id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1927447
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%BA%20%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BD
|
Майк Верстратен
|
Майк Верстратен (12 серпня 1967, Мехелен) — бельгійський футболіст, що грав на позиції захисника.
Виступав, зокрема, за клуб «Жерміналь-Екерен», а також національну збірну Бельгії.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1985 року виступами за команду клубу «Мехелен», в якій провів чотири сезони, взявши участь лише у 5 матчах чемпіонату.
Протягом 1989—1990 років захищав кольори команди клубу «Беєрсхот».
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Жерміналь-Екерен», до складу якого приєднався 1990 року. Відіграв за команду з Антверпена наступні дев'ять сезонів своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Жерміналь-Екерена», був основним гравцем захисту команди.
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Андерлехт», за команду якого виступав протягом 1999—2001 років.
Виступи за збірну
У 1997 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Бельгії. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала усього 2 роки, провів у формі головної команди країни 6 матчів.
У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1998 року у Франції.
Титули і досягнення
Чемпіон Бельгії (3):
«Мехелен»: 1988-1989
«Андерлехт»: 1999-2000, 2000-2001
Володар Кубка Бельгії (2):
«Мехелен»: 1986-1987
«Жерміналь-Екерен»: 1996-1997
Володар Кубка бельгійської ліги (1):
«Антверпен»: 1999-2000
Володар Суперкубка Бельгії (1):
«Мехелен»: 2000
Володар Кубка володарів кубків УЄФА (1):
«Мехелен»: 1987-1988
Володар Суперкубка УЄФА (1):
«Мехелен»: 1988
Посилання
Статистика виступів на сайті national-football-teams.com
бельгійські футболісти
Гравці збірної Бельгії з футболу
Гравці чемпіонату світу з футболу 1998
Футболісти «Мехелена»
Футболісти «Беєрсхота»
Футболісти «Андерлехта»
Уродженці Мехелена
Спортсмени Мехелена
|
2978334
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%A4%D1%83%D1%82%D0%B5%D0%B9
|
Андрій Футей
|
Андрій Футей (1965) — американський та український громадський діяч. Почесний консул України в Клівленді (штат Огайо) (з 2003). Президент Українського конгресового комітету Америки (США) (2016) Член Спілки української молоді США.
Життєпис
У 1988 році закінчив Університет Джорджа Вашингтона — школа бізнесу, BBA Спеціалізація Фінанси
З 1999 року — Президент американської компанії «Андрю Дж. Футей та партнери», фірма надає консультації з питань державної політики та державних відносин, стратегічного планування, стратегії розвитку державних справ та кампаній на федеральному, державному та місцевому рівнях, а також на міжнародному рівні в Україні.
З 2003 року — Почесний консул України в Клівленді (штат Огайо)
У 2010—2014 рр. — Радник Голови Української національної асоціації.
З 2012 року — Голова Комітету, Світовий конгрес українців (СКУ)
У 2008—2016 рр. — Віцепрезидент Українського конгресового комітету Америки
З 2016 року — Президент Українського конгресового комітету Америки (США)
Нагороди та відзнаки
Орден «За заслуги» (Україна) (23.08.2018)
Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (23 серпня 2021) — за вагомий особистий внесок у розвиток міждержавного співробітництва, зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію її історико-культурної спадщини
Див. також
Український конґресовий комітет Америки
Список почесних консульств України
Примітки
Президенти Українського конґресового комітету Америки
Українська діаспора США
Українські дипломати
Почесні консули України
Українські громадські діячі
Світовий Конґрес Українців
Українці США
|
17184532
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rural%20Municipality%20of%20Mossey%20River
|
Rural Municipality of Mossey River
|
Rural Municipality of Mossey River
The Rural Municipality of Mossey River is a rural municipality (RM) in the Parkland Region of Manitoba, Canada, located at the south end of Lake Winnipegosis.
It is named for the Mossey River, a river that flows through the municipality.
History
The Rural Municipality of Mossey River was incorporated on May 1, 1906. On January 1, 2015, it amalgamated with the Village of Winnipegosis as dictated by The Municipal Amalgamations Act, which required that municipalities with a population less than 1,000 amalgamate with one or more neighbouring municipalities by 2015. The Government of Manitoba initiated these amalgamations in order for municipalities to meet the 1997 minimum population requirement of 1,000 to incorporate a municipality.
Communities
Fork River
Oak Brae
Volga
Winnipegosis
Demographics
In the 2021 Census of Population conducted by Statistics Canada, Mossey River had a population of 1,450 living in 612 of its 730 total private dwellings, a change of from its 2016 population of 1,145. With a land area of , it had a population density of in 2021.
References
External links
Rural municipalities in Manitoba
2015 establishments in Manitoba
Manitoba municipal amalgamations, 2015
Populated places disestablished in 2015
2015 disestablishments in Manitoba
Populated places established in 1906
|
425085
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%95%D0%BA%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%83
|
Історія Еквадору
|
Історія Еквадору
Давні люди оселились на території сучасного Еквадору понад 8 тис. років тому.
Як і історію інших Латиноамериканських країн, історію Еквадору можна поділити на 5 великих періодів:
Доколумбовий період
За археологічними даними першими людьми на території сучасного Еквадору були індіанці, які в період близько 8 - 5 тис. рр. до н.е. прийшли сюди з півночі. Вони займалися полюванням, збиральством та рибальством. Також у них були зародки землеробства. Близько 4 тис. років до н.е. в них з'явилась кераміка. Наприкінці 1 тис. до н.е. індіанці Еквадору навчились виплавляти металеві вироби, зокрема з міді та золота.
В 10 — 15 століттях існувала держава Кіту; або культура Кара-Кіту; яка була завойована державою інків Перу Тауантінсую. Інки проклали дорогу від Куско до Кіто, яке виконувало в імперії інків функції регіональної столиці. В цей же час на півдні Еквадору мешкав народ каньярі.
Завоювання іспанцями
Іспанці вперше з'явилися на території Еквадору у 1526 році. У 1532 — 1535 роках територія Еквадору була в основному завойована іспанськими конкістадорами· Опір їм чинив інкський полководець Руміньяві.
Колоніальний період
Іспанцями в Еквадорі була створена провінція Кіто; яка входила до складу віце-королівства Перу. У 1563 році була створена Королівська аудієнсія Кіто; яка у 1739 році була приєднана до Віце-королівства Нова Гранада.
Війна за незалежність
10 серпня 1809 року спалахнуло повстання проти влади Іспанії; була створена урядова хунта; яка управляла провінцією Кіто до грудня 1812 року· Після цього Іспанія відновила свою владу· У 1822 році територія провінції Кіто була звільнена від влади Іспанії військами держави Велика Колумбія на чолі з Сімоном Боліваром і ввійшла до її складу.
Республіканський період
Незалежність від Великої Колумбії Еквадор здобув у 1830 році. 13 травня було проголошено незалежність Еквадору, а 22 вересня 1830 він був проголошений Республікою Еквадор. Першим президентом став генерал Хуан Хосе Флорес. У 1852 році було скасоване рабство на території Еквадору. Після тривалої кровопролитної громадянської війни до влади прийшли у 1895 році ліберали на чолі з генералом Елоєм Альфаро. Протягом 19-20 століть тягнулася довга суперечка з Перу за території в Амазонії (Перуансько-еквадорська війна).
Після довгого періоду нестабільності чергувалися ліберальний і консервативний уряди до військового перевороту в 1963 році, коли до влади прийшла військова хунта. У 1982 в країні було оголошено надзвичайний стан через страйки та демонстрації. У 1984-1988 роках президентом був Леон Фебрес-Кордеро, обраний на виборах 1984 року.
Сіксто Дюран Баллен у 1992 був обраний президентом замість Родріго Борхе Севаллоса. У 1998 році було остаточно врегульовано прикордонний конфлікт з Перу. 2 квітня 2017 року у другому турі президентських виборів переміг віце-президент Еквадору Ленін Морено.
Дострокові президентські вибори (2023)
Дострокові президентські вибори в Еквадорі мають відбутися 20 серпня 2023 року. Згідно повідомлення агентства Reuters, голосування відбудеться на тлі високого рівня злочинності в південноамериканській країні, де різко зросли випадки насильства і вбивств у містах і в'язницях, в чому Лассо (чинний на даний час президент Еквадору) неодноразово звинувачував банди наркоторговців.
9 серпня 2023 року, після завершення політичного мітингу, що відбувся в Колізеї коледжу Андерсон у Кіто, трьома пострілами в голову було вбито Фернандо Вільявісенсіо Валенсію, кандидата в президенти від руху Construye. Крім того, під час нападу на кандидата в президенти було поранено 8 учасників мітингу.
Джерела
І.І.Дахно. Країни світу: Енциклопедичний довідник. - Київ. «МАПА». 2004. - 608с. с.134-136.
А.Я.Колос. Эквадор. - Москва. Знание, 1984. - 64с. Серия «У политической карты мира»; №11.
|
21160371
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chrz%C4%85stowo%2C%20Greater%20Poland%20Voivodeship
|
Chrząstowo, Greater Poland Voivodeship
|
Chrząstowo, Greater Poland Voivodeship
Chrząstowo is a village in the administrative district of Gmina Książ Wielkopolski, within Śrem County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately west of Książ Wielkopolski, east of Śrem, and south of the regional capital Poznań.
References
Villages in Śrem County
|
1431815
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%80%D1%86%D1%96
|
Коларці
|
Коларці — село в Добрицькій області Болгарії. Входить до складу общини Тервел.
Населення
За даними перепису населення 2011 року у селі проживали осіб.
Національний склад населення села:
Розподіл населення за віком у 2011 році:
Динаміка населення:
Примітки
Села Добрицької області
|
2545282
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%BE%D1%97%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D1%86%D0%BE%D0%B2%29
|
Троїцька церква (Чернецов)
|
Троїцька церква (Чернецов)
Троїцька церква (Свято-Троїцький храм) — церква у хуторі Чернецов, Ростовська область, в даний час не функціонує і перебуває в напівзруйнованому стані. Про первозданний зовнішній вигляд храму можна отримати уявлення лише за архівними матеріалами.
Історія
Храм в сучасному Чернецове просили побудувати ще в 1877 році, коли землевласник Семен Данилович Соколов за дорученням селянської громади селища Чернецовского направив петицію в Донську єпархію «про дозвіл побудови церкви» (в цьому селищі). Згідно з рапортом, написаним Каменським благочинним В. Пашинським, це прохання спершу не була задоволене. Проте через чотири роки, в 1882 році Троїцький храм був зведений на гроші прихожан. В описі було зазначено, що будинок був кам'яним з дзвіницею (другий поверх дзвіниці дерев'яний), дах зробили з дерева і покрили листами заліза. У жовтні 1882 року Святійшим Синодом був затверджений штат церкви: священик, дяк, просфорня. З 3 грудня 1885 року розпочала роботу церковно-приходська школа.
У часи радянської влади дзвіниця храму була знищена, куполи поскидали, і храм тривалий час використовувався як сховище зерна. Навпроти храму звели Чернецовский сільський будинок культури, вікна якого в наші дні виходять на церкву Святої Трійці.
Примітки
Література
Кудрявцев, Ст. Троїцька церква селища Чернецевского / Ст. Ст. Кудрявцев // Сулинская земля: сторінки історії. — Ростов н/Д., 1999. — С. 143-146.
Мякинченко, Ст. Троїцька церква селища Чернецовского / В. А. Мякинченко // Сулін і сулинцы: слів. — справ. — Червоний Сулін, 2002. — С. 99.
Храми Красносулинського району
Храми Красного Сулина
Красний Сулин
Храми Ростовської області
|
13035977
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%93scar%20Mej%C3%ADa
|
Óscar Mejía
|
Óscar Mejía
Oscar Abreu Mejia (born December 7, 1978) is a Dominican football goalkeeper who once played for C.D. Luis Ángel Firpo in El Salvador.
Mejía has appeared for the Dominican Republic national football team in 11 qualifying matches for FIFA World Cups.
International goals
References
External links
1978 births
Living people
Dominican Republic men's footballers
Dominican Republic men's international footballers
Long Island Rough Riders players
C.D. Atlético Marte footballers
C.D. Luis Ángel Firpo footballers
Expatriate men's soccer players in the United States
Expatriate men's footballers in El Salvador
Men's association football goalkeepers
|
4125669
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%80%D0%B1%D1%83%D1%80-%D0%B0%D0%BD-%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BD
|
Шербур-ан-Котантен
|
Шербур-ан-Котантен — муніципалітет у Франції, у регіоні Нижня Нормандія, департамент Манш. Шербур-ан-Котантен утворено 1 січня 2016 року шляхом злиття муніципалітетів Шербур-Октевіль, Екердревіль-Енневіль, Ла-Гласері, Керкевіль i Турлавіль. Адміністративним центром муніципалітету є Шербур-Октевіль. Населення — .
Сусідні муніципалітети
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Манш
Примітки
Муніципалітети департаменту Манш
Супрефектури Франції
Засновані у Франції 2016
|
3500738
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Маленькі жінки (значення)
|
Маленькі жінки (значення)
Маленькі жінки — роман Луїзи Мей Елкотт.
Фільми
Маленькі жінки (фільм, 1933)
Маленькі жінки (фільм, 1949)
Маленькі жінки (фільм, 1994)
Маленькі жінки (фільм, 2019)
Телевізійні серіали
— аніме-серіал 1987 року, створений студією Nippon Animation.
|
25935
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%BD%20%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Пелікан австралійський
|
Пелікан австралійський (Pelecanus conspicillatus) — вид птахів з родини пеліканових (Pelecanidae).
Загальні дані
Австралійський пелікан є найбільшим на цьому континенті літаючим птахом. Розмах крил у нього від 2.5 до 3.4 метри; вага від 5 до 6.8 кг (зареєстрований рекорд — 8.2 кг); довжина тіла 1.6 — 1.9 метри; довжина дзьоба 40-50 см (цей вид занесений до Книги рекордів Гіннеса як птах з найбільшою довжиною дзьоба відносно довжини тіла); нижня щелепа складається з двох тонких та рухливо зчленованих кісток, до яких кріпиться піддзьобовий міхур. Цей шкіряний міхур під дзьобом вміщує 9-13 літрів води. Скелет австралійського пелікана надзвичайно легкий (завдяки порам та повітряним «кишеням» всередині кісток), і становить менш ніж 10 % загальної маси тіла. Звичайні звуки, що видає цей пелікан — глибокий грудний рокіт чи бурботіння. В дикій природі птах живе в середньому 10-25 років. У австралійського пелікана спостерігається статевий диморфізм: самці дещо більші за самиць.
Очі в австралійських пеліканів коричневі з білою окантовкою. На відміну від усіх інших сучасних видів пеліканів, ділянка оголеної шкіри навколо ока у австралійського пелікана відокремлена від оголеної шкіри основи дзьоба пір'яною перемичкою, утворюючи своєрідні «окуляри», які є діагностичною ознакою виду (див. порівняльну фотографію ліворуч).
Розповсюдження
Австралійський пелікан зустрічається практично на всій території Австралії, Папуа Нової Гвінеї та в Західній Індонезії. Поодинокі зальоти зареєстровані в Новій Зеландії та на різних островах заходу Тихого океану (Палау, архіпелаг Фіджі та ін.)
В Австралії цей пелікан може бути знайдений як на прісних водоймах, так і на морських узбережжях, болотах, в естуаріях, на внутрішніх тимчасових водоймах (оз. Ейр та ін), прибережних островах та в заплавах річок.
Живлення
Загалом австралійський пелікан може споживати до 9 кілограмів їжі за день.
Об'єкти живлення
Основним об'єктом живлення австралійського пелікана є риба. Але цей вид птахів відомий як вкрай неспеціалізований в плані живлення. Тому, окрім риби, він також може використовувати для живлення довгий список водних організмів, таких як ракоподібні, пуголовки та дорослі амфібії, і навіть невеликі черепахи. Ці пелікани з готовністю приймають «підгодівлю» від людей, тому в їхній дієті останнім часом було зареєстровано багато незвичайних речей. При нестачі кормових ресурсів, за деякими спостереженнями, пелікани австралійські можуть ловити, вбивати та поїдати навіть чайок та каченят. Чайок пелікани тримають під водою до тих пір, доки вони не захлинуться, а потім поїдають в напрямку з голови. Також австралійські пелікани можуть відбирати здобич в інших птахів.
Пристосування до живлення
Найважливішу роль в споживчій поведінці австралійського пелікана грає дзьоб з піддзьобовим міхуром. Дзьоб пелікана є дуже чутливим, і за допомогою його птах може знаходити рибу (або інші харчові об'єкти) в каламутній воді. Для утримання слизької здобичі на дзьобі є загнутий донизу «гачок» (на кінці верхньої щелепи). Коли здобич впіймана, пелікан маніпулює нею таким чином, щоб вона розвернулась головою вниз в напрямку його горла, а потім ковтає, супроводжуючи ковток різкими посмикуваннями голови.
Піддзьобовий міхур ніколи не використовується для зберігання їжі, а тільки як ємність для її короткотермінового утримання. Пелікани занурюють дзьоб під воду, використовуючи міхур як ловчу сітку. Коли що-небудь потрапляє до міхура, пелікан закриває дзьоб та притискає його до грудей. Це витискає воду з дзьоба та дозволяє перевести здобич в позицію, придатну для ковтання. Також пелікани, що мешкають на солоних водоймах, можуть використовувати піддзьобовий міхур для збирання дощової води для пиття.
Пелікан австралійський може живитись поодинці, але частіше птахи збираються в зграї, що часом можуть бути досить великими: так, є відомості про зграю пеліканів австралійських, що складалася більш ніж з 1900 птахів. При полюванні пелікани працюють узгоджено, оточуючи зграю риби та заганяючи її на мілину, для чого використовують занурені під воду відкриті дзьоби та удари по воді крилами. Є також поодинокі непідтверджені відомості про те, що пелікан австралійський може ловити рибу, пікіруючи на неї з повітря, як це звичайно роблять бурий та перуанський пелікани.
Міграції
Австралійський пелікан є високомобільним птахом, що здатний переміщуватись на великі відстані в пошуках придатних водойм та харчових ресурсів. Австралійський пелікан не здатний на довгостроковий маховий політ, але, вдаючись до ширяння, може перебувати в повітрі безперервно більш ніж 24 години, покриваючи при цьому сотні кілометрів. У вільному польоті ці птахи досконало використовують термальні потоки повітря для підйому та наступного підтримання оптимальної висоти польоту. Звичайно австралійські пелікани літають на висоті близько 1000 метрів, але були зареєстровані випадки їхнього підйому до 3000 метрів. Переміщуючись в ширянні від одного термального потоку повітря до іншого, пелікани можуть покривати великі відстані з затратою мінімальних зусиль, розвиваючи швидкість до 56 кілометрів на годину.
Розмноження
Для розмноження австралійські пелікани утворюють колонії чисельністю до 40 000 особин. Звичайно такі гніздові колонії розташовуються на островах або на ізольованих ділянках узбережжя. До гніздування австралійський пелікан може вдаватись в будь-який період року залежно від погодних умов. Найважливішим лімітуючим фактором при цьому є кількість опадів.
Шлюбна поведінка
До розмноження пари приступають після досить тривалого залицяння. Від двох до восьми самців переміщуються слідом за самкою по території колонії, погрожуючи один одному та намагаючись привернути увагу самиці шляхом гойдання відкритими дзьобами. Також самці в цей час можуть підбирати невеликі об'єкти, такі, як палички чи сухі рибки, які вони підкидають у повітря та знову ловлять, повторюючи це по декілька разів підряд.
Пелікани обох статей під час залицяння можуть вдаватись до «аплодисментів», коли вони ляскають дзьобом кілька разів на секунду, завдяки чому по піддзьобовому міхуру пробігають швидкі хвилі, як по прапору під час сильного вітру . По ходу залицянь потенційні кавалери відходять від самиці один за одним, і врешті-решт, після гонитви на землі, в воді і в повітрі, біля самиці залишається тільки один самець, якого вона веде до місця будівництва гнізда. Під час шлюбного періоду кольорова гама дзьоба та міхура пеліканів зазнає сильних змін. Передня половина дзьоба стає яскраво-рожевою, в той час, як шкіра міхура біля горла набуває хромово-жовтого забарвлення. Деякі ділянки в верхній частині та в основі дзьоба набувають кобальтово-синього кольору, і з'являється діагональна чорна смуга від основи дзьоба до вершини. Такі зміни кольорів тривають недовго, і інтенсивність забарвлення різко спадає з початком висиджування.
Гніздування
Гніздо австралійського пелікана являє собою заглиблення в землі, яке готує самиць. Вона вискрібає ямку, використовуючи ноги та дзьоб, і вистилає її рослинними рештками та старим пір'ям. Через 2-3 дні після того, як гніздо готове, самиця відкладає 1-3 яйця, з проміжком до шести (в середньому-2-3) днів між кожним попереднім і наступним. Висиджування починається з першого яйця, і в ньому беруть участь обидвоє батьків. При висиджуванні пелікани закочують яйця на лапи. Висиджування триває 32-35 діб.
Перше пташеня зазвичай помітно більше за інших. Воно отримує більшу частину їжі і може навіть атакувати та вбивати пташенят, що вивелись після нього. Дослідження, проведені Королівським Зоологічним товариством Південної Австралії, показали, що така асинхронність виведення пташенят є важливим адаптивним механізмом, який впроваджує «страховку» на випадок загибелі першого пташеняти.
Нещодавно виведені пташенята австралійського пелікана мають великий дзьоб, великі випуклі очі і шкіру, яка виглядає, як дрібнозернистий пластик. Шкіра навколо очей поцяткована темними плямками різної яскравості, а колір очей пташенят може варіювати від практично білого до темно-коричневого. Ці варіації допомагають батькам відрізнити своє пташеня серед сотень інших під час годування.
Пташенята покидають гніздо у віці від 10 до 20 днів і приєднуються до відносно однорідних груп чисельністю до 100 особин, що називаються «яслами». В «яслах» вони проводять до двох місяців і наприкінці цього періоду стають здатними до польоту і фактично самостійними.
Небезпеки та лімітуючі фактори
Найбільшим природним лімітуючим фактором для австралійського пелікана є ступінь забезпеченості придатними для життя водоймами. Так, наприклад, під час заповнення водою западини озера Ейр в 1974–1976 роках майже вся популяція австралійського пелікана була сконцентрована в цьому районі, а на узбережжях континенту спостерігались лише поодинокі особини. Коли ж озеро Ейр знову висохло, зграї пеліканів швидко повернулись на морські узбережжя, а окремі групи в той рік спостерігались на зальотах в Новій Зеландії, на острові Різдва та архіпелазі Палау.
Найбільшою антропогенною небезпекою для австралійських пеліканів вважаються гачкові знаряддя для рибальства. Гачки пошкоджують шкіряний міхур пелікана, що часто призводить до загибелі птаха.
Галерея
Використання образу в культурі
Австралійський пелікан має в Австралії помітну популярність. Зокрема, його зображення використовується на австралійських поштових марках. Також австралійський пелікан в Австралії є популярним прототипом для дитячих іграшок.
Примітки
Посилання
Poole, E. 2011. «Pelecanus conspicillatus» (On-line), Animal Diversity Web
Pelecanus conspicillatus | ARKive
Джерела
Пелікан
Птахи Нової Каледонії
Птахи Австралії
Птахи Нової Гвінеї
Птахи, описані 1824
|
9668694
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Death-associated%20protein%206
|
Death-associated protein 6
|
Death-associated protein 6 also known as Daxx is a protein that in humans is encoded by the DAXX gene.
Function
Daxx, a Death domain-associated protein, was first discovered through its cytoplasmic interaction with the classical death receptor Fas. It has been associated with heterochromatin and PML-NBs (Promyelocytic Leukaemia nuclear bodies) and has been implicated in many nuclear processes including transcription and cell cycle regulation.
This gene encodes a multifunctional protein that resides in multiple locations in the nucleus and the cytoplasm. Daxx serves as an H3.3 specific histone chaperone, interacting with an H3.3/H4 dimer. It interacts with a wide variety of proteins, such as apoptosis antigen Fas, centromere protein C, and transcription factor erythroblastosis virus E26 oncogene homolog 1 (ETS1). In the nucleus, the encoded protein functions as a potent transcription repressor that binds to sumoylated transcription factors. Its repression can be relieved by the sequestration of this protein into promyelocytic leukemia nuclear bodies or nucleoli. This protein also associates with centromeres in the G2 phase. In the cytoplasm, the encoded protein may function to regulate apoptosis. The subcellular localization and function of this protein are modulated by post-translational modifications, including sumoylation, phosphorylation and polyubiquitination.
Structure and localization
Daxx is uniformly expressed throughout the body, except in the testes and thymus, which have especially high expression of the protein. At the level of the cell, Daxx is found in the cytoplasm, interacting with Fas-receptor or other cytoplasmic molecules, as well as in the nucleus, where it interacts with some subnuclear structures. Several additional interacting proteins are known, but not always is there an understanding of the specific function and relevance of this interaction.
Nuclear
When the PML-NB is absent or disrupted, Daxx is delocalized and apoptosis does not occur. This interaction was demonstrated when PML-NB disrupted cells were treated and Daxx relocalized with the PML-NB.
ATRX, a centromeric heterochromatin component co-localizes with Daxx. This partnership is found mainly in the S-phase of the cell cycle. No expression of Daxx leads to malfunction of S phase and cells with two nuclei are formed. Another centromeric component, CENP-C, associates with Daxx during interphase. While at first Daxx was said to be a "death protein", it is suggested that associating with centromeric components leads to another function of Daxx.
Cytoplasmic and membrane
Fas-receptor stimulation causes Daxx to translocate out of the nucleus and into the cytoplasm. The breakdown of glucose produces reactive oxygen species (ROS). These induce extracellular Daxx to translocalize into the cytoplasm following an association with ASK1 (Apoptosis signal-regulating kinase1). Another mechanism for exogenous Daxx import involves CRM1. This transport mechanism is phosphorylation dependent.
Nevertheless, it is not known whether the Fas-receptor stimuli or the ASK1 overexpression are caused by ROS or CRM1 mediated export.
Role in apoptosis
Fas-induced
After Fas stimulation, Daxx is activated and plays its role of pro-apoptotic protein in activating the c-JUN-N-Terminal Kinase (JNK) pathway. This pathway normally regulates stress-induced cell death. It is also essential for development of nerval system by programmed cell death. The real apoptotic process starts after activating this pathway. Daxx does not activate JNK itself but rather the upstream JNK kinase kinase ASK1. Some kind of positive feedback system was also discovered; JNK activates HIPK2, which stands for the translocation of nuclear Daxx to the cytoplasm. In turn, Daxx activates ASK1.
TGF-β regulated
TGF-β regulates a variety of different cellular developmental processes including growth, differentiation, proliferation, and cell death. Daxx interacts with the TGF-β type II receptor by binding of C-terminal domain of the protein. When the cell is treated with TGF-β, HIPK2, a nuclear kinase, phosphorylates Daxx and the activated Daxx in turn activates the JNK pathway (see "The Daxx Pathway" figure).
Miscellaneous mechanisms
Glucose breakdown produces ROS, which leads to Daxx production and relocalization, activating JNK pathway in turn. Another inducer of Daxx production is the exposure to UV-radiation.
ASK1 will be transported to the nucleus when UV-irradiation is used to treat the cell. It is still unknown as to whether ASK1 binds Daxx, due to UV-irradiation.
Another important cell death-property of Daxx is the association with PML-NB. It was shown that Daxx associates with Pml only when exposed to high oxidative stress or UV-irradiation. Another study showed loss of Daxx pro-apoptotic function in case of a mutant without Pml.
Anti-apoptotic function
A rather surprising property of Daxx is its anti-apoptotic function. When Daxx was not expressed or disrupted during embryonic development, it resulted in an early stage lethality. Other studies showed that lack of Daxx gene caused a higher apoptotic rate in embryonic stem cells.
Only when Daxx was bound to Pml were apoptosis rates higher, suggesting that associated cytoplasmic Daxx has the role of an anti-apoptotic molecule.
Other functions
The omnipresence of Daxx in the cell nucleus suggests that the protein may also function as a transcription factor. Although it contains no known DNA-binding domains, Daxx can interact and suppress several transcription factors, such as p53, p73, and NF-κB. Proteins other than transcription factors are also blocked or inhibited by Daxx, such as the TGF-β pathway regulator, Smad4, conferring upon Daxx a major role in TGF-β signaling.
References
Further reading
External links
PDBe-KB provides an overview of all the structure information available in the PDB for Human Death domain-associated protein 6
|
2159643
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Blaser
|
Blaser
|
Blaser Jagdwaffen GmbH — німецький виробник вогнепальної зброї. Спеціалізується на виробленні мисливської зброї: дробовиків і гвинтівок. Компанію заснував 1957 року Хорст Блазер. Компанія відома, перш за все, своєю гвинтівкою Blaser R93, яка набула великої популярності в Європі як мисливська зброя. 1997 року компанія злилась з Sigarms, але продовжує виробляти мисливську зброю автономно.
Історія
Компанію заснував 1957 року майстер-зброяр Хорст Блазер. Спочатку компанія розробляла і спеціалізувалась на різних видах бюксфлінтів. Виріб компанії — Blaser 60 — була першою німецькою гвинтівкою, яка повністю вироблялась за допомогою машин. 1971 року на заводі Blaser працювало 40 співробітників. 1985 року Хорст Блазер продав свою компанію, в якій на той час працювало близько 60 людей, підприємцю Герхарду Бленку. У наступні 12 років компанія пережила найбільше зростання, кількість робітників зросло втричі. У цей час компанія Blaser вже була сильним гравцем на ринку мисливської зброї і могла конкурувати з такими підприємствами як Mauser.
У 1997 році компанію Blaser об'єднали зі швейцарською компанією Schweizerische Industrie Gesellschaft (SIG). SIG, своєю чергою, є материнською компанією для SIG Sauer, яка спеціалізується на випуску самозарядних пістолетів і штурмових гвинтівок. 2000 року компанію Sigarms (з 2007 року — SIG Sauer Inc.) продали холдингу Lüke & Ortmeier Gruppe, який також володіє компаніями Sauer & Sohn, Kettner, Mauser Jagdwaffen GmbH і Mauser. Також холдингу належить завод SIG Sauer в Швейцарії — Swiss Arms. Станом на 2013 рік в компанії Blaser працювало близько 350 співробітників.
Blaser експортує свою зброю в усьому світі. Найпопулярнішою за кількостями продаж серед гвинтівок компанії залишається Blaser R 93, 100 000 копій якої були продані протягом перших трьох років виробництва. З 2003 року також виготовляється дробовик Blaser F3, а з 2008 року почався випуск другої моделі R 93, яка виробляється паралельно з першою моделлю.
Продукція
Мисливські гвинтівки
Blaser BD 14
Blaser R8
Blaser F3
Blaser S2
Blaser D99
Blaser B97
Blaser K95
Blaser B95
Blaser R93
Blaser 700/88
Blaser 750/88
Blaser SR 850/88
Blaser BD 880
Blaser SR 850
Blaser ES 700
Blaser B75
Спортивна зброя
Blaser Tactical 2
Blaser F3
Див. також
Remington Arms
Savage Arms
SIG Sauer
Mauser
Примітки
Джерела
Офіційний сайт
Підприємства Баден-Вюртембергу
Виробники вогнепальної зброї Німеччини
Компанії Німеччини
|
2291723
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grab
|
Grab
|
Grab or Grabs may refer to:
Places
Bosnia and Herzegovina
Grab, Ljubuški
Grab, Trebinje
Grab, Trnovo
Croatia
Grab, Split-Dalmatia County, a settlement in Trilj
Grab, Zadar County
Kosovo
Grab (peak)
Montenegro
Grab, Bijelo Polje
Poland
Grab, Kalisz County, Greater Poland Voivodeship
Grab, Pleszew County, Greater Poland Voivodeship
Grab, Subcarpathian Voivodeship, Poland
Serbia
Grab, Lučani
Switzerland
Grabs, Switzerland, a municipality in the canton of St. Gallen
United States
Grab, Kentucky
People
Grab (surname), a list of people
Detlev Grabs (born 1960), East German retired swimmer
Technology
Grab (company), a multinational technology company, super-app developer
Grab (macOS), a screenshot application
Grab (tool), a mechanical device
Galactic Radiation and Background, or GRAB, a series of electronic signals intelligence satellites operated by the U.S. Naval Research Laboratory
Other uses
Grab (ship), a two- or three-masted vessel used on the Malabar Coast
Grabs (skateboarding)
See also
Grasp (disambiguation)
Snatch (disambiguation)
|
1542746
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%B0
|
Саламандра прибережна
|
Саламандра прибережна (Stereochilus marginatus) — єдиний вид земноводних роду Багатолінійна саламандра родини Безлегеневі саламандри.
Опис
Загальна довжина досягає 7 см. Голова середнього розміру. очі маленькі. Тулуб стрункий та довгий. Кінцівки короткі, слабкорозвинені. Хвіст сплощено з боків. Забарвлення спини коричневе з різними відтінками. Черево червонувате або помаранчевого кольору. Уздовж спини та боків тягнуться тоненькі чорні лінії.
Спосіб життя
Полюбляє озера, річки, болота у лісистій місцині. Практично увесь час проводить у воді. Активна переважно вночі. Живиться безхребетними.
Самиця відкладає під каміння або у мул від 16 до 121 яєць діаметром 2—3,5 мм. Личинки мають завдовжки 8 мм. Метаморфоза триває 2—3 роки.
Розповсюдження
Поширена у прибережних районах Атлантичного узбережжя США: південно-східна Вірджинія, східна Північна Кароліна, східна Південна Кароліна, Джорджія, північно-східна Флорида.
Джерела
Bisby F.A., Roskov Y.R., Orrell T.M., Nicolson D., Paglinawan L.E., Bailly N., Kirk P.M., Bourgoin T., Baillargeon G., Ouvrard D. (red.) (2011). Species 2000 & ITIS Catalogue of Life: 2011 Annual Checklist.. Species 2000: Reading, UK.. Retrieved on 24 september 2012.
Ендемічна фауна США
Безлегеневі саламандри
Тварини, описані 1856
|
1080929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%28%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%29
|
Мандрівець (журнал)
|
Мандрівець (журнал)
«Мандрівець» — всеукраїнський науковий часопис. Один з небагатьох в Україні наукових журналів недержавної форми власності.
Журнал «Мандрівець» виходить раз на два місяці та надсилається до бібліотек, що їх перелік затверджений постановою Президії ВАК України від 22. 05. 1997, № 16/5.
Реєстраційне свідоцтво КВ № 8104 від 06. 11. 2003.
Історія
Видання засновано 1993 року в Тернополі як журнал гуманітарних студій. Від 2003 року «Мандрівець» — спільний проект Національного університету «Києво-Могилянська академія» та видавництва «Мандрівець».
Тематика
13 липня 2015 року журнал включено до переліку наукових фахових видань зі спеціальностей:
філологія;
історія;
філософія.
Саме вони визначають тематичну спрямованість журналу.
Редакція журналу «Мандрівець»
Богдан Фенюк – шеф-редактор;
Федір Полянський – головний редактор;
Володимир Моренець – головний редактор з філологічних наук;
Марина Ткачук – головний редактор з філософських наук;
Михайло Кірсенко – головний редактор з історичних наук;
Анна Семенова – літературний редактор;
Світлана Сав’юк – верстання;
Андрій Трут – технічний редактор;
Олександр Курило – комп’ютерна графіка.
Редакційна колегія
Філологічні науки
Володимир Моренець — д-р філ. наук (НаУКМА);
В'ячеслав Брюховецький — д-р філ. наук (НаУКМА);
Сергій Квіт — д-р філ. наук (НаУКМА);
Володимир Панченко — д-р філ. наук (НаУКМА);
Василь Ожоган — д-р філ. наук (НаУКМА);
Віра Агеєва — д-р філ. наук (НаУКМА);
Ольга Куца — д-р філ. наук (Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка);
Олег Лещак — д-р філ. наук (Університет імені Яна Кохановського, м. Кельце, Польща);
Григорій Штонь — д-р філ. наук (Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
Філософські науки
Марина Ткачук — д-р філос. наук (НаУКМА);
Ірина Бондаревська — д-р філос. наук (НаУКМА);
Вадим Менжулін — д-р філос. наук (НаУКМА);
Іван Лисий — канд. філос. наук (НаУКМА);
Валентин Якушик — д-р політ. наук (НаУКМА);
Сергій Кисильов — канд філос. наук (НаУКМА);
Катрін Ваннер — професор історії, антропології, релігієзнавства (Університет штату Пенсильванія, США);
Сергій Йосипенко — д-р філос. наук (Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, НаУКМА);
Тетяна Гончарук — д-р філос. наук (Тернопільський національний економічний університет);
Анатолій Довгань — д-р філос. наук (Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя);
Олена Поліщук — д-р філос. наук (Житомирський державний університет імені Івана Франка).
Історичні науки
Михайло Кірсенко — д-р іст. наук (НаУКМА);
Олексій Гарань — д-р іст. наук (НаУКМА);
Сергій Горін — д-р іст. наук (НаУКМА);
Віталій Щербак — д-р іст. наук (НаУКМА);
Олег Бажан — канд. іст. наук ((Інститут історії України НАН України, НаУКМА);
Катрін Ваннер — професор історії, антропології, релігієзнавства (Університет штату Пенсильванія, США);
Костянтин Кондратюк — д-р іст. наук (Львівський національний університет імені Івана Франка);
Ярослав Малик — д-р іст. наук (Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України);
Степан Павлюк — д-р іст. наук (Інститут народознавства НАН України).
Джерела
Фроленков В. «Мандрівець» //
Посилання
Сайт журналу «Мандрівець»
Перелік фахових видань України
Рейтинг наукових періодичних видань
Наукові журнали України
Журнали Тернопільської області
Наукові фахові видання
Засновані в Україні 1993
|
92540
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Love%20Is%20a%20Many-Splendored%20Thing%20%28film%29
|
Love Is a Many-Splendored Thing (film)
|
Love Is a Many-Splendored Thing (film)
Love Is a Many-Splendored Thing is a 1955 Deluxe color American drama-romance film in CinemaScope. Set in 1949–50 in Hong Kong, it tells the story of a married, but separated, American reporter Mark Elliot (played by William Holden), who falls in love with a Eurasian doctor originally from China, Han Suyin (played by Jennifer Jones), only to encounter prejudice from her family and from Hong Kong society.
The film was adapted by John Patrick from the 1952 autobiographical novel A Many-Splendoured Thing by Han Suyin. The film was directed by Henry King.
The film later inspired a television soap opera in 1967, though without the hyphen in the show's title.
Plot
A widowed Eurasian doctor Han Suyin (Jones) falls in love with a married-but-separated American correspondent Mark Elliott (Holden) in Hong Kong, during the period of China's Civil War in the late 1940s. Although they find brief happiness together, she is ostracized by the greater Chinese community. After losing her position at the hospital, Suyin and her adopted daughter go to live with a friend while Mark is on an assignment during the Korean War. They write to each other constantly. She receives word that Mark was killed and she goes to visit their favorite hilltop meeting place. In his last letter, which she receives that same day, he reminds her to be grateful, no matter what happens to him, because they got to experience “that many-splendored thing” which many people never do.
Cast
William Holden as Mark Elliott
Jennifer Jones as Dr. Han Suyin
Torin Thatcher as Humphrey Palmer-Jones
Isobel Elsom as Adeline Palmer-Jones
Murray Matheson as Dr. John Keith
Virginia Gregg as Anne Richards
Richard Loo as Robert Hung
Soo Yong as Nora Hung
Philip Ahn as Third Uncle
Jorja Curtright as Suzanne
Donna Martell as Suchen, Suyin's sister
James Hong (uncredited)
Keye Luke (uncredited)
J. Cabin Joe (uncredited)
Production
The rights to the novel were bought by David Brown of 20th Century Fox for the producer Sol C. Siegel. However, when he left the company the project was given to Buddy Adler. The screenplay struggled to get Motion Picture Production Code approval because of its themes of adultery and miscegenation.
Parts of the film were shot on location in Hong Kong by second-unit director Otto Lang, which was unusual for its time. Two weeks of location filming in Hong Kong had been completed before the final screenplay had been finished by screenwriter John Patrick. He then had to adapt the screenplay to include as many of the shots as possible.
Despite the film's romantic subject and their chemistry on the screen, Holden and Jones could barely stand each other on set. Holden was turned off by Jones's obsessive involvement with her character and complaints about her makeup (which she said made her "look old"), about her costumes and about her dialogue. Soon, they were barely speaking to one another. According to Holden's biography, Jones was also generally rude and abrasive to everyone involved in the production.
Their relationship was also not helped by Jones's worries about Holden's reputation as a womanizer. Holden claimed that she chewed garlic before her love scenes, which she may have done to discourage him. Once, Holden tried to make peace, offering Jones a bouquet of white roses, which she tossed back in his face.
The film was completed on time, within the planned three-months schedule. Indonesian director, J. Cabin Joe, made an uncredited role in the film where he appeared along with Holden.
Locations
The former Mok residence located at 41A Conduit Road became the Foreign Correspondents' Club in 1951. In the film it is portrayed as a hospital. The building is now demolished and Realty Gardens apartment complex has occupied the site since 1970.
The former colonial-style Repulse Bay Hotel, demolished in 1982, and now the site of The Repulse Bay apartment building.
The Tai Pak Floating Restaurant, now part of the Jumbo Kingdom.
The famous hill-top meeting place where the lovers used to meet was located in rural California and not in Hong Kong.
Reception
Variety characterized it as "beautiful, absorbing."
The film earned rentals of $4 million in the United States of America and Canada.
In Ireland and the Canadian province of Quebec, local censors did not like the suggestions of divorce and cut the film to make it appear that Holden was single.
Awards and nominations
In 2002, the film ranked #85 on AFI's 100 Years... 100 Passions.
Soundtrack
The music was commissioned from Sammy Fain and Paul Francis Webster as background music. It was extensively developed and woven into the film's orchestral score by Alfred Newman and his choral director Ken Darby. To make it eligible for the Best Original Song category of the Academy Awards lyrics were subsequently added. The original lyrics were rejected by the studio so new ones were written. The resulting sentimental and upbeat song, "Love is a Many-Splendored Thing" was one of the first songs written for a movie to reach No. 1 in the charts in the same year.
The song was subsequently recorded by The Four Aces and also by Jerry Vale, Nat King Cole, Danny Williams, and Frank Sinatra, among others. Italian-language versions were recorded by Nancy Cuomo, Neil Sedaka, and Connie Francis. Francis also recorded the song with its original English lyrics, and a German-language version, Sag, weißt du denn, was Liebe ist.
The song's lyrics relate:
During the film, charged romantic moments occur on a high grassy, windswept hill in Hong Kong. In the bittersweet final scene on the hilltop, the song (heard on the sound track) recalls the earlier encounters:
The theme song won the Academy Award for Best Song, and the recording by The Four Aces went to #1 on the charts for three weeks in 1955, shortly before rock and roll became a dominant force on the charts. Newman's orchestral score, which made heavy use of Fain's tune, also received an Oscar.
Varèse Sarabande made the complete original soundtrack available on compact disc in 2002, limiting the pressing to 2,000 copies.
See also
List of American films of 1955
List of films set in Hong Kong
References
Bibliography
External links
Song lyrics (of The Four Aces), webpage: OldieLyrics-The_Four_Aces.
"Hong Kong as City/Imaginary in The World of Suzie Wong, Love Is a Many Splendored Thing, and Chinese Box", by Thomas Y. T. Luk, The Chinese University of Hong Kong
1955 romantic drama films
1955 films
20th Century Fox films
CinemaScope films
American romantic drama films
Films scored by Alfred Newman
Films about interracial romance
Films about journalists
Films based on Chinese novels
Films directed by Henry King
Films set in 1949
Films set in 1950
Films set in Hong Kong
Films that won the Best Costume Design Academy Award
Films that won the Best Original Score Academy Award
Films that won the Best Original Song Academy Award
Korean War films
Photoplay Awards film of the year winners
1950s English-language films
1950s American films
|
4769832
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Білогорськ (значення)
|
Білогорськ (значення)
Білогорськ — місто, Амурська область
Білогорськ — селище міського типу, Тісульський округ, Кемеровська область
Див. також
Білогірськ
|
4938625
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D1%81
|
Равідас
|
Равідас або Райдас — індійський містичний поет-святий руху Бгакті 15-16 століття нашої ери. Шанований як гуру (духовний вчитель) у сучасних регіонах Уттар-Прадеш, Біхар, Раджастхан, Гуджарат, Махараштра, Мадх'я-Прадеш, Пенджаб і Хар'яна, був поетом і духовним діячем.
Біографія
Деталі життя Равідаса суперечливі. Вважають, що він народився в 1433 році нашої ери. За іншими даними у 1377 році. Равідас народився в селі Сер Гобардханпур, поблизу Варанасі, на території сучасного штату Уттар-Прадеш, Індія. Мата Калсі була його матір'ю, а батьком — Сантох Дасс. Його батьки належали до шкіряної спільноти Чамар, недоторканої касти. Спочатку його заняттям була обробка шкіри, він почав проводити більшу частину свого часу в духовних пошуках на березі Гангу. Після цього він провів більшу частину свого життя в компанії суфійських святих, садху та аскетів. У віці 12 років Равідас одружився з Лоні Деві. У них народився син Віджай Дасс.
Середньовічні тексти, такі як Бхактамал, припускають, що Равідас був учнем брахманського бгакті-поета Рамананди.
У середньовічному тексті Ратнавалі говориться, що Равідас отримав знання від Рамананди та був послідовником традиції Рамананді Сампрадая.
Його ідеї зростали протягом життя, і тексти свідчать про те, що брахмани схилялися перед ним. Він багато подорожував, відвідуючи індуїстські місця паломництва в Андхра-Прадеш, Махараштра, Гуджарат, Раджастхан і в Гімалаях. Він зосередився на формі вищих істот ніргуна (без атрибутів, абстрактні). Його поетичні гімни місцевими мовами надихали інших, люди різного походження шукали його вчень і керівництва.
Більшість вчених вважають, що Равідас зустрічався з Гуру Нанаком, засновником сикхізму. a Leslie), Routledge, , pages 106—114</ref>
Текст включав Равідаса серед сантів, біографію та вірші яких було включено. З часом були відтворені нові рукописи, деякі різними місцевими мовами Індії. Віннанд Каллеварт зазначає, що близько 30 рукописів агіографії Анантадаса про Равідаса були знайдені в різних частинах Індії. З цих чотирьох рукописів повні, зіставлені та датовані 1662, 1665, 1676 та 1687 роками. Перші три близькі з деякими морфологічними варіантами, не впливаючи на значення, але версія 1687 року систематично вставляє вірші в текст, у різних місцях, із заявами, пов'язаними з кастою, новими твердженнями про переслідування брахманами Равідаса, замітками про недоторканність Равідаса, твердженнями про Кабіра.
Літературні твори
Равідас є одним із тридцяти шести авторів канонічного сикхізму. Ця збірка поезії в Adi Granth відповідає, серед іншого, на проблеми вирішення конфліктів і тиранії, війни та розв'язки, а також бажання присвятити своє життя правильній справі. Поезія Равідаса охоплює такі теми, як визначення справедливої держави, потреба в безпристрасності та хто є справжнім йогом.
Агіографії Равідаса, хоча вони були написані через тривалий час після його смерті, зображують боротьбу в індійському суспільстві, де життя Равідаса дає засоби для висловлення різноманітнихтем. На одному рівні він зображує боротьбу між поширеними на той час неортодоксальними громадами та ортодоксальною брахманською традицією.
Немає жодних історичних доказів, щоб підтвердити справжністьцих агіографій Фрідлендер стверджує, що оповідання відображають соціальну динаміку. Равідас перемагає завдяки божественному втручанню.
Девід Лоренцен стверджує, що поезія, яку приписують Равідасумає сильну антибрахманську та антиобщинну тему. Легенди не можна відокремити від влади та політичної ситуації цієї епохи.
Філософія
Пісні Равідаса обговорюють теми Ніргуни-Сагуни, а також ідеї, які лежать в основі філософії індуїзму Натх- йоги. Він згадує термін Сахадж, містичний стан, де існує поєднання істин.
Численні рукописи, датовані 18-м і 19-м століттями, містять теософські дебати між Кабіром і Равідасом щодо природи Абсолюту. Равідас виходить з останньої передумови, що обидва є одним цілим.
Равіндра Кхаре стверджує, що існують дві різні версії, які випливають із вивчення текстів, що стосуються філософії Равідаса.
Згідно з текстом Бхактамала, Равідас мав чисту мову, здатний розв'язати духовні сумніви тих, хто вів з ним дискусію, не боявся заявляти про своє скромне походження та справжню касту. Його здібності відображали особистість, яка досягла внутрішнього стану змісту найвищий аскет.
Версія 20-го століття узгоджується з частинами про чисту мову та вирішення духовних сумнівів.
Спадщина
Релігія Равідассія є релігією, що відокремилася від сикхізму, сформованого у 21 столітті послідовниками вчення Равідаса. Релігія Равідассія склала нову священну книгу Амрітбані Гуру Равідас Джі . Повністю заснований на творах і вченні Равідаса, він містить 240 гімнів. Ніранджан Дасс є головою Dera Sachkhand Ballan.
Кетрін Лум підсумовує динаміку, що стоїть за роз'єднанням Равідассії та сикхізму, і його зосередженість на Равідасі наступним чином:
Равідаса шанують як святого. Його розгляають його як людину, яка була символом релігійного протесту.
Політика
Політична партія була заснована в Індії у 2012 році послідовниками Равідаса зі словом Бегумпура.
Перед храмом Міри в районі Чітторгарх штату Раджастхан є невеликий павільйон, на якому вигравіюваний відбиток ноги Равідаса. Легенди пов'язують його з гуру Мірабаї, іншого великого поета руху Бгакті.
Мистецтво та кіно
• Сант Равідас Кі Амар Кахані
Список літератури
Посилання
Шрі Гуру Равідас Джі
Поети
Філософи
Індія
|
239230
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Edmonds%E2%80%93Karp%20algorithm
|
Edmonds–Karp algorithm
|
Edmonds–Karp algorithm
In computer science, the Edmonds–Karp algorithm is an implementation of the Ford–Fulkerson method for computing the maximum flow in a flow network in time. The algorithm was first published by Yefim Dinitz in 1970, and independently published by Jack Edmonds and Richard Karp in 1972. Dinitz's algorithm includes additional techniques that reduce the running time to .
Algorithm
The algorithm is identical to the Ford–Fulkerson algorithm, except that the search order when finding the augmenting path is defined. The path found must be a shortest path that has available capacity. This can be found by a breadth-first search, where we apply a weight of 1 to each edge. The running time of is found by showing that each augmenting path can be found in time, that every time at least one of the edges becomes saturated (an edge which has the maximum possible flow), that the distance from the saturated edge to the source along the augmenting path must be longer than last time it was saturated, and that the length is at most . Another property of this algorithm is that the length of the shortest augmenting path increases monotonically. There is an accessible proof in Introduction to Algorithms.
Pseudocode
algorithm EdmondsKarp is
input:
graph (graph[v] should be the list of edges coming out of vertex v in the
original graph and their corresponding constructed reverse edges
which are used for push-back flow.
Each edge should have a capacity 'cap', flow, source 's' and sink 't'
as parameters, as well as a pointer to the reverse edge 'rev'.)
s (Source vertex)
t (Sink vertex)
output:
flow (Value of maximum flow)
flow := 0 (Initialize flow to zero)
repeat
(Run a breadth-first search (bfs) to find the shortest s-t path.
We use 'pred' to store the edge taken to get to each vertex,
so we can recover the path afterwards)
q := queue()
q.push(s)
pred := array(graph.length)
while not empty(q) and pred[t] = null
cur := q.pop()
for Edge e in graph[cur] do
if pred[e.t] = null and e.t ≠ s and e.cap > e.flow then
pred[e.t] := e
q.push(e.t)
if not (pred[t] = null) then
(We found an augmenting path.
See how much flow we can send)
df := ∞
for (e := pred[t]; e ≠ null; e := pred[e.s]) do
df := min(df, e.cap - e.flow)
(And update edges by that amount)
for (e := pred[t]; e ≠ null; e := pred[e.s]) do
e.flow := e.flow + df
e.rev.flow := e.rev.flow - df
flow := flow + df
until pred[t] = null (i.e., until no augmenting path was found)
return flow
Example
Given a network of seven nodes, source A, sink G, and capacities as shown below:
In the pairs written on the edges, is the current flow, and is the capacity. The residual capacity from to is , the total capacity, minus the flow that is already used. If the net flow from to is negative, it contributes to the residual capacity.
Notice how the length of the augmenting path found by the algorithm (in red) never decreases. The paths found are the shortest possible. The flow found is equal to the capacity across the minimum cut in the graph separating the source and the sink. There is only one minimal cut in this graph, partitioning the nodes into the sets and , with the capacity
Notes
References
Algorithms and Complexity (see pages 63–69). https://web.archive.org/web/20061005083406/http://www.cis.upenn.edu/~wilf/AlgComp3.html
Network flow problem
Graph algorithms
|
2739663
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D0%BD%20%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B0
|
Пломин Лука
|
Пломин Лука — населений пункт у Хорватії, в Істрійській жупанії у складі громади Кршан.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 173 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 13,04 °C, середня максимальна – 25,18 °C, а середня мінімальна – 1,02 °C. Середня річна кількість опадів – 1188 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії
|
55321208
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2017%20Wuhan%20Open%20%E2%80%93%20Doubles
|
2017 Wuhan Open – Doubles
|
2017 Wuhan Open – Doubles
Bethanie Mattek-Sands and Lucie Šafářová were the defending champions, but neither player could participate this year due to injury.
Chan Yung-jan and Martina Hingis won the title, defeating Shuko Aoyama and Yang Zhaoxuan in the final, 7–6(7–5), 3–6, [10–4].
As a result of Šafářová's withdrawal, Hingis regained the WTA no. 1 doubles ranking at the conclusion of the tournament.
Seeds
The top four seeds received a bye into the second round.
Draw
Finals
Top half
Bottom half
References
Main draw
Doubles
|
4580194
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BA%29
|
Сомова (присілок)
|
Сомова (присілок)
Сомова — присілок у Болховському районі Орловської області Російської Федерації.
Населення становить 1 особу. Входить до муніципального утворення Новосинецьке сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у межах Чорнозем'я. 30 липня 1928 року у складі Бурштинського округу Центрально-Чорноземної області, 13 червня 1934 року після ліквідації Центрально-Чорноземної області населений пункт увійшов до складу новоствореної Курської області.
З 27 вересня 1937 року район у складі новоствореної Орловської області.
Від 2013 року входить до муніципального утворення Новосинецьке сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Болховського району
|
4761048
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B7%D0%B3%D0%B8%D0%BD%D0%BE
|
Лезгино
|
Лезгино — присілок в Хвойнинському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Боровське сільське поселення.
Історія
Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Боровське сільське поселення
Населення
Примітки
Населені пункти Хвойнинського району
|
1630441
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brun%C5%A1vik
|
Brunšvik
|
Brunšvik is a settlement in the Municipality of Starše in the Styria region of Slovenia.
References
External links
Brunšvik on Geopedia
Populated places in the Municipality of Starše
|
2662064
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%82%D0%B0%D1%85%D0%B5%D0%BC%D1%85%D0%B0%D1%82%20IV
|
Птахемхат IV
|
Птахемхат IV (*д/н — бл. 1062 до н. е.) — давньоєгипетський діяч XX династії, верховний жрець Птаха у Мемфісі за володарювання фараона Рамсеса XI.
Життєпис
Походив з жрецького роду Мемфісу. За правління фараона Рамсеса XI зробив гарну кар'єру й став верховним жерцем Птаха. Також обіймав посаду намісника Мемфісу. Скориставшись у 1080-х роках до н. е. послабленням влади фараона поступово набув значної ваги на півночі Нижнього Єгипту.
Протягом 1070-х років до н. е. став майже незалежним правителем в Мемфісі. Цьому сприяло посилення владі чаті Смендеса в Нижньому Єгипті та Герігора — у Верхньої Єгипті. У 1060-х роках до н. е. набув такої сили, що зумів передати владу верховного жерця своєму синові Ашахету I. Помер близько 1062 року до н. е.
Джерела
Kees, Zeitschrift fur Agyptischer Sprache, 87 (1962), 146-9 (includes discussion of Louvre 96)
K.A. Kitchen, The Third Intermediate Period in Egypt (1100—650 BC). 3rd ed. 1996 Warminster: Aris & Phillips Limited.
Верховні жерці Птаха
|
17242
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%94%D0%B6%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%94%D1%82%D1%82%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Якубович Джульєтта Антонівна
|
Якубович Джульєтта Антонівна
Джульєтта Антонівна Якубович (20 січня 1935, с. Кельбенд Ісмаїллінський район Азербайджанської РСР) — українська співачка (колоратурне сопрано). Народна артистка УРСР (1973). Почесний громадянин Луганська.
Біографічні дані
В 1963 році закінчила Азербайджанську консерваторію (Баку). В 1963–1992 рр. — солістка Луганської (Ворошиловградської) обласної філармонії. Нині — професор музично-педагогічного факультету Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.
Творчість
Володіє колоратурним сопрано — голосом рідкісного забарвлення. В її репертуарі — програми, що включають майже всі відомі твори світової музичної класики (арії з опер і солоспіви українських, західноєвропейських і російськтх композиторів).
Співала в авторських концертах Анатолія Кос-Анатольського, Миколи Сільванського, М. Журбіна, Льва Колодуба.
Двічі працювала членом журі республіканського конкурсу вокалістів імені Миколи Лисенка, а також у журі відбіркового туру вокалістів для участі у Всесоюзному конкурсі імені Михайла Глинки, республіканського конкурсу вокалістів «Золота осінь», I Міжнародного конкурсу української пісні «Молода гвардія».
Гастролювала в Росії, Білорусі, Вірменії, Азербайджані, Литві, Латвіі, Угорщині, Німеччині та інших країнах.
Література
. Словникова частина. — Т. 10.
. — С. 675.
Джерела
Видатні діячі Луганщини
Українські сопрано
Почесні громадяни Луганська
|
1556316
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%BA%D1%81%D1%96-%D0%AF%D1%80%D0%B2
|
Лахуксі-Ярв
|
Лахуксі-Ярв (інші назви ) — озеро в Естонії, що розташоване на острові Сааремаа, у волості Люманда.
Джерела
keskkonnainfo.ee (стор. 18)
Озера Естонії
Сааремаа
|
934243
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Потанін Григорій Миколайович
|
Потанін Григорій Миколайович
Григорій Миколайович Потанін (*22 вересня (4 жовтня) 1835, селище Ямишевський, тепер Павлодарської області Казахстану — †30 червня 1920, Томськ) — російський мандрівник, географ та етнограф.
Біографія
Закінчив Омський кадетський корпус (1852). У 1859—62 роках учився в Петербурзькому університеті.
В 1863—64 брав участь в експедиції на озеро Зайсан і хребет Тарбагатай.
В 1876—77 і 1879—80 здійснив експедиції в Північно-Західну Монголію і Туву, 1884—1886 і 1892—1893 — до Центральної Монголії, Північного Китаю і Східного Тибету.
У своїх мандрівках Григорій Потанін зібрав цінні матеріали з географії, етнографії, мов і фольклору маловивчених областей Центральної Азії та Сибіру. В експедиціях дослідника брала участь дружина мандрівника О. В. Потаніна — перша жінка-дослідниця Центральної Азії.
Відзнаки
На честь Потаніна названо один з хребтів Наньшаню та найбільший льодовик у Монгольському Алтаї. Також його ім'я носить астероїд 9915 Потанін. Почесний громадянин Томська.
Джерела
Російські географи
Російські етнографи
Російські мандрівники
Випускники Санкт-Петербурзького університету
Померли в Томську
Люди, на честь яких названо астероїд
Автори Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона
Члени Російського географічного товариства
Почесні громадяни Томська
|
1436185
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Крайна (значення)
|
Крайна (значення)
Крайна — село в Смолянській області. Входить до складу общини Мадан.
Крайна — село в Смолянській області. Входить до складу общини Неделино.
Крайна — село в гміні Бірча Перемишльського повіту в Підкарпатському воєводстві
Крайна — поселення в общині Тишина, Помурський регіон
Крайна вас — поселення в общині Сежана, Регіон Обално-крашка
Крайна Брда — поселення в общині Севниця, Споднєпосавський регіон
Крайна — населений пункт у Вировитицько-Подравській жупанії у складі громади Чачинці.
Інше
Крайна — адміністративна одиниця Священної Римської імперії і Габсбурзької монархії
Крайна — історична область у Словенії
|
447814
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BA%27%D1%8F%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B0
|
Макк'ягодена
|
Макк'ягодена, Макк'яґодена — муніципалітет в Італії, у регіоні Молізе, провінція Ізернія.
Макк'ягодена розташований на відстані близько 165 км на схід від Рима, 23 км на захід від Кампобассо, 15 км на схід від Ізернії.
Населення — (2014). Щорічний фестиваль відбувається третьої неділі травня. Покровитель — святий Миколай.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Бояно
Канталупо-нель-Санніо
Карпіноне
Фрозолоне
Сан-Массімо
Сант'Елена-Санніта
Санта-Марія-дель-Молізе
Див. також
Список муніципалітетів провінції Ізернія
Примітки
Муніципалітети провінції Ізернія
|
1438236
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Колець
|
Колець — село в Хасковській області Болгарії. Входить до складу общини Мінеральні Бані.
Населення
За даними перепису населення 2011 року у селі проживали осіб.
Національний склад населення села:
Розподіл населення за віком у 2011 році:
Динаміка населення:
Примітки
Села Хасковської області
|
288237
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20lakes%20of%20Switzerland
|
List of lakes of Switzerland
|
List of lakes of Switzerland
This article contains a sortable table listing all major lakes of Switzerland. The table includes all still water bodies, natural or artificial, that have a surface area of at least , regardless of water volume, maximum depth or other metric. These lakes are ranked by area, the table including also the elevation above sea level and maximum depth. They are either natural (type N), natural but used as reservoirs (NR) or fully artificial (A). For a list of artificial lakes only, see List of dams and reservoirs in Switzerland. For a list of lakes above that includes smaller water bodies, see List of mountain lakes of Switzerland.
Along with the mountains, lakes constitute a major natural feature of Switzerland, with over of shores within the country. Lakes, large and small, can be found in almost all cantons and provide an important source of water, leisure opportunities, as well as suitable habitat for fish-eating birds. The two most extensive, Lake Geneva and Lake Constance, are amongst the largest in Europe and mark the border of the Swiss Plateau, along with the Alps and the Jura Mountains. The largest wholly Swiss lake is Lake Neuchâtel. The remaining lakes over are Lake Maggiore and Lake Lucerne. In total 103 lakes exist that are more than in surface area, and a considerable number of smaller lakes. All these lakes are found in the four major river basins of Switzerland: Rhine, Rhone, Po and Danube, at almost all elevations below the permanent snow line.
Distribution
There are several thousand lakes in Switzerland, with estimations up to 7000, although those include very small water bodies, traditionally referred to as "lakes". On this list, only the 103 largest lakes, which are over 30 hectares in area, are included. Among these, 58 are over 1.0 km2, 17 are over 10 km2, and just five are over 100 km2 in area. Of these lakes, 37 are natural, 21 are natural, but are used as reservoirs, and 45 are manmade reservoirs. These 103 lakes are shared among 21 cantons, out of the 26. Some of these lakes are also shared with neighboring France, Germany, Austria, and Italy (for simplicity purposes, only the total area of the lake is indicated). Four of the cantons (Grisons, Bern, Valais, and Ticino) have more than 10 of the lakes, apiece, and just over one-half of the cantons (14) have one or more lakes of over 100 km2 in area. Most of these lakes are either below 800 metres above sea level (mostly natural lakes), or above 1600 metres (mostly manmade lakes). A large majority of the lakes, 66, are located in the Rhine basin (partly via the Aare River); 17 in the Rhone basin (partly via the Doubs River); 14 in the Po River basin (mostly via the Ticino River); and six are in the Danube River basin (all via the Inn River).
Main list
* Types: N = natural; NR = natural but used as reservoirs; A = fully artificial
See also
Hydrology of Switzerland
List of rivers of Switzerland
List of glaciers of Switzerland
List of islands of Switzerland
Fishing industry in Switzerland
:Category:Lakes of Switzerland by canton
Italian Lakes – group of lakes on the Italian border
Notes
References
External links
Lakes, MySwitzerland.com
Switzerland
Lakes
pl:Szwajcaria#Jeziora
|
4742663
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D1%81%D0%BD%D1%96%D0%B4%D0%B4%D1%96%D0%BD%20%D0%90%D0%BB%D1%96%D0%BA%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%B2
|
Хусніддін Алікулов
|
Хусніддін Алікулов
Хусніддін Рузі огли Алікулов (4 квітня 1999, Кітаб, Узбекистан) — узбецький футболіст, захисник клубу «Насаф» та національної збірної Узбекистану.
Ігрова кар'єра
Клубна
Займатися футболом Хусніддін Алікулов починав у клубі «Машал», з яким брав участь у Дитячій лізі чемпіонів у 2011 році. З 2017 року Алікулов почав грати за молодіжну команду «Машала».
У 2019 році Алікулов перейшов до складу «Насафа». З яким ставав срібним призером чемпіонату країни, вигравав національний кубок. Також грав у фіналах за суперкубок Узбекистану та у 2021 році у фіналі Кубка АФК, де «Насаф» поступився клубу з Бахрейну «Аль-Мухаррак».
Збірна
У 2020 році Хусніддін Алікулов у складі збірної Узбекистану (U-23) брав участь у молодіжній першості Азії. 3 вересня 2020 року у товариському матчі проти команди Таджикистану Алікулов дебютував у національній збірній Узбекистану.
Досягнення
Насаф
Віце - чемпіон Узбекистану: 2020
Переможець Кубка Узбекистану: 2021
Фіналіст Кубка АФК: 2021
Примітки
Посилання
Хусніддін Алікулов на soccer365.com.ua
узбецькі футболісти
гравці молодіжної збірної Узбекистану з футболу
гравці збірної Узбекистану з футболу
футболісти «Насафа»
|
3688638
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%90%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%9E%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Марія Амелія Осташевська
|
Марія Амелія Осташевська
Марія Амелія з Осташевських Дзедушицька, герба Остоя (нар. 25 березня 1851, Вздув, Польща — 25 липня 1918, Ясьонув, Польща) — громадська активістка, власниця маєтку в Ясьонув в Підкарпатському воєводстві.
Життєпис
Як дівчинка-підліток Марія допомагала лікувати рани січневих повстанців, які повернулися з боїв у 1863 році і перебували у дворі у Вздуві. Її батько Теофіл Войцех Осташевський був письменником. Під час повстання переховував повстанців у Вздуві.
Її мати, Емма Осташевська з Залуських була піаністкою і навчила Марію грати на фортепіано.
Марія мала трьох братів: Адам (1860—1934) — польський вчений і винахідник; Станіслав (1962—1915) — промисловець, винахідник; Казімір (1864—1948) — селекціонер, публіцист і композитор.
Марії Осташевської взяла шлюб 29 квітня 1882 року в Ясьонуві з (1844—1922), старостою з Гродку, камергером австрійського двору.
У них були діти:
Емма Дзедушицька (1883—1970)
Цецилія Дзедушицька (1885—1962), одружена з Октавом Дощотем (1887—1933)
Амелія Дзедушицька (1889—1942)
Зофія Дзедушицька (1890—1959), одружена з Яном Віктором
Див. також
Осташевські
Дідушицькі
Ясьонув
Бібліографія
Роман Афтаназій, Історія резиденцій у колишніх прикордонних районах Речі Посполитої, — видання друге переглянуто та доповнено, т. 8: Руські воєводства, Перемишль і Санокський округ, Вроцлав: Zakład Narodowy im. Ossoliński, 1996, ISBN 83-04-04238-Х, ISBN 83-04-03701-7,
Польський біографічний словник, т. 24, стор. 459
Тадеуш Хрзановський, Спадщина. Польські поміщики і їх питома вага в житті нації, Znak, Краків 1995, 49
Посилання
Нащадки Великого сейму за адресою http://www.sejm-wielki.pl
Польські громадські діячі
Дідушицькі
|
5130099
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%95%D0%B2%D0%B8%20%D0%94%D1%83%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B5%201947
|
Кубок Еви Дуарте 1947
|
Кубок Еви Дуарте 1947 — 3-й неофіційний розіграш турніру, який став попередником Суперкубка Іспанії з футболу. Матч відбувся 6 червня 1948 року між чемпіоном Іспанії клубом Валенсія та володарем кубка Іспанії клубом Реал Мадрид.
Матч
Посилання
Кубок Еви Дуарте на rsssf
1947
1947
Іспанія
1948 в іспанському спорті
|
26889611
|
https://en.wikipedia.org/wiki/G%C3%A9rard%20Barray
|
Gérard Barray
|
Gérard Barray (2 November 1931 – 15 February 2024) was a French actor.
Early life and education
Gérard Barray was born in Toulouse on 2 November 1931. His parents split up quickly and his mother, who came from Montauban, decided to return to her hometown with her little boy. Around the age of 15, he discovered a passion for jazz; he participated in a few shows in nightclubs while pursuing his studies and obtained a bachelor's degree at the Faculty of Toulouse. Camille Ricard, an actress and teacher at the Conservatory of Toulouse, who advised him to go to Paris with a letter of recommendation for a friend, Noël Roquevert. Barray enrolled at the Cours Simon, a drama school in Paris. Four years later, Gérard Barray won the Jury Prize.
Career
It will then excel in the roles of knights with a big heart. He starred as D'Artagnan, Pardaillan, Surcouf and Scaramouche. In total he appeared in a dozen feature films of that genre, most of which were box-office successes, widely known abroad. Besides films swashbuckling as Pardaillan and Scaramouche and adventure films like Surcouf, Barray turned police commissioner in two San Antonio movies. In 1969, he starred beside young actress Claude Jade in Le Témoin. He played Van Britten, a mysterious museum curator who seduces a young English teacher. It was his last major role.
For Claude Berri he played in (1970) as Richard, a super star and rather temperamental actor. His comeback in 1997 was in Alejandro Amenábar's Abre los ojos as Devernois, a TV man.
Later life and death
Gérard Barray was appointed an Officer in the Order of Arts and Letters in January 2010. He died in Marbella, Spain, on 15 February 2024, at the age of 92.
Selected filmography
References
External links
mort de Gérard Barray sur allocine
Necrology Gérard Barray 1913 - 2024
1931 births
2024 deaths
French male film actors
French male television actors
Male actors from Toulouse
Officiers of the Ordre des Arts et des Lettres
French emigrants to Spain
|
32183420
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Stachylina
|
Stachylina
|
Stachylina is a genus of fungi in the Harpellaceae family. The widespread genus contains 29 species that grow in Diptera.
Species
Stachylina acutibasilaris
Stachylina ceratopogonidarum
Stachylina chironomidarum
Stachylina dolichospora
Stachylina euthena
Stachylina grandispora
Stachylina gravicaudata
Stachylina jujuyensis
Stachylina lentica
Stachylina litoralis
Stachylina longa
Stachylina lotica
Stachylina macrospora
Stachylina magna
Stachylina manicata
Stachylina minima
Stachylina minuta
Stachylina nana
Stachylina paludosa
Stachylina paucispora
Stachylina pedifer
Stachylina penetralis
Stachylina platensis
Stachylina prolifica
Stachylina queenslandiae
Stachylina reflexa
Stachylina robusta
Stachylina stenospora
Stachylina thaumaleidarum
Stachylina tianensis
References
External links
Zygomycota
Zygomycota genera
|
7084977
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tatra%20613
|
Tatra 613
|
Tatra 613
The Tatra 613 is a large luxury rear wheel driven car with rear-mounted air-cooled engine manufactured by Czechoslovak manufacturer Tatra from 1974 until 1996 as a replacement for the Tatra 603 series.
It featured an all-new body styled by Vignale of Italy back in 1968 and used a DOHC air-cooled 3.5 litre V8 engine with . Later injection versions reached , with a maximum speed of . The design was updated a further five times until being replaced by the Tatra 700 in 1996, itself a restyled T613-5.
The Tatra 613 vehicles were mostly used by government officials, industry executives and in limited numbers were also used as police cars and as the rapid response fire fighting and rescue vehicles during motorsport events.
Specifications
engine type and layout: Tatra 613, air-cooled V8 2x DOHC (four camshafts total)
displacement: 3495 cc (3.5L), bore: 85 mm, stroke: 77 mm
maximum power : at 5200 rpm, at 5750 rpm (injection version)
maximum torque : at 3330 rpm, (injection version)
top speed: 190 km/h, 230 km/h (injection version)
0–100 km/h: 11.4 s (carburetted 613-4)
Versions
1975 - 1980 Tatra 613 - 4581 vehicles produced
1980 - 1984 Tatra 613-2 (changes in automotive parts, fuel economy) - 1045 vehicles produced
1985 - 1991 Tatra 613-3 (1st facelift by V.Výborný) - 903 vehicles produced
1991 - 1993 Tatra 613 RTP and RZP (ambulance)
1991 - 1996 Tatra 613-4 and Tatra 613-4 Long (2nd facelift, first injection version) - 191 vehicles produced
1993 - 1994 Tatra 613-5 - only four prototypes were ever made, a fuel-injected 'westernised' car having been contracted out to ex-Jaguar development engineer Tim Bishop from England.
1993 - 1996 Tatra 613-4 Mi and Tatra 613-4 Mi Long (luxury version) - 109 vehicles produced + several dozens of long versions
1995 - 1996 Tatra 613-4 Mi Long MODEL 95 (3rd facelift) - several dozens produced
Gallery
References
External links
Tatra a.s., official Tatra pages
Tatra 613 info page
Tatra 613: не только служба в КГБ | тест и история, Published 2019-11-24
Similar cars
Chevrolet Corvair
1980s cars
1990s cars
Cars powered by rear-mounted 8-cylinder engines
613
Cars introduced in 1974
Cars discontinued in 1996
|
1256756
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%20%28%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%80%D0%B0%29
|
Новий Центр (Андорра)
|
Новий Центр (Андорра)
Новий Центр — правоцентристська політична партія в князівстві Андорра. Ідеологіями партії є християнська демократія і консерватизм.
Історія
Партія була заснована в 2005 році в результаті злиття Андоррського демократичного центру і партії 21 століття. У 2011 році стала однією з партій-засновниць урядового блоку Демократи Андорри (разом з Ліберальною і Соціал-демократичною партіями). На парламентських виборах в Андоррі в 2009 році партія отримала 11 депутатських місця в парламенті Андорри.
Див. також
Політичні партії Андорри
Примітки
Політичні партії Андорри
Засновані в Європі 2005
Правоцентристські партії
|
112163
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sellersburg%2C%20Indiana
|
Sellersburg, Indiana
|
Sellersburg, Indiana
Sellersburg is a town located within Silver Creek Township, Clark County, Indiana, United States. It had a population of 9,310 at the time of the 2020 census. Sellersburg is located along Interstate 65, about 15 minutes north of Louisville.
History
Sellersburg takes its name from its founder, Moses Sellers, who laid out the town in 1846. Sellersburg was incorporated in 1890. The first post office at Sellersburg was established in 1854, at which time the name was spelled Sellersburgh.
Silver Creek High School's boys' basketball team won the 2019 and 2021 IHSAA 3-A state championships.
Geography
According to the 2010 census, Sellersburg has a total area of , of which (or 99.19%) is land and (or 0.8%) is water.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 6,128 people, 2,443 households, and 1,697 families living in the town. The population density was . There were 2,595 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 94.2% White, 0.8% African American, 0.3% Native American, 0.3% Asian, 2.9% from other races, and 1.6% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 5.5% of the population.
There were 2,443 households, of which 33.7% had children under the age of 18 living with them, 50.6% were married couples living together, 13.2% had a female householder with no husband present, 5.6% had a male householder with no wife present, and 30.5% were non-families. 26.2% of all households were made up of individuals, and 10.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.48 and the average family size was 2.96.
The median age in the town was 38 years. 24.6% of residents were under the age of 18; 8.3% were between the ages of 18 and 24; 26.1% were from 25 to 44; 26.4% were from 45 to 64; and 14.7% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 48.6% male and 51.4% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 6,072 people, 2,407 households, and 1,757 families living in the town. The population density was . There were 2,535 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 98.48% White, 1.04% Hispanic or Latino of any race, 0.28% Native American, 0.25% African American, 0.16% Asian, 0.02% Pacific Islander, 0.28% from other races, and 0.53% from two or more races.
There were 2,407 households, out of which 33.0% had children under the age of 18 living with them, 57.0% were married couples living together, 11.8% had a female householder with no husband present, and 27.0% were non-families. 23.3% of all households were made up of individuals, and 7.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.50 and the average family size was 2.92.
In the town, the population was spread out, with 24.5% under the age of 18, 8.4% from 18 to 24, 30.8% from 25 to 44, 23.4% from 45 to 64, and 12.8% who were 65 years of age or older. The median age was 37 years. For every 100 females, there were 92.6 males. For every 100 females age 18 and over, there were 89.3 males.
The median income for a household in the town was $39,832, and the median income for a family was $46,512. Males had a median income of $30,977 versus $21,974 for females. The per capita income for the town was $18,648. About 4.1% of families and 5.3% of the population were below the poverty line, including 8.2% of those under age 18 and 2.6% of those age 65 or over.
Education
Silver Creek School Corporation operates a primary, elementary, middle, and high school in Sellersburg.
Silver Creek School Corporation was created after the West Clark Community School board voted unanimously to permit the divorce of Silver Creek schools from the district on November 9, 2017.
Sellersburg has a public library, a branch of the Charlestown-Clark County Public Library. A campus of Ivy Tech Community College is also located in Sellersburg.
Politics
In December 2021, local residents of Sellersburg formed a grassroots political movement called "Keep Sellersburg Small" in response to rapid growth, commercialization, and development of multi-family housing in the area. Many residents have complained about excessive traffic due to these issues and have called on the Town Council of Sellersburg to limit the growth.
Infrastructure
Transportation
In the early 1980s the Clark Regional Airport was constructed, a regional airport supporting small and mid-size aircraft.
Notable people
Will Kimmel - NASCAR and ARCA driver
References
External links
Town of Sellersburg, Indiana website
Towns in Clark County, Indiana
Towns in Indiana
Louisville metropolitan area
Populated places established in 1846
1846 establishments in Indiana
|
1760222
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Шацька волость
|
Шацька волость — адміністративно-територіальна одиниця Володимир-Волинського повіту Волинської губернії Російської імперії та Української держави. Волосний центр — село Шацьк.
Станом на 1885 рік складалася з 13 поселень, 7 сільських громад. Населення — 6284 осіб (3151 чоловічої статі та 3133 — жіночої), 866 дворових господарств.
Основні поселення волості:
Шацьк — колишнє державне село при озері Лицемир за 92 версти від повітового міста, волосне правління, 1992 особи, 287 дворів, православна церква, школа, поштова станція, 2 постоялих будинки.
Бутмер — колишнє державне село при річці Прип'ять, 516 осіб, 50 дворів, постоялий будинок.
Кропивники — колишнє державне село, 280 осіб, 36 дворів, школа.
Світязь — колишнє державне село при озері Світязь, 2219 осіб, 350 дворів, православна церква, школа, постоялий будинок.
Мельники — колишнє власницьке село при озерах Кримне та Пісочне, 593 особи, 71 двір, постоялий будинок.
Під владою Польщі
18 березня 1921 року Західна Волинь відійшла до складу Польщі. Волость продовжувала існувати як ґміна Шацьк Любомльського повіту Волинського воєводства в колишніх межах.
На 1936 рік ґміна складалася з 13 громад:
Бутмер — село: Бутмер та хутори: Острів, Посертуха і Залипове;
Хомичі — село: Хомичі;
Голядин — село: Голядин;
Кропивники — село: Кропивники та лісничівка: Гута;
Мельник — село: Мельник та хутори: Лапів-Гора і Пісочний-Ліс;
Пехи — село: Пехи;
Плоске — село: Плоске;
Положеве — село: Положеве та лісничівка: Лужне;
Смоляри — село: Смоляри та лісничівка: Козятник;
Самійличі — село: Самійличі;
Світязь — село: Світязь та хутори: Грабове, Ніж, Підманеве, Верхи, Високе, Вишрове, Жидова-Гора і Гушів;
Шацьк — село: Шацьк, хутори: Хороми, Городище і Кописть, гаївка: Муравське та лісничівка: Сушник;
Вілиця — село: Вілиця та хутір: Підгрядне.
Після радянської анексії західноукраїнських земель ґміна ліквідована у зв'язку з утворенням Шацького району.
Джерела
Посилання
Волості Волинської губернії
Історія Шацького району
|
3908381
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Allium%20tourneuxii
|
Allium tourneuxii
|
Allium tourneuxii — вид рослин з родини амарилісових (Amaryllidaceae); поширений у Алжирі й Тунісі.
Опис
Стеблина коротка, до 8 см.
Період цвітіння: грудень — травень.
Поширення
Поширений в Алжирі й Тунісі.
Здається, обмежений гірськими місцевостями на півночі Алжиру та західному Тунісі, насамперед з гір Атласу поблизу Бліда. Зростає в затінених місцевостях, у лісах з Quercus canariensis, Quercus suber, Cedrus atlantica, Pinus pinaster та Ilex aquifolium. Висота: 100–1600 м.
Примітки
tourneuxii
Флора Алжиру
Флора Тунісу
Рослини, описані 1889
|
18524008
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bobrowe
|
Bobrowe
|
Bobrowe is a village in the administrative district of Gmina Gorzków, within Krasnystaw County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland. It lies approximately west of Krasnystaw and south-east of the regional capital Lublin.
References
Bobrowe
|
1580697
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%94
|
Волавлє
|
Волавлє — поселення в общині Любляна, Осреднєсловенський регіон, Словенія. Висота над рівнем моря: 593 м.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія
Населені пункти Словенії
|
3081906
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D1%94%D0%B2%20%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Яковлєв Терентій Григорович
|
Яковлєв Терентій Григорович
Терентій Григорович Яковлєв — український радянський діяч, селянин, голова колгоспу. Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (1938–1947).
Біографія
Народився року в багатодітній родині селянина-бідняка у селі Широке, тепер Вовчанський район, Харківська область, Україна. Навчався у початковій школі. З 1911 по 1917 рік працював пастухом, наймитував у заможних селян.
З 1917 по 1918 рік служив у Червоній гвардії: воював у червоногвардійському загоні Бусигіна, був поранений. З 1918 по 1922 рік — у Червоній армії, учасник громадянської війни в Росії. Служив у складі 468-го полку 52-ї дивізії РСЧА. Брав участь у боях з білогвардійськими військами барона Врангеля під Каховкою та Перекопом. З 1921 року брав участь у боротьбі з повстанськими загонами Кібця, Штиля, Хмари і Зеленого у знам'янських лісах Олександрійського повіту.
У 1922 році оселився в селі Дмитрівка Знам'янського району і до 1929 року працював у власному господарстві та наймитував.
З 1929 по 1933 рік — колгоспник, бригадний конюх, завідувач тваринництва колгоспу «Гігант», а з 1933 по 1934 — завгосп розукрупненого колгоспу імені Єжова села Дмитрівки Знам'янського району. Обирався головою адміністративно-господарської, а згодом фінансової секції і заступником голови Дмитрівської сільської ради.
З 1934 по 1938 рік — голова правління колгоспу імені Єжова (потім — імені XVIII з'їзду ВКП(б)) села Дмитрівки Знам'янського району Миколаївської області.
26 червня 1938 року обраний депутатом Верховної Ради УРСР 1-го скликання по Знам'янській виборчій окрузі № 130 Миколаївської області.
У серпні 1938 — квітні 1940 року — заступник голови виконавчого комітету Знам'янської районної ради депутатів трудящих Миколаївської (з січня 1939 року — Кіровоградської) області.
Член ВКП(б) з 1939 року.
У квітні 1940 — березні 1941 року — директор Дмитрівської машинно-тракторної станції (МТС) Знам'янського району Кіровоградської області.
У березні — серпні 1941 року — заступник голови виконавчого комітету Знам'янської районної ради депутатів трудящих Кіровоградської області.
Під час німецько-радянської війни з серпня 1941 по травень 1942 року знаходився в евакуації у Кінельському районі Куйбишевської області, де працював колгоспником в колгоспі імені Комінтерну.
З травня 1942 по січень 1944 року — в Червоній армії, служив заступником командира батальйону із політичної частини.
З 1944 року — завідувач відділу державного забезпечення і заступник голови виконавчого комітету Знам'янської районної ради депутатів трудящих Кіровоградської області.
Джерела
Яковлєв Терентій Григорович : облікова картка та автобіографія депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 4, арк. 319–321зв.
Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 82.
Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР] : газета. — Київ, 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.
Яковлєв Терентій Григорович // Більшовицький шлях : газета. — Миколаїв, 1938. — № 125 (184). — 2 червня. — С. 2.
Половенко С. Терентій Григорович Яковлєв // Більшовицький шлях : газета. — Миколаїв, 1938. — № 126 (185). — 3 червня. — С. 2.
Діячі УРСР
Депутати Верховної Ради УРСР 1-го скликання
Учасники Другої світової війни з СРСР
Члени КПРС
Персоналії:Знам'янський район
|
4430521
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bal%C5%A1a%20II
|
Balša II
|
Balša II
Balša Balšić (died September 18, 1385) or Balša II was the Lord of Lower Zeta from 1378 to 1385.
He was a member of the Balšić noble family, which ruled Zeta (with Scutari) from ca. 1362 to 1421.
Early life
Balša II was the youngest of three sons of Balša I. According to Mavro Orbini, Balša, the progenitor of the Balšić family, was a petty nobleman who held only one village in the area of Lake Skadar during the rule of Emperor Dušan the Mighty (r. 1331 to 1355). Only after the death of the emperor, during the subsequent weak rule of Emperor Uroš V, Balša together with his friends and his three sons (Stracimir, Đurađ and Balša II) gained power in Lower Zeta, which had previously been the lands of gospodin Žarko (fl. 1336 to 1360). Balša's people then turned for Upper Zeta, which was held by Đuraš Ilijić and his relatives; the Balšić brothers murdered Đuraš, and had some of his relatives imprisoned. Balša died the same year. Orbini further described the personalities of the brothers, claiming that Balša II was "good-natured and an accomplished horseman, but not of great mind". The Balšići managed to elevate themselves from petty nobility to provincial lords, becoming powerful after 1362, and it seems that they had an active part in the conflict between Emperor Uroš V and Simeon Uroš in Skadar, helping Uroš V.
In the summer of 1364, the Balšić brothers were defeated in a skirmish by Karl Thopia and Đurađ I, brother of Balša II, was captured by Karl and was kept prisoner until 1366, when Dubrovnik mediated peace and procured his release.
In January 1368, a Ragusan document reported that the three Balšić brothers: Stracimir, Đurađ I and Balša II, were preparing for a campaign against Karl Thopia. They were camped on the Mati River, of which Karl's lands lay south of. The fighting was apparently small-scale as two months later, Karl had no difficulty capturing Dyrrhachium from the Angevins. In 1372, Balša II married Komnina, the daughter of Alexander Komnenos Asen, Despot of Berat and Valona. As a dowry, Balša gained the cities of Valona, Berat and Kanina (in modern-day southern Albania), located in Asen's province.
Reign
On January 13, 1378, he came to power in Zeta after the death of his older brother, Đurađ I. His power was felt only in the region around Scutari and in the eastern part of Zeta's coast. The most prominent feudal lords who did not recognize Balša's rule were their sworn enemies, the Đurašević-Crnojević family, who were allies of the Republic of Venice.
In 1385, Balša II started the war for the conquest of Durazzo, taking it following four attempts. In 1385, the defeated ruler Karl Topia appealed to Murat I for assistance, and the Ottoman Army led by Hajruddin Pasha routed the Balšići at the Battle of Savra, on the Saurian field, near Lushnjë. The Ottomans chopped Balša's head off and sent it as an exclusive gift to Hajreddin Pasha. This marks the end of the rule of his family over Durazzo.
Aftermath
Balša's widow, Komnina, and their daughter Ruđina, later took control of Balša's territory in southern Albania to protect it from Ottoman invaders. Komnina seemed to be the Duchy of Valona's main ruler, until her death in 1396. In the meantime, the Muzaka family had gained control of Berat. In 1391, however, Ruđina married Mrkša Žarković. Žarković succeeded the duchy, calling himself Lord of Valona. He reigned over the city until his death in 1414. Ruđina took over her late husband's position and ruled Valona until 1417, when it, as well as its citadel in Kanina, was seized by the Turks. Ruđina fled Albania and sought asylum in Zeta. Her nephew, Balša III, then-ruler of Zeta, granted her asylum and entrusted her with governorship of the coastal town of Budva.
Titles
His title was gospodin (lord), while after taking over Durazzo, he had the right to add the title of duke.
Note
References
Sources
External links
Albanian monarchs
Princes of Zeta
Balšić noble family
1385 deaths
Year of birth unknown
People from the Serbian Empire
Albanian royal consorts
Monarchs killed in action
|
450062
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Subgraph%20isomorphism%20problem
|
Subgraph isomorphism problem
|
Subgraph isomorphism problem
In theoretical computer science, the subgraph isomorphism problem is a computational task in which two graphs G and H are given as input, and one must determine whether G contains a subgraph that is isomorphic to H.
Subgraph isomorphism is a generalization of both the maximum clique problem and the problem of testing whether a graph contains a Hamiltonian cycle, and is therefore NP-complete. However certain other cases of subgraph isomorphism may be solved in polynomial time.
Sometimes the name subgraph matching is also used for the same problem. This name puts emphasis on finding such a subgraph as opposed to the bare decision problem.
Decision problem and computational complexity
To prove subgraph isomorphism is NP-complete, it must be formulated as a decision problem. The input to the decision problem is a pair of graphs G and H. The answer to the problem is positive if H is isomorphic to a subgraph of G, and negative otherwise.
Formal question:
Let , be graphs. Is there a subgraph such that ? I. e., does there exist a bijection such that ?
The proof of subgraph isomorphism being NP-complete is simple and based on reduction of the clique problem, an NP-complete decision problem in which the input is a single graph G and a number k, and the question is whether G contains a complete subgraph with k vertices. To translate this to a subgraph isomorphism problem, simply let H be the complete graph Kk; then the answer to the subgraph isomorphism problem for G and H is equal to the answer to the clique problem for G and k. Since the clique problem is NP-complete, this polynomial-time many-one reduction shows that subgraph isomorphism is also NP-complete.
An alternative reduction from the Hamiltonian cycle problem translates a graph G which is to be tested for Hamiltonicity into the pair of graphs G and H, where H is a cycle having the same number of vertices as G. Because the Hamiltonian cycle problem is NP-complete even for planar graphs, this shows that subgraph isomorphism remains NP-complete even in the planar case.
Subgraph isomorphism is a generalization of the graph isomorphism problem, which asks whether G is isomorphic to H: the answer to the graph isomorphism problem is true if and only if G and H both have the same numbers of vertices and edges and the subgraph isomorphism problem for G and H is true. However the complexity-theoretic status of graph isomorphism remains an open question.
In the context of the Aanderaa–Karp–Rosenberg conjecture on the query complexity of monotone graph properties, showed that any subgraph isomorphism problem has query complexity Ω(n3/2); that is, solving the subgraph isomorphism requires an algorithm to check the presence or absence in the input of Ω(n3/2) different edges in the graph.
Algorithms
describes a recursive backtracking procedure for solving the subgraph isomorphism problem. Although its running time is, in general, exponential, it takes polynomial time for any fixed choice of H (with a polynomial that depends on the choice of H). When G is a planar graph (or more generally a graph of bounded expansion) and H is fixed, the running time of subgraph isomorphism can be reduced to linear time.
is a substantial update to the 1976 subgraph isomorphism algorithm paper.
proposed in 2004 another algorithm based on Ullmann's, VF2, which improves the refinement process using different heuristics and uses significantly less memory.
proposed a better algorithm, which improves the initial order of the vertices using some heuristics.
The current state of the art solver for moderately-sized, hard instances is the Glasgow Subgraph Solver. This solver adopts a constraint programming approach, using bit-parallel data structures and specialized propagation algorithms for performance. It supports most common variations of the problem and is capable of counting or enumerating solutions as well as deciding whether one exists.
For large graphs, state-of-the art algorithms include CFL-Match and Turboiso, and extensions thereupon such as DAF by .
Applications
As subgraph isomorphism has been applied in the area of cheminformatics to find similarities between chemical compounds from their structural formula; often in this area the term substructure search is used. A query structure is often defined graphically using a structure editor program; SMILES based database systems typically define queries using SMARTS, a SMILES extension.
The closely related problem of counting the number of isomorphic copies of a graph H in a larger graph G has been applied to pattern discovery in databases, the bioinformatics of protein-protein interaction networks, and in exponential random graph methods for mathematically modeling social networks.
describe an application of subgraph isomorphism in the computer-aided design of electronic circuits. Subgraph matching is also a substep in graph rewriting (the most runtime-intensive), and thus offered by graph rewrite tools.
The problem is also of interest in artificial intelligence, where it is considered part of an array of pattern matching in graphs problems; an extension of subgraph isomorphism known as graph mining is also of interest in that area.
See also
Frequent subtree mining
Induced subgraph isomorphism problem
Maximum common edge subgraph problem
Maximum common subgraph isomorphism problem
Notes
References
.
.
. A1.4: GT48, pg.202.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
NP-complete problems
Graph algorithms
Computational problems in graph theory
|
668556
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marika%20R%C3%B6kk
|
Marika Rökk
|
Marika Rökk (born Marie Karoline Rökk, 3 November 1913 – 16 May 2004) was a German-Austrian dancer, singer and actress of Hungarian descent who gained prominence in German films in the Nazi era. She resumed her career in 1947 and was one of Europe's most famous operetta singers, performing onstage until 1986.
Life and work
Marie Karoline Rökk was born in 1913 in Cairo, Egypt, the daughter of Hungarian architect and contractor Eduard Rökk and his wife, Maria Karoline Charlotte (born Karoly) Rökk. She spent her childhood in Budapest, but in 1924 her family moved to Paris where her father had been contractually engaged. Here she learned to dance and starred with the Hoffmann Girls at the Moulin Rouge cabaret.
After a tour that led her to Broadway she continued her dance training in the United States, where she worked with Ned Wayburn. In 1929 she returned to Europe and the next year acted in her first film, Why Sailors Leave Home, a British comedy directed by Monty Banks, starring Leslie Fuller.
She made her real breakthrough when the Universum Film AG (UFA) attempted to create a German film star to rival Hollywood's top musical star actresses Eleanor Powell, Ginger Rogers and later, Alice Faye, Rita Hayworth and Betty Grable. The Third Reich's Minister of Propaganda, Joseph Goebbels, admired Hollywood movies and examined them carefully in regular private screenings. Early Technicolor films such as Becky Sharp (1935), The Garden of Allah (1936), Nothing Sacred (1937), and A Star Is Born (1937) made him realize that Hollywood feature films presented a threat to Germany's internal market and that Hollywood's dominance of colour and musical film technology should be matched, at least if Germany was serious about engaging in a cultural war with the U.S. and Britain.
As an acclaimed revue dancer on numerous European stages, Rökk was selected as the ideal candidate to be groomed and promoted as this new type of star and in 1934 was offered a two-year contract with UFA, where she became one of the most prolific film stars of the time. Rökk's German film debut was Leichte Kavallerie (Light Cavalry) (1935, Werner Hochbaum) with Heinz von Cleve. The film made her a sensation overnight.
It was the first of a series of modern escapist, lightweight operettas and glittering revue-style entertainments which quickly made Rökk one of Germany's most popular actresses. These films were clearly modeled on the successful formula of the black-and-white and Technicolor musical films being produced by American film studios RKO, Metro-Goldwyn-Mayer and 20th Century Fox in the 1930s and 1940s.
She had the technical skill and glamour to carry off the formulaic plots and dialogue and provide German audiences with a home grown star to rival the popular American actresses. Der Bettelstudent and Gasparone, followed by Hello Janine! in 1939, all starred her together with Johannes Heesters and established them as the "dream couple" of the musical comedy genre. In her appearances she cultivated her magyar accent conveying a notion of "paprika" exoticism. Her films, which were not overtly political, were also popular in wider parts of Europe.
With a double role in Kora Terry, a 1940 film directed by her future husband Georg Jacoby, she reached new heights. By simultaneously impersonating dutiful and evil twin sisters, Rökk was able to showcase her range of theatrical talent, performing in several dance interludes which were quite risqué for that time. In the same year, she appeared in the propaganda film Wunschkonzert by Eduard von Borsody (as herself), followed by her performance in Georg Jacoby's lavish Women Are Better Diplomats (Frauen sind doch bessere Diplomaten, UFA's first Agfacolor motion picture) in 1941, together with Willy Fritsch.
She reached the peak of her career in 1944, with the star role in The Woman of My Dreams, a lavishly enacted musical colour film again directed by Jacoby. Though few of her movies featured overt Nazi propaganda, she fulfilled her mission to exemplify a leading woman in the Third Reich and to entertain the German people throughout World War II as intended by Goebbels. After the war, she initially was banned professionally (Berufsverbot) but was rehabilitated in 1947 and was able to continue her movie career in West Germany and Austria.
In 1948 she was among the first recipients of the German Bambi media award. Rökk became one of Europe's most famous operetta singers, performing onstage until 1986. After her husband Georg Jacoby had died in 1964, she was married to the Hungarian actor Fred Raul from 1968 until his death in 1985. She is the mother of actress .
In 1994, the son of Soviet spymaster Lavrentiy Beria alleged that Rökk aided Soviet intelligence during World War II, sending information from Goebbels to the Soviet Union. In 2017, German and British media reported on declassified documents that indicate Rökk may have had a role in Soviet intelligence during the war. Those reports were later described as unfounded.
Death
Rökk died of a heart attack in Baden bei Wien, Austria, in 2004, aged 90.
Awards
1948, 1968, 1987, 1990, 1998 Bambi
1981 Deutscher Filmpreis, Special Award for Outstanding Contributions to German Cinema
1987 Bavarian Film Awards, Best Actress
Filmography
Why Sailors Leave Home (1930)
Kiss Me Sergeant (1932)
Kiss Me, Darling (1932)
The Ghost Train (1933)
Leichte Kavallerie (1935)
Heißes Blut (1936)
The Beggar Student (1936)
(1937)
Carousel (1937)
Gasparone (1937)
Eine Nacht im Mai (1938)
Tanzendes Herz (1939)
Vadrózsa (1939)
The Life and Loves of Tschaikovsky (1939)
Hello Janine! (1939)
Kora Terry (1940)
Wunschkonzert (1940)
Zirkusblut (1940)
Frauen sind doch bessere Diplomaten (1941)
Tanz mit dem Kaiser (1941)
Love Me (1942)
The Woman of My Dreams (1944)
Fregola (1948)
Child of the Danube (1950)
Sensation in San Remo (1951)
The Csardas Princess (1951)
Mask in Blue (1953)
The Divorcée (1953)
At the Green Cockatoo by Night (1957)
Das gab's nur einmal (1958)
(1958)
The Night Before the Premiere (1959)
My Husband, the Economic Miracle (1961)
(1961)
Wedding Night in Paradise (1962)
Die Fledermaus (1962)
Die Schöngrubers (1972) (TV series) (13 episodes)
Der letzte Walzer (1973)
(1988)
References
External links
Films, bibliography, photographs
1913 births
2004 deaths
20th-century German actresses
German film actresses
Hungarian-German people
Actresses from Budapest
German female dancers
German stage actresses
20th-century German women singers
Hungarian expatriates in France
Expatriates from Austria-Hungary
Expatriates in Egypt
Hungarian expatriates in the United States
Hungarian emigrants to Germany
|
2517412
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/SLFN13
|
SLFN13
|
SLFN13 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 17-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 897 амінокислот, а молекулярна маса — 102 045.
Задіяний у такому біологічному процесі, як альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з АТФ, нуклеотидами.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 17
Некатегоризовані білки
|
708257
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Suffolk%2C%20Virginia
|
Suffolk, Virginia
|
Suffolk, Virginia
Suffolk is an independent city in Virginia, United States. As of 2020, the population was 94,324. It is the 10th-most populous city in Virginia, the largest city in Virginia by boundary land area as well as the 14th-largest in the country.
Suffolk is located in the Hampton Roads metropolitan area. This also includes the independent cities of Chesapeake, Hampton, Newport News, Norfolk, Portsmouth, and Virginia Beach, and smaller cities, counties, and towns of Hampton Roads. With miles of waterfront property on the Nansemond and James rivers, present-day Suffolk was formed in 1974 after consolidating with Nansemond County and the towns of Holland and Whaleyville. The current mayor (as of 2021) is Mike Duman.
History
Prior to colonization, the region was inhabited by the indigenous Nansemond people. The settlement of Suffolk was established in 1742 by Virginian colonists as a port town on the Nansemond River. It was originally named Constant's Warehouse (for John Constant, one of the first founders of the settlement) before being renamed after Royal Governor of Virginia Sir William Gooch's home county of the same name in England. During the colonial era, Virginian colonists in the region cultivated tobacco with enslaved labor as a cash crop, before transitioning to mixed farming. Suffolk was designated as the county seat of Nansemond County in 1750.
Early in its history, Suffolk became a land transportation gateway to the areas east of it in South Hampton Roads. Before the American Civil War, both the Portsmouth and Roanoke Railroad and the Norfolk and Petersburg Railroad were built through Suffolk, early predecessors of 21st-century Class 1 railroads operated by CSX Transportation and Norfolk Southern, respectively. Other railroads and later major highways followed after the war.
Suffolk became an incorporated town in 1808. Suffolk became a stop on the Atlantic and Danville Railway in 1890. In 1910, it incorporated as a city and separated from Nansemond County. However, it remained the seat of Nansemond County until 1972, when its former county became the independent city of Nansemond. In 1974, the independent cities of Suffolk and Nansemond merged under Suffolk's name and charter.
Peanuts grown in the surrounding areas became a major agricultural industry for Suffolk. Notably, Planters' Peanuts was established in Suffolk beginning in 1912. Suffolk was the 'birthplace' of Mr. Peanut, the mascot of Planters' Peanuts. For many years, the call-letters of local AM radio station WLPM stood for World's Largest Peanut Market. (WLPM's license was cancelled in 1996 )
Geography
Suffolk is located at (36.741347, −76.609881).
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and (6.7%) is water. It is the largest city in Virginia by land area and second largest by total area. Part of the Great Dismal Swamp is located in Suffolk.
Demographics
2020 census
2010 Census
As of the census of 2010, there were 84,585 people, 23,283 households, and 17,718 families residing in the city. The population density was . There were 24,704 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 50.1% White, 42.7% Black or African American, 0.3% Native American, 1.6% Asian, 0.1% Pacific Islander, 0.8% from other races, and 2.3% from two or more races. Hispanics or Latinos of any race were 2.9% of the population.
There were 23,283 households, out of which 36.6% had children under the age of 18 living with them, 55.1% were married couples living together, 16.8% had a female householder with no husband present, and 23.9% were non-families. 20.2% of all households were made up of individuals, and 8.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.69 and the average family size was 3.09.
The age distribution was 27.8% under the age of 18, 7.1% from 18 to 24, 31.1% from 25 to 44, 22.5% from 45 to 64, and 11.4% who were 65 years of age or older. The median age was 36 years. For every 100 females, there were 91.4 males. For every 100 females aged 18 and over, there were 87.4 males.
The median income for a household in the city was $41,115, and the median income for a family was $47,342. Males had a median income of $35,852 versus $23,777 for females. The per capita income for the city was $18,836. About 10.8% of families and 13.2% of the population were below the poverty line, including 18.2% of those under age 18 and 11.2% of those age 65 or over.
As of 2005, the city's median income jumped to $60,484. A number of government-related, contractor high-tech jobs had developed with new businesses in the city's northern corridor, bringing in wealthier residents. Suffolk ranked a close second in median income to its neighbor Chesapeake in South Hampton Roads.
Adjacent counties and cities
Norfolk
Portsmouth
Chesapeake
Newport News (water boundary)
Isle of Wight County
Southampton County
Camden County, North Carolina
Gates County, North Carolina
National protected areas
Great Dismal Swamp National Wildlife Refuge
Nansemond National Wildlife Refuge
2008 tornado
The city was hit by an EF3 tornado which produced a large swath of extensive damage through the city and nearby communities during the late afternoon of April 28, 2008. After 4:00 PM EDT on April 28, a tornado touched down multiple times, causing damage and leaving more than 200 injured in Suffolk. the path of the storm passed north and west of the downtown area, striking near Sentara Obici Hospital and in the unincorporated town of Driver. The storm seriously damaged more than 120 homes and 12 businesses. The subdivisions of Burnett's Mill and Hillpoint Farms were severely damaged, as were several older historic structures in Driver. Near Driver, the large radio and television broadcast towers, which were located in an antenna farm serving most of Hampton Roads, were spared serious damage.
Governor Tim Kaine declared a state of emergency and directed state agencies to assist the recovery and cleanup efforts. Police officers and firefighters from across Hampton Roads were sent to Suffolk to help in a quarantine and cleanup of the damaged areas. On May 1, the state estimated property damages at $20 million.
Video of the tornado.
Education
Suffolk Public Schools, the local public school system, operates 12 elementary schools, four middle schools, three high schools, and one alternative school. Nansemond-Suffolk Academy is a private college preparatory school located on Pruden Blvd.
Paul D. Camp Community College has a campus in Suffolk.
Transportation
Suffolk's early growth depended on its waterfront location, with access to the waterways for power and transportation. Subsequent transportation infrastructure upgraded its connections with other markets. These continue to be major factors in the 21st century.
Bike trails
The Dismal Swamp National Wildlife Refuge includes dozens of miles of trails accessible via White Marsh Road at Washington Ditch and other entry sites. Additional bike trails can be found at Lone Star Lakes City Park off Godwin Blvd. This city park provides over of rock trails. There are many rural roads with light traffic available for road riding. Adjacent to Suffolk is Isle of Wight County, where a county facility called Nike Park includes a bike trail approximately 2 miles in a loop.
Waterways
Suffolk was initially a port at the head of navigation of the Nansemond River. The Nansemond flows into the James River near its mouth and the ice-free harbor of Hampton Roads.
Railroads
The two railroads completed through Suffolk before the American Civil War were later joined by four more. These were eventually consolidated during the modern merger era of North American railroads which began around 1960. Suffolk was served by several passenger lines, concluding with Amtrak's Mountaineer, which ended in 1977. At least two former passenger stations are still standing, the Seaboard Coast Line station, now the Seaboard Station Railroad Museum, and the Norfolk and Western Railway station at 100 Hollady Street. The N&W station was used by Amtrak (as "Holiday Street") until 1977 when the Mountaineer was replaced by a bus connection to the Hilltopper. Currently, Amtrak's Northeast Regional between Norfolk and Petersburg passes by the N&W station without stopping.
Today, Suffolk is served by three freight railroads. It is located on a potential branch line for the Southeast High Speed Rail Corridor between Petersburg, Virginia and South Hampton Roads, being studied by the Virginia Department of Rail and Public Transportation.
Highways
Suffolk is served by U.S. Highways 17, 13, 58, 258, and 460. Interstate 664, part of the Hampton Roads Beltway, crosses through the northeastern edge of the city. State Route 10 is also a major highway in the area.
In 2006, Suffolk assumed control of its road system from the Virginia Department of Transportation, which is customary among Virginia's independent cities. Since the Byrd Road Act of 1932 created Virginia's Secondary Roads System, the state maintains the roads in most counties and towns. An exception was made by the General Assembly when the former Nansemond County became an independent city and consolidated Suffolk in the 1970s. The state maintained the primary and secondary routes in Suffolk until July 1, 2006.
Bridges, bridge-tunnel
The Monitor–Merrimac Memorial Bridge–Tunnel connects Suffolk to the independent city of Newport News on the Virginia Peninsula from South Hampton Roads. It is part of the Hampton Roads Beltway, a circumferential interstate highway that links the seven largest cities of Hampton Roads. Completed in 1992, it provided a third major vehicle crossing of the Hampton Roads harbor area and cost $400 million to build.
The city and VDOT have had disputes over ownership and responsibility for the Kings Highway Bridge (circa 1928) across the Nansemond River on State Route 125. VDOT closed it in 2005 for safety reasons.
About 3,300 motorists a day used the bridge that connected Chuckatuck and Driver. The closure forced detours of as much as . The cost of a new bridge for the King's Highway crossing is estimated at $48 million, far more than could be recovered through collection of tolls at that location. In 2007, VDOT announced that it would contract for demolition and removal of the bridge. According to newspaper accounts, this was the first time in VDOT's history that it did not plan for a replacement facility.
Virginia is reviewing proposals under a public-private partnership for a major realignment and upgrade of U.S. 460 from Suffolk west to Interstate 295 near Petersburg. In 1995, the Virginia General Assembly passed the Public-Private Transportation Act, allowing private entities to propose innovative solutions for designing, constructing, financing, and operating transportation improvements. The new roadway would be funded through collection of tolls.
As part of the Suffolk 2026 Comprehensive Plan, the city plans to bypass the crossroads community of Whaleyville in southwestern Suffolk City. US 13 (along with NC Highway 11) is a strategic highway corridor in North Carolina toward Greenville.
Public transportation
The City of Suffolk operates Suffolk Transit, which provides local bus service.
Economy
In modern times, Suffolk remains a major peanut processing center and railroad and highway transportation hub. It hosts a diverse combination of industrial, manufacturing, distribution, retail, and hospitality businesses, as well as active farming.
In 2002, the new Louise Obici Memorial Hospital was completed and dedicated. It was acquired in 2005 by the Sentara Health System. Planters' Peanuts has been a major employer, now owned by Kraft Foods. Each fall since 1977, the City of Suffolk hosts Suffolk Festivals Incorporated's annual Peanut Fest.
Other large employers in the City of Suffolk include Unilever, Lipton Tea, Massimo Zanetti Beverage Group, Wal-Mart, Target, QVC, and two major modeling and simulation companies, Lockheed Martin and Raytheon. Lockheed Martin built its "Center for Innovation" around a lighthouse in Suffolk, for which the campus is called 'The Lighthouse'. Raytheon won a DoD contract to manufacture 'Miniature Air-Launched Decoy Jammers'(MALD-J), which it has been producing with Cobham Composite Products: 202 vehicles for a price of $81 million.
The U.S. Joint Forces Command (JFCOM) facility, near the intersection of US 17 and Interstate 664, has resulted in a growth in defense contracting and high-tech jobs since 1999. Through the following decade, JFCOM employed a growing number of defense contractors until it reached over 3,000. By September 2010, US Secretary of Defense Robert Gates recommended to decommission JFCOM, as a matter of reallocating and rebalancing the U.S. Department of Defense budget, to better address changing needs and fiscal demands.
The announcement led to speculation about the effects the loss of JFCOM would have on the Hampton Roads economy in general and (more specifically), on the future of related businesses located in the Harborview section of Suffolk. In August 2011 JFCOM was disestablished. But many critical JFCOM functions, such as joint training, joint exercises, and joint development were retained in the buildings vacated by JFCOM, under the auspices of the Joint Staff J7 Directorate, referred to as either "Pentagon South" or "Joint and Coalition Warfighting".
By summer 2013, city officials expected the Naval Network Warfare Command, NNWC Global Network Operations Center Detachment, Navy Cyber Defense Operations Command and Navy Cyber Forces to occupy buildings vacated by JFCOM. These commands have been considered a boon to north Suffolk, bringing an estimated 1,000 additional employees, counting military, civilians and contractors, with an estimated annual payroll of $88.9 million. The buildup in these defense functions resulted in Suffolk's median income increasing markedly in this period.
Media
Suffolk's daily newspapers are the local Suffolk News-Herald, the Virginian-Pilot from Norfolk and the Daily Press of Newport News. Other papers include the New Journal and Guide, and Inside Business. Coastal Virginia Magazine serves as a bi-monthly regional magazine for Suffolk and the Hampton Roads area. Hampton Roads Times serves as an online magazine for all the Hampton Roads cities and counties. Suffolk is served by a variety of radio stations on the AM and FM dials, with towers located around the Hampton Roads area.
Suffolk is also served by several television stations. The Hampton Roads designated market area (DMA) is the 42nd largest in the U.S. with 712,790 homes (0.64% of the total U.S.). The major network television affiliates are WTKR-TV 3 (CBS), WAVY 10 (NBC), WVEC-TV 13 (ABC), WGNT 27 (CW), WTVZ 33 (MyNetworkTV), WVBT 43 (FOX), and WPXV 49 (ION Television). The Public Broadcasting Service station is WHRO-TV 15. Suffolk residents also can receive independent stations, such as WSKY broadcasting on channel 4 from the Outer Banks of North Carolina and WGBS-LD broadcasting on channel 11 from Hampton. Suffolk is served by Charter Communications. The City of Suffolk Media & Community Relations Department operates Municipal Channel 8 on the local Charter Cable television system. Programming includes television coverage of many City activities and events, including live Government-access television (GATV) broadcasts of all regular City Council meetings, and special features including "On The Scene", "Suffolk Seniorcize", and "Suffolk Business Today". DirecTV and Dish Network are also popular as an alternative to cable television in Suffolk.
Boroughs
Suffolk is divided politically into seven boroughs, one corresponding to the former city of Suffolk and one corresponding to each of the six magisterial districts of the former Nansemond County. The boroughs are Chuckatuck, Cypress, Holy Neck, Nansemond, Sleepy Hole, Suffolk, and Whaleyville.
Sister cities
In 1981, the county of Suffolk in England became Suffolk's first sister city as a result of the personal interest in the Sister Cities concept by Virginia's Governor, Mills E. Godwin. A native of the city, Governor Godwin believed that Sister Cities would benefit the community culturally and educationally. Suffolk's second sister city relationship with Oderzo, Italy, began in 1995 because of one man, Amedeo Obici. Mr. Obici was a native of Oderzo and the founder of Planters Nut and Chocolate Company in Suffolk.
Suffolk Sister Cities International, Inc. (SSCI) is a 501 (c)(3) nonprofit established to promote international relationships as directed by Suffolk City Council through its appointed Suffolk Sister Cities Commission. Its membership is open to all who are interested in fostering the goals of the organization.
SSCI and its international youth association, SIYA, have won national awards for Youth and Education and for the Best Overall Program for cities with populations less than 100,000.
Notable people
James Avery (1945–2013), actor who portrayed the father on The Fresh Prince of Bel-Air was from Pughsville, Virginia, much of which is now located in Suffolk
Johnnie Barnes, former NFL player
Darius Bea, Negro league outfielder and pitcher
Jessie Britt, former NFL player
Rose Marie Brown (1919-2015), Broadway performer, Miss Virginia and fourth runner-up Miss America 1939
Charlie Byrd, guitarist
Judith Godwin, abstract expressionist artist
Mills E. Godwin Jr., Virginia governor
Phyllis Gordon (1889-1964), actress, born in Suffolk
Ryan Speedo Green, bass-baritone opera singer
D. Arthur Kelsey, Justice of the Supreme Court of Virginia
Joe Kenda, retired homicide detective
Lex Luger (musician), musician
Joe Maphis, country music guitarist
Jeff W. Mathis III, U.S. Army major general
Amedeo Obici, founder of Planters' Peanuts
Lewis F. Powell Jr. (1907-1998), US Supreme Court Justice 1972-1987
Sugar Rodgers, (WNBA) Basketball player for the Las Vegas Aces
M. Virginia Rosenbaum, surveyor and newspaper editor
Hope Spivey, gymnast, participated in 1988 Olympics in Seoul
Deatrich Wise Jr., football player for New England Patriots
Shane Dollar, hip hop artist
Attractions
Suffolk's boundaries include many rural areas and towns, as well central Suffolk itself. For historic districts throughout Suffolk, see National Register of Historic Places listings in Suffolk, Virginia.
Driver Historic District
Great Dismal Swamp
Nansemond County Training School
Phoenix Bank of Nansemond
Riddick's Folly
St. John's Church, Chuckatuck
Suffolk Center for Cultural Arts
Suffolk Historic District
The Seaboard Station Railroad Museum, located at 326 North Main Street, is housed in a historic Seaboard Coast Line station. The museum features a model train layout depicting Suffolk, and railroad memorabilia. Admission is free, with donations accepted, and open year-round. A few blocks away from the railroad museum is the former Norfolk and Western Railway and Amtrak station at 100 Holladay Street.
Climate
The climate in this area is characterized by hot, humid summers and generally mild to cool winters. According to the Köppen Climate Classification system, Suffolk has a humid subtropical climate, abbreviated "Cfa" on climate maps.
Politics
See also
List of people from Hampton Roads, Virginia.
National Register of Historic Places listings in Suffolk, Virginia
References
External links
Official website
Suffolk Tourism
Suffolk Census Quick Facts
Cities in Virginia
Former county seats in Virginia
Populated places in Hampton Roads
Majority-minority counties and independent cities in Virginia
|
2442144
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Anthony%20Mosse
|
Anthony Mosse
|
Anthony Mosse
Anthony Robin Le Clerc Mosse (born 29 October 1964 in Hong Kong) is a former New Zealand swimmer who competed at two Summer Olympic Games and three Commonwealth Games. He won one Olympic bronze medal, as well as two gold medals, one silver and one bronze at the Commonwealth Games.
Biography
Mosse was the standard bearer for New Zealand competitive swimming through the 1980s. He swam at his first Commonwealth Games, in Brisbane, Australia in 1982, when he was 17. At the 1983 Summer Universiade in Edmonton, Mosse won a bronze medal in the 200-metre butterfly. He also finished 5th in the 100-metre butterfly. At the Los Angeles Olympics, he made the final in his two butterfly events.
At the 1985 Summer Universiade in Kobe, Mosse won a silver medal in the 200-metre butterfly. He also finished 5th in the 100-metre butterfly At the 1986 Commonwealth Games in Edinburgh, Scotland, he won gold and silver and in the same year was second in the 200m butterfly final at the World Championships. At the 1987 Summer Universiade in Zagreb, Mosse won a gold medal in the 200-metre butterfly, and a silver medal in the 100-metre butterfly. Mosse developed his career in the United States but continued to swim for New Zealand, gaining a bronze medal at the 1988 Olympics in Seoul, Korea. He rounded out his career when he won the 200m butterfly at the 1990 Commonwealth Games in Auckland.
Mosse gained a BA (Hons) from Stanford University in 1989 and later completed an MBA at the same university. He and his American wife have two children. He is now a merchant banker in San Francisco, but continues to be involved in swimming and is a regular commentator for TVNZ (including Beijing, 2008).
In the 1989 Queen's Birthday Honours, Mosse was appointed a Member of the Order of the British Empire, for services to swimming.
See also
List of Commonwealth Games medallists in swimming (men)
List of Olympic medalists in swimming (men)
References
External links
1964 births
Living people
Olympic swimmers for New Zealand
Olympic bronze medalists for New Zealand
Swimmers at the 1984 Summer Olympics
Swimmers at the 1988 Summer Olympics
Commonwealth Games gold medallists for New Zealand
Commonwealth Games silver medallists for New Zealand
Swimmers at the 1982 Commonwealth Games
Swimmers at the 1986 Commonwealth Games
Swimmers at the 1990 Commonwealth Games
American people of New Zealand descent
New Zealand male butterfly swimmers
Olympic bronze medalists in swimming
World Aquatics Championships medalists in swimming
Stanford Cardinal men's swimmers
New Zealand expatriate swimmers in the United States
New Zealand Members of the Order of the British Empire
Medalists at the 1988 Summer Olympics
Commonwealth Games bronze medallists for New Zealand
Commonwealth Games medallists in swimming
Summer World University Games medalists in swimming
FISU World University Games gold medalists for New Zealand
FISU World University Games silver medalists for New Zealand
FISU World University Games bronze medalists for New Zealand
Medalists at the 1983 Summer Universiade
Medalists at the 1985 Summer Universiade
Medalists at the 1987 Summer Universiade
Medallists at the 1986 Commonwealth Games
Medallists at the 1990 Commonwealth Games
|
30865488
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Complementarity%20%28molecular%20biology%29
|
Complementarity (molecular biology)
|
Complementarity (molecular biology)
In molecular biology, complementarity describes a relationship between two structures each following the lock-and-key principle. In nature complementarity is the base principle of DNA replication and transcription as it is a property shared between two DNA or RNA sequences, such that when they are aligned antiparallel to each other, the nucleotide bases at each position in the sequences will be complementary, much like looking in the mirror and seeing the reverse of things. This complementary base pairing allows cells to copy information from one generation to another and even find and repair damage to the information stored in the sequences.
The degree of complementarity between two nucleic acid strands may vary, from complete complementarity (each nucleotide is across from its opposite) to no complementarity (each nucleotide is not across from its opposite) and determines the stability of the sequences to be together. Furthermore, various DNA repair functions as well as regulatory functions are based on base pair complementarity. In biotechnology, the principle of base pair complementarity allows the generation of DNA hybrids between RNA and DNA, and opens the door to modern tools such as cDNA libraries.
While most complementarity is seen between two separate strings of DNA or RNA, it is also possible for a sequence to have internal complementarity resulting in the sequence binding to itself in a folded configuration.
DNA and RNA base pair complementarity
Complementarity is achieved by distinct interactions between nucleobases: adenine, thymine (uracil in RNA), guanine and cytosine. Adenine and guanine are purines, while thymine, cytosine and uracil are pyrimidines. Purines are larger than pyrimidines. Both types of molecules complement each other and can only base pair with the opposing type of nucleobase. In nucleic acid, nucleobases are held together by hydrogen bonding, which only works efficiently between adenine and thymine and between guanine and cytosine. The base complement A = T shares two hydrogen bonds, while the base pair G ≡ C has three hydrogen bonds. All other configurations between nucleobases would hinder double helix formation. DNA strands are oriented in opposite directions, they are said to be antiparallel.
A complementary strand of DNA or RNA may be constructed based on nucleobase complementarity. Each base pair, A = T vs. G ≡ C, takes up roughly the same space, thereby enabling a twisted DNA double helix formation without any spatial distortions. Hydrogen bonding between the nucleobases also stabilizes the DNA double helix.
Complementarity of DNA strands in a double helix make it possible to use one strand as a template to construct the other. This principle plays an important role in DNA replication, setting the foundation of heredity by explaining how genetic information can be passed down to the next generation. Complementarity is also utilized in DNA transcription, which generates an RNA strand from a DNA template. In addition, human immunodeficiency virus, a single-stranded RNA virus, encodes an RNA-dependent DNA polymerase (reverse transcriptase) that uses complementarity to catalyze genome replication. The reverse transcriptase can switch between two parental RNA genomes by copy-choice recombination during replication.
DNA repair mechanisms such as proof reading are complementarity based and allow for error correction during DNA replication by removing mismatched nucleobases. In general, damages in one strand of DNA can be repaired by removal of the damaged section and its replacement by using complementarity to copy information from the other strand, as occurs in the processes of mismatch repair, nucleotide excision repair and base excision repair.
Nucleic acids strands may also form hybrids in which single stranded DNA may readily anneal with complementary DNA or RNA. This principle is the basis of commonly performed laboratory techniques such as the polymerase chain reaction, PCR.
Two strands of complementary sequence are referred to as sense and anti-sense. The sense strand is, generally, the transcribed sequence of DNA or the RNA that was generated in transcription, while the anti-sense strand is the strand that is complementary to the sense sequence.
Self-complementarity and hairpin loops
Self-complementarity refers to the fact that a sequence of DNA or RNA may fold back on itself, creating a double-strand like structure. Depending on how close together the parts of the sequence are that are self-complementary, the strand may form hairpin loops, junctions, bulges or internal loops. RNA is more likely to form these kinds of structures due to base pair binding not seen in DNA, such as guanine binding with uracil.
Regulatory functions
Complementarity can be found between short nucleic acid stretches and a coding region or a transcribed gene, and results in base pairing. These short nucleic acid sequences are commonly found in nature and have regulatory functions such as gene silencing.
Antisense transcripts
Antisense transcripts are stretches of non coding mRNA that are complementary to the coding sequence. Genome wide studies have shown that RNA antisense transcripts occur commonly within nature. They are generally believed to increase the coding potential of the genetic code and add an overall layer of complexity to gene regulation. So far, it is known that 40% of the human genome is transcribed in both directions, underlining the potential significance of reverse transcription.
It has been suggested that complementary regions between sense and antisense transcripts would allow generation of double stranded RNA hybrids, which may play an important role in gene regulation. For example, hypoxia-induced factor 1α mRNA and β-secretase mRNA are transcribed bidirectionally, and it has been shown that the antisense transcript acts as a stabilizer to the sense script.
miRNAs and siRNAs
miRNAs, microRNA, are short RNA sequences that are complementary to regions of a transcribed gene and have regulatory functions. Current research indicates that circulating miRNA may be utilized as novel biomarkers, hence show promising evidence to be utilized in disease diagnostics. MiRNAs are formed from longer sequences of RNA that are cut free by a Dicer enzyme from an RNA sequence that is from a regulator gene. These short strands bind to a RISC complex. They match up with sequences in the upstream region of a transcribed gene due to their complementarity to act as a silencer for the gene in three ways. One is by preventing a ribosome from binding and initiating translation. Two is by degrading the mRNA that the complex has bound to. And three is by providing a new double-stranded RNA (dsRNA) sequence that Dicer can act upon to create more miRNA to find and degrade more copies of the gene. Small interfering RNAs (siRNAs) are similar in function to miRNAs; they come from other sources of RNA, but serve a similar purpose to miRNAs.
Given their short length, the rules for complementarity means that they can still be very discriminating in their targets of choice. Given that there are four choices for each base in the strand and a 20bp - 22bp length for a mi/siRNA, that leads to more than possible combinations. Given that the human genome is ~3.1 billion bases in length, this means that each miRNA should only find a match once in the entire human genome by accident.
Kissing hairpins
Kissing hairpins are formed when a single strand of nucleic acid complements with itself creating loops of RNA in the form of a hairpin. When two hairpins come into contact with each other in vivo, the complementary bases of the two strands form up and begin to unwind the hairpins until a double-stranded RNA (dsRNA) complex is formed or the complex unwinds back to two separate strands due to mismatches in the hairpins. The secondary structure of the hairpin prior to kissing allows for a stable structure with a relatively fixed change in energy. The purpose of these structures is a balancing of stability of the hairpin loop vs binding strength with a complementary strand. Too strong an initial binding to a bad location and the strands will not unwind quickly enough; too weak an initial binding and the strands will never fully form the desired complex. These hairpin structures allow for the exposure of enough bases to provide a strong enough check on the initial binding and a weak enough internal binding to allow the unfolding once a favorable match has been found.
---C G---
C G ---C G---
U A C G
G C U A
C G G C
A G C G
A A A G
C U A A
U CUU ---CCUGCAACUUAGGCAGG---
A GAA ---GGACGUUGAAUCCGUCC---
G A U U
U U U C
U C G C
G C C G
C G A U
A U G C
G C ---G C---
---G C---
Kissing hairpins meeting up at the top of the loops. The complementarity
of the two heads encourages the hairpin to unfold and straighten out to
become one flat sequence of two strands rather than two hairpins.
Bioinformatics
Complementarity allows information found in DNA or RNA to be stored in a single strand. The complementing strand can be determined from the template and vice versa as in cDNA libraries. This also allows for analysis, like comparing the sequences of two different species. Shorthands have been developed for writing down sequences when there are mismatches (ambiguity codes) or to speed up how to read the opposite sequence in the complement (ambigrams).
cDNA Library
A cDNA library is a collection of expressed DNA genes that are seen as a useful reference tool in gene identification and cloning processes. cDNA libraries are constructed from mRNA using RNA-dependent DNA polymerase reverse transcriptase (RT), which transcribes an mRNA template into DNA. Therefore, a cDNA library can only contain inserts that are meant to be transcribed into mRNA. This process relies on the principle of DNA/RNA complementarity. The end product of the libraries is double stranded DNA, which may be inserted into plasmids. Hence, cDNA libraries are a powerful tool in modern research.
Ambiguity codes
When writing sequences for systematic biology it may be necessary to have IUPAC codes that mean "any of the two" or "any of the three". The IUPAC code R (any purine) is complementary to Y (any pyrimidine) and M (amino) to K (keto). W (weak) and S (strong) are usually not swapped but have been swapped in the past by some tools. W and S denote "weak" and "strong", respectively, and indicate a number of the hydrogen bonds that a nucleotide uses to pair with its complementing partner. A partner uses the same number of the bonds to make a complementing pair.
An IUPAC code that specifically excludes one of the three nucleotides can be complementary to an IUPAC code that excludes the complementary nucleotide. For instance, V (A, C or G - "not T") can be complementary to B (C, G or T - "not A").
Ambigrams
Specific characters may be used to create a suitable (ambigraphic) nucleic acid notation for complementary bases (i.e. guanine = b, cytosine = q, adenine = n, and thymine = u), which makes it is possible to complement entire DNA sequences by simply rotating the text "upside down". For instance, with the previous alphabet, (GTCA) would read as (TGAC, reverse complement) if turned upside down.
Ambigraphic notations readily visualize complementary nucleic acid stretches such as palindromic sequences. This feature is enhanced when utilizing custom fonts or symbols rather than ordinary ASCII or even Unicode characters.
See also
Base pair
References
External links
Reverse complement tool
Reverse Complement Tool @ DNA.UTAH.EDU
Molecular biology
|
1629156
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Гермашинська волость
|
Гермашинська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Вілейського повіту Віленської губернії.
Станом на 1886 рік складалася з 41 поселення, 4 сільських громад. Населення — 2795 осіб (3376 чоловічої статі та 3133 — жіночої), 291 дворове господарство.
Найбільші поселення волості:
Есьманівці — колишнє власницьке село при річці Доугай, за ½ версти — Гермашинське волосне правління, 178 осіб, 24 двори.
Яршевичі — колишнє власницьке село, 168 осіб, 20 дворів.
Джерела
Примітки
Волості Віленської губернії
Історія Мінської області
|
1451718
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Краєнка (гміна)
|
Краєнка (гміна)
Гміна Краєнка — місько-сільська гміна у північно-західній Польщі. Належить до Злотовського повіту Великопольського воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні проживало 7524 особи.
Територія
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 191.79 км², у тому числі:
орні землі: 46.00%
ліси: 47.00%
Таким чином, площа гміни становить 11.55% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Краєнка межує з такими гмінами: Висока, Злотув, Качори, Піла, Тарнувка, Шидлово.
Примітки
Краєнка
Краєнка
|
2847957
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Доміново
|
Доміново — село в Польщі, у гміні Доміново Сьредського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Познанського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Сьредського повіту (Великопольське воєводство)
|
5219915
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Бабков Ігор Михайлович
|
Бабков Ігор Михайлович
Ігор Михайлович Бабков (2 червня 1964, Гомель) — білоруський прозаїк і поет, філософ, культуролог. Кандидат філософських наук (2003).
Життєпис
У 1986 році закінчив філософське відділення історичного факультету Білоруського державного університету (Мінськ). Наприкінці 1980-х років. був учасником літературних спільнот «Вавилон» і «Тутешні». Брав участь у відновленні газети «Наша Ніва» на початку 1990-х років, був одним із засновників Білоруської колегії. Видавав і редагував журнал «Фрагменти».
Працює в Інституті філософії Національної академії наук Білорусі, займається сучасною постколоніальною теорією та історією філософії. У 2003 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Філософія Яна Снядецького і формування пізньопросвітницької раціональності в Білорусі та Литві (перша третина ХІХ ст.)» і здобув науковий ступінь кандидата філософських наук.
Проживає в Мінську.
Членство
Спілка білоруських письменників
Бібліографія
«Solus Rex» (1986), поезія
«Герой війни за прозорість» (1998), поезія
«Адам Клакоцький і його тіні» (2001), роман; у 2008 році вийшла польською мовою в перекладі Малґожати Бухалік
«Філософія Яна Снядецького» (2002)
«Королівство Білорусь. Витлумачення руїн/рун» (2005), збірка есеїв
«Засинати, прокидатись, слухати голоси риб» (2009), поезія
«Хвилинка. Три історії» (2013), проза
Нагороди
1993: Премія «Глиняний Велес» за збірку «Solus Rex»
2005: Премія «Золота літера» за книгу «Королівство Білорусь. Витлумачення руїн/рун»
2009: Шорт-ліст премії «Анґелус» за роман «Адам Клакоцький і його тіні»
2011: Премія «Золотий апостроф»
2014: Літературна премія імені Єжи Ґедройця за книгу «Хвилинка. Три історії»
Посилання
Перший блог Ігоря Бабкова на сайті Живого Журналу
Другий блог Ігоря Бабкова на сайті Живого Журналу
Лауреати премії «Золотий апостроф»
Лауреати премії «Золота літера»
Кандидати філософських наук
Білоруські філософи
Члени Союзу білоруських письменників
Білоруські письменники
Білоруські поети
Білоруськомовні письменники
Білоруськомовні поети
Лауреати премії «Глиняний Велес»
Випускники історичного факультету Білоруського державного університету
Уродженці Гомеля
Живі люди
Народились 1964
Народились 2 червня
|
16051633
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lichk
|
Lichk
|
Lichk is a village in the Martuni Municipality of the Gegharkunik Province of Armenia, located to the south of Lake Sevan.
Etymology
The village was previously known as Gyol.
History
The modern village of Lichk was officially founded in 1829–30. There are ruins of earlier habitation including the remains of a medieval town (Paul Village) in the area of the village. There are also the ruins of the early Tsaghkavank (meaning "Flowering Monastery") which sit adjacent to the church of St. Astvatsatsin at the hilltop cemetery. Tsaghkavank overlooks the village of Lichk, and the remaining lower walls are cylindrical walls with a very small entry. The reasoning behind this is that one would technically be forced to bow in respect upon entering the church. The church of St. Astvatsatsin is a small basilica with some broken khachkars and gravestones embedded into its walls. It is currently in disrepair as the roof has collapsed. Surrounding the two churches is a 13th-century cemetery with numerous interesting khachkars. Nearby is a cyclopean fort. Between 1950–60, an Aramaic inscription was found nearby.
Education
Two public educational facilities currently serve the village. The Primary School was constructed in 1930 and served as the original school for Lichk. For a number of years, it was the only educational center for the village and those surrounding it. The school still provides education to some of the nearby communities and has an enrollment of 110 students. The regional government has recently proposed closing the Primary School due to its state of disrepair. If the government goes through with its plans, students will face a lack of education due to the distance of the other public school, and 25 teachers and 10 staff will become unemployed.
The "Secondary School of Lichk After Hovhannes Tumanyan" operates as the public education facility that serves the other half of the village. It was constructed in 1981 and has 750 students enrolled at the school.
Artesian Well Controversy
On August 7, 2013 a spring that had supplied mineral water for the village of Lichk (meaning sour water) was demolished without the consent of the townspeople. The artesian well had been drilled approximately 40 years ago by Soviet engineers, and was used by residents of the village since then. Many had used the naturally carbonated spring daily, as a main source of drinking water or in hopes of curing certain ailments. A contract was secured through the local government by a businessman to construct a bottling plant at the site to produce soft drinks. Construction began in early-August and the dome of the spring, created by minerals in the water, was destroyed. Residents protested the move made by the local government and took back control of their water source. Restoration efforts were soon underway so that residents could once again use the source of water again. On June 12, 2015 the artesian well was uncapped through the efforts of residents in Lichk and is once again open for use.
Gallery
References
World Gazeteer: Armenia – World-Gazetteer.com
External links
CNN: "A town that's lost its men"
Indiegogo: "Help Save Our School" Crowdfunding Initiative
Populated places in Gegharkunik Province
Populated places established in 1830
1830 establishments in the Russian Empire
|
42198371
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Allium%20passeyi
|
Allium passeyi
|
Allium passeyi is a plant species endemic to Box Elder County in northwestern Utah. It grows in shallow, stony locations at elevations of 1400–1600 m.
Allium passeyi produces 2-3 round to egg-shaped bulbs, each up to 2 cm in diameter. Flowers are bell-shaped, up to 9 mm in diameter; tepals pink; pollen yellow.
References
passeyi
Flora of Utah
Onions
Plants described in 1974
Flora without expected TNC conservation status
|
12635349
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lake%20Pedder%20earthworm
|
Lake Pedder earthworm
|
Lake Pedder earthworm
The Lake Pedder earthworm (Hypolimnus pedderensis) is an extinct earthworm species in the family Megascolecidae. Its genus Hypolimnus is monotypic.
It was endemic to the Lake Pedder area in Tasmania, Australia, prior to its flooding in 1972 for a hydro-electric power scheme. It is only known from the holotype specimen collected from a Lake Pedder beach in 1971. A 1996 survey failed to find it and it is presumed extinct.
The Lake Pedder earthworm mainly fed on microbes or algae on sand particles. Their feeding habits were seen to have a considerable impact on the banks of the lake, as the particles they consumed were deposited on the surface of the ground in the form of castings. As these castings were exposed to air, the soil was aerated, improving both the drainage and water holding capacity of the soil.
References
Megascolecidae
Extinct animals of Australia
Endemic fauna of Tasmania
Invertebrates of Tasmania
Lake Pedder
Animals described in 1974
Taxonomy articles created by Polbot
|
19901704
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Krzes%C5%82awice%2C%20Masovian%20Voivodeship
|
Krzesławice, Masovian Voivodeship
|
Krzesławice, Masovian Voivodeship
Krzesławice is a village in the administrative district of Gmina Rusinów, within Przysucha County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south-east of Rusinów, north of Przysucha, and south of Warsaw.
Demographics
In the 2021 census, the village had a population of 346 people, equally divided among men and women. The village included 114 households, 24 of which had more than 5 members.
62.7% of inhabitants were of working age, 17.1% were below working age, and the remaining 20.2% were beyond working age.
As the census noted, the village had lost 8% of its population since 1988.
References
Villages in Przysucha County
|
4172226
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Patxi%20L%C3%B3pez
|
Patxi López
|
Patxi López
Francisco Javier "Patxi" López Álvarez (born 4 October 1959) is a Spanish politician serving as Member of the Congress of Deputies and chair of the Constitutional Committee.
Previously, he has served as President of the Autonomous Community of the Basque Country from 2009 to 2012 and President of the Congress of Deputies, the lower house of the Spanish Cortes Generales, in the short lived 11th legislature from January 2016 to July 2016. He was also Secretary-General of the Socialist Party of Euskadi – Euskadiko Ezkerra (PSE-EE), the Basque affiliate of the Spanish Socialist Workers' Party (PSOE), from 2002 to 2014.
Political career
López, born into a socialist family, was influenced early in life by the political stance of his father, Eduardo López Albizu, a prominent Spanish left-wing anti-Francoist activist. He joined the Young Basque Socialist movement in 1975, and was its Secretary-General from 1985 to 1988. He joined PSE in 1977, and was elected to the Spanish Congress of Deputies at the 1986 General Election representing Vizcaya Province. In the PSE he rose steadily to prominence before being elected Secretary-General in 1997, having become a Member of the Basque Parliament in 1991.
He is known for his opposition to Basque independence. In 2005, he was the PSE-EE's candidate for the presidency of the Basque Country, but lost out to Juan José Ibarretxe of the Basque Nationalist Party (PNV). In the 2009 election, the Nationalist Party was the party with the most votes with 30 seats, followed by the Socialist Party, with 25 seats. The illegalisation of a party representing a sizeable voting segment, the Left Basque Nationalist Party Batasuna, enabled the socialists to reach an agreement with the People's Party for López to be elected as Lehendakari (Basque president). He was elected to the position on 5 May 2009 in the Basque Parliament, effectively ending thirty years of Basque nationalist rule in the Basque Country, in what was perceived as a controversial election due to the absence of any party representing the secessionist Left Basque Nationalist spectrum.
On 13 January 2016, he was elected President of the Congress of Deputies for the short eleventh legislature, with 130 votes (the deputies of PSOE and Citizens) out of 350.
References
External links
Patxi López Blog
|-
|-
1959 births
Living people
Members of the 4th Basque Parliament
Members of the 5th Basque Parliament
Members of the 6th Basque Parliament
Members of the 7th Basque Parliament
Members of the 8th Basque Parliament
Members of the 9th Basque Parliament
Members of the 10th Basque Parliament
Members of the 3rd Congress of Deputies (Spain)
Members of the 12th Congress of Deputies (Spain)
Members of the 11th Congress of Deputies (Spain)
Members of the 13th Congress of Deputies (Spain)
People from Portugalete
Presidents of the Basque Government
Presidents of the Congress of Deputies (Spain)
Spanish Socialist Workers' Party politicians
Members of the 14th Congress of Deputies (Spain)
Members of the 15th Congress of Deputies (Spain)
|
5029981
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3-%D2%90%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Гамбург-Ґросс Борстель
|
Гамбург-Ґросс Борстель
Ґросс Борстель — частина району Гамбург-Північ вільного та ганзейського міста Гамбург. Місцевість розташована на північ від Епендорфа та на південь від аеропорту Гамбурга.
Примітки
Посилання
Профіль на вебсайті hamburg.de
Міські частини Гамбурга
Гамбург-Північ
|
78478
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Canyon
|
Canyon
|
Canyon
A canyon (from ; archaic British English spelling: cañon), gorge or chasm, is a deep cleft between escarpments or cliffs resulting from weathering and the erosive activity of a river over geologic time scales. Rivers have a natural tendency to cut through underlying surfaces, eventually wearing away rock layers as sediments are removed downstream. A river bed will gradually reach a baseline elevation, which is the same elevation as the body of water into which the river drains. The processes of weathering and erosion will form canyons when the river's headwaters and estuary are at significantly different elevations, particularly through regions where softer rock layers are intermingled with harder layers more resistant to weathering.
A canyon may also refer to a rift between two mountain peaks, such as those in ranges including the Rocky Mountains, the Alps, the Himalayas or the Andes. Usually, a river or stream carves out such splits between mountains. Examples of mountain-type canyons are Provo Canyon in Utah or Yosemite Valley in California's Sierra Nevada. Canyons within mountains, or gorges that have an opening on only one side, are called box canyons. Slot canyons are very narrow canyons that often have smooth walls.
Steep-sided valleys in the seabed of the continental slope are referred to as submarine canyons. Unlike canyons on land, submarine canyons are thought to be formed by turbidity currents and landslides.
Etymology
The word canyon is Spanish in origin, with the same meaning. The word canyon is generally used in North America, while the words gorge and ravine (French in origin) are used in Europe and Oceania, though gorge and ravine are also used in some parts of North America. In the United States, place names generally use canyon in the southwest (due to their proximity to Spanish-speaking Mexico) and gorge in the northeast (which is closer to French Canada), with the rest of the country graduating between these two according to geography. In Canada, a gorge is usually narrow while a ravine is more open and often wooded. The military-derived word defile is occasionally used in the United Kingdom.
Formation
Most canyons were formed by a process of long-time erosion from a plateau or table-land level. The cliffs form because harder rock strata that are resistant to erosion and weathering remain exposed on the valley walls.
Canyons are much more common in arid areas than in wet areas because physical weathering has a more localized effect in arid zones. The wind and water from the river combine to erode and cut away less resistant materials such as shales. The freezing and expansion of water also serves to help form canyons. Water seeps into cracks between the rocks and freezes, pushing the rocks apart and eventually causing large chunks to break off the canyon walls, in a process known as frost wedging. Canyon walls are often formed of resistant sandstones or granite.
Sometimes large rivers run through canyons as the result of gradual geological uplift. These are called entrenched rivers, because they are unable to easily alter their course. In the United States, the Colorado River in the Southwest and the Snake River in the Northwest are two examples of tectonic uplift.
Canyons often form in areas of limestone rock. As limestone is soluble to a certain extent, cave systems form in the rock. When a cave system collapses, a canyon is left, as in the Mendip Hills in Somerset and Yorkshire Dales in Yorkshire, England.
Box canyon
A box canyon is a small canyon that is generally shorter and narrower than a river canyon, with steep walls on three sides, allowing access and egress only through the mouth of the canyon. Box canyons were frequently used in the western United States as convenient corrals, with their entrances fenced.
Largest
The definition of "largest canyon" is imprecise, because a canyon can be large by its depth, its length, or the total area of the canyon system. Also, the inaccessibility of the major canyons in the Himalaya contributes to their not being regarded as candidates for the biggest canyon. The definition of "deepest canyon" is similarly imprecise, especially if one includes mountain canyons, as well as canyons cut through relatively flat plateaus (which have a somewhat well-defined rim elevation).
The Yarlung Tsangpo Grand Canyon (or Tsangpo Canyon), along the Yarlung Tsangpo River in Tibet, is regarded by some as the deepest canyon in the world at . It is slightly longer than the Grand Canyon in the United States. Others consider the Kali Gandaki Gorge in midwest Nepal to be the deepest canyon, with a difference between the level of the river and the peaks surrounding it.
Vying for the deepest canyon in the Americas is the Cotahuasi Canyon and Colca Canyon, in southern Peru. Both have been measured at over deep.
The Grand Canyon of northern Arizona in the United States, with an average depth of and a volume of , is one of the world's largest canyons. It was among the 28 finalists of the New 7 Wonders of Nature worldwide poll. (Some referred to it as one of the seven natural wonders of the world.)
The largest canyon in Europe is Tara River Canyon.
The largest canyon in Africa is the Fish River Canyon in Namibia.
In August 2013, the discovery of Greenland's Grand Canyon was reported, based on the analysis of data from Operation IceBridge. It is located under an ice sheet. At long, it is believed to be the longest canyon in the world.
Despite not being quite as deep or long as the Grand Canyon, the Capertee Valley in Australia is actually 1 km wider than the Grand Canyon, making it the widest canyon in the world.
Cultural significance
Some canyons have notable cultural significance. Evidence of archaic humans has been discovered in Africa's Olduvai Gorge. In the southwestern United States, canyons are important archeologically because of the many cliff-dwellings built in such areas, largely by the ancient Pueblo people who were their first inhabitants.
Notable examples
The following list contains only the most notable canyons of the world, grouped by region.
Africa
Namibia
Fish River Canyon
South Africa
Blyde River Canyon, Mpumalanga
Oribi Gorge, KwaZulu-Natal
Tanzania
Olduvai Gorge
Americas
Argentina
Atuel Canyon, Mendoza Province
Brazil
Itaimbezinho Canyon, Rio Grande do Sul
Bolivia
Torotoro River Canyon
Canada
Grand Canyon of the Stikine, British Columbia
Horseshoe Canyon, Alberta
Niagara Gorge, Ontario
Ouimet Canyon, Ontario
Colombia
Chicamocha Canyon, Santander Department
Mexico
Barranca de Oblatos, Jalisco
Copper Canyon, Chihuahua
Sumidero Canyon, Chiapas
Peru
Cañón del Pato, Ancash Region
Colca Canyon, Arequipa Region
Cotahuasi Canyon, Arequipa Region
United States
American Fork Canyon, Utah
Antelope Canyon, Arizona
Apple River Canyon, Illinois
Ausable Chasm, New York
Big Cottonwood Canyon, Utah
Black Canyon of the Gunnison, Colorado
Black Hand Gorge, Ohio
Blackwater Canyon, West Virginia
Blue Creek Canyon, Colorado
Bluejohn Canyon, Utah
Box Canyon, Colorado
Breaks Canyon, Kentucky and Virginia
Butterfield Canyon, Utah
Cane Creek, Alabama
Canyon de Chelly, Arizona
Canyonlands National Park, canyons of the Colorado River and its main tributary the Green River, Utah
Cheat Canyon, West Virginia
Clifton Gorge, Ohio
Clifty Canyon, Indiana
Cloudland Canyon, Georgia
Columbia River Gorge, Oregon and Washington
Conkle's Hollow, Ohio
Cottonwood Canyon, Utah
Crooked River Gorge, Oregon
Death Hollow, Utah
Desolation Canyon, Utah
Dismals Canyon, Alabama
Flaming Gorge, Wyoming and Utah
Flume Gorge, New Hampshire
Glen Canyon, Utah and Arizona
Glenwood Canyon, Colorado
Gore Canyon, Colorado
Grand Canyon, Arizona
Grand Canyon of the Yellowstone, Wyoming
Grandstaff Canyon, Utah
Guffey Gorge, Colorado
Gulf Hagas, Maine
Hells Canyon, Idaho, Oregon, and Washington
Horse Canyon, Utah
Kern River Canyon, California
Kings Canyon, Utah
Kings Canyon, California
Leslie Gulch, Oregon
Linville Gorge, North Carolina
Little Cottonwood Canyon, Utah
Little Grand Canyon, Illinois
Little River Canyon, Alabama
Logan Canyon, Utah
Mather Gorge, Maryland
Marysvale Canyon, Utah
McCormick's Creek Canyon, Indiana
Millcreek Canyon, Utah
New River Gorge, West Virginia
Ninemile Canyon, Utah
Ogden Canyon, Utah
Oneonta Gorge, Oregon
Palo Duro Canyon, Texas
Parleys Canyon, Utah
Pine Creek Gorge, Pennsylvania
Poudre Canyon, Colorado
Providence Canyon, Georgia
Provo Canyon, Utah
Quechee Gorge, Vermont
Red River Gorge, Kentucky
Rio Grande Gorge, New Mexico
Royal Gorge, Colorado
Ruby Canyon, Utah
Snake River Canyon, Idaho
Snow Canyon, Utah
Stillwater Canyon, Utah
Tallulah Gorge, Georgia
Tenaya Canyon, California
Tennessee River Gorge, Alabama and Tennessee
The Trough, West Virginia
Unaweep Canyon, Colorado
Uncompahgre Gorge, Colorado
Waimea Canyon, Hawaii
Walls of Jericho, Alabama
Weber Canyon, Utah
Westwater Canyon, Utah
Wolverine Canyon, Utah
White Canyon, Utah
Zion Canyon, Utah
Asia
China
Three Gorges, Chongqing
Tiger Leaping Gorge, Yunnan
Yarlung Zangbo Grand Canyon, Tibet Autonomous Region
India
Gandikota, Kadapa District, Andhra Pradesh
Raneh Falls, Chatarpur district, Madhya Pradesh
Idukki, Western Ghats, Kerala
Indonesia
Brown Canyon, Semarang, Central Java
Cukang Taneuh, Pangandaran, West Java
Others
Afghanistan – Tang-e Gharu
Japan – Tenryū-kyō in Nagano Prefecture
Kazakhstan – Charyn Canyon
Nepal – Kali Gandaki Gorge
Russia – Delyun-Uran (Vitim River)
Pakistan - Indus River Gorge through the Himalaya
Taiwan – Taroko Gorge in Hualien County
Turkey – Ihlara Valley in Aksaray Province
Europe
United Kingdom
Avon Gorge, Bristol
Burrington Combe, Somerset
Cheddar Gorge, Somerset
Corrieshalloch Gorge, Ullapool
Ebbor Gorge, Somerset
Gordale Scar, North Yorkshire
Winnats Pass, Derbyshire
France
Gorges de l'Ardèche, Auvergne-Rhône-Alpes
Gorges de Daluis, Provence-Alpes-Côte d'Azur
Gorges du Tarn, Occitanie
Grands Goulets, Auvergne-Rhône-Alpes
Verdon Gorge, Alpes-de-Haute-Provence
Ukraine
Aktove canyon
Buky Canyon
Dniester Canyon
Others
Albania – Osum Canyon, Kanionet e Skraparit
Albania/Montenegro – Cem
Bosnia and Herzegovina – Rakitnica, Drina, Neretva, Vrbas, Unac, Čude, Ugar, Prača,
Bulgaria – Trigrad Gorge, Kresna Gorge, Iskar Gorge
Finland – Korouoma Canyon, Kevo Canyon
Germany – Partnach Gorge
Greece – Vikos Gorge, Samaria Gorge
Greenland – Greenland's Grand Canyon
Iceland – Fjaðrárgljúfur Canyon
Kosovo – Rugova Canyon, White Drin Canyon, Kacanik Gorge
North Macedonia – Matka Canyon
Montenegro – Morača, Piva
Montenegro/Bosnia and Herzegovina – Tara River Canyon
Montenegro/Serbia – Ibar
Norway – Sautso Canyon
Poland/Slovakia – Dunajec River Gorge
Russia – Sulak Canyon, Dagestan
Serbia - Lazar's Canyon
Serbia/Bosnia and Herzegovina – Lim
Serbia/Romania - Iron Gates
Slovenia – Vintgar Gorge
Switzerland – Aare Gorge
Oceania
Australia
Joffre Gorge, Karijini National Park, Western Australia
Katherine Gorge, Northern Territory
Kings Canyon, Northern Territory
Murchison River Gorge, Western Australia
Jamison Valley, New South Wales
Capertee Valley, New South Wales – the world's second-widest canyon
Shoalhaven Gorge, New South Wales
Werribee Gorge, Victoria
The Slot Canyons of the Blue Mountains, New South Wales
New Zealand
Manawatū Gorge, North Island
Skippers Canyon, South Island
Outer space
Ithaca Chasma on Saturn's moon Tethys
Valles Marineris on Mars, the largest-known canyon in the Solar System
Vid Flumina on Saturn's largest moon Titan is the only known liquid-floored canyon in the Solar System besides Earth
Messina Chasmata on Uranus' moon Titania
Venus has many craters and canyons on its surface. The troughs on the planet are part of a system of canyons that is more than 6,400 km long.
See also
Sinkhole
References
External links
Slope landforms
Landscape
|
26709994
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20Final%20Fantasy%20video%20games
|
List of Final Fantasy video games
|
List of Final Fantasy video games
Final Fantasy is a video game series developed and published by Square Enix (formerly Square). The first installment in the series, the eponymous Final Fantasy, premiered in Japan in 1987, and Final Fantasy games have been released almost every single year since. Sixteen games have been released as part of the main (numbered) series. Sequels, prequels, spin-offs, and related video games have been published, as well as numerous installments in other media forms. Each game in the main series takes place in a different fictional universe rather than serving as direct sequels to prior games, although some games have received sequels, or prequels, set in the same universe.
Most of the games have been re-released for several different platforms, many of which have been included in bundled releases. The series as a whole is primarily composed of role-playing video games, but also includes massively multiplayer online role-playing games, third-person shooters, tower defense games, and tactical role-playing games. Final Fantasy games have been released on over a dozen video game consoles beginning with the Nintendo Entertainment System, as well as for personal computers and mobile phones. The series is Square Enix's most successful franchise, having sold over 100 million units worldwide as of June 2011, across both the main series and its spin-offs. Final Fantasys popularity has placed it as one of the best-selling video game franchises.
Main series
Main series-related games
Ivalice Alliance
Compilation of Final Fantasy VII
Fabula Nova Crystallis Final Fantasy
Final Fantasy XV Universe
Subseries
Artniks
Brave Exvius
Chocobo
Crystal Chronicles
Crystal Defenders
Dimensions
Dissidia
Explorers
SaGa
Theatrhythm
Unlimited
World
Other games
Bundled releases
Branded subseries
These are groups of games or system-specific releases of games that are branded or marketed together. Unlike bundles, they were made available as individual products.
See also
List of Final Fantasy media
Final Fantasy Trading Card Game
List of Kingdom Hearts media
References
Lists of video games by franchise
Video games
|
4458748
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BD%D0%B5%20%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B4%D0%BB%D1%8F%20%D0%B7%D0%B0%D1%85%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%83%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96
|
Програмне забезпечення для захисту приватності
|
Програмне забезпечення для захисту приватності
Програмне забезпечення конфіденційності (програмне забезпечення для захисту приватності) — це програмне забезпечення, створене для захисту конфіденційності своїх користувачів. Програмне забезпечення зазвичай працює при використанні Інтернету, щоб контролювати або обмежувати обсяг інформації, що надається третім сторонам. Програмне забезпечення може застосовувати шифрування або фільтрацію різних видів.
Види захисту
Програмне забезпечення конфіденційності може стосуватися двох різних типів захисту. Перший тип — це захист приватності користувача в Інтернеті від всесвітньої мережі. Існують програмні продукти, які маскують або приховують IP-адресу користувача від зовнішнього світу, щоб захистити користувача від крадіжки особистості. Другий тип захисту — це приховування або видалення слідів Інтернету користувача, які залишаються на його комп'ютері після того, як він переглядав Інтернет. Існує програмне забезпечення, яке видаляє всі сліди користувача в Інтернеті, а є програмне забезпечення, яке приховує та шифрує сліди користувача, щоб інші користувачі, які користуються комп'ютером, не знали, де були перегляди чи відвідування.
Внесення до білого та чорного списків
Одним із рішень для покращення конфіденційності програмного забезпечення є створення білого списку. Додавання в білий список — це процес, у якому компанія визначає програмне забезпечення, яке вона дозволить, і не намагається розпізнати зловмисне програмне забезпечення. Додавання в білий список дозволяє запускати прийнятне програмне забезпечення та/або запобігає запуску будь-чого іншого, або дозволяє новому програмному забезпеченню працювати в середовищі карантину, доки його дійсність не буде перевірена. У той час як білий список не дозволяє запускати ПЗ, що не входить у цей список. Чорний список дозволяє запускати все ПЗ, що не в чорному списку. Потім чорний список включає певні типи програмного забезпечення, які заборонені для роботи в середовищі компанії. Наприклад, компанія може внести до чорного списку одноранговий обмін файлами у своїх системах. Окрім програмного забезпечення, люди, пристрої та вебсайти також можуть бути додані до білого чи чорного списків.
Системи виявлення вторгнення
Системи виявлення вторгнень розроблені для виявлення всіх типів шкідливого мережевого трафіку та використання комп'ютера, які не можуть бути виявлені брандмауером. Ці системи фіксують всі потоки мережевого трафіку та перевіряють вміст кожного пакета на наявність шкідливого трафіку.
Шифрування
Шифрування є ще однією формою захисту конфіденційності. Коли організації не мають безпечного каналу для надсилання інформації, вони використовують шифрування, щоб зупинити несанкціонованих підслуховувачів. Шифрування — це процес перетворення вихідного повідомлення у форму, яку ніхто не може прочитати, окрім призначеного отримувача.
Стеганографія
Стеганографія іноді використовується для приховування повідомлень від прослуховування та електронного спостереження. У порівнянні з використанням криптографії, яка перекладає сам текст в інший формат, стенографія приховує дані, а не перетворює їх. За даними компанії Privacy Canada, за допомогою стеганографії вони гарантують, що повідомлення можна приховати від розкриття. Подібно до криптографії, повідомлення кодується для захисту різними способами: текстом, зображенням, аудіо, відео та мережевою стеганографією. Це заміна криптографії, щоб приховати тексти від перегляду.
Приватність проти анонімності
Приватність відрізняється від анонімності своєю застосовністю та використанням. Анонімність підпорядковується конфіденційності і може бути бажаною для обміну, пошуку чи публікації конкретної інформації.
Правові питання користування
Використання програмного забезпечення конфіденційності не вільне від правових проблем. Наприклад, існують правила щодо експорту криптографії зі Сполучених Штатів. Так само, також вимагає від осіб передавати криптографічні ключі правоохоронним органам. Закони про шифрування в Індії також містять багато правових обмежень у різних ситуаціях. Також ведуться перемовини щодо включення технологій кібербезпеки, таких як програмне забезпечення, пов'язане з шифруванням, у рамках Вассенаарської домовленості, що зробить експорт більш громіздким.
Див. також
Загальні теми
Приватність інформації
Конфіденційність в Інтернеті
Шифрування
Приватність
Проксі-сервер
Інструмент видалення метаданих
Інженерія приватності
Технології, що покращують приватність
Програмне забезпечення
GNU Privacy Guard (GPG)
(pEp)
Портативний Firefox
Tails
Pretty Good Privacy (PGP)
Secure Shell (SSH)
I2P
Tor
Примітки
Посилання
Скидання мережі
Розрив PRISM
ISO IEC 27701
Постачальники конфіденційності
Інструменти конфіденційності
NIST
Brief How-tos від CryptoParty
Приватність
|
42041384
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Point%20Break%20%282015%20film%29
|
Point Break (2015 film)
|
Point Break (2015 film)
Point Break is a 2015 action-thriller film directed and shot by Ericson Core and written by Kurt Wimmer. He co-produced it with John Baldecchi, Broderick Johnson, Andrew A. Kosove, Christopher Taylor and David Valdes.
An American-German-Chinese co-production, the film is a remake of the 1991 film of the same name.
The film stars Édgar Ramírez, Luke Bracey, Teresa Palmer, Delroy Lindo and Ray Winstone, and was released in China on December 4, 2015, by China Film Group and in the United States on December 25, 2015, by Warner Bros. in 3D and RealD 3D. The film received negative reviews from critics, and grossed $133 million from a $105 million budget.
Plot
Extreme sport athlete Johnny Utah (Luke Bracey), and his friend Jeff (Max Thieriot), are traversing a steep ridgeline on motorbikes. The run ends with a jump onto a lone stone column, where Jeff overshoots the landing and falls to his death.
Seven years later, Utah is an FBI agent candidate. He attends a briefing on a skyscraper heist in Mumbai, in which the criminals stole diamonds, escaping by parachute. A similar heist happens in Mexico where the criminals unload millions of dollars in bills, then disappear into the Cave of Swallows.
Utah's research concludes that they were done by the same men, who are attempting to complete the Ozaki 8, a list of eight extreme ordeals to honor the forces of nature. They have already completed three, and Utah predicts they'll attempt the fourth on a rare sea wave phenomenon in France. After presenting his analysis, Utah is sent undercover to France under a field agent named Pappas (Ray Winstone). They reach France and Utah gets help from others to surf the tall tube wave.
As he goes in, there is already another surfer riding the wave, leaving Utah unstable. Utah gets sucked into the wave and faints, but the other surfer bails and rescues Utah. He wakes aboard a yacht with the surfer, Bodhi (Édgar Ramírez), and his team Roach (Clemens Schick), Chowder (Tobias Santelmann), and Grommet (Matias Varela). They leave him to enjoy the party and he gets acquainted with a girl, Samsara (Teresa Palmer).
The next day, Utah finds the men in an abandoned Paris train station after he overhears them talking about the location. Bodhi gives him an initiation fight and soon he is accepted into the circle. They travel to the Alps for the next ordeal: wingsuit flying through "The Life of Wind" cliffs. The four succeed in their attempt and spend some time together with Samsara. The next day, they climb the snow peaks for the sixth ordeal, snowboarding down a steep mountain of snow. They reach their spot, but Utah decides to extend his line, so the others follow him. Chowder slips and falls to his death, and Utah becomes depressed about it.
After a party, Samsara explains that she and Bodhi both knew Ono Ozaki when they were young, that her parents died in an avalanche accident and Ozaki gave her a home after. She explains further that Ozaki actually completed his third ordeal, despite what was widely believed. He did not die attempting the ordeal, but was actually killed by a whaling ship crashing into his boat while he was trying to save humpback whales. On his boat, a young boy, Bodhi, decided not to tell the truth of his story but to finish what Ozaki started.
Next they travel to a gold mine where Bodhi detonates explosives Grommet and Roach planted. After blowing his cover, Utah chases Bodhi, managing to trip his bike. Bodhi escapes because Utah cannot stand up after the crash. The FBI freezes Bodhi's sponsors' assets; Bodhi plans to rob a nearby Italian bank on a mountain top. Utah and the police intercept the group, resulting in a crossfire that kills Roach. As the group flees, Utah chases and shoots one of them to death, who is revealed to be Samsara and not Bodhi.
Utah finds the location of the next ordeal: free solo climbing with no safety beside Angel Falls in Venezuela. He finds Bodhi and Grommet and chases them on the climb, but Grommet falters, falling to his death. Utah catches up to Bodhi, but he falls backward down the waterfall, completing what should have been the last ordeal. Bodhi, however, has to redo the fourth ordeal, because he bailed out on the wave when he chose to save Johnny. Seventeen months later, Utah finds him in the Pacific facing another giant wave. As Utah tries to get Bodhi to come back with him and pay for his crimes, he eventually lets Bodhi attempt to surf it, both knowing that he will not come back. The wave engulfs Bodhi, killing him. Utah begins going through his own ordeals, unclear whether he is still an FBI agent.
Cast
Édgar Ramírez as "Bodhi", an ecoterrorist.
Luke Bracey as Johnny "Utah" Brigham, an FBI agent and former extreme motocross star and a surfer turned into an "extreme athlete." Unlike the original film, Utah is not an ex-football player.
Judah Lewis as Young Johnny "Utah" Brigham
Ray Winstone as Angelo Pappas, an FBI special agent based in London.
Teresa Palmer as Samsara Dietz, a love interest of Johnny Utah and secondary antagonist affiliated with Bodhi.
Matias Varela as Grommet
Clemens Schick as "Roach" Rottinger
Tobias Santelmann as "Chowder"
Max Thieriot as Jeff
Delroy Lindo as FBI Instructor Hall
Nikolai Kinski as Pascal Al-Fariq
Glynis Barber as FBI Special Agent Esposito
Steve Toussaint as FBI Director Bowman
Bojesse Christopher as FBI Deputy Director #1
James LeGros as FBI Deputy Director #2
Steve Aoki as Himself
Numan Acar as Turkish Doorman
Production
Development
Point Break is an American-German-Chinese co-production. Studio Babelsberg co-produced and oversaw production services for the film. A script for the remake had been lying around for years, but it was not until Ericson Core pitched his idea to Warner Bros. that the film actually got off the ground. However, Core's idea for the film was significantly different than the script. His concept was much more of a big tentpole movie, with scenes that defy the laws of physics.
In 2011, it was announced that a remake of Point Break was being developed by Alcon Entertainment and Warner Bros. The screenplay was being written by Kurt Wimmer, screenwriter of the 2012 Total Recall remake. Wimmer co-produced with Broderick Johnson, Andrew Kosove, John Baldecchi, and Chris Taylor. Ericson Core, cinematographer of The Fast and the Furious (2001), directed. The film received funds of €3.6 million, from the German Federal Film Fund (DFFF).
Casting
Luke Bracey portrayed the role previously played by Keanu Reeves. Ray Winstone took on the role played by Gary Busey in the original. Gerard Butler was initially in negotiations to play Bodhi, the role Patrick Swayze created, but negotiations fell through. By mid-May 2014, Édgar Ramírez was in talks to play Bodhi, and was later cast.
James LeGros and BoJesse Christopher, two of the actors who played Ex-Presidents in the 1991 film, were cast as FBI directors.
Filming and stunts
Principal photography commenced on June 26, 2014, in Berlin. Shortly before production began in Berlin, Core got the cast and crew together to watch the original Point Break. Shooting took place in a total of 11 countries across four continents, using actual extreme sports stars and stuntmen. Locations include Berlin/Germany, Hall in Tirol, Lienz and Carinthia/Austria, Italy, Switzerland, Hawaii, Tahiti, Mexico, Arizona, Utah, Venezuela, France, India, and the United Kingdom. While the original film focused on just a few sports – primarily surfing – and used cranes and other Hollywood trickery to portray them, the new movie eschewed all of that, including green screens, and relied on real life practical stunts. For the numerous stunts performed in the film, Core gathered a group of the best snowboarders, free rock climbers, big wave surfers, high-speed motocross riders and wingsuit pilots in the world and filmed them, essentially, as actors.
Surf sequence
Since surfing was central to the first movie, the filmmakers wanted to include it again, but at a higher level. Core and his team looked all over the world to try to find out where waves were going to hit, and when, before finally settling on Teahupoo in Tahiti. However, shooting the scene proved to be challenging since enormous, surfable waves are rare and unpredictable. A set of crew first went to Jaws, a surf break in Maui, months before principal photography began on the film. The team had to wait several days in Teahupoo for the waves to swell. Luckily, enormous swells arrived. The crew ran nine cameras in the water, on cliffs and on helicopters to capture the action in January 2014. Laird Hamilton, a pioneering big-wave surfer, who also played a minor role in the film, contributed his skills to the shoot. Additionally, Ian Walsh, a surfer from Maui, Billy Kemper, Makua Rothman, and Ahani Tsondru, served as stunt doubles.
Australian surfer Laurie Towner, who was hired as the stunt double for lead character Johnny Utah, broke his jaw and suffered other injuries during stunt surfing in Teahupoo for the film, in mid-September 2014.
Wingsuit sequence
The wingsuit flying sequence which is notably the most dangerous stunt in the film was filmed in Walenstadt, Switzerland and required five stuntmen (including the cameraman) flying in formation, while all weaved through narrow mountain passes, one of which is called "The Crack", all at a speed of over . The production canceled planned flights on a number of days because of poor weather conditions, eventually completing it only after two weeks in August 2014. Core brought in Jeb Corliss, a professional sky diver, to help coordinate the scene and handpick wingsuit athletes to perform the stunt. Corliss and his team picked the best wingsuit pilots in the world, who have all made over 17,000 sky dives and have had 20 years of experience, including one thousand BASE jumps and thousands of wingsuit jumps each, to perform the jump. Corliss himself was going to be one of the fliers, but was not able to be, because he was recovering from a knee surgery after he tore his anterior cruciate ligament prior to the filming, while testing a suit. The five fliers includes two times World Wingsuit League champion and four times Guinness World Records holder Jhonathan Florez (cameraman, who died in July 2015), Red Bull Air Force former manager Jon DeVore (portrayed Utah), who previously worked on the wingsuit sequence for Transformers: Dark of the Moon, and served as the aerial coordinator, Mike Swanson (Bodhi), Julian Boulle (Grommet), Noah Bahnson (Roach), and James Boole. DeVore knew that the sequence was going to be difficult to enact, especially in supertight, choreographed formations. Corliss himself was familiar with the place since he made a jump in 2011 from a peak just outside the Swiss town. A video of the jump titled "Grinding the Crack" uploaded to YouTube has been watched over 30 million times.
However, performing such a sequence proved to be very dangerous. If one person crashes with the other, it could lead to the disproportion of the flight pattern and subsequently could result in death. Due to this, safety became a top priority for Core. Prior to shooting, the stuntmen went to the location, and to other locations which were similar, to start training in groups. In order to get comfortable with the wingtip-to-wingtip flights necessary to pull the scene off, the wingsuiters initially jumped from planes, racking up more than 500 jumps over the course of the year leading up to filming. They would fly in tight formations over and over again, simply as a way of getting accustomed to the idea of having someone nearby at all times. The production team also went to Switzerland 12 days prior to shooting to practice. During the shoot, there were ground-based cameras with long lenses, and a helicopter with a gyro-stabilized camera as well. Since Core needed a series of shots to create the sequence, from point of view shots to profile shots of the wingsuiters cruising past the mountain to close-ups – unlike filming GoPro cameras – one of the wingsuiters needed to wear a cinema-quality camera on his head, rather than a GoPro. The task went to Florez and Boole, who had never done camera work before. The Red camera used in the flights weighed 15 pounds (6,8 kg), enough to significantly alter the way pilots normally flew. The wingsuiters made over 60 jumps in the course of two weeks to get all the shots. Corliss called it the most dangerous stunt that has ever been filmed for a movie.
Snowboarding sequence
For the snowboarding scene, which was shot in the Italian side of Aiguille de la Grande Sassière in Aosta Valley, professional snowboarders Xavier de Le Rue and Jeremy Jones, along with Ralph Backstrom and Mike Basich, were hired to play stunt doubles. There were daily avalanche checks during the shoot, and a significant amount of time was spent sitting and waiting for the right conditions to film. For this scene, Core and members of his crew roped down cliffs to record the snowboarders from the best possible angles. At some point, Core had to give Xavier the camera and he had to shoot other people. He admitted that because Rue and Jones were so fast, few could keep up with them. During filming a particular sequence, a Class 4 avalanche was triggered.
Rock climbing sequence
For the rock climbing sequence, the cast and crew travelled to Angel Falls in Venezuela, where they set up three camps; one base was below the falls; one was on the rim; and one was high on the tepui. The film crew had to land on a small island at the head of the Churún River that had no vehicles, then move the equipment by motorized canoes to the falls by negotiating with a local general for a helicopter to get them and several tons of equipment out. Core hired Linh Nguyen, a longtime Southern California climber and former climbing consultant to a TV sports series, who Core described as his "oldest friend", as the Climbing Unit Supervisor. That site was near an overhanging 100-foot boulder that the longtime climber-rigger Dave Schultz had picked out during scouting, as an ideal site for close-up "studio" climbing shots. Filming also took place on the wall beside the waterfall. Chris Sharma served as a stunt double for Johnny Utah, whereas Teresa Palmer was filmed in a climbing scene separately in the Alps. Dani Andrada of Spain played the stunt double for Bodhi, and climber-filmmaker Mike Call was second-unit cameraman. Peter Croft, a well-known Canadian climber and soloist, was hired as a backup climber and a stunt rigger, and to help lend credibility to the free-soloing scenes. He and Nguyen read the script together, taking notes and suggesting changes in dialogue. Others in the unit were Schultz (head rigger), Aaron Walters, Brooke Sandahl, Alexander Magerl and Ralf Haeger of Germany, Emiliyan Kolevski of Bulgaria, and Alberto Roha and other climbers from Venezuela. For soloing shots, the climbers were tied into thin Spectra line that could be digitized out. All bolts used in the filming were removed afterwards.
Jumping sequences
On several European jumping scenes, Core, who also previously trained as a mountain ranger, would hike up with a small crew and wait hours for safe conditions. Kosove said the movie "was more of an expedition than a production."
Release
The film was initially slated for an August 7, 2015 release, but on August 12, 2014, Warner Bros. brought the date forward to July 31, 2015. On February 3, 2015, the release date was moved back to December 25, 2015. Warner Bros. Pictures distributed the film in the United States, Canada, United Kingdom, Russia, Japan and Latin America, and Lionsgate distributed the film in other territories. DMG Entertainment, which collaborated with Alcon Entertainment to finance and develop the remake, distributes the film in China, where it was released on December 4, 2015.
Soundtrack
"Runaway" – Andrew Watt
"Burn Me Down" – Justin Young
"I Need Your Love" – Gareth Thomas (feat. BAER)
"I See" – Sempe (feat. Zoey Clarke)
"Do You Wanna" – MRKTS
"AAA" – Sempe
"The Power of Now" – Steve Aoki & Headhunterz
"Crazy (Jamie Jones Remix)" – Art Department
"Warm" – SG Lewis
"Take Me Down" – Genevieve
"Fade Out Lines (The Avener Rework)" – Phoebe Killdeer & The Avener
"Still Breathing" – Dig The Kid
"Point Break End Credits" – Tom Holkenborg (aka Junkie XL)
Reception
Box office
Point Break has grossed $28.8 million in North America and $104.9 million in other territories, for a worldwide total of $133.7 million, against a budget of $105 million. In the United States and Canada, the film opened on the same day as Daddy's Home, Joy and Concussion, and earned $4.1 million on its opening day. In its opening weekend, it earned $9.8 million from 2,910 theaters, finishing 8th at the box office, and last among new releases.
Point Break was released across 3,700 screens in China, its first market, on December 4, three weeks prior to its U.S. release. It earned $12.1 million in its opening weekend and $22.7 million in its first full week, fending off local newcomer Fall in Love Like a Star, but debuted behind The Martian, which was on its second weekend of play. Alcon Entertainment's Andrew Kosove said they were happy with the results given the lack of brand equity associated with the film there. Including revenues from five other Asian markets, the total opening was $14.1 million. Buoyed by good word of mouth, the film fell only 14% in its second weekend to $10.2 million ($18.8 million in its full second week), which is the lowest second weekend drop of any film in China of 2015. It was finally overtaken by Chinese films Mojin: The Lost Legend and Surprise in its third weekend. As of December 2015, it has grossed a total of $39.4 million in China.
In other markets worldwide, it opened with $1.8 million in Russia and the CIS, $1.6 million in France, $1.5 million in Australia, $1.5 million from 421 screens in Italy where it debuted at No. 3 behind Universal's local film L'Abbiamo Fatta Grossa and Fox's The Revenant, and $1.3 million in Japan. In the United Kingdom and Ireland, it posted an opening weekend of just £421,818 ($610,421) from 364 screens debuted at third place among newly releases, behind Goosebumps and Dad's Army and in ninth place overall. In comparison, the original Point Break debuted with £777,000 ($1.12 million) from 273 screens back in November 1991, eventually reaching just over £4 million ($5.78 million). Warner Bros. portion of the total is $21.4 million in 11 markets while Lionsgate total is $74.5 million.
Critical reception
On review aggregator website Rotten Tomatoes, the film has an approval rating of 11% based on 109 reviews, and an average rating of 3.64/10. The site's critical consensus reads, "Loaded with dazzling action but bereft of purpose, the Point Break remake will be remembered as the first film to make audiences pine for the simultaneous presences of Keanu Reeves and Gary Busey." On Metacritic, the film has a weighted average score of 34 out of 100, based on 21 critics, indicating "generally unfavorable reviews". Audiences polled by CinemaScore gave the film an average grade of "B" on an A+ to F scale.
Maggie Lee of Variety called the film "a visual dazzler and a dramatic non-starter." Elizabeth Kerr of The Hollywood Reporter called the film "a thrill ride in need of a few more thrills." Norl Murray of the Los Angeles Times remarked that "while Bigelow's version featured charismatic lead performances and ample pop, Core's cast mumbles slowly and sparingly at one another until it's time to jump off something." The A.V. Clubs Ignatiy Vishnevetsky said: "Boldly reimagining Kathryn Bigelow's cult favorite as a movie where absolutely nobody seems to be having any fun, the new Point Break drops the original's Zen-like balance of macho mysticism and camp in favor of dour humorlessness."
Accolades
References
External links
2015 action thriller films
2010s adventure films
2015 crime drama films
2010s sports films
2015 3D films
2015 films
Alcon Entertainment films
American 3D films
American action adventure films
American action thriller films
American adventure thriller films
American crime drama films
Remakes of American films
Babelsberg Studio films
Chinese drama films
DMG Entertainment films
English-language German films
English-language Chinese films
Films about the Federal Bureau of Investigation
Films about bank robbery
Films directed by Ericson Core
Films scored by Junkie XL
Films set in Paris
Films set in Venezuela
Films shot in Austria
Films shot in France
Films shot in Germany
Films shot in Hawaii
Films shot in India
Films shot in Italy
Films shot in Mexico
Films shot in Tahiti
Films shot in Venezuela
Films with screenplays by Kurt Wimmer
Films shot in Switzerland
German action thriller films
German crime films
German sports films
Lionsgate films
Summit Entertainment films
American surfing films
Warner Bros. films
Films produced by David Valdes
2010s English-language films
2010s American films
2010s German films
|
2960711
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%83%D1%88%20%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Тадеуш Вісньовський
|
Тадеуш Вісньовський (Войцех) (18 квітня 1865, Станіслав — 12 грудня 1933, Варшава) — польський геолог, професор Львівської політехніки, член Академії навчання (1890 р.), член Наукового товариства у Львові, член (президент 1908 р.) Польського товариства натуралістів Коперніка, почесний член Польського геологічного інституту (1919), член фізіографічного комітету Академії мистецтв та наук, постійний член Генерального факультету Львівської політехніки, редактор журналу «Космос», заступник члена Музейного видавничого комітету ім. Дідушицьких у Львові.
Біографія
Він походить з бідної шляхетної сім'ї сімейства Вісньовських, що входить до герба Пруса, який був евакуйований у Галичині в 1782 році, з підтвердженням дворянства в 1821 році. Це була патріотична сім'я. Його прапрадід (також Тадеуш Вісньовський) був учасником Барської конфедерації. Дід кузена Теофіл Вісньовський був одним з найбільш активних галіційських змовників міжвоєнного періоду, за що він був страчений у Львові в 1847 році. Дядько Ян Вісньовський взяв участь в Угорській революції в 1848 році, після чого емігрував до Нью-Йорка, де він активно працював як президент польського товариства. Його батько Марселі Вісньовський був студентом технічної академії у Львові, потім працював музичним учителем та органістом у Коломиї та Станіславові. Його брат Теофіл Вісньовський був архітектором, він збудував кілька цукрових фабрик та створив ряд будинків у Варшаві.
Тадеуш Вісньовський втратив батька, коли йому було 12 років. Після закінчення гімназії в Станіславові в 1884 році, бореться з хворобами та важкими матеріальними умовами, вступив в Краківську академію. Спочатку він вивчав медицину, зрештою закінчив філософський факультет, який на той час включав природничі науки. Він також навчався у Відні. У 1886-93 працював демонстратором в геологічному кабінеті Ягеллонського університету, асистентом проф. Владислав Шайноха, при організації геологічних колекцій в Музеї Фізіографічної комісії Академії навчання, асистентом проф. Йозефа Ростафінського на кафедры ботаніки.
Бажаючи покращити свій фінансовий стан, він зайняв посаду викладача в 1893 році. Він навчав в гімназії св. Анни в Кракові, в молодшій школі єзуїтів у Хирові, а також у Коломиї. Нарешті він отримав постійну роботу у 6-й гімназії у Львові, працюючи там до 1909 року. У той же час він постійно працював, отримавши в 1908 році ступінь доктора філософії.
У 1908 призначений професором мінералогії та геології у політехнічному училищі у Львові. Він сам взяв на себе кафедру геології та палеонтології, який він спрямовував на дострокове виходу на пенсію через погане здоров'я у 1924 році. У 1912/13, 1913/14 та 1918/19 рр. він був деканом факультету технічної хімії Львівської політехніки в 1915-16 рр.
Наукова діяльність
Початок наукової роботи — це дослідження фауни озер, увінчаних першим науковим виданням та його єдиною роботою з живими організмами.
Під час роботи в Хирові він провів дослідження поблизу Добромилу, де відкрив неокомську фауну в Сопотніку. Під час навчання в Коломиї він займався родовищами лігніту.
Основними напрямками його наукової діяльності є:
Геологія та палеонтологія флішових Карпат, Поділля та Краківської землі. Особливо примітними є роботи з: арктичної глинистої фауни в районі Кракова (1890/1), карпатської крейдяної фауни (1906/7) та Геологічного атласу Галичини (1908 р.).
Історія геологічних наук та словники — це проблеми, якими він займався протягом усієї його наукової діяльності, особливо в останні роки його життя. Він працював над історією геологічних наук як у Польщі, так і в світі. Він написав ряд лозунгів і зібрав матеріали для біографічного словника польських геологів. Багато його робіт було присвячено геологічній словниковій літературі, яка в той час ще не була систематизована в Польщі.
Навчання. Він був відмінним вчителем і викладачем, популяризатором геологічних питань, автором та співавтором шкільних підручників, таких як: Новини мінералогії, Принципи мінералогії та геології, Новини з зоології, Новини з хімії та мінералогії, Принципи геології та фізичної географії, Земельні науки.
Польські геологи
|
4763457
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%80%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%96%20%D0%9E%D0%B1%D1%87%D0%B0
|
Пірвелі Обча
|
Пірвелі Обча — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 1389 особа.
Примітки
Села Грузії
|
1959956
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Даниленко Юрій Костянтинович
|
Даниленко Юрій Костянтинович
Юрій Костянтинович Даниленко — старший лейтенант медичної служби Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
З життєпису
Освіта вища медична.
Закінчив Харківський державний медичний інститут у 1987 році.
Цивільна спеціальність — лікар анестезіолог-реаніматолог.
Лікар вищої кваліфікаційної категоріі.
Нагороди
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений
орденом Данила Галицького (22.1.2015).
медаллю "Захиснику Вітчизни"
відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції"
Джерела
Українські військові лікарі
Випускники Харківського медичного університету
|
4476375
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D1%81%20%D0%9A%D1%96%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BA%D1%83
|
Деметріс Кіріаку
|
Деметріс Кіріаку (14 жовтня 1986, Нікосія, Кіпр) — кіпріотський футболіст, опорний півзахисник клубу «Еносіс» (Лакатмія). Виступав за молодіжну збірну Кіпру.
Життєпис
Вихованець молодіжної академії АПОЕЛа. У сезоні 2005/06 років відправився в оренду до «Еносіса» (Лакатамія), але на початку сезону 2006/07 років повернувся до АПОЕЛа, у складі якого вперше в кар'єрі виграв чемпіонат Кіпру. У сезоні 2007/08 років знову виступав в оренді, цього разу в «Дігеніс Акрітас». У червні 2008 року повернувся до АПОЕЛа, з яким знову виграв чемпіонат країни. У січні 2010 року втретє в кар'єрі відправився в оренду, на півроку до нікосійського «Олімпіакоса». Проте напередодні початку сезону 2010/11 років повернувся до АПОЕЛа, з яким втретє в кар'єрі став переможцем чемпіонату Кіпру.
У липні 2011 року підписав 1-річний контракт з клубом Першого дивізіону «Анагеннісі Деринея». 20 червня 2012 року уклав договір з АЕК (Ларнака).
Посилання
Профіль гравця на сайті worldfootball.net
Уродженці Нікосії
Кіпрські футболісти
Гравці молодіжної збірної Кіпру з футболу
Футболісти АПОЕЛа
Футболісти «Олімпіакоса» (Нікосія)
Футболісти «Анагеннісі» (Деринья)
Футболісти АЕК (Ларнака)
Футболісти «Етнікоса» (Ахна)
|
3411930
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mol%20%28Ada%29
|
Mol (Ada)
|
Mol (Ada)
Mol is a town located in the Ada municipality, in the North Banat District of Serbia. It is situated in the Autonomous Province of Vojvodina. The town has a Hungarian ethnic majority (62.14%) and it has a population of 6,009
(2011 census).
Ethnic groups (2002 census)
Hungarians = 4,217 (62.14%)
Serbs = 2,189 (32.26%)
Roma = 153 (2.26%)
others
Historical population
1948: 8,275
1953: 8,121
1961: 8,097
1971: 8,128
1981: 7,950
1991: 7,522
2002: 6,786
2011: 6,009
Notable citizens
Norbert Könyves (1989– ), born in Senta, professional footballer who plays for Hungarian club Zalaegerszegi TE
László Moholy-Nagy (1895–1946), Hungarian architect, painter and photographer, notable professor of the Bauhaus school
Jovan Radonić (1873–1956), historian, member of Serbian Academy of Sciences and Arts
Novak Radonić (1826–1890), painter and writer
Gligorije Trlajić (1766–1811), writer and professor of law
See also
List of places in Serbia
List of cities, towns and villages in Vojvodina
References
Popis stanovništva, domaćinstava i stanova 2002. Knjiga 1: Nacionalna ili etnička pripadnost po naseljima. Republika Srbija, Republički zavod za statistiku Beograd 2003.
Slobodan Ćurčić, Broj stanovnika Vojvodine, Novi Sad, 1996.
External links
History of Mol
Places in Bačka
Populated places in North Banat District
Ada, Serbia
Hungarian communities in Serbia
Towns in Serbia
|
8486652
|
https://en.wikipedia.org/wiki/South%20Park%20season%205
|
South Park season 5
|
South Park season 5
The fifth season of South Park, an American animated television series created by Trey Parker and Matt Stone, began airing on June 20, 2001. The season concluded after 14 episodes on December 12, 2001. The 14-episode season length would become a standard for later years of the series, starting from the eighth season up until the sixteenth season.
Production
In 2007, Parker called Season Five "the one where shit starts getting good", and Stone said "Season Five is the best one."
The penultimate episode of the season, "Kenny Dies", sees Kenny's "permanent" death from a terminal disease. Up until this episode, Kenny would be killed in (almost) every episode as a running gag. According to Matt Stone and Trey Parker, they were running out of ideas for creative ways to kill Kenny and in general had grown tired of his character, not seeing a point to keep him around.
Season 6 focused on the other boys coping with Kenny's death and trying to find a replacement (first Butters, then Tweak). Due to outcry from fans, he was eventually written back into the series at the end of the season 6 finale.
Voice cast
Main cast
Trey Parker as Stan Marsh, Eric Cartman, Randy Marsh, Mr. Garrison, Clyde Donovan, Mr. Hankey, Mr. Mackey, Stephen Stotch, Jimmy Valmer, Timmy Burch and Phillip
Matt Stone as Kyle Broflovski, Kenny McCormick, Butters Stotch, Gerald Broflovski, Stuart McCormick, Craig Tucker, Jimbo Kern, Terrance, Jesus, and Pip Pirrup
Eliza Schneider as Liane Cartman, Sheila Broflovski, Shelly Marsh, Sharon Marsh, Mayor McDaniels, Carol McCormick, Wendy Testaburger, Principal Victoria and Ms. Crabtree
Mona Marshall as Sheila Broflovski and Linda Stotch
Isaac Hayes as Chef
Guest cast
Thom Yorke, Jonny Greenwood, Colin Greenwood, Ed O'Brien, and Philip Selway as themselves ("Scott Tenorman Must Die")
Episodes
See also
South Park (Park County, Colorado)
South Park City
Notes
References
External links
South Park Studios - official website with streaming video of full episodes.
MUCH - full episodes for Canada
2001 American animated television seasons
|
51227
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Гриценко Анатолій Степанович
|
Гриценко Анатолій Степанович
Анатолій Степанович Гриценко (25 жовтня 1957, село Багачівка, Звенигородський район, Черкаська область) — український політик і військовий діяч, міністр оборони України (2005–2007), народний депутат України VI і VII скл., голова Комітету ВРУ з питань нацбезпеки і оборони (VI скликання), до вересня 2019 року — голова партії «Громадянська позиція». Полковник запасу. Кандидат технічних наук (1984). Автор понад 100 наукових робіт.
Життєпис
Ріс у місті Ватутіне. Вчився до 8 класу у школі № 6, яку закінчував і колишній голова Служби зовнішньої розвідки Микола Маломуж.
1974 року закінчив Київське суворовське військове училище з золотою медаллю. 1979 року — закінчив із золотою медаллю Київське вище військове авіаційне інженерне училище.
Військову кар'єру розпочав в 809-му навчальному авіаційному полку (в/ч 19109) Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків у місті Охтирка, де з червня 1979 року по листопад 1981 року проходив службу на посаді начальника групи обслуговування авіаційного обладнання. 8 років (розпочинаючи з 1984-го) працював викладачем у Київському вищому військовому авіаційному інженерному училищі, на штабних посадах в Міністерстві оборони України.
У 1994—1997 роках був начальником Управління проблем військової безпеки і військового будівництва Науково-дослідного центру Генерального штабу Збройних Сил України.
1993 — закінчив Інститут іноземних мов Міністерства оборони США.
1994 — закінчив оперативно-стратегічний факультет Університету Військово-повітряних сил США
1995 — закінчив курси підвищення кваліфікації при Академії Збройних Сил України.
1997—1999 — очолював аналітичну службу апарату Ради національної безпеки і оборони України.
З грудня 1999 року був президентом Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Одночасно, з лютого 2000 року — позаштатний консультант Комітету питань національної безпеки оборони Верховної Ради України, а з листопада 2000 року — член Громадської ради експертів з внутрішньополітичних питань при Президенті України.
У червні 2004 року призначений керівником інформаційно-аналітичного забезпечення виборчої кампанії Віктора Ющенка.
З 4 лютого 2005 року до 18 грудня 2007 року був міністром оборони України. Обіймав цю посаду в урядах Юлії Тимошенко, Юрія Єханурова та Віктора Януковича.
Обраний депутатом Верховної Ради 6-го скликання за списком блоку «Наша Україна — Народна Самооборона», був головою Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.
11 грудня 2008 року Анатолій Гриценко очолив Всеукраїнську громадську організацію «Громадянська позиція».
У 2009 році Анатолій Гриценко став першим кандидатом в президенти України, який чесно та прозоро зібрав 2,5 млн на заставу, як і на кампанію в цілому. З таким же прозорим звітуванням витрат в режимі он-лайн.
У 2012 році обраний депутатом Верховної Ради 6-го скликання за списком партії «Батьківщина», очолював підкомітет з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.
4 квітня 2013 року народний депутат Олег Канівець, за якого ручався перед парламентською кампанією Анатолій Гриценко, вийшов із фракції «Батьківщина». Гриценко пояснив вихід з фракції О. Канівця тим, що під час виборчої кампанії і після неї була «проти нього і проти мене кампанія дискредитації його деякими депутатами з фракції „Батьківщина“» .14 січня 2014 року Анатолій Гриценко написав заяву про вихід із фракції «Батьківщина», «у зв'язку з неможливістю впливати на рішення, що приймаються».
У 2010 та 2014 роках балотувався на посаду Президента України, посів 9-те й 4-те місце відповідно.
10 березня 2015 року повідомив, що працюватиме доцентом кафедри політології у Києво-Могилянській академії з зарплатою 1000 гривень на місяць.
10 грудня 2018 року лідер «Громадянського руху »Хвиля«» Віктор Чумак підтримав на президентських виборах-2019 Анатолія Гриценка та очолив його передвиборчий штаб.
11 січня 2019 року партія «Громадянська позиція» висунула Анатолія Гриценка кандидатом у президенти, 15 січня 2019 року Центрвиборчком зареєстрував Гриценка кандидатом в президенти.
Очолив виборчий список «Громадянської позиції» на парламентських виборах 2019 року.
Інше
Суд в РФ намагався засудити Гриценка до шести років в'язниці. Так, Другий Західний окружний військовий суд Москви «засудив» Гриценка до 6 років колонії за нібито заклики до терористичних актів на території РФ.
Родина
Батько — Степан Дем'янович (1927 — 16 лютого 2013). З 1944 брав участь у Другій світовій війні. Був сапером, побував у Фінляндії, Данії і Норвегії. Пізніше служив у танкових військах, всього провів у армії 6,5 років. Після цього працював гірничим рятувальником. Проживав у місті Ватутіному на Черкащині.
Мати — Ганна Тихонівна (1936), пенсіонерка.
Перша дружина — Людмила Михайлівна, розлучився у 2002 році, проживши з нею в шлюбі 25 років. Друга дружина — Юлія Мостова, український журналіст, головний редактор газети «Дзеркало тижня», вдова Олександра Разумкова.
У Анатолія Гриценка є троє дітей: Олексій (1979, закінчив Київський політехнічний інститут), Світлана (1982, закінчила Київський національний економічний університет) (обоє від першого шлюбу) та Ганна (2004) (від другого шлюбу).
Виховує також Гліба Разумкова (1998) — сина Юлії Мостової від її першого шлюбу.
Володіє англійською мовою.
Нагороди
Державні
Відзнака «Іменна вогнепальна зброя» (25 жовтня 2007) — за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності і безпеки Української держави, бездоганне виконання службового обов'язку та з нагоди 50-річчя від дня народження
Недержавні
Орден «За інтелектуальну відвагу» (2008) — за привнесення вагомої інтелектуальної та етичної компоненти в українське політичне життя і твердість у відстоюванні вартостей євроатлантичної цивілізації
Політична підтримка Анатолія Гриценка на президентських виборах 2019 року
Нижче представлені особи, кандидати в президенти, лідери політичних сил та партії, що підтримали Анатолія Гриценка, як єдиного кандидата від демократичних сил, на посаду Президента України на виборах 2019 року:
Єгор Фірсов (Партія «Альтернатива»)
Микола Катеринчук (Європейська партія України)
Микола Томенко («Рідна країна»)
Віктор Чумак («Хвиля»)
Андрій Садовий (Об'єднання «Самопоміч»), якого раніше підтримав
Мішель Терещенко
Василь Гацько (Демократичний альянс)
Дмитро Гнап («Сила людей»)
Солонтай Олександр Гейзович («Сила людей»)
Дмитро Добродомов (Громадський рух «Народний контроль»)
Давід Сакварелідзе («Рух нових сил»)
Світлана Заліщук («Міжфракційне об'єднання "ЄвроОптимісти"»)
Мустафа Наєм («Міжфракційне об'єднання "ЄвроОптимісти"»)
Олександр Савченко (Міжнародний інститут бізнесу), український економіст, фінансист, банкір, меценат
Погляди
Виступає за вступ України до Європейського Союзу. Відомий окремими різкими радикальними висловлюваннями.
Підтримує президентську форму правління з одночасним підсиленням персональної відповідальності Президента, обмеженням його недоторканності та дієвим механізмом відсторонення від влади в порядку імпічменту.
Виступає за легалізацію вогнепальної зброї.
За власним зізнанням, є прибічником авторитарної моделі державного керівництва.
Передвиборча програма Гриценка носить назву «Чесний президент — служитиме людям», в якій кадрова політику ґрунтується на основі «трьох П»: професіоналізм, порядність, патріотизм.
Участь у дебатах під час президентської кампанії 2019
8 лютого Анатолій Гриценко взяв участь у дебатах в авторській програмі Валерія Калниша на Радіо «НВ» «Печерські пагорби»
27 березня 2019 року Анатолій Гриценко взяв участь в офіційних дебатах «Зворотний відлік» на UA:Перший, де мав дебатувати з 5-м та 6-м номерами рейтингів авторитетних соціологічних досліджень — Олег Ляшком та Юрієм Бойком, проте обидва проігнорували запрошення та не прийшли. Натомість, Анатолій Гриценко прийшов та залишився відповідати на жорсткі запитання журналістів та експертів Анатолій Гриценко виявився єдиним з першої шістки кандидатів, хто взяв участь в офіційних дебатах, адже 29 березня 2019 року Володимир Зеленський подібно до свого персонажа Голобородька не зв'явився на офіційні дебати «Зворотний відлік» на UA:Перший, де мав дебатувати з 2-м та 3-м номерами рейтингів авторитетних соціологічних досліджень — Петром Порошенком (що також проігнорував запрошення, віддавши перевагу сольному виступу на каналі Ахметова «ТРК Україна») та Юлією Тимошенко, що прийшла, проте залишила студію через 17 хвилин і, оскільки її опоненти на дебати не приїхали.
Крім того, Гриценко запросив на дебати Володимира Зеленського, проте той відмовив 4-му номеру соціологічних рейтингів і ці дебати не відбулися взагалі.
Майно
Відповідно до поданої декларації кандидата у президенти, Анатолій Гриценко станом на весну 2018 року був власником автомобіля Volvo XC90 2013 року випуску та гідроциклу Yamaha. Також мав грошові кошти в еквіваленті 175 тисяч доларів США, майже 140 тисяч гривень пенсії, 15 тисяч гривень зарплатні. Зарплатня дружини склала майже 375 тисяч гривень. Його дружина Юлія Мостова на той момент володіла 5-ма квартирами в Києві, двома земельними ділянками в Обухівському районі (з 2003 та 2006 років) та дачним будинком. Мостова також володіє корпоративними правами у чотирьох компаніях: видавничий дім «Ормос», «Комюніті 8», «Анкаріс» та «ЗТ Груп», а також є бенефіціаром 7 компаній.
Інша інформація про особу
В курсантські роки захоплювался стаєрським бігом, щорічно брав участь в 110-кілометровому пробігу від Києва до Балико-Щучинки.
Анатолій Гриценко в 1994 році отримав золоту медаль чемпіонату США з футболу серед військових університетів.
Автор законопроєкту щодо протидії хабарництву. Закон передбачав за отримання хабаря в розмірі $10 тисяч і більше позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією майна. Для суддів, прокурорів і слідчих за такий злочин — довічне позбавлення волі з конфіскацією майна без права на амністію. 21 травня 2009 року 364 народних депутати проголосували за прийняття даного законопроєкту в цілому. Президент Ющенко ветував ухвалений законопроєкт.
У 2012 році, разом із Лещенком, Шалайським і Шабуніним, брав участь у процесі передання до правоохоронних органів Австрії інформації щодо фактів корупції віце-прем'єра Андрія Клюєва, одного з ключових людей Януковича в уряді Миколи Азарова. За словами Віталія Шабуніна, Гриценко був єдиним серед усіх опозиційних голів парламентських комітетів, хто не побоявся поставити свій підпис на заяві про злочин задля її легалізації.
На президентських виборах 2014 року Гриценко переміг на дільницях у Демократичній Республіці Конго та в Ліберії. У обох цих країнах базуються українські військові контингенти у складі місій ООН.
Під час Революції гідності виступав з пропозиціями щодо застосування протестувальниками «для захисту Батьківщини» мисливської вогнепальної зброї. Після перемоги Євромайдану супроводжував (разом з Олегом Канівцем) бійців «Беркуту» при їх виведенні з Києва.
Примітки
Посилання
Персональний сайт Анатолія Гриценка
Сторінка на сайті Верховної Ради України
Інтерв'ю Українській правді (9 червня 2008 р.)
Сергій Руденко. Перший на виліт // Український тиждень, № 48 (109), 27.11.2009
Орбіти Гриценка 1 // Український тиждень, № 48 (109), 27.11.2009
Орбіти Гриценка 2 // Український тиждень, № 48 (109), 27.11.2009
Тарас Березовець. Ворог держави // Український тиждень, № 48 (109), 27.11.2009
А.Гриценко: Ситуація в армії близька до катастрофи. Інтерв'ю порталу Главное
А.Гриценко: У силових структурах немає і тисячі боєздатних бійців
Кандидати технічних наук СРСР
Народні депутати України 6-го скликання
Народні депутати України 7-го скликання
Члени РНБО
|
4545903
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
|
Пироговський
|
Пироговський Володимир Терентійович — суддя Одеського апеляційного господарського суду у відставці, заслужений юрист України
Пироговський Олександр Сидорович (1897—1943) — Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни один з організаторів більшовицького партійного підпілля в місті Києві.
Див. також
Пироговський провулок (Одеса)
Примітки
|
36251862
|
https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Granville%2C%201st%20Baron%20Granville%20of%20Potheridge
|
John Granville, 1st Baron Granville of Potheridge
|
John Granville, 1st Baron Granville of Potheridge
Colonel John Granville, 1st Baron Granville of Potheridge PC (12 April 1665 – 3 December 1707), styled The Honourable John Granville until 1703, was an English soldier, landowner and politician.
Background and education
Granville was the second son of John Granville, 1st Earl of Bath, by Jane Wyche, daughter of Sir Peter Wyche. He was the grandson of Sir Bevil Grenville and the younger brother of Charles Granville, 2nd Earl of Bath. He was educated at Christ Church, Oxford.
Political career
Granville fought alongside his elder brother in the Imperial Army during the Battle of Vienna in 1683. Two years later he was returned to Parliament for Launceston, a seat he held until 1687. He welcomed the Glorious Revolution of 1688 and led a force of Grenadiers in support of William of Orange at the Siege of Cork in September, 1690. He had been appointed Captain of Deal Castle in February, 1690, but lost the position for political reasons, along with his colonelcy in the Guards and his captaincy of a man-of-war, in December of that year.
In 1689 he was elected to Parliament for Plymouth. He notably made four speeches attacking the conditions of the Royal Navy and was a member of the committee set up to make recommendations on relieving wounded seamen. He continued to sit for Plymouth until 1698, and then represented Newport until 1700, Fowey from January to December 1701 and Cornwall from 1701 to 1703. He was in opposition during the whole reign of William III. When Queen Anne succeeded to the throne in 1702, Granville was sworn of the Privy Council. In 1703 he was raised to the peerage as Baron Granville of Potheridge, of Potheridge in the County of Devon, and appointed Lord-Lieutenant of Cornwall, Lord Warden of the Stannaries and Lieutenant-General of the Ordnance, posts he held until 1705. The latter year he again went into opposition.
Family
Lord Granville of Potheridge married Rebeccah Child, daughter of Sir Josiah Child, 1st Baronet, and widow of Charles Somerset, Marquess of Worcester, in 1703. They had no children. He died in December 1707 after an apoplectic seizure, aged 42. As he had no children the barony died with him. He was buried at St Clement Danes, London.
References
1665 births
1707 deaths
Alumni of Christ Church, Oxford
Members of the Privy Council of England
Younger sons of earls
John
English MPs 1685–1687
English MPs 1689–1690
English MPs 1690–1695
English MPs 1698–1700
English MPs 1701
English MPs 1701–1702
English MPs 1702–1705
Captains of Deal Castle
Lord-Lieutenants of Cornwall
Barons Granville
Peers of England created by Queen Anne
Members of the Parliament of England for Plymouth
|
2020586
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Cyclophiops%20doriae
|
Cyclophiops doriae
|
Cyclophiops doriae— вид неотруйних змій родини вужеві (Colubridae).
Етимологія
Вид названий на честь італійського натураліста Джакомо Дорія.
Поширення
Вид поширений на півдні Китаю (провінція Юньнань), на півночі М'янми (штат Качин) і сході Індії (штат Ассам).
Опис
Змія сягає завдовжки 90 см. Має тіло рівномірного зеленого забарвлення з білим черевом.
Посилання
Boulenger GA. 1888. An Account of the Reptilia obtained in Burma, north of Tenasserim, by M[onsieur]. L. Fea, of the Genova Civic Museum. Ann. Mus. Civ. Stor. Nat. Genova, Series 2, 6 (26): 593–604 + Plates V–VII. (Cyclophiops doriae, new species, p. 599 + Plate VI, figures 1, 1a, 1b).
Boulenger GA. 1890. The Fauna of British India, Including Ceylon and Burma. Reptilia and Batrachia. London: Secretary of State for India in Council. (Taylor and Francis, printers). xviii + 541 pp. (Ablabes doriæ, new combination, pp. 306–307).
Boulenger GA. 1894. Catalogue of the Snakes in the British Museum (Natural History). Volume II., Containing the Conclusion of the Colubridæ Aglyphæ. London: Trustees of the British Museum (Natural History). (Taylor and Francis, printers). xi + 382 pp. + Plates I–XX. (Ablabes doriæ, pp. 279–280).
Вужеві
Плазуни Індії
Плазуни Китаю
Плазуни М'янми
Тварини, описані 1888
|
23536394
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gal%20Shish
|
Gal Shish
|
Gal Shish (born 28 January 1989) is an Israeli former professional footballer.
He is of a Tunisian-Jewish descent.
Career
At international level, Shish was capped at levels from under-17 to under-21.
On 16 August 2012, Shish signed a two-years contract with Belgian Pro League side Waasland-Beveren. On 30 August 2013, Shish signed a three-years contract with Persha Liha side Volyn Lutsk. After two and a half years in Lutsk Shish came back to Israel to play for his youth club, Hapoel Tel Aviv FC.
References
External links
1989 births
Israeli Jews
Living people
Israeli men's footballers
Hapoel Tel Aviv F.C. players
S.K. Beveren players
FC Volyn Lutsk players
Hapoel Acre F.C. players
Maccabi Petah Tikva F.C. players
Hapoel Ironi Kiryat Shmona F.C. players
Israeli Premier League players
Ukrainian Premier League players
Israeli expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Belgium
Expatriate men's footballers in Ukraine
Israeli expatriate sportspeople in Belgium
Israeli expatriate sportspeople in Ukraine
Footballers from Bat Yam
Israeli people of Tunisian-Jewish descent
Men's association football fullbacks
|
2984929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Ізбиська (Підкарпатське воєводство)
|
Ізбиська (Підкарпатське воєводство)
Ізбиська — село в Польщі, у гміні Вадовиці-Ґурні Мелецького повіту Підкарпатського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Тарновського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Села Мелецького повіту
|
14071
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Humanae%20vitae
|
Humanae vitae
|
Humanae vitae
(Latin, meaning 'Of Human Life') is an encyclical written by Pope Paul VI and dated 25 July 1968. The text was issued at a Vatican press conference on 29 July. Subtitled On the Regulation of Birth, it re-affirmed the teaching of the Catholic Church regarding married love, responsible parenthood, and the rejection of artificial contraception. In formulating his teaching he explained why he did not accept the conclusions of the Pontifical Commission on Birth Control established by his predecessor, Pope John XXIII, a commission he himself had expanded.
Mainly because of its restatement of the Church's opposition to artificial contraception, the encyclical was politically controversial. It affirmed traditional Church moral teaching on the sanctity of life and the procreative and unitive nature of conjugal relations.
It was the last of Paul's seven encyclicals.
Summary
Affirmation of traditional teaching
In this encyclical Paul VI reaffirmed the Catholic Church's view of marriage and marital relations and a continued condemnation of "artificial" birth control. Referencing two Papal committees and numerous independent experts examining new developments in artificial birth control, Paul VI built on the teachings of his predecessors, especially Pius XI, Pius XII and John XXIII, all of whom had insisted on the divine obligations of the marital partners in light of their partnership with God the creator.
Doctrinal basis
Paul VI himself, even as commission members issued their personal views over the years, always reaffirmed the teachings of the Church, repeating them more than once in the first years of his Pontificate.
To Pope Paul VI, marital relations were much more than a union of two people. In his view, they constitute a union of the loving couple with a loving God, in which the two persons generate the matter for the body, while God creates the unique soul of a person. For this reason, Paul VI teaches in the first sentence of , that the "transmission of human life is a most serious role in which married people collaborate freely and responsibly with God the Creator." This is divine partnership, so Paul VI does not allow for arbitrary human decisions, which may limit divine providence. According to Paul VI, marital relations are a source of great joy, but also of difficulties and hardships. The question of human procreation with God, exceeds in the view of Paul VI specific disciplines such as biology, psychology, demography or sociology. According to Paul VI, married love takes its origin from God, who is love, and from this basic dignity, he defines his position:
The encyclical opens with an assertion of the competency of the magisterium of the Catholic Church to decide questions of morality. It then goes on to observe that circumstances often dictate that married couples should limit the number of children, and that the sexual act between husband and wife is still worthy even if it can be foreseen not to result in procreation. Nevertheless, it is held that the sexual act must retain its intrinsic relationship to the procreation of human life.
Every action specifically intended to prevent procreation is forbidden, except in medically necessary circumstances. Therapeutic means necessary to cure diseases are exempted, even if a foreseeable impediment to procreation should result, but only if infertility is not directly intended. This is held to directly contradict the moral order which was established by God. Abortion, even for therapeutic reasons, is absolutely forbidden, as is sterilization, even if temporary. Therapeutic means which induce infertility are allowed (e.g., hysterectomy), if they are not specifically intended to cause infertility (e.g., the uterus is cancerous, so the preservation of life is intended). If there are well grounded reasons (arising from the physical or psychological condition of husband or wife, or from external circumstances), natural family planning methods (abstaining from intercourse during certain parts of the menstrual cycle) are allowed, since they take advantage of a faculty provided by nature.
The acceptance of artificial methods of birth control is then claimed to result in several negative consequences, among them a general lowering of moral standards resulting from sex without consequences, and the danger that men may reduce women to being a mere instrument for the satisfaction of [their] own desires; finally, abuse of power by public authorities, and a false sense of autonomy.
Appeal to natural law and conclusion
Public authorities should oppose laws which undermine natural law; scientists should further study effective methods of natural birth control; doctors should further familiarize themselves with this teaching, in order to be able to give advice to their patients, and priests must spell out clearly and completely the Church's teaching on marriage. The encyclical acknowledges that "perhaps not everyone will easily accept this particular teaching", but that "it comes as no surprise to the church that she, no less than her Divine founder is destined to be a sign of contradiction." Noted is the duty of proclaiming the entire moral law, "both natural and evangelical." The encyclical also points out that the Roman Catholic Church cannot "declare lawful what is in fact unlawful", because she is concerned with "safeguarding the holiness of marriage, in order to guide married life to its full human and Christian perfection." This is to be the priority for his fellow bishops and priests and lay people. Paul VI predicted that future progress in social cultural and economic spheres would make marital and family life more joyful, provided God's design for the world was faithfully followed. The encyclical closes with an appeal to observe the natural laws of the most high God. "These laws must be wisely and lovingly observed."
History
Origins
There had been a long-standing general Christian prohibition on contraception and abortion, with such Church Fathers as Clement of Alexandria and Saint Augustine condemning the practices. It was not until the 1930 Lambeth Conference that the Anglican Communion allowed for contraception in limited circumstances. Mainline Protestant denominations have since removed prohibitions against artificial contraception. In a partial reaction, Pope Pius XI wrote the encyclical (On Christian Marriage) in 1930, reaffirming the Catholic Church's belief in various traditional Christian teachings on marriage and sexuality, including the prohibition of artificial birth control even within marriage. is against contraception and regarding natural family planning allowed married couples to use their nuptial rights "in the proper manner" when because of either time or defects, new life could not be brought forth.
The commission of John XXIII
With the appearance of the first oral contraceptives in 1960, dissenters in the Church argued for a reconsideration of the Church positions. In 1963 Pope John XXIII established a commission of six European non-theologians to study questions of birth control and population. It met once in 1963 and twice in 1964. As Vatican Council II was concluding, Pope Paul VI enlarged it to fifty-eight members, including married couples, laywomen, theologians and bishops. The last document issued by the council contained a section titled "Fostering the Nobility of Marriage" (1965, nos. 47–52), which discussed marriage from the personalist point of view. The "duty of responsible parenthood" was affirmed, but the determination of licit and illicit forms of regulating birth was reserved to Pope Paul VI. In the spring of 1966, following the close of the council, the commission held its fifth and final meeting, having been enlarged again to include sixteen bishops as an executive committee. The commission was only consultative but it submitted a report approved by a majority of 64 members to Paul VI. It proposed he approve of artificial contraception without distinction of the various means. A minority of four members opposed this report and issued a parallel report to the Pope. Arguments in the minority report, against change in the church's teaching, were that a loosening of contraception restrictions would mean the Catholic Church would "have to concede frankly that the Holy Spirit had been on the side of the Protestant churches in 1930" (when was promulgated), and that "it should likewise have to be admitted that for a half a century the Spirit failed to protect Pius XI, Pius XII, and a large part of the Catholic hierarchy from a very serious error."
After two more years of study and consultation, the pope issued , which removed any doubt that the Church views hormonal anti-ovulants as contraceptive. He explained why he did not accept the opinion of the majority report of the commission (1968, #6). Arguments were raised in the decades that followed that his decision has never passed the condition of "reception" to become church doctrine.
Drafting of the encyclical
In his role as Theologian of the Pontifical Household, Mario Luigi Ciappi advised Pope Paul VI during the drafting of . Ciappi, a doctoral graduate of the , the future Pontifical University of Saint Thomas Aquinas, , served as professor of dogmatic theology there and was Dean of the 's Faculty of Theology from 1935 to 1955.
According to George Weigel, Paul VI named Archbishop Karol Wojtyła (later Pope John Paul II) to the commission, but Polish government authorities would not permit him to travel to Rome. Wojtyła had earlier defended the church's position from a philosophical standpoint in his 1960 book Love and Responsibility. Wojtyła's position was strongly considered and it was reflected in the final draft of the encyclical, although much of his language and arguments were not incorporated. Weigel attributes much of the poor reception of the encyclical to the omission of many of Wojtyła's arguments.
In 2017, anticipating the 50th anniversary of the encyclical, four theologians led by Mgr. Gilfredo Marengo, a professor of theological anthropology at the Pontifical John Paul II Institute for Studies on Marriage and Family, launched a research project he called "a work of historical-critical investigation without any aim other than reconstructing as well as possible the whole process of composing the encyclical". Using the resources of the Vatican Secret Archives and the Congregation for the Doctrine of the Faith, they hope to detail the writing process and the interaction between the commission, publicity surrounding the commission's work, and Paul's own authorship.
Highlights
Faithfulness to God's design
Lawful therapeutic means
Recourse to infertile periods
Concern of the Church
Developing countries
Reception
Galileo affair comparison
Cardinal Leo Joseph Suenens, a moderator of the ecumenical council, questioned, "whether moral theology took sufficient account of scientific progress, which can help determine, what is according to nature. I beg you my brothers let us avoid another Galileo affair. One is enough for the Church." In an interview in on 15 May 1969, he criticized the Pope's decision again as frustrating the collegiality defined by the council, calling it a non-collegial or even an anti-collegial act. He was supported by Vatican II theologians such as Karl Rahner, Hans Küng, several Episcopal conferences, e.g. the Episcopal Conference of Austria, Germany, and Switzerland, as well as several bishops, including Christopher Butler, who called it one of the most important contributions to contemporary discussion in the Church.
Open dissent
The publication of the encyclical marks the first time in the twentieth century that open dissent from the laity about teachings of the Church was voiced widely and publicly. The teaching has been criticized by development organizations and others who claim that it limits the methods available to fight worldwide population growth and struggle against HIV/AIDS. Within two days of the encyclical's release, a group of dissident theologians, led by Rev. Charles Curran, then Catholic University of America, issued a statement stating, "spouses may responsibly decide according to their conscience that artificial contraception in some circumstances is permissible and indeed necessary to preserve and foster the value and sacredness of marriage."
Canadian bishops
Two months later, the controversial Winnipeg Statement issued by the Canadian Conference of Catholic Bishops stated that those who cannot accept the teaching should not be considered shut off from the Catholic Church, and that individuals can in good conscience use contraception as long as they have first made an honest attempt to accept the difficult directives of the encyclical.
Dutch Catechism
The Dutch Catechism of 1966, based on the Dutch bishops' interpretation of the just completed Vatican Council, and the first post-Council comprehensive Catholic catechism, noted the lack of mention of artificial contraception in the Council. "As everyone can ascertain nowadays, there are several methods of regulating births. The Second Vatican Council did not speak of any of these concrete methods[...] This is a different standpoint than that taken under Pius XI some thirty years ago which was also maintained by his successor[...] we can sense here a clear development in the Church, a development, which is also going on outside the Church."
Soviet Union
In the Soviet Union, , a publication of Soviet intellectuals, included an editorial and statement by Russian physicians against the encyclical.
Ecumenical reactions
Ecumenical reactions were mixed. Liberal and Moderate Lutherans and the World Council of Churches were disappointed. Eugene Carson Blake criticised the concepts of nature and natural law, which, in his view, still dominated Catholic theology, as outdated. This concern dominated several articles in Catholic and non-Catholic journals at the time. Patriarch Athenagoras I stated his full agreement with Pope Paul VI: "He could not have spoken in any other way."
Latin America
In Latin America, much support developed for the Pope and his encyclical. As World Bank President Robert McNamara declared at the 1968 Annual Meeting of the International Monetary Fund and the World Bank Group that countries permitting birth control practices will get preferential access to resources, doctors in La Paz, Bolivia, called it insulting that money should be exchanged for the conscience of a Catholic nation. In Colombia, Cardinal Aníbal Muñoz Duque declared, "if American conditionality undermines Papal teachings, we prefer not to receive one cent". The Senate of Bolivia passed a resolution, stating that can be discussed in its implications on individual consciences, but is of greatest significance because it defends the rights of developing nations to determine their own population policies. The Jesuit Journal Sic dedicated one edition to the encyclical with supportive contributions. However, against eighteen insubordinate priests, professors of theology at Pontifical Catholic University of Chile, and the ensuing conspiracy of silence practiced by the Chilean Episcopate, which had to be censured by the Nuncio in Santiago at the behest of Cardinal Gabriel-Marie Garrone, prefect of the Congregation for Catholic Education, triggering eventually a media conflict with , Plinio Corrêa de Oliveira expressed his affliction with the lamentations of Jeremiah: "O ye all that pass through the way…" (Lamentations 1:12, King James Bible).
Cardinal Martini
In the book "Nighttime conversations in Jerusalem. On the risk of faith.", well-known liberal Cardinal Carlo Maria Martini accused Paul VI of deliberately concealing the truth, leaving it to theologians and pastors to fix things by adapting precepts to practice: "I knew Paul VI well. With the encyclical, he wanted to express consideration for human life. He explained his intention to some of his friends by using a comparison: although one must not lie, sometimes it is not possible to do otherwise; it may be necessary to conceal the truth, or it may be unavoidable to tell a lie. It is up to the moralists to explain where sin begins, especially in the cases in which there is a higher duty than the transmission of life."
Karol Wojtyła
The future Pope John Paul II (at the time Archbishop of Krakow Karol Wojtyła) asked Paul VI to apply Papal infallibility in docendo (in teaching) to the encyclical, equating it with the authority of a dogma. Paul VI and John XXIII did not. Wojtyła himself declared the encyclical part of the ordinary and universal Magisterium of the Roman Catholic Church.
Response of Pope Paul VI
Pope Paul VI was troubled by the encyclical's reception in the West. Acknowledging the controversy, Paul VI in a letter to the Congress of German Catholics (30 August 1968), stated: "May the lively debate aroused by our encyclical lead to a better knowledge of God's will." In March 1969, he had a meeting with one of the main critics of , Cardinal Leo Joseph Suenens. Paul heard him out and said merely, "Yes, pray for me; because of my weaknesses, the Church is badly governed." To jog the memory of his critics, he also put in their minds the experience of no less a figure than Peter: "[n]ow I understand St Peter: he came to Rome twice, the second time to be crucified", – herewith directing their attention to his rejoicing in glorifying the Lord. Increasingly convinced, that "the smoke of Satan entered the temple of God from some fissure", Paul VI reaffirmed, on 23 June 1978, weeks before his death, in an address to the College of Cardinals, his : "following the confirmations of serious science", and which sought to affirm the principle of respect for the laws of nature and of "a conscious and ethically responsible paternity".
Padre Pio
In his last letter to Pope Paul VI, Christian mystic and canonized saint Padre Pio called "clear and decisive words".
Legacy
Polls have shown that many self-identified Catholics use artificial means of contraception, and that very few use natural family planning. However, John L. Allen Jr. wrote in 2008: "Three decades of bishops' appointments by John Paul II and Benedict XVI, both unambiguously committed to , mean that senior leaders in Catholicism these days are far less inclined than they were in 1968 to distance themselves from the ban on birth control, or to soft-pedal it. Some Catholic bishops have brought out documents of their own defending ." Developments in fertility awareness since the 1960s have also given rise to natural family planning organizations such as the Billings Ovulation Method, Couple to Couple League and the Creighton Model FertilityCare System, which actively provide formal instruction on the use and reliability of natural methods of birth control.
Pope John Paul I
Albino Luciani's views on have been debated. Journalist John L. Allen Jr. claims that "it's virtually certain that John Paul I would not have reversed Paul VI's teaching, particularly since he was no doctrinal radical. Moreover, as Patriarch in Venice some had seen a hardening of his stance on social issues as the years went by." According to Allen, "it is reasonable to assume that John Paul I would not have insisted upon the negative judgment in as aggressively and publicly as John Paul II did, and probably would not have treated it as a quasi-infallible teaching. It would have remained a more 'open' question". Other sources take a different view and note that during his time as Patriarch of Venice that "Luciani was intransigent with his upholding of the teaching of the Church and severe with those, through intellectual pride and disobedience paid no attention to the Church's prohibition of contraception", though while not condoning the sin, he was tolerant of those who sincerely tried and failed to live up to the Church's teaching. Raymond and Lauretta's book The Smiling Pope, The Life & Teaching of John Paul I states that "if some people think that his compassion and gentleness in this respect implies he was against one can only infer it was wishful thinking on their part and an attempt to find an ally in favor of artificial contraception."
Pope John Paul II
After he became pope in 1978, John Paul II continued on the Catholic Theology of the Body of his predecessors with a series of lectures, entitled Theology of the Body, in which he talked about an "original unity between man and women", purity of heart (on the Sermon on the Mount), marriage and celibacy and reflections on , focusing largely on responsible parenthood and marital chastity.
In 1981, the Pope's Apostolic exhortation, , restated the Church's opposition to artificial birth control stated previously in .
John Paul II readdressed some of the same issues in his 1993 encyclical . He reaffirmed much of , and specifically described the practice of artificial contraception as an act not permitted by Catholic teaching in any circumstances. The same encyclical also clarifies the use of conscience in arriving at moral decisions, including in the use of contraception. However, John Paul also said, "It is not right then to regard the moral conscience of the individual and the magisterium of the Church as two contenders, as two realities in conflict. The authority which the magisterium enjoys by the will of Christ exists so that the moral conscience can attain the truth with security and remain in it." John Paul quoted as a compassionate encyclical, "Christ has come not to judge the world but to save it, and while he was uncompromisingly stern towards sin, he was patient and rich in mercy towards sinners".
Pope John Paul's 1995 encyclical ('The Gospel of Life') affirmed the Church's position on contraception and multiple topics related to the culture of life.
Pope Benedict XVI
On 12 May 2008, Benedict XVI accepted an invitation to talk to participants in the International Congress organized by the Pontifical Lateran University on the 40th anniversary of . He put the encyclical in the broader view of love in a global context, a topic he called "so controversial, yet so crucial for humanity's future." became "a sign of contradiction but also of continuity of the Church's doctrine and tradition... What was true yesterday is true also today." The Church continues to reflect "in an ever new and deeper way on the fundamental principles that concern marriage and procreation." The key message of is love. Benedict states, that the fullness of a person is achieved by a unity of soul and body, but neither spirit nor body alone can love, only the two together. If this unity is broken, if only the body is satisfied, love becomes a commodity.
Pope Francis
On 16 January 2015, Pope Francis said to a meeting with families in Manila, insisting on the need to protect the family: "The family is[...] threatened by growing efforts on the part of some to redefine the very institution of marriage, by relativism, by the culture of the ephemeral, by a lack of openness to life. I think of Blessed Paul VI. At a time when the problem of population growth was being raised, he had the courage to defend openness to life in families. He knew the difficulties that are there in every family, and so in his Encyclical he was very merciful towards particular cases, and he asked confessors to be very merciful and understanding in dealing with particular cases. But he also had a broader vision: he looked at the peoples of the earth and he saw this threat of the destruction of the family through the privation of children [original Spanish: ]. Paul VI was courageous; he was a good pastor and he warned his flock of the wolves who were coming."
A year before, on 1 May 2014, Pope Francis, in an interview given to Italian newspaper , expressed his opinion and praise for : "Everything depends on how is interpreted. Paul VI himself, in the end, urged confessors to be very merciful and pay attention to concrete situations. But his genius was prophetic, he had the courage to take a stand against the majority, to defend moral discipline, to exercise a cultural restraint, to oppose present and future neo-Malthusianism. The question is not of changing doctrine, but of digging deep and making sure that pastoral care takes into account situations and what it is possible for persons to do."
References
Further reading
External links
Latin text of Humanae vitae at the Vatican website
English text of Humanae vitae at the Vatican website
The Humanae Vitae controversy , chapter from George Weigel's biography of Karol Wojtyła
G. E. M. Anscombe: Contraception and Chastity
Cardinal Varkey's Letter on Family Planning Trends Among Catholics: Cardinal Mar Varkey Vithayathil, Kerala, India
Natural Family Planning, John and Sheila Kippley's website that supports Humanae vitae and provides instruction in natural family planning
The Vindication of Humanae Vitae, by Mary Eberstadt First Things, August/September 2008.
John Paul II's THEOLOGY OF THE BODY on the EWTN website.
The Scientists who Dissented from Humanae Vitae, Sharon Kabel, The Pillar
Catholic theology of the body
Papal encyclicals
Documents of Pope Paul VI
Natalism
1968 documents
1968 in Christianity
Catholic Church and abortion
July 1968 events
|
1049054
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/23257%20%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96
|
23257 Денні
|
23257 Денні (23257 Denny) — астероїд головного поясу, відкритий 29 грудня 2000 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,432.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (23201-23300)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 2000
Головний пояс астероїдів
|
588720
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Prince%20Charles%20Island
|
Prince Charles Island
|
Prince Charles Island is a large, low-lying island in Canada. With an area of , it is the world's 77th largest island and the 19th largest island in Canada. It is located in Foxe Basin, off the west coast of Baffin Island, in the Qikiqtaaluk Region of Nunavut, Canada. Though Prince Charles Island has no permanent residents, Inuit visited the island to hunt caribou; the island has no specific name in the Inuktitut language. Despite the island's size, it was not recorded by Western cartographers until 1932, when the tug captain W. A. Poole first sighted it. His information never made it onto any published map. Although, it was rediscovered in 1948 by Albert-Ernest Tomkinson navigating an Avro Lancaster for the RCAF 408 (Photo) Squadron. The island was named for British Prince Charles (later King Charles III), who was born in November the same year.
See also
Royal eponyms in Canada
References
Sea islands: Atlas of Canada; Natural Resources Canada
Further reading
Morrison, R. I. G. 1997. "The Use of Remote Sensing to Evaluate Shorebird Habitats and Populations on Prince Charles Island, Foxe Basin, Canada". Arctic. 50, no. 1: 55.
Islands of Foxe Basin
Uninhabited islands of Qikiqtaaluk Region
Charles III
|
700758
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chi%C8%99in%C4%83u%20International%20Airport
|
Chișinău International Airport
|
Chișinău International Airport is Moldova's main international airport, located southeast of the centre of Chișinău, the capital city. It served as headquarters for Air Moldova, the country's national airline.
On 18 January 2024, the IATA airport code KIV, derived from Kishinev (the Russian and former English name of the city), was changed to RMO (Republica Moldova, "Republic of Moldova" in Romanian).
History
Early years
The first scheduled flights to Chișinău started on 24 June 1926, on the route Bucharest–Galați–Chișinău and Iași. The flights were operated by CFRNA, later LARES. A commemorative plaque, describing the first flight to Chișinău, was placed in the airport.
The main terminal was built in the 1970s, with a capacity of 1,200,000 passengers per year.
Development since the 1990s
On 31 May 1995, Chișinău Airport was awarded the status of an international airport.
In 2002, following works by the Turkish company Akfen Holding, the airport was modernised. An annex terminal building with an area of was added to the renovated old terminal building of . The project covered the construction of curtain walls, composite panels, asphalt road, a treatment plant with a capacity of a day, complete mechanical heating, ventilation and electrical systems, along with the X-ray security, luggage handling, master clock, and flight information systems. The annual capacity of the airport had increased to 5.4 million passengers.
Chișinău International Airport is a member of Airports Council International.
The airport closed temporarily on 24 February 2022, as Moldovan airspace was closed in the wake of the Russian invasion of Ukraine. On 22 March 2022, the Civil Aviation Authority of Moldova partially reopened the country's airspace, which led to the resumption of operations at the airport.
On 14 March 2023, WizzAir suspended flights to/from Moldova due to concerns over airspace safety. After this, Igor Grosu, the President of the Moldovan parliament, met with representatives of Ryanair to convince the company to operate flights at the airport, in order to replace Wizz Air as its main low-cost airline.
Facilities
There were ten check-in desks and five gates at the airport in 2009. VIP and CIP guests are offered special services at the VIP terminal. A visitors' terrace on the second floor opened in December 2006.
Previously, passengers had to present their passport, ticket and their registration (of foreigners – which used to be required). Passengers were allowed in the check-in hall. With the introduction of e-tickets and the abolition of the registration for foreigners, the airport reorganised in late 2006. This resulted in a bigger check-in hall, and customs control is now after check-in.
There are plans to enlarge the airport. The project involves a €19 million loan to Chișinău International Airport for the rehabilitation and upgrade of the existing runway, taxiways, aprons, and ramps, engineering works, safety equipment and other connected core assets of Chișinău International Airport. The European Investment Bank ('EIB') is considering co-financing alongside the EBRD for up to an equal amount. Towards the end of 2017, plans for a second runway were unveiled. This runway would take the place of the current taxiway just north of the existing runway. The project began in early 2017. Runway 09–27 started operations on 13 September 2018.
Airlines and destinations
The following airlines offer regular scheduled and charter flights at Chișinău International Airport:
Statistics
In 2022, Chișinău Airport handled around 2.31 million passengers, an increase of over 25% compared to 2021 (1.84 million pax).
2023 recent data.
Routes
Other facilities
The Civil Aviation Authority has its headquarters on the airport property.
Ground transportation
There are bus and trolleybus lines frequently departing from the airport.
Incidents and accidents
At 11:49 on 15 May 1970, CCCP-11149, an Antonov An-10A of Aeroflot's Ulyanovsk Advanced Flying Training College, crashed during a go-around when both engines shut down. All 11 onboard were killed.
On 11 April 2008, Kata Air Transport Flight 007, a Sudanese cargo An-32 "Cline" flying from Vienna to Khartoum via Antalya crashed on approach to the airport, killing all eight on board. The plane was returning to the airport, where it had just been repaired, due to engine problems.
On 30 June 2023, 43-year-old Tajikistani national Rustam Ashurov, who was wanted for criminal charges in his home country and had been refused entry to Moldova from Turkey, snatched a gun from a border police officer and opened fire, killing a border guard and an airport security official, and injuring another person. The gunman was wounded and arrested. He died in hospital three days later.
See also
Civil Aviation Administration of Moldova
List of airports in Moldova
List of the busiest airports in the former USSR
References
External links
State Administration of Civil Aviation Administration of Moldova
Airports in Moldova
Airport
airport
|
5263994
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D0%BD%D0%B5%20%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5%20%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D1%83%20%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%A1%D0%BE%D1%85
|
Підземне сховище газу Північний Сох
|
Підземне сховище газу Північний Сох — інфраструктурний об'єкт газової промисловості на півдні Ферганської долини.
Сховище, яке почало роботу в 1976 році, створили у випрацьованому газовому покладі родовища Північний Сох. Ресурс для закачування надходив по системі Хаваст – Фергана, а видача газу була можлива як нею, так і по газопроводу Північний Сох — Наманган. На початку 2010-х експлуатація західної частини Хаваст — Фергана, що проходить через Таджикистан, припинилась, натомість газ могли подавати по реверсованій ділянці Сох — Наманган.
Сховище спорудили в часи існування СРСР, після розпаду якого воно опинилось на території Киргизстану (поле свердловин) та Узбекистану (компресорна станція). Це призводило до суперечок і в 2011-му уряд Киргизстану прийняв рішення про вилучення належних Киргизстану об'єктів сховища у узбецької компанії, що здійснювала експлуатацію.
У 2023-му оголосили, що сторони дійшли згоди щодо відновлення роботи ПСГ, при цьому очікується, що воно матиме здатність видавати до газотранспортної системи 13 млн м3 на добу та міститиме 2,5—3 млрд м3 газу, з яких 1,3 млрд м3 належатиме до активного об'єму.
Примітки
Підземні сховища газу Узбекистану
Підземні сховища газу Киргизстану
|
4638074
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%BE%D0%B4%20%D0%94%D0%B0%D0%B6%D0%B0%D0%BD
|
Клод Дажан
|
Клод Дажан
Клод Жан П'єр Дажан (нар. 20 травня 1940, Кодран) — французький католицький єпископ, член Французької академії (з 2008).
Біографія
Народився у 1940 році в Кодрані (передмістя Бордо). Закінчив Вищу нормальну школу. У 1987 році висвячений на єпископа і став допоміжним єпископом архієпархії Пуатьє, в 1993 році отримав Ангулемську єпископську кафедру. Не змирившись із законодавством про легалізацію одностатевих шлюбів у Франції, брав участь в акціях руху . У 2008 році обраний до Французької академії, посівши крісло № 1, а 9 листопада 2015 року наступником Дажана на Ангулемській кафедрі став єпископ (Дажан отримав титул почесного єпископа).
У 1996 році був опублікований «Лист католикам Франції» (Lettre aux catholiques de France), який мав основну мету «запропонувати віру» Франції, не нав'язуючи її вже значною мірою секуляризованому суспільству. Робота була відзначена премією Французької академії, що згодом сприяло обранню Дажана як основного автора цієї праці у Французьку академію, в якій за традицією має бути один єпископ.
Праці
Éloge de notre faiblesse, Éditions ouvrières, Paris, 1971.
Saint Grégoire le Grand. Culture et expérience chrétiennes , Paris, Études augustiniennes, 1977.
L'homme renouvelé par Dieu, Paris-Montreal, DDB-Bellarmin, coll. " Croire aujourd'hui ", 1978.
Le Maître de l'impossible, Paris, Communion-Fayard, 1982 (deuxième édition 1988).
Liberté et passion: la foi chrétienne dans l'histoire, Paris, Éditions Saint-Paul, 1995.
Proposer la foi dans la société actuelle, Paris, Éditions du Cerf, 1994, 3 vol.
Lettre aux catholiques de France, Paris, Éditions du Cerf, 1996. Prix de l'Académie française.
L'Église et les Français: crise de la foi, crise morale, crise sociale. Quatorze évêques répondent , Paris, Éditions Robert Laffont, 1997.
Entrer dans le dialogue de la foi, Paris, Anne Sigier, 2001.
Va au large, Paris, Parole et Silence, 2001.
avec Véronique Margron, Le rosaire de lumière, Paris, Éditions du Cerf, 2003.
avec Jean Baubérot, L'Avenir de la laïcité, Paris Parole et Silence, 2005.
La nouveauté chrétienne dans la société française. Espoirs et combats d'un évêque , Paris, Éditions du Cerf, 2005.
Sur les traces du Christ avec Simon-Pierre, François та Thérèse de Lisieux. Retraites à Rome, à Assise et à Lisieux , Paris, Parole et Silence, 2006.
préface à L'Unité de l'Église de Cyprien de Carthage, Paris, Éditions du Cerf, «coll. Sources chrétiennes», 2006.
introduction aux Carnets posthumes d'Henri-Irénée Marrou, Paris, Éditions du Cerf, 2006.
[Dir. ] Pour l'éducation et pour l'école, des catholiques s'engagent, Paris, Éditions Odile Jacob, 2007.
Méditation sur l'Église catholique en France: libre et présente, Paris, Éditions du Cerf, 2008.
Aujourd'hui l'Évangile, Paris, Parole et Silence, 2009.
Passion d'Église, Paris, Parole et Silence, «coll. Communio», 2009.
Entre Épreuves et Renouveaux: la passion de L'Evangile. Indifférence religieuse, visibilité de l'Église et évangélisation , Paris, Éditions du Cerf, 2010.
Discours de reception de Mgr Claude Dagens à l'Académie française et réponse de Florence Delay, suivis des allocutions prononcées à l'occasion de la remise de la croix, Paris, Éditions du Cerf, 2011.
Catholiques en France, réveillons-nous!, Montrouge, Bayard, 2012 року.
Catholiques et presents dans la société française. Foi en Dieu et démocratie , Montrouge, Bayard, 2012 року.
Quoi de neuf chez les cathos ?, Coll. "Quoi de neuf ? ", Elytis, 2012.
À l'ami qui s'est brisé. Lettres de Jésus à Judas. Bayard, 2014 року.
Dieu est Dieu: Quête de l'humanité commune en collaboration avec Guy Coq та Emmanuel Falque Éditions du Cerf août 2015
Примітки
Посилання
Офіцери ордена Почесного легіону
Уродженці Жиронди
Члени Французької академії
Французькі католицькі священники
Французькі єпископи
|
1107783
|
https://en.wikipedia.org/wiki/HSQLDB
|
HSQLDB
|
HSQLDB (Hyper SQL Database) is a relational database management system written in Java. It has a JDBC driver and supports a large subset of SQL-92, SQL:2008, SQL:2011, and SQL:2016 standards. It offers a fast, small (around 1300 kilobytes in version 2.2) database engine which offers both in-memory and disk-based tables. Both embedded and server modes are available.
Additionally, it includes tools such as a minimal Web server, command line and GUI management tools (can be run as applets), and a number of demonstration examples. It can run on Java runtimes from version 1.1 upwards, including free Java implementations such as Kaffe.
HSQLDB is available under a BSD license. It is used as a database and persistence engine in many open source software projects, such as descendants of OpenOffice.org Base (i.e., Apache OpenOffice Base, LibreOffice Base, etc.), and the Jitsi VoIP and video-conference client since version 2.6. It is also used in commercial products, such as Mathematica and InstallAnywhere (starting with version 8.0).
Transaction support
HSQLDB version 2.0 has three transaction control modes. It supports read committed and serializable transaction isolation levels with table level locks or with multiversion concurrency control (MVCC), or a combination of locks and MVCC. Version 1.8.1 supports transaction isolation level 0 (read uncommitted) only.
Data storage
HSQLDB has two main table types used for durable read-write data storage, i.e., if a transaction has been successfully committed, it is guaranteed that the data will survive system failure and will keep their integrity.
The default MEMORY type stores all data changes to the disk in the form of a SQL script. During engine start-up, these commands are executed and data are reconstructed into the memory.
Another table type is CACHED, which allows one to store more data, at the cost of the slower performance. The HSQLDB engine loads them only partially and synchronizes the data to the disk on transaction commits. However, the engine always loads all rows affected during an update into the memory. This renders very large updates impossible without splitting the work into smaller parts.
Other table types allow access to comma-separated values (CSV) files. These tables can participate, for example, in queries with JOINs and simplify spreadsheet processing and read-write non-durable in-memory data storage.
SQL features
HSQLDB 2.0 supports all the core features and many optional features of SQL:2008. Advanced features include user-defined SQL procedures and functions, schemas, datetime intervals, updatable views, arrays, lobs, full and lateral joins and set operations. Many non-standard functions such as TO_CHAR and DECODE are also supported. Extensions to standard SQL include user-defined aggregate functions.
Releases
Several versions of HSQLDB have been released since 2001. Early versions were based on the discontinued HypersonicSQL database engine. Version 2.0, released in 2010, is mostly new code, written to conform to Standard SQL and JDBC 4 Specification.
Version 2.3.2 (released in 2014) is fully multi-threaded and supports high performance two-phase locking and MVCC (multiversion concurrency control) transaction control models.
See also
List of relational database management systems
Comparison of relational database management systems
Apache Derby
H2
References
External links
Free database management systems
Java platform software
SQL
Relational database management systems
Relational database management software for Linux
Software using the BSD license
Embedded databases
Database engines
|
67264239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wilhelm%20Blos
|
Wilhelm Blos
|
Wilhelm Blos
Wilhelm Josef Blos (5 October 1849 – 6 July 1927) was a German journalist, historian, novelist, dramatist and politician (SPD). He served as a member of the imperial parliament (Reichstag) between 1877 and 1918, albeit with one three year break. After the end of World War I he served between 1918 and 1920 as the first president of the newly launched Free People's State of Württemberg.
One high-point of his career as a journalist was his one-year stint as editor-in-chief of the (initially) Hamburg-based popular left-wing satirical magazine Der Wahre Jacob between 1879 and the publication's (temporary) closure, triggered by expulsion of William Blos from Hamburg in October 1880. His own contributions appeared under the pseudonyms "Hans Flux" or – on at least one occasion – "A. Titus".
Life
Provenance and early years
Wilhelm Joseph Blos was born at Wertheim am Main during the aftermath of the 1848 uprisings, the son of a physician who had moved away from the big city on account of his delicate health. Aloys Blos died from an incurable lung disease in 1856, when his son Wilhelm was just seven years old. His children's mother almost immediately remarried, selecting on this occasion a forester. Wilhelm and his sister acquired a step-father who abused Wilhelm. In 1863 he went to live with his grandparents. His grandfather died almost at once, but his grandmother attended to his education. He became a pupil at the (subsequently renamed and rebuilt) Lyceum (secondary school) in Wertheim, his hometown, located slightly above 100 km to the north of Stuttgart. Wilhelm Blos would later sue his step-father successfully for stealing his inheritance. Meanwhile, he embarked on a commercial apprenticeship in Mannheim, but broke it off uncompleted in order to study for and pass his Abitur (school graduation exam) which in 1868 opened the way for him to enrol at the University of Freiburg to study History and Philology. At university he also joined the Corps Rhenania (student fraternity).
Journalist: satire and socialism
After just three terms Blos was obliged by lack of funds to abandon his university career. He turned to journalism. Between 1870 and 1875 he led a somewhat itinerant career, working for a succession of Social Democratic publications. After a brief period contributing to the "Konstanzer Volksfreund" he was on the receiving end of an indictment under the press laws. Meanwhile, in 1872, in Nuremberg, he became a member of the recently launched Social Democratic Workers' Party (SDAP), which is widely seen as the precursor of the SPD. After that he got to know August Bebel and Wilhelm Liebknecht at Eisenach. After Bebel, Liebknecht and Adolf Hepner were all arrested and subjected to a show trial, it fell to Blos to take charge of the editorship of the Leipzig-based Der Volksstaat (newspaper). However Hepner was found to be "as innocent as a new-born child" – in the words not of the court but, much later, of August Bebel – and released (while his two co-accused each received a two-year jail term). In 1874, still working at Volksstaat. it was Blos who was arrested and sentenced to a three-month jail term for "press offences". Following his release, still in 1874, Blos met Karl Marx, who was visiting Leipzig with his daughter on the way home from a cure at Karlsbad.
More journalism: more politics
In 1875 Blos founded his own magazine, the weekly satirical "Mainzer Eulenspiegel". However, it was apparently in connection with this publication that he was very soon indicted and locked up. His incarceration appears to have been brief, but "Mainzer Eulenspiegel" seems not to have survived. In May 1875 he attended the Gotha Unification Congress which gave birth to the Social Democratic Party (SDAP / SPD). He participated as the delegate representing no fewer than 125 party members from Mainz and Gartenfeld. In the national parliamentary elections of 1877 and 1881 (but not 1878) he won the electoral district of "Reuss Elder Line" for the SDAP / SPD.
Expulsion
In Fall/Autumn 1875, Blos started work at the Hamburg-Altonaer Volksblatt, a socialist daily paper newly launched by the politician-journalist Wilhelm Hasenclever. He stayed with the newspaper as a contributing editor – initially alongside the worker-poet Jacob Audorf – till 1880. He was also working between 1878 and 1881, alongside Ignaz Auer at the short-lived "Gerichtszeitung" (loosely, "Court Reporter" newspaper). The so-called "Socialist Laws" of 1878 put an end to many socialist and social democratic newspapers and magazines, though as matters turned out the effectiveness of press censorship was very variable in the different regions of the newly "united" Germany. Hamburg and the adjacent (but at that time determinedly separate) more proletarian municipality of Altona were both robustly opposed to the centralising tendencies of the emerging German nation-state, and both had powerful traditions of political liberalism and radicalism of their own. That rise to hopes that the de facto censorship of socialist media. In 1879 to the support of the politically committed publisher Johann Heinrich Wilhelm Dietz, Wilhelm Blos found himself installed as the first editor-in-chief of Der Wahre Jacob, a socialist satirical magazine published monthly between November 1879 and October 1880. Publication ended in October 1880 when Blos – along with Dietz and Audorf – was among the approximately 75 social-democrat activists deprived of residency entitlement in Hamburg and Prussia by "government authorities". He was given 48 hours to leave what had by this time become his home city.
Württemberg
Blos found refuge initially in Mainz, and subsequently in Bremen. In 1883 he was invited by his old comrade Dietz to team up together in Stuttgart, where Dietz had re-established his publishing operation in December 1881. It turned out that the persecution to which Social Democrats were prey across the German empire during the twelve years of the "Socialist Laws" was very much less intense in the Württembergisch capital than it had been in Hamburg. Berlin and Prussia felt far away: for the eventful final four and a half decades of his life, the Stuttgart region became home for Wilhelm Blos. At Stuttgart he took work as a proof reader on Die Neue Zeit, Dietz's (at that time) monthly socialist theoretical journal of the SPD. Its headquarters was in Stuttgart, Germany. It was only in 1884 that he began, cautiously and "semi-officially", submitting his own contributions under the section heading "Politische Rundschau", and identified only by his initials as W.B.
Parliamentarian
Despite the laws against socialist press and party organisations, the SAPD / SDP retained a small but unignorable presence in the Reichstag during the 1880s. There are, indeed, indications that support for social democratic policies in the industrial heartlands may actually have been boosted through the 1880s by Bismarck's "Socialist Laws". When the Steamboat subsidy dispute blew up in the imperial parliament (Reichstag), Blos came out as a strong supporter of the new laws. The party was deeply divided, since the subject of a government backed international mail-boat network was clearly enmeshed in wider discussion of whether and how far Germany should be seeking to emulate the global imperialism of France and Britain. In backing the Steamboat subsidy Law, Blos presented himself as an unapologetic internationalist. As early as 1881, in addressing the parliament, he asserted, "they say that within the Social Democrats there are two parties, as you might say one that is moderate and another that is extremist or revolutionary. I want to make a different distinction. There are two parties, one global and the other parochial: that is how the thing will develop" In 1887 a conservative commentator wrote that "... Messrs Geiser, Blos and Frohme, whose political output mostly appears in the Dietz Press, have the same interests ... The application over many years of their moderate journalism is naturally not without influence on the wider thinking [among social democrats].
Politics and journalism under the ban
In 1884 Dietz and Blos revived "Der wahre Jacob". Production of the satirical magazine now continued in Stuttgart without further interruption till 1914. Wilhelm Blos contributed frequently under his pseudonym "Hans Flux", though the job of editor-in-chief now passed to others. During the second half of the 1880s, parliamentary duties combined with other journalistic responsibilities to detain him in Berlin. He served as editor-in-chief at the Berliner Volksblatt between 1884 and 1890. Many Social-Democratic publications were banned under the "Socialist Laws" during this period: a fine line was pursued under the editorial leadership of Wilhelm Blos whereby the "Berliner Volksblatt" narrowly avoided that fate. After 1890 the newspaper was relaunched and in 1891 rebranded as "Vorwärts". Blos stayed on briefly as co-editor-in-chief, sharing duties with Wilhelm Liebknecht.
The 1884 general election was unusual in that three candidates were elected for more than one electoral districts: of whom two had stood successfully as SDAP / SPD) candidates. One was Wilhelm Hasenclever: Wilhelm Blos was the other. Elected by voters in both "Reuss Elder Line" and Braunschweig central, and required to choose, he chose a move to Braunschweig, forcing a bye-election in Reuss a few weeks later. Apart from a three year break between 1887 and 1890, He continued to represent Braunschweig in the imperial parliament (Reichstag) till 1918. Despite having been the youngest member of parliament when first elected, back in 1877, Wilhelm Blos never became a stellar parliamentary performer. He n3vertheless delivered several notable speeches over the years, especially with regard to worker protection. He was, in addition, known as an advocate for a parliamentary alliance between the SPD and the Liberals, and as a supporter of political and social reform.
Chronicler of a liberal dawn?
1890 was a year of political change: two linked developments, in particular, were important for the future of Social Democracy in Germany In January 1890 parliament, since 1887 dominated by liberals and centrists, refused to renew the "Socialist Laws" which, accordingly, lapsed. In March 1890 Chancellor Bismarck finally resigned, with a show of reluctance that may very well have been unfeigned. Blos turned increasingly to historical research and other projects of penmanship. His publications from this period include two "socially critical" novels, translations and works of the revolutions of 1848/49. There were also various autobiographical contributions with a strong political slant. Horst Krause shares his verdict: "His writing of history certainly did not reveal him a great scholar of the subject ... but it was enough to demonstrate basic historical competence when it came to identifying the key personalities in the Social Democratic movement, both among his party colleagues and more widely, and by connecting with a broad readership ... he did contribute significantly to the shaping of contemporary political perspectives".
Anna
In 1905 Wilhelm Blos, by now in his mid-50s, married Anna Berta Antonia Blos Tomasczewska (1866-1933), the daughter of a military physician from Lower Silesia. Her conservative upbringing made her, on the face of things, an effective Württemberg politician. By 1905 she had become a respected figure in the Social Democratic Party and a prominent leader in the increasingly mainstream (at least on the political left) "votes for women" campaign. The marriage was followed by the birth of the couple's son.
War
The outbreak of war in 1914 again threatened to split the Social Democratic Party. The focus of disagreement was over whether the party should give its parliamentary votes to supporting the war, and in particular whether to vote for funding of the war. Party leaders prepared to support the war were motivated both by traditional patriotism and by the widely shared terror of the military build-up in the Russian empire which, if left unchecked for another couple of years, would free up the Tsar to impose on Germany the brutal autocracy under which many millions already suffered. The SPD leadership in the Reichstag, after much agonising, determined on a so-called "Burgfriedenspolitik", which meant refraining from criticism of the government's war and voting for war funding in the parliament. It was also determined that the trades unions, taking their cue from the SPD leadership, should refrain from striking for the duration of the war. Wilhelm Blos came out in support of the leadership's backing for the war. In return, there was an understanding in some quarters, that when it was over Germany's ruling establishment would back SPD demands for a more democratic voting system in place of the infamous "Dreiklassenwahlrecht" which was designed to privilege voters with large amounts of land and money. The "Burgfriedenspolitik" did indeed provide support for the war across the political spectrum, but it also led, in combination with intensifying political austerity and the slaughter of war, to a permanent split of the Social Democratic Party – and thereby of the political left in Germany – which would be highly destructive in its impact. "Der wahre Jacob", of which he had been founding editor, and to which he still contributed, followed the same line: mockery of "der wahre Jacob" – hitherto seen as a satirical and thoroughly disrespectful soubriquet targeting the emperor – disappeared from its pages, to be replaced by nationalist backing for the "Burgfriedenspolitik".
Revolution
Following the outbreak of the post-war revolution, on 9 November 1918 Wilhelm Blos was installed "by the revolution" as minister-president of what became, shortly afterwards, the Free People's State of Württemberg. Change was in the air, and despite the Württembergers' much vaunted preference for political stability and their king's unfashionably easy relationship with "his people", November 1918 would be marked by not just by the Kaiser's abdication, far to the east in Berlin, but also by the abdication, closer to home, of the king of Württemberg. By this time Blos was 69, and had retired from active politics in order (he said) to concentrate on journalism. It is apparent that he had never aspired to lead the government. His intention on 9 November 1918 was simply to accompany his (much younger) politician-wife to a meeting of the Württemberg SPD party executive committee. When the meeting grew boring and he found there was nothing for him to do, Blos returned home, but after lunch his wife appeared and asked him to return with her to the "Landtagsgebäude" ("parliament building"), where the parliamentarians were keen to ask his advice. Their walk to the parliament building took them past the royal palace where the king could be seen on the steps, and there were groups of people excitedly talking together in the forecourt. Others, it turned out, had already entered the palace and requested the king, respectfully through the good offices of one of his servants, that the royal flag should be lowered and a red flag raised in its place. The king had refused the request, and one soldier had been beaten up when attempting to enforce his refusal. Nevertheless, by the time Blos walked past with his wife a red flag fluttered from the royal palace. Although the bloodied soldier in question was the only person to shed any blood over the affair, by the standards of the Württembergers the revolution was in full swing.
Meeting in the large (but still badly overcrowded) committee room at the parliament building he found local leadership representatives from both Social Democratic Parties, trades unions and the local Soldiers' Soviet. In his own record of what happened next, included in a book three years later, Wilhelm Blos indicates that it was only with reluctance, and after some delay, that he shared his insights with the meeting. He reminded his listeners that events had landed them, as representatives of the people, with political power. The red flag flew over the royal palace and the revolution had triumphed completely. Drawing on repeated lessons from history, he urged them to hold on to that power securely, because others would otherwise seize it, and their intentions were unlikely to be benign. A provisional government must be formed without delay. Wilhelm Blos was no great orator, but evidently his words resonated with his nervous audience. A local parliamentarian called Wilhelm Keil proposed Blos as chairman of the provisional government of the Free People's State of Württemberg: the proposal was accepted without further debate.
Thanks to the length of his parallel careers in journalism and politics, Wilhelm Blos was very much a "known quantity" for many of those who selected him to head up the Württemberg provisional government. The choice was also a reflection of his political moderation. Even within the Soldiers' Soviet, most of the foot-soldiers of the "German revolution" were not longstanding "Bolsheviks" as their frightened enemies might suppose, but simply hungry and desperate ex-soldiers, home from a war that had been disastrously lost, who found themselves without prospects and without jobs. Blos was a figure around whom both "radical democrats" and many "bourgeois traditionalists" might hope to find common ground. The provisional government formed on 9 November 1918 comprised at this stage both "Independent" Social Democrats and "mainstream" Social Democrats. Two days later, on 11 November 1918, the "Blos provisional government" was joined by ministers from two of the more "centrist" and left-leaning "bourgeois parties".
During the evening of 9 November 1918, King William II of Württemberg was escorted by a delegation of revolutionary workers to the safety of his relatively remote hunting lodge at the former Abbey of Bebenhausen. The next day there were no protests from any of the "bourgeois traditionalist" members of the previous (i.e. pre-revolutionary) government over the king's decision to release them from their oaths of office by telephone. King William's formal abdication was enshrined in a brief and affectionate address delivered to the people in the "Staatsanzeiger" (newspaper) on 30 November 1918. The affection was evidently genuine and mutual. In the words of the "Schwäbisches Tagblatt" (newspaper) "the revolutionary movement had been in no sense directed against the person of the king, but against the monarchical system, which had been made bankrupt under [Emperor] Wilhelm II of Hohenzollern". A couple of days after the abdication, agreement was reached with the provisional government under the terms of which the former king would receive a relatively generous annual pension of 200,000 marks. When workers had entered the royal palace on the day of the revolution they had found no stocks of food or weaponry. The king and his household had been adhering rigidly to the same restricted food ration as everyone else. Perhaps this was one reason why all the ministers in the provisional government led by Blos, including even those who were members of the leftist Independent Social Democratic Party of Germany, voted unanimously in favour of the king's pension.
On 12 January 1919 an election took place for a new Constitutional Assembly, mandated to agree a new republican constitution for the Free People's State of Württemberg. The election result had the effect of confirming Wilhelm Blos in office, leading a provisional government with an increased majority in the assembly: the overall complexion of the new government became more overtly centrist, following the resignation from it of the two remaining Independent Social Democratic Party members two days before the election. One of the first acts of the Constitutional Assembly, on 29 January 1919, was to confirm the (no longer provisional) government in office. Five weeks later, in recognition that Württemberg no longer had a king at the apex of the political hierarchy, Wilhelm Blos lost his title of "minister-president", becoming instead "Staatspräsident" (loosely, "state president"). It was an indication of the extent of his support in the Constitutional Assembly that the change was backed with the votes of 100 out of the 129 assembly members. That level of consensus is consistent with agreement on the new republican constitution proving relatively easy to achieve. A new constitution for Württemberg was formally adopted by the assembly on 23 May 1919: it came into force on 25 September 1919, ten days ahead of Wilhelm Blos' seventieth birthday.
The first regular elections to the parliament of the Free People's State of Württemberg, timed to coincide with the 1920 general election for the national parliament of the German republic, were held on 6 June 1920. The SPD suffered major losses, with its vote share declining to just over 16%, allowing it 17 seats in the 101 seat assembly. The SPD's election performance was similarly dire in other parts of Germany and indeed in that year's national election, in which their vote share slumped to 21.9% and they lost a third of their seats in the Reichstag. In Württemberg the Blos government resigned. Wilhelm Blos was replaced as "Staatspräsident" by the "Democratic-Liberal", Johannes von Hieber, who would, on taking office, pay generous tribute to the "calm and dignity, combined with clever prudence, wisdom and decisiveness" that his predecessor had displayed as leader of the government. More tributes along the same lines appeared in the Württemberg press.
Final years
His incumbency as "Staatspräsident" ended a couple of weeks after the election, on 23 June 1920. He continued to sit as a member of the parliament till 1924. Blos and his wife had lived in a "service apartment" in Stuttgart's "Old Castle" while he was head of government: following Wilhelm's resignation from office they were permitted to remain. Wilhelm Blos led his final years under circumstances of financial difficulty, however. One source describes his government pension as "kleinliche" (loosely, "... small change"). Much of his writing – though not all of it – from this final period in his life involved lucid expositions of his political career from his own perspective.
In April 1927 Wilhelm Blos suffered a serious stroke, from which he never recovered. During the final months of his life he was cared for by his wife at the home which they shared. Wilhelm Blos died on 6 July 1927 at the municipal hospital of Bad Cannstatt (Stuttgart).
Celebration (selection)
Two years after his death, as tributes and expressions of sorrow at his passing continued to appear, the government of Württemberg commissioned a large memorial to Wilhelm Blos, created by Alfred Lörcher, to be erected in Stuttgart's Pragfriedhof (cemetery) at public expense.
Together with his wife, Blos has given his name to the "Blosweg" and "Blostwiete", two residential streets in Hamburg-Horn.
Other cities and towns with streets named after Wilhelm Blos include Stuttgart and nearby Ludwigsburg, Wertheim, Heilbronn and Berlin-Mahlsdorf.
Notes
References
University of Freiburg alumni
19th-century German novelists
German male novelists
German dramatists and playwrights
Corps students
Historians of the modern period
Political office-holders in Baden-Württemberg
Members of the Reichstag of the German Empire
Members of the International Workingmen's Association
Social Democratic Party of Germany politicians
People from Wertheim am Main
Politicians from Braunschweig
Politicians from Stuttgart
Blos, Wilhelm
1849 births
1927 deaths
|
483933
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%BC%D0%BE
|
Тезімо
|
Тезімо — муніципалітет в Італії, у регіоні Трентіно-Альто-Адідже, провінція Больцано.
Тезімо розташоване на відстані близько 530 км на північ від Рима, 60 км на північ від Тренто, 16 км на північний захід від Больцано.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 15 серпня. Покровитель — Maria Assunta.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Гаргаццоне
Лана
Наллес
Сан-Панкраціо
Сенале-Сан-Феліче
Див. також
Список муніципалітетів провінції Больцано
Примітки
Муніципалітети провінції Больцано
|
1197410
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D0%BB%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%29
|
Тулка (комуна)
|
Тулка (комуна)
Тулка — комуна у повіті Біхор в Румунії. До складу комуни входять такі села (дані про населення за 2002 рік):
Кеуашд (498 осіб)
Тулка (2396 осіб) — адміністративний центр комуни
Комуна розташована на відстані 425 км на північний захід від Бухареста, 33 км на південь від Ораді, 139 км на захід від Клуж-Напоки, 121 км на північ від Тімішоари.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживали особи.
Національний склад населення комуни:
Рідною мовою назвали:
Склад населення комуни за віросповіданням:
Посилання
Дані про комуну Тулка на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Біхор
|
2673140
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%90%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%80%D1%83
|
Герб Авейру
|
Герб Авейру — офіційний символ міста Авейру, Португалія. Використовується як територіальний герб. На зеленому щиті срібний орел із розкритими крилами і червоним озброєнням. На грудях орла висить срібний щит із золотою облямівкою, в якому розміщений малий герб Португалії. Обабіч орла небесні світила — золоте сонце ліворуч і срібний півмісяць праворуч. Щит увінчує срібна мурована міська корона з п'ятьма вежами. Внизу ланцюг із зіркою Ордена Вежі й Меча.Орден Вежі й Меча Під щитом біла стрічка, на якій великими літерами напис португальською: «cidade de Aveiro» (місто Авейру). Офіційно затверджений 9 серпня 1960 року.
Історія
У XVI столітті герб Авейру мав вигляд щита, розділеного навпіл. У центрі був малий португальський щит; праворуч — брунатний орел із розкритими крилами поміж двома срібними півмісяцями і зірками; ліворуч — армілярна сфера короля Мануела I. Орел — знак римського походження міста, а сфера — символ великих географічних відкриттів, здійснених португальцями.
З XVIII століття місто Авейру використовувало інший герб — зелений щит зі срібним лебедем у синій воді, по боках якого розміщувалися пари срібних зірок і півмісяців.
Галерея
Примітки
Джерела
Aveiro
Посилання
Португальські герби
Герб Авейру
Герб Авейру // Câmara Municipal de Aveiro
Авейру
Герби міст Португалії
Португальська геральдика
|
4174217
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Taeniura%20lymma
|
Taeniura lymma
|
Taeniura lymma
Теніура лімма, синьо-плямистий скат (Taeniura lymma) — вид роду теніур з родини хвостоколові ряду орлякоподібні надряду скатів. Мешкає в тропічних водах Індійського і центрально-західній частині Тихого океану. Зустрічається від зони прибою до глибини . Населяє прибережні води поблизу коралових рифів. Максимальна зареєстрована ширина диска . Грудні плавці цих скатів зростаються з головою, утворюючи овальний диск. Шкіра гладка. Хвіст досить короткий і товстий. На хвостовому стеблі мають 1 або 2 шипи, позаду яких розташований вентральний шкірний кіль. На жовтавій дорсальній поверхні диска розкидані яскраво-блакитні круглі плями. Уздовж хвоста тягнуться довгі лінії такого самого кольору.
Подібно до інших орлякоподібних, Taeniura lymma є яйцеживородними рибами. Ембріони розвиваються в утробі матері, харчуючись жовтком і гістотрофом. У посліді до 7 новонароджених. Раціон цих скатів складається з донних безхребетних і дрібних костистих риб. Через отруйний шип Taeniura lymma вважаються потенційно небезпечними для людини, проте вони не агресивні і в разі небезпеки воліють рятуватися втечею. Невеликий розмір і яскраве забарвлення роблять цих скатів привабливими для тримання в акваріумах, хоча вони погано переносять неволю. Не є об'єктом цільового промислу. Як прилов трапляються по всьому ареалу.
Таксономія та філогенез
Уперше вид був науково описаний шведським натуралістом Пером Форссколем в 1775 році як Raja lymma. Голотип не був призначений . Видовий епітет означає «бруд». 1837 року німецькі біологи Йоганн Петер Мюллер і Фрідріх Якоб Генле виділили самостійний рід Taeniura для опису виду Trygon ornatus, який пізніше був визнаний молодшим синонімом Taeniura lymma.
Морфологічні дослідження дали підставу припустити, що Taeniura lymma знаходяться в більш близькій спорідненості з американськими Himantura pacifica та річковими скатами, ніж з Taeniura meyeni, які включають з ними в один рід та які в свою чергу ближче до скатів роду Dasyatis та індо-тихоокеанських гімантур.
Молекулярні результати дослідження філогенезу хвостоколових, опубліковані 2013 року, вказують на Taeniura lymma як на вид, що є базальним відносно до роду Neotrygon, а не до роду хвостоколів, до якого раніше зараховували Neotrygon. Ці дослідження підтверджують гіпотезу про виділення самостійного роду Taeniurops, (що включає таким чином види Taeniurops meyeni і Taeniurops grabata), ближчого до хвостоколів, ніж до роду Taeniura.
Ареал і місця проживання
Taeniura lymma широко розповсюджена в тропічних прибережних водах Індо-Тихоокеанської області. В Індійському океані вони живуть від ПАР до Аравійського півострова і Південно-Східної Азії, включаючи води, які омивають Мадагаскар, Маврикій, Занзібар, Шрі-Ланку, Сейшельські і Мальдівські острови. У Перській і Оманській затоках вони трапляються рідко. У Тихому океані Taeniura lymma зустрічаються від Філіппін до північного узбережжя Австралії, у водах Полінезії і Меланезії, а також у Соломонових островів. Ці скати тримаються поблизу коралових рифів і прилеглих до них піщаних мілин від зони прибою до глибини заходять в і зарості водоростей. Щорічно численні Taeniura lymma припливають до берегів Південної Африки.
Опис
Грудні плавці цих скатів зростаються з головою та утворюють овальний диск, довжина якого становить 4/5 ширини. Передній край широко закруглений, рило притуплене. Позаду великих очей, що виступають над диском, розташовані широкі бризкальця. На вентральній поверхні диска є 5 пар зябрових щілин, рот і ніздрі. Між ніздрями пролягає вузький клапоть шкіри ледь торочкуватим нижнім краєм, що досягає рота. По кутах нижньої щелепи, що має поглиблення в центральній частині, розташовані глибокі борозни. На кожній щелепі від 15 до 24 зубних рядів. Зуби вбудовані в шаховому порядку й утворюють плоску поверхню. На дні ротової порожнини є два великі відростки. Черевні плавці вузькі й загострені. Дуже плескатий хвіст в 1,5 рази довше диска. На дорсальній поверхні хвостового стебла на досить великій відстані від основи розташовані один або два зазубрених шипи, з'єднаних протоками з отруйною залозою. Позаду шипів розташовувана вентральна шкірна складка, яка доходить до кінчика хвоста, і низький спинний гребінь, що пролягає уздовж хребта.
Загалом шкіра цих скатів гладка. У деяких особин в центрі диска є кілька колючок. Забарвлення дорсальної поверхні диска яскраве, на жовтому або зеленому тлі розкидані численні округлі плями неоново-блакитного кольору, щільність яких до країв диска збільшується, а розмір зменшується. Уздовж хвоста пролягають дві смуги такого ж кольору. Очі яскраво-жовті. Вентральна поверхня диска біла. У особин, які мешкають у водах ПАР, смуги на хвості іноді відсутні. Максимальна зареєстрована ширина диска , довжина тіла , а вага . Згідно з іншим джерелом максимальна зареєстрована довжина становить 80 см.
Біологія
Taeniura lymma — один із найпоширеніших скатів прибережних вод Індо-Тихоокеанської області. Зазвичай удень вони нерухомо лежать на дні в печерах, під кораловими рифами та в інших укриттях (їх можна зустріти на затонулих кораблях), іноді виставивши з товщі осаду лише хвіст. Вночі, з припливом, ці скати невеликими групами полюють на мілководді. На відміну від більшості хвостоколів теніури-лімма рідко повністю зариваються в пісок. У пошуках молюсків, поліхет, креветок, крабів та дрібних донних риб вони викопують в ґрунті ями; виявивши здобич, скати блокують її диском і скеровують в пащу, пересуваючи диск над жертвою. За теніурамі часто плавають інші риби, наприклад барабулеві, підбираючи за ними рештки їхньої здобичі. Скати шукають здобич і, ймовірно, пізнають родичів за допомогою електрорецепції.
Taeniura lymma плавають за допомогою своїх грудних плавців, які утворюють основну частину овального диска. М'язи, розташовані по всій площі плавців, завжди активні, за винятком тих випадків, коли скати рухаються дуже повільно.
У Taeniura lymma сезон розмноження триває з пізньої весни до літа. Самці переслідують самок, наблизивши чутливе рило до їхньої клоаки і вловлюючи хімічні сигнали, що випускаються ними, прихоплюють за краї диска, врешті кусають їх, після чого відбувається спарювання. Зафіксовано випадок, коли самець Taeniura lymma, ймовірно, помилково, схопив за диск невеликого самця Neotrygon kuhlii. Дорослі самці іноді збираються на мілководді, що також може бути пов'язано з розмноженням.
Подібно до інших орлякоподібних, Taeniura lymma належать до яйцеживородних риб. Ембріони розвиваються в утробі матері, харчуючись жовтком і гістотрофом. Ймовірно, вагітність триває від 4 до 12 місяців. У посліді до 7 новонароджених з диском шириною , які є точною копією дорослих скатів, за винятком забарвлення: їхній блідо-сірий або блідо-коричневий диск усіяний чорними або буро-рудими цятками. Кожен послід має свій характерний візерунок. У новонароджених м'який хвіст, укладений в шкірясту капсулу, щоб не поранити при пологах самку. Потім він звільняється і може слугувати зброєю захисту. Самці досягають статевої зрілості при ширині диска .
На теніур-лімма полюють акули-молоти та дельфіни виду афаліна звичайна, потенційно вони можуть стати здобиччю інших великих риб і морських ссавців. У разі небезпеки ці скати рятуються втечею, рухаючись на великій швидкості зигзагами, щоб збити нападника з пантелику. На теніурах-лімма паразитують стьожкові черви Aberrapex manjajiae, Anthobothrium taeniuri, Cephalobothrium taeniurai, Echinobothrium elegans і E. helmymohamedi, Kotorelliella jonesi, Polypocephalus saoudi, Rhinebothrium ghardaguensis і R. taeniuri, моногенеї Decacotyle lymmae, Empruthotrema quindecima, Entobdella australis і Pseudohexabothrium taeniurae, плоскі черви Pedunculacetabulum ghardaguensis і Anaporrhutum albidum, нематоди Mawsonascaris australis, копеподи Sheina orri та найпростіші Trypanosoma taeniurae. Іноді можна спостерігати, як теніури-лімма піднімають краї диска і черевні плавці, підставляючись для чищення від паразитів губанчикам Labroides dimidiatus.
Взаємодія з людиною
Taeniura lymma досить боязкі й неагресивні, проте оскільки у них є отруйний шип і вони живуть на мілководді, то вони можуть бути потенційно небезпечними для людини. Існують дані про те, що їхня отрута розкладається при нагріванні. Тому рекомендується замочити рану, нанесену хвостоколом, в гарячій воді, щоб зупинити дію отрути і зменшити біль. Яскраве забарвлення і невеликий розмір роблять їх популярними серед акваріумістів, хоча вони погано переносять неволю Їх тримають в акваріумах об'ємом не менше при температурі води pH 8,1-8,4, dKH 8-12 і солоності 1,020-1,025.
Ці скати не є об'єктом цільового лову. Вони потрапляють у сіті як прилов. У Південно-Східній Азії, Східній Африці та Австралії їхнє м'ясо вживають у їжу. Ці скати страждають від погіршення умов середовища проживання, зокрема від знищення коралових рифів. Міжнародний союз охорони природи присвоїв цьому виду статус збереження «Викликає найменші побоювання».
Примітки
Література
Посилання
"Taeniura lymma, Bluespotted ribbontail ray" at FishBase
"Taeniura lymma (Ribbontailed Stingray, Bluespotted Ribbontail, Bluespotted Ribbontail Ray, Blue-spotted Stingray, Fantail Ray)" at IUCN Red List
"Biological Profiles: Bluespotted Ribbontail Ray" at Florida Museum of Natural History
Fishes of Australia : Taeniura lymma
Тварини, описані 1775
Хвостоколові
Риби Червоного моря
Риби Австралії
Риби Індійського океану
Риби Тихого океану
|
5116974
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%97
|
Прапор Франконії
|
Прапор Франконії (або Frankenflagge ) є символом Франконії, регіону в Північній Баварії та частини Тюрінгії, Гессена та Баден-Вюртемберга в Німеччині.
Опис
Прапор складається з двох горизонтальних смуг однакової товщини, верхньої червоного кольору, нижньої білого або геральдичного срібла. Франконські граблі зазвичай ставлять у центрі. Також поширене слово Franken («Франконія») білими літерами на чорному полі над граблями. Хоча це не офіційно, франконські граблі також часто використовуються як сам прапор, замінюючи горизонтальні смуги граблями. Франконський прапор не є ні державним символом, ні емблемою суверенітету, оскільки Франконія є лише географічним або культурним регіоном, а не адміністративною одиницею. Він використовується в основному в дні фестивалів або в подібних цілях приватними особами та клубами. На День Франконії його також може підняти влада. В округах Франконії герб відповідного округу (Верхньої, Середньої або Нижньої Франконії) може замінити франконські граблі. Прапор також іноді видно неправильно з перевернутими кольорами.
Історія
Прапор бере свої кольори від так званих франконських граблів. Цей герб вперше з'явився на початку 14 століття на могилі Вюрцбурзького принца-єпископа Вольфрама Вольфскеля фон Грумбаха, а також на печатці села Герольцхофен. Це був символ франконського герцогського суверенітету, яким номінально володіли вюрцбурзькі князі-єпископи. Ці кольори також мали польові прапори контингентів солдатів Франконського округу в Імператорській армії Священної Римської імперії. Проте прапор не був символом усієї Франконії, оскільки вона ніколи не була окремою державою. Коли в 1835 році було введено новий герб Баварії, чиновники, відповідальні за це завдання, подбали про визнання франконських територій. Вони обрали франконські граблі як емблему всієї Франконії, яка з тих пір була інтегрована в гербове досягнення.
Суперечка про прапор
Із запровадженням Дня Франконії почали вивішувати прапори Франконії на громадських будівлях. Але оскільки це не державний прапор, у цьому запиті було відмовлено Лантагом Баварії. Однак у 2012 році конституційний комітет ландтагу вирішив, що прапор можна піднімати з метою реклами на громадських будівлях поруч із Прапором Німеччини, Прапором Баварії та Прапором Європи, оскільки держава не мала ані можливості, ані права забороняти це.
Більше суперечок було навколо прапорів на Нюрнберзькому замку. У 2008 році на замку вперше замайорів прапор Баварії. Багато місцевих жителів сприйняли це як образу. Члени парламенту від СДПН вимагали, щоб Вільна держава також вивісила на замку прапор Франконії. Однак цю вимогу відхилив міністр внутрішніх справ Баварії Йоахім Херрманн. Влітку 2009 року лорд-мер Ульріх Малий загострив суперечку щодо прапора, але дозволив підняти муніципальний прапор Нюрнберга поруч із прапорами Німеччини та Баварії. Оскільки він теж червоно-білий, версія без міського герба нагадує прапор Франконії. Включно з необхідним додатковим восьмиметровим флагштоком вартість склала 25 000 євро. Влітку 2012 року прапори знову змінили: на палаці, головній будівлі замку, німецький прапор замінили на прапор Баварії. На флагштоку, де досі вивішувався цей прапор Баварії (вежа Гейдентурм), тепер висів прапор Франконії. Прапор Німеччини тепер майорів на стовпі, встановленому для неї просто неба.
Прапор Франконії також використовується як символ футбольної команди Франконії.
Список літератури
Червоно-білі прапори
Прапори Німеччини
|
1512523
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%80%20%28%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%29
|
Сухар (річка)
|
Сухар (річка)
Сухар — річка в Українських Карпатах, у межах Міжгірського району Закарпатської області. Ліва притока Тереблі (басейн Тиси).
Опис
Довжина 14 км, площа водозбірного басейну 69 км². Похил річки 41 м/км. Річка типово гірська, зі швидкою течією, кам'янистим дном та численними перекатами. Долина вузька (переважно V-подібна), у верхній та середній течії заліснена. Річище слабозвивисте.
Розташування
Сухар бере початок на північний схід від села Колочава, при північно-східних схилах гори Ясновець (масив Внутрішні Горгани). Тече між хребтами Пишконя і Стримба спершу на південь, далі — переважно на південний захід, у пригирловій частині — на захід. Впадає до Тереблі при південно-західній околиці села Колочава.
Над річкою розташована частина (в тому числі центральна) села Колочава.
Література
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 545 (Сухар № 1)
«Каталог річок України». — К. : Видавництво АН УРСР, 1957. — С. 18. — (№ 126).
Ресурсы поверхностных вод СССР: Гидрологическая изученность. Том 6. Украина и Молдавия. Выпуск 1. Западная Украина и Молдавия / Под ред. Б. М. Штейнгольца. — Л.: Гидрометеоиздат, 1964. — 245 с.
Посилання
Сухар
Малі річки України
Річки Закарпатської області
Річки Міжгірського району
Колочава
Статті про річки Закарпатської області без зображення в картці
|
4746902
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Lip%20Service%20%28%D0%B3%D1%83%D1%80%D1%82%29
|
Lip Service (гурт)
|
Lip Service (гурт)
Lip Service — південнокорейське тріо, сформоване Now Entertainment у Сеулі, Південна Корея. Вони дебютували 4 лютого 2014 року з синглом «Yum Yum Yum».
19 серпня 2017 року BiPa оголосила через свій обліковий запис Instagram, що гурт «фактично розпався», що було додатково підтверджено тим, що офіційні акаунти гурту перестали працювати приблизно в той же час. Після розформування Анна приєдналася до танцювальної команди «Aura», використовуючи своє ім'я при народженні Инкюн, і виступала в якості дублюючої танцівниці під час виступу Теміна з Shinee «Move» під час Dream Concert у 2018 році, тоді як BiPa стала моделлю та працює над своєю сольною музичною кар'єрою.
Учасниці
BiPa (비파)
Anna (애나)
Cora (코라)
CinD (신디)
Дискографія
Мініальбоми
Сингли
Саундтреки
Примітки
Посилання
Музичні колективи, що розпались 2017
Засновані в Південній Кореї 2014
Музичні колективи, що з'явились 2014
Південнокорейські попгурти
Південнокорейські дівочі гурти
Зникли в Азії 2017
|
2141725
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%94%D0%B9%D1%82%D0%B5%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%20%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ієйте Семен Львович
|
Ієйте Семен Львович
Семен Львович Ієйте (1879 — 1932) — міський голова Юзівки (1917 рік), гірничий інженер.
Життєпис
Народився 1879 року. Після закінчення однієї з мінських гімназій вступив 1898 року до Київського університету. За участь у студентському рухові вже наступного року був виключений з нього.
1900 року вступає на навчання до Катеринославського вищого гірничого училища.
Перше місце роботи — Білянські копальні (розташовані поблизу села Біле Лутугинського району Луганської області). З 1905 року працює гірничим наглядачем на шахті «Іван», закладеній у 1868 — 1869 роках Іваном Іловайським. З 1909 року очолює гірничо-рятувальну станцію Маріупольського гірничого округу, яка розміщувалася у селищі Рутченкове (нині входить до складу Донецька).
Наприкінці лютого 1917 року брав участь у ліквідації аварії на Корсунській копальні № 1 у Горлівці. Тоді на шахті внаслідок вибуху пилу та метану загинуло 28 шахтарів і 5 рятувальників. Серед загиблих були директор шахти Вишневський, його помічник Косовський, головний інженер Свіртун, керівник центральної гірничо-рятувальної станції у Макіївці Микола Черніцин.
У серпні-вересні 1917 року на першому засіданні міської думи 73 гласних обирають Семена Ієйте міським головою Юзівки. Проте, вже 13 грудня того ж року міська дума обрала новим міським головою учителя братської школи Івана Васильовича Бартагова, також есера. Натомість Семена Ієйте висувають кандидатом у губернську народну раду (відповідник сучасної обласної ради).
Після відставки з посади міського голови Ієйте повертається до роботи у гірничо-рятувальній службі. З 1919 року завідував хімічною лабораторією Макіївської центральної гірничо-рятувальної станції; впродовж 1922 — 1924 років — школою інструкторів рятувальної справи у Макіївці.
1927 року Макіївська центральна гірничо-рятувальна станція була реорганізована у науково-дослідний інститут з безпеки гірничих робіт та гірничорятувальної справи. Семен Ієйте створив при ньому станцію гірничорятувальної справи, яку очолював до самої смерті 1932 року; одночасно керував фізико-хімічною лабораторією та викладав у місцевому гірничому інституті.
Посилання
Про першого мера Донецька. Життя і смерть Семена Ієйте // «Історична правда», 2 березня 2016
Викладачі ДонНТУ
Померли 1932
Народились 1879
Міські голови Донецька
|
269651
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Albuquerque%20International%20Sunport
|
Albuquerque International Sunport
|
Albuquerque International Sunport , locally known as the Sunport, is the primary international airport serving the U.S. state of New Mexico, particularly the Albuquerque metropolitan area and the larger Albuquerque–Santa Fe–Las Vegas combined statistical area. It handles around 5.4 million passengers annually and over 400 flights daily. ABQ is located in Bernalillo County, between the Rio Grande and the Sandia Mountains, east of Old Town and Barelas, 3 miles (5 km) southeast of downtown, south of the University of New Mexico and directly to the west of Sandia National Laboratories and Kirtland Air Force Base.
ABQ is a focus airport for Southwest Airlines, which accounts for over half of all passengers, and is served by several other major airlines, including Advanced Air, Alaska, American, Boutique Air, Delta, Frontier, JetBlue, Spirit, Sun Country (starting June 19, 2024) and United; cargo airlines serving the Sunport are FedEx Express, UPS Airlines, Empire Airlines (FedEx Feeder carrier), Ameriflight, Amazon Prime Air (operated by Silver Airways), and South Aero. ABQ is the center of the Air Route Traffic Control Center (ZAB), which is responsible for the airspace over most of Arizona and New Mexico, as well as parts of Colorado, Oklahoma, and Texas.
ABQ has a wide range of restaurants and shops, including national brands such as Hudson News and Book Sellers and Panda Express. It also features regional gift shops and local eateries such as Black Mesa Coffee, Rio Grande Brew Pub & Grill, and New Mexican cuisine restaurants like Tia Juanita's and Comida Buena.
The Sunport is unique for its low-lying structure and Pueblo Revival architecture, which references Albuquerque's Tiquex and Hispano heritage and New Mexico's Pueblo and Nuevo México roots. In a 2023 J.D. Power study, it ranked fifth among medium-sized airports in the U.S. based on customer satisfaction surveys.
History
Albuquerque was first served by two private airports. The Albuquerque Airport, later known as Oxnard Field, opened in 1928, and the West Mesa Airport, later known as the TWA airport, opened in 1929. The first airlines to serve the airports were Transcontinental Air Transport (TAT), Western Air Express (WAE), and Mid Continent Air Express, all inaugurating service in 1929. At first the airlines operated from the Albuquerque Airport but within the first year had moved to the West Mesa Airport where they stayed for most of the 1930s decade. TAT and WAE merged in 1930 to form Transcontinental and Western Air (TWA). Mid Continent Air Express' service was replaced by Varney Speed Lines in 1934. Three years later Varney changed its name to Continental Airlines.
In 1935, it was suggested that the city build a new public airport using Works Progress Administration money. Having secured US$520,500 in funding, Governor Clyde Tingley broke ground for the project on February 28, 1937. Albuquerque Municipal Airport opened in 1939 with two paved runways, a Pueblo Style terminal building designed by Ernest Blumenthal, and a large hangar designed to accommodate the new Boeing 307 Stratoliner operated by TWA. TWA became Trans World Airlines in 1946. Within two years after the airport opened, the Albuquerque Army Air Base was constructed to the east. This facility later became Kirtland Air Force Base and still shares the runways and other facilities with the commercial operations of the airport today. Monarch Airlines came to Albuquerque in 1947 then merged with other carriers to become Frontier Airlines in 1950. Pioneer Airlines began service in 1948 and merged into Continental Airlines in 1955. TWA, the largest of the carriers serving Albuquerque, introduced the first jet service in 1961 using the Boeing 707. The airport was renamed Albuquerque Sunport on April 17, 1963. In late 1963, Trans Texas Airways (later becoming Texas International Airlines) began service, rounding out the first four carriers to serve the airport prior to the airline deregulation act of 1978. Several smaller commuter airlines also served the airport over the years including Ross Aviation.
The present terminal was designed by William E. Burk Jr. It is built just east of the original terminal and opened on November 12, 1965. At first the terminal had eight gates, four at the main building and another four at a small satellite building to the south connected by a tunnel. None of the gates had jetbridges. The airport gained international status in 1971 and was renamed the Albuquerque International Airport on September 17, 1971.
The terminal has been expanded several times, first in 1973 when a west wing was added with a large gate and jetbridge able to handle new wide-body aircraft. TWA used this gate to introduce the Lockheed L-1011 to Albuquerque in 1974 with flights to Chicago. After airline deregulation was passed in 1978, a flood of new airlines came to ABQ. The west wing was expanded in 1980 with three more gates, all of which had jetbridges and were used extensively by TWA and several new carriers. Southwest Airlines, which started service on April 3, 1980, quickly grew to become the largest carrier serving the airport. Southwest used the old gates 1 and 2 at the main terminal and installed three ground level jetbridges at these two gates.
During 1987 through 1989, the terminal was greatly expanded and renovated advertising a design by Phillip Jacobson and BPLW Associates. A second level was added to the front of the building for separate arrival and departure levels, and the satellite gate building was replaced with two concourses, A and B, giving the Sunport 19 new gates, all with jetbridges. In 1994, the airport's name was changed to the current designation of the Albuquerque International Sunport. Concourse A was further expanded with four additional gates in 1996 and the above-ground connector link to the concourses was expanded in 2005 to accommodate the need for additional security screening by the TSA after the September 11 attacks in 2001. The three gates added to the west wing in 1980 were no longer used and were removed in 2007. From 2017 through 2020, the terminal received an extensive modernization and facelift.
Several fixed-base operators handling general aviation have operated at the Sunport over the years, the largest being Cutter Aviation, which traces its roots back to the original Albuquerque Airport in 1928. Cutter relocated to the current Sunport grounds in 1947 operating from a large hangar on the southwest corner of the terminal ramp. An all-new general aviation facility was constructed on the south side of the main east–west runway during the mid-1980s and the Cutter hangar was torn down for the terminal expansion of 1987–1989. A new United States Post Office facility and a new freight facility and air cargo ramp were opened in the 1990s. In 2001, a new off-site rental car facility was opened, and all rental car operations were moved out of the main terminal.
The old terminal of 1939 has been restored and houses offices of the Transportation Security Administration. It was added to the National Register of Historic Places in 1988.
Historical airline service
The Sunport is served by Alaska, American, Delta, JetBlue, Southwest, Spirit, and United Airlines, as well as one commuter airline, Advanced Air. Total weekday departures averaged 83 flights per day in the fall of 2023; however, the Sunport peaked with 163 flights per day in December 1995 and again in August 2001. Many extra flights are added during the week of the Albuquerque International Balloon Fiesta in early October of each year. In the past, Albuquerque has been served by the following commercial airlines:
TWA (1929-2001), Continental (1934-2012), Pioneer (1948-1955), Monarch (1947-1950), Frontier Airlines (1950-1986|Frontier (1950–1986), Trans Texas/Texas International (1963-1982), Eastern (1979-1988), Western (1981-1987), PSA (1983-1988), America West (1983-2007), Wien Air Alaska (1984), USAir (1988-1997), Braniff (1988-1989), Pan Am (1989-1990), Northwest (1992-2010), Frontier (1994-2014 and 2017-2022), Reno Air (1995-1998), Western Pacific/Mountain Air Express (1997), AeroMexico Connect (1993-1994 and 2009-2010), Great Plains (2001-2004), US Airways (formerly USAir) (2007-2015), ExpressJet (2007-2008), Allegiant (2016-2022), and Volaris (2018-2019).
TWA was first: passenger flights began in 1929, with Albuquerque being one of many stops on a transcontinental route between Los Angeles and New York. TWA had the first jets to serve ABQ, the Boeing 707, and Convair 880 in 1961. In 1974 TWA brought the first wide-body jet to ABQ, the Lockheed 1011. Service peaked in 1979 with 21 daily departures to 13 cities including nonstops to Los Angeles and New York. After airline deregulation in the early 1980s, TWA downsized its operation and in 1985 only had flights to its hub at St. Louis. Service continued until December 2, 2001, when the carrier merged with American Airlines.
Continental Airlines was second at Albuquerque, since 1934 as a stop on its north-south route between Denver and El Paso. In 1940 Continental added flights to several smaller cities in Southeastern New Mexico but that was transferred to Frontier and Trans Texas Airways in 1963. In the latter half of the 1960s Continental expanded with Boeing 720, Boeing 727, and Douglas DC-9 jets nonstop to Chicago, Dallas, Denver, El Paso, Lubbock, Midland/Odessa, San Antonio, and San Francisco. Service peaked in summer 1977 with 24 daily departures. Continental downsized its operation after airline deregulation and by 1994 was only flying to its Houston hub (a nonstop flight to Newark was added for a period in the mid-2000s). Continental merged with United Airlines in 2012.
Frontier Airlines began service to Albuquerque in 1947 as Monarch Airlines, flying to Salt Lake City with stops at many smaller cities in the four corners states. Service was expanded in the 1960s with Boeing 727 and Boeing 737 jets to Denver, El Paso, Phoenix, Tucson, Dallas, and Las Vegas and in 1973 Frontier operated 19 daily flights at ABQ. Frontier began the first international flights to several resort cities in Mexico in the early 1980s but the carrier closed down in 1986. A new Frontier Airlines came to ABQ in 1994 with flights to Denver and El Paso. The carrier discontinued service in 2014 but returned in October 2017 with flights once again to Denver. Service to Austin, Orlando and San Antonio were added in 2018 but discontinued in 2019. Service was changed from Denver to Las Vegas, NV in 2022 but Frontier ended all service to Albuquerque by the end of 2022.
Pioneer Airlines served Albuquerque between 1948 and 1955 with two flights per day to Dallas, Texas making eight stops en route. Pioneer merged into Continental Airlines in 1955 and by 1959 Continental was flying the route nonstop. The Albuquerque to Dallas route would be a major stronghold for Continental for the next 20 years.
In 1963 Trans-Texas Airways came to Albuquerque, taking over service to the smaller cities in New Mexico that Continental had served. It later expanded with nonstop Douglas DC-9s to Dallas and Los Angeles. TTa became Texas International Airlines in 1969 and flew DC-9's from ABQ to Santa Fe and Roswell, New Mexico. The carrier peaked in 1975 with 15 daily departures and merged with Continental Airlines in 1982.
Southwest Airlines began service to the Sunport in 1980 and expanded quickly creating a hub at ABQ. The carrier took over the number one spot by the early 1980s and peaked with 66 daily departures in October 2001. Although Southwest has cut back since then, it has served 29 cities nonstop from ABQ. The decline in service is attributed to the repeal of the Wright Amendment which only allowed air travel to Texas and airports in bordering states from Dallas Love Field.
American Airlines began serving the Sunport in 1979, Delta Airlines in 1982, United Airlines in 1983, jetBlue in 2013, Alaska Airlines in 2014, and Spirit Wings in 2022.
At least 35 commuter and regional airlines have served Albuquerque, the largest of these by far was Mesa Airlines which served the Sunport from 1980 through 2007. Mesa peaked with 46 daily departures in 1990 and served 18 cities in New Mexico and Colorado nonstop from their hub in ABQ. Mesa still serves ABQ but now as a regional airline providing feeder service for American Eagle and United Express on regional jets. Other larger commuter airlines that served the Sunport for many years include Air Midwest and Great Lakes Airlines.
Regional airlines serving the Sunport on behalf of the majors are: CommutAir, Envoy, Horizon, Mesa, Republic, and SkyWest. Sun Country Airlines, iAero, and Denver Air Connection, also serve ABQ with regular charter flights.
In November 2018, low-cost Mexican carrier Volaris began serving Albuquerque from Guadalajara, Mexico, and later from Chihuahua, Mexico — a route previously operated by Aeroméxico Connect in 2009. Volaris stopped serving Albuquerque in June 2019 due to very low passenger loads and a disagreement over government subsidies to its flights. At that time, these were the only two international destinations offered by any airline flying to Albuquerque.
Military facilities and operations
The Sunport began a new role in 1940 when it was designated Albuquerque Army Air Base, the precursor to today's Kirtland Air Force Base. The Sunport continues to share its runways with Kirtland AFB, which also handles rescue and firefighting operations. An Air Force Global Strike Command (AFGSC) installation, the host unit is the 377th Air Base Wing (377 ABW). Flying units at Kirtland AFB consist of the 58th Special Operations Wing (58 SOW) of the Air Education and Training Command (AETC) and the 150th Special Operations Wing (150 SOW), an Air Education and Training Command (AETC)-gained unit of the New Mexico Air National Guard.
Future developments
The Airport Master Plan drafted in 2002 lays out intermediate- and long-term projects at the Sunport, including the construction of a second terminal when traffic demands it. The runway 17/35 closure and removal recommendation was based on safety, noise abatement, and the cost of upkeep. Because 17/35 intersected all three of the other runways, it ran the highest risk of runway incursions. The runway was closed in the summer of 2012, and the tarmac is used for taxiing aircraft and for a firefighting training aircraft located on the north end. The configuration of the other three runways, in conjunction with typical wind patterns, enabled them to handle departures and landings more efficiently.
With the closure of Runway 17/35, approximately 75 acres of land just northeast of the terminal complex became available for redevelopment. The City of Albuquerque has initiated a project called Destination Sunport to promote the area as an emerging business hub supporting collaboration among Albuquerque's research and development community and the global marketplace. Development of the business park began on 14 December 2018, with three phases estimated to be completed over five years.
In the longer term, the plan calls for a new terminal to be built to the northeast of the existing terminal. A people mover system will connect the terminal with parking facilities and the existing terminal.
Facilities
The Albuquerque International Sunport covers and has three runways. In the year ending February 28, 2022, the Sunport had 134,024 aircraft operations with an average of 367 per day: 29% scheduled commercial, 20% air taxi, 36% general aviation and 15% military. , there were 205 fixed-wing aircraft and 33 helicopters based at the Sunport, 48 (20%) of which were military-affiliated. ABQ's terminal, which was expanded in the late 1980s, and again to its present size in 1996, encompasses 574,000 sq ft (53,300 m2) of space. The Sunport has a Pueblo Revival style passenger terminal which houses two concourses and an area for commuter airline gates.
The largest passenger aircraft scheduled into Albuquerque is the Boeing 737-900ER, operated by Delta Air Lines on flights to Atlanta. American Airlines occasionally operates Airbus A321's as equipment swaps. The largest regular passenger aircraft used to be the Boeing 757-200 operated by Delta Airlines, who flew the aircraft to and from Atlanta, Cincinnati, and Minneapolis. The largest commercial aircraft the Sunport usually sees is a FedEx or UPS Boeing 767-300, replacing the latter's McDonnell Douglas DC-10 McDonnell Douglas MD-11 that now only fly in on rare occasions. The largest passenger aircraft to have ever flown in is the Boeing 747-400 which was operated by Atlas Air on a military charter flight on January 27, 2021. Another large aircraft, the Boeing 777 flying for United Airlines, has been diverted to the Sunport from Denver International Airport on several occasions.
In 2013, the aerial firefighting company, 10 Tanker Air Carrier, moved its headquarters to Albuquerque and currently have four DC-10 large air tankers based out of the Albuquerque International Sunport.
The largest aircraft of any type to regularly visit ABQ is the C-5 Galaxy. In 1974, and again from 1982 through 1992, the Sunport had scheduled Trans World Airlines Lockheed L-1011s. The largest aircraft to have ever visited the Sunport is the Antonov An-124, of which some have landed at ABQ on a couple of extremely rare occasions.
Terminal
The Albuquerque International Sunport has one terminal with 25 gates in four concourses, including a concourse for commuter airline gates. The terminal was originally built in 1965, but expanded in 1989; this expansion has present-day concourses A and B. Concourse A has 13 gates: A1 – A12, A14. Concourse B has 9 gates: B1, B3-B10 (Gate B2 was removed during the security hall expansion in 2005). Concourse E has 2 gates: E1 & E2. Concourse C, originally known as the west wing, consisted of four gates (11, 12, 14, & 15). Gate 11 was closed when the terminal was expanded in 1989 and the remaining three gates were renumbered to C1, C2, & C3. TWA continued to use these gates for a few more years until gates C2 and C3 showed signs of structural failure and later had to be demolished. TWA moved to concourse B and the lobby area of gate C1 (the gate built in 1973) has mostly been converted to office space. The lower level of gate C1 houses U. S. Customs and is still used for occasional international arriving flights. Concourse D was a ground-level commuter aircraft concourse that was used by Great Plains Airlines. It was closed in 2004 after Great Plains Airlines liquidated due to insolvency. The concourse is now a weight and fitness facility for city airport employees. Concourse E was renamed to Concourse C in 2019 and is used by commuter airlines Advanced Air and Boutique Air. The original Concourse C was then renamed as the International Arrivals gate.
Airlines and destinations
Passenger
Cargo
Statistics
Top domestic destinations
Airline market share
Annual traffic
Aircraft operations
The data below lists annual total aircraft operations from 2004 to 2019 from the FAA's Air Traffic Activity System. The percent changes indicate an average of −2.91% in aircraft operations per year over the last 10 years.
The Sunport's freight center moved of cargo in 2016, a 7% decline from during the 2012 calendar year.
General aviation support
Support for private, corporate, and general aviation aircraft pilots and passengers are handled by two fixed-base operators at the Albuquerque International Sunport: Atlantic Aviation and Cutter Aviation. Both are located on the southwest section of the Sunport off Clark Carr Loop.
Ground transportation
Bus
ABQ RIDE offers bus service (Routes 50, 222, and 250) at the west side of the baggage claim area.
Commuter train
ABQ RIDE Route 222 provides connecting service to the New Mexico Rail Runner Express Bernalillo County/International Sunport Station. ABQ RIDE Routes 50 and 250 provide service (250 is nonstop) to the Alvarado Transportation Center in Downtown Albuquerque, where it connects with the Rail Runner provides service north and south of the Sunport, including Downtown Albuquerque and Santa Fe.
Rental car service
ABQ operates the Car Rental Center and provides free, courtesy shuttles every five minutes between the Sunport terminal and the facility. The following companies are located at the Car Rental Center: Advantage, Alamo, Avis, Budget, Dollar, Enterprise, Hertz, National, Payless and Thrifty.
Scheduled shuttle bus service
Regularly scheduled bus and shuttle service is provided by various carriers to locations from ABQ to the city and to Santa Fe.
Taxi
Taxis can be hailed through the Ground Transportation employees outside the baggage claim areas.
Incidents and accidents
On February 19, 1955, TWA Flight 260, a Martin 4-0-4 bound for Santa Fe, crashed into the Sandia Mountains shortly after takeoff. All 16 people on board the flight were killed.
On September 11, 1958, a US Air Force F-102 Delta Dagger slid off the end of Runway 35 in heavy rain and struck a car on Gibson Boulevard before coming to rest in an empty lot on the north side of the street. Both occupants of the car were killed.
On November 27, 1971, in the early morning hours, TWA Flight 106, a Boeing 727 destined for Chicago, was hijacked to Cuba. The hijackers, three men who had killed a New Mexico State Police Officer two weeks prior, were taken into custody in Havana and never returned to the United States.
On November 3, 1973, National Airlines Flight 27, a McDonnell Douglas DC-10, suffered a catastrophic engine failure over an area near Datil, NM, while en route from Houston to Las Vegas. Shrapnel from the engine struck the fuselage and caused an explosive decompression of the aircraft. One passenger was blown out of the cabin and killed. The plane was able to make an emergency landing at ABQ with no further fatalities.
On September 14, 1977, a USAF Boeing EC-135 crashed into the Manzano Mountains just after takeoff, killing all 20 people on board.
On September 11, 1990, a Morane Saulnier MS.760 Paris operated by Stonewall Transport, bound for Las Cruces, New Mexico, impacted terrain after takeoff moments later during a night flight. Pilot fatigue and spatial disorientation were the probable causes. Both occupants died.
On July 6, 1997, Delta Air Lines Flight 1470, a Boeing 727, suffered a right landing gear failure after landing on Runway 21. While there were no fatalities, 3 people were injured and the aircraft suffered serious damage.
On June 4, 2021, a Delta Air Lines flight from Los Angeles to Nashville was forced to make an emergency landing in Albuquerque, after an unruly passenger attempted to force open the cockpit door. He was restrained by a flight attendant and several passengers, and law enforcement officers on the ground arrested the assailant.
Amenities
The Sunport provides free Wi-Fi internet access. In February 2005, the Sunport was voted one of the top five U.S. airports for wireless access, and the only one that provided it for free, according to a Microsoft Small Business Center poll. As of October 2022, the service is still provided free.
There is a free cell phone parking area, where meeters and greeters can park and wait for a call from their arriving passenger before driving to the front of the terminal for pickup.
There are two free aircraft observation areas, including one near the aforementioned Cellphone lot that is adjacent to now-closed Runway 17/35. A larger observation area at the southwest corner of the airfield property, near the approach end of Runway 3 was accessible from Spirit Dr. SE. This area has since been closed to the public, with only the aforementioned lot adjacent to the closed 17/35 runway being the remaining aircraft observation area. These areas were created to replace a large parking area adjacent to the approach ends of Runways 8 and 12 that closed in 2007; an Eclipse Aerospace aircraft painting facility now occupies this location.
See also
References
External links
Albuquerque International Sunport
Del Sol Aviation
Airports in New Mexico
Airports established in 1937
Transportation in Albuquerque, New Mexico
Buildings and structures in Albuquerque, New Mexico
|
2252704
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201900
|
Франція на літніх Олімпійських іграх 1900
|
Франція на літніх Олімпійських іграх 1900
Франція брала участь в Літніх Олімпійських іграх 1900 року в Парижі (Франція) в другий раз за всю свою історію і здобула 26 золотих, 41 срібну і 34 бронзові медалі. Команда складалась з більше 708 чоловік, в тому числі - 12 жінок.. Країна зайняла перше місце в загальному заліку.
Курсивом показані спортсмени, чиї результати дораховувались змішаній команді.
Медалісти
Золото
Срібло
Бронза
Результати змагань
Академічне веслування
Баскська пелота
Велоспорт
Водні види спорту
Водне поло
Склад команди 1
Ж. Бертран
Шарль де Вандевіль
Вербекке
Віктор Каде
Моріс Ошп'є
Леклерк
Тіссеро
Склад команди 2
Ежен Кулон
Леріш
Луї Мартен
Дезіре Мерше
Шарль Трефель
Фав'є
Фардель
Склад команди 3
Філіпп Убен
Леріш
Жорж Лейе
Е. Мартен
Тартара
Фав'є
Шарль Трефель
Склад команди 4
Томас Берджесс
Поль Вассер
Девено
Альфонс Декупер
Луї Лофре
Анрі Песл'є
Песлуа
Змагання
Чвертьфінал
11 серпня 1900
Велика Британія 12 : 0 Франція
Франція 3 : 2 Німеччина
Бельгія 2 : 0 Франція
Півфінал
12 серпня 1900
Велика Британія 10 : 1 Франція
Бельгія 4 : 1 Франція
Кінцевий результат — 3 (2×)
Плавання
Гольф
Кінний спорт
Крикет
Склад команди
У. Андерсон (8)
В. Аттріль (0)
У. Браунінг (0)
Д. Брейд (32)
Т. Жордан (11)
Артур Мак-Івой (1)
Р. Орн (16)
Д. Робінсон (0)
Ф. Рокве (0)
Анрі Террі (3)
Філіпп Томалін (9)
Альфред Шнейдо (9)
Крім того, команда здобула 15 додаткових балів.
Змагання
Кінцевий результат — 2
Крокет
Легка атлетика
Вітрильний спорт
Перетягування канату
Поло
Регбі
Склад команди
Владімір Аітофф
А. Альберт
Леон Біноше
Шарль Гондуан
Жан Гі Гот'є
Огюст Жіро
Константин Енрікес де Зубейра
Жан Колля
Юбер Лефебр
Віктор Ляршанде
Жозеф Олів'є
Франц Рейшель
Андре Рішман
Андре Рузвельт
Еміль Саррад
Александр Фарамон
Жан Ерве
Змагання
Кінцевий результат — 1
Спортивна гімнастика
Стрільба
Стрільба з лука
Теніс
Фехтування
Футбол
Склад команди
Змагання
Примітки
Посилання
Медалісти змагань на сайті МОК
Результати ігор
Офіційний протокол ігор
sports-reference.com
Країни на літніх Олімпійських іграх 1900
1900
|
51887489
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Church%20of%20Our%20Lady%20of%20the%20Assumption%2C%20Irkutsk
|
Church of Our Lady of the Assumption, Irkutsk
|
Church of Our Lady of the Assumption, Irkutsk
The Church of Our Lady of the Assumption also called the Polish Church, it is a Catholic church in Gothic style located in Irkutsk, in Siberia, Russia.
A first small wooden church and catholic was built in 1825 in Irkutsk by Catholic settlers. It was enlarged in 1855, but burned down in the great fire of the city in July 1879. A new brick structure is built by the Polish community between 1881 and 1883 dedicated to the Assumption of the Virgin Mary. Its neo-Gothic style differs from the Orthodox churches in the shape of the dome, like The Savior, which is nearby. It was done according to the plans of the Polish architect Jan Tamulewicz and the interior was decorated by Wojciech Koperski. The altarpiece is from 1868. A new harmonium was brought from the United States in 1896.
See also
Roman Catholicism in Russia
Our Lady of the Assumption
References
External links
Polish diaspora in Siberia
Buildings and structures in Irkutsk
Roman Catholic churches completed in 1825
19th-century Roman Catholic church buildings in Russia
Cultural heritage monuments in Irkutsk Oblast
|
260669
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Prairie%20du%20Sac%20%28town%29%2C%20Wisconsin
|
Prairie du Sac (town), Wisconsin
|
Prairie du Sac (town), Wisconsin
The Town of Prairie du Sac is located in southwestern Sauk County, Wisconsin, United States. The population was 1,138 at the 2000 census. The Village of Prairie du Sac is located within the town. The unincorporated community of Loddes Mill is also located in the town.
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of 30.4 square miles (78.6 km2), of which, 29.5 square miles (76.4 km2) of it is land and 0.9 square miles (2.2 km2) of it (2.83%) is water.
Demographics
As of the census of 2000, there were 3,231 people, 415 households, and 337 families residing in the town. The population density was 38.6 people per square mile (14.9/km2). There were 428 housing units at an average density of 14.5 per square mile (5.6/km2). The racial makeup of the town was 97.89% White, 0.09% Black or African American, 0.88% Asian, and 1.14% from two or more races. 0.18% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 415 households, out of which 36.1% had children under the age of 18 living with them, 73.5% were married couples living together, 4.8% had a female householder with no husband present, and 18.6% were non-families. 15.2% of all households were made up of individuals, and 5.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.74 and the average family size was 3.07.
In the town, the population was spread out, with 26.4% under the age of 18, 5.0% from 18 to 24, 30.8% from 25 to 44, 27.6% from 45 to 64, and 10.2% who were 65 years of age or older. The median age was 35 years. For every 100 females, there were 106.9 males. For every 100 females age 18 and over, there were 107.4 males.
The median income for a household in the town was $56,667, and the median income for a family was $59,875. Males had a median income of $36,974 versus $25,625 for females. The per capita income for the town was $22,709. About 3.6% of families and 5.5% of the population were below the poverty line, including 6.4% of those under age 18 and 13.8% of those age 65 or over.
References
External links
Town of Prairie du Sac
Sauk Prairie Area Chamber of Commerce
Prairie Du Sac and Sauk City Community Website
Towns in Sauk County, Wisconsin
Towns in Wisconsin
|
2355156
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D0%B1%D1%83%D1%81%20%D1%83%20%D0%93%D1%8F%D0%BD%D0%B4%D0%B6%D1%96
|
Тролейбус у Гянджі
|
Тролейбус у Гянджі
Гяндзький тролейбус — тролейбусна система, що була частиною системи громадського транспорту в місті Гянджа, другому за кількістю населення місті в Азербайджані протягом другої половини XX століття.
Історія
Систему було відкрито 1 травня 1955 р. За часів найбільшого розвитку система складалася з восьми маршрутів, а сукупна протяжність маршрутів складала 112,9 км. Мережу було закрито у 2004 р.
Розклад руху
Перед закриттям тролейбуси працювали лише на 7 маршруті, котрий працював лише в години пік.
Рухомий склад
Перед закриттям системи тролейбусний парк Гянджі складався з 9 тролейбусів моделі Škoda 9Tr та ЗіУ-682.
Раніше система користувалася тролейбусами наступних типів:
МТБ-82
Škoda 14Tr
ЗіУ-5
ЗіУ-9
Див. також
Історія Гянджі, Азербайджан
Трамвай у Гянджі
Примітки
Гянджа
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.