id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
4152099
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%91%D1%94%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Новеньке (Бєлгородська область)
|
Новеньке (Бєлгородська область)
Новеньке — село в Івнянському районі Бєлгородської області Російської Федерації.
Населення становить 1720 осіб. Входить до складу муніципального утворення Новенське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у східній частині української суцільної етнічної території — східній Слобожанщині.
Згідно із законом від 20 грудня 2004 року № 159 від 20 грудня 2004 року органом місцевого самоврядування було Новенське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Івнянського району
Села Бєлгородської області
|
21840498
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Samin%2C%20Warmian-Masurian%20Voivodeship
|
Samin, Warmian-Masurian Voivodeship
|
Samin, Warmian-Masurian Voivodeship
Samin is a village in the administrative district of Gmina Dąbrówno, within Ostróda County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland. It lies approximately north-east of Dąbrówno, south of Ostróda, and south-west of the regional capital Olsztyn.
References
Samin
|
7029892
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bandari%20F.C.%20%28Tanzania%29
|
Bandari F.C. (Tanzania)
|
Bandari F.C. (Tanzania)
Bandari FC is a Tanzanian football club based in Mtwara. They play in the top flight of Tanzanian football. Their home games are played at Umoja Stadium.
History
The club reached the finals of the SportPesa Cup in 2019, after beating the favorites Simba SC 2–1. In the cup final, they faced Kariobangi Sharks and lost 1–0.
Honours
SportPesa Cup:
Runners-up: 2019
References
Football clubs in Tanzania
Mtwara Region
|
1339033
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%97%D0%BD%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%B0%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%29
|
Куїнон (аеропорт)
|
Куїнон (аеропорт)
Аеропорт Фукат, — в'єтнамський аеропорт спільного базування. Обслуговує комерційні авіаперевезення міста Куїнен. Знаходиться на території повіту Фукат провінції Біньдінь, за 30 кілометрів на північний захід від Куїнена.
Поряд з комерційною діяльністю Аеропорт Фукат використовується для потреб підрозділів Народних Військово-повітряних сил В'єтнаму.
Історія
Аеропорт Фукат було побудовано у 1966 році під час В'єтнамської війни для потреб авіабази Військово-повітряних сил США. У ході війни аеропорт був одним з головних місць базування підрозділів південнов'єтнамських і північноамериканських військово-повітряних сил.
Після 1975 року Аеропорт Фукат перепыдпорядкувався Військово-повітряним силам В'єтнаму, а через якийсь час став комерційним аеропортом регіонального значення.
Авіакомпанії й пункти призначення
Галерея
Див. також
Список аеропортів В'єтнаму
Посилання
Інформація про аеропорт VVPC з сайта World Aero Data
Аеропорти В'єтнаму
|
1233201
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Waterford%20F.C.
|
Waterford F.C.
|
Waterford F.C.
Waterford Football Club formerly Waterford United Football Club is an Irish association football club based in Waterford who play in the League of Ireland Premier Division. The club was founded and elected to the league in 1930. Originally the club was based at the greyhound stadium known as Kilcohan Park, but moved to the Waterford Regional Sports Centre in the 1993–94 season. In 2018 the club and its players became fully professional.
History
Early years
Waterford first participated in the league in the 1930–31 season finishing ninth and again from 1931 to 1932 before dropping out of the league for two seasons. Waterford re-entered the league in the 1935–36 season along with Sligo Rovers. Waterford won the Shield in their first season.
Waterford won the FAI cup for the first time in their history in 1937 beating St. James Gate and also won the Shield.
The club were league runners up in 1937–38 season and again in the 1940–41 season. Both Waterford and League winners Cork United finished on equal points but Cork were awarded the title as Waterford were unable to compete in the play-off due to a dispute regarding payment to players. At the end of the campaign, the original Waterford resigned from the League of Ireland, only for a new entity, with the same name, to be elected in, for 1944–45 season.
Waterford won the Shield again in the 1952–53 season and were again runners-up in the League this time to St. Patrick's Athletic in the 1954–55 season and again in the 1962–63 season.
The club eventually won the league title for the first time in the 1965–66 season, (under manager Paddy Coad) setting a then league record of 13 straight league victories. The 1965/66 title was the beginning of a hugely successful spell for the club domestically. The following season they played in the preliminary round of the Champions cup against Vorwärts Berlin, an East German and Army side, losing 6–1 at Dalymount Park and 6–0 in East Berlin.
They won the Shield once again in 1968–69 season. Waterford won the league title three times in a row, in 1968,1969 and in 1970. The title was won by Cork Hibernians in 1971 but returned to Waterford in the 1971–1972 season and again in the 1972–73 season. The following season Waterford won the League of Ireland Cup, however failed to regain the league title.
The Club won the FAI Cup for the second time under Tommy Jackson in 1980 beating St Patrick's Athletic with the winner from Brian Gardner.
Waterford's success in the league over the years brought European football where they played against famous clubs such as Manchester United and Celtic. Bobby Charlton had a brief spell at the club in 1976, playing three times and scoring one goal.
Early 1980s to Mid-2010s
In May 1982, the club changed its name to Waterford United. Alfie Hale was appointed manager. In 1985 the league's membership rose to 22 clubs with the election of six new clubs in 1985. This resulted in the introduction of the present two-Division (Premier and First) structure in 1985/86 of which Waterford was a member of the Premier Division. Waterford were relegated to the First Division in the 1988–89 season. Their stay there was short, gaining promotion and winning the First Division title the following season 1989–90. They were unable to retain their Premier Division status the following season finishing in eleventh.
The club was promoted to the top flight in the 1991–92 season finishing as runners up to Limerick. But again the club were unable to remain in the Premier Division for more than a single season suffering relegation on goal difference to Drogheda United.
Waterford United were promoted to the Premier Division, finishing top of the First Division in the 1997–98 season and remained there until the 1999–00 season suffering relegation in the playoffs to Kilkenny City.
Jimmy McGeough was appointed manager in 2002. In his first season he led the club to promotion to the League of Ireland Premier Division in the 2002–03 season.
The League of Ireland changed from a winter league to a summer league for the 2003 season. Waterford finished 6th under Jimmy McGeough. Despite the good season he was controversially sacked, the decision was very unpopular with the club's supporters.
In 2004, The Blues finished 5th and they reached the FAI Cup Final, their first since 1986 under Alan Reynolds as player-manager and Paul McGrath as director of football but lost 2–1 to Longford Town.
In 2006, Waterford United were relegated to the First Division. The FAI took over the running of the League of Ireland at the end of the 2006 season. Part of this takeover involved the assessment of all League of Ireland sides and the manner in which they were being run including finances, infrastructure, future plans, marketability and previous finishing positions since the 2002 season, (this was due to Kildare County only joining the Eircom League in 2002). Despite finishing in 11th and last place (Dublin City being the 12th team in the league and subsequently folding during the season) the club were forced to play a relegation/promotion playoff against Dundalk. Despite being defeated Waterford United still stood a chance of remaining a Premier Division side due to the FAI assessment. However, on 8 December 2006 the FAI decided to relegate Waterford to the 1st Division with Shamrock Rovers and Galway United replacing them and the now defunct Dublin City. Dundalk, despite beating Waterford in a playoff, were controversially overlooked and remained in the First Division. However, on 20 February 2007 it was announced that Waterford United had been invited to participate in the Premier Division for the forthcoming season. Club secretary Larry Gough stated "The club considered the proposal carefully and decided to accept the invitation in the best interests of football in Waterford and the eircom league". However, The "Blues" were relegated that season via the play-offs losing 6–3 on aggregate to Finn Harps.
After the club's relegation, Waterford went into the 2008 season knowing that only one team from the First Division would be promoted as the FAI planned to revamp the league. A valiant effort from Cronin's Blues saw them come so close yet so far as the "Blues" fell away towards the business end of the season leaving Dundalk and Shelbourne to compete for promotion on the final day of the season.
In 2009, former Bohemians player, Stephen Henderson took over as boss at the club and in his first season, the Blues narrowly missed out yet again for the playoffs and reached the EA Sports Cup Final where they were defeated 3–1 by Bohemians and the FAI Cup semi-finals. The club also finished in 4th in the League, missing out on the playoffs.
Henderson signed a one-year extension to his contract for the 2010 season. His side finished in 2nd place just three points off champions Derry City. His side came up against Monaghan United in the playoffs but were defeated 3–1 in the RSC.
In May 2011, Henderson was sacked after a run of poor form. Waterford native, Paul O'Brien was appointed manager for the duration of the season. Waterford United finished 5th in the 2011 League of Ireland First Division. The board in the off season then appointed Paul as full-time manager on a year contract for the 2012 season.
Paul O'Brien's side fell narrowly short of promotion, they defeated champions Limerick four times in four games but still finished 4 points behind them. This meant the playoffs once again for Waterford. In the first section of the playoffs Waterford beat 3rd placed Longford Town 3–1 on aggregate. This set up a tie with Dundalk of the League of Ireland Premier Division. The first leg ended in a 2–2 draw in Oriel Park but Waterford were defeated 2–0 in the second leg at the RSC and would once again remain in the First Division.
The Blues were favourites to lift the Title in 2013 but during the season O'Brien resigned due to poor form. Waterford finished in 4th, missing out on the playoffs. During the 2013 season former manager Stephen Henderson was seeking compensation from his previous contract, Henderson claimed he was sacked despite the club claiming he resigned, the club's supporters were forced to step in and raise the money Henderson was owed before the club could be wound up. Tommy Griffin was appointed manager for the 2014 season. The club encountered financial difficulties once again, this led to the club slipping down the table to a 7th-place finish.
After a disappointing start to 2015, Griffin stepped aside into a new role in the club and Roddy Collins was appointed as manager on a two-and-a-half-year deal. Collins side finished 7th in his first season. In the 2016 season, Collins signed a lot of players he worked with before such as Philip Gorman, James O'Brien and his son, Roddy Collins Jr, and many others. With two games left in the 2016 season and Waterford in 6th it was announced Roddy Collins would leave the club.
Modern day
After weeks of speculation on social media, the club officially announced in mid-November 2016 that Swindon Town chairman Lee Power had assumed control. Shortly after taking control, he outlined his plan to rebrand the club, removing 'United' from the club's name, going back to the original name of Waterford FC. He also wished to change the club's crest and jersey to something more traditional. On 2 January 2017, the club announced the new managerial team for the coming season. The new head coach was former player and manager Alan Reynolds and Pat Fenlon was appointed as the club's director of football. As the squad started to take shape, the club officially announced on 20 January 2017 that they would change back to the original Waterford FC name. They also unveiled the new crest which was a modernised version of the club's first ever crest from 1930.
Under the new leadership, Waterford FC signed several high-profile players and ran the club in a new professional way.
After Waterford beat Wexford 3–0 and Cobh Ramblers were defeated 3–0 by Cabinteely, Waterford were officially crowned league champions and promoted back to the Premier Division for 2018.
Waterford qualified for the Europa League first qualifying round by finishing fourth in the 2018 League of Ireland Premier Division, but were ruled by UEFA to have not passed the "three-year rule" as the club were reformed in 2016. As a result, the berth was given to the fifth-placed team of the league, St Patrick's Athletic.
Reynolds resigned as manager on 16 June 2020.
On 4 June 2021, with the club bottom of the table, it was announced that Lee Power had sold the club to R&S Holdings Ltd, fronted by UK entrepreneur Richard Forrest who had bought the remaining stakes in the club having previously bought 33% earlier in the year.
The club finished 9th in the table in 2021, meaning they entered a relegation playoff. Then manager Marc Bircham was sacked just days before the relegation play-off with UCD AFC and the team subsequently lost the playoff 2–1, returning Waterford to the First Division.
On 14 June 2022, Waterford appointed Danny Searle as manager. Searle had previously been Aldershot Town manager. In March 2023, Searle was removed from his position just five games into the 2023 season. Two days later, former Bohemians manager Keith Long was appointed as Searle's replacement.
In July 2023, the Waterford FC owner Andrew Pilley was sentenced to 13 years in prison in the UK. In November 2023, following a playoff with Cork City, Waterford FC earned promotion back to the Premier Division.
Players
Current squad
Technical staff
Stadium
Waterford FC plays their home games at the Waterford Regional Sports Centre, more commonly referred to as the RSC. They have played at the RSC since the 1992–93 season. The stadium has two stands and holds a capacity of 5,500 with 3,052 seats. The record attendance at the RSC was for an FAI Cup semi-final game in 1997 against Shelbourne where Waterford was defeated 2–1 in front of 8,500 people, this was when spectators were permitted to stand on the running track in the ground. The RSC also hosted the 2009 League of Ireland Cup final where Bohemians defeated Waterford 3–1. Before moving to the RSC Waterford played at Kilcohan Park.
Supporters and rivalries
Supporters
The club draws its support not only from Waterford City, but also from Waterford County and the South East region as a whole. Waterford fans have organised themselves into two groups – both official and unofficial.
Groups
Blues Supporter Club (B.S.C)
The Blues Supporters Club is the official Waterford FC fans group. It was formed in December 2009 after members of the IBSC (Independent Blues Supporters Club) voted to become an official fans group. From the 2010 season, the BSC organises transport for Blues fans to away games, run the club shop as well as organise numerous fund raising activities and other match day activities for Waterford FC. There is also a branch of the BSC based in Dungarvan that accommodates Blues fans living in West Waterford. Membership is now open for the 2018 season and information can be found on Waterford FC home page and on Facebook. The current chairperson of the BSC is Shane Murphy.
Ultras".
Rivals
Waterford contest the Munster Derby with Cork City. Waterford had big derbies with Cork City in the 2000s when Waterford were in the Premier Division and then again when Cork City Foras entered the First Division in the early 2010s. The derby with Cork always being Munsters biggest clash died off when Cork City started challenging the top of the table in the Premier Division and Waterford plummeted to the bottom end of the First Division around 2014. When Waterford drew Cork in the cups the club would usually be easily beaten. When Waterford played Cork in Turners Cross in the EA Sports Cup in 2016 they were beaten 7–0. However the rivalry was somewhat rekindled in 2017 after Waterford were taken over by Lee Power, a heavy challenge by Patrick McClean on Corks Sean Maguire caused controversy, it led to a huge dispute on social media between Waterford and Cork players with Irish internationals James McClean and Shane Duffy also getting involved defending Patrick's tackle. And despite Waterford being in the First Division they manage to secure the signing of Waterford born Cork centre back Kenny Browne who was on the back of a great season where he starred for the rebels as they won the FAI Cup. The move caused huge controversy with Cork manager John Caulfield. As time went on Cork and Waterford played against each other a few times most recently when Waterford beat the in the Premier Division Promotion Playoff Final.
Waterford have also had a local south east derby game against near neighbours Wexford since 2007 but there has never been any significant rivalry between the clubs.
Waterford had a big rivalry with Shamrock Rovers in the 1960s and 70s. The rivalry is referred to as the 'old feud' in recent times.
Honours
League of Ireland: 6
1965–66, 1967–68 , 1968–69, 1969–70, 1971–72 , 1972–73
FAI Cup: 2
1936–37, 1979–80
League of Ireland First Division: 4
1989–90, 1997–98, 2002–03, 2017
League of Ireland Cup: 2
1973–74, 1984–85
League of Ireland Shield: 5
1930–31, 1936–37, 1952–53, 1958–59, 1968–69
LFA President's Cup: 1
1973–74
Top Four Cup : 5
1967–68, 1968–69, 1969–70, 1970–71, 1972–73
Texaco Cup: 1
1974–75
Munster Senior League: 1
1932–33
Munster Senior Cup: 15
1934–35, 1945–46, 1947–48, 1955–56, 1956–57, 1965–66, 1966–67, 1975–76, 1980–81, 1985–86, 1986–87, 2007, 2009, 2010, 2013
Dr Tony O'Neill Cup: 1
2000–01
Enda McGuill Cup: 1
2001–02
European record
Overview
Matches
Notes
PR: Preliminary round
1R: First round
2R: Second round
Notable former players
Republic of Ireland internationals
League of Ireland XI representatives
Republic of Ireland U23 internationals
Derek McGrath
Republic of Ireland U21 internationals
Republic of Ireland B internationals
Dan Connor
Neale Fenn
Republic of Ireland U17 internationals
Gary Dempsey
Other Internationals
Former managers
Kits and colours
The club's colours have always been primarily blue with white trim since the 1930s influenced mainly by the colours of County Waterford. The club's current kit for the 2020 season is manufactured by Umbro with the traditional blue home kit and a white away kit. The club are also currently sponsored 24/7 Cardiac Cover for the Southeast .
The away kits over the years have mainly been white with blue trim, however the club has had a number of yellow kits throughout the years, the last yellow kit the club had was in the 2016 season, for the 2012 and 2013 season Waterford has a green third kit with white trim similar to the Republic of Ireland national team's kit. In 2010 Waterford had a very rare red away kit with white trim that wasn't received well with supporters.
Some of the kit manufactures for the club over the years include Umbro, Adidas, Nike, Uhlsport, Macron, Azzurri and Diadora.
References
External links
Waterford FC at SSE Airtricity League.
Waterford FC on RTÉ Sport.
Waterford FC on Extratime.ie.
Travels with the Blues blog.
1930 establishments in Ireland
Association football clubs in County Waterford
Association football clubs established in 1930
Former League of Ireland First Division clubs
Organisations based in Waterford (city)
Association football in Waterford (city)
League of Ireland Premier Division clubs
|
2007853
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%90%D0%B2%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202015%E2%80%942016
|
Кубок Австрії з футболу 2015—2016
|
Кубок Австрії з футболу 2015—2016
Кубок Австрії з футболу 2015–2016 — 81-й розіграш кубкового футбольного турніру в Австрії. Кубок вчетверте здобув Ред Булл (Зальцбург).
Перший раунд
Матчі проходили 17, 18 та 19 липня 2015.
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>17 липня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>18 липня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>19 липня 2015
|}
Другий раунд
Матчі відбулись 22 та 23 вересня 2015.
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>22 вересня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>23 вересня 2015
|}
1/8 фіналу
Матчі відбулись 27, 28 жовтня і 4 листопада 2015.
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>27 жовтня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>28 жовтня 2015
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>4 листопада 2015
|}
1/4 фіналу
Матчі відбулись 9-10 лютого 2016 року.
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>9 лютого 2016
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|<center>10 лютого 2016
|}
1/2 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|19 квітня 2016
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|20 квітня 2016
|}
Фінал
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Кубок Австрії на soccerway
2015—2016
Австрія
Австрія
2015 в австрійському спорті
2016 в австрійському спорті
|
23796
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Журавський Віталій Станіславович
|
Журавський Віталій Станіславович (м. Хорошів, Житомирська область, УРСР) — український політик, доктор політичних та юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, академік Української академії політичних наук, член Спілки юристів України, член Національної спілки журналістів України, заслужений діяч науки і техніки України, народний депутат України III, VI та VII скликань, автор понад 300 статей, монографій, навчальних посібників, підручників. Член Партії регіонів, згодом безпартійний.
Життєпис
Народився 8 травня 1955 року у Володарськ-Волинському (нині Хорошів) Житомирської області. 1972 року закінчив місцеву СШ № 1.
1972—1975 — музичний керівник місцевого дитсадка № 1; робітник геофізичної партії рудника «Волинський»; робітник у ремонтно-будівельному управлінні.
Освіта
1975—1986 — студент факультету журналістики, аспірант філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
У 2000 році закінчив Київський міжнародний університет, спеціальність — правознавство.
Політика
1998—2002 — народний депутат України III скликання. (Від Християнсько-демократичної партії, обраний по одномандатному округу № 68 в Житомирській області). Автор багатьох законопроєктів з питань реформування правової, політичної та економічної системи, соціального захисту населення, культури; Призначений першим заступником Голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.
2002 — призначений Державним секретарем Міністерства освіти і науки України, незабаром призначений першим заступником Міністра освіти і науки України.
2004 — призначений першим заступником Міністра освіти і науки України — керівником апарату;
2006 — призначений заступником голови Київської міської державної адміністрації.
2010 — призначений Радником Президента України Віктора Януковича.
2012 — народний депутат України VI скликання (від Партії Регіонів, № 230 в списку); член комітету з питань охорони здоров'я.
2014 — на парламентських виборах 2012 року обраний народним депутатом VII скликання (від Партії Регіонів, обраний по одномандатному округу № 66 в Житомирській області, набравши 25,7 % голосів). Призначено секретарем Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Після перемоги євромайдану 27 лютого 2014 року вийшов з Партії Регіонів і залишок каденції був заступником голови депутатської групи «Економічний розвиток», з того часу безпартійний..
Власним коштом забезпечував військових шоломами та бронежилетами, надавав фінансову допомогу родинам полеглих бійців і пораненим в АТО.
16 вересня 2014 року праворадикальні активісти піддали Журавського «сміттєвій люстрації», кинувши в бак біля Верховної Ради. Коментуючи цей випадок, політик заявив, що інцидент зі сміттєвим баком є передвиборною провокацією його конкурента по округу.
На дострокових парламентських виборах 2014 програв по одномандатному округу № 66 в Житомирській області представнику «Народного Фронту» Павлу Дзюблику, зайнявши 2-е місце з 13,9 % голосів (у переможця — 19,2 %).
З листопада 2014 року — головний науковий співробітник Інституту законодавства ВРУ.
Громадська діяльність
Засновник і голова громадської організації «Дістало!».
Наукова діяльність
Має три вищі освіти — юридичну, філософське і журналістське. Кандидат філософських наук, доктор політичних наук, доктор юридичних наук.
Захищені дисертації
Кандидатська дисертація з філософських наук «Естетичний аналіз методу художньої критики». Спеціальність 09.00.04 — естетика. Київ, КНУ ім. Т. Шевченка, 1987.
Кандидатська дисертація з юридичних наук «Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект)». Спеціальність 12.00.01 — теорія та історія держави та права; історія політичних та правових вчень. Університет внутрішніх справ, 2000.
Докторська дисертація з політичних наук «Політичний процес в сучасній Україні: політологічний аспект». Спеціальність 23.00.02 — політичні інститути і процеси. 1996.
Докторська дисертація з юридичних наук «Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму» Спеціальності: 12.00.01 — теорія держави і права, історія політичних і правових вчень; 12.00.02 — конституційне право України.
Автор понад 300 наукових робіт, в тому числі 11 монографій, 6 підручників, серед яких:
«Основи правознавства»
«Філософія права»
«Конституційне право України»
«Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні» та інші.
Член Спілки юристів України, член Національної Спілки журналістів України.
Премії та нагороди
24 серпня 2013 — орденом «За заслуги» І ступеня, нагороджений президентом Януковичем.
премія ім. Ярослава Мудрого «За підготовку і видання підручників для студентів юридичних спеціальностей у вищих навчальних закладах освіти»;
Почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (2000 р.).
Грамота Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом» (2001 г.).
Пам'ятна медаль Верховної Ради України «Десять років незалежності України» (2002 р).
Орден «За заслуги» II ступеня (2008 р.).
Орден «За заслуги» III ступеня (2003 р.).
Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2004 р.).
Почесна грамота Верховної Ради України «За особливі заслуги перед Українським народом» (2004 р).
Критика
Весною 2008 року Журавського звинуватили у тому, що його племінниця Ірина перемогла на конкурсі «Міс Україна» завдяки впливовому дядькові. Політик заперечив свою причетність до цього.
Внесення Журавським до ВРУ проєкту закону про наклеп та прийняття його 18 вересня 2012 року викликало у суспільстві обурення. Журналісти організували численні акції протесту. Журавський відкликав законопроєкт. Рішення Журавського відмовитися від своєї пропозиції схвалив генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд.
Восени 2012 року на виборах до ВРУ, активісти кампанії «Помста за розкол країни» проводили численні пікети та акції протесту проти Журавського як кандидата.
На виборах до ВРУ 2019 року активісти «Відсічі» поширювали листівки проти Віталія Журавського в межах кампанії «Червоні лінії», активісти «С14» закликали не голосувати за колишніх регіоналів, зокрема Журавського.
«Ворог преси»
За результатами щорічного дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіа-профспілки потрапив до десятки найбільших ворогів української преси у 2012—2013 роках.
2018 року став на захист проросійських телеканалів «NewsOne» та «112 Україна», коли ті опинилися на межі закриття.
Контейнер для сміття
16 вересня 2014 року мітингарі під Верховною Радою України викинули Журавського у сміттєвий контейнер. Коментуючи це, він заявив, що це провокація його конкурента по округу.
27 вересня стало відомо, що під час передвиборчої агітації в Володарськ-Волинському районі Журавський пройшов народну люстрацію — його закидали курячими яйцями та облили водою.
Посилання
Журавський Віталій Станіславович — Верховна Рада України
Журавський Віталій Станіславович — Верховна Рада України
Журавський Віталій Станіславович — Верховна Рада України
Журавський Віталій Станіславович — Верховна Рада України
Депутат Кинутий у бак для сміття — Віталій Журавський youtu.be/zaEmP9cImy8
Примітки
Академіки Національної академії правових наук України
Уродженці Житомирського району
Народні депутати України 3-го скликання
Народні депутати України 6-го скликання
Народні депутати України 7-го скликання
Члени Партії регіонів
Кандидати філософських наук України
Доктори політичних наук України
Доктори юридичних наук України
Професори
Виборчий округ 66
Випускники Київського міжнародного університету
|
1142162
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/18242%20%D0%9F%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%81
|
18242 Піблс
|
18242 Піблс (18242 Peebles) — астероїд головного поясу, відкритий 29 вересня 1973 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,539.
Названо іменем Джима Піблса (нар. 1935) — канадського і американсского фізика, що працює в галузі теоретичної космології, почесного наукового професора імені Альберта Ейнштейна Принстонського університету.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (18201-18300)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1973
Головний пояс астероїдів
|
5420911
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Forl%C3%AC%20Airport
|
Forlì Airport
|
Forlì Airport
Forlì International Airport , also known as Luigi Ridolfi Airport, is an airport in Forlì, a city in the Emilia-Romagna region of northern Italy. It serves Emilia-Romagna, eastern Tuscany, specifically the metropolitan Bologna and Rimini Riviera areas. It is named for the Italian aviator . Since 2018, it is operated by the new operating company F.A.
History
Forlì International Airport was originally Luigi Ridolfi Airport, and dedicated by Benito Mussolini prior to WWII. Mussolini was born in the nearby town of Predappio.
On 29 March 2013, the airport was closed due to the lack of Jet-A fuel per Notam B1624/13. The management company, SEAF S.p.A., was declared bankrupt. A tender was issued by ENAC, the aviation administration, to operate the airport. The submissions were reviewed by local, regional, and pan-EU government representatives, as well as Minister of Transport and Infrastructure Maurizio Lupi. Support was put forth unanimously from government for a submission by Aviacom S.r.L., Robert L Halcombe Administrator, Lotras S.p.A., and Siem S.r.L. forming Air Romagna S.p.A.
The thirty-year concession was awarded on September 28, 2014, to Air Romagna S.p.A. Under the new administration, in 2016 the primary focus was to restructure general aviation operations and in 2017 to bring charter traffic and scheduled airlines. The target commercial passenger area of influence was to be Northern Europe and Scandinavia, major cities west in the European Union, and east to the Russian Federation. Then, through alliances, the intent was to connect with North American markets.
Forlì Airport was formerly used by Wizz Air, but the airline canceled all flights to Forlì. Wind Jet moved to the nearby Rimini Airport on 27 March 2011, and thereafter quit the latter too, filing for administration shortly after. Ryanair used to fly from Forlì to a number of European cities such as London-Stansted and Frankfurt-Hahn until it moved to the nearby Bologna Airport.
Facilities
The airport resides at an elevation of above mean sea level. It has one runway designated 12/30 with an asphalt surface measuring .
The facility upgraded to navigation Cat III(b) in 2016. A highway was completed in June 2014, providing a direct access from major north–south artery road, A-14.
Currently, new terminal space is being designed which makes use of only renewable and low carbon materials. Old fossil-fuel equipment is being phased out, to be replaced by electric vehicles. Electric power consumed at the airport must be contracted from clean, renewable sources. The airport reserved the right in all sub-concessions (services such as catering, trash, etc.) to require renewable or recycled materials and vehicles operated by renewable energy.
Forlì International Airport is also the home of three major aviation universities and training facilities, serving ENAV (air navigation and air traffic control school), ENAC (pilot and cabin crew training), and aircraft certification and maintenance advance training. It similarly has attracted maintenance and manufacture of civilian drones, and the first pan-European aviation and aerospace business incubator.
Airlines and destinations
The following airlines offer regular scheduled and charter services at the airport:
Statistics
Transportation
Forlì Airport is located from the city centre and is very close to the SS9 "Via Emilia" national route.
Forlì Railway station is situated about from the airport and travellers can connect via bus route number 7 of START Romagna (Fiera-Stazione FS-Airport-Ronco), which has a 15–30 minutes frequency on weekdays and Saturdays and a 120 minutes frequency on Sundays and public holidays. It takes 14 minutes to complete the trip.
See also
List of airports in Italy
References
External links
Official website
Airports in Italy
Airport
Transport in Emilia-Romagna
Buildings and structures in Forlì
|
2262066
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BB%D0%B0%D1%85
|
Булах
|
Булах — прізвище. Відомі носії:
Булах Аміна Віталіївна (2001—2019) — українська боксерка.
Булах Андрій Глібович (нар. 1933) — російський радянський вчений у галузі мінералогії, професор, доктор геолого-мінералогічних наук (1979).
Булах Григорій Іванович (нар. 1938) — український поет, перекладач, прозаїк, майстер художнього слова. Народний артист України.
Булах Іван Оврамович (* 1944) — заслужений працівник фізичної культури і спорту України
Булах Лада Валентинівна (1976) — український громадський діяч, політик. Народний депутат України 9-го скликання.
Булах Михайло Прокопович (1938—1979) — український поет і журналіст.
Булах Наталія Вікторівна — капітан медичної служби Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Булах Олександр Вікторович — підполковник Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Булах Олександра Несторівна (нар. 1952) — Леся Степовичка — українська поетеса, перекладачка, прозаїк. Член Національної спілки письменників України та НСЖУ, Заслужений працівник культури України.
Булах-Гардіна Тетяна Дмитрівна (1904—1973) — радянська актриса театру і кіно, поетеса, автор мемуарів, дружина режисера В. Р. Гардіна.
Примітки
Прізвища
|
3077084
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%A1%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BF%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0%20%28%D0%96%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%29
|
Вулиця Скульптора Олішкевича (Житомир)
|
Вулиця Скульптора Олішкевича (Житомир)
Вулиця Скульптора Олішкевича — вулиця Житомира, названа на честь українського скульптора та каменяра Генріха Олішкевича, котрий проживав на цій вулиці.
Розташування
Розташована на Мальованці, на теренах Закам'янки.
Історія
Траса вулиці сформувалася на початку ХХ століття відповідно до запроєктованої конфігурації генеральним планом міста середини ХІХ століття, яким передбачалася радіально-кільцева структура вулиць. Станом на початок ХХ століття сформувалася вагома частка забудови вулиці. Перша назва вулиці, відома з кінця ХІХ століття — Антонівська.
Станом на 1915 рік, Антонівська вулиця у передмісті Закам'янка.
Назва вулиці з середини ХХ століття — Пролетарська вулиця. Відповідно до розпорядження Житомирського міського голови від 19 лютого 2016 року № 112 «Про перейменування топонімічних об'єктів та демонтаж пам'ятних знаків у м. Житомирі», перейменована на вулицю Скульптора Олішкевича
Примітки
Вулиці Житомира, названі на честь людей
|
55764235
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%89pouse-moi%20mon%20pote
|
Épouse-moi mon pote
|
Épouse-moi mon pote (meaning "Marry me, my dude" in French) is a 2017 French comedy film. It is the first feature film directed by Tarek Boudali. He also plays the lead role in the film. The film was launched on 25 October 2017 on French screens.
Synopsis
The film tells the story of Yassine, a straight Moroccan guy (played by the director of the film Tarek Boudali) who, by a stroke of bad luck, becomes an illegal immigrant in France. He solves the problem by tying the knot with his best buddy, Fred (played by Philippe Lacheau), except that an immigration officer Dussart (played by Philippe Duquesne) seems to have sniffed out their fake marriage union.
Cast
Tarek Boudali as Yassine
Philippe Lacheau as Fred
Charlotte Gabris as Lisa
Andy Raconte as Claire
David Marsais as Stan
Baya Belal as Ima
Philippe Duquesne as Dussart
Doudou Masta as Daoud
Nadia Kounda as Sana
Julien Arruti as The blind
Zinedine Soualem as Yassine's father
Yves Pignot as The mayor
Ramzy Bedia as A qatari
Reception
Épouse-moi mon pote grossed $21.5 million at the box office.
References
External links
2017 films
2010s French-language films
French comedy films
2017 comedy films
2010s French films
2017 LGBT-related films
Films about architects
French LGBT-related films
LGBT-related comedy films
|
40320121
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rafa%20Soares
|
Rafa Soares
|
Rafa Soares
Luís Rafael "Rafa" Soares Alves (born 9 May 1995) is a Portuguese professional footballer who plays as a left-back for Super League Greece club PAOK FC.
Club career
Porto
Born in Marco de Canaveses, Porto District, Soares joined FC Porto's youth system in 2005 from local F.C. Alpendorada. On 21 August 2013, while still a junior, he made his professional debut with the former's reserves, coming on as a 79th-minute substitute in a 1–0 away win against Portimonense S.C. in the Segunda Liga.
From January 2016 to June 2017, Soares was on loan to Académica de Coimbra and Rio Ave FC, with both clubs in the Primeira Liga. He played his first game in the competition on 22 January 2016 while at service of the former in a 2–1 away loss to Vitória de Setúbal, and scored his first goal the following matchday but in a 3–2 defeat at Sporting CP.
On 22 August 2017, deemed surplus to requirements by new Porto manager Sérgio Conceição, Soares was loaned to EFL Championship side Fulham in a season-long deal. He made his debut on 31 October, coming from the bench in a 0–2 home loss to Bristol City.
Soares' deal was mutually terminated by on 31 January 2018, after they had loaned Matt Targett earlier that month. The same day, he signed a permanent contract with Portimonense in his country's top flight.
Vitória Guimarães
On 6 July 2018, Soares agreed to a contract at Vitória de Guimarães. On 31 January 2020, he joined SD Eibar of Spain's La Liga on an 18-month loan with the option to buy.
After returning from the relegated Basque team, Soares scored his first Vitória goal on 21 November 2021, as a substitute in a 3–2 defeat at neighbours Moreirense F.C. in the fourth round of the Taça de Portugal.
PAOK
In June 2022, Soares signed a three-year deal with Super League Greece club PAOK FC. He totalled 33 games in his first season, finishing runner-up in the domestic cup.
Soares scored his first league goal on 25 November 2023, closing the 5–0 home win over Panserraikos FC. He added another in a 3–0 victory against PAS Lamia 1964, claiming the national championship alongside his compatriots André Ricardo and Vieirinha.
Career statistics
Honours
Porto B
LigaPro: 2015–16
PAOK
Super League Greece: 2023–24
References
External links
1995 births
Living people
People from Marco de Canaveses
Portuguese men's footballers
Footballers from Porto District
Men's association football fullbacks
Primeira Liga players
Liga Portugal 2 players
FC Porto B players
Académica de Coimbra (football) players
Rio Ave F.C. players
Portimonense S.C. players
Vitória S.C. players
English Football League players
Fulham F.C. players
La Liga players
SD Eibar footballers
Super League Greece players
PAOK FC players
Portugal men's youth international footballers
Portugal men's under-21 international footballers
Portuguese expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in England
Expatriate men's footballers in Spain
Expatriate men's footballers in Greece
Portuguese expatriate sportspeople in England
Portuguese expatriate sportspeople in Spain
Portuguese expatriate sportspeople in Greece
|
1374268
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B0
|
Теорба
|
Теорба — щипковий струнний інструмент, басовий різновид лютні.
Будова
Теорба відрізняється від звичайної лютні великим корпусом та довгим грифом, а також більшою кількістю басових (бурдонних) струн, які удвічі довші від басових струн лютні. Таким чином, інструмент має 2 колкових механізми та два резонансні ящики.
Історія
З'явилась у середині XVI століття у зв'язку з необхідністю розширення списку інструментів басового діапазону в опері та інших музичних творах. Теорба — ансамблевий інструмент, на ній також супроводжували спів. Винахідник теорби — Антоніо Барді.
В XVII — початку XVIII століття теорба була розповсюджена не тільки в Італії, але й у Британії та Німеччині й Голландії. Але з часом теорба перестала відповідати новим виконавським вимогам та була менш пристосована до нових акустичних умов великих будівель епохи :бароко. Можливо, тому в середині XVIII століття вона вийшла з ужитку (останній виконавець на теорбі згадується як член Віденської капели в документах 1755 року).
На теренах Речі Посполитої й України зокрема, теорба перетворилась на торбан, інструмент трохи іншої будови і призначений для супроводження співу, який часто плутають із теорбою.
Стрій теорби
Як правило, теорби мають 14 хорів струн, хоча на деяких інструментах знайдемо 15 чи навіть 19 хорів (Капсбергер).
Техніка гри
На теорбі грають так само, як на лютні — притискаючи лівою рукою струни до грифа, вкорочуючи струни і таким чином видобуваючи ноти різної висоти, відтворюючи мелодії, басові ходи чи акорди. Права ж грає щипком, як на ренесансній лютні чи сучасній класичній гітарі.
Найбільш суттєві відмінності між технікою гри на теорбі та лютні в положенні великого пальця правої руки. На теорбі він протиставляється долоні, на відміну від гри на ренесансній лютні — де його положення — під рештою пальців. Як правило, при грі на теорбі великий палець повністю відповідає за гру на басових струнах. Гра відбувається м'якою частиною пальців, хоч є і випадки гри нігтями, як це рекомендували Піккініні, Томас Мейс чи Сільвіус Леопольд Вайс. Використання нігтів пропонувалось в контексті ансамблевої гри, де якість тону підпорядковується гучності інструмента.
Твори для теорби
Твори для теорби створювала низка європейських композиторів, серед яких —
Беллерофонте Кастальді (1580—1649)
Жан-Батіст Безар (1567—1617)
Йоган Єронім Карсбергер (1580—1651)
Алессандро Піччіні (1566—1638)
Галерея
Джерела
стаття в БСЭ
Теорба — стаття в Музикальному словнику.
Див. також
Торбан — різновид теорби, поширений із першої половини XVIII до початку XX століття в Україні, Польщі та Росії.
Лютня
Канцона
Примітки
Посилання
Лютня
Музика Середньовіччя
З'явилися в XVI столітті
Старовинні музичні інструменти
|
1585529
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%83%201914
|
Чемпіонат Франції з тенісу 1914
|
Чемпіонат Франції з тенісу 1914 - 24-й розіграш Відкритого чемпіонату Франції. Вчетверте в кар'єрі Макс Декюжі здобув титули одночасно в усіх трьох розрядах. Титул в одиночці став для нього рекордним восьмим і останнім. Це досягнення через 99 років повторив Рафаель Надаль. У парному розряді його партнером знову був Моріс Жермо, а в міксті - 14-річна Сюзанн Ленглен, яка згодом стане легендою французького тенісу. Чемпіонкою в одиночному розряді стала Маргарита Брокдіс, а в парному - Сюзанн та Бланш Амблар. Це був останній турнір перед початком Першої світової війни, через яку він не проводився до 1920 року.
Дорослі
Чоловіки, одиночний розряд
Макс Декюжі переміг у фіналі Жана Самазо, 3-6, 6-1, 6-4, 6-4
Жінки, одиночний розряд
Маргарита Брокдіс перемогла у фіналі Сюзанн Ленглен, 6-2, 6-1
Чоловіки, парний розряд
Макс Декюжі / Моріс Жермо перемогли у фіналі пару Вільям Лоренц / Людвіг фон Займ-Гуґштрейтен 6-4, 6-4, 4-6, 4-6, 6-4
Жінки, парний розряд
Сюзанн Амблар / Бланш Амблар перемогли у фіналі пару Жермен Голдінг / Сюзанн Ленглен 6-4, 8-6
Змішаний парний розряд
Сюзанн Ленглен / Макс Декюжі перемогли у фіналі пару Сюзанн Амблар / Моріс Жермо 6-4 6-1
Примітки
Відкритий чемпіонат Франції з тенісу
Травень 1914
|
72648782
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ranunculoideae
|
Ranunculoideae
|
Ranunculoideae is a subfamily of the family Ranunculaceae. Ranunculoideae currently has ten accepted tribes.
Tribes
Adonideae
Anemoneae
Asteropyreae
Callianthemeae
Caltheae
Cimicifugeae
Delphinieae
Helleboreae
Nigelleae
Ranunculeae
References
Ranunculaceae
Eudicot subfamilies
|
36734264
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hanna%20Knyazyeva-Minenko
|
Hanna Knyazyeva-Minenko
|
Hanna Knyazyeva-Minenko
Hanna Viktorivna Kniazieva-Minenko (born 25 September 1989) is a former Ukrainian and a current Israeli triple jumper and long jumper.
She established a personal best in August 2015 of 14.78 meters (m) in the triple jump while winning the silver medal at the 2015 World Championships in Athletics. She competed for her native Ukraine at the 2012 Summer Olympics in the women’s triple jump event, coming in fourth with a jump of 14.56 m.
She immigrated to Israel and became an Israeli citizen in early 2013 on account of marriage to an Israeli citizen, and has represented Israel since then. At the 77th Israeli Athletics Championships in early July 2013, Knyazyeva-Minenko established a new Israeli record in winning the women's triple jump with a distance of 14.50 m. At the Sainsbury's Anniversary Games Diamond League competition in London later that month, she won a bronze medal with a distance of 14.29 m in the triple jump. In September 2013 at the International Association of Athletics Federations (IAAF) World Challenge in Zagreb, Croatia, she jumped 14.38 m and won a silver medal in the triple jump.
At the 78th Israel national championships in 2014, Knyazyeva-Minenko won a gold medal in the long jump while setting a new Israeli record and personal best with a distance of 6.52 m. She won a bronze medal in the triple jump at the European Athletics Indoor Championships in Prague in March 2015, becoming the first Israeli woman to win a track and field medal at a major European championship. She jumped a distance of 14.49 m, setting a new Israeli national indoor record. Competing for Israel at the 2015 European Games in June 2015, she won the triple jump competition that formed part of the Athletics event at the 2015 European Games, though no individual medal was awarded to her as the competition was a team event only; she also won a bronze medal for the team event. Representing Israel at the 2015 World Championships in Athletics in Beijing, China, in August 2015, she won the silver medal in the triple jump, setting a new Israeli record of 14.78 meters. Knyazyeva-Minenko represented Israel at the 2016 Summer Olympics in the triple jump, coming in fifth.
Early and personal life
Anna Victorivna Knyazyeva (Анна Вікторівна Князєва) was born in 1989 in Pereiaslav-Khmelnytskyi, Ukrainian SSR. She began training as an athlete when she was eight years old.
She married Soviet Kazakh-born Israeli former decathlon champion Anatoly Minenko. They reside in Israel.
Athletic career
For Ukraine
Knyazyeva won the silver medal in the triple jump at the 2007 European Athletics Junior Championships. On 10 July 2008, she came in 4th in the triple jump at the 12th IAAF World Junior Championships in Athletics in Bydgoszcz, Poland, with a distance of 13.61 m. She established a personal best in June 2012 of 14.71 m in the triple jump, 79 centimeters short of the world record, when she was 22 years old.
Knyazyeva placed fourth for Ukraine in the women’s triple jump event at the 2012 Summer Olympics, with a best jump of 14.56 meters. She trailed Olga Rypakova of Kazakhstan, Caterine Ibargüen of Colombia, and Olha Saladukha of Ukraine.
For Israel
Knyazyeva-Minenko immigrated to Israel and became an Israeli citizen, on account of marriage to an Israeli citizen. Her coach is Israeli Alex Merman, who formerly coached Israeli high jumper Konstantin Matusevich, and her club is Maccabi Haifa.
At the 77th Israeli Athletics Championships in early July 2013, she established a new Israeli record in winning the women’s triple jump with a distance of 14.50 m. Knyazyeva-Minenko won a silver medal at the 2013 IAAF Diamond League competition in Paris, jumping 14.58 m in the triple jump. At the Sainsbury's Anniversary Games Diamond League competition in London on 26 July 2013, she won a bronze medal in the triple jump with a distance of 14.29 m, behind Jamaican Kimberly Williams and Russian Ekaterina Koneva.
At the 14th IAAF World Championships in Athletics at Luzhniki Stadium in Moscow on 15 August 2013, at age 23 in her first major event representing Israel, Knyazyeva-Minenko came in 6th in the triple jump, with a distance of 14.33 m, after posting a 14.46 m and coming in third in the qualifying round. She was the first Israeli to reach a World Championships final since Israeli Alex Averbukh in the pole vault, in 2007. She observed: "I'm still young, and I’ve got many more years to represent [Israel] and bring it honor."
On 3 September 2013 at the International Association of Athletics Federations (IAAF) World Challenge in Zagreb, Croatia, she jumped 14.38 m in the triple jump and won a silver medal, behind winner Olha Saladuha of Ukraine. In 2013, she held a women's triple jump ranking of No. 4 in the Diamond League series.
In 2014 Knyazyeva-Minenko had an operation to repair an injured Achilles tendon, and missed competing for most of the year as a result. However, at the 78th Israel national championships at Hadar Yosef Stadium in Tel Aviv in 2014, she won a gold medal in the long jump while setting a new Israeli record with a distance of 6.52 m. The distance was a new personal best for the event, and eclipsed by six centimeters Sigal Gonen’s previous Israeli record, which had stood for 28 years since 1986.
Knyazyeva-Minenko won a bronze medal at the European Athletics Indoor Championships in Prague in March 2015, competing for Israel in the triple jump. She jumped a distance of 14.49 meters (47.5 feet), setting a new Israeli national indoor record for the second day in a row, improving on her prior day's national record jump in the qualifiers by nine centimeters. In winning the medal, she became the first Israeli woman to win a track and field medal at a major European championship, and became the first Israeli to win a medal at the European Indoor Championships since Alex Averbukh won a gold medal in the pole vault at the 2000 European Indoor Championships. She noted: "My best jump (14.49 meters) would have won me the gold medal at the last World Championship." Russia's Ekaterina Koneva won the gold medal, and Bulgaria's Gabriela Petrova won the silver medal.
At the IAAF Diamond League Bislett Games in Oslo, Norway, on 11 June 2015 she came in fifth in the triple jump, at 14.22 m. Competing for Israel at the 2015 European Games on 21 June 2015, she won the triple jump portion of the Team Athletics event with a distance of 14.41 m; she also won a bronze medal for the team event.
She represented Israel at the 2015 World Championships in Athletics in Beijing, China, in August 2015. She won the silver medal in the triple jump, setting a new Israeli record of 14.78 meters.
Knyazyeva-Minenko represented Israel at the 2016 Summer Olympics in the triple jump, at the age of 26. She jumped 14.68 m in the final, for fifth place, six centimeters behind the bronze medalist. Her fifth-place finish matched the best-ever finish for an Israeli in an Olympic athletics competition, established first by high jumper Konstantin Matusevich, at the 2000 Olympics.
Competition record
See also
List of Israeli records in athletics
References
External links
1989 births
Living people
Israeli female long jumpers
Israeli female triple jumpers
Olympic athletes for Ukraine
Athletes (track and field) at the 2012 Summer Olympics
Athletes (track and field) at the 2016 Summer Olympics
Ukrainian female long jumpers
Ukrainian female triple jumpers
People from Pereiaslav
Ukrainian emigrants to Israel
Naturalized citizens of Israel
World Athletics Championships athletes for Israel
World Athletics Championships medalists
European Games bronze medalists for Israel
Athletes (track and field) at the 2015 European Games
European Games medalists in athletics
European Athletics Championships medalists
Olympic athletes for Israel
Ukrainian people of Israeli descent
Competitors at the 2011 Summer Universiade
Athletes (track and field) at the 2020 Summer Olympics
Sportspeople from Kyiv Oblast
|
3398636
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%90%D0%BC%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Удобне (Амурська область)
|
Удобне (Амурська область)
Удобне — село у Благовєщенському районі Амурської області Російської Федерації. Розташоване на території українського історичного та етнічного краю Зелений Клин.
Входить до складу муніципального утворення Грибська сільрада. Населення становить 121 особа.
Історія
З 8 квітня 1937 року належало до новоутвореного Благовєщенського району Амурської області.
Після того, як указом Президії Верховної Ради РРФСР від 1 лютого 1963 року Благовіщенський район був скасований, село увійшло до складу Іванівського району, допоки 30 грудня 1966 року Благовіщенський район був відновлений.
З 21 вересня 2005 року органом місцевого самоврядкування є Грибська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Благовєщенського району (Амурська область)
Села Амурської області
|
2483901
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B6%D0%B5%20%D0%94%D1%8E%D0%BA%D1%80%D0%B5
|
Роже Дюкре
|
Роже Дюкре (2 квітня 1888, Париж, Франція — 8 січня 1962, Париж, Франція) — видатний французький фехтувальник, триразовий олімпійський чемпіон (усі три рази у 1924), чотириразовий срібний призер (1920, двічі 1924, 1928) та бронзовий призер (1920) Олімпійських ігор.
Виступи на Олімпіадах
Примітки
Посилання
Уродженці Парижа
Померли в Парижі
Французькі фехтувальники
Французькі олімпійські чемпіони
Французькі срібні олімпійські медалісти
Французькі бронзові олімпійські медалісти
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1924
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1920
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1924
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1928
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1920
Фехтувальники на літніх Олімпійських іграх 1920
Фехтувальники на літніх Олімпійських іграх 1924
Фехтувальники на літніх Олімпійських іграх 1928
Французькі олімпійці
|
5616015
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Walld%C3%BCrn
|
Walldürn
|
Walldürn is a town in the Neckar-Odenwald district, in Baden-Württemberg, Germany. It is situated 23 km southwest of Wertheim.
The town of Walldürn consists of the ten districts Walldürn-Stadt, Altheim, Gerolzahn, Glashofen, Gottersdorf, Hornbach, Kaltenbrunn, Reinhardsachsen, Rippberg and Wettersdorf.
Walldürn Basilica:
Local council
Elections in 2014:
The poll was 52,9 %.
CDU: 13 seats
SPD: 9 seats
Demokratische Christliche Bürger (DCB): 5 seats
Free voters Baden-Württemberg|Walldürner Bürgervereinigung (WBV): 2 seats
Walldürner Liste (WAL): 2 seats
Total: 31 seats
Mayors
1901–1907: Knoth, Hermann
1907–1909: Schön, Friederich (temporary)
1909–1919: Nimis, Wilhelm
1919–1920: Helmling, Peter
1920–1925: Scheurich, Otto
1925–1930: Trautmann, Arthur
1930–1933: Geier, Michael
1933: Kaufmann, Josef
1933–1940: Kiefer, Karl (appointed)
1940–1945: Leiblein, Josef (appointed)
1945–1946: Trunk, Heinrich (temporary) und Scheurich, Otto (temporary)
1946–1948: Schmidt, Hermann
1948–1966: Trautmann, Arthur (SPD)
1966–1974: Hübner, Alfred
1974–1975: Hollerbach, Robert (temporary administrator)
1975–1991: Hollerbach, Robert (CDU)
1991–2007: Joseph, Karl-Heinz (SPD)
2007-2023: Günther, Markus (CDU)
since 2023 Meikel Dörr (Independent)
Sons and daughters of the city
Walter Zimmermann (1892-1980), biologist and botanist
Peter Assion (1941-1994), ethnologist and germanist
Peter Hauk (born 1960), forest manager, politician and Member of Landtag since 1992 (CDU),
Silvia Neid (born 1964), former footballer and world champion coach of the German women's football team
See also
References
Neckar-Odenwald-Kreis
|
4883433
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%B1%D0%BE%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B4%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0
|
Асоціація бойового духовенства
|
Асоціація бойового духовенства — ультраправа ісламістська політична організація Ірану, що виступає за реформізм.
Примітки
Політичні партії за алфавітом
Політичні партії Ірану
Політичні партії, засновані 1988
Історія Ірану
Засновані в Ірані 1988
|
804817
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%20%28%D0%9E%D0%B4%29
|
Фа (Од)
|
Фа (Од)
Фа — колишній муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Од. Населення — осіб (2011).
Муніципалітет був розташований на відстані близько 660 км на південь від Парижа, 160 км на південний захід від Монпельє, 34 км на південний захід від Каркассонна.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належав до нового об'єднаного регіону Окситанія.
1 січня 2019 року Фа і Рувенак було об'єднано в новий муніципалітет Валь-дю-Фабі.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 154 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 338,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Фа на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Од
Примітки
Колишні муніципалітети департаменту Од
|
2414274
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%8F%D0%B1%D0%B8%D1%85%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Рябих Андрій Митрофанович
|
Рябих Андрій Митрофанович
Андрій Рябих (16 травня 1982, Воронеж, СРСР) — російський футболіст, опорний півзахисник, півзахисник.
Клубна кар'єра
Вихованець школи волгоградського футболу. Виступав за команду «Олімпія» під керівництвом Леоніда Слуцького, в складі якої виграв у 1999 році кубок КФК. У 2000 році дебютував в основному складі клубу у Другому дивізіоні Росії, зоні «Поволжя». У 2002 році став найкращим бомбардиром чемпіонату в зоні, забивши 14 м'ячів, завдяки чому отримав пропозицію від «Уралана». У 2004 році його запросили до київського «Арсеналу», і Андрій підписав контракт. У футболці столичних канонірів дебютував 26 квітня 2003 року у нічийному (0:) виїзному поєдинку 22-го туру української Прем'єр-ліги проти маріупольського «Іллічівця». Рябих вийшов на поле в стартовому складі та відіграв увесь матч. Однак він не закріпився в складі клубу - зіграв дуже мало матчів і відзначився всього один раз, після чого залишив команду. Зважаючи на погіршення свого ігрового тонусу він не зміг вийти на колишній рівень. Завершив кар'єру в 2007 році в латвійському «Дінабурзі». На думку Леоніда Слуцького, причинами таких невдач стали відсутність характеру і здібностей долати труднощі на футбольному полі.
Кар'єра у збірній
У складі збірної Росії, зфомованої з футболістів 1982 року народження, виступав на чемпіонаті Європи в Чехії в 1999 році. Один з тренерів тієї збірної, Олександр Піскарьов, дуже високо оцінив Рябих, вважаючи його найкращим гравцем команди.
Особисте життя
Зараз не працює. Одружений, має двох дітей.
Примітки
Посилання
Профіль гравця на сайті sportbox.ru
Профіль гравця на сайті «Російська Прем'єр-ліга»
Уродженці Воронежа
Російські футболісти
Російські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Україні
Футбольні легіонери в Латвії
Футболісти «Уралана»
Футболісти «Арсенала» (Київ)
Футболісти «Арсенала-2»
|
271444
|
https://en.wikipedia.org/wiki/White%20oak%20%28disambiguation%29
|
White oak (disambiguation)
|
White oak (disambiguation)
The white oaks are species of trees in the genus Quercus section Quercus.
White oak, White Oak or Whiteoak may also refer to:
Tree species
Quercus alba, the species most commonly known as the white oak
Quercus bicolor, swamp white oak
Quercus arizonica, Arizona white oak
Quercus garryana, Oregon white oak or Garry oak
Quercus lobata, California white oak or valley oak
Quercus polymorpha, Mexican white oak or Monterrey oak
Lagunaria patersonia, the Queensland white oak
Places in the United States
White Oak, Georgia
Whiteoak, Indiana
White Oak, Kentucky
White Oak, Maryland
White Oak, Missouri
White Oak, North Carolina
White Oak, Ohio (in Hamilton County)
White Oak, Brown County, Ohio
White Oak, Fayette County, Ohio
White Oak, Oklahoma
White Oak, Pennsylvania
White Oak, Texas
White Oak, Virginia
White Oak, Raleigh County, West Virginia
White Oak, Wisconsin
White Oaks, New Mexico
Bodies of water or wetlands
White Oak Bayou in Texas
White Oak Lake in White Oak Lake State Park, Arkansas
White Oak Pocosin in North Carolina
White Oak Pond in New Hampshire
White Oak River in North Carolina
Whiteoak Creek Falls in North Carolina
Other uses
Whiteoaks Communications Group, a broadcasting company that owns several radio stations in Golden Horseshoe region of southern Ontario, Canada.
White Oak (film), a 1921 silent western starring William S. Hart
Whiteoak High School, Mowrystown, Ohio
White Oak, Kent, part of the town of Swanley, in the Sevenoaks District of Kent, United Kingdom
See also
White Oak Township (disambiguation)
White Oak Church in Virginia
White Oak Dance Project
White Oak Conservation, a wildlife and conservation center outside Yulee, Florida
White Oak mill
|
18474002
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Przymiarki
|
Przymiarki
|
Przymiarki may refer to the following places:
Przymiarki, Biłgoraj County in Lublin Voivodeship (east Poland)
Przymiarki, Tomaszów Lubelski County in Lublin Voivodeship (east Poland)
Przymiarki, Gmina Urszulin in Lublin Voivodeship (east Poland)
Przymiarki, Gmina Wola Uhruska in Lublin Voivodeship (east Poland)
Przymiarki, Świętokrzyskie Voivodeship (south-central Poland)
Przymiarki, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
Przymiarki, Gmina Myślibórz in West Pomeranian Voivodeship (north-west Poland)
Przymiarki, Gmina Barlinek in West Pomeranian Voivodeship (north-west Poland)
Przymiarki, Świdwin County in West Pomeranian Voivodeship (north-west Poland)
|
2817183
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%83%D0%B1%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3
|
Малоубінський сільський округ
|
Малоубінський сільський округ — адміністративна одиниця у складі Глибоківського району Східноказахстанської області Казахстану. Адміністративний центр — село Мало-Убінка.
Населення — 1180 осіб (2009; 1415 в 1999, 1913 у 1989).
Станом на 1989 рік існували Малоубінська сільська рада (села Волчиха, Малоубінка, Маховка) та Карагужихинська селищна рада (смт Карагужиха). Станом на 1999 рік окремо існувала Карагужинська селищна адміністрація (селище Карагужиха). Село Маховка було ліквідовано 2009 року, село Волчиха — 2018 року.
Склад
До складу округу входять такі населені пункти:
Примітки
Сільські округи Глибоківського району
|
3245568
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%80%D0%B4%20%28%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D1%81%29
|
Стандард (Іллінойс)
|
Стандард (Іллінойс)
Стандард — селище в США, в окрузі Патнем штату Іллінойс. Населення — 225 осіб (2020).
Географія
Стандард розташований за координатами (41.255502, -89.181731). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 1,80 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало 220 осіб у 109 домогосподарствах у складі 58 родин. Густота населення становила 122 особи/км². Було 118 помешкань (65/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,5 %. Частка іспаномовних становила 0,9 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,0 % — особи молодші 18 років, 56,4 % — особи у віці 18—64 років, 23,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 44,5 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 94,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 95,6 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 8,2 % осіб, у тому числі 1,7 % дітей у віці до 18 років та 16,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 119 осіб. Основні галузі зайнятості: роздрібна торгівля — 31,1 %, виробництво — 18,5 %, оптова торгівля — 9,2 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 9,2 %.
Джерела
Селища Іллінойсу
Населені пункти округу Патнем (Іллінойс)
|
885235
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BF%D1%96%D2%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C
|
Шпіґель
|
Шпіґель (з [deːɐ ˈʃpiːɡəl] — «дзеркало») — німецький щотижневий журнал (ілюстрований, кольоровий). Заснований в 1947 році, публікують у Гамбурзі. Має один із найбільших накладів у Європі (1 млн на тиждень). Вважається найпопулярнішим суспільно-політичним журналом серед середнього класу Німеччини. The Economist називає Der Spiegel найвпливовішим часописом континентальної Європи. Має однойменне власне видавництво «Шпіґель-Ферлаґ», котре, крім «Шпігеля», видає також (з 1971 р.) економічно-діловий щомісячник «Manager Magazin».
Історія видання
Ще до Першої світової війни Ліон Фейхтвангер видавав газету під назвою «Der Spiegel», яка у 1908 р. об'єдналася з газетою «Шаубюне» Зігфріда Якобсона.
Перше видання після Другої світової війни вийшло 4 листопада 1947 р. у Ганновері як наступник газети «Diese Woche». Журнал наслідував приклад американських та британських часописів новин, у першу чергу — журналу Time. Молоді німецькі редактори під керівництвом Рудольфа Аугштайна намагалися виконувати свою роботу за принципами критичної і серйозної журналістики, що призводило до того, що звинувачення на шпальтах журналу звучали навіть на адресу його союзників (противників Німеччини у Першій і Другій світовій війні). Уряд у Лондоні та три інші окупаційні держави протестували проти такої форми надання інформації і позбулися журналу.
Рудольф Аугштайн отримав ліцензію на видавничу діяльність і перейменував журнал в Der Spiegel. З першого номера в січні 1947 року він був видавцем і шеф-редактором. Редакція знаходилася в ганноверскому Анцайгерхоххаус (одному з перших висотних будинків Німеччини).
Після 1950 року, журнал належав Рудольфу Аугштайну та Джону Яру; Яр поділив свою частку разом із Річардом Грунером в 1965 році, щоб сформувати видавництво Gruner + Jahr. У 1969 році, Аугштайн викупив Gruner + Jahr та став єдиним власником Der Spiegel. У 1974 році, Аугштайн провів реструктуризацію компанії та зробив акціонерами співробітників. Власником акцій міг стати будь-який співробітник, який мав більше трьох років стажу роботи.
Наклад часопису зростав швидко. Від 15 000 примірників у 1947 році він зріс до 65 000 в 1948 році і 437 000 в 1961 році. У 1962 році наклад становив вже майже 500 000 примірників. Возз'єднання Німеччини дозволило часопису розширити свій вплив на теренах колишньої Східної Німеччини. Після цієї події його наклад перевищив один мільйон.
Вплив часопису базується на двох стовпах; по-перше, на моральному авторитеті, створеному завдяки розслідувальній журналістиці з ранніх років і доведеному кількома вражаючими справами у 1960-х та 1980-х; по-друге, на економічній міці плідного видавництва.
У 1988 року журнал створив телепрограму Шпігель ТБ. Диверсифікаційні процеси продовжувалися протягом 1990-х років.
В еру Христіана Шульца-Герштейна культурний відділ журналу досяг своєї найвищої точки.
Після появи конкуруючого видання Focus відбулися відчутні зміни; проте журналістський вплив залишився таким же. Focus спочатку позиціонував себе як альтернативу Der Spiegel.
З середини 1990-х років під керівництвом шеф-редактора Штефана Аугуста і під тиском конкуренції відбувається перехід Der Spiegel до неоліберальних поглядів. Одночасно з цим журналу дорікають у тому, що він все більше стає «бульварним» виданням, хоча статті залишаються все такими ж об'ємними і захоплюючими.
У 1994 році відбувся запуск Spiegel online
Опитування 1536 німецьких журналістів на початку 2005 року показало, що 33,8 % журналістів вважають Der Spiegel провідним виданням; Süddeutsche Zeitung — 34,6 %, Focus — 4,6 %. У 1993 році дві третини опитаних журналістів віддали свої голоси на користь Der Spiegel.
У 2007 році журнал почав новий регіональний додаток у Швейцарії. То був 50-сторінковий огляд цієї країни.
У 2010 році в Der Spiegel працювало понад 80 співробітників відділу факт-чекінгу.
Справа «Шпігеля»
Саме з Der Spiegel пов'язаний найгучніший скандал навколо утисків свободи слова в післявоєнній Німеччині, так званий «Скандал зі Spiegel» (нім. Spiegel-Affäre). Скандал, що вибухнув у 1962 році, був викликаний цілим рядом доволі критичних статей журналу Der Spiegel, присвячених проблемі корупції в міністерстві оборони. Зокрема, журналісти проливали світло на особисту зацікавленість міністра оборони Франца Йозефа Штрауса при розподілі будівельних підрядів. На думку журналістів, міністр отримував великі хабарі, «відкати» від будівельних компаній, зокрема, компанії FibAG. Крім того, Der Spiegel регулярно в дуже жорсткій формі критикував плани міністра оборони перетворити Німеччину на ядерну державу. В умовах посилення холодної війни, на думку редакції, озброєння бундесверу ядерною зброєю означало перетворення ФРН в ціль для радянських ядерних ракет, що означає, у разі можливої війни — повне знищення Західної Німеччини.
Кульмінацією конфлікту стала опублікована в жовтні 1962 року стаття під назвою «До оборони готові умовно» (Bedingt abwehrbereit), присвячена підсумками навчань НАТО Fallex 62. Журнал розповсюдив інформацію, що, за результатами цих навчань, ні бундесвер, ні об'єднане натовське угрупування, розташоване на території ФРН, не в змозі у разі можливої війни утримувати Західну Німеччину більш ніж два тижні.
Реакція Штрауса не забарилася: 23 жовтня 1962 року редакція була звинувачена у державній зраді та розголошенні державної таємниці. Канцлер Конрад Аденауер під час виступу у бунденстазі назвав це «зрадою, глибокою, мов прірва»
Через кілька днів поліція захоплює редакцію журналу в Гамбурзі та частину його офісу в Бонні. У співробітників ведуться обшуки. В Іспанії заарештовано автора статті Конрада Ахлера, воєнного експерта та заступника головного редактора, що перебував там у відпустці.
3 та 4 листопада 1962 року затримали ще кількох редакторів журналу разом із видавцем та редактором Рудольфом Аугштайном. Журнал звинуватили також в отриманні секретних відомостей незаконним шляхом. Протести громадськості проти дій відносно Der Spiegel піднімаються як у Німеччині, так і за її межами. Слідчі вивчають архіви журналу.
Тим часом п'ять міністрів від ліберальної Вільно-демократичної партії були змушені скласти свої повноваження через те, що міністр юстиції Штаммбергер, представник цієї політичної сили, не був проінформований про арешти журналістів.
30 листопада 1962 року пішов у відставку і міністр оборони Штраус, який остаточно заплутався у своїй брехні з приводу участі в акції проти журналу.
Гучний скандал призвів до того, що 14 грудня 1962 року канцлер Аденауер формує новий кабінет міністрів.
Нарешті, 7 лютого 1963 року звільнили головного редактора Рудольфа Аугштайна, який пробув під вартою 103 дні. Звинувачення з нього та інших журналістів зняті.
Невдовзі до Верховного суду звернувся вже Der Spiegel. Видання бажало, щоб дії федерального уряду і федеральної прокуратури отримали правову оцінку як порушення конституції. На це конституційні судді, щоправда, не пішли. При рівності голосів — чотири проти чотирьох — клопотання було відхилено. Дії виконавчої влади тим самим були виправдані та визнані конституційними. Проте вперше в правовій історії Німеччини суд опублікував особливу думку меншості суддів, які визнали атаку на Der Spiegel порушенням Основного закону. Важливо, що в тій частині обґрунтування судового рішення, під якою підписалися всі судді, міститься кілька закликів до держави заново обдумати і по-новому організувати своє ставлення до свободи слова і свободи преси. Так, суд констатував, що в поняття свободи преси входить і «охорона довірчих відносини між пресою і приватними інформаторами». Такі джерела можуть бути «корисними», тільки якщо «інформатор» може покластися на те, що редакційна таємниця залишиться збереженою". Одночасно була спростована і аргументація, згідно якої охорона державної таємниці в інтересах оборони країни "має вирішальний пріоритет перед свободою преси, бо остання має своєю передумовою існування держави, а в разі його руйнування «руйнується і сама». Цінністю, що варта захисту у першу чергу, була визнана не «організаційна структура» країни, а, насамперед, її «вільний демократичний лад». Його ознакою є те, «що державні справи, включаючи і військові, хоча й ведуться відповідними державними органами, але підлягають постійній критиці або схваленню з боку народу».
Справа «Flick»
Справа Flick розпочалася в 1975 році. Ця компанія продала свої акції на суму 1900000000 німецьких марок. У січні наступного року Flick подала запит на звільнення від податку для цієї операції, який був схвалений федеральним міністром Хансом Фридеріком, а потім і його наступником Отто Графом Ламбсдорффом.
П'ять років потому, в 1981 році, слідчий Клаус Ферстер, який спеціалізувався на податковому шахрайстві, знайшов докази того, що Flick здійснювала грошові перекази для всіх партій в німецькому Бундестазі. Касова книга бухгалтера компанії Рудольфа Діхеля показала, що поряд з іншими перекладами, 250000 німецьких марок була передано голові Християнського соціалістичного союзу Францу-Йозефу Штраусу і ще 565000 німецьких отримав голові Християнського демократичного союзу Гельмут Коля.
Намагаючись забезпечити собі недоторканність, уряд Коля спробував прийняти законопроєкт в 1984 році, який передбачав амністію для усіх політиків, які отримали податкові відрахування для пожертвувань політичним партіям
16 лютого 1987 Ханс Фридерік і Отто Граф Ламбсдорфф були визнані винними в ухиленні від сплати податків і допомоги у податковому шахрайстві. Вони отримали грошовий штраф. Ламбсдорффу довелося піти у відставку зі своєї посади федерального міністра, а Фрідріх звільнив крісло генерального директора в Dresdner Bank.
У 1984 році німецький бундестаг створив комітет для розслідування цієї справи Він встановив, що в період між 1969 і 1989 роками політики усіх основних партій ХДС, ХСС, ВДП і СДПН отримали гроші від Flick у загальному обсязі 25000000 Німецьких Марок.
Розслідувальний журналізм
Der Spiegel має характерну репутацію виявлення неправомірних політичних дій та скандалів. Інтернет версія Британської Енциклопедії підкреслює цю якість журналу наступним чином: «Журнал славиться своїми агресивними, енергійними і влучно написаними викриттями державної халатності і скандалів.» Це заслуговувало на визнання ще в 1950 році, коли Федеральний парламент почав розслідування звинувачень Spiegel про те, що його підкуплені члени планують здати Бонн як резиденцію уряду ФРН.
З часу справи Spiegel часопис неодноразово відігравав значну роль у виявленні політичних образ і гріхів, у тому числі й у справі Flick.
Spiegel-скандал тепер згадують, говорячи про зміни політичної культури післявоєнної Німеччини, а також про перші масові демонстрації та громадські протести, які слугували поворотним моментом від старої авторитарної держави до сучасної демократії.
У 2010 році журнал підтримує WikiLeaks в публікації матеріалів з Державного департаменту Сполучених Штатів, поряд з The Guardian, The New York Times, Ель Паїс, і Le Monde.. У жовтні 2013 року за допомогою колишнього АНБ-підрядника Сноудена викриває систематичне прослуховування приватного мобільного телефону канцлера Німеччини Ангели Меркель протягом більш ніж 10 років з боку Агентства національної безпеки.
Провідна роль журналу в розслідувальній журналістиці та її монополія добігла кінця в 2013 році, так як інші німецькі ЗМІ, у тому числі Süddeutsche Zeitung, Bild, ARD і ZDF, стали ефективно боротися з політичними скандалами.
Тематичні підрозділи, редакції
Німецька політика
Німеччина
Економіка
Закордонні справи
Наука і техніка
Культура
Суспільство
Спорт
Спеціальні теми
Мультимедіа
Spiegel online
Spiegel online був заснований у 1994 році. Належить спільно з Manager Magazin Online підприємству SPIEGELnet AG, 100 % акцій яким володіє видавництво. Матеріали пише власна редакційна команда, деякі перейшли сюди з новиннєвих агентств. З 2002 року пропонує платний доступ до архіву статей.
Онлайн безкоштовно можна знайти матеріали, які будуть надруковані в найближчому номері Der Spiegel, за винятком головної теми.
Шеф-редактор — журналіст Маттіас Мюллер фон Блуменкрон.
Критика видання
Одним з основних пунктів критики, яка була висунута проти Der Spiegel, стосується використання мови в журналі. У 1957 році, письменник Енценсбергер опублікування своє есе Die Sprache Der Spiegels («Мова Der Spiegel»), в якому він піддав критиці його так звану «вдавану об'єктивність». Вовк Шнайдер, видатний журналіст і філолог, назвав журнал «найбільшим скаліченням німецької мови» і використав цитати з часопису як приклади невмілої мови у своїх керівництвах по стилю. Така критика була не стільки з царини мовної естетики, скільки звинуваченням Der Spiegel у приховуванні та спотворенні реальних тем та статей через маніпуляції із семантикою та риторикою. У 1957 році, однак, Енценсбергер визнав у письмовій заяві, що жодний інший сучасний німецький журнал не досяг рівня Шпігель в об'єктивності.
Думки щодо рівня мови, яку використовує Der Spiegel, змінилися наприкінці 1990-х. Після найму багатьох талановитих письменників Німеччини, Der Spiegel почав здобувати численні нагороди за найкращі статті.
Деякі критики, зокрема, історик Лутц Хечмейстер, біограф Аугштайна та колишній автор Der Spiegel Отто Келер, засуджували журнал за спокійне ставлення до колишніх нацистів, навіть есесівців. Der Spiegel, який у випадках викриття нацистської діяльності серед відомих осіб не демонструє стриманість, спотворює історію та покриває злочинців, наймаючи інсайдерів для написання статей на теми Третього Рейху. Проте ранні звіти журналу про пожежу в Рейхстазі, написані колишніми офіцерами СС Паулем Кареллом (який також служив головним прес-секретарем при міністрі закордонних справ нацистської Німеччини Йоахімові фон Ріббентропі) і Фріцем Тобіасем, вважаються впливовими в історичному контексті, оскільки з 1960-х років справжність статей цих двох авторів підтверджена авторитетним істориком Хансом Моммзеном.
Франклін Лемб вважає, що Der Spiegel таїть у собі сильний проізраїльський ухил.
Справа Релотіуса
У грудні 2018 року був звільнений журналіст Клаас Релотіус. Він протягом багатьох років працював у редакції, отримав багато журналістських нагород (премії «Німецький репортер» в 2013, 2015, 2016, 2018 роках, премія CNN в 2014 і Лауреат премії Європейської преси у 2017). Навіть коли надійшли дані, що Клаас підроблював свої матеріали (антиамериканський акцент тощо) і визнав, що 14 матеріалів були фейкові, включно із деякими, що отримали нагороди, Der Spiegel захищав його до останнього моменту.
Редакційні представництва
В Німеччині:
Берлін, Дрезден, Дюссельдорф, Франкфурт-на-Майні, Карлсруе, Мюнхен, Штуттгарт.
В світі:
Бостон, Брюссель, Варшава, Вашингтон, Кейптаун, Лондон, Мадрид, Москва, Нью-Делі, Нью-Йорк, Париж, Пекін, Ріо-де-Жанейро, Рим, Сан-Франциско, Тель-Авів
Шеф-редактори
1960-ті — кінець 1980-х — Йоханнес К. Енгель
1962—1968 — Клаус Якобі
1969 — січень 1973 — Гюнтер Гаус
1973 — 31 грудня 1989 — Ерих Бйоме (разом з Энгелем та Функом)
1986/87 — 10 липня 1991 — Вернер Функ (спочатку разом з Бйоме, потім з Кільцем)
початок 1990 — 13 грудня 1994 — Ханс Вернер Кільц (спочатку разом з Функом, потім з Каденом)
середина липня 1991 — 1 серпня 1994 — Вольфганг Каден (разом з Кільцем)
16 грудня 1994 по 2008 — Штефан Ауст
2008—2011 — Матіас Мюллер фон Блуменкрон и Георг Масколо
2011—2013 — Георг Масколо
2013—2015 — Вольфганг Бюхнер
з 2015 — Клаус Бринкбоймер
Цікаві факти
Редакції видань Югославії могли вільно передплатити журнал у 1970-1980-х роках.
Особливе видання Der Spiegel про іслам було заборонено в Єгипті в квітні 2008 року за публікацію матеріалу, який, на думку влади, ображає цю релігію і пророка Мухаммеда.
Примітки
Посилання
Онлайнова версія журналу
Журнали Німеччини
Друковані видання, засновані 1947
Гамбург
Засновані в Німеччині 1947
|
3594809
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%2C%20%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Калитино (селище, Ленінградська область)
|
Калитино (селище, Ленінградська область)
Калитино — селище у Волосовському районі Ленінградської області Російської Федерації.
Населення становить 1479 осіб. Належить до муніципального утворення Калитинське сільське поселення.
Історія
Від 1 серпня 1927 року належить до Ленінградської області.
Населення
Примітки
Селища Ленінградської області
Населені пункти Волосовського району
|
54046619
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lake%20Ubinskoye
|
Lake Ubinskoye
|
Lake Ubinskoye is a freshwater lake located in the Baraba steppe in Novosibirsk Oblast, Russia, where it is divided between Ubinsky District in the west and Kargatsky District in the east. The name of the lake derives from Siberian Tatar ubu, meaning swamp or marsh.
During spring melt Lake Ubinskoye covers a maximum area of and is deep; during periods of low water it is only deep, and in October 2013 it was estimated from aerial imagery to cover . The lake drains an area of . Lake Ubinskoye is mainly fed by melting snow and usually has no outlet, but in the spring of some years it overflows into the Ubinke River, a tributary of the Om River.
Lake Ubinskoye is an oval-shaped lake with gently sloping banks. The lake bottom consists of clayey sand covered by a thick layer of gray fine-grained silt. There are several islands in the lake, the largest of which is called Medyakovsky. The western part of the Ubinskoye basin also contains a number of other small lakes.
Lake Ubinskoye freezes over from November to late May. The ice on the lake is thick. In summer the water warms up to . The temperature is uniform throughout the water column due to good mixing. The water pH is between 7.6 and 9.0. Ubinskoye is a mesotrophic lake whose plankton is dominated by green and blue-green algae.
The shores of the lake are overgrown with reeds and sedges. In the mid-20th century Lake Ubinskoye was well known for its abundance of fish: bream (introduced in 1929), roach, pike, ide, carp, and peled were exploited commercially. Fish stocks crashed in the 1990s, likely due to the lowering of the water level; currently only small crucian carp remain. Attempts to restock the lake have failed, but a recent increase in water levels gives hope for future efforts. The lake and its surrounding wetlands continue to host a great variety of bird life.
Lake Ubinskoye is surrounded by several villages, the largest of which is Chernyy Mys on the north shore. According to legend, Kuchum, the last Khan of Sibir, flooded his treasure in the lake while fleeing from the Russians.
See also
Relict Lime Grove (Novosibirsk Oblast)
References
Lakes of Novosibirsk Oblast
Endorheic lakes of Asia
|
2242839
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D1%8F%20%D0%B3%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202016%20%E2%80%94%20%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%83%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5%20%D0%B1%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE
|
Художня гімнастика на літніх Олімпійських іграх 2016 — індивідуальне багатоборство
|
Художня гімнастика на літніх Олімпійських іграх 2016 — індивідуальне багатоборство
Змагання з художньої гімнастики в індивідуальному багатоборстві на літніх Олімпійських іграх 2016 проходили 19 і 20 серпня на Олімпійській арені Ріо. В змаганнях брали участь 26 спортсменок з 24-х країн.
Формат змагань
Змагання складалися з двох кіл: кваліфікаційного і фінального. Перші десять гімнасток у кваліфікації вийшли у фінал. У кожному колі учасниці виконували по чотири вправи: м'яч, обруч, булави і стрічка. Бали в цих вправах складаються в загальну суму.
Результати
Кваліфікаційне коло
Фінал
Посилання
ФІГ
2016
|
3173253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%B7%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0
|
Фізична кінетика
|
Фізична кінетика (рух) — мікроскопічна теорія процесів у нерівноважних середовищах. В кінетиці методами квантової або класичної статистичної фізики вивчають процеси перенесення енергії, імпульсу, заряду та речовини в різних фізичних системах (газах, плазмі, рідинах, твердих тілах) і вплив на них зовнішніх полів. На відміну від термодинаміки і електродинаміки суцільних середовищ, кінетика виходить з уявлення про молекулярну будову розглянутих середовищ, що дозволяє обчислити з перших принципів кінетичні коефіцієнти, діелектричні та магнітні проникності та інші характеристики суцільних середовищ. Фізична кінетика охоплює кінетичну теорію газів з нейтральних атомів або молекул, статистичну теорію нерівноважних процесів у плазмі, теорію явищ перенесення в твердих тілах (діелектриках, металах і напівпровідниках) і рідинах, кінетику магнітних процесів і теорію кінетичних явищ, пов'язаних з проходженням швидких частинок через речовину. До неї ж належать теорія процесів перенесення у квантових рідинах та надпровідниках і кінетика фазових переходів.
Якщо відома функція розподілу всіх частинок системи за їх координатами та імпульсами в залежності від часу (в квантовому випадку — матриця щільності), то можна обчислити всі характеристики нерівноважної системи. Обчислення повної функції розподілу є практично нерозв'язним завданням, але для визначення багатьох властивостей фізичних систем, наприклад, потоку енергії або імпульсу, достатньо знати функцію розподілу невеликого числа частинок, а для газів малої густини — однієї частинки.
В кінетиці використовується істотна відмінність часів релаксації в нерівноважних процесах; наприклад, для газу з частинок або квазічастинок, час вільного пробігу значно більший від часу зіткнення між частинками. Це дозволяє перейти від повного опису нерівноважного стану функцією розподілу за всіма координатами та імпульсами до скороченого опису за допомогою функції розподілу однієї частинки за її координатами та імпульсами.
Кінетичне рівняння
Основний метод фізичної кінетики — розв'язування кінетичного рівняння Больцмана для одночастинкової функції розподілу молекул у фазовому просторі їхніх координат і імпульсів . Це рівняння ввів Больцман у 1872 році. Функція розподілу задовольняє кінетичному рівнянню:
де — , що визначає різницю числа частинок, що приходять в елемент об'єму внаслідок прямих зіткнень і вибувають з нього внаслідок зворотних зіткнень. Для одноатомних молекул або для багатоатомних, але без урахування їхніх внутрішніх ступенів вільності
де — ймовірність зіткнення, пов'язана з диференціальним ефективним перерізом розсіювання.
де , — імпульси до зіткнення молекул, , — відповідно швидкості, , — їхні імпульси після зіткнення, , — функції розподілу молекул до зіткнення, , — їхні функції розподілу після зіткнення.
Для газу зі складних молекул, що володіють внутрішніми ступенями вільності, їх слід враховувати у функції розподілу. Наприклад, для двоатомних молекул з власним моментом обертання M функції розподілу будуть залежати також від .
З кінетичного рівняння випливає теорема Больцмана — зменшення з часом (середнього логарифма функції розподілу) або зростання ентропії, оскільки вона дорівнює -функції Больцмана з протилежним знаком.
Рівняння перенесення
Фізична кінетика дозволяє отримати рівняння балансу для середньої густини речовини, імпульсу і енергії. Наприклад, для простого газу густиною , гідродинамічна швидкість і середня енергія задовольняють рівнянням балансу:
— також відоме як рівняння неперервності
де — тензор густини потоку імпульсу, — маса частинок, — густина числа частинок, — густина потоку енергії.
Якщо стан газу мало відрізняється від рівноважного, то в малих елементах об'єму встановлюється розподіл, близький до локально рівноважного розподілу Максвелла, з температурою, густиною та гідродинамічною швидкістю, відповідними розглянутій точці газу. У цьому випадку нерівноважна функція розподілу мало відрізняється від локально рівноважної, і розв'язок кінетичного рівняння дає малу поправку до останньої, пропорційну градієнтам температури і гідродинамічної швидкості , оскільки .
За допомогою нерівноважної функції розподілу можна знайти потік енергії (в нерухомій рідини) , де — коефіцієнт теплопровідності, і тензор густини потоку імпульсу
де
— тензор в'язких напруг, — коефіцієнт в'язкості на зсув, — тиск. Ці два співвідношення відомі в механіці суцільних середовищ як закон теплопровідності Фур'є і закон в'язкості Ньютона. Останній доданок у для газів зі внутрішніми ступенями вільності, де — коефіцієнт «другої», об'ємної в'язкості, що виявляється лише під час рухів, в яких . Для кінетичних коефіцієнтів , , виходять вирази через ефективні перерізи зіткнень, які, в свою чергу, розраховуються через константи молекулярних взаємодій. В багатокомпонентній суміші потік будь-якого компонента охоплює дифузійний потік, пропорційний градієнту концентрації речовини в суміші з коефіцієнтом дифузії, і потік за рахунок термодифузії (ефект Соре), пропорційний градієнту температури з коефіцієнтом термодифузії. Потік тепла включає крім звичайного потоку за рахунок теплопровідності, пропорційного градієнту температури, додаткову складову, пропорційну градієнтам концентрацій компонентів і описує дифузійну теплопровідність (ефект Дюфура). Кінетична теорія дає вирази для цих кінетичних коефіцієнтів через ефективні перерізи зіткнень, при цьому кінетичні коефіцієнти для перехресних явищ внаслідок теореми Онсагера виявляються рівними. Ці співвідношення є наслідком мікроскопічної оборотності рівнянь руху частинок системи, тобто інваріантності їх відносно обернення часу.
Рівняння балансу імпульсу з урахуванням виразу для густини потоку імпульсу через градієнт швидкості дає рівняння Нав'є — Стокса, рівняння балансу енергії з урахуванням виразу для густини потоку тепла дає рівняння теплопровідності, рівняння балансу числа частинок певного сорту з урахуванням виразу для дифузійного потоку дає рівняння дифузії. Такий гідродинамічний підхід справедливий, якщо довжина вільного пробігу значно менша від характерних розмірів ділянок неоднорідності.
Гази і плазма
Фізична кінетика дозволяє досліджувати явища перенесення в розріджених газах, коли відношення довжини вільного пробігу до характерних розмірів задачі (тобто число Кнудсена вже дуже мале і є сенс розглядати поправки порядку (слабо розріджені гази). У цьому випадку кінетика пояснює явища температурного стрибка і течії газів поблизу твердих поверхонь.
Для сильно розріджених газів, коли , гідродинамічні рівняння і звичайне рівняння теплопровідності вже не застосовні і для дослідження процесів перенесення необхідно розв'язувати кінетичне рівняння з певними граничними умовами на поверхнях, що обмежують газ. Ці умови виражаються через функцію розподілу молекул, розсіяних через взаємодію зі стінкою. Розсіяний потік частинок може приходити в теплову рівновагу зі стінкою, але в реальних випадках це не досягається. Для сильно розріджених газів роль коефіцієнта теплопровідності відіграють коефіцієнти теплопередачі. Наприклад, кількість тепла , віднесена до одиниці площі паралельних пластинок, між якими знаходиться розріджений газ, дорівнює , де і — температури пластинок, — відстань між ними, — коефіцієнт теплопередачі.
Теорія явищ перенесення в щільних газах і рідинах значно складніша, оскільки для опису нерівноважного стану вже недостатньо одночастинкової функції розподілу, а потрібно враховувати функції розподілу більш високого порядку. Часткові функції розподілу задовольняють ланцюжку зчеплених рівнянь (так званих рівнянь Боголюбова або ланцюжку ББГКІ, тобто рівнянь Боголюбова — Борна — Ґріна — Кірквуда — Івона). За допомогою цих рівнянь можна уточнити кінетичне рівняння для газів середньої густини і досліджувати для них явища перенесення.
Фізична кінетика двокомпонентної плазми описується двома функціями розподілу (для електронів для іонів ), що задовольняють систему двох кінетичних рівнянь (рівнянь Власова). На частинки плазми діють сили
де — заряд іона, — напруженість електричного поля, — магнітна індукція, що задовольняють рівнянням Максвелла. Рівняння Максвелла містять середні густини струму і заряду , які визначаються за допомогою функцій розподілу:
Таким чином, кінетичні рівняння та рівняння Максвелла утворюють пов'язану систему рівнянь Власова — Максвелла, що визначає всі нерівноважні явища в плазмі. Такий підхід називається наближенням самоузгодженого поля. При цьому зіткнення між електронами враховуються не явно, а лише через створюване ними самоузгоджене поле. При врахуванні зіткнень електронів виникає кінетичне рівняння, в якому ефективний переріз зіткнення дуже повільно спадає зі зростанням прицільної відстані, а також стають істотними зіткнення з малим передаванням імпульсу, в інтегралі зіткнень з'являється логарифмічна розбіжність. Врахування ефектів екранування дозволяє уникнути цієї труднощі.
Конденсовані середовища
Фізична кінетика нерівноважних процесів у діелектриках ґрунтується на розв'язуванні кінетичного рівняння Больцмана для фононів решітки. Взаємодія між фононами викликана ангармонічними членами гамільтоніана решітки відносно зміщення атомів з положення рівноваги. Під час найпростіших зіткнень один фонон розпадається на два або відбувається злиття двох фононів в один, причому сума їхніх квазіімпульсів або зберігається (нормальні процеси зіткнень), або змінюється на вектор оберненої решітки (процеси перекиду). Кінцева теплопровідність виникає при врахуванні процесів перекиду. За низьких температур, коли довжина вільного пробігу більша від розмірів зразка роль довжини вільного пробігу грає . Кінетичне рівняння для фононів дозволяє досліджувати теплопровідність і поглинання звуку в діелектриках. Якщо довжина вільного пробігу для нормальних процесів значно менша від довжини вільного пробігу для процесів перекиду, то система фононів у кристалі за низьких температур подібна до звичайного газу. Нормальні зіткнення встановлюють внутрішню рівновагу в кожному елементі об'єму газу, який може рухатися зі швидкістю , мало змінною на довжині вільного пробігу для нормальних зіткнень. Тому можна побудувати рівняння гідродинаміки фононного газу в діелектрику.
Фізична кінетика металів ґрунтується на розв'язуванні кінетичного рівняння для електронів, які взаємодіють із коливаннями кристалічної решітки. Електрони розсіюються на коливаннях атомів решітки, домішках і дефектах, що порушують її періодичність, причому можливі як нормальні зіткнення, так і процеси перекиду. Електричний опір виникає внаслідок цих зіткнень. Фізична кінетика пояснює термоелектричні, гальваномагнітні і термомагнінтні явища, аномальний скін-ефект, циклотронний резонанс у високочастотних полях та інші кінетичні ефекти в металах. Для надпровідників вона пояснює особливості їх високочастотної поведінки.
Фізична кінетика магнітних явищ ґрунтується на розв'язуванні кінетичного рівняння для магнонів. Вона дозволяє обчислити динамичні чутливості магнітних систем у змінних полях, вивчити кінетику процесів намагнічування.
Фізична кінетика явищ при проходженні швидких частинок через речовину заснована на розв'язуванні системи кінетичних рівнянь для швидких частинок і вторинних частинок, що виникають при зіткненнях, наприклад для -променів (фотонів) з урахуванням різних процесів у середовищі (фотоефекту, комптонівського розсіювання, утворення пар). У цьому випадку кінетика дозволяє обчислити коефіцієнти поглинання і розсіювання швидких частинок.
Фазові переходи
Фізична кінетика фазових переходів першого роду, тобто зі стрибком ентропії, пов'язана з утворенням та зростанням зародків нової фази. Функція розподілу зародків за їхніми розмірами (якщо зародки вважати макроскопічними утвореннями, а процес зростання — повільним) задовольняє рівнянню Фоккера — Планка:
де — радіус зародка, — «коефіцієнт дифузії зародків за розмірами», — пропорційне мінімальній роботі, яку потрібно затратити на створення зародка даного розміру. Кінетика фазових переходів другого роду в найпростішому наближенні заснована на рівнянні релаксації параметра порядку , що характеризує ступінь впорядкованості, яка виникає при фазовому переході (рівняння Ландау — Халатнікова):
де — сталий коефіцієнт, — термодинамічний потенціал у змінних і поблизу точки фазового переходу, що залежить від . Для цієї залежності використовується розкладання за степенями і , де — температура фазового переходу.
Явища перенесення в рідинах
Теорію явищ перенесення в рідинах також можна віднести до фізичної кінетики. Хоча для рідин метод кінетичних рівнянь непридатний, для них можливий більш загальний підхід, заснований на ієрархії часів релаксації. Для рідини час встановлення рівноваги в макроскопічно малих (але таких, що містять ще велику кількість молекул) елементарних об'ємах значно менший, ніж час релаксації у всій системі, внаслідок чого в малих елементах об'єму наближено встановлюється статистична рівновага. Тому в якості початкового наближення при розв'язуванні рівняння Ліувіля можна прийняти локально рівноважний розподіл Гіббса з температурою , хімічним потенціалом і гідродинамічною швидкістю , відповідними розглянутій точці рідини. Наприклад, для однокомпонентної рідини локально рівноважна функція розподілу (або матриця густини) має вигляд
де
— густина енергії в системі координат, що рухається разом з елементом рідини,
— густина енергії в нерухомій системі координат,
— густина імпульсу,
— густина числа частинок, що розглядаються як фазові функції, тобто функції від координат і імпульсів всіх частинок, наприклад .
Наближений розв'язок рівняння Ліувіля для станів, близьких до статистично рівноважного, дозволяє вивести рівняння теплопровідності і Нав'є — Стокса для рідини і отримати мікроскопічні вирази для кінетичних коефіцієнтів теплопровідності і в'язкості через просторово-часові кореляційні функції густин потоків енергії та імпульсів всіх частинок системи. Цей самий підхід можливий і для суміші рідин. Подібний розв'язок рівняння Ліувіля є його частковим розв'язком, залежним від часу лише через параметри , , відповідні скороченому гідродинамічному опису нерівноважного стану системи, який справедливий, коли всі гідродинамічні параметри мало змінюються на відстанях порядку довжини вільного пробігу (для газів) або довжини кореляцій потоків енергії або імпульсу (для рідин).
До задач фізичної кінетики відноситься також обчислення узагальненої сприйнятливості, що виражає лінійну реакцію фізичної системи на включення зовнішнього поля. Її можна виразити через функції Ґріна з усередненням за станом, який може бути і нерівноважним.
У фізичній кінетиці досліджують також кінетичні властивості квантових систем, що вимагає застосування методу матриці густини.
Див. також
Хімічна кінетика
Статистична механіка
Статистична фізика
Кінетична теорія
Рівняння Больцмана
Рівняння ББГКІ
Релаксація (фізика)
Рівняння Власова
Примітки
Література
Том 1, Том 2.
; перевидано в
Статистична фізика
|
3211537
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%86%D0%B5%20%D0%94%D0%B5%D0%BB%D1%87%D0%B5%D0%B2%20%28%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BD%29
|
Гоце Делчев (стадіон)
|
Гоце Делчев (стадіон)
«Гоце Делчев» — футбольний стадіон у мікрорайоні Мацари (район Гази-Баба) в місті Скоп'є, Північна Македонія. Названий на честь болгарського та македонського революціонера Гоце Делчева. Вміщує 15 000 глядачів (7000 сидячих місць, включно з VIP-ложою та місць для ЗМІ на 400 осіб). Використовується переважно для проведення футбольних матчів, домашня футбольна арена клубів «Побєда» та «11 Октомврі». Також використовується як запасна арена для національної збірної Північної Македонії.
Історія
У сезоні 2015/16 років, під час виступів у Першій лізі, ФК «Младост» з Царев Двора використовував стадіон для проведення домашніх матчів.
У грудні 2016 року розпочався ремонт стадіону, який повинен був отримати новий зовнішній вигляд та нові офісні приміщення.
На стадіоні проходили фінальні поєдинки наступних турнірів:
Кубок Македонії з футболу 1999/00
Кубок Македонії з футболу 2010/11
Матчі національної збірної
Примітки
Посилання
Профіль стадіону на сайті footballfacts.ru
Профіль стадіону на сайті europlan-online.de
Фото стадіону
Стадіони Північної Македонії
|
2447376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%BE%D1%8F%D0%B7%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA
|
Стрічкоязичник
|
Стрічкоязичник, ремнепелюстник (Himantoglossum) — рід трав'янистих рослин підтриби Orchidinae триби Orchideae підродини орхідні родини орхідних. Назва походить від грецьких слів «хімас», тобто ремінь і «глосса» — язик. Складається з 12 видів.
Опис
Загальна висота стебла становить 50-74 см, завтовшки 1 см. Кореневі бульби (2 шт.) невеликі, цільні, овальні. Стебло потужне і високе. Листя поздовжні, переважно приземні, стеблових мало або їх немає. Загалом 4-5 листів. Суцвіття являє собою китицю завдовжки 30-40 см, з 22-24 квіток. Оквітник плівчастий. Приквітники довгі і виходять за межі яєчника.
Квітки великі, чашолистки і пелюстки складені шоломоподібно. Губа дуже велика, трилопатна, з дуже вузькою і довгою середньою лопаттю, яка надрізана, роздвоєна або виїмчаста на кінці, нагадує ремінь. Шпора коротше зав'язі. Колонка пряма. Пильник великий, тупий. Основа лінії із загальним прилипальцем в одній кишеньці. Зав'язь на короткій ніжці, скручена. Квітки мають білувато-зелене забарвлення.
Екологія
Воліють до сухого ґрунту, пасовищ, розріджених лісів, узбіччя, краї вирубок. Полюбляють напівпритінок. Належить до рослин-геофітів. Листя з'являються восени. В результаті взимку представники цього роду сильно страждають від низьких температур і до початку періоду цвітіння бувають вже сильно пошкоджені морозом. Період цвітіння триває, в залежності від місця розташування з квітня по серпень.
Використання
Має терапевтичні властивості. Настоянка на цих рослинах посилює потенцію.
Поширення
Розповсюджено в Європі, Північній Америці, на Кавказі, в Передній Азії, в Ірані, на Аравійському півострові до ОАЕ. Зустрічається в деяких областях північної Африки, на Канарських островах, а також в Палестині й Ізраїлі.
Види
Himantoglossum adriaticum H.Baumann
Himantoglossum calcaratum (Beck) Schltr.
Himantoglossum caprinum (M.Bieb.) Spreng.
Himantoglossum comperianum (Steven) P.Delforge
Himantoglossum formosum (Steven) K.Koch
Himantoglossum galilaeum Shifman
Himantoglossum hircinum (L.) Spreng.
Himantoglossum jankae Somlyay, Kreutz & Óvári
Himantoglossum metlesicsianum (W.P.Teschner) P.Delforge
Himantoglossum montis-tauri Kreutz & W.Lüders
Himantoglossum robertianum (Loisel.) P.Delforge
Himantoglossum × samariense C.Alibertis & A.Alibertis
Див. також
Список родів родини орхідних
Примітки
Джерела
Helmut Baumann, Siegfried Künkele, Richard Lorenz: Orchideen Europas mit angrenzenden Gebieten. Verlag Eugen Ulmer, Stuttgart, 2006. ISBN 3-8001-4162-0
Орхідні (підродина)
Роди орхідних
|
1850716
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B9%D1%82%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%AE%D1%82%D0%B0%29
|
Лейтон (Юта)
|
Лейтон (Юта)
Лейтон — місто в США, в окрузі Девіс штату Юта. Населення — особи (2020).
З 1950 року має статус міста. Названо на честь мормонського проповідника Крістофера Лейтона.
Площа — 54.0 км². Населення — 67,311 осіб.
Географія
Лейтон розташований за координатами (41.077423, -111.960727). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 57,43 км², з яких 56,98 км² — суходіл та 0,45 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 1172 особи/км². Було 22356 помешкань (389/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,2 %. Частка іспаномовних становила 11,2 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 33,5 % — особи молодші 18 років, 59,4 % — особи у віці 18—64 років, 7,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 29,4 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 100,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 98,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 9,4 % осіб, у тому числі 11,6 % дітей у віці до 18 років та 4,3 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,9 %, роздрібна торгівля — 11,2 %, виробництво — 11,2 %.
Примітки
Джерела
Посилання
Офіційний сайт
Міста Юти
Населені пункти округу Девіс (Юта)
Населені пункти США, засновані 1850
|
4032242
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/USS%20Oregon
|
USS Oregon
|
USS Oregon — кораблі ВМС США, названі на честь штату Орегон.
USS Oregon (1841) — бриг, придбаний у 1841 році для дослідницької експедиції США у Тихому океані. Проданий у 1845 році.
USS Quinsigamond — планований монітор типу «Каламазу», перейменований згодом в «USS Hercules», пізніше в «USS Oregon». Будівництво скасоване.
USS Oregon (BB-3) — броненосець типу «Індіана». Збудований у 1896 році. Брав участь в іспансько-американській війні. Виведений в резерв у 1919 році. Зданий на злам у 1956 році.
USS Oregon (SSN-793) — підводний човен типу «Вірджинія». Закладений 2017 році.
Назви військових кораблів США
Багатозначні терміни
|
1980178
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Krown%20Power
|
Krown Power
|
Krown Power — тринадцятий студійний альбом американського реп-рок гурту Kottonmouth Kings, що вийшов на лейблі United Family Music 28 серпня 2015 р. Делюкс-обкладинка є зеленою обкладинкою звичайного видання.
Промоція
Гурт скасував літній тур, перенісши його на осінь, щоб завершити платівку. 20 квітня 2015 відбулась прем'єра відеокліпу «Ganja Glow». 8 травня опублікували 18-секундне відео з прев'ю «Our City». Альбом став приступним для попереднього замовлення 17 липня.
Список пісень
Чартові позиції
Учасники
Daddy X — вокал, продакшн
D-Loc — вокал, продакшн
The Dirtball — вокал, продакшн
Лу Доґ — барабани, перкусія
Посилання
Альбоми Kottonmouth Kings
|
14093369
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Orlando%20Museum%20of%20Art
|
Orlando Museum of Art
|
Orlando Museum of Art
The Orlando Museum of Art (OMA) is a 501 (c) 3 not-for-profit organization directly serving greater Orlando, Orange County and Central Florida. The museum was founded in 1924 by a group of art enthusiasts. The museum's mission is to inspire creativity, passion and intellectual curiosity by connecting people with art and new ideas.
General
OMA presents a rotating series of temporary exhibitions originated by the museum matched by traveling shows that are complemented by permanent collection exhibitions and continuous education programs for people of all ages. OMA hosts year-round workshops, art appreciation classes, lectures, seminars, films and guided tours for children and adults.
In 2014, the museum launched the exhibition initiative titled The Florida Prize in Contemporary Art which features work produced by the most progressive and thought-provoking emerging and mid-career artists living and working in the State of Florida today.
OMA is accredited by the American Alliance of Museums (AAM) and is a member of the North American Reciprocal Museums program.
History
The history of the Orlando Museum of Art (OMA) is one of growth guided by community leadership. OMA was founded in 1924 as Orlando Art Association. Its name was changed to the Loch Haven Art Center in 1960, and again to the Orlando Museum of Art in 1986.
The organization began as a small art center with a group of artists who met informally in the early 1920s, displaying and critiquing their work. In the late 1950s, the community raised funds to build a new facility designed by James Gamble Rogers III, which was completed in 1960.
OMA began to collect art in 1960 when it accepted the donations of important American paintings by Georgia O'Keeffe and Charles Sheeler. OMA continued its expansion, working with architects Nils Schweizer and Duane Stark, both students of Frank Lloyd Wright. By 1969 OMA had added new galleries, a 250-seat auditorium, three studio classrooms, a library, vault and offices.
During the 1970s, OMA was given a major collection of Art of the Ancient Americas, and additional works of African Art, and also formed the nucleus of its acclaimed Contemporary American Graphics Collection.
In 1985, OMA was designated a "major cultural institution" by the State of Florida.
In 1997, OMA completed a $13.5 million facility renovation and building project which expanded the facility to its current size of 80,000 square feet.
In 2022, the Federal Bureau of Investigation (FBI) investigated artwork attributed to Jean-Michel Basquiat in the OMA exhibition Heroes & Monsters. The exhibition, which consisted of 25 paintings on reclaimed cardboard, opened in February 2022 and was originally planned to run through June 2023. After news of the investigation, the exhibition was set to close early on June 30, 2022. On June 24, 2022, the FBI removed the entire exhibition after the works' authenticity was questioned. The paintings were claimed to have been purchased by Thad Mumford directly from Basquiat for $5,000 in 1982 and then placed in storage, where they remained until being rediscovered in 2012. An affidavit obtained by The New York Times revealed that Mumford told a federal agent in 2014 that he "never purchased Basquiat artwork and was unaware of any Basquiat artwork being in his storage locker." He signed an affidavit in 2017, a year before his death, stating that he had never met Basquiat. A few days after the FBI seizure, the board released a statement announcing that De Groft is no longer the Director and CEO of the museum. Joann Walfish, a longtime employee who served as the CFO, was appointed interim COO. The New York Times later reported that the museum's board of trustees that had planned to see the resignation of chair Cynthia Brumback were themselves removed, citing a previously overlooked rule that limited trustees to nine-year terms. Two days later, Brumback resigned and the board of trustees elected Mark Elliot as the museum's new chair. In January 2024, The New York Times reported the scandal led to significant financial distress for the museum, due to a reduction in donor support as well as costs for dealing with the aftermath.
Collections
OMA's collection boasts more than 2,400 objects including Contemporary Art, American Art from the 18th century to 1945, Art of the Ancient Americas and African Art. The Art of the Ancient Americas collection is among the finest of its kind in the Southeastern United States.
On May 1, 2018, OMA announced that it may become the permanent home of an extensive collection of the paintings of Belgian Post-Impressionist painter, Louis Dewis. OMA presented a small exhibition of seven Dewis paintings from May 18 through September 9, 2018, as a preview of a major Dewis exhibition presented January 25 through May 5, 2019.
Florida Prize in Contemporary Art Exhibition
The annual Florida Prize in Contemporary Art has become one of the Orlando Museum of Art’s more anticipated exhibitions, aiming to bring nrecognition to the progressive artists in the state. Each year OMA’s curators survey artists working throughout the state, then invite 10 artists participate. One artist receives a $20,000 award, underwritten since 2017 by local philanthropists Gail and Michael Winn.
Artists range from emerging to mid-career, often with distinguished records of exhibitions and awards that reflect recognition at national and international levels. In all cases, they are artists who are engaged in exploring significant ideas of art and culture in original and visually exciting ways. As of 2022, the exhibition has brought 80 Florida artists new levels of recognition.
As a survey exhibition, the Florida Prize always brings together artists of diverse backgrounds and varying practices. It seeks to be a snapshot of the state’s cultural vitality.
Notes
External links
Orlando Museum of Art (official website)
Orlando Museum of Art. Museum information from Traditional Fines Arts Organization including descriptions of exhibitions
Orlando Museum of Art Orlando, Florida. Museum Info webpage from MuseumUSA.org.
Art museums and galleries in Florida
Museums in Orlando, Florida
Art museums and galleries established in 1924
1924 establishments in Florida
Institutions accredited by the American Alliance of Museums
|
604199
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8
|
Індокитайські війни
|
Індокитайські війни — серія збройних конфліктів, що відбувалися в Індокитаї (Південно-Східній Азії) протягом 1940—1980-х років. Зазвичай виділяють Першу, Другу та Третю війни, причому рамки останньої різні дослідники визначають по-різному.
Перша індокитайська війна
Перша індокитайська війна велася Францією за збереження своїх індокитайських колоній. Вона почалася в 1945 (повернення французьких військ в регіон і перші озброєні зіткнення) або 1946 (початок повномасштабної війни у В'єтнамі) року. Завершилася в 1954 році підписанням Женевських угод. Основні події війни відбувалися на території В'єтнаму. Також бойові дії велися на території Камбоджі і Лаосу, проте тут вони не зробили значного впливу на хід війни. У всіх випадках Франція за підтримки місцевих союзників (а з 1950 року і за підтримки США) вела боротьбу проти місцевих комуністичних повстанців, що билися за незалежність своїх країн.
Друга індокитайська війна
У рамках Другої індокитайської війни відбулося три збройних конфлікти: В'єтнамська війна, громадянська війна в Лаосі і громадянська війна в Камбоджі. Дві останні мали свої внутрішні причини, проте поступово вони виявилися в тій або іншій мірі пов'язані з бойовими діями у В'єтнамі. Війна почалася наприкінці 1950-х років (початок бойових дій в Південному В'єтнамі і Лаосі) і завершилася в 1975 році (закінчення бойових дій в Південному В'єтнамі і Камбоджі). Суттю війни була боротьба місцевих урядів Південного В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі (за підтримки США) проти місцевих комуністичних повстанців, підтримуваних Північним В'єтнамом. Це було обумовлено діями основних противників в цьому конфлікті. Керівництво США виходило з так званої «доктрини доміно», згідно з якою, перемога комуністів в одній з держав регіону неминуче вела до їхньої перемоги в інших країнах. Північний В'єтнам використовував територію Лаосу і Камбоджі для перекидання своїх військ на південь, а також безпосередньо брав участь у місцевих громадянських війнах.
Третя індокитайська війна
Третя індокитайська війна виділяється не всіма авторами. Серед тих, хто використовує цю назву, немає єдності відносно її хронологічних рамок і вмісту.
Найчастіше до неї включають прикордонні конфлікти між В'єтнамом і Камбоджею (1975—1978), в'єтнамська окупація Камбоджі (1979—1989) і китайсько-в'єтнамська війна (1979). Іноді мова йде тільки про останні дві війни, що почалися 1979 року.
Американський військовий історик Філіп Девідсон вважав, що Друга Індокитайська війна завершилася в 1973 році підписанням Паризької угоди про припинення вогню. Третя війна, по його словам, почалася як результат порушення Північним В'єтнамом цієї угоди і завершилася в 1975 році.
Примітки
Посилання
Statistical information about casualties of the Vietnam Conflict, US National Archives
ВОЙНА В ИНДОКИТАЕ (1945-1975 гг.)
Начало войны в Индокитае и позиция США: влияние европейского фактора (1945–1949 гг.)
Джерела та література
Россия (СССР) в войнах второй половины XX века — М.: Триада-фарм, 2002. (Война во Вьетнаме (1961-1974 гг.) )
Ильинский М. М. Индокитай. Пепел четырех войн.
Гордиенко А. Н. Войны второй половины XX века.. — Мн.,: «Современная литература», 1999. — ISBN 985-437-507-2
Stanley Karnow Vietnam: A History. — Penguin, 1997. — ISBN 0140265473
Andrew Krepinevich Jr. The Army and Vietnam. — The Johns Hopkins University Press, 1988. — ISBN 0801836573
Guenter Lewy America in Vietnam. — Oxford University Press, 1980. — ISBN 0195027329
Harry Summers On Strategy: A Critical Analysis of the Vietnam War. — Presidio Press, 1995. — ISBN 0891415637
Marilyn Young Vietnam Wars 1945-1990. — Harper Perennial, 1991. — ISBN 0060921072
Богатуров А.Д. Великие державы на Тихом океане. История и теория международных отношений в Азии после Второй мировой войны.
1945–1995. М., 1997.
Черкасов П.П. Распад колониальной империи Франции: кризис французской колониальной политики в 1939–1985 гг. М.: Наука, 1985.
Індокитай
Новітня історія В'єтнаму
Війни XX століття
Війна у В'єтнамі
Війни Австралії
Війни В'єтнаму
Війни Камбоджі
Війни Китаю
Війни Лаосу
Війни Нової Зеландії
Війни СРСР
Війни США
Війни Таїланду
Війни Франції
Новітня історія Лаосу
Новітня історія Камбоджі
|
18429098
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jarczewo
|
Jarczewo
|
Jarczewo is a village in the administrative district of Gmina Skępe, within Lipno County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland. It lies approximately north-west of Skępe, east of Lipno, and east of Toruń.
History
During the German occupation of Poland (World War II), Poles from Jarczewo were among the victims of large massacres of Poles from the county carried out by the Germans in nearby Karnkowo as part of the Intelligenzaktion. The local school principal was among Polish principals and teachers murdered in the Dachau concentration camp.
References
Villages in Lipno County
|
4012507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D1%81%D0%B5%20%D0%A1%D0%B0%D1%81%D1%96%D1%8F
|
Хосе Сасія
|
Хосе Сасія (27 грудня 1933, Трейнта-і-Трес — 30 серпня 1996) — уругвайський футболіст, що грав на позиції нападника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер. Виступав, зокрема, за клуби «Дефенсор Спортінг» та «Пеньяроль», а також національну збірну Уругваю.
Володар Міжконтинентального кубка. У складі збірної — володар Кубка Америки.
Клубна кар'єра
На дитячому рівні виступав за столичні клуби «Айрес-Пурос», «Олімпія» та «Іпіріранга». У 1949 році 15-річний хосе приєднався до молодіжної команди «Дефенсор Спортінг». Того ж року дебютував у місцевій «Куарті», разом з якою став чемпіоном. У 16-річному віці дебютував у футболці у першій команді «Дефенсор Спортінг» у поєдинку проти «Рампла Хуніорс». Однак згодом, за словами самого Сасії через низку травм, залишився без ігрової практики. З 1954 по 1959 рік виступав за «Дефенсор» у Прімера Дивізіоні.
У 1960 році переїхав до Буенос-Айреса. В Аргентині захищав кольори «Бока Хуніорс», у футболці якого зіграв 13 матчів та відзначився 3-ма голами.
З 1961 по 1965 рік виступав на батьківщини в «Пеньяролі», яким у вище вказаний період керували Роберто Скароне, Бела Гуттманн та Роке Масполі. У 1961, 1962 і 1964 роках у складі «Орінегрос» тричі вигравав чемпіонат Уругваю. У 1961 році «Пеньяроль» також виграв Кубок американських чемпіонів. Хосе зіграв в обох фінальних матчах, а також відзначився єдиним за уругвайський клуб голом у нічийному (1:1) матчі-відповіді проти «Палмейраса». Того ж року допоміг виграти клубний чемпіонат світу, виходив зокрема в поєдинку проти лісабонської «Бенфіки». Хосе не лише реалізував пенальті у матчі-відповіді, але й відзначився двома голами (2:1) у переможному для уругвайців поєдинку плей-оф проти «Бенфіки». Наступного року «Пеньяроль» знову грав у фіналу кубку Лібертадорес, але цього разу поступився «Сантусу». Сасія знову зіграв у всих трьох фінальних матчах. У 1965 році у складі «Орінегрос» знову зіграв у всих трьох фінальних матчах кубку Лібертадорес. Цього разу «Пеньяроль» поступився аргентинському «Індепендьєнте».
У 1965 році повернувся до Аргентини, де захищав кольори клубу «Росаріо Сентраль». З 1966 по 1967 рік він повернувся до «Дефенсор Спортінга», а потім у 1968 році перебрався в «Насьйональ». У 1969 році перейшов у «Расінг» (Монтевідео), а 1970 року повернувся в «Дефенсор Спортінг», який тренував Алехандро Моралес. У плей-оф за право збереження місця в еліті уругвайського футболу допоміг партнерам по команді уникнути пониження в класі.
Виступи за збірну
1956 року дебютував у складі національної збірної Уругваю.
У складі збірної був учасником Чемпіонату Південної Америки 1957 року у Перу, на якому команда здобула бронзові нагороди, Чемпіонату Південної Америки 1959 року в Еквадорі, здобувши того року титул континентального чемпіона, Чемпіонату Південної Америки 1959 року в Аргентині, чемпіонату світу 1962 року у Чилі (зіграв у всих трьох матчах групового етапу, відзначився 2-ма голами), чемпіонату світу 1966 року в Англії. На останньому з вище вказаних турнірів зіграв у поєдинках групового етапу проти Мексики та Франції, а уругвайці поступилися в 1/4 фіналу збірній Німеччини.
Загалом протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 11 років, провів у її формі 42 матчі, забивши 12 голів. За іншимиданими зіграв 44 матчі
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру 1971 року, очоливши тренерський штаб клубу «Рампла Хуніорс». Наступного року тренував «Расінг» (Монтевідео). Після цього протягом трьох років тренував венесуельський клуб «Депортіво Галісія». Наступним місцем роботи Сасії став уругвайський «Серро», який він тренував 1976 року. У тренерському штабі клубу також працювали Алехандро Гарай, а Рубен Піко Умпіррес був одним з його підопічних. Приблизно в середині року перейшов до еквадорського «Аукас», але пропрацював там недовго. У 1976 році очолив «Ліверпуль» (Монтевідео). У тому ж році він також тренував венесуельський клуб «Естудьянтес де Меріда», який вперше в історії клубу пройшла кваліфікацію до кубку Лібертадорес. Однак ці дані суперечать іншій інформції, оскільки повідомляється, що він працював у «Ліверпулі» до 1977 року.
У сезоні 1979/80 років працював головним тренером у грецькому клубі «Аріс» (Салоніки). Протягом сезону уругвайця замінив замінив Френк Бленгстаун. Принаймні з січня 1981 року керував національною збірною Парагваю та парагвайським клубом «Олімпія» зі столиці Асунсьйона. У 1981 році його знову запросили на посаду тренера в «Аріс» (Салоніки) в тренерській команді з Карлосом Марією Равелем. Окрім того, тренував також «Прогресо», клуби у Мексиці та Колумбії.
Особисте життя
Походить з родини басків, які емігрували до Уругваю на початку XX століття. Старший син, шостий з дев'яти дітей своїх батьків Дельфіна Сасії та Марії Луго та двоюрідний брат музиканта Вальдемара Сасії. Його батько Дельфіно Сасія, бізнесмен та перукар за професією, був активним членом Національної партії. У 1940 році його сім'я переїхала з Трейнта-і-Трес з Монтевідео і оселилася в пердмісті Айрес-Пурос Баррі. Хосе Сасіа розпочав свою шкільну освіту спочатку в «Ескуела де Бург» і перейшов з четвертого в шостий клас в німецьку школу в Монтевідео. Наступний візит до ліцею Безуш припинив через короткий час.
Сам Хосе Сасіа був батьком двох дітей: його сина Даніеля та Марти, які були приблизно на чотири роки молодшими.
Помер 30 серпня 1996 року на 63-му році життя від серцевого нападу. Згодом не лише його онук Леандро Кабрера Сасіа, син його дочки, також пішов по стопах Сасії, став професіональним футболістом перебував на контракті з мадридським «Атлетіко». Онук Родріго Кабрера Сасіа також грав в уругвайському професіональному клубі за «Дефенсор».
Співачк Хайме Рус написала пісню «Al Pepe Sasia» на честь Сасії. Принаймні, у першому дивізіонному сезоні 2011/12 року створено Премію Хосе Сасіа, названий його ім'ям, якою нагороджувався найкращим гравцем сезону в уругвайській Прімері. Нагороду отримав Ніколас Олівера.
Досягнення
Пеньяроль
Прімера Дивізіон Уругваю
Чемпіон (3): 1961, 1962, 1964
Міжконтинентальний кубок
Володар (1): 1961
національна збірна
Кубок Америки
Володар (1): 1959 (Еквадор)
Бронзовий призер (1): 1957
Примітки
Посилання
Профіль гравця на сайті soccerpunter.com
Профіль гравця на сайті footballdatabase.eu
Уругвайські футболісти
Уругвайські футбольні тренери
Гравці чемпіонату Південної Америки з футболу 1957
Гравці чемпіонату Південної Америки з футболу 1959 (Еквадор)
Гравці чемпіонату Південної Америки з футболу 1959 (Аргентина)
Футболісти «Дефенсор Спортінга»
Футболісти «Бока Хуніорс»
Футболісти «Пеньяроля»
Футболісти «Росаріо Сентраль»
Тренери ФК «Рампла Хуніорс»
Тренери ФК «Расінг» (Монтевідео)
Тренери ФК «Серро»
Тренери ФК «Аукас»
Тренери ФК «Ліверпуль» (Монтевідео)
Тренери ФК «Прогресо»
Тренери ФК «Олімпія» (Асунсьйон)
Тренери ФК «Аріс» Салоніки
Уругвайські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Аргентині
Тренери ФК «Веракрус»
|
2842056
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Thymus%20embergeri
|
Thymus embergeri
|
Thymus embergeri — вид рослин родини глухокропивові (Lamiaceae), ендемік півдня Франції.
Опис
Цей чебрець ароматний, невеликий, лежачий, він не перевищує 15 см. Листя у 3–5 разів більше у довжину, ніж ушир.
Поширення
Ендемік півдня Франції.
Джерела
embergeri
Ендемічна флора Франції
Рослини, описані 1952
|
3306834
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC
|
Інтерналізм
|
Інтерналізм — методологічний напрям в історії і філософії науки, що визнає рушійною силою розвитку науки внутрішні, інтелектуальні (філософські, власне наукові) фактори. Виник у кінці 1930-х років, як реакція на екстерналізм.
Інтерналізм розглядає в якості основної рушійної сили розвитку науки внутрішні чинники: об'єктивну логіку виникнення і вирішення проблем, еволюцію інтелектуальних традицій і дослідницьких програм. Даний напрям представлено в працях істориків науки А. Койре, А. Р. Холла, Г. Герлака та ін.
Див. також
Наукова школа
Посилання
Філософія науки
|
59332
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%82
|
Банкомат
|
Банкомат (скорочення від «банківський автомат», іноді ATM, від — «автоматичний касовий апарат») — електронний програмно-технічний комплекс з вмонтованим спеціалізованим комп'ютером, призначений для здійснення автоматизованих операцій видачі наявних грошових коштів, зокрема з використанням платіжних карток, передачі розпоряджень банку про перерахування грошових коштів з банківського рахунку клієнта та виконання інших операцій: оплати товарів, послуг; для автоматизованого складання документів, що підтверджують відповідні операції (видача паперових касових чеків). Інколи банкомати можуть також мати функцію прийому грошових коштів, в такому випадку вони називаються депозитними банкоматами.
Історія
Ідея створення апарата, що може в будь-який час видавати паперові гроші, прийшла Джону Шеппард–Баррону в середині 60-х років, коли він працював на компанію з виробництва цінних паперів. Перший цілодобовий банкомат з'явився 27 червня 1967 року в Лондоні, він належав банку Barclays. Для зняття грошей використовувалися іменні ваучери, що їх необхідно було заздалегідь отримати в банку.
Депозитний банкомат
Депозитний банкомат — програмно-технічний комплекс, що надає можливість держателю платіжної картки вносити кошти в готівковій формі для зарахування на відповідний рахунок та виконувати інші операції, зокрема одержувати кошти в готівковій формі, одержувати інформацію щодо стану рахунку, сплачувати товари та послуги, роздруковувати документи про підтвердження виконання таких операцій.
Правила використання депозитного банкомату
Після ідентифікації карткодержателя з використанням ПІН-коду та вибору операції поповнення рахунку, лоток для внесення готівки автоматично відкривається та картко держателю пропонується внести готівку. Внесені банкноти автоматично розпізнаються. Нерозпізнані банкноти (інша валюта, старі купюри, невідповідні номінали, підроблені банкноти) повертаються карткодержателю.
Сума розпізнаних грошей відображається карткодержателю для підтвердження операції. У разі підтвердження операції, баланс рахунку поповняється на підтверджену суму та банкноти переміщуються в сейф банкомата. У разі скасування операції, банкноти повертаються.
Зазвичай, банк спільно з процесинговим центром встановлюють правила на внесення готівки, зокрема — дозволені номінали банкнот та валюту. Таким чином, малі номінали банкнот (1, 2, 5 грн.) не розпізнаються.
Відмінності операцій внесення та отримання готівки
Правила внесення готівки відрізняються від правил отримання готівки. Наприклад, готівку можна отримати з будь-яких банкоматів, що підтримають відповідну платіжну систему (Visa, Mastercard, American Express, НСМЕП тощо). Внесення готівки можна виконати лише в депозитному банкоматі, встановленому банком, якому належить картка карткотримача. Наприклад, тримач картки Банку Аваль не може внести готівку засобами банкомату, встановленому Приватбанком.
В Україні
Станом на жовтень 2017 року в Україні налічувалось 19 801 одиниць банкоматів (з них депозитні — 1 367 одиниць). Нижче у таблиці подані 5 банків які володіють найбільшою мережею банкоматів.
Галерея
Див. також
Diebold Nixdorf - один з найбільших світових виробників банкоматів
Рециркуляція готівки - інноваційний спосіб видачі клієнту готівки, внесеної іншими клієнтами в банкомат, без інкасації пристрою.
Відеобанкінг - рішення для дистанційного отримання банківських послуг із можливістю відео-зв'язку з банком.
Bitcoin-банкомат - призначений для здійснення автоматизованих операцій обміну наявних грошових коштів на Bitcoin і навпаки.
Примітки
Посилання
Банківські технології
|
135406
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gray%2C%20Tennessee
|
Gray, Tennessee
|
Gray, Tennessee
Gray is a census-designated place (CDP) in Washington County, Tennessee, United States and a suburb of Johnson City. It is part of the Johnson City Metropolitan Statistical Area, which is a component of the Johnson City–Kingsport–Bristol, TN-VA Combined Statistical Area – commonly known as the "Tri-Cities" region. The population was 1,222 at the 2010 census.
Gray lies just outside the junction between Interstate 81 and Interstate 26, the latter of which runs directly through the town. The town was founded as Gray Station, Tennessee, as it mainly served as a railway depot; the place became Gray in preferred usage. The Gray area consisted primarily of rural farmland until the 1990s, when some suburban areas began to take shape. Since 2000, the Gray area has gradually grown, with the addition of new chain restaurants and stores. A museum connected to the Gray Fossil Site, an early Pliocene Lagerstätte discovered during road construction in 2000, opened in 2007. Some of the area of Gray has been annexed by Johnson City.
Education
Since Gray's only public elementary school, Gray Elementary, was becoming overpopulated, a new school, Ridgeview Elementary, was completed in 2008. Gray Elementary School had a population of 1000+ children in 2008; after Ridgeview opened, each school had a population of 600+ children. Gray’s only high school is Daniel Boone High School.
Geography
Gray is located at (36.417403, -82.475637).
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , of which 99.67% is land and 0.33% is water.
Demographics
As of the census of 2000, there were 1,273 people, 553 households, and 397 families residing in the CDP. The population density was . There were 586 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 98.35% White, 0.55% African American, 0.24% Native American, 0.31% Asian, 0.39% from other races, and 0.16% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.63% of the population.
There were 553 households, of which 30.0% had children under the age of 18, 57.3% were married couples living together, 12.1% had a female householder with no husband present, and 28.2% were non-families. 24.2% of all households were made up of individuals, and 8.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.30 and the average family size was 2.73.
In the CDP, the population was spread out, with 21.6% under the age of 18, 7.9% from 18 to 24, 31.2% from 25 to 44, 23.5% from 45 to 64, and 15.9% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 87.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 86.5 males.
The median income for a household in the CDP was $30,469, and the median income for a family was $40,473. Males had a median income of $28,333 versus $18,750 for females. The per capita income for the CDP was $22,542. About 13.2% of families and 14.3% of the population were below the poverty line, including 27.0% of those under age 18 and 12.3% of those age 65 or over.
See also
Gray Fossil Site
References
Census-designated places in Tennessee
Census-designated places in Washington County, Tennessee
Johnson City metropolitan area, Tennessee
Johnson City, Tennessee
Neighborhoods in Johnson City, Tennessee
|
91534
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kendall%20County%2C%20Texas
|
Kendall County, Texas
|
Kendall County, Texas
Kendall County is a county located on the Edwards Plateau in the U.S. state of Texas. In 2020 census, its population was 44,279. Its county seat is Boerne. The county is named for George Wilkins Kendall, a journalist and Mexican–American War correspondent.
Kendall County is part of the San Antonio–New Braunfels, TX metropolitan statistical area.
Progressive Farmer rated Kendall County fifth in its list of the "Best Places to Live in Rural America" in 2006.
Kendall, along with Hays and Comal Counties, was listed in 2017 of the nation's 10 fastest-growing large counties with a population of at least 10,000. From 2015 to 2016, Kendall County, the second-fastest-growing county in the nation, grew by 5.16%, gaining 2,088 people in a one-year period.
History
Before 1850
Early Native American inhabitants included Kiowa, Comanche, and Lipan Apache.
In the 1700s, Lipan Apaches discovered Cascade Caverns.
1842
April 20 – Adelsverein organized in Germany to promote emigration to Texas.
June 7 – Fisher-Miller Land Grant set aside to settle 600 families and single men of German, Dutch, Swiss, Danish, Swedish, and Norwegian ancestry in Texas.
1844, June 26 – Henry Francis Fisher sold his interest in the land grant to Adelsverein.
1845
Prince Carl of Solms-Braunfels secured title to of the Veramendi grant, including the Comal Springs and River, for the Adelsverein.
February – Thousands of German immigrants were stranded at port of disembarkation Indianaola on Matagorda Bay. With no food or shelters, living in holes dug into the ground, an estimated 50% died from disease or starvation. The living began to walk to their destinations hundreds of miles away.
May – John O. Meusebach arrived in Galveston.
December 20 – Henry Francis Fisher and Burchard Miller sold their rights in the land grant to Adelsverein.
1847
Meusebach–Comanche Treaty
Sisterdale was established.
1849 Freethinkers Bettina colonists from Llano County settled Tusculum, named after Cicero’s home in ancient Rome. The initial community banned any churches from being erected. The town was later renamed Boerne, for German-Jewish political writer Ludwig Börne, who influenced Karl Marx.
1850–1899
1850s George W. Kendall introduced sheep ranching to the county.
1854
John O. Meusebach received an appointment as commissioner from Governor Elisha M. Pease
May 14–15, San Antonio – The Texas State Convention of Germans adopted a political, social, and religious platform, including: 1) Equal pay for equal work; 2) Direct election of the President of the United States; 3) Abolition of capital punishment; 4) "Slavery is an evil, the abolition of which is a requirement of democratic principles.."; 5) Free schools – including universities – supported by the state, without religious influence; and 6) Total separation of church and state.
Comfort is founded by German immigrant Freethinkers and abolitionists.
1860 Boerne Village Band was formed by Karl Dienger.
1861 Unionists from Kerr, Gillespie, and Kendall Counties participated in the formation of the Union League, a secret organization to support President Abraham Lincoln’s policies.
1862
Kendall County was established from Kerr and Blanco Counties, named for journalist George Wilkins Kendall. Boerne was made the county seat.
The Union League formed companies to protect the frontier against Indians and their families against local Confederate forces. Conscientious objectors to the military draft were primarily among Tejanos and Germans.
May 30 – Confederate authorities imposed martial law on Central Texas.
August 10 – The Nueces massacre occurred in Kinney County. Jacob Kuechler served as a guide for 61 conscientious objectors attempting to flee to Mexico. Scottish-born Confederate irregular James Duff and his Duff’s Partisan Rangers pursued and overtook them at the Nueces River, 34 were killed, some executed after being taken prisoner. Jacob Kuechler survived the battle. The cruelty shocked the people of Gillespie County; 2,000 took to the hills to escape Duff's reign of terror.
Spring Creek Cemetery near Harper in Gillespie County has a singular grave with the names Sebird Henderson, Hiram Nelson, Gus Tegener, and Frank Scott. The inscription reads "Hanged and thrown in Spring Creek by Col. James Duff’s Confederate Regiment."
1866 Samuel Boyd Patton was elected chief justice after his home became part of Kendall County which had been Blanco County.
1866, August 10 – Treue der Union Monument ("Loyalty to the Union") in Comfort dedicated to the German Texans slain at the Nueces massacre. It is one of only six such sites allowed to fly the United States flag at half-mast in perpetuity.
1870 The original Kendall County limestone courthouse was built (Italianate architecture), with architects Philip Zoeller and J. F. Stendebach.
1885
Austrian-born Andreas Engel founded Bergheim.
The Sisterdale cotton gin began operations.
1887 San Antonio and Aransas Pass Railway began a Boerne-to-San Antonio route.
1897, May 27 – John O. Meusebach died at his farm at Loyal Valley in Mason County, and was buried in the Marschall Meusebach Cemetery at Cherry Spring.
1900–present
1900 Kendall County had 542 farms. Area under cultivation had risen from in 1880 to . Stockraising was still the principal industry.
1905 Citizens of Boerne gathered to share agricultural information, recipes, and news of events. This later became the annual Kendall County Fair.
1913 The Kendall County Fair Association was organized and was awarded a nonprofit corporate charter from the State of Texas.
1914 Fredericksburg and Northern Railway connected Fredericksburg with the San Antonio and Aransas Pass Railway track just east of Comfort.
1918 A hygieostatic bat roost house was built in Comfort to attract bats to eradicate mosquitoes and reduce the spread of malaria. It was designed for former San Antonio Mayor Albert Steves Sr., by bat authority Dr. Charles A. R. Campbell.
1930s
The Great Depression brought an increase in tenant farming.
Commercial development of Cascade Caverns began.
World War II – American military bases in the San Antonio area provided jobs for Kendall County residents.
1983 The Guadalupe River State Park opened to the public.
1988 The Federal Republic of Germany recognized the Boerne Village Band for its contribution to the German heritage in Texas and America.
1990, Earth Day – Cibolo Nature Center opened to the public.
1991 The Texas Legislature adopted a resolution recognizing the Boerne Village Band for "keeping alive German music as a part of our heritage."
1998 The current Kendall County limestone, steel, and concrete courthouse was built in Boerne, across the street from the original 1870 courthouse with architect Rehler Vaughn & Koone, Inc.
2005 Kendall County celebrated its 100th anniversary of the Kendall County Fair. The Kendall County Fair Association continues to produce one of the few remaining entirely privately funded county fairs in Texas.
2013 The Kendall County Fair Association, Inc. celebrated its 100th year of existence.
2015 Kendall County declared a state of emergency from May flooding.
Geography
According to the U.S. Census Bureau, the county has a total area of , of which are land and (0.09%) is covered by water.
Major highways
Interstate 10
U.S. Highway 87 (Old Spanish Trail)
U.S. Highway 87 Business (Main Street)
U.S. Highway 87 Business (Old Spanish Trail)
State Highway 27 (Old Spanish Trail)
State Highway 46
Farm To Market Road 289 (Old Spanish Trail)
Farm to Market Road 1621
Farm to Market Road 3351
Ranch to Market Road 473
Ranch to Market Road 474
Ranch to Market Road 1376
Ranch to Market Road 3160 (formerly part of FM 3351)
Historic highways
Old Spanish Trail (auto trail)
Glacier to Gulf Highway
Adjacent counties
Gillespie County (north)
Blanco County (northeast)
Comal County (southeast)
Bexar County (south)
Bandera County (southwest)
Kerr County (west)
Waterways
Guadalupe River
Caves
Cave Without a Name
Spring Creek Cave
Prassell Ranch Cave
Three Whirlpool Cave
Cascade Caverns
Pfeiffer's Water Cave
Alzafar Water Cave
Reed Cave
Demographics
Note: the US Census treats Hispanic/Latino as an ethnic category. This table excludes Latinos from the racial categories and assigns them to a separate category. Hispanics/Latinos can be of any race.
As of the census of 2010, 33,410 people, 8,613 households, and 6,692 families resided in the county. The population density was . The 9,609 housing units averaged . The racial makeup of the county was 92.86% White, 0.56% Native American, 0.35% African American, 0.23% Asian, 4.46% from other races, and 1.55% from two or more races. About 17.89% of the population was Hispanic or Latino of any race.
Of the 8,613 households, 36.30% had children under the age of 18 living with them, 67.20% were married couples living together, 7.90% had a female householder with no husband present, and 22.30% were not families. About 19.20% of all households were made up of individuals, and 8.40% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.70 and the average family size was 3.09.
In the county, the population was distributed as 27.20% under the age of 18, 6.10% from 18 to 24, 26.40% from 25 to 44, 26.40% from 45 to 64, and 13.90% who were 65 years of age or older. The median age was 39 years. For every 100 females, there were 95.00 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.40 males.
The median income for a household in the county was $49,521, and for a family was $58,081. Males had a median income of $39,697 versus $28,807 for females. The per capita income for the county was $24,619. About 7.90% of families and 10.50% of the population were below the poverty line, including 13.60% of those under age 18 and 9.40% of those age 65 or over.
Communities
Cities
Boerne (county seat)
Fair Oaks Ranch (partly in Bexar and Comal Counties)
Census-designated place
Comfort
Other unincorporated communities
Alamo Springs
Bergheim
Kendalia
Kreutzberg
Lindendale
Nelson City
Oberly Crossing
Pleasant Valley
Sisterdale
Waring
Walnut Grove
Welfare
Ghost towns
Ammans Crossing
Bankersmith
Benton
Block Creek (town)
Brownsboro
Currey's Creek
Hodge's Mill
Schiller
Wasp Creek
Windsor
Politics
Kendall County constitutes an anomaly in Texas politics, due to it being a historically Republican county in a state that was overwhelmingly Democratic at the presidential level until the 1950s. This is largely due to the heavily German American heritage of the county and that the area Kendall County occupies was the center of Texas’ small Unionist movement during the Civil War. Most Texas Germans acquiesced to secession, but Fredericksburg and surrounding areas were still self-sufficient and sold surplus food to the army. No Democratic presidential nominee has carried Kendall County since Franklin D. Roosevelt won 88% of Texas’ vote and carried all 254 counties in 1932, though his performance is particularly impressive seeing as how he won the county by almost 50 points despite the county's long-standing Republican favoritism. In 1936, when Roosevelt won over 87% of Texas’ vote, Alf Landon carried Kendall County with over 62% of the vote, making Kendall County the nation's southernmost county to vote for Landon. Since then, only Lyndon Johnson in 1964 and Jimmy Carter in 1976 have managed over 30% for the Democratic Party in Kendall County.
The county is part of the 21st District in the United States House of Representatives, represented by Republican Chip Roy, the 25th district of the Texas State Senate, represented by Republican Donna Campbell, and the 19th District of the Texas House of Representatives and is represented by Republican Ellen Troxclair.
Education
School districts include:
Blanco Independent School District
Boerne Independent School District
Comal Independent School District
Comfort Independent School District
Fredericksburg Independent School District
All of the county is in the service area of Alamo Community College District.
Government offices
State parks
Boerne-Hallie Maude Neff State Park (former)
Guadalupe River State Park (part)
Old Tunnel State Park
Fire departments
Alamo Springs Volunteer Fire Department
Berghiem Volunteer Fire Department
Boerne Fire Department
Comfort Fire Department
kendalia Volunteer Fire Department
Sisterdale Volunteer Fire Department
Waring Voulunteer Fire Department
Post offices
Village Post Office, Bergheim
Boerne Carrier Annex
Boerne Post Office
Comfort Post Office
Kendalia Post Office
Waring Post Office
Former
Welfare Post Office (1880–1976)
Currey's Creek Post Office (1870–1894)
Panther Creek Post Office (Jun 1879-Aug 1879)
Ammans Post Office (Feb 1881-Oct 1881)
Benton Post Office (1875–1880)
Block Creek Post Office (1884–1895)
Curry Post Office (1894–1895)
Guadalupe Post Office (1875–1890)
Hastings Post Office (1890–1903)
Hodge's Mill Post Office (1867–1870)
Joseway Post Office (Feb 1880-Mar 1880)
Schiller Post Office (1890–1907)
South Grape Creek Post Office (1875–1881)
Waringford Post Office (1888–1891)
Windsor Post Office (1880–1888)
Bankersmith Post Office
Brownsboro Post Office
Darmstadt Society of Forty
Count Castell of the Adelsverein negotiated with the separate Darmstadt Society of Forty to colonize two hundred families on the Fisher–Miller Land Grant territory in Texas. In return, they were to receive $12,000 in money, livestock, equipment and provisions for a year. After the first year, the colonies were expected to support themselves. The colonies attempted were Castell, Leiningen, Bettina, Schoenburg and Meerholz in Llano County; Darmstädler Farm in Comal County; and Tusculum in Kendall County. Of these, only Castell survives. The colonies failed after the Adelsverein funding expired, and also due to conflict of structure and authorities. Some members moved to other Adelsverein settlements in Texas. Others moved elsewhere, or returned to Germany.
See also
German Texan
Kendall County Courthouse and Jail
List of museums in Central Texas
National Register of Historic Places listings in Kendall County, Texas
Recorded Texas Historic Landmarks in Kendall County
References
External links
Official website
Best Places to Live in 2006 from the Progressive Farmer website
Kendall County Fair Association, Inc.
Boerne Kendall County Economic Development Corporation
1862 establishments in Texas
Populated places established in 1862
Greater San Antonio
German-American history
Texas Hill Country
|
262362
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Преображенка (Покровський район)
|
Преображенка (Покровський район)
Преображенка — село Покровської міської громади Покровського району Донецької області, в Україні. У селі мешкає 56 людей.
Загальні відомості
Відстань до райцентру становить близько 34 км і проходить автошляхом .
Транспорт
До села проходить автомобільна дорога місцевого значення Преображенка — Запоріжжя (5,8 км).
Населення
За даними перепису 2001 року населення села становило 56 осіб, із них 92,86 % зазначили рідною мову українську та 7,14 % — російську.
Примітки
Посилання
Погода в селі Преображенка
Села Покровського району (Донецька область)
|
406302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0
|
Кахамарка
|
Кахамарка, Кашамарка — місто на півночі Перу, розташоване в горах на висоті 2700 метрів над рівнем моря. Місто є столицею регіону Кахамарка. Це досить велике місто, його населення становить близько 135 000 мешканців. Понад усе Кахамарка відома тим, що саме тут завершилася епоха Тауантінсую — тут відбулася битва при Кахамарці і тут був полонений останній бог-імператор інків Атауальпа.
Клімат
Місто розташоване в зоні, що характеризується кліматом тропічних степів. Найтепліший місяць — жовтень із середньою температурою 15 °C (59 °F). Найхолодніший місяць — травень, із середньою температурою 12.8 °С (55 °F).
Історія
Територія міста була заселена понад 3000 років тому. Зокрема в Кумбе-Майо і Кунтур-Васі були знайдені сліди до-чавінських культур, таких як культура Кахамарка. У період між 1463 і 1471 роками ці території завоював енергійний полководець інків Тупак Інка Юпанкі, приєднавши Кахамарку до Тауантінсую (Імперії Інків).
У першу чергу, Кахамарка займає місце в історії у зв'язку з подіями 1532 року. Того року інкський принц Атауальпа переміг свого брата Уаскара в битві за трон імперії. По дорозі до Куско він зупинився в Кахамарці з 80-тисячним військом; тут він зустрівся із загоном із 168 конкістадорів на чолі з Франсиско Пісарро, який рухався з Піури. Ернандо де Сото і Вісенте де Вальверде вручили Атауальпі ультиматум з вимогою признати верховну владу Іспанії (так зване «Рекверімьєнто»), але Атауальпа відповів категоричною відмовою. Це дало підставу Пісарро оголосити інків ворогами Іспанії і Церкви. У битві при Кахамарці конкістадори захопили в полон Атауальпу, убивши при цьому кілька тисяч інкських воїнів і мирних жителів. Проте після битви виявилось, що і кількість конкістадорів значно зменшилася, тому вони сховалися в головному храмі міста разом з імператором інків, вимагаючи за нього викуп. Атауальпа запропонував Пісарро заповнити приміщення, у якому його тримали в ланцюгах, до стелі золотом, і таким чином виміняти своє життя. Проте, отримавши скарби, конкістадори не стримали слова і вбили його.
Приміщення, у якому тримали Атауальпу, отримало назву «Кімнати викупу». Нині воно є одним із найпопулярніших серед туристів місць у Кахамарці.
У 1986 році Організація Американських Держав оголосила Кахамарку історичною і культурною спадщиною Америки.
Культура
Для міста характерні будівлі 17—19 століть, а також двоповерхові будинки з двосхилим черепичним дахом, парадні двері яких прикрашені візерунчастим каменем. Серед визначних пам'яток виділяють:
Головний собор
Церква Сан-Франсиско
Комплекс Білем
Комплекс Ла-Реколета
Мірадор Санта-Аполонія
У місті, крім офіційних державних свят, відзначають два своїх власних: Карнавал Кахамарки, який святкується в лютому-березні і Праздники хрестів, що проводяться у Вербну неділю.
Освіта
У місті є два університети: державний «Національний університет Кахамарки» (Universidad Nacional de Cajamarca) і приватний «Північний приватний університет» (Universidad Privada del Norte). Крім того, тут знаходиться Міжнародна школа зі сприяння розповсюдженню білінгвістичного навчання.
Транспорт
У Кахамарці діє аеропорт Aeropuerto Mayor General FAP Armando Revoredo Iglesias. Також місто обслуговується двома міжміськими автобусними лініями.
Примітки
Література
Посилання
Офіційний сайт
Муніципалитет Кахамарки
Мапа Кахамарки
Міста Перу
|
362538
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Нова Руда (значення)
|
Нова Руда (значення)
Населені пункти та їхні частини
Нова Руда — місто в Клодзькому повіті Нижньосілезького воєводства
Нова Руда — гміна в Клодзькому повіті Нижньосілезького воєводства
Нова Руда — село в гміні Серокомля Луківського повіту Люблінського воєводства
Нова Руда — село в гміні Турошль Кольненського повіту Підляського воєводства
Нова Руда — село в гміні Вежбінек Конінського повіту Великопольського воєводства
Нова Руда — частина села Шведи в гміні Яроцин Ніжанського повіту Підкарпатського воєводства
Нова Руда — осада в гміні Сіценко Бидґозького повіту Куявсько-Поморського воєводства
Примітки
|
1007244
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B0%20%28%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%29
|
Сеа (Леон)
|
Сеа (Леон)
Сеа — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кастилія-і-Леон, у провінції Леон. Населення — осіб (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 250 км на північний захід від Мадрида, 48 км на схід від Леона.
На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2010 рік)
Бустільйо-де-Сеа: 118 осіб
Сеа: 188 осіб
Саелісес-дель-Ріо: 80 осіб
Сан-Педро-де-Вальдерадуей: 144 особи
Демографія
Примітки
Муніципалітети провінції Леон
|
4759360
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B5%D0%BC%D1%87%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Жемчугово
|
Жемчугово — присілок в Поддорському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 3 особи. Входить до складу муніципального утворення Поддорське сільське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Поддорське сільське поселення
Населення
Примітки
Населені пункти Поддорського району
|
487563
|
https://en.wikipedia.org/wiki/State%20of%20Slovenes%2C%20Croats%20and%20Serbs
|
State of Slovenes, Croats and Serbs
|
State of Slovenes, Croats and Serbs
The State of Slovenes, Croats and Serbs (/ ) was a political entity that was constituted in October 1918, at the end of World War I, by Slovenes, Croats and Serbs (Prečani) residing in what were the southernmost parts of the Austro-Hungarian Empire. Although internationally unrecognised, this was the first incarnation of a Yugoslav state founded on the Pan-Slavic ideology. Thirty-three days after it was proclaimed, the state joined the Kingdom of Serbia and the Kingdom of Montenegro to form the Kingdom of Serbs, Croats and Slovenes.
Name
The state's name derives from the three main South Slavic ethnic groups that inhabited it: the Slovenes, Croats, and Serbs.
The Croats identified in the name were those residing in the preceding kingdoms of Croatia-Slavonia, Bosnia and Herzegovina and Dalmatia (including Boka Kotorska).
The Serbs identified in the name were those residing in Bosnia and Herzegovina, Croatia-Slavonia, Dalmatia (including Boka Kotorska and Montenegrin Littoral), not those residing in the Kingdom of Serbia (which included the territory of the present-day North Macedonia), nor those living in the Kingdom of Montenegro or Vojvodina (including Banat, Bačka, Baranya).
The Slovenes identified in the name were the residents of the Duchy of Carniola, Duchy of Styria, Duchy of Carinthia and Prekmurje.
Creation
Background
In 1918, the final year of the War, the Austro-Hungarian monarchy was suffering from an internal crisis accompanied by unrest amongst the multiple Slavic peoples within its borders. The South Slavic peoples were divided between various subdivisions of the monarchy:
Cisleithania: The Austrian Littoral, Duchy of Carniola and the Kingdom of Dalmatia were under Austrian jurisdiction. The neighbouring duchies of Styria and the Carinthia also included a significant South Slavic population.
Transleithania: The Kingdom of Croatia-Slavonia and Fiume (corpus separatum) were under Hungarian jurisdiction. The Kingdom of Hungary itself included a significant South Slavic populations in Prekmurje, Međimurje, Baranja and territories that had been part of the Voivodeship of Serbia and Banat of Temeschwar.
The Austro-Hungarian Condominium of Bosnia and Herzegovina.
Activities of the pro-Yugoslav forces in the Transleithanian Kingdom of Croatia-Slavonia on 30 May 1917 resulted in adoption of the May Declaration by the Yugoslav Club, a group of Croatian and Slovene deputies in the Reichsrat (the legislature of Cisleithania in Vienna). The Declaration sought the unification of all the lands in the Habsburg monarchy populated by Slovenes, Croats, and Serbs in one independent entity.
On 2–3 March 1918, a grass-roots meeting was held in Zagreb that included representatives of various aspects of public life as well as members of several political parties, primarily the Mile Starčević faction of the Party of Rights led by Ante Pavelić and the Slovene People's Party. The ruling Croat-Serb Coalition and its opposition the Croatian People's Peasant Party, however, were excluded. The meeting produced the Zagreb Resolution that proclaimed the unity of the people of Slovenes, Croats and Serbs (a "unified nation" with the latter described as equal "tribes" whose peculiar historical positions and desires are to be accommodated), demanded a right of self-determination and possession of the territory they occupied, including the whole of Cisleithania.
In July and August 1918, the so-called "People's organizations of Slovenes, Croats and Serbs" were formed in Split (for Dalmatia), Sušak (for the Croatian Littoral) and Ljubljana (for the Slovene lands) to advance these policies. In late August, the Croatia-Slavonia parties met again in Zagreb to discuss how to proceed and, in particular, how to gain the support of the Croat-Serb Coalition.
On 14 September 1918, Austro-Hungarian Foreign Minister Stephan Burián von Rajecz issued a statement advocating a settlement of World War I by peace treaty and it became apparent that the war was coming to an end. By early October, the Slovene-Croat-Serb movement were planning to set up a National Assembly. Svetozar Pribićević, the leader of the Croat-Serb Coalition, confronted Srđan Budisavljević, one of the leaders of this movement, in an effort to determine whether these plans were meant to undermine the Coalition, and the two reached an understanding whereby the Coalition would be invited to join any future National Council before a National Assembly was formed. At the same time, the organizers obtained support from the Croatian People's Peasant Party and the Serb People's Radical Party. On 5 and 6 October, a provisional assembly was convened and the formation of executive committees begun. Seats were apportioned to members of all parties, but not without acrimony over the ad hoc nature of the proceedings.
Establishment
The People's Council was established on 5–8 October 1918 in Zagreb, pursuant to the decisions reached in March 1918. The Council declared itself a political representative body of Slovenes, Croats and Serbs living in Croatia-Slavonia, Fiume, Dalmatia, Bosnia and Herzegovina, Istria, Trieste, Carniola, Gorizia and Gradisca, Styria, Carinthia, Bačka, Banat, Baranya, Međimurje and elsewhere in southwest Hungary. The Council established its own Central Committee and Presidency, while one member of the Council was to be representative of a 100,000 people. In addition, it comprised five representatives of Croatian Sabor, the Diet of Bosnia and Reichsrat for a total of 95 representatives. 32 voting members were required to form the quorum, and two-thirds majority was needed for any decisions. Members of regional parliaments were allowed to attend as non-voting observers. The Council elected up to 30 Central Committee members, who could appoint a further 10 to the committee by a two-thirds vote.
The Kingdom of Hungary signed a truce with the Allies on 13 October 1918. Pavelić and others started negotiating with the Serbian envoy to the National Assembly Dušan T. Simović as soon as Simović had said that their military victory and the treaty with Hungary gave them right to most of the territory of the State of Slovenes, Croats and Serbs, whereas Pavelić said that they want unification with Serbia, but that they needed a federal state as well as a delineation of Croatian and Serbian population that would assume a population transfer. Simović rejected the talk of federalization and Pavelić yielded, and there was no further discussion on either issue.
On 14 October 1918, Austrian foreign minister Burián asked for an armistice based on the Fourteen Points outlined in January 1918 by American president Woodrow Wilson, whose Point 10 read: "The people of Austria-Hungary, whose place among the nations we wish to see safeguarded and assured, should be accorded the freest opportunity to autonomous development." Two days later, Emperor Karl issued a proclamation ("Imperial Manifesto of 16 October 1918"), which envisaged a significant modification the structure of the Empire by granting wide autonomy to its peoples, including federalization of Cisleithania. Karl's proposal was rejected on 18 October by U.S. Secretary of State Robert Lansing who said autonomy for the nationalities was no longer enough. On 19 October, the National Council of Slovenes, Croats and Serbs declared itself the supreme representative body of all South-Slavic peoples in the monarchy.
On 21 and 22 October, members of the Pure Party of Rights who still advocated a trialist monarchy secured formal support for a trialist manifesto from Emperor Karl and Prime Minister Sándor Wekerle in Hungary, but the latter was deposed the next day.
Numerous mass rallies were held in Zagreb in support the Yugoslav cause, especially on 22 October.
On 28 October, Gyula Andrássy the Younger sent a peace note to the American government while the Ban of Croatia, Antun Mihalović, reported to the Emperor and was dismissed with the instruction "Do as you please". The Ministry of War had also decided to allow the local military commands to approach the people's councils in order to help maintain law and order. All this was taken as a sign that the Austro-Hungarian monarchy was disintegrating and that the State of Slovenes, Croats and Serbs was an attainable goal.
The state was proclaimed officially on 29 October 1918. Its first president was a Slovene, Anton Korošec. The two vice presidents were a Serb, Svetozar Pribićević, and a Croat, Ante Pavelić.
The new state aspired to include all those territories of the former Austria-Hungary that were inhabited by Slovenes, Croats and Serbs. Those representing the Serbs in Vojvodina, howeverincluding those in Banat, Bačka and Baranjaobjected and formed their own administration under the supreme authority of the Serbian National Board in Novi Sad. Vojvodina then joined the Kingdom of Serbia on 25 November 1918. One day earlier, on 24 November 1918, the region of Syrmia, which had become part of the State of Slovenes, Croats and Serbs, seceded and also joined the Kingdom of Serbia.
Conflict with Italy
In order to avoid handing them to the Entente Powers, Emperor Karl assigned the entire Austro-Hungarian Navy, the Austro-Hungarian merchant fleet and all Austro-Hungarian harbours, arsenals and shore fortifications to the National Council. The National Council sent diplomatic notes to the Entente governments notifying them that they had taken control of these assets and were not at war. The fleet, however, was soon attacked and dismembered by the Italian navy, the Regia Marina.
Austria-Hungary reached an armistice with Italy through the Armistice of Villa Giusti signed on 4 November 1918. This agreement stipulated that Italy could occupy large parts of the territory that had been included in the State of Slovenes, Croats and Serbs. Italian troops then occupied Istria and much of Dalmatia and remained there until 1921, when the Treaty of Rapallo came into effect.
Creation of the Kingdom of Serbs, Croats, and Slovenes
The State of Slovenes, Croats and Serbs did not obtain international diplomatic recognition before it ceased to exist. In a note of 31 October, the National Council informed the governments of the United Kingdom, France, Italy and the United States that the State of Slovenes, Croats and Serbs was constituted in the South-Slavic areas that had been part of Austria-Hungary, and that the new state intended to form a common state with Serbia and Montenegro. The same note was sent to the government of the Kingdom of Serbia and the Yugoslav Committee in London. Serbia's prime minister Nikola Pašić responded to the note on 8 November, recognizing the National Council in Zagreb as "legal government of Serbs, Croats and Slovenes living in the territory of the Austria-Hungary", and notified the governments of the United Kingdom, France, Italy and the United States asking them to do the same.
On 23–24 November, the National Council declared "unification of the State of Slovenes, Croats and Serbs formed on the entire, contiguous South-Slavic area of the former Austria-Hungary with the Kingdom of Serbia and Montenegro into a unified State of Slovenes, Croats and Serbs". 28 members of the council were appointed to implement that decision based on National Council's adopted directions on implementation of the agreement of organization of the unified state with the government of the Kingdom of Serbia and representatives of political parties in Serbia and Montenegro. The instructions were largely ignored by the delegation members who negotiated with Regent Alexander instead.
Stjepan Radić's Peasant Party participated in the National Council, but after it decided to merge with Serbia, they started to back off, calling the move foolish, and disputing the decision based on the fact that the Croatian Parliament never explicitly approved it.
On 1 December, Regent Alexander proclaimed unification of "Serbia with lands of the independent State of Slovenes, Croats and Serbs into a unified Kingdom of Serbs, Croats, and Slovenes". As the National Council ceased to operate, it never formally ratified the proclamation, nor did the Parliament of Serbia, which took note of the declaration on 29 December 1918.
The National Council's final important task was to appoint representatives to the Temporary National Representation in early 1919.
See also
Geneva Declaration (1918)
Lipošćak affair
Podgorica Assembly
History of Yugoslavia
Verigar issue
Slovene March
Timeline of Croatian history
References
Sources
External links
Država Slovenaca, Hrvata i Srba (1918)
Map
States succeeding Austria-Hungary
1918 in Croatia
1918 in Yugoslavia
1918 in Slovenia
1918 in Bosnia and Herzegovina
States and territories established in 1918
States and territories disestablished in 1918
1918 establishments in Europe
1918 disestablishments in Europe
Former countries of the interwar period
Yugoslavism
Provisional governments
Countries and territories where Serbo-Croatian is an official language
|
47443983
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Palestine%20at%20the%202015%20World%20Aquatics%20Championships
|
Palestine at the 2015 World Aquatics Championships
|
Palestine at the 2015 World Aquatics Championships
Palestine competed at the 2015 World Aquatics Championships in Kazan, Russia from 24 July to 9 August 2015.
Swimming
Palestinian swimmers have achieved qualifying standards in the following events (up to a maximum of 2 swimmers in each event at the A-standard entry time, and 1 at the B-standard):
Men
Women
References
External links
Kazan 2015 Official Site
Nations at the 2015 World Aquatics Championships
Aqua
Palestine at the World Aquatics Championships
|
414384
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vincente%20Minnelli
|
Vincente Minnelli
|
Vincente Minnelli (born Lester Anthony Minnelli; February 28, 1903 – July 25, 1986) was an American stage director and film director. For a career nearly spanning almost five decades, he is best known for his sophisticated innovation and artistry in musical films. , six of his films have been selected for preservation in the United States National Film Registry.
Minnelli made his stage debut as an actor in a production of East Lynne, staged by the Minnelli Brothers' Tent Theater (co-founded by his father and paternal uncle). After graduating from high school, he worked as an apprentice window designer at Marshall Field's department store in Chicago. There, he attended the Art Institute of Chicago and became a costume designer for the Balaban and Katz theater chain. By the early 1930s, he moved to New York City and served as the art director for the Radio City Music Hall.
In 1935, Minnelli became a theatre director with At Home Abroad (1935), starring Beatrice Lillie and Eleanor Powell. In 1937, Minnelli moved to Hollywood and served a brief stint at Paramount Pictures before returning to Broadway. In 1940, Minnelli was hired by Arthur Freed to work for Metro-Goldwyn-Mayer, where he directed sequences in Babes on Broadway (1941) and Panama Hattie (1942). He made his directorial film debut with Cabin in the Sky (1943). A year later, Minnelli directed Meet Me in St. Louis (1944) starring Judy Garland. He married Garland a year later, and their daughter Liza was born in 1946. He subsequently directed Garland in The Clock (1945), Ziegfeld Follies (1945) and The Pirate (1948). He divorced Garland in 1951.
Throughout the 1950s, Minnelli directed numerous comedies, dramas and musicals, including Father of the Bride (1950), An American in Paris (1951), The Bad and the Beautiful (1952), Lust for Life (1956) and Gigi (1958). An American in Paris and Gigi respectively both won the Academy Award for Best Picture, with Minnelli winning the Best Director for the latter film. For over 26 years, Minnelli became the longest-tenured film director for MGM.
By 1962, Minnelli's relationship with MGM worsened due to the commercial failures of The Four Horsemen of the Apocalypse and Two Weeks in Another Town. He formed his production company called Venice Productions, partnering with MGM and 20th Century Fox on The Courtship of Eddie's Father (1963) and Goodbye Charlie (1964). He directed his final film A Matter of Time (1976), starring his daughter Liza. Ten years later, in 1986, Minnelli died at his Beverly Hills residence, at age 83.
Biography
1903–1919: Early life
Lester Anthony Minnelli was born on February 28, 1903, to Marie Émilie Odile Lebeau and Vincent Charles Minnelli. He was baptized in Chicago, and was the youngest of four known sons, only two of whom survived to adulthood. His mother's stage name was Mina Gennell, who was born in Chicago, was of French-Canadian descent with a probability of Anishinaabe lineage through her mother, who was born on Mackinac Island, Michigan. His father co-founded the Minnelli Brothers' Tent Theater, serving as the musical conductor. Both had met each other at a musical revue; although they initially argued over her accompaniment, they grew closer and were married in November 1894. Following the marriage, she joined the Minnelli Brothers troupe.
His paternal grandfather, Vincenzo Minnelli, and grand-uncle, Domenico Minnelli, both Sicilian revolutionaries, were forced to leave Sicily after the collapse of the provisional Sicilian government that arose from the 1848 revolution against Ferdinand II and Bourbon rule. Domenico Minnelli had been Vice-Chancellor of the Gran Corte Civile in Palermo at the time he helped organize the January 12, 1848, uprising there. After the Bourbon return to power Vincenzo reportedly hid in the catacombs of Palermo for 18 months before being successfully smuggled onto a New York-bound fruit steamer.
At three years old, Minnelli made his debut stage performance portraying Little Willie in East Lynne, alongside his mother performing dual roles as Lady Isabel and Madame Vine. During the performance, Minnelli broke character when his character was supposed to have died. His family moved to Delaware, Ohio, where he spent the first three years of high school at St. Mary's. Since St. Mary's had no twelfth grade, he spent his last year at Willis High School in Columbus, graduating at 16 years of age. There, he appeared in a school production of H.M.S. Pinafore and starred in The Fortune Hunter at the Delaware Opera House.
1919–1939: Theatre career
Following his high school graduation, Minnelli moved to Chicago, where he lived briefly with his maternal grandmother Le Beau and his aunt Amy. In search for a job, Minnelli took his portfolio of watercolor paintings to the Marshall Field's department store. Arthur Valair Fraser, the store's display director, reviewed his portfolio and hired him immediately as an apprentice window dresser. There, the store windows were changed four times a year with elaborate themes matched to each corresponding season. Minnelli was first assigned to design the men's store, but he instead asked to design windows on Wabash Avenue where furniture and decorative antique items were frequently rearranged. Meanwhile, Minnelli enrolled in the Art Institute of Chicago with personal ambitions to become a painter. However, he dropped out due to his work schedule and lack of interest in the curriculum.
While working at Marshall Field's, a blind female customer arrived to rent stage props for the Radical Playhouse. She asked Minnelli to join their acting group where they were performing one-act plays by Eugene O'Neill. Minnelli agreed, and read for the part of a retired sea captain in O'Neill's Where the Cross is Made. He disliked this acting job, but Minnelli remained a frequent attendee of Chicago's theatre district. In his spare time, he painted watercolor sketches of contemporary theatre actors, including Ina Claire and Mary Nash. Encouraged by his friends, he sold his paintings backstage, and earned enough money to live on his own. One night, while selling his artwork backstage, he was approached by Paul Stone, who admired Minnelli's pictorial composition. "If you can do this sort of thing, you can become a fine photographer," Stone told him.
Minnelli left his Marshall Field's job, and worked for Stone as an assistant photographer. Stone specialized in photographing actors and socialites from Chicago's theater district at theatrical luminaries, society matrons and wedding parties. At Stone's Raymor studio, Minnelli photographed numerous celebrities, including Ina Claire, where he coaxed them into capturing their best angles. Minnelli reflected, "Stone's photography was soft, but in sharp focus, so that it could reproduce on the printed page. This taught me a way of creating mood." Months later, Stone suffered a nervous breakdown, and Minnelli assumed his photography duties. Feeling photography was not his suited profession, Minnelli grew dissatisfied and began reading Elizabeth and Joseph Pennell's 1911 biography of James McNeill Whistler, an American painter. Inspired by Whistler's art techniques, Minnelli immersed himself in impressionist and surrealist painters, such as Henri Matisse, Marcel Duchamp, Max Ernst and Salvador Dalí. He also admired the experimental films of Jean Cocteau and Luis Buñuel, and the writings of Sigmund Freud. Around this time, Minnelli dropped Lester from his name, replacing it with "Vincente"; the final "e" was added in order to seem more sophisticated and elegant.
One day, Minnelli approached Frank Cambria, who headed the Chicago Theatre, which was a part of the Balaban and Katz theater chain. He told Cambria that he should open his own costume department, and allow him to run it. Cambria took Minnelli to A. J. Balaban's office, where he was hired as a costume and set designer. Assigned to give the stage productions "a custom touch", Minnelli was shocked the costume department operated on meager budgets. At the time, theatre productions ran one week at the Chicago Theatre where the sets and costumes were disassembled and reused at the Tivoli and Uptown Theatre.
In 1931, Balaban and Katz merged with the Paramount-Publix theater chain, and Minnelli was asked to work on New York stage productions for $150 a week. He left Chicago and rented a tiny Greenwich Village apartment. At Paramount, Minnelli worked exclusively in costumes, and restricted from designing sets because he wasn't in the set designers' union. He was eventually accepted into the union membership thanks to sponsorship from J. Woodman Thompson, a prominent stage designer. His first Broadway assignment was designing the show curtain for Earl Carroll's 1931 edition of the Vanities musical revue. Taking inspiration from Léon Bakst's designs for the Ballets Russes, Minnelli fashioned a –tall green and silver curtain to accompany the Art Deco theatrical style. Impressed, Carroll rehired Minnelli as a costume and set designer for the 1932 Vanities.
By this time, Grace Moore asked Minnelli to supervise the art direction for the operetta, The Dubarry. During rehearsals, Minnelli and Moore had creative differences but remained cordial. The operetta had tryouts in Boston, and premiered in New York in November 1932 where it ran for 87 performances. Based on his success, Paramount executives selected him for costume and set design for the 1933 edition of Ziegfeld Follies. However, by 1933, Paramount-Publix filed for bankruptcy protection, in which Adolph Zukor fired B. P. Schulberg as the studio's head of production and began a corporate restructuring. Paramount's East Coast studios were relocated to Astoria, New York, but it was decided their touring theatre unit was no longer profitable and were closed down in favor of touring big bands.
Minnelli was eventually employed as a set designer at Radio City Music Hall, after it opened in December 1932. During rehearsals, theatre businessman Samuel "Roxy" Rothafel harshly criticized Minnelli, art director Clark Robinson, and dance director Russell Markert. Following another heated discussion, Robinson immediately resigned, to which Minnelli assumed Robinson's former position. In July 1933, Minnelli's first art direction assignment was designing a "Water Lily" ballet, a Cuban potpourri illustrated with a backdrop of fighting cocks, a Big Top interior for a circus number, and a Rue de la Paix dress shop to display the Roxettes. In December 1933, Minnelli art-directed a production of the Scheherazade suite by Nikolai Rimsky-Korsakov. His efforts were applauded in the mainstream press, including The New York Times and New York Herald Tribune.
Despite this, Rothafel was later fired and was replaced by W. G. Van Schmus. In 1934, Schmus selected Minnelli to produce his first stage show titled Coast to Coast, which opened on October 25. Accompanied with music from E. Y. Harburg and Duke Ellington, the show displayed several sets,
illustrating the French Riviera, the British Gold Coast, Ivory Coast and the Barbary Coast. Backstage, Minnelli was offered a directing job by Lee Shubert for his stage company. Despite the offer, Minnelli continued working for Radio City Music Hall until he left in April 1935. After months of considering, he joined Shubert's organization, signing a contract to produce three musical shows over eighteen months.
Minnelli was handed his first directorial project titled At Home Abroad, with music composed by Arthur Schwartz and Howard Dietz. Starring Beatrice Lillie, Ethel Waters, and Eleanor Powell, the Broadway musical centered on a married couple who flee the United States, and travel across Europe, Africa, Japan, and the West Indies. The musical had a try-out in Boston and opened at the Winter Garden Theatre on September 19, 1935. In his New York Times review, Brooks Atkinson praised Minnelli's efforts, writing: "Without resorting to opulence he has filled the stage with rich, glowing colors that give the whole work an extraordinary loveliness. Nothing quite so exhilarating as this has borne the Shubert seal before."
While At Home Aboard continued its Broadway run, Minnelli returned to costume and scenic design for the Ziegfeld Follies of 1936, starring Fannie Brice. John Murray Anderson was the director, but during rehearsals, he transferred directing duties to Minnelli. To update the look, Minnelli used the 1880s as inspiration for the hair styles and elegant costumes. Opening on January 30, 1936, the Ziegfeld Follies was a commercial success, running for five months and reopened for another five months after a summer hiatus. Minnelli was not involved in the revival, but instead chose to direct a musical revue titled The Show Must Go. Minnelli devised an original story, featuring new songs from a team of Tin Pan Alley lyricists. The show premiered on Christmas Day 1936 and ran for 237 performances during its initial run. A reprise opened in September 1937 and played for two weeks.
Brief stint at Paramount Pictures
Based on his Broadway success, Hollywood had taken notice of Minnelli as a rising director. Samuel Goldwyn tentatively approached Minnelli to direct The Goldwyn Follies (1938), and in 1937, Paramount Pictures offered him a contract to produce and direct films. Although he was initially reluctant, Minnelli accepted the offer and was paid $2,500 a week. His first project was Times Squares, a mystery film set on Broadway. Leo Birinski was hired to write the script, with the plot detailing characters venturing throughout various musical numbers from Broadway shows to piece together vital clues. Minnelli also proposed a surrealist ballet featuring Paramount's contract actors, and held conversations with Kurt Weill about a potential musical film. Minnelli discussed the project with Adolph Zukor, the head of Paramount, but he was uninterested; discussions with William LeBaron, the studio's head of production, did not move the project forward.
Meanwhile, Minnelli proposed the title Shall We Dance (1937) to the Fred Astaire–Ginger Rogers film. He consulted on Raoul Walsh's 1937 film Artists and Models devising the "Public Melody No. 1" number, featuring Louis Armstrong and Martha Raye.
Return to Broadway
After six months of negotiating, Minnelli was released from his contract and returned to Broadway. Lee Shubert offered him the musical Hooray for What!, which starred Ed Wynn and featured music and lyrics by Harold Arlen and E. Y. Harburg. Minnelli was given only three months for preparation before its premiere on December 1, 1937. The musical was well-received, with Life magazine calling it "the funniest show of the year." Time magazine also applauded: "Sharing credit with Wynn for the show's success is able Vincente Minnelli, trained in the hard school of movie stage-shows, who directed it and designed the scenery."
Inspired by the musicals Pins and Needles and Four Saints in Three Acts, Minnelli began developing a surrealist fantasy titled The Light Fantastic, with Beatrice Lillie in mind to star. He offered her four musical numbers and four sketches outlining his vision, but Lillie, then in England, had not responded in time. He then shifted to a musicalization of S. N. Behrman's play Serena Blandish, wanting to feature Black American actors. Cole Porter was hired to write the musical score. Sid Perelman wrote the libretto, while Lena Horne read for the title role. After six months of development, Minnelli abandoned the project. Exhausted, Minnelli took a sabbatical break until producer Max Gordon offered him to direct Very Warm for May. Oscar Hammerstein II and Jerome Kern were hired to write the lyrics and compose the musical score, respectively. Pleased with the musical's first act, Minnelli unsuccessfully tried to rearrange the second act. The musical opened at the Alvin Theatre on November 17, 1939, with musical critic Brooks Atkinson writing in his review that Minnelli had not "solved the confusion of the story."
Adjacent of this time, William Saroyan's play The Time of Your Life had opened three weeks before and was well-regarded. Minnelli became friends with Saroyan and they partnered on a black surrealist musical comedy, with Richard Rodgers and Lorenz Hart composing the score. Both men collaborated with David Freeman on the script, but Saroyan exited the project. During the spring of 1940, Harburg brought Arthur Freed into Minnelli's studio on East 54th Street. Minnelli remembered, "Then Arthur Freed came to see me at my studio and convinced me to come to MGM to do the kind of thing that I liked, you know?" After a discussion, Minnelli agreed to be paid $300 a week.
1940–1963: Career at Metro-Goldwyn-Mayer
1940–1942: Work as a musical number consultant
On April 2, 1940, Minnelli began working for Metro-Goldwyn-Mayer. In 1941, he did minor consulting work, which included critiquing Norman Z. McLeod's Lady Be Good (1941) and advising Pandro Berman to change the beginning of Rio Rita (1942). Sometime later, McLeod had filmed Panama Hattie (1942) but received lackluster responses during test screenings. In reaction, Freed hired Roy Del Ruth to film reshoots and Minnelli to direct the musical numbers featuring Lena Horne.
Meanwhile, Minnelli visited the set for Strike Up the Band (1940), starring Mickey Rooney and Judy Garland. Freed mentioned they needed a musical number for a scene where Rooney's character aspires to be like Paul Whiteman, a bandleader. Minnelli suggested using a bowl of fruits, having spotted one on set. Freed liked the idea and hired Henry Fox to create a tabletop, while George Pal provided the stop motion animation of the musicians made of fruit. During filming, Minnelli met Garland, who had turned 18 years, for the first time. Minnelli subsequently worked on Busby Berkeley's Babes on Broadway (1941), which also starred Rooney and Garland, for the "Ghost Theater" sequence. Minnelli suggested they imitate veteran Broadway stars, but Berkeley rejected the idea.
1943–1949: Early MGM films
Cabin in the Sky
In 1942, Minnelli was called to Freed's office where he was offered to direct Cabin in the Sky (1943). Minnelli accepted, writing he "interpreted the assignment, with more freedom than I'd dreamed possible, as just reward for past contributions." Based on the 1940 musical by Vernon Duke and John La Touche, Cabin in the Sky tells the story of Petunia (Ethel Waters), a devout woman, who prays for the soul of her gambler-husband "Little" Joe Jackson (Eddie "Rochester" Anderson). Filming began in August 1942, with only Waters and Rex Ingram reprising their Broadway roles. Lena Horne was cast as Georgia Brown, a seductive woman who tempts Jackson. During production, Minnelli had shot a musical number "Ain't It the Truth," featuring Horne in a bubble bath. Joseph Breen of the Motion Picture Production Code objected to the scene, in which it was excised from the film. Modestly budgeted at $679,260 (in 1942 dollars), Cabin in the Sky earned $1.6 million at the box office.
I Dood It
Three weeks after he finished filming Cabin in the Sky, Minnelli was assigned to direct I Dood It (1943), starring Red Skelton and Eleanor Powell. Del Ruth was the film's original director but he had been drafted into the United States Army, leaving the film unfinished, and MGM dissatisfied with his cut. The film's producer Jack Cummings hoped Minnelli would inject his style into the film. Onboard as director, Minnelli hired Sig Herzig and Fred Saidy to rewrite the script. A loose remake of Spite Marriage (1929), Skeleton plays Joseph Renolds, a tailor's assistant, who becomes enamored with Constance Shaw (Powell), a Broadway star, and attends every performance of her Civil War melodrama. Shaw impulsively marries Renolds to spite her lover (John Hodiak). Herzig and Saidy updated the plot by having Skeleton's character reveal Hodiak as a spy for the Axis Powers.
Between projects, Minnelli directed Lena Horne in her "Honeysuckle Rose" segment in Thousands Cheer (1943).
Films with Judy Garland
For Meet Me in St. Louis (1944), Freed again hired Minnelli to direct. Framed around the four seasons, the film tells of the Smith family and their conflicts, with the conclusion focused on the family's celebration of the 1904 St. Louis World's Fair. Judy Garland was cast as Esther Smith, though she felt her role would be overshadowed by Margaret O'Brien, who was portraying Tootie. Principal photography began on December 7, 1943 though continued filming was frequently delayed by Garland's tardiness and claims of illness. Determined to have Garland's physical beauty showcased, he requested make-up artist Dorothy Ponedel be assigned to Garland. Ponedel refined her appearance, which included extending and reshaping her eyebrows, changing her hairline, modifying her lip line and removing her nose discs and dental caps. Filming wrapped on April 7, 1944. During filming, Garland and Minnelli had some creative differences, though Garland grew closer to him after watching the dailies. At the time, Garland was married to David Rose, but after they divorced, she began dating Joseph L. Mankiewicz. Premiering in November 1944, the film received universal critical acclaim and exceeded box office expectations, earning $7.56 million worldwide during its initial run.
Meanwhile, the 1945 musical Ziegfeld Follies was in production with George Sidney as the film's initial director. The film featured several musical numbers from the Ziegfeld Follies musical revues, starring many of MGM's contracted talents. Midway through filming, Sidney asked to leave the production, in which Minnelli was hired to finish filming. Garland's segment was shot in July 1944, with principal photography concluding in August. Minnelli directed a total of ten segments, with the remaining four directed by Sidney, Lemuel Ayers, Roy Del Ruth, and Robert Lewis.
The Clock (1945) was Garland's first straight dramatic film after starring in several musical films. Fred Zinnemann was initially hired to direct the film. By August 1944, he was removed at Garland's request after they could not get along and the dailes proved disappointing. When Freed asked who she wanted to replace him, Garland requested Minnelli to direct. Minnelli accepted the assignment on two conditions: Zinnemann would not object to his hiring and he would have creative control over Garland. Zinnemann's footage was discarded aside from exterior shots of New York. The Pennsylvania Station was recreated on the MGM soundstage while local New York sites were filmed using rear projection. On January 9, 1945, before Garland was to film The Harvey Girls (1946), Minnelli and Garland were engaged to be married. The two married on June 15, inside Garland's mother's house in Wilshire, Los Angeles.
Minnelli's next film was Yolanda and the Thief (1945) starring Fred Astaire and Lucille Bremer. Before he was hired for The Clock, Yolanda and the Thief was intended to be Minnelli's next film. Adapted from the 1943 magazine short story by Ludwig Bemelmans and Jacques Théry, the film tells of two con men (Astaire and Frank Morgan) who are hiding from extradition in South America. Both men learn about Yolanda, a young heiress living a sheltered life in a covent and decide to con her. One night, Yolanda prays for a "guardian angel" to which Astaire's character impersonates. Freed had came across the magazine story to which he hired Bemelmans and Théry to write a treatment, and Robert Nathan to write the final screenplay. Filming began on January 15, 1945 and wrapped four months later. Upon its release, the film received mixed reviews with criticism towards its script and was a commercial disappointment.
By this point, Garland had become pregnant with her first daughter, Liza. A musicalized biopic of Jerome Kern titled Till the Clouds Roll By (1946) was scheduled to begin production in October 1945. Garland had been cast as Marilyn Miller and Minnelli had been assigned to direct Garland's scenes. Her scenes took two weeks to complete and were finished on November 8, 1945. However, one number "D'Ya Love Me?" was excised from the film.
Minnelli was next approached to direct Undercurrent (1946) by Pandro Berman with Katharine Hepburn and Robert Taylor cast in the lead roles. Based on a story by Thelma Strabel, the film is about the daughter of a small-town college professor who marries an industrialist and moves into the city with him. She soon learns about her missing brother-in-law, whom her husband is suspected of murdering, and investigates his disappearance. Robert Mitchum, who portrayed the missing brother, was loaned out to MGM by RKO Radio Pictures to co-star in the film. During filming, Hepburn was initially displeased with Minnelli as her director, though both became cordial as production continued. Meanwhile, Taylor grew irritated at their developing friendship and was feeling overshadowed by Mitchum.
The idea to adapt S. N. Behrman's play The Pirate originated with Minnelli, with Garland suggesting it be adapted into a musical during their honeymoon. The story tells of Manuela, a local Caribbean woman, who daydreams of the pirate Macoco, better known as Mack the Black. She is unknowingly engaged to him, now identifying as Don Pedro, the portly and elderly village mayor. Serafin, a traveling actor, roleplays as the pirate to win Manuela's affection. Freed initially resisted the idea but reluctantly agreed to produce it after reading a treatment. To replicate the success of For Me and My Gal (1942), Gene Kelly was cast to reunite his pairing with Garland.
On December 27, 1946, a recording session with Garland had be to canceled due to her illness. Due to Garland's frequent absences, filming did not begin until February 1947. Out of 135 days for rehearsals, filming and reshoots, Garland was absent for 99. After a preview in October, Minnelli agreed to shorten the film's run time. Between October 21 and December 19, reshoots were taken with the musical number "Voodoo" replaced with a livelier reshoot of "Mack the Black". When filming concluded, the film had went over budget, costing $3.7 million. The film earned over $2.9 million at the box office, but posted a net loss of $2.2 million.
Madame Bovary
Despite the financial failure of The Pirate, Minnelli was slated to direct Easter Parade (1948) with Garland and Gene Kelly cast in the lead roles (though Kelly was later replaced by Fred Astaire after a rehearsal injury). Rehearsals began on September 5, 1947, but five days later, Minnelli was called into Freed's office and removed from the film. Freed had cited Minnelli's removal based on the advice of Garland's psychiatrist. Charles Walters was hired to replace him. For almost a year, Minnelli was without a film project while Garland filmed Easter Parade and In the Good Old Summertime (1949). Pandro Berman phoned Minnelli at his office, offering him to direct a film adaptation of Gustave Flaubert's novel Madame Bovary. Minnelli accepted as it was one of his favorite novels.
Lana Turner was initially offered the lead role but Minnelli rejected the idea as Turner was perceived as a sex symbol. The Production Code also warned that Turner's onscreen image, along with the novel's portrayal of marriage infidelity, would violate its guidelines. Jennifer Jones was considered but was under contract to her husband David O. Selznick, but MGM executive Benjamin Thau successfully negotiated a stipulation deal to borrow her. James Mason had wanted to play the role of Flaubert, while Louis Jourdan and Alf Kjellin (billed as Christopher Kent) were lent onto the film courtesy of Selznick.
Madame Bovary was shot from mid-December 1948 to February 1949. During production, Minnelli notably filmed an elaborate waltz sequence, utilizing 360-degree pan camera movements accompanied to Miklós Rózsa's pre-recorded instrumental score. Biographer Stephen Harvey called it "one of the audacious epiphanies in any Minnelli movie." Released in August 1949, critics deemed Madame Bovary as an unusually distinguished film, adapting its source material with considerable drama and atmosphere. Sneak preview audiences responded favorably to the film and Jones's performance, though it earned $2 million at the box office.
That same year, Minnelli reportedly directed the climax sequence in Robert Z. Leonard's The Bribe (1949).
1950–1958: Peak years
Father of the Bride
Minnelli's subsequent collaboration with Berman was Father of the Bride (1950) based on the bestselling 1949 novel by Edward Streeter. Jack Benny pursued the lead role and was given a screen test, but Minnelli wanted Spencer Tracy and cast him. Elizabeth Taylor and Joan Bennett were cast as the bride and her mother respectively. Filming began on January 16, 1950 and wrapped a month and a day later. Released in May 1950, the film earned $4.15 million in distributor rentals at the box office.
Critical reception was positive, with Bosley Crowther of The New York Times calling the film "equally wonderful" when compared to the book, with "all the warmth and poignancy and understanding that makes the Streeter treatise much beloved." The film was nominated for three Academy Awards for Best Picture, Best Actor, and Best Screenplay.
An American in Paris
The basis for An American in Paris (1951) began from Freed's friendship with Ira Gershwin at his residence. Freed told Ira he wanted to adapt his brother George's orchestral piece An American in Paris into a film and potentially include a ballet sequence. In 1949, MGM and the estate of George Gershwin entered negotiations, to which the studio acquired the rights to Gershwin's catalogue for $158,750. The story was inspired by a Life magazine article of American G.I.s studying art in Paris on sponsorship from the G.I. Bill, which Freed had remembered.
In the film, Jerry Mulligan (Kelly) is an artist studying in Paris. He meets Milo Roberts (Nina Foch), an heiress and arts patron who expresses a romantic and professional interest in Jerry. Meanwhile, Jerry romances Lise Bouvier (Leslie Caron), a young teen engaged to Henri Baurel (Georges Guétary), a friend of Jerry's. Filming began on August 1, 1950 at the MGM studios, though production was halted on September 15 to prepare for the ballet sequence. Minnelli left to direct another film, Father's Little Dividend (1951), the sequel to Father of the Bride. Filming began on October 9 and was finished 23 days later. After this, Minnelli returned to film the ballet sequence, starting on December 6 and wrapping on January 8, 1951. The film proved popular with audiences, earning over $8 million in the United States. Kelly and Caron were praised by film critics, though the film's dramatic continuity was criticized. At the 1952 Academy Awards, An American in Paris was nominated for eight Oscars, winning six including Best Picture.
On January 18, 1951, Minnelli was announced to direct a musical film adaptation of Mark Twain's Huckleberry Finn. Dean Stockwell was cast in the title role. William Warfield was cast as Jim, along with Gene Kelly and Danny Kaye as the Duke and Dauphin respectively. Rehearsals began in August; simultaneously, Minnelli was enlisted to film the fashion show finale for Mervyn LeRoy's Lovely to Look At (1952). Adrian Greenburg (also known as "Adrian") and Tony Duquette had designed costumes for the sequence, costing over $100,000. Minnelli declined to be credited for the film. On September 21, production on Huckleberry Finn was postponed indefinitely due to Kelly and Kaye's withdrawal.
The Bad and the Beautiful
Due to similarities with An American in Paris (1951), Minnelli turned down the offer to direct Lili (1953). During a lunch meeting at the Romanoff's, MGM producer John Houseman showed Minnelli a screenplay draft titled Memorial to a Bad Man based on a short story by George Bradshaw. It was later retitled The Bad and the Beautiful (1952). Minnelli agreed to direct, with Kirk Douglas as his sole choice to portray ruthless film producer Jonathan Shields. However, MGM production head Dore Schary had offered the role to Clark Gable but he declined. Douglas read the script and accepted the role. Lana Turner was hired to portray Georgina Lorrison, the "beautiful"; when both casting choices were announced, the trades questioned: "when these two get together..."
The story focuses on Jonathan Shields (Douglas) and his Hollywood rise by manipulating three individuals: actress Georgina (Turner) whom he deceives by professing his love, director Fred Amiel (Barry Sullivan) whose picture he expropriates, and screenwriter James Bartlow (Dick Powell) who loses his wife to a scandalous affair. Upon its release, critics praised the film's seedy depiction of Hollywood and the performances from the cast, most particularly Douglas, Turner and Gloria Grahame. The scene of Georgina's emotional breakdown inside a moving vehicle was highlighted. At the 1953 Academy Awards, The Bad and the Beautiful was nominated for six Oscars, winning five including Grahame for Best Supporting Actress.
At the behalf of Sidney Franklin, Minnelli was approached to direct two segments ("Mademoiselle" and "Why Should I Cry") for the 1953 anthology film The Story of Three Loves. Minnelli agreed to direct the segment "Mademoiselle," adapted from the short story "Lucy and the Stranger" by Arnold Phillips. Reuniting with Caron, the segment featured Ricky Nelson, Eva Gabor, Farley Granger, and Ethel Barrymore. Filming lasted for three weeks before wrapping in February 1952. The segment "Why Should I Cry" was dropped and reworked into Torch Song (1953), starring Joan Crawford.
The Band Wagon
Because of the success of An American in Paris (1951) and Singin' in the Rain (1952), Freed decided to produce another film adapting the musical catalogue of renowned composers. For The Band Wagon (1953), it was decided to adapt the music and lyrics by Arthur Schwartz and Howard Dietz. To write a suitable storyline, Minnelli turned to the screenwriting team of Betty Comden and Adolph Green to devise the script. The film tells of Tony Hunter, an aging musical star who hopes a Broadway show will restart his career. He meets with two writer friends and a Broadway producer who stage a musical, starring Hunter and a ballerina. Fred Astaire was cast as Troy Hunter, while the writers Lester and Lilly Marton (portrayed by Oscar Levant and Nanette Fabray) were loosely based by Comden and Green. Cyd Charisse was cast as the ballerina Gabrielle Gerard.
Filming began on October 20, 1952 and was finished on January 28, 1953. Premiering in July 1953, The Band Wagon received enthusiastic critical reception and earned $5.6 million at the box office. Archer Winsten of The New York Post called the film "the best musical of the month, year, the decade, or, for all I know, of all time." The film received three Academy Award nominations for Best Story and Screenplay, Best Costume Design (Color), and Best Scoring of a Musical Picture.
Minnelli reteamed with Pandro Berman and the screenwriting team of Albert Hackett and Frances Goodrich for The Long, Long Trailer (1954), which starred Lucille Ball and Desi Arnaz. Adapted from the 1951 novel by Clinton Twiss, a married couple, Nicky and Tacy Collins, purchases a new travel trailer home and spend a year traveling across the United States. Shot during the summer hiatus for I Love Lucy, filming began on June 18, 1953 and wrapped the next month. On February 18, 1954, the film premiered at the Radio City Music Hall and earned $4.5 million in domestic box office rentals.
Brigadoon
In March 1951, MGM acquired the screen rights to Alan Jay Lerner and Frederick Loewe's Broadway musical Brigadoon. Gene Kelly and Kathryn Grayson were set to star, though Kelly's precommitments delayed production for two years. During the interim, Grayson departed and Moira Shearer was considered as a replacement, but Freed ultimately cast Cyd Charisse. Brigadoon was also Minnelli's first film recorded in stereophonic sound and shot in the widescreen CinemaScope format, which Minnelli disliked due to concerns it would crop the actors' feet. In 1953, Minnelli, Kelly and Freed initially planned to film on location in Scotland while interior scenes would be shot at the MGM-British Studios in Borehamwood. During the spring, they scouted potential filming locations, though Minnelli stayed behind as he was occupied with The Long, Long Trailer. Kelly and Freed were convinced the Scottish climate was unreliable, and decided to film entirely on the MGM backlot in Culver City, California.
The story concerns two Americans Tommy Albright and Jeff Douglas (Kelly and Van Johnson) who get lost during a hunting trip in Scotland. They wander into the village of Brigadoon, which becomes visible once every century. During a joyful wedding, Tommy becomes smitten with a local woman Fiona Campbell (Charisse) despite his engagement to Jane Ashton (Elaine Stewart) back home. During filming, Minnelli admittedly felt "frustrated by the picture" as he was unsure on how to salvage Lerner's script. Released in 1954, Brigadoon received a mixed reception from film critics. In his New York Times review, Bosley Crowther dismissed the film as "curiously flat and out-of-joint, rambling all over creation and seldom generating warmth or charm."
During the fall of 1953, Minnelli began developing a film adaptation of William Henry Hudson's novel Green Mansions. The next year, Lerner was recruited to write the screenplay. Intending to shoot on location in South America, Minnelli scouted locations in Peru, Panama, British Guiana, and Venezuela. There, he, art director E. Preston Ames, and a skeletal film crew shot 16 mm test footage of the jungles in Venezuela. Pier Angeli and Edmund Purdom were courted for the lead roles and given a screen test, but Freed was left unimpressed. The project was cancelled, though it later became a 1959 film starring Audrey Hepburn.
The Cobweb
Minnelli then directed The Cobweb (1955) after John Houseman handed him the 1954 novel by William Gibson. The story concerns the staff working at a psychiatry clinic, who are embroiled in a dispute over the latest draperies to be installed in the library. Richard Widmark, Lauren Bacall, Gloria Grahame, Lillian Gish, and newcomers John Kerr and Susan Strasberg were cast in the ensemble. The film was shot over seven weeks, starting in December 1954. Released in July 1955, the film received mixed reviews and failed at the box office, earning $1.5 million in domestic rentals.
Lust for Life
While The Cobweb was being edited, Minnelli discussed a film version of the novel Lust for Life by Irving Stone as his next project to MGM president Dore Schary. MGM had already obtained the film rights, though they requested an extension as its moratorium would lapse by December 1955. In the meantime, Schary and Arthur Freed wanted Minnelli to shoot a film adaptation of Kismet. Minnelli resisted as he disliked the original Broadway production. Schary offered Minnelli creative autonomy to film Lust for Life provided he would film Kismet first. Kismet (1955) tells of Haji, an opportunist street poet, whose powers are abused by the Wazir for personal gain. Meanwhile, Haji's daughter Lalume falls in love with the young Caliph. The film began shooting on May 23, 1955. Ten days before filming was complete, Minnelli left for France to begin filming Lust for Life (1956). Stanley Donen was brought in to finish the film, which was completed on July 22, 1955. Kismet premiered on October 8, 1955 at the Radio City Music Hall, earning $2.9 million at the box office (against a production budget of $2.6 million).
Simultaneously, Kirk Douglas' production company Byrna Productions announced they were producing Lust for Life, with Jean Negulesco as director. Soon after, Douglas was contacted by MGM, who noted they held the rights. A compromise was reached to have Minnelli direct and Douglas star as Vincent van Gogh. Filmed entirely on location in France, Belgium and the Netherlands, filming started in August 1955 and ended in December 1955. Throughout filming, Douglas notably remained in character. Minnelli called the film his personal favorite of the ones he directed. Released in September 1956, the film was mildly received by audiences, earning nearly $1.6 million in domestic box office rentals. However, at the 1957 Academy Awards, Lust for Life received four Academy Award nominations for Best Actor (Kirk Douglas), Best Supporting Actor (Anthony Quinn), Best Screenplay and Best Art Direction/Set Decoration — Color. Quinn won for Best Supporting Actor.
Tea and Sympathy
Before Minnelli left to Europe to film Lust for Life, he agreed to direct Robert Anderson's 1953 play Tea and Sympathy into a feature film. The story tells of a young student named Tom who is accused of being a homosexual at a boys' prep school. The headmaster's wife Laura takes a keen interest in him hoping to strengthen his masculinity. Due to the themes of homosexuality, Anderson, who was hired to rewrite his own play, had to sanitize the script due to regulations from the Production Code. Deborah Kerr, John Kerr (who previously starred in 1955's The Cobweb), and Leif Erikson reprised their roles from the stage production. During its 1956 release, Tea and Sympathy received positive reviews from film critics. It earned nearly $2.2 million in domestic box office rentals.
Designing Woman
Designing Woman (1957) began as an original story by Helen Rose, MGM's costume designer, loosely taken from Woman of the Year (1942). Intended as a star vehicle for Grace Kelly, James Stewart was cast opposite as the male lead and Joshua Logan was to direct. However, Kelly departed from the project when she retired from acting, two months after marrying Rainier III, Prince of Monaco. Stewart and Logan departed accordingly. In haste, Schary hired Minnelli to direct the film. As the new director, Minnelli selected Gregory Peck and Lauren Bacall as the new leads. Principal photography began on September 10, 1956 and was finished ten weeks later, with on-location filming at the Newport Beach, Beverly Hills Hotel, and Marineland. Released in May 1957, the film earned $3.7 million worldwide, but resulted in a loss of $136,000.
During pre-production for Gigi (1958), Minnelli replaced Ronald Neame during filming for The Seventh Sin (1957), a film adaptation of W. Somerset Maugham's novel The Painted Veil. Neame had developed creative differences with MGM producer David Lewis. Sidney Franklin replaced Lewis as producer. Despite his contributions, Minnelli personally requested not to be credited.
Gigi
Gigi originated as a 1944 novella by Colette, which was adapted into a 1949 film starring Danièle Delorme. In 1951, playwright Anita Loos adapted the novella into a play, which went to Broadway and starred Audrey Hepburn in her first major role. Minnelli and Arthur Freed had discussed adapting Gigi years prior, but in 1953, Freed's interest was renewed after seeing the Broadway play. Both approached Alan Jay Lerner and Frederick Loewe, fresh off their success from My Fair Lady, to compose songs for their adaptation. Lerner agreed on two conditions: to expand Honoré Lachaille's role and have cast Maurice Chevalier in the film.
Hepburn was approached to reprise the role but declined. Minnelli instead cast Leslie Caron, having directed her in An American in Paris (1951). Louis Jourdan was cast as Gigi's lover Gaston, while Chevalier, Hermione Gingold, Eva Gabor and Isabel Jeans filled the supporting roles. Desiring to film entirely on location, Minnelli shot the film in Paris starting in July 1957 during a massive heat wave. Because of the heavy period clothes, cast members grew overheated and even Minnelli contracted a case of whooping cough. Conflicts between Minnelli and Freed also arose. In September, having gone over budget, the crew decamped to California to film on the studio backlot; the Venice Beach was also used to represent Trouville. Filming was finished on October 30, 1957.
In early 1958, test previews for Gigi were poorly received, in which MGM president Joseph Vogel ordered nine days of reshoots. However, Minnelli was unavailable as he was filming The Reluctant Debutante (1958) overseas. Charles Walters was brought in to film the reshoots. The film premiered on May 15, 1958 at the Royale Theatre in New York, and went to receive critical acclaim. At the 1959 Academy Awards, the film won all nine Oscar nominations including Best Picture. Minnelli was awarded his first Oscar for Best Director.
By the time of Gigi premiere, Minnelli had spent seven weeks filming The Reluctant Debutante (1958) from mid-February to early April. Adapted from the 1955 play by William Douglas Home, the story centers on Jane Broadbent, an American teenage girl, who arrives in London to attend debutante balls for her wealthy father Lord Jimmy Broadbent and stepmother Lady Sheila. During the fall of 1957, Pandro Berman showed Minnelli a first draft of the script, which displeased Minnelli who felt Americanizing the play was the wrong approach. The original London locale was reinstated back into the script. Regardless, he agreed to direct, and after Berman had recommended them, Minnelli approached Rex Harrison and Kay Kendall in New York with the central roles. Berman nevertheless cast American actress Sandra Dee so it would broaden American appeal. The Reluctant Debutante premiered at Radio City Music Hall in August 1958 to indifferent box office.
Some Came Running
In spring 1958, MGM purchased the film rights to James Jones's 1957 novel Some Came Running. Sol Siegel, who had succeeded Schary as the new production head, hired Minnelli to direct the film adaptation. The novel tells of David Hirsh, an Army veteran and novelist, who returns home to the fictional town of Parkman, Indiana. He romances Gwen French, an emotionally repressed high school teacher, and befriends Ginny, a young, uneducated girl with loose morals. Frank Sinatra was cast as David Hirsh, alongside Shirley MacLaine, Martha Hyer, and fellow Rat Pack member Dean Martin as Bama Dillert. Because of its potential as an Oscar contender, Minnelli was given six months to complete the film for its winter 1958 release. During filming in Madison, Indiana, Sinatra and Martin grew tired of Minnelli's meticulous shooting and walked off the film. Siegel however brought them back to finish the film.
Critical response was mostly positive, though a review in Time magazine gave the film a mixed critique. The review praised the first half but felt after that it shows "occasional flickers of brilliant overacting by Shirley MacLaine, the chance to watch Frank Sinatra play Frank Sinatra, and the spectacle of Director Vincente Minnelli's talents dissolving in the general mess of the story, like sunlight in a slag heap." Competing against Gigi (1958) at the Academy Awards, Some Came Running garnered Best Supporting nominations for MacLaine, Hyer, and Arthur Kennedy.
1959–1963: Last years at MGM
Home from the Hill
The dual success of Gigi and Some Came Running solidified Minnelli's tenureship as director for MGM. On February 8, 1960, Minnelli received a star on the Hollywood Walk of Fame for his contributions to the film industry. Overseas, his films had been acclaimed by French critics, some of whom published for the Cahiers du Cinéma film magazine. French critic Jacques Doniol-Valcroze wrote a lengthy critique for The Bad and the Beautiful (1952), as did Jean Douchet for Lust for Life (1956). Douchet and Jean Domarchi had written assessment essays on Minnelli's filmography and jointly interviewed him in 1962.
Home from the Hill (1960) was an adaptation of the 1958 novel of the same title by William Humphrey. It tells the story of a Texas family headed by patriarch Captain Wade Hunnicutt (Robert Mitchum), who is married to Hannah (Eleanor Parker), an embittered and sexually withdrawn wife, and the father to Theron (George Hamilton) and an illegitimate son Rafe (George Peppard). The film was shot on location in Oxford, Mississippi, followed by a month of filming on the MGM backlot, and then shot in Paris, Texas. A review in Variety called the film a "powerful and absorbing story, and its production has the added interest of creating a vital and promising young star, George Peppard."
Bells Are Ringing
In 1958, Arthur Freed purchased the film rights to the Broadway musical Bells Are Ringing, with its book and lyrics written by Betty Comden and Adolph Green and music by Jule Styne. Comden and Green were hired to adapt the musical into a screenplay with instructions that the script be no longer than 110 pages and delivered by December 31, 1958. Comden and Green met the deadline but delivered a 159-paged script, which Minnelli felt was too long. Filming was delayed twice until the script was ready. Judy Holliday reprised her Broadway role as Ella Peterson, a switchboard operator who listens in on the lives of private clients. She involves herself with playwright Jeffrey Moss (Dean Martin), and falls in love with him. Filming began on October 7, 1959 and lasted until December 24. Throughout filming, Holliday disliked the script and Minnelli's cinematic approach to the film.
Four Horsemen of the Apocalypse
While promoting Home from the Hill (1960), Minnelli was informed he was to direct a remake of the 1921 silent film The Four Horsemen of the Apocalypse. For the 1962 remake, the script was to occur during World War II although it retained the events cultiminating to World War I. Minnelli disagreed with this change; while John Gay was hired for rewrites, the revised script retained the updated setting. For the lead role, Minnelli had wanted French actor Alain Delon but Sol Siegel disagreed. Glenn Ford was cast instead after he had signed a new multi-picture contract with MGM. As typical with Minnelli's films, the film was shot in Paris with interior scenes filmed in California. Shot from October 1960 to March 1961, it was scheduled for released by winter 1961; however, there were reshoots done during the summer.
Postponed for release in February 1962, the film received criticism for its script and production values. It earned $2 million in distributor rentals, against its $7 million production budget. Overseas, the film was appreciated by European critics and said to have influenced Bernardo Bertolucci's The Conformist (1970) and Vittorio De Sica's The Garden of the Finzi-Continis (1970).
Two Weeks in Another Town
In 1960, MGM purchased the film rights to Irwin Shaw's novel Two Weeks in Another Town for $55,000. John Houseman was appointed producer and approached Minnelli to direct. Minnelli recognized the novel's similarities to The Bad and the Beautiful (1952) and hired the film's screenwriter Charles Schnee and composer David Raksin. The story tells of Jack Andrus, a washed-up actor, who arrives in Rome to help his old mentor Maurice Kruger and supervise the dubbing of his latest film. Minnelli offered the lead role to Kirk Douglas, while Edward G. Robinson and Cyd Charisse portrayed Kruger and Carlotta, Jack's ex-wife, respectively. Filming began in October 1961 in Rome with a scheduled nineteen-day on-location shoot. However, Minnelli did not finish until a month later. Filming resumed on the MGM backlot for eleven weeks, starting on November 9.
Minnelli had also shot an orgy sequence, which infuriated Siegel. In spring 1962, the film received poor test responses during sneak previews. Siegel was replaced by Robert Weitman as production head, while Joseph Vogel appointed studio editor Margaret Booth to drastically re-edit the film. The orgy sequence was condensed while Charisse's ending monologue was also removed. Minnelli and Houseman were not consulted during most of the film's post-production. The film was released without fanfare and was another box office failure.
By 1962, MGM was in financial turmoil due to severe commercial flops, including Cimarron (1960), Mutiny on the Bounty (1962), and Minnelli's own Four Horsemen of the Apocalypse (1962). This, along with the re-editing of Two Weeks in Another Town (1962), fractured Minnelli's relationship with MGM. His contract with the studio was up for renewal, in which Minnelli formed his own production company Venice Productions to leverage greater bargaining power. He negotiated to earn 25 percent of any net box office profits, in addition to his salary as director, as well as retain final cut privilege through the second previews. In April 1962, MGM and Venice Productions agreed to a co-production deal to produce six films over four years.
The Courtship of Eddie's Father
Under his new contract, Minnelli directed The Courtship of Eddie's Father (1963), having read the 1961 novel about a young son wanting his widowed father to remarry to be "warm and winning." Joe Pasternak was the film's producer who cast Glenn Ford and Ron Howard as the father and son respectively. Released in June 1963, critics found the film sentimental and mildly engaging. It earned $2 million in domestic box office rentals. Minnelli's next project was meant to be My Fair Lady (1964), but Warner Bros. had outbidded MGM for the film rights at $5.5 million. Alan Jay Lerner and Frederick Loewe pleaded with Jack Warner to hire Minnelli as director, but negotiations broke down due to salary disagreements; Warner instead hired George Cukor.
1964–1976: Later years
For most of 1963, Minnelli was without a film project. MGM allowed Minnelli to accept outside directing jobs, in which he selected Twentieth Century Fox's offer to direct Goodbye Charlie (1964) starring Tony Curtis and Debbie Reynolds. This was his first film produced outside of MGM. Adapted from George Axelrod's 1959 play, the story involves Charlie Sorrel, a womanizer who is shot by a jealous husband and returns to Earth reincarnated as a beautiful blonde. As a woman, Charlie meets with his friend George Tracy (Curtis) to consult about her new identity. Pre-production and filming lasted from January to July 1964 on Fox's studio backlot with location shoots in Malibu, California. Released in November 1964, it received mixed reviews from film critics, with Bosley Crowther negatively stating "Debbie Reynolds and Tony Curtis [are] so sadly cast in distasteful roles that it causes even a hardened moviegoer to turn away from it in pain and shame." By January 1966, the film had earned $3.7 million in distributor rentals from the United States and Canada.
Minnelli returned to MGM to direct The Sandpiper (1965) starring Elizabeth Taylor and Richard Burton. Intended as a vehicle for the star couple, Martin Ransohoff devised an original story of a love affair between a married Episcopalian minister and a free-spirited single mother. The couple first turned to William Wyler, but he declined the offer. Taylor and Burton then asked Minnelli, who had previously directed Taylor in Father of the Bride (1950) and Father's Little Dividend (1951). Needing a box office success, Minnelli accepted the offer. The film was shot on location in Big Sur, California before filming in Paris. The film was released in 1965 and was a box office success earning $6.4 million in distributor rentals. This was the last film produced under the MGM–Venice Productions deal. While the films were moderately successful, they failed to generate enough profit.
Minnelli then developed a musical film titled Say It With Music, a biographical film of Irving Berlin he had been contemplating for several years. Frank Sinatra and Julie Andrews were considered for the lead roles, but MGM president James Aubrey shut down development by 1969 due to the declining commercial success of musical films. The Freed Unit was closed, and MGM and Minnelli agreed to part ways.
In 1964, producer Arthur P. Jacobs asked Minnelli to direct a musical adaptation of the novel Goodbye, Mr. Chips with Rex Harrison in mind for the title role. Minnelli however declined the offer. According to film historian Mark Harris, he agreed to direct Doctor Dolittle (1967), which would have reunited him with Harrison and Alan Jay Lerner. The film was tentatively scheduled for a Christmas 1966 release, but Minnelli left the project and was replaced by Richard Fleischer.
Lerner's then-latest Broadway musical On a Clear Day You Can See Forever was optioned for a film adaptation by Paramount Pictures, with Barbra Streisand considered for the lead role. After failing to get Minnelli hired for My Fair Lady (1964), Lerner successfully campaigned to have Minnelli direct the adaptation. Filming began on January 6, 1969 for an intended 82-day shoot. The film was originally scheduled for a fall 1970 roadshow release, but after 1969's Hello, Dolly! (which also starred Streisand) had disappointed at the box office, the film's release was pushed up to the summer. Fifteen minutes were removed from the film's run time. Released in June 1970, the film received decent reviews from film critics. Charles Champlin of the Los Angeles Times wrote the film "is just about as good as it could be. It is bright, it is romantic, it is solidly produced, it centers on an expertly comedic performance by Barbra Streisand and a charming if remarkably unpersuasive turn by Yves Montand as a psychiatrist, it is inventive, it is innocent." By January 1971, the film had earned $4.75 million in box office rentals in the United States and Canada.
Minnelli then turned to a film project, which would star his daughter Liza Minnelli, who had been nominated for an Academy Award for Best Actress for The Sterile Cuckoo (1969). They brainstormed a biographical film of Zelda Fitzgerald, but it failed to proceed after discussions with Paramount Pictures president Frank Yablans. He concurrently began developing a biographical film of Bessie Smith with Tina Turner in mind, but it fell through.
In 1974, Minnelli became interested in adapting Maurice Druon's 1954 novel The Film of Memory (La Volupté d'être). Retitled A Matter of Time (1976), it tells of a financially distressed contessa who tutors a young chambermaid. He turned to veteran collaborators, including screenwriter John Gay and producer Edmund Grainger. After several major studios declined, American International Pictures (AIP) agreed to finance the film with a $5 million production budget. Ingrid Bergman, who had won her third Academy Award for Murder on the Orient Express (1974), was cast as the Contessa.
Filming began in August 1975 in Rome and Venice for a 14-week shoot. However, filming lasted 20 weeks due to harsh winter conditions, labor strikes, and mandated shorter production hours. Minnelli's first assembly cut was over three hours. AIP president Samuel Z. Arkoff subsequently wrestled control of the film away from Minnelli, deleting several flashbacks and restructuring the film entirely. Alarmed by the news, Martin Scorsese had a petition signed by several prominent Hollywood directors, protesting Arkoff's treatment of Minnelli. Flattered by the support, Minnelli nevertheless disowned the film. The film premiered at the Radio City Music Hall on October 7, 1976 but was a financial disappointment.
Personal life
Marriages
Minnelli first met Judy Garland during the filming for Strike Up the Band (1940). They both married on June 15, 1945 inside Garland's mother's house in Wilshire, Los Angeles. They had one child, Liza May Minnelli (born 1946). The marriage fractured during the filming for The Pirate (1948). In 1949, Minnelli and Garland temporarily separated. On June 16, 1950, MGM suspended Garland; three days later, Garland attempted suicide by slashing her throat with a shattered piece of glass. On December 7, they announced their legal separation and intent to divorce. The divorce was finalized on March 29, 1951 with Garland retaining parental custody of Liza.
On February 16, 1954, Minnelli married Georgette Magnani, the sister of Miss Universe 1953 Christiane Martel. After winning for Miss Universe, Christiane was offered an acting contract with Universal Pictures, to which her parents had Georgette chaperone her. At a Hollywood party, Vernon Duke introduced Minnelli to Georgette. Smitten by her appearance, Minnelli offered Georgette a screen test, which she turned down. The couple had one child, Christiane Nina Minnelli (born 1955). During post-production on Gigi (1958), Magnani filed for divorce.
During his 1960 vacation in Italy, Minnelli met Danica ("Denise") Radosavljević Gay Giulianelli de Gigante, a Yugoslavian-born divorceé. She accompanied him during the filming of Four Horsemen of the Apocalypse (1962), and were married in January 1962. Minnelli and Gigante co-founded their production company Venice Productions, partnering with MGM on a new contract to produce six films over four years. By 1970, Minnelli had heard rumors Denise was having adulterous affairs with other men, which she denied. They divorced in August 1971.
Minnelli met his fourth wife, Margaretta Lee Anderson, through his third wife who befriended her during the 1960s. After her divorce, Gigante encouraged Anderson to move in with Minnelli. After three failed marriages, Minnelli vowed never to marry again though they continued to be domestic partners. Minnelli married her in 1980 until his death in 1986.
Sexual orientation
For years, there was speculation in the entertainment community that Minnelli was gay or bisexual. Minnelli biographer Emanuel Levy claimed existing evidence that Minnelli did, in fact, live as an openly gay man in New York prior to his arrival in Hollywood, where the town that made him a film legend also pressured him back into the closet. According to Levy: "He was openly gay in New York – we were able to document names of companions and stories from Dorothy Parker. But when he came to Hollywood, I think he made the decision to repress that part of himself or to become bisexual." Lester Gaba, a retail display designer who knew Minnelli in New York, was reported to have frequently claimed having an affair with Minnelli, although the same person who related Gaba's claim also admitted that Gaba "was known to embellish quite a bit."
Death
He had a pacemaker fitted at Christmas 1982.
On July 25, 1986, Minnelli died in his Beverly Hills home, aged 83, from emphysema and pneumonia, which had caused him to be repeatedly hospitalized in his final year. He is interred in Forest Lawn Memorial Park in Glendale, California.
Minnelli left an estate valued at slightly over US$1.1 million, the bulk of which was left to his daughter, Liza. He bequeathed US$100,000 to his widow. While his home in Beverly Hills was left to his daughter Liza, Minnelli requested in his will that his widow continue to live there.
Legacy
Despite his varied filmography of musicals, comedies and melodramas, Minnelli has been criticized as being a decorative artist than an auteur filmmaker, elevating artistic imagery while distracting audiences from the narrative and dialogue with elaborate camera angles. In his 1968 book The American Cinema, Andrew Sarris called Minnelli a "pure stylist" who "believes more in beauty than in art." Sarris further wrote: "Minnelli has always required relatively luxurious projects upon which to lavish his taste. If he has a fatal flaw as an artist, it is his naϊve belief that style can invariably transcend substance and that our way of looking at the world is important than the world itself." In 1975, Richard Schickel wrote Minnelli is "not by nature a storyteller. He does not have a very good eye—or memory—for revealing anecdotes. Nor does he have an analytical turn of mind. He seems mainly to feel his way toward the solution of creative problems, clued more by visual ideas (and of course, musical ones) than by any of the signs one might term 'literary.
Emmanuel Levy sharply disagreed, writing Minnelli was "an auteur in thematic, stylistic, and ideological terms. His films demonstrate vividly that concepts of art and artificiality run throughout his work." In 1959, Albert Johnson, in an article for Film Quarterly, called Minnelli "a master of the decorative image", to which he belongs "neither to the old school nor to the new, but remains in a special position of accomplishment, one which permits all spheres of the visual and decorative arts to embellish his films." In a foreword for Minnelli's memoir I Remember It Well, Alan Jay Lerner (of Lerner and Loewe) called Minnelli "the greatest director of motion picture musicals the screen has ever seen." Film historian Jeanine Basinger called Minnelli "a visual artist. His films have wit and charm and beauty, but they also have cinematic style. His ability just to decorate, make everything in the frame look right, look beautiful, look appropriate and complementary to other things inside it, was unparalleled. He was one of the few directors who could develop his own personal vision in musicals, a difficult genre for a director because there is no more collaborative genre, none more dependent on the talents of so many others to succeed."
Stanley Donen, a contemporary of Minnelli's and fellow director of musical films, once criticized Minnelli's musicals for their "sloppy" stories, and adopted a more bold, no-nonsense, and realistic style compared to Minnelli's impressionist visual style. Stephen M. Silverman also distinguished both filmmakers' camerawork, observing Minnelli tends to track forward or backwards while Donen frequently uses horizontal tracking and crane shots to support the story and choreography. On the contrary, Minnelli did not mind interrupting the stories for a grand and visual performance. Michael Kidd, a choreographer for MGM's most noted musicals, stated he preferred collaborating with Donen than Minnelli. He stated, "Vincente was a difficult person to communicate with. He was not very articulate, he would leave sentences unfinished. He had a great love of the visual aspects of moviemaking—he was originally a set designer, and people used to complain all the time, 'He shoots the scenery'—but Vincente was not one to engage in collaborative work."
In 2012, film historian Ronald Bergan contrastly wrote: "What distinguished Minnelli from most of the other directors on the MGM roster was his mise-en-scène – his elegant compositions within an individual frame – the relation of objects and people, the interplay of light and dark, the pattern of colour." Joseph Andrew Casper noted Minnelli's metteur en scène as "essentially expressionistic" by which he uses decor to create "a spatial-temporal continuum, albeit researched and dramatically related, filtered through the director's spirit. As such, one gets the distillation or the essence of a place and period imbibing attitudes and feelings ... Minnelli holds no mirror up to nature but places a lamp next to it. His is the recreative rather than the mimetic tradition of art." Basinger agreed: "His filmed universe was one of fantasy and reality mixed, of dreams and deceptions, and of a decor that is always carefully researched, designed, and executed with the purpose not only of being rewarding in and of itself, but also of defining character and setting."
Throughout his career, Minnelli directed seven different actors in Oscar-nominated performances: Spencer Tracy, Gloria Grahame, Kirk Douglas, Anthony Quinn, Arthur Kennedy, Shirley MacLaine, and Martha Hyer. Grahame and Quinn were the two to win. Despite this, Minnelli is often perceived as not emphasizing enough of the actors' performances in his films. During filming for Some Came Running (1959), Minnelli spent hours setting up a single shot because he wanted a Ferris wheel in the background, or a vase to hold the right kind of flowers. Frank Sinatra and Dean Martin both grew frustrated with multiple takes for a brief scene, and stormed off the set. George Peppard, an alumnus of the Actors Studio, clashed with Minnelli during filming for Home from the Hill (1960). During one take of the last scene, Minnelli told Peppard: "George, you might be a seething volcano inside. But I've got news for you. Nothing's happening. You'll have to do it my way." Shirley Jones, who starred in 1963's The Courtship of Eddie's Father, recalled Minnelli never gave her specific directions for her character during filming. She stated, "Vincente liked to draw pretty pictures with the camera, and it was always for me to move to a certain point, put my hand here when I say this line but never any direction about character, and I missed that."
Filmography
Theatre credits
Sources and notes
Notes
References
Works cited
Biographies (chronological)
Miscellaneous
External links
Vincente Minnelli papers, Margaret Herrick Library, Academy of Motion Picture Arts and Sciences
1903 births
1986 deaths
Best Directing Academy Award winners
Best Director Golden Globe winners
Directors of Palme d'Or winners
American people of French-Canadian descent
American people of Italian descent
Deaths from emphysema
Deaths from pneumonia in California
Deaths from Alzheimer's disease in California
Deaths from dementia in California
Burials at Forest Lawn Memorial Park (Glendale)
Artists from Chicago
People from Delaware, Ohio
Judy Garland
Liza Minnelli
Commanders of the Legion of Honour
Film directors from Ohio
Film directors from Illinois
Directors Guild of America Award winners
Window dressers
Catholics from Ohio
Directors of Best Picture Academy Award winners
|
622022
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE
|
Західенерго
|
Західенерго
«ДТЕК Західенерго» — є одним із провідних українських виробників електроенергії та тепла. Електроенергія, вироблена компанією, постачається українським споживачам та на експорт до країн Європи.
До складу товариства також входять Бурштинська ТЕС, Ладижинська ТЕС та Добротвірська ТЕС а також сервісні підприємства Галременерго, Львівенергоспецремонт, Львівенергоавтотранс, Західенергопостач.
З 01.07.2002 року Бурштинська ТЕС успішно працює в «острові Бурштинської ТЕС», в об'єднаній європейській енергосистемі UCTE\CENTREL забезпечуючи покриття власного споживання острова та передачу на експорт 500 МВт енергії. Острів, який утворює Бурштинська ТЕС разом з мережею, що прилягає до неї, охоплює територію площею 27 тис. км². з населенням чисельністю близько 3 млн осіб.
ПАТ «ДТЕК Західенерго» — п'ята за величиною енергогенеруюча компанія України з встановленою потужністю 4707,5 МВт, що становить близько 9 % від загальної потужності електроенергетики України. За обсягами виробництва електричної енергії ПАТ «ДТЕК Західенерго» займає одне з чільних місць серед теплових енергогенеруючих компаній.
Історія
Початком масштабного розвитку електроенергетики Західної України стало будівництво Добротвірської ТЕС. З 1951 р. по 1959 р. на станції було введено в дію турбоагрегати потужністю 25 МВт, 50 МВт, 100 МВт та два енергоблоки 150 МВт. Формування західно-української енергетики відбувалося в складі BEO «Львівенерго», яке об'єднало ТЕС, обласні підприємства електричних мереж (з магістральними та розподільчими мережами), енергоремонтні підприємства. Основним напрямком розвитку стало збільшення одиничної потужності та покращення ефективності роботи обладнання.
В 1962—1969 р.р. стала до ладу Бурштинська ТЕС з енергоблоками 200 МВт.
ВЕО «Львівенерго» стало першою компанією колишнього СРСР, яка збудувала і успішно експлуатувала атомну електростанцію — Рівненську АЕС, перший енергоблок якої було введено у грудні 1979 р.
ВАТ «Західенерго» створено в 1995 р., згідно з Указом Президента від 04.04.95 № 282 «Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України», на базі теплових станцій BEO «Львівенерго» — Бурштинської та Добротвірської ТЕС, а також Ладижинської ТЕС, яка входила до складу BEO «Вінницяенерго». ВАТ «Західенерго» стало спадкоємцем високого технічного рівня BEO та найкваліфікованіших кадрів.
Згідно з рішенням чергових Загальних зборів акціонерів, які відбулися 22 березня 2011 року, Відкрите акціонерне товариство «Західенерго» було перейменовано на Публічне акціонерне товариство «Західенерго».
Проводяться заходи з фінансового оздоровлення, введення сучасних методів управління, покращення технічного рівня проводяться в рамках підготовки до приватизаційного процесу.
Див. також
Центренерго
Дніпроенерго
Примітки
Посилання
Офіційний сайт підприємства
Графік акцій «Західенерго»
Електроенергетика України
Підприємства, засновані 1995
Енергетичні підприємства України
Засновані в Україні 1995
|
4907400
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Yola%20Ram%C3%ADrez
|
Yola Ramírez
|
Yola Ramírez
Yolanda Ramírez Ochoa (born 1 March 1935) is a Mexican tennis player active in the 1950s and 1960s. She was twice a singles finalist and once a women's doubles champion and mixed doubles champion at the French Open.
Career
Ramírez was a singles finalist at the French Championships in 1960 and 1961. She lost the 1960 final to Darlene Hard and the 1961 final to Ann Haydon. She also was a quarterfinalist at Wimbledon in 1959 and 1961, a quarterfinalist at the 1961 and 1963 U.S. Championships, a semifinalist at the 1962 Australian Championships, a semifinalist at the 1959 Italian Championships, and a finalist in Monte Carlo in 1959. Ochoa won the German Championships in 1957 and was a finalist in 1961.
Ramirez teamed with Rosie Reyes to win the women's doubles title at the 1958 French Championships and to reach the final at the 1957 and 1959 French Championships. She teamed with Billy Knight to win the mixed doubles title at the 1959 French Championships. With Edda Buding, she reached the women's doubles final at the 1961 U.S. Championships. She also won the women's doubles titles at the Italian Championships and in Monte Carlo, both in 1960.
At the tournament in Cincinnati, Ramirez won the singles title in 1956 and the doubles title (with Sara Mae Turber) in 1955. She was a doubles finalist in 1956.
In 1959 she won the South of France Championships in Nice, France.
Ramírez won the singles titles at the 1960 Mexico National Championships and the 1961 Caribbean Lawn Tennis Championship.
During her career, Ramírez had wins over Billie Jean King (in the second round of Wimbledon in 1961, which was King's first appearance at the tournament), Jones, and Christine Truman.
According to Lance Tingay of The Daily Telegraph and the Daily Mail, Ramírez was ranked in the world top 10 in 1957 and from 1959 through 1961, reaching a career high of world no. 6 in 1961.
She married Alfonso Ochoa on 29 August 1962.
Grand Slam finals
Singles (2 runners-up)
Doubles (1 title, 3 runners-up)
Mixed doubles (1 title)
Grand Slam singles tournament timeline
See also
Performance timelines for all female tennis players who reached at least one Grand Slam final
References
External links
1935 births
Living people
Mexican female tennis players
Sportspeople from Puebla
Grand Slam (tennis) champions in women's doubles
Grand Slam (tennis) champions in mixed doubles
Pan American Games medalists in tennis
Pan American Games gold medalists for Mexico
Pan American Games silver medalists for Mexico
Pan American Games bronze medalists for Mexico
Tennis players at the 1955 Pan American Games
French Championships (tennis) champions
Central American and Caribbean Games medalists in tennis
Central American and Caribbean Games gold medalists for Mexico
Central American and Caribbean Games bronze medalists for Mexico
Medalists at the 1955 Pan American Games
Medalists at the 1959 Pan American Games
Medalists at the 1963 Pan American Games
20th-century Mexican women
|
2407376
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA-54
|
Як-54
|
Як-54 — навчально-тренувальний двомісний літак Як-54 розроблений в ОКБ ім. А. С. Яковлєва на базі пілотажного Як-55М у 1993 році. Призначений для підготовки льотчиків-спортсменів, навчання вищому пілотажу та участі в змаганнях з літакового спорту.
Як-54 поставляється на експорт до Австралії, Великої Британії, Словаччини, США.
Історія та розробка
Конструктивні особливості
Модифікації літака
Тактико-технічні характеристики Як-54
Технічні характеристики
Екіпаж: 1—2 особи
Довжина: 6,92 м
Розмах крила: 8,16 м
Площа крила: 12,89 м2
Маса
Порожнього: 754 кг
Нормальна злітна: 990 кг
Максимальна злітна: 1087 кг
Палива: 90 (пілотажний) + 90 (перегінний)
Двигуни: 1 ПД М-14Х
Потужність: 1 × 360 к. с.
Льотні характеристики
Максимальна швидкість за приладами: 415 км/год
Швидкість пілотування: 360 км/год
Посадочна швидкість: 135 км/год
Швидкість звалювання: 110 км/год
Максимальна швидкість обертання навколо поздовжньої осі: 6 рад/с
Максимальна швидкопідйомність: 15 м/с
Практична дальність польоту: 700 км
Практична стеля: 4000 м
Довжина розбігу: 170 м
Довжина пробігу: 460 м
Призначений ресурс: 3000 годин
Макс. допустиме позитивне перевантаження: 9 g
Макс. допустиме негативне перевантаження: 7 g
Див. також
Су-26
Су-29
Су-31
Як-52
Як-55
Extra EA-300
Utva Lasta
Christen Eagle II
Petrel 912i
Примітки
Посилання
Як-54 на сайті «Куточок неба»
Як-54
Як-54 історія
Літаки Росії
Літаки Яковлєва
Навчальні літаки
Спортивні літаки
Одномоторні поршневі літаки
|
23293742
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pogonatherum
|
Pogonatherum
|
Pogonatherum is a genus of Asian and oceanic island plants in the grass family.
Species
Pogonatherum biaristatum S.L.Chen & G.Y.Sheng - Hainan
Pogonatherum crinitum (Thunb.) Kunth - Indian Subcontinent, China, Japan, southeast Asia, Papuasia, Marianas, Madagascar
Pogonatherum paniceum (Lam.) Hack. - Saudi Arabia, Indian Subcontinent, China, southeast Asia, Papuasia
Pogonatherum rufobarbatum Griff. - Assam
Formerly included
see Arthraxon Eulalia Homozeugos Microstegium Polytrias Pseudopogonatherum
References
Andropogoneae
Poaceae genera
|
2534974
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/H1FNT
|
H1FNT
|
H1FNT – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на 12-й хромосомі. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 255 амінокислот, а молекулярна маса — 28 116.
Представник родини білків гістонів H1.
Кодований геном білок за функціями належить до білків розвитку, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як диференціація клітин, сперматогенез, конденсація ДНК.
Білок має сайт для зв'язування з АТФ, нуклеотидами, ДНК.
Локалізований у ядрі, хромосомах.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 12
Гістони
|
1677322
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Miniature%20book
|
Miniature book
|
Miniature book
A miniature book is a very small book. Standards for what may be termed a miniature rather than just a small book have changed through time. Today, most collectors consider a book to be miniature only if it is 3 inches or smaller in height, width, and thickness, particularly in the United States. Many collectors consider nineteenth-century and earlier books of 4 inches to fit in the category of miniatures. Book from 3–4 inches in all dimensions are termed macrominiature books. Books less than 1 inch in all dimensions are called microminiature books. Books less than 1/4 inch in all dimensions are known as ultra-microminiature books.
History
Miniature books stretch back far in history; many collections contain cuneiform tablets stretching back thousands of years, and exquisite medieval Books of Hours. Printers began testing the limits of size not long after the technology of printing began, and around 200 miniature books were printed in the sixteenth century. Exquisite specimens from the 17th century abound. In the 19th century, technological innovations in printing enabled the creation of smaller and smaller type. Fine and popular editions alike grew in number throughout the 19th century in what was considered the golden age for miniature books. While some miniature books are objects of high craft, bound in fine Moroccan leather, with gilt decoration and excellent examples of woodcuts, etchings, and watermarks, others are cheap, disposable, sometimes highly functional items not expected to survive. Today, miniature books are produced both as fine works of craft and as commercial products found in chain bookstores.
Miniature books were produced for personal convenience. Miniature books could be easily be carried in the pocket of a waistcoat or a woman's reticule. Victorian women used miniature etiquette books to subtly ascertain information on polite behavior in society. Along with etiquette books, Victorian women that had copies of The Little Flirt learned to attract men by using items already in their possession, such as, gloves, handkerchiefs, a fan and parasol. In 1922, miniature books regained popularity when 200 postage stamp sized books were created to be displayed in the miniature library of Queen Mary's miniature doll house. Princess Marie Louise, a relative of Queen Mary also requested that living authors contribute to the existing dollhouse library. Following in Queen Mary footsteps, many miniature book collectors begin collecting miniatures for their dollhouse libraries. A miniature book has even been to the Moon. In 1969, Apollo 11 astronaut Buzz Aldrin had a miniature book in his possession during his flight to the Moon. It was an autobiography of Robert Hutchings Goddard, who invented the first liquid-propellant rocket that make space flight possible.
Some popular types of miniature books from various periods include Bibles, encyclopedias, dictionaries, bilingual dictionaries, short stories, verse, famous speeches, political propaganda, travel guides, almanacs, children's stories, and the miniaturization of well-known books such as The Compleat Angler, The Art of War, and Sherlock Holmes stories. The appeal of miniature books was holding the works of prominent writers, such as William Shakespeare in the person's hands.
Notable miniatures
Abraham Lincoln, Proclamation of Emancipation (Boston : John Murray Forbes, 1863). This miniature edition was the first of this text. It is estimated that a million copies were distributed to Union troops.
Miniature editions of works not originally published in miniature form
Diamond Classics - published in London by William Pickering, from 1819
Liliput-Bibliothek - published in Leipzig by Schmidt & Günther from ca. 1909
Bibliothèque miniature - published in Paris by Payot from ca. 1918
Collection Bijou - published by Editions Nelson in Paris from ca. 1920
Miniature Constitution of Ukraine
Thumb Bibles
"Smallest book in the world"
Many books have claim to the title of smallest book in the world at the time of their publication. The title can apply to a variety of accomplishments: smallest overall size, smallest book with movable type, smallest printed book, smallest book legible to the naked eye, and so on.
750: Hyakumantō Darani or 'One Million Pagoda Dharani'' Also one of the earliest known printed texts, these 2-3/8" tall Buddhist charms were printed, rolled into a scroll, placed in miniature white pagodas, and distributed to Buddhist temples. A million were printed at the command of Japanese Empress Shōtoku.
1674: Bloem-Hofje (Amsterdam: Benedict Schmidt, 1674). For more than two centuries, this remained the smallest book printed with moveable type.
1878: Dante, Divina Commedia (Milan: Gnocchi, 1878). 500 pages. 5 cm × 3.5 cm. Typeset and printed by the Salmin Brothers of Padua.
1897: Galileo Galilei. Galileo a Madama Cristina di Lorena (Padua: dei Fratelli Salmin, 1897). 150 pages. This remains to this day the smallest book set from movable type.
1900: Edward Fitzgerald, trans. The Rubaiyat of Omar Khayyam (Cleveland: Charles H. Meigs, 1900).
1932: The Rose Garden of Omar Khayyam.
1985: Old King Cole (Paisley: Gleniffer Press, 1985). Height: 0.9 mm. For 20 years this was the "smallest book in the world printed using offset lithography".
2001: New Testament (King James version) Cambridge: M.I.T, (2001). 5 × 5 mm.
2002: Anton Chekhov, Chameleon (Omsk, Siberia: Anatoly Konenko, 1996) 0.9 mm × 0.9 mm.
2006: ABC books in Russian and Roman characters (Omsk, Siberia: Anatoly Konenko, 1996). 0.8 mm × 0.8 mm
2007: Teeny Ted from Turnip Town (category: world's smallest reproduction of a printed book. Single sheet, not codex format.) 0.07 × 0.10 mm
2016: Vladimir Aniskin, [Untitled] (Russia: Vladimir Aniskin, 2016). "The micro-book consists of several pages, each measuring only very tiny fractions of a millimeter: the precise size of the pages is 70 × 90 micrometers or 0.07 × 0.09 millimeters—too small to be read by the naked human eye. Made by gluing white paint to extremely thin film, the pages are hung from a tiny ring binder that allows them to be turned. The whole construction rests on a horizontal sliver of a poppy seed."
Charms, talismans, and amulets
In 2007, archaeologists found a miniature Bible (Glasgow: David Bryce & Son, 1901) tucked into a child's boot hidden in a chimney cavity in an English cottage in Ewerby, Lincolnshire. Shoes were placed in such locations as early as the fourteenth-century as anti-witchcraft devices known as "spirit traps".
Publishing, printing, and binding in miniature
The creation of a miniature book requires exceptional skill in all aspects of book production, because elements such as bindings, pages, and type, illustrations, and subject matter all need to be approached with a new set of problems in mind. For instance, the pages of a miniature book do not fall open as do those of larger books, because the pages are not heavy enough. Bindings require exceptionally thin materials, and creating type that is readable and beautiful requires great skill. Many printers have created miniature books to test their own technical limits or to show off their skill. Many books have claimed the sought-after title of "smallest book in the world," which is now held by experiments in nanoprinting.
Publishers
Good Book Press, Santa Cruz, California
Dawson's Book Shop, Los Angeles, California
Gloria Stuart, the film actress, published numerous miniature books as collaborations with significant printers
The Smallest Books in the World, Peru
Miniboox, German publisher of miniature books
Achille St. Onge
Commercial publishers
HarperCollins, Collins Gem Books division.
Oxford University Press published many miniature religious books and children's books in the late 19th and early 20th century.
Running Press, known for miniature books marketed as impulse buys in bookstore checkout lines.
Sanrio, known for tiny blank books in its Hello Kitty, Little Twin Stars, and other lines starting in the late 1960s and early 1970s.
Binders
Sangorski & Sutcliffe
Jan Sobota
Artists, designers, typesetters and illustrators
Margaret Hicks
Collections
Library collections
The largest collection of miniature books in the United States is held by the Lilly Library at Indiana University Bloomington. Donated by collector Ruth E. Adomeit, it numbers more than 16,000 items.
Second in size is the McGehee Miniature Book Collection of more than 15,000 items, at the Albert and Shirley Small Special Collections Library at the University of Virginia. The collection was donated by collector Caroline Yarnall McGehee Lindemann Brandt, a charter member of the Miniature Book Society.
Size as yet unknown while it is being cataloged, the Julian Edison Collection of Miniature Books was donated to the Houghton Library at Harvard University in 2019. Estimates range from 15,000-20,000 volumes.
In 2020, Jozsef Tari donated his collection of 5,700 miniature books to the Jókai Mór City Library of Pope in Hungary.
The University of Iowa Special Collections and University Archives holds a collection of 4,000 miniatures donated by collector Charlotte M. Smith, which they feature on tumblr.
The Library of Congress miniature book collection consists of 1,596 books that are ten centimeters or less in height. The Library of Congress offers digitized materials from the miniature collection, including many editions from the 19th century.
Rutgers University Library holds some 1,500 volumes in the Alden Jacobs Collection.
Washington University in St. Louis holds a significant collection, some on view in a permanent exhibition space, donated by Julian and Hope Edison.
One of the most visited collections at the University of North Texas Library in Denton, Texas, is their miniature book collection that contains around 3,000 items. A few items in the collection were at one time considered the smallest in the world.
The Jewish Public Library in Montreal hosts the Lilly Toth Miniature Book Collection, a collection of 1,119 books donated by Hungarian Holocaust Survivor Lilly Toth (1925–2021).
Museum collections
Armenian Matenadaran contains a total of some 23,000 manuscripts and scrolls—including fragments.
The Morgan Library & Museum houses more than 8,000 miniature books.
Queen Mary's Dolls' House at Windsor Castle in Great Britain contains a miniature library of 200 books created expressly for the collection in the 1920s at a 1:12 scale. Along with reference volumes, a Bible and the Quran, the library includes works—some written expressly for the collection—by prominent authors of the day such as Arthur Conan Doyle, Thomas Hardy, and Vita Sackville-West. The books were bound by Sangorski & Sutcliffe, and contained miniature bookplates illustrated by E. H. Shepard.
The Baku Museum of Miniature Books in Azerbaijan is the only museum dedicated only to miniature books.
The Museum Meermanno in the Hague, Netherlands contains a significant miniature collection on permanent display.
Private collections
Prominent historical figures who collected miniature books include President Franklin D. Roosevelt and retailer Stanley Marcus.
See also
Miniature art
The News Letter of the LXIVmos
Pocket edition
References
Further reading
Percy Edwin Spielmann, Catalogue of the Library of Miniature Books Collected by Percy Edwin Spielmann. Together with Some Descriptive Summaries, London, Edward Arnold, 1961.
Louis W. Bondy, Miniature Books: Their History from the Beginnings to the Present Day, London, Sheppard Press, 1981.
Doris V. Welsh, History of Miniature Books. Albany, Fort Orange Press, 1987.
Anne Bromer and Julian Edison, Miniature Books: 4,000 Years of Tiny Treasures (New York: Harry Abrams, 2007).
External links
The Miniature Book Society
Digitized items from the Miniature Book Collection in the Rare Book and Special Collections Division in the Library of Congress
Collection of Miniature Books at the McCune Collection
Books by type
Bookbinding
Book arts
Size
|
4344196
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Julia%20McKenzie
|
Julia McKenzie
|
Julia McKenzie
Julia Kathleen Nancy McKenzie (born 17 February 1941) is an English actress, singer, presenter, and theatre director. She has premièred leading roles written by both Alan Ayckbourn and Stephen Sondheim. On television, she is known for her BAFTA Award nominated role as Hester Fields in the sitcom Fresh Fields (1984–1986) and its sequel French Fields (1989–1991), and as Miss Marple in Agatha Christie's Marple (2009–2013).
McKenzie has also starred in numerous musicals, receiving a 1977 Tony Award nomination for her work in the Broadway revue, Side by Side by Sondheim. A six-time Olivier Award nominee, she has twice won the Olivier Award for Best Actress in a Musical; for the 1982 revival of Guys and Dolls and the 1993 revival of Stephen Sondheim's Sweeney Todd: The Demon Barber of Fleet Street. She also starred in the original London productions of the Sondheim musicals Follies (1987) and Into the Woods (1990). Her film appearances include Bright Young Things (2003) and Notes on a Scandal (2006).
Early life
McKenzie was born on 17 February 1941, in Enfield, Middlesex, England, the daughter of Kathleen Rowe and Albion McKenzie. She attended Woodside High School. She trained at the Guildhall School of Music and Drama.
Career
Theatre
McKenzie's early West End musical credits include Maggie May (1966), Mame (1969), and Company (1971). She appeared in the West End revue Side by Side by Sondheim in 1976, and made her Broadway debut when the show transferred to New York in 1977, receiving a Tony Award nomination for Best Featured Actress in a Musical. She also received a Drama Desk Award nomination. For her role as Miss Adelaide in the 1982 West End revival of Guys and Dolls, she won the first of two Olivier Awards for Best Actress in a Musical.
For her role in the 1986 West End production of the Alan Ayckbourn play Woman in Mind, McKenzie won the Evening Standard Award for Best Actress. She went on to appear in the original West End productions of two Stephen Sondheim musicals, playing Sally in Follies at the Shaftesbury Theatre in 1987, and the Witch in Into the Woods at the Phoenix Theatre in 1990. She continued her association with Sondheim when she starred as Mrs Lovett in the 1993 London revival of Sweeney Todd: The Demon Barber of Fleet Street. The role won her a second Olivier Award in 1994.
McKenzie appeared in a National Theatre 80th birthday tribute to Lord Olivier, Happy Birthday, Sir Larry, on 31 May 1987 in the presence of Olivier himself.
Film and television
McKenzie's early television credits include the sitcom Maggie and Her (1978–1979), alongside Irene Handl and That Beryl Marston...! (1981), with Gareth Hunt. She went on to greater popularity with British viewers as Hester in the 1980s sitcom Fresh Fields opposite Anton Rodgers, and its 1990s sequel French Fields, for which she was voted TV Times Favourite Female Comedy Performance for five consecutive years. The role also earned her a 1985 BAFTA nomination for Best Entertainment Performance. She appeared as Mrs Forthby in Blott on the Landscape and as a villager involved in a series of murders in an episode of Midsomer Murders. Film credits include Hotel du Lac (1986), Shirley Valentine (1989), Bright Young Things (2003), These Foolish Things (2006) and Notes on a Scandal (2006).
She was the subject of This Is Your Life in 1981 when she was surprised by Eamonn Andrews outside the Royalty Theatre in London.
In 2007, she was reunited with Anton Rodgers (again as a husband and wife team) in the ITV comedy You Can Choose Your Friends. Also in 2007, she co-starred with Michael Gambon and Judi Dench in the BBC One costume drama series Cranford, playing Mrs. Forrester, a military widow of slender means, very attached to her cow Bessie.
In 2008, she was announced as the replacement for Geraldine McEwan as ITV's Miss Marple. She noted: "It’s difficult because Agatha Christie wrote her in two ways ... First, very much what Geraldine McEwan played: a slight, rather Victorian creature. Then, a little sturdier and tweedier. I chose the latter. A lot of people say they don’t like the tweedier version. But they’re both genuine." Also, she said: "Just about everybody in the world knows about Miss Marple and has an opinion of what she should be like, so I’m under no illusions about the size of the task ahead." McKenzie's first series of Marple comprised A Pocket Full of Rye, Murder Is Easy, They Do It with Mirrors and Why Didn't They Ask Evans?. The second series of the show, which aired in 2010, included The Pale Horse, The Secret of Chimneys, The Blue Geranium, and The Mirror Crack'd from Side to Side. A sixth series, including adaptations of A Caribbean Mystery, Greenshaw's Folly and Endless Night, began filming in September 2012 and was broadcast in 2013.
During 2012, she also played the role of Betty Nicholas in the ITV television series The Town.
On 26 December 2013, McKenzie appeared as the title character in the film adaption of David Walliams' book Gangsta Granny. In February 2015, McKenzie appeared as Shirley Mollison in the BBC mini series The Casual Vacancy. She played the mother of one of the main protagonists in the 2019 TV series, Gold Digger. She joined an ensemble cast in the film Allelujah, released in March 2023.
Other work
She is a radio performer with a long list of credits, including Blithe Spirit, The Country Wife and A Room with a View. As a director she has staged Stepping Out, Peter Pan, Hey, Mr. Producer!, Steel Magnolias, Putting It Together and A Little Night Music. Throughout the early mid 2000s she played Ariadne Oliver in radio adaptations of Agatha Christie novels starring John Moffatt as Hercule Poirot; one such novel was Elephants Can Remember.
She also recorded an audio book of Lewis Carroll's Through the Looking Glass.
McKenzie also lent her voice to several animated works for Martin Gates Productions including three films The Snow Queen, Jack and the Beanstalk and The Snow Queen's Revenge and the TV series Bimble's Buckett. In 2018, Julia McKenzie was cast as The Twelve in a Big Finish production The Eighth Doctor – Time War 2 And 4.
Personal life
In 1971 McKenzie married American actor-director Jerry Harte. He died in 2018.. McKenzie was appointed a Commander of the Order of the British Empire (CBE) in the 2018 New Year Honours for services to drama. She is a critic of fox hunting and was among more than 20 high-profile people who signed a letter to members of parliament in 2015 to oppose Conservative Prime Minister David Cameron's plan to amend the Hunting Act 2004.
Credits
Stage
Acting
(London debut) Maggie May, Adelphi Theatre, London, 1966
Gloria, Mame, Theatre Royal Drury Lane, London, 1969
Girl in owl coat, Promises, Promises, Prince of Wales Theatre, London, 1970
April, Company, Her Majesty's Theatre, London, 1971
Cowardy Custard, Mermaid Theatre, London, 1973
Cole, Mermaid Theatre, 1974
(New York debut) Side by Side by Sondheim, Music Box Theatre, New York City, 1977
The Norman Conquests, 1978
Ten Times Table, 1979
Miriam Dervish, Outside Edge, Queen's Theatre, London, 1979
Lily, On the Twentieth Century, Her Majesty's Theatre, 1980
Maggie Hobson, Hobson's Choice, Lyric Hammersmith Theatre, London, 1981
Anna Kopecka, Schweik in the Second World War, National Theatre, London, 1982
Miss Adelaide, Guys and Dolls, National Theatre, 1982
Susan, Woman in Mind, Vaudeville Theatre, London, 1986
Sally Plummer, Follies, Shaftesbury Theatre, London, 1987
Witch, Into the Woods, Phoenix Theatre, London, 1990
Mrs Lovett, Sweeney Todd: The Demon Barber of Fleet Street, National Theatre, 1993
Ruella, Communicating Doors, Gielgud Theatre, London, 1995
Kafka's Dick, Piccadilly Theatre, London, 1998
The Royal Family, Theatre Royal Haymarket, London, 2001
Fuddy Meers, Arts Theatre, London, 2004
The Philadelphia Story, The Old Vic, London, 2005
Directing
Stepping Out, Duke of York's Theatre, London, 1984
Just So, Watermill Theatre, Newbury, Berkshire, 1989
Steel Magnolias, Lyric Theatre, London, 1989
Putting It Together, Manhattan Theatre Club Stage I, New York City, 1993
Hey, Mr. Producer! The Musical World of Cameron Mackintosh (stage direction, with Bob Avian), Lyceum Theatre, London, 1998
A Little Night Music, Tokyo, 1999
Stephen Sondheim's Old Friends, Sondheim Theatre, London, 2023
Filmography
Feature films
Awards and nominations
See also
List of British actors
List of people from Enfield
List of theatre directors
References
External links
(listed as "Julie N McKenzie" as a result of a previous Broadway actress called "Julia McKenzie")
1941 births
Living people
Actresses from London
Alumni of the Guildhall School of Music and Drama
English film actresses
English musical theatre actresses
English radio actresses
English television actresses
English theatre directors
British women theatre directors
English theatre managers and producers
Women theatre managers and producers
Laurence Olivier Award winners
Actors from the London Borough of Enfield
Singers from the London Borough of Enfield
Audiobook narrators
English stage actresses
Commanders of the Order of the British Empire
20th-century English actresses
20th-century English women singers
20th-century English singers
21st-century English actresses
21st-century English women singers
21st-century English singers
People from Enfield, London
|
19900857
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Berta%20Karlik
|
Berta Karlik
|
Berta Karlik (24 January 1904 – 4 February 1990) was an Austrian physicist. She worked for the University of Vienna, eventually becoming the first female professor at the institution. While working with Ernst Foyn she published a paper on the radioactivity of seawater. She discovered that the chemical element 85 astatine is a product of the natural decay processes. The element was first synthesized in 1940 by Dale R. Corson, K. R. MacKenzie, and Emilio Segrè, after several scientists in vain searched for it in radioactive minerals.
Biography
Early life and education
Berta Karlik was born in Vienna to an upper-class family and was home-taught for her elementary education. While being taught at home she learned to play the piano as well as speak and write French, Dutch and English. From 1919 to 1923, she attended the Reform-Realgymnasium and upon graduating in 1923 she was accepted as a regular student to the Philosophical Faculty at the University of Vienna until 1928 when she received her Ph.D.
While enrolled as a student at the university Karlik became an essential member of Hans Pettersson's research group at the Radium Institute with her specialty being the scintillation counter. Karlik also attended a fellowship from the International Federation of University Women which required her to travel while working for the Radium Institute.
After receiving her degree in physics, Karlik accepted a teaching position at the Realgymnasium in Vienna, where she was a former pupil.
Entering the field
In 1930 Karlik found a job at a laboratory run by William Henry Bragg in London. Here she worked on crystallography and used X-rays to study the structure of crystals. Karlik's knowledge of radiophysics attracted the attention of noted crystallographers Ellie Knaggs and Helen Gilchrist. The same year that she formed a group with these two women is the same year she first visits Marie Curie's lab in Paris which signaled the start of her long correspondence with various other female physicists.
While Karlik occasionally sent letters to Marie Curie she kept regular correspondence with other notable physicists such as Ellen Gleditsch and Eva Resmtedt, two of the Curie researchers, as well as Lise Meitner, with whom Karlik was quite close during her life. Throughout her life she would meet with Meitner who worked with the team responsible for discovering nuclear fission.
Research
After studying in Paris and London she started working at the Institut für Radiumforschung (Institute for Radium Research) in Vienna in 1931. From 1937 she was allowed to give lectures, and slowly advanced in the hierarchy of the institute.
Simultaneously Karlik joined a group on seawater research headed by the Swedish physicist Hans Pettersson. Mixing knowledge of oceanography and radioactivity, Karlik helped to bring up concerns about the biological issue of uranium contamination of seawater.
During the Second World War she made her most important discovery, that the element with the atomic number 85, Astatine, was a product of natural decay. Astatine's main use is in radiotherapy to kill cancer cells. Due to this discovery Karlik was awarded the Haitinger Prize for Chemistry from the Austrian Academy of Sciences in 1947.
She became provisional director of the institute in 1945 and official director in 1947 upon discovering the existence of astatine. Berta Karlik was the first woman to be full professor ("ordentliche Professur") at the University of Vienna in 1956. She retired in 1973, but worked at the institute until her death in 1990.
Publications
"An Alpha-Radiation Ascribed to Element 85," S.B.Akad. Wiss. Wien, 152:Abt. IIa (Nos. 6–10) 103-110(1943), with T. Bernert.
"Element 85 in the Natural Disintegration Series," Z. Phys., 123: (Nos. 1–2) 51-72 (1944), with T. Bernert.
"Uranium Content of Seawater," Akad. Wiss. Wien, Ber, 144:2a (Nos.5-6) 217-225 (1935), with F. Hernegger.
See also
Timeline of women in science
Women in physics
Notes
References
Tsoneva-Mathewson, S., M. F. Rayner-Canham, G. F. Rayner-Canham, A Devotion to Their Science: Pioneer Women of Radioactivity, (Eds. Rayner-Canham), McGill-Queen.s University Press (1997)
Sources
Archive, Austrian Academy of Sciences, Vienna, Archivbehelf: Institut fur Radiumforschung, XIII. Berta Karlik, Karton 43, Fiche 629
20th-century Austrian physicists
1904 births
1990 deaths
Austrian women physicists
University of Vienna alumni
20th-century women scientists
|
3499447
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%A3%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%94%D1%83%D0%BD%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B6%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Перелік старшини Усть-Дунайського Буджацького козацького війська
|
Перелік старшини Усть-Дунайського Буджацького козацького війська
Старшина Усть-Дунайського Буджацького козацького війська — керівний склад козацького формування в Подунав'ї, яке почало утворюватись з грудня 1806р. на початку російсько-турецької війни і було офіційно затверджене 20 лютого 1807р. указом Олександра І.
Очільники війська(старшина)
(Старшини подаються без зазначення дати перебування їх на цих посадах через те, що в наявних документах її не можливо точно встановити.)
Кошові отамани
лютий-липень 1807 — прем'єр-майор Іван Іванович Підлесецький
липень-жовтень 1807 — військовий старшина Хома Бучинський
Військові старшини
Кузьма Бучинський — військовий писар;
Роман Циганка — військовий осавул;
Макар Образенко — полковий осавул;
Роман Согутчевський — полковий осавул;
Печений — полковий осавул;
Ломака — полковий осавул;
Григорій Краєвський — військовий старшина;
Марк Твердохліб — полковий хорунжий;
Йосип Губа — полковий хорунжий.
Значкові товариші
Іван Бучинський, Григорій Звурський, Андрій Мирза, Гаврило Вареник, Климент Домбровський, Данило Базилевський, Ксавелій Чернявський, Сидір Долгорук, Дмитро Потилиця, Григорій Остроух, Дем'ян Чорнобай, Гриценко, Левицкий.
Сотники
Леонтій Кучер (зауряд), Дмитро Зайцев, Іван Кубанець.
Курінні отамани
Іван Губа, Олексій Таран, Григорій Бирченко, Остап Чернега, Панайот Єманда (Сербський курінь), Іван Ремінний, Данило Борщ (Болгарський курінь), Іван Пушкаренко, Христофор Кучер, Яків Феска, Михайло Соколов, Іван Шмалько, Федір Пономаренко, Давид Мельниченко, Федір Комаренко, Яків Фок, Микола Білий, Яків Яцко, Іван Тищенко, Лук'ян Копусь, Іван Чернега, Василь Миляхін, Петро Скляревський (Шкляревський), Іван Шавровський, Яків Сточний, Дмитро Кальнєв.
Хорунжі
Дмитро Половий, Іполит Турський, Трохим Гайдабура (Майдабура), Касян Шеремет, Грема, Віцентій Павловський, Боровик, Василь Самборський (зауряд).
Примітки
Джерела та література
• «Козацтво на півдні України. Кінець XVIII-ХІХ століття»/ автори-упоряд. О.А.Бачинська та ін.; ред.кол.: д. і. н. В.А.Смолій(гол.ред.) та ін.; Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова(Одеса), Історичний факультет. - Одеса: Друк, 2000. - 282 с.: іл.(с.135) //irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID
|
47584329
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kyriakos%20Pontikeas
|
Kyriakos Pontikeas
|
Kyriakos Pontikeas (born 9 May 1991) is a water polo player of Greece. As a member of the Greek team, he won the bronze medal at the 2015 World Aquatics Championships.
He was a member of the team that competed for Greece at the 2016 Summer Olympics. They finished in 6th place.
He plays for Greek powerhouse Olympiacos.
See also
List of World Aquatics Championships medalists in water polo
References
External links
Greek male water polo players
Olympiacos Water Polo Club players
Living people
Place of birth missing (living people)
1991 births
World Aquatics Championships medalists in water polo
Olympic water polo players for Greece
Water polo players at the 2016 Summer Olympics
Mediterranean Games medalists in water polo
Mediterranean Games bronze medalists for Greece
Competitors at the 2013 Mediterranean Games
21st-century Greek people
|
1222675
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/HD46649
|
HD46649
|
HD46649 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A0 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 9,8.
Пекулярний хімічний вміст
Зоряна атмосфера HD46649 має підвищений вміст
Eu
.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (6h-8h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Примітки
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A0
6
|
1050808
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B4%20%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9
|
Макропод звичайний
|
Макропод звичайний (Macropodus opercularis) — тропічний прісноводний вид риб з підродини макроподових, родини осфронемових, підряду лабіринтових. В акваріумах відомий також під назвою райська рибка.
Вид був описаний Карлом Ліннеєм ще 1758 року в десятому виданні його знаменитої «Systema Naturae» під назвою Labrus opercularis. Він є першим відомим представником роду макропод (Macropodus). Видова назва opercularis має латинське походження й стосується темної, у світлій облямівці плями на зябрових кришках (operculum = зяброва кришка), присутньої у цього виду.
Поширення
Природний ареал макропода охоплює Південний Китай до басейну Янцзи на півночі, включаючи провінцію Юньнань, Гонконг, острів Хайнань, а також Тайвань, Північний і Центральний В'єтнам. Крім того, зустрічається на північному сході Лаосу (провінція Сіангкхуанг) та на японських островах Рюкю, що відділяють Східнокитайське море від Тихого океану.
Північна межа поширення виду проходить приблизно 33 паралеллю, на широті міста Нанкін. Середня температура повітря може падати тут до 0 °C у грудні/січні й підійматися до 27 °C у липні, що відповідає помірному клімату Центральної Європи. Південною межею ареалу звичайного макропода вважається басейн річки Донгнай у Південному В'єтнамі. Найвідоміша південна популяція водиться у високогірній місцевості Далат, де клімат також помірний.
Макропод може жити в широкому діапазоні типів водойм та екологічних умов. Це можуть бути малі річки, затоки й бічні ділянки великих річок, ставки, озера, зрошувальні канали, заливні луки, рисові поля, канави та калюжі, часто заболочені. Зазвичай це мілкі водойми з густою рослинністю та стоячою або з повільною течією водою. Нерідко макроподів можна зустріти в застійних водоймах з дуже низьким вмістом кисню. У річках китайських низовин заходять в зону дії морських припливів із солонуватою водою.
Риби, особливо північних частин ареалу, добре пристосовані до прохолодної води (до +15°С), невимогливі до якості води та їжі. Показник pH в середовищах існування звичайного макропода може становити 6,0-8,0; твердість води 5-19° dH; температура 16-26 °C. Харчується комахами, безхребетними та дрібною рибою.
Природне середовище існування макроподів часто змінюється через зміну рівня води, і це змушує риб шукати собі нові місця проживання. Стан популяцій Macropodus opercularis у природі оцінюється як такий, що викликає найменше занепокоєння оскільки цей вид має велику територію поширення і немає жодних відомих загроз його існуванню. Загрозу видові може становити руйнування середовища його існування та забруднення водойм через використання пестицидів на сільськогосподарських землях. Чисельність популяції виду в деяких районах зменшилась.
Дуже популярний серед акваріумістів вид, і тому він широко перевозився по всьому світу. Завдяки своїй високій адаптивності звичайний макропод був інтродукований в багатьох країнах тропічної й субтропічної зони. Дикі популяції існують в Японії, Кореї, Малайзії, на острові Ява в Індонезії, на Мадагаскарі, в Південній Індії (в районі Ченнаї), Флориді (США).
Через великий ареал були сумніви, чи не ховається під назвою Macropodus opercularis декілька окремих видів. Зокрема кандидатами на цю роль розглядалися китайська та в'єтнамська популяції. Однак у результаті аналізу забарвлення, а також меристичних та морфометричних показників суттєвої різниці між ними не було виявлено.
Діапазон поширення звичайного макропода включає зони, де цей вид симпатричний кожному з інших видів роду Macropodus. Спостереження, здійснені в Центральному В'єтнамі, показують, що M. spechti зустрічається переважно у верхів'ях, а M. opercularis більше в нижній течії річок.
Опис
Макроподи мають міцне, видовжене, яйцеподібне за формою, спереду лише трохи, а на хвостовому стеблі сильно стиснуте з боків тіло. Довгі спинний і анальний плавці в самця загострені й закінчуються ниточками. Такі самі вирости є й на ліроподібному хвостовому плавці. Самці можуть виростати до 10-11 см завдовжки, самки менші — до 9 см.
У спинному плавці 13-17 твердих і 5-8 м'яких променів, в анальному 15-22 твердих і 8-15 м'яких, в черевних по 1 твердому і 5 м'яких, в грудних плавцях по 11 променів (усі м'які). У бічній лінії 29-32 луски. Хребців 25-29.
Це досить барвиста риба. Основне забарвлення риб може сильно варіювати, може бути оранжевим, червоним, червонувато-коричневим, коричнюватим, оливково-коричневим, зеленкувато-коричневим, зеленкувато-сірим або просто сірим. Спинка темніша, черево світле. Найхарактерніша деталь забарвлення — це 7-12 пар широких вертикальних червоних або коричнево-червоних та синьо-зелених, блакитних або зелених смуг, що чергуються між собою. Всі смуги приблизно однакової ширини, іноді вони розгалужуються, іноді перериваються. Зяброві кришки червоні або оранжеві з характерною великою синьою до чорного плямою. Темна смуга, перетинаючи очі, пов'язує цю пляму з кінчиком морди.
Червоно-синій смугастий малюнок заходить на спинний та анальний плавці. Хвостовий плавець червоний або червоно-коричневий, вкритий блакитними крапками і рисками, має блискучу блакитну облямівку. Спинний плавець синій, з такими ж рисками, як на хвості, по краю він має білу облямівку. Анальний плавець спереду блакитний, ззаду червоний, також має білу облямівку. Черевні плавці яскраво-червоні з білими кінчиками, грудні прозорі й практично не забарвлені.
Самці помітно більші за самок, мають яскравіше забарвлення, плавці у них більші й мають довші «нитки». Забарвлення самок жовтувато-коричневе з мало помітними поперечними смугами.
Інтенсивність забарвлення макроподів може суттєво змінюватись залежно від статі, віку та стану риб. Найвищою вона буває в збуджених самців у період нересту й під час бійок. Натомість перелякані риби виглядають зовсім світлими й блідими. Пригнічені самці, що займають нижчий ранг в ієрархії, за забарвленням майже не відрізняються від самок. У молодих екземплярів вертикальні смуги нечіткі, можуть бути й взагалі відсутні, а забарвлення буває однорідним, блідо-жовто-коричневим; самці та самки майже не відрізняються між собою.
Біологія
Дихання
Як і всі лабіринтові риби, макроподи мають спеціальний допоміжний орган дихання — лабіринт. Розташований у зябрах, він дозволяє рибам дихати атмосферним повітрям. Стінки лабіринтового органу насичені численними кровоносними судинами, завдяки яким кров постійно збагачується киснем. Періодично риби спливають до поверхні води за черговим ковтком повітря. Такий спосіб дихання дозволяє макроподам виживати у бідних на кисень або забруднених водоймах. В екстремальній ситуації вони можуть певний час залишатися живими взагалі без води.
Харчування
У природі спосіб харчування макроподів пристосовується до конкретних умов. Хоча ці риби всеїдні, перевагу вони надають їжі тваринного походження. Це переважно комахоїдна риба. Макроподи хапають комах, що впали на поверхню води, а часто навіть вистрибують із води і ловлять їх прямо у повітрі. Крім того, вони харчуються дрібними водними безхребетними, що складають зоопланктон, дрібними рибками.
Поведінка
Належить до числа солітарних тварин, що живуть по одинці, й утворює пари лише на час нересту. З настанням нерестового періоду агресивність самців помітно зростає, вони починають битися між собою. При цьому, загрожуючи своєму супернику, самці напружують тіло й підіймають спинний плавець. Вони завзято б'ються й завдають один одному пошкоджень.
Макропод — це денна тварина з добре розвиненою системою зорової комунікації, певні зміни її внутрішнього стану добре видно неозброєним оком. Ці риби виявляють генетичну схильність до дослідження неспецифічних видів риб і здатні розпізнавати та уникати хижаків. При цьому вони виробляють певну стратегію поведінки, залежно від результатів зустрічей з ними. Лабораторні дослідження виявили 13 способів поведінки макроподів: втеча (здійснюється за рахунок рухів хвоста), повільний рівномірний рух (без використання хвоста), рух поштовхами (серія швидких рухів із раптовими зупинками), повзання (рух уперед лише за допомогою швидкого биття грудних плавців), надзвичайно швидкий звивистий рух, ковтання повітря (час від часу риба спливає до поверхні за ковтком повітря для лабіринтового органу), кидання на їжу з витягнутою щелепою, стояння під поверхнею, стояння в товщі води (в обох випадках риба стоїть на місці, утримуючись за рахунок грудних плавців), відпочинок (риба стоїть біля дна, так що її анальний і хвостовий плавці торкаються ґрунту), похиле стояння (риба стоїть нерухомо під кутом 20-40 градусів до горизонталі, спинний, хвостовий та анальний плавці у неї складені, а грудні швидко рухаються), «замерзання» (риба нерухома, рухаються лише зяброві кришки та зрідка очі). Реагуючи на хижака, макропод зазвичай вдається до втечі або здійснює надзвичайно швидкий звивистий рух.
Розмноження
Перед нерестом самці макроподів будують серед рослин, що плавають на поверхні води, гнізда з піни. Тут перебуватиме перебувати ікра, поки з неї не виведуться мальки. Самець плаває біля поверхні, втягує в рот порцію повітря й обволікає його плівкою зі слини, а тоді випускає невеликі бульбашки, «цеглини», що використовуються при будівництві гнізда. Він видуває їх із рота, і ті спливають до поверхні води, самець лише підправляє їх. Гніздо макроподів — це такий собі плавучий круглястий килимок розміром 5-6 см (іноді до 10 см) у перетині й 1-2 см заввишки. Гніздо з піни допомагає зберегти ікру в брудній болотяній воді. Воно доволі міцне. Будівництво може тривати від декількох годин до декількох днів, зазвичай 1-2 дні. У цей час самець не терпить нікого, хто б заважав йому.
Коли гніздо буде готове, поведінка самця різко змінюється. Він не тільки перестає ганяти самку, а ще й заманює її під гніздо, виконуючи ритуальний танок. Забарвлення самця в цей час стає особливо яскравим. Він розправляє свої спинний, анальний та хвостовий плавці й демонструє свою красу. Самка, навпаки, стає блідішою. Потім відбувається складний ритуал спаровування, який ініціює самка, штовхаючи носом самця в бік. Нерест відбувається під гніздом. Самець складає плавці й вигинає своє тіло у формі літери U. Самка запливає у цей вигин, а самець міцно стискає її й перевертає черевом догори. У цей момент риби здригаються, викидається й запліднюється порція ікри, після чого самець і самка розходяться. Весь акт триває декілька секунд. Велика краплина жиру підносить прозорі кульки ікри на поверхню. Знесилені риби в заціпенінні повільно падають до дна. Першим приходить до тями самець. Дбайливий батько поквапливо ловить ротом ротом ікринки й випльовує їх у гніздо. Іноді він дозволяє самочці допомогти йому. Навіть ті ікринки, що відразу потрапили в піну, самець ще раз втягне у рот і виплюне, щоб змити з ікринки мікроорганізми. Крім механічного очищення, це й своєрідне дезінфікування ікри. Слина лабіринтових риб має здатність вбивати збудників хвороб.
Ікринки в макроподів дрібні, молочного жовтувато-кремового або навіть червонуватого кольору. За один акт відкладається 10-30 ікринок. Нерест триває декілька годин. Чергові акти відкладання з різними за часом інтервалами повторюються знову і знову й тривають допоки самка не скине всю ікру. Макроподи доволі продуктивні риби, за нерест буває 500—800, а часто й понад 1000 ікринок.
У гнізді ікра перебуває в найсприятливіших умовах, маючи тут багато кисню, потрібного для розвитку. Тривалість інкубаційного періоду може бути різною: за температури 30°C — приблизно 30 годин, за 27°C — 48 годин, але може бути й до 96 годин. Після цього з гнізда звисає маленьке чорне «волосся» — це хвостики личинок, що вилупились із ікри. Вони харчуються зі своїх жовткових мішків. На 4-5-й день після нересту личинки перетворюються на мальків, починають вільно плавати й самостійно харчуватися.
Самець охороняє гніздо до появи мальків і доглядає за ним. Він підбирає ікринки, що випали із гнізда й повертає їх назад. Те саме він згодом робить і з личинками. Крім того, він постійно підтримує гніздо, додаючи до нього нові бульбашки. Після того, як мальки попливуть, гніздо розпадається. Макроподи — відмінні батьки, на відміну від інших лабіринтових риб, вони продовжують доглядати за потомством і після його розпливання. За небезпеки батько подає малькам спеціальний сигнал, і малята збираються коло нього, опиняючись у безпеці під охороною. Самки не беруть участі у батьківському піклуванні чи охороні території.
Звичайний макропод досягає зрілості за 70-90 днів і в лабораторних умовах може прожити до 6 років.
Утримування в акваріумі
Для рибальства вид нецікавий, але має комерційне значення в торгівлі акваріумними рибами.
Історія
Макропод є другим, після золотої рибки, мешканцем домашніх акваріумів і водночас першою тепловодною акваріумною рибкою. В Європу він був завезений у другій половині XIX ст. У 1869 році з китайського міста Нінбо на військовому кораблі «Імператриця» французький офіцер привіз до Парижа екзотичних риб, які були зовсім не схожі на золотих рибок. Це були відомі тепер макроподи. Вони зацікавили французького вченого-натураліста П'єра Карбоньє. Біологічні особливості, поведінка і процес розмноження вразили вченого. Рибки збудували з повітряних бульбашок гніздо, що плавало на поверхні води, відклали туди ікру, і, що найдивовижніше — самець немов нянька доглядав за мальками. Новина сколихнула уяву багатьох любителів природи. Тодішній Париж вирував. Легкість розмноження макроподів дала змогу розгорнути вигідну торгівлю. Через сім років макроподи потрапили до Німеччини.
Макропод вразив європейців своїми яскравими барвами та пишними плавцями. Вид походив із Китаю, а його фантастична зовнішність спровокувала сумніви, чи може така риба реально існувати в дикій природі. Припускали, що це форма, штучно виведена китайцями. Рибка стала швидко поширюватись серед європейських акваріумістів. Уже в кінці ХІХ ст. в акваріумах, крім простої неокультуреної форми, з'явилася варіація з великими вуалевими плавцями й яскравим забарвленням. Саме ці рибки були відомі під назвою «райських». До наших днів ця декоративна форма не збереглась і вважається втраченою.
Імпорт великої кількості нових цікавих видів тропічних риб суттєво потіснив макроподів в домашніх акваріумах, не в останню чергу цьому сприяло широке застосування обігрівачів та інших технічних засобів. Проте й зараз макроподи належать до популярних видів і постійно присутні в торгівлі акваріумними рибами. Макроподи з дикої природи рідко трапляються в продажу, адже вид розводиться в неволі в широких масштабах.
Виведені породи
Відомо декілька порід макроподів, забарвлення котрих суттєво відрізняється від основної форми. Блакитна форма зустрічається в природі, інші виведені в акваріумах.
Блакитний макропод має світле синьо-сіре основне забарвлення з дуже темними, майже чорними смугами на тілі; візуально це викликає інверсію кольорів: яскраво-блакитні поперечні смуги на темному тлі. Хвостовий плавець також дуже темний до чорного. На спині помітні фіолетово-сині барви.
Макроподи-альбіноси були виведені в Німеччині 1933 року. Синій колір на тілі у них замінений на білий, темна пляма на зябрових кришках відсутня. Загальний тон тіла молочно-білий з жовтим або рожевим відтінком, черево світліше. На боках чергуються білі та оранжево-червоні смуги різної насиченості (залежно від конкретної особини). Всі плавці, крім незабарвлених грудних, оранжеві. Очі яскраво-червоні.
Дві інші породи (червона та оранжева) зустрічаються дуже рідко. Червоні макроподи мають яскраво-червоне тіло, спина та верхня частина голови коричневі, черево та горло сині, зяброві кришки яскраво-червоні, без синьої плями, на хвостовому стеблі є декілька синіх смуг. Хвостовий плавець червоний, з блакитною блискучою облямівкою. Спинний та анальний плавці сині з блискучою блакитною облямівкою, на основу останнього поширюється червоне забарвлення тіла. Черевні плавці блакитні, перший подовжений промінь має яскравий червоний колір. Грудні плавці прозорі, не забарвлені.
В оранжевого макропода тіло та голова жовто-рожевого кольору, смуги відсутні, на зябрових кришках є блакитна пляма. Всі плавці, за винятком незабарвлених грудних, жовтого кольору, біля основи яскравіші, ближче до кінця білішають.
Селекціонери працюють над формою та забарвленням класичного макропода. Багато уваги приділяється чистоті кольорів, смуги мають мати бути рівними, не розгалужуватись. Плавці мають відповідати встановленим стандартам, зокрема верхня та нижня частини хвостового плавця мають бути симетричними. Породисті екземпляри експонуються на міжнародних виставках.
Умови утримання
Риси, характерні для макропода (невибагливість до кормів, якості води, а також здатність протистояти багатьом хворобам) пояснюють його популярність в початківців. Макроподи мають здатність зчищати і з'їдати водорості. Крім того, макроподи ще й санітари акваріума. Вони надають своєму хазяїнові неоціненну допомогу, винищуючи гідр і планарій в акваріумі. Занесені разом з кормом із природних водойм, гідри нападають на мальків, жалять дорослих риб. Щоб позбутися їх, потрібно на кілька днів до акваріума без риб пустити голодних макроподів. Тому не дивно, що вже понад сто років ця чудова рибка успішно культивується акваріумістами всього світу.
Макроподів тримають як у звичайних акваріумах для тропічних риб, так і в холодноводних (без обігріву) акваріумах, а влітку й у садових ставках. Макроподам потрібен акваріум на 50—100 л. Головну роль під час утримання цих риб відіграє не об'єм води для дихання, а вільне місце, де б вони могли вільно плавати. Зважаючи на особливості біології, пара макроподів може досить довго жити в невеличкому добре засадженому рослинами акваріумі за температури 18—30 °C, навіть якщо їх годувати виключно штучними кормами. Місцями мають бути густі зарості рослин. Бажана наявність рослин, що плавають на поверхні води: риччія, водяна папороть, пістія тощо. У той же час на поверхні має залишатися й вільне місце, щоб риби мали доступ до атмосферного повітря. Акваріум декорують корінням, корчами, стеблами тростини. Разом із кущами рослин вони ще надають макроподам необхідні схованки. Темне дно підкреслює забарвлення риб. Макроподи можуть плавати в усіх шарах води.
Акваріум обов'язково має бути тісно накритий склом, розташованим на відстані 4-5 см над поверхнею води. З одного боку, риби матимуть шар вологого теплого повітря, потрібного їм для дихання. З іншого боку, це не дозволяє макроподам вистрибнути з акваріуму (вони доволі вправно стрибають над водою).
До якості води риби не вимогливі, вид дуже добре адаптується й може жили у воді з різними характеристиками. Твердість може коливатися в межах 5-30° dGH, показник pH 5,8-8,0. Так само невибагливі макроподи й до температури води, вони витримують як похолодання до 15 °C, так і нагрів до 35 °C; оптимальними є показники 21-24 °C. Раз на тиждень треба замінювати 1/10 об'єму води на свіжу, у свіжішій воді макроподи б'ються особливо часто. Риби люблять яскраве освітлення.
З годівлею макроподів проблем не виникає. Годують їх будь-яким кормом: живим, рослинним, зрідка сухим. Можна використовувати корми-замінювачі: яловичину, ікру тощо. У принципі, макроподи можуть жити й розмножуватись навіть на сушеній дафнії, проте очевидну перевагу вони надають живим кормам: трубковик, мотиль та інші личинки комарів. Зазвичай годують риб 1-2 рази на день. Важливо добре годувати риб перед нерестом. Якісний корм також сприяє більш насиченому забарвленню.
Макроподи їдять молюсків, спритно витягаючи їх за ногу з черепашки. Буквально за кілька днів вони можуть знищити в акваріумі всю популяцію равликів Planorbella duryi або Radix balthica.
Макроподи — дуже стійкі й витривалі риби, в акваріумі з нормальним доглядом хворіють рідко. Інтенсивність забарвлення суттєво залежить від умов утримання і стану риб. На жаль, яскраве забарвлення у макроподів доводиться спостерігати нечасто, в акваріумах зараз переважають бліді й маловиразні популяції, у яких замість червоного кольору в забарвленні присутній оранжевий.
Характер
Макропод давно зарекомендував себе як розумна і цікава рибка. Він впізнає свого хазяїна й дуже прив'язаний до нього, з цими рибами цікаво спілкуватися.
Падіння популярності макроподів серед акваріумістів багато в чому пов'язане з агресивним характером цих риб. Макроподи — забіякуватий і виразно територіальний вид. Вони ворогують як між собою, так і з іншими рибами. У дикій природі макроподи займають території, які вони захищають, там вони живуть і розмножуються. В акваріумі вони дотримуються тих самих принципів. Кожен самець має утворити свою власну територію й захищати її.
Через свій характер макроподи мало підходять до спільному акваріуму. Їхніми сусідами не можуть бути занадто малі або малорухливі риби. У жодному разі не можна тримати разом з макроподами риб з великими плавцями, бо ті швидко позбавляться їх. Макроподи — досвідчені мисливці, й будь-яку дрібну рибу вони можуть з'їсти. У той же час не можна тримати макроподів разом із іншими міцними рибами, які можуть стати для них конкурентами у встановлення контролю над акваріумом. Вони битимуться між собою, а, якщо сусід виявиться сильнішим, макропод змушений буде ховатися й постійно перебуватиме в стресовому стані.
Найкращим варіантом є просторий видовий акваріум, в якому тримають групу приблизно з п'яти риб. У таких умовах краще спостерігати поведінку макроподів. Шляхом бійок серед них встановлюється ієрархічна драбина на чолі з найбільшим і найагресивнішим самцем. Під час бійок макроподи завдають один одному пошкоджень, але до загибелі слабшого це зазвичай не призводить; переможений тікає з поля бою й ховається в гущавині рослин.
Агресивність різних популяцій макроподів і навіть окремих екземплярів може бути різною, серед них зустрічаються й мирні рибки. Помічено, що виведені породи є менш агресивними. Якщо молодих макроподів вирощувати в спільному акваріумі, вони звикають до своїх сусідів і, коли виростають, не чіпають їх. Але кожну нову рибу вони переслідуватимуть.
Розведення
Розведення макроподів не викликає труднощів. Риби починають розмножуватись маючи розмір 5-6 сантиметрів завдовжки. Нерест може відбуватися й у спільному акваріумі, проте макроподи в цей час стають настільки агресивними, що загрожують не тільки спокою, але й життю сусідів. Тому краще розводити цих риб в окремому нерестовищі.
Розмножувати макроподів можна в посудинах невеликих об'ємів, але рекомендується, щоб місткість нерестовища становила 40-80 л, рівень води близько 15 см. Субстратом для нересту може бути ричія, рогата папороть або будь-які інші рослини, що плавають на поверхні води. Вони знадобляться самцеві при будівництві гнізда. Самка повинна мати схованки з густих кущів рослин, каміння, корчів, горщиків для квітів, шкаралупи кокосового горіха тощо. Акваріум заповнюють на 3/4 старою акваріумною водою і на 1/4 м'якою свіжою водою. Оптимальною є нейтральна (рН близько 7,0), м'яка (10° dH) вода з температурою 25-28 °C, хоча вистачає й 22-24 °C.
Нерест парний. Для розведення відбирають найбільші й найкрасивіші екземпляри. Самка повинна бути великою, щоб вона не стала жертвою агресивного самця. Відібраних рибок розлучають на тиждень-два й посилено годують різноманітними, переважно живими кормами 1-2 рази на день, щоб вони набрали хороших кондицій. При цьому уникають циклопів і дафній, бо після годівлі ними риби нерідко з'їдають своє потомство.
Готові до нересту плідники відразу після того, як їх посадили до нерестовища, починають цікавитись одне одним. Ініціатором завжди є самець. Самка, яка готова до ікрометання, має здуте черевце, наповнене ікрою. Самка, яка ще не готова до нересту, мусить триматися подалі від гнізда, самець буває дуже активний і може покалічити її. Старі самці стають з кожним нерестом усе агресивнішими і часто вбивають самку. У таких випадках рекомендується спочатку розділяти самця і самку в акваріумі прозорою перегородкою поки самець не збудує на своїй половині гніздо.
Відомі випадки, коли самець будує гніздо не на поверхні води, а в дуплах корчів або в інших місцях, де гніздо чимось захищене зверху й не може спливти.
Додаток свіжої води, зменшення її рівня та підвищення температури води на 2-3 °C стимулюють початок нересту. Коли умови є «правильними», самець, оглянувши кожний закуток і переконавшись, що там немає суперників, починає будувати з бульбашок повітря плавуче гніздо на поверхні води. Нерест починається з того, що самка підпливає до гнізда, біля якого знаходиться самець. Після кожного акту ікрометання самка на певний час ховається серед рослин, щоб перепочити.
Після нересту в гнізді залишається до 1000 ікринок. Тільки-но нерест закінчиться, самку слід забрати з нерестовища. Турботи по догляду за ікрою бере на себе самець. У цей час він стає надзвичайно агресивним, маленький вартовий нападає на кожного, хто наблизиться до гнізда. Якщо самку вчасно не виловити, самець може вбити її. Батько не тільки охороняє гніздо, але й постійно підбудовує його, ловить ікринки, а згодом личинок, що випадають із нього, і повертає їх назад.
Зразковий догляд за потомством в акваріумах спостерігається рідко. Зазвичай самець швидко починає нехтувати своєю територією й гніздом. Трапляється, що самець не набув батьківських інстинктів або йому заважають несприятливі умови, і він кидає гніздо та з'їдає ікру. Такого самця треба негайно прибрати з нерестовища. Ікра розвиватиметься самостійно. Щоб вона не загинула від грибкових хвороб, у воду додають 2—3 краплі 1 %-ного розчину метиленового синього на кожний літр води.
Для досягнення найкращих результатів при розведенні риб температура під час нересту та інкубації ікри повинна бути постійною. Через 30-50 годин з ікри прокльовуються маленькі личинки й повисають під гніздом. На п'ятий день гніздо розпадається, а крихітні мальки починають вільно плавати навколо свого батька й самостійно харчуватися. В цей час самця треба висадити. Він не їсть мальків, але краще його прибрати, його батьківські обов'язки на цьому скінчилися.
Стартовий корм: інфузорії, коловертки, живий пил. Невелику кількість мальків можна виростити навіть на подрібненому крутому яєчному жовтку або розтертій сушеній дафнії, вівсяному борошні. Цікаво, що вигодувати мальків у перші дні допомагає гніздо. Рослинні частинки, слина, яка містить білки, втрачає до того часу бактерицидні властивості й починає розкладатися. Під гніздом збираються хмари інфузорій, коловерток, дрібних черв'ячків, а потім і рачки. Такі самі скупчення дрібних істот є й серед коріння плавучих рослин.
Мальки макроподів — справжні ненажери; їжі в акваріумі повинно бути багато, щоб мальки плавали серед неї. Вони швидко ростуть, і вже за кілька днів їх можна годувати наупліусами артемій (Artemia salina), що тільки-но вилупились, а за 10-12 днів — дрібними циклопами. Кожних два дні 2/3 об'єму води обережно замінюють на свіжу, в акваріумі підтримують належну чистоту. За нормальних умов утримання і достатнього простору приплід росте рівномірно. Проте за нестачі корму одні мальки ростуть швидше за інших, а згодом великі мальки починають полювати менших. Задля запобігання канібалізму молодь сортують за розміром.
Лабіринт починає допомагати малькам дихати через З—5 тижнів після народження. Коли мальки дихають тільки зябрами, рівень води в нерестовищі зберігається невисоким, воду постійно продувають дуже дрібними бульбашками повітря. Не можна в цей час знижувати температуру води. Сигналом, що мальки почали дихати також за допомогою лабіринту, є їхня поведінка: вони регулярно спливають до поверхні води й заковтують повітря. Тепер можна підвищити рівень води у виростковому акваріумі й поступово, на 1—2°С на тиждень, знижувати її температуру.
Помічено, що за низьких температур молодь росте повільніше, але рибки мають міцніше тіло. За високої температури у них спостерігається ранній розвиток плавців, і виростають карликові рибки.
У віці кількох місяців молодь набуває забарвлення дорослих риб. Статева зрілість у молодих макроподів настає у 5-7 місяців. Тривалість життя у неволі становить 5-8 років.
Див. також
Акваріумістика
Корм акваріумних риб
Примітки
Джерела
Рудь М. П. Акваріум школяра.-К.: Рад.шк., 1990.-64с. ISBN 5-330-01196-5
Шереметьєв І. І. Акваріумні риби.—К.: Рад. шк., 1989,—221 с. ISBN 5-330-00394-6
Tom Winstanley & Kendall D. Clements. Morphological re-examination and taxonomy of the genus Macropodus (Perciformes: Osphronemidae). Zootaxa No. 1908, pp. 1-27, Magnolia Press, 2008
Hans-Joachim Richter. Das Buch der Labyrinthfische. Melsungen [u.a.]: Verlag J. Neumann-Neudamm, 1983, S. 61-62. ISBN 3-7888-0292-8
Clarice Brough CFS, Barbara Roth. Paradise Fish, Macropodus opercularis, Blue Paradise Gourami . Animal-World
А. С. Полонский. Содержание и разведение аквариумных рыб. Москва: Агропромиздат, 1991, с. 355-356: Макропод обыкновенный . ISBN 5-10-000860-1
И. Паличка. Почтенный макропод . Из сборника Мир тропических рыб; пер. с англ. К. Ф. Дзержинского и М. Ф. Золочевской; под ред. Ж. А. Черняева. Москва: Колос, 1992, с. 215-218. ISBN 5-10-003033-X
М. Н. Ильин. Аквариумное рыбоводство . Москва: Издательство Московского университета, 1977, с. 366-367
Paradise Fish (Macropodus opercularis) . Tropical Fish Keeping
Den Paradiesfisch — Macropodus opercularis . Wolfgangs Makropoden
Thomas Reich. Paradise Fish (Blue Paradise Gourami) . Spruce Pets
Thomas Reich. Breeding the Paradise Fish, Macropodus opercularis . Spruce Pets
Род Macropodus-2 . Aquafisher (Любителям аквариума)
Ingo Schindler. News on the taxonomy and distribution of Macropodus species. Der Makropode, English version, Volume 31 — 1/2009. Zeitschrift der IGL, , pp. 9-12
Посилання
Ю. Митрохин. От райской рыбки до сегодняшнего макропода . «Рыбоводство», 1985, № 2, с. 24-27
Макропод
Тварини, описані 1758
Акваріумні риби
Риби Китаю
Риби В'єтнаму
|
853328
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B3%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0
|
Регіоналістика
|
Регіоналістика — міждисциплінарна наука, що вивчає об'єктивні процеси регіоналізації (географічної, політичної, економічної, культурної). Особливу увагу приділяє вивченню регіоналізації міжнародних відносин під впливом факторів глобалізації. Засновником регіональної науки (регіоналістики) є американський економіст і географ Волтер Айзард, який у своїй фундаментальній праці намітив трансформацію регіональної економіки в регіоналістику за рахунок розширення базисних факторів, не тільки економічних, але й політичних, соціальних і екологічних. Першим кроком на цьому шляху стало розроблення еколого-економічного підходу до регіональних досліджень.
Регіоналістика відображує синтез підходів різних наук до регіональних досліджень. На думку географа А. Г. Ісаченка, регіоналістика замислювалася як вчення, що об'єднує такі напрямки:
Районістика, предметом якої, за задумом засновників, повинна служити розробка загальних принципів і методів систематизації шляхом районування.
за задумом його ініціаторів має вивчати специфіку розвитку цілісних регіонів у найрізноманітніших аспектах — від природних до етноконфесійних.
а також ряд інших напрямків в науках, що мають справу з районуванням і вивченням районів.
З метою системного вивчення проблем регіональної та локальної історії, історичної урбаністики, мікроісторії в 2006 р. в Інституті історії України НАН України був створений Сектор теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики. Його очолила доктор історичних наук Ярослава Верменич.
1 травня 2012 р. на базі відділу регіональних проблем історії України та сектора теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики було утворено відділ історичної регіоналістики.
Див. також
Міжнародна асоціація регіональної науки
Джерела та література
Деркач Н. Ю. Регіоналістика // Фармацевтична енциклопедія
Верменич Я. В. Регіоналістика історична //
Верменич Я. В. Історико-географічний регіон //
Вступ до міжнародного регіонознавства: навчальний посібник / М. С. Дорошко, П. М. Ігнатьєв, Р. А. Кривонос та ін.; за ред. М. С. Дорошка. — К.: ВПЦ "Київський університет, 2018. — 247 с.
Література
Гайдук В., Кучеренко Т., Михальченко М. Україна у регіональному вимірі: проблеми та перспективи. — Донецьк, 2002.
Регіонознавство: підручник / [В. В. Копійка, В. П. Крижанівський, М. С. Дорошко та ін.]. — К. : Київський ун-т, 2014. — 642 с. — ISBN 966-439-704-6.
Романюк С. А. Політика регіонального розвитку: сучасний стан і нові можливості: регіональні дослідження. — Київ, 2001.
Суспільна географія: у 2 кн. Кн. 2. Проблеми українознавства, регіоналістики і краєзнавства / О. Шаблій; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Львів, 2015. — 705 c.
Изард У. Методы регионального анализа. — М.: Прогресс, 1966. — 660 с.
Дергачев В. А., Вардомский Л. Б. Регионоведение. Второе издание. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2010.
Дергачев В. А. Регионалистика. Электронное издание на CD, 2008. ISBN 966-02-3718-9
Исаченко А. Г. Теория и методология географической науки. — М.: Академия, 2004. — 400 с.
Плешакова М. В., Дробышев Д. С. Регионалистика / ВолгГТУ. — Волгоград: Учебное пособие, 2005. — 182 с.
Посилання
Примітки
Географічні науки
Економічна географія
|
523392
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Prime%20Minister%20of%20the%20Sahrawi%20Arab%20Democratic%20Republic
|
Prime Minister of the Sahrawi Arab Democratic Republic
|
Prime Minister of the Sahrawi Arab Democratic Republic
The prime minister of the Sahrawi Arab Democratic Republic is the head of government of the Sahrawi Arab Democratic Republic (SADR), a government in exile based in the Sahrawi refugee camps of Tindouf, Algeria. The post of the prime minister has been held by Bouchraya Hammoudi Bayoun since 13 January 2020.
Prime ministers of the Sahrawi Arab Democratic Republic (1976–present)
Timeline
See also
History of Western Sahara
List of colonial governors of Spanish Sahara
President of the Sahrawi Arab Democratic Republic
References
External links
World Statesmen - Western Sahara
Government of the Sahrawi Arab Democratic Republic
Politics of Western Sahara
|
61445
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%28%D0%A0%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Колесники (Рівненський район)
|
Колесники (Рівненський район)
Колесники — село у складі Бугринської громади РІвненського району Рівненської області; населення — 308 осіб; перша згадка — 1546 рік.
Географія
Мальовниче село на лівому березі річки Горині.
Історія
У 1906 році село Бугринської волості Острозького повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 20 верст, від волості 5. Дворів 66, мешканців 416.
Примітки
Відомі люди
Ярош Олександр Андріанович — український науковець, педагог, лікар-невропатолог, доктор медичних наук, професор.
Села Рівненської області
|
54898326
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cladosporium%20sphaerospermum
|
Cladosporium sphaerospermum
|
Cladosporium sphaerospermum is a radiotrophic fungus belonging to the genus Cladosporium and was described in 1886 by Albert Julius Otto Penzig from the decaying leaves and branches of Citrus. It is a dematiaceous (darkly-pigmented) fungus characterized by slow growth and largely asexual reproduction. Cladosporium sphaerospermum consists of a complex of poorly morphologically differentiated, "cryptic" species that share many physiological and ecological attributes. In older literature, all of these sibling species were classified as C. sphaerospermum despite their unique nature. Accordingly, there is confusion in older literature reports on the physiological and habitat regularities of C. sphaerospermum in the strict sense. This fungus is most phylogenetically similar to C. fusiforme. According to modern phylogenetic analyses, the previously synonymized species, Cladosporium langeroni, is a distinct species.
Growth and morphology
The hyphae of Cladosporium sphaerospermum are thick walled, septate, and olivaceous-brown in colour. Colonies of the fungus are velvety in texture and flattened (i.e., rarely raised, fluffy, or radially furrowed). C. sphaerospermum conidiophores are branched, septate, and dark, up to 150–300 μm long and 3.5–4.0 μm wide. The structure of the conidiophores are tree-like, a prominent feature of the genus Cladosporium. Unlike other related species, the conidiophores of this species lack swollen nodes at the branching points. Conidia of this species are characteristically globose to ellipsoid with a diameter of 3.4–4.0 μm. The conidia are formed in branching chains in which the youngest conidium is situated at the top. Cladosporium sphaerospermum also produces ramoconidia 6–14 × 3.5–4.0 μm in length and this feature can be used as a method of distinguishing between similar species. Ramoconidia are conidia found at the branching points joining multiple spore chains and can be recognized by one end having a single attachment scar and the other end having two or more attachment scars. Cladosporium sphaerospermum is also a psychrophilic fungus, known to grow at temperatures as low as with an upper limit of and no growth at . The optimal temperature this fungus grows under is . This fungus is xerotolerant as it can thrive in environments with low water activity caused by high salinity (halotolerant) or other dissolved solutes. This fungus has been observed to grow in as low as 0.815 aw in vitro.
Physiology
Cladosporium sphaerospermum is considered a saprotroph and is a secondary invader of dead or dying plant tissue. Energy is provided through the conversion of starch, cellulose, and sucrose to alcohol and carbon dioxide. However, it has been shown in a laboratory environment that these fungi are able to successfully grow with toluene as the sole source of carbon. This trait may have arisen because these fungi and many others from the genus Cladosporium are secondary colonizers and frequently dwell in environments poor in nutrients. Cladosporium sphaerospermum is able to enhance polycyclic aromatic hydrocarbon biodegradation in soils due to reactive oxygen species produced as secondary metabolites, such as H2O2. This species is a prolific producer of the pigmented secondary metabolite, melanin, thought to serve as a protective mechanism against UV irradiation, enzymatic lysis, oxidant attack, and fungal infections from other competing fungi. A method that can be used to determine the presence of this fungus on a background of other organic material is through the KOH test which stains the fungus. The addition of lactophenol blue with this test turns the chitin in the cell wall blue but leaves the budding conidia and globular conidiophores with their characteristic brown colouring. The first draft sequence of the C. sphaerospermum genome was created in 2012. Genes were identified that are involved in the dihydroxynaphthalene (DHN)-melanin biosynthesis pathway which confirms the etiology of melanin in this species. Genes associated with the production of allergens were also identified as well as those conferring resistance to various antifungal drugs.
Habitat and ecology
Cladosporium sphaerospermum is a cosmopolitan fungus that inhabits city buildings and the environment and because of its airborne nature it can move rapidly between locations, though the extent of this is lacking in research. It is found in hypersaline environments in Mediterranean and tropical climates, as well as soil and plant environments in temperate climates. The indoor presence of this fungus can signify there is a condensation problem within the building such as on bathroom walls and in kitchens. Cladosporium sphaerospermum is also been shown to inhabit paint films on walls and other surfaces as well as old paintings. This fungus is also able to grow on gypsum-based material with and without paint and wallpaper. Plant materials that are affected include citrus leaves on various other decaying plant leaves, on the stems of herbaceous and woody plants, on fruits and vegetables. The fungus has also been reported from wheat-based bakery items.
Human health
Cladosporium sphaerospermum is mainly known as a spoilage agent of harvested fruits and vegetables. There are very few reports implicating this species as a disease agent in humans. It is known as an allergen and mainly causes problems in patients with respiratory tract diseases as well as subcutaneous phaeohyphomycosis and intrabronchial lesions in immunocompetent individuals caused by many dematiaceous fungi. It has been reported rarely from skin, eye, sinus, and brain infections. There has been one reported case in which a female patient developed swelling on the dorsum of her hand which, after testing with Grocott's methenamine silver stain and Lactophenol cotton blue, confirmed the presence of dematiaceous hyphae compatible with C. sphaerospermum. Another case in which identified was where it caused cerebral phaeohyphomycosis but this was treated successfully and the symptoms were abated. Cladosporium sphaerospermum produces allergenic compounds but is not known to produce significant mycotoxins.
Protection against radiation
An experiment has been made at the International Space Station in December 2018 and January 2019 to test whether radiotrophic fungi could be used as protection against radiation, especially in space. The experiment used Cladosporium sphaerospermum. Results were prepublished for peer-review in July 2020.
References
sphaerospermum
Fungi described in 1882
Taxa named by Albert Julius Otto Penzig
Fungus species
|
164185
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0
|
Електронна Європа
|
Електронна Європа
«Електронна Європа» (eEurope) — ініціатива, започаткувана Європейською Комісією в грудні 1999 року та підтримана Європейською Радою в Лісабоні в березні 2000 року. Ухвалений пізніше документ — «Електронна Європа — інформаційне суспільство для всіх» — становить частину так званої «Лісабонської стратегії», згідно з якою до 2010 року економіка Європейського Союзу має стати найконкурентнішою і найдинамічнішою у світі.
Основні напрямки
Головними напрямками, в рамках яких було розроблено сектори та конкретні завдання ініціативи є такі:
• Надання доступу до цифрових технологій та Інтернету кожному громадянину, кожній оселі, школі, підприємству та державній установі.
• Подолання цифрової неосвіченості у Європі через культуру підприємництва, відкриту до застосування нових інформаційних технологій.
• Забезпечення соціальної лояльності до інформаційного суспільства.
Було виділено такі головні сектори:
1. Надання молоді переваг від впровадження інформаційного суспільства.
2. Дешевший доступ до Інтернету.
3. Прискорення впровадження електронної комерції.
4. Швидкий Інтернет для дослідників і студентів.
5. Смарт-карти для безпечного електронного доступу.
6. Інвестування високотехнологічних підприємств.
7. Надання інвалідам можливостей, що надає інформаційне суспільство.
8. Здоров'я онлайн.
9. Інтелектуальний транспорт.
10. Впровадження електронного уряду.
План дій
Щоб виконати ці завдання, Комісія ухвалила в травні 2000 року план дій «Електронна Європа 2002», а в червні його затвердила Європейська Рада у Фейрі (Португалія).
У червні 2001 року додався план дій «Електронна Європа+» для країн-кандидатів, а в червні 2002 року Європейська Рада в Севільї (Іспанія) ухвалила вже наступний план дій — «Електронна Європа 2005».
Див.також
Цифровий порядок денний для Європи
Європейський комісар з цифрової економіки та суспільства
Цифрова економіка
Посилання
Глосарій термінів Європейського Союзу
Наука і технологія в Європейському Союзі
Політика Європейського Союзу
|
757195
|
https://en.wikipedia.org/wiki/West%20Prussia
|
West Prussia
|
West Prussia
The Province of West Prussia was a province of Prussia from 1773 to 1829 and 1878 to 1920. West Prussia was established as a province of the Kingdom of Prussia in 1773, formed from Royal Prussia of the Polish–Lithuanian Commonwealth annexed in the First Partition of Poland. West Prussia was dissolved in 1829 and merged with East Prussia to form the Province of Prussia, but was re-established in 1878 when the merger was reversed and became part of the German Empire. From 1918, West Prussia was a province of the Free State of Prussia within Weimar Germany, losing most of its territory to the Second Polish Republic and the Free City of Danzig in the Treaty of Versailles. West Prussia was dissolved in 1920, and its remaining western territory was merged with Posen to form Posen-West Prussia, and its eastern territory merged with East Prussia as the Region of West Prussia district.
West Prussia's provincial capital alternated between Marienwerder (present-day Kwidzyn, Poland) and Danzig (Gdańsk, Poland) during its existence. West Prussia was notable for its ethnic and religious diversity due to immigration and cultural changes, with the population becoming mixed over the centuries. Since the early Middle Ages the bulk of the region was inhabited by West Slavic Lechitic tribes (Pomeranians in the Pomerelia region and Masovians in Kulmerland), while the actual Old Prussians (Pomesanians and Pogesanians) populated only the remaining part of the territory lying to the east of the Vistula River. The Teutonic Order's conquest of the region resulted in German colonization in the 14th century. As a result of Germanisation, Germans became in the middle of the 19th century the most numerous ethnic group in West Prussia as a whole, remaining as such until the dissolution of the province in 1920, though their distribution was uneven: their majority was concentrated in Danzig as well as in the Pomesanian and Pogesanian portion of the province located east of the Vistula, with a small admixture of Poles (Gedanians and Powiślans). Meanwhile, Poles (Kociewians, Borowians and Chełminians) as well as Kashubians continued to predominate in parts of Pomerelian territories west of Vistula and in the Chełmno Land, forming altogether around 36% of the population of the province as a whole. There were also sizeable minorities of Mennonites and Jews settling in the region.
History
Context
The region of Pomerelia or Gdańsk Pomerania, historically Polish and never inhabited by Old Prussians, was forcibly occupied by the monastic state of the Teutonic Knights in 1308, following an invasion of Poland under the pretext of helping the King Władysław I Łokietek to quell a rebellion, with subsequent Teutonic atrocities against the Polish population, such as the Slaughter of Gdańsk. The possession of Danzig and Pomerelia by the Teutonic Order was questioned consistently by the Polish kings Władysław I and Casimir the Great in legal suits in the papal court in 1320 and 1333. Both times, as well as in 1339, the Teutonic Knights were ordered by the Pope to return Pomerelia and other lands back to Poland, but did not comply. These events resulted in a series of Polish–Teutonic Wars throughout the 14th and 15th centuries. Under the Teutonic rule, an influx of western, mainly German-speaking farmers, traders and craftsmen was encouraged. Subsequent rebellions organized by the local population against the Teutonic state, initially by the Lizard Union and later by the Prussian Confederation, both pledging allegiance to the Polish king, caused the Thirteen Years' War which ultimately led to the Second Peace of Thorn, when most of the region and was reclaimed by Poland and henceforth formed Royal Prussia, consisting of the originally Polish Pomerelia and Chełmno Land, expanded by the addition of parts of the formerly Old Prussian territories of Pomesania, Pogesania and Warmia. The region had initially a degree of autonomy with an own local legislature, the Prussian Estates, and maintaining its own laws, customs and rights, but was ultimately re-absorbed directly into the Crown of the Kingdom of Poland, following the Union of Lublin in 1569. The locally spoken language differed among social classes, with the aristocracy and urban burghers initially highly Germanised as a result of earlier Teutonic policies, but gradually shifting towards Polish in the later years, while the peasantry continued as predominantly Kashubian- and Polish-speaking. A small area in the west of Pomerelia, the Lauenburg and Bütow Land, was granted to the rulers of Pomerania as a Polish fief before it was reintegrated with Poland in 1637, and later again transformed into a Polish fief, which it remained until the First Partition of Poland.
East Prussia around Königsberg, on the other hand, remained with the State of the Teutonic Knights, who were reduced to vassals of the Polish kings. Their territory was secularised to become the Lutheran Duchy of Prussia according to the 1525 Treaty of Kraków and the Prussian Homage. The duchy was later ruled in personal union with the Imperial Margraviate of Brandenburg from 1618. The Hohenzollern rulers of Brandenburg-Prussia were able to remove the Polish suzerainty by the 1657 Treaty of Wehlau, taking advantage of the Russo-Swedish Deluge, shortly thereafter transforming their possessions into a kingdom. This development turned out to be fatal to the Polish monarchy, as the two parts of the rising Kingdom of Prussia were separated by Polish land. Subsequently, the newly established kingdom entered into an alliance with Austria and Russia, invading Polish territories.
Establishment
In the 1772 First Partition of Poland the Prussian king Frederick the Great took the occasion to annex most of Royal Prussia. The addition gave Prussia a land connection between the Province of Pomerania and East Prussia, cutting off the Polish access to the Baltic Sea and rendering East Prussia more readily defensible in the event of war with the Russian Empire. The annexed voivodeships of Pomerania (i.e. Pomerelia) excluding the City of Danzig, Malbork and Chełmno excluding the City of Thorn were incorporated into the Province of West Prussia the following year, along with the formerly East Prussian Marienwerder Kreis. Ermland became part of East Prussia while the annexed parts of Greater Poland and Kuyavia formed a separate Netze District located to the south. The Partition Sejm ratified the cession on 30 September 1773, complemented by renouncement by the Polish king of his royal title in regard to Prussia. Thereafter, Frederick finally started to style himself "King of Prussia" rather than "King in Prussia." Both abovementioned exempted cities were ultimately captured by the Kingdom of Prussia upon the Second Partition of Poland in 1793.
The Polish administrative and legal code was replaced by the Prussian system, and 750 schools were built from 1772-1775. Both Protestant and Roman Catholic teachers taught in West Prussia, and teachers and administrators were encouraged to be able to speak both German and Polish. Frederick II of Prussia also advised his successors to learn Polish, a policy followed by the Hohenzollern dynasty until Frederick III decided not to let William II learn Polish. Despite this, Frederick II (Frederick the Great) looked askance upon many of his new citizens. In a letter from 1735, he calls them "dirty" and "vile apes". He had nothing but contempt for the , the numerous Polish nobility, and wrote that Poland had "the worst government in Europe with the exception of Ottoman Empire". He considered West Prussia less civilized than Colonial Canada and compared the Poles to the Iroquois. In a letter to his brother Henry, Frederick wrote about the province that "it is a very good and advantageous acquisition, both from a financial and a political point of view. In order to excite less jealousy I tell everyone that on my travels I have seen just sand, pine trees, heath land and Jews. Despite that there is a lot of work to be done; there is no order, and no planning and the towns are in a lamentable condition." Frederick invited German immigrants to redevelop the province. Many German officials also regarded the Poles with contempt. According to the Polish historian Jerzy Surdykowski, Frederick the Great introduced 300,000 German colonists. According to Christopher Clark, 54 percent of the annexed area and 75 percent of the urban population were German-speaking Protestants. Further Polish areas were annexed in the Second Partition of Poland in 1793, now including the cities of Danzig and Thorn.
Napoleonic Wars
After the defeat of Prussia by the Napoleonic French Empire at the 1806 Battle of Jena-Auerstedt followed by the Treaties of Tilsit, West Prussia lost its southern territory in the vicinity of Thorn and Kulm (Chełmno) to the short-lived Duchy of Warsaw; it also lost Danzig, which was a Free City from 1807 until 1814. After the final defeat of Napoleon in 1815, Danzig, Kulm, and Thorn were returned to West Prussia by resolution of the Vienna Congress. Some of the areas of Greater Poland annexed in 1772 that had formed the Netze District were added to West Prussia as well (the remainder became part of the Grand Duchy of Posen).
Restoration
The Congress of Vienna established the German Confederation, an association of 39 German-speaking states in Central Europe under the nominal leadership of Austrian Empire, as a replacement for the dissolved Holy Roman Empire. Its boundaries largely followed those of its predecessor, the Holy Roman Empire, defining the territory of Germany for much of the 19th century.
Except for the Lauenburg and Bütow Land and the former Starostwo of Draheim, the Prussian lands which had been outside the Empire remained outside the Confederation, namely the former Ducal Prussia and those territories gained during the partitions of Poland. This included both predominantly Polish- or Kashubian-speaking areas (former Greater Poland and Pomerelia within West Prussia and the Grand Duchy of Posen) and German-speaking areas (Malbork Land within West Prussia and most of East Prussia). A failed attempt to include these lands in the German Empire (1848–49) was undertaken by the Frankfurt Parliament.
In 1815, the province was administratively subdivided into the Danzig and Marienwerder. From 1829 to 1878, West Prussia was combined with East Prussia to form the Province of Prussia, after which they were re-established as separate provinces. In 1840, King Frederick William IV of Prussia sought to reconcile the state with the Catholic Church and the kingdom's Polish subjects by granting amnesty to imprisoned Polish bishops and by re-establishing Polish instruction in schools in districts having Polish majorities.
Incorporation into Germany
With rise of nationalism, the Hohenzollern-ruled territory increasingly became a target of aggressive Germanisation efforts, German settlement, anti-Catholic campaigns (Kulturkampf), as well as disfranchisement and expropriations of Poles, and was finally annexed into Germany following the North German Confederation Treaty (1866). The Polish historian Andrzej Chwalba cites Germanization measures that included:
Ethnic Germans were favoured in government contracts, and only they won them over Poles.
Ethnic Germans were also promoted in investment plans and supply contracts.
German craftsmen in Polish territories received the best locations in cities from authorities so that they could start their own business and prosper.
Soldiers received orders that banned them from buying in Polish shops and from Poles under the threat of arrest.
German merchantmen were encouraged to settle in Polish territories.
Tax incentives and beneficial financial arrangements were proposed to German officials and clerks if they would settle in Polish-inhabited provinces.
At the time of German Unification in 1871, the Kingdom of Prussia was the largest and dominant part of the North German Confederation, the predecessor of the newly-formed German Empire.
In the German census of 1910, the population of West Prussia was put at 1,703,474, of whom around 64 percent listed their first language as German, 28 percent Polish and 7 percent Kashubian. According to Polish authors the real share of Poles and Kashubians was 43% (rather than 35.5% as in official figures), but many of them were counted as Catholic Germans by Prussian census clerks.
Dissolution
In 1910, ethnic Poles were between 36% and 43% of West Prussia's populace. After the Treaty of Versailles in 1919, most of pre-war West Prussia's territory (62%) and population (57%, the majority of whom were Polish) was granted to the Second Polish Republic or the Free City of Danzig (8% of territory, 19% of population), while parts in the west (18% of territory, 9% of population) and east (12% of territory, 15% of population) of the former province remained in Weimar Germany. The western remainder formed Grenzmark Posen-West Prussia in 1922, while the eastern remainder became part of Regierungsbezirk West Prussia within East Prussia.
The 1920 East Prussian plebiscite was also held in the eastern part of West Prussia, which was known as the Marienwerder Plebiscite Area, and included partially or fully, the districts of Marienwerder, Stuhm, Rosenberg and Marienburg. The residents of this region voted by a majority of 92.4% to remain with Germany.
World War II
In 1939, the region was invaded, then included in the Reichsgau Danzig-West Prussia within Nazi Germany during World War II and settled with 130,000 German colonists, while between 120,000 and 170,000 Poles and Jews were removed by the Germans through expulsion, massacres, enslavement or killed in extermination camps. As in all other areas, Poles and Jews were classified as "Untermenschen" by the German state, with their fate being slavery and extermination, the latter in particular during Intelligenzaktion Pommern, as well as in the Stutthof concentration camp. Later in the war, many West Prussian Germans fled westward as the Red Army advanced on the Eastern Front. All of the areas occupied by Nazis were restored to Poland according to the post-war Potsdam Agreement in 1945, along with further neighbouring areas of former Nazi Germany and areas that had been part of Germany before. The vast majority of the remaining German population of the region that had not fled was subsequently expelled westward. Many German civilians were deported to labor camps like Vorkuta in the Soviet Union, where a large number of them perished or were later reported missing. In 1949, the refugees established the non-profit Landsmannschaft Westpreußen to represent West Prussians in the Federal Republic of Germany.
Historical population
Perhaps the earliest estimations on ethnic or national structure of West Prussia are from 1819. At that time West Prussia had 630,077 inhabitants, including 327,300 Poles (52%), 290,000 Germans (46%) and 12,700 Jews (2%).
Karl Andree, "" (Leipzig 1831), gives the total population of West Prussia as 700,000 – including 50% Poles (350,000), 47% Germans (330,000) and 3% Jews (20,000).
The population more than doubled during the next seven decades, reaching 1,433,681 inhabitants (including 1,976 foreigners) in 1890.
1875 – 1,343,057
1880 – 1,405,898
1890 – 1,433,681 (717,532 Catholics, 681,195 Protestants, 21,750 Jews, others)
1900 – 1,563,658 (800,395 Catholics, 730,685 Protestants, 18,226 Jews, others)
1905 – 1,641,936
1910 – 1,703,474 (according to German statistics there were 35.5% Poles)
According to the German census of 1910, in areas that became Polish after 1918, 42% of the populace were Germans (including German military, officials and colonists), while the Polish census of 1921 found 19% of Germans in the same territory.
Contemporary sources in late 19th and early 20th centuries gave the number of Kashubians between 80,000–200,000.
Subdivisions
Note: Prussian provinces were subdivided into districts called (singular , abbreviated ). Cities would have their own (urban district) and the surrounding rural area would be named for the city, but referred to as a (rural district).
Office holders
Administration of West Prussia before 1919
See also
History of Pomerania
References
Notes
External links
Rota, Andrea (2010). Wiedersehen mit der Familie, Wiedersehen in der Heimat. SÖHNE von Volker Koepp. In Elena Agazzi, Erhard Schütz (Ed.): Heimkehr: Eine zentrale Kategorie der Nachkriegszeit. Geschichte, Literatur und Medien. Berlin: Duncker & Humblot. p. 257–268.
External links
www.westpreussen-online.de
Administrative subdivision of the province in 1910
Das Westpreußenlied (Real Audio)
West Prussia FAQ
Extensive West Prussian Historical Materials
East and West Prussia Gazetteer
West & East Prussia Map Collection
WestPrussia
History of Pomerania
1773 establishments in Prussia
1829 disestablishments in Prussia
1878 establishments in Germany
1922 disestablishments in Germany
|
3462027
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%83%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%91%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Корсунська Берта Іванівна
|
Корсунська Берта Іванівна
Берта Іванівна Корсунська (при народженні Шейндл-Блюма Корсунська; 1900, Одеса — дата смерті невідома) — українська, радянська шахістка, чемпіонка Української РСР з шахів серед жінок (розділила перемогу з Цилею Фрід, 1949), учасниця фіналу чемпіонату СРСР з шахів серед жінок (1950), шаховий арбітр.
Життєпис
Берта Корсунська народилася в грудні 1900 року в Одесі. У 1936 році перемогла на чемпіонаті міста Одеси з шахів серед жінок. У 1937—1938 роках працювала інспектором з шахів Одеського комітету фізкультури, а також завідувачкою квітковим павільйоном у міському парку імені Т. Г. Шевченка. Після німецько-радянської війни була однією з найсильніших шахісток України. У 1946 році стала другим призером чемпіонату України з шахів серед жінок, а в 1949 році перемогла у чемпіонаті України з шахів серед жінок. У тому ж році розділила 2-3-ті місця у півфіналі чемпіонату СРСР з шахів серед жінок в Талліні, а в 1950 році була серед учасниць чемпіонату СРСР з шахів серед жінок в Ризі.
У 1950-х роках переїхала у Дніпропетровськ, була чемпіонкою Дніпропетровської області і працювала суддею на шахових турнірах. Про її останні роки життя немає достовірних фактів.
Турнірні результати
Література
Шахматная еврейская энциклопедия / И. А. Бердичевский. — М.: «Russian Chess House», 2016. — С. 126. — 320 с. — 1500 экз. — ISBN 978-5-94693-503-6.
Посилання
Дніпропетровська шахова весна — 2013
Примітки
Українські шахістки
Радянські шахістки
Чемпіони УРСР зі шахів
|
19832605
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chotcza
|
Chotcza
|
Chotcza is a village in Lipsko County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It is the seat of the gmina (administrative district) called Gmina Chotcza. It lies approximately north-east of Lipsko and south-east of Warsaw.
References
Chotcza
|
8060040
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grigoriy%20Myasoyedov
|
Grigoriy Myasoyedov
|
Grigoriy Myasoyedov
Grigoriy Grigorievich Myasoyedov (– ) was a Russian realist painter associated with the Peredvizhniki movement.
Biography
His father was a member of the minor gentry, and was the author of a book titled The Statistical Economic Review of the Southern Part of Tula Guberniya. He began his education at the Gymnasium in Oryol, but didn't complete his studies before enrolling at the Imperial Academy of Arts, where his instructors were Timofey Neff and Alexey Tarasovich Markov. In 1862, he received a gold medal for his painting "The Flight of Grigory Otrepyev from the Inn" (a scene from Boris Godunov by Pushkin).
Having received a stipend for travelling from the Academy, he visited Paris, Florence, Rome and Spain on study trips. Upon returning to Russia in 1870, he was named an Academician. Shortly thereafter, he became one of the founders of the "Association of Travelling Art Exhibitions" (Peredvizhniki), remaining a fervent participant and supporter for the rest of his life. In 1876, he went to live on a farm near Kharkiv and began to create sympathetic portrayals of peasant life.
From 1861 to 1881, he was married to the pianist Ekaterina Krivtsova, but separated from her when she was pregnant with his son , on the suspicion that Ivan was not his child. He remarried shortly after (to the artist Kseniya Ivanova), but his suspicions lingered and he wouldn't allow Kseniya to treat Ivan as a son. For several years, Ivan was placed in the care of Myasoyedov's friend and colleague, Alexander Kiselyov.
In 1883, Myasoyedov was the model for Ivan the Terrible in Ilya Repin's painting Ivan the Terrible and His Son Ivan.
In 1889, he acquired a large manor house in Poltava, complete with a park, ponds and gardens, where Ivan rejoined the family. While there, he painted a curtain and designed scenery for the local theater. He also organized an art school in 1894 and wrote a book about gardening. He resigned from the Academy in 1902, in protest over their teaching methods.
Although he worked on a variety of subjects, he always had a fondness for religious painting and was planning a triptych of "Holy Russia" when he died. After some bureaucratic wrangling over health permits, he was buried on his estate which, since 1926, has been home to the (PGO).
Selected paintings
References
Further reading
Natalya Vladimirovna Masalina, Мясоедов, Moscow, Искусство (1964)
External links
Biography, appreciation and selected works @ Russian Painting
Myasoyedov Street, with biography @ Poltava History
1834 births
1911 deaths
People from Oryol Oblast
People from Novosilsky Uyezd
Nobility from the Russian Empire
Peredvizhniki
19th-century painters from the Russian Empire
Male painters from the Russian Empire
Realist painters from the Russian Empire
20th-century Russian painters
19th-century male artists from the Russian Empire
20th-century Russian male artists
|
54485924
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2019%20UEFA%20European%20Under-19%20Championship
|
2019 UEFA European Under-19 Championship
|
2019 UEFA European Under-19 Championship
The 2019 UEFA European Under-19 Championship (also known as UEFA Under-19 Euro 2019) was the 18th edition of the UEFA European Under-19 Championship (68th edition if the Under-18 and Junior eras are included), the annual international youth football championship organised by UEFA for the men's under-19 national teams of Europe. Armenia, which was selected by UEFA on 9 December 2016, hosted the final tournament.
A total of eight teams played in the final tournament, with players born on or after 1 January 2000 eligible to participate. Starting from this season, up to five substitutions were permitted per team in each match.
In the final, Spain defeated defending champions Portugal 2–0 to win their 11th title (8th in the U-19 era).
Qualification
All 55 UEFA nations entered the competition, and with the hosts Armenia qualifying automatically, the other 54 teams competed in the qualifying competition to determine the remaining seven spots in the final tournament. The qualifying competition consisted of two rounds: Qualifying round, which took place in autumn 2018, and Elite round, which took place in spring 2019.
Qualified teams
The following teams qualified for the final tournament.
Note: All appearance statistics include only U-19 era (since 2002).
Final draw
The final draw was held on 31 May 2019, 12:00 AMT (UTC+4), at the Armenia Marriott Hotel in Yerevan, Armenia. The eight teams were drawn into two groups of four teams. There was no seeding, except that the hosts Armenia were assigned to position A1 in the draw.
Venues
On 2 April 2019, the Football Federation of Armenia announced that 3 stadiums would host the tournament matches, all located in the capital Yerevan. A special fan zone dedicated to UEFA U19 with a small football court was built on the Opera Square of Yerevan.
Match officials
A total of 6 referees, 8 assistant referees and 2 fourth officials are appointed for the final tournament.
Referees
Irfan Peljto
Kristo Tohver
Anastasios Papapetrou
Nikola Dabanović
Sergey Ivanov
Filip Glova
Assistant referees
Theodoros Georgiou
Sagy Metzamber
Aleksandr Radius
Luke Portelli
Dawid Golis
Valentin Avram
Grega Kordež
Stéphane De Almeida
Fourth officials
Suren Baliyan
Zaven Hovhannisyan
Squads
Each national team have to submit a squad of 20 players (Regulations Article 37).
Group stage
The final tournament schedule was announced on 7 June 2019.
The group winners and runners-up advance to the semi-finals.
Tiebreakers
In the group stage, teams are ranked according to points (3 points for a win, 1 point for a draw, 0 points for a loss), and if tied on points, the following tiebreaking criteria are applied, in the order given, to determine the rankings (Regulations Articles 16.01 and 16.02):
Points in head-to-head matches among tied teams;
Goal difference in head-to-head matches among tied teams;
Goals scored in head-to-head matches among tied teams;
If more than two teams are tied, and after applying all head-to-head criteria above, a subset of teams are still tied, all head-to-head criteria above are reapplied exclusively to this subset of teams;
Goal difference in all group matches;
Goals scored in all group matches;
Penalty shoot-out if only two teams have the same number of points, and they met in the last round of the group and are tied after applying all criteria above (not used if more than two teams have the same number of points, or if their rankings are not relevant for qualification for the next stage);
Disciplinary points (red card = 3 points, yellow card = 1 point, expulsion for two yellow cards in one match = 3 points);
UEFA coefficient for the qualifying round draw;
Drawing of lots.
All times are local, AMT (UTC+4).
Group A
Group B
Knockout stage
In the knockout stage, extra time and penalty shoot-out are used to decide the winner, if necessary.
Bracket
Semi-finals
Final
Goalscorers
Team of the tournament
The UEFA technical observers selected the following 11 players for the team of the tournament:
Broadcasting
All 15 live matches and highlights are available on UEFA.tv for all territories around the world.
Europe
Over Europe
References
External links
2019 #U19EURO finals: Armenia, UEFA.com
2019
Under-19 Championship
2019 Uefa European Under-19 Championship
2018–19 in Armenian football
2019 in youth association football
July 2019 sports events in Europe
|
1652741
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA%20%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%20710%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83
|
Список керівників держав 710 року
|
Список керівників держав 710 року
Список керівників держав 709 року — 710 рік — Список керівників держав 711 року — Список керівників держав за роками
Європа
Британські острови:
Бріхейніог та Дівед — король Кадуган ап Катен (690–710), його змінив син король Райн ап Кадуган (710–720)
Вессекс — король Іне (688–726)
Галвідел — король Тутагуал ап Анарауд (695–715)
Гвент — король Морган II ап Атруіс (685–715)
Гвертриніон — король Пасцент II (бл. 690-бл. 710)
Гвінед — король Ідвал ап Кадваладр (682–720)
Дал Ріада — король Селбах мак Ферхайр (700–723)
Думнонія — король Герайнт ап Донарт (700–710), його змінив король Ітел ап Дунгарт (710–715)
Дунодінг — король Ейкіун (690–710)
Ессекс — король Селред (709–746)
Кент — король Вітред (692–725)
Мерсія — король Кеолред (709–716)
Нортумбрія — король Осред I (705–716)
Королівство піктів — король Нехтон III (706–724, 726–729)
Королівство Повіс — король Гуілог ап Белі (665–710), його змінив син король Елісед ап Гуілог (710–755)
Стратклайд (Альт Клуіт) — король Белі II (694–722)
Східна Англія — король Ельдвульф (664–713)
Гвікке — правили разом король Етельверд (704–716) та король Етельрік I (704–736)
Венеціанська республіка — дож Паоло Лучіо Анафесто (697–717)
Вестготське королівство — король Вітіца (702–710), його змінив король Родеріх (710–711)
Візантійська імперія — імператор Юстиніан II (685–695, 705–711)
Неаполітанський дукат — дука Цезарій II (706–711)
Равеннський екзархат — екзарх Феофілакт (702–710), його змінив екзарх Іоанн III Різокоп (710–711)
Волзька Булгарія — хан Котраг (668 — бл. 710), його змінив хан Ірхан (бл. 710 — бл. 765)
Данія — король Онгенд (бл. 695–735)
Домнонія — король Ріваллон II (692–720)
Ірландія — верховний король Конгал Кеннмагайр (703–710), його змінив верховний король Фергал мак Маеле Дуйн (710–722)
Айлех — король Фергал мак Маеле Дуйн (700–722)
Коннахт — король Індрехтах II (707–723) та король Домналл мак Катайл (707–714)
Ленстер — король Келлах Куаланн мак Геріді (693–715)
Манстер — король Етерскел (бл. 698–721)
Улад — король Аед Ройн (708–735)
Королівство лангобардів — король Аріперт II (702–712)
Герцогство Беневентське— герцог Ромоальд II (706–732)
Герцогство Сполетське — герцог Фароальд II Сполетський (703–724)
Герцогство Фріульське — герцог Пеммо (706–739)
Перше Болгарське царство — хан Тервел (700–721)
Святий Престол — папа римський Костянтин (708–715)
Сербія — жупан Ратимір (бл. 700 — бл. 730)
Франкське королівство:
король Хільдеберт III (695–711)
Австразія — мажордом Піпін Герістальський (680–714)
Аквітанія та Герцогство Васконія — герцог Едо Великий (бл. 688–735)
Баварія — герцог Теодон II (680–716)
Нейстрія та Бургундія — мажордом Грімоальд Молодший (695–714)
Тюрингія — герцог Хеден II (689 — бл. 741)
Шампань — герцог Грімоальд Молодший (708–714)
Фризія — король Радбод (680–719)
Хозарський каганат — каган Ібузір Гляван (690–715)
Швеція — конунг Харальд Бойовий Зуб (бл. 705 — бл. 750)
Азія
Абазгія — князь Констянтин I (бл. 680 — бл. 710), його змінив князь Феодор (бл. 710 — бл. 730)
Вірменське князівство — ішхан Смбат VI Багратуні (691–711)
Диньяваді (династія Сур'я) — раджа Сур'я Сірі (694–714)
Індія:
Бадамі— Західні Чалук'я — махараджахіраджа Віджаядітья Сат'яшрая (696–733)
Венгі— Східні Чалук'я — махараджа Джаясімха II (706–718)
Західні Ганги — магараджа Швімара I (679–726)
Камарупа — цар Віджая (670–725)
Кашмір — махараджа Пратападітія (бл. 661 — бл. 711)
Династія Паллавів — махараджахіраджа Нарасімха-варман II (695–722)
Держава Пандья — раджа Арікесарі Мараварман (670–710), його змінив раджа Кочадайан Ранадхіран (710–735)
Раджарата — раджа Манаванна (691–726)
Картлі — ерісмтавар Гурам III (693–748)
Кахетія — князь Стефаноз II (684–736)
Китай:
Бохай — ван Да Цзожун (Гао-ван) (698–719)
Наньчжао — ван Мен Лошен (674–712)
Династія Тан — імператор Чжун-цзун (Лі Сянь) (684, 705–710), його змінив імператор Шао-ді (Лі Чунмао) (710), після нього правив імператор Жуй-цзун (Лі Дань) (684–690, 710–712)
Корея:
Сілла — ван Сондок Великий (702–737)
Омеядський халіфат — халіф Аль-Валід I ібн Абдул-Малік (705–715)
Паган — король Пеіт Тонг (660–710), його змінив король Мін Кве (710–716)
Персія:
Гілян (династія Дабюїдів) — іспахбад Фарукхан Великий (676–728)
Табаристан (династія Баванді) — іспахбад Сорхаб I (680–728)
Королівство Сунда — король Тарусбава (669–723)
Східно-тюркський каганат — каган Капаган-каган (693–716)
Тао-Кларджеті — князь Нерсе (705–742)
Тибетська імперія — Меагцом (704—755)
Тюргешський каганат — каган Соге (708–711)
Чампа — князь Вікрантаварман II (бл. 686 — бл. 731)
Ченла — королева Джаядеві (681–713)
Імперія Шривіджая — махараджа Індраварман (702–728)
Японія — імператриця Ґеммей (707–715)
Африка
Іфрикія — намісник Муса ібн Нусайр (703–715)
Макурія — цар Меркурій (697–710), його змінив цар Кіріак I (бл. 710 — бл. 738)
Некор — емір Саліх I ібн Мансур (710–749)
Північна Америка
Цивілізація Мая:
Баакульське царство — цар К'ан Хой Чітам II (702–722)
Дос-Пілас — цар Іцамнаах К'авіль (692–726)
Канульське царство — священний владика Йукно'м Ток’ К'авіїль (бл. 702 — бл. 731)
Копан — цар Вашаклахуун-Уб'аах-К'авіїль (695–738)
Тікаль — цар Хасав-Чан-Кавіль I (682–734)
Яшчилан — божественний цар Іцамнах-Балам III (681—742)
Керівники держав за роками
710-ті
|
15793158
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Marcel%2C%20Indre
|
Saint-Marcel, Indre
|
Saint-Marcel, Indre
Saint-Marcel is a commune in the Indre department in central France.
Geography
The commune is traversed by the river Bouzanne.
Population
See also
Communes of the Indre department
References
Communes of Indre
Bituriges Cubi
|
29204844
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Friedrich%20Wilhelm%20von%20Lindeiner-Wildau
|
Friedrich Wilhelm von Lindeiner-Wildau
|
Friedrich Wilhelm von Lindeiner-Wildau
Friedrich-Wilhelm Franz Max Erdmann Gustav von Lindeiner genannt von Wildau (12 December 1880 – 22 May 1963) was a German Staff Officer of the Luftwaffe during World War II. He is best known today for having been the commandant of Stalag Luft III, which is famous for the 'great escape' which took place in 1944.
Military career
Friedrich Wilhelm von Lindeiner genannt von Wildau was born at Glatz (Kłodzko, Poland) in 1880. He entered the 3. Garde-Regiment zu Fuß as a second lieutenant on graduating from the Corps of Cadets on 15 March 1898. On 1 May 1902 he left the Prussian Army and the following day entered the Schutztruppe for German East Africa. Here, von Lindeiner-Wildau served as the Adjutant of Gustav Adolf von Götzen, the Governor of German East Africa, from 20 June to 13 September 1905 and as the Headquarters Adjutant of the Schutztruppe for German East Africa from 7 September to 11 October 1906. Von Lindeiner was awarded the Prussian Order of the Crown for his role in helping to put down the Maji Maji Rebellion against the German colonialists. He left Schutztruppe service on 31 July 1908 and rejoined the Prussian Army on 1 August 1908 with a simultaneous promotion to Oberleutnant and was assigned to the 4. Garde-Regiment zu Fuß. On 20 July 1912, on promotion to captain, von Lindeiner-Wildau was assigned as the Commander of the 11th company of 1. Garde-Regiment zu Fuß.
World War I
On 10 August 1914, he was assigned as the Commander of the Infanterie-Stabswache ("Infantry Staff Guard") at the Kaiser's General Field Headquarters. On 19 September he returned to his regiment as Commander of the 11th company, where he was wounded during the First Battle of Ypres on 17 November 1914. Returning to duty on 13 April 1915 he assumed command of the regiment's 5th company, and then of its second battalion on 27 May 1915. He was again wounded during the pursuit between the Bug River and Jasiolda on 29 August 1915. On returning to duty von Lindeiner-Wildau assumed command of the Füsilier battalion of 1. Garde-Regiment zu Fuß and was again severely wounded on 5 December 1915 in fighting around Roye-Noyon.
On 24 September 1914 von Lindeiner-Wildau was assigned to Etappen-Inspektion 5 (Lines of Communication Inspectorate) and on 4 October 1916 he was assigned as the Personal Adjutant of Prince Joachim of Prussia. After his return to his Regiment on 30 October 1917 he became the Adjutant to the Governor of Riga-Dünamünde. Appointed as Adjutant to the Garde-Reserve-Korps on 23 April 1918 he was promoted to Major on 15 July 1918. His final wartime appointment was as Adjutant of the 4th Army, a post he assumed on 8 November 1918.
World War II
Following the Armistice von Lindeiner-Wildau was leader of the collecting point in Potsdam of the Volunteer Border Protection Unit East and Upper East (Grenzschutz Ost/Oberost) from 18 January 1919. He retired on 20 September 1919 with permission to wear the uniform of the 1. Garde-Regiment zu Fuß. He worked in several civilian posts, and married a Dutch baroness.
He spent several years in business, and travelled extensively around Europe and the Americas. As he was based in the Netherlands, von Lindeiner was able to watch the growth of Nazism from afar, and he had little time for it. When he and his wife moved to Germany in 1932, they refused to join the Nazi Party, despite the deleterious effect this had on his business and social connections. Von Lindeiner was a staunch supporter of Germany but held anti-Nazi views. Nevertheless, despite his manifest anti-Nazism, von Lindeiner felt obliged to accept a position in the Luftwaffe in 1937 as one of Hermann Göring’s personal staff. He unsuccessfully tried to retire on the grounds of ill health, and his appointment to be the Kommandant of Stalag Luft III at Sagan (today Żagań in Poland) in the spring of 1942 during World War II therefore represented an opportunity to serve his country without directly serving the regime he so despised.
He installed himself and his family at the Jeschkendorf Manor, some west of Sagan. Deputy Commandant Major Gustav Simoleit described von Lindeiner as an "honest, open-minded, liberal man [who] influenced and formed with his plans, ideas and orders the whole spirit in the relations between the prisoners and the German personnel". He was universally respected by both his staff and the POWs. There were rumours that German captives were being mistreated by the Allies, and there was an appetite for reprisal. One day, von Lindeiner summoned Simoleit for a confidential discussion. Lindeiner said, "Major Simoleit, you know our last information about bad treatment and even killing of German soldiers in England. We have to face a grave situation. What have we do if Hitler wants more reprisals and sends us a strict order to shoot a number of our prisoners?" Simoleit answered immediately, "If I should receive such a dreadful order I would refuse to obey. I prefer in this case to be executed myself for military insubordination and would not try to save my miserable life by obeying." Von Lindeiner shook Simoleit's hand, "We both know what we have to do."
The Gestapo investigated the escape and, whilst this uncovered no significant new information, von Lindeiner was removed and threatened with court martial. He feigned mental illness to avoid imprisonment.
In February 1945, he was wounded by Russian troops advancing towards Berlin while acting as second in command of an infantry unit defending Sagan. He later surrendered to advancing British forces as the war ended. Von Lindeiner donated material and a stone for the memorial to the murdered fifty escapees down the road toward Sagan.
Von Lindeiner was imprisoned for two years at the British prisoner of war camp known as the "London Cage". He testified during the British SIB investigation concerning the Stalag Luft III murders. Allied former prisoners at Stalag Luft III testified that he had followed the Geneva Conventions concerning the treatment of POWs and had won the respect of the senior prisoners. He was repatriated in 1947.
He died in 1963 at the age of 82, less than two months before the film The Great Escape was released.
Awards
Friedrich von Lindeiner-Wildau received the Prussian Order of the Crown 4th Class with Swords for the brutal fighting in the German East Africa campaign of 1905–07. He was also awarded the Colonial Medal with that bar. During World War I he was also awarded the Saxe-Ernestine House Order – Knight 1st Class with Swords (1 May 1918) as Hauptmann and 1st Adjutant of the Government of Riga and the Mouth of the Düna, and the House Order of Hohenzollern Honor Cross 3b with Swords on 5 February 1915. He was also awarded the Iron Cross First and Second Class.
Legacy
Von Lindeiner was the basis for the character "Colonel von Luger" in the film The Great Escape, played by actor Hannes Messemer.
He has been portrayed by Manfred Andrae in the made-for-TV film The Great Escape II: The Untold Story (1988). He is depicted as being executed by firing squad for his failure to prevent the breakout.
References
External links
Kozak-Holland, Mark Project Lessons from the Great Escape (Stalag Luft III) Multi-Media Publications Inc (2007) Google Books
1880 births
1963 deaths
Luftwaffe personnel of World War II
German prisoners of war in World War II held by the United Kingdom
Recipients of the Iron Cross (1914), 1st class
Prussian Army personnel
Schutztruppe personnel
Military personnel from the Province of Silesia
German people in German East Africa
People from Kłodzko
|
1744090
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0%D0%B7
|
Карасаз
|
Карасаз
Карасаз — аул, Жуалинський район, Жамбильська область
Карасаз — село, Райимбецький район, Алматинська область
Див. також
Карасазький сільський округ
|
47247393
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jamal%20Murray
|
Jamal Murray
|
Jamal Murray (born February 23, 1997) is a Canadian professional basketball player for the Denver Nuggets of the National Basketball Association (NBA). He also represents the Canadian national team. He played one season of college basketball for the Kentucky Wildcats before being selected by the Nuggets as the seventh overall pick in the 2016 NBA draft. Nicknamed "Blue Arrow", he is regarded as one of the greatest postseason and clutch performers in NBA history.
Early life
Murray was born and raised in Kitchener, Ontario, the son of Sylvia (from Syria) and Roger Murray (born in Jamaica and moved to Canada at age nine). He also has a younger brother, Lamar. His father grew up running track and field and playing basketball; as a youth, his father played against Kitchener native Lennox Lewis before Lewis began his professional boxing career.
When Murray was three years old, he could play basketball "for hours" and at age six played in a league for ten-year-olds. By the age of 12 or 13, he began playing pick-up games against top high school and college players. His father put him through many basketball drills and kung fu exercises, including meditation.
High school career
Murray attended Grand River Collegiate Institute in Kitchener, later transferring to Orangeville Prep in Orangeville, Ontario, where his father served as an assistant coach. He and fellow prospect Thon Maker formed a duo that helped Orangeville Prep defeat many American schools.
At the 2013 Jordan Brand Classic International Game, Murray was named MVP, becoming the second Canadian to win the award after Duane Notice. At the 2015 Nike Hoop Summit, Murray scored a game-high 30 points and was named the MVP.
Murray was named MVP of the 2015 BioSteel All-Canadian Basketball Game, which includes the top high school players in Canada.
Murray played AAU basketball for the CIA Bounce.
College career
On June 24, 2015, Murray reclassified to the class of 2015 and committed to Kentucky to play for coach John Calipari. As a freshman in 2015–16, he was featured on the Midseason Top 25 list for the John R. Wooden Award, and was named to the 35-man midseason watchlist for the Naismith Trophy. He appeared in 36 games and averaged 20.0 points, 5.2 rebounds, and 2.2 assists while shooting 40.8% from three-point range. Following his freshman season, Murray was named a third-team All-American by the Associated Press. Murray also made the All-SEC First Team and the SEC All-Freshman Team. Murray's 20.0 points per game are the most by any freshman in Kentucky's program history and the most for any player in John Calipari's tenure as head coach.
He led the Wildcats, who had seven future NBA players on the roster, to a #1 ranking early in the season and the SEC title prior to being upset by 5-seed Indiana in the second round of March Madness. In April 2016, Murray declared for the NBA draft, forgoing his final three years of college eligibility.
Professional career
Denver Nuggets (2016–present)
2016–2019: Early years and first playoffs
On June 23, 2016, Murray was selected by the Denver Nuggets as the seventh overall pick in the 2016 NBA draft. On August 9, 2016, he signed his rookie scale contract with the Nuggets. On November 13, 2016, he scored a then career-high 19 points in a 112–105 loss to the Portland Trail Blazers. He topped that mark on November 22, scoring 24 points in a 110–107 win over the Chicago Bulls. On December 1, he was named Western Conference Rookie of the Month for games played in October and November. On February 17, 2017, Murray was named MVP of the Rising Stars Challenge after posting a game-high 36 points (9-14 3FG) and a game-high 11 assists in Team World's 150–139 victory over Team USA. On April 7, 2017, he scored a career-high 30 points in a 122–106 win over the New Orleans Pelicans. At the season's end, he was named to the NBA All-Rookie Second Team.
On November 11, 2017, Murray scored a career-high 32 points in a 125–107 win over the Orlando Magic. Six days later, he had a 31-point effort in a 146–114 win over the New Orleans Pelicans. On January 22, 2018, he scored a career-high 38 points, including a three-point play in the final minute, as the Nuggets beat the Portland Trail Blazers 104–101. On February 1, 2018, he had a 33-point effort in a 127–124 win over the Oklahoma City Thunder. His 90.5% free-throw percentage was fifth in the league and the 10th highest in team history.
On November 5, 2018, Murray scored a career-high 48 points in a 115–107 win over the Boston Celtics. On December 18, he had 22 points and a career-high 15 assists in a 126–118 win over the Dallas Mavericks. On December 29, he scored 46 points and made a career-high nine 3-pointers in a 122–118 win over the Phoenix Suns. On January 3, he scored 17 of his 36 points in the fourth quarter of the Nuggets' 117–113 win over the Sacramento Kings. On January 17, he scored 22 of his 25 points in the third quarter of the Nuggets' 135–105 win over the Bulls. On February 6, after missing six games with a sprained left ankle, Murray had 19 points and 11 assists in a 135–130 loss to the Brooklyn Nets. In Game 3 of the Nuggets' second-round playoff series against the Trail Blazers, Murray had a then playoff career-high 34 points in a 140–137 quadruple-overtime loss. In Game 4, he again scored 34 points in a 116–112 win.
2019–2020: Western Conference Finals and NBA Bubble comebacks
On the first day of free agency period, Murray signed a contract extension of a 5-year, $170 million
maximum deal with the Nuggets.
On November 17, 2019, Murray recorded a season-high 39 points and 8 assists, including seven three-pointers, in a 131–114 win over the Memphis Grizzlies. Three days later, during a 105-95 victory over the Houston Rockets, Murray recorded a career-high 6 steals, along with scoring 10 points and adding 9 assists. On December 23, Murray scored 28 points and would knock down a game-winning step-back jumper against the Phoenix Suns with 2.5 seconds remaining in overtime to secure a 113–111 road victory. On January 4, 2020, he tied his season-high 39 points in a 128–114 loss to the Washington Wizards. After missing ten games due to an ankle sprain suffered against Charlotte on January 15, Murray returned to have one of the best stretches of his career, averaging 31.3 points per game over a four-game stretch, including 36 points on 14-of-17 shooting and six three-pointers against the Suns on February 8. On March 4, Murray hit yet another game-winner, making an off-balance jumper with 4.5 seconds remaining in regulation to seal a 114–112 victory over the Hornets while capping off an 18-point, 6-assist performance.
On August 17, during the Nuggets' first round matchup with the Utah Jazz in the 2020 NBA playoffs, Murray recorded 36 points and 9 assists, scoring 20 points in the fourth quarter and overtime to lead the Nuggets to a 135–125 Game 1 victory. In Game 4 six days later, Murray erupted for a career-high 50 points, along with 11 rebounds and 7 assists, in a 129–127 loss to the Jazz. With Donovan Mitchell scoring 51, it was the first time in NBA playoff history that two opponents scored at least 50 points in the same game. In a potential elimination game in Game 5 with Denver down 3–1 in the series, Murray recorded 42 points, 8 rebounds, and 8 assists to lead the Nuggets to a 117–107 win and force a Game 6, where Murray again scored 50 points, shooting 9–12 from three and helping the Nuggets extend the series to a Game 7 with a 119–107 victory. Following Game 6, Murray became emotional during the postgame interview with TNT’s Jared Greenberg, addressing racial injustice, as well as honoring George Floyd and Breonna Taylor, as each of their pictures were on his shoes.
On September 15, in Game 7 against the Los Angeles Clippers, Murray scored 40 points while hitting six three-pointers, leading the Nuggets to a series-clinching 104–89 win to advance to the Western Conference Finals for the first time since 2009. With the win, the Nuggets became the first team in NBA history to comeback from multiple 3–1 deficits in a single postseason. However, the Nuggets would go on to lose in the Western Conference Finals in five games to the eventual NBA champion Los Angeles Lakers, with Murray recording 28 points, 8 rebounds, and 12 assists in the lone Denver victory in Game 3.
2020–2022: ACL injury and year absence
On February 19, 2021, Murray scored a career–high 50 points in a 120–103 win over the Cleveland Cavaliers. During the game he became the first player in NBA history to score 50 points without attempting a free throw, as well as being the second player to get 50 points while shooting more than 80 percent from the field and from three-point range. On April 12, Murray suffered a torn ACL on his left knee during a game against the Golden State Warriors. The following day, the Nuggets announced Murray would be out indefinitely. On April 21, Murray underwent surgery on the torn ACL on his left knee. The same day Nuggets announced that he remained out indefinitely. Murray averaged a career-high 21.2 points, 4.8 assists, and 1.3 steals, and shot a career-high 47.7% FG and 40.8% 3FG while playing 35.5 minutes per game.
Although he was never officially shut down for the season, Murray missed the entire 2021–22 campaign while recovering from his ACL tear. Without Murray, the Nuggets lost in 5 games to the Golden State Warriors during the first round of the playoffs.
2022–present: Return from injury and first NBA championship
On October 19, 2022, Murray played in his first game in eighteen months, scoring 12 points in 26 minutes of playing time during a 123–102 loss to the Utah Jazz. On December 8, Murray scored 21 points including a game-winning three-pointer in a 121–120 win over the Portland Trail Blazers. On January 9, 2023, Murray scored a then-season-high 34 points in a 122–109 win over the Los Angeles Lakers. On February 4, Murray scored a season-high 41 points, along with five rebounds and seven assists in a 128–108 win over the Atlanta Hawks. On March 10, in a game against the San Antonio Spurs, Murray made his 805th career three-pointer and surpassed Will Barton to become the all-time leader in three-pointers made in Nuggets history. His 172 three-pointers was fifth in franchise history, but second that season behind teammate Michael Porter Jr.'s 188.
In Game 2 of the Nuggets' first round playoff series against the Minnesota Timberwolves, Murray scored 40 points in a 122–113 win. This was his fifth 40-point postseason game, passing Alex English for the franchise record. In Game 1 of the Western Conference Semifinals, Murray recorded 34 points, 5 rebounds and 9 assists in a 125–107 win over the Phoenix Suns. In Game 2 of the Western Conference Finals, Murray scored 23 of his 37 points in the fourth quarter, along with 10 rebounds, 5 assists and 4 steals, propelling the Nuggets to a 108–103 come-from-behind win over the Los Angeles Lakers for a 2–0 lead in the series. In Game 3 of the Western Conference Finals, Murray scored 30 of his 37 points in the first half, along with seven rebounds and six assists in a 119–108 win, helping the Nuggets take a commanding 3–0 series lead. Murray was again an integral part of the Nuggets during Game 4, during which he scored 25 points en route to a 113–111 victory. With the win, the Nuggets completed a 4-game sweep of the Lakers and advanced to their first-ever NBA Finals appearance. He also became the first player in NBA history to average 30 points on 50/40/90 shooting in the Conference Finals.
In Game 1 of the NBA Finals, Murray put up 26 points and 10 assists in a 104–93 win over the Miami Heat. He and Nikola Jokić also became only the second pair of teammates in NBA history to each put up at least 25 points and 10 assists in an NBA Finals game since Magic Johnson and James Worthy in the 1987 NBA Finals. In Game 3, Murray posted a 30-point triple-double with 34 points, 10 rebounds, and 10 assists in a 109–94 win over the Heat. He and Jokić became the first teammates in NBA history (regular season or playoffs) to record 30-point triple-doubles in the same game. In Game 4, Murray put up 15 points and 12 assists in a 108–95 win over the Heat. He also became the first player in NBA history to put up at least 10 assists in each of his first four Finals games. In Game 5, Murray put up 14 points, eight rebounds, and eight assists in a 94–89 win over the Heat to help lead the Nuggets to their first NBA championship in franchise history. He also averaged 21.4 points, 6.2 rebounds, and 10.0 assists per game in the Finals, joining Magic Johnson, Michael Jordan, and LeBron James as the only players in NBA history to average at least 20 points and 10 assists per game in an NBA Finals series.
On April 22, 2024, in Game 2 of the first round of the playoffs against the Los Angeles Lakers, Murray put up 20 points along with a buzzer-beating, game-winning fadeaway jump shot over Anthony Davis in a 101–99 victory as the Nuggets took a 2–0 lead. A week later, Murray suffered a strained calf before Game 5. Despite this, he managed to score scored 32 points, including a 14-foot game-winning shot in a 108–106 Game 5 victory, thus sending the Denver Nuggets past the Los Angeles Lakers to the Western Conference Semifinals.
On May 6, 2024, during Game 2 of the Conference Semifinals against the Minnesota Timberwolves, Murray threw a heat pack and towel towards the court while he was on the bench. He was fined $100,000 the next day by the NBA, but was not suspended. The Nuggets lost the series in seven games, despite a 35-point performance from Murray in a 98–90 closeout loss in a decisive Game 7.
Career statistics
NBA
Regular season
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Denver
| style="background:#cfecec;"| 82* || 9 || 21.5 || .404 || .334 || .883 || 2.6 || 2.1 || .6 || .3 || 9.9
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Denver
| 81 || 80 || 31.7 || .451 || .378 || .905 || 3.7 || 3.4 || 1.0 || .3 || 16.7
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Denver
| 75 || 74 || 32.6 || .437 || .367 || .848 || 4.2 || 4.8 || .9 || .4 || 18.2
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Denver
| 59 || 59 || 32.3 || .456 || .346 || .881 || 4.0 || 4.8 || 1.1 || .3 || 18.5
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Denver
| 48 || 48 || 35.5 || .477 || .408 || .869 || 4.0 || 4.8 || 1.3 || .3 || 21.2
|-
| style="text-align:left; background:#afe6ba;"| †
| style="text-align:left;"| Denver
| 65 || 65 || 32.8 || .453 || .398 || .832 || 4.0 || 6.2 || 1.0 || .2 || 20.0
|-
| style="text-align:left;"|
| style="text-align:left;"| Denver
| 59 || 59 || 31.5 || .481 || .425 || .853 || 4.1 || 6.5 || 1.0 || .7 || 21.2
|- class="sortbottom"
| style="text-align:center;" colspan="2"| Career
| 469 || 394 || 30.7 || .452 || .380 || .867 || 3.7 || 4.5 || 1.0 || .3 || 17.5
Playoffs
|-
| style="text-align:left;"| 2019
| style="text-align:left;"| Denver
| 14 || 14 || 36.3 || .425 || .337 || .903 || 4.4 || 4.7 || 1.0 || .1 || 21.3
|-
| style="text-align:left;"| 2020
| style="text-align:left;"| Denver
| 19 || 19 || 39.6 || .505 || .453 || .897 || 4.8 || 6.6 || .9 || .3 || 26.5
|-
| style="text-align:left; background:#afe6ba;"| 2023†
| style="text-align:left;"| Denver
| 20 || 20 || 39.9 || .473 || .396 || .926 || 5.7 || 7.1 || 1.5 || .3 || 26.1
|-
| style="text-align:left;"| 2024
| style="text-align:left;"| Denver
| 12 || 12 || 38.5 || .402 || .315 || .923 || 4.3 || 5.6 || .8 || .5 || 20.6
|- class="sortbottom"
| style="text-align:center" colspan="2"| Career
| 65 || 65 || 38.8 || .459 || .389 || .911 || 4.9 || 6.2 || 1.1 || .3 || 24.2
College
|-
| style="text-align:left;"| 2015–16
| style="text-align:left;"| Kentucky
| 36 || 36 || 35.2 || .454 || .408 || .783 || 5.2 || 2.2 || 1.0 || .3 || 20.0
National team career
Murray represented Canada at the 2013 FIBA Americas Under-16 Championship in Uruguay, and averaged 17 points, 6 rebounds and 2.4 steals per game in leading the team to a bronze medal. He played for the Canadian national team at the 2015 Pan American Games, helping the team win a silver medal. His final averages for the tournament were 16.0 points, 3.2 rebounds, and 2.4 assists per game, while shooting 45.9% from the field.
On May 24, 2022, Murray agreed to a three-year commitment to play with the Canadian senior men's national team. He joined Canada in their preparations for the 2023 FIBA Basketball World Cup, but eventually decided to miss the competition to recover from his championship-winning NBA season.
Awards and honors
NBA
NBA Champion: 2023
NBA All-Rookie Second Team: 2017
Rising Stars Challenge MVP: 2017
Western Conference Rookie of the Month: October/November 2016
College
Third-team All-American – AP (2016)
First-team All-SEC (2016)
SEC All-Freshman Team (2016)
SEC All-Tournament Team (2016)
References
External links
Murray's official website
Kentucky Wildcats bio
1997 births
Living people
All-American college men's basketball players
Basketball people from Ontario
Basketball players at the 2015 Pan American Games
Black Canadian basketball players
Canadian expatriate basketball people in the United States
Canadian men's basketball players
Canadian sportspeople of Jamaican descent
Canadian people of Syrian descent
Sportspeople of Syrian descent
Denver Nuggets draft picks
Denver Nuggets players
Kentucky Wildcats men's basketball players
Medalists at the 2015 Pan American Games
NBA players from Canada
Pan American Games medalists in basketball
Pan American Games silver medalists for Canada
People from Orangeville, Ontario
Point guards
Shooting guards
Sportspeople from Kitchener, Ontario
Canada men's national basketball team players
|
62581
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%20554B
|
NGC 554B
|
NGC 554B
Об'єкти NGC
Кит (сузір'я)
Галактики
Астрономічні об'єкти, відкриті 1886
|
5270307
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BE%20%D0%96%D0%B8%D0%B2%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Морено Живкович
|
Морено Живкович (22 травня 2004, Загреб, Хорватія) — хорватський футболіст, центральний захисник загребського «Динамо».
Біографія
Морено Живкович народився у Загребі у спортивній родині. Його батько — Борис Живкович колишній футболіст німецького клубу «Баєр 04» та національної збірної Хорватії, учасник Євро-2004.
Ігрова кар'єра
Морено є вихованцем столичного «Динамо», де він почав займатися футболом у семирічному віці. Першу гру в основі Живкович провів 15 квітня 2023 року у матчі чемпіонату країни проти «Славен Белупо». Тоді ж він підписав з клубом професійний контракт до 2026 року і відправився в оренду в інший клуб із Загреба — «Локомотива», де грав до січня 2024 року.
Збірна
Морено Живкович виступав за юнацькі збірні Хорватії. У 2023 році захисник дебютував у молодіжній збірній Хорватії.
Примітки
Посилання
Морено Живкович на сайті Croatian Football Federation
Морено Живкович на soccer365.com.ua
уродженці Загреба
хорватські футболісти
гравці молодіжної збірної Хорватії з футболу
футболісти «Динамо» (Загреб)
футболісти «Локомотиви»
|
150814
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mebane%2C%20North%20Carolina
|
Mebane, North Carolina
|
Mebane, North Carolina
Mebane is a city located mostly in Alamance County, North Carolina, United States, and partly in Orange County. The town was named for Alexander Mebane, an American Revolutionary War general and member of the U.S. Congress. It was incorporated as "Mebanesville" in 1881, and in 1883 the name was changed to "Mebane". It was incorporated as a city in 1987. The population as of the 2020 census was 17,768.
Mebane is one of the fastest-growing municipalities in North Carolina. Mebane straddles the Research Triangle and Piedmont Triad Regions of North Carolina. The bulk of the city is in Alamance County, which comprises the Burlington Metropolitan Statistical Area, itself a component of the Greensboro-Winston-Salem-High Point Combined Statistical Area. Two slivers in the eastern portion of the city are in Orange County, which is part of the Durham-Chapel Hill Metropolitan Statistical Area, itself a component of the Raleigh-Durham-Chapel Hill Combined Statistical Area.
History
The town was incorporated as Mebansville in 1880. Its name was changed to Mebane three years later. It is named after Brigadier General Alexander Mebane, an officer during the American Revolution who later served as a U.S. Congressman.
The Charles F. and Howard Cates Farm, William Cook House, Cooper School, Cross Roads Presbyterian Church and Cemetery and Stainback Store, Durham Hosiery Mill No. 15, Griffis-Patton House, Thomas Guy House, Hawfields Presbyterian Church, Henderson Scott Farm Historic District, Mebane Commercial Historic District, Old South Mebane Historic District, Paisley-Rice Log House, White Furniture Company, and Woodlawn School are listed on the National Register of Historic Places.
In 1939 as part of the New Deal, Margaret C. Gates won a competition sponsored by the Section of Painting and Sculpture of the Treasury Department to create a post office mural in Mebane. Her painting, Landscape—Tobacco Curing, which showed a man and a young boy walking in tandem on their way to work on a tobacco farm, was completed and installed in 1941. In 1965, when the post office was remodeled, the mural was damaged beyond repair, as officials tried to remove it for restoration. A local artist, Henry E. Rood III, was hired to create an exact replica of the painting to adorn the new facility.
While the North Carolina Department of Transportation has long had plans to reroute North Carolina Highway 119, currently running through the city's downtown, to a new alignment further west, concerns in predominantly African-American communities along the proposed route, combined with longstanding dissatisfaction with access to municipal services, resulted in civil rights complaints being filed by the West End Revitalization Association and other local residents against the Department of Transportation and city government. Although a four-year moratorium on the project was established in 1999, the Federal Highway Administration eventually granted approval in December 2009.
In October 2014, the city council voted to adopt a new seal and slogan, replacing "A progressive community, the perfect place to call home" with "Positively Charming".
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which are land and , or 1.36%, is water.
Demographics
2020 census
As of the 2020 United States census, there were 17,797 people, 5,763 households, and 3,745 families residing in the city.
2010 census
As of the census of 2010, there were 11,393 people living in the city. The population density was . There were 5,045 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 73.5% White, 20.4% African American, 0.5% Native American, 1.2% Asian, 0.1% Pacific Islander, 0.2% from other races, and 2.6% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 6% of the population.
Telephone service
Mebane straddles the Research Triangle and the Piedmont Triad areas of North Carolina. However, a majority of the phone numbers listed for the city are in the 919/984 area code, whereas the rest of Alamance County is situated in the 336/743 area code. When the Triad was split off into area code 910 in 1993, it was decided that Mebane would stay in 919 to keep the entire city within the same area code. This was retained even after the Triad split from 910 as its own area code, 336, in 1998. Since then, 984 has been introduced as an overlay with 919, followed by 743 as an overlay for 336.
Media
Reflecting that the city is split between two television markets, Spectrum's Mebane system offers stations from both the Triad and Triangle. DirecTV, Dish Network and U-verse customers receive the Triad local feed, since most of the city is in Alamance County. Mebane has a weekly community newspaper, the Mebane Enterprise, which cover the Mebane city government, local arts and culture, high school sports and local breaking news.
Airport
Mebane is home to Hurdle Field, airport code 4W7.
Hurdle Field is no longer operational and is now a residential development.
Education
The Alamance County portion is served by the Alamance-Burlington School System (which was created by a merger between the Alamance County School System and the Burlington City School System in 1996), while the Orange County portion is served by Orange County Schools.
The public schools serving Mebane residents within Alamance County include Eastern Alamance High School, Hawfields Middle School, Woodlawn Middle School, Audrey W. Garrett Elementary School, South Mebane Elementary School, and E. M. Yoder Elementary School; all part of the Alamance - Burlington School System (ABSS).
Mebane residents in the Orange County portion are zoned to Efland Cheeks Elementary School, Gravely Hill Middle School, Orange Middle School, Orange High School, and Cedar Ridge High School.
There is one private school in Mebane, Bradford Academy, a classical Christian school started in 2008.
Mebane is within of several notable universities, including Duke University, UNC Chapel Hill, North Carolina Central University and Elon University. North Carolina State University & Saint Augustine's University are just over away in Raleigh.
Alamance Community College is a two-year college in Graham, west of Mebane.
Commerce
Downtown Mebane was named a Top Five Great Place in North Carolina for 2017.
Downtown Mebane is home to many high-end home furnishing stores, antique shops, and trendy clothing stores. The downtown also houses a wide variety of restaurants. The downtown area also boasts several antique and curio shops, also with a local flair. Coffee shops are populated by many residents and attract many young professionals and students.
Garrett Crossing, a shopping center located on the south side of Mebane next to Interstate 85 and Interstate 40, include a big box retail anchor as well as dining and other smaller shops. A Tanger Outlet mall is located on Arrowhead Boulevard on the north side of I-85 in Mebane.
Notable people
Lucy Hughes Brown, first African American woman physician in South Carolina
A. Oveta Fuller, prominent virologist who grew up near Yanceyville, North Carolina
Zack Littell, MLB pitcher
Ricardo Marsh, professional basketball player, 2007 top scorer in the Israel Basketball Premier League
Junior Robinson, professional basketball player
Zoë Roth, internet meme known as Disaster Girl
References
External links
Cities in North Carolina
Cities in Alamance County, North Carolina
Cities in Orange County, North Carolina
Populated places established in 1881
1881 establishments in North Carolina
|
1623219
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B8
|
Дворянки
|
Дворянки (у минулому Техна, Дворянка) — село в Словаччині в Требішовському окрузі Кошицького краю. Село розташоване на висоті 111 м над рівнем моря. Населення — 601 чол. Вперше згадується в 1245 році.
Примітки
Посилання
Інформація на obce.info
Інформація на e-obce.sk
Села округу Требишів
|
2211324
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA
|
Хаджибейський парк
|
Хаджибейський парк — парк у місті Одеса Одеського району Одеської області. На території парку функціонує головний корпус дитячого санаторію «Хаджибей» (другий корпус — в селі Холодна Балка).
Загальний опис
Інформація про парк наведена у ілюстрованому практичному путівнику по Одесі початку XX століття:
Раніше територія парку відносилася до села Усатове, за адресою вулиця Вернигори, 1. Рішенням Одеської обласної Ради № 347-XXXIII від 07.08.2001 р. «Про межі міста Одеси» (затвердженого Постановою Верховної Ради України № 3064-III від 07.02.2002 р. «Про зміну меж міста Одеси Одеської області») територію санаторію «Хаджибей» (разом з парком) вилучили із Усатівської сільради і приєднали до Суворовського району м. Одеси.
Галерея
Посилання
Джерела
«Глубоководный порт в Хаджибейском лимане. Судоходный канал Хаджибейский лиман — Чёрное море. Развитие районов Куяльницко-Хаджибейской пересыпи». — В. П. Зизак, А. М. Скачек, М. П. Фрейдлин. — Приложение к научно-техническому бюллетеню серии: Экология, экономика, безопасность. Международная академия наук экологии, безопасности человека и природы, Украинское отделение (УО МАНЭБ). — Одесса. — 2012 г. — 71 стр.
Старая Одесса в фотографиях http://viknaodessa.od.ua/old-photo/?khadzhibej-1917-1941
Старая Одесса в фотографиях http://viknaodessa.od.ua/old-photo/?khadzhibej-do-1917
Старая Одесса в фотографиях http://viknaodessa.od.ua/old-photo/?khadzhibej-posle-1944
Див. також
Парк дитячого санаторію «Хаджибей»
Парки Одеси
Пересипський район
Шкодова гора
|
3054620
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B3%D1%83%D1%89%D1%83%D0%B2%D0%B0%D1%87
|
Пластинчастий згущувач
|
Пластинчастий згущувач - згущувач, що являє собою камеру (рис.1), в якій встановлений пакет паралельних пластин, розташованих на відстані 35-50 мм один від одного під кутом 25-60 ° до горизонту. Поверхня згущення в цих апаратах чисельно дорівнює сумі горизонтальних площ всіх пластин.
Загальний опис
Розрізняють проти точні і прямоточні згущувачі.
У протиточних пластинчастих згущувачах, найбільш прийнятних для гірничорудної промисловості (Рис.), живлення що вводиться між пластинами і згущений продукт рухаються в протилежних напрямках.
Найбільш істотні умови роботи згущувача – рівномірна подача живлення в усі канали, які утворені пластинами, і виключення перемішування вихідного продукту зі згущеною пульпою.
Площа вище введення живлення є зоною прояснення. Її можна збільшити, встановивши додаткові короткі пластини між основними площинами. Тверді частинки в пульпі під час проходження потоку між пластинами випадають на похилі площини, у вигляді згущеного продукту, переміщуються по пластинах і заповнюють трапецієподібну частину згущувача.
Розвантаження згущеного продукту може бути автоматизованим. Контроль його густини може здійснюватися за допомогою g-променів, ультразвуку або вимірюванням електропровідності пульпи. Від вимірювача густини сигнал зазвичай надходить на привод насоса, який змінює витрату згущеного осаду.
При малих кутах нахилу пластин на них накладають вібрації з малою амплітудою коливання. Для ущільнення осаду в трапецієподібній частині апарата може бути встановлений вібратор , який також сприяє вивантаженні осаду з розвантажувального патрубка.
Протиточні пластинчасті згущувачі виготовляють з площею згущення 50, 100 і 200 м2 (намічені до виготовлення з площею згущення до 1000 м2), кут нахилу пластин 45 і 55°. Пластини виготовляють із склопластику, пластмаси, скла, нержавіючої сталі та інших матеріалів. Процес осадження в тонкому шарі можна інтенсифікувати використанням пластин з хвилястою поверхнею.
Осадження частинок твердої фази і прояснення рідкої фази в тонкому шарі пульпи протікає швидше, ніж у вертикальних згущувачах завдяки зменшенню висоти шару і наявності похилої поверхні.
Основний принцип дії згущувача з похилими пластинами – поєднання збільшеної ефективної площі осадження зі зменшенням висоти падіння частинок. Одночасно відбувається ламінарний рух проясненої води з більш низькою щільністю вгору вздовж похилої площини. Це також збільшує швидкість прояснення.
Для згущення в тонкому шарі використовують згущувачі з набором похилих пластин. Критичний кут нахилу пластин до горизонту, при якому можливе ковзання осаду на дно згущувача, залежить від матеріалу пластин і властивостей твердої фази. Найчастіше α = 45-600. Відстань між пластинами повинна бути 15-20 мм по горизонталі.
Чим менше відстань між пластинами і чим більше відношення довжини пластин до цієї відстані, тим вище швидкість осадження. Для підвищення ефективності прояснення пластини виконують з ребрами, які розташовані перпендикулярно до руху потоку пульпи (лабіринтова насадка).
Залежно від напрямку нахилу пластин і подачі живлення згущувачі розрізняють (рис. 2):
1) прямоточні згущувачі
а) живлення подається в напрямку проти нахилу пластин;
б) живлення подається в напрямку нахилу пластин;
2) протитечійні згущувачі – живлення подається між пластинами знизу вгору (в);
3) поперечні згущувачі – живлення подається між пластинами в горизонтальному напрямку (г).
Найбільш високі результати роботи забезпечують згущувачі з протитечійним і поперечним напрямком руху рідини (рис. 2, в,г). Такі згущувачі застосовуються на щільних пульпах і дають більш чистий злив при більшій витраті пульпи. α = 45-55о. За поперечною схемою, коли рідка фаза тече перпендикулярно напрямку переміщення осаду, кут нахилу пластин збільшується до 60о. У цьому випадку збільшується продуктивність згущувача. Згущувачі, які працюють за прямоточною схемою застосовуються для більш крупного матеріалу при невеликому навантаженні і розрідженій пульпі, α = 40-30о. Такі апарати чутливі до коливань навантаження.
Критичний кут нахилу пластин до горизонту, при якому можливе ковзання осаду на дно згущувача, залежить від матеріалу пластин і від властивостей мінеральних частинок (визначається експериментальним шляхом).
Див. також
Згущення
Згущувач
Література
Білецький В.С., Олійник Т.А., Смирнов В.О., Скляр Л.В. Техніка та технологія збагачення корисних копалин. Частина ІІІ. Заключні процеси. – Кривий Ріг: Криворізький національний університет. 2019. – 230 с.
Збагачувальне обладнання
|
408080
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BC%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F
|
Симморія
|
Симморія — у Стародавніх Афінах у 4 ст. до н. е. група громадян, що утворювалась для двох цілей: збору військового податку і для повного спорядження військових кораблів. Важливість утворення симморій полягала в тому, що державі була забезпечена вірна і швидка сплата повинності, оскільки заможні громадяни вносили відразу вперед загальну суму військового податку.
Симморії для збирання податку були засновані в 378 до н. е., коли афіняни відновили союз з островами Егейського моря і вдруге встановили гегемонію на морі, при цьому поділ народу на 4 класи якщо не було скасовано, то принаймні він втратив будь-яке практичне значення. Військових Симморій було 10, у кожній філі. У кожній симморії значилося 15 членів, загальна ж кількість членів симморій сягала 300 осіб.
Триєрархічні симморії були засновані в 358 до н. е. через спроби фіванців захопити Евбею і необхіднічть посилити флот. Нова система була введена Періандром, який встановив 20 симморій (по 2 на філу) у складі 1200 членів з найбагатших громадян. Серед них — більшість членів військових симморій. Члени симморій, які бралися спільними силами спорядити один корабель, називалися . На чолі військової та триєрархічної симморії стояв, так званий, . Також були особливі чиновники, , обов'язком яких було визначати ценз.
У 354 до н. е. Демосфен виголосив промову про симморії з метою залучити до виконання обов'язків членів триєрархічних симморій усіх дійсно заможних громадян і збільшити число кораблів до 300, але його мова не мала практичних результатів.
Джерела
Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона
Стародавні Афіни
Давньогрецьке право
Економіка Стародавньої Греції
|
4315926
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Облога Петропавловська
|
Облога Петропавловська — військова операція на Тихоокеанському театрі Кримської війни.
Велика Британія втратила 105 людей вбитими та пораненими, Франція — 104 людини. Жертви з російського боку оцінюються у 115 солдатів і моряків, що загинули або отримали серйозні поранення.
Передумови
Основною турботою англо-французьких союзників було те, що крейсери російської Сибірської флотилії діятимуть проти британської та французької торгівлі в цьому районі.
Ескадра союзників зосередилася в Гонолулу і 25 липня 1854 року вирушила у полювання на російські кораблі. Їх першою метою був Ново-Архангельськ (зараз місто Сітка на Алясці), що був легко взятий, але російських військових кораблів у місті не було. Тому ескадра відплила до Петропавловська.
Захистом міста керували військовий губернатор Камчатки генерал-майор В. С. Завойко і командир фрегата «Аврора» капітан-лейтенант І. Н. Ізильметьєв. Гарнізон налічував понад тисячу осіб, у бухті знаходилися фрегат «Аврора» і військовий транспорт «Двіна», на кораблях і 7 берегових батареях було 67 гармат.
Бойові дії
17 серпня англо-французька ескадра (3 фрегати, 1 корвет, 1 бриг, 1 пароплав, 218 гармат) під командуванням контрадмірала Прайса і контрадмірала Февріє де Пуанта з'явилася перед Петропавловськом і 18 серпня кинула якір в Авачинській бухті.
Росіяни вивели свої кораблі за сильно укріплену косу в бухті.
20 серпня, придушивши вогонь двох батарей, союзники висадили десант на південь від міста, але російський загін контратакою скинув його в море.
24 серпня союзна ескадра розгромила 2 батареї на півострові і висадила чималий десант західніше і на північний захід від міста. Захисники Петропавловська затримали противника, а потім контратакою відкинули його.
27 серпня союзна ескадра покинула район Петропавловська, задовольнившись перехопленими на виході з бухти шхуною «Анадир» та комерційним кораблем Російсько-американської компанії «Сітка». «Анадир» був спалений, а «Сітка» взята як приз.
У квітні 1855 через відсутність військ і сил флоту Петропавловськ був евакуйований та спалений за наказом іркутського генерал-губернатора М. М. Муравйова.
8 (20) травня 1855 року об'єднана англо-французька ескадра з п'яти французьких та дев'яти англійських вимпелів зайшла в Авачинську бухту. Було виявлено, що Петропавловська більше не існує — обороні споруди були зриті, а місто спалено.
Примітки
Кримська війна
Битви Кримської війни
Війни Великої Британії
Війни Франції
Війни Російської імперії
Облоги XIX століття
Конфлікти в 1854
|
5934277
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fontanellato
|
Fontanellato
|
Fontanellato (Parmigiano: ) is a small town in the province of Parma, in northern Italy. It lies on the plains of the River Po near the A1 autostrada, about west of Parma towards Piacenza.
The town was built up in the 15th century around the moated and fortified house of the Sanvitale family, the Rocca Sanvitale, on the borders of the domain of the Dukes of Parma. The house was occupied by the family until 1951, when it was sold to the commune. One notable feature of the Rocca Sanvitale is a room which serves as a large Camera Obscura in which a small hole acts as a lens causing an image of an outside scene to be projected inside the room.
The shrine to the Madonna del Rosario commemorates a succession of miracles beginning in 1628.
One of the main attractions of the town is the Labirinto della Masone, once the largest maze in the world, built by native son Franco Maria Ricci totally from Bamboo.
History
The territory corresponding to today's Fontanellato was already inhabited during the Bronze Age, as demonstrated by the studies carried out by Luigi Pigorini at the end of the 19th century. It was later colonized by the Romans. The toponym Fontanellato probably derives from the medieval "Fontana Lata" (large spring), with reference to the natural springs of the plain that can still be observed today in the Lower Parma area; the same water ditch, still present around the Sanvitale fortress, is to be associated with these spring phenomena.
A massive reclamation took place shortly after 1000 by the Cistercian monks of the nearby abbey of Fontevivo. Starting from 1100, Fontanellato found itself at the center of the struggles between the nascent municipalities along the Via Emilia; the first nucleus of the castle dates back to that time: in 1124 the first defensive tower of the village was erected by the Pallavicinos. In 1145, Fontanellato was sold by Oberto Pallavicino to the town of Piacenza; subsequently it changed hands several times, until 1386, the year in which Antonio Sanvitale became feudal lord. In the early years of the 15th century, the management of the territory, the fortress, the infrastructures and the legislative, judicial and executive system of the Fontanellatese territory was entrusted on an operational level to the mayor of Azarino Platoni.
The Sanvitale family maintained a close link with the village for more than five centuries: only in 1948 did Giovanni Sanvitale sell the castle to the municipal administration, which subjected it to complete restoration, transforming it into an important tourist attraction, home to fairs, exhibitions and events.
Tourism and culture
The ancient village preserves various monuments of interest; the Sanvitale fortress is of particular value, while the sanctuary of the Beata Vergine del Santo Rosario attracts many pilgrims.
Rocca Sanvitale
Originally built in 1124 as a defensive tower at the behest of the Pallavicino marquises, the fortification, granted to the Sanvitale family in 1378, was completely rebuilt between 1386 and around 1400 and extended until the 16th century. In the early seventeenth century the fortress suffered an attack by the Spanish army, which caused damage to the fortifications; consequently the court engineer Smeraldo Smeraldi was charged with the arrangement of the moat, on which a new masonry bridge was built to replace the old drawbridge. Internally transformed into an elegant noble residence, the fortress was partially modified in the 19th century with the construction of the hanging garden, the arrangement of the internal courtyard with the elegant loggia on three levels and the creation of the dark chamber in the circular tower to the south. In 1948 the last count Giovanni Sanvitale sold the fortress to the municipal administration, which used it as a municipal seat and opened some rooms to the public. Inside, the castle preserves numerous rooms that can be visited on the noble floor and on the ground floor, rich in frescoes in part from the sixteenth century and adorned with fine furnishings and paintings dating back to the seventeenth and eighteenth centuries; among all the most important is the room of Diana and Atteone, painted by Parmigianino between 1523 and 1524.
Sanctuary of the Beata Vergine del Santo Rosario
Built by the Dominican friars in 1514 on the site of a small oratory dating back to 1397, in 1543 the Sanvitale counts were forced to demolish the entire structure, to quickly obtain the bricks necessary for the construction of the walls of the village, threatened by the Milanese troops; in 1550 the friars moved to the Benedictine monastery of Priorato, before returning in 1552 to the destroyed monastery of San Giuseppe, which they completely rebuilt. The sanctuary was again completely rebuilt in Baroque style between 1641 and 1660; elevated to the dignity of a minor basilica in 1903, it was enriched in 1912 with the neo-baroque facade designed by the architect Lamberto Cusani. Inside there are various valuable works, including the frescoes of the vault, the seventeenth- and eighteenth-century paintings, the organ of 1696, the baroque furnishings and the numerous ex-votos; among the many statues, the Madonna del Rosario, sculpted in 1615, is the object of great devotion.
Labirinto della Masone
The Labirinto della Masone (The Mason Labyrinth) is a cultural park built nearby Fontanellato. It extends for seven hectares and includes a labyrinth made up of bamboo of different species (the largest of its kind in the world) and spaces that house the art collection of Franco Maria Ricci and his publishing house, temporary exhibitions, conferences, concerts, a restaurant, a café and a delicatessen.
The art collection, spread over five thousand square meters, was collected by Franco Maria Ricci in about fifty years of activity, it reflects his personal taste and is constantly expanding. The works, including paintings, sculptures and art objects, are about five hundred. It starts from the 16th century, in particular there are works by Mannerist artists, among which Girolamo Mazzola Bedoli, Luca Cambiaso and Ludovico Carracci stand out. The seventeenth century is widely represented both in painting and in sculpture, with works by Valentin de Boulogne, Philippe de Champaigne, Gian Lorenzo Bernini, Giambattista Foggini, Lorenzo Merlini. Ample space is dedicated to the eighteenth and nineteenth centuries, with paintings by Francesco Hayez, Giovanni Carnovali, pastels by Rosalba Carriera and Jean-Étienne Liotard, watercolors by Giuseppe Pietro Bagetti, marble sculptures from the neoclassical period depicting mainly characters linked to Napoleon (and Napoleon himself), by Antonio Canova, Lorenzo Bartolini, François Joseph Bosio and French terracottas. Particular attention is paid to artists originating in the Parma area or who have worked there, making an important artistic contribution, including Pietro Melchiorre Ferrari, Giuseppe Baldrighi and Jean Baptiste Boudard. Another main theme of the collection is that of the Vanitas, in which the works of Jacopo Ligozzi and Maurizio Bottoni stand out. As for the twentieth century, the sculptures by Adolfo Wildt and Demetre Chiparus, the paintings by Antonio Ligabue and Alberto Savinio and the tempera by Erté are noteworthy. Finally, there are also numerous art objects, including a wooden model of the Milan Cathedral and one of the Cathedral of Ulm, two narwhal teeth, and an altar in semiprecious stones and ebony.
World War II POW camp
During World War II, a large brick building with stone facings and neo-classical features next to the Sanctuary of the Blessed Virgin of the Holy Rosary, intended for an orphanage (but never used as such), was the prisoner-of-war camp PG (Prigioniero di Guerra) 49. From here 600 Allied officers and men escaped, thanks to the decision by the Commandant, Colonel Eugenio Vicedomini, to open the gates the day after the Armistice of 8 September 1943.
On 6–9 September 2013, to celebrate the 70th anniversary of this event a conference was held in the Rocca on prisoners of war in World War II, with other celebrations and commemorations, jointly by the town and the Monte San Martino Trust. One of the escaping prisoners was the English writer Eric Newby, who memorably detailed his escape and subsequent experiences in the 1971 memoir, Love and War in the Apennines.
The building is now a centre for neurological disorders.
Twin cities
Fontanellato is twinned with:
Kißlegg, Germany
Falköping, Sweden
Wells, United Kingdom
References
External links
Fontanellato tourist office
Comune di Fontanellato
History of Fontanellato
Cities and towns in Emilia-Romagna
|
4280408
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202021%E2%80%942022
|
Кубок Франції з футболу 2021—2022
|
Кубок Франції з футболу 2021—2022
Кубок Франції з футболу 2021–2022 — 105-й розіграш кубкового футбольного турніру у Франції. Титул вчетверте здобув Нант.
Календар
Регламент
Кубок Франції складається з двох етапів:
відбіркового, який складається з шести регіональних етапів (перші два організовуються в кожному регіоні за своєю схемою для клубів регіональних ліг, наступні чотири організовуються в регіонах централізовано за участі клубів з національних аматорських і напівпрофесіональних ліг) та двох національних етапів (7-й і 8-й етап, з 7-го стартують клуби Ліги 2 та представники заморських територій);
фінального, який починається з 1/32 фіналу — з цього раунду стартують клуби провідної Ліги 1.
1/32 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|16 грудня 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|17 грудня 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|18 грудня 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|19 грудня 2021
|}
Примітки
1/16 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|без гри
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|2 січня 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|3 січня 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|4 січня 2022
|}
Примітки
1/8 фіналу
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|28 січня 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|29 січня 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|30 січня 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|31 січня 2022
|}
Примітка
1/4 фіналу
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|8 лютого 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|9 лютого 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|10 лютого 2022
|}
1/2 фіналу
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|1 березня 2022
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|2 березня 2022
|}
Примітка
Фінал
Примітки
Посилання
Кубок Франції на сайті FFF
Кубок Франції на soccerway
2021–2022
Франція
Франція
2021 у французькому спорті
2022 у французькому спорті
|
2535787
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Steve%20McClaren
|
Steve McClaren
|
Steve McClaren
Stephen McClaren (born 3 May 1961) is an English football coach and former player who is currently an assistant coach for Premier League club Manchester United, in his second spell at the club.
McClaren began his coaching career with Oxford United, before joining Derby County in 1995. In 1999, McClaren was hired by Manchester United as Brian Kidd's replacement as Alex Ferguson's assistant manager. He held that position for two years, until he was hired as manager of Middlesbrough. During his tenure, Middlesbrough won their first (and thus far only) major trophy, the League Cup in 2004. They were also UEFA Cup runners-up in 2006. McClaren was appointed manager of the England national team in August 2006, but was dismissed a year later after England failed to qualify for UEFA Euro 2008, with his tactics and player selections being subject to strong media criticism.
In 2008, McClaren was appointed manager of Dutch club Twente, with whom he won the club's first ever Eredivisie championship in 2010. Soon afterwards, he took over at VfL Wolfsburg in Germany, though he was dismissed mid-season due to poor results. After a short spell as manager of Nottingham Forest, he returned to Twente in 2012. His second stint with Twente was less successful than his first, however, and McClaren resigned in early 2013. He returned to Derby later that year, leading the club to the play-offs in the 2013–14 season, but failed to win promotion and he was dismissed in 2015. He was soon appointed as head coach of Newcastle United, but was dismissed after less than year after winning only six of his 28 Premier League matches in charge. He had a second spell as Derby manager from October 2016 to March 2017 and in 2018, McClaren was appointed manager of Queens Park Rangers, before being dismissed in April 2019.
Early life
McClaren was born on 3 May 1961 in Fulford, York, the son of Margaret (née Bogg) and Brian McClaren who had married the previous year. Described as "Yorkshire born and bred", McClaren's ancestors worked variously as miners, brewers, cotton mill workers, labourers and farmworkers, as well as in domestic service.
As a child, McClaren attended Nunthorpe Grammar School after passing his eleven-plus, preferring it over a closer school because of the emphasis which was placed on sports. In order to attend he had to cycle a daily four-mile round trip across York. This is cited as an example of his determination to succeed in sport. At school, he played rugby, tennis, squash and was captain of the school's football team. He also played for York Boys under-15 team and represented the county of Yorkshire. Playing as midfielder, McClaren is remembered as being a "tidy" player, "skilful on the ball" and "head and shoulders above the rest."
Playing career
As a player, McClaren was a midfielder who spent most of his career in the lower leagues of English football. The bulk of his playing career was with Hull City, who he joined in 1979 at the age of 18 after leaving school, He went on to play 178 games scoring 16 goals before leaving in 1985. He then played for Derby County between 1985 and 1988, making 25 appearances.
During 1987, he joined Lincoln City (on loan) making only eight appearances. In 1988, he moved to Bristol City and played 61 times, scoring two goals. He joined his final club, Oxford United, in 1989. He played 33 times for Oxford before an injury forced him to retire in 1992.
Coaching and managerial career
Early coaching
After retiring from playing, McClaren began his coaching career as a youth and reserve team coach at Oxford United, where Denis Smith was manager. He moved back to Derby County in 1995, where he was assistant manager to Jim Smith. The pair won promotion to the Premier League in their first season in charge, establishing themselves in this division and later enjoyed further consolidation in the top flight.
In early 1999, McClaren moved to Manchester United as assistant to Alex Ferguson, replacing Brian Kidd. At the time, he was so little known that he was introduced by United chairman Martin Edwards as "Steve McClaridge", perhaps confusing him with the former Leicester City striker Steve Claridge. His first half-season was distinguished by United winning the treble, consisting of the Premier League title, FA Cup and UEFA Champions League. He developed the reputation as one of the most tactically astute coaches in the country, using modern methods such as video analysis and sports psychologists. United later won the League titles in 2000 and 2001, thus ensuring they won every title contested while McClaren was at the club.
In October 2000, McClaren was made a coach in the England national team by caretaker-manager Peter Taylor. He retained the position under permanent manager Sven-Göran Eriksson until November 2002, combining the job with his roles at club level. However, he returned to assist Eriksson as assistant manager shortly before UEFA Euro 2004 as Brian Kidd had undergone surgery for prostate cancer. He remained in the role up to and including the 2006 FIFA World Cup finals.
Middlesbrough
At the end of the 2000–01 season, McClaren began looking for a managerial job, having decided his chances of succeeding Ferguson at Old Trafford were slim; at the time, Ferguson was planning to retire the following summer, but would ultimately remain in charge of United for a further 11 seasons. With a positive reputation and closely linked with three Premier League vacancies, Middlesbrough chairman Steve Gibson won the race to appoint him after McClaren turned down Southampton and West Ham United. His appointment came after the resignation of former Manchester United captain Bryan Robson, who had been in charge of the Teesside club for seven years and established them as a Premier League club. In his first season, Middlesbrough reached the FA Cup semi-final, knocking out his previous employers Manchester United in the fourth round, but lost 0–1 to Arsenal. They finished 12th in the league, a small improvement on the previous season's 14th-place finish. The following season brought another modest improvement, this time finishing 11th, although they had been in higher positions – and the race for a UEFA Cup place – for most of the season.
In the 2003–04 season, McClaren guided Boro to victory in the League Cup with a 2–1 win over Bolton Wanderers in the final. This was the club's first ever major honour and also guaranteed them qualification for a European competition for the first time in their 128-year history. In the following close season, McClaren was able to attract proven players Jimmy Floyd Hasselbaink, Michael Reiziger and Mark Viduka to Middlesbrough. The signings paid dividends as the club reached the round of 16 in the UEFA Cup, having beaten more experienced sides such as Lazio, before being eliminated by Sporting CP. The club finished in seventh position in the Premier League – their best finish since 1975 – ensuring qualification for the UEFA Cup for a second successive season.
The 2005–06 season proved to be the most eventful of McClaren's tenure at Middlesbrough. The club endured mediocre league form, losing at home to local rivals Sunderland (who finished the season relegated with just three wins from 38 games) and suffering a 7–0 thrashing at Arsenal, putting the club in relegation form. During a 4–0 defeat at home to Aston Villa, a Middlesbrough fan ran onto the pitch and threw his season ticket at McClaren signifying his disgust at the club's performances. Boro eventually finished in a secure 14th place but enjoyed greater success in the cup competitions, reaching the latter stages of both the FA and UEFA Cups. They lost 0–1 to West Ham United in the FA Cup semi-finals. In the UEFA Cup, Middlesbrough were losing on aggregate in the second legs of both the quarter and semi-final ties against Basel and Steaua București respectively. After McClaren substituted defenders with attackers, Boro produced two spectacular four-goal comebacks in both ties to reach the final. In the final, however, Middlesbrough were outclassed by Sevilla and lost 4–0.
McClaren's five-year tenure on Teesside saw him establish himself as Middlesbrough's most successful manager as he made the often difficult transition from coach to manager. He was the first manager to guide them to a major trophy and the first to guide them to qualification for a European competition. He was also the most successful English manager of the early 21st century; he was the first Englishman to win a major honour since 1996 and first to reach a European final with an English club since 1985. Many Boro fans, however, were indifferent about his departure, believing Steve Gibson, the club chairman, to be more important to their success.
McClaren was accused by rival managers of having a "pot of gold" provided by Gibson to buy players, giving him an advantage over other teams, except perhaps the biggest few clubs in the league. Despite this, towards the latter end of his tenure, McClaren was criticised by some supporters for using negative tactics and earning Middlesbrough the tag of a "dull" side. Some observers attributed Middlesbrough's success to the senior, experienced players in the side, rather than McClaren's managerial ability.
England national team
After Eriksson announced in January 2006 that he would leave as England manager after the 2006 World Cup finals, McClaren was placed on the FA's shortlist to succeed him, alongside Sam Allardyce, Alan Curbishley, Martin O'Neill and Luiz Felipe Scolari. The FA first offered the position to Scolari, but he rejected the offer, claiming that the role would mean excessive media intrusion in his life. McClaren, however, was subsequently announced as Eriksson's successor on 4 May 2006 after signing a four-year contract. The nature of his appointment earned him the nickname "Second Choice Steve". The appointment was praised by the likes of Alex Ferguson and Trevor Brooking. McClaren assumed control of the national team on 1 August 2006. McClaren chose popular former England coach Terry Venables as his assistant, a move seen by some as an attempt to counter the lack of enthusiasm for McClaren. He also hired public relations guru Max Clifford to manage his relationship with the media.
McClaren's first decision was to choose the new England captain. He decided to give the arm band to John Terry, the Chelsea defender and captain who at the time had 24 England caps, saying: "I'm convinced he will prove to be one of the best captains England has ever had." In his first squad, McClaren dropped many of the national team's older players including Sol Campbell, David James and former captain David Beckham, saying he was planning for "a different direction". McClaren, however, stated that there was still a chance that Beckham could be recalled in the future.
After starting qualification for UEFA Euro 2008 well with two wins, England hit a poor run of form between October 2006 and March 2007 with only one goal scored in five matches, by which time they had fallen to fourth in their qualification group. During a match against Andorra in March 2007, McClaren and the England team received abuse from supporters during a poor performance in a 3–0 win. McClaren walked out of the post-match press conference after only two minutes of questions, saying, "Gentlemen, if you want to write whatever you want to write, you can write it because that is all I am going to say. Thank you."
In May 2007, McClaren made a U-turn by recalling David Beckham into the England squad. England subsequently had a run of four wins from six matches, which boosted the country's hopes of qualification for Euro 2008, before a defeat against Russia in October 2007 caused their qualification fate to fall out of their hands. The FA's chief executive, Brian Barwick, gave his backing to McClaren, despite the defeat. McClaren was also backed by players Phil Neville and Steven Gerrard, his predecessor Eriksson, and the chief executive of the League Managers Association, John Barnwell.
The results of other matches in England's qualification group meant that England would qualify as the second place team by avoiding a loss in their final group match against Croatia, who had already qualified for the tournament. The match was played at Wembley on 21 November 2007 and England lost 3–2; coupled with Russia's victory over Andorra, this meant that England failed to qualify for Euro 2008. It was the first time since the 1994 FIFA World Cup that England had not qualified for a major tournament, and the first time they had missed the European Championships since UEFA Euro 1984.
The following day, the FA held an emergency meeting and decided to sack McClaren from his post along with his assistant manager Terry Venables. There had been considerable media criticism over McClaren's tactics and player selection, particularly the poor results without Beckham in the lineup, and then having the inexperienced Scott Carson instead of Paul Robinson for the crucial match against Croatia. McClaren's tenure was the second shortest of any England manager, spanning just 18 games in 16 months, only superseded by Sam Allardyce's one game in 67 days. On 14 December 2007, the FA announced Fabio Capello as McClaren's replacement commencing from 7 January 2008.
Twente
McClaren announced in February 2008 he would consider managing in either the Championship or abroad in his next job. In May, McClaren had a brief spell coaching then League Two side Darlington, assisting his former Derby County and Oxford United teammate Dave Penney. In April, the BBC announced McClaren would join them as a pundit for Euro 2008, working as analyst and co-commentator for BBC Radio 5 Live, alongside Alan Green, one of his harshest critics as England manager. McClaren's first commentary game was Austria–Croatia on 8 June 2008, Croatia having been the team chiefly responsible for England's non-qualification for the tournament, having beaten England twice in qualifying.
In May 2008, McClaren was linked with a return to football as manager of the Dutch Eredivisie side Twente. He was in the crowd for a match against Ajax on 18 May, seeing Twente qualify for the Champions League. In response to speculation, a Twente spokesman initially stated that the club had no intention of hiring McClaren. Later that month, however, it was reported McClaren had held talks with Twente chairman Joop Munsterman and had toured the club, despite question marks from some Twente fans to his possible appointment. When he was initially offered the Twente managerial job, McClaren turned it down due to private issues, and on 7 June he expressed an interest in the vacant managerial role at Blackburn Rovers. On 20 June, however, he was confirmed as the new manager of Twente.
McClaren made a good start to the 2008–09 season. The club went on to secure second place in the Eredivisie behind winners AZ, reached the final of the KNVB Cup (losing on penalties to Heerenveen) and on the European front, the club survived group stages in the UEFA Cup, having beaten amongst others Racing de Santander and Schalke 04, managed by McClaren's predecessor at Twente, Fred Rutten. It was the first time in 30 years that the club had remained in European competition beyond winter. Twente were eventually knocked out on penalties in the Round of 32 by Marseille.
At the start of the 2009–10 campaign, McClaren's second season at Twente, there were question-marks over how well newcomers Bryan Ruiz and Miroslav Stoch would be able to replace the departed Eljero Elia and Marko Arnautović, who had been at the core of Twente's second-place finish in the league the preceding year. McClaren, however, led the team to some impressive results, with Twente reaching the top of the Eredivisie in October and remaining top throughout the next few months. Twente, which had never won an Eredivisie title in its history, continued to top the league in the latter part of the season, holding off the likes of renowned competitors PSV and Ajax, and seriously emerged as title favourites. They also reached the first knockout round of the inaugural Europa League, where they were defeated by Werder Bremen. McClaren signed a one-year extension to his contract in October 2009.
On 2 May 2010, Twente were crowned champions for the first time in their history after a 2–0 win away to NAC Breda. On winning the Eredivisie, McClaren became the first Englishman to manage a team to a top-level domestic league title since Bobby Robson with Porto in 1996 (Robson also won the Dutch title with PSV in 1991 and 1992). Robson had in fact been a major influence in McClaren's decision to go to the Netherlands. According to McClaren: "The relationship I had with Bobby was very special. He was a good friend and was of big influence on my decision to join Twente. I'd like to think that he'll be watching from a cloud up above and wishes us the best as we play the last game in the league against NAC."
Twente won 16 of 17 home matches in the Eredivisie league that season and lost just two away. Twente withstood immense pressure from Martin Jol's Ajax (who won their last 14 games in a row and had a goal difference of +86, more than double Twente's +40) during the second half of the season, and trumped the Amsterdam side by one point difference on the last day of the league to claim the title. Upon winning the championship, McClaren stated: "Winning the Carling Cup with Middlesbrough was special but this is pretty much right up at the top of anything I've ever done. To win a championship in a foreign country with foreign coaches, I think it's made me stronger."
At the end of the season, McClaren was awarded the Rinus Michels Award for Dutch manager of the season.
VfL Wolfsburg
Despite winning the Dutch league with Twente, McClaren left the club on 11 May 2010 to take over as manager of Bundesliga side VfL Wolfsburg, making him the first Englishman to manage a German top flight football club. Wolfsburg lost their first three league matches under McClaren – including a 2–1 injury time away loss to Bayern Munich on the opening day of the season, followed by a 4–3 home loss to Mainz 05 having led 3–0 after 30 minutes – but got off the mark with a 2–0 home win against Hannover 96. Wolfsburg then won their next two matches convincingly to rise to sixth in the table.
Despite struggling in the league, on 23 December 2010 the club publicly showed a vote of confidence in McClaren. Due to further poor results, however, on 7 February 2011, the board decided to dismiss McClaren with immediate effect.
Nottingham Forest
McClaren succeeded Billy Davies as manager of Nottingham Forest on 13 June 2011. McClaren made five signings by getting Andy Reid to return to his former club from Blackpool on a free transfer, Ishmael Miller from West Bromwich Albion for a fee of £1.2 million, Matt Derbyshire for an undisclosed fee from Olympiacos. George Boateng on a free transfer from Skoda Xanthi and Jonathan Greening from Fulham for a fee of £600,000. After Forest only won eight points from his first ten league games in charge, McClaren resigned as manager on 2 October 2011.
Return to Twente
On 5 January 2012, Twente confirmed that McClaren has been appointed as the club's manager for the second time. In the press conference after being unveiled as manager, McClaren said his return to Twente was "an easy decision" to make, and wanted to set his sights on winning the Eredivisie title.
McClaren made his first match back as manager for the second time when Twente hammered RKC Waalwijk 5–0. His return was welcomed by the club's supporters, who wore "Welcome Back Steve" T-shirts during Saturday's game. In the January transfer window, McClaren caused controversy when he sold one of their best strikers, Marc Janko, to Porto for approximately £5 million. Despite this, McClaren invested money to sign Wesley Verhoek from ADO Den Haag for £1.5 million (a player McClaren had previously tried to sign while in charge at Nottingham Forest but the proposed deal fell through) and Glynor Plet from Heracles Almelo for £1.5 million. McClaren also signed Joshua John and Daniel Fernandes on a free transfer.
After a disappointing sixth place, Twente invested in new players including Dušan Tadić and Luc Castaignos. Twente made it through the group stages of the Europa League, while winning the first six league matches. McClaren became the second foreign trainer in the Eredivisie who has coached more than 100 matches. After growing criticism from supporters, McClaren resigned his position on 26 February 2013, stating: "We agree the Club is bigger than any one individual and Twente is too big in my heart to stand in the way of its progress."
Derby County
On 2 July 2013, McClaren became part of Harry Redknapp's coaching staff at Queens Park Rangers in the Championship after agreeing a short-term, three-month deal. However, In September, McClaren returned to Derby County when he was appointed head coach to replace Nigel Clough, signing a two-and-a-half-year contract. He appointed former Derby winger Paul Simpson and former Manchester United goalkeeping coach Eric Steele to his backroom staff. Derby's first match following McClaren's appointment was at home to Ipswich Town, though academy manager Darren Wassall took charge of the team. With Derby trailing 4–1 at half time, McClaren entered the home dressing room to give a "rousing" speech to inspire a Derby fight back for a 4–4 draw. McClaren's first two games in charge brought successive victories, as he earned Derby their first league home win of the season with a tenth successive victory over Leeds United (3–1) and inflicted Watford's first home defeat of the season with a 3–2 away win. The Watford victory earned McClaren the LMA Performance of the Week award.
After Derby picked up 19 points from a possible 21 in December 2013, McClaren was awarded the Championship Manager of the Month award. Derby went on to finish third in the Championship in the 2013–14 season, amassing 85 points and qualifying for the Championship play-offs. After beating Brighton & Hove Albion over two legs in the semi-finals, Derby faced McClaren's former employers QPR in the final at Wembley Stadium, where they lost 1–0 to a last minute Bobby Zamora goal. This left Derby's quest for a return to the Premier League extending into its seventh season.
Derby enjoyed a strong opening two-thirds of the 2014–15 season, topping the table on three separate occasions and reaching the League Cup quarter-finals. However, after a 2–0 victory over Charlton Athletic on 24 February took Derby to the top of the division, their form nose-dived and they managed just two wins, against eventually relegated Wigan Athletic and Blackpool, in their remaining 13 fixtures. They missed out on the play-offs altogether after a 3–0 defeat at home to Reading on the last day of the season, when a point would have sufficed. The drastic loss in form was attributed by McClaren to injuries to key players, especially striker Chris Martin, although local press also believed that constant speculation linking McClaren to the Newcastle United job had been a contributing factor. On 25 May 2015, McClaren was dismissed by Derby.
Newcastle United
On 10 June 2015, McClaren was appointed as the replacement for caretaker manager John Carver as head coach of Premier League side Newcastle United. He signed a three-year deal with the club, with an option to extend the contract to eight years. He was also appointed to the Newcastle United board of directors, along with chief scout Graham Carr and club ambassador Bobby Moncur. On 18 October, after eight matches without a win, McClaren won his first Premier League game as manager of Newcastle with a 6–2 home victory against Norwich City. This was McClaren's first win in the Premier League since his Middlesbrough side beat West Ham 2–0 on 17 April 2006.
Six days after a 3–1 home defeat to AFC Bournemouth, McClaren was dismissed by Newcastle on 11 March 2016.
Return to Derby County
McClaren returned to Derby on 12 October 2016 for a second spell as manager, after the departure of Nigel Pearson. His first game in charge during his second spell was a 1–0 home win against Leeds United. He was dismissed on 12 March 2017 after a 3–0 loss to Brighton.
Maccabi Tel Aviv
In August 2017, McClaren joined Maccabi Tel Aviv as a coaching consultant. He vacated the post on 28 December.
Queens Park Rangers
On 18 May 2018, McClaren was appointed as the new manager of Championship club Queens Park Rangers on a two-year contract, replacing Ian Holloway, who was dismissed by the club a week previously after a poor run of results in their previous league campaign.
McClaren was dismissed as QPR manager on 1 April 2019 following a 2–1 home defeat to Bolton Wanderers on 30 March 2019 and a run of one win in 15 games.
Return to Derby County
McClaren returned to Derby County on 24 November 2020 when being appointed as technical director. He stepped down from this role on 28 September 2021 after Derby entered administration, but remained at the club as a part-time senior adviser.
Return to Manchester United
On 23 May 2022, it was confirmed that McClaren would be returning to Manchester United to join first team manager Erik ten Hag as part of his backroom coaching staff.
Personal life
McClaren is married to Kathryn, with whom he has three sons. As of 2006, McClaren lived in the town of Yarm in Stockton-on-Tees. On becoming manager of VfL Wolfsburg, McClaren moved with his wife and youngest son to Germany.
In popular culture
McClaren is a regular character on Bob Mortimer and Andy Dawson's Athletico Mince Podcast.
Managerial statistics
Honours
Player
Derby County
Football League Second Division: 1986–87
Manager
Middlesbrough
Football League Cup: 2003–04
UEFA Cup runner-up: 2005–06
Twente
Eredivisie: 2009–10
Individual
Rinus Michels Award: 2010
References
External links
Lincoln City F.C. official profile (archived 5 May 2012)
1961 births
Living people
Footballers from York
English men's footballers
Men's association football midfielders
Hull City A.F.C. players
Derby County F.C. players
Lincoln City F.C. players
Bristol City F.C. players
Oxford United F.C. players
English Football League players
English football managers
Middlesbrough F.C. managers
England national football team managers
FC Twente managers
VfL Wolfsburg managers
Nottingham Forest F.C. managers
Derby County F.C. managers
Newcastle United F.C. managers
Queens Park Rangers F.C. managers
Premier League managers
Eredivisie managers
Bundesliga managers
English Football League managers
Rinus Michels Award winners
Association football coaches
Oxford United F.C. non-playing staff
Derby County F.C. non-playing staff
Manchester United F.C. non-playing staff
English expatriate football managers
Expatriate football managers in Germany
Expatriate football managers in the Netherlands
English expatriate sportspeople in Germany
English expatriate sportspeople in Israel
English expatriate sportspeople in the Netherlands
Darlington F.C. non-playing staff
England national football team non-playing staff
|
2854256
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/KV8
|
KV8
|
KV8 — гробниця, розташована в єгипетській Долині Царів, використовувалася для поховання фараона Мернептаха з Стародавнього Єгипту з XIX династії.
Опис
Похоронна камера, розташована в кінці 160-метрового коридору, спочатку використовувалася в якості чотирьох саркофагів. Один з них не був таким об'ємним і двері в коридорі мали косяки, в результаті чого вони були знесені та відбудовані заново, а також перебудова дозволяє їх переносити в інше місце. Ці косяки були перебудовані за допомогою пісковиків, які зафіксували їх в потрібне місце за допомогою підйомного крана. Стовпи в палаті F знесені з метою звільнення місця під будівництво саркофагів, з яких лише двоє були замінені.
Дві інші колони, мабуть, були вкрадені Панебом - працівником сільської майстерні (Дейр-ель-Медіна) з метою їх використання у своїй гробниці.
Література
Reeves, N & Wilkinson, R.H. The Complete Valley of the Kings , 1996, Thames and Hudson, London
Siliotti, A. Guide to the Valley of the Kings and to the Theban Necropolises and Temples , 1996, A.A. Gaddis, Cairo
Посилання
KV8 Опис гробниці KV8 / Фиванский картографічний проект (Theban Mapping Project)
Бібліографія для гробниці KV8 / Фиванский картографічний проект.
Архітектура Стародавнього Єгипту
Гробниці Долини Царів
Споруди, збудовані в XIII столітті до н. е.
|
19017645
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gaj%2C%20Lesser%20Poland%20Voivodeship
|
Gaj, Lesser Poland Voivodeship
|
Gaj, Lesser Poland Voivodeship
Gaj is a village in the administrative district of Gmina Mogilany, within Kraków County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland. It lies approximately south of the regional capital Kraków.
References
Gaj
|
3578162
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%D1%8F%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Звягельська районна рада
|
Звягельська районна рада — орган місцевого самоврядування Звягельського району Житомирської області. Розміщується в місті обласного значення Звягель.
Склад ради
VIII скликання
Загальний склад ради — 42 депутати.
25 жовтня 2020 року, на чергових місцевих виборах, було обрано 42 депутати ради, з них (за суб'єктами висування): «Наш край» — 7, «Слуга народу» — 6, «Європейська Солідарність» та Радикальна партія Олега Ляшка — по 5, «Опозиційна платформа — За життя» — 4, Народна партія, Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», «Пропозиція», «Сила і честь», «За майбутнє» — по 3.
Голова
4 грудня 2020 року, на першій сесії, головою районної ради обрали Артура Загривого, депутата від «Європейської Солідарности», члена цієї партії, місцевого підприємця.
VII скликання
Загальний склад ради: 40 депутатів.
Виборчий бар'єр на чергових місцевих виборах 2015 року подолали шість політичних партій. Безперечним лідером перегонів стала місцева організація партії «Європейська солідарність», котра отримала 16 депутатських місць, Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» здобуло 8 мандатів, «Народна Партія» — 7 місць, «Опозиційний блок» — 4 депутати, Радикальна партія Олега Ляшка — 3 та партія «УКРОП» 2 депутати.
Голови
23 листопада 2015 року, на першій сесії Новоград-Волинської районної ради VII скликання, головою районної ради обрано представника «Європейської Солідарности», Рудницького Дмитра Вікторовича, заступницею стала Анна Олександрівна Громико, представниця РП Ляшка.
23 жовтня 2019 року Дмитро Рудницький достроково склав повноваження голови Новоград-Волинської районної ради.
Колишні голови ради
Загривий Володимир Іванович — 1991—1993 роки
Янчук Василь Степанович — 1993—1994 роки
Жигадло Франц Феліксович — 1994—1998 роки
Федорчук Володимир Васильович — 1998—2006 роки
Гончарук Віктор Васильович — 2006—2010 роки
Весельський Франц Вікторович — 2010—2015 роки
Рудницький Дмитро Вікторович — 2015—2019 роки
Примітки
Посилання
Новоград-Волинська районна рада
Новоград-Волинський район, Житомирська область
Новоград-Волинська райрада
Районні ради Житомирської області
|
4083630
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%BE%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%8F%29
|
Гральна зона (Росія)
|
Гральна зона (Росія)
Гральна зона — особливий адміністративно-територіальний об'єкт РФ, призначений для здійснення діяльності з організації та проведення азартних ігор.
З 1 липня 2009 року будь-яка ігрова діяльність в Росії, за винятком букмекерських контор, тоталізаторів і лотерей, може здійснюватися тільки в чотирьох спеціальних гральних зонах — в Калінінградській області («Янтарна»), Алтайському («Сибірська монета») і Приморському краях («Примор'я»), а також в Краснодарському краї («Азов-Сіті»).
Розташування гральної зони на півдні країни визначено недалеко від селища Порт-Катон в Азовському районі Ростовської області, що межує з Щербинівським районом Краснодарського краю. Відстань від Ростова-на-Дону до Порт-Катона становить близько 80 км, від Краснодара — близько 300 км.
У Калінінградській області гральна зона створена неподалік від селища Поваровка Зеленоградського району. Створення гральної зони в Алтайському краї завершено близ відомого курорту Білокуриха, за 200 км від Барнаула.
У Приморському краї гральна зона побудована поблизу міста Артем (35 км від Владивостока), в бухті Мурашина.
1 липня 2009 року гральний бізнес було заборонено.
У лютому 2010 року в гральній зоні «Азов-Сіті» відкрилося перше казино «Оракул». Проте пізніше було вирішено гральну зону Азов-Сіті ліквідувати, і на місці неї побудувати кадетський корпус або військову частину. Точна причина ліквідації і доля казино «Оракул» невідомі. Станом на травень 2016 року всі казино в гральній зоні Азов-сіті продовжували працювати.
Перше казино гральної зони Сибірська монета запрацювало 1 листопада 2014 року. До цього моменту був готовий лише цокольний поверх з VIP-залами. Повністю Altai Palace планувалося запустити в квітні 2015 року. Усього за 2015 рік єдиний відкритий об'єкт гральної зони — комплекс Altai Palace відвідали понад 17 тисяч осіб. З літа 2015 року по березень 2016 року казино організувало 6 вертолітних рейсів з Новосибірська для віп-гостей.
Відкриття гральної зони Примор'я в тестовому режимі відбулося 8 жовтня 2015 року, коли запрацювало казино «Кришталевий тигр» (Tigre de Cristal). Остаточне відкриття пройшло 11 листопада 2015. Компанія «Джі 1 Інтертейнмент», що володіє казино Tigre de Cristal, планує звести готельні потужності на 500 готельних номерів, театр і додаткову спортивну інфраструктуру.
Перший об'єкт гральної зони Янтарна, зал ігрових автоматів Magic Crystal, було відкрито 8 квітня 2016 року.
Див. також
Азартні ігри в Росії
Примітки
Гральні зони Росії
Азартні ігри
|
52730724
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hori%20%28high%20priest%29
|
Hori (high priest)
|
Hori (high priest)
Hori was a High Priest of Anhur during the reign of Ramesses II. He was the son of the High Priest of Amun Parennefer called Wennefer and his wife Isis. He may be identical to the High priest of Amun mentioned on the statue of the Overseer of the Charioteers named Kanakht.
Family
Hori comes from a very well connected family documented on a family monument of his brother Amenemone (Naples Museum 1069). The monument records members of an extended family including Hori, his father Wennenefer and his grandparents Minhotep and Maia.
Uncles of Hori include Pennesuttawy, who was a Troop Commander in Kush and Minmose, who served as the high priest of Min and Isis. The Viceroy of Nubia Paser II was also a relative.
The monument also mentions two brothers of Hori. Amenemone is said to have been a childhood friend of Ramesses II and later was the Chief of Works. Hori is said to be Amenemone's elder brother. A brother named Amenemope served as the Chief of Seers (high priest of Ra in Heliopolis). Amenemope was also a chamberlain of the Lord of the Two Lands. Another brother Khaemwaset was a scribe of the sacred books in the House of Amun.
Hori has a son named Minmose who succeeded him as High Priest of Anhur. If the identification of Hori as the High Priest of Amun is correct, then he also had a son Kanakht who served as overseer of the charioteers.
High Priest of Anhur
Hori is named as the High Priest of Anhur on the monument of his brother Amenemone. He likely followed his father in that office when the latter was made High Priest of Amun. Hori is also mentioned as the High priest of Anhur on statues of his son Minmose who was also a High Priest of Anhur.
Granite statue of Minmose (Cairo CGC 1203). Minmose is said to be the son of the High Priest of Anhur Hori and his wife Inty.
Statuette (Brighton Art Gallery and Museum). Minmose is said to be the son of the Dignitary and Chamberlain of Shu and Tefnut, the high Priest of Anhur Hori.
Black Granite Table of Offerings, Mesheikh (Cairo CGC 23095). Minmose is given the title Chamberlain of Shu and Tefnut, and is said to be the son of the high Priest of Anhur Hori and the musicienne Inty.
High Priest of Amun
The existence of a High Priest of Amun named Hori has been known for many years. Earlier theories conjectured that Hori served towards the end of the reign of Ramesses II. The priest thought to have served after the High Priest Nebwenenef was Parennefer called Wennefer. More recent work has shown that Parennefer called Wennefer served as High Priest at the end of the Eighteenth Dynasty after extensive excavations of his tomb in Thebes in 1990-1993.
The monuments of his son - the Commander of the Chariotry Kanakht - shows that the High Priest of Hori served during the Reign of Ramesses II. Hori likely served as High Priest between Nebwenenef and Paser.
References
Theban High Priests of Amun
People of the Nineteenth Dynasty of Egypt
Year of birth unknown
Year of death unknown
|
2072779
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Message%20Quest
|
Message Quest
|
Message Quest — російська інді-відеогра, розроблена новоствореною компанією Royal Troupe та випущена в продаж на платформі Steam 22 жовтня .
Одразу після запуску гра була доступна для встановлення на комп'ютерах з операційними системами Windows, Ubuntu і Mac OS X. Демоверсія також доступна в браузері. Навесні 2016 року планується вихід гри на мобільних пристроях.
5 грудня 2015 року гра отримала локалізацію українською мовою.
Ігровий процес
Жанрово це двовимірний графічний квест з point-and-click-механікою та головоломками. Битви з босами виконані в стилі JRPG. Самі розробники називають свій проєкт інтерактивною казкою. Геймплей стандартно для жанру складається з дослідження локацій, вирішення головоломок та діалогів. У діалогах гравець може обирати відповіді за обох персонажів, а не лише за протагоніста, як це зазвичай буває у відеоіграх. (Схожий прийом було раніше застосовано в інді-грі .)
Сюжет
Розробники хотіли створити історію, що буде достатньо простою та цікавою для дітей, але водночас достатньо глибокою, аби зацікавити й дорослих. Казка багато в чому схожа з «Гобітом» Джона Толкіна. Вона закладає основи сетингу, цілого нового ігрового всесвіту, що може бути використаний в інших творах у майбутньому. А її головний герой, Фесте, багато в чому нагадує Більбо. За словами Марії Кравцової, це типовий герой, що опирається, відмовляється від «поклику». Лінь — одна з головних його рис. Але є й інші: доброта, вміння співпереживати. До купи він ще й доволі цинічний.
Останньому та найледачішому члену Гільдії вісників випадає доставити послання Герою, аби врятувати світ Аваранжу. Проте Фесте все байдуже, він зовсім не бажає кудись іти чи щось робити і хоче, щоб йому дали спокій та дали поспати в комірчині. Ноа, голова гільдії, все ж виставляє хлопця за ворота з посланням. У пошуках Героя юному віснику випаде відвідати Поляну скрипалів і зачарована Корчма, з якої немає виходу, побороти власну Лінь і сильно змінитися, познайомитися зі співачкою Мадлен та Королем Бардів, згадати власне минуле та врятувати майбутнє світу.
Розробка
Виробничий процес
Ідея Message Quest з'явилася влітку 2013 року. Розробка гри тривала близько двох років. У продажу проект з'явився через двадцять місяців після анонсу.
Твором, що надихнув Марію Кравцову на створення власної відеогри, був . Їй сподобалася ідея органічного поєднання головоломок з сюжетом, коли ті не виглядають чужорідним елементом в основній історії. Ігровий всесвіт було вигадано Марією набагато раніше, як певну «платформу» для майбутніх творів. Проте першою втіленою у цьому всесвіті історією стала відеогра Message Quest.
В лютому 2014 року, під час творчої кризи, Марія вирішила взяти участь в GamesJamKanobu, де була також у складі журі. Участь у конкурсі їй дозволили за умови, що розробка не претендуватиме на призові місця. Тоді й була сформована перша команда та відбулося перше (бодай мінімальне) втілення ідей.
Повноцінна розробка почалася лише в грудні 2014 року, коли до команди приєднався програміст Віктор Смірнов, а Марія звільнилася з основної роботи. На перших порах гра виглядала як намальований вручну анімаційний фільм, проте згодом команда вирішила перетворити все зображення на суцільний живий вітраж. Ідея використання вітражів як артстилю з'явилася ще на початку розробки в 2014 (тоді Олена Медовнікова створила для гри оформлення основного меню у вигляді вітража), проте була відкинута. Через рік до неї повернулися, спробували зробити анімацію в даному стилі, і зрештою таке графічне оформлення було схвалене як основне.
Сценарій гри переписувався загалом близько десяти разів. Як і у випадку з графічною складовою, одного разу в процесі розробки було навіть прийнято рішення відмовитися від попередніх напрацювань та переписати сюжетну лінію заново. Команді також довелося звертатися за допомогою до більш досвідчених сценаристів. Коли написані окремо тексти було перенесено зі сценарного документа в гру, Марії Кравцовій вони видалися претензійними, пафосними, недоречними, банальними та шаблонними. Тому надалі вона писала текст одразу в редакторі Unity, постійно перевіряючи, як все виглядатиме власне в грі
Кошторис склав близько $10 000 (700 000 RUB). Найбільшу частку з цієї суми становили витрати на візуальну складову. На другому місці — витрати на локалізацію. Усе фінансування відбувалося лише коштом команди розробників, багато чого було зроблено в борг. На думку авторів, аби проєкт окупився, потрібно продати 12 тисяч копій.
Перший прототип гри Марія Кравцова зробила власноруч за допомогою RPG Maker. Розробка релізної версії велася командою в інструментарії Unity. Анімація була зроблена в Adobe Flash та портована до Unity за допомогою GAF Media.
Персонажі гри розмовляють на лоджспіку — мові, вигаданій студією Ice-Pick Lodge для головного героя гри . Голова студії, Микола Дибовський, дозволив використовувати цю говірку при створенні Message Quest.
Усього в озвучуванні гри брали участь дві дівчини та хлопець. Отже, усі чоловічі голоси в грі були виконані одним актором. Окрім голосу головного героя, котрого озвучила дівчина. Запис акторів проходив на студії Олександра Ахури. Музику для гри написали Олександр Тулупов та Ірина «Ресса Шварцвальд» Нікітіна. Звуки — Артем Самойленко та Олександр Ахура.
Провідним розробником та ідеологом гри була Марія Кравцова, лише вона займалася проєктом як основною роботою. Інші учасники команди суміщали участь в даному проєкті з іншою роботою, всі вони працювали віддалено. У команді були задіяні люди з Росії, України та Білорусі. Програмуванням гри займався Віктор Смірнов. Анімацією — Юлія Самородова. Художник проєкту — Олена Медовнікова. В розробці також брав участь чоловік Марії, Ярослав Кравцов, котрий серед іншого займався розробкою боїв з босами та геймдизайном загалом.
Назва новоствореної компанії-розробника, Royal Troupe, була взята власне з гри, на честь трупи Короля Бардів.
Музичний супровід
20 листопада 2015 року у продажу на iTunes та Amazon, а також на Spotify з'явився альбом Message Quest Soundtrack до якого ввійшли використані у грі музичні композиції Олександра Тулупова та Ірини «Ресси Шварцвальд» Нікітіної. 7 грудня того ж року альбом став доступний безкоштовно для всіх власників гри у Steam, проте п'ята та шоста композиції у цій версії були скорочені вдвічі.
Вплив
За словами самих розробників, казка виконана в найкращих традиціях «Гобіта» Джона Толкіна та «Хронік Нарнії» Клайва Льюїса. Джерелами натхнення для власне історії та атмосфери були анімаційні фільми студій (The Last Unicorn, The Hobbit) та Ghibli.
Також деякі елементи були взяті з казки П'єра Гріпарі , а також з коміксу Ніла Ґеймена «The Sandman».
Низку епізодів було вигадано під впливом пісень британського рок-гурту Blackmore's Night. У власне текстах діалогів є багато цитувань художніх творів, наприклад з Іліади чи творчості братів Стругацьких.
Головного героя було названо на честь Феста — блазня з комедії Вільяма Шекспіра «Дванадцята ніч».
Вихід та продаж
Гра з самого початку розроблялася для планшетних комп'ютерів на базі операційних систем Android та iOS. Проте виявилося, що інді-розробникам набагато простіше вийти на Steam з версією для персональних комп'ютерів. У вересні 2015 року проект був майже повністю готовий, проте не мав промо-відео, на створення котрого довелося витратити ще кілька тижнів. Зрештою 24 вересня розпочалася кампанія гри на Steam Greenlight. Гра отримала схвалення за 8 днів, набравши загалом 2140 голосів (1145 «за» і 925 «проти»).
22 жовтня почався продаж гри на платформі Steam. За перші десять днів було реалізовано понад тисячу копій. Ще близько трьох тисяч було продано через ще до офіційної появи продукту в магазині Steam. Відсоток повернень був незначним і становив 1,7%.
Оригінальна мова твору — російська. Також розробники замовили професійні переклади на англійську, французьку, німецьку та іспанську. На стадії Greenlight'у за символічну плату гру було перекладено також нідерландською, а майже одразу після виходу в Steam вона отримала фанатський переклад польською. 5 грудня було додано також фанатський переклад українською мовою.
Оцінки та відгуки
Гра отримала здебільшого схвальні відгуки журналістів та покупців. Однією з найприкметніших її рис став графічний стиль.
Щодо рівня складності усі рецензенти зійшлися на думці, що гра досить проста і всі її складові (навіть головоломки) покликані в першу чергу розважати. Так оглядач сайту ProGamer писав: «слово „Quest“ у назві якраз „для ледачих“ — це в жодному разі не квест з усіма невіддільними атрибутами на зразок інвентарю та важких загадок. Кожна сцена проходиться буквально в кілька кліків і дає челлендж рівня планшетних адвенчур».
Сергій Мангасаров з сайту SpiderMedia.ru зазначив, що мета гри — не випробувати ваш розум, а розвеселити та принести радість. Серед недоліків ним було вказане не завжди зручне управління мишкою. В цілому ж гра видалася рецензентові іронічною казкою в дусі творчості Террі Пратчетта.
Іван Осенков з видання IGN Russia сказав, що гра (як і її головний герой) приваблює своєю наївністю та простодушністю. Він також похвалив розробників за мінімізацію завдяки грамотному візуальному дизайну та можливості «підсвітити» активні ділянки.
Костянтин Говорун погодився, що загалом гра дійсно схожа на казку, проте додав, що «в цій дитячій казці є хитринка, що захоплює і дорослих. Такий російсько-радянський гумор з цитатами з вітчизняних фентезі та фантастики, трохи програмістського гумору (неначе перезапуск King's Bounty), і все це чудовою, живою мовою».
Серед плюсів рецензенти також відмічали низьку вартість гри (на старті продажу вона коштувала $2,99, €2,99 та 99 RUB залежно від регіону). Проте зазначалося також, що гра є досить короткою: загалом не більше півтори—двох годин ігрового часу.
Нагороди
Гра посіла 3 місце в номінації «Гра» на GamesJamKanobu;
Гра посіла 2 місце на GamesJamUnity;
Гра була номінована на Media Choice Award на DevGAMM Moscow 2015;
Гра була номінована на Excellence in Audio на DevGAMM Hamburg 2015.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт гри
Сторінка гри в Steam
Пригодницькі відеоігри
Ігри для Windows
Відеоігри 2015
|
249343
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%B9%D1%82%D0%B5%D1%80
|
Андерайтер
|
Андерайтер (гарант, страхувальник) — компанія або інша юридична особа, яка здійснює управління процесом розміщення цінних паперів та їхнього розподілу на ринку цінних паперів. Андерайтер гарантує емітенту виторг від продажу цінних паперів і фактично купує цінні папери. Це, як правило, інвестиційний банк, що купує новий випуск цінних паперів в емітента і потім перепродає його інвесторам.
Типи договорів
Договір з андерайтером може бути двох типів:
«Тверде зобов'язання» — андерайтер зобов'язується придбати всі акції, пропоновані для первинного публічного розміщення і перепродати їх. Весь ризик продажу лягає на андерайтера. Андеррайтер «твердого зобов'язання» гарантує емітенту отримання виручки від продажу цінних паперів емітентом, так як фактично купує цінні папери у емітента (попередньо оцінивши їх), навіть якщо крім firm commitment-андеррайтера не знайшлося більше охочих купити цінні папери емітента.
«Максимальні зусилля» — продаж максимально можливого числа цінних паперів нового випуску без фінансової відповідальності. Андерайтер знімає з себе частину ризику у разі, коли частину акцій продати неможливо. Інколи в такому випадку андерайтера називають лід-менеджером або організатором емісії.
Типи андерайтерів
Андеррайтером може бути будь-яка юридична особа, відповідним чином ліцензоване ДКЦПФР, тобто це може бути або інвестиційна компанія, або інвестиційний банк. Ця юридична особа пропонує інвесторам купити випуск цінних паперів емітента. Для цього вона, як правило, проводить збори потенційних інвесторів, презентуючи їм емітента під час процедури виходу на IPO або road show емісії облігацій.
Андерайтинг на ринку цінних паперів може здійснюватися синдикатом андерайтерів, тобто групою інвестиційних банків та/або інвестиційних компаній, створюваної на нетривалий час для того, щоб забезпечити продаж нового випуску цінних паперів за ціною, встановленою в попередній угоді. Синдикат андерайтерів очолює провідний андерайтер. Провідний андерайтер організовує синдикат по розміщенню цінних паперів, підтримує контакти з емітентом і веде облік розміщених паперів.
Перелік андерайтерів в Україні
Список на ресурсі Інтерфакс-Україна
Список на CBONDS
Посилання
Фінанси
Фондовий ринок
Страхування
Цінні папери
Облігації
Державні фінанси
|
10864133
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lealman%2C%20Florida
|
Lealman, Florida
|
Lealman, Florida
Lealman, known as East Lealman until 2010, is a census-designated place (CDP) in Pinellas County, Florida, United States. The population was 19,879 at the 2010 census. Prior to 2010, Lealman was part of a larger CDP named West and East Lealman.
Community Redevelopment Area
In 2015, the Pinellas County Board of County Commissioners created the Lealman Community Redevelopment Area (CRA), the first redevelopment area in unincorporated Pinellas County.
Geography
Lealman is located at (27.8197, -82.6846). The community is bordered by the city of Pinellas Park to the north, St. Petersburg to the east and south, and by the town of West Lealman to the west. The elevation is above sea level.
According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , of which is land, and (1.63%) is water.
Demographics
References
External links
Lealman Fire District
Lealman profile from Hometownlocator
Census-designated places in Pinellas County, Florida
Census-designated places in Florida
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.