id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2707107
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B5%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%88%D1%82%D0%B0%D0%B4%D1%82%D0%B1%D0%B0%D0%BD
|
Білефельдський штадтбан
|
Білефельдський штадтбан — система ліній штадтбану у місті Білефельд, Німеччина. В системі використовується метрова колія та потяги що живляться від повітряної контактної мережі.
Історія
Рух трамваїв в місті відкрився 20 грудня 1900 року. Перша відкрита лінія трамваю одразу показала свою ефективність та прибутковість тому вже в 1902 році почалося будівництво другої лінії. Будівництву третьої лінії перешкодила Перша світова війна, лінія відкрилася тільки в 1928 році. Під час другої світової війни система значно постраждала, відбудова зайняла декілька років. В 1950-х роках почалися перші проблеми, через збільшення кількості автомобілів почалися затори на вузьких центральних вулицях міста. Міська влада вирішила зберегти рух трамваїв але прибравши лінії що проходили на найвужчих вулицях. Ідея перебудови трамвайних ліній в систему метротраму з підземними ділянками в центрі міста виникла в середині 1960-х, за прикладом Кельна.
Перший невеликий тунель, завдовжки 250 метрів з 1 підземною станцією відкрився у 1971 році. Поетапна перебудова всієї системи ліній розпочалася в 1978 році, були реконструйовані наземні зупинки, закуплено новий рухомий склад (старі трамваї не підходили для підземних ділянок), колії були відокремлені від проїжджої частини. Офіційне відкриття сталося 28 квітня 1991 року, коли відкрився основний тунель в центрі міста. З того часу мережа трамвайних ліній стала штадтбаном. Останній раз підземні станції в місті відкрилися у 2000 році, 2 станції на лінії 4.
Лінії
На 2018 рік в місті чотири лінії що перетинаються в центрі. Середня відстань між зупинками 450 метрів, в місті 7 підземних станції та 57 наземних (42 обладнані високими платформами). Система інтегрована з іншими видами транспорту, поблизу багатьох станцій існують пересадки на міські та міжміські автобуси. Поблизу двох станцій знаходяться залізничні станції.
Лінія 1 — починається від станції «Schildesche» прямує через центр міста до станції «Senne», має 22 станції з яких 4 спільно з іншими лініями.
Лінія 2 — починається від станції «Altenhagen» прямує через центр міста до станції «Sieker», має 17 станцій з яких 4 спільно з іншими лініями.
Лінія 3 — починається від станції «Babenhausen» прямує через центр міста до станції «Dürkopp Tor 6», має 11 станцію з яких 3 спільно з іншими лініями.
Лінія 4 — починається від станції «Stieghorst Zentrum» та прямує до станції «Lohmannshof», має 19 станцій з яких 3 спільно з іншими лініями.
Галерея
Посилання
Білефельдський штадтбан на UrbanRail.net
Штадтбан
Трамвайні системи Німеччини
Колія 1000 мм
|
94232
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%20968-2
|
IC 968-2
|
IC 968-2 — галактика типу S (спіральна галактика) у сузір'ї Діва.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 968-2 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 968-2 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 968-2
IC 968-2 в базі SIMBAD
IC 968-2 в базі Vizier
IC 968-2 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 968-2
IC 968-2
IC 968-2
|
1936368
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B5%20%D1%87%D1%83%D0%B4%D0%B5%D1%81%20%28%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D1%80%D0%B0%29
|
Поле чудес (телегра)
|
Поле чудес (телегра)
Капітал-шоу «Поле чудес» — одна з перших розважальних програм незалежної телекомпанії «ВІD», російський аналог американської програми «Колесо Фортуни». Проєкт Владислава Лістьєва та Анатолія Лисенка.
В Україні програма транслювалося на телеканалах «Інтер» (1996—2001) та «1+1» (2002—2004).
Історія
У книзі «Влад Лістьєв. Упереджений реквієм» розказано, як Владислав Лістьєв і Анатолій Лисенко «під час перегляду в готельному номері випуску американської передачі Wheel of Fortune, створили капітал-шоу». «Поле Чудес» — назва місцевості в казці А. М. Толстого «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно».
Вперше телегра вийшла на Першому каналі російського телебачення (раніше — радянського) у четвер 25 жовтня 1990. Першим ведучим був Владислав Лістьєв, потім показувалися випуски з різними ведучими, в т.ч і з жінкою і нарешті з 1 листопада 1991 прийшов основний ведучий — Леонід Якубович. Асистентами Леоніда Якубовича є кілька моделей, як жінок, так і чоловіків, у тому числі — постійна асистентка Римма Агафошина, яка відкриває відгадані букви і вручає призи дітям гравців вже понад 15 років.
23 жовтня 1992 вийшов 100-й випуск «Поле чудес», який знімали 29 вересня в Московському цирку Нікуліна . У цьому випуску фіналіст позбувся автомобіля через підказки чоловіка-телеглядача в студії, після якого Леонід Якубович змінив завдання, а порушника попросив вийти з залу. Фіналіст не зміг відповісти на питання змінений завдання, але виграні призи були залишені фіналісту.
З 10 квітня 1995 по 7 січня 2003 по понеділках виходили повтори програм в 10.10 ранку (іноді в 9.55 / 10.25 / 13.30). Іноді випуски повторювали по понеділках о 12:10. Випуски телегри з Якубовичем з 1 листопада 1991 року по 31 березня 1995 виходили в повторах на каналі «Ретро ТВ» в 2006-2007 роках.
3 листопада 2010 вийшов ювілейний концерт, присвячений 20-річчю з дня появи передачі. Концерт відбувся в Московському цирку Нікуліна (створена спільно з Червоним квадратом).
У випуску за 23 квітня 2022 року брали участь біженці з окупованого Росією Донецька, яким ведучий Леонід Якубович вручив «подарунки» від партії «Єдина Росія» та Євгенія Пригожина.
Час виходу програми
З 25 жовтня до 28 грудня 1990 року — щоп'ятниці о 20:00.
З 1 січня до 28 травня 1991 року — щовівторка о 21:45
З 7 червня до 6 вересня 1991 року — щоп'ятниці о 21:45/21:55
З 13 вересня 1991 до 25 серпня 2006 року — щоп'ятниці о 19:40/19:45/19:50/19:55/20:00/20:05
З 1 вересня 2006 до 6 березня 2009 року — щоп'ятниці о 18:50/19:00/19:05
З 13 до 27 березня 2009 року — щоп'ятниці о 18:20
З 3 квітня до 13 листопада 2009 року — щоп'ятниці о 19:55/20:00
З 20 листопада 2009 до 26 серпня 2011 року — щоп'ятниці о 18:20/18:25
З 2 вересня 2011 до 7 грудня 2012 — щоп'ятниці о 18:45/18:50/19:00
З 14 грудня 2012 — щоп'ятниці о 19:55/20: 00.
Музей програми
У програми є свій музей, в якому зберігаються предмети, подаровані учасниками Леоніду Якубовичу. Музей подарунків капітал-шоу «Поле чудес» був створений в 2001 році, але його ідея була задумана ще на початку 1990-х. У музеї можна знайти перший ящик «Поле чудес», костюми, які одягав Якубович, численні портрети Якубовича та багато іншого. Музей знаходиться в павільйоні «Центральний» Всеросійського виставкового центру. Більшість експонатів можна чіпати руками, дозволяється вести фотозйомку, приміряти костюми. У серпні 2014 музей закрили, але незабаром в лютому 2015 відкрили.
Вплив на культуру
Фраза у виконанні Леоніда Якубовича, яка закінчується вигуком: «… в студію!» і, як правило, починається словами «подарунки», «приз», увійшла в сучасну побутову мову і використовується, зокрема, як стереотипний коментар на форумах, блогах тощо. Збудована вона за схемою: «N — в студію!», де N — об'єкт, надання якого вимагається від учасника попереднього повідомлення. Наприклад: «картинки в студію», «докази в студію», «посилання в студію» і т. д. Так само використовується фраза Л. Якубовича «Автомобіль», яку кажуть, розтягуючи голосні і з урочистою інтонацією.
Образ Леоніда Якубовича породив чимало мережевих мемів. Наприклад, чорно-біла фотографія ведучого, запозичена з реклами, стала джерелом мему «Не засмучуй Леоніда Аркадійовича» (рос. «Не расстраивай Леонида Аркадьевича»).
Ігри за мотивами програми
У 1993 році за мотивами телепрограми вийшла DOS - гра «Поле чудес: Капітал-шоу». Ця гра була перенесена для ОС Android і iOS.
Існували також ігри, засновані на Поле Чудес, написані для приставки Dendy. Версій гри було дві, перша вийшла в 1995 році, ігрове поле було рожевим, ведучий відсутній, музичний супровід (мелодія обертання барабана) було скопійовано з гри Duck Hunt, а при секторі «Банкрут» звучала мелодія програшу з гри Wild Gunman. Друга версія була написана вже в 1997 році і отримала ряд поліпшень, користувачі грали на чорному тлі, більше нових слів для відгадування, режим гри для двох. Цікавим було в цій версії те, що при відгадуванні букви відкривав її Маріо.
Крім того, в 90-ті роки минулого століття була створена настільно-друкована версія гри, яка випускається за ліцензією Телекомпанії BID.
Наприкінці липня 2000 з'явилася перша настільна версія гри, виготовлена за правилами 1990-1991 років. У 2001 році настільна версія оновилася до версії 2000 року.
Ще одна гра, заснована на Поле Чудес, називалася «Фортуна», розробляла її BBG corp. у співпраці з Олександром Чудовим. Була відзначена високою складністю. Гравець, пройшовши всю гру, міг виграти мільйон, але поки жодного переможця ще не знайшлося.
20 вересня 2012 компанією Alawar була випущена гра Поле Чудес за мотивами телепрограми .
Нагороди
Премія ТЕФІ - 1995 у номінації «Найкращий ведучий розважальної передачі»
Премія ТЕФІ - 1999 в номінації «Ведучий розважальної програми»
Факти
У вересні-жовтні 1991 року на роль ведучого пропонувалися люди з народу, деякі з них навіть провели по одному випуску.
У 1992 році, коли передачу вів уже Якубович, в одному з випусків, коли повинна була початися гра з глядачами, з'явився Влад Лістьєв з повідомленням про розкрадання плівки. Це єдина передача, в якій були записані тільки 1, 2 і 3 тури.
В одному з випусків 1992 учасник виграв супергру, назвавши з можливих букв букву О. У результаті відкрилося слово ОООО - перший псевдонім Гоголя.
У 2 турі 8 випуску, в 1 турі випуску від 7 червня 1991 року і супергру 100 випуску глядач із трибуни підказав гравцеві слово. Лістьєв (8 випуск) і Якубович (100 випуск) були змушені вигнати із залу глядача, який підказав гравцеві, після чого довелося змінити завдання. (На YouTube 100 випуск - супер-гра)
У листопаді 1992 року Владислав Лістьєв випустив газету «Поле чудес».
7 травня 1993 у випуску Якубович ввів нове правило, що якщо в турі вибувають 2 гравця, то у гравця, який залишився, є три результативних ходу, після яких він буде зобов'язаний назвати слово. У цьому випуску учасник не зміг вгадати слово, тому в фіналі було два учасники, але й вони вибули, тому в цій грі не виявилося переможця .
У випуску від 7 травня 1993 учасниця гри відмовилася від 200 тисяч рублів (за цінами середини 1993) і в результаті виграла качан капусти .
29 жовтня 1999 року в випуску не було переможця і супергри, бо учасниця не змогла вгадати прізвище винахідника ліфта «Кулібін». Така ситуація була в 2000-х роках: фіналісти вибули, забираючи призи. Учасник так і не зміг назвати слово після трьох результативних ходів, які у нього були.
З 25 грудня 1998 по 29 грудня 2000 року в Поле чудес Виходила Акція Кришталева мрія
У грудні 2002 на Поле чудес Проходили Акції Добрі друзі і Виняток із правил
27 грудня 2002 вийшов Спеціальний випуск програми, який замість Якубовича провів Валдіс Пельш. На початку випуску Валдіс Пельш попросив Якубовича передати йому «естафетну паличку», після чого було показано, як Якубович знімає з себе вуса і наклеює їх Пельшу.
6 січня 2009 був встановлений рекорд. Учасниця набрала 13654 очка, при цьому вона виграла супергру.
17 липня 2009 року в супергрі стався незвичайний випадок вперше за 19 років. Учасниця назвала 5 букв - О, Д, В, Р, П, і в підсумку повністю відкрилося горизонтальне слово «водопровід» з десяти букв. Схожий випадок стався також в одному з випусків 2006 року, коли учасниця назвала букви - А, Ж, Д, і в підсумку відкрилося повністю слово «жажда». Примітно це тим, що в обох випадках учасниці виграли моторолер. Також траплялися випадки в деяких випусках, починаючи з 30 грудня 2009 року, коли назвавши букви в супергру, повністю відкривалися вертикальні слова.
З 8 жовтня 2010 по 28 січня 2011 року в рамках передачі «Поле чудес» проходила акція «Чистота на мільйон" .
11 листопада 2011 року в випуску, набравши найбільшу кількість очок у другому турі та фіналі, гравець наблизився до абсолютного рекорду програми, але він набрав 11000 очок. Гравець сказав ведучому, що забере всі призи, які є в прейскуранті. Від пропозиції грати в супергру він відмовився.
19 липня 2013 у фіналі знову не було переможця супергри, бо учасник так і не зміг назвати слово «розсіл" .
27 березня 2015 вперше за 25 років існування «Поля чудес» стався випадок - дівчина відкрила не ту букву. Після чого керівництво програми ухвалило рішення запросити ще раз учасників, які не пройшли у фінал через цю підказки.
Пародії
В 1992 у в передачі «Оба-На!» Була показана пародія на «Поле Чудес», де ведучий справжнього шоу - Якубович - в реальному студії «Поле Чудес» представляв п'яниць, якими були Угольников, Воскресенський і Фоменко .
В 1993 у, одному з випусків передачі «Джентльмен-шоу» була показана пародія на «Поле Чудес» під назвою «Куля Чудес», де гравців зіграла Маски, а ведучого - Едуард Цирульників. Пізніше учасники передачі зробили ще одну пародію, де Якубовича вже пародіював Олег Філімонов . Примітно, що в 100-му випуску програми, в жовтні 1992 актори «Джентльмен-шоу» з'явилися як почесні гості, і вручили приз учаснику першої трійки, а запис цього випуску була використаний як фон для пародії
В 1996 у в програмі Городок у випуску «Заповіді нашого містечка» була показана пародія на Поле Чудес, де Леоніда Якубовича зображував Ілля Олейников .
В КВН неодноразово показувалися пародії на передачу «Поле чудес" .
У телепередачі «Велика різниця» на Першому каналі були показані кілька пародій на капітал-шоу .
Примітки
Посилання
100-й випуск «Поле чудес» в цирку Нікуліна на Цвітному бульварі (ефір від 23.10.1992)
Телеигра «Поле чудес». Довідка
Програмі «Поле чудес» виповнюється 20 років
Всі таємниці музею «Поле Чудес» - вибрані подарунки Якубовичу
Портрети Якубовича та подарунки з усієї Росії на виставці «Поле Чудес»
«Велике потрапляння»: яскраві персонажі і курйози гри «Поле чудес»
Секрет успіху «поля чудес» дядька Льоні
20 років «Полю чудес» - програмі, яка змінила життя багатьох людей
Ювілейний вечір капітал-шоу «Поле чудес» на Першому каналі 3 листопада
Телекомпанія ОТВ отримала права на зйомки «Поля чудес»
Телевізійні ігри
Ігри на відгадування
Телепередачі СРСР
Телепередачі Росії
Телепередачі телекомпанії BID
Інтернаціональні телепроєкти
Телепередачі Першого каналу (Росія)
|
2833298
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD%20%28%D0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Канін (Західнопоморське воєводство)
|
Канін (Західнопоморське воєводство)
Канін — село в Польщі, у гміні Постоміно Славенського повіту Західнопоморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Слупського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Славенського повіту
|
40776241
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Showtime%2C%20Storytime
|
Showtime, Storytime
|
Showtime, Storytime is a video release, released as a double Blu-ray, DVD, CD and LP from Finnish symphonic metal band Nightwish. Nuclear Blast recorded their live performance at Wacken Open Air in Wacken, Germany on 3 August 2013. Showtime, Storytime is the first Nightwish production to feature Floor Jansen on vocals. She initially replaced previous vocalist Anette Olzon during their North America tour leg, and on 9 October 2013 it was revealed that she would become an official band member, along with Troy Donockley. The running time of the concert is 1 hour and 38 minutes. The album also contains a 120-minute documentary about the first days of Jansen in the band, still as an only live member, and her process of adaptation in the band, called "Please Learn the Setlist in 48 Hours".
Track listing
Video disc 1
Bonus track
Video disc 2
Members
Floor Jansen – vocals
Tuomas Holopainen – keyboards
Emppu Vuorinen – guitars
Marko Hietala – bass guitar, clean male vocals (on tracks 2, 4, 5, 7, 11, 12, 14 & 15)
Jukka Nevalainen – drums
Troy Donockley – Uilleann pipes, flutes, additional vocals
Charts performance
References
External links
Nightwish's Official Website
Nightwish video albums
Nightwish albums
2013 video albums
2013 live albums
Live video albums
Films shot in Germany
Albums recorded at Wacken Open Air
|
2465512
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Головін Олександр Павлович
|
Головін Олександр Павлович
Голов́ін Олександр П́авлович (Брно, Чехословаччина) — російський актор і телеведучий. Найбільшу популярність актору принесла роль Максима Макарова (Макара) у телесеріалі «Кадети». Фігурант бази Миротворець.
Біографія
Олександр Головін народився 13 січня 1989 року у Чехословаччині. Його батько — військовий льотчик, мати — домогосподарка. У кіноіндустрію потрапив випадково, батьки побачили, що проводиться набір у модельну школу Слави Зайцева. Мати записала на кастинг сестру Олександра, Женю. 9-річному хлопцю теж дуже кортило піти на кастинг і він умовив батьків. Брата і сестру взяли до агенства, де талановитого Сашу швидко помітив викладач Андрій Олександрович Бєлкін і допоміг розкрити своі акторські здібності. У 10 років він знявся у кліпі Найка Борзова «Три слова». Уперше знявся у кіно через два роки, у 2001, у фільмі «Бледнолицый лжец». Надалі актор з'являвся у головній ролі у фільмі «Володар мух» («Повелитель мух», 2001) і у кіножурналі Єралаш, знімався у рекламі.
Фільмографія
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Уродженці Брно
Актори Росії XXI століття
Російські телеактори
Російські актори озвучування
Російські діти-актори
Актори за алфавітом
Фігуранти бази «Миротворець»
|
107351
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Canon%20EOS
|
Canon EOS
|
Canon EOS (Electro-Optical System) — лінійка плівкових (35 мм та APS) та цифрових (ті ж самі 35-й та APS формати) однооб'єктивних дзеркальних камер. Усі камери серії EOS є автофокусними, починаючи з першої Canon EOS 650, яка була випущена у 1987 році, і закінчуючи найновітнішими камерами системи.
Серцем системи є байонет Canon EF, який нерозривно зв'язаний з системою EOS.
Байонет EF
Байонет EF вперше з'явився на камері Canon EOS 650 у 1987 році, коли Canon розпочав випуск автофокусних дзеркальних камер, відмовившись від існуючого байонету Canon FD. Байонет відрізнявся від аналогів перш за усе наявністю електричних контактів, по яких передавалась інформація щодо керування у об'єктив, при цьому від механічного керування діафрагмою, приводом автофокусу чи іншими системами відмовились. Значно пізніше схожий варіант керування використав Olympus у системі Four-Thirds.
Також існує варіант байонету EF-s, який передбачає коротший відрізок від задньої лінзи до сенсору зображення, і є частково сумісним із стандартом EF, оскільки об'єктиви з байонетом EF можуть використовуватись у камерах з байонетами EF та EF-s, проте об'єктиви EF-s можуть бути пошкоджені (чи пошкодити камеру) при використанні на камерах EF, і сумісні лише з камерами з байонетом EF-s.
Цей варіант байонету використовується лише з цифровими камерами для APS-C кадру.
Спалахи системи EOS
Камери EOS
Плівкові камери
Список плівкових автофокусних 35 мм фотоапаратів Canon EOS в порядку появи на ринку:
Цифрові камери
Плівкові камери
Див. також
Canon EOS RT
Примітки
Посилання
EOS Camera Systems homepage at Canon.com
Специфікації об'єктивів EF (pdf)
Хронологія камер EOS
Музей Canon
Фототехніка
Canon
|
648726
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Петров Олексій Михайлович
|
Петров Олексій Михайлович (1827—1883) — студент Київського університету, за доносом якого були заарештовані члени Кирило-Мефодіївського товариства. Був учителем музики. Брав приватні уроки.
У травні 1847 року його зараховано на службу до III відділення. У березні 1849 року за викрадення документів 1-ї експедиції канцелярії III відділення посаджено в Олексіївський равелін. У жовтні 1850 року після зізнання відправили на службу в місто Олонецьк, видавши на витрати 300 карбованців сріблом (крім 300 карбованців, які він одержав за донос).
О. М. Петров написав спогади, в яких намагався заперечити свою роль донощика на членів Кирило-Мефодіївського товариства.
Примітки
Джерела
http://litopys.org.ua
Посилання
Кирило-Мефодіївське братство
|
2800095
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%83%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%C2%AB%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82%C2%BB.%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0.%20%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%B0%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Серія Радіотехніка. Радіоапаратобудування
|
Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Серія Радіотехніка. Радіоапаратобудування
«Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Серія Радіотехніка. Радіоапаратобудування» · (англ. Bulletin of National Technical University of Ukraine «Kyiv Polytechnic Institute». Series Radiotechnique. Radioapparatus Building) · Вісник НТУУ «КПІ». Серія Радіотехніка. Радіоапаратобудування — наукове видання, що містить результати наукових досліджень з проблем створення теоретичних засад сучасної радіотехніки та радіоапаратобудування, практичної реалізації досягнень науки та технології, інтелектуалізації процесів проектування та виробництва.
Розраховано на науковців, інженерно-технічних працівників, підприємців радіопромисловості, викладачів, аспірантів, студентів спеціальностей радіоелектронного профілю.
Всі статті журналу безкоштовно розміщено у відкритому доступі.
У збірнику публікуються статті, що всебічно відображають наукові дослідження загалом у всій галузі «радіотехніка та радіоапаратобудування».
Галузь та проблематика збірника
Збірник наукових праць публікує результати наукових досліджень в області сучасної радіотехніки та радіоапаратобудування, практичної реалізації досягнень науки та технології, інтелектуалізації процесів проектування та виробництва.
Основні рубрики:
Радіотехнічні кола та сигнали
Обчислювальні методи в радіоелектроніці
Технології конструювання в радіоелектроніці
Теорія і практика радіовимірювань
Електродинаміка. Пристрої НВЧ діапазону. Антенна техніка
Телекомунікації, радіолокація, радіонавігація та електроакустика
Радіоелектроніка біомедичних технологій
Функціональна електроніка. Мікро- та наноелектронна техніка
Захист інформації
Редакційний штат
Головний редактор
Шарпан Олег Борисович, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Україна
Заст. гол. редактора
Жук Сергій Якович, Національний технічний університет України "«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Україна
Мосійчук Віталій Сергійович, Національний технічний університет України "«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Україна
Індексування
Журнал включено до міжнародних баз даних, репозитаріїв та пошукових систем: DOAJ, Web of Science, РІНЦ, Google Scholar, Index Copernicus International (Польща), OCLC WorldCat, EBSCO, Наукова періодика України, Соционет, Кіберленінка, Bielefeld Academic Search, oai.org.ua, Journal Tables of Content, Science Gate, Journal Database, Ulrich's Periodicals Directory, «Джерело» ІПРІ НАН України, ВИНИТИ РАН.
Контакти
Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
Україна, 03056 Київ-56, пр. вул. Політехнічна, 12, корп. №17
Посилання
Офіційний сайт журналу «Вісник НТУУ «КПІ». Радіотехніка, радіоапаратобудування»
Архів випусків журналу «Вісник НТУУ «КПІ». Радіотехніка, радіоапаратобудування» »
Вимоги до статей журналу «Вісник НТУУ «КПІ». Радіотехніка, радіоапаратобудування» »
Історя журналу «Вісник НТУУ «КПІ». Радіотехніка, радіоапаратобудування»»
Примітки
Журнали відкритого доступу
Наукові журнали України
Українськомовні журнали України
Видання КПІ ім. Ігоря Сікорського
Джерела інформації:Електроніка
Джерела інформації:Техніка
Засновані в Україні 1956
|
12446714
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Olive%20spinetail
|
Olive spinetail
|
Olive spinetail
The olive spinetail (Cranioleuca obsoleta) is a species of bird in the Furnariinae subfamily of the ovenbird family Furnariidae. It is found in Argentina, Brazil, and Paraguay.
Taxonomy and systematics
The olive spinetail is monotypic. It is closely related to the sister species stripe-crowned spinetail (C. pyrrhophia) and pallid spinetail (C. pallida). The olive and stripe-crowned spinetails hybridize in southern Brazil.
Description
The olive spinetail is long and weighs . It is a smallish, short-billed, member of genus Cranioleuca. The sexes have the same plumage. Adults have a whitish supercilium, a dull brown band behind the eye, buff and brown streaky ear coverts, and a plain buff malar area. Their forehead is streaked brown and buff, their crown is dull brownish olive, and their back and rump are a slightly richer brown. Their tail is chestnut-rufous; the feathers are graduated and lack barbs at the end giving a spiky appearance. Their wing coverts are dark chestnut-rufous, their primary coverts dark brown, and their flight feathers warm brown. Their throat is whitish, their breast buffy brownish, their belly pale olive-buff, and their flanks and undertail coverts somewhat darker. Their iris is variable, their maxilla black to dark brownish, their mandible pinkish, bluish gray, or whitish with a dark tip, and their legs and feet grayish olive to olive-green. Juveniles have darker upperparts than adults, with variable scaling on the breast.
Distribution and habitat
The olive spinetail is found from southern São Paulo state in southeastern Brazil south through eastern Paraguay into northeastern Argentina as far as northern Corrientes Province. It inhabits humid forest, both prinary and secondary, and woodlands dominated by Araucaria. In elevation it ranges from near sea level to .
Behavior
Movement
The olive spinetail is a year-round resident throughout its range.
Feeding
The olive spinetail feeds on arthropods. It typically forages in pairs and often joins mixed-species feeding flocks. It acrobatically gleans prey from bark, moss, and epiphytes. It hitches and climbs along trunks and small branches, mostly in the forest's mid-storey but occasionally to its canopy.
Breeding
The olive spinetail's breeding season is probably the austral spring and summer; eggs have been noted in October. It is thought to be monogamous. Its nest is thought to be a ball of moss with a side entrance. Nothing else is known about its breeding biology.
Vocalization
The olive spinetail's song is a "short series, at first extr. high and hesitant 'tzit-tzit-tzit', and then a short trill ending in a very high '-sfeet-sfeet-sfeet' ". Its calls are "tst" and a "short, hard trill"; the second is also described as a "soft, dry, hurried trill".
Status
The IUCN has assessed the olive spinetail as being of Least Concern. It has a large range and an unknown population size that is believed to be decreasing. No immediate threats have been identified. It is considered generally fairly common to common though rare in Paraguay and occurs in a few protected areas. However, it has a "relatively small range, within which extensive deforestation has dramatically reduced [the] total area of its habitat".
References
olive spinetail
Birds of Paraguay
Birds of the Selva Misionera
Birds of the South Region
olive spinetail
Taxonomy articles created by Polbot
Taxa named by Ludwig Reichenbach
|
860243
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D1%80%D1%80%D0%BE%D1%84%D1%84%D0%B5%D0%BD
|
Ширроффен
|
Ширроффен, Шірроффен — муніципалітет у Франції, у регіоні Гранд-Ест, департамент Нижній Рейн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 410 км на схід від Парижа, 28 км на північний схід від Страсбура.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Ельзас. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Гранд-Ест.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 253 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 675,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Ширроффен на сайті французького Національного інституту географії
Ширроффен на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Ширроффен на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам'ятки, фото, адреси)
Мапа муніципалітету Ширроффен на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Нижній Рейн
Примітки
Муніципалітети департаменту Нижній Рейн
|
2572616
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D1%96
|
Лені
|
Лені
Лені — муніципалітет, метрополійне місто Мессіна, регіон Сицилія, Італія
Лені — присілок, Юр'янський район, Кіровська область, Росія
Див. також
Лена
Лені (прізвище)
|
5067597
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8F%D1%82%D1%8C%D0%BA%D0%BE%20%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Перетятько Кирило Олександрович
|
Перетятько Кирило Олександрович
Кирило Олександрович Перетятько — підполковник Збройних сил України, відзначився у ході російського вторгнення в Україну, учасник російсько-української війни, Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (2023).
Життєпис
Під керівництвом підполковника Кирила Перетятька з липня до серпня 2023 року було знищено 65 повітряних цілей противника. Отримав високу державну нагороду 1 жовтня 2023 року з рук Президента України Володимира Зеленського у День захисників і захисниць України на території Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» в присутності військово-політичного керівництва держави та іноземних дипломатів.
Під час ракетно-дронової атаки росіян по території України в ніч на 27 липня 2023 року бойова обслуга під керівництвом Кирила Перетятька знищила 20 крилатих ракет типу Х-101/505 та сім БПЛА «Шахед». Під час атаки у серпні 2023 року захисники неба під проводом Кирила Перетятька збили дві ракети Х-101/505, 12 «Калібрів» та дев'ять «Шахедів».
Нагороди
звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (28 вересня 2023) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Примітки
Джерела
|
2948841
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%B6%D0%B8%D0%BC%D0%BA%D1%96
|
Ґжимкі
|
Ґжимкі — село в Польщі, у гміні Пшитули Ломжинського повіту Підляського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Ломжинського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ломжинського повіту
|
1494783
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ivan%20Mikhailovich%20Viskovatyi
|
Ivan Mikhailovich Viskovatyi
|
Ivan Mikhailovich Viskovatyi
Ivan Mikhailovich Viskovatiy (Viskovatov) (Иван Михайлович Висковатый (Висковатов) in Russian) (died 1570 in Moscow) was a Russian diplomat and head of the Posolsky Prikaz (foreign ministry).
Viskovatiy rose to the rank of dyak in 1553 during the time of Ivan the Terrible's intensive organizational activities. Together with Alexei Adashev, he managed Russia's foreign relations until his death. Historians believe that the Posolsky Prikaz was finally formed in 1556 owing to the efforts of Viskovatiy. He was also the one to inventory the archives of the ministry of foreign affairs. In 1561, Viskovatiy was appointed the keeper of the seal, combining, thus, the custody of the seal of the Russian state with the diplomatic department. This tradition would be in place until the 17th century. As keeper of the seal, Viskovatiy was also made a member of the Boyar Duma.
When Ivan the Terrible became seriously ill in 1553, Viskovatiy was the first one to propose to the tsar to choose a successor. He was also among the first to support the nomination of the young Dmitry Ivanovich. In 1554, Viskovatiy was appointed a member of the boyar investigation committee regarding Prince Semeon Rostovsky's treason. That same year, Viskovatiy had to appear before the ecumenical council of the Russian Orthodox Church because he had been influenced by Matvei Bashkin's heresy and had drawn other people into accepting it. The council treated him with leniency and inflicted a three-year penance upon him. In 1563, Viskovatiy went on a diplomatic mission to Denmark to hold negotiations on Livonian affairs; that was the time when tensions between Denmark and Sweden were building up towards the Northern Seven Years' War, in which Russia did not take part, but was a very interested observer. In 1566, Viskovatiy took part in the Zemsky Sobor.
Viskovatiy managed to escape the tsar's disgrace during the 1560s. He had to pay dearly, however, for his alleged involvement in a still unclear affair in 1570. Viskovatiy was accused of his alleged intentions to give Novgorod to the Polish king and Astrakhan and Kazan to the Turkish sultan. He was publicly executed in 1570 in Moscow by being hung upside down and dismembered. His wife was sent to a monastery, where she died. He left no descendants.
External links
1570 deaths
16th-century Russian people
People from the Tsardom of Russia
Year of birth unknown
Russian diplomats
Executed politicians
|
3041188
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%83%D1%81%D0%BE%D1%97%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D1%81%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C
|
Синусоїдальна спіраль
|
Синусоїдальна спіраль — сімейство плоских кривих, які визначаються класом рівнянь у полярних координатах
де — ненульова константа і — раціональне число, не рівне нулю.
З урахуванням можливості повороту кривої відносно початку координат рівняння також може бути записане у вигляді
Використання терміну «спіраль» в даному випадку не є точним, оскільки одержувані криві за формою більше нагадують квітку.
Історія
Вперше вивчена Маклореном.
Окремі випадки
Багато відомих криві є частковими випадками синусоїдальної спіралі:
Пряма при ;
Коло при ;
Гіпербола при ;
Лемніската Бернуллі при ;
Парабола при ;
Кардіоїда при ;
Логарифмічна спіраль при ;
Кубика Чирнгауза при .
Див. також
— узагальнення за виглядом рівняння
Троянда (плоска крива)
Спіраль
Посилання
Спіралі
Планіметрія
Алгебричні криві
|
4363329
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%BC%D0%B8%D0%BB%D0%B0%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Артеменко Людмила Михайлівна
|
Артеменко Людмила Михайлівна
Людмила Михайлівна Артеменко (м. Ірпінь, Київська область, УРСР, СРСР) — радянська і українська естрадна співачка. Заслужена артистка УРСР (1979).
Життєпис
Кар’єру співачки починала в популярному українському ВІА «Смерічка».
У 1973 році на Всесоюзному телефестивалі вперше виконує Євгена Мартинова і здобуває звання лауреата цього конкурсу.
Лауреат Всесоюзного телевізійного конкурсу «Молоді голоси» у Москві, (1973, I місце), Всесоюзного конкурсу артистів естради (1977), Всесоюзного телевізійного конкурсу «З піснею по життю» (1978).
Закінчила Дніпропетровське музичне училище, відділення хорового диригування (1977).
У 1974—1993 рр. — солістка, 1982—1987 рр. — художній керівник вокально-інструментального ансамблю «Водограй» Дніпропетровської філармонії.
Співачку часто запрошували до теле- і радіопрограм. Брала участь у телевізійному фестивалі пісні «Пісня року» (СРСР).
До репертуару співачки увійшли пісні багатьох відомих радянських та українських композиторів (зокрема, М. Скорика, В. Івасюка, М. Мінкова, І. Поклада, Г. Татарченка, О. Осадчого, О. Злотника, А. Дніпрова, П. Дворського, М. Некрича та ін.).
З 1997 року — солістка-вокалістка фольклорно-хореографічного ансамблю «Славутич».
Має багатогранний насичений тембр голосу з широким діапазоном. У репертуарі співачки естрадні та народні українські і циганські пісні.
В останні роки Людмила Артеменко виступала з програмою «Ностальгія», у якій лунали пісні та романси 30-х — 50-х років у супроводі ансамблю «Ретро-Класик».
Фільмографія
Вокал:
«Дорогий хлопчик» (1974, немає в титрах)
Примітки
Джерела
Енциклопедія Сучасної України. Київ. 2001. Том 1. стр. 669. ISBN 966-02-2075-8 (том 1)
Золотий Фонд української естради: Людмила Артеменко
Радянські попспіваки
Радянські співачки
Українські попспівачки
Українські попфольк співачки
Співачки XX століття
Співачки XXI століття
Співачки України XX століття
|
118590
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lingewaard
|
Lingewaard
|
Lingewaard is a municipality in the eastern Netherlands. It is located in the province of Gelderland, in the most eastern part of the Betuwe. The municipality is situated in the lowlands between the major cities of Arnhem and Nijmegen, where many inhabitants work. Since 2021 it has been part of the Arnhem-Nijmegen Green Metropolitan Region, which aids planning and development in the region's eighteen municipalities.
Population centres
Lingewaard was formed in 2001 as a merger between the former municipalities of Bemmel, Gendt and Huissen. The municipality was initially named Bemmel after the largest former municipality, but later renamed 'Lingewaard' in a referendum. 'Lingewaard' itself is not a population centre but an artificial name, which is favoured by the majority of the voters. The municipality consists of these population centres.
The industrial park and hamlet of Looveer (included with Loo) comprises a small area located across the Pannerden Canal. Other notable hamlets in Lingewaard are Hulhuizen (included with Gendt), and Doornik (included with Bemmel). Before 1799, Doornik was a village. This village was destroyed because of a levee breach in 1799, whereby all houses were destroyed, including the church.
Landscape
The municipality lies entirely within the catchment area of the rivers Waal, Nederrijn, and Linge. It generally contains many fertile soils that lie on nutrient-rich river deposits. From an agricultural point of view, Lingewaard is well suited for horticulture. The area contains many greenhouses and orchards.
In the south of Lingewaard lies the rewilding area Gelderse Poort, which is managed by Staatsbosbeheer. This nature reserve contains several Dutch riverscape habitats, including: riparian forests, grasslands, small marshes and kolks. Large herbivores (horses and cattle) roam through parts of the area, and play a major role in the landscape character because of their grazing behaviour.
Notable residents
Notable people from the municipality of Lingewaard include:
Willem Jacob van de Graaf (born 1736 in Huissen – 1804), the 35th Dutch Governor of Ceylon
Syb Talma (born 1864 in Angeren – 1916), a Dutch politician
Gys van Beek (born 1919 in Angeren – 2015), a Dutch-American inventor and member of the Dutch resistance
Joop Puntman (born 1934 in Haalderen – 2013), a Dutch ceramist and sculptor
Cor Melchers (born 1954 in Huissen – 2015), a Dutch painter
Annelies Nuy (born 1960 in Doornenburg), a Dutch fashion designer
Thomas van Aalten (born 1978 in Huissen), a Dutch writer and journalist
Ruben Hein (born 1982 in Bemmel) – Dutch jazz musician
Sport
Erwin van de Looi (born 1972 in Huissen), a Dutch football manager and former player
Stijn Schaars (born 1984 in Gendt), a Dutch former footballer with over 300 club caps
Annual festivals
Notable annual festivals and events in Lingewaard include:
International Four Days Marches Nijmegen – A multiple day marching event in mid-July, which comes through Bemmel and Huissen on the first day of event.
Bemmelse Dweildag – An international festival for marching bands in Bemmel, on the second Sunday in June.
Horse Days of Bemmel (Dutch: Bemmelse Paardendagen) – The annual pony market and horserace in Bemmel, around the second Sunday in August.
Cherry Festival of Gendt (Dutch: Gendste Kersenfeest) – Annual festival of Gendt at the end of July.
Under The Milky Way – Local rock festival of Lingewaard, located in the floodplains of Huissen, in the end of August or beginning of September.
Gallery
Twin town
From 2009 to 2014, Lingewaard was twinned with:
References
External links
Municipalities of Gelderland
Municipalities of the Netherlands established in 2003
|
41230359
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2013%E2%80%9314%20Biathlon%20World%20Cup%20%E2%80%93%20Sprint%20Women
|
2013–14 Biathlon World Cup – Sprint Women
|
2013–14 Biathlon World Cup – Sprint Women
The 2013–14 Biathlon World Cup – Sprint Women started on Friday November 29 in Östersund and finished Thursday March 20 in Holmenkollen. Defending titlist is Tora Berger of Norway.
Competition format
The 7.5 kilometres sprint race is the third oldest biathlon event; the distance is skied over three laps. The biathlete shoots two times at any shooting lane, first prone, then standing, totalling 10 targets. For each missed target the biathlete has to complete a penalty lap of around 150 metres. Competitors' starts are staggered, normally by 30 seconds.
2012–13 Top 3 Standings
Medal winners
Standings
References
Sprint Women
|
27105
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leonard%20McCoy
|
Leonard McCoy
|
Leonard McCoy
Dr. Leonard H. McCoy, known as "Bones", is a character in the American science-fiction franchise Star Trek. McCoy was played by actor DeForest Kelley in the original Star Trek series from 1966 to 1969, and he also appears in the animated Star Trek series, in six Star Trek films, in the pilot episode of Star Trek: The Next Generation, and in numerous books, comics, and video games. A decade after Kelley's death, Karl Urban assumed the role of McCoy in the Star Trek reboot film in 2009.
Depiction
McCoy was born in Atlanta, Georgia, in 2227. The son of David McCoy, he attended the University of Mississippi and is a divorcé. McCoy later married Natira, the priestess of Yonada, as recounted in the episode "For the World Is Hollow and I Have Touched the Sky". In 2266, McCoy was posted as chief medical officer of the USS Enterprise under Captain James T. Kirk, who often calls him "Bones". McCoy and Kirk are good friends, even "brotherly". The passionate, sometimes cantankerous McCoy frequently argues with Kirk's other confidant, science officer Spock, and occasionally is prejudiced against Spock's Vulcan heritage. McCoy often plays the role of Kirk's conscience, offering a counterpoint to Spock's logic. McCoy is suspicious of technology, especially the transporter. As a physician, he prefers less intrusive treatment and believes in the body's innate recuperative powers. The nickname "Bones" – chosen before the character was named – is a play on sawbones, a 19th century epithet for a surgeon. In the 2009 Star Trek film reboot, when McCoy first meets Kirk, he complains that his ex-wife took all their shared assets following their divorce: "All I got left is my bones", implying this was the origin of the nickname.
When Kirk orders McCoy's commission reactivated in Star Trek: The Motion Picture (1979); a resentful McCoy complains of being "drafted". Spock transfers his katra—his knowledge and experience—into McCoy before dying in Star Trek II: The Wrath of Khan (1982). This causes mental anguish for McCoy, who in Star Trek III: The Search for Spock (1984) helps restore Spock's katra to his reanimated body. McCoy continues to serve on Kirk's crew aboard the captured Klingon ship in Star Trek IV: The Voyage Home (1986). In Star Trek V: The Final Frontier (1989), McCoy (through the intervention of Spock's half-brother Sybok) reveals that he helped his father commit suicide to relieve him of his pain. Shortly after the suicide, a cure was found for his father's disease, and McCoy had carried the guilt about it with him until Sybok's intervention.
In Star Trek VI: The Undiscovered Country (1991), McCoy and Kirk escape from a Klingon prison world, and the Enterprise crew stops a plot to prevent peace between the United Federation of Planets and the Klingon Empire. Kelley reprised the role for the "Encounter at Farpoint" pilot episode of Star Trek: The Next Generation (1987), insisting upon no more than the minimum Screen Actors Guild payment for his appearance. McCoy had attained the rank of admiral in the Trek timeline when this episode was aired, and he is stated to be 137 years of age. He went on to become chief of Starfleet Medical, with a special rank known as branch admiral. The fictional book Comparative Alien Physiology was written by McCoy, and was required reading at the Starfleet Medical Academy through the 2370s.
In the 1973 Star Trek: The Animated Series episode "The Survivor", McCoy mentions he has a daughter, Joanna. Although Chekov's friend Irina in the original series episode "The Way to Eden" was originally written as McCoy's daughter, it was changed before the episode was shot.
Reboot film series
In the 2009 Star Trek film, which takes place in an alternate, parallel reality, McCoy and Kirk become friends at Starfleet Academy, which McCoy joins after a divorce that he says, "left [him] nothing but [his] bones." This line, improvised by Urban, explains how McCoy earned the nickname Bones. McCoy later helps get Kirk posted aboard the USS Enterprise. He later becomes the chief medical officer after Doctor Puri is killed during an attack by Nero. McCoy remains aboard to see the Enterprise defeat Nero and his crew, with Kirk becoming the commanding officer of the ship.
The Guardian called Urban's portrayal of McCoy in the 2009 film an "unqualified success", and The New York Times called the character "wild-eyed and funny". Slate said Urban came closer than the other actors to impersonating a character's original depiction.
Development
Kelley had worked with Star Trek creator Gene Roddenberry on previous television pilots, and he was Roddenberry's first choice to play the doctor aboard the USS Enterprise. However, for the rejected pilot "The Cage" (1964), Roddenberry went with director Robert Butler's choice of John Hoyt to play Dr. Philip Boyce. For the second pilot, "Where No Man Has Gone Before" (1966), Roddenberry accepted director James Goldstone's decision to have Paul Fix play Dr. Mark Piper. Although Roddenberry wanted Kelley to play the character of ship's doctor, he did not put Kelley's name forward to NBC; the network never "rejected" the actor, as Roddenberry sometimes suggested.
Kelley's first broadcast appearance as Doctor Leonard McCoy was in "The Man Trap" (1966). Despite his character's prominence, Kelley's contract granted him only a "featuring" credit; he was not given "starring" credit until the second season, at the urging of producer Robert Justman. Kelley was apprehensive about Star Treks future, telling Roddenberry that the show was "going to be the biggest hit or the biggest miss God ever made". Kelley portrayed McCoy throughout the original Star Trek series, and voiced the character in the animated Star Trek.
Kelley, who in his youth wanted to become a doctor like his uncle, but whose family could not pay for a medical education, in part drew upon his real-life experiences in creating McCoy, a doctor's "matter-of-fact" delivery of news of Kelley's mother's terminal cancer was the "abrasive sand" Kelley used in creating McCoy's demeanor. Star Trek writer D. C. Fontana said that while Roddenberry created the series, Kelley essentially created McCoy; everything done with the character was done with Kelley's input.
"Exquisite chemistry" among Kelley, William Shatner, and Leonard Nimoy manifested itself in their performances as McCoy, Captain James T. Kirk, and Science Officer Spock, respectively. Nichelle Nichols, who played Uhura, referred to Kelley as her "sassy gentleman friend"; the friendship between the African-American Nichols and Southern Kelley was a real-life demonstration of the message Roddenberry hoped to convey through Star Trek.
For the 2009 Star Trek film, writers Roberto Orci and Alex Kurtzman saw McCoy as an "arbiter" in Kirk and Spock's relationship. While Spock represented "extreme logic, extreme science" and Kirk symbolized "extreme emotion and intuition", McCoy's role as "a very colorful doctor, essentially a very humanistic scientist", represented the "two extremes that often served as the glue that held the trio together". They chose to reveal that McCoy befriended Kirk first, explaining the "bias" in their friendship and why he would often be a "little dismissive" of Spock. Urban said the script was "very faithful" to the original character, including the "great compassion for humanity and that sense of irascibility" with which Kelley imbued the character. New Zealand-born Urban trained with a dialect coach to create McCoy's accent and reprised the role in its sequels Star Trek Into Darkness and Star Trek Beyond.
Cultural impact
McCoy is someone to whom Kirk unburdens himself, but is a foil to Spock. He is Kirk's "friend, personal bartender, confidant, counselor, and priest". Spock and McCoy's bickering became so popular that Roddenberry wrote in a 1968 memo "we simply didn't realize ... how much the fans loved the bickering between our Arrowsmith and our Alien". Urban said McCoy has a "sense of irascibility with real passion for life and doing the right thing", and that "Spock's logic and McCoy's moral standing gave Kirk the benefit of having three brains instead of just one."
Kelley said that his greatest thrill at Star Trek conventions was the number of people who told him they entered the medical profession because of the McCoy character. He received two or three letters a month from others reporting similar experiences. A friend observed that despite not becoming a doctor as he had hoped, Kelley's portrayal of McCoy had helped create many doctors. According to Kelley, "You can win awards and that sort of thing, but to influence the youth of the country ... is an award that is not handed out by the industry".
"He's dead, Jim."
Twenty times on the original Star Trek series, McCoy declares someone or something deceased with the line, "He's dead", "He's dead, Jim", or something similar. The phrase so became a catchphrase of the character that Kelley joked that the line would appear on his tombstone—and it appeared in the first sentence of at least one obituary—but disliked repeating the line. During filming of Star Trek II: The Wrath of Khan, when Spock is dying from radiation exposure, Kelley felt it would spoil the gravitas of the moment, so he and James Doohan agreed to swap their lines: McCoy warns Kirk not to open the chamber, and Scotty says, "He's dead already".
University of Southern California literature professor Henry Jenkins cites Dr. McCoy's "He's dead, Jim" line as an example of fans actively participating in the creation of an underground culture in which they derive pleasure by repeating memorable lines as part of constructing new mythologies and alternative social communities.
"I'm a doctor, not a..."
Another of McCoy's catchphrases is his "I'm a doctor, (Jim) not a(n)..." statements, delivered by Kelley 11 times, and three times by Karl Urban in later films. McCoy repeats the line when he must perform some task beyond his medical skills, such as when he is asked to treat the unfamiliar silicon-based Horta alien in "The Devil in the Dark" (1967), saying, "I'm a doctor, not a bricklayer." Variations of the line have also been used by doctors in other Trek series, including Julian Bashir, Phlox, and the Emergency Medical Hologram stationed aboard Voyager.
Kelley parodied the phrase in a 1992 commercial for Trivial Pursuit's 10th Anniversary Edition, in which the question is asked, "How many chambers are there in a human heart?" replying "How should I know? I'm an actor, not a doctor!".
It is often believed that Kelley said "Damn it, Jim!" before the "I'm a doctor" line, but in reality "damn" was never said on the original show (although damning was used) because the word was considered taboo on TV in the 1960s.
In popular culture
An audio clip of McCoy saying "It's worked so far, but we're not out yet." (taken from the episode "I, Mudd") was sampled by Minnesota-based New Wave band Information Society on their 1988 hit single "What's On Your Mind (Pure Energy)".
Reception
In a rebuttal to a tongue-in-cheek analysis in the Canadian Medical Association Journal, which claimed that Dr. Nick from The Simpsons was a better role model than his competitor Dr. Hibbert, both of which were published in the same journal in 1998, both doctors are cast aside for Dr. McCoy, "TV's only true physician" and "someone who has broken free from the yoke of ethics and practises the art and science of medicine beyond the stultifying opposition of paternalism and autonomy. A free and independent thinker and, indeed, someone even beyond role models".
In 2012, IGN ranked the character Doctor McCoy, as depicted in the original series, its films, and the 2009 film Star Trek, as the fifth-top character of the Star Trek universe, behind Data, Picard, Spock, and Kirk.
In 2016, Doctor McCoy was ranked as the fifth-most important character of Starfleet within the Star Trek science-fiction universe by Wired.
In 2016, SyFy ranked McCoy third of the six main-cast space doctors of the Star Trek franchise.
In 2017, Screen Rant ranked the reboot film (Kelvin timeline) McCoy, played by Urban, as the 17th-most attractive person in the Star Trek universe.
In 2018, The Wrap placed Doctor McCoy as sixth out 39 in a ranking of main cast characters of the Star Trek franchise. In 2018, CBR ranked McCoy as the 11th-best Starfleet character of Star Trek.
References
External links
Leonard McCoy at StarTrek.com
"DeForest Kelley (1920–1999)" at the New Georgia Encyclopedia
Star Trek: The Original Series characters
Star Trek: The Animated Series characters
Star Trek (film franchise) characters
Starfleet officers
Star Trek: The Next Generation characters
Starfleet admirals
Fictional physicians
Fictional surgeons
Star Trek: Phase II characters
Starfleet medical personnel
Starfleet commanders
Starfleet lieutenant commanders
Television characters introduced in 1966
Fictional characters from Atlanta
Fictional scientists
Crossover characters in television
Fictional characters from the 23rd century
University of Mississippi alumni
|
308895
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B9%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Китайгород (Кам'янець-Подільський район)
|
Китайгород (Кам'янець-Подільський район)
Китайгород — село в Україні, центр Китайгородської сільської територіальної громади Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.
Етимологія
На думку історика Омеляна Пріцака, назва походить від половців-куманів.
Легенда про походження назви
Десятки мільйонів років тому територія нашого краю була вкрита водами глибокого тропічного Сарматського моря, населеного різними морськими мешканцями. Серед них були й великі кити — господарі моря, недарма стародавні люди вірили, що саме кити тримають Землю на своїх спинах. Пізніше, море почало відступати…
У сім'ї двох китів, які палко любили один одного, народилося маля. Щастю не було меж. Але сталася біда — маленький кит загинув. Горе заполонило сім'ю. Згодом, коли море почало відступати, подружжя китів не хотіло покидати те місце, де загинуло їх маля. Вода відступала, а кити були непорушні. З часом утворилась велика кам'яна гора, яка потім покрилася родючим панцером. Коли людина почала заселяти територію біля моря, облюбувала це місце і оселилась на спині великого кита. Згодом поселення назвали Китайгора.
Великий кит розлігся серед лісів, садів. Видніються білі хати, добре видно церкву, костьол, панський маєток. Із заходу та півдня, омиваючи велику гору-кита, тече річка Тернава, а з сходу — малесенький Окунь, який по всій своїй довжині поповнюється цілющими джерелами, що б'ють з-під великої кам'яної брили. Річка Тернава створила глибокий звивистий яр. Через яр проходить шлях з Кам'янця в село. Крута та довга дорога на правому березі та ще крутіша і довша на лівому березі Тернави.
На вершині гори китайгородці збудували великий замок-фортецю. Навколо замку — великий міцний мур, навколо муру — земляний вал.
Географія
Подільське село Китайгород розташоване в південно-західній частині України, за 26 кілометрів від Кам'янця-Подільського, вздовж річки Тернава.
Клімат
Китайгород знаходяться в межах вологого континентального клімату із теплим літом.
Історія
На території Китайгороду виявлено залишки поселень трипільської культури та давньоруських часів.
В історичних документах Китайгород виступає з початку XVII століття, але можливо, що тут було поселення і в більш глибоку старовину. З міркувань Яна Потоцького, Китайгород лежить на тому місці, де в географії Птоломея (II століття н. е.) вказано місто «Метоніум». Згаданий Птоломеєм місто «Метоніум» було одним з п'яти укріплених міст даків, які перебували, на думку вченого, на лівому березі Дністра. На жаль, спадщина Китайгорода, як і багатьох інших подільських містечок, ніколи ґрунтовно не вивчалося, а скільки-небудь масштабні розкопки тут не проводилися, тому пролити світло на ранню історію містечка поки не вдається.
Прийнято вважати, що містечко засноване близько 1607 року каштеляном Кам'янця-Подільського Анджеєм Потоцьким, син його Станіслав «Ревера» вибудував тут замок, оточив його стіною і валом. Замок стояв на високій горі над рікою Тернавою, де пізніше знаходився поміщицький будинок.
Юхим Сіцінський наприкінці XIX століття писав: «До недавнього часу тут була ще одна вежа». Збереглися сліди валу, що оточував замок.
1706-1721 роках у Китайгороді збудували дерев'яний костел коштом Юрія Потоцького. У містечку в 1772—1776 роках був збудований Костел Пречистої Діви Марії за сприяння каштеляна Домініка Кроковського — представника шляхетської родини Кроковських, які стали дідичами містечка після Потоцьких, про що є легенда. 1913 року відбулась реставрація святині зусиллями священика Юзефа Савінського за пожервування парафіян. У 30-х роках радянська влада закрила костел, проте під час війни він знову запрацював. Ним послуговувались римо-католики південної частини області. У 1975 році храм знову було реставровано.
Селяни були звільнені від кріпосного права в 1861 році. На честь цієї події в багатьох селах Поділля на в'їздах встановлювали пам'ятні фігури, такі збереглись в селах: Нігин, Черче. Ця традиція помаленьку відновлюється, встановлюються статуї Божої Матері чи інші фігури.
В 1905 року поруч Китайгорода існував окремий присілок «Гуцули» та також окреме поселення «Гниляки».
Внаслідок поразки Перших визвольних змагань на початку XX століття, село надовго окуповане російсько-більшовицькими загарбниками.
Радянська окупація принесла колективізацію та розкуркулення, мешканці села зазнали репресій.
В 1923—1931 роках село було центром Китай-Городського району.
В 1932–1933 селяни села пережили сталінський голодомор.
Роки Великого терору 1936-1937 вбито осіб різних національностей і професій, багато людей було виселено як сім'ї «ворогів народу».
По закінченню Другої світової війни у 1946—1947 роках мешканці села вчергове пережили голод.
У 1980-х роках долина річки Тернава поблизу села була затоплена Дністровським водосховищем.
З 24 серпня 1991 року село входить до складу незалежної України.
13 серпня 2015 року шляхом об'єднання Дерев'янської, Калачковецької, Китайгородської та Колодіївської сільських рад село стало адміністративним центром Китайгородської сільської громади. Об'єднання в громаду має створити умови для формування ефективної і відповідальної місцевої влади, яка зможе забезпечити комфортне та безпечне середовище для проживання людей.
11 листопада 2022 року релігійна громада церкви Собору Пресвятої Богородиці села перейшла з Московського патріархату в Православну Церкву України. Вперше, в місцевій церкві пролунала молитва українською мовою.
Релігія
Селі функціонують:
Костел Пречистої Діви Марії (РКЦ).
Церква Пресвятої Богородиці (ПЦУ).
Костел і церква
Містечком володів пан, що був з поляків. А за жінку взяв він собі українку. Та так жили вони у Китайгороді. От ідуть одного разу обоє через містечко на гарному фаетоні і про щось говорять, сміються. Ось уже і край містечка. Та раптом з фаетона злетіло колесо, а він перевернувся і впав зі скали. Але і пан і пані залишилися живими. Навіть нічого собі не пошкодили: ані ґулі на чолі, ані кровинки. Чудо та й годі! Встав пан радий та веселий, ніби теє сонечко весняне. Встав та говорить до пані: «На цьому місці я збудую костел!». А вона йому: «Тоді збудуй ще й церкву!». Пан пообіцяв збудувати ще й церкву. І таки дотримав свого слова. Так у Китайгороді з'явились костел, а поруч — церква. Костел досі стоїть, а церкву — розвалили і тільки недавно відбудували.
Охорона природи
Село лежить у межах національного природного парку «Подільські Товтри».
Китайгородське відслонення
Всесвітньо відомий розріз — геологічне Китайгородське відслонення знаходиться на південно-західній околиці с. Китайгород Кам'янець-Подільського району. Починається відслонення в лівому борті с. Тернава і охоплює весь схил пагорба на околиці с. Китайгород.
Площа даного відслонення дорівнє 60 га. Невелика частина відкладів, в основному пісковиків, які знаходяться в заплавній частині річки, після підняття рівня води в 1983—1984 рр. опинилися під водою. Але сам розріз зберіг свою унікальність і до сьогодні. Унікальність розрізу полягає в тому, що тільки в районі с. Китайгород можна спостерігати повний розріз силурійських відкладів.
На підставі результатів дотеперішнього дослідження силурійських відкладів Поділля, які є досить унікальними і єдиними на території сучасної Європи і досліджуються науковцями з усього світу, можна виділити три горизонти верхнього силуру Поділля:
нижній — пісковики;
середній — сланці;
верхній — вапняки.
Оскільки скам'янілості зустрічаються тільки у вапняковому горизонті, вік його визначається точніше. Загалом тут розрізняються три яруси: венлокський, лудловський і даунтонський.
Венлокський ярус
Під товщею води знаходиться венлокський ярус, що охоплює пісковики і сланці з фосфоритовими конкреціями. Тільки верхня частина, де спостерігаються сланці знаходиться над водою. У верхній частині в сланцях з'являються проверстки щільних вапняків сірого кольору і у найвищій частині виявлені виключно вапняки. У вапняках зустрічається рясна фауна. З брахіопод є Atrypa retichlaris, Leptaena transvernalis, Pentaremus podolicus, Spirifer togatus. Досить часто знаходяться рештки трилобітів: Phacops, Leaemes, Calymehe, Praetus.
Лудловський ярус
Лудловський ярус виявлений вапняками й тентакулітовими сланцями у верхній частині. У вапняках цього ярусу є багато решток коралів. Часто трапляються брахіоподи. З коралів найбільше поширеними є Favosites gothlandicus, Halisites catenularia. З наутилід часто знаходяться Orthoceras podolicum.
Даунтонський ярус
Даунтонський ярус складений вапняками і глинястими сланцями. У вапняках менше, ніж у венлоку, коралів. Провідні брахіоподи — Pentamerus galeatus, P. sileri. Зустрічаються велетенські ракоскорпіони, з яких для подільського силуру типові Eurypterus (Balteurypterus) tetragonophtalmus і панцирні риби Scaphaspis та інші.
У відкладах даунтовського ярусу зустрічаємо вже форми, властиві для девону, перехідними для якого, очевидно, є верхи верств подільського верхнього силуру.
Вище силурійських відкладів, на відслоненні виситься товща крейдових відкладів. Відклади представлені опокоподібною породою з включенням крихких роговикових стяжень кремнію з черепашками Pecten balticus, Trigonia spinosa, Exogyra carinata. Товща являє собою вивітрений останець висотою 5—7 м та довжиною 15—25 м, який залягає неузгоджено на корінних породах силуру.
З огляду на викладене вище науковці вважають, що Китайгородське відслонення є унікальною геологічною пам'яткою загальнодержавного значення. Оскільки у світі мало місць, де зустрічається повний розріз силурійських порід, то дане відслонення має належати до Світової геологічної спадщини.
На Китайгородській стінці можна знайти релікт — шиверекію подільську, дивом опинився тут гісоп лікарський (чи прийшов як всі середземноморські види з півдня по Дністру, чи занесли монахи на свій аптечний город).
Китайгородський ліс
Ботанічний заказник місцевого значення «Китайгородський ліс». Заліснена ділянка правого берега річки Тарнава поблизу с. Китайгород. Цінність представляють рідкісні види рослин орхідних видів, зіновать Блоцького та ін.
Населення
За переписом населення України 2001 року населення становило 480 осіб.
Згідно перепису 2015 року в селі мешкало 418 осіб, населення села скоротилось на 12,92 % порівняно зі 2001 роком.
Мова
У селі поширені західноподільська говірка та південноподільська говірка, що відносяться до подільського говору, який належить до південно-західного наріччя.
100 % населення вказало своєю рідною мовою українську мову.
Відомі люди
Стрілецький Іван Васильович — краєзнавець, автор книг «Таїна віків — столиця Великого Атилли Кита Гора», «Велика княгиня Русі — українка Олена Глинська».
Інше
Російський письменник і журналіст Володимир Гіляровський у своїй книжці «Москва і москвичі», а з ним і ряд письменників й істориків пов'язують з Китайгородом назву московського району Китай-город: Олена Глинська могла дати йому ім'я в пам'ять про свою батьківщину. Проте це вигадка: на початку 15 століття, в роки життя Олени Глинської, Китайгорода на Поділлі не було, тож не могла народитися та мешкати в Китайгороді, якого не існувало, Олена Глинська.
Світлини
Панорама
Див. також
Поділля — історико-географічна область.
Подоляни — етнографічна група українців, населення Поділля.
Подільський говір — різновид говорів української мови.
Децентралізація — реформа місцевого самоврядування для формування ефективної і відповідальної місцевої влади.
Примітки
Література
Села Золотої долини: Китайгород, Вихватнівці: Дійсність і легенди / [Г. І. Юркова, В. І. Назаришина, В. С. Травінський та ін.]. — Кам‘янець-Подільський: ФОП Сисин Я. І. : Абетка, 2018. — 72 с. — ISBN 617-7052-84-4.
Посилання
Китайгород .
Китайгород. Фото .
.— S. 115.
Укріплення Китайгорода
Села Хмельницької області
Колишні районні центри УРСР
Колишні міста Хмельницької області
|
1449966
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%88%D1%83-%D0%B4%D0%B5-%D0%95%D1%88%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D0%B0-%D0%B0-%D0%A1%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B0
|
Фрейшу-де-Ешпада-а-Сінта
|
Фрейшу-де-Ешпада-а-Сінта (Фрейшу-ди-Шпаде-а-Сінта) — муніципалітет і містечко в Португалії, в окрузі Браганса. Розташований у північно-східній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Трансмонтана. Належить до Брагансько-Мірандської діоцезії Католицької церкви в Португалії. Права міського самоврядування має з 1152 року. Поділяється на 4 парафії. За адміністративним поділом, чинним до 1976 року, був складовою провінції Трансмонтана і Верхнє Дору. Площа муніципалітету — , населення муніципалітету — 3780 ос. (2011); густота населення — . Патрон — святий Петро. Святковий день муніципалітету — 1-й понеділок після Пасхи. Поштовий індекс — 5180. Код місцевої адміністративної одиниці — 0404. Складова статистичного регіону Північ.
Географія
Фрейшу-де-Ешпада-а-Сінта розташоване на північному сході Португалії, на південному сході округу Браганса, на португальсько-іспанському кордоні.
Містечко розташоване за 80 км на південь від міста Браганса.
Фрейшу-де-Ешпада-а-Сінта межує на півночі з муніципалітетом Могадору, на сході — з Іспанією, на півдні — з муніципалітетами Фігейра-де-Каштелу-Родригу і Віла-Нова-де-Фош-Коа, на заході — з муніципалітетом Торре-де-Монкорву.
Історія
1152 року португальський король Афонсу І надав Фрейшу-де-Ешпада-а-Сінті форал, яким визнав за поселенням статус містечка та муніципальні самоврядні права.
Населення
Парафії
Лагуаса
Лігареш
Мазоку
Пойяреш
Форнуш
Фрейшу-де-Ешпада-а-Сінта
Примітки
Джерела
Freixo de Espada à Cinta
Посилання
Офіційна сторінка
!
Прикордонні населені пункти Португалії
|
1370325
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%B0%D0%BD%20%D0%95%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%81%20%D0%A0%D0%B0%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%B5%D1%81
|
Хуан Ернандес Рамірес
|
Хуан Ернандес Рамірес (8 березня 1965, Мехіко) — мексиканський футболіст, захисник.
Насамперед відомий виступами за клуби «Некакса», «Америка» та національну збірну Мексики.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1983 року виступами за команду клубу «Некакса», в якій провів п'ять сезонів, взявши участь у 129 матчах чемпіонату. Більшість часу, проведеного у складі «Некакси», був основним гравцем захисту команди.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Америка», до складу якого приєднався 1988 року. Відіграв за команду з Мехіко наступні вісім сезонів своєї ігрової кар'єри. Граючи у складі «Америки» також здебільшого виходив на поле в основному складі команди.
Протягом 1996—1998 років захищав кольори команди клубу «Атланте».
1997 року повернувся до клубу «Америка». Цього разу провів у складі його команди два сезони.
Протягом 1998—2000 років захищав кольори команди клубу «Монтеррей».
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Атланте», у складі якого вже виступав раніше. Прийшов до команди 1999 року, захищав її кольори до припинення виступів на професійному рівні у 2000.
Виступи за збірну
1987 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Мексики. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 7 років, провів у формі головної команди країни 36 матчів, забивши 2 голи.
У складі збірної здобув «срібло» на кубку Америки 1993 року в Еквадорі. Двічі брав участь у розіграшах Золотого кубка КОНКАКАФ: 1991 року у США (бронзові нагороди) та 1993 року у США та Мексиці (титул континентального чемпіона).
Титули і досягнення
Переможець Кубка націй Північної Америки: 1991
Переможець Золотого кубка КОНКАКАФ: 1993
Бронзовий призер Золотого кубка КОНКАКАФ: 1991
Срібний призер Кубка Америки: 1993
Чемпіон Мексики (1): 1989
Володар суперкубка (1): 1989
Джерела
Статистика виступів на сайті national-football-teams.com
Мексиканські футболісти
Гравці збірної Мексики з футболу
Футболісти «Некакси»
Футболісти «Америки» (Мехіко)
Футболісти «Атланте»
Футболісти «Монтеррея»
Уродженці Мехіко
|
3168418
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Volvo%20Women%27s%20Open%201995%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Volvo Women's Open 1995, парний розряд
|
Volvo Women's Open 1995, парний розряд
Патті Фендік і Мередіт Макґрат були чинними чемпіонками, але того року не брали участі. У тому сезоні Фендік завершила професійну кар'єру, а Макґрат того самого тижня брала участь у Чемпіонаті Туру WTA.
Джилл Гетерінгтон і Крістін Редфорд виграли титул, у фіналі перемігши пару Крістін Годрідж і Міягі Нана з рахунком 2–6, 6–4, 6–3.
Сіяні пари
Сітка
Сітка
Посилання
Official results archive (ITF)
Official results archive (WTA)
1995
Тур WTA 1995
Volvo
|
63055918
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Caledoniscincus%20notialis
|
Caledoniscincus notialis
|
Caledoniscincus notialis
The southern litter skink (Caledoniscincus notialis) is a species of lizard in the family Scincidae. It is endemic to New Caledonia.
References
Caledoniscincus
Skinks of New Caledonia
Endemic fauna of New Caledonia
Reptiles described in 2013
Taxa named by Ross Allen Sadlier
Taxa named by Sarah A. Smith
Taxa named by Aaron M. Bauer
Taxa named by Perry L. Wood
|
4046599
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BA%20%D0%90%D0%B2%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%83%D0%BD
|
Родерік Август Браун
|
Родерік Август Браун
Родерік-Август Браун (6 березня 1817, Львів — після 1861, Старокостянтинів) — польський і український скрипаль, композитор і диригент. Син музиканта Августа Томаса Брауна.
Біографія
Народився 6 березня 1817 року у місті Львові (тепер Україна). Гри на скрипці навчився у батька. З 1836 року працював у Відні, у 1839—1840 роках виступав як соліст у Львові, потім переїхав до Житомира, керував оркестром Я. Чечеля у Самчиках. 1861 року оселився у Старокостянтинові, де і помер.
Творчість
Серед творів: концерти для скрипки, варіації, п'єси у формі народних танців.
Література
Брауни // ;
Гамкало І. Д. Брауни // Мистецтво України: енциклопедія: у 5 томах. / редколегія: А. В. Кудрицький (відп. ред.) [та ін.]. — Київ: «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1995, Том 1 : А-В . — 1995, сторінка 251.
Українські скрипалі
Українські композитори
Українські диригенти
Польські скрипалі
Польські композитори
Польські диригенти
Скрипалі XIX століття
Композитори XIX століття
Диригенти XIX століття
|
2000256
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B9%D1%86%D0%B5%D0%B2%D0%B5%20%28%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Зайцеве (Буринський район)
|
Зайцеве (Буринський район)
Зайцеве — колишнє село в Україні, у Буринському районі Сумської області. Підпорядковувалось Черепівській сільській раді.
Знаходилося поблизу села Черепівка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР в 1932–1933 роках, встановлено смерті 6 людей.
1972 року почало занепадати як «неперспективне». До 1987 року зняте з обліку «в зв'язку з переселенням жителів».
Примітки
Джерела
Прадідівська слава. Зайцеве.
Колишні населені пункти Сумської області
Буринський район
Зникли в Сумській області 1986
|
985276
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%B9%20%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B3
|
Білий носоріг
|
Білий носоріг (Ceratotherium simum) — представник родини носорогів. Розрізняють північних білих носорогів (мешкають у районі Верхнього Нілу) та південних білих носорогів (мешкають на території Південної Африки).
Походження назви
Назва «білий» цього виду походить від спотвореного слова з бурської мови — wijde, що значить «широкий» («широкомордий»). Англійці, які захопили південну Африку, вирішили, що бури так промовляють слово white, тобто «білий». З цього й походить назва білого носорога.
Опис
Білий носоріг є найбільшим представником родини носорогів і другим за розмірами (після слона) серед сучасних наземних ссавців. Колір білий носоріг має темний, шиферно-сірий, але світліший у порівнянні з кольором чорного носорога. Його вага становить до 3 тонн, а іноді й 5 т, довжина тіла — 3,6-4 м, висота — 1,6-2 м. Тривалість життя близько 40 років.
Білий носоріг має два роги. Ріг у перетині основи має вигляд трапеції. Перший довгий (максимальний розмір було зафіксовано на рівні 1,58 м). Задній ріг часто майже не розвинутий. Основна функція переднього рогу — розсувати чагарники при ходьбі та харчуванні. Товста, непробивна для колючок шкіра (5-6 см товщиною) зверху вкрита чутливим епідермісом, тому носоріг дуже страждає від кровососів.
Важливою відмінність білого носорога від інших представників родини носорогів — це широка плоска верхня губа. Основна їжа — трав'яниста рослинність. При харчуванні білий носоріг відкушує траву на землі, при цьому гострий ороговілий край нижньої губи працює на кшталт різця.
Спосіб життя
Режим білого носорога багато в чому залежить від погоди. У спеку білий носоріг ховається у затінку дерев, виходить пастися з настанням сутінок. За прохолодної погоди та під час дощу білі носороги шукають притулок в буші. За помірної температури білі носороги більшу частину дня, а іноді і всю ніч займаються поїданням трави. Сплять здебільшого по 9-10 годин на добу.
Важливою частиною життя білих носорогів є походи на водопій та прийняття ван. Приймаючи ванни, білі носороги лежать у багнюці, а в цей час десятки болотних черепах видирають із їхньої шкіри кліщів.
В білого носорога найбільш розвинений нюх, а зір та слух відіграють другорядну роль. За сприятливого вітру людина може підійти до білого носорога на відстань до 30-35 метрів. Білий носоріг менш агресивний ніж чорний. Він звичайно намагається втекти. При цьому швидкість його досягає 25-30 км на годину, на невеликих дистанціях — іноді й 40.
Живуть білі носороги невеликими групами, іноді стадо досягає 16-18 тварин. Здебільшого там знаходяться самиці з маленькими носорогами. Самці можуть приєднуватися до цих стад, але не повинні намагатися злучатися із самицями. В такому разі самця проганяють. Статева зрілість у самки настає до 4 років, у самців до 6-7 років. Гін відбувається з липня до вересня. Вагітність у самок триває 16-18 місяців. Народжується за 1 раз одне маля вагою 40-65 кг. Вже через добу воно може супроводжувати матір, а через тиждень починає самостійно харчуватися травою. Проте до 1-2 років продовжує смоктати молоко. Ріг у молодого носорога починає формуватися тільки після повного відлучення від вимені. Інтервал між родами становить 2,5-3 роки.
Чисельність
Ще на початку XIX ст. білий носоріг був досить широкого розповсюджений по всьому африканському континенту. Європейці стикнулися з ним вперше у південній Африці. Відкрив білого носорога відомий дослідник Бурчелл.
Разом з тим почався відстріл білого носорога. Темпи його були досить швидкі: за 35 років — з 1857 до 1892 — кількість білого носорога зменшилася настільки, що його було оголошено як зниклий вид. Проте незабаром у Наталі (сучасна Південно-Африканська Республіка) у долині річки Умфолозі у малодоступній місцині знайшлося стадо білих носорогів. У 1897 році цей район взято було під охорону. У 1900 році ще одне стадо виявили в районах Верхнього Нілу (держави Судан, Уганда, Демократична Республіка Конго).
Не скрізь було досягнуто позитивних результатів із відродження популяції білих носорогів. У Наталі їхня кількість збільшилася з 30 (у 1930 році) до 950 тварин у 70-х роках XX ст., у Судані — до 2000, у Конго — зменшилась із 1000 до 100 тварин, в Уганді — з 300 до 80 тварин. Проте вже у 2008 році у Конго було знайдено лише 8 білих носорогів. Відомостей щодо тварин, які мешкали у Судані та Уганді, практично немає.
Найбільші досягнення мають працівники національного парку в Умфолозі (Шушлуве-Умфолозі, англ. Hluhluwe-Umfolozi). Тут чисельність білих носорогів збільшилася настільки (до 9000 тварин), що з'явилася можливість переправляти їх до інших національних парків Африки, а також у деякі зоопарки Європи та Північної Америки.
Здебільшого у світі поширені південні білі носороги, щодо північних, то їхня чисельність на 2018 рік становить усього дві особини, обидві — самиці. Останній самець Судан помер 18 березня 2018 року у заповіднику «Ол Педжета» в Кенії.
Примітки
Джерела
Emslie, R. and Brooks, M. (1999). African Rhino. Status Survey and Conservation Action Plan.. IUCN/SSC African Rhino Specialist Group. IUCN, Gland, Switzerland and Cambridge, UK. ISBN 2-8317-0502-9
Тварини, описані 1817
Носорогові
Ссавці Африки
|
6593158
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ROLM
|
ROLM
|
ROLM Corporation was a technology company founded in Silicon Valley in 1969. IBM Corp. partnered with the company, and ROLM Mil-Spec was sold to Loral Corporation and later to Lockheed Martin in 1996 as Tactical Defense Systems. IBM's ROLM division was later half sold to Siemens AG in 1989, whereupon the manufacturing and development became wholly owned by Siemens and called ROLM Systems, while marketing and service became a joint venture of IBM with Siemens, called ROLM Company. After nearly 30 years, phone products with the name "Rolm" were discontinued in the late 1990s, as sales dropped in markets dominated by new technology with other products or other companies.
Products
The ROLM corporation had two distinct operations, depending on the application of the associated hardware, with a cross blending of technologies from one division to the other.
Military Hardware
The company first produced rugged mil-spec (military specification) computer systems running Data General software. The company divisionalized in 1978, becoming both Rolm Mil-Spec Computers and Rolm Telecom. The Telecom division spent much of the considerable profit realized by the Mil-Spec Computer division over the ensuing 1980s trying to penetrate the convoluted phone-interconnect business.
The first computer system was the 1601 Ruggednova Processor, announced at the 1969 Fall Joint Computer Conference with deliveries beginning in March 1970. In the military it was designated the AN/UYK-12(V) It was a licensed implementation of the Data General Nova architecture. It consisted of a 5-board processor card set and core or read only MOS memory in 4K increments up to 32K in a standard ATR box which contained the power supply and 14 card slots. The 1601 was a popular machine with RCA TIPI. The processor was developed into a smaller-form card set as the ALR-62 and ultimately into a single-card version as the ALR-46A, both sold to Dalmo Victor.
The Models 1602 and 1603 soon followed with greater capability and more memory - the ROLM 1602 was used on the AN/MLQ-34 TACJAM jamming system as the primary system computer and controller. The newer 1606 was leveraged into the Raytheon (Goleta) AN/SLQ-32 naval shipboard electronic warfare system for signal identification purposes and into units sold to Singer Librascope. Bob Maxfield and Alan Foster were responsible for the design of the early processor chassis until Art Wellman from Sylvania was brought in to take the computers to their next level mechanically. Both half-ATR and full-ATR-sized chassis were developed for a wide array of defense applications.
The 1602B and 2150 I/O boxes were developed and standardized expressly for the Army ILS program and were top sellers at the time. The Rolm 1602 was used on AN/MLQ-34 'TACJAM' as the primary mission computer. The 1666 was leveraged into the GLCM (Ground Launched Cruise Missile) and SLCM (Surface Launched Cruise Missile) hardware for McDonnell Douglas (MDAC), St. Louis, and the follow-on 1666B was incorporated into MDAC's Tomahawk Weapons Control System (TWCS). Despite developing most products with Rolm's own money, the substantial increase in military sales in the 1980s caused the loss of the commercial exemption enjoyed in the early years. This required all product-pricing to be negotiated directly with the DoD, so margins eroded somewhat. Some 32-bit machines (versus 16-bit) were developed into the Hawk/32 computer and sold well. Engineering in the latter years scrambled to come up with a new product line as the military was enticed into ruggedized commercial computer systems by Rugged Digital, and Rolm worked on a militarized version of Mercury Computer's Digital Signal Processor. Brisk sales of the DG-based computers continued up to the time the ROLM Mil-Spec Computer division was closed in June 1998.
Commercial hardware
The Telecom division leveraged the 1603 processor into the heart of its original CBX. Over time, the company began to focus on digital voice, and produced some of the earliest examples of all-digital voice equipment, including Computerized Branch Exchanges (CBXs) and digital phones. Two of the most popular telecom systems were the ROLM CBX and ROLM Redwood (PBX and Key Systems Unit (KSU) models, respectively). The CBX was meant to directly compete with Northern Telecom's SL-1, AT&T Dimension telephone systems and other computerized digital-voice systems being developed at the time. By 1980, ROLM had shot past AT&T in number of systems deployed to become the #2 PBX in North America. The Redwood, often called the "Deadwood" by many ROLM techs because it never caught on, was intended to compete with the Nortel Norstar Key System. When Siemens bought ROLM from IBM and introduced their "newer" models, which were renamed Siemens switches, the early ROLM phone switches were widely pressed into service as old technology (though a number of 8000 and 9751-9005 CBXs remain online at some companies), but the digital phone handsets were quite valuable for those expanding their phone networks. The later ROLM 9200 (actually a Siemens HCM200 Hybrid system renamed) was more competition for the leading Key Systems as the 9200 had intensive Least Call Routing software, which the Redwood did not. The company also produced one of the first commercially successful voicemail systems, PhoneMail. Digital ROLM telephones, called ROLMphones, were unique from other telephones in many ways, one of which was a lack of a physical switchhook button. Instead, the handset contains a small magnet which triggers a switch in the phone base. The opening or closing of this switch lets the phone and system know if the phone is on hook (not in use) or off-hook (in use).
History
The company name "ROLM" was formed from the first letters of the founders names: Gene Richeson, Ken Oshman, Walter Loewenstern, and Robert Maxfield. The four men had studied electrical engineering at Rice University and earned graduate degrees at Stanford University. At Rice, Oshman and Loewenstern were members of Wiess College. Not an original founder, Leo Chamberlain was hired and became very much the soul of ROLM, advancing progressive workplace ideas such as GPW (Great Place to Work). The Old Ironsides Drive campus (ROLM Campus-Santa Clara, CA) was equipped with a swimming pool, openspace park areas, a cafeteria and recreation center.
ROLM originally made flight computers for the military and heavy commercial industries such as oil exploration (Halliburton). Beginning in the early 1970s, International Paper Company bought a significant number of the 1602 series computers. These became the environmentally-hardened base for that company's in-house-developed process control system, which informally became known as the dual-ROLM. Later, in an attempt at diversification, ROLM themselves branched off into energy management by buying a company producing an early version of such a system and the telecom industry by designing the CBX, internally running a 1603 computer. It quickly outsold AT&T, who at the time had not come out with a digital PBX, and became #2 behind the Nortel SL-1 switch by 1980. At one point, ROLM was poised to overtake Nortel as the leader in PBX sales in North America.
In May 1982, IBM purchased 15% of Rolm. IBM partnered with and in 1984 acquired ROLM Corporation in Santa Clara, California. The Mil-Spec Computer portion of the business was sold to Loral Corporation when IBM's Federal Systems Division was determined by government regulatory agencies to be already too large and dominant in military markets to retain ROLM Mil-Spec. Ultimately the Mil-Spec group ended up in the hands of Lockheed Martin as Tactical Defense Systems.
In the telecom equipment market, ROLM started to lose pace with Nortel, due to product issues, and it never recovered. The 9751 CBX, which has IBM's name on it, was initially a successful product; but when ISDN service became more affordable, IBM did not update the 9751 to integrate correctly with ISDN. Nortel leaped ahead on that issue alone; AT&T (now Avaya) and others gained ground and started to overtake ROLM. IBM's ROLM division was half sold to Siemens AG in 1989, whereupon manufacturing and development became wholly owned by Siemens and called ROLM Systems, while marketing and service became a joint venture of IBM with Siemens, called ROLM Company. By 1992, Siemens bought out IBM's share in ROLM and later changed its name to SiemensROLM Communications. However, the die was cast, and the downturn (across the telecom sector) continued. The ROLM name was eventually dropped in the late 1990s, though Siemens still retained the trademark.
Secondary vendors still offer support for ROLM phone systems, including repair services for broken phones and sales of refurbished units and Phonemail systems. Many systems have remained in use in large-scale universities, institutions and some corporations (Entergy, School of the Art Institute of Chicago, Huntsman, The Southern Company, the Santa Fe railroad (now part of BNSF, etc.), which were large-scale ROLM users from the early days. These older systems are still known for being very reliable, though Siemens no longer offers updates or new models of the CBX. Siemens still offers some technical support, however, most ROLM systems quietly keep running, and unless they suffered a lightning strike or an IBM hard-drive failure (in the 9751s), no support was really needed.
The Great America Campus was leveled and is now a parking lot for the adjacent Levi's Stadium. The River Oaks campus was leveled and is now high density housing. The Zanker campus remains with Broadcom as the tenant.
CBX (Computer Branch eXchange) technical information
The original CBX were not named except for the software release (i.e., "Release 5" or "Release 6"), but then they changed with the release of the 7000 CBX, later becoming the 8000 (8000-8004 series, which had more memory and newer CPU cards as well as offering redundant critical electronics, power supplies, etc.). The models under the CBX and later CBXII product line were the VS (Very Small; one CPU and no redundant electronics and one half of a normal cabinet of the larger models), S (Small: similar to the VS but normal size cabinet and could be upgraded; offered power supply redundancy), M (redundant CPUs and electronics and power supply options) and L (multi-cabinet with total redundancy). The CBXII 8004 Mdump 18a was the last release of the original series.
In the early 80s, ROLM introduced the CBXII VL9000 ('VL' for Very Large). Multi-node capable, it could have up to 15 nodes with over 20,000 stations. The nodes could be connected via T1s or fiber. The box and a lot of hardware was similar or the same as the 8000 series, but the main bus and software were totally different. The 9000 could offer many newer features the 8000 could not. The 1st 9000VL was going to Georgia Power/Southern Company but was delayed in its delivery, while SN002 was delivered to Gulf States Utilities HQ in Beaumont, Texas and installed by GSU's own telecom group ahead of SN001 being delivered to Georgia. GSU, now part of Entergy, retired the VL9000 in the late 1990s, and it was replaced with a SiemensROLM 9006i (actually sold by Siemens overseas 1st as the HiCoM (HCM) 300 and was nothing like a real ROLM). Georgia Power ran their VLCBX in tandem with an existing multi-cabinet 8000 and each extension had a switch to select either of the two CBXs in case of a malfunction until the reliability of the VL model was up to acceptable standards. NASA's Johnson Space Center (JSC) in Clear Lake, TX was the push behind the 9000 series, with JSC eventually having a 13 node 9000VLCBX on its campus (replaced by a Siemens 9006i and later a Siemens HiPath switch).
The various models of IBM produced ROLM 9751 CBX are 10, 20, 40, 50 & 70. PhoneMail (succeeded by eXpressions470 in later VoIP offerings from Siemens but using the same command structure and female "Silicon Sally" voice). However, IBM did not keep up with telecom standards on the Central Office as well as it should have; which kept IBM/ROLM from delivering an ISDN PRI solution for the 9751 until late in the game. By then, Nortel, the old AT&T (later Lucent and now Avaya) as well as others had pulled ahead and ROLM never regained ground.
ROLM 9751
The Model 10 cannot use Cornet hardware (RPDN card); CORNet is a proprietary networking software (an extension of ISDN PRI protocols) for Siemens PBXs and the original 9751-9005 model. Also the cabinet is a different design from the other models (the Model 20 through 70 use the same cabinet design, etc.).
In the early 1990s, Siemens came out with new "9751-9006i" models called the Model 30 and Model 80, respectively. They were nothing like the original ROLM systems. The only devices that were kept from the older models were the RolmPhones and PhoneMail. The Mod 30/80 9006i series was a disaster for Siemens, and this caused a lot of old ROLM customers to jump ship to another vendor like Nortel or Avaya. The 9006i models were really HiCoM (HCM) 300 models sold overseas. Eventually, Siemens changed the name back to the HCM name, ending production in the late 1990s with Version 6.6 (original release was 6.1 or 9006 release 1).
Further reading
References
NYTimes.com; September 27, 1984: "At ROLM, an Independent Style"
NYTimes.com; December 14, 1988: "I.B.M. to Sell Rolm to Siemens"
1969 establishments in California
1998 disestablishments in California
American companies established in 1969
American companies disestablished in 1998
Companies based in Santa Clara, California
Computer companies established in 1969
Computer companies disestablished in 1998
Defunct companies based in the San Francisco Bay Area
Defunct computer companies of the United States
Defunct computer hardware companies
Defunct computer systems companies
IBM acquisitions
Siemens
Technology companies based in the San Francisco Bay Area
Technology companies established in 1969
Technology companies disestablished in 1998
Telecommunications companies established in 1969
Telecommunications companies disestablished in 1998
Telephony equipment
|
858290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Чантада
|
Чантада — муніципалітет і в Іспанії, в автономній спільноті Галісія, провінція Луго, комарка Чантада. Адміністративний центр комарки. Розташоване у частині країни. Входить до складу Католицької церкви.Лука]] | Патрон — святий Лука. Площа муніципалітету — , населення муніципалітету — ос. (2009); густота населення — . Висота над рівнем моря — 503 м. Поштовий індекс — 27500.
Назва
Чантада — сучасна іспанська і галісійська назва.
Географія
Муніципалітет розташований на відстані близько 420 км на північний захід від Мадрида, 47 км на південь від Луго.
Демографія
Парафії
Муніципалітет складається з таких парафій:
Ада
Аркос
Аргосон
А-Граде
А-Лаше
А-Сарінья
Белесар
Бермун
Брігос
Вейга
Вілауше
Есмеріс
Есморіс
Кампорраміро
Лінкора
Маріс
Мерлан
О-Мато
О-Монте
Моурісіос
Мурадельє
Ногейра-де-Міньйо
Педрафіта
Перейра
Пескейрас
Рекейшо
Сабадельє
Сан-Фіс-де-Асма
Сан-Педро-де-Віана
Сан-Сальвадор-де-Асма
Сан-Шуршо-де-Асма
Санта-Крус-де-Віана
Санта-Ушія-де-Асма
Сантьяго-де-Арріба
Форнас
Чантада
Релігія
Чантада входить до складу Лугоської діоцезії Католицької церкви.
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка
Муніципалітети провінції Луго
Муніципалітети Галісії
|
1489417
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Katja%20Seizinger
|
Katja Seizinger
|
Katja Seizinger (born 10 May 1972) is a former World Cup alpine ski racing champion, Germany's most successful alpine skier.
Biography
Born in Datteln, North Rhine-Westphalia, Seizinger won three Olympic gold and two bronze medals, and won eleven World Cup season titles: two overall, four downhill, and five Super-G. She was a three-time winner of Germany's sportswoman of the year award.
With Olympic downhill victories in 1994 and 1998, she was the first to win consecutive Olympic gold medals in the same alpine speed event, and also the first woman to successfully defend an Olympic alpine title.
Seizinger injured both knees while training in June 1998, missed the entire 1999 season, then retired in April.
World Cup results
Season standings
Season titles
11 titles – (2 overall, 4 DH, 5 SG)
Race victories
36 wins – (16 DH, 16 SG, 4 GS)
World Championship results
Olympic results
See also
List of FIS Alpine Ski World Cup women's race winners
References
External links
1972 births
Living people
People from Datteln
Sportspeople from Münster (region)
German female alpine skiers
Alpine skiers at the 1992 Winter Olympics
Alpine skiers at the 1994 Winter Olympics
Alpine skiers at the 1998 Winter Olympics
Olympic gold medalists for Germany
Olympic bronze medalists for Germany
Olympic medalists in alpine skiing
FIS Alpine Ski World Cup champions
Medalists at the 1998 Winter Olympics
Medalists at the 1994 Winter Olympics
Medalists at the 1992 Winter Olympics
Olympic alpine skiers for Germany
Recipients of the Order of Merit of Baden-Württemberg
20th-century German women
|
641029
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ivan%20Wyschnegradsky
|
Ivan Wyschnegradsky
|
Ivan Wyschnegradsky
Ivan Alexandrovich Wyschnegradsky (September 29, 1979), was a Russian composer primarily known for his microtonal compositions, including the quarter tone scale (24-tet: 50 cents) utilized in his pieces for two pianos in quarter tones. He also used scales of up to 72 divisions (mainly third (18-tet: 66. cents), sixth (36-tet: 33. cents), and twelfth tones (72-tet: 16. cents)). For most of his life, from 1920 onwards, Wyschnegradsky lived in Paris.
Early life
Ivan Wyschnegradsky was born in Saint Petersburg on May 4, 1893. His father was a banker and his mother wrote poems. His grandfather was a celebrated mathematician who served as the Minister for Finance from 1888 to 1892. After his baccalaureate, Wyschnegradsky entered the School of Mathematics. He followed the courses of harmony, composition and orchestration (1911–1915) led by Nicolas Sokolov, professor with the Academy of Saint Petersburg. In 1912, he entered the School of Law.
Music career
The first public performance of Wyschnegradsky's Andante religioso and funebre was performed at the theatre Pavlovsk under the direction of Aslanov, in the presence of César Cui. At the end of the concert, Cui congratulated him "for his moderation".
In 1916, Wyschnegradsky composed The Day of the Brahma (which would later become The Day of Existence) for narrator, full orchestra and mixed chorus ad libitum. In 1917, the day before the revolution, Wyschnegradsky completed his law studies. In November, his father died. Ivan adhered to the ideals of the Russian Revolution and composed The Red Gospel, opus 8. In 1919, he elaborated on his first project on the notation of twelfth-tones.
The following year, Wyschnegradsky and his family moved to Paris. The Pleyel house manufactured a pneumatic-transmission piano for him, but he was not entirely satisfied (1921). Wyschnegrasky wished to build a true quarter-tone piano and thought that he would only be able to in Germany. He ordered a Möllendorf-type quarter-tone harmonium from Straube. In 1922 and 1923, he went to several revivals in Germany where he met R. Stein, Alois Hába, J. Mager and W. Möllendorf. The following year, he married Hélène Benois and fathered a son, Dimitri (1924, later Dimitri Vicheney, who used the pen-name Jacques Demêtre). Wyschnegradsky and Benois divorced in 1926.
He ordered a quarter-tone piano from Foerster (1927). The Vandelle quartet performed the Prelude and Fugue, opus 15. In 1929, the piano made by Foerster arrived in Paris. He met Lucille Markov (Gayden), his future wife. He also published the Manual of Quarter-tone Harmony (1932). In 1934, he composed Twenty-four Preludes in All the Tones of the Chromatic Scale Diatonicized with Thirteen Sounds, for two pianos in quarter tones (1934).
On January 25, 1937, he attended the first concert devoted entirely to his music. He met Olivier Messiaen, and later Henri Dutilleux and Claude Ballif. He recorded the slow movement of the Symphony Thus Spoke Zarathustra for four pianos in quarter tones.
In 1942, Wyschnegradsky was arrested by the Germans and transferred to Compiègne, where he remained for two months. His wife (of American nationality) was also arrested and transferred to Vittel.
On November 11, 1945, Gisèle Peyron and Mady Sauvageot, sopranos, Lili Fabrègue, viola, Yvette Grimaud, Yvonne Loriod, Pierre Boulez and Serge Nigg, pianos gave a concert of works of Wyschnegradsky. Contracting tuberculosis, he rested at the sanatorium of St. Martin-du-Tertre. In 1947, André Souris gave the première in Belgium of the Symphony Thus Spoke Zarathustra for four pianos in Brussels. In 1951, Pierre Boulez, Yvette Grimaud, Claude Helffer and Ina Marika gave a performance of the Second Symphonic Fragment, opus 24 in Paris. The Revue Musicale published a special issue on Ivan Wyschnegradsky and Nicolas Obouhow.
In 1977, Martine Joste organized a concert at Radio France. In Canada, Bruce Mather did the same. In 1978, Alexandre Myrat, at the head of the Philharmonic Orchestra of Radio France, performed the Day of Existence. Ivan Wyschnegradsky was invited by the DAAD as composer-in-residence at Berlin. He could not go, due to ill health. Radio France commissioned a string trio by him.
Wyschnegradsky died at the age of 86 in Paris on September 29, 1979. His son Dimitri, known professionally as Jacques Demêtre, was an influential supporter and historian of blues music.
Wyschnegradsky appears in Paul Auster's novel The Locked Room (1986), part of the New York Trilogy, in a fictionalized account of Auster´s meeting with the composer as a young man in Paris.
Works
Recordings
Ivan Wyschnegradsky : Ainsi Parlait Zarathoustra, opus 17. Monique Haas, Ina Marika, Edouard Staempfli, Max Vredenburg, pianos sous la direction du compositeur. LP 78 tours 1938, L'Oiseau-Lyre Editions.
Ivan Wyschnegradsky : Méditation sur 2 thèmes de la Journée de l'Existence opus 7, Prélude et fugue opus 21, Vingt-quatre préludes opus 22 (extraits), Troisième Fragment symphonique opus 32, Etude sur le carré sonore magique opus 40, Etude sur les mouvements rotatoires opus 45, Prélude et Etude opus 48, Entretien du compositeur avec Robert Pfeiffer. S. Billier, M. Joste, Jean-François Heisser, J. Koerner, pianos, J. Wiederker, violoncelle sous la direction de M. Decoust. Editions Block, Berlin, 2 LP, EB 107/108.
Piano Duo. Ivan Wyschnegradsky : Concert Etude opus 19, Fugue opus 33, Integration opus 49. Bruce Mather : Sonata for two pianos. Bengt Hambraeus : Carillon. Bruce Mather and Pierrette Le Page, pianos. Mc Gill University Records 77002.
Music for three pianos in sixths of tones. Ivan Wyschnegradsky : Dialogue à trois opus 51, Composition opus 46, Prélude et Fugue opus 30. Bruce Mather : Poème du Délire. Jack Behrens : Aspects. Louis-Philippe Pelletier, Paul Helmer, François Couture, pianos sous la direction de Bruce Mather. Mc Gill University Records 83017.
Ivan Wyschnegradsky : Vingt-quatre Préludes opus 22, Intégrations opus 49. Henriette Puig-Roget and Kazuoki Fujii, pianos. Fontec records, Tokyo, FOCD 3216.
Between the Keys, Microtonal Masterpieces of the 20th century. Charles Ives : Three Quarter-tone Pieces for Two Pieces, Ivan Wyschnegradsky : Meditation on Two Themes from the Day of Existence opus 7, transcription for bassoon and piano by Johnny Reinhard, Harry Partch : Yankee Doodle Fantasy, John Cage : Sonatas and Interludes for Prepared Piano, The American Festival of Microtonal Music Ensemble, dir. Johnny Reinhard, Newport Classic, NPD 85526.
Ivan Wyschnegradsky : String Quartet # 1, opus 13, String Quartet # 2, opus 18, String Quartet #3, opus 38bis, Composition for String Quartet opus 43, Trio for strings opus 53. Arditti Quartet. Edition Block, Berlin, CD-EB 201
Hommage à Ivan Wyschnegradsky : Transparences I opus 36, Transparences II opus 47, Composition en quarts de ton pour quatuor d'ondes Martenot, Cosmos opus 29. Serge Provost Ein Horn. Bruce Mather Yquem. Jean Laurendeau, ondes, Pierrette Lepage, Bruce Mather, Marc Couroux, François Couture, Paul Helmer, pianos, Ensemble d'Ondes Martenot de Montréal. Société Nouvelle d'Enregistrement, SNE-589-CD
Ivan Wyschnegradsky : Etudes sur les mouvements rotatoires opus 45c, Sonate pour alto et piano opus 34, Dialogue opus posthume, Etudes sur les densités et les volumes opus 39bis, Deux chants sur Nietzsche opus 9, Dithyrambe opus 12. Jacques Bona, baryton-basse, Teodor Coman, alto, Sylvaine Billier, Martine Joste, Gérard Frémy, Yves Rault, pianos et l'Ensemble 2e2m sous la direction de Paul Méfano. 2e2m Collection.
Lyrische Aspekte unseres Jahrhundert. Martin Gelland, violon et Lennart Wallin, piano. Othmar Schoeck : Sonate pour violon et piano, opus 22. Ivan Wyschnegradsky : Chant douloureux opus 6, pour violon et piano. Chant nocturne opus 11 (Klaus-Georg Pohl et Ute Gareis, pianos à quarts de ton). Allen Sapp : And the Bombers Went Home pour violon et piano. Willy Burkhard : Sonate pour violon et piano opus 78. Richard Strauss : Allegretto pour violon et piano. Hanns Jelinek : Zehn Zahme Xenien opus 32 pour violon et piano. Dieter Acker : Sonate pour violon solo. Vienna Modern Masters, VMM 2017
50 Jaar Stichting Huygens-Fokker. Peter Schat : Collages voor 31-toonsorgel. Henk Badings : Sonate 3 voor twee violen, Reeks van kleine klankstukken. Ivan Wyschnegradsky : Etude Ultrachromatique. Jos Zwaanenburg : Cherubs' Chirrup. Rafael Reina : Drag on ... Claustrophobia. Stichting Huygens-Fokker, 1999.
L'Evangile rouge (The Red Gospel). Ivan Wyschnegradsky : L'Evangile Rouge opus 8, Deux chants sur Nietzsche opus 9, Deux chants russes opus 29, A Richard Wagner opus 26 . Bruce Mather : Un cri qui durerait la mer, Des laines de lumière. Michel Ducharme, baryton-basse, Pierrette Lepage et Bruce Mather, pianos accordés en quarts de ton. Société Nouvelle d'Enregistrement, SNE-647-CD.
La Journée de l'existence, confession de la vie devant la vie pour orchestre, chœur ad libitum et récitant, shiiin 4 CD 2009.
Writings
Liberation of sound (in Russian). Nakanounié. Berlin, 7 janvier 1923.
Liberation of rhythm (en russe). Nakanounié, Berlin, 18 et 25 mars 1923.
Quelques considérations sur l'emploi des quarts de ton en musique. Le monde musical, Paris, 30 juin 1927.
Quartertonal music, its possibilities and organic Sources, Pro Musica Quarterly, New York, 19 octobre 1927, pp 19–31.
Musique et Pansonorité. La revue Musicale IX, Paris, décembre 1927, pp 143.
Manuel d'harmonie à quarts de ton, La Sirène Musical, Paris, 1932, republished by Ed. Max Eschig, Paris, 1980. English translation with audio realizations published by Underwolf Editions, New York, 2017. .
Etude sur l'harmonie par quartes superposées. Le Ménestrel 12 juin 1935, p 125 et 19 juin 1935, p 133.
La musique à quarts de ton et sa réalisation pratique. La Revue Musicale 171, 1937.
L'énigme de la musique moderne. La Revue d'esthétique, Janvier-mars 1949, pp 67–85 et avril-juin 1949, pp 181–205.
Préface à un traité d'harmonie par quartes superposées. Polyphonie 3,1949, p 56.
Problèmes d'ultrachromatisme. Polyphonie 9–10, 1954, pp 129–142.
Les Pianos de J. Carrillo. Guide du concert et du disque, Paris, 19 janvier 1959.
Continuum électronique et suppression de l'interprète. Cahiers d'études de Radio Télévision, Paris, Avril 1958, pp 43–53.
L'ultrachromatisme et les espaces non octaviants, La Revue Musicale # 290–291, pp. 71–141, Ed. Richard-Masse, Paris, 1972.
La Loi de la Pansonorité (Manuscript, 1953), Ed. Contrechamps, Geneva, 1996. Preface by Pascal Criton, edited by . .
Une philosophie dialectique de l'art musical (Manuscript, 1936), Ed. L'Harmattan, Paris, 2005, edited by Franck Jedrzejewski. .
Sources
Notes
References
Further reading
Claude Ballif, Ivan Wyschnegradsky : harmonie du soir. Premier Cahier Ivan Wyschnegradsky, Paris, Mars 1985, pp 9–22.
Barbara Barthelmes, Raum und Klang. Das musikalische und theoretische Schaffen Ivan Vyschnegradskijs. PhD Thesis, 1991.
Lucile Gayden, Ivan Wyschnegradsky. Francfort, Peters, 1973.
Franck Jedrzejewski, Ivan Wyschnegradsky et la musique microtonale, PhD, Université de Paris I, Panthéon-Sorbonne, 2000, 565 pages.
Dimitri Vichney, Notes sur l'évangile rouge de Ivan Wyschnegradsky, Cahier du CIREM, n° 14–15, 1990, p 186-223.
Jiri Vyslouzil, Ivan Vyschnegradskij, kapitolaze zapomenutych hudebnich avantgard. Opus Musicum I, Brno, 1969, pp 30–40.
External links
Dissertation by Myles Skinner on the Préludes Op. 22 for 2 pianos tuned a quartertone apart
M. Beaulieu: Cyclical Structures and Linear Voice-Leading in the Music of Ivan Wyschnegradsky
Article 'Ivan Wyschnegradsky: Microtonalist and Mystic'
Review by Simon Cummings of English translation of Manual of Quarter-Tone Harmony.
Article by Noah K (editor) and Rosie K (translator) on the English translation of the Manual of Quarter-Tone Harmony
20th-century classical composers
1893 births
1979 deaths
Microtonal composers
Russian opera composers
Russian male opera composers
Composers from Saint Petersburg
20th-century Russian male musicians
|
62157798
|
https://en.wikipedia.org/wiki/BQ%20%28company%29
|
BQ (company)
|
BQ (company)
BQ (former name: Mundo Reader) was a Spanish company brand of user electronics devices, such as smartphones, tablets, e-readers and 3D printers among other products.
Among BQ's most notable products are the first AndroidOne mobile phone in Europe (the BQ Aquaris A4.5), as well as both the world's first mobile phone and tablet running the Ubuntu Phone operating system, (the BQ Aquaris E4.5 and BQ Aquaris M10). In 2018, the Vietnamese conglomerate Vingroup acquired 51% share of BQ and active in Vietnam under the name of VinSmart.
History
The company started its business in 2009 importing e-readers from Asia.
In 2010 it started to produce its own tablets and e-readers.
In 2013, the company had 600 employees and it produced 400,000 tablets and 100,000 e-readers.
In 2014, the company entered the Portuguese market.
In 2015, the company produced a smartphone (BQ Aquaris E4.5 Ubuntu Edition) that runs the Ubuntu operating system.
In 2016, the company released the BQ Aquaris M10 Ubuntu Edition tablet.
By 2020, bq appears no longer to be in the phone market, with all devices removed from the company's web-page. The English language home-page now presents Robotics, 3D-printing and product development consulting as the focus of the company, at least internationally.
In 2021 their web-page informed visitors that it had ceased business operations and only made available links to software downloads for the 3D-printer Witbox Go and to their educational offerings.
Revenue, by year:
2014: 202.5 million euro.
2013: 115 million euro.
2012: 37.3 million euro.
2011: 25 million euro.
2010: 3.8 million euro.
Mobile phones and tablets
AndroidOne:
BQ Aquaris X2 Pro
BQ Aquaris X2
BQ Aquaris A4.5
Android high-end:
BQ Aquaris X Pro
BQ Aquaris X
BQ Aquaris X5 Plus
BQ Aquaris X5
Android mid-range:
BQ Aquaris M5
BQ Aquaris E4.5
BQ Aquaris E5
Android Cyanogen:
BQ Aquaris M5
BQ Aquaris X5 Cyanogen Edition
Ubuntu Phone:
BQ Aquaris M10
BQ Aquaris E4.5
BQ Aquaris E5
Other:
BQ Aquaris E6
BQ Aquaris E4
See also
VinSmart
List of mobile phone brands by country
Comparison of tablets
Comparison of bq smartphones
References
Electronics companies of Spain
Spanish brands
|
2305266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%BD%D0%B0%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3
|
Аннабург
|
Аннабург — місто в Німеччині, розташоване в землі Саксонія-Ангальт. Входить до складу району Віттенберг.
Площа — 224,19 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Міста Саксонії-Ангальт
|
5013131
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B2%20%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83%20%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8E
|
Вторгнення в Капську колонію
|
Вторгнення в Капську колонію, також відоме як Битва при Муйзенбергу — британська військова експедиція, розпочата в 1795 році проти Голландської Капської колонії на мисі Доброї Надії. Голландська колонія на мисі, заснована та контрольована Об'єднаною Ост-Індською компанією в сімнадцятому столітті, була на той час єдиним життєздатним південноафриканським портом для кораблів, що прямували з Європи до європейських колоній в Ост-Індії. Тому він мав життєво важливе стратегічне значення, хоча в інших випадках він був економічно незначним. Взимку 1794 року, під час Війн за незалежність Франції, французькі війська увійшли до Голландської республіки, яка була перетворена в Батавську республіку.
У відповідь Велика Британія розпочала операції проти Нідерландської імперії, щоб використати свої засоби проти французького флоту. Британська експедиція під керівництвом віце-адмірала сера Джорджа Кейта Елфінстона відпливла в квітні 1795 року, прибувши біля Саймон-тауна на мисі в червні. Були зроблені спроби домовитися про врегулювання з колонією, але переговори нічого не дали, і 7 серпня було здійснено висадку амфібії. Під Муйзенбергом відбулася коротка битва, і сутичка між британськими та голландськими силами тривала до вересня, коли висадилися більші військові сили. Оскільки Кейптаун був під загрозою, голландський губернатор Авраам Йозіас Слуйскен здав колонію.
Згодом Ельфінстон зміцнив гарнізон проти контратак і розмістив ескадру Королівського флоту біля порту. Майже через рік колона голландського підкріплення досягла колонії та виявила, що її чисельність значно переважала, і здалася без бою. Британська окупація тривала до Ам'єнського миру в 1802 році, коли він був повернутий голландцям. У 1806 році, під час наполеонівських війн, друге британське вторгнення знову окупувало колонію після битви при Блаувберзі, і вона залишалася британською колонією до створення Південно-Африканського Союзу в 1910 році.
Передумови
Французька революційна війна, яка розпочалася в 1792 році після Французької революції, поширилася в січні 1793 року, коли Французька Республіка оголосила війну Голландській Республіці та Королівству Великобританії. Це призвело до війни в Індійському океані, де Британія та Нідерланди утримували прибуткові імперії. Торгівлі з цих імперій загрожували французькі капери та військові кораблі, що йшли з Іль-де-Франс (нині Маврикій), але у водах Південної Африки вона була захищена присутністю голландської Капської колонії. Розташована на мисі Доброї Надії Капська колонія була заснована в сімнадцятому столітті, щоб запропонувати гавань для судноплавства між Європою та Ост-Індією, і в 1790-х роках вона залишалася єдиною такою станцією між Ріо-де-Жанейро та Британської Індією.
Капська колонія управлялася з двох міст: більшого Кейптауна на широкій Столовій затоці на захід і меншого Саймонс-тауна на Фолс-Бей на півдні. Жодна бухта не була захищена від атлантичних штормів, і обидві були, як відомо, небезпечними, оскільки вітри, течії та скелі становили серйозну загрозу для судноплавства. Крім важливості як порту поповнення запасів для судноплавства Ост-Індії, колонія мала економічну цінність у 1790-х роках і була захищена гарнізоном з приблизно 1000 регулярних солдатів VOC, доповнених бурським ополченням і допоміжними силами койхой під командуванням генерала Авраама Джозіаса Слуйскена та полковника Роберта Джейкоба Гордона, що нараховувало загалом 3600 військових. Цей гарнізон був зосереджений у Замку Доброї Надії та діяв із серії прибережних укріплень, які захищали Столову затоку. Фолс-Бей був слабше захищений, його прикривали лише дві легкоозброєні батареї.
Взимку 1794 року французькі солдати вторглися в Нідерланди і захопили Амстердам. Після того як штатгальтер Вільгельм Оранський втік до Британії, революціонери відновили Голландську республіку як Батавську республіку. У Британії Вільям видав листи Кью, в яких наказував своїм колоніальним губернаторам співпрацювати з британськими окупаційними силами. За наполяганням сера Френсіса Берінга, військовий міністр Генрі Дандас санкціонував місію для забезпечення контролю над Капською колонією та усунення потенційної загрози, яку вона становила для торгівлі в Східній Індії. 3 квітня 1795 року Адміралтейство направило до мису дві бойові ескадри, одну під командуванням віце-адмірала сера Джорджа Кейта Елфінстоуна та іншу під командуванням комодора Джона Бланкетта, з невеликою експедиційною силою з 515 солдатів 78-го піхотного полку під командуванням Генерал-майора сера Джеймса Генрі Крейга. Більша сила під командуванням генерала Алуреда Кларка отримала вказівку слідувати за цими ескадрами 15 травня з військами та припасами для більш тривалої кампанії, з наказом триматися в Сан-Сальвадорі, доки не буде отримано запит.
Вторгнення
Бланкетт і Елфінстон об'єдналися біля мису 10 червня 1795 року і кинули якір у затоці Саймона. Там до Слюйскена були надіслані повідомлення з пропозицією союзу проти французів. Проте нідерландський губернатор був схильний чинити опір, евакуювавши цивільне населення з міста Саймон на початку липня та підготувавшись до знищення міста. Щоб запобігти цьому, 14 липня Крейг висадив 800 солдатів і королівських морських піхотинців, які зайняли Саймонс-Таун, а голландці відійшли до перевалу в Муйзенбергу, через який проходила дорога на Кейптаун. Протягом наступного місяця обидві армії дотримувалися непростого перемир'я, яке порушувалося випадковими патрулями та снайперськими обстрілами. У цей період Ельфінстон і Слуйскен продовжували переговори про здачу колонії. Ці переговори зайшли в глухий кут через суперечки в колоніальному уряді щодо легітимності скинутого Вільгельма Оранського та підозри щодо британських намірів. Поки дебати тривали, британським посланцям було дозволено вільне пересування в Кейптауні, докладно спостерігаючи за захистом.
Наслідки
Загальні втрати британців склали чотири вбитих і 54 поранених. У Столовій бухті були захоплені голландський фрегат «Castor» і 14-гарматний торговий бриг «Star». Британці взяли обидва на озброєння, Castor як HMS Saldanha і Star як HMS Hope. Значна ескадра Ельфінстона залишилася на мисі, щоб стримати спроби відбити колонію. Частини цих сил згодом були розгорнуті для посилення британських сил в Індійському океані. Блокаду Іль-де-Франс було відновлено, і «Нахабний і Переможний» були відправлені до Голландської Ост-Індії, де вони мали битися в безрезультатній битві з французькою ескадрою біля Суматри у вересні 1796 року. Сам Ельфінстон відплив до Мадраса, де він отримав повідомлення про те, що сили Батавського флоту відпливли з Батавської Республіки, щоб відвоювати Капську колонію. Адмірал повернувся до Кейптауна, зібравши велику ескадру, щоб чекати прибуття голландців. Подальші звіти показали силу та прогрес голландців, і Ельфінстон мав достатньо часу, щоб підготувати свою ескадру до їхнього прибуття та збільшити гарнізон на березі. Голландський контр-адмірал Енгельбертус Лукас провів майже шість місяців на проході й не збирав жодної розвідувальної інформації про британську оборону. Таким чином, коли він прибув до мису, його невдовзі виявив Ельфінстон у затоці Салданья та залякав, щоб він здався без бою.
Примітки
Джерела
Конфлікти в 1795
Битви Нідерландів
Битви французьких революційних війн
Червень 1795
Події 10 червня
|
13579491
|
https://en.wikipedia.org/wiki/George%20II%20of%20Kakheti
|
George II of Kakheti
|
George II of Kakheti
George II (Giorgi II) also known as George the Bad, the Mad or the Evil (Av-Giorgi, ავგიორგი) (1464–1513), of the Bagrationi dynasty, was a king (mepe) of Kakheti in eastern Georgia from 1511 to 1513.
Life
He was the eldest son of King Alexander I of Kakheti by his wife Queen Ana. He is reported by the Georgian chronicles to have been extremely grasping and ambitious and to have had frequent conflicts with his peace-loving father, insisting that Alexander made war upon the rival Bagrationi branch presiding over Kakheti's western neighbor, the Kingdom of Kartli. Also, he was suspicious of his younger brother, Demetre, whom Alexander had entrusted an important diplomatic mission to the Shah of Iran, Ismail I.
On April 27, 1511, George murdered Alexander, had Demetre blinded, and seized the crown. Immediately after his accession to the throne, George II organized an expedition against Kartli, and attempted to depose King David X. David's brother, Bagrat I, Prince of Mukhrani, who led the successful defense of the kingdom, was rewarded with the castle of Mukhrani, thus founding a long-lasting branch of Bagration-Mukhraneli. In 1513, George II made another incursion into Kartli, but was again defeated and ambushed by Bagrat's men on his route back to Kakheti. George was put in the Mtveri castle where he was soon killed. Kakheti was briefly annexed to Kartli.
Family
George was survived by his wife, Elene née Irubakidze-Cholokashvili (died 1532), and three children:
Levan of Kakheti (1503–1574)
Princess Khvaramze (died 1528), who married Vakhtang, brother of King Bagrat III of Imereti
Princess Mariam (died 1555)
References
1464 births
1513 deaths
Bagrationi dynasty of the Kingdom of Kakheti
Kings of Kakheti
Patricides
Regicides
|
2253875
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ask%20Me%20Why
|
Ask Me Why
|
Ask Me Why
"Ask Me Why" is a song by the English rock band the Beatles originally released in the United Kingdom as the B-side of their single "Please Please Me". It was also included on their 1963 debut album Please Please Me. It was written primarily by John Lennon and credited to the Lennon–McCartney partnership.
Composition
Written in early 1962, "Ask Me Why" is principally a John Lennon composition, but was credited to Lennon and Paul McCartney, as were all other Lennon–McCartney originals on the first pressings of Please Please Me album. McCartney said, "It was John's original idea and we both sat down and wrote it together, just did a job on it. It was mostly John's." It was part of their live act prior to their recording contract, and was one of the songs performed at their first Parlophone recording session in EMI's Abbey Road studio two on 6 June 1962. The song emulates the style of Smokey Robinson and the Miracles, by whom Lennon was influenced, and draws its opening guitar phrase from the Miracles' "What's So Good About Goodbye" (1961).
Structure
The song is in the key of E major, with some leaning to its relative minor of C#, and is in 4/4 time. Structurally, the song is complex and, as Alan Pollack states, contains three different variants of the verse. The song also contains "jazzy parallel sevenths" in most of the chords, and has a live ending.
Recording
"Ask Me Why" was originally recorded at Abbey Road studios on 6 June 1962 with drummer Pete Best. As the session was a 'commercial test', none of the performances recorded that day were deemed suitable for release, and the two quarter-inch tape reels from that session were thought to be destroyed by EMI. However, two songs survived; "Besame Mucho" and "Love Me Do" were later discovered on acetate discs. The group performed "Ask Me Why" for the BBC Light Programme's Teenager's Turn – Here We Go on 15 June 1962 recorded at the BBC Playhouse in Hulme, Manchester, nine days after the EMI session.
It was recorded again, along with "Please Please Me", on 26 November 1962 with Ringo Starr on drums. The Beatles also rehearsed "Tip of My Tongue", another Lennon and McCartney song which was also being considered for the B-side of the "Please Please Me" single. However, producer George Martin felt that "Tip of My Tongue" still needed some work, and it was eventually given to Tommy Quickly to record.
Other releases
Capitol Records, EMI's American counterpart to Parlophone, initially refused to distribute Beatle music in the US and so the "Please Please Me"/"Ask Me Why" single was released by Vee-Jay Records on 25 February 1963.
Vee-Jay included "Ask Me Why" on version 2 of Introducing... The Beatles.
Capitol eventually released "Ask Me Why" in 1965 on The Early Beatles when Vee-Jay's rights expired.
A live version from December 1962 was released on the German/UK version of Live! at the Star-Club in Hamburg, Germany; 1962 album in 1977, but was left off the initial US version.
A version was recorded for the BBC on 3 September 1963. It was released on On Air – Live at the BBC Volume 2 in 2013.
Cover versions
The song was covered by the Smithereens on their 2008 album B-Sides The Beatles.
Personnel
John Lennon – vocals, acoustic rhythm guitar
Paul McCartney – bass, backing vocals
George Harrison – lead guitar, backing vocals
Ringo Starr – drums
Engineered by Norman Smith
Personnel per Ian MacDonald
Notes
References
The Beatles songs
1963 songs
Song recordings produced by George Martin
Songs written by Lennon–McCartney
Parlophone singles
Vee-Jay Records singles
1963 singles
it:Please Please Me/Ask Me Why#Ask Me Why
|
2792071
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Neurofibromatosis%20type%20II
|
Neurofibromatosis type II
|
Neurofibromatosis type II (also known as MISME syndrome – multiple inherited schwannomas, meningiomas, and ependymomas) is a genetic condition that may be inherited or may arise spontaneously, and causes benign tumors of the brain, spinal cord, and peripheral nerves. The types of tumors frequently associated with NF2 include vestibular schwannomas, meningiomas, and ependymomas. The main manifestation of the condition is the development of bilateral benign brain tumors in the nerve sheath of the cranial nerve VIII, which is the "auditory-vestibular nerve" that transmits sensory information from the inner ear to the brain. Besides, other benign brain and spinal tumors occur. Symptoms depend on the presence, localisation and growth of the tumor(s). Many people with this condition also experience vision problems. Neurofibromatosis type II (NF2 or NF II) is caused by mutations of the "Merlin" gene, which seems to influence the form and movement of cells. The principal treatments consist of neurosurgical removal of the tumors and surgical treatment of the eye lesions. Historically the underlying disorder has not had any therapy due to the cell function caused by the genetic mutation.
Classification
NF2 is an inheritable disorder with an autosomal dominant mode of transmission.
There are two forms of the NF2:
The Wishart-phenotype form is characterized by multiple cerebral and spinal lesions in people younger than 20 years and with rapid progression of the tumours.
People with NF2 who develop single central tumours with slow progression after the age of 20 are thought to have the Feiling–Gardner phenotype.
Symptoms and signs
Symptoms can occur at any age, typically in adolescence and early adulthood, and rarely seen in children, and the severity depends on the location of the tumours. Symptoms include, but are not limited to:
Tinnitus
Loss/problems of balance
Glaucoma
Seizures
Hearing loss
Vision impairment
Numbness or weakness in arms and legs
Hearing loss
Because hearing loss in those with NF2 almost always occurs after acquisition of verbal language skills, people with NF2 do not always integrate well into Deaf culture and are more likely to resort to auditory assistive technology.
One of these devices is the cochlear implant, which can sometimes restore a high level of auditory function even when natural hearing is totally lost. However, the amount of destruction to the cochlear nerve caused by the typical NF2 schwannoma often precludes the use of such an implant. In these cases, an auditory brainstem implant (ABI) can restore some level of hearing, supplemented by lip reading.
Cause
NF2 is caused by inactivating mutations in the NF2 gene located at 22q12.2 of chromosome 22, type of mutations vary and include protein-truncating alterations (frameshift deletions/insertions and nonsense mutations), splice-site mutations, missense mutations and others. Deletions, too, in the NH2-terminal domain of merlin proteins have been associated with early tumor onset and poor prognosis in people with NF2. Protein truncating mutations correlate with more severe phenotype. There is a broad clinical spectrum known, but all people with the condition who have been checked have been found to have some mutation of the same gene on chromosome 22. Through statistics, it is suspected that one-half of cases are inherited, and one-half are the result of new, de novo mutations.
Cause loss of hearing
The hearing loss caused by NF2 is gradual and results from the presences of bilateral cochleovestibular schwannomas, also known as acoustic neuromas, which damage to cochlear nerve causing hearing loss. Hearing loss may also result from benign tumors that grow on the vestibular and auditory nerves, which lead to the inner ear.
Pathogenesis
NF2 is caused by a defect in the gene that normally gives rise to a product called Merlin or Schwannomin, located on chromosome 22 band q11-13.1. Merlin was first discovered as a structural protein functioning as an actin cytoskeleton regulator. Later merlin's tumour suppressant role was described. Merlin regulates multiple proliferative signalling cascades such as receptor tyrosine kinase signalling, p21-activated kinase signalling, Ras signalling, MEK-ERK cascade, MST-YAP cascade. In a normal cell, the concentrations of active (dephosphorylated) merlin are controlled by processes such as cell adhesion (which would indicate the need to restrain cell division). It has been shown that Merlin inhibits Rac1 which is crucial for cell motility and tumour invasion. Also, merlin's interaction with cyclin D was described. It is known that Merlin's deficiency can result in unmediated progression through the cell cycle due to the lack of contact-mediated tumour suppression, mainly because of the cell:cell junction disruption, sufficient to result in the tumors characteristic of Neurofibromatosis type II. Recent studies showed that besides its cytoskeletal and cytoplasmic functions Merlin also translocates to the nucleus and suppresses proliferation by inhibiting E3 ubiquitin ligase CRL4(DCAF1). Finally, most recent studies indicated that Merlin also plays important role in energy metabolism regulation. Mutations of NF2 is presumed to result in either a failure to synthesize Merlin or the production of a defective peptide that lacks the normal tumor-suppressive effect. The Schwannomin-peptide consists of 595 amino acids. Comparison of Schwannomin with other proteins shows similarities to proteins that connect the cytoskeleton to the cell membrane. Mutations in the Schwannomin-gene are thought to alter the movement and shape of affected cells with loss of contact inhibition.
Ependymomas are tumors arising from the ependyma, an epithelium-like tissue of the central nervous system. In people with NF2 and ependymomas, the tumor suppressant function of Merlin may be compromised. Loss of function mutations occurring in chromosome 22q, where Merlin proteins are coded, can promote tumorigenesis, or the creation of new tumorous cells. Deletions, too, in the NH2-terminal domain of merlin proteins have been associated with early tumor onset and poor prognosis in affected people.
Pathology
The so-called acoustic neuroma of NF2 is in fact a schwannoma of the nervus vestibularis, or vestibular schwannoma. The misnomer of acoustic neuroma is still often used. The vestibular schwannomas grow slowly at the inner entrance of the internal auditory meatus (meatus acousticus internus). They derive from the nerve sheaths of the upper part of the nervus vestibularis in the region between the central and peripheral myelin (Obersteiner-Redlich-Zone) within the area of the porus acousticus, 1 cm from the brainstem.
Genotype–phenotype correlation
Many people with NF2 were included in studies that were designed to compare disease type and progression with exact determination of the associated mutation. The goal of such comparisons of genotype and phenotype is to determine whether specific mutations cause respective combinations of symptoms. This would be extremely valuable for the prediction of disease progression and the planning of therapy starting at a young age. The results of such studies are the following:
In most cases the mutation in the NF2 gene causes shortened peptides.
There are no mutational hot spots.
People with frameshift mutations or nonsense mutations have poor prognosis.
People with missense mutations have a better prognosis.
In cases with mutations in the splice-acceptor-region, there is no good correlation to determine.
Point mutations may have only minor effects.
Cases are published in which exactly the same mutation is associated with clearly different outcomes.
These results suggest that other factors (environment, other mutations) will probably determine the clinical outcome.
Diagnosis
NF2 is a genetically transmitted condition. Diagnosis is most common in early adulthood (20–30 years); however, it can be diagnosed earlier. NF2 can be diagnosed due to the presence of a bilateral vestibular schwannoma, or an acoustic neuroma, which causes a hearing loss that may begin unilaterally. If a patient does not meet this criterion of diagnosis, they must have a family history of NF2, and present with a unilateral vestibular schwannoma and other associated tumors (cranial meningioma, cranial nerve schwannoma, spinal meningioma, spinal ependymomas, peripheral nerve tumor, spinal schwannoma, subcutaneous tumor, skin plaque). This being said, more than half of all patients diagnosed with NF2 do not have a family history of the condition. Although it has yet to be included into clinical classification, peripheral neuropathy, or damage to the peripheral nerves, which often causes weakness, numbness and pain in the hands and feet, may also lead to a diagnosis of NF2. In children, NF2 can present with similar symptoms, but generally causes "visual disturbances (cataracts, hamartomas), skin tumors, mononeuropathhy (facial paresis, drop foot), symptomatic spinal cord tumors, or non-vestibular intracranial tumors".
Prenatal
Bilateral vestibular schwannomas are diagnostic of NF2.
Postnatal
Ferner et al. give three sets of diagnostic criteria for NF2:
Bilateral vestibular schwannoma (VS) or family history of NF2 plus Unilateral VS or any two of: meningioma, glioma, neurofibroma, schwannoma, posterior subcapsular lenticular opacities
Unilateral VS plus any two of meningioma, glioma, neurofibroma, schwannoma, posterior subcapsular lenticular opacities
Two or more meningioma plus unilateral VS or any two of glioma, schwannoma and cataract.
Another set of diagnostic criteria is the following:
Detection of bilateral acoustic neuroma by imaging-procedures
First degree relative with NF2 and the occurrence of neurofibroma, meningiomas, glioma, or Schwannoma
First degree relative with NF2 and the occurrence of juvenile posterior subcapsular cataract.
The criteria have varied over time.
The last revision of the NF2 criteria was done by M.J. Smith in 2017. This included the consideration of a LZTR1 mutation (schwannomatosis) instead of NF2 and excluded bilateral vestibular schwannomas that occur after 70 years of age.
Treatment
Surgery
There are several different surgical techniques for the removal of acoustic neuroma. The choice of approach is determined by size of the tumour, hearing capability, and general clinical condition of the person.
The retrosigmoid approach offers some opportunity for the retention of hearing.
The translabyrinthine approach will sacrifice hearing on that side, but will usually spare the facial nerve. Post-operative cerebrospinal fluid leaks are more common.
The middle fossa approach is preferred for small tumors and offers the highest probability of retention of hearing and vestibular function.
Less invasive endoscopic techniques have been done outside of the United States for some time. Recovery times are reported to be faster. However, this technique is not yet mainstream among surgeons in the US.
Larger tumors can be treated by either the translabyrinthine approach or the retrosigmoid approach, depending upon the experience of the surgical team. With large tumors, the chance of hearing preservation is small with any approach. When hearing is already poor, the translabyrinthine approach may be used for even small tumors. Small, lateralized tumours in people with NF2 with good hearing should have the middle fossa approach. When the location of the tumour is more medial a retrosigmoid approach may be better.
Auditory canal decompression is another surgical technique that can prolong usable hearing when a vestibular schwannoma has grown too large to remove without damage to the cochlear nerve. In the IAC (internal auditory canal) decompression, a middle fossa approach is employed to expose the bony roof of the IAC without any attempt to remove the tumor. The bone overlying the acoustic nerve is removed, allowing the tumour to expand upward into the middle cranial fossa. In this way, pressure on the cochlear nerve is relieved, reducing the risk of further hearing loss from direct compression or obstruction of vascular supply to the nerve.
Radiosurgery is a conservative alternative to cranial base or other intracranial surgery. With conformal radiosurgical techniques, therapeutic radiation focused on the tumour, sparing exposure to surrounding normal tissues. Although radiosurgery can seldom completely destroy a tumor, it can often arrest its growth or reduce its size. While radiation is less immediately damaging than conventional surgery, it incurs a higher risk of subsequent malignant change in the irradiated tissues, and this risk is higher in NF2 than in sporadic (non-NF2) lesions.
Medications
There are no prescription medicines currently indicated for reduction in tumor burden for NF2 patients, although in patient studies Bevacizumab has resulted in reduction in tumor growth rates and hearing improvements in some patients.
Treatment hearing loss
As hearing loss in individuals with NF2 is generally gradual, eventually profound and sensorineural, the best options for treatment for hearing loss are cochlear implants and auditory brainstem implants (ABIs), as well as supplementing hearing with lip-reading, cued speech or sign language.
Cochlear Implants
A cochlear implant is an electronic device that is surgically implants to stimulate the cochlear nerve. Cochlear implants will work only when the cochleovestibular nerve (8th nerve) and the cochlea are still functioning. In a study done with open-set speech perception testing and closed-set speech perception testing by Neff et al., they discovered that the use of cochlear implants with NF2 patients allowed significant improvement of hearing abilities. In testing of recognition of sentences of everyday speech, five out of six patients scored within the 90–100% range, and in testing of hearing in noise setting, four of six of the patients scored within the 83–96%. Additionally, all testing was done without lip-reading.
Auditory Brainstem Implants (ABIs)
Auditory Brainstem Implants, or ABIs, are used when the cochlea or any portion of the cochleovestibular nerve are not functioning due to damage to those areas or anatomic abnormalities. The procedure is done by implanting a device that send an electrical signal directly to the cochlear nucleus, allowing sound to bypass the peripheral auditory system and straight into the brain stem.
Prognosis
NF2 is a life limiting condition. It is a rare genetic disorder that involves noncancerous tumors of the nerves that transmit balance and sound impulses from the inner ear to the brain. The prognosis is affected by early age onset, a higher number of meningiomas and schwannomas and having a decrease in mutation.
An early diagnosis is the best way to ensure improvement in management. Although, even with an early diagnosis, some patients still die very young.
Meningiomas and schwannomas occur in around half of patients with NF2. Meningiomas are tumors that are both intracranial and intraspinal. Schwannomas are tumors that are often centered on the internal auditory canal. Patients with NF2 who have meningiomas have a higher risk of mortality, and the treatment can be very challenging. Individuals who develop schwannomas frequently develop hearing loss and deafness. These individuals may also develop tinnitus after being presented with unilateral hearing loss. The first symptom that individuals may encounter is dizziness or imbalance.
Truncating mutations lead to smaller and non-functional protein products. Studies have shown that missense mutations and large deletions can both cause predominantly mild phenotypes. Phenotype is more variable in patients with splice-site mutations, and a milder disease in patients with mutations in exons 9–15. Patients with a missense mutation have a greater survival rate than nonsense and frameshift mutations.
Prevalence
Incidence of the condition is about 1 in 60,000.
References
Further reading
External links
Neurological disorders
Neurosurgery
Deficiencies of intracellular signaling peptides and proteins
|
2025062
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Crocodylus
|
Crocodylus
|
Crocodylus is a genus of true crocodiles in the family Crocodylidae.
Taxonomy
The generic name, Crocodylus, was proposed by Josephus Nicolaus Laurenti in 1768. Crocodylus contains 13–14 extant (living) species and 5 extinct species. There are additional extinct species attributed to the genus Crocodylus that studies have shown no longer belong, although they have not yet been reassigned to new genera.
Extant species
The 13–14 living species are:
Fossils
Crocodylus also includes five extinct species:
† Crocodylus anthropophagus is an extinct crocodile from Plio-Pleistocene of Tanzania.
† Crocodylus checchiai is an extinct crocodile from Late Miocene of Kenya.
† Crocodylus falconensis is an extinct crocodile from Early Pliocene of Venezuela.
† Crocodylus palaeindicus is an extinct crocodile the Miocene to the Pleistocene of southern Asia.
† Crocodylus thorbjarnarsoni is an extinct crocodile from Plio-Pleistocene of Kenya.
Evolution
Crocodylus likely originated in Africa and radiated outwards towards Southeast Asia and the Americas, although an Australia/Asia origin has also been considered. Phylogenetic evidence supports Crocodylus diverging from its closest recent relative, the extinct Voay of Madagascar, around 25 million years ago, near the Oligocene/Miocene boundary.
Phylogeny
A 2018 tip dating study by Lee & Yates simultaneously using morphological, molecular (DNA sequencing), and stratigraphic (fossil age) data established the inter-relationships within Crocodylidae. In 2021, Hekkala et al. were able to use paleogenomics, extracting DNA from the extinct Voay, to better establish the relationships within Crocodylidae, including the subfamilies Crocodylinae and Osteolaeminae.
The below cladogram shows the results of the latest study:
References
Crocodylidae
Extant Miocene first appearances
Reptile genera
Taxa named by Josephus Nicolaus Laurenti
|
3991519
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BF%D0%B0
|
Анакапа
|
Анакапа — невеликий довгастий вулканічний острів, розташований приблизно за 23 км від західного узбережжя Каліфорнії. Острів належить до групи островів Чаннел і є частиною національного парку Чаннел-Айлендс. Анакапа — єдиний острів з назвою не іспанського походження. Він складається з 3-х частин (східна, центральна і західна Анакапа) і має площу 2,95 км2. У східній частині острова розташована станція для відвідувачів національного парку, керована згідно з Переписом населення 2000 року трьома рейнджерами. Крім того, тут розташований маяк «Anacapa Lighthouse».
Галерея
Посилання
Острови Каліфорнії
Острови Тихого океану
|
4767123
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Шестаковська сільська рада
|
Шестаковська сільська рада — сільське поселення у складі Ташлинського району Оренбурзької області Росії.
Адміністративний центр — село Шестаковка.
Населення
Населення — 380 осіб (2019; 507 в 2010, 692 у 2002).
Склад
До складу сільської ради входять:
Примітки
Поселення Ташлинського району
|
12440571
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Western%20wattled%20cuckooshrike
|
Western wattled cuckooshrike
|
Western wattled cuckooshrike
The western wattled cuckooshrike or Ghana cuckooshrike (Lobotos lobatus) is a species of bird in the family Campephagidae.
It is found in Ivory Coast, Ghana, Guinea, Liberia, and Sierra Leone.
Its natural habitats are subtropical or tropical moist lowland forest and subtropical or tropical swamps.
It is threatened by habitat loss.
References
External links
BirdLife Species Factsheet.
Image at ADW
western wattled cuckooshrike
Birds of West Africa
western wattled cuckooshrike
Taxonomy articles created by Polbot
|
37730581
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zygmunt%20Chmielewski
|
Zygmunt Chmielewski
|
Zygmunt Chmielewski (16 May 1894 – 26 May 1978) was a Polish film actor. He appeared in 35 films between 1921 and 1960.
Selected filmography
His Excellency, The Shop Assistant (1933)
Czy Lucyna to dziewczyna ? (1934)
Córka generała Pankratowa (1934)
Barbara Radziwiłłówna (1936)
Pan Twardowski (1936)
Trędowata (1936)
Wierna rzeka (1936)
Ordynat Michorowski (1937)
Nikodem Dyzma (1956)
Kapelusz pana Anatola (1957)
Inspekcja pana Anatola (1959)
References
External links
1894 births
1978 deaths
Polish male film actors
Polish male silent film actors
Polish male stage actors
Recipients of the Order of Polonia Restituta
Actors from Odesa
20th-century Polish male actors
Recipients of the Medal of the 10th Anniversary of the People's Republic of Poland
|
385271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%B1%D1%96%D1%83%20%28%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Сібіу (повіт)
|
Сібіу (повіт)
Сібіу — жудець у Центральній Румунії, на Трансильванському плато та північних схилах Південних Карпат. Адміністративний центр — місто Сібіу.
Господарство
Промисловість дає 3,5 % валової промислової продукції країни, її основні галузі: машинобудування (40 %), текстильна (8,6 %) та харчова (13,5 %). Підприємства кольорової металургії, шкіряно-взуттєвої, швейної, хімічної, деревообробної, скельної, порцелянової, будівельних матеріалів, поліграфічної промисловості.
Сільське господарство (1,3 % валової продукції країни) спеціалізується на вирощуванні пшениці, кукурудзи, ячменя, картоплі, цукрового буряка, льону. У передгір'ях — садівництво, долині р. Тирнава-Маре — виноградарство.
Адміністративний поділ
Жудець поділено на 2 муніципії, 9 міст та 53 комуни.
Муніципії
Сібіу
Медіаш.
Міста
Аґніта
Авріґ
Чиснедіє
Копша-Міке
Думбревені
Меркуря-Сібіулуй
Окна-Сібіулуй
Селіште
Телмачіу
Примітки
Засновані в Румунії 1925
Засновані в Румунії 1945
Засновані в Румунії 1968
|
2984450
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%81%D1%82%D0%B5-%D0%A1%D0%B0%D1%80
|
Есте-Сар
|
Есте-Сар — село в Ірані, у дегестані Хушабар, у Центральному бахші, шагрестані Резваншагр остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 138 осіб, що проживали у складі 35 сімей.
Клімат
Середня річна температура становить 13,72 °C, середня максимальна – 27,86 °C, а середня мінімальна – -0,22 °C. Середня річна кількість опадів – 654 мм.
Примітки
Населені пункти шагрестану Резваншагр
|
2855099
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%81%D1%82%D1%88%D0%B5%D0%BC%D0%B1%D0%B5-%D0%94%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5
|
Ястшембе-Дземянське
|
Ястшембе-Дземянське — село в Польщі, у гміні Дземяни Косьцерського повіту Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Гданського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Косьцерського повіту
|
852174
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Muhammad%20VIII%20al-Amin
|
Muhammad VIII al-Amin
|
Muhammad VIII al-Amin (4 September 1881 – 30 September 1962) commonly known as Lamine Bey, was the last Bey of Tunis (15 May 1943 – 20 March 1956), and also the only King of Tunisia (20 March 1956 – 25 July 1957).
He was enthroned in unusual circumstances following the removal of his predecessor Muhammad VII al Munsif by the French Resident General Henri Giraud in 1943. It was not until the latter's death in 1948 that his legitimacy was recognised by the people of Tunisia. He took steps to align himself with the Tunisian national movement against the French protectorate but was sidelined by the Neo Destour after he accepted French-initiated reforms in 1954. Shortly after independence Lamine Bey was turned out of his palace along with his family. Their property was seized and several family members were imprisoned. He ended his days living in a small apartment in Tunis.
Bey al-Mahalla (Crown Prince)
On 19 June 1942 Ahmed II died and was succeeded by Muhammad VII (also known as Moncef Bey). In accordance with tradition on 25 June Moncef Bey named Lamine Bey Bey al-Mahalla, or heir apparent, decorated him with the Ahd El-Amane and made him a Divisional General. A month later he had an opportunity to display his loyalty to his sovereign when he was contacted by one of the court counsellors, General M'hammed Belkhodja. Belkhodja, fearing for his own political future, was trying to persuade the French Resident General Jean-Pierre Esteva to depose Moncef Bey. Lamine Bey however warned the ruler of this conspiracy and Belkhodja was expelled from the palace on 30 July.
Replacement of Moncef Bey
Towards the end of the Tunisian Campaign in May 1943 General Alphonse Juin, Commander in Chief of French forces in North Africa, arrived in Tunis with orders to depose Muhammad VII for alleged attempts to collaborate with Axis forces during the occupation and for an indulgent attitude to the actions of the militant nationalist Destour party. After investigating the Bey's conduct, Juin could find no grounds for condemning him, but his orders were explicit. He tried to persuade Moncef to abdicate, but he refused. Juin therefore visited Lamine in his villa in La Marsa to make sure that he would not refuse the throne if it was offered, but Lamine at first refused to give this undertaking. Eventually Juin prevailed on him to agree, largely because of the benefits to his family. As Moncef Bey refused to abdicate, General Giraud removed him on 14 May 1943.
Muhammad VIII was installed on 15 May 1943 at the Bardo palace by General Juin, who invested him at the same time with the Légion d'honneur. He then received the homage of other princes of the royal family, ministers, court officials and members of the consular corps. For this occasion he reinstated the kissing of the hand, which his predecessor had abolished. That same day, Mohamed Chenik presented the resignation of his government and was replaced by Slaheddine Baccouche. As was the norm under the French protectorate, the Bey was not consulted on the choice of ministers (the Chenik government appointed by Moncef Bey had been an exception to this rule). It was only on 6 July that Moncef Bey eventually abdicated, thereby rendering Lamine Bey's accession legitimate. For most Tunisians however, Lamine Bey was still considered to be a usurper.
Early reign (1943–1948)
Lamine Bey kept a low profile in the face of demands from loyalists for the return of Moncef Bey. His rare appearances showed that his subjects were indifferent to him, or indeed hostile. To rebuild his standing, he supported the teachers of the University of Ez-Zitouna who were striking in December 1943 and chose Neo Destourians as ministers. Nevertheless, the general opinion was that he wanted to abdicate and restore the throne to Moncef Bey. When these rumours were denied, his popularity fell again.
On 7 May 1944 Charles de Gaulle visited Tunis on the first anniversary of its liberation from the Axis. Tunisians hoped that he would reverse the injustice of his old rival Giraud and restore Moncef Bey, but the Moncefists were disappointed in this hope. Instead De Gaulle presented Lamine Bey a Cross of Lorraine in gold, having learned that during the Axis occupation he used to listen secretly to De Gaulle's broadcasts from London. The Bey wore this on his uniform next to his decorations for a long time afterwards.
Hostility towards the Bey showed no signs of decreasing. He was boycotted by the other Husainid princes when he went to the mosque for Eid al-Fitr. To raise his prestige, he was invited to Paris where he attended the military parades on 14 July 1945, standing next to De Gaulle. He then went on to visit Germany. For Tunisians however, he remained 'The Bey of the French'. In August 1946 when the capital was at a standstill during a general strike to protest the arrest of several nationalists, he feigned ill-health to cancel the ceremony of kissing hands which he was due to hold for Eid al-Fitr, but when he passed through the streets of Tunis in February 1947 on the Mawlid festival, he could readily see his subjects' indifference. The anniversary of his accession was regarded by shopkeepers as a good occasion to close their premises and put up portraits of his predecessor. People even spat on his car. His health deteriorated in the face of this hatred and in 1947 an x-ray revealed a lesion in his left lung. Dr. Mohamed Ben Salem (1915–2001), husband of his daughter Princess Zakia, became his doctor and later his political advisor as well.
On 3 March 1947, the new French Resident General Jean Mons arrived in Tunis. The political situation had remained unchanged since the end of the war – the Destour and Neo Destour could agree on nothing except the demand to remove Lamine Bey and reinstate his predecessor. The court was consumed by a morbid obsession with his restoration. Indeed, the mood was so pervasive that Mons suggested to the French government that they proceed to restore Moncef Bey. Prime Minister Paul Ramadier refused, fearing the adverse reaction of French settlers in North Africa. On 19 July 1947 a new Grand Vizier, Mustapha Kaak, was appointed by the Resident General. For the first time, there was parity between Tunisians and French in the government.
Moncef Bey died in exile on 1 September 1948. His remains were brought to Tunis on 5 September for burial, and thousands of Tunisians turned out to pay their respects to him. His family threatened to boycott the ceremony if Lamine Bey attended, and he made no effort to present his condolences to them. However this was a turning point for his reign, as the possibility of Moncef Bey's restoration was now removed, and for the first time, his people began to regard him as their legitimate ruler.
Closer relations with the nationalist movement (1948–53)
After the death of Moncef Bey, relations between Lamine Bey and the nationalists improved. The Bey worked clandestinely with Habib Bourguiba and Salah Ben Youssef to raise demands for Tunisian self-government and during the period 1948–1951 was able to put the French authorities under considerable pressure. In 1952 a new Resident General took office, Jean de Hauteclocque, who took a much harder line than his predecessor and imprisoned Bourguiba and other nationalist leaders. The Bey sent an angry telegram to President Vincent Auriol complaining of De Hauteclocque's discourteous and threatening tone. The only result was that within a few hours, every one of his ministers had been arrested and interned. Deprived of the support of his ministers, on 28 March the Bey eventually gave way and signed the decree naming De Hauteclocque's nominee Slaheddine Baccouche as his Grand Vizier. However he refused to sign any decrees issued by the Baccouche cabinet or by the Resident General, bringing government to a standstill and producing deadlock.
With all his ministers and advisers in prison, Lamine Bey relied on the counsel and support of the trade union leader Farhat Hached, but in December 1952 he was assassinated by extremist French settlers of La Main Rouge. Unable to resist de Hauteclocque any longer, Lamine Bey eventually signed the decrees on limited internal autonomy which had been formulated months previously in Paris, thereby allowing new municipal elections. However the reforms imposed by the French remained a dead letter – the nationalists launched a campaign of terror against both candidates and voters. This extended as far as the ruling family itself – on 1 July 1953 the Bey's heir apparent Azzedine Bey was assassinated inside his own palace, accused of conducting discussions of his own with the Resident General.
On 2 September 1953, Jean de Hauteclocque was finally recalled to Paris and the new Resident General, Pierre Voizard took a more conciliatory line. Thousands of prisoners were freed and censorship was scaled back. However Voizard's instructions from the French government made the relative calm only temporary – he was to pursue a reform policy with the Bey only, but not with the Neo Destour. France hoped by this means to drive a wedge between the ruler and the militant nationalists. Lamine Bey was too wily to be deceived by the apparently pleasant demeanour of the new Resident General. On 16 October 1953 he refused to preside at the opening of the Tunis-Carthage Fair because some repressive measures were still in place. More efforts were made to appease him – on 1 January 1954 a number of nationalist leaders were freed and promptly received by the Bey. Bourguiba however, regarded by France as highly dangerous, remained confined on La Galite.
Estrangement from the nationalist movement (1953–56)
With Bourguiba still in exile, Lamine Bey asked Mohamed Salah Mzali to negotiate a new reform package with the Resident General. On 18 January 1954, sufficient progress had been made that the Bey asked him to form a new government. A number of nationalists, including Hédi Nouira, were willing to give these reforms a chance, but the French refusal to free Bourguiba remained a stumbling block for many Tunisians, and indeed, for Bourguiba himself. 'The failure of an old man terrorised by the fear of deposition and exile, combined with the vile ambition of an unscrupulous adventurer risk depriving Tunisia of the only asset that remains to it: it standing as a nation state; its legal character, recognised internationally by treaty and confirmed by the General Assembly of the United Nations. Suddenly my release has been postponed indefinitely' he commented. On 27 May Bourguiba, who had recently been transferred from La Gailte to custody in France, returned to the Bey the Grand Cross of the Nichan Iftikhar which he had received in 1950.
Mzali's cabinet resigned on 17 June 1954 and no successor was appointed. Bitter at the defeat of his efforts, the Bey confided to Voizard 'For a year, since I have been asking for Bourguiba to be released or transferred to a spa, I have received nothing but threats. Then you transfer him to a remote island without seeking my opinion. Now you are transferring him close to Paris, depriving me of the goodwill I might have earned by securing this move for him. I am ready to take up my rifle and become a fellagha to rebuild my contact with my people, for you have done everything possible to separate me from them.'
On 31 July 1954 the new French Prime Minister Pierre Mendès France arrived in Tunis. He was received by Lamine Bey in the Royal Palace of Carthage, where he announced internal autonomy for Tunisia. This was a welcome surprise for the Bey, who had been kept at arm's length from the negotiations between Mendès France and the Neo Destourians before his visit. Shortly afterwards, the Bey addressed his subjects: 'A new phase has just begun in the life of our beloved country. It is hard for us to recall the painful days that all of Tunisia has lived through.... before this decisive step in our national life, we must stand equal to our destiny in offering to the world the spectacle of a united people marching serenely towards progress. This great constructive effort to which we are summoned can only bear fruit for us through order, peace and security, which all the inhabitants of this country have the right to enjoy.' There was no doubt however that the balance of forces had shifted decisively away from the Bey. For France, the experience of the failed Mzali government highlighted the futility of hoping to evolve political institutions by means of negotiating only with the Bey. The new Resident General, Pierre Boyer de Latour was quick to understand this and it was now the Neo Destour who were the sole interlocutors for the Tunisian people.
Despite the repeated efforts of the Bey, a new government was formed without consulting the palace. To recover some semblance of his former influence, on 10 August he proposed to the French government that the institution of the beylicate should be replaced with a full monarchy, which would give him the authority he felt was appropriate. He was willing, in return, to sign supplementary agreements to the Treaty of Bardo necessary to maintain Franco-Tunisian cooperation and preserve the French presence in Tunisia. At the same time, he opened communications with Salah ben Youssef, in exile in Geneva. None of these approaches led to anything. After six months of negotiation, the autonomy accords were signed on 3 June 1955. Bourguiba had returned to Tunis on 1 June, welcomed as he came down the gangplank by the Bey's three sons, and by a giant demonstration of Tunisians. Having crossed the capital in triumph, Bourguiba visited the Bey in Carthage, apparently unmindful of having returned his decoration only a few months before, and made a stirring declaration of the deep attachment felt by the Tunisian people towards beylical rule. On 7 August the Bey applied his seal to the conventions agreed with France and on 1 September, for the first time since the protectorate was established in 1881, he applied his seal to decrees that had not been authorised by the Resident General. On 29 December 1955 his seal confirmed a decree establishing a Constituent Assembly for the country, with elections to be held on 8 April 1956. Tunisia appeared to be evolving into a constitutional monarchy.
In fact, power continued to ebb rapidly away from Lamine Bey as independence approached. Salah Ben Youssef returned from exile on 13 September 1955, giving the Bey hopes that his political power would start to be restored. He was close to Ben Youssef, who had been one of the few politicians to pay his respects to him at the time of his installation in 1943. However violence quickly erupted between followers of Ben Youssef and those of Bourguiba, leaving the Bey to vainly attempt to act as arbiter between them. The French had already transferred authority over the police force from the Resident General to the Tunisian government, whose ministers had been chosen by Bourguiba, so Ben Youssef's representations to the Bey had no effect. On 2 December the Bey summoned the Resident General (now known as the High Commissioner) Roger Seydoux to remind him of France's responsibility for public order—which in fact it no longer had. In effect, the Bey was appealing for a restoration of colonial powers from the nationalist government. As his appeals had no effect he made use of the only power remaining to him and refused to apply his seal to the decrees authorising the forthcoming elections and the appointment of local governors and mayors. This move was welcomed by Ben Youssef, who demanded a ministerial reshuffle, but naturally alienated the Bey further from Bourguiba and his followers. He backed down and signed them the following day. Ben Youssef fled the country on 28 January and a crackdown followed on his followers in Tunisia, in which Bourguiba relied on the army, with its French officers, the airforce and heavy artillery. Horrified at this brutality, Lamine Bey renewed his ineffective protestations to Seydoux in April 1956. The only effect was to enrage Bourguiba, who hastened to the palace to accuse the Bey and his family of seeking to hinder the transfer of power from France to the Tunisian government. On 20 March 1956 the Franco-Tunisian protocol was signed by the Grand Vizier Tahar Ben Ammar and the French Foreign Minister Christian Pineau.
King and Deposition (1956–1957)
The French protectorate in Tunisia officially ended on 20 March 1956. On the same day, the Kingdom of Tunisia was proclaimed and the Bey was proclaimed King of Tunisia. His reign, however, was to be short-lived.
The 1956 Tunisian Constituent Assembly election saw a landslide victory for the National Union (an alliance between Neo Destour, the Tunisian General Labour Union, the National Union of Tunisian Farmers and the Tunisian Union of Craftsmen and Merchants) which won all 98 seats.
The Constituent Assembly held its formal opening ceremony on 8 April 1956. It was a sign of the changing times that the King presided over the session dressed in the uniform of a marshal of the Ottoman Empire, whose subject he had been when he was born, but which had ceased to exist in 1922. He expected to be present during the debates leading to the election of a speaker of the Assembly, and Prime Minister Tahar Ben Ammar had to intervene to persuade him to leave. The King withdrew with ill grace.
Two days later, Ben Ammar resigned and the King appointed Bourguiba as new Prime Minister.
On 31 May a decree from the Constituent Assembly abolished all privileges, exemptions and immunities which had previously been accorded to the ruling family. They were now simply ordinary citizens. Although this abruptly ended the civil list payments to members of his family and placed the crown estate under government control, the King signed the decree without protest. Another decree on 21 June modified the national emblems and removed any reference to the Husainid dynasty; another still, on 31 August, removed the King's prerogative to pass regulations, transferring this to the Prime Minister.
Further decrees followed, compelling the King to turn over various properties to the state, against the backdrop of a hostile press campaign highlighting the questionable, and perhaps even criminal, circumstances under which they had been acquired. These measures served to greatly reduce the remaining prestige of the King. Nonetheless King Muhammad VIII was the first person to be honoured, on 19 December 1956, with the decoration of the new Order of Independence. He reciprocated on the same day by awarding Bourguiba the Nichan Iftikhar (for the second time). Bourguiba clearly had little remaining respect for the ruling family however. On 19 July, at Eid al-Fitr he made a protocol visit with his ministers to the King's wife, but refused to approach the throne. 'I have not come here as I did before, but as head of the government. You should step forward to meet me and not remain seated in your throne,' he declared.
On 15 July 1957 the Tunisian army replaced the Royal Guard around the palace, and thereafter the King effectively lost his freedom of movement. On 18 July his younger son Salah Eddine was arrested on charges falsified by the police.
On 25 July 1957 the Constituent Assembly voted on a show of hands to abolish the monarchy, declare a Republic and make Bourguiba President.
Straight away, a delegation headed by deputy speaker Ali Belhouane Interior Minister Taïeb Mehiri and Justice Minister Ahmed Mestiri went to the palace of Carthage to make the King aware of the decree and ask him to leave the palace along with his wife, their three sons, seven daughters and grandchildren.
'We went into the throne room right away, and without being announced, as we were already expected. Lamine Bey, wearing a jebba and with his hair undressed, stood there, dignified, without saying a word. Belhouane called out in his theatrical voice As-Salamou Alaikum and then read out the resolution of the Constituent Assembly. A photographer had come with us, and wanted to start working, but straight away the King broke his silence. Ah no, not that! he said, making a gesture of refusal, the last reflex of his authority. We did not want to deny the wishes of the old man, or humiliate him further. Then Ali Belhaouane made a gesture of salute with his hand, repeated As-Salamou Alaikum in his stentorian voice, and turned on his heels. As we withdrew, police commissioner Driss Guiga presented himself and advised the fallen ruler of an order from the Minister of the Interior placing him in isolation. In the course of this, hearing the name of his father spoken, the King reacted again, saying Allah Yarhamou (May God save his soul) clearly out loud as he left the room. It was over. The whole thing had not even lasted three minutes.'
Confinement and death
The 75-year old Muhammad left his palace wearing a simple jebba of white linen and a pair of yellow Moroccan slippers, which he lost along the way. He was taken to the Hidaya palace in Manouba, an old abandoned beylical palace without water or electricity, which was assigned to him and several members of his family: his wife Lalla Djeneïna, their sons princes Chedly, M'hamed and Salah Eddine, princess Soufia, his son in law Mohamed Ben Salem and the Bey al-Mahalla Hassine Bey. The furniture of their new dwelling was no more than a mattress on the floor, with no sheets or covers. Food was provided for the first three days, after which the family was left to fend for itself.
Chedly and Ben Salem were transferred to the prison of Kairouan on 11 August. Hassine, M'hamed and princess Soufia were freed several days later. The last son, Salah Eddine, was transferred to the civil prison in Tunis three months after his house arrest. Alone in the ruined palace, the old couple were not allowed to leave until October 1958, as Lamine's health had deteriorated very badly. They were then transferred to a small villa in La Soukra with a kitchen, a bathroom and two other rooms and given a monthly allowance of 80 dinars, roughly the same as the salary of a secondary school teacher. They remained under house arrest and were forbidden even to go into the garden outside – indeed a policeman remained on duty actually inside the villa. Their daughter princess Soufia was allowed to visit them whenever she wished however. On 8 September the trial of Tahar Ben Ammar came to an end, having worked up the public mood with accusations made, and later withdrawn, about the who possessed the jewels which had belonged to the Bey's wife, which had still not been found.
Two years later, the search for the jewels was renewed and both the former King and his wife were summoned for interrogation. It may have been at this point that Salah Eddine, still confined in the civil prison of Tunis, was taken to his father, imprisoned in the same building, to say farewell to him. Summoned to the national security headquarters Lamine's wife was interrogated relentlessly for three days to the point where she could no longer speak and suffered an apoplexy as her son Salah Eddine recalled years later. 'As for mother, she never recovered from her arrest and most of all from the three days of interrogation on the fourth floor of the Ministry of the Interior, where the security forces questioned her endlessly about what happened to the family jewels. Whether she was maltreated or not, she came back with blood coming from her mouth and internal hemorrhages in her lower abdomen. She died later in my father's arms, still in shock, and without ever telling us what she had undergone during her interrogation.' Taken back to La Soukra in agony, she died two days later. She was buried in the cemetery of Sidi Abdelaziz in La Marsa, with her sons Salah Eddine and M'hamed present. Lamine was not allowed to leave his villa for the occasion. The public was also kept away from the burial by the police. Sidi Ali Ben Khodja, the Sheikh El Islam, was however allowed to enter the cemetery to pronounce the prayer for the dead.
Several days later, the former King's house arrest was lifted. Lamine was allowed to go out into his own garden, and to visit the tomb of his wife. He left the villa in La Soukra and moved into the apartment of a Jewish friend in the Rue de Yougoslavie, who had already taken in Ahmed El Kassar, husband of Princess Soufia as well as the family of Prince Salah Eddine when they were expelled from the palace. When Prince Chedly was freed in 1961, he joined them in Tunis in the Rue Fénelon in Lafayette, in a two-room apartment which was placed under constant surveillance.
Muhammad died on 30 September 1962 at the age of 81. He was buried in the cemetery of Sidi Abdelaziz next to his wife, unlike most rulers of his family who were interred in the mausoleum of Tourbet el Bey in the medina of Tunis. Sheikh Muhammad al-Tahir ibn Ashur said the prayers over his body and a single photographer, Victor Sebag, recorded the event, and was held overnight in a police cell for doing so. He was succeeded as head of the Husainid Dynasty and titular king by Husain Bey.
Family and private life
He married Lalla Jeneïna Beya (1887–1960) in 1902, daughter of Bashir Ayari, a Tripolitanian merchant from the Ras Darb district of Tunis. He had twelve children, including three princes and nine princesses:
Princess Lalla Aïcha (1906–1994): The eldest daughter of the king, she represented her father on several occasions. She received Habib Bourguiba in the port of La Goulette on 1 June 1955, on the occasion of the country's internal independence. She married Slaheddine Meherzi. They had three sons;
Princess Lalla Khadija (1909–199?): She married in 1939 Khaireddine Azzouz;
Prince Chedly Bey (1910–2004): Former director of the Royal Cabinet (1950–1957) and Head of the Royal Family from 2001 to 2004. He married princess Hosn El Oujoud Zakkaria (?–1991);
Princess Lalla Soufia (1912–1994): She initially married the prince Mohamed Hédi Bey (1907–1965) before they divorced, and later in 1943 she married the major general Hédi Ben Mustapha, later Chief of Protocol under the republic, (divorced), she married the lieutenant general Ahmed Kassar;
Prince Mohammed Bey (1914–1999): He married a Circassian odalisque named Safiya (1910–2000), raised by Lalla Kmar (wife successively of Muhammad III as-Sadiq, Ali III ibn al-Husayn and Muhammad V an-Nasir).They had four sons and one daughter;
Prince Salaheddine Bey (1919–2003): Founder of CS Hammam-Lif. He was arrested in August 1957 after the abolition of the monarchy. He married Habiba Meherzi (1916–199?) then Liliane Zid (1932–1998). He had two sons and two daughters by his first wife, and three sons and one daughter by the second;
Princess Lalla Zeneïkha Zanoukha (1923–2007): She married in 1944 the colonel Nasreddine Zakaria. They had two sons and three daughters;
Princess Lalla Fatma (1924–1957): Spouse of Mustapha Ben Abdallah, deputy Governor of Mateur. They had two sons and one daughter;
Princess Lalla Kabira Kabboura (1926–2007): Spouse of the chief of protocol Mohamed Aziz Bahri. They had four sons and two daughters;
Princess Lalla Zakia Zakoua (1927–1998): She married Mohamed Ben Salem in 1944, former minister of health. They had three sons and three daughters;
Princess Lalla Lilia (1929–2021): She initially married Dr Menchari (veterinarian), she married again in 1948 Hamadi Chelli. She went into voluntary exile in Morocco after the abolition of the monarchy in 1957. She returned to Tunisia after Zine El Abidine Ben Ali ascended to the presidency and was allowed to return from exile. She had two sons and one daughter;
Princess Lalla Hédia (1931–2010): She married the engineer Osman Bahri. They had two sons and three daughters.
Ancestry
References
Bibliography
1881 births
1962 deaths
Beys of Tunis
Grand Cross of the Legion of Honour
Grand Cross of the Order of Civil Merit
Kings of Tunisia
People from Tunis
Tunisian royalty
Heads of government who were later imprisoned
Dethroned monarchs
Tunisian Sunni Muslims
|
4091451
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%94%D1%96%D0%B0%D1%81
|
Мігель Діас
|
Мігель Діас
Мігель Бріто дос Рейс Діас (1 квітня 1968, Сал, Кабо-Верде) — нідерландський професійний боксер, призер чемпіонату Європи.
Спортивна кар'єра
На чемпіонаті Європи 1991 Мігель Діас виграв срібну медаль, здобувши перемоги над Джозефом Лоулором (Ірландія) та Джиммі Маянджа (Швеція) і програвши у фіналі Серафіму Тодорову (Болгарія).
На чемпіонаті світу 1991 програв в першому бою Рі Кван Сік (Північна Корея).
На Олімпійських іграх 1992 програв в першому бою Ріаду Калай (Туніс).
1995 року вирішив спробувати сили в професійному боксі. Протягом 1995—2002 років провів 10 боїв, здобувши в них 9 перемог і програвши в останньому.
Посилання
Результати змагань на amateur-boxing.strefa
Нідерландські боксери
Боксери легшої ваги
Боксери на літніх Олімпійських іграх 1992
Срібні призери чемпіонатів Європи з боксу
|
13758891
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nowa%20Wioska
|
Nowa Wioska
|
Nowa Wioska may refer to the following places in Poland:
Nowa Wioska, Lower Silesian Voivodeship (south-west Poland)
Nowa Wioska, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship (north-central Poland)
Nowa Wioska, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Nowa Wioska, Będzin County in Silesian Voivodeship (south Poland)
Nowa Wioska, Racibórz County in Silesian Voivodeship (south Poland)
Nowa Wioska, Krosno Odrzańskie County in Lubusz Voivodeship (west Poland)
Nowa Wioska, Świebodzin County in Lubusz Voivodeship (west Poland)
Nowa Wioska, Pomeranian Voivodeship (north Poland)
|
4069192
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82
|
Канатний транспорт
|
Канатний транспорт
Кабельний транспорт — широкий клас видів транспорту, які мають кабелі.
Кабель може бути приводним або пасивним, а предмети можуть переміщуватися шляхом витягування, ковзання, плавання або за допомогою приводів всередині об’єкта. Часто такі транспортні засоби називаються канатними дорогами. Вони перевозять пасажирів та вантажі. Загальними елементами кабельного транспорту є використання шківів та балансування вантажів, що рухаються вгору та вниз. Вони часто використовуються в гірських районах, і можуть подолати великі перепади висот.
Поширені види кабельного транспорту
Кабельні залізниці
Канатна дорога
Фунікулер
Інший
Кабельний пором
Поверхневий підйом
Ліфт
Історія
Перші згадки про канатний транспорт датуються 250 роком до нашої ери, про це свідчать ілюстрації повітряних транспортних систем канатних доріг у Південному Китаї .
Ранні повітряні трамваї
Перша записана механічна канатна дорога була спроектована венеційцем Фаусто Веранціо в 1616 році. Вона являла собою двокабельну пасажирську канатну дорогу. Голландець Адам Вайбе побудував першу операційну систему в 1644 році. Технологія прогресувала і розширювалася з появою дротяного канату та електроприводу.
Перше використання дротяної мотузки для повітряних трамвайних шляхів є спірним і не мають достовірних доказів. Американський винахідник Пітер Купер є одним із перших заявників, який будував повітряний трамвай з використанням дротяної мотузки в Балтиморі 1832 року для переміщення матеріалів звалищ. В 1853 році він побудував двомильовий трамвай для транспортування залізної руди до своїх доменних печей у Рінгвуді, штат Нью-Джерсі .
Значущою мотивацією для широкого використання військових трамвайних шляхів стала перша світова війна між Італією та Австрією.
Під час промислової революції були створені нові форми транспортних систем з використанням сталевого троса для забезпечення більшої підтримки навантаження та більших систем. Вперше повітряні трамваї використовувались для комерційного перевезення пасажирів у 1900-х роках.
Перші кабельні залізниці
Найбільш ранньою формою канатної дороги був гравітаційний нахил. Перша згадка про використання зафіксовано в Бангорі в Північному Уельсі в 1798 році і є одним з найперших прикладів використання залізних рейок. Гравітаційний нахил у найпростішому вигляді складається з двох паралельних колій, прокладених на крутому градієнті, з єдиною мотузкою, намотаною навколо звивистого барабана, і з'єднує поїзди вагонів на коліях. Завантажені вагони опускаються вниз, і їх вага тягне порожні вагони знизу. Намотувальний барабан має гальмо для контролю швидкості руху вагонів.
Першою вуличною залізницею, що волочила кабель, була Лондонська та Блекволлська залізниця, побудована в 1840 р. Вона використовувала волокно для зчеплення транспортної мотузки. При цьому потрібно було вирішувати низку технічних питань, що призвело до винайдення паровозів до 1848 р.
Перша фунікулерна залізниця була відкрита в Ліоні в 1862 році
Патентна залізнична компанія Вестсайд та Йонкерс розробила підняту залізничну дорогу, яка тягнеться кабелем . Ця лінія була запропонована в 1866 році і відкрита в 1868 році. ЇЇ довжина 3½ милі . Функціонувала канатна дорога до 1871 р., до використання паровозів.
2 серпня 1873 р. Ендрю Халліді, шотландський емігрант, відкрив залізницю Клей-Стріт-Гілл в Сан-Франциско. Це був перший ефективний і комерційно успішний маршрут, який використовував сталеві троси. Hallidie був виробником сталевих тросів. Система включала рукоятку, керовану людиною, яка могла безпечно запускати та зупиняти машину. Використана мотузка, дозволяла безлічі незалежних автомобілів їхати по одній лінії, і незабаром концепція Hallidie була розширена до кількох ліній у Сан-Франциско.
За межами Великої Британії та США першою канатною залізницею був Рослінський трамвай, який відкрився в 1881 році в Данідіні, Нова Зеландія. В США до 1890 року було прокладено понад 500 миль кабельної траси, що перевозила понад 1 000 000 пасажирів на рік. Але в 1890 році електричні трамваї перевищили протягнуті кабелем трамваї за пробігом, ефективністю та швидкістю.
Ранні гірськолижні підйомники
Джеймс Керран у 1936 році розробив підйомник. Співвласник Union Pacific Railroad Вільям Аверелл Гарріман , який володів першим американським гірськолижним курортом Сан-Веллі, штат Айдахо попросив своє конструкторське бюро вирішити проблему підняття лижників на вершину курорту. Курран, дизайнер мостів Union Pacific, пристосував підйомник, який він розробив для завантаження бананів в Гондурасі, для створення першого гірськолижного підйомника .
Останні події
Більш пізні розробки класифікуються за типом колії, на якій базується їх конструкція. Було розпочато кілька інших проектів у Новій Зеландії та Чикаго. Соціальний клімат дозволяє перейти від автомобілів до використання кабельного транспорту. Зараз, коли проекти кабельного транспорту (КТП) зростають, соціальні наслідки починають ставати все більш значними. У 2018 році відкрита найвища канатна дорога 3S в Церматті, Швейцарія. Її називають "проїздом льодовика Маттерхорн", і вона дозволяє пасажирам піднятися на вершину гори Кляйн Маттерхорн. (3383м)
Соціальні ефекти
Порівняння з іншими видами транспорту
У районах з розгалуженою дорожньою мережею особисті транспортні засоби пропонують більшу гнучкість та пробіг. Віддалені місця, такі як гірські регіони та гірськолижні схили, можуть бути важко пов'язані з дорогами, що робить КТП набагато простішим підходом. Системі CTP також може знадобитися менше інвазивних змін у місцевому середовищі.
Використання кабельного транспорту не обмежується гірськолижними курортами. Його можна використовувати, наприклад, в районах містобудування. Їх використання в міських районах включає фунікулерні залізниці, піввагонні підйомники та повітряні трамваї .
Безпека
ДТП
25 липня 2012 року, пасажири екскурсійної канатної дороги застрягли у повітрі на висоті 90 метрів, тому що стався збій електромережі, через який візок раптово зупинився над річкою Темза в гондолах. Помилка сталася об 11:45 ранку і тривав приблизно 30 хвилин. Однак жоден пасажир не постраждав. Це була перша проблема, яка коли-небудь потрапляла на авіалінію Emirates.
13 липня 2006 року поблизу форту Вільям, Шотландія, канатна дорога зійшла з рейок і впала на землю, серйозно поранивши всіх 5 пасажирів .
Аварія на канатній дорозі в місті Кавалесе, Італія, яка сталася 9 березня 1976 року, вважається найгіршою аварією на підйомах в історії. Автомобіль зірвався з рейок і впав на 200 метрів вниз по схилу гори. Внаслідок трагедії загинуло 43 людини. Чотири посадовці потрапили до в'язниці за звинуваченнями щодо аварії.
15 квітня 1978 року канатна дорога на гірськолижному курорті Сква-Веллі в Каліфорнії зірвалася з одного з кабелів, опустившись на 75 футів і жорстоко підстрибнувши. Четверо людей було вбито, і тридцять один поранений.
Катастрофа в Капруні. Сталася пожежа у висхідному поїзді в тунелі фунікулера Gletscherbahn Kaprun 2 в Капруні, Австрія, 11 листопада 2000 року. Катастрофа забрала життя 155 людей,12 людей вижило. Це одна з найгірших аварій на канатній дорозі в історії.
3 лютого 1998 року в Кавалесе, Італія, загинуло двадцять людей, коли літак морської піхоти США EA-6B Prowler, летячи занадто низько, всупереч правилам, перерізав кабель, що підтримував гондолу повітряного трамвая. США відмовились судити чотирьох морських піхотинців згідно з італійським законодавством, а пізніше проти них було здійснено військовий суд із мінімальними звинуваченнями.
Посилання
Види транспорту
Кабелі
|
2117558
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Родакове (значення)
|
Родакове (значення)
смт Родакове в Україні — Слов'яносербського району, Луганської області.
станція Родакове — вантажно-пасажирська вузлова залізнична станція Луганської дирекції Донецької залізниці, раніше Північно-Донецької залізниці.
|
1377115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Абрикосовий (Мартиновський район)
|
Абрикосовий (Мартиновський район)
Абрикосовий — селище в Мартиновському районі Ростовській області Росії.
Входить до складу Зеленолугського сільського поселення.
Географія
Вулиці
вул. Східна,
вул. Західна,
вул. Садова,
вул. Світла,
вул. Студентська,
вул. Торгова,
вул. Українська,
вул. Шкільна.
Посилання
Абрикосовий (селище сільського типу)
Селища Ростовської області
Населені пункти Мартиновського району
|
14026811
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NFKB2
|
NFKB2
|
NFKB2
Nuclear factor NF-kappa-B p100 subunit is a protein that in humans is encoded by the NFKB2 gene.
Function
NF-κB has been detected in numerous cell types that express cytokines, chemokines, growth factors, cell adhesion molecules, and some acute phase proteins in health and in various disease states. NF-κB is activated by a wide variety of stimuli such as cytokines, oxidant-free radicals, inhaled particles, ultraviolet irradiation, and bacterial or viral products. Inappropriate activation of NF-kappa-B has been linked to inflammatory events associated with autoimmune arthritis, asthma, septic shock, lung fibrosis, glomerulonephritis, atherosclerosis, and AIDS. In contrast, complete and persistent inhibition of NF-kappa-B has been linked directly to apoptosis, inappropriate immune cell development, and delayed cell growth. For reviews, see Chen et al. (1999) and Baldwin (1996).[supplied by OMIM]
Clinical significance
Mutation of the NFKB2 gene has been linked to Common variable immunodeficiency (CVID) as the cause of the disease. Other genes might also be responsible. The frequency of NFKB2 mutation in CVID population is yet to be established.
The protein NFKB2 can become mutated and lead to hereditary endocrine and immuneodeficiences. The mutation occurs at the C-terminus of NFKB2 and it causes common variable immunodeficienciency which in turn causes endocrine deficiency and immunodeficiencies. A NFKB2 mutation can cause things like adrenocorticotropic hormone deficiency and DAVID syndrome which is a pituitary hormone deficiency and CVID.
The mutations that occur within the C-terminus affect the serine 866 and 870. These serines are considered phosphorylation sites for NFKB2. These mutations at the serine's in the C-terminus lead to CVID in combination with other endocrine deficiencies. These endocrine deficiencies along with the mutation of NFKB2, lead scientists to believe that mutation of NFKB2 is a rare hereditary disease called DAVID's disease.
Interactions
NFKB2 has been shown to interact with:
BCL3,
BTRC,
MAP3K8,
NFKB1,
NFKBIE,
RELA,
RELB,
REL, and
TSC22D3.
See also
NF-κB
DAVID syndrome
References
Further reading
External links
Transcription factors
|
4754572
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9F%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%29
|
Вулиця Піскова (Тернопіль)
|
Вулиця Піскова (Тернопіль)
Вулиця Піскова — вулиця в житловому масиві «Східний» міста Тернополя.
Відомості
Розпочинається від вулиці Антона Манастирського, пролягає на південь в напрямку залізничної колії, де і закінчується. На вулиці розташовані декілька приватних будинків, багатоповерхівок та гаражний кооператив.
Транспорт
Рух вулицею — двосторонній, дорожнє покриття — асфальт. Громадський транспорт по вулиці не курсує, найближчі зупинки знаходяться на вулицях Антона Манастирського та Лесі Українки.
Див. також
Вулиці Тернополя
Посилання
Вулиця на карті
Вулиці Тернополя
|
234290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%B2%20%28%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Сапогів (Івано-Франківський район)
|
Сапогів (Івано-Франківський район)
Сапогів — село в Івано-Франківському районі Івано-Франківської області. Входить до складу Галицької міської громади.
Археологія
У 1958 році в урочищі Вікторівка на околиці села розкопали унікальний бронзовий водолій ХІІ ст.
Історія
Згадується 6 березня 1441 року у книгах галицького суду.
За переписом 1900 року в селі було 77 житлових будинків і 518 жителів, за конфесіями: 17 римокатоликів, 485 грекокатоликів і 16 юдеїв; етнічно: 26 поляків і 482 українці (хоч 16 юдеїв записались поляками, все рівно залишились євреями, інші 10 поляків уже були римокатоликами і більш подібними на поляків, тільки от питання: розмовляли вони польською чи українською мовою?), були 51 кінь, 239 голів великої рогатої худоби і 89 свиней, селяни володіли 336 га землі. А на землях сапогівського фільварку площею 363 га було 4 будинки і проживав 31 мешканець (по 1 будинку і 7 жителів у Вигоді й Антонівці, 2 і 17 — в Сапогові), за конфесіями: 17 грекокатоликів і 14 юдеїв; етнічно: 16 українців і 15 поляків (отож, 1 грекокатолик і всі юдеї записались поляками), були 12 коней і 42 голови великої рогатої худоби. Загалом було 699 га угідь (з них 676 га оподатковуваних: 346 га ріллі, 166 га лук, 5 га садів, 6 га пасовищ і 152 га лісу).
Після окупації Галичини поляками Сапогів був сільською ґміною Станиславівського повіту Станиславівського воєводства Польської республіки, а після укрупнення ґмін 1 серпня 1934 року — належав до ґміни Беднарув того ж повіту.
На 01.01.1939 в селі проживало 800 мешканців, з них 775 українців-грекокатоликів, 15 українців-римокатоликів і 10 євреїв.
Після анексії СРСР Західної України в 1939 році село включене до Галицького району, утворена сільрада. У визвольній боротьбі в рядах ОУН-УПА брало участь 20 жителів села, п'ятеро було кинуто до радянських концтаборів. У 1950 р. селян насильно загнали до колгоспу. 20 червня 1962 р. рішенням Галицької районної ради закрито церкву (її знову жителям села вдалося відкрити аж за «часів перебудови»). Сільраду в Сапогові ліквідували й село приєднали до Бринської сільради. До Сапогова приєднано хутір Антонівка.
Сільраду в селі відновлено рішенням обласної ради 21 лютого 1995 р.
Уродженці
Пірус Володимир Степанович (* 1949) — український співак і педагог, професор, народний артист України
Фото
Примітки
Див. також
Галицький район
Села Івано-Франківської області
|
5276634
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Acer%20shirasawanum
|
Acer shirasawanum
|
Acer shirasawanum, the Shirasawa maple or fullmoon maple, is a species of maple native to Japan, on central and southern Honshū (Fukushima Prefecture southwards), Shikoku, and Kyūshū.
Description
This species grows as a deciduous large shrub or small tree growing to 8–15 m tall with a trunk up to 50 cm diameter. The bark is smooth on both young and old trees. The shoots are slender, and hairless. The leaves are rounded, 4.5–8 cm long and 6–12 cm broad, palmately veined and lobed, with 9–13 (rarely 7) serrate shallowly incised lobes; they are hairless, or thinly hairy at first with white hairs; the petiole is 3–7 cm long and hairless. In autumn, the leaves turn bright gold or orange to dark red. The flowers are 1 cm diameter, with five dark purplish-red sepals, five small whitish petals (soon lost), and red stamens; they are andromonoecious, with inflorescences containing flowers with either both sexes, or just male, and are produced 10–20 together in erect terminal corymbs in early spring soon after the leaves appear. The fruit is a paired samara with the nutlets 5–10 mm diameter with a 20–25 mm wing, erect above the leaves, bright red maturing brown.
Taxonomy
Acer shirasawanum is named after Japanese botanist Homi Shirasawa.
It can be distinguished from its close relatives Acer japonicum and Acer sieboldianum by its hairless shoots; from A. sieboldianum also by its red, not yellow, flowers.
Some authorities, especially in horticulture, still use the older classification including the species in A. japonicum; many specimens in cultivation also remain mislabelled as A. japonicum.
Two subspecies are accepted:
Acer shirasawanum subsp. shirasawanum
Acer shirasawanum subsp. tenuifolium
Cultivation and uses
It is grown as an ornamental tree in gardens for its foliage and autumn colour, but is seen far less commonly than Acer palmatum (Japanese maple). A number of cultivars have been selected; the lighter-coloured A. shirasawanum cultivar 'Aureum' is very widely grown, much more common in cultivation than the main species, and has gained the Royal Horticultural Society's Award of Garden Merit.
It is propagated by grafting onto more hardy and fast-growing Acer species, in particular A. palmatum and A. japonicum.
References
Related links
shirasawanum
Plants described in 1911
Trees of Japan
|
63470936
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Korovinskaya%2C%20Totemsky%20District%2C%20Vologda%20Oblast
|
Korovinskaya, Totemsky District, Vologda Oblast
|
Korovinskaya, Totemsky District, Vologda Oblast
Korovinskaya is a rural locality (a village) in Kalininskoye Rural Settlement, Totemsky District, Vologda Oblast, Russia. The population was 15 as of 2002.
Geography
Korovinskaya is located 27 km southwest of Totma (the district's administrative centre) by road. Levinskoye is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Totemsky District
|
56129
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%BE%20%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%BB
|
Іво Бобул
|
Іво Бобул, справжнє ім'я — Іван Васильович Бобул (17 червня 1953, Порубне, нині Тереблече Глибоцького району Чернівецької області) — український співак (баритон), композитор, педагог, народний артист України.
Кандидат у народні депутати від партії «Патріот» на виборах 2019 року, № 5 у списку.
Життєпис
Народився в селі Порубне, нині Тереблече, Глибоцького району Чернівецької області в багатодітній сім'ї українців румунського походження.
У 1968 році закінчив восьмирічну школу та вступив до ПТУ № 76 в Слов'янську Донецької області. У 1969 взяв участь у конкурсі художньої самодіяльності між училищами, де завоював звання лауреата. У 1972 р. Бобула призвано до лав Радянської армії. Під час служби їздив із концертами по військових частинах. Став лауреатом Конкурсу військової пісні. У журналі «Військо України» опубліковане інтерв'ю заслуженого діяча мистецтв України Володимира Мельникова з Іво Бобулом про роки військової служби видатного співака.
У 1979 р. Бобула запросив композитор Громцев у ВІА «Море» Севастопольського відділення Кримської державної філармонії.
1980 — робота у ВІА «Черемош» Чернівецької обласної філармонії. 1981 переведено солістом ВІА «Жива вода» Чернівецької обласної філармонії. Під час роботи в колективі записав першу платівку з піснями композитора Левка Дутківського, які потім стали шлягерами: «Якщо любиш, кохай», «Зоряна ніч», «Краю мій, край», «Я побачив гори».
У 1984 р. працював у Тернопільській філармонії солістом та керівником ВІА «Віватон». З 1997 р. — соліст Чернівецької обласної філармонії. Під час роботи в цих колективах узяв участь у багатьох конкурсах та фестивалях:
1980 — конкурс «Молоді голоси» (Тернопіль),
1982 — конкурс на найкраще виконання пісень країн соціалістичної співдружності (Ялта),
1983 — Конкурс радянської пісні (Сочі).
Багато пісень з репертуару Іво Бобула стали народними шлягерами: «Душі криниця», «Місячне колесо», «Якщо любиш, кохай», «На Україну повернусь», «Скрипалю», «Одна єдина» та багато інших. 2002 студія «6 секунд» випустила чотири компакт-диски: «Золота колекція», «Емігрантка», «Небеса очей твоїх», «Тополина любов».
На професійну естраду Іво Бобул вийшов у 1979 році у складі сімферопольського ВІА Валерія Громцева «Море» (до того він навчався в Чернівецькому музучилищі та співав у ресторанах). За рік повернувся на рідну Буковину — у Чернівецькій філармонії співав з ВІА «Черемош», потім перейшов у «Живу воду» (де замінив Лілію Сандулесу). У 1983 році новий керівник філармонії Левко Дутківський зацікавився співаком і написав для нього цикл пісень («Зоряна ніч», «Якщо любиш, кохай», «Я побачив гори», «Мій край»), які досить оперативно видрукувала «Мелодія» на міньйоні. Потім довгий час Івана Бобула (як його тоді йменували) не було чути — у 1988 році його перевели в Тернопільську філармонію, де він і співав у супроводі ВІА «Віватон» та зажив лише регіональної популярності.
До всеукраїнського слухача він повернувся лише в 1990 році з найвідомішою зі своїх пісень «На Україну повернусь» Остапа Гавриша. На Бобула звернув увагу московський композитор Олександр Морозов і запросив у свій музичний центр, що тоді містився в Черкасах. Пісні «Старе джерело», «Рідна хата», «Голуба вода», «Місячне колесо» вивели Іво Бобула в число найпопулярніших виконавців традиційної української естради. У Черкасах таки й знято перший відеоальбом Іво Бобула «Душі криниця». У 1991 році Іво повернувся до Чернівців і почав співати в парі з Лілією Сандулесу: «Берег любові», «А липи цвітуть», «Промінь мого серця». У 1992 році Бобул перебрався під дах київського театру «Етюд». Щоправда, співали вони тоді частіше в Америці, ніж удома, в Україні. 1995 року Іво Бобулу присвоєно звання заслуженого артиста України, а на початку 1998 року він став народним артистом. До 50-ліття співака лейбл «Artur Records» видав одразу три компакт-диски з вибраним доробком: «Емігрантка», «Тополина любов», «Небеса твоїх очей».
Переніс операцію з видалення нирки.
Весною 2016 року приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому розповів за що любить Україну.
Станом на 2016 рік є помічником (на громадських засадах) народного депутата України Миколи Трохимовича Федорука (фракція «Народний фронт»).
Варто відзначити композиторів та поетів, з якими, протягом усього творчого шляху співпрацює співак: Остап Гавриш, Володимир Домшинський, Олександр Злотник, Мар'ян Гаденко, Геннадій Татарченко, Вадим Крищенко, Петро Мага, Олександр Вратарьов, Олександр Високий, Степан Галябарда та ін.
У репертуарі Іво Бобула можна знайти й перлини світової класики, яким він надає власного стилю. Це такі пісні, як: «Крістина», «Пам'яті Карузо», «Yesterday», «Luna Tu», «Минає день, минає ніч», «Как молоды мы были», «Fall in love», «Espera», «Liberta» та багато ін.
У творчості Бобул здебільшого співає про кохання та патріотизм.
У лютому 2023 року Іво Бобул в інтерв'ю журналістці Еммі Антонюк висловив погляди щодо жінок. На його думку, жінки «стали меркантильними» та «думають лише про гроші», в той час як «хороші дівчата сидять по домах». Бобул підкреслив, що спирається на власний досвід, а після спроби Емми вказати на образливість цих суджень, Бобул покинув інтерв'ю.
У квітні 2023 року на YouTube вийшла нова версія легендарної української пісні «А липи цвітуть».
Педагогічна діяльність
Творчо-педагогічна діяльність Бобула пов'язана з навчанням вокалу у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтва. 2006 року він отримав червоний диплом магістра музично-педагогічного факультету Чернівецького національного університету, Бобул навчає вокалу студентів.
Був завідувачем кафедри естрадного і академічного вокалу та звукорежисури Інституту сучасного мистецтва Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Професор кафедри.
Громадська діяльність
У травні 2018 року Іво Бобул заявив про свої наміри балотуватися в президенти. Однак пізніше спростував свою заяву .
Відзнаки
1995 — званням «Заслужений артист України»;
1998 — званням «Народний артист України»;
2000 — іменною зіркою на Алеї Зірок (Чернівці);
2001 — Хрестом Пошани «Закон. Честь. Мужність»;
2002 — пам'ятною медаллю «10 років МВС України»;
2002 — орденом Святого Миколи Чудотворця І ступеня Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське Народне Посольство»;
2003 — орденом Ярослава Мудрого V ступеня;
2004 — Хрестом пошани «Святий князь Александр Невський» Українського фонду співробітництва;
2013 — орденом «За заслуги» III ступеня.
Дискографія
2002 — «Тополина любов»
2002 — «Небеса очей твоїх»
2002 — «Емігрантка»
2004 — «Песни для тебя»
2004 — «Ріка життя»
2006 — «Ты мой сон»
Цікаві факти
До 60-літнього ювілею Іво Бобулу вишили хрестиком його портрет, який складався з 63600 хрестиків і 112 кольорів. Роботу вручну виконала чернівецька вишивальниця Ірина Репка.
Бобул став відомий, коли гурт «Танок на майдані Конґо» створив саркастичну пісню «Іво Бобул», де співака подано у вигляді супергероя. 14 червня 2015 року на концерті ТНМК виконав цю пісню разом з Бобулом.
З персоною Іво Бобула пов'язані численні меми.
Примітки
Джерела
Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 68–69.
Злотник О. Й. Бобул Іво // Енциклопедія Сучасної України. — Т. 3. — К., 2004. — С. 109 (стаття в ЕСУ) .
Бобул Іван // Мистецтво України: біографічний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — Київ, 1997. — С. 68–69.
Бобул Іво (Іван) Васильович // Богайчук М. А. Література і мистецтво Буковини в іменах: словник-довідник / М. А. Богайчук. — Чернівці: Букрек, 2005. — С. 31. — ISBN 966-8500-64-4.
Алея Зірок. Бобул Іво: [пл. Театральна у Чернівцях] // Гусар Ю. С. Буковинський календар. Ювілеї — 2008: словник-довідник / Автор-упорядник Ю. С. Гусар. — Чернівці: Правдивий поступ, 2008. — С. 117.
Бобул Іво (Іван) Васильович // Видатні діячі культури та мистецтв Буковини: бібліографічний довідник / Автори-укладачі Ю. В. Боганюк, О. О. Гаврилюк, Г. В. Добровольська, М. М. Довгань, А. С. Іваницька. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2010. Випуск І. — С. 21–22. — ISBN 978-966-2147-82-7.
55 років народному артисту України Іво (Івану) Васильовичу Бобулу (1953): [17 червня] // Гусар Ю. С. Буковинський календар. Ювілеї — 2008: словник-довідник / Автор-упорядник Ю. С. Гусар. — Чернівці: Правдивий поступ, 2008. — С. 57.
Іво Бобул // Новітня історія України. Імена, звершення, творчість. — Київ, 2004. — Випуск 2. — С. 208—209.
Іво Бобул: [про співака] // Лепша І. Д. 100 облич української естради / І. Д. Лепша. — Чернівці: Молодий буковинець, 2010. — С. 82–86. — ISBN 966-7109-36-4.
Іво Бобул навчає вокалу Марічку Яремчук // Чернівці. — 2010. — 24 черв. — С. 22.
Марія Матіос, Іво Бобул та Павло Бажерін стали почесними громадянами міста // Чернівці. — 2008. — 26 верес. — С. 4.
Почесними чернівчанами стали Іво Бобул, Марія Матіос і Павло Бажерін // Буковина. — 2008. — 26 верес. — С. 1.
[Іво Бобул] // Пам'ятаймо! (Знаменні та пам'ятні дати Буковини в 2008 році) бібліографічний покажчик. — Чернівці: Рута, 2008. — С. 146—148. — ISBN 966-568-942-3.
https://nakkkim.edu.ua/instituti/institut-suchasnogo-mistetstva/kafedra-estradnogo-vikonavstva
Посилання
Іво Бобул на сайті «Золотий Фонд української естради»
Сайт шанувальників Іво Бобула
Сторінка на сайті НАШЕ (тексти пісень)
Ivo Bobul — ReverbNation
Збірка інтерв'ю з Іво Бобулом
Українські співаки
Уродженці Тереблечого
Почесні громадяни Чернівців
Буковинське земляцтво
Персоналії:Слов'янськ
Артисти Чернівецької філармонії
Музиканти Тернопільської філармонії
Помічники народних депутатів України
Політики України
Українські попспіваки
Співаки XXI століття
Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв
Співаки та співачки, відомі під псевдонімами
|
3895834
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hirakawa%2C%20Aomori
|
Hirakawa, Aomori
|
Hirakawa, Aomori
is a city located in Aomori Prefecture, Japan. , the city had an estimated population of 30,086 in 14,181 households, and a population density of 89 persons per km2. The total area of the city is .
Geography
Hirakawa is located in the mountains and hills to the northwest of Lake Towada. The Iwaki River flows through the city. Part of the city is within the borders of the Kuroishi Onsenkyō Prefectural Natural Park.
Neighbouring municipalities
Aomori Prefecture
Aomori
Hirosaki
Kuroishi
Towada
Inakadate
Owani
Akita Prefecture
Ōdate
Kosaka
Climate
The city has a cold humid continental climate (Köppen Dfa) characterized by warm short summers and long cold winters with heavy snowfall. The average annual temperature in Hirakawa is 8.8 °C. The average annual rainfall is 1413 mm with September as the wettest month. The temperatures are highest on average in August, at around 22.5 °C, and lowest in January, at around -3.8 °C.
History
The area around Hirakawa was part of the Hirosaki Domain of the Tsugaru clan during the Edo period. After the Meiji Restoration, with the establishment of the modern municipalities system on April 1, 1889, it became part of Minamitsugaru District, Aomori. The village of Onoe was raised to town status on April 1, 1937. The city of Hirakawa was established on January 1, 2006, from the merger of the towns of Hiraka and Onoe, and the village of Ikarigaseki.
Demographics
Per Japanese census data, the population of Hirakawa has decreased steadily over the past 60 years.
Government
Hirakawa has a mayor-council form of government with a directly elected mayor and a unicameral city legislature of 16 members. The city elects two members to the Aomori Prefectural Assembly. In terms of national politics, the city is part of Aomori 3rd district of the lower house of the Diet of Japan.
Economy
The economy of Hirakawa is primarily agricultural, with rice and apples as the predominant crops. The city government is encouraging the development of highland vegetables and a local brand of beef.
Education
Hirakawa has nine public elementary schools and four public junior high schools operated by the city government, and two public high schools operated by the Aomori Prefectural Board of Education.
Transportation
Railway
East Japan Railway Company (JR East) - Ōu Main Line
,
Kōnan Railway Company - Kōnan Railway Kōnan Line
, , , ,
Highway
Local attractions
Saruka Jinja
Seitō Shoin Teien, National Place of Scenic Beauty
Seibi-en, National Place of Scenic Beauty
Kuroishi Onsenkyō Prefectural Natural Park
Nurukawa onsen
Ikarigaseki onsen
Hisayoshi Dam
References
External links
Cities in Aomori Prefecture
|
28638702
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C4%90ur%C4%91anci
|
Đurđanci
|
Đurđanci is a village in Croatia.
References
Populated places in Osijek-Baranja County
|
1496709
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%97
|
Список компаній Швеції
|
Список компаній Швеції — перелік компаній Швеції.
Компанії
Зниклі та поглинені компанії
Див. також
Маркетинг
Список банків Швеції
Список автовиробників Швеції
Економіка
Мережа європейських автошляхів
Посилання
Каталог — Компании: Швеция
Строительные компании в Швеции
Швеция славится уникальными инновационными компаниями
Швеция
Список компаний Швеции: Экономика Швеции. Основные черты шведской экономики и промышленности
к
с
Списки проєкту Швеція
|
4855702
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D1%97%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Новокиївка (Самарська область)
|
Новокиївка (Самарська область)
Новокиївка — присілок в Безенчуцькому районі Самарської області Російської Федерації.
Населення становить 15 осіб. Входить до складу муніципального утворення сільське поселення Купине.
Історія
Населений пункт розташований у межах українського етнічного та культурного краю Жовтий Клин.
Від 2005 року входило до складу муніципального утворення сільське поселення Купине.
Населення
Примітки
Населені пункти Безенчуцького району
|
2350157
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Поляков Михайло Миколайович
|
Поляков Михайло Миколайович
Михайло Миколайович Поляков — радянський військовий діяч, політичний працівник, член Військової ради Київського військового округа, полковник. Член ЦК КП(б)У (червень 1938 — травень 1940). Член Організаційного бюро ЦК КП(б)У (червень — грудень 1938). Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (1938–1947).
Біографія
Народився року в місті Саратові, тепер Саратовської області, Росія.
У 1918 році добровольцем пішов у Червону армію. Учасник Громадянської війни в Росії у 1918–1921 роках на Уральському фронті, на Дону і Кубані.
Член РКП(б) з 1918 року.
Потім — на політичній роботі в Червоній армії.
У квітні — листопаді 1938 року — начальник Політичного управління і член Військової ради Київського особливого військового округу.
26 червня 1938 року обраний депутатом Верховної Ради УРСР 1-го скликання по Коростенській виборчій окрузі № 32 Житомирської області.
З 1940 року — військовий комісар, заступник начальника з політичної роботи Військово-ветеринарної академії Червоної армії.
Потім — у відставці.
Звання
бригадний комісар (2.01.1936)
дивізійний комісар (17.02.1938)
полковник (1943)
Нагороди
орден Леніна
два ордени Червоного Прапора (22.02.1938, …)
орден Червоної Зірки (18.09.1943)
орден Трудового Червоного Прапора Закавказької РФСР (1933)
медаль «ХХ років РСЧА» (1938)
медалі
Джерела
Поляков Михайло Миколайович : облікова картка та автобіографія депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 5, арк. 44–46зв.
Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 65.
Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР]. — 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.
Поляков Михаил Николаевич // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза 1898–1991.
Члени ЦК КП(б)У-КПУ
Депутати Верховної Ради УРСР 1-го скликання
|
112437
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pottawattamie%20Park%2C%20Indiana
|
Pottawattamie Park, Indiana
|
Pottawattamie Park, Indiana
Pottawattamie Park is a town in Michigan Township, LaPorte County, Indiana, United States. The population was 235 at the 2010 census. It is included in the Michigan City, Indiana-La Porte, Indiana Metropolitan Statistical Area.
History
Pottawattamie Park was incorporated in 1936 on land once inhabited by the Potawatomi Indians.
Geography
Pottawattamie Park is completely surrounded by the city of Michigan City.
According to the 2010 census, Pottawattamie Park has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 235 people, 102 households, and 68 families living in the town. The population density was . There were 111 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 92.3% White, 7.2% African American, and 0.4% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.4% of the population.
There were 102 households, of which 21.6% had children under the age of 18 living with them, 61.8% were married couples living together, 3.9% had a female householder with no husband present, 1.0% had a male householder with no wife present, and 33.3% were non-families. 29.4% of all households were made up of individuals, and 14.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.23 and the average family size was 2.76.
The median age in the town was 53.1 years. 18.7% of residents were under the age of 18; 3% were between the ages of 18 and 24; 20.8% were from 25 to 44; 32.4% were from 45 to 64; and 25.1% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 47.7% male and 52.3% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 300 people, 121 households, and 86 families living in the town. The population density was . There were 127 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 80.00% White, 16.33% African American, 0.67% Asian, 1.33% from other races, and 1.67% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.67% of the population.
There were 121 households, out of which 26.4% had children under the age of 18 living with them, 62.0% were married couples living together, 8.3% had a female householder with no husband present, and 28.1% were non-families. 25.6% of all households were made up of individuals, and 15.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.37 and the average family size was 2.84.
In the town, the population was spread out, with 21.7% under the age of 18, 5.0% from 18 to 24, 22.3% from 25 to 44, 28.7% from 45 to 64, and 22.3% who were 65 years of age or older. The median age was 46 years. For every 100 females, there were 92.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 89.5 males.
The median income for a household in the town was $37,500, and the median income for a family was $46,750. Males had a median income of $63,750 versus $22,292 for females. The per capita income for the town was $24,383. About 3.4% of families and 8.6% of the population were below the poverty line, including 2.9% of those under the age of eighteen and 4.5% of those 65 or over.
References
Towns in LaPorte County, Indiana
Towns in Indiana
|
47479691
|
https://en.wikipedia.org/wiki/N%20%28singer%29
|
N (singer)
|
N (singer)
Cha Hak-yeon (born June 30, 1990), better known by his stage name N, is a South Korean singer, actor, presenter, and radio host, signed to 51k. He debuted as a member of the South Korean boy band VIXX in May 2012, he began his acting career in 2014 in MBC's romantic-melodrama Hotel King as Noah. He has since had roles in The Family is Coming (2015), Cheer Up! (2015), and Tomorrow Boy (2016). N began his career as a radio host in May 2015 with his show VIXX N K-pop on SBS Power FM.
Early life
Born in Changwon, South Korea, N's family consists of himself, his parents, one older brother and two older sisters. N studied at Howon University and spent a year in Japan. Before debuting with VIXX, N participated in a musical called Gwanghwamun Love Song and entered in dance competitions. He had an extensive dance background, specializing in hip-hop, ballet, jazz and contemporary. In 2009, he participated and won various competitions held by big entertainment agencies such as SM, YG, and JYP. His blindfold dance, which he personally choreographed, won the Grand Prize at the Korean Youth Dance Festival.
Career
2012–2013: Debut with VIXX and variety show appearances
N was one of ten trainees who were contestants in Mnet's survival reality show MyDOL and was chosen to be a part of the final line-up and the 6-member boy group VIXX finally debuted with "Super Hero" on May 24, 2012 on M! Countdown. Prior to participating in MyDOL, N was featured in Brian Joo's "Let This Die" and Seo In-guk's "Shake It Up" music videos.
In the year 2012, after VIXX's debut, N became a cast member in the second season of TVN's reality television show The Romantic & Idol.
In 2013 with the release of VIXX's album, Jekyll N created the choreography to go along with title song "G.R.8.U" of the repackaged Hyde mini-album; he also appeared in Episode 4 of SBS's Television Drama The Heirs alongside his group members. That same year, he choreographed other VIXX performances for their song "Light Up the Darkness" and for a special performance on the show Dancing 9 with Justin Timberlake's "LoveStoned".
2014–2015: Big Byung, acting debut, MC-ing and Radio Hosting
In 2014, N appeared in many variety shows as a cast member such as Mnet's 4 Things Show, TVN's First Day of Work Season 3 and MBC Every 1's Hitmaker. In Hitmaker, he became a member of Jeong Hyeong-don and Defconn's first project group, Big Byung, alongside VIXX member Hyuk, Got7's Jackson and BtoB's Sungjae. Going by the stage name Dol Baeki, N and the group created two singles "Stress Come On" and "Ojingeo Doenjang".
N was cast in his first television drama in a supporting role as Noah, a bright and lively hotel employee in MBC's romantic-melodrama Hotel King. and appeared with Hongbin as a cameo in K.Will, Mamamoo and Wheesung's "Peppermint Chocolate" music video.
In 2015, N was cast in his second television drama in a supporting role as Cha Hak-yeon in SBS's The Family Is Coming and also appeared on Running Man alongside other idols, later he joined Super Junior's Eunhyuk and Kangin as cast members of MBC Every 1's Bachelor's Party. On April 25, 2015, N joined SHINee's Minho and Red Velvet's Yeri as MC on MBC's Show! Music Core from April 25, 2015, to November 14, 2015. On May 2, 2015, N's own radio show VIXX N K-pop premiered on the radio with N as the host and fellow member Ken as a fixed guest for the Quiz King segment (every Wednesday). N was also appearing on Super Junior Kiss the Radio as a fixed guest hosted by Super Junior's Ryeowook.
On July 7, 2015, N went Off to School at Hyundai Chungun High School in Ulsan, South Korea for three days as a student in JTBC’s variety program Off to School alongside other celebrities. Towards the end of July, N was confirmed to join the cast in SBS's survival variety show Law of the Jungle in Nicaragua; the show aired in September. In August 2015, N was appointed as co-MC on Weekly Idol with AOA's Mina and Apink's Ha-young. He was the MC of the show with the main MC's Jeong Hyeong-don and Defconn from September 2, 2015, to March 24, 2016 In September 2015, N was cast as Ha Dong-jae, a character who is brilliant yet has an oddball personality in KBS’s drama Cheer Up! which follows the lives of students at a prestigious boarding high school as they form a cheer-leading club.
2016–2018: Web dramas, First OST and musical theatre debut
In February 2016, N was cast in his first web drama as Ahn Tae-pyung, a character who takes care of his grandmother and three siblings after his parents’ death in the web drama Tomorrow Boy which aired on Naver TV Cast in March. In September, N participated in his first original soundtrack for a drama. N and Melody Day’s Yeoeun released the song "Without You" for the drama W on September 7, 2016. In the same month, N was cast alongside fellow VIXX member Lee Hong-bin and AOA’s Chanmi in the web drama What's Up With These Kids? which will air on Naver TV Cast on November 16. In November N was cast in the musical In The Heights as the lead role of Benny from December 20, 2016, to February 12, 2017, at the CJ Towol Theater in Seoul Arts Center. On July 2017, it was announced that he also co-choreographed with Jane Kim for MyTeen's debut album's Track 4 titled '꺼내가' ('Take it out).
2019–present: Military enlistment, departure from Jellyfish, and acting
A few months before his enlistment N created his own channel on YouTube where he would share short clips of him dancing, touring, etc. under the title "오늘의 기록" Today's Record.
On March 4, 2019, N enlisted for his military service. On October 7, 2020, N was officially discharged after having completed his military service.
On October 31, 2020, N left Jellyfish Entertainment after he decided not to renew his contract and joined 51k on November 3.
In 2021, N starred in the tvN drama Mine. The same year, he played a supporting role as Oh Kyung-tae, a warm-hearted police constable in tvN drama Bad and Crazy.
Discography
Singles
Other recordings
Songwriting credits
Filmography
Television series
Web shows
Television shows
Radio shows
Musicals
Awards and nominations
References
External links
1990 births
Living people
People from Changwon
Actors from South Gyeongsang Province
Musicians from South Gyeongsang Province
Jellyfish Entertainment artists
VIXX members
Weekly Idol members
Japanese-language singers of South Korea
South Korean dance music singers
South Korean male idols
South Korean pop singers
South Korean male singers
South Korean male television actors
South Korean male web series actors
21st-century South Korean male actors
21st-century South Korean male singers
Howon University alumni
|
13078705
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gleiszellen-Gleishorbach
|
Gleiszellen-Gleishorbach
|
Gleiszellen-Gleishorbach is a municipality in Südliche Weinstraße district, in Rhineland-Palatinate, Germany. It is formed by the two villages of Gleiszellen and Gleishorbach, which, although they nowadays almost touch each other, retain distinct identities.
Gleiszellen's first mention in a historical document dates to 1136, whereas Gleishorbach first appeared in a historical record in 1304. Both sit at the bottom of a small mountain called the Hatzelberg, which overlooks the Rhine valley; Gleiszellen now also occupies a good portion of the slopes of the Hatzelberg, having expanded into what were once fields and vineyards. Gleiszellen and Gleishorbach boast picturesque streets at their centers, with many old timberframe houses. The villages are surrounded by vineyards; on their western side, they border the Pfälzerwald, with its extensive forests and hiking paths.
Historically, Gleiszellen and Gleishorbach were modest farming communities. Nowadays, wine-making (each village is home to at least half a dozen different wine-making establishments), together with tourism, has brought Gleiszellen-Gleishorbach considerable prosperity. Many of the current residents have chosen to live in Gleiszellen-Gleishorbach because of the beauty and tranquility of the place. They commute to work, for example to Landau or Karlsruhe.
Gleiszellen and Gleishorbach have numerous restaurants, guesthouses, and two hotels, but there are no shops, banks, or a post office. The villages are, however, served by a bus line that connects them with Landau to the north, and Bad Bergzabern and Wissembourg (France) to the south.
References
Municipalities in Rhineland-Palatinate
|
4730136
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B6%D0%B0%D0%BE%20%D0%9B%D1%83%D1%81%D1%96
|
Чжао Лусі
|
Чжао Лусі (також відома як Розі) – китайська актриса та співачка. Найбільш відома своїми ролями у фільмі «О! Мій імператор» (2018), «Любов краща за безсмертя» (2019), «Роман Тигра і Рози» (2020), «Побачення на кухні» (2020), «Довга балада» (2021), «Будь ласка, почувайся спокійно, містер Лінг» (2021), «Хто править світом» (2022) і «Кохання, як галактика» (2022).
Кар'єра
Початки
Чжао увійшла в індустрію розваг, беручи участь у відборі для Super Girl у 2016 році, який проводив Hunan TV . Того ж року вона почала вести естрадну програму Huo Xing Qing Bao Ju .
У 2017 році Чжао дебютувала, зігравши роль другого плану в веб-драмі «Шеф- кухар Попелюшка». У тому ж році вона зіграла другорядну роль у фільмі « Місто Скелі» .
Зростання популярності
У 2018 році Чжао привернула увагу завдяки своїй ролі другого плану в історичному романтичному серіалі «Недоторканні коханці» . Того ж року вона зіграла свою першу головну роль в історичній драмі про подорожі в часі Oh! Мій імператор . Серіал отримав прихильників в Інтернеті та призвів до збільшення визнання Чжао. Чжао отримала нагороду «Новачок» на третьому мережевому фестивалі кіно та телебачення «Золотий бутон».
У 2019 році Чжао зіграла у романтичному фільмі « Осіння казка», заснованому на південнокорейському телесеріалі «Осінь у моєму серці». Того ж року вона знялася в романтичній драмі «Я чую тебе», фентезі "Вундеркінд-цілитель " та історичному романі " Любов краща за безсмертя ". Пізніше вона знялася в мелодрамі I Hear You з Райлі Ван .У 2020 році Чжао знялася в серіалі жанру сянься « Любов тисячі років» . Потім вона знялася в історичній романтичній драмі «Роман про Тигра і Розу» . Серіал став хітом, і його хвалили за цікаву постановку та сюжет. У тому ж році вона знялася в романтичній драмі "Побачення на кухні ".
У 2021 році Чжао зіграла другу головну роль в історичному серіалі "Довга балада ", зіграла головну роль у романтичній комедії « Будь ласка, не забувайте, містер Лін», а також знялася в драмі того періоду «Студентка прибуває в Імперський коледж».
У 2022 році вона зіграла головну роль у фантастичній романтичній драмі «Хто править світом» з Ян Яном за романом Цін Ленг'юе, а також знялася в історичній романтичній драмі "Любов, як галактика « разом із Ву Леєм за мотивами роману „Сін Хан Кан“. Lan, Xing Shen Zhi Zai» Гуань Сінь Цзе Луань
Фільмографія
Фільми
Телесеріали
Дискографія
Сингли
Оригінальний саундтрек
Нагороди та номінації
Примітки
Посилання
Народились 1998
Статті зі спрощеними китайськими ієрогліфами
Статті з китайськими ієрогліфами
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
34469
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%81%20%28%D0%B1%D0%BE%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Спас (бойове мистецтво)
|
Спас (бойове мистецтво)
Спас — українське бойове мистецтво, перша згадка про яке була зафіксована в радянському журналі «Техніка — молоді» № 2 за 1989 рік. Саме в цьому номері було надруковано статтю Леоніда Петровича Безклубого «Інтерес моєї думки». У ній автор розповідає про те, як його дід навчав цього бойового мистецтва. Навчання відбувалося в ігровій формі доти, доки тіло юного Леоніда не сприймало той чи інший рух.
Як розповідав згодом Леонід Петрович, деякі слова звідти були викреслені. Радянська цензура прибрала інформацію, зокрема, про те, що Спас — це бойове мистецтво запорізьких козаків.
Походження
Наразі існує кілька пояснень терміну «Спас»:
«Спас — це те, що спасає тебе у житті» (слова діда О. Л. Притули);
«це бойовий припас українського народу»;
від богів-спасів (дохристиянських);
це бойове мистецтво козацьких розвідників — пластунів.
Спас був відомий ще з княжих часів, серед бродників, а згодом й серед запорізьких козаків, а точніше, серед пластунів. Усі удари призначені для максимально швидкого знешкодження ворога. Навіть існує вислів: «Спас — це швидкоплинний бій на знищення».
Особливості техніки
Особливістю Спасу є техніка, яка називається «гойдок». Вона є рухливою базою цього бойового мистецтва. Завданням гойдка є максимально швидке зближення з ворогом з одночасним ухиленням з лінії атаки та заходом супротивнику в бік. Ключовим у виконанні гойдка є червона пляма — дистанція початку гойдка.
На своїх семінарах Леонід Безклубий розповідав також про «гойдок смерті» — техніку, яка дозволяє ухилятися від пострілів пістолета з одночасним зближенням до ворога.
Рухи та удари у Спасі — робочі, тобто такі, які використовувалися українцями в повсякденному житті. Відповідно, назва ударів передає їхній зміст — через, гуп, вихлист, вулик, вкляк, налигач, матня, клаксончик, поцілунок, здриг і нишпорка. Існує ще хрещений джмелик та стріла монгола, але ці дві назви більше позначають удари у конкретні місця, ніж відрізняються технікою завдавання.
Навчання у Спасі відбувається, в першу чергу, завдяки певним специфічним іграм. Такий підхід зумовлено високою травматичністю техніки. Найбільш поширеними є «Смалений вовк», «Сірко на прив'язі», цурки-палки, «Панас». Хоча, система підготовки не обмежується лише цими іграми. Вони складають систему підготовки козака — козацький грай. Наразі козацький грай найбільш розвинено в Миколаєві.
Поширення
Поширення Спасу в Україні найбільше пов'язують з ім'ям Олександра Леонтійовича Притули — президента Всеукраїнського громадського об'єднання (ВГО) «Всеукраїнська федерація Спас». Завдяки його діяльності, у 1997 році в Запоріжжі, на о. Хортиця, було проведено перший Всеукраїнський фестиваль козацьких бойових мистецтв. Перші змагання зі Спасу було проведено у 1998 році. Цьому передувала велика дискусія, в ході якої було прийнято рішення про створення спортивного напрямку.
Незабаром, у тому ж 1998 році, у Запоріжжі було створено бюджетну дитячо-юнацьку спортивну школу козацького бойового мистецтва Спас. У 2005 році було юридично зареєстровано ВГО «Всеукраїнська федерація Спас». Наразі вона вважається однією з козацьких організацій України. А у 2010 році український рукопаш Спас було визнано в Україні неолімпійським видом спорту. Навчальна програма Спасу для дитячо-юнацьких спортивних шкіл була затверджена Міністерством молоді та спорту України у 2012 році.
Крім Спасу, Федерація розвиває бої лава на лаву, шабельний бій та бій на списах. Окремим напрямком Спасу є військовий напрямок.
25 травня 2017 року Верховна Рада України узаконила: бойовий гопак, рукопаш гопак, Спас, український рукопаш Спас та хортинг. Відповідні зміни в Закон України «Про фізичну культуру і спорт» підтримали 227 народних депутатів. Цей вид спорту заснований на українських національно-культурних традиціях.
Див. також
Бойовий гопак
Посилання
ВГО Всеукраїнська федерація Спас
Спас Рівне
Примітки
Українські національні види спорту
Бойові мистецтва
Боротьба
|
1446135
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D0%B9
|
Жокей
|
Жокей — спортсмен, професійний вершник на перегонах, або той, хто доглядає і дресирує коней-скакунів. Назву може одержати тільки професіонал, що має відповідний вишкіл та ліцензію на їзду верхи. Враховуючи характер перегонового спорту, де бажано, щоб коні надмірно не перевантажувались, вершники, як правило, люди маленькі на зріст, і відповідно малої маси тіла.
Етимологія
Слово жокей пов'язане Jockey — формою ім'я «Джок», що на півночі Англії є шотландською формою імені «Джон». Використовують його принаймні з 1529 року. Як випливає з назви, термін з'явився в Шекспіра у виставі Ричард ІІІ (Jockey Норфолкський). У 16 і 17 століттях цим іменем називали торговців кіньми, мандрівних співців та поетів, а також жебраків. Також це ім'я набуло значення: «лисиця» або «звір», чи змія. Дієслово «жокей» значить «обдурити». У 1670, цей термін уперше використано для опису вершника.
Фізичні характеристики
У жокеїв немає обмежень по росту, тільки по масі тіла. Але в основному жокеями стають невисокі люди через обмеження співвідношення між зростом і масою. До того ж невеликий ріст для вершника переважно з точки зору аеродинаміки. Ріст жокеїв зазвичай знаходиться в діапазоні приблизно від 150 до 167 сантиметрів. Жокеї до та після скачок зважуються, так як при скачках маса вантажу, що несе кінь, явно обговорюється. Як правило, жокеї важать близько 50 кілограммів.
Примітки
Посилання
Chci se stát žokejem
Jockeys' Guild.
«Mammals & Events: A Jockey's Hard Life» . American Experience: Seabiscuit. PBS.org.
Види спорту
|
18666682
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bia%C5%82a%20Woda%2C%20Podlaskie%20Voivodeship
|
Biała Woda, Podlaskie Voivodeship
|
Biała Woda, Podlaskie Voivodeship
Biała Woda is a village in the administrative district of Gmina Suwałki, within Suwałki County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland. It lies approximately north of Suwałki and north of the regional capital Białystok.
References
Villages in Suwałki County
|
4996406
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D0%BC%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Шумівка (Курська область)
|
Шумівка (Курська область)
Шумівка — присілок в Медвенському районі Курської області Російської Федерації.
Населення становить 6 осіб. Входить до складу муніципального утворення Китаївська сільрада.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина.
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Китаївська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Медвенського району
|
1335159
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ministry%20for%20Foreign%20Affairs%20%28Sweden%29
|
Ministry for Foreign Affairs (Sweden)
|
Ministry for Foreign Affairs (Sweden)
The Ministry for Foreign Affairs (UD) is a ministry in the Government of Sweden responsible for policies related to foreign policy, democracy, human rights, international development cooperation and foreign trade.
The ministry is currently headed by the minister for foreign affairs, Tobias Billström of the Moderate Party.
History
The Ministry of Foreign Affairs was added in 1791, when Gustav III established the King's Cabinet for Foreign Correspondence. The organization that was formally named the Ministry of Foreign Affairs in 1840 was then created in practice.
It is possible to speak of a foreign administration to the function as soon as we can discern a Swedish central state administration, and from the end of the 13th century. Under Gustav Vasa, the chancellery developed into the body that handled and expedited government matters. With Gustav II Adolf's reforms in the 1620s, a specialization was carried out within the chancellery so that foreign affairs were distributed among secretaries according to country.
The head of the chancellery was the chancellor. In a way, he can be described as foreign minister. More famous holders of this position are Axel Oxenstierna and Magnus Gabriel De la Gardie. The title was changed during Charles XI's time to Chancellery President.
During the period of freedom, the chancellery was divided into various expeditions, including a foreign expedition. These can be seen as predecessors to the ministries. The head of each expedition was a state secretary. The Chancellery President was the head of the Chancellery. During the period of freedom, his power was further strengthened. One of the famous holders of the post was Arvid Horn.
Government agencies and other bodies
The Ministry of Foreign Affairs is principal for 10 government agencies. The ministry is also responsible for Sweden's diplomatic missions around the world.
Areas of responsibility
Democracy and human rights
Foreign and security policy
International development cooperation
International law
Trade and promotion of Sweden
Cabinet ministers
Ministers for foreign affairs
For a full list of ministers for foreign affairs, see Minister for Foreign Affairs (Sweden).
Ministers for international development cooperation
For a full list of ministers for international development cooperation, see Minister for International Development Cooperation (Sweden).
Ministers for foreign trade
For a full list of ministers for foreign trade, see Minister for Foreign Trade (Sweden).
References
External links
Foreign Affairs
Sweden
Foreign relations of Sweden
Ministries established in 1791
1791 establishments in Sweden
|
61512540
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Blanka%20Kumb%C3%A1rov%C3%A1
|
Blanka Kumbárová
|
Blanka Kumbárová (born 22 June 1976) is a Czech former professional tennis player.
Kumbárová featured as a lucky loser at the 1998 Polish Open, which was her only WTA Tour main-draw appearance.
ITF finals
Singles (1–2)
Doubles (13–9)
References
External links
1976 births
Living people
Czech female tennis players
20th-century Czech women
|
208043
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D0%B3%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%87%D1%96%20%D0%B2%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%B8
|
Магістральні гірничі виробки
|
Магістральні гірничі виробки — гірничі виробки для розкриття чи підготовки родовища значної довжини (від кількох сотень метрів до кількох кілометрів), що використовуються для підземного транспорту та вентиляції протягом усього періоду розробки горизонту, шахтного поля чи родовища або його частини.
До Магістральні гірничі виробки відносять деякі капітальні гірничі виробки, розкривні квершлаґи, гол. штреки на пластах, що розкриваються, і ін., а також осн. підготовчі виробки — штреки гол. напрямів і гол. штреки блокових шахт (Донецький і ін. вугільні басейни).
Література
Гірничі виробки
|
35214
|
https://en.wikipedia.org/wiki/AD%2024
|
AD 24
|
AD 24
AD 24 (XXIV) was a leap year starting on Saturday (link will display the full calendar) of the Julian calendar. At the time, it was known as the Year of the Consulship of Cethegus and Varro (or, less frequently, year 777 Ab urbe condita). The denomination AD 24 for this year has been used since the early medieval period, when the Anno Domini calendar era became the prevalent method in Europe for naming years.
Events
By place
Roman Empire
The Roman war against Numidia and Mauretania ends with their annexation.
Tacfarinas' revolt in Africa is repressed.
The Senate expels actors from Rome.
Korea
King Yuri ascends to the throne as ruler of Silla (Korea).
Africa
The Masinissa line of the rulers of Carthage ends.
Deaths
Gaius Silius, Roman general and consul
Lucius Calpurnius Piso, Roman consul
Namhae, king of Silla
Strabo, Greek geographer and historian
Tacfarinas, Numidian military leader
Wang Lang, Chinese emperor
References
0024
als:20er#24
|
586355
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%97%20%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%9B%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BD
|
Луї Сен-Лоран
|
Луї Сен-Лоран ; , Комптон, Квебек — , в місті Квебек, Квебек) — адвокат і Прем'єр-міністр Канади.
Політична кар'єра
1942 року Сен-Лоран був обраний до парламенту від Ліберальної партії Канади, міністр юстиції в 1944 році й міністр закордонних справ в 1945 році, представляв Канаду під час конференції Домбартон-Оакс і в Організації Об'єднаних Націй в Сан-Франциско, коли розробляли Статут Організації Об'єднаних Націй.
Після Маккензі Кінг, який пішов у відставку з посади Прем'єр-міністра Канади в 1948 році, Сен-Лоран очолив Ліберальну партію Канади і обійняв посаду прем'єр-міністра Канади. В році 1949 році Ліберали перемогли на федеральних виборах.
Серед вагомих досягнень Сен-Лорана на посаді глави уряду є:
Підтримка створення НАТО у 1949 році.
1949 року санкціонував відокремлення з Британської імперії Домініону Ньюфаундленд і Лабрадор (тепер канадських провінцій Ньюфаундленд і Лабрадор).
Конструював «Шосе Транс-Канади» в 1949 році.
Підтримував Організацію Об'єднаних Націй під час Корейської війни від 1950 до 1953.
Конструював «Сан-Лоренць Сі-вай» Канал в 1954 році.
Конструював (1 219 мм в діаметрі) тубопровід природного газу «Транс-Канада трубопровід» в 1954 році через Альберту, Саскачеван, Манітобу, Онтаріо і Квебек.
Дипломатична допомога під час Суецької кризи в 1956 році.
Створення «Мистецтво Ради Канади»
Поширення знань про суспільні витрати
«Зрівнювання рахунків» — Система перерозподілу багатства між бідними і багатими провінціями Канади.
Посилання
Офіційна вебсторінка Прем'єр-міністри Канади
Канадський радіопередача корпорація
Примітки
Джерела
J.L. Granatstein and Norman Hillmer, Prime Ministers: Ranking Canada's Leaders (Toronto: HarperCollinsPublisherLtd, A Phyllis Bruce Book, 1999), pp. 114-126. ISBN 0-00-2
Люди на марках
|
4683030
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B0%20%D0%90%D1%80%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BE
|
Марсела Арройо
|
Марсела Арройо (нар. 13 грудня 1984) — колишня мексиканська тенісистка.
Найвищу одиночну позицію світового рейтингу — 553 місце досягла 8 березня 2004, парну — 307 місце — 11 квітня 2005 року.
Здобула 4 парні титули.
Фінали ITF
Парний розряд (4–1)
Нотатки
Примітки
Посилання
Народились 1984
Мексиканські тенісистки
Призери Універсіад з тенісу
Спортсмени Мехіко
Медалісти літньої Універсіади 2005
|
2798538
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BD%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%B2%D0%B5%D0%BA
|
Вінцентувек
|
Вінцентувек
Вінцентувек — село в гміні Бихава Люблінського повіту Люблінського воєводства
Вінцентувек — село в гміні Леонцин Новодворського повіту Мазовецького воєводства
|
4029264
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/USS%20Barbel
|
USS Barbel
|
USS Barbel — кораблі ВМС США.
USS Barbel (SS-316) — підводний човен США часів Другої світової війни типу «Балао». Вступив у стрій у 1943 році. Загинув 4 лютого 1945 року.
USS Barbel (SS-580) — підводний човен однойменного типу ВМС США. На службі протягом 1959-1989 років. У 2001 році потоплений як мішень.
Назви військових кораблів США
Багатозначні терміни
|
647430
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%B5%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82
|
Ґеханіст
|
Ґеханіст — села у Вірменії:
Ґеханіст (Арарат) — у марзі (області) Арарат.
Ґеханіст (Ширак) — у марзі Ширак.
|
2225524
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Football%20Federation%20of%20the%20Soviet%20Union
|
Football Federation of the Soviet Union
|
Football Federation of the Soviet Union
The Football Federation of the USSR was a governing body of football in the Soviet Union and since 1972 the main governing body of football in the country. The Federation was created in late 1934 by the decision of the Supreme Council of Physical Culture of the USSR (VSFK) as its sports section governing specifically football. It was the only organization that obtained recognition of FIFA in 1946.
History
After the establishment of the Soviet regime in the former Russian Empire all its former affiliations abroad were discontinued. Football life in the country however did not stop. In July 1920, the first championship of the Russian SFSR took place, won by the collective city team of Moscow. The general government and organization of sports in Soviet Union was intended to be conducted by the All-Union Council of Physical Culture (VSFK) that was formed in 1920. In September 1923, the first championship of the Soviet Union took place which was won also by the Moscow team over a Petrograd team. With appointed of Nikolai Semashko as chairman of VSFK, a conflict ensued between him and the chairman of Red Sportintern Nikolay Podvoisky. Later this argument joined couple of other groups among which were Komsomol that was in opposition to Podvoisky since 1922 (at times of Vsevobuch) and various trade unions.
In August 1928, the first Spartakiad took place in Moscow (not to be confused with the Spartakiad of Peoples of the USSR) which included a football tournament.
On 27 May 1934, the "Distinguished Master of Sports" achievement award was established, and given to eight footballers that same year.
On 27 December 1934, the All-Union Council of Physical Culture (VSFK) of the Central Executive Committee of the Soviet Union (TsIK USSR) established a special public organization – the Football Section of the USSR – to take charge of football events in the country. In addition, there was also the Football Directorate of the Soviet Sports Committee, subordinated directly to the Soviet government.
First memorable exhibition games
On 30 August 1935, the Ukrainian SSR national team beat Red Star Olympique (from France) 6:1. Goals were scored by Shylovsky (3), Parovyshnikov (2), Shchehodsky. Team squad of UkrSSR:
Trusevych
K. Fomin (captain)
Kirillov
M. Fomin
V. Fomin
Hreber
Makhynia
Parovyshnikov
Shchehodsky
Laiko
Shylovsky
Next month a collective team of Prague visited the Soviet Union playing against team of Leningrad, Moscow, and UkrSSR. In January 1936 the Moscow team consisting of players from Dynamo Moscow and Spartak Moscow visited Racing Paris to which they lost 1:2. A single goal for the Soviets was scored by Yakushyn. Team squad of Moscow:
Akimov
Al. Starostin (captain)
Korchebokov
Ryomin
And. Starostin
Leuta
Lapshyn (Stepanov, 46)
Yakushyn
Smirnov
Pavlov (Velichkin, 86)
Ilyin
all coached by Konstantin Kvashnin and Nikolai Starostin.
Later history
In 1936, the Section of Football of USSR established the Soviet Top League as a championship among teams of Volunteer Sports Sovcieties (DSO) and agencies introducing four hierarchal groups (leagues) of eight teams.
On 22 July 1937, for the first time TsIK USSR given awards to 38 best Soviet sportsmen among which were 12 football players. The first recipient of Order of Lenin among football players became Nikolai Starostin. The Order of the Red Banner of Labour received Alexander Starostin and Sergei Ilyin, other nine players received Order of the Badge of Honor.
During parts of World War II (1941–1944), the main football events were suspended, but there were several regional competitions. When the Soviet Union was liberated from the occupation of Nazi Germany in August 1944, the next national cup competition took place as the first official post-war football event.
In July 1946, the Football Section of the USSR was admitted to FIFA on the proposition of delegates from Soviet satellite states of Yugoslavia and Czechoslovakia, and on 27 September 1947 the USSR was awarded a permanent seat of the vice-president of FIFA which was taken by Valentin Granatkin. The main national football team of the Soviet Union, however, did not enter the FIFA World Cup until 1958. The first coach appointed was Boris Arkadiev who in 1952 led the team to the Olympic Games in Helsinki. Later, he and several other football specialists were accused by Joseph Stalin of sabotaging the team that was eliminated in the tournament's round of 16.
In January 1957, the Presidium of the Supreme Soviet of the USSR awarded the Order of Lenin to Vsevolod Bobrov and Lev Yashin to commemorate their achievements in sport.
In May 1959, the Football Section of the USSR was reorganized as the Football Federation of the USSR.
In 1960, the Soviet Union national team won the first continental championship beating the Yugoslavia national team 2–1 in extra time.
In 1963, Lev Yashin became the first Soviet player to be awarded the Ballon d'Or.
For the first time in the 1965–66 season, Soviet football clubs debuted in the European international football competitions.
In 1972, the Football Federation of the USSR became a government agency of the State Committee of Sports (Goskomsport). However, because Granatkin continued to chair the Football Federation, that reorganization did not draw much attention from FIFA.
Dynamo Kiev became the first Soviet club to win a European club trophy, when they defeated Ferencvaros 3–0 in the 1975 European Cup Winners' Cup final.
On 8 February 1992, the federation was recognized as the parent association of the newly established Russian Football Union (RFS). In July of the same year, the executive committee of FIFA confirmed the succession of the Soviet federation as the Russian Football Union and readmitted it under the new name and statute.
Regional Federations
Football Federation of the Ukrainian SSR (1959?), succeeded by the Football Federation of Ukraine in December 1991
Football Federation of the Byelorussian SSR, succeeded by the Football Federation of Belarus in 1989
Football Federation of the Kazakh SSR (1959), succeeded by the Football Federation of Kazakhstan in 1989
Football Federation of the Georgian SSR (1936), succeeded by the Georgian Football Federation in February 1990
Football Federation of the Uzbek SSR (1946), succeeded by the Uzbekistan Football Federation
Football Federation of the Tajik SSR (1936), succeeded by the Tajikistan Football Federation
Chairmen
Source:
Vyacheslav Koloskov (January 1990 – 1991)
Lev Lebedev (May 1989 – January 1990)
Boris Topornin (December 1980 – May 1989)
Boris Fedosov (March 1973 – December 1980)
Valentin Granatkin (June 1968 – March 1973)
Leonid Nikonov (January 1968 – June 1968)
Vladimir Moshkarkin (July 1967 – January 1968)
Nikolai Riashentsev (January 1964 – July 1967)
Valentin Granatkin (6 May 1959 – January 1964)
Chairmen of Football Section of the USSR (27 December 1934 – 6 May 1959)
Valentin Granatkin (1950 – 6 May 1959)
Mikhail Kozlov (1937 – 1950)
Aleksei Sokolov (27 December 1934 – 1937)
Chairmen of the Football Directorate of the Soviet Sports Committee (27 December 1934 – 1972)
Valentin Antipyonok (dates unknown)
Alexander Starostin (1956–1958)
Alexander Starostin (1937–1941)
The first team coaches
Boris Arkadyev 1952 Olympics (qualifying and final tournaments)
Gavriil Kachalin 1956 Olympics (qualifying and final tournaments), 1958 World Cup (qualifying and final tournaments), 1960 Olympics (qualifying tournament, failed to qualify), 1960 European Championship (qualifying and final tournaments), 1962 World Cup (qualifying and final tournaments)
Nikita Simonyan (acting)
Konstantin Beskov 1964 Olympics (qualifying tournament, failed to qualify), 1964 European championship (qualifying and final tournaments)
Nikolai Morozov 1966 World Cup (qualifying and final tournaments)
Mikhail Yakushin 1968 Olympics (qualifying tournament, failed to qualify), 1968 European championship (qualifying and final tournaments)
Gavriil Kachalin 1970 World Cup (qualifying and final tournaments)
Valentin Nikolayev 1972 European championship (qualifying tournament)
Aleksandr Ponomarev 1972 European championship (final tournament), 1972 Olympics (final tournament)
Yevgeny Goryansky 1974 World Cup (qualifying tournament, failed to qualify)
Konstantin Beskov (replaced by Valeriy Lobanovsky) 1976 European championship (qualifying tournament, failed to qualify), 1976 Olympics (final tournament)
Nikita Simonyan (replaced by Konstantin Beskov) 1978 World Cup (qualifying tournament, failed to qualify), 1980 European Championship (qualifying tournament, failed to qualify)
Konstantin Beskov 1982 World Cup (qualifying and final tournaments)
Valeriy Lobanovsky 1984 European championship (qualifying tournament, failed to qualify)
Eduard Malofeyev 1986 World Cup (qualifying tournament)
Valeriy Lobanovsky 1986 World Cup (final tournament), 1988 European championship (qualifying and final tournaments), 1990 World Cup (qualifying and final tournaments)
Anatoliy Byshovets 1992 European championship (qualifying and final tournaments)
References
External links
Russia (USSR) National Football Team
Main events in the history of the Soviet Federation of Football
Soviet Union
Football in Russia
Football in the Soviet Union
1934 establishments in the Soviet Union
1991 disestablishments in the Soviet Union
Football
Sports organizations established in 1934
Sports organizations disestablished in 1991
|
18473971
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Markowicze
|
Markowicze
|
Markowicze is a village in the administrative district of Gmina Księżpol, within Biłgoraj County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland. It lies approximately north of Księżpol, south of Biłgoraj, and south of the regional capital Lublin.
References
Villages in Biłgoraj County
|
3256903
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%8E%D1%82%D1%82-%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%83%D1%81%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Бютт-Медоус (Каліфорнія)
|
Бютт-Медоус (Каліфорнія)
Бютт-Медоус — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Б'ютт штату Каліфорнія. Населення — 74 особи (2020).
Географія
Бютт-Медоус розташований за координатами (40.085225, -121.542132). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 5,56 км², з яких 5,55 км² — суходіл та 0,00 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 40 осіб у 25 домогосподарствах у складі 10 родин. Густота населення становила 7 осіб/км². Було 242 помешкання (44/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 5,0 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 0,0 % — особи молодші 18 років, 70,0 % — особи у віці 18—64 років, 30,0 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 58,0 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 207,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 207,7 чоловіків також старших 18 років.
Цивільне працевлаштоване населення становило 0 осіб.
Джерела
Переписні місцевості Каліфорнії
Населені пункти округу Б'ютт (Каліфорнія)
|
436208
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9
|
Пежанський Григорій
|
Пежанський Григорій (1860, с. Пчани, нині Жидачівська міська громада, Львівська область — 16 січня 1925, м. Львів) — інженер-архітектор, громадський діяч.
Життєпис
Народився в селі Пчани нині Жидачівського району Львівської області. Закінчив гімназію у Стрию; архітектурне відділення Львівської політехнічної школи; Цісарсько-кайзерівський інститут у Відні, де отримав диплом інженера-архітектора.
Розпочав роботу у Львівському магістраті, перейшов на державну службу у намісництво, де працював радником з будівництва до 1924.
Член Політехнічного товариства у Львові у 1888—1890 роках та від 1893. Від 1896 року мав статус «пожиттєвого члена». 1895 року обраний до правління товариства. Директор страхового товариства «Дністер» Один із засновників Українського технічного товариства, протягом деякого часу його голова. , член правління НТШ, Українського педагогічного товариства та член Кураторії Народного Дому та Ставропігійського інституту у Львові. Член журі конкурсів на проєкт будівлі Львівського університету (1913), відпочинкового дому товариства «Праця» в смт Рудне (1923).
Через стан здоров'я вийшов на пенсію 1924 року. Помер 16 січня 1925 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 75. Старший син Григорія Пежанського, Олександр також став архітектором, а молодший Михайло — будівельним інженером.
Роботи
Трибуни стадіону на 8 тис. глядачів поблизу головної алеї Крайової виставки 1894 року. Будівництво здійснив інженер Тадеуш Мюллер.
Ресторан на Крайовій виставці 1894 року. Реалізований Іваном Долинським.
Реконструкція будинку сейму (тепер головний корпус Львівського університету, вул. Університетська, 1).
Власний будинок на нинішній вулиці Вітовського, 22 (кін. XIX ст.).
Проєкт і керівництво спорудженням нового приміщення для бібліотеки Львівського університету на нинішній вулиці Драгоманова, 5 (1905).
До 1911 року завершив будівництво корпусів геологічно-палеонтологічного факультету по вул. Кирила і Мефодія, 6 і 8 (тепер фіз. і хім. факультети Львівського університету). Первинний проєкт Різорі від 1892 року. У спорудженні брав участь Йозеф Браунзайс.
Проєкт гімназії в м. Сокаль.
Проєкт пошти в м. Броди.
Проєкт казарм у Коломиї.
Проєкт жіночої учительської семінарії у Львові на нинішній вулиці Туган-Барановського, 7. Реалізований 1899 року. Спорудженням займались Август Богохвальський і Юзеф Масловський.
За участі Пежанського постали: корпус Академічного Дому, Палац мистецтв на Крайовій виставці (1894), Музичний інститут ім. Лисенка.
Керівництво спорудженням художньо-промислової школи.
Примітки
Джерела
Pezhansky, Hryhorii // Encyclopedia of Ukraine / edited by Danylo Husar Struk. — V. 3. — Toronto—Buffalo—London : University of Toronto Press Incorporated, 1993. — P. 872. — ISBN 0-8020-3993-6.
Посилання
Родина Пежанських. Про архітектуру і не тільки
Архітектори Львова
Випускники Стрийської гімназії
Випускники Львівської політехніки
Члени Політехнічного товариства у Львові
Уродженці Жидачівського району
Померли у Львові
Поховані на Личаківському цвинтарі
Архітектори XIX століття
Архітектори XX століття
Члени Українського технічного товариства
|
325139
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tokugawa%20Mitsukuni
|
Tokugawa Mitsukuni
|
Tokugawa Mitsukuni
, also known as , was a Japanese daimyo who was known for his influence in the politics of the early Edo period. He was the third son of Tokugawa Yorifusa (who in turn was the eleventh son of Tokugawa Ieyasu) and succeeded him, becoming the second daimyo of the Mito Domain.
Biography
Tokugawa Mitsukuni was born on July 11, 1628, in Mito Domain, Hitachi Province as the third son of Tokugawa Yorifusa, the first daimyo of Mito Domain. His father was the eleventh son of Tokugawa Ieyasu, the founder and first shogun of the Tokugawa shogunate. At the age of six, his elder brother Yorishige became valetudinarian, and Mitsukuni was chosen to succeed his father. At the age of nine, he underwent genpuku (coming-of-age ceremony).
He was responsible for assembling the Mitogaku scholars to compile a huge Japanese history, Dai Nihonshi. In it, Japan was depicted as a nation under the Emperor, analogous to that in Chinese dynasties. This helped the rise of nationalism in the late shogunate and in the Mito Domain later. His childhood name was Chomaru (長丸) later become Chiyomatsu (千代松) this name was personally granted by his cousin and the shōgun, Tokugawa Iemitsu.
In 1661, at age 34, he became the daimyō of the Mito Domain. He anticipated the forcible division of kami and Buddhas (shinbutsu bunri) of 1868 ordering there the destruction of a thousand Buddhist temples and the construction of at least one shrine per village (. At age 63, he was awarded the court office of gon-chūnagon, or provisional middle counsellor. In 1691, he retired to his villa, Seizan-sō.
He directed at Zuisen-ji the creation of the very first guide to Kamakura, the Shinpen Kamakurashi. The book would have a profound influence on the city in the following centuries, an influence which continues to this day in names for parts of the city like Kamakura's Seven Mouths, Kamakura's Ten Bridges, and other such popular monikers he coined.
In 1657 (Meireki 3) at the age of 27, he married a daughter of the kampaku Konoe Nobuhiro. He was also known as a gourmet of the Edo period. He is claimed to be one of the first Japanese to eat ramen as well as routinely enjoying such exotic food as wine and yogurt. Mitsukuni had one son, who took the Matsudaira surname. Additionally, Mitsukuni adopted the son of an elder brother; this adopted son, Tokugawa Tsunaeda, became his heir.
He died at his villa Seizansō in 1701. He posthumously received the court rank of junior first rank (1869) and first rank (1900). He is now considered to be a kami.
Family
Father: Tokugawa Yorifusa
Mother: Hisa later Kyushoin (1604-1662)
Wife: Hiroko (1638-1659) daughter of Konoe Nobuhiro
Concubine: Tamai-Dono
Son: Matsudaira Yoritsune (1652-1704) of Takamatsu Domain by Tamai
Mito Kōmon
During the latter half of the Edo period and the Meiji period, a kōdan (narrative tale) named "Mito Mitsukuni Man'yūki" fictionalized the travels of Tokugawa Mitsukuni. This tradition of dramatizing his life continued with a novel and, in 1951, the first television series to portray him as a wanderer, masquerading as a commoner, who castigated the evil powers in every corner of the nation. From 1969 to 2011, the TBS ran the series Mito Kōmon, which continues to attract audiences in reruns. Episodes were re-broadcast in the early 1990s by WNYE-TV (New York City) under the title The Elder Lord of Mito.
Each summer, the city of Mito hosts the Mito Komon festival, which prominently features the Tokugawa seal, as well as actors representing Tokugawa Mitsukuni and his assistants.
Honours
Senior First Rank (16 November 1900; posthumous)
Notes
References
Brownlee, John S. (1997) Japanese Historians and the National Myths, 1600–1945: The Age of the Gods and Emperor Jimmu. Vancouver: University of British Columbia Press. Tokyo: University of Tokyo Press.
Brownlee, John S. (1991). Political Thought in Japanese Historical Writing: From Kojiki (712) to Tokushi Yoron (1712). Waterloo, Ontario: Wilfrid Laurier University Press.
Iwao, Seiichi, Teizō Iyanaga, Susumu Ishii, Shōichirō Yoshida et al. (2002). Dictionnaire historique du Japon (Vol. I), (Vol. II). Paris: Maisonneuve & Larose. ; OCLC 51096469
Ponsonby-Fane, Richard Arthur Brabazon. (1962). Sovereign and Subject. Kyoto: Ponsonby Memorial Society.
1628 births
1701 deaths
People of Edo-period Japan
Lords of Mito
Deified Japanese men
|
2258275
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B8%D0%BD%20%D0%91%D0%B0%D1%82%D1%82%D0%B5%D0%BD
|
Джин Баттен
|
Джин Баттен
Джин Ґарднер Баттен (15 вересня 1909, Роторуа — 22 листопада 1982, Пальма) — новозеландська льотчиця, що встановила кілька рекордів перельотів. Командор ордену Британської імперії (1936), золотої авіаційної медалі ФАІ (1938).
Біографія
Народилася 15 вересня 1909 р. в новозеландському місті Роторуа. Освіту отримала в приватній школі в Окленді. В 1930 році переїхала в Лондон і почала брати уроки в одному з лондонських аероклубів. Першу ліцензію на право управління літаком отримала в 1931 році.
В 1933 році здійснила першу спробу перельоту з Великої Британії в Австралію, що закінчилась невдало внаслідок поломки двигуна літака в Індії. Друга спроба такого ж перельоту закінчилась вимушеною посадкою в Італії. Третя спроба була успішною, стартувавши 8 травня 1934 р., Баттен досягла австралійського міста Дарвін через 14 днів і 22 годин. Через кілька тижнів після цього вона стала першою жінкою-льотчицею, що здійснила зворотній переліт із Австралії у Велику Британію.
11 листопада 1935 року Баттен зробила спробу встановлення рекордного часу перельоту через Атлантику, між берегами Африки і Бразилії. Але досягнутий нею час (61 година 15 хвилин) більш ніж на 20 годин перевершив тогочасний рекорд для цього маршруту.
5 жовтня 1936 року Баттен почалапереліт із Великої Британії в Нову Зеландію. Уже через 6 днів досягнула Австралії, 16 жовтня покинула її береги й після 10 з половиною годин польоту над Тасмановим морем досягнула Нової Зеландії. Час її одиночного перельоту становив 11 днів і 45 хвилини. Цей рекорд протримався протягом подальших 44 років. Після кількох місяців відпочинку на батьківщині Баттен здійснила зворотній переліт у Велику Британію за 5 днів і 18 годин, таким чином, встановивши два світових рекорди при польоті в обох напрямках.
В 1938 році Баттен стала першою жінкою, удостоєною за досягнення золотої авіаційної медалі ФАІ.
В 1977 році міжнародний термінал аеропорту Окленд був названий іменем Джин Баттен. Того ж року вона була почесною гостею на відкритті павільйону піонерів авіації Оклендського Музею транспорту і технологій, після чого повернулася в свій будинок в Іспанії.
Баттен мешкала в різних місцях світу з матір'ю до її смерті в 1965 році.
Джин Баттен померла в готелі на Майорці через ускладнення від укусу собаки 22 листопада 1982 року, похована 22 січня 1983 року під батьковим прізвищем Гарднер. На Майорці вона перебувала лише протягом тижня й ніким не знана. Тому рідні Баттен і світова громадськість дізнались про її смерть п'ять років потому, у вересні 1987-го.
Див. також
Список дослідниць та мандрівниць
Література
Mackersey, Ian, Jean Batten: The Garbo of the Skies, Warner Books, 1999, 466pp, ISBN 0-7515-3019-0
Посилання
Біографія Джин Баттен
Примітки
Авіаторки
Командори ордена Британської імперії
|
36808081
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Antonio%20Baldissera
|
Antonio Baldissera
|
Antonio Baldissera (Padua, 27 May 1838 – Florence, 8 January 1917) was an Italian general, active in the Ethiopian Empire (Abyssinia) and in Italian Eritrea during the late 19th and early 20th centuries.
Biography
Baldissera was born in Padua on 27 May 1838 and died in Florence on 9 January 1917. His birthplace in 1858 being still under Austrian rule, young Baldissera entered the Austrian army, in which he served with distinction in an infantry regiment; he was captain in the "7th Jägers" at Custoza (1866). When Venetia became Italian, he opted for Italian nationality, retaining his rank in the Italian army. In 1879 he was promoted colonel of the 7th Bersaglieri.
In 1887, he was promoted to major General and went to Eritrea under General Alessandro Asinari di San Marzano, remaining in the colony as governor after the latter's return. Both as a soldier and an administrator he showed high qualities. He occupied Asmara, Keren and other territories, defeated the armies of Ras Alula, and had planned still further extensions of Italian dominion, profiting by the anarchy of Abyssinia. He organized the admirable native troops (Askari), developed agriculture and built roads. But owing to a disagreement with the Italian Government over his Abyssinian policy, he asked for and obtained his recall after two years of successful activity.
In 1892 he was promoted lieutenant general. When the war with Abyssinia broke out in 1895 the then Governor of the colony, General Oreste Baratieri, did not enjoy the confidence of the Italian government, which decided to send out Baldissera once more. Although the appointment was kept secret, Baratieri got wind of it, and this probably decided him to attack the enemy with an inferior force and insufficient supplies, hoping to win glory for himself before his successor's arrival. The result was the disaster of Adwa (1 March 1896).
When Baldissera arrived, he found a defeated and demoralized army, and the victorious enemy advancing in force. With lightning speed, he reorganized the remains of Baratieri's army and the reinforcements just landed, freed the beleaguered garrisons of Cassale and Adigrat, drove back King Menelek II's army and reoccupied a large part of the lost territory. But peace was concluded before he had completely retrieved the defeat of Adwa, and he was forced to limit his activities to the internal reorganization of Eritrea. But even this task he could not carry out as thoroughly as he wished owing to the opposition of the home government, which was tired of African affairs.
In 1897 Baldissera returned to Italy and resumed his duties in the home army, successively commanding the VII and VIII Army Corps. In 1906 he was made a senator. In 1908 he had to retire from the army under the age limit.
Antonio Baldissera died in Florence on 8 January 1917.
Castellini Baldissera Family
The Baldissera family married into the Castellini family at the end of the nineteenth century, forming the Castellini Baldissera. The family owns a number of ancestral villas and palazzos in and around Milan, as well as Villa Castellini on Lago Maggiore.
Works
Antonio Baldissera wrote about colonial administration & history 2 books:
Relazione sulla occupazione dell'Asmara, Voghera-Roma 1889
Relazione sulle operazioni nel 2º, periodo della Campagna d'Africa. 1895-96 (in "Rivista militare italiana", 16 August an 1 September 1896)
Notes
References
1838 births
1917 deaths
Italian colonial governors and administrators
Austro-Hungarian military personnel
Italian Army generals
Italian military personnel of the First Italo-Ethiopian War
People from Padua
|
16834812
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alpha-aminoadipic%20semialdehyde%20synthase
|
Alpha-aminoadipic semialdehyde synthase
|
Alpha-aminoadipic semialdehyde synthase is an enzyme encoded by the AASS gene in humans and is involved in their major lysine degradation pathway. It is similar to the separate enzymes coded for by the LYS1 and LYS9 genes in yeast, and related to, although not similar in structure, the bifunctional enzyme found in plants. In humans, mutations in the AASS gene, and the corresponding alpha-aminoadipic semialdehyde synthase enzyme are associated with familial hyperlysinemia. This rare disease is inherited in an autosomal recessive pattern and patients often have no clinical symptoms.
Function
The alpha-aminoadipic semialdehyde synthase protein catalyzes the first two steps in the mammalian L-lysine degradation via saccharopine pathway within the mitochondria, which is thought to be the main metabolic route for lysine degradation in upper eukaryotes. The specific subpathway that this enzyme focuses on is the synthesis of glutaryl-CoA from L-lysine. Glutaryl-CoA can act as an intermediate in a more expanded conversion/degradation pathway from L-lysine to acetyl-CoA.
Two noticeable components of the L-lysine degradation via saccharopine pathway are the intermediately-used reaction/product glutamate and the eventual carbon sink acetyl-CoA. Glutamate is an important compound within the body which acts as a neurotransmitter tied to learning and Huntington's disease. Acetyl-CoA is arguably of an even higher level of importance, acting as one of the integral components of the Citric Acid/Kreb cycle, with the primary function of delivering an acetyl group to be oxidized for energy production. Thus, the function of alpha-aminoadipic semialdehyde synthase is tied to the levels of two integral compounds within the body.
Mechanism
First, the N-terminal portion of this enzyme which contains lysine-ketoglutarate reductase (LOR/LKR) activity (EC:1.5.1.8) condenses lysine and 2-oxoglutarate to a molecule called saccharopine (Reaction 1 on the figure to the right). Then, the C-terminal portion of this enzyme, which contains saccharopine dehydrogenase (SHD) activity (EC:1.5.1.9), catalyzes the oxidation of saccharopine to produce alpha-aminoadipic semialdehyde and glutamate (Reaction 2 on the figure to the right). Note: These reactions are the reverse of the corresponding steps in the lysine biosynthesis pathways present in yeast and fungi.
These reactions can be visualized as well in reaction equation form:
N(6)-(L-1,3-dicarboxypropyl)-L-lysine + NADP+ + H2O = L-lysine + 2-oxoglutarate + NADPH followed by
N(6)-(L-1,3-dicarboxypropyl)-L-lysine + NAD+ + H2O = L-glutamate + (S)-2-amino-6-oxohexanoate + NADH.
Structure
The native human enzyme is bifunctional, much like the LKR/SHD found in plants, and thus, is thought to be similar in structure. The bifunctionality of this enzyme comes from the fact that it contains two distinct active sites, one at its C-terminal, and one at its N-terminal. The C-terminal portion of alpha-aminoadipic semialdehyde synthase contains the SHD activity and the N-terminal portion contains LKR. To date, a structure of alpha-aminoadipic semialdehyde synthase has not been determined. The enzyme does not have linker region present in plants between its C and N-termini, so theories suggest the actual structure contains an LKR-activity region bound to an SHD-activity region, like that in Magnaporthe grisea.
Disease relevance
Alpha-aminoadipic semialdehyde synthase is encoded for by the AASS gene, and mutations in this gene lead to hyperlysinemia. This is characterized by impaired breakdown of lysine which results in elevated levels of lysine in the blood and urine. These increased levels of lysine do not appear to have any negative effects on the body. Other names for this condition include:
alpha-aminoadipic semialdehyde deficiency disease
familial hyperlysinemia
lysine alpha-ketoglutarate reductase deficiency disease
saccharopine dehydrogenase deficiency disease
saccharopinuria
Hyperlysinemia is characterized by elevated plasma lysine levels that exceed 600 μmol/L and can reach up to 2000 μmol/L. These increased levels of lysine do not appear to have any negative effects on the body. The main reason for this is that several alternative biochemical reactions can take place. First, lysine can be used in place of ornithine in the urea cycle resulting in the production of homoarginine. Additionally, even though most mammals use the saccharopine pathway for most lysine degradation (Path 1), the brain has an alternative pathway (Path 2) which goes through an L-pipecolic acid intermediate - both of these can be seen in the figure. It is important to note that Path 1 takes place in the mitochondria while Path 2 takes places in the peroxisome. Looking at other key enzymes within the L-lysine degradation pathway, ALDH7A1 is deficient in children with pyridoxine-dependent seizures. GCDH is deficient in glutaric aciduria type 1. The intermediate 2-oxoadipate is metabolized by 2-oxoadipate dehydrogenase, resembling the Citric Acid/Kreb cycle enzyme complex 2-oxoglutarate dehydrogenase.
Two types of familial hyperlysinemia have been described so far: type I is associated with a combined deficiency of the two enzyme activities, LOR and SDH, whereas in familial hyperlysinemia type II only the saccharopine dehydrogenase activity is impaired. Type II hyperlysinemia is also referred to as saccharopinuria.
An additional condition shown to be related to hyperlysinemia is dienoyl-CoA reductase deficiency, though this is a relatively recent discovery and there are not many publications supporting this.
References
Further reading
External links
|
238005
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Пшеничне (Білогірський район)
|
Пшеничне (Білогірський район)
Пшеничне (до 1948 — Карангит) — село Білогірського району Автономної Республіки Крим.
Відстань від райцентру до населеного пункта становить 69 кілометрів по прямій.
Примітки
|
3029007
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/U-215
|
U-215
|
U-215 — німецький підводний човен типу VIID часів Другої світової війни.
Замовлення на будівництво човна було віддане 16 лютого 1940 року. Човен був закладений на верфі «F. Krupp Germaniawerft AG» у місті Кіль 15 листопада 1940 року під заводським номером 647, спущений на воду 9 жовтня 1941 року, 22 листопада 1941 року увійшов до складу 5-ї флотилії. За час служби також перебував у складі 9-ї флотилії. Єдиним командиром човна був корветтен-капітан Фріц Гекнер.
За час служби човен зробив 1 бойовий похід, у якому потопив 1 судно.
Потоплений 3 липня 1942 року у Північній Атлантиці східніше Бостона глибинними бомбами британського траулера HMS Le Tiger. Всі 48 членів екіпажу загинули.
Потоплені та пошкоджені кораблі
Див. також
USS Amberjack (SS-219)
Щ-113
HMS Taku (N38)
Підводні човни типу «Одін»
G7a (торпеда)
Список поставок вантажів підводними човнами під час блокади Мальти (1940-1942)
Примітки
Підводні човни Німеччини часів Другої світової війни
Кораблі 1941
Підводні човни, затоплені кораблями
Кораблі, що затонули з усім екіпажем
|
503818
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Maybach%2057%20and%2062
|
Maybach 57 and 62
|
Maybach 57 and 62
The Maybach 57 (chassis no. W240) and 62 (chassis no. V240) were the first automobile models of the Maybach brand since its revival by DaimlerChrysler AG (now Mercedes-Benz Group AG). They are derived from the Mercedes-Benz Maybach concept car presented at the 1997 Tokyo Motor Show. The concept car was based on the Mercedes-Benz W140 S-class sedan platform, as were the production models. The Luxury Brand Status Index 2008 placed the Maybach in first place, ahead of Rolls-Royce and Bentley. The models ceased production in February 2013 due to continued financial losses for the brand, with sales at one-fifth the level of the profitable Rolls-Royce models.
History
Wilhelm Maybach was an engineer who worked with Gottlieb Daimler to design combustion engines. The first Daimler-Maybach automobile was built in 1889. Over the years, the Maybach name developed into a brand name for automobiles that were typically very large, powerful, and luxurious. For example, the Maybach Zeppelin DS 8 Cabriolet built in 1929 had side sections that could be lowered completely to allow it to be used as a parade car. In 1998, DaimlerChrysler AG's competitor, BMW AG, purchased the ultra-luxury brand Rolls-Royce. The Maybach brand name was reintroduced in 2002 to be a direct challenger to BMW's top vehicle, the Rolls-Royce Phantom.
Design
Both Maybach models are variants of the same ultra-luxurious automobile. The model numbers reflect the respective lengths of the automobiles in decimetres. The 57 is more likely to be owner-driven, while the longer 62 is designed with a chauffeur in mind.
Features
Standard features of all models include, but are not limited to: a navigation system with voice recognition; power rear sunshade; rear-seat DVD entertainment system; interior air filter; front and rear seat massage; 21-speaker Bose premium sound system; power tilt/telescopic heated leather-wrapped-wood steering wheel with radio and climate controls; power trunk open/close; voice-activated AM/FM radio with 6-disc CD changer; keyless start; heated front and rear seats; cooled front seats; adaptive cruise control; premium leather upholstery; 18-way power front seats; 14-way power rear seats; heated cupholders; rear beverage refrigerator; rear pop-out folding table trays; rearview camera; pneumatic soft close doors; iPod adapter; wireless cell phone link; outside-temperature indicator; universal garage door opener.
Every Maybach has 2 climate control systems – one for the front compartment and one for the rear. Each can be programmed and operated independently, producing four-zone climate control.
An upgraded version of the Mercedes air suspension system called AirMatic Dual Control is standard, featuring air springs complemented by an additional spring-rate adjustment system with adaptive damping.
Options for the Maybach 62 and 62S include: 18-way power rear seats (replacing 14-way); power side sunshades; cooled rear seats; wireless headphones; electrochromic power panoramic sunroof (replacing power sunroof); steering wheel mounted navigation controls.
The company offered various options for customers to personalize their vehicles, and provided various equipment combinations.
Performance
The engine in the base Model 57 and 62 is the Mercedes-Benz M285, a 5.5-litre twin-turbo V12 developed specifically for the new Maybach cars. Output is at 5250 rpm with of torque at 2300-3000 rpm. A slightly de-tuned version, denoted M275, was used in the 2003-2006 W220 S600 and CL600 replacing the M137, naturally-aspirated V12, which appears in the 1998-2002 W220 S600 and CL600.
The Maybach 57 accelerates from in about 5.1 seconds; the Maybach 62 and 57 S, about 4.8 seconds; the Maybach 62 S, 4.5 seconds, and the Landaulet, 4.5 seconds. In terms of power output, the 57 and 62 have ; the 57 S and 62 S, ; and the Zeppelin has .
Price
As of early 2008, European and United States prices were:
Maybach 57 - $366,934 / €341,750
Maybach 57 S - $417,402 / €381,250
Maybach 62 - $431,055 / €392,750
Maybach 62 S - $492,602 / €432,250
Maybach Landaulet - $1,350,000 / €900,000
Introduction
On 26 June 2002 a Maybach 62 enclosed in a glass case on the Queen Elizabeth 2 departed from Southampton, England, en route to New York City, with the media and company officials staying in the luxury suites on board. The ship arrived in New York on 2 July, welcomed by geysering fireboats and a motor boat. A helicopter lifted the car off the liner and onto a dock. It was then driven to the Regent Hotel, Wall Street.
Variants
Maybach 57
The Maybach 57 is the base designation. 1,104 units produced.
Maybach 57 S
Daimler revealed the Maybach 57 S at the 2005 Geneva Motor Show, with the S standing for Spezial. It uses a 6.0-liter version of the V12 engine manufactured by Mercedes-AMG. Power output is and torque , providing a sub-five second sprint to . It also rides lower on 20-inch wheels. The North American unveiling was at the Los Angeles Auto Show in January 2006. 503 of the pre-facelift and 164 of the 2010 facelifted version produced.
Maybach 57 and 62 "Zeppelin"
Maybach revealed the "Zeppelin" nameplate at the 2009 Geneva Motor Show as an additional luxury package that could be ordered on both the Maybach 57 and 62. The name "Zeppelin" had been used for the pre-war Maybach models DS7 and DS8.
The package consists of special California beige leather with Stromboli-black stitching, piano black lacquer finishes, and silver "Zeppelin" champagne glasses. In addition to the interior changes, the exterior has exclusive 20-inch chrome wheels and dark-red taillights. The engine is the standard 6.0-L V12 Twin-Turbo with , which is more than the S versions. The word "ZEPPELIN" is also incorporated into the triangular Maybach hood ornament.
Maybach 62
The Maybach 62 included as standard features such as fully reclining rear seats, Maybach four-zone climate control, tinted windows, infrared-reflecting laminated glass all round, AirMATIC dual-control air suspension, display instruments in rear roof liner (showing speed, time, and outside temperature), folding rear tables (left and right), 21-speaker BOSE Surround Everywhere sound system, and a refrigerator compartment.
The Maybach 62 also includes an array of additional features such as Cockpit Management and Navigation System (COMAND), which includes DVD navigation, CD changer in rear seats, DVD players and TV tuners front and rear, two rear LCD TV screens including remote control and two sets of headphones, and automatic closing doors.
Even though the Maybach 62 has all these features included, optional extras were available. Some of these are a panoramic glass sunroof at a cost of $11,670, and an external communication system, and a loudspeaker and microphone system which allows the occupant in the rear of the Maybach to converse with people outside the car. This option came at a cost of $1,780. Additionally, a retractable electrotransparent partition screen between the driver and the rear occupants costs $23,780 and, most expensive, a high-protection GUARD B4 Package costs an additional $151,810. 1,058 units made in total.
Maybach 62 S
The Maybach 62 S (Spezial) appeared in November 2006 at the Auto China 2006 exhibit in Beijing. It features the same engine as the 57 S, a twin-turbo V12 made by Mercedes-Benz AMG. However, the suspension remains untouched. 236 of the original and 256 units of the model year 2010 (post-facelift) were made.
On February 26, 2019, North Korean's chairman Kim Jong-un came to visit Vietnam along with his cars, including a Maybach 62 S and a Mercedes S600 Pullman Guard.
Maybach 62 S Landaulet
The Maybach 62 S Landaulet, based on the Maybach 62 S, revives the classic landaulet car body style, which was popular in the 1920s and 30s. Powered by the 62 S's biturbo V12, the Landaulet's front seats are fully enclosed and separated from the rear passenger compartment by a power divider window; the opacity of this partition can be electronically controlled.
A sliding soft roof allows back-seat passengers to take in the sun from the comfort of their seats. The chauffeur's area is finished in black leather, while the rear is white with piano black- and gold-flecked black granite inserts.
Maybach publicly unveiled the Landaulet at the Middle East International Auto Show around the end of November 2007 as a concept car. Limited production was confirmed in January 2008. In total, 22 units were made, one of which was owned by rapper Birdman. DJ Khaled owns one as well and it has appeared in a few of his music videos. Also, Lee Kun-hee, former chairman of Samsung owns one as of 2011.
Only 18 units of the pre-facelift Maybach 62 S Landaulets were ever built, with a further four in a facelifted configuration. Ronald Bussink, a Swiss entrepreneur, placed an order for two facelifted Landaulets at the very end of production, in 2011, just when Daimler made the decision to cease production in the following year. Mr Bussink had also changed one of those orders for a one-off RHD model. A special-request 62 S Landaulet "One & only RHD" model was still being completed by a Maybach specialists in January 2013 on a single stand offside while the production line was being dismantled.
Maybach 57S Cruisero Coupé by Xenatec
In 2010, German coachbuilder Xenatec unveiled the Maybach 57S Cruisero, a 2-door conversion of the Maybach 57S. The Cruisero has the same length, wheelbase, and AMG V12 engine as the 57S it is based on, making it the longest 2-door that is not from 1970s. It is reported that the car was approved by Daimler and engineered to the same standard as other Maybachs. Only 8 cars were reportedly produced before Xenatec filed for bankruptcy. Cruisero car number 4 (as seen on the door sill), ordered new by Muammar Gaddafi, was listed for sale in early 2021 in the Netherlands.
Sales
Initially, Daimler-Chrysler predicted annual sales of 2,000 global units with 50% coming from the United States; however, such lofty sales expectations never materialized. In 2007, Mercedes bought back 29 US dealers, reducing the total from 71 to 42.
2013 cessation
With poor sales expectations and heavy impact of 2008 financial crises, Daimler AG undertook a review of the whole Maybach division. This included talks with Aston Martin to engineer and style the next generation of Maybach models along with the next generation of Lagonda models.
However, on 25 November 2011, Daimler announced that sales of all Maybach models and the brand would cease in 2013. Before the announcement, only 3000 Maybach vehicles had been sold, with estimated loss of €330,000 for each car sold. While it was originally planned to produce it into mid-2013, very slow sales convinced Daimler to pull the plug earlier and the last car left the Sindelfingen production line on 17 December 2012. Other sources claim that production ceased in February 2013. A special 62 S Landaulet model was still being completed by January 2013 on a singular stand while the production line was being dismantled.
The line was replaced by Mercedes-Benz S-Class Pullman models. An executive told a Frankfurt newspaper that Daimler "came to the conclusion that the sales chances for the Mercedes brand were better than that of Maybach."
One suggestion for Maybach's struggles was that parent Daimler had failed to differentiate it from its Mercedes-Benz brand. While all three ultra-luxury brands share platforms and engines with other luxury brands from their parent auto company, Maybachs are built alongside the Mercedes-Benz S-Class flagship sedan, whereas Rolls-Royce and Bentley are assembled in England (separate from the rest of BMW and Volkswagen Group's production plants), and thus are regarded as being more "exclusive". Furthermore, the Maybach's pedigree was virtually unknown outside Germany, unlike its British rivals which have long enjoyed renown worldwide; indeed the 2006 Rolls-Royce Phantom's interior evokes memories of a 1930s car, while the Maybach 57S's inside makes no reference to its brand's history.
In October 2013, Top Gear magazine placed the Maybach 57 and 62 on its list of "The 13 worst cars of the last 20 years", commenting that "Mercedes-Benz decided to reactivate a brand that nobody under the age of 90 outside Stuttgart remembered, slathering an ersatz reject Hyundai luxury body over an ageing S-Class platform and hoping that various oligarchs, rap stars and Paris Hilton wouldn't notice that it was actually an elaborate con. They didn't. But we did. The 57S version finally gave the hapless guy up front something to do other than stirring up revolutionary resentment towards his boss, but by the time the Landaulet appeared, the game was up, and Mercedes iced the brand in favour of six different versions of the new S-Class. Smart move. Rolls-Royce, meanwhile, is on course for a record year in 2013."
In 2009, a 2004 Maybach 62 in Germany reached 999,999 kilometres with its original owner.
References
External links
Official website
57
Limousines
Flagship vehicles
Luxury vehicles
Cars introduced in 2002
Cars discontinued in 2012
2010s cars
|
5968541
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Schelklingen
|
Schelklingen
|
Schelklingen is a town in the district of Alb-Donau in Baden-Württemberg in Germany. It is situated 10 km north of Ehingen, and 20 km west of Ulm. Schelklingen and 82% of its territory form part of the Swabian Jura Biosphere Reserve.
Geography
The town centre of Schelklingen is located in the prehistoric valley of the Danube at the feet of the Swabian Alb or Swabian Jura. The villages of Hausen ob Urspring, Justingen, and Ingstetten are located on the table land of the Swabian Alb. In the Schmiech valley are located the villages of Schmiechen, Hütten, Gundershofen, and Sondernach.
Neighbouring municipalities
To the north of Schelkingen is the town of Heroldstatt, to the east the town of Blaubeuren, to the south-east the town of Erbach, to the south are Altheim and Allmendingen, and to the west are Mehrstetten and the town of Münsingen, the latter both belonging to the county of Reutlingen.
Municipal structure
The borough of Schelklingen has the following municipal subdivisions: the villages of Schmiechen, Hausen ob Urspring, Justingen, Ingstetten, Hütten, Gundershofen and Sondernach. Within the borough are the municipalities of Schmiechen, Hausen ob Urspring, Justingen, Ingstetten, Hütten, Gundershofen and Sondernach. Also within the borough are smaller hamlets, individual farms, old corn mills, castles and an old monastery: Muschenwang Farm (Hausen ob Urspring), Oberschelklingen Farm (to Schelklingen), the hamlet of Sotzenhausen (former cement factory, Schelklingen: not to be confused with the hamlet of Sotzenhausen which was incorporated in 1835 into Pappelau, today the town of Blaubeuren), the corn mill hamlet of Springen (Gundershofen), the Riedmühle mill (Sondernach), the hamlet of Talsteußlingen and Neusteußlingen Castle (Hütten), the hamlet of Teuringshofen (Hütten) and the old monastery of Urspring (Schelklingen).
Rivers and lakes
The little river of Urspring begins near the former monastery of Urspring and discharges after approximately 500 m into the river Ach.
The Ach originates near Urspring and empties into the Blau at Blaubeuren.
The Schmiech has its source in Springen and discharges into the Danube at Ehingen.
The Sondernach stream originates in the Sondernach valley and empties into the Schmiech near the Riedmühle mill.
Landmarks
The Hohle Fels (Hohler Fels, hollow rock) is a huge limestone rock in the Ach valley, its interior almost completely excavated by water. The cave was inhabited at least during the Stone Age. In September 2008, the Venus of Hohle Fels, the earliest known figurine in the world was discovered in the cave. Visits are possible.
The Schmiechener See or Schmiecher See (d’r Sai) (Lake of Schmiechen) is a remnant from the ice age, and today forms part of a nature reserve.
The Sirgenstein, like the Hohle Fels a huge limestone rock, but located on the opposite side of the Ach valley. During the stone age this cave was inhabited as well. During the Middle Ages a castle was built on the top of the rock. Some remains are still visible.
The karst springs of the rivers Urspring, Ach (Blau) and Schmiech.
History
Middle Ages and early modern times
Castro et villae Schälkalingen (castle and village of Schelklingen) were first mentioned in an 1127 deed. The first owners were the Swabian edelfrei Lords of Schelklingen, three brothers: Rüdiger, Adalbert and Walter, who donated property to the newly established Benedicitne abbey of Urspring nearby. In the early 13th century, by the way of purchase, marriage or inheritance, the Schelklingen territory was acquired by the Swabian counts of Berg (Grafen von Berg, not to be confused with the Rhenish Berg dynasty). Descending from Berg Castle near Ehingen, Count Henry III (d. 1242), also Margrave of Burgau, appeared as the holder of Schelklingen from 1234 onwards, at the time when for the first time the settlement was called a town (civitas, according to municipal law). His son and heir Ulrich II adopted the title of a Count of Berg-Schelklingen in 1248. In 1343, the last Count of Berg-Schelklingen, Conrad, sold the estates to the Habsburg dukes of Austria and received it back as fief. When he died three years later, the territory of Schelklingen fell to the Austrian dukes as a reverted fief.
Schelklingen was later administered within Further Austria (Vorderösterreich) and remained with the Habsburg monarchy until 1806. The Peace of Pressburg (Frieden von Pressburg) of 1805 brought Schelklingen to the Electorate of Württemberg as reward for the military help given to Napoleon by the Württemberg rulers.
The permanent shortage of money on the side of the Dukes of Austria and the high prestige connected with an own dominion on the side of the landed gentry were the reasons why the territory of Schelklingen (together with Ehingen and Berg) most of the time was mortgaged and given away as a fief. While during the period from 1346 to the end of the 15th century the masters of the mortgage changed fast, the situation became more stable afterwards. Up to 1568 the territories of Ehingen, Schelklingen and Berg were possessed by the following persons respectively families:
John the Rich of Stadion (Hans der Reiche von Stadion) and his inheritants (from the beginning of the 15th century to 1507)
Ludwig of Freyberg, residing in Öpfingen (1507–1530)
Konrad of Boyneburg (or Bemelberg) (1530–1568)
In 1568, the town of Ehingen was able to free herself from a new mortgage, while paying a large sum of money to the Austrian rulers residing in Innsbruck. This way, the direct aristocratic rule ended, and the territories of Ehingen, Schelklingen and Berg in future were administered by Austrian governors, most of the time noblemen. In 1680 the Count of the Empire (Reichsgraf) and bishop of Eichstätt Marquard Schenk von Castell reminded the German Emperor of his merits and services. Thus, thanks to his efforts, the family Schenk von Castell first received the territories of Schelklingen and Berg (without Ehingen) first as a mortgage and finally in 1732 as a personal fief. The feudal rule of this family over Schelklingen and Berg lasted until the middle of the 19th century when the last obligations were abolished. Franz Ludwig Schenk von Castell (1736–1821), a prosecutor of criminals, was the most influential owner of the two territories during the 18th century.
In 1806, Schelkingen was acquired by Württemberg, and the King of Württemberg was busy to end feudal rule in his new Kingdom. Mediatization ended the rule of the Schenk von Castell family in Schelklingen, and the counts step-by-step sold their properties there.
19th and 20th century
During the 19th century Schelklingen evolved from a town of artisans and peasants towards an industrial town. In 1806 the monastery of Urspring was secularized. High costs of maintaining the many buildings finally caused Württemberg to sell the former monastery. In 1832 most of the buildings were bought by the cotton manufacturer Georg Reichenbach with the intention to build up a cotton weaving factory. This factory later adopted the name of Mechanical Weaving Factory Urspring (Mechanische Weberei Urspring, MWU). In 1907, the factory was transferred to Schelklingen into a new building along the Ehingerstraße. In Urspring, most of the factory buildings were removed. Caused by international competition from low-wage countries, the MWU in the 1950s got financial problems and was closed.
In Urspring in 1912, after the grain mill (Dreikönigsmühle) at the Ach spring (Achtopf) was changed into the municipal electricity and water factory, a new grain mill was built which is today used as a school building. From 1907 to 1930 the buildings in Urspring were not inhabited except for a tavern. Only in 1930 the former monastery found a new utilization by the foundation of the Urspring School (Urspringschule), a Protestant country boarding school and gymnasium.
A second industry branch which developed during the 1830s, was the production of matches. This innovation was based on the invention of the phosphor match. Three factories were founded employing many women and children in home work. These factories were closed at the beginning of the 20th century.
During the late 19th century in the valleys of the rivers Blau, Ach and Schmiech evolved the cement industry, based on the invention of the Portland cement. In 1889, the first Barbey factory was built, later called Hammerstein cement factory, and shortly after 1900 the large plant of the Stuttgarter Immobilien- und Baugeschäft. The Hammerstein factory was closed and changed into dwellings for cement workers. This new factory attracted many external workers, especially also many Italian migrant workers: some of them remained in Schelklingen. Later, this cement factory was bought by the Portland-Cement-Fabrik AG Heidelberg und Mannheim AG, today HeidelbergCement.
During the 1870s a Catholic institution for boys living in bad social conditions (Katholische Rettungsanstalt für Knaben) was founded, the St.-Konradihaus. During World War II the town was a place of internment for POWs from Poland. In 1941 the St.-Konradihaus was requisitioned by the government and until 1945 was used as a relocation camp (Umsiedlungslager (SS-Lager)) in order to reeducate people from Alsace.
After the end of the World War II, Schelklingen was being part of the French occupation zone and in 1947, it was assigned to the newly founded state of Württemberg-Hohenzollern, which was incorporated in the state of Baden-Württemberg in 1952.
Territorial development of the town
According to the administrative reorganization of the municipalities (Gemeindegebietsreform in Baden-Württemberg) the following communes have been incorporated into (or merged with) the town of Schelklingen:
1 March 1972: Hausen ob Urspring and Justingen
1 April 1972: Ingstetten and Hütten
1 July 1974: Schmiechen (unification with Schelklingen forming the new borough of Schelklingen)
1 January 1975: Gundershofen and Sondernach
Before the district reform, Schelklingen, Hausen ob Urspring and Schmiechen belonged to the district of Ehingen, the other municipalities to the district of Münsingen. During the Baden-Württemberg district reform in 1973, all of Schelklingen's towns came to the Alb-Donau district.
Religions
Schelklingen is predominantly Catholic. The territory of the former dominion of Schelklingen (Herrschaft Schelklingen), conististing of the town of Schelklingen, Hausen ob Urspring and Schmiechen and the territory of the former Urspring monastery until 1806 belonged to Further Austria (Vorderösterreich). During the 16th century until the end of the 30 Years War, the villages of the former territory of Justingen (Reichsherrschaft Justingen, Justingen, Ingstetten, Gundershofen and Hütten) adhered to the belief of Caspar Schwenckfeld, promoted by the lords of Freyberg (Freiherren von Freyberg). When the territory of Justingen was newly acquired again by the prince bishop (Fürstbischof) of Augsburg Johann Christoph von Freyberg (1665–1690), Catholicism was reintroduced. The village of Sondernach was part of the territory of Neusteußlingen; under the rule of the lords of Freyberg residing in the castle Neusteußlingen (not identical with the former, but related) it was Catholic. When this territory went back to the Dukes of Württemberg in the late 16th century, the Reformation was introduced there.
In Schelklingen at the moment exist each one Roman Catholic (Römisch-Katholische Kirche), Lutheran Protestant (Evangelische Kirche) and New-Apostolic (Neuapostolische Kirche) community. In addition, Muslim inhabitants (primarily Sunni) live in Schelklingen. The Islamic citizens came to Schelklingen since the early 1960s by the way of labour migration, mainly from the Republic of Turkey. Some years ago, the Muslim inhabitants built a small mosque (Gebetsstätte) at the outskirts of the town.
Politics
Mayors
During Austrian times the town was administered by the governing official mayor (regierender Amtsbürgermeister) and his predecessor, the lower mayor (Unterbürgermeister). These were supported by an internal and external council (innerer und äußerer Rat) with four members each, called councilors or deputies (Ratsherren, Deputierte). The town offices like town, church, and hospital accountancy, etc. (Stadtrechner, Kirchenpfleger, Spitalpfleger) were distributed among the councilors. The mayors were elected for one year, but reelections were possible, proved by the mayors' partly long years in office. After 1806 Württemberg introduced the position of the Schultheiß, elected for life. Later for towns the title Stadtschultheiß was introduced. In 1930 in Württemberg the title Bürgermeister (mayor) was adopted which is used until the present day. The mayor is currently elected for a term of eight years.
Haintz Pfortzer 1433
Ulrich Gyger 1446
Hans Seiner 1481
...
Hans Minderer 1560
...
Franz Bischof 1800
Franz Joseph Eberle 1800–1823
Johann Nikolaus Heyschmid 1823–1825
Johann Baptist Bauer 1826–1835
Georg Martin Betz 1836–1847
Philipp Scheitenberger 1847–1873
Anton Fischer, from Justingen 1873–1906
Anton Fischer 1906–1946, son of the former
Karl Oßwald 1946–1960
Hans-Joachim Baeuchle (SPD) 1961–1974
Rudolf Stützle (CDU) 1975–2000
Michael Knapp (without party affiliation) 2000–2016
since 2016: Ulrich Ruckh
First deputy mayor: Jürgen Haas
Second deputy mayor: Reiner Blumentritt
Municipal council
As of the municipal election of 2009, the following was the distribution of seats on the town council:
Christian Democratic Union (Christlich Demokratische Union (CDU)): 31.6% (-26.8), 9 seats (−5)
Free Voters (Freie Wähler (FW)): 18.0% (-6.4), 5 seats (+0)
Social Democratic Party of Germany (Sozialdemokratische Partei (SPD)): 19.0% (+1.8), 5 seats (+1)
Pro Schelklingen e.V.: 38.4% (+38.4), 8 seats (+8)
Coat of arms
The coat of arms of Schelklingen is the coat of arms of the former Counts of Berg-Schelklingen except that the red and white strips are organized in the opposite way. They are not running from left to right (coat of arms of Ehingen), but from the right upper side to the lower left side. The municipal colours are white and red.
Economy and infrastructure
Traffic
Schelklingen is a small regional railway junction. At this place the Ulm–Sigmaringen railway meets the Swabian Alb Railway which comes from Kleinengstingen over Münsingen to Schelklingen. While traffic on the Swabian Alb Railway is quite low, departures and arrivals are frequent on the Ulm–Sigmaringen railway. Schelklingen is a stop for both Regional-Express and Regionalbahn (stopping) trains. Therefore, at least two trains per hour leave for Ulm. In the opposite direction for Sigmaringen, a train leaves every hour; and trains leave every two hours for the much more remote town of Titisee-Neustadt. Every hour, via Ulm station, regional trains leave for Memmingen. Schelklingen is a member of the Donau-Iller regional transport association Donau-Iller-Nahverkehrsverbund.
Schelklingen is connected to the supraregional road network via Federal Road 492 (Bundesstraße 492) (Blaubeuren–Ehingen). Schelklingen has access to the Federal motorway system via the Federal Motorway A 8 (A 8) – exit Merklingen respectively Federal Motorway A 7 (A 7) – exit Ulm/Langenau.
Local enterprises
Larger plants of the HeidelbergCement AG and Cooper Standard Automotive are located in the town.
Education
Schelklingen has an elementary school (Grundschule), an extended elementary school (Hauptschule) with a practical secondary school (Werkrealschule), all included in the Heinrich-Kaim-school, as well as four additional elementary schools in the parts of the town, all supervised by the municipality.
In addition, the Urspring School (Urspringschule) offers high school studies (Gymnasium) accompanied by a boarding school, under the supervision of the Protestant Church. In addition to the Abitur, practical studies can be finished as well.
The St. Konradihaus is an institution for youth assistance with a boarding school, where young people from the age of 12 years onwards may obtain general schooling and occupational education.
Furthermore, four Roman Catholic, two municipal and one Protestant kindergarten exist in the town.
Culture and things to see
Library
The municipal public library is located in the Old Townhall. Its holdings are stored in an online library catalogue.
Theatres
A theatre club exists, presenting popular performances. There is no theatre in the strict sense of the word any more.
Museums
Municipal museum in the former Hospital of the Holy Spirit (Spital zum Heiligen Geist)
Orchestras and clubs
Musikverein Stadtkapelle Schelklingen
Musikverein Schmiechen
Brassband
TSV Schelklingen
Liederkranz Schelklingen
DLRG
Förderverein Freibad Schelklingen
Buildings
Castles and manor houses
Within the borough are the ruins of several castles: Hohenschelklingen, Muschenwang, Sirgenstein and Studach. Furthermore, there are remains of the palaces of Hohenjustingen and of the medieval castle Neusteußlingen. In 1897 the Neusteußlingen castle was rebuilt in historicist style by the newspaper publisher and economic historian Eugen Nübling from Ulm.
Religious buildings
The Benedictine monastery of Urspring was founded in 1127. Some buildings date from approximately 1500 (two buildings for visitors and the east branch of the enclosure), otherwise mostly 17th century.
The Sacred Heart of Jesus parish church was newly built in 1934. The former sacristy from the late Gothic period, today used as a sidechapel, and the church tower, in its lower parts stemming from Romanesque times with hump square stones, were preserved. The upper part of the church tower and the onion tower were built by Joseph Cades in 1905.
St. Afra-Chapel (built in the 14th century).
Herz-Jesu-Chapel (built in 1708–9).
Parish and curate houses
The old clergyman's house, an impressive timber framing, approximately built in 1600.
The new clergyman's house, originally a curate house, donated by the of Westernach noble family for the family altar in the Urspring monastery, later used as municipal chancellery (newly built in 1599).
The curate house of the of Wernau noble family in the Kanzleigasse: a baroque building in the French style of that time, approximately built in 1750.
The curate house of the Roth von Bußmannshausen noble family in the Stadtschreibereigasse: baroque building from approximately 1750, today strongly modified.
Houses of the nobility
Hospital of the Holy Spirit (Spital zum Heiligen Geist), former residence of the lords of Wernau (built in the 14th century) with the former hospital well.
Bemelberg Castle, residence of Conrad of Boyneburg (or Bemelberg) (built approximately in 1550).
Tavern of the Small Horse (Gasthaus zum Rößle), former residence of the nobleman Hans Reuß of Reussenstein (built in the second half of the 16th century).
Stauffenberg Castle, residence of the family of the Schenk of Stauffenberg (built approximately 1600).
The Rennhof, residence of the noble family of the Renner of Allmendingen (built in the second half of the 16th century).
Municipal buildings
The old town hall, in the centre of the Market Street, approximately built in 1450.
The town walls: original parts have survived in the external walls of houses. The town wall is preserved up to its full height near the Bemelberg castle. Part of the town wall was rebuilt near the Hospital of the Holy Spirit
The back well (Hinterer Brunnen): public well.
Houses of citizens
House of a citizen with a beautifully restored framework at the Maximilian-Kottmann-Platz (with an unidentified inscription at the south-eastern beam "R.C.I.R. 1544").
House of a citizen-peasant (Ackerbürger) near the former back gate (Hinteres Tor), attached to the town wall, in the Stadtschreibereigasse, with restored framework (dated 1705).
The so-called New House (Neues Haus), a baroque building of Franz Xaver Schalch, a steward of the Urspring monastery (built in 1717).
Tavern of the Sun (Gasthaus zur Sonne), formerly called Gasthaus zur Güldenen Sonne, the oldest tavern and hotel (strongly rebuilt or newly built in 1724).
Sport
Public outdoor swimming pool
Skate board pipe
Soccer place and sporting facilities in the Längental
Regular festivals
Parade of Swabian-Alemannic Fastnacht groups
St. Nicolas market on the first Saturday of each December
Peasant and street market each Wednesday a.m.
Culinaric specialties
Typical Swabian dishes (like Spätzle, Maultaschen, Saure Kutteln, Sauerbraten, etc.) are served by different restaurants and taverns.
Personalities
Honorary citizens
Schelklingen has awarded the rights of honorary citizenship to the following persons:
23 June 1879: Robert Rall (1841–1935), manufacturer of cotton cloth
9 March 1923: Heinrich Günter (1870–1951), professor of medieval history
22 November 1946: Max Kottmann (1867–1948), prelate and general curate
11 April 1956: Anton Fischer (1876–1956), mayor
2000: Rudolf Stützle, mayor
Year?: Erich Karl (1924–), manager and local politician
Sons and daughters of the town
The following list contains important personalities, born in Schelklingen, arranged by year of birth. Persons are included in this list irrelevant of the fact if they lived and worked in Schelklingen later in their life or not.
Christoph von Stadion (* Schelklingen 1478, † Nürnberg 15 April 1543): Dr. iur., bishop of Augsburg 1517–1543
Johannes Bumüller (* Schelklingen 29 December 1811, † Ravensburg 13 September 1890): Dr. phil., professor at a "Gymnasium", editor and Catholic writer
Ludwig Lutz (*Schelklingen 27 August 1820, † Ellwangen/Jagst 1889): tinsmith master, manufacturer of tin toys in Ellwangen/Jagst; precursor of the Märklin toy factory
Franz Sales Günter (*Schelklingen 9 November 1830, † Oberndorf am Neckar 1 September 1901): since 1855 administrative official (Verwaltungsaktuar) of the district (Oberamt) of Oberndorf a.N., mayor (Stadtschultheiß) of Oberndorf a.N. from 1870 to 1899; he was granted the golden medal for civil merits (Goldene Zivilverdienstmedaille), the silver jubilee medal (Silberne Jubiläumsmedaille) by the King of Württemberg and the Order of Osmanieh 4th class by the Turkish sultan
Sebastian Luz (*Schelklingen 7 March 1836, † Freiburg/Breisgau 2 May 1898): painter of religious topics, historical motifs, portraits and land scapes
Maximilian Kottmann (* Sotzenhausen near Schelklingen 16 June 1867, † Rottenburg am Neckar 22 March 1948): Dr. phil., Dr. theol. h.c., general curate of the diocese of Rottenburg, honorary senator of the University of Tübingen, 1946 honorary citizen of Schelklingen and honorary citizen of Rottenburg am Neckar
Heinrich Günter (* Schelklingen 15 February 1870, † Munich 13 Mai 1951): Dr. phil., Dr. theol. h.c., professor of history at the Universities of Tübingen and München, 1923 honorary citizen of Schelklingen
Heribert Jone (* Schelklingen 30 January 1885, † Stühlingen/Baden 25 December 1967): Dr. iur. can., Catholic priest, professor of canon law and moral theologist
Other important personalities
In this place well-known personalities are listed which in Schelklingen have spent parts of their life or have died there.
Johann Georg Wolcker the Older (* Burgau?, ∞ 1700 or earlier, † Augsburg?): baroque painter in Schelklingen
Friedrich List (* at the latest 6 August 1789 in Reutlingen; † 30 November 1846 in Kufstein, Austria): 1809-1810 tax renovator of the Kingdom of Württemberg in Schelklingen, author of the Schelklingen tax register of 1810 (2 volumes)
Johann Georg Friedrich Reichenbach (* Montbéliard, France 22 Juni 1791 as son of the medical doctor (Kammerchirurgus) Wilhelm Heinrich Reichenbach, † Stuttgart 1873): founder and owner of the cotton weaving factory Urspring from 1832 to 1852, politician of the 1830s and 1840s (Vormärz)
Robert Rall (* Eningen under Achalm 3 Juni 1841, † Ulm/Donau 2 März 1935): owner and director of the Mechanical Weaving Factory (Mechanische Weberei Urspring, MWU) from 1870 to 1930; on 23 June 1879 honorary citizen of Schelklingen with the argument "that he treated his factory workers much better, more respectful and more just than it was usually the case"
Otto Merz (* Esslingen am Neckar 12 June 1889, † Berlin 18 May 1933): chauffeur, race car driver, test driver and mechanic (Mercedes)
Franz Beyer (* Weingarten 26 February 1922 as son of Otto Paul Beyer, music director in Weingarten (* 12 September 1885, † Weingarten 22 November 1973) and of Anna Günter (* Schelklingen 16 July 1895, † Weingarten 7 January 1992)): retired professor for music at the University for Music and Theatre Munic (Hochschule für Musik und Theater München); spent the years of his youth in Schelklingen with his relatives there
Erich Karl (* Ulm 1924), manager and local politician
Marie-Louise Roth-Zimmermann (* Haguenau, Alsace 1 August 1926), literary scholar
References
Immo Eberl and Jörg Martin (2000): Urkunden aus Blaubeuren und Schelklingen: Regesten aus den Stadtarchiven Blaubeuren und Schelklingen sowie dem Pfarrarchiv Schelklingen. Ulm: Süddeutsche Verlagsgesellschaft (Alb und Donau: Kunst und Kultur, 23). .
Immo Eberl, with the collaboration of Irmgard Simon and Franz Rothenbacher (2012): Die Familien- und Personenstandsfälle in den Pfarreien Stadt Schelklingen und Kloster Urspring (1602-1621, 1657-) 1692-1875. 2nd ed. Mannheim: Franz Rothenbacher.
Heinrich Günter (1939): Geschichte der Stadt Schelklingen bis 1806. Stuttgart and Berlin: Kohlhammer Verlag.
Jörg Martin and Stadtarchiv Schelklingen (1999): Blick auf Schelklingen: Fotografien aus 120 Jahren Stadtgeschichte. Schelklingen: Stadtarchiv.
Johann Daniel Georg von Memminger (1830): Beschreibung des Oberamts Blaubeuren. Stuttgart and Tübingen: J.G. Cotta’sche Buchhandlung (Reprint Horst Bissinger Verlag, Magstadt) (Volltext auf Wikisource).
Franz Rothenbacher (1995): Häuserbuch der Stadt Schelklingen: Häusertabellen. Mannheim: Rothenbacher; Schelklingen: Stadt Schelklingen, Stadtarchiv.
Franz Rothenbacher (2006): Schelklingen: Ein Führer durch Stadt, Kloster Urspring, Burgen und Teilgemeinden. Mannheim: Selbstverlag (complete text (PDF; 291 kB))
Stadt Schelklingen, ed. (1984): Schelklingen: Geschichte und Leben einer Stadt. Hrsg. von der Stadt Schelklingen zum 750jährigen Stadtjubiläum 1234–1984. Ulm: Süddeutsche Verlagsgesellschaft. .
Notes
External links
Internet homepage of Schelklingen
Schelklingen in the genealogy network
Alb-Donau-Kreis
Württemberg
|
1129796
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1356%20%D0%9D%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D0%B7%D0%B0
|
1356 Ньянза
|
1356 Ньянза (1356 Nyanza) — астероїд головного поясу, відкритий 3 травня 1935 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,211.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (1301-1400)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1935
Головний пояс астероїдів
|
2423665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%85%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Мархель Юрій Михайлович
|
Мархель Юрій Михайлович
Юрій Мархель (9 січня 1979, Мінськ, БРСР) — білоруський футболіст, нападник.
Кар'єра
Розочав займатися футболом в «Трудових резервах» й академії фізвиховання. У 1997—1999 роках навчався в залізничному училищі, паралельно виступаючи в місцевій команді. У 2000 році старший брат Михайло очолив клуб першої ліги «Зірка-ВА-БДУ» (Мінськ) й запросив до нього Юрія. Взимку 2000/01 років з Михайлом зв'язалися з російської «Аланії», і в цей клуб перейшов Юрій. Провів у перших турах чемпіонату дві гри, після чого виступав за дубль. У наступному сезоні виступав на правах оренди в «Торпедо» (Жодіно), там же провів і наступний сезон.
У 2004 році Мархеля, разом з іншими білоруськими гравцями, запросив в український клуб «Металург» (Запоріжжя) Анатолій Юревич, однак після зміни тренера він перестав потрапляти до складу і повернувся в Білорусбь, де виступав у вищій і першій лігах за ФК «Гомель» (2005), «Локомотив» (Мінськ) / СКВІЧ (2006—2008, 2009—2010, 2011—2012), «Нафтан» (Новополоцьк) (2011), ФК «Городея» (2013), ФК «Сморгонь» (2014 рік), «Зірку-БДУ» (2015). Першу половину сезону 2009 року провів у казахстанському «Кизилжарі», де зіграв 7 матчів, виходячи на заміну.
Найкращий бомбардир першої ліги Білорусі в сезонах 2010 і 2012 років.
У жовтні 2012 року, забивши 5 м'ячів у матчі СКВІЧ — «Береза-2010», став найкращим бомбардиром першої ліги за всю історію.
11 червня 2014 року також забив 5 м'ячів у матчі 1/32 фіналу кубку Білорусі «Ружани» — «Сморгонь» (0:11).
З осені 2015 року — разом з братом тренер юніорської збірної Білорусі 2002 року народження.
Сім'я
Одружився в листопаді 2003 року. У травні 2004 року в Запоріжжя народився син Микита, має ще одного сина.
Примітки
Посилання
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Профіль гравця на сайті russtrikers.ru
Профіль гравця на сайті bombardir.ru
Уродженці Мінська
Білоруські футболісти
Білоруські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Україні
Футбольні легіонери в Казахстані
Футбольні легіонери в Росії
Футболісти «Аланії»
Футболісти «Енергетик-БДУ»
Футболісти «Торпедо-БелАЗ»
Футболісти «Металурга» (Запоріжжя)
Футболісти «Гомеля»
Футболісти СКВІЧа
Футболісти «Кизилжара»
Футболісти «Нафтана»
Футболісти «Городеї»
Футболісти «Сморгоні»
|
21521893
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikowice%2C%20Opole%20Voivodeship
|
Mikowice, Opole Voivodeship
|
Mikowice, Opole Voivodeship
Mikowice (German Lampersdorf) is a village in the administrative district of Gmina Namysłów, within Namysłów County, Opole Voivodeship, in south-western Poland. It lies approximately west of Namysłów and north-west of the regional capital Opole.
References
Mikowice
|
12165065
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bibundi%20bat
|
Bibundi bat
|
Bibundi bat
The Bibundi bat (Glauconycteris egeria) is a species of vesper bat in the family Vespertilionidae. It can be found in Cameroon, Republic of the Congo, Uganda, and the Dzanga-Sangha Special Reserve.
Taxonomy
It was described as a new species in 1913 by British zoologist Oldfield Thomas. The holotype had been collected in Bibundi, Cameroon by R. Kemp during the Rudd Exploration. Based on molecular evidence, it is closely related to the silvered bat (G. argentata).
Description
Its flight membranes are brown, and it has dusky brown fur. Its fur can also be dark brown or nearly black. It has conspicuous whitish stripes on the sides of its back Its forearm length is approximately . The head and body measures while the tail is long. It has very large ears, with fairly large tragi.
Range and habitat
The Bibundi bat is an African species, with documented occurrence in Cameroon, the Central African Republic, and Uganda. It is rarely encountered, with records from only six localities as of 2018.
Conservation
As of 2019, it is evaluated as a data deficient species by the IUCN because there is little is known about it.
References
Glauconycteris
Taxa named by Oldfield Thomas
Bats of Africa
Mammals described in 1913
Taxonomy articles created by Polbot
|
1260683
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD119954
|
HD119954
|
HD119954 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A2 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 9,4.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (12h-14h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A2
9
|
11520228
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Paraneoplastic%20syndrome
|
Paraneoplastic syndrome
|
Paraneoplastic syndrome
A paraneoplastic syndrome is a syndrome (a set of signs and symptoms) that is the consequence of a tumor in the body (usually a cancerous one). It is specifically due to the production of chemical signaling molecules (such as hormones or cytokines) by tumor cells or by an immune response against the tumor. Unlike a mass effect, it is not due to the local presence of cancer cells.
Paraneoplastic syndromes are typical among middle-aged to older people, and they most commonly occur with cancers of the lung, breast, ovaries or lymphatic system (a lymphoma). Sometimes, the symptoms of paraneoplastic syndromes show before the diagnosis of a malignancy, which has been hypothesized to relate to the disease pathogenesis. In this paradigm, tumor cells express tissue-restricted antigens (e.g., neuronal proteins), triggering an anti-tumor immune response which may be partially or, rarely, completely effective in suppressing tumor growth and symptoms. Patients then come to clinical attention when this tumor immune response breaks immune tolerance and begins to attack the normal tissue expressing that (e.g., neuronal) protein.
The abbreviation PNS is sometimes used for paraneoplastic syndrome, although it is used more often to refer to the peripheral nervous system.
Signs and symptoms
Symptomatic features of paraneoplastic syndrome cultivate in four ways: endocrine, neurological, mucocutaneous, and hematological. The most common presentation is a fever (release of endogenous pyrogens often related to lymphokines or tissue pyrogens), but the overall picture will often include several clinical cases observed which may specifically simulate more common benign conditions.
Endocrine
The following diseases manifest by means of endocrine dysfunction: Cushing syndrome, syndrome of inappropriate antidiuretic hormone, hypercalcemia, hypoglycemia, carcinoid syndrome, and hyperaldosteronism.
Neurological
The following diseases manifest by means of neurological dysfunction: Lambert–Eaton myasthenic syndrome, paraneoplastic cerebellar degeneration, encephalomyelitis, limbic encephalitis, brainstem encephalitis, opsoclonus myoclonus ataxia syndrome, anti-NMDA receptor encephalitis, and polymyositis.
Mucocutaneous
The following diseases manifest by means of mucocutaneous dysfunction: acanthosis nigricans, dermatomyositis, Leser-Trélat sign, necrolytic migratory erythema, Sweet's syndrome, Florid cutaneous papillomatosis, pyoderma gangrenosum, and acquired generalized hypertrichosis. Mucocutaneous dysfunctions of paraneoplastic syndromes can be seen in cases of itching (hypereosinophilia), immune system depression (latent varicella-zoster virus in sensory ganglia), pancreatic tumors (leading to adipose nodular necrosis of subcutaneous tissues), flushes (prostaglandin secretions), and even dermic melanosis (cannot be eliminated via urine and results in grey to black-blueish skin tones).
Hematological
The following diseases manifest by means of hematological dysfunction: granulocytosis, polycythemia, Trousseau sign, nonbacterial thrombotic endocarditis, and anemia. Hematological dysfunction of paraneoplastic syndromes can be seen from an increase of erythropoietin (EPO), which may occur in response to hypoxia or ectopic EPO production/altered catabolism. Erythrocytosis is common in regions of the liver, kidney, adrenal glands, lung, thymus, and central nervous system (as well as gynecological tumors and myosarcomas).
Other
The following diseases manifest by means of physiological dysfunction besides the categories above: membranous glomerulonephritis, tumor-induced osteomalacia, Stauffer syndrome, Neoplastic fever, and thymoma-associated multiorgan autoimmunity. Rheumatologic (hypertrophic osteoarthropathy), renal (secondary kidney amyloidosis and sedimentation of the immunocomplexes in nephrons), and gastrointestinal (production of molecules that affect the motility and secretory activity of the digestive tract) dysfunctions, for example, may relate to paraneoplastic syndromes.
Mechanism
The mechanism for a paraneoplastic syndrome varies from case to case. However, pathophysiological outcomes usually arise when a tumor does. Paraneoplastic syndrome often occurs alongside associated cancers as a result of an activated immune system. In this scenario, the body may produce antibodies to fight off the tumor by directly binding and destroying the tumor cell. Paraneoplastic disorders may arise in that antibodies would cross-react with normal tissues and destroy them.
Diagnosis
Diagnostic testing in a possible paraneoplastic syndrome depends on the symptoms and the suspected underlying cancer.
Diagnosis may be difficult in patients in whom paraneoplastic antibodies cannot be detected. In the absence of these antibodies, other tests that may be helpful include MRI, PET, lumbar puncture and electrophysiology.
Types
A specifically devastating form of (neurological) paraneoplastic syndromes is a group of disorders classified as paraneoplastic neurological disorders (PNDs). These PNDs affect the central or peripheral nervous system; some are degenerative, though others (such as LEMS) may improve with treatment of the condition or the tumor. Symptoms of PNDs may include difficulty with walking and balance, dizziness, rapid uncontrolled eye movements, difficulty swallowing, loss of muscle tone, loss of fine motor coordination, slurred speech, memory loss, vision problems, sleep disturbances, dementia, seizures, and sensory loss in the limbs.
The most common cancers associated with PNDs are breast, ovarian, and lung cancers, but many other cancers can produce paraneoplastic symptoms, as well.
The root cause is extremely difficult to identify for paraneoplastic syndrome, as there are so many ways the disease can manifest (which may eventually lead to cancer). Ideas may relate to age-related diseases (unable to handle environmental or physical stress in combination with genetic pre-dispositions), accumulation of damaged biomolecules (damages signaling pathways in various regions of the body), increased oxygen free radicals in the body (alters metabolic processes in various regions of the body), etc. .
However, prophylactic efforts include routine checks with physicians (particularly those that specialize in neurology and oncology) especially when a patient notices subtle changes in his or her own body.
Treatment
Treatment options include:
Therapies to eliminate the underlying cancer, such as chemotherapy, radiation and surgery.
Therapies to reduce or slow neurological degeneration. In this scenario, rapid diagnosis and treatment are critical for the patient to have the best chance of recovery. Since these disorders are relatively rare, few doctors have seen or treated paraneoplastic neurological disorders (PNDs). Therefore, PND patients should consult with a specialist with experience in diagnosing and treating paraneoplastic neurological disorders.
A specific prognosis for those with paraneoplastic syndromes links to each unique case presented. Thus, prognosis for paraneoplastic syndromes may vary greatly. For example, paraneoplastic pemphigus often included infection as a major cause of death. Paraneoplastic pemphigus is one of the three major subtypes that affects IgG autoantibodies that are characteristically raised against desmoglein 1 and desmoglein 3 (which are cell-cell adhesion molecules found in desmosomes). Underlying cancer or irreversible system impairment, seen in acute heart failure or kidney failure, may result in death as well.
Research directions
Prostate cancer is the second most common urological malignancy to be associated with paraneoplastic syndromes after renal cell carcinoma. Paraneoplastic syndromes of this nature tend to occur in the setting of late stage and aggressive tumors with poor overall outcomes (endocrine manifestations, neurological entities, dermatological conditions, and other syndromes). A vast majority of prostate cancer cases (over 70%) document paraneoplastic syndrome as a major clinical manifestation of prostate cancer; and (under 20%), the syndrome as an initial sign of disease progression to the castrate-resistant state. Urologist researchers identify serum markers that are associated with the syndrome in order to specific what type of therapies may work most effectively.
Paraneoplastic neurological syndromes may be related immune checkpoint inhibitors (ICIs), one of the underlying causes in inflammatory central nervous system diseases (CNS). The central idea around such research pinpoints treatment strategies to combat cancer related outcomes in the clinical arena, specifically ICIs. Research suggests that patients who are treated with ICIs are more susceptible to CNS disease (since the mechanism of ICIs induces adverse effects on the CNS due to augmented immune responses and neurotoxicity). The purpose of this exploration was to shed light on immunotherapies and distinguishing between neurotoxicity and brain metastasis in the early stages of treatment. In other research, scientists have found that paraneoplastic peripheral nerve disorders (autoantibodies linked to multifocal motor neuropathy) may provide important clinical manifestations. This is especially important for patients who experience inflammatory neuropathies since solid tumors are often associated with peripheral nerve disorders. CV2 autoantibodies, which target dihydropyriminase-related protein 5 (DRP5, or CRMP5) are also associated with a variety of paraneoplastic neurological syndromes, including sensorimotor polyneuropathies. Patients undergoing immune therapies or tumor removal respond very well to antibodies that target CASPR2 (to treat nerve hyperexcitability and neuromyotonia).
References
Immune system disorders
|
92639
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Galway
|
Galway
|
Galway is a city in the county town of County Galway. It lies on the River Corrib between Lough Corrib and Galway Bay. It is the most populous settlement in the province of Connacht, the fifth most populous city on the island of Ireland and the fourth most populous in the Republic of Ireland, with a population at the 2022 census of 85,910.
Located near an earlier settlement, Galway grew around a fortification built by the King of Connacht in 1124. A municipal charter in 1484 allowed citizens of the by then walled city to form a council and mayoralty. Controlled largely by a group of merchant families, the Tribes of Galway, the city grew into a trading port. Following a period of decline, as of the 21st century, Galway is a tourist destination known for festivals and events including the Galway International Arts Festival.
In 2018, Galway was named the European Region of Gastronomy. The city was the European Capital of Culture for 2020, alongside Rijeka, Croatia.
Name
The city's name comes from the Irish name Gaillimh, which formed the western boundary of the earliest settlement, Dún Gaillimhe "Fort Gaillimh". (Mythical and alternative derivations of the name are given in History of Galway). Historically, the name was anglicised as Galliv or Gallive, closer to the Irish pronunciation. The city's name in Latin is Galvia. Residents of the city are referred to as Galwegians.
The city also bears the nickname "City of the Tribes" because of the fourteen merchant families called the "tribes of Galway" who led the city in its Hiberno-Norman period.
History
Built on the site of an earlier settlement, Dún Gaillimhe ("Fort at the Mouth (bottom) of the Gaillimh") was completed in 1124, by the King of Connacht and High King of Ireland Tairrdelbach Ua Conchobair (1088–1156). The castle served as a naval base from which his fleet operated. A new settlement grew around it. During the Norman invasion of Connacht in the 1230s, Dún Gaillimhe was captured by Richard Mor de Burgh, who had led the invasion. As the de Burghs eventually became Gaelicised, the merchants of the town, the Tribes of Galway, pushed for greater control over the walled city.
This led to their gaining complete control over the city and to the granting of mayoral status by the English crown in December 1484. Galway endured difficult relations with its Irish neighbours. A notice over the west gate of the city, completed in 1562 by Mayor Thomas Óge Martyn, stated "From the Ferocious O'Flahertys may God protect us". A by-law forbade the native Irish (as opposed to Galway's Hiberno-Norman citizens) unrestricted access into Galway, saying "neither O' nor Mac shall strutte nor swagger through the streets of Galway" without permission.
During the Middle Ages, Galway was ruled by an oligarchy of fourteen merchant families (twelve who claimed to be of Norman origin and two of Irish origin). These were the "Tribes of Galway". The city thrived on international trade, and in the Middle Ages, it was the principal Irish port for trade with Spain and France. The most famous reminder of those days is ceann an bhalla ("the end of the wall"), now known as the Spanish Arch, constructed during the mayoralty of Wylliam Martin (1519–20). In 1477 Christopher Columbus visited Galway, possibly stopping off on a voyage to Iceland or the Faroe Islands. Seven or eight years later, he noted in the margin of his copy of Imago Mundi:
Men of Cathay have come from the west. [Of this] we have seen many signs. And especially in Galway in Ireland, a man and a woman, of extraordinary appearance, have come to land on two tree trunks [or timbers? or a boat made of such?]
The most likely explanation for these bodies is that they were Inuit swept eastward by the North Atlantic Current.
During the 16th and 17th centuries, Galway remained loyal to the English crown for the most part, even during the Gaelic resurgence, perhaps for reasons of survival. However, by 1642 the city had allied itself with the Catholic Confederation of Kilkenny during the Wars of the Three Kingdoms. During the resulting Cromwellian conquest of Ireland, Cromwellian forces captured the city after a nine-month siege. At the end of the 17th century, the city supported the Jacobites in the Williamite war in Ireland and was captured by the Williamites after a very short siege not long after the Battle of Aughrim in 1691. The great families of Galway were ruined. The city later suffered further under the Great Famine of 1845–1852.
Geography
Climate
Like most of Ireland, Galway has an oceanic climate (Cfb) according to the Köppen climate classification, being one of the world's mildest cities for latitude, partly because it is on an island. Galway has a year-round mild, moist, temperate and changeable climate, due to the prevailing winds of the North Atlantic Current together with the Gulf Stream (on the other side of the Atlantic temperatures can be 20 °C cooler or more.). The city does not experience temperature extremes, with temperatures below and above being rare. The city receives an average of of precipitation annually, which is evenly distributed throughout the year. The average January temperature in the city is and the average July temperature is . The highest temperature ever recorded in Galway was in July 1921, whilst the lowest temperature recorded was in January 1945.
While extreme weather is rare, the city and county can experience severe windstorms that are the result of vigorous Atlantic depressions that occasionally pass along the north west coast of Ireland. Most of these storms occur between late autumn and early spring. Due to the city's northerly location, Galway has long summer days. Sunrise on summer solstice occurs at 05:07 WEST and sunset at 22:07. By contrast, on winter solstice, the sun rises at 08:49 WET, and sets at 16:19.
Places of interest
Lynch's Castle on Shop Street is a medieval townhouse built by the prosperous Lynch family in the 16th century and is now a branch of Allied Irish Banks.
St. Nicholas' Collegiate Church is the largest medieval church still in everyday use in Ireland. This Church of Ireland church was founded in 1320 and enlarged in the following two centuries.
Galway Cathedral, known as the Cathedral of Our Lady Assumed into Heaven and St Nicholas, was consecrated in 1965 and is constructed from limestone. It has an eclectic style, with a Renaissance Revival dome, pillars and round arches, and a Romanesque Revival portico that dominates the main façade – which is an unusual feature in a modern Irish church building.
The original quadrangle building of the University of Galway which was erected in 1849 (during the Great Famine or An Gorta Mór) as one of the three colleges of the Queen's University of Ireland (along with Queen's University Belfast and University College Cork). The university holds the UNESCO archive of spoken material for the Celtic languages.
The Hardiman, originally the Railway Hotel, was built by the Great Southern Railway Company in 1845. Also known over the years as the Great Southern Hotel and then Hotel Meyrick, it sits at the southern perimeter of Eyre Square and is the city's oldest hotel still in operation.
The remains of Menlo Castle can be seen outside the city, on the eastern bank of the River Corrib. It was one of the ancestral homes of the Blake family, one of the Tribes of Galway from –1910. The façade of the family's townhouse ("Blake's Castle") is still extant next to the Jury's Hotel at the bottom of Quay Street.
Eglinton Canal, named after Archibald Montgomerie, 13th Earl of Eglinton, a former Lord Lieutenant of Ireland, joins the River Corrib to the sea, and flows for just more than a kilometre from the university to the Claddagh.
The Claddagh is the oldest part of Galway but little or nothing remains of its old thatched village. However, on a side altar of the parish church, St Mary's on the Hill, is the late medieval statue of Our Lady of Galway. The ancient ritual of the Blessing of the Bay takes place on the Sunday nearest to the feast of the Assumption.
"The Browne doorway", originally located on Lower Abbeygate Street but now standing at the north end of Eyre Square, was the doorway to the townhouse of the Browne family, one of the fourteen Tribes of Galway.
"The Lynch Window", on Market Street, at which is a plaque commemorating one of the city's legends. According to legend, in 1493, the then-mayor, James Lynch FitzStephen, hanged his own son for the murder of a young Spanish visitor who had the misfortune to befriend the girlfriend of the mayor's son.
The Hall of the Red Earl (Halla an Iarla Rua) can be viewed through a protective glass wall off Flood Street. It is the earliest medieval settlement fragment surviving within the walls of the city. It was built by the de Burgo family in the 13th century and was a key municipal building for the collection of taxes, dispensation of justice and hosting banquets. It was the medieval equivalent of tax office, court house and town hall.
The Claddagh
On the west bank of the River Corrib as it enters the sea is the ancient neighbourhood of The Claddagh. For centuries it was an Irish-speaking enclave outside the city walls. Claddagh residents were mainly fisher folk and were governed by an elected 'King'. The King of the Claddagh settled or arbitrated disputes among the locals and had the privilege of a white sail on his fishing boat. While the last holder of the title died in 1972, it is still used in a purely honorary and ceremonial context. The area is also known for its association with the Claddagh Ring.
Museums
The Galway City Museum has two main sections: one about the heritage of Galway and one about Irish artists from the second half of the 20th century. This museum also houses the statue of the poet, Pádraic Ó Conaire which was originally located in the Kennedy Park section of Eyre Square, prior to the Square's renovation. A replica of the statue was erected in Eyre Square in 2017. The museum is near the Spanish Arch, the historical remnants of the 16th century wall.
The city's university, the University of Galway, has several museums, including the James Mitchell Geology Museum and the Computing and Communications Museum of Ireland.
The Nora Barnacle House Museum in Bowling Green is the smallest museum in Ireland. Nora was the lover, companion and, later, wife of writer James Joyce.
Cemeteries
Fort Hill Cemetery, on Lough Atalia Road, is the oldest cemetery still in use in Galway City. On the northern wall is a memorial to more than 300 sailors of the Spanish Armada who were executed en masse and buried here in the 1580s.
Rahoon Cemetery (officially known as Mount St. Joseph Cemetery), Rahoon Road, on the western edge of the city affords views of the city. It is one of two cemeteries operated by Galway City Council. Among the people buried here are Michael Bodkin (an admirer of Nora Barnacle who was the inspiration for James Joyce's character Michael Furey in "The Dead"), Michael Feeney (the "lover" in Joyce's poem She Weeps Over Rahoon), and actress Siobhán McKenna.
Bohermore Cemetery (or the New Cemetery, as it also known), Cemetery Cross, Bohermore, is the second cemetery operated by Galway City Council. It contains two mortuary chapels and is the burial place of several important Galwegians, including writer Pádraic Ó Conaire, propagandist William Joyce, dramatist Lady Gregory and sports official Michael Morris, 3rd Baron Killanin. The cemetery also contains a gravesite and memorial to those who died in the KLM Flight 607-E crash, off the coast of Galway, on 14 August 1958.
There are several smaller cemeteries within the city boundaries. Some are no longer in use or are used primarily by families with ancient burial rights. These are St James's Cemetery (Teampall) in Glenina Heights, Menlo Cemetery near Menlo Castle, Ballybrit Graveyard near the entrance to Galway Racecourse, and a very ancient early Christian graveyard at Roscam near Merlin Park. Several city churches have graveyards attached which were formerly used for the interment of clergy and parishioners – Castlegar Church, Claddagh Church', St Patrick's Church on Forster Street and St. Nicholas' Collegiate Church. Several bishops are buried in the crypt below the RC Cathedral but this not usually open to the public.
Demographics
The 2022 census indicated that Galway city had a population of 85,910, an increase of over 10,000 from the 2011 census figures.
As of 2009, approximately 80% of the population of Galway were Irish. Following an influx of immigrants to Galway during the 2000s, approximately 20% of the population is non-Irish. Slightly more than half of this group (11.3%) are white Europeans, coming from Poland and other Central European and Baltic States, such as Latvia and Lithuania. Smaller numbers of Asian and African immigrants come from East Africa, Nigeria, Zimbabwe and Sri Lanka. In the 2006 census, 15.4% of the population were aged 0–14, 76.1% were aged 15–64, and 8.5% were aged over 65. 51.9% of the population were female and 48.1% were male.
As of the 2016 census, the population of the city and suburbs were 70.8% white Irish, 14.68% other white, 3.08% black/black Irish, 3.07% Asian/Asian Irish, 2.2% other, with 4% not stating an ethnicity. By the 2022 census, 64.3% of respondents identified as white Irish, 12.98% other white, 2.8% black/black Irish, 4.7% Asian/Asian Irish, 2.7% other, with 10.3% not stating an ethnicity.
In 2016, there were 16,844 families in Galway City. As of the 2022 census, 17,245 families were reported, an increase of over 2% from 2016. The average number of children per family in the city was 1.10, lower than the national average of 1.34.
Politics
Local government
With a population of 79,934, Galway is the fourth most populous urban area in the State and the 23rd most populous area of local government. Services such as waste collection, recycling, traffic control, parks and housing are controlled by an eighteen-member city council elected to five-year terms by proportional representation through means of the single transferable vote. The City Council is chaired by a mayor who is elected to a one-year term by fellow councillors. The role of mayor is mainly ceremonial, although they do have the casting vote. The first mayor was Peirce Lynch Fitzjohn, elected in 1485. The current mayor, Cllr. Clodagh Higgins, was elected in June 2022.
In 1937, the Urban District of Galway became the Borough of Galway, remaining party of County Galway. In 1986, the Borough of Galway became the County Borough of Galway and ceased to part of County Galway. In 2001, it was renamed Galway City.
The symbols of the office of the Mayor and the emblems of the dignity of the City Council are the Civic Sword (1620s) and the Great Mace (1710) which are carried in procession before the Mayor and Council on solemn civic occasions. When not in ceremonial use they can be seen at the Galway City Museum. In 1579, Elizabeth I confirmed the city's charter and appointed the Mayor as 'Admiral of the Bay and of the Aran islands'. The title, though extant, is rarely used except for ceremonial purposes.
The highest honour the city can bestow is the Freedom of the city. Among the names on the Roll of Honour are: Douglas Hyde, President of Ireland, 1939; Éamon de Valera, Taoiseach, 1946; Seán T. O'Kelly, President of Ireland, 1950; Robert F. Wagner, Mayor of New York, 1961; John F. Kennedy, President of the US, 1963; Pope John Paul II, 1979; Ronald Reagan, President of the US, 1984; Hillary Clinton, 1999; Richard M. Daley, Mayor of Chicago, 2003; Nelson Mandela, 2003; Aung San Suu Kyi, Burmese activist/leader, 2005; Garry Hynes, Druid Theatre Founder, 2006; and Michael D. Higgins, President of Ireland, 2012.
National politics
Galway City is part of the Galway West constituency of Dáil Éireann. Its TDs are:
Noel Grealish (Independent). A native of An Carn Mór.
Catherine Connolly (Independent). Former Mayor of Galway, and Galway based.
Éamon Ó Cuív (Fianna Fáil). Corr na Móna (Conamara) based. He is a former Minister for Social Protection and Minister for Community, Rural and Gaeltacht Affairs
Hildegarde Naughton (Fine Gael). Former senator and city councillor.
Mairéad Farrell (Sinn Féin). From Mervue. Former city councillor.
President of Ireland Michael D. Higgins was TD for the Galway West parliamentary constituency, of which Galway City is a part, from 1981 to 1982 and from 1987 to 2011. He was also Mayor of Galway for two terms, 1981–82 and 1990–91.
Courts
Galway's District Court is the main court of summary jurisdiction and hears minor cases without a jury. It is responsible for hearing small civil claims, and certain family law cases, administers the liquor licensing laws and is responsible for indicting the accused and sending them forward for trial at the Circuit Court and the Central Criminal Court.
The Circuit Court in Galway tries all indictable offences (those cases triable by a judge and jury), except murder, rape, treason, piracy and genocide, which are reserved to the Central Criminal Court. It can also hear appeals from the District Court. Its decisions can be appealed to the Court of Appeal. Civilly, the court is limited to compensation claims of not more than €75,000. Both parties may waive this amount and grant the court unlimited jurisdiction. Divorce, Judicial Separation and probate cases can be heard provided they are within the financial parameters of the court's jurisdiction. Decisions in civil cases can be appealed to the High Court.
The High Court sits four times a year in Galway to hear original actions (actions that are not appeals from lower courts). It also sits twice a year in Galway to hear appeals from the Circuit Court in civil and family law cases. Its decisions can be appealed to the Court of Appeal, or in some instances, to the Supreme Court, which sits in Dublin.
Culture
Galway is known as Ireland's Cultural Heart and hosts numerous festivals, celebrations and events. Every November, Galway hosts the Tulca Festival of Visual Arts as well as numerous festivals.
On 1 December 2014, the Director General of UNESCO announced the official designation of Galway as a UNESCO City of Film.
In 2004, there were three dance organisations, ten festival companies, two film organisations, two Irish language organisations, 23 musical organisations, twelve theatre companies, two visual arts groups, and four writers' groups based in the city.
Furthermore, there were 51 venues for events, most of which were specialised for a certain field (e.g. concert venues or visual arts galleries), though ten were described as being 'multiple event' venues. The main squares in the city are Eyre Square (containing John F. Kennedy Park) in the centre of the city, and Spanish Parade next to the Spanish Arch.
In 2007, Galway was named as one of the eight "sexiest cities" in the world. A 2008 poll ranked Galway as the 42nd best tourist destination in the world, or 14th in Europe and 2nd in Ireland (behind Dingle). It was ranked ahead of all European capitals except Edinburgh, and many traditional tourist destinations (such as Venice).
The New Zealand Herald listed Galway as one of 'five great cities to visit in 2014'.
The arts
Literature
Among the poets currently writing in Galway are Fred Johnston, Patrick Deeley, Rita Ann Higgins, Mary O'Malley, Moya Cannon, Eva Bourke, Kevin Higgins, Ndrek Gjini, and Elaine Feeney. Walter Macken, Eilís Dillon, Máirtín Ó Direáin, Máirtín Ó Cadhain, Liam O'Flaherty, Pádraic Ó Conaire and Ken Bruen are well-known writers in both English and Irish with a connection to Galway. The writer and publisher Frank Harris was born in Galway.
The James Hardiman Library at the University of Galway houses around 350 archived and/or digitised collections including the Thomas Kilroy Collection, the Brendan Duddy Papers on the Northern Ireland conflict, the John McGahern archive and the manuscript Minutes of Galway City Council from the 15th to mid-19th centuries.
Among the literary magazines published in Galway are The Galway Review, Crannóg Magazine, which describes itself as 'Ireland's premier independent fiction and poetry magazine since 2002' and ROPES, an annual literary journal published by students of the MA in Literature and Publishing at the University of Galway. Galway also has Charlie Byrne's Bookshop.
Gretta Conroy, in James Joyce's short story "The Dead", remembers her lover Michael Furey throwing stones against the window of her grandmother's house on Nun's Island, in the city. Joyce's poem She Weeps Over Rahoon describes the grief of Joyce's wife Nora Barnacle over the death of her onetime boyfriend Michael Bodkin. Both Bodkin and Nora were from Galway and Bodkin is buried in Rahoon Cemetery in the western suburbs of the city.
Walter Macken's novel Rain on the Wind is set in the city, as are the "Jack Taylor" crime novels of Ken Bruen.
Film
Galway has four cinema complexes within or near the city centre: the 11-screen IMC cinema, the 9-screen EYE cinema, the 10-screen Omniplex in Salthill and the 3-screen arthouse cinema Pálás.
On 1 December 2014, Galway was granted designation as a Unesco "City of Film".
Galway is home to the Galway Film Fleadh, Ireland's foremost film festival, which takes place over six days each July. The Galway Film Fleadh is a platform for international cinema in Ireland and an advocate for Irish national cinema, for which the festival's identity has become synonymous. The Galway Film Fleadh is an industry festival, with many industry events taking place under the name of the Galway Film Fair.
In 2014, a MovieMaker magazine panel of U.S. filmmakers, critics and industry executives included the Galway Film Fleadh on its list of the "25 Coolest Film Festivals in the World".
Theatre
Galway has a permanent Irish language theatre located in the city centre, Taibhdhearc na Gaillimhe, which was established in 1928 and has produced some of Ireland's most celebrated actors. The Druid Theatre Company has won international acclaim for its cutting-edge production and direction.
There are many theatres in the city, including Nun's Island Theatre, The Bank of Ireland Theatre, The Druid Lane Theatre, The Black Box Theatre, and The Town Hall Theatre (a modern art theatre established in 1995 with two performance spaces and a 52-week program covering all aspects of the performing arts including ballets, musicals and operas). It has been the venue for many Irish film premieres, during the Galway Film Fleadh.
Two of the most celebrated Irish actors of the 20th century, Siobhán McKenna and Peter O'Toole, have strong family connections with Galway. Other well-known actors include Mick Lally, Seán McGinley and Marie Mullen, all three of whom were founders of the Druid Theatre Company. Other actors with strong Galway connections are Pauline McLynn, (Shameless and Father Ted), Nora Jane Noone, and Aoife Mulholland.
Garry Hynes, the first artistic director of Druid Theatre, was the first woman ever to win a Tony Award for direction.
Music
Galway has a varied musical scene. As in most Irish cities, traditional music is played in pubs and by street performers. Galway Early Music Festival presents European music from the 12th to the 18th century. It encourages not only music but also dance and costumes. The festival involves both professional and amateur musicians.
Galway Cathedral Recitals is an international series of concerts of classical music which has taken place in Galway Cathedral each July and August since 1994.
A number of choirs are based in the city, including the Tribal Chamber Choir (founded in 2009); the Galway Baroque Singers (founded in 1983); Cois Cladaigh Chamber Choir (founded in 1982) and which sang at the inauguration of President Michael D. Higgins in St Patrick's Hall, Dublin Castle on 11 November 2011; Galway Gospel Choir (founded in 2001); and Galway Choral Association (founded in 1998). Galway Cathedral is home to Galway Cathedral Choir (founded in 1965), which sings every Sunday and at all the major ceremonies in the cathedral. In addition to its parish choir the Collegiate Church of St Nicholas is home to two other choral groups, the Choral Scholars (adult) and the Schola Cantorum (juvenile).
The Galway Arts Festival (Féile Ealaíon na Gaillimhe) takes place in July. It was first held in 1978 and since then has grown into one of the biggest arts festivals in Ireland. It attracts international artists as well as provides a platform for local and national performers. The festival features parades, street performances and plays, musical concerts and comedy acts. Highlights of the festival tend to be performances by Macnas and Druid Theatre Company, two local performance groups.
The Galway Youth Orchestra was formed in 1982.
The folk and traditional singer Dolores Keane lives in Galway.
Traditional Irish music
Galway city is a major centre for traditional Irish music. The traditional group De Dannan were based in Galway. Musicians such as Mickey Finn, Frankie Gavin, Johnny (Ringo) McDonagh, Alec Finn, Máirtín O'Connor and Gerry Hanley were born or came to prominence in Galway. Carl Hession, an Irish composer, arranger and traditional musician, also hails from Galway city.
Comhaltas branches operate in several parts of the city, teaching Irish traditional music to children. Dusty Banjos runs classes and sessions in the city for adults switching from other musical traditions to Irish traditional music, and for adult beginners and improvers who are not at a level where they could participate in general sessions.
Popular and live music
Traditional and contemporary music can be heard at numerous locations around the city. Among the more notable locations are The Crane Bar on Sea Road, Tigh Neachtáin Quay Street and Róisín Dubh on Lr Dominic Street.
Galway and its people are mentioned in several songs, including Galway Girl (2000) (by Steve Earle) and Galway Girl (2017) (by Ed Sheeran).
Irish language
Galway City has a reputation among Irish cities for being associated with the Irish language, music, song and dancing traditions. It is sometimes referred to as the 'Bilingual Capital of Ireland', although like elsewhere in Ireland, inhabitants converse mostly in English. The city is well known for its "Irishness", mainly because it has on its doorstep the Galway Gaeltacht. Irish theatre, television and radio production and Irish music form a component of Galway city life, with both An Taibhdhearc, the National Irish Language Theatre, in Galway city itself, while TG4 and RTÉ Raidió na Gaeltachta headquarters are in the Connemara Gaeltacht elsewhere in County Galway. Four electoral divisions, or neighbourhoods (out of twenty-two), are designated as Gaeltachtaí. the University of Galway also holds the archive of spoken material for the Celtic languages.
Events and festivals
Many sporting, music, arts and other events take place in the city. The largest of these annual events begins with the Galway Film Fleadh and the Galway Arts Festival in July, the Galway Races in August, and the Galway International Oyster Festival in September. Other events include the Fleadh Imboilg, the Baboró International Children's Festival, the Cúirt International Festival of Literature, the Galway Early Music Festival, Seachtain na Gaeilge (March), Salthill Air Show (June), the Colours Fringe Festival, Little Havana Festival, the Galway Sessions, Galway Garden Festival, Galway Comedy Festival, Baffle Poetry Festival, Galway Aboo Halloween Festival, Tulca Festival of Visual Arts, Irish Fly Fair and Angling Show, Galway Science and Technology Festival, Spirit of Voice Festival, Galway Christmas Market, Galway African Film Festival and Galway Pride Festival.
In June 2010, the Super8 Shots film festival was launched in Galway, the first Super film festival to occur in Ireland.
Religion
The patron saint of the city since the 14th century has been St Nicholas of Myra. The Roman Catholic diocese of Galway was created in 1831 following the abolition by the Holy See of the Wardenship of Galway. It was united with the diocese of Kilmacduagh (est. 1152) and given the administratorship of the diocese of Kilfenora (est. 1152) in 1883. Its full name is the Diocese of Galway, Kilmacduagh and Apostolic Administratorship of Kilfenora (in Irish – Deoise na Gaillimhe, Chill Mac Duach agus Riarachán Aspalda Cill Fhionnúrach, in Latin – Diocesis Galviensis, Duacensis ac Administratio Apostolica Finaborensis). The diocese is under the patronage of Our Lady Assumed into Heaven and St Nicholas (Galway), Saint Fachanan (Kilmacduagh) and St Colman (Kilfenora). As the diocese of Kilfenora is in the Ecclesiastical Metropolitan Province of Cashel the Bishop of Galway is its Apostolic Administrator rather than its bishop. The dioceses of Galway and Kilmacduagh are in the Ecclesiastical Metropolitan Province of Tuam. The current bishop is Most Rev. Martin Drennan, installed 3 July 2005. Of the 38 parishes in the RC diocese, 14 are situated in the city and are divided into two deaneries – the deanery of Galway City West and that of Galway City East. In each deanery, a Vicar Forane exercises limited jurisdiction on behalf of the bishop.
In the Church of Ireland, Galway is a parish of the United Diocese of Tuam, Killala and Achonry. The principal church of the parish is the St. Nicholas' Collegiate Church (founded 1320). Russian, Romanian, Coptic, and Mar Thoma Syrian Orthodox Churches use the facilities of St Nicholas Collegiate Church for their services. The Ahmadiyya-run Galway Mosque, opened in 2014, is the only purpose-built mosque in Galway.
Sport
Galway has a diverse sporting heritage, with a history in sports ranging from horse racing, Gaelic games, association football and rugby to rowing, basketball, motorsport, greyhound racing and others. The Galway Races are known worldwide and are the highlight of the Irish horse racing calendar. Over the years it has grown into an annual festival lasting seven days.
Gaelic games
Both hurling and football are strong in Galway city. Pearse Stadium in Salthill is the home to Galway GAA, the county's Gaelic games body. The Galway hurlers compete annually in the All-Ireland Senior Hurling Championship for the Liam MacCarthy Cup. Despite having won the cup only five times in their history, Galway is considered one of the top teams in the Championship. Galway reached the 2012 All-Ireland final only to draw with Kilkenny to force a replay, the first since 1959, which they eventually lost. In 2017 Galway lifted the Liam MacCarthy Cup for the first time in 29 years beating Waterford by 0–26 to 2–17. The footballers compete annually in the All-Ireland Senior Football Championship for the Sam Maguire Cup. The Gaelic footballers have won the cup nine times with the most recent being in 2001.
Association football
Galway United FC is based in the city and plays in the League of Ireland Premier Division. The team plays its home games at Eamonn Deacy Park. The current incarnation of the club was formed in 2013 and first competed in the 2014 season.
The previous tenants of Eamonn Deacy Park, also called Galway United, first competed in the League of Ireland in 1977, then known as Galway Rovers. Michael D. Higgins, later elected President of Ireland in 2011, served as the president of the club in a ceremonial capacity. Following struggles with debts, the club became defunct at the end of the 2011 season. The Galway United Supporters Trust (GUST) had been servicing many debts of the company and was able to keep the club afloat for the 2011 season, with it having been effectively abandoned by its directors. GUST withdrew their support for the team and applied to join the 2012 League of Ireland as a community enterprise, rather than as a private company, which the old club had been. This application was not successful, however.
Galway F.C. was formed the following year from a merger of GUST with Mervue United and Salthill Devon, two other clubs in the city, who had competed in the First Division since 2009 and 2010 respectively.
Rugby
Professional
The professional team for the province, Connacht Rugby, is based in the city. The team play their home matches at the Galway Sportsgrounds which is the current provincial Rugby Stadium.
The team participate in the Pro14 League competition, and in season 2015–2016 won their first ever Championship by defeating reigning Champions Glasgow Warriors in the Semi-final and then beating four times champions Leinster Rugby in the Grand Final on 28 May 2016 played at Murrayfield Stadium.
The team participated in European Rugby Champions Cup 2016/2017.
Club (amateur)
There are two senior amateur rugby union teams in Galway, Galwegians RFC and Galway Corinthians RFC, who play in the All-Ireland League. There are also two junior clubs, OLBC RFC & NUIG RFC who both participate in the Connacht Junior League.
"Barna Knocknacarra Rugby Club" (or Na Bairneachaí), established in 2007, offers "mini rugby" for children at levels U8 to U12.
In rugby league, the Galway Tribesmen have been All-Ireland champions and in January 2022 entered the 2022 Challenge Cup.
Swimming
Nearby Salthill has a 25m competitive swimming pool in the Leisureland complex and three competitive swimming clubs (i) Shark Swimming Club, (ii) Laser Swimming Club and (iii) Galway Swimming Club train there. There is also a handball and racketball club while there are several martial arts clubs throughout the city. There is a 25m pool at NUI, Galway as well as one at Renmore's KingFisher Club.
Sailing and rowing
Sailing is common and rowing on the River Corrib is undertaken by seven rowing clubs. These provide related facilities and organise rowing competitions. These clubs include Gráinne Mhaol Rowing Club, Tribesmen Rowing Club, Galway Rowing Club, Coláiste Iognáid ('The Jes') Rowing Club, St. Joseph's Patrician College ('The Bish') Rowing Club, NUIG Boat Club and Cumann Rámhaiochta Choláiste na Coiribe.
In 2009 Galway hosted a stopover on the Volvo Ocean Race and the city was the finishing point of the round-the-world competition in July 2012.
Greyhound racing
Near the city centre, on College Road, the Sportsground has greyhound races every Thursday, Friday and Saturday night. It was refurbished by the Irish Greyhound Board, Bord na gCon, and the facility is shared with the Connacht rugby team.
Economy and infrastructure
Galway City is the capital of Connacht. Galway has a strong local economy with complementary business sectors, including manufacturing industry, tourism, retail and distribution, education, healthcare and services that include financial, construction, cultural, and professional.
Most (47%) of the people employed in Galway work in either the commerce or professional sector, with a large number (17%) also employed in manufacturing. Most industry and manufacturing in Galway, like the rest of Ireland, is hi-tech (e.g. ICT, medical equipment, electronics, chemicals, etc.), due to the Celtic Tiger economic boom. Companies such as Boston Scientific, Medtronic, EA Games, Cisco and SAP AG have their regional offices or other offices in Galway City and environs. Tourism is also of major importance to the city, which had over 2.1 million visitors in 2000, and produced revenue of over €400 million.
The head office of Smyths, a toy shop company, is in Galway.
Media
Radio
There are two radio stations based in the city – Galway Bay FM (95.8 FM) broadcasts from the city to the whole county; Flirt FM (101.3 FM) is the student radio station for the University of Galway.
Print
One of the main regional newspapers for the county is The Connacht Tribune which prints two titles every week, the Connacht Tribune on Thursday, and the Galway City Tribune on Friday. As of January 2007, The Tribune has a weekly readership of over 150,000. Another Galway-based newspaper is the Galway Advertiser, a free paper printed every Thursday with an average of 160 pages and a circulation of 70,000 copies. It is the main paper of the Advertiser Newspaper Group which distributes 200,000 newspapers per and more week to a variety of other Irish cities and towns.
Transport
Air
Galway Airport, located east of the city at Carnmore, ceased to have scheduled passenger flights on 31 October 2011. Because the runway is too short to take modern passenger jet aircraft, it is only capable of limited operations. Aerfort na Minna (west of the city) operates regular flights to each of the Aran Islands (Oileáin Árann). Shannon Airport (90 km) and Ireland West Airport Knock (86 km) are the nearest international airports, both of which have flights around Ireland and to Britain, Continental Europe and North America (from Shannon).
Bus
Buses are the main form of public transport in the city and county. Routes operated by Bus Éireann include routes 401 (Salthill/Parkmore), 402 (Seacrest/Merlin Park), 404 (Newcastle/Oranmore), 405 (Rahoon/Ballybane), 407 (Bóthar an Chóiste) and 409 (Parkmore Industrial). Routes operated by City Direct include routes 410 (Salthill), 411 (Knocknacarra – Cappagh Rd), 412 (Knocknacarra Express), and 414 (Barna).
Various bus companies also provide links throughout County Galway and nationwide. These operate from a number of locations:
The main bus and rail station in the city is Ceannt Station.
Galway Coach Station, located at Fairgreen, is also a coach transport hub. Scheduled direct and commuter services operate between the Coach Station, Dublin and Dublin Airport, as well as services to Limerick, Cork and Clifden. These are operated by Aircoach, Citylink and Gobus.
Other regional bus operators use various bus stops around the city centre, and many serve the NUIG and GMIT campuses as well.
Rail
Galway's main railway station is Ceannt Station (Stáisiún Cheannt), which opened in August 1851, and was renamed in honour of Éamonn Ceannt in April 1966.
The Midland Great Western Railway reached Galway in 1851, giving the city a direct main line to its Broadstone Station terminus in Dublin. As the 19th century progressed the rail network in Connacht was expanded, making Galway an important railhead. The nearby town of Athenry became a railway junction, giving Galway links to Ennis, Limerick and the south in 1869 and Sligo and the north in 1894. In 1895 the MGW opened a branch line between Galway and Clifden.
The 20th century brought increasing road competition, and this led the Great Southern Railways to close the Clifden branch in 1935. In the 1970s the state railway authority Córas Iompair Éireann closed the Sligo-Athenry-Ennis line to passenger services. It later closed to freight as well.
Iarnród Éireann, Ireland's national rail operator, currently runs six return passenger services each day between Galway and Dublin Heuston, also serving intermediate stations. Travel time is just under 3 hours. Services on the Galway–Limerick line have now resumed, with around 5–6 trains each way per day.
From Galway railway services along the Western Rail Corridor link the city with Ennis, and Limerick where trains run to Cork via Limerick Junction (for Tipperary, Clonmel and Waterford) and Mallow (for Killarney and Tralee).
Road
Four national primary roads serve the city: the M6 motorway running east–west (Athlone, Dublin), the M17 motorway running north from the M6 to Tuam, the N63, formerly the N17, connecting Galway with the Northwest (Tuam, Sligo, Donegal Town, Letterkenny and Derry), and the M18 motorway linking Galway to southern towns and cities Gort, Ennis, Shannon Town, Limerick and Cork joining up with The Wild Atlantic Way. In addition, there are plans for a semi-ring road of the city, the Galway City Outer Bypass. There is also an Inner City Ring (Cuar Inmheánach) route that encircles the city centre, most of which is pedestrianised.
Galway is considered the gateway to Connemara and the Gaeltacht, including Mám, An Teach Dóite, Cor na Móna, Ros Muc, Bearna and An Cheathrú Rua. The N59 along the western shore of Lough Corrib and the R337 along the northern shore of Galway Bay both lead to this largely rural and highly scenic region.
Waterways
The River Corrib is by far the most important waterway in Galway and a number of canals and channels were built above and through the city. The purposes of these to divert and control the water from the river, to harness its power and to provide a navigable route to the sea. Of these, there were two major schemes – one between 1848 and 1858 and the other during the 1950s. The canals provided a power source for Galway and were the location of the first industries in the mid-19th century. The Eglinton Canal provided a navigation from the sea (at the Claddagh Basin) to the navigable part of the river (above the Salmon Weir Bridge). Most of the mills are still used today for various purposes; for instance, the University of Galway still uses a water turbine for electricity generation for their building on Nun's Island.
Currently, there are four bridges across the Corrib. Following the southward flow of the river these are, from the north: the Quincentennial Bridge, the Salmon Weir Bridge, the William O'Brien Bridge and the Wolfe Tone Bridge. There are plans for a fifth bridge as part of the Galway City Outer Bypass project. The Clare River flows from the North of the County Galway, through Tuam, Claregalway into Lough Corrib.
Harbour
Galway is the most central port on the West Coast of Ireland in the sheltered eastern corner of Galway Bay. The harbour can be used by vessels up to and the inner dock can accommodate up to 9 vessels at any one time.
Regular passenger ferry and freight services operate between Galway and the tourist destination of the Aran Islands which is home to World Heritage Site Dún Aonghasa. The islands also have regular links with the towns of Rossaveal and Doolin, which are physically closer but far smaller.
Commuter ferry services have been proposed to the tourism town of Kinvara, on the opposite side of Galway Bay.
Major work in the harbour area was carried out in 2009 to accommodate the stopover of the Volvo Ocean Race. This was one of the biggest events ever to visit Galway. The event returned with the finale of the race in June 2012.
Walking
The city is planned as the start of the E2 European long-distance path, running for to Nice, though (as of 2012) the Irish section was incomplete.
Industry
Galway Textile Printers, located on Sandy Road, was the first major industry to come to Galway and quickly became one of the biggest employers in the west of Ireland. Some of those who worked there were specialists who were brought in to help set the factory up, but most employees were local. The Mills eventually went out of business in the early 1980s and its former site now hosts various small business establishments. Celtrak is an IT and Electronic Engineering company, founded in 2000.
Education
Primary and secondary education
As of 2002, there were 27 primary schools and 11 secondary schools in Galway.
Third level
There are two university campuses located in the city, University of Galway and the Atlantic Technological University.
The University of Galway was founded in 1845 as Queen's College, Galway, before becoming known as University College, Galway (U.C.G.) and then as the National University of Ireland, Galway. It was renamed "Ollscoil na Gaillimhe – University of Galway" in September 2022. The university is divided into several colleges, including the College of Arts, Social Science and Celtic Studies, the College of Medicine, Nursing and Health Sciences, the College of Business, Public Policy and Law, the College of Science and the College of Engineering and Informatics. The university had an enrollment of 16,000 in 2010. The Biomedical Research Building was opened in 2014. It houses the Regenerative Medicine Institute (REMEDI). Also opened in 2014 were the Hardiman Building and a School of Psychology. The National Institute for Prevention and Cardiovascular Health (NIPC) is an affiliate of the University of Galway.
The Atlantic Technological University (also known as ATU or Atlantic TU) was established in 2022 through the merger of Galway Mayo Institute of Technology (GMIT), Sligo Institute of Technology and Letterkenny Institute of Technology. Its administrative headquarters are in Galway. It also has campuses in Castlebar, Letterfrack, Mountbellew, Sligo and Letterkenny. Its Galway campus is based on the Dublin Road in Galway city, overlooking Galway Bay. Four schools of study are located there: the School of Business, the School of Engineering, the School of Science & Computing, and the College of Tourism & Arts.
The Central Applications Office (CAO), the organisation which oversees applications to colleges and universities in Ireland, is also headquartered in the city. A related organisation, the Postgraduate Applications Centre, processes some taught postgraduate courses.
Health
Publicly funded health care and social services are provided in Galway by the HSE (West) division of the Health Services Executive.
The main city hospital, University Hospital Galway, is located on two campuses — Galway University Hospital and Merlin Park University Hospital.
Two private hospitals – The Galway Clinic and the Bon Secours Hospital, Galway – also operate in the city.
Galway Hospice provides palliative care for the people of Galway City and County on a homecare, inpatient and daycare basis.
Notable people
See also
List of twin towns and sister cities in the Republic of Ireland
References
External links
Galway City Council (local authority)
Cities in the Republic of Ireland
Connacht
County towns in the Republic of Ireland
Local government areas of the Republic of Ireland
Populated coastal places in the Republic of Ireland
Port cities and towns in the Republic of Ireland
Populated places established in the 12th century
Former urban districts in the Republic of Ireland
Former boroughs in the Republic of Ireland
|
48553170
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%E1%B8%AAartapus
|
Ḫartapus
|
Ḫartapus or Kartapus was an Anatolian king who in the early 8th century BCE ruled a state in what is presently the region of Konya in modern Turkey.
Name
The name of this king was variously written as:
Ḫartapus:
and Kartapus:
Etymology
The name Ḫartapus/Kartapus is not attested outside of this king's inscriptions and it does not correspond to Hittite or Luwian naming conventions, and was thus a non-Luwian name. It has therefore been interpreted as a Luwian pronunciation of a non-Luwian name, reconstructed as a Phrygian name .
The name itself might have been a cognate of the Sanskrit word , meaning , and could have meant , which was semantically connected to the notion of fame.
Thus, the name was semantically similar to the Anatolian names , , and , all meaning , which were connected to ancient positive conceptualisations of the donkey. More specifically, the name might have alluded to the wild donkey, which was viewed as a free, strong and swift animal.
Rather than a calque of these Anatolian names, however, might have originated in the original steppe culture of the early Phrygians before their migration into Anatolia, when the donkey might already have been seen as a noble animal, which finds parallels among Iranic and Indo-Aryan peoples.
Alternative reading
An alternative reading of this king's name could be or , which might be composed of the Anatolian suffix , and whose root might also be found in the toponyms and .
Dating
The monuments of Ḫartapus show a discrepancy between their art style, which show Neo-Assyrian influence, and their palaeography, which reflects a style from the 13th century BCE. Additionally, Ḫartapus himself is not known outside of his own monuments and is not mentioned in Neo-Assyrian sources, which has led to significant debate regarding how to date Hartapus since the discovery of this king in the early 20th century AD.
Early dating
Due to the archaising features of the inscriptions of Ḫartapus which show significant similarities with the Hieroglyphic Luwian writing traditions of the Hittite Empire, as well as the typically Hittite name of his father Mursilis, his reign had previously been dated to the late 2nd millennium BCE:
according to Trevor Bryce, Ḫartapus lived in the 13th century BCE during the final years of the Hittite Empire;
according to Mark Weeden, Ḫartapus lived in the early 12th century BCE, in the period immediately following the collapse of the Hittite Empire.
According to proponents of an earlier dating of Ḫartapus, the designation for a people defeated by him referred to a population with a specific lifestyle rather than to an ethnic group, and was identical with the Eastern Muški of the Assyrian records.
Several proposals for the identity of Ḫartapus were proposed within the earlier dating scheme:
had identified him as the son of the Hittite king Muršili II, thus making Ḫartapus a brother of Muwatalli II and Ḫattušili III.
the earlier identification prevalent among Hittitologists considered him to be the son of the Hittite king Urḫi-Teššub, who had assumed the throne name of Mursili III before being dethroned by Ḫattušili III, after which his descendants formed their own rival kingdom in Tarḫuntašša; according to this proposal, the Kızıldağ relief was instead carved at least four centuries after Ḫartapus, by either Wasusarmas of Tabal or Ambaris of Bīt-Burutaš.
Bryce hypothesised that Ḫartapus had ruled from Tarḫuntašša and attempted to claim the Hittite throne following the ouster of his father, with his victories mentioned in his inscriptions referring to his wars against the authority in Ḫattusa, which were alluded to by the ruling Hittite king Tudḫaliya IV as rebellions that he had to deal with.
Rostyslav Oreshko dated the inscriptions of Ḫartapus to the 12th or early 11th century BCE and identified him as a king of Maša in northwestern Anatolia, which he identified with Muska, that is early Phrygia.
Oreshko hypothesised that the inscriptions of Ḫartapus referred to an attempt by him to expand Masa up to the eastern and southeastern mountain boundaries of the Central Anatolian Plains after the collapse of the Hittite Empire.
Double Ḫartapus hypothesis
According to Weeden and , most of the inscriptions by Ḫartapus, especially the 4th Kızıldağ and 1st Karadağ inscriptions, had been written in the 12th century BCE, while the 1st Kızıldağ, Burunkaya, 1st Türkmen-Karahöyük, and his relief were from the 8th century BCE. Their conclusion, which was also shared by Lorenzo D'Alfonso and Matteo Pedrinazzi, was therefore that two Ḫartapus had reigned:
a Ḫartapus I, son of Mursilis, who had reigned in the 12th century BCE, and who had defeated the Muska;
and a Ḫartapus II, who was not the son of Mursilis and who reigned in the early 8th century BCE.
Proponents of this double king hypothesis have identify Ḫartapus I as a descendant of the king Kuruntiya of Tarḫuntašša.
Later dating
Based on the shape of the hieroglyphs in the inscriptions of Hartapus, Petra Goedegebuure and Theo van den Hout dated them to the 8th century BCE. Therefore, John Osborne and Michele Massa have contested the interpretations of Weeden and Hawkins because the various monuments of the alleged Ḫartapus II portrayed him in ways that did not distinguish him from the purported Ḫartapus II|: this practice did not follow the known reuse of the monuments of earlier similarly named rulers, and instead conflated the two Ḫartapus while diminishing the achievents of Ḫartapus II in his own inscriptions by contrasting him unfavourably with the Ḫartapus I despite reusing his monuments, wordings and titles.
Furthermore, the relief of Ḫartapus at Kızıldağ depicted him in an Assyrianising artistic style, such as his body's proportions, his beard and hairstyle as well as his dress, his hat with folded earmuffs, his upwards pointed shoes, the shape of the bowl and the way he holds it, while the imagery of the enthroned king used in the relief was common throughout the Iron Age Syro-Anatolian region, including the Katumuwa stele of Zincirli Höyük and a relief from the South Gate of Karatepe-Aslantaş; this imagery was related to the depictions of seated royalty from the Neo-Assyrian Empire, which include the image of the queen Libbāli-šarrat in the gardens of Nineveh.
The art style of the relief, such as Ḫartapus's tripartite beard, him holding the bowl with the tips of this fingers, and his hairstyle, reflected influence from Neo-Assyrian royal depictions from the reigns of Ashurnasirpal II and Shalmaneser III, which was also visible in the reliefs of the king Kilamuwa of Samʾal.
Moreover, Ḫartapus is not mentioned in any of the records of the Neo-Assyrian Empire which started mentioning the Tabalian region during the reign of its king Tiglath-pileser III. Meanwhile, Ḫartapus claimed to have conquered Phrygia, which would have been impossible during the time of its expansion under its king Midas during late the 8th century BCE.
Therefore, Osborne and Massa have concluded that the various inscriptions refer to a single Ḫartapus, son of Mursilis, who reigned during the early 8th century BCE.
Life
Ḫartapus was the son of one Mursilis.
Reign
The inscriptions of Ḫartapus were largely concentrated in the Konya-Karaman Plain, suggesting that this area was the core territory of his kingdom, which appears to have been centred around the site corresponding to present-day Türkmen-Karahöyük, where was located Ḫartapus's royal residence.
The Konya-Karaman Plain within which the kingdom of Ḫartapus was located formed the western part of the group of kingdoms referred by the Neo-Assyrian Empire as the Tabalian region, although it was unlikely but not impossible that the Neo-Assyrians had any specific knowledge of the region of Ḫartapus's kingdom.
Unlike the later part of his reign, the earliest monuments of Ḫartapus did not contain the titles of "Great King" and "Hero."
Monuments
Several Hieroglyphic Luwian inscriptions by Ḫartapus are recorded:
five are recorded from Mount Kızıldağ;
two are recorded from Mount Karadağ;
one is recorded from Türkmen-Karahöyük;
one is recorded from Burunkaya.
The inscriptions of Ḫartapus are characterised by archaic orthography and palaeography and the use of similar to imperial Hittite ones from the 13th century BCE, which is a feature that they shared with the Topada inscription of Wasusarmas of Tabal.
Ḫartapus had built a step monument at Kızıldağ, where inscriptions celebrate his foundation of a settlement at that site. Ḫartapus had also built a monument on mount Karadağ, which might have been meant to parallel the one at Kızıldağ, and where his inscriptions were dedicated to the storm-god Tarḫunzas of Heaven and to the Divine Great Mountain, which was likely Mount Karadağ itself.
The capital city of Ḫartapus, corresponding to present-day Türkmen-Karahöyük, was located close to the mounts Karadağ and Kızıldağ, which were likely peak sanctuaries where Ḫartapus conducted rituals, that is sacred sites connected to that capital city, and these three sites were mutually visible with each other.
The building of monuments on the mounts might therefore have been part of a policy by Ḫartapus to monumentalise these ritual landscapes within and around his capital, similarly to similar arrangements during the Hittite Empire at Hattuša, Zippalanda and Mount Daha, and Šarišša and Lake Šupitaššu.
Thus, the monuments at Mount Kızıldağ and Karadağ fitted the common Bronze and Iron Age Anatolian tradition of connecting capital cities to landscape monuments through ritual processions led by the kings and religious officials. The site of Mount Kızıldağ also provided attendees with a spectacular view, which made it an ideal site for ritual ceremonies.
The Kızıldağ monuments of Ḫartapus also include a rock relief representing him seated on a high-backed throne with a footstool under his feet, bearded and long-haired, wearing a peaked cap and a long robe, and holding a bowl in his right hand and a stick in his left hand. This relief was unusual with respect to traditional Hittite imagery since normally only gods were represented as seated figures while kings were never depicted as such; it was instead modelled on a Neo-Assyrian model, and represented him celebrating a military victory so as to confirm the legitimation of Hartapus's status as Great King.
War against Phrygia
In his 1st Türkmen-Karahöyük inscription, Ḫartapus claimed to have conquered the , that is the Muški, with this inscription being the first attestation of the Muški outside of Syro-Mesopotamian sources from the 12th and 7th century BCE. These Muska referred to the kingdom of Phrygia prior to its period of expansionism under the reign of Midas, and this conflict between the kingdom of Ḫartapus and Phrygia appears to have resulted from a rivalry between these two polities which preceded by several decades the reign of Ḫartapus.
The 1st Türkmen-Karahöyük inscription, which records a victory by him against thirteen kings and the building or capture of ten fortress, is similar in content, as well as in its writing style and shape of its hieroglyphs to the Topada inscription of the king Wasusarmas of Tabal, with the inscriptions of both Ḫartapus and Wasusarmas possibly depicting different conflicts within the same war opposing an eastern Syro-Hittite coalition to a western Phrygian coalition.
Ḫartapus's and Wasusarmas's descriptions of their own respective wars against the Phrygians suggest that there might also have been a direct connection between these two kings.
The 1st Karadağ and 4th Kızıldağ inscriptions of Ḫartapus include the boast that he had "conquered every country" (at Kızıldağ, and , at Karadağ) which was a rare claim in Anatolian inscriptions from both the Bronze and Early Iron Ages. The repetition of this claim in these two inscriptions suggests that they both described the same conflict.
Some regions to the east of the Sultan Daği corresponding to the Lake Eber and the lower Kaystros river up to the area of Burunkaya might have been part of the kingdom of Ḫartapus: the settlement of Gardabion, located in this region in northern Phrygia Paroreia, and whose name was derived from the original Phrygian name of Ḫartapus, might have been founded by him.
New titulature
In his inscriptions following his victory on Muska, Ḫartapus referred himself as the "Great King" and used a royal cartouche topped by a winged disc, which were derived from from the royal tradition of the Hittite Empire. After the end of the Hittite Empire, these titles are only attested to have been used by the kings of Karkamiš, the king Wasusarmas of Tabal and his father Tuwaddis, and Ḫartapus and his father Mursilis.
Thus, Ḫartapus was attempting to connect himself to the Hittite royal dynasty. Moreover, the kingdom of Ḫartapus appears to have been a direct successor state of the kingdom of Tarḫuntašša, and Ḫartapus might therefore also have tried to symbolically link himself to the king Kuruntiya of Tarḫuntašša.
Therefore, like the king Wasusarmas of Tabal, Ḫartapus also used traditional Hittite name and titles, showing that, despite Tabal and the kingdom of Ḫartapus being located in the western peripheries of the post-Hittite world, they were still fully culturally part of the heritage of the Hittite Empire.
War against Tabal (?)
The Burunkaya inscription of Ḫartapus was unusual in that, unlike his other inscriptions which were located within a 30 kilometre diameter territory in the Konya Plain, it was located 130 kilometres away from the capital of Ḫartapus, and 30 kilometres away from the Suvasa, Göstesin and Topada inscriptions of Wasusarmas of Tabal, 9 kilometres to the east of the Aksaray inscription of Kiyakiyas of Šinuḫtu, and 70 kilometres to the north-west of the Bor and Nigde inscriptions of Warpalawas II of Tuwana, with Kiyakiyas and Warpalawas II having both been allies of Wasusarmas in his war against the country of Prizuwanda.
The Burunkaya inscription was thus within the Tabalian territory, and its contents refer to a military victory; meanwhile, Wasusarmas's Topada inscription mentions the king of Prizuwanda placing his border on a mountain which might have been the Hasandağ volcano, and it also describes the cavalry of Wasusarmas crossing a river which might have been the Melendiz River.
This has led to the suggestion of a tentative identification between Ḫartapus and the king of Prizuwanda mentioned in Wasusarmas's Topada inscription. According to this proposal, the Türkmen-Karahöyük inscription might have been Ḫartapus's description of the same war that is the subject of the Topada inscription, and therefore painted Ḫartapus as the victor of this war while Wasusarmas claimed the victory in his Topada inscription. According to this tentative identification, the 13 kings mentioned in the 1st Türkmen-Karahöyük inscription of Ḫartapus might have been a coalition of Tabalian rulers.
If Ḫartapus was identical with the king of Prizuwanda, he would have ruled some time between and , thus making him a contemporary of Wasusarmas of Tabal, in which case the peak of his power would have occurred immediately before the Phrygian king Midas's attempts to expand into Ḫiyawa after .
Archaeology
Due to the large number of archaeological sites in the Konya Plain which had remained unexcavated, in 2017 the archaeologists Michele Massa, Christoph Bachhuber and Fatma Şahin set up the to study the settlement history of this region.
Massa, Bacchuber and Şahin visited the large at the site of Türkmen-Karahöyük when the survey started in 2017 and 2018, and recognised it as the largest site in the Konya Plain and the its main urban centre in the Bronze and Iron Ages, after which the was started by the archaeologist James Osborne as a sub-project of the .
In 2018, a local former discovered a royal stele commissioned by Ḫartapus and inscribed in Hieroglyphic Luwian near the site of Turkmen-Karahoyuk, and he informed the researchers of the in the summer of 2019.
References
Bibliography
Tabal
Syro-Hittite kings
8th-century BC monarchs
Rock reliefs in Turkey
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.