id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1158145
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/14098%20%D0%A8%D1%96%D0%BC%D0%B5%D0%BA
|
14098 Шімек
|
14098 Шімек (14098 Šimek) — астероїд головного поясу, відкритий 24 серпня 1997 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,269.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (14001-14100)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1997
Головний пояс астероїдів
|
3766028
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D0%B7%D0%B0%D1%82%20%D0%90%D1%85%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%83%D0%BB%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Камалов Азат Ахмадуллович
|
Камалов Азат Ахмадуллович
Азат Ахмадуллович Камалов (с. Ямансаз (нині Зілаїрського району Башкортостану — ) — радянський і російський філолог, доктор філологічних наук, фахівець в області башкирського мовознавства. Видатний башкирський топоніміст.
Біографія
У 1964 році закінчив Башкирський державний університет. З 1967 року працював у Башкирському науково-дослідному інституті мови і літератури (зараз Інституті історії, мови і літератури УНЦ РАН), з 1972 року — старший науковий співробітник інституту.
У 1969 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Гідронімія Башкирії». З 1990 року читав лекції в Башкирському державному педагогічному інституті. З 1992 року — в Башкирському інституті підвищення кваліфікації працівників освіти. З 1996 року — провідний науковий співробітник Башкирської філії Інституту національних проблем освіти.
У 1997 році захистив докторську дисертацію у вигляді наукової доповіді «Башкирська топонімія (порівняльне і ареальное дослідження)» та отримав науковий ступінь доктора філологічних наук. У 1997-2005 роках — викладач Башкирського державного університету, в 1999-2004 роках — завідувач кафедри філології БГУ.
Наукова діяльність
Автор понад 80 наукових праць. Наукові дослідження присвячені опису ойконімії, гідронімії й оронімії Башкортостану; характеристиці башкирських географічних термінів у порівнянні з іншими тюркськими мовами, а також фіно-угорськими мовами й іранськими мовами; етногенезу, родовим підрозділам, племенам, воєнно-політичній організації башкирів, тамгам тощо.
Вибрані роботи
Об основных типах гидронимов Башкирии // Ономастика Поволжья. — 1. — Ульяновск, 1969
Данные гидронимии к проблеме этногенеза башкир // Археология и этнография Башкирии: Материалы научной сессии по этногенезу башкир БФАН СССР. — Т. IV. — Уфа, 1971
О правописании башкирских топонимов // Вопросы башкирского языкознания. — Уфа, 1973. — С. 216—219. (в соавт.)
Башкирские топонимы от личных имён (по материалам географических названий бассейна реки Дёмы) // Башкирский языковедческий сборник. — Уфа, 1975
Кипчакские элементы в топонимии Башкирии // Всесоюзная тюркологическая конференция 27-29 сентября 1976 г. Секция 1: Советская тюркология и развитие тюркских языков в СССР. — Алма-Ата: Наука, 1976
Ялан-катайские башкиры и их топонимия // Происхождение аборигенов Сибири и их языков: Материалы Всесоюзной конференции 3-5 июня 1976 года. — Томск, 1976
Некоторые вопросы изучения тюркской географической терминологии: на материале башкирского и алтайского языков // Языки и топонимия Алтая. — Барнаул. 1979
Семантика и ареалы башкирских географических терминов // Тюркское языкознание. — Ташкент: Фан, 1985
Башкирская топонимия. — Уфа: Китап, 1994
Ареальная характеристика башкирской топонимии Южного и Среднего Урала // Геоэкология в Урало-Каспийском регионе: Тезисы докладов и сообщений международной научно-практической конференции. Ч. 1. — Уфа, 1996
Историко-этимологический топонимический словарь башкирского языка. — Уфа: Китап, 1997 (в соавт.)
Література
Башкирська енциклопедія. Том 3. — Уфа, «Башкирська енциклопедія», 2007. С. 290-291.
Етимологи
Топонімісти
Уродженці Зілаїрського району
Випускники Башкирського державного університету
Російські мовознавці
Радянські мовознавці
Доктори філологічних наук
Померли в Уфі
Померли 2007
Померли 23 квітня
Народились 1937
Народились 1 грудня
|
18625395
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Izbiszcze
|
Izbiszcze
|
Izbiszcze is a village in the administrative district of Gmina Choroszcz, within Białystok County, Podlaskie Voivodeship, in north-eastern Poland. It lies approximately south-west of Choroszcz and west of the regional capital Białystok.
References
Izbiszcze
|
2486848
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IPO7
|
IPO7
|
IPO7 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 11-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 038 амінокислот, а молекулярна маса — 119 517.
Задіяний у таких біологічних процесах як взаємодія хазяїн-вірус, транспорт, транспорт білків.
Локалізований у цитоплазмі, ядрі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 11
Некатегоризовані білки
|
35535014
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mark%20Smith%20%28racing%20engineer%29
|
Mark Smith (racing engineer)
|
Mark Smith (racing engineer)
Mark Smith (born 9 March 1961) is a British former technical director of the Sauber Formula One team.
Early life
Smith grew up in Pelsall, a village about 15 miles north of Birmingham. He left school to undertake a technical apprenticeship with GKN Automotive who sponsored him to undertake a mechanical engineering degree course at the Wolverhampton Polytechnic, from which he graduated with a first-class honours degree in 1984.
Motorsport career
Having participated in motocross as a youngster, Smith subsequently developed an interest in Formula One. His first job in the motorsport industry was in 1988 at Comtec, the composites wing of March Engineering. From there he joined Reynard Racing Cars in 1989 and started working with Gary Anderson, initially on the 1990 F3000 car.
In 1990, Smith moved to the newly formed Jordan Grand Prix, where he helped to design the Jordan 191 under Anderson, taking responsibility for the gearbox design and engine installation. He stayed at Jordan for 11 years, progressing to the positions of head of mechanical design, and then joint chief designer with Mike Gascoyne. In 2000, Smith followed Gascoyne to Renault, taking the position of chief designer.
After a brief return to Jordan as it transitioned to new ownership, Smith moved to Red Bull Racing in 2005, firstly as deputy technical director and then technical director before moving to Force India as Design Director in 2007. Two years later he was promoted to technical director before moving to Caterham in 2011. He left in 2014 as the struggling team restructured its management in what would be its final season.
Smith was appointed technical director of Sauber F1 Team on 13 July 2015 but left the team a few days before the first race of the 2016 season, with Sauber announcing that he was returning to the UK for "family reasons".
Career timeline
Chief designer – Jordan Grand Prix (1998–2001).
Chief designer – Benetton (2001).
Chief designer – Renault Formula One team (2002–2004).
Technical director – Jordan Grand Prix (2004–2005).
Deputy technical director – Red Bull Racing (2005).
Technical director – Red Bull Racing (2005–2008).
Design director – Force India Formula One team (2008–2010).
Technical director – Force India Formula One team (2010–2011).
Technical director – Team Lotus/Caterham Formula One team (2011–2014).
Technical director – Sauber Formula One team (2015–2016).
References
External links
Profile at Sauber F1 Team website
British motorsport designers
Formula One designers
Living people
People from Pelsall
Sportspeople from the Metropolitan Borough of Walsall
1961 births
Sauber Motorsport
|
2010554
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2
|
Ізотов
|
Ізотов Володимир Вікторович (1955) — радянський і російський актор театру і кіно.
Ізотов В'ячеслав Юрійович — майор Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Ізотов Данило Сергійович (1991) — російський плавець, олімпійський медаліст.
Ізотов Едуард Костянтинович (1936—2003) — радянський актор театру і кіно. Заслужений артист Російської Федерації (1999).
Ізотов Микита Олексійович (1902—1951) — український шахтар, передовик, зачинатель ізотовського руху.
Ізотов Сергій Васильович (1868—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Ізотов Сергій Петрович (1917—1983) — радянський великий вчений і конструктор авіаційних двигунів. Герой Соціалістичної Праці. Лауреат Ленінської премії, Сталінської премії і Державної премії СРСР.
Ізотов Юрій Іванович (1952) — український астрофізик, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук.
Див. також
Ізотова
Прізвища
|
3633574
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Скреблово
|
Скреблово — селище у Лузькому районі Ленінградської області Російської Федерації.
Населення становить 1247 осіб. Належить до муніципального утворення Скребловське сільське поселення.
Історія
Згідно із законом від 28 вересня 2004 року № 65-оз належить до муніципального утворення Скребловське сільське поселення.
Населення
Примітки
Селища Ленінградської області
Населені пункти Лузького району (Ленінградська область)
|
2581765
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Emperor%20Wu%20of%20Chen
|
Emperor Wu of Chen
|
Emperor Wu of Chen (503– 9 August 559), personal name Chen Baxian (陳霸先), courtesy name Xingguo (興國), childhood name Fasheng (法生), was the founding emperor of the Chen dynasty of China. He first distinguished himself as a Liang dynasty general during the campaign against the rebel general Hou Jing, and he was progressively promoted. In 555, he seized power after a coup against his superior, the general Wang Sengbian, and in 557 he forced Emperor Jing of Liang to abdicate the throne to him, thereby establishing the Chen dynasty. He died in 559, and as his only surviving son Chen Chang was held by the Northern Zhou dynasty, he was succeeded by his nephew Chen Qian (Emperor Wen).
Background and early career
Chen Baxian was born to Chen Wenzan (陳文讚) and Lady Dong in 503, the second year of the reign of Emperor Wu of Liang (the founding emperor of Liang dynasty). He was from Wuxing Commandery (吳興, roughly modern Huzhou, Zhejiang). His family traced its ancestry to Chen Shi (陳寔), a county magistrate and Confucian scholar during the Han dynasty. During the lineage that was traced, Chen's ancestors generally served as officials, although several were important figures in imperial governments of the Jin dynasty and the subsequent Southern dynasties, including Chen Baxian's grandfather Chen Daoju (陳道巨).
When Chen Baxian was young, he was considered ambitious, not caring about managing properties. As he grew older, he studied military strategies and learned various fighting techniques. Initially, he married a daughter of Qian Zhongfang (錢仲方), who was also from Wuxing Commandery, but she died early. After Lady Qian's death, he married Zhang Yao'er, likewise from Wuxing Commandery. They had at least one son, Chen Chang. It is known that he had five sons before Chen Chang, but all, including Chen Ke (陳克), the only one whose name is preserved in history, appeared to have died early; it is not known who their mothers were.
In the late 530s, when Xiao Ying (蕭映) the Marquess of Xinyu, a nephew of Emperor Wu, was the governor of Wuxing Commandery, he had the chance to see Chen Baxian and was impressed by him. When Xiao Ying was made the governor of Guang Province (廣州, modern Guangdong) around 540, he invited Chen to serve on his staff, and subsequently, Xiao Ying made him an acting commandery governor.
War with Vạn Xuân
In 541, the people of Giao Châu Province (in modern northern Vietnam), dissatisfied with the cruel rule of Xiao Zi (蕭諮) the Marquess of Wulin (another nephew of Emperor Wu), rebelled under the leadership of Lý Bôn. Xiao Ying sent the generals Sun Jiong (孫冏) and Lu Zixiong (盧子雄) to attack Lý Bôn, with Xiao Ying overseeing the operations. In spring 542, Xiao Ying and Xiao Zi ordered Sun and Lu to attack, despite Sun and Lu's request to delay the attack to fall 542 due to fears that hot temperature could cause illnesses. When Lý Bôn crushed their forces with heavy casualties, Xiao Zi falsely accused Sun and Lu of working in concert with Lý Bôn, and Emperor Wu ordered Sun and Lu to commit suicide. Lu Zixiong's brothers Lu Zilüe (盧子略) and Lu Zilie (盧子烈) and subordinates, the brothers Du Tianhe (杜天合) and Du Sengming and Zhou Wenyu, attacked the capital of Guang Province, wanting to kill Xiao Zi and Xiao Ying to avenge Lu Zixiong. Xiao Ying ordered Chen to engage them, and he defeated them, killing Du Tianhe and capturing Du Sengming and Zhou. Believing that Du Sengming and Zhou were both good soldiers, he released them and retained them on his staff. For this accomplishment, Emperor Wu created Chen the Viscount of Xin'an, and while he did not summon Chen to the capital Jiankang, he had an artisan draw a portrait of Chen and deliver it to him.
In January 544, Lý Bôn proclaimed himself emperor and named the country Vạn Xuân, ending the Second Chinese domination of Vietnam. In winter 544, Xiao Ying died, and initially, Chen started escorting Xiao Ying's casket back to Jiankang for burial. On the way, while he was still at Dayu Mountain (大庾嶺, on the borders of modern Jiangxi and Guangdong), he was ordered to rendezvous with the new governor of Giao Châu Province, Yang Piao (楊瞟), and another nephew of Emperor Wu's, Xiao Bo (蕭勃), to attack Lý Bôn. Xiao Bao did not want to set out on the campaign, and therefore tried to persuade Yang not to advance. Chen persuaded Yang otherwise, and in spring 545, Yang, with Chen as his lieutenant, attacked Lý Bôn, defeating him and forcing him to flee into the mountains and conduct guerilla warfare instead. In 548, Lý Bôn's subordinates killed Lý Bôn, and when Lý Bôn's brother Lý Thiên Bảo succeeded him and attacked Ai Province (愛州, centered on modern Thanh Hóa Province, Vietnam), Chen defeated Lý Thiên Bảo. Emperor Wu made Chen the governor of Gaoyao Commandery (高要, roughly modern Zhaoqing, Guangdong) as well as the commander of the forces of the surrounding commanderies.
During the Hou Jing Disturbance
In summer 548, Hou Jing, formerly a general of Eastern Wei (a branch successor state of Northern Wei) whose defection Emperor Wu had accepted, rebelled, and in 549 captured Jiankang, taking Emperor Wu and his son and crown prince Xiao Gang hostage. After Jiankang's fall, Hou, who had initially claimed that he wanted to restore Northern Wei's imperial clan to power, from the control of the regent Gao Cheng, enticed the governor of Guang Province, Yuan Jingzhong (元景仲), a member of Northern Wei's imperial Yuan clan, to join him, and when Chen received the news, he publicly announced Yuan's treachery and gathered the troops of the nearby generals to attack Yuan. Yuan committed suicide, and Chen welcomed Xiao Bo, then the governor of Ding Province (定州, roughly modern Guigang, Guangxi) to take over Guang Province. In winter 549, against Xiao Bo's request, Chen took his troops and embarked on a campaign to join the fight against Hou, sending messengers to Emperor Wu's son Xiao Yi the Prince of Xiangdong, the governor of Jing Province (荊州, modern central and western Hubei), pledging support and loyalty to Xiao Yi, then commonly viewed as the leader of the remaining Liang provinces not under Hou's control.
For the next year, Chen advanced north through modern Jiangxi, fighting the various local warlords and generals loyal to Hou, with his main struggle against Li Qianshi (李遷仕). In spring 551, he captured and killed Li. Xiao Yi made him the governor of Jiang Province (江州, roughly modern Jiangxi). By fall 551, he had rendezvoused with Xiao Yi's main general, Wang Sengbian, at Xunyang (尋陽, in modern Jiujiang, Jiangxi). In 552, after they had sworn a solemn oath to Liang, they advanced east toward Jiankang, where Hou had killed Xiao Gang (who had succeeded Emperor Wu as Emperor Jianwen) and taken the throne himself as Emperor of Han. Chen was instrumental in the subsequent siege of Jiankang, and they defeated Hou together, causing Hou to flee. Subsequently, Hou was killed by his own men. For Chen's contributions, Xiao Yi created Chen the Marquess of Changcheng—Chen's home county. Wang put Chen in charge of the important city Jingkou (京口, in modern Zhenjiang, Jiangsu). For the next two years, Chen was several times involved in border battles against Northern Qi (Eastern Wei's successor state). At times, when Xiao Yi (who had by now taken the throne as Emperor Yuan but set up his capital at his headquarters of Jiangling rather than at Jiankang) summoned Wang on campaigns, Wang would put Chen in charge of Jiankang.
Seizure of power
In 554, Western Wei launched a major attack on Jiangling, and Emperor Yuan summoned Wang to come to his aid, putting Chen in charge of Jiankang. Before Wang could reach Jiangling, however, Western Wei had already captured Jiangling, killing Emperor Yuan and declaring his nephew Xiao Cha emperor instead (as Emperor Xuan). (Xiao Cha's state is known in history as the Western Liang.) Wang and Chen refused to recognize Emperor Xuan; instead, in spring 555, they welcomed Emperor Yuan's 11-year-old son Xiao Fangzhi the Prince of Jin'an—Emperor Yuan's only surviving son—to Jiankang, preparing to make him emperor and first having him take the title Prince of Liang. (When Jiankang fell, Chen's son Chen Chang and nephew Chen Xu, who had been serving in the imperial administration, were captured and taken to the Western Wei capital Chang'an as honored captives.)
At this time, however, Emperor Wenxuan of Northern Qi had other ideas, and he sent his brother Gao Huan (高渙) the Prince of Shangdang to command an army to escort Emperor Yuan's cousin Xiao Yuanming the Marquess of Zhenyang—whom Eastern Wei had taken captive in 547—back to Liang to be emperor. Wang initially rejected Xiao Yuanming, but after his forces lost a few battles to Northern Qi forces, changed his mind and decided to accept Xiao Yuanming as emperor after extracting a promise from Xiao Yuanming to make Xiao Fangzhi crown prince. In summer 555, Xiao Yuanming arrived at Jiankang to take the throne, and he created Xiao Fangzhi crown prince. Wang and Chen continued to be in charge of the military.
Chen, however, was unhappy about the situation, believing Xiao Yuanming to be unworthy of the throne. Despite Wang Sengbian's knowledge of Chen's displeasure, however, Wang did not suspect Chen of having any rebellious intentions, as they had been friendly, and Wang and Chen had agreed on having Wang Sengbian's son Wang Wei (王頠) marry Chen's daughter, although the marriage had not been established on account of the recent death of Wang Sengbian's mother. in fall 555, believing reports that Northern Qi was going to attack, Wang sent his secretary Jiang Gan (江旰) to Jingkou to alert Chen. Chen instead detained Jiang and started a surprise attack on Wang. With Wang not suspecting that an attack would occur, Chen quickly reached Wang's headquarters at Shitou (a fortress near Jiankang), capturing and killing Wang Sengbian and Wang Wei. He took over control of the imperial government, forcing Xiao Yuanming to abdicate and making Xiao Fangzhi emperor (as Emperor Jing).
Immediately, Chen faced resistance from the generals Xu Sihui (徐嗣徽), Ren Yue (任約), and Hou Tian (侯瑱), and Wang Sengbian's brother Wang Sengzhi (王僧智) and son-in-law Du Kan (杜龕). (Du was the governor of Chen's home commandery of Wuxing, and the historian Bo Yang had speculated that Du's disrespect for Chen and his curbing of special privileges that Chen's clan was exerting in Wuxing might have been an impetus for Chen's rebellion against Wang.) Chen initially sent his nephew Chen Qian and his general Zhou Wenyu against Du and Du's ally Wei Zai (韋載), but the campaign was inconclusive, and Chen subsequently went to attack himself. Meanwhile, Xu and Ren, aided by Northern Qi, made a surprise attack on Jiankang, nearly capturing it, but were repelled by Chen's general Hou Andu. Soon, Chen defeated Wei and Wei surrendered, and Chen returned to Jiankang, leaving Zhou to face Du.
Despite Northern Qi aid, Xu and Ren could not defeat Chen, and Chen put Shitou, which the Northern Qi general Liu Damo (柳達摩) had captured, under siege. Liu sought peace, but requested Chen to send his relatives as hostages to Northern Qi. Most officials advocated peace, and Chen, despite his skepticism about such a peace holding, agreed, and sent his nephew Chen Tanlang (陳曇朗), Emperor Yuan's grandson Xiao Zhuang the Prince of Yongjia, and Wang Min (王珉), the son of the key official Wang Chong (王沖), as hostages, permitting Northern Qi forces to withdraw, and Xu and Ren withdrew with them.
By spring 556, Du had either been captured or surrendered to Zhou and Chen Qian, and Chen Baxian executed Du. Wang Sengzhi fled to Northern Qi, and the capital region was largely under Chen Baxian's control. Meanwhile, Northern Qi forces were preparing another attack, but they invited Xiao Yuanming to their camp to discuss peace. Chen sent Xiao Yuanming to Northern Qi camp, but before talks could begin, Xiao Yuanming died from a severe infection on his back. By summer 556, Northern Qi forces were again descending on Jiankang, but once there, their forces stalemated with Chen's forces. Northern Qi forces' food supplies soon ran out, and Chen defeated them, killing Xu and capturing a number of Northern Qi generals, whom Chen executed. (In response, Northern Qi executed Chen Tanlang, although Chen Baxian never found out during his lifetime.) Meanwhile, Hou Tian, having been defeated by another general, Hou Ping (侯平), chose to submit to Chen.
During the next year, Chen began to receive greater and greater titles and offices, progressing from being the Marquess of Changcheng to Duke of Changcheng to Duke of Yixing to Duke of Chen to Prince of Chen. In 557, Xiao Bo declared a resistance against Chen from Guang Province. Soon, however, Zhou defeated Xiao Bo's general Ouyang Wei (歐陽頠), and Xiao Bo was killed by his own generals. At the same time, Wang Lin, who controlled modern Hunan and eastern Hubei, suspicious of Chen's intentions, refused his summon to Jiankang and prepared for battle instead. Chen sent Zhou and Hou Andu against Wang Lin. In winter 557, Chen had Emperor Jing yield the throne to him, establishing Chen dynasty as its Emperor Wu. He created Emperor Jing the Prince of Jiangyin. He posthumously honored his parents emperor and empress, his deceased wife Lady Qian empress, and his deceased son Chen Ke crown prince. He created his wife Zhang Yao'er empress.
Reign
While it is not known when Emperor Wu became a Buddhist, once he became emperor he immediately took steps to officially sanction Buddhism, as he displayed a relic believed to be a Buddha's tooth and held a major Buddhist festival. He also, following the lead of Liang's Emperor Wu, offered himself to Buddha's service on one occasion. He made several requests to Western Wei's successor state Northern Zhou to return Chen Chang and Chen Xu, and while Northern Zhou promised to do so, they would actually not be returned in Emperor Wu's lifetime.
Meanwhile, news that Emperor Wu had accepted the throne had reached the front where Zhou Wenyu and Hou Andu were engaging Wang Lin, greatly depressing Zhou and Hou's forces, as this removed a major appeal that they had—that Wang was being a rebel for refusing to follow Emperor Jing's orders. Wang defeated Zhou and Hou and captured them. After doing so, however, both Chen forces and Wang Lin's forces were stalemated by the fact that the general Lu Xida (魯悉達), who controlled Northern Jiang Province (北江州, roughly modern Anqing, Anhui), was accepting overtures from both sides but refusing to actually obey either side. Not able to make progress in his campaign against the new Chen state, Wang sought help from Northern Qi and requested that it return Xiao Zhuang to be emperor. Soon, Northern Qi returned Xiao Zhuang, and Wang Lin declared Xiao Zhuang emperor at Ying Province (郢州, modern eastern Hubei).
In summer 558, Emperor Wu had the former Emperor Jing of Liang killed. He sent Hou Tian and Xu Du (徐度) to attack Wang Lin, but soon negotiated a peace with Wang Lin, after Wang's general Yu Xiaoqing (余孝頃) was defeated by the independent general Zhou Di (周迪), satrap of Linchuan (Jiangxi). (Meanwhile, Zhou Wenyu and Hou escaped from Wang's custody and returned to Chen, although Zhou was soon assassinated by the independent general Xiong Tanlang (熊曇朗), on 19 July 559.)
In summer 559, Emperor Wu suffered a major illness and died suddenly. At that time, the only close relative of his in Chen territory, his nephew Chen Qian the Prince of Linchuan, was away building a fort at Nanhuan (南皖, in modern Anqing, Anhui). Empress Zhang, after consulting the officials Du Leng (杜稜) and Cai Jingli (蔡景歷), chose not to announce Emperor Wu's death and summoned Chen Qian back from Nanhuan. The imperial officials decided to support Chen Qian as emperor, and while Empress Zhang was initially hesitant, hoping that Chen Chang would return, she eventually agreed, and Chen Qian took the throne as Emperor Wen.
Family
Consorts and Issue:
Empress Zhao, of the Qian clan
Chen Ke, Crown Prince Xiaohuai
Empress Xuan, of the Zhang clan (506–570), personal name Yao'er
Chen Chang, Prince Hengyangxian (537–560), sixth son
Princess Yuhua
Unknown
Chen Li, Prince Yuzhangxian
Chen Quan, Prince Changshasi
Princess Yongshi, first daughter
Married Qian Chan, and had issue (one son)
Princess Kuaijimu
Married Shen Junli of Wuxing, Marquis Wangcai (525–573), and had issue (Lady Shen Wuhua)
Ancestry
References
Reading
Book of Chen, vols. 1, 2.
History of Southern Dynasties, vol. 9.
Zizhi Tongjian, vols. 158, 159, 161, 162, 163, 164, 165, 166, 167.
|-
Liang dynasty Buddhists
Liang dynasty generals
Liang dynasty regents
Chen dynasty emperors
503 births
559 deaths
Chen dynasty Buddhists
Politicians from Huzhou
6th-century Chinese monarchs
Generals from Zhejiang
Chinese Buddhist monarchs
Founding monarchs
|
2819020
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D1%88%D0%B8%D0%B4%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Скшидлиці
|
Скшидлиці — село в Польщі, у гміні Сулікув Зґожелецького повіту Нижньосілезького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Єленьоґурського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Галерея
Примітки
.
Села Зґожелецького повіту
|
1415749
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Lasiurus%20cinereus
|
Lasiurus cinereus
|
Lasiurus cinereus — вид рукокрилих, родини Лиликові.
Етимологія
, родовий відмінок від — «зола», — «яка належить», вказуючи на колір золи.
Поширення, поведінка
Країни проживання: Аргентина, Болівія, Канада, Чилі, Колумбія, Еквадор (Галапагоські острови), Гватемала, Мексика, Панама, Парагвай, Сполучені Штати Америки, Уругвай, Венесуела. Ці кажани є поодинокими, але часто утворюють групи при полюванні на комах. Вони сплять від 3 до 5 м над землею протягом дня, як правило, в листі дерев.
Морфологія
Морфометрія
Довжина голови й тіла: 71-90, довжина хвоста: 46-62, довжина задньої ступні: 9-13, довжина вуха: 15-19, довжина передпліччя 47-57, вага: 12-26 гр.
Опис
Це великого розміру кажан. Голова коротка, тупий писочок, ніздрі часто далекі один від одного. Вуха товсті, короткі, широкі, округлі. Хвіст довгий, увесь всередині мембрани. Забарвлення спини варіює від темно-коричневого, червонувато-коричневого до сірого кольору, усіяне сріблясто-білою памороззю, створюючи видимість матового або сірого кольору. Мембрани довгі, широкі, товсті, заповнюючи весь простір між ногами і густо вкриті волосками в половину або більше від їх довжини.
Поведінка
Полює на літаючих комах, метеликів. Цей вид летить швидко і часто переміщається у верхні шари лісі, в 10 метрах над землею. Діяльність починає за одну і дві години після заходу сонця. Вид самітницький. Ховається в гілках, листі дерев і чагарниках, від одного до п'яти метрів над землею. Рід Lasiurus є одним з небагатьох плідних у кажанів. Самиці можуть народжувати від одного до чотирьох кажанят. Присутній в районах, прилеглих до узбережжя і в горах.
Джерела
Gonzalez, E., Barquez, R. & Arroyo-Cabrales, J. 2008. Lasiurus cinereus. In: IUCN 2012
MammaliaWebEcuador — PUCE
Лиликові
Ссавці Південної Америки
Ссавці Центральної Америки
Ссавці Північної Америки
Тварини, описані 1796
|
2309832
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4-%D0%97%D1%8E%D0%B4%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%86%20%28%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Мансфельд-Зюдгарц (район)
|
Мансфельд-Зюдгарц (район)
Мансфельд-Зюдгарц — район у Німеччині, у складі федеральної землі Саксонія-Ангальт. Адміністративний центр — місто Зангергаузен.
Населення
Населення району становить осіб (станом на ).
Адміністративний поділ
Район складається з 9 самостійних міст і громад, а також одне місто і 12 громад, об'єднаних в 2 об'єднання громад.
Дані про населення наведені станом на .
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Райони Саксонії-Ангальт
|
238831
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%96%D1%82%20%28%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B7%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B1%29
|
Пліт (плавзасіб)
|
Пліт (плавзасіб)
Пліт, діал. дараба — транспортний засіб, виготовлений з плавучих матеріалів і призначений для переміщення або утримання на водяних поверхнях людей або вантажів. Хоча існують різні перехідні типи, які розмивають це визначення, плоти зазвичай тримаються на плаву не за рахунок своєї водовиміщувальної конструкції, як це властиво човнам, а за рахунок природних властивостей (плавучості) матеріалів, з яких вони зроблені, таких як очерет, папірус, дерево або герметичні повітряні камери, такі як надуті шкіряні міхи, бочки тощо (наприклад, понтони).
Назва
Українське слово «пліт» може бути зв'язане зі словом «плести» (тобто «плетений», «зв'язаний»). Але більш прийнятою є версія, що це слово зв'язане з дієсловом «пливти» і споріднене з , , , , («пліт, пором»), (так само) дав.-інд. plutás («те, що пливе»), plutam («течія, потік»), («митий»), πλύσις («миття», «чищення»).
Західноукраїнське «дараба» походить від («шматок»): первісно воно означало «шматок деревини». До угорської мови це слово потрапило зі слов'янських (пор. «дрібок», «дрібний»).
Пліт, який використовувався для сплавляння лісу, також називався «тальба». Зрубані колоди скріплювали жердинами-поперечинами — жоростями, він споряджався кермою (кермовим веслом) і сохаром (колодою з розвилиною, на яку плотар клав свої речі). Дві тальби могли зв'язувати разом за допомогою гакаря — стовбура молодого дерева. Для зупинки плота і закріплення його на березі використовували гарпулець — прикіл у вигляді кілка із залізним наконечником, прив'язаний до плота мотузкою.
Маленькі плоти з 3-4 колод, на які розбирався один великий для підгону до берега, називалися торками.
Відоме ще одне діалектне позначення плота — «бокор», яке, очевидно походить через посередництво («кущ», «пліт») від («кущ»). Того ж походження і слово «бокораш», яким у Карпатах називають плотогонів.
Будова та різновиди
Традиційно плоти виготовляють з деревини або очерету (тростини). Дерев'яні колоди скріпляють поперечними жердинами, дошками, мотузами, колись — лозовою в'язкою («хомутом»), розпареними гілками (гужвою). На етнографічній території України для переправ через річки використовували сали — плоти зі снопів, прив'язані до хвостів коней, на які складали зброю та одяг.
Сучасні плоти, зокрема рятувальні, спортивні тощо, виготовляються з легких, міцних, багатошарових водовідпорних синтетичних матеріалів.
Залежно від розмірів та призначення плоти можуть мати щоглу, стерно, весла та інші елементи, характерні для суден (навіть підвісний мотор). Замість стерна можуть використовувати довге весло-правило («кормило»).
Існують щонайменше три різновиди плотів:
Сукупність колод, з'єднаних між собою жоростю (поперечна колода), яку транспортують водними шляхами.
Сукупність з'єднаних між собою бочок або інших плавучих предметів, покритих зазвичай дощаним настилом.
Засіб для рятування людей у відкритому морі.
Використання плотів
Лісосплав
Сплав лісу — найдавніше й найпоширеніше використання плотів. В Україні лісосплав був найпоширенішим у Карпатах, де ще з XIX сторіччя був одним з головних видів господарської діяльності. З північно-східних схилів Карпат ліс сплавляли Черемошем і Прутом до Чернівців, а часом й далі аж до румунського Галаца, що на Дунаї. У Закарпатті з південно-західних схилів — Рікою, Тереблею та іншими річками до Тиси і далі. У Карпатах до 1954 року існувала професія бокораш (від місцевого бокор — «пліт») — плотогон. В ті часи плотами Черемошем (від Жаб'єго до Кут) сплавлялися і поодинокі пасажири-туристи.
У Закарпатті на р. Озерянка в с. Синевирська Поляна (поблизу озера Синевир) розташовано єдиний у Європі Музей лісу і сплаву.
В Україні лісосплав на водних об'єктах заборонено Водним кодексом України (1995), (стаття 54).
Платформа для млинів
На великих плотах встановлювали водяні млини (лодяки, плаваки).
Плоти технічного призначення
Пліт плавучий (плавний) — структура, яка складається з кількох циліндричних ємностей, з'єднаних сталевими елементами для створення основи, на якій будується пальова сталева платформа (бурова платформа). Пліт конструюється таким чином, що його розміри збігаються з розмірами одного боку опорного блока платформи, тому він може служити плавучою баржею при буксируванні платформи.
Рятувальні плоти
Спорт, мандри, відпочинок
Знамениті плоти
У ХХ столітті плоти привернули до себе увагу завдяки експедиціям на плотах знаменитого норвезького антрополога, письменника і мандрівника Тура Хеєрдала
1947 — «Кон-Тікі» (пліт з колод дерева бальсового дерева перетнув Тихий океан, подолавши за 101 день більше 4000 миль).
1969 — «Ра» (пліт-човен з папірусу, майже подолав шлях від Африки до Центральної Америки, але команда мусила покинути пліт внаслідок небезпечного розмокання папірусу за 500 миль від Барбадосу).
1970 — «Ра-2» (пліт-човен з папірусу, подолав відстань через Атлантику від Марокко до острова Барбадос).
1977-1978 — «Тигрис» (пліт-човен з тростини, подолав за три місяці майже 4200 миль від Іраку до Джибуті).
Див. також
Бокораш
Пліт Медузи
Рафт
Примітки
Джерела
Особливості діалекту Гуцульщини
Hornell, James (1946) Water transport: origins and early evolution. Cambridge: Cambridge University Press. — Google Scholar
Johnstone, Paul (1980) The sea-craft of prehistory. Cambridge (MA): Harvard University Press. — Google Scholar
McGrail, Seán (1985) Towards a classification of Water transport World Archeology, 16 (3)
McGrail, Seán (2014) Early Ships and Seafaring: Water Transport within Europe Pen and Sword, ISBN 9781473847774
Посилання
Морська термінологія
Плавзасоби
|
269314
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0%29
|
Новоандріївка (Олександрівська селищна громада)
|
Новоандріївка (Олександрівська селищна громада)
Новоандріївка — село Олександрівської селищної громади Краматорського району Донецької області, Україна. Населення становить 118 осіб.
Посилання
Погода в селі Новоандріївка
Села Краматорського району
|
1632128
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%B7%20%D0%BC%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%BE%D1%8E%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%87%D1%96
|
Бронзова танцівниця з маскою на обличчі
|
Бронзова танцівниця з маскою на обличчі — унікальна бронзова скульптура доби еллінізму.
Опис твору
Скульптура в Стародавній Греції пройшла довгий період розвитку і досягла неймовірного мистецького рівню, перевершивши досягнення скульпторів Стародавнього Єгипту. Особливостями давньогрецької скульптури були майстерне використання різних матеріалів і повний відхід від зооморфного зображення богів і героїв. Тоді як цей етап — затримався в сакральному мистецтві Єгипту.
Грецькі скульптори майстерно, а часто і віотуозно використовували теракоту, дерево, пісковик, мармур, бронзу. Готову скульптуру прикрашали фарбами, а бронзові фігури богів і атлетів (переможців в Олімпійських іграх) ще й технікою ювелірних виробів (використовували срібло, мідь, виготовляли штучні ока і додаткове карбування, шліфування тощо ).
Майстерність греків не пропала і в добу еллінізму, а була підхоплена і розвинута в нових інтернаціональних центрах - Пергамі, Александрії, Танагрі тощо. Не тільки підхоплена, а і збагачена новими темами. В скульптуру прийшли побутовий жанр і декоративні фігури для приватних садів.
Віртуозним зразком побутового жанру в скульптурі є бронзова танцівниця з маскою на обличчі, котра за припущеннями походить із інтернаціональної Александрії. Вона подає професійну танцівницю під час виконання танцю. Невелика бронзова фігурка заввишки 20, 5 сантиметри репрезентує молоду жінку з декількома шарами одягу і тісним верхнім пеплосом. Незважаючи на кількість тісного одягу, всі рухи танцівниці добре прочитуються в скульптурі. Сценічний костюм танцівниці доповнює маска на обличчі із прорізами для очей. Тобто виконавиця зналась як на танцях, так і на мімічному мистецтві. Скульптор виявив в творі неабияку майстерність і опрацював скульптуру як черговий і коштовний ювелірний виріб. В скульптурі — нічого зайвого. Нема і надто коштовних матеріалів на кшталт срібла чи золочення. Віртуозно лише опрацована і зашліфована поверхня, що дала мерехтливу красу бронзі. Малий твір має всі властивості монументальної, круглої скульптури, позаяк не має головного «фасаду». Скульптура розрахована на довге її спостереження з усіх боків.
Галерея
Див. також
Античність
Скульптура
Бронза
Еллінізм
Вояки з Ріаче
Арес із Зеугми
Зевс з мису Артемисіон
Побутовий жанр
Садово-паркова скульптура
Давньогрецькі скульптури
Список давньогрецьких бронзових скульптур
Посилання
Скульптури за алфавітом
Скульптура Стародавньої Греції
Бронзові скульптури
|
29279975
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Juan%20Rodr%C3%ADguez%20Vega
|
Juan Rodríguez Vega
|
Juan Rodríguez Vega
Juan Carlos Rodríguez Vega (16 January 1944 – 1 September 2021) was a Chilean footballer and manager who played as a defender. He made 26 appearances for the Chile national team.
Club career
Rodríguez began his playing career with Chilean first division club C.F. Universidad de Chile. He won the Chilean league four times (1964, 1965, 1967 and 1969) with Universidad de Chile. He moved to Primera División (First Division) side Atlético Español in 1973, the club where he would win the 1975 CONCACAF Champions' Cup.
International career
Rodríguez played for the Chile national team at the 1974 FIFA World Cup finals in West Germany.
Managerial career
After playing for Ñublense, in 1981, he began his managerial career in the same club, working for several Chilean clubs in both the Primera and Segunda División, and for Indonesian clubs, coaching PSMS Medan in 2002 and Persita Tangerang alongside his brother Manuel in 2004.
Personal life
He had two older brothers who were professional footballers: Gabriel Rodríguez Vega and Manuel Rodríguez Vega.
His sons, Juan and Francisco Rodríguez Rubio, were also professional footballers who made his career mainly in Indonesia.
Honours
Universidad de Chile
Primera División (4): 1964, 1965, 1967, 1969
Torneo Metropolitano (2): 1968, 1969
Copa Francisco Candelori (1): 1969
Atlético Español
CONCACAF Champions' Cup (1): 1975
References
External links
1944 births
2021 deaths
Footballers from Santiago
Chilean men's footballers
Men's association football defenders
Chile men's international footballers
1974 FIFA World Cup players
Chilean Primera División players
Primera B de Chile players
Liga MX players
Club Universidad de Chile footballers
Unión Española footballers
Atlético Español F.C. footballers
Colo-Colo footballers
Coquimbo Unido footballers
Ñublense footballers
Chilean football managers
Chilean Primera División managers
Primera B de Chile managers
Liga 1 (Indonesia) managers
Ñublense managers
San Luis de Quillota managers
Santiago Wanderers managers
Deportes La Serena managers
Coquimbo Unido managers
Persita Tangerang managers
Chilean expatriate men's footballers
Chilean expatriate sportspeople in Mexico
Expatriate men's footballers in Mexico
Expatriate football managers in Indonesia
Chilean expatriate sportspeople in Indonesia
|
4526888
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%BD%20%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D1%88%D0%B8%D1%97%D0%B9
|
Пінон рожевошиїй
|
Пінон рожевошиїй (Ducula zoeae) — вид голубоподібних птахів родини голубових (Columbidae). Мешкає на Новій Гвінеї та на сусідніх островах.
Опис
Довжина птаха становить 38-41 см, вага 600 г. Голова і горло сизувато-білі. Шия і верхня частина грудей темно-сірі з рудуватим або рожевуватим відтінком, відділені від білуватої решти нижньої частини тіла вузькою чорнуватою смугою. Верхня частина тіла блідо-фіолетова або темно-бордова, стернові і махові пера мають темно-зелений відтінок. Райдужки білуваті, лапи червоні.
Поширення і екологія
Білогорлі пінони мешкають на Новій Гвінеї та на островах Ару. Вони живуть у вологих рівнинних і гірських тропічних лісах та в мангрових лісах. Зустрічаються парами і невеликими зграйками до 10 птахів, на висоті до 1450 м над рівнем моря. Живляться плодами.
Примітки
Джерела
Gerhard Rösler: Die Wildtauben der Erde – Freileben, Haltung und Zucht. Verlag M. & H. Schaper, Alfeld-Hannover 1996
David Gibbs, Eustace Barnes, John Cox: Pigeons and Doves – A Guide to the Pigeons and Doves of the World. Pica Press, Sussex 2001
Голубові
Птахи, описані 1826
Птахи Нової Гвінеї
Птахи Індонезії
|
18091370
|
https://en.wikipedia.org/wiki/G%C3%B3rale%2C%20Kuyavian-Pomeranian%20Voivodeship
|
Górale, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship
|
Górale, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship
Górale is a village in the administrative district of Gmina Jabłonowo Pomorskie, within Brodnica County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland. It lies east of Jabłonowo Pomorskie, north-west of Brodnica, and north-east of Toruń.
References
Villages in Brodnica County
|
1276229
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dick%20Quax
|
Dick Quax
|
Dick Quax
Theodorus Jacobus Leonardus "Dick" Quax (1 January 1948 – 28 May 2018) was a Dutch-born New Zealand runner, one-time world record holder in the 5000 metres, and local-body politician.
Quax stood for Parliament for the ACT Party in 1999 and 2002. He was a Manukau City councillor from 2001 to 2007, when he stood unsuccessfully for mayor, and was a councillor on the Auckland Council from 2011 until his death in 2018.
Athletic career
Quax won four New Zealand national athletics titles: the 5000 m in 1972, 1973, and 1974; and the one mile in 1969.
At the 1970 British Commonwealth Games, Quax won the silver medal in the 1500 metres. In the 5000 m, at the 1972 Summer Olympics he was eliminated in the heats, but he won silver in 1976. He did not compete in 1980 in Moscow due to the West's boycott.
In 1977 at Stockholm Quax set a world record of 13:12.9 in the 5000 m. This record stood for less than a year, but as a national record it stood for over 31 years, until beaten by Adrian Blincoe in July 2008.
Early in 1980 at Stanford Stadium Quax missed Jos Hermens' 15 km world record by five seconds, running a New Zealand national record of 43:01.7. In his later career Quax switched his focus to the marathon, running 2:11.13 in his debut for 4th place at the Nike OTC Marathon in 1979, at that time the fastest debut marathon in history. In 1980 he returned and won the race in a New Zealand record time of 2:10.47. After retiring from competition, Quax established a career in sports management. He also coached his son, Theo, the New Zealand U18 and U20 Champion for 1500 m.
Personal bests
Political career
Quax was a member of the ACT Party and stood in the in the electorate but was unsuccessful. He was ranked 11th on the ACT party list, which was too low to be elected from the list, as only the first 9 candidates got returned. He stood again in the 2002 general election.
In October 2001 Quax was elected to the Manukau City Council for the Pakuranga ward and was re-elected in 2004 to represent the new Botany-Clevedon ward after a failed bid for the Manukau City mayoralty. On 13 October 2007 Quax lost his bid to become mayor of Manukau City to Len Brown by 14,000 votes.
During this election, Quax complained to the electoral office over an "offensive flyer" depicting him and members of his People's Choice party as the Thunderbirds. His complaint was not upheld as there was no evidence to suggest who had posted the flyers.
Quax stood for Citizens & Ratepayers in the 2010 Auckland Council elections, losing to Jami-Lee Ross by 253 votes. In 2011 Quax was elected to the council after a by-election was held in Howick due to Ross resigning after becoming a Member of Parliament. He was re-elected unopposed in 2013.
During the 2013 Len Brown mayoral scandal, Quax took the opportunity for political payback against Brown, leading the call for him to resign for not declaring hotel upgrades as gifts. It emerged that Quax had also not filed returns on the gifts he had received during the previous term.
Quax was re-elected in the 2016 Auckland elections.
In his tenure as councilor, he opposed high density housing and public transportation, and supported selling Auckland's council-owned water and wastewater supplier Watercare Services. While originally opposing the council's proposed Unitary Plan, Quax later supported the plan in full. Quax was described by The New Zealand Herald as "right wing".
Personal life
Quax and his family arrived in New Zealand from the Netherlands on 10 October 1954. According to an interview in the New Zealand Listener the family had travelled on the same ship as future Race Relations Commissioner Joris de Bres. Quax became a naturalised New Zealander in 1969.
Quax married three times, his third marriage being to Roxanne in August 1991. He had three children, with Theo being on the NAU Lumberjacks cross country team.
"Quaxing"
Quax tweeted in January 2015 about his disbelief that anyone in the Western world would go shopping by means of "walking, cycling, or public transit." Twitter users responded by creating the hashtag "#quaxing". The Public Address website voted "quaxing" as its word of the year 2015, followed by "Red Peak" and "twitterati".
Illness and death
It was revealed on 27 November 2013 that Quax had been undergoing treatment for throat cancer, which had been diagnosed two months earlier.
Quax died of cancer in Auckland on 28 May 2018, aged 70.
References
External links
|-
1948 births
2018 deaths
Dutch emigrants to New Zealand
Olympic athletes for New Zealand
Olympic silver medalists for New Zealand
New Zealand male middle-distance runners
New Zealand male long-distance runners
Athletes (track and field) at the 1972 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 1976 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 1970 British Commonwealth Games
Athletes (track and field) at the 1978 Commonwealth Games
Commonwealth Games silver medallists for New Zealand
Sportspeople from Alkmaar
Athletes from North Holland
New Zealand sportsperson-politicians
ACT New Zealand politicians
Auckland Councillors
Commonwealth Games medallists in athletics
Manukau City Councillors
Unsuccessful candidates in the 1999 New Zealand general election
Unsuccessful candidates in the 2002 New Zealand general election
People educated at Hamilton Boys' High School
Deaths from throat cancer in New Zealand
Medalists at the 1976 Summer Olympics
Olympic silver medalists in athletics (track and field)
21st-century New Zealand politicians
New Zealand male cross country runners
Naturalised citizens of New Zealand
Medallists at the 1970 British Commonwealth Games
|
18557909
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Moroeni
|
Moroeni
|
Moroeni, also spelled Moroieni, is a commune in Dâmbovița County, Muntenia, Romania. It is composed of six villages: Dobrești, Glod, Lunca, Moroeni, Mușcel, and Pucheni.
The commune is located at the northern extremity of the county, covering the southern end of the Bucegi Mountains. The Ialomița River, which has its source just north of Moroeni, flows through it.
References
Communes in Dâmbovița County
Localities in Muntenia
|
1049942
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/2567%20%D0%95%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B0
|
2567 Ельба
|
2567 Ельба (2567 Elba) — астероїд головного поясу, відкритий 19 травня 1979 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,320.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (2501-2600)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1979
Головний пояс астероїдів
|
526098
|
https://en.wikipedia.org/wiki/RV%20Belgica
|
RV Belgica
|
RV Belgica
Belgica was and is the name of three Belgian research vessels, with a name derived ultimately from the Latin Gallia Belgica.
See also
The project to recreate RV Belgica (1884) at De Steenschuit's yard in Boom, Antwerp.
Belgica (disambiguation)
Ship names
|
4927507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%D0%9A%D1%80%D1%83%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Млинувка Крулевська (Краків)
|
Млинувка Крулевська (Краків)
Млинувка Крулевська, Королівська Млинувка — штучне русло річки Рудава, побудоване в 13 столітті між Мидльниками, Броновіце, Лобзовом і Краковом. Назва млинувка вказує на призначення штучного каналу для живлення млинів. У 1903—1966 роках більшу частину русла закрили у каналізацію або засипали. Парк Крулевська Млинувка, створений на його місці, проходить через дільницю V Кроводжа та VI Броновіце, має довжину 8 км, середню ширину 8 метрів і площу 18,41 га.
Історія
Початкове русло річки Рудава пролягало слідом, подібним до нинішнього, від Мидльників до сучасної Блоні. Пізніше, після побудови Крулевської Млинувки, її називали «Rudawa Wolska» як власність власників — пізніше . Це русло річки між Броновицями та Волею було розділене на три потоки: середній утворив численні плеси в районі Блоні без чіткого основного русла, тому його назвали «Нєтечою», північний був названий «Рудава», з'єднуючи свої води з Нечечою та впадала у річку Вісла біля сьогоднішньої вулиці Повісле, південна течія мала назву «Рудавка» і пролягала подібно до сьогоднішньої течії Рудави, впадаючі біля монастиря сс. Норбертинек до Вісли.
Русло Крулевської Млинувки відокремлювалося від початкового потоку Рудави біля королівської греблі в Мидльниках в керунку північно-східному, протікаючи через Броновіце, Лобзов і Пясек і розділяючись у районі сучасної вулиці Асника на три потоки, два з яких живили рів навколо міських стін, обтікаючи Краків із заходу, біля Вавеля, і зі сходу, з'єднуючись пізніше в районі костелу св. Ідзі, впадали у аналогічно неіснуюче сьогодні русло річки Вісла в районі вулиці св. Себастьяна. Третій потік прямував на захід вздовж вулиць Гарбарською та Крупнічою і з'єднувався з первинними руслами Рудави та Нєчечі, що протікають навколо Блоні.
Будівництво нового штучного каналу Рудави почалося наприкінці 13 століття. У 1286 році князь Лешко Чорний видав грамоту, яка дозволяла домініканцям проводити воду з річки Рудава з Мидльників через Лобзов до свого монастиря в Кракові, біля якого був домініканський млин. Безпосередньою причиною будівництва каналу була необхідність заповнити рови, побудовані у 1286—1287 роках за часів Лєшека Чорного міських укріплень у ситуації, коли ні Вісла через ризик завдати великої шкоди місту у разі повені, ані Продник, що тече вздовж північної та східної околиць міста, через легкість завоювання територій, через які він протікав, для потенційних загарбників не змогли це забезпечити . Будівництво каналу було великим інженерним проектом того часу. У його рамках на штучно зведеній дамбі споруджено 15-кілометрове русло. Течія Млинувки Крулевської збігалася з природною формою країв річкових долин Вісли та Рудави. Роботами по будівництву каналу керував мельник Миколай Герлак. У 1330 році було завершено будівництво русла річки Млинувка. Збудований канал був обгороджений опалубкою з дерев'яних брусків, а береги вкриті хмизом, що забезпечував чистоту води. У місці, де передбачалося розташувати водопідйомний пристрій, береги перекривали дерев'яними стінами з колод або пиломатеріалів. Русло річки Млинувка Крулевська регулярно чистилося спочатку військовополоненими татарами, а згодом платними працівниками. Ці процеси контролювали бургомістр і орендарі млинів, розташованих на каналі.
У 1304 р. Владислав Локєтек, відзначаючи заслуги бургомістрів Кракова у будівництві нового, штучного каналу Рудави, видав привілей, який дозволяв їм будувати млини над новоствореним акведуком. Цей привілей був скасований герцогом у 1311 році після повстання мера Альберта, коли герцог став одноосібним власником води, що тече через нове русло Рудави. Через розташування на каналі великої кількості водяних млинів, які використовувалися для перемелювання зерна, а також тих, що приводили в дію пристрої для виробництва знарядь праці та ремісничих виробів, з часом штучне русло Рудави почали називати «Млинувка». З часом прикметник «королівський», доданий до імені, вказував на правовий статус, вказуючи на власника. Спочатку млини, розташовані на берегах Млинувки, були простими пристроями, в яких використовувалися млинові колеса, які рухалися лише силою річкової течії, що подавалась на лопасті колеса знизу. У 13 столітті почали використовувати овершотні колеса, тобто коли вода падала на лопасті колеса зверху, що вдвічі підвищувало ефективність, але також вимагало будівництва мережі «млинових потоків», у котрих вода перекривалася за допомогою гребль. Найбільшими з млинів, розташованих на каналах Млинувки Крулевської, були:
Верхній млин, розташований на початку сучасної вулиці Лобзовської, ймовірно збудував Миколай Герлак, будівельник каналу Млинувка. У 1335 році король Казимир Великий передав третину прав на млин сину Ґерлака — Беняшу, який продав свою частину прав монастирю Божого Тіла в Казімєжі. У 1769 р. Верхній млин був перебудований Войцехом Тиранкевичем та Яном Германом до мурованого вигляду, і в такому вигляді він використовувався до початку 20 століття, коли його перетворили на склад борошна та житловий будинок.
Нижній (Дольний) млин, збудований після шведського потопу 1658 року на Гарбарах, в районі сьогоднішніх вулиць Чиста та Дольних Млинів, збудував Ієронім Вежбовський, бургомістр Кракова, щоб збільшити королівські доходи. Він був оснащений вісьмома борошняними колесами і двома колесами для приготування круп. Відбудований у другій половині 18 століття, він згорів під час великої пожежі в Кракові в липні 1850 року, після цієї події відновлений і пропрацював до 1939 року.
Млин Кутловського, розташований над східним рукавом Млинувки Крулевської. Його також називали млином Ґерлака, оскільки король Казимир Великий у 1333 році надав Миколаю Ґерлаку, а потім його синові Бєняшу третину прав на млин на знак визнання його заслуг у будівництві каналу Рудава. Млин Кутловського функціонував для потреб пивоварів і корчмарів, які мололи в ньому солод для своїх потреб. Назва походить від слова «kuttelhof» — у перекладі з давньонімецької означає місце зберігання відходів бойні. З часів середньовіччя на цьому місці розташовувалися бійні, а гільдія м'ясників захищав неподалік Миколайську браму. На приблизному місці млина, у другій половині 19 століття, на вулиці Вестерплатте, 18, був побудований Будинок гільдії шинкарів і м'ясників, який називався «Na Kotłowem», від польської назви слова «kuttelhof». Млин функціонував до шведської навали, під час котрої русло річки було зруйновано і більше не відновлювалося.
У період найбільшої активності Млинувка Королівська виконувала багато економічних функцій. Її води забезпечували сади Королівського палацу в Лобзові та через канал Броновіце, що з'єднував Млинувку з Рудавою Вольською, Броновицьку шліфовку — пізніше Гамерню (заклад для переробки міді) та Броновицький млин. У місці, де канал Броновиці відділявся від головного потоку Млинувки Королевської, у 1533 році король Сигізмунд I Старий наказав побудувати ясла, тобто пристрій для регулювання потоку води. У 1399 році в Кракові було збудовано сучасну водогін та водяну помпу, тобто будівлю, подібну до млина, в якій були встановлені пристрої для підйому води: млинове колесо, яке приводило в рух серію відер, які зачерпували воду та виливали в дерев'яні скрині, вода з котрих стікала у труби водогону зі стовбурів сосни довжиною два метри та перетином 25 сантиметрів, які з'єднувалися металевими обручами (так званими «буксами»). Місця з'єднання труб ущільнювалися дьогтем і мохом. Побудовані таким чином трубопроводи транспортували воду до відстійників, розташованих у кількох точках міста. Вода з них лилася за допомогою заслінки у формі, вставленої в стовп труби, звідки жителі брали воду. Заможні міщани також будували приватні відгалуження водопроводу, що вів до окремих кам'яниць. У 16 столітті ця система ставала все більш недостатньою, і тоді відчувався дефіцит води. Зважаючи на цю ситуацію, міська рада на початку 16 століття прийняла правила щодо скорочення споживання води, що зустріло спротив з боку простого населення. З 1533 року, завдяки додатковому перегородженню води під Вавелем, водогін також постачав воду до кімнат королівського замку Вавель. Ця система постачання питної води була зруйнована під час оборони міста під час шведської навали в 1655—1657 роках. В результаті до початку 19 століття краківчани забезпечували себе водою тільки з колодязів .
Процес ліквідації Млинувки Крулевської як системи водних шляхів розпочався під час Шведського потопу. Значна частина каналів, у тому числі східний з млином Кутловського, система водогонів та водяні помпи, були значно зруйновані і згодом не були приведені до колишнього стану. У першій половині 19 століття міські мури та залишки рову, що живився рукавом Рудави, були зруйновані, а потім на їх місці були засновані Планти, що стерло сліди існування цих течій Млинувки. Залишилося лише русло, яке вело вздовж вулиць Гарбарською, Крупнічою та Реторикою до Вісли. У другій половині 19 століття у виробництві рушійної сили пара почала замінювати млинові колеса, що призвело до подальшого зниження значення Млинувки та розташованих на ній млинів. На початку 20 століття внаслідок розвитку міста відрізок Млинувки Королевської було каналізовано від вулиці Гарнцарської до вулиці Вольської (нині вулиця Пілсудського). Після повені 1903 року, яка завдала великої шкоди в районі Нового Свята в околицях течії Млинувки, було прийнято рішення про продовження перекладання річки до каналізації або засипання її потоку. У 1912 році було відбудовано Броновицький млин, що було однією з останніх інвестицій у воду з використанням рушійної сили потоку Млинувки Королівської. У 1920-х роках були засипані ділянки каналу Млинувка на вулицях Лобзовська, Гарбарська та Крупнича. У 1930 р. зруйновано Верхній, а в 1939 р. — Нижній млин. У 1934 році на млині в Броновицях застосовували електричний привід. Усі ці перетворення призвели до того, що з 1930-х роках Королівська Млинувка стала практично невикористованою. У 1964—1966 роках було засипано русло річки Млинувка між Броновіце Мале та Кроводжа та Алей Трьох Пророків. До наших днів збереглася лише західна ділянка колишнього рукава річки Рудави, розташована в малоурбанізованій місцевості між дамбою на річці Рудава в Мидльниках і вулицею Фільтрова.
У середині 20 століття Млинувка Королевська знайшла ще одне застосування. Через погіршення чистоти води у Віслі міська влада вирішила побудувати нові водозабори питної води для Кракова на інших річках. У 1955 році на вулиці Фільтрової була побудована станція очищення води Рудава. Сиру воду для потреб очисної споруди збирали на греблі в Мидльниках, який до того часу виконував головним чином функцію загородження води для її введення в канал Млинувка Королівська. У колишньому руслі річки Млинувка збудовано аварійний випуск. У 1987—1997 роках у Мидльниках збудовано нові водосховища, з яких відтоді забирають воду для очисних споруд, а водозабір на греблі став резервним. Відтоді колишній канал Млинувки більше не виконує жодних господарських функцій .
Міський парк
На початку 1990-х районні ради дільниць V і VI розпочали низку заходів, пов'язаних з відродженням колишньої території Млинувкі Крулевської. У 1992 році обидві ради дільниць прийняли рішення про охорону території Млинівки разом із існуючими зеленими насадженнями парку. У 1993 році Млинувка Крулевська була включена до генерального плану просторового розвитку міста Кракова як територія міської громадської зелені. У 1995 році Рада дільниці VI включила до своїх завдань будівництво історико-ландшафтного парку «Млинувка Крулевська» («Młynówka Królewska»). Це завдання було затверджено резолюцією Краківської міської ради, а будівництво парку включено до економічного плану міста на 1996—2001 роки. У 1996 році Департамент охорони пам'яток замовив «Програмно-просторове дослідження Млинувки Королівської», яка стала основою для створення парку Млинувка Королівська. У 1997 році розпочато облаштування парку з ділянки Млинувки Королівської зі збереженим руслом між дамбою на річці Рудаві та вулицею На Блоні. Тоді ж упорядкували насадження, вирізали сухостійні та хворі дерева, на їх місці висадили нові, зрошили територію, щоб зберегти наявну вологолюбну рослинність. У 1998 році встановили освітлення на пішохідній дорозі між вулицями Пястовською та вулицями Молодої Польщі, модернізували два майданчики розваг та розмістили нові елементи малої архітектури. Вздовж пішохідного маршруту прокладено велодоріжку.
Парк Млинувка Крулевська можна розділити на різні частини. Перший фрагмент, який тягнеться від дамби в Мидльниках до вулиці Фільтрової, є єдиним, що зберігається в природному стані разом із збереженим руслом річки Млинувка. Місцевість багата флорою і фауною. Він розроблений як пішохідна доріжка, переважно без бруківки, з невеликою архітектурою. Через цю ділянку проходила червона туристична стежка до Вольського лісу та Совінецького хребта. Другий фрагмент суттєво відрізняється від описаного раніше і веде від вулиці Фільтрової вздовж вулиці Зажече, перетинає вулиці Армії Крайової, Пшибишевського, Молодої Польщі до вулиці Пястовської та Підхорунжих. Ця ділянка повністю організована як пішохідний маршрут з велосипедною доріжкою, що веде вздовж колишнього потоку Млинувка Крулевська. На цьому фрагменті є дитячі майданчики, лавки, а також розвинені високі та низькі паркові зелені насадження. Вздовж пішохідного маршруту позначено смугу темної бруківки, яка показує колишнє русло Млинувки. Третій фрагмент веде від вулиці Підхорунжих, перетинаючи Алею Київську, уздовж Алеї Гроттгера до Алеї Трьох Пророків. Ця ділянка менш приваблива для туристів і менш відвідувана, ніж ділянка між вулицями На Блонє та Підхорунжих. Облаштування парку в цій частині відбувалося менш інтенсивно, ніж у Броновицях через проблеми, пов'язані з викупом ділянок у приватних власників.
1 липня 2009 року рішенням міської ради Кракова зелені насадження, розташовані в дільницях V і VI від Алеї Трьох Пророків, уздовж Алеї Гроттгера, вулиці Підхорунжих до вулиці Пястовська і далі в напрямку вул. Армії Крайової, уздовж вулиці Зажече до вулиць Фільтрова та Зигмунта Старого до вулиць Заклікі з Мідльник та Курожвенцкого було названо «Парк Млинувка Крулевська».
Флора і фауна
З точки зору природи парк Млинувка Крулевська можна розділити на дві абсолютно різні частини. Перший фрагмент між дамбою в Мидльниках і вулицею Фільтрова найбільш різноманітний за флорою і фауною. Це також єдина ділянка, де збереглося русло річки Млинувка, в яку періодично стікає вода. У складі видів рослин переважають вологолюбні види. Серед дерев найбільш поширені частково насаджені людиною вільха чорна та верба ламка, вік найстаріших з яких перевищує 100 років, а обхват їх стовбура досягає 300 см. Згодом ці дерева вмирають від старості, після чого їх гнилі стовбури стають ідеальним місцем існування для багатьох видів комах і птахів. Інші породи дерев, що зустрічаються в цьому районі, включають липу дрібнолисту, клен гостролистий, клен явір, березу пухнасту, березу бородавчасту , тополю чорну, акацію, ясен європейський, а також в'язи та граби. З видів чагарників зустрічаються черемха, терен, бузок і горобина. Вздовж каналу Млинувка є також повзучі рослини, напр. хміль звичайний і хміль кущовий. Також тут ростуть очеретянка звичайна, мітлиця повзуча, гірчак гіркий, рогіз, м'ята довголиста та незабудка болотна. Плодові та декоративні дерева та кущі з сусідніх ділянок і садів також проникли в долину Млинувка Крулевська, між іншим яблуня, черешня, груша або волоський горіх. Фрагмент між вулицями Заклики та Мидльник та вулицею Фільтрова також характеризується різноманітною фауною, як то зайці, білки, козулі, кажани та лисиці . Також тут гніздяться види птахів, між іншим синиці, горобці, шпак звичайний, дрізд, щигол , сорока, рідше сойка, зозуля, лісовий голуб, фазан , соловей , польова куріпка, крижень. Зустрічаються також ящірка піщана, ящірка зелена та вуж звичайний.
Друга ділянка між вулицею Фільтрова та Алеєю Трьох Пророків зазнала впливу зміни водних умов через засипання русла річки Млинувка Крулевська. Попередня вологолюбна рослинність з часом відмерла і її замінили типовими для міського парку деревними породами. На ділянці від вулиці Фільтрової до вулиці Пястовської збереглися поодинокі вікові дерева періоду до ліквідації каналу Млинувка, напр. в'язи, верби та чорні вільхи. У цьому місці під час розвитку парку Млинувка Крулевська були інтродуковані види дерев, такі як італійська тополя, береза бородавчаста, гінкго білоба, чагарникові види, наприклад золотиста порічка, жилолист шорсткий, спірея японська, спірея сіра, спірея ван Гутта, троянда зморшкувата, калина, ліани, такі як виноград дикий, фалопія Оберта, ломиніс виткий та декоративні багаторічники, такі як барвінок, горобейник пурпурний, лаванда вузьколиста та рудбекія блискотлива . Трапляється тут і черемха звичайна. На ділянці від вулиці Пястовська до Алеєї Трьох Пророків знищено практично всі сліди водотоку, який тут колись протікав, у тому числі первісну вологолюбну флору. На цій ділянці висаджено дерева та кущі, характерні для міських парків. Тваринний світ частини парку Млинувка Крулевська між вулицею Фільтрова та Алеєю Трьох Пророків складається з видів, які типово зустрічаються в міських районах, як-от куниця і щур сірий, а також видів птахів, між іншим шпак, дрізд, горлиця садова, сорока, а також рідше синиці блакитна, болотяна та велика.
Перебіг
Млинувка Крулевська, відділившись від Рудави в Мидльниках, протікала по таких сьогоднішніх вулицях:
Вулиця Зигмунта Старого
Вулиця Фільтрова
Вулиця Зажече
Вулиця Ядвиги з Лобзова
Вулиця Підхорунжих (ділянка)
Алея Артура Гротгера
Вулиця Лобзовська
Вулиця Гарбарська
Вулиця Крупнича (ділянка)
Вулиця Венеція
Вулиця Риторика
Таке русло річки пояснює походження назв вулиць: Заріччя (Зажече), Гарбарська (від гарбування), Венеція, Дольних Млинов.
Галерея
Див. також
Водяний млин
Акведук
Водогін
Млинівка (споруда)
Примітки
Посилання
Młyn wodny. Wynalazek z antycznym rodowodem
Парки Кракова
Архітектура Кракова
Пам'ятки Кракова
|
11864121
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Berlstedt
|
Berlstedt
|
Berlstedt is a village and a former municipality in the Weimarer Land district of Thuringia, Germany. On 1 December 2007, the former municipality Hottelstedt was incorporated by Berlstedt. Since 1 January 2019, it is part of the municipality Am Ettersberg.
References
Weimarer Land
Grand Duchy of Saxe-Weimar-Eisenach
Former municipalities in Thuringia
|
11840936
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Akiko%20Suzuki
|
Akiko Suzuki
|
Akiko Suzuki
(born March 28, 1985) is a Japanese former competitive figure skater. She is the 2012 World Championships bronze medalist, a three-time Grand Prix Final medalist (2011 silver, 2009 & 2012 bronze), a two-time Four Continents silver medalist (2010, 2013), the 2007 Winter Universiade champion, and the 2013 Japanese national champion. She placed eighth at the 2010 and 2014 Winter Olympics.
Personal life
Suzuki was born on March 28, 1985, in Toyohashi, Aichi Prefecture. She became engaged to a former classmate in June 2016 and married him on February 1, 2017. They divorced in 2018.
Career
Suzuki trained in Nagoya, Japan. At the same time, she worked for Toho Real Estate, which has its own skating rink.
Early career
Suzuki won the bronze medal at the 2001–02 Junior Grand Prix Final. After a successful junior career, she was hampered by her struggles with anorexia nervosa which began at age 18 when she left home for university. Her weight having fallen to 32 kg, she was unable to jump and missed the entire 2003–2004 season. It took her a year to gain back the weight she had lost.
2004–2005 to 2008–2009
Suzuki returned to competitive skating in the 2004–2005 season after being inspired by Shizuka Arakawa's victory at the 2004 World Championships. She began working with coach Hiroshi Nagakubo in the early 2000s.
She had a breakthrough in 2007–2008, winning several events, and achieving her highest finish at Japanese nationals since 2002. She consequently received her first senior Grand Prix assignment in 2008–2009, and won the silver medal at the 2008 NHK Trophy. That same season, she also won the 2008 Finlandia Trophy and finished 8th at the 2009 Four Continents Championships.
2009–2010 season
Suzuki appeared at two Grand Prix events, winning the 2009 Cup of China and finishing 5th at the 2009 Skate Canada International. She qualified to the 2009–10 Grand Prix Final, where she won the bronze medal. She was awarded a place on the Japanese Olympic team after she placed second at the 2009–10 Japan Championships. She was also assigned to compete at the 2010 Four Continents Championships, where she won the silver medal. At the Olympics, she finished 8th, and was later 11th at the 2010 World Championships – her first senior Worlds.
2010–2011 season
Suzuki opened her season with gold at the 2010 Finlandia Trophy. She received silver at both of her Grand Prix events, the 2010 Cup of Russia and the 2010 Cup of China. She qualified for her second consecutive Grand Prix Final, this time finishing fourth. A fourth-place finish at the national championships left her off the Worlds team, but she was selected to go to the 2011 Four Continents Championships, where she finished 7th.
2011–2012 season
Competing again on the Grand Prix series, Suzuki won the silver medal at the 2011 Skate Canada International and the gold medal at the 2011 NHK Trophy. Her placements qualified her for the 2011 Grand Prix Final where she won the silver medal. She won the silver behind Mao Asada at the 2011–12 Japan Championships. At the 2012 World Championships, Suzuki won the bronze medal, becoming the oldest ladies' single skater to medal at the event since Maria Butyrskaya. At the 2012 ISU World Team Trophy, she won the ladies' event, defeating World champion Carolina Kostner. Team Japan also won the event overall.
2012–2013 season
Suzuki received the same Grand Prix assignments as the previous season. She won the silver medal at the 2012 Skate Canada International and the 2012 NHK Trophy, qualifying her for the 2012–13 Grand Prix Final. At the final, she placed third in the short program. She fell twice in the free skating, finishing third overall. In December 2012, Suzuki said that the 2013–14 season would be her last. She finished fourth at the 2012–13 Japan Championships behind Satoko Miyahara.
Suzuki won the silver medal at the 2013 Four Continents Championships, as part of a Japanese sweep of the ladies' event with teammates Mao Asada and Kanako Murakami taking the gold and bronze medal respectively. She placed twelfth at the 2013 World Championships. At the 2013 World Team Trophy, Suzuki placed first; Team Japan placed third overall. Her free skating score of 133.02 and her combined total score of 199.58 are her personal best scores.
2013–2014 season
Suzuki began her season at the 2013 Finlandia Trophy, where she won the silver medal behind Yulia Lipnitskaya. She won another silver at the 2013 Skate Canada International, again behind Lipnitskaya. At the 2013 NHK Trophy, she earned the bronze medal after placing second in the short and fourth in the free skating.
Suzuki won gold at the 2013–14 Japan Championships, ahead of Kanako Murakami and Mao Asada. She placed second in the short program behind Asada, but rebounded to first place after winning the free skating. She skated two clean programs and earned the highest free skating and total score to date in the ladies' event at the Japan Figure Skating Championships.
At the 2014 Winter Olympics, Suzuki competed in the free skating portion of the figure skating team event, placing fourth in that segment; Japan finished fifth overall. She went on to place eighth in the ladies' singles competition. At the 2014 World Championships, she placed fourth in the short program with a personal best score, eighth in the free skating, and sixth overall. Following the World Championships, Suzuki announced her retirement from competitive skating.
Post-competitive career
Following her retirement in 2014, Suzuki began working as a choreographer and teaching with her longtime coach, Hiroshi Nagakubo, at the Howa Sports Land Skating Club in the Aichi Prefecture. She credited figure skating choreographers Shae-Lynn Bourne and Pasquale Camerlengo for inspiring her to start working as a choreographer. Suzuki was also a main cast member of the annual touring ice show Fantasy on Ice, having participated in all editions from 2010 to 2019. In 2022 she did the commentary for the live broadcast at the tour stop in Nagoya amongst others.
Suzuki has choreographed for:
Rika Hongo
Rin Nitaya
Miyu Nakashio
Yura Matsuda
Yuka Nagai
Moa Iwano
Yuhana Yokoi
Sota Yamamoto
Lim Eun-soo
Tatsuya Tsuboi
Yuna Aoki
Mako Yamashita
Mone Chiba
Ami Nakai
Yuma Kagiyama
Yuna Shiraiwa
Maria Egawa
Yo Takagi
Mai Mihara
Programs
Post-2014
Pre-2014
Competitive highlights
GP: Grand Prix; JGP: Junior Grand Prix
Detailed results
Small medals for short program and free skating awarded only at ISU Championships. At team events, medals awarded for team results only.
– This is a team event; medals are awarded for the team results only.
– team result
– personal/individual result
References
External links
1985 births
Living people
Japanese female single skaters
Figure skaters at the 2007 Winter Universiade
People from Toyohashi
Medalists at the 2007 Winter Universiade
Olympic figure skaters for Japan
Figure skaters at the 2010 Winter Olympics
World Figure Skating Championships medalists
Four Continents Figure Skating Championships medalists
Figure skaters at the 2014 Winter Olympics
Winter World University Games medalists in figure skating
FISU World University Games gold medalists for Japan
Competitors at the 2005 Winter Universiade
Fantasy on Ice main cast members
Figure skating choreographers
|
2421917
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D1%8E%D0%B9
|
Ланьюй
|
Ланьюй (мовою ямі: Ponso no Tao) або також Острів орхідей — вулканічний острів площею в 45 км² біля південних берегів Тайваню і відокремлений від островів Батанес, що в Філіппінах каналом Баші Лусонської протоки. Адміністративно упорядкований як містечко Лань Ю (Lanyu) округу Тайдун, Тайвань.
Острів є батьківщиною для народу Ямі, етнічна меншина, яка мігрувала на острів з архіпелагу Батанес 800 років тому. Для них острів відомий як Понсо но Тао «Острів людей» або Ірала. Із загальної кількості населення в 4000, близько 2400 належать до племінної спільноти тао, а решта 1600 в основному китайці. У сусідніх Філіппінах острів називається Ботель Табаго.
Історія
Рання історія
Острів вперше було зображено на японських мапах під назвою Табако-шима на початку 17-го століття і як Табако Ксіма на французькій мапі 1654-го року. Китайці, які не мали жодного контакту з місцевим населенням острова називали його Анг-тау-су, потім він був названий в часи Японського правління. Японський уряд оголосив острів областю етнологічних досліджень поза доступом для громадськості.
Республіка Китай
Це обмеження збереглося і коли Китайська республіка взяла контроль над Тайванем в 1945, але було зняте в 1967. Завдяки цьому обмеженому доступу до острова народ Тао найкраще зберіг свої традиції поміж інших аборигенів Тайваню. З тих пір, на острові побудовані школи, що викладають стандартною китайською і які стали обов'язковими. Збільшився потік туристів на острів.
19 січня 1946, острів було позначено як селище Гонгтую у складі округу Тайдун. 24 листопада того ж року він був перейменований в Острів Орхідей (Lanyu), на честь місцевих орхідей Фаленопсис.
Галерея
Примітки
Література
Острови Тайваню
|
4369200
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yellow%20%28disambiguation%29
|
Yellow (disambiguation)
|
Yellow (disambiguation)
Yellow is a color.
Yellow may also refer to:
Biology
Clouded yellow, a common name for a butterfly in genus Colias
Grass yellow, a common name for a butterfly in genus Eurema
Yellow, a common name for a butterfly in subfamily Coliadinae
Books and comics
Yellow (short story collection), a short-story collection by Don Lee
Yellow (manga), a 2002 yaoi manga by Makoto Tateno
Yellow: Race in America Beyond Black and White, a book by Frank H. Wu
Yellow (Pokémon Adventures), a character in Pokémon Adventures
Film and television
Yellow (1997 film), a film written and directed by Chris Chan Lee
Yellow (2006 feature film), a film starring Roselyn Sanchez
Yellow (2006 short film), a film by director Neill Blomkamp
"Yellow", an episode of Tales from the Crypt
Yellow (2012 film), starring Sienna Miller, Ben Foster, Riley Keough and Lucy Punch
Yellow (2014 film), an Indian Marathi film directed by Mahesh Limaye
"Yellow", an episode from the TV series Teletubbies
Games
Pokémon Yellow version, the fourth (and final) installment in the first generation of Pokémon games
Yellow Squadron, a rival ace squadron in Ace Combat 4
Music
Performers
Yello, a Swiss electronic duo
Yellow, a member of the South Korean group Pungdeng-E
Albums
Yellow (Brymo album), 2020
Yellow (Scandal album), 2016
The Yellow, an EP by Lemon Jelly, 1999
Zebrahead (album) or Yellow, by Zebrahead, 1998
Yellow, by Calema, 2020
Yellow (EP), by South Korean singer/songwriter Kang Daniel, 2021
Yellow, by Emma-Jean Thackray, 2021
Songs
"Yellow" (Coldplay song), 2000
"Yellow" (Kaela Kimura song), 2007
"Yellow", by Aminé from Good for You, 2017
"Yellow", by Tyler, the Creator from Cherry Bomb, 2015
"Yellow", by For the Fallen Dreams from Back Burner, 2011
"Yellow", by Nicholas Tse, 2005
"Yellow", by Rich Brian from The Sailor, 2019
"Yellow", by Robin Schulz from Sugar, 2015
"Yellow", by Sheila E. from Romance 1600, 1985
"Yellow", by Yann Tiersen from the Tabarly soundtrack, 1998
"Yellow", by Tegan and Sara from Crybaby, 2022
Other uses
High yellow, skin pigmentation
Yellow (clothing), a Bangladesh-based fashion brand and retailer
Yellow Corporation, a defunct United States freight company
Yubo, formerly Yellow, a social media app
Yellow (convenience store), an Israeli chain operated by Paz Oil Company Ltd.
Yellow, a play by Del Shores
FD&C Yellow 5, the food coloring tartrazine
YellOw (gamer), South Korean former professional StarCraft player
See also
Yellow Creek (disambiguation)
Yellow River (disambiguation)
Yellow Submarine (disambiguation)
Yellows (disambiguation)
|
15879003
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Courbouzon%2C%20Loir-et-Cher
|
Courbouzon, Loir-et-Cher
|
Courbouzon, Loir-et-Cher
Courbouzon is a commune in the Loir-et-Cher department of central France.
Population
See also
Communes of the Loir-et-Cher department
References
Communes of Loir-et-Cher
|
3657711
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Trem%20das%20Onze
|
Trem das Onze
|
Trem das Onze
"Trem das Onze" (English: "The 11 o’clock Train") is a samba composition by Brazilian singer-songwriter Adoniran Barbosa. Released in 1964 and made famous that same year by the samba group Demônios da Garoa, it is one of the best known Brazilian popular songs and considered one of the most representative cultural symbols of the city of São Paulo.
In the song, Barbosa portrays in his signature-style witty and somewhat tragicomic lyrics the drama of a lover who lives in the distant Jaçanã suburb of São Paulo, and who cannot stay longer with his beloved woman because the last train will be departing soon, at 11 p.m., and his mother won't sleep until he gets home.
The song is an example of both the classic paulista samba, the variant of samba developed in São Paulo, and the use of a composition structure known as "samba-de-breque" (literally brake samba), where the instrumental accompaniment stops suddenly, giving room to a brief commentary in spoken word about the lyric subject by the lead singer, very much like opening parenthesis.
The song was voted by the Brazilian edition of Rolling Stone as the 15th greatest Brazilian song.
See also
Tramway da Cantareira (in Portuguese), the tramway referenced in the song
"Samba Italiano"
"Tiro ao Álvaro"
"Samba do Arnesto"
"Joga a chave"
References
Brazilian songs
Songs about Brazil
Songs about trains
Songs in Portuguese
Samba songs
1964 songs
Songs written by Adoniran Barbosa
|
4574830
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D0%B4%D0%B2%D0%BE%D1%80%E2%80%99%D1%8F
|
Тидвор’я
|
Тидвор’я — присілок у Любитинському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Належить до муніципального утворення Неболицьке сільське поселення.
Історія
До 1927 року населений пункт перебував у складі Новгородської губернії. У 1927-1944 роках перебував у складі Ленінградської області.
Орган місцевого самоврядування від 2010 року — Неболицьке сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Любитинського району
|
4389016
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B0%20%28%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%29
|
Малорита (річка)
|
Малорита (річка)
Малорита — річка в Малоритському районі Берестейської області Білорусі, ліва притока річки Рита (басейн Вісли).
Довжина 30,5 км. Площа водозбору 602 км. Середньорічна витрата води в гирлі становить 2,5 м³/с. Середній похил поверхні води 0,2 ‰.
Починається за 2 км на північ від агромістечка Горіхове від автодороги Горіхове — Олтуш і є продовженням русла Середнього Рову (раніше витікав із Горіхівського озера, але в результаті меліоративних робіт витік річки був засипаний). Гирло розташоване за 2 км на північний схід від села Замшани. Протікає Берестейським Поліссям.
Долина річки невиразна. Схили долини пологі, порізані мережею меліоративних каналів, під лісом і розорані. Заплава двостороння, низька, дренована, завширшки 1-1,5 км. Русло на всьому протязі каналізоване, ширина 6-8 м. Береги вирівняні, заввишки до 2 м. Річка отримує стік із дренажних каналів.
На річці розташоване місто Малорита.
Див. також
Річка Верхня Рита
Примітки
Література
Блакитна книга Білорусі: Енцикл. / БелЕн; Редкол.: Н. А. Диско та ін. — Мн .: БелЭн, 1994.
Ресурси поверхневих вод СРСР. Опис річок і озер та розрахунки основних характеристик їх режиму. Т. 5. Білорусь і Верхнє Подніпров'я. Частина 1-2. — Л., 1971
Природа Білорусі: Нап. енцикліка / БелСЕ; Редактор: І. П. Шамякін (ред.) та ін. — Мн .: БелСЕ, 1986. — 599 с., 40 с. хворий.
Малоритський район
Західний Буг
|
4986310
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B9%20%D0%A2%D1%80%D1%83%D1%81%D0%B0
|
Матей Труса
|
Матей Труса (29 листопада 2000, Михайлівці) — словацький футболіст, нападник клубу «ДАК 1904».
Виступав, зокрема, за клуби «Земплін» та «Градець-Кралове», а також молодіжну збірну Словаччини.
Клубна кар'єра
Народився 29 листопада 2000 року в місті Михайлівці. Вихованець футбольної школи клубу «Земплін». Дорослу футбольну кар'єру розпочав 2019 року в основній команді того ж клубу, в якій провів два сезони, взявши участь у 61 матчі чемпіонату. Більшість часу, проведеного у складі «Земпліна», був основним гравцем атакувальної ланки команди.
Протягом 2022 року захищав кольори клубу «Вікторія» (Пльзень).
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Градець-Кралове», до складу якого приєднався 2022 року. Відіграв за команду з Градець-Кралове наступний сезон своєї ігрової кар'єри.
До складу клубу «ДАК 1904» приєднався 2023 року.
Виступи за збірну
Протягом 2020–2023 років залучався до складу молодіжної збірної Словаччини. На молодіжному рівні зіграв у 15 офіційних матчах, забив 9 голів.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Посилання
Словацькі футболісти
Гравці молодіжної збірної Словаччини з футболу
Футболісти «Земпліна» (Михайлівці)
Футболісти «Вікторії» (Пльзень)
Футболісти «Градець-Кралове»
Футболісти «ДАК 1904»
Словацькі футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Чехії
|
21407307
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%BBarzyn
|
Żarzyn
|
Żarzyn
Zarzyń is a village in the administrative district of Gmina Sulęcin, within Sulęcin County, Lubusz Voivodeship, in western Poland. It lies approximately east of Sulęcin, south of Gorzów Wielkopolski, and north of Zielona Góra.
References
Villages in Sulęcin County
|
5200245
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Грімія Гартмана
|
Грімія Гартмана (Grimmia hartmanii) — вид мохів порядку гріміальних (Grimmiales).
Поширення
Батьківщиною є Європа, Північна Америка, Азія.
Населяє затінені валуни, особливо гранітні, в лісах; на висотах 100–1500 м.
Характеристика
Рослини в двоякорозгалужених килимках, зелені. Стебла 2–8 см. Листки злегка викривлені з часто загостреними верхівками коли сухі, коли вологі широколанцетні, звужуються до загостреної верхівки, 2.5–4.5 × 0.4–0.6 мм, кілеві, краї зазвичай загнуті з одного боку, остюки дуже короткі, зубчасті. Вид дводомний. Коробочкові ніжки 3–4 мм. Коробочка надзвичайно рідкісна, жовтувато-зелена.
Примітки
Флора Європи
Флора Північної Америки
Флора Азії
|
2890472
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B4%D1%83%D0%BB%20%28%D0%84%D0%BD%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Судул (Єнджейовський повіт)
|
Судул (Єнджейовський повіт)
Судул — село в Польщі, у гміні Єнджеюв Єнджейовського повіту Свентокшиського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Келецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура на день 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Єнджейовського повіту
|
2594057
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%29
|
Вовкова (пам'ятка природи)
|
Вовкова (пам'ятка природи)
Вовкова — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Розташована в межах Березнівського району Рівненської області, на північний схід від села Більчаки.
Площа 13,9 га. Статус присвоєно згідно з рішенням Рівненської облради № 69 від 19.03.1999 року. Землекористувач: ДП «Соснівський лісгосп» (Більчаківське лісництво, квартал 30).
Статус присвоєно з метою збереження ділянки мішаного лісу, де зростають рідкісні види рослин. Особливу наукову цінність флористичному складу надають місцезростання такого рідкісного виду як астранція велика, занесена до Червоної книги України. На узліссі грабового лісу також зростає центральноєвропейський вид — лазурник трилопатевий. Доповнює склад рідкісних видів і лілія лісова, яка тут трапляється розсіяно.
Примітки
Посилання
Ботанічна пам'ятка природи місцевого значення «Вовкова»
Більчаківське лісництво (карта)
Ботанічні пам'ятки природи Рівненської області
Природно-заповідний фонд Березнівського району
Природоохоронні об'єкти, засновані 1999
|
2073679
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B9%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бойко Олексій Михайлович
|
Бойко Олексій Михайлович (Женишківці, Затонський район, Вінницька область — , с. Пиків, Хмільницький район, Вінницька область) — український поет-гуморист. Член Національної спілки письменників України (2015).
Біографія
Народився 18 лютого 1936 року в с. Женишківці Віньковецького району Вінницької області у родині хліборобів. Дитинство і юність пройшли у с. Ходаки Барського району на Вінниччині, де 1951 року закінчив семирічну школу. Середню школу закінчив 1954 року у Женишківцях.
1956 року закінчив Говірське технічне училище у Барському районі (тепер — у Віньковецькому районі), а згодом й фізико-математичний факультет Вінницького педагогічного інституту (1965).
Працював комбайнером, трактористом. По закінченню педагогічного інституту — вчителем фізики у Пиківській середній школі Калинівського району на Вінниччині. На пенсію вийшов за інвалідністю 1986 року. Проживав у с. Пиків,, де помер 14 грудня 2023 року.
Літературна діяльність
Літературний дебют відбувся на початку 70-х років ХХ століття. Автор віршованих книжок гумори та сатири:
Довкола дуба : гуморески, байки / Олексій Бойко. — Вінниця: Книга-Вега, 2004. — 224 с. — ISBN 966-621-166-1;
Трасти і контрасти : гумор / Олексій Бойко. — Вінниця: Данилюк В. Г., 2009. — 192 с. — ISBN 978-966-2190-16-8;
Непричесані персонажі : гумор та сатира / Олексій Бойко. — Вінниця: Данилюк В. Г., 2012. — 332 с. — ISBN 978-966-2190-90-8;
Через терни проти скверни : сатира і гумор / Олексій Бойко. — Вінниця: Нілан-ЛТД, 2014. — 166 с. — ISBN 978-617-7121-72-4;
Танці у кропиві : гумор та сатира: вибрані твори / Олексій Бойко. — Вінниця: Нілан-ЛТД, 2015. — 288 с. — ISBN 978-617-7212-97-2.
Вар'єте про грішне і святе (2016)
Вінегрет з перцем (2017)
Верхи на їжакові (2017)
Публікації у періодиці — республіканських газетах «Радянська освіта», «Сільські вісті», «Літературна Україна», журналах «Вус», «Перець», альманасі «Весела січ»; регіональних виданнях.
Член Національної спілки письменників України від 3 грудня 2015 р., член Вінницького куреня гумористів імені Степана Руданського. Дипломант Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського (2012). Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського (2015) за книгу «Танці в кропиві»., конкурсу газети «Сільські вісті» (2017).
Примітки
Джерела і література
— C. 646—657.
— С. 11.
— С. 14-16.
Біографія О. М. Бойка на сайті Вінницької організації НСПУ «Краснослов».
Біографія О. М. Бойка на сайті Барської районної бібліотеки.
Про лауреата Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степна Руданського за 2015 рік // Сайт Вінницької обласної організації НСПУ «Краснослов». — 2015. — 24 грудня.
Ніхто не забутий: вірш / Олексій Бойко // Літературна Україна. — 2015. — 27 серпня. — С. 8.
Шокована: вірш / Олексій Бойко // Сільські вісті. — 2015 . — 22 травня. — С. 4.
Куций, Леонід. «Пиківська гуморина» зібрала гостей // Вінниччина. — 2013. — 12 квітня. — С. 9.
Про лауреатів премії імені Степана Руданського за 2012 рік // УНІАН-Вінниця. — 2012. — 24 грудня.
Куций, Леонід. Дотепний гуморист і патріот [про Олексія Михайловича Бойка] // Громада і закон. — 2007. — 7 вересня. — С. 8.
Посилання
Офіційний сайт НСПУ
«Краснослов» — офіційний сайт Вінницької письменницької організації
Українські поети
Українські сатирики
Українські гумористи
Персоналії:Калинівський район
|
2162579
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0-2
|
Р-2
|
Р-2 (Індекс ГРАУ — 8Ж38, Кодова назва НАТО — SS-2 «Sibling») — друга радянська балістична ракета, створена у ОКБ-1 під керівництвом головного конструктора Сергія Павловича Корольова на основі більш ранньої Р-1, що була дещо вдосконаленою версією німецької ракети A4 (Фау-2).
Виробник — дніпропетровський завод № 586.
Перебувала на озброєнні з 1951-го по 1960-й р.р.
Порівняно з Р-1 ракета Р-2 мала полегшену конструкцію, зокрема, за рахунок застосування несучого паливного бака, та підвищену майже у півтора рази (завдяки збільшенню тиску палива) тягу двигуна. Ці заходи дозволили дещо збільшити масу бойової частини і вдвічі (з 270 до 600 км) підвищити дальність.
Однак найважливішим удосконаленням стала відмова від моноблочної конструкції і застосування відокремлюваної головної частини (боєголовки), що відділялась від ракети перед входженням у щільні шари атмосфери.
На базі Р-2 було створено геофізичну модифікацію Р-2А.
Для ракети була створена мобільна пускова установка на основі трофейних німецьких установок Meillerwagen.
Посилання
Р-2 Енциклопедія астронавтики
Оперативно-тактична ракета Р-2 Капустин Яр
Примітки
Балістичні ракети малої дальності
Балістичні ракети СРСР
Балістичні ракети ПМЗ
|
12929599
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zamia%20poeppigiana
|
Zamia poeppigiana
|
Zamia poeppigiana is a species of plant in the family Zamiaceae. It is found in Colombia, Ecuador, and Peru. It is threatened by habitat loss.
References
poeppigiana
Near threatened plants
Taxonomy articles created by Polbot
Taxa named by August W. Eichler
Taxa named by Carl Friedrich Philipp von Martius
|
13479532
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hasenmoor
|
Hasenmoor
|
Hasenmoor is a municipality in the district of Segeberg, in Schleswig-Holstein, Germany.
References
Municipalities in Schleswig-Holstein
Segeberg
|
2248196
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%84%D0%B2%D0%B7%D0%B5%D0%B1%D1%96%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ліпецький Євзебій Олександрович
|
Ліпецький Євзебій Олександрович
Євзебій (Євсевій) Олександрович Ліпецький (5 червня 1889 — 18 червня 1970) — український художник. Народився в с. Вербівці, (нині село Заставнівського району Чернівецької області). Ліпецький увійшов в історію українського образотворчого мистецтва як талановитий живописець, графік, театральний художник, реставратор та педагог.
Ранні роки та еміграція
Від 1910 року навчався коштом Буковинського релігійного фонду в Баварській академії художніх мистецтв. Після цього продовжив студії у Віденській академії художніх мистецтв. Потім працював художником у Віденському військовому географічному інституті. Від 1918 жив у Чернівцях. Викладав малювання і каліграфію в місцевій українській гімназії. При Народному домі мав студію-майстерню, в якій вчилася малюванню і письменниця Ірина Вільде.
1940 року, з приходом радянських військ, виїхав до Німеччини, де спочатку перебував у таборі українських переміщених осіб «Леопольд Касерне» в м. Байройт.
18 червн 1970 року Ліпецький помер у м. Байройт, ФРН.
Стиль
Липецький малював портрети, пейзажі, декорації до вистав, реставрував стінописи (Почаївська лавра, Крехів, монастир «Хрещатик») і книжки, та чільне місце у творчості Ліпецького посідає портретний жанр. Він був автором численних портретів українських письменників, історичних осіб та сучасних йому діячів культури і мистецтва. У портретних творах Ліпецький творчо поєднував мистецькі засади академічної школи з імпресіоністичним підходом до створення образів, майстерно поєднував академізм, реалізм та сесецію. Він майстерно передавав психологічний стан, характер та зовнішню подібність портретованих, вільно володіючи різноманітними техніками. Про це свідчать його твори, а також архівні та друковані джерела.
Великий вплив на Ліпецького здійснив Микола Івасюк, який був його безпосереднім вчителем.
За словами Івана Снігура — відомого поціновувала народної творчості, Євзебій Ліпецький був не просто художником, а художником-реставратором. «Художник-реставратор — це набагато більше, аніж просто художник. Реставратор дає життя тим речам, які вже відмирають; він відроджує тих людей, яких навіть не бачив. Ліпецький — один з найвидатніших митців Буковини. Йому не було рівних, нема і не буде».
Творчий доробок
Мистецький доробок Євзебія Ліпецького чернівецького періоду та років еміграції спіткала доволі драматична доля. У вирі подій частина його робіт є втраченими або загубленими. Відтак кожне свідоцтво про твори майстра є надзвичайно цінним.. Наприклад, йдеться про портретні зображення чернівецьких художників 1935 року, які були розміщені у чернівецькій німецькомовній газеті «Czernowitzer Deutsche Tagespost» (20 березня 1938 р.), у монографіях Ірини Міщенко «Євзебій Ліпецький. Мистець і особистість» (2004 р.) та Гайделінде Поллєрус «Владімір Загородніков…Від ікони до графіті» (1984 р.).
У різні роки працював у галузі станкового малярства, графіки, театрального декоративного мистецтва, книжкового оформлення, брав участь у реставрації релігійних споруд (зокрема, Почаївської лаври). Написав портрети Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Лук'яна Кобилиці. Відомо, що Ліпецький малював чернівецьких художників — Володимира Загороднікова, Пауля Верона та Ісідору Костантіновічі-Гайн, «йому „позували“ такі особистості як австрійський цісар Карл, німецький цісар Вільгельм, генерал Гіндербург, чи не всі, його часу, буковинські митрополити й високі достойники та еліта», писав Іван Жуковський.
Частина оригіналів його творів зберігається в Чернівецькому художньому музеї та Чернівецькому краєзнавчому музеї. У Художньому музеї зберігаються: живописний «Портрет дружини» (1910 р.), два пастельних твори — «Дівчина в бузковому» (1919 р.), «Портрет хлопчика» (1910 р.), а також ще кілька графічних аркушів. У Чернівецькому краєзнавчому музеї є можливість оглянути його акварельний автопортрет (1915 р.) та портрет Ольги Кобилянської (1922 р.).
Серед його робіт є також: «Коляда» (1936), «Голова дівчини» (1954).
У 2012 році випадково було виявлено невідому до тих пір роботу Ліпецького родиною Скорейків з Чернівців. Це був портрет Александра Скорейка, мецената та багаторічного війта села Борівці. Ймовірно, картина була написана у 1911 році, а гонорар за неї дозволив Ліпецькому продовжити своє навчання. Саму ж картину було знайдено на горищі та передано до Художнього музею Чернівців, де її було реставровано та виставлено до експозиції.
Роботи
Ушанування пам'яті
З нагоди 125-річчя від дня народження художника у Чернівцях у Чернівецькому художньому музеї представили виставку його картин. У відкритті взяли участь знані митці та колекціонери Буковини.
Джерела та література
Міщенко І. Ліпецький Євзебій Олександрович //
Міщенко І. Ліпецький Євзебій Олександрович //
Міщенко І. Євзебій Ліпецький. Митець і особистість — Чернівці: місто, 2004. — 79 с.
Тетяна Дугаєва. Місце перебування невідоме. Чи знайдемо твори Євзебія Ліпецького? // Газета "Версії", №23, 5 червня 2014 р. С. 16
Тетяна Дугаєва. Пошук незмірної спадщини Євзебія Ліпецького триває... // Газета "Версії", №23, 8-14 червня 2017 р., С. 4-5
Гусар Ю. Митець і особистість (Євзебій Ліпецький) / Юхим Гусар // Буковинське віче. - 2014. - 5 червня )№ 23). - С. 4.
Примітки
Українські митці
Українські художники
Уродженці Заставнівського району
Померли в Байройті
|
4569738
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BF
|
Ґрапп
|
Ґрапп
Веронік Наум-Ґрапп (фр. Véronique Grappe-Nahoum) — французька вчена-антрополог.
Вендель Діттерлін, Вендель Діттерлін Старший (нім. Wendel Dietterlin, справжнє ім'я Вендлінг Ґрапп (Wendling Grapp), 1550, Пфуллендорф — 1599, Страсбург) — німецький художник-маньерист.
|
1501696
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%96%D0%B3%20%D0%A1%D1%83%D0%BD%D0%B4%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82
|
Стіг Сундквіст
|
Стіг Сундквіст (19 липня 1922, Боден — 3 серпня 2011) — шведський футболіст, що грав на позиції фланговий півзахисника. Згодом — футбольний тренер.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1940 року виступами за команду «Норрчепінга», в якій провів десять сезонів.
1950 року перейшов до клубу «Рома», за який відіграв 3 сезони. Більшість часу, проведеного у складі «Роми», був основним гравцем команди. Завершив професійну кар'єру футболіста виступами за італійську команду в 1953 році
Помер 3 серпня 2011 року на 90-му році життя.
Виступи за збірну
1949 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Швеції. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала усього 2 роки, провів у формі головної команди країни 11 матчів, забивши 3 голи.
У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1950 року у Бразилії, на якому команда здобула бронзові нагороди.
Тренерська кар'єра
Невдовзі після завершення виступів на футбольном полі прийняв пропозицію очолити тренерський штаб команди клубу «ГІФ Сундсвалль», з якою пропрацював протягом 1955–1958 років.
Титули і досягнення
Бронзовий призер чемпіонату світу: 1950
Джерела
Статистика виступів на сайті national-football-teams.com
Профіль гравця на сайті Енциклопедія «Роми».
Уродженці Бодена (Швеція)
шведські футболісти
шведські футбольні тренери
Футболісти «Норрчепінга»
Футболісти «Роми»
Тренери ФК «Сундсвалль»
шведські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Італії
|
1422499
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%20%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Завадський Йосип Йосипович
|
Завадський Йосип Йосипович (Вільно, Литовсько-Віленська губернія, Російська імперія (нині — Вільнюс, Литва) — , Київ, Київська губернія, Російська імперія) — російський видавець і друкар польського походження, журналіст, засновник Польського товариства в Києві, Київський міський голова у 1860–1863 роках.
Біографія
Народився в 1818 році у Вільні в дворянській родині відомого видавця і книгопродавця . Після закінчення гімназії в 1839 році переселився до Києва і через два роки відкрив тут магазин іноземних книг.
З 1 квітня 1850 з дозволу міністра народної освіти Завадському було передано друкарню університету Св. Володимира в Києві в оренду строком на 12 років. За умовою, складеною з Завадським, він дістав звання університетського друкаря і ставав повним господарем друкарні, виплачуючи щороку 1000 крб. орендної плати на користь університету. По закінченні строку оренди договір був продовжений ще на 12, а згодом ще на 10 р. Таким чином, університетська друкарня у Завадського перебувала 34 роки.
У липні 1860 року обраний і затверджений міським головою. Цю посаду обіймав до квітня 1863 року, після нього на цю посаду був обраний Федір Войтенко.
5 червня 1869 з ініціативи професора Київського університету Миколи Бунге, який очолював у той час Київську контору державного банку, та видавця Йосипа Завадського була заснована Київська товарна біржа — найпотужніший гуртовий ринок України 2-ї половини 19 — поч. 20 століття.
Помер у Києві 1886 року. Похований на Байковому кладовищі в католицькій частині.
Примітки
Джерела
Друг О. М., Ковалинський В. В., Мельник О. М. Від війта — до мера. — : ДОН-97, 2004. — C. 28. —
Іосифъ Іосифовичъ Завадскій. Некрологъ // Кіевлянинъ. — 1886. — № 69. — 27 марта. — С. 1–2.
Салій І. М. Обличчя столиці в долях її керівників / Іван Салій; [ред. В. Ковалинський]. — : Довіра, 2008. — С. 34. —
Киевский календарь
Уродженці Вільнюса
Очільники Києва
Померли в Києві
Поховані на Байковому кладовищі
Українські видавці
|
1145370
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Symphonic%20metal
|
Symphonic metal
|
Symphonic metal is a cross-generic style designation for the symphonic subsets of heavy metal music subgenres. It is used to denote any metal band that makes use of symphonic or orchestral elements. The style features the heavy drums and guitars of metal with different elements of orchestral classical music, such as symphonic instruments, choirs and sometimes a full orchestra, or just keyboard orchestration.
Symphonic metal bands can feature classically trained vocalists, in which case they can be attributed nicknames such as opera metal or operatic metal. Perhaps the most pioneering and prominent examples of symphonic metal bands are Swedish band Therion, Finnish band Nightwish, German band Xandria, Italian band Rhapsody of Fire, American bands Lorna Shore and Trans-Siberian Orchestra, and Dutch bands Epica and Within Temptation. Those bands place a large focus on elements prevalent in film scores in addition to the more basic classical components utilized more widely in the genre. Many people who participate in this genre of metal music have a degree in musical thought or have been taught how to sing in a classical style.
Musical characteristics
The metal subgenres most typically featuring a subset of symphonic bands are gothic metal, power metal, black metal, death metal and classic heavy metal. As with many other metal bands, those adopting a symphonic style may feature influences from several metal subgenres.
Music workstation keyboards and orchestras are often a key feature of the style, distinguishing symphonic from non-symphonic bands within the same metal subgenre. Other instruments, including guitars, bass and drums, may at times play relatively simple parts in contrast to the complex and nuanced keyboard and/or orchestral parts. Bands that do not use live orchestral instrumentation on their recordings or when playing live typically utilize factory presets on workstation keyboards (i. e., strings, choirs, pianos, pipe organs, etc.) to conjure up a "pseudo-orchestral" sound, where parts are played idiomatically according to keyboard technique. This is particularly characteristic of lesser-known bands on tighter budgets. Some symphonic metal bands abstain from using keyboards entirely, preferring to use orchestral backing tracks pre-recorded by a live symphony orchestra and/or choir during an album session, or recorded using virtual software instruments in a sequencer. This is particularly characteristic of bands that feature deeper and more complex arrangements which could be more difficult for one or two keyboardists to reproduce faithfully in a live performance.
It is more difficult to generalize about the role of the classic metal instruments (guitars, bass and drums), as they vary depending on the metal subgenre to which the symphonic band mostly associates. With varying frequency, symphonic bands may employ these instruments (as well as the lead vocals) to play more simple, catchy melodies than non-symphonic bands, which arguably make the symphonic metal style one of the most accessible in metal.
Songs are often highly atmospheric, though more upbeat than those of many non-symphonic metal bands; songs with morbid themes routinely feature prominent major-key fanfares. Particularly central to creating mood and atmosphere is the choice of keyboard timbre.
Lyrics cover a broad range of topics. As with two of its often overlapping elements, power metal and opera (including symphonic progressive rock), fantasy and mythological themes are common. Concept albums styled after operas or epic poems are not uncommon.
Bands in this genre may often feature a female lead vocalist, usually a soprano. Male vocalists (baritone or bass-baritone), are also common in gothic metal. Growling, death-metal-style vocals are not unknown but tend to be used less frequently than in other metal subgenres (a notable exception being Mark Jansen in Epica). Backing vocals, often consisting of a choral ensemble or full choir, may be employed.
It is common for bands, particularly female-fronted bands, to feature operatic lead vocals. Such bands may be referred to as operatic symphonic metal and include the likes of Epica, Nightwish (Tarja Turunen, then Floor Jansen), Haggard, Therion, Operatika, Dremora, Dol Ammad, Visions of Atlantis, Aesma Daeva, and Almora, among countless others. The operatic style is not tied exclusively to symphonic metal, but may appear in avant-garde metal, progressive metal and gothic metal. Many bands featuring operatic female vocalists also have a male vocalist who uses harsh vocals for contrast, in a vocal style often referred to as "beauty and the beast".
Origins and evolution
Among the first rock bands to use orchestral elements were Deep Purple, with Concerto for Group and Orchestra, a three-movement epic performed by the band at the Royal Albert Hall in London with the Royal Philharmonic Orchestra, the Moody Blues, with Days of Future Passed, and the Nice, with Five Bridges. Black Sabbath followed suit with "Spiral Architect" and "Supertzar". Other bands began to experiment with heavier songs with arrangements, such as "Ma Ma Ma Belle" by Electric Light Orchestra. Symphonic metal can be traced to some early death metal and gothic metal bands who made use of symphonic elements in their music, notably Swiss extreme metal pioneers Celtic Frost, using French horn on their 1985 release To Mega Therion (which inspired the naming of symphonic metal pioneers Therion) and more prominent symphonic orchestra on their 1987 album Into the Pandemonium. NWOBHM band Golgotha's Orchestral Stab (1988)later remixed as Unmaker of Worlds (1990)also combined metal and heavily orchestrated sections.
An early prototypical symphonic metal song was "Dies Irae" by American Christian thrash metal group Believer. Appearing on their 1990 album Sanity Obscure, it foreshadowed the operatic approach used by the bands Therion and Nightwish. According to Jeff Wagner in his book Mean Deviation, the song was a creative watershed in metal, and except for Mekong Delta, no other extreme metal band at the time had merged the genre with classical music so seamlessly. The gothic metal band Saviour Machine, which formed in 1989 and released its first studio album in 1993, has also been referred to as symphonic metal.
The band Therion were influential in forming the genre through their use of a live orchestra and classical compositional techniques; gradually these elements became a more important part of Therion's music than their death metal roots. Another key early influence was Finnish progressive metal band Waltari's album Yeah! Yeah! Die! Die! Death Metal Symphony in Deep C. In mid-1996 Rage released Lingua Mortis, the band's first collaboration with the Prague Symphony Orchestra.
Nightwish, Rhapsody of Fire and Within Temptation all released their first album in 1997. Within Temptation's sound was usually defined as gothic metal, being overall simpler than Nightwish's power metal, but both bands shared two frequent symphonic metal elements: powerful female lead vocals from Tarja Turunen and Sharon den Adel respectively, and the heavy use of classically influenced keyboard playing. Haggard, which started as a progressive death metal band, had released some demos and EPs in their early years in a simple death metal style, but in 1997 went a step forward. They changed their style to a mix of classical music with real classical and medieval instruments such as violin, viola, cello, flute, oboe, clarinet, crumhorn, keyboards and death metal, releasing their first symphonic metal studio album.
Many new symphonic bands appeared or came to wide attention in the early to mid 2000s, including Rain Fell Within, After Forever, Epica, Delain, Leaves' Eyes, Xandria, and Edenbridge, all featuring female vocals and the characteristic keyboards. Power metal, with its relatively upbeat fantasy themes and stylized keyboard sounds, tended to be an important influence on these groups.
The term "symphonic metal" has sometimes been applied to individual songs or albums by bands that belong primarily to the basic, non-symphonic style of their subgenre. However, it is worth noting that the term is sometimes used to describe stylistic elements increasingly present in a growing number of metal music subgenres.
The symphonic style in metal subgenres
The term "symphonic metal" denotes any metal band that makes use of symphonic or orchestral elements; "symphonic metal" then is not so much a subgenre but rather a cross-generic designation. A few bands simply refer to themselves as "symphonic metal", particularly Aesma Daeva, and the term is applied by some to generically ambiguous metal bands like Epica and post-2002 Nightwish. Following heavy metal's tradition of classifying its subgenres based on the differences among the musical structures in the electric, "metal" part of bands' sound, the label "symphonic" is usually prefixed to the subgenre to which a band mostly belongs. No "symphonic metal" band being simply symphonic, a subgenre definition could be attributable to any bands simply defining themselves as symphonic metal. Symphonic heavy metal and symphonic gothic metal bands are the main objects of such neglect of classification, originating the misperception of "symphonic metal" as a coherent and separated metal subgenre excluding symphonic black, death, and power metal bands. Symphonic elements are often implemented in songs by bands of other subgenres.
Symphonic black metal
Symphonic black metal has similar components as melodic black metal, but uses keyboarding or instruments normally found in symphonic or classical music. It can also include black metal bands that make heavy usage of atmospheric keyboarding in the music, akin to symphonic metal or gothic metal. The symphonic aspects of this genre are normally integral parts of a band, and as such are commonly used throughout the whole duration of a song. The prototypical symphonic black metal bands are Dimmu Borgir, Cradle of Filth, Emperor and Carach Angren.
Symphonic power metal
Symphonic power metal refers to power metal bands that make extensive usage of keyboards, or instruments normally found in classical music, similar to symphonic metal. These additional elements are often used as key elements of the music when compared to regular power metal, contributing not only an extra layer to the music, but a greater variety of sound. Bands in this genre often feature clean vocals, with some bands adding relatively small quantities of screams or growls.
The first prototypical symphonic power metal song was "Art of Life", a twenty-nine-minute song performed by Japanese heavy metal band X Japan in 1993. A defining role for the style's development was played by Italian band Rhapsody of Fire since their groundbreaking 1997 debut, Legendary Tales, first with a baroque approach influenced by Vivaldi and Paganini, and subsequently with a growing film-score-oriented turn employing full orchestras and choirs. The influence of symphonic and operatic music are equally audible in cognate bands Luca Turilli's Rhapsody and Turilli / Lione Rhapsody. Rhapsody's contributions to symphonic metal are best exemplified by short songs like "Emerald Sword", "Dawn of Victory" and "Lamento Eroico", and long suites such as "Gargoyles, Angels of Darkness", "The Mystic Prophecy of the Demonknight" and "Erian's Mystical Rhymes". Finnish band Nightwish, who debuted the same year, also performed symphonic power metal, their style being well exemplified by songs like "Wishmaster" from the album Wishmaster and the rest of their discography until the year 2000. Since the album Century Child, they gradually decreased their power metal influences, with songs like "Ghost Love Score" from the album Once, "The Poet and the Pendulum" from the album Dark Passion Play and "The Greatest Show on Earth" from the album Endless Forms Most Beautiful as the best examples of their new course making a more extensive use of orchestral elements.
German band Blind Guardian also introduced some symphonic elements in the album Nightfall in Middle-Earth, although it wasn't until 2002 with A Night at the Opera when they established their symphonic power metal style, mainly with the song "And Then There Was Silence". They gradually composed more and more symphonic songs such as "Sacred Worlds" and "Wheel of Time", both featured on the album At the Edge of Time, and "The Ninth Wave", "At the Edge of Time", "The Throne" and "Grand Parade" from their latest album, Beyond the Red Mirror. They also made orchestral versions of previously released songs like "The Lord of the Rings" and "Theatre of Pain", both included on the compilation album The Forgotten Tales. Blind Guardian went deeper into symphonic music with the album Legacy of the Dark Lands, a fully orchestral album composed by singer Hansi Kürsch and guitarist André Olbrich that kept the band's spirit but was credited to the Blind Guardian Twilight Orchestra, as Hansi was the only member of the band to perform on the album.
Symphonic gothic metal
Saviour Machine, which formed in 1989, has been referred to as symphonic gothic metal. One of the first gothic metal bands to release a full album featuring "beauty and the beast" vocals, where death metal vocals are contrasted with clean female vocals, was the Norwegian Theatre of Tragedy in 1995. From then on after the departure of lead singer Liv Kristine in 2003, she and her future husband, Alexander Krull, formed the symphonic metal band Leaves' Eyes. The band is one of the pioneers of the "beauty and the beast" vocal style. The contrasting styles of vocals are also sometimes performed by only one vocalist, an example of this being Ambre Vourvahis of Xandria, combining and layering her clean (and occasionally operatic) vocals with her deep gutturals on the band's 2023 album The Wonders Still Awaiting. Other bands, such as the Dutch Within Temptation in 1996, expanded on this approach. A debut album, Enter, was unveiled in the following year, followed shortly by an EP, The Dance. Both releases made use of the beauty-and-beast approach delivered by vocalists Sharon den Adel and Robert Westerholt. Their second full-length, Mother Earth, was released in 2000 and dispensed entirely with the death metal vocals, instead "relying solely on den Adel's majestic vocal ability", apart from one B-side track that did not make the final album release. The album was a commercial success, with their lead single, "Ice Queen", topping the charts in Belgium and their native Netherlands. Their third album, The Silent Force, arrived in 2004 as an "ambitious project featuring a full orchestra and 80-voice choir accompanying the band". The result was another commercial success across Europe and introduced "the world of heavy guitars and female vocals" to "a mainstream audience".
Within Temptation's brand of gothic metal combines "the guitar-driven force of hard rock with the sweep and grandeur of symphonic music". The critic Chad Bowar of About.com describes their style as "the optimum balance" between "the melody and hooks of mainstream rock, the depth and complexity of classical music and the dark edge of gothic metal". The commercial success of Within Temptation has since resulted in the emergence of a large number of other female-fronted gothic metal bands, particularly in the Netherlands. A typical example of their most symphonic sound can be heard in the songs "Jillian (I'd give my Heart)" and "Our Solemn Hour".
Another Dutch band in the symphonic gothic metal strain is After Forever. Their debut album, Prison of Desire in 2000, was "a courageous, albeit flawed first study into an admittedly daunting undertaking: to wed heavy metal with progressive rock arrangements and classical music orchestration - then top it all off with equal parts gruesome cookie-monster vocals and a fully qualified opera singer". Founding member, guitarist and vocalist Mark Jansen departed After Forever a few months after the release of their second album, Decipher. Jansen would go on to form Epica, another Dutch band that performs a blend of gothic and symphonic metal. Their debut album, The Phantom Agony, emerged in 2003 with music that combines Jansen's death grunts with the "angelic tones of a classically trained soprano, Simone Simons, over a lush foundation of symphonic power metal". The music of Epica has been described as combination of "a dark, haunting gothic atmosphere with bombastic and symphonic music". Like Within Temptation and After Forever, Epica has made use of an orchestra. Their 2007 album The Divine Conspiracy was a chart success in their home country.
This blend of symphonic and gothic metal has also been arrived at from the opposite direction. The band Nightwish from Finland began as a symphonic power metal act and introduced gothic elements on their 2004 album Once, particularly on the single "Nemo". They continued to mix their style of "bombastic, symphonic and cinematic" metal with a gothic atmosphere on their next album, Dark Passion Play, in 2007. The Swedish group Therion also introduced gothic elements to their brand of symphonic metal on their 2007 album Gothic Kabbalah.
Symphonic death metal
Bands described as symphonic death metal include Ex Deo, Septicflesh, Children of Bodom, MaYaN, and Fleshgod Apocalypse. Eternal Tears of Sorrow adds gothic/symphonic elements to melodic death metal. Haggard's 2000 album, Awaking the Centuries, has been described as death metal–styled symphonic metal. Make Them Suffer is a band that mixes deathcore with symphonic/classical elements in their earlier material. Other bands that have mixed deathcore with symphonic metal include Winds of Plague, Shadow of Intent, Lorna Shore (in their recent material, most notably Pain Remains) and Betraying the Martyrs, the latter being known to "temper the punishing brutality of deathcore with melodic flourishes pulled from symphonic and progressive metal, giving it a theatricality that feels distinctly European."
See also
List of symphonic metal bands
References
External links
Fusion music genres
Heavy metal genres
Norwegian styles of music
Dutch styles of music
|
2082596
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BF%D0%BE%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%29
|
Таупо (округ)
|
Таупо (округ)
Таупо — територіальне управління (округ) в Нової Зеландії, розташоване у центральній частині Північного острова. Адміністративно входить до чотирьох різних регіонів: Ваїкато, Бей оф Пленті, Хоукіс Бей, Манавату-Вангануї. Населення регіону становить осіб (оц.2015), згідно з переписом 2013 року — , площа — км², малозаселений — щільність 5.1 особи/км². Округ розкинувся навколо найбільшого в Новій Зеландії озера — Таупо, на честь якого й отримав свою назву.
Окружна рада базується в найбільшому місті Таупо (населення осіб).
Географія
Округ розташований в центральній частині Північного острова.
В центральній частині округу — озеро Таупо, на честь якого й отримав свою назву округ. Площа дзеркала — 6970 км², Таупо є найбільшим прісноводним озером в усій Океанії.
Озеро є кратером вулкана Таупо, який є частиною великої однойменної вулканічної зони. Найбільше виверження відбулося в 181 році, коли хмари попелу, ймовірно саме від цього вулкана, зафіксували давньокитайські та давньоримські джерела.
Демографія
Населення округу Таупо згідно з переписом від 30 червня 2013 року становить осіб, нараховується домогосподарств. Округ малозаселений, щільність — 4.9 осіб/км², це втричі нижче за середній показник по країні (16.2осіб/км²). Більше того 2/3 округу, сконцентровані в адміністративному центрі — в місті Таупо. Чисельність стабільно зростає, так само зростає середній вік мешканців округу — 40.3 років (пер.2013).
Чоловіки складають 49.03%, жінки — 50.97%. Діти (до 15 років) становлять 20.6%, дорослі (15-39 років): 29.0%, старший вік (40-64 років): 33.3%, літні люди (65+): 17.2%.
Автохтонні маорійці становлять 27.44% — 9030 осіб.
Адміністративне управління
Територія округу Таупо різними своїми частинами належить до чотирьох різних регіонів:
Ваїкато (73.74%)
Бей оф Пленті (14.31%)
Хоукіс Бей (11.26%)
Манавату-Вангануї (0.69%)
Він є унікальним в Новій Зеландії за кількістю регіонів.
Туризм
Мальовниче озеро Таупо популярне серед туристів.
З 1977 року в окрузі проводиться щорічний велозаїзд, найбільш масовий в Новій Зеландії. — перший турнір в Океанії який був визнаний Міжнародним союзом велосипедистів. Турнір стартує та фінішує в місті Таупо, 160 км шлях пролягає навколо озера.
Примітки
Ваїкато
Бей оф Пленті (регіон)
Гокс-Бей (регіон)
Манавату-Вангануї
Територіальні управління Нової Зеландії
Таупо (округ)
|
1468075
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SAVE%20%28%D0%B3%D1%83%D1%80%D1%82%29
|
SAVE (гурт)
|
SAVE (гурт)
SAVE — російський рок-гурт, утворений у м. Пушкіно, Московської області 1999 року. Але основна творчість гурту почалася з другої половини 2003 року після виступу на фестивалі «Follow The Leader — 2» у листопаді 2003.
Творчість гурту в основному нагадує The Agonist та The SLOT.
Протягом 2003 та 2004 років гурт виступає на одній сцені з такими гуртами, як: AMATORY, HOSTILE BREED, JANE AIR, SPATORNA, TRACKTOR BOWLING, ЗУБЫ, ПСИХЕЯ, РУГЕР, #####, 7 PACA, 7000$.
Після виходу дебютної платівки група змушена на деякий час припинити своє існування. Пов'язано це з декількома факторами: новий матеріал не вкладався в «формат» дебютної платівки, недостатня технічна підготовка членів гурту. Все це дало збій в роботі колективу.
У 2006 році гурт знову об'єднався вже в новому складі.
У 2010 році SAVE стає переможцем у номінації «Група року» у щорічній альтернативній премії М. А. М. А.
Склад гурту
Вікторія Белікова — вокал
Мая Кучумова — вокал
Олександр Савін — гітара
Станіслав Ломакін — гітара
Іван Малахов — бас
Костянтин Сальников — ударні
Дискографія
Альбоми
Відеокліпи
Стояли звери (2007)
Изверг
Назад (2 версії)
По-хорошему
Правда (2011)
Отравленный поцелуй (2012)
Посилання
http://www.lastfm.ru/music/Save
http://metalrus.ru/groups/labels
https://web.archive.org/web/20130907194711/http://muslib.ru/Save_b919190/
https://web.archive.org/web/20111108004614/http://xzona.net.ru/index.php?newsid=184
Російські рок-гурти
Нью-метал
Хардкор-панкові гурти
Музичні колективи, що з'явились 1999
|
5148436
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%A2%D0%95%D0%A6-2
|
Алматинська ТЕЦ-2
|
Алматинська ТЕЦ-2 — теплова електростанція на півдні Казахстану в найбільшому місті країни Алмати.
В 1980—1987 роках на майданчику станції ввели в дію сім однотипних парових котлів від Барнаульського котельного заводу типу БКЗ-420-140-7с продуктивністю по 420 тонн пари на годину. У цей же період стали до ладу шість парових турбін від Ленінградського металічного заводу загальною потужністю 510 МВт — три типу ПТ-80/100-130/13 потужністю по 80 МВт (станційні номери 1 — 3), одна типу Р-50-130/13 потужністю 50 МВт (номер 4) та дві типу Т-110/120-130-5 з показниками по 110 МВт (номери 5 та 6).
Ще в 1995-му почались роботи над доповненням станції восьмим котлом. Вони розтягнулись більш ніж на два десятиліття і тільки у 2016-му ТЕЦ отримала котел типу Е 420-13.8-560 КТ продуктивністю 420 тонн пари на годину.
ТЕЦ розрахована на споживання вугілля. З огляду на екологічні причини тривалий час анонсують її переведення на природний газ, проте станом на 2023 рік жоден з цих проектів так і не дійшов до стадії реалізації.
Для видалення продуктів згоряння використовують два димарі висотою по 129 метрів.
Водопостачання станції забезпечує Талгарський водовід, який отримує воду з поля свердловин в околицях селища Гулдала.
Видача електроенергії відбувається по ЛЕП, що працює під напругою 110 кВ.
Примітки
Алмати
|
3090852
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D0%BB%D1%96%D0%BD%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Каплін Павло Олексійович
|
Каплін Павло Олексійович (31 жовтня 1930 року, — 2016 року) — радянський і російський фізико-географ, геоморфолог, берегознавець. Професор (1973), доктор географічних наук (1970). Заслужений діяч науки Російської Федерації (1993).
Біографія
Павло Олексійович народився 31 жовтня 1930 року в родині службовців. 1948 року вступив до географічного факультету Московського державного університету. 1953 року закінчив навчання й був залишений в аспірантурі при кафедрі геоморфології[./Каплін_Павло_Олексійович#cite_note-FOOTNOTEЛаборатория_новейших_отложений-1 [1]]. Найбільший вплив на вибір наукового напрямку зробили професор В. П. Зенкевич і, почасти, академік К. К. Марков. 1957 року захистив дисертацію кандидата географічних наук за темою «Фіордові узбережжя Радянського Союзу». З 1957 по 1968 роки працював в Інституті океанології АН СРСР, брав участь в численних експедиціях на узбережжя морів СРСР: Чукотського, Берингового, Охотського, Японського, Білого, Карського, Балтійського, Чорного, Азовського і Каспійського. Упродовж 1965—1966 років як стипендіат ЮНЕСКО вивчав береги Франції, Великої Британії, Нідерландів, Японії та Югославії. Під час наукових експедицій на суднах АН СРСР і МДУ, «Дмитро Менделєєв», «Каллісто», «Професор Штокман», «Академік Петровський» керував дослідженням морських берегів у басейнах Тихого і Індійського океанів.
З 2 жовтня 1967 року по 1 червня 2016 року був головним науковим співробітником науково-дослідної лабораторії новітніх відкладень і палеогеографії плейстоцену географічного факультету Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, займався вивченням історії природного середовища в новітній геологічний час. 1970 року захистив докторську дисертацію на тему «Розвиток берегової зони морів і океанів в післяльодовиковий час». Від 3 жовтня 1973 року професор кафедри геоморфології і палеогеографії Московського університету, читав лекції з курсу «Походження і розвиток океану».
Упродовж 1990—1993 років як науковий керівник очолював великий (більш як 200 дослідників) колектив з підготовки ТЕД з комплексного захисту і освоєння російських берегів Каспійського моря в умовах підйому його рівня.
Каплін П. О. був членом редколегій наукових журналів: «Океанологія» (1975—1985), «Берегові дослідження» і «Геоморфологія». Протягом багатьох років був головою робочої групи «Морські береги» Ради РАН з проблем Світового океану. Почесний член Комісії з четвертинних берегових ліній Міжнародної асоціації по вивченню четвертинного періоду, почесний член Комісії з берегових природних систем Міжнародного географічного союзу, голова національної робочої групи Міжнародної програми геологічної кореляції ЮНЕСКО з коливань рівня моря і розвитку морських берегів. Був членом Вчених рад географічного факультету Московського державного університету, Інституту географії та Інституту океанології РАН.
За роки плідної науково-педагогічної праці підготував 11 кандидатів наук, з яких 9 пізніше стало докторами наук.
Наукові праці
Областю наукових інтересів Капліна були морська і прибережна геологія та геоморфологія, палеогеографія.
Каплін Павло Олексійович автор 10 монографій, 30 книг, понад 300 наукових статей. Основними працями є:
— Видання від фахівців-берегознаців для широкого кола читачів про найдовший і неймовірно мінливий кордон у світі — межу суходолу і моря. Комплексно розглядається берегова зона планети в аспекті її величезного значення для більшої частини населення планети. Регіональний опис морських берегів можна використовувати як довідковий матеріал по природі, еволюції та господарської освоєності берегової зони континентів.
Нагороди і відзнаки
Каплін П. О. за свої здобутки в досліджуваній області був заслужено відмічений рядом нагород:
1959 — Премія Президії АН СРСР.
1969 — Почесний диплом Всесоюзного географічного товариства.
1975 — Премія імені Д. Н. Анучина за монографію «Новітня історія узбережжя Світового океану».
1978 — Ломоносовська премія МДУ першого ступеня за цикл робіт по опорним розрізах новітніх відкладень території СРСР і методики їх вивчення, спільно з К. К. Марковим.
1989 — Міжнародна медаль принца Альберта I Монакського за видатні досягнення в області океанології.
1982 — Диплом і медаль ВДНГ СРСР.
1993 — Заслужений діяч науки Російської Федерації.
2005 — ювілейний нагрудний знак «250 років МДУ імені М. В. Ломоносова».
Примітки
Література
Посилання
Геоморфологи Росії
Російські географи
Російські берегознавці
Геологи Росії
Палеогеографи Росії
|
4281646
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%81%D0%BB%D0%B8%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29
|
Басли (село)
|
Басли (село)
Басли — село у Великоуківському районі Омської області Російської Федерації.
Муніципальне утворення — Фірстовське сільське поселення. Населення становить 151 особа.
Історія
Згідно із законом від 30 липня 2004 року входить до складу муніципального утворення Фірстовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Великоуківського району
|
1649355
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B5%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F
|
Склепінчасте підняття
|
Склепінчасте підняття – аркоподібний вигин гірських порід з кривизною великого радіуса. Охоплює велику ділянку земної кори. В структурі С.п., як правило, велику роль відіграють розломи, які розбивають його на систему блоків. Іноді С.п. ускладнюється рифтами. С.п. можуть групуватися в області, напр., Алтай-Саянська область та пояси, напр., гірський пояс Півд. Сибіру.
Див. також
Геосинклінальна область
Література
Структурна геологія
|
91856
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Williamsburg%20County%2C%20South%20Carolina
|
Williamsburg County, South Carolina
|
Williamsburg County, South Carolina
Williamsburg County is a county located in the U.S. state of South Carolina. As of the 2020 census its population was 31,026. The county seat and largest community is Kingstree. After a previous incarnation of Williamsburg County, the current county was created in 1804.
History
On January 7, 1867, the Kingstree jail fire killed 22 imprisoned freedmen. Also in 1867, the United States military oversaw the registering of voters in the county in preparation for the election of a new "reconstruction" government. In the Williamsburg District, there were 800 whites and 1,725 African-Americans who were eligible to vote under the new system. A convention was held to organize a new constitutions for the state of South Carolina, the Williamsburg District was represented by William Darrington who was a white reverend from the Williamsburg District who had opposed slavery before the war as well as C.M. Olsen and Stephen A. Swails, who were both African-American. Darrington led a prayer at the opening of the convention on February 14, 1868.
In 1868, the state constitution abolished the parishes and designated judicial districts formally as counties thus transforming the "Williamsburg District" into "Williamsburg County."
In 1868, an election was held in which all men older than 21 years of age who had never been convicted of committing a felony nor were "prohibited on account of service under Confederate Government" were allowed to vote. This was a form of direct democratic election which had been set up by the reconstruction government of South Carolina. Almost all voters in this election were African American. No one who fought for the Confederacy was allowed to vote in the election. Many African-American officials were elected. Stephen A. Swails was an educated black man from Pennsylvania who had fought in the U.S. military in the 54th Massachusetts Infantry Regiment during the civil war, and who was elected to represent Williamsburg County in the South Carolina State Senate. F.H. Frost, J. Pendergrass and Fortune Guilds were three black men chosen to represent Williamsburg County in the South Carolina State House of Representatives. F. H. Frost was a black man elected as school commissioner. F.H. Swails was a black man elected as an auditor of Williamsburg County. C. Rasted and F.H. Frost were two black men who were elected as the assessors for Williamsburg County's county government. W.W. Ward was a white abolitionist from Massachusetts who was elected to be the sheriff of Williamsburg County, F.C. Cooper was a white abolitionist Quaker from Pennsylvania who was elected to be the clerk of the court of Williamsburg County and C.H. Pettingil, a Union Army officer from Boston, Massachusetts and former member of the Massachusetts Abolition Society who was elected as Williamsburg County's state constable representing the county in South Carolina's state government. In all of these elections local whites from South Carolina who had, by coincidence, not fought in the confederate military did run, however every single one of them lost. Every single man elected from Williamsburg County in this election was a member of the Republican Party.
During this time, State Senator Stephen A. Swails also served as the mayor of Kingstree from 1868 until 1878. While mayor, Swails published and edited a newspaper called the Williamsburg Republican, he also started a law firm. Swails became the most prominent member of the South Carolina senate, the president pro tempore, placing him in control of all bills that passed through the state legislature. Committed to universal education, he played a critical part in transforming The South Carolina College from a school for planter elite into the integrated University of South Carolina.
On September 17, 2023, a Marine Corps F-35 stealth fighter jet crashed in rural Williamsburg County after the plane malfunctioned and the pilot ejected and parachuted to safety.
Geography
According to the U.S. Census Bureau, the county has a total area of , of which is land and (0.31%) is water.
State and local protected areas
Moore Farms Botanical Garden (part)
Wee Tee State Forest (part)
Wee Tee Wildlife Management Area
Major water bodies
Black Mingo Swamp
Black River
Great Pee Dee River
Lake Swamp
Muddy Creek
Santee River
Singleton Swamp
Adjacent counties
Florence County – north
Marion County – northeast
Georgetown County – east
Berkeley County – south
Clarendon County – west
Major highways
Major infrastructure
Kingstree Station
Williamsburg Regional Airport
Demographics
2020 census
As of the 2020 census, there were 31,026 people, 12,686 households, and 8,066 families residing in the county.
2010 census
At the 2010 census, there were 34,423 people, 13,007 households, and 8,854 families living in the county. The population density was . There were 15,359 housing units at an average density of . The racial makeup of the county was 65.8% black or African American, 31.8% white, 0.4% Asian, 0.3% American Indian, 1.0% from other races, and 0.8% from two or more races. Those of Hispanic or Latino origin made up 2.0% of the population. In terms of ancestry, and 4.6% were American.
Of the 13,007 households, 33.2% had children under the age of 18 living with them, 40.0% were married couples living together, 23.0% had a female householder with no husband present, 31.9% were non-families, and 29.0% of all households were made up of individuals. The average household size was 2.53 and the average family size was 3.13. The median age was 40.2 years.
The median income for a household in the county was $24,191 and the median income for a family was $33,705. Males had a median income of $37,678 versus $22,303 for females. The per capita income for the county was $13,513. About 26.5% of families and 32.9% of the population were below the poverty line, including 45.6% of those under age 18 and 27.5% of those age 65 or over.
2000 census
At the 2000 census, there were 37,217 people, 13,714 households, and 10,052 families living in the county. The population density was . There were 15,552 housing units at an average density of . The racial makeup of the county was 66.26% Black or African American, 32.74% White, 0.16% Native American, 0.20% Asian, 0.16% from other races, and 0.48% from two or more races. 0.73% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 13,714 households, out of which 34.50% had children under the age of 18 living with them, 46.30% were married couples living together, 22.40% had a female householder with no husband present, and 26.70% were non-families. 24.90% of all households were made up of individuals, and 10.40% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.69 and the average family size was 3.22.
In the county, the population was spread out, with 28.60% under the age of 18, 9.00% from 18 to 24, 25.70% from 25 to 44, 23.60% from 45 to 64, and 13.00% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females there were 87.90 males. For every 100 females age 18 and over, there were 81.50 males.
The median income for a household in the county was $24,214, and the median income for a family was $30,379. Males had a median income of $26,680 versus $18,202 for females. The per capita income for the county was $12,794. About 23.70% of families and 27.90% of the population were below the poverty line, including 36.10% of those under age 18 and 25.90% of those age 65 or over.
Law and Government
Law enforcement
In 2015, Sheriff Michael Johnson was charged with conspiracy to commit wire fraud, and sentenced to 30 months imprisonment. Johnson, with a co-conspirator, filed false reports of identity theft in order to raise individuals' credit scores, in exchange for up to a thousand dollars in payment.
Politics
Prior to 1948, Williamsburg County was a Democratic Party stronghold similar to the rest of the Solid South, with Democratic presidential candidates receiving near-unanimous margins of victory in most years. The twenty years from 1948 to 1968 were a highly transitional time for the politics of South Carolina & Williamsburg County, largely in part due to the Democratic Party's increasing support for African-American civil rights & enfranchisement. Dixiecrats managed to carry the county twice, while Republicans managed to carry the county three times in this timespan, while increased black registration led to Democrat Hubert Humphrey winning the county in 1968. Since 1968, the majority African-American county has only backed a Republican once in 1972, when Richard Nixon won the county as he swept every county statewide in the midst of a 49-state national landslide.
Economy
In 2022, the GDP was $856 million (about $28,639 per capita), and the real GDP was $703.7 million (about $23,541 per capita) in chained 2017 dollars.
As of April 2024, some of the top employers of the county include United States Department of Justice, Food Lion, Tupperware, and Williamsburg Technical College.
Communities
City
Kingstree (county seat and largest community)
Towns
Andrews (mostly in Georgetown County)
Greeleyville
Hemingway
Lane
Stuckey
Unincorporated communities
Cades
Gourdin
Hebron
Indiantown
Nesmith
Outland
Rhems
Salters
Trio
Piney Forest
See also
List of counties in South Carolina
National Register of Historic Places listings in Williamsburg County, South Carolina
Chaloklowa Chickasaw, state-recognized group that resides in the county
References
Further reading
History of Williamsburg by William Willis Boddie, 1923
The Life of Francis Marion by William Gilmore Simms (Project Gutenberg), March 1997
External links
1804 establishments in South Carolina
Populated places established in 1804
Black Belt (U.S. region)
Majority-minority counties in South Carolina
|
15348001
|
https://en.wikipedia.org/wiki/THAP4
|
THAP4
|
THAP4
THAP domain-containing protein 4 is a protein that in humans is encoded by the THAP4 gene.
References
Further reading
|
4081671
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%20144%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Список керівників держав 144 року
|
Список керівників держав 144 року
В даній статті представлені керівники державних утворень. Також фрагментарно зазначені керівники нижчих рівнів. З огляду на неможливість точнішого датування певні роки владарювання наведені приблизно.
Список керівників держав 144 року — це перелік правителів країн світу 144 року.
Список керівників держав 143 року — 144 рік — Список керівників держав 145 року — Список керівників держав за роками
Європа
Боспорська держава — цар Реметалк I (132-154)
Ірландія — верховний король Конн Сто Битв (123-157)
Римська імперія
імператор Антонін Пій (138-161)
консул Луцій Гедій Руф Лолліан Авіт (144)
консул Тит Статілій Максим (144)
Ахая — Квінт Ліциній Модестін (144-145)
Римська Британія — Квінт Лоллій Урбік (138-142/144)
Нарбонська Галлія — Луцій Новій Кріспін Марціаліс Сатурнін (144-145)
Нижня Германія — Гай Юлій Север (142-150)
Дакія — Квінт Мустій Пріск (141-144); Публій Орфідій Сенеціон (144-147/148)
Нижня Мезія — Луцій Мініцій Натал Квадроній Вер (141/142-144-145)
Нижня Паннонія — Марк Понтій Леліан Ларцій Сабін (141-144/145); Квінт Фуфіцій Корнут (144/145-147)
Фракія — Гай Фабій Агріппін (143-146)
Азія
Близький Схід
Велика Вірменія — цар Вагарш I (116/117-140/144); Сохемос (144-161)
Іберійське царство — цар Фарасман III (135-185)
Індія
Західні Кшатрапи — Рудрадаман I (130-150)
Кушанська імперія — великий імператор Канішка I (127-147)
Царство Сатаваханів — магараджа Вашиштіпутра Пулумайї (136-158/164)
Китай
Династія Хань — імператор Лю Бао (125-144); Лю Бін (144-145)
шаньюй південних хунну Хуланьжоші Чжуцзю (143-147)
Корея
Когурьо — тхеван (король) Тхеджохо (53-146)
Пекче — король Керу (128-166)
Сілла — ісагим (король) Ільсон (134-154)
Осроена — Ма'ну VIII (139-163)
Персія
Парфія — шах Вологез II (105-147)
Сипау (Онг Паун) — Сау Кам К'яу (127-207?)
плем'я Хунну — шаньюй Доулоучу (143-147)
Японія — тенно (імператор) Сейму (131-191)
Азія — Тіберій Юлій Кандід Цельс (143-144)
Каппадокія — Публій Кассій Секунд (141-144)
Лікія і Памфілія — Квінт Воконій Сакса Фід (143/144-146)
Африка
Царство Куш — цар Адекеталі (137-146)
Африка — Публій Туллій Варро (143-144)
Єгипет — Луцій Валерій Прокул (144-147)
Мавретанія Тінгітанська — Уттедій Гонорат (144)
Керівники держав за роками
|
3252046
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rota%20Fortunae
|
Rota Fortunae
|
Rota Fortunae
In medieval and ancient philosophy, the Wheel of Fortune or Rota Fortunae is a symbol of the capricious nature of Fate. The wheel belongs to the goddess Fortuna (Greek equivalent: Tyche) who spins it at random, changing the positions of those on the wheel: some suffer great misfortune, others gain windfalls. The metaphor was already a cliché in ancient times, complained about by Tacitus, but was greatly popularized for the Middle Ages by its extended treatment in the Consolation of Philosophy by Boethius from around 520. It became a common image in manuscripts of the book, and then other media, where Fortuna, often blindfolded, turns a large wheel of the sort used in watermills, to which kings and other powerful figures are attached.
Origins
The origin of the word is from the "wheel of fortune"—the zodiac, referring to the Celestial spheres of which the 8th holds the stars, and the 9th is where the signs of the zodiac are placed. The concept was first invented in Babylon and later developed by the ancient Greeks.
The concept somewhat resembles the Bhavacakra, or Wheel of Becoming, depicted throughout Ancient Indian art and literature, except that the earliest conceptions in the Roman and Greek world involve not a two-dimensional wheel but a three-dimensional sphere, a metaphor for the world. It was widely used in the Ptolemaic perception of the universe as the zodiac being a wheel with its "signs" constantly turning throughout the year and having effect on the world's fate (or fortune).
In the second century BC, the Roman tragedian Pacuvius wrote:
The idea of the rolling ball of fortune became a literary topos and was used frequently in declamation. In fact, the Rota Fortunae became a prime example of a trite topos or meme for Tacitus, who mentions its rhetorical overuse in the .
In the second century AD, astronomer and astrologer Vettius Valens wrote:
There are many wheels, most moving from west to east, but some move from east to west.
Seven wheels, each hold one heavenly object, the first holds the moon...
Then the eighth wheel holds all the stars that we see...
And the ninth wheel, the wheel of fortunes, moves from east to west,
and includes each of the twelve signs of fortune, the twelve signs of the zodiac.
Each wheel is inside the other, like an onion's peel sits inside another peel, and there is no empty space between them.
Boethius
The goddess and her Wheel were eventually absorbed into Western medieval thought. The Roman philosopher Boethius (c. 480–524) played a key role, utilizing both her and her Wheel in his Consolatio Philosophiae. For example, from the first chapter of the second book:
I know the manifold deceits of that monstrous lady, Fortune; in particular, her fawning friendship with those whom she intends to cheat, until the moment when she unexpectedly abandons them, and leaves them reeling in agony beyond endurance.
[...]
Having entrusted yourself to Fortune's dominion, you must conform to your mistress's ways. What, are you trying to halt the motion of her whirling wheel? Dimmest of fools that you are, you must realize that if the wheel stops turning, it ceases to be the course of chance."
In the middle ages
Religious instruction
The Wheel was widely used as an allegory in medieval literature and art to aid religious instruction. Though classically Fortune's Wheel could be favourable and disadvantageous, medieval writers preferred to concentrate on the tragic aspect, dwelling on downfall of the mighty – serving to remind people of the temporality of earthly things. In the morality play Everyman (c. 1495), for instance, Death comes unexpectedly to claim the protagonist. Fortune's Wheel has spun Everyman low, and Good Deeds, which he previously neglected, are needed to secure his passage to heaven.
Geoffrey Chaucer used the concept of the tragic Wheel of Fortune a great deal. It forms the basis for the Monk's Tale, which recounts stories of the great brought low throughout history, including Lucifer, Adam, Samson, Hercules, Nebuchadnezzar, Belshazzar, Nero, Alexander the Great, Julius Caesar and, in the following passage, Peter I of Cyprus.
O noble Peter, Cyprus' lord and king,
Which Alexander won by mastery,
To many a heathen ruin did'st thou bring;
For this thy lords had so much jealousy,
That, for no crime save thy high chivalry,
All in thy bed they slew thee on a morrow.
And thus does Fortune's wheel turn treacherously
And out of happiness bring men to sorrow.
~ Geoffrey Chaucer, The Canterbury Tales, The Monk's Tale
Fortune's Wheel often turns up in medieval art, from manuscripts to the great Rose windows in many medieval cathedrals, which are based on the Wheel. Characteristically, it has four shelves, or stages of life, with four human figures, usually labeled on the left regnabo (I shall reign), on the top regno (I reign) and is usually crowned, descending on the right regnavi (I have reigned) and the lowly figure on the bottom is marked sum sine regno (I am without a kingdom). Dante employed the Wheel in the Inferno and a "Wheel of Fortune" trump-card appeared in the Tarot deck (circa 1440, Italy).
Political instruction
In the medieval and renaissance period, a popular genre of writing was "Mirrors for Princes", which set out advice for the ruling classes on how to wield power (the most famous being The Prince by Niccolò Machiavelli). Such political treatises could use the concept of the Wheel of Fortune as an instructive guide to their readers. John Lydgate's Fall of Princes, written for his patron Humphrey, Duke of Gloucester is a noteworthy example.
Many Arthurian romances of the era also use the concept of the Wheel in this manner, often placing the Nine Worthies on it at various points.
...fortune is so variant, and the wheel so moveable, there nis none constant abiding, and that may be proved by many old chronicles, of noble Hector, and Troilus, and Alisander, the mighty conqueror, and many mo other; when they were most in their royalty, they alighted lowest.
~ Lancelot in Thomas Malory's Le Morte d'Arthur, Chapter XVII.
Like the Mirrors for Princes, this could be used to convey advice to readers. For instance, in most romances, Arthur's greatest military achievement – the conquest of the Roman Empire – is placed late on in the overall story. However, in Malory's work the Roman conquest and high point of King Arthur's reign is established very early on. Thus, everything that follows is something of a decline. Arthur, Lancelot and the other Knights of the Round Table are meant to be the paragons of chivalry, yet in Malory's telling of the story they are doomed to failure. In medieval thinking, only God was perfect, and even a great figure like King Arthur had to be brought low. For the noble reader of the tale in the Middle Ages, this moral could serve as a warning, but also as something to aspire to. Malory could be using the concept of Fortune's Wheel to imply that if even the greatest of chivalric knights made mistakes, then a normal fifteenth-century noble didn't have to be a paragon of virtue in order to be a good knight.
Carmina Burana
The Wheel of Fortune motif appears significantly in the Carmina Burana (or Burana Codex), albeit with a postclassical phonetic spelling of the genitive form Fortunae. Excerpts from two of the collection's better known poems, "Fortuna Imperatrix Mundi (Fortune, Empress of the World)" and "Fortune Plango Vulnera (I Bemoan the Wounds of Fortune)," read:
Sors immanis
et inanis,
rota tu volubilis,
status malus,
vana salus
semper dissolubilis,
obumbrata
et velata
michi quoque niteris;
nunc per ludum
dorsum nudum
fero tui sceleris.
. . . . . . . . . .
Fortune rota volvitur;
descendo minoratus;
alter in altum tollitur;
nimis exaltatus
rex sedet in vertice
caveat ruinam!
nam sub axe legimus
Hecubam reginam.
Fate – monstrous
and empty,
you whirling wheel,
status is bad,
well-being is vain
always may melt away,
shadowy
and veiled
you plague me too;
now through the game
bare backed
I bear your villainy.
. . . . . . . . .
The wheel of Fortune turns;
I go down, demeaned;
another is carried to the height;
far too high up
sits the king at the summit –
let him beware ruin!
for under the axle we read:
Queen Hecuba.
Later usage
Fortune and her Wheel have remained an enduring image throughout history. Fortune's wheel can also be found in Thomas More's Utopia.
Shakespeare
William Shakespeare in Hamlet wrote of the "slings and arrows of outrageous fortune" and, of fortune personified, to "break all the spokes and fellies from her wheel." And in Henry V, Act 3 Scene VI are the lines:
Pistol:
Bardolph, a soldier firm and sound of heart
And of buxom valor, hath by cruel fate
And giddy Fortune's furious fickle wheel
That goddess blind,
That stands upon the rolling restless stone—
Fluellen:
By your patience, Aunchient Pistol. Fortune is painted blind, with a muffler afore his eyes, to signify to you that Fortune is blind; and she is painted also with a wheel, to signify to you, which is the moral of it, that she is turning, and inconstant, and mutability, and variation. And her foot, look you, is fixed upon a spherical stone, which rolls, and rolls, and rolls.
Pistol:
Fortune is Bardolph's foe, and frowns on him;
Shakespeare also references this Wheel in King Lear. The Earl of Kent, who was once held dear by the King, has been banished, only to return in disguise. This disguised character is placed in the stocks for an overnight and laments this turn of events at the end of Act II, Scene 2:
Fortune, good night, smile once more; turn thy wheel!
In Act IV, scene vii, King Lear also contrasts his misery on the "wheel of fire" to Cordelia's "soul in bliss".
Rosalind and Celia also discuss Fortune, especially as it stands opposed to Nature, in As You Like It, Act I, scene ii.
Victorian era
In Anthony Trollope's novel The Way We Live Now, the character Lady Carbury writes a novel entitled The Wheel of Fortune about a heroine who suffers great financial hardships.
References
Fortuna
Greek mythology
Medieval legends
Metaphors
Mythological objects
Wheels
|
12878201
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pavlina%20Nola
|
Pavlina Nola
|
Pavlina Nola
Pavlina Stoyanova-Nola (born 14 July 1974) is a former tennis player who played for both Bulgaria (up to May 2001) and New Zealand (since June 2001) in her professional career.
Tennis career
Nola turned professional in 1995. She reached her career high ranking of No. 68 in the world on 14 May 2001. The best singles result of her career was finishing runner-up to Henrieta Nagyová at a WTA tournament in Palermo where she lost 3–6, 5–7. She also one won doubles title at the same tournament two years previously with Elena Pampoulova-Wagner. She played her last match in 2002, losing in the first round of the 2002 Australian Open to Janette Husárová.
Captain of Campbells Bay Tennis Club – Chelsea Cup team 2010 —
Pavlina Nola was Captain of Campbell's Bay Tennis Club Chelsea Cup team in 2010. The Chelsea Cup is the premier club tennis league competition for North Shore City in New Zealand. Campbells Bay Tennis Club is a large tennis club based in the best location on the shore.
Pavlina was successful winning captain leading a team consisting of Franziska Etzel, Kairangi Vano, Vicki Wild and Charlotte Roberts. Such was Pavlina's dominance in the competition that in the nine matches she ended with astonishing statistics of playing nine matches and winning 108 games and giving the opposition only 14 games.
WTA career finals
Singles: 1 (1 runner–up)
Doubles: 1 (1 title)
ITF Circuit finals
Singles: 12 (7 titles, 5 runner–ups)
Doubles: 11 (8 titles, 3 runner–ups)
Fed Cup
Pavlina Nola debuted for the Bulgaria Fed Cup team in 1995. Since then, she has a 4–4 singles record and a 1–3 doubles record (5–7 overall).
Singles (4–4)
Doubles (1–3)
RR = Round Robin
PPO = Promotion Play-Off
Grand Slam singles performance timeline
External links
1974 births
Living people
Bulgarian emigrants to New Zealand
Bulgarian female tennis players
Naturalised citizens of New Zealand
New Zealand female tennis players
Sportspeople from Varna, Bulgaria
Tennis players from Auckland
|
316617
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B9%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бронєвой Леонід Сергійович
|
Бронєвой Леонід Сергійович
Леонід Сергійович Бронєвой (Київ, Українська СРР — , Москва, Росія) — радянський і російський актор, Народний артист СРСР (1987), лауреат Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих та Державної премії РФ імені К. С. Станіславського, Народний артист України (2013; позбавлений звання).
Біографія
Народився в родині Соломона Йосифовича Бронєвого (справжнє прізвище — Факторович), генерала НКВД, та його дружини Белли Львівни. Батько був начальником 6-го відділу НКВС УСРР, згодом репресований (арештований у 1937, «отримав» 5 років, потім термін продовжили, звільнився у 1946). Матір працювала бухгалтером, похована на Байковому кладовищі у Києві. Сестра матері — співачка Олена Ландау, солістка Львівської опери у 1940—1941 та 1944—1945 роках. Стрийко — Олександр Факторович (Бронєвой).
Навчався в Ташкентському інституті театрального мистецтва та Школі-студії МХАТ.
Починав акторську кар'єру в провінційних театрах СРСР — грав на сценах Іркутська, Грозного, Оренбургу, Вороніжа.
У Москві працював у Театрі на Малій Бронній.
Дебютом в кіно стала роль у стрічці «Товариш Арсеній» (1964). Успіх і популярність принесла роль Генріха Мюллера в кіносеріалі «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973).
З 1988 року грає в театрі «Ленком» (Москва).
Проживав у 2-кімнатній квартирі у Москві. Свого часу в ній побував начальник охорони Президента Росії, обіцяв допомогти з ремонтом, але далі обіцянки справа не пішла.
Сім'я
Перша дружина — Валентина Блінова (померла від раку), їх донька — Валентина (мала 4 роки, коли втратила матір). Друга дружина — Вікторія (1940 - 2020).
Громадянська позиція
У березні 2014 року підтримав анексію Криму та агресивну політику Путіна стосовно України.
Фільмографія
— Товариш Арсеній — полковник жандармерії
— Лебедєв проти Лебедєва — Євген Вікторович
— Невідома... — Вернер
— Твій сучасник — референт міністра — …І знову травень! — Снігурівський Євген Львович — Водевіль про водевіль
— Слідство ведуть ЗнаТоКи. Повинною головою… (Справа № 4) — Кудряшов — Слідство ведуть ЗнаТоКи. Шантаж (Справа № 6) — Кудряшов у в'язниці (сцена)
— Виконуючий обов'язки — Тугодаев, замовник проекту 1973 — Сімнадцять миттєвостей весни — Генріх Мюллер 1974 — Лікаря викликали? — Медведєв Леонід Сергійович, професор 1974 — П'ятірка за літо — Степан Петрович, кухар, говорить віршами 1974 — Таня — Семен Семенович Васін — Концерт для двох скрипок — професор — Агонія — Іван Федорович Манасевич-Мануйлов 1975 — Маяковський сміється — Олег Баян 1975 — Ольга Сергіївна — тютя 1975 — Прошу слова — Петро Васильович Алтухов, колишній голова міськвиконкому — Озброєний і дуже небезпечний — Пітер Дамфі — Викрадення «Савойї» — Шаллов Жан, комерсант 1979 — Той самий Мюнхгаузен — герцог — курфюрст Ганновера — Які наші роки! — Михайло Михайлович Осташенко, батько Майї — Карл Маркс. Молоді роки — Ліон Філіпс — Повернення резидента — Йоганн Штаубе 1982 — Покровські ворота — Аркадій Варламович Велюрів — Якщо вірити Лопотухіну... — Юрій Леонідович, директор школи — Формула кохання — Доктор — Кінець операції «Резидент» — Йоганн Штаубе 1986 — Чичерін — Максим Литвинов 1986 — Що таке Єралаш? (Музично-телевізійний фільм-вистава) — редактор «Єралашу» — Загадковий спадкоємець — Олексій Миронович лізовскіх, нотаріус — Велика гра — Вернье 1988 — Фізики — Алек Джаспер Кілтон 1990 — Будиночок на околиці — Панас Миколайович — Небеса обітовані — Семен Єфремович Бакурін — Старі молоді люди — Віктор Максимович, депутат — Італійський контракт — Дон Лючино — Шизофренія — кравець 1997 — Корабель двійників — генерал ФСБ — Прості речі — Володимир Михайлович Журавльов — Без вини винуваті — Мендельсон Примітки
Література
Абліцов В''. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті — К. : КИТ, 2007. — 436 с.
Большой энциклопедический словарь.
Леонид Броневой: «Писатель Леонов сказал бы…» // Бульвар Гордона. — 2016. — № 32 (588) (авг.). — С. 8—12.
Посилання
Єврейські персоналії
Російські актори
Радянські актори
Російські актори озвучування
Радянські актори озвучування
Народні артисти СРСР
Народні артисти України
Лауреати Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих
Лауреати Державної премії РРФСР імені К. С. Станіславського
Випускники Школи-студії МХАТ
Актори та акторки «Ленкому»
Кавалери ордена «За заслуги перед Вітчизною» 2 ступеня
Персоналії:Іркутський драматичний театр імені Миколи Охлопкова
Персоналії:Оренбурзький драматичний театр
Персоналії:Грозненський російський драматичний театр імені Михайла Лермонтова
Відмічені в українофобії
|
1471735
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/AM%E2%84%A2
|
AM™
|
AM™
«AM™» — роман українського письменника Юрка Іздрика; випущений 2005 року видавництвом «Кальварія». 2011 року перевиданий видавництвом Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».
Опис книги
Дивовижна містика тексту!
Це плетення з чужих текстів, натяків, гри, чорного гумору, метафізики. Новели — як шматочки пазлу, який кожен збере по-своєму.
Читач сам собі складає сюжет, сам наповнює змістом новели, Іздрик дає йому можливість погратися в співавтора.Перечитувати книжку можна майже безкінечно, розпочавши з будь-якого місця.''
Юрій Іздрик про свою книгу:
Видання
2005 рік — видавництво «Кальварія».
2011 рік — видавництво Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».
Примітки
Посилання
Юрко Іздрик. AM™ на у Е-бібліотеці «Чтиво». — Процитовано 15 грудня 2012
Юрко Іздрик. АМтм (2004; аудіокнига, mp3) на Гуртом. — Процитовано 15 грудня 2012
Романи 2005
Українські романи
Незавершені статті про книги
Українські романи 2005
|
21934130
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cewlino
|
Cewlino
|
Cewlino is a village in the administrative district of Gmina Manowo, within Koszalin County, West Pomeranian Voivodeship, in north-western Poland. It lies approximately west of Manowo, south-east of Koszalin, and north-east of the regional capital Szczecin.
See also
History of Pomerania
References
Cewlino
|
21839680
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nied%C5%BAwiedzkie%2C%20Olecko%20County
|
Niedźwiedzkie, Olecko County
|
Niedźwiedzkie, Olecko County
Niedźwiedzkie is a village in the administrative district of Gmina Wieliczki, within Olecko County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately south-east of Wieliczki, south-east of Olecko, and east of the regional capital Olsztyn.
References
Villages in Olecko County
|
1699509
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%20%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D0%B5
|
Карл Болле
|
Карл Болле
Карл Август Болле (или , или , 21 листопада 1821 — 17 лютого 1909) — німецький ботанік, натураліст (природознавець), орнітолог, письменник та колекціонер.
Біографія
Карл Август Болле народився у Берліні 21 листопада 1821 року.
З 1841 року він вивчав медицину та природознавство у Берлінському університеті імені Гумбольдта та у Боннському університеті. У 1852 та у 1856 роках Карл Август Болле відвідав Кабо-Верде і Канарські острови. У 1857 у він написав роботу «Mein zweiter Beitrag zur Vogelkunde der Canarischen Inseln».
Помер Карл Август Болле у Берліні 17 лютого 1909 року.
Наукова діяльність
Карл Август Болле спеціалізувався на папоротевидних, мохоподібних та на насіннєвих рослинах.
Наукові роботи
Mein zweiter Beitrag zur Vogelkunde der Canarischen Inseln. 1857.
Примітки
Посилання
DNB, Katalog der Deutschen
Джерела
Ernst Friedel: Nachruf in: «Brandenburgia». Monatsblatt der Gesellschaft für Heimatkunde der Provinz Brandenburg zu Berlin. XVIII. Jahrgang 1909/10, Berlin 1910, S. 157—161.
Klaus Arlt: Bolle, Carl. In: Friedrich Beck und Eckart Henning (Hrsg.): Brandenburgisches Biographisches Lexikon (=Einzelveröffentlichung der Brandenburgischen Historischen Kommission e.V., Band 5). Verlag für Berlin-Brandenburg, Potsdam 2002, ISBN 3-935035-39-X, S. 58 (mit Porträt).
Німецькі ботаніки
Автори ботанічних таксонів
Німецькі орнітологи
Члени Леопольдини
Персоналії:Берлін
|
2887964
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saldanha
|
Saldanha
|
Saldanha may refer to:
Places
South Africa
Saldanha Bay, a bay in Western Cape
Saldanha, Western Cape, a town on the bay
Saldanha Bay Local Municipality, the unit of government that administers the Saldanha Bay region
Other countries
Saldanha (Lisbon Metro), a railway station in Lisbon, Portugal
Saldanha, a civil parish in Mogadouro, Portugal
Saldaña de Burgos, Castile and León, Spain
People
Saldanha (footballer, born 1989), Brazilian football right-back
Saldanha (footballer, born 1999), Brazilian football forward
Saldanha da Gama (1846–1895), Brazilian admiral
António de Saldanha (fl. 16th century), Castilian-Portuguese explorer for whom the South African bay is named
Carlos Saldanha (born 1965), Brazilian film director
Jacintha Saldanha (1966–2012), Indian nurse in London who committed suicide after a prank call
João Carlos Saldanha de Oliveira Daun, 1st Duke of Saldanha (1790–1876), Portuguese marshal and statesman
João Saldanha (1917–1990), Brazilian journalist and football manager
José Pintos Saldanha (born 1964), Uruguayan footballer
Josh Saldanha, former drummer for the German metal band Disillusion
Lawrence Saldanha (born 1936), Indian Catholic priest, 10th Archbishop of Lahore
V. J. P. Saldanha (1925–2000), Indian Konkani-language writer
Military history
Battle of Saldanha Bay (1781), a naval action of the Fourth Anglo-Dutch War
Capitulation of Saldanha Bay, the 1796 surrender of a Dutch expeditionary force to the British Royal Navy
HMS Saldanha, two vessels of the Royal Navy
Science
Saldanha (plant genus), a former genus in the plant family Rubiaceae
Saldanha catshark, Apristurus saldanha
1456 Saldanha, an asteroid
Other uses
Saldanha Steel, a South African steel company
Beals v. Saldanha, a Supreme Court of Canada decision
Duke of Saldanha, a Portuguese title
See also
Saldaña (disambiguation), the Spanish form of this name
Portuguese-language surnames
|
2784742
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Блоне (значення)
|
Блоне (значення)
Населені пункти та їхні частини
Блоне — місто в Варшавському-Західному повіті Мазовецького воєводства
Блоне — гміна в Варшавському-Західному повіті Мазовецького воєводства
Блоне — село в гміні Менкіня Сьредського повіту Нижньосілезького воєводства
Блоне — село в гміні Любень-Куявський Влоцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства
Блоне — село в гміні Янів Підляський Більського повіту Люблінського воєводства
Блоне — село в гміні Скомпе Свебодзінського повіту Любуського воєводства
Блоне — село в гміні Вельґомлини Радомщанського повіту Лодзинського воєводства
Блоне — село в гміні Ленчиця Ленчицького повіту Лодзинського воєводства
Блоне — село в гміні Пйонтек Ленчицького повіту Лодзинського воєводства
Блоне — село в гміні Тарнів Тарновського повіту Малопольського воєводства
Блоне — село в гміні Пражмув Пясечинського повіту Мазовецького воєводства
Блоне — село в гміні Пшецлав Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — село в гміні Копшивниця Сандомирського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина міста Ґолюб-Добжинь у Ґолюбсько-Добжинському повіті Куявсько-Поморського воєводства
Блоне — частина міста Біла Підляська в Люблінському воєводстві
Блоне — частина міста Ополе-Любельське в Опольському повіті Люблінського воєводства
Блоне — частина міста Щебрешин у Замойському повіті Люблінського воєводства
Блоне — частина міста Терногород у Білґорайському повіті Люблінського воєводства
Блоне — частина міста Замостя в Люблінському воєводстві
Блоне — частина міста Озоркув у Зґерському повіті Лодзинського воєводства
Блоне — частина міста Велюнь у Велюнському повіті Лодзинського воєводства
Блоне — частина міста Скаришев у Радомському повіті Мазовецького воєводства
Блоне — частина міста Седльце в Мазовецькому воєводстві
Блоне — частина міста Крапковіце в Крапковицькому повіті Опольського воєводства
Блоне — частина міста Радимно в Ярославському повіті Підкарпатського воєводства
Блоне — частина міста Лежайськ у Лежайському повіті Підкарпатського воєводства
Блоне — частина міста Сянік у Сяноцькому повіті Підкарпатського воєводства
Блоне — частина міста Динів у Ряшівському повіті Підкарпатського воєводства
Блоне — частина міста Порохник у Ярославському повіті Підкарпатського воєводства
Блоне — частина міста Ясло в Ясельському повіті Підкарпатського воєводства
Блоне — частина міста Бранськ у Більському повіті Підляського воєводства
Блоне — частина міста Нове Скальмежице в Островському повіті Великопольського воєводства
Блоне — частина міста Кротошин у Кротошинському повіті Великопольського воєводства
Блоне — частина міста Сульмежице в Кротошинському повіті Великопольського воєводства
Блоне — частина села Гущка-Дужа в гміні Скербешів Замойського повіту Люблінського воєводства
Блоне — частина села Сітанець у гміні Замостя Замойського повіту Люблінського воєводства
Блоне — частина села Плуси в гміні Княжпіль Білґорайського повіту Люблінського воєводства
Блоне — частина села Боровець у гміні Лукова Білґорайського повіту Люблінського воєводства
Блоне — частина села Недзьведзь у гміні Сломники Краківського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Борусова в гміні Ґрембошув Домбровського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Воля-Дрвінська в гміні Дрвіня Бохенського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Іґоломія в гміні Іґоломія-Вавженьчиці Краківського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Домбрувкі-Бренські в гміні Олесно Домбровського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Вижиці в гміні Дрвіня Бохенського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Добрановиці в гміні Іґоломія-Вавженьчиці Краківського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Адамеж у гміні Олесно Домбровського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Домбрувка в гміні Жезава Бохенського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Бучкув у гміні Жезава Бохенського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Пйотрковиці в гміні Тухув Тарновського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Дзевін у гміні Дрвіня Бохенського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Карвін у гміні Конюша Прошовицького повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Мархоциці в гміні Рацлавиці Меховського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Косьцеюв у гміні Рацлавиці Меховського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Зофіполе в гміні Іґоломія-Вавженьчиці Краківського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Усьце-Сольне в гміні Щурова Бжеського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Воля-Желіховська в гміні Ґрембошув Домбровського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Ленкі в гміні Боженцин Бжеського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Дамениці в гміні Бохня Бохенського повіту Малопольського воєводства
Блоне — частина села Воля-Павловська в гміні Солець-над-Віслою Ліпського повіту Мазовецького воєводства
Блоне — частина села Пшибишев у гміні Промна Білобжезького повіту Мазовецького воєводства
Блоне — частина села Воля-Оцецька в гміні Острув Ропчицько-Сендзішовського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Лази в гміні Радимно Ярославського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Котова-Воля в гміні Залешани Стальововольського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Оріхівці (Ожеховце) в гміні Журавиця Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Передмістя Дубецьке (Пшедмесьце-Дубецькі) в гміні Дубецько Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Ноцкова в гміні Івежиці Ропчицько-Сендзішовського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Жабно в гміні Радомишль-над-Сяном Стальововольського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Камень у гміні Камень Ряшівського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Радомишль-над-Сяном у гміні Радомишль-над-Сяном Стальововольського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Тшеснь у гміні Ґожице Тарнобжезького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Бабуле в гміні Падев-Народова Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Бірча в гміні Бірча Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Пшендзель у гміні Рудник-над-Сяном Ніжанського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Домбрувка-Пньовська в гміні Радомишль-над-Сяном Стальововольського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Борова в гміні Борова Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Ясляни в гміні Тушув-Народовий Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Сосниця (Сосьниця) в гміні Радимно Ярославського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Вампежув у гміні Вадовиці-Ґурні Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Пусткув у гміні Дембиця Дембицького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Клижув у гміні Пишниця Стальововольського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Чайкова в гміні Тушув-Народовий Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Старе Місто (Старе Място) в гміні Лежайськ Лежайського повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Земпнюв у гміні Чермін Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Маліне в гміні Тушув-Народовий Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Тушима в гміні Пшецлав Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Білий Бір у гміні Пшецлав Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Брень-Осуховський в гміні Чермін Мелецького повіту Підкарпатського воєводства
Блоне — частина села Цишиця-Ґурна в гміні Тарлув Опатовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Скожув у гміні Бусько-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Міностовиці в гміні Хмельник Келецького повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Зборувек у гміні Пацанув Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Ксьонжниці в гміні Пацанув Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Козлув у гміні Малогощ Єнджейовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Збельтовиці в гміні Бейсці Казімерського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Скотники-Мале в гміні Бусько-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Ґлухув у гміні Ракув Келецького повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Сульборовиці в гміні Фалкув Конецького повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Воля-Жидовська в гміні Кіє Піньчовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Тополя в гміні Скальбмеж Казімерського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Облеконь у гміні Пацанув Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Ратає-Карські в гміні Пацанув Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Щебжуш у гміні Лубніце Сташовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Скшельчиці в гміні Пежхниця Келецького повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Ратає-Слупські в гміні Пацанув Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Чижовиці в гміні Бейсці Казімерського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Закшув у гміні Окса Єнджейовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Подґає в гміні Бусько-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Влосновиці в гміні Солець-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Унікув у гміні Пінчів Піньчовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Мсцюв у гміні Двікози Сандомирського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Лаґевники в гміні Бусько-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Любанія в гміні Хмельник Келецького повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Сьвйонтники в гміні Образув Сандомирського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Янікув у гміні Ожарув Опатовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Бебельно-Весь у гміні Влощова Влощовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Колачковиці в гміні Бусько-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Ґабултув у гміні Казімежа-Велька Казімерського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Рембув у гміні Кіє Піньчовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Сулковиці в гміні Солець-Здруй Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Пшиґрадув у гміні Влощова Влощовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Недзьвиці в гміні Копшивниця Сандомирського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Крулевиці в гміні Бейсці Казімерського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Кемпа-Любавська в гміні Пацанув Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Фольваркі в гміні Стопниця Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Чижув у гміні Стопниця Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Завіселче в гміні Самбожець Сандомирського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Строхциці в гміні Самбожець Сандомирського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Венґлешин у гміні Окса Єнджейовського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Мацейовіце в гміні Ґнойно Буського повіту Свентокшиського воєводства
Блоне — частина села Масуни в гміні Семпополь Бартошицького повіту Вармінсько-Мазурського воєводства
Блоне — колонія в гміні Домброва Моґіленського повіту Куявсько-Поморського воєводства
Блоне — колонія в гміні Янів Підляський Більського повіту Люблінського воєводства
Блоне — колонія в гміні Коваля Радомського повіту Мазовецького воєводства
Блоне — колонія в гміні Вишкув Вишковського повіту Мазовецького воєводства
Блоне — осада в гміні Кросневиці Кутновського повіту Лодзинського воєводства
Блоне — лісова осада в гміні Барлінек Мисліборського повіту Західнопоморського воєводства
Примітки
|
2442216
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Mercedes-Benz%20SLC-%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D1%81
|
Mercedes-Benz SLC-Клас
|
Mercedes-Benz SLC-Клас
Mercedes-Benz SLC-клас (SL — «спортивний легкий», C — C-клас) — серія компактних родстерів класу люкс німецької торгової марки Mercedes-Benz. Є наступником SLK-класу і представлена в грудні 2015 року. Презентація першої моделі відбулася в 2016 році на автосалоні в Детройті. На замовлення автомобіль став доступний в середині січня 2016 року, продажі почалися в березні того ж року.
Опис
Передісторія
Перший в історії марки Mercedes-Benz автомобіль з шильдиком «SLC» з'явився в 1970-і роки, представляючи собою модифікацію оригінального SL-класу з фіксованою дахом. Ця ж номенклатура була обрана для оновленого варіанту SLK-класу кінця 2015 року відповідно до останньої стратегією іменування компанії. Частина «SL» повідомляє про приналежність автомобіля до спортивних транспортних засобів, а «C» вказує на зв'язок з іншими членами автомобілів C-класу в ієрархії моделей Mercedes-Benz.
R172 (2016-)
Перший автомобіль SLC-класу представляє собою рестайлінг Mercedes-Benz R172. У стандартній комплектації всі оснащуються 9-ступінчастою автоматичною коробкою передач 9G-Tronic [4] (за винятком версій 180 і 200, силовий агрегат яких інтегрований з 6-ступінчастою механічною коробкою передач) [7]. Модельний ряд двигунів включаюет SLC 180 (1.6 л, 156 к.с., 250 Нм, 0-100 км / год за 7.9 с), SLC 200 (2.0 л, 184 к.с., 300 Нм, 0-100 км / год за 7.0 с), SLC 300 (2.0 л, 245 к.с., 370 Нм, 0-100 км / год за 5.8 с), SLC 43 AMG (V6, 3.0 л бітурбо, 367 к.с., 520 Нм, 0-100 км / год за 4.7 с) і SLC 250 CDI (2.1 турбодизель, 204 к.с., 0-100 км / год за 6.6 с). Пізніше до них додасться версія SLC 450 AMG.
Зовнішні зміни включають в себе нові бампери і ґрати радіатора, переглянуті головну оптику і задні ліхтарі, а також новий дизайн вихлопної системи. Крім того, зміни торкнулися і інтер'єру із застосуванням нових матеріалів і більш складних інформаційно-розважальних функцій. Кермове колесо зазнало змін в дизайні, а передню панель приладів оснастили екраном мультимедійного комплексу Comand Online, діагональ якого збільшена з 5,8 до 7 дюймів.
У стандартний набір технічних рішень увійшли системи Active Brake Assist, DYNAMIC SELECT (SLC 300 і SLC 250 d), спортивне рульове колесо і кольоровий TFT дисплей. На замовлення доступні системи Blind Spot Assist, Lane Keeping Assist, Adaptive Highbeam Assist Plus, KEYLESS-GO, LED головна оптика з технологією Intelligent Light System, а також пакет Dynamic Handling із заниженим кліренсом.
У лютому 2017 року компанія Mercedes-Benz представила пакет SLC «RedArt Edition», який доступний для моделей SLC 180, SLC 200, SLC 250D, SLC 300 і SLC 43 AMG. Він пропонує вісім кольорів забарвлення кузова, а також елементи червоного кольору, які можна побачити, наприклад, на передньому сплітері, колесах, задньому дифузорі і в оформленні салону. У модифікації екстер'єру також входять фірмові 18-дюймові легкосплавні диски в дизайні з 5 спарених спиць. Інтер'єр пропонує обробку зі шкіри, плюс декораційні вставки з карбону. В оснащення серії входять селектор DYNAMIC SELECT і система обігріву на рівні шиї AIRSCARF.
Двигуни
SLC 180 1.6 л M274 DE 16 LA 156 к.с.
SLC 200 2.0 л M274 DE 20 LA 184 к.с.
SLC 300 2.0 л M274 DE 20 AL 245 к.с.
SLC 43 AMG 3.0 л V6 M276 DE 30 AL 390 к.с.
SLC 250 CDI 2.2 л OM651 DE 22 LA 204 к.с.
Посилання
Офіційний дилер.
Примітки
Автомобілі Mercedes-Benz
Родстери
|
54046551
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Iv%C3%A1n%20Villar
|
Iván Villar
|
Iván Villar Martínez (born 9 July 1997) is a Spanish professional footballer who plays as a goalkeeper for La Liga club Celta.
Club career
Villar was born in Aldán, Pontevedra, Galicia, and joined RC Celta de Vigo's youth setup in 2008, from Rápido Bahía CF. On 13 October 2013, he made his senior debut with the reserves at the age of just 16, starting in a 1–0 Segunda División B home win against Cultural y Deportiva Leonesa.
On 4 September 2014, Villar extended his contract until 2019, but only featured regularly for the B side during the 2015–16 season. On 14 May 2017, he made his first-team – and La Liga – debut, starting in the 3–1 away loss to Deportivo Alavés.
In July 2017, Villar was definitely promoted to the main squad after refusing to play with the second team. The following 25 January, he extended his contract until 2023 and was immediately loaned to fellow top-division club Levante UD for six months.
At the start of the 2020–21 campaign, Villar was first choice under manager Óscar García, by virtue of being Celta's only fit goalkeeper. On 11 August 2021, he was loaned to Segunda División side CD Leganés for one year.
Villar began 2022–23 as backup to Agustín Marchesín, newly arrived from FC Porto. However, after the Argentine suffered a serious injury in February, he became the starter.
Career statistics
Honours
Spain U23
Summer Olympics silver medal: 2020
References
External links
1997 births
Living people
People from Cangas, Pontevedra
Sportspeople from the Province of Pontevedra
Spanish men's footballers
Footballers from Galicia (Spain)
Men's association football goalkeepers
La Liga players
Segunda División players
Segunda División B players
RC Celta Fortuna players
RC Celta de Vigo players
Levante UD footballers
CD Leganés players
Spain men's youth international footballers
Footballers at the 2020 Summer Olympics
Olympic footballers for Spain
Olympic medalists in football
Olympic silver medalists for Spain
Medalists at the 2020 Summer Olympics
|
2575969
|
https://en.wikipedia.org/wiki/ALICE%20experiment
|
ALICE experiment
|
ALICE experiment
ALICE (A Large Ion Collider Experiment) is one of nine detector experiments at the Large Hadron Collider at CERN. The other eight are ATLAS, CMS, TOTEM, LHCb, LHCf, MoEDAL, FASER and SND@LHC.
Introduction
ALICE is designed to study heavy-ion (Pb-Pb nuclei) collisions at a center of mass energy of up to 5.36 TeV per nucleon pair. The resulting temperature and energy density enable the exploration of quark–gluon plasma, a state of matter in which quarks and gluons are unbound. Similar conditions are believed to have existed a fraction of a second after the Big Bang, prior to the binding of quarks and gluons into hadrons and other particles.
ALICE investigates the physics of strongly interacting matter at extreme energy densities. The properties of quark–gluon plasma and the understanding of quark deconfinement are key issues in quantum chromodynamics (QCD). The results obtained by ALICE support the understanding of color confinement and chiral symmetry restoration. Recreating the quark–gluon plasma and understanding its evolution are expected to shed light on how matter is organized, the mechanisms that confine quarks and gluons, and the nature of strong interactions and their role in generating the bulk of the mass of ordinary matter.
Quantum chromodynamics (QCD) predicts that at sufficiently high energy densities, a phase transition will occur from conventional hadronic matter, where quarks are confined within nuclear particles, to a plasma of deconfined quarks and gluons known as quark–gluon plasma. The reverse of this transition is believed to have occurred when the universe was approximately one microsecond (10−6 seconds) old, and may still occur in the centers of collapsing neutron stars and other astrophysical objects.
History
The idea of building a dedicated heavy-ion detector for the LHC was first discussed at the Evian meeting "Towards the LHC experimental Programme" in March 1992. From the ideas presented there, the ALICE collaboration was formed and in 1993, a Letter of Intent was submitted.
ALICE was first proposed as a central detector in 1993 and later complemented by an additional forward muon spectrometer designed in 1995. In 1997, ALICE was allowed to proceed towards final design and construction by the LHC Committee.
The first ten years were spent on design and an extensive R&D effort. As with other LHC experiments, the challenges of heavy ion physics at the LHC required advancements beyond existing technology. In some cases, it would take a technological break through in order to accomplish the initial designs of the project. A well organized R&D effort, sustained over most of the 1990's, led to significant advances in detectors, electronics and computing.
Designing a dedicated heavy-ion experiment in the early 1990s, intended for use at the LHC some 15 years later, posed daunting challenges. The detector needed to be general-purpose, capable of measuring a wide range of signals, with flexibility for additions and modifications as new research avenues emerged. In both respects ALICE did quite well, as it included a number of observables in its initial menu whose importance only became clear later. Various major detection systems added over the years include the muon spectrometer in 1995, the transition radiation detectors in 1999, and a large jet calorimeter in 2007.
In 2010, ALICE recorded data from the first lead-lead collisions at the LHC. Data sets taken during heavy-ion periods in 2010 and 2011, along with proton-lead data from 2013, provided insight into the physics of quark–gluon plasma.
, after more than three years of successful operation, the ALICE detector is about to undergo a major consolidation program and upgrade during the long shutdown [LS1] of CERN's accelerator complex. A new sub-detector called the dijet calorimeter (DCAL) will be installed, and all 18 of the existing ALICE sub-detectors will be upgraded. The ALICE infrastructure, including the electrical and cooling systems, will also undergo major renovations. The extensive scientific results and the intense upgrade program of ALICE have attracted numerous institutes and scientists worldwide. Today, the ALICE Collaboration has more than 1,800 members coming from 176 institutes in 41 countries
Heavy-ion collisions at the LHC
Searches for Quark Gluon plasma and a deeper understanding of the QCD started at CERN and Brookhaven with lighter ions in the 1980s. Today's programme at these laboratories has moved on to ultra-relativistic collisions of heavy ions, and is just reaching the energy threshold at which the phase transition is expected to occur. The LHC, with a centre-of-mass energy around 5.5 TeV/nucleon, will push the energy reach even further.
During head-on collisions of lead ions at the LHC, hundreds of protons and neutrons collide at energies of upwards of a few TeVs. Lead ions are accelerated to more than 99.9999% of the speed of light. Collisions at the LHC are 100 times more energetic than those of protons - heating up matter in the interaction point to a temperature almost 100,000 times higher than the temperature in the core of the sun.
When the two lead nuclei collide, matter undergoes a transition to briefly form a droplet of quark–gluon plasma which is believed to have filled the universe a few microseconds after the Big Bang.
The quark–gluon plasma is formed as protons and neutrons "melt" into their elementary constituents, quarks and gluons become asymptotically free. The droplet of QGP instantly cools, and the individual quarks and gluons (collectively called partons) recombine into a mixture of ordinary matter that speeds away in all directions. The debris contains particles such as pions and kaons, which are made of a quark and an antiquark; protons and neutrons, made of three quarks; and numerous antiprotons and antineutrons, which may combine to form the nuclei of antiatoms as heavy as helium. Much can be learned by studying the distribution and energy of this debris.
First lead-lead collisions
The Large Hadron Collider smashed its first lead ions in 2010, on 7 November at around 12:30 a.m. CET.
The first collisions in the center of the ALICE, ATLAS and CMS detectors took place less than 72 hours after the LHC ended its first run of protons and switched to accelerating lead-ion beams. Each lead nucleus contains 82 protons, and the LHC accelerates each proton to an energy of 3.5 TeV, thus resulting in an energy of 287 TeV per beam, or a total collision energy of 574 TeV.
Up to 3,000 charged particles were emitted from each collision, shown here as lines radiating from the collision point. The colors of the lines indicate how much energy each particle carried away from the collision.
Proton-lead collisions at the LHC
In 2013, the LHC collided protons with lead ions for the LHC's first physics beams of 2013. The experiment was conducted by counter-rotating beams of protons and lead ions, and begun with centered orbits with different revolution frequencies, and then separately ramped to the accelerator's maximum collision energy.
The first lead-proton run at the LHC lasted for one month and data help ALICE physicists to decouple the effects of the plasma from effects that stem from cold nuclear matter effects and shed more light on the study of the Quark-Gluon plasma.
In the case of lead-lead collisions, the configurations of the quarks and gluons that make up the protons and neutrons of the incoming lead nucleus can be somewhat different of those in the incoming protons. In order to study if part of the effects observed when comparing lead-lead and proton-proton collisions is due to this configuration difference rather than the formation of the plasma. Proton-lead collisions are an ideal tool for this study.
The ALICE detectors
A key design consideration of ALICE is the ability to study QCD and quark (de)confinement under these extreme conditions. This is done by using particles, created inside the hot volume as it expands and cools down, that live long enough to reach the sensitive detector layers situated around the interaction region. ALICE's physics programme relies on being able to identify all of them, i.e. to determine if they are electrons, photons, pions, etc. and to determine their charge. This involves making the most of the (sometimes slightly) different ways that particles interact with matter.
In a "traditional" experiment, particles are identified or at least assigned to families (charged or neutral hadrons), by the characteristic signatures they leave in the detector. The experiment is divided into a few main components and each component tests a specific set of particle properties. These components are stacked in layers and the particles go through the layers sequentially from the collision point outwards: first a tracking system, then an electromagnetic (EM) and a hadronic calorimeter and finally a muon system. The detectors are embedded in a magnetic field in order to bend the tracks of charged particles for momentum and charge determination. This method for particle identification works well only for certain particles, and is used for example by the large LHC experiments ATLAS and CMS. However, this technique is not suitable for hadron identification as it does not allow distinguishing the different charged hadrons that are produced in Pb-Pb collisions.
In order to identify all the particles that are coming out of the system of the QGP ALICE is using a set of 18 detectors that give information about the mass, the velocity and the electrical sign of the particles.
Barrel tracking
An ensemble of cylindrical barrel detectors that surround the nominal interaction point is used to track all the particles that fly out of the hot, dense medium. The Inner Tracking System(ITS) (consisting of three layers of detectors: Silicon Pixel Detector (SPD), Silicon Drift Detector (SDD), Silicon Strip Detector (SSD)), the Time Projection Chamber (TPC) and the Transition Radiation Detector (TRD) measure at many points the passage of each particle carrying an electric charge and give precise information about the particle's trajectory. The ALICE barrel tracking detectors are embedded in a magnetic field of 0.5 Tesla produced by a huge magnetic solenoid bending the trajectories of the particles. From the curvature of the tracks one can derive their momentum. The ITS is so precise that particles which are generated by the decay of other particles with a long(~.1 mm before decay) life time can be identified by seeing that they do not originate from the point where the interaction has taken place (the "vertex" of the event) but rather from a point at a distance of as small as a tenth of a millimeter. This allows us to measure, for example, bottom quarks which decay into a relatively long-lived B-meson through "topological" cuts.
Inner Tracking System
The short-living heavy particles cover a very small distance before decaying. This system aims at identifying these phenomena of decay by measuring the location where it occurs with a precision of a tenth of millimetre.
The Inner Tracking System (ITS) consists of six cylindrical layers of silicon detectors. The layers surround the collision point and measure the properties of the particles emerging from the collisions, pin-pointing their position of passage to a fraction of a millimetre. With the help of the ITS, particles containing heavy quarks (charm and beauty) can be identified by reconstructing the coordinates at which they decay.
ITS layers (counting from the interaction point):
2 layers of SPD (Silicon Pixel Detector),
2 layers of SDD (Silicon Drift Detector),
2 layers of SSD (Silicon Strip Detector).
The ITS was inserted at the heart of the ALICE experiment in March 2007 following a large phase of R&D. Using the smallest amounts of the lightest material, the ITS has been made as lightweight and delicate as possible. With almost 5 m2 of double-sided silicon strip detectors and more than 1 m2 of silicon drift detectors, it is the largest system using both types of silicon detector.
ALICE has recently presented plans for an upgraded Inner Tracking System, mainly based on building a new silicon tracker with greatly improved features in terms of determination of the impact parameter (d0) to the primary vertex, tracking efficiency at low pT and readout rate capabilities. The upgraded ITS will open new channels in the study of the Quark Gluon Plasma formed at LHC which are necessary in order to understand the dynamics of this condensed phase of the QCD.
It will allow the study of the process of thermalization of heavy quarks in the medium by measuring heavy flavor charms and beauty baryons and extending these measurements down to very low pT for the first time. It will also give a better understanding of the quark mass dependence of in-medium energy loss and offer a unique capability of measuring the beauty quarks while also improving the beauty decay vertex reconstruction. Finally, the upgraded ITS will give us the chance to characterize the thermal radiation coming from the QGP and the in-medium modification of hadronic spectral functions as related to chiral symmetry restoration.
The upgrade project requires an extensive R&D effort by our researchers and collaborators all over the world on cutting-edge technologies: silicon sensors, low-power electronics, interconnection and packaging technologies, ultra-light mechanical structures and cooling units.
Time Projection Chamber
The ALICE Time Projection Chamber (TPC) is a large volume filled with a gas as detection medium and is the main particle tracking device in ALICE.
Charged particles crossing the gas of the TPC ionize the gas atoms along their path, liberating electrons that drift towards the end plates of the detector. The characteristics of the ionization process caused by fast charged particles passing through a medium can be used for particle identification. The velocity dependence of the ionization strength is connected to the well-known Bethe-Bloch formula, which describes the average energy loss of charged particles through inelastic Coulomb collisions with the atomic electrons of the medium.
Multiwire proportional counters or solid-state counters are often used as detection medium, because they provide signals with pulse heights proportional to the ionization strength. An avalanche effect in the vicinity of the anode wires strung in the readout chambers, gives the necessary signal amplification. The positive ions created in the avalanche induce a positive current signal on the pad plane. The readout is performed by the 557 568 pads that form the cathode plane of the multi-wire proportional chambers (MWPC) located at the end plates. This gives the radial distance to the beam and the azimuth. The last coordinate, z along the beam direction, is given by the drift time. Since energy-loss fluctuations can be considerable, in general many pulse-height measurements are performed along the particle track in order to optimize the resolution of the ionization measurement.
Almost all of the TPC's volume is sensitive to the traversing charged particles, but it features a minimum material budget. The straightforward pattern recognition (continuous tracks) make TPCs the perfect choice for high-multiplicity environments, such as in heavy-ion collisions, where thousands of particles have to be tracked simultaneously. Inside the ALICE TPC, the ionization strength of all tracks is sampled up to 159 times, resulting in a resolution of the ionization measurement as good as 5%.
Transition radiation detector
Electrons and positrons can be discriminated from other charged particles using the emission of transition radiation, X-rays emitted when the particles cross many layers of thin materials.
The identification of electrons and positrons is achieved using a transition radiation detector (TRD). In a similar manner to the muon spectrometer, this system enables detailed studies of the production of vector-meson resonances, but with extended coverage down to the light vector-meson ρ and in a different rapidity region. Below 1 GeV/c, electrons can be identified via a combination of particle identification detector (PID) measurements in the TPC and time of flight (TOF). In the momentum range 1–10 GeV/c, the fact that electrons may create TR when travelling through a dedicated "radiator" can be exploited. Inside such a radiator, fast charged particles cross the boundaries between materials with different dielectric constants, which can lead to the emission of TR photons with energies in the X-ray range. The effect is tiny and the radiator has to provide many hundreds of material boundaries to achieve a high enough probability to produce at least one photon. In the ALICE TRD, the TR photons are detected just behind the radiator using MWPCs filled with a xenon-based gas mixture, where they deposit their energy on top of the ionization signals from the particle's track.
The ALICE TRD was designed to derive a fast trigger for charged particles with high momentum and can significantly enhance the recorded yields of vector mesons. For this purpose, 250,000 CPUs are installed right on the detector to identify candidates for high-momentum tracks and analyse the energy deposition associated with them as quickly as possible (while the signals are still being created in the detector). This information is sent to a global tracking unit, which combines all of the information to search for electron–positron track pairs within only 6 μs.
To develop such a Transition Radiation Detector (TRD) for ALICE many detector prototypes were tested in mixed beams of pions and electrons.
Particle identification with ALICE
ALICE also wants to know the identity of each particle, whether it is an electron, or a proton, a kaon or a pion.
Charged hadrons (in fact, all stable charged particles) are unambiguously identified if their mass and charge are determined. The mass can be deduced from measurements of the momentum and of the velocity. Momentum and the sign of the charge are obtained by measuring the curvature of the particle's track in a magnetic field. To obtain the particle velocity there exist four methods based on measurements of time-of-flight and ionization, and on detection of transition radiation and Cherenkov radiation. Each of these methods works well in different momentum ranges or for specific types of particle. In ALICE all of these methods may be combined in order to measure, for instance, particle spectra.
In addition to the information given by ITS and TPC, more specialized detectors are needed: the TOF measures, with a precision better than a tenth of a billionth of a second, the time that each particle takes to travel from the vertex to reach it, so that one can measure its speed. The high momentum particle identification detector (HMPID) measures the faint light patterns generated by fast particles and the TRD measures the special radiation very fast particles emit when crossing different materials, thus allowing to identify electrons. Muons are measured by exploiting the fact that they penetrate matter more easily than most other particles: in the forward region a very thick and complex absorber stops all other particles and muons are measured by a dedicated set of detectors: the muon spectrometer.
Time of Flight
Charged particles are identified in ALICE by Time-Of-Flight (TOF). TOF measurements yield the velocity of a charged particle by measuring the flight time over a given distance along the track trajectory. Using the tracking information from other detectors every track firing a sensor is identified. Provided the momentum is also known, the mass of the particle can then be derived from these measurements. The ALICE TOF detector is a large-area detector based on multigap resistive plate chambers (MRPCs) that cover a cylindrical surface of 141 m2, with an inner radius of . There are approximately 160 000 MRPC pads with time resolution of about 100 ps distributed over the large surface of 150 m2.
The MRPCs are parallel-plate detectors built of thin sheets of standard window glass to create narrow gas gaps with high electric fields. These plates are separated using fishing lines to provide the desired spacing; 10 gas gaps per MRPC are needed to arrive at a detection efficiency close to 100%.
The simplicity of the construction allows a large system to be built with an overall TOF resolution of 80 ps at a relatively low cost (CERN Courier November 2011 p8). This performance allows the separation of kaons, pions and protons up to momenta of a few GeV/c. Combining such a measurement with the PID information from the ALICE TPC has proved useful in improving the separation between the different particle types, as figure 3 shows for a particular momentum range.
High Momentum Particle Identification Detector
The High Momentum Particle Identification Detector (HMPID) is a RICH detector to determine the speed of particles beyond the momentum range available through energy loss (in ITS and TPC, p = 600 MeV) and through time-of-flight measurements (in TOF, p = 1.2–1.4 GeV).
Cherenkov radiation is a shock wave resulting from charged particles moving through a material faster than the velocity of light in that material. The radiation propagates with a characteristic angle with respect to the particle track, which depends on the particle velocity. Cherenkov detectors make use of this effect and in general consist of two main elements: a radiator in which Cherenkov radiation is produced and a photon detector. Ring imaging Cherenkov (RICH) detectors resolve the ring-shaped image of the focused Cherenkov radiation, enabling a measurement of the Cherenkov angle and thus the particle velocity. This in turn is sufficient to determine the mass of the charged particle.
If a dense medium (large refractive index) is used, only a thin radiator layer of the order of a few centimetres is required to emit a sufficient number of Cherenkov photons. The photon detector is then located at some distance (usually about 10 cm) behind the radiator, allowing the cone of light to expand and form the characteristic ring-shaped image. Such a proximity-focusing RICH is installed in the ALICE experiment.
ALICE HMPID's momentum range is up to 3 GeV for pion/kaon discrimination and up to 5 GeV for kaon/proton discrimination. It is the world's largest caesium iodide RICH detector, with an active area of 11 m2. A prototype was successfully tested at CERN in 1997 and currently takes data at the Relativistic Heavy Ion Collider at the Brookhaven National Laboratory in the US.
Calorimeters
Calorimeters measure the energy of particles, and determine whether they have electromagnetic or hadronic interactions. Particle identification in a calorimeter is a destructive measurement. All particles except muons and neutrinos deposit all their energy in the calorimeter system by production of electromagnetic or hadronic showers. Photons, electrons and positrons deposit all their energy in an electromagnetic calorimeter. Their showers are indistinguishable, but a photon can be identified by the non-existence of a track in the tracking system that is associated to the shower.
The photons (particles of light), like the light emitted from a hot object, tell us about the temperature of the system. To measure them, special detectors are necessary: the crystals of the PHOS, which are as dense as lead and as transparent as glass, will measure them with fantastic precision in a limited region, while the PMD and in particular the EMCal will measure them over a very wide area. The EMCal will also measure groups of close particles (called "jets") which have a memory of the early phases of the event.
Photon spectrometer
PHOS is a high-resolution electromagnetic calorimeter installed in ALICE to provide data to test the thermal and dynamical properties of the initial phase of the collision. This is done by measuring photons emerging directly from the collision. PHOS covers a limited acceptance domain at central rapidity. It is made of lead tungstate crystals, similar to the ones used by CMS, read out using Avalanche Photodiodes (APD).
When high energy photons strike lead tungstate, they make it glow, or scintillate, and this glow can be measured. Lead tungstate is extremely dense (denser than iron), stopping most photons that reach it. The crystals are kept at a temperature of 248 K, which helps to minimize the deterioration of the energy resolution due to noise and to optimize the response for low energies.
Electro-Magnetic Calorimeter
The EMCal is a lead-scintillator sampling calorimeter comprising almost 13,000 individual towers that are grouped into ten super-modules. The towers are read out by wavelength-shifting optical fibers in a shashlik geometry coupled to an avalanche photodiode. The complete EMCal will contain 100,000 individual scintillator tiles and 185 kilometers of optical fiber, weighing in total about 100 tons.
The EMCal covers almost the full length of the ALICE Time Projection Chamber and central detector, and a third of its azimuth placed back-to-back with the ALICE Photon Spectrometer – a smaller, highly granular lead-tungstate calorimeter.
The super-modules are inserted into an independent support frame situated within the ALICE magnet, between the time-of-flight counters and the magnet coil. The support frame itself is a complex structure: it weighs 20 tons and must support five times its own weight, with a maximum deflection between being empty and being fully loaded of only a couple of centimeters. Installation of the eight-ton super-modules requires a system of rails with a sophisticated insertion device to bridge across to the support structure.
The Electro-Magnetic Calorimeter (EM-Cal) will add greatly to the high momentum particle measurement capabilities of ALICE. It will extend ALICE's reach to study jets and other hard processes.
Photon Multiplicity Detector
The Photon Multiplicity Detector (PMD) is a Particle shower detector which measures the multiplicity and spatial distribution of photons produced in the collisions. It utilizes as a first layer a veto detector to reject charged particles. Photons on the other hand pass through a converter, initiating an electromagnetic shower in a second detector layer where they produce large signals on several cells of its sensitive volume. Hadrons on the other hand normally affect only one cell and produce a signal representing minimum-ionizing particles.
Forward Multiplicity Detector
The Forward Multiplicity Detector (FMD) extends the coverage for multiplicity of charge particles into the forward regions - giving ALICE the widest coverage of the 4 LHC experiments for these measurements.
The FMD consist of 5 large silicon discs with each 10 240 individual detector channels to measure the charged particles emitted at small angles relative to the beam. FMD provides an independent measurement of the orientation of the collisions in the vertical plane, which can be used with measurements from the barrel detector to investigate flow, jets, etc.
Muon spectrometer
The ALICE forward muon spectrometer studies the complete spectrum of heavy quarkonia (J/Ψ, Ψ′, ϒ, ϒ′, ϒ′′) via their decay in the μ+μ– channel. Heavy quarkonium states, provide an essential tool to study the early and hot stage of heavy-ion collisions. In particular they are expected to be sensitive to Quark-Gluon Plasma formation. In the presence of a deconfined medium (i.e. QGP) with high enough energy density, quarkonium states are dissociated because of colour screening. This leads to a suppression of their production rates. At the high LHC collision energy, both the charmonium states (J/Ψ and Ψ′) as well as the bottomonium states (ϒ, ϒ′ and ϒ′′) can be studied. The Dimuon spectrometer is optimized for the detection of these heavy quark resonances.
Muons may be identified using the just described technique by using the fact that they are the only charged particles able to pass almost undisturbed through any material. This behaviour is connected to the fact that muons with momenta below a few hundred GeV/c do not suffer from radiative energy losses and so do not produce electromagnetic showers. Also, because they are leptons, they are not subject to strong interactions with the nuclei of the material they traverse. This behaviour is exploited in muon spectrometers in high-energy physics experiments by installing muon detectors behind the calorimeter systems or behind thick absorber materials. All charged particles other than muons are completely stopped, producing electromagnetic (and hadronic) showers.
The muon spectrometer in the forward region of ALICE features a very thick and complex front absorber and an additional muon filter consisting of an iron wall 1.2 m thick. Muon candidates selected from tracks penetrating these absorbers are measured precisely in a dedicated set of tracking detectors. Pairs of muons are used to collect the spectrum of heavy-quark vector-meson resonances (J/Psi). Their production rates can be analysed as a function of transverse momentum and collision centrality in order to investigate dissociation due to colour screening. The acceptance of the ALICE Muon Spectrometer covers the pseudorapidity interval 2.5 ≤ η ≤ 4 and the resonances can be detected down to zero transverse momentum.
Characterization of the collision
Finally, we need to know how powerful the collision was: this is done by measuring the remnants of the colliding nuclei in detectors made of high density materials located about 110 meters on both sides of ALICE (the ZDCs) and by measuring with the FMD, V0 and T0 the number of particles produced in the collision and their spatial distribution. T0 also measures with high precision the time when the event takes place.
Zero Degree Calorimeter
The ZDCs are calorimeters which detect the energy of the spectator nucleons in order to determine the overlap region of the two colliding nuclei. It is composed of four calorimeters, two to detect protons (ZP) and two to detect neutrons (ZN). They are located 115 meters away from the interaction point on both sides, exactly along the beam line. The ZN is placed at zero degree with respect to the LHC beam axis, between the two beam pipes. That is why we call them Zero Degree Calorimeters (ZDC).The ZP is positioned externally to the outgoing beam pipe. The spectator protons are separated from the ion beams by means of the dipole magnet D1.
The ZDCs are "spaghetti calorimeters", made by a stack of heavy metal plates grooved to allocate a matrix of quartz fibres. Their principle of operation is based on the detection of Cherenkov light produced by the charged particles of the shower in the fibers.
V0 detector
V0 is made of two arrays of scintillator counters set on both sides of the ALICE interaction point, and called V0-A and V0-C. The V0-C counter is located upstream of the dimuon arm absorber and cover the spectrometer acceptance while the V0-A counter will be located at around 3.5 m away from the collision vertex, on the other side.
It is used to estimate the centrality of the collision by summing up the energy deposited in the two disks of V0. This observable scales directly with the number of primary particles generated in the collision and therefore to the centrality.
V0 is also used as reference in Van Der Meer scans that give the size and shape of colliding beams and therefore the luminosity delivered to the experiment.
T0 detector
ALICE T0 serves as a start, trigger and luminosity detector for ALICE. The accurate interaction time (START) serves as the reference signal for the Time-of-Flight detector that is used for particle identification. T0 supplies five different trigger signals to the Central Trigger Processor. The most important of these is the T0 vertex providing prompt and accurate confirmation of the location of the primary interaction point along the beam axis within the set boundaries. The detector is also used for online luminosity monitoring providing fast feedback to the accelerator team.
The T0 detector consists of two arrays of Cherenkov counters (T0-C and T0-A) positioned at the opposite sides of the interaction point (IP). Each array has 12 cylindrical counters equipped with a quartz radiator and a photomultiplier tube.
ALICE Cosmic Rays Detector (ACORDE)
The ALICE cavern provides an ideal place for the detection of high energy atmospheric muons coming from cosmic ray showers. ACORDE detects cosmic ray showers by triggering the arrival of muons to the top of the ALICE magnet.
The ALICE cosmic ray trigger is made of 60 scintillator modules distributed on the 3 upper faces of the ALICE magnet yoke. The array can be configured to trigger on single or multi-muon events, from 2-fold coincidences up to the whole array if desired. ACORDE's high luminosity allows the recording of cosmic events with very high multiplicity of parallel muon tracks, the so-called muon bundles.
With ACORDE, the ALICE Experiment has been able to detect muon bundles with the highest multiplicity ever registered as well as to indirectly measure very high energy primary cosmic rays.
Data acquisition
ALICE had to design a data acquisition system that operates efficiently in two widely different running modes: the very frequent but small events, with few produced particles encountered during proton-proton collisions and the relatively rare, but extremely large events, with tens of thousands of new particles produced in lead-lead collisions at the LHC (L = 1027 cm−2 s−1 in Pb-Pb with 100 ns bunch crossings and L = 1030-1031 cm−2 s−1 in pp with 25 ns bunch crossings).
The ALICE data acquisition system needs to balance its capacity to record the steady stream of very large events resulting from central collisions, with an ability to select and record rare cross-section processes. These requirements result in an aggregate event building bandwidth of up to 2.5 GB/s and a storage capability of up to 1.25 GB/s, giving a total of more than 1 PByte of data every year. As shown in the figure, ALICE needs a data storage capacity that by far exceeds that of the current generation of experiments. This data rate is equivalent to six times the contents of the Encyclopædia Britannica every second.
The hardware of the ALICE DAQ system is largely based on commodity components: PC's running Linux and standard Ethernet switches for the eventbuilding network. The required performances are achieved by the interconnection of hundreds of these PC's into a large DAQ fabric. The software framework of the ALICE DAQ is called DATE (ALICE Data Acquisition and Test Environment). DATE is already in use today, during the construction and testing phase of the experiment, while evolving gradually towards the final production system. Moreover, AFFAIR (A Flexible Fabric and Application Information Recorder) is the performance monitoring software developed by the ALICE Data Acquisition project. AFFAIR is largely based on open source code and is composed of the following components: data gathering, inter-node communication employing DIM, fast and temporary round robin database storage, and permanent storage and plot generation using ROOT.
Finally. the ALICE experiment Mass Storage System (MSS) combines a very high bandwidth (1.25 GB/s) and every year stores huge amounts of data, more than 1 Pbytes. The mass storage system is made of: a) Global Data Storage (GDS) performing the temporary storage of data at the experimental pit; b) Permanent Data Storage (PDS) for long-term archive of data in the CERN Computing Center and finally from The Mass Storage System software managing the creation, the access and the archive of data.
Results
The physics programme of ALICE includes the following main topics: i) the study of the thermalization of partons in the QGP with focus on the massive charming beauty quarks and understanding the behaviour of these heavy quarks in relation to the strongly coupled medium of QGP, ii) the study of the mechanisms of energy loss that occur in the medium and the dependencies of energy loss on the parton species, iii) the dissociation of quarkonium states which can be a probe of deconfinement and of the temperature of the medium and finally the production of thermal photons and low-mass dileptons emitted by the QGP which is about assessing the initial temperature and degrees of freedom of the systems as well as the chiral nature of the phase transition.
The ALICE collaboration presented its first results from LHC proton collisions at a centre-of-mass energy of 7 TeV in March 2010. The results confirmed that the charged-particle multiplicity is rising with energy faster than expected while the shape of the multiplicity distribution is not reproduced well by standard simulations. The results were based on the analysis of a sample of 300,000 proton–proton collisions the ALICE experiment collected during the first runs of the LHC with stable beams at a centre-of-mass energy, √s, of 7 TeV,
In 2011, the ALICE Collaboration measured the size of the system created in Pb-Pb collisions at a centre-of-mass energy of 2.76 TeV per nucleon pair. ALICE confirmed that the QCD matter created in Pb-Pb collisions behaves like a fluid, with strong collective motions that are well described by hydrodynamic equations. The fireball formed in nuclear collisions at the LHC is hotter, lives longer and expands to a larger size than the medium that was formed in heavy-ion collisions at RHIC. Multiplicity measurements by the ALICE experiment show that the system initially has much higher energy density and is at least 30% hotter than at RHIC, resulting in about double the particle multiplicity for each colliding nucleon pair (Aamodt et al. 2010a). Further analyses, in particular including the full dependence of these observables on centrality, will provide more insights into the properties of the system – such as initial velocities, the equation of state and the fluid viscosity – and strongly constrain the theoretical modelling of heavy-ion collisions.
A perfect liquid at the LHC
Off-centre nuclear collisions, with a finite impact parameter, create a strongly asymmetric "almond-shaped" fireball. However, experiments cannot measure the spatial dimensions of the interaction (except in special cases, for example in the production of pions, see). Instead, they measure the momentum distributions of the emitted particles. A correlation between the measured azimuthal momentum distribution of particles emitted from the decaying fireball and the initial spatial asymmetry can arise only from multiple interactions between the constituents of the created matter; in other words it tells us about how the matter flows, which is related to its equation of state and its thermodynamic transport properties.
The measured azimuthal distribution of particles in momentum space can be decomposed into Fourier coefficients. The second Fourier coefficient (v2), called elliptic flow, is particularly sensitive to the internal friction or viscosity of the fluid, or more precisely, η/s, the ratio of the shear viscosity (η) to entropy (s) of the system. For a good fluid such as water, the η/s ratio is small. A "thick" liquid, such as honey, has large values of η/s.
In heavy-ion collisions at the LHC, the ALICE collaboration found that the hot matter created in the collision behaves like a fluid with little friction, with η/s close to its lower limit (almost zero viscosity). With these measurements, ALICE has just begun to explore the temperature dependence of η/s and we anticipate many more in-depth flow-related measurements at the LHC that will constrain the hydrodynamic features of the QGP even further.
Measuring the highest temperature on Earth
In August 2012, ALICE scientists announced that their experiments produced quark–gluon plasma with temperature at around 5.5 trillion kelvins, the highest temperature mass achieved in any physical experiments thus far. This temperature is about 38% higher than the previous record of about 4 trillion kelvins, achieved in the 2010 experiments at the Brookhaven National Laboratory.
The ALICE results were announced at the August 13 Quark Matter 2012 conference in Washington, D.C. The quark–gluon plasma produced by these experiments approximates the conditions in the universe that existed microseconds after the Big Bang, before the matter coalesced into atoms.
Energy loss
A basic process in QCD is the energy loss of a fast parton in a medium composed of colour charges. This phenomenon, "jet quenching", is especially useful in the study of the QGP, using the naturally occurring products (jets) of the hard scattering of quarks and gluons from the incoming nuclei. A highly energetic parton (a colour charge) probes the coloured medium rather like an X-ray probes ordinary matter. The production of these partonic probes in hadronic collisions is well understood within perturbative QCD. The theory also shows that a parton traversing the medium will lose a fraction of its energy in emitting many soft (low energy) gluons. The amount of the radiated energy is proportional to the density of the medium and to the square of the path length travelled by the parton in the medium. Theory also predicts that the energy loss depends on the flavour of the parton.
Jet quenching was first observed at RHIC by measuring the yields of hadrons with high transverse momentum. These particles are produced via fragmentation of energetic partons. The yields of these high-pT particles in central nucleus–nucleus collisions were found to be a factor of five lower than expected from the measurements in proton–proton reactions. ALICE has recently published the measurement of charged particles in central heavy-ion collisions at the LHC. As at RHIC, the production of high-pT hadrons at the LHC is strongly suppressed. However, the observations at the LHC show qualitatively new features. The observation from ALICE is consistent with reports from the ATLAS and CMS collaborations on direct evidence for parton energy loss within heavy-ion collisions using fully reconstructed back-to-back jets of particles associated with hard parton scatterings. The latter two experiments have shown a strong energy imbalance between the jet and its recoiling partner (G Aad et al. 2010 and CMS collaboration 2011). This imbalance is thought to arise because one of the jets traversed the hot and dense matter, transferring a substantial fraction of its energy to the medium in a way that is not recovered by the reconstruction of the jets.
Studying quarkonium hadroproduction
Quarkonia are bound states of heavy flavour quarks (charm or bottom) and their antiquarks. Two types of quarkonia have been extensively studied: charmonia, which consist of a charm quark and an anti-charm, and bottomonia made of a bottom and an anti-bottom quark. Charm and anticharm quarks in the presence of the Quark Gluon Plasma, in which there are many free colour charges, are not able to see each other any more and therefore they cannot form bound states. The "melting" of quarkonia into the QGP manifests itself in the suppression of the quarkonium yields compared to the production without the presence of the QGP. The search for quarkonia suppression as a QGP signature started 25 years ago. The first ALICE results for charm hadrons in PbPb collisions at a centre-of-mass energy √sNN = 2.76 TeV indicate strong in-medium energy loss for charm and strange quarks that is an indication of the formation of the hot medium of QGP.
As the temperature increases so does the colour screening resulting in greater suppression of the quarkonium states as it is more difficult for charm – anticharm or bottom – antibottom to form new bound states. At very high temperatures no quarkonium states are expected to survive; they melt in the QGP. Quarkonium sequential suppression is therefore considered as a QGP thermometer, as states with different masses have different sizes and are expected to be screened and dissociated at different temperatures. However - as the collision energy increases - so does the number of charm-anticharm quarks that can form bound states, and a balancing mechanism of recombination of quarkonia may appear as we move to higher energies.
The results from the first ALICE run are rather striking, when compared with the observations from lower energies. While a similar suppression is observed at LHC energies for peripheral collisions, when moving towards more head-on collisions – as quantified by the increasing number of nucleons in the lead nuclei participating in the interaction – the suppression no longer increases. Therefore, despite the higher temperatures attained in the nuclear collisions at the LHC, more J/ψ mesons are detected by the ALICE experiment in Pb–Pb with respect to p–p. Such an effect is likely to be related to a regeneration process occurring at the temperature boundary between the QGP and a hot gas of hadrons.
The suppression of charmonium states was also observed in proton-lead collisions at the LHC, in which Quark Gluon Plasma is not formed. This suggests that the observed suppression in proton-nucleus collisions (pA) is due to cold nuclear matter effects. Grasping the wealth of experimental results requires understanding the medium modification of quarkonia and disentangling hot and cold-matter effects. Today there is a large amount of data available from RHIC and LHC on charmonium and bottomonium suppression and ALICE tries to distinguish between effects due to the formation of the QGP and those from cold nuclear matter effects.
Double-ridge structure in p-Pb collisions
The analysis of the data from the p-Pb collisions at the LHC revealed a completely unexpected double-ridge structure with so far unknown origin. The proton–lead (pPb) collisions in 2013, two years after its heavy-ion collisions opened a new chapter in exploration of the properties of the deconfined, chirally symmetrical state of the QGP. A surprising near-side, long-range (elongated in pseudorapidity) correlation, forming a ridge-like structure observed in high-multiplicity pp collisions, was also found in high-multiplicity pPb collisions, but with a much larger amplitude. However, the biggest surprise came from the observation that this near-side ridge is accompanied by an essentially symmetrical away-side ridge, opposite in azimuth (CERN Courier March 2013 p6). This double ridge was revealed after the short-range correlations arising from jet fragmentation and resonance decays were suppressed by subtracting the correlation distribution measured for low-multiplicity events from the one for high-multiplicity events.
Similar long-range structures in heavy-ion collisions have been attributed to the collective flow of particles emitted from a thermalized system undergoing a collective hydrodynamic expansion. This anisotropy can be characterized by means of the vn (n = 2, 3, ...) coefficients of a Fourier decomposition of the single-particle azimuthal distribution. To test the possible presence of collective phenomena further, the ALICE collaboration has extended the two-particle correlation analysis to identified particles, checking for a potential mass ordering of the v2 harmonic coefficients. Such an ordering in mass was observed in heavy-ion collisions, where it was interpreted to arise from a common radial boost – the so-called radial flow – coupled to the anisotropy in momentum space. Continuing the surprises, a clear particle-mass ordering, similar to the one observed in mid-central PbPb collisions (CERN Courier, September 2013), has been measured in high-multiplicity pPb collisions.
The final surprise, so far, comes from the charmonium states. Whereas J/ψ production does not reveal any unexpected behaviour, the production of the heavier and less-bound (2S) state indicates a strong suppression (0.5–0.7) with respect to J/ψ, when compared with pp collisions. Is this a hint of effects of the medium? Indeed, in heavy-ion collisions, such a suppression has been interpreted as a sequential melting of quarkonia states, depending on their binding energy and the temperature of the QGP created in these collisions.
The first pPb measurement campaign, expected results were widely accompanied by unanticipated observations. Among the expected results is the confirmation that proton–nucleus collisions provide an appropriate tool to study the partonic structure of cold nuclear matter in detail. The surprises have come from the similarity of several observables between pPb and PbPb collisions, which hint at the existence of collective phenomena in pPb collisions with high particle multiplicity and, eventually, the formation of QGP.
Upgrades and future plans
Long Shutdown 1
The main upgrade activity on ALICE during LHC's Long Shutdown 1 was the installation of the dijet calorimeter (DCAL), an extension of the existing EMCAL system that adds 60° of azimuthal acceptance opposite the existing 120° of the EMCAL's acceptance. This new subdetector will be installed on the bottom of the solenoid magnet, which currently houses three modules of the photon spectrometer (PHOS). Moreover, an entirely new rail system and cradle will be installed to support the three PHOS modules and eight DCAL modules, which together weigh more than 100 tones. The installation of five modules of the TRD will follow and so complete this complex detector system, which consists of 18 units,
In addition to these mainstream detector activities, all of the 18 ALICE subdetectors underwent major improvements during LS1 while the computers and discs of the online systems are replaced, followed by upgrades of the operating systems and online software.
All of these efforts are to ensure that ALICE is in good shape for the three-year LHC running period after LS1, when the collaboration looks forward to heavy-ion collisions at the top LHC energy of 5.5 TeV/nucleon at luminosities in excess of 1027 Hz/cm2.
Long shutdown 2 (2018)
The ALICE collaboration has plans for a major upgrade during the next long shutdown, LS2, currently scheduled for 2018. Then the entire silicon tracker will be replaced by a monolithic-pixel tracker system built from ALPIDE chips; the time-projection chamber will be upgraded with gaseous electron-multiplier (GEM) detectors for continuous read-out and the use of new microelectronics; and all of the other subdetectors and the online systems will prepare for a 100-fold increase in the number of events written to tape.
References
External links
Official ALICE Public Webpage at CERN
Interactive Timeline for ALICE 20th anniversary
ALICE section on US/LHC Website
CERN experiments
Large Hadron Collider
|
104752
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Paint%20Rock%2C%20Alabama
|
Paint Rock, Alabama
|
Paint Rock, Alabama
Paint Rock is a town in Jackson County, Alabama, United States, along the Paint Rock River, and is included in the Huntsville-Decatur Combined Statistical Area. It was incorporated in July 1894.
As of the 2010 census, the population of the town was 210, up from 185 in 2000. This was the first time in 100 years it increased in population. Out of 13 incorporated communities in Jackson County, it is the least populated. Its peak population was in 1910 when it had 534 people and was the 4th largest town in the county.
Paint Rock is the location where the Scottsboro Boys were arrested.
History
Paint Rock was settled in the 1820s, and was initially known as "Camden." A post office was established in 1836, and a railroad depot was constructed in 1856. The name was changed from Camden to "Paint Rock" in 1876.
Ray Albright (1934-2017), Tennessee state legislator and businessman, was born in Paint Rock.
Geography
Paint Rock is located at (34.660172, -86.328018). The town is situated along the Paint Rock River in a relatively narrow valley between Keel Mountain to the west and the Cumberland Plateau to the east. Gurley lies to the northwest, Woodville lies to the southeast, and Owens Cross Roads lies across Keel Mountain to the southwest. The Fern Cave National Wildlife Refuge is located along the base of the Cumberland Plateau just east of Paint Rock. U.S. Route 72 passes through Paint Rock, connecting the town with Scottsboro to the east and Huntsville to the west.
According to the U.S. Census Bureau, the town has a total area of , all land.
Demographics
As of the census of 2000, there were 185 people, 81 households, and 57 families residing in the town. The population density was . There were 94 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 96.76% White, 0.54% Native American, and 2.70% from two or more races.
There were 81 households, out of which 27.2% had children under the age of 18 living with them, 54.3% were married couples living together, 11.1% had a female householder with no husband present, and 29.6% were non-families. 29.6% of all households were made up of individuals, and 13.6% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.28 and the average family size was 2.77.
In the town, the population was spread out, with 18.4% under the age of 18, 14.1% from 18 to 24, 24.9% from 25 to 44, 24.9% from 45 to 64, and 17.8% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 92.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 98.7 males.
The median income for a household in the town was $35,521, and the median income for a family was $36,875. Males had a median income of $28,750 versus $16,719 for females. The per capita income for the town was $15,551. About 8.3% of families and 10.8% of the population were below the poverty line, including none of those under the age of eighteen or sixty-five or over.
References
External links
Motorcycle Ride Paint Rock
Towns in Jackson County, Alabama
Towns in Alabama
Huntsville-Decatur, AL Combined Statistical Area
|
980343
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Plo%C4%8De
|
Ploče
|
Ploče is a town and seaport in the Dubrovnik-Neretva County of Croatia.
Geography
Ploče is located on the Adriatic coast in Dalmatia just north of the Neretva Delta and is the natural seaside endpoint of most north-south routes through the central Dinaric Alps. This makes it the primary seaport used by Bosnia and Herzegovina and the endpoint of the Pan-European corridor 5C.
Čeveljuša is a toponym in Ploče, located to the east of the town, on the intersection of the D8 highway and the D425.
Climate
Ploče is the location of Croatia's high temperature record, measured at on 4 and 5 August 1981.
History
The town was first mentioned in 1387 as Ploča. During the Kingdom of Yugoslavia, a port named Aleksandrovo after Alexander I of Yugoslavia was constructed in 1939. During the socialist Yugoslavia, between 1950 and 1954, and again from 1980 to 1990, Ploče was named Kardeljevo after the Yugoslav politician Edvard Kardelj. Some locals call their city Ploča (the stone).
Demographics
According to the 2021 census, its population was 8,220 with 4,711 living in the city proper.
The total population of Ploče was 10,135 in 2011, in the following settlements:
Baćina, population 572
Banja, population 173
Komin, population 1,243
Peračko Blato, population 288
Plina Jezero, population 44
Ploče, population 6,013
Rogotin, population 665
Staševica, population 902
Šarić Struga, population 235
In the 2011 census, the majority of its citizens were Croats at 95.93%.
Port
The Port of Ploče was first mentioned on 6 November 1387, but the building of a larger port was done in recent modern times. Work on the present day harbour first began in 1939 but was destroyed during World War II. It was rebuilt in 1945 and the village of Ploče grew up to 480 inhabitants in 1948. After the Adriatic Highway and the Sarajevo–Ploče railway (the latter was connected to the port and replaced the older narrow-gauge railway) were opened in the mid-1960s, the town experienced steady growth.
Bosnia and Croatia are currently in negotiations as regards the establishment of a "privileged economic zone" for Bosnian businesses within the Ploče port facilities, though this development is hindered by the opposition of local government, and Croatian people to the concept of a partial loss of sovereignty over the port. The Bosnian government would like a concession, with sovereignty features, for at least 99 years, whereas the Croatian government only wishes to offer commercial passage through Croatian territory for Bosnian and Herzegovinian goods. This topic was a subject of lengthy negotiations; easier passage for Croatian citizens through the narrow strip of Bosnia and Herzegovina territory (that divides Croatia's land territory) near Neum, in exchange for privileges for Bosnia and Herzegovina in Ploče. The Pelješac Bridge that bypasses Neum and Bosnian territory completely opened in 2022 although at first the project was strongly resisted by the Bosnian government.
Railway transport
Ploče is served by the Sarajevo–Ploče railway, a standard-gauge railway opened in 1966.
Previously, narrow-gauge railways operated in the area.
Sister Cities
Twin towns – Sister cities
Ploče is twinned with:
Ljubljana, Slovenia
Rodi Garganico
References
External links
Cities and towns in Croatia
Port cities and towns of the Adriatic Sea
Populated places in Dubrovnik-Neretva County
Mediterranean port cities and towns in Croatia
Populated coastal places in Croatia
14th-century establishments in Croatia
1387 establishments in Europe
|
19955693
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dzier%C5%BCan%C3%B3w%2C%20Masovian%20Voivodeship
|
Dzierżanów, Masovian Voivodeship
|
Dzierżanów, Masovian Voivodeship
Dzierżanów is a village in the administrative district of Gmina Jadów, within Wołomin County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland.
References
Villages in Wołomin County
|
1955943
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кольченко Олександр Олександрович
|
Кольченко Олександр Олександрович
Олександр Олександрович Кольченко (Сімферополь, УРСР) — активіст лівих організацій Криму й України, анархіст, антифашист. Заарештований російською окупаційною адміністрацією Криму в 2014 році за звинуваченням в антиросійській діяльності, 2015 року отримав вирок від російського суду, в вересні 2019 року звільнений в результаті обміну та повернувся в Україну.
Біографія
Народився і жив у Сімферополі, у бідній робітничій родині. Навчався в коледжі за спеціальністю «менеджер по туризму». Поступив на заочне відділення географічного факультету Таврійського національного університету, паралельно працював вантажником на пошті та в друкарні. Працював на археологічних розкопках.
Є активістом лівих, природоохоронних та профспілкових організацій. Брав участь в акціях студентської профспілки «Студентська дія», у протестах робітників «Кримтролейбуса». Також організовував акції у пам'ять про антифашистів Анастасію Бабурову і , брав участь у боротьбі проти забудови Залісського парку у Сімферополі.
У 2014 році брав участь у проукраїнських мітингах у Криму.
Відомий серед активістів за прізвиськом Тундра.
6 вересня 2019 року був повернутий в рамках обміну полоненими.
Переслідування і арешт
16 травня 2014 року заарештований у Сімферополі за звинуваченням у підпалі офісів «Єдиної Росії» і «Російської общини Криму» та підготовці вибуху біля меморіалу Вічного вогню. 23 травня вивезений до Москви. Терміни слідства було подовжено судом до 20 жовтня, пізніше до 16 травня 2015 року. 13 травня термін арешту продовжено до 16 липня.
Також Кольченка звинували в належності до організації «Правий сектор», а також у змові з Олегом Сенцовим, Геннадієм Афанасьєвим і Олексієм Чернієм з метою скоєння терористичних актів.
Олександр Кольченко не йшов на співпрацю зі слідством і заперечував власну провину. Його адвокатом є Світлана Сидоркіна.
Захист Кольченка наполягав, що він є українським громадянином, але сімферопольський суд заперечив це, мотивуючи тим, що Кольченко не встиг вчасно відмовитися від російського громадянства. Через це йому забороняли зустрітися з українським консулом. Тим не менш у відповіді на запит депутата Олександра Бригинця Генеральна прокуратура Російської Федерації визнала Кольченка разом з іншими арештантами громадянами України.
1 червня 2015 року слідчий направив обвинувальний висновок до Генеральної прокуратури Російської Федерації. 11 червня заступник Генерального прокурора РФ затвердив висновок і передав справу Кольченка і Сенцова до суду. 10 липня Ростовський суд подовжив термін арешту Кольченка і Сенцова до січня 2016 року. Перше засідання суду за сутністю справи відбулося 21 липня. Справу розглядав Північно-Кавказький окружний військовий суд. Кольченка звинувачували за статтями 205.4, частина 2 (участь у терористичному угрупуванні) і статтею 205, пункт «а».
25 серпня о 14:30 за київським часом у Ростові-на-Дону суддею Сергієм Михайлюком Олександра Кольченка було засуджено до 10 років позбавлення волі у колонії суворого режиму.
31 травня 2018 року оголосив голодування з вимогою звільнити Олега Сенцова.
Реакція в Україні і світі
Міністерство закордонних справ України 30 травня 2014 року надіслало до Міністерства закордонних справ Російської Федерації ноту, в якій вимагало негайного звільнення українських громадян, зокрема Сенцова і Кольченка.
30 червня 2015 року відбулася акція на підтримку Олександра Кольченка у Парижі біля російського посольства.
Парламентська Асамблея ОБСЄ на початку липня 2015 року закликала Росію негайно звільнити та повернути до України незаконно утримуваних українських громадян, зокрема Олександра Кольченка.
3 серпня 2015 року міжнародне товариство «Меморіал» визнало Олександра Кольченка політичним в'язнем у Росії.
Повернення в Україну
Внаслідок обміну в'язнів між Росією та Україною 7 вересня 2019 року Кольченко повернувся в Україну. Одразу після звільнення брав участь у прес-конференції разом з Олегом Сенцовим. Поновлений у евакуйованому з Криму Таврійському університеті, мешкав разом із сім'єю в гуртожитку. У листопаді 2019 року «Фонд Пінчука» придбав для Кольченка та ще 4 звільнених з Росії квартири в Києві.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Кольченко навесні проходив бойову підготовку у Києві, а потім підписав контракт із ЗСУ. У квітні він одружився.
Державні нагороди
Орден «За мужність» I ст. (24 вересня 2015) — за особисту мужність і самовідданість, виявлені у відстоюванні конституційних прав та свобод людини, цілісності Української держави
Див. також
Список українських політв'язнів у Російській Федерації
Кримські терористи
Примітки
Посилання
Александр Кольченко. Автономное действие — багато новин про справу Олександра Кольченка
Олександр Кольченко: П'ять років без свободи і панк-року // Hromadske, 30 вересня 2019.
Олександр Кольченко: «У колонії злякалися мого голодування» // Крим.Реалії, 9 жовтня 2019.
Юліана Скібіцька. «У такому худому Саші така сила волі». Як анархіст Кольченко став відомим політвʼязнем і як він справляється з публічністю та славою // theБабель, 16 жовтня 2019.
Кольченко. Анархіст і «правосєк» // Reporters., 30 жовтня 2019.
Алексей Скрыпник. Добро с кулаками. Александр Кольченко – боец «Левого сектора» // Крым.Реалии, 27 ноября 2015
Репресовані
Уродженці Сімферополя
Українські політв'язні
Українські анархісти
В'язні сумління
Громадяни України під кримінальним переслідуванням Росії
Учасники протестного голодування
Українські політв'язні у Російській Федерації та в Криму
Засуджені
|
1468400
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%20%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%8E%D0%BD%D1%8C
|
Лі Сисюнь
|
Лі Сисюнь (李思訓, 651—716) — китайський аристократ, військовик, художник-пейзажист часів династії Тан.
Життєпис
Походив з імператорської родини Лі, яка під назвою Тан правила Китаєм. Народився у 651 році у родині князя Лі Сяобіна. Отримав конфуціанську освіту. Втім внаслідок ворожого ставлення до імператриці У Цзетянь не зміг використати свої родинні зв'язки. Замолоду втратив титул та маєтки й вимушений був тривалий час переховуватися. Повернувся до Чан'аня лише після смерті У Цзетянь у 704 році.
Того ж року призначається головою Департаменту справ імператорського роду. Згодом він був очільником префектури Ічжоу, генералом Імператорської гвардії. Помер у 716 році у Чан'ані.
Мистецтво
Лі Сисюнь був художник-пейзажистом, засновником синьо-зеленого пейзажу. Його відомим працями є: розпис стін палацу Датун, розпис палацу князя Іде. Сувої-картини Лі Сисюня не збереглися, окрім двох — «Човни, що пливуть, та палац на березі річки» та «Пейзаж» (інший переклад «Осіння прогулянка»). Крім пейзажу, Лі Сисюнь також малював і тварин, але ці картини не збереглися дотепер.
Синьо-зелений стиль Лі Сисюня став класичним на багато століть. Його справу продовжив син Лі Чжао-дао.
Джерела
Three Thousand Years of Chinese Painting. Yale University Press. 1997
Художники епохи Тан
|
1555118
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Orient%20Watch
|
Orient Watch
|
Orient Watch — японський виробник годинників. Компанія, заснована в Токіо в 1950 році Сьогора Йосіда, веде свої витоки від 1901 року — часу входження в часовий бізнес її засновника.
В цей час контрольний пакет акцій належить компанії Seiko. Після придбання контрольного пакету, керівництво компанії очолив Кен Кавая, який довгий час керував відділеннями Seiko в Європі і Америці (наразі компанію очолює Дзюн Ватанабе). Компанія ORIENT WATCH виробляє в основному комп'ютерні деталі для корпорації Seiko Epson, виробництво наручних годинників займає досить значну частку в торговому балансі компанії (щорічно компанія виробляє більше двох мільйонів наручних годинників). Фабрики компанії розташовані в Японії, Китаї, Гонконзі і в Південній Америці.
Компанія виробляє під наступними брендами наручних годинників: Orient, Royal Orient, Orient Star, Diana, iO, YOU, Town & Country, Daks, Private Label.
З 2009 року, компанія є спонсором спортивної гоночної команди STI Subaru.
Історія компанії
Компанія Тойо-токей
1901: Ацугоро Йосіда засновує в Вено (район Токіо), перший магазин і майстерню Йосіда-токей, починає імпорт і продаж годинників.
1920: Створення заводу з виробництва годинників Тойо-токей, виробництво перших настільних годинників.
1934: Початок виробництва наручних годинників.
1936: Відкриття заводу в Хіно (район Токіо) для виробництва наручних годинників Йосіда-токей. Під час війни завод починає випускати продукцію, призначену для військових потреб.
1945: Відновлення виробництва годинників після закінчення Другої світової війни.
1946: Створення Профспілкової Асоціації Тойо-токей, виникнення тривалих робочих конфліктів.
1949: Розформування заводу в Хіно.
Акціонерне товариство ORIENT WATCH Co
1950: Початок діяльності Акціонерного Товариства зі створення вимірювальних приладів в Тамі на базі обладнання заводу в Хіно.
1951: Зміна назви компанії на ORIENT WATCH Co., Ltd. Початок продажів самої відомої моделі Orient Star.
1952: Набуття права власності на завод у Хіно.
1959: З метою зміцнення механізму продажу виокремлюють комерційний відділ, створюють акціонерне товариство — торговельну фірму ORIENT SHOJI.
1961: Акції компанії з'являються в другій секції Токійської фондової біржі (дрібних списочних компаній).
1965: Міністр іноземної торгівлі та промисловості кваліфікує компанію як підприємство, що сприяє розвитку експорту.
1966: Закриття торгової фірми ORIENT SHOJI. Правонаступником компанії є акціонерне товариство ORIENT WATCH Co., Ltd.
1978: Створення в Гонконзі компанії ORTIME (HK) LTD.
1981: Створення в місті Уґо (префектура Акіта) Акціонерного Товариства з виробництва точних годинникових механізмів Уґо Токей Сейміцу (нині — Акціонерне суспільство UTS).
1986: Створення в місті Юдзава (префектура Акіта) Акціонерного Товариства з виробництва точних механізмів Орієнт (Акіта Орієнт Сейміцу).
1989: Початок збірки головок принтерів. Передача керівництва виробництвом всередині країни Акціонерному Товариству Акіта Орієнт Сейміцу.
1995: Початок виробництва деталей для струменевих принтерів.
1996: Початок виробництва струменевих принтерів.
1997: Збільшення розподілу капіталу третім особам за рахунок акцептування підприємством Сейко-Епсон. Акціонерне Товариство Сейко-Епсон стає головним утримувачем акцій компанії.
2000: Запуск підприємства з виробництва генераторів з кварцовою стабілізацією частоти для мобільних телефонів, початок серійного виробництва з січня 2001 року.
2001: Перенесення штаб-квартири з Хіно в токійський район Тійода, Сото-Канда і злиття його з головним офісом. Збільшення розподілу капіталу третім особам за рахунок акцептування підприємством Сейко-Епсон. Кількість акцій компанії у володінні Сейко-Епсон досягає 52%, таким чином компанія стає дочірнім підприємством Сейко-Епсон.
2003: Відповідно до критеріїв делістинга, акції компанії вибувають з другої секції Токійської фондової біржі і реєструються в системі Green Seat (розділ Фенікс), керованої Японською асоціацією дилерів фондового ринку.
2004: Розробка нового тонкого механізму високої точності, початок продажів марки Royal Orient.
2006: Початок імпорту і продажів наручних годинників, вироблених за кордоном.
2010: Початок переносу складальних ліній з країн з дешевою робочою силою до Японії.
Див. також
Годинник
Час
Посилання
Офіційний сайт Orient Watch.
Підприємства, засновані 1901
Підприємства Токіо
Підприємства за алфавітом
Виробники годинників Японії
Виробники наручних годинників
|
310215
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB
|
Перший канал
|
Перший канал Українського радіо
Перший національний (УТ-1) — український державний телевізійний канал
Перша програма Центрального телебачення — основна загальносоюзна, інформаційна, суспільно-політична, пізнавальна та художня загальносоюзна програма Центрального телебачення СРСР.
Перший канал (Росія) — загальноросійський телевізійний канал
Перший національний канал (Білорусь) — білоруський державний канал
|
707096
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/BMW%203%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%97%20%28E30%29
|
BMW 3 Серії (E30)
|
BMW 3 Серії (E30)
BMW E30 — модифікація кузова BMW 3 Серії. Виготовлялась у 1982—1994 роках.
Кузов E30 змінив попередній кузов E21 малої третьої серії BMW в 1983 році. Спочатку E30 був більшою мірою допрацьованим E21, ніж зовсім новим автомобілем і використовував в основному ті ж двигуни. Основні конструктивні зміни торкнулися передньої і задньої підвісок і ергономіки салону. Проте дизайнери фірми так добре попрацювали над зовнішнім виглядом, що прекрасні пропорції E30 досі захоплюють шанувальників BMW, а стиль цієї машини став вважатися класичним. З другого боку, саме починаючи з E30 фірма відмовилася від скошеної вперед решітки радіатора, що була характерною рисою всіх машин BMW протягом попередніх 20 років. Це викликало деякий резонанс у рядах адептів стилю BMW. Кузов E30 щось придбав, але BMW щось втратила.
Модифікації універсал і кабріо продовжували випускатися до 1993 року, але в основному виробництво E30 було припинено в 1991 році в результаті зміни кузова 3-ї серії на E36.
Історія
E30 вперше з'явилася в січні 1983 року в єдиному варіанті 2-дверного купе. Тільки через рік, у січні 1984 покупці одержали можливість вибору, з появою 4-дверного седана, що разом сильно підвищило популярність моделі. У 1986 у продаж надійшов E30-кабріолет. І тільки близько до кінця виробництва E30 баварці випустили універсал. Правда, багажний відсік не міг похвастати значним об'ємом, зате виглядала машина просто прекрасно. Інша рідкісна модифікація — модель 325iX з повним приводом — запозичила трансмісію з повнопривідної «п'ятірки» в кузові Е34. Випускалися і дизельні модифікації седана.
Звичайно, найшвидшою "кулею" в 30-му кузові є M3 відділення Motorsport для участі в перегонах FIA GT. Ця модель пройшла безліч модифікацій і мала 3 еволюційні версії, щоб відповідати вимогам FIA . Одночасно M3 була й у широкому продажі. Модель була надзвичайно вдалою, постійно займала верхні рядки таблиць. Віддаючи належне прекрасним якостям E30, варто все ж таки зауважити, що для M3 Motorsport був змушений зробити спеціальну підвіску, по конструкції аналогічну п'ятій серії (кузов E28).
У середині 1987 року у кузов внесли легкі косметичні зміни. Були злегка опущені ґрати радіатора, хромовані бампера змінилися на модніші чорні (а згодом і забарвленими в колір автомобіля), збільшився розмір задніх ліхтарів. Практично всі машини після 1987 року мають гідропідсилювач керма і набагато м'якшу педаль акселератора.
Особливої згадки заслуговує модель 325iS, що випускалася у 1989-90 роках. Машина комплектувалася спеціальними пластиковими спойлерами, бамперами і порогами, підвіскою від M3 і спортивним салоном.
Усього за 9 років виробництва було випущено більше 2.2 мільйонів E30.
Двигуни
Спочатку молодші моделі E30 використали старий чотирициліндровий двигун M10, що ставився ще на 2002 і E21. Потім M10 був знятий з виробництва і замінений у 1987 році на M40 з новим інжектором і більшою потужністю. Але справжнім чудом стала поява в 1989 році модифікації M40 з кодом M42. Цей двигун з двома розподільчими валами і 16-ма клапанами зміг суперничати по потужності з великими двигунами M30, вичавлюючи 140 к.с. із усе тих же 1800 кубиків і володіючи небаченої колись динамічністю. M42 протримався у виробництві аж до 1996 року.
Більшість старших моделей E30 (320i, 323i, 325i) мали чудовий шестициліндровий двигун M20, ділячи його з «п'ятірками» тих же років. У тому числі випускалася й економічна модель 325e з низькооборотний 2.7-літровим M20/B27eta. Рідкісна Південноафриканська модель 333i використала двигун M30 «big six» з 5/6/7 серій. Також випускалися машини з дизельним двигуном M21 (6 циліндрів, 2.4 літра) з турбонадувом і без.
Європа
1984—1987 316 — 1.8 л M10B18 I4, 90 к.с. (66 кВт)
1988—1993 316i — 1.6 л M40B16 I4, 102 к.с. (73 кВт)
1987—1988 316i — 1.8 л M10B18Kat I4, 102 к.с. (75 кВт)
1985—1987 318i — 1.8 л M10B18Kat I4, 102 к.с. (75 кВт)
1984—1987 318i — 1.8 л M10B18 I4, 105 к.с. (77 кВт)
1987—1991 318i — 1.8 л M40B18 I4, 115 к.с. (85 кВт)
1989—1991 318is — 1.8 л M42B18 I4, 136 к.с. (100 кВт)
1984—1985 320i — 2.0 л M20B20 I6, 125 к.с. (92 кВт)
1985—1991 320i — 2.0 л M20B20 I6, 129 к.с. (95 кВт)
1988—1990 320is — 2.0 л S14B20 I4, 192 к.с. (141 кВт)
1984—1986 323i — 2.3 л M20B23 I6, 150 к.с. (110 кВт)
1984—1991 325i — 2.5 л M20B25 I6, 170 к.с. (125 кВт)
1987—1991 325iX — 2.5 л M20B25 I6, 170 к.с. (125 кВт)
1986—1988 M3 — 2.3 л S14B23 I4, 205 к.с. (147 кВт)
1989—1991 M3 Evo — 2.3 л S14B23 I4, 215 к.с. (158 кВт)
1991—1991 M3 Evo II — 2.5 л S14B25 I4, 238 к.с. (175 кВт)
1985—1991 324d — 2.4 л M21B24 I6, 86 к.с. (63 кВт)
1987—1991 324td — 2.4 л M21B24 I6, 115 к.с. (85 кВт)
Інші ринки
1984—1985 318i — 1.8 л M10B18 I4, 101 к.с. (75 кВт) — Північна Америка
1991 318iS — 1.8 л M42B18 I4, 136 к.с. (100 кВт) — Північна Америка
1984—1991 325e — 2.7 л M20B27 I6, 122 к.с. (90 кВт) — Північна Америка
1986 325es — 2.7 л M20B27 I6, 129 к.с. (90 кВт) — Північна Америка
1987—1991 325i/is — 2.5 л M20B25 I6, 170 к.с. (125 кВт) — Північна Америка
1988—1991 325ix — 2.5 л M20B25 I6, 170 к.с. (125 кВт) — Північна Америка
1988—1991 M3 — 2.3 л S14B23 I4, 195 к.с. (143 кВт) — Північна Америка
1984—1990 333i — 3.2 л M30B32 I6, 197 к.с. (145 кВт) — Південна Африка
Комплектація
Дискові задні гальма ставилися тільки на 318iS, всі 325 моделі і на M3.
ABS стандартно встановлювалася тільки на 325e, 325iS і на M3. Опціонально була присутня на пізніх випусках моделей 320i, 325i і 333i.
Деякі старші моделі (325, M3) оснащені антипробуксовочною системою (диференціал з обмеженим прослизанням) з коефіцієнтом 25%. Для перевірки: номер такого диференціала закінчується буквою 'Z'.
Докладну інформацію про двигуни і їх потужностях див. на сторінці коди двигунів.
Джерела
Посилання
BMW E30
Bmw 325is hp
E30
|
1003564
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/4982%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%BD%D1%96
|
4982 Бартіні
|
4982 Бартіні (4982 Bartini) — астероїд головного поясу, відкритий 14 серпня 1977 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,305.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (4901-5000)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1977
Головний пояс астероїдів
|
5562372
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fagus%20Factory
|
Fagus Factory
|
Fagus Factory
The Fagus Factory (German: Fagus Fabrik or Fagus Werk), a shoe last factory in Alfeld on the Leine, Lower Saxony, Germany, is an important example of early modern architecture. Commissioned by owner Carl Benscheidt who wanted a radical structure to express the company's break from the past, the factory was designed by Walter Gropius and Adolf Meyer. It was constructed between 1911 and 1913, with additions and interiors completed in 1925. Because of its influence in the development of modern architecture and outstanding design, the factory has been listed as a UNESCO World Heritage Site since 2011.
Influences
The building that had the greatest influence on the Fagus factory design was the 1909 AEG turbine factory in Berlin, designed by Peter Behrens. Gropius and Meyer had both worked on the project and with the Fagus factory they presented their interpretation and criticism of their teacher’s work. The Fagus main building can be seen as an inversion of the AEG turbine factory. Both have corners free of supports, and glass surfaces between piers that cover the whole height of the building. However, in the AEG turbine factory the corners are covered by heavy elements that slant inside. The glass surfaces also slant inside and are recessed in relation to the piers. The load-bearing elements are attenuated and the building has an image of stability and monumentality. In the Fagus factory exactly the opposite happens; the corners are left open and the piers are recessed leaving the glass surface to the front. Gropius describes this transformation by saying,
"The role of the walls becomes restricted to that of mere screens stretched between the upright columns of the framework to keep out rain, cold and noise"
At the time of the design of the Fagus factory, Gropius was collecting photographs of industrial buildings in the USA to be used for a Deutscher Werkbund publication. The design of these American factories was also a source of inspiration for Fagus.
Construction history
Fagus owner
Carl Benscheidt (1858–1947) founded the Fagus company in 1910. He had then started by working for Arnold Rikkli, who practised naturopathic medicine, and it was there that he learned about orthopedic shoe lasts. In 1887 Benscheidt was hired by the shoe last manufacturer Carl Behrens as works manager in his factory in Alfeld. After the death of Behrens in 1896, Benscheidt became general manager of the company, which was on its way to being one of the biggest in that sector in Germany. In October 1910, he resigned from his position because of differences with Behrens's son.
Commission
After his resignation Benscheidt immediately started his own company. He established a partnership with an American company acquiring both capital and expertise. He bought the land directly opposite Behrens's factory and hired the architect Eduard Werner (1847–1923), whom he knew from an earlier renovation of the Behrens factory. Although Werner was a specialist in factory design, Benscheidt was not pleased with the outside appearance of his design. His factory was separated from Behrens’s by a train line and Benscheidt thought of the building's elevation on that side (north) as a permanent advertisement for his factory. In January 1911 he contacted Walter Gropius and offered him the job of redesigning the facades of Werner's plan. Gropius accepted the offer and a long collaboration began that continued until 1925 when the last buildings on the site were completed.
Construction
During construction, Gropius and his partner Meyer were under great pressure to keep up to the rhythm of work. Construction started in May 1911 based on Werner's plans and Benscheidt wanted the factory to be running by winter of the same year. This was achieved in great part and in 1912 Gropius and Meyer were designing the interiors of the main building and secondary smaller buildings on the site.
In order to pay the additional costs of Gropius’s design, Benscheidt and his American partners had decided on a smaller building than the one that was actually planned. By winter 1912 it was clear that the factory could not keep up with the number of orders and a major expansion was decided. This time the contract went directly to Gropius and Meyer and, from now on, they were to be the only architects of the Fagus buildings. The expansion practically doubled the surface of the buildings by adding to the street (south) side. This gave the opportunity to create a proper street elevation. Initially the main elevation was considered the north elevation that faced the railway and Behrens's factory.
Work on the expansion started in 1913 and it was barely finished when World War I broke out. During the war it was possible to do only minor works such as the power house and the chimney stack that became a prominent characteristics of the building complex.
After the war the work continued with the addition of minor buildings such as the porter's lodge and the enclosure wall. During that time the architects, in collaboration with teachers and students from the Bauhaus, designed the interiors and furniture of the main building. They also recommended to Benscheidt various designers for the publicity campaign of Fagus. From 1923 to 1925, the architects were also working on a new expansion, but this never took place. It was not until 1927 that Benscheidt wrote to Gropius to explain that all activities should stop until further notice due to financial difficulties.
Building
The building that is commonly referred to as the Fagus building is the main building. It was constructed in 1911 according to Werner's plan but with the glass facades designed by Gropius and Meyer and then expanded in 1913. The Fagus building has a 40-centimeter high, dark brick base that projects from the facade by 4 centimeters. The entrance with the clock is part of the 1913 expansion. The interiors of the building, which contained mainly offices, were finished in the mid 20s. The other two big buildings on the site are the production hall and the warehouse. Both were constructed in 1911 and expanded in 1913. The production hall is a one-storey building. It was almost invisible from the railway (north) elevation and acquired a proper facade after the expansion. The warehouse is a four-storey building with few openings. Its design followed the original plan by Werner closely, and it is left out from many of the photographs. Apart from them, the site contains various small buildings designed by Gropius and Meyer. Gropius and Meyer were able to enforce only minor changes in the overall layout of the factory complex. Overall, Werner's intended layout for the individual buildings within the complex was carried out; greater uniformity and coherence were achieved, however, through Gropius and Meyer's reductionism in form, material, and color.
Construction system
For many years, people thought that the main building was made of concrete or steel, because of its glass façade. However, during its renovation during the 80s, it became clear that this was not the case. Jürgen Götz, the engineer responsible for the renovation since 1982, describes the construction system like this:
"The main building was erected on top of a structurally stable basement with flat caps. Nonreinforced concrete (compressed concrete), mixed with pebble dashing was used for the basement walls, an unfortunate blend unable to support great individual loads. From the basement upward, the building rose in plain brickwork with reinforced wood floors. The ceilings were underpinned with a formwork shell and finished in rough-cast plaster on the services installation side. The floors were composed of planks on loose sleepers – that is, sleepers that were not fixed between the floor joists. Hence, the ceilings in the main building were not continuous shears and thus were unable to fulfill the necessary bracing function."
The same kind of misunderstanding exists about the glass façade of the building that many writers describe as a curtain wall similar to the one Gropius used for the Bauhaus Dessau building. Götz describes it like this:
"The window openings were intrados frames composed of L beams; the internal membering with horizontal and vertical muntins was differentiated in that all the verticals appeared more slender on the outside, while the horizontals appeared wider. These fames were, however, only floor-to-floor height, screwed to the building on four sides; one string course that reached across the three floors consisted, in fact, of three different sections. Along the side of the building, 3-millimetre-thick steel plates sealed the wedge between window frame and piers."
This description applies only to the main building. Götz note that the other buildings were much simpler and some of them were actually concrete and/or steel constructions.
Design
Although constructed with different systems, all of the buildings on the site give a common image and appear as a unified whole. The architects achieved this by the use of some common elements in all the buildings. The first one is the use of floor-to-ceiling glass windows on steel frames that go around the corners of the buildings without a visible (most of the time without any) structural support. The other unifying element is the use of brick. All buildings have a base of about 40 cm of black brick and the rest is built of yellow bricks. The combined effect is a feeling of lightness or as Gropius called it "etherealization".
In order to enhance this feeling of lightness, Gropius and Meyer used a series of optical refinements like greater horizontal than vertical elements on the windows, longer windows on the corners and taller windows on the last floor.
The design of the building was oriented to the railroad side. Benscheidt considered that the point of view of the passengers on the trains was the one that determined the image of the building and placed great weight on the facade on that side. It was already noted by Peter Behrens (with whom Gropius and Meyer were working one year before starting work on the Fagus factory) that architects should take account of the way the speed of modern transportation affects the way architecture is perceived. Gropius had also commented the subject in his writings. According to the historian of architecture Annemarie Jaeggi these thoughts were important in the design of Fagus:
"The animated fluctuation in height, the change between horizontal structure and vertical rhythms, heavy closed volumes and light dissolved fabrics, are indicators of an approach that deliberately utilized contrasts while arriving at a harmony of opposites in a manner best expressed as a pictorial or visual structure created from the perspective of the railroad tracks."
Gallery
Notes
References
Götz, Jürgen. "Maintaining Fagus", in Jaeggi (2000) pages 133-141
Jaeggi, Annemarie (2000). Fagus: Industrial Culture from Werkbund to Bauhaus, New York, Princeton Architectural Press.
Pevsner, Nikolaus (1949) Pioneers of Modern Design
Schwartz, Frederic J. (1996). The Werkbund: Design Theory and Mass Culture before the First World War, New Haven and London, Yale University Press.
External links
Official site
Fagus Factory in Alfeld : UNESCO Official Website
Fagus Factory by Walter Gropius and Adolf Meyer on Architectuul
Buildings and structures in Hildesheim (district)
Walter Gropius buildings
Industrial buildings completed in 1913
Modernist architecture in Germany
World Heritage Sites in Germany
1913 establishments in Germany
|
1693378
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%91%D0%B0%D1%85%D0%BC%D1%83%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Прапор Бахмутського району
|
Прапор Бахмутського району — офіційний символ Бахмутського району Донецької області, затверджений 19 липня 2001 року рішенням № 3/16-1 сесії Бахмутської районної ради.
Опис
Прапор являє собою горизонтальне прямокутне полотнище зі співвідношенням ширини до його довжини — 2:3. Полотнище розділене по ширині на три рівновеликі горизонтальні смуги — синю, зелену і чорну. У верхній частині по лінії поділу синьої та зеленої смуг зображено два жовтих колоски, покладені горизонтально.
Символіка
Синій колір символізує воду та небо.
Зелений являє собою достаток.
Чорний — це кам'яне вугілля та залізна руда.
Див. також
Герб Бахмутського району
Бахмутський район
Джерела
.
Посилання
Бахмутський район
Бахмутський
Бахмутського району
|
2382889
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%94%D1%96%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Муравищенська Діброва
|
Муравищенська Діброва — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Об'єкт природно-заповідного фонду Волинської області.
Розташована в межах Ківерцівського району Волинської області, неподалік від села Муравище.
Площа 15 га. Статус надано згідно з рішенням облвиконкому від 31.10.1991 року № 226. Перебуває у віданні ДП «Ківерцівське ЛГ» (Муравищенське л-во, кв. 44, вид. 4).
Статус надано для збереження частини лісового масиву з високобонітетним насадженням дуба черешчатого віком понад 145 років. Діброва належить до лісонасіннєвого генофонду Волинської області.
Джерела
Ботанічна пам'ятка природи «Муравищенська діброва»
Ботанічні пам'ятки природи Волинської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1991
|
4464058
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B4%20%D0%A1%D1%96%D0%BD%D2%91%D1%85
|
Бінод Сінґх
|
Бінод Сінґх
Бхай Бінод Сінґх (д/н –1716) — джатедар (очільник) сикхів у 1711—1716 роках.
Життєпис
Був онуком або праонуком гуру Ангад Дева. Замолоду став прихильником реформ гуру Ґобінд Сінґха. Брав участь у військових кампаніях проти монгольських військ. 1708 року разом з небагатьма супроводжував гуру Нандера в декані, де того згодом було вбито могольським найманцем. У хроніках Буда Дала Ґобінд Сінґх призначив Бінода Сінґха головою Халси (сикхської громади). Втім незважаючи на бажання останній не змігогоосити себе гуру, оскільки перед смертю Ґобінд Сінґх заборонив це робити.
По поверненню до Пенджабу стикнувся з діяльністю Банда Сінґх Бахадура, що оголосив себе сином Ґобінд Сінґха, намагаючись очолити усіх сикхів. До 1709 року вони діяли окремо. Зрештою приєднався до Банда Сінґх Бахадура, брав участь у битві при Соніпаті, де сикхи здолали моголів, 1710 року — захоплені міста Сандхаура, битві біля Чаппар-Чірі, де зазнав поразки могольський очільник Вазир-Хан, субадар Сірхінда. Після завоювання провінції Сірхінд прикордонний район Карнал, що межує з територією Делі, був довірений Біноду Сінґху.
Протягом 1710 року продовжив наступ на могольські залоги. У жовтні 1710 року, Бінод Сінгх провів 4 битви: при Тарорі, при Аміні (за 25 км на північ від Карнала), при Танесарі (за 8 км на північ), і при Шахабаді (за 22 км на північ від Танесара).
У 1714 році відбувся розкол з Банда Сінґх Бахадуром, який намагався змінити низку правил гуру Ґобінд Сінґха. В результаті утворилася група, що називала себе татва хальса (справжня хальса), яку очолив Бінод Сінґх. Це було викликано намаганням Банди отримати фактичний статус гуру. Цим скористалися могольські війська, що у 1715 році завдали обом групам сикхів поразок. Зрештою в полон потрапив Банда Сінґх Бахадур, якого було страчено. Бінод Сінґх ймовірно загинув під час різанини, влаштованої могольськими військами в Гоїндвалі, де отаборився Бінод. Новим джатедаром став Дарбара Сінґх.
Джерела
Bhai Binod Singh
Сикхи
|
58484199
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grazhdansky%2C%20Republic%20of%20Adygea
|
Grazhdansky, Republic of Adygea
|
Grazhdansky, Republic of Adygea
Grazhdansky (Graždanskər) is a rural locality (a khutor) in Krasnoulskoye Rural Settlement of Maykopsky District, Russia. The population was 379 as of 2018. There are three streets.
Geography
Grazhdansky is located north of Tulsky (the district's administrative centre) by road. Kalinin is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Maykopsky District
|
524895
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Voiceless%20postalveolar%20fricative
|
Voiceless postalveolar fricative
|
Voiceless postalveolar fricative
A voiceless postalveolar fricative is a type of consonantal sound used in some spoken languages. The International Phonetic Association uses the term voiceless postalveolar fricative only for the sound , but it also describes the voiceless postalveolar non-sibilant fricative , for which there are significant perceptual differences.
Voiceless palato-alveolar fricative
A voiceless palato-alveolar fricative or voiceless domed postalveolar fricative is a type of consonantal sound used in many languages, including English. In English, it is usually spelled , as in ship.
The symbol in the International Phonetic Alphabet that represents this sound is , the letter esh introduced by Isaac Pitman (not to be confused with the integral symbol ). The equivalent X-SAMPA symbol is S.
An alternative symbol is , an s with a caron or háček, which is used in the Americanist phonetic notation and the Uralic Phonetic Alphabet, as well as in the scientific and ISO 9 transliterations of Cyrillic. It originated with the Czech orthography of Jan Hus and was adopted in Gaj's Latin alphabet and other Latin alphabets of Slavic languages. It also features in the orthographies of many Baltic, Finno-Samic, North American and African languages.
Features
Features of the voiceless palato-alveolar fricative:
Occurrence
In various languages, including English and French, it may have simultaneous labialization, i.e. , although this is usually not transcribed.
Classical Latin did not have , though it does occur in most Romance languages. For example, in French "singer" is pronounced . is descended from Latin , where was pronounced . The in Latin "science" was pronounced , but has shifted to in Italian .
Similarly, Proto-Germanic had neither nor , yet many of its descendants do. In most cases, this or descends from a Proto-Germanic . For instance, Proto-Germanic *skipą ("hollow object, water-borne vessel larger than a boat") was pronounced . The English word "ship" has been pronounced without the the longest, the word being descended from Old English "" , which already also had the , though the Old English spelling etymologically indicated that the old had once been present.
This change took longer to catch on in West Germanic languages other than Old English, though it eventually did. The second West Germanic language to undergo this sound shift was Old High German. In fact, it has been argued that Old High German's was actually already , because a single had already shifted to . Furthermore, by Middle High German, that had shifted to . After High German, the shift most likely then occurred in Low Saxon. After Low Saxon, Middle Dutch began the shift, but it stopped shifting once it reached , and has kept that pronunciation since. Then, most likely through influence from German and Low Saxon, North Frisian experienced the shift.
Then, Swedish quite swiftly underwent the shift, which resulted in the very uncommon phoneme, which, aside from Swedish, is only used in Colognian, a variety of High German, though not as a replacement for the standard High German but a coronalized . However, the exact realization of Swedish varies considerably among dialects; for instance, in Northern dialects it tends to be realized as . See sj-sound for more details. Finally, the last to undergo the shift was Norwegian, in which the result of the shift was .
The sound in Russian denoted by is commonly transcribed as a palato-alveolar fricative but is actually an apical retroflex fricative.
Voiceless postalveolar non-sibilant fricative
The voiceless postalveolar non-sibilant fricative is a consonantal sound. As the International Phonetic Alphabet does not have separate symbols for the post-alveolar consonants (the same symbol is used for all coronal places of articulation that are not palatalized), this sound is usually transcribed (retracted constricted voiceless ). The equivalent X-SAMPA symbol is r\_-_0_r.
Some scholars also posit the voiceless postalveolar approximant distinct from the fricative. The approximant may be represented in the IPA as .
Features
However, it does not have the grooved tongue and directed airflow, or the high frequencies, of a sibilant.
Its place of articulation is postalveolar, which means it is articulated with either the tip or the blade of the tongue behind the alveolar ridge.
Occurrence
See also
Index of phonetics articles
Voiced postalveolar fricative
Cedilla
Shibboleth
Notes
References
External links
Postalveolar consonants
Fricative consonants
Pulmonic consonants
Voiceless oral consonants
Central consonants
Labial–coronal consonants
|
1003460
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1860%20%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B0
|
1860 Барбаросса
|
1860 Барбаросса (1860 Barbarossa) — астероїд головного поясу, відкритий 28 вересня 1973 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,383.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (1801-1900)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1973
Головний пояс астероїдів
Астрономічні об'єкти, відкриті Паулем Вільдом
Астрономічні об'єкти, відкриті з Циммервальдської обсерваторії
|
408116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/R%C3%A9union%20ibis
|
Réunion ibis
|
Réunion ibis
The Réunion ibis or Réunion sacred ibis (Threskiornis solitarius) is an extinct species of ibis that was endemic to the volcanic island of Réunion in the Indian Ocean. The first subfossil remains were found in 1974, and the ibis was first scientifically described in 1987. Its closest relatives are the Malagasy sacred ibis, the African sacred ibis, and the straw-necked ibis. Travellers' accounts from the 17th and 18th centuries described a white bird on Réunion that flew with difficulty and preferred solitude, which was subsequently referred to as the "Réunion solitaire".
In the mid 19th century, the old travellers' accounts were incorrectly assumed to refer to white relatives of the dodo, due to one account specifically mentioning dodos on the island, and because 17th-century paintings of white dodos had recently surfaced. However, no fossils referable to dodo-like birds were ever found on Réunion, and it was later questioned whether the paintings had anything to do with the island. Other identities were suggested as well, based only on speculations. In the late 20th century, the discovery of ibis subfossils led to the idea that the old accounts actually referred to an ibis species instead. The idea that the "solitaire" and the subfossil ibis are identical was met with limited dissent, but is now widely accepted.
Combined, the old descriptions and subfossils show that the Réunion ibis was mainly white, with this colour merging into yellow and grey. The wing tips and plumes of ostrich-like feathers on its rear were black. The neck and legs were long, and the beak was relatively straight and short for an ibis. It was more robust in build than its extant relatives, but was otherwise quite similar to them. It would have been no longer than 65 cm (25 in) in length. Subfossil wingbones indicate it had reduced flight capabilities, a feature perhaps linked to seasonal fattening. The diet of the Réunion ibis was worms and other items foraged from the soil. In the 17th century, it lived in mountainous areas, but it may have been confined to these remote heights by heavy hunting by humans and predation by introduced animals in the more accessible areas of the island. Visitors to Réunion praised its flavour, and therefore sought after its flesh. These factors are believed to have driven the Réunion ibis to extinction by the early 18th century.
Taxonomy
The taxonomic history of the Réunion ibis is convoluted and complex, due to the ambiguous and meagre evidence that was available to scientists until the late 20th century. The supposed "white dodo" of Réunion is now believed to have been an erroneous conjecture based on the few contemporary reports which described the Réunion ibis, combined with paintings of white dodos from Mauritius by the Dutch painters Pieter Withoos and Pieter Holsteyn II (and derivatives) from the 17th century that surfaced in the 19th century.
The English Chief Officer John Tatton was the first to mention a specifically white bird on Réunion, in 1625. The French occupied the island from 1646 and onwards, and referred to this bird as the "solitaire". M. Carré of the French East India Company described the "solitaire" in 1699, explaining the reason for its name:
The marooned French Huguenot François Leguat used the name "solitaire" for the Rodrigues solitaire, a Raphine bird (related to the dodo) he encountered on the nearby island of Rodrigues in the 1690s, but it is thought he borrowed the name from a 1689 tract by Marquis Henri Duquesne which mentioned the Réunion species. Duquesne himself had probably based his own description on an earlier one. No specimens of the "solitaire" were ever preserved.
The two individuals Carré attempted to send to the royal menagerie in France did not survive in captivity. Billiard claimed that the French administrator Bertrand-François Mahé de La Bourdonnais sent a "solitaire" to France from Réunion around 1740. Since the Réunion ibis is believed to have gone extinct by this date, the bird may actually have been a Rodrigues solitaire.
The only contemporary writer who referred specifically to "dodos" inhabiting Réunion was the Dutch sailor Willem Ysbrandtszoon Bontekoe, though he did not mention their colouration:
When his journal was published in 1646, it was accompanied by an engraving which is now known to have been copied after one of the dodos in the Flemish painter Roelant Savery's "Crocker Art Gallery sketch". Since Bontekoe was shipwrecked and lost all his belongings after visiting Réunion in 1619, he may not have written his account until he returned to Holland, seven years later, which would put its reliability in question. He may have concluded in hindsight that it was a dodo, finding what he saw similar to accounts of that bird.
Early interpretation
In the 1770s, the French naturalist Comte de Buffon stated that the dodo inhabited both Mauritius and Réunion for unclear reasons. He also combined accounts about the Rodrigues solitaire and a bird from Mauritius ("oiseau de Nazareth", now thought to be a dodo), as well as the "solitaire" Carré reported from Réunion under one "solitaire" section, indicating he believed there was both a dodo and "solitaire" on Réunion. The English naturalist Hugh Edwin Strickland discussed the old descriptions of the "solitaire" in his 1848 book The Dodo and Its Kindred, and concluded it was distinct from the dodo and Rodrigues solitaire due to its colouration.
The Belgian scientist Edmond de Sélys Longchamps coined the scientific name Apterornis solitarius for the "solitaire" in 1848, apparently making it the type species of the genus, in which he also included two other Mascarene birds only known from contemporary accounts, the red rail and the Réunion swamphen. As the name Apterornis had already been used for a different bird by the English biologist Richard Owen, and the other former names were likewise invalid, Bonaparte coined the new binomial Ornithaptera borbonica in 1854 (Bourbon was the original French name for Réunion). In 1854, the German ornithologist Hermann Schlegel placed the "solitaire" in the same genus as the dodo, and named it Didus apterornis. He restored it strictly according to contemporary accounts, which resulted in an ibis or stork-like bird instead of a dodo.
In 1856, William Coker announced the discovery of a 17th-century "Persian" painting of a white dodo among waterfowl, which he had been shown in England. The artist was later identified as Pieter Withoos, and many prominent 19th-century naturalists subsequently assumed the image depicted the white "solitaire" of Réunion, a possibility originally proposed by ornithologist John Gould. Simultaneously, several similar paintings of white dodos by Pieter Holsteyn II were discovered in the Netherlands. Other paintings and drawings were also later identified as showing white dodos. In 1869, the English ornithologist Alfred Newton argued that the Withoos' painting and engraving in Bontekoe's memoir depicted a living Réunion dodo that had been brought to Holland, while explaining its blunt beak as a result of beak trimming to prevent it from injuring humans. He also brushed aside the inconsistencies between the illustrations and descriptions, especially the long, thin beak implied by one contemporary account.
Newton's words particularly cemented the validity of this connection among contemporary peers, and several of them expanded on his views. The Dutch zoologist Anthonie Cornelis Oudemans suggested in 1917 that the discrepancies between the paintings and the old descriptions were due to the paintings showing a female, and that the species was, therefore, sexually dimorphic. The British zoologist Walter Rothschild claimed in 1907 that the yellow wings might have been due to albinism in this particular specimen, since the old descriptions described these as black.
By the early 20th century, many other paintings and even physical remains were claimed to be of white dodos, amid much speculation. Rothschild commissioned British artist Frederick William Frohawk to restore the "solitaire" as both a white dodo, based on the Withoos painting, and as a distinct bird based on the French traveller Sieur Dubois' 1674 description, for his 1907 book Extinct Birds. In 1937, the Japanese writer Masauji Hachisuka suggested that the old accounts and paintings represented two different species, and referred to the white dodos of the paintings as Victoriornis imperialis (honouring King Victor Emmanuel III of Italy), and the "solitaire" of the accounts as Ornithaptera solitarius (using the generic name coined by Bonaparte). Hachisuka also suggested that a 1618 Italian illustration previously identified as a dodo being hunted, actually showed a male, brown Réunion solitaire (he ruled out Rodrigues because that island was not yet inhabited at the time). To him, this cleared up the confusion between the two species, which is why he named the white dodo for the King of Italy (the illustration being from Italy). Today the illustration is thought to depict an ostrich or a bustard.
Modern interpretation
Until the late 1980s, belief in the existence of a white dodo on Réunion was the orthodox view, and only a few researchers doubted the connection between the "solitaire" accounts and the dodo paintings. The American ornithologist James Greenway cautioned in 1958 that no conclusions could be made without solid evidence such as fossils, and that nothing indicated that the white dodos in the paintings had anything to do with Réunion. In 1970, the American ornithologist Robert W. Storer predicted that if any such remains were found, they would not belong to Raphinae like the dodo and Rodrigues solitaire (or even to the pigeon family like them).
The first subfossil bird remains on Réunion, the lower part of a tarsometatarsus, was found in 1974, and considered a new species of stork in the genus Ciconia by the British ornithologist Graham S. Cowles in 1987. The remains were found in a cave, which indicated it had been brought there and eaten by early settlers. It was speculated that the remains could have belonged to a large, mysterious bird described by Leguat, and called "Leguat's giant" by some ornithologists. "Leguat's giant" is now thought to be based on a locally extinct population of greater flamingos. Also in 1987, a subfossil tarsometatarsus of an ibis found in a cave was described as Borbonibis latipes (the specific name means "wide foot") by the French palaeontologists Cécile Mourer-Chauviré and François Moutou, and thought related to the bald ibises of the genus Geronticus.
In 1994, Cowles concluded that the "stork" remains he had reported belonged to Borbonibis, since their tarsometatarsi were similar. The 1987 discovery led the English biologist Anthony S. Cheke to suggest to one of the describers of Borbonibis that the subfossils may have been of the "solitaire". In 1995, the French ecologist Jean-Michel Probst reported his discovery of a bird mandible during an excavation on Réunion the former year, and suggested it may have belonged to the ibis or the "solitaire". In 1995, the describers of Borbonibis latipes suggested that it represented the "Réunion solitaire", and reassigned it to the ibis genus Threskiornis, now combined with the specific name from de Sélys-Longchamps' 1848 binomial for the "solitaire" (making Borbonibis latipes a junior synonym). The authors pointed out that the contemporary descriptions matched the appearance and behaviour of an ibis more than a member of the Raphinae, especially due to its comparatively short and straight mandible, and because ibis remains were abundant in some localities; it would be strange if contemporary writers never mentioned such a relatively common bird, whereas they mentioned most other species subsequently known from fossils.
The possible origin of the 17th-century white dodo paintings was examined, by the Spanish biologist Arturo Valledor de Lozoya in 2003, and independently by experts of Mascarene fauna Cheke and Julian Hume in 2004. The Withoos and Holsteyn paintings are clearly derived from each other, and Withoos likely copied his dodo from one of Holsteyn's works, since these were probably produced at an earlier date. All later white dodo pictures are thought to be based on these paintings. According to the aforementioned writers, it appears these pictures were themselves derived from a whitish dodo in a previously unreported painting called Landscape with Orpheus and the Animals, produced by Roelant Savery c. 1611. The dodo was apparently based on a stuffed specimen then in Prague; a walghvogel (old Dutch for dodo) described as having a "dirty off-white colouring" was mentioned in an inventory of specimens in the Prague collection of the Holy Roman Emperor Rudolf II to whom Savery was contracted at the time (1607–1611).
Savery's several later dodo images all show greyish birds, possibly because he had by then seen a normal specimen. Cheke and Hume concluded the painted specimen was white due to albinism, and that this peculiar feature was the reason it was collected from Mauritius and brought to Europe. Valledor de Lozoya instead suggested that the light plumage was a juvenile trait, a result of bleaching of old taxidermy specimens, or simply due to artistic license. In 2018, the British ornithologist Jolyon C. Parish and Cheke suggested that the painting was instead executed after 1614, or even after 1626, based on some of the motifs.
While many subfossil elements from throughout the skeleton have been assigned to the Réunion ibis, no remains of dodo-like birds have ever been found on Réunion. A few later sources have taken issue with the proposed ibis-identity of the "solitaire", and have even regarded the "white dodo" as a valid species. The British writer Errol Fuller agrees that the 17th-century paintings do not depict Réunion birds, but has questioned whether the ibis subfossils are necessarily connected to the "solitaire" accounts. He notes that no evidence indicates the extinct ibis survived until the time Europeans reached Réunion. Cheke and Hume have dismissed such sentiments as being mere "belief" and "hope" in the existence of a dodo on the island.
Evolution
The volcanic island of Réunion is only three million years old, whereas Mauritius and Rodrigues, with each of their flightless Raphine species, are eight to ten million years old, and according to Cheke and Hume it is unlikely that either bird would have been capable of flying after five or more million years of adapting to the islands. Therefore, it is unlikely that Réunion could have been colonised by flightless birds from these islands, and only flighted species on the island have relatives there. Three million years is enough time for flightless and weak flying abilities to have evolved in bird species on Réunion itself, but Mourer-Chauviré and colleagues pointed out that such species would have been wiped out by the eruption of the volcano Piton des Neiges between 300,000 and 180,000 years ago. Most recent species would therefore likely be descendants of animals which had recolonised the island from Africa or Madagascar after this event, which is not enough time for a bird to become flightless.
In 1995, a morphological study by Mourer-Chauviré and colleagues suggested the closest extant relatives of the Réunion ibis are the African sacred ibis (T. aethiopicus) of Africa and the straw-necked ibis (T. spinicollis) of Australia. Cheke and Hume instead suggested that it was closest to the Malagasy sacred ibis (T. bernieri), and therefore of ultimately African origin.
Description
Contemporary accounts described the species as having white and grey plumage merging into yellow, black wing tips and tail feathers, a long neck and legs, and limited flight capabilities. Dubois' 1674 account is the most detailed contemporary description of the bird, here as translated by Strickland in 1848:
According to Mourer-Chauviré and colleagues, the plumage colouration mentioned is similar to that of the related African sacred ibis and straw-necked ibis, which are also mainly white and glossy black. In the reproductive season, the ornamental feathers on the back and wing tips of the African sacred ibis look similar to the feathers of an ostrich, which echoes Dubois' description. Likewise, a subfossil lower jaw found in 1994 showed that the bill of the Réunion ibis was relatively short and straight for an ibis, which corresponds with Dubois' woodcock comparison. Cheke and Hume have suggested that the French word (bécasse) from Dubois' original description, usually translated to "woodcock", could also mean oystercatcher, another bird with a long, straight, but slightly more robust, bill. They have also pointed out that the last sentence is mistranslated, and actually means the bird could be caught by running after it. The bright colouration of the plumage mentioned by some authors may refer to iridescence, as seen in the straw-necked ibis.
Subfossils of the Réunion ibis show that it was more robust, likely much heavier, and had a larger head than the African sacred and straw-necked ibises. It was nonetheless similar to them in most features. According to Hume, it would have been no longer than 65 cm (25 in) in length, the size of the African sacred ibis. Rough protuberances on the wing bones of the Réunion ibis are similar to those of birds that use their wings in combat. It was perhaps flightless, but this has not left significant osteological traces; no complete skeletons have been collected, but of the known pectoral elements, only one feature indicates reduction in flight capability. The coracoid is elongated and the radius and ulna are robust, as in flighted birds, but a particular foramen (or opening) between a metacarpal and the alular is otherwise only known from flightless birds, such as some ratites, penguins, and several extinct species.
Behaviour and ecology
As contemporary accounts are inconsistent on whether the "solitaire" was flightless or had some flight capability, Mourer-Chauvire and colleagues suggested that this was dependent on seasonal fat-cycles, meaning that individuals fattened themselves during cool seasons, but were slim during hot seasons; perhaps it could not fly when it was fat, but could when it was not. However, Dubois specifically stated the "solitaires" did not have fat-cycles, unlike most other Réunion birds. The only mention of its diet and exact habitat is the account of the French cartographer Jean Feuilley from 1708, which is also the last record of a living individual:
The diet and mode of foraging described by Feuilley matches that of an ibis, whereas members of the Raphinae are known to have been fruit eaters. The species was termed a land-bird by Dubois, so it did not live in typical ibis habitats such as wetlands. This is similar to the Réunion swamphen, which lived in forest rather than swamps, which is otherwise typical swamphen habitat. Cheke and Hume proposed that the ancestors of these birds colonised Réunion before swamps had developed, and had therefore become adapted to the available habitats. They were perhaps prevented from colonising Mauritius as well due to the presence of red rails there, which may have occupied a similar niche.
The Réunion ibis appears to have lived in high altitudes, and perhaps had a limited distribution. Accounts by early visitors indicate the species was found near their landing sites, but they were found only in remote places by 1667. The bird may have survived in eastern lowlands until the 1670s. Though many late 17th century accounts state the bird was good food, Feuilley stated it tasted bad. This may be because it changed its diet when it moved to more rugged, higher terrain, to escape pigs that destroyed its nests; since it had limited flight capabilities, it probably nested on the ground.
Many other endemic species of Réunion became extinct after the human colonisation and the resulting disruption of the island's ecosystem. The Réunion ibis lived alongside other recently extinct birds such as the hoopoe starling, the Mascarene parrot, the Réunion parakeet, the Réunion swamphen, the Réunion scops owl, the Réunion night heron, and the Réunion pink pigeon. Extinct reptiles include the Réunion giant tortoise and an undescribed Leiolopisma skink. The small Mauritian flying fox and the snail Tropidophora carinata lived on Réunion and Mauritius, but vanished from both islands.
Extinction
As Réunion was populated by settlers, the Réunion ibis appears to have become confined to the tops of mountains. Introduced predators such as cats and rats took a toll. Overhunting also contributed and several contemporary accounts state the bird was widely hunted for food. In 1625, John Tatton described the tameness of the bird and how easy it was to hunt, as well as the large quantity consumed:
In 1671, Melet mentioned the culinary quality of this species, and described the slaughter of several types of birds on the island:
The last definite account of the "solitaire" of Réunion was Feuilley's from 1708, indicating that the species probably became extinct sometime early in the century. In the 1820s, the French navigator Louis de Freycinet asked an old slave about drontes (old Dutch word for dodo), and was told the bird existed around Saint-Joseph when his father was an infant. This would perhaps be a century earlier, but the account may be unreliable. Cheke and Hume suspect that feral cats initially hunted wildlife in the lowlands and later turned to higher inland areas, which were probably the last stronghold of the Réunion ibis, as they were unreachable by pigs. The species is thought to have been driven to extinction around 1710–1715.
References
External links
Birds described in 1848
Bird extinctions since 1500
Birds of Réunion
Controversial bird taxa
Extinct birds of Indian Ocean islands
Ibises
Threskiornis
Taxa named by Edmond de Sélys Longchamps
|
84276
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
|
Інкорпорація
|
Інкорпорація (юридично скорочена як Inc.) — це тип публічної корпорації відповідно до корпоративного права Сполучених Штатів.
Опис
У корпоративному праві Сполучених Штатів корпорація або зареєстрована компанія, відома під абревіатурою Inc., є корпорацією S-типу, яка є окремою юридичною особою від фізичної особи або фізичних осіб, що входять до її складу. Директори та посадові особи купують акції компанії та відповідають за її управління. Ця корпоративна форма обмежує відповідальність фізичної особи у разі судових спорів.
Компанія, як юридична особа, несе відповідальність за своїми боргами та сплачує податки з прибутку, а також може продавати акції для залучення коштів. Корпорація також може продовжувати діяти як організація після смерті директора або продажу акцій. Компанію типу Inc. зареєстровано відповідно до законодавства штату шляхом подання статутних документів.
Хоча юридично ідентична корпорації, з точки зору федерального оподаткування прибутку корпорації, реєстрація як компанія S прирівнюється до повного товариства, тобто організації, прибутки та збитки якої переходять через акціонерів. Що означає можливість уникнути подвійного оподаткування, яке впливає лише на дохід акціонерів. Нарешті, корпорація S може випускати лише один клас акцій, але пакет акцій може мати різні права голосу. Кількість акціонерів корпорації не може перевищувати 20.
Компанія типу Inc. може представляти не лише компанію, а й некомерційну організацію, спортивний клуб і державну організацію.
Примітки
Комерційне право
Корпоративне право
|
2851668
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%86%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D1%96%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Рацлавкі (Поморське воєводство)
|
Рацлавкі (Поморське воєводство)
Рацлавкі — село в Польщі, у гміні Хойниці Хойницького повіту Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Бидгощського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Хойницького повіту
|
3197782
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%B4%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%281848%E2%80%941849%29
|
Придушення Угорського повстання (1848—1849)
|
Придушення Угорського повстання (1848—1849) — бойові дії між загонами угорської армії і австрійськими імператорськими військами, що почалися після спроби виходу Угорщини з Австрійської імперії, які були ускладнені сутичками із слов'янським ополченням і вторгненням Російської армії генерал-фельдмаршала Івана Паскевича.
Передумови
Угорська революція розпочалася 15 березня 1848, однак австрійський імператор Фердинанд вельми мляво реагував на ситуацію в Угорщині і навіть санкціонував деякі кроки революційного уряду. Почасти це пояснювалося тривожною ситуацією в Італії, північна частина якої на той момент входила до складу Австрії. Лише з серпня 1848 імператор почав критикувати незалежні дії місцевих угорських улад. Відкритий збройний конфлікт спалахнув після того, як 28 вересня 1848 угорські радикали при прямих закликах угорських депутатів стратили відрядженого до Угорщини фельдмаршал-лейтенанта Франца Ламберга. Спроба вирішити ситуацію хорватським прикордонним корпусом Йосипа Єлачича не увінчалася успіхом. Австрійський імператор почав готувати армію для упокорення Угорщини, що спровокувало повстання у Відні.
Учасники
Угорська армія
7 травня 1848 угорський уряд затвердив сформування 10 батальйонів гонведів (10 000 осіб); 29 червня оголошено набір 200 000 осіб, з яких 40 000 негайно; в серпні було постановлено установа рухомої національної гвардії в 32 000 осіб. У вересні в розпорядженні угорського уряду було всього 18 000 осіб; в жовтні чисельність угорських військ зросла до 25 000. До моменту вступу у війну головних російських сил чисельність угорської армії значно зросла: всього було регулярних військ (зі складу австро-угорської армії) 25 батальйонів, 18 гусарських полків (144 ескадронів), 50 батарей (400 гармат); гонведи-ополчення — 147 батальйонів, італійський та польський легіони; загальна кількість військ досягло 190 000 осіб.
Головні сили угорців були розподілені наступним чином:
Армія Гергея — 58 000 осіб — розташовувалася в західній Угорщині;
Загін Клапки — 18 000 осіб — близько Банської Бистриці і Розенберга;
Загін Дембінського — 30 000 осіб — близько Лейтшау в Словаччині;
Загін Дамьяніча — 15 000 осіб — Кошице;
Загін Бема — 30 000 осіб — розташовувався в Банаті та ніс охорону гірських проходів в Трансільванію;
Загін Перцеля — 10 000 осіб — був в Зомбор у Надькюртеша.
Австрійська імператорська армія
Головні сили австрійських військ (близько 80 000 осіб), під керівництвом князя Віндішгреца, перед початком військових дій мали склад:
1-й піхотний корпус (фельдмаршал-лейтенант Єлачич) — 16 батальйонів, 24 ескадрони, 52 гармати (21 418 осіб);
2-й піхотний корпус (фельдмаршал-лейтенант граф Врбне) — 17,3 батальйонів, 7 ескадронів, 54 гармати (20 358 осіб);
3-й (резервний) корпус (фельдмаршал-лейтенант Сербеллоні) — 5 батальйонів, 25 ескадронів, 108 гармат (15 250 осіб);
Гарнізон Відня — 17 батальйонів, 10 ескадронів, 36 гармат (22 852 осіб).
Російський експедиційний корпус
2-й корпус генерал-лейтенанта Купреянова — 4, 5, 6-а піхотні, 2-я легка кавалерійська і 2-а артилерійська дивізії (48 967 осіб);
3-й корпус генерал-ад'ютанта Рідигера — 7, 8, 9-а піхотні, 3-тя легка кавалерійська і 3-я артилерійська дивізії (44 928 осіб);
4-й корпус генерала від інфантерії Чеодаева — 10, 11, 12-а піхотні, 4-я легка кавалерійська і 4-а артилерійська дивізії (20 тис. чоловік);
Загальна чисельність російських військових сил, склала, таким чином, близько 106 000 чол.
5-й корпус генерал-адютанта Лідерса, (14 і 15-а піхотні, 5-я легка кавалерійська і 5-а артилерійська дивізії і 3-й козачий Донський полк — 28 676 осіб) за згодою з Туреччиною, перебував у відрядженні в Дунайських князівствах для забезпечення там порядку. 9-а піхотна дивізія Панютина (11 тис. багнетів і 48 гармат) розташовувалася біля південних кордонів Царства Польського і була призначена в похід для посилення австрійських військ.
Джерела
Rudolf Kiszling: Die Revolution im Kaisertum Österreich. Band 2, Universum Verlag, Wien 1948/49.
Революції 1848—1849 років
|
2842328
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D0%B8%20%28%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Тучемпи (Великопольське воєводство)
|
Тучемпи (Великопольське воєводство)
Тучемпи — село в Польщі, у гміні Мендзихуд Мендзиходського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Гожовського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Мендзиходського повіту
|
1479757
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D0%BD
|
Сокен
|
Сокен, сокіну (фінік. 12px|ק) — термін, яким у семітських народів позначали намісників або ж уповноважених осіб, які керували міською громадою за дорученням правителя.
У Біблі X ст. до н. е. сокенами називали магістратів, які очолювали судову владу у місті.
Примітки
Фінікія
|
2957486
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%88%D0%BD%D1%8F-%D0%9E%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Гошня-Ординацька
|
Гошня-Ординацька — село в Польщі, у гміні Горай Білґорайського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Замойського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Білгорайського повіту
|
62546856
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2002%20Pilot%20Pen%20Tennis%20%E2%80%93%20Singles
|
2002 Pilot Pen Tennis – Singles
|
2002 Pilot Pen Tennis – Singles
Venus Williams was the defending champion and successfully defended her title, by defeating Lindsay Davenport 7–5, 6–0 in the final to win her fourth title in a row. The final was a replay of the one played last year, in where Williams also won in two sets.
Seeds
The first four seeds received a bye into the second round.
Draw
Finals
Top half
Bottom half
References
External links
Official results archive (WTA)
Singles
|
61960697
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Seltsovy%20Derevenki
|
Seltsovy Derevenki
|
Seltsovy Derevenki is a rural locality (a village) in Gorod Vyazniki, Vyaznikovsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 33 as of 2010.
Geography
Seltsovy Derevenki is located near the Klyazma River, 7 km north of Vyazniki (the district's administrative centre) by road. Mitiny Derevenki is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Vyaznikovsky District
|
278110
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Гуменці (Кам'янець-Подільський район)
|
Гуменці (Кам'янець-Подільський район)
Гуменці — село в Україні, центр Гуменецької сільської територіальної громади Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.
Назва
Досі не з'ясовано походження назви «Гуменці». Є припущення, що раніше назва села була «Ігуменці». Цей топонім пов'язаний з грецьким словом «ігумен», що означало настоятель чоловічого монастиря. Є доведення, що в ХІІ—XIV ст. землі села належали Ігумену Кам'янецького православного монастиря, який був зруйнований наприкінці XIV ст. військами литовського князя Вітовта чи монголо-татарською ордою. Тоді ігуменцями називали селян, яких тут поселили, щоб збільшити доходи монастиря.
Деякі історики іншої думки. Зокрема, Єфименко С. Д. та Бабишин вважають, що назву Гуменці треба виводити із назви староукраїнського слова «гумно» — місце зберігання і обмолоту скошеного хліба. Скошений або зжатий хліб звозили на панське гумно, тобто тік, де його ліяли (обмолочували) биками. З таким доведенням можна не погодитись, тому що в той час, вже було багато населених пунктів, у яких було своє місце зберігання хліба.
Топонім Ігуменці найчастіше зустрічається в джерелах історії про походження назви села Гуменці, як найбільш документально доведений історією Поділля.
Географія
Село Гуменці розташоване вздовж річки Мукша, за 9 км від райцентру і залізничної станції Кам'янець-Подільський. Біля села проходить автомобільна дорога та залізниця, станція Гуменці. Неподалік на північний-схід від села ростуть значні лісові масиви. На відстані 1—2 кілометра лежать села Привороття Друге і Колубаївці.
Клімат
Гуменці знаходяться в межах вологого континентального клімату із теплим літом у так званому «теплому Поділлі», тут весна настає на 2 тижні раніше. Але діяльність людини призводить до поганих змін та глобального потепління. Рівень наповнення річок водою в області становить лише 20 % від необхідного стандарту. Негативний вплив мають численні кар'єри довкола села, що руйнують кряж Товтри та вирубуються лісові масиви. На державному рівні повинні бути прийняті програми, які б забезпечували відновлення таких територій до первинного стану, після завершення видобування копалин.
Історія
Стародавні часи
Перші поселення на території села Гуменці з'явилися ще в доісторичну добу, що підтверджують кам'яні знаряддя праці: кременеві ножі, наконечники стріл, кам'яні ручні рубила, скребачки та ін., які знаходять у межах села. Спочатку край заселяли хлібороби-скотарі, а пізніше слов'яни, які займалися землеробством, і в меншій мірі скотарством та мисливством. Про це свідчать сліди тих археологічних пам'яток, знайдених на території Гуменець та сусідніх населених пунктів Подністров'я: Усті, Пудлівцях, Оринині, Луці-Врубловецькій. Археологічними пам'ятками села є Городище на Кармалюковій горі із північно східного боку. Сліди земляних укріплень, висипаного валу зберігаються і тепер.
У межах гуменецьких і колубаївських полів міститься Колубаївське городище. Про нього згадується у «Подільських Єпархіальних відомостях» у розділі «Історико-статистичний опис церкви села Гуменець Камянецького повіту» від 1869 року. Зокрема, там є такі відомості: «На полях Гуменець, за сім миль від Кам'янця з лівого боку дороги (в напрямку Дунаєвець), знаходиться група з 4 курганів, один курган значно більший за величиною (висота 6 саженів) із заглибленням посередині; по периметру в основі 16 саженів; інші три кургани менших розмірів, розташовані півколом навколо великого». І. Ролле вважав, що це залишки земляних укріплень, збудованих в 1633 р. гетьманом Конецпольським з метою захисту польського війська від турків, що вторглися тоді на Поділля під проводом Абази-Паші. Далі автор робить припущення, що, можливо, кургани більш раннього походження.
Існують припущення про те, що кургани слов'янського походження. У період Київської Русі вони мали оборонно-укріплений характер від набігів кочових племен половців та інших ворогів. Половецький хан Солодовий Буняк в ХІ столітті на цій горі зруйнував монастир, що мав укріплений вал та інші споруди.
Заснування села
У люстрації 1469 року вказано, що королівські маєтності Бабшин, Дем'янківці та інші були в управлінні Михайла з Гуменців.
Перші відомості про село Гуменці з'явились у 1493 р. У тодішньому податковому списку в Гуменцях налічувалось 16 димів (господарств) із населенням 95 чоловік.
В 1512 р. з'являються дані про суперечки сільських жителів за гуменецький ліс з кам'янецькими міщанами. У цей час точилась боротьба між окремими поміщиками за ринок Кам'янця і його ремісників. Село часто потерпало від турецько-татарських набігів. У 1550 році воно було знищено татарами, а в 1672 р. його знищили турки. У той час Гуменці знаходились між оборонними спорудами Кам'янця-Подільського.
Згідно з відомостями «Трудів Подільського єпархіального комітету» під редакцією професора Яворського за 1895 р. № 902—885 у Гуменцях в 1530 р. налічувалось 4 лани, в 1542 р. було 4 лани і 2 водяних млини. З 1565 р. село належить шляхтичам Хоцімірським, Калиновським (зокрема, Марцінові, синові Яна). У їх володіннях нараховувалось 7 ланів. Протягом 1565 — 1583 років кількість ланів збільшується до 11. З 1678 р. селом владує Ян Хоцімірський, у XVII ст. Гуменці належать польським поміщикам: Єловіцьким, Вітославським, Раковським, Росцішевицьким.
Відомості про церкву ми знаходимо в «Подільських Єпархіальних відомостях» Юхима Сіцінського. Церква в селі була у 1569 р. В 1740 р. з'явилась нова дерев'яна церква Василя Великого. Через десять років знову будується велика дерев'яна церква. Але вони всі були зруйновані під час пожеж. Лише у 1812 р. був збудований православним священиком Симоном Дубиневичем кам'яний храм, що проіснував до 70-х років ХХ ст. Він розміщувався посередині села на пагорбі, поблизу поштової дороги. За архітектурою більше був схожий на католицький костел, ніж на православний храм. При ньому знаходились захоронення будівничих храму Симона і його дружини Соломії. Для входу в церкву з боку дороги в 1845 р. були збудовані кам'яні сходи, які збереглися досі (вони є парадним входом у новозбудовану школу на місці колишньої церкви).
Боротьба селян Поділля проти експлуататорів протягом 1812 — 1835 років була тісно пов'язана з іменем народного месника Устима Кармалюка. Недалеко від Гуменець з північно-східного боку, як свідок важких років селянської боротьби, височить гора, вкрита густим лісом. Народ назвав цю гору Кармалюковою, бо саме тут, у глибокій печері, переховувався від переслідування поміщиків та царської поліції Устим Кармалюк.
На початку жовтня 1846 р. Кармалюкову гору відвідав Т. Шевченко, який прибув у подільський край за завданням комісії, яка була направлена сюди генерал-губернатором Бібіковим Д. Г. Про перебування великого Кобзаря у нашому краї описав М.Магера в повісті «Кам'янецькими стежками» писав так:
У 1860 р. в Гуменцях вперше відкрито церковно-приходську школу. У 1870 р. в школі навчалось 18 хлопчиків і 10 дівчаток, учителем був псаломщик. До 1883 р. шкільного будинку не було. Діти навчалися в найманих селянських хатах та церковних приміщеннях. Школярів вчив лише один вчитель, який одержував 10 карбованців на місяць. В 1883 р. на старому шляху на кошти селян Гуменець та Колубаївець при допомозі земської управи була збудована школа. Тоді селяни сіл Гуменець і Колубаївець внесли на будівництво школи 600 карбованців.
Аграрна реформа 1861 р. торкнулася і гуменчан, але мало покращила їх життя. Селянам, які були збезземелені поміщиками до 1857 р., був виділений трьохдесятинний наділ, збезземеленим після 1857 р. поверненні їх попередні ділянки. Земельна реформа 1861 р. була кріпосницькою, бо її проводили поміщики-кріпосники. За своїм характером вона була буржуазною. Після реформи і далі зберігалось поміщицьке землеволодіння, гуменчани виконували різні відробітки на поміщиків, цілий ряд викупних платежів та інші види податків. Жителі села вороже зустріли земельну реформу, вони не вірили в царський маніфест 19 лютого 1861 р. Поміщиця села Гуменець Росцішевська в 1862 року готує всякими улесливими заходами сільську общину до викупу земель. У першу чергу вона хотіла покращити Мирський указ, який діяв в інтересах пані Росцішевської Ідилії Еразмової. У 1865 р. село з публічного торгу перейшло до поміщика Антона Охоцького, нащадкам якого воно належало аж до 1917 р.
В 1883 р. в селі Гуменці Маківської волості було засновано народне училище-школу у приміщенні приватного будинку. Училище перебувало на державному утриманні 226 крб. і від общини 450 крб. Навчалося там 45 хлопчиків і 13 дівчаток. Вчителькою була Олена Чорняєва, яка мала посвідчення домашнього вчителя. Закононавчаючий священик Олексій Іванович Угринович, вчитель на пастирській посаді з 20 грудня 1883 р. мав наперсний хрест з одержанням 100 крб. При училищі знаходилась одна десятина землі, на якій було засаджено сад і город. У 1897 р. проходить перший перепис населення. За даними перепису у селі проживало 1626 чоловік.
ХХ століття
Перша світова війна 1914—1918 років від початку і до кінця утримувала нашу місцевість прифронтовою зоною. Це призвело до важкого занепаду господарства гуменчан. Війна забрала багато худоби, реманенту, зменшувались врожаї. Велика кількість гуменчан пішла на війну, з якої багато не повернулись.
16 листопада 1920 р. в Гуменцях утвердилась радянська окупація. Протягом 1921─1922 років проведено перше так зване «розкуркулення» селянства, а земля була націоналізована. 14 листопада 1921 р. в селі проходили вибори до складу Сільської Ради. Головою став Марунчак Тарас Якович. У квітні 1923 р. організовано споживче товариство (сільпо). В 1930 р. почав працювати вапняковий завод, де в той час працювало 55 робітників.
Разом з Україною Гуменці переживали часи колективізації, що супроводжувались репресіями та остаточним розкуркуленням селянства. В 1930 та 1931 році на території села було організовано аж 4 колгоспи:
Шлях до соціалізму (березень 1930 р.)
Нове життя (березень 1931 р.)
ім. Ворошилова (квітень 1931 р.)
Першого Травня (квітень 1931 р.)
А в 1932 році всі вони об'єднались між собою і утворили колгосп ім. Котовського, що існує й сьогодні. Головою було обрано Дубчака Сидора Романовича. Об'єднаний колгосп нараховував 1200 га землі та 439 господарств.
Голодомор 1932─1933 рр. мало зачепив с. Гуменці, втім репресії, зачепили набагато більше людей, ніж голод. Всього за період 1929─1941 рр. було репресовано або розстріляно близько 70 сімей. Дані свідчать що перед колективізацією село мало 360 дворів, а напередодні війни залишилось 310 дворів.
У 1933 р. початкова школа с. Гуменці була перетворена в семирічну, а через три роки збудований і відкритий для навчання двоповерховий будинок школи, де в 1941 р. вже навчалось 280 учнів.
Ще не отямившись від темних часів сталінських репресій, 13 липня 1941 р. почалася німецька окупація, що тривала 2 роки і 9 місяців. Було вивезено 249 гуменчан на каторжні роботи, з яких 19 не повернулось. У цей час на території села діяла група партизанів із загону Боженка. Згодом, до них приєднались гуменчани Кирилюк Гнат та Спасюк Савелій. На території села окупанти збудували аеродром (тепер на його місці знаходиться цементний завод), який знищила радянська авіація в 1944 р. В обороні міста Кам'янця-Подільського 29 березня 1944 р. брали участь і гуменчани, зокрема за проявлену відвагу радянське командування оголосило подяку Завальському Івану Івановичу. Того ж року 30 березня Гуменці радянська окупаційна армія остаточно звільнила село від окупантів.
Почалась післявоєнна відбудова. Майже всі господарства були занедбані, земля пустувала, все доводилось починати спочатку. Великий внесок у відбудову села зробили: Сов'як Параска, Сидір Дубчак, Ілля Блажко, Іван Лисенко та ін., які своєю працею практично з нічого перетворили місцевий колгосп в одне з передових господарств у районі. Внаслідок ухвали облвиконкому від 12 січня 1967 року про об'єднання населених пунктів, які злилися, до Гуменців приєднано село Гуменецьке.
Економічний і культурний розвиток села 50—70 років сприяв швидкому розширенню села та збільшення населення. В 1954 році Гуменецька неповно-середня школа перетворена в середню, у якій навчалось 391 учень і працювало 27 вчителів. У 1960 р. відбулось об'єднання колгоспів Гуменець, Вербки та Колубаївець, тоді воно нараховувало 4 602 га землі, у тому числі 3 214 га ораної. За численними вимогами селян 1966 р. почалось будівництво двоповерхового будинку культури на 600 місць, який завершили через 4 роки. У 1967 р. в центрі села споруджується шестиметровий пам'ятник на честь загиблих гуменчан у роки Другої Світової війни. 1970 рік символізувався з одної сторони повною електрифікацією села, а з іншої було закінчено будівництва цементного заводу, який сьогодні є одним з найбільших в Україні. На початку 80-х розпочалось будівництво птахофабрики, яка в 90-х роках була приватизована і тепер носить назву ЗАТ «Авіс».
Роки відновлення Незалежності
З 1991 року в складі незалежної України. Перші роки незалежності негативно вплинули на економічне становище села, у результаті чого багато підприємств на території Гуменець, зазнали великих збитків та втрат. На сучасному етапі розвитку села, потрібно вирішувати проблеми не лише економічного, але й культурного характеру.
23 листопада 2002 року відбулось відкриття пам’ятника жертвам репресій в День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, за сприяння гуменчанина, члена Національної спілки журналістів України Миколи Петровича Марунчака.
13 серпня 2015 року внаслідок об'єднання сільських рад село стало адміністративним центром Гуменецької сільської громади. Об'єднання в громаду має створити умови для формування ефективної і відповідальної місцевої влади, яка зможе забезпечити комфортне та безпечне середовище для проживання людей.
Населення
За даними на 1998 рік: дворів — 761, мешканців — 2129.
Населення становить 2114 осіб станом на 2015 рік.
Мова
У селі поширені західноподільська говірка та південноподільська говірка, що відносяться до подільського говору, який належить до південно-західного наріччя.
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Економіка
У селі знаходиться підприємство ТОВ «СП Весна 21», яке входить до групи компаній UkrLandFarming. До складу підприємства входять комбікормовий завод та елеватор, розрахований на зберігання пшениці, кукурудзи, ріпаку та сої потужність 55 тис. тонн. На початку 2019 року у підприємство група компаній UkrLandFarming інвестувала 2 млн гривень у нове обладнання для комбікормового виробництва, що дає можливість для виробництва самостійно виробляти соєву олію і соєву макуху, а також отримала сертифікат сертифікат системи управління безпечністю продукції НАССР.
Релігія
Церква Святого Пантелеймона (УПЦ МП)
Пам'ятники
Пам'ятник жертвам репресій 1930-1952 рр., де викарбувано 202 прізвища селян Гуменців, котрі постраждали від радянських катувань.
Відомі люди
Народилися
Марунчак Іван Олександрович — український селянин, репресований, розкуркулений, автор книги спогадів «Нелегальне життя куркульського недобитка».
Віктор Трихманенко (10 травня 1923) — письменник.
Володимир Ковтун (16 липня 1931) — український письменник.
Ігор Чорний (21 серпня 1953) — доктор технічних наук.
Мислицький Валентин Францович (*18 вересня 1938 р. -+16 грудня 2019 р.) — професор, доктор біологічних наук, завідувач кафедри патологічної фізіології (1989—2008 рр.), декан медичних факультетів (1997—2000 рр.) Буковинського державного медичного університету, академік Української академії наук, лауреат премії імені Юрія Федьковича, відмінник народної освіти України. Народився 18 вересня 1938 року в с. Гуменцях Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Закінчив Чернівецький медичний інститут (1965 р.) та аспірантуру при кафедрі нормальної фізіології . З 1968 року працював у цьому навчальному закладі до останніх днів свого земного життя, ведучи серйозні наукові дослідження. Підготував 9 кандидатів наук. Автор 1 підручника, 15 навчальних посібників, 1 монографії, 258 статей, 3 методичних рекомендацій. Помер Валентин Францович Мислицький 16 грудня 2019 р., Чернівці.
Пов'язані з селом
Микола Любенчук (1946—1997) — народний депутат України першого скликання (1990—1994), працював головою місцевого колгоспу.
Охорона природи
Біля села є ботанічні заказники: Товтра Вербецька та Кармалюкова Гора. Село лежить у межах національного природного парку «Подільські Товтри».
Світлини
Див. також
Гумецькі — шляхетський рід гербу Юноша.
Поділля — історико-географічна область.
Подоляни — етнографічна група українців, населення Поділля.
Подільський говір — різновид говорів української мови.
Децентралізація — реформа місцевого самоврядування для формування ефективної і відповідальної влади.
Примітки
Джерела
— S. 219.
Села Хмельницької області
Городища
|
74551603
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2023%20Copa%20Uruguay
|
2023 Copa Uruguay
|
2023 Copa Uruguay
The 2023 Copa Uruguay (officially known as Copa AUF Uruguay 2023), was the second edition of the Copa Uruguay, the country's national football cup tournament. The tournament began on 21 August 2023 and had 80 teams participating. It was originally scheduled to end on 10 December 2023, but the tournament was paused at the round of 16 and resumed on 5 February 2024 due to a players strike in Uruguayan football, with the final match eventually moved to 22 May 2024.
The defending champions Defensor Sporting won their second title in the competition, defeating Montevideo City Torque in the final on penalty kicks following a 2–2 draw after 90 minutes.
Format
The competition was divided into eight stages, with ties in all stages played over a single match. The preliminary round was contested by 24 clubs from the Organización del Fútbol del Interior (OFI), four Divisional D (fourth tier) clubs, and 20 teams from the Primera División Amateur, with 12 OFI clubs and 12 AUF ones advancing to the first round where the OFI clubs were drawn against the AUF ones, and matches were hosted by six OFI clubs and six AUF clubs. The 12 winners from the first round were joined by 12 teams from the Segunda División in the second round, except for Tacuarembó and Oriental, champion and runner-up of the previous Primera División Amateur season. The 12 first round winners hosted their match in this round, and the 12 winners moved into the third round.
32 teams played in the third round: 12 winners from the previous phase, 16 professional teams from the Primera División, the defending champion and runner-up of the Primera División Amateur and the defending champion and runner-up of the Copa Nacional de Clubes (Central and Universitario). The 16 Primera División clubs played their match in this round away. From this point onwards, the winners played against each other in single-legged knockout phases, with the semi-finals and the final to be played on neutral ground. The final was planned to be played at a stadium outside of Montevideo where no professional activity was held, unless it was played by Nacional and Peñarol, in which case it would be played at Estadio Centenario.
Starting from this edition, the winners of the competition were expected to qualify for the Supercopa Uruguaya. They were also awarded a US$ 120,000 prize to be spent on club infrastructure. The amateur club that advanced the furthest in the competition was awarded US$50,000 for the same purpose. OFI club Sportivo Barracas, which reached the quarter-finals of the competition, was eventually awarded that prize. These monetary prizes would not accumulate in the event an amateur club won the competition.
Schedule
The schedule of the competition was as follows:
Qualified teams
The following teams entered the competition. Primera División Amateur teams Artigas, Deportivo Colonia, Huracán, and Mar de Fondo declined to participate.
Draw
The draw of the competition was held on 16 August 2023, at the Artigas Theater in Trinidad, Flores Department. The preliminary round was divided into two zones: in the AUF zone, teams playing in the third and fourth tier were drawn against each other into 12 ties, whilst in the OFI zone, the 24 teams entering were also divided into four zones according to geographical criteria: Litoral, Central/South, Central/East, and East, and then drawn against a team in their geographical zone.
Preliminary stage
AUF Zone
OFI Zone
First round
Second round
Bracket
Third round
Round of 16
Quarter-finals
Semi-finals
Final
Top scorers
Source: AUF
See also
2023 Uruguayan Primera División season
2023 Uruguayan Segunda División season
References
Uruguay
Copa Uruguay
|
4019413
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC
|
Сервілізм
|
Сервілізм
Сервіл́ізм (від ) — угодовство, рабська догідливість, підлабузницька поведінка, улесливість, прислужництво, принижування себе перед вищим чи сильнішим.
Уперше це слово увійшло в політичну термінологію в Іспанії в 1814 році, коли зневажливу назву «servile» використали для позначення прихильників кривавого та неконституційного правління Фердинанда VII.
Сучасний зміст терміну розкривають такі приклади:
«На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є —
Затим що сила є…»
(Байка «Вовк та ягня», Леонід Глібов).
«Вибачте, вибачте! Можливо це звучить, як сервілізм, але справа тут не в подібності зовнішньої статури, а в тій невловній для слова, зневажливій і мімозно вражливій красі, так переборщено-щедро вложеній у один фокус розміру.» (Самчук Улас Олексійович — На твердій землі)
Примітки
Джерела
Термінологія
|
54430131
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Central%20bank%20digital%20currency
|
Central bank digital currency
|
Central bank digital currency
A central bank digital currency (CBDC; also called digital fiat currency or digital base money) is a digital currency issued by a central bank, rather than by a commercial bank. It is also a liability of the central bank and denominated in the sovereign currency, as is the case with physical banknotes and coins.
The two primary categories of CBDCs are retail and wholesale. Retail CBDCs are designed for households and businesses to make payments for everyday transactions, whereas wholesale CBDCs are designed for financial institutions and operate similarly to central bank reserves.
Retail CBDCs can be distributed through various models. In the intermediated model, the central bank issues the CBDC and manages core infrastructures, while financial intermediaries offer customer services. The ECB and the Federal Reserve have proposed intermediated CBDCs. Alternatively, the central bank could either provide the full service or delegate responsibilities further.
The present concept of CBDCs differs from virtual currency and cryptocurrency in that a CBDC would be issued by a state. Most CBDC implementations will likely not use or need any sort of distributed ledger such as a blockchain.
In 2023, over 120 different jurisdictions, including major economies like the ECB, UK, and the US, were evaluating national digital currencies. As it currently stands, 9 countries and the 8 islands making up the Eastern Caribbean Currency Union have launched CBDCs; 38 countries and Hong Kong have CBDC pilot programs; and 67 countries and 2 currency unions are researching CBDCs. In the United States, some states have introduced legislation to ban state payments using CBDCs with Florida being the first state to pass such a law citing privacy concerns.
CBDCs have faced a plethora of criticisms among those being that a "centrally managed, centrally controlled, CBDC is a tool for coercion and control" and that it would "allow the government to spy on" the citizenry.
History
Although the term "CBDC" did not become widely used until after 2019, central banks have researched and launched digital currency projects for decades. For example, Finland's central bank issued the Avant stored value e-money card in the 1990s. In 2014, the Chinese central bank began researching the idea of issuing a CBDC. Elsewhere, the Ecuadorian central bank operated a mobile payment system from 2014 to 2018. In 2021, Australia's central bank conducted a proof of concept for a wholesale CBDC using Ethereum to tokenize syndicated loans, aiming to automate and secure high-value transactions in the banking sector.
Implementation
A central bank digital currency would likely be implemented using a database run by the central bank, government, or approved private-sector entities. The database would keep a record (with appropriate privacy and cryptographic protections) of the amount of money held by every entity, such as people and corporations.
In contrast to cryptocurrency, a central bank digital currency would be centrally controlled (even if it was on a distributed database), and so a blockchain or other distributed ledger would likely not be required or useful - even as they were the original inspiration for the concept.
By March 2024, the central banks of 134 countries accounting for 98% of the world's GDP were said to be in various stages of evaluating the launch of a national digital currency. These included the ECB, the UK, and the US. China's digital RMB was the first digital currency to be issued by a major economy. Six central banks have launched a CBDC: the Central Bank of The Bahamas (Sand Dollar), the Eastern Caribbean Central Bank (DCash), the Central Bank of Nigeria (e-Naira), the Bank of Jamaica (JamDex), People's Bank of China (Digital renminbi), the Reserve Bank of India (Digital Rupee), and Bank of Russia (Digital Ruble). The Central Bank of Brazil has been rolling out tests of a digital Brazilian currency (Drex) since March 2023. The ECB/Eurozone decided in October 2023 to move forward to the preparation phase for the potential issuance of a digital euro after a two-year study phase.
Some states have also issued, or have considered issuing, cryptocurrencies: these include Venezuela (Petro) and the Marshall Islands (Sovereign). These cryptocurrencies are often considered with the intent of increasing a state's independence from global financial systems, such as by reducing dependence on a foreign currency or by evading international sanctions.
Contrasting attitudes towards digital currencies were demonstrated by developments in the UK and Switzerland in February 2023. The UK Treasury and the Bank of England said a state-backed digital pound was likely to be launched some time after 2025. Two weeks later, a Swiss lobby group triggered a national vote on maintaining a "sufficient quantity" of cash in circulation over fears that electronic payments make it easier for the state to monitor its citizens' actions. In a comment on the British government’s plans, the BBC's Faisal Islam said the issue was about access to the data attached to every spending transaction, and whether people might choose to trust a global company more than the state: "The eye here is on maintaining UK monetary sovereignty against upheaval from the likes of Big Tech."
A major problem with central bank digital currencies is deciding whether the currency should be easily trackable. If it's traceable, the government has more control than it currently does. Additionally, there's a technical aspect to consider: whether CBDCs should be based on tokens or accounts and how much anonymity users should have.
Characteristics
A CBDC is a digital counterpart to fiat money, issued by central banks. Like paper banknotes, it is a means of payment, a unit of account, and a store of value. And like paper currency, each unit is uniquely identifiable to prevent counterfeiting. CBDC will have implications for commercial banks, probably in the field of lowering banks' commissions, no big customer data-selling ability, accumulating the deposits and deposit policies and credit policies due to higher funding costs for banks.
Digital fiat currency is part of the base money supply, together with other forms of the currency. As such, DFC is a liability of the central bank just as physical currency is. It is a digital bearer instrument that can be stored, transferred and transmitted by all kinds of digital payment systems and services. The validity of the digital fiat currency is independent of the digital payment systems storing and transferring the digital fiat currency.
Proposals for CBDC implementation often involve the provision of universal bank accounts at the central banks for all citizens.
Benefits and impacts
Governments and central banks are studying CBDCs and their implications for financial inclusion, economic growth, technology innovation, and the efficiency of bank transactions. Potential advantages include:
Technological efficiency: instead of relying on intermediaries such as banks and clearing houses, money transfers and payments could be made in real time, directly from the payer to the payee. Being real time has some advantages:
Reduces risk: payment for goods and services often needs to be done in a timely manner and when payment verification is slow, merchants usually accept the risk of some payments not succeeding in exchange for faster service to customers. When these risks are eliminated with instant payment verifications, merchants no longer need to use intermediaries to handle the risk or to absorb the risk cost themselves.
Reduces complexity: merchants will not need to separately keep track of transactions that are slow (where the customer claims to have paid but the money has not arrived yet), therefore eliminate the waiting queue, which could simplify the transaction process from payment to rendition of goods/services.
Reduces (or eliminates) transaction fees: current payment systems like Visa, Mastercard, American Express etc. have a fee attached to each transaction and lowering or eliminating these fees could lead to widespread price drops and increased adoption of digital payments.
Financial inclusion: safe money accounts at the central banks could constitute a strong instrument of financial inclusion, allowing any legal resident or citizen to be provided with a free or low-cost basic bank account.
Preventing illicit activity: A CBDC makes it feasible for a central bank to keep track of the exact location of every unit of the currency (assuming the more probable centralized, database form)
Tax collection: It makes tax avoidance and tax evasion much more difficult, since it would become impossible to use methods such as offshore banking and unreported employment to hide financial activity from the central bank or government. In contrast, cryptocurrencies risk undermining effort to crack down on corporate tax avoidance.
Combating crime: It makes it much easier to spot criminal activity (by observing financial activity), and thus put an end to it. Furthermore, in cases where criminal activity has already occurred, tracking makes it much harder to successfully launder money, and it would often be straightforward to instantly reverse a transaction and return money to the victim of the crime.
Proof of transaction: a digital record exists to prove that money changed hands between two parties which avoids problems inherent to cash such as short-changing, cash theft and conflicting testimonies.
Protection of money as a public utility: digital currencies issued by central banks would provide a modern alternative to physical cash – whose abolition is currently being envisaged.
Safety of payments systems: A secure and standard interoperable digital payment instrument issued and governed by a Central Bank and used as the national digital payment instruments boosts confidence in privately controlled money systems and increases trust in the entire national payment system while also boosting competition in payment systems.
Preservation of seigniorage income: public digital currency issuance would avoid a predictable reduction of seigniorage income for governments in the event of a disappearance of physical cash.
Banking competition: the provision of free bank accounts at the central bank offering complete safety of money deposits could strengthen competition between banks to attract bank deposits, for example by offering once again remunerated sight deposits.
Monetary policy transmission: the issuance of central bank base money through transfers to the public could constitute a new channel for monetary policy transmission (i.e. helicopter money), which would allow more direct control of the money supply than indirect tools such as quantitative easing and interest rates, and possibly lead the way towards a full reserve banking system. In digital Yuan trial in Shenzhen, the CBDC was programmed with an expiration date, which encouraged spending and discouraged money from sitting in a saving account. In the end, 90% of vouchers were spent in shops. Demurrage could be implemented, such as by shaving off fractions of the value on a scheduled basis, as a supplement to traditional inflation targets.
Financial safety: CBDC would provide an alternative to fractional reserve banking for daily uses, for those who want to avoid all risk of bank runs, despite the relative safety provided by deposit insurance.
Risks
Despite having potential advantages, CBDCs remain a controversial topic, and there are risks associated with their implementation.
Banking system disintermediation: With the ability to provide digital currency directly to its citizens, one concern is that depositors would shift out of the banking system. Customers may deem the safety, liquidity, solvibility, and publicity of CBDCs to be more attractive, weakening the balance sheet position of commercial banks. In the extreme, this could precipitate potential bank runs and thus make banks' funding positions weaker. However, the Bank of England found that if the introduction of CBDC follows a set of core principles, the risk of a system-wide run from bank deposits to CBDC is addressed. A central bank could also limit the demand of CBDCs by setting a ceiling on the amount of holdings.
Centralization: Since most central bank digital currencies are centralized, rather than decentralized like most cryptocurrencies, the controllers of the issuance of CBDCs can add or remove money from anyone's account with a flip of a switch.
Digital dollarization: A well-run foreign digital currency could become a replacement for a local currency for the same reasons as those described in dollarization. The announcement of Facebook's Libra contributed to the increased attention to CBDCs by central bankers, as well as China's progress with DCEP to that of several Asian economies.
Privacy:
"Governments have direct visibility of financial transactions", an "eagle-eyed view on the spending of everyone".
Digital currency would give a country "broad new powers when it comes to surveillance and controlling its population."
Data from tracing money routes could lead to losing financial privacy if the CBDC implementation does not have adequate privacy protections. This could lead to encouraging of self-censorship, deterioration of freedom of expression and association, and ultimately to stalling social developments.
Government Social Manipulation:
Digital currency "will simply become an extension of the surveillance state" and "it could see citizens fined in a split second for behaviors deemed undesirable. Dissidents and activists could see their wallets emptied or taken offline."
Limiting individual freedom: "Digital currencies could also empower the state to make it impossible to donate to a vocal NGO"
Limiting or prohibiting purchases of products: Digital currency could prohibit a "purchase alcohol on a weekday. "
Digital currency " is also programmable. The government could theoretically give out money that expires within a certain period of time or money that could only be used on certain items, which could be used to induce behaviour that the government is seeking."
See also
Bank for International Settlements
ENaira
Digital renminbi
Digital rupee
Digital currency
mBridge
M-Pesa
E-Cedi
digital euro
History of CBDCs by country
Central bank
References
External links
Atlantic Council CBDC Tracker
Monetary reform
Numismatics
|
1735250
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cross-entropy
|
Cross-entropy
|
Cross-entropy
In information theory, the cross-entropy between two probability distributions and , over the same underlying set of events, measures the average number of bits needed to identify an event drawn from the set when the coding scheme used for the set is optimized for an estimated probability distribution , rather than the true distribution .
Definition
The cross-entropy of the distribution relative to a distribution over a given set is defined as follows:
,
where is the expected value operator with respect to the distribution .
The definition may be formulated using the Kullback–Leibler divergence , divergence of from (also known as the relative entropy of with respect to ).
where is the entropy of .
For discrete probability distributions and with the same support , this means
The situation for continuous distributions is analogous. We have to assume that and are absolutely continuous with respect to some reference measure (usually is a Lebesgue measure on a Borel σ-algebra). Let and be probability density functions of and with respect to . Then
and therefore
NB: The notation is also used for a different concept, the joint entropy of and .
Motivation
In information theory, the Kraft–McMillan theorem establishes that any directly decodable coding scheme for coding a message to identify one value out of a set of possibilities can be seen as representing an implicit probability distribution over , where is the length of the code for in bits. Therefore, cross-entropy can be interpreted as the expected message-length per datum when a wrong distribution is assumed while the data actually follows a distribution . That is why the expectation is taken over the true probability distribution and not Indeed the expected message-length under the true distribution is
Estimation
There are many situations where cross-entropy needs to be measured but the distribution of is unknown. An example is language modeling, where a model is created based on a training set , and then its cross-entropy is measured on a test set to assess how accurate the model is in predicting the test data. In this example, is the true distribution of words in any corpus, and is the distribution of words as predicted by the model. Since the true distribution is unknown, cross-entropy cannot be directly calculated. In these cases, an estimate of cross-entropy is calculated using the following formula:
where is the size of the test set, and is the probability of event estimated from the training set. In other words, is the probability estimate of the model that the i-th word of the text is . The sum is averaged over the words of the test. This is a Monte Carlo estimate of the true cross-entropy, where the test set is treated as samples from .
Relation to maximum likelihood
The cross entropy arises in classification problems when introducing a logarithm in the guise of the log-likelihood function.
The section is concerned with the subject of estimation of the probability of different possible discrete outcomes. To this end, denote a parametrized family of distributions by , with subject to the optimization effort. Consider a given finite sequence of values from a training set, obtained from conditionally independent sampling. The likelihood assigned to any considered parameter of the model is then given by the product over all probabilities .
Repeated occurrences are possible, leading to equal factors in the product. If the count of occurrences of the value equal to (for some index ) is denoted by , then the frequency of that value equals . Denote the latter by , as it may be understood as empirical approximation to the probability distribution underlying the scenario. Further denote by the perplexity, which can be seen to equal by the calculation rules for the logarithm, and where the product is over the values without double counting. So
or
Since the logarithm is a monotonically increasing function, it does not affect extremization. So observe that the likelihood maximization amounts to minimization of the cross-entropy.
Cross-entropy minimization
Cross-entropy minimization is frequently used in optimization and rare-event probability estimation. When comparing a distribution against a fixed reference distribution , cross-entropy and KL divergence are identical up to an additive constant (since is fixed): According to the Gibbs' inequality, both take on their minimal values when , which is for KL divergence, and for cross-entropy. In the engineering literature, the principle of minimizing KL divergence (Kullback's "Principle of Minimum Discrimination Information") is often called the Principle of Minimum Cross-Entropy (MCE), or Minxent.
However, as discussed in the article Kullback–Leibler divergence, sometimes the distribution is the fixed prior reference distribution, and the distribution is optimized to be as close to as possible, subject to some constraint. In this case the two minimizations are not equivalent. This has led to some ambiguity in the literature, with some authors attempting to resolve the inconsistency by restating cross-entropy to be , rather than . In fact, cross-entropy is another name for relative entropy; see Cover and Thomas and Good. On the other hand, does not agree with the literature and can be misleading.
Cross-entropy loss function and logistic regression
Cross-entropy can be used to define a loss function in machine learning and optimization. The true probability is the true label, and the given distribution is the predicted value of the current model. This is also known as the log loss (or logarithmic loss or logistic loss); the terms "log loss" and "cross-entropy loss" are used interchangeably.
More specifically, consider a binary regression model which can be used to classify observations into two possible classes (often simply labelled and ). The output of the model for a given observation, given a vector of input features , can be interpreted as a probability, which serves as the basis for classifying the observation. In logistic regression, the probability is modeled using the logistic function where is some function of the input vector , commonly just a linear function. The probability of the output is given by
where the vector of weights is optimized through some appropriate algorithm such as gradient descent. Similarly, the complementary probability of finding the output is simply given by
Having set up our notation, and , we can use cross-entropy to get a measure of dissimilarity between and :
Logistic regression typically optimizes the log loss for all the observations on which it is trained, which is the same as optimizing the average cross-entropy in the sample. Other loss functions that penalize errors differently can be also used for training, resulting in models with different final test accuracy. For example, suppose we have samples with each sample indexed by . The average of the loss function is then given by:
where , with the logistic function as before.
(In this case, the binary label is often denoted by {−1,+1}.)
Remark: The gradient of the cross-entropy loss for logistic regression is the same as the gradient of the squared-error loss for linear regression. That is, define
Then we have the result
The proof is as follows. For any , we have
In a similar way, we eventually obtain the desired result.
Amended Cross-Entropy Cost: An Approach for Encouraging Diversity in Classification Ensemble
In some cases one would like to train an ensemble of models that have diversity so when we combine them it would provide best results.
Assuming we use a simple ensemble of averaging classifiers. Then the Amended Cross-Entropy Cost is
where is the cost function of the classifier, is the probability of the classifier, is the true probability that we need to estimate and is a parameter between 0 and 1 that define the diversity that we would like to establish. When we want each classifier to do its best regardless of the ensemble and when we would like the classifier to be as diverse as possible.
See also
Cross-entropy method
Logistic regression
Conditional entropy
Kullback–Leibler distance
Maximum-likelihood estimation
Mutual information
References
Further reading
de Boer, Kroese, D.P., Mannor, S. and Rubinstein, R.Y. (2005). A tutorial on the cross-entropy method. Annals of Operations Research 134 (1), 19–67.
Entropy and information
Loss functions
|
402783
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bacillus%20subtilis
|
Bacillus subtilis
|
Bacillus subtilis — грам-позитивна аеробна ґрунтова бактерія, як і всі представники роду, утворює ендоспори. Вперше була описана в 1835 році Еренбергом як Vibrio subtilis, в 1872 році була перейменована Коном на Bacillus subtilis та стала типовим видом роду. В українській літературі трапляється назва «сінна паличка» через те, що культури накопичення цього мікроорганізму отримують з сінного екстракту. Є продуцентом деяких пептидних антибіотиків та ферментів (амілази, протеази), що отримуються промислово. Також ця бактерія — модельний організм для дослідження грам-позитивних бактерій.
Біологічні властивості
B. subtilis — паличкоподібна бактерія розмірами 3-5x0,6 мікрон. Ендоспори овальні, не перевищують розміру клітини, розташовані центрально. Кожна клітина має кілька джгутиків (перитрих), рухома.
Колонії сухі, дробнозморшкуваті, оксамитові, безбарвні або рожеві. Край колонії хвилястий. Росте на МПА, МПБ, а також на середовищах, що містять рослинні залишки, на простих синтетичних живильних середовищах для гетеротрофів. Ця бактерія — хемоорганогетеротроф, амоніфікує білки, розщеплює крохмаль, глікоген.
Доведено, що штами Bacillus subtilis зовсім не шкідливі для людини та тварин.
Відсутність патогенності у штамів Bacillus subtilis дало підставу для присвоєння їм Управлінням за контролем якості продовольчих і лікувальних засобів США статусу GRAS (generally regarded as safe) — безпечних організмів (К. Харвуд, 1992).
Геном
Геном B. subtilis штаму 168 представлений кільцевою дволанцюжковою молекулою ДНК розміром 4214814 пар основ і містить 5279 генів, з яких 5163 кодують білки, вміст ГЦ 43,51 %, геном містить принаймні два ori сайти (ділянки початку реплікації). Також досліджене біологічне різноманіття штамів B. subtilis на рівні геному, гени, що відповідають за синтез антибіотиків, синтез компонентів клітинної стінки, споруляції, і проростання спор є високоваріабельними.
Патогенез та псування харчових продуктів
B. subtilis зазвичай не вважається патогеном людини, проте інколи здатна викликати отруєння їжі токсинами. Її спори здатні виживати при значному та тривалому нагріванні, тому не вмирають при звичайних методах приготування їжі. При проростанні спор при зберіганні продуктів, бактерія викликає утворення слизького шару на поверхні продуктів, за що відповідають довгі полісахариди, які вона секретує. Є причиною картопляної хвороби хліба.
Використання в промисловості
B. subtilis є важливим продуцентом протеаз, амілаз, амінокислот і деяких полісахаридів. Зокрема, протеаза цього організму (субтілізин) використовується як компонент миючих засобів і для видалення волосся при виробництві шкір. Також є продуцентом пептідних антибіотиків. Зважаючи на наявність антагоністичних властивостей проти фітопатогенів, використовується в біозахисті рослин.
Штам грам-позитивної спороутворюючої аеробної ґрунтової бактерії Bacillus Subtilis, депонований в Депозитарії Інституту мікробіології і вірусології НАН України (реєстраційний № IBM B-7321 від 6 березня 2010 року), за складом біологічно активних речовин здатен до створення на його базі лікувально-профілактичних препаратів для потреб медицини та ветеринарії і після проведення з ним температурно-проточно-ультразвукової обробки значно підвищується ефективність дії біологічно активних компонентів, отриманих із штаму IBM B-7321 Bacillus Subtilis.
Опис корисної моделі до патенту № 74992
Модельний організм
B. subtilis дуже придатна до генетичних маніпуляцій, через що стала популярним модельним організмом для численних лабораторних досліджень, зокрема досліджень споруляції, що є прикладом диференціації клітин. Також ця бактерія має численні джгутики, що надають бактерії можливості швидко рухатися. Через популярність як лабораторного модельного організму, B. subtilis часто називають грам-позитивним еквівалентом Escherichia coli, найбільш дослідженої грам-негативної бактерії.
Посилання
subtilis
Харчові отруєння
|
24156121
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dasyscyphella
|
Dasyscyphella
|
Dasyscyphella is a genus of fungi within the Hyaloscyphaceae family. The genus contains 23 species.
References
External links
Dasyscyphella at Index Fungorum
Hyaloscyphaceae
|
63136
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%201007
|
NGC 1007
|
NGC 1007
Об'єкти NGC
Кит (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1865
|
1079029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD
|
Марк Манлій Капітолін
|
Марк Манлій Капітолін (? — 384 до н. е.) — політичний та військовий діяч ранньої Римської республіки, консул 392 року до н. е.. інтеррекс 387 року до н. е.
Життєпис
Марк Манлій Капітолін — представник патриціанського роду Манліїв; син Тіта Манлія. Про молоді роки мало відомостей.
У 392 році до н. е. став консулом разом з Луцієм Валерієм Потітом. На посаді успішно воював з еквами, за що отримав від сенату овацію. У 390 році до н. е. був серед оборонців Капітолію від галів на чолі із Бренном. Саме завдяки Марку Манлію римлянам вдалося відбити раптовий нічний штурм фортеці й відстояти Капітолій: за це йому було надано когномен Капітолін, тобто Капітолійський. Гали уклали мирну угоду з римлянами й незабаром пішли з Риму.
Після цього геройського вчинку Марк Манлій здобув значний авторитет та популярність серед римлян. У 387 році до н. е. його було обрано інтеррексом для проведення виборів вищих магістратів. У 384 році до н. е. був ініціатором закону щодо зменшення боргів або їх скасування для плебеїв, чим намагався посилити прихильність народу до себе. Цього ж року Марк Манлій вирішив використати для захоплення одноосібної влади, спираючись на плебс. Втім дії Марка Фурія Камілла та Сенату завадили цьому: його заарештували, піддали скорому суду й через декілька годин стратили — скинули з Тарпейської скелі.
Примітки
Джерела
T. Robert S. Broughton: The Magistrates Of The Roman Republic. Vol. 1: 509 B.C. — 100 B.C.. Cleveland / Ohio: Case Western Reserve University Press, 1951.
Тит Лівій, Ab urbe condita, V 31,3
Консули Римської республіки
Інтеррекси
Манлії
Померли 384 до н. е.
Страчені люди
|
60258132
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Baltic%20flounder
|
Baltic flounder
|
Baltic flounder
The Baltic flounder (Platichthys solemdali) is a species of flatfish endemic to the Baltic Sea, where it is the only known endemic fish species.
It is sympatric with the closely related European flounder (P. flesus), which it looks identical to and can only be distinguished from via genetic analysis. However, both have very different spawning behaviors and habitat requirements; the strongly migratory European flounder requires a minimum level of salinity and spawns in the pelagic zone where its eggs are carried by the waves, whereas the largely resident Baltic flounder is more tolerant of salinity decreases and spawns in shallow neritic areas where its eggs sink to the seabed. Due to these different spawning behaviors, both species display a major degree of reproductive isolation, preventing them from intermixing and establishing them as different species.
Analyses indicate that the Baltic flounder and the Baltic population of the widespread European flounder both derive from the same ancestral population, but invaded the Baltic Sea at different times, with the ancestors of the Baltic flounder invading the area and diverging from the European flounder shortly after the Baltic Sea had formed from Ancylus Lake (circa 8,000 years ago), while the widespread European flounder invaded the area about 1,500 to 3,500 years later (or circa 5,000 - 6,500 years ago). The Baltic flounder has been steadily outcompeting the Baltic population of the European flounder over the past 5,000 years due to the declining level of salinity in the water; in areas such as the Gulf of Finland, the European flounder has almost completely disappeared due to climate change and eutrophication impacting its closest breeding grounds, leaving the Baltic flounder the predominant species in the area.
References
Platichthys
Fish of the Baltic Sea
Fish described in 2018
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.