равенна»
Кавалерійські
3-тя кавалерійська дивізія (Велика Британія)
3-тя кавалерійська дивізія «Принц Амедео Дука д'Аоста»
3-тя кавалерійська дивізія (Російська імперія)
3-тя гвардійська кавалерійська дивізія (СРСР)
3-тя кавалерійська дивізія (Німецька імперія)
3-тя кавалерійська дивізія (Третій Рейх)
Механізовані, мотострілецькі
3-тя гвардійська мотострілецька дивізія (СРСР)
3-тя моторизована дивізія (Третій Рейх)
Морської піхоти
3-тя дивізія морської піхоти (США)
Піхотні, стрілецькі
3-тя піхотна дивізія (Велика Британія)
3-тя піхотна дивізія (Канада)
3-тя піхотна дивізія (Німецька імперія)
3-тя піхотна дивізія (Російська імперія)
3-тя гвардійська стрілецька дивізія (СРСР)
3-тя піхотна дивізія (США)
3-тя піхотна дивізія (Третій Рейх)
3-тя авіапольова дивізія (Третій Рейх)
3-тя Залізна стрілецька дивізія Армії УНР
3-тя дивізія НГ (Україна)
3-тя піхотна дивізія (Фінляндія)
Повітряно-десантні
3-тя гвардійська повітряно-десантна дивізія (СРСР)
3-тя парашутна дивізія (Третій Рейх)
Танкові
3-тя легка дивізія (Третій Рейх)
3-тя танкова дивізія (Третій Рейх)
3-тя танкова дивізія СС «Тотенкопф»
3-тя бронетанкова дивізія (США)
3-тя танкова дивізія (Франція)
|
1785523
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0
|
Середньоєвропейська раса
|
Середньоєвропейська раса — одна з малих рас, що входить до складу європеоїдної раси. За пігментацією займає проміжне становище між північними і південними європеоїдами (ближча до перших).
Характеристика
Характерні пряме русяве волосся, очі змішаних відтінків, дуже світла шкіра, обличчя дещо нижче і ширше, ніж у атланто-балтійської раси, зростання бороди, вусів і волосся на тілі менше, ніж у балкано-кавказької раси, розміри і форма носа сильно варіюють, але частіше ніс сильно виступає, з прямою або вигнутою спинкою, губи тонкі, зріст середній.
Поширена в Центральній і Східній Європі серед південних німців, австрійців, угорців, чехів і словаків, більшості українців, південних білорусів, поляків, росіян і народів, що живуть поряд з ними.
Мінливість антропологічного типу середньоєвропейської малої раси добре описується географічними градієнтами: із заходу на схід збільшується ширина обличчя, зменшується ріст бороди і вусів, з півночі на південь зменшуються загальні розміри тіла, збільшується інтенсивність пігментації та розмір очної щілини.
Раса виділяється популяційно, не тотожна альпійській типологічно. Вперше виокремлена Миколою Чебоксаровим у 1951 році. Також цю расу виділяв В. П. Алєксєєв (1974) під назвою «центральноєвропейська». В класифікації В. В. Бунака як еквівалент середньоєвропейської раси присутні центральна західноєвропейська і центральна східноєвропейська раси.
Типи
Усередині цієї раси антропологи виокремлюють величезну кількість типів, підтипів і варіантів, окремі з них всередині конкретного народу. Наприклад серед українців — верхньодніпровський, волинський та поліський варіанти центральноукраїнського тощо.
Примітки
Література
Алексеева Т. И. (ред.), Богатенков Д. В., Дробышевский С. В. Антропология: Учебно-методический комплекс Антропология: Учебно-методический комплекс — 2004 (с.170)
Європеоїдна раса
|
23315782
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bolekhivtsi
|
Bolekhivtsi
|
Bolekhivtsi is a village (selo) in Drohobych Raion, Lviv Oblast, in south-west Ukraine. It belongs to Drohobych urban hromada, one of the hromadas of Ukraine.
From 1918 to 1939 the village was in Lwów Voivodeship in Poland.
References
External links
gska2.rada.gov.ua
Bolekhivtsi
Populated places in the Kingdom of Galicia and Lodomeria
Lwów Voivodeship
|
913398
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Daulatabad%20Fort
|
Daulatabad Fort
|
Daulatabad Fort originally Deogiri Fort, is a historic fortified citadel located in Daulatabad village near Aurangabad, Maharashtra, India. It was the capital of the Yadavas (9th century – 14th century CE), for a brief time the capital of the Delhi Sultanate (1327–1334), and later a secondary capital of the Ahmadnagar Sultanate (1499–1636).
Around the 6th century CE, Devagiri emerged as an important uplands town near present-day Aurangabad, along caravan routes going towards western and southern India. The historical triangular fortress in the city was initially built around 1187 by the first Yadava monarch, Bhillama V. In 1308, the city was annexed by
Alauddin Khalji of the Delhi Sultanate, which ruled over some parts of the northern India. In 1327, Muhammad bin Tughluq of the Delhi Sultanate renamed the city Daulatabad and shifted his imperial capital to the city from Delhi, ordering a mass migration of Delhi's population to the now Daulatabad. However, Muhammad bin Tughluq reversed his decision in 1334 and the capital of the Delhi Sultanate was shifted back to Delhi.
In 1499, Daulatabad became part of the Ahmadnagar Sultanate, who used it as their secondary capital. In 1610, near Daulatabad Fort, the new city of Aurangabad, then named Khadki, was established to serve as the capital of the Ahmadnagar Sultanate by the Ethiopian military leader Malik Ambar, who was brought to India as a slave but rose to become a popular Prime Minister of the Ahmadnagar Sultanate. Most of the present-day fortifications at Daulatabad Fort were constructed under the Ahmadnagar Sultanate.
Fort
The area of the city the hill-fortress of Devagiri (sometimes Latinised to Deogiri). It stands on a conical hill, about 200 meters high. Much of the lower slopes of the hill has been cut away by Yadava dynasty rulers to leave 50-meter vertical sides to improve defenses. The fort is a place of extraordinary strength. The only means of access to the summit is by a narrow bridge, with the passage for not more than two people abreast, and a long gallery, excavated in the rock, which has, for the most part, a very gradual upward slope.
About midway along this gallery, the access gallery has steep stairs, the top of which is covered by a grating destined in time of war to form the hearth of a huge fire kept burning by the garrison above. At the summit, and at intervals on the slope, are specimens of massive old cannon facing out over the surrounding countryside. Also at the midway, there is a cave entrance meant to confuse the enemies.
The fort had the following specialties which are listed along with their advantages :
No separate exit from the fort, only one entrance/exit - This is designed to confuse the enemy soldiers to drive deep into the fort in search of an exit, at their own peril.
No parallel gates - This is designed to break the momentum of the invading army. Also, the flag mast is on the left hill, which the enemy will try to capture, thus will always turn left. But the real gates of the fort are on the right & the false ones on the left, thus confusing the enemy.
Spikes on the gates - In the era before gunpowder, intoxicated war elephants were used as battering rams to break open the gates. The presence of spikes ensured that the elephants died of injury.
Complex arrangement of entryways, curved walls, false doors - Designed to confuse the enemy, false, but well-designed gates on the left side lured the enemy soldiers in & trapped them inside, eventually feeding them to crocodiles.
The hill is shaped like a smooth tortoise back - this prevented the use of mountain lizards as climbers, because they cannot stick to it.
City
Daulatabad (19°57’N 75°15’E) is located at a distance of 16 km northwest of Aurangabad, the district headquarters and midway to the Ellora Caves. The original widespread capital city is now mostly unoccupied and has been reduced to a village. Much of its survival depends on the tourists to the old city and the adjacent fort.
History
The site had been occupied since at least 100 BC, and now has remains of Hindu and Jain temples similar to those at Ajanta and Ellora. A series of niches carved with Jain Tirthankara in cave 32.
The city is said to have been founded c. 1187 by Bhillama V, a Yadava prince who renounced his allegiance to the Chalukyas and established the power of the Yadava dynasty in the west. During the rule of the Yadava king Ramachandra, Alauddin Khalji of the Delhi Sultanate raided Devagiri in 1296, forcing the Yadavas to pay a hefty tribute. When the tribute payments stopped, Alauddin sent a second expedition to Devagiri in 1308, forcing Ramachandra to become his vassal.
In 1328, Muhammad bin Tughluq of the Delhi Sultanate transferred the capital of his kingdom to Devagiri, and renamed it Daulatabad. The sultan made Daulatabad (Devagiri) his second capital in 1327. Some scholars argue that the idea behind transferring the capital was rational, because it lay more or less in the centre of the kingdom, and geographically secured the capital from the north-west frontier attacks.
In the Daulatabad fort, he found the area arid & dry. His capital-shift strategy failed miserably. Hence he shifted back to Delhi & earned him the moniker "Mad King".
The next important event in the Daulatabad fort time-line was the construction of the Chand Minar by the Bahmani Sultan Hasan Gangu Bahmani, also known as Ala-ud-Din Bahman Shah (r. 3 August 1347 – 11 February 1358).
Hasan Gangu built the Chand Minar as a replica of the Qutb Minar of Delhi, of which he was a great fan of. He employed Iranian architects to build the Minar who used Lapis Lazuli & Red Ocher for coloring. Currently, the Minar is out of bounds for the tourists, because of a suicide case.
As we move further into the fort, we can see the Chini Mahal, a VIP prison built by Aurangzeb. In this prison, he kept Abul Hasan Qutb Shah of the Golconda Sultanate of Hyderabad.
Most of the present-day fortification was constructed under the Bahmanis and the Nizam Shahs of Ahmednagar Sultanate.
The Mughal Governor of the Deccan under Shah Jahan, captured the fortress in 1632 and imprisoned the Nizam Shahi prince.
It was captured by the Maratha Empire in 1760.
Legend
In Hindu lore, Lord Shiva is believed to have stayed on the hills surrounding this region. Hence the fort was originally known as Devagiri, literally "hills of god".
Structure
Daulatabad is a fortified city that is the cumulative result of 1000 years of building history, overseen by successive rulers of the Deccan. It can be divided into three distinct zones: Balakot, the innermost fortification atop the conical hill itself; Kataka, the intermediate fortification; and Ambarkot, the outermost defense wall which encloses most of the historic city.
Balakot
Balakot is the name given to the rock fort upon the conical Deogiri hill, and was termed so by the Tughluqs. The Yadavas initiated this fortification by scarping the slopes of the hill until they were vertical, rising 50m above ground, and excavated a deep moat at the base of the hill. The Balakot site contains a number of palatial buildings. The most notable is the Chini Mahal, dating to the Nizam Shahi dynasty. There is no evidence tying it to any specific builder; it likely originates from the early days of the dynasty, and takes its name from blue/white tiles set into its facade. The palace is in a crumbling state, and currently survives as a long hall, with an entrance on one side. The palace may have been larger in the past, but was destroyed by the Mughals and converted into a prison.
Beneath the northern flank of Balakot is a derelict palace building of the Mughal emperor Shah Jahan, built after the Mughal capture of the fort in 1633. It consists of two large courts, an apartment building towards the west, and a hammam. Another pavilion of Shah Jahan is found beneath the summit of Balakot. Balakot also contains a ruined royal residence dating to the 15th century, built by the Bahmani dynasty during its early days.
Kataka
Kataka is a circular, intermediary fort at the Daulatabad site. It was built by Tughluq commanders as an expansion to Balakot, occupying its northern and eastern flanks, adjoining the base of the Devagiri hill. The defensive wall is a massive double rampart, featuring bastions and moats. Lying just outside the eastern entrance of the wall is a Mughal-era hammam. A notable structure within Kataka is the large Jami mosque of Daulatabad, which dates to 1318. A short distance away is the Chand Minar. Located within a sector of the fort called Mahakot, it is an exceptionally tall tower built by Alauddin Bahmani in 1446 to commemorate his capture of Daulatabad. Its base is concealed by a small structure, which contains a mosque.
Ambarkot
Ambarkot is the outermost defense wall at the Daulatabad site, enclosing most of the historic city. It is typically attributed to Malik Ambar, minister of the Nizam Shahis, but may have been built by the Tughluqs. It is elliptical in shape, and spans two kilometres north to south. Similar to Kataka, the Ambarkot rampart consists of two defense walls. Scholar Pushkar Sohoni notes that there are a number of historic structures around the Ambarkot walls that have not been investigated yet.
Transport
Road Transport
Daulatabad is in the outskirts of Aurangabad, and is on the Aurangabad - Ellora road (National Highway 2003). Aurangabad is well connected by road and 20 km away from Devagiri.
Rail Transport
Daulatabad railway station is located on the Manmad-Purna section of South Central Railways and also on the Mudkhed-Manmad section of the Nanded Division of South Central Railway. Until reorganisation in 2005, it was a part of the Hyderabad Division Aurangabad is a major station near Daulatabad. The Devagiri Express regularly operates between Mumbai and Secunderabad, Hyderabad, via the city of Chhatrapati Sambhaji Nagar.
Gallery
See also
Tourism in Marathwada
Tourist attractions in Aurangabad, Maharashtra
References
External links
Daulatabad at the Islamic Monuments of India Photographic Database
www.tribuneindia.com
Devgiri/d
aulatabad fort information in Hindi
A painting of the fort by William Purser, engraved by R Sands, as an illustration to , a poem by Letitia Elizabeth Landon.
Forts in Maharashtra
Buildings and structures in Aurangabad, Maharashtra
Former capital cities in India
1203 establishments in Asia
13th-century establishments in India
|
73923498
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ambulator
|
Ambulator
|
Ambulator is an extinct genus of marsupials belonging to the family Diprotodontidae. It contains one species, A. keanei, whose remains were found in the Pliocene-aged Tirari Formation of South Australia. A. keanei was previously included in the genus Zygomaturus, but was moved to the new genus Ambulator in 2023. Features of its limbs suggest that Ambulator was better adapted to quadrupedal walking than earlier diprotodontids.
References
Diprotodontids
Prehistoric marsupial genera
Pliocene marsupials
Pliocene mammals of Australia
Extinct mammals of South Australia
Fossil taxa described in 2023
|
1485811
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%BB%D1%82
|
Гасселт
|
Гасселт, або Хасселт — столиця бельгійської провінції Лімбург, яка розташовується на північному сході Бельгії — Фландрії. Населення — близько 70 000 жителів. Через місто протікає річка Демеріт, а також проходить канал Альберта. Західніше Гасселта проходить траса .
Історія
Гасселт заснований в VII столітті нашої ери неподалік від річки Демеріт. Назва «Гасселт» походить від слова Hasaluth, що означає «горіховий ліс». Гасселт став одним з найбільших міст графства Лон, межі якого приблизно збігалися з сучасними кордонами провінції Лімбург. Своє ім'я поселення отримало в 1165 році, а незабаром після цього ще й привілеї міста. 1232 року статус міста був офіційно підтверджений графом Арнольдом IV.
Попри те, що офіційною столицею графства був Борглон, Гасселт став найбільшим його містом завдяки своєму сприятливому географічному положенню і близькості до замку графа.
Уродженці
Герт Деферм (*1963) — відомий у минулому бельгійський футболіст, захисник.
Генріх фон Фельдеке, німецькомовний поет середньовіччя.
Віллі Клаас, генеральний секретар НАТО.
Дана Віннер (1965) — бельгійська співачка.
Макс Ферстаппен (1997) — нідерландський автогонщик бельгійського походження Формули 1, двократний чемпіон світу (сезони 2021, 2022)
Галерея
Див. також
Японський сад (Гасселт)
Примітки
Література
Посилання
Офіційний сайт
Університет Хасселту
Міський парк
Музей женеверу
Музей моди
Міський музей
Музей отця Валентіуса
Музей літератури
Міста Бельгії
Засновані в VII столітті
|
2441211
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Саїнчук Василь Васильович
|
Саїнчук Василь Васильович
Василь Васильович Саїнчук (Якушинці, Вінницький район, Вінницька область, Українська РСР — , м. Краматорськ, Донецька область, Україна) — військовослужбовець військової служби за контрактом, старший сержант Повітряних сил Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Життєвий шлях
Народився 1979 року в селі Якушинці на Вінниччині. Ще в дитинстві переїхав із батьками до села Дашківці Літинського району, де закінчив сільську школу.
Військова служба
З травня 1997 по листопад 1998 проходив строкову військову службу на посаді водія у 93-ій окремій радіотехнічній бригаді особливого призначення, військовій частині А3438, с. Красносілка, Одеська область. В липні 2001 вступив на військову службу за контрактом і повернувся до тієї ж частини. 2002 року на базі бригади створений Регіональний центр радіоелектронної розвідки «Південь».
З березня 2004 проходив службу в автомобільній роті батальйону забезпечення військової частини А0549 в м. Вінниця — 230-та окрема база забезпечення Командування Повітряних сил Збройних сил України: з березня 2004 по серпень 2009 — старший водій автомобільного взводу (легкових автомобілів), з серпня 2009 по вересень 2014 — командир відділення автомобільного взводу, з вересня 2014 — старший водій автомобільного взводу (легкових автомобілів) автомобільної роти батальйону забезпечення, — був водієм начальника штабу. За час служби відзначений почесними грамотами та подяками, нагороджений кількома медалями. Мешкав із сім'єю у Вінниці.
У зв'язку з російською збройною агресією проти України виконував завдання на території проведення антитерористичної операції. Возив службовим авто офіцерів, пережив артобстріли під Дебальцевим. 5 березня 2015 приїхав до зони бойових дій у своє четверте відрядження.
11 березня 2015 близько 15-ї години загинув в результаті обвалу бетонної плити під час проведення будівельних робіт з укріплення бліндажу на території військового аеродрому Краматорська.
Похований 14 березня на сільському цвинтарі у Дашківцях з військовими почестями. Без Василя лишилися батьки, сестри Наталія і Тетяна, дружина Ірина та 13-річна донька Анастасія.
Нагороди
Медаль «15 років Збройним Силам України».
Медаль «За сумлінну службу» III ступеня.
Джерела
Саїнчук Василь Васильович // Книга пам'яті полеглих за Україну.
Саїнчук Василь Васильович // Український меморіал.
У АТО під час перемир'я загинув 35-річний вінничан Василь Саінчук // «20 хвилин. Вінниця», 13 березня 2015.
Літинщина втратила ще одного бійця… // Літинська РДА, 16 березня 2015.
Анатолій Мельник. Військовий водій Василь Саїнчук загинув під обвалом бетонної плити у Краматорську вже під час перемир'я // «33-й канал», 18 березня 2015.
Уродженці Якушинців
Українські військовики Повітряних сил
Померли в Краматорську
Поховані в Літинському районі
|
62612750
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pavlo%20Sushko
|
Pavlo Sushko
|
Pavlo Sushko
Pavlo Mykolayovych Sushko (born 16 November 1979, Khmelnytskyi Oblast) is a Ukrainian politician, film producer. He is a member of the Public Council of the Ukrainian Oscar Committee, member of the European Film Academy, and is the People's deputy of Ukraine elected in the 2019 Ukrainian parliamentary election for Servant of the People.
Biography
Sushko was born on 16 November 1979 in Khmelnytskyi Oblast and has lived in Kharkiv Oblast since 2000. He graduated with honours from the Bohdan Khmelnytsky National Academy of the State Border Guard (military specialty – tactical and operational officer). Lieutenant Colonel of the Reserve. He held senior positions in the State Border Guard Service of Ukraine (served in the Kharkiv Border Detachment for 14 years) for 18 years.
In 2010 he graduated from the Yaroslav Mudryi National Law University. In 2013 he graduated from the Kyiv National University of Culture and Arts majoring in “Cinema and TV arts” (television director). In 2016 he joined the film company "Solar Media Entertainment" and became the producer of the feature film “DZIDZIO Contrabass”, which was the first profitable film in the history of Ukrainian cinema.
Since 2017 he has been lecturing and conducting master classes for students in film production. Since 2017 he has been the member of the Ukrainian Film Academy. In 2018 he was the chairman of the jury of the Zaporizhia International Short Film Festival ZIFF. In 2018 he became a member of the European Film Academy.
In 2018 he founded the Prime Story Pictures film company. In 2018 he was awarded the Golden Spinning Top (Viewer's choice) for the film “DZIDZIO Contrabass”.
Political activity
Deputy Head of the parliamentary fraction of the Servant of the People political party
Deputy Chairman of the Verkhovna Rada Committee for Humanitarian and Information Policy
Chairman of the Cinematography and Advertisement Sub-Committee of the Committee on Humanitarian and Information Policy of the Verkhovna Rada of Ukraine
Chairman of the Kharkiv Oblast Regional Organization of the Servant of the People party
Member of the Ukrainian part of the Inter-Parliamentary Assembly of the Verkhovna Rada of Ukraine and the Seimas of the Republic of Lithuania
Deputy Co-chairman of the Inter-Parliamentary Liaison Group with the French Republic
Member of the Inter-Parliamentary Liaison Group with the United States of America
Member of the Inter-Parliamentary Liaison Group with the Republic of Poland
Member of the Inter-Parliamentary Liaison Group with Canada
Deputy Co-chairman of the Inter-Parliamentary Liaison Group with the Swiss Confederation
Deputy Co-chairman of the Inter-Parliamentary Liaison Group with the Federal Republic of Germany
Awards
The Golden Spinning Top from the Ukrainian Film Academy in the category "Viewer’s choice" as the producer of the film "DZIDZIO Contrabass" (Ukraine. Director O. Borshchevskyi).
Medal "For Honourable Service" of the 3rd degree – awarded by Decree # 347/2009 of the President of Ukraine.
Medals and decorations awarded by Orders of the Head of the State Border Guard Service of Ukraine:
Medal for Courage in Defending the Ukrainian State Border
The Golden Spinning Top from the Ukrainian Film Academy in the category “Viewer’s choice” as the producer of the film “DZIDZIO Contrabass” (Ukraine. Director O. Decoration for Honourable Service in the State Border Service of Ukraine
The Golden Spinning Top from the Ukrainian Film Academy in the category “Viewer’s choice” as the producer of the film “DZIDZIO Contrabass” (Ukraine. Director O. Medal of the State Border Service of Ukraine "For Faith and Fidelity"
15 years of Honourable Service Medal
15 years the State Border Service of Ukraine MedalThe Golden Spinning Top from the Ukrainian Film Academy in the category “Viewer’s choice” as the producer of the film “DZIDZIO Contrabass” (Ukraine. Director O.
20 Years of Independence of Ukraine Medal
20 years the State Border Service of Ukraine MedalThe Golden Spinning Top from the Ukrainian Film Academy in the category “Viewer’s choice” as the producer of the film “DZIDZIO Contrabass” (Ukraine. Director O.
Border Service Decoration
Excellent Border Guard Badge of II class
20 Years of the Eastern Regional Department Decoration
20 Years of the Kharkiv Border Detachment Decoration
He was also awarded certificates of merit and diplomas from the commanders of the State Border Service of Ukraine, Khmelnitsky and Kharkiv Regional Administrations.
Reference list
External links
Living people
Ukrainian border guards
Politicians from Kyiv
Ukrainian campaign managers
Servant of the People (political party) politicians
People from Berdychiv
Taras Shevchenko National University of Kyiv, Institute of International Relations alumni
Ninth convocation members of the Verkhovna Rada
21st-century Ukrainian politicians
National Security and Defense Council of Ukraine
1979 births
Ukrainian film producers
|
1117435
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%A1%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Герб Сватового
|
Герб Сватового — один з офіційних символів міста Сватового Луганської області. Затверджений 11 лютого 2005 року рішенням Сватівської міської ради.
Опис
Герб Сватового являє собою іспанський щит білого кольору. У центрі щита розташоване зображення квітки соняшника, у якій сидить бджілка, та сонячні промені на небі. Соняшник підіймається над хвилями блакитного, що символізує річку Красну, що протікає містом, і малинового кольорів — символу засновників міста — козаків. Композицію герба зверху довершує підкова чорного кольору.
З обох боків щита є по одному золотому колоску пшениці з гілками дуба й калини, що з'єднуються синьою стрічкою з написом «1660» — роком заснування міста.
Вгорі над щитом розташований напис назви міста синіми літерами на білому тлі.
Символіка
Соняшник — основна сільськогосподарська культура, що вирощується в регіоні, а також символ одного з найважливіших підприємств міста — ЗАТ «Сватівська олія».
Бджілка — символ працьовитості мешканців міста вказує на давні історичні корені бджільництва, що сягають XVII століття.
Промені сонця на синьому небі втілюють мирне існування жителів міста та їхню віру у світле майбутнє.
Блакитні хвилі символізують річку Красну, на берегах якої було засновано місто.
Малиновий колір вказує на заснування міста козаками Ізюмського полку.
Колосся символізує добробут.
Дубова гілка — символ чоловічого початку, стійкості і мужності.
Гілка калини — символ жіночності, краси, ніжності й лагідності.
Використання герба
Герб Сватового є невід'ємною частиною прапора міста. Герб міста використовується при проведенні державних свят та масових заходів, наноситься на відзнаки, що започатковані міською радою, а також може використовуватись з письмового дозволу міської ради в рекламних або комерційних цілях.
Див. також
Прапор Сватового
Посилання
Герб Сватового на сайті Сватівської міської ради
Сайт міста Сватове
Сватове
Сватове
|
2465097
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alexander%27s%20band
|
Alexander's band
|
Alexander's band or Alexander's dark band is an optical phenomenon associated with rainbows which was named after Alexander of Aphrodisias who first described this phenomenon in Aphrodisias, Commentary on Book IV of Aristotle's Meteorology (also known as: Commentary on Book IV of Aristotle's De Meteorologica or On Aristotle's Meteorology 4), commentary 41.
The dark band occurs due to the deviation angles of the primary and secondary rainbows. Both bows exist due to an optical effect called the angle of minimum deviation. The refractive index of water prevents light from being deviated at smaller angles. The minimum deviation angle for the primary bow is 137.5°. Light can be deviated up to 180°, causing it to be reflected right back to the observer. Light which is deviated at intermediate angles brightens the inside of the rainbow.
The minimum deviation angle for the secondary bow is about 230°. The fact that this angle is greater than 180° makes the secondary bow an inside-out version of the primary. Its colors are reversed, and light which is deviated at greater angles brightens the sky outside the bow.
Between the two bows lies an area of unlit sky referred to as Alexander's band. Light which is reflected by raindrops in this region of the sky cannot reach the observer, though it may contribute to a rainbow seen by another observer elsewhere.
References
External links
Atmospheric optical phenomena
de:Alexanders dunkles Band
fr:Arc-en-ciel#La bande sombre d'Alexandre
|
4851937
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pestovo%2C%20Pestovsky%20District%2C%20Novgorod%20Oblast
|
Pestovo, Pestovsky District, Novgorod Oblast
|
Pestovo, Pestovsky District, Novgorod Oblast
Pestovo is a town and the administrative center of Pestovsky District in Novgorod Oblast, Russia, located in the Valdai Hills on the Mologa River. Population:
History
In the 1910s, a railway between Sonkovo and Mga was built. The railway station which is now located in the town of Pestovo was named after the village of Russkoye Pestovo, located from the station. The first train arrived to the station in 1915. The name of Russkoye Pestovo, and subsequently the name of Pestovo, originates from the personal Novgorodian name Pest. At the time, the area was a part of Ustyuzhensky Uyezd in Cherepovets Governorate.
In 1924, a sawmill was constructed on the bank of the Mologa close to the station. The sawmill was built by a German company and given to it as a concession. In 1925, a settlement of Pestovo, serving the sawmill, was founded.
On August 1, 1927, Cherepovets Governorate was abolished, and its territory was merged into Cherepovets Okrug of Leningrad Oblast. The uyezds were abolished as well and, effective October 1, 1927, Pestovsky District was established, with the administrative center in Pestovo. On September 19, 1927, Pestovo was granted work settlement status. On July 23, 1930 the okrugs were abolished and the districts were directly subordinated to the oblast. On July 5, 1944, Pestovsky District was transferred to newly established Novgorod Oblast. On January 12, 1965, Pestovo was granted the town status.
Administrative and municipal status
Within the framework of administrative divisions, Pestovo serves as the administrative center of Pestovsky District. As an administrative division, it is incorporated within Pestovsky District as the town of district significance of Pestovo. As a municipal division, the town of district significance of Pestovo is incorporated within Pestovsky Municipal District as Pestovskoye Urban Settlement.
Economy
Industry
There is a mechanical factory in Pestovo which currently mainly produces metallic containers and construction blocks. There are also enterprises of timber industry and food industry.
Transportation
The railway connecting Sonkovo and Mga, or, more generally, the northern railroad between Moscow and St. Petersburg, crosses Pestovsky District. Pestovo has a railway station. As of 2012, it was only served by local trains.
A road connecting Ustyuzhna with Borovichi runs through Pestovo.
Culture and recreation
The Intercession Church located in Pestovo is protected as a cultural heritage monument of local significance. The church was built in the second half of the 19th century in the village of Pokrov-Mologa, located on the right bank of the Mologa River. The village was subsequently included in Pestovo.
References
Notes
Sources
Cities and towns in Novgorod Oblast
Monotowns in Russia
Ustyuzhensky Uyezd
Populated places established in 1918
Former urban-type settlements of Novgorod Oblast
|
3066206
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B5%20%D0%86%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%83
|
Ніколае Іонеску
|
Ніколае Іонеску (1820, Браду, повіт Нямц — 24 січня 1905, Браду) — румунський політик, юрист і публіцист, брат агронома Йона Іонеску де ла Бред. Він був лідером вільної і незалежної фракції, що відбував кілька термінів у Палаті і Сенаті, найчастіше як представник римської округи, і йому допомагали створити кілька ліберальних коаліцій у 1860-х і 70-х роках. Його кар'єра досягла максимуму лише до Румунської війни за незалежність, коли він був міністром закордонних справ у кабінеті Йона Братіану. Іонеску закінчив політичну кар'єру у Національно ліберальної партії. Професор права і ректор Ясського університету, він також був одним із членів-засновників Румунської академії.
Посилання
http://enciclopediaromaniei.ro/wiki/Nicolae_Ionescu
Румунські правники
Ректори Ясського університету
|
5006021
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B8%202019%20%E2%80%94%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%B0%20%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B0%2C%20%D0%B4%D0%BE%2059%20%D0%BA%D0%B3
|
Чемпіонат світу з боротьби 2019 — жіноча боротьба, до 59 кг
|
Чемпіонат світу з боротьби 2019 — жіноча боротьба, до 59 кг
Змагання з жіночої боротьби у ваговій категорії до 59 кг на чемпіонаті світу з боротьби 2019 відбулись 18-19 вересня 2019 року в Астані (Казахстан) на Барис Арені.
У змаганнях взяли участь 18 спортсменок з 18 країн. Змагання складалися з турніру на вибування, у якому, у свою чергу, визначали володарок двох бронзових медалей. Дві фіналістки змагалися за золоту та срібну медалі. Борчині, які програли одній з двох фіналісток, переходили до втішного раунду, де змагалися за дві бронзові медалі.
Результати
Позначення
F — чиста перемога
Фінал
Верхня половина
Нижня половина
Втішні поєдинки за бронзові нагороди
Посилання
жіноча боротьба, до 59 кг
Події 18 вересня
Події 19 вересня
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.