id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1102066
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0%20%D1%84%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B2
|
Міжнародна федерація журналістів
|
Міжнародна федерація журналістів (МФЖ) — найбільша організація професійних працівників ЗМІ. Штаб-квартира МФЖ розташована у Брюсселі (Бельгія).
Загальна інформація
Заснована 1926 року. МФЖ захищає соціальні та професійні права журналістів, що працюють у друкованій та електронній пресі.
Нині МФЖ представляє понад 600 тисяч журналістів з 140 країн і є найвпливовішим голосом журналістів у світі. Федерація об'єднує національні журналістські організації.
МФЖ має консультативний статус у таких організаціях системи ООН, як ЮНЕСКО, МОП, ВОІВ, Комітет з прав людини, а також у Раді Європи та інших міжнародних організаціях.
Генеральний секретар— Ентоні Беланжер (Anthony Bellanger).
8 червня 2016 року відбувся ювілейний 90-й конгрес федерації, на який з'їхалися 300 делегатів з усього світу до Франції в Анже.
10 червня 2016 року бельгієць Філіп Ляруш (Phillippe Leruth) обраний новим президентом Міжнародної федерації журналістів замість британця Джима Бумела (Jim Boumelha). Голосування відбулося на конгресі МФЖ у французькому Анже. Ляруш переміг представника Бразилії з перевагою в 7 голосів— 169 проти 162.
2 червня 2022 року на Конгресі МФЖ в м. Мускат (Оман) новою президенткою МФЖ обрано представницю Франції Домінік Прадальє (Dominique Pradalié).
Ставлення до міжнародного права
У липні 2020 виконавчий комітет МФЖ одностайним голосуванням прийняв до лав цієї організації «Спілку журналістів Абхазії», що представляє окуповану Росією частину Грузії
Україна і МФЖ
Україну в Міжнародній федерації журналістів представляють два повноправні члени:
Національна спілка журналістів України
Незалежна медіа-профспілка України.
Незалежна Медіа-профспілка України стала повноправним членом Міжнародної федерації журналістів 28 травня 2006 року, коли Виконавчий комітет МФЖ одноголосно підтримав вступ Медіа-профспілки до лав цієї організації, Вперше бажання приєднатися до МФЖ висловили журналісти Київської незалежної медіа-профспілки ще в 2003 році. Тоді ж на конференцію Незалежних медіа-профспілок України вперше приїхав Генеральний секретар МФЖ Айден Вайт. Згодом Міжнародна федерація журналістів активно допомагала в розбудові журналістських профспілок в Україні. Представники МФЖ брали участь в різних кампаніях Медіа-профспілки, а восени 2004 року, під час президентських виборів, в Україні перебувала спеціальна місія Федерації.12-13 листопада 2005 року у Ворохті Івано-Франківської області пройшов другий позачерговий з'їзд Незалежної медіа-профспілки України, на якому делегати одноголосно ухвалили рішення про вступ до Міжнародної федерації журналістів.
У 2003 році МФЖ заявило про свій намір провести незалежне розслідування аспектів справи Георгія Гонгадзе Пізніше, у 2005 році, Генеральний секретар МФЖ Айден Вайт критично оцінив хід розслідування справи Гонгадзе українськю владою: «І для нас тепер цілковито зрозуміло, що частина відповідальних у цій справі офіційних представників держави не робить нічого у розслідуванні справи Ґонґадзе, а політичний тиск веде до унеможливлення роботим тим правоохоронцям, хто займається розслідуванням зникнення Ґонґадзе».
У 2004 році Генеральний секретар МФЖ Айден Вайт висловив від імені Міжнародної федерації журналістів протест стосовно притягнення до судової відповідальності інтернет-видання «Українська правда».
У серпні 2016 року в Україну приїхав заступник Генерального секретаря МФЖ Джеремі Діар, який провів низку експернтих зустрічей та побував .на VI позачерговому з'їзді НМПУ.
У 2022 році Міжнародна федерація журналістів із перших днів російського вторгнення в Україну засудила військову агресію та спрямувала ресурси свого безпекового Фонду на допомогу працівникам українських ЗМІ.
У червні 2022 року на Конгресі Міжнародної федерації журналістів, який пройшов у Омані, делегати прийняли резолюцію із засудженням російської дезінформації щодо війни проти України. Пдсумком Конгресу стало і те, що вперше представника України — голову НМПУ Сергія Штурхецького — обрали до резерву Виконавчого комітету МФЖ (від Європи).
25 жовтня 2022 року українські медійні організації — члени МФЖ (НМПУ та НСЖУ) — звернулися із протестом до Виконкому МФЖ на дії СЖР, який створив свої «відділення» на окупованих територіях України У січні 2023 року Виконавчий комітет МФЖ озвучив намір призупинити членство Союзу журналістів Росії (СЖР) у складі МФЖ після заяв профспілок Фінляндії, Норвегії, Данії та Ісландії про вихід із МФЖ на знак протесту. А вже 22 лютого 2023 року Виконавчий комітет (19- «за», 1 — «проти») проглосував за призупинення членства СЖР у МФЖ за порушення Статуту МФЖ.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт МФЖ
Міжнародні організації
Журналістські організації
|
15887445
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%89rize-la-Petite
|
Érize-la-Petite
|
Érize-la-Petite is a commune in the Meuse department in Grand Est in north-eastern France.
See also
Communes of the Meuse department
References
Erizelapetite
|
19019214
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bukowina%2C%20Tomasz%C3%B3w%20Lubelski%20County
|
Bukowina, Tomaszów Lubelski County
|
Bukowina, Tomaszów Lubelski County
Bukowina is a village in the administrative district of Gmina Tomaszów Lubelski, within Tomaszów Lubelski County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland.
References
Villages in Tomaszów Lubelski County
|
8274632
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ukrainian%20Bandurist%20Chorus
|
Ukrainian Bandurist Chorus
|
Ukrainian Bandurist Chorus
The Ukrainian Bandurist Chorus (full name: The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America) is a semi-professional male choir which accompanies itself with the multi-stringed Ukrainian ethnic instrument known as the bandura. It traces its roots to Ukraine in 1918 and has been based in the USA since 1949.
History
Some sources trace the history of the Ukrainian Bandurist Chorus back to the formation of the Kyiv Kobzar Choir by bandurist Vasyl Yemetz in Kyiv in 1918; however, the history of the Kyiv Bandurist Capella had numerous starts and stops, and periods in which it was not a functioning entity. Despite the fact that many of the members of the Ukrainian Bandurist Chorus were participants of previously existing bandurist capellas, the history of the Ukrainian Bandurist Chorus can be traced without interruption from its formation in Kyiv in 1941.
Pre-history
The Kyiv Bandurist Capella was originally established in August 1918 by bandura virtuoso Vasyl Yemetz with 8 bandurists. Initially, it was known as the "Kobzar Choir" and gave its first performance on November 3, 1918. The situation in Kyiv was politically unstable and this first ensemble ceased performing in March 1919. With the change over to a Bolshevik government, a number of the members were executed. Some emigrated to the West.
With the re-establishment of the group, the term "Capella" began to be used, harking back to the vocal-instrumental ensembles, known as "kapellen" often directed by invited German kapellmeisters that were popular in the estates of the Ukrainian gentry in the early 18th century.
The Capella was re-established after a four-year break in December 1923, once again with eight members; however, only two (Fedir Doroshko and Hryhory Kopan) were from the original "Kobzar Choir" initially under the leadership of Vasyl Potapenko and then M. Polotay. During the brief period of Ukrainianization, the ensemble grew in popularity; however, in the 1930s the political situation in Ukraine changed significantly and bandurists underwent various forms of political repression: some being arrested and sentenced to periods of incarceration, others to exile. In October 1934 the Kyiv Bandurist Capella was liquidated after its members had not received any pay for a period of 10 months.
By March 1935 the political situation had once again changed. Many of the most drastic steps taken to retard the development of Ukrainian culture were reconsidered, as little was now left to show off any development in Ukrainian culture during the period of Soviet rule. In March 1935 the remaining members of the Kyiv Bandurist Capella and the Poltava Bandurist Capella were brought together to form a new Combined Bandurist Capella.
In 1937 another turn in national politics took place. Harassment and arrests commenced again. Almost all of the bandurists were arrested at one time or another and a significant number were convicted of political crimes and many were executed. At the outset of WWII, most Soviet musical collectives continued to function giving concerts for the Soviet armed forces. The Combined Bandurist Capella was again disbanded and the members mobilized to the German-Soviet front. A significant number of its members needlessly died in the first few days of the war on the front because of lack of military preparation and equipment.
World War II and formation
During the Nazi occupation of Ukraine, attempts were made to re-establish a professional bandurist capella in Kyiv by bandurist D. Chernenko. The bandurists of the Kyiv Capella had all been immediately mobilized into the Red Army with the Nazi invasion; however, a number of bandurists who had survived had returned to Kyiv and a group initially directed by the former concertmaster Hryhory Nazarenko was established and began rehearsing. In the spring of 1941, it applied to the Kiev City Council for permission to use Taras Shevchenko as its patron, which was granted. In time, with his arrival, the artistic directorship was transferred to Hryhory Kytasty. Initially, the capella serviced areas around Kyiv and parts of Western Ukraine.
In 1942 the capella made up of seventeen singer-bandurists left Kyiv for a tour of Germany. On arrival, it was interned as a group into a forced labour camp in Hamburg. After numerous representations, the group was released after five months' incarceration in order to be used by the Nazis as a morale booster, performing for the Ukrainian OST-Arbeiters (slave-workers from the East) in German work camps.
At the end of the war, the capella found itself in Regensberg.
In order to strengthen the artistry of the capella, Volodymyr Bozhyk, an opera conductor trained in Poland, was invited to become co-conductor. Bozhyk conscripted a number of trained singers and the capella was transformed from a bandurist cappella (where all its members played the bandura) into a bandurist chorus (where only some performers played the bandura and others just sang).
The chorus continued for a period of time to perform throughout Germany after the war for the many internees living in the displaced peoples (D.P.) camps.
United States
In 1949 the chorus emigrated to the United States, settling as a group in Detroit. Initially, it toured North America attempting to retain a professional performing status; however, this became economically unviable without radically changing the repertoire and artistic direction of the group. The decision was made to not compromise the group's artistic integrity. As a result, the chorus changed from a professional to semi-professional status, touring North America for only a few weeks each year.
In 1958 the chorus toured Europe giving concerts in Spain, France, Switzerland, Germany, the Netherlands, Sweden, Denmark, Belgium and England. Despite the highly successful reviews of the chorus's performances, the tour was not an economic success. As a result, it was not able to return to a fully professional status. The chorus was left in substantial debt and the conductors Volodymyr Bozhyk and Hryhory Kytasty both left the group after the tour.
On return, the artistic directorship was assumed by the assistant conductor Petro Potapenko.
The debt was paid off almost single-handedly by the chorus's manager Peter Honcharenko who also kept the chorus intact as a viable performing ensemble.
The early 1960s saw a crisis in the artistic leadership of the group. It was difficult to find a conductor who not only could direct a chorus, but was knowledgeable in Ukrainian music traditions and the bandura, and who could compose, arrange and orchestrate for such a unique group. These problems were overcome by the administrative genius of Peter Honcharenko who devised an artistic council that would delegate many of the finer tasks among the membership of the group to be led by a professional conductor. As a result, the group was able to survive this difficult period finding a new purpose for the promotion of Ukrainian music, primarily to the many Ukrainian community enclaves in North America. The establishment of a charitable foundation to help fund the activities of the chorus and the management of their own recordings also helped to once again put the group on a solid financial foundation.
In 1968 Hryhory Kytasty returned to the artistic directorship of the chorus. With new-found energy, he enriched the repertoire of the ensemble with new compositions and arrangements and trained a new generation of bandurists, many who had been born in North America. A new and successful self-funding formula was developed by the chorus's manager. The capella would regularly, usually bi-yearly, release a new record and go on tour promoting the recording, alternating from east or west coasts of North America. Summer music camps which focused on intensive training in bandura playing and other aspects of Ukrainian music became the chorus's conservatory providing sources for instrumentalists for the ensemble. Many noted bandurist members taught at these camps, workshops and seminars including Peter Kytasty, Viktor Kytasty, Julian Kytasty, Marko Farion, Andrew Kytasty, Mykola Deychakiwsky, Michael Serdiuk and Taras Pavlovsky.
In 1980, the chorus under the direction of H. Kytasty toured Australia.
After the passing of Hryhory Kytasty in 1984, Wolodymyr Kolesnyk was invited to direct the ensemble. Kolesnyk was originally a graduate of the Kyiv Conservatory in both folk instrument performance and conducting and before his defection had risen to the position of artistic director of the Kyiv Opera. Kolesnyk elevated the chorus to a new professional level in both vocal and instrumental performance. Under his directorship, the chorus toured Ukraine twice in 1991 and 1994 and received the prestigious Shevchenko award from the Ukrainian government.
In 1996 Oleh Mahlay took over the artistic directorship of the chorus, becoming the youngest artistic director in the chorus's history. Under his leadership, the chorus toured Ukraine twice, as well as North America and Europe and re-energized the membership. His numerous recordings with the chorus include a Christmas repertoire, a Divine Liturgy, and Hryhory Kytasty's "Battle of Konotop" which have done much to strengthen the ensemble both financially and artistically. Mahlay also has continued to be involved with the Kobzarska Sich Bandura Camps in Emlenton, Pennsylvania which continues to be sponsored by the UBC.
Adrian Bryttan became the chorus's artistic director in 2008–2010.
In 2011 Bohdan Heryavenko, the former chorus master of the Lviv opera was elected to the position of artistic director until his return to Ukraine in 2012.
Artistic directors and Conductors
Hryhoriy Nazarenko (1942) Formally the youngest member the Poltava Bandurist Capella (from 1925), and later concertmaster of the Combined Bandurist Capella formed in Kyiv in 1935—he initiated the formation of the Ukrainian Bandurist Chorus and in particular the use of Taras Shevchenko as its patron. He was its first director for the first 3 concerts in Kyiv and Zhytomyr. When Hryhory Kytasty, who was the assistant conductor of the Combined Kyiv Bandurist Capella joined, the directorship was transferred to him. Nazarenko became assistant conductor until he left the chorus with the Honcharenko brothers to form the Leontovych Bandura Chorus in 1946.
Hryhory Kytasty (1942–45, 1945–47 co-conductor, 1946–48, 1949–50, 1953–55 co-conductor, 1958 co-conductor, 1968–84) Member of Kiev Bandurist Capella from 1935. An assistant conductor of the Combined Kyiv Bandura Capella from 1937.
Volodymyr Bozhyk (1945–47, 1950–52, 1953–55 co-conductor, 1956–57, 1958 co-conductor) From 1945–47 co-director and co-conductor with Hryhory Kytasty. He was invited to become co-conductor of the capella if he could add his singers to the chorus. Conductor from 1950–52. Co-conductor 1953–58.
Petro Potapenko (1959–61), conductor. Assistants: Ye Ciura and I. Kytastyj
Ivan Zadorozhny (1962), conductor
Ivan Kytasty (1963), co-conductor. Conducted the capella in 1963
Yevhen Ciura (1963)
Petro Potapenko (1959–60, '61, '65), conductor. Assistants: Ye. Ciura and I. Kytasty
Ivan Zadorozhny (1962, 1965–66), conducted. Assistant: Ye Ciura
Ivan Kytasty and Yevhen Ciura (1967). Co-conductors
Hryhory Kytasty (1968–83)
Yevhen Ciura (1984). Concert in Windsor
Wolodymyr Kolesnyk (1984–1996)
Oleh Mahlay (1996–2008)
Adrian Bryttan (2008–2009)
Bohdan Heryavenko (2010–2012)
Oleh Mahlay (2012–present)
References
Kozak, S. Triumf Kapely Banduristiv imeni Tarase Shevchenka // Literature Ukraine – 11.VII.1991
Kolesnyk, V. Kapela banduristiv im. T.H.Shevchenka // Music, 1991 №5 – P. 24–25
Kostiuk, O. Srok rokiv z im’iam velykoho kovzaria v sertsi // Visti, №7, December 1963, Minneapolis, USA – P. 9–13
Panasenko, Iy. Do istorii rozvytku Kapely banduristiv im. T. Shevchenka (1923–1963) // Visti, №7, December, 1963 – P. 14–20
Samchuk, U. Zhyvi struny // Detroit, USA, 1976 – P. 468.
Holovaschenko, M. Bravo, bandurysty // Culture and life, 15.VII.1991.
Holovaschenko, M. Z pisneiu i Ukrayinoiu v sertsi // Culture and life, 1.II.1992.
Honcharenko, P. Kapelia Bandurystiv pered kontsertom u Vashingtoni // Novyi Shliakh, Toronto, Ontario, Canada. № 42, 15.X.1988
External links
Official site
Music of Survival: The Story of the Ukrainian Bandurist Chorus
Kobzarstvo
Bandura ensembles
American choirs
Musical groups established in 1941
Musical groups from Detroit
Ukrainian-American culture in Michigan
|
123912
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cambridge%2C%20Nebraska
|
Cambridge, Nebraska
|
Cambridge, Nebraska
Cambridge is a city in Furnas County, Nebraska, United States. The population was 1,063 at the 2010 census.
History
Cambridge was originally called Pickletown, and under the latter name was laid out in the 1870s by J. W. Pickle. When the railroad was built through the settlement in 1880, the town was renamed Cambridge by railroad officials. The etymology of the name is uncertain: it may have been named after Cambridge, Massachusetts, or after Cambridge in England.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Cambridge is located on the western bank of Medicine Creek near its junction with the Republican River. Local points of interest include the W. H. Faling House.
Climate
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 1,063 people, 490 households, and 272 families residing in the city. The population density was . There were 589 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.6% White, 0.4% African American, 0.1% Asian, 0.2% from other races, and 0.8% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.3% of the population.
There were 490 households, of which 23.5% had children under the age of 18 living with them, 46.5% were married couples living together, 6.3% had a female householder with no husband present, 2.7% had a male householder with no wife present, and 44.5% were non-families. 42.0% of all households were made up of individuals, and 23.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.11 and the average family size was 2.90.
The median age in the city was 47.6 years. 22.8% of residents were under the age of 18; 4.9% were between the ages of 18 and 24; 19.7% were from 25 to 44; 26.1% were from 45 to 64; and 26.2% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 46.8% male and 53.2% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 1,041 people, 486 households, and 282 families residing in the city. The population density was . There were 545 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.75% White, 0.29% Native American, 0.10% Asian, 0.38% from other races, and 0.48% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.77% of the population.
There were 486 households, out of which 27.2% had children under the age of 18 living with them, 50.4% were married couples living together, 6.0% had a female householder with no husband present, and 41.8% were non-families. 39.7% of all households were made up of individuals, and 28.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.14 and the average family size was 2.88.
In the city, the population was spread out, with 24.7% under the age of 18, 5.3% from 18 to 24, 22.1% from 25 to 44, 22.8% from 45 to 64, and 25.2% who were 65 years of age or older. The median age was 44 years. For every 100 females, there were 85.2 males. For every 100 females age 18 and over, there were 80.2 males.
As of 2000 the median income for a household in the city was $30,913, and the median income for a family was $37,500. Males had a median income of $28,214 versus $20,250 for females. The per capita income for the city was $19,673. About 4.5% of families and 7.4% of the population were below the poverty line, including 8.9% of those under age 18 and 10.8% of those age 65 or over.
Education
Cambridge Public Schools serves Cambridge. The school district has only 1 high school: Cambridge High School.
References
External links
Official city site
Cities in Nebraska
Cities in Furnas County, Nebraska
|
38560899
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NGC%20784
|
NGC 784
|
NGC 784 is a barred spiral galaxy about 16.0 Mly away in the constellation Triangulum. NGC 784 is located within the Virgo Supercluster.
References
External links
NGC 0784
NGC 0784
NGC 0784
0784
07671
|
4229941
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%84%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Маслово (Єнанзьке сільське поселення)
|
Маслово (Єнанзьке сільське поселення)
Маслово — присілок у складі Кічменгсько-Городецького району Вологодської області, Росія. Входить до складу Єнангського сільського поселення.
Населення
Населення — 18 осіб (2010; 19 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Кічменгсько-Городецького району
Присілки Вологодської області
|
885300
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BD%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%9A%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Аверін Василь Кузьмович
|
Аверін Василь Кузьмович
Василь Кузьмич Аверін (село Лєтошники, тепер Жуковського району Брянської області — , Якутськ) — радянський партійний і державний діяч. Член ВУЦВК і ЦВК СРСР. Кандидат у члени ЦК КП(б)У з листопада 1920 до липня 1921 року. Член ЦК КП(б)У з липня 1921 до квітня 1923 року.
Життєпис
Народився в родині селянина-бідняка в селі Лєтошники Рославльського повіту Смоленської губернії, тепер Жуковського району Брянської області.
Комуніст з 1903 року. Член РСДРП з 1904 року, революційну роботу почав у Катеринославі.
У жовтні 1905 р. був членом заводського комітету РСДРП. У 1915 році заарештований і висланий до Іркутської губернії.
Після Лютневої революції 1917 Аверін, повернувшись до Катеринослава, входив до складу місцевого комітету РСДРП(б). У грудні 1917 року очолював Військово-революційний штаб при Катеринославській раді робітничих депутатів. З грудня 1917 року — член колегії ВЧК при РНК РРФСР, голова Військово-революційного Штабу по боротьбі проти Центральної Ради. У березні 1918 року — начальник оборони Катеринославського району.
У 1918 році — голова виконавчого комітету Рославльської повітової ради Смоленської губернії.
У листопаді 1918 — січні 1919 року — начальник політичного відділу Особливої групи військ РСЧА Курського напряму.
З 28 листопада 1918 року — член Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України.
З 29 січня по лютий 1919 року — народний комісар внутрішніх справ Української СРР.
У лютому — червні 1919 року — голова виконавчого комітету Катеринославської губернської ради.
З червня 1919 року — уповноважений Ради Оборони Української СРР і ЦК КП(б)У по боротьбі з контрреволюцією і бандитизмом, голова РВР Катеринославського укріпленого району, військовий комісар полку РСЧА.
До червня 1920 року — на відповідальній роботі в місті Катеринославі, з червня 1920 року — в місті Таганрозі.
У грудні 1920 — 1921 року — голова Волинського губернського революційного комітету.
До липня 1921 року — голова виконавчого комітету Харківської губернської ради.
У липні 1921 — грудні 1922 року — голова виконавчого комітету Одеської губернської ради.
З 1923 року — в авіаційній промисловості, на залізничному, водному транспорті. Від 1925 року Аверін працював на відповідальних посадах у Народному комісаріаті шляхів сполучення СРСР. Спочатку очолював Центральне управління внутрішніх водних шляхів, а закінчив кар'єрне зростання у жовтні 1937 року на посаді начальника Ленського пароплавства у Якутії.
3 жовтня 1937 року заарештований. 4 березня 1938 року засуджений за статтями 58-2 та 58-11 Карного кодексу РРФСР до 25 років ув'язнення. Його звільнили в листопаді 1945 року, однак без права покидати Якутськ. Аверін загинув в Якутську за загадкових обставин 28 грудня 1945 року (задушений невідомими людьми) на своєму робочому місці — в конторці при якутській міській лазні, куда він влаштувався працювати слюсарем.
29 листопада 1955 року рішенням президії Верховного суду Якутської АРСР Аверіна було реабілітовано.
Назви
У Дніпрі у Нових Кодаках існувала вулиця Аверіна, що була декомунізована на Курінну вулицю.
Посилання
Які назви вулиць мають зникнути з мапи України?
Діячі УРСР
Члени ВУЦВК
Українські військовики
Особи, увічнення яких підпадає під закон про декомунізацію
Жертви Великого терору з Росії
Члени Всеросійських установчих зборів
Більшовики Катеринослава
|
129988
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Risingsun%2C%20Ohio
|
Risingsun, Ohio
|
Risingsun, Ohio
Risingsun is a village in Wood County, Ohio, United States. The population was 541 at the 2020 census.
History
The first settlement at what is now Risingsun was made in the 1830s. Risingsun was platted in 1876. A post office called Rising Sun was established in 1873, and the spelling was changed to Risingsun in 1894. The village was incorporated in 1879.
Geography
According to the United States Census Bureau, the village has a total area of , all land.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 606 people, 222 households, and 162 families living in the village. The population density was . There were 247 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 96.0% White, 0.7% Native American, 0.2% Asian, 0.3% from other races, and 2.8% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 4.5% of the population.
There were 222 households, of which 35.6% had children under the age of 18 living with them, 49.1% were married couples living together, 13.5% had a female householder with no husband present, 10.4% had a male householder with no wife present, and 27.0% were non-families. 22.5% of all households were made up of individuals, and 12.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.73 and the average family size was 3.09.
The median age in the village was 36 years. 27.9% of residents were under the age of 18; 10.2% were between the ages of 18 and 24; 25.8% were from 25 to 44; 23.8% were from 45 to 64; and 12.4% were 65 years of age or older. The gender makeup of the village was 52.8% male and 47.2% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 620 people, 232 households, and 171 families living in the village. The population density was . There were 246 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 97.42% White, 0.48% Native American, 0.16% Asian, 1.13% from other races, and 0.81% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.26% of the population.
There were 232 households, out of which 39.2% had children under the age of 18 living with them, 56.0% were married couples living together, 10.8% had a female householder with no husband present, and 25.9% were non-families. 24.1% of all households were made up of individuals, and 10.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.67 and the average family size was 3.10.
In the village, the population was spread out, with 30.8% under the age of 18, 7.4% from 18 to 24, 32.3% from 25 to 44, 19.0% from 45 to 64, and 10.5% who were 65 years of age or older. The median age was 34 years. For every 100 females there were 85.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.9 males.
The median income for a household in the village was $37,656, and the median income for a family was $40,417. Males had a median income of $31,000 versus $24,821 for females. The per capita income for the village was $15,983. About 5.8% of families and 7.2% of the population were below the poverty line, including 5.8% of those under age 18 and none of those age 65 or over.
References
Villages in Wood County, Ohio
Villages in Ohio
|
639325
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B0
|
Михайлова Гора
|
Михайлова Гора — урочище, в минулому хутір, в Україні. Знаходиться на території села Прохорівка Черкаського району Черкаської області.
Назва урочища відома ще з кінця XIX століття, коли тут з 1841 року у дідовій хаті поселився перший ректор Київського університету Михайло Максимович (звідси і назва). Він прожив тут 30 своїх останніх років, тут помер і похований. На його могилі був зведений пам'ятник.
Рішенням Черкаського обласного виконкому від 27.06.1972 р. № 367 на цьому місці створено однойменний парк-пам'ятку природи місцевого значення площею 20,0 га. Установа, у віданні якої перебуває об'єкт — санаторій «Жовтень».
В урочищі знаходяться під охороною держави також дві пам'ятки:
Дуб Шевченка
Сосна Гоголя
Посилання
Михайлова гора // ЕСУ
Примітки
Урочища Канівського району
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області
Прохорівська сільська рада (Канівський район)
Природоохоронні об'єкти, засновані 1972
Природно-заповідний фонд Канівського району
Природно-заповідний фонд Черкаського району
|
49485621
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mykhaylo%20Kaluhin
|
Mykhaylo Kaluhin
|
Mykhaylo Kaluhin (born 20 November 1994) is a Ukrainian footballer who plays as a centre-back for FC Muras United.
Career
In February 2016, he signed a two-year contract with Belarusian Premier League club Krumkachy Minsk.
External links
1994 births
Living people
Footballers from Kharkiv
Ukrainian men's footballers
Men's association football defenders
Ukrainian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Slovakia
Expatriate men's footballers in Belarus
Expatriate men's footballers in Armenia
Ukrainian expatriate sportspeople in Slovakia
Ukrainian expatriate sportspeople in Belarus
Ukrainian expatriate sportspeople in Armenia
Ukrainian expatriate sportspeople in Kyrgyzstan
Armenian Premier League players
2. Liga (Slovakia) players
FC Mariupol players
FC Illichivets-2 Mariupol players
FC Metalist Kharkiv players
FK Bodva Moldava nad Bodvou players
FSC Bukovyna Chernivtsi players
FC Krumkachy Minsk players
FC Torpedo-BelAZ Zhodino players
FC Isloch Minsk Raion players
FC Ararat Yerevan players
FC Dnyapro Mogilev players
FC Chornomorets Odesa players
FC Rukh Lviv players
FC Hirnyk-Sport Horishni Plavni players
FC Olimpiya Savyntsi players
FC Abdysh-Ata Kant players
|
11224639
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nikolai%20Puchkov
|
Nikolai Puchkov
|
Nikolai Puchkov
Nikolai Georgiyevich Puchkov (30 January 1930 – 8 August 2005) was a Russian ice hockey goaltender. He was part of the Soviet teams that won two Olympic and seven world championship medals between 1954 and 1960, including three gold medals. He was named the best goaltender of the 1959 World Championships and won the European title in 1954–56 and 1958–60. In 1954 he was inducted into the Russian and Soviet Hockey Hall of Fame.
Domestically, Puchkov won nine Soviet titles with VVS Moscow and CSKA Moscow. In 1962, he moved to Saint Petersburg, and after retiring the next year, he coached SKA Leningrad until 1980. In the 1970s, he also assisted Vsevolod Bobrov with the Soviet national team. In 1980–1990, he trained Izhorets Leningrad, and from 1990 to 2002 coached Swedish and Finnish clubs. He worked with the junior team of SKA St Petersburg for three years until his sudden death on the way to a training session. In 2007, a goaltending school named after Puchkov was opened in Saint Petersburg.
References
External links
1930 births
2005 deaths
Ice hockey people from Moscow
Communist Party of the Soviet Union members
HC CSKA Moscow players
Ice hockey players at the 1956 Winter Olympics
Ice hockey players at the 1960 Winter Olympics
Medalists at the 1956 Winter Olympics
Medalists at the 1960 Winter Olympics
Olympic bronze medalists for the Soviet Union
Olympic gold medalists for the Soviet Union
Olympic ice hockey players for the Soviet Union
Olympic medalists in ice hockey
SKA Saint Petersburg players
Honoured Masters of Sport of the USSR
Recipients of the Order of the Badge of Honour
Recipients of the Order of the Red Banner of Labour
Russian ice hockey coaches
Russian ice hockey goaltenders
Soviet ice hockey coaches
Soviet ice hockey goaltenders
|
29659299
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adromischus%20cristatus
|
Adromischus cristatus
|
Adromischus cristatus is a species of succulents from the family Crassulaceae, endemic to the eastern cape of South Africa. It is a perennial with short erect branches 20–50 mm long covered with fine aerial roots. Leaves are green to gray-green, with undulating margin, and generally measuring 20–40 × 5–13 mm. During the springtime, it sends up long narrow stalks for its flowers, which are tubular in shape and white in color with hints of red. Common names for this plant include "Key Lime Pie" and "Crinkle Leaf Plant."
Horticulture
This plant grows best given bright light and good airflow. Plant in cacti/succulent potting soil for ample drainage and provide water when the soil is dry. Water less frequently during the winter. While hardy down to freezing temperatures (32 °F or 0 °C), avoid exposure to frost.
Adromischus cristatus is hardy to USDA hardiness zone 10.
References
Jardin Fleuriste; Journal General des Progres et des Interets Horticoles et Botaniques. Ghent 2(Misc.):60. 1852.
JSTOR entry
cristatus
|
1885702
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE
|
Земське військо
|
Земське військо
Земске військо — тимчасові міліційні військові формування в Московській державі та Російській імперії, які скликалися в часи великих воєн. У XIX сторіччі також мало назву міліція.
Історія формування
Історично ополчення притаманне всім народам, це була первинна формація війська. У різних країнах, у різний час держави переходять до професійного війська (найманого, контрактового чи рекрутського), але під час масштабних військових дій такі війська поповнювалися за рахунок цивільних осіб, яких тимчасово мобілізували.
У Московській державі знані два великих ополченських формування: Перше земське ополчення (1611 рік) і Друге земське ополчення (1611 —1612 роки). Формувалися вони зусиллями місцевих шляхтичів, які збирали й озброювали підлеглих їм людей. «Шляхетське ополчення» було також і територіальними військами Московської держави. З приходом до влади царя Петра Олексійовича, проходить реформація збройних сил Московії. Створюється постійне професійне військо, підлегле тільки центральній владі.
ХІХ сторіччя стало часом відновлення ополчення. У період Наполеонівських війн його скликали двічі: у 1806—1807, та 1812 роках. Також Земське військо скликалося під час Кримської війни в 1855 році.
Земскі війська
Перше земське ополчення — в Московській державі в 1611 року;
Друге земське ополчення — в Московській державі в 1611 —1612 роках
Земське військо 1806—1807 років — в Російській імперії за часів Війни четвертої коаліції 1806 —1807 років;
Земське військо 1812 року — в Російській імперії за часів Франко-російської війни 1812 року;
Земське військо 1855 року — в Російській імперії за часів Кримської війни 1853 —1856 років;
Див. також
Земська служба
Джерела
Ілляшевич Л. В. Короткий нарис історії харківської шляхти. Харків. тип. М. Зільберберга, Рибна № 25, 1885. — 166 с., 32 с. прикладок (До друку дозволено. Київ. 28 березня 1885 року)
Корсакова В. І. Пожарський, кн. Дмитро Міхайловіч. — СПб.: 1905. — 247 с.
Радянська енциклопедія історії України. — К., 1971. — т. 3.
Військовий устрій Російської імперії
|
1052660
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1337%20%D0%96%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B0
|
1337 Жерарда
|
1337 Жерарда (1337 Gerarda) — астероїд головного поясу, відкритий 9 вересня 1934 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,203.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (1301-1400)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1934
Головний пояс астероїдів
|
569622
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96-%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%88%D1%83%D0%B0
|
Клері-Сольшуа
|
Клері-Сольшуа — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Сомма. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 115 км на північ від Парижа, 10 км на південний захід від Ам'єна.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 154 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 388,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
сайт Клері-Сольшуа
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Сомма
Примітки
Муніципалітети департаменту Сомма
|
1672493
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Повчанська сільська рада
|
Повчанська сільська рада — колишня сільська рада, Житомирська область, Лугинський район
Повчанська сільська рада — Рівненська область, Дубенський район
|
15083127
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Neofinetia
|
Neofinetia
|
Neofinetia was a genus of flowering plants from the orchid family, Orchidaceae, that is now regarded as a synonym of Vanda. It contained three species and was distributed in China, Korea, and Japan.
Taxonomy
The type species was introduced to the West from Japan by Carl Peter Thunberg in 1784, and placed in the genus Orchis. In 1925 H. H. Hu created Neofinetia as a monotypic genus. Neofinetia is named in honor of Achille Eugène Finet, a French botanist and author of Contributions a la Flore de L'Asie Orientale. The Greek prefix neo, (new) was added to distinguish it from another plant genus named earlier to honor Finet.
Species
Neofinetia falcata (Thunberg) Hu = Vanda falcata
The type species of the former genus, it is known as 风兰 (feng lan) in China, where it is found in (N Fujian, S Gansu, SW Hubei, W Jiangxi, Sichuan, Zhejiang); 풍란 (pungnan) in Korea; and 風蘭 (fũran) in Japan, where it is found in (Honshu from the Kantō region westwards, Shikoku, Kyushu, and Ryukyu Islands.)
Neofinetia richardsiana Christenson = Vanda richardsiana
Resembling V. falcata but with short nectar spurs, it is known as 短距风兰 (duan ju feng lan) in China, where it is found in (Chongqing).
Neofinetia xichangensis Z.J.Liu & S.C.Chen = Vanda xichangensis
Known as 西昌风兰 (xi chang feng lan) in China, it is found in (SW Sichuan). (There is some controversy on whether V. xichangensis is a true species, or just a large form of V. richardsiana.)
Intergeneric hybrids
In horticulture, Neofinetia was abbreviated as Neof. In the last part of the 20th century, it gained a great deal of attention in hybrid programs with other vandaceous orchids, thanks to its relative hardiness, scent, compact size, and above all, ease of culture. The names below are all obsolete, since Neofinetia is now synonymous with Vanda. For example, × Aeridofinetia is now × Aeridovanda.
Neofinetia × Aerides = Aeridofinetia
Neofinetia × Angraecum = Neograecum
Neofinetia × Ascocentrum = Ascofinetia
Neofinetia × Ascoglossum = Neoglossum
Neofinetia × Cleisocentron = Cleisofinetia
Neofinetia × Doritis = Dorifinetia
Neofinetia × Luisia = Luinetia
Neofinetia × Phalaenopsis = Phalanetia
Neofinetia × Renanthera = Renanetia
Neofinetia × Rhynchostylis = Neostylis (e.g. 'Lou Sneary')
Neofinetia × Robiquetia = Robifinetia
Neofinetia × Vanda = Vandofinetia
Neofinetia × Aerides × Arachnis = Hanesara
Neofinetia × Aerides × Ascocentrum = Aerasconetia
Neofinetia × Aerides × Ascocentrum × Rhynchostylis = Moonara
Neofinetia × Aerides × Ascocentrum × Vanda = Micholitzara
Neofinetia × Aerides × Rhynchostylis × Vanda = Sanjumeara
Neofinetia × Aerides × Vanda = Vandofinides
Neofinetia × Ascocentrum × Cleisocentron = Ascocleinetia
Neofinetia × Ascocentrum × Luisia = Luascotia
Neofinetia × Ascocentrum × Luisia × Rhynchostylis = Dominyara
Neofinetia × Ascocentrum × Renanthera = Rosakirschara
Neofinetia × Ascocentrum × Renanthera × Rhynchostylis × Vanda = Knudsonara
Neofinetia × Ascocentrum × Rhynchostylis = Rumrillara
Neofinetia × Ascocentrum × Rhynchostylis × Vanda = Darwinara
Neofinetia × Ascocentrum × Vanda = Nakamotoara
Neofinetia × Ascocentrum × Vanda = Nakamotoara (e.g. 'Newberry Apricot')
Neofinetia × Luisia × Vanda = Luivanetia
Neofinetia × Renanthera × Rhynchostylis = Hueylihara
Neofinetia × Renanthera × Vanda = Renafinanda
Neofinetia × Rhynchostylis × Vanda = Yonezawaara (e.g. 'Blue Star')
References
Flora of China 25: 483–484. 2009.
Aeridinae
Historically recognized angiosperm genera
|
1267500
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/RM51215
|
RM51215
|
RM51215 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A0 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 11,0.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (18h-20h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Примітки
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A0
0
|
1672644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Степанківська сільська рада
|
Степанківська сільська рада — назва сільських рад в Україні та Білорусі
Степанківська сільська рада — Берестейська область, Жабинківський район
Степанківська сільська рада — Вінницька область, Мурованокуриловецький район
Степанківська сільська рада — Черкаська область, Черкаський район
|
3025537
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Geranoides%20jepseni
|
Geranoides jepseni
|
Geranoides jepseni — викопний вид журавлеподібних птахів вимерлої родини Geranoididae, що існував у ранньому еоцені (55,8-50,3 млн років тому). Скам'янілі рештки птаха знайдені у відкладеннях формації Вілвуд у штаті Вайомінг (США). Описаний по рештках лівої плеснової кістки.
Оригінальна публікація
A. Wetmore. 1933. Fossil bird remains from the Eocene of Wyoming. The Condor 35(3):115-118
Див. також
Список викопних птахів
Примітки
Посилання
Gerald Mayr. Paleogene Fossil Birds
Викопні птахи
Журавлеподібні
Птахи еоцену
Вимерлі тварини, описані 1933
|
975105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%29
|
Дністровська вулиця (Київ)
|
Дністровська вулиця (Київ)
Дністровська вулиця — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Караваєві Дачі. Пролягає від Машинобудівної вулиці до вулиці Андрія Мельника.
Історія
Виникла у 20-х роках XX століття, мала назву 4-й Андріївський провулок. Сучасна назва — з 1955 року. Фактично являє собою дворовий проїзд від вулиці Генерала Тупикова уздовж будинку № 19 — єдиного будинку по Дністровській вулиці.
До межі 1970–80-х років до вулиці прилучався ліквідований тоді ж Дністровський провулок.
Примітки
Джерела
Вулиці Солом'янського району Києва
|
1044127
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B5%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE%20%D0%A8%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%B0
|
Гаетано Ширеа
|
Гаетано Ширеа (25 травня 1953, Чернуско-суль-Навільйо — 3 вересня 1989, Бабськ) — колишній італійський футболіст, захисник. По завершенні ігрової кар'єри — футбольний тренер. Один з небагатьох футболістів, якому підкорилися усі трофеї європейського клубного футболу.
Як гравець насамперед відомий виступами за клуб «Ювентус», а також національну збірну Італії.
Семиразовий чемпіон Італії. Дворазовий володар Кубка Італії. Володар Кубка УЄФА. Володар Кубка Кубків УЄФА. Володар Суперкубка УЄФА. Володар Кубка чемпіонів УЄФА. Володар Міжконтинентального кубка. У складі збірної — чемпіон світу.
Клубна кар'єра
Вихованець футбольної школи клубу «Аталанта». Дорослу футбольну кар'єру розпочав 1972 року в основній команді того ж клубу, в якій провів два сезони, взявши участь у 58 матчах чемпіонату.
1974 року перейшов до клубу «Ювентус», за який відіграв 14 сезонів. Більшість часу, проведеного у складі «Ювентуса», був основним гравцем захисту команди. За цей час сім разів виборював титул чемпіона Італії, ставав володарем Кубка Італії (двічі), володарем Кубка УЄФА, володарем Кубка Кубків УЄФА, володарем Суперкубка УЄФА, володарем Кубка чемпіонів УЄФА, володарем Міжконтинентального кубка. Завершив професійну кар'єру футболіста виступами за команду «Ювентус» у 1988 році.
Виступи за збірну
1975 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Італії. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 12 років, провів у формі головної команди країни 78 матчів, забивши 2 голи. У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1978 року в Аргентині, чемпіонату Європи 1980 року в Італії, чемпіонату світу 1982 року в Іспанії, здобувши того року титул чемпіона світу, чемпіонату світу 1986 року у Мексиці.
Трагічна загибель
Припинивши професійні виступи на футбольному полі у 1988, залишився у структурі «Ювентуса» як помічник головного тренера.
3 вересня 1989 року перебував у Польщі, де відвідав гру місцевого клубу «Гурник» (Забже), найближчого суперника «Ювентуса» у тогорічному розіграші Кубка УЄФА. Повертаючись після матчу до Варшави, автомобіль, у якому крім Ширеа перебували водій, перекладач та представник польського клубу, зіткнувся на трасі неподалік села Бабськ з вантажівкою. Після лобового зіткнення, що відбулося внаслідок ризикованого обгону, здетонували каністри з пальним, які знаходилися у вантажівці. В результаті пожежі усі пасажири легковика, крім представника «Гурника», загинули.
Статистика виступів
Статистика виступів за збірну
Титули і досягнення
Чемпіон Італії (7):
«Ювентус»: 1974–75, 1976–77, 1977–78, 1980–81, 1981–82, 1983–84, 1985–86
Володар Кубка Італії (2):
«Ювентус»: 1978–79, 1982–83
Володар Кубка УЄФА (1):
«Ювентус»: 1976–77
Володар Кубка Кубків УЄФА (1):
«Ювентус»: 1983–84
Володар Суперкубка Європи (1):
«Ювентус»: 1984
Володар Кубка європейських чемпіонів (1):
«Ювентус»: 1984–85
Володар Міжконтинентального кубка (1):
«Ювентус»: 1985
Чемпіон світу (1):
1982
Примітки
Джерела
Статистика виступів за збірну на сайті Федерації футболу Італії.
Статистика гравця на сайті RSSSF.com
Італійські футболісти
Італійські футбольні тренери
Футболісти «Аталанти»
Футболісти «Ювентуса»
Тренери ФК «Ювентус»
|
4104081
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0%20%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%83
|
Церква Риму
|
Церква Риму
Священна Римська церква, Римська церква, церква Риму і церква в Римі — це християнська церква, яку очолює Папа Римський. Є одним з первісних Апостольських Бачень християнства, Пентархією поряд з Константинополем, Александрією, Антіохією та Єрусалимом. Може означати:
Святий Престол
Латинська церква
В історичному контексті Римська церква може також посилатися на:
Католицька церква
державна церква Римської імперії
церква Священної Римської імперії
Див. також
Церква Константинополя
Церква Александрії
Церква Антіохії
Церква Єрусалима
Християнські організації
Християнство у Римській імперії
Раннє християнство
|
3268692
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D0%B0%D1%81%29
|
Манчестер (Канзас)
|
Манчестер (Канзас)
Манчестер — місто в США, в окрузі Дікінсон штату Канзас. Населення — 47 осіб (2020).
Географія
Манчестер розташований за координатами (39.091687, -97.320888). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,66 км², з яких 0,65 км² — суходіл та 0,01 км² — водойми. В 2017 році площа становила 0,42 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 95 осіб у 38 домогосподарствах у складі 24 родин. Густота населення становила 145 осіб/км². Було 60 помешкань (92/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,1 %. Частка іспаномовних становила 1,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 31,6 % — особи молодші 18 років, 60,0 % — особи у віці 18—64 років, 8,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 120,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 116,7 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 46,3 % осіб, у тому числі 61,4 % дітей у віці до 18 років та 11,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 47 осіб. Основні галузі зайнятості: мистецтво, розваги та відпочинок — 31,9 %, роздрібна торгівля — 17,0 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 17,0 %.
Джерела
Міста Канзасу
Населені пункти округу Дікінсон (Канзас)
|
4033796
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%96%D1%8F%20%D0%B7%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%BC%20%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC
|
Ліцензія з відкритим кодом
|
Ліцензія з відкритим кодом — тип ліцензії на комп'ютерне програмне забезпечення та інші продукти, що дозволяє використовувати, модифікувати та/або спільно використовувати вихідний код, проект чи дизайн за певних умов. Це дозволяє кінцевим споживачам та комерційним компаніям переглядати та модифікувати вихідний код, проект або дизайн для власних потреб, допитливості чи пошуку несправностей. Ліцензійне програмне забезпечення з відкритим кодом в основному доступне безкоштовно, хоча це не обов'язково має бути так.
Ліцензії, що дозволяють лише некомерційний перерозподіл або модифікацію вихідного коду лише для особистого користування, як правило, не розглядаються як ліцензії з відкритим кодом . Однак ліцензії з відкритим кодом можуть мати деякі обмеження, зокрема щодо висловлення поваги до походження програмного забезпечення, наприклад вимогу зберігати ім'я авторів та заяву про авторські права в коді, або вимогу перерозподілити ліцензійне програмне забезпечення лише за тією ж ліцензією (що і в ліцензії copyleft). Одним із популярних наборів ліцензій на програмне забезпечення з відкритим кодом є затверджені Ініціативою з відкритим кодом (OSI) на основі їх визначення з відкритим кодом (OSD).
Порівняння
Фонд Вільного Програмного Забезпечення має відповідні, але чіткі критерії для оцінки того, чи кваліфікує ліцензія програмне забезпечення як вільне. Більшість ліцензій на безкоштовне програмне забезпечення також вважаються ліцензіями на програмне забезпечення з відкритим кодом. Таким же чином проект Debian має свої власні критерії, Debian Free Software Guidelines, на яких базується Визначення з відкритим кодом. У тлумаченні FSF критерії ліцензії з відкритим кодом зосереджуються на доступності вихідного коду та можливості його модифікації та спільного використання, тоді як ліцензії безкоштовного програмного забезпечення зосереджуються на свободі користувача користуватися програмою, змінювати її та ділитися нею.
Доступні джерела ліцензій забезпечують доступність вихідного коду, але не обов'язково відповідають критеріям свободи користувача, щоб бути класифікованими як безкоштовне програмне забезпечення або програмне забезпечення з відкритим кодом.
Публічний домен
Приблизно в 2004 році адвокат Лоуренс Розен аргументував у своєму нарисі «Чому суспільне надбання не є ліцензією», тому програмне забезпечення не може бути по-справжньому відмовлено у відкритому доступі, і тому не може трактуватися як дуже дозвільна ліцензія з відкритим кодом позиція, яка зіткнулася з опозицією Даніеля Дж. Бернштейна та інших. У 2012 році суперечка була остаточно вирішена, коли Росен прийняв CC0 як ліцензію з відкритим вихідним кодом, визнавши, що, всупереч його попереднім заявам, авторські права можуть бути відмінені, підкріплені рішеннями Дев'ятого кола.
Див. також
Пивний посуд
Порівняння ліцензій на вільне та відкрите програмне забезпечення
Вільна ліцензія
Якобсен проти Катцера — постанова, згідно з якою законні авторські права можуть мати вартість 0 доларів США, і, таким чином, підтримуються всі ліцензії, як комерційні, так і з відкритим кодом
Список ліцензій на вільний вміст
Мультиліцензування
Модель з відкритим кодом
Відкрите програмне забезпечення
Пропрієтарне програмне забезпечення
Ліцензія на програмне забезпечення
Примітки
Посилання
Ініціатива з відкритим кодом
Інтернет-версія книги Лоуренса Розена Ліцензування з відкритим кодом: Свобода програмного забезпечення та право інтелектуальної власності.
Розуміння програмного забезпечення з відкритим кодом — Марк Веббінк, Редакція Red Hat, Esq. — огляд авторських прав та відкритого коду.
Ліцензії на програмне забезпечення
|
847584
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D1%80%D1%96%20%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%83%20M
|
Зорі спектрального класу M
|
Зорі спектрального класу M загалом мають ефективні температури менші за 4200°K. Вони містять у своїх спектрах лише лінії нейтральних (неіонізованих) металів та смуги ліній, що свідчать про наявність в їніх зоряних атмосферах певних молекул. Здебільшого, це молекули окису титану, лінії яких досягають максимуму своєї інтенсивності у підкласі М5, та окису ванадію, молекулярні смуги якого стають сильнішими у пізніших (холодніших) M зорях. За таких низьких ефективних температур лінії водню в спектрах зір спектрального класу M зовсім відсутні.
Червоні субкарлики класу M
Приклади: LEHPM 2-59, SSSPM J1930-4311
Екстремальні субкарлики класу M
Приклади: APMPM J0559-2903
Зорі головної послідовності класу M
Більшість зір головної послідовності має спектральний клас M. В околі Сонця ця цифра становить близько 76%
Фізичні параметри зір Головної Послідовності класу M
В таблиці подано усереднені значення параметрів. Загалом, відповідні параметри окремо вибраної зорі даного спектрального класу можуть відрізнятися від поданих нижче.
Приклади: Проксіма Центавра, Зоря Барнарда, Альдебаран B, Gliese 581, Gliese 876, 2M0126AB
Субгіганти спектрального класу M
Приклади:
Гіганти спектрального класу M
Фізичні параметри гігантів класу M
В таблиці подано усереднені значення параметрів. Загалом, відповідні параметри окремо вибраної зорі даного спектрального класу можуть відрізнятися від поданих нижче.
Приклади: Бета Пегаса
Зорі класу M, що належать до асимптотичної гілки гігантів
Приклади: Міра A
Надгіганти
Надгіганти в процесі зоряної еволюції досить часто змінюють свій спектральний клас від O чи B (блакитні надгіганти) до K чи M (червоні надгіганти) кілька раз, то в один, то в інший бік, внаслідок загоряння в їхніх надрах гелію, вуглецю й т.д.
Фізичні параметри надгігантів класу M
В таблиці подано усереднені значення параметрів. Загалом, відповідні параметри окремо вибраної зорі даного спектрального класу можуть відрізнятися від поданих нижче.
Від'ємне значення log g для надгігантів спектрального класу M свідчить про втрату ними своєї маси внаслідок зоряного вітру. За малої гравітації під тиском випромінювання верхні шари атмосфери червоних надгігантів витікають у навколишній міжзоряний простір.
Приклади: Бетельгейзе, Антарес, Рас Альґеті
Див. також
Зорі спектрального класу O
Зорі спектрального класу B
Зорі спектрального класу A
Зорі спектрального класу F
Зорі спектрального класу G
Зорі спектрального класу K
Примітки
Джерела
!
Спектральні класи зір
Класифікація
|
1927293
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2
|
Жиданів
|
Жиданів — колишнє село, входило до складу Шатрищенської сільської ради, Ямпільський район, Сумська область.
Станом на 1986 рік в селі проживало 10 людей. Дата ліквідації села невідома.
Географічне розташування
Село знаходиться на правому березі річки Івотка, вище по течії за 2 км знаходиться село Папірня. Село оточене великим сосновим масивом.
Колишні населені пункти Сумської області
|
5094706
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Заколодний Олександр Іванович
|
Заколодний Олександр Іванович
Олександр Іванович Заколодний (8 квітня 1987, Харків — 21 січня 2023, Соледар) — український альпініст; солдат Збройних сил України, воїн спецпідрозділу ГУР Kraken, учасник російсько-української війни. Загинув під час виконання бойового завдання неподалік від міста Соледар разом з другом Григорієм Григор'євим.
Життєпис
Народився і проживав у місті Харків; там закінчив школу. Здобув вищу освіту в Харківській державній академії фізичної культури. Захоплювався туризмом та альпінізмом.
Працював тренером — харківський скелелазний центр «Вертикаль».
З 2020 року обіймав посаду голови комітету альпінізму Федерації альпінізму і скелелазіння України та віце-президент ФАіСУ.
Учасник трьох експедицій на восьмитисячники:
Весна 2010 на Макалу (Гімалаї, 8481м), закінчилася сходженням трьох учасників експедиції Сергія Бублика, Володимира Рошко і Дмитро Веніславського 23 травня у одне з небагатьох погодних вікон після двохмісячної командної роботи. Олександр установив намет в останньому проміжному таборі на висоті 7770 метрів, але під час спроби штурму вершини, його напарник почав себе погано почувати, і двійка була змушена спуститися. Олександр Заколодний був наймолодшим (22 роки) учасником експедиції, яка зробила першопрохід частини південно-західної стіни. Маршрут присвіячений пам'яті видатного українського альпініста Владислава Терзиула, який загинув у 2004 році під час спуску з Макалу — його 14-го вісьмітисячника. В експедиціі не використовувалась робота висотних шерп і балони з киснем.
Осінь 2010 на Чо-Ойю (Гімалаї, 8201м), експедиції довелося повернути назад через погодні умови.
2013 на Нанга-Парбат (Каракорум, 8126м), під час якої сталася терористична атака на базовий табір. Троє харківських альпіністів було розстріляно. Олександр у цей час був у наступному таборі на маршруті.
Див. також
Список українських спортсменів, тренерів і функціонерів, що загинули під час Революції гідності чи внаслідок російської агресії в Україні
Примітки
Джерела
Хвилина мовчання: згадаймо альпініста Олександра Заколодного
Платформа пам'яті Меморіал
Указ президента України № 8/2023
Втрата для українського спорту: яким чемпіона світу з альпінізму Олександра Заколодного запам'ятають його рідні та Україна
Українські спортсмени, які долучились до захисту України під час російського вторгнення 2022 року
Українські воїни, загиблі під час російського вторгнення в Україну 2022
Українські спортсмени, що загинули під час російсько-української війни, захищаючи Україну
Українські чемпіони світу
Чемпіони світу з альпінізму
альпіністи України
Українські чемпіони світу
|
2850041
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D1%83%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Довічне утримання
|
Довічне утримання — у цивільному праві — самостійний вид зобов 'язань, які виникають внаслідок укладення договору про Довічне утримання. За цією угодою одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні — фізичній чи юридичній особі (набувачеві майна) будинок або його частину, квартиру, ін. нерухоме чи рухоме майно, а набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення у натурі у вигляді житла, харчування, догляду та необхідної допомоги.
Примітки
Посилання
Довічне утримання //
Цивільне право
|
1119664
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/88470%20%D0%A5%D0%BE%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%80%D1%96%D2%91
|
88470 Хоакінескріґ
|
88470 Хоакінескріґ (88470 Joaquinescrig) — астероїд головного поясу, відкритий 26 серпня 2001 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,387.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (88401-88500)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 2001
Головний пояс астероїдів
|
4585054
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BB%D1%81%D1%96%20%D0%95%D0%B4%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%81
|
Челсі Едвардс
|
Челсі Едвардс (15 червня 2001) — новозеландська плавчиня. Учасниця Чемпіонату світу з водних видів спорту 2019, де на дистанції 50 метрів вільним стилем не потрапила до півфіналів. В естафеті 4×200 метрів вільним стилем її збірна посіла 10-те місце.
Посилання
Челсі Едвардс на Swimrankings.net
Примітки
Народились 2001
Новозеландські плавчині
|
18966902
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bratk%C3%B3w%2C%20%C5%81%C3%B3d%C5%BA%20Voivodeship
|
Bratków, Łódź Voivodeship
|
Bratków, Łódź Voivodeship
Bratków is a village in the administrative district of Gmina Sławno, within Opoczno County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately north of Sławno, north-west of Opoczno, and south-east of the regional capital Łódź.
References
Villages in Opoczno County
|
2451175
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%D1%96%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%85%20%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%B2%20%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83%202015
|
Словенія на Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2015
|
Словенія на Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2015
Словенія взяла участь у Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2015, який пройшов у Казані (Росія) від 24 липня до 9 серпня.
Плавання на відкритій воді
Одна словенська спортсменка кваліфікувалася на змагання з плавального марафону на відкритій воді.
Плавання
Словенські плавці виконали кваліфікаційні нормативи в дисциплінах, які наведено в таблиці (не більш як 2 плавці на одну дисципліну за часом нормативу A, і не більш як 1 плавець на одну дисципліну за часом нормативу B):
Чоловіки
Жінки
Примітки
Посилання
Plavalna Zveza Slovenije
Країни на Чемпіонаті світу з водних видів спорту 2015
2015 у словенському спорті
Словенія на чемпіонатах світу з водних видів спорту
|
4839273
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Jump%2020
|
Jump 20
|
Jump 20 - американський тактичний розвідувальний БПЛА з вертикальним злетом та посадкою (VTOL) виробництва AeroVironment.
Характеристики
загальна маса – 97,5 кг;
Корисне навантаження – до 13,6 кг;
тривалість польоту – 14 годин;
радіус дії – 185 км;
час розгортання – 60 хвилин;
довжина – 2,9 м;
розмах крил – 5,7 м.
Має штатну електронно-оптичну станцію ARCAM-45В, також може бути оснащений такими системами, як WESCAM MX-8, Trillium HD80 чи TASE 40 LRS.
Історія
Армія США планує замінити дрони RQ-7B Shadow тактичними БПЛА JUMP 20. Вони вибрали JUMP 20, оскільки вона добре зарекомендувала себе в бойових умовах. Комплекс включає шість літальних апаратів, наземні термінали даних і наземні станції управління. Вартість комплексу - 8 млн. долларів США.
Уряд Сполучених Штатів оголосив , 24 лютого, новий пакет допомоги Україні на суму 2 млрд доларів із фонду Ініціативи сприяння безпеці України (USAI), яку буде приурочено до першої річниці повномасштабного вторгнення. У складі пакету БПЛА Jump 20.
Примітки
Безпілотна авіація російсько-української війни
Безпілотні літальні апарати США
|
1379747
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D0%B7%20%D0%9E%D1%81%D0%B8%D0%BF%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кривоглаз Осип Борисович
|
Кривоглаз Осип Борисович
Осип Борисович Кривоглаз (2 липня 1918, Київ — 3 липня 2012, Київ) — український архітектор і живописець. Член Спілки архітекторів України (з 1946 року), член Містобудівної ради Головкиївархітектури. Почесний академік Української академії архітектури.
Біографія
Народився 2 липня 1918 року в Києві в родині лікаря. В 1937 році поступив на архітектурний факультет в Київський художній інститут. Потім навчався у Московському архітектурному інституті, який закінчив у 1943 році. Учасник німецько-радянської війни.
Починаючи з 1944 року працював в Діпромісті, Київпроекті, Гіпро-НДІздраві (тепер «Медінвестпроект»). З 1984 по 2009 рік був постійним і активним членом містобудівної ради Києва. У 2001 році мером Києва був нагороджений «Знаком Пошани», мав подяки від Київської міської держадміністрації.
Помер 3 липня 2012 року після важкої хвороби. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берковець».
Творчість
Архітектурна
В Діпромісті працював над проектами забудови зруйнованих міст — Чернігова, Ворошиловграда, Дніпродзержинська, Артемівська;
в Київпроекті за його проектами в Києві зведені житлові будинки по вулицях Ігорівській, Мечникова, Бастіонній, Софійській (будинок композиторів), Володарського, Турівській, Чехова-Чкалова, Повітрофлотському шосе, житловий квартал Головкиївбуду, житловий квартал на Воскресенці; його планувальні пропозиції втілені у Поштовій та Печерській площах, будівлі товариства «Художник» Спілки художників України на Червоноармійській вулиці, водній станції ДОСААФ на Дніпрі (Труханів острів), Палаці піонерів на площі Слави (разом з архітекторами А. Мілецьким, Е. Більським і А. Лабодою);
в ДіпроНДІздраві ним з липня 1966 року по лютий 1982 року були виконані ряд значних проектів у галузі охорони здоров'я та санаторно-курортного будівництва: поліклініки для дорослих і поліклініки для дітей у Харківському районі Києва, сучасні аптечні склади для Києва і області, будівлі інституту ДіпроНДІздраву (вулиця Мечникова), госпіталю для воїнів-інтернаціоналістів (афганців), поліклініки і лікарні в Трускавці, дитячого санаторю на 400 місць, там же, курортної поліклініки в Місхорі (Велика Ялта), лікарні у Надимі (Росія). У 1982 році ним був розроблений генеральний план комплексу медустанов Міністерства охорони здоров'я України з лікарнею на 1000 ліжок з об'ємно-планувальним рішенням (Протасів Яр).
Художня
З 1960-х років і практично до останніх днів свого життя захоплювався живописом. Мав 15 персональних виставок, брав участь у двох всеукраїнських виставках. У 1994–2011 роках видано 8 каталогів авторських робіт, а у 2003 році альбом «Вибране». Йосип Каракіс, архітектор: Дорогий Осип Борисовичу! Вражений Вашим талантом - майстерністю художника живописця. Рідко буває, щоб архітектор за професією володів таким даром.
Примітки
Джерела
Журнал «Будівництво і реконструкція»
Живопись Осипа Кривоглаза. Избранное. Альбом. Киев, Киевские ведомости, 1994.
Уродженці Києва
Українські архітектори
Радянські архітектори
Українські художники
Члени Національної спілки архітекторів України
Учасники Другої світової війни
Архітектори Києва
Поховані на Берковецькому кладовищі
Випускники Московського архітектурного інституту
|
2713265
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83-%D0%A2%D1%83-%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B3
|
Су-Ту-Транг
|
Су-Ту-Транг (Білий Лев) — офшорне газоконденсатне родовище у в'єтнамському секторі Південно-Китайського моря. Належить до нафтогазоносного басейну Куу-Лонг та розташоване в одній групі з нафтовими родовищами Су-Ту-Ден, Су-Ту-Ванг та Су-Ту-Нау (Чорний, Золотий та Коричневий Леви відповідно).
Характеристика
Родовище відкрили у 2003 році в офшорному блоці 15-1, який знаходиться за дві сотні кілометрів на північний схід від Хошиміну та за шістдесят кілометрів від узбережжя. Після цього значущість відкриття підтвердили трьома оцінними свердловинами. На тестуванні у 2005-му родовище показало результат в 2 млн м3 газу та 8,5 тисячі барелів конденсату на добу. Поклади вуглеводнів пов'язані з пісковиками епохи олігоцену.
Одразу після відкриття ресурси родовища анонсували на рівні до 170 млрд м3 газу та 220 млн барелів рідких вуглеводнів. Втім, запаси, що передбачалось вилучити за створеним наприкінці 2000-х планом розробки, визначили на рівні 20 млрд м3.
На першому етапі на родовищі встановили одну платформу для розміщення фонтанних арматур WHP-C, розраховану на обслуговування до чотирьох свердловин. Її чотирьохопорну основу («джекет») вагою 1200 тонн відбуксирували в район з глибиною моря 56 метрів на баржі VSP‐05, яка й провела спуск конструкції. «Джекет» закріпили палями загальною вагою 1000 тонн та доповнили надбудовою з обладнанням («топсайдом») вагою 1400 тонн. За допомогою підводного трубопроводу завдовжки 19,5 км та діаметром 400 мм платформу під'єднали до Центральної процесингової платформи введеного раніше в розробку нафтового родовища Су-Ту-Ванг. Останнє з метою видачі асоційованого газу вже було пов'язане з системою газопроводу Бач Хо. За планом розробки видобуток мав стартувати з рівня у 1,3 млн м3 газу та 7 тисяч барелів конденсату на добу.
Після кількох років дослідно-промислової експлуатації розпочали першу фазу основного етапу (Full Field Development Project Phase 1, STTFFD-P1). Вона передбачала встановлення двох платформ — компресорної ST-PIP та житлової. На цьому етапі компрессорне обладнання потрібне для зворотного закачування підготованого газу в поклад, що мало за мету максимізувати вилучення конденсату. Для реалізації цієї схеми ресайклінгу було необхідно пробурити дві нові нагнітальні свердловини з платформи ST-PIP та перевести в режим нагнітання дві під'єднані до WHP-C. В результаті із 4,2 млн м3 щоденного видобутку лише 1,4 млн м3 призначалось для подачі до експортного трубопроводу, тоді як дві третини повинні були закачуватись назад. Це одночасно дозволяло виробляти 13 тисяч барелів конденсату на добу.
Житлова платформа, з'єднана з компресорним містком, забезпечує проживання 60 осіб персоналу. Конструкції обох платформ, загальна вага яких сягала 13 тисяч тонн, відправили з корабельні на баржах у серпні 2016-го, після чого їх змонтували з залученням судна Aegir. Хоча останнє передусім вирізнялось здатністю провадити роботи на ультраглибоководних об'єктах, проте воно також мало потужне кранове обладнання і якраз перебувало в регіоні по завершенні облаштування австралійського газового родовища Іхтіс (сировинна база Іхтіс ЗПГ) та закріплення платформи на малазійському родовищі Малікай (неподалік від Су-Ту-Транг біля узбережжя Калімантану).
У 2017 році оголосили про затвердження плану другої фази основного етапу, яка має тривати з 2020 по 2035 рік. Вона буде зорієнтована на розробку газових запасів з доведенням випуску товарної продукції до 1,5 млрд м3 на рік. Для видачі цього об'єму запланована до спорудження друга черга газопроводу Нам Кон Сон 2.
Розробку родовища здійснює Cuu Long Joint Operating Co (CLJOC), яка належить національній Viet Nam Oil and Gas Corporation (50 %, через PetroVietnam Exploration) та чотирьом іноземним інвесторам — американській ConocoPhillips (23,25 %), південнокорейським Korean National Oil Corporation (14,25 %) і SK Corp (9 %) та французькій Geopetrol (3,5 %).
Примітки
Газові родовища В'єтнаму
Офшорні газові родовища Південно-Китайського моря
|
16036186
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Romain-au-Mont-d%27Or
|
Saint-Romain-au-Mont-d'Or
|
Saint-Romain-au-Mont-d'Or is a commune in the Metropolis of Lyon in Auvergne-Rhône-Alpes region in eastern France.
See also
Communes of the Metropolis of Lyon
References
Communes of Lyon Metropolis
Lyonnais
|
69552777
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oleksandr%20Yarovenko
|
Oleksandr Yarovenko
|
Oleksandr Yarovenko
Oleksandr Yevheniyovych Yarovenko (born 19 December 1987) is a Ukrainian professional footballer who plays as a centre-forward for Ukrainian club VPK-Ahro Shevchenkivka.
Personal life
He is the son of football manager and former footballer Yevhen Yarovenko.
References
External links
Profile on VPK-Ahro Shevchenkivka official website
1987 births
Living people
Footballers from Almaty
Kazakhstani people of Ukrainian descent
Ukrainian men's footballers
Men's association football forwards
FC Shakhtar-2 Donetsk players
FC Shakhtar-3 Donetsk players
FC Kryvbas Kryvyi Rih players
FC Kyzylzhar players
FC Stal Kamianske players
FC Dnipro-75 Dnipropetrovsk players
FC Helios Kharkiv players
FC Tytan Armiansk players
FC Naftovyk Okhtyrka players
FC Taraz players
FC Rubin Yalta players
PFC Sumy players
FC Kolos Kovalivka players
MFC Mykolaiv players
FC Metalurh Zaporizhzhia players
FK Kom players
FC Dinaz Vyshhorod players
FC VPK-Ahro Shevchenkivka players
Ukrainian First League players
Ukrainian Second League players
Kazakhstan Premier League players
Crimean Premier League players
Montenegrin First League players
Ukrainian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Kazakhstan
Ukrainian expatriate sportspeople in Kazakhstan
Expatriate men's footballers in Montenegro
Ukrainian expatriate sportspeople in Montenegro
|
2017764
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81
|
Ексиплекс
|
Ексиплекс — електроно-збуджений комплекс, що є стабільним лише в електронно-збудженому стані, а при переході в основний стан звичайно дисоціює. Він утворюється збудженими молекулами, не всі з яких обов'язково хімічно ідентичні між собою, з певною стехіометрією. Компонентами при цьому є збуджені молекули в синглетному або триплетному станах, що є акцепторами або донорами електронів, і які можуть взаємодіяти за рахунок різних зв'язків: донорно-акцепторних, водневих, екситонних. Наприклад, комплекс, утворений взаємодією збудженої молекулярної частинки з іншою, яка має іншу структуру та перебуває в основному стані.
Джерела
Квантова хімія
Фотохімія
|
3434346
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%82%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C
|
Куртликуль
|
Куртликуль — присілок у складі Караідельського району Башкортостану, Росія. Адміністративний центр Куртликульської сільської ради.
Населення — 410 осіб (2010; 412 у 2002).
Національний склад:
татари — 87 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Караідельського району
Присілки Башкортостану
|
1614644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/6-%D1%82%D0%B0%20%D0%91%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%29
|
6-та Бастіонна вулиця (Севастополь)
|
6-та Бастіонна вулиця (Севастополь)
6-а Бастіонна вулиця — вулиця в Ленінському районі Севастополя, між вулицею Партизанською і площею Повсталих.
Виникла на початку XX століття і називалася Степовою, в 1907 році була перейменована в 6-ту Бастіонну.
На вулиці дві високі будівлі: в 1978 році збудований 14-поверховий готель "Крим", а у 2000-х поряд з ним з’явився 16-поверховий житловий будинок.
Джерела
www.sevastopol.info
Вулиці Ленінського району Севастополя
|
21667289
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jaromierz%2C%20Kwidzyn%20County
|
Jaromierz, Kwidzyn County
|
Jaromierz, Kwidzyn County
Jaromierz is a village in the administrative district of Gmina Gardeja, within Kwidzyn County, Pomeranian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately north-east of Gardeja, south-east of Kwidzyn, and south-east of the regional capital Gdańsk.
For the history of the region, see History of Pomerania.
References
Jaromierz
|
15842454
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Samo%20za%20tvoje%20o%C4%8Di
|
Samo za tvoje oči
|
Samo za tvoje oči
Samo Za Tvoje Oči is the seventh studio album by Serbian singer Jelena Karleuša, released on 20 December 2002 through BK Sound. The songs were written and produced by Phoebus in collaboration with Heaven Music. Marina Tucaković wrote the lyrics. In 2021, Karleuša revealed that Toše Proeski recorded the background vocals for the album, whilst also working with Phoebus on his album in Athens.
In April 2003, Karleuša promoted the album with a performance in the Beovizija 2003 contest, where she also received the Foreign Breakthrough Award.
Track listing
All tracks are produced by Phoebus.
Sample credits
Personnel
Credits adapted from the album's liner notes
Performers and musicians
Jelena Karleuša – vocals
Marija Mihajlović, Madame Piano, Aleksandar Mitrović and Dimos Beke - backing vocals
Antonis Gounaris – guitar
Phoebus - keyboards and piano
Hakan Singolou - sazi
Manolis Vlachos and Vangelis Siapatis - engineer
Manolis Vlachos - mixing
Release history
See also
References
2002 albums
Jelena Karleuša albums
|
3424697
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B9%20%D0%9A%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BB%D0%B8%D0%BA
|
Старий Каїнлик
|
Старий Каїнлик — присілок у складі Краснокамського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Новокаїнликівської сільської ради.
Населення — 128 осіб (2010; 122 у 2002).
Національний склад:
башкири — 90 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Краснокамського району
Присілки Башкортостану
|
364721
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Parachute%20Regiment%20%28United%20Kingdom%29
|
Parachute Regiment (United Kingdom)
|
Parachute Regiment (United Kingdom)
The Parachute Regiment, colloquially known as the Paras, is the airborne and elite infantry regiment of the British Army. The first battalion is part of the Special Forces Support Group under the operational command of the Director Special Forces. The other battalions are the parachute infantry component of the British Army's rapid response formation, 16 Air Assault Brigade. The Paras, along with the Guards, are the only line infantry regiment of the British Army that has not been amalgamated with another unit since the end of the Second World War.
The Parachute Regiment was formed on 22 June 1940 during the Second World War and eventually raised 17 battalions. In Europe, these battalions formed part of the 1st Airborne Division, the 6th Airborne Division and the 2nd Independent Parachute Brigade Group. Another three battalions served with the British Indian Army in India and Burma. The regiment took part in six major parachute assault operations in North Africa, Italy, Greece, France, the Netherlands and Germany, often landing ahead of all other troops.
At the end of the Second World War, the regiment was reduced to three regular army battalions first assigned to the 16th Parachute Brigade and later the 5th Airborne Brigade. The reserve 16th Airborne Division was formed using the regiment reserve battalions in the Territorial Army. Defence cuts gradually reduced the TA formations to a parachute brigade and then a single reserve battalion. In the same time period, the regular army battalions have taken part in operations in Suez, Cyprus, Borneo, Aden, Northern Ireland, the Falklands, the Kosovo War, the Balkans, Sierra Leone, Iraq and Afghanistan, at times being reinforced by men from the reserve battalion.
Formation
Impressed by the success of German airborne operations, during the Battle of France, the British Prime Minister, Winston Churchill, directed the War Office to investigate the possibility of creating a corps of 5,000 parachute troops. On 22 June 1940, No. 2 Commando was turned over to parachute duties and on 21 November, re-designated the 11th Special Air Service Battalion, with a parachute and glider wing. It was these men who took part in the first British airborne operation, Operation Colossus, on 10 February 1941. In September, the battalion was re-designated the 1st Parachute Battalion and assigned to the 1st Parachute Brigade. To fill out the brigade, the 2nd, 3rd and 4th Parachute Battalions were raised by calling for volunteers from all units in the British Army.
The first operation by the Parachute Regiment was Operation Biting in February 1942. The objective was to capture a Würzburg radar on the coast of France. The raid was carried out by 'C' Company, 2nd Parachute Battalion, under the command of Major John Frost.
The success of the raid prompted the War Office to expand the existing airborne force, setting up the Airborne Forces Depot and Battle School in Derbyshire in April 1942, and creating the Parachute Regiment as well as converting a number of infantry battalions into airborne battalions in August 1942. The 2nd Parachute Brigade was then formed from the 4th Battalion, transferred from the 1st Para Brigade, and two of the converted infantry battalions, the 5th Battalion from the 7th Queen's Own Cameron Highlanders and 6th Battalion from the 10th Royal Welch Fusiliers. The Army Air Corps was created as the command formation of the Parachute Regiment and the Glider Pilot Regiment. With two parachute brigades now in the order of battle, the 1st Airborne Division commanded by Major-General Frederick Arthur Montague Browning was formed. By the end of the war, the regiment had raised 17 battalions.
In India, the 50th Indian Parachute Brigade was raised on 27 October 1941, comprising 151 (British), 152 (Indian) and 153 (Gurkha) Parachute Battalions along with the brigade signals, sapper squadron and 80 Parachute Field Ambulance. 151 British Parachute Battalion moved to Egypt and then to England where it was redesignated 156 Parachute battalion and joined the 4th Parachute Brigade, 1st Airborne Division. The British battalion was composed of volunteers from the 27 infantry battalions of the British Army in India. The 2nd/7th Gurkha Battalion was converted en bloc to the airborne role and renamed 154th (Gurkha) Parachute Battalion. Later, when the formation was to expand, 14th and 77th Indian Parachute Brigades from the Chindit operations were converted and comprised one airborne battalion each of British, Indian and Gurkha troops. They were part of the 44th Indian Airborne Division.
Training
Parachute training was a 12-day course carried out at the No. 1 Parachute Training School, RAF Ringway. Recruits initially jumped from a converted barrage balloon and finished with five parachute jumps from an aircraft. Anyone failing to complete a parachute jump was returned to his old unit. At the end of the course, new Paras were presented with their maroon beret and parachute wings and posted to a parachute battalion. Parachute training was not without its dangers; three men were killed in the first 2,000 parachute jumps at Ringway.
Airborne soldiers were expected to fight against superior numbers of the enemy equipped with artillery and tanks. So training was designed to encourage a spirit of self-discipline, self-reliance and aggressiveness. Emphasis was given to physical fitness, marksmanship and fieldcraft. A large part of the training consisted of assault courses and route marching. Military exercises included capturing and holding airborne bridgeheads, road or rail bridges and coastal fortifications. At the end of most exercises, the battalion would march back to their barracks. An ability to cover long distances at speed was expected: airborne platoons were required to cover a distance of in 24 hours, and battalions .
Equipment
The Parachute Regiment had their own distinctive uniform: the maroon beret at first with the Army Air Corps cap badge and from May 1943 the Parachute Regiment cap badge which is still in use today. Parachute wings were worn on the right shoulder above the airborne forces patch of Bellerophon riding the flying horse Pegasus. On operations, Paras wore the airborne forces pattern steel helmet instead of the normal Brodie helmet. Initially they wore a 'jump jacket' modelled on the German Fallschirmjäger jacket. After 1942, the Denison smock was issued as the first camouflaged uniform for the British Army. In 1943, a green sleeveless jacket was designed to wear over the Denison smock when parachuting. British Paras did not use a reserve parachute, as the War Office considered the £60 cost a waste of money.
The Parachute Regiment were not issued any special weapons. Their small arms were the same as the rest of the army's: the bolt action Lee–Enfield rifle and the Enfield or Webley revolver or the M1911 pistol. For a submachine gun, they used the British Sten in Northwest Europe, which was issued in higher numbers than to a normal infantry battalion. Paratroopers attached to Eighth Army used the Thompson submachine gun in the North African and Mediterranean theatre and during Operation Dragoon. Each section had a Bren light machine gun and the platoon had a 2-inch mortar. The only battalion heavy weapons were eight 3-inch mortars, four Vickers machine guns and after 1943, ten PIAT anti tank weapons.
Post war formations and reductions
The airborne divisions were disbanded after the Second World War, with only the 2nd Parachute Brigade (1st, 2nd and 3rd Battalions) remaining. In February 1948, it was renumbered the 16th Parachute Brigade and posted to the British Army on the Rhine. The brigade remained in Germany until October 1949, when it relocated to Aldershot, which became the home of the Parachute Regiment for the next 50 years. The Territorial Army (TA) reformed after the war and raised the 16th Airborne Division with nine parachute battalions (10th to 18th) in three parachute brigades. The division was disbanded in the 1956 defence cuts, leaving the 44th Independent Parachute Brigade as the only reserve parachute formation. The remaining reserve battalions were the 10th (City of London), 12th (Yorkshire), 13th (Lancashire), 15th (Scottish) and 17th (Durham Light Infantry). Further reductions resulted in the amalgamation of the 12th and 13th Battalions soon afterwards. In 1967, the TA battalions were reduced again, the 12th, 13th and 17th being amalgamated to reform the 4th Battalion. The 44th Independent Parachute Brigade was disbanded in 1977, leaving the reserve parachute battalions as independent units. Following the Falklands War, in November 1983 the 5th Airborne Brigade was formed for out-of-area operations. The brigade consisted of two of the parachute battalions and its own parachute trained artillery, engineers, medics, signals and logistics units. The Options for Change restructuring after the Cold War again reduced the number of TA battalions. The 4th and 15th Battalions were amalgamated in 1993 as the 4th Battalion, and the 10th Battalion was disbanded. The 5th Airborne Brigade lasted until the 1999 Strategic Defence Review, which recommended that the 5th Airborne and 24th Airmobile Brigade be amalgamated as the 16th Air Assault Brigade.
Operational history
Second World War
North Africa
In November 1942 the British First Army, with the 1st, 2nd and 3rd Parachute Battalions (1st Parachute Brigade) attached, invaded French Morocco and Algeria (Operation Torch). The British airborne operations in North Africa started on 12 November, when the 3rd Battalion carried out the first battalion sized parachute drop, on Bône airfield between Algiers and Tunis. The remainder of the brigade arrived by sea the next day. On 15 November, the 1st Battalion were ordered to parachute and capture a vital road junction at Béja west of Tunis. The battalion captured both Béja and Mateur after an attack on a German armoured column and an Italian tank position. The 2nd Battalion, now commanded by Lieutenant Colonel John Frost, carried out a parachute drop on Depienne Airfield south of Tunis. The airfield had been abandoned, so they marched to capture Oudna Airfield. There, they were supposed to have been relieved by advancing British forces, but they had been held up by unexpected German resistance. Frost contacted First Army, only to be informed that, as they were trapped behind the lines, they had been written off. The battalion headed for the British lines, but lost 266 men under constant German attack by the time they reached safety at Medjez el Bab.
In February 1943, the brigade deployed as normal infantry, serving in the front lines for the rest of the Tunisian Campaign. They fought notable actions at Bou Arada and Tamerza against their German counterparts, the Fallschirmjäger, where they earned the nickname "Die Roten Teufel" (the Red Devils).
Sicily
The 1st, 2nd and 3rd Battalions (1st Parachute Brigade) next took part in Operation Fustian. This was an airborne assault to seize and hold the Primosole Bridge over the River Simeto, south of Mount Etna on the island of Sicily, and hold until relieved by ground forces. Those that survived the flight landed on the same drop zone (DZ) chosen by the 1st Fallschirmjäger Division, which had landed moments before the British aircraft appeared. The two forces engaged in a bitter fight, and the Paras failed to secure the landing ground for the following glider force of the 1st Airlanding Brigade carrying their artillery and heavy equipment. Those gliders that did land were not unloaded before the bridge was captured at 04:40. Later that day, the Germans counter-attacked with artillery support and, within hours, the Paras were driven off the bridge.
Italy
In September, the 4th, 5th and 6th Battalions (2nd Parachute Brigade) and the 10th, 11th and 156th Battalions (4th Parachute Brigade) took part in Operation Slapstick, a landing from the sea near the port of Taranto in Italy. Their objective was to capture the port and several nearby airfields, and link up with the British Eighth Army, before pressing north to join the U.S. Fifth Army near Foggia. They landed unopposed on 9 September 1943, the only losses being 58 men of the 6th Battalion, lost at sea when their ship struck a mine. Pushing inland, the Paras captured the town of Castellaneta and the town and airfield of Gioia del Colle before the 4th Parachute Brigade was withdrawn from the theatre.
On 14 September 1943, a company of the 11th Battalion carried out a parachute drop on the island of Kos. The Italian garrison surrendered, and the company was quickly reinforced by men from the 1st Battalion, Durham Light Infantry and Royal Air Force Regiment, before being withdrawn on 25 September and in December 1943, the 11th Battalion rejoined the division in England.
The 2nd Parachute Brigade fought on in Italy under command of several infantry divisions, including the 2nd New Zealand Division and 8th Indian Infantry Division. In June 1944 they carried out Operation Hasty, the only parachute drop on the Italian mainland. This was a 60-man raid ahead of 2nd NZ Division's area intended to disrupt the German demolition plan during the withdrawal from the Gothic Line. 2nd Parachute Brigade took part in Operation Dragoon in southern France, then returned to Italy briefly before being sent to Greece.
Normandy
The next operation for the regiment was in Normandy, France with the 6th Airborne Division. The 8th and 9th Battalions, along with the 1st Canadian Parachute Battalion, from the (3rd Parachute Brigade) and the 7th, 12th and 13th Battalions of the (5th Parachute Brigade) were involved. The mission was Operation Tonga, capturing bridges over the River Orne and Caen Canal, and destroying the Merville Gun Battery and several other bridges to prevent the Germans reaching the landing beaches. The 7th Battalion had so many missing that, by 03:00, only around 40 per cent of the battalion had been accounted for. They did, however, manage to reinforce the glider troops of 2nd Battalion, Oxford and Bucks Light Infantry, from the 6th Airlanding Brigade, that had captured the Caen canal and Orne river bridges and held them until relieved by the 3rd Infantry Division. The 12th and 13th Battalions also had about 40 per cent of their men go missing. The 12th had to capture the village of Le Bas de Ranville, whilst the 13th was to take the town of Ranville. Both battalions then helped secure the area around the captured bridges until relieved. Only about 150 men of the 9th Battalion had assembled when they launched their assault on the Merville Gun Battery. Their attack on the battery was successful, but with heavy casualties: 50 dead and 25 wounded. The 8th Battalion had to destroy two bridges near Bures and a third by Troarn. All bridges were destroyed and the battalion numbering around 190 men dug in around Troarn. The paras held the left flank of the invasion area until going onto the offensive on the night of 16/17 August. In nine days, they advanced to the mouth of the River Seine, capturing over 1,000 German prisoners. On 27 August, the division was withdrawn from the front line and embarked for England in September. The division's casualties were 821 killed, 2,709 wounded and 927 missing.
South of France
The 4th, 5th and 6th Parachute Battalions (2nd Independent Parachute Brigade) had been left in Italy when the 1st Airborne Division returned to England. On 15 August 1944, the 1st Airborne Task Force (ATF), including the 2nd Independent Parachute Brigade, parachuted into the region between Fréjus and Cannes in the south of France. Their objective was to destroy all enemy positions in the area and hold until the U.S. Seventh Army came ashore. The ATF was preceded at 03:30 by nine pathfinder teams; only three teams, all from the 2nd Independent Parachute Brigade, landed on the correct DZs. When the brigade starting landing on 04:50, the drop was dispersed. Most of the 6th Battalion, half of the 4th, and one company of the 5th landed on their DZs. Most of the rest of the Paras were scattered over a 9-mile (14 km) area, but some landed away at Cannes. The battalions achieved all their objectives apart from the town of Le Muy on the first day. The brigade remained in France until 26 August and then returned to Italy.
Arnhem
The 1st, 2nd and 3rd Battalions (1st Parachute Brigade) and the 10th, 11th and 156th Battalions (4th Parachute Brigade) were next in action in Operation Market Garden in the Netherlands with the 1st Airborne Division. The resulting Battle of Arnhem has since become a byword for the fighting spirit of British paratroops and set a standard for the Parachute Regiment. The division's mission was to capture intact the road, rail and pontoon bridges over the Lower Rhine at Arnhem and hold them until relieved, which was expected to occur two or three days later. A shortage of transport aircraft hindered operations, and it would take two days for all three of the division's brigades to arrive. It was decided that the 1st Parachute and the airlanding brigade would land on the first day. The DZs and LZs would be secured by the airlanding brigade, whilst the 1st, 2nd and 3rd Parachute battalions would head into Arnhem and capture the bridges. On the second day, the 4th Parachute Brigade would arrive. These battalions would dig in north and north-west of Arnhem.
On day one 17 September 1944, the 1st Parachute Brigade landed and headed towards Arnhem, but only the 2nd Battalion, largely unopposed, made it to the bridges. The railway bridge was blown up as they approached and the pontoon bridge was missing a section. By dusk, most of the 2nd Battalion and some supporting units, including the Brigade Headquarters, numbering about 740 men, had taken the northern end of the Arnhem road bridge.
By the second day, the 9th SS Panzer Division arrived in Arnhem, deploying to the west of the city and cutting off access to the bridge.
On day two attempts by the 1st and 3rd Battalions to fight through to the bridge were unsuccessful and, by 10:00, they had been halted. At the bridge, the 2nd Battalion continued to hold out against German armoured and infantry attacks. Several hours later than expected, at 15:00, the 4th Parachute Brigade landed under fire from the Germans. The 11th Battalion was sent towards Arnhem to assist in the attempt to break through to the bridge, linking up with the 1st and 3rd Battalions after dark. The 10th and 156th Battalions moved to take up their planned positions north-west of Arnhem. En route, in the dark, the 156th Battalion came under fire and halted for the night.
In the morning of the third day, the 1st, 3rd, and 11th Battalions and the 2nd Battalion, South Staffords (1st Airlanding Brigade) tried to fight through to the bridge. Crossing open ground, the 1st Battalion was engaged by heavy fire from three sides. Trapped in the open, the 1st Battalion was decimated, and the 3rd had to withdraw. The 11th, which until then had not been heavily involved, were now exposed by the withdrawal and overwhelmed. Unable to break through the German line, the remaining men retreated towards the main force, now at Oosterbeek. In the north, the 10th and 156th Battalions were spotted as they attempted to seize the high ground in the woods north of Oosterbeek. Both battalions came under German fire and were unable to advance any further. Ordered to fall back on Wolfheze and Oosterbeek, they had to fight all the way, with the Germans in close pursuit. At the bridge, the 2nd Battalion still held out, but short of supplies, their position was becoming untenable. The Germans, had started destroying the buildings the battalion occupied with tank, artillery and mortar fire.
By day four, the battered division was too weak to make any attempt to reach the bridge. Of the nine infantry battalions, only the 1st Battalion, Border Regiment, still existed as a unit; the others were just remnants and battalions in name only. The division, unable to do anything for the 2nd Battalion at the bridge, dug in, forming a defensive perimeter around Oosterbeek with its base on the river. The remnants of the 10th and 156th battalions at Wolfheze began to fall back, but several elements were surrounded and captured. Some 150 men of 156th Battalion were pinned down just west of the Oosterbeek. These men broke out in the late afternoon, with 90 of them making it into the perimeter. At the bridge, Lieutenant Colonel Frost finally made radio contact with the division and was told that reinforcement was doubtful. Shortly afterwards, Frost was injured by a mortar bomb, and command passed to Major Frederick Gough. Gough arranged a two-hour truce to evacuate his wounded (including Frost), who were taken into captivity. That night, some units managed to hold out for a while and several tried to break out towards Oosterbeek, but by 05:00 on day five, all resistance at the bridge had ceased.
The division managed to hold on for nine days, until it was decided to withdraw back across the Rhine by rafts and boats. At 10:00 on the last day, the Germans launched an assault with infantry and tanks on the south-east portion of the perimeter. The assault penetrated the perimeter and threatened to cut off the division from the river. British counter-attacks, supported by artillery fire from south of the river, stopped the German assault. To prevent the Germans learning about the evacuation, the plan was kept secret until the afternoon, and some men (mainly wounded) remained behind to give covering fire through the night. By 05:00, 2,163 men had been rescued and the evacuation was ended.
The two parachute brigades had contained 3,082 men of the Parachute Regiment. Of these, 2,656 were killed or reported missing and only 426 made it to safety. The only awards of the Victoria Cross to the Parachute Regiment in the war were for the Battle of Arnhem. The two recipients were Captain John Hollington Grayburn of the 2nd Battalion, and Captain Lionel Ernest Queripel of the 10th Battalion; both awards were posthumous.
Ardennes
On 16 December 1944, the German Army launched a surprise offensive against the U.S. First Army through the Ardennes the Battle of the Bulge. The 6th Airborne Division, refitting in England, was flown to Belgium on 22 December to help stop the German attack. By 26 December, the division was in the Dinant and Namur area. On 29 December, they received orders to launch a counter-attack on the leading German units. The 13th Battalion, part of the 5th Parachute Brigade, suffered the heaviest losses. Between 3–5 January, the battalion fought to capture the village of Bure. After they had taken the village, the battalion had to fight off a number of counter-attacks. By the end of the battle, their casualties were 68 dead and 121 wounded or missing.
Rhine crossing
The airborne assault over the Rhine (Operation Varsity), was the largest single airborne operation in the history of airborne warfare and also involved the U.S. 17th Airborne Division. Five battalions of the Parachute Regiment in the 6th Airborne Division took part. The first unit to land was the 3rd Parachute Brigade (8th, 9th and 1st Canadian Battalions). The brigade suffered a number of casualties as it engaged the German forces in the Diersfordter Wald, but by 11:00, the DZ was almost cleared of German forces. The key town of Schnappenberg was captured by the 9th Battalion in conjunction with the 1st Canadian Battalion. Despite taking casualties, the brigade cleared the area of German forces, and by 13:45, the brigade reported it had secured all of its objectives.
The next unit to land was the 5th Parachute Brigade (7th, 12th and 13th Battalions). The poor visibility around the DZ made it difficult for the Paras to rally. The DZ came under heavy fire from German troops stationed nearby and was subjected to shellfire and mortaring which inflicted casualties in the battalion rendezvous areas. However, the 7th Battalion soon cleared the DZ of German troops, many of whom were situated in farms and houses, and the 12th and 13th secured the rest of the brigade's objectives. The brigade was then ordered to move due east and clear an area near Schnappenberg, as well as to engage German forces gathered to the west of the farmhouse where the 6th Airborne Division Headquarters was established. By 15:30, the brigade had secured all of its objectives and linked up with other British airborne units.
By nightfall of 24 March, out of the 7,220 men of the 6th Airborne Division who had taken part in the operation, 1,400 men had been reported killed, wounded or missing.
Post war operations
Far East
In May 1945, it was intended that the 6th Airborne Division should be deployed to the Far East. It was intended they would form an Airborne Corps with the 44th Indian Airborne Division. The first unit to leave was the 5th Parachute Brigade, under the command of Kenneth Darling. The brigade consisted of the 7th, 12th and 13th Battalions, 22nd Independent Parachute Company, and support units. The brigade arrived in India in June 1945 and started jungle training, but Japan surrendered before it was completed. The Japanese surrender changed British plans and it was decided the 6th Airborne Division would become the Imperial Strategic Reserve and stay in Europe. The brigade was used on operations in Malaya, and Singapore restoring order after the Japanese occupation.
In December, the brigade was part of Operation Pounce, a mission to disarm the remaining Japanese forces in Java until they could be relieved by Dutch forces in April 1946. On their arrival in Batavia (Jakarta) they discovered that the Japanese had handed over their weapons to Indonesian nationalists who attacked the British force when they tried to wrest control, knowing that the British intended to return Batavia to the Dutch. The brigade dispersed rioters and patrolled the city until they were moved to Semarang on the coast between Batavia and Surabaya in January 1946. To prevent nationalists entering the town, the three battalions established patrols on the outskirts of the town and seized the docks and the airport. Despite a number of guerrilla attacks, the Indonesians were defeated. In April 1946, the British handed over control to the Dutch and returned to Singapore.
Palestine
As the Imperial reserve, the 6th Airborne Division was sent to Palestine in September 1945 as the Jewish insurgency in Mandatory Palestine intensified. The division now consisted of the 2nd Parachute Brigade (4th, 5th and 6th Battalions), 3rd Parachute Brigade (3rd, 8th and 9th Battalions) and 6th Airlanding Brigade. Their mission was to support the police in keeping the peace between the Arab and Jewish populations. In November, the 3rd Parachute Brigade had to intervene during Arab-Jewish riots in Jerusalem and Tel Aviv that had persisted for a number of days. The division also conducted a 48-hour search of Tel Aviv called Operation Shark in response to the King David Hotel bombing. While in Palestine, the division was subjected to numerous attacks by Jewish fighters; in one such on 25 April 1947, Lehi killed seven men of the 5th Battalion.
Palestine was a time of change for the Paras. With the reduction in the army after the war, the 1st Airborne Division had been disbanded and the 1st Parachute Brigade (1st, 2nd and 17th Battalions) joined the 6th Division on 1 April 1946 to replace the 6th Airlanding Brigade. In August, the 5th Parachute Brigade (7th, 12th and 13th Battalions) rejoined the division from the Far East, but was soon disbanded and its men reassigned to the other battalions in the division. Further reductions saw the disbandment of the 3rd Parachute Brigade in October 1947, leaving just the 1st and 2nd Brigades in the division. On 18 February 1948, news that the division was to be disbanded was received, leaving only one regular army parachute brigade, the 2nd, soon renumbered the 16th Parachute Brigade.
1950s Cyprus and Suez
For most of the next 20 years, the Parachute Regiment was involved in numerous peacekeeping and small scale operations associated with the withdrawal from empire. In 1951, the Prime Minister of Iran, Mohammad Mosaddegh, seized the oilfields in Abadan. The 16th Parachute Brigade was sent out to Cyprus in June to be ready to intervene should it be required. They were soon sent to reinforce the British troops in the Suez Canal Zone in response to Egyptian nationalists threatening the bases there. The brigade returned to Cyprus between January and July 1956 because of attacks on British forces by EOKA insurgents.
On 5 November 1956, the 3rd Battalion conducted what would become the last British battalion-sized parachute assault. The objective was the El Gamil airfield in Port Said during the Suez Crisis. The battalion secured the airfield and dug in to wait the arrival of the rest of the assault forces by sea. The 1st and 2nd Battalions arrived at Port Said by Landing Ship Tank, the 2nd Battalion were delayed in starting to advance towards Ismailia. The battalion was supported by the tanks of the 6th Royal Tank Regiment, but due to the delay, they were still short of their objective when a ceasefire was announced. On 14 November, the brigade returned to Cyprus.
1960s Kuwait, Aden and Malaysia
In a statement on 25 June 1961, President Abd al-Karim Qasim of Iraq claimed that Kuwait was part of his country and announced his intention to annexe it. On the strength of a formal defence commitment between the two countries, Kuwait appealed for help from Britain. A force was assembled (Operation Vantage) which included armour, artillery, commando, and infantry battalions, one being the 2nd Battalion, based in Cyprus. The battalion was not involved in any combat and remained just long enough for the Arab League to take over from them. All British forces had withdrawn by 19 October.
In 1960, Britain decided to withdraw from Aden, which was then part of the Federation of South Arabia, with independence scheduled for 1968. This decision started a campaign by the local tribes against the regular army. Supported by Egypt, communist infiltration reached a head in 1963 when Britain was forced to take action in support of the local government in what was called the Aden Emergency. The British force, known as Radforce, comprised a mixture of troops including a company from the 3rd Battalion. The rest of the 3rd Battalion, under the command of Lieutenant-Colonel Anthony Farrar-Hockley, was also sent to Aden to conduct operations in the Radfan mountains, capturing the Bkri ridge in May 1964. Farrar-Hockley was awarded the bar for his Distinguished Service Order (DSO) for this operation. The rest of the battalion were awarded two Military Crosses (MC) and one Military Medal (MM), and a number were mentioned in dispatches. By 1964, the terrorist attacks had spread to Aden, south of Radfan; to protect British servicemen and their dependents, the 1st Battalion was deployed on security duties throughout the areas of Crater and Khormasker. In January 1967, the 1st Battalion returned to Aden on an emergency tour to cover the final withdrawal of British troops from the region. For a series of actions in June in the Sheik Othman and Al Mansura districts of Aden, the battalion's commanding officer, Lieutenant-Colonel Michael J. H. Walsh, was awarded the DSO. The rest of the battalion were awarded three MCs and one MM, and a number were mentioned in dispatches.
In 1965, the 2nd Battalion, Parachute Regiment, was sent to Singapore for jungle training in response to the threat of invasion from Indonesian President Sukarno. By March, the battalion was established along the Malaysia–Indonesia border in Borneo and conducting 10-day patrols in the jungle. On 27 April, 'B' Company's base on the hilltop village of Plaman Mapu, consisting of company headquarters, a mortar section, and one weak platoon of young soldiers, was attacked by 150 Indonesians supported by rocket launchers, mortars, rifle grenades, and machine guns from the surrounding hills. The accurate fire caused several casualties amongst the defenders. The Company Sergeant Major (CSM), John Williams, was in command of the defence. He kept moving around the base, attending to the wounded, reorganising the defenders to counter each attack, and firing illumination rounds from a 2-inch mortar. The Indonesians penetrated the wire, taking out a mortar position. CSM Williams crossed the open ground under fire to man a machine gun, which he used to engage the Indonesians inside the perimeter. Covered by the machine gun, the Paras counter-attacked and forced the Indonesians back. The Indonesians had located CSM Williams's machine gun, and in a second attack, it was subjected to heavy fire at point-blank range. Wounded and blinded in one eye, CSM Williams returned fire, defeating the second attack. He then led a fighting patrol to attack two groups of Indonesians seen approaching the base.
For the successful defence of the base, CSM Williams was awarded the Distinguished Conduct Medal (DCM); in the same action, Corporal Malcolm Baughan was awarded an MM.
1970s Northern Ireland
The British Army during Operation Banner spent 38 years in Northern Ireland, during which the 2nd Battalion spent more time there than any other infantry battalion. Between 1971 and 1996, 51 men of the Parachute Regiment were killed while serving in Northern Ireland.
The first was Sergeant Michael Willetts, 3rd Battalion. On 24 May 1971, he was killed during a bombing incident at the Springfield Road Police Station in Belfast. A hand-carried bomb in a suitcase was left at the front of the station. Sergeant Willetts held open a door allowing members of the public and police officers to escape and then stood in the doorway, shielding those taking cover. For his actions, he was awarded the George Cross.
Ballymurphy massacre
Following Operation Demetrius (the mass arrest and internment of Irish nationalists), soldiers of the Parachute Regiment were involved in an action which came to be called the Ballymurphy massacre, in which 11 innocent civilians were shot dead and dozens wounded between 9 and 11 August 1971. At the Ballymurphy inquest in 2019, Sir Geoffrey Howlett, who in 1971 was a lieutenant colonel and commander of the Parachute Regiment's Second Battalion, gave evidence in which he acknowledged that "most, if not all" of those killed were not members of the IRA, and that a regimental note from 1971 indicating that the incident inflicted "severe casualties" on the IRA may have been a mistake. Howlett added that he had "enormous sympathy" toward the families of those killed.
Bloody Sunday
In what has become known as "Bloody Sunday", the 1st Battalion were sent to Derry on 30 January 1972 to help to police a civil rights march demanding an end to internment. The Paras shot dead 13 unarmed civilians and wounded another 17 (one of whom later died of his wounds).
The first inquiry into the Bloody Sunday events, produced by Baron Widgery in April 1972, largely cleared the Paras of blame. It denoted some of their shooting as "bordering on the reckless" but mostly accepted their claims that they shot at gunmen and bomb-throwers. As a result of the subsequent and more detailed Saville report, even observers who are natural supporters of the British Army are assessed as regarding the Widgery findings as "discredited."
A more detailed inquiry—chaired by Lord Saville (Bloody Sunday Inquiry) and lasting over a decade—concluded that the Paras had fired on unarmed civilians, most of whom were shot while fleeing or trying to help the wounded. It found that none of the march participants were posing a serious threat, that no bombs were thrown, and that soldiers "knowingly put forward false accounts" to justify their firing.
The soldiers denied shooting the victims named or anyone else by mistake. The inquiry found that soldiers had been fired at by members of the 'Official IRA' but concluded that the Paras had fired the first shots and that none of the soldiers had fired in response to attacks or to threatened attacks by gunmen or bomb-throwers, although two soldiers suffered slight injuries from acid or a similar, corrosive substance. This inquiry identified failures of leadership and command by the commanding officer, and failures by individual soldiers involved.
Representatives of the soldiers involved criticised the report as "one-sided". Prime Minister David Cameron, addressing the House of Commons in 2010 after the publication of the report, stated that the Paras' action overall was "both unjustified and unjustifiable, it was wrong".
The 1972 Aldershot bombing was carried out by the 'Official IRA' as a revenge attack for Bloody Sunday. On 22 February 1972, a car bomb was left outside the officers' mess of the 16th Parachute Brigade in Aldershot. When the bomb exploded, a Roman Catholic priest serving in the army and five female kitchen staff were killed while 19 others were injured.
Shankill Road shootings
The 1st Battalion was involved in another controversial shooting incident on 7 September 1972. The Paras raided houses and the headquarters of the Ulster Defence Association (UDA) in the Protestant Shankill area of Belfast. Two Protestant civilians were shot dead and others wounded by the Paras, who claimed they were returning fire at loyalist gunmen. This sparked angry demonstrations by local Protestants, and a unit of the Army's Ulster Defence Regiment (UDR) refused to carry out duties until 1 Para was withdrawn from the Shankill.
Warrenpoint ambush
On 27 August 1979, 16 men of the 2nd Battalion, Parachute Regiment, and two from the Queen's Own Highlanders (QOH) were killed in the Warrenpoint ambush. The first six Paras were killed while travelling in a small convoy of three vehicles. As it passed a roadside bomb hidden in a lorry by the Provisional Irish Republican Army (PIRA), the bomb exploded. The PIRA had studied how the Army reacted after a bombing and correctly guessed that they would set up an incident command point in the nearby gatehouse. A second bomb detonated 32 minutes later, killing 10 Paras and two men from the QOH, one being Lieutenant-Colonel David Blair, their commanding officer. After the first explosion, the soldiers, believing that they had come under attack from the IRA, began firing across the narrow maritime border with the Republic of Ireland, a distance of only 57 m (187 feet). An uninvolved civilian, Michael Hudson (an Englishman whose father was a coachman at Buckingham Palace) was killed as a result, and his cousin Barry Hudson wounded. According to RUC researchers, the soldiers may have mistaken the sound of ammunition cooking off from the destroyed Land Rover for enemy gunfire from across the border. The Paras were under orders not to pursue their attackers into the Republic to avoid causing any diplomatic incidents. The death toll in the Warrenpoint ambush is the highest suffered by the British Army in a single incident in Northern Ireland.
Falklands War
On 2 April 1982, the Falklands War began when Argentine forces began the invasion of the British Overseas Territories of the Falkland Islands and South Georgia. British Prime Minister Margaret Thatcher announced on 3 April that a naval task force was being sent to the South Atlantic to "restore British administration to the Falkland Islands". On 20 April, the British war cabinet ordered the repossession of the Falkland Islands and South Georgia. The force dispatched to carry this out was based on the 3 Commando Brigade, reinforced by the 2nd and 3rd Battalions, Parachute Regiment. At 04:40 21 May, the 2nd Battalion was the first major unit to land in the Falklands, just south of San Carlos on the eastern side of San Carlos Water. They immediately moved south to the Sussex Mountains to cover the landings. By daylight, all troops had landed with little opposition.
The first battle in the campaign was the Battle of Goose Green, undertaken by the 2nd Battalion on 28 May. After a day long battle the Argentine commanders, agreed to surrender at 09:30 29 May. The battle had cost the battalion 15 dead and 37 wounded. The Argentinians had lost 55 dead, about 100 wounded and 1,500 were taken prisoner. Lieutenant-Colonel H. Jones was later awarded a posthumous Victoria Cross; amongst other awards were one DSO, and two DCMs.
Over the night 11/12 June, the 3rd Battalion fought the Battle of Mount Longdon. Longdon is a prominent feature to the north-west of the island's capital, Port Stanley, which dominates the surrounding area. During the battle Sergeant Ian McKay, was killed in a single handed attack on a machine gun position. For his actions, he was awarded a posthumous Victoria Cross, the second of only two such awards during the war. Other members of the battalion received a DSO, two DCMs.
The last battle of the war was the Battle of Wireless Ridge by the 2nd Battalion. The ridge was taken with minimal casualties and an Argentinian counter-attack defeated. The Argentines now had their backs to the sea, and only the capital, Stanley, remained to be liberated. Later that day, 14 June 1982, General Menéndez surrendered all Argentinian forces. The cost to the two battalions was 40 dead and 93 wounded, the highest death toll of any British regiment on land in that conflict.
Balkans
In May 1999, the British government decided to send a force of 17,400 troops to take part in operations in Kosovo, saying that the troops would be needed to rebuild the infrastructure after the Kosovo War. An additional 12,000 troops joined the force of 5,400 already stationed in the Republic of Macedonia. On 6 June, the 5th Airborne Brigade, including the 1st Battalion and other units, were flown to Macedonia. On 12 June, the brigade spearheaded Operation Joint Guardian the advance into Kosovo by KFOR. The 1st Battalion and other brigade units secured the high ground above the road from Bace to Pristina. With the road covered, NATO forces could start their advance into the country.
On 12 June, British paratroopers and other NATO forces had a tense standoff against Russian paratroopers over the Russian occupation of the Pristina Airport. The incident was peacefully resolved.
On 24 June, the 1st Battalion Battle Group assumed control of Pristina, the capital of Kosovo. On that first day, they had to deal with murder, kidnapping, torture, inter-communal gun-battles, house burnings, beatings, weapon finds and looting. The number of incidents reported required all the battalion's subunits. By the afternoon, there were no reserves left. To relieve the problem, an ad hoc patrol of headquarters staff, including the padre, was formed to assist.
In August 2001, the 2nd Battalion took part in NATO's intervention in the Republic of Macedonia (Operation Essential Harvest) to disarm the rebel National Liberation Army, with the mission planned to last 30 days.
Sierra Leone
In May 2000, Operation Palliser was the name given to the evacuation of British, Commonwealth and European Union citizens from Sierra Leone. At the time, rebel activity was increasing and the capital city Freetown was in danger. A task force including the 1st Battalion, less 'A' Company but reinforced by 'D' Company, 2nd Battalion, and the Pathfinder Platoon, elements of the Special Air Service (SAS), the Royal Navy and the Royal Air Force were dispatched to the country.
A forward operating base at Lungi Airport, to be used in the evacuation, was seized by 'C' Company, 1st Battalion, arriving by C-130 Hercules.
On 17 May, the Pathfinder Platoon in the village of Lungi Lol, from the airport, were attacked by the rebels. The fight lasted several hours, killing over 30 rebels without loss to the Pathfinders.
At the end of May, the Parachute Regiment was relieved by 42 Commando and returned to the United Kingdom.
The British Army agreed to provide a unit to train government forces and carry out foot and vehicle mounted patrols designed to ensure the security of areas where training bases were located. In August, this unit was based on the Royal Irish Regiment. On 25 August, a 12-man vehicle patrol in the Occra Hills was ambushed and forced to surrender by an armed rebel group known as the West Side Boys. Negotiations led to the release of six of the men. The remainder were rescued during Operation Barras by a combined team from A Company of the 1st Battalion and the SAS.
Iraq
In January 2003, the British government announced that the 1st Armoured Division would be sent to the Persian Gulf for potential operations in Iraq. The division units would be the 7th Armoured Brigade, 3 Commando Brigade, and the 16 Air Assault Brigade with the 1st and 3rd Battalions, Parachute Regiment and the 1st Battalion, Royal Irish Regiment. The invasion began on 19 March. The battalions' first objective was to secure the Rumaylah oilfields before heading north to secure the main supply route north of Basra. By the end of the month, the 3rd Battalion had entered Basra unopposed. The other two battalions crossed the Euphrates River and occupied El Qurna. As the fighting ended, the 1st Battalion occupied Maysan province and Al Amarah, less one company sent to Baghdad to secure the British Embassy. By July, the 16 Air Assault Brigade had returned to Britain.
During the war, Sergeant Gordon Robertson became the first Para to be awarded the Conspicuous Gallantry Cross for service in Al-Majar on 24 June 2003.
Afghanistan
In May 2006, as part of the 16 Air Assault Brigade, the 3rd Battalion were sent to Afghanistan for Operation Herrick. They were part of 3,300 British troops that would be deploying to Helmand Province in southern Afghanistan as a component of the NATO International Security Assistance Force. Not expecting to be involved in any fighting, they were the only infantry unit in the brigade involved.
In December 2006, it was announced that Corporal Bryan Budd 3rd Battalion had been awarded a posthumous Victoria Cross for two separate acts of "inspirational leadership and the greatest valour" which led to his death during actions against the Taliban in Afghanistan in July and August 2006. In the same deployment, Corporal Mark Wright 3rd Battalion was awarded a posthumous George Cross. Wright was killed after entering a minefield near Kajaki Dam to save a wounded colleague that had stepped on an old Russian mine.
The brigade returned to Afghanistan from April to October 2008. This time, the three parachute battalions were reinforced by reservists from the 4th Battalion.
In October 2010, the 2nd and 3rd Battalions, reinforced by the 4th Battalion, 16 Air Assault Brigade, returned to Afghanistan for their third tour.
In 2015, Lance Corporal Joshua Leakey became the third serviceman during the War in Afghanistan to receive the Victoria Cross for showing "complete disregard" for his own safety during a 2013 Taliban attack.
Structure
The Parachute Regiment consists of three regular army battalions, the 1st, 2nd, and 3rd, and an Army Reserve battalion, the 4th. The 1st is based at St Athan, Wales, and is permanently attached to the Special Forces Support Group (SFSG). They receive further training on additional weapons, communications equipment and specialist assault skills. All men within the Parachute Regiment can expect to serve with the SFSG on rotation. This ensures that the advanced military skills taught to the SFSG are maintained in the other two regular battalions. The 2nd and 3rd battalions are the parachute infantry component of the 16 Air Assault Brigade, the army's rapid response brigade, and are based at Colchester Garrison. The reserve 4th Battalion has its headquarters at Thornbury Barracks, near Pudsey in Leeds, and companies in Glasgow, Liverpool and London.
Selection
Volunteers for the Parachute Regiment are invited to a 3-day insight course at the Parachute Regiment Assessment Course (PRAC) at Catterick Garrison. Over the three days, they have to pass a series of physical fitness assessments. Adult entry recruit training is then undertaken over a 30-week course with 2nd Infantry Training Battalion at the Infantry Training Centre at Catterick. Junior soldiers enlisted for roles in the Parachute Regiment receive initial training which is held at the Army Foundation College. Junior soldiers are also enrolled on the Operation Achilles pathway during their last 12 weeks of phase 1 training, before they transfer to phase 2 training at the Infantry Training Centre. P company puts recruits through a number of physical assessments designed to test fitness, stamina and teamwork skills. At the end of P Company, recruits take part in eight pre-parachute selection tests. Those who are successful are awarded their maroon beret.
Currently, recruits for the Parachute Regiment must be aged 16 to 35 years and 6 months for the regular Army, or 18 to 40 for the Army Reserve (4 PARA).
Potential Officers must be aged 18 to 29. After the British government removed the ban on women serving in Ground Close Combat (GCC) roles, women are permitted to join all infantry units, including the Parachute Regiment.
Hannah Knapton became the first female officer in the Parachute Regiment in March 2023.
Parachute training
On completion of basic training and entry into a battalion, recruits are posted to RAF Brize Norton for a Basic Parachute Course. Since 1995, all parachute jumps are carried out from powered aircraft. Prior to 1995, the first jump in the Basic Parachute Course was undertaken from a modified Barrage balloon, but this has since been replaced with the Skyvan. Recruits must complete a minimum of five jumps in order to qualify as a military parachutist, with the last two jumps required to be from a C130 Hercules.
The last time a British battalion-sized unit parachuted into combat was in 1956 during the Suez Crisis, but it is still considered a valid method of deployment.
Details of operations for the 1st Battalion are not known, as the British government does not comment on special forces but it is believed that in 2010 a company group from the Special Forces Support Group (SFSG) parachuted operationally into Afghanistan.
Regimental charter
The regimental charter is as follows:
Regimental museum
The Parachute Regiment and Airborne Forces Museum is based at Duxford, Cambridgeshire.
Regimental band
The Band of the Parachute Regiment is one of many British Army bands in the United Kingdom, representing the Parachute Regiment, as a component of British Army Bands Colchester, it is administratively under the Royal Corps of Army Music. Over the years, the band has visited nations like the United Arab Emirates, Iraq, Qatar, Cyprus, the Falkland Islands and Norway. It has a variety of smaller ensembles that include the brass quintet and the fanfare team. On certain occasions, the regimental mascot leads the marching band on parade.
The regiment did not have any formal musical activity until 1947, when 1st and 2nd Battalion Bands were formed in Aldershot, with a 3rd Battalion band being formed a year later. As a result of a Defence Review in 1985, the battalion Bands were disbanded and reformed to produce two larger regimental bands, the Falklands and Pegasus Bands.
Battle honours
In the British Army, battle honours are awarded to regiments that have seen active service in a significant engagement or campaign, generally with a victorious outcome. The Parachute Regiment has been awarded the following honours.
North West Europe 1942
Bruneval
North Africa 1942–43
Oudna
Soudia
Djebel Azzag
Djebel Alliliga
El Hadjeba
Tamera
Dejebel Dahara
Kefel Debna
Sicily 1943
Primosole Bridge
Italy 1943–44
Taranto
Orsogna
Greece 1944–45
Athens
North West Europe 1944–45
Normandy Landing
Pegasus Bridge
Merville Battery
Breville
Dives Crossing
La Touques Crossing
Southern France
Arnhem
Ourthe
Rhine
South Atlantic 1982
Falkland Islands
Goose Green
Mount Longdon
Wireless Ridge
Iraq 2003
Al Basra
Order of precedence
See also
List of battalions of the Parachute Regiment
Parachute Regiment in the media
Parachute Regiment and Airborne Forces Museum
Red Devils Parachute Display Team
The Paras, a 1982 BBC documentary series
List of former Parachute Regiment soldiers
List of Second World War British airborne battalions
Notes
References
Bibliography
External links
Airborne units and formations of the United Kingdom
Airborne infantry regiments
Military units and formations established in 1941
Military units and formations of the Iraq War
Military units and formations of the United Kingdom in the Falklands War
Military units and formations of the United Kingdom in the War in Afghanistan (2001–2021)
Regiments of the British Army in World War II
1941 establishments in the United Kingdom
|
864101
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%91-3
|
ТБ-3
|
ТБ-3 (також відомий як АНТ-6) — радянський важкий бомбардувальник, що використався ВПС СРСР. ТБ-3 використовувався, як важкий бомбардувальник і транспортний літак більшу частину Другої світової війни. Також використовувався для переміщення легких танків. Всього побудовано 818 екземплярів.
Історія створення
Розробка важкого чотимоторного бомбардувальника для РСЧА почалась в 1927 році під керівництвом А. М. Туполєва. Проєкт, який отримав індекс АНТ-6, використовував типові рішення для важких літаків того часу — товсте крило, гофрована обшивка і шасі, яке не складалось.
Перший прототип оснащувався двигунами Curtiss Conqueror і вперше піднявся в повітря 22 грудня 1930 року. В квітні на ньому встановили двигуни BMW VI, ліцензія на виробництво яких, під позначенням М-17, була куплена пізніше. Саме М-17 використовувались в перших серійних ТБ-3, виробництво яких почалось в 1932 році і тривало до 1938. Основним виробником був завод № 22 в Москві (762 літаки), ще невелика кількість виготовлялась на заводі № 39 (Москва, 50 літаків) і на № 18 (Вороніж, 6 літаків).
Основні модифікації
ТБ-3 М-17 — оснащувався двигунами М-17 (715 к.с.), М-17Б або М-17Ф (730 к.с.). Захисне озброєння складалось з восьми 7,62-мм кулеметів ДА — по два в носовій і двох верхніх турелях, і по одному в підкрильних установках. Стандартне бомбове навантаження — 2000 кг, максимальне — 5000. Екіпаж спочатку становив 12 осіб, пізніше був скорочений до 8. Приблизно половина всіх ТБ-3 була саме цієї модифікації.
ТБ-3 М-34 — оснащувався двигунами М-34 потужністю 850 к.с. Виготовлявся невеликою серією.
ТБ-3Р (або ТБ-3 М-34Р) — оснащувався двигунами М-34Р (редукторними) потужністю 830 к.с., які використовували менше палива. Передню верхню турель було знято, замість неї встановлена турель в хвості. Випускався з 1934 року. (173 екз.)
ТБ-3РН (або ТБ-3 М-34РН) — оснащувався двигунами М-34РН (редукторні з нагнітачами) потужністю 970 к.с. Завдяки нагнітачам мав значно кращі висотні характеристики. Кулемети в носовій і верхній турелі замінені на один 7,62-мм кулемет ШКАС, також ще один такий кулемет поміщено в додану підфюзеляжну установку, підкрильні установки натомість зняті. Випускався в 1936 році.
ТБ-3 М-34ФРН — оснащувався двигунами М-34ФРН або М-34ФРНВ. Випускався з 1936 року.
Історія використання
До середини 30-их років в ВПС СРСР було створено 3 армії особливого призначення з ТБ-3 на озброєнні. Окрім бомбардувальних завдань, ТБ-3 залучались до бойової підготовки повітряно-десантних військ. Загалом станом на 1 січня 1938 року в строю було 626 справних ТБ-3.
Бойовим хрещенням для стали бої на озері Хасан коли група з 41 ТБ-3РН 6 серпня бомбила японські позиції біля сопки Заозерної. Радянська авіація мала перевагу в повітрі, що дозволило виконати такий масований наліт без втрат. До боїв на Халхин-Голі було залучено 23 ТБ-3, які здебільшого використовувались як транспортні, але з 19 серпня почали здійснювати нічні нальоти на японські позиції.
В радянсько-фінській війні брав участь 7-ий , а також декілька ескадрилей з інших частин з ТБ-3. Спочатку вони діяли вдень на ділянках фронту з слабким ППО, але з січня 1940 перейшли здебільшого на нічні нальоти. 10 березня взагалі вийшов указ на денні бомбардування. В останні дні війни ТБ-3 залучались до бомбардувань укріплень лінії Маннергейма, але більшість з 7043 вильотів ТБ-3 в війні були транспортними. Загалом було втрачено 13 ТБ-3, з них 5 — бойові втрати.
1 лютого 1940 року на озброєнні все ще залишалось 509 ТБ-3 (409 боєготових), і їхня застарілість була очевидною, але через проблеми в надходженні нових бомбардувальників ДБ-240 і ДБ-3Ф вони продовжували використовуватись. Також ремонтувались зламані машини і перед 22 червня 1941 року в ВПС було 516 ТБ-3 розподілених в 6 полків, ще 25 літаків мала морська авіація.
В західних округах 22 червня перебувало 51 ТБ-3. Перші вильоти в німецько-радянській війні були здійснені в ніч на 23 червня, коли ТБ-3 з 3-го ВБАП завдали ударів по німецьких військах. Наступної ночі були бомбардування аеродромів, схожі нічні операції продовжувались декілька тижнів. Проте з погіршенням ситуації Червона армія була змушена використовувати ТБ-3 також вдень. Для поповнення втрат ТБ-3 відкликались з тилу і льотних шкіл, і в кінці літа 1941 року навіть вдалось сформувати новий 325-ий полк ТБ-3. Загалом ТБ-3 грали важливу роль на перших стадіях війни, зокрема нв вересні 1941 року в складі Західного фронту, що захищав підступи до Москви, було 25 ТБ-3, які складали 40 % всіх бомбардувальників.
Авіація Чорноморського флоту використовувала ТБ-3 за системою «Ланка-СПБ», коли до літака носія ТБ-3РН підвішувались два винищувачі І-16 з бомбами. Таким чином 1 серпня 1941 року два ТБ-3 випустили 4 І-16 поблизу Констанци. Винищувачам вдалось підпалити нафтосховища і повернутись на аеродром біля Одеси. В наступні дні було проведено ще декілька таких місій проти Констанци і мостів через Дунай. 18 вересня 1941 року літаки «Ланки» бомбили німецькі понтонні мости через Дніпро поблизу Каховки, потім завдавали ударів по колонах противника.
В 1942 році ТБ-3 здебільшого виконували транспортні місії, але деколи залучались і до бомбардувань. В липні вони брали участь в нальоті на залізничний вузол в Брянську, де була скинута 2000 кг бомба — найбільша бомба, яка використовувалась на ТБ-3. В битві за Сталінград ТБ-3 бомбардували переправи через Дон, але до кінця 1943 року ТБ-3 вже повністю переключились на транспортні задачі. Не зважаючи на застарілість, 10 травня 1945 року, в строю ще було 39 ТБ-3, які були врешті-решт зняті з озброєння на початку 1946 року.
В жовтні 1937 року 6 ТБ-3РН були передані в Китай, де вони використовувались виключно, як транспортні.
Тактико-технічні характеристики
Джерела
Примітки
Посилання
Боевое применение ТБ-3. Часть 1
Боевое применение ТБ-3. Часть 2
ТБ-3/СПБ -Звено Вахмистрова
М. Б. Саукке «Неизвестный Туполев».
Бомбардувальники Другої світової війни
Бомбардувальники СРСР
З'явилися 1930
Літаки Туполєва
Чотиримоторні поршневі літаки
|
1705153
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%C2%AB%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D1%96%D1%8F%C2%BB
|
Парк «Аркадія»
|
Парк «Аркадія» — знищений невеликий парк в Одесі, який знаходився наприкінці вулиці Генуезькій, вниз від Гагарінського плато в Аркадійські балці, в районі Аркадія (Приморський район), на узбережжі моря. Парк був відомий наявністю великої кількості барів, ресторанів, нічних клубів. Тут знаходиться і відомий в Одесі пляж Аркадія. Найбільш відомою є центральна алея парку, що веде від вулиці Генуезької до морського узбережжя, де знаходиться пляж.
Парк офіційно був ліквідований у 2013 році. У січні 2014 року розпочато масштабну реконструкцію парку, переважно його центральної алеї. Більша частина зелених насаджень парку була знищена, центральна алея викладена гранітною плиткою, сформовані мармурові чаші фонтанів і клумб, придатні для сидіння. Висаджені нові зелені насадження — сосни та пальми, що були завезені з Італії. Також в парку встановлено декілька артоб'єктів під загальною назвою «Морські квіти», які розроблялися спеціально для Одеси.
Галерея
Примітки
Джерела
Парк Аркадия
В Аркадии начинают строить новую центральную аллею
В Аркадии презентовали обновленную аллею: с пальмами и магазинами, но без тени
Новая Аркадия — долгий путь к морю
Парки Одеси
Аркадія
|
4461510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%9A%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D0%B4%D1%96
|
Марк Кеннеді
|
Марк Кеннеді — канадський керлінгіст, олімпійський чемпіон 2010 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 2022 року, чемпіон світу.
Посилання
Марк Кеннеді на сайті WCF
Керлінгісти на зимових Олімпійських іграх 2010
Керлінгісти на зимових Олімпійських іграх 2022
Канадські керлінгісти
Канадські олімпійські чемпіони
Канадські бронзові олімпійські медалісти
Чемпіони зимових Олімпійських ігор 2010
Бронзові призери зимових Олімпійських ігор 2022
Олімпійські чемпіони з керлінгу
Керлінгісти на зимових Олімпійських іграх 2018
Спортсмени Едмонтона
Спортсмени Сент-Альберта
|
2610243
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Шевченко Катерина Дмитрівна
|
Шевченко Катерина Дмитрівна
Катерина Дмитрівна Шевченко (село Вовчик, тепер Лубенського району Полтавської області — , місто Луцьк Волинської області) — українська радянська діячка, заслужена вчителька школи Української РСР, вчителька початкових класів Луцької семирічної школи № 6 Волинської області. Депутат Верховної Ради УРСР 3-го скликання.
Біографія
Народилася в селянській родині. У 1917 році закінчила Мринську жіночу вчительську семінарію на Чернігівщині.
Трудову діяльність розпочала в 1917 році вчителькою сільської школи на Полтавщині, де пропрацювала протягом двадцяти двох років.
Восени 1939 року переведена на Волинь, працювала вчителькою Луцької семирічної школи.
Під час німецько-радянської війни перебувала у евакуації, працювала вчителькою в Куйбишевській області РРФСР.
З 1945 по 1958 рік — вчителька початкових класів Луцької семирічної (жіночої) школи № 6 Волинської області.
З 1958 року — персональний пенсіонер республіканського значення в місті Луцьку. Померла після важкої і тривалої хвороби.
Нагороди
орден Леніна
орден Трудового Червоного Прапора
медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
нагрудний знак «Відмінник народної освіти УРСР»
заслужений вчитель школи Української РСР (2.03.1949)
Джерела
РОМАНЧУК Г. ІСТОРІЯ ОСВІТИ ЯК НАПРЯМ КРАЄЗНАВЧОГО ПОШУКУ В ШКОЛАХ ВОЛИНІ
газета «Радянська Волинь» (Луцьк) — 1951 рік — лютий.
Персоналії:Луцьк
Персоналії за алфавітом
Уродженці Лубенського району
Депутати Верховної Ради УРСР 3-го скликання
|
4503091
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BD%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Шевчук Руслан Миколайович
|
Шевчук Руслан Миколайович
Руслан Миколайович Шевчук — український військовослужбовець, полковник 58 ОМПБр Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Лицар ордена Богдана Хмельницького II (2022) та III (2022) ступенів.
У жовтні 2022 року увійшов до списку 25 найвпливовіших українських військових від НВ.
Життєпис
Зарекомендував себе успішним виконанням завдань під час багатонаціональних навчань Combained Resolve XII на базі центру JMRC «Гоенфельс» у Німеччині у 2019 році, коли механізована рота бригади отримала високі оцінки американських спостерігачів-інструкторів та зміцнила авторитет Збройних сил України серед армій країн-партнерів України.
Брав участь в організації та проведенні міжнародних навчань «Cossack Mace — 2021» та «Швидкий тризуб» у 2021 році.
Служив заступником командира 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», з 21 січня 2022 року — командир цієї ж бригади.
У 2023 році очолив 58-му окрему мотопіхотну бригаду.
Командир 58 мотопіхотної бригади полковник Руслан ШЕВЧУК увійшов до 100 лідерів України за версією видання Українська правда «Лідерство в умовах війни» в категорії «Захисники». https://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2023/up_vidznachila_100_lideriv_ukraini/
Нагороди
Орден Богдана Хмельницького II ступеня (20 червня 2022) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (11 травня 2022) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Примітки
Джерела
Дашко, А. «Кажуть: 93-тя — це бетон. Це правда» — інтерв'ю комбрига «Холодного Яру» з передової // Суспільне Новини. — 2022. — 27 жовтня.
Логвиненко А., Лисенко, С. Руслан Шевчук, командир 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» // Укрінформ. — 2022. — 22 червня.
Учасники боїв за Харків
Список лідерів України УП-100
|
1275174
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%BE%D0%BD%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%B0%20%D0%93%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Трон Бориса Годунова
|
Трон Бориса Годунова, Місце царське золоте — монарша регалія Московії та Росії. Виготовлене наприкінці XVI — на початку XVII ст.. іранськими майстрами за найкращими зразками східного мистецтва.
Історія
Згідно з архівом Збройової Палати, трон був надісланий шахом Аббасом I царю Борису Годунову в 1604.
За часів Петра I він був переданий до Збройової Палати, але в 1742 вилучався звідти для коронаційної церемонії імператриці Єлизавети Петрівни (тоді ж первісний червоний іранський оксамит замінений модним французьким блакитним вельветом із квітковим орнаментом).
Опис
Трон — типово східний вироб мистецтва. Він має низькі спинку та підлокітники. Він має дерев'яну основу, обклеєну карбованими золотими пластинами. Трон весь усипаний дорогоцінним і напівдорогоцінним камінням. В цілому його прикрашають 552 рубіни і турмаліни, 825 бірюз, 177 перлин і 700 половинок перлин. Декілька камінців втрачено, тож на їх місці знаходяться пусті гнізда.
Див. також
Трон
Регалії російських монархів
Джерела
Древности Российского государства, изданные по высочайшему повелению государя императора Николая I: в 6 отд. и доп. к отд. III. — Репринтное издание 1849–1853 гг. — СПб.: Альфарет, 2006. — 2-е Отделение, С. 107.
Московская оружейная палата. По высочайшему изволению второе, вновь составленное издание. Типография Бахметева. М. 1860. — С. 57 — 58.
Трон царя Бориса. Фото
Трони
Регалії російських монархів
Ювелірні прикраси
Новоісторичний Іран
Збройова палата
|
3465787
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202015%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%20%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%85%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4
|
Зимова першість України з футболу 2015 року серед жіночих команд
|
Зимова першість України з футболу 2015 року серед жіночих команд — 4-та зимова першість України серед жінок. Матчі проходили в місті Умань на штучному полі стадіону «Уманьферммаш». Переможцем турніру вдруге поспіль стала харківська команда «Житлобуд-1», яка перемогла у фіналі господарок стадіону «Ятрань-Базис». Бронзовим призером став харківський «Житлобуд-2».
Учасники
Перший етап
На першому етапі 8 команд-учасниць були розділені на 2 групи. По завершенні групового етапу переможці груп зустрілися з командами, які зайняли другі місця, переможці цих протистоянь зіграли у фінальному матчі. Команди-невдахи групового етапу та півфіналів розіграли між собою місця з 3-є по 8-е.
Група А
Група Б
Плей-оф
3-є місце група А — 4-е місце група Б
3-є місце група Б — 4-е місце група А
1/2 фіналу
1-е місце група А — 2-е місце група Б
1-е місце групи Б — 2-е місце групи А
Матч за 7-е місце
Матч за 5-е місце
Матч за 3-є місце
Фінал
Найкращі бомбардири
Лауреати турніру
ФФУ нагородила учасників турніру індивідуальними призами:
Найкращий воротар — Дарина Бондарчук («Тернополянка», Тернопіль)
Найкращий захисник — Лідія Шпак («Ятрань-Базис», Умань)
Найкращий півзахисник — Таїсія Нестеренко («Житлобуд-1», Харків)
Найкращий нападник — Марія Михайлюк («Легенда», Чернігів)
Найкращий бомбардир — Яна Калініна («Житлобуд-2», Харків)
Примітки
2015 у футболі
Зимова першість України з футболу серед жіночіх команд
2015 в українському спорті
|
7004095
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Type%2095%20heavy%20tank
|
Type 95 heavy tank
|
Type 95 heavy tank
The Type 95 heavy tank (kyūgo-shiki jūsensha) was the final result of Japanese multi-turreted tank design and was in commission during the time period between World War I and World War II. The main armament being a 70 mm cannon in a central turret, with its secondary front turret mounting a 37 mm gun and a 6.5 mm machine gun in the rear turret. Four prototypes were produced in 1934.
History
After World War I, major powers around the world quickly adopted the revolutionary design of French Renault FT light tank. One of the most successful features on the Renault FT was a 360-degree rotating turret. While developing new single-turreted tanks more closely based on the Renault FT, many countries, including Japan, also experimented with the possibility of multi-turreted designs.
Design
Forerunner Type 91 heavy tank
The Imperial Japanese Army made the decision to develop heavy combat vehicles, which was prompted by the increasing threat posed by the Soviet Union, a potential enemy of Japan in East Asia. In 1931, Japan produced a prototype heavy tank that was designated the Type 91. It was an 18-ton, three turret tank with a BMW IV Inline 6-cylinder gasoline engine. The Type 91 central turret had a Type 90 57 mm cannon as its main armament. Its two smaller auxiliary turrets were each armed with a 6.5 mm machine gun. The tank had a maximum armor plate thickness of 17 mm; same as the prior Type 87 Chi-I prototype. It had seventeen road wheels on each side, which were supported by a "two-stage leaf spring suspension system". This first design was not successful, and the Type 91 project was soon canceled. However, this project became a stepping stone in the development of the Type 95 heavy tank.
Development of the Type 95
The development of a new multi-turreted tank started in 1932 and was completed in 1934. The overall shape of the Type 95 followed the design of the earlier Type 91, but it had thicker armor and its firepower was significantly improved. Its suspension system was modified from that of the Type 91. While still using a leaf spring suspension, it had only nine road wheels on each side. It was the largest Japanese tank at the time, weighing in at 26 tonne. Four prototypes were produced in 1934. However, the multi-turreted tank concept was cancelled, therefore, the Type 95 did not go into production. It proved to be a complicated design with poor mobility and had a lower top speed than desired.
Mounted in the central turret was the primary weapon of Type 95, a Type 94 7 cm tank gun specifically designed for it. The cannon could fire both Type 92 high-explosive shells and Type 95 armor-piercing shells. The gun elevation angle was 20 degrees and gun depression angle was −12 degrees. A 6.5 mm machine gun was also mounted in the main turret. Two additional turrets gave Type 95 yet more firepower: a Type 94 3.7 cm tank cannon was mounted in one auxiliary turret, and the other rear facing auxiliary turret featured a 6.5 mm machine gun.
Variants
Two chassis were later used as platforms for:
Experimental 10 cm SPG Hi-Ro Sha
An open top self-propelled gun with a front mounted 10 cm cannon (105 mm main gun) on Type 95 heavy tank chassis. A single prototype of the self-propelled gun was built.
Experimental 10 cm SPG Ji-Ro
A self-propelled gun with a rear mounted Type 92 10 cm cannon (105 mm main gun) in an enclosed casemate on a Type 95 heavy tank chassis, similar to German Elefant. One prototype was built. Originally, the Type 96 15 cm howitzer was considered for mounting on the Ji-Ro, but the plans in relation to the howitzer were abandoned.
See also
Tanks in the Japanese Army
Citations
General and cited references
External links
History of War.org
Taki's Imperial Japanese Army Page - Akira Takizawa
Heavy tanks
History of the tank
Multi-turreted tanks
World War II tanks of Japan
Tanks of the interwar period
|
735115
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%85%D0%B0%D0%BF%D1%83%D1%80%D0%B0
|
Анурадхапура
|
Анурадхапура — місто в Шрі-Ланці, столиця Північно-Центральної провінції. Розташоване за 208 км на північ від Коломбо на р. Аруві. Мешканці — понад 50 тис. чол. (2002 р.) Переробка сільськогосподарських продуктів, кустарні промисли (різьба по дереву); туризм; місце паломництва буддистів.
Клімат
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується кліматом тропічних саван. Найтепліший місяць — квітень із середньою температурою 29.2 °C (84.6 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 25.3 °С (77.5 °F).
Історія
Археологія
Перше поселення на місці сучасного міста виникло в VI сторіччі до н. е. Археологічні розкопки на Шрі-Ланці свідчать, що перші поселення людини в районі Анурадхапури належать до V сторіччя до н. е.
Стародавнє місто
377 до н.е. місто (під назвою Анурадха) стає столицею першого сингальського королівства на острові. Згідно з індоарійською астрологічною традицією, місто було названо на честь зірки в сузір'ї Скорпіона — Антареса.
Участь у будівництві та розвитку міста взяли генерал принца Віджая (основоположника сингальською раси) і племінник Віджая.
380 р. до н. е. король Пандукабьхая затвердив Анурадхапуру столицею першого сингальської держави. На захід від міста він побудував резервуар Басава Кулам для постачання водою зростаючого населення міста. У період свого розквіту, місто розташовувалося на площі 52 км², а населення становило кілька десятків тисяч чоловік.
Воно мало чітке планування, на околицях існувала розгалужена система зрошувальних каналів.
У добре спланованованому місті двоповерхові будинки були звичайним явищем.
Були побудовані водопровід (1 ст. н. е.), дороги і мости, палаци, монастирі, храми, лікарні і кладовище.
Анурадха динамічно розвивалася як торговий центр; відзначена на картах Клавдія Птолемея.
Середньовічне місто
Постійні інтервенції держав південної Індії призвели до того, що місто було зруйновано і спалено 993 року, а столицю перенесено до Полонаруви.
У XI сторіччі н. е. місто було зруйноване правителями південно-індійської тамільської держави Чола, які захопили острів.
І хоча наступні правителі відновили багато великих монументи Анурадхапури, місто не змогло повернути свою колишню велич.
Згодом місто занепало і заросло джунглями.
Англійські мисливці виявили руїни міста 1820 року. Тільки 1912 року розпочалися перші серйозні археологічні розкопки.
Анурадхапура, місто монастирів і ступ, залишалася столицею протягом 1400 років. Історія Анурадхапури — це історія правління 113 князів, багато з яких внесли величезний внесок у розвиток міста і держави.
Стародавні пам'ятки
У центрі та околицях сучасної Анурадхапури збереглися численні пам'ятки старовини (внесені до списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО):
дзвоноподібні ступи (дагоби) Тхупарама (III століття до н. е.),
Руанвелі (II–I століття до н. е.) з кам'яними статуями Будди (V століття до н. е.);
скельний монастир Ісурумунія,
палаци,
штучні водойми.
Релігія
Анурадхапура — це не тільки стародавня столиця Шрі-Ланки, але й святе місто. Щороку тисячі віруючих здійснюють паломництво до святих місць, яких на території міста вісім: дерево-Бо та сім дагоб. Руїни кількох монастирських комплексів знайдено у стародавньому місті. Два з них — Джетавана і Абгайягірі — включено до плану реставрації фонду Культурного Трикутника. Монастир Абхаягірія розташований у північній частині стародавнього міста на площі близько 235 гектарів. З хронік Махавамса відомо, що монастир був побудований у I сторіччі до н. е. королем Валагамбаху (Vattagamini Abhaya) за часів його другого правління (89 — 77 рр. до н. е.) Валагамба I став королем 103 року до н.е., але був позбавлений влади через 5 місяців інтервентами з Індії. Вдруге він зійшов на трон 89 до н. е. і правив протягом 12 років. Монастир був побудований для групи ченців, вигнаних за єресь з монастиря Махавіхара (Анурадхапура), які створили нову течію буддизму Махаяна (ліберальніший напрямок буддизму, не заперечує богів). Незабаром популярність вчення та монастиря поширилася далеко за межі Щрі-Ланки, включаю Індію, Китай та Індонезію, залучаючи науковців з усього всього світу. На жаль, монастирські записи не збереглися, а хроніки Махавамса, що писалися в монастирі Махавхара, не приділили значної уваги конкуруючій секті, тому історія північного монастиря здебільшого невідома. Одним із завдань проекту фонду Культурного Трикутника і є заповненням білих плям в історії Шрі-Ланки.
Примітки
Джерела
Анурадхапура
Див. також
Сігірія
Посилання
Анурадгапура // ВУЕ
Міста Шрі-Ланки
Світова спадщина на Шрі-Ланці
Місця паломництва
|
3265563
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D1%96-%D0%A0%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Трі-Ріверс (Каліфорнія)
|
Трі-Ріверс (Каліфорнія)
Трі-Ріверс — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Туларе штату Каліфорнія. Населення — 2053 особи (2020).
Географія
Трі-Ріверс розташоване за координатами (36.431936, -118.880610). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 115,27 км², уся площа — суходіл.
Клімат
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкали особи в домогосподарствах у складі 617 родин. Густота населення становила 19 осіб/км². Було 1312 помешкання (11/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,0 %. Частка іспаномовних становила 9,7 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 16,2 % — особи молодші 18 років, 59,4 % — особи у віці 18—64 років, 24,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 52,3 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 98,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 93,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила долари для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 11,7 % осіб, у тому числі 11,3 % дітей у віці до 18 років та 5,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 974 особи. Основні галузі зайнятості: мистецтво, розваги та відпочинок — 19,7 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 18,5 %, публічна адміністрація — 11,1 %, роздрібна торгівля — 9,5 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Каліфорнії
Населені пункти округу Туларе (округ)
|
65829
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%203528
|
NGC 3528
|
NGC 3528
Об'єкти NGC
Чаша (сузір'я)
Галактики
|
4601176
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Ochotona%20sikimaria
|
Ochotona sikimaria
|
Ochotona sikimaria — вид зайцеподібних гризунів з родини пискухових (Ochotonidae).
Таксономічна примітка
Таксон відокремлений від O. thibetana; включає dabashanensis і xunhuaensis; раніше включав O. sacraria.
Морфологічна характеристика
Ochotona sikimaria за зовнішніми характеристиками та розмірами черепа суттєво не відрізняється від Ochotona thibetana та Ochotona cansus. Види були розмежовані виключно на основі генетичних і молекулярно-біологічних характеристик.
Поширення
Країни проживання: Індія, Бутан, Китай.
Спосіб життя
Живе у високих горах Гімалаїв приблизно від 2600 до майже 5000 метрів. Як і всі пищухи, Ochotona sikimaria харчується рослинним матеріалом, ймовірно, використовуючи ущелини скель як схованки та нори.
Примітки
Джерела
Dahal, N., Lissovsky, A.A., Solari, K., Hadly, E.A., Zhan, X., Ramakrishnan, U. 2017. Genetics, morphology and ecology reveal a cryptic pika lineage in the Sikkim Himalaya. Molecular Phylogenetics 106: 55–60
Liu, S. Y., Jin, W., Liao, R., Sun, Z. Y., Zeng, T., Fu, J. R., ... & Chen, L. M. (2017). Phylogenetic study of Ochotona based on mitochondrial Cyt b and morphology with a description of one new subgenus and five new species. Acta Theriologica Sinica, 37(1), 1–43
Wang, X., Liang, D., Jin, W., Tang, M., Liu, S., & Zhang, P. (2020). Out of Tibet: Genomic Perspectives on the Evolutionary History of Extant Pikas. Molecular Biology and Evolution, 37(6), 1577–1592
sikimaria
Ссавці Китаю
Ссавці Індії
Ссавці Бутану
|
2764695
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Coupe%20Banque%20Nationale%202014%2C%20%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4
|
Coupe Banque Nationale 2014, одиночний розряд
|
Coupe Banque Nationale 2014, одиночний розряд
Луціє Шафарова була чинною чемпіонкою, але вирішила того разу не брати участі.
Міряна Лучич-Бароні виграла свій перший титул WTA в одиночному розряді, починаючи з 1998 року, у фіналі перемігши Вінус Вільямс з рахунком 6–4, 6–3.
Сіяні гравчині
Сітка
Фінальна частина
Верхня половина
Нижня половина
Кваліфікація
Сіяні гравчині
Кваліфікувалися
Кваліфікаційна сітка
Перший кваліфаєр
Другий кваліфаєр
Третій Кваліфаєр
Четвертий кваліфаєр
П'ятий кваліфаєр
Шостий кваліфаєр
Посилання
Main Draw
Qualifying Draw
Coupe Banque Nationale
2014
|
19013470
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Targowisko
|
Targowisko
|
Targowisko may refer to the following places:
Targowisko, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Targowisko, Lesser Poland Voivodeship (south Poland)
Targowisko, Lublin Voivodeship (east Poland)
|
3454718
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82%20%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D1%80
|
Губерт Форстінгер
|
Губерт Форстінгер (2 вересня 1946) — колишній австрійський футбольний арбітр . Був арбітром ФІФА з 1987 по 1995 рік.
Кар'єра
У 1984 році він став арбітром австрійської Бундесліги, а у 1987 році — міжнародним арбітром ФІФА, після чого став судити матчі національних збірних, а також єврокубки. Був одним з головних арбітрів на молодіжному чемпіонаті світу 1989 року у Саудівській Аравії, відсудивши дві гри, а також на чемпіонаті Європи 1992 року у Швеції, де відпрацював 1 матч на груповому етапі. Завершив суддівську кар'єру у 1995 році.
Міжнародні матчі
Примітки
Посилання
Профіль на worldfootball
Профіль на eu-football
Австрійські футбольні арбітри
Арбітри чемпіонатів Європи з футболу
|
76322668
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viacheslav%20Kryshtofovych
|
Viacheslav Kryshtofovych
|
Viacheslav Kryshtofovych
Viacheslav Syhyzmundovych Kryshtofovych (born 26 October 1947) is a Ukrainian film director and actor who is the recipient of the Honored Art Worker of Ukraine, Oleksandr Dovzhenko State Prize and the Order of Merit.
Early life and education
Born on 26 October 1947, in the Ukrainian city of Kyiv. Since 1970, Kryshtofovych has been a director at the Dovzhenko Film Studios. After a year, he received his degree from the Volodymyr Denysenko workshop at the Kyiv National I. K. Karpenko-Kary Theatre, Cinema and Television University.
Career
Kryshtofovych appeared as a guest in the comedy Женщины шутят всерьёз in 1981. He directed Two Hussars, a historical melodrama, in 1984. He directed a different melodrama in 1986 titled A Lonely Woman Wants to Meet. He started teaching at Kyiv National I. K. Karpenko-Kary Theatre, Cinema and Television University in 1991. Since 1996, he has become an academician at the National Academy of Arts of Ukraine.
Filmography
Throughout Kryshtofovych's career, he has directed several films:
Волны Чёрного моря (1975)
Ральф, здравствуй! (1975)
Перед экзаменом (1977)
Своё счастье (1979)
Мелочи жизни (1980)
Два гусара (1984)
Володя большой, Володя маленький (1985)
Одинокая женщина желает познакомиться (1986)
Автопортрет неизвестного (1988)
Adam's Rib (1990)
Женщина в море (1992)
A Friend of the Deceased (1997)
Под крышами большого города (2002)
Право на защиту (2002)
Я тебя люблю (2004)
Косвенные улики (2005)
Седьмое небо (2005)
Первое правило королевы (2006)
Саквояж со светлым будущим (2007)
Дом-фантом в приданое (2007)
Ой, мамочки... (2008)
Тормозной путь (2008)
Завещание ночи (2008)
О нём (2011)
Менты. Тайны большого города (2012)
Предчувствие (2020)
Awards and recognitions
At the 1997 Listapad International Film Festival in Minsk, Kryshtofovych was awarded a special award and certificate for the crime drama Приятель покойника due to its cohesive artistic vision. For his work on Приятель покойника, he was awarded the 1998 Golden Aries Award for Best Director. He received the Oleksandr Dovzhenko State Prize from President Volodymyr Zelenskyy in 2022 for his contributions to the growth of Ukrainian cinema. Kryshtofovych has been given the following membership and awards:
Order of Merit Third Class (2020)
Oleksandr Dovzhenko State Prize (2022)
Honored Art Worker of Ukraine (2000)
Member of the Academy of Arts of Ukraine (2017)
Member of the Ukrainian Association of Cinematographers
Notes
References
Ukrainian film directors
People from Kyiv
1947 births
Living people
Laureates of the Oleksandr Dovzhenko State Prize
Recipients of the Order of Merit (Ukraine), 3rd class
Full Members of the Ukrainian Academy of Arts
|
21138065
|
https://en.wikipedia.org/wiki/C.R.D.%20Libolo
|
C.R.D. Libolo
|
C.R.D. Libolo
The Clube Recreativo Desportivo do Libolo, also called Recreativo do Libolo, is an entity focused on sport in Angola, presenting football, basketball and motor racing. It is based in the village of Calulo, municipality of Libolo, province of Cuanza Sul. Its Colors are Orange, White and Blue.
History
History has it that C.R.D. Libolo resulted as a merger of three different clubs in the village of Calulo: Palmeiras FC, Cambuco FC and Fortaleza FC.
At present, the club competes in two sports: football and basketball.
Honours
Angolan League
Champions (4): 2011, 2012, 2014, 2015
Angola Cup
Winners (1): 2016
Runners-up (1): 2008
Angola SuperCup
Winners (1): 2015, 2016
Runners-up (3): 2012, 2013, 2017
Recent seasons
C.R.D. Libolo's season-by-season performance since 2011:
League and cup positions
Performance in CAF competitions
CAF Champions League: 4 appearances
2016 – First Round
2013 – Group Stage
2012 – First Round
2010 – Preliminary Round
CAF Confederation Cup: 2 appearances
2017 – Group Stage (Top 16)
2009 – Second Round
Stadium
Recreativo do Libolo is one of the few clubs in the Angolan football league to own a stadium. The 10,000-seat Estádio Municipal de Calulo (Calulo Municipal Stadium) has recently been renamed after and to honour Africa's great statesman and nationalist Patrice Lumumba.
Players and staff
Players
Staff
Manager history
See also
Libolo Basketball
Girabola
Gira Angola
External links
Girabola.com profile
Zerozero.pt profile
Facebook profile
Soccerway profile
Town of Calulo - Libolo (portuguese)
References
Recreativo Libolo
Association football clubs established in 1942
1942 establishments in Angola
Recreativo Libolo
|
54647492
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sphenomorphus%20maindroni
|
Sphenomorphus maindroni
|
Sphenomorphus maindroni is a species of lizard in the family Scincidae. The species was originally described by Sauvage in 1879. According to the Catalogue of Life, the species Sphenomorphus maindroni does not have known subspecies.
The size of this specie is small, and the snout–vent length is between 24 and 59 mm; tail varies from nearly oval to square in cross-section.
Etymology
The specific name, maindroni, is in honor of French naturalist Maurice Maindron.
Geographic range
S. maindroni is found in the Admiralty Islands, New Britain, and New Guinea.
Reproduction
S. maindroni is oviparous.
References
Further reading
Sauvage HE (1879). "Notice sur quelques reptiles nouveaux ou peu connus de la Nouvelle-Guinée ". Bulletin de la Société Philomathique de Paris 7 (3): 47–61. (Lygosoma maindroni, new species, pp. 55–56). (in French).
maindroni
Reptiles described in 1879
Taxa named by Henri Émile Sauvage
Skinks of New Guinea
|
3605773
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Triangle%20keelback
|
Triangle keelback
|
Triangle keelback
The triangle keelback (Xenochrophis trianguligerus) is a species of snake found in Brunei Darussalam, Burma (Myanmar), Cambodia, India (Nicobar Islands; Arunachal Pradesh (Deban - Changlang district)), Indonesia (Nias, Mentawai, Sumatra, Laos, Malaysia (Malaya and East Malaysia), Singapore, Thailand, and Vietnam.
The type locality is Java.
Gallery
References
Friedrich Boie 1827 Bemerkungen über Merrem's Versuch eines Systems der Amphibien, 1. Lieferung: Ophidier. Isis van Oken, Jena, 20: 508–566.
Xenochrophis
Reptiles described in 1827
Taxa named by Friedrich Boie
Reptiles of Cambodia
Reptiles of Myanmar
|
3255195
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Park%20Shin-hye
|
Park Shin-hye
|
Park Shin-hye (born February 18, 1990) is a South Korean actress. She gained recognition as a child in television series Stairway to Heaven (2003) and Tree of Heaven (2006). In 2013, she starred in the film Miracle in Cell No. 7, which is one of the highest-grossing Korean films of all time. She is known for her roles in You're Beautiful (2009), The Heirs (2013), Pinocchio (2014–2015), Doctors (2016), Memories of the Alhambra (2018–2019), #Alive (2020), Sisyphus: The Myth (2021) and Doctor Slump (2024).
In addition to her acting career, Park promotes philanthropy through her initiative, Starlight Angel Project. She has been included in the Forbes Korea Power Celebrity 40 list in 2015, 2017, 2021 and 2022.
Early life and education
Park Shin-hye was born on February 18, 1990 in Gwangju. She grew up in Songpa District, Seoul. with an older brother. In 2001, Park auditioned and later featured in singer Lee Seung-hwan music videos for "Do You Love Me!" and subsequently underwent formal training in singing, dancing, and acting at Lee Seung-hwan's agency, Dream Factory. While training, she featured in another Lee Seung-hwan's music videos "Flower" (2003).
After completing her education at Youngpa Girls' High School, Park studied at Chung-Ang University for eight years and received a degree in theater in February 2016. She was recognized with a service award for her accomplishments as a celebrity ambassador during the convocation ceremony.
Career
2003–2008: Career beginnings
Park first gained recognition for her portrayal of the younger Choi Ji-woo's character in the popular Korean drama Stairway to Heaven in 2003. She continued to build her acting resume with supporting roles in various television series, most notably as a rebellious teenager in the 2004 drama special Very Merry Christmas.
In 2006, Park landed her first adult leading role in the South Korean-Japanese melodrama Tree of Heaven (2006). Her performance garnered critical acclaim and brought her wider recognition. The series was also aired in Japan, marking the beginning of her international recognition.
Park made her film debut in the 2007 horror film Evil Twin (2007), where she showcased her versatility by portraying dual roles: the protagonist and her deceased sister's ghost. She then ventured into antagonist territory with her role in the romantic comedy series Prince Hours, a spin-off of Princess Hours (2006). The same year, she appeared in the omnibus drama . and the weekend drama Kimcheed Radish Cubes, where she played the role of Jang Sa-ya, a temple-raised character, for which she sacrificed her long locks.
Park's talents extend beyond acting. From 2006 to 2007, she co-hosted the variety program Fantastic Partner from, where she collaborated with singer Yoon Gun to compose a song titled "I Think of You". Her performance earned her the Best Newcomer in a Variety Show award at the MBC Entertainment Awards.
2009–2012: Rising popularity
Park rose to fame after her portrayal as a cross-dressing heroine in the romance comedy music drama You're Beautiful (2009) alongside Jang Keun-suk. Despite average ratings in South Korea, the series gained a cult following and achieved high ratings in Japan. Park also contributed to the drama's original soundtrack with her songs "Lovely Day" and "Without Words".
In 2010, Park starred in the low-budget romantic comedy film Cyrano Agency, which centered around a dating agency helping clients win over their love interests. The sleeper hit proved to be both a critical and commercial success, attracting 2.7 million ticket sales nationwide and becoming the 8th best-selling film of the year. Park won the "Most Popular Actress" award in film category at the Baeksang Arts Awards. Park also voiced the main character of the animation film Green Days: Dinosaur and I, which premiered at the 15th Busan International Film Festival and received positive reviews.
Park then starred in MBC's youth melodrama Heartstrings (2011) opposite Jung Yong-hwa. The combined successes of You're Beautiful and Heartstrings rose Park's popularity in Japan, and in September 2011, she signed an exclusive contract with Japanese management agency IMX. The same year, Park starred in her first Taiwanese drama, Hayate The Combat Butler, which was based on the Japanese shōnen manga of the same name. In August 2011, she received the Popular Asian Star award at the LeTV Movie and Drama Awards.
In 2012, Park was cast in the third season of KBS Drama Special, Don't Worry, I'm a Ghost, which aired on July 15. Her performance in the drama won her the Best One-Act Special Actress Award at the 2012 KBS Drama Awards.
Park was then cast in the third installment of tvN's "Flower Boy" series entitled My Cute Guys along with actor Yoon Shi-yoon, which premiered in January 2013. She played Go Dok-mi (in Korean, literally "lonely beauty"), a modern Rapunzel, who isolates herself in her "tower" to avoid the world. She also contributed to the drama's original soundtrack with her song "Pitch Black".
2013–2020: Breakthrough and mainstream success
In 2013, Park appeared in the comedy-drama film Miracle in Cell No. 7, which became one of the highest-grossing films in Korea. She went on to win the Best Supporting Actress award at the 33rd Korean Association of Film Critics Awards. To celebrate her 10th anniversary as an actress, Park held the "2013 Park Shin Hye Asia Tour: Kiss Of Angel" in four Asian countries, becoming the first actress to hold a tour spanning across Asia. She then starred in actor and singer So Ji-sub's music video "Eraser" for his album Two'clock... Playground, co-starring with former child actor Yoo Seung-ho.
The same year, Park co-starred with Lee Min-ho in The Heirs, a teen drama written by Kim Eun-sook. The Heirs enjoyed immense popularity both locally, with a peak rating of 28.6%, and internationally, having over one billion cumulative views on the Chinese streaming website iQiyi. Park experienced a surge in popularity domestically and internationally, and she became a Hallyu star. She was given the "Popular Foreign Actress" award at the 2013 Anhui TV Drama Awards.
In 2014, Park played the role of the Queen in the historical film The Royal Tailor. The same year, Park starred in Pinocchio opposite actor Lee Jong-suk. She portrayed the female lead, a reporter who suffers from a fictional medical condition called the "Pinocchio complex" which causes her to suffer from uncontrollable hiccups when she lies. Pinocchio became a hit, earning an estimated US$5.62 million for broadcasting rights in just one year. With The Heirs at the end of 2013 and Pinocchio in 2014, she was included in Forbes Korea's Korea Power Celebrity 40 list, where she placed 33rd. In the same year, MBC's Section TV Entertainment Relay dubbed her "Nation's Little Sister". Park also received the Prime Minister's Commendation at the Korea Popular Culture Awards for her contribution to the Korean Wave.
In 2016, Park made her small-screen comeback in SBS's medical drama Doctors, where she played a troubled teenager who later becomes a successful doctor. The drama was a hit and topped viewership ratings and popularity charts during its 10-week broadcast. She then appeared in the comedy film My Annoying Brother as a judo coach alongside actor Jo Jung-suk and Do Kyung-soo of Exo. In the same year, Park was chosen as the Most Favored Korean Actress by fans of the Korean Wave in the United States.
Park next starred in the crime thriller film Heart Blackened, a Korean remake of the Hong Kong film Silent Witness, which released in 2017.
In 2018, Park became a cast member of the reality show Little Cabin in the Woods, produced by Na Young-seok, where she and fellow actor So Ji-sub documented their daily activities in a house located in Jeju Island. The same year, she starred in tvN's fantasy suspense drama Memories of the Alhambra, playing double roles as a hostel owner and a guitar-player NPC. The series was a commercial success and became one of the highest rated Korean dramas in cable television history.
In 2020, Park starred in the disaster film #Alive alongside Yoo Ah-in, which was based on a script written by Hollywood screenwriter Matt Naylor. The film was commercially successful, being the 7th highest grossing in South Korea for the year 2020. The same year, she starred in the Lee Chung-hyun-directed thriller film The Call which tells the story of two women living in different time periods but are connected through a mysterious phone call.
2022–present: Acting comeback
In November 2022, Park and Park Hyung-sik were reportedly cast as the main characters for the romantic-comedy medical drama Doctor Slump. This would be their reunion since working together in The Heirs (2013). In March 2023, Park, Park Hyung-sik, Yoon Park and were confirmed to star in the series. The drama, by and directed by , revolves around the relationship between Nam Ha-neul (played by Park Shin-hye) and Yeo Jeong-woo (played by Park Hyung-sik), who were once high school rivals and later meet again as doctors facing slump. The story explores their journey from hate to love. It aired on JTBC from January 27, to March 17, 2024, every Saturday and Sunday at 22:30 (KST). It is also available for streaming on TVING in South Korea, and on Netflix in selected regions.
On December 29, 2023, Park Shin-hye and Kim Jae-young confirmed their appearances in the SBS drama 'The Judge from Hell' (written by Jo Yi-soo, directed by Park Jin-pyo, produced by Studio S). It is scheduled to air in 2024. The Judge from Hell is a romance fantasy about the coexistence of good and evil. Park Shin-hye (playing Kang Bit-na), a demon who enters the body of a judge, meets Kim Jae-young (playing Han Da-on), a humane detective, in a reality even more hellish than hell.
Other ventures
Ambassadorship
Endorsements
Park started her advertising career in 2004 as a model for The Pocari Sweat advertisement, known as the Gateway to Stardom. Subsequently, she appeared in campaigns for LG U+ "Aladdin Kids Phone Family Love Discount Plan," Korean-French Cosmetics "Sugar Ray," Ssamzie Korea "Ssamzie Sport," McDonald's China, and Case "Case Workbook" under a one-year contract.
In 2006, after gaining recognition for her acting in the drama Tree of Heaven, Park signed exclusive one-year model contracts with KTF mobile communication service, Bigi and Magic N Pym Multipack. She also appeared as a clothing model for Yeonsung Apparel's Clyde in 2006. In 2007, she signed a one-year contract with Nongshim's ramyeon Neoguri.
Her adorable depiction of sneaking a glance at her crush through donuts in SPC Group's Happy Point Card commercial went viral in 2008. In February 2009, Etude announced their exclusive model contract with Park, which was signed in January. She worked as a model for Etude, featuring alongside her You're Beautiful co-star, Jang Keun-suk. Later, Etude paired her with Lee Min-ho. In the same year, she was paired with Kim Hyun-joong for a commercial for Coca-Cola's carbonated beverage Dynamic Kin. Additionally, she worked with CJ Foodville's VIPS and Korea Fujifilm's Instax Mini camera. In 2012, Park was chosen as the exclusive model for Gounsesang Cosmetics.
In 2013, following the success of Miracle in Cell No. 7 and tvN's My Cute Guys, Park became more popular. She appeared in the Market O Valentine's Day commercial alongside Yoon Si-yoon, Kim Ji-hoon, and Go Kyung-pyo from My Cute Guys. Park collaborated with various brands such as Sonobi, Jambaengi, Enprani Holika Holika, job search portal Job Sarangbang, The K Non-life Insurance Educar, and health drink Vegemil.
The success of the drama The Heirs further boosted Park's endorsement opportunities. In 2014, Park appeared in a commercial for local delivery app Yogiyo with her costar Kang Ha-neul. Park reunited with Jang Keun-suk in a Chinese beverage brand ad to celebrate the brand's 15th anniversary in 2014. She was the first Korean star to be selected as a model for Visa. Since the 2014 F/W season, Park served as the muse for the French jewelry brand Agatha Paris.
After her hit drama Pinocchio, Park endorsed several international brands including the Italian brand Bruno Magli and the French outdoor clothing brand Millet. After the success of the drama The Doctors, it has been reported that brands like Bruno Magli experienced a surge in sales as a result of Park's endorsements.
In 2017, Park made history as the first Korean to serve as a global ambassador of Swarovski. She was also selected as the Korean muse for Coach and Filipino clothing brand Bench. In 2018, Park was chosen as the exclusive model of bedding brand Allerman. In 2019, Park was chosen as first-ever brand ambassador for Korea by British jewelry brand Olivia Burton. Since 2019, she has been the muse for the clothing brand MOJO.S.PHINE. In 2021, she was chosen as the new model for the French original golf wear brand Castelbajac.
Philanthropy
Park Shin-hye has been engaged in volunteering organized by the church with her family since she was a child, taking part in initiatives such as the "Babfor Sharing Movement" and Habitat for Humanity. She expanded her philanthropic efforts after entering the entertainment industry through Starlight Angel Project.
In 2007, Park donated her talent for the omnibus drama . The drama's proceeds, excluding production costs, were donated, including the fees of the writers, directors, and actors. The drama aimed to emphasize the significance of volunteering in a challenging social environment. It involved notable writers such as Noh Hee-kyung, Lee Sun-hee, and Seo Hee-jung, and was directed by Sung Joon-gi, with KBS producers Kim Yong-soo and Hong Seok-gu overseeing the project.
In late 2009, Park travelled to Tapatali village in Nepal, for 6-days visit. During her stay, Park distributed school supplies to children in need, helped break and carry stones for those working in the quarry, and dressed up as Santa Claus to give special Christmas gifts to the villagers. This volunteer experience was featured in the KBS Love Request year-end special broadcast 'Home Winter Love'.
In 2010, Park participated in CeCi magazine's "I Love Pet" campaign to celebrate the magazine's 16th anniversary. The campaign promoted adopting abandoned dogs through organizations like 'Animal Freedom Solidarity' and supported service animals through the 'Animal-assisted Therapy Welfare Association', which provides emotional therapy for disabled children with trained animals.
In 2011, Park became a public relations ambassador for "Korea Food for the Hungry International" (hereinafter referred to as KFHI). As part of her role, she volunteered in Ghana for 8 nights and 9 days in May. During her time there, Park delivered food kits to impoverished children, assisted children with malaria treatment, and spent quality time with a sponsored child named Avanna, taking care of her and sharing meals together. This KFHI's campaign was showcased in the television documentary "2011 MBC World Food Day Special - Stop the Hunger Sharing Campaign."
In 2012, Park celebrated her 23rd birthday with the "Park Shin-hye Fan Meeting: City of Angel" on February 18 in Seoul. She then held another fan meeting in Tokyo on February 24, where her official Japan fan club, "Twinkle," was established. The proceeds from the Korean fan meeting and a portion of the earnings from the Japan fan meeting were donated through KFHI to support the Starlight Angel Village in Ghana, Africa.
Park also participated in initiatives in response 2011 Tōhoku earthquake and tsunami. To celebrate the airing of drama drama Heartstrings on Fuji TV Japan, Park and Jung Yong-hwa held a meet and greet event on July 15 and 16, 2012 at the Tokyo International Forum Hall. The event was attended by approximately 10,000 fans, and a portion of the proceeds was donated through KFHI for Tōhoku survivors. In August 2012, the non-profit organization "Good Friends Save Children" (GFSC) organized a fundraising event called "Hopes, Dreams, Happy Trip to Korea." The event invited 80 students and staff from Ogatsu Middle School in Ishinomaki, Miyagi Prefecture, representing the Tōhoku survivors. Park, Jung Yong-hwa and Lee Hong-gi appeared as surprise guests, providing words of encouragement and gifts.
In 2013, Park engaged in various initiatives. She donated rice wreaths received from fans to a charity organization during the Flower Boy Next Door production presentation. At the One Perfect Day film showcase event in April, She donated 520 kg of rice wreaths received from fans, which provided meals for 4,300 undernourished children. To create an inclusive version of the film for visually and hearing-impaired, Park also contributed her talents as a narrator in June.
Park marked her 10th-year debut anniversary by hosting "The 2013 Park Shin-hye Asia Tour: Kiss of Angel" in Philippines, Japan, and China. Her first fan meeting in the Philippines took place on March 16th at the Star Theater in Pasay City, Manila, with proceeds donated to the local community. Park held a fan meeting in Tokyo on March 24th, with proceeds donated to the Japan branch of KFHI. She also had fan meetings in Beijing and Shanghai in June. Funds raised from the events also went towards the Starlight Angel Village Project. The project established the first "Shin-hye's Center" in Ghana, comprising a school, library, and playground. It offered free kindergarten education and meals to local children. The initiative also involved building and repairing village wells, livestock donation, distributing mosquito nets, and providing prevention education. Completed in November 2013, the center benefited around 500 students.
After the final episode of The Heirs was filmed, Park and Lee Min-ho participated in a charity auction organized by Cheil on December 12. Park donated winter jackets and bags from the drama, while Lee donated three winter jackets. On December 18, Park visited Angels' Haven orphanage to give a lecture on intellectual property rights. She donated shoes and clothing from authentic brands, served a free lunch, and had a photo session with the children.
In response of the Sewol Ferry tragedy, Park made a secret donation of ₩50 million to the victims' families. The media later discovered this, and on April 25, , donated ₩10 million. Both contributions were channeled through the Hope Bridge National Disaster Relief Association. Park also joined the Sewol Ferry tragedy's Yellow Ribbon Campaign.
Park made an appearance at the 2014 DramaFever Awards and kicked off "The 2014 Park Shin-hye World Tour: Story of Angel" with a fan meeting in New York on May 1, 2014. This was followed by respective events in Osaka and Tokyo on July 19 and 20, featuring live performances and talk shows. Park visited five cities in China, starting from Shanghai on July 26, followed by Chongqing, Shenzhen, Changsha, and Beijing. On September 13, Park held her first fan meeting in Taiwan, followed by stops in Hong Kong and Manila. The tour concluded in Bangkok in October. Park donated all proceeds from her fan meetings and photo books to the KFHI. The funds supported KFHI Happy Home School, a local children's center which provides after-school learning programs.
Park started her third consecutive year of fan meetings with the "2015 Park Shin-hye Asia Tour: Dream of Angel" in Shanghai on March 27. The three-day event was held at the IAPM center. All proceeds from the event went to the KFHI's Starlight Angel Village project and a China animal protection organization called "Tasowon" (Other Wishes). This was followed by her second fan meeting in Taiwan, which took place on August 16 at the Att Show Box.
Park and were also involved in charity initiatives, including the "Lovely Hands campaign" organized by Lotte Department Store to raise funds for children with rare diseases at Korea University Anam Hospital. Lotte Department Store donated ₩1,000 for each participant during the campaign, which took place from March 27 to April 12. In May, Park donated ₩30 million ($28,000) to support the victims of the April 2015 Nepal earthquake, while S.A.L.T. Entertainment also contributed ₩10 million. Both donations were made through KFHI.
In 2016, Park initiated the planning for the second Shin-hye's Centre in Sampaloc, Manila, Philippines. Like the first one in Ghana, the centre is designed to function as a cultural center for the local community, emphasizing educational and nutritional assistance for children. In March, Park with employees, visited existing Sampaloc Children's Center. They formed personal connections with approximately 150 sponsored children with fun activity of dyeing white T-shirts, lunch gathering and home visit. In July 2016, Park initiated Shin-hye's Centre groundbreaking ceremony, with completion set for October the following year.
On November 24, 2016, Park Shin-hye and Lee Eun-young of S.A.L.T. Entertainment, were honored as the 36th and 37th members of the Philanthropic Club of KFHI. Membership in the club is granted to donors who have contributed a minimum of ₩100 million (US$85,000) or more to the organization. On November 30, Park donated ₩50 million (US$42,881) to the Hope Bridge National Disaster Relief Association to support victims of the fire in District 4 of Seomun Market in Daegu. Park also donated ₩50 million to the association's Community Coal Bank, purchasing 83,340 "briquettes of love" that provided warmth to 556 families for a month.
Park held her fourth consecutive fan meeting tour, titled "The 2017 Park Shin-hye Asia Tour: Flower of Angel," starting on June 10th in Hong Kong. The tour continued to Taiwan, Thailand, and the Philippines, with proceeds donated to KFHI through the "Starlight Angel Project." In November 2017, Salt Entertainment announced the completion of two major projects: the "Philippine Shinhye Center" (constructed between July 2016 and September 2017) and the "Hwado Happy Home School Renovation Support Project" for a local children's center in Namyangju, Gyeonggi-do (initiated in March 2017).
In November, Park also donated ₩50 million through KFHI to assist victims of the 2017 Pohang earthquake. On December 10, Park Shin-hye organized a charity event in Seoul called "Park Shin-hye's Starlight Angel Project 2017: Kimchi Sharing of Love." Around 60 people attended, including KFHI representatives, employees, and members of her fan club, 'Starlight Angel.' Together, they prepared kimchi and distributed it to approximately 200 families with children affected by Pohang earthquake.
Park joined the "Star Relay Heart Challenge" to help children from low-income families. She interacted with fans through live broadcasts on May 18, 2018, completing missions like making cards for children. Donations to KFHI were based on the number of "hearts" received, with a maximum contribution of three million won ($2,775). On December 20, 2018, Park donated 20 washing machines, valued at around ₩50 million, designed for fire-retardant clothing to show gratitude for firefighters' dedication. LG Electronics pledged to provide a dryer for each washing machine to match her donation.
On April 24, 2019, Park was honored with Special Philanthropy Celebrity of the Year Award at the 5th Asia Philanthropy Awards (APA) ceremony. Though she was unable to attend the event due to prior overseas commitments, the award was accepted on her behalf by Kim Kyung-sook, director of the KFHI.
In April, Park donated ₩30 million to the Hope Bridge National Disaster Relief Association to help victims of forest fires in Goseong and Sokcho, Gangwon-do. Later in the year, in November, she contributed an additional ₩30 million to the organization's Community Coal Bank initiative.
The "2019 Park Shin-hye Fan Meeting: Voice of Angel" took place on May 11, 2019, at Yamano Hall in Tokyo. On December 8, 2019, the event was held in Seoul, with proceeds going to the Starlight Angel Project.
In August 2019, Park visited Kenya and Botswana for 15 days, where she assisted activists of Elephants Without Borders in caring for orphaned elephants and attaching GPS devices to wild elephants. Her experience was featured in the MBC documentary "Humanimal Part 1 - Killing an Elephant," which aired in January 2020. Park's appearance fee for the documentary was donated to the foundation.
In March 2020, Park donated ₩50 million to the Hope Bridge Korea Disaster Relief Association's fund for preventing the spread of COVID-19. In August, she donated ₩100 million to support the victims of heavy rains and landslides through the same organization. In October of that year, Park donated around ₩50 million to the Starlight School program, an initiative by KFHI to protect children at night. The program is part of the Happy Home School movement, which aims to ensure the safety and well-being of children in challenging environments. In December, Park donated approximately ₩20 million ($18,100) through KFHI on behalf of the Starlight Angel Project. The donation provided 90,000 sanitary pads to 500 children from low-income families in 62 regional centers in South Korea, ensuring a 5-month supply. Yuhan Kimberly, a brand endorsed by Park, also contributed an extra 57,000 sanitary pads.
In March 2022, Park donated million to the Hope Bridge Disaster Relief Association to help those damaged by large forest fires in Uljin, Gyeongbuk and Samcheok, Gangwon.
In July 2023, Park donated ₩100 million worth of 2,000 summer blankets to the flood victims affected by torrential rain. The blankets were distributed through The Korean Red Cross branches in Sejong, North Chungcheong, South Chungcheong, and Gyeongbuk regions. To commemorate her 20th debut anniversary, Park held the "Memory of Angel" fan meeting on December 3, 2023, at Ilji Art Hall. She donated all the proceeds from ticket and merchandise sales to the Starlight Angel Project.
Personal life
Park Shin-hye has an older brother named Park Shin-won, who worked as a guitarist and composer. She is a devoted daughter who used her savings to open a barbecue restaurant for her parents. Park comes from a family with a Christian background. Her parents are devout Christians, and their faith has been passed down through five generations.
On March 7, 2018, Park confirmed that she was dating fellow actor Choi Tae-joon since late 2017. Park announced their engagement on November 23, 2021, while also expecting a baby and planning their wedding. They got married on January 22, 2022 in a church ceremony, followed by a reception in Seoul. Park and Choi welcomed their first child, a son, on May 31, 2022.
Filmography
Discography
Singles
Soundtrack appearances
Awards and nominations
Notes
References
External links
Official Japanese Website
Official Korean Website
South Korean television actresses
South Korean child actresses
South Korean film actresses
South Korean female models
1990 births
Living people
Chung-Ang University alumni
Actors from Gwangju
Musicians from Gwangju
People from Nam District, Gwangju
People from Songpa District
South Korean Christians
21st-century South Korean singers
21st-century South Korean actresses
21st-century South Korean women singers
|
1018580
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0-%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B0
|
Ла-Альмарча
|
Ла-Альмарча — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кастилія-Ла-Манча, у провінції Куенка. Населення — особи (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 140 км на південний схід від Мадрида, 47 км на південний захід від Куенки.
Демографія
Галерея зображень
Посилання
Примітки
Муніципалітети провінції Куенка
|
4884759
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D1%94%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Лебедєв Микола
|
Лебедєв Микола Георгійович (1901—1992) — радянський військовий політпрацівник, один із засновників КНДР і Трудової партії Кореї.
Лебедєв Микола Іванович (кінорежисер) (1897—1989) — радянський актор, кінорежисер, сценарист. Народний артист РРФСР (1969), лауреат Сталінської премії третього ступеня (1950).
Лебедєв Микола Ігорович (нар. 1966) — російський кінорежисер і сценарист.
Лебедєв Микола Йосипович (1863—1931) — український геолог, засновник наукової школи стратиграфії Донбасу.
(1911—1994) — математик, фахівець з теорії спеціальних функцій та інтегральних перетворень.
Лебедєв Микола Миколайович (музикант) (нар. 1976) — російський продюсер, діджей, музикант, автор усіх пісень популярного у середині 2000-х клубного проекту «Катя Чехова».
Лебедєв Микола Сергійович (1921—2022) — радянський та російський актор.
|
538066
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leonardo%20%28Teenage%20Mutant%20Ninja%20Turtles%29
|
Leonardo (Teenage Mutant Ninja Turtles)
|
Leonardo (Teenage Mutant Ninja Turtles)
Leonardo, commonly nicknamed Leo, is a superhero appearing in Teenage Mutant Ninja Turtles comics and related media, and created by American comic book artists Kevin Eastman and Peter Laird. He is one of the four central characters of the franchise, along with his brothers, Donatello, Raphael, and Michelangelo. Leonardo is the leader and strategist of the turtles.
Often viewed wearing an ocean blue bandana, his signature weapons are a set of two katana (or ninjatos). He's traditionally portrayed as the most mature and disciplined of the Turtles, displaying a stoic demeanor and a strong sense of responsibility. Like his brothers, he is named after an Italian Renaissance artist, in this case Leonardo da Vinci. In the original comics, all four of the Turtles wear red masks, but for the creators to tell them apart, he was written and redrawn to have an ocean-blue mask.
Comics
Mirage
Leo is the main protagonist of the comics. He does not explicitly refer to himself as a leader in the early stories, except in issue #44 ("The Violent Underground"). He is the one to usually take charge of the turtles when Splinter is not present. He is often at odds with his more hot-headed brother Raphael.
In Leonardo #1 (What Goes Around... ...Comes Around!), Leo goes out for a run on the rooftops of New York City and is ambushed by the Foot Clan. He puts up an fight against an army of Foot Ninja but is overwhelmed. Beaten to near unconsciousness, he is thrown through April O'Neil's apartment window. The remaining Turtles and Splinter are forced to continue the fight, but even with the aid of Casey Jones, the odds are against them. In the end, the building catches fire and the police arrive, but they secretly escape to Northampton, Massachusetts. Leonardo recovers from his physical wounds, but he lost his confidence. He repeatedly attempts unsuccessfully to hunt for deer. While out hunting, he sees April fall through ice into a lake, and he rescues her. In subsequent issues, it is implied that Leonardo has regained most of his confidence.
In the Return to New York storyline (Teenage Mutant Ninja Turtles (vol. 1) #19-21), Raphael demands that the Turtles return to New York to confront the Foot Clan and the Shredder. He accuses Leonardo of cowardice, and the arguing brothers fight. Leonardo is beaten by Raphael, who throws Leonardo through the wall of the barn and leaves. Along with his younger brother Donatello and his youngest brother Michelangelo, Leonardo returns to New York and reunites with his wayward brother in the old sewer lair. The three go along with Raphael's plan to storm the Foot Headquarters, where once again Raphael goes off on his own to fight the Shredder. He is ambushed and beaten by the Shredder's Elite guard but is rescued by Leonardo. This prompts Raphael to cede to Leonardo's leadership, leaving him to fight the Shredder. Leonardo engages in a bloody battle with Shredder that ends up on the rooftop of the building. Leonardo ends the battle by decapitating the Shredder just as the building implodes. The Turtles later burn the Shredder's corpse on a funeral pyre in a nearby Manhattan harbor.
In the City at War storyline (Teenage Mutant Ninja Turtles (vol. 1) #50-62), a feud between various factions of the Foot Clan over leadership breaks out. As fighting ensues in the streets of New York, the Turtles and the civilian populace get caught in the middle. Leonardo grows weary of constant battle with the Foot Clan and seems fraught with indecision. The Turtles are approached by Karai, the leader of the Foot Clan in Japan who has come to New York to unite the Foot. She presents the Turtles with an offer of a truce between the Foot and the Turtles if they help her kill Shredder's Elite Guards, which are a major obstacle to her reorganizing the Foot. Despite Raphael's objections, Leonardo persuades his brothers to accept Karai's offer and all four Turtles successfully work with Karai to eliminate the Elite Guard.
In Volume 2 of the Mirage Studios comic, the turtles begin living in separate places. Leonardo decides to live in a newfound sewer lair. Michelangelo and Raphael notice a change in Leonardo and note that he seems more easygoing, though Raphael points out that his and Leonardo's natural order is to be "buttin' heads."
Years later in Volume 4, Leonardo still leads his brothers (all four now in their thirties) in fights against crime. Leonardo and Raphael's conflict seems to have lessened. When the Utroms arrive on Earth and reveal alien life to humans the Turtles become free to mingle in everyday society. The Turtles help the Utroms acclimate to life on Earth and work alongside the Foot Clan as security. One Foot Clan member is Cha Ocho, who Leonardo has a rivalry with due to an encounter years earlier. Karai approaches Leonardo for help when a mysterious force begins attacking various Foot Clans; only the New York branch is left intact. His investigation takes him to the Battle Nexus, where he meets Oroku Yoshi (who wears armor similar to the Shredder's).
This incarnation of Leonardo makes an appearance in the Turtles Forever crossover special voiced by Jason Griffith.
Image Comics
In Volume 3 of the Image Comics series, Leonardo was initially portrayed as similar to his Mirage counterpart (at the time, Image was picking up where Volume 2 left off). In the later issues, he lost a hand when it was eaten by King Komodo, although this did not seem to deter him. He tried to use a prosthetic hand, which was given to him by Donatello, but he preferred to wear a steel cap which came with a retractable blade. In the IDW-published conclusion, TMNT Urban Legends 25, after an altercation with Lady Shredder which smashed his steel cap beyond use, Leonardo's hand was found to have grown back.
Archie Comics
The Archie Comics series initially began as an adaptation of the 1987 animated series, so Leonardo was portrayed like his animated counterpart. As the series progressed, it began telling original stories. Leonardo demonstrated a dislike for firearms. A future version of Leonardo was depicted, having founded a ninja school. Four of his top students were depicted: Nobuko, possibly his love interest; Miles, a young black man; Carmen, a Latina woman and possibly his love interest; and Bob, an anthropomorphic baboon. These students seemed to have an "extended family" relationship with the Turtles, Bob, in particular, referring to them as uncles.
IDW Comics
Although the IDW series is a re-imagination of the franchise, Leonardo is initially portrayed as similar to his Mirage counterpart. Leonardo is the eldest brother and the leader of the four. In the Cityfall saga, he gets captured by the Foot while he and his brothers try to save Casey and is taken to a Shinto witch by the name of Kitsune, who uses her dark magic to brainwash him into working for Shredder as his chunin (second-in-command), which infuriates Karai. He is saved by his brothers and their allies, however, after the death of the Shredder at the hands of his father, Splinter, who took over the Foot Clan after the battle, Leo once again became the chunin, but, like last time, it did not last. The relationship between Splinter and his sons deteriorated after he decided to take another life, going against the philosophy he taught them to always follow. He revealed that this was, in fact, an intentional way of pushing them away from him, as he believes being around him would be too much of a threat to them, as shown during the events of the comic book. Leonardo assumed leadership over the Clan Hamato, and since then, they have come into conflict with the Foot Clan several times.
Television
1987 animated series
In the 1987 TV series' theme song lyrics, Leonardo is stated to be the leader of the turtles; his orders are usually followed, and he is a serious do-gooder who does not joke around. He was attracted to a young kunoichi named Lotus, a swordswoman prodigy from Japan who was hired by Krang to replace Shredder, whom she defeated (along with Rocksteady and Bebop). She and Leonardo dueled to a standstill before she resorted to a trick sword to knock him out. When they met the second time, she tried to convince him to join her as a "ninja for hire", but he refused. She turned on Krang and escaped to continue her mercenary lifestyle, telling Leonardo that there was little good in goodness, though she hoped that they would one day be on the same side.
Leonardo takes his role of being a leader seriously. He can be bossy which annoys his brothers. Mostly they will obey, but sometimes they will not. In a Season 4 episode "Leonardo lightens up", his brothers got so annoyed that they used a personality alternator to make him loosen up, which lead to huge problems but ended up going back to normal in the end.
When the cartoon series starts out, he is shown with having a level head, akin to his leadership qualities in the comic. However, as the series carried on, he became more of a hero of a group of superheroes and spoke in a high pitched voice, which was very different from the original, deeper pitch in the first season.
Leonardo seems to enjoy reading. For example, many times when the Turtles are at home, Leo is reading a book. In the episode Four Musketurtles, he is the only Turtle that read The Three Musketeers. Another good example is in "Leonardo is Missing"; while the other Turtles go to an arcade, Leonardo stays at the lair and reads. In the Season 6 episode "Snakes Alive", it is revealed that Leonardo has Ophidiophobia, but confronted it later.
In the Season 3 episode "Take Me to Your Leader!", Leonardo gives up his leadership and walks away after a dream he believes convinces him he is no longer a good leader. The others have to find him, and stop Shredder, Krang, and Bebop and Rocksteady from draining energy from the Sun with a Solar Siphon and store it in solar batteries. However, Leonardo returns when he spots a bridge collapsing due to snow. After a man says that everybody talks about the weather but nobody does anything, Leonardo realizes his responsibility and begins to search for his brothers. He later finds them, and together they save the Earth.
Leonardo's voice actor was Cam Clarke, in the actor's "breakout role" and is still one of his best-known roles in the 1987 cartoon. In the crossover film Turtles Forever, this version of Leonardo is voiced by Dan Green. Leonardo made a couple of appearances in the 2012 series in the episode, "The Manhattan Project". He and the other turtles along with Casey and April are seen through a portal by their 2012 counterparts walking on a road and he made a speaking cameo along with the other turtles at the end of the episode when a space worm from the 2012 dimension started terrorizing the street. All four turtles see the worm and spring into action while shouting their famous catchphrase, 'Cowabunga'. Clarke reprised his role as Leonardo for the cameo. This would mark the first time in over 28 years the 1987 TMNT cast would return to their roles, with the sole exception of Rob Paulsen who returned to the TMNT franchise as Donatello in the 2012 series. The 1987 turtles then had a crossover with the 2012 turtles in the season 4 episode, "Trans-Dimensional Turtles" then in the three-part series final "Wanted: Bebop & Rocksteady".
Coming Out of Their Shells tour
The live-action "Coming Out of Their Shells" concert tour kickoff event at Radio City Music Hall would see Leonardo cast as the band's bass player, taking a secondary role while Michelangelo would take the role of lead singer and guitarist. However, once the Turtles are confronted by the Shredder and his forces during portions of the show, Leonardo again takes his role as the Turtles' battlefield commander, as they begin to defer to his orders during the various fight scenes in the show. Cam Clarke would reprise Leonardo's voice during non-musical segments of the show, though the VHS tape of the event leaves him uncredited.
1997 live-action series
From 1997 to 1998, Leonardo along with the other Ninja Turtles was featured in a short-lived live-action series Ninja Turtles: The Next Mutation, as well as a crossover episode with Power Rangers in Space. In it, he carried one double-bladed ninjaken instead of two and his sibling rivalry with Raphael drove many episodes. In one episode where they were sparring, Raphael took advantage of Leo's apparent physical weakening, insulting, mocking and taunting his brother to make him more reckless, until finally, Leo lost his temper and angrily kicked Raph so hard that he sent Raph flying across the sewer den. They spent the rest of the episode arguing and challenging each other to tests of skill (some of them quite absurd) until finally using arm wrestling to decide who would live in the sewer and who would leave. Although Leo won, it was decided that Raph should stay. In this series, Leonardo was portrayed by Gabe Khouth and voiced by Michael Dobson.
2003 animated series
In the Mirage Studios and 4Kids Entertainment 2003 animated TV series, Leonardo is voiced by Michael Sinterniklaas.
Leonardo is the eldest brother, and leader of the group, quiet and the most serious of the four. He has a very close bond with Splinter, and has a strong sense of honor, ethics, and Bushidō. Leonardo's twin swords are slung across his back. Episodes that deal with the Shredder and honor usually also focus on Leonardo, and he is often the Turtle who "saves the day". Leonardo is a more self-doubting character than in previous incarnations. His brother Raphael often quarrels with him and resents his leadership, sarcastically calling Leonardo "Fearless Leader", although the two are shown to be very close at times. Though Leonardo's relationships with his younger brothers Donatello and Michelangelo are not as volatile, both have made comments alluding to the high standards the former has set, and his tendency to make them look bad. Despite this, his brothers view him as a pillar of strength and are at a loss when he is injured or absent. One of Leonardo's most prominent qualities is his determination to believe in the good and the best in people, even potential enemies; such as Karai.
At times, Leonardo is shown to be very hard on himself, as he feels that a lot is expected of him. As in the Mirage comics, Leonardo is ambushed and seriously injured by the Foot Clan and he feels he let his family and himself down. He has the same feelings after the final battle with the Shredder-his anger and self-doubt were caused by Karai, who he believed was an honorable ally, but she was unable to go against her master's orders, eventually causing her to stab Leonardo (albeit unintentionally). Leonardo also feels extremely inadequate, as he believes that again, he let himself and his family down, this time by finding no other way to destroy the Shredder than to blow up the spaceship that both the Turtles and the Shredder were on; the Turtles and Splinter would have perished if they had not been rescued by Utroms. Because of what happen in the last battle against the Shredder, Leo becomes bitter and increasingly stern with himself and adopts a greatly aggressive personality, which has been likened to Raph's previous impulsive and hotheaded ways on many occasions. Leonardo also shows considerably less reluctance in using violence to interrogate people, and devotes himself to even greater lengths of training in order to protect his family.
Not wanting to worry his family, Leonardo decided to not tell them about his true feelings about their final battle against the Shredder, although he open up to April and Usagi about his problems. However, Leonardo ended up making his family concern for him anyway and they didn't like his attitude. Eventually, Leonardo finds inner peace under the guidance of the Ancient One, who trained Splinter's sensei, Hamato Yoshi. From their final battle with the Shredder, Leonardo was the only Turtle to sustain truly lasting damage; part of the shell on his upper left shoulder had its edge shorn. Nevertheless, he is the most skilled of the Turtles, being the only one trained by two ninja masters, capable of facing and defeating Karai, the new Shredder, in a one-on-one fight, as well as defeating all three of his brothers at once in a sparring match.
In the fifth season, of the eight acolytes under the Tribunal's training, Leonardo is the only one who does not receive a weapon from the Spirit Forge. It is implied that his spirit is his weapon, and anything he holds is merely an extension. (This was hinted at in previous seasons.) His otherworldly form is that of a dragon, a rare form, unheard of in someone his age. It is shown destroying evil guarding the second artifact. This avatar is first shown in "More Worlds Than One". His brothers later exhibit dragon avatars as well. In the fifth episode "Beginning of the End", he is given the sword "Gunjin" (one of the Fangs of the Dragon that commands the "White Flame of the Dragon King") by the wounded Faraji, who believes the sword was meant to be Leo's. Leo returns Gunjin in episode 12 "Enter the Dragons" when Faraji returns to help battle the Tengu Shredder because he believes the sword truly belongs to Faraji.
In the Fast Forward season and the Back to the Sewers season, the damage that occurred to Leonardo's shell as stated above has somehow been repaired.
Leonardo is trained not just by Master Splinter but the Ancient One himself, Hamato Yoshi's trainer and adoptive father. From then on, Leonardo is far more experienced and skillful at even more complex ninjitsu moves than even Splinter, Raph, Mikey, and Donnie all at once. In the third part of the first season episode series "Return to New York", he cuts the Shredder's head off in a one-on one-duel in Shredder's domain.
Leonardo is the most skilled at ninjutsu and other forms of hand-to-hand combat he all learned from his adopted father and master, Splinter. As his weapons are dual katanas, he is proficient in "the ways of the sword" and basic knife-throwing techniques. If need be, he can use Qi Qong to slow his own bodily functions to survive temporarily without oxygen. After training sessions with "the Ancient One" he developed an intuitive/psionic-like ability to see what has previously transpired by "allowing thought to flow out and within."
2012 animated series
Leonardo again leads the team in Nickelodeon's animated series. In this latest version, Leonardo seems to be less experienced and still perfecting his fighting skills and leadership abilities to make more solid decisions and gain more trust from his three brothers. He regularly watches an animated science fiction show called Space Heroes (a parody of Star Trek: The Animated Series) and uses it as a guide for his leadership skills, often attempting to quote from the show in an attempt to sound intimidating and heroic, even if most of his attempts fall flat due to him sounding too cliché.
Leonardo's weapons here are purely dual katanas, which he uses in the Niten Ryu style of kenjutsu, making him an excellent swordsman. Despite the fact the other three turtles have added traits in this series, Leonardo is almost completely normal but now has blue eyes.
Upon the sudden demise of his adopted father and master, he reluctantly steps up as sensei in addition to being the leader, which puts even more pressure on him. He is visited, on occasion, by the spirit of Splinter who encourages him to lead his family and friends to stop new evils.
In addition to his natural ninjitsu skills, he eventually developed the strong innate ability to heal via an enchanted mantra known as "the healing hands". By chanting the incantation and making the right hand seals, Leo is fully capable of revitalizing his inner strength and counteracting even the most lethal of poisons and venom of "the healing hands". He managed to develop and utilize it to counteract the lethal venom of Karai, and attempted to use it on her to release her from the Shredder's control but failed. He then succeeded in saving Casey and Michelangelo from death. According to Splinter, he shows great gifts as a healer, and that being at the edge of his life had given him "a power that few martial artists can tap."
The character was voiced by actor Jason Biggs up until "The Wrath of Tiger Claw". Biggs then departed the series and was replaced by Dominic Catrambone for the remainder of the second season; Seth Green then took on the role for the remainder of the series, this change in voice was explained in the series as a throat injury sustained in the season 2 finale.
2018 animated series
In the 2018 animated series, Rise of the Teenage Mutant Ninja Turtles, "Leonardo, the self-professed "coolest" brother possesses irreverent charm and a rebel heart". Unlike past versions, he is not the official leader of the turtles until the second season finale, and boasts a less serious, more laidback, charming, sardonic, and joke-cracking personality. This incarnation of Leo is the second born brother, with Raphael being the oldest. Despite his apparent immaturity and goofiness, Leo is quick-witted and strategic by nature. He initiatively leads his brothers whenever something has happened to Raphael, who is the group's de facto leader throughout the first two seasons. Despite coming off as somewhat arrogant, he also demonstrates insecurity and self-doubt. At the end of the season 2 finale "Rise", Splinter appoints Leo the new leader of his sons, much to the shock of him and his brothers. He is voiced by Ben Schwartz.
In Rise of the Teenage Mutant Ninja Turtles: The Movie, Leo ends up doing more harm than good when his ego causes an alien race called the Krang to invade and Raphael to be captured. But over the course of the film Leo becomes more adept at fulfilling the role of leader. He sacrifices himself by trapping both himself and the Krang in the prison dimension to save the world (and possibly to make-up for all the harm he’s done), being content knowing that his family was safe from a future where the Krang decimate the planet. He is saved from the prison dimension at the end of the film thanks to Mikey's new mystic powers and Leo reconciles with Raphael.
Films
Original trilogy
In Teenage Mutant Ninja Turtles, Leonardo was fairly modest and sensitive, rarely issuing direct commands and seemingly much more relaxed around his brothers thinking of himself as more of an equal than a leader. It was he who first communicated telepathically with a kidnapped Splinter and seems the most anxious about Raphael's health after his ambush by the Foot Clan. He fought alongside his brothers against The Shredder in the climactic battle and was the only one of the four to actually injure The Shredder, but, like his brothers, could not defeat him. Due to the focus on Raphael in the film's plot, Leonardo's personality was rarely explored and his leadership position in the team took a back seat. Leonardo was portrayed by David Forman and voiced by Brian Tochi.
In The Secret of the Ooze, Leonardo was much more prominent and his leadership position was brought to focus. He is seen on many occasions bickering with Raphael as their sibling rivalry begins to become much more serious. He, like his brothers, was astonished at the return of the Foot but he found that their current homelessness due to their last battle was a more pressing issue and soon he convinced his brothers that they needed to move. Leonardo is once again sensitive, caring, and humorous in this adaption but he now appears much bossier and controlling. This time, Leonardo was portrayed by Mark Caso and once again voiced by Brian Tochi
In Teenage Mutant Ninja Turtles III, after traveling back in time to feudal Japan, Leonardo leads his brothers to help a village in trouble from the villainous weapons trader, Walker, and to return home. In the last of the original film's trilogy, Leonardo was once again portrayed by Mark Caso and voiced by Brian Tochi
2007 film
In TMNT, Leo was sent away by Master Splinter to hone his skills in becoming a more efficient leader after Shredder's defeat. April finds him in Central America and while he was hesitant to return to New York City, he does at the right time to take on a new force of evil.
His brotherly relationship with Raphael is strained due to Raphael feeling abandoned by Leo as well as feeling less appreciated by Splinter. Leonardo's vision of the world is perhaps wider than Raph's. In the first movie prequel comic, Leo becomes angry with Raph for trying to leave them in order to save a man from being mugged because 4 heavily armed Triceratons in the sewers could cause devastation to the city. He becomes further angered when Raphael deserts them mid-battle to help an old man. This conflict suggests that the two brothers operate on different levels of morality, though neither is necessarily wrong. Raph states in the comic that he was tired of waiting for disaster to fall on his family and tired of fighting aliens while people in their own neighborhood are being mugged and murdered. Leo, on the other hand, believes that the world of men is the responsibility of the police, while Utroms and Triceratons are their domain... that they should fight only when there is no one else to solve the problem. This also engages Leo in a contradiction when he stays in Central America, using violence to fight local lawlessness and effectively deserting his brothers because he believes as Raph believes, that others need him more. Such parallels suggest that the two brothers are experiencing the same dedication to justice but in a different mentality, albeit in very different locales and using different tactics. In fact, when Leo tracks down and scolds the Nightwatcher (not knowing that he is Raphael), he remarks that he is well aware of the Nightwatcher's good intentions but cannot simply approve of the latter's methods.
Raph challenges Leonardo after arguing about their own individual sense of justice and the reasons for their actions. Leonardo discovers that Raphael is the Nightwatcher and the two engage in an emotional fight. Raph almost kills Leo out of anger and then retreats due to shame and his brother's deep and confused stare. Leo is captured by the Stone Generals and the Foot Clan but is rescued by his family later before the final battle where Leo and Raph finally resolve their differences, Raph accepting Leo as their leader while Leo confesses to needing Raph. Leo is voiced by James Arnold Taylor in this film.
Reboot series
Leonardo appears in Teenage Mutant Ninja Turtles, portrayed by Pete Ploszek in motion capture and voiced by Johnny Knoxville. In this movie, he is dedicated to perfecting his ninjutsu skills and will stop at nothing to defend his brothers and the entire city. There are times when his cautious nature makes him clash with his brothers. Leonardo firmly believes it's his ninja duty to protect all people. He tends to have a similar personality to his other counterparts where he is determined to help people and keep his brothers in line. He and Raphael, unlike in their other adaptions, do fight over leadership although they have a brief argument over the Hamatshi and Raphael talking about leaving which Leo debunks Raph's claim. In the movie, he, like Donnie and Raph, does not seek April's attention, unlike Mikey who does. He also appears in the sequel, Out of the Shadows, although Knoxville didn't return to voice him, and Ploszek provided both motion-capture and voice.
DC crossover film
Leonardo appears in the direct-to-video crossover film Batman vs. Teenage Mutant Ninja Turtles, voiced by Eric Bauza.
Mutant Mayhem
Leonardo appears in Teenage Mutant Ninja Turtles: Mutant Mayhem, the first animated Teenage Mutant Ninja Turtles film since TMNT (2007), voiced by real teenager Nicolas Cantu. He is characterized as trying hard to be seen as serious, only for the others to mock him, making him feel slightly insecure about himself. Over the course the movie, he eventually comes into his own and starts to act more leader-like. He is also portrayed as having a crush on April O'Neil and is the first to suggest helping her, upon seeing her for the first time.
Video games
In the video games, Leonardo is portrayed as well-balanced, having strong but not extreme abilities in all areas and no glaring weaknesses. His range is rather long, but not as long as Donatello's; however, Leonardo can usually inflict more damage. In the Tournament Fighters games, his moves are the closest to a Ryu/Ken archetype from the Street Fighter franchise. He appears in Teenage Mutant Ninja Turtles: Smash-Up as a playable character, with Michael Sinterniklaas reprising the role.
Leonardo is one of the main playable characters in Teenage Mutant Ninja Turtles: Out of the Shadows video game, where he is voiced by Scott Whyte. Leonardo also appears in the 2014 film-based game, played by his original voice actor, Cam Clarke.
Leonardo is featured as one of the playable characters from Teenage Mutant Ninja Turtles as DLC in Injustice 2, voiced by Corey Krueger. He is the default turtle outside the gear loadout, while the rest of his brothers, Michelangelo, Raphael and Donatello can only be picked through the said loadout selection, similar to premier skin characters. In their single-player ending, Krang had sent them to the world where the war between the Insurgency and Regime was taking place. After the victory over Brainiac, Harley Quinn serves some pizza with 5-U-93-R. With this, they became powerful enough to return home and defeat Krang and Shredder.
Leonardo is featured as a TMNT season pass in Smite as an Osiris skin, voiced by Matthew Curtis. He is also available as a skin in Brawlhalla.
Leonardo is also a main playable character in the sequel to Turtles in Time, titled Teenage Mutant Ninja Turtles: Shredder's Revenge. In the game, Leonardo once more plays the role of the "standard" character, with equal statistics in range, speed, and power. This is the second official Teenage Mutant Ninja Turtles game in which he is played by his original voice actor, Cam Clarke.
Leonardo also appeared in Nickelodeon All-Star Brawl, with Cam Clarke reprising his role.
References
External links
TMNT Community Site – Leonardo Bio
Official Ninja Turtle website
Animal superheroes
Anthropomorphic reptiles
Comics articles that need to differentiate between fact and fiction
Comics characters who can move at superhuman speeds
Comics characters with accelerated healing
Comics characters with superhuman durability or invulnerability
Comics characters with superhuman strength
Comic martial artists
Comics characters introduced in 1984
Comics superheroes
Fictional characters from New York City
Fictional human–animal hybrids
Fictional iaidouka
Fictional kendoka
Fictional kenjutsuka
Fictional kyūjutsuka
Fictional male martial artists
Fictional mutants
Fictional ninja
Fictional Ninjutsu practitioners
Fictional characters with post-traumatic stress disorder
Fictional swordfighters in comics
Fictional turtles
Fighting game characters
Film superheroes
Male characters in comics
Male superheroes
Martial artist characters in films
Martial artist characters in television
Superheroes who are adopted
Teenage characters in comics
Teenage characters in television
Teenage Mutant Ninja Turtles characters
Teenage superheroes
Television superheroes
Vigilante characters in comics
|
4787985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BD%20%D0%94%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D0%94%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D1%96%20%D0%A8%D1%83%D1%97%20%D0%A0%D0%BE%D0%BD%20%D0%A0%D0%BE%D0%BD
|
Бін Двень Двень і Шуї Рон Рон
|
Бін Двень Двень і Шуї Рон Рон
Бін Двень Двень (кит. 冰墩墩; Bing Dwen Dwen) є офіційним талісманом зимових Олімпійських ігор 2022 року, а Шуї Рон Рон (китайська: 雪容融; Shuey Rhon Rhon) є офіційним талісманом зимових Паралімпійських ігор 2022 року. Ім’я Бін Двень Двень, можливо, означає крижаний хулу, оскільки (墩) у його назві є омофоном (礅) у слові 糖礅 на діалекті Тяньцзінь, що означає тангулу, прототип талісмана. Обидва заходи проходили в Пекіні, столиці Китаю.
Історія
Конкурс дизайну талісмана було розпочато 8 серпня 2018 року. Загалом 5816 дизайнів було надіслано на розгляд, і десять увійшли до короткого списку. Талісмани були представлені 17 вересня 2019 року. Бін Двень Двень і Шуї Рон Рон були обрані серед восьми інших дизайнів.
Під час Олімпійських ігор медалісти отримували плюшеву версію Бін Двень Двень на церемонії відразу після завершення змагань, а медалі вручалися на пізнішій церемонії, об’єднуючи переможців із кількох змагань.
Китай використовував ботів у соціальних мережах і підроблені облікові записи для просування талісмана, а китайські ЗМІ вказували на цю неавтентичну діяльність як на доказ популярності талісмана.
Характеристики
Бін Двень Двень — велика панда у крижаному костюмі, із золотим серцем і любов’ю до зимових видів спорту. «Бін» означає лід і втілює чистоту та міцність, характеристики зимових Олімпійських ігор. "Двень Двень", що означає здоров'я, жвавість і миловидність, відповідає загальному образу панд і символізує силу, завзятість і надихаючий олімпійський дух спортсменів зимових Олімпійських ігор. Барвисте кільце навколо обличчя Бін Двень Двень навіяне «льодовою стрічкою» національного залу швидкісного катання на Зимових Олімпійських іграх у Пекіні. Серце на долоні Бін Двень Двень — це теплий прийом для друзів у всьому світі. «Мушля» Бін Двень Двень, що закриває все тіло, допомагає панді кататися на ковзанах, сноуборді та лижах разом із олімпійськими спортсменами, є даниною сприйняття нових технологій для майбутнього з безмежними можливостями, яскраві кольори ореолу навколо її обличчя є представлення новітніх передових технологій льодових і снігових спортивних трас на Іграх, а серце на лівій долоні символізує гостинність Китаю для спортсменів і глядачів на Зимових Олімпійських іграх. Деякі користувачі мережі вважають, що дизайн Бін Двень Двень також міг бути натхненний традиційними китайськимии зимовим ласощами тангулу (糖葫芦), оскільки костюм з льоду нагадує прозору цукеркову оболонку.
Шуї Рон Рон — антропоморфний китайський ліхтарик. Ліхтарі символізують урожай, свято, тепло і світло. Побажання у верхній частині символізує щасливе щастя. Суцільний візерунок голуба миру та Храму Неба символізують мирну дружбу та підкреслюють характерні риси місця проведення заходів. Декоративний візерунок включає в себе традиційне китайське мистецтво вирізання з паперу. Сніг на обличчі уособлює значення «випадання сезонного снігу обіцяє врожайний рік» (瑞雪兆丰年). Він також відображає антропоморфний дизайн і підкреслює миловидність талісмана.
Бін Двень Двень - головний олімпійський талісман. Шуї Рон Рон — талісман Паралімпійських ігор.
Дизайнери
Бін Двень Двень був розроблений Цао Сюе (曹雪), головним дизайнером Академії образотворчого мистецтва Гуанчжоу. Цао Сюе заявив, що протягом місяців, що передували іграм, він і його команда дизайнерів розробляли та модифікували талісман і одного разу відмовилися від ідеї талісмана панди через його поширеність. Він також висловив своє здивування тим, що попит на талісман був таким високим.
Дизайн Shuey Rhon Rhon розробила Цзян Юфань (姜玉凡), студентка, яка спеціалізується на дизайні у Художньому інституті дизайну Цзілінь. Цзян Юфань спочатку подала дизайн талісмана на основі оленя та комбінації китайського вузла та вареника, але після пропозицій своїх професорів вона змінила дизайн, щоб створити комбінацію китайського вузла та червоного ліхтарика.
Примітки
Персонажі науково-фантастичних творів
Культура Китаю
Олімпійські талісмани
Зимові Паралімпійські ігри 2022
Зимові Олімпійські ігри 2022
Статті з китайськими ієрогліфами
Вигадані персонажі з метеорологічними здібностями
|
2645386
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%83%D0%BB-%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BC%20%D0%91%D0%B0%D0%B1%D1%83%D1%80
|
Абул-Касім Бабур
|
Абул-Касім Бабур (*1422 — 22 березня 1457) — емір Хорасану в 1448—1457 роках, емір Кабулу, Газні і Кандагару в 1452—1457 роках. Повне ім'я Абул-Касім Бабур Мірза ібн Байсонкур. За його правління Тимуриди остаточно втратили західний, північно-західний та південний Іран.
Життєпис
Походив з династії Тимуридів. Син шахзаде Байсонкур і онук Шахрух Мірзи. Народився у 1422 році в Гераті, де здобув гарну освіту. У 1433 році втратив батька. Виховувався під орудою бабці Гаухад-бега. замолоду виявив схильність до віршування, почав складати твори під ім'ям «Бабур». Також мав прихильність до суфізму.
У 1447 році після смерті діда залишив Хорасан, оскільки сюди прибув Улугбек з військом. Невдовзі зібравши загони, Абул-Касім завдав удару по обозах Улугбека, що повертався до Мавераннахра, а потім вдалим маневром захопив Герат. Протягом 1448 року вдалося відбити напади Абд аль-Латіфа, намісника Балха, та розширити владу в Хорасані. У 1449 році проти Абул-Касіма виступив Улугбек, який захопив Герат і Мешхед, але біля Нішапуру війська Абул-касіма здобули перемогу над Абд аль-Латіфом. Втім лише після відходу основних сил на чолі із Улугбеком, який вимушений був повертатися до Самарканда з огляду на загрозу з боку узбеків хана Абулхайра, Абул-Касім зумів перейти у наступ. Він завдав поразки наміснику Абд аль-Латіфу й знову захопив Хорасан разом з Гератом.
Втім уже на початку 1450 року проти Абул-Касіма виступив брат Султан-Мухаммед, який завдав Бабуру поразки при Мешхеді. Але через декілька місяців Абул-Касім взяв реванш, перемігши брата. Останній потрапив у полон, його було страчено за наказом Бабура. завдяки цьому вдалося розширити володіння Абул-Касіма бабура, який захопив провінцію Фарс (Південна Персія) та Аджемський Ірак з Хамаданом. Також вдалося захопити важливі фортеці Іхтіяраддін, Нерет, Сарахс, Са'лук і Тебес, де були фактично незалежні феодали.
У 1451 році проти Бабура виступив Джаханшах, правитель Кара-Коюнлу, який взяв в облогу важливе місто Кум. військовій кампанії проти цього ворога завадило повстання брата Ала аль-Даули, який з військом прийшов з Сістану. Після придушення цього заколоту, поширив владу на Керман, Рей, Мазандеран. Але це призвело донової війни проти Кара-Коюнлу, що завершилася невдало для Абул-Касіма: було втрачено практично усю Персію, окрім Мазандерана, Астрабада і Кермана. Тоді 1452 року виступив проти еміра Каратшара, завдавши якому поразки, захопив Кандагар, Газні і Кабул. За угодою 1453 року з Джаханшахом емір Хорасана відмовився від усіх втрачених володінь.
У 1454 році розпочалася війна проти Султан Абу-Саїда, еміра Мавераннахра, який спробував захопити Балх. У відповідь війська Бабура сплюндрували південь Мавераннахра, але спроба захопити Самарканд виявилася невдалою. Проте жодна зі сторін не мала повної переваги. За угодою 1455 року кордоном між держави Абул-Касіма і Султан Абу-Саїда стала річка Амудар'я.
Помер в місті Мешхед у березні 1457 року, можливо від отруєння. Йому спадкував син Мірза Шах Махмуд.
Примітки
Джерела
R. Savory, The Struggle for Supremacy in Persia after the Death of Tīmūr, Der Islam 40, 1964
Peter Jackson (1986). The Cambridge History of Iran, Volume Six: The Timurid and Safavid Periods. ISBN 0-521-20094-6
Тимуриди
Правителі Афганістану
|
4719558
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BF%D1%83%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%20%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Сапутін Олександр Ігорович
|
Сапутін Олександр Ігорович (13 листопада 2003, Україна) — український футболіст, воротар луганської «Зоря».
Кар'єра
Футбольну кар'єру розпочав у футбольному клубі «Дніпро», де виступав за юнацькі команди з 2016 по 2020 рік.
У 2020 році перейшов до луганської «Зорі». У дорослому футболі дебютував 5 березня 2023 року в матчі проти полтавської «Ворскли», у якому його команда перемогла з рахунком 2:3. Перший «сухий» матч Сапутін провів 18 березня того ж року проти київського «Динамо», тоді його команда перемогла 1:0.
Примітки
Посилання
Українські футболісти
Гравці молодіжної збірної України з футболу
Футболісти «Зорі» (Луганськ)
|
33238810
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kunti%20%28disambiguation%29
|
Kunti (disambiguation)
|
Kunti (disambiguation)
Kunti is a female character in the ancient Indian epic Mahābhārata.
It may also refer to:
Kunti Kingdom, in the epic
Kunti-Bhoja, another character in the epic
Kunti Singh, an Indian politician
A name for the sculpture (Untitled) Blue Lady
|
34795136
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wissam%20Ben%20Yedder
|
Wissam Ben Yedder
|
Wissam Ben Yedder (born 12 August 1990) is a French-Tunisian professional footballer who plays for Ligue 1 club AS Monaco. He will become a free agent when his contract expires on June 30.
Having begun his career at amateurs UJA Alfortville, Ben Yedder joined Toulouse in 2010. He totalled 71 goals in 174 games for them, surpassing André-Pierre Gignac as their greatest league scorer of the 21st century. He moved to Sevilla for €10 million in 2016, and scored 70 goals in 138 games in three seasons. A €40 million transfer to Monaco followed in 2019, and he was Ligue 1 top scorer in his first season back.
At international level, Ben Yedder represented France at under-21 level, and at futsal. He made his full international debut for France in March 2018.
Early life
Ben Yedder is Tunisian by descent and holds a Tunisian passport. Ben Yedder was born on 12 August 1990 in Sarcelles, Val-d'Oise. He is the 4th of 6 children. He acquired French nationality on 13 September 2001, through the collective effect of his father's naturalization. He received a French passport in 2009.
He grew up in Garges-lès-Gonesse. Among his childhood friends was Riyad Mahrez.
Club career
Toulouse
Ben Yedder began his career at local UJA Alfortville in the fourth-tier Championnat de France Amateur, before moving to Toulouse of Ligue 1 in 2010. On 16 October 2010, he made his professional debut in a 0–2 home loss to Paris Saint-Germain, replacing Yannis Tafer for the final 29 minutes. He made 13 substitute appearances across his first two seasons, and scored his first goal for Toulouse on 21 April 2012: ten minutes after coming on in place of Paulo Machado, he equalised in an eventual 2–1 loss at Evian.
In the following three Ligue 1 campaigns, Ben Yedder recorded 15, 16 and 14 goals respectively. On 10 August 2012, in the first game of the season, he came on at half time for Pantxi Sirieix and equalised for a 1–1 draw at reigning champions and local rivals Montpellier. In the reverse fixture, the last of the campaign, on 26 May 2013, he scored both goals in a win over Montpellier.
On 30 November 2013, Ben Yedder scored a hat-trick in a 5–1 home win over Sochaux. He recorded another treble on 17 May 2014 as Toulouse finished the season with a 3–1 win over Valenciennes.
Ben Yedder scored a penalty in a 3–3 draw against Caen on 20 September 2014. In doing so, he reached 35 Ligue 1 goals for Toulouse, surpassing André-Pierre Gignac as their highest scorer in the league in the 21st century. He attained the milestone of 50 goals in the competition on 19 December 2015, when he put them ahead in a 1–1 home draw against Lille. The following 9 January, he scored another hat-trick in a 3–1 win at fellow strugglers Reims.
Sevilla
On 30 July 2016, Ben Yedder signed a five-year contract with Spanish club Sevilla, for a reported €9 million fee. After being an unused substitute in their UEFA Super Cup loss to Real Madrid on 9 August, he made his debut five days later, replacing fellow new signing Luciano Vietto for the final 29 minutes of a 0–2 loss to Barcelona in the first leg of the year's domestic equivalent. On 20 August, he started in his first La Liga game and scored a goal in a 6–4 victory over Espanyol at the Ramón Sánchez Pizjuán Stadium.
Ben Yedder scored five goals across Sevilla's 14–2 aggregate Copa del Rey win over Tercera División club Formentera in December 2016, including a hat-trick in the 9–1 home victory in the second leg. This haul made him the tournament's top scorer that season, alongside Barcelona's Lionel Messi. On 7 January 2017, he registered a hat-trick in a 4–0 La Liga win at Real Sociedad.
In Sevilla's UEFA Champions League campaign in 2017–18, Ben Yedder scored all three goals in a group stage victory over Slovenia's Maribor on 26 September, his first hat-trick in the competition. On 21 November, after scoring twice as Sevilla came from a 0–3 deficit at half time to draw with Liverpool, he taunted A.C. Milan – who lost the 2005 Champions League Final to Liverpool in a similar fashion – over Twitter. On 13 March 2018, in the second leg of the 2017–18 Champions League round of 16 against Manchester United at Old Trafford, Ben Yedder came on as a substitute in the 72nd minute and scored two goals in the span of 4 minutes to help secure a 2–1 win and enable Sevilla to reach the quarter-finals of the Champions League for the first time since 1958, and for the first time ever in the Champions League era.
In September 2018, Ben Yedder scored five goals in the space of three days, with two in a 5–1 UEFA Europa League home win against Standard Liège and a hat-trick in a 6–2 La Liga away victory against Levante.
Monaco
On 14 August 2019, Ben Yedder signed with Monaco on a five-year contract after they activated his release clause of €40 million, a record sale for Sevilla. Rony Lopes transferred in the other direction. He made his debut three days later, starting alongside fellow debutant Henry Onyekuru and pushing Radamel Falcao to the substitutes' bench in a 3–0 loss away to Metz. On 25 August, he scored his first goal for the club in his first game at the Stade Louis II in a 2–2 draw with Nîmes.
In December 2019, Ben Yedder won the UNFP Player of the Month award with four goals and two assists in four games, including two in a 5–1 home win over Lille on 21 December. His first season in the principality was curtailed in early March 2020 due to the coronavirus pandemic, but he finished as joint top scorer alongside PSG's Kylian Mbappé with 18 goals from 26 games, a new record for him in Ligue 1.
In 2020–21, Ben Yedder helped Monaco finish as runners-up in the Coupe de France, scoring in wins over Lyon and Rumilly-Vallières in the quarter-final and semi-final. On 2 May 2021, he scored his 100th goal in Ligue 1 in a 2–3 home defeat against the former. He finished the season as second-highest scorer behind Mbappé's 27 goals, joint with Lyon's Memphis Depay on 20.
Ben Yedder scored 25 league goals in 2021–22, runner-up to Mbappé's 28. This included a hat-trick in the penultimate game, a 4–2 comeback home win over Brest and a brace in a 3-0 home win over PSG on 20 March 2022. He scored five goals in four games on a run to the Coupe de France semi-finals, before missing with the first attempt in a penalty shootout defeat to Nantes. He was Player of the Month with 56% of the votes in January 2022 for his three goals and one assist; he, Mbappé and Rennes' Martin Terrier were the three forwards chosen for the Team of the Year.
In 2022–23, Ben Yedder did not score until his sixth match, concluding a 3–0 win at Reims on 18 September 2022; he followed this with a hat-trick in a 4–1 home win over Nantes on 2 October. The following 15 January, he added another treble in the first half of a 7–1 victory over visitors Ajaccio; the result made Monaco the only team apart from PSG to have two players with 10 goals or more for the season, namely himself and Breel Embolo. On 11 February, he scored twice in a 3–1 home win over leaders PSG, ending the season with 19 goals, joint seventh best in the league.
On the first day of the 2023–24 Ligue 1 season, with Adi Hütter as new manager after Monaco had failed to qualify for Europe, Ben Yedder scored twice in a 4–2 win at Clermont. His second goal of the game was his 100th for the club, putting him third behind Delio Onnis and Lucien Cossou in Monaco's all-time rankings. Hütter continued to play Ben Yedder in spite of the player being charged by the French judiciary days before the start of the season.
On 25 May 2024, it was announced that Ben Yedder would be released by Monaco at the end of his contract (30 June 2024) after five seasons. He left the club with 118 goals in 201 appearances, making him Monaco's second all-time top goalscorer after Onnis.
International career
Ben Yedder played two futsal matches for France, scoring once, and also represented the nation three times at under-21 level.
As Ben Yedder's parents' come from Tunisia and therefore he would qualify to represent that nation in international football under FIFA regulations, the Tunisian Football Federation made five attempts to get him to play for their team. In October 2017, after he turned down their offer to get him into the squad before the 2018 FIFA World Cup, they admitted defeat.
In March 2018, after playing well for Sevilla, France manager Didier Deschamps included Ben Yedder in the squad for two friendly matches against Colombia and Russia. He made his debut in the 3–2 loss to the Colombians on 23 March at the Stade de France, replacing Olivier Giroud for the final 17 minutes. On 17 May, he was named on the standby list for the 23-man French squad for the World Cup.
On 11 June 2019, Ben Yedder made his first start for the France senior team and scored his first senior international goal, in the 4–0 away win over Andorra in a UEFA Euro 2020 qualifying match. In May 2021, he was selected for the delayed finals. He was left out by France for their September 2022 fixtures due to a slow start to the club season; though his form improved, he was not recalled for the 2022 FIFA World Cup.
Personal life
In April 2023, Ben Yedder was given a six-month suspended prison sentence and fined €133,799 for tax offences while a Sevilla player. After a 2019 request, he paid his taxes for 2017 but did not include interest received or his sponsorship deal from Adidas.
On 11 August 2023, prosecutors in Nice charged Ben Yedder and his brother with rape, attempted rape, and sexual assault, in relation to an alleged incident involving two women that happened in July in Beausoleil, Alpes-Maritimes.
Career statistics
Club
International
France score listed first, score column indicates score after each Ben Yedder goal
Honours
Sevilla
Copa del Rey runner-up: 2017–18
Supercopa de España runner-up: 2016, 2018
UEFA Super Cup runner-up: 2016
Monaco
Coupe de France runner-up: 2020–21
France
UEFA Nations League: 2020–21
Individual
UNFP Ligue 1 Team of the Year: 2021–22
UNFP Ligue 1 Player of the Month: December 2019, January 2022, January 2023
Ligue 1 top scorer: 2019–20 (jointly shared with Kylian Mbappé)
References
External links
Profile at the AS Monaco FC website
1990 births
Living people
Tunisian men's footballers
Footballers from Val-d'Oise
Naturalized citizens of France
French men's footballers
Men's association football forwards
UJA Maccabi Paris Métropole players
Toulouse FC players
Sevilla FC players
AS Monaco FC players
Championnat National 2 players
Ligue 1 players
Championnat National 3 players
La Liga players
France men's under-21 international footballers
France men's international footballers
UEFA Euro 2020 players
UEFA Nations League-winning players
French expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Monaco
Expatriate men's footballers in Spain
French expatriate sportspeople in Monaco
French expatriate sportspeople in Spain
French men's futsal players
Futsal forwards
French sportspeople of Tunisian descent
People charged with rape
People charged with sex crimes
|
2712254
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%B0%D0%B4%20%28%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%29
|
Лікарський сад (дендропарк)
|
Лікарський сад (дендропарк)
Лікарський сад — дендрологічний парк місцевого значення в Україні. Розташований у межах Лубенського району Полтавської області, при східній околиці села Березоточа.
Площа 7,6365 га. Статус надано згідно з рішенням облради від 07.12.2011 року. Перебуває віданні: Дослідна станція лікарських рослин Інституту агроекології і економіки природокористування НААН України.
Статус надано для збереження дендрологічного парку, де зростає 180 видів дерев та кущів, у тому числі екзоти: абрикос, уссурійська груша, коркове дерево, «олівцеве» дерево, «вермішелеве» дерево, залізне дерево, цукровий клен, а також вікові дуби і липи.
Джерела
Лікарський сад
Дендрологічні парки Полтавської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 2011
|
2961004
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BD%D1%96%D0%BD
|
Пнін
|
Пнін
«Пнін» — роман В. В. Набокова, написаний англійською мовою в США і виданий книгою в 1957 (раніше в журналі New Yorker).
Головний герой — професор російської мови та літератури Тимофій Павлович Пнін показаний з легкою іронією як російський інтелігент старої школи, намагається вписатися в американське академічне середовище. Фоном оповідання служить картина життя першої хвилі російської еміграції в Америці. У фіналі роману звільнений професор їде з міста, але з більш пізніх творів («Бліде полум'я») можна дізнатися, що він очолив кафедру славістики в іншому університеті.
Успіх англомовної книги Набокова «Лоліта» позначилася і на популярності «Пніна».
Див. також
Набоков, Володимир Володимирович
Романи 1957
Твори з ненадійними оповідачами
|
3354832
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BD%D0%9B%D1%96%D0%B5%D1%80%20%28%D0%A2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%81%D1%81%D1%96%29
|
ВанЛіер (Теннессі)
|
ВанЛіер (Теннессі)
ВанЛіер — місто в США, в окрузі Діксон штату Теннессі. Населення — 374 особи (2020).
Географія
ВанЛіер розташований за координатами (36.238136, -87.446275). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,68 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 395 осіб у 144 домогосподарствах у складі 100 родин. Густота населення становила 235 осіб/км². Було 170 помешкань (101/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,5 %. Частка іспаномовних становила 0,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,3 % — особи молодші 18 років, 62,8 % — особи у віці 18—64 років, 10,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 39,6 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 106,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 98,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 22,8 % осіб, у тому числі 32,4 % дітей у віці до 18 років та 9,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 118 осіб. Основні галузі зайнятості: виробництво — 22,9 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 14,4 %, будівництво — 12,7 %.
Примітки
Джерела
Містечка Теннессі
Населені пункти округу Діксон (Теннессі)
|
1424844
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%90%D0%B9%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29
|
Равне (Айдовщина)
|
Равне (Айдовщина)
Равне — поселення в общині Айдовщина. Висота над рівнем моря: 311,5 метрів.
Джерела
Вебсайт общини Айдовщина
Результати Всесловенського перепису населення 2002 року для общин A — D
Населені пункти Словенії
|
45863
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%96%D1%97%20%D0%B2%20%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%82%D0%B8%D1%86%D1%96
|
Територіальні претензії в Антарктиці
|
Територіальні претензії в Антарктиці
На сьогодні сім країн мають претензії на вісім територій Антарктики. Як правило, ці країни розміщають на цих землях свої науково-дослідні станції.
Вважається, що Міжнародна Антарктична Угода відкладає чи призупиняє ці претензії. Однак Стаття IV цієї угоди, в якій вони регламентуються, вказує лиш на те, що документ не стосується раніше заявлених претензій.
У ній вказано:
Підписання Угоди не є відмовою від попередніх територіальних претензій.
Угода не стосується претензій, заснованих на діяльності держав на території Антарктики.
Угода не стосується права держав визнавати (чи не визнавати) інших територіальних претензій.
Угода регламентує нові претензії:
Жодна діяльність після 1961 року в Антарктиці не є підставою для територіальної претензії.
Жодної нової претензії заявляти не можна.
Жодна з претензій не може розширюватися далі на інші території.
Радянський Союз і США зарезервували за собою право на нові вимоги, а надалі від них не відмовлялися (навіть Росія після розпаду СРСР), тож вони мають право на претензії й в майбутньому, якщо того забажають.
Претензії на території нижче 60° паралелі визнані лише країнами, які їх висунули. А проте, їх іноді відображають на картах Антарктики — та це не означає їх офіційне визнання.
Всі такі території, за винятком острова Петра I (див. нижче) є секторами, межі яких проходять по меридіанах. Щодо паралелей, північна межа усіх секторів, за винятком норвезького, є 60° паралель, яка не проходить через жодну ділянку суші, континенту чи острова, і також є північною межею Міжнародної Антарктичної Угоди. Південні межі усіх секторів, не враховуючи норвезького, сходяться в одну точку, Південний полюс.
Список антарктичних територій
Загальна площа Антарктики — 52 500,0 тис. км², у тому числі суша — 14 109,6 тис. км²
До 1962 року Британськими антарктичними територіями називалися Фолклендські острови, а також Південна Джорджія і Південні Сандвічеві острови. Та після підписання Антарктичної Угоди землі Антарктики стали зватися заморськими володіннями. Південна Джорджія та Південні Сандвічеві острови залишилася залежною територією, приналежною Фолклендським островам, аж до 1985 року, коли вони також стали окремим заморським володінням.
Взаємні претензії
Південні Оркнейські острови потрапляють до претензій, заявлених Аргентиною і Великою Британією; а Південні Шетландські острови бажають бачити своєю територією одночасно Аргентина, Чилі та Об'єднане Королівство.
За межами 60° південної широти
Декілька територій знаходяться на невеликій відстані від Антарктики:
Буве
Острів Херд і острови Макдональд
Принц Едвард (острови)
Історичні претензії
Див. також
Міжнародна Антарктична Угода
Бразильська Антарктика
Спірні території Антарктики
Списки:Антарктида
|
3422773
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B0%D0%BC-%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%96%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Патнам-Веллі (Нью-Йорк)
|
Патнам-Веллі (Нью-Йорк)
Патнам-Веллі — місто в США, в окрузі Патнем штату Нью-Йорк. Населення — особи (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Було 4837 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,4 %. Частка іспаномовних становила 9,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,2 % — особи молодші 18 років, 64,2 % — особи у віці 18—64 років, 11,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,1 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 101,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 99,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 3,9 % осіб, у тому числі 1,0 % дітей у віці до 18 років та 5,5 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 26,6 %, роздрібна торгівля — 12,7 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 11,7 %.
Примітки
Джерела
Містечка Нью-Йорку
Населені пункти округу Патнем (Нью-Йорк)
|
5029546
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%85%D0%B5%D0%B4%D0%B1%D1%83%D1%82%20%E2%80%93%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B4%20%E2%80%93%20%D0%9C%D0%B5%D1%85%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Бхедбут – Ананд – Мехсана
|
Бхедбут – Ананд – Мехсана – газопровідна система на сході індійського штату Гуджарат.
На початку 2000-х компанія Gujarat State Petronet Limited (GSPL) подала ресурс із офшорного родовища Хазіра на північний берег річки Нармада (трубопровід Хазіра – Дахедж). Це дозволило узятись за створення системи поставок до інших районів штату Гуджарат, для чого того ж десятиліття спорудили ряд відтинків в діаметрі 600 мм:
- в 2002/2003 році проклали ділянку довжиною 26 км від Бхедбут (на трасі Хазіра – Дахедж, одразу після проходження під Нармадою) до Пагутан, що, зокрема, дозволяло постачати блакитне паливо на нещодавно споруджену ТЕС Пагутан через перемичку довжиною 4 км з тим саме діаметром;
- в 2003/2004 році спорудили відтинок довжиною 64 км від Пагутан до Шерхі (в околицях Вадодари). Тут ресурс може надходити на ТЕС Вадодара (перемичка довжиною 6 км в діаметрі 600 мм) та завод добрив (перемичка довжиною 13 км в діаметрі 600 мм);
- в 2004/2005 році завершили ділянку довжиною 134 км від Шерхі до Калол (дещо північніше від Ахмедабаду). Це дозволило подати блакитне паливо на ТЕС Ахмедабад (через дві перемички в діаметрах 450 мм та 300 мм), завод азотних добрив компанії IFFCO (дві перемички в таких саме діаметрах, як і для електростанції) та ТЕС Дхуваран.
Нарешті, в 2006/2007 фінансовому році продовжили лінію від Калол далі на північ до Мехсани. На цей раз використали діаметр труб 450 мм, а довжина ділянки склала 40 км. При цьому можливо відзначити, що між Ахмедабадом та Мехсаною вже існувала одна нитка газопроводу, яку проклали ще в 20 століттs для видачі продукції нафтогазових родовищ, розробка яких велась в районі Мехсани.
Дещо південніше Ахмедабаду від траси трубопроводу бере початок газопровід Ананд – Джамнагар, який забезпечив газифікацію півострова Катхіявар. При цьому подачу необхідного ресурсу забезпечили введенням в дію у 2008 році другої нитки довжиною 109 км та діаметром 750 мм на маршруті Бхедбут – Ананд. По ній, зокрема, можлива подача блакитного палива із басейну Крішна-Годаварі (Бенгальська затока), доправленого до Бхедбуту по трубопроводу Схід – Захід. А на першу половину 2010-х планується завершення спорудження газопроводу Мехсана – Бхатінда, який доправлятиме ресурс із району Мехсани до північно-західних штатів.
Примітки
Газопроводи Індії
|
1508710
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BA%20%D0%A8%D1%82%D0%B5%D1%85
|
Марек Штех
|
Марек Штех (28 січня 1990, Прага) — чеський футболіст, воротар клубу «Йовіл Таун».
Клубна кар'єра
Народився 28 січня 1990 року в місті Прага. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Спарта» (Прага) та «Вест Хем Юнайтед».
У дорослому футболі дебютував 2008 року виступами за команду клубу «Вест Гем Юнайтед», в якій провів чотири сезони.
З 2009 по 2012 рік грав на правах оренди у складі команд клубів «Вікомб Вондерерз», «Борнмут», «Йовіл Таун» та «Лейтон Орієнт».
До складу клубу «Йовіл Таун» приєднався 2012 року. Наразі встиг відіграти за команду з Йовіла 18 матчів в національному чемпіонаті.
Виступи за збірні
У 2006 році дебютував у складі юнацької збірної Чехії.
З 2010 року залучався до складу молодіжної збірної Чехії. На молодіжному рівні зіграв у 12 офіційних матчах, пропустив 8 голів.
Посилання
Статистика на сайті www.footballdatabase.eu
Статистика виступів на сайті WorldFootball
Профіль гравця на SoccerBase.com
Чеські футболісти
Футбольні воротарі
Гравці молодіжної збірної Чехії з футболу
Футболісти «Вест Гем Юнайтед»
Футболісти «Вікомб Вондерерз»
Футболісти «Борнмута»
Футболісти «Йовіл Тауна»
Футболісти «Лейтон Орієнт»
Чеські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Англії
Уродженці Праги
|
4282860
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Харитоновська (Тарногський район)
|
Харитоновська (Тарногський район)
Харитоновська — присілок у складі Тарногського району Вологодської області, Росія. Входить до складу Спаського сільського поселення.
Населення
Населення — 7 осіб (2010; 14 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Тарногського району
Присілки Вологодської області
|
4465100
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B4%D0%B6%D0%B0%D0%B9
|
Осман Олджай
|
Осман Олджай
Осман Есім Олджай (17 січня 1924, Стамбул — 12 вересня 2010, Анкара) — турецький дипломат. Постійний представник Туреччини при Організації Об'єднаних Націй (1972—1975); Міністр закордонних справ Турецької Республіки (1971).
Життєпис
Народився 17 січня 1924 року в Стамбулі. Закінчив університет Святого Йосипа Франсіза Лісезі та факультет політичних наук Університету Анкари. Володіє турецькою, французькою та англійською мовами.
На дипломатичній роботі у Міністерстві закордонних справ Туреччини. У 1947 році третій писар, третій клерк і канцлер Генерального консульства Лондона, віце-консул, другий секретар в Лондонському посольстві в 1951 році. Діловод, у відділі господарських справ 1952 р. Другий клерк, головний секретар, секретар центрального посольства в Постійному представництві Туреччини при Північноатлантичному пакті в 1954 році, перший секретар посольства. Працював в турецькому контингенті НАТО. У 1964—1966 рр. — посол у Фінляндії, у 1966—1968 рр. — посол в Індії. У 1968 році був призначений першим заступником Генерального секретаря НАТО. З березня 1971 по грудень 1971 рр. — держсекретар у першому кабінеті прем'єр-міністра Ніхата Еріма. У 1972—1975 рр. — Постійний представник Туреччини при Організації Об'єднаних Націй. У період з 1978 по 1988 рік він був постійним представником Туреччини при НАТО. У 1989 році вийшов на пенсію.
Примітки
Турецькі дипломати
Міністри закордонних справ Туреччини
Постійні представники Туреччини при ООН
Посли Туреччини в Індії
Посли Туреччини у Фінляндії
|
4487137
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Thiomargarita%20magnifica
|
Thiomargarita magnifica
|
Thiomargarita magnifica — вид морських грам-негативних бактерій з класу гамма-протеобактерій, виявлений у мангрових заростях Карибського моря.
Ця видима неозброєним оком, найбільша з відомих науці бактерій, досягає 2 см у довжину і перевершує за цим параметром багатьох комах.
Історія відкриття
Приблизно в 2012 році Олів'є Гросс, морський біолог з в Пуент-а-Пітр, натрапив на дивний організм, що росте у вигляді тонких ниток на поверхні листя мангрових дерев, що розкладаються, e місцевому болоті.
Тільки через 5 років він та його колеги зрозуміли, що організми насправді були бактеріями.
Ще п'ять років пішло те що, щоб глибоко вивчити і продемонструвати складність цього організму.
Лише в 2022 Жан-Марі Фолланд з колегами опублікували більш вичерпний опис цього біологічного виду
.
Опис
Thiomargarita magnifica — це видима неозброєним оком, найбільша з відомих науці бактерій, що досягає 2 см завдовжки (ширина цих клітин від кількох десятків до приблизно 150 мкм).
Раніше найбільшою бактерією вважалася Thiomargarita namibiensis , розмір якої досягає 0,75 мм.
Бактерія Thiomargarita magnifica має величезний геном, який містить близько 11 000 генів, що чітко відрізняються (близько половини від людського), у той час як зазвичай бактеріальний геном не перевищує 3900 генів.
При цьому було виявлено, що гігантська бактеріальна клітина містить дві мембранні «мішечки», один з яких містить всю ДНК мікроорганізму і, крім того, рибосоми.
Таким чином, геном цих бактерій не «плаває» вільно всередині клітини, як у інших бактерій та прокаріотів, а інкапсульований у мембрану. Існування подібної органели раніше не спостерігалося у бактерій, але характерно для набагато складніших клітин еукаріотів, у яких геном укладено в ядро клітини.
Очевидно, будова нової бактерії займає проміжне положення між прокаріотами та еукаріотами.
Вчені не виключають, що це втрачена ланка в еволюції клітин Землі.
Крім величезного розміру, Thiomargarita magnifica демонструють безпрецедентну поліплоїдію, що становить понад півмільйона копій дуже великого геному, і проходять диморфний життєвий цикл з асиметричним розходженням хромосом у дочірніх клітинах
.
Примітки
Gammaproteobacteria
Грам-негативні бактерії
Бактерії, описані 2022
|
4190253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Rosa%20zhongdianensis
|
Rosa zhongdianensis
|
Rosa zhongdianensis — вид рослин з родини трояндових (Rosaceae); ендемік Китаю.
Опис
Це низький кущ ≈ 2 м заввишки. Гілочки червоно-коричневі, циліндричні, зазвичай голі; колючки ростуть попарно під листям і рідко розсіяно, плоскі, широкі біля основи. Листки включно з ніжками 1.5–2.8 см; прилистки переважно прилягають до ніжки, вільні частини довгасті, залозисто запушені або голі знизу, край залозисто-запушений, верхівка округла; остови й ніжки запушені й залозисто запушені; листочків (5)7, знизу голі й залозисті часто вздовж жилок, зверху густо запушені; основа клиноподібна; край щільно подвійно пилчастий, густо залозистий верхівково; верхівка округла або усічена. Квіти поодинокі, пазушні. Чашолистків 4, ланцетні, 9–12 мм, обидві поверхні густо запушені, край цілий, верхівка довга загострена, хвостата. Пелюсток 4, білі. Плоди темно-червоні, зворотно-яйцюваті, голі. Період плодоношення: липень — вересень.
Поширення
Ендемік Китаю: пн.-зх. Юньнань. Зростає на висотах ≈ 2600 метрів.
Примітки
zhongdianensis
Ендемічна флора Китаю
Рослини, описані 1990
|
2885258
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BA%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B0%29
|
Млинек (гміна Почесна)
|
Млинек (гміна Почесна)
Млинек — село в Польщі, у гміні Почесна Ченстоховського повіту Сілезького воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Ченстоховського воєводства.
Примітки
Села Ченстоховського повіту
|
13079744
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nikola%20Drin%C4%8Di%C4%87
|
Nikola Drinčić
|
Nikola Drinčić (born 7 September 1984) is a professional football manager and former player who is the manager of Radnički Niš.
After playing for Serbia's national under-21 team, Drinčić represented Montenegro at senior level between 2007 and 2014.
Club career
Early years
After spending his development years in Partizan's youth academy, Drinčić made his senior debuts with the club's affiliated side Teleoptik. He signed a professional contract with Partizan in March 2004, making four league appearances until the end of the season. In the next two years, Drinčić was sent on loan to Spartak Subotica and Budućnost Banatski Dvor, enjoying a successful stint with the latter, scoring nine league goals from 28 appearances in the 2005–06 season.
In the summer of 2006, Drinčić was sold to Turkish Süper Lig club Gaziantepspor.
Amkar Perm, Spartak Moscow and Krasnodar
He left the country after only six months, transferring to Russian club Amkar Perm. Over the following three years, Drinčić made 81 league appearances and scored four goals for the side.
In January 2010, Drinčić joined Spartak Moscow on a free transfer. He however broke his shinbone in a friendly just two weeks after joining the club, causing him to make a half-year break from competitive football. After recovering, Drinčić was never able to break into the starting eleven and appeared in just four league games for the club, eventually leaving at the end of the season. On 3 November 2010, Drinčić made his UEFA Champions League debut in a 1–4 away loss to Chelsea at Stamford Bridge, coming off the bench in 67th minute as substitute for Aleksandr Sheshukov. On 8 December 2010, he made assist in a 1–2 away victory against Žilina in UEFA Champions League.
In February 2011, Drinčić signed with fellow Premier League club Krasnodar. He collected 57 league appearances and scored three goals in the following two and a half years. On 2 September 2013, Drinčić was released from his contract.
Return to Partizan
In December 2013, Drinčić joined his former club Partizan on a free transfer, penning a three-year contract. He made his competitive debut for the club in a 0–0 away draw with Novi Pazar on 22 February 2014. On 8 March 2014, Drinčić scored his first goal for the club, in a 5–0 away league victory over Radnički 1923. In next round, he scored a goal from a free kick to give his team a 4–2 win over Rad. On 26 April 2014, Drinčić scored a spectacular goal from a free kick in a Belgrade derby in a 2–1 home win over Red Star Belgrade. Drinčić was again named in the competition's best eleven due to his performances throughout the season.
In the following 2014–15 season, Drinčić played four matches in the 2014–15 UEFA Europa League group stage. On 18 October 2014, Drinčić scored again against Red Star and again from a free kick, helping club to reach a 1–0 victory in 147th Derby. On 14 March 2015, he scored a goal from a free kick in a 2–0 home league victory over Rad. He recorded a 38 appearances in all competitions and scored two goals and seven assist in 2014–15 season as the club won the title. He was again named in the competition's best eleven due to his performances throughout the season.
Later years
In June 2015, Drinčić signed a two-year contract with Israeli club Maccabi Haifa with an option for another season. His contract was eventually terminated in January of the following year by mutual consent.
After returning to the country of his birth, Drinčić joined top-flight side Rad in July 2016. He made his competitive debut for the club against Radnički Niš on 5 August 2016. He left the club by mutual agreement in March 2017.
In June 2017, Drinčić signed one-year deal with Čukarički. On 21 July 2017, Drinčić made his competitive debut for the club against Vojvodina. In next round, Drinčić scored a spectacular goal in a 2–0 home league victory over Napredak.
In August 2018, Drinčić signed with Radnički Niš.
He joined Vojvodina in June 2019.
International career
Drinčić was a regular member of the Serbia national under-21 team, making his debut in August 2006. He also participated at the 2007 UEFA Under-21 Championship in the Netherlands, winning the silver medal after losing to the hosts in the final.
Despite representing Serbia at youth level, Drinčić eventually chose to play for Montenegro on the senior level, believing it would get him more playing time. He made his debut for the Montenegro national team in the country's inaugural match versus Sweden in September 2007. He has earned a total of 33 caps, scoring 3 goals. His final international was a March 2014 friendly match against Ghana.
Statistics
International
International goals
Scores and results list Montenegro's goal tally first.
Honours
Club
Partizan
Serbian SuperLiga: 2014–15
Vojvodina
Serbian Cup: 2019–20
International
Serbia
UEFA Under-21 Championship: Runner-up 2007
Individual
Serbian SuperLiga Team of the Season: 2013–14, 2014–15, 2017–18, 2018–19
Serbian SuperLiga Player of the Week: 2020–21 (Round 12)
Notes
References
External links
1984 births
Living people
Footballers from Belgrade
Serbian people of Montenegrin descent
Men's association football midfielders
Serbia and Montenegro men's footballers
Serbian men's footballers
Serbia men's under-21 international footballers
Montenegrin men's footballers
Montenegro men's international footballers
FK Teleoptik players
FK Partizan players
FK Spartak Subotica players
FK Budućnost Banatski Dvor players
Gaziantepspor footballers
FC Amkar Perm players
FC Spartak Moscow players
FC Krasnodar players
Maccabi Haifa F.C. players
FK Rad players
FK Čukarički players
FK Radnički Niš players
FK Vojvodina players
First League of Serbia and Montenegro players
Second League of Serbia and Montenegro players
Süper Lig players
Russian Premier League players
Serbian SuperLiga players
Israeli Premier League players
Montenegrin expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Turkey
Montenegrin expatriate sportspeople in Turkey
Expatriate men's footballers in Russia
Montenegrin expatriate sportspeople in Russia
Expatriate men's footballers in Israel
Montenegrin expatriate sportspeople in Israel
Serbian football managers
FK Radnički Niš managers
|
3026074
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B0
|
Прапор Галича
|
Прапор Галича — прапор міста Галич Івано-Франківської області, один із його офіційних символів. Затверджений 5 квітня 1998 р. рішенням II сесії Галицької міської ради III скликання.
Автор проекту прапора — В. Воронов, В. Івасьов.
Опис
У центрі блакитного полотнища із співвідношенням сторін 2:3 жовтий проквітлий хрест.
Див. також
Герб Галича
Галич
Джерела
Українська геральдика
Галич
Галич
|
10159751
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C3%B6ditz
|
Köditz
|
Köditz is a municipality in Upper Franconia in the district of Hof in Bavaria in Germany.
References
Hof (district)
|
1600571
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dingiso
|
Dingiso
|
Dingiso
The dingiso (Dendrolagus mbaiso), also known as the bondegezou or bakaga, is an endangered, long-tailed marsupial found only in mountain forests on the west of the island of New Guinea (in Indonesia). It is a species of tree-kangaroo (genus Dendrolagus), which are mammals native to Australia and New Guinea that feed on leaves or other plant matter. It belongs to the macropodid family (Macropodidae) with kangaroos, and carries its young in a pouch like most other marsupials. Though sacred to the local Moni people, it is still threatened by hunting and habitat loss.
Dr Tim Flannery and his team gave the species name mbaiso which means "the forbidden animal" in Moni, because of the local belief that dingiso is the spirit of their ancestors. Locally Dingiso is called Bakaga.
Distribution
The marsupial lives in sub-alpine forests in the Sudirman Range in Central Papua and Highland Papua in Western New Guinea. It lives just below the tree line, at elevations of .
The species was first filmed for an episode of the BBC documentary South Pacific TV series in 2009, after 11 days of searching with local Moni tribesmen.
According to the IUCN Red List of Threatened Species, the dingiso inhabits mossy forests and shrubland and is "found in rugged areas".
Description
The dingiso has a distinctive pattern of black and white fur, it has a white belly, and a black head, back and limbs. Unlike other tree kangaroos, it spends little time in the trees.
Taxonomy
Dendrolagus mbaiso was formally described to science in 1995 by Australian Museum zoologist Tim Flannery, Indonesian zoologist Boeadi, and Australian anthropologist Alexandra Szalay.
Behavior
The IUCN Red List of Threatened Species states that the dingiso is mainly terrestrial and "very docile".
Conservation
The dingiso remains common in the west because of the protection conferred on it by the Moni people. For many Moni, it is an ancestor which must never be harmed. Nonetheless, Dendrolagus mbaiso is an IUCN Red Listed Endangered species.
Julie Boswell lists "hunting for food, habitat loss, increasing human populations, agricultural stresses, and climate change" as the main threats that the dingiso faces.
References
External links
Papuaweb.org: Tree Kangaroos: A Curious Natural History — the Dingiso section
Macropods
Marsupials of New Guinea
Endemic fauna of Indonesia
Mammals of Western New Guinea
Endangered fauna of Oceania
Mammals described in 1995
Taxa named by Tim Flannery
|
4774538
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%82%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%96%D0%B0%D1%80%D0%B0
|
Ітумбіара
|
Ітумбіара (AFI) — бразильський муніципалітет, розташований на півдні штату Гояс, на кордоні зі штатом Мінас-Жерайс. Це «місто-побратим» муніципалітету Мінас-Жерайс Арапора. Він розташований на південь від столиці штату Гоянія, приблизно за 204 кілометри від неї та за 411 кілометрів від федеральної столиці Бразиліа. , Ітумбіара є тринадцятим за чисельністю населення муніципалітетом у своєму штаті з жителями, згідно з оцінками Бразильського інституту географії та статистики (IBGE) на 2021 рік.
Історія Ітумбіари сягає початку 1820-х років, коли через річку Паранаїба була побудована дорога, яка мала на меті з'єднати Уберабу з центром Гояс. Через велику концентрацію жителів у цьому місці, приваблених головним чином будівництвом дороги, у 1852 році рішенням провінції було створено район під назвою Санта-Ріта-ду-Паранаїба. З проголошенням Бразильської республіки в 1909 році відбулося створення муніципалітету під назвою Санта-Ріта-ду-Паранаїба. Назва «Ітумбіара» походить від тупі-гуарані і була запропонована інженером Інасіо Паїсом Леме, наставником будівництва дороги.
Муніципалітет Ітумбіара вважається воротами до штату Гояс. Він також є одним із найбільших експортерів штату завдяки своєму розташуванню поблизу Мінас-Жерайс і Сан-Паулу, забезпечуючи потік сільськогосподарської продукції з південного заходу Гояс через південний і південно-східний регіони. Його головними туристичними визначними пам'ятками є річка Паранаіба, водоспад Салітре, маяк Бейра-Ріо та міст Аффонсу Пенна, останній відповідає за з'єднання штатів Гояс і Мінас-Жерайс. Також досліджуються водні види спорту в місті. Рейтинг Connected Smart Cities Ranking, який визначає найрозумніші міста з найбільшим потенціалом розвитку в країні, поставив Ітумбіару на 8-е місце серед найрозумніших міст із найбільшим потенціалом розвитку в регіоні Середнього Заходу країни, займаючи 3-тю позицію в штаті Гояс у ця ж категорія в 2021 році.
Топонімія
На мові тупі-гуарані топонім Itumbiara означає «Шлях до водоспаду» через поєднання термінів ytu («водоспад») і piara («шлях до»). Ігнасіо Паес Леме, один із дослідників регіону, так назвав податковий пункт на власноруч побудованій дорозі, яка з'єднувала село Санта-Ріта-ду-Паранаіба (нині район муніципалітету) з Кашуейра-Дурада.
Історія
Близько 1824 року з ініціативи генерала Куньї Матоса була побудована дорога, яка зв'язувала місцевість під назвою Анхангуера з містом Убераба в штаті Мінас-Жерайс. Початкова та кінцева точки цієї дороги пролягали на річці Паранаїба, кордоні штатів Гояс і Мінас-Жерайс.
Цей прохід був побудований в порту, і на цьому місці уряд штату встановив пункт збору ренти. У випадку перетину між штатами метою було змусити рух у цій точці. Цей факт, а також родючість землі в регіоні, що значно полегшує землеробство та скотарство, сприяли поступовому виникненню тут невеликого поселення. Коли це рудиментарне міське ядро було сформовано, його жителі спорудили каплицю та обрали Санта-Ріту своєю покровителькою. Пізніше на честь свого святого село отримало назву Порто-де-Санта-Ріта.
Він перейшов до категорії округу Санта-Ріта-ду-Паранаіба 21 серпня 1852 року провінційною постановою № 18. Закон штату № 349 від 16 липня 1909 року став муніципалітетом, а губернатором на той час був Урбано Коельо де Гувейя. Муніципалітет було створено 12 жовтня 1909 року та було віднесено до категорії міста згідно з Державним законом № 518 від 27 липня 1915 року та до категорії Комарка відповідно до Закону № 1. Незважаючи на велику кількість води навколо міста, електрика була проведена лише в 1933 році.
Ітумбіара була ареною двох революцій у 1930-х роках: першим великим зіткненням був один із епізодів Революції 1930-х років, який відбувся між військовими силами, вірними президенту Вашингтону Луїсу, та прихильниками реформаторських ідей майбутнього президента Гетуліо Варгаса. У цьому епізоді взяли участь близько ста людей з Ітумбіара. Avenida Washington Luís, розташована в центральному районі міста, позначає місце протистояння. Друге насильницьке протистояння, яке також відбулося в місті, було між армією та повстанськими силами штату Сан-Паулу під час Конституційної революції 1932 року. Революційний рух був сформований переважно юристами, професорами, комерсантами та студентами університетів, головною метою якого було негайне призначення загальних виборів Президента Республіки Бразилія, депутатів і сенаторів і подальша розробка нової Конституції Бразилії. Хоча Гетуліо Варгас, тодішній президент Бразилії, задушив революціонерів Сан-Паулу, вибори були призначені на 1933 рік, і з моменту проголошення Конституції 1934 року бразильці почали жити в правовій державі. Міст Аффонсо Пенна досі зберігає крізь діри від куль сліди цього епізоду бразильської історії.
Інженер Інасіо Паїс Леме, будівельник дороги «Ітумбіара» від Санта-Ріта-ду-Паранаіба до Кашуейра-Доурада, за сорок кілометрів від міста, запропонував назвати муніципалітет на честь дороги, що мовою Тупі-Гуарані означає «Шлях Качоейра»., пропозиція, схвалена урядом Гояс.
Першим муніципальним адміністратором Ітумбіара був пан. Антоніо Жоакім да Сілва, через кілька днів після його емансипації. Іншими піонерами, які обіймали відповідні посади під час встановлення муніципалітету, були: майор Рожеріо Пратес Котрім, перший муніципальний суддя; Хосе Олімпіо Ксав'є де Баррос, прокурор; Педро Гомес де Олівейра, нотаріус; і майор Militão Pereira de Almeida, перший начальник місцевої поліції. У законодавчій владі піонерами в муніципалітеті були Хасінту Брандао, який обіймав посаду президента, і полковник Сідні Перейра де Алмейда, як секретар.
Вдале географічне та стратегічне розташування Ітумбіари зробило місто одним із найрозвиненіших у регіоні Середнього Заходу країни. Муніципалітет поступово зростав і став одним із головних експортерів у штаті Гояс разом зі столицею Гоянією та іншими містами, такими як Анаполіс і Ріо-Верде.
Муніципалітет втратив частину своєї географічної території з емансипацією районів Панами в 1952 році ; Cachoeira Dourada, у 1982 році, головна туристична пам'ятка міста під час його емансипації; і Inaciolandia в 1993 році. Його відвідали вісім президентів Республіки : Афонсу Пенья, Жуселіну Кубічек, Еміліо Гаррастазу Медічі, Ернесто Гейзел, Жоао Батіста де Олівейра Фігейредо, Фернандо Коллор де Меллу, Фернандо Енріке Кардозу та Луїс Інасіу Лула да Сілва.
Географія
Муніципалітет Ітумбіара має площу 2461 км², що становить 0,7237 % території штату Гояс, 0,1538 % території Середньозахідного регіону та 0,029 % всієї бразильської поверхні. Урбанізована територія муніципалітету простягається на 19,3424 км², будучи однією з найбільших урбанізованих територій серед муніципалітетів Гояс. Місто розташоване на висоті від 320 до 448 метрів, залежно від місця зйомки подібних кадрів. Найвищі точки муніципалітету не перевищують 800 метрів. Ітумбіара межує з такими муніципалітетами: Гоятуба, Панама та Буріті-Алегрі на півночі ; штат Мінас-Жерайс на півдні; Буріті Алегре на сході; Bom Jesus de Goiás і Cachoeira Dourada на заході.
Муніципалітет має гірський рельєф з хвилястими частинами. Однак більша частина його рівна, ідеальна для посівів і пасовищ. Серра-де-Санта-Ріта, на краю річки Паранаіба, представляє витоки та проникнення її передгір'їв у внутрішній частині, відокремлюючи відділи водних мас. Крім цієї гори є кілька пагорбів, але без будь-якої родзинки. Регіон має висоту від 320 до 448 метрів.
Грунт муніципалітету складається з гірських і хвилястих частин. Однак більша частина цього є плоскою, яка вважається ідеальною для посадки сільськогосподарських культур і пасовищ. Є Серра-де-Санта-Ріта, що межує з річкою Паранаіба, з витоками та проникненнями її передгір'їв у внутрішній частині, що розділяє водні маси. Крім цієї Серри, є ще кілька пагорбів. Рослинний покрив Ітумбіари, як правило, утворений сільською місцевістю та серрадо, причому найпоширенішими видами є ангіко, мастика, трава, жатоба, мурічі, пекізейро, біла сукупіра.
Муніципалітет Ітумбіара не має адміністративних регіонів. Поділяється на 58 районів. Серед найбільш густонаселених є райони Афонсу Пена, Ново-Орізонті, Віла-Віторія, Носса-Сеньора-да-Сауде та Сідаде Жардім.
Гідрографія
Ітумбіара розташована в басейні річки Парана, в гідрографічному регіоні Парана. Муніципальний центр омивається річкою Паранаїба, потоком Тріндаді та потоками Агуа Суджа, Помбас і Буріті. Річки Буа та Мейя-Понте також перетинають муніципальну територію, на додаток до деяких відомих потоків, таких як Санта-Марія, Кампанья, Бом-Сусесо, Боа-Вереда, Медес і Поссес. Є також сотні потоків.
Річка Паранаїба бере початок у штаті Мінас-Жерайс, в регіоні Мата-да-Корда, в муніципалітеті Ріо-Паранаіба, який носить таку саму назву, що й річка. Це одне з витоків річки Парана разом із Ріо-Гранде. Річка Буа, з іншого боку, бере свій початок у Серра-ду-Конгуме, в муніципалітеті Американо-ду-Бразил, і впадає в річку Паранаіба. Річка Мейя-Понте бере свій початок у Серра-дус-Брандойнш, в муніципалітеті Ітаусу.
Оскільки він має величезний енергетичний потенціал, завдяки річці Паранаїба на території Ітумбіари були побудовані великі гідроелектростанції, серед яких Гідроелектростанція Ітумбіара, найбільша гідроелектростанція Furnas Centrais Elétricas SA, яка утворює штучне озеро.
Клімат
Клімат в Ітумбіарі тропічний (тип Aw за Кеппеном), з сезоном дощів між жовтнем і квітнем, з помірно високими температурами, і сухим сезоном з травня по вересень, з більш м'якими температурами. Осінь і весна — перехідні пори року. У регіоні Ітумбіара зазвичай раптово змінюється температура. Найсуттєвіші кліматичні зміни відбуваються з середини серпня до січня, коли клімат стає значно спекотнішим, а температура може наближатися до градусів або навіть перевищувати їх.
Згідно з даними Національного інституту метеорології (INMET), з червня 1989 року по травень 2012 року найнижча температура, зареєстрована в Ітумбіарі, становила 18 липня 2000 року, а найвища температура досягла 7 жовтня 2020 р. Найбільша кількість опадів за 24 години досягла міліметра (мм) 12 грудня 2005 року. Накопичене дорівнює або перевищує були також зафіксовані 27 грудня 1996 року, 16 березня 2019, 8 грудня 2003 і 16 січня 1991 року.
Демографія
Населення муніципалітету, згідно з оцінками Бразильського інституту географії та статистики (IBGE), у 2016 році становило жителів, будучи 12-м за чисельністю населення в штаті та представляючи щільність населення 40,85 жителів на км². Згідно з переписом 2010 року, проведеним тим самим статистичним органом, 50,7 % населення становили жінки (жителів), 49,3 % (жителів) чоловіки, 95,8 % (жителів) проживали в міській місцевості та 4,2 % (жителі) у сільській місцевості.
Приріст населення Ітумбіари за останнє десятиліття склав 14,14 %. Протягом дев'яти років, між 1991 і 2000 роками, населення муніципалітету отримало середньорічний темп зростання на 2,97 %, де його населення зросло з жителів у 1991 році до жителів у 2000 році. З іншого боку, рівень урбанізації зріс лише на 2,66 %, перейшовши з 63 % урбанізації в муніципалітеті в 1991 році до 64,67 % у 2000 році. У 2000 році населення його території становило 1,82 % населення штату і 0,04 % населення країни.
Національний склад
Культурні, політичні та економічні риси, успадковані від португальців, є чудовими та вражаючими в муніципалітеті Ітумбіара. Це розвивалося так, однак, повертаючись трохи назад в історію, не можна забувати важливість індіанців з точки зору етнічного внеску. Це були індіанці, які почали людську окупацію Бразилії.
У своєму історичному формуванні демографія Ітумбіари є результатом змішання трьох основних етнічних груп, які складають бразильське населення: індіанців, європейців і чорних, таким чином утворюючи метисів регіону. Пізніше, з прибуттям іммігрантів, сформувався унікальний культурний плавильний котел, який характеризує населення як міста, так і штату, їх цінності та спосіб життя. Існує помітна спільнота бразильців японського походження, яка походить від японської імміграції в 1930-х роках, переважно фермери. З іншого боку, Ітумбіара виділявся на національній арені не лише залученням мігрантів, але й експортом іммігрантів за кордон, переважно до країн Північної Америки. Воно входить до списку бразильських міст із найбільшою кількістю корінних жителів, які проживають за кордоном, поряд із Говернадор Валадарес (MG) і Піраканьюба (GO).
Згідно з переписом IBGE 2000 року, населення Ітумбіари складається з: білих (% або 53 211 жителів), коричневих (28,49 % або 23 197 жителів), чорних (5,37 % або жителів), корінного населення (0,29 % або 233 жителя).) і жовтий (0,26 % або 209 жителів). Досі залишаються 203 особи, які не вказали свою етнічну приналежність, що становить 0,25 % від загальної кількості населення.
Релігія
Подібно до перевіреного культурного розмаїття в Ітумбіарі, тут присутні кілька релігійних проявів. Незважаючи на те, що воно розвивалося на виключно католицькій соціальній матриці, як через колонізацію, так і через імміграцію, сьогодні в місті можна знайти десятки різних протестантських конфесій, а також практику кандомбле, східні релігії, реставраційні християнські релігії, спіритизм, серед інших. За останні роки протестантські деномінації та спіритизм значно виросли в місті.
Згідно з даними IBGE за 2000 рік, населення Ітумбіари становлять: католики (44,74 %); євангелісти (39,25 %); люди без релігії (7,56 %); спіритуалісти (7,55 %); та східні релігії (0,10 %). Серед протестантських церков виділяються Асамблея Божа (2,69 %), Вселенська Церква Царства Божого (0,86 %) і Пресвітеріанська Церква (0,44 %). Серед реставраційних християнських конфесій виділяється Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (0,34 %) та Свідки Єгови (0,03 %). Умбанда і Кандомбле разом становлять 0,15 % релігійного населення. Езотеричні традиції дотримуються 0.11 % населення, а 0,04 % населення заявили про відсутність релігії.
Політика
Виконавча влада муніципалітету Ітумбіара представлена мером, якому допомагають його офіси секретарів і еквівалентних директорів, які обираються прямим голосуванням на чотирирічний термін і можуть бути переобрані на другий термін поспіль. Нинішнім головою муніципальної виконавчої влади є Франсіско Домінгес де Фаріа, пов'язаний з Бразильською лейбористською партією (PTB), обраний на муніципальних виборах 2012 року з дійсних голосів.
Законодавча влада здійснюється палатою, що складається з тринадцяти радників, які обираються на чотири роки. У нинішньому законодавчому органі, який розпочався в 2013 році, він складається з трьох місць від Бразильської лейбористської партії (PTB), двох від Партії демократичного руху Бразилії (PMDB), одного від Робітничої партії (PT), одного від Бразильської партії. Соціал-демократична партія (PSDB), один від Соціал-демократичної партії (PSD), один від Соціал-християнської партії (PSC), один від Республіканської партії (PR), один від Комуністичної партії Бразилії (PCdoB), один від Народна соціалістична партія (PPS) і один від демократів (DEM). Палата має підготувати та проголосувати основні закони для адміністрації та виконавчої влади, особливо бюджет участі (Lei de Diretrizes Orçamentárias).
Ітумбіара є місцем розташування третього судового округу та має чотири суди, два з яких цивільні, один кримінальний, а інший спеціальний суд. За даними Вищого виборчого суду (TSE), у грудні 2013 року в муніципалітеті було виборців, що становить від загальної кількості Гояс. Першою існуючою політичною партією в Ітумбіарі була Democrata Santaritense, засновниками якої були майор Militão Pereira de Almeida та полковник Sidney Pereira de Almeida.
Що стосується організацій політичного представництва, то 32 із 35 бразильських політичних партій мають представництво в муніципалітеті. Згідно з інформацією, опублікованою Вищим виборчим судом (TSE) на основі даних за квітень 2016 року, політичною партією з найбільшою кількістю філій в Ітумбіарі є Партія бразильського демократичного руху (PMDB) з членами, за якою йде Прогресивна партія (PP) з членом і Бразильська соціал-демократична партія (PSDB) з членами. Завершує список п'яти найбільших політичних партій муніципалітету за кількістю членів: Робітнича партія (PT) з членами; і Бразильська соціалістична партія (ПСБ) з членами. Крім того, згідно з Вищим виборчим судом, партія Pátria Livre (PPL) і Бразильська комуністична партія (PCB) є політичними партіями з меншим представництвом у федеративній одиниці, кожна з яких має по 1 філії. Три політичні партії не мають представництва в Ітумбіарі: Partido da Causa Operária (PCO), Partido Novo (NOVO) і Partido da Mulher Brasileira (PMB).
Економіка
Валовий внутрішній продукт (ВВП) муніципалітету Ітумбіара є сьомим за величиною в штаті Гояс. Це виділяється, перш за все, у сфері надання послуг. Згідно з даними Бразильського інституту географії та статистики (IBGE) за 2018 рік, муніципалітет мав BRL . у своєму валовому внутрішньому продукті та ВВП на душу населення 40 399,72 R$, що ставить муніципалітет на 16 місце серед муніципалітетів Середнього Заходу та 210 місце серед муніципалітетів Бразилії за ВВП.
З усього ВВП міста . реалів — це валова додана вартість сільського господарства (первинний сектор), . з промисловості (середня), . — з податків на продукти за вирахуванням субсидій та . становлять послуги (третинні). Третинний сектор наразі є основним джерелом ВВП в Ітумбіарі.
Ітумбіара також є одним із найбільш конкурентоспроможних муніципалітетів у Гоясі. Оскільки він має легкий доступ до півдня та південного сходу країни, потік виробництва полегшується. Це основний фактор, що сприяє виробництву, розширенню та створенню нових агропромислових комплексів у Діагрі — агропромисловому районі Ітумбіара, що сприяє зростанню та розвитку місцевої економіки. Itumbiara є основним експортером у Гояс.
Первинний сектор
Сільське господарство
Муніципалітет розташований у долині річки Паранаіба, регіоні родючих земель, що робить сільське господарство основним джерелом доходу для місцевості. Незважаючи на те, що сільське господарство все ще становить значну частину місцевої економіки, сільське господарство поступається промисловості.
У 1996 році, згідно з сільськогосподарським переписом, оброблювана площа в становила 50 489 гектарів тимчасових посівів; 720 га беззмінних посівів; га природних пасовищ; га штучних пасовищ (посаджені); га природних і штучних лісів і га зрошуваних культур. Він також має загалом гектарів, з яких придатні для сільського господарства та пасовищ. Ще в 1996 році муніципалітет мав сільських господарств, 981 трактор, 755 механічних тягових плугів, 19 тягових плугів, 141 комбайн і саджальних машин.
Itumbiara має 39 складських і сухих складських приміщень, яких достатньо для розміщення та обслуговування всього виробництва муніципалітету, а також виробництва сусідніх муніципалітетів. У 1997 році його місткість тонн або мішків по 60 кілограмів, розподілених таким чином: м³ у звичайних складах, що еквівалентно тоннам, тонн у складах безтарного типу та тонн у складах безтарного типу.
Кількість прямих робочих місць, створених у сільському господарстві в муніципалітеті, у 2006 році становила , з яких робочих місць займали чоловіки та 893 жінки. З них вакансії були зайняті особами старше 14 років.
Тваринництво
За даними сільськогосподарського перепису 1996 року, щільність стада великої рогатої худоби в Ітумбіарі становила 66,09 голів на км². У цьому ж році поголів'я великої рогатої худоби становило голів. У 2006 році поголів'я великої рогатої худоби на 120 792 голів, у тому числі на голів коней, 50 буйволів і 16 ослів.
Іншими відомими тваринами, що існували в муніципалітеті, у 1996 році були: буйволи, з 46 головами; свиней голів; овець, 756 голів; кіз, голів і птиці (кури, молодняк, курей і півнів), голів — з річним виробництвом десятків яєць — та іншої птиці (качки, чирки, гуси та індички) голів.
Вторинний сектор
Ітумбіара виділяється на державному рівні в промисловій зоні. Ця галузь становить значну частину економіки міста і в останні роки набирає обертів. Деякі продукти виділяються, такі як кукурудза, соя, бавовна та молочні продукти. Проте головний індустріальний економічний двигун знаходиться в галузях металургії, взуття, текстилю, механіки та харчової промисловості.
Він має промисловий район, розташований на берегах BR-452, з виходом на BR-153, остання відповідає за з'єднання штатів Гояс, Мінас-Жерайс і Сан-Паулу, а також досягає Бразиліа. Промисловий район має стабільну інфраструктуру, електрику, воду, каналізацію, телефон та асфальт. Він має площу приблизно , розподілених по кварталах і вулицях, розташованих за 8 кілометрів від центру міста. Представлені галузі промисловості отримують підтримку від FOMENTAR — системи фінансування до 70 % ICMS протягом 15 років, з комісією 2,6 % на рік, а також, з перевагами муніципалітету, пропонуючи переваги та навіть допомогу в прибиранні земля. На даний момент існує 167 галузей промисловості.
Муніципалітет є домом для кількох національних компаній-експортерів, з акцентом на Caramuru Alimentos (експортер сої), Louis Dreyfus Commodities (експортер похідних бавовни), JBS (експортер шкіри) і Stemac (генератори енергії).
Третинний сектор
Ітумбіара вважається комерційним розподільним центром, що виділяється серед інших у мікрорегіоні Мея Понте. Усі 18 навколишніх муніципалітетів залежать від торгівлі в Ітумбіарі, яка збирає приблизно 36 % суми ICMS. Такі компанії, як Peugeot, Renault, Ford, Volkswagen, FIAT, Toyota, Hyundai, Nissan, Chery, Mitsubishi, Chevrolet і Jeep, які присутні в місті, обслуговують весь регіон. У місті також є кілька мережевих магазинів, таких як Lojas Americanas, Ricardo Eletro, Magazine Luiza, Casas Bahia, Pernambucanas, Drogasil, Pague Menos і мережа супермаркетів Bretas.
Згідно з даними податкового управління Ітумбіара, у 1997 році в муніципалітеті було діючих комерційних установ, призупинені комерційні установи, 542 установи, що надають послуги, 45 компаній автомобільного вантажного та пасажирського транспорту, 36 установ для зберігання та зберігання сухих зернових, 9 банківських установ та 12 готелів на понад 530 місць. Сьогодні, у 2018 році, вона має одну з найбільших компаній у галузі виробництва напоїв, польську транснаціональну компанію CanPack. Маючи понад 11 компаній по всьому світу, сьогодні вона має філію в Ітумбіарі з щоденним виробництвом понад 3 мільйонів алюмінієвих банок.
Інфраструктура
У 2000 році в було 24 216 домогосподарств, включаючи квартири, будинки та кімнати. З цієї загальної кількості об'єктів були у власності, а вже були оплачені (57,16 %); — у власності шляхом придбання (5,80 %) та — в оренді (22,66 %); об'єктів, з яких передано роботодавцем (4,64 %); були призначені іншим способом (9,43 %) і 77 — іншим способом (0,32 %).
Мережа розподілу води здійснюється компанією Companhia Saneamento de Goiás S/A (SANEAGO), яка є державною власністю та відповідає за санітарію в 223 муніципалітетах штату. По районах вода розводиться з артезіанських свердловин, а в штабі — переважно через водоочисні споруди.
Відповідно до Федеральної конституції Бразилії муніципальна гвардія муніципалітету Ітумбіара разом із військовою поліцією Гоясу виконує функції захисту товарів, послуг і громадських об'єктів. Тим не менш, з огляду на громадські інтереси та під час виконання своїх повноважень поліції, він діє для запобігання та припинення деяких злочинів, особливо проти суспільних благ і послуг, і навіть може заарештовувати правопорушників in flagrante delicto та доставити їх до присутності начальника поліції, відповідно до положень кримінально-процесуального закону.
Здоров'я
Ітумбіара має 51 медичний заклад, 27 з яких є приватними, 24 державними, включаючи лікарні, відділення невідкладної допомоги, центри здоров'я та стоматологічні послуги. Місто має 232 ліжка для госпіталізації в лікувальних закладах. У місті три лікарні загального профілю, дві державні та одна приватна. У Itumbiara також працюють 52 лікарі-хірурги, 108 клініцистів, 54 акушери та 54 педіатри, всього 268. У 2008 році було зареєстровано живонароджених, з яких 7,4 % були народжені недоношеними, 47,6 % — від кесаревого розтину і 25,1 % — від матерів від 10 до 19 років (0,5 % від 10 до 14 років). Загальний коефіцієнт народжуваності становить 14,14.
Освіта
Ітумбіара має школи в усіх регіонах муніципалітету. У 2009 році в муніципалітеті було приблизно учнів для початкової освіти, для середньої освіти та для дошкільної освіти. З навчальних закладів муніципалітету 48,9 % мали початкову освіту; 34,1 % — з дошкільної освіти; і 17 % середньої школи. Що стосується вчителів, то 64,8 % викладали початкову школу; 25 % для середньої школи; та 10,2 % на дошкільну освіту.
Що стосується вищої освіти, муніципалітет має кампус Державного університету Гоясу (UEG) і Федерального інституту Гоясу, єдиних двох державних вищих навчальних закладів. Він також має інші приватні вищі навчальні заклади, такі як Лютеранський інститут вищої освіти в Ітумбіарі, що належить до Лютеранського університету Бразилії (ULBRA), Факультет Санта-Ріта-де- Касія (UNIFASC), Університет Північного Парана (ЮНОПАР). і Юніассельві.
Муніципалітет також має підрозділи SENAI, SENAC і SESI, і, як наслідок, рівень грамотності та професійної підготовки в муніципалітетах є одними з найвищих у Гоясі. Загальна оцінка Ітумбіари в Індексі розвитку базової освіти (IDEB) у 2013 році в початкових класах початкової школи становила 6,4 бали. Проте в останніх класах початкової школи муніципалітет досяг результату 5,2 бали, що перевищило попередній бал, але було нижчим за середній показник по штату.
Послуги та зв'язок
Муніципалітет забезпечується гідроелектростанцією Ітумбіара (UHI), яка працює з 1981 року і розташована на річці Паранаїба, між територією самого муніципалітету та Арапора. Це відповідає за постачання більшості муніципалітетів Гояс, Мінас-Жерайс і частини району Мату-Гросу-ду-Сул. Він має шість діючих блоків із загальною встановленою потужністю 2082 МВт, що робить його найбільшим заводом у бразильській системі Furnas. Будівництво УГІ розпочато в листопаді 1974 року.
Першою газетою в Ітумбіарі володів Хосе Флавіо Соарес у 1919 році під назвою O Comércio. Itumbiara приймає відкриті телевізійні сигнали від кількох бразильських станцій. Серед регіональних мовників, які транслюють програми, пов'язані з муніципалітетом, найважливішими є Rede Anhanguera, яка транслює TV Anhanguera, філію Rede Globo ; телевізійна мережа! Itumbiara, філія RedeTV! ; TV Serra Dourada, філія SBT ; TV Record Goiás, філія Rede Record ; і TV Brasil Central, філія TV Cultura.
Транспорт
Муніципалітет має багато традицій в автомобільному транспорті. Оскільки він розташований на одній із найбільш жвавих осей у Бразилії, він має шосе та дороги, які з'єднують його з великими міськими центрами, такими як Гоянія, Бразиліа, Уберландія та Сан-Паулу. Відстань між муніципальним центром і столицею штату Гоянією становить приблизно 206 кілометрів. Його відстань від федеральної столиці Бразиліа становить 404 кілометри.
Три основні автомагістралі в Ітумбіарі: BR-153, яку також називають Трансбразільською магістраллю, що відповідає за доступ до столиці, Гоянії та Бразиліа; BR-452, що з'єднує місто з Ріо-Верде, і GO-419, що з'єднує Буріті-Алегрі.
Ітумбіара має невеликі традиції в річковому транспорті, головним чином через відсутність судноплавних річок на її території. Крім того, річка Паранаїба широко використовується для річкового транспорту, головним чином для практики екотуризму. Аеропорт Ітумбіара — офіційно Аеропорт Ітумбіара-Франсіско Вілела до Амарала — (ICAO : SBIT) управляється муніципальним урядом. Він має асфальтовану злітно-посадкову смугу довжиною 2700 метрів із денними та нічними умовами руху та пропускною здатністю для великих літаків.
Культура і суспільство
Туризм
Екотуризм значною мірою відповідає за туризм в Ітумбіарі, один із шляхів розвитку міста. це характеризується конкурентними перевагами розташування в цьому відношенні, з більшим акцентом на великому озері da Represa de Itumbiara, яке має глибину 521,20 метрів, затоплену площу 778 км² і загальним об'ємом 17 млрд м³. Це відповідає двом затокам Гуанабара.
В останні роки зустрічі між рибалками та рибальськими командами стали частими в регіоні Lago da Represa do Rio Paranaíba для практики спортивної риболовлі, факт, який висвітлювався в спеціалізованих журналах, які вважають Ітумбіару другим найкращим місцем у Бразилії для риболовлі. Спортивна риболовля Тукунаре. Річка також є місцем водних видів спорту.
Kartódromo Internacional Dr Henrique Santillo, розташований у центрально-західній частині міста, приймає регіональні, національні та міжнародні заходи. Він розрахований на осіб.
Серед головних природних визначних пам'яток муніципалітету — річка Паранаїба, яка виступає як величезне дзеркало, яке відображає добре побудовані будівлі, що межують з нею, з одного боку, і з протилежного боку штат Мінас-Жерайс ; і водоспад Салітре, розташований у сільській місцевості, на територіальній межі з муніципалітетом Буріті-Алегрі, з стежками та скелелазінням.
Серед історичних пам'яток — Praça Matriz, побудована муніципальним указом № 538 від квітня 1934 року, автором якого є Сідні Перейра де Алмейда. На час побудови це був перший сквер у місті. Проект був виконаний інженером Едуардо Фігейредо Мендесом і представлений публіці 23 червня 1935 року. Сучасна назва — Praça da República; підвісний міст Аффонсо Пенна, який був пов'язаний з великою потребою розвитку південно-західного регіону Гояс і більшого зв'язку з великими центрами, такими як Сан-Паулу та Ріо-де-Жанейро ; і міст Engenheiro Cyro Gomes de Almeida, побудований на річці Паранаіба в 1958 році замість старого мосту Аффонсо Пенна, який був побудований під час перенесення столиці Бразилії з Ріо-де-Жанейро до Бразиліа в 1960 році. Його назва — данина поваги його будівельнику Сіро Гомесу де Алмейда.
Мистецтво
У муніципалітеті є кілька театральних колективів. У 1919 році в місті виникла перша театральна група, яка також була одним із піонерів у районі на півдні Гоясу. Його створив та ідеалізував Хосе Флавіо Соарес, журналіст з регіону. Також у 1919 році в муніципалітеті відбулася прем'єра першої театральної п'єси Хосе Флавіо Соареса.
Перший кінотеатр в Ітумбіарі отримав назву Cine Brasil і належав Сідні Перейра де Алмейда. Саме в цьому закладі відбувся показ фільму в ковбойському стилі «O Az do Oeste», який став першим у місті.
Події
Ітумбіара щороку проводить кілька заходів. Деякі вже добре відомі місцевому населенню. У місті проводяться важливі релігійні та культурні заходи. Серед визначних пам'яток фестиваль São Sebastião, що проводиться 20 січня ; свято Санта-Рита-де -Касія, у травні, і Quermesse de Cristo Rei, що проводиться між 1 і 10 травня. Річкова хода Nossa Senhora das Graças відбувається вже більше 50 років у серпні. Міська сільськогосподарська виставка, яка проходить у вересні, також є одним із культурних свят міста. Є також Екологічний тиждень, який проводиться в червні, Ярмарок промисловості та торгівлі південного Гоясу (Expossul), що базується в місті, і річниця муніципалітету, що відзначається 12 жовтня.
Футбол
У футболі головним футбольним клубом Ітумбіари є Itumbiara Esporte Clube, заснований 9 березня 1970 року. Його штаб-квартира розташована на вулиці Гоянія, в історичному центрі Ітумбіари. Itumbiara Esporte Clube отримав свій перший державний титул у 2003 році, коли він став чемпіоном Goiás у другому дивізіоні. З 2004 року входить до Першого дивізіону Чемпіонату Гояно з футболу. У 1979 році він зіграв свій перший офіційний матч у Чемпіонаті Бразилії, де посів 64 місце. Він також брав участь у Срібному кубку в 1980, 1983 та 1984 роках; Бронзовий кубок у 1981 році та Третій дивізіон у 1987, 1994, 1995, 1997 та 1998 роках. Він виграв Чемпіонат Гояно де Футебол у 2008 році та отримав право зіграти на Кубку Бразилії у 2009 році, де його суперником був «Корінтіанс».
Футбольний клуб проводить свої ігри на муніципальному стадіоні імені Жуселіну Кубічека, розташованому в районі Планальто. Стадіон розрахований на місць. Він був урочисто відкритий 10 жовтня 1976 року проти Club de Regatas Vasco da Gama, його рекорд відвідуваності стався у 2008 році, коли Ітумбіара зіткнувся з Goiás Esporte Clube, свідками якого були людей.
Див. також
Список муніципалітетів у Гояс
Список міст Бразилії
Народився в Ітумбіарі
Посилання
Міста Бразилії
Сторінки з неперевіреними перекладами
Засновані в Бразилії 1909
|
1037759
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D1%96-%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%BC%27%D1%8F%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3
|
Комі-Перм'яцький автономний округ
|
Комі-Перм'яцький автономний округ, Комі-Перм'яцький АО — до 1 грудня 2005, суб'єкт Російської Федерації.
Площа — 32 770 км². Округ був розташований у пониззі Уральських гір, у верхньому басейні Ками. Населення — 132 824 осіб. Адміністративним центром округу було місто Кудимкар.
Історія
Округ було утворено 26 лютого 1925 як Комі-Перм'яцький національний округ у складі Уральської області. 17 січня 1934 при поділі Уральської області увійшов до складу Свердловської області, а з виділенням з неї Пермської області 3 жовтня 1938 — до складу останньої. З 1977, Комі-Перм'яцький автономний округ. У 1992 Комі-Перм'яцький АО став самостійним суб'єктом федерації, продовжуючи перебувати у складі Пермської області, маючи з нею в договірні відносини.
25 січня 1935 ВЦВК затвердив нову районну мережу Комі-Перм'яцького округу.
У 2003 відбувся референдум, на якому жителі Пермської області та Комі-Перм'яцького АО підтримали об'єднання в єдиний суб'єкт федерації. Згідно з результатами референдуму, з 1 грудня 2005 Комі-Перм'яцький автономний округ об'єднано з Пермської областю, утворивши при злитті Пермський край з адміністративним центром у місті Пермі і втративши статус суб'єкта Російської Федерації. У складі Пермського краю було створено адміністративно-територіальне утворення з особливим статусом Комі-Перм'яцький округ.
Примітки
Література
Ресурси Інтернету
Komiperm.ru — портал Коми-Пермяцкого округа
Федеральный Конституционный закон от 25.03.2004 N 1-ФКЗ — «Об образовании в составе Российской Федерации нового субъекта Российской Федерации в результате объединения Пермской области и Коми-Пермяцкого автономного округа» (одобрен СФ ФС РФ 24.03.2004)
Недостижимая симметрия: об итогах «укрупнения» субъектов Российской Федерации
Автономні області РРФСР
Комі-перм'яки
|
4501489
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%8C%D0%BE%D0%B7%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B5-%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%96%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%29
|
Гьозтепе-махаллесі (станція метро)
|
Гьозтепе-махаллесі (станція метро)
Гьозтепе-махаллесі — метростанція на лінії М7 Стамбульського метро.
Станцію було відкрито 28 жовтня 2020
Розташування: станція розташована у мікрорайоні району Багджилар. Станція має 4 входи, два з яких знаходяться на півночі , а два інших – на півдні.
Конструкція: колонна станція мілкого закладення типу горизонтальний ліфт з однією острівною прямою платформою.
Пересадки
Автобуси: 31Y, 76A, 76O, 78, 78FB, 78H, 89C, 89T, 91E, 97GE, 97M, 141A, 141M, 146A, 146B, 146K, 146M, 146T, 303B, HT11, MK92
Маршрутки: Гюзелтепе — Істоч, Ширіневлер — Гіїмкент
Примітки
M7 (Стамбульський метрополітен)
Засновані в Туреччині 2020
|
4834937
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%96%D1%80%D1%96%D1%81-%D0%A3%D1%81%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Тіріс-Усманово
|
Тіріс-Усманово — село у складі Абдулинського міського округу Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 516 осіб (2010; 666 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
татари — 96 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Абдулинського міського округу
Села Оренбурзької області
|
3496393
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%8F%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%86%D0%BA%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Маячне (Ікрянинський район)
|
Маячне (Ікрянинський район)
Маячне — село у Ікрянинському районі Астраханської області Російської Федерації.
Населення становить 845 осіб (2010). Входить до складу муніципального утворення Маячнинська сільрада.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Жовтий Клин. Від 1925 року належить до Ікрянинського району.
Згідно із законом від 6 серпня 2004 року органом місцевого самоврядування є Маячнинська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Ікрянинського району
Села Астраханської області
|
1823917
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B4-%D0%AE%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BD
|
Бад-Юберкінген
|
Бад-Юберкінген — громада в Німеччині, знаходиться в землі Баден-Вюртемберг. Підпорядковується адміністративному округу Штутгарт. Входить до складу району Геппінген.
Площа — 24,02 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Баден-Вюртембергу
Курорти Німеччини
|
3513987
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%BD%20%C2%AB%D0%93%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D1%80%20%D0%90%D0%BB%D1%96%D1%94%D0%B2%C2%BB
|
Орден «Гейдар Алієв»
|
Орден «Гейдар Алієв» — вища державна нагорода Республіки Азербайджан. Заснован Законом Республіки Азербайджан № 896-IIQ від 22 квітня 2005 року.
Положення про нагороду
Знаки ордена
Орден «Гейдар Алієв» має зірку ордена, ланцюг та знак.
Зірка та ланцюг ордена «Гейдар Алієв» є з мечами та без них.
Зірка ордена, яку призначено носити на грудях, восьмикутна й виготовлена зі срібла. Промені зірки виконані у вигляді квіткових пелюсток. Відстань між протилежними кінцями зірки — 82 мм.
Посередині зірки розміщено круглий медальйон з хвилеподібною окружністю. У зірки з мечами медальйон покладено на два схрещених мечі, які проходять через чотири кути зірки. Мечі виготовлені зі срібла і покрити золотом. Кожен меч є 82 мм завдовжки і 4 мм завширшки. В рукоять кожного меча вставлений діамант.
Нагородження
: Ільхам Алієв — (Президент Азербайджану) — 28 квітня 2005 року — відповідно до його статусу.
: Іхсан Дограмаджи — (лікар-педіатр, громадський діяч) — 29 квітня 2005 року — за особливі заслуги в налагодженні та розвитку наукових і культурних зв'язків між Турецькою Республікою та Азербайджанською Республікою.
: Жак Ширак — (Президент Франції) — 29 січня 2007 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Францією та Азербайджанською Республікою.
: Мстислав Ростропович — (віолончеліст та диригент) — 27 березня 2007 року — за великий внесок у розвиток міжнародних культурних зв'язків та музичного мистецтва Азербайджану.
: Віктор Ющенко — (Президент України) — 21 травня 2008 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Україною та Азербайджанською Республікою.
: Тахір Салахов — (живописець та малювач, народний художник Азербайджану) — 27 листопада 2008 року — за виняткові заслуги у розвитку культури Азербайджану.
: Шейх Сабах аль-Ахмед аль-Джабер ас-Сабах — (Емір Кувейту) — 9 лютого 2009 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Державою Кувейт та Азербайджанською Республікою.
: Лех Качинський — (Президент Польщі) — 30 червня 2009 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Республікою Польща та Азербайджанською Республікою.
: Валдіс Затлерс — (Президенти Латвії) — 10 серпня 2009 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Латвійською Республікою та Азербайджанською Республікою.
: Траян Бесеску — (Президент Румунії) — 18 квітня 2011 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Румунією та Азербайджанською Республікою.
: Георгій Пирванов — (Президент Болгарії) — 14 листопада 2011 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Республікою Болгарія та Азербайджанською Республікою.
: Емомалі Рахмон — (Президент Таджикистану) — 11 липня 2012 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Республікою Таджикистан та Азербайджанською Республікою.
: Аріф Маліков — (композитор, народний артист Азербайджану) — 13 вересня 2013 року — за виняткові заслуги у розвитку культури Азербайджану.
: Абдулла Ґюль — (Президент Туреччини) — 11 листопада 2013 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Турецькою Республікою та Азербайджанською Республікою.
: Віктор Янукович — (Президент України) — 17 листопада 2013 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Україною та Азербайджанською Республікою.
: Реджеп Тайїп Ердоган — (Президент Туреччини) — 2 вересня 2014 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Турецькою Республікою та Азербайджанською Республікою.
: Мехрібан Алієва — (голова організаційного комітету перших європейських ігор «Баку 2015») — 29 червня 2015 року — за плідну діяльність у розвитку культури, освіти, охорони здоров'я та спорту в Азербайджанській Республіці, широке просування культурної спадщини азербайджанського народу на міжнародному рівні та великі заслуги у організації I Європейських ігор.
: Олександр Лукашенко — (Президент Білорусі) — 28 листопада 2016 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Республікою Білорусь та Азербайджанською Республікою.
: Зейнаб Ханларова — (співачка, народна артистка Азербайджану) — 26 грудня 2016 року — за особливі заслуги у розвитку культури Азербайджану.
: Нурсултан Назарбаєв — (Президент Казахстану) — 3 квітня 2017 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Республікою Казахстан та Азербайджанською Республікою.
: Омар Ельдаров — (скульптор, народний художник Азербайджану) — 19 грудня 2017 року — за особливі заслуги у розвитку культури Азербайджану.
: Серджо Матарелла — (Президент Італії) — 18 липня 2018 року — за особливі заслуги у розвитку дружніх відносин та співробітництва між Азербайджанською Республікою та Італійською Республікою.
: Аллашюкюр Пашазаде — (шейх уль-іслам і председатель Управління мусульман Кавказа) — 26 серпня 2019 року — за особливі заслуги у формуванні державно-релігійних відносин, встановленні національної солідарності та моральних цінностей в Азербайджанській Республіці.
: Раміз Мехдієв — (президент Національної академії наук Азербайджану) — 23 жовтня 2019 року — за ефективні та довготермінові особливі заслуги в галузі державного управління та розвитку науки в Азербайджанській Республіці.
: Хошбахт Юсіфзаде — (інженер-геолог, заслужений інженер Азербайджану, перший віце-президент Державної нафтової компанії Азербайджанської Республіки) — 13 січня 2020 року — за великі заслуги та багаторічну плідну діяльність у розвитку нафтової галузі Азербайджану.
: Полад Бюльбюльоглу — (співак і композитор, народний артист Азербайджану, дипломат, політичний і громадський діяч.) — 3 лютого 2020 року — за великі заслуги у розвитку азербайджанської культури та багаторічну плідну суспільно-політичну діяльність.
Примітки
Посилання
Закон Республіки Азербайджан № 896-IIQ від 28 квітня 2005 року Про заснування ордена «Гейдар Алієв»
Закон Республіки Азербайджан № 896-IVQD від 3 лютого 2014 року Про внесення змін до Закону Азербайджанської Республіки № 896-IIQ від 22 квітня 2005 року «Про заснування ордена „Гейдар Алієв“»
Ордени, медалі, почесні знаки та звання. Кабінет Президента Республіки Азербайджан.
Державні нагороди Республіки Азербайджан на офіційній сторінці Міністерства оборони Республіки Азербайджан.
Нагороди Азербайджану
Засновані в Азербайджані 2005
|
2071139
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B0%D0%B5%D0%B9%D1%8F%D1%80%20%28%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%BA%D0%B0%D0%BD%29
|
Вестманнаейяр (вулкан)
|
Вестманнаейяр (вулкан)
Вестманнаейяр — група вулканічних об'єктів, розташованих на архіпелазі Вестманнаейяр, південно-західне узбережжя Ісландії.
Вестманнаеяр є великим підводним вулканом, у межах якого на площі 30×40 км знаходяться різні вулканічні об'єкти, складені переважно базальтами. Наслідком прояву вулканічної діяльності стало виникнення вулканічних островів і підводних вулканів на неглибокому шельфі південно-західного берега Ісландії. Виверження відбувалися в післяльодовиковий період понад два десятки разів. Вестманнаеяр найвідоміший виверженням, епіцентр якого знаходився на глибині 130 м, в результаті якого виник острів Суртсей в 1963 році. Зараз він продовжує рости. Згодом утворювалися подібні острівці, але вони були, як правило, недовговічні і іноді не фіксувалися. Острівець височів на 70 м над рівнем моря в результаті викиду лав на поверхню в жовтні 1965 року, а через рік його розмив океан і від нього нічого не залишилося. Найтрагічніше виверження почалося 23 січня 1973 року, в результаті якого постраждав однойменне місто на острові Хеймаей. В результаті нагрівання ґрунтів почалася пожежа в східній частині містечка, на площі 300–400 м. Тоді з моря намагалися перекачати воду насосами і остудити потоки лави, що виходять з шлакового конуса Ельдфедль, але потоки лави попрямували в порт і порушили подання води і довелося зайнятися евакуацією місцевого населення. Виверження припинилося 3 червня 1973 року. В результаті утворилася гора заввишки 225 м, під шаром попелу виявилося 360 будинків, товщина лавового потоку становила 70 см, площа — 2,1 км². Згодом захист берегової лінії розширили від 1,1 км до 2,7 км. Вулканічна активність на Хеймаей була подібна до виверження на острові Ян-Майен в 1970 році. Нині якої-небудь активної вулканічної діяльності в районі Вестманнаеяре немає.
Список вулканічних об'єктів, що входять до комплексу Вестманнаеяр, за абеткою
Ресурси Інтернету
Volcano Live — John Search
Vulcanism.ru
Примітки
Підводні вулкани
Вулкани Ісландії
|
1206138
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%83%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%28%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%82%D0%B0%29
|
Пеулень (Харгіта)
|
Пеулень (Харгіта)
Пеулень, Пеулені — село у повіті Харгіта в Румунії. Входить до складу комуни Лупень.
Село розташоване на відстані 232 км на північ від Бухареста, 48 км на захід від М'єркуря-Чука, 127 км на схід від Клуж-Напоки, 91 км на північ від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — угорці. Усі жителі села рідною мовою назвали угорську.
Примітки
Села повіту Харгіта
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.