id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2149763
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%BE%20%D0%9C%D0%BE%D1%94%D1%81
|
Джоджо Моєс
|
Джоджо Моєс (Jojo Moyes) — англійська романістка, журналістка. Найвідоміший твір Моєс — «До зустрічі з тобою».
Біографія
Джоджо Моєс народилась 1969 року в Лондоні. Закінчила Лондонський університет. В 1992 році здобула стипендію щоденної британської газети «The Independent», а відтак зуміла вступити на аспірантуру до Лондонського міського університету. Згодом, протягом десяти років, вона працювала в цій газеті.
Джоджо Моєс змогла повністю присвятити себе письменницькій праці лише в 2002 році, саме тоді світ і побачив її перший роман. Однак, вона й надалі вела журналістську діяльність і писала статті для газети «The Daily Telegraph».
Письменниця є одною з небагатьох, кому вдалось двічі виграти премію «Асоціації любовних романістів» у номінації «Любовний роман року» (вперше — в 2004 році, за роман «Заморські фрукти»; вдруге перемога Джоджо Моєс дісталась в 2011, за роман «Останній лист від твого коханого»).
Бібліографія
Романи
Sheltering Rain (2002) — «Щасливі кроки під дощем»;
Foreign Fruit (2003) / Windfallen — «Вілла нашого кохання»;
Peacock Emporium (2005) — «Крамничка на розі»;
The Ship of Brides (2005) — «Корабель наречених»;
Silver Bay (2007) — «Срібна затока»;
Night Music (2008) — «Нічна музика»;
The Horse Dancer (2009) — «Та, що танцює з кіньми»;
The Last Letter from Your Lover (2010) — «Останній лист від твого коханого»;
Me Before You (2012) — «До зустрічі з тобою»;
Honeymoon in Paris: A Novella (2012) — «Медовий місяць в Парижі: повість»;
The Girl You Left Behind (2012) — «Дівчина, яку ти покинув»;
One plus one (2014) —— «Один плюс один»;
After You (2015) — «Після тебе»;
Paris For One and Other Stories (2017) — «Париж для самотніх та інші історії»
Still Me (2018) — «Та сама я»
The Giver of Stars (2019) — «Подаруй мені зірку»;
Someone Else's Shoes (2023) — «Червоні лубутени»;
Переклади українською
Цікаві факти
Роман «До зустрічі з тобою» розійшовся півмільйонним тиражем вже протягом перших місяців після виходу. Книга увійшла в список бестселерів «Нью-Йорк Таймс» і була перекладена понад 31 мовою. Права на її екранізацію придбала кіностудія Metro-Goldwyn-Mayer.
Примітки
Посилання
Персоналії за алфавітом
Народились 1969
Письменниці XXI століття
Уродженці Лондона
|
47860511
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zhvanets
|
Zhvanets
|
Zhvanets is a village (a selo) in Kamianets-Podilskyi Raion (district) of Khmelnytskyi Oblast in Western Ukraine. It hosts the administration of Zhvanets rural hromada, one of the hromadas of Ukraine. The village's population was 1,529 as of the 2001 Ukrainian census.
History
Zhvanets was first mentioned in 1431, when the knight Svychko (or Svichka) received this settlement from King Władysław II Jagiełło.
In the 15th century, the Zhvanetsky Castle was built, which was repeatedly rebuilt in the 16th and 17th centuries and was significantly destroyed during the 20th century.
In 1620, the Turks and Tatars invaded Podillya having destroyed the fortress. The following year, 40,000 troops led by a Ukrainian Hetman of Zaporozhian Cossacks Petro Konashevych-Sahaidachny joined Zhvanets and took part in the Khotyn War.
In 1646, King Władysław IV Vasa granted Zhvanets the Magdeburg rights.
In the autumn of 1653, the troops of Jan II Casimir and Bohdan Khmelnytskyi met near the city during Khmelnytskyi Uprising resulting in the Battle of Zhvanets.
Notable people
Corinne Chochem (1905-1990), Jewish American choreographer, , born in Zhvanets
Dov Karmi (1905–1962), architect in British Mandate Palestine and Israel, born in Zhvanets
See
Battle of Zhvanets
External links
Zhvanets in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993)
Zhvanets fortified settlement in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993)
Zhvanets
Zhvanets village council
References
Kamianets-Podilskyi Raion
Villages in Kamianets-Podilskyi Raion
|
2397165
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%90%D0%B4%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%9C%D1%96%D1%86%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%83%20%28%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%88%D0%BB%D1%8C%29
|
Пам'ятник Адамові Міцкевичу (Перемишль)
|
Пам'ятник Адамові Міцкевичу (Перемишль)
Пам'ятник Адамові Міцкевичу — пам'ятник великому польському поету епохи Романтизму А. Міцкевичу, встановлений у місті Перемишль, центрі Перемишльського воєводства (після його розформування входить до складу Підкарпатського воєводства), Польщі.
Автор пам'ятника — Томаш Дикас (1850—1910). Розташований на Домініканській площі Перемишля.
Кошти на спорудження пам'ятника були зібрані жителями міста для увічнення пам'яті поета при перенесенні його тіла на Вавель в 1890 році. Монумент урочисто відкритий 1898 року.
Під час Другої світової війни в 1940 пам'ятник Міцкевичу у Перемишлі був зруйнований. Його перша реставрація здійснена в 1958 у зв'язку з 1000-річчям міста.
Наступна реставрація проводилася в 2004 році.
6 серпня 2010 року у час шквалу, який пройшов через місто, пам'ятник був серйозно пошкоджений. Дерево, що стояло поруч впало на пам'ятник і фігура Міцкевича звалилася з постаменту, пошкоджені тоді були його голова і рука.
Посилання
Przemyśl. Pomnik Adama Mickiewicza
Nawałnica zniszczyła pomnik Adama Mickiewicza w Przemyślu
Перемишль
Архітектура в Перемишлі
Пам'ятники Польщі
|
1519792
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD
|
Гадзаман Іван
|
Гадзаман Іван (дати народження та смерті невідомі) — громадський та політичний діяч на Далекому Сході.
Учитель із Перемишля. Інтернований під час Першої світової війни до Сибіру, згодом — до м. Хабаровськ. Скрізь намагався організувати навчання українських дітей рідною мовою, за що переслідувався царською владою. Після Лютневої революції 1917 — активний діяч Хабаровської української громади. 1918—1920 — секретар з освітніх справ Українського далекосхідного секретаріату. Від осені 1918 — у м. Владивосток, керував лекційною комісією місцевого товариства «Просвіта». Від квітня 1919 — редактор газети «Щире Слово»; заступник голови, з квітня 1920 — голова «Просвіти». Активно займався організацією українського шкільництва на Зеленому Клині, виданням українських підручників. Автор проєкту Конституції національно-культурної автономії (самоврядування) українців Далекого Сходу, прийнятої Другою сесією Української Далекосхідної Крайової Ради 30 травня 1919 року. Ймовірно, 1920 року евакуювався до Галичини.
Джерела та література
Українці Владивостока
Персоналії:Зелена Україна
Діячі «Просвіти»
Українці Хабаровська
|
910032
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Прапор Буринського району
|
Прапор Буринського району затверджений 29 квітня 2004 року на 14-й сесії Буринської районної ради XXIV скликання.
Опис
Він має вигляд двоколірного прапора (жовто-зелений із співвідношенням 2:1) із розташованим гербом району на жовтому тлі передає своїм зіставленням природні особливості району, який за своїм характером є аграрним.
Див. також
Герб Буринського району
Буринський район
Посилання
Символіка району
Буринський район
Буринський
Буринського району
|
1896705
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Osculating%20circle
|
Osculating circle
|
Osculating circle
An osculating circle is a circle that best approximates the curvature of a curve at a specific point. It is tangent to the curve at that point and has the same curvature as the curve at that point. The osculating circle provides a way to understand the local behavior of a curve and is commonly used in differential geometry and calculus.
More formally, in differential geometry of curves, the osculating circle of a sufficiently smooth plane curve at a given point p on the curve has been traditionally defined as the circle passing through p and a pair of additional points on the curve infinitesimally close to p. Its center lies on the inner normal line, and its curvature defines the curvature of the given curve at that point. This circle, which is the one among all tangent circles at the given point that approaches the curve most tightly, was named circulus osculans (Latin for "kissing circle") by Leibniz.
The center and radius of the osculating circle at a given point are called center of curvature and radius of curvature of the curve at that point. A geometric construction was described by Isaac Newton in his Principia:
Nontechnical description
Imagine a car moving along a curved road on a vast flat plane. Suddenly, at one point along the road, the steering wheel locks in its present position. Thereafter, the car moves in a circle that "kisses" the road at the point of locking. The curvature of the circle is equal to that of the road at that point. That circle is the osculating circle of the road curve at that point.
Mathematical description
Let be a regular parametric plane curve, where is the arc length (the natural parameter). This determines the unit tangent vector , the unit normal vector , the signed curvature and the radius of curvature at each point for which is composed:
Suppose that P is a point on γ where . The corresponding center of curvature is the point Q at distance R along N, in the same direction if k is positive and in the opposite direction if k is negative. The circle with center at Q and with radius R is called the osculating circle to the curve γ at the point P.
If C is a regular space curve then the osculating circle is defined in a similar way, using the principal normal vector N. It lies in the osculating plane, the plane spanned by the tangent and principal normal vectors T and N at the point P.
The plane curve can also be given in a different regular parametrization
where regular means that for all . Then the formulas for the signed curvature k(t), the normal unit vector N(t), the radius of curvature R(t), and the center Q(t) of the osculating circle are
Cartesian coordinates
We can obtain the center of the osculating circle in Cartesian coordinates if we substitute and for some function f. If we do the calculations the results for the X and Y coordinates of the center of the osculating circle are:
Direct geometrical derivation
Consider three points , and , where . To find the center of the circle that passes through these points, we have first to find the segment bisectors of and and then the point where these lines cross. Therefore, the coordinates of are obtained through solving a linear system of two equations:
where , for .
Consider now the curve and set , and . To the second order in , we have
and a similar expression for and where the sign of is reversed. Developing the equation for and grouping the terms in and , we obtain
Denoting , the first equation means that is orthogonal to the unit tangent vector at :
The second relation means that
where
is the curvature vector. In plane geometry, is orthogonal to because
Therefore and the radius of the osculating circle is precisely the inverse of the curvature.
Solving the equation for the coordinates of , we find
Osculating circle as a minimization problem
Consider a curve defined intrinsically by the equation
which we can envision as the section of the surface by the plane .
The normal to the curve at a point is the gradient at this point
Therefore, the centers of the tangent circles are given by
where is parameter. For a given the radius of is We wish to find, among all possible circles , the one that matches best the curve.
The coordinates of a point can be written as
where for , , i.e.
Consider now a point close to , where its "angle" is . Developing the trigonometric functions to the second order in and using the above relations, coordinates of are
We can now evaluate the function at the point and its variation .
The variation is zero to the first order in by construction (to the first order in , is on the tangent line to the curve ). The variation proportional to is
and this variation is zero if we choose
Therefore the radius of the osculating circle is
For an explicit function , we find the results of the preceding section.
Properties
For a curve C given by a sufficiently smooth parametric equations (twice continuously differentiable), the osculating circle may be obtained by a limiting procedure: it is the limit of the circles passing through three distinct points on C as these points approach P. This is entirely analogous to the construction of the tangent to a curve as a limit of the secant lines through pairs of distinct points on C approaching P.
The osculating circle S to a plane curve C at a regular point P can be characterized by the following properties:
The circle S passes through P.
The circle S and the curve C have the common tangent line at P, and therefore the common normal line.
Close to P, the distance between the points of the curve C and the circle S in the normal direction decays as the cube or a higher power of the distance to P in the tangential direction.
This is usually expressed as "the curve and its osculating circle have the second or higher order contact" at P. Loosely speaking, the vector functions representing C and S agree together with their first and second derivatives at P.
If the derivative of the curvature with respect to s is nonzero at P then the osculating circle crosses the curve C at P. Points P at which the derivative of the curvature is zero are called vertices. If P is a vertex then C and its osculating circle have contact of order at least three. If, moreover, the curvature has a non-zero local maximum or minimum at P then the osculating circle touches the curve C at P but does not cross it.
The curve C may be obtained as the envelope of the one-parameter family of its osculating circles. Their centers, i.e. the centers of curvature, form another curve, called the evolute of C. Vertices of C correspond to singular points on its evolute.
Within any arc of a curve C within which the curvature is monotonic (that is, away from any vertex of the curve), the osculating circles are all disjoint and nested within each other. This result is known as the Tait-Kneser theorem.
Examples
Parabola
For the parabola
the radius of curvature is
At the vertex the radius of curvature equals (see figure). The parabola has fourth order contact with its osculating circle there. For large the radius of curvature increases ~ , that is, the curve straightens more and more.
Lissajous curve
A Lissajous curve with ratio of frequencies (3:2) can be parametrized as follows
It has signed curvature , normal unit vector and radius of curvature given by
and
See the figure for an animation. There the "acceleration vector" is the second derivative with respect to the arc length .
Cycloid
A cycloid with radius can be parametrized as follows:
Its curvature is given by the following formula:
which gives:
See also
Circle packing theorem
Osculating curve
Osculating sphere
Notes
Further reading
For some historical notes on the study of curvature, see
For application to maneuvering vehicles see
JC Alexander and JH Maddocks (1988): On the maneuvering of vehicles
External links
math3d : osculating_circle
Circles
Differential geometry
Curves
|
2287403
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%D0%9B%D0%B5%D0%B2%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Столяров Лев Миколайович
|
Столяров Лев Миколайович
Лев Микола́йович Столяров (1930—1992) — радянський офіцер-підводник, контрадмірал. Герой Радянського Союзу (1966).
Життєпис
Народився 2 січня 1930 року в селі Гремучий Ключ (нині — в межах міста Калуга, Росія) в родині робітника. Росіянин. У 1943 році вступив до залізничного училища при Калузькому вагонобудівному заводі за спеціальністю слюсар-ремонтник. У 1949 році закінчив 10-й клас школи робітничої молоді.
До лав ВМФ СРСР призваний у жовтні 1949 року. У жовтні 1953 року закінчив Тихоокеанське вище військово-морське училище імені С. О. Макарова, а у травні 1954 року — Курси офіцерського складу підводного плавання при Навчальному загоні підводного плавання Тихоокеанського флоту.
З травня 1954 року — командир торпедної групи (БЧ-3), з листопада 1955 року — командир БЧ-2-3 , з лютого 1957 року — помічник командира підводного човна «С-163» 8-го військово-морського флоту (з 1956 року — Балтійський флот).
З жовтня 1957 по грудень 1958 року Л. М. Столяров проходив службу на суднах міністерства морського флоту СРСР. Під час плавання на теплоході «Маршал Говоров» він удосконалював свої навички з судноводіння. З грудня 1958 по липень 1959 року проходив навчання у Вищих спеціальних офіцерських класах ВМФ. Член КПРС з 1959 року.
З липня 1959 року проходив службу на атомних підводних човнах Північного флоту: до березня 1962 року — помічник командира АПЧ «К-21», до січня 1964 року — старший помічник командира АПЧ «К-14». З січня 1964 року — командир АПЧ «К-5», а з вересня 1965 року — командир АПЧ «К-133».
З 1 лютого по 26 березня 1965 року під командуванням контрадмірала А. І. Сорокіна багатоцільовий атомний підводний човен «К-133» (командир — капітан ІІ рангу Л. М. Столяров) і атомний ракетоносець «К-116» (командир — капітан ІІ рангу В. Т. Виноградов) здійснили груповий трансокеанський міжфлотський перехід з губи Західна Ліца (Північний флот) в бухту Крашенінникова (Тихоокеанський флот). За успішне виконання бойового завдання АПЧ «К-133» отримав звання «Гвардійський».
У 1970 році закінчив Військово-морську академію. З червня того ж року — заступник командира дивізії підводних човнів Камчатської військової флотилії Тихоокеанського флоту. З березня 1971 року — начальник відділення заочного навчання Військово-Морської академії імені А. А. Гречка. З січня 1979 року — начальник Ленінградського нахімовського військово-морського училища.
У вересні 1990 року контрадмірал Л. М. Столяров вийшов у запас. Мешкав у Санкт-Петербурзі, де й помер 28 лютого 1992 року. Похований на цивільному кладовищі селища Побєда Виборзького району Ленінградської області.
Нагороди
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 травня 1966 року за успішне виконання завдань командування та виявлені при цьому мужність і відвагу, гвардії капітанові II рангу Столярову Леву Миколайовичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 11252).
Також нагороджений орденами Червоної Зірки, «За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР» 3-го ступеня і медалями.
Посилання
Уродженці Калуги
Радянські підводники
Члени КПРС
Герої Радянського Союзу — росіяни
Померли в Санкт-Петербурзі
Контрадмірали (СРСР)
|
3012481
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%BE%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Коломбо (значення)
|
Коломбо (значення)
Населені пункти
Коломбо — комерційна столиця Шрі-Ланки
Коломбо — округ у Західній провінції Шрі-Ланки
Коломбо — підрозділ окружного секретаріату в окрузі Коломбо
Персоналії
Коломбо (прізвище)
Спорт
Коломбо — футбольний клуб
Кінематограф
Коломбо — телесеріал
|
4112836
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D1%96%20%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B8%20%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%83
|
Збройні сили Сенегалу
|
Збройні сили Сенегалу — сукупність військ Республіки Сенегал, призначена для захисту свободи, незалежності і територіальної цілісності держави. Складаються з сухопутних військ, військово-морських сил, повітряних сил та національної жандармерії.
Історія
Загальні відомості
Склад збройних сил
Сухопутні війська
Військово-морські сили
Повітряні сили
За даними журналу FlightGlobal, станом на 2020 рік, на озброєнні повітряних сил Сенегалу були 2 транспортних, 8 навчально-тренувальних літаків і 13 багатоцільових і бойових вертольоти.
Національна жандармерія
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка Міністерства збройних сил Сенегалу
Офіційна сторінка Сухопутних військ Сенегалу
Сенегал отримав перший замовлений у Франції ракетний катер
Див. також
|
1768565
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кошевенко Віталій Васильович
|
Кошевенко Віталій Васильович
Віталій Васильович Кошевенко — генерал-майор (з серпня 2012) Державної прикордонної служби України.
Начальник управління зв'язку та інформатизації Департаменту охорони державного кордону Адміністрації Державної прикордонної служби України.
Нагороди
2 серпня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Джерела
Указ Президента
Указ Президента № 512/2012
|
2214813
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B1%D0%BA%D0%B8%20%D1%83%20%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%83%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202016
|
Стрибки у воду на літніх Олімпійських іграх 2016
|
Стрибки у воду на літніх Олімпійських іграх 2016
Змагання зі стрибків у воду на літніх літніх Олімпійських іграх 2016 відбулись з 7 по 19 серпня 2016 року у Водному центрі імені Марії Ленк. Програма змагань складалася з 8 дисциплін, по 4 серед чоловіків і жінок: стрибки з триметрового трампліна та десятиметрової вишки, і, відповідно, синхронні стрибки з триметрового трампліна та десятиметрової вишки.
Країни, що кваліфікувались
У змаганнях взяли участь 136 спортсменів з 29 країн:
</div>
Розклад змагань
Час місцевий (UTC−3)
Медалі
Медальний залік
Чоловіки
Жінки
Примітки
Посилання
Ріо-2016
FINA.org
2016
Змагання на літніх Олімпійських іграх 2016
|
2023229
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%83%D0%B7%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Денисівська сільська рада (Мелеузівський район)
|
Денисівська сільська рада (Мелеузівський район)
Денисівська сільська рада — муніципальне утворення у складі Мелеузівського району Башкортостану, Росія. Адміністративний центр — село Богородське.
Населення
Населення — 1473 особи (2019, 1474 в 2010, 1377 в 2002).
Склад
До складу поселення входять такі населені пункти:
Примітки
Поселення Мелеузівського району
|
2077360
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Crash%20%281996%20film%29
|
Crash (1996 film)
|
Crash (1996 film)
Crash is a 1996 Canadian erotic thriller film written, produced and directed by David Cronenberg, based on J. G. Ballard's 1973 novel of the same name. Starring James Spader, Deborah Kara Unger, Elias Koteas, Holly Hunter and Rosanna Arquette, it follows a film producer who, after surviving a car crash, becomes involved with a group of symphorophiliacs who are aroused by car crashes and tries to rekindle his sexual relationship with his wife.
The film premiered at the Cannes Film Festival, where it received the Special Jury Prize, a unique award that is distinct from the Jury Prize as it is not given annually, but only at the request of the official jury (for example, the previous year, both a Jury Prize and a Special Jury Prize were awarded). When then-jury president Francis Ford Coppola announced the award "for originality, for daring and for audacity", he stated that it had been a controversial choice and that certain jury members "did abstain very passionately". It continued to receive various accolades, including six Genie Awards.
The film's initial release was met with intense controversy and opened to highly divergent reactions from critics; some praised the film for its daring premise and originality, others aimed criticism for having such a strange premise filled with graphic violence. It has since developed a cult following and is now considered to be one of Cronenberg's best films.
Plot
Film producer James Ballard and his detached wife Catherine are in an open marriage. The couple engage in various trysts but, between them, have unenthusiastic sex. Their arousal is heightened by discussing the intimate details of their extramarital sex. She recounts sex that day with a stranger in a prop plane hangar. She was, however, left unsatisfied. When James replies he did not achieve satisfaction during his sexual encounter with one of his coworkers as one of the film crew interrupted them, Catherine replies, "maybe the next one".
While driving home from work late one night, James's car collides head-on with another, killing its male passenger. While trapped in the fused wreckage, Dr. Helen Remington, the driver and the dead passenger's wife, exposes a breast to James when she pulls off the shoulder harness of her seat belt.
While recovering, James meets Helen again, as well as a man named Dr. Robert Vaughan, who takes a keen interest in the brace holding James's shattered leg together and photographs it. While leaving the hospital, Helen and James begin an affair, one primarily fueled by their shared experience of the car crash. Attempting to understand why they are so aroused by their car wreck, they go to witness one of Vaughan's cult meetings/performance pieces, during which he thoroughly re-creates the car crash that killed James Dean with authentic cars and stunt drivers. When the Department of Transport officials break up the event, James flees with Helen and Vaughan.
James soon becomes one of Vaughan's followers who fetishize car crashes, obsessively watching car safety test videos, photographing traffic collisions, and recounting the deaths of famous people in road accidents. Catherine, whom Vaughan has followed in his car on several occasions, begins to fantasize about him and James having sex. Although Vaughan initially claims that he is interested in the "reshaping of the human body by modern technology", his actual project is living out the philosophy that the car crash is a "benevolent psychopathology that beckons towards us".
James drives Vaughan's Lincoln convertible around the city while Vaughan picks up and has sex with a prostitute in the back seat. A short time later, James invites Catherine on one of his and Vaughan's drives. On an interstate, they come across a car wreck involving Colin Seagrave, a member of the group, who had been planning to authentically recreate the car accident that killed Jayne Mansfield with Vaughan. Amongst the wreckage, the three see Colin's bloodied corpse, wearing a dress and a blonde wig to accurately resemble Mansfield. Vaughan photographs the wreck as they pass by. Afterward, police search Vaughan's convertible regarding a pedestrian hit-and-run, which leaves Vaughan in distress, leading James to offer do drive. He drives the convertible through a car wash while Vaughan and Catherine have sex in the back seat. Back home, Catherine lies in the bed with visible, but superficial wounds from being Vaughan‘s touch, and cries while James touches her, ending in the two of them having sex once again.
James subsequently has another dalliance with Gabrielle, another of the group members whose legs are clad in restrictive steel braces and who has a vulva-like scar on the back of one of her thighs, an injury suffered in a crash. He tears her fishnet stockings open and embraces her scar. Later, Vaughan invites James to visit a tattooist who tattoos car emblems on Vaughan's body. Afterward, James and Vaughan, both highly aroused, have sex in Vaughan's car.
When Vaughan rams his car into Catherine's while it is unattended, he and James aggressively pursue each other. On an overpass, Vaughan intentionally crashes his car, landing on a passenger bus below, killing himself. After Vaughan's death, Gabrielle and Helen visit a junkyard, and affectionally embrace while lying in the wreck of Vaughan's car.
Later, James and Catherine perform a similar stunt, with James pursuing her on a freeway at a high speed. Catherine unbuckles her seatbelt as she sees James approaching, and he rams into the back of her car, forcing it to topple down into a grass median. James exits his car and approaches Catherine's, which has flipped upside down. Catherine lies partly under the car, apparently superficially injured. When James asks if she is okay, she tells him she is not hurt. As the couple kiss and begin to have sex partly underneath the wrecked vehicle, James whispers to a crying Catherine, "maybe the next one".
Cast
Production
David Cronenberg had not read any of J. G. Ballard's works and first heard of the novel Crash in the 1980s from a critic that stated that he should adapt it into a film. Jeremy Thomas, who later produced Naked Lunch, spoke to Cronenberg about the book and that he should read it. Cronenberg was only able to read half of the book as he found it disturbing and said he could not make it into a film. However, he later finished the book and re-read it stating "it was obviously an extraordinary book" although "it's not a likeable book". Cronenberg stated that his agent at Creative Artists Agency told him the film would end his career.
Cronenberg wrote the script without having read any of Ballard's works except Crash and some interviews. Cronenberg's script was mostly faithful to the book, but the ending scene was created by him and he removed some scenes from the book during filming. Attempts were made to add a voice-over in the film, but Cronenberg rejected it later stating "I mean, do you want someone to read from the novel?" and that "he somehow felt that you could explain the movie so people would get it". The location was changed from London in the book to Toronto in the film.
The shooting script for the film was purposely kept short at 77 pages due to budgetary constraints and Cronenberg wanting to "shoot slow, with a lot of attention to detail" and to "focus microscopically" on the shorter script. Cronenberg wanted to do a smaller-budgeted film compared to his recent films. The reduced budget forced Howard Shore to compose the film in Toronto, rather than London, for the first time since Videodrome. Cronenberg was concerned that Peter Suschitzky would be unable to perform the cinematography for the film due to his commitments to Mars Attacks!.
The pile-up scene was inspired by Jean-Luc Godard's Weekend.
The film was an international co-production between the British company Recorded Picture Company, and Canadian companies Alliance Communications Corporation, The Movie Network, and Telefilm Canada. It had a budget of $8 million.
Themes
For Cronenberg, technology, including the production of automobiles, is the product of the human mind and a kind of natural extension of the human body. He revisits his favorite subject, how modern technology affects people and their sex life, in Crash. He noted that a moment has come in the history of mankind when sex-free artificial reproduction of the species became available: "We could literally put a moratorium on sex for 100 years and we still would not extinguish the human race." The director wonders what the place of sex is in these new conditions.
The novel depicts the world of mankind so alienated and jaded that communication and emotions are possible only through traumatic experiences, such as a car accident. In the fantasy, semi-abstract world of Ballard and Cronenberg, the vectors of thanatos and eros coincide in a single act of intercourse through man-made technology. Jonathan Rosenbaum notes that in the film, human skin is likened to the glitzy, fetishized surface of cars; the camera slides seamlessly from one to the other. The "chosen ones", a secret society that reads like a fight club in Palahniuk's novel, perceive vehicles and accidents as a fetish.
Release
The film was shown at the Cannes Film Festival on 17 May 1996. It was theatrically released in Canada in November 1996, and the United Kingdom in June 1997. Crash was the first film to receive a NC-17 in the United States since Showgirls.
Two 4K restorations were released in 2020 by Arrow Films and The Criterion Collection.
Reception and legacy
Controversies
The film was controversial, as was the book, because of its vivid depictions of graphic sexual acts instigated by violence.
At the Cannes Film Festival, a screening provoked boos and angry bolts by upset viewers. In a 2020 interview, Cronenberg stated that he believed Francis Ford Coppola, the jury president at the 1996 Cannes Film Festival, was so vehemently opposed to Crash that other jury members in favor of the film banded together to present Cronenberg with a rare Special Jury Prize. So great was Coppola's distaste for the film that, according to Cronenberg, Coppola refused to personally present the award to the director.
The controversial subject matter prompted The Daily Mail and The Evening Standard to orchestrate an aggressive campaign to ban Crash in the United Kingdom. In response to this outcry, the British Board of Film Classification (BBFC) inquired with a Queen's Counsel and a psychologist, none of whom found any justification to ban it, and 11 disabled people, who saw no offense with its portrayal of the physically challenged. Seeing no evidence for a ban, Crash was passed by the BBFC uncut with an 18 rating in March 1997. Clive Barker stated that the importance of family values and morality during the 1997 general election fueled the controversy due to Local authorities in Cardiff, Kirklees, North Lanarkshire, Walsall, and Westminster banned the film.
A theater manager in Oslo, Norway, banned the film at her location. She denied it was related to a traffic accident that left her husband paralysed.
Media mogul Ted Turner, whose company oversaw U.S. distributor Fine Line Features, refused to release the film in the United States, going so far as to pull it from an October 1996 release date intended to coincide with the Canadian rollout. Cronenberg would later confirm that a Fine Line executive shared the rumor that Turner's distaste for the movie was the reason for its delay. He said Turner was morally offended and concerned about "copycat incidents". The film eventually received a U.S. release in Spring 1997.
AMC Entertainment Inc., the second-largest U.S. theater chain at the time, said it was posting security guards outside about 30 screens showing the movie to ensure minors did not get inside. At AMC's Century City location in Los Angeles, two security guards were present, one inside the auditorium and one outside.
The film was still banned by Westminster Council, meaning it could not be shown in any cinema in the West End, even though they had earlier given special permission for the film's premiere, and it was easily seen in nearby Camden.
An academic study of the controversy and audience responses to it, written by Martin Barker, Jane Arthurs and Ramaswami Harindranath, was published by Wallflower Press in 2001, entitled The Crash Controversy: Censorship Campaigns and Film Reception.
Critical reception
On review aggregator Rotten Tomatoes, the film has an approval rating of based on reviews, with an average score of . The consensus reads: "Despite the surprisingly distant, clinical direction, Crash's explicit premise and sex is classic Cronenberg territory." On Metacritic, the film's score is listed as 53 out of 100, as determined by 23 critics, signifying "mixed or average reviews".
In his contemporary review, Roger Ebert gave the film 3.5 out of 4 stars, writing:
"Crash" is about characters entranced by a sexual fetish that, in fact, no one has. Cronenberg has made a movie that is pornographic in form, but not in result ... [Crash is] like a porno movie made by a computer: It downloads gigabytes of information about sex, it discovers our love affair with cars, and it combines them in a mistaken algorithm. The result is challenging, courageous and original—a dissection of the mechanics of pornography. I admired it, although I cannot say I "liked" it.
J. Hoberman praised the film highly, noting the melancholy overtones and unconventional dry humor that includes cars mimicking human sexual activity or vice versa (for instance, "a close-up of an automatic car window slowly rising, the running-gag equation of tailgating and rear-entry intercourse"). BBC film critic Mark Kermode has described Crash as "pretty much perfect" and praised Howard Shore's score, while admitting that it's a "hard film to like" and describing the cast's performances as "glacial".
In 2000, a poll done by The Village Voice of film critics listed Crash as the 35th Best Film of the 1990s. A similar poll done by Cahiers du cinéma placed it 8th. In 2005 the staff of Total Film listed it at #21 on their list of the all-time greatest films. Slant Magazine selected it as one of their "100 Essential Films".
In 2002, Parveen Adams, an academic who specializes in art/film/performance and psychoanalysis, argued that the flat texture of the film, achieved through various cinematic devices, prevent the viewer from identifying with the characters in the way one might with a more mainstream film. Instead of vicariously enjoying the sex and injury, the viewer finds himself a disimpassioned voyeur. Adams additionally noted that the scars borne by the characters are old and bloodless—in other words, the wounds lack vitality. The wound is "not traumatizing" but, rather, "a condition of our psychical and social life".
In a 1996 interview with the Vancouver Sun, Cronenberg said Italian film director Bernardo Bertolucci told him "the film was a religious masterpiece." On At the Movies with Roger Ebert, director Martin Scorsese ranked Crash as the eighth best film of the decade.
Of the adaptation, author J. G. Ballard reportedly said, "The movie is actually better than the book. It goes further than the book, and is much more powerful and dynamic. It's terrific." He promoted Cronenberg's work in his native country.
Awards and nominations
The film was nominated for the Palme d'Or at the Cannes Film Festival. In the end, it won the Special Jury Prize. Cannes jury president Francis Ford Coppola noted that "certain (jury) members did abstain very passionately" from endorsing Cronenberg's film, but added that it was important to give Crash an award, "even though in mining some truth of the human condition it offended (certain viewers)". However, other accounts have suggested it was Coppola himself who didn't like the film, with producer Jeremy Thomas later saying, "It touched a nerve with him." In a 2020 interview for the film's 4K restoration, Cronenberg said Coppola was the main dissent on the support for the film on the Cannes jury, adding that "he wouldn't hand me the award" and got someone else to do it.
The film received six Genie Awards from the Academy of Canadian Cinema and Television, including awards for Cronenberg as director and screenwriter; the film was also nominated in two further categories, including Best Picture.
At the 1997 Stinkers Bad Movie Awards, the film was filed under the Founders Award, which lamented the year's biggest studio disgraces, and stated, "How Oscar winner Holly Hunter and the usually reliable James Spader and Rosanna Arquette got suckered into this mess is a mystery."
See also
Titane - the 2021 Palme d'Or winner similar in content
Extreme cinema
References
Works cited
Further reading
External links
Crash: The Wreck of the Century an essay by Jessica Kiang at the Criterion Collection
1996 films
1996 independent films
1996 LGBT-related films
1996 thriller films
1990s erotic thriller films
Films about adultery
Canadian erotic thriller films
Canadian independent films
Canadian LGBT-related films
1990s English-language films
English-language Canadian films
Films about automobiles
Films based on British novels
Films based on works by J. G. Ballard
Films directed by David Cronenberg
Films produced by Jeremy Thomas
HanWay Films films
Recorded Picture Company films
Films scored by Howard Shore
Films set in Toronto
Films shot in Toronto
LGBT-related thriller films
LGBT-related controversies in film
Obscenity controversies in film
Rating controversies in film
Films about self-harm
1990s Canadian films
English-language independent films
Stinkers Bad Movie Award winning films
|
4274351
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%BE
|
Чернево
|
Чернево
Чернево — село, община Суворово, Варненська область
Чернево — присілок, Великоустюзький район, Вологодська область
Чернево — присілок, Вологодський район, Вологодська область
Див. також
Черневе
|
4474253
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%20%D0%B6%D0%BE%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B9
|
Цукрист жовточеревий
|
Цукрист жовточеревий (Dacnis flaviventer) — вид горобцеподібних птахів родини саякових (Thraupidae). Мешкає в Південній Америці.
Опис
Довжина птаха становить 12,5 см. Виду притаманний статевий диморфізм. У самців тім'я і потилиця зелені, нижня частина тіла і надхвістя жовті, обличчя, крида і хвіст чорні. Очі червоні. У самиць верхня частина тіла оливково-коричнева, нижня частина тіла світло-сіра з коричнюватим або жовтуватим відтінком, поцяткована темними смужками.
Поширення і екологія
Жовточереві цукристи мешкають на сході і південному сході Колумбії, на південному заході і в центрі Венесуели, на сході Еквадору і Перу, на заході Болівії та на заході і півдні Бразильської Амазонії (переважно на південь від Амазонки). Вони живуть в амазонській сельві і (тропічних лісах у заплавах Амазонки і її притоків). Зустрічаються переважно на висоті до 700 м над рівнем моря. Живляться комахами, дрібними плодами і нектаром. В кладці 2-3 яйця, інкубаційний період триває 13 днів.
Примітки
Саякові
Птахи, описані 1837
Птахи Колумбії
Птахи Венесуели
Птахи Еквадору
Птахи Перу
Птахи Бразилії
Птахи Болівії
|
4637104
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B5%D0%B2%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ганчев Віталій Костянтинович
|
Ганчев Віталій Костянтинович
Віталій Костянтинович Ганчев (24 травня 1975, Харків, УРСР) — колишній український міліціонер, підполковник України (2013), колаборант з Росією. З 2014 року — керівник економічного відділу Жовтневого районного управління «МВС Луганської народної республіки», підполковник «ЛНР». З березня 2022 року — голова російської адміністрації тимчасово окупованої частини Харківської області. Розшукується Харківською обласною прокуратурою за підозрою у державній зраді та колабораційній діяльності.
Життєпис
Віталій Ганчев народився 24 травня 1975 року в Харкові. В 2011 році працював в департаменті у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. У 2013 році — заступник начальника Дергачівського райвідділу міліції у званні підполковника.
Після початку російсько-українського протистояння зрадив присязі на вірність народу України і підтримав проросійські виступи. В липні 2015 року потрапив до списку людей, яких представники «ЛНР» прагнули обміняти в української сторони. За інформацією сайту «Миротворець» Ганчев переїхав до Луганська, де отримав посаду начальника відділу економічної безпеки Жовтневого районного управління МВС «ЛНР».
В середині березня 2022 року на телеканалі «Росія 1 Бєлгород» показали зустріч жителів села Козача Лопань з «тимчасовою цивільною адміністрацією», головою якої назвали Віталія Ганчева.
На початку червня 2022 року в російських ЗМІ вийшов сюжет про збори російських колаборантів з окупованих населених пунктів Харківської області, на яких Віталія Ганчева було «обрано» «головою тимчасової адміністрації Харківської області».
Під час контрнаступу ЗСУ, який звільнив більшу частину Харківської області, втік у Білгородську область РФ.
Примітки
Уродженці Харкова
Підполковники (Україна)
Українські колаборанти з Росією (з 2014)
Відмічені в українофобії
|
62808834
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2021%20Italian%20Grand%20Prix
|
2021 Italian Grand Prix
|
2021 Italian Grand Prix
The 2021 Italian Grand Prix (officially known as the Formula 1 Heineken Gran Premio d'Italia 2021) was a Formula One motor race held on 12 September 2021 at Autodromo Nazionale Monza. It was the 14th round of the 2021 Formula One World Championship and the second Grand Prix in Italy in the season, after the Emilia Romagna Grand Prix on 18 April. The 53 lap race was won by McLaren driver Daniel Ricciardo, who capitalised on a good front-row start and an accident between Max Verstappen and Lewis Hamilton to take the race lead. Ricciardo was joined by Lando Norris in second with Mercedes' Valtteri Bottas in third. It was Ricciardo's first victory since the 2018 Monaco Grand Prix, and so far remains his latest race victory. In addition, the race was McLaren's first Grand Prix victory since Jenson Button's victory at the 2012 Brazilian Grand Prix and the last until a victory for Norris at the 2024 Miami Grand Prix. This was also McLaren's first 1-2 finish since the 2010 Canadian Grand Prix, and also McLaren's first win at Monza since the 2012 Italian Grand Prix and first double podium since the 2014 Australian Grand Prix. As of 2023, this is the final Grand Prix appearance for Robert Kubica.
Background
The event, held over the weekend of 10–12 September at the Autodromo Nazionale Monza, was the fourteenth round of the 2021 World Championship. The race took place one week after the Dutch Grand Prix and precedes the Russian Grand Prix. It was the home Grand Prix for Antonio Giovinazzi, Ferrari and AlphaTauri. Pierre Gasly is the previous race winner, having won the 2020 event.
Championship standings before the race
After Max Verstappen's win at the Dutch Grand Prix, he took the lead of the Drivers' Championship with 224.5 points. He led Lewis Hamilton by three points. Valtteri Bottas' third place at the previous race saw him jump Lando Norris, leaving Bottas in third, trailing his teammate by 98.5 points. Norris was fourth, on 114 points, while Sergio Pérez was fifth, eight points behind Norris.
Mercedes retained their lead of the Constructors' Championship, leading Red Bull by 12 points. After a double points finish, Ferrari jumped McLaren into third place, with McLaren 11.5 points behind. Alpine stayed fifth, 80 points behind McLaren.
Entrants
The drivers and teams were the same as the season entry list with the only exception being Kimi Räikkönen, who was replaced by Robert Kubica, as was the case in the preceding , when Räikkönen tested positive for coronavirus.
Tyre choices
Sole tyre supplier Pirelli allocated the C2, C3, and C4 compounds of tyre to be used in the race.
Weekend format
The event was the second, of three, to implement a trial weekend format. The first race to use this format occurred during the British Grand Prix. The change in format means that Free practice 1 and qualifying took place on the Friday. Free practice 2 and sprint qualifying took place on the Saturday, while the race is the sole event on the Sunday.
The sprint qualifying is a race which would decide the starting order for the race on Sunday, for this event this is equivalent to 18 laps. The grid order for sprint qualifying was decided via the normal Q1, Q2, Q3 qualifying session. The final classification of the sprint qualifying race would be the starting grid for the race. The winner of the sprint qualifying would be on pole. Additionally, sprint qualifying awards points to the top three finishers: 3 for 1st, 2 for 2nd, and 1 for 3rd. The maximum time limit is 60 minutes, and normal fuel flow limits still apply. The top three in sprint qualifying would also be given a victory parade and special wreaths for their efforts.
Practice
Free practice 1 took place at 14:30 CEST on 10 September. The first practice ended with no major incidents. Lewis Hamilton set the fastest time, with Max Verstappen in second and Valtteri Bottas in third.
Free practice 2 took place at 12:00 CEST on 11 September. The first practice ended with one interruption. The red flag was brought out when Carlos Sainz Jr. spun and crashed at the Ascari chicane. He said over the radio that it "hurt" but he was cleared during the precautionary checks. The other Ferrari of Charles Leclerc, had to stop his session early because he was feeling unwell. His situation was monitored by medical staff and ultimately, he was cleared to take part in the Sprint. The session ended with Hamilton in first, Bottas in second and Verstappen in third.
Qualifying
Qualifying took place at 18:00 CEST on 10 September. All three parts of qualifying ended with no major incidents. At the end of the first part of qualifying, Lewis Hamilton was fastest, with Valtteri Bottas second and Lando Norris third. The second part of qualifying saw Hamilton, Bottas and Norris go first, second and third, respectively. The final part of qualifying saw Bottas go fastest, with Hamilton second and Max Verstappen third.
Qualifying classification
Sprint qualifying
Sprint qualifying took place at 16:30 CEST on 11 September. Valtteri Bottas kept first from the start and led all laps of the race. Lewis Hamilton lost four places at the second corner. He managed to make up one place, due to Pierre Gasly crashing out at Curva Grande. Gasly's crash was caused by contact with Daniel Ricciardo. The damage meant Gasly's front wing came off and subsequently went under his car, bouncing him through the gravel and into the wall. The stewards deemed it a racing incident and didn't apportion blame for the contact. The safety car was deployed due to this crash. Yuki Tsunoda and Robert Kubica also made contact on lap 1, resulting in Tsunoda losing his front wing and Kubica spinning into the gravel. Both drivers were able to carry on.
After lap 1, the positions of the top 8 drivers did not change. The session ended with Valtteri Bottas, Max Verstappen, and Daniel Ricciardo finishing on the top three positions respectively. However, while Bottas finished first in sprint qualifying, Verstappen took pole position for the race, due to Bottas having a penalty for exceeding his quota of engine components, which demoted him to 19th. Ricciardo and his McLaren teammate, Lando Norris, was promoted to second and third for the grid respectively.
In the aftermath of the sprint qualifying, Sergio Pérez criticised the format, saying the sprint at Monza was "very boring" and did not add anything. Formula One managing director Ross Brawn defended it, saying there was "plenty of action". Fernando Alonso advocated for single lap qualifying (the qualifying system in Formula One previously used from the start of the season to end of the season) as a method of setting the grid for sprint qualifying.
Sprint qualifying classification
Notes
– Valtteri Bottas was required to start the race from the back of the grid for exceeding his quota of power unit elements.
– Pierre Gasly received a five-place grid penalty for an unscheduled gearbox change. He was also required to start the race from the back of the grid for exceeding his quota of power unit elements. He was then required to start the race from the pit lane for a new energy store specification.
Race
The race started at 15:00 CEST on 12 September. Daniel Ricciardo overtook Max Verstappen at the start to take the lead of the race while Lewis Hamilton passed Lando Norris at the start to take third position. Hamilton attempted an overtake on Verstappen into turn 4, but was pushed wide, causing him to lose positions to Verstappen and Norris. Further down the grid, Antonio Giovinazzi went off the track at turn 5 and rejoined the track into the path of Carlos Sainz Jr., with the two making contact. Giovinazzi was spun around and clipped the barrier, losing his front wing. Giovinazzi was given a 5-second time penalty for rejoining the track in an unsafe manner.
Ricciardo held Verstappen behind for 21 laps, until he pitted for hard tyres on lap 22. Verstappen entered the pits on the next lap, but was held for 11.1 seconds due to an issue with the right front tyre. While Verstappen was in the pits, Hamilton overtook Norris, prompting Norris to pit. Norris came out of the pits ahead of Verstappen, and Hamilton pitted for medium tyres on the following lap. Hamilton's stop was also slow, being stationary for 4.2 seconds. Due to this, Norris was able to overtake him, and Hamilton ended up side-by-side with Verstappen on the pit exit and into turn 1. Verstappen was squeezed into turn 2, bouncing over a sausage kerb and making contact with Hamilton's left rear tyre, launching Verstappen's car into the air and over the top of Hamilton's car. Both drivers were uninjured, but were forced to retire from the race. This was Hamilton's first retirement in 63 races, the previous being the 2018 Austrian Grand Prix.
The crash brought out the safety car. Charles Leclerc and George Russell took advantage by pitting during the safety car period, resulting in Leclerc and Russell exiting the pits in second and ninth, respectively. On the safety car restart, Norris overtook Leclerc to move up into second place. A few laps later, Sergio Pérez attempted an overtake on Leclerc into turn 4, but went off the track; Pérez took third place from Leclerc, but was given a 5-second time penalty for leaving the track and gaining an advantage. On lap 34, Valtteri Bottas overtook Leclerc to take fourth place. Pérez held off Bottas until the end of the race, but dropped to fifth after the race due to his penalty.
Ricciardo finished first, winning his first race since the 2018 Monaco Grand Prix, and taking the first win for McLaren since Jenson Button did so for the team at the 2012 Brazilian Grand Prix. Norris finished second, making it a one-two finish for McLaren; their first since the 2010 Canadian Grand Prix when Lewis Hamilton and Jenson Button were driving for the team. Bottas rounded out the podium places, finishing the race in third. Damage to his Aston Martin's front wing meant that Sebastian Vettel could not finish higher than twelfth. Kubica's fourteenth-place finish allowed him to move ahead of Nikita Mazepin into twentieth place in the standings.
Post-race
After the race, Verstappen and Hamilton were summoned to the stewards regarding their crash. The stewards ruled that Verstappen was predominantly at fault and awarded him a three-place grid penalty for the following race in Sochi, as well as two penalty points on his Super Licence. Hamilton said he was proud of the stewards for being willing to give Verstappen a penalty for the incident. Three-time Formula One World Champion Sir Jackie Stewart criticised Verstappen's behaviour following the incident with Hamilton, saying he was "taking longer than expected to mature". The FIA will also carry out a safety investigation into the Hamilton-Verstappen crash after considering it an 'unusual incident'. Meanwhile, race winner Ricciardo stated that that was the first time he had ever been overwhelmed by winning, especially considering he had been consistently outperformed by teammate Lando Norris in the first half of the season. Norris himself felt he could have challenged Ricciardo, but decided it would be in the best interests of the McLaren team not to, fearing challenging his teammate could have resulted in a Hamilton-Verstappen-style crash between the pair.
Race classification
Notes
– Includes one point for fastest lap.
– Sergio Pérez finished third, but received a five-second time penalty for leaving the track and gaining an advantage.
– Yuki Tsunoda did not start the race. His place on the grid was left vacant.
Championship standings after the race
Drivers' Championship standings
Constructors' Championship standings
Note: Only the top five positions are included for both sets of standings.
See also
2021 Monza Formula 2 round
Notes
References
External links
Italian
Grand Prix
2021
Grand Prix
|
4116421
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%83%20%D0%93%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%B2%D1%96%D1%88
|
Діогу Гонсалвіш
|
Діогу Гонсалвіш (6 лютого 1997, Алмодовар) — португальський футболіст, нападник клубу «Бенфіка».
Виступав, зокрема, за «Ноттінгем Форест», а також юнацьку збірну Португалії.
Клубна кар'єра
Народився 6 лютого 1997 року в місті Алмодовар. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Ферреїрас», «Бенфіка».
У дорослому футболі дебютував 2015 року виступами за команду «Бенфіка Б», в якій провів два сезони, взявши участь у 86 матчах чемпіонату.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Бенфіка», до складу якого приєднався 2017 року. Виступає за лісабонський клуб і досі.
2018 року на правах оренди виступав за «Ноттінгем Форест».
Протягом 2019—2020 років захищав кольори клубу «Фамалікан» також на правах оренди.
Виступи за збірні
2012 року дебютував у складі юнацької збірної Португалії (U-15), загалом на юнацькому рівні взяв участь у 58 іграх, відзначившись 12 забитими голами.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Титули і досягнення
Володар Суперкубка Португалії (1):
«Бенфіка»: 2017
Чемпіон Данії (1):
«Копенгаген»: 2022-23
Володар Кубка Данії (1):
«Копенгаген»: 2022-23
Посилання
португальські футболісти
Футболісти «Бенфіки» (Лісабон)
Футболісти «Ноттінгем Форест»
Футболісти «Фамалікана»
Футболісти «Копенгагена»
португальські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Англії
Футбольні легіонери в Данії
|
72841220
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vyacheslav%20Shapovalov
|
Vyacheslav Shapovalov
|
Vyacheslav Shapovalov (born 20 June 1969) is a Ukrainian government official. He was the deputy defense minister of Ukraine (2021–2023).
References
1969 births
Living people
People from Kharkiv
Ukrainian politicians
|
929266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BB%D0%B5%D1%94%D0%B2%D1%96%20%D1%81%D1%83%D0%BF%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8
|
Галілеєві супутники
|
Галілеєві супутники — це 4 найбільші супутники Юпітера: Іо, Європа, Ганімед та Каллісто (у порядку віддаленості від Юпітера), які були відкриті Галілео Галілеєм у січні 1610 року. Супутники входять до числа найбільших супутників Сонячної системи і є більшими за всі карликові планети; Ганімед, найбільший супутник Сонячної системи, на 8 % перевищує за розміром навіть планету Меркурій (але більше ніж удвічі поступається їй за масою). Доступні для спостереження в невеликий телескоп.
Відкриття
Супутники були відкриті Галілео Галілеєм 7 січня 1610 року (перше спостереження) за допомогою сконструйованого ним телескопа, першого у світі. Того дня Галілео відкрив лише три супутники. У період з 8 січня по 2 березня того ж року він продовжував спостереження і відкрив четвертий супутник. На відкриття супутників претендував також німецький астроном Симон Маріус, який спостерігав їх у 1609 році, проте вчасно не опублікував дані про це. Є також деякі підстави вважати, що супутники Юпітера були відомі астрономам інків.
Назви галілеєвих супутників запропонував Симон Маріус у 1614 році, проте протягом довгого часу вони практично не використовувались. Галілей назвав чотири відкриті їм супутника «планетами Медічі» (на честь чотирьох братів Медічі) та присвоїв їм порядкові номери. Лише з середини XX століття звичні нам назви стали загальновживаними. Галілеєві супутники названі на честь персонажів давньогрецької міфології — коханок Зевса (Ганімед — коханець). Маріус дав такі назви, оскільки Юпітер — аналог Зевса в римському пантеоні.
Орбіти
Систему Юпітера інколи називають «Сонячною системою у мініатюрі». Ганімед переважає за розміром планету Меркурій. На Європі існує рідкий океан та може існувати життя. На Іо вирують потужні вулкани. Іо, Європа і Ганімед перебувають в орбітальному резонансі — їх орбітальні періоди відносяться як 1:2:4.
Для галілеєвих супутників характерна закономірність: що далі супутник розташований від Юпітера, то нижча його середня густина і то більше на ньому води (у твердому або рідкому станах). Одна з гіпотез пояснює це тим, що в ранні епохи еволюції Сонячної системи Юпітер був набагато гарячіший, і леткі сполуки (зокрема водяна пара) руйнувались в областях, близьких до планети.
Характеристики супутників
Видимість Галілеєвих супутників
Яскравість Галілеєвих супутників перевищує яскравість найтьмяніших зір, які ще можна розгледіти неозброєним оком (їхні видимі зоряні величини перебувають у межах 4,5—5,5), однак близькість до дуже яскравого Юпітера заважає прямому спостереженню. Натомість їх добре видно в невеликі аматорські телескопи та навіть біноклі. Сфотографувати супутники можна, використовуючи широко розповсюджені цифрові камери та телеоб'єктиви.
Дослідження за допомогою космічних апаратів
Основні відомості про галілеєві супутники були отримані в результаті прольоту повз Юпітер космічних апаратів «Вояджер-1» і «Вояджер-2» в 1979 році, роботи апарату «Галілео» в 1995—2003 роках і досліджень за допомогою телескопа Габбл.
Примітки
|
2443649
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BA%D0%B8
|
Бенатки
|
Бенатки
Населені пункти в Чехії:
Бенатки (Градець-Кралове)
Бенатки (Світави)
|
5046138
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%20%D0%94%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81
|
Морган Девіс
|
Морган Девіс
Морган Дейвіс (27 листопада 2001) — австралійський теле- та кіноактор. Здобув широку акторську популярність у 2010 році. Публічно заявив про себе як про трансгендера у 2014 році.
Раннє та особисте життя
Девіс народився 27 листопада 2001 року і виріс в передмісті Сіднея Розеллі з матір'ю-одиначкою. Він вперше заявив про себе як трансчоловіка перед своєю матір'ю та близькими друзями у 13-річному віці і оголосив публічно у 2020 році. Девіс став захисником прав трансгендерів і публічно розповідав про свої битви з депресією в підлітковому віці та страх сцени.
Кар'єра
У кіно Девіс дебютував як дитина-актор в австралійському фільмі «Дерево».
Він зіграв Медлін у Storm Boy разом із Джеффрі Рашем та Джаєм Кортні.
Також Морган Девіс знявся в телесеріалі The End 2020 року як транс-підліток у процесі зміни статі.
Девіс зіграв одного з головних героїв, хлопчика-підлітка Денні, у фільмі Повстання зловісних мерців, частині франшизи Evil Dead 2023 року.
Фільмографія
Фільми
Телесеріали
Як режисер
Нагороди та визнання
Calgary Herald високо оцінила його зворушливу гру в «Дереві», тоді як Джулі Бертучеллі, режисер «Дерева», похвалила його роботу, назвавши її приголомшливою.
Примітки
Посилання
Австралійські телеактори
Австралійські кіноактори
Актори Австралії XXI століття
|
1272507
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%8E%D0%BA%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D0%B0%D1%80%D1%84%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Панасюк Олексій Варфоломійович
|
Панасюк Олексій Варфоломійович
Олекс́ій Варфолом́ійович Панас́юк (30 березня 1934, Катеринівка) — учений фтизіатр і пульмонолог, доктор медичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України з 2011 р.
Життєпис
Олексій Панасюк народився 30 березня 1934 року в містечку Катербурзі (нині — село Катеринівка) Кременецького району Тернопільської області, Польща.
Закінчив Кременецьке медичне училище імені Арсена Річинського (1954), працював завідувачем сільським фельдшерсько-акушерським пунктом. Проходив службу в армії, був авіамеханіком літака-винищувача «МІГ-17». У 1964 р. закінчив з відзнакою Чернівецький медичний інститут (нині Буковинський державний медичний університет).
Працював фтизіатром Дубнівської районного протитуберкульозного диспансеру (1964—1965, Рівненська область), анестезіологом Кременецької ЦРЛ (1965—1968). Після проходження клінічної ординатури (1968—1971) при Київському науково-дослідному інституті туберкульозу і грудної хірургії ім. Ф. Г. Яновського МОЗ УРСР (нині — ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України» — НІФП) працював фтизіохірургом у тубдиспансері № 6 м. Києва (1971—1975), асистентом кафедри фтизіатрії (1976—1979) Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця (нині Національний медичний університет імені О. О. Богомольця), старшим науковим співробітником (1979—1985 рр.) і завідувачем наукового відділення туберкульозу і неспецифічних захворювань легень (1985—1995 у НІФП).
Наукова діяльність
Канадидат медичних наук (з 1973), старший науковий співробітник (з 1986), доктор медичних наук (з 1989), професор (з 1996). З 1996 р. працює по теперішній час професором кафедри інфекційних хвороб, фтизіатрії і пульмонології в Медичному інституті Української асоціації народної медицини (нині — ПВНЗ «Київський медичний університет УАНМ» — КМУ УАНМ).
У 1985—1995 рр. член вченої ради НІФП, у 1993—1999 рр. член спеціалізованої вченої ради при НІФП по захисту дисертацій. З 1996 р. по теперішній час є членом вченої ради КМУ УАНМ.
Призначався вченим секретарем Республіканської проблемної комісії «Фтизіатрія та пульмонологія» МОЗ України, обирався членом правління Республіканського наукового товариства лікарів-фтизіатрів і заступником голови правління Київського міського наукового товариства фтизіатрів і пульмонологів.
Основні наукові інтереси: топографія нервів медіальної групи м'язів стегна людини; амілоїдоз у хворих на туберкульоз легень; денні стаціонари в туберкульозних закладах; дослідження ефективності і переносимості нових лікарських препаратів при туберкульозі і неспецифічних захворюваннях органів дихання; вивчення антимікобактеріальної активності антибіотиків, а також засобів народної медицини.
Підготував 6 кандидатів медичних наук, одного доктора медичних наук, 8 магістрів медицини, 20 клінічних ординаторів, 4-х аспірантів, понад 50 лікарів-інтернів за спеціальностями «фтизіатрія», «пульмонологія» і «пульмонологія і фтизіатрія».
Публікації
Автор (співавтор) понад 250 друкованих праць, в тому числі національного підручника «Пульмонологія та фтизіатрія для лікарів-інтернів», 4-х навчальних посібників з фтизіатрії для студентів, 2 монографій, 10 авторських свідоцтв на винаходи, відомчої інструкції, 9 методичних рекомендацій, 7 інформаційних листків.
Відзнаки
Нагрудний знак «Изобретатель СССР»,
медаль «Ветеран Праці»,
численні грамоти, подяки і премії.
Джерела
Мазур П., Чернихівський Г. Панасюк Олексій Варфоломійович //
Уродженці Кременецького району
Українські медики
Випускники Буковинського державного медичного університету
Випускники Кременецького медичного училища
Лікарі Кременецької центральної районної клінічної лікарні
|
24885834
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alliance%20for%20Italy
|
Alliance for Italy
|
Alliance for Italy (ApI) was a centrist political party in Italy.
The party, which was described in its manifesto as "democratic, liberal, popular" as opposed both to "right-wing populism" and the "social-democratic left", described as "an experience with high and memorable value, yet by now run out", was launched on 11 November 2009 by Francesco Rutelli, senator for the Democratic Party (PD) and former leader of Democracy is Freedom – The Daisy (DL). The core of the party was composed by the Free Democrats, the faction Rutelli launched some months before leaving the PD.
Most of the early party members were liberals and Christian democrats coming from the PD, including Linda Lanzillotta, Gianni Vernetti and Donato Mosella or disgruntled centrists from Italy of Values, like Pino Pisicchio.
The party was officially disbanded by the end of 2016.
History
Background
Francesco Rutelli, who, as leader of Democracy is Freedom – The Daisy, was instrumental in the foundation of the Democratic Party (PD), became soon uncomfortable with it because he saw as too stretched on the left. In September 2009, when he was a guest at a party convention of the Union of the Centre (UdC) of Pier Ferdinando Casini, he told the press that he was interested in an alliance with the new party Casini was organizing through the UdC. Rutelli's critical view of the PD was reinforced by the election of Pier Luigi Bersani as party leader in a primary election on 25 October 2009.
On 27 October, after months of speculation, Rutelli hinted that was leaving the PD. The core idea of Rutelli was that Italy needed a new "political proposal" in a time when the country was on the verge of splitting in two, with Lega Nord more than ever confident in the North and the possible emergence of the Party of the South: a scenario that could mean complete marginalization for the centre-left and its failure as a national political force.
Foundation
On 28 October Rutelli presented a "Manifesto for Change and Good Government" (Manifesto per il Cambiamento e il Buongoverno) along with other ten founding members. These included, among others, Lorenzo Dellai (President of the Province of Trento and leader of the Union for Trentino), Massimo Cacciari, (Mayor of Venice), Linda Lanzillotta (former Minister of Regional Affairs), Bruno Tabacci and Elvio Ubaldi. While Cacciari and Lanzillotta have been members of DL and then of the PD, Tabacci and Ubaldi are members of White Rose, a small outfit that was part of the Union of the Centre (UdC), led by Pier Ferdinando Casini.
For some days Rutelli lingered on whether he was leaving the PD or not because the strategic goal of his initiative was a stable alliance between the UdC and the Democrats, with Tabacci instrumental in that. However, on 31 October, through an interview to Corriere della Sera, Rutelli announced that it was his intention to leave the PD immediately. In the interview he remarked how in his view social democracy was "a historical experience that has no chance to speak to present-day people" and that his goal was to "unite democratic, liberal and popular forces" in order to "build, in some years time, the largest [political] force of the country".
On 8 December Tabacci left the UdC after that Casini had met with Berlusconi to discuss of justice reform and of an alliance between The People of Freedom and UdC in some regions. Tabacci, who said he was going to assemble his fellow members of the White Rose, explained that the new party would be "distant and alternative to the populism of Berlusconi and of the League" but open to centre-right voters. Casini soon foresaw a likely alliance between his party and ApI.
Early times
On 11 November 2010, along with many others, Rutelli presented the name and the provisional logo of the party.
On 11–12 December ApI organized its first assembly in Parma. During the convention, which was attended by François Bayrou, Guy Verhofstadt and Will Marshall, Rutelli confirmed that the new party is headed to merge with UdC some day and opened to an alliance with Gianfranco Fini, the President of the Chamber of Deputies who is increasingly uncomfortable with his party, The People of Freedom, and Silvio Berlusconi.
On 22 December the logo of the party was presented by Rutelli, Tabacci and the other ApI leading members during a press conference.
By January 2010 parliamentary groups of the party were formed in the Senate and the Chamber of Deputies.
In March Rutelli announced for April a national convention, in which the party would have been enlarged to greens and liberals. Between March and April Christian Democratic Refoundation party of Publio Fiori, a group of liberals led by Valerio Zanone, a former leader of the Italian Liberal Party, Democratic senator and leader of Liberal PD, and a group of greens led by Camillo Piazza, a former Green deputy, joined the Alliance.
In late March 2010 regional elections the party run joint lists with the UdC in most regions and run its own lists in only four regions: Marche (where it gained 2.0% of the vote and one regional councillor), Campania (3.0% and no councillors), Basilicata (4.2% and one councillor), and Calabria (2.2% and no councillors). The result was a little bit disappointing and the party had no real presence in the North.
This situation came into criticism by the Northern branches of the party, especially Union for Trentino (UpT) and Alliance for Veneto (ApV), launched by Massimo Calearo as a competitor of Liga Veneta–Lega Nord. Giorgio Lunelli, leading member of UpT, spoke for many Northern party members when he criticized the party's lack of interest for the North, called for Rutelli's resignation and proposed a confederal structure for the party. In September 2010 Calearo left ApI and ApV was disbanded.
New Pole for Italy
On 15 December 2010 ApI was a founding member of the New Pole for Italy (NPI) along with the Union of the Centre (UdC), Future and Freedom (FLI) and some minor parties. Also in December Enrico Boselli, long-time leader of the Italian Democratic Socialists and founder of the revived Italian Socialist Party, who had left active politics after his 2008 defeat, joined ApI and was soon appointed vice president of the party.
In November 2011 the party was joined by Santo Versace, a former Socialist coming from The People of Freedom (PdL). In January 2012 Luigi Fabbri, also a former Socialist passed through the PdL joined. In February Cristina De Luca replaced a deceased Democratic senator, but, instead joining the PD's group, she joined ApI. With Versace, Fabbri and De Luca the party had seven deputies and seven senators.
In May 2012 the party obtained notable results in Campania: 17.5% in Torre Annunziata, 4.6% in Torre del Greco, and 7.3% in San Giorgio a Cremano. The result was however grim for the NPI as a whole and Pier Ferdinando Casini, leader of UdC, the coalition's largest party, hinted that the alliance was out-of-date.
As a result, in June 2012 two heavyweights, Linda Lanzillotta and Gianni Vernetti, left the party. According to the former, ApI had become a "personal party". In July also Versace left the party, but his exit was counterbalanced by the entry of Giuseppe Vatinno, who had switched from Italy of Values (IdV).
To the centre-left and back
In September 2012 Rutelli started to re-position the party within the centre-left coalition, aiming at making the ApI its liberal and centrist component. Rutelli also stated that he aimed to represent a "new environmentalism". In October 2012 Riccardo Milana, a leading centrist, left in order to join the UdC. In November 2012, Tabacci, a leading member of the ApI and Christian democrat, ran in the centre-left primary election for becoming the Prime Minister candidate of the centre-left.
On 28 December 2012, in the run-up to the 2013 Italian general election, Tabacci announced an agreement with Rights and Freedom, a splinter group from IdV, and the formation of Democratic Centre (CD) as centrist wing of the Italy. Common Good coalition. Rutelli and other party's bigwigs were present at first press conference of the new electoral list. Subsequently, the ApI's sub-group in the Chamber changed its name to "Democratic Centre". Most leading members and incumbent MPs of ApI (Tabacci, Pino Bicchielli, Francesco Bruno, Cristina De Luca, Luigi Fabbri, Vincenzo Iovine, Vilma Mazzocco, Donato Mosella, Pino Pisicchio, Giacinto Russo, etc.) joined CD, while Rutelli chose not to be a candidate and announced that ApI would return for the 2014 European Parliament election. Lorenzo Dellai, former member and coordinator of ApI, became a leading supporter and the practical leader of Mario Monti's Civic Choice (SC).
In the election, Tabacci, Pisicchio, Bruno and Roberto Capelli (ApI regional leader in Sardinia) were elected for CD, while Dellai and Lanzillotta were elected for SC. Of the four elects for CD, only Bruno chose to remain within ApI and, consequently, did not join the CD sub-group in the Chamber of Deputies.
2014 EP election and current inactivity
After the 2013 election, Rutelli started to re-organize the party, along with the sole vice president left, Enrico Boselli, and the only MP, Franco Bruno. Through the European Democratic Party (EDP), of which Rutelli is co-president, and an alliance with the Alliance of Liberals and Democrats for Europe Party (ALDE Party), the ApI planned to field a liberal, green and Europeanist list for the 2014 European Parliament election. This list did not emerge; however Democratic Centre was part of the ALDE-supporting European Choice list for the election, which received 0.7% of the vote and failed to win any seats in the European Parliament.
In the 2015 regional elections the party fielded candidates, within larger electoral lists, in Campania and Calabria.
The party was officially disbanded by the end of 2016.
Leadership
President: Francesco Rutelli (2009–2016)
Vice President: Pino Pisicchio (2010–2013), Enrico Boselli (2010–2016)
Coordinator: Lorenzo Dellai (2009–2013)
President of the National Council: Bruno Tabacci (2010–2013)
Spokesperson: Bruno Tabacci (2009–2010), Linda Lanzillotta (2010–2012)
Party Leaders in the Chamber of Deputies: Bruno Tabacci (2010–2011), Pino Pisicchio (2011–2013)
Party Leaders in the Senate: Giacinto Russo (2010–2011), Francesco Rutelli (2011–2013)
Party Leader in the European Parliament: Vincenzo Iovine (2010–2013)
References
External links
Alliance for Italy
Defunct political parties in Italy
Centrist parties in Italy
Liberal parties in Italy
Catholic political parties
Christian democratic parties in Italy
Democratic Party (Italy) breakaway groups
2009 establishments in Italy
2016 disestablishments in Italy
Political parties established in 2009
Political parties disestablished in 2016
|
108371
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B6%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%B0
|
Міжплощинна вода
|
Міжплощинна вода
Вода міжплощинна — відміна адсорбційної води в мінералах, яка є типовою для силікатів шаруватої структури. Двомірний шар структури мінералу адсорбує воду своєю поверхнею. Внаслідок адсорбції води або її втрати ґратка мінералу розбухає або стискується, але не руйнується. Типовим прикладом мінералів з міжплощинною водою є монтморилоніт.
Література
Вода
Мінералогія
|
50371067
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Muisca%20numerals
|
Muisca numerals
|
Muisca numerals were the numeric notation system used by the Muisca, one of the civilizations of the Americas before the Spanish conquest of the Muisca. Just like the Mayas, the Muisca had a vigesimal numerical system, based on multiples of twenty (Chibcha: gueta). The Muisca numerals were based on counting with fingers and toes. They had specific numbers from one to ten, yet for the numbers between eleven and nineteen they used "foot one" (11) to "foot nine" (19). The number 20 was the 'perfect' number for the Muisca which is visible in their calendar. To calculate higher numbers than 20 they used multiples of their 'perfect' number; gue-muyhica would be "20 times 4", so 80. To describe "50" they used "20 times 2 plus 10"; gue-bosa asaqui ubchihica, transcribed from guêboʒhas aſaqɣ hubchìhicâ. In their calendar, which was lunisolar, they only counted from one to ten and twenty. Each number had a special meaning, related to their deities and certain animals, especially the abundant toads.
For the representation of their numbers they used digits inspired by their natural surroundings, especially toads; ata ("one") and aca ("nine") were both derived from the animals so abundant on the Bogotá savanna and other parts of the Altiplano Cundiboyacense where the Muisca lived in their confederation.
The most important scholars who provided knowledge about the Muisca numerals were Bernardo de Lugo (1619), Pedro Simón (17th century), Alexander von Humboldt and José Domingo Duquesne (late 18th and 19th century) and Liborio Zerda.
Numerals
The Muisca used a vigesimal counting system and counted primarily with their fingers and secondarily with their toes. Their system went from 1 to 10 and for higher numerations they used the prefix quihicha or qhicha, which means "foot" in their Chibcha language Muysccubun. Eleven became thus "foot one", twelve: "foot two", etc. As in the other pre-Columbian civilizations, the number 20 was special. It was the total number of all body extremities; fingers and toes. The Muisca used two forms to express twenty: "foot ten"; quihícha ubchihica or their exclusive word gueta, derived from gue, which means "house". Numbers between 20 and 30 were counted gueta asaqui ata ("twenty plus one"; 21), gueta asaqui ubchihica ("twenty plus ten"; 30). Larger numbers were counted as multiples of twenty; gue-bosa ("20 times 2"; 40), gue-hisca ("20 times 5"; 100).
The numeral symbols were first provided by Duquesne and reproduced by Humboldt, Acosta, and Zerda. These glyphs have been criticized and their authenticity questioned, as they are “practically nonexistent” in the surviving archaeological record, including the calendar stone from Choachí. Potentially, they might represent asterisms or months instead of numerals.
See also
Muisca art
Muysccubun
Quipu - Inca numerals
Muisca calendar
Maya numerals
References
Bibliography
Numerals
Muisca
Muisca
1
|
40696113
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Brown%20flower%20bat
|
Brown flower bat
|
Brown flower bat
The brown flower bat (Erophylla bombifrons) is a species of bat from the family Phyllostomidae native to the island of Hispaniola (in Haiti and the Dominican Republic), and Puerto Rico.
Taxonomy
In some cases, the brown flower bat is recognized as part of the buffy flower bat, and there are two recognized subspecies: Erophylla bombifrons bombifrons and E. b. santacristobalensis.
Conservation and habitat
Under the IUCN Red List, the brown flower bat is classified as Least Concern because of its population and distribution. Locally common, the brown flower bat can form and roost in colonies of thousands of bats in cooler portions of its habitat. Major threats involve general issues with caves, as it is a hot cave species, hurricanes, and mining in its habitat; it is, however, found in conserved areas.
Diet and behaviour
Compared to other bats, the brown flower bat begins foraging rather late. Its diet consists of some combination of fruit, nectar, and insects; in a more detailed survey of its diet, 75% of specimens had eaten insects, 76% had eaten nectar, and 85% had eaten fruit, and about half had eaten all three during their most recent foraging period. Fecal pellet and fur examinations have determined that this bat often feeds on the fruit of the Jamaican cherry, elderberry, and turkey berry, while visiting the banana flower, guava, and wild tamarind for nectar.
See also
Buffy flower bat
References
Mammals described in 1899
Erophylla
Taxa named by Gerrit Smith Miller Jr.
Bats of the Caribbean
Mammals of the Dominican Republic
|
2734177
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%81%20%28%D0%A8%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Тонкеріс (Шортандинський район)
|
Тонкеріс (Шортандинський район)
Тонкеріс — станційне селище у складі Шортандинського району Акмолинської області Казахстану. Входить до складу Бозайгирського сільського округу.
Населення — 692 особи (2021; 617 у 2009, 555 у 1999, 552 у 1989).
Національний склад станом на 1989 рік:
росіяни — 60 %;
казахи — 27 %.
Станом на 1989 рік селище називалось Танкеріс, мало також назву Танкерис.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Шортандинського району
Станційні селища Акмолинської області
|
58114021
|
https://en.wikipedia.org/wiki/In%20Kyo-don
|
In Kyo-don
|
In Kyo-don also known as "The Bear" (born June 27, 1992) is a South Korean taekwondo practitioner. He won the gold medal at the 2017 World Taekwondo Grand Slam on the heavyweight category.
Biography
He began to be interested in taekwondo after seeing a taekwondo kick demonstration in a local dojo during first year of elementary school. He was diagnosed with stage 2 lymphoma in 2014, which was completely cured in 2019.
References
External links
1992 births
Living people
South Korean male taekwondo practitioners
Summer World University Games medalists in taekwondo
FISU World University Games silver medalists for South Korea
World Taekwondo Championships medalists
Asian Taekwondo Championships medalists
Medalists at the 2015 Summer Universiade
Taekwondo practitioners at the 2020 Summer Olympics
Sportspeople from Incheon
Medalists at the 2020 Summer Olympics
Olympic medalists in taekwondo
Olympic bronze medalists for South Korea
Olympic taekwondo practitioners for South Korea
21st-century South Korean people
Kyo-don
|
53638413
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oleh%20Mozil
|
Oleh Mozil
|
Oleh Mozil
Oleh Yuriyovych Mozil (born 7 April 1996) is a Ukrainian professional footballer who plays as a goalkeeper for Metalist 1925 Kharkiv in the Ukrainian Premier League.
Career
Early years
Mozil is a product of Karpaty Lviv academy.
Karpaty Lviv
Starting in summer 2013, after graduating from the academy, he played for the Karpaty Lviv reserves. Mozil never made the debut for the senior team, and in March 2017 went on a half-year loan to Bukovyna Chernivtsi in the Ukrainian First League.
References
External links
1996 births
Living people
Footballers from Lviv
Ukrainian men's footballers
Men's association football goalkeepers
Ukraine men's youth international footballers
FC Karpaty Lviv players
FSC Bukovyna Chernivtsi players
FC Lviv players
FC Polissya Zhytomyr players
FC Ahrobiznes Volochysk players
FC Metalist 1925 Kharkiv players
Ukrainian Premier League players
Ukrainian First League players
Ukrainian Second League players
|
65451708
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Charassognathidae
|
Charassognathidae
|
Charassognathidae is an extinct family of basal cynodonts known from the Late Permian of South Africa and Zambia. It was named in 2016 by the palaeontologist Christian F. Kammerer, who defined it as all taxa more closely related to Charassognathus gracilis than to Dvinia prima, Galesaurus planiceps or Procynosuchus delaharpeae. The family contains the genera Charassognathus, Abdalodon and Nshimbodon, with the latter two making up the subfamily Abdalodontinae.
References
Cynodonts
Prehistoric therapsid families
Taxa named by Christian F. Kammerer
|
207345
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BB%D1%8C
|
Гуль
|
Гуль
Адольф Гуль — норвезький геолог, мандрівник і дослідник півночі
Сіґурд Гуль — норвезький письменник
Гуль (комуна) — комуна в губернії Бускеруд в Норвегії
Гуль - муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Коррез
Гуль — істота з арабських міфів, перевертень, що живе в пустелі і харчується свіжою падаллю
Гуль — це вигадана раса постлюдських істот із франшизи відеоігор Fallout
|
4715931
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%94%D1%96%D0%BD%D2%91%D0%BB%D1%96
|
Тумас Дінґлі
|
Тумас Дінґлі (22 грудня 1591 — 22 січня 1666) — будівельник церков і скульптор з мальтійського каменю. В обох сферах він зробив велике ім’я собі та своїй країні, оскільки з-під його рук вийшла мереживоподібна скульптура, яка прикрашала стару церкву Біркіркари та Аттарда.
Біографія та творчість
Тумас Дінґлі пішов стопами свого батька Якбу Дінґлі, а також дядька Андреа Дінґлі. Дінґлі вивчав математику, а пізніше став архітектором у Маттео Коглітури. Дінґлі походив із родини різьбярів або різьбярів, тобто скульпторів по каменю. Його ім'я, як правило, пов'язане з типологією церкви в стилі, який ми можемо назвати, з певним застереженням, ренесансним . Ключовими особливостями є гармонійні пропорції, використання гігантських стовпів, обшитих панелями, використання ніші для надання багатшої артикуляції фасаду та барабану купола, і, перш за все, тонка скульптура з каменю, особливо в перспективах вівтарі та навколо дверей.
Його майстерність у проектуванні церков є живим свідченням у селах Аттард, Наксар, Гаргур, Гуджа, Заббар і Біркіркара. Він також докладав зусуиль у будівництві Акведуку, Єпископського палацу та Порта Реале в місті Валетта.
Вплив
Будучи будівельником церков, вважається, що він пішов стопами Вітторіо Кассара, сина Джироламо Кассара. Також навчався у Джованні Аттарда, який здобув популярність як будівельник акведуків.
Смерть
Тумас Дінглі помер на 75 році життя 22 січня 1666 року і похований у церкві Аттард під вівтарем Скорботи. Надгробок в церкві Е'Аттарда з часом стреся, але, є його транскрипція.
Примітки
Мальтійські архітектори
Померли 1663
Народились 1591
|
2311343
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%90%D0%B9%D1%81%D1%83%D0%BB%D1%83%D1%83%20%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Тинибекова Айсулуу Болотівна
|
Тинибекова Айсулуу Болотівна
Айсулуу Болотівна Тинибекова (4 травня 1993, Майлуу-Суу, Джалал-Абадська область) — киргизька борчиня вільного стилю, триразова чемпіонка та бронзова призерка чемпіонатів світу, п'ятииразова чемпіонка, триразова срібна та дворазова бронзова призерка чемпіонатів Азії, чемпіонка та дворазова бронзова призерка Азійських ігор, срібна призерка Азійських ігор в приміщенні, дворазова чемпіонка Ігор ісламської солідарності, володарка Кубку світу, учасниця трьох Олімпійських ігор, срібна призерка Олімпійських ігор 2020.
Біографія
Боротьбою почала займатися з 2008 року. У 2010 році стала бронзовою призеркою чемпіонату Азії серед кадетів. У 2013 — стала чемпіонкою Азії серед юніорів і бронзовою призеркою чемпіонату світу в цій же віковій категорії.
Виступає за борцівський клуб «РУОР» з Бішкека. Тренер — Нурбек Ізабеков.
Інцидент з побиттям неповнолітньої
3 квітня 2012 року Тинибекова разом із ще одним членом національної збірної з боротьби Розалією Тілегеновою побила неповнолітню дівчину неподалік від Киргизької національної філармонії.
Ленінський райсуд Бішкека засудив Айсулуу Тинибекову до двох років позбавлення волі умовно. Її співучасниця Розалія Тілегенова отримала один рік умовно. Спортсменки не визнали свою провину.
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Олімпіадах
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Азії
Виступи на Кубках світу
Виступи на Азійських іграх
Виступи на Іграх ісламської солідарності
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Примітки
Джерела
http://www.sports-reference.com/olympics/athletes/ty/aysuluu-tynybekova-1.html
Посилання
Профіль на сайті літніх Олімпійських ігор 2016
Киргизькі борчині вільного стилю
Борчині вільного стилю на літніх Олімпійських іграх 2012
Борчині вільного стилю на літніх Олімпійських іграх 2016
Борчині вільного стилю на літніх Олімпійських іграх 2020
Киргизькі срібні олімпійські медалісти
Срібні призери літніх Олімпійських ігор 2020
Персоналії:Бішкек
Бронзові призери Азійських ігор
Срібні призери Азійських ігор
Киргизькі чемпіони світу
Чемпіонки світу з жіночої боротьби
Чемпіонки Азії з жіночої боротьби
Чемпіонки Азійських ігор з жіночої боротьби
Киргизькі срібні олімпійські медалісти
Борці на Азійських іграх 2010
Борці на Азійських іграх 2014
Борці на Азійських іграх 2018
Медалісти літньої Універсіади 2013
Борці на Азійських іграх 2022
|
1128649
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/A%C3%A9rospatiale
|
Aérospatiale
|
Aérospatiale
Аероспасьяль або Сосьєте насьйональ індустріель аероспасьяль — не існуюча на сьогоднішній день французька авіабудівна компанія, яка переважно виготовляла літальні апарати (літаки, вертольоти, супутники, ракети), цивільного, військового і подвійного призначення.
Історія
Засновна у 1970 шляхом злиття державних об'єднань Sud Aviation, Nord Aviation і Société d'études et de réalisation d'engins balistiques (SÉREB). Новостворена компанія отримала назву Société nationale industrielle aérospatiale або (SNIAS).
З 1971 управлялася Емілем Девуатіном і Бернаром Дюфуром.
У 1978 змінила назву із Société nationale industrielle aérospatiale на Aérospatiale.
У 1991 брала участь у створенні, революційно нового на ті часи, шасі суперкара Bugatti EB110, який був повністю виготовленим з вуглецевого волокна і вирізнявся дивовижною легкістю.
У 1992 Daimler-Benz Aerospace AG (DASA) і Aérospatiale об'єднали свої вертолітні підрозділи з утворенням Eurocopter.
У 1999 об'єдналася з компанією Matra Haute Technologie з утворенням Aérospatiale-Matra.
10 липня 2000 Aérospatiale-Matra увійшла до складу European Aeronautic Defence and Space Company (EADS).
У 2001 ракетне відділення Aérospatiale-Matra було відокремлено від компанії, тоді ж почалася її приватизація.
Продукція (включаючи спільні проекти)
Літаки
ATR 42 (у складі ATR)
ATR 72 (у складі ATR)
Avion de Transport Supersonique Futur (не будувався)
CM.170 Magister
CM.175 Zephyr
Aerospatiale-BAC Concorde (разом з British Aircraft Corporation)
SE 210 Caravelle
SN 601 Corvette
TB 30 Epsilon
Nord 2501 "Noratlas"
Transall
Airbus A300
A300 ZERO G
A300-600 ST "Belouga"
Airbus A310
Airbus A318, A319, A320 et A321
Airbus A330
Airbus A340
Вертольоти
AS350 Ecureuil/AStar
AS355 Ecureuil 2/TwinStar
AS532 Cougar
SA 313/SA 318 Alouette II
SA 315B Lama
SA 316/SA 319 Alouette III
SA 321 Super Frelon
SA 330 Puma
SA 341/SA 342 Gazelle
SA 360 Dauphin
Panther
SA 365/AS365 Dauphin 2
Lynx
Ракети
Exocet
SS 11
Milan
Hot
Eryx
Roland
AS 15
AS 30 та AS 30L
Apache
CT 20
C 22
CL 289
ASTER
Pluton
ASMP та ASMPA
Продукція для аерокосмічної індустрії
Arabsat (супутник)
Аріан-5 (ракета)
Шаттл Hermes (не побудовано)
Ракета M20
Ракета M45
Huygens (зонд)
Meteosat (супутник)
Spacebus (супутник)
Галерея продукції
Літаки
Вертольоти
Див. також
EADS
Пов'язані компанії
ATR
Eurocopter
Airbus
Arianespace
MBDA
Посилання
Компанія Aérospatiale на Helis.com
Airbus
Підприємства за алфавітом
Вертольотобудівні компанії Франції
Авіабудівні компанії Франції
Підприємства, засновані 1970
Засновані у Франції 1970
|
3497344
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D0%BA%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Солончак (селище)
|
Солончак (селище)
Солончак — селище залізничної станції в Ахтубінському районі Астраханської області Російської Федерації.
Населення становить 7 осіб (2010). Входить до складу муніципального утворення Верхньобаскунчацьке міське поселення.
Історія
Населений пункт розташований на території українського етнічного та культурного краю Жовтий Клин. Від 1975 року належить до Ахтубінського району.
Згідно із законом від 6 серпня 2004 року органом місцевого самоврядування є Верхньобаскунчацьке міське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Ахтубінського району
Селища Астраханської області
|
452278
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dog%20sled
|
Dog sled
|
Dog sled
A dog sled or dog sleigh is a sled pulled by one or more sled dogs used to travel over ice and through snow. Numerous types of sleds are used, depending on their function. They can be used for dog sled racing. Traditionally in Greenland and the eastern Canadian Arctic the Inuit had the dogs pull in a fan shape in front of the sled, while in other regions, such as Alaska and the western part of Northern Canada the dogs pull side by side in pairs.
History
Dog power has been used for hunting and traveling for over a thousand years. As far back as the 10th century BCE these dogs have contributed to human culture.
Assembling a dog sled team involves picking lead dogs, point dogs, swing dogs, and wheel dogs. The lead dog is crucial, so mushers take extraordinary care of these dogs. Another important detail is to have powerful wheel dogs to pull the sled out from the snow. Point dogs (optional) are located behind the leader dogs, swing dogs between the point and wheel dogs, and team dogs are all other dogs in between the wheel and swing dogs and are selected for their endurance, strength, and speed as part of the team. In dog sledding, Siberian Huskies or Alaskan Malamutes are the main types of dogs that are used for recreational sledding because of their strength, speed, and endurance as well as their ability to withstand the cold. However, Alaskan Huskies are also a popular dog for sled dog racing, because of their endurance, good eating habits, speed, and dedication to running even when tired.
Sometimes, for sprint races, mushers use short-haired hounds that are faster than the average husky. These hounds are raised from a young age to pull. It is harder to train hounds than it is to train Siberian Huskies and Malamutes to pull a sled because it is not in their nature.
In some situations, some Indigenous Peoples' tribes would eat the dogs they had either because they were not useful, or if the sledder needed food.
See also
Drafting dog
Dogcart
Sirius Dog Sled Patrol
References
4.
External links
The Canadian Museum of Civilization - History of Dogsled mail in the Yukon
Dog sledding
Animal-powered vehicles
|
3505932
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%87%D1%83%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%28%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Мічуринський (Панінський район)
|
Мічуринський (Панінський район)
Мічуринський — селище у Панінському районі Воронезької області Російської Федерації.
Населення становить 258 осіб (2010). Входить до складу муніципального утворення Михайловське сільське поселення.
Історія
Населений пункт розташований у історичному регіоні Чорнозем'я. Від 1928 року належить до Панінського району, спочатку в складі Центрально-Чорноземної області, а від 1934 року — Воронезької області.
Згідно із законом від 15 жовтня 2004 року входить до складу муніципального утворення Михайловське сільське поселення.
Населення
Примітки
Селища Воронезької області
Населені пункти Панінського району
|
4876657
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D1%83%D0%B4%D0%B5%D0%B2%D0%B0
|
Діана Дудева
|
Діана Дудева (7 липня 1968 року) — болгарська гімнастка. Перша болгарська спортивна гімнастка, що завоювала медаль на Олімпійських іграх.
Біографія
Діана Дудева народилася 7 липня 1968 року у Плевені.
Виступи на Олімпіадах
Примітки
Уродженці Плевена
Болгарські бронзові олімпійські медалісти
Бронзові призери літніх Олімпійських ігор 1988
Гімнасти на літніх Олімпійських іграх 1988
|
75110
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Biot%E2%80%93Savart%20law
|
Biot–Savart law
|
Biot–Savart law
In physics, specifically electromagnetism, the Biot–Savart law (or ) is an equation describing the magnetic field generated by a constant electric current. It relates the magnetic field to the magnitude, direction, length, and proximity of the electric current.
The Biot–Savart law is fundamental to magnetostatics. It is valid in the magnetostatic approximation and consistent with both Ampère's circuital law and Gauss's law for magnetism. When magnetostatics does not apply, the Biot–Savart law should be replaced by Jefimenko's equations. The law is named after Jean-Baptiste Biot and Félix Savart, who discovered this relationship in 1820.
Equation
In the following equations, it is assumed that the medium is not magnetic (e.g., vacuum). This allows for straightforward derivation of magnetic field B, while the fundamental vector here is H.
Electric currents (along a closed curve/wire)
The Biot–Savart law is used for computing the resultant magnetic flux density B at position r in 3D-space generated by a filamentary current I (for example due to a wire). A steady (or stationary) current is a continual flow of charges which does not change with time and the charge neither accumulates nor depletes at any point. The law is a physical example of a line integral, being evaluated over the path C in which the electric currents flow (e.g. the wire). The equation in SI units teslas (T) is
where is a vector along the path whose magnitude is the length of the differential element of the wire in the direction of conventional current, is a point on path , and is the full displacement vector from the wire element at point to the point at which the field is being computed, and μ0 is the magnetic constant. Alternatively:
where is the unit vector of . The symbols in boldface denote vector quantities.
The integral is usually around a closed curve, since stationary electric currents can only flow around closed paths when they are bounded. However, the law also applies to infinitely long wires (this concept was used in the definition of the SI unit of electric current—the Ampere—until 20 May 2019).
To apply the equation, the point in space where the magnetic field is to be calculated is arbitrarily chosen. Holding that point fixed, the line integral over the path of the electric current is calculated to find the total magnetic field at that point. The application of this law implicitly relies on the superposition principle for magnetic fields, i.e. the fact that the magnetic field is a vector sum of the field created by each infinitesimal section of the wire individually.
For example, consider the magnetic field of a loop of radius carrying a current For a point a distance along the center line of the loop, the magnetic field vector at that point is:where is the unit vector of along the center-line of the loop (and the loop is taken to be centered at the origin). Loops such as the one described appear in devices like the Helmholtz coil, the solenoid, and the Magsail spacecraft propulsion system. Calculation of the magnetic field at points off the center line requires more complex mathematics involving elliptic integrals that require numerical solution or approximations.
Electric current density (throughout conductor volume)
The formulations given above work well when the current can be approximated as running through an infinitely-narrow wire. If the conductor has some thickness, the proper formulation of the Biot–Savart law (again in SI units) is:
where is the vector from dV to the observation point , is the volume element, and is the current density vector in that volume (in SI in units of A/m2).
In terms of unit vector
Constant uniform current
In the special case of a uniform constant current I, the magnetic field is
i.e., the current can be taken out of the integral.
Point charge at constant velocity
In the case of a point charged particle q moving at a constant velocity v, Maxwell's equations give the following expression for the electric field and magnetic field:
where is the unit vector pointing from the current (non-retarded) position of the particle to the point at which the field is being measured, and θ is the angle between and . Alternatively, these can be derived by considering Lorentz transformation of Coulomb's force (in four-force form) in the source charge's inertial frame.
When , the electric field and magnetic field can be approximated as
These equations were first derived by Oliver Heaviside in 1888. Some authors call the above equation for the "Biot–Savart law for a point charge" due to its close resemblance to the standard Biot–Savart law. However, this language is misleading as the Biot–Savart law applies only to steady currents and a point charge moving in space does not constitute a steady current.
Magnetic responses applications
The Biot–Savart law can be used in the calculation of magnetic responses even at the atomic or molecular level, e.g. chemical shieldings or magnetic susceptibilities, provided that the current density can be obtained from a quantum mechanical calculation or theory.
Aerodynamics applications
The Biot–Savart law is also used in aerodynamic theory to calculate the velocity induced by vortex lines.
In the aerodynamic application, the roles of vorticity and current are reversed in comparison to the magnetic application.
In Maxwell's 1861 paper 'On Physical Lines of Force', magnetic field strength H was directly equated with pure vorticity (spin), whereas B was a weighted vorticity that was weighted for the density of the vortex sea. Maxwell considered magnetic permeability μ to be a measure of the density of the vortex sea. Hence the relationship,
Magnetic induction current was essentially a rotational analogy to the linear electric current relationship,
Electric convection current where ρ is electric charge density.
B was seen as a kind of magnetic current of vortices aligned in their axial planes, with H being the circumferential velocity of the vortices.
The electric current equation can be viewed as a convective current of electric charge that involves linear motion. By analogy, the magnetic equation is an inductive current involving spin. There is no linear motion in the inductive current along the direction of the B vector. The magnetic inductive current represents lines of force. In particular, it represents lines of inverse square law force.
In aerodynamics the induced air currents form solenoidal rings around a vortex axis. Analogy can be made that the vortex axis is playing the role that electric current plays in magnetism. This puts the air currents of aerodynamics (fluid velocity field) into the equivalent role of the magnetic induction vector B in electromagnetism.
In electromagnetism the B lines form solenoidal rings around the source electric current, whereas in aerodynamics, the air currents (velocity) form solenoidal rings around the source vortex axis.
Hence in electromagnetism, the vortex plays the role of 'effect' whereas in aerodynamics, the vortex plays the role of 'cause'. Yet when we look at the B lines in isolation, we see exactly the aerodynamic scenario insomuch as B is the vortex axis and H is the circumferential velocity as in Maxwell's 1861 paper.
In two dimensions, for a vortex line of infinite length, the induced velocity at a point is given by
where is the strength of the vortex and r is the perpendicular distance between the point and the vortex line. This is similar to the magnetic field produced on a plane by an infinitely long straight thin wire normal to the plane.
This is a limiting case of the formula for vortex segments of finite length (similar to a finite wire):
where A and B are the (signed) angles between the point and the two ends of the segment.
The Biot–Savart law, Ampère's circuital law, and Gauss's law for magnetism
In a magnetostatic situation, the magnetic field B as calculated from the Biot–Savart law will always satisfy Gauss's law for magnetism and Ampère's circuital law:
In a non-magnetostatic situation, the Biot–Savart law ceases to be true (it is superseded by Jefimenko's equations), while Gauss's law for magnetism and the Maxwell–Ampère law are still true.
Theoretical background
Initially, the Biot–Savart law was discovered experimentally, then this law was derived in different ways theoretically. In The Feynman Lectures on Physics, at first, the similarity of expressions for the electric potential outside the static distribution of charges and the magnetic vector potential outside the system of continuously distributed currents is emphasized, and then the magnetic field is calculated through the curl from the vector potential. Another approach involves a general solution of the inhomogeneous wave equation for the vector potential in the case of constant currents. The magnetic field can also be calculated as a consequence of the Lorentz transformations for the electromagnetic force acting from one charged particle on another particle. Two other ways of deriving the Biot–Savart law include: 1) Lorentz transformation of the electromagnetic tensor components from a moving frame of reference, where there is only an electric field of some distribution of charges, into a stationary frame of reference, in which these charges move. 2) the use of the method of retarded potentials.
See also
People
André-Marie Ampère
James Clerk Maxwell
Pierre-Simon Laplace
Electromagnetism
Darwin Lagrangian
Notes
References
Further reading
Electricity and Modern Physics (2nd Edition), G.A.G. Bennet, Edward Arnold (UK), 1974,
Essential Principles of Physics, P.M. Whelan, M.J. Hodgeson, 2nd Edition, 1978, John Murray,
The Cambridge Handbook of Physics Formulas, G. Woan, Cambridge University Press, 2010, .
Physics for Scientists and Engineers - with Modern Physics (6th Edition), P. A. Tipler, G. Mosca, Freeman, 2008,
Encyclopaedia of Physics (2nd Edition), R.G. Lerner, G.L. Trigg, VHC publishers, 1991, ISBN (Verlagsgesellschaft) 3-527-26954-1, ISBN (VHC Inc.) 0-89573-752-3
McGraw Hill Encyclopaedia of Physics (2nd Edition), C.B. Parker, 1994,
External links
MISN-0-125 The Ampère–Laplace–Biot–Savart Law by Orilla McHarris and Peter Signell for Project PHYSNET.
Aerodynamics
Electromagnetism
Eponymous laws of physics
|
2027537
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%BA%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Самардак Володимир Олексійович
|
Самардак Володимир Олексійович
Володимир Олексійович Самардак — Заслужений тренер України, майстер спорту СРСР з важкої атлетики, суддя міжнародної категорії, старший тренер збірної команди Луганської області з важкої атлетики.
Біографія
Народився 7 грудня 1952 року. У 1970 р. — слюсар шахти «Червоний партизан», Свердловський район Луганської області. У 1971—1979 рр. навчався в Луганському педагогічному інституті на спеціальності "Вчитель фізики та математики". З 1974 по 1976 роки проходив служубу в лавах армії. З 1979 по 1980 роки працював вчителем фізики та математики Новолимарівської восьмирічної школи Біловодського району Луганської області. У 1980—1985 рр. — директор Зеликівської восьмирічної школи Біловодського району Луганської області, у 1985—1988 рр. — директор Біловодської середньої школи № 1. З 1988 по 2002 роки — вчитель фізики та математики у цій же школі.
З 1992 до 2002 року Володимир Самардак працював за сумісництвом тренером з важкої атлетики СДЮШОР облради «Колос», а з 2002 року повністю перейшов на тренерську роботу в СДЮШОР «Колос».
З 2000 року Володимир Самардак чотири скликання був депутатом Біловодської районної ради .
Вихованці
Виховав 20 майстрів спорту та 5 майстрів спорту міжнародного класу - багаторазових призерів Чемпіонатів Світу, Європи, України та Луганської області. Серед них Олег Чумак; Юлія Деркач; Катерина Дрюмова; Яна Дяченко; Леонтій Мірошник; Денис Карпенко; Дар'я Шишанова; Олександр Стрига та ін.
Відзнаки
Указом Президента України від 24 серпня 2012 року № 500/2012 присвоєно почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України».
Почесний громадянин Біловодщини (рішення одинадцятої сесії Біловодської районної ради Луганської області № 11/1 від 23.03.2012 року).
Примітки
Джерела
Українські тренери з важкої атлетики
Майстри спорту СРСР
|
5667346
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pomezia
|
Pomezia
|
Pomezia is a municipality (comune) in the Metropolitan City of Rome Capital, Lazio, central Italy. In 2009 it had a population of about 60,000.
History
The town was built entirely new near the location of ancient Lavinium on land resulting from the final reclamation of the Pontine Marshes under Benito Mussolini, being inaugurated on 29 October 1939. Its new population was extracted from the poor peasants of Romagna, Veneto and Friuli. Peace did not last long. After being occupied by the forces of the Third Reich, Pomezia was heavily bombed during the Battle of Anzio in World War II. After the end of the war, Pomezia developed as a strong industrial center, especially in the medical and pharmaceutical sectors, as well as a recreational center. It is also home to the production plant of Italian food company Colavita.
Pratica di Mare is the frazione of Pomezia where the ruins of the ancient port of Lavinium are located, now from the Tyrrhenian Sea. The ancient community was on some hilly ground at the mouth of a stream. Currently the flat alluvial sediment between the hill and the beach is occupied by Pratica di Mare Air Force Base, a facility of the Aeronautica Militare that also finds great utility as a secure airport and a location for air shows and races.
The name of Pomezia comes from the Latin city of Suessa Pometia, although it is unknown where Pometia was located.
Climate
Sport
The most popular sport in Pomezia is football (soccer). The oldest and the biggest football club in the comune is Pomezia Calcio, which plays in Lega Pro Seconda Divisione.
Twin towns — sister cities
Pomezia is twinned with:
Singen, Germany
Çanakkale, Turkey
Itápolis, Brazil
References
External links
Cities and towns in Lazio
Populated places established in 1939
1939 establishments in Italy
Italian fascist architecture
|
5183476
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Ханко Артем Олександрович
|
Ханко Артем Олександрович
Артем Олександрович Ханко — український військовослужбовець, капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
З життєпису
Штурман авіаційної ескадрильї. З перших днів повномасштабної агресії Росії проти України виконує бойові завдання на літаках Су-24М та Су-24МР.
Станом на грудень 2022 року здійснив 78 бойових вильотів для ураження особового складу й техніки противника, пунктів управління, логістичних центрів. Виконував завдання зі знищення взводних опорних пунктів ворога, скупчення військової техніки на залізничних станціях, складів озброєння та боєприпасів, ведення повітряної розвідки.
29 вересня 2022 року після успішного виконання завдання в складі екіпажу Су-24М літак був уражений ракетами ППО ворога; вимушений катапультуватися.
Нагороди
Кавалер
Хреста бойових заслуг (2022),
ордена «За мужність» III ступеня (2022).
Примітки
Джерела
З нагоди Дня ЗСУ Глава держави присвоїв звання Героя України, вручив бойові прапори, почесні найменування та стрічки почесної відзнаки Президента
|
398558
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Villajoyosa
|
Villajoyosa
|
Villajoyosa, in Valencian: La Vila Joiosa ("the Joyful Town") and officially Villajoyosa/La Vila Joiosa is a coastal town and municipality in the south of the Valencian Community, Spain, by the Mediterranean Sea. It is the historic and administrative capital of Marina Baixa county, and is located in the province of Alicante. The town is known locally simply as La Vila.
It is the historic and administrative capital of the comarca of Marina Baixa and is located 32 km from the city of Alicante, in the coastal area known as Costa Blanca (White Coast). It has over three kilometers of beaches, including the Platja Centre (Central Beach), close to the city centre. The river Amadorio runs through La Vila.
The area is famous for its chocolate industry and tourism. One of the most popular tourist attractions is its Gothic Catholic church of the Assumption, with a Baroque altar piece. Another popular destination, the Royal Palm Casino (formerly Casino Costa Blanca), is now closed. The town's festival of Moros i Cristians, celebrated at the end of July, was declared an International Tourist Interest Festival. Currently, this festivity commemorates a boat landing from the Berber pirates that was repelled by the population of the town.
Notable people
Marta Baldó, rhythmic gymnast and Olympic Champion (1996, Atlanta)
José Catalá, footballer
Maisa Lloret, rhythmic gymnast
Felipe Orts, road and cyclo-cross cyclist
Maxim Kuzminov, Russian defector and helicopter pilot found dead in Villajoyosa
Anthony Jung, footballer who was born in Villajoyosa, Spain, to a German mother and Spanish father. He emigrated at the age of three with his divorced mother to Germany.
Twin towns
Vitré, Ille-et-Vilaine, France, since 1989
Quesada, Spain, since 2006
Bullas, Spain, since 2006
References
External links
Seaside resorts in Spain
|
69099817
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jos%C3%A9%20Ant%C3%B4nio%20Correia%20da%20C%C3%A2mara%2C%202nd%20Viscount%20of%20Pelotas
|
José Antônio Correia da Câmara, 2nd Viscount of Pelotas
|
José Antônio Correia da Câmara, 2nd Viscount of Pelotas<ref>Carlos G. Rheingantz in Anuário Nobiliárquico Brasileiro, "Titulares do Império". Rio de Janeiro, 1960, pages 112 — 121.</ref> was a Brazilian Marshal, noble, and politician who was notable for his participation in the Battle of Cerro Corá in the Paraguayan War.
Biography
Câmara was the son of Commander José Antonio Fernandes de Lima and Flora Correia da Câmara, he was the maternal grandson of the first Viscount of Pelotas .
He enlisted on the 15th of September, 1839 in the 3rd Cavalry Regiment , marching on the same day to fight the Farroupilhas revolutionaries . He also took part in the Platine War, under the orders of Brigadier Manuel Marques de Sousa.
In 1851 he married his niece Maria Rita Fernandes Pinheiro (1829 - 1914), daughter of the Viscount of São Leopoldo, and settled at Solar dos Câmara, in Porto Alegre. They had five children.
In the Uruguayan War in 1864, despite being a cavalryman , he volunteered to participate in the Siege of Paysandú, Uruguay.
Câmara was considered to be a Hero of the Paraguayan War, he helped in the retaking of Uruguaiana and participated in the battles of Curuzu, Curupaiti, Avaí and Campo Grande, among others. His bravery in the Battle of Avaí earned him promotion to Brigadier General. His troops attacked the last Paraguayan camp, in Cerro Corá, where Solano López was wounded and then shot in the banks of the Aquidabã stream. From him came the order of surrender to the Paraguayan dictator, answered with the dismal: "Muero con mi patria!" Câmara was promoted to Marshal in 1870, shortly after the war, in recognition of his services he was awarded the noble title of Viscount of Pelotas.
He was Minister of War of Brazil, War Councilor, Senator of the Empire of Brazil for the Liberal Party from 1880 to 1889 in the .
He was appointed first President of Rio Grande do Sul after the proclamation of the First Brazilian Republic and decorated the following year as Marshal Câmara. He remained in government for only 3 months due to disagreements between members of the Liberal Party and the Republican Party .
His grandson and biographer, , wrote the book "O Marechal Câmara", in three volumes, describing the life of the Viscount of Pelotas.
References
Bibliography
MOYA, Savior of. Brazilian Genealogical Yearbook , Year III, p. 249. Brazilian Genealogical Institute, São Paulo, 1944.
PORTO ALEGRE, Aquiles José Gomes Men Illustres of Rio Grande do Sul.'' Selbach Bookstore, Porto Alegre, 1917.
Almanak of the Ministry of War in the Year 1885 , p. 372. National Press, Rio de Janeiro, 1885.
1824 births
1893 deaths
Marshals of Brazil
Liberal Party (Brazil) politicians
Brazilian military personnel of the Paraguayan War
Brazilian nobility
Governors of Rio Grande do Sul
Rio Grande do Sul politicians
Viscounts of Pelotas
|
682584
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B2
|
Чечегов
|
Чечегов — село, громада в окрузі Михайлівці, Кошицький край, Словаччина. Село розташоване на висоті 106 м над рівнем моря. Населення — 350 осіб (96 % — етнічні словаки).
Історія
Перша згадка 1410 року.
Географія
Протікає Чечеговський канал.
Примітки
Посилання
Села округу Михайлівці
засновані в Європі 1410
|
3271686
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%80%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D1%80%20%28%D0%9A%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%BA%D0%BA%D1%96%29
|
Ерлангер (Кентуккі)
|
Ерлангер (Кентуккі)
Ерлангер — місто в США, в окрузі Кентон штату Кентуккі. Населення — особа (2020).
Географія
Ерлангер розташований за координатами (39.039429, -84.600135). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 22,03 км², з яких 21,58 км² — суходіл та 0,45 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали особи в домогосподарствах у складі родин. Густота населення становила 821 особа/км². Було 7556 помешкань (343/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,1 %. Частка іспаномовних становила 3,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 25,2 % — особи молодші 18 років, 63,0 % — особи у віці 18—64 років, 11,8 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 35,5 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 95,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 91,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долар для жінок. За межею бідності перебувало 10,9 % осіб, у тому числі 15,4 % дітей у віці до 18 років та 7,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,1 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 13,5 %, роздрібна торгівля — 11,4 %, виробництво — 11,4 %.
Примітки
Джерела
Міста Кентуккі
Населені пункти округу Кентон (Кентуккі)
|
1191626
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%83%D1%80%D0%B1%D0%B0
|
Ґурба
|
Ґурба
Ґурба — село в гміні Мщонув Жирардовського повіту Мазовецького воєводства
Гурба (Ґурба) — село у повіті Арад, входить до складу комуни Шикула
|
4596798
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B8%20%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Вулиця Олекси Синявського
|
Вулиця Олекси Синявського — вулиця у Святошинському районі міста Києва, місцевість Берковець. Пролягає від вулиці Антоні Новосельського до кінця забудови.
Прилучається вулиця Михайла Рибакова.
Історія
Вулиця виникла наприкінці 2010-х роках під проектною назвою вулиця Проектна 12917. Назву на честь українського мовознавця Олекси Синявського надано 2018 року.
Примітки
Джерела
Вулиці Святошинського району Києва
|
1345535
|
https://en.wikipedia.org/wiki/PopCap%20Games
|
PopCap Games
|
PopCap Games, Inc. is an American video game developer based in Seattle, and a subsidiary of Electronic Arts. The company was founded in 2000 by John Vechey, Brian Fiete and Jason Kapalka.
Originally founded under the name "Sexy Action Cool", their first title was a strip poker game that served as a revenue stream for future titles. PopCap has developed several games for computers, consoles and mobile devices, with their most popular games being Bejeweled, Peggle, Zuma and Plants vs. Zombies games. PopCap was acquired and became a subsidiary of Electronic Arts on July 12, 2011.
History
PopCap Games was founded by John Vechey, Brian Fiete and Jason Kapalka in 2000. They originally incorporated as "Sexy Action Cool", a phrase taken from a poster of Desperado. Their first title was a strip poker game called "Foxy Poker" and was supposed to serve as a revenue stream for their future titles.
Their first game as PopCap was Bejeweled, a gem-swapping game, which was supported on all major platforms and awarded by Computer Gaming World Hall Of Fame in 2002. The company expanded in 2005 with the acquisition of Sprout Games, a Seattle-based casual games developer company like PopCap Games, founded by James Gwertzman. Sprout Games is the creator of the game Feeding Frenzy. The Sprout team helped PopCap to make a sequel to the game, Feeding Frenzy 2: Shipwreck Showdown, with Gwertzman becoming the Director of Business Development at PopCap. In early 2006, PopCap International was opened, based in Dublin, Ireland, working on product localization, mobile games development, marketing, sales and business development.
PopCap began another round of expansion in July 2007 by buying other casual game developers including the creators of an online consumer portal, SpinTop Games. One week prior, the company acquired the Chicago-based development house Retro64, founded by Mike Boeh, which is best known for their retro-arcade action and puzzle titles. After these acquisitions, the PopCap logo was rebranded, dropping the "Games" portion. PopCap's premium games list on their website are mixed with other games from other developers/distributors. PopCap hosted several games on PopCap.com and other websites, online and premium, until 2014, when they stopped offering games from their site.
On April 5, 2011, PopCap announced the creation of a new subsidiary, 4th and Battery, started in order to create "edgier" games. Their first creation was the game Unpleasant Horse. On July 12, 2011, Electronic Arts announced it was acquiring PopCap for $650 million with an additional $100 million stock option.
On August 21, 2012, PopCap laid off 50 employees in North America in a move to address a shift to mobile and free-to-play games and evaluated ceasing operations of its Dublin studio. The Dublin studio was closed on September 24, 2012.
Games developed
PopCap has developed over 50 games over the past 20 years. Games developed by PopCap include Bejeweled, Plants vs. Zombies, Peggle, and Bookworm.
Bejeweled
Bejeweled is a series of tile-matching puzzle video games created by PopCap Games. Bejeweled was released initially for browsers in 2001, followed by five sequels: Bejeweled 2 (2004), Bejeweled Twist (2008), Bejeweled Blitz (2009), Bejeweled 3 (2010), Bejeweled Stars (2016) and more, all by PopCap Games and its parent, Electronic Arts.
Plants vs. Zombies
Plants vs. Zombies is a tower defense and strategy video game developed and originally published by PopCap Games for Windows and OS X in May 2009, and ported to consoles, handhelds, mobile devices and remastered versions for personal computers.
Peggle
Peggle is a series of casual puzzle video games created by PopCap Games. Peggle was released initially for desktop in 2007, followed by three sequels: Peggle Nights (2008), Peggle 2 (2013) and Peggle Blast (2014).
References
External links
2000 establishments in Washington (state)
2011 mergers and acquisitions
American companies established in 2000
Companies based in Seattle
Electronic Arts subsidiaries
Video game companies established in 2000
Video game development companies
Multinational companies headquartered in the United States
|
126985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%83%D0%BC
|
Поліподіум
|
Поліподіум — єдиний наразі відомий представник багатоклітинних тварин, що є внутрішньоклітинним паразитом багатоклітинних тварин. Його таксономічна приналежність є спірною: традиційно, на основі подібності ранніх стадій розвитку та будови кнідоцитів (жалячих клітин) його відносили до ряду Наркомедузи класу Гідроїдні; але в останні роки були проведені молекулярно-генетичні дослідження, які показали близьку спорідненість поліподіума з одноклітинними типу Міксоспоридії (Myxozoa). Окрім того, такі деталі анатомії, як білатеральна симетрія, наявність гонодуктів (протоків статевих залоз), та повне розділення епітеліальних та м'язових клітин, споріднюють поліподіума з тришаровими тваринами, в той час як Кнідарії належать до двошарових. Зараз більшість дослідників відносить його до типу Кнідарії як самостійний клас, але й факт приналежності цього виду до кнідарій є дискусійним (див., наприклад, Siddall et al., 1995).
Поширення
Поліподіума було відкрито в ікрі стерляді (Acipenser ruthenus) в басейні Волги. Згодом виявилось, що він паразитує в чорній ікрі дванадцяти видів родини Осетрові (Acipenseridae) в Євразії та одного виду родини Веслоносові (Polyodontidae) — американському веслоносі — в Північній Америці. Незважаючи на розрив ареалу між різними континентами у сполученні з паразитуванням на представниках риб з різних родин, було показано (Raikova et. al., 1979), що поліподіуми, знайдені в Америці і в Євразії, належать до одного виду.
В Україні поліподіум зустрічається в ікрі осетрових, що заходять в річки басейнів Чорного та Азовського морів; при цьому його основним хазяїном, як і на решті території Євразії, є стерлядь.
Життєвий цикл
Дослідження життєвого циклу поліподіума виявили унікальну систему адаптації багатоклітинного орагнізму до довготривалого (протягом кількох років) паразитування всередині єдиної клітини — ооцита риб; при цьому в життєвому циклі присутня і вільноживуча стадія.
Паразитична стадія проходить в безжовткових (пре-вітеллогенних) ооцитах — стадії двоядерної клітини, клітини в клітині, дроблення, включаючи довгоживучу морулу; та в жовткових (вітеллогенних) ооцитах — стадії планули, столону без бруньок та столону із внутрішніми бруньками. Розташування зародкових листків в планулі та столоні обернене: ектодерма знаходиться всередині, а ентодерма прилягає до жовтку ооцита. При цьому бруньки із зачатками вільноживучих медуз вивернуті всередину, а через ентодерму здійснюється всмоктування поживних речовин, як це відбувається в травній порожнині вільноживучих поліпів.
Постадійно життєвий цикл поліподіума проходить так:
1. Єдина клітина в превітеллогенному ооциті. Кожна клітина містить два ядра (одне велике і одне маленьке гаплоїдне, що щільно до нього прилягає). Більше ядро починає «огинати» менше, так що врешті-решт менше ядро разом з невеликим об'ємом цитоплазми опиняється всередині більшого. Таким чином утворюється маленька клітина всередині великої клітини. Ядро маленької клітини лишається гаплоїдним, в той час як великої — стає поліплоїдним; згодом організм паразита стає диплоїдним, але як саме це відбувається, досі невідомо.
2. Маленька клітина починає ділитись, а з великої розвивається трофамніон — велика клітина-оболонка, що підтримує та забезпечує розвиток малої клітини. Маленька клітина формує при поділі бластомери, і згодом група клітин — її нащадків утворює ембріон, що так само знаходиться всередині ростучого трофамніона. По мірі розвитку ембріон збільшується та проходить гаструляцію, в той же час ядро трофамніону стає складчастим.
3. Перед нерестом риби-хазяїна, коли ооцити починають швидко накопичувати жовток, поліподіум перебуває всередині у вигляді планули з двома зародковими листками, аналогічній таким інших представників кнідарій.
Інфіковані ооцити стають більшими та темнішими за неінфіковані, і ядра ооцитів на цій стадії поступово гинуть.
4. Планула подовжується і формує столон, аналогічний поліпу вільноживучих кнідарій. Він також продовжує рости, згортаючись в ікринці спірально, на ньому з'являються 20—40 вивернутих всередину бруньок із щупальцями та кнідоцитами, з яких згодом розвиваються вільноживучі організми, аналогічні медузам. Безпосередньо перед нерестом столон вивертається «навиворіт», так що ектодерма і ентодерма набувають нормального положення (ектодерма — назовні, ентодерма — всередині), а бруньки вивертаються щупальцями назовні. При цьому в процесі вивертання жовток ікринки втягується в гастральні порожнини бруньок (майбутніх «медуз») і, таким чином, формує для них запас поживних речовин для вільного існування. Столон прориває оболонку ікринки та виходить в яйцевід, з якого в процесі нересту викидається назовні.
5. В воді столон фрагментується на бруньки, з яких формуються медузоподібні вільноживучі особини з 24-ма щупальцями, що завдяки двом більшим парам щупальців пересуваються, «ходячи» по ґрунту, а решта використовується для харчування та захисту. Ці медузоїди ростуть та розмножуються поділом вздовж провздовжної осі, поділ починається від аборального полюса і закінчується на оральному; перед поділом на аборальному полюсі організму формується набір щупалець, аналогічний основному.
По мірі того, як закінчуються запаси жовтку ооцита, у медузоїдів проривається рот і вони починають харчуватись дрібними водними безхребетними (в основному планктонними).
6. В середині літа вільноживучі організми формують два типи статевих органів (гонад) ентодермального походження: так звані «жіночі» (два «яєчники», кожний з протоком в кишкову порожнину) продукують діплоїдні клітини без участі мейозу; так звані «чоловічі» гонади не мають протоків, але їхні шість клітин проходять два мейотичні поділи, даючи початок двоядерним клітинам з ядрами різного розміру. Невідомо при цьому, чи відбувається самозапліднення та/або партеногенез.
Наприкінці літа — на початку осені з гонад формуються гаметофори з ектодермальною покришкою, наповнені двоядерними клітинами та озброєні нематоцитами.
Дослідники виявляли означені гаметофори на личинках риб на ранніх стадіях розвитку (із нерозсмоктаним зовнішнім жовтковим міхуром). Такі гаметофори знаходили на жовтковому міхурі, хвостовому плавці, спині, голові, та інших частинах тіла личинок. Але як паразит потрапляє ззовні в яйцеводи, де розвиваються ооцити, досі є невідомим.
Значення для людини
З огляду на специфіку життєвого циклу, поліподіум є шкідником осетрових господарств; проте збитки від нього не є дуже значними.
Ніякі охоронні заходи щодо поліподіума станом на 2006 рік не застосовувались.
Література
Jan Zarzavy, 2001. The interrelationships of metazoan parasites: a review of phylum- and higher-level hypotheses from recent morphological and molecular phylogenetic analyses. Folia Parasitologica 48: 81—103.
Raikova EV, Suppes VC, Hoffman GL., 1979. The parasitic coelenterate, Polypodium hydriforme USSOV, from the eggs of the American acipenseriform Polyodon spathula. Journal of Parasitology 65(5): 804—10.
Raikova EV., 1994. Life cycle, cytology, and morphology of Polypodium hydriforme, a coelenterate parasite of the eggs of acipenseriform fishes. Journal of Parasitology 80(1): 1-22.</small>
Raikova EV., 2002. Polypodium hydriforme infection in the eggs of acipenseriform fishes. Journal of Applied Ichthyology 18 (4-6): 405.
Raikova, E.V. et al., Muscular system of a peculiar parasitic cnidarian Polypodium hydriforme: A phalloidin fluorescence study, Tissue Cell (2007), doi:10.1016/j.tice.2007.01.003
Siddall, M. E., Martin, D.S., Bridge, D., Desser, S. S., & Cone, D. K. 1995. The demise of a phylum of protists: phylogeny of Myxozoa and other parasitic Cnidaria. Journal of Parasitology 81: 961—67.
Тварини, описані 1885
Гідроїдні
|
1643340
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Rated%20G
|
Rated G
|
Rated G — третій студійний альбом американського реп-гурту 5th Ward Boyz, виданий лейблами Rap-A-Lot Records та Underground Records 28 листопада 1995 р. Виконавчі продюсери: Джеймс Сміт, Дьюї Форкер. Фото: In a Flash Photography. Дизайн: Патрік Ніксон. Мастеринг: Ентоні Вальчіч. Звукорежисер, зведення: Майк Дін. Помічник звукорежисера й зі зведення: Андре «007» Барнс.
Список пісень
Семпли
«One Night Stand»
«Hit and Run» у виконанні The Bar-Kays
Чартові позиції
Посилання
Альбоми 5th Ward Boyz
Листопад 1995
|
25691246
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nicola%20Jackson
|
Nicola Jackson
|
Nicola Jackson (born 19 February 1984) is a British former competitive swimmer who won two world championships in relay events.
Swimming career
In 1999, Jackson won a silver medal at the World Short Course Championships in the 4×200-metre freestyle relay. The next year, at the 2000 FINA World Swimming Championships (25 m), she won a bronze medal in the 50-metre butterfly, and a gold medal as part of Great Britain's world-record-breaking 4×200-metre freestyle relay team. Jackson swam in the 2000 Summer Olympics in Sydney, as a member of Great Britain's 4×200-metre freestyle relay team, which finished in sixth place. In 2001, she won her only international medal in a long course championship, in the 4×200-metre freestyle relay at the 2001 World Aquatics Championships.
At the ASA National British Championships she won the 50 metres butterfly title in 1999.
Jackson studied at Durham University (Collingwood College). She is the sister of British swimmer Joanne Jackson.
See also
World record progression 4 × 200 metres freestyle relay
References
1984 births
British female swimmers
Swimmers at the 2000 Summer Olympics
Olympic swimmers for Great Britain
Living people
British female freestyle swimmers
World Aquatics Championships medalists in swimming
People from Northallerton
Medalists at the FINA World Swimming Championships (25 m)
Alumni of Collingwood College, Durham
21st-century British women
|
2858367
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D1%86%D0%B5%20%28%D0%92%D0%B5%D0%B9%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Поблоце (Вейгеровський повіт)
|
Поблоце (Вейгеровський повіт)
Поблоце — село в Польщі, у гміні Ліня Вейгеровського повіту Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975—1998 роках село належало до Гданського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Вейгеровського повіту
|
1488981
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BD%D1%86
|
Мінц
|
Мінц Володимир Михайлович (1872—1945) — латвійський хірург, жертва Голокосту.
Мінц Ізраїль Борисович — російський та ізраїльський громадський діяч і перекладач українського походження.
Мінц Ісак Ізраїльович — радянський історик.
Мінц Климентій Борисович — російський кінодраматург.
Мінц Марк Якович — доктор фізико-математичних наук, професор, винахідник.
Мінц Олександр Львович — радянський вчений у галузі радіотехніки та фізики.
Мінц Сідні — американський антрополог.
Єврейські прізвища
|
2077287
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B9
|
Драгой
|
Драгой
Габріела Драгой — румунська гімнастка, олімпійська медалістка.
Драгой Людмила Миколаївна — депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання.
Прізвища
|
1557469
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%9E%D0%BD%D0%B0%D0%B7%D1%96
|
Оджені Оназі
|
Оджені Оназі (25 грудня 1992, Лагос) — нігерійський футболіст, півзахисник турецького «Трабзонспора» та національної збірної Нігерії.
Клубна кар'єра
Народився 25 грудня 1992 року в місті Лагос. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Май Піпл» та «Лаціо».
У дорослому футболі дебютував 2011 року виступами за команду клубу «Лаціо». Відіграв за римську команду п'ять сезонів, гравцем основного складу не став, однак отримував достатньо ігрової практики у різних турнірах, а восени 2014 року, після найбільш успішного для нього у формі клубу сезону 2013/14 подовжив свій контракт з «Лаціо» до 2018 року.
2 серпня 2016 року за 3,5 мільйони євро перейшов до турецького «Трабзонспора», де відразу став одним з основних гравців у середині поля команди.
Виступи за збірні
У 2009 році дебютував у складі юнацької збірної Нігерії, взяв участь у 7 іграх на юнацькому рівні.
У 2011 році залучався до складу молодіжної збірної Нігерії. На молодіжному рівні зіграв у 5 офіційних матчах.
У 2012 році дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Нігерії. Наразі провів у формі головної команди країни 38 матчів, забивши 1 гол.
У складі збірної був учасником Кубка африканських націй 2013 року у ПАР, здобувши того року титул континентального чемпіона, розіграшу Кубка конфедерацій 2013 року у Бразилії.
Повністю провів на полі усі три гри збірної Нігерії на груповому етапі чемпіонаті світу 2014, також був у стартовому складі команди на програний 0:2 Франції матч 1/8 фіналу, був замінений по ходу його другого тайму.
3 червня 2018 року був включений до заявки збірної Нігерії на другу для нього світову першість — тогорічний чемпіонат світу в Росії.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Станом на 2 червня 2018 року
Статистика виступів за збірну
Станом на 2 червня 2018 року
Титули і досягнення
Володар Кубка Італії (1):
«Лаціо»: 2012-13
Володар Кубка африканських націй (1):
Нігерія: 2013
Посилання
Статистика виступів у змаганнях під егідою ФІФА.
Профіль гравця на TransferMarkt , ,
нігерійські футболісти
Гравці молодіжної збірної Нігерії з футболу
Гравці збірної Нігерії з футболу
Гравці кубка африканських націй 2013
Гравці розіграшу Кубка конфедерацій з футболу 2013
Футболісти «Лаціо»
Футболісти «Трабзонспора»
нігерійські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Італії
Футбольні легіонери в Туреччині
Уродженці Лагоса
Спортсмени Джоса
|
3456599
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D1%96%D1%80%D1%96%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Спірін Олексій Миколайович
|
Спірін Олексій Миколайович
Олексій Миколайович Спірін (4 січня 1952, Рузаєвка, Мордовська АРСР) — радянський, а потім російський футбольний арбітр. Арбітр ФІФА у 1987—1990 роках, голова інспекторського комітету РФС, директор Кубка Першого каналу, один з найбільш знаменитих футбольних арбітрів СРСР і Росії 80-х-90-х років.
Біографія
Закінчив МІФІ. Коли прийшов час робити вибір, чим займатися після закінчення вузу, вирішив зосередитися саме на суддівській кар'єрі. У 1982 році був допущений для обслуговування матчів вищої ліги першості СРСР. Дослужився до звання судді всесоюзної категорії. Сім разів входив до списків найкращих арбітрів СРСР.
У 35 років отримав міжнародну категорію, ставши наймолодшим арбітром ФІФА в історії СРСР.
Провів понад 50 міжнародних матчів як на рівні національних збірних, так і в європейських кубках, обслуговував фінал Кубка УЄФА 1991 року. Судив матчі чемпіонату світу в Італії у 1990 році — один матч в полі та два на лінії, чемпіонату Європи в Швеції в 1992 році (відсудив матч відкриття Швеція-Франція), а також відпрацював на одній грі на Олімпійських іграх в Сеулі в 1988 році.
В чемпіонатах Росії провів 9 ігор. Завершив кар'єру судді у 1992 році.
Після завершення роботи арбітром працював у структурах РФС, в тому числі у 2005—2006 роках був генеральним секретарем РФС, після цього очолював інспекторський комітет РФС, був директором Кубка Першого каналу, виступав експертом у багатьох телевізійних футбольних програмах.
Особисте життя
Молодший брат Олексія — Петро Спірін (1957—2011) також працював футбольним арбітром, обслуговував матчі російської Прем'єр-Ліги у 1993—2002 роках.
Примітки
Посилання
Російські футбольні арбітри
Радянські футбольні арбітри
Уродженці Рузаєвки
|
4400934
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BA%20%D0%A0%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81
|
Док Ріверс
|
Док Ріверс
Гленн Антон "Док" Ріверс (народився 13 жовтня 1961) — американський професійний баскетбольний тренер і колишній американський баскетболіст. Грав на позиції розігруючого захисника.
У період 2020—2023 років працював головним тренером команди НБА «Філадельфія Севенті Сіксерс». З 2024 року очолює тренерський штаб команди НБА «Мілвокі Бакс».
Титули і досягнення
Тренер року НБА: 2000.
Чемпіон НБА як головний тренер «Бостон Селтікс»: 2008.
Примітки
Посилання
Статистика на сайті basketball-reference.com (як гравець)
Статистика на сайті basketball-reference.com (як тренер)
Уродженці Чикаго
Афроамериканські баскетболісти
Гравці збірної США з баскетболу
Баскетболісти «Атланта Гокс»
Баскетболісти «Лос-Анджелес Кліпперс»
Баскетболісти «Нью-Йорк Нікс»
Баскетболісти «Сан-Антоніо Сперс»
Баскетбольні тренери США
Тренери «Орландо Меджик»
Тренери «Бостон Селтікс»
Тренери «Лос-Анджелес Кліпперс»
Тренери «Філадельфія Севенті Сіксерс»
Тренери «Мілвокі Бакс»
Американські спортивні коментатори
Спортсмени Вінтер-Парка (Флорида)
|
4299476
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%B8%D1%82%D1%8F%D1%87%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%D1%96%20%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Мальта на Дитячому пісенному конкурсі Євробачення
|
Мальта на Дитячому пісенному конкурсі Євробачення
Дебют Мальти на Дитячому пісенному конкурсі Євробачення відбувся у перший рік проведення конкурсу в 2003 році, у Копенгагені. Першою представницею країни на конкурсі стала Сара Гаррісон з піснею «Like A Star» (Як зірка), що посіла 7 місце.
Мальта є однієї з найуспішніших країн на Дитячому Євробаченні, що наразі має дві перемоги. Першу перемогу країні принесла Гая Каучі у 2013 році, що виконала пісню «The Start» (Початок). Другий найкращий результат Мальті принесла Дестіні Чукуньєре з піснею «Not My Soul» (Не моя душа) у 2015 році.
Мальта два рази ставала країною-господаркою конкурсу, обидва рази після своєї перемоги: у 2014 році, коли конкурс пройшов у Марсі, та у 2016 році, коли конкурс пройшов у столиці країни, Валетті.
Учасники
Умовні позначення
Переможець
Друге місце
Третє місце
Четверте місце
П'яте місце
Останнє місце
Історія голосування (2003-2020)
Примітки
Мистецтво Мальти
Країни на Дитячому пісенному конкурсі Євробачення
|
595828
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Данилово
|
Данилово
Данилово — присілок, Йошкар-Олинський міський округ, Марій Ел
Данилово — присілок, Кічменгсько-Городецький район, Вологодська область
Данилово — село, Кіясовський район, Удмуртія
Данилово — присілок, Параньгинський район, Марій Ел
Данилово — село, Хустський район, Закарпатська область
|
4441009
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%97%D1%88%D0%B0%20%D0%A0%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B1
|
Аїша Ратеб
|
Аїша Ратеб (22 лютого 1928, Каїр, Єгипетське королівство — 4 травня 2013, Гіза, Єгипет) — єгипетська юристка, політична діячка і дипломат, феміністка; перша жінка — посол Єгипту. Викладачка міжнародного права в Каїрському університеті.
Біографія
Народилася в Каїрі 22 лютого 1928 року в сім'ї з середнього класу. Вступила на філологічний факультет Каїрського університету, а через тиждень перевелася на юридичний. У 1949 році закінчила університет у Каїрі і продовжила освіту в університеті в Парижі. У 1955 році захистила докторський ступінь в галузі права.
Ще в 1949 році подала заявку на посаду судді у вищий судовий орган Єгипту. Заявку Ратеб відхилили через те, що вона була жінкою. Хусейн Серрі-паша, який обіймав у той час посаду прем'єр-міністра, сказав, що наявність жінки-судді суперечить традиціям єгипетського суспільства. Ратеб подала до суду на уряд країни, заявивши, що він порушив її конституційні права. Позов Ратеб став прецедентом у Єгипті. Справу вона програла, проте голова Державної ради Абдель-Разек ас-Санхурі визнав, що це був програш тільки з політичних і культурних причин, не заснованих на законах Єгипту або шаріату. Вчинок Ратеб і письмова думка ас-Санхурі спонукали інших жінок наслідувати її приклад. Тільки в 2003 році в Єгипті була призначена перша жінка-суддя, якою стала Тахані аль-Гебалі. У 2010 році прем'єр-міністр Єгипту розпорядився переглянути рішення про неприпустимість допуску жінок до посади судді. У липні 2015 року 26 єгиптянок були приведені до присяги суддями.
У 1971 році Аїша Ратеб увійшла до складу Центрального комітету арабського соціалістичного Союзу, у складі якого брала участь у створенні нової Конституції Єгипту. З усіх членів комітету вона єдиною заперечувала проти «надзвичайних повноважень, які Конституція надала тодішньому президенту Анвару Ас-Садату».
З 1974 по 1977 рік обіймала посаду міністра зі страхування та соціальних питань. Вона була другою жінкою на цій посаді і за час своєї роботи провела реформи, які покращили становище жінок у країні. Ввела обмеження на полігамію і затвердила легітимність розлучення, тільки якщо воно було засвідчене суддею. Ісламські фундаменталісти безуспішно намагалися перешкодити Ратеб. Вона також провела закон, що забезпечував можливість працевлаштування для людей з інвалідністю. У 1977 році, коли Уряд скасував субсидії щодо товарів першої необхідності для найбідніших громадян країни, Аїша Ратеб подала у відставку на знак протесту.
У 1979 році призначена першою жінкою-послом Єгипту і представляла країну з 1979 по 1981 рік в Данії і з 1981 по 1984 рік у ФРН. Ратеб критикувала президента Єгипту Хосні Мубарака через те, що за його правління розрив між багатими і бідними громадянами країни став ще більшим.
Померла в Гізі після раптової зупинки серця 4 травня 2013 року у віці 85 років.
Примітки
Випускники Каїрського університету
Політики Єгипту
Дипломати Єгипту
Померли 2013
Померли 4 травня
Уродженці Каїру
Народились 1928
Народились 22 лютого
Єгипетські феміністки
Посли Єгипту
Юристки
Політикині-феміністки
|
21871003
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Georgy%20Geshev
|
Georgy Geshev
|
Georgy Geshev
Georgy (Georgi) Geshev (Geschew) (born October 8, 1903, in Sofia – died July 15, 1937) was a Bulgarian chess master.
At the beginning of his career, he tied for 6-7th at Varna 1926 (K. Atanasov, G. Slavchev, and A. Telegin won), shared 1st with Pinkas at Sofia 1927, won at Trnovo 1928, and took 2nd, behind A. Gyurov, at Sofia 1929.
He won the Bulgarian Chess Championship four times (1933 – jointly, 1934, 1935, and 1936. At the play-off match for the 1933 title, he triumphed against Yury Toshev (4½ : 3½), to become the first official Bulgarian Champion.
Geshev represented Bulgaria on first board at the 3rd unofficial Chess Olympiad held in Munich 1936.
References
External links
1903 births
1937 deaths
Chess players from Sofia
20th-century chess players
|
188548
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Samuel%20Colt
|
Samuel Colt
|
Samuel Colt (July 19, 1814 – January 10, 1862) was an American inventor, industrialist, and businessman who established Colt's Patent Fire-Arms Manufacturing Company (now Colt's Manufacturing Company) and made the mass production of revolvers commercially viable.
Colt's first two business ventures were producing firearms in Paterson, New Jersey, and making underwater mines; both ended in disappointment. His business affairs improved rapidly after 1847, when the Texas Rangers ordered 1,000 revolvers during the American war with Mexico. Later, his firearms were used widely during the settling of the western frontier. Colt died in 1862 as one of the wealthiest men in America.
Colt's manufacturing methods were sophisticated. His use of interchangeable parts helped him become one of the first to use the assembly line efficiently. Moreover, his innovative use of art, celebrity endorsements, and corporate gifts to promote his wares made him a pioneer of advertising, product placement, and mass marketing.
Early years (1814–1835)
Samuel Colt was born in Hartford, Connecticut the son of Christopher Colt (1780–1850), a farmer who had relocated his family to the city after he became a businessman, and Sarah (née Caldwell). His maternal grandfather, Major John Caldwell, had been an officer of the Continental Army; one of Colt's earliest possessions was John's flintlock pistol. Colt's mother died from tuberculosis when Colt was six years old, and his father married Olivia Sargeant two years later. Colt had three sisters, one of whom died during her childhood. His oldest sister, Margaret, died of tuberculosis at age 19, and the other, Sarah Ann, later died by suicide. One brother, James, became a lawyer; another, Christopher, was a textile merchant. A third brother, John C. Colt, a man of many occupations, was convicted of an 1841 murder and died by suicide on the day he was to be executed.
At age 11, Colt was indentured to a farmer in Glastonbury, where he did chores and attended school. Here he was introduced to the Compendium of Knowledge, a scientific encyclopedia that he preferred to read rather than his Bible studies. Its articles concerning Robert Fulton and gunpowder motivated Colt throughout his life. He discovered that other inventors in the Compendium had accomplished feats that were once deemed impossible, and he wanted to do the same. Later, after hearing soldiers talk about the success of the double-barreled rifle and the impossibility of a gun that could shoot five or six times without reloading, Colt decided that he would create the "impossible gun".
During 1829, at the age of 15, Colt began working in his father's textile plant in Ware, Massachusetts, where he had access to tools, materials, and the factory workers' expertise. Referencing the encyclopedia, Samuel built a homemade galvanic cell and advertised as a Fourth of July event during that year that he would explode a raft on Ware Pond using underwater explosives; although the raft was missed, the explosion was still impressive. Sent to boarding school, he amused his classmates with pyrotechnics. During 1830, a July 4 accident caused a fire that ended his schooling, and his father sent him away to learn the seaman's trade. On a voyage to Calcutta aboard the brig Corvo, Colt had the idea for a type of revolver while at sea, inspired by the capstan, or windlass, which had a ratchet-and-pawl mechanism that he would later say gave him the idea for his revolver designs. On the Corvo, Colt made a wooden model of a pepperbox revolver out of scrap wood. It differed from other pepperbox revolvers at the time in that it allowed the shooter to rotate the cylinder by the action of cocking the hammer, with an attached pawl turning the cylinder, which was then locked firmly in alignment with one of the barrels by a bolt, a great improvement over the pepperbox designs, which required rotating the barrels by hand and hoping for proper indexing and alignment.
When Colt returned to the United States during 1832, he resumed working for his father, who financed the production of two guns, a rifle and a pistol. The first completed pistol exploded when it was fired, but the rifle performed well. His father would not finance any more development, so Samuel needed to find a way to pay for the development of his ideas. He had learned about nitrous oxide (laughing gas) from the factory chemist of his father's textile plant, so he took a portable laboratory on tour and earned a living performing laughing gas demonstrations across the United States and Canada, calling himself as "the Celebrated Dr. Colt of New-York, London and Calcutta". Colt thought of himself as a man of science and believed if he could enlighten people about a new idea like nitrous oxide, he could in turn make people more receptive to his new idea concerning a revolver. He started his lectures on street corners and soon began doing the same in lecture halls and museums. As ticket sales decreased, Colt realized that "serious" museum lectures were not what the people wanted to pay money to hear and that it was dramatic stories of salvation and redemption the public craved. While visiting his brother John in Cincinnati, he partnered with sculptor Hiram Powers for his demonstrations with a theme based on The Divine Comedy. Powers made detailed wax sculptures and paintings based on demons, centaurs, and mummies from Dante's work. Colt constructed fireworks to complete the show, which was a success. According to Colt historian Robert Lawrence Wilson, the "lectures launched Colt's celebrated career as a pioneer Madison Avenue-style pitchman".
Having saved some money and still wanting to be an inventor as opposed to a "medicine man", Colt made arrangements to begin building guns using proper gunsmiths from Baltimore, Maryland. He abandoned the idea of a multiple-barreled revolver and opted for a single fixed-barrel design with a rotating cylinder. The action of the hammer would align the cylinder bores with the single barrel. He sought the counsel of a friend of his father, Henry Leavitt Ellsworth, who loaned him $300 and advised him to perfect his prototype before applying for a patent. Colt hired a gunsmith by the name of John Pearson to build his revolver. Over the next few years, Colt and Pearson argued about money, but the design improved and during 1835 Colt was ready to apply for his U.S. patent. Ellsworth was now the superintendent of the U.S. Patent Office and advised Colt to file for foreign patents first, as a prior U.S. patent would keep Colt from filing a patent in the United Kingdom. In August 1835, Colt left for England and France to secure his foreign patent.
Colt's early revolver (1835–43)
During 1835, Samuel Colt traveled to the United Kingdom, much as had Elisha Collier, a Bostonian who had patented a revolving flintlock there that achieved great popularity. Despite the reluctance of English officials to issue a patent to Colt, no fault could be found with the gun and he was issued his first patent (number 6909). Upon his return to America, he applied for his U.S. patent for a "revolving gun"; he was granted the patent on February 25, 1836 (later numbered 9430X). This instrument and patent number 1304, dated August 29, 1836, protected the basic principles of his revolving-breech loading, folding trigger firearm named the Colt Paterson.
With a loan from his cousin Dudley Selden and letters of recommendation from Ellsworth, Colt formed a corporation of venture capitalists in 1836 to bring his idea to market. With the help of the political acquaintances of these venture capitalists, the Patent Arms Manufacturing Company of Paterson, New Jersey, was chartered by the New Jersey legislature on March 5, 1836. Colt was given a royalty for each gun sold in exchange for his patent rights and stipulated the return of the rights if the company disbanded.
Colt never claimed to have invented revolvers; his design was a more practical adaption of Collier's earlier revolving flintlock incorporating a locking bolt to keep the cylinder aligned with the barrel. The invention of the percussion cap made ignition more reliable, faster, and safer than the older flintlock design. Colt's great contribution was the use of interchangeable parts. Knowing that some gun parts were made by machine, he envisioned all the parts of every Colt gun to be interchangeable and made by machine, to be assembled later by hand. His goal was an assembly line. This is shown by an 1836 letter that Colt wrote to his father in which he said:
Colt's U.S. revolver patent gave him a monopoly of revolver manufacture until 1857. His was the first practical revolver and the first practical repeating firearm, thanks to progress made in percussion technology. No longer a mere novelty weapon, the revolver became an industrial and cultural legacy, as well as a contribution to the development of war technology, represented ironically by the name of one of his company's later innovations, the "Peacemaker".
Early problems and failures
Although by the end of 1837 the Arms Company had made more than 1,000 weapons, there were no sales. After the Panic of 1837, the company's underwriters were reluctant to fund the new machinery that Colt needed to make interchangeable parts, so he went on the road to raise money. Demonstrating his gun to people in general stores did not generate the sales volume he needed, so with another loan from his cousin Selden, he went to Washington, D.C., and demonstrated it to President Andrew Jackson. Jackson approved of the gun and wrote Colt a note saying so. With this letter, Colt got a bill approved by Congress endorsing a demonstration for the military, but failed to obtain an appropriation for military purchase of the weapon. A promising order from the state of South Carolina for 50 to 75 pistols was canceled when the company did not produce them quickly enough.
Constant problems for Colt were the provisions of the Militia Act of 1808, which stated that any arms purchased by a state militia had to be in current service in the United States military. This act prevented state militias from allocating funds towards the purchase of experimental weapons or foreign weapons.
Colt imperiled his own company by his reckless spending. Selden often chastised him for using corporate funds to buy an expensive wardrobe or give lavish gifts to potential clients. Selden twice prohibited Colt from using company money for liquor and fancy dinners; Colt thought getting potential customers inebriated would generate more sales.
The company was briefly saved by the war against the Seminoles in Florida which provided the first sale of Colt's revolvers and his new revolving rifles. The soldiers in Florida praised the new weapon, but the unusual hammerless design, sixty years ahead of its time, resulted in difficulty in training men who were used to exposed-hammer guns. Consequently, many curious soldiers took the locks apart. This resulted in breakage of parts, stripped screw heads and inoperable guns. Colt soon reworked his design to leave the firing hammer exposed, but problems continued. During late 1843, after the loss of payment for the Florida pistols, the Paterson plant closed and a public auction was held in New York City to sell the company's most liquid assets.
Mines and tinfoil
Colt did not refrain long from manufacturing and began selling underwater electrical detonators and waterproof cable of his own invention. Soon after the failure of the Patent Arms Manufacturing Company, he teamed with Samuel Morse to lobby the US government for funds. Colt's waterproof cable, made from tar-coated copper, proved valuable when Morse ran telegraph lines under lakes, rivers, and bays and made attempts to lay a telegraph line under the Atlantic Ocean. Morse used the battery from one of Colt's mines to transmit a telegraph message from Manhattan to Governors Island when his own battery was too weak to send the signal.
When tensions with the British prompted Congress to appropriate funds for Colt's project toward the end of 1841, he demonstrated his underwater mines to the US government. During 1842 he used one of the devices to destroy a moving vessel to the satisfaction of the United States Navy and President John Tyler. However, opposition from John Quincy Adams, who was serving as a US Representative from Massachusetts's 8th congressional district, scuttled the project as "not fair and honest warfare" and termed the Colt mine an "unchristian contraption".
After this setback, Colt turned his attention to perfecting tinfoil cartridges he had originally designed for use in his revolvers. The standard at the time was to have powder and ball contained in a paper or skin envelope or "cartridge" for ease of loading. However, if the paper got wet it would ruin the powder. Colt tried alternative materials such as rubber cement, but decided to use a thin type of tinfoil. During 1841 he made samples of these cartridges for the army. During tests of the foil cartridges, 25 rounds were shot from a musket without cleaning. When the breech plug was removed from the barrel no fouling from the tin foil was evident. The reception was moderate and the army purchased a few thousand rounds for further testing. During 1843 the army gave Colt an order for 200,000 of the tinfoil cartridges packed 10 to a box for use in muskets.
With the money made from the cartridges, Colt resumed business with Morse for ideas other than detonating mines. Colt concentrated on manufacturing his waterproof telegraph cable, believing the business would prosper along with Morse's invention. He began promoting the telegraph companies so he could create a greater market for his cable, for which he was to be paid $50 per mile. Colt tried to use this revenue to resurrect the Patent Arms Manufacturing Company, but could not secure funds from other investors or even his own family. This left Colt time to improve his earlier revolver design and have a prototype built by a gunsmith in New York for his "New and improved revolver". This new revolver had a stationary trigger and had a larger caliber. Colt submitted his single prototype to the War Department as a "Holster revolver".
Colt's Patent Manufacturing Company (1847–1860)
Captain Samuel Walker of the Texas Rangers had acquired some of the first Colt revolvers produced during the Seminole War and saw first-hand their effective use as his 15-man unit defeated a larger force of 70 Comanches in Texas. Walker wanted to order Colt revolvers for use by the Rangers in the Mexican–American War and traveled to New York City in search of Colt. He met Colt in a gunsmith's shop on January 4, 1847, and ordered 1,000 revolvers. Walker asked for a few changes; the new revolvers would have to hold 6 shots instead of 5, have enough power to kill either a human or a horse with a single shot and be quicker to reload. The large order allowed Colt to establish a new firearm business. Colt hired Eli Whitney Blake, who was established in the arms business, to make his guns. Colt used his prototype and Walker's improvements as the basis for a new design. From this new design, Blake produced the first thousand-piece order known as the Colt Walker. The company then received an order for a thousand more; Colt shared the profits at $10 per pistol for both orders.
With the money he made from the sales of the Walkers and a loan from his cousin, banker Elisha Colt, Colt bought the machinery and tooling from Blake to build his own factory: Colt's Patent Fire-Arms Manufacturing Company factory at Hartford. The first revolving-breech pistols made at the factory were named "Whitneyville-Hartford-Dragoons" and became so popular that the word "Colt" was often used as a generic term for the revolvers. The Whitneyville-Hartford Dragoons, largely built from leftover Walker parts, are known as the first model in the transition from the Walker to the Dragoon series. Beginning 1848, more contracts followed for what is known now as the Colt Dragoon Revolvers. These models were based on the Walker Colts, and during three generations slight changes to each model showed the evolution of the design. The improvements were barrels for accuracy, shorter chambers and an improved loading lever. The shorter chambers were loaded to 50 grains of powder, instead of 60 grains in the earlier Walkers, to prevent the occurrence of ruptured cylinders. Finally, a positive catch was installed at the end of the loading lever to prevent the lever from dropping due to recoil.
Besides being used in the war with Mexico, Colt's revolvers were employed as a sidearm by both civilians and soldiers. Colt's revolvers were a major tool used during the westward expansion. A revolver which could fire six times without reloading helped soldiers and settlers fend off larger forces which were not armed in the same way. During 1848, Colt introduced smaller versions of his pistols known as Baby Dragoons that were made for civilian use. During 1850 General Sam Houston and General Thomas Jefferson Rusk lobbied Secretary of War William Marcy and President James K. Polk to adopt Colt's revolvers for the U.S. military. Rusk testified: "Colt's Repeating Arms are the most efficient weapons in the world and the only weapon which has enabled the frontiersman to defeat the mounted Indian in his own peculiar mode of warfare". Lt. Bedley McDonald, who was a subordinate of Walker when Walker was killed in Mexico, stated that 30 Rangers used Colt's revolvers to keep 500 Mexicans in check. Colt used this general design for the Colt 1851 Navy Revolver which was larger than the Baby Dragoon, but not quite as large as the full-sized version. The gun became the standard sidearm for U.S. military officers and proved popular among civilian buyers. After the testimony by Houston and Rusk, the next issue became how quickly Colt could supply the military. Ever the opportunist, when the War with Mexico was ended, Colt sent agents south of the border to procure sales from the Mexican government.
Patent extension
During this period, Colt received an extension on his patent, since he did not collect fees for it during the early years. During 1849, gun makers James Warner and Massachusetts Arms infringed on the patent. Colt sued the companies, and the court ordered that Warner and Massachusetts Arms cease revolver production. Colt then threatened to sue Allen & Thurber due to the cylinder design of their double-action pepperbox revolver. However, Colt's lawyers doubted that this suit would be successful, and the case was resolved with a settlement of $15,000. Production of Allen pepperboxes continued until the expiration of Colt's patent during 1857. During 1854 Colt struggled for his patent extension with the U.S. Congress, which initiated a special committee to investigate charges that Colt had bribed government officials in securing this extension. By August he was exonerated, and the story became national news when the magazine Scientific American reported that the fault was not with Colt, but with Washington politicians. With a virtual monopoly, Colt sold his pistols in Europe, where demand was high due to tense international relations. By telling each nation that the others were buying Colt's pistols, Colt was able to get large orders from many countries who feared falling behind in the arms race.
A major cause of Colt's success was vigorous protection of his patent rights. Even though he had the only lawful patent for his type of revolver, scores of imitators copied his work and Colt found himself litigating constantly. For each one of these cases, Colt's lawyer, Edward N. Dickerson, deftly exploited the patent system and successfully ended the competition. However, Colt's zealous protection of his patents greatly impeded firearms development as a whole in the United States. His preoccupation with patent infringement suits slowed his own company's transition to the cartridge system and prevented other firms from pursuing revolver designs. At the same time, Colt's policies forced some competing inventors to greater innovation by denying them major features of his mechanism; as a result, they created their own.
Colt knew he had to make his revolvers affordable, as the doom of many great inventions was a high retail price. Colt fixed his prices at a level below his competition to maximize sales volume. From his experience in haggling with government officials, he knew what numbers he would have to generate to make enough profit to invest money in improving his machinery, thereby limiting imitators' ability to produce a comparable weapon at a lesser price. Although successful at this, for the most part, his preoccupation with marketing strategies and patent protection caused him to miss a great opportunity in firearms development when he dismissed an idea from one of his gunsmiths, Rollin White. White had an idea of a "bored-through" revolver cylinder to allow cartridges (made of paper at the time) to be loaded from the rear of the cylinder. Only one gun fitting White's design was ever made, and it was not considered practical for the ammunition of the time. A year after White left Colt, Colt's competitor, Smith & Wesson, attempted to patent a revolver using metallic cartridges only to find that it infringed on White's patent for the bored-through cylinder. They then licensed that component of White's patent and kept Colt from being able to build cartridge firearms for almost 20 years.
Colt's armories
Hartford
Colt purchased a large tract of land beside the Connecticut River, where he built his first factory during 1848, a larger factory named the Colt Armory during 1855, a manor that he called Armsmear during 1856, and employee tenement housing. He established a ten-hour work day for employees, installed washing stations in the factory, mandated a one-hour lunch period, and built the Charter Oak Hall, where employees could enjoy games, newspapers, and discussion rooms. Colt managed his plant with a military-like discipline: he would dismiss workers for tardiness, sub-par work or even suggesting improvements to his designs.
Colt hired Elisha K. Root as his chief mechanic in arranging the plant's machinery. Root had been successful in an earlier venture automating the production of axes and made, bought, or improved jigs, fixtures and profile machinery for Colt. Over the years he developed specialized machinery for stock turning or cutting the rifling in gun barrels. Root has been credited as "the first to build special purpose machinery and apply it to the manufacture of a commercial product". Colt historian Herbert G. Houze wrote, "had it not been for Root's inventive genius, Colt's dream of mass production would never have been realized".
Thus, Colt's factory was the first to make use of the concept known as the assembly line. The idea was not new but was never successful in industry at the time because of the lack of interchangeable parts. Root's machinery changed that for Colt, since the machines completed as much as 80% of the work and less than 20% of the parts required hand fitting and filing. Colt's revolvers were made by machine, but he insisted on final hand finishing and polishing of his revolvers to impart a handmade feel. Colt hired artisan gun makers from Bavaria and developed a commercial use for Waterman Ormsby's grammagraph to produce "roll-die" engraving on steel, particularly on the cylinders. He hired Bavarian engraver Gustave Young for fine hand engraving on his more "custom" pieces. In an attempt to attract skilled European-immigrant workers to his plant, Colt built a village near the factory away from the tenements which he named Coltsville and modeled the homes after a village in Potsdam. In an effort to end the flooding from the river he planted German osiers, a type of willow tree, in a 2-mile-long dike. He subsequently built a factory to manufacture wicker furniture made from these trees.
On June 5, 1856, Colt married Elizabeth Jarvis, the daughter of the Rev. William Jarvis, who lived downriver from Hartford. The wedding was lavish and featured the ceremony on a steamship overlooking the factory as well as fireworks and rifle salutes. The couple had four children: two daughters and a son who died in infancy and a son born during 1858, Caldwell Hart Colt.
London
Soon after establishing his Hartford factory, Colt decided to establish a factory in or near Europe and chose London. He organized a large display of his firearms at the Great Exhibition of 1851 at Hyde Park, London and ingratiated himself by presenting cased engraved Colt revolvers to such appropriate officials as Britain's Master General of the Ordnance. At one exhibit Colt disassembled ten guns and reassembled ten guns using different parts from different guns. As the world's major proponent of mass production techniques, Colt delivered a lecture concerning the subject to the Institution of Civil Engineers (ICE) in London. The membership rewarded his efforts by awarding him the Silver Telford Medal. With help from ICE secretary Charles Manby Colt established his London operation near Vauxhall Bridge on the River Thames and began production on January 1, 1853. During a tour of the factory, Charles Dickens was so impressed with the facilities that he recorded his comments of Colt's revolvers in an 1852 edition of Household Words:
Among the pistols, we saw Colt's revolver; and we compared it with the best English revolver. The advantage of Colt's over the English is, that the user can take a sight; and the disadvantage is, that the weapon requires both hands to fire.
The factory's machines mass-produced parts that were completely interchangeable and could be put together on assembly lines using standardized patterns and gauges by unskilled labor, as opposed to England's principal gun makers who made each part by hand. Colt's London factory remained in operation for only four years. Unwilling to alter his open-top single-action design for the solid frame double-action revolver that the British asked for, Colt sold scarcely 23,000 revolvers to the British Army and Navy. During 1856 he closed the London plant and had the machinery, tooling, and unfinished guns shipped to Hartford.
Marketing
When foreign heads of state would not grant him an audience, as he was only a private citizen, he persuaded the governor of the state of Connecticut to make him a lieutenant colonel and aide-de-camp of the state militia. With this rank, he toured Europe again to promote his revolvers. He used marketing techniques which were innovative at the time. He frequently gave custom engraved versions of his revolvers to heads of state, military officers, and celebrities such as Giuseppe Garibaldi, King Victor Emmanuel II of Italy, and Hungarian rebel Lajos Kossuth. Colt commissioned western artist George Catlin to produce a series of paintings depicting exotic scenes in which a Colt weapon was prominently used against Indians, wild animals, or bandits in the earliest form of "product placement" advertisement. He placed numerous advertisements in the same newspapers; The Knickerbocker published as many as eight in the same edition. Lastly, he hired authors to write stories about his guns for magazines and travel guides. One of Colt's biggest acts of self-promotion was the payment to the publishers of United States Magazine $1,120 ($61,439 by 1999 standards) to publish a 29-page fully illustrated story showing the inner workings of his factory.
After his revolvers had gained acceptance, Colt had his staff search for unsolicited news stories containing mention of his guns that he could excerpt and reprint. He went so far as to hire agents in other states and territories to find such samples, to buy hundreds of copies for himself and to give the editor a free revolver for writing them, particularly if such a story disparaged his competition. Many of the revolvers Colt gave away as "gifts" had inscriptions such as "Compliments of Col. Colt" or "From the Inventor" engraved on the back straps. Later versions contained his entire signature which was used in many of his advertisements as a centerpiece, using his celebrity as a seeming guarantee of the performance of his weapons. Colt eventually secured a trademark for his signature.
One of his slogans, “God created men, Col. Colt made them equal,” (claiming that any person could, regardless of physical strength, defend themselves with a Colt gun) became a popular adage in American culture.
Later years and death
Before the American Civil War, Colt supplied both the North and the South with firearms. He had been known to sell weapons to warring parties on both sides of other conflicts in Europe and did the same with respect to the war in America. During 1859 Colt considered building an armory in the South and as late as 1861 had sold 2,000 revolvers to Confederate agent John Forsyth. Although trade with the South had not been restricted at that time, newspapers such as the New York Daily Tribune, The New York Times and the Hartford Daily Courant termed him a Southern sympathizer and traitor to the Union. In response to these charges, Colt was commissioned as a colonel by the state of Connecticut on May 16, 1861, of the 1st Regiment Colts Revolving Rifles of Connecticut armed with the Colt revolving rifle. Colt envisioned this unit as being staffed by men more than six feet tall and armed with his weapons. However, the unit was never sent to the field and Colt was discharged on June 20, 1861.
Samuel Colt died of complications of gout in Hartford on January 10, 1862. He was interred on the property of his private residence Armsmear and reinterred to Cedar Hill Cemetery in 1894. At the time of his death, Colt's estate, which he willed to his wife and three-year-old son Caldwell Hart Colt, was estimated to be valued at about $15,000,000. His professional responsibilities were given to his brother-in-law, Richard Jarvis. The only other person mentioned in Colt's will was Samuel Caldwell Colt, the son of his brother, John C. Colt.
Colt historian William Edwards wrote that Samuel Colt had married Caroline Henshaw (who later married his brother, John) in Scotland during 1838, and that the son she bore later was Samuel Colt's and not his brother John's. In a 1953 biography about Samuel Colt based largely on family letters, Edwards wrote that John Colt's marriage to Caroline during 1841 was a way to legitimize her unborn son as the real father, Samuel Colt, felt she was not fit to be the wife of an industrialist and divorce was a social stigma at the time. After John's death, Samuel Colt cared financially for the child, named Samuel Caldwell Colt, with a large allowance, and paid for his tuition in what were described as "the finest private schools." In correspondence to and about his namesake, Samuel Colt referred to him as his "nephew" in quotes. Historians such as Edwards and Harold Schechter have said this was the elder Colt's way of letting the world know that the boy was his own son without saying so directly. After Colt's death, he left the boy $2 million by 2010 standards. Colt's widow, Elizabeth Jarvis Colt, and her brother, Richard Jarvis contested this. In probate court Caroline's son Sam produced a valid marriage license showing that Caroline and Samuel Colt were married in Scotland during 1838 and that this document made him a rightful heir to part of Colt's estate, if not to the Colt Manufacturing Company.
Colt was a Freemason.
Legacy
It is estimated that during its first 25 years of manufacturing, Colt's company produced more than 400,000 revolvers. Before his death, each barrel was stamped: "Address Col. Samuel Colt, New York, US America", or a variation using a London address. Colt did this as New York and London were major cosmopolitan cities and he retained an office in New York at 155 Broadway where he based his salesmen.
Colt was the first American manufacturer to use art as a marketing tool when he hired Catlin to prominently display Colt firearms in his paintings. He was awarded numerous government contracts after making gifts of his highly embellished and engraved revolvers with exotic grips such as ivory or pearl to government officials. On a visit to Constantinople he gave a custom-engraved and gold inlaid revolver to the Sultan of the Ottoman Empire Abdülmecid I, informing him that the Russians were buying his pistols, thus securing a Turkish order for 5,000 pistols; he neglected to tell the Sultan he had used the same tactic with the Russians to elicit an order.
Apart from gifts and bribes, Colt employed an effective marketing program which comprised sales promotion, publicity, product sampling, and public relations. He used the newspress to his own advantage by giving revolvers to editors, prompting them to report "all the accidents that occur to the Sharps & other humbug arms", and listing incidents for which Colt weapons had been "well used against bears, Indians, Mexicans, etc". Colt's firearms did not always fare well in standardized military tests; he preferred written testimonials from individual soldiers who used his weapons and these were what he most relied on to secure government contracts.
Colt felt that bad press was just as important as good press, provided that his name and his revolvers received mention. When he opened the London armory, he posted a 14-foot sign on the roof across from Parliament reading: "Colonel Colt's Pistol Factory" as a publicity stunt, which was noted by the British press. Eventually the British government forced him to remove this sign. Colt historian Herbert Houze wrote that Colt championed the concept of modernism before the word was invented, he pioneered the use of celebrity endorsements to promote his products, he introduced the phrase "new and improved" to advertising and demonstrated the commercial value of trade-name recognition as a word for "revolver" in French is le colt. Barbara M. Tucker, professor of history and director of the Center for Connecticut Studies at Eastern Connecticut State University, wrote that Colt's marketing techniques transformed the firearm from a utilitarian object into a symbol of American identity. Tucker added that Colt associated his revolvers with American patriotism, freedom, and individualism while asserting America's technological supremacy over Europe's.
In 1867, Colt's widow, Elizabeth, had an Episcopal church designed by Edward Tuckerman Potter built as a memorial to him and the three children they lost. The church's architecture contains guns and gun-smithing tools sculpted in marble to commemorate Colt's life as an arms maker. In 1896, a parish house was built on the site as a memorial to their son, Caldwell, who died in 1894. In 1975, the Church of the Good Shepherd and Parish House was listed in the National Register of Historic Places.
Colt established libraries and educational programs within his armories for his employees which provided training for several generations of toolmakers and other machinists, who had great influence in other manufacturing efforts of the next half century. Prominent examples included Francis A. Pratt, Amos Whitney, Henry Leland, Edward Bullard, Worcester R. Warner, Charles Brinckerhoff Richards, William Mason and Ambrose Swasey.
In 2006, Samuel Colt was inducted into the National Inventors Hall of Fame.
Footnotes
Bibliography
Lundeberg, Philip K., Samuel Colt's submarine battery: the secret and the enigma. Washington, Smithsonian Institution Press, 1974.
Further reading
External links
The Colt Revolver in the American West at the Autry National Center
Samuel Colt biography at Netstate.com
How Sam Colt Got His Start in Paterson, New Jersey
1814 births
1862 deaths
19th-century American inventors
American Civil War industrialists
American Freemasons
American manufacturing businesspeople
Burials at Cedar Hill Cemetery (Hartford, Connecticut)
Businesspeople from Hartford, Connecticut
Firearm designers
Gunsmiths
People of Connecticut in the American Civil War
Union Army officers
Union Army colonels
Weapon designers
Colt family
|
361108
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%20%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B8%20%D0%90%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B9
|
Адміністративний поділ Республіки Алтай
|
Адміністративний поділ Республіки Алтай
До 1917 року територія нинішньої Республіки Алтай входила до складу Бійського повіту Томської губернії. У 1917 році з Томської губернії була виділена Алтайська губернія, у складі якої роком пізніше був утворений Каракорумський повіт з центром в селі Улала (нині Горно-Алтайськ). Ще через два роки повіт був перейменований в Горно-Алтайський, а його центр переведений в село Шебаліно, а потім в Алтайське.
У 1922 році була утворена Ойротська автономна область з центром в Улалі. У область спочатку входили 24 волості, число яких незабаром скоротилося, а самі вони були перейменовані в аймаки: Кош-Агацький, Лебедський, Маймінський, Онгудайський, Уймонський, Улаганський, Успенський, Усть-Канський, Чемальський, Шебалінський. У 1928 році Улала була перетворена в місто, а в 1932 перейменована в Ойрот-Туру. У 1933 році Лебедський аймак був перейменований в Турочацький, Уймонський — в
Усть-Коксинський, Улалінський — в Ойрот-Турінський, Успенський — в Чойський, Чемальський — в Елікманарський. У 1948 Орйротська АО була перейменована в Горно-Алтайську АО, а її столиця — в Горно-Алтайськ. Одночасно Ойрот-Турінський аймак перейменували в Маймінський. У 1956 був ліквідований Чойський аймак. У 1962–1963 роках аймаки були перейменовані в райони, а їх число скорочене до 6: Кош-Агацький, Маймінський, Онгудайський, Турочацький, Улаганський, Усть-Канський. Проте вже через рік був відновлений Усть-Коксинський район, ще через рік Шебалінський, в 1980 — Чойський, а в 1992 — Чемальський.
У 1991 році Горно-Алтайська АО була перетворена в АРСР, а наступного року — в Республіку Горний Алтай, через декілька місяців перейменовану в Республіку Алтай.
Республіка Алтай
Алтай
|
33485384
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tr%C5%BEi%C5%A1%C4%8De%2C%20Sevnica
|
Tržišče, Sevnica
|
Tržišče, Sevnica
Tržišče is a settlement along the road linking Mokronog and Sevnica in the Lower Carniola region in east-central Slovenia. It is part of the Municipality of Sevnica, which is included in the Lower Sava Statistical Region. St. George's Hill lies to the northwest of the village. The rail line from Sevnica to Trebnje runs through the settlement and has a station there. The settlement includes the hamlets of Mostec and Sveta Trojica.
Churches
The parish church in the settlement is dedicated to the Holy Trinity and belongs to the Roman Catholic Diocese of Novo Mesto. It dates to the first quarter of the 16th century. A second church in the southern part of the settlement is dedicated to the Assumption of Mary and was originally a 13th-century building that was rebuilt around 1700.
References
External links
Tržišče on Geopedia
Populated places in the Municipality of Sevnica
|
7623855
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pan%20de%20muerto
|
Pan de muerto
|
Pan de muerto
is a type of pan dulce traditionally baked in Mexico and the Mexican diaspora during the weeks leading up to the Día de los Muertos, which is celebrated from November 1 to November 2.
Description
It is a sweetened soft bread shaped like a bun, often decorated with bone-shaped phalanx pieces. Some traditions state that the rounded or domed top of the bread represents a grave. Bread of the dead usually has skulls or crossbones added in extra dough. The bones represent the deceased one (or ), or perhaps bones coming out of a grave, there is normally a baked tear drop on the bread to represent goddess Chīmalmā's tears for the living. The bones are often represented in a circle to portray the circle of life. The bread is topped with sugar, sometimes white and sometimes dyed pink. This bread can be found in Mexican grocery stores in the U.S.
The classic recipe for is a simple sweet bread recipe, often with the addition of anise seeds, and other times flavored with orange flower water or orange zest. The bread often contains some fat, such as butter. Its texture has been described as similar to that of challah, brioche, or falling between a concha and a hamburger bun.
Other variations are made depending on the region or the baker. The one baking the bread will usually wear decorated wristbands, a tradition which was originally practiced to protect from burns on the stove or oven.
Pan de muerto is eaten on Día de Muertos, at the gravesite or alternatively, at a domestic altar called an ofrenda. In some regions, it is eaten for months before the official celebration of Dia de Muertos. As part of the celebration, loved ones eat pan de muerto as well as the relative's favorite foods, but not those that have been placed on the ofrenda. It is believed the spirits do not eat, but absorb its essence, along with water at their ofrenda, after their long journey back to Earth.
History
Origin
The Day of the Dead is an example of Spanish-indigenous cultural mixing. Wheat and the baking culture were introduced to America by the Spanish, so it is not uncommon to see that many classic Mexican breads, such as cemita, pan bazo or telera, have their respective counterparts in Spain. For its part, the pan de muerto has its origin in the pan de ánimas ('soul bread'), a votive product (an offering) that was formerly prepared for All Saints and Faithful Departed (November 1 and 2) in areas of Castile, Portugal, Aragon and Sicily (among other places) to honor to deceased loved ones. The parishioners came annually to the cemetery and put bread, wine and flowers on the graves. The bread was blessed by the local priest, so it was also known as pan bendecido ("blessed bread"). During the Viceroyalty of New Spain, the pan de ánimas was used by the Spanish as an offering for their dead, and was assimilated by the indigenous people because of their pre-Hispanic beliefs. At first, the breads produced in Mexico were crude and poorly developed doughs, but over time, the country strengthened its baking tradition by making increasingly refined pieces. In certain Mexican states, such as Puebla or Tlaxcala (both with noticeable Spanish influence), pan de muertos is still occasionally called pan de ánimas.
Folk History
A frequently repeated myth explains that the Mexican bread of the dead dates back to the pre-Hispanic custom of human sacrifice: "A maiden was offered to the gods, and they placed her still beating heart in a pot with amaranth, they had to bite it as a symbol of gratitude". Legend has it that the conquistadors, disgusted with the cannibalistic practice, forced the natives to replace the heart with a nice sweet bun. Although this origin is not true, it serves to interpret the "ritual" meaning of the dead bread, since it is an allegory of the deceased person: the circular shape symbolizes the cycle of life and death; the ball of dough in the center is the skull, as well as the decoration that represents the bones, symbolically arranged in the shape of a cross. Thus, the bread comes to embody the dead person himself. In the words of José Luis Curiel Monteagudo: "Eating the dead is a true pleasure for the Mexican, it is considered the anthropophagy of bread and sugar. The phenomenon is assimilated with respect and irony, death is challenged, they make fun of it by eating it."
Various Mexican public institutions omit the Hispano-Christian origin of pan de muerto, attributing it to pre-Hispanic preparations. For example, the National Institute of Indigenous Peoples relates the bread of the dead with the papalotlaxcalli. According to the chronicles of Fray Bernardino de Sahagún, the papalotlaxcalli was literally a butterfly (papalotl)-shaped tortilla (tlaxcalli) that was offered to women who died in childbirth or Cihuapipiltin. Likewise, the blog of the Cuautitlán Izcalli University points out another possible ancestor of the pan de muerto, the huitlatamalli, a votive tamale. The papalotlaxcalli as remote origin of the bread of the dead is a thesis defended by the Government of Mexico on its website, and it is the most widespread theory today. The Spanish pan de ánimas is not mentioned at any time in the theories disclosed by these three entities. However, the very composition of the ingredients of the pan de muerto reveals its origin: wheat, cane sugar, cow's milk and butter, eggs and orange aroma. All these products arrived in America in what is known as the "Columbian exchange". According to Dr. , although much weight has been given to pre-Hispanic ideas in the celebration of the Day of the Dead, the influence that the Spanish culture and Catholic religion has exerted in colonial Mexico is also very important. According to this author, in an essay published by the National Institute of Anthropology and History: "continuing to think that [the pan de muerto] is a tradition of pre-Hispanic origin means that we did not understand anything, since it is profoundly Roman". With the industrialization of Europe, the traditions of panes de ánimas ('soul breads') disappeared from the Old Continent, but curiously the tradition is still alive on the other side of the ocean, in Mexico, as well as in the Central Andes, where the bread of the dead is known as guagua or tanwawa.
In this regard, Stanley Brandes, historian and anthropologist of Mexican culture (and in particular of the Day of the Dead), comments:
20th and 21st centuries
Until the 1970s and 1980s in the United States, pan de muerto was not common in celebrations of what was then largely called All Saints' Day, but the rise of Chicano cultural activism lead to an embrace of the bread, public altars, and the name Dia de los Muertos. In Latin communities in Los Angeles, for example, many public altars serve as protests, such as those dedicated to the victims of police brutality.
With the rise of globalized cultural awareness starting in the 1990s, pan de muerto has become a cultural ambassador for Mexican popular culture. A 2019 Japanese exhibition at the National Museum of Ethnology on Mexican folk art, for example, included a baking demonstration and samples of the bread for visitors. As a form of cultural outreach and collaboration with local communities, some American museums and institutions create public altars that include pan de muerto.
Regional variations
In San Andrés Mixquic, (literally) are made with sprinkles and sesame seeds.
, made in the State of Mexico, are made with a mix of sweet and plain dough with a small amount of cinnamon. Other types in the region include , (apparently after fishing weights) and .
In Michoacán, breads include , the shiny , and corn-based , made with tomato sauce and chile de árbol.
In Puebla, and in diaspora communities, the bread often is coated with bright pink sugar. Within Puebla, there are further regional specializations, with towns such as San Sebastián Zinacatepec known for baking pan de muerto.
In popular culture
While the bread has always been an expression of popular religious celebrations, by the late 2010s, pan de muerto had become more known through several American pop culture representations. It appeared in the 2017 Pixar film Coco, which broadened recognition of the bread outside the Mexican diaspora. In the award-winning young adult novel Cemetery Boys by Latino-American author Aiden Thomas (2020), pan de muerto is a central component in a Dia de los Muertos celebration.
See also
Dead-cakes
Sin-eater
Pan dulce
List of buns
Bibliography
References
External links
Buns
Day of the Dead food
Guatemalan cuisine
Mexican breads
Sweet breads
Culture of Mexico
Cuisine of the Southwestern United States
Bread in culture
|
1011724
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D1%80-%D0%B4%D0%B5-%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D1%80
|
Кольменар-де-Монтемайор
|
Кольменар-де-Монтемайор — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кастилія-і-Леон, у провінції Саламанка. Населення — осіб (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 190 км на захід від Мадрида, 70 км на південь від Саламанки.
Демографія
Зовнішні посилання
Провінційна рада Саламанки: індекс муніципалітетів
Посилання на Google Maps
Примітки
Муніципалітети провінції Саламанка
|
18332007
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Deep%20Creek%2C%20Accomack%20County%2C%20Virginia
|
Deep Creek, Accomack County, Virginia
|
Deep Creek, Accomack County, Virginia
Deep Creek is a census-designated place (CDP) in Accomack County, Virginia, United States. Per the 2020 census, the population was 94.
Geography
It lies at an elevation of 3 feet.
Demographics
2020 census
References
Virginia Trend Report 2: State and Complete Places (Sub-state 2010 Census Data)
Census-designated places in Accomack County, Virginia
Census-designated places in Virginia
|
115527
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Westlake%2C%20Louisiana
|
Westlake, Louisiana
|
Westlake, Louisiana
Westlake is an industrial city in Calcasieu Parish, in western Louisiana, United States, and is part of the Lake Charles metropolitan statistical area. The population was 4,781 in 2020. Westlake was incorporated in 1945. There are many chemical plants and oil refineries situated around the Westlake area.
Geography
Westlake is located in east-central Calcasieu Parish at (30.248455, -93.259047), on the west bank of the Calcasieu River, just north of that river's entry into the water body of Lake Charles. The city of Lake Charles borders Westlake across the river, connected via the Interstate 10 bridge, Calcasieu River Bridge.
According to the United States Census Bureau, Westlake has a total area of , of which is land and , or 1.49%, is water.
Moss Bluff is just to the northeast. Sulphur is to the west, after the small community of Mossville.
Demographics
As of the 2020 United States census, there were 4,781 people, 1,935 households, and 1,178 families residing in the city.
Government
Westlake uses a city council consisting of five council members. As of Jan 2023, the current mayor of Westlake is Hal Mcmillin.
Notable people
Mikey Kile, racing driver
David LaFleur, professional American football player. He started as a tight end at Louisiana State University and later played for the Dallas Cowboys.
Joshua Ledet earned third place on American Idol season 11 and is a native of Westlake.
Education
Public schools in the town are operated by the Calcasieu Parish Public School System.
Elementary schools:
Westwood Elementary School
Western Heights Elementary School
Middle school:
S. P. Arnett Middle School
High school:
Westlake High School
List of mayors
1945–1950 Gus Warren Anderson
1950–1954 John Warren (Jack) Grout
1954–1957 Gus Warren Anderson (2.)
1957–1974 Charles M. Carroll
1974–1982 Wilridge P. Doucet
1982–2006 Dudley Dixon
2007–2014 Daniel Cupit
2015–2022 Robert "Bob" Hardey
2022–2023 Dan Racca (Pro-Tem)
2023–Present Hal McMillin
See also
Westlake Corporation
References
External links
Populated places established in 1945
Cities in Louisiana
Cities in Calcasieu Parish, Louisiana
Cities in the Lake Charles metropolitan area
|
226318
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%80%20%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%B6%D1%96
|
Вернор Вінжі
|
Вернор Вінжі ((10 лютого 1944, Вокеша, Вісконсин — 20 березня 2024, Сан-Дієго, Каліфорнія) — американський математик, програміст і письменник. Його найвідоміші романи: «Полум'я над безоднею» (1992), «Глибина у небі» (1999) та «Кінець веселок» (2006), які нагороджені премією «Г'юго». Також він автор концепції технологічної сингулярності і один з перших описав кіберпростір
Один з найцікавіших письменників-фантастів, людина, яку називають «найсерйознішим автором гостросюжетної прози». Твори Вернора Вінжі завжди вирізняються продуманим до дрібниць сюжетом, чітко окресленими характерами та емоційністю.
Біографія
Вернор Вінжі народився в містечку Вокеша (штат Вісконсин) у сім'ї географів. Початок свого життя провів у Мічигані, з раннього віку цікавився наукою і зокрема комп'ютерами. Закінчив державний університет штату Мічиган за спеціальністю комп'ютерні науки, згодом здобув ступінь доктора філософії. Протягом тридцяти років викладав математику і комп'ютерні науки в університеті Сан-Дієго, доки 2000 року не звільнився, щоб повністю присвятити себе «творчій» роботі.
Його першу працю — оповідання «Розміщення» (1965) було надруковано в червні 1965 року в журналі «Нові світи». Відтоді він став регулярним автором на сторінках науково-фантастичних журналів протягом кінця 60-х — початку 70-х років. 1969 року вийшов перший роман письменника — «Світ Грімм», який він розширив з оповідання «Історія Грім», опублікованого роком раніше в збірнику Orbit 4. Згодом, 1975 року, виходить його другий роман — «Дотепник», проте справжню славу Віндж здобуває 1981 року, з виходом повісті «Істинні імена», в якій уперше з'являється концепція кіберпростору. Певні ідеї з цього твору підхоплено і втілено іншими авторами в новому літературному жанрі — кіберпанк. Мова йде про таких письменників, як Вільям Гібсон, Ніл Стівенсон тощо.
Наступні два романи Вінжі — «Мирна війна» (1984), «Покинуті в реальному часі» (1986) — номінувались на премію «Г'юго», але поступились конкурентам: романам Вільяма Гібсона та Орсона Скотта Карда відповідно. Натомість три наступні романи автора цю премію отримали: «Полум'я над безоднею» (1992), «Глибина у небі» (1999) і «Кінець веселок» (2006).
Роман «Глибина у небі» — став однією з найпомітніших подій у жанрі наукової фантастики 90-х років. Він здобув однакове визнання як у критиків, так і читачів та поставив Вернора Вінжі на один щабель з такими авторами, як Ден Сіммонс.
Цікаві факти
Протягом 1972—1979 років перебував у шлюбі з відомою письменницею-фантастом Джоан Д. Вінжі. На думку читачів, у певний період він «відійшов у тінь» своєї дружини. Проте, як вважає більшість критиків, твори Вернора носять набагато серйозніший і глибший характер, аніж Джоан.
Письменник — прихильник вільного програмного забезпечення. Зокрема, майже щорічно, Вінжі входить до складу комітету Free Software Foundation з вручення премії за прогрес у сфері вільного програмного забезпечення.
Нагороди
1987 — Премія «Прометей» в категорії найкращий роман — «Покинуті в реальному часі»
1991 — Премія «Г'юго» за найкращий роман — «Полум'я над безоднею»
2000 — Меморіальна премія імені Джона Кемпбелла — «Глибина у небі»
2000 — Премія «Г'юго» за найкращий роман — «Глибина у небі»
2000 — Премія «Прометей» в категорії найкращий роман — «Глибина у небі»
2002 — Премія «Г'юго» за найкращу повість — «Швидкі часи у школі Фермонт»
2004 — Занесення в зал слави премії Прометей — «Некеровані» (1987)
2004 — Премія «Локус» за найкращу повість — «Кукі-монстр»
2004 — Премія «Г'юго» за найкращу повість — «Кукі-монстр»
2007 — Премія «Г'юго» за найкращий роман — «Кінець веселок»
Бібліографія
Романи і цикли творів
Цикл Крізь час:
«Війна — миру» (1984)
«Покинуті в реальному часі» (1986)
Повість «Некеровані» (1987)
Цикл Зони думки («Глибина у небі» написана пізніше, але є приквелом до «Полум'я над безоднею»):
«Полум'я над безоднею» (1992)
«Глибина у небі» (1999)
«Діти неба» (2011)
Повість «Базікало» (1988)
True Names … and Other Dangers (1987) ISBN 0-671-65363-6
«Книжковий хробак, біжи!» (1966)
Окремі романи:
«Світ Грімм» (1969), доповнений і перевиданий в 1987 як «Світ Таті Грімм»
«Дотепник» (1975)
«Кінець веселок» (2006)
Твори короткої форми
«Розміщення» (1965)
«Заучка, біжи!» (1966)
«Співучасник» (1967)
«Захоплення за замовчуванням» (1968)
«Страх бомби» (1970)
«Наукова виставка» (1971)
«Просто мир» (1971) в співавторстві до Вільям Рупп
«Ризик» (1972)
«Первородний гріх» (1972)
«Вихор часу» (1974)
«Помічник рознощика» (1975) в співавторстві з Джоан Д. Вінджі
«Істинні імена» (1981)
«Коштовний камінь» (1983)
«Виграв Нобілівську премію!» (2000)
«Швидкі часи у школі Фермонт» (2001)
«Кукі-монстр» (2003)
«Синтетична удача» (2004)
«Сухе мартіні» (2009)
«Попереднє наближення рівняння дракона, витяг з спогадів зоряного капітана Ю. Т. Лі» (2010)
«Перша пригода кращого друга» (2015)
«Легальний» (2017)
Примітки
Персоналії за алфавітом
Наукові фантасти США
Автори гостросюжетної прози США
Англомовні письменники-фантасти
Лауреати премії «Неб'юла»
Лауреати премії «Г'юго»
Лауреати Меморіальної премії імені Джона Кемпбелла
Лауреати премії «Прометей»
Лауреати премії «Космос 2000»
Лауреати премії імені Курда Лассвіца
Американські автори творів про технології
Автори нехудожньої літератури США XXI століття
Американські трансгуманісти
Уродженці Вокеші
|
1984192
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1720-%D1%82%D1%96%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%BD.%20%D0%B5.
|
1720-ті до н. е.
|
1720-ті до н. е.
Події
Правління фараонів XIII та XIV династій в Стародавньому Єгипті.
Ассирія позбувається залежності від аморейських правителів Вавилону.
Див. також
Список керівників держав XVIII століття до н. е.
Десятиліття
XVIII століття до н. е.
|
2844165
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D0%BA%D1%83%D0%B2-%D0%97%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BD%D0%B8
|
Янкув-Залесьни
|
Янкув-Залесьни — село в Польщі, у гміні Рашкув Островського повіту Великопольського воєводства.
Населення — (2011).
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Островського повіту (Великопольське воєводство)
|
2230322
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%83%D1%88%D0%B8%D0%B4
|
Лаушид
|
Лаушид — громада в Німеччині, розташована в землі Рейнланд-Пфальц. Входить до складу району Бад-Кройцнах. Складова частина об'єднання громад Бад-Зобернгайм.
Площа — 4,78 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Рейнланд-Пфальцу
|
2326265
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%87%D1%8F%20%D0%91%D0%BE
|
Обличчя Бо
|
Обличчя Бо (іноді Лице Бо) — персонаж британського серіалу «Доктор Хто». Не зображений на екрані жодним актором, Обличчя Бо є цілком механічним ефектом, нагадуючи гігантську людську голову з вивітреним обличчям та численними вусиками замість волосся, що закінчуються круглими стручкоподібними утвореннями. Зазвичай він перебуває у прозорому запечатаному контейнері, прилаштованому на рухомому цоколі. Обличчя просто мугикав у серії «Кінець світу», спілкувався телепатично у «Новій Землі» та «Заторі», та розмовляв єдиний раз наприкінці, озвучений . У «Новій Землі» зазначається, що йому, за легендою, мільйони років (а згідно з «Затором», мільярди); однак, коли його запитують про це, він відповідає навідним запитанням про неможливість його віку. В «Останньому Володарі Часу» було запропоновано, щоб Обличчя Бо був майбутнім Джеком Гаркнессом.
Поява у серіалі
Доктор зустрічав Обличчя Бо (як і планувалося спочатку) тричі. У «Кінці світу» (2005), дія якого відбувається за п'ять мільярдів років у майбутньому, Обличчя Бо спонсорував безпечний перегляд руйнування Землі через збільшення Сонця. Захід було саботовано, але Обличчя Бо вижив разом із більшістю гостей завдяки втручанню Дев'ятого Доктора.
У «Новій Землі» (2006) Обличчя Бо явно помирає від старості в лікарні Нового Нью-Йорка в рік п'ять мільярдів 23. Його доглядальниця, одна з , послушниця Хейм, каже Десятому Докторові, що спляче Обличчя іноді співає «давні пісні», які вона чує телепатично, та розповідає легенду про те, що просто перед смертю Обличчя відкриє свою найбільшу таємницю «такому ж, як він», «мандрівникові без дому», «самотньому богові» (такому, як Доктор). Коли Доктор запитує Обличчя Бо про легенду, Обличчя Бо заявляє, що «велика таємниця» може зачекати їхньої третьої та останньої зустрічі, та загадково телепортується геть у невідомому напрямку.
Остання очікувана поява Обличчя Бо сталася у «Заторі» (2007), в рік п'ять мільярдів 53, за деякий час після спричиненої новим препаратом-настроєм чуми, що стерла майже все життя на Новій Землі. Він використовував свою життєву енергію, щоб живити нижнє місто Нового Нью-Йорка, що було відрізане від решти планети заради порятунку вцілілих від тепер вимерлого вірусу. Обличчя Бо потребував Докторової допомоги для звільнення людей з нижнього міста, і він використав свою останню життєву енергію на забезпечення електрики для розпечатування виходів. Як і казала легенда, початково згадана у спін-офі, небо (нижнього міста) розкололося просто перед смертю Обличчя Бо. Протягом своїх останніх секунд Обличчя Бо відкриває свою велику таємницю Докторові: «Ти не сам». Доктор каже своїй супутниці, Марті Джонс, що Обличчя Бо помилився, але згодом з'ясовується, що дійсно є інший Володар Часу — Майстер вижив у Війні Часу.
В епізоді «Кінець світу» Обличчя Бо описується як той, що має значний вплив у галактичних колах і прибув зі «Срібного Спустошення». У «Злому вовку», дія якого відбувається у MMII столітті, про нього кажуть як про «найстаршого мешканця галактики Айзоп» (місцезнаходження планети Вортіс у «»). У «Довготривалій грі», дія якої відбувається 100 роками раніше (наймолодша поява Обличчя), телеканал доповідає, що він вагітний «дитиною Бо», хоча правдивість новин Супутника-5 у цьому епізоді ставиться під сумнів. У «Новій Землі» зазначається, що Обличчя Бо є останнім зі свого виду, а «вид Бо» вимер задовго до цього. Доктор також коментує, що Обличчю Бо може бути понад п'ять мільярдів років.
Можливе походження
В епізоді «Останній Володар Часу» безсмертний мандрівник у часі капітан Джек Гаркнесс турбується про те, як він виглядав би, проживши «мільйони років», тому що, хоча він не може померти, він досі старіє, хоча й повільно. Він каже Докторові та Марті Джонс, що це марнославство, тому що як першого з півострова Бошейн, хто долучився до Агентства Часу, його було зображено на обкладинці, прославивши його як «Обличчя Бо».
Сценарист у коментарях до епізоду назвав зміст цієї сцени «теорією» походження Обличчя Бо, змусивши виконавчого продюсера Джулі Гарднер закликати його «припинити задній хід» стосовно однаковості двох персонажів. Девіс також сказав, що після написання сцени він додав рядок до запису дубляжу «Затору», в якому Обличчя Бо називає Доктора «старим другом». Девіс не бажав робити відношення між Джеком і Бо явним, заявивши, що «мить, коли це стало б занадто правильно чи хибно, знищила б жарт». Він відмовився публікувати спін-оф новели та комікси, в яких була спроба остаточно пов'язати їх.
Примітки
Література
Персонаж серіалу Доктор Хто
Іншопланетяни
|
2927426
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%95%D0%BB%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Турово (Елцький повіт)
|
Турово (Елцький повіт)
Турово — село в Польщі, у гміні Каліново Елцького повіту Вармінсько-Мазурського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Сувальського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Елцького повіту
|
1690387
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%B8%20%28%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D0%B8%29
|
Фториди (мінерали)
|
Фториди (мінерали)
Фториди (заст. Флуориди) — клас мінералів-солей кислоти HF, природні сполуки елементів Na, К, Са, Mg, Al, рідкісноземельних елементів (TR), рідше Cs, Sr, Pb, Bi, В і інших з фтором. Охоплюють за різними класифікаціями 25—59 мінеральних видів.
Більшість фторидів мають обмежене поширення. Найпоширеніші — флюорит (CaF2), що зустрічається в родовищах різного генезису, та кріоліт.
Походження фторидів переважно гіпогенне: вони утворюються головним чином на пізніх етапах магматичної диференціації, при формуванні ґранітоїдів підвищеної лужності, їхніх пегматитів, різних метасоматитів, ґрейзенів, а також при фумарольній діяльності вулканів.
Практичне значення фторидів визначається здебільшого широким використанням флюориту, частково кріоліту. Бастнезит і паризит — джерела отримання рідкісноземельних елементів, гагарініт і флюорит — ітрію.
Див. також
Фториди
Список мінералів
Література
Лазаренко Є. К., Винар О. М. Мінералогічний словник, К.: Наукова думка. — 1975. — 774 с.
Фториди
|
123245
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%87
|
Домаморич
|
Домаморич — село в Україні, у Підгороднянській сільській громаді Тернопільського району, Тернопільської області. Адміністративний центр колишньої Домамороцької сільської ради. (до 2018 року). Розташоване на берегах річки Руда.
Історія
За переказами, село вже існувало у 13 ст.
Діяли товариства «Просвіта», «Січ», кооператива.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 742 особи, з яких 327 чоловіків та 415 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 692 особи.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Домамиря печера
В Іпатіївському літописі написано, що в 1241 р. князь Ростислав Чернігівський, ідучи на Галич, «прийшов до печери Домамири». Печери з такою назвою зараз немає. Проте є село Домаморич біля Тернополя. Більшість істориків схиляються до думки, що це воно зв'язане з тією історичною згадкою. Місцеві люди в селі Домаморич не знають такої печери і не чули нічого про неї. Можливо, це була якась землянка чи льох і літописець назвав її печерою. Такі землянки були там і пізніше. Там переховували коней, що їх купці та конокради переводили з Поділля. Отже, можна припускати, що на території села поселення існують уже дуже давно.
Релігія
церква Успіння Пресвятої Богородиці (1910; мурована).
Пам'ятники
Встановлено пам'ятний знак на честь скасування панщини, насипано символічну могилу Борцям за волю України (1992).
Соціальна сфера
Діють загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, клуб, бібліотека, ФАП, мечеть.
Відомі люди
Народилися
сотник УСС, член УВО, громадський діяч Дмитро Ладика,
живописець М. Лисак.
Примітки
Джерела
Табас Н. Уніят В. Домаморич //
Села Тернопільської області
Населені пункти Тернопільського району
|
4134669
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Tinagma%20columbella
|
Tinagma columbella
|
Tinagma columbella — вид лускокрилих комах родини дугласіїд (Douglasiidae).
Поширення
Вид поширений в Туреччині та Ірані. На сайті «Метелики Криму» вказаний як представник фауни Криму, хоча не наводиться жодних джерел на підтвердження.
Примітки
Дугласіїди
Тварини, описані 1880
Метелики України
Комахи Європи
Фауна Туреччини
Фауна Ірану
|
1640468
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%82
|
Ізабелмонт
|
Ізабелмонт — село на сході Польщі, у гміні Абрамів Любартівського повіту Люблінського воєводства.
Населення — (2011).
Розташоване на відстані 25 км від Любартова, і 33 км від Любліна, та 5 км на захід від Абрамува.
Історія
У 1975—1998 роках село належало до Люблінського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
Посилання
Lubartów County statistics
Села Любартівського повіту
Гліннік
|
28380137
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C3%A4rbla
|
Kärbla
|
Kärbla is a village in Lääne-Nigula Parish, Lääne County, in western Estonia.
References
Villages in Lääne County
|
2950575
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D1%94
|
Чає
|
Чає — село в Польщі, у гміні Городиськ Сім'ятицького повіту Підляського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Білостоцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Сім'ятицького повіту
|
130156
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Thomas%2C%20Oklahoma
|
Thomas, Oklahoma
|
Thomas, Oklahoma
Thomas is a city in Custer County, Oklahoma, United States. The population was 1,181 at the 2010 census.
History
Thomas was named for William Thomas, who owned a general store and served as postmaster, when the first post office was established at the store on February 12, 1894, while this area was part of Oklahoma Territory. Joseph W. Morris claimed a homestead at the site during the Cheyenne-Arapaho opening in 1892. The Oklahoma Railway Townsite platted Morris' land in 1902, the same year that the Blackwell, Enid and Southwestern Railroad (later the St. Louis and San Francisco Railway) constructed a line through Thomas. In 1906, the Kansas City, Mexico and Orient Railway (later the Atchison, Topeka and Santa Fe Railway) also built a line through the town. Most of the early settlers were members of the Amish, the Dunkards, and the Church of the United Brethren in Christ religious groups.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , all land.
Demographics
As of the census of 2000, there were 1,238 people, 486 households, and 337 families residing in the city. The population density was . There were 596 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 88.85% White, 0.08% African American, 8.08% Native American, 0.57% from other races, and 2.42% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 1.70% of the population.
There were 486 households, out of which 31.7% had children under the age of 18 living with them, 56.4% were married couples living together, 10.3% had a female householder with no husband present, and 30.5% were non-families. 28.6% of all households were made up of individuals, and 14.8% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.43 and the average family size was 2.99.
In the city, the population was spread out, with 25.8% under the age of 18, 6.9% from 18 to 24, 23.5% from 25 to 44, 21.1% from 45 to 64, and 22.6% who were 65 years of age or older. The median age was 41 years. For every 100 females, there were 91.0 males. For every 100 females age 18 and over, there were 83.6 males.
The median income for a household in the city was $30,083, and the median income for a family was $36,667. Males had a median income of $30,000 versus $17,440 for females. The per capita income for the city was $15,693. About 13.0% of families and 17.2% of the population were below the poverty line, including 25.7% of those under age 18 and 18.2% of those age 65 or over.
Economy
Originally a marketing community and shipping point for the surrounding agricultural area, Thomas has evolved into a bedroom community. According to the Encyclopedia of Oklahoma History and Culture, Over 91 percent of the employed residents commute to work in other communities.
The oil refinery at Thomas is one of only five refineries that was operating in Oklahoma in 2015. Formerly known as the Barrett Refinery and opened in 1982, this facility has a rated capacity of 14,000 barrels per day. In the oil industry, a barrel (Bbl) is equal to 42 U. S. gallons. Hence, this is now the smallest refinery operating in the state. After the Barrett Company declared bankruptcy, the refinery was scheduled to close permanently on December 22, 2005. Instead, an Oklahoma City firm, Ventura Refining and Transmission, LLC. Revival of the refinery was expected to open up about 30 to 50 new local jobs, excluding personnel needed to drive about 30 trucks handling product deliveries per day.
Government
The city of Thomas has an aldermanic form of government.
The mayor of Thomas is Jeff Gose.
Media
The Thomas Tribune was first published weekly in 1902, and is still being published. It has an online edition.
References
External links
"Thomas." Encyclopedia of Oklahoma History and Culture.
Cities in Custer County, Oklahoma
Cities in Oklahoma
Populated places established in 1894
1894 establishments in Oklahoma Territory
|
175059
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%9A%D1%96%D1%80%D1%83%D0%BB%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B9
|
Михайло Кіруларій
|
Михайло Кіруларій
Михайло I Керуларій (близько 1000, Константинополь — 1059, в морі, дорогою на заслання) — Патріарх Константинопольський з 1043 по 1059 рік, народився в Константинополі, відомий завдяки конфлікту з папою Левом IX щодо церковних канонів, якими римська церква почала відрізнятися від православної, особливо щодо вживання прісного (незаквашеного) хліба в Причасті.
Роль у церковному розколі
Кіруларій закрив римські церкви у Візантії. 1054 року кардинал Гумберт Мурмутьєрський видав буллу про екскомунікацію (вилучення з церкви) щодо Кіруларія (у відповідь на його дії щодо церкви в південній Італії), незважаючи на смерть папи Лева три місяці до цього (Римська церква причислила Лева IX до сонму святих) і недійсність екскомунікації. Кіруларій в свою чергу екскомунікував кардинала й папу, започатковувавши Великий церковний розкол. Розкол привів до кінця союзу між візантійським імператором і папством, і змусив пізніших пап вступити в союз з норманами проти імперії.
Фактичне правління Візантією
Піля розколу Кіруларій на деякий час став найсильнішою людиною в Константинополі. Коли Феодора обійняла владу (1056–1056), він «намагався правити імператрицею». Наступний імператор Михайло VI (1056—1057) не був достатньо покірливим, так що Кіруларій започаткував революцію, скинув його, сам пішов обтяти його волосся, і закрив його в монастирі. На його місце він встановив Ісаака Комніна (1057–1059). Ісаак добре знав, кому він завдячував трон, і спочатку був слухняним. У цей час Кіруларій досяг апогею своєї влади. Він призначив всіх службовців держави і був справжнім правителем імперії. Він так мало приховував це, що почав носити пурпорове (багряне) взуття, яке завжди було прерогативою імператора. «Втративши весь сором, — говорить Михайло Пселл, — він поєднав царство і священство в собі; в своїх руках він тримав хрест, тоді як імперські закони виходили з його уст».
Повергнення
Ісаак втомився бути лялькою патріарха і хотів правити сам. Кіруларій почав сваритися з імператором щодо конфіскації церковного майна. Він був таким розлюченим, що планував повстання аби скинути імператора і вимагав імператорський трон для себе. Але Ісаак діяв на випередження, використавши Михайла Пселла, щоби звинуватити його. Кіруларія звинуватили в зраді, язичництві й чаклунстві, визнали «безбожним, тиранічним, вбивчим, святотатським, негідним». Його засудили до заслання на Мадит у Геллеспонті. Дорогою туди взимку 21 січня 1059 року корабель зазнав аварії, в результаті чого Кіруларій раптово загинув.
Вшанування
Щойно Кіруларій помер, почалося його обожнення. Спочатку імператор стверджув, що він був покараний Богом за спробу узурпації світської влади, але згодом висловив жаль з приводу того, що сталося. Тіло патріарха повернули до Константинополя і поховали з великою пишністю в церкві Святих Ангелів. Михайло Пселл, який виносив звинувачення в його адресу, тепер проповідував панегерик на його честь, описуючи його як найкращого, наймудрішого, найсвятішого, і найбільш неправильно зрозумілого серед людей. Того ж року імператор Ісаак захворів, склав свої імператорські повноваження, постригся в ченці (і помер монахом через 2 роки) та призначив настуника. Ним став Костянтин X Дука.
Ануляція взаємних екскомунікацій часів Кіруларія
В 1965 році, взаємні екскомунікації були анульовані Папою Павлом VI і константинопольським патріархом Афінагором, коли вони зустрілися на Другому Ватиканському Соборі. Хоча екскомунікація, видана кардиналом Гумбертом, не була дійсною, цей жест представляв важливий крок щодо відновлення спілкування між Римом і Константинополем.
Виноски
Джерела та посилання
Англійською:
Стаття про Кіруларія в Католицькій Енциклопедії
Російською:
Ларионов А. В. Михаил Пселл как богослов и историк Церкви // Мир Православия. Сб. статей. Вып. 6. Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2006. С. 45-46.
Константинопольські патріархи
Велика схизма
Патріархи XI століття
|
20182065
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zgornja%20Javor%C5%A1ica
|
Zgornja Javoršica
|
Zgornja Javoršica is a village in the Municipality of Moravče in central Slovenia. The area is part of the traditional region of Upper Carniola. It is now included with the rest of the municipality in the Central Slovenia Statistical Region.
It is the birthplace of the Slovene poet Dane Zajc.
References
External links
Zgornja Javoršica on Geopedia
Populated places in the Municipality of Moravče
|
5171217
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%B7%D1%96%D0%B3%D0%BD%D1%83%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Новелія зігнутолиста
|
Новелія зігнутолиста (Nowellia curvifolia) — вид печіночників порядку юнгерманіальних (Jungermanniales).
Поширення
Батьківщиною є Європа, Макаронезія, Азія, Північна Америка, Південна Америка.
Росте в тінистих або напівтінистих місцях у лісах на вологій гнилій деревині. Рідко заселені безвапнякові породи, а в районах океанічного клімату — торф'янисті чи піщано-скелясті надра.
Характеристика
Nowellia curvifolia — дуже ніжний мох, який утворює плоскі килимки на заселеному субстраті від жовто-зеленого до червоно-коричневого кольору. Розпростерті рослини мають шнуроподібну форму і шириною до 1 міліметра. Нещільно виступаючі та накладені один на одного листки цілісні, дещо порожнисті, асиметричні та закінчуються двома волосками з 4–10 однорядними кінчиками. Клітини листя в середині листа мають розмір приблизно від 20 до 35 мкм, мають жовтуваті потовщені кути клітин і численні крихітні масляні тільця. Вид моху дводомний, іноді однодомний. Спори папілозні, червонувато-коричневі, розміром 8–9 мкм. Час дозрівання спор навесні. Виводкові тіла, які використовуються для вегетативного розмноження, іноді присутні на краях або кінчиках листя; вони жовтувато-зелені, сферичні й розміром від 14 до 19 мкм.
Примітки
Джерела
Jan-Peter Frahm, Wolfgang Frey, J. Döring: Moosflora. 4. Auflage, UTB Verlag, 2004, ISBN 3-8252-1250-5
Nebel, Philippi: Die Moose Baden-Württembergs Band 3. 1. Auflage, Ulmer Verlag, 2005, ISBN 3-8001-3278-8
Ruprecht Düll, Barbara Düll-Wunder: Moose einfach und sicher bestimmen. Quelle & Meyer Verlag Wiebelsheim, 2008, ISBN 978-3-494-01427-2
Флора Європи
Флора Макаронезії
Флора Азії
Флора Північної Америки
Флора Південної Америки
|
4348480
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96%D0%B0%D0%B4%D1%96%202015
|
Україна на Літній універсіаді 2015
|
Україна на Літній універсіаді 2015
Українські спортсмени брали участь у літній Універсіаді 2015 року, яка проходила південнокорейському місті Кванджу. Всього на турнірі українська команда здобула 31-у нагороду і 8-ме загальнокомандне місце.
Сумарні досягнення
У цій таблиці наведений список спортивних дисциплін, у яких українські спортсмени здобули нагороди:
Медалісти
Посилання
Україна на літній Універсіаді 2015 // Офіційний вебсайт
Літо
2015 в українському спорті
|
933988
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BD%D1%8C%D1%94%D0%BD%D0%B0
|
Онтіньєна
|
Онтіньєна — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Арагон, у провінції Уеска. Населення — особи (2009).
Муніципалітет розташований на відстані близько 350 км на північний схід від Мадрида, 65 км на південний схід від Уески.
Демографія
Примітки
Муніципалітети провінції Уеска
|
5253645
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2%20%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%96
|
Масив Монцені
|
Масив Монцені
Монцені — гірський масив на захід від прибережних пагорбів на північ від Барселони. Це частина Каталонського прибережного хребта.
Особливості
Масив Монцені розташований у трикутнику, утвореному дорогами AP-7, C-17 і C-25. Він має найвищі гори в районі на південь від Піренеїв і домінує на рівнинах на південь від Жирони. На півдні лежить плато Ла Кальма. Між ними знаходиться долина річки Тордера.
Найвищі вершини — Turó de l'Home (1712 м), Les Agudes (1703 м), El Matagalls (1697 м) і Puig Drau (1344 м).
У масиві є велика кількість мегалітичних споруд, таких як менгіри, що вказує на те, що територія була заселена з дуже давніх часів.
В районі хребта розташоване водосховище Санта-Фе; будівельні роботи якого розпочалися в 1920 році і були завершені в 1935 році.
Екологія
Монцені є охоронюваною територією, ЮНЕСКО призначив цей масив біосферним заповідником у 1978 році. Регіональний уряд Женералітату Каталонії призначив його природним парком у 1987 році, Природний парк Монцені (Parc Natural del Montseny).
Парк є домом для великої різноманітності фауни від середземноморської до альпійської. Тритон струмковий Монцені, що знаходиться під загрозою зникнення, відомий лише з району цього масиву.
Список літератури
Природоохоронні об'єкти, засновані 1978
Природні парки Каталонії
|
2914845
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D0%BD%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Виджин (Мазовецьке воєводство)
|
Виджин (Мазовецьке воєводство)
Виджин — село в Польщі, у гміні Венява Пшисуського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Радомського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Пшисуського повіту
|
4542406
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D1%80%D0%B4%D0%BE
|
Мігель Пальярдо
|
Мігель Пальярдо (5 вересня 1986, Алакуас) — іспанський футболіст, що грав на позиції півзахисника за низку іспанських клубних команд, а також за молодіжну збірну Іспанії.
Клубна кар'єра
Народився 5 вересня 1986 року в Алакуасі. Вихованець футбольної академії «Валенсії».
У дорослому футболі дебютував 2004 року виступами за команду «Валенсія Месталья», а з наступного року почав залучатися до складу головної команди валенсійського клубу. Стати основним гравцем у рідній команді не вдалося і 2007 року Пальярдо перейшов до «Хетафе», за який відіграв один сезон, також в Ла-Лізі.
2008 року перейшов до друголігового «Леванте», якому за два роки допоміг підвищитися в класі до елітного іспанського дивізіону і з 2010 по 2014 рік знову виступав у Ла-Лізі. Частину 2013 року провів в оренді в «Альмерії».
2014 року перебрався до Шотландії, де протягом двох сезонів грав за «Гартс». Залишивши шотландський клуб влітку 2016, деякий час був без команди, а в лютому наступного року приєднався до японського «В-Варен Нагасакі», за який провів лише декілька ігор.
Завершував ігрову кар'єру на батьківщині у третьоліговому «Реал Мурсія» 2018 року.
Виступи за збірні
2002 року дебютував у складі юнацької збірної Іспанії (U-17), загалом на юнацькому рівні взяв участь у 7 іграх.
2007 року провів дві гри за молодіжну збірну Іспанії.
Посилання
Іспанські футболісти
Гравці молодіжної збірної Іспанії з футболу
Футболісти «Валенсії»
Футболісти «Хетафе»
Футболісти «Леванте»
Футболісти «Альмерії»
Футболісти «Гарт оф Мідлотіан»
Футболісти «В-Варен Нагасакі»
Футболісти «Реал Мурсія»
Іспанські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Шотландії
Футбольні легіонери в Японії
|
4762387
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D1%88%D0%B5%D1%97%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Кривошеїно (Калузька область)
|
Кривошеїно (Калузька область)
Кривошеїно — присілок в Жуковському районі Калузької області Російської Федерації.
Населення становить 155 осіб. Входить до складу муніципального утворення Присілок Верхов'я.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Присілок Верхов'я
Населення
Примітки
Населені пункти Жуковського району Калузької області
|
2330891
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mount%20Townsend%20%28Snowy%20Mountains%29
|
Mount Townsend (Snowy Mountains)
|
Mount Townsend (Snowy Mountains)
Mount Townsend, a mountain in the Main Range of the Great Dividing Range, is located in the Snowy Mountains region of New South Wales, Australia.
With an elevation of above sea level, Mount Townsend is the second-highest peak of mainland Australia. Located in Kosciuszko National Park, the mountain is north of Australia's highest mainland peak, Mount Kosciuszko.
Although lower than Mount Kosciuszko, Mount Townsend has a more craggy peak and is arguably more dominant than the relatively round-topped Mount Kosciuszko.
The confusion about swapping the names of Mount Kosciuszko and Mount Townsend was straightened out in 1940 by B. T. Dowd, a cartographer and historian of the NSW Lands Department. His study reaffirmed that the mountain named by Strzelecki as Mount Kosciuszko was indeed, as the NSW maps had always shown, Australia's highest summit. When Macarthur's field book of the historical journey was published in 1941 by C. Daley it further confirmed Dowd's clarification. This means that Targangil, mentioned in Spencer's 1885 article, was the indigenous name of Mount Townsend, not of Mount Kosciuszko.
Mount Townsend has a prominence of only 189m which is relatively low compared to other mountains worldwide. By stricter prominence cut off points, the most common of which being the 300m prominence rule, Townsend would not be classified as its own mountain, and instead a subsidiary peak. Due to Australia's much flatter topography than all other continents, a prominence cut off point of 300m is almost never used instead opting for less strict definitions of 50m or 100m when classifying peaks. If using the 300m rule this makes Mount Bogong in Victoria the second highest mountain.
See also
Australian Alps
List of mountains of Australia
Second Seven Summits
References
Townsend
Seven Second Summits
Townsend
|
4402676
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Семенова Алла Василівна
|
Семенова Алла Василівна — директор науково-дослідного інституту проблем забезпечення якості освіти Одеської державної академії технічного регулювання та якості, доктор педагогічних наук (2009 р.), професор (2015 р.).
Коло наукових інтересів: Педагогіка, психологія, філософія освіти. Питання теорії і практики професійної освіти з позицій постнекласичної методології; парадигмальне моделювання у професійній підготовці на ґрунті ідей синергетики, цілісного методологічного підходу; персоналізація професійної підготовки; підготовка майбутніх правознавців до запобігання маніпулятивним впливам масової комунікації; професійна мобільність, формування та розвиток компетентності фахівців; розвиток креативності, критичного мислення студентів, соціальне партнерство; методологія вищої освіти; психопедагогіка; удосконалення ціннісного виміру досвіду суб'єктів педагогічної дії у контексті науково-педагогічних ідей І. А. Зязюна; розвиток професійної майстерності фахівців.
Освіта, науковий шлях
1992 рік — закінчила з відзнакою у Одеське вище училище метрології стандартизації та сертифікації за спеціальністю: технік-метролог електротеплотехнічних вимірювань.
1997 рік — закінчила Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського (факультет фізики та математики) в за спеціальністю: учитель фізики та інформатики.
1998—2001 рр. — навчалася в заочній аспірантурі на кафедрі педагогіки Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського.
2001 рік — захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю «13.00.04 — Теорія і методика професійної освіти». Тема: «Професійна діяльність учителя з розвитку творчих здібностей старшокласників на уроках природничо-математичного циклу».
2005 рік — присвоєно вчене звання доцента кафедри педагогіки.
2005—2007 рр. — стипендіат Кабінету Міністрів України для молодих учених (відповідно до рішення колегії Міністерства освіти і науки України від 23.09.2005 р., протокол 9/5-13 та постанови Президії Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки від 02.11.2005 р. № 5).
2009 рік — захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю «13.00.04 — Теорія і методика професійної освіти». Тема: «Теоретичні і методичні засади застосування парадигмального моделювання у професійній підготовці майбутніх учителів».
2015 рік — присвоєне вчене звання професора кафедри політології.
Трудова діяльність
Педагогічну діяльність розпочала у 1994 році вчителем основ інформатики та обчислювальної техніки в загальноосвітній школі № 65 м. Одеси (1994—2002 рр.). Одночасно, протягом 1998—2002 років працювала викладачем загальної електротехніки та мікроелектроніки Одеського автодорожнього технікуму. З 2002 по 2008 рік викладала в Південноукраїнському державному педагогічному університеті імені К. Д. Ушинського на посадах: асистента, старшого викладача, доцента кафедри педагогіки.
2008—2012 рр. працювала на посаді професора кафедри юридичної психології та журналістики Одеської національної юридичної академії. Викладала дисципліни: «Вища освіта і Болонський процес», «Ділова українська мова», «Юридична психологія», «Судова психологія», «Основи педагогіки і психології».
2010—2017 рр. — за сумісництвом викладач Одеського регіонального відділення Національної школи суддів України. Викладала курси «Психологічна адаптація суддів до суддівської діяльності», «Психопедагогічні техніки розвитку навичок саморегуляції і профілактики емоційного вигоряння у професійній діяльності суддів», «Засоби оптимізації міжособистісних стосунків працівників апарату суду: взаємовідносини судді з помічником судді, секретарем судового засідання. Психологічні та суспільні фактори, їх вплив на здійснення судочинства в судах».
2012—2013 рр. — професор кафедри документознавства та інформаційної діяльності Одеського національного політехнічного університету;
2012 рр. — директор-засновник навчально-консультаційного центру Одеського національного політехнічного університету «Педагогічна майстерність».
2013—2020 рр. — професор кафедри політології Одеського національного політехнічного університету. Викладала дисципліни: «Методологія вкладання у вищій школі і Болонський процес», «Професійна педагогіка» для магістрантів всіх спеціальностей, «Психологія і педагогіка вищої школи» для докторантів PhD всіх спеціальностей.
2018 р. — по теперішній час — професор кафедри стандартизації оцінки відповідності та освітніх вимірювань ОДАТРЯ. Викладає дисципліни: «Психологія і педагогіка вищої школи» для магістрантів всіх спеціальностей, «Теорія навчання» для магістрантів спеціальності 011 «Освітні вимірювання»;
грудень 2019 р. — по теперішній час — директор науково-дослідного інституту проблем забезпечення якості освіти Одеської державної академії технічного регулювання та якості.
Бібліографія
Загальна кількість опублікованих наукових праць: 125 публікації, з них: 2 підручника (рекомендований НАПН України), 9 навчальних посібників з грифом МОН України, 2 індивідуальні монографії, 1 словник-довідник.
Під керівництвом захищено 6 кандидатських та 1 докторська дисертація. Науковий керівник захищених дисертацій:
Ващенко А. М.Формування професійної мобільності майбутніх офіцерів у процесі навчання у вищих військових навчальних закладах: Автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / А. М. Ващенко ; Нац. акад. Держ. прикордон. служби України ім. Б.Хмельницького. — Хмельниц., 2006. — 20 c. — укр.
Кулакова М. В. Формування готовності до професійної діяльності в майбутніх фахівців у вищих морських навчальних закладах: Автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / М. В. Кулакова ; Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського (Одеса). — м. Одеса. — 2007. — 20 c. — укр.
Логінова Н. І.Персоналізація підготовки майбутніх фахівців у процесі навчання у вищому військовому навчальному закладі: автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / Н. І. Логінова ; Нац. акад. Держ. прикордон. служби України ім. Б.Хмельницького. — Хмельниц., 2007. — 20 c. — укр.
Дунаєва О. М. Формування педагогічної креативності майбутніх учителів у процесі професійної підготовки: автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / О. М. Дунаєва ; Вінницький держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського. — Вінниця : 2008. — 20 с. — укр.
Колесова О. П.Формування критичного мислення у майбутніх економістів засобами інтерактивних технологій навчання: автореф. дис. … канд. пед. наук : 13.00.04 / О. П. Колесова ; Класич. приват. ун-т. – Запоріжжя, 2010. — 20 с. – укр.
Старостіна О. В. Розвиток професійної майстерності педагогічних кадрів у системі підвищення кваліфікації в Англії: Автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / О. В. Старостіна ; ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». — м. Переяслав-Хмельницький. — 2015. — 20 c. — укр.
Зуєва Лариса Євгеніївна «Теоретичні і методичні засади психолого-педагогічної підготовки професійних суддів у системі суддівської освіти України і Канади» за спеціальністю: Автореф. дис… докт. пед. наук: 13.00.04 — Теорія і методика професійної освіти". — м. Київ. — 2017. — 40 c. — укр.
Громадська діяльність
Науково-редакційна діяльність
З 2013 року по теперішній час — науковий редактор-засновник збірника наукових праць Одеського національного політехнічного університету «Педагогічна майстерність викладача вищої школи» («Педагогическое мастерство преподавателя высшей школы»).
Наукове та науково-педагогічне співробітництво із закордонними організаціями
Національний інститут судей (NJI), Оттава, Канада у межах Українсько-Канадського проекту «Суддівська освіта — для економічного розвитку» (JEEG) — експерт з проведення тренінгових занять для суддів-викладачів Національної школи суддів України «Підготовка викладачів-розробників стандартизованих навчальних програм та методик, заснованих на формуванні суддівських навичок»; розробка програми та проведення тренінгових занять для суддів-викладачів «Психологічна адаптація до суддівської діяльності» (2014—2016 рр.).
Канадська агенція з міжнародного розвитку Компоненту Офісу Уповноваженого з питань федеральних суддів Канади (FJA) проведення навчальних семінарів для суддів та адвокатів з питань досудового врегулювання спорів (2015 р.).
Агенція США з міжнародного розвитку USAID у межах Проекту «Справедливе правосуддя», «Гарантії забезпечення безпеки у роботі суду» — тренінги для працівників Національної поліції; проведення тренінгових занять для суддів-викладачів (2015—2016 рр.).
Європейський Союз та Рада Європи у межах Проекту «Консолідація розробки реформ у сфері юстиції в Україні» розробка та проведення тренінгів для суддів-тренерів Національної школи суддів України «Використання інтерактивних методів навчання та ефективних комунікаційних методик під час проведення навчання суддів» (2016 р.).
Джерела
Сайт Семенової А. В. Освітньо-науковий портал «Педагогічна майстерність викладача вищої школи»
Бібліометричний профіль Семенової А. В.
Наукометричні дані Семенової А. В. (Orcid, researchgate)
Семенова А. В. , Одеса, Україна ПЕДАГОГІЧНА МАЙСТЕРНІСТЬ І. А. ЗЯЗЮНА — МАЯК ДЛЯ ПЕДАГОГІВ ЗА ПОКЛИКАННЯМ
Семенова Алла Василівна Ціннісний вимір досвіду суб'єктів педагогічної дії: монографія / А. В. Семенова. — Одеса: Бондаренко М. О., 2016. — 436 с.
Українські професори
Доктори педагогічних наук України
Українські педагоги
Жінки-науковці
Українознавці
Українські науковці
Українські професори
доктори педагогічних наук України
Одеський державний університет внутрішніх справ
|
3469393
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D0%90%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%20%28U-17%29
|
Юнацька збірна Аргентини з футболу (U-17)
|
Юнацька збірна Аргентини з футболу (U-17) — національна футбольна збірна Аргентини, що складається із гравців віком до 17 років. Керівництво командою здійснює Аргентинська футбольна асоціація.
Головним континентальним турніром для команди є Юнацький чемпіонат Південної Америки з футболу (U-17), успішний виступ на якому дозволяє отримати путівку на Чемпіонат світу (U-17). Також може брати участь у товариських і регіональних змаганнях. Протягом 1980-х років функціонувала у форматі U-16.
Виступи на міжнародних турнірах
Юнацький чемпіонат світу (U-17)
Юнацький чемпіонат Південної Америки (U-17)
{| class="wikitable" style="text-align: center;"
|-
!Рік
!Раунд
!І
!В
!Н
!П
!Г+
!Г-
|-bgcolor=gold
|style="border: 3px solid red"| 1985||переможець||8||8||0||0||32||5
|-style="background:#9ACDFF"
| 1986||четверте місце||7||1||5||1||7||7
|-bgcolor=silver
| 1988||віце-чемпіон||7||6||0||1||13||4
|-bgcolor=cc9966
| 1991||третє місце||7||4||2||1||10||7
|-bgcolor=cc9966
| 1993||третє місце||7||4||1||2||12||6
|-bgcolor=silver
| 1995||віце-чемпіон||6||4||1||1||12||4
|-bgcolor=silver
| 1997||віце-чемпіон||7||4||1||2||15||6
|-style="background:#9ACDFF"
| 1999||четверте місце||6||2||2||2||9||9
|-bgcolor=silver
| 2001||віце-чемпіон||7||4||1||2||12||8
|-bgcolor=gold
| 2003||переможець||7||4||3||0||19||5
|-
| 2005||груповий етап||4||1||1||2||6||7
|-bgcolor=cc9966
| 2007||третє місце||9||4||4||1||13||7
|-bgcolor=silver
| 2009||віце-чемпіон||5||3||2||0||10||4
|-bgcolor=cc9966
| 2011||третє місце||9||5||1||3||17||11
|-bgcolor=gold
|style="border: 3px solid red"| 2013||переможець||9||4||3||2||17||13
|-bgcolor=silver
| 2015||віце-чемпіон||9||4||2||3||14||9
|-
| 2017||груповий етап||4||1||0||3||3||4
|-bgcolor=gold
| 2019||переможець||9||5||2||2||13||10
|-
|Усього||18/18||127||68||31||28||235||126|}
Титули і досягненняЧемпіонат світу (U-17) третє місце (3): 1991, 1995, 2003
четверте місце (2): 2001, 2013Юнацький чемпіонат Південної Америки (U-17) переможець (4):' 1985, 2003, 2013, 2019
віце-чемпіон (6): 1988, 1995, 1997, 2001, 2009, 2015
третє місце (4): 1991, 1993, 2007, 2011
четверте місце (2): 1986, 1999
Посилання
Профіль команди на transfermarkt.com
Профіль команди на worldfootball.net''
Аргентина
Збірна Аргентини з футболу
|
28106484
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1914%20Copa%20del%20Rey%20final
|
1914 Copa del Rey final
|
1914 Copa del Rey final
The 1914 Copa del Rey Final was the 14th final of the Spanish cup competition, the Copa del Rey. The final was played at Costorbe in Irun on 10 May 1914. The match was won by Athletic Bilbao, who beat España FC 2–1. The star of the match was Severino Zuazo, who scored the goals that gave the cup to Athletic, while Jaime Villena reduced the deficit for España (a club from Barcelona, but separate from RCD Espanyol) with two minutes remaining.
Match details
References
External links
linguasport.com
RSSSF.com
1914
Copa
Athletic Bilbao matches
FC Espanya de Barcelona matches
May 1914 sports events
Irun
Sport in Gipuzkoa
Football in the Basque Country (autonomous community)
|
3606086
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sleipnir%20%28web%20browser%29
|
Sleipnir (web browser)
|
Sleipnir (web browser)
Sleipnir is a tabbed web browser developed by Fenrir Inc. The browser's main features are customization and tab functions. It supports HTML5 and multiple layout engines.
The names Sleipnir and Fenrir are both names of animals from Norse mythology.
Sleipnir was originally created in Japanese and then released with English and Chinese translations. Further translations are performed by volunteer translators.
It is available for iOS, macOS, Microsoft Windows, Android, and Windows Phone.
History
Sleipnir was originally developed by Yasuyuki Kashiwagi. In November 2004, the computer containing Sleipnir's source code was stolen. In 2005, Kashiwagi established Fenrir & Co. to start development of a new version of Sleipnir. Starting with version 2, the new versions are not compatible with the original.
As of 2006 Sleipnir had 6% market share in Japan.
Sleipnir was one of twelve browsers originally offered in a browser ballot screen on the EU edition of Windows 7 (and XP and Vista with an update), so users could choose between Internet Explorer and other browsers during the installation process.
The stable version 5.0 was released on December 24, 2013 with the latest Blink engine.
Features
In the Windows version, the browser's layout engine can be changed. Internet Explorer's Trident and Mozilla's Gecko were supported. As of version 3.5.0.4000, support for the WebKit rendering engine was implemented and Gecko rendering engine support was terminated. Other features include tab grouping, mouse gestures, page zooming, a search bar, Greasemonkey-like user script support, and plugin support. Bookmarks on Sleipnir can be synced with different platform, using a function called Fenrir Pass.
Sleipnir version 5 and onward introduce a proprietary text rendering visually resembling Mac OS text rendering. The feature is not mentioned in their Mac feature set.
Platforms
Sleipnir 2 for Windows: Sleipnir 2 features customizable functions and add-ons created by users. Sleipnir 2 is one of the few browsers to still support Windows 98.
Sleipnir 3 for Windows: Includes tab options, tab groups, Touchpaging to flick between tabs using your mouse, and mouse gestures.
Sleipnir 3 for Mac: Switch tabs by swiping tabs left or right-click; Operate tabs using gestures; TiledTab - Pinch-in on the TrackPad to view a list of tabs; Hold And Go - Hold down on a link to open in the background; Ad Block; Tab groups for managing tabs; Sync bookmarks with other devices using Fenrir Pass; The standard full-screen with Mac OS X Lion
Sleipnir 4 for Windows: Sleipnir 4 for Windows has introduced minor interface improvements; Smart Tabs - adding, positioning and deletion of tabs is determined based on relationship with previous and next tabs; 150 mouse gesture functions added; Google Chrome extensions support.
Sleipnir 4 for Mac: Thumbnail Tab Navigation - open tabs are not shrunk anymore, instead they are presented in a scrollable list, with tab titles appearing on mouse hover; Portal field - a bar with a double functionality of navigation bar and search; TiledTab - view mode that gives an overview of the opened tabs and allows sorting tabs into six groups; Improved gesture controls.
Sleipnir 5 for Windows: Sleipnir 5 for Windows has integrated all of the features introduced in Sleipnir 4 for Mac; Smooth OSX-like font rendering engine introduced; "Site Updates" feature shows personalized recommendations of articles from the often visited sites; Added touch screen support.
Sleipnir 6 for Windows: Sleipnir 6 for Windows adds FavTab for quick navigation to favorite sites; SmartSearch for searching via highlighting; resizable portal field.
Sleipnir 6.5 for Windows: Sleipnir 6.5 for Windows is a customizable web browser that offers advanced tab management, non-member social feeds, mouse gestures and privacy protection features.
Sleipnir Mobile: The following mobile versions of Sleipnir for smartphones have been released: Android, iOS, and Windows Phone.
Reception
Early Gecko-based versions of Sleipnir for Windows scored positive reviews from CNET for the design and functionality, most noticeably, for the inclusion of gestures. “The action is very smooth and natural and a lot like scrolling through pages on your phone with your thumb.” The OSX version review by MakeUseOf followed generally the same line while additionally bringing attention to the convenient tab management.
MacWorld, while reviewing Sleipnir 4 for Mac has praised how the URL bar was changed. “Opera pioneered that idea, but Sleipnir’s tabs remain constantly visible and strike a nice balance between being large enough to identify but small enough not to intrude on the main browser window.” Despite this, version 4 was criticized for its poor performance, compared to other browsers using WebKit.
Later versions of Sleipnir received positive reviews from Softpedia, due to the browser's customizability, features and the availability of mobile versions. “Sleipnir proves to be a stable and fast web browser that comes with innovative functions and various customization possibilities. The extra security features, together with smartphone and web apps linking are features that make it a viable alternative to its more popular competitors.”
In 2012, multiple performance tests were performed by Tom's Hardware, where the Android version of Sleipnir was placed on the third spot as the best browser for Android, outrun by Dolphin and Maxthon.
See also
List of feed aggregators
Comparison of feed aggregators
References
External links
Cross-platform web browsers
Windows web browsers
MacOS web browsers
Mobile web browsers
Windows Phone software
Android web browsers
iOS web browsers
Proprietary cross-platform software
Freeware
2004 software
|
2071748
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2
|
Міський тепловий острів
|
Міський тепловий острів (МТО) — метеорологічне явище, коли через діяльність людини температура у містах вища, ніж у навколишніх сільських місцевостях. Вперше було досліджене й описане Люком Говардом у 1810 році. Як правило, температурна різниця помітніша вночі та при слабкому вітрі, найкраще цей феномен виражений влітку та взимку.
Причини
Помилково стверджують, що основним фактором МТО є викиди тепла від спожитої людьми енергії, насправді ж це вторинний фактор, а основною причиною є зміна поверхні землі. Наприклад, темні поверхні такі як дахи будівель та дороги, поглинають значно більше сонячного випромінювання, а їх щільність значно вища ніж у сільській місцевості. Зазвичай у містах широко використовують такі матеріали як бетон і асфальт, які мають істотно різні теплові (теплоємність і теплопровідність) та відбивні (розсіюваної) властивості поверхні (альбедо і коефіцієнт випромінювання), ніж у навколишніх сільських районах, де ці матеріали менш поширені. Це викликає зміну в енергетичному балансі міської території, що часто призводить до більш високої температури, ніж у сільських районах. Ще одна важлива причина полягає у відсутності випаровування (наприклад, через відсутність рослинності) в міських районах. Зі зменшенням площі зелених насаджень міста втрачають тіньову та охолоджувальну дію дерев, також зменшується поглинання вуглекислого газу.
Зазвичай температурна різниця між центром міста й передмістями становить декілька градусів. Річна середня температура повітря в місті з населенням ≥1 мільйон мешканців може бути на 1,0-3,0 °С вища, ніж на його околицях. Увечері, різниця може сягати 12 °C.
Зменшення впливу
Стратегії зі зменшення впливу включають в себе:
Білі дахи: фарбування дахів білою фарбою стало загальною стратегією, спрямованою на зменшення негативної дії теплового острова. У містах є багато темних поверхонь, які поглинають тепло сонця, у свою чергу знижуючи альбедо міста. Білі дахи дозволяють збільшити відбиття сонячних променів;
Зелені дахи: цей спосіб передбачає озеленення дахів, наприклад, шляхом посадки невеликих дерев або створення газону. Рослини на даху збільшують альбедо і зменшують температурні прояви міського теплового острова;
Посадка дерев у містах: посадка дерев у місті ще один спосіб збільшення альбедо та зменшення сили міського теплового острова. Дерева поглинають вуглекислий газ і створюють затінок. Рекомендується садити листяні дерева, тому що їхні крони затінюють більшу площу в літній час і не затримують тепло взимку;
Зелені стоянки: зелені стоянки створюють для відновлення рослинного покриву та на заміну асфальту, щоб обмежити вплив міського теплового острова.
Джерела
Найспекотніші мікрорайони українських мегаполісів - texty.org.ua
Примітки
Клімат
Місто
Екологічна термінологія
|
1495631
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gordon%20Tullock
|
Gordon Tullock
|
Gordon Tullock (February 13, 1922 – November 3, 2014) was an American economist and professor of law and economics at the George Mason University School of Law. He is best known for his work on public choice theory, the application of economic thinking to political issues. He was one of the founding figures in his field.
Early life and education
Tullock was born February 13, 1922, in Rockford, Illinois, where he attended and graduated from Rockford Central High School. Tullock attended the University of Chicago where, after a break for military service during World War II, he received a J.D. in 1947. He later completed Chinese language instruction at Yale and Cornell universities.
Career
Following a brief period in private practice, he joined the Foreign Service in fall 1947, and was posted to Tianjin, China and later to Hong Kong and Korea. In 1956, he resigned from the Foreign Service. While he originally intended to pursue a career as a foreign trader in the Far East, his work on The Politics of Bureaucracy eventually led him to begin collaboration with James M. Buchanan at the University of Virginia while Tullock worked at the University of South Carolina teaching international studies.
Tullock's collaboration with Buchanan produced The Calculus of Consent: Logical Foundations of Constitutional Democracy (1962), which quickly became a seminal work in the new field of public choice. He later joined Buchanan as a faculty colleague at Virginia. Despite Tullock never having taken any economics courses, for four years Buchanan and Tullock ran an economics research program. They founded a new journal for their field (1966), first called Papers in Non-Market Economics and eventually titled Public Choice, where they invited articles applying economic theory to all sorts of non-market phenomena, especially in the realm of government and politics. Despite the success of the book and the journal, disagreements with the UVA administration eventually led Tullock to leave.
In 1967, Tullock identified many of the concepts of what came to be known as rent-seeking in a seminal paper.
Tullock moved to Virginia Polytechnical Institute (VPI, now called Virginia Tech) in 1968 and was joined by Buchanan a year later. There they continued the Public Choice Society and the journal, of which Tullock remained editor until 1990. At VPI, Tullock wrote a number of influential articles and books, including Private Wants, Public Means (1970), The Logic of the Law (1971), The Social Dilemma (1974), and The Vote Motive (1976).
In 1983, Tullock and the Center for Study of Public Choice moved to George Mason University, at the time a relatively unknown school in Fairfax, Virginia. Tullock taught at GMU from 1983–1987 and at the University of Arizona from 1987–1999. He continued to publish widely (more than 150 papers and 23 books in all), including "The Economics of Wealth and Poverty" (1986), Autocracy (1987), Rent Seeking (1993), The Economics of Non-Human Societies (1994) and On Voting: A Public Choice Approach (1998). In 1999 he returned to George Mason as a professor of law and economics, where he retired in 2008.
Tullock's book, The Politics of Bureaucracy, has been criticized for overlooking a substantial body of literature. A number of authors have criticized Tullock and the public choice tradition as being too simplistic in its explanation of political behavior.
Rent-seeking
Tullock developed a theory referred to as rent-seeking, adapted from the term and concept introduced by economist David Ricardo in the 19th century. Rent seeking, according to public choice theory, is securing profits through the political process rather than the market process of exchange. An example of rent seeking is when a firm, union, or special-interest group lobbies political actors (e.g., politicians or bureaucrats) to influence legislation in a beneficial manner. This can lead to moral hazard when politicians make policy decisions based on the lobby instead of the efficiency of the policy.
Tullock also formulated and considered the Tullock paradox, namely, the paradox of why rent-seeking is so cheap.
Tullock's spike
The name "Tullock's spike" refers to a thought experiment in which Tullock suggested that if governments were serious about reducing road casualties, they should mandate that a sharp spike be installed in the center of each car's steering wheel, to increase the probability that an accident would be fatal to the driver. Tullock's idea was that the normal process of risk compensation would then lead to safer driving by the affected drivers, thereby actually reducing driving fatalities.
Awards and recognition
In 1994 Tullock was awarded an honorary Ph.D. from the University of Chicago and in 1998 became a distinguished fellow of the American Economic Association. He served as President of the Southern Economic Association, the International Atlantic Economic Society (1998–1999), the Western Economic Association, The Association For Private Enterprise Education and the Public Choice Society. In 1996 he was elected to the American Political Science Review Hall of Fame. He was sometimes considered a longshot candidate for the Nobel Memorial Prize in Economic Sciences.
Death
On November 3, 2014, Tullock died at the age of 92 in Des Moines.
References
Further reading
External links
Faculty Biography from George Mason University
Tullock's bio at the Mercatus Center
Profile of Tullock in National Review
1922 births
2014 deaths
People from Rockford, Illinois
Economists from Illinois
University of Chicago alumni
Antonin Scalia Law School faculty
Public choice theorists
Distinguished Fellows of the American Economic Association
20th-century American economists
21st-century American economists
University of South Carolina faculty
Virginia Tech faculty
University of Arizona faculty
American military personnel of World War II
American expatriates in China
American expatriates in South Korea
Member of the Mont Pelerin Society
|
2407551
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8%20%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B0
|
Три джерела
|
Три джерела — гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення. Об'єкт розташований на території Катеринопільського району Черкаської області, село Гуляй-Поле, урочище Гринівка.
Площа — 0,03 га, статус отриманий у 1972 році.
Джерела
Гідрологічні пам'ятки природи Черкаської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1972
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.