id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
23550476
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Paracuellos%20de%20Jarama
|
Paracuellos de Jarama
|
Paracuellos de Jarama
Paracuellos del Jarama is a small town and municipality in the Community of Madrid, Spain. It is located northeast from Madrid and very close to Madrid-Barajas Airport. The etymology of the name is unclear.
In 1936, it (along with Torrejón de Ardoz) was the site of the Paracuellos massacres.
Transport
Urban lines
Line 1: Altos de Jarama urbanization - Miramadrid
Line 2: Picón del cura - Los Berrocales urbanization
Line 3: Industrial estate - C.C. San Fernando
Interurban lines
210: San Sebastián de los Reyes (Infanta Sofía Hospital) - Paracuellos del Jarama
211: Madrid (Canillejas) - Paracuellos del Jarama
212: Madrid (Canillejas) - Paracuellos del Jarama (Miramadrid)
213: Madrid (Canillejas) - Belvis
215: Torrejón de Ardoz - Paracuellos del Jarama
256: Madrid (Canillejas) - Daganzo de Arriba - Valdeavero
263: Madrid (Barajas) - Cobeña - Algete
References
Municipalities in the Community of Madrid
Air traffic control in Spain
|
10525175
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1990%20Soviet%20Top%20League
|
1990 Soviet Top League
|
1990 Soviet Top League
The 1990 Soviet Top League season was the 53rd since its establishment. Spartak Moscow were the defending 12-times champions, but came only fifth this season and marginally qualified for continental competitions. The league was shortened and a total of fourteen teams participated. By the start of the season both Georgian teams had withdrawn followed by another withdrawal from Žalgiris at the start of competition. The league consisted of ten teams contested in the 1989 season and the Army club promoted from the Soviet First League. The representatives of the Baltic states as well as Georgia chose not to take part in the competition.
The season began on 1 March with the game between Dnipro and Rotor and lasted until 20 October 1990. The season was won by FC Dynamo Kyiv.
Participating teams
The league was reduced to 13 after first Georgian clubs (Dinamo Tbilisi and Guria Lanchkhuti) and then Žalgiris withdrew from the Soviet Top League.
Lokomotiv Moscow and the last placed Zenit Leningrad of the 1989 Soviet Top League were relegated to the 1990 Soviet First League. Lokomotiv returned to the Soviet First League after two seasons absence, while Zenit was relegated for the first time since being promoted back in 1938 through the club's merger.
Originally two teams were promoted from the 1989 Soviet First League and included PFC CSKA Moscow and FC Guria Lanchkhuti. Just before the start of new season Georgian clubs and Žalgiris left the league.
Promoted teams
PFC CSKA Moscow – champion (returning after two seasons)
FC Guria Lanchkhuti – 2nd place (returning after two seasons)
Withdrawn teams
FC Guria Lanchkhuti, joined the Georgian Top League (Umaglesi Liga)
FC Dinamo Tbilisi, joined the Georgian Top League (Umaglesi Liga)
FC Zalgiris Vilnius, joined the 1990 Baltic League
Locations
Stadiums
Managers
Managerial changes
Final standings
Promotion/relegation play-off
(13th team of the Top League and 4th team of the First League)
Lokomotiv Moscow won the promotion on 3–2 aggregate
Results
Top scorers
12 goals
Oleg Protasov (Dynamo Kyiv)
Valeri Shmarov (Spartak Moscow)
10 goals
Eduard Son (Dnipro)
9 goals
Mykola Kudrytsky (Dnipro)
Aleksandr Mostovoi (Spartak Moscow)
Mukhsin Mukhamadiev (Pamir)
Sergei Yuran (Dynamo Kyiv)
8 goals
Igor Korneev (CSKA Moscow)
Valeri Masalitin (CSKA Moscow)
Yuri Savichev (Torpedo Moscow)
Clean sheets
11 matches
Stanislav Cherchesov (Spartak Moscow)
Aleksandr Podshivalov (Torpedo Moscow)
10 matches
Valeri Sarychev (Torpedo Moscow)
Aleksandr Uvarov (Dynamo Moscow)
9 matches
Viktor Chanov (Dynamo Kyiv)
8 matches
Viktor Hryshko (Chornomorets Odesa)
7 matches
Mikhail Yeryomin (CSKA Moscow)
Andriy Kovtun (Shakhtar Donetsk)
Medal squads
(league appearances and goals listed in brackets)
Number of teams by union republic
See also
Soviet First League 1990
1990 Soviet Second League
1990 Soviet Second League B
1990 Baltic League
References
External links
KLISF. 1990 Soviet Top League.
KLISF. 1990 Soviet Top League (text only)
1990 season. FootballFacts.ru
Soviet Top League seasons
1
Soviet
Soviet
1990 in Russian football
1990 in Armenian football
1990 in Belarusian football
1990 in Tajikistani football
1990 in Ukrainian association football leagues
1990 in Lithuanian football
|
3209959
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%28%D0%90%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B0%29
|
Волнат (Айова)
|
Волнат (Айова)
Волнат — місто в США, в окрузі Поттаваттамі штату Айова. Населення — 747 осіб (2020).
Географія
Волнат розташований за координатами (41.488472, -95.220500). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 5,58 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 785 осіб у 354 домогосподарствах у складі 214 родин. Густота населення становила 141 особа/км². Було 411 помешкання (74/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,9 %. Частка іспаномовних становила 1,4 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,5 % — особи молодші 18 років, 56,1 % — особи у віці 18—64 років, 21,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 46,9 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 89,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 82,6 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 7,6 % осіб, у тому числі 7,8 % дітей у віці до 18 років та 6,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 355 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 19,2 %, роздрібна торгівля — 13,0 %, виробництво — 11,5 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 10,4 %.
Примітки
Джерела
Міста Айови
Населені пункти округу Поттаваттамі (Айова)
|
4537481
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Picea%20linzhiensis
|
Picea linzhiensis
|
Picea linzhiensis — вид ялин (Picea), що зростає в Китаї (Юньнань, Тибет, Сичуань).
Біоморфологічна характеристика
Дерево до 50 м заввишки й може досягати 2 м в діаметрі. Кора сіро-сріблястого кольору зморшкувата і лущиться, з борознами тонкими бурими тріщинами. Гілки першого порядку довгі й тонкі, висхідні; гілки другого порядку змінні, ніколи не звисають. Молоді гілочки товсті, тверді і тонкі, світло-коричневого або злегка помаранчевого кольору, мають тенденцію до сіруватих відтінків між другим і четвертим роками, з густим запушенням. Вегетативні бруньки яйцювато-конічні, довжиною менше 1 см, смолисті тільки біля основи. Листки голчасті, гострі, з квадратно-ромбічним перетином, 0.8–2 см завдовжки, зверху глянцево-зелені, знизу сірувато-зелені; вони розташовані радіально на гілках і майже повністю позбавлені продихів. Чоловічі шишки пазушні, 2–2.5 см завдовжки, спочатку рожево-червоні, потім жовтуваті при дозріванні. Жіночі шишки спочатку пурпурові, потім коричневі, кінцеві, спочатку випростані, потім звисають, 5–12 см завдовжки і 3–5 см завширшки; овальні чи довгасті, часто численні на гілках, вони сидячі чи з короткими квітконіжками. Насіння яйцювато-конічне, темно-коричневе, довжиною ≈ 2–4 мм, з яйцювато-довгастою крилатою частиною, довжиною до 14 мм, світло-коричневого кольору.
Середовище проживання
У пд.-сх. Тибеті цей вид утворює майже чисті ліси на висотах від 3000 до 3800 метрів над рівнем моря, зазвичай значно вище поясу змішаних хвойних лісів, у якому панує ялина Picea spinulosa. На висоті ≈ 3000 метрів вид може траплятися в суміші з Pinus armandii, тоді як на верхній межі росте з видами Larix і Abies, ялиці в кінцевому підсумку замінюють ялину вище 3600–3800 метрів над рівнем моря. Підлісні дерева включають Betula szechuanica, B. utilis, Acer caudatum, Malus baccata і Sorbus і може бути добре розвинений кущовий ярус з напр. Rhododendron, Euonymus, Lonicera, Borinda, Enkianthus.
Загрози й охорона
Найімовірнішою загрозою є подальші рубки без регенерації, коли вирубка поєднується з високим тиском випасу, або дозволяє вирощувати бамбук, оскільки це знищить середовище проживання лісу. Нещодавно уряд Китаю ввів заборону на вирубку лісу на заході Китаю
Примітки
linzhiensis
Ендемічна флора Китаю
|
5273334
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kuwait%20SC
|
Kuwait SC
|
Kuwait SC
Kuwait Sports Club is a Kuwaiti professional football club based in Kuwait City. Their football team has won Kuwait Premier League 18 times and has won over 50 trophies. The club plays in the Al Kuwait Sports Club Stadium located in Kaifan, which is the 5th largest stadium in Kuwait. It is the first Kuwaiti club to ever win an Asian title, winning the 2009 AFC Cup, 2012 AFC Cup and 2013 AFC Cup.
History
Kuwait SC is the oldest football club in Kuwait, the first to be founded after independence. The club is also called "Al Kuwait" and Al Ameed, which translates to "the oldest club in the nation". Members of the club during the 1980s formed a part of the Kuwaiti team which reached the FIFA World Cup 1982. The second golden age for the club was in the 2000s, as they have been winning most of the league titles and participating in AFC Cup. In 2009, Kuwait won the first AFC Cup winning against Al-Karamah from Syria with the victory of 2–1. In 2011, they reached the AFC Cup final, but they lost against Nasaf Qarshi from Uzbekistan. The club became champion of AFC Cup in 2012 and 2013 defeating Arbil from Iraq with 4-0 and Al-Qasdia from Kuwait.
Kuwait SC has been growing steadily over the last two decades from 2000 to 2020, over the two decades the team has won many domestic titles and Asian titles in the form of AFC CUP. Kuwait SC has been also among the teams to represent Kuwait in international tournaments including the Arab Champions Cup.
Kuwait SC is a team based in Kuwait City. There are two other teams in the capital of Kuwait: Al Arabi SC, and Kazma SC, who are naturally the team's rivals. The 2000s were a new era of dominance for Kuwait SC alongside Qadsia, which is based in Hawalli. The dominance of both sides for almost 10 years winning all local tournaments between them has created an important rivalry between both teams; Kuwait SC and Qadsia have met in more than 6 finals in the Emir Cup and Crown Prince Cup. They also met in the 2013 AFC Cup final, which was won by Kuwait SC.
Kuwait SC is the most traveled Kuwaiti team. Kuwait SC has played matches in the following countries: Bahrain, Saudi Arabia, Qatar, UAE, Oman, Iraq, Syria, Jordan, Iran, Palestine, India, Indonesia, Uzbekistan, Hong Kong, Lebanon, Thailand, The Maldives, Tajikistan, Algeria, Tunisia, Morocco, Mauritania, and Egypt. Kuwait SC has an amazing record in Asian football winning across 20 different seasons at least once in their participation. They have taken part in the AFC Champions League, AFC Cup, and now defunct Asian Club Championship.
Honours
shared record
Statistics in Asian football
AFC Champions League: 7 appearances
2002–03: Qualifying West – 2nd round
2005: Group stage
2007: Group stage
2008: Group stage
2014: 3rd round qualifying
2019: 2nd qualifying round
2020: 2nd qualifying round
AFC Cup: 12 appearances
2009: Winners
2010: Round of 16
2011: Runners-up
2012: Winners
2013: Winners
2014: Quarter-finals
2015: Semi-finals
2019: Group stage
2020: Canceled
2021: Semi-finals (final zone-west)
2022 : Group stage
2023–24
Asian Club Championship: 1 appearance
2002: Group stage (Top 8)
Players
First team squad
Presidents and managers
List of presidents
List of managers
Kuwait SC also played the final of the Arab Cup Championship
Final
Handball
Kuwait SC Handball team is among the most successful teams in the list of different teams which are part of Kuwait SC
Kuwait SC has one of the strongest Handball teams in Kuwait, furthermore they are the only Kuwaiti team to win three international tournaments.
In August 2023, Kuwait SC won the Arab Handball championship tournament defeating El Zamalek of Egypt in the final that was held in the Eastern Province of Saudi Arabia.
Other sports
Besides football, the club has teams for handball, basketball, volleyball, water polo, squash, athletics, gymnastics, swimming, boxing, judo, and weightlifting. The club has also maintained a monthly magazine since 2007.
Club sponsors
Ooredoo Kuwait
Platinum
BMW
See also
List of football clubs in Kuwait
References
External links
Kuwait SC at Soccerway
Kuwait Kaifan
Kuwait Kaifan
Association football clubs established in 1960
1960 establishments in Kuwait
Sports clubs and teams in Kuwait
AFC Champions League Two winning clubs
|
351087
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%85%D1%82%D0%BE%D1%83%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%C2%AB%D0%9F%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%C2%BB
|
Шахтоуправління «Покровське»
|
Шахтоуправління «Покровське»
Приватне акціонерне товариство Шахтоуправління «Покровське», раніше відоме як ВАТ Вугільна компанія «Шахта „Красноармійська-Західна № 1“» — велике гірничопромислове підприємство у Донецькій області, найбільша вугільна шахта України. Контрольний пакет акцій товариства з березня 2021 року належить компанії Metinvest B.V.
Загальні дані
Основна область діяльності — підземне видобування кам'яного вугілля.
Шахта здана в експлуатацію у 1990 р. Проєктна потужність 2,1 млн т/рік. У 2003 р видобуто 4,9 млн т. вугілля. Перший пусковий комплекс — 4 лави, другий — 6 лав. Строк служби копальні — 65 років, а з урахуванням розвитку і затухання — 70 років. Шахтне поле розкрите двома вертикальними стволами та двома горизонтальними квершлаґами на горизонтах 593 і 708 м, розділене на 9 блоків. Відпрацьовується один пласт d4 потужністю до 2,15 м. У очисних вибоях працюють механізовані комплекси. Проведення гірничих виробок здійснюється комбайнами. Шахта небезпечна за викидами породи і газу.
Історія
Будівництво шахти «Красноармійська-Західна № 1» здійснювалося з 1974 року відповідно до технічного проєкту будівництва, розробленого інститутом «Дондіпрошахт» в 1972 році й затверджений постановою колегії Міністерства вугільної промисловості СРСР від 31.08.72 № 58/50.
Річна проєктна потужність шахти відповідно затвердженому технічному проєкту становила 2,1 млн т по товарному (рядовому) вугіллю. При цьому в одночасній роботі передбачалося мати три лави — дві у блоці № 6 і одну у блоці № 2. Проєктна потужність шахти 2,1 млн т вугілля у рік була прийнята й у Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 191 від 30 березня 1980 року. При коригуванні технічного проєкту виконані розрахунки і детально пророблений календарний план розробки пласта d4 підтвердили реальну можливість забезпечити стійкий рівень видобутку 7000 т за добу і вище. Крім того, згідно з затвердженим технічним проєктом основні технологічні ланки шахти (транспорт, підйом, вентиляція, поверхневий комплекс) розраховані на видобуток 2.1 млн т вугілля у рік. Технологічна схема гірничої частини шахти в цілому (кількість і розташування виробок, що підготовлюють та розкривають, приствольні двори) також приймалася з розрахунку забезпечення прийнятої потужності. У зв'язку з уточненням у ході будівництва гірничо-геологічних умов відпрацьовування запасів, запровадженням у дію за період 1974–1985 років ряду нових правил безпеки й директивних документів з проєктування й будівництва вугільних шахт, інститутом був скоригований технічний проєкт будівництва шахти й затверджений постановою Мінвуглепрому СРСР від 30.01.87 № 12-50/71 за узгодженням з Держбудівництвом і Держпланом СРСР.
Скоригованим технічним проєктом будівництва шахти (1986 рік) введення шахти в експлуатацію загальною потужністю 2100 тис. тонн вугілля на рік передбачалось двома пусковими комплексами:
перший — потужністю 1500 тис. тонн із одночасною роботою чотирьох лав у блоках № 6-4 в 1990 році;
другий — потужністю 600 тис. тонн у складі додатково двох лав у блоках № 2-3 передбачалось увести в 1994 році.
Перший пусковий комплекс уведений в експлуатацію в строки, передбачені проєктом у грудні 1990 року виробничою потужністю 1,5 млн т у рік. В процесі будівництва й експлуатації першого пускового комплексу був виявлений ряд факторів, що значно ускладнюють ведення гірничих робіт — розвинена мережа гірничо-геологічних порушень, підвищена тріщинуватість гірських порід, часті потоншення й руслові розмиви пласту із заміщенням породами, що послужило причиною переведення шахтного поля з першої до другої категорії за складністю геологічної будови. Була виявлена неефективність ведення закладних робіт при потужності пласта 1,6–1,9 м для охорони бортових виробок з метою їхнього повторного використання. Через відсутність повної закладки виробленого простору передбачене затвердженим проєктом виймання охоронних ціликів під залізничною магістраллю в блоці № 6 без перенарізання лав на глибинах вище горизонту 708 м (величина безпечного ведення гірничих робіт) не може бути реалізована. Зазначені фактори зумовили необхідність переходу виїмкових дільниць у підготовлених до виймання запасах блоків № 6 та 4 на зворотноточну схему провітрювання з відпрацьовуванням через стовп і підготовкою лав у проміжних стовпах проведенням виробок вприсічку до виробленого простору.
Заповнення лінії очисних вибоїв, що вибуває, у блоках зі зменшуваною потужністю пласту (з 1,4–1,8 м до 1,1–1,4 м у блоках № 4-5) не забезпечувало підтримування потужності шахти на досягнутому рівні. Для забезпечення підтримування й приросту виробничої потужності шахти вирішено передати запаси блоків № 2 й № 3 на відтворення лінії очисних вибоїв, що вибуває, а як другий пусковий комплекс будівництва шахти здійснити розкриття й підготовку запасів блоків № 8 та № 10.
Аварії
30 липня 2023 р. стався вибух метану та вугільного пилу. Загинули троє шахтарів — машиніст Харін В. М., прохідники Федоренко А. О. та Ночка Є. В.
31 липня 2021 року під час виконання буропідривних робіт на горизонті 815 метрів стався вибух метану, в результаті чого постраждали 10 гірників. Постраждалі з опіками різного ступеня тяжкості були доставлені в лікарні. Від травм, несумісних з життям, шестеро шахтарів померли. Станом на 6 серпня стан трьох шахтарів був задовільний, ще одного — стабільно важкий.
28 березня 2010 року о 7:55 в 5-й південній лаві блоку 5 під час видобутку вугілля комбайном стався спалах метану. За результатами розслідування аварії було з'ясовано, що спалах відбувся через порушення герметичності механічного затвора кришки пускача ПРВІ-250, через який здійснювалося живлення приводу бурильної установки. В результаті аварії постраждали три людини, які отримали незначні опіки.
14 лютого 2002 року — вибух метану на горизонті 593 метри. Загинули 6 гірників, 2 отримали важкі травми.
Див. також
«Збагачувальна фабрика «Свято-Варваринська»
Вугільна промисловість України
Байсаров Леонід Володимирович
Примітки
Джерела
Вугледобувні підприємства України
П
Підприємства Покровська
П
Покровський вугленосний район
1990 у Донецькій області
Засновані в Україні 1990
Метінвест
|
3258397
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82-%D0%9E%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Іст-Оросі (Каліфорнія)
|
Іст-Оросі (Каліфорнія)
Іст-Оросі — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Туларе штату Каліфорнія. Населення — 423 особи (2020).
Географія
Іст-Оросі розташований за координатами (36.548069, -119.259853). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 0,64 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 495 осіб у 112 домогосподарствах у складі 93 родин. Густота населення становила 771 особа/км². Було 116 помешкань (181/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,4 %. Частка іспаномовних становила 94,1 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 36,6 % — особи молодші 18 років, 57,1 % — особи у віці 18—64 років, 6,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 24,2 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 126,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 130,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 61,4 % осіб, у тому числі 55,8 % дітей у віці до 18 років та 45,5 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 224 особи. Основні галузі зайнятості: сільське господарство, лісництво, риболовля — 46,0 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 9,8 %, будівництво — 9,8 %.
Джерела
Переписні місцевості Каліфорнії
Населені пункти округу Туларе (округ)
|
3602008
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Телерадіо-Молдова
|
Телерадіо-Молдова — молдавська громадська телерадіокомпанія.
Історія
НКПЧ МАССР (1930—1931)
30 жовтня 1930 року в Молдавській АРСР в Тирасполі Народний комісаріат пошти і телеграфів Молдавської АРСР на середніх хвилях почав ретрансляцію Центрального внутрішньосоюзного радіомовлення та мовлення програм власного виробництва в рамках «республіканського вікна» («Молдавське радіо»), в зону якого потрапляла територія Молдавії між Прутом і Дністром.
Радіокомітет МАРСР (1931—1953)
У 1931 році в рамках Народного комісаріату пошти і телеграфів МАРСР був створений Комітет по радіомовленню, а в 1933 році Комітет з питань радіомовлення був виведений з Народного комісаріату зв'язку МАРСР і перейменований в Комітет з радіофікації і радіомовлення РНК МАРСР (Радіокомітет МАРСР). У 1936 році після будівництва радіопередавача потужністю 4 кВт в Тирасполі зона мовлення розширилася на всю Бессарабію. У 1940 році Радіокомітет МАРСР був перейменований в Комітет з радіофікації і радіомовлення Ради народних комісарів МРСР (Радіокомітет МРСР), який продовжив ретрансляцію 1-ї і почав ретрансляцію 2-ї (пізніше і 3-ї) програм Центрального внутрішньосоюзного радіомовлення, а також мовлення своїх передач.
Радіоуправління МРСР (1953—1957)
У 1949 році Радіокомітет МРСР був перейменований в Комітет по радіоінформуванню при Раді міністрів МРСР, в 1953 році — в Головне управління по радіоінформуванню Міністерства культури МРСР (Радіоуправління МРСР).
Держтелерадіо МРСР (1957—1990)
У 1957 році Радіокерування МРСР було реорганізовано в Комітет по радіомовленню і телебаченню Ради Міністрів МРСР (Держтелерадіо МРСР). У вересні 1957-го о 19:00 почалися роботи з установки телеантени, через три місяці вона була готова. 30 квітня 1958 Комітет по телебаченню і радіомовлення МРСР почав ретрансляцію 1-ї програми Центрального телебачення, показ власних передач в рамках її «республіканського вікна», а також запустив версії 1-ї, 2-ї програм Центрального внутрішньосоюзного радіомовлення і Молдавського радіо в діапазоні УКХ OIRT. Керівником Кишинівської студії телебачення став Микола Лупан, радянський дисидент, який потім працював в румунському відділенні радіо «Свобода». За радянських часів Молдавська телестудія готувала ряд пізнавальних і культурно-освітніх телепрограм. Мовлення велося 2-3 години в день. У 1970 — 1980-ті рр. Держтелерадіо МРСР запустило телеканал TVM («Молдавське телебачення»). У 1962 році Держтелерадіо МРСР було перейменоване в Державний комітет Ради міністрів МРСР по радіомовленню і телебаченню, в 1978 році — в Державний комітет МРСР по телебаченню і радіомовленню.
Національне радіо і телебачення (1990—1994)
У 1990 році Держтелерадіо МРСР було реорганізовано в «Національне радіо і телебачення» (Radioteleviziune Naţională, RTN). У 1992 році «Національному радіо і телебаченню» перейшов 1-й радіоканал і 1-й телеканал, була також запущена міжнародна радіостанція — Radio Chişinău. З 1 січня 1993 «Національне радіо та телебачення» увійшло до складу Європейської мовної спілки.
Телерадіо-Молдова (з 1994 року)
У 1994 році «Національне радіо та телебачення» було перейменовано в Державну компанію «Телерадіо-Молдова» (Compania de Stat «Teleradio-Moldova»), в 2004 році в Національний громадський інститут телерадіомовлення «Телерадіо-Молдова» (Instituţiei Publice Naţionale a Audiovizualului «Teleradio Moldova»). У 1996 році була створена Координаційна рада аудівізуалу (Consiliul Coordonator al Audiovizualului). У 2000-і рр. TVM в Moldova 1, Молдавське радіо в Radio Moldova, Radio Chişinău в Radio Moldova Internaţional. У 2007 році Телерадіо-Молдова запустила міжнародний супутниковий телеканал TVMI. У 2010-ні роки Телерадіо-Молдова запустила радіостанції Radio Moldova Tineret, Radio Moldova Copii, Radio Moldova Muzical і Radio Festivalul Doinei, Radio Moldova було перейменовано в Radio Moldova Actualităţi. 1 січня 2013 року TV Moldova Internaţional був закритий. 3 травня 2016 року Телерадіо-Молдова через кабельне та супутникове телебачення запустила телеканал Moldova 2.
Медіа-активи
Телеканали
Moldova 1
Інформаційна програма Ştiri — 15-хвилинні випуски кожні 4 години
Доступний через ефірне (цифрове (DVB-T) на ДМВ і аналогове (SECAM) на МВ) (в більшості населених пунктів Молдови на 1 телеканалі), кабельне, супутникове телебачення (в більшості країн Європи), IPTV, а також через Інтернет.
Спеціалізовані телеканали
Moldova 2
Доступний через ефірне (цифрове (DVB-T) на ДМВ), кабельне, супутникове телебачення, IPTV і Інтернет.
Основні радіостанції
Radio Moldova Actualităţi
Radio Moldova Tineret
Доступні через ефірне радіомовлення (аналогове на УКХ (УКВ CCIR, раніше — УКВ OIRT) і СВ) і інтернет, раніше — через проводове радіомовлення.
Спеціалізовані радіостанції
Radio Moldova Muzical
Доступна через інтернет.
Мультимедіа
Сайт trm.md на румунській, російській та англійській мові
Сторінка на Youtube румунською мовою
Сторінка в Facebook румунською мовою
Сторінка в twitter румунською мовою
Управління та фінансування
Юридичний статус
Teleradio Moldova є суспільним інститутом. Teleradio Moldova — єдиний загальнонаціональний суспільний мовник Молдавії (крім нього суспільний мовник автономії GRT, а раніше також регіональні громадські мовники EuTV Chişinău і Teleradio-Bălţi, нині приватизовані).
Управління
Вищий орган — Наглядова рада (Consiliul de Observatori), обирається парламентом, вища посадова особа — Голова (Preşedinte), призначається Наглядовою радою. При Президентові TRM діє Адміністративна рада (Consiliul de administraţie), в яку також входять Заступник Голови — Генеральний продюсер (vicepreşedintele-producătorul general), Виконавчий директор телебачення (directorul executiv al Televiziunii) і Виконавчий директор радіо (directorul executiv al Radiodifuziunii). Контроль за дотриманням законів про ЗМІ здійснює Координаційна рада аудівізуала (Consiliul Coordonator al Audiovizualului).
Фінансування
Фінансується за рахунок урядових асигнувань і реклами.
Міжнародне членство
Член ЄВС.
Голови
Феодосій Відрашку (1957—1961)
Володимир Кроїтору (1961—1965)
Леонід Кулюк (1965—1967)
Штефан Лозан (1967—1989)
Адріан Вусатий (1989—1997)
Тудор Олару (1997—2000)
Юліан Магаляс (2000—2003)
Іон Гонца (2002—2003)
Артур Єфремов (червень 2003 — березень 2004)
Іліє Телешко (березень 2004 — квітень 2007)
Валентин Тодеркан (10 квітня 2007 — 30 грудня 2009 року)
Костянтин Марін (5 лютого 2010 — листопад 2014 року)
Ольга Бордеяну (4 червня 2015 — по теперішній час)
Примітки
Посилання
ЗМІ Молдови
Телекомпанії
Телерадіомовлення
Засновані в Румунії 1928
|
165604
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE
|
Купецтво
|
Купецтво — суспільний прошарок, сферою діяльності якого була торгівля. Виникло в період розкладу первіснообщинного ладу, подальшого розвитку набуло за рабовласництва та феодалізму.
На землях сучасної України перші згадки про купецтво й торгівлю відносяться до початку нашої ери, коли на цих землях йшла жвава торгівля між грецькими колоніями й скіфськими союзами племен.
На Русі купецтво відоме з VI століття, Х столітті, а у XII столітті купці вже об'єднувалися у власні корпорації.
Гості — верхівка купецтва в період Давньоруської держави. Виступали кредиторами князів і феодалів, лихварували, підпорядковуючи собі дрібних торговців. Торгівлю називали «гостьба», а місця торгівлі — «погости».
Наприкінці XIV — на початку XV ст. українське купецтво в багатьох містах України користувалося Магдебурзьким правом. Водночас у таких торгових центрах, як Київ, Львів, Ніжин, Кам'янець-Подільський та інших утворилися численні іноземні купецькі колонії (грецькі, вірменські, італійські).
Починаючи з XVII століття в Росії та Україні купецтво поступово перейшло на методи капіталістичної підприємницької діяльності як у промисловості, так і в галузі торгового обороту.
В 1775 році запроваджена система купецьких гільдій та відповідних привілеїв. Остаточно купецький стан був оформлений законодавчим актом Катерини II — жалуваною грамотою містам у 1785 році.
В Україні протягом 1816—1856 років чисельність купців усіх гільдій збільшилася з 18,2 до 104,4 тисячі. Одночасно зростали суми їхніх капіталів. Купецтво в Україні за своїм національним складом було неоднорідним (крім українців — росіяни, євреї, поляки, вірмени та інші).
Після жовтневого перевороту 1917 року купецтво, як соціальний стан було скасоване, багато його представників зазнали репресій.
Ординська епоха
Близько 1300 року московські купці заснували в ординській столиці Сараї торгову колонію, з якої вели під захистом ординських царів торгівлю з Кримом і північним Іраном. Таким чином, на відміну від новгородської і псковської торгівлі, яка була орієнтована на Німеччину, московська комерція була більш орієнтована на Азію. Найяскравіше про це свідчить кількість запозичень пов'язаних із торгівлею, фінансами і транспортом, які запозичені з мов азійських народів.
Україна
З межі ХІІІ—XIV століття. на теренах України почали впроваджувати Магдебурзьке право, за яким у містах закладали об'єднання купців, місця торгівлі. Через Україну проходили важливі торгові шляхи транзитної торгівлі поміж містами Європи і Сходом (Османською імперією, Персією). Королівські привілеї нормували кількість яток, купців сукном. Найважливішим для розвитку міст було право складу, яке першим отримав Львів 1379 року і яким місто користувалось з княжих часів. Також володарі надавали містам право на проведення ярмарків, на які прибувало купецтво як з прилеглих земель, так і здалеку. Купці Львова першими отримали 1425 королівський привілей на звільнення від сплати мит на теренах Корони, що сприяло розширенню торгівлі, а 1441 Владислав ІІ дозволив магістрату закладати крами, ятки. Не менш важливими для купців були привілеї на закладенні у містах ваги, еталонів об'єму, довжини, які повинен був перевіряти воєвода (1420). На 1507 Львів мав свої міри, але з 1565 у Короні ввели уніфіковані краківські міри, для чого магістрати 1613 мали забезпечити еталонами довжини, ваги. Не менше значення для міст мали привілеї на утримання при магістратах перекладачів, через яких іноземні купці мали право вести торгівлю, заборона іноземним купцям продавати товар безпосередньо один одному, право патронату, юрисдикції магістратів над прибулими купцями. У більших містах для перебування прибулих купців відводились певні місця, як то Карвасари у Кам'янці на Поділлі. Торгові каравани, купці з міст України добирались до Сирії, Єгипту. У західному напрямку через протегування купців Кракова купці з міст України не мали права набувати, везти товари далі Руського, Волинського воєводств.
Походження слова
Походження слова «купець», вочевидь, пов'язано з такими словами, як купа («багато» — це українське й староруське слово, яке спільне з тюркськими мовами), а також «купувати», «купляти» тощо, що початково означало «збирати в купу», «добувати».
Див. також
Чумацтво
Примітки
Джерела та література
Т. І. Лазанська, О. Ф. Сидоренко. Купецтво //
В. І. Наулко. Купецтво //
Все про чумацтво
З історії чумакування в Україні
Посилання
Купецтво //
Олексій Сокирко. «Загибель гендляра» // Український тиждень, 03.02.2011
Привілеї міста Львова
Соціальні стани
Торгівля
Економічна історія
Економічна історія України
|
12485458
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dotted%20tanager
|
Dotted tanager
|
Dotted tanager
The dotted tanager (Ixothraupis varia) is a species of bird in the family Thraupidae.
It is found in Brazil, French Guiana, Suriname, and Venezuela. Its natural habitats are subtropical or tropical moist lowland forests and heavily degraded former forest.
References
dotted tanager
Birds of the Amazon rainforest
Birds of the Venezuelan Amazon
dotted tanager
Taxonomy articles created by Polbot
Taxobox binomials not recognized by IUCN
|
4081263
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9
|
Швейцарський національний музей
|
Швейцарський національний музей — складник групи швейцарських музеїв, приєднаний до Федерального бюро культури, розташований у місті Цюрих, найбільшому місті Швейцарії.
Історія
Будівля Швейцарського Національного Музею відображає вплив найрізноманітніших архітектурних стилів на культуру країни. Споруда була зведена в 1898 році в історичному стилі Густавом Галлом у вигляді міських замків французького Відродження. Вражаюча архітектура з десятками веж та з дивовижним парком на півострові між річками Зіль та Ліммат є однією з головних визначних пам'яток Старого міста.
Архітектура досить незвичайна, романтичний внутрішній двір є частиною експозицій і часто використовується в якості фону для виставок і заходів.
У 2009 році проведена робота по значному оновленню колекції.
Колекція
В музеї на чотирьох поверхах містяться експонати історії, мистецтва, Музей представляє повну історію розвитку швейцарської культури. Акцент робиться на доісторичний період, особливо часів неоліту. Інший фокус зосереджений на середньовічній колекції, яка включає свідчення лицарської культури і дерев'яні релігійні скульптури, живопис і різьблені дерев'яні вівтарі. Знаходяться предмети, які були здобуті археологами, які працюють по всій території країни. Тут є предмети побуту і ремесел, екземпляри одягу і зброї. Найдавніші з експонатів відносяться до IV тисячоліття до н. е. Особливе, ключове місце займає виставка, яка присвячена швейцарському годинниковому виробництву. Окремі експозиції в музеї присвячені історії швейцарської війни.
Представлені матеріали від Середньовіччя до 20 століття, є багата секція готичного мистецтва, лицарства та велика колекція літургійних дерев'яних скульптур, панно та різьблених вівтарів. Музей зберігає колекцію порцеляни та фаянсу Швейцарського національного музею. В галереї виставлені швейцарські меблі, оружейна вежа, діорама битви при Муртені та Кабінет монет, що демонструє швейцарські монети 14, 15, 16 століть і навіть деякі монети з Середньовіччя.
Посилання
Національний музей Цюриху
Музеї декоративно-ужиткового мистецтва
Споруди, збудовані 1898
Музеї Швейцарії
Музеї Цюриха
Засновані у Швейцарії 1898
|
978682
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D2%91%D1%88%D0%BF%D1%96%D1%86
|
Гельванґшпіц
|
Гельванґшпіц — гора в Ліхтенштейні, висотою — 1 999 м. Ця гора належить до гірського масиву Ретікон в Східних Альпах.
Гора розташована в центральній частині Ліхтенштейну. На схід від столиці країни — Вадуца, в її підніжжі розкинулася північно-східна частина столиці країни.
Див. також
Список гір Ліхтенштейну
Джерела
Liechtenstein Tourismus (2007). Unfolding Liechtenstein, Panorama Map.
Kompass (2007). Feldkirch - Vaduz map, 1:50000, Wander, Bike- und Skitourenkarte. Cartography by Kompass-Karten GmbH.
Гори Ліхтенштейну
Гірські вершини Альп
|
20976091
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Lafajetowo
|
Lafajetowo
|
Lafajetowo is a village in the administrative district of Gmina Piaski, within Gostyń County, Greater Poland Voivodeship, in west-central Poland. It lies approximately east of Piaski, east of Gostyń, and south of the regional capital Poznań.
References
Villages in Gostyń County
|
61837767
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Glaucomastix%20itabaianensis
|
Glaucomastix itabaianensis
|
Glaucomastix itabaianensis is a species of teiid lizard endemic to Brazil.
References
Glaucomastix
Lizards of Brazil
Endemic reptiles of Brazil
Reptiles described in 2019
Taxa named by Federico José Arias
Taxa named by Celso Morato de Carvalho
Taxa named by Miguel Trefaut Rodrigues
|
4400740
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%84%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%B0%20%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D1%97%2C%20%D1%96%D0%BD%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D1%82%D0%B0%20%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%E2%80%99%D1%8E%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B8%20%D0%9A%D0%9F%D0%86
|
Кафедра нарисної геометрії, інженерної та комп’ютерної графіки КПІ
|
Кафедра нарисної геометрії, інженерної та комп’ютерної графіки КПІ
Історичні відомості
Викладання інженерно-графічних дисциплін у Київському політехнічному інституті (КПІ) здійснювалося з дня його заснування в 1898 році в рамках курсів «Деталі машин» (технічне креслення) та «Будівельне мистецтво» (будівельне креслення, технічне малювання). Своє самостійне існування кафедра почала в 1934 році під назвою "Кафедра нарисної геометрії та інженерної графіки". Її створення мало велике значення для покращення методики викладання інженерно-графічних дисциплін у КПІ, підготовлення викладацьких кадрів. Провідними фахівцями були заслужений діяч науки і техніки УРСР професор Ярін В.М., професор Годик Е.І., автори чисельних підручників та довідників із нарисної геометрії та технічного креслення, доценти Марциневський І.К., Петров В.І., Янушевський С.К., Войткевич С.І. та ін.
Під час Другої світової війни багатьох викладачів призвано до армії, а кафедра разом із КПІ була евакуйована до Середньої Азії. Після закінчення війни та повернення інституту до Києва кафедрою з 1947 по 1951 рік керує професор Чалий О.Т., автор відомого підручника "Курс начертательной геометрии", який був переведений на англійську, французьку та іспанську мови. З 1951 по 1965 роки кафедру очолює професор Могильний І.М. , автор підручника "Техническое черчение", що користувався попитом у багатьох технічних вузах СРСР, який мав 9 видань у СРСР та опублікований також у Китаї, В'єтнамі та Болгарії. З 1965 по 1989 роки керівником кафедри є заслужений працівник вищої школи України, академік АН ВШ України, д.т.н., професор Павлов А.В. У цей період викладачі успішно працюють за кордоном: в Афганістані, Гвінеї, Алжирі, Кубі. Кафедра стає відомим науковим та методичним центром, основною факультету підвищення кваліфікації викладачів вузів СРСР, а також країн Східної Європи, Китаю, Монголії.
З 1989 року кафедру очолює заслужений працівник освіти України, д.т.н., професор Ванін В.В., який є її науковим керівником і нині. Курси комп'ютерної графіки на базі різноманітних графічних програмних систем викладаються кафедрою, яка з 1992 року має назву "Кафедра нарисної геометрії, інженерної та комп'ютерної графіки", майже на всіх факультетах КПІ. У 1996 році вона входить до складу новоствореного фізико-математичного факультету. На додаток до традиційних дисциплін викладаються курси інформатики (проф. Грибов С.М.), диференціальної геометрії та топології (доц. Залевський В.Й.), багатовимірної геометрії (проф. Гумен М.С. ), комп'ютерного дизайну (доц. Гнітецька Т.В.). При кафедрі функціонує комп'ютерна лабораторія, де студенти отримують навички геометричного моделювання різноманітних об’єктів, процесів та явищ.
Починаючи з березня 2020 року, у зв’язку з карантином COVID-19, викладачі кафедри особливу увагу приділяють організації навчального процесу в дистанційному режимі з використанням засобів віддаленого спілкування із здобувачами вищої освіти.
Наукові досягнення
Основним напрямком досліджень кафедри є геометричне моделювання об'єктів, процесів та явищ у рамках наукової спеціальності 05.01.01 "Прикладна геометрія, інженерна графіка". Формування наукової школи розпочалося на початку 60-х років минулого сторіччя під керівництвом завідувача кафедри нарисної геометрії, інженерної та комп’ютерної графіки, академіка АН ВШ України, заслуженого працівника вищої школи України, д.т.н., професора Павлова А.В. у галузі розробляння нових методів конструювання та відтворення складних поверхонь агрегатів літальних апаратів, геометричного моделювання багатопараметричних задач у техніці. Ці дослідження виконувались спільно з Авіаційним науково-технічним комплексом ім. О.К. Антонова, Київським авіаційним виробничим об'єднанням, Науково-дослідним інститутом авіаційних технологій. Унаслідок співробітництва були створені системи автоматизованих геометричних розрахунків "Сигма" та "Сигрант" на підприємствах галузі. У даному напрямку працювали такі учні професора Павлова А.В. як д.т.н. Бадаєв Ю.І. , д.т.н. Ванін, д.т.н. Власюк Г.Г. , д.т.н. Грибов С.М., д.т.н. Надолинний В.О. та ін., а також їх наукові послідовники, зокрема, д.т.н. Вірченко Г.А., д.т.н. Дорошенко Ю.О. , справу яких нині продовжують уже їх учні, наприклад, к.т.н. Колосова О.П. та к.т.н. Незенко А.Й. Останній зараз очолює відділ базової геометрії ДП «Антонов» і проводить належні наукові розвідки разом з аспірантом кафедри вечірньої форми навчання Козловим С.О., провідним інженером зазначеного відділу.
Потреби сільськогосподарського виробництва України в інтенсифікації процесів обробляння ґрунту за допомогою енерго- та еколозберігаючих технологій, освоєння солончакових земель на півдні України визначило коло досліджень у галузі геометричного моделювання поверхонь робочих органів ґрунтообробних машин. Дані розвідки виконувались спільно з Науково-дослідним інститутом цукрового буряка, Тернопільським та Одеським заводами сільськогосподарського машинобудування. За цією тематикою працювали такі учні професора Павлова А.В. як д.т.н. Корабельський В.І. , д.т.н. Юрчук В.П., к.т.н. Павлоцький О.С., к.т.н. Хмеленко О.С. З даного напрямку викладачі кафедри отримали понад 100 авторських свідоцтв на винаходи, 12 патентів (України, НДР, Франції, Китаю, Індії, Угорщини, Болгарії), медалі ВДНГ УРСР, були створені промислові та серійні зразки сільськогосподарського обладнання, опубліковано монографії та інші наукові праці. Нині окреслений напрямок досліджень очолюється д.т.н. Юрчуком В.П., продовжується вже його учнем Яблонським П.М. та аспірантом Козловським А.Г.
Навчально-педагогічні здобутки
До числа відомих в Україні та в межах колишнього СРСР педагогічних шкіл викладання інженерно-графічних дисциплін належить школа професора Могильного Й.М. – автора підручника "Техническое черчение", що вважався у 50-70-ті роки ХХ сторіччя одним із кращих з креслення для вищих технічних учбових закладів, за яким навчалося не одне покоління інженерів у СРСР та за кордоном. Його науковими послідовниками були викладачі кафедри: доценти Гончаренко Г.Т., атлас якого "Деталирование сборочных чертежей" витримав декілька видань і був дуже популярний у СРСР; доцент Хаскін А.М., автор відомого підручника з технічного креслення, де знайшла відображення методика викладання інженерної графіки в КПІ; доцент Крот О.М., що видав кілька підручників та посібників із креслення для шкіл; професор Павлов А.В. та доцент Квітницький А.В. – автори монографії "Выполнение рабочих чертежей" у серії "Библиотека конструктора"; доцент Бевз М.Д. – розробник навчального посібника "Основы художественного конструирования".
У 80-і та 90-і роки ХХ сторіччя кафедра стає одним із піонерів у викладанні для студентів основ інженерної комп'ютерної графіки. Розробляється належне навчально-методичне забезпечення (професори Бадаєв Ю.І., Грибов С.М.. доценти Залевський В.Й., Стрельченко О.О., Ковалевський Ю.П., Городецький Є.М.). Зазначений процес успішно розвивається й у третьому тисячолітті.
Нині кафедра приділяє значну увагу подальшому вдосконаленню методики викладання, створенню нових підручників і посібників. Так видано з грифом МОН України: у 2005 році – навчальний посібник "Комп'ютерна інженерна графіка в середовищі AutoCAD", автори В.В. Ванін, В.В. Перевертун, Т.М. Надкернична; у 2012 році – навчальний посібник "Оформлення конструкторської документації", автори Ванін В.В., Бліок А.В., Гнітецька Г.О.; у 2017 році – підручник "Інженерна та комп'ютерна графіка", автори Михайленко В.Є., Ванін В.В., Ковальов С.М., які користуються широким попитом у технічних вузах України.
Перспективи подальшого розвитку
Наукова школа кафедри нині продовжує свою роботу за традиційними напрямками досліджень. Це, передусім, геометричне моделювання процесів проектування та виготовлення в літакобудуванні: від моделювання поверхонь літальних апаратів (САПР-конструювання) до підготовлення їх виробництва (САПР-технологія). У даному напрямку працюють професори Ванін В.В. (керівник), Шепель В.П., Власюк Г.Г. Спільно з ДП «АНТОНОВ» розроблено методологію геометричного моделювання зовнішніх поверхонь літака на етапі ескізного проектування в умовах сучасних інтегрованих комп'ютерних технологій, що забезпечує ефективний процес узгодження суперечливих вимог у ланцюгу "аеродинаміка – міцність – компонування – конструкція – технологія" під час комплексної оптимізації створюваного складного технічного об’єкта (д.т.н. Ванін В.В., д.т.н. Вірченко Г.А.). Проводиться розробляння теорії безплазового виготовлення шаблонів та агрегатів у літакобудуванні, опрацювання відповідних інтерфейсів "Автоматизоване конструювання поверхонь літака" – "Автоматизоване виготовлення" (д.т.н. Ванін В.В., д.т.н. Шепель В.П.). Виконуються дослідження (д.т.н. Ванін В.В., д.т.н. Вірченко Г.А., к.т.н. Незенко А.Й., аспірант Козлов С.О.) з охоплення автоматизованим геометричним моделюванням усього життєвого циклу складних технічних виробів на прикладі сучасного літака. Це стосується стадій його проектування, виготовлення та експлуатації.
Продовжуються роботи в галузі опрацювання багатокритеріальних задач науки та техніки (д.т.н. Гумен О.М.), щодо моделювання процесів і поверхонь робочих органів ґрунтообробних машин у сільськогосподарському виробництві (д.т.н. Юрчук В.П.), у напрямку фрактальної геометрії (докторант, к.т.н. Залевська О.В.), дослідження процесів і створення обладнання для одержання реактопластичних композиційно-волокнистих матеріалів (к.т.н. Колосова О.П.). Викладачі та аспіранти кафедри беруть участь у багатьох міжнародних і всеукраїнських конференціях із проблем прикладної геометрії. Ними опубліковано понад 1200 наукових праць.
Примітки Посилання
1. Офіційний сайт НТУУ "КПІ імені Ігоря Сікорського"
2. Фізико-математичний факультет НТУУ "КПІ імені Ігоря Сікорського"
3. Кафедра нарисної геометрії, інженерної та комп'ютерної графіки КПІ
Київський політехнічний інститут
|
214865
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%27%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
П'ятниця (значення)
|
П'ятниця (значення)
П'ятниця — п'ятий день тижня
П'ятниця, 13
Свята п'ятница — в східнославянській міфології свята, яка відповідала за жінок та матерів.
«Червона п'ятниця» — 31 липня 1925, день перемоги англійських рудокопів над власниками шахт, які намагалися знизити зарплатню робітникам.
П'ятниця — село, Львівська область, Самбірський район, Тернавська сільська рада
П'ятниця (Дефо) — ім'я слуги Робінзона Крузо
«П'ятниця» — харківський суспільно-іронічний тижневик.
|
61534353
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leonovsky
|
Leonovsky
|
Leonovsky is a rural locality (a village) in Zarechensky Selsoviet, Kugarchinsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 61 as of 2010. There is 1 street.
Geography
Leonovsky is located 19 km northwest of Mrakovo (the district's administrative centre) by road. Voskresenskoye is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Kugarchinsky District
|
1162698
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%8C
|
Шербешть
|
Шербешть — село в Румунії, у повіті Бакеу. Входить до складу комуни Сеучешть.
Шербешть — село в Румунії, у повіті Ясси. Входить до складу комуни Чортешть.
Шербешть — село в Румунії, у повіті Вранча. Входить до складу комуни Відра.
|
61641396
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Shubranets
|
Shubranets
|
Shubranets is a commune (selsoviet) in Chernivtsi Raion, Chernivtsi Oblast, Ukraine. It belongs to Horishni Sherivtsi rural hromada, one of the hromadas of Ukraine.
Until 18 July 2020, Shubranets belonged to Zastavna Raion. The raion was abolished in July 2020 as part of the administrative reform of Ukraine, which reduced the number of raions of Chernivtsi Oblast to three. The area of Zastavna Raion was merged into Chernivtsi Raion.
References
Villages in Chernivtsi Raion
|
2023504
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%94%D0%B2%20%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BD%20%D0%A2%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кокаєв Руслан Таймуразович
|
Кокаєв Руслан Таймуразович
Руслан Таймуразович Кокаєв (Владикавказ, Північна Осетія) — російський, потім вірменський борець вільного стилю осетинського походження, переможець та срібний призер чемпіонатів Європи. Майстер спорту Росії міжнародного класу з вільної боротьби.
Біографія
Боротьбою почав займатися з 1988 року. Перший тренер Маїрбек Гізіков. Був бронзовим призером чемпіонату світу 1995 року серед кадетів. З 1997 року тренувався у Заслуженого тренера Росії Казбека Дедегкаєва. Чемпіон Росії 2000 року серед юніорів. Виступав за Російську армію і СК «Алани», Владикавказ. Триразовий срібний призер чемпіонатів Росії (2001, 2003, 2004). У збірній команді Росії з 2001 року. У її складі став чемпіоном Європи 2004 року. У 2006 році отримав дозвіл від Федерації спортивної боротьби Росії виступати за збірну команду Вірменії. У її складі став віце-чемпіоном Європи 2006 року.
Випускник Північно-Осетинського державного університету імені К. Л. Хетагурова.
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Європи
Виступи на Кубках світу
Виступи на інших змаганнях
Примітки
Посилання
Профіль на сайті wrestling.ncp.ru
Досьє в базі даних «Спортивная Россия»
Кокаєв Руслан на сайті «Осетины»
Уродженці Владикавказа
Вірменські борці вільного стилю
Російські борці вільного стилю
Чемпіони Європи з вільної боротьби
Випускники Північно-Осетинського державного університету імені К. Хетагурова
|
723032
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%B2%20%D0%B2%D0%B0%D0%BB
|
Ярославів вал
|
Ярославів вал
Ярославів Вал — вулиця в Києві.
«Ярославів вал» — українське видавництво.
ТОВ «Ярославів вал» — девелоперська компанія.
|
25329239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Geodina
|
Geodina
|
Geodina is a genus of fungi in the family Sarcoscyphaceae. This genus contains two species: Geodina guanacastensis, found in Costa Rica, and Geodina salmonicolor, found in the Dominican Republic.
References
Sarcoscyphaceae
Taxa described in 1965
|
73657
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/.ph
|
.ph
|
.ph — в Інтернеті, національний домен верхнього рівня (ccTLD) для Філіппін.
Домени 2-го та 3-го рівнів
В цьому національному домені нараховується близько 4,150,000 вебсторінок (станом на січень 2007 року).
У наш час використовуються та приймають реєстрації доменів 3-го рівня такі доменні суфікси (відповідно, існують такі домени 2-го рівня):
Посилання
Відомості whois для домену .ph на сайті IANA
Статті, створені з використанням пошукових систем
Національні домени верхнього рівня
|
2159855
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D0%BC%D0%B5%D1%80%20%D0%9B%D0%B0%D0%BA
|
Елмер Лак
|
Елмер Лак (22 січня 1918, Нокоміс — 4 квітня 2015, Кіркленд) — канадський хокеїст, що грав на позиції центрального нападника.
Член Зали слави хокею з 1966 року. Володар Кубка Стенлі. Провів понад 700 матчів у Національній хокейній лізі.
У грудні 2009 клуб «Монреаль Канадієнс» закріпив за ним 16 номер.
Ігрова кар'єра
Хокейну кар'єру розпочав 1935 року.
Усю професійну клубну ігрову кар'єру, що тривала 15 років, провів, захищаючи кольори команди «Монреаль Канадієнс».
Загалом провів 740 матчів у НХЛ, включаючи 76 ігор плей-оф Кубка Стенлі.
Нагороди та досягнення
Володар Кубка Стенлі в складі «Монреаль Канадієнс» — 1944, 1946, 1953.
Перша команда всіх зірок НХЛ — 1945, 1948, 1952.
Друга команда всіх зірок НХЛ — 1944, 1946.
Пам'ятний трофей Гарта — 1945.
Трофей Арта Росса — 1948.
Входить до числа 100 найкращих гравців НХЛ за версією журналу The Hockey News під 68-м номером.
Статистика
Посилання
Канадські хокеїсти
Хокеїсти НХЛ з невикористовуваними номерами
Володарі Кубка Стенлі
Хокеїсти «Монреаль Канадієнс»
Члени зали слави хокею
|
1710290
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B0%20%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Вілла Шаринська
|
Вілла Шаринська — рожева будівля на вулиці Сторгатан 63-65, розташована поруч з парком Добельнс під Умео, Швеція. Вілла Шаринська була побудована за проектом архітектора Рагнара Естаберга і зведена в експлуатацію в 1904—1905 роках для Егіль Унандера-Шарин і його сім'ї. У 1950 році в будівлі також розташовувався сімейний бізнес AB Scharins Söner.
Будівля
Зовнішній вигляд будівлі вікторіанський. Існує гребінь над вікнами, з видними арочними вікнами на першому поверсі. Є рококо балкони з кованого заліза. У будинку три поверхи зі зміщенням в сторону, які контрастують з іншими послідовною симетрією. Оновлений фасад злегка червонуватий з фризом під третім поверх. Також інтер'єр багатий дерев'яними панелями стіни, за винятком так званої Іспанської зали, чиї відремонтовані стіни покриті мозаїкою з Іспанії.
Вхідні двері у головного входу мають рельєф, який зроблений Рагнаром Остбергом. Предметом рельєфу є багате листя в особах семи дітей з лелекою в середині. Сім осіб символізують сім дітей в сім'ї Шарин. Вілла Шаринська вважається одним з найкращих творів Остберга під час його молодості.
На півдні від будинку садівника є сад (з цегляною кольоровою бетонною плиткою) в оточенні арочних металевих ґрат на півдні і заході і металевою рейкою на схід. На півночі від будівлі є автостоянка. Стоянка також служить входом в муніципальну штаб-квартиру нерухомості Bostaden
Будинок садівника
Флігель, також відомий як прибудова або будинок садівника, належить до вілли. Флігель розташований на заході від головної будівлі, і має стиль, який схожий на стиль вілли. Флігель має один поверх з мебльованими верхніми поверхами в західній частині, і півтора поверхи в східній частині. Флігель спочатку був домом для садівника вілли і стайнею з розміщенням кучера. Парник, що протягом довгого часу перебував на його південній стороні, був знесений у 1980-і роки. Флігель, інтер'єр якого не класифікується як захищена державою будівля, вже в наш час був перероблений на чотири гаражі з коричневим склінням навісних дверей з дерева.
Історія
Егіль Унандер-Шарин зв'язався з декількома архітекторами, включаючи Густава Хермансанам, який розробив багато будинків у Сундсвалі (після руйнівної пожежі 1888) і Ернста Стенхамара, який був архітектором будівлі банку Свенська Хандельсбанкен під Умео, що був побудований в 1894 році. Унандер-Шарин не був щасливий зі своїми пропозиціями і замість цього дав завдання архітекторові Остбергу.
4 липня 1904 Унандеру-Шарин було надано дозвіл на будівництво для ділянки 2 і 3 в блоці Хермуд (ділянка 1 вже розроблена) і вже наступного дня після розкопок на фундамент будинку почав. 14 липня Унандер-Шарин заплатив 7,894.85 місту Умео за дві ділянки. Розташування цих ділянок було результатом плану міста від 1889 року, де були перемальовані всі ділянки в районі, постраждалі від міської пожежі в 1888 році. Дві ділянки були порожні після вогню. Остаточний рахунок за віллу, за оцінками, склав 94 000, з яких 12 000 витрачено для меблювання і 4000 крон для архітектурних креслень Остберга.
В даний час
У 1959 році родина Шарин продала будівлю муніципалітету Умео, який відновив віллу і зробив кілька змін, так як муніципалітет планував використовувати віллу для студентської профспілкової діяльності. З тих пір муніципалітет переведений за актом в будівлю У тому ж році, коли Вілла Шаринська стала пам'ятником архітектури, а саме в 1981 році, було вирішено між муніципалітетом Умео і студентським союзом, як слід використовувати будівлю. Після оголошення торгів в 1996 році Студентський союз науки і техніки переїхав в будинок, але вони відмовилися від контракту на рубежі 2003/2004 рр.. Операція, яка до цих пір була під егідою некомерційних структур, перейшла в руки Ekonomiska Föreningen för Alternativ Kultur (EFAK) (Економічної асоціації альтернативної культури), який знову відновила віллу восени 2004 року.
Протягом 2006—2013 років діяльність у віллі була приватною. Приклади: рок-клуб під назвою Шаринська з бенкетним залом, підвал паб, таверна і сцена для живої музики. На рубежі 2013/2014 бізнес був перенесений в новий Музей гітар в Васасколані.
Восени 2013 року почався зовнішній ремонт будівлі, і 31 січня 2014 розпочався і інтер'єр оновлення, що, як очікується, займе один рік. Водночас, мешканці пішли з будівлі.
Примітки
Див. також
Північний модерн
Рагнар Естберг
Посилання
Вілли
Лен Вестерботтен
Архітектура Швеції
Засновані у Швеції 1905
|
4621036
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D0%BE
|
Кодало
|
Кодало — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 346 осіб.
Примітки
Села Грузії
|
1131537
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Second%20Sudanese%20Civil%20War
|
Second Sudanese Civil War
|
Second Sudanese Civil War
The Second Sudanese Civil War was a conflict from 1983 to 2005 between the central Sudanese government and the Sudan People's Liberation Army. It was largely a continuation of the First Sudanese Civil War of 1955 to 1972. Although it originated in southern Sudan, the civil war spread to the Nuba mountains and the Blue Nile. It lasted for almost 22 years and is one of the longest civil wars on record. The war resulted in the independence of South Sudan 6 years after the war ended.
Roughly two million people died as a result of war, famine and disease caused by the conflict. Four million people in southern Sudan were displaced at least once, normally repeatedly during the war. The civilian death toll is one of the highest of any war since World War II and was marked by numerous human rights violations, including slavery and mass killings.
Background and causes
Wars in Sudan are often characterized as fights between the central government expanding and dominating peoples of the periphery, raising allegations of marginalization. Kingdoms and great powers based along the Nile River have fought against the people of inland Sudan for centuries. Since at least the 18th century, central governments have attempted to regulate and exploit the undeveloped southern and inland regions of Sudan.
Some sources describe the conflict as an ethnoreligious one where the Arab-Muslim central government's pursuits to impose Sharia law on non-Muslim southerners led to violence, and eventually to the civil war. Douglas Johnson has pointed to exploitative governance as the root cause.
When the British governed Sudan as a colony they administered the northern and southern provinces separately. The south was held to be more similar to the other east-African colonies – Kenya, Tanganyika, and Uganda – while northern Sudan was more similar to Arabic-speaking Egypt. Northern Arabs were prevented from holding positions of power in the south with its African traditions, and trade was discouraged between the two areas. However, in 1946, the British gave in to northern pressure to integrate the two areas. Arabic was made the language of administration in the south, and northerners began to hold positions there. The southern elite, trained in English, resented the change as they were kept out of government. After decolonization most power was given to the northern elites based in Khartoum, causing unrest in the south. The British moved towards granting Sudan independence, but did not invite southern Sudanese leaders to participate in negotiations during the transitional period in the 1950s. In the post-colonial government of 1953, the Sudanization Committee had only six southerners in its 800 senior administrative positions.
The second war was partially about natural resources. Between the north and the south lie significant oil fields and thus significant foreign interests (the oil revenue is privatized to Western interests as in Nigeria). The northerners wanted to control these resources because they live on the edge of the Sahara desert, which is unsuitable for agricultural development. Oil revenues make up about 70% of Sudan's export earnings. Due to the numerous tributaries of the Nile river and heavier precipitation in the south of Sudan, it has superior water access and more fertile land.
There has also been a significant amount of death from warring tribes in the south. Most of the conflict has been between Nuer and Dinka but other ethnic groups have also been involved. These tribal conflicts continued after independence.
The first civil war ended in 1972, with the Addis Ababa Agreement. Part of this agreement gave religious and cultural autonomy to the south. Despite this a number of mutinies by former Anyanya took place in 1974, 1975, and February 1976 with the March 1975 mutiny at Akobo seeing 200 killed, 150 soldiers executed, and 48 more sentenced to imprisonment for up to 15 years.
Civil War
Before 1985
Addis Ababa Agreement ended
The accords of the Addis Ababa Agreement had been incorporated in the Constitution of Sudan; the violation of the agreement led to the second civil war.
The first violations occurred when President Gaafar Nimeiry attempted to take control of oil fields straddling the north–south border. Oil had been discovered in Bentiu in 1978, in southern Kurdufan and Upper Blue Nile in 1979, the Unity oilfields in 1980 and Adar oilfields in 1981, and in Heglig in 1982. Access to the oil fields meant significant economic benefit to whoever controlled them.
Islamic fundamentalists in the north had been discontented with the Addis Ababa Agreement, which gave relative autonomy to the non-Islamic majority Southern Sudan Autonomous Region. The fundamentalists continued to grow in power, and in 1983 President Nimeiry declared all of Sudan an Islamic state, terminating the Southern Sudan Autonomous Region and starting the Second Sudanese Civil War.
Sudan People's Liberation Army (SPLA)
In May of 1983, the 1st Division's 105th Battalion in the Sudanese military mutinied in the towns of Bor, South Sudan and Pibor. Government soldiers moved to suppress the mutiny but were repulsed by the rebels.
The Sudan People's Liberation Army (SPLA) was founded in 1983 as a rebel group, to reestablish an autonomous southern Sudan by fighting against the central government. While based in southern Sudan, it identified itself as a movement for all oppressed Sudanese citizens, and was led by John Garang. Initially, the SPLA campaigned for a united Sudan, criticizing the central government for policies that were leading to national "disintegration".
In September 1985 the Government of Sudan announced the end of the state of emergency and dismantled the emergency courts but soon promulgated a new judiciary act, which continued many of the practices of the emergency courts. Despite Nimeiry's public assurances that the rights of non-Muslims would be respected, southerners and other non-Muslims remained deeply suspicious.
1985–1991
On 6 April 1985, senior military officers led by General Abdel Rahman Swar al-Dahab mounted a coup. Among the first acts of the new government was to suspend the 1983 constitution, rescind the decree declaring Sudan's intent to become an Islamic state, and disband Nimeiry's Sudanese Socialist Union. However, the "September laws" instituting Islamic Sharia law were not suspended.
A 15-member transitional military council was named, chaired by al-Dahab, in 1985. In consultation with an informal conference of political parties, unions, and professional organizations—known as the "Gathering"—the military council appointed an interim civilian cabinet, headed by Prime Minister Dr. Al-Jazuli Daf'allah. Elections were held in April 1986, and the transitional military council turned over power to a civilian government as promised. The government was headed by Prime Minister Sadiq al-Mahdi of the Umma Party. It consisted of a coalition of the Umma Party, the Democratic Unionist Party (DUP) (formerly the National Unionist Party), the National Islamic Front (NIF) of Hassan al-Turabi, and several southern region parties. This coalition dissolved and reformed several times over the next few years, with Prime Minister Sadiq al-Mahdi and his Umma Party always in a central role.
Negotiation and escalation
In May 1986, the Sadiq al-Mahdi government coalition began peace negotiations with the SPLA led by Col. John Garang. In that year the SPLA and a number of Sudanese political parties met in Ethiopia and agreed to the "Koka Dam" declaration, which called for abolishing Islamic Sharia law and convening a constitutional conference. In 1988, the SPLA and the DUP agreed on a peace plan calling for the abolition of military pacts with Egypt and Libya, freezing of Sharia law, an end to the state of emergency, and a cease-fire. However, during this period the second civil war intensified in lethality, and the national economy continued to deteriorate. When prices of basic goods were increased in 1988, riots ensued, and the price increases were cancelled. When Prime Minister Sadiq al-Mahdi refused to approve a peace plan reached by the DUP and the SPLA in November 1988, the DUP left the government. The new government consisted essentially of the Umma Party and the Islamic fundamentalist NIF. In February 1989, the army presented Prime Minister Sadiq al-Mahdi with an ultimatum: he could move toward peace or be removed. He chose to form a new government with the DUP, and approved the SPLA/DUP peace plan. A constitutional conference was tentatively planned for September 1989.
Revolutionary Command Council for National Salvation
On 30 June 1989, however, military officers under Col. Omar Hassan al-Bashir, with alleged NIF instigation and support, replaced Sadiq al-Mahdi's government with the Revolutionary Command Council for National Salvation (RCC), a military junta of 15 military officers (reduced to 12 in 1991) assisted by a civilian cabinet. Now a General al-Bashir became: president, chief of state, prime minister, and chief of the armed forces.
The RCC banned trade unions, political parties, and other "non-religious" institutions. About 78,000 members of the army, police, and civil administration were purged in order to reshape the government.
Criminal Act of 1991
In March 1991, a new penal code, the Criminal Act of 1991, instituted harsh punishments nationwide, including amputations and stoning. Although the southern states were officially exempt from these Islamic prohibitions and penalties, the 1991 act provided for a possible future application of Islamic Sharia law in the south. In 1993, the government transferred most non-Muslim judges from the south to the north, replacing them with Muslim judges in the south. The introduction of Public Order Police to enforce Sharia law resulted in the arrest, and treatment under Sharia penalties, of southerners and other non-Muslims living in the north.
Conduct of the war: 1991–2001
The Sudan People's Liberation Army (SPLA) was in control of large areas of Equatoria, Bahr al Ghazal, and Upper Nile provinces and also operated in the southern portions of Darfur, Kordofan, and Blue Nile provinces. The government controlled a number of the major southern towns and cities, including Juba, Wau, and Malakal. An informal cease-fire in May broke down in October 1989.
In July 1992, a government offensive seized southern Sudan, and captured the SPLA headquarters in Torit.
Both the government regular armed forces and the Popular Defense Forces (PDF) were used to attack and raid villages in the south and in the Nuba Mountains. Sudan's governments have a long history of using proxies in southern Sudan, and the north–south border areas, to fight their wars and preserve their regular forces. These militias were recruited locally, and with covert ties to the national government. Many of the Khartoum-aligned groups were created and then armed by the NIF in a deliberate 'divide and rule' strategy. The widespread activity of insurgent and pro-government militants and increasing lawlessness in southern Sudan resulted in the militarization of many communities. Ethnic violence became widespread, and all sides targeted civilians to destroy the power bases and recruitment centers of their rivals. Those who could formed self-defense groups, and these were often based on familial and tribal links as these were the only ones most southern people could still rely on. In this way, groups like the Nuer White Army and Dinka Titweng ("cattle guard") militias came into existence. Even though they were originally intended to just defend civilian communities, they often became brutal gangs which targeted civilians of other ethnicities. The government and rebel groups exploited these tensions and self-defense groups, using them to destabilize their enemies.
The Sudanese Armed Forces became infamous for brutally suppressing all civil dissidents. People suspected of disloyalty or rebel sympathies were arrested and taken to prisons and barracks, where they were tortured and executed. Hundreds, perhaps even thousands of people were murdered at the infamous "White House" – the Giada barracks in Juba – alone. At the same time, the SPLA ruthlessly crushed all internal and external opposition as far as possible, including other rebel factions such as the Anyanya II insurgents and critics in its own ranks. Garang became infamous for his authoritarian leadership style, and ordered the torture and execution of several dissenting SPLA commanders. Over time, a growing number of SPLA members became wary of his rule, and began to conspire against him.
SPLA infighting
In August 1991, internal dissent among the rebels led opponents of Garang's leadership, most importantly Riek Machar and Lam Akol, to attempt a coup against him. It failed, and the dissidents split off to form their own SPLA faction, the SPLA-Nasir. On 15 November 1991, Machar's SPLA-Nasir alongside the Nuer White Army carried out the Bor massacre, killing an estimated 2000 Dinka civilians. In September 1992, William Nyuon Bany formed a second rebel faction, and in February 1993, Kerubino Kuanyin Bol formed a third rebel faction. On 5 April 1993, the three dissident rebel factions announced a coalition of their groups called SPLA United at a press conference in Nairobi, Kenya.
Sudanese alignments
During 1990 and 1991, the Sudanese government supported Saddam Hussein in the Gulf War. This changed American attitudes toward the country. Bill Clinton's administration prohibited American investment in the country and supplied money to neighbouring countries to repel Sudanese incursions. The US also began attempts to "isolate" Sudan and began referring to it as a rogue state.
Since 1993, the leaders of Eritrea, Ethiopia, Uganda, and Kenya have pursued a peace initiative for Sudan under the auspices of the Intergovernmental Authority on Development (IGAD), but results have been mixed. Despite that record, the IGAD initiative promulgated the 1994 Declaration of Principles (DOP) that aimed to identify the essential elements necessary to a just and comprehensive peace settlement; i.e. the relationship between religion and the state, power-sharing, wealth-sharing, and the right of self-determination for the south. The Sudanese Government did not sign the DOP until 1997 after major battlefield losses to the SPLA.
SPLA alignments
In 1995, the opposition in the north united with parties from the south to create a coalition of opposition parties called the National Democratic Alliance (NDA). This development opened a northeastern front to the civil war, making it a Sudan wide conflict rather than simply a north–south conflict. The SPLA, DUP, and Umma Parties were the key groups forming the NDA, along with several smaller parties and northern ethnic groups.
In 1995, Eritrea, Ethiopia and Uganda stepped up their military assistance to the SPLA to the point of sending active troops into Sudan. Eritrean and Ethiopian military involvement weakened when the two countries entered a border conflict in 1998. Uganda's support weakened when it shifted its attention to the conflict in the Democratic Republic of Congo.
By 1997, seven groups in the government camp, led by former Garang lieutenant Riek Machar, signed the Khartoum Peace Agreement with the NIF, thereby forming the largely symbolic South Sudan Defence Forces (SSDF) umbrella. Furthermore, the government signed the Nuba Mountains, and Fashoda agreements with rebel factions. These included the Khartoum agreements that ended military conflict between the government and significant rebel factions. Many of those leaders then moved to Khartoum where they assumed marginal roles in the central government, or collaborated with the government in military engagements against the SPLA. These three agreements paralleled the terms and conditions of the IGAD agreement, calling for a degree of autonomy for the south and the right of self-determination. Nevertheless, the SPLA made major advances in 1997 due to the success of Operation Thunderbolt, an offensive during which the southern Sudanese separatists seized most of Central and Western Equatoria from the government.
In July 2000, the Libyan/Egyptian Joint Initiative on the Sudan called for the establishment of an interim government, power-sharing, constitutional reform, and new elections. Southern critics objected to the joint initiative because it neglected to address issues of the relationship between religion and the state and failed to mention the right of self-determination. Some critics viewed it as more aimed at a resolution among northern political parties and protecting the perceived security interests of Egypt over the unity of Sudan.
Later operations and peace agreement of 2005
Peace talks between the southern rebels and the government made substantial progress in 2003 and early 2004, although skirmishes in parts of the south continued. A Comprehensive Peace Agreement was signed on 9 January 2005 in Nairobi. The terms of the peace treaty were:
The south had autonomy for six years, followed by a referendum on independence (the 2011 South Sudanese independence referendum).
Both sides of the conflict would have merged portions of their armed forces into a 39,000-strong force after six years (the Joint Integrated Units), if the southern Sudanese independence referendum had turned out against secession.
Oil revenues were divided equally between the government and SPLA during the six-year autonomy period.
Jobs were split according to varying ratios (central administration: 70 to 30, Abyei/Blue Nile State/Nuba Mountains: 55 to 45, both in favour of the government).
Islamic Sharia law was applied in the north, while terms of use of Sharia in the south were decided by the elected assembly.
The status of three central and eastern provinces was a point of contention in the negotiations.
According to the SPLA, about 2 million people had died in southern Sudan alone due to the war.
Post-Civil War effects
Economy
The Second Sudanese Civil War destroyed many sectors of economic activity. The sector with the most damage is the agriculture sector. The conflict forced many farmers to escape the violence and abandon their farmland. Agriculture projects that were meant to improve cultivation methods, some that were funded by the United Nations, were terminated because they were destroyed or people stopped working; such projects include a pump-irrigation system. Additionally, the "animal wealth" of the farmers significantly decreased. Over six million cows, two million sheep, and one million goats were killed during the war.
A different sector that was affected by the conflict was the industrial sector, which consists of manufacturing and processing. Manufacturing facilities were unable to produce essential materials, including soap, textiles, sugar, and processed foods. Processed-foods facilities include the preservation of foods, such as canning fruits and vegetables, and vegetable oil production.
Poverty continued to climb and significantly impacted people in rural areas. The destroyed agriculture sector was the primary source of income for about 8 out of 10 households. Living in a rural region is also associated with a lower quality of life because residents lack access to basic services and economic opportunities and job opportunities.
Infrastructure
Before the war, Sudan did not have a comprehensive infrastructure system. It lacked roads, bridges, and communications, and led to the existing infrastructure being destroyed. Critical infrastructure, like waterways and canals, were destroyed by airstrikes.
Education
In Sudan
When Sudan entered war, education funding was reduced and reallocated to military and security forces. Sudan's military spending increased from 10 percent to 20 percent, while reducing education spending and other areas. Following the war, education was less likely to be funded, less educators were available due to death or injury, and education facilities were destroyed.
In South Sudan
As of 2015 42 percent of South Sudan's budget is allocated to military and security expenditures. In the same year, only 35 percent of the teachers in South Sudan had a primary-level of education. An additional obstacles students face is the forced recruitment into armed militias and state military. According to a United Nations report, 50 percent of South Sudanese children do not attend school. Boys and girls, who are in schools, are abducted by soldiers and forced to join the military or armed rebel groups. When they are taken, most girls are raped by their captors and those who resist are killed. Boys are "castrated and sexually mutilated". According to a United Nations report, an estmiated 430 children were victims of sexual violence through military recruitment in South Sudan. USAID continues to work on educational initiatives, including granting 9,000 scholarships to boys and girls. They also have over a dozen educational projects and have constructed 140 primary-level schools and four secondary schools. Over 1.4 million students attend or are involved in USAID educational programs in the region.
Environment
Historically, disputes in Sudan have been over fertile land and water. Oil became a point of dispute following its discovery in Sudan. However, despite the availability of oil, Sudan experiences the paradox of the plenty, a phenomenon that occurs when a country has plentiful natural resources—in this case, oil—but struggles to fully compete economically.
Because of displacement, refugees who fled their destroyed homes cut down forests to survive. They used the wood for fuel, building materials, and to find food.
People
Refugees and displacement
The war destroyed towns that were once centers of culture and economic activity. Much of the culture of the southern Sudanese was lost when they fled north as refugees. Tribes and groups that remained in the area fortified their claim on territory and entered into conflict with one another. In a 2019 article in Ethnopolitics, Jana Krouse goes over how violence and instability leads to the outward flow of displaced people. Specifically, Krouse's article explains how communal violence in South Sudan is intensified and prolonged by the broader instability and regional crises.
Refugee flow continues well past 2012, when "South Sudan–Sudan: State of Emergency" was published. Tensions between the North Sudanese government and the SPLA continued decades after the first wave of displaced peoples fled from South Sudan. Refugees who relocated to other parts of South Sudan soon after faced threats of violence and oftentimes became displaced again.
The continuity of violence across South Sudan has defined the attitudes of South Sudanese living in Khartoum. A University of Khartoum article describes these displaced people as "angry, sad, and disappointed" with the status of South Sudan. The author describes the South Sudanese people as "transnational" and "diasporic"; referring to how widespread displaced people moved as a result of the Second Sudanese Civil War.
Women's experience
During the war, women were heavily supporting the communities and people impacted by the war. Women organized food drives, cooked meals, delivered supplies, cared for the wounded, parented orphans, and assisted the elderly. While male-leaders limited the type of work women to traditional societal roles, the male-leaders promised to change the gender relations during peacetime and after the war.
When the war ended, women engaged in their own organizing, coalition-building, and advocacy—as they had done during the civil war. Women advocated for social change and issues directly impacting women, such as "sexual and gender-based abuse", education, healthcare, and "access to law and justice". The increased political involvement enabled the Government of South Sudan to implement an affirmative action policy, in which 25 percent of representation in all levels of government must be allocated to women. Women involved in state affairs led to the founding of multiple advocacy organizations, including the South Sudanese Women Empowerment Network and South Sudanese Women United. These groups have projects around the world, including the United States.
Foreign interventions
In 1999, Egypt and Libya initiated the Egypt-Libya Initiative (ELI). By this time the peace process of the Inter-Governmental Authority on Drought and Development (IGADD) had reached a stalemate. The ELI's main purpose had been to bring members of the non-southern opposition (especially opposition in the north) aboard the talks. However, as the ELI avoided contentious issues, such as secession, it lacked support from the SPLA, but the NDA leadership accepted it. By 2001, the ELI had been unable to bring about any agreement between the parties.
In September 2001, former U.S. Senator John Danforth was appointed Special Envoy to the Sudan. His role was to explore the prospects of the US playing a role in ending Sudan's civil war and to enhance humanitarian services delivery that could help reduce the suffering of the Sudanese people.
In March 1989, following internal outcry, the government of Sadiq al-Mahdi agreed with the United Nations and donor nations (including the US) on a plan called Operation Lifeline Sudan (OLS), under which some 100,000 tons of food was moved into both government and SPLA-held areas of Sudan. The OLS helped avert widespread starvation. In 1990 Sudan faced the start of a 2-year drought and food shortage, leading to Phase II of the OLS being approved by both the Government of Sudan and the SPLA. The US, UN, and other donors attempted to mount a coordinated international relief effort in both north and south Sudan to prevent a catastrophe. However, due to Sudan's human rights abuses and its pro-Iraqi stance during the Gulf War, many donors cut much of their aid to the Sudan. In a similar drought in 2000 and 2001, the international community again attempted to avert mass starvation in Sudan.
The US government's Sudan Peace Act of 21 October 2002 accused Sudan of genocide for killing more than 2 million civilians in the south during the civil war since 1983.
Arms suppliers
Prior to the start of the war, the United States had been a major supplier of arms to Sudan but after the start of the war, American assistance dropped, and was eventually cancelled in 1987.
During the 1980s, East Germany supplied the SPLA with AK-47s.
In November 1993, Iran was reported to have financed Sudan's purchase of some 20 Chinese ground-attack aircraft. Iran pledged $17 million in financial aid to the Sudanese government, and arranged for $300 million in Chinese arms to be delivered to the Sudanese army.
Meanwhile, the rebel SPLA was supplied weapons via Eritrea, Ethiopia, and Uganda. The Israeli embassy in Kenya also supplied anti-tank missiles to the rebels.
Child soldiers
Armies from all sides enlisted children in their ranks. The 2005 agreement required that child soldiers be demobilized and sent home. The SPLA claimed to have let go 16,000 of its child soldiers between 2001 and 2004. However, international observers (UN and Global Report 2004) have found demobilized children have often been re-recruited by the SPLA. As of 2004, there were between 2,500 and 5,000 children serving in the SPLA. The SPLA promised to demobilize all children by the end of 2010.
The Nuer White Army, a minor participant in the war in the Greater Upper Nile region, consisted largely of armed Nuer youths, but it was principally self-organised and often operated autonomously of both elders' authority and the dictates of the major factions.
Notable literary works
In the late 1980s, the Second Sudanese Civil War uprooted around 20,000 South Sudanese boys. They walked thousands of miles through Ethiopia to the Kakuma refugee camp in Kenya. Some estimates claim that nearly half of the refugees died along the way due to starvation, dehydration and disease. Once in Kenya, the South Sudanese refugees were accepted into various foreign countries, roughly 4,000 of whom came to the United States. These 4,000 young men pursued higher education and eventually became scholars and authors in their own rights. In 2004, James Disco and Susan Clark created the graphic novel "Echoes of the Lost Boys", which tells the story of four South Sudanese young men as they integrate into American society.
In 2006, Dave Eggers published What Is the What, a fictional autobiography written from the perspective of Valentino Achak Deng. Valentino Achak Deng is a fictionalized South Sudanese refugee that came to the United States under the Lost Boys of Sudan Program. The book was a finalist for National Book of the Year.
These works highlight the continued struggles of people affected by the Second Sudanese Civil War as they attempt to integrate themselves in foreign societies. The main characters in both works struggled against racism, poverty and trauma as they attempted to construct new lives in the United States.
Emmanuel Jal's autobiography War Child: A Child Soldier's revolves around Jal's experience as a child soldier during the civil war. It also reveals the internal conflicts of the SPLA that are overlooked.
Revival of slavery
During the war the Sudanese Armed Forces revived the use of enslavement as a weapon against the south, and particularly Christian prisoners of war, on the basis that Islamic law purportedly allowed it.
Janjaweed, armed Baggara herders, were enlisted as militia by the Sudanese government as a low cost part of its counterinsurgency war against the rebel Sudan People's Liberation Movement/Army (SPLM/A), which was identified with the Dinka tribe of southern Sudan. These militias often destroyed Christian villages, executed all their males and then took the women and children as slaves. The first slave raid on the Dinka took place in February 1986. Two thousand women and children were taken. In a second raid, in February 1987, one thousand women and children were taken. Once the raiders acquired enough booty they would distribute the captives between themselves and their families. The raids continued every year after.
Dinka girls kept in northern Sudanese households were used as sex slaves. Some of them were sold in Libya. Western visitors noted that at slave markets, five or even more slaves could be bought for one rifle. Near the peak of the civil war in 1989, female black slaves were sold for 90 dollars at the slave markets. Several years later, the price of an average female black slave had dropped to $15. Many Western organisations traveled to Sudan with funds to purchase and emancipate these enslaved captives.
See also
Lost Boys of Sudan
Lost Boys of Sudan (film)
They Poured Fire on Us From the Sky
A Long Walk to Water
References
Notes
Citations
Sources
Further reading
External links
Background Q & A: The Darfur Crisis, Esther Pan, Council on Foreign Relations, cfr.org
Price of Peace in Africa: Agreement in Sudan Between Government and Rebel
Photojournalist's Account – Displacement of Sudan's second civil war
In pictures: Sudan trek – of returning refugees after the war, BBC, 14 June 2005
With Peace, Sudan Faces Hard Choices, Washington Post, 28 July 2005
The Nuba Mountains Homepage
Bishop calls for Churchwide day of prayer and fasting for an end to Sudan violence on 26 June 2011 – leading up to 9 July expected day of new independence for the Southern Sudan.
Ethnicity-based civil wars
Sudan
Civil wars in Sudan
Civil wars in South Sudan
Wars involving Uganda
Wars involving the Democratic Republic of the Congo
Wars involving Ethiopia
Wars involving Eritrea
Wars involving Libya
Wars involving Iraq
Rebellions in Africa
Civil wars of the 20th century
Civil wars of the 21st century
Religion-based civil wars
History of South Sudan
Separatist rebellion-based civil wars
South Sudan–Sudan relations
|
5221564
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%D0%B2%D0%B5%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201992
|
Академічне веслування на літніх Олімпійських іграх 1992
|
Академічне веслування на літніх Олімпійських іграх 1992
Змагання з академічного веслування на літніх Олімпійських іграх 1992 тривали з 27 липня до 2 серпня на , розташованому приблизно за 95 кілометрів на північний захід від Барселони. Розіграно 14 комплектів нагород: 8 серед чоловіків і 6 серед жінок.
Таблиця медалей
Чоловіки
Жінки
Примітки
Посилання
Official Olympic Report, pp. 517–530
Змагання на літніх Олімпійських іграх 1992
1992
|
3948077
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pasvalys
|
Pasvalys
|
Pasvalys is a city in Panevėžys County, Lithuania, located near the bank of the Svalia River.
History
In 1557, the Treaty of Pasvalys was signed in the town, which provoked Ivan IV of Russia to start the Livonian War. Pasvalys has mineral spring waters – in 1923 physician K. Armonas created a small sanatorium. At this time about 200 people spent time in sanatorium yearly.
Soviet occupation and mass deportations in 1941 were devastating – most of the most active teachers and civil servants, intellectuals were deported to remote regions in Russia and Central Asia.
In August 1941, 1349 Jews from the village and the surroundings were executed by an Einsatzgruppen of Germans and local collaborators as mentioned in the Jäger Report.
After 1944 Soviet mass deportations started again – the main target were farmers and their families. Hundreds of families were deported. The program of forced collectivisation has started.
Since 1947 partisans of Pasvalys district fought against Soviet occupants. Pasvalys' partisans belonged to Algimantas military district (apygarda), later - to Vytis military district of the Lithuanian partisans. Most of the partisans operated in Žalioji rinktinė (The Green Squad), which was based in Žalioji giria (The Green Forest).
Education
Pasvalys Gimnasium of Petras Vileisis.
Lėvens primary school
Pasvalio Svalios gymnasium
Industry
Pasvalys is famous for its farmhouse beer and is a part of Beer Route in Lithuania.
Cheese factory owned by company Pieno Žvaigždės is located in the city.
Sports
Pasvalys has its basketball club - BC Pieno žvaigždės.
Museums
Pasvalys Mill Museum
Museum of the Pasvalys region
Gallery
Twin towns and Sister cities
Pasvalys is twinned with:
Żory in Poland
References
Official Homepage
Pasvalys district municipality
Cities in Lithuania
Cities in Panevėžys County
Municipalities administrative centres of Lithuania
1497 establishments in Europe
15th-century establishments in Lithuania
Trakai Voivodeship
Ponevezhsky Uyezd
Holocaust locations in Lithuania
Pasvalys District Municipality
|
2671650
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cersobleptes
|
Cersobleptes
|
Cersobleptes (also found in the form Cersebleptes, Kersebleptēs), was son of Cotys I, king of the Odrysians in Thrace, on whose death in September 360 BC he inherited the throne.
From the beginning of his reign, however, Cersobleptes was beset by problems. He inherited a conflict with the Athenians and with the rebel former royal treasurer Miltokythes from his father, and now there appeared two rivals for the throne, Berisades and Amadocus II. Despite the continued able service of Cersobleptes' brother-in-law, the Euboean adventurer Charidemus, Cersobleptes was forced to make peace with Athens and with his rivals, recognizing them as autonomous rulers of parts of Thrace by 357 BC. The area controlled by Cersobleptes was apparently to the east of the rivers Tonzos and Hebrus, with Amadocus II to his west, and Berisades even farther west, on the border with Macedon.
Charidemus had taken on a prominent role in the contests and negotiations with Athens for the possession of the Thracian Chersonese, with Cersobleptes appearing throughout as a mere puppet of Charidemus. The peninsula seems to have been finally ceded to the Athenians in 357 BC, though they did not occupy it with their settlers until 353 BC; Isocrates is less certain about the earlier date. For some time after the cession of the Chersonese, Cersobleptes continued to court the favor of the Athenians, being perhaps restrained from aggression by the fear of the Athenian fleet based in the Hellespont.
In 357–356 BC, Philip II of Macedon began to expand at expense of his eastern neighbors, taking advantage of a rebellion among the allies of Athens to seize Amphipolis and Crenides, which he renamed after himself "Philippi," as well as the gold mines of Mount Pangaeum. Some of this expansion was at the expense of Berisades, who died about the same time, and was succeeded by his sons, Cetriporis and his brothers. Cersobleptes and Charidemus conceived the idea of depriving the sons of Berisades of their inheritance, and of obtaining possession of all the former dominions of Cotys. With this objective in mind Charidemus gained from the Athenian people, through his party among the orators, a decree in his favor. In response to this outcome, Demosthenes delivered a speech (which still exists) through which he unsuccessfully tried to impeach the mover of the decree, Aristocrates. But before the scheme of Cersobleptes and Charidemus could succeed, Cetriporis provoked the ire of Philip II of Macedon by joining the kings of Paeonia and Illyria against him, leading to Philip's victory over the allies and the expansion of Macedonian influence in this part of Thrace.
From a passing reference in Demosthenes' oration, it appears that by 354 or 353 BC Philip II was at Maroneia, negotiating with Cersobleptes' envoy Apollonides, apparently planning for a joint attack against Amadocus II and the Athenian holdings in the Chersonese; the Theban general Pammenes was also involved. However, the plans failed, and Cersobleptes allied with Athens in exchange for Athens removing its protection from Amadocus II. Athens began to plant cleruchies in the Chersonese, while Cersobleptes attacked both Amadocus II to his west and the Greek cities of Perinthus and Byzantium to his east. Provoked by Cersobleptes' alliance with Athens, Philip II now invaded Cersobleptes' kingdom as an ally of Perinthus and Byzantium in 352 BC. Cersobleptes was defeated and had to send one of his sons as hostage to Philip's court at Pella. Philip appears to have annexed the lands of the sons of Berisades, who may have been the Thracian brothers who are said to have invited him to settle their disputes; Amadocus II disappears as well, perhaps deposed by either Philip II or Cersobleptes, and at any rate succeeded by Teres III.
After an apparent lull in hostilities, in 347–346 BC Cersobleptes appears to have sought Athenian support again, and Athens installed additional garrisons in the coastal cities of Thrace, perhaps provoking a Macedonian campaign under Philip's general Antipater. When Athens attempted to include Cersobleptes in a peace with Philip II in 346 BC, the proposal was rebuffed, and Philip proceeded to campaign in Thrace, expelling Athenian garrisons from the coastal towns. Several years later, in 342–340 BC, Philip II led a more substantial campaign into Thrace. By early 341 he had overrun the coast, passed through Cardia, Aenus and taken Cabyle. The remainder of the campaign brought Philip into the lands beyond Mount Haemus and into conflict with the Getae and contact with the Scythians. Sometime in this period, in unknown circumstances, the Thracian kings Teres III and Cersobleptes had been eliminated or subjugated, and the towns of Philippopolis and Cabyle were established as Macedonian colonies. By 340 BC, Philip II was laying siege to Perinthus and Byzantium.
According to an inscription from Delphi (FD III.1 392), dated to 355 BC, Cersobleptes had four sons, named Iolaus, Poseidonius, Medistas, and Teres. It is unclear whether any of them inherited any sort of authority from their father. The next significant Odrysian king in Thrace was Seuthes III, sometimes identified (hypothetically) as a son or brother of Cersobleptes, or with a Seuthes known to have served as Cersobleptes' deputy (hyparkhos).
References
D. Dana, Inscriptions, in: J. Valeva et al. (eds.), A Companion to Ancient Thrace, Wiley, 2015: 243–264.
P. Delev, Thrace from the Assassination of Kotys I to Koroupedion (360-281 BCE), in: J. Valeva et al. (eds.), A Companion to Ancient Thrace, Wiley, 2015: 48–58.
Hammond, N. G. L.; "Philip's Actions in 347 and Early 346 B.C." in Classical Quarterly, v. 44 (1994), pp. 367–374.
Smith, William; Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, "Cersobleptes", Boston, (1867)
M. Tacheva, The Kings of Ancient Thrace. Book One, Sofia, 2006.
Notes
4th-century BC monarchs
Odrysian kings
Ancient child monarchs
|
864163
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Redondela
|
Redondela
|
Redondela is a municipality in the province of Pontevedra, in the autonomous community of Galicia, Spain. It belongs to the comarca of Vigo. The most famous icons of the village are its two major railway viaducts built in the nineteenth century. Due to these infrastructures Redondela is known under the nickname "Village of the viaducts." The town lies on the Portuguese Way, one of the Camino de Santiago pilgrimage routes.
The municipality has an area of 51.9 km2 (20.0 sq mi) and has a population of 29,192 in 2021.
Parroquias
Cabeiro
Cedeira
Cesantes
Chapela
Negros
Quintela
Reboreda
Redondela
Saxamonde
Trasmañó
Ventosela
Vilar de Infesta
O Viso
Verne Monument
The Town has a large monument to Jules Verne.
See also
Ignacio Ramonet
Battle of Vigo Bay
Mendinho
Ernestina Otero
References
External links
Map of Redondela area, Ria de Vigo (small PNG image)
Paxina Web do Concello de Redondela, Council's Web Site
Group Folkloric O Carballo das Cen Pólas (Reboreda)
Municipalities in the Province of Pontevedra
|
3400270
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%B7%D0%B1%D0%B5%D0%BD%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%BA%D1%83%D1%82%29
|
Лізбен (Коннектикут)
|
Лізбен (Коннектикут)
Лізбен — місто в США, в окрузі Нью-Лондон штату Коннектикут. Населення — 4195 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у домогосподарствах у складі родини. Було 1730 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,2 %. Частка іспаномовних становила 2,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 22,6 % — особи молодші 18 років, 63,2 % — особи у віці 18—64 років, 14,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 44,0 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 98,9 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 97,5 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 2,5 % осіб, у тому числі 3,7 % дітей у віці до 18 років та 5,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 22,7 %, виробництво — 15,3 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 15,1 %.
Примітки
Джерела
Містечка Коннектикуту
Населені пункти округу Нью-Лондон (округ)
Засновані в США 1786
|
4661276
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Heatseekers%20Albums
|
Heatseekers Albums
|
Heatseekers Albums — тижневий американський хіт-парад альбомів артистів, що ніколи не потрапляли до верхівок хіт-парадів, який публікується в часописі «Білборд» починаючи з 1991 року.
Хіт-парад Heatseekers вперше з'явився в журналі Billboard 26 жовтня 1991 року. Альбоми в чарті ранжувались за кількістю продажів за тиждень, як у провідних хіт-парадах Billboard 200 та Top Country Songs. До списку, що складався з 40 позицій, додавались альбоми виконавців, які жодного разу ще не потрапляли до 100 кращих альбомів у головному чарті Billboard 200, 25 кращих у чартах R&B або кантрі-музики, або до 5 кращих в чартах інших жанрів. Створюючи цей хіт-парад, в журналі ставили за мету привернути увагу до нових та зростаючих артистів США. Окрім загального національного рейтингу, який вперше очолив репер Scarface з альбомом , в журналі публікували «шукачів тепла» з кожного з восьми регіонів США.
В 1994 році критерії входження артистів до чарту було змінено. Єдиною умовою залишилось те, що альбоми виконавця не потрапляли раніше до верхньої сотні Billboard 200, безвідносно його показників в жанрових чартах. Оглядач Billboard Керрі Борзілло також підрахував, що за останній рік рейтинг Heatseekers допоміг 40 виконавцям піднятись високо в основному чарті Billboard 200 або жанрових чартах. Серед таких виконавців — Inner Circle, Radiohead, , Blind Melon, Rage Against the Machine, The Crannberries та багато інших.
Протягом наступних років чарт змінив назву на Top Heatseekers. Починаючи з 18 липня 2009 року, на доданок до нього було започатковано пісенний чарт-компаньйон Heatseekers Songs, а альбомний чарт отримав назву Heatseekers Albums. Списки альбомів «шукачів тепла», пісень та альбомів, популярних в регіонах, співіснували до листопада 2014 року. Починаючи з 13 грудня 2014 року з них залишився лише оригінальний хіт-парад Heatseekers Albums, а кількість позицій в ньому скоротилась з 50 до 25-ти.
Примітки
Чарти Billboard
|
2330798
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%87%D1%83%D0%BA%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Танасійчук Валерія Григорівна
|
Танасійчук Валерія Григорівна
Валерія Григорівна Танасійчук (місто Чернівці, Австро-Угорщина, тепер Чернівецької області — ?) — українська радянська діячка, новатор виробництва, начальник хімічного цеху Чернівецького металоштампувального заводу. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання.
Біографія
Народилася у родині робітника-муляра. Трудову діяльність розпочала у 1930 році робітницею металоштампувального заводу Тугмана у місті Чернівцях Румунського королівства. У 1940—1941 роках — бригадир хімічного цеху Чернівецького металоштампувального заводу.
З 1944 року — бригадир, начальник хімічного цеху Чернівецького металоштампувального заводу. Новатор виробництва, перевиконувала норми виробітку в два і більше разів.
Нагороди
медалі
Джерела
газета «Радянська Буковина» (Чернівці) — 11 січня 1947 року.
Діячі УРСР
Депутати Верховної Ради УРСР 2-го скликання
|
3018470
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B6%D0%B0%D0%BD%20%D0%A6%D0%B7%D0%BE
|
Чжан Цзо
|
Чжан Цзо (помер 355) — п'ятий правитель Ранньої Лян періоду Шістнадцяти держав.
Життєпис
Був старшим сином Чжан Цзюня. Коли його брат, Чжан Чунхуа, зійшов на престол, то він цілковито довіряв старшому брату, і тривалий час вважав, що той буде регентом при його спадкоємці Чжан Яоліні. 353 року, коли Чжан Чунхуа занедужав, він однак вирішив призначити регентом генерала Се Ая, втім Чжан Цзо перехопив той наказ, і замість цього підробив наказ про призначення регентом самого себе. Після смерті Чжан Чунхуа престол формально зайняв 9-річний Чжан Яолін, утім реальна влада опинилась у руках Чжан Цзо.
Заручившись підтримкою матері Чжан Чунхуа, Чжан Цзо 354 року повалив Чжан Яоліна і сам зайняв трон. Невдовзі він вчинив так, як не наважувались вчинити його попередники: офіційно відмовився від літочислення імперії Цзінь і запровадив власне. Також, відповідно до деяких джерел, він проголосив себе імператором.
Невдовзі цзіньський генерал Хуань Вень розпочав наступ на державу Рання Цінь. Чжан Цзо відрядив генерала Ван Чжо на допомогу цзіньському генералу Сима Сюню, який командував у Хуань Веня допоміжними силами, й Ван Чжо надіслав доповідь про те, що Хуань Вень має великі амбіції та веде значне військо. Чжан Цзо запанікував, спробував убити Ван Чжо (втім невдало), й почав збирати велику армію, щоб у разі, якщо Хуань Вень знищить Ранню Цінь, а потім поверне проти Ранньої Лян, опиратись йому, чи хоча б бути здатним утекти. Однак Хуань Вень був змушений повернути назад через відсутність продовольства, і Чжан Цзо атакував Ван Чжо, який після того перейшов на бік Ранньої Цінь.
Трохи згодом проти Чжан Цзо повстали генерали Чжан Гуань і Сун Хунь, які вирішили повернути трон Чжан Яоліну. Довідавшись про це, Чжан Цзо убив Чжан Яоліна, втім повстанці продовжили наступ на столицю Гуцзан, де після їхнього наближення підбурили власне повстання брат Чжан Гуаня Чжан Цзюй і його син Чжан Сун. Чжан Цзо був убитий, а на престол зійшов молодший брат Чжан Яоліна — Чжан Сюаньцзін.
Джерела
十六國春秋, 卷07
|
4388761
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Перепелиця Костянтин Іванович
|
Перепелиця Костянтин Іванович
Костянтин Іванович Перепелиця (1 червня 1938, Тишенківка, Харківська область, Українська РСР — 11 листопада 2015, Берестя, Білорусь) — радянський та білоруський актор театру та кіно, театральний педагог, заслужений артист Білоруської РСР.
Біографія
Народився 1938 року у селі Тишенківка Красноградського району Харківської області Української РСР. 1965 року закінчив студію при Українському драматичному театрі ім. Івана Франка у Києві.
З 1966 року грав у Брестському театрі драми. За своє творче життя відіграв близько 100 ролей, викладав. Займався письменницькою діяльністю.
Нагороди
Заслужений артист Білоруської РСР (27.03.1976).
Нагрудний знак Міністерства культури Республіки Білорусь (2008).
Грамоти Міністерства культури Республіки Білорусь, Брестського обласного виконавчого комітету, Брестського міського виконавчого комітету, Брестської обласної Ради депутатів, Брестської міської Ради депутатів, Адміністрації Ленінського району Бреста, Обласного профспілкового комітету працівників культури.
Роботи у театрі
«А зорі тут тихі» Борис Васильєв — Васков
«Трибунал» — Терьошка
«Варвари» — Монахів
«Дон Кіхот» — Санчо Панса
Грай, Йосіле, грай Тев'є
«Ревізор» — Суниця
"Нареченого викликали? " — Тамбовський
«Скажені гроші» — Кучумов
«Загровський розповідає» — Загровський
«Барські чудасії» — Ласуков
«На дні» — Лука
Фільмографія
— Полігон «Зоряна річка»
— Ми — хлопці живучі — голова колгоспу
— Поїзд надзвичайного призначення
— Державний кордон. Східний рубіж — М. М. Литвинов
— Балада про доблесного лицаря Айвенго
— Острови на далеких озерах
З 13 до 15 (Італія)
Бібліографія
«Галера святих і грішних», книга спогадів про акторів.
Романи «Кам'янецька сага», «Великі білі птахи», «Мис забутих людей».
Примітки
Посилання
КіноПошук. Костянтин Перепелиця.
Брестський театр драми. Костянтин Перепелиця
Білоруські актори театру та кіно. Костянтин Перепелиця.
Випускники Російського державного інституту сценічних мистецтв
Заслужені артисти Білоруської РСР
Театральні педагоги XXI століття
Театральні педагоги XX століття
Радянські театральні педагоги
Педагоги за алфавітом
Актори та акторки XXI століття
Актори XX століття
Білоруські актори
Радянські актори
Актори за алфавітом
Померли в Бересті
Уродженці Красноградського району
|
3377142
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/MOL
|
MOL
|
MOL — угорська нафтогазова компанія
MOL — хорватський бойовий ракетний комплекс
D mol — чорногорський вокальний гурт
|
1834547
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D1%81
|
Кумайликас
|
Кумайликас — село у складі Сауранського району Туркестанської області Казахстану. Входить до складу Бабайкурганського сільського округу.
Населення — 939 осіб (2009; 717 в 1999).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Сауранського району
Села Туркестанської області
|
4926510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BB%20%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D1%88
|
Карел Рейш
|
Карел Рейш — британський кінорежисер і кінопродюсер чеського походження, відомий за фільмами «Жінка французького лейтенанта» (1981), «У суботу ввечері, в неділю вранці» (1960) і «Морган: Підходящий випадок для терапії» (1966).
Життєпис
Народився 21 липня 1926 року у місті Острава, в Чехословаччині, у родині юриста.
Рейш — один із 669 єврейських біженців, врятованих Ніколасом Вінтоном. У 1938 році він приїхав до Англії.
Навчався у , квакерській школі поблизу міста Редінг.
Під час Другої світової війни воював як пілот чеської ескадрильї у Королівських ВПС. Батьки Рейша — загинули в Освенцімі.
Після демобілізації — вивчав природничі науки у Еммануїл коледжі Кембриджського університету та писав статті для журналів про кіно, у тому числі — для журналу «Sight & Sound».
У 1947 році, разом із Ліндсі Андерсоном і Гевіном Ламбертом, став одним із засновників журналу «Sequence».
Керував програмним відбором Британського інституту кінематографії.
У 1970 році був членом журі 23-го Каннського кінофестивалю.
У 1983 році був членом журі 36-го Каннського кінофестивалю.
Помер 25 листопада 2002 року у Лондоні.
Родина
Перша дружина — Джулія Коппард. З нею Рейш був одружений із 1953 по 1963 рік і мав трьох синів.
5 вересня 1963 році — одружився вдруге, на американській кіноакторці Бетсі Блер, з якою залишався разом до своєї смерті.
Творчість
У 1953 році Рейш видав книгу «Техніка монтажу фільмів», яку написав ще до того, як почав займатися професійним кіно.
У 1950-х роках був одним із засновників руху «», учасники якого намагалися створювати фільми поза рамками комерційної кіноіндустрії, використовувати експериментальні підходи та звертатися до соціальної проблематики. Подальші повнометражні фільми Рейша часто торкалися проблематики робітничого класу та класової нерівності. Він був одним із найвпливовіших режисерів «».
У 1955 році Рейш зняв свій перший документальний фільм — «Мама не дозволяє» — у співавторстві із Тоні Річардсоном.
Останній повнометражний фільм Рейша — «Усі у виграші» (1990).
Із 1991 по 2001 рік — займався театральними постановками в Лондоні (зокрема, в театрі ), Дубліні та Парижі.
Вшанування пам'яті
На будинку по вулиці 28 жовтня у місті Острава, де народився і провів юність Рейш, встановлено меморіальну дошку, присвячену Рейшу і його сім'ї.
Фільмографія
1955 — «Мама не дозволяє»
1958 — «Ми — хлопці із Ламбету»
1960 — «У суботу ввечері, в неділю вранці»
1966 — «Морган: Підходящий випадок для терапії»
1968 — «Айседора»
1974 — «Гравець»
1978 — «Хто зупинить дощ»
1981 — «Жінка французького лейтенанта»
1985 — «Солодкі мрії»
1990 — «Усі у виграші»
Примітки
Джерела
Карел Рейш на сайті ru.kinorium.com
Milne T. Obituary: Karel Reisz// Guardian. — 2002. — 28 листопада.
Уродженці Острави
Чеські євреї
Чехословацькі емігранти до Великої Британії
Випускники Еммануїл-Коледжу (Кембридж)
Британські кінорежисери
Кінорежисери XX століття
Британські кінопродюсери
Лауреати премії BAFTA
Померли в Лондоні
|
4301519
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%B4%D0%B8%D1%8F%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B0
|
Священник диявола
|
Священник диявола
«Священник диявола» — німий фільм 1929 року режисера Дюка Ворна. Сценарій написаний Артуром Герлем та Джорджем Бронсоном Говардом. Фільм спродюсований Тремом Карром, та випущений компанією Rayart Pictures.
Актори
Примітки
Посилання
Романтичні фільми США
Чорно-білі фільми США
Фільми США 1929
Німі фільми США
|
4557051
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BE%20%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%B9
|
Моріо рудокрилий
|
Моріо рудокрилий (Onychognathus morio) — вид горобцеподібних птахів родини шпакових (Sturnidae). Мешкає в Африці на південь від Сахари.
Опис
Довжина птаха становить 27-30 см, вага 115–155 г. Довжина дзьоба становить 28 мм, довжина крила 15,2 см, довжина хвоста 13,5 см, довжина цівки 33 мм. Забці мають переважно чорне, блискуче забарвлення з легким синюватим відтінком, за винятком рудувато-коричневих другорядних махових пер, особливо помітних в польоті. У самиць голова, шия і верхня частина грудей попелясто-сірі. Очі, дзьоб і лапи чорні. Забарвлення молодих птахів подібне до забарвлення дорослих птахів, однак менш яскраве, райдужки у них карі, а дзьоб коричневий. У представників підвиду O. m. rueppellii хвіст помітно довший, ніж у представників номінативного підвиду .
Таксономія
В 1760 році французький зоолог Матюрен Жак Бріссон включив опис рудокрилого моріо до своєї книги "Ornithologie", описавши птаха за зразком з мису Доброї Надії. Він використав французьку назву Le merle du Cap de Bonne Espérance та латинську назву Merula Capitis Bonae Spei. Однак, хоч Бріссон і навів латинську назву, вона не була науковою, тобто не відповідає біномінальній номенклатурі і не визнана Міжнародною комісією із зоологічної номенклатури. Коли в 1766 році шведський натураліст Карл Лінней випустив дванадцяте видання своєї Systema Naturae, він доповнив книгу описом 240 видів, раніше описаних Бріссоном. Одним з цих видів був рудокрилий моріо, для якого Лінней придумав біномінальну назву Turdus morio. Видова назва morio походить від слова або morion — темно-коричневий камінь або чорний кварц. Пізніше рудокрилого моріо було переведено до роду Моріо (Onychognathus), введеного німецьким зоологом Карлом Густавом Хартлаубом у 1849 році.
Підвиди
Виділяють два підвиди:
O. m. rueppellii (Verreaux, J, 1856) — від Еритреї до Ефіопії і північної Кенії;
O. m. morio (Linnaeus, 1766) — від Уганди і Кенії до Ботсвани і півдня ПАР.
Поширення і екологія
Рудокрилі моріо мешкають в Ефіопії, Еритреї, Південному Судані, Кенії, Танзанії, Уганді, Бурунді, Демократичній Республіці Конго, Замбії, Зімбабве, Малаві, Мозамбіку, Ботсвані, Південно-Африканській Республіці, Лесото і Есватіні. Вони живуть на скелястих гірських схилах, в порослих густою рослинністю каньйонах і ущелинах, на висоті до 3000 м над рівнем моря. Наразі рудокрилі моріо є поширеним видом птахів в містах, де вони гніздяться на дахах будівель та на горищах.
Поведінка
Рудокрилі моріо зустрічаються парами і невеликими зграйками, під час негніздового періоду іноді утворюють зграї до 200 птахів. Вони є всеїдними птахами, живляться насінням, ягодами, плодами нектаром деяких видів рослин, зокрема алое, комахами, павуками, равликами, слимаками, скорпіонами, крабами, земноводними, дрібними ящірками, пташенятами і падлом. Рудокрилі моріо іноді супроводжують стада худоби та диких тварин, шукаючи паразитів, зокрема кліщів, у шерсті великих тварин.
Рудокрилі моріо є моногамними птахами, утворюють тривалі пари, що залишаються разом впродовж кількох сезонів. Під час сезону розмноження вони демонструють територіальну поведінку, агресивно проганяючи зі своєї гніздової території інших тварин. Гніздяться серед скель, в містах серед будівель. Рудокрилі моріо будують гніздо з глиняної основи, трави і гілок. В кладці від 2 до 4, зазвичай 3 блакитних яйця, поцяткованих рудувато-коричневими плямками. Інкубаційний період триває 13-14 днів, насиджує лише самиця. Пташенята покидають гніздо через 22-28 днів після вилуплення, за пташенятами доглядають і самиці і самці. Рудокрилі моріо іноді стають жертвами гніздового паразитизму чубатих зозуль.
Примітки
Джерела
Sinclair, Hockey and Tarboton, SASOL Birds of Southern Africa,
Посилання
Red-winged starling - Species text in The Atlas of Southern African Birds .
Шпакові
Птахи, описані 1766
Птахи Ефіопії
Птахи Еритреї
Птахи Південного Судану
Птахи Кенії
Птахи Танзанії
Птахи Уганди
Птахи Бурунді
Птахи Демократичної Республіки Конго
Птахи Замбії
Птахи Зімбабве
Птахи Малаві
Птахи Мозамбіку
Птахи Ботсвани
Птахи Південно-Африканської Республіки
Птахи Лесото
Птахи Есватіні
Таксони, описані Карлом Ліннеєм
|
3240256
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D1%87%D0%B5%D1%80-%D0%A1%D1%96%D1%82%D1%96%20%28%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D1%81%29
|
Бічер-Сіті (Іллінойс)
|
Бічер-Сіті (Іллінойс)
Бічер-Сіті — селище в США, в окрузі Еффінґгем штату Іллінойс. Населення — 428 осіб (2020).
Географія
Бічер-Сіті розташований за координатами (39.186651, -88.787562). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 2,34 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкали 463 особи в 183 домогосподарствах у складі 124 родин. Густота населення становила 198 осіб/км². Було 215 помешкань (92/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,3 %. Частка іспаномовних становила 0,9 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 29,4 % — особи молодші 18 років, 54,4 % — особи у віці 18—64 років, 16,2 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 30,9 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 100,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 87,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долар для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 17,8 % осіб, у тому числі 16,4 % дітей у віці до 18 років та 19,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 191 осіб. Основні галузі зайнятості: роздрібна торгівля — 18,8 %, виробництво — 18,3 %, будівництво — 12,0 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 11,5 %.
Примітки
Джерела
Селища Іллінойсу
Населені пункти округу Еффінггем (Іллінойс)
Населені пункти США, засновані 1881
|
2927072
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%90%D1%8F%D1%88
|
Вільям Аяш
|
Вільям Аяш (10 січня 1961, Алжир) — колишній французький футболіст, захисник.
Насамперед, відомий виступами за «Нант», а також національну збірну Франції. Олімпійський чемпіон 1984 року в Лос-Анджелесі. Чемпіон Франції та володар національного Кубку.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1979 року виступами за «Нант», в якому провів свої перші та найкращі 7 сезонів, ставши чемпіоном Франції у 1980, 1983 роках. Всього в цьому клубі він провів 8 сезонів, маючи в активі 210 ігор та 2 голи.
Згодом він виступав за кращі команди французького чемпіонату 1980- х років: «Парі Сен-Жермена», «Бордо» та «Олімпіка» (Марсель).
Але успіх прийшов в посередньому «Монпельє», з яким він став володарем Кубку Франції у 1990 році.
Завершив професійну ігрову кар'єру у «Канн», за який виступав протягом 1992—1995 років.
Єврокубки
У 7 стартах у європейських клубних турнірах зіграв 23 матчі, голів не забивав.
Найкраще досягнення — півфінал у розіграші Кубка кубків двічі: у сезоні 1979-80 у складі «Нанта» та у сезоні 1987-88 у складі «Олімпіка» (Марсель).
Свою першу гру в єврокубках провів у складі «Нанта» проти північноірландського клубу «Кліфтонвілль» у повторній грі за Кубок кубків у сезоні 1979-80.
Восени 1994 року провів останні ігри в європейських клубних турнірах. Його клуб «Канн» змагався у Кубку УЄФА.
Статистика виступів у єврокубках по сезонах
Статистика по турнірах
Єврокубкова статистика: сезони, турніри, матчі
(1) — другий матч;
(2) — перший матч.
3 — матч завершився з рахунком 2:0 на користь югославів.
Однак через безлади з боку вболівальників «Хайдука» під час гри, французам присуджена технічна перемога 3:0.''
Виступи за збірну
За Францію грав 5 років, провів 20 матчів. Один з рідких випадків, коли провівши немало ігор за головну команду країни не забив жодного голу.
5 жовтня 1983 року в Парижі на «Парк де Пренс» у товариському матчі проти Іспанії дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної.
У 1984 році завоював «футбольне золото» на Олімпіаді у Лос-Анджелесі. Грав у всіх 6 поєдинках турніру без замін. Усього за олімпійську збірну зіграв 10 матчів з 1980 по 1984 роки
У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1986 року у Мексиці, на якому команда здобула бронзові нагороди. Провів на мундіалі 4 гри.
2 лютого 1988 року в Тулузі у грі зі швейцарцями завершив виступи за триколірних.
Усі матчі Вільяма Аяша за збірну Франції
Статистика матчів за збірну
На чемпіонатах світу
У складі збірної був учасником:
чемпіонату світу 1986 року в Мексиці, на якому французи були 3-ми;
Вільям Аяш на Олімпіаді-1984
Титули і досягнення
«Нант»
Ліга 1: 1979-80, 1982-83
Монпельє
Кубок Франції з футболу: 1989-90
Збірна Франції
Олімпійський чемпіон: 1984
Володар Кубка Артеміо Франкі: 1985
Чемпіонат світу з футболу 1986
Посилання
Профіль гравця на сайті Федерації футболу Франції
Профіль гравця на сайті pari-et-gagne.com
Всі матчі Вільяма Аяша на Олімпіаді-1984 у Лос-Анджелесі
Французькі футболісти
Гравці збірної Франції з футболу
Футболісти на літніх Олімпійських іграх 1984
Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1984
Французькі олімпійські чемпіони
Футболісти «Бордо»
Футболісти «Нанта»
Футболісти «Парі Сен-Жермен»
Футболісти «Монпельє»
Футболісти «Олімпіка» (Марсель)
Футболісти «Канна»
Футболісти «Нім-Олімпіка»
Французькі олімпійці
|
304761
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%89%D0%B8%D0%B9%20%D0%91%D1%83%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%8C
|
Вищий Булатець
|
Вищий Булатець — село в Україні, у Лубенській громаді Лубенського району Полтавської області. Населення становить 1144 осіб. Колишній орган місцевого самоврядування — Засульська сільська громада.
Географія
Село Вищий Булатець знаходиться на березі річечки Булатець, нижче за течією на відстані 1,5 км розташоване село Нижній Булатець. Поруч проходять автомобільні дороги , та залізниця, станція Стронське за 2 км. Відстань до райцентру (по трасі Київ-Харків) — 5,5 км.
Назва
Назва походить від річки Булатець, яка тече поруч. Оскільки село знаходиться на височині — його назвали Вищим Булатцем, відповідно з'явився в низині і Нижній Булатець.
Історія
Легенда про Вищий Булатець
Старі люди розповідають легенду. Ще у 16 столітті, коли на Лубенських землях володарював жорстокий і грізний польський магнат Ієремія Вишневецький, тут, на захід від міста, у ярочку був малесенький хутірець. Князь Ярема подарував його та навколишні землі польському панові Булатецькому.
Молодий пан побудував на пагорбі будинок, а невдовзі приїхала сюди і його дружина з синами-близнюками. Були брати дуже схожі між собою, різнилися тільки зростом, один був на цілу голову вищий. За цією ознакою і розрізняли їх люди.
Згодом старий пан помер, перед смертю розділивши своє майно і землю між дітьми. Нижчий Булатецький оселився окремо, заснувавши ще один хутір. З часом хутори перетворилися на села, які люди так і називали Вищий і Нижчий Булатець, а річку, що протікала через обидва села називали Булаткою.
Гетьманщина
Село входило до Лубенської першої сотні Лубенського полку. 3 березня 1752 р. гетьман Кирило Розумовський підтвердив полковнику Лубенського повіту Івану Кулябці право володіння селом у сотні Лукімській і селами Засулля, Вищий Булатець і Губське у Лубенській сотні.
Голодомор
Мешканці села Вищий Булатець суттєво потерпали в часи примусової колективізації і, як наслідок, поменшало їх майже на половину. Частина мешканців, скористалася з близькості з районним центром Лубни тікала від утисків туди, але більша частина піддавалася суттєвим поборам сільгосп-комуни, яка базувалася в цьому селі, що вплинуло на численні прояви «розкуркулення» й відбирання землі у селян, що й призвело страшних фактів голодомору в селі з їх численними жертвами Голодомору в 1932—1933 роках:
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 721-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Полтавської області», село увійшло до складу Лубенської міської громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно - територіальної реформи та ліквідації Лубенського району(1923-2020), село увійшло до складу новоутвореного Лубенського району.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1241 особа, з яких 574 чоловіки та 667 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1137 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Економіка
ТОВ «Лубни-птиця».
ТОВ «1 Травня».
ТОВ «Діодор» — виробництво всіляких кондитерських виробів.
Об'єкти соціальної сфери
Школа.
Дитячий садок.
Будинок культури.
Фельдшерсько-акушерський пункт.
Спортивний майданчик.
Стадіон.
Транспорт
Регулярна маршрутка в м. Лубни через кожну годину з 7:00 до 12:00 і з 15:00 до 19:00.
Відомі люди
Уродженцем села є поет та перекладач Кондратенко Микола Дмитрович.
У селі народився Халявицький Максим Махайлович — Герой Радянського Союзу.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932-1933, Полтавська область
Примітки
Посилання
Погода в селі Вищий Булатець
Села Полтавської області
Населені пункти Лубенського району
|
5192753
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Paracheilinus%20amanda
|
Paracheilinus amanda
|
Paracheilinus amanda — вид морських риб родини губаневих (Labridae). Описаний у 2023 році.
Поширення
Поширений біля північно-східного узбережжя Австралії. Типова серія зразків зібрана у рифах Флора, Голмс і Оспрей у Кораловому морі біля північно-східного Квінсленда, і рифі Гар'єр у Великому Бар'єрному рифі.
Примітки
Губаневі
Тварини, описані 2023
Риби Тихого океану
Риби Австралії
|
944254
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Galea%20flavidens
|
Galea flavidens
|
Galea flavidens — вид гризунів родини кавієвих, який мешкає в чагарниковій савані, на скелястих узвишшях і плато Бразилії до висот 1700 м над рівнем моря.
Джерела
вебсайт МСОП
Тварини, описані 1835
Гризуни
Кавієві
Ссавці Бразилії
|
2303644
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96
|
Лісневичі
|
Лісневичі — частина міста Пустомити на Львівщині, колишнє підміське село.
Географія та назва
Лісневичі знаходяться на березі річки Ставчанки за 2 км на південний схід від райцентру. Така сама відстань й до найближчої залізничної станції Пустомити. За площею та чисельністю населення належить до середніх за величиною. Розбудувалося село вздовж долини річки Ставчанки з одного боку, з протилежного — на віддалі 3-4 кілометрів — його оточує лісовий масив.
Назва села, на думку фахівців, виникла в результаті того, що розташоване в оточенні лісів.
Річка Ставчанка відмежовує Лісневичі від тепер вже міста Пустомити і села Глинна на сході. З північної сторони простягаються великі стави в напрямі села Ставчани. Стави і луки від села відмежовувало велике громадське пасовище.
З двох сторін вздовж Лісневичів проходять дві гілки залізничні колії: з південного сходу — Львів-Стрий, з південного заходу — Львів-Самбір.
Населення
У 1989 році в селі проживало 1160 осіб. Село завжди було українським: за даними перепису 1880 року в селі мешкало 883 особи, із них 793 українці, а в документах 1925 року значиться 88 українців, 173 — поляки, 42 — інших національностей. Станом на 2003 р. в Лісневичах понад 370 дворів і проживало 1350 громадян.
Історія
Перша згадка про село Лісневичі датується 1390 роком, хоча за іншими, більш надійними джерелами — 1396 роком.
Лісневичі — давнє поселення, що розкинулося на захід від населеного пункту Пустомити, згодом ставши його частиною. В Лісневичах є кілька цікавих пам'яток, серед яких руїна класицистичного палацу поч. 19 ст.
Велика частина земель Лісневич у різні роки належала шляхтичам. У першій половині ХІХ столітті вони належали до Богуцьких, від 1850 р. — до Шолайських, в кінці 19 століття — до Сабіни Семіновської. Власницею панського маєтку та земель із лісом була Марія Стройновська, а останньою (до 1939 р.) власницею маєтку була її внучка — Йоанна Медейська.
У 1913 році в селі відбулося посвячення церкви св. Симеона, на котрому був присутній глава греко-католицької церкви Митрополит Андрей Шептицький. В селі активно діяв осередок жіночої організації «Союз українок», очолюваний Катериною та Юлією Мотами.
У 1933 році силами громади й активістів товариства «Просвіта» в Лісневичах на землі, викупленій в орендаря Хаїма, спорудили триповерхову цегляну будівлю Народного Дому.
Лісневичі брали активну участь в національному та політичному житті краю. 17 травня 1936 року в Лісневичах відбулася районна політична нарада Українського національно-демократичного об'днання. Окрім місцевих жителів були присутні представники з Пустомит, Місток, Глинни, Нагорян, Милошович, Підсадок. На нараді був присутнім голова УНДО і Української Парляментарної Репрезентації в польському сеймі Василь Мудрий. Він закликав присутніх до єдності та організованого опору комунізму..
В 1940—1941 роках в Лісневичах функціонувала сільська рада. Відновлена у 1944 році, вона діяла до 1956 року в одному з будинків колишнього панського маєтку. Там же знаходилися лікарня, бурильно-будівельне управління, а згодом — майстерні.
З початком німецько-радянської війни в Лісневичах та інших довколишніх селах, зокрема в Поршні, Милошевичах, Оброшині, місцеві жителі формували загони, захоплювали станицю міліції та, озброївшись крісами, виганяли рештки представників радянської влади. Через це над селом нависла загроза з боку НКВС, однак через швидке просування німецької армії, місцевим жителям вдалось уникнути масових репресій.
31 серпня 1941 року відбулося урочисте посвячення могили в центрі села, насипаної місцевими мешканцями в пам'ять про загиблих під час сталінських репресій 1939—1941 років односельців.
19 лютого 1988 року село Лісневичі було включено до складу м. Пустомити.
Пам'ятки архітектури
Дерев'яна церква святого Симеона Стовпника — пам'ятка архітектури національного значення, стоїть на околиці села, біля цвинтаря. На одвірку західних дверей церкви різьблений напис (переклад з «Інскрипції на дерев'яних церквах» В. Слободян): «Церква ця св. Симеона побудована Р. Б. 1828, а помальована 1895».
Витягнута у плані будівля розміром 16,8×10,3 м з гранчастим вівтарем і симетрично прибудованими до нього ризницями. Класичні нава та бабинець об'єднані в одне приміщення. Можливо, так зробили під час однієї з перебудов. Церква накрита двосхилим дахом, гребінь якого завершений світловим ліхтарем з маківкою. Оточена піддашшям, яке прикрашене звисаючими вазонами. На фронтоні церкви яскраво-жовтим виділене сонце, що сходить, і високий хрест, встановлений на ньому.
На північ від храму стоїть триярусна дзвіниця розміром 4,2×4,2 м. Навколо церкви багато вільного простору, що дає можливість безперешкодно оглядати її з будь-якої відстані.
У 1813 році в Лісневичах відбулося посвячення церкви в день св. Симеона Стовпника. Будувалась церква з дубових колод, без застосування металевих цвяхів та конструкцій наприкінці XVIII століття. Про те, що церква збудована значно раніше 1813 року, свідчить конструкція самої будівлі. На освячення церкви приїжджав Андрей Шептицький.
Спочатку планувалось її будувати на полі за селом, але коли господарі почали звозити матеріали для будови церкви, коні сполошились, понеслись назад до села та зупинилися аж на околиці, де нині стоїть дерев'яна церква.
Перед війною був розроблений проект будови нової кам'яної церкви, але війна перешкодила здійснення цього задуму. 13 січня 1968 р. церква була закрита та знята з реєстрації.
На горищі церкви у 1970-х роках був знайдений оригінал примірника «Апостола», видрукованого першодрукарем Іваном Федоровичем у 1574 році, що нині знаходиться в музеї стародруків у Львові.
16 вересня 2013 року відбулися урочистості з нагоди 200-ліття храму Преподобного Симеона Стовпника.
Млин
У 1936 році в селі Лісневичі був споруджений водяний млин, але перед самою війною, у 1939 р., німцем Андресом та місцевим мешканцем Йосифом Рейтером на місці водяного млина був споруджений механізований; механізми до нього були закуплені у компанії «Сіменс». Млин працює дотепер. Тривалий час головним мірошником у ньому був Андрій Семенович Цимбала.
Відомі люди
Народилися
Ярослав Карп'як — репресований громадський діяч НРУ, заступник голови Тернопільської обласної Ради народних депутатів.
Михайло Шабаковський — перший голова міського Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка.
Мешкали
Володимир Зейлик (1996—2017) — механік-водій окремого батальйону «Донбас-Україна» Сухопутних військ Збройних сил України. Учасник війни на сході України.
Примітки
Джерела
Посилання
Лісневичі село
Пустомити
Пустомити-Лісневичі
Відбулися урочистості з нагоди 200-ліття храму Преподобного Симеона Стовпника, що у мікрорайоні Лісневичі міста Пустомити
Руїна палацу в Лісневичах
21-річний боєць батальйону «Донбас» Володимир Зейлик загинув біля Мар'їнки
Села Львівської області
|
3389472
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%B0%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%A4%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%81%2C%20%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%B8%D0%BD%29
|
Орора (округ Флоренс, Вісконсин)
|
Орора (округ Флоренс, Вісконсин)
Орора — місто в США, в окрузі Флоренс штату Вісконсин. Населення — 987 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у 455 домогосподарствах у складі 306 родин. Було 590 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,3 %. Частка іспаномовних становила 0,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 18,7 % — особи молодші 18 років, 64,6 % — особи у віці 18—64 років, 16,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 46,8 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 103,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 107,9 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — долар . Медіана доходів становила долар для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 6,8 % осіб, у тому числі 15,4 % дітей у віці до 18 років та 14,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 492 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 27,8 %, виробництво — 17,5 %, роздрібна торгівля — 12,2 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 12,0 %.
Примітки
Джерела
Містечка Вісконсину
Населені пункти округу Флоренс (Вісконсин)
|
3170899
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Elixia
|
Elixia
|
Elixia — рід грибів родини Elixiaceae. Назва вперше опублікована 1997 року.
Класифікація
До роду Elixia відносять 2 види:
Elixia cretica
Elixia flexella
Примітки
Джерела
Lumbsch, H.T. 1997. Systematic studies in the suborder Agyriineae (Lecanorales). Journal of the Hattori Botanical Laboratory. 83:1-73 - P.62
Роди грибів
Леканороміцети
|
26105248
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Frida%20Hansdotter
|
Frida Hansdotter
|
Frida Hansdotter
Frida Marie Hansdotter (born 13 December 1985) is a Swedish former World Cup alpine ski racer and Olympic champion. She competed in the technical events and specialised in slalom. Hansdotter's father Hans Johansson was also an alpine racer, and she is a second cousin of Prince Daniel.
On 6 March 2019, she announced her retirement from alpine skiing following the 2018–2019 season. In February 2022 she was elected to serve eight-year terms as a member of both the International Olympic Committee and the IOC Athletes' Commission.
Career
Born in Västerås, Hansdotter represented Sweden at three Winter Olympics, and at seven World Championships. She gained her first World Cup victory at Kranjska Gora in 2014, which followed eight runner-up finishes, the most in World Cup history without a win.
She was runner-up in the slalom season standings in 2014 and 2015, and won the title in 2016.
Hansdotter has won three medals in the slalom at the World Championships: silver in 2015 and bronze in 2013 and 2017.
At the 2018 Winter Olympics, she won the women's slalom.
World Cup results
Season titles
1 title – (1 slalom)
Season standings
Race podiums
4 wins – (4 SL)
35 podiums – (34 SL, 1 PSL)
World Championship results
Olympic results
References
External links
Frida Hansdotter World Cup standings at the International Ski Federation
Swedish Olympic Comiittee (SOK) – Frida Hansdotter –
Rossignol.com – Frida Hansdotter – alpine skiing – Sweden
–
interview with 19 years old Frida Hansdotter at SVT's open archive
1985 births
Swedish female alpine skiers
Alpine skiers at the 2010 Winter Olympics
Alpine skiers at the 2014 Winter Olympics
Alpine skiers at the 2018 Winter Olympics
Olympic alpine skiers for Sweden
Sportspeople from Västerås
Living people
Medalists at the 2018 Winter Olympics
Olympic medalists in alpine skiing
Olympic gold medalists for Sweden
Swedish International Olympic Committee members
|
1481405
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%89%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%94%D0%BA%D1%82%D1%83%201265
|
Тральщики проєкту 1265
|
Тральщики проєкту 1265
Базові тральщики проєкту 1265 (шифр «Яхонт», за класифікацією НАТО) — у Військово-Морському Флоті СРСР і Військово-Морських Силах України — мінно-тральні кораблі ближньої морської зони.
Особливості проєкту
Базові тральщики проєкту 1265 — спеціалізовані кораблі, призначених для виконання завдань протимінної оборони зовнішніх рейдів військово-морських баз і пунктів базування, а також загонів бойових кораблів, конвоїв, окремих кораблів і суден в прибережних водах шляхом пошуку та виявлення морських якірних і донних мін, їх тралення та знищення, а також постановки оборонних мінних загороджень.
Проєкт 1265 базового тральщика був розроблений у 1968 році Західним проєктно-конструкторським бюро (м. Ленінград). Тактико-технічним завданням передбачалися два варіанти тральщика — 1265П з склопластиковим корпусом і 1265Д з дерев'яним корпусом. Технічний проєкт був виконаний і затверджений в обох варіантах за матеріалом корпусу, але тогочасна промисловість СРСР не змогла забезпечити виробництво склопластика з необхідними характеристиками. В результаті будувалися кораблі тільки з дерев'яними корпусами, з склопластиковим захисним покриттям.
Бойова ефективність тральщика в порівнянні з попередніми проєктами істотно зросла. Новий вид протимінного зброї, яким стали оснащувати кораблі цього проєкту, забезпечував пошук, виявлення і знищення мін і вибухонебезпечних предметів попереду за курсом корабля. Такий технічний засіб отримав назву комплексного шукача-знищувача мін (КШЗ) КИУ-1. Крім того, була залишена можливість використання цілої групи контактних і неконтактних тралів, а також шнурових зарядів: глибоководних контактних тралів (ГКТ-2), поверхневих (ТС-1), акустичних тралів (АТ-6), електромагнітних тралів (ПЕМТ-4, СТ-2) та ін.
У складі українського флоту та флотів інших держав
Проєкт 1265 став самим чисельним післявоєнним проєктом базових тральщиків. Усього було побудовано близько 70 кораблів даного типу. Будівництво базових тральщиків проєкту «Яхонт» велося на двох суднобудівних заводах: «Авангард» в Петрозаводську, кораблі з якого надходили на Північний, Балтійський, Чорноморський флоти і Каспійську флотилію, і Владивостоцькому суднобудівному заводі, звідки кораблі надходили тільки на Тихоокеанський флот. Головний тральщик був побудований на СБЗ «Авангард» і зданий ВМФ 31 грудня 1972 року. Першим тральщиком проєкту, побудованим для ТОФ на Владивостоцькому суднобудівному заводі, став БТ-347 (заводський номер 901), який здали флоту у 1973 році. Всього за цим проєктом до 1994 року було побудовано близько 70 одиниць кораблів, з яких на Владивостоцькому СБЗ — 22 одиниці (приблизно 31%). Будівництво кораблів проєкту на ВСЗ в інтересах ТОФ було припинене у 1991 році, а останній корабель був спущений на воду у 1992 році.
1 липня 1997 року, згідно з українсько-російською угодою про параметри розподілу Чорноморського флоту, у склад Військово-Морських Сил України були передані два базових тральщики проєкту 1265:
В даний час до складу ВМФ Росії входить не менше 25 базових тральщиків проєкту 1265. У в ВМС Азербайджану — три тральщики БТ-116 (нині «Магомед Гаджієв»), БТ-55 і БТ-103.
Крім того, на ССЗ «Авангард» здійснбвалося будівництво кораблів для ВМС іноземних держав за проєктом 1265Е. Для Болгарії, В'єтнаму, Куби і Сирії було побудовано 13 кораблів в експортної модифікації. Наразі у ВМС Болгарії є три тральщики проєкту 1265Е, ще чотири тральщики у флотах В'єтнаму і Куби, два у флоті Сирії. Один тральщик служив в Ефіопії і був списаний у 1996 році. таким чином, велика частина кораблів прослужила не менше 20 років: найдовше (24 роки) — тральщик БТ-100, а найменше (15 років) — тральщик БТ-325.
Див. також
Список кораблів Військово-морських Сил України
Примітки
Література
Джерела
Все корабли Черноморского Флота. Базовый тральщик «Оренбургский комсомолец» (БТ-126)
Все корабли Черноморского Флота. Базовый тральщик БТ-79
Базовый тральщик «Мариуполь» ВМС Украины
Базовый тральщик «Мелитополь» ВМС Украины
Тральщики проєкту 1265
|
4868205
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Titanochampsa
|
Titanochampsa
|
Titanochampsa — рід великих мезоевкрокодилових з маастрихтської формації Марілія в Бразилії. Попри те, що відомий лише один дах черепа, матеріал показує, що Titanochampsa не належав до Notosuchia, які раніше вважалися єдиними крокодилоподібними, присутніми в шарах групи Бауру. Оцінки розмірів тіла сильно відрізняються і коливаються між 2,98–5,88 м через неповну природу скам'янілості голотипу. Загальна анатомія даху черепа, поряд із його розміром і можливою спорідненістю з неосухіанами, може припустити, що це був напівводний мисливець із засідки, схожий на сучасних крокодилів.
Примітки
Фауна крейдяного періоду
Роди плазунів
|
2580958
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%82%20%D0%9F%D1%85%D1%80%D0%B0%20%D0%A2%D1%85%D0%B0%D1%82%20%D0%A5%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%BF%D1%85%D1%83%D0%BD%D1%87%D0%B0%D0%B9
|
Ват Пхра Тхат Харіпхунчай
|
Ват Пхра Тхат Харіпхунчай (Wat Phra That Hariphunchai) — буддитський храм (ват) у місті Лампхун, Таїланд. Заснування храму датується 11-м ст., але вважається, що центральна ступа походить з 9-го ст.
Історія
Найбільш ранні витоки вату Пхра Тхат Харіпхунчай за оповідями у 897 році, коли король Харіпхунчаю збудував ступу (зараз центральна ступа) для збереження реліквії — волосу Будди. Збережений храм, заснований королем Харіпхунчаю Атхітаяраєм, датується 1044 роком.
Перша перебудова храму була у 1443 році королем Тілокарайя держави Ланна Чіангмай. Пірамідальна Чхеді Суванна храму була збудована 1418 р. У 1930-ті був проведений ремонт храму північним тайським монахом Кхру Ба Шрівічай.
Архітектура
Перебудова 1443 року збільшила та зробила більш складною центральну ступу, у тому числі додала репюссе зображення Будди на бронзових листах, прикріплених до елементу ступи у вигляді дзвона (anda). Ці карбовані Будди характерні для раннього класичного періоду Ланни.
Незвичайна пірамідальна Чхеді Суванна висотою 45 метрів у північно-західній частині території храму виконана у стилі Двараваті періоду Харіпхунчай і вважається заснованою на схожих ступах у розташованому поруч ваті Чхама Тхеві (ват Кукут). Чхеді зображена на зворотній стороні монети у один сатанг.
У вігарі вату розташований Ланна Будда 15-го сторіччя. Поруч з вігарою розташована бібліотека 19-го ст., на сходах якої є зображення нагів. Також поруч розташований великий бронзовий гонг 1860 року, який претендує на звання найбільшого у світі.
Міфологія
У південно-західному куті храмового комплексу є камінь з чотирма відбитками ніг. Віруючі вважають це підтвердженням відвідування Буддою цієї місцевості.
Примітки
Посилання
Сайт вату
Буддійські храми Таїланду
Тхеравада
|
2142684
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0
|
Салазара тема
|
Салазара тема
Тема Салазара — тема в шаховій композиції ортодоксального жанру. Суть теми — чергування вступного і матуючого ходів білих фігур в двох фазах на один і той же хід чорної фігури.
Історія
Цю ідею запропонував у 1968 іспанський шаховий композитор Франціско Салазар (28.02.1924 — 07.06.2000). В 1973 році французький журнал «Diagrammes» на цю ідею провів тематичний конкурс.Для вираження цього задуму повинно бути, як мінімум, дві фази — хибний хід білих з тематичним ходом чорних і дійсне рішення задачі з таким же ходом чорних, або два тематичних хибних ходи з тематичним ходом чорних. У фазах проходить чергування зміни функцій ходу білих фігур — вступний хід білих в одній фазі стає матуючим ходом в другій фазі і відповідно матуючий хід білих першої фази стає вступним ходом у другій фазі.Ця ідея дістала назву від імені першовідкривача — тема Салазара. Тема Салазара є складовою комбінації Лендера. В шаховій композиції іще є ідея утворення близнюків, яка має назву — близнюки Салазара.
Алгоритм вираження теми Салазара:
1. A ? ~ 1. ... a 2. B #, 1. ... !
1. B ! ~ 1. ... a 2. A #
1. Se5? (A) ~ Zz, 1. ... L:d3 (a) 2. Dg2# (B)1. ... L:e6 2. Sf3#1. ... Lh3 2. Sg4#1. ... Le4!<p>1. Dg2 ! (B) ~ 2.Da2#, 1. ... L:d3 (a) 2. Se5# (A)1. ... L:e6 2. Dg5#<p>Це є найперше вираження теми.
Подвоєння теми
Для вираження в задачі подвоєння теми потрібні чотири фази. Тема повинна проходити двічі — в одній парі хибних ходів і другий раз в третьому хибному ході і рішенні задачі.
Алгоритм вираження подвоєної форми теми Салазара:
1. A ? ~ 1. ... a 2. B #, 1. ... !
1. B ? ~ 1. ... a 2. A #, 1. ... !
1. C ? ~ 1. ... b 2. D #, 1. ... !
1. D ! ~ 1. ... b 2. C #
1. Se6? ~ 2. Tf5#, 1. ... Ld3 2. Lc3#, 1. ... Th6!1. Lc3? ~ 2. Tf5#, 1. ... Ld3 2. Se6#, 1. ... Tf7!<p>1. Da1? ~ 2. Tf5#, 1. ... Ld3 2. Sb3#, 1. ... Tg5!1. Sb3! ~ 2. Tf5#, 1. ... Ld3 2. Da1#
Синтез з іншими темами
Тема Салазара може гармонійно синтезуватись з іншими темами, що може призвести до виникнення нових тем, ідей, як тому є приклад — тема Лендера, де проходять мати на одні і ті ж захисти чорних у різних фазах. При виникненні тематичних матів у різних фазах на різні захисти — проходить звичайний синтез тем.
1. De5? (A) ~ 2. Db2#1. ... dc (a) 2. Le3# (B)1. ... d4 (b) 2. Tb6# (C), 1. ... Te2!<p>1. Le3! (B) ~ 2. Tb6# (C)<p>1. ... dc (a) 2. De5# (A)1. ... d4 (b) 2. De5# (A)- — - — - — -1. ... S:e3 2. Db2#1. ... Te3 2. Tb1#<p>В задачі пройшов синтез тем Салазара, Єрохіна, псевдо-ле Гранд.
Примітки
Це є один із варіантів міжнародного позначення фігур. Використовується для запису розставленої на шахівниці позиції, ходів розв'язку, ілюзорної чи хибної гри шахової задачі, а також запису ходів шахової партії.
Джерела
Література
Уся тематика шахової композиції за алфавітом
Салазара
Салазара
Салазара
Салазара
Салазара
Салазара
|
62006295
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mikhalchugovo
|
Mikhalchugovo
|
Mikhalchugovo is a rural locality (a village) in Borisoglebskoye Rural Settlement, Muromsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 3 as of 2010.
Geography
Mikhalchugovo is located 42 km north of Murom (the district's administrative centre) by road. Chertkovo is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Muromsky District
Gorokhovetsky Uyezd
|
1568909
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tzitzak
|
Tzitzak
|
Tzitzak (died 750), baptised Irene, was a Khazar princess, the daughter of khagan Bihar, who became empress by marriage to Eastern Roman Emperor Constantine V (r. 741–775).
Etymology
According to Gyula Moravcsik, Tzitzak is most likely a Hellenized version of a Turkic word descending from Proto-Turkic * and cognate with Chuvash and Turkish , all meaning 'flower'. However, Marcel Erdal notes that Constantine VII used tzitzak to denote the empress's garment and deems Moravcsik's idea that Tzitzak was her personal name "far-fetched". Therefore, Erdal thinks that tzitzak more likely described the colourfulness of the empress's garment; Erdal additionally reminds readers of Hebrew ṣiṣiṯ 'fringed Jewish ceremonial shawl' and 'fringes'.
Life
In 732, the Eastern Roman Empire was under threat of invasion from the Umayyad Caliphate. Seeking allies, Leo III the Isaurian sent an embassy to Bihar, Khagan of the Khazars. The alliance was sealed with the marriage of Tzitzak to Constantine V, son and junior co-ruler of Leo.
Tzitzak was escorted to Constantinople for her marriage. Constantine was about fourteen years old, while Tzitzak may have been even younger as she would not give birth for eighteen years. Tzitzak became a Christian under the baptismal name Irene. Tzitzak's wedding gown became famous, starting a new fashion craze in Constantinople for male robes called tzitzakia.
Empress
The chronicle of Theophanes the Confessor records that Tzitzak learned to read religious texts. He describes her as pious and contrasts her with the "impiety" of her father-in-law and husband: 'she learned Holy Scripture and lived piously, thus reproving the impiety of those men [Leo and Constantine]'. The emperors Leo III and Constantine V were iconoclasts while Theophanes was an iconodule monk. His praise probably reflected the fact that Irene herself shared his views.
It is uncertain whether her mother-in-law Maria was still the senior empress at the time of Tzitzak's marriage. Leo III died on 18 June 741. Constantine V succeeded him with Irene as empress. However, civil war broke out almost immediately as Artabasdos, brother-in-law of Constantine, claimed the throne for himself. The civil war lasted until 2 November 743. The role of Irene in the war is not described by Theophanes.
On 25 January 750, Constantine and Tzitzak had a son, Leo, who would succeed his father as Emperor Leo IV—better known as "Leo the Khazar". Leo's birth is the last mention of Irene in the historical record. By the following year, Constantine was already married to his second wife Maria. Lynda Garland has suggested Tzitzak died in childbirth.
References
Bibliography
Kevin Alan Brook. The Jews of Khazaria. 2nd ed. Rowman & Littlefield Publishers, Inc, 2006.
Douglas M. Dunlop. The History of the Jewish Khazars, Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1954.
The Oxford Dictionary of Byzantium, Oxford University Press, 1991.
External links
A short article on her by Lynda Garland
8th-century births
750 deaths
Deaths in childbirth
Khazar people
Isaurian dynasty
8th-century Byzantine empresses
740s in the Byzantine Empire
8th-century Byzantine people
Mothers of Byzantine emperors
|
2864780
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%20%28%D0%9A%D1%83%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Сероцьк (Куявсько-Поморське воєводство)
|
Сероцьк (Куявсько-Поморське воєводство)
Сероцьк — село в Польщі, у гміні Прущ Свецького повіту Куявсько-Поморського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Бидгощського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Свецького повіту
|
1856419
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D1%85%D1%82%D0%B0%D0%B4%D0%B6%D1%8F%D0%BD%20%D0%90%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%20%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Тахтаджян Армен Леонович
|
Тахтаджян Армен Леонович (28 травня (10 червня) 1910, м. Шуші, Нагірно-Карабаська а. о. — 13 листопада 2009, Санкт-Петербург) — радянський ботанік, доктор біологічних наук, професор (з 1944), академік АН Вірменської РСР (з 1971), академік АН СРСР (з 1972).
Біографія
Народився у містечку Шуші у родині вірменських інтелігентів. 1928 року після закінчення середньої школи в Тбілісі стає вільним слухачем біологічного факультету Ленінградського університету, на якому в той час викладав видатний ботанік В. Л. Комаров. В 1929 році поступає на біологічний факультет Єреванського університету, але через 2 роки поступає до Всесоюзного інституту субтропічних культур в Тбілісі. Навчання у цьому закладі він завершив у 1932 році.
У 1938—48 працював завідувачем кафедрою Єреванського університету, 1944—1948 — директором Ботанічного інституту АН Вірменської РСР, 1949—1961 — професор Ленінградського університету, з 1954 — зав. відділом, з 1976 — директор Ботанічного інституту ім. В. Л. Комарова АН СРСР. Основні праці А. Л. Тахтаджяна присвячені систематиці рослин, еволюційній морфології і філогенії вищих рослин, походженню квіткових рослин, фітогеографії, палеоботаніці. Створив школу морфологів і систематиків рослин, розробив власну філогенетичну систему квіткових рослин (система Тахтаджяна). Був президентом Всесоюзного ботанічного товариства (з 1973), Відділення ботаніки Міжнародного союзу біологічних наук (з 1975) і Міжнародної асоціації таксономії рослин (з 1975). Член багатьох іноземних Академій наук.
Важливіші праці
Об эволюционной гетерохронии признаков. / Доклады АН Армянской ССР, 1946, т. 5 (3). С. 79-86.
Морфологическая эволюция покрытосеменных. — М., 1948.
Высшие растения, 1. — М.—Л., 1956.
Die Evolution der Angiospermen. Jena, 1959
Основы эволюционной морфологии покрытосеменных. — М.—Л., 1964.
Flowering plants: origin and dispersal. 1969
Происхождение и расселение цветковых растений. — Л., 1970.
Evolution und Ausbreitung der Blütenpflanzen. Jena. 1973
A. L. Takhtajan: Floristic Regions of the World. Berkeley, 1986
A. L. Takhtajan: Evolutionary trends in flowering plants. Columbia Univ. Press, New York 1991
A. L. Takhtajan: Diversity and Classification of Flowering Plants. Columbia Univ. Press, New York 1997
Armen Takhtajan. Flowering Plants. Springer Verlag. 2009. 918 P.
Нагороди
Заслужений науковий діяч Вірменської РСР (з 1967) та РФ (з 1990), Герой Соціалістичної праці (з 1990). Нагороджений 2 орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби народів, медалями. Нагороджений премією ім. В. Л. Комарова АН СРСР (1969), Державною премією СРСР (1981).
Примітки
Джерела
ТАХТАДЖЯН
Ботаніки СРСР
Вірменські біологи
Лауреати Державної премії СРСР
Науковці Санкт-Петербурзького університету
Академіки АН СРСР
Члени Норвезької академії наук
|
18771937
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Opor%C3%B3w%2C%20%C5%81%C3%B3d%C5%BA%20Voivodeship
|
Oporów, Łódź Voivodeship
|
Oporów, Łódź Voivodeship
Oporów is a village in Kutno County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It is the seat of the gmina (administrative district) called Gmina Oporów. It's east of Kutno and north of the regional capital Łódź.
History
Oporów was a private town, administratively located in the Orłów County in the Łęczyca Voivodeship in the Greater Poland Province of the Kingdom of Poland.
A monastery was founded in 1453, which still has a few monks.
The Oporów Castle was constructed in the mid-15th century for defensive purposes.
References
Villages in Kutno County
Łódź Voivodeship (1919–1939)
|
4791220
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%82%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BA%D0%B5%D0%BD%D0%B7%D1%96
|
Дженет Маккензі
|
Дженет Маккензі — американська художниця, відома своїми зображеннями релігійних тем, які представляють широкий спектр людських тем.
Робота Маккензі «Ісус із народу» виграла всесвітній мистецький конкурс, організований газетою National Catholic Reporter у 2000 році.
Її робота посіла перше місце серед 1678 робіт 104 художників із 19 країн і 6 континентів.
Умовою конкурсу потрібно було створити зображення Ісуса XXI століття, таким, яким він на думку автора максимально відображатиме суспільство та вказуватиме на нові виклики часу.
«Ісус з народу» Дженет Маккензі є персонажем невизначеної статі та расової належності, він темношкірий і з товстими губами, швидше за все, питомий американець або африканець.
Примітки
Американські художниці
|
837187
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/MCH%20%D0%90%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B0
|
MCH Арена
|
MCH Арена — футбольний стадіон у місті Гернінг, Данія. Цей стадіон використовується як домашнє поле команди «Мідтьюлланн». Перший матч на цьому стадіоні «Мідтьюлланн» виграв у команди Akademisk Boldklub з рахунком 6-0. До 2009 року стадіон був відомий як САС Арена.
Messecenter Herning є власником цього стадіону. Приблизно 85 млн. DKK, коштувало побудувати цей стадіон.
Цей стадіон може приймати матчі Ліги Європи УЄФА і матчі національних збірних країн.
Стадіон локально відомий як Зідан Арена, тому що Мохамед Зідан, колишній нападник FC Midtjylland, забив дев'ять м'ячів у перших трьох матчах на цьому стадіоні.
Посилання
Офіційний сайт
Стадіони Данії
Спорт у Гернінгу
Споруди, збудовані 2004
|
3632196
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%BA%20%28III%29
|
Сондок (III)
|
Сондок (III)
Сондок (785) — корейський правитель, тридцять сьомий володар (ван) держави Сілла (восьмий ван об'єднаної Сілли).
Біографія
Уроджений Кім Янсан. Він був нащадком в одинадцятому коліні вана Немуля. При дворі вана Хегона був чиновником.
780 року спалахнуло повстання проти влади Хегона, який вів розгульний спосіб життя. В результаті було захоплено палац і вбито вана. Новим правителем після того став Сондок.
Правив лише п'ять років і помер 785. Після смерті його тіло було кремовано, а прах розвіяно над Східним морем. Трон успадкував Вонсон.
Посилання
Правителі VIII століття
|
403498
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B3%D1%85%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%8F
|
Мегхалая
|
Мегхалая, також Меґхалая або Мегалая — штат на північному сході Індії. Його назва на санскриті означає «оселя хмар». Населення штату в 2014 році становило осіб. Мегхалая займає площу км², при цьому протяжність штату із заходу на схід становить приблизно 300 км, а з півночі на південь близько 100 км. На півночі та сході межує з індійським штатом Ассам, на півдні та заході — з територією Бангладеш.
Столиця — місто Шиллонг, через специфічний гірський пейзаж відоме як «Шотландія Сходу».
До 1972 року Мегхалая була частиною штату Ассам. Тоді з колишніх ассамських округів Гори Гаро та Об'єднані Гори Кхасі і Джайнтія було утворено новий 21-й штат Індійського Союзу Мегхалая.
Офіційною мовою штату є англійська. Крім того, 2005 року офіційними регіональними мовами стали найбільш вживані місцеві мови кхасі і гаро, перша — в центральних і східних округах Східні Гори Кхасі, Західні Гори Кхасі, Гори Джайнтія та Рі-Бхой, друга — в західних округах Східні Гори Гаро, Західні Гори Гаро і Південні Гори Гаро.
Природа
Територія штату Мехалая — це переважно гірський регіон з окремими долинами і високогірними плато. Більшу частину штату займає плато Шиллонг, що складається з гір Гаро, Кхасі та Джайнтія. Найвищою точкою є пік Шиллонг висотою 1961 метр над рівнем моря; розташований він у горах Кхасі.
У Мегалаї багато річок, які утворюють серед гір глибокі ущелини, є декілька красивих водоспадів. Більшість річок має сезонний характер, вони стають повноводними в період дощів.
Клімат залежить від мусонів і змінюється з висотою. Сезон мусонів триває з травня по вересень. В горах Кхасі і Джайнтія не дуже жарко влітку і не дуже холодно взимку, в Шиллонзі середня температура в травні-червні становить 24 °C, у грудні-січні – близько +4 °C. На рівнинах гір Гаро клімат більш жаркий і вологий. Небо Мегхалаї лише зрідка залишається вільним від хмар. Середня кількість опадів становить близько 2600 мм на рік на заході, від 2500 до 3000 мм на півночі і близько 4000 мм на південному сході штату. Максимальна кількість опадів випадає на південних схилах гір Кхасі. Тут, в районі містечка Черрапунджі, що на південь від столиці штату, зареєстровані світові метеорологічні рекорди:
найбільша кількість опадів за 48 годин (2493 мм, 15-16 червня 1995);
найбільша кількість опадів протягом 12 місяців (26,47 м, 8 серпня 1860 — 7 липня 1861).
Вітри дмуть протягом усього року.
Площа лісів Мегхалаї становить 15 584 км2, це складає 69,5% території штату. Частина лісів перебуває під охороною держави. Місцева природа відзначається великим біологічним різноманіттям. Яскравим прикладом цього є національні парки Балпакрам і Нокрек у горах Гаро. Їх візитівкою є слони і тигри. Тут можна побачити гулока, рідкісний вид гібонів. Зустрічаються також олені, ведмеді, червоні панди, гаури, дикі буйволи, леопарди, мангусти, кабани та багато інших цікавих тварин. 660 видів птахів живуть у лісах Мегхалаї. Серед них великий індійських птах-носоріг, павовий фазан, великий індійський папуга, блакитна сойка та ін. Вапнякові печери є домівкою рідкісних видів кажанів.
Величезним різноманіттям відзначається рослинний світ Мегхалаї. Лише орхідей тут нараховується близько 325 видів. Серед інших цікавих видів рослин можна назвати хижі рослини-глечики з роду непентес (Nepenthes khasiana), дерево сал (Shorea robusta), улюблене дерево бога Вішну, тикове дерево (Tectona grandis) з цінною деревиною.
Продовжують існувати в Мегхалаї так звані «священні гаї». Це невеличкі ділянки пралісів, які зберігалися людьми з релігійних і культурних переконань, тепер вони зарезервовані для проведення релігійних ритуалів і захищені від будь-якої експлуатації. Ці «священні гаї» стали пристановищем для багатьох рідкісних видів рослин і тварин.
Населення
Демографія
За даними перепису населення Індії 2011 р. населення штату Мегхалая становило 2 964 007 осіб, з них 1 492 668 (50,4%) чоловіків і 1 471 339 (49,6%) жінок, 2 368 971 особа (79,9%) живе в селах і 595 036 осіб (20,1%) є жителями міст. Столиця й найбільше місто штату Шиллонг в агломерації нараховувало 354 325 жителів.
Динаміка чисельності населення Мегхалаї, за даними переписів 1901-2011 років:
Розподіл населення за округами (2011, перепис):
Зареєстровані племена
86,23% населення штату складають зареєстровані (регулярні) племена, найбільшими з яких є кхасі і гаро.
Чисельність зареєстрованих племен в штаті Мегхалая, за переписом 2011 р.:
Гаро живуть переважно у західних округах штату (гори Гаро), кхасі — в центральних та східних (гори Кхасі та Джайнтія). До складу кхасів включають також споріднені з ними племена джайнтія, синтенг, пнар, вар, бхой, лингнам. Всі вони є корінними жителями краю, споріднені з народами мунда на плато Чхота-Нагпур в індійському штаті Джаркханд, монами у Нижній М'янмі та кхмерами у Камбоджі. Гаро (інша назва ачик) належать до групи народів бодо-качарі, більшість яких розселена в сусідньому штаті Асам. Вони прийшли в Індію з південно-східного Тибету, але також вже дуже давно живуть на території Мегхалаї. На відміну від населення більшості штатів Індії, в Мегхалаї переважна частина населення, зокрема гаро, кхасі та джайнтія, дотримується традицій матріархату.
Розподіл найбільших племен Мегхалаї за округами (2011, перепис):
Релігія
Мегхалая, поряд із Нагалендом і Мізорамом, є одним із трьох штатів Індії, що мають християнську більшість. Навернення місцевого населення на християнство відбувалося переважно за часи британського колоніального панування. Розподіл населення штату за віросповіданням, за даними перепису 2011 року був таким:
Найбільшими релігійними громадами серед християн Мегхалаї є пресвітеріани та католики.
Мови
Розподіл населення штату за мовною ознакою, за даними перепису населення 2001 р.:
*) Чисельність населення штату Мегхалая, за даними перепису 2001 року, становила 2 318 822 особи.
Мова кхасі належить до австроазійських мов, мови гаро, марам, коч, рабха, мікір — до тибето-бірманських мов, бенгальська, непальська, гінді, маратхі, асамська мови — до індоарійських мов.
Історія
Племена кхасі, гаро і джантія мали власні князівства, поки в XIX ст. не потрапили під владу колоніальної адміністрації Британської Індії. 1835 року британська влада включила ці землі до складу Асаму, в складі якого регіон мав напівнезалежний статус в силу договірних відносин з британською короною. Рельєф і клімат Мегхалаї виявився сприятливим для європейців. Вони зробили місто Шиллонг адміністративним центром Асаму, свої місії розташували тут також християнські місіонери. 1947 року, після проголошення незалежності Індії гори Гаро, Кхасі і Джайнтія увійшли до складу штату Асам, місто Шиллонг стало столицею цього штату.
Рух за створення окремого Гірського штату був започаткований у 1960 році. Після 12 років боротьби народився 21-й штат Індії Мегхалая. Він був створений з двох колишніх округів штату Асам: Об'єднані Гори Кхасі та Джантія та Гори Гаро. Спочатку, 2 квітня 1970 року, Мегхалая отримала статус автономного штату, а з 21 січня 1972 року вона стала повноцінним штатом. Місто Шиллонг, яке досі було столицею Ассаму, стало тепер столицею нового штату.
Адміністративно-територіальний поділ
Станом на 2016 рік, штат Мегхалая поділявся на 11 округів, а ті, в свою чергу на 39 блоків:
Коли 1972 року Мегхалая стала окремим штатом, вона поділялася на 3 округи: Гори Гаро, Гори Кхасі та Гори Джайнтія.
1976 року були утворені ще 2 округи: Східні Гори Гаро та Західні Гори Кхасі, відповідно колишні округи Гори Гаро та Гори Кхасі стали називатись Західні Гори Гаро та Східні Гори Кхасі. Таким чином, кількість округів збільшилась до 5.
1992 року до них додалися наступні 2 округи: Південні Гори Гаро (виділився зі складу округу Західні Гори Ґаро) та Рі-Бхой (зі складу округу Західні Гори Кхасі).
У 2012 році округів стало 11, додалися ще Північні Гори Гаро (зі складу округу Східні Гори Гаро), Східні Гори Джайнтія (зі складу округу Гори Джайнтія, який після цього став називатись Західні Гори Джайнтія), Південно-Західні Гори Кхасі (зі складу округу Західні Гори Кхасі) та Південно-Західні Гори Гаро (зі складу округу Західні Гори Гаро).
Органи влади
Вищою посадовою особою штату є губернатор, який призначається Президентом Індії. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів — урядом штату Мегхалая на чолі з першим міністром.
Законодавча влада належить місцевому парламенту, який, як і в інших штатах Індії, має назву Законодавчі Збори, або Відхан-Сабха. Законодавчі Збори складаються з 60 депутатів.
2 депутати представляють Мегхалаю в нижній палаті парламенту Індії (Лок Сабха) і 1 депутат – у верхній палаті Радж'я Сабха.
В межах автономних округів здійснюють свої повноваження Ради автономних округів (Autonomous District Council). Всього в Мегхалаї 3 таких ради:
Рада автономного округу Гори Кхасі, повноваження якої поширюється на округи Західні Гори Кхасі, Південно-Західні Гори Кхасі, Східні Гори Кхасі, Рі-Бхой;
Рада автономного округу Гори Джайнтія, повноваження якої поширюється на округи Західні Гори Джайнтія, Східні Гори Джантія;
Рада автономного округу Гори Гаро , повноваження якої поширюється на округи Західні Гори Гаро, Південно-Західні Гори Гаро, Північні Гори Гаро, Східні Гори Гаро, Південні Гори Гаро.
У сільських районах зберігаються традиційні інститути самоврядування: сіємства у кхасі, далойства у джайнтія і нокма у гаро.
Верховний Суд Мегхалаї здійснює юрисдикцію і повноваження стосовно судових справ, що виникають на території штату.
Господарство
Мегхалая є переважно аграрним штатом, у сільському господарстві задіяно близько 80 % її населення. Понад 60 % посівних площ займають зернові. Головною сільськогосподарською культурою є рис, під його посівами зайнято 104,8 тис. га, це складає майже 38 % від загальних 276 932 га посівних площ штату. Також вирощують кукурудзу, картоплю, імбир, куркуму, чорний перець, ареку (на горіхи), бетель, бавовник, джут, гірчицю, ріпак. Штат відомий також своїми фруктовими садами, тут збирають апельсини, лимони, ананаси, гуаяву, ліджи, банани, джекфрут, сливи, груші, персики.
Аграрна галузь відзначається низькою продуктивністю через застарілі методи господарювання. Лише в 1970-ті роки відбувся позитивний прорив завдяки успішному впровадженню культури високопродуктивних сортів рису. З'явилося багато чайних плантацій.
Крім рослинництва, важливим джерелом забезпечення населення продуктами харчування є місцеве тваринництво. В господарствах Мегхалаї тримають близько 540 тис. корів, 29 тис. буйволів, 180 тис. кіз, 2,07 млн. свиней і 1,419 млн. голів домашньої птиці.
У Мегхалаї немає великих підприємств. Промисловість обмежується середніми підприємствами з виробництва цементу, фанери, олії, хімічні заводи, існують також дрібні виробництва, млини, сховища сільськогосподарських продуктів, ремонтні майстерні.
Надра Мегалаї багаті на різні мінеральні ресурси, серед яких великі поклади кам'яного вугілля, вапняку, силіманіту, каоліну, граніту а також урану та інших мінералів. Крім того, штат має значні лісові та гідроенергетичні ресурси. Але всі вони практично не використовуються. Причиною тому є бідна інфраструктура регіону.
Основним видом транспорту в Мегхалаї є автомобільний. Загальна довжина доріг у 2003 році становила 7633 км (щільність 34,03 км на 100 км²), з них 3691 км мали асфальтове покриття, 3942 км — гравійне. 4 національних шосе на території штату мають загальну довжину 706,56 км.
Амрой, розташований за 35 км від Шиллонгу, є єдиним аеропортом в Мегалаї, він має посадкову смугу для невеликих повітряних суден. Здійснюються регулярні рейси до Колкати, Ґувахаті.
Мегхалая є також перспективним туристичним регіоном. Мальовничі ландшафти, екзотична флора і фауна, численні озера, водоспади, печери, священні ліси викликають неабиякий інтерес у туристів.
Примітки
Посилання
Meghalaya State Portal
Meghalaya Legislative Assembly
Department of Tourism, Government of Meghalaya
The Department of Arts and Culture, Meghalaya
Forest & Environment Dept, Govt. of Meghalaya
Sushmita Kashyap. Meghalaya. Arnold P. Kaminsky and Roger D. Long, Editors. India Today: An Encyclopedia of Life in the Republic. ABC-CLIO, 2011. ISBN 978-0-313-37462-3, pp. 455–458
Maps of India, Meghalaya
Meghalaya Tourism and Travel Guide - JourneyMart.com
Meghalaya Culture and Tradition
Meghalaya Tourism and Travel Holiday Tours in North East India
Meghalaya — Wikitravel
Meghalaya — Lonely Planet
Best Tourist Places to Visit in Meghalaya, List of Tourist Spots in Meghalaya — Tripoto
Фото: The Hills of Meghalaya, India — in Pictures
Штати Індії
Північно-Східна Індія
Держави і території, засновані 1972
Англомовні країни і території
|
3281400
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%B4%D0%B6%D0%BB%D1%96%20%28%D0%9C%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%29
|
Риджлі (Меріленд)
|
Риджлі (Меріленд)
Риджлі — місто в США, в окрузі Керолайн штату Меріленд. Населення — 1611 особа (2020).
Географія
Риджлі розташоване за координатами (38.954858, -75.880419). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 4,61 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у 604 домогосподарствах у складі 412 родин. Густота населення становила 356 осіб/км². Було 667 помешкань (145/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 3,1 %. Частка іспаномовних становила 5,9 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 30,9 % — особи молодші 18 років, 60,2 % — особи у віці 18—64 років, 8,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 32,0 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 88,6 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 80,8 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 11,3 % осіб, у тому числі 15,8 % дітей у віці до 18 років та 25,0 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 714 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 23,7 %, роздрібна торгівля — 20,0 %, публічна адміністрація — 14,8 %.
Примітки
Джерела
Містечка Меріленду
Населені пункти округу Керолайн (Меріленд)
Населені пункти США, засновані 1896
|
8168234
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1066%20Lobelia
|
1066 Lobelia
|
1066 Lobelia, provisional designation , is a bright background asteroid from the inner regions of the asteroid belt, approximately 6 kilometers in diameter. It was discovered on 1 September 1926, by astronomer Karl Reinmuth at the Heidelberg-Königstuhl State Observatory in Germany. The asteroid was named after the flowering plant Lobelia (lobelias).
Orbit and classification
Lobelia is a non-family asteroid from the main belt's background population. It orbits the Sun in the inner main-belt at a distance of 1.9–2.9 AU once every 3 years and 9 months (1,360 days; semi-major axis of 2.40 AU). Its orbit has an eccentricity of 0.21 and an inclination of 5° with respect to the ecliptic.
The asteroid was first observed at Heidelberg as in August 1911. The body's observation arc begins at Simeiz Observatory in October 1926, one month after its official discovery observation at Heidelberg.
Physical characteristics
The asteroid's spectral type is unknown.
Rotation period
As of 2017, no rotational lightcurve of Lobelia was obtained from photometric observations. The body's rotation period, spin axis and shape remain unknown.
Diameter and albedo
According to the survey carried out by the NEOWISE mission of NASA's Wide-field Infrared Survey Explorer, Lobelia measures 6.014 kilometers in diameter and its surface has a high albedo of 0.488.
Naming
This minor planet was named after the Indian tobacco flower, Lobelia, a genus of flowering plants also known as lobelias. The official naming citation was mentioned in The Names of the Minor Planets by Paul Herget in 1955.
Reinmuth's flowers
Due to his many discoveries, Karl Reinmuth submitted a large list of 66 newly named asteroids in the early 1930s. The list covered his discoveries with numbers between and . This list also contained a sequence of 28 asteroids, starting with 1054 Forsytia, that were all named after plants, in particular flowering plants (also see list of minor planets named after animals and plants).
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (1)-(5000) – Minor Planet Center
001066
Discoveries by Karl Wilhelm Reinmuth
Named minor planets
19260901
|
4471951
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Utricularia%20albertiana
|
Utricularia albertiana
|
Utricularia albertiana — вид рослин із родини пухирникових (Lentibulariaceae).
Етимологія
Видовим епітетом вшановано професора Віктора А. Альберта, ботаніка та еволюційного біолога на кафедрі біологічних наук Університету Буффало, Університет штату Нью-Йорк, який зробив величезний внесок у наше розуміння роду Utricularia.
Біоморфологічна характеристика
Дрібна водна однорічна рослина. Ризоїди численні, капілярні, прості, у довжину до 8 мм, у товщину 0.2 мм. Столони нечисленні, капілярні, у товщину 0.1–0.15 мм, розгалужені, у довжину до 25 мм, довжиною міжвузля 5–8 мм. Листки нечисленні; пластинка зворотнояйцеподібна чи вузько-зворотнояйцеподібна, 1.5–3.5 × 0.5–1.3 мм, верхівка закруглена. Пастки нечисленні, яйцеподібні, 0.85–1.4 мм завдовжки, рот збоку, спинний відросток зменшений до невеликої горбка чи 0.5–1.0 мм завдовжки, бічні придатки довгі капілярні чи сильно зменшені. Суцвіття прямовисне, одиночне 60–120 мм завдовжки. Квітка 1, 4–5 мм завдовжки (без придатків). Частки чашечки нерівні; верхня частка ≈ 2 мм завдовжки, 1,2 мм завширшки, довгаста, сильно опукла з закругленою верхівкою; нижня частка ≈ 1.2 мм завдовжки, 0.7 мм завширшки, яйцеподібна, злегка опукла з роздвоєною верхівкою. Віночок від червонувато-коричневого до абрикосового; верхня губа пряма, довжиною 4.5–5 мм, зворотнояйцеподібна, сильно опукла, на внутрішній верхній поверхні залозиста; нижня губа 5-долькова. Коробочка яйцеподібна, ≈ 1.2 мм в діаметрі. Насіння яйцеподібне 0.16–0.2 мм завдовжки. Пилок ≈ 24 × 27 мкм. Квіти і плоди реєструються в період з лютого по квітень.
Середовище проживання
Вид росте у Західній Австралії.
Зустрічається в мілководних басейнах.
Примітки
albertiana
Флора Австралії
Рослини, описані 2018
Рослини-хижаки
|
4050103
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Роздільнянська районна рада
|
Роздільнянська районна рада — орган місцевого самоврядування Роздільнянського району Одеської області.
Загальні відомості
Роздільнянській районній раді підпорядковані: 1 міська, 5 селищних та 3 сільські ради.
Склад ради
VIII скликання
Останні вибори до районної ради відбулись 25 жовтня 2020 року на 5 виборчих округах. Явка по району склала 36,51%.
Обрано 38 депутатів від 7 партій:
13 — ПП «ОПЗЖ»;
6 — ПП ВО «Батьківщина»;
5 — ПП «Слуга народу»;
5 — ПП «Європейська солідарність»;
3 — ПП «ДОВІРЯЙ ДІЛАМ»;
3 — ПП «За майбутнє»;
3 — ПП «Наш край».
Перша сесія відбулася 24 листопада 2020 року.
Керівний склад ради
Пресман Олександр Семенович (1961) — голова Роздільнянської районної ради від 24 листопада 2020 року.
Александрова Альона Ігорівна — заступник голови.
Виконавчий комітет
Примітки
Див. також
Адміністративний устрій Роздільнянського району
Населені пункти Роздільнянського району
засновані в Україні 1930
Роздільнянський район
Роздільнянський район (1930—2020)
Районні ради Одеської області
Джерела
|
3468978
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B7%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B0%20%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83
|
Юнацька збірна Данії з футболу
|
Юнацька збірна Данії з футболу — загальна назва збірних команд Данії, що представляють країну на міжнародних змаганнях з футболу та мають обмеження щодо максимального віку гравців відповідно до вікової категорії:
Юнацька збірна Данії з футболу (U-16) — змагалася за право участі у чемпіонаті Європи серед 16-річних (до зміни вікової категорії змагання на U-17 у 2001 році) та чемпіонаті світу серед 16-річних (до зміни вікової категорії змагання на U-17 у 1991 році).
Юнацька збірна Данії з футболу (U-17) — змагається за право участі у чемпіонаті світу серед 17-річних та чемпіонаті Європи серед 17-річних.
Юнацька збірна Данії з футболу (U-18) — змагалася за право участі у чемпіонаті Європи серед 18-річних (до зміни вікової категорії змагання на U-19 у 2001 році).
Юнацька збірна Данії з футболу (U-19) — змагається за право участі у чемпіонаті Європи серед 19-річних.
Юнацька збірна Данії з футболу (U-20) — скликається для участі у молодіжному чемпіонаті світу за умови кваліфікації на це змагання.
Див. також
Молодіжна збірна Данії з футболу
|
1577999
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B0%20%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%B0
|
Лиса Липа
|
Лиса Липа, також Купна — річка в Україні, у межах Іллінецького району Вінницької області. Ліва притока Собу (басейн Південного Бугу).
Тече через села Яструбинці, Купчинці та смт Дашів. Впадає у Соб за 50 км від гирла. Довжина — 17 км, площа басейну — 120 км².
Притоки: Котовий (ліва).
Галерея
Джерела
Олександр Роговий. Соб. Краєзнавчі нариси. — Вінниця: 2012. — с. 10.
Гавриков Ю.С. Реєстр річок Вінницької області.(Довідковий посібник, 2-ге видання, доповнене) – Вінниця: Басейнове управління водних ресурсів річки Південний Буг, 2018 - 28 с.
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 316
«Каталог річок України». — К. : Видавництво АН УРСР, 1957. — С. 59. — (№ 872).
Малі річки України
Річки Вінницької області
Притоки Собу
Річки Іллінецького району
|
1014272
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%8E%D0%B1%D0%B0%D1%81-%D0%B4%D0%B5-%D0%90%D1%80%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%B0
|
Баюбас-де-Арріба
|
Баюбас-де-Арріба — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кастилія-і-Леон, у провінції Сорія. Населення — осіб (2010).
Муніципалітет розташований на відстані близько 140 км на північний схід від Мадрида, 41 км на південний захід від Сорії.
На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: (дані про населення за 2010 рік)
Баюбас-де-Арріба: 47 осіб
Вальверде-де-лос-Ахос: 10 осіб
Демографія
Примітки
Муніципалітети провінції Сорія
|
3480351
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%9B%D1%96%D1%85%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D1%83%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201999%E2%80%942000
|
Кубок Ліхтенштейну з футболу 1999—2000
|
Кубок Ліхтенштейну з футболу 1999—2000 — 55-й розіграш кубкового футбольного турніру в Ліхтенштейні. Титул здобув Вадуц.
Календар
Перший раунд
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|19 жовтня 1999
|-
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|20 жовтня 1999
|}
1/4 фіналу
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|9 листопада 1999
|-
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|2 березня 2000
|-
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|5 квітня 2000
|}
1/2 фіналу
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|11 квітня 2000
|-
|colspan="3" style="background-color:#99CCCC"|12 квітня 2000
|}
Фінал
Посилання
RSSSF
Кубок Ліхтенштейну 1999/2000
Кубок Ліхтенштейну
1999/2000
Ліхтенштейн
Ліхтенштейн
|
3125005
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B9%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%B4
|
Бейфілд
|
Бейфілд
Бейфілд — місто, штат Колорадо
Бейфілд — місто, штат Вісконсин
Бейфілд — місто, штат Вісконсин
Бейфілд — селище в графстві Антігоніш, Нова Шотландія
|
1828269
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%95%D0%B4%D1%96%D1%88%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%88%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%96
|
Георгій Едішерашвілі
|
Георгій Едішерашвілі — азербайджанський, колишній грузинський борець вільного стилю, триразовий чемпіон Європи, срібний та бронзовий призер Кубку світу.
Біографія
Боротьбою займається з 1999 року. Був чемпіоном Європи 2005 року серед кадетів. У березні 2013 виграв дорорслий чемпіонат Європи, преремігши у фіналі білоруського борця якутського походження Владислава Андрєєва. Того ж року у нього був виявлений заборонений препарат, узятий 8-11 листопада в Москві на Кубку європейських націй, де він посів разом з командою друге місце. Через це спортсмен був дискваліфікований строком на два роки. За заявою президента федерації боротьби Грузії Луки Куртанідзе, Едішерашвілі приймав препарати самовільно, за чиєюсь порадою. Міністерство спорту і у справах молоді Грузії також приєдналося до санкцій і припинило фінансування і виплату зарплати чемпіону Європи.
Після відбуття дискваліфікації, з 2016 року виступає за збірну Азербайджану, у складі якої також виграв чемпіонат Європи 2017 року.
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Європи
Виступи на Кубках світу
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Примітки
Посилання
Грузинські борці вільного стилю
Азербайджанські борці вільного стилю
Чемпіони Європи з вільної боротьби
Борці, дискваліфіковані за вживання допінгу
|
2317473
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%20%D0%9A%D1%96%D1%88%D0%BA%D0%B0
|
Перша Кішка
|
Перша Кішка — коса на Камчатці, на північно-східному березі Карагінської затоки, від якої частково відокремлює дельту річки Карага.
Нанесена на карту в 1885 році Ф. К. Геком як мис Селища, так як під час прибуття сюди експедиційної шхуни «Сибір» на косі знаходилися літні оселі рибалок із селища Карага. Пізніше на картах з'явилася сучасна назва.
Див. також
Друга Кішка
Примітки
Географія Камчатського краю
|
2326227
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%82-%D0%A2%D0%B0%D0%B1%D0%B1%D0%B0
|
Ет-Табба
|
Ет-Табба
Ат-Табба — поселення в Сирії, що складає невеличку друзьку общину в нохії Ель-Масмія, яка входить до складу мінтаки Ес-Санамейн в південній сирійській мухафазі Дар'а.
За переписом 2004 року в поселенні нараховувалося 32 домогосподарства в яких проживало 173 особи: 94 жінки та 79 чоловіків.
Під час Громадянської війни в Сирії за містечко велися бої між проурядовими військами і повстанською армією.
Примітки
Мінтака Ес-Санамейн
|
6694239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hedvig%20Charlotta%20Nordenflycht
|
Hedvig Charlotta Nordenflycht
|
Hedvig Charlotta Nordenflycht (Stockholm, Sweden, 28 November 1718 – Stockholm, Sweden, 29 June 1763) was a Swedish poet, feminist and salon hostess.
Biography
She was the youngest of five children of the wealthy official Anders Andersson Nordbohm (1675–1734) and Christina Rosin. Her father was ennobled as Nordenflycht in 1727. After the retirement of her father in 1730, the family settled on the estate Viby.
She was sporadically tutored by Henning Tideman, the teacher of her brother Anders Nordenflycht (1710–1740), in Latin and German, and studied philosophy and theology as an autodidact, being otherwise only educated in domestics and accomplishments.
In 1734, she was engaged against her will to Johan Tideman (1710–1737), a pupil of Christopher Polhem and supporter of the Wolffian philosophy. Johan Tideman and his naturalism and philosophy made a great impact upon her development and satisfied her intellectually, but she opposed their engagement because she did not find him physically attractive. The engagement was, however, broken by the early death of Tideman.
On 23 April 1741 she married Jacob Fabricius (1704–1741), who had been her French language teacher, and was appointed chaplain of the admiralty at Karlskrona prior to their marriage. This marriage was not arranged and is described as a mutually happy love match: it was in fact opposed by her brother, who wished for a more socially and economically advantageous marriage which could benefit his own career, but she was supported by her mother. She had no children during her marriage. Before here departure to Karlskrona, she wrote the poetic collection Cronstedtska poemboken, which was a gift to her friend countess Margaretha Beata Cronstedt.
The death of her spouse in December 1741, only a couple of months after their wedding, caused a severe depressive shock. She retired to a rented cottage at Lidingö outside Stockholm to mourn, during which she wrote the Den sörgande turtur-dufvan, poems describing her longing for her lost love and the nature of sadness and loss.
Nordenflycht returned to Stockholm after her mourning period, where she settled. Her economic situation had at that point deteriorated: her late spouse had no fortune and the inheritance after her father had been wasted by her brother. She was forced to support herself and decided to do so through her literary talent.
In 1742, she debuted as a published author with Svenska fruntimrets klagan (The Lament of the Swedish Woman), a poem over queen Ulrika Eleonora. The same year she applied for a pension from the admiralty after her late spouse. Her application was granted the following year by an intervention from the king, who referred to the talent of her literary production.
She wrote poems for the royal house at several occasions, and was in 1747 granted a small allowance from crown princess Louisa Ulrika. Aside from the allowance from the crown princess and the small pension from the admiralty, she supported herself by writing poems on commission, and established herself as a successful writer. She courted Polhem, Linné and Abraham Bäck with poems, and lived for long periods in the home of her personal friends, count and countess Cronstedt, in whose household she functioned as somewhat as a court poet.
After the Great Stockholm Fire of 1759 she and her mother lost their home, after which she successfully appealed to the Riksdag of the Estates for help, making a spectacular appeal in person to the clergy estate. She was granted an annual allowance for life in 1752, after which her economy was settled and she could concentrate on her writing without having to concern herself with monetary problems.
On 14 April 1753, Nordenflycht was inducted in Tankebyggarorden, a literary academy in Stockholm under the leadership of Carl Fredrik Eckleff, founded shortly before based on French role models, which had the purpose to reform the contemporary Swedish literature.
Nordenflycht's name as a member of the academy was "Uranie", and she made it a center of a literary salon. In the academy, she became closely affiliated with Gustaf Philip Creutz and Gustaf Fredrik Gyllenborg, but her conflicts with Olof von Dahlin is well known.
Nordenflycht has been described as hostile to other women writers. This description originates from an allegation of Olof von Dahlin, who describes an incident where he claims that she became enraged when she was at one point asked why she was the only female member of the Tankebyggarorden, because she considered herself the only female worthy of such an honor. These ideas are also upheld by the fact that she failed to promote several other female writers during her time in the Order It must be pointed out, however, that von Dahlin and Nordenflycht were known antagonists who made several negative accusations toward and about each other during their lifetime. This is also contradicted by the behavior of Nordenflycht during her lifetime: she was a friend and correspondent of fellow feminist writer Catharina Ahlgren, and enthusiastic in her support of other female writers, such as the group of female writers in Norrköping, Charlotta Löfgren, Hedvig Löfwenskiöld, Hedwig Walldorff and Margareta Gryzell, the first of whom she addressed in her original sketch of Fruentimrets försvar .
In 1762, Nordenflycht settled in a small villa she had built in the country side near Skokloster, which she called Lugnet (Calmness). At this point, she was in love with Johan Fischerström, seventeen years her junior. Johan Fischerström, born in 1735, was a student from Lund University with radical ideas and literary interests, who had made her acquaintance in the circles of the Tankebyggarorden. When Nordenflycht moved to Lugnet, she arranged for Fischerström to be given a position at the Sjöö Castle, the home of her personal friend Cathérine Charlotte De la Gardie. Her last poems took place during which was evidently a love triangle between Nordenflycht, Fischerström and De la Gardie during the winter of 1762–63. Johan Fischerström became the inspector of the estate and courted De la Gardie, which made the situation unbearable for Nordenflycht. The prose Fröjas räfst portray pastoral love, while her famous poem Öfver en hyacint describes clear sighted resignation in the midst of the disappointment of love.
Her death gave rise to rumors that she had died by suicide. According to contemporary legend, she attempted to swim over the water separating her from her beloved, which failed but resulted in a cold which took her life. Whether she did die by suicide is unknown, but whatever the case, she suffered from an illness by the time of her death, the symptoms which are described and are similar to the symptoms of cancer.
Literary career
She published the Den sörgande turtur-dufvan in 1743, and the works of her late spouse, Amaranter, the following year.
In 1746, she courted the Riksdag of the Estates with the patriotic poem Den frälsta Swea.
With her poem Vigtiga frågor til en lärd, in which she asked Ludvig Holberg to bring order in the confusion between religion and science, she became known outside of Sweden.
Nordenflycht had a feminist approach early in her production. In her first published poem, the funeral poem over the late queen, she made herself the spokesperson of her own sex. She named her collected works of four volumes Qvinligit tankespel (Female Reflections). Initially using the pseudonym En Herdinna i Norden (Shepherdess of the North), she continued by publishing under her own name, which was at the time not common. Her willingness to play a public role as a literary woman could be regarded as a step in her defense of women's right to be intellectually active, and disprove the traditional disbelief in women's intellectual capacity by making herself an example.
Already in her non published Cronstedtska poemboken, she included the poem Fruentimbers plikt at upöfva deras vett (The Duty of Women to use their wit), and her defense of women's intelligence are often displayed in her work, most notably in her famous Fruentimrets försvar (Defense of Women) from 1761, written in opposition to the misogyny of Rousseau.
In Friarekonsten (Art of proposing), she warns women, that men's assurances of friendship often turned to a demand of obedience after marriage.
In parallel to being a supporter of the scientific Age of Enlightenment, however, she was somewhat skeptic to the idea that the knowledge of science (in opposition to the emotional mysticism of religion) in itself could give happiness, a doubt she expressed in Till Criton (1754), written to Carl Klingenberg. Her cousin Carl Klingenberg (d. 1757) was until his death important as a representative of rational science, and his death caused her a severe depression.
In close cooperation with the other academy members of Tankebyggarorden, Gustaf Philip Creutz and Gustaf Fredric Gylleborg, she published two volumes of Witterhets arbeten (1759–62), which has been referred to as the breakthrough of the literary classicism in Sweden.
During the 1750s, her style became more in the line of classicism, during which she became known and appreciated in Germany, and was awarded by Empress Elizabeth of Russia for her poem to the Russian heir to the throne.
As a poet, Nordenflycht is known for describing the existential conflict between religion and science during the age of enlightenment, and for her depictions of the emotional symptoms of human love and sorrow. Known as a sensitive and emotional person, she was also practical, logical and strong willed when it came to her defense of her own literary position, and her ideological defense of women's intellectual capacity.
Legacy
In the national National Portrait Gallery (Sweden) of Gripsholm, which was opened in the 1822, she was one of the first six women of the Swedish history who was given a portrait in the collection, along with Bridget of Sweden, Vendela Skytte, Barbro Stigsdotter (Svinhufvud), Sophia Rosenhane and Sophia Elisabet Brenner.
Selection of work
1743 : "Den sörjande Turturduvan" (The Sorrowing Turtledove)
1744 : Qwinligit Tankespel, av en herdinna i Norden (A Woman's Play of Thoughts, by a Shepherdess in the North), in four volumes between 1744 and 1750
1744 : Fruentimbers Plikt att upöfwa deras Wett (Women's duty to train their sense)
1752 : Våra Försök (Our Efforts), together with the other academy members
1761 : Fruntimrens försvar (To the Defense of Women)
1762 : Öfwer en hyacinth (Over a hyacinth)
See also
Anna Maria Lenngren
Sophia Elisabet Brenner
References
Sources
Hedvig Charlotta Nordenflycht, av Hilma Borelius, 1922, Lund
Carin Österberg: Svenska kvinnor: Föregångare, nyskapare (Swedish women: Predecessors, pioneers) 1990
Signum Svenska kulturhistoria: Gustavianska tiden
A.L. Stjerneld (anonym), Gripsholmgalleriet (Stockholm 1833)
Hedvig Charlotta Nordenflycht, urn:sbl:8227, Svenskt biografiskt lexikon (art av Torkel Stålmarck), hämtad 2015-11-22.
External links
Further reading
1718 births
1763 deaths
Writers from Stockholm
Swedish women poets
Swedish salon-holders
Deaths from cancer in Sweden
Swedish nobility
18th-century Swedish women writers
18th-century Swedish poets
Age of Liberty people
Swedish feminists
|
4252616
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ruslan%20Stratonovich
|
Ruslan Stratonovich
|
Ruslan Stratonovich
Ruslan Leont'evich Stratonovich was a Russian physicist, engineer, and probabilist and one of the founders of the theory of stochastic differential equations.
Biography
Ruslan Stratonovich was born on 31 May 1930 in Moscow. He studied from 1947 at the Moscow State University, specializing in there under P. I. Kuznetsov on radio physics (a Soviet term for oscillation physics – including noise – in the broadest sense, but especially in the electromagnetic spectrum). In 1953 he graduated and came into contact with the mathematician Andrey Kolmogorov. In 1956 he received his doctorate on the application of the theory of correlated random points to the calculation of electronic noise. In 1969 he became professor of physics at the Moscow State University.
Research
Stratonovich invented a stochastic calculus which serves as an alternative to the Itō calculus; the Stratonovich calculus is most natural when physical laws are being considered. The Stratonovich integral appears in his stochastic calculus. Here, the Stratonovich integral is named after him (at the same time developed by Donald Fisk). He also solved the problem of optimal non-linear filtering based on his theory of conditional Markov processes, which was published in his papers in 1959 and 1960. The Kalman-Bucy (linear) filter (1961) is a special case of Stratonovich's filter.
The Hubbard-Stratonovich transformation in the theory of path integrals (or distribution functions of statistical mechanics) was introduced by him (and used by John Hubbard in solid state physics).
In 1965, he developed the theory of pricing information (Value of information), which describes decision-making situations in which it comes to the question of how much someone is going to pay for information.
Awards
Lomonosov Prize of the Moscow University, 1984
USSR State Prize, 1988
State Prize of the Russian Federation, 1996
See also
Filtering problem (stochastic processes)
Works
with P. I. Kuznetsov: The propagation of electromagnetic waves in multiconductor transmission lines, Pergamon Press 1964
Topics in the theory of random noise, 2 Volumes, Gordon and Breach, 1963, 1967
with P. I. Kuznetsov, V. I. Tikhonov: Nonlinear transformation of stochastic processes, Pergamon Press 1965
Conditional Markov processes and their application to the theory of optimal control, Elsevier 1968
Nonlinear Nonequilibrium Thermodynamics, 2 Volumes, Springer Series in Synergetics, 1992, 1994 (Volume 1: Linear and Nonlinear Fluctuation-Dissipation Theorem, Volume 2: Advanced Theory)
Theory of Information and its Value, Springer, 2020 (ed. Roman V. Belavkin, Panos M. Pardalos, Jose C. Principe).
References
Further reading
F V Bunkin et al., In memory of Ruslan Leont'evich Stratonovich, Physics-Uspekhi 40, 751–752, 1997 article
Professor R.L. Stratonovich: reminiscences of relatives, colleagues and friends edited by Yu. M. Romanovski, Publishing House of Computer Research Institute, Moscow-Izhevsk, 2007, 174 pages (in Russian). . This book contains the full list of Stratonovich's publications (monographs and journal papers, 185 items in total).
M. S. Yarlykov, Yu. A. Soloviev To the 80th Birthday of R. L. Stratonovich, Automation and Remote Control, Band 71, 2010, S. 1447–1450, Springer Link
1930 births
1997 deaths
Soviet mathematicians
Probability theorists
20th-century Russian mathematicians
Recipients of the USSR State Prize
State Prize of the Russian Federation laureates
Russian physicists
Moscow State University alumni
Academic staff of Moscow State University
Scientists from Moscow
|
4621592
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B2%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%B0
|
Гвазава
|
Гвазава
Гія Гвазава, Гія (Георгій) Гвазава (нар. 19 січня 1974) — грузинський футболіст, захисник.
Гвазава Левані Тенгізович (груз. ლევანი თენგიზის ძე გვაზავა; нар. 8 липня 1980, Ноджихеві, Хобський муніципалітет) — грузинський та російський футболіст, півзахисник.
Гвазава Георгій Бежанович (груз. გიორგი ბეჟანის ძე გვაზავა; 1869—1941) — грузинський письменник, перекладач, публіцист і політик.
грузинські прізвища
|
2232457
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%20%D0%A4%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D1%81%20%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%81%D0%BE%D0%BD
|
Томас Френсіс Вілсон
|
Томас Френсіс Вілсон-молодший (15 квітня 1959, Філадельфія, штат Пенсільванія) — американський актор, письменник, музикант, художник і комік. Він також відомий за ролі Біффа Таннена (і його онука Гриффа Таннена і діда Бьюфорда «Скаженого Пса» Таннена) у трилогії «Назад у майбутнє» і вчителя фізкультури Бена Фредріксена у телесеріалі «Диваки і навіжені».
У середній школі Вілсон був пов'язаний з мистецтвом і грав на тубі в шкільному оркестрі. Він вивчав міжнародну політику в Університеті штату Аризона.
Фільмографія
1985 — Назад у майбутнє
1986 — День дурня
1988 — Джексон на прізвисько Мотор
1989 — Назад у майбутнє 2
1990 — Назад у майбутнє 3
1991 — Нерви на межі
1993 — За кров платять кров'ю
1995 — Народжена вільною
1999–2000 — Диваки і навіжені (телесеріал) (шість серій)
2001–2013 — Губка Боб Квадратні Штани (мультсеріал) (дванадцять серій)
2004 — Губка Боб Квадратні Штани (озвучування)
2006 — Капітан Зум. Академія супергероїв
2009 — Інформатор
2011 — Ріо (озвучування)
2013 — Епік (озвучування)
Посилання
Офіційний сайт
Уродженці Філадельфії
Кіноактори США
Лауреати премії «Сатурн»
|
3461281
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85-%D0%A2%D1%83%D0%BB%D0%B0
|
Верх-Тула
|
Верх-Тула — село у Новосибірському районі Новосибірської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Верх-Тулинська сільрада. Населення становить 6020 осіб (2010).
Історія
Згідно із законом від 2 червня 2004 року органом місцевого самоврядування є Верх-Тулинська сільрада.
Населення
Примітки
Населені пункти Новосибірського району
Села Новосибірської області
|
13835341
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Andance
|
Andance
|
Andance is a commune in the Ardèche department in the Auvergne-Rhône-Alpes region of southern France.
Geography
Andance is located 5 km south of Saint-Rambert-d'Albon, 15 km east of Annonay, and 20 km north of Tournon-sur-Rhone. It can be accessed by the D86 road from Champagne in the north passing through the village then continuing south through the commune to Sarras. The D86B passes from the village over the Rhone to Andancette on the east bank. The D82 road also comes from Saint-Etienne-de-Valoux in the north-east to the village. There are also the small D370 road from Talencieux in the west to the village via a tortuous route and the D370B also from Talencieux to the south of the commune.
The commune has the Rhône as its entire eastern border with the Ruisseau de L'Ecoutay, the Ruisseau du Creux, the Ruisseau de Cueil, and numerous other streams flowing through the commune to the Rhone. The Conce river forms the southern border of the commune and also flows into the Rhone.
Neighbouring communes and villages
Administration
List of Successive Mayors
Population
The inhabitants of the commune are known as Andançois or Andançoises in French.
Distribution of Age Groups
The population of the commune is significantly younger than the departmental average.
Percentage Distribution of Age Groups in Andance and Ardèche Department in 2017
Source: INSEE
Culture and heritage
Civil heritage
The Sarrazinière Roman Ruins (Antiquity) at Châtelet are registered as an historical monument
Andance bridge was built in 1827 with iron wires and a central pier. The Andance bridge is the oldest suspension bridge still used today in France. It was built by Marc Seguin the brilliant inventor from Annonay. Largely destroyed during the Second World War on 30 August 1944, it was rebuilt and reopened in 1946 then underwent further changes
Religious heritage
The Church of Our Lady of Andance (12th century) is registered as an historical monument
A Calvary of Three Saints.
The Church contains many items that are registered as historical objects:
A Painting: Saint Philomena Martyred (19th century)
A Painting: Saint Romain (1835)
A Painting: Pope Pius IX remitting indulgences to the Andance Priest for the Saint-Barrel Chapel (19th century)
A Painting: Crusaders bringing relics to the chapel (19th century)
An Altar Cross (19th century)
A Processional Cross (19th century)
2 Prints with frames: Stations of the Cross (19th century)
A Reliquary (19th century)
A Statue: Saint Barulas (19th century)
A Statue: Black Madonna (19th century)
A Passion Cross: Cross of Bargemen
Andance in the arts
Andance is mentioned in the poem by Louis Aragon, The conscript of a hundred villages, written as an act of clandestine intellectual resistance in 1943 during the Second World War.
See also
Communes of the Ardèche department
References
External links
Andance on the National Geographic Institute website
Andance official website
Andance on Géoportail, National Geographic Institute (IGN) website
Andance on the 1750 Cassini Map
Communes of Ardèche
|
2638546
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%9A%D0%B5%D0%BC
|
Болеслав Кем
|
Болеслав Кем
Болеслав Еміль Кем (1880 — ?) — польський учитель, у часи Другої Речі Посполитої президент Стрия.
Життєпис
Болеслав Кем народився у 1880 році. У 1902 році отримав атестат зрілості у Чоловічій гімназії класичного типу імені Королеви Софії в Сяніку (з ним у класі навчались: Веслав Кравчинський, Тадеуш М'якиш, Мечислав Виґживальский, Ян Закшевський). Закінчив філологічні студії, отримавши докторський ступінь.
Він став вчителем і працював у Стрию як перед Першою світовою війною, так і в незалежній Польщі після 1918 року: в жіночій учительській семінарії, Другій державній гімназії, де викладав польську і латинську мови, історію, географію і був префектом гуртожитка.
Болеслав Кем був тенором і членом хорового товариства пісні «Gęźba» у Стрию. 14 квітня 1929 року Болеслав Кем був обраний президентом польського гімнастичного товариства «Сокіл» у Стрию. У 1938 році Болеслав Кем входив до складу редакції журналу «Złoty Szlak». Був президентом відділу Морської і колоніальної ліги в Стрию. У період Другої Речі Посполитої Болеслав Кем був президентом Стрия.
У 1937 році Болеслав Кем був нагороджений Срібним хрестом заслуги.
Посилання
Персоналії:Сянік
Педагоги Стрия
Померли у 20 столітті
Діячі польського товариства «Сокіл»
|
62042113
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kuzmichi%2C%20Gorodishchensky%20District%2C%20Volgograd%20Oblast
|
Kuzmichi, Gorodishchensky District, Volgograd Oblast
|
Kuzmichi, Gorodishchensky District, Volgograd Oblast
Kuzmichi is a rural locality (a settlement) and the administrative center of Kuzmichyovskoye Rural Settlement, Gorodishchensky District, Volgograd Oblast, Russia. The population was 2,357 as of 2010. There are 27 streets.
Geography
Kuzmichi is located 19 km northwest of Gorodishche (the district's administrative centre) by road. Posyolok Oblastnoy selskokhozyaystvennoy opytnoy stantsii is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Gorodishchensky District, Volgograd Oblast
|
4437670
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IMCO
|
IMCO
|
IMCO (також Imco, назва походить від ініціалів імені засновника, Julius Meister & Co., повна назва ) — одна з найстарших в світі компаній-виробників запальничок (друга після Ронсон).
Історія
Австрійська фірма була заснована в 1907 році. Свою діяльність вона почала як фабрика по виробництву ґудзиків та фурнітури . Виробництво запальничок почалось в 1918 році під рекламним лозунгом .
В 1922 році компанія отримала перший патент, номер 89538. За час існування, компанія розробила і продала більше 70 моделей запальничок.
Найбільшого успіху досягнула модель IMCO TRIPLEX Super. Фірма IMCO за всю свою історію випустила більше півмільярда запальничок. В той ж час всі витратні матеріали (кремені, гніти, бензин) співпадають з витратними матеріалами запальничок Zippo (вважається, що засновник Zippo Джордж Грант Блейсделл "надихався" запальничками Imco, а саме, Hurricane).
IMCO 4700 Triplex була розроблена в 1937 році, в 1960-х роках механізм був змінений для спрощення автоматизації виробництва, в результаті з'явилась 6700 Triplex Super. В подальшому зміни в Triplex не вносились, що частково було пов'язано з преміальністю бренду. Хоч початкова конструкція цілком визначалась міркуваннями виробництва («в 1930-х роках не було відділів дизайну»; циліндрична форма контейнера для бензину пов'язана з перевикористанням патронних гільз), будь-які зміни в запальничках тривожили покупців, які остерігались підробок (за час існування IMCO підробкою її виборів займались не менш ніж 20 інших компаній). Навіть зміни в упакованні сіяли сумнів, і потому були проведені лише двічі протягом 20 років.
В 1950-х роках випускаються на ринок ще 2 молодші моделі - Junior і Streamline.
Запальничка Triplex постачалась в Збройні сили Третього Рейху - Вермахт, що визначило її повоєнну всесвітню популярність (більше ніж 90% випуску експортувалось).
Станом на 1970 рік, IMCO була єдиним іноземним виробником, який мав "значний вплив" на ринок запальничок в США. Зафіксовано використання запальничок IMCO в американській армії, проте офіційно вони прийняті не були.
Офіційно вироблялись запальнички 4 стилів:
Standard Lighters;
Super Classic Lighters;
Western Lighters;
1960’s Lighters.
Через розташування фабрики в житлових кварталах Відня в 1960-х роках компанія не змогла швидко переключитись на газові запальнички, що ставали популярними, і тому втратила свої конкурентні переваги. З 1988 року компанія належала родині Хаас. Фірма припинила своє існування в 2012 році. В 2013 році японський виробник Windmill Co. викупив торговельну марку IMCO, а також і обладнання фабрики.
Посилання
Архів офіційного сайту компанії.
Історія компанії на архіві офіційного сайту.
Сайт, присвячений запальничкам і компанії IMCO .
IMCO lighters. (архівна копія)
Примітки
Підприємства, засновані 1907
Підприємства Відня
Запальнички
|
569775
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%BB%D0%B0-%D0%9B%D1%8E%D1%81
|
Домар-сюр-ла-Люс
|
Домар-сюр-ла-Люс — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Сомма. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 110 км на північ від Парижа, 17 км на південний схід від Ам'єна.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 175 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 447,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Домар-сюр-ла-Люс на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Сомма
Примітки
Муніципалітети департаменту Сомма
|
8936765
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1978%E2%80%9379%20Serie%20A
|
1978–79 Serie A
|
1978–79 Serie A
The 1978–79 Serie A season was won by Milan. Notably, Perugia were the first team during the round-robin era to go through the season undefeated, although due to their number of drawn matches, they finished second in the league.
Teams
Ascoli, Catanzaro and Avellino had been promoted from Serie B.
Final classification
Results
Top goalscorers
References and sources
Almanacco Illustrato del Calcio - La Storia 1898-2004, Panini Edizioni, Modena, September 2005
External links
:it:Classifica calcio Serie A italiana 1979 - Italian version with pictures and info.
- All results on RSSSF Website.
1978-79
Italy
1
|
4002118
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%BD%20%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кумикін Павло Миколайович
|
Кумикін Павло Миколайович
Павло Миколайович Кумикін (місто Серпейськ Мещовського повіту Калузької губернії, тепер Мещовського району Калузької області, Російська Федерація — , місто Москва) — радянський діяч, міністр, 1-й заступник міністра зовнішньої торгівлі СРСР. Кандидат у члени ЦК КПРС у 1952—1966 роках.
Життєпис
Народився в родині лікаря.
У 1919 році — статистик Калузького об'єднання «Губшкіра». У 1919—1920 роках — рахівник Серпейського продовольчого комітету.
Член РКП(б) з 1919 по 1921 рік.
У 1920 році — завідувач позашкільного підвідділу Мещовського відділу народної освіти.
З 1920 по 1921 рік — червоноармієць, начальник політико-просвітнього відділення Серпуховського гарнізону РСЧА. У 1921 році — завідувач відділу, секретар Серпуховського повітового комітету РКП(б).
Після виключення з партії в 1921 році «за некомуністичні вчинки з правом вступу в партію через рік», працював з 1921 по 1922 рік політичним інспектором 2-й трудової бригади РСЧА в Москві.
Одночасно у 1921—1924 роках — студент відділення зовнішніх відносин факультету суспільних наук 1-го Московського державного університету, за фахом — економіст.
У 1922—1923 роках — червоноармієць частин особливого призначення в місті Спаськ-Деменську.
У 1924—1928 роках — консультант, помічник начальника відділу по боротьбі з контрабандою Головного митного управління Народного комісаріату зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР.
Член ВКП(б) з 1927 року.
У 1928—1930 роках — начальник відділу по боротьбі з контрабандою Головного митного управління Народного комісаріату зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР.
У 1930 році — заступник керуючого секретаріату Народного комісаріату зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР.
У 1930—1931 роках — заступник керуючого секретаріату і завідувач контрольного бюро Народного комісаріату постачання СРСР.
У 1931—1934 роках — завідувач експортної групи; помічник і заступник начальника іноземного сектора Народного комісаріату постачання СРСР. У 1934 році — начальник іноземного сектора Народного комісаріату постачання СРСР.
У 1934—1939 роках — начальник іноземного сектора Народного комісаріату харчової промисловості СРСР. У січні — березні 1939 року — начальник іноземного сектора Народного комісаріату рибної промисловості СРСР.
У 1939—1943 роках — начальник Східного управління Народного комісаріату зовнішньої торгівлі СРСР.
У 1943—1948 роках — начальник відділу торгових договорів, начальник Управління торгових договорів Народного комісаріату (Міністерства) зовнішньої торгівлі СРСР.
У 1948—1949 роках — заступник міністра зовнішньої торгівлі СРСР — начальник Управління торгових договорів Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР.
У 1949 — 6 листопада 1951 року — 1-й заступник міністра зовнішньої торгівлі СРСР.
6 листопада 1951 — 15 березня 1953 року — міністр зовнішньої торгівлі СРСР.
У березні — серпні 1953 року — заступник міністра внутрішньої і зовнішньої торгівлі СРСР.
24 серпня 1953 — травень 1969 року — 1-й заступник міністра зовнішньої торгівлі СРСР. Одночасно був представником СРСР у Раді Економічної Взаємодопомоги.
З травня 1969 року — персональний пенсіонер союзного значення в місті Москві.
Помер 30 червня 1976 року в Москві. Похований на Новокунцевському цвинтарі Москви.
Нагороди і звання
два ордени Леніна (3.04.1951)
орден Жовтневої Революції
чотири ордени Трудового Червоного Прапора
медалі
Примітки
Джерела
Кумыкин Павел Николаевич
Члени КПРС
Міністри СРСР
|
5157024
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B1%D0%B8%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D1%83%20%D0%93%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81-%D0%9F%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D1%82%D1%96
|
Вбивство у Гросс-Пойнті
|
Вбивство у Гросс-Пойнті
«Вбивство у Гросс-Пойнті» — кримінальна комедія року.
Сюжет
Професійний найманий убивця з Лос-Анджелеса Мартін Бланк збирається виконати чергове замовлення, вбивши федерального свідка в Детройті, штат Мічиган, недалеко від його рідного міста Гросс-Пойнт, де якраз найближчими днями повинна відбутися зустріч випускників, влаштована на честь десятиріччя закінчення школи. Повернення Мартіна до рідного міста ускладнюється зустріччю з його колишньою дівчиною Дебі, яку Мартін покинув перед самим випускним вечором, та ще й два урядових агенти, злий конкурент і інший найманий вбивця поряд вештаються.
У ролях
Критика
Фільм отримав позитивні відгуки. На Rotten Tomatoes фільм отримав оцінку 82 % на основі 73 відгуків від критиків і 86 % від більш ніж 50 000 глядачів.
Був успішним в прокаті, зібравши понад $28 млн.
Примітки
Посилання
(23.1.2024)
«Вбивство у Гросс-Пойнті» jarvis.net.ua
Фільми США 1997
Кримінальні комедії
Кримінальні фільми США
Фільми про Мічиган
Фільми англійською мовою
Фільми Hollywood Pictures
Фільми, зняті в Мічигані
|
66206
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%203872
|
NGC 3872
|
NGC 3872
Об'єкти NGC
Лев (сузір'я)
Галактики
|
9877795
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Velociraptorinae
|
Velociraptorinae
|
Velociraptorinae is a subfamily of the theropod group Dromaeosauridae. The earliest velociraptorines are probably Nuthetes from the United Kingdom, and possibly Deinonychus from North America. However, several indeterminate velociraptorines have also been discovered, dating to the Kimmeridgian stage, in the Late Jurassic Period. These fossils were discovered in the Langenberg quarry, Oker near Goslar, Germany. Dromaeosaurid teeth that resemble velociraptorines are also known from the Middle Jurassic of the Kota Formation in India.
Description
While most velociraptorines were generally small animals, at least one species may have achieved gigantic sizes comparable to those found among the dromaeosaurines. So far, this unnamed giant velociraptorine is known only from isolated teeth found on the Isle of Wight, England. The teeth belong to an animal the size of dromaeosaurines of the genus Utahraptor, but they appear to belong to a velociraptorine, judging by the shape of the teeth and the anatomy of their serrations.
In 2007 paleontologists studied front limb bones of Velociraptor and discovered small bumps on the surface, known as quill knobs. The same feature is present in some bird bones, and represents the attachment point for strong secondary wing feathers. This finding provided the first direct evidence that velociraptorines, like all other maniraptorans, had feathers.
Distinguishing anatomical features
According to Currie (1995), Velociraptorinae can be distinguished based on the following characteristics: dromaeosaurids with maxillary and dentary teeth possessing denticles on the anterior carinae that are significantly smaller than the posterior denticles, and which have a second premaxillary tooth that is significantly larger than the third and fourth premaxillary teeth; dromaeosaurids with nasals that appear depressed, when observed in lateral view.
According to Turner et al. (2012), Velociraptorinae can be distinguished based on the following unambiguous characteristics: the posterior opening of the basisphenoid recess is divided into two small, circular foramina by a thin bar of bone; the dorsal tympanic recess is present as a deep, posterolaterally directed concavity; pleurocoels are present in all of the dorsal vertebrae.
Classification
When erected by Barsbold in 1983, Velociraptorinae was conceived as a group containing Velociraptor and supposed closely related species. It was not until 1998 that this group was defined as a clade by Paul Sereno. Sereno defined the group as all dromaeosaurids more closely related to Velociraptor than to Dromaeosaurus. While several studies have since recovered a group of dromaeosaurids closely related to Velociraptor, they vary widely regarding which species are actually velociraptorines and which are either more basal or closer to Dromaeosaurus.
Novas and Pol (2005) found a distinct velociraptorine clade close to the traditional view, which included Velociraptor, Deinonychus, and material that was later named Tsaagan. A cladistic analysis conducted by Turner et al. (2012) also supported a traditional, monophyletic of Velociraptorinae. However, some studies found a very different group of dromaeosaurids in velociraptorinae, such as Longrich and Currie (2009), which found Deinonychus to be a non-velociraptorine, non-dromaeosaurine eudromaeosaur, and Saurornitholestes to be a member of a more basal group they named Saurornitholestinae. A larger analysis in 2013 found some traditional velociraptorines, such as Tsaagan, to be more basal than Velociraptor, while others to be more closely related to Dromaeosaurus, making them dromaeosaurines. This study found Balaur, previously found to be a velociraptorine by most analyses, to be an avialan instead.
The cladogram below follows a 2009 analysis by paleontologists Nicholas Longrich and Philip J. Currie, using a dataset of 114 characters scored for 23 taxa.
The cladogram below follows a 2012 analysis by Turner, Makovicky and Norell, using a dataset of 474 characters scored for 111 taxa.
The cladogram below follows the phylogenetic analysis performed by Jasinski et al. 2020 during the description of Dineobellator.
See also
Timeline of dromaeosaurid research
References
Eudromaeosaurs
|
1196030
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%BC%D0%B0%D1%88%D1%83-%D0%9C%D1%96%D0%BA%20%28%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%BA%2C%20%D0%91%D1%96%D1%85%D0%BE%D1%80%29
|
Алмашу-Мік (Балк, Біхор)
|
Алмашу-Мік (Балк, Біхор)
Алмашу-Мік — село у повіті Біхор в Румунії. Входить до складу комуни Балк.
Село розташоване на відстані 423 км на північний захід від Бухареста, 52 км на північний схід від Ораді, 102 км на північний захід від Клуж-Напоки.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Біхор
|
4120654
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BA%D0%BE%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201976
|
Марокко на літніх Олімпійських іграх 1976
|
Марокко на літніх Олімпійських іграх 1976
Марокко брала участь в Літніх Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі (Канада) вп'яте за свою історію. Збірна країни була на церемонії відкриття, і два спортсмена Марокко виступили у перші дні Олімпіади 18—20 липня 1976 року, але потім Марокко приєдналася до бойкоту Олімпіади африканськими країнами через виступ на Олімпіаді збірної Нової Зеландії, що підтримувала спортивні зв'язки з Південно-Африканською Республікою, яка проводила політику апартеїду.
Посилання
База МОК
1976
Країни на літніх Олімпійських іграх 1976
1976 у марокканському спорті
|
7676542
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dilatometer
|
Dilatometer
|
Dilatometer
A dilatometer is a scientific instrument that measures volume changes caused by a physical or chemical process. A familiar application of a dilatometer is the mercury-in-glass thermometer, in which the change in volume of the liquid column is read from a graduated scale. Because mercury has a fairly constant rate of expansion over ambient temperature ranges, the volume changes are directly related to temperature.
Applications
Dilatometers have been used in the fabrication of metallic alloys, study of martensite transformation, compressed and sintered refractory compounds, glasses, ceramic products, composite materials, and plastics.
Dilatometry is also used to monitor the progress of chemical reactions, particularly those displaying a substantial molar volume change (e.g., polymerisation). A specific example is the rate of phase changes.
In food science, dilatometers are used to measure the solid fat index of food oils and butter.
Another common application of a dilatometer is the measurement of thermal expansion. Thermal expansivity is an important engineering parameter, and is defined as:
Types
There are a number of dilatometer types:
Capacitance dilatometers possess a parallel plate capacitor with a one stationary plate, and one moveable plate. When the sample length changes, it moves the moveable plate, which changes the gap between the plates. The capacitance is inversely proportional to the gap. Changes in length of 10 picometres can be detected.
Connecting rod (push rod) dilatometer, the sample which can be examined is in the furnace. A connecting rod transfers the thermal expansion to a strain gauge, which measures the shift. Since the measuring system (connecting rod) is exposed to the same temperature as the sample and thereby likewise expands, one obtains a relative value, which must be converted afterwards. Matched low-expansion materials and differential constructions can be used to minimize the influence of connecting rod expansion
High Resolution - Laser Dilatometer Highest resolution and absolute accuracy is possible with a Michelson Interferometer type Laser Dilatometer. Resolution goes up to picometres. On top the principle of interference measurement give the possibility for much higher accuracies and it is an absolute measurement technique with no need of calibration.
Optical dilatometer is an instrument that measures dimension variations of a specimen heated at temperatures that generally range from 25 to 1400 °C. The optical dilatometer allows the monitoring of materials’ expansions and contractions by using a non-contact method: optical group connected to a digital camera captures the images of the expanding/contracting specimen as function of the temperature with a resolution of about ±70 micrometre per pixel. As the system allows to heat up the material and measures its longitudinal/vertical movements without any contact between instrument and specimen, it is possible to analyse the most ductile materials, such as the polymers, as well as the most fragile, such as the incoherent ceramic powders for sintering process.
For simpler measurements in a temperature range from 0 to 100 °C, where water is heated up and flow or over the sample. If linear coefficients of expansion of a metal is to be measured, hot water will run through a pipe made from the metal. The pipe warms up to the temperature of the water and the relative expansion can be determined as a function of the water temperature.
For the measurement of the volumetric expansion of liquids one takes a large glass container filled with water. In an expansion tank (glass container with an accurate volume scale) with the sample liquid. If one heats the water up, the sample liquid expands and the volume changes is read. However the expansion of the sample container must also be taken into consideration.
The expansion and retraction coefficient of gases cannot be measured using dilatometer, since the pressure plays a role here. For such measurements a gas thermometer is more suitable.
Dilatometers often include a mechanism for controlling temperature. This may be a furnace for measurements at elevated temperatures (temperatures to 2000 °C), or a cryostat for measurements at temperatures below room temperature. Metallurgical applications often involve sophisticated temperature controls capable of applying precise temperature-time profiles for heating and quenching the sample.
See also
Optical dilatometer
Strain gauge
References
Dimensional instruments
|
5006953
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D1%83%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D1%87%D1%96%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BE
|
Зустрічі на Медео
|
Зустрічі на Медео
«Зустрічі на Медео» — радянський телефільм 1976 року, знятий режисерами Асхатом Ашраповим і Сапаром Сулейменовим на кіностудії «Казахфільм».
Сюжет
На високогірній ковзанці Медео тренуються юні фігуристи - танцювальна пара Ерік та Джайран. Під час підготовки до відповідальних змагань тренер вирішує, що Ерік має виступати з більш досвідченою партнеркою.
У ролях
Г. Ашрапова — Джайран
Марк Мусін-Галинський — Ерік Аріпов
Джамбул Худайбергенов — Тимур Каратайович, тренер
Лідія Ашрапова — Клара Рахімбаївна, тренер
Наталія Аринбасарова — Айжан, балерина
Єрмек Серкебаєв — батько Джайран, музикант
Сергій Волгушев — Хитрук
О. Черницька — Марина
Р. Акаєв — Мурат, братик Джайран
С. Каторча — Олег, дворовий хоккеїст
Ю. Сафрончик — Вітол, фігурист
Жанна Куанишева — Анара, фігуристка
Жексен Каїрлієв — Айдар, фігурист
Сарсен Баймуханов — епізод
Кененбай Кожабеков — спортивний адміністратор
Геннадій Юхтін — тренер
Євген Красавцев — тренер
Т. Некрасов — епізод
А. Оразбаєв — епізод
Г. Миколян — епізод
М. Ашимов — епізод
Є. Агібаєв — епізод
Аубакір Ісмаїлов — епізод
Борис Токарєв — епізод
Толлер Кренстон — епізод
Знімальна група
Режисери — Асхат Ашрапов, Сапар Сулейменов
Сценаристи — А. Абдукарімова, Сапар Сулейменов
Оператор — Асхат Ашрапов
Композитор — Алмас Серкебаєв
Посилання
«Зустрічі на Медео» на сайті kino-teatr.ru
Фільми СРСР 1976
Фільми студії «Казахфільм»
|
424789
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cultural%20history
|
Cultural history
|
Cultural history records and interprets past events involving human beings through the social, cultural, and political milieu of or relating to the arts and manners that a group favors. Jacob Burckhardt (1818–1897) helped found cultural history as a discipline. Cultural history studies and interprets the record of human societies by denoting the various distinctive ways of living built up by a group of people under consideration. Cultural history involves the aggregate of past cultural activity, such as ceremony, class in practices, and the interaction with locales.It combines the approaches of anthropology and history to examine popular cultural traditions and cultural interpretations of historical experience.
Description
Many current cultural historians claim it to be a new approach, but cultural history was already referred to by nineteenth-century historians, notably the Swiss scholar of Renaissance history Jacob Burckhardt.
Cultural history overlaps in its approaches with the French movements of histoire des mentalités (Philippe Poirrier, 2004) and the so-called new history, and in the U.S. it is closely associated with the field of American studies. As originally conceived and practiced in the 19th century by Burckhardt, in relation to the Italian Renaissance, cultural history was oriented to the study of a particular historical period in its entirety, with regard not only to its painting, sculpture, and architecture, but to the economic basis underpinning society, and to the social institutions of its daily life. Echoes of Burkhardt's approach in the 20th century can be seen in Johan Huizinga's The Waning of the Middle Ages (1919).
Most often the focus is on phenomena shared by non-elite groups in a society, such as: carnival, festival, and public rituals; performance traditions of tale, epic, and other verbal forms; cultural evolutions in human relations (ideas, sciences, arts, techniques); and cultural expressions of social movements such as nationalism. Cultural history also examines main historical concepts as power, ideology, class, culture, cultural identity, attitude, race, perception and new historical methods as narration of body. Many studies consider adaptations of traditional culture to mass media (television, radio, newspapers, magazines, posters, etc.), from print to film and, now, to the Internet (culture of capitalism). Its modern approaches come from art history, Annales, Marxist school, microhistory and new cultural history.
Common theoretical touchstones for recent cultural history have included: Jürgen Habermas's formulation of the public sphere in The Structural Transformation of the Bourgeois Public Sphere; Clifford Geertz's notion of 'thick description' (expounded in The Interpretation of Cultures); and the idea of memory as a cultural-historical category, as discussed in Paul Connerton's How Societies Remember.
Historiography and the French Revolution
The area where new-style cultural history is often pointed to as being almost a paradigm is the "revisionist" history of the French Revolution, dated somewhere since François Furet's massively influential 1978 essay Interpreting the French Revolution. The "revisionist interpretation" is often characterized as replacing the allegedly dominant, allegedly Marxist, "social interpretation" which locates the causes of the Revolution in class dynamics. The revisionist approach has tended to put more emphasis on "political culture". Reading ideas of political culture through Habermas' conception of the public sphere, historians of the Revolution in the past few decades have looked at the role and position of cultural themes such as gender, ritual, and ideology in the context of pre-revolutionary French political culture.
Historians who might be grouped under this umbrella are Roger Chartier, Robert Darnton, Patrice Higonnet, Lynn Hunt, Keith Baker, Joan Landes, Mona Ozouf, and Sarah Maza. Of course, these scholars all pursue fairly diverse interests, and perhaps too much emphasis has been placed on the paradigmatic nature of the new history of the French Revolution. Colin Jones, for example, is no stranger to cultural history, Habermas, or Marxism, and has persistently argued that the Marxist interpretation is not dead, but can be revivified; after all, Habermas' logic was heavily indebted to a Marxist understanding. Meanwhile, Rebecca Spang has also recently argued that for all its emphasis on difference and newness, the 'revisionist' approach retains the idea of the French Revolution as a watershed in the history of (so-called) modernity and that the problematic notion of modernity has itself attracted scant attention.
Cultural studies
Cultural studies is an academic discipline popular among a diverse group of scholars. It combines political economy, geography, sociology, social theory, literary theory, film/video studies, cultural anthropology, philosophy, and art history/criticism to study cultural phenomena in various societies. Cultural studies researchers often concentrate on how a particular phenomenon relates to matters of ideology, nationality, ethnicity, social class, and/or gender. The term was coined by Richard Hoggart in 1964 when he founded the Birmingham Centre for Contemporary Cultural Studies. It has since become strongly associated with Stuart Hall, who succeeded Hoggart as Director.
Cultural history in popular culture
The BBC has produced and broadcast a number of educational television programmes on different aspects of human cultural history: in 1969 Civilisation, in 1973 The Ascent of Man, in 1985 The Triumph of the West and in 2012 Andrew Marr's History of the World.
See also
Collective unconscious
Ethnohistory
History of mentalities
Human history
References
Further reading
Arcangeli, Alessandro. (2011) Cultural History: A Concise Introduction (Routledge, 2011)
Burke, Peter. (2004). What is Cultural History?. Cambridge: Polity Press.
Cook, James W., et al. The Cultural Turn in U. S. History: Past, Present, and Future (2009) excerpt; 14 topical essays by scholars
Ginzburg "challenges us all to retrieve a cultural and social world that more conventional history does not record." -Back Cover
Green, Anna. (2008). Cultural History. Theory and History. Basingstoke and New York: Palgrave MacMillan.
Hérubel, Jean-Pierre V.M. (2010, January). "Observations on an Emergent Specialization: Contemporary French Cultural History. Significance for Scholarship." Journal of Scholarly Publishing 41#2 pp. 216–240.
Kelly, Michael. "Le regard de l'étranger: What French cultural studies bring to French cultural history." French Cultural Studies (2014) 25#3–4 pp: 253–261.
Kırlı, Cengiz. "From Economic History to Cultural History in Ottoman Studies." International Journal of Middle East Studies (2014) 46#2 pp: 376–378.
Laqueur, Walter, ed. Weimar: A cultural history (Routledge, 2017); Germany in 1920s.
McCaffery, Peter Gabriel, and Ben Marsden, eds. The Cultural History Reader (Routledge, 2014)
Melching, W., & Velema, W. (1994). Main trends in cultural history: ten essays. Amsterdam: Rodopi.
Moore, Alison M. "Historicising Historical Theory's History of Cultural Historiography" . Cosmos & History: The Journal of Natural and Social Philosophy, 12 (1), February 2016, 257–291.
Moore, Alison, "What Became of Cultural Historicism in the French Reclamation of Strasbourg After World War One?" French History and Civilization 5, 2014, 1–15
Morris, I. Archaeology as Cultural History: Words and Things in Iron Age Greece. (Blackwell Publishing, 1999).
Munslow, Alun. Deconstructing History (Routledge, 1997). .
Picón-Salas, Mariano. A cultural history of Spanish America (U of California Press, 2020).
Poirrier, Philippe (2004), Les Enjeux de l'histoire culturelle, Seuil.
Poster, M. (1997). Cultural history and postmodernity: disciplinary readings and challenges. New York: Columbia University Press.
Rickard, John. Australia: A cultural history (Monash University Publishing, 2017).
Rietbergen, Peter. Europe: a cultural history (Routledge, 2020).
Ritter, H. Dictionary of concepts in history. (Greenwood Press, 1986)
Salmi, H. "Cultural History, the Possible, and the Principle of Plenitude." History and Theory 50 (May 2011), 171–187.
Schlereth, T. J. Cultural history and material culture: everyday life, landscapes, museums. American material culture and folklife. (Ann Arbor, Mich: UMI Research Press, 1990).
Schwarz, Georg, Kulturexperimente im Altertum, Berlin: SI Symposion, 2010.
Spang, Rebecca. (2008). "Paradigms and Paranoia: how modern is the French Revolution?" American Historical Review, in JSTOR
Van Young, Eric. "The New Cultural History Comes to Old Mexico." in Writing Mexican History (Stanford UP, 2020) pp. 223–264.
External links
International Society for Cultural History
Web Portal on Historical Culture and Historiography
Cultural history
Cultural studies
Fields of history
|
1342451
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80
|
Страсбурзький собор
|
Страсбурзький собор — катедральний собор Римсько-католицької церкви в місті Страсбург, Франція, одна з найвищих церковних споруд, висота якої сягає 142 м.
Будівництво
Перші дерев'яні церкви на місці сьогоднішнього Собору зводилися ще наприкінці IV століття. Першу було побудовано за ініціативою Святого Арбогаста, єпископа Страсбурга. Ймовірно ця церква була зруйнована в часи громадянських війн епохи Меровінгів. Новий храм побудовано за короля Карла I Великого на прохання єпископа страсбурзького Ремі. Цю церкву було пошкоджено за часів розбрату династії Каролингів, а в 1007 році вона остаточно згоріла.
Перший кам'яний собор вирішив побудувати впливовий єпископ Вернер I Габсбург. За його наказом будівництво розпочалося в 1015 році. Він був побудований у романському стилі. Цей собор згорів у 1176 році, залишилися лише деякі частини, найкраще збереглися крипта та частина хорів.
У 1176 єпископ Генріх фон Ґазенбург вирішив відновити собор, намагаючись перевершити собор у Базелі. Спочатку до 1190 року було відбудована частину хорів у романському стилі, потім апсиду й трансепт у так званому перехідному стилі. З 1225 року над відновленням собору працювали майстри з Шартру. Вони знесли частину нави в романському стилі, що збереглася. Після цього розпочали будову в готичному стилі. При цьому як матеріал використовувався червоний пісковик. З 1250 до 1275 року були здійснені роботи зі зведення головного нефу в стилі французької готики. З огляду на те, що будівництво вимагало чималих коштів, у 1253 році єпископ вдався до індульгенції. Вплив шартрських майстрів відчувається в скульптурах, зокрема «Стовп ангелів», «Страшний Суд».
У 1270 році розпочато зведення західного фасаду з тисячами фігур, що зрештою став шедевром готичної епохи. Спочатку планувалося звести 2 вежі. У 1399 році це було доручено архітектору Ульріху фон Енсінґену. Втім, вдалося побудувати лише північну в 1419—1439 роках. За проектом Йогана Гюльца з Кельна було створено ажурний шпиль. Відомим майстром Ервіном фон Штайнбахом у 1277 році на замовлення єпископа Конрада III Ліхтенберга зроблено кругле вікно діаметром 15 м, так звана «Чудова троянда». Вона та менші вікна прикрашені ажурним плетінням. Водночас розміщені чудові скульптури на південному романському порталі.
У 1439 році будівництво Страсбурзького собору було завершено. У 1353 році встановлено годинник, який було замінено в 1574 році. У 1682 році було розширено хори. У 1772—1778 роках архітектором Йозефом Массолом було добудовано галереї навколо собору в неоготичному стилі. У 1832 році було встановлено астрономічний годинник замість колишнього, який зламався в 1789 році. Новий показує орбіти Землі, Місяця й планет від Меркурія до Сатурна. Особливістю є механізм, що завершує один повний оберт у новорічну ніч та обчислює дату для тих свят, дати яких змінюються з року в рік. Найповільніша частина годинника вказує прецесію земної осі — один оберт займає 25.800 років.
Історія
Значний час Страсбурзький собор належав римо-католицький церкві. Втім згодом Страсбург отримує статус вільного імперського міста. Влада католицького єпископа сходить нанівець за часів реформації. У 1524 році місцевий магістрат приймає ухвали про перехід у протестантизм й передачу собору лютеранам. Собор залишався протестантським храмом до 1681 року, доки король Людовик XIV не захопив Страсбург. 23 жовтня того ж року собор було повернуто католицькому єпископу Францові Егону Фюрстенбергу. У подальшому собор декілька разів було пошкоджено за часів Великої французької революції, франко-пруської війни 1870—1871 років, Першої й Другої світових війн. Втім, Страсбурзький собор вдалося відреставрувати.
Вважався найвищою церковною спорудою з 1647 (коли згорів шпиль церкви Святої Марії в Штральзунді) до 1874 року, коли побудовано церкву Святого Миколая в Гамбурзі.
Розміри
Загальна довжина: 112 м
Внутрішня довжина: 103 м
Внутрішня висота центрального нефа: 32 м
Внутрішня ширина нефа: 16 м
Внутрішня висота проходу: 19 м
Ширина західного фасаду: 51,5 м
Висота західного фасаду: 66 м
Діаметр розетки фасаду: 13,6 м
Висота башти: 58 м
Висота північної вежі: 142 м
Примітки
Джерела
Bernd Nicolai et al.: Gotik. Kunst-Epochen, Bd. 4, Philipp Reclam jun. Stuttgart, 2007. ISBN 978-3-15-018171-3.
Recht Roland, Les Bâtisseurs des cathédrales gothiques, Éditions Les musées de la ville de Strasbourg, Strasbourg (France), ISBN 2-901833-01-2, 1989.
Посилання
Собор в базі даних «Mérimée» міністерства культури Франції
Фото на сайті Strasbourg en photo
Страсбург
Готичні собори
Собори Франції
Католицькі собори
Засновані в Європі 1015
Культові споруди, побудовані 1439
1439 у християнстві
|
4979880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%86%D0%B7%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BB%D1%8E%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%201980
|
Суперкубок Ізраїлю з футболу 1980
|
Суперкубок Ізраїлю з футболу 1980 — 10-й розіграш турніру (15-й, включаючи неофіційні розіграші). Матч відбувся 30 серпня 1980 року між чемпіоном Ізраїлю клубом Маккабі (Нетанья) та володарем кубка Ізраїлю клубом Хапоель (Кфар-Сава).
Матч
Деталі
Посилання
Матч на transfermarkt
Матч на rsssf
1980
Ізраїль
1980 в ізраїльському спорті
|
4643592
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%85%D0%B5%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29
|
Мохе (село)
|
Мохе (село)
Мохе — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 254 особи.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Самцхе-Джавахеті
|
1428994
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Macrosociology
|
Macrosociology
|
Macrosociology is a large-scale approach to sociology, emphasizing the analysis of social systems and populations at the structural level, often at a necessarily high level of theoretical abstraction. Though macrosociology does concern itself with individuals, families, and other constituent aspects of a society, it does so in relation to larger social system of which such elements are a part. The approach is also able to analyze generalized collectivities (e.g. "the city", "the church").
In contrast, microsociology focuses on the individual social agency. Macrosociology, however, deals with broad societal trends that can later be applied to smaller features of society, or vice versa. To differentiate, macrosociology deals with issues such as war as a whole; 'distress of Third-World countries'; poverty on a national/international level; and environmental deprivation, whereas microsociology analyses issues such as the individual features of war (e.g. camaraderie, one's pleasure in violence, etc.); the role of women in third-world countries; poverty's effect on "the family"; and how immigration impacts a country's environment.
A "society" can be considered as a collective of human populations that are politically autonomous, in which members engage in a broad range of cooperative activities. The people of Germany, for example, can be deemed "a society", whereas people with German heritage as a whole, including those who populate other countries, would not be considered a society, per se.
Theoretical strategies
There are a number of theoretical strategies within contemporary macrosociology, though four approaches, in particular, have the most influence:
Idealist Strategy: Attempts to explain the basic features of social life by reference to the creative capacity of the human mind. "Idealists believe that human uniqueness lies in the fact that humans attach symbolic meanings to their actions."
Materialist Strategy: Attempts to explain the basic features of human social life in terms of the practical, material conditions of their existence, including the nature of a physical environment; the level of technology; and the organization of an economic system.
Functionalist Strategy (or structural functionalism): Functionalism essentially states that societies are complex systems of interrelated and interdependent parts, and each part of a society significantly influences the others. Moreover, each part of society exists because it has a specific function to perform in contributing to the society as a whole. As such, societies tend toward a state of equilibrium or homeostasis, and if there is a disturbance in any part of the society then the other parts will adjust to restore the stability of the society as a whole.
Conflict Theoretical Strategy (or conflict theory): Rejects the idea that societies tend toward some basic consensus of harmony in which the features of society work for everyone's good. Rather, the basic structure of society is determined by individuals and groups acquiring scarce resources to satisfy their own needs and wants, thus creating endless conflicts.
Historical macrosociology
Historical macrosociology can be understood as an approach that uses historical knowledge to try to solve some of the problems seen in the field of macrosociology. As globalization has affected the world, it has also influenced historical macrosociology, leading to the development of two distinct branches:
Comparative and historical sociology (CHS): a branch of historical macrosociology that bases its analysis on states, searching for "generalizations about common properties and principles of variation among instances across time and space." As of recently, it has been argued that globalization poses a threat to the CHS way of thinking because it often leads to the dissolution of distinct states.
Political Economy of the World-Systems (PEWS): a branch of historical macrosociology that bases its analysis on the systems of states, searching for "generalizations about interdependencies among a system's components and of principles of variation among systemic conditions across time and space."
Historical macrosociologists include:
Charles Tilly: developed theory of CHS, in which analysis is based on national states.
Immanuel Wallerstein: developed world systems theory, in which analysis is based on world capitalist systems.
Linking micro- and macro-sociology
Perhaps the most highly developed integrative effort to link micro- and macro-sociological phenomena is found in Anthony Giddens's theory of structuration, in which "social structure is defined as both constraining and enabling of human activity as well as both internal and external to the actor."
Attempts to link micro and macro phenomena are evident in a growing body of empirical research. Such work appears to follow Giddens' view of the constraining and enabling nature of social structure for human activity and the need to link structure and action. "It appears safe to say that while macrosociology will always remain a central component of sociological theory and research, increasing effort will be devoted to creating workable models that link it with its microcounterpart."
See also
Base and superstructure
Cliodynamics
General systems theory
Modernization theory
Sociocybernetics
Structure and agency
Systems philosophy
References
Further reading
Tilly, Charles. 1995. "Macrosociology Past and Future." In Newsletter of the Comparative & Historical Sociology 8(1&2):1,3–4. American Sociological Association.
Francois, P., J. G. Manning, Harvey Whitehouse, Rob Brennan, et al. 2016. "A Macroscope for Global History. Seshat Global History Databank: A Methodological Overview." Digital Humanities Quarterly Journal 4(26).
Methods in sociology
|
2153934
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%80%20%D0%A2%D1%80%D0%B8%D1%84%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Петар Трифунович
|
Петар Трифунович (31 серпня 1910, Дубровник — 8 грудня 1980, Белград) — югославський шахіст; міжнародний гросмейстер (1953). Редактор журналу «Шаховски преглед» (1938—1940). Доктор права. 5-разовий чемпіон Югославії: 1945, 1946, 1947 (зі С. Глігоричем), 1952 і 1961.
Життєпис і діяльність
У шахи навчився грати в 16 років. 1931 року на турнірі в Баня-Луці посів 1-ше місце (виконав норму національного майстра). Успішно виступав у довоєнних чемпіонатах Югославії: 1935 — 3-тє, 1936 — 2-ге місця.
Після закінчення Другої світової війни став одним із лідерів югославських шахів. За ретроспективною базою даних Chessmetrics входив до 20 найсильніших гравців світу в 1946-1950 роках. 1949 року зіграв унічию матч з Міґелем Найдорфом (6:6). 5-разовий чемпіон країни: 1945, 1946, 1947 (зі Светозаром Глігоричем), 1952 і 1961. У складі збірної Югославії брав участь у 7 шахових олімпіадах (1935, 1937, 1950, 1952, 1954, 1958, 1962), зокрема 1950 року здобув золоту медаль і показав найкращий індивідуальний результат на 3-й шахівниці (+8 -1 =4; 76,9%), а також був бронзовим призером 1952 і 1954, та срібним призером 1958 і 1962 років. Учасник зонального турніру ФІДЕ — Гілверсум (1946) — 2-3-тє місця, звідки потрапив до міжзонального турніру в Сальтшебадені (1948), посівши там 10-те місце. Учасник зонального турніру у Вагенінгені (1957) — 6-7-те місця.
Найкращі результати на міжнародних турнірах: Нові-Сад (1936) — 2-ге місце; Злін (1945) — 1-ше; Прага (1946) — 2-3-тє; Ліма (1950) — 1-ше; Велика Британія (турнір пам'яті Стаунтона; 1951) — 2-4-те; Мар-дель-Плата (1952 і 1953) — 3-4-е і 4-е; Ріо-де-Жанейро (1952) — 2-3-е; Монтевідео (1953) і Ріо-де-Жанейро (1953) — 2-е; Белград (1954) — 3-тє; Сараєво (1959, 1960 і 1962) — 1-2-ге, 4-те та 3-4-те; Маріанські Лазні (1960) — 3-тє; Нетанья (1961) — 1-3-тє; Бевервейк (1962) — 1-ше; Нордвейк-ан-Зеє (1965) — 2-ге; Амстердам (1965) — 4-те місця. Триразовий віце-чемпіон Європи (1957, 1961 і 1965) в складі збірної Югославії.
Розробив продовження та варіанти в іспанській партії, захисті Алехіна та слов'янському захисті, які отримали назву на його честь.
Примітки
Джерела
W. Litmanowicz, J. Giżycki, Szachy od A do Z, Warszawa, Sport i Turystyka, 1987, t. 2, s. 1246.
Шахматы: энциклопедический словарь / гл. ред. А. Е. Карпов. — М.: Советская энциклопедия, 1990. — С. 409.
Партії на chessgames.com
Особиста картка Трифуновича на 365chess.com
Особиста картка Трифуновича на OlimpBase.org
Югославські шахісти
Учасники шахових олімпіад
Уродженці Дубровника
Померли в Белграді
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.