Datasets:

PolyAgent
/

wiki_uk_en_parallel

Dataset card Data Studio Files Files and versions Community

Split (2)

train · 2.12M rows

id stringlengths 3 8	url stringlengths 31 795	title stringlengths 1 211	text stringlengths 12 350k
2150742	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D0%BA%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D0%B8	Тукмакли	Тукмакли — присілок у складі Архангельського району Башкортостану, Росія. Входить до складу Краснокуртівської сільської ради. Населення — 76 осіб (2010; 91 в 2002). Національний склад: татари — 47 % башкири — 41 % Примітки Посилання На Вікімапії Населені пункти Архангельського району Присілки Башкортостану
815988	https://en.wikipedia.org/wiki/William%20Tanui	William Tanui	William Tanui William Kiptarus Tanui (born 22 February 1964) is a Kenyan former athlete, winner of 800 m at the 1992 Summer Olympics. Biography Born in Terik Location of South Nandi District, William Tanui first came to notice relatively late in life, when he won the 1500 m at the Kenyan Commonwealth Games trials in 1989, but ran only sixth at the 1990 Commonwealth Games in Auckland, New Zealand. In the same year he won the 800 m at the African Championships in Cairo. In the World Indoor Championships at Seville in 1991, Tanui crossed the line first, but was disqualified for breaking from his lane too early. He won 800 metres in the 1991 All-Africa Games. Tanui's greatest moment came at the 1992 Olympic Games in Barcelona. In the 800 m final he stormed down the outside, actually finishing in lane 3, to narrowly beat a fellow countryman Nixon Kiprotich for the gold medal. Tanui was unable to repeat this form in his only appearance at a World Championships, at Stuttgart in 1993, finishing seventh. He finished 2nd at the IAAF World Cup 800 metres race in 1992 and 1994. Tanui concentrated more on the 1500 m in the latter part of his career, and he finished fifth at that distance in the 1996 Olympic Games in Atlanta. At the World Indoor Championships, Tanui finished third in the 1500 m at Paris in 1997, and fourth at Maebashi in 1999. Tanui currently volunteers for Terik community to uplift sports programs among the youth. References External links 1964 births Living people Doping cases in athletics Kenyan sportspeople in doping cases Kenyan male middle-distance runners Olympic athletes for Kenya Athletes (track and field) at the 1990 Commonwealth Games Athletes (track and field) at the 1992 Summer Olympics Athletes (track and field) at the 1996 Summer Olympics Olympic gold medalists for Kenya World record holders in masters athletics Medalists at the 1992 Summer Olympics Olympic gold medalists in athletics (track and field) African Games gold medalists for Kenya African Games medalists in athletics (track and field) Goodwill Games medalists in athletics Athletes (track and field) at the 1991 All-Africa Games Competitors at the 1998 Goodwill Games Competitors at the 1990 Goodwill Games Commonwealth Games competitors for Kenya
73591	https://uk.wikipedia.org/wiki/.it	.it	.it — в Інтернеті, національний домен верхнього рівня (ccTLD) для Італії. На третій квартал 2020 року на ньому зареєстровано 3.3 млн доменних імен. Входить у десятку найбільших національних доменів. Домени 2-го та 3-го рівнів У цьому національному домені нараховується близько 1,200,000.000 вебсторінок (станом на квітень 2013 року). Використовуються та приймають реєстрації доменів 3-го рівня такі доменні суфікси (відповідно, існують такі домени 2-го рівня): Примітки Посилання Відомості whois для домену .it на сайті IANA Статті, створені з використанням пошукових систем Національні домени верхнього рівня
21228055	https://en.wikipedia.org/wiki/Grand%20Theft%20Auto%20IV%3A%20The%20Lost%20and%20Damned	Grand Theft Auto IV: The Lost and Damned	Grand Theft Auto IV: The Lost and Damned is the first of two episodic expansion packs of the 2008 video game Grand Theft Auto IV, developed by Rockstar North and published by Rockstar Games. The game was released individually for the Xbox 360 on 17 February 2009, and as part of the disc-based package Grand Theft Auto: Episodes from Liberty City for PlayStation 3 and Windows on 13 April 2010. The package also includes the second Grand Theft Auto IV expansion, The Ballad of Gay Tony, and does not require the base game to be played. Microsoft added Episodes from Liberty City to its backwards compatibility list for Xbox One platforms in February 2017. Set concurrently with the events of Grand Theft Auto IV and The Ballad of Gay Tony, The Lost and Damned follows the exploits of Johnny Klebitz, vice-president of the Liberty City chapter of The Lost MC, a motorcycle club which, along with himself, feature in a number of missions in both games. The main storyline of the episode focuses on Johnny's efforts to keep the chapter running, while dealing with internal conflicts, gang warfare, drug running, and various enemies. The episode portrays Johnny's perspective in the storylines of the blood diamonds and heroin, which are depicted from the other protagonists' perspectives in Grand Theft Auto IV and The Ballad of Gay Tony. The game received highly positive reviews upon release. Gameplay Grand Theft Auto IV: The Lost and Damned is an action-adventure game set in an open world environment and played from a third-person perspective. It features similar gameplay to that of Grand Theft Auto IV, and takes place in the same setting of Liberty City, the game only features around a third of the number of missions from that game, as was stated in an interview between IGN and the president of Rockstar North, which thus places the amount of time to complete it at approximately 10–15 hours, depending on how focused the player is on the storyline. The game also features new additions, some in regard to Johnny's connection to the Lost MC, and some minor changes. The most prominent of these additions is the availability of mid-mission checkpoints, which can spare the player repeated trips to a given location in order to trigger and replay a failed mission again — an often criticised aspect of the Grand Theft Auto series. Checkpoints are only available by retrying the mission after it has been previously failed — going to the mission start point begins the mission from scratch. Alongside the checkpoint system, The Lost and Damned features the inclusion of new weapons and vehicles, including Johnny's custom-made motorcycle (Johnny himself is more proficient with any bike than with any other vehicle), the ability to call on aid from members of the Lost MC, a new but small collection of random characters, additional side activities, and unique side jobs including Gang Wars and Bike Races. In addition, the game has a few changes to that of Grand Theft Auto IV, in that Johnny can access the whole of Liberty City from the start of a new game, but cannot change his clothing or enter clothing stores. The city's comedy club, Split Sides, also features a brand new comedian doing routines there, while gun stores do not stock any of the new weapons featured in The Lost and Damned; they can only be bought through the club's gun vendor. Two of the new side jobs featured in The Lost and Damned – Gang Wars and Bike Races – require Johnny to be on a bike to trigger them. In Gang Wars, Johnny battles against rival gangs in a few variations – taking them out at a hangout, or while cruising the streets, or destroying a vehicle they are escorting – earning money from each war completed and unlocking a weapon at the Lost clubhouse (and a safehouse acquired later in the story) with every 10 subsequent wars completed. Each gang war becomes tougher, the more Johnny continues engaging in them. Meanwhile, Bike Races play out like the Street Races of Grand Theft Auto IV, except both Johnny and his opponents carry a baseball bat to attack their rival racers while making their way to each checkpoint of the race, with each capable of dislodging a racer from their bike depending on the strength of their swing. Other side jobs see Johnny either stealing bikes or working for a congressman met during the game's story. Meanwhile, the new additions to the activities from Grand Theft Auto IV, include Arm Wrestling (which differs in difficulties and wagers between various spots), games of Hi-Lo cards, and Air Hockey (found at the city's Bowling Alleys). The new weapons featured in the game includes the sawn-off shotgun, assault shotgun, pool cues, grenade launchers and pipe bombs. Because of Johnny's position in the Lost MC, some missions and Gang Wars can see him accompanied by a team of bikers who, if they survive through either, can improve and gain experience and thus become more battle-hardened in later missions/Gang Wars. If, at any time, a biker is killed in a mission or gang war, they will be replaced by another in the next. Johnny can receive further support from two members of the Lost – Terry and Clay; both can be taken out for friend activities, but have their special abilities active from the beginning of a new game. If Terry is called, he will drive to a location near to Johnny and sell him weapons and armour, while Clay can deliver a bike of the player's choice to him directly. At a later stage in the game, Johnny can call one or the other, while on a mission, to gain back-up from them, with both capable of gaining experience that increases their health, combat abilities, and grant them better weapons. While the single player has new additions, multiplayer is also given new modes, connected to the Lost MC, some of which improve on those featured in Grand Theft Auto IV: Witness Protection – One team is The Lost biker gang and they must try to eliminate a bus carrying witnesses while the other team is NOOSE who try to protect the bus as it delivers the witnesses to police stations around Liberty City. Races – Racing on bikes with racers carrying bats and smashing each other, similar to the video game Road Rash. Lone Wolf Biker – Free for all style mode where one player is the Lone Wolf and all other players must chase and kill that player to become the Lone Wolf. At the end of the game, whoever was the Lone Wolf for the longest time, wins. Own the City – Try to gain control of the city section by section, based on San Andreas' gang wars. Club Business – Like the original Mafia mode in GTA IV, but with a total of 8 players riding together as one gang. The player receives calls from Angus who tells you to carry out certain tasks for The Lost. Chopper vs. Chopper – Helicopter vs bike. Bike rider tries to get through checkpoints while the helicopter tries to stop the biker. Synopsis Setting The Lost and Damned takes place within the same setting used for Grand Theft Auto IV: the fictional U.S. metropolis of Liberty City (based on New York City) and the neighbouring state of Alderney (New Jersey). Unlike the base game, the entire map becomes available to explore after completing the expansion's first mission. The Lost and Damned's storyline occurs simultaneously with that of Grand Theft Auto IV and The Ballad of Gay Tony, and features returning characters and events; most notably, a side-story revolving around a shipment of stolen diamonds, which is depicted across all three games, from different perspectives. Plot In 2008, Billy Grey (Lou Sumrall), president of the Lost outlaw motorcycle club's Alderney chapter, is welcomed back by his fellow gang members after his release from a court-ordered rehab. Although vice-president Johnny Klebitz (Scott Hill) is eager to resume business, Billy annoys him by breaking a truce Johnny had arranged with the Lost's rivals, the Angels of Death, during his absence. After a fellow gang member, Jason Michaels (Bill Burr), is killed in Broker, Billy blames his death on the Angels, despite the lack of concrete evidence, and orders the Lost to burn down their clubhouse in retaliation. When Johnny spots Billy and the Lost's secretary Brian Jeremy (Adrian Martinez) stealing a stash of heroin from the clubhouse after the attack, he questions the nature of Billy's orders. Billy later arranges for Johnny to oversee a deal with a potential buyer for the stolen heroin alongside Niko Bellic (Michael Hollick) and Playboy X (Postell Pringle), two associates of drug dealer Elizabeta Torres (Charlie Parker), who helped to set up the exchange. The deal is quickly revealed to be a police bust, but Johnny manages to escape with the drugs. During this time, Johnny also provides assistance to corrupt politician Thomas Stubbs III (John Lantz), who needs help with his re-election campaign and vows to return the favour in the future. Eventually, the Lost's treasurer and Johnny's best friend Jim Fitzgerald (Chris McKinney) arrives with news that the stolen heroin belonged to the Triads and advises the gang to return it to them. Billy agrees, but secretly arranges for the Triads to kill Johnny and Jim. When the Triads attack the pair during the exchange, they are forced to abandon the drugs and escape, while Billy is arrested by the police during the chaos. Johnny takes over as club president but faces new problems from Brian, who is still faithful to Billy and holds Johnny responsible for his arrest. While contending with a civil war started by Brian, Johnny struggles to raise money for the club. He takes on several jobs from Elizabeta alongside Malc (Walter Mudu) and DeSean (Craig "muMs" Grant), two members of the Uptown Riders outlaw motorcycle club, whom he quickly befriends. Johnny also helps his junkie ex-girlfriend Ashley Butler (Traci Godfrey) pay off her debts to Russian mobster Dimitri Rascalov by kidnapping Niko's cousin Roman (Jason Zumwalt). Eventually, Johnny kills Brian to end the war after learning where he is hiding from Pegorino Crime Family caporegime Ray Boccino (Joe Barbara), who often does deals with the Lost. In return for his help, Boccino asks the gang to steal a shipment of diamonds about to be purchased by nightclub owner "Gay" Tony Prince (David Kenner), and pass them onto Boccino's men to later retrieve. Although the theft is successful, the subsequent exchange with the Jewish mob, overseen by Johnny and Niko, is ambushed by Tony's bodyguard Luis Lopez (Mario D'Leon). During the chaos, Johnny escapes with Boccino's money, leading him to have both Johnny and Jim captured for their betrayal. The pair escape, but after Johnny deals with hitmen sent by Boccino, he learns from Ashley that Jim was killed shortly after they parted ways. With the gang virtually weakened, Johnny receives a surprise visit from Stubbs with important news. Although Boccino is under observations by federal law enforcement and no longer poses a threat, Billy plans to exact his revenge on Johnny by turning state's evidence against the Lost, which will allow him to enter the Witness Protection Program. In response, Johnny leads the remaining Lost members in an attack on the Alderney State Correctional Facility to find and kill Billy. After killing Billy, Johnny and the survivors return to their clubhouse, only to find it vandalised by Boccino's men. The group decides to burn down the clubhouse's remains and find new pastures until they can start a new chapter of the Lost elsewhere. In the epilogue, Johnny firmly cuts his ties with Stubbs and Ashley, deciding to temporarily leave the gang to focus on financially supporting Jim's widow and child. Soundtrack Apart from the original Grand Theft Auto IV soundtrack, several new tracks were added to the radio stations in the expansion. LCHC - Liberty City Hardcore and Liberty Rock Radio saw the biggest addition of new tracks, to fit with the expansion's biker theme. LCHC also got the addition of a new radio show dedicated to extreme metal, hosted by Max Cavalera (ex-Sepultura, Soulfly and Cavalera Conspiracy). Additional tracks were added to the rotation of The Beat 102.7 (with DJ Statik Selektah & Funkmaster Flex) and Radio Broker as well as a new radio show on the talk station WKTT; The Martin Serious Show (a parody of Shock jock style radio programs, in particular The Howard Stern Show). Development The content was first announced during Microsoft's 2006 E3 press conference on 9 May 2006. Peter Moore, then head of Microsoft's Interactive Entertainment Business division, described downloadable content as "epic episode packs", and not just an extra car or character. A press release during the conference said that the expansion packs, both The Lost and Damned and The Ballad of Gay Tony would add "hours of entirely new gameplay" to the game, with Jeronimo Barrera, Vice-President of Product Development for Rockstar Games, explaining that the episodes were experiments because they were not sure that there were enough users with access to online content on the Xbox 360. Take-Two Interactive's chief financial officer, Lainie Goldstein, revealed that Microsoft was paying a total of $50 million for the first two episodes. On 20 February 2008, it was initially announced that the extra content would be introduced starting August 2008. Dan Houser, vice-president of creative development at Rockstar Games, claimed that through this episode, it would show "a different side of Liberty City". As part of its second quarter financial reports Take-Two announced that the downloadable content had been delayed and would be released during the first quarter of its 2009 financial year (November 2008–January 2009). On 13 November 2008, Take-Two executive chairman Strauss Zelnick warned that while they were aiming to release the first episode pack by January 2009, the date may have had to change to the second financial quarter of 2009 (February–April) depending on the completion date. 17 February's release date was eventually announced one week after Zelnick's warning. Reception Grand Theft Auto IV: The Lost and Damned received "universal acclaim" for the Xbox 360 and "generally favorable" reviews for PlayStation 3 from critics, according to review aggregator Metacritic. Critics cited its improved motorcycle mechanics in comparison to the previous games, dramatic storyline, quality voice acting, addictive multiplayer component and other new content which added many hours of game time. Complaints with the game have included auto-aiming issues and weak gang AI, which were a noticeable problem in the original game. Controversy In the opening cutscene for the mission 'Politics', Tom Stubbs exposes his genitals in a full-frontal shot facing towards the camera after getting off a massage table and discussing his plans with Johnny. Parental advisory group Common Sense Media issued a public warning about the expansion pack due to a full-frontal male nudity scene during the cutscene. They claimed the game was "even more controversial than its predecessors" because it featured "full frontal male nudity". Notes References External links 2009 video games Action-adventure games Episodic video games Euphoria (software) games Games for Windows Grand Theft Auto IV Motorcycle video games Multiplayer and single-player video games Open-world video games Organized crime video games PlayStation 3 games Rockstar Games games Take-Two Interactive games Video game downloadable content Video game expansion packs Video games about the illegal drug trade Video games developed in the United Kingdom Video games produced by Leslie Benzies Video games set in 2008 Video games set in the United States Video games set on fictional islands Video games written by Dan Houser Windows games Works about outlaw motorcycle clubs Works about the Russian Mafia Xbox 360 games
1759107	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D1%80%D1%96-%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%96%20%28%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B7%D0%B0%D1%81%29	Черрі-Веллі (Арканзас)	Черрі-Веллі (Арканзас) Черрі-Веллі — місто в США, в окрузі Кросс штату Арканзас. Населення — 575 осіб (2020). Географія Черрі-Веллі розташоване на висоті 86 метрів над рівнем моря за координатами (35.402027, -90.754503). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 2,25 км², уся площа — суходіл. Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкала 651 особа в 247 домогосподарствах у складі 177 родин. Густота населення становила 290 осіб/км². Було 278 помешкань (124/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 2,2 %. Іспаномовні складали 2,0 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 27,8 % — особи молодші 18 років, 57,1 % — особи у віці 18—64 років, 15,1 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 37,1 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 89,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 81,5 чоловіків також старших 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 22,2 % осіб, у тому числі 28,8 % дітей у віці до 18 років та 14,6 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 370 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 21,9 %, виробництво — 17,0 %, транспорт — 13,2 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 9,7 %. За даними перепису населення 2000 року в Черрі-Веллі проживало 704 особи, 197 сімей, налічувалося 276 домашніх господарств і 300 житлових будинків. Середня густота населення становила близько 306,1 людину на один квадратний кілометр. Расовий склад Черрі-Веллі за даними перепису розподілився таким чином: 92,33 % білих, 5,97 % — чорних або афроамериканців, 0,57 % — корінних американців, 0,14 % — азіатів, 0,99 % — представників змішаних рас. Іспаномовні склали 0,28 % від усіх жителів міста. Із 276 домашніх господарств в 32,6 % — виховували дітей віком до 18 років, 54,7 % представляли собою подружні пари, які спільно проживали, в 12,3 % сімей жінки проживали без чоловіків, 28,6 % не мали сімей. 26,8 % від загального числа сімей на момент перепису жили самостійно, при цьому 14,5 % склали самотні літні люди у віці 65 років та старше. Середній розмір домашнього господарства склав 2,55 особи, а середній розмір родини — 3,09 особи. Населення міста за віковим діапазоном за даними перепису 2000 року розподілилося таким чином: 28,0 % — жителі молодше 18 років, 9,5 % — між 18 і 24 роками, 27,1 % — від 25 до 44 років, 22,6 % — від 45 до 64 років і 12,8 % — у віці 65 років та старше. Середній вік мешканця склав 35 років. На кожні 100 жінок в Черрі-Веллі припадало 88,7 чоловіків, у віці від 18 років та старше — 85,0 чоловіків також старше 18 років. Середній дохід на одне домашнє господарство в місті склав 27 313 доларів США, а середній дохід на одну сім'ю — 31 094 долара. При цьому чоловіки мали середній дохід в 26 324 долара США на рік проти 20 114 доларів середньорічного доходу у жінок. Дохід на душу населення в місті склав 16 592 долари на рік. 18,1 % від усього числа сімей в окрузі і 18,5 % від усієї чисельності населення перебувало на момент перепису населення за межею бідності, при цьому 27,8 % з них були молодші 18 років і 19,8 % — у віці 65 років та старше. Примітки Джерела Міста Арканзасу Населені пункти округу Кросс (Арканзас)
977715	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%96%D0%B4%D1%87%D0%B8%D0%B9	Слідчий	Слідчий Відповідно до ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України слідчий – службова особа органу Національної поліції, органів безпеки, Державного бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки України, Головного підрозділу детективів, підрозділу детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень. Слідчий – суб’єкт кримінального процесу, який як посадова особа правоохоронного органу, уповноваженого виконувати функцію розслідування, розпочав у межах передбаченої КПК компетенції і встановлених правил підслідності та здійснює в передбаченій процесуальній формі кримінальне провадження. Функція розслідування – одна з найбільш складних і багатогранних функцій кримінального процесу, при виконання якої слідчий, прокурор, детектив та орган, який уповноважений проваджувати дізнання щодо кримінальних проступків, відповідно до вимог кримінально-процесуального закону, здійснюють діяльність, спрямовану на збирання, дослідження, оцінку, перевірку та використання доказів, розкриття злочинів, установлення об’єктивної істини щодо фактичних обставин складу кримінального правопорушення та доведеності поза розумним сумним щодо суб’єктивної сторони досліджуваних подій, забезпечення правильного застосування закону, охорону прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, забезпечення доказової основи та правових умов для здійснення правосуддя. Досудове слідство – здійснювана у передбаченій законом процесуальній формі в рамках стадії досудового розслідування пізнавальна, правозастосовна та правоохоронна діяльність слідчого чи детектива, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, запобігання та розкриття злочинів, провадженню слідчих, негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, забезпечення правильного застосування закону для встановленні істини, забезпеченню прав і свобод людини та виконання завдань кримінального процесу і створення умов для здійснення справедливого правосуддя. Підслідність кримінальних справ визначено у ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України. Органами досудового слідства є слідчі Національної поліції, Державного бюро розслідувань і органів безпеки, а також детективи Бюро економічної безпеки України та Національного антикорупційного бюро України. Бюро економічної безпеки України, згідно Закону України від 28 січня 2021 року № 1150—IX "Про Бюро економічної безпеки України", має компетенцію - здійснення слідчої, оперативно-розшукової та аналітичної діяльності у сфері протидії економічним злочинам. Слідчі органів безпеки провадить розслідування злочинів проти основ національної безпеки, миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку, справи щодо контрабанди, терористичних актів та інших тяжких злочинів, визначених у законі. Державне бюро розслідувань є правоохоронним органом державної влади, яке виконує слідчу й оперативно-розшукову діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування корупційних, військових та інших злочинів, учинених державними службовцями, суддями та працівниками правоохоронних органів і зарахованих до його компетенції. Національне антикорупційне бюро України – це державний правоохоронний орган, на який покладається запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, зарахованих до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових, протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Статус слідчого визначений в ст. 40 КПК України. Повноваження слідчого При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Слідчий, відповідно до ч. 2 ст. 40 Кримінального процесуального кодексу України, уповноважений: 1) починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом; 2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених цим Кодексом; 3) доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам; 5) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій; 6) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру; 7) за результатами розслідування складати обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру та подавати їх прокурору на затвердження; 8) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених законом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених статтею 284 КПКУкраїни; 9) здійснювати інші повноваження, передбачені законом. Слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого. Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами. При проведенні різних слідчих дій слідчий вправі використовувати машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомку і відеозапис. Обов'язки слідчого Слідчий зобов'язаний: 1. Дотримуватися вимог Конституції України, КПК та законів України під час досудового розслідування. 2. Забезпечувати повне, усебічне та неупереджене розслідування кримінальних правопорушень у межах установлених законом строків. 3. Виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються в письмовій формі. 4. Забезпечувати реалізацію в повному обсязі прав і законних інтересів усіх учасників кримінального провадження. 5. Не розголошувати відомості, що становлять державну чи іншу охоронювану законом таємницю, інформацію про приватне (особисте і сімейне) життя особи та інші відомості, здобуті при розслідуванні кримінальних правопорушень. 6. Не вчиняти будь-яких дій, що ганьблять звання слідчого і можуть викликати сумнів у його об'єктивності та неупередженості. 7. У разі наявності підстав, передбачених законом, заявляти самовідвід від участі в кримінальному провадженні. Особливості роботи слідчого Слідчий — це процесуально незалежний і самостійний суб'єкт кримінального процесу. Слідчий при здійсненні досудового слідства в кримінальному провадженні повинен керуватись тільки законом, виходити зі свого внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Слідчі незалежні від впливу та думки будь-яких органів державної влади, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Проводячи розслідування, слідчий не повинен бути ні обвинувачем, ні захисником, він має бути дослідником та шукачем істини і представником судової влади зі всіма притаманними суддям гарантіями незалежності та самостійності. Слідчий зобов'язаний повно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, виявити як обвинувальні, так і виправдовувальні, а також обтяжуючі та пом'якшуючі вину обставини. Він зобов'язаний також оперативно та у встановлений законом строк розкрити злочин та викрити винних у його вчиненні. При розслідуванні справи слідчий зобов'язаний виявити причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, і через відповідні органи вжити заходів до їх усунення. При провадженні досудового слідства слідчий наділений широкими повноваженнями. Він самостійно приймає рішення про спрямування слідства та провадження відповідних слідчих дій , за винятком випадків, коли законом передбачено одержання санкції від прокурора чи постанови від судді. Водночас, процесуальна самостійність слідчого поєднується з його персональною відповідальністю за своєчасне і правильне розслідування справ, прийняття щодо них законних і обґрунтованих рішень. Слідчий підлягає відводу, якщо він є: 1) потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем обвинуваченого; 2) коли він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, перекладач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 3) коли він або його родичі зацікавлені в результатах справи; 4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у їх об'єктивності. За наявності зазначених обставин слідчий повинен заявити самовідвід, не чекаючи заяви про відвід. За цими підставами відвід слідчому може бути заявлений обвинуваченим, потерпілим і його представником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками, захисником. Заява про відвід або самовідвід слідчого подається прокуророві, який розглядає і вирішує її протягом двадцяти чотирьох годин. Слідчий процесуально самостійний, незалежний і підкоряється тільки закону. Під час провадження досудового слідства всі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачене отримання згоди прокурора або дозволу слідчого судді чи рішення суду, та несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Під час виконання своїх повноважень слідчий незалежний від жодного впливу, діє тільки на підставі й у межах закону і наданих йому прав. Забороняється будь-яке втручання у процесуальну діяльність слідчого. Водночас, рішення слідчого судді, суду, письмові доручення і вказівки прокурора та вказівки керівника органу досудового розслідування, які не суперечать рішенням та вказівкам прокурора, надані в межах їх компетенції і в установленій чинним законодавством формі, є обов’язковими для виконання слідчим. Стаття 40 КПК України так визначає статус слідчого органу досудового розслідування: «Слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність». Пропонується надати слідчому статус недоторканності, встановити правило, що кримінальна справа відносно слідчого може бути порушена Генеральним Прокурором чи його заступником, або прокурором області. Притягнення до кримінальної відповідальності слідчого можливе тільки з дозволу Вищої ради правосуддя за поданням Генерального Прокурора чи його заступника, або прокурора області, узгодженим з Уповноваженим з прав людини Верховної Ради України Строк досудового розслідування, згідно змін ст. 219 КПК України в 2023 році, обчислюється з моменту повідомлення особі про підозру до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності, клопотанням про закриття кримінального провадження або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. При цьому, з дня повідомлення особі про підозру досудове слідство повинно бути закінчене протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 КПК України в цілому: до шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні нетяжкого злочину; до дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. Якщо досудове розслідування злочину (досудове слідство) неможливо закінчити протягом двох місяців із дня повідомлення особі про підозру в учиненні злочину, воно може бути продовжене в порядку ст. ст. 295–296 КПК України: до трьох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину - керівником окружної прокуратури, керівником обласної прокуратури або його першим заступником чи заступником, заступником Генерального прокурора; до шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні нетяжкого злочину - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з керівником обласної прокуратури або його першим заступником чи заступником, заступниками Генерального прокурора; до дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим із Генеральним прокурором чи його заступниками. Примітки Див. також Досудове розслідування Бюро економічної безпеки України Державне бюро розслідувань Національне антикорупційне бюро України Слідчі дії Детектив (фах) Приватний детектив Гіпотетично-дедуктивний метод Джерела та література Кримінальний процесуальний кодекс України Закон України від 28 січня 2021 року № 1150-IX «Про Бюро економічної безпеки України». Офіційний вісник України від 02.04.2021 р., № 25, стор. 11, стаття 1151. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1150-20/print Закон України № 580-VIII від 2 липня 2015 року «Про Національну поліцію» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 40-41, ст.379) {Із змінами, внесеними згідно із Законами № 900-VIII від 23.12.2015, ВВР, 2016, № 3, ст.31 № 901-VIII від 23.12.2015, ВВР, 2016, № 4, ст.44}. Закон України № 794-VIII від 12 листопада 2015 року «Про Державне бюро розслідувань» // Відомості Верховної Ради. — 2016. – № 6. — Ст.55. Закон України № 1698-VII від 14 жовтня 2014 року «Про Національне антикорупційне бюро України» // Відомості Верховної Ради. — 2014. — № 47. — Ст. 2051 (Із змінами, внесеними згідно із Законами № 77-VIII від 28.12.2014, ВВР, 2015, № 11, ст.75 ; № 198-VIII від 12.02.2015) Державне бюро розслідувань (ДБР). Історія створення, основні завдання та компетенція, особливості діяльності під час воєнного стану, нормативно-правова основа діяльності / укл.: Коропатнік І. М., Микитюк М. А., Павлюк О. О., Пєтков С. В. Київ. ВД «Професіонал», 2023. 352 с. Кавун Д. Повноваження слідчого у забезпеченні прав і законних інтересів потерпілого (фізичної особи). Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2016. Вип. 3. С. 183-187. Канфуі І. В. Процесуальна самостійність та незалежність слідчого як характеристика його місця і ролі на стадії досудового розслідування. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2014. Вип. 2. Т. 4. С. 93-96. Керліц К. В. Проблеми законодавчих гарантій діяльності слідчих. Часопис Київського університету права. 2011. № 4. С. 324-326. Кримінальний процес України = Criminal Procedure of Ukraine: Академічний курс: у 3-х т. Т.1. Загальна частина /[ В. Т. Нор, Н. Р. Бобченко, М. В. Багрій та ін.]; За ред. акад. НАПрН України, д-ра юрид. наук, проф, В. Т. Нора, д-ра юрид наук, проф Н. Р. Бобченка. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2021. 912 с. Мірковець Д. М. Інститут контрольно-наглядової діяльності та процесуальна самостійність слідчого: аспекти співвідношення. Юридична наука. 2020. № 3(105). С. 387-398. Тертишник В. М. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Вид. 20-те, доповн. і перероб. К.: Алерта, 2023. 1120 с. Тертишник В. М., Тертишник О. І., Ченцов В. В. Закон України «Про Бюро економічної безпеки України». Науково-практичний коментар. Київ: Алерта, 2022. 290 с. Вакулік О. А., Азаров Ю. І. Початок досудового розслідування у кримінальному провадженні: навч. посіб. К.: «Центр учбової літератури», 2015. 184 с. Корниенко М. В., Тертышник В. М. Острые углы реформирования следственных органов в Украине: семь раз не для нас. Науково-практичний журнал «Право.UA». 2017. №3. С. 86-93. Микитюк С. Забезпечення незалежності та процесуальної самостійності слідчих державного бюро розслідувань. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2022. №4. С. 184-189. Настільна книга слідчого : наук.-практ. посіб. / М. І. Панов, В. Ю. Шепітько, В. О. Коновалова, В. А. Журавель, В. В. Білоус; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. - 2-е вид., переробл. і доповн. - К. : Ін Юре, 2007. - 726 c. Тертишник В. М. Сачко О. В. Слідчі органи України в протидії «білокомірцевій злочинності». Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2023. №2. С. 174-181. URL: http://apnl.dnu.in.ua/2_2023/28.pdf Тертишник В. М. Настільна книга слідчого. Зразки правничих документів. Київ: Алерта, 2024. 448 с. ISBN 978-617-566-820-7 Цуцкірідзе М. С. Кримінальна процесуальна діяльність слідчого: теорія та практика: монографія. Київ :Правова єдність; Алерта, 2020. 559 с. Посилання Окреме доручення слідчого // Слідчий // Правознавство Юридичні професії Кримінальне розслідування Державні посади
1162870	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BD%D0%B3%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%8C	Унгурень	Унгурень — комуна в Румунії, у повіті Бакеу. Унгурень — село в Румунії, у повіті Бакеу. Входить до складу комуни Унгурень. Унгурень — комуна в Румунії, у повіті Ботошані. Унгурень — село в Румунії, у повіті Ботошані. Входить до складу комуни Унгурень. Унгурень — село в Румунії, у повіті Бакеу. Входить до складу комуни Тетерешть. Унгурень — село в Румунії, у повіті Галац. Входить до складу комуни Мунтень. Унгурень — село в Румунії, у повіті Арджеш. Входить до складу комуни Бредулец. Унгурень — село в Румунії, у повіті Арджеш. Входить до складу комуни Валя-Яшулуй. Унгурень — село в Румунії, у повіті Димбовіца. Входить до складу комуни Бутіману. Унгурень — село в Румунії, у повіті Димбовіца. Входить до складу комуни Корбій-Марі. Унгурень — село в Румунії, у повіті Димбовіца. Входить до складу комуни Корнешть. Унгурень — село в Румунії, у повіті Димбовіца. Входить до складу комуни Драгомірешть. Унгурень — село в Румунії, у повіті Прахова. Входить до складу комуни Філіпештій-де-Тирг. Унгурень — село в Румунії, у повіті Прахова. Входить до складу комуни Гергіца. Унгурень — село в Румунії, у повіті Прахова. Входить до складу комуни Ваду-Сепат. Унгурень — село в Румунії, у повіті Долж. Входить до складу комуни Герчешть. Унгурень — село в Румунії, у повіті Горж. Входить до складу комуни Денешть. Унгурень — село в Румунії, у повіті Олт. Входить до складу комуни Топана. Унгурень — село в Румунії, у повіті Марамуреш. Входить до складу комуни Купшень. Унгурень — село в Румунії, у повіті Вранча. Входить до складу комуни Ністорешть.
4343595	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D1%82%20%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80	Курт Рейдемейстер	Курт Рейдемейстер Курт Вернер Фрідріх Рейдемейстер (Райдемайстер) (13 жовтня 1893, Брауншвейг — 8 липня 1971, Геттінген) — німецький математик. Він здобув докторський ступінь 1921 року за дисертацію в алгебричній теорії чисел у Гамбурзькому університеті під керівництвом Еріха Гекке. 1923 року його призначено доцентом в університет Відня. Там він здобув популярність завдяки роботам з Гансом Ганом і Вільгельмом Віртінгером. 1925 року він став професором Університету Кенігсберга, де перебував до 1933, коли йому довелося виїхати через протистояння нацистам. Наукові інтереси Рейдемейстера переважно стосувалися комбінаторної теорії груп, комбінаторної топології, геометричної теорії груп і основ геометрії. Серед його книг Knoten und Gruppen (1926), Einführung in die kombinatorische Topologie (1932) і Knotentheorie (1932). Його сестра, педагогиня (1898—1986), 1940 року вийшла заміж за філософа Отто Нейрата. Примітки Посилання Члени Геттінгенської академії наук Німецькі математики Математики XX століття Випускники Геттінгенського університету Випускники Марбурзького університету Випускники Фрайбурзького університету Випускники Гамбурзького університету Науковці Марбурзького університету Науковці Кенігсберзького університету Науковці Віденського університету Викладачі Геттінгенського університету Топологи Голови Німецького математичного товариства Віденський гурток Народились 1893
18205682	https://en.wikipedia.org/wiki/Gnojno%2C%20Lipno%20County	Gnojno, Lipno County	Gnojno, Lipno County Gnojno is a village in the administrative district of Gmina Bobrowniki, within Lipno County, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship, in north-central Poland. It lies approximately east of Bobrowniki, south-west of Lipno, and south-east of Toruń. References Villages in Lipno County
2786289	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BD%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%BE	Ґнойно	Ґнойно Населені пункти та їхні частини Ґнойно — гміна в Буському повіті Свентокшиського воєводства Ґнойно — село в гміні Ґнойно Буського повіту Свентокшиського воєводства Ґнойно — село в гміні Бобровники Ліпновського повіту Куявсько-Поморського воєводства Ґнойно — село в гміні Кутно Кутновського повіту Лодзинського воєводства Ґнойно — село в гміні Пултуськ Пултуського повіту Мазовецького воєводства Ґнойно — село в гміні Дзялдово Дзялдовського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства Гнійно (Ґнойно) — село в гміні Константинів Більського повіту Люблінського воєводства Ґнойно — осада в гміні Іновроцлав Іновроцлавського повіту Куявсько-Поморського воєводства Примітки
3602780	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B4%D1%94%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29	Горка (Лодєйнопольське міське поселення)	Горка (Лодєйнопольське міське поселення) Горка — присілок у Лодєйнопольському районі Ленінградської області Російської Федерації. Населення становить 10 осіб. Належить до муніципального утворення Лодєйнопольське міське поселення. Історія Згідно із законом від 20 вересня 2004 року № 63-оз належить до муніципального утворення Лодєйнопольське міське поселення. Населення Примітки Присілки Ленінградської області Населені пункти Лодєйнопольського району
1490680	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%BD-%D0%9A%D0%B0%D1%8F	Буран-Кая	Буран-Кая Бур́ан-Кая– багатошарова стоянка кам'яної доби в скельному навісі в середній течії річки Бурульча (Гірський Крим). Найдавніше свідчення про сучасних людей на сході Європи. Археолог Олександр Яневич із Національної академії наук виявив 4 печери Буран-Кая в Кримських горах у 1991 році. З тих пір там знайшли приблизно дві сотні кісток. Культурна прив'язка Містить археологічні культурні шари: киїк-кобинської культури (шари В, В1), таш-аїрської культури (шар 3), свідерської культури (шар 4), шан-кобинської культури (шар 5), буран-кайської культури (шари 6–1, 6–2), пізнього оріньяку (шари 6–3, 6–4, 6–5), східного селету (шар С). За археологічними матеріалами стоянки виділені нові культурні явища палеоліту пізнього: буран-кайська культура пізнього етапу граветської культури, індустрія пізнього оріньяку, індустрія східної селетської культури. Пам'ятка дає змогу простежити етнокультурні процеси в Криму в широких хронологічних межах — від мустьєра до заключних етапів пізнього палеоліту, свідчить про нерівномірність переходу від раннього до пізнього палеоліту. Опис пам'ятки На місці стоянки в печері Буран-Кая археологи виявили людські кістки і зуби, знаряддя праці, прикраси зі слонової кістки і рештки тварин. Надрізи на скам'янілостях, яким 32 тисячі років, свідчать, що тих людей готували до ритуального поховання. Це є також найдавнішими свідченнями про сучасних людей на сході Європи. Виявлені на місці розкопок прикраси, що їх виготовили древні люди, дали науковцям підстави пов'язувати їх із Ґраветтською культурою. Посилання BBC Ukraine Останки найдавніших європейців знайшли в Криму http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/06/110621_human_fossils_rl.shtml Історичний портал Інституту історії України НАН України, Інституту Сходознавства НАН України і «ЗброєзнавДОТком» http://history.org.ua/index.php?termin=Buran_K Поселення давньокам'яної доби України Пам'ятки давньокам'яної доби Криму Киїк-кобинська культура Оріньяцька культура Шан-кобинська культура Свідерська культура Таш-аїрська культура Східнограветська культура Стоянки середньокам'яної доби Криму Новокам'яна доба України Залізна доба України
1659625	https://uk.wikipedia.org/wiki/More%20Songs%20About%20Buildings%20and%20Food	More Songs About Buildings and Food	More Songs About Buildings and Food — другий студійний альбом американського рок-гурту Talking Heads, випущений в 1978 році на Sire Records. Це перший з чотирьох альбомів гурту, спродюсованих Браяном Іно. Про альбом Звучання More Songs… представляє суміш фанку, баблгам-попа, кантрі, реггі та панк-року, приправлене унікальним голосом Девіда Бірна. Альбом був значно більш успішним, ніж дебютний Talking Heads: 77. Він піднявся до № 29 в Billboard 200 і до № 21 в UK Albums Chart. Єдиним синглом з альбому стала кавер-версія «Take Me to the River» Ела Гріна (№ 26 Pop Singles Chart у 1979 році). Пояснюючи історію походження назви альбому, Тіна Веймут розповідала: «Під час роботи над альбомом я згадала про тих найдурніших дискусіях, що стосувалися можливої назви попереднього альбому. „Ну, і як ми назвемо цей альбом, який взагалі-то, про будівлі і їжу?“ — запитала я. І Кріс сказав: „Ще трохи пісень про будівлі та їжу“». Список композицій Учасники запису Talking Heads Девід Бірн — гітара, вокал, ударні Кріс Франц — ударні Джеррі Гаррісон — гітара, клавішні, бек-вокал Тіна Веймут — бас-гітара, бек-вокал Запрошені музиканти Браян Іно — клавішні, гітара, ударні, бек-вокал Tina & the Typing Pool — бек-вокал в «The Good Thing» Технічний персонал Бенджи Армбрістер — асистент інженера Ретт Девіс — звукорежисер Джо Гаствірт — мастеринг Ед Стазіум — мікшування «Found a Job» Примітки Альбоми Talking Heads Альбоми, які ввійшли у список 500 найкращих альбомів за версією журналу Rolling Stone Альбоми Sire Records Альбоми, спродюсовані Браяном Іно
363631	https://en.wikipedia.org/wiki/Ben%20E.%20King	Ben E. King	Ben E. King Benjamin Earl King (né Nelson; September 28, 1938 – April 30, 2015) was an American soul and R&B singer and record producer. He rose to prominence as one of the principal lead singers of the R&B vocal group the Drifters, notably singing the lead vocals on three of their biggest hit singles "There Goes My Baby", "This Magic Moment", and "Save the Last Dance for Me" (their only U.S. No. 1 hit). As a soloist, King is best known as the singer and co-composer of "Stand by Me", which became a US Top 10 hit, both in 1961 and later in 1986 (when it was used as the theme to the film of the same name), and a number one hit in the United Kingdom in 1987. The single was also placed on the RIAA's list of Songs of the Century. His 1975 single "Supernatural Thing" became a top five hit on the Billboard Hot 100. Additionally, King was the original recording artist of songs such as "Spanish Harlem", "I (Who Have Nothing)", "So Much Love", "Don't Play That Song (You Lied)", "Groovin'", and "Till I Can't Take It Anymore" all of which have been covered by multiple artists to varying degrees of success. King was inducted into the Rock and Roll Hall of Fame in 1988, as a member of the Drifters, and has been nominated as a solo artist. Along with the Drifter's "There Goes My Baby", King's songs "Stand by Me" and "Spanish Harlem" also appeared on the Rock and Roll Hall of Fame's list of 500 Songs That Shaped Rock and Roll. Additionally, he was inducted alongside the Drifters into Vocal Group Hall of Fame in 2000, as well as the Songwriters Hall of Fame in 2012 with the Towering song award. Early life Benjamin Earl Nelson was born on September 28, 1938, in Henderson, North Carolina, and moved to Harlem, New York, at the age of nine in 1947. He began singing in church choirs, and in high school formed the Four B's, a doo-wop group that occasionally performed at the Apollo Theater. Career The Drifters In 1958, King (still using his birth name) joined a doo-wop group called the Five Crowns. Later that year, the Drifters' manager George Treadwell fired the members of the original Drifters, and replaced them with the members of the Five Crowns. King had a string of R&B hits with the group on Atlantic Records. He co-wrote and sang lead on the first Atlantic hit by the new version of the Drifters, "There Goes My Baby" (1959). King sang lead on a succession of hits by the team of Doc Pomus and Mort Shuman, including "Save the Last Dance for Me", "This Magic Moment", and "I Count the Tears". He recorded only 13 songs with the two backing other lead singers and 11 lead vocal including an unreleased song called "Temptation" (later redone by Drifters vocalist Johnny Moore). The last of the King-led Drifters singles to be released was "Sometimes I Wonder", which was recorded on May 19, 1960, but not issued until June 1962. After a year of touring with the Drifters, contract disputes arose with Treadwell, in which King and his manager Lover Patterson demanded greater compensation. Treadwell refused, and King was only hired for studio recordings. On television, fellow Drifters member Charlie Thomas usually lip-synched the songs that King had recorded with the Drifters. Solo career In May 1960, King left the Drifters, assuming the stage name Ben E. King in preparation for a solo career. Remaining with Atlantic Records on its Atco imprint, King scored his first solo hit with the ballad "Spanish Harlem" (1961). King's next single, "Stand by Me", written with Jerry Leiber and Mike Stoller, ultimately would be voted as one of the Songs of the Century by the Recording Industry Association of America. King cited singers Brook Benton, Roy Hamilton, and Sam Cooke as influences for his vocals of the song. "Stand by Me", "There Goes My Baby", "Spanish Harlem", and "Save the Last Dance for Me" were all named in the Rock and Roll Hall of Fame's 500 Songs that Shaped Rock and Roll; and each of those records has earned a Grammy Hall of Fame Award. King's other well-known songs include "Don't Play That Song (You Lied)", "Amor", "Seven Letters", "How Can I Forget", "On the Horizon", "Young Boy Blues", "First Taste of Love", "Here Comes the Night", "Ecstasy", and "That's When It Hurts". In the summer of 1963, King had a Top 30 hit with "I (Who Have Nothing)", which reached the Top 10 on New York's radio station, WMCA. King's records continued to place well on the Billboard Hot 100 chart until the mid-1960s. British pop bands began to dominate the pop music scene, but King still continued to make R&B hits. Some of these hits include "What is Soul?", "Tears, Tears, Tears", and Till I Can't Take It Anymore. In 1975, King made a comeback on the top 40 Billboard Hot 100 chart with the Disco hit "Supernatural Thing". "Supernatural Thing" peaked at number 5 on Billboard Hot 100 and peaked at number 1 on the Billboard R&B Charts. It was also nominated for a Grammy at the 18th Annual Grammy Awards in 1975 for "best R&B vocal performance, male". In 1977, King collaborated with Average White Band in releasing the album Benny & Us. The album spawned two top 40 R&B hits, "A Star in the Ghetto" and "Get It Up". King returned to the Drifters in late 1982 in the United Kingdom and sang with them until the group's break-up and reorganization in 1986. From 1983 until the band's break-up, the other members of this incarnation of the Drifters were Johnny Moore, Joe Blunt, and Clyde Brown. A 1986 re-issue of "Stand by Me" followed the song's use as the theme song to the movie Stand By Me and re-entered the Billboard top ten after a 25-year absence. This reissue also topped the charts in the United Kingdom and the Republic of Ireland for three weeks in February 1987. The reissue also made King the first act to reach the Hot 100's top 10 in the 1950s, 1960s, 1970s, and 1980s, either as a member of an act that reached that high (in this case, the Drifters) or as a solo act that did. In 1990, King and Bo Diddley, along with Doug Lazy, recorded a revamped hip hop version of the Monotones' 1958 hit song "Book of Love" for the soundtrack of the movie Book of Love. He also recorded a children's album, I Have Songs In My Pocket, written and produced by children's music artist Bobby Susser in 1998, which won the Early Childhood News Directors' Choice Award and Dr. Toy's/the Institute for Childhood Resources Award. King performed "Stand by Me" on the Late Show with David Letterman in 2007. Ahmet Ertegun said, "King is one of the greatest singers in the history of rock and roll and rhythm and blues." As a Drifter and solo artist, King achieved five number-one hits: "There Goes My Baby", "Save the Last Dance for Me", "Stand By Me", "Supernatural Thing", and the 1986 re-issue of "Stand By Me". He also earned 12 Top 10 hits and 26 Top 40 hits from 1959 to 1986. King was inducted into the Rock and Roll Hall of Fame as a Drifter; he was also nominated as a solo artist. A re-recording of King's "I (Who Have Nothing)" was selected for the Sopranos Peppers and Eggs Soundtrack CD (2001). King was inducted into the North Carolina Music Hall of Fame in 2009. On March 27, 2012, the Songwriters Hall of Fame announced that "Stand By Me" would receive its 2012 Towering Song Award and that King would be honored with the 2012 Towering Performance Award for his recording of the song. Later life King was active in his charitable foundation, the Stand By Me Foundation, which helps to provide education to deserving youths. King was a resident of Teaneck, New Jersey, from the late 1960s onwards. King performed "Stand By Me" during a televised tribute to late comedian George Carlin, as he was one of Carlin's favorite artists. On November 11, 2010, King performed "Stand By Me" at the Latin Grammys with Prince Royce. King toured the United Kingdom in 2013 and played concerts in the United States as late as 2014, despite reported health problems. Following a brief illness, King died at Hackensack University Medical Center on April 30, 2015, at the age of 76. He was married to his wife, Betty, for 50 years, and had three children: Terris Cannon, Benjamin King Jr., and Angela Matos, in addition six grandchildren. Legacy King has been covered by acts from several genres. "So Much Love" was recorded by Dusty Springfield and many others. "I (Who Have Nothing)" was performed by Shirley Bassey in 1963 and also by Tom Jones in 1970, as well as a 1979 recording by Sylvester. "Till I Can't Take It Anymore" was revisited by peer Ray Charles in 1970 and "Spanish Harlem" was sung by Aretha Franklin in 1971. "Stand by Me" was covered by the Righteous Brothers, Otis Redding, John Lennon, Mickey Gilley, Florence and the Machine, and Tracy Chapman. The song forms the basis for the Indian hit "Dildaara" by songwriters Vishal–Shekhar. King also inspired a number of rock bands: Siouxsie and the Banshees recorded "Supernatural Thing" in 1981 and Led Zeppelin did a cover version of "Groovin'", which is better known under the title of "We're Gonna Groove". Discography Studio albums Live album Compilation albums Singles As lead of The Drifters As a solo artist References External links 1938 births 2015 deaths Doo-wop musicians American male pop singers American baritones American soul singers The Drifters members Singer-songwriters from North Carolina Singer-songwriters from New Jersey Singer-songwriters from New York (state) Musicians from Teaneck, New Jersey Atlantic Records artists Atco Records artists African-American male singer-songwriters American male singer-songwriters American rhythm and blues singer-songwriters 20th-century African-American male singers 20th-century American male singers 20th-century American singers 21st-century African-American male singers 21st-century American male singers African-American record producers Record producers from North Carolina
3727905	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B5%20%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE%20%D0%90%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%83	Образотворче мистецтво Азербайджану	Образотворче мистецтво Азербайджану — образотворче мистецтво, створюване народами, що жили на території сучасного Азербайджану з часів палеоліту до наших днів. Переважно в статті описується образотворче мистецтво (живопис, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво тощо) азербайджанського народу, формування якого завершилося в основному до кінця XV — початку XVI століття н. е. Також коротко розповідається про історію розвитку образотворчого мистецтва до формування азербайджанського етносу. В розвитку образотворчого мистецтва Азербайджану відбиті насичена політичними і військовими потрясіннями історія і положення на шляхах, що здавна з'єднують Схід із Заходом. Згідно з ВРЕ «локальні умови історичного буття протягом століть породили самобутність мистецтва Азербайджану, визначивши його специфічне місце в художньому доробку Переднього Сходу, а спільність доль з сусідніми і близько розташованими країнами сприяла взаємозв'язку їхніх художніх культур». Історія розвитку мистецтва на території Азербайджану На території Азербайджану образотворче мистецтво було розвинене ще з часів палеоліту. Про первісне мистецтво епохи мезоліту свідчать збережені на скелях в Гобустані зображення. IV—I тисячоліттям до. н. е. датовані петрогліфи Гямігаї на території Ордубадського району. Винятковою різноманітністю видів, досконалістю форм і вишуканістю оздоблення характеризується безліч знахідок керамічних виробів, що належать до культури народів Кавказької Албанії, виявлених під час археологічних розкопок. Керамічним виробам різних областей Азербайджану, таких як Шахтахти, Кизил-ванк характерне різноманіття тонко промальованих, орнаментально-смислових мотивів. Одним з найвідоміших зразків керамічних виробів Азербайджану є збережена велика посудина з селища Шахтахти, чорнолощені зооморфні посудини Мингечаура. В різних районах Азербайджану, переважно в Нахічевані і Гебеле, знайдено кам'яні основи колон. А на кам'яних основах з Ґазаського району, що належать до IV—III ст. до н. е., промальовано деталі рослинного малюнка. Входження території Азербайджану до складу Арабського халіфату відіграло свою роль у подальшому розвитку образотворчого мистецтва. На території сучасного Азербайджану починає поширюватися мусульманська культура. Будівництво культових пам'яток архітектури супроводжувалося оздоблюванням їх різними візерунками та орнаментами, елементами каліграфії (епітафії), кахлем і барельєфами. Після ослаблення Арабського халіфату в таких містах як Барда, Шамахія, Байлакан, Гянджа, Нахічевань, Шабран складалися локальні художні школи. Найважливішими з них є , ширвано-апшеронська. У XV столітті в таких містах як Баку, Шамахія розвивався також мініатюрний живопис. Розвиток образотворчого мистецтва в XVII—XVIII ст. На розвитку мистецтва XVII століття і особливо XVIII століття важко позначилися війни між Туреччиною і Іраном, а також міжусобні феодальні чвари між ханствами. Однак продовжували створюватися яскраві твори образотворчого мистецтва, серед яких розписи палацу шекінських ханів, побудованого архітектором Хадалі Зейнал Абдіном з Шираза 1797 року. Ці декоративні малюнки, створені такими майстрами, як Аббаскулі, Уста Гамбар Карабагі, Алікулі, Гурбан Алі, Шукюр та іншими, виконані яскравими і строкатими фарбами. У внутрішніх залах і кімнатах палацу зображені стилізовані візерунки, люди і тварини, а також сцени війни і полювання. Монументальне будівництво в цілому переживає занепад. У XVIII столітті в будинках багатих городян з'являлися стінні розписи, які являли собою переважно композиції із рослинних мотивів. Іноді ці розписи містили зображення птахів, тварин, людей. Народне мистецтво створювало візерунки для зброї і посуду. Прикладом високохудожньої обробки є мідний посуд і зброя, знайдені в селищі Лагіч. Слід особливо підкреслити розвиток різноманітних за композицією і поєднанням кольорів шкіл азербайджанського килима: Ґуба-Ширванської, Гянджа-Ґазаської, Карабаської і Тебризької (докладніше див. статтю Азербайджанський килим), а також художньої вишивки з Шекі тощо. Розвиток образотворчого мистецтва в XIX — початку XX ст Декоративне мистецтво Від XIX до початку XX століття набули популярності кілька художників декоративного стилю, які не мали професійної мистецької освіти. Серед таких відомих азербайджанських художників того часу — Мір Мохсун Навваб, який, не маючи професійної художньої освіти, був відомим також як поет, теоретик музики, каліграф. Особливе місце у сфері живопису займають створені ним візерунки. Його творчості характерні площинно-декоративні орнаментальні стінні розписи, малюнки із зображенням квітів і птахів зі спробою об'ємного моделювання, ілюстрації до власних рукописів («Бахр-уль Хазан» (Море смутку), 1864). Національні традиції стінного розпису використовував Уста Гамбар Карабагі (1830 — 1905 рік). Він відомий своїми роботами з реставрації Палацу шекінських ханів, розписами інтер'єрів будинків Мехмандарова і Рустамова в Шуші й інших містах. Виконаний ним розпис не порушував площинності стіни, підкреслював її архітектурні деталі. Нові ж його роботи відрізнялися наростанням реалістичних рис. Варто відзначити також пейзажі, зображення квітів та зразки декоративно-прикладного мистецтва відомої поетеси Хуршидбану Натаван. Свої вірші вона також прикрашала ліричними образотворчими мотивами. Серед азербайджанських мініатюристів того часу відомі Авазалі Муганли («Каліла і Дімна» 1809 року), Мірзи Алігулу («Шах-наме» 1850 року), Наджафгулу Шамахили («Юсіф і Зулейха» 1887 рік) та ін. Станковий живопис У XIX столітті нове прогресивне образотворче мистецтво в Азербайджані виявляло деяке відставання в розвитку. Вкрай повільно розвивалося станкове реалістичне мистецтво. В цей період в азербайджанському образотворчому мистецтві починається зародження станкового живопису, але роботи цього періоду, наприклад портрети, написані Ерівані, «ще міцно пов'язані з традиціями східної середньовічної мініатюри». Художник Мірза Гадим Ерівані, також не маючи професійної художньої освіти, прославився переважно як портретист. Відомі такі його твори, як «Танцівниця», «Дервіш», «Силач», «Кавалерист». В Азербайджанському музеї мистецтв ім. Р. Мустафаєва зберігаються його твори, зокрема портрет молодого чоловіка, портрет жінки, що сидить, тощо. Ерівані, твори якого все ще були міцно зв'язані з традиціями східної середньовічної мініатюри, заклав основи реалістичного станкового живопису в Азербайджані. Серед творів Мірзи Гадима Ерівані відомі портрети в палаці сардарів в місті Ерівань (палац зруйновано 1914 року, знищено в числі інших чотири портрети великого розміру, зроблені на стінах палацу). Також відомі портрети «Фатх-Алі Шаха», «Аббаса Мірзи», «Мах Таллят ханим» і «Веджуллаха Мірзи». Крім цих творів його пензлю належить також портрет невідомого «Воїна». Відомий «Портрет Тимура» роботи Мір Мохсун Навваба, виконаний аквареллю 1902 року, що зберігається нині в Азербайджанському музеї мистецтв у Баку. Через видання на початку XX століття журналу «Молла Насреддін», з розвитком друкарства, почали виникати і жанри сатиричної графіки. У цьому напрямку активно працювали такі художники журналу, як О. Шмерлінг, І. Роттер, А. Азімзаде і Х.Мусаєв. Основоположник ж азербайджанської сатиричної графіки вважається Азім Азімзаде. Відомі його гострі карикатури і шаржі, висміюють суспільну нерівність, що панувала в країні, невігластво і фанатизм, гніт царизму. Відома його знаменита серія акварельних робіт «Сто типів», присвячена свободі жінок, атеїзму і політичним мотивами, а також ілюстрації до збірки творів Мірзи Алекпера Сабіра «Хопхопнаме». , перший азербайджанський художник, що отримав неповну професійну освіту (1916), як один з основоположників азербайджанського реалістичного станкового живопису, створив пейзажі «Гора Іланли при місячному світлі», «Під час заходу сонця», «Весна». Відомі також створені ним портрети знедолених людей із серії «Біженці», побутові композиції «Сватання», «Весілля». В Азербайджанському музеї мистецтв зберігається його альбом «Пам'ять про Нахічевань» з авторськими повтореннями двадцяти пейзажів. Для поставлених у 1910-і роки в Нахічевані п'єс «Мерці» Джаліля Мамедкулізаде, «Гаджі Гара» М. Ф. Ахундова, «» А. Ахвердієва та ін. Кенгерлі оформив ескізи костюмів. З художниць того періоду можна виділити Кейсар Кашієву — першу азербайджанку, яка отримала освіту художника. Після встановлення незалежності Азербайджанської Демократичної Республіки 1919 року в Баку засновано Державний музей «Істіглал» («Незалежність»), де створювалися національні атрибути — державні герб і прапор. У музеї проводились також заходи з охорони і відновлення пам'яток історії та мистецтва. В цей час виходив журнал «Фіюзат», видавцем якого був відомий у той час філософ, журналіст і художник , якого вважають основоположником сучасного азербайджанського живопису олією на полотні. Відомі такі його твори, як «Мечеть Бібі-Ейбат», «Портрет Шейх уль-іслама», підкреслюють його універсальність. Образотворче мистецтво Радянського Азербайджану Після встановлення радянської влади в Азербайджані 1920 року, в Азербайджані почало формуватися мистецтво нового типу. Того ж року в Баку відкрито перше художнє училище, де створювали нові жанри образотворчого мистецтва. У 1930-ті роки в галузі графіки працювали такі художники, як Азім Азимзаде, , , Алтай Гаджієв, М. А. Власов, , А. Мамедов та ін. Створювали ілюстрації до книг азербайджанських і зарубіжних письменників, на актуальні теми того часу малювали плакати. 1928 року відкрилася перша творча виставка Азербайджанського товариства молодих художників. У 1930-ті роки успіх мала виставка Азербайджанського союзу революційного образотворчого мистецтва. Цікаві малюнки Салама Саламзаде, Г. Халигова, А. Рзагулієва, присвячені актуальним темам. 1932 року створено комітет азербайджанських художників. У цей період відомі роботи «Збирання винограду», «Портрет А. Азімзаде» Г. Хагвердієва, «Портрет Нізамі Гянджеві» Газанфара Халикова. Слід відзначити роботи Мікаїла Абдуллаєва, Беюкаги Мірзазаде, Б. Алієва, Саттара Бахлулзаде, . Перший з'їзд азербайджанських художників відбувся 1940 року. У роки Другої світової війни створювалися переважно політичні і сатиричні плакати карикатури. Створювали політичні карикатури такі вже відомі художники як А. Азімзаде, Г. Халигов, І. Ахундов, А. Гаджієв, С. Шарифзаде. Етап художньої зрілості настав в азербайджанському образотворчому мистецтві в середині 1950-х років. У другій половині XX століття стали відомими такі художники радянського Азербайджану, як Беюк Ага Мірза-заде, Мікаїл Абдуллаєв, Таїр Салахов, , Саттар Бахлулзаде, Тогрул Наріманбеков, та ін. У творах Б. Алієва, Л. Фейзуллаєва, А. Мамедова, А. Вердієва та ін. знаходять своє відображення теми праці та індустрії. Теми, присвячені історичному минулому, звичаям і традиціям азербайджанського народу, теми війни і миру видно у творчості Е. Рзагулієва, В. Наріманбекова, Т. Садигзаде, А. Гусейнова, К. Наджафзаде та ін. Успішно проявила себе в галузі станкової графіки та книжкової ілюстрації Марал Рахманзаде — перша азербайджанка, яка отримала професійну мистецьку освіту. Міфологічні уявлення знайшли своє відображення у творах Дж. Мірджавадова, Н. Рахманова, К. Ахмедова, Г. Юнусова, С. Вейсова, А. Ібрагімова, І. Мамедова, С. Мірзазаде, Ф. Хашімова, Ф. Гуламова, А. Самедова та ін. У жанрі пейзажу працювали Н. Гасимов, К. Ханларов, М. Тагієв, С.Хагвердієв, Т. Джавадов, Ф. Халілов, Б. Маратли, Н. Рзаєв, А. Аскеров, У. Хаквердієв та ін. До сучасних жанрів близькі роботи Ф.Халілова, присвячені природі Апшерона, а також роботи скульптора і графіка . Одним з відомих азербайджанських художників-пейзажистів, які зображували красу природи Азербайджану, був народний художник республіки Саттар Бахлулзаде. Відомі такі його роботи, як «Мрія землі», «Дорога в Гизбановші», «Рідні простори», «Туга за землею», «Сльози Кяпаза» та ін. Серед портретистів того часу відомі С. Саламзаде, , В. Самедова, Ш. Шаріфзаде, О. Садигзаде, Наджафгулу, А. Керімов, Р. Мустафаєва, О. Агабабаев, Г. Зейналов, Г. Керімов, С. Мамедов, Ч. Фарзалієв та ін. Широко відомі портрети діячів культури і мистецтва, виконані Б. Мірзазаде (співачка Зейнаб Ханларова, режисер Шамсі Бадалбейлі). Розвивалося також театрально-декораційне мистецтво. Серед відомих художників у цій галузі слід відзначити Нусрата Фатуллаєва і Бадуру Афганли. Див. також Азербайджанський килим Примітки Посилання Л. С. Бретаницький, Б. В. Веймарн. Нариси історії та теорії образотворчого мистецтва. Мистецтво Азербайджану Образотворче мистецтво Азербайджану Сторінки з неперевіреними перекладами
59395638	https://en.wikipedia.org/wiki/Kalinovka%2C%20Romnensky%20District%2C%20Amur%20Oblast	Kalinovka, Romnensky District, Amur Oblast	Kalinovka, Romnensky District, Amur Oblast Kalinovka is a rural locality (a selo) in Romnensky Selsoviet of Romnensky District, Amur Oblast, Russia. The population was 192 as of 2018. There are 4 streets. Geography Kalinovka is located 9 km southeast of Romny (the district's administrative centre) by road. Romny is the nearest rural locality. References Rural localities in Romnensky District
4833409	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%A2%D0%BE%D1%80%D0%B6%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Ізмайлово (Торжоцький район)	Ізмайлово (Торжоцький район) Ізмайлово — присілок в Торжоцькому районі Тверської області Російської Федерації. Населення становить 1 особу. Входить до складу муніципального утворення Мирновське сільське поселення. Історія Від 2005 року входить до складу муніципального утворення Мирновське сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Торжоцького району
115620	https://en.wikipedia.org/wiki/Kenner%2C%20Louisiana	Kenner, Louisiana	Kenner, Louisiana Kenner is a city in the U.S. state of Louisiana. It is the most populous city in Jefferson Parish, and is the largest incorporated suburban city of New Orleans. The population was 66,448 at the 2020 census, making it the sixth-most populous city in Louisiana. History In 1855, Kenner was founded by Minor Kenner on land that consisted of three plantation properties Oakland, Belle Grove and Pasture that had been purchased by the Kenner family. At the time, all land north of what is now Airline Highway was swampland. In Kenner on May 10, 1870, "Gypsy" Jem Mace defeated Tom Allen for the heavyweight championship of the bare-knuckle boxing era; a monument marks the spot near the river end of Williams Boulevard. From 1915 to 1931, a New Orleans streetcar line operated between New Orleans and Kenner. The line ran between the intersection of Rampart and Canal in New Orleans and the intersection of Williams Blvd and Jefferson Hwy in Kenner. Kenner's growth began in the late 1950s when developers began subdividing, draining and filling the swampland in the northern half of the city. During the 1960s, the construction of Interstate 10 and improvements to Veterans Memorial Highway aided the rapid development of Kenner as a suburb of New Orleans. In 1982, Pan Am Flight 759 crashed in a residential area of Kenner when a microburst forced it down. Eight people on the ground were killed, as were all 145 people aboard the aircraft. Six houses were completely destroyed and five more substantially damaged. In October 2017, an explosion on the surface of an oil rig platform in Lake Pontchartrain north west of the Treasure Chest Casino injured 7 people. Geography According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which is land and (0.7%) is water. The city of Kenner is located on the west side of Greater New Orleans, in Jefferson Parish. Its boundaries are Lake Pontchartrain to the north, the Mississippi River to the south, the unincorporated areas of Metairie and River Ridge to the east, and St. Charles Parish to the west. Demographics In 2013, there were 66,975 living in Kenner, down from 70,517 people in 2000. The population density was 4,486.0 people per square mile. There were 28,076 housing units. In 2000, there were 70,517 people, 25,652 households, and 18,469 families residing in the city. The population density was 1,798.3/km2 (4,659.0/mi2). There were 27,378 housing units at an average density of 698.2/km2 (1,808.8/mi2). At the 2020 U.S. census, the city's population declined to 66,448. During the 2019 American Community Survey, the racial and ethnic makeup of Kenner was 64.6% non-Hispanic white, 23.8% Black or African American, 0.5% American Indian or Alaska Native, 3.7% Asian, 5.4% some other race, and 2.3% two or more races. In 2013, the racial makeup of the city was 48.8% White, 34.7% African American, 12.1% Hispanic or Latino, 0.4% Native American, 3.7% Asian, 3.80% from other races, and 2.24% from two or more races. In 2000, the racial makeup of the city was 68.12% White, 22.55% African American, 0.40% Native American, 2.84% Asian, 0.06% Pacific Islander, 3.80% from other races, and 2.24% from two or more races. 13.62% of the population were Hispanic or Latino of any race. Reflecting the nationwide demographic shift in 2020, 40.01% were non-Hispanic white, 21.48% Black or African American, 0.17% American Indian and Alaska Native, 4.74% Asian, 0.03% Pacific Islander, 3.55% multiracial or some other race, and 30.01% Hispanic or Latino American of any race. In the Hispanic and Latin American population of Kenner, 12 of the city's tracts have Hispanic or Latino populations of 15% or more in 2010. By 2011, many businesses catering to Hispanics and Latin Americans had opened in Kenner. A portion of north Kenner is called "Little Honduras." Kenner's Hispanic Resource Center offers English as a second language classes and after school programs. Economy At one time L'Express Airlines had its headquarters in Kenner. Arts and culture Library and planetarium Jefferson Parish Library operates the North Kenner Library. Places of interest The following are located in Kenner: A. J. Muss Bertolino Playground – a high school stadium, running track, and gymnasium. Chateau Golf and Country Club. Coconut Beach Volleyball Complex - 22 court sand volleyball complex, and the largest man-made sand complex in the United States. The Esplanade Mall – Opened in 1983, as of 2023, all but abandoned. Plans are underway to redevelop the mall. Only a Target store and a Regal Cinema movie theatre remain open at the site.. Laketown – A park built with a boat launch, two piers, pavilions, a jogging/biking path, and a concession stand and bait house. Pontchartrain Center – Opened in 1991, it is the second-largest convention center in the New Orleans metro area. Rivertown – The historic district with museums, shops, and cultural resources. Located there are the Rivertown Repertory Theatre, Kenner Heritage Park, Kenner Planetarium, and Rivertown Science Center. Treasure Chest Casino. Government The mayor of Kenner is Michael Glaser. Kenner is represented in the Louisiana House of Representatives by the Republican attorney Debbie Villio. The state senator is Republican Kirk Talbot, a former state House member. Kenner is part of Louisiana's 1st Congressional district, presently represented in the U.S. House by Steve Scalise. Education Primary and secondary schools Kenner is served by the Jefferson Parish Public School System. Kenner originally had one high school, Alfred Bonnabel High School, which is located on the border between Metairie and Kenner. Most areas in Kenner are zoned to this high school, while some areas in the southeast are zoned to East Jefferson High School in Metairie. Kenner Discovery Health Sciences Academy, a public charter school, was founded in 2013. It has an elementary campus in Metairie and secondary campuses in Kenner. Previously, some areas were zoned to Grace King High School in Metairie. King closed in 2023. Theodore Roosevelt Middle School and Kenner Discovery Health Sciences Academy are the two middle schools in Kenner. In addition to Roosevelt and Kenner Discovery, middle schools serving sections of Kenner include Adams Middle and Harris Middle in Metairie, and Riverdale Middle in Jefferson. Jefferson Parish public elementary schools include: A.C. Alexander Elementary School John James Audubon Elementary School Chateau Estates Elementary School John Clancy Elementary School Greenlawn Terrace Elementary School Walter Schneckenberger Elementary School Granville T. Woods Elementary In regards to the advanced studies academies, students are zoned to Airline Park Academy. Washington Elementary School in Kenner closed in 2023. Private schools include: First Baptist Christian School Our Lady of Perpetual Help School (Roman Catholic Archdiocese of New Orleans). The school, the parish school of St. Mary's Roman Catholic Church, opened in 1928. In 1951 an annex to the school opened. Another building with classrooms and a gymnasium was dedicated in 1956, and the current school building was dedicated in 1961. The Mercy Center, which houses school offices and a library, gymnasium, and a dedicated room for music classes, was dedicated in August 2004. St. Elizabeth Ann Seton School (Roman Catholic Archdiocese of New Orleans) Islamic School of Greater New Orleans (ISGNO) Media The Kenner Star is Kenner's free monthly community newspaper. Kenner is served primarily by New Orleans-based media outlets. Infrastructure Transportation Buses Public transportation in the city is operated by the Jefferson Parish Department of Transit Administration which operates Jefferson Transit. Jefferson Transit provides service to points in Kenner, Metairie and New Orleans as well as other locations in incorporated and unincorporated Jefferson Parish. Roads Kenner is served by Interstate 10, which travels east–west through the city. Traveling westbound from the city line there are exits at Power Blvd., LA 49 (Williams Blvd.)/32nd St. New Orleans Int'l Airport, and Loyola Dr. In addition, the interstate, U.S. 61 (generally signed as Airline Dr.) travels east–west through the southern end of the city. LA 49 (signed as Williams Blvd) is the city's primary north–south corridor. Airport The Louis Armstrong New Orleans International Airport (IATA: MSY), the main commercial airport for the New Orleans metropolitan area, is located within the city limits, just south of Interstate 10. It serves as a major tax-revenue generator for the city. Health care Ochsner Medical Center - Kenner – one of the major hospitals in the New Orleans metro area. Notable people Jon Batiste, musician, has a song I'm from Kenner Aaron Broussard, former Jefferson Parish President, 2003-2010 Chris Howard, NFL player Chris Kenner (1929-1976), R&B singer and songwriter Arthur Maulet, NFL player Edmond J. Muniz, former mayor of Kenner and captain of the Krewe of Endymion Lloyd Price, R&B vocalist known as "Mr. Personality" References External links Cities in Jefferson Parish, Louisiana Cities in Louisiana Louisiana populated places on the Mississippi River Cities in the New Orleans metropolitan area Hispanic and Latino American culture in Louisiana
581332	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%8F%20%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F	Всесвітня історія	Всесвітня історія — розділ історичної науки, який займається вивченням історії людського світу. Минуле людства розуміють і вивчають через антропологію, археологію, генетику та лінгвістику. З моменту винаходу писемності історію людства вивчали за допомогою первинних і вторинних документів. Від початку своєї історії і до утворення перших поселень із сільськогосподарським способом життя, людство пройшло шлях освоєння територій, використання і видобуття вогню, початку споживання м'яса, створення знарядь полювання і праці, розвитку розмовної мови, пробудження свідомості, зародження образотворчого мистецтва. Сільськогосподарська (неолітична) революція відбулась між 8000 і 5000 роками до н. е. та призвела до утворення осілих спільнот, тобто переходу від кочового способу життя (скотарство і збиральництво) до землеробства. Розрізнені поселення концентрувалися навколо життєдайних ресурсів — родючих природно зрошуваних земель, річок та озер, рясних випасів для худоби. Спільноти розвинулися у цивілізації, чому також сприяло вдосконалення транспортних засобів. Розвивалися різноманітні ремесла, поділ праці і розшарування суспільства на класи. У цих стародавніх цивілізаціях була винайдена писемність, що дозволило передавати знання з покоління в покоління на матеріальних носіях. Ці процеси розвитку стародавніх спільнот, супроводжуючись суперництвом і конфліктами, розвиваючись протягом тисячоліть, призвели до утворення держав і, потім, наддержав (імперій). Падіння Римської імперії в Європі наприкінці античної епохи ознаменувало початок Середньовіччя. У середині XV століття винайдення німцем Йоганном Гутенбергом сучасного книгодрукування — відбитками на папері покритими фарбою вирізаними на дерев'яних дошках дзеркального шрифту, вчинила переворот у комунікаціях, допомагаючи завершитися Середньовіччю і проголосити про Новий час, Відродження та науково-технічну революцію. До XVIII сторіччя накопичення знань і технологій, особливо в Європі, досягло критичної маси, яка вдихнула життя в Промислову революцію. Більше чверті тисячоліття наука, знання, технології, торгівля і супутні їм війни прискорювалися в геометричній прогресії, створюючи як сприятливі умови, так і загрози, з якими нині стикається людська спільнота, що населяє планету. Доісторичні часи (бл. 3,3 млн років тому — бл. 3 тис. років до н. е.) Основна стаття: Преісторія Згідно з даними геологічних досліджень, у найстарших добах розвитку Землі — архейській, протерозойській, палеозойській та мезозойській ерах — сліди людини відсутні. Умови, сприятливі для існування людини, виникли у кайнозойській ері. Еволюція людини Основна стаття: Еволюція людини Люди еволюціонували в Африці від інших приматів. Генетичні дослідження вказують на те, що десь між 13 і 5 мільйонами років тому лінія мавп, яка призвела до Людини розумної (Homo sapiens), відійшла від лінії Шимпанзе (Pan), яка призвела до шимпанзе та бонобо, найближчих живих родичів сучасних людей. Термін гомінін позначає предків людини, які жили після відокремлення від шимпанзе та бонобо, та включає багато видів і принаймні два різні роди: австралопітека та людини. Інші викопні зразки, як-от Парантроп, Кеніантроп платіопс і Оррорін тугенський, можуть представляти додаткові роди, але палеонтологи обговорюють їх таксономічний статус. Ранні гомініни, як-от австралопітеки, мали такий самий розмір мозку, як і людиноподібні мавпи, але відрізнялися від людиноподібних мавп ходінням на двох ногах. Гомініни почали використовувати рудиментарні кам'яні знаряддя близько 3,3 мільйона років тому, знаменуючи настання епохи палеоліту.Рід Homo пішов від австралопітеків. Найдавніші представники Homo мають спільні ключові риси з австралопітеками, але, як правило, мають більший мозок і менші зуби. Найдавнішою згадкою про Homo є екземпляр LD 350-1 з Ефіопії віком 2,8 мільйона років, а найдавнішим названим видом є Людина уміла (Homo habilis), який виник 2,3 мільйона років тому. Людина прямоходяча (Homo erectus) розвинулася 2 мільйони років тому і була першим видом гомінідів, який покинув Африку та розсіявся по Євразії. Щонайменше 250 000 років тому люди почали використовувати вогонь для обігріву та приготування їжі. Починаючи приблизно 500 000 років тому, Homo диверсифікувався у багато нових видів архаїчних людей, як-от неандертальці в Європі, денисовці в Сибіру та мініатюрна людина флореська в Індонезії. Еволюція людини не була простою лінійною чи розгалуженою прогресією, а включала схрещування споріднених видів. Геномні дослідження показали, що гібридизація між суттєво розбіжними лініями була звичайною в еволюції людини. ДНК дані свідчать про те, що кілька генів неандертальського походження присутні серед усіх неафриканських популяцій, а неандертальці та інші гомініни, як-от денисовці, могли внести до 6 % свого геному в сучасну людину. Найдавніша у Центральній та Східній Європі палеолітична пам'ятка — стоянка Королеве на Закарпатті в Україні, їй близько 1 млн років. Найдавніша пам'ятка нижнього палеоліту на території України на схід від Карпат (1,2 млн р. тому — 400 тис. р. тому) знаходиться біля смт. Меджибіж на Хмельниччині. Ранні люди Основна стаття: Ранні міграції людства Зародження ж представників людини розумної (Homo sapiens) відбулося в Африці (на територіях сучасних Кенії, Танзанії та Ефіопії) 200 000 років тому протягом доби палеоліту після тривалої еволюції людини. Це підтверджено наукою на основі генетичних даних і вивчення викопних останків. Сучасна людина швидко поширилася по земній кулі з Африки на вільні від обмерзання зони Європи і Азії. Близько 80 000 років тому люди досягли територій Китаю та Південно-Східної Азії. Швидка експансія людства в Північну Америку і Океанію мала місце в умовах клімату пізнішої епохи зледеніння, коли помірні нині регіони були вкрай негостинні. До кінця льодовикового періоду (близько 12 000 р. до нашого часу) людина заселила майже всі вільні від обмерзання території земної кулі. Протягом палеоліту всі люди були мисливцями і збирачами, що передбачало в основному кочовий спосіб життя. Хоча спільноти мисливців і збирачів були дуже маленькими, все ж у деяких випадках з'являлася соціальна стратифікація і могли бути можливими контакти між віддаленими спільнотами, як у випадку «великих доріг» аборигенів Австралії. Врешті решт більшість товариств мисливців і збирачів розвинулися або були поглинені великими стуками. Ті ж спільноти, які не звернулись до землеробства і скотарства, або загинули, або залишилися в ізоляції, як у випадку з невеликими племенами мисливців і збирачів, які збереглися у віддалених регіонах світу дотепер. Мезоліт — період розвитку людства та технології між періодами палеоліту та неоліту. Мезоліт почався з закінченням епохи плейстоцену, близько 10 000 років тому, і закінчився вступом в епоху сільського господарства. У Північній Європі людські спільноти були здатні процвітати на багатих джерелах їжі болотистих місцевостей в умовах теплого клімату. Пам'ятки цього періоду рідкісні і розсіяні. Мезоліт характеризується невеликими крем'яними інструментами — мікролітами і мікрорізцями. Піднесення сільського господарства Основна стаття: Неоліт Неоліт, або «нова кам'яна доба», був періодом примітивного технологічного і соціального розвитку на завершальному етапі кам'яної доби. Розпочавшись у 10-му тис. до н. е., неоліт супроводжувався розвитком ранніх сіл, сільського господарства та одомашнення тварин. Найбільша зміна, звана рядом істориків «сільськогосподарською (неолітичною) революцією», відбулася приблизно в 10-му тис. до н. е. з освоєнням людиною сільського господарства. Сільськогосподарські поселення до цього моменту залишалися майже повністю залежними від кам'яних (переважно, крем'яних) знарядь праці. З каменю виробляли ножі, сокири, топірці, свердлики, пилки, гачки для вудок, вістря стріл, з кістки — голки, шпильки, вістря, гребені, ґудзики, прикраси, з дерева — миски, черпаки, ложки. У період неоліту виникло гончарство, вперше почали з'являтися ткані полотна, використовували вовну. Першими почали займатися сільським господарством жителі Близького Сходу близько 9500 років до н. е. Подальший прорив у сільському господарстві на Середньому Сході пов'язаний із розвитком організованого зрошення та з початком використання спеціалізованої робочої сили близько 5500 років до н. е. Близько 7-го тис. до н. е. на території Сирії та Палестини стало з'являтися землеробство (вирощували пшеницю та ячмінь). 500 років потому біля поселень почали тримати стада кіз та овець. До 7-го тис. до н. е. сільське господарство поширилося в долині Інду, до 6-го тис. — у Стародавньому Єгипті, до 5-го тис. — у Китаї. У 7-му тис. до н. е. сільськогосподарський спосіб життя поширився на територію теперішньої Греції, Сербії та Італії, 5-му тис. до н. е. — західну Шотландію, 3-му тис. до н. е. — на Скандинавію. На той час 80 % території Європи було вкрито лісами. Більшість істориків простежує становлення складних релігійних культів з епохи неоліту. Релігійні переконання в цей період зазвичай складалися в поклонінні Небесної матері, батька Небесного, Сонцю і Місяцю як божествам. Святилища удосконалювалися і згодом перетворилися в церковні установи зі складною ієрархією жерців і жриць, інших чиновників. Характерною для неоліту була тенденція поклоніння антропоморфним божествам. На території нинішньої України археологи виявили ряд неолітичних культур: німанську, дніпро-донецьку, сурську, ямково-гребінцевої кераміки, лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровську тощо. У 6-му тисячолітті до н. е. носії так званої культури Кукутені-Трипілля заселили лісостепову смугу між Дунаєм і Дніпром, займалися скотарством і землеробством, будували величезні поселення, виготовляли глиняні скульптури та фарбовану кераміку. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов'язаних із вшануванням пращурів. Найвідомішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна Могила поблизу Мелітополя. Першим із металів, які почала використовувати людина, була мідь (близько 4-го тис. до н. е.), археологи вирізняють окрему мідно-кам'яну добу — енеоліт. Стародавні часи (бл. 3 тис. років до н. е. — бл. 500 років н. е.) Основна стаття: Стародавній світ Історія стародавнього світу охоплює період від появи писемності і тому писемних джерел про минуле Давнього світу, до початку середньовіччя коли виникли основні монотеїстичні релігії. Протягом цього часу найрозвиненішою частиною світу був Близький Схід та субтропічний пояс Євразії. Колиски цивілізації Основні статті: Колиска цивілізації, Бронзова доба та Залізна доба Бронзова доба ознаменувалася розвитком міст і цивілізацій. Ранні цивілізації виникли поблизу річок, спочатку в Месопотамії (3000 р. до н. е.) з Тигром і Євфратом, єгипетська цивілізація — вздовж річки Ніл (3000 р. до н. е.), цивілізація долини Інду в Пакистані та північно-західній Індії (2500 р. до н. е.), і китайська цивілізація вздовж Янцзи та Хуанхе (2200 р. до н. е.). Після 3-го тис. до н. е. у Греції стали масово вирощувати оливкові дерева та виноград. Ці суспільства розвинули низку об'єднуючих характеристик, включаючи центральний уряд, складну економіку та соціальну структуру, системи для ведення записів, а також різні культури та релігії. Ці культури по-різному винайшли колесо, математику, обробку бронзи, вітрильні човни, гончарний круг, ткане полотно, будівництво монументальних будівель, писемність. Розвинулися політеїстичні релігії, зосереджені у храмах, де жерці і жриці здійснювали обряди жертвопринесення. Писемність полегшувала управління містами, висловлювання думок і збереження інформації. Вчені визнають, що писемність могла незалежно розвинутися принаймні в чотирьох стародавніх цивілізаціях: Месопотамії (3300 р. до н. е.), Єгипті (близько 3250 р. до н. е.), Китаї (1200 р. до н. е.) та низовині Месоамерики (до 650 р. до н. е.). Серед найдавніших письмових релігійних писань, що збереглися, є тексти єгипетських пірамід, найдавніші з яких датуються між 2400 і 2300 роками до нашої ери. Історія стародавнього світу відома нам із небагатьох літописних джерел, серед яких особливо виділяються літописи давньогрецького вченого Геродота. Він жив 2450 років тому і його писання збереглися досі. Геродот відвідував чорноморські степи, плавав по Дніпру до погорів, бачив скіфів, чиї землі простягалися від Дунаю до Дону майже на 1000 км, а на північ — кілометрів на 700. Торгівля Уперше у світі карбування монет було розпочате близько 625 року до н. е. у Лідії (західна Анатолія сучасної Туреччини). У 4-му тис. до н. е. виникли торгові шляхи в східному Середземномор'ї. У 3-му тис. до н. е. з'явилися перші протяжні торгові маршрути, коли в Месопотамії шумери почали торгівлю з давньоіндійською цивілізацією. У 2-му тис. до н. е. виник Великий шовковий шлях між Китаєм і Сирією. Міста Центральної Азії і Перської імперії стали величезними перехрестями цих торгових маршрутів. В 1-му тис. до н. е. фінікійська і давньогрецька цивілізації заснували торгово-орієнтовані імперії в середземноморському басейні. У кін. 1-го — на поч. 2-го тис. н. е. араби домінували на торгових маршрутах Індійського океану, Східної Азії та Сахари. У кін. 1-го тис. у торгівлі Середземномор'я домінували араби і євреї. На поч. 2-го тисячоліття італійці перехопили цю роль. Фламандські і німецькі міста стали центрами торговельних маршрутів у Північній Європі. Усі великі міста розвинулися на перехрестях торгових маршрутів. Стародавні цивілізації Імперії виникали шляхом встановлення суверенітету центральних племен над завойованими прилеглими областями (гегемонія). Великі імперії залежали від військової анексії територій і від формування захищених поселень, ставали сільськогосподарськими центрами. До ранньокласових цивілізацій (кінець 4-го — початок 1-го тис. до н. е.) відносять: давньоєгипетську, шумерську, ассирійську, вавилонську, еллінську, мінойську, індійську, китайську. До античних цивілізацій (VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.) відносять: греко-римську, перську, фінікійську, індійську, китайську, японську, давньоамериканську. Можливо першою цивілізацією є Шумерська. Саме в її містах, виникла найраніша відома форма письма, клинопис. У кін. 4-го — на поч. 3-го тис. до н. е. виникли перші держави в Месопотамії, Стародавньому Єгипті та Стародавній Індії. У кін. 3-го — на поч. 2-го тис. до н. е. виникла держава в Китаї. У 2-му тисячолітті до н. е. виникли цивілізації на Криті, у материковій Греції та в центральній Туреччині. Хеттська держава. XIII ст. до н. е. — вихід євреїв із Єгипту. Стародавній Єгипет Основна стаття: Стародавній ЄгипетУ Стародавньому Єгипті були побудовані піраміди — гігантські усипальниці фараонів, що їх пізніше греки визнали одним із семи чудес світу. Перша на світі піраміда з'явилася п'ять тисяч років тому, за часів фараона Джосера. Створив її архітектор на ім'я Амінхотеп. До того часу у Єгипті майже не будувалося кам'яних будівель. Житлові приміщення споруджувалися з дерева, очерету або глини, а палаци та мастаби — поховальні споруди у вигляді сірникової коробки — з цегли. Найвідоміші з пірамід — гігантські усипальниці єгипетських фараонів Хуфу (Хеопса) та Хафрі (Хефрена), вік яких наближається до п'яти тисяч років. За твердженням Геродота, піраміду Хеопса будували двадцять років, і зайнято на будівництві було одночасно сто тисяч осіб. Частина істориків вважає, що найранішними збереженими релігійними священними текстами є Тексти Пірамід, створені єгиптянами близько 3100 року до н. е. Давньоєгипетська релігія — політеїстична. Сформувалась у VI—IV ст. до н. е. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найшанованіших тварин — втілення різних богів — відносились: бик (Апіс, Мневіс та ін.), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т. д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які бачились як «служителі Гора», що впливало на династійність царювання. Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникли уявлення про те, що душі померлих подорожують по світу тощо. Близький Схід Часи появи імперій: Новоассирійська імперія (750—620 р. до н. е.); Перська імперія (VI ст. до н. е.); Імперія Маур'їв (IV ст. до н. е.); Китайська імперія (III ст. до н. е.); Римська імперія (I ст. до н. е.); Монгольська імперія (у XIII ст.) — найбільша за займаною територією. У VIII ст. Арабський халіфат (правив від Іспанії до Ірану) і Китайська імперія династії Тан (правила від Сіньцзяну до Кореї) десятиліттями боролися за контроль над Центральною Азією. Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом. Її засновником вважають пророка Заратустру, якому приписують створення священної книги Авести і об'єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Імперії зіткнулися з загальними проблемами, пов'язаними з необхідністю утримання величезних армій і центральної бюрократії. Ці витрати лягали важким тягарем в основному на селянство, у той час як великі землевласники були здатні ухилятися від тиску централізованого управління. Набіги варварів на кордони прискорили процеси внутрішнього розпаду. Стародавня Індія В Індії Імперія Маур'їв правила в південній частині, у той час як Імперія Пандиїв — у південній частині Індії. Давньоіндійська релігія виникла у II тис. до н. е. у середовищі так званих індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську доби. Перша з них характеризується створенням священних книг — Вед. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які діляться на земних, атмосферних та небесних. Головний сенс обрядовості — жертвоприношення як вживання священного напою або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед, а також релігійно — брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно вчення цього періоду, керується загальними законами карми. Панівною стає концепція реінкарнації та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара). Джерелами вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є тексти: збірки Вед, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Головний принцип світосприйняття брахманізму — обожнювання природи. Привілейованим станом у давньоіндійському суспільстві були жерці — брахмани. Спочатку основна їх функція складалась з виконання обрядів та промовляння або співання молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. В VI ст. до н. е. поява буддизму і джайнізму призвела до реформування брахманізму і, як наслідок — поява наприкінці 1 тис. до н. е. індуїзму. Серед розмаїття богів в індуїзмі найпоширенішими і найшанованішими є Брахма, Вішну і Шива. Вони складають тріаду головних індійських богів і уособлюють три основні функції — творчу, охоронну і руйнівну. Індуїзм зберігся донині й налічує приблизно мільярд віруючих. Його сповідує 85 % населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки. Буддизм виник в VI—V ст. до н. е. в Індії і поширився в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та на Далекому Сході. Нині у світі близько 400 млн буддистів (з них близько 1 млн — ченці). Засновник буддизму — царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого «просвітлення» він став Буддою. Осьова епоха Основні статті: Осьовий час, Історія філософії та Історія релігії Осьова епоха (нім. Achsenzeit) — період появи раціональної філософії та етично орієнтованих релігій. Доба якісних трансформацій соціокультурної системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій. Термін, запропонований німецьким філософом Карлом Ясперсом. Осьовий час — найважливіша віха в історії доіндустріальних цивілізацій. Зародження юдаїзму близько 1800 років до н. е. поклало початок авраамічним релігіям (і християнська, і мусульманська релігії базуються на єврейській ідеї монотеїзму). Починаючи з 800—200 рр. до н. е. Осьова епоха бачила розвиток низки трансформаційних філософських і релігійних ідей, переважно незалежно один від одного, у багатьох різних місцях. Китайське конфуціанство, індійський буддизм і джайнізм, єврейський монотеїзм розвинулися в цей період. Перський зороастризм виник раніше, можливо, близько 1000 р. до н. е., але був інституціоналізований державою Ахеменідів під час Осьової епохи. Давньогрецька філософія закріпилася в Греції в V столітті до нашої ери, втіленням якої є такі мислителі, як Платон і Арістотель. Ідеї осьової доби були надзвичайно важливі для подальшої інтелектуальної та релігійної історії. Конфуціанство було однією з трьох шкіл думки, які домінували в китайському мисленні, разом із даосизмом і легалізмом. Конфуціанська традиція, яка стане особливо впливовою, шукала політичну мораль не в силі закону, а в силі та прикладі традиції. Пізніше конфуціанство поширилося в Кореї та Японії. Буддизм досяг Китаю під час династії Хань і широко поширився, з 30 000 буддійських храмів лише на півночі Китаю до VII століття нашої ери. Буддизм став основною релігією в більшій частині Південної, Південно-Східної та Східної Азії. Грецька філософська традиція поширилася середземноморським світом і аж до Індії, починаючи з IV століття до нашої ери після завоювань Олександра Македонського. Регіональні імперії Основні статті: Цивілізація та Імперія Тисячоліття з 500 р. до н. е. до 500 р. н. е. спостерігало розвиток серії імперій безпрецедентного розміру. Добре навчені професійні армії, об'єднуючі ідеології та розвинена бюрократія створили для імператорів можливість правити великими територіями, чисельність населення яких могла досягати десятків мільйонів підданих. Великі імперії залежали від військової анексії території та формування захищених поселень, які стали сільськогосподарськими центрами. Міжнародна торгівля розширювалася, особливо великі торговельні шляхи в Середземному морі, морська торгова мережа в Індійському океані і Шовковий шлях. Античність Основна стаття: Античність, Стародавня Греція та Стародавній Рим Античним світом вчені називають групу рабовласницьких держав (тобто таких, значну частину населення яких складали раби). Це перш за все міста-держави, що були створені грецькими племенами на узбережжі Середземного моря, пізніше — Рим. Греки створили цивілізацію, яка на думку більшості істориків стала фундаментальною культурою для сучасної Західної цивілізації. Стародавня Греція займала південну частину Балканського півострова. Відомі чотири племені греків: еолійці, ахейці, іонійці, дорійці. Згодом люди, що належать до цих племен, стали називати себе еллінами, а свою країну — Елладою. Великі торгові шляхи Середземномор'я розвинулися до часу доби еллінів. На чорноморському узбережжі 600—700 рр. до н. е. вже були великі грецькі міста над р. Дунай і Дніпро, у Криму, там де вливається в море р. Дон, на Кавказі. Найголовніші з них: на Гіпанісі (р. Південний Буг), де тепер с. Парутино, було велике торговельне місто Ольвія, і в Криму, поблизу теперішнього Севастополя — Херсонес; на р. Тірасі (Дністер), де тепер Аккерман — Тіра; між Тірасом і Борістеном (Дніпром) була колонія Одес, чи Ордес, трохи на схід від теперішньої Одеси; там, де сходиться Чорне море з Азовським, був Пантикапей (тепер Керч), а в гирлах Танаїса (Дона) — Танаїс. І Ольвія, і Пантикапей торгували найбільш збіжжям (зерном), рибою, худобою та іншим добром. Найвизначніші міста-держави Стародавньої Греції: Афіни, Спарта, Олімпія. Найперші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери. Під час Олімпійських ігор будь-які війни, конфлікти зупинялися на два місяці, а зброя на території ігор заборонялась. У 394 р. н. е. декретом римського імператора Феодосія I Великого Олімпійські ігри як «поганська» (язичницька) дія були заборонені. Знову відновилися Олімпійські ігри лише у квітні 1896 року в Афінах. Саме там відбулася перша Олімпіада, що поклала початок сучасному олімпійському руху. Через кілька століть, у III ст. до н. е. римляни почали розширення своїх територій шляхом завоювань і колонізації. При імператорі Августі (кінець I століття до н. е.) Римська імперія контролювала всі землі, прилеглі до Середземного моря.Жоден зі старовинних народів не витворив такої маси різнорідних божеств і стільки оповідань про них, як елліни. У найдавніші часи панував примітивний анімізм, пізніше культ зосередився навколо деяких головних божеств, як Зевса — бога неба, Аполлона — бога світла, Деметри — богині землі, Діоніса — бога вина. Жерці й поети прикрасили їх гарними оповіданнями — міфами. Стародавні греки були життєлюбами, яких найбільше цікавило справжнє, реальне життя, навіть боги їх так були схожі на людей: вони, як і люди, страждали, кохалися, ревнували, вмирали, боролися між собою, ненавиділи й сварилися.Греків цікавила людина, яку вони вважали найголовнішою цінністю у світі — прекрасна, гармонійно розвинута. Інтерес до людини, до світу був головним для греків. Грецький народ цікавився таємницями людського життя й сильно вірив у різні ворожби. Заможна молодь могла здобути знання в учителів філософії й бесідництва — софістів і риторів. Такі філософи, як Сократ, Платон, Арістотель, охоче вчили молодь і навіть мали свої школи. Греки були першим народом світу, що мав професійних письменників такого рівня, що служив зразком для пізніших народів. Значно розвинулося театральне мистецтво, різьбярство та малярство, історіографія, природознавство, медицина, географія, астрономія. Греки поклали також основи математики й фізики. Римляни на полі духовної культури були учнями греків. «Завойована Греція завоювала переможців, римлян», — такою приповідкою римські письменники схарактеризували ставлення Риму до Еллади. Не в ділянці філософії, науки чи мистецтва виявилася велич римлян, а на іншому полі — в організації держави. На початку нової ери стара грецька віра все більше поступається християнству. Середньовіччя (бл. 500 років н. е. — бл. 1500 років н. е.) Хронологічно Середньовіччя займає відрізок часу між Стародавнім світом, що закінчився загибеллю рабовласницького суспільства давнього Риму, і Новою історією. Протягом цього періоду найзаселенішою частиною світу стає Східна Азія. Військова справа Із винайденням їздових стремен відбувається революція в військовій справі. Відтепер головною силою на полі бою стає важкоозброєнна кіннота. Від цього, найімовірніше, виграють кочові народи Азії. Протягом середньовіччя ними було створено ряд величезних імперій, найбільшою з яких стала Монгольська імперія. Протистояння з азійськими кочовиками привів до реформи в Римській імперії. Було розпущено легіони і ядром війська стали маневренні кінні війська. Їх розвиток надалі привів до появи лицарства. Великий Близький Схід Основні статті: Історія Близького Сходу, Історія Північної Африки, Історія Центральної Азії, Історія Кавказу та Золота доба ісламу Китайська імперія Китайська імперія виникла у III ст. до н. е., коли войовнича династія Цинь об'єднала під своєю владою всю країну. У 221 році володар царства Цинь ши Хуанді оголошує себе імператором. Він був блискучим, але безжальним полководцем та політиком, який спалював книги і вбивав вчених, чиї ідеї не збігалися з його власними, він реформував уряд, стандартизував грошову систему, систему мір і ваг, спорудив мережу доріг і водних каналів. Для захисту Китаю від набігів гунів, імператор почав будувати Великий китайський мур. Така грандіозна стіна уздовж всього північного кордону будувалася вперше. На будівництві працювало понад 2 млн осіб — воїни, землепашці, військовополонені. Стіна, довжина якої на сьогодні становить 5 тис. км, заввишки 10 м і до 9 м завширшки (щоб нею змогла проїхати колісниця), будувалася у майже безлюдній території із складним, суворим кліматом. У 205 р. до н. е. Ши Хуанді помер, а через чотири роки після його смерті в одному з таборів розпочалося повстання, яке охопило всю країну. Імперія Цинь загинула, але будівництво Великої Китайської стіни не зупинилося. У наступні роки вона ще неодноразово добудовувалася. Навкруги попередніх стін та башт зводилися нові, міцніші кам'яні укріплення. Але стіни було недостатньою для захисту. Проходили крізь неї і алтайські тюрки у VII ст., і монголи у VIII ст. І навіть коли імператори династії Мін остаточно завершили її будівництво, через півстоліття з'явилися маньчжури, які легко пройшли крізь неї і захопили Пекін. Китай презентують дві національні релігії — даосизм і конфуціанство. Даосизм виник у 2-й пол. 1-го тис. до н. е. Його засновником вважається Лао-цзи. Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки різних способів продовження життя за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо. Конфуціанство — найвпливовіша релігійно — філософська течія Китаю. Заснована філософом Конфуцієм. Це є своєрідне етико-політичне вчення, у якому центральне місце посідають питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Виникнення ісламу Основна стаття: Історія ісламуІслам — наймолодша зі світових і друга за чисельністю релігія в сучасному світі. Вона вважається державною або офіційною релігією в 28 країнах. Основні регіони поширення ісламу — країни Близького й Середнього Сходу, Центральної Азії, Північної Африки, райони Північного Кавказу тощо. В Україні вплив ісламу відмічається серед кримських татар. Іслам виник у VI ст. на території Аравійського півострова, населеного арабськими кочовими племенами, що перебували на етапі розпаду родоплемінних відносин. Головна священна книга мусульман — Коран (читання), поряд із цим священною книгою вважається Сунна (Священний переказ), у якій у формі коротких повчальних оповідань відображаються деякі ідеї ісламу. Іслам — монотеїстична релігія. Основні течії в ісламі — сунізм і шиїзм. Нараховується близько 900 млн мусульман по всьому світу. Характерною ознакою ісламу є його роль як соціального і культурного регулятора. У мусульманській спільноті всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією. У релігійному плані народження ісламу пов'язане як із впливом і розвитком монотеїстичних релігій — юдаїзму і християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості жителів Аравії. У цю епоху виникають нові форми суспільного і духовного життя, активно йде процес етнічної та культурної консолідації арабів, формується єдина арабська мова. Вже у середині VIII ст. через ідейні розходження в ісламі утворилось не менше п'яти основних релігійно-політичних угрупувань (харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти і суніти), Кожне з яких відстоювало своє вчення як єдино вірне, звинувачуючи своїх супротивників у відході від істинної віри. Домінуючим напрямком ісламу є сунізм. Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман, з одного боку, і уявлення про мусульманську єдність, засновану на головній ідеї ісламу про єдинобожжя, з іншого, зумовили формування теорії «ісламського шляху» розвитку. Монгольська імперія Монгольська держава зародилася напочатку XIII століття на просторах сучасних Північно-Східного, Східного Сибіру та Монголії. Хан Єсугей розпочав об'єднання монгольських племен і формування потужної армії, цю справу продовжив його син Темуджин, який 1206 року отримав звання Чингісхан («великий хан», «хан над ханами»), під яким і увійшов в історію. Саме від 1206 року починається відлік історії Монгольської імперії, яка за часів найбільшої могутності займала територію від Тихого океану до Чорного моря. Вважається, що ця імперія — найбільша за історію людства (у дослідників площа різниться від 20 млн км до майже 40 млн км) та населенням понад 100 млн осіб. Вона охоплювала Китай, Середню Азію, Іран, руські князівства. Під навалою монгольських завойовників у грудні 1240 року із захопленням ними Києва зникла держава Київська Русь. Європа Основні статті: Історія Європи, Християнство, Середньовіччя Релігія і філософія, світогляд і культура Середньовіччя Основна стаття: Культура Середньовіччя Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З'являлися книжки, перекладені з грецької мови на слов'янську. Впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні тісних зв'язків українського православ'я з Константинопольською церквою, системі навчання в школах церковних братств України, діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій. Як і в Росії, українське богослов'я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів. У середньовіччя, коли над усім панувала Церква, головними темами, що займали філософську думку людини стали смерть, покаяння, скорий кінець світу, страшний суд, до якого людина повинна готуватися вже зараз. Ідеалом середньовіччя був монах — людина, яка відмовилася від усього земного заради служіння Богу. Християнство виникло як релігія пригноблених (рабів), яке виступало проти земних порядків та «сильних світу сього» (тобто правителів), з часом перетворилася на релігію насильства (придушення), якою вміло користувалися саме ті, проти кого воно спочатку було й направлено — королі, царі та імператори. Виникнувши ще на поч. I ст. н. е., коли на величезних територіях Європи, Азії, Африки під тяжким гнітом купки римських рабовласників знаходилися мільйони рабів, селян та ремісників, християнство дуже скоро перетворилося на державну релігію Риму. Християнство виправдовувало захоплення нових територій, під її керівництвом відбувалися хрестові походи (тобто загарбницькі війни). Коли іноземні завойовники висаджувалися з кораблів на багаті землі Америки, Африки, Азії, захоплюючи нові території, разом з солдатами на берег сходили і місіонери (проповідники), «озброєні» своєю священною книгою — Біблією. Солдати грабували та вбивали людей, а місіонери тим часом вчили цих людей слухняності, смиренності та терпінню. Втім, папи римські, вже починаючи з папи Йоана XIII, взяли курс на мирне співіснування людей різних релігій, проголошуючи терпимість до представників інших релігій. З'явилися так звані індульгенції — особливі грамоти, що скріплювалися печаткою самого папи римського. Індульгенції давали прощення всім, хто був готовий за це заплатити. За думкою середньовічних філософів, світ поділяється на дві реальності — земну (земне життя людини — тимчасове, мінливе й гріховне) та божественну (тобто вічну та блаженну). Погляд на історію спирався на традицію, яку не можна було критикувати. Критичність середньовічного історика — особиста й несистематична. Але деяка їх довірливість іноді породжувала шедеври літератури та красного письменства. Але історик у середньовіччя був універсалістом. Бог, на його думку, має власний промисел і історія — це gesta Dei дії Господні. Людський чинник захоплює потоком Божого промислу. Потік несе її чи за її волею чи проти неї. Людина має стати просто знаряддям, щоб виконувати покладені на неї Богом завдання. Нації та цивілізації піднімаються й падають за Божим промислом. Внаслідок завоювання і об'єднання римлянами в одній державі всіх народів, які жили на берегах Середземного моря, у них виробилося почуття єдності, необхідності підпорядковуватися одному Закону. На зміну місцевим релігійним культам прийшло християнство, що об'єднало їх ідеєю єдиного Бога-Спасителя. Давні греки створили духовний ґрунт для поширення християнства, дали йому універсальну мову, на якій писалися новозавітні книги і на яку було перекладено і Старий Завіт Біблії. Грецькі філософи створили вчення, які зруйнували старі політеїстичні вірування, формували неприязнь до земного світу як лише тіні істинного світу, у якому існують вищі ідеали. Зруйнувавши політеїстичні світобачення, вона створила той духовний вакуум, який заповнило християнство. Давні євреї релігійно підготували появу християнства. Зародившись у єврейському середовищі, християнство запозичило від юдаїзму весь канон його священних книг — Старий Завіт, його Бога і святих, моральний канон — Десять заповідей Мойсея, багато елементів культу. У 1054 році відбувся поділ християнства на православ'я і католицтво. Візантійська імперія Основна стаття: Візантійська імперія Історики називають Візантійську імперію «золотим містком» між стародавньою історією та новим часом. Візантійці поєднали досягнення античної культури з ідеалами християнства, передавши їх сусіднім народам. У 330 р. імператор Костянтин I Великий заснував Константинополь — столицю Східної Римської імперії. Згодом історики дали їй назву Візантійська імперія. Самі візантійці називали себе ромеями (римлянами), а свою державу ромейською — спадкоємицею традицій Римської імперії. Костянтин протегував християнській церкві, тому що вважав її релігійною організацією, що може підтримувати його у правлінні країною. Найбільшої своєї могутності Візантійська імперія досягла у 500-х роках за імператора Юстиніана. У цей час внаслідок загарбницьких війн у її склад ввійшли величезні території Греції, Італії, Туреччини, частина Іспанії, Північної Африки та Єгипту. Юстиніан видав зібрання законів «Звіт громадського права», яке надалі стало основою законотворчих систем для багатьох європейських країн. Візантія жваво торгувала з купцями зі всього світу, навіть із таких віддалених місць, як Іспанія, Київська Русь та Китай. Після смерті Юстиніана у 565 році настав занепад країни: почалися численні походи на Візантію арабів, слов'ян, лангобардів, які з часом звели її територію до частини Балканського півострова та Малої Азії. У 1204 році Константинополь був захоплений і розграбований учасниками четвертого хрестового походу, що викликало падіння Візантійської і створення так званої Латинської імперії. Узяття у 1261 році турками Константинополя поклало кінець Візантії. З IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом «з варягів у греки». Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування «самодержавства» Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади. Після падіння Константинополя Московська держава вважала себе прямою спадкоємницею Візантійської імперії. Вона запозичила герб Візантії (орел із двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище православ'я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Слов'яни Основна стаття: Слов'яни Слов'яни ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів між річкою Віслою на заході, Балтійським морем на півночі, на півдні — до середини Дністра та Дніпра, а на сході — по Дніпро. Виходить, що теперішня Київщина та Волинь якраз були батьківщиною й слов'ян і українців. З півночі сусідами слов'ян були литовці, за річкою Віслою — німці, на північному сході — фіни, а на полудні, у степах чорноморських, постійно переміщувались усякі народи: скіфи, сармати, готи, гунни, булгари, хозари і ін. Франкська держава і Хрестові походи Основна стаття: Хрестові походи З занепадом Візантії лідерство в християнському світі переходить до Римо-католицької церкви. Укріпивши свою владу в Європі папство організовує серію військових походів до Святої Землі. Відродження Основна стаття: Відродження Зародилося Відродження перш за все в Італії, де італійські майстри знову відкрили мистецтво Давньої Греції та Риму. Тут вперше з'явилися так звані гуманісти (від слова humos — людина та humanitas — людський), які стали вождями того культурного руху, який, власно кажучи, і називається Відродженням. Періоди італійського Відродження: Раннє Відродження (XV століття); Високе Відродження (кінець XIV — перші десятиріччя XVI століття); Пізнє Відродження (XVI століття). Пізніше ідеї Відродження поширилися і в інших країнах. Серед представників Відродження перш за все варто назвати художників Високого Відродження Леонардо да Вінчі, Мікеланджело та Рафаеля, поетів Петрарку та Данте, письменників Франсуа Рабле, Сервантеса та Вільяма Шекспіра. Величезний вклад у науку був зроблений математиками і астрономами, у тому числі Галілео Галілеєм, Джордано Бруно та Миколою Коперником. Африка на південь від Сахари Основна стаття: Історія Африки Середньовічна Африка на південь від Сахари була домом для багатьох різних цивілізацій. Південна Азія Основна стаття: Історія Індії У північній Індії після падіння (550 р. н. е.) імперії Гуптів регіон був розділений на складну та мінливу мережу менших королівських держав. Ранні мусульманські вторгнення почалися на заході в 711 р. н. е., коли арабський халіфат Омеядів завоював більшу частину сучасного Пакистану. Арабське військове просування було в основному зупинено на той момент, але іслам все ще поширювався в Індії, в основному завдяки впливу арабських купців уздовж західного узбережжя. У IX столітті відбулася тристороння боротьба за контроль над північною Індією між імперією Пратіхара, імперією Пала та імперією Раштракута. Деякі з важливих держав, що виникли в Індії в цей час, включали султанат Бахмані та імперію Віджаянагара. Посткласичні династії в Південній Індії включали династії Чалук'їв, Хойсала, Чола, Моголів, Маратхів і Майсорів. Під заступництвом цих королів процвітали наука, техніка, мистецтво, література, астрономія та філософія. Північно-Східна Азія Основні статті: Історія Східної Азії, та Історія Сибіру Після періоду відносної роз'єднаності Китай був возз'єднаний династією Суй у 589 році, а під час правління наступної династії Тан (618—907) Китай увійшов у Золоту добу. Після приблизно століття монгольської династії Юань правління, етнічні китайці відновили контроль із заснуванням династії Мін у 1368 р. У Японії до цього часу була встановлена імперська лінія, і в період Асука (538—710) провінція Ямато перетворилася на чітко централізовану державу. Був представлений буддизм, і наголос робився на прийнятті елементів китайської культури та конфуціанства. Посткласична Корея бачила кінець епохи трьох королівств, трьома королівствами були Когурьо, Пекче та Сілла. Сілла завоював Пекче у 660 році, а Когурьо — у 668 році, поклавши початок періоду Північних і Південних штатів, з Об'єднаною Сіллою на півдні та Балхе, державою-спадкоємицею Когурьо, на півночі. Південно-Східна Азія Основна стаття: Південно-Східна Азія Фунань, яка виникла у II столітті н. е., занепала в 6 столітті, коли китайські торгові шляхи відходили від її портів. Її замінила Кхмерська імперія у 802 р. н. е. Океанія Основна стаття: Історія Океанії В Океанії імперія Туі Тонга була заснована в X столітті н. е. і розширилася між 1200 і 1500 роками. Тонганська культура, мова та гегемонія широко поширилися по східній Меланезії, Мікронезії та центральній Полінезії в цей період. Приблизно в той самий час у східній Полінезії з'явилася потужна таласократія. Америка Основні статті: Історія Америки, Історія Північної Америки, Історія Центральної Америки, Кариби та Історія Південної Америки У Північній Америці в цей період спостерігався підйом міссісіпської культури на території сучасних Сполучених Штатів бл. 950 р. н. е., відзначений великим міським комплексом XI століття в Кахокії. Стародавні анасазі та їхні попередники (IX—XIII століття) побудували великі постійні поселення, включаючи кам'яні споруди, які залишалися найбільшими будівлями в Північній Америці до XIX століття. У Месоамериці занепала цивілізація Теотіуакан і стався крах цивілізації мая. Імперія ацтеків стала панувати на більшій частині Месоамерики в XIV—XV століттях. У Південній Америці в XV столітті з'явилися інки. Імперія інків зі столицею в Куско охоплювала всі Анди, що робить її найрозгалуженішою доколумбовою цивілізацією. Інки були процвітаючими та розвиненими, відомими чудовою системою доріг та елегантною кам'яною кладкою. Нові часи (бл. 1500 років н. е. — 1914 рік н. е.) Основна стаття: Нова історія Нова історія — період між Середньовіччям і початком першої світової війни 1914 року. Європейська експансія Додаткова інформація: Доба великих географічних відкриттів і КолоніалізмКін. XV — поч. XVI ст. — часи Доби великих географічних відкриттів. 1492 р. — «відкриття» Америки, дата початку нової історії. Важливим був шлях із західної Європи до Індії, яка була джерелом цінного коріння (перець. гвоздика, імбир), пахощів, ліків, дорогоцінного каміння, перлів, слонової кістки, східних матерій (зокрема, китайського шовку). Одним із найважливіших завдань було знайти зручний водний шлях до Індії, оминаючи територію країн Близького Сходу, насамперед Візантії, захоплену турками-османами, що дуже ускладнювало торгівлю (з'явилися пірати та були встановлені значні мита). Були відкриті Америка, Австралія, Берингова протока, що розділяла Азію та Північну Америку, морський шлях навкруги Африки в Індію та Індокитай. Насамперед мандрівників у ці подорожі штовхала можливість розбагатіти. Одними з перших експедиції в океані почали португальці, після них були іспанські, голландські, французькі та англійські мореплавці. У 1487—1488 роках Бартоломеу Діаш досяг південного краю Африки, обігнув її і відкрив мис Доброї Надії — південну точку Африки. У 1497—1498 роках мореплавець Васко да Гама на чотирьох суднах обігнув Африку і досяг Індії. Деякі з мореплавців направлялися на не схід, а на захід, як це зробив Христофор Колумб — перший мореплавець, який перетнув Атлантичний океан і відкрив Америку. У 1499—1504 роках чотири подорожі до берегів Америки зробив італійський мореплавець Амеріго Веспуччі, назвавши вивчені їм країни «Новим Світом». Остаточно підтвердив наявність величезного океану між Америкою та Азією Фернан Магеллан, який здійснив перше навколосвітнє плавання (1519—1521). На початку XVI століття почалася колонізація (заселення) всіх відкритих земель переселенцями з Європи. Перш за все відкриті острови почали заселятися засудженими злочинцями, також було багато шукачів пригод та місіонерів. Англійці, французи, іспанці оголосили величезні території Америки своєю власністю, незважаючи на те, що на цих землях жило численне індіанське населення. Колонії європейців розширювалися, і між корінними жителями та європейськими поселенцями велися жорстокі та кровопролитні бої за право володіння землями Америки. Тоді, у XVI столітті, з Америки в Європу були привезені картопля, помідори, перець, тютюн, кукурудза та шоколад. Але найстрашніше розпочалося у XIX столітті, у часи так званої «Золотої лихоманки», коли в Америку поринула нова навала емігрантів з Європи. А у 1830 році американський уряд взагалі прийняв Акт про переміщення, згідно з яким всім індіанцям, що жили у східній частині Америки, довелося кинути рідні місця і переселитися у резервації (спеціальні поселення), що були розташовані далеченько від рідних міст. Особливо постраждало при цьому плем'я черокі — багато з його представників загинуло ще у дорозі, яка пізніше була названа «дорогою сліз». Работоргівля Рабів з Африки вивозили в Європу ще в античні часи. Під час арабських завоювань работоргівля широко поширилася в Африці. Масова торгівля неграми-рабами у XVI—XVII століттях почалася зі схвалення португальського принца Генріха. Першими з Африки вивозити чорношкірих рабів почали португальці. Вже після перших плавань великим центром работоргівлі стали португальські колонії у Конго. Спочатку європейці звертали у рабство американських індіанців, але вони тисячами вмирали від голоду, хвороб та рабських умов. Тому дуже скоро європейці почали шукати дешеву робочу силу, як кажуть, «на стороні». Багатьма християнськими державами работоргівля засуджувалася, але насправді на неї дивилися крізь пальці. Полонених, прикутих одне до одного ланцюгами, гнали з внутрішніх районів Африки, привозили на Карибські острови, у Південну Америку або північноамериканські колонії, де їх продавали на спеціальних торгах — аукціонах. Одним із таких місць був так званий Невільничий берег на узбережжі Гвінейської затоки в Африці, між устями рік Нігер та Вольта, який у XVI—XVIII століттях був одним із найголовніших районів работоргівлі у Африці. Для перевезення через океан людей вміщували у трюми кораблів і в моторошних умовах, без повітря та світла, вони там знаходилися майже вісім тижнів (два місяці). Прикуті люди сиділи так тісно, що не могли навіть ворухнутися. Крім того, невільникам майже не давали ані їжі, ані води. Під час шляху через океан вмирав кожний третій невільник. У Америці рабів чекала каторжна праця на плантаціях, де вижити також було дуже важко. За малий проступок рабів били кнутом або палками. Дуже рідко хто витримував тут більше десяти років, і майже ніхто не повернувся додому. За триста років — з XV століття до 1867 року, — коли ця практика за рішенням всіх світових держав була рішуче припинена, в американські колонії було вивезено не менше, аніж 7 мільйонів африканців, в основному з Західної Африки. Регіональний розвиток Європа Дивіться також: Відродження У Німеччині між тим відбувалася так звана реформація (спроба змінити західну католицьку церкву). Все почалося з виступу у 1517 році професора Віттенбургського університету Мартіна Лютера (1483—1546). Він висловив своє засудження у 95 тезисах, прибивши їх до дверей місцевого собору. У 1521 році він стояв перед Вормським сеймом (зібранням німецьких князів та представників міста). Через досить короткий час Католицька Церква була вигнана з Німеччини. Панування єпископів та пап закінчилося. А замість католицької церкви з'явилася нова, лютеранська, яка одержала назву з імені Мартіна Лютера. А трохи пізніше її стали називати ще й інакше — протестантською церквою. Сталося це у 1526 році на з'їзді князів у місті Шпаєр. Коли князі-католики виступили з вимогою засудити лютеранську церкву, у відповідь п'ять князів, прихильники лютеранства, виступили з протестом. Саме з цього моменту і почали називати прихильників нової церкви протестантами, а саму церкву — протестантською. Кальвінізм — напрямок протестантизму — одержав свою назву від імені свого засновника, Жана Кальвіна (1509—1564). У 1545 році у відповідь на реформацію римська католицька церква розгорнула і свій рух, що отримав у історії назву контрреформації. Головні політичні події: Нідерландська революція Тридцятилітня війна Англійська революція Північна війна. Завершилась перемогою Росії та створення імперії. Семилітня війна. Вихід на політичну арену Пруссії. Війна за незалежність США. Французька революція і Наполеонівські війни Кримська війна Об'єднання Німеччини та Італії Азія Держави сходу в Нові часи були представлені Близькосхідно-мусульманською, Індійсько-південноазійською та Китайсько-далекосхідною цивілізаціями. Серед особливостей розвитку традиційних суспільств держав Сходу в Нові часи були: Всевладдя держави, яка слідкувала, щоб знать не перетворювалася на великих землевласників. Адміністративними одиницями були селянські громади, які мали відносну самостійність у самоуправлінні, зокрема розподіляли між сім'ями землю. Структура суспільства — станова, на чолі з правителем, який, як вважалося, був наділений владою від Бога. Держава регулювала господарське життя. Міста не мали такої самостійності, як у Західній Європі і контролювалися державою. Релігія визначала повсякденне і духовне життя суспільства, санкціонувала і освячувала політичну владу. Вона робила східні суспільства одним цілим і сприяла формуванню рис національного характеру. Релігія спонукала людину до самовдосконалення та набуття внутрішньої гармонії. Великий Близький Схід Османська імперія, завоювавши Константинополь у 1453 році, швидко запанувала на Близькому Сході. Володіння Османської імперії розташовувалися в трьох частинах світу — Азії, Європі та Африці. Персія потрапила під правління Сефевідів у 1501 році, наступниками яких стали Афшари в 1736 році, Занди в 1751 році та Каджари в 1794 році. У Північній Африці залишилися Ваттасіди, Заяніди та Хафсиди під контролем незалежних берберських держав до XVI століття. Території на півночі та сході Центральної Азії утримували узбеки та пуштуни. На початку XIX століття Російська імперія почала завоювання Кавказу. Південна Азія На Індійському субконтиненті Імперія Великих Моголів почалася в 1526 році і проіснувала два століття. Мусульмани створювали власні ісламські школи медресе. Вивчались Веди, математика, астрологія тощо. У XVI ст. у багатьох індійських містах діяли астрономічні обсерваторії, лікарі вивчали психічні захворювання, робили пластичні операції. Починаючи з північного заходу, Імперія Великих Моголів до кінця XVII століття прийде до правління всього субконтиненту, за винятком найпівденніших індійських провінцій, які залишаться незалежними. Північно-Східна Азія У Китаї Мін поступився місцем у 1644 році Цин, останній китайській імператорській династії, яка правила до 1912 року. Японія пережила свій період Адзуті-Момояма (1568—1600), за яким слідував період Едо (1600—1868). Корейська династія Чосон (1392—1910) правила протягом цього періоду, успішно відбиваючи вторгнення з Японії та Китаю в XVI і XVII століттях. Розширення морської торгівлі з Європою значно вплинуло на Китай і Японію в цей період, особливо на португальців, які були присутні в Макао і Нагасакі та перешкоджали висадці тут озброєних англійських кораблів. Однак пізніше Китай і Японія проводили ізоляціоністську політику, спрямовану на усунення зовнішнього впливу. 1724 р. за наказом імператора з Китаю вислали всіх католицьких проповідників, закрили або зруйнували християнські храми (майже 300). Південно-Східна Азія У 1511 році португальці повалили Малаккський султанат на території сучасної Малайзії та індонезійської Суматри. Португальці утримували цю важливу торговельну територію (і пов'язану з нею цінну навігаційну протоку), доки її не повалили голландці в 1641 році. Султанат Джохор, центром якого є південний край Малайського півострова, став домінуючою торговою державою в області. Європейська колонізація поширилася голландцями в Індонезії, португальцями в Тиморі та іспанцями на Філіппінах. У XIX столітті європейська експансія вплине на всю Південно-Східну Азію, з британцями в М'янмі та Малайзії, а французами в Індокитаї. Тільки Таїланд міг успішно протистояти колонізації. Африка на південь від Сахари В Африці в цей період спостерігався занепад багатьох цивілізацій і розвиток інших. Узбережжя Суахілі занепало після того, як воно потрапило під владу Португальської імперії, а пізніше — Оманської імперії. Океанія Тихоокеанські острови Океанії також постраждали від європейських контактів, починаючи з навколосвітньої подорожі Фердинанда Магеллана, який висадився на Маріанських та інших островах у 1521 році. Також помітними були подорожі (1642—1644) Абеля Тасмана до наших днів. Австралія, Нова Зеландія та прилеглі острови, а також подорожі (1768—1779) капітана Джеймса Кука, який здійснив перший зареєстрований контакт Європи з Гаваями. У 1788 році Британія заснувала свою першу колонію в Австралії. Америка В Америці кілька європейських держав енергійно колонізували нещодавно відкриті континенти, значною мірою витіснивши корінне населення та знищивши передові цивілізації ацтеків та інків. Хвороби, занесені європейцями, спустошили американське суспільство, убивши 60—90 мільйонів людей до 1600 року та скоротивши населення на 90—95 %. Іспанія, Португалія, Британія та Франція висунули значні територіальні претензії та розпочали широкомасштабні поселення, включаючи імпорт великої кількості африканських рабів. Португалія претендувала на Бразилію. Іспанія претендувала на решту Південної Америки, Месоамерику та південь Північної Америки. Іспанці добували та експортували величезну кількість срібла з Америки. Цей американський срібний бум разом зі збільшенням видобутку срібла в Японії спричинив сплеск інфляції, відомий як революція цін у 16-му та 17-му століттях. Британія колонізувала східне узбережжя Північної Америки, а Франція колонізувала центральний регіон Північної Америки. Росія здійснила вторгнення на північно-західне узбережжя Північної Америки, створивши першу колонію на сучасній Алясці в 1784 році, і форпост Форт Росс у сучасній Каліфорнії в 1812 році. У 1762 році, у розпал семирічної війни, Франція таємно поступилася більшістю своїх північноамериканських претензій Іспанії згідно з Договором у Фонтенбло. У 1755 році 13 британських колоній у Північній Америці підняли повстання, що згодом переросло у війну за незалежність. Уже 1776 року була прийнята Декларація незалежності США, 1783 року було підписано Версальський мир і у США з'явився перший президент. У 1787 році було складено Конституцію США, що проголосила федеративний устрій держави. 1791 році було складено «Білль про права» — перші десять поправок до Конституції США, які гарантують особисті політичні права і свободи громадян США. Наполеон Бонапарт повернув претензії Франції в Іспанії під час наполеонівських війн у 1800 році, але продав їх Сполученим Штатам у 1803 році як купівлю Луїзіани. Промислова революція Наукова революція змінила уявлення людства про світ, а за нею відбулася промислова революція, яка розпочалася в Англії і поступово поширювалася Європою із заходу на схід. Наукова революція в XVII столітті мала незначний безпосередній вплив на промислові технології. Лише в другій половині XIX століття наукові досягнення почали значною мірою застосовуватися до практичних винаходів. З'явилися нові способи виробництва — фабричне, масове виробництво та механізація — виготовляти широкий спектр товарів швидше та з меншими затратами праці, ніж раніше. З'явилися нові галузі: машинобудування, електроенергетика, хімічна та електротехнічна промисловість. Ріст попиту на товари масового вжитку викликав бурхливий розвиток промисловості в європейських країнах. Ідеологія протестантизму не перешкоджала впровадженню інновацій і тому промислова революція швидко охопила Голландію, Швецію та Англію. Було винайдено парову машину, ткацький верстат, потяг. Почав розвиватись добуток вугілля. Завдяки розвитку промисловості почали розвиватись міста і Велика Британія стала першою країною, у якій кількість міського населення перевершило сільське. Під час Другої промислової революції новий набір технологічних досягнень, включаючи електрику, двигун внутрішнього згоряння та конвеєрне виробництво, знову підвищив продуктивність. Тим часом промислове забруднення та шкода навколишньому середовищу, наявні з часу відкриття вогню та початку цивілізації, різко прискорилися. Економіка розвивалась і умовах вільної конкуренції, періоди економічного піднесення чергувалися з економічними кризами. Основою економіки стала промисловість, а не сільське господарство. Винайдено нові види транспорту (залізничний і автомобільний), засоби зв'язку (телеграф і телефон). Важкі умови праці й соціальна незахищеність найманих робітників негативно впливали на стабільність суспільства. Боротьба робітників за свої права стала важливим чинником суспільного життя. Суспільство європейських країн набуло характеру індустріального. Революція в військовій справі Експансія європейських країн частково забезпечувалась їх перевагою в військовій справі. Хоча порох було винайдено в Китаї, саме європейці значно вдосконалили стрілецьку зброю і зробили артилерію головним родом військ. Особливо в XIX ст. коли було розроблено нарізну зброю, набагато точнішу та далекобійнішу, ніж раніше. Новітні часи (1914 рік н. е. — тепер) Основна стаття: Новітня історія Новітнім часом називають період від початку Першої світової війни 1914 року і до сьогодні. Протягом цього періоду відбувся крах колоніальних імперій і виникнення національних держав. Відбулось зменшення ролі Європи та перехід світового лідерства до США. XX століття Перша світова війна Основна стаття: Перша світова війна Перша світова війна (1914—1918) полягала в збройному конфлікті між військово-політичним блоком Центральні держави (Німецька імперія, Габсбурзька монархія (Австро-Угорщина) і Османська імперія) з одного боку та військово-політичним блоком Антанта (Франція, Російська імперія, Велика Британія, Італія, Сербія і США) — з другого. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. На захист Сербії виступила Російська імперія, і тоді Німеччина, захищаючи Австро-Угорщину, оголосила війну Росії та її спільниці — Франції. Німецькі війська ввійшли через Бельгію у Францію, внаслідок чого виявилася втягнутою у цю війну і Велика Британія, тому що ще у 1830 році вона зобов'язалася захищати Бельгію. Разом із Великою Британією у війну були утягнуті й інші держави та колонії, що були розкидані по світу. Так сталася перша світова війна, названа так тому, що участь у ній узяли майже всі країни світу. Українці, не маючи на той момент власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій: у російській армії налічувалось 3,5 млн українських солдатів, ще 250 тис. служили в австрійському війську. У війні брало участь 38 держав, на полях якої боролося понад 74 мільйонів осіб, з яких близько 9 мільйонів було убито і 20 мільйонів покалічено. Ця війна за своїми масштабами, людськими втратами та наслідкам не мала собі рівних у всій попередній історії. Перемога Антанти у 1918 році поклала край існуванню трьох європейських імперій: Габсбурзької, Німецької і Османської. За умовами повоєнних мирних угод, на місці багатонаціональних імперій поставали національні держави, а замість монархій — демократичні республіки. Тоталітарні рухи Основна стаття: Комунізм, Фашизм, Нацизм Перша світова війна 1914—1918 років знищила старі європейські імперії, постали ідеї народного суверенітету. З 1917 по 1922 на території Росії точилася громадянська війна, яка завершилася повною перемогою комуністів, у результаті чого було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) на більшій частині території колишньої Російської імперії. У склад СРСР було включено 15 республік, серед яких була й Україна. Фашизм виник у Італії у 1922 році, дуче італійського фашизму Беніто Муссоліні був очільником Королівства Італія з 1922 по 1943 роки. У ті часи було заборонено усі інші партії в Італії крім Фашистської партії, контролювалась преса, жорстко контролювалась освіта і профспілки. Провадилась агресивна політика щодо сусідніх держав. У Німеччині нацисти (націонал-соціалістична партія) прийшли до влади у 1933 році. Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933—1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939—1941), а потім німецько-радянської війни (1941—1945) території центральної Польщі, Україну, Білорусь та Балтійські держави спіткало масове насилля в масштабах, раніше небачених в історії. Жертвами його переважно стали євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни й балтійці. Аушвіц — найвідоміше місце вбивств, нині він символізує Голокост. Нацистський та радянський режими убили в центрі Європи близько 14 мільйонів людей (всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій: більшість становили беззбройні жінки, діти й старі, третина з них — на совісті Радянського Союзу) протягом дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі. Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і цим забезпечив Сталіну вдячність мільйонів і центральну роль у встановлені повоєнного ладу в Європі. Проте протягом 1930-х років Сталін влаштував Голодомор на території України і розстріли 750 тисяч людей, він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Досі існує комуністичний лад у Китаї. Після повалення 1912 році китайської монархії, за владу у Китаї боролись націоналістична партія Гоміндан та Комуністична партія Китаю. Громадянська війна закінчилась у 1949 році і в результаті КПК отримала контроль над більшою частиною материкового Китаю (Китайська Народна Республіка) на чолі з Мао Цзедуном, а Гоміндан відступила до Тайваню (частково визнана держава Республіка Китай). Так звана «проблема двох Китаїв» досі актуальна. Ряд іноземних урядів, іноземних прес-агентств і неурядових організацій критикували ситуацію з дотриманням прав людини в КНР, стверджуючи про широкомасштабні порушення громадянських прав. У 1910 році Корея була анексована Японською імперією. Після капітуляції японців наприкінці Другої світової війни в 1945 році, Корея була поділена на дві зони: північ була окупована Радянським Союзом, а південь — США. Ініційоване Північною Кореєю вторгнення призвело до Корейської війни (1950—1953). Північна Корея є тоталітарною диктатурою, зі складним культом особистості навколо династії Кім. Друга світова війна Основна стаття: Друга світова війна У серпні 1939 року нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали договір про ненапад, відомий як Пакт Молотова — Ріббентропа, що містив секретний протокол розподілу сфер впливу у Східній Європі: території ще незалежних Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Румунії. Друга світова війна (1939—1945) розпочалася 1 вересня, коли нацистський Вермахт атакував Польщу. 20 серпня СРСР атакував Японію і здобув перемогу вже 15 вересня, а ще через два дні почав наступ на територію Польщі зі сходу. Червона армія і Вермахт зустрілися в центрі Польщі і 28 вересня Берлін та Москва підписали договір про дружбу і кордони. Внаслідок «бліцкригу» вже до кінця 1940 року Німеччині вдалося захопити майже всю Європу. У 1941 році Гітлер пішов проти Радянського Союзу, до листопада дійшовши до Москви. Влітку 1941 року була сформована антигітлерівська коаліція, до якої ввійшли СРСР, США, Велика Британія, Франція та Китай, а також Югославія, Польща, Чехословаччина та деякі інші країни. США вступили у війну наприкінці 1941 року, після того, як японці напали на військово-морську базу США у Перл-Гарбор (Гавайські острови). 1945 року США скинуло на японські міста Хіросіма та Нагасакі дві ядерні бомби. З обох боків загинули мільйони людей. Радянський Союз загубив більше, аніж 27 млн осіб, у концентраційних таборах Європи загинуло близько 6 млн осіб — представників різних національностей. Найбільше за всіх постраждали євреї — адже Гітлер поставив собі завдання повністю їх знищити.По завершенні війни 1945 року у німецькому місті Нюрнберг відбувся показовий Нюрнберзький процес над головними нацистськими злочинцями. Для запобігання нових світових конфліктів була створена так звана Організація Об'єднаних Націй (ООН), статут якої підписали 50 держав (у тому числі СРСР, США, Велика Британія, Китай та інші). Після війни Німеччину було розділено: на території, окупованій СРСР, виникла так звана Німецька Демократична Республіка (НДР), на окупованій союзними військами — Федеративна Республіка Німеччини (ФРН). Столиця Німеччини — Берлін — теж була поділеною між союзними військами і розмежована так званою Берлінською стіною. Лише 1990 року НДР приєдналася до ФРН, внаслідок чого знову була утворена єдина німецька держава. Відновлення німецької економіки після війни є здобутком німецького міністра економіки Людвіга Ерхарда. Після перемоги у Другій світовій війні СРСР почав поширювати на країни свого впливу комуністичний режим, завдяки чому загостилися стосунки між СРСР та США, які були названі «холодною війною». Холодна війна Основна стаття: Холодна війна Одразу після закінчення Другої світової війни почалось протистояння головних переможців. Викликане воно було відмінностями в ідеології. Демократичні країни об'єднались у блок НАТО на чолі з США, а СРСР створив їм на противагу соціалістичний табір. Але в нього не ввійшов Китай, який після смерті Мао Цзедуна вирішив співпрацювати з капіталістичними країнами. За наполяганням США відбувся розпуск колоніальних імперій Великої Британії та Франції. Таким чином, у 1945 році здобула незалежність Індія, яка перед тим разом із Пакистаном та Бангладеш була колонією Великої Британії. Індія боролась за незалежність від 1885 року. У 1920 р. Рух опору очолив Магатма Ґанді, обираючи ненасильницькі форми бойкоту. 1959 року на Кубі сталася революція під керівництвом Фіделя Кастро і Ернесто Че Гевара. У революції взяли участь 7 млн осіб, внаслідок чого було скинуто режим кубинського диктатора Батисти. Найвищою точкою Холодної війни стала Карибська криза — загроза початку ядерної війни між США та СРСР внаслідок розміщення Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі у жовтні 1962 року. У 1989 році в країнах східної Європи пройшла серія безкровних скинень соціалістичного режиму, що отримали назву «оксамитових революцій». Європейський союз Основна стаття: Європейський союз У 1993 році між двадцятьма країнами Європи був підписаний Маастрихтський договір, згідно з яким був створений Європейський Союз. З 1999 року в країнах ЄС почалось введення єдиної валюти — євро. Близькосхідна криза. Ізраїль та Палестина Основна стаття: Арабо-ізраїльський конфлікт "Духовною батьківщиною", як кажуть, євреїв завжди вважався Єрусалим — «Свята земля». Але з початку XVI ст. це місто належало Палестині, що входила у склад Оттоманської імперії. Саме тому ще наприкінці XIX ст. основну частину її населення складали араби (тобто мусульмани). Євреї ж були розкидані всіма країнами світу. У 1917 році Палестина була захоплена Великою Британією, прем'єр-міністр якої Артур Джеймс Бальфур запропонував створити тут єврейську державу. Напередодні Другої світової війни з боку нацистської Німеччини розпочалися масові гоніння на євреїв. По закінченні війни асамблея ООН, у 1947 році, ухвалила рішення про створення на цій території двох країн — єврейської (Ізраїлю) та арабської (Палестини). Єрусалим же, оскільки його вважають священним як мусульмани, так і євреї разом з християнами, вирішено було залишити інтернаціональним містом (тобто містом, що не належить жодній із країн). Невдовзі Ліга арабських країн оголосила війну Ізраїлю. Ізраїль здобув перемогу, захопив велику частину території Палестини, а також західну частину Єрусалима. 1949 року — ООН добився припинення війни, залишивши Ізраїлю саме ту територію, яка була йому виділена раніше. На разі розпочалася війна в Ізраїлі. Воєнні конфлікти близькосхідних країн Подальші конфліктні ситуації включають: захоплення частини Єрусалиму Йорданією конфлікт між Єгиптом (що здобув незалежність від Великої Британії) з Великою Британією та Францією захоплення Ізраїлем всього Єрусалиму напад Єгипту з Сирією на Ізраїль мусульмансько-християнська війна у Лівані за участю Сирії та ООН війна між Іраном та Іраком. Боротьба жінок за свої права Основні статті: Жіноче виборче право, ФемінізмРухи захисту прав жінок XIX та XX ст. боролися за надання жінкам права голосувати, лібералізацію законів про розлучення, забезпечення заміжньої жінки економічною автономією, дозвіл доступу жінки до вищої освіти, оплачуваної праці, до професійної діяльності. Теорія рівності двох статей, яка становить ідейну основу організованого руху жінок називається фемінізмом. Фемінізм «першої хвилі» був організованим рухом за юридичну рівність жінок та чоловіків, що розпочався у 1848 р. у США та завершився з початком Першої світової війни у 1914 році. У 1917 році здобули виборче право жінки у Росії. У 1918 році у Великій Британії право голосу одержали всі жінки старше 30 років (у 1928 р. — після 21 року). У Великій Британії боротьба жінок за свої права була названа рухом суфражисток (від англійського слова suffrage — право голосу). Роки надання жінкам права голосу в інших країнах: 1893 рік — Нова Зеландія; 1902 р. — Австралія; 1913 р. — Норвегія; 1918 р. — Австрія, Німеччина та Польща; 1920 р. — США; 1932 р. — Бразилія; 1934 р. — Туреччина; 1944 р. — Франція; 1945 р. — Італія; 1949 р. — Китай та Індія; 1953 р. — Мексика, 1971 р. — Швейцарія, 1974 р. — Йорданія, 1976 р. — Нігерія, 2003 р. — Катар. У Саудівській Аравії жінки досі не мають права голосу. Фемінізм «другої хвилі» характеризується організованою боротьбою за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних на законодавчому рівні. Розпочинається протестними виступами у 60—70-х роках XX ст. у США та Європі. Спільна вимога феміністок «другої хвилі» — боротьба за право не лише обирати, але ввійти самим у владні структури. У 1979 р. було підписано міжнародну Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, до якої на рівні з більш ніж ста країнами приєдналась і Україна. 2009 року в Україні виникла міжнародна феміністична організація FEMEN, учасниці якої загострюють увагу на порушеннях жіночих прав у тих чи інших сферах діяльності, проводячи протестні акції, на яких оголюють груди. У 2011 році було укладено Стамбульську конвенцію — міжнародну угоду Ради Європи, яка криміналізує та попереджує насильство проти жінок та дівчат і захищає постраждалих. Конвенція визначає насильство проти жінок порушенням прав людини та формою дискримінації і пропонує системні та контрольовані стратегії викорінення цих явищ. Особливість фемінізму «третьої хвилі» в тому, що він не прийшов на заміну попереднього напряму, а існує паралельно з ним. Його появу трактують як критичну реакцію молодого покоління жінок на радикальний фемінізм. Цілі: по-перше, боротьба з усіма можливими причинами, які породжують суспільну несправедливість, і не лише стосовно жінок; по-друге, розвиток освіти молодих жінок, щоби вони були вільними, щасливими та гордими зі своєї жіночності й не боялися реалізовувати обрані для себе цілі. Показовим є те, що організації, котрі ідентифікують себе як феміністичні «третьої хвилі», об'єднують не лише жінок, а й чоловіків та представників різних меншин. Через недостатнє знання та розуміння, освіченість щодо типів феміністичних ідей, їх кінцевих цілей і мотивів, а також специфічні усталені традиції, у різних суспільствах світу можна зустріти різноманітні упередження стосовно фемінізму. Фото, кіно та телебачення Дата винаходу фотографії — 1839 рік, коли Луї Дагер повідомив Паризькій академії про новий спосіб отримання зображення, який на його честь був названий дагеротіпією. У 1841 році калотипія була винайдена у Великій Британії Вільямом Генрі Фокс Толботом. Винахід Толбота, до речі, виявився ближчим до сучасної фотографії. У 1895 році завдяки братам Люм'єр з'явилося нове технічне мистецтво — кінематограф. Найперший у світі кіносеанс відбувся тоді ж, у 1895 році, у Парижі, у Гран-кафе на Бульвар-де-Капюсин. Телебачення виникло у 1936 році, коли англійська компанія Бі-Бі-Сі почала вести свої перші телевізійні програми. У 1939 році це відбулося і у СРСР (спочатку у Москві та Ленінграді), а у 1941 році — у США. Спочатку телебачення було чорно-білим. І лише у 1950-х роках завдяки цілому ряду технічних відкриттів з'явилася можливість передавати кольорове зображення. З середини 1980-х років ведеться розробка цифрового телебачення. Завоювання космосу Передумовою досягнень у космічній галузі була «холодна війна» між СРСР та США, внаслідок якої почалася так звана «космічна гонка». У 1957 р. СРСР запустив свій перший штучний супутник. У 1958 США запустили свій супутник «Експлорер-1». На борту другого супутника СРСР знаходилася перша жива істота — собака Лайка. 1961 року був запущений радянський космічний корабель «Схід», на борту якого знаходився Юрій Гагарін. У 1963 році у космосі побувала перша жінка — радянський космонавт Валентина Терешкова. 1965 року другий пілот радянського космічного корабля «Схід-2» Олексій Леонов вперше у світі вийшов у відкритий космос. Він відлетів від корабля на п'ять метрів і провів у відкритому космосі дванадцять хвилин. 1969 року американський астронавт Ніл Армстронг, командир космічної експедиції «Аполон-11» першим ступив на поверхню Місяця. У 1970 році радянська станція приземлилася на Марсі. У 1986 році Радянський Союз запустив орбітальну станцію «Мир». З тієї пори всі космонавти з різних країн відвідують її для проведення експериментів. Був затоплений 23 квітня 1996 року. У 1997 році удосконалення комп'ютерної техніки та зв'язку дало можливість США запустити у космос і висадити на поверхню Марса дослідницького робота, що керувався із Землі. Зображення, яке передавав цей робот, бачили не тільки вчені у своїх лабораторіях, а й звичайні люди на екранах своїх телевізорів. Зараз дослідження космосу продовжується. Рух «зелених» Найважливішим питанням кінця XX ст. — початку XXI століття стало питання збереження природи. 1971 р. — заснування активістами США та Канади міжнародної організації Грінпіс, що займається питанням зберігання природи. На сьогодні організація має свої відділення у 25 країнах, у тому числі у Києві. Основні напрямки діяльності «зеленого руху»: проти ядерних випробувань та радіаційної загрози проти забруднення середовища промисловими відходами за збереження тварин та птахів проти людського голоду та бідності проти війни проти вирубки лісів XXI століття Китай швидко урбанізувався в XXI столітті. У XXI столітті поширені комунікації за допомогою смартфонів та Інтернету, що спричинило фундаментальні суспільні зміни в бізнесі, політиці та особистому житті людей. Цей період був відзначений зростаючою економічною глобалізацією та інтеграцією з подальшим підвищенням ризику для взаємопов'язаних економік, прикладом чого є Велика рецесія кінця 2000-х і початку 2010-х років. У 2020 році пандемія COVID-19 суттєво порушила світову торгівлю та спричинила спад у світовій економіці. Станом на 2022 рік понад шість мільйонів людей померли від COVID-19. Згубний вплив людства на Землю посилився через зростання чисельності населення та індустріалізацію. Підвищені потреби в ресурсах Землі сприяють погіршенню навколишнього середовища, включаючи масове вимирання видів рослин і тварин, а також зміні клімату, що загрожує довгостроковому виживанню людства. Російсько-українська війна триває між Росією та Україною з лютого 2014 року і на разі є наймасштабнішим збройним конфліктом у Європі від початку XXI століття. У лютому 2022 року конфлікт значно загострився, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Примітки Див. також Всесвітня історія XX століття Неоліт на території України Історія Азії Бронзова доба на території України Економічна історія Джерела Всесвітня історія: dtv-Atlas: довідник / Герман Кіндер, ВернерХільгеман, Манфред Гергт ; наук. ред. пер. О. Ф. Іванов ; худож.: Г. Букор [та ін.]. — К. : Знання-Прес, 2007. — 664 с. : іл., карти. ; 25 см. — (Серія «dtv-Atlas»). — Парал. тит. арк. нім. — У підзаг.: 226 с. кольор. іл. — Алф. покажч.: с. 628—661. — ISBN 978-966-311-064-6 Історія сучасного світу XV—XXI століття / Т. В. Орлова. — К. : Вікар, 2007. — 552 с. — ISBN 978-966-7131-90-6 Крип'якевич I.П. — Всесвітня історія [У 3 кн.] (1960) Джеффри Блэйни. Очень краткая история мира. Астрель, перевод: Сырнева Е. ОГИЗ, ISBN 978-5-271-42529-5, 0670-04202-1; 2013 г. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1. — Київ, 1913. — 648 с. Грушевський М. С. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку). — К.: АТ «Обереги», 1991. — 104 с. Субтельний, Орест. Україна: Історія: учебное пособие / О. Субтельний. — 3-тє вид., перероб. і доп. — Київ: Либідь, 1993. — 720 с. ; 20 см — ISBN 5-325-00451-4 Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А. М. Колодного. — К., 2000. С. Кримський. Всесвітня історія // Всемирная история. Энциклопедия. Аркас, Микола — Історія України-Русі / Бібліотека історичного клубу «Холодний Яр». — Київ: Наш формат, 2015. — 464 с. — ISBN 978-617-7279-11-1 Посилання Історіографія
2251333	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%80%20X-3	Центавр X-3	Центавр X-3 (4U 1118–60, Cen X-3) — рентгенівський пульсар із періодом 4,84 секунди. Він був третім рентгенівським джерелом у сузір'ї Центавра та першим відкритим рентгенівським пульсаром. Зоряна система складається з нейтронної зорі, що обертається навколо масивного надгіганта спектрального класу О, який назвали зорею Кржемінського на честь першовідкривача. Акреція речовини від надгіганта до нейтронної зорі спричиняє рентгенівське випромінювання. Історія Центавр Х-3 вперше спостерігався під час експериментів з пошуку космічних джерел рентгенівського випромінювання 18 травня 1967 року. Початкове визначення рентгенівського спектру й визначення місця походження проводилися за допомогою зондувальних ракет. У 1971 році були проведені подальші спостереження за допомогою супутника UHURU, а саме було записано двадцять сім стосекундних спостережень. Ці спостереження виявили пульсацію із середнім періодом 4,84 секунди та варіацією 0,02 секунди. Пізніше з'ясувалося, що на період коливань 4,84 секунди накладався довший період тривалістю 2,09 днів. Довший період пульсацій було пояснено ефектом Доплера, який зумовлено орбітальним рухом джерела, а тому вони стали доказом подвійної природи Центавра Х-3. Попри докладні дані супутника UHURU щодо орбітального періоду подвійної системи й періоду пульсації в рентгенівському діапазоні, а також мінімальної маси зорі, яка затемнює, оптичний компонент залишався невідомим протягом трьох років. Частково причиною було розташування Центавра Х-3: він лежить у площині Галактики в напрямку спірального рукава Кіля-Стрільця, а тому потрібно було зіставити з десятками тьмяних об'єктів. Cen X-3 був остаточно пов'язаний із тьмяною, сильно почервонілою внаслідок поглинання світла міжзоряним пилом змінною зорею, розташованою трохи за межею помилки спостережень UHURU. Видиму зорю пізніше назвали на честь її першовідкривача, польського астронома Войцеха Кржемінського. Система Центавр Х-3 розташований у площині Галактики на відстані близько кпк у напрямку рукава Кіля–Стрільця і є затемнюваною спектроскопічно подвійною зоряною системою. Видимий компонент — зоря Кржемінського, надгігант; а рентгенівська компонента — намагнічена нейтронна зоря, що швидко обертається. Рентгенівська компонента Маса нейтронної зорі оцінюється в мас Сонця. Рентгенівське випромінювання спричинене акрецією речовини з розширеної атмосфери блакитного гіганта, яка перетікає через внутрішню точку Лагранжа L1. Газ, імовірно, утворює акреційний диск й рухається по спіралі та врешті-решт падає на нейтронну зорю, вивільняючи гравітаційну потенціальну енергію. Магнітне поле нейтронної зорі спрямовує газ на ділянки біля магнітних полюсів, де на поверхні утворюються гарячі плями та виникає рентгенівське випромінювання. Нейтронна зоря регулярно (кожні 2,09 дні) затемнюється своїм гігантським супутником; ці регулярні рентгенівські затемнення тривають приблизно чверть орбітального періоду. Трапляються також поодинокі нерегулярні зміни рентгенівського випромінювання. Період обертання Центавра Х-3 показує прискорення, що є дуже помітним на тлі довгострокового скорочення його періоду пульсацій. Це прискорення обертання було вперше відзначено у пульсарів Центавр X-3 і Геркулес X-1, а зараз відзначається в інших рентгенівських пульсарів. Найбільш ймовірне пояснення походження цього ефекту — вплив обертального моменту речовини, яка акрецює на нейтронну зорю. Зоря Кржемінського Зоря Кржемінського є гарячою масивною зорею з масою М☉, радіусом бл. 12 Р☉ і спектральним класом О6-7 II—III на пізній стадії еволюції. Щодо правильності визначення видимого компонента сумнівів практично не має, оскільки амплітуда її кривої блиску узгоджується з періодом і фазами рентгенівського пульсара Центавр Х-3, а також демонструє ту ж схожість у подвійній хвилі, що спостерігається і в інших відомих масивних подвійних системах. Еліпсоїдні світові варіації подвійної хвилі створюються припливно-деформованим гігантом, який майже заповнив свою порожнину Роша. Видимий компонент відповідає класу світності ОВ II, що схоже зі значенням маси, отриманим з рентгенівських даних, і узгоджується з мінімальним радіусом, який було обраховано через тривалість рентгенівського затемнення. Див. також Рентгенівський пульсар Список рентгенівських пульсарів Примітки Посилання Історія частоти спіну Cen X-3 Cen+X-3 Центавр (сузір'я) Нейтронні зорі Рентгенівські подвійні Яскраві гіганти
1914987	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Міженецька сільська рада	Міженецька сільська рада Міженецької сільської територіальної громади (до 2015 року — Міженецька сільська рада Старосамбірського району Львівської області) — орган місцевого самоврядування Міженецької сільської територіальної громади Львівської області. Розміщення — село Міженець. Склад ради Рада складається з 14 депутатів та голови. Перші вибори депутатів ради громади та сільського голови відбулись 25 жовтня 2015 року, одночасно з черговими місцевими виборами в Україні. Було обрано 14 депутатів ради, серед яких 13 — самовисуванці та один — кандидат від Української республіканської партії. Головою громади обрали позапартійного самовисуванця Михайла Брицького, чинного Міженецького сільського голову. Історія Міженецька сільська рада утворена в 1939 році. До 24 листопада 2015 року — адміністративно-територіальна одиниця у Старосамбірському районі Львівської області з підпорядкуванням сіл Міженець, Зоротовичі та Стороневичі. Рада складалась з 16 депутатів та голови. Керівний склад попередніх скликань Примітка: таблиця складена за даними джерела Примітки Джерела Картка ради на сайті Верховної Ради України
4585891	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%96%20%D0%9A%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0	Келлі Крічка	Келлі Крічка (8 липня 1961) — канадська синхронна плавчиня. Призерка Олімпійських Ігор 1984 року. Чемпіонка світу з водних видів спорту 1982 року. Переможниця Панамериканських ігор 1979 року. Посилання Келлі Крічка на Olympedia.org Келлі Крічка на Sports-Reference.com Примітки Народились 1961 Канадські синхронні плавчині Срібні призери літніх Олімпійських ігор 1984 Канадські срібні олімпійські медалісти Призери з синхронного плавання чемпіонатів світу з водних видів спорту Призери Панамериканських ігор 1979 року
4683990	https://en.wikipedia.org/wiki/Lexmond	Lexmond	Lexmond is a village in the Dutch province of Utrecht. It is a part of the municipality of Vijfheerenlanden, and lies about 7 km south of IJsselstein. Lexmond was a separate municipality in the province of South Holland until 1986, when it became part of Zederik. When Zederik merged into the new municipality Vijfheerenlanden in 2019, it became a part of the province of Utrecht. History The village was first mentioned in 1180 as Lakesmunde, and means "mouth of the Laak (river)". Lexmond started as a dike village along the Lek River. In 1277, the Laak was dammed and a little harbour was constructed. The Dutch Reformed Church dates from the 14th century and was extensively restored between 1954 and 1958. In 1840, it was home to 700 people. Gallery References Former municipalities of South Holland Populated places in Utrecht (province) Vijfheerenlanden
4168781	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%20%D0%A2%D0%B0%D0%B4%D0%B6%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83	Син Таджикистану	Син Таджикистану «Син Таджикистану» — радянський художній фільм 1942 року режисера Василія Проніна, знятий на кіностудії «Союздитфільм» і на Сталінабадській кіностудії. Сюжет Велика Вітчизняна війна. Колгоспники таджицького кишлаку проводжають в армію свого земляка Гафіза. На фронті він подружився з російським солдатом сибіряком Іваном. У розвідці Іван і Гафіз виявляють на березі моря німецький десант. Їм треба попередити своїх, але шлях відрізаний. Сховавшись у скелястій ущелині, вони приймають нерівний бій, патрони кінчаються. Випадково Гафіз виявляє залишений у скелях пастухами порожній бурдюк. Гафіз надуває його, і прикритий Іваном, кидається в гірську річку. Підтримуваний бурдюком, Гафіз вплав добирається до своїх. Радянський загін перерізає дорогу десанту ворога і знищує його. Гафіз знаходить свого друга вмираючим від ран, і над тілом Івана клянеться помститися за нього ворогові. У ролях Віра Алтайська — Олена Борис Андрєєв — Іван Мухаммеджан Касимов — Гафіз Петро Савін — боєць Павло Шпрингфельд — Гафіз Сангін Ходіча Бабаханова — мати Гафіза Офтоб Ісамова — виконавиця танцю дівчини Олександр Ширшов — хлопець із гармошкою Знімальна група Режисер — Василь Пронін Сценаристи — Євген Помєщиков, Микола Рожков, Мікяїл Рафілі Оператор — Ібрагім Барамиков Композитор — Венедикт Пушков Художник — Костянтин Урбетіс Посилання Фільми СРСР 1942 Фільми Василя Проніна
3816081	https://en.wikipedia.org/wiki/Putty%20knife	Putty knife	Putty knife A putty knife is a specialized tool used when glazing single glazed windows, to work putty around the edges of each pane of glass. An experienced glazer will apply the putty by hand, and then smooth it with the knife. Modern insulated glazing may use other ways of securing the glass to the window frame. A spackle knife (called a scraper in British English, also known as a spatula in American English) is also commonly called a "putty knife", and is used for scraping surfaces or spreading material such as plaster in various construction trades. Widths from 1" to 5" or 6" are commonly available. Wider-bladed knives up to about 12" are used for sheet rocking. Larger blades are made, but generally lack the stability of the smaller blades and do not make a perfectly flat surface. Stiff-blade knives, typically 1 mm or .040" thick, are suitable for scraping. Flexible-blade knives, typically 0.5 mm or .020" thick, are suitable for spreading. Due to the conductive nature of metallic blades, they should be kept at a safe distance from electrical components. Disposable knives, with handle and blade molded as a single piece of plastic, are suitable for occasional jobs such as spreading roof patching tar or mixing two-part adhesives, avoiding laborious cleanup which may involve hazardous solvents. See also Taping knife Ulu References Mechanical hand tools
5041446	https://en.wikipedia.org/wiki/Paul%20Adelstein	Paul Adelstein	Paul Adelstein (born April 29, 1969) is an American actor. He is known for the role of Agent Paul Kellerman in the Fox television series Prison Break and his role as pediatrician Cooper Freedman in the ABC medical drama Private Practice. In addition to supporting roles in films such as Intolerable Cruelty and Memoirs of a Geisha, he is also known for his recurring role as Leo Bergen on ABC's Scandal and as Jake Novak in the Bravo television series Girlfriends' Guide to Divorce. He also played David Sweetzer on the short-lived NBC comedy I Feel Bad. Adelstein co-created the dark comedy TV series Imposters, which aired on Bravo and ran for two 10-episode seasons from 2017 and 2018; he is credited as a writer on 6 episodes. He also played the role of Shelley Cohen on that show. Early life Adelstein was born in Chicago, Illinois, to a Reform Jewish family. Prior to his professional acting career, Adelstein attended the progressive Francis W. Parker School, then Bowdoin College where he graduated Phi Beta Kappa and summa cum laude with a degree in English. He began his career in theatre, working with New Crime Productions, a company founded by John Cusack, and later with the Steppenwolf Theatre Company. Career After making his film debut in the film, The Grifters (1990), Adelstein went on to appear in several television series, including Cupid, ER, Without a Trace, and Scrubs, and to play a number of significant supporting roles in films such as Bedazzled (2000), Intolerable Cruelty (2003), Memoirs of a Geisha (2005), and Be Cool (2005). In 2005, he received his most significant role to date as a member of the regular cast of the suspenseful television series Prison Break. Although he played the role of mysterious government operative Paul Kellerman, he had originally auditioned for the role of protagonist Lincoln Burrows. When he left the show in 2007, he joined the regular cast of the medical drama Private Practice and stayed for the show's entire six-season run. After the series finale in 2013, he had more recently a recurring role as Leo Bergen on Scandal, which continued into 2018. He played the main role of Jake Novak, the husband of Abby McCarthy (Lisa Edelstein) in Girlfriends' Guide to Divorce, which premiered in late 2014 as the first scripted original series for Bravo. In April 2016, he was cast as Raymond Blackstone in the Hulu series Chance, starring Hugh Laurie. Music career Adelstein is the lead singer and guitarist of a band called Doris. The band was started in the late 1990s, and Adelstein has recorded several albums with them, singing and songwriting for the group. Adelstein is also a pianist and guitarist. His musical background was the cover story in the May/June 2012 issue of Making Music Magazine. Personal life Adelstein moved to Los Angeles in 2003, at the age of 34. Despite hailing from Chicago, Adelstein has been a fan and supporter since childhood of the NFL's Cleveland Browns. Adelstein married actress Liza Weil in a Reform Jewish ceremony, in November 2006. They had previously known each other through theatrical projects. The two went on to appear together in three film projects: the short film Order Up (2007), the Gregory Dark-helmed Frenemy (2008), and The Missing Person. She also appeared in an episode of Private Practice (airdate February 24, 2011), although she and Adelstein had no scenes together. Weil gave birth to their daughter in April 2010. Weil filed for divorce from Adelstein in March 2016, requesting joint custody of their daughter. Filmography Film Television References External links 20th-century American male actors 21st-century American male actors 1969 births Male actors from Chicago American male film actors American Reform Jews American male television actors Bowdoin College alumni Jewish American male actors Living people 21st-century American Jews Francis W. Parker School (Chicago) alumni Jews from Illinois
37779688	https://en.wikipedia.org/wiki/Jonathan%20Massacand	Jonathan Massacand	Jonathan Massacand (born 26 February 1984 in Morges) is a Swiss swimmer, who specialized in backstroke events. He is a two-time current Swiss record holder for both 100 and 200 m backstroke. Massacand also won a gold medal, as a local favorite, in the same discipline at the 2012 Zurich International Meet, claiming a personal best of 56.49 seconds. Massacand qualified for two swimming events at the 2008 Summer Olympics in Beijing, by clearing FINA B-standard entry times of 55.24 (100 m backstroke) and 2:00.16 (200 m backstroke) from the European Championships in Eindhoven, Netherlands. In the 100 m backstroke, Massacand challenged seven other swimmers on the third heat, including Olympic veterans Derya Büyükuncu of Turkey and Sung Min of South Korea. He finished ahead of Buyukuncu in fifth place and twenty-seventh overall by 0.21 of a second, breaking a Swiss record of 55.21 seconds. In his second event, 200 m backstroke, Massacand knocked off Greece's Dimitrios Chasiotis to last place on the same heat by half a second (0.50) in 2:01.80. His Olympic time in the 200, however, was 1.64 seconds slower than his record set earlier at the European Championships. Massacand failed to advance into the semifinals, as he placed thirty-second overall in the preliminary heats. References External links NBC Olympics Profile 1984 births Living people Olympic swimmers for Switzerland Swimmers at the 2008 Summer Olympics Swiss male backstroke swimmers People from Morges Sportspeople from the canton of Vaud
2500269	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B9%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%96	Мойславиці	Мойславиці — село в Польщі, у гміні Ухані Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Населення — (2011). Історія За даними етнографічної експедиції 1869—1870 років під керівництвом Павла Чубинського, у селі проживали греко-католики, які розмовляли українською мовою. У 1975—1998 роках село належало до Замойського воєводства. Демографія Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року: Примітки Села Грубешівського повіту Гміна Ухане
30876579	https://en.wikipedia.org/wiki/Douglas%20DC-2	Douglas DC-2	Douglas DC-2 The Douglas DC-2 is a 14-passenger, twin-engined airliner that was produced by the American company Douglas Aircraft Company starting in 1934. It competed with the Boeing 247. In 1935, Douglas produced a larger version called the DC-3, which became one of the most successful aircraft in history. Design and development In the early 1930s, fears about the safety of wooden aircraft structures drove the US aviation industry to develop all-metal airliners. United Airlines had exclusive right to the all metal twin-engine Boeing 247; rival TWA issued a specification for an all-metal trimotor. The Douglas response was more radical. When it flew on July 1, 1933, the prototype DC-1 had a robust tapered wing, retractable landing gear, and two 690 hp (515 kW) Wright radial engines driving variable-pitch propellers. It seated 12 passengers. Douglas test pilot Carl Cover flew the first test flight on May 11, 1934, of the DC-2 which was longer than the DC-1, had more powerful engines, and carried 14 passengers in a 66-inch-wide cabin. TWA was the launch customer for the DC-2 ordering twenty. The design impressed American and European airlines and further orders followed. Although Fokker had purchased a production licence from Douglas for $100,000 (about $2,224,000 in 2022) no manufacturing was done in The Netherlands. Those for European customers KLM, LOT, Swissair, CLS and LAPE purchased via Fokker in the Netherlands were built and flown by Douglas in the US, sea-shipped to Europe with wings and propellers detached, then erected at airfields by Fokker near the seaport of arrival (e.g. Cherbourg or Rotterdam). Airspeed Ltd. took a similar licence for DC-2s to be delivered in Britain and assigned the company designation Airspeed AS.23, but although a registration for one aircraft was reserved none were built. Another licence was taken by the Nakajima Aircraft Company in Japan; unlike Fokker and Airspeed, Nakajima built five aircraft as well as assembling at least one Douglas-built aircraft. A total of 130 civil DC-2s were built with another 62 for the United States military. In 1935 Don Douglas stated in an article that the DC-2 cost about $80,000 (about$1,780,000 in 2022) per aircraft if mass-produced. Operational history Although overshadowed by its ubiquitous successor, it was the DC-2 that first showed that passenger air travel could be comfortable, safe and reliable. As a token of this, KLM entered its first DC-2 PH-AJU Uiver (Stork) in the October 1934 MacRobertson Air Race between London and Melbourne. Out of the 20 entrants, it finished second behind the purpose-built de Havilland DH.88 racer Grosvenor House (race time 70 hours 54 minutes) and nearly three hours ahead of the Boeing 247D. During the total journey time of 90 hours, 13 min, it was in the air for 81 hours, 10 min. It won the handicap section of the race as although the DH.88 had finished first in the handicap section the regulations allowed the crew to claim only one victory. It flew KLM's regular 9,000-mile route, (a thousand miles longer than the official race route), carrying mail, making every scheduled passenger stop, turning back once to pick up a stranded passenger, and even became lost in a thunderstorm and briefly stuck in the mud after a diversionary landing at the Albury race course on the last leg of the journey. Variants Civilian DC-2 156 civil DC-2s, powered by two Wright R-1820 Cyclone radial piston engines of varying in power from depending on model DC-2A Two civil DC-2s, powered by two Pratt & Whitney R-1690 Hornet (SD-G, S1E-G or S2E-G) radial piston engines DC-2B Two DC-2s sold to LOT Polish Airlines, fitted with two Bristol Pegasus VI radial piston engines Nakajima-Douglas DC-2 transport DC-2 transports license built in Japan by Nakajima Airspeed AS.23 The designation reserved for proposed license-built production by Airspeed Ltd. in Great Britain Military Modified DC-2s built for the United States Army Air Corps under several military designations: XC-32 (DC-2-153) One aircraft, powered by two Wright R-1820-25 radial piston engines, for evaluation as a 14-seat VIP transport aircraft, one built, later used by General Andrews as a flying command post C-32A Designation for 24 commercial DC-2s impressed at the start of World War II C-33 (DC-2-145) Cargo transport variant of the C-32 powered by two Wright R-1820-25 engines, with larger vertical tail surfaces, a reinforced cabin floor and a large cargo door in the aft fuselage, 18 built YC-34 (1x DC-2-173 & 1x DC-2-346) VIP transport for the secretary of war, basically similar to XC-32, later designated C-34, two built C-38 The first C-33 was modified with a DC-3-style tail section and two Wright R-1820-45 radial piston engines of 975 hp (727 kW) each. Originally designated C-33A but redesignated as prototype for C-39 variant, one built. C-39 (DC-2-243) 16-seat passenger variant, a composite of DC-2 and DC-3 components, with C-33 fuselage and wings and DC-3-type tail, center-section and landing gear. Powered by two Wright R-1820-45 radial piston engines; 35 built. C-41 The sole C-41 was a VIP aircraft for Air Corps Chief Oscar Westover (and his successor Hap Arnold). Although supplied against a C-39 order it was not a DC-2 derivative but in fact a DC-3-253 fitted with two Pratt & Whitney R-1830-21 engines. (The sole Douglas C-41A was also a VIP version of the DC-3A) C-42 (DC-2-267) VIP transport variant of the C-39, powered by two Wright R-1820-53 radial piston engines, of 1,000 hp (746 kW) each, one built in 1939 for the commanding general, GHQ Air Force, plus two similarly-converted C-39s with their cargo doors bolted shut were converted in 1943. R2D-1 (3x DC-2-125 & 2x DC-2-142) Wright R-1820-12-powered transport similar to the XC-32, three built for the United States Navy and two for the United States Marine Corps Operators ♠ = Original operators Civil operators Australian National Airways Holymans Airways ♠ Aerovias Brasil Aerovias Minas Gerais Cruzeiro do Sul Panair do Brasil CNAC, jointly owned and operated with Pan American Airlines SCADTA renamed as Avianca UMCA Uraba Medellin Centra Airways ♠ (Československá Letecká Společnost, Czechoslovak Air Transport Company) ♠ KNILM (Royal Netherlands Indies Airways) ♠ Aero O/Y SAHSA Deutsche Lufthansa ♠ Avio Linee Italiane ♠ Great Northern Airways ♠ Japan Air Transport Imperial Japanese Airways Manchurian Airlines Aeronaves de Mexico Mexicana KLM ♠ ordered 18 aircraft. LOT Polish Airlines ♠ operated three DC-2B aircraft between 1935 and 1939 Spanish Republic Líneas Aéreas Postales Españolas ♠ received five aircraft. Phoenix Airlines Swissair ♠ American Airlines ♠ Braniff Airways Delta Air Lines operated four aircraft during 1940–1941 Eastern Air Lines ♠ received 14 aircraft and used them on East Coast routes. General Air Lines ♠ Mercer Airlines ♠ 1 airplane, sold to Colgate Darden in late 1960s, now in the Netherlands Pan American Airways ♠ received 16 aircraft, distributing many to its foreign affiliates; some flew under its own name on Central American routes. Pan American-Grace Airways (Panagra) ♠ used its DC-2s on routes within South America. Transcontinental & Western Air (TWA) was the first DC-2 operator, receiving 30 aircraft. ♠ PLUNA operated two DC-2s acquired from Panair do Brasil. Military and government operators Argentine Naval Aviation - 5 (+1) DC-2 ex civilian Venezuelan Royal Australian Air Force - Ten aircraft were in service with the RAAF from 1940 to 1946. No. 8 Squadron RAAF No. 36 Squadron RAAF Parachute Training School RAAF Wireless Air Gunners School RAAF Austrian Government Finnish Air Force Donated by the Carl Gustaf von Rosen and KLM during the Winter War (1939–1940) which flew a bombing mission based on Tampere on 22 February 1940 French government Luftwaffe Regia Aeronautica 2 aircraft Imperial Japanese Army Air Service - A single example of the DC-2 was impressed by the Imperial Japanese Army. Spanish Republic Spanish Republican Air Force took over the DC-2s from LAPE inventory. Royal Air Force United States Army Air Corps ♠ United States Army Air Forces United States Marine Corps ♠ United States Navy ♠ Incidents and accidents December 20, 1934: A KLM DC-2-115A (PH-AJU, Uiver) crashed at Rutbah Wells in Iraq, killing all seven on board. The aircraft was operating a flight from Schiphol to Batavia. This was the first loss of a DC-2 and the first fatal accident involving the DC-2. May 6, 1935: TWA Flight 6, a DC-2-115 (NC13785), hit terrain and crashed near Atlanta, Missouri, while flying low in poor visibility to reach a landing field before running out of fuel; this killed five of thirteen on board, including New Mexico Senator Bronson M. Cutting. July 20, 1935: 1935 San Giacomo Douglas DC-2 crash: A KLM DC-2-115E (PH-AKG, Gaai) crashed on landing at Pian San Giacomo in bad weather, killing all 13 on board. October 6, 1935: A Standard Oil Company DC-2A-127 (NC14285) crashed into Great Salt Lake, Utah; the three crew survived the crash, but drowned while trying to swim to safety. January 14, 1936: American Airlines Flight 1, a DC-2-120 (NC14274), crashed into a swamp near Goodwin, Arkansas, for reasons unknown, killing all 17 on board. April 7, 1936: TWA Flight 1, a DC-2-112 (NC13721), crashed into Chestnut Ridge near Uniontown, Pennsylvania, in fog due to pilot error, killing 12 of 14 on board. October 10, 1936: A Pan American-Grace Airways DC-2-118B (NC14273) struck the side of a mountain near San Jose Pinula while being ferried from San Salvador to Guatemala City, killing the three crew. December 9, 1936: A KLM DC-2-115E (PH-AKL, Lijster) crashed on takeoff at Croydon Airport killing 15 of the 17 passengers and crew on board. The aircraft was operating a flight from London to Amsterdam. Juan de la Cierva, inventor of the autogiro, was among the dead. March 25, 1937: TWA Flight 15A, a DC-2-112 (NC13730), crashed into a small gully near Clifton, Pennsylvania, due to icing, killing all 13 on board. July 28, 1937: A KLM DC-2-115L (PH-ALF, Flamingo) crashed into a field near Belligen, Belgium, after takeoff due to an in-flight fire, killing all 15 on board. August 6, 1937: An Aeroflot DC-2-152 (URSS-M25) exploded in mid-air and crashed near Bistrita, Romania, killing all five on board. August 10, 1937: Eastern Air Lines Flight 7, a DC-2-112 (NC13739), crashed on takeoff at Daytona Beach Airport after striking a power pole, killing four of nine on board. August 23, 1937: A Pan American-Grace Airways DC-2-118A (NC14298) crashed and burned 20 mi north of San Luis, Argentina in dense fog, killing all three on board. November 23, 1937: A LOT DC-2-115D (SP-ASJ) crashed in the Pirin mountains, killing all six occupants. The aircraft was operating a flight from Thessaloniki to Bucharest. March 1, 1938: TWA Flight 8, a DC-2-112, crashed in Yosemite National Park due to severe weather, killing all nine on board; the wreckage was found three months later. July 19, 1938: A Pan American-Grace Airways DC-2-118A (NC14272, Santa Lucia) crashed into Mount Mercedario, killing all four on board; the wreckage was found in early 1941. August 24, 1938: Kweilin Incident in China. The first commercial airplane in history to be shot down. October 25, 1938: An Australian National Airways DC-2-210 (VH-UYC, Kyeema) crashed into Mount Dandenong due to weather and navigation errors, killing all 18 on board. December 8, 1938: An Imperial Japanese Airways Nakajima/Douglas DC-2 (J-BBOH, Fuji) crashed in the East China Sea off the Kerama Islands due to engine failure, killing 10 of 12 on board; the survivors were rescued by a steamship. January 7, 1939: A Swissair DC-2-115B (HB-ITA) crashed into a hill near Senlis, Oise killing five of 17 passengers and crew. The aircraft was operating a flight from Zurich to Paris. March 26, 1939: Braniff Airways Flight 1, a DC-2-112 (NC13237), lost control and crashed on takeoff at Oklahoma City after an engine cylinder blew, killing eight of 12 on board. May 10, 1940: Five KLM DC-2-115s (PH-ALD, PH-AKN, PH-AKO, PH-AKP, PH-AKK) were destroyed on the ground at Schiphol Airport by aircraft from Luftwaffe's KG 4 during the Battle of the Netherlands. August 9, 1940: A Deutsche Luft Hansa DC-2-115E (D-AIAV) crashed near Lämershagen, Germany, due to pilot error, killing two of 13 on board. October 29, 1940: Shootdown of the Chungking (previously the Kweilin). January 4, 1941: US Navy R2D-1 9622 struck Mother Grundy Peak, 27 mi E of North Island NAS, killing all 11 on board. February 12, 1941: A China National Aviation Corporation DC-2-190 (40, Kangting) struck a mountain near Taohsien, Hunan in a thunderstorm, killing the three crew. July 1941: A Soviet Air Force DC-2-115F (ex. LOT SP-ASK) was destroyed on the ground at Spilve Airport by German fighters. August 2, 1941: A US Treasury DC-2-120 (NC14729) was being delivered to the RAF when it crashed at Bathurst (now Banjul), Gambia, killing the three crew. December 8, 1941: RAF DC-2-120 DG475 was shot down by three Luftwaffe Bf 110s and crashed 10 mi northeast of RAF LG-138 (Landing Ground 138) near Habata, Egypt, killing one. March 5, 1942:USAAF C-39 38-525 crashed in the St. Lucie River off Port Sewall, Florida, due to wing separation after flying into a storm, killing all seven on board. March 14, 1942: A China National Aviation Corporation DC-2-221 (31, Chungshan) crashed near Kunming, killing 13 of 17 on board. May 25, 1942: USAAF C-39 38-505 crashed on takeoff from Alice Springs Airport in Australia due to overloading, killing all 10 on board. September 14, 1942: RAAF DC-2-112 A30-5, of RAAF 36 Squadron, crashed while on approach to Seven Mile Strip, killing the five crew. October 1, 1942: USAAF C-39 38-524 struck a hill at high speed 15 mi northwest of Coamo, Puerto Rico, due to an unexplained malfunction and low visibility, killing all 22 on board in the worst-ever accident involving the DC-2. January 31, 1944: USAAF C-39 38-501 crashed near Sioux City AAB due to a possible engine fire, killing the three crew. August 11, 1945 A Mexicana DC-2-243 (XA-DOT) struck Iztaccihuatl Volcano in bad weather, killing all 15 on board. February 7, 1951: Finnish Air Force DC-2-200 DO-3 (ex. OH-LDB Sisu) crashed on takeoff from Malmi Airport due to engine failure; the fuselage is preserved at the Suomen ilmailumuseo (Finnish Aviation Museum) in Helsinki. Surviving aircraft Several DC-2s have survived and been preserved in the 21st century in the following museums in the following places: c/n 1286 - Ex-Eastern Airlines and RAAF, preserved (dressed as the historic "Uiver", PH-AJU) at Albury, New South Wales as centerpiece of Uiver Memorial at Albury Airport. This is the oldest DC-2 left in the world. It was removed from its prominent position on poles in front of the Albury Airport terminal building in late 2002, but unfortunately kept out in the open air without preservation. In 2014 after much debate and delays, Albury City Council transferred ownership of the plane to the Uiver Memorial Community Trust (UMCT). In January 2016 UMCT began work on removing the major assemblies of the aircraft, and on 12 May 2016 the airframe was transferred to a restoration hangar. Restoration of this aircraft to static display standard is now under way. c/n 1288 - An Ex-Eastern Airlines and RAAF DC-2, it was exported and located for many years at the Aviodrome in the Netherlands though owned by the Dutch Dakota Association. It was transferred to the Netherlands Transport Museum in 2018 and has been externally restored for static display as KNILM DC-2 PK-AFK. c/n 1292 - There are three DC-2s surviving in Australia as of 2006; this aircraft, c/n 1292, is one of ten ex-Eastern Airlines DC-2s purchased and operated by the RAAF during World War II as A30-9. It is under restoration by the Australian National Aviation Museum. at Moorabbin Airport in Victoria, Australia c/n 1354 - One DC-2-115E (reg. DO-1 (Hanssin-Jukka), ex. PH-AKH (KLM Haan), SE-AKE) is preserved by the Aviation Museum of Central Finland (Finnish Air Force Museum) and is on display in a hangar in Tuulos, Finland. The plane was restored to display condition in 2011, in war-time colors. It performed one bombing raid in February 1940. Another wingless fuselage (c/n 1562, reg. DO-3, ex. OH-LDB "Sisu") was on display at the Finnish Aviation Museum in Vantaa. The fuselage was transported to the Aviation Museum of Central Finland in 2011, where it was used in the DO-1 restoration project. c/n 1368 - A former Pan Am aircraft that was used by the Douglas historical foundation until the merger with Boeing in 1997. It is now housed at the Museum of Flight in Seattle, Washington. This aircraft (N1934D) was restored to flying condition in 2007 and flown to Santa Maria, California, for a new paint job. It received a TWA "The Lindbergh Line" livery and interior trim. c/n 1376 - Owned by Steve Ferris in Sydney, Australia, and has been under restoration to flying status for many years. It was originally delivered to KNILM in 1935. At the outbreak of World War II it was flown to Australia and was conscripted into use with the Allied Directorate of Air Transport. In 1944 it joined Australian National Airways and finished its flying career in the 1950s with Marshall Airways. It is registered as VH-CDZ. It is the most complete of all the Australian DC-2s as of 2008. c/n 1404 - The Aviodrome in Lelystad, the Netherlands, owns and operates one of the last flying DC-2s. This former United States Navy aircraft is painted in the Uiver's KLM color scheme and is sometimes seen in European airshows. It is registered as NC39165 since 1945, though it now also wears PH-AJU as a fictional registration to match that of the historic Uiver aircraft. The aircraft was operated by Mercer Airlines of Burbank, California, and sold in the late 1960s to Colgate Darden, who restored it in General Air Lines colors and moved it to his private airport in South Carolina. c/n 2702 - C-39A (Serial Number 38-515) is at the National Museum of the United States Air Force at Wright-Patterson AFB in Dayton, Ohio. The aircraft is currently in storage at the museum. Notable appearances in media The DC-2 was the "Good Ship Lollipop" that Shirley Temple sang about in the film Bright Eyes (1934). A DC-2 appears in the 1937 film Lost Horizon; the footage includes taxiing, takeoff, and landing, as well as views in flight. In the 1956 film Back from Eternity, the action centers on the passengers and crew of a DC-2, registry number N39165, which makes an emergency landing in headhunter territory in the remote South American jungle. The plane, Construction Number (C/N) 1404, survives today (see #Surviving aircraft) in the color scheme of the one operated by KLM when it came second in the MacRobertson Air Race in 1934, flying a DC-2 registered in the Netherlands as PH-AJU Uiver. The real PH-AJU was lost in a crash a few months after the MacRobertson Air Race. Author Ernest K. Gann recounts his early days as a commercial pilot flying DC-2s in his memoir Fate Is the Hunter. This includes a particularly harrowing account of flying a DC-2 with heavy ice. Specifications (DC-2) See also References Notes Bibliography Francillon, René J. Japanese Aircraft of the Pacific War. London: Putnam, 1970. . Francillon, René J. McDonnell Douglas Aircraft since 1920. London: Putnam, 1979. . United States Air Force Museum Guidebook. Wright-Patterson AFB, Ohio: Air Force Museum Foundation, 1975. External links Boeing: Historical Snapshot: DC-2 Commercial Transport nationalmuseum.af.mil DC-2 Article Centennial of Flight Commission on DC-1 and -2 DC-2 (cigarette cards) Dc-2 Images Dc-2 Text and Images (Russian) "Flying Office Saves Time of Busy Executives," Popular Mechanics, April 1935, private business version of DC-2 Handbook of Instructions for the Maintenance of the Model DC2-120 Douglas Transport – The Museum of Flight Digital Collections Recommendation for the operation of the Douglas transport model DC-2 – The Museum of Flight Digital Collections DC-02 1930s United States airliners Low-wing aircraft Aircraft first flown in 1934 Twin piston-engined tractor aircraft World War II aircraft of Finland
62578013	https://en.wikipedia.org/wiki/Dorogobuzhsky%20Uyezd	Dorogobuzhsky Uyezd	Dorogobuzhsky Uyezd (Дорогобужский уезд) was one of the subdivisions of the Smolensk Governorate of the Russian Empire. It was situated in the central part of the governorate. Its administrative centre was Dorogobuzh. Demographics At the time of the Russian Empire Census of 1897, Dorogobuzhsky Uyezd had a population of 104,730. Of these, 99.4% spoke Russian, 0.2% Yiddish, 0.1% Latvian, 0.1% Polish and 0.1% German as their native language. References Uezds of Smolensk Governorate Smolensk Governorate
18688949	https://en.wikipedia.org/wiki/Working%20Day%20and%20Night	Working Day and Night	Working Day and Night "Working Day and Night" is a song by American recording artist Michael Jackson. It is the third track from his fifth studio album, Off the Wall (1979). The song was written by Jackson and produced by Quincy Jones, with Jackson in the role of co-producer. Despite not being released as a single, Jackson performed the song live for his first two solo tours. It is also featured on the video game Michael Jackson: The Experience. The song has been sampled by several artists. It was remixed and released on the remix/soundtrack album, Immortal, in 2011. In 2014, producer Timbaland sampled percussion and breaths from the song in the duet version of "Love Never Felt So Good" (with Justin Timberlake); the duet was released as a single from Xscape. Background "Working Day and Night" was written by Michael Jackson and recorded for his studio album Off the Wall issued in August 1979. The song was not released as a single, but as the B-side for "Rock with You" in the US, and B-side for "Off the Wall" in the UK. The song has a tempo of 128 beats per minute, making it one of Jackson's fastest songs. It is in the key of E Minor. Live performances "Working Day and Night" was performed by the Jacksons on the Triumph Tour in 1981 and Victory Tour in 1984. The song was performed live on Jackson's Bad World Tour during 1987–1989, and the first two legs of the Dangerous World Tour in 1992. The song was rehearsed for the third leg of the tour in 1993, but was ultimately removed from the setlist. A live version, recorded at one of the Jacksons' 1981 Madison Square Garden concerts, was included on live album, The Jacksons Live!, later edited and released as the album's second single in November 1981. Record World said that "An energetic bass riff transports the exciting vocal interaction, while horn spice gives added radio appeal." In 2001, the original demo recording of the song was released as a bonus track on the expanded, special edition of Off the Wall. The live performance video at Jackson's Dangerous World Tour in Bucharest, Romania on October 1, 1992, was featured on the DVD in his box set The Ultimate Collection in 2004, and a live concert DVD, Live in Bucharest: The Dangerous Tour, in 2005. In 2012, a live audio and video version of the song performed during the Bad World Tour was released on the deluxe edition of Bad 25 and the concert DVD Live at Wembley July 16, 1988. The song was remixed and released on the soundtrack to Cirque du Soleil's Michael Jackson: The Immortal World Tour, Immortal, in 2011. The song has also been used for the Michael Jackson: One production. Personnel Written and composed by Michael Jackson Produced by Quincy Jones Co-produced by Michael Jackson Recorded and mixed by Bruce Swedien Lead and background vocals: Michael Jackson Bass guitar: Louis Johnson Drums: John Robinson Guitars: David Williams and Phil Upchurch Acoustic and electric pianos, synthesizer: Greg Phillinganes Percussion: Paulinho Da Costa, John Robinson and Michael Jackson Horns arranged by Jerry Hey and performed by the Seawind Horns: Trumpet and flugelhorn: Jerry Hey Tenor, alto saxophones and flute: Larry Williams Baritone, tenor saxophones and flute: Kim Hutchcroft Trombone: William Reichenbach Trumpet: Gary Grant Rhythm arrangements by Greg Phillinganes and Michael Jackson Vocal and percussion arrangements by Michael Jackson Official versions Album version – 5:12 Original demo from 1978 – 4:10 Immortal version – 3:36 Live at Triumph Tour (The Jacksons) – 6:53 Live at Wembley July 16, 1988 (from the Bad World Tour, available on the deluxe edition of Bad 25) – 5:55 Covers and samples In 1983, George Duke sampled the song for the "Overture" of the album Guardian of the Light. In 1999, Will Smith sampled the song on his track "Can You Feel Me" for his album Willennium. In 1989, Richie Rich sampled the song for his single "Salsa House", from the album I Can Make You Dance. In 2009, Jackson's sister Janet Jackson sampled the song for her single "Make Me" from her greatest hits album Number Ones. In 2014, Timbaland sampled percussion and breaths from the song for the duet version of Jackson's posthumous song "Love Never Felt So Good", which features American recording artist Justin Timberlake for the record Xscape. References 1979 songs Michael Jackson songs Songs written by Michael Jackson Song recordings produced by Michael Jackson Song recordings produced by Quincy Jones Disco songs Songs about labor
948661	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%86	Подбабац	Подбабац — село (поселення) в Чорногорії, підпорядковане общині Будва. Населення — 4 мешканці. Населення Динаміка чисельності населення (станом на 2003 рік): 1948 → 46 1953 → 48 1961 → 33 1971 → 14 1981 → 8 1991 → 0 2003 → 4 Національний склад села (станом на 2003 рік): Слід відмітити, що перепис населення проводився в часи міжетнічного протистояння на Балканах й тоді частина чорногорців солідаризувалася з сербами й відносила себе до спільної з ними національної групи (найменуючи себе югославами-сербами - притримуючись течії панславізму). Тому, в запланованому переписі на 2015 рік очікується суттєва кореляція цифр національного складу (в сторону збільшення кількості чорногорців) - оскільки тепер чіткіше проходитиме розмежування, міжнаціональне, в самій Чорногорії. Примітки Села общини Будви Села Чорногорії
598738	https://uk.wikipedia.org/wiki/Bharti%20Airtel	Bharti Airtel	Bharti Airtel, раніше Bharti Tele-Ventures LTD — приватна публічна індійська телекомунікаційна компанія, найбільший у країні провайдер стільникового телефонного зв'язку, провайдер фіксованого зв'язку, інтернету, супутникового телебачення. Станом на вересень 2009 року, компанія мала 110 млн передплатників, що робить її третім за розміром провайдером бездротового зв'язку в межах одної країни (після China Mobile і China Unicom) та найбільшим провайдером в Індії (24,6% передплатників, наступні Reliance Communications, 17,7%, і Vodafone Essar, 17,4%). Підприємства Індії Підприємства, засновані 1995 Засновані в Індії 1995 Vodafone
2474356	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%81%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B3-%D0%95%D0%BA%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B5	Рендсбург-Екернферде	Рендсбург-Екернферде — район у Німеччині, у складі федеральної землі Шлезвіг-Гольштейн. Адміністративний центр — місто Рендсбург. Населення Населення району становить осіб (станом на ). Адміністративний поділ Район складається з трьох самостійних міст, трьох самостійних громад, а також 159 громад, об'єднаних у 14 об'єднань громад. Дані про населення наведені станом на . Зірочками (*) позначені центри об'єднань громад. Об'єднання громад: Карта району Примітки Посилання Офіційний сайт Райони Шлезвіг-Гольштейну
5074834	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D0%B2	Йован Манев	Йован Манев (25 січня 2001, Кочани, Північна Македонія) — македонський футболіст, центральний захисник турецького клубу «Адана Демірспор» та національної збірної Північної Македонії. На правах оренди грає у хорватському клубі «Осієк». Ігрова кар'єра Клубна Свою професійну кар'єру Йован Манев почав у 2018 році у клубі Першої ліги чемпіонату Північної Македонії «Брегальниця», де провів наступні чотири роки. Вілтку 2022 року футболіст відправився в оренду у турецький клуб «Адана Демірспор». Орендний договір був складений з можливістю викупу контракту захисника. Чим через рік турецький клуб і скористався, підписавши з Маневим повноцінний контракт. Але не провівши в Туреччини жодного матчу, манев був відправлений в оренду в Хорватію - в клуб «Осієк». Збірна Йован Манев виступав за молодіжну збірну Північної Македонії. У березні Манев дебютував у складі національної збірної Північної Македонії. Примітки Посилання Йован Манев на сайті Turkish Football Federation Йован Манев на soccer365.com.ua македонські футболісти гравці молодіжної збірної Північної Македонії з футболу гравці збірної Північної Македонії з футболу футболісти «Брегальниці» (Штіп) футболісти «Адана Демірспора» футболісти «Осієка» македонські футбольні легіонери футбольні легіонери в Туреччині футбольні легіонери в Хорватії
3056656	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D1%80%D1%83%20%28%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%29	Лору (Португалія)	Лору (Португалія) Лору — парафія в Португалії, у муніципалітеті Віла-Нова-де-Фамалікан. Розташована в північно-західній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Дору-Міню. Входить до складу округу Брага. За адміністративним поділом, чинним до 1976 року, терени парафії були складовою провінції Міню. Належить до Бразької архідіоцезії Католицької церкви. Патрон — свята Лукреція. Площа — км². Населення — 2250 ос. (2011). Середньо урбанізований регіон. Густота населення — . Код — 031223. Населення Примітки Посилання Парафії Віли-Нови-де-Фамалікана
4258278	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B8%20%D0%B2%20%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%97	Серби в Болгарії	Серби в Болгарії Серби — невелика громада в Болгарії, більшість з яких є іммігрантами. Багато з них — спортсмени та бізнесмени, які емігрували до Болгарії у 20-21 столітті. Кількість За даними Національної ради з питань співпраці з етнічних та інтеграційних питань урядом Болгарії, в країні проживає 313 місцевих сербів, більшість з яких є нащадками старих політичних емігрантів. Перепис населення Болгарії 2011 року зареєстрував 569 громадян Сербії, які постійно проживають у Болгарії, більшість з яких є нещодавними економічними іммігрантами. Історія Середньовіччя Під час панування Візантії в Болгарії серби вторглися на візантійську територію в 1149 році. Імператор Мануїл I Комнінос (1143—1180) змусив повсталих сербів піддати васалам (1150–52) і поселив кілька сербських військовополонених навколо Софії. Османські часи Село Бракевці було заселено сербами в пізні османські часи, після того, як місцеве болгарське населення емігрувало до Бессарабії. Болгарія 19 століття Під час перепису населення 1880 року в Болгарії, в якому була зареєстрована рідна мова, було зараховано 1894 серби з наступними округами, які мали помітну кількість сербомовних: Відинський район: 1260, 1,2 % від загальної кількості Кульський підрайон: 1083, 3,5 %; Бракевці, (сьогодні в Сербії), муніципалітет Бракевці: 1067 (більшість сербів, єдине таке поселення в Болгарії). У 1919 році Бракевці відійшли до Сербії. Відинський район: 165, 0,4 % Софійський район: 258, 0,2 % Софійський підрайон: 243, 0,5 %. Організації У 1999 році була створена організація «болгарських сербів», але незабаром після цього вона розпалася. У 2010 році була створена Асоціація сербів у Болгарії. Видатні люди Ана-Неда (1323—1324), дружина імператора Болгарії Драгана (1371—1395), дружина імператора Болгарії Джоко Росіч (1932—2014), болгарський актор, який народився в Сербії. Старий політичний емігрант. Сербський батько та мати болгарка. Златомір Загорчич (нар. 1971), натуралізований колишній болгарський футболіст, нині тренер. Виступав за збірну Болгарії 1998—2004. Предраг Пажин (нар. 1973), натуралізований колишній болгарський футболіст, нині тренер. Виступав за збірну Болгарії 2000—2004. Зоран Янкович (нар. 1974), натуралізований колишній болгарський футболіст. Виступав за збірну Болгарії 2002—2007. Іван Чворович (нар. 1985), натуралізований болгарський футболіст, виступає за збірну Болгарії Майстор Міро (Майстор Миро), шеф-кухар. Див. також Болгари в Сербії Болгарсько-сербські відносини Примітки Посилання Radosavljević, Nedeljko. «Симо Соколов и српска емиграција у Бугарској 1883—1886.(документи).» Мешовита грађа 34 (2013): 233—267. Народи Болгарії Сторінки з неперевіреними перекладами
20124984	https://en.wikipedia.org/wiki/Joseph%20Alliluyev	Joseph Alliluyev	Joseph Alliluyev Iosif Grigoryevich Alliluyev (22 May 1945 – 2 November 2008) was a Russian cardiologist and a grandson of Joseph Stalin. The son of Stalin's daughter Svetlana Alliluyeva, Iosif was seven years old when Stalin, his maternal grandfather, died in March 1953. Although he kept a low profile, he did take part in a television interview on Russian Channel One. He spoke about his relationship with his mother and how she fled to the United States. In 1967, he was living in Moscow with his wife Yelena while studying to be a doctor. During this time, he was also serving his military service. During his time as a cardiologist, he published over 150 articles and studies on heart problems. Alliluyev died on 2 November 2008. In HBO's 1992 film Stalin, Alliluyev is briefly portrayed as a 6-year-old. References 1945 births 2008 deaths Physicians from Moscow Russian cardiologists Soviet cardiologists Stalin family
4835504	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%BB%D0%B5%20%28%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Кругле (Нижньогородська область)	Кругле (Нижньогородська область) Кругле — присілок в Борському міському окрузі Нижньогородської області Російської Федерації. Населення становить 2 особи. Входить до складу муніципального утворення Міський округ місто Бор. Історія Від 2010 року входить до складу муніципального утворення Міський округ місто Бор. Населення Примітки Населені пункти міського округу місто Бор
4578395	https://uk.wikipedia.org/wiki/Verity%20Records	Verity Records	Verity Records — американський звукозаписний лейбл, орієнтований на госпел, заснований у 1994 році. У 2013 році лейбл став дочірньою компанією RCA Inspiration, групи Gospel, якою керує RCA Label Group, яка, у свою чергу, належить Sony Music Entertainment. Артисти 21:03 Crystal Aikin Deitrick Haddon DeWayne Woods Donald Lawrence Donnie McClurkin Fred Hammond Kirk Franklin Jason Nelson John P. Kee Hezekiah Walker Marvin Sapp Kurt Carr Richard Smallwood William Murphy Byron Cage Deon Kipping Maurette Brown Clark Shea Norman Yolanda Adams Israel Houghton Примітки Американські лейбли звукозапису Sony Music Засновані в США 1994
322918	https://en.wikipedia.org/wiki/Varanidae	Varanidae	Varanidae The Varanidae are a family of lizards in the superfamily Varanoidea and order Anguimorpha. The family, a group of carnivorous and frugivorous lizards, includes the living genus Varanus and a number of extinct genera more closely related to Varanus than to the earless monitor lizard (Lanthanotus). Varanus includes the Komodo dragon (the largest living lizard), crocodile monitor, savannah monitor, the goannas of Australia and Southeast Asia, and various other species with a similarly distinctive appearance. Their closest living relatives are the earless monitor lizard and Chinese crocodile lizard. The oldest members of the family are known from the Late Cretaceous of Mongolia. Taxonomy The Varanidae were defined (using morphological characteristics) by Estes, de Queiroz and Gauthier (1988) as the clade containing the most recent common ancestor of Lanthanotus and Varanus and all of its descendants. A similar definition was formulated by Conrad et al. (2008) (also using morphological data), who defined the Varanidae as the clade containing Varanus varius, Lanthanotus borneensis, and all descendants of their last common ancestor. Using one of these definitions leads to the inclusion of the earless monitor lizard (L. borneensis) in the family Varanidae. Lee (1997) created a different definition of the Varanidae, defining them as the clade containing Varanus and all taxa more closely related to Varanus than to Lanthanotus; this definition explicitly excludes the earless monitor lizard from the Varanidae. Whether L. borneensis is included in or excluded from the Varanidae depends on the author; for example, Vidal et al. (2012) classify the earless monitor lizard as a member of a separate family Lanthanotidae, while Gauthier et al. (2012) classify it as a member of Varanidae. Genera Genera marked with are extinct Genera included in Varanidae according to Dong et al., 2022 Ovoo Norell, Gao, & Conrad, 2008 (Mongolia, Late Cretaceous) Aiolosaurus Gao and Norell, 2000 (Mongolia, Late Cretaceous) Cherminotus Borsuk-Bialynicka, 1984 (Mongolia, Late Cretaceous) Saniwides Borsuk-Bialynicka, 1984 (Mongolia, Late Cretaceous) Paravaranus Borsuk-Bialynicka, 1984 (Mongolia, Late Cretaceous) Proplatynotia Borsuk-Bialynicka, 1984 (Mongolia, Late Cretaceous) Telmasaurus Gilmore, 1943 (Mongolia, Late Cretaceous) Saniwa Leidy, 1870 (Europe, North America, Eocene) Archaeovaranus Dong et al., 2022 (China, Eocene) Varanus Shaw, 1790 Phylogeny Below is a cladogram from Dong et al. 2022. Biology Monitor lizards are reputed to be among the most intelligent lizards. Most species forage widely and have large home ranges, and many have high stamina. Although most species are carnivorous, three arboreal species in the Philippines (Varanus olivaceus, Varanus mabitang, and Varanus bitatawa) are primarily frugivores. Among species of living varanids, the limbs show positive allometry, being larger in larger-bodied species, although the feet become smaller as compared with the lengths of the other limb segments. Varanids possess unidirectional pulmonary airflow, including air-sacs akin to those of birds. See also Aigialosauridae Helodermatidae Mosasauridae Necrosauridae References External links Varanidae Lizard families Taxa named by Blasius Merrem Extant Campanian first appearances
3765779	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%BA	Познанський королівський замок	Познанський королівський замок (пол. Zamek Królewski w Poznaniu) — королівська резиденція, яка знаходиться у місті Познань в Польщі. Історія Достеменно невідомо, коли постав первісний замок у Познані. Швидше всього, його було споруджено за правління великопольського князя Пшемисла I. У 1250 році у познанському замку (castro posnaniensi) було видано документ для кляштору цистерціанців у Обрі. Спочатку на пагорбі, який тоді називався Замковою горою (в наш час — Гора Пшемисла), було побудовано цегляну житлову вежу, а весь пагорб — оточено частоколом. У середині XIII століття невелика резиденція, ймовірно, була включена до системи оборонних мурів, розташованої на лівому березі Познані. Однак вірогідним є також те, що розбудову замку у Познані розпочав син Пшемисла I — Пшемисл II, який прагнув об'єднати польські землі під своїм правлінням. У 1295 році його було короновано на короля Польщі, однак, вже через рік, у 1296 році, його вбили. Внаслідок цього, розбудову замку, який мав стати королівською резиденцією, було перервано. Про це свідчить зміна кладки мурів (з вендійської на готичну) та інший спосіб спорудження фундаментів на пізнішій фазі. Роботи могли продовжувати глогівсько-жаганські П'ясти, які правили Великопольщею, а завершив їх до 1337 року Казимир III Великий. За часів Казимира Великого на замку, ймовірно, було побудовано житловий будинок, однак його форма не була повністю досліджена через будівництво існуючої зараз будівлі. У той час замок складався з вежі, готичного будинку та мурів, які оточували весь замок по периметру. Пізніше з півдня було добудовано оборонну вежу, висунуту поза мури замку та міста. У 1337 році у замку було укладено мир між польським та чеським королями — Казимиром III Великим та Яном I Сліпим. З часів Владислава Локетки будівля була постійною садибою генеральних старостів Великопольщі. У 1434 році польський король Владислав II Ягайло наказав перебудувати, на той час уже дуже пошкоджену, вежу. У 1493 році великий магістр тевтонського ордену Йоганн фон Тіфен склав у замку омаж польському королеві. На початку XVI століття готичний замок вже не відповідав стандартам монаршої резиденції, внаслідок чого польський король Сигізмунд Старий у 1513 році зупинявся у резиденції єпископа на Тумському острові, а не в замку. На початку XVI століття генеральний староста Великопольщі Лукаш Гурка розпочало генеральну перебудову замку. З літописних записів випливає, що будівлі споруджувалися практично заново. Під час пожежі міста у 1536 році згорів також недобудований замок. Замок відбудував тодішній генеральний староста Анджей Гурка, надавши йому ренесансного характеру. Новозбудований головний корпус мав три поверхи та був покритий чотирма поперечними дахами. Зі сторони подвір'я було добудовано аркадну лоджію, при цьому вежу було дещо знижено. З цієї фази існування замку збереглися лише підземелля. З часом у найстарішій вежі було облаштовано замкову кухню, яка використовувала замкову криницю. У 1657—1658 роках у замку перебував польський король Ян II Казимир з дружиною Марією Луїзою Ґонзаґою. У цей час відбулася нарада короля з полководцями, в тому числі зі Стефаном Чарнецьким, яку польський письменник, юрист та політик Юзеф Вибіцький увіковічнив у національному гімні Польщі. Ренесансний замок було зруйновано під час Шведського потопу (1655—1660), а згодом у 1704 році російськими та саксонськими військами під час Північної війни. У 1716 році замок зайняли тарногородські конфедерати. Зруйнований замок частково відбудували у 1721 році, однак це не врятувало його від подальшого занепаду. Останній генеральний староста Великопольщі, Казимир Рачинський, використовуючи мури одного із сегментів з XVI століття, побудував будинок архіву (добудований у 1783 році). Після Другого поділу Речі Посполитої, у 1795 році було розібрано руїни південної частини замку, знищеної у 1704 році, а над рештою ренесансних підземель збудовано двоповерхову офіцину, яка разом із існуючим архівом стала резиденцією окружних урядників. Через рік було розібрано давню кухню, а над засипаними підземеллями споруджено нову будівлю. У давньому замку розміщувався апеляційний суд, а згодом державний архів. Функцію архіву замок виконував аж до 1939 року. Під час боїв за Познанську цитадель у лютому 1945 року пагорб Пшемисла потрапив під артилерійський обстріл, що остаточно зруйнував замок. У 1949 році польський архітектор Збігнев Зелінський підготував проєкт відбудови замку у вигляді, який він мав у XVI столітті, однак цей план не вдалося реалізувати. У 1959—1964 роках було відбудовано будівлю, побудовану Рачинським, а також перебудовано пруський будинок, споруджений на фундаментах «Королівської кухні». У першій будівлі в наш час розміщується Музей прикладного мистецтва, а «кухню» займають музейні майстерні. З давнього замку дотепер збереглися фундаменти з XIII—XIV століть (товщиною близько 2 м), перегородки найнижчого поверху, західна стіна (висотою приблизно до 10 м) з того ж періоду та східна стіна з XIV століття (висотою 7 м та товщиною до 8 м), яка включена до «будинку Рачинського». Сучасність У квітні 2002 року було утворено Комітет з відбудови Королівського замку у Познані. У 2010—2013 роках за проєктом Вітольда Мілевського було відбудовано південну частину замку у вигляді, який вона мала у середині XVI століття, що фактично повторювало проєкт Збігнева Зелінського з 1949 року. 26 червня 2016 року на вежі було відкрито оглядовий майданчик. Ідея та форма відбудови замку неодноразово піддавалися критиці та закидам про псевдоісторичний характер. Світлини Примітки Познань Замки у Великопольському воєводстві
3015263	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%83%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%91%D0%B0%D0%B7%D1%96%D0%BB%D1%96%D0%BE%20%D0%91%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5	Мануель Базіліо Бустаманте	Мануель Базіліо Бустаманте Піріс (20 червня 1785 — 11 листопада 1863) — уругвайський політик, голова Сенату й тимчасовий президент країни у 1855—1856 роках. Біографія Починав кар'єру зі служби в армії. Пізніше переїхав до Буенос-Айреса, де став членом міської ради. У 1830—1834 роках представляв департамент Колонія у Палаті представників новоствореної Східної Держави Уругвай. Кілька разів переобирався до законодавчого органу спочатку від Соріано, а потім від Мальдонадо. Під час останньої каденції в Палаті представників став також і сенатором, а згодом очолив Сенат. Після повстання та подальшої відставки Венансіо Флореса виконував функції голови держави. Примітки
435438	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0-%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F-%D0%BB%D0%B0-%D0%A4%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B0	Санта-Марія-ла-Фосса	Санта-Марія-ла-Фосса — муніципалітет в Італії, у регіоні Кампанія, провінція Казерта. Санта-Марія-ла-Фосса розташована на відстані близько 165 км на південний схід від Рима, 32 км на північ від Неаполя, 18 км на захід від Казерти. Населення — (2014). Демографія Сусідні муніципалітети Капуа Казаль-ді-Принчипе Граццанізе Сан-Таммаро Див. також Список муніципалітетів провінції Казерта Примітки Муніципалітети провінції Казерта
57587178	https://en.wikipedia.org/wiki/Mukike%20%28commune%29	Mukike (commune)	Mukike (commune) Mukike is a commune of Bujumbura Rural Province in Burundi. See also Communes of Burundi References Communes of Burundi Bujumbura Province
4066766	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Болотін Григорій Самойлович	Болотін Григорій Самойлович Григорій Самойлович Болотін (Болотін-Балясний) (1896–1990) — Діяч військової контррозвідки, генерал-майор (26.05.1943). Біографія Народився в грудні 1896 року в містечку Брусилові (Брусилівська волость Київської губернії Російської імперії), нині Житомирська область, Україна, в родині директора магазину. Єврей. У 1916-1918 рр. ливарник на заводі братів Крошнер, Київ. У 1918-1919 рр. партизан загону Власенко, м. Коростишів, Радомишль, Київ. У 1919 р червоноармієць караульного батальйону 1-го запасного полку, Київ. У 1919-1921 рр. червоноармієць 517-го Дніпро. полку, 2-го експедиційного загону по ББ, мл. ком. 77 стрілецького полку, Південно-Західний фронт. У 1921-1925 рр. зав. агентурою, уполн. розвідки губ. ЧК — губ. від. ГПУ, Київ. У 1925-1927 рр. пом. уполн. ГО ГПУ 14 -го стрілецького корпусу, Київ. У 1927-1929 рр. секретний уповноважений ГО ГПУ Українського ВО, Харків. Член ВКП (б) з 1928 року. У 1929-1934 рр. пом. уполн., уполн., оперуполн. ГО ГПУ Українського ВО, Харків. У 1934-1936 рр. пом. поч. ГО НКВД 45-го механізованого корпусу, Київ. У 1936-1937 рр. у відрядженні в Іспанії. У 1937—1938 рр. зам. поч. отд-я ГО ГУГБ НКВД СРСР. У 1938 р зам. поч. 7-го отд-а 3-го відділення. 2-го упр. НКВД СРСР. У 1938-1940 рр. зам. поч. 9-го отд-я 4-го відділення. ГУГБ НКВД СРСР. У 1941 р поч. 7-го отд-я 4-го відділення. ГУГБ НКВД СРСР, потім, поч. 4-го відділення. 3-го упр. НКО СРСР. У 1941-1943 рр. поч. 4-го відділення. УТО НКВД СРСР. У 1943-1946 рр. пом. поч. ГУКР СМЕРШ по Волхов., 3-го Білорус. фронтах. У 1946-1950 рр. пом. поч. 3-го гл. упр. МДБ СРСР. У 1950 р звільнений через хворобу. Персональний пенсіонер республіканського значення. Проживав в Москві. Помер в січні 1990 року. Звання Старший лейтенант ДБ (08.01.1936); Капітан ДБ (05.04.1940); Бригадний комісар (10.06.1941); Полковник ДБ (14.02.1943); Генерал-майор (26.05.1943). Позбавлений звання генерал-майора 03.01.55 Пост. СМ СРСР № 9-4сс «як дискредитував себе за час роботи в органах держбезпеки і недостойний в зв'язку з цим високим званням генерала». Нагороди Орден Леніна Три ордена Червоного Прапора орден Кутузова II ступеня (25.03.1945) Два ордена Вітчизняної війни I ступеня (31.07.1944, 13.09.1945) Орден Вітчизняної війни II ступеня (28.10.1943) орден Червоної зірки (09.03.1943) Медалі в тому числі: Медаль «За відвагу» «XX років Робітничо-Селянської Червоної Армії» (1938) «За оборону Москви» (1944) «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945) «Ветеран Збройних Сил СРСР» (1976) знак «Заслужений працівник НКВС» (02.02.1942) Знак «50 років перебування в КПРС» (24.05.1982) Примітки
5757888	https://en.wikipedia.org/wiki/Pustoshka%2C%20Pustoshkinsky%20District%2C%20Pskov%20Oblast	Pustoshka, Pustoshkinsky District, Pskov Oblast	Pustoshka, Pustoshkinsky District, Pskov Oblast Pustoshka is a town and the administrative center of Pustoshkinsky District in Pskov Oblast, Russia, located on the Krupeya River, southeast of Pskov, the administrative center of the oblast. Population: History It was founded in 1901 due to the construction of a railway and was granted town status in 1925. At the time, it was the administrative center of Pustoshkinskaya Volost of Sebezhsky Uyezd in Pskov Governorate. On August 1, 1927, the uyezds and governorates were abolished and Pustoshkinsky District, with the administrative center in Pustoshka, was established as a part of Velikiye Luki Okrug of Leningrad Oblast. It included parts of former Nevelsky, Opochetsky, and Sebezhsky Uyezds. On June 3, 1929, Pustoshkinsky District was transferred to Western Oblast. On July 23, 1930, the okrugs were also abolished and the districts were directly subordinated to the oblast. On January 29, 1935, Western Oblast was abolished and the district was transferred to Kalinin Oblast, and on February 5 of the same year, Pustoshkinsky District became a part of Velikiye Luki Okrug of Kalinin Oblast, one of the okrugs abutting the state boundaries of the Soviet Union. On May 4, 1938, the district was transferred to Opochka Okrug. On February 5, 1941, the okrug was abolished. Between July 16, 1941 and February 27, 1944, Pustoshka was occupied by German troops. On August 22, 1944, the district was transferred to newly established Velikiye Luki Oblast. On October 2, 1957, Velikiye Luki Oblast was abolished and Pustoshkinsky District was transferred to Pskov Oblast. The district was abolished on February 1, 1963 but reinstated on January 12, 1965. Administrative and municipal status Within the framework of administrative divisions, Pustoshka serves as the administrative center of Pustoshkinsky District, to which it is directly subordinated. As a municipal division, the town of Pustoshka is incorporated within Pustoshkinsky Municipal District as Pustoshka Urban Settlement. Economy Industry The biggest industrial enterprise is the milk production factory. Transportation The railway connecting Moscow and Riga passes Pustoshka. There are two significant highways crossing close to the town. The M9 Highway, which connects Moscow and Riga, runs in the east–west direction, whereas the M20 Highway connects St. Petersburg and Kyiv, running from north to south. There are also local roads. Culture and recreation Pustoshka contains one cultural heritage monument of federal significance and additionally three objects classified as cultural and historical heritage of local significance. The federally protected monument is an archeological site, and the locally protected ones are monuments related to World War II. Pustoshka is home to the Pustoshkinsky District Museum, founded in 1996. References Notes Sources Архивный отдел Псковского облисполкома. Государственный архив Псковской области. "Административно-территориальное деление Псковской области (1917–1988 гг.). Справочник". (Administrative-Territorial Structure of Pskov Oblast (1917–1988). Reference.) Книга I. Лениздат, 1988 Cities and towns in Pskov Oblast Populated places established in 1901 Sebezhsky Uyezd
771821	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Симонович Борис Олександрович	Симонович Борис Олександрович Борис Олександрович Симонович (29 липня 1903 р., с. Сехи, Російська імперія — 21 квітня 1985 р., м. Сарни) — український громадський та політичний діяч, міський голова Олевська — столиці однойменної української повстанської республіки. Життєпис Дитинство та юність Народився в сім'ї священика. Мав п'ятьох сестер та трьох братів. Старший брат Михайло, ставши священиком, був духівником (капеланом) УПА «Поліська Січ». У 1908 році переїхав із родиною до села Борове. Закінчив духовне училище, почав навчання у м. Житомир, а скінчив у м. Муром, де був в евакуації під час Першої світової війни. У м. Кременець закінчив 8 класів Волинської духовної семінарії і Олександрівську російську гімназію. Відбув строкову службу у польській армії. Не отримав Священство, оскільки був одружений з розлученою. Одружився з Юлією Павлівною Панасюк 16 червня 1929 року. Дружина була старша від Бориса на 16 років. На кошти, зароблені на деревній заготівлі, у 1935 р. придбав земельну ділянку, що з'явилась унаслідок вирубки лісу. Доклав чимало зусиль для приведення ділянки в орний стан. Започаткував власне господарство, побудував на ділянці приватний будинок, куди перебрався з дружиною жити. Другі Визвольні Змагання У липні 1941 р. відгукнувся на пропозицію Тараса Бульби-Боровця очолити міську раду Олевська — столиці Олевської республіки. Дружину залишив на хуторі в Боровому, а сам очолив Олевську міську раду. На цій посаді співпрацював з «Поліської Січчю», і зокрема з Тарасом Бульбою-Боровцем. Після розпуску «Поліської Січі» повернувся в с. Борове на своє хазяйство. Взимку з 1942 на 1943 рік «червоні партизани» арештували Бориса Симоновича та конфіскували все його майно. Однак за кілька днів Б. Симоновича відпустили та навіть повернули деяке майно — це був обмін полонених «червоних партизанів» на «бульбівців». На свято Благовіщення, 9 квітня 1943 року німці спалили Борове, а разом з ним й всю господу Симоновича. Арешт У 1945 році Бориса Олександровича заарештувала радянська влада та засудила у Житомирі як «зрадника батьківщини» до розстрілу. 96 днів він відсидів у «камері смертників», чекаючи на виконання вироку, однак за касаційним переглядом справи цей вирок було замінено на 20 років каторги. Термін відбував у Норильську а також у зоні «Спецлагу». Каторга та постійне голодування призвели до ряду захворювань, у тому числі й до туберкульозу легенів. Під час «хрущовської відлиги» був звільнений з табору Іркутської області (1956 р.). Життя після концтабору Повернувся до дружини в Рокитне, яка мешкала в будинку свого племінника Володимира Степановича Сморжевського. Старанням дружини та її племінника Борис Олександрович позбувся деяких хвороб та вижив; однак так і не надбав нового помешкання. Ситуація ускладнювалась тим, що на утриманні сім'ї Симоновичів було ще двоє дітей: син Здіслав Сихлер (звали його Сашко) — лишився без батьків під час війни, виходець з польсько-єврейської родини, і дочка племінниці — Юлії Павлівни Клавдії Михайлівни Панасюк (по одруженні — Юрченко) Зоя Іванівна Панасюк (по одруженні — Кувшинова). Всі вони спочатку переїхали жити в село Лахва, де поміг їм з квартирою брат Бориса Олександр Іванович Симонович. У липні 1958 р. Борис Олександрович придбав у Сарнах, за адресою вул. Короленка-7 половину сільської хати, яка складалася з кімнати, кухні та сіней, куди і переїхали жити на постійно. У 1964 р. купили на знос і другу половину тієї ж хати, у якій ніхто не жив, і вона вже розвалювалась. Після ремонту у ній поселився їх прийомний син Здіслав Сихлер із сім'єю і його жінка Аліна. У Сарнах Борис Симонович ще працював на інкубаторній станції та у ветеринарній лікарні завідувачем господарства та кочегаром. У 1974 р. поховав дружину. Багато матеріально допомагав своєму прийомному синові Здіславові та Зої Іванівні Кувшиновій. Дітям свого брата Михайла Симоновича, яких він найбільше любив, лишив заповіт на збереження, за яким вони поставили пам'ятник не тільки йому, але й іншим родичам. Помер Борис Олександрович Симонович у м. Сарни 21 квітня 1985 р. після тяжкої хвороби. Похований у Сарнах на міському кладовищі поряд зі своєю дружиною, недалеко від церкви. Пам'ятник гранітний, один на двох. У подружжя Симоновичів своїх дітей не було. Доглядали лише прийомного сина, котрий лишився на своєму прізвищі. Особисте життя Юлія Павлівна Симонович (*15 липня 1887 р., Свори, Люблінське воєводство, Польща—†24 серпня 1974 р., Сарни) — дружина Бориса Симоновича. За національністю українка. В дівоцтві — Юлія Павлівна Панасюк. У 1910 р. закінчила церковно-парафіяльну школу при Леснинському монастирі на Холмщині. Деякий час працювала вчителькою в м. Климовичі (нині Білорусь). А з 1920 р. до 1943 р. жила в селі Борове, де працювала директором початкової школи, як при Польщі — польської, так і при радянській владі, після приєднання областей Західної України до Радянського Союзу — української школи. Юлія Панасюк була заміжня двічі. Перший її чоловік — Максим Федорович Сидоренко — інтернований «петлюрівець». Він працював учителем спочатку в Рафалівці, а потім в с. Борове. Другий раз вийшла заміж 16 червня 1929 р. за Бориса Симоновича, з яким прожила до кінця життя. Джерела Симонович Є. М., «Родовід Симоновичів», — м. Рівне: вид. «Азалія», 2004 р. — 511 c. Персоналії:УНР Уродженці Рокитнівського району Персоналії:Олевськ Померли в Сарнах
63452	https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%201296	NGC 1296	NGC 1296 Об'єкти NGC Ерідан (сузір'я) Галактики Астрономічні об'єкти, відкриті 1886
4442676	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B9%D0%BB%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%201988	Фристайл на зимових Олімпійських іграх 1988	Фристайл на зимових Олімпійських іграх 1988 Фристайл був показовим видом програми на зимових Олімпійських іграх 1988. Це була перша поява цього виду спорту на Олімпійських іграх. Змагання з акробатики та балету відбулись у в Калгарі, а з могулу - на лижному курорті Накіска (Канада). Таблиця медалей Чоловіки Могул Акробатика Балет Жінки Могул Акробатика Балет Посилання Olympic Review – March 1988 Зимові Олімпійські ігри 1988 Змагання на зимових Олімпійських іграх 1988
1529475	https://en.wikipedia.org/wiki/361%20Bononia	361 Bononia	361 Bononia is a very large, resonant Hilda asteroid located in the outermost region of the asteroid belt. It is classified as a D-type asteroid and is probably composed of organic rich silicates, carbon and anhydrous silicates. It was discovered by Auguste Charlois on 11 March 1893, in Nice, and assigned the prov. designations and . References External links 000361 Discoveries by Auguste Charlois Named minor planets 000361 18930311
41074151	https://en.wikipedia.org/wiki/Seyqal%20Boneh	Seyqal Boneh	Seyqal Boneh (also Romanized as Şeyqal Boneh; also known as Eslām Deh and Sakhl-e Baneh Bārgū Sarā) is a village in Shirju Posht Rural District, Rudboneh District, Lahijan County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 201, in 57 families. References Populated places in Lahijan County
58876005	https://en.wikipedia.org/wiki/Geology%20of%20Laos	Geology of Laos	Geology of Laos The geology of Laos includes poorly defined oldest rocks. Marine conditions persisted for much of the Paleozoic and parts of the Mesozoic, followed by periods of uplift and erosion. The country has extensive salt, gypsum and potash, but very little hydrocarbons and limited base metals. Geologic History, Stratigraphy and Tectonics The Precambrian and Paleozoic are poorly attested in the Laotian rock record. Some areas in the northwest, northeast and southeast are believed to have high-grade metamorphic rocks from the Proterozoic. No Cambrian rocks have been verified, although some may be represented by metasedimentary rocks underlying Ordovician strata. Shale with graptolite fossils in the northeast belong to the Early Ordovician. Marines sedimentation took place during the Ordovician, Silurian and Devonian. Continuous sedimentation went on in the east into the Carboniferous, but elsewhere a marine regression brought erosion. The Permian and Carboniferous brought renewed marine deposition of sandstone, shale and limestone as well as some terrestrial deposits like coal found near Vientiane and Saravane. The limestone forms a prominent karst topography in the north and east. Mesozoic (251-66 million years ago) Marine sedimentation only continued in a few sedimentary basins during the Triassic at the start of the Mesozoic, such as the Sam Neua area. Volcanic rocks that erupted primarily in the Permian, but into the Triassic are situated in northern Laos in the Pak Lay-Luang Prabang area and northwest to the border with Myanmar. They correlate with similar rocks in Thailand inferred to be the result of subduction-related volcanism. Dacite and rhyolite are common in the Sam Neua area while rhyolite and tuff covers much of the Sekong Valley and along the Cambodian border in the south. Almost all Jurassic and Cretaceous rocks are terrestrial, except for marine rocks in the southern Sekong Valley from the Early Jurassic. A mountainous terrane formed due to Triassic uplift, which brought intense erosion. By the Middle Cretaceous, the land surface was heavily worn down leaving silt, clay and mud interspersed with evaporites, which underlie the plains around Vientiane and east of Savannakhet. Cenozoic (66 million years ago-present) Paleogene deposits from the Cenozoic are absent in Laos, but Neogene freshwater sediments settled in small valleys between mountain ranges, made up of shale, sandstone, marl and lignite. Because of a lack of coarse sediments which typically erode off of steep neighboring mountains, geologists have interpreted these basins as the down-dropped remnants of older, wider basins. Highlands uplifted during the Pliocene and Pleistocene and immediately experienced intense erosion. The Plain of Jars has extensive gravel and silt terraces from the Quaternary, including loess and volcanic ash. The Mekong River which transported the eroded material may have followed a different course because sediments are primarily shallow and Holocene in age beneath the present course of the river. Thick basalt lavas extruded onto Mesozoic sandstone at the Bolovens Plateau east of Pakse during the Pleistocene. Tectonics The Truong Son and Luang Prabang structures converge in northern Laos, bordered by northwest trending fault-bounded structures such as Phu Hoat Massif. The Song Ma Anticlinorium near Vietnam exposes Proterozoic basement rock at the surface. The Yunnan-Malay fold belt originated from closure of two sedimentary basins and is a prominent feature. Only a few major intrusions are known such as Early Triassic granodiorite near Pak Lay and gabbro near Sayaboury. Natural resource geology Laos has small amounts of tin, gypsum, limestone and coal and previously has alluvial sapphire, copper and salt mining. The country has extensive salt and gypsum deposits as well as potash near Vientiane, possible bauxite on the Bolovens Plateau and some iron deposits. Laterite deposits contain some cassiterite. References
4584087	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9E%D1%80%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29	Афанасівка (Орловська область)	Афанасівка (Орловська область) Афанасівка — присілок у Малоархангельському районі Орловської області Російської Федерації. Населення становить 16 осіб. Входить до муніципального утворення Октябрьське сільське поселення. Історія Населений пункт розташований у межах Чорнозем'я та історичного Дикого Поля. Від 30 липня 1928 року у складі Орловського округу Центрально-Чорноземної області, 13 червня 1934 року після ліквідації Центрально-Чорноземної області населений пункт увійшов до складу новоствореної Курської області. З 1944 року в складі Орловської області. Від 2013 року входить до муніципального утворення Октябрьське сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Малоархангельського району
1717199	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0	Казарнянська сільська рада	Казарнянська сільська рада Склад ради Рада складалася з 16 депутатів та голови. Керівний склад ради Примітка: таблиця складена за даними джерела Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 1212 осіб, з яких 541 чоловік та 671 жінка. За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкали 1083 особи. Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Примітки Джерела Картка ради на сайті Верховної Ради України Адміністративний устрій Знам'янського району
18409552	https://en.wikipedia.org/wiki/Normocytic%20anemia	Normocytic anemia	Normocytic anemia is a type of anemia and is a common issue that occurs for men and women typically over 85 years old. Its prevalence increases with age, reaching 44 percent in men older than 85 years. The most common type of normocytic anemia is anemia of chronic disease. Classification An anemia is normocytic when the red blood cells (RBCs) are of normal size. RBCs are normocytic when the mean corpuscular volume (MCV) is between 80 and 100 femtolitres (fL), which is within the normal and expected range. However, the hematocrit and hemoglobin are decreased. In contrast, microcytic anemias are defined as an anemia with a mean corpuscular volume (MCV) less than 80 fL and macrocytic anemias have a mean corpuscular volume over 100 fL. Diagnosis To aid with determining the underlying cause of the normocytic anemia, a lab test is done on reticulocyte count. A reticulocyte count that is high, normal or low will aid with the classification process. A high reticulocyte count signifies that bone marrow processes are normal. A low reticulocyte count would signify there is a problem at the level of the bone marrow, which produce the stem cells. Acute blood loss would result in a high reticulocyte count, as bone marrow processes are normal and the bone marrow responds accordingly to the body's need for blood. Causes The issue is thought of as representing any of the following: An acute loss of blood of a substantial volume; a decreased production of normal-sized red blood cells (e.g., anemia of chronic disease, aplastic anemia); an increased production of HbS as seen in sickle cell disease (not sickle cell trait); an increased destruction or loss of red blood cells (e.g., hemolysis, posthemorrhagic anemia, hypersplenism); an uncompensated increase in plasma volume (e.g., pregnancy, fluid overload); a B2 (riboflavin) deficiency a B6 (pyridoxine) deficiency or a mixture of conditions producing microcytic and macrocytic anemia. Blood loss, suppressed production of RBCs or hemolysis represent most cases of normocytic anemia. In blood loss, morphologic findings are generally unremarkable, except after 12 to 24 hrs where polychromasia appears. For reduced production of RBCs, like with low erythropoietin, the RBC morphology is unremarkable. Patients with disordered RBC production, e.g. myelodysplastic syndrome, may have a dual population of elliptocytes, teardrop cells, or other poikilocytes as well as a nucleated RBCs. Hemolysis will often demonstrate poikilocytes specific to a cause or mechanism, e.g. bite cells and/or blister cells for oxidative hemolysis, acanthocytes for pyruvate kinase deficiency or McLeod phenotype, sickle cells for sickle cell anemia, spherocytes for immune-mediated hemolysis or hereditary spherocytosis, elliptocytosis for iron deficiency or hereditary elliptocytosis and schistocytes for intravascular hemolysis. Many hemolytic anemias show multiple poikilocytes such as G6PD deficiency, which may show blister and bites cells as well as shistocytes. Neonatal hemolysis may not follow the classic patterns as in adults. Treatment Treatment will depend on the cause of the normocytic anemia. Treatment for anemia due to chronic diseases, such as kidney disease, focus on healing the primary condition first. Dietary foods or supplements should be added if anemia is due to a lack of a particular vitamin. Erythropoietin may be considered if anemia is severe. Erythropoietin will stimulate the bone marrow to make more blood cells. References External links Entry on aafp.org Anemias Hematopathology
2389329	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%BA%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%BE%20%D0%9A%D1%83%D1%87%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D0%B0	Ріккардо Куччолла	Ріккардо Куччолла (5 вересня 1924, Барі, Королівство Італія — 17 вересня 1999, Рим, Італія) — італійський театральний та кіноактор. Лауреат Призу 24-го Каннського міжнародного кінофестивалю за найкращу чоловічу роль у фільмі Джуліано Монтальдо «Сакко і Ванцетті» (1971) . Біографія Ріккардо Куччолла народився 5 вересня 1924 року в місті Барі на півдні Італії. Після навчання на юридичному факультеті університету дебютував як актор на сцені аматорського театру свого рідного міста. Потів працював диктором на радіо, озвучував документальні фільми, займався дубляжем. З 1960 року працював на телебаченні. У кіно Куччолла дебютував у 1953 році роллю Ческо у фільмі «Недільний день добрих людей». Здобув популярність після виконання ролі Ніколи Сакко у фільмі Джуліано Монтальдо «Сакко і Ванцетті» (1971, Приз за найкращу чоловічу роль 24-го Каннського кінофестивалю та Премія «Срібна стрічка» за найкраще виконання чоловічої ролі). Ріккардо Куччолла, разом з Джан Марією Волонте, був провідним актором політичного кіно Італії. Він знімався у фільмах режисерів Джузеппе Де Сантіса (у спільному італо-радянському фільмі «Італійці браві хлопці», 1964), Даміано Даміані, Джанні Пуччіні, Флорестано Ванчіні, Маріо Бави та інших. Від початку 1980-х років актор грав переважно в телесеріалах і телефільмах. Фільмографія Нагороди та номінації Примітки Посилання Уродженці Барі Кіноактори Італії XX століття Театральні актори Італії XX століття Актори озвучування Італії XX століття Італійські радіоактори Померли в Римі
2731324	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%28%D0%A6%D0%B8%D0%B2%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B5%29	Цетина (Цивляне)	Цетина (Цивляне) Цетина — населений пункт у Хорватії, в Шибеницько-Книнській жупанії у складі громади Цивляне. Населення Населення за даними перепису 2011 року становило 195 осіб. Динаміка чисельності населення поселення: Клімат Середня річна температура становить 12,47 °C, середня максимальна – 27,31 °C, а середня мінімальна – -2,84 °C. Середня річна кількість опадів – 938 мм. Примітки Населені пункти Хорватії
70596	https://en.wikipedia.org/wiki/May%20Fourth%20Movement	May Fourth Movement	May Fourth Movement The May Fourth Movement was a Chinese cultural and anti-imperialist political movement which grew out of student protests in Beijing on May 4, 1919. Students gathered in front of Tiananmen to protest the Chinese government's weak response to the Treaty of Versailles decision to allow Japan to retain territories in Shandong that had been surrendered by Germany after the Siege of Tsingtao in 1914. The demonstrations sparked nation-wide protests and spurred an upsurge in Chinese nationalism, a shift towards political mobilization away from cultural activities, and a move towards a populist base, away from traditional intellectual and political elites. The May Fourth demonstrations marked a turning point in a broader anti-traditional New Culture Movement (1915–1921) that sought to replace traditional Confucian values and was itself a continuation of late Qing reforms. Even after 1919, these educated "new youths" still defined their role with a traditional model in which the educated elite took responsibility for both cultural and political affairs. They opposed traditional culture but looked abroad for cosmopolitan inspiration in the name of nationalism and were an overwhelmingly urban movement that espoused populism in an overwhelmingly rural country. Many political and social leaders of the next five decades emerged at this time, including those of the Chinese Communist Party (CCP). Background "The atmosphere and political mood that emerged around 1919," in the words of Oxford University historian Rana Mitter, "are at the center of a set of ideas that has shaped China's momentous twentieth century." The Qing dynasty had disintegrated in 1911, marking the end of thousands of years of imperial rule in China, and theoretically ushered a new era in which political power rested nominally with the people. With imperialist China coming to an end, the direction of Chinese political life was full of uncertainties. The previously dominant ideology, Confucianism, had a profound influence on social and political relations. These ideals promoted ethical and moral principles in governance, and emphasized the importance of wise rulership for the good of society. Following the demise of the Qing dynasty, these principles started to depart from political practices. After the death of President Yuan Shikai in 1916, China became a fragmented nation dominated by warlords more concerned with political power and rival regional armies. The government in Beijing focused on suppressing internal dissent and could do little to counter foreign influence and control. Chinese Premier Duan Qirui's signing of the secret Sino-Japanese Joint Defence Agreement in 1918 enraged the Chinese public when it was leaked to the press, and sparked a student protest movement that laid the groundwork for the May Fourth Movement. The March 1st Movement in Korea in 1919, the Russian Revolution of 1917, continued defeats by foreign powers and the presence of spheres of influence further inflamed Chinese nationalism among the emerging middle class and cultural leaders. Leaders of the New Culture Movement believed that traditional Confucian values were responsible for the political weakness of the nation. Chinese nationalists called for a rejection of traditional values and the adoption of Western ideals of "Mr. Science" and "Mr. Democracy" in place of "Mr. Confucius" in order to strengthen the new nation. These iconoclastic and anti-traditional views and programs have shaped China's politics and culture through to the present day. The Twenty-One Demands The twenty-one demands were a set of proposals presented by the Ōkuma Shigenobu government to the Yuan Shikai administration in hopes of expanding Japanese affairs in China. The demands consisted of a variety of economic, territorial and power-hungry provisions. An important component of these demands were in regards to Chinese territory. These included intentions for expanding Japanese interests in southern Manchuria, eastern Mongolia, in addition to the confirmation of Japan's seizure of German ports in China's Shandong province. In early 1915, Japan's submission of the twenty-one demands were revealed to the Chinese public, causing an increase in political tension and frustration towards Japan. In light of these revelations, the Chinese press became very critical towards Japan, and Chinese citizens' views of Japan soured. The twenty-one demands ultimately added fuel to the rising tensions between the two countries, playing an important role in triggering the impending May Fourth Movement. Shandong Problem China had entered World War I on the side of the Triple Entente in 1917. Although that year, 140,000 Chinese laborers were sent to the Western Front as a part of the Chinese Labor Corps, the Treaty of Versailles ratified in April 1919 awarded rights to the German territories in Shandong to Japan. The representatives of the Chinese government put forth the following requests: Abolition of all privileges of foreign powers in China, such as extraterritoriality Cancelling of the "Twenty-One Demands" with the Japanese government Return to China of the territory and rights of Shandong, which Japan had taken from Germany during World War I. The Western allies dominated the meeting at Versailles, and paid little heed to Chinese demands. The European delegations, led by French Prime Minister Georges Clemenceau, were primarily interested in punishing Germany. Although the American delegation promoted Woodrow Wilson's Fourteen Points and the ideals of self-determination, they were unable to advance these ideals in the face of stubborn resistance by David Lloyd George and Clemenceau. American advocacy of self-determination at the League of Nations was attractive to Chinese intellectuals, but their failure to follow through was seen as a betrayal. This diplomatic failure at the Paris Peace Conference created what became known as the "Shandong Problem". Participants On May 4, 1919, the May Fourth Movement, as a student patriotic movement, was initiated by a group of Chinese students protesting the contents of the Paris Peace Conference. Under the pressure of the May Fourth Movement, the Chinese delegation refused to sign the Treaty of Versailles. The original participants of the May Fourth Movement were students in Paris and Beijing. They joined forces to strike or took to the streets to strike crudely to express their dissatisfaction with the government. Later, some advanced students in Shanghai and Guangzhou joined the protest movement, gradually forming a wave of mass student strikes across China. Until June 1919, the Beijing government carried out the "June 3" arrests, arresting nearly 1,000 students one after another, but this did not suppress the patriotic student movement but angered the whole Chinese people, leading to a greater revolutionary storm. Shanghai workers went on strike, and businessmen went on strike to support students' patriotic movement across the country. The Chinese working class entered the political arena through the May Fourth Movement. With the emergence of working-class support, the May Fourth Movement developed to a new stage. The center of the movement shifted from Beijing to Shanghai, and the working class replaced students as the main force of the movement. The Shanghai working class staged a strike of an unprecedented scale. The growing scale of the national strike and the increasing number of its participants led to a paralysis of the country's economic life and posed a serious threat to the government in Beijing. The working class took the place of the students to stand up and resist. The support for this movement throughout the country reflected the enthusiasm for nationalism and national rejuvenation, which was also the foundation for the development and expansion of the May Fourth Movement. Benjamin I. Schwartz added, "Nationalism which was, of course, a dominant passion of the May Fourth experience was not so much a separate ideology as a common disposition." Process of protest On May 4th On the morning of 4 May 1919, student representatives from thirteen different local universities met in Beijing and drafted five resolutions: To oppose the granting of Shandong to the Japanese under former German concessions. To draw and increase awareness of China's precarious position to the masses in China. To recommend a large-scale gathering in Beijing. To promote the creation of a Beijing student union. To hold a demonstration that afternoon in protest to the terms of the Treaty of Versailles. On the afternoon of May 4 over 4,000 students of Yenching University, Peking University and other schools marched from many points to gather in front of Tiananmen. They shouted such slogans as "struggle for the sovereignty externally, get rid of the national traitors at home", "Give Qingdao back to us!", "do away with the Twenty-One Demands", and "don't sign the Versailles Treaty". They voiced their anger at the Allied betrayal of China, denounced the government's spineless inability to protect Chinese interests, and called for a boycott of Japanese products. Demonstrators insisted on the resignation of three Chinese officials they accused of being collaborators with the Japanese. After burning the residences of these officials and beating some of their servants, student protesters were arrested, jailed, and severely beaten. Expansion of Movement The next day, students in Beijing as a whole went on strike and in the larger cities across China, students, patriotic merchants, and workers joined protests. The demonstrators skillfully appealed to the newspapers and sent representatives to carry the word across the country. In the morning of May 6, students from Shanghai gathered at Fudan University to begin responding to the Beijing youth. By the evening, meetings and special committees were held at various campuses in Shanghai, and telegrams were sent to the Beijing government in the name of the 33 representatives of different campuses in Shanghai to express their protest.Over the next few days, the movement grew in size. Students in Shanghai began striking at the end of May. During this time, disagreements arose within the protesters about the intensity of the protests, but the protests as a whole were seen to be intensifying. On June 3, police in Beijing arrested a large number of students. To express their disapproval to it, businessmen and workers in Shanghai joined the strike. The center of the movement shifted from Beijing to Shanghai. Chancellors from thirteen universities arranged for the release of student prisoners, and Cai Yuanpei, the principal of Peking University resigned in protest.Although at this point the event was defined as a multi-class protest action, overall it was still a student-led movement. Newspapers, magazines, citizen societies, and chambers of commerce offered support for the students. Merchants threatened to withhold tax payments if China's government remained obstinate. In Shanghai, a general strike of merchants and workers nearly devastated the entire Chinese economy. On June 12, the gerneral strike ended because under intense public pressure, the Beijing government dismissed Cao Rulin, Zhang Zongxiang and Lu Zongyu that had been accused of being collaborators with the Japanese. Nevertheless, students continued to express their protest against the content of the Versailles Peace Treaty by organizing rallies and other events at that time, and organized the National Student Union. Finally, Chinese representatives in Paris refused to sign the Versailles Treaty: the May Fourth Movement won an initial victory which was primarily symbolic, since Japan for the moment retained control of the Shandong Peninsula and the islands in the Pacific. Even the partial success of the movement exhibited the ability of China's social classes across the country to successfully collaborate given proper motivation and leadership. Historical significance Scholars rank the New Culture and May Fourth Movements as significant turning points, as David Der-wei Wang said, "it was the turning point in China's search for literary modernity", along with the abolition of the civil service system in 1905 and the overthrow of the monarchy in 1911. The challenge to traditional Chinese values, however, was also met with strong opposition, especially from the Kuomintang. From their perspective, the movement destroyed the positive elements of Chinese tradition and placed a heavy emphasis on direct political actions and radical attitudes, characteristics associated with the emerging Chinese Communist Party (CCP). On the other hand, two of the CCP's founding members, Li Dazhao and Chen Duxiu, were leaders of the movement. The CCP viewed it more favorably, although remaining suspicious of the early phase which emphasized the role of enlightened intellectuals, not revolution. Li and Chen were the most influential promoters of Marxism in China during the May Fourth period. In its broader sense, the May Fourth Movement led to the establishment of radical intellectuals who went on to mobilize peasants and workers into the CCP and gain the organizational strength that would solidify the success of the Chinese Communist Revolution. During the May 4th Movement, the group of intellectuals with communist ideas grew steadily, such as Chen Tanqiu, Zhou Enlai, Chen Duxiu, and others, who gradually appreciated Marxism's power. This promoted the sinicization of Marxism and provided a basis for the birth of the CCP and socialism with Chinese characteristics. The legacy of the May Fourth Movement is embraced both by the CCP and its critics, who express different understandings of the movement and its importance. Birth of Chinese communism For many years, the orthodox view in the People's Republic of China was that after the demonstrations of 1919 and their subsequent suppression, the discussion of possible policy changes became more and more politically realistic. Influential leaders such as Chen Duxiu and Li Dazhao shifted to the left and became founders of the CCP in 1921, while other intellectuals became more sympathetic. Originally voluntarist or nihilist figures like Li Shicen and Zhu Qianzhi made similar turns to the left as the 1920s saw China become increasingly turbulent. In 1939, founding member and chairman of the CCP Mao Zedong claimed that the May Fourth Movement was a stage leading toward the fulfillment of the Chinese Communist Revolution: Paul French argues that the only victor of the Treaty of Versailles in China was communism, as rising public anger led directly to the formation of the CCP. The Treaty also led to Japan pursuing its conquests with greater boldness, which Wellington Koo had predicted in 1919 would lead to the outbreak of war between China and Japan. Western-style liberal democracy had previously had a degree of traction amongst Chinese intellectuals. Still, after Versailles, which was viewed as a betrayal of China's interests, it lost much of its attractiveness. Woodrow Wilson's Fourteen Points, despite being rooted in moralism, were also seen as Western-centric and hypocritical. Many Chinese intellectuals believed that the United States had done little to convince the other nations to adhere to the Fourteen Points and observed that the United States had declined to join the League of Nations. As a result, they turned away from the Western liberal democratic model. With victory of the Russian October Revolution in 1917, Marxism began to take hold in Chinese intellectual thought, particularly among those already on the Left. Chinese intellectuals such as Chen Duxiu and Li Dazhao began serious study of Marxist doctrine. Cultural The May Fourth Movement focused on opposing Confucian culture and promoting a new culture. As a continuation of the New Culture movement, the May Fourth Movement greatly influenced the cultural field. The slogans of "democracy" and "science" advocated in the New Culture Movement were designed to attack the old culture and promote the new culture. This purpose can be summed up in a sentence from David Wang: "It was the turning point in China's search for literary modernity." As historian Wang Gungwu notes, the May Fourth Movement became subsequently identified as the predecessor and inspiration for the later Great Proletarian Cultural Revolution. Participants at the time, such as Hu Shih, referred to this era as the "Chinese Renaissance", because there was an intense focus on science and experimentation. In Chinese literature, the May Fourth Movement is regarded as the watershed after which the modern Chinese literature began and the use of the vernacular language gained currency over and eventually replaced the use of Literary Chinese in formal works. Intellectuals were driven toward expressing themselves using the spoken tongue under the slogan 我手寫我口 ('my hand writes [what] my mouth [speaks]'), although the change was actually gradual: Hu Shih had already argued for the use of the modern vernacular language in literature in his 1917 essay "Preliminary discussion on literary reform". The first vernacular Chinese fiction was the female author Chen Hengzhe's short story One Day, published 1917 in an overseas student quarterly. This was a year before the publication of Lu Xun's Diary of a Madman and The True Story of Ah Q (not published until 1921), which has often been incorrectly credited as the first vernacular Chinese fiction. More ordinary people also began to try to get in touch with new cultures and learn from foreign cultures. Joseph Chen said: "This intellectual ferment had already had an effect in altering the outlook of China's new youth.". After the May Fourth Movement, the Chinese modern female literature developed a literature with modern humanistic spirit, taking women as the subject of experience, thinking, aesthetics, and speech. Instead of the formerly euphemistic language for sex, May Fourth reformers used the broader, more explicit term, xing. In honor of the May Fourth Movement, May 4 is now celebrated as Youth Day in China and as Literary Day in Taiwan. May Fourth Feminism The domination of Confucian ideologies shaped gender inequalities in Chinese culture, labelling and treating women as second-class citizens. The May Fourth Movement played a crucial role in women's emancipation in China, representing a social and cultural shift toward societal transformation. Women in the May Fourth Movement were often restricted to indoor speeches and debates, lacking the same freedom of movement as their male counterparts. Although most activists and protesters were male, male intellectuals believed women's liberation was essential for a stronger and unified China. They argued that Confucian family structures hindered China's development. Stating that "Women's liberation had to be achieved to save China from disarray and humiliation." Many supported the movement as they believed that women's emancipation was essential for a modern China. They saw it as intertwined with nationalism and new democratic values driven by the anti-imperialist movement. Economic During the movement, anger against Japan erupted because the Paris peace Treaty gave it the right to occupy the Shandong Peninsula. Many elements of society and joined students to publicize the boycott of Japanese products. The wave of a boycotts led to hopes that when Japanese products were suppressed, China's national industry would develop and promote the rapid development of China's national economy. However, they were not successful in doing so, as the strike in Shanghai that occurred later in June caused the Chinese economy to experience a lot of damage, and the Chinese economy at that point was hopeless. One of the main reasons for the weaken Chinese economy, was shop owners were not willing to open their shops during the strike, despite the use of police force. Criticism and resistance Although the movement was highly influential, many of the intellectuals at the time opposed the anti-traditional message and many political figures ignored it. "this limited May Fourth individualist enlightenment did not lead the individual against the collective of the nation-state, as full-scale, modern Western individualism would potentially do.". Kuomintang leader Chiang Kai-shek, as a nationalist and Confucianist, was against the iconoclasm of the May Fourth Movement. As an anti-imperialist, he was skeptical of Western culture. He criticized these May Fourth intellectuals for corrupting the morals of youth. When the Nationalist party came to power under Chiang's rule, it carried out the opposite agenda. The New Life Movement promoted Confucianism, and the Kuomintang purged China's education system of western ideas, introducing Confucianism into the curriculum. Textbooks, exams, degrees, and educational instructors were all controlled by the state, as were all universities. Some conservative philosophers and intellectuals opposed any change, but many more accepted or welcomed the challenge from the West but wanted to base new systems on Chinese values, not imported ones. These figures included Liang Shuming, Liu Shipei, Tao Xisheng, Xiong Shili, Zhang Binglin and Lu Xun's brother, Zhou Zuoren. In later years, others developed critiques, including figures as diverse as Lin Yutang, Qian Mu, Xu Fuguan, and Yu Yingshi. Li Changzhi believed that the May Fourth Movement copied foreign culture and lost the essence of its own culture. (Ta Kung Pao, 1942). This is consistent with what Vera Schwarcz has said: "Critically-minded intellectuals were accused of eroding national self-confidence, or more simply, of not being Chinese enough." Chinese Muslims ignored the May Fourth movement by continuing to teach Classical Chinese and literature with the Qur'an and Arabic along with officially mandated contemporary subjects at the "Normal Islamic School of Wanxian". Ha Decheng did a Classical Chinese translation of the Quran. Arabic, vernacular Chinese, Classical Chinese and the Qur'an were taught in Ningxia Islamic schools funded by Muslim General Ma Fuxiang. Neotraditionalism versus Western thought Although the May Fourth Movement did find partial success in removing traditional Chinese culture, there were still proponents who steadfastly argued that China's traditions and values should be the fundamental foundations of the nation. From these opponents of Western civilization derived three neotraditional schools of thought: national essence, national character, and modern relevance of Confucianism. Each school of thought denounced the western values of individualism, materialism and utilitarianism as inadequate avenues for the development of China. Each school held to specific objectives. The "national essence" school sought to discover aspects of traditional culture that could potentially serve the national development of China. Such traditional aspects consisted of various philosophical and religious practices that emerged parallel with Confucianism. Most particularly, China imported Buddhism, a religion from their neighboring countries, India and Nepal. Under the "national character" school, advocates promoted the traditional family system, the primary target of the May Fourth Movement. In this school, reformers viewed Westerners as shells without morals. Finally, the modern relevance of Confucianism was centered on the notion that Confucian values were better than Western ones. In response to western culture's primary concentration on rational analysis, China's neo-traditionalists argued that this was misguided, especially in the practical, changing milieu of the world. Most importantly, these three neo-traditionalist thoughts did not consider the individual, which was the main theme of the May Fourth Movement. See also History of the Republic of China History of Beijing Cultural Revolution 1976 Tiananmen Incident Qiu Jin East-West Cultural Debate List of political movements named after dates References Citations Sources and further reading Chen, Joseph T. "The May Fourth Movement Redefined." Modern Asian Studies 4.1 (1970): 63–81 online. Hao, Zhidong, "May 4th and June 4th Compared: A Sociological Study of Chinese Social Movements." Journal of Contemporary China 6.14 (1997): 79–99. Lee, Haiyan, "Tears that Crumbled the Great Wall: The Archaeology of Feeling in the May Fourth Folklore Movement." Journal of Asian Studies 64.1 (2005): 35–65. Ping, Liu, "The Left Wing Drama Movement in China and Its Relationship to Japan." Positions: East Asia Cultures Critique 14.2 (2006): 449–466. Schoppa, R. Keith (2006). "Constructing a New Cultural Identity: The May Fourth Movement." In Revolution and Its Past: Identities and Change in Modern Chinese History. Upper Saddle River, NJ: Pearson Prentice Hall. pp. 162–180. Spence, Jonathan D. The Search for Modern China. New York: Norton, 1999. Wang, Q. Edward. "The May Fourth Movement: A centennial anniversary—Editor's introduction" Chinese Studies in History (2019), Vol. 52 Issue 3/4, pp. 183–187. Wang, Q. Edward. "The Chinese Historiography of the May Fourth Movement, 1990s to the Present," Twentieth Century China, 44#2 (May 2019), 138–149. Wang, Q. Edward. “May Fourth Movement,” Oxford Bibliographies online a survey of international scholarship Wasserstrom, Jeffrey N., "Chinese Students and Anti-Japanese Protests, Past and Present" World Policy Journal 22.2 (2005): 59–65. Widmer, Ellen, and David Wang ed. From May fourth to June fourth: fiction and film in twentieth-century China (1993) online Youngseo, Baik. "1919 in dynamic East Asia: March First and May Fourth as a starting point for revolution." Chinese Studies in History (2019), Vol. 52 Issue 3/4, pp. 277–291; March 1 was a similar event in Korea. Zarrow, Peter, "Intellectuals, the Republic, and a new culture", in Zarrow, China in war and revolution, 1895–1949 (Routledge, 2005) pp. 133–143. Zarrow, Peter, "Politics and culture in the May Fourth Movement", in Peter Zarrow, China in war and revolution, 1895–1949 (Routledge, 2005) pp. 149–169. External links Columbia University, China: A Teaching Workbook – documents on May Fourth Movement May 4th 1919 Monument in Beijing – photos, directions, + background. Chinese Posters.net: "May Fourth Movement (1919)" Chinese Posters.net: "Propaganda, Politics, History, Art" (Amsterdam University) – mostly post 1949 posters, and commentary. Protests in the Republic of China (1912–1949) History of Beijing 1919 in China Aftermath of World War I Progressivism in China Communism in China China–Japan relations Warlord Era Conflicts in 1919 Revolutions of 1917–1923 Tiananmen Square Chinese Communist Revolution
297151	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Зарічне (Мелітопольський район)	Зарічне (Мелітопольський район) Зарічне — селище в Україні, в Мелітопольському районі Запорізької області. Входить до складу Терпіннівської сільської громади. Населення становить 466 осіб. Географія Селище Зарічне знаходиться на лівому березі річки Юшанли, яка через 1,5 км впадає в річку Молочна, вище за течією на відстані 3 км розташоване село Берегове, на протилежному березі знаходиться село Травневе, на протилежному березі річки Молочна - село Терпіння. Через селище проходить автомобільна дорога . Історія Сармати Біля селища були розкопані сарматські поховання. В одній з могил були виявлені останки молодої дівчини-воїна. Поруч з нею лежали бойовий пояс, горит-сагайдак зі стрілами та два наконечники списів. На шиї дівчини були намиста, на руках - браслети-пов'язки зі срібла й бронзи. Вхід в поховальну камеру молодої амазонки був закритий дерев'яним щитом. В іншому кургані, що знаходиться неподалік, було знайдено поховання ще однієї амазонки, що належить до рубежу нашої ери. Поруч з похованням знову лежали предмети озброєння (меч, спис, стріли) та туалету (кільця, шпильки, дзеркальце, флакони для пахощів). Ногайці У першій половині XIX століття в районі нинішнього Зарічного жили ногайці, десь неподалік розташовувався ногайський аул Аккермень. Після Кримської війни 1853-56 року ногайців звинуватили в симпатіях до Туреччини, і почалася кампанія щодо їх виселення з Російської імперії . Ногайці були змушені за безцінь продати свої землі німецьким колоністам з сусідніх менонітських сіл, та виїхати до Туреччини. А назва Аккермень збереглося за новими німецькими фермами і маєтками, які тепер стали селами Промінівської сільської ради. Реймергоф На території Зарічного знаходилася садиба багатого менонітського землевласника Г.Г. Реймера, що називалася Реймергоф (Hoff по-німецьки двір). Менонітські господарства такого типу в 1880-1890-ті роки представляли собою досить великі капіталістичні сільгосппідприємства, широко застосовували найману працю і різну сільгосптехніку (сівалки, жниварки, сінокосарки, парові молотарки) та поступово витісняли традиційні поміщицькі господарства з ринку виробництва зерна. Наприкінці 1880-х років у своєї садиби Г. Г. Реймер заклав парк площею 7-8 гектарів, що поклав початок теперішньому парку «Еліта». Маєток Классена Наприкінці XIX століття Реймергоф перейшов у власність братів Классен. Стара садиба Г. Г. Реймера в сучасному Зарічному і прилеглій до нього половині землі дісталася Генріху Абрамовичу Классену, а південно-східна частина земельних володінь, сучасне село Лугове - його брату Давиду Абрамовичу. Г. А. Классен побудував у своєму маєтку новий великий будинок і розширив парк до площі 13 га. У Реймергофі він володів тисячею десятин угідь, частина з яких здавав в оренду. Особливу увагу в маєтку приділялася розведенню породистих коней, деякі з яких навіть були куплені для імператорських стаєнь. Під час громадянської війни сім'я Классена, рятуючись від кількості нападів на багаті хутори, переїхала в Гальбштадт. У 1918 році Классени на короткий час повернулися в свій маєток, коли Україна була окупована австро-німецькою армією, а Реймергоф служив штаб-квартирою 1-го Бамбергерцького уланського полку. Г. А. Классен помер в 1923 році, а його сім'я емігрувала в Канаду та Німеччину. Село Зарічне Згідно сайту Верховної Ради України, нинішнє селище Зарічне був засноване в 1906 році під назвою Аккермень. У радянські роки на території селища діяв радгосп «Аккермень». Книга «Мелітопільщіна в екскурсіях» І. П. Курило-Кримчака (1931 рік) радила заїхати в держплемхоз «Аккермень», щоб побачити корову Мрію, що поставила світовий рекорд по добовому удою молока. Корова, виведена методами племінної селекції, важила 548 кг і давала 61,5 л молока на добу. На німецькій військовій карті 1943 року нічого крім радгоспу на території селища НЕ позначено. Не згадується Аккермень також і в довіднику з адміністративно-територіального поділу СРСР за 1947 рік . Свою нинішню назву селище Зарічне отримало в 1958 році. Економіка Сирцех «Еліта» (ПП «Маргарян») Об'єкти соціальної сфери Початкова школа. Зарічнянська загальноосвітня школа I ступеня розташована за адресою вул. Першотравнева, 47. У школі 3 класи, 12 учнів та 2 співробітники. Мова викладання українська. Директор - Шереметьєва Світлана Анатоліївна. Пам'ятки Парк «Еліта» На околиці Зарічного в долині річки Юшанли знаходиться парк «Еліта». Парк був закладений наприкінці 1880-х років Г. Г. Реймером і сильно розширений наприкінці XIX - початку XX століття новим господарем маєтку Г. А. Классеном. У парку зібрано понад 70 сортів дерев та чагарників, багато з яких були дивовижними для цих місць. Насіння та саджанці для парку бралися з Бердянського лісництва і навіть виписувалися з-за кордону. У парку росли платани, каштани, липи, довга алея пірамідальних дубів вела до березового гаю, береги ставка прикрашали групки берез та вільхи. На ставку була човнова станція, а за ставком розташовувалося фамільне кладовище Классенів. До південного краю парку примикали фруктовий сад та город. У дороги, що з'єднувала Терпіння з менонітськими колоніями, стояв маєток Классена. В плані воно являло собою квадрат, в основі якого перебував панський будинок Классена, схожий на середньовічний німецький замок, а по сторонах квадрата - господарські будівлі: стайня, корівник та свинарник, пташник, комора. При в'їзді в маєток знаходилася будівля школи та старий панський будинок Реймера, колишнього господаря садиби. У центрі двору була пробита артезіанська свердловина, вода якої використовувалася для господарських потреб, а також для наповнення паркового ставка. На іншій стороні дороги розташовувалися гуртожиток і кухня для робітників, тут же знаходилися їхні городи. В даний час парк «Еліта» оголошений пам'ятником садово-паркового мистецтва. На околиці парку зберігаються залишки зруйнованої садиби барона фон Классена. Див. також Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Запорізька область) Примітки Посилання Погода в селі Зарічне Селища Запорізької області Колишні німецькі колонії Запорізької області
3990447	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B3%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%86%20%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%90%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Когтянц Костянтин Артемович	Когтянц Костянтин Артемович Костянтин Артемович Когтянц (м. Дніпро — , м. Дніпро) — український журналіст і письменник. Володар спецвідзнак літературного конкурсу «Коронація слова 2010», «Коронація слова 2015». Життєпис Народився в місті Дніпро. Закінчив історичний факультет місцевого університету. Зі здобуттям свободи друку став відомим дніпропетровським журналістом і активістом національно-демократичного руху. Перший його роман – «Обре, сховайся добре!» – здобув спеціальний приз конкурсу «Коронація слова», вийшовши друком 2010 року. Згодом побачили світ також романи «Покохати відьму» й «Монети для патріарха» – останній удостоївся на «Коронації слова» спеціального призу «За кращий історико-патріотичний роман». Співпрацював з Народним Рухом України, очолював прес-службу Української народної партії Твори Костянтин Когтянц. Обре, сховайся добре!. — Київ: Фоліо, 2010. — 284 с. — ISBN 978-966-03-4967-4. Костянтин Когтянц. Покохати відьму. — Київ: Фоліо, 2011. — 188 с. — ISBN 978-966-03-5722-8. Костянтин Когтянц. Монети для патріарха. — Київ: Фоліо, 2015. — 217 с. — ISBN 978-966-03-6682-4. Костянтин Когтянц. Облога Белза. — Київ: Брайт Букс, 2017. — 144 с. — ISBN 978-617-7418-14-5. Джерела Біографія /Брайт-Букс/ Примітки Посилання В Днепре умер известный историк-энциклопедист /Днепр вечерний, 12.09.2020/ Українські журналісти Українські письменники
51248920	https://en.wikipedia.org/wiki/2016%20Troph%C3%A9e%20des%20Champions	2016 Trophée des Champions	2016 Trophée des Champions The 2016 Trophée des Champions was the 21st edition of the French super cup. The match was contested by the 2015–16 Ligue 1 and Coupe de France champions Paris Saint-Germain, and the runners-up of Ligue 1, Lyon. The match was played at the Wörthersee Stadion in Klagenfurt, Austria. PSG were the three-time defending champions, having defeated Lyon in the 2015 edition, which was played in Canada. PSG won the match, beating Lyon 4–1. Match Details See also 2015–16 Ligue 1 2015–16 Coupe de France References External links 2016–17 in French football 2016–17 in Austrian football 2016 International club association football competitions hosted by Austria Paris Saint-Germain F.C. matches Olympique Lyonnais matches Sports competitions in Klagenfurt August 2016 sports events in Europe
9590126	https://en.wikipedia.org/wiki/Chandelier%20cell	Chandelier cell	Chandelier cells or chandelier neurons are a subset of GABAergic cortical interneurons. They are described as parvalbumin-containing and fast-spiking to distinguish them from other subtypes of GABAergic neurons, although some studies have suggested that only a subset of chandelier cells test positive for parvalbumin by immunostaining. The name comes from the specific shape of their axon arbors, with the terminals forming distinct arrays called "cartridges". The cartridges are immunoreactive to an isoform of the GABA membrane transporter, GAT-1, and this serves as their identifying feature. GAT-1 is involved in the process of GABA reuptake into nerve terminals, thus helping to terminate its synaptic activity. Chandelier neurons synapse exclusively to the axonal initial segment of pyramidal neurons, near the site where action potential is generated. It is believed that they provide inhibitory input to the pyramidal neurons, but there is data showing that in some circumstances the GABA from chandelier neurons could be excitatory. The axon cartridges formed by chandelier cells are one of the synapse types that show the most dramatic changes during normal adolescence, and could potentially be relevant to the adult onset of psychiatric disease. Furthering this link, in schizophrenia, scientists have observed changes in their form and functionality, such as 40% decrease in the axon terminal density. See also List of distinct cell types in the adult human body References External links SRF interviews David Lewis - an interview touching on the GABAergic neuronal dysfunction in schizophrenia and the role of the chandelier cells. NIF Search - Chandelier Cell via the Neuroscience Information Framework Cortical Development - images of chandelier neurons and information on their developmental changes. Translational Neuroscience Program at the University of Pittsburgh. How chandelier cells light up human thought - A type of brain cell called a chandelier neuron might be what gives us the edge over other mammals in thought and language, New Scientist, 3 September 2008 Central nervous system neurons Neurons
1420778	https://en.wikipedia.org/wiki/Junia%20gens	Junia gens	Junia gens The gens Junia or Iunia was one of the most celebrated families of ancient Rome. The gens may originally have been patrician, and was already prominent in the last days of the Roman monarchy. Lucius Junius Brutus was the nephew of Lucius Tarquinius Superbus, the seventh and last king of Rome, and on the expulsion of Tarquin in 509 BC, he became one of the first consuls of the Roman Republic. Over the next several centuries, the Junii produced a number of very eminent men, such as Gaius Junius Bubulcus Brutus, three times consul and twice dictator during the period of the Samnite Wars, as well as Marcus and Decimus Junius Brutus, among the leaders of the conspiracy against Caesar. Although the Junii Bruti disappeared at the end of the Republic, another family, the Junii Silani, remained prominent under the early Empire. Origin Junius, the nomen of the gens, may be etymologically connected with the goddess Juno, after whom the month of Junius was also named. Scholars have long been divided on the question of whether the Junii were originally patrician. The family was prominent throughout the whole of Roman history, and all of the members who are known, from the early times of the Republic and on into the Empire, were plebeians. However, it seems inconceivable that Lucius Junius Brutus, the nephew of Tarquin the Proud, was a plebeian. So jealous of their prerogatives were the patricians of the early Republic, that in 450 BC, the second year of the Decemvirate, a law forbidding the intermarriage of patricians and plebeians was made a part of the Twelve Tables, the fundamental principles of early Roman law. It was not until the passage of the lex Licinia Sextia in 367 BC that plebeians were permitted to stand for the consulship. Still, it has been suggested that the divisions between the orders were not firmly established during the first decades of the Republic, and that as many as a third of the consuls elected before 450 may in fact have been plebeians. Even if this were not the case, the consuls chosen at the very birth of the Roman Republic may have been exceptions. On balance, it seems more likely that the Junii were at first numbered amongst the patricians, and that they afterward passed over to the plebeians; but this question may remain unsettled. At the end of the Republic, the Junii Silani were raised to patrician status by Augustus, and one of them even held the office of Flamen Martialis; but this family was descended from one of the Silani who had been adopted from the patrician gens Manlia. Several of them bore the surname Torquatus, the name of a great family of the Manlia gens. Praenomina The praenomina favored by the early Junii were Marcus, Lucius, and Decimus. Except for the Bruti Bubulci, who favored the praenomen Gaius and may have been a cadet branch of the family, the Junii Bruti relied exclusively on these three names. Many of the other families of the Junii also used these names, although some added Gaius and others Quintus. The Junii were by far the most prominent family to make regular use of Decimus. The names Titus and Tiberius were carefully avoided by the Junii throughout most of their history. According to tradition, these were the names of the sons of Lucius Junius Brutus, the first consul, who joined in a conspiracy by their uncles, the Vitellii, to restore the Tarquins to power. They were condemned and executed by order of their own father, and this disgrace led to the abandonment of their names by future generations. The only noteworthy exception appears to be the orator Titus Junius, who lived in the final century of the Republic. Branches and cognomina The family names and surnames of the Junii which occur in the time of the Republic are, Brutus, Bubulcus, Gracchanus, Paciaecus, Pennus, Pera, Pullus, and Silanus. Norbanus was formerly supposed to be a surname of the Junia gens, but in fact it seems to have been a gentile name. A few Junii are mentioned without any cognomen. Many Junii appear under the Empire with other surnames, but most of them cannot be regarded as part of the gens; these included many descendants of freedmen, and of citizens enrolled during the magistracies of the various Junii. Brutus was the name of a plebeian family of the Junia gens, which claimed descent from Lucius Junius Brutus. This possibility was denied by some ancient authorities, on the grounds that the first consul was a patrician, and because his two sons preceded him in death. However, one tradition states that there was a third son, from whom the later Bruti were descended. It is not impossible that there were younger sons, or that the elder sons had children of their own. Brutus is also known to have had a brother, who was put to death by his uncle the king, and there may have been other relatives. Moreover, Niebuhr raised the possibility that Brutus himself was a plebeian. But even if he had been a patrician, as the weight of tradition holds, his descendants may still have gone over to the plebeians. The name of Brutus is said to have been given to Lucius because he feigned idiocy after the execution of his brother, in hope of avoiding the same fate. However, his father is also referred to as Brutus by the ancient authorities, and while this may have come about merely for narrative convenience, it is possible that the surname had already been borne by the family for some time. According to Festus, the older meaning of the adjective brutus was "serious" or "grave", in which case the surname is much the same as Severus. A less probable explanation suggests a common origin with the name with that of the Bruttii, a people of southern Italy who broke away from the Samnites in the fourth century BC, and whose name is said to have meant, "runaway slaves". The surname Bubulcus refers to one who plows with oxen. The only persons known to have borne this cognomen also bore that of Brutus, and therefore may have belonged to that family, rather than a distinct stirps of the Junia gens. If so, the Bubulci were the only members of the family to use the praenomen Gaius. They appear in history during the Second Samnite War, at the same time as the other Junii Bruti emerge from two centuries of obscurity, with the agnomen Scaeva. This suggests that the family may have split into two distinct branches about this time. The origin of the cognomen Pera, which appears in the middle of the third century BC, is not known, but the filiations of the two Perae suggest that they may have been descended from the Junii Bruti. Pennus, also a surname of the Quinctia gens, is probably derived from a Latin adjective meaning "sharp". This family flourished for about a century from the time of the Second Punic War. The surname was assumed by one of the Junii in the latter part of the second century BC, on account of his friendship with Gaius Gracchus. Paciaecus or Paciacus, the cognomen of another member of the gens, does not appear to be of Roman origin, although it may be that Paccianus or Pacianus is the correct form. Silanus appears to be a lengthened form of Silus, "snub-nosed", which occurs as a cognomen in the Sergia and Terentia gentes, and is not connected with the Greek Silenus, who was nonetheless depicted on their coins. In manuscripts the variants Syllanus and Sillanus are found. The Junii Silani first appear in history during the Second Punic War, and for the next four hundred years they occupied the highest offices of the state. From the middle of the second century BC, at least some of the Silani were descended from the patrician Manlii, from whom they inherited the additional surname Torquatus. In 30 BC, Augustus raised Marcus Junius Silanus to the patriciate. Many of this family were related to, or even descended from, Augustus and the emperors of the Julio-Claudian dynasty. Members Junii Bruti Marcus Junius Brutus, father of the consul of 509 BC, married Tarquinia, sister of Lucius Tarquinius Superbus. Dionysius states that Tarquin had him put to death, along with his elder son, in order to obtain a family treasure; Livy states only that the son was among the Roman aristocrats put to death as potential threats to the royal authority. Marcus Junius M. f. Brutus, the elder brother of the consul Brutus, was put to death by his uncle, the king. Lucius Junius M. f. Brutus, tribune of the celeres under his uncle, Lucius Tarquinius Superbus, whom he helped to overthrow in 509 BC. He subsequently became one of the first consuls, and was slain the same year at the Battle of Silva Arsia. Titus Junius L. f. M. n. Brutus, son of the consul of 509 BC, together with his brother, Tiberius, joined in a conspiracy of Roman aristocrats to restore Tarquin to the throne. When the plot was uncovered, their own father had them put to death for treason. Tiberius Junius L. f. M. n. Brutus, the brother of Titus, with whom he was executed for conspiring to restore the Tarquins, in 509 BC. Lucius Junius Brutus, according to Dionysius, one of the first tribunes of the people in 493 BC, a plebeian who assumed the surname Brutus in honor of the first consul. Titus Junius Brutus, plebeian aedile in 491 BC, was ordered by the tribunes of the plebs to arrest Coriolanus. Junia, possibly a Vestal Virgin condemned to death for unchastity in 472 BC; Dionysius and Eusebius call her Orbinia or Urbinia. Decimus Junius Brutus Scaeva, magister equitum in 339 BC; consul in 325, he defeated the Vestini, and took the towns of Cutina and Cingilia. Gaius Junius C. f. C. n. Bubulcus Brutus, consul in 317, 313, and 311 BC, censor in 307, and dictator in 312 and 302. Gaius Junius C. f. C. n. Brutus Bubulcus, consul in 291 and 277 BC, triumphed over the Lucani and Bruttii. Decimus Junius D. f. Brutus Scaeva, legate to the consul Spurius Carvilius Maximus in 293 BC, during the Third Samnite War. The following year, Brutus was consul, while Carvilius served as his legate. They defeated the Faliscans. Decimus Junius D. f. D. n. Brutus, with his brother, Marcus, exhibited the first gladiatorial combat at Rome in 264 BC. Marcus Junius D. f. D. n. Brutus, with his brother, Decimus, exhibited the first gladiatorial combat at Rome in 264 BC. Lucius Junius Brutus, grandfather of the consul of 178 BC. Marcus Junius (L. f.) Brutus, tribune of the plebs in 195 BC, he and Publius Brutus opposed the repeal of the lex Oppia, a sumptuary law. As praetor in 191, he dedicated the temple of the Magna Mater, and presided over the first celebration of the Megalesian Games at Rome. He was one of the ambassadors sent to Antiochus in 189. Publius Junius (L. f.) Brutus, tribune of the plebs in 195 BC, he and Marcus Brutus opposed the repeal of the lex Oppia. He was curule aedile in 192. Praetor in 190 BC, he obtained the province of Etruria, where he was subsequently propraetor. Afterward, the senate appointed him governor of Hispania Ulterior. Decimus Junius Brutus, one of the triumvirs for founding a colony in the territory of Sipontum, in 194 BC. Marcus Junius M. f. L. n. Brutus, consul in 178 BC, was probably the son of the Marcus Brutus who as praetor had dedicated the temple of the Magna Mater in 191, although they could possibly be the same person. In his consulship, he was sent against the Istri, whom he conquered in 177. In 171 he was sent as an ambassador to the allies in Asia Minor. He was a candidate for the censorship of 169. Marcus Junius M. f. M. n. Brutus, an eminent jurist of the second century BC. Marcus Junius M. f. M. n. Brutus, a jurist, described unfavorably by Cicero. Decimus Junius M. f. M. n. Brutus Callaicus, consul in 138 BC, was a partisan of the aristocratic party, and a fierce opponent of the tribunes of the plebs. After his year of office, he was assigned the province of Hispania Ulterior, where he subdued the Gallaeci and the Lusitani, and received a triumph. Junia M. f. M. n., the sister of Callaicus, died at an advanced age in 91 BC. Her funeral featured actors playing her male ancestors, an honour usually reserved for men. Junia D. f. M. n., daughter of Callaicus, and mother of Gaius Claudius Marcellus, consul in 50 BC. Decimus Junius D. f. M. n. Brutus, consul in 77 BC. Marcus Junius Brutus, an opponent of Sulla, committed suicide following the defeat in the civil war of 82 BC. He is probably identical to Brutus, praetor in 88 BC. Lucius Junius Brutus Damasippus, praetor in 82 BC, was a violent partisan of the younger Marius, at whose command he murdered senators of suspect loyalty in the war with Sulla. Junius L. f. Brutus Damasippus, presumably a son of Lucius Junius Brutus Damasippus, praetor in 82 BC, was adopted by one of the Licinii Crassi. Marcus Junius Brutus, tribune of the plebs in 83 BC, and father of the tyrannicide, was put to death in 77 BC at Pompey's instigation. Marcus Junius M. f. Brutus, the tyrannicide. He was adopted by his uncle, Quintus Servilius Caepio, and thereafter known as Quintus Servilius Caepio Brutus. Decimus Junius D. f. D. n. Brutus Albinus, one of the leading instigators of Caesar's assassination. He obtained his surname from his adoption by one of the Postumii. Junii Perae Decimus Junius D. f. D. n. Pera, consul in 266 BC, and censor in 253, triumphed over the Sassinates, and a second time over the Sallentini and Messapii. Marcus Junius D. f. D. n. Pera, consul in 230 and censor in 225 BC, nominated dictator in 216 BC, after the Battle of Cannae. Junii Penni Marcus Junius M. f. Pennus, praetor urbanus in 201 BC. Marcus Junius M. f. M. n. Pennus, praetor in 172 BC, was assigned to Hither Spain; he was consul in 167. Marcus Junius M. f. M. n. Pennus, tribune of the plebs in 126 BC. He passed a law preventing non-Roman citizens from settling in Roman cities (the Lex Junia de Peregrinis), which was opposed by Gaius Gracchus. He died in 123 during while being aedile. Junii Silani Marcus Junius Silanus, prefect in Naples in 216 BC; praetor, then propraetor, in Etruria from 212 to 211, and propraetor in Spain between 210 and 206. Marcus Junius M. f. Silanus, prefect of the allies, fell in battle against the Boii in 196 BC. Decimus Junius M. f. M. n. Silanus, a senator commissioned by the senate circa 146 BC to translate the agricultural writings of Mago into Latin. Marcus Junius D. f. M. n. Silanus, triumvir monetalis in 145 BC. He was probably the tribune of the plebs who carried a lex Junia de repetundis of uncertain date. Decimus Junius D. f. M. n. Silanus Manlianus, the natural son of Titus Manlius Torquatus (consul in 165 BC), was adopted by Decimus Junius Silanus. He was praetor in 141, and obtained Macedonia as his province, where he received bribes. His natural father organised a private court in his house to judge him; banished from his father's house, Manlianus committed suicide soon after. Marcus Junius M. f. D. n. Silanus, triumvir monetalis in 116 or 115 BC, then praetor in Asia circa 102. Marcus Junius D. f. D. n. Silanus, praetor in 113 or 112 BC, and consul in 109. He was defeated by the Cimbri while consul or proconsul in Gaul in 109 or 108. Decimus Junius L. f. D. n. Silanus, triumvir monetalis in 91 BC. Marcus Junius D. f. D. n. Silanus, praetor in 77, and proconsul in Asia in 76. Decimus Junius M. f. Silanus, aedile by 70 BC, praetor circa 67, and consul in 62. He was the stepfather of Marcus Junius Brutus, the tyrannicide. Marcus Junius Silanus, legate in 53 BC under Caesar in Gaul. Marcus Junius D. f. M. n. Silanus, consul in 25 BC. He may be the same man as the legate under Lepidus and Mark Antony in 43 BC, the proquaestor under Antony from 34 to 33 BC, and moneyer in 33 indicating that he was also an augur. Lucius Junius M. f. D. n. Silanus, perhaps an augur before 31 BC, was praetor circa 24, and an unsuccessful candidate for the consulship in 21. Junia D. f. M. n., married Publius Servilius Isauricus Junia D. f. M. n., married Marcus Aemilius Lepidus, the triumvir. Junia D. f. M. n. Tertia, married Gaius Cassius Longinus, the tyrannicide. Gaius Junius C. f. Silanus, consul in 17 BC. Marcus Junius M. f. D. n. Silanus, son of the Marcus Junius Silanus who was consul in 25 BC, and the father of Marcus Junius Silanus Torquatus, consul in AD 19. Gaius Junius M. f. (D. n.) Silanus, the father of Gaius Junius Silanus, consul in AD 10, and Marcus Junius Silanus, consul in AD 15. Gaius Junius C. f. M. n. Silanus, consul in AD 10, and Flamen Martialis. Marcus Junius C. f. M. n. Silanus, consul suffectus in AD 15. Decimus Junius C. f. M. n. Silanus, exiled in AD 8 for his affair with Julia, the granddaughter of Augustus. Junia C. f. M. n. Torquata, a Vestal Virgin, interceded on behalf of her brother, Gaius Junius Silanus, the consul of AD 10, after he was condemned for treason in AD 22. Marcus Junius M. f. M. n. Silanus Torquatus, consul in AD 19. Junia M. f. M. n. Claudilla, wife of the emperor Caligula. Junia M. f. M. n. Silana, the wife of Gaius Silius. Appius Junius Silanus, consul in AD 28, put to death by the emperor Claudius. Lucius Junius Silanus, consul suffectus in AD 28. Junia M. f. M. n. Calvina, the daughter of Marcus Junius Silanus Torquatus, consul in AD 19, married Lucius Vitellius. Junia M. f. M. n. Lepida, the sister of Calvina, married Gaius Cassius Longinus, consul suffectus in AD 30. Marcus Junius M. f. M. n. Silanus Torquatus, consul in AD 46, and later poisoned by Agrippina. Lucius Junius M. f. M. n. Silanus Torquatus, praetor in AD 48. Decimus Junius M. f. M. n. Silanus Torquatus, consul in AD 53. Marcus Junius Silanus, consul suffectus in AD 54 or 55. Lucius Junius M. f. M. n. Torquatus Silanus, put to death by the emperor Nero in AD 65. Junius Silanus, perhaps consul suffectus in AD 189; his nomen is not complete in surviving inscriptions, and may instead be Julius. Junius Silanus, consul suffectus in AD 237, read before the senate the letter of Gordian I, in which he accepted the empire. He should perhaps be Julius Silanus, the name by which he is called in the Historia Augusta. Junii Blaesi Junius Blaesus, the maternal grandfather of Sejanus. Quintus Junius Blaesus, consul suffectus in AD 10. Governor of Africa from 21 to 23, he triumphed over Tacfarinas. When his nephew, Sejanus, was arrested and put to death for treason in AD 31, and Blaesus was accused of complicity, he chose to end his life rather than face execution. Junia Blaesa, the mother of Sejanus. Quintus Junius Q. f. Blaesus, consul suffectus in AD 26. He and his brother, also of consular rank, took their own lives in AD 36, after Tiberius designated others for the priesthoods that had been promised to the Junii Blaesi. Lucius Junius Q. f. Blaesus, served under his father during the war against Tacfarinas. He was consul suffectus in AD 28, and put an end to himself in AD 36, as he felt himself disgraced by Tiberius. Junius Blaesus, governor of Gallia Lugdunensis in AD 69, was a supporter of the emperor Vitellius, who nonetheless had Blaesus poisoned because he had boasted about his descent from Mark Antony. Junii Rustici Junius Rusticus, appointed to draw up the acta of the senate in AD 29, during the reign of Tiberius. Quintus Junius Arulenus Rusticus, consul suffectus in AD 92, a pupil of Publius Clodius Thrasea Paetus, put to death by Domitian. Junius Mauricus, brother of Arulenus Rusticus, and friend of the younger Pliny. Quintus Junius (L. f.) Rusticus, consul in AD 119 with the emperor Hadrian, is probably the consul Junius mentioned by Juvenal. Quintus Junius (Q. f. L. n.) Rusticus, consul suffectus in AD 133, and consul in AD 162. Others Quintus Junius, tribune of the plebs in 439 BC, endeavored to excite the people against the murderers of Spurius Maelius. Lucius Junius C. f. L. n. Pullus, consul in 249 BC during the First Punic War. Decimus Junius, stationed with a force at the mouth of the Volturnus by the consul Appius Claudius Pulcher, in 212 BC, during the Second Punic War. Gaius Junius C. f., triumvir monetalis in 149 BC. Marcus Junius Gracchanus, sometimes emended to M. Junius Congus Gracchanus, a noteworthy legal historian and scholar of the Roman constitution and magistracies. He was perhaps tribune of the plebs in 123 and author of a law that amended the lex Calpurnia. As his nickname implies, he was a supporter of Gaius Gracchus. Titus Junius L. f., a skilled orator in the time of Sulla, obtained the condemnation of Publius Sextius, praetor designatus, for bribery at the elections. Marcus Junius, the previous defender of Publius Quinctius, whose defense was subsequently assumed by Cicero. Gaius Junius, one of the judges in the case against Oppianicus, accused of corruption and compelled to retire from public life. Gaius Junius C. f., son of the Judge in the case against Oppianicus. Marcus Junius, a praetor, before whom Cicero defended Decimus Matrinius. Junius Saturninus, a historian during the time of Augustus, quoted by Suetonius. Junius Otho, a rhetorician, and praetor in AD 22. Junius Otho, tribune of the plebs in AD 37, banished by Tiberius for interceding in the question of the reward that was to be given to the accuser of Acutia, the wife of Publius Vitellius. Lucius Junius Moderatus, surnamed Columella, an important historical writer, author of De Re Rustica. Lucius Junius Gallio, a rhetorician and friend of the elder Seneca, whose son he adopted. He was expelled from Italy because Tiberius suspected he was associated with Sejanus. He may have been related to Sejanus' uncle, Quintus Junius Blaesus, or perhaps even his brother. Lucius Junius Gallio Annaeanus, son of the elder Seneca, adopted by the rhetorician Lucius Junius Gallio. Lucius Junius Maro Aemilius Paternus, an eminent citizen of Lancia, probably related to the two Junii Blaesi who lost their priesthoods. Junius Cilo, procurator of Bithynia et Pontus during the reign of Claudius, brought Mithridates of Bosporus to Rome. Junius Maximus, a contemporary of the poet Statius, from whom we learn that he made an epitome of the histories of Sallust and Livy. Titus Junius Montanus, consul Ex Kal. Mai. in AD 81. Decimus Junius Juvenalis, a poet of the late first and early second centuries. Kanus Junius Niger, consular legate in Germania Superior, AD 116; he may have been consul the previous year. Kanus Junius (Kani f.) Niger, consul in AD 138. Junius Mauricianus, a jurist in the time of Antoninus Pius. Aulus Junius Rufinus, consul in AD 153. Marcus Junius Rufinus Sabinianus, consul in AD 155. Gaius Junius Faustinus Postumianus, governor of Britannia Superior during the first half of the third century. Gaius Junius Donatus, consul in AD 260. Marcus Junius Maximus, consul in AD 282. Junius Quartus Palladius, consul in AD 416. Junius Philargyrius, an early commentator on Publius Vergilius Maro. See also List of Roman gentes Footnotes References Citations Bibliography Marcus Tullius Cicero, Brutus, De Legibus, De Officiis, De Oratore, Epistulae ad Atticum, Epistulae ad Familiares, Laelius de Amicitia, Philippicae, Pro Archia Poeta, Pro Balbo, Pro Cluentio, Pro Fonteio, Pro Quinctio. Gaius Julius Caesar, Commentarii de Bello Gallico (The Gallic War), Commentarii de Bello Civili (The Civil War). Diodorus Siculus, Bibliotheca Historica (Library of History). Dionysius of Halicarnassus, Romaike Archaiologia (Roman Antiquities). Titus Livius (Livy), History of Rome. Strabo, Geographica. Marcus Velleius Paterculus, Compendium of Roman History. Valerius Maximus, Factorum ac Dictorum Memorabilium (Memorable Facts and Sayings). Gaius Plinius Secundus (Pliny the Elder), Naturalis Historia (Natural History). Gaius Plinius Caecilius Secundus (Pliny the Younger), Epistulae (Letters). Publius Papinius Statius, Silvae. Decimus Junius Juvenalis, Satirae (Satires). Publius Cornelius Tacitus, Annales, Historiae, De Vita et Moribus Iulii Agricolae (On the Life and Mores of Julius Agricola). Gaius Suetonius Tranquillus, De Vita Caesarum (Lives of the Caesars, or The Twelve Caesars). Plutarchus, Lives of the Noble Greeks and Romans. Lucius Annaeus Florus, Epitome de T. Livio Bellorum Omnium Annorum DCC (Epitome of Livy: All the Wars of Seven Hundred Years). Appianus Alexandrinus (Appian), Bellum Civile (The Civil War). Sextus Pompeius Festus, Epitome de M. Verrio Flacco de Verborum Significatu (Epitome of Marcus Verrius Flaccus' On the Meaning of Words). Aulus Gellius, Noctes Atticae (Attic Nights). Cassius Dio, Roman History. Aelius Lampridius, Aelius Spartianus, Flavius Vopiscus, Julius Capitolinus, Trebellius Pollio, and Vulcatius Gallicanus, Historia Augusta (Augustan History). Eusebius of Caesarea, Chronicon. Julius Obsequens, Liber de Prodigiis (The Book of Prodigies). Sextus Aurelius Victor (attributed), Epitome de Caesaribus. Nonius Marcellus, De Compendiosa Doctrina (On Collected Knowledge). Macrobius Ambrosius Theodosius, Saturnalia. Digesta, or Pandectae (The Digest). Isidorus Hispalensis, Origines. Joannes Zonaras, Epitome Historiarum (Epitome of History). Barthold Georg Niebuhr, The History of Rome, Julius Charles Hare and Connop Thirlwall, trans., John Smith, Cambridge (1828). Johann Caspar von Orelli, Inscriptionum Latinarum Selectarum Amplissima Collectio (An Extensive Collection of Select Latin Inscriptions), Orell Füssli, Zürich (1828). Wilhelm Drumann, Geschichte Roms in seinem Übergang von der republikanischen zur monarchischen Verfassung, oder: Pompeius, Caesar, Cicero und ihre Zeitgenossen, Königsberg (1834–1844). Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, William Smith, ed., Little, Brown and Company, Boston (1849). August Pauly, Georg Wissowa, et alii, Realencyclopädie der Classischen Altertumswissenschaft (Scientific Encyclopedia of the Knowledge of Classical Antiquities, abbreviated RE or PW), J. B. Metzler, Stuttgart (1894–1980). T. Robert S. Broughton, The Magistrates of the Roman Republic, American Philological Association (1952). D.P. Simpson, Cassell's Latin and English Dictionary, Macmillan Publishing Company, New York (1963). The Journal of Roman Studies, vol. 23–24, Kraus Reprint (1967). Oxford Classical Dictionary, N. G. L. Hammond and H. H. Scullard, eds., Clarendon Press, Oxford (Second Edition, 1970). Michael Crawford, Roman Republican Coinage, Cambridge University Press (1974, 2001). Studies in Latin Literature and Roman History, Carl Deroux, ed., Latomus, Brussels (1979) . Paul A. Gallivan, "The Fasti for A.D. 70–96", in Classical Quarterly, vol. 31, pp. 186–220 (1981). Judith R. Ginsburg, "Nero's Consular Policy", in American Journal of Ancient History, vol. 6, pp. 51–68 (1981). Boris Rankov, "M. Iunius Congus the Gracchan", in Homo Viator: Classical Essays for John Bramble, M. Whitby & P. Hardie (editors), Bristol Classical Press, pp. 89–94 (1987). Bernard Pyne Grenfell, Arthur Surridge Hunt, The Oxyrhynchus Papyri, vol. 55, Egypt Exploration Fund (1988). Ronald Syme, The Augustan Aristocracy, Clarendon Press (1989). Claude Eilers, "Silanus 〈and〉 Murena (I.Priene 121)*", in Classical Quarterly, vol. 46, pp. 175–182 (1996). Koenraad Verboven, "Damasippus, the Story of a Businessman?", in Studies in Latin Literature and Roman History VIII, Carl Deroux, ed., Collection Latomus, vol. 239 Brussels (1997), , pp. 195–217. Robin Seager, Tiberius (Blackwell Ancient Lives), John Wiley & Sons (2008), . Sharon L. James and Sheila Dillon, A Companion to Women in the Ancient World, John Wiley & Sons, New York (2015), . External links Roman gentes
991681	https://uk.wikipedia.org/wiki/%28211536%29%202003%20RR11	(211536) 2003 RR11	(211536) 2003 RR11 {{DISPLAYTITLE:(211536) 2003 RR11}} (211536) 2003 RR11 (2003 RR11, 2007 VP86) — астероїд головного поясу, відкритий 15 вересня 2003 року. Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,520. Примітки Див. також Список астероїдів (211501-211600) Посилання Астрономічні об'єкти, відкриті 2003 Головний пояс астероїдів
318200	https://en.wikipedia.org/wiki/Giraffidae	Giraffidae	Giraffidae The Giraffidae are a family of ruminant artiodactyl mammals that share a common ancestor with deer and bovids. This family, once a diverse group spread throughout Eurasia and Africa, presently comprises only two extant genera, the giraffe (between one and eight, usually four, species of Giraffa, depending on taxonomic interpretation) and the okapi (the only known species of Okapia). Both are confined to sub-Saharan Africa: the giraffe to the open savannas, and the okapi to the dense rainforest of the Congo. The two genera look very different on first sight, but share a number of common features, including a long, dark-coloured tongue, lobed canine teeth, and horns covered in skin, called ossicones. Taxonomy {\| class="wikitable" \|- ! Image !! Genus !! Living species \|- \|\|\|Okapia \|\| Okapia johnstoni \|- \|\|\|Giraffa \|\| One species taxonomy: Giraffa camelopardalis Four species taxonomy: Giraffa camelopardalis Giraffa giraffa Giraffa reticulata Giraffa tippelskirchi Eight species taxonomy: Giraffa camelopardalis Giraffa antiquorum Giraffa peralta Giraffa giraffa Giraffa angolensis Giraffa reticulata Giraffa tippelskirchi Giraffa thornicrofti \|- \|} Evolutionary background The giraffids are ruminants of the clade Pecora. Other extant pecorans are the families Antilocapridae (pronghorns), Cervidae (deer), Moschidae (musk deer), and Bovidae (cattle, goats and sheep, wildebeests and allies, and antelopes). The exact interrelationships among the pecorans have been debated, mainly focusing on the placement of Giraffidae, but a recent large-scale ruminant genome sequencing study suggests Antilocapridae are the sister taxon to Giraffidae, as shown in the cladogram below. The ancestors of pronghorn diverged from the giraffids in the Early Miocene. This was in part of a relatively late mammal diversification following a climate change that transformed subtropical woodlands into open savannah grasslands. The fossil record of giraffids and their stem-relatives is quite intensive, with fossil of these taxa include Gelocidae, Palaeomerycidae, Prolibytheridae, and Climacoceratidae. It is thought that the palaeomerycids, prolibytherids, climacoceratids and the giraffids all form a clade of pecorans known as Giraffomorpha. The relationship between the climacoceratids and giraffids is supported by the presence of a bilobed canine, and have been postulated into two hypotheses. One is the climacoceratids were the ancestors of the sivatheres, as both groups were large, deer-like giraffoids with branching antler-like ossicones, while an extinct basal group of giraffoids, canthumerycines, evolved into the ancestors of Giraffidae. Another more commonly supported hypothesis is climacoceratids were merely the sister clade to giraffids, with sivatheres being either basal giraffids or descended from a lineage that also includes the okapi. While the current range of giraffids today is in Africa, the fossil record of the group has shown this family was once widespread throughout of Eurasia. Below is the phylogenetic relationships of giraffomorphs after Solounias (2007), Sánchez et al. (2015) and Ríos et al. (2017): Classification Below is the total taxonomy of valid extant and fossil taxa (as well as junior synonyms which are listed in the brackets). Family Giraffidae J.E.Gray, 1821 Basal extinct giraffids †Csakvarotherium Kretzoi, 1930 †Csakvarotherium hungaricum Kretzoi, 1930 †Injanatherium Heintz, Brunet & Sen, 1981 †Injanatherium arabicum Morales, Soria & Thomas, 1987 †Injanatherium hazimi Heintz, Brunet & Sen, 1981 †Propalaeomeryx Lydekker, 1883 [Progiraffa Pilgrim, 1908] †Propalaeomeryx sivalensis Lydekker, 1883 [Progiraffa exigua Pilgrim, 1908] †Shansitherium Killgus, 1922 [Schansitherium [sic]] †Shansitherium quadricornis (Bohlin, 1926) [Palaeotragus quadricornis Bohlin, 1926] †Shansitherium tafeli Killgus, 1922 †Umbrotherium Abbazzi, Delfino, Gallai, Trebini & Rook, 2008 †Umbrotherium azzarolii Abbazzi, Delfino, Gallai, Trebini & Rook, 2008 Subfamily †Canthumerycinae Hamilton, 1978 †Georgiomeryx Paraskevaidis, 1940 †Georgiomeryx georgalasi Paraskevaidis, 1940 †Canthumeryx Hamilton 1973 [Zarafa Hamilton, 1973] †Canthumeryx sirtensis Hamilton 1973 [Zarafa zelteni Hamilton, 1973] Subfamily Giraffinae J.E.Gray, 1821 Tribe Giraffini J.E.Gray, 1821 Subtribe Giraffina J.E.Gray, 1821 Giraffa Brisson, 1762 [Camelopardalis von Schreber, 1784 and Orasius Oken, 1816] Giraffa camelopardalis super-complex (Linnaeus, 1758) Giraffa giraffa complex (von Schreber, 1784) Giraffa angolensis Lydekker, 1903 – Angolan giraffe Giraffa giraffa (von Schreber, 1784) – South African giraffe Giraffa tippelskirchii complex Matschie, 1898 Giraffa thornicrofti Lydekker, 1911 – Rhodesian giraffe Giraffa tippelskirchii Matschie, 1898 – Masai giraffe Giraffa reticulata de Winton, 1899 – Reticulated giraffe Giraffa camelopardalis complex (Linnaeus, 1758) Giraffa peralta Thomas, 1898 – West African giraffe Giraffa antiquorum Jardine & Swainson, 1835 – Kordofan giraffe Giraffa camelopardalis (Linnaeus, 1758) – Northern giraffe Giraffa camelopardalis rothschildi Lydekker, 1903 – Rothschild's giraffe Giraffa camelopardalis camelopardalis (Linnaeus, 1758) – Nubian giraffe †Giraffa jumae Leakey, 1967 †Giraffa priscilla Pilgrim, 1911 †Giraffa punjabiensis Pilgrim, 1911 †Giraffa pygmaea Harris, 1976 †Giraffa sivalensis (Falconer & Cautley, 1843) [Camelopardalis sivalensis Falconer & Cautley, 1843 and Camelopardalis affinis Falconer & Cautley, 1843] †Giraffa stillei (Dietrich, 1942) [Okapia stillei Dietrich, 1942 and Giraffa gracilis Arambourg, 1947] Subtribe †Bohlinina Solounias, 2007 †Bohlinia Matthew, 1929 †Bohlinia adoumi Likius, Vignaud & Brunet, 2007 †Bohlinia attica (Gaudry & Lartet, 1856) [Giraffa attica (Gaudry & Lartet, 1856) and Orasius attica (Gaudry & Lartet, 1856)] †Bohlinia nikitiae Kostopoulos, Koliadimou & Koufos, 1996 †Honanotherium Bohlin, 1927 †Honanotherium bernori Solounias & Danowitz, 2016 †Honanotherium schlosseri (Pilgrim, 1911) [Giraffa schlosseri Pilgrim, 1911] Tribe Palaeotragini Pilgrim, 1910 Subtribe †Palaeotragina Pilgrim, 1910 †Giraffokeryx Pilgrim, 1910 †Giraffokeryx anatoliensis Geraads & Aslan, 2003 †Giraffokeryx primaevus (Churcher, 1970) [Palaeotragus primaevus Churcher, 1970; Samotherium africanum Churcher, 1970 and Amotherium africanum [sic]] †Giraffokeryx punjabiensis Pilgrim, 1910 †Mitilanotherium †Mitilanotherium inexpectatum †Palaeogiraffa Bonis & Bouvrain, 2003 †Palaeogiraffa macedoniae (Geraads, 1989) [Decennatherium macedoniae Geraads, 1989] †Palaeogiraffa major Bonis & Bouvrain, 2003 †Palaeogiraffa pamiri (Ozansoy, 1965) [Samotherium pamiri Ozansoy, 1965] †Palaeotragus Gaudry, 1861 [Achtiaria Borissiak, 1914; Macedonitherium Sickenberg, 1967; Mitilanotherium Samson & Radulesco, 1966 and Sogdianotherium Sharapov, 1974] †Palaeotragus coelophrys (Rodler & Weithofer, 1890) [Alcicephalus coelophrys Rodler & Weithofer, 1890] †Palaeotragus germaini Arambourg, 1959 †Palaeotragus inexspectatus (Samson & Radulesco, 1966) [Macedonitherium martinii Sickenberg, 1967; Mitilanotherium inexpectatum Samson & Radulesco, 1966; Mitilanotherium kuruksaense (Sharapov, 1974); Mitilanotherium martinii (Sickenberg, 1967); Palaeotragus priasovicus Godina & Bajgusheva, 1985 and Sogdianotherium kuruksaense Sharapov, 1974] †Palaeotragus lavocanti Heintz, 1976 †Palaeotragus robinsoni Crusafont-Pairó, 1979 †Palaeotragus rouenii Gaudry, 1861 [Palaeotragus microdon Koken, 1885] †Palaeotragus tungurensis Colbert, 1936 †Samotherium Forsyth Major, 1888 [Alcicephalus Rodler & Weithofer, 1890; Chersenotherium Alexajew, 1916 and Amotherium [sic]] †Samotherium boissieri Forsyth Major, 1888 †Samotherium eminens (Alexajew, 1916) [Chersenotherium eminens Alexajew, 1916] †Samotherium major Bohlin, 1926 †Samotherium neumayri (Rodler & Weithofer, 1890) [Alcicephalus neumayri Rodler & Weithofer, 1890] †Samotherium sinense (Schlosser, 1903) [Alcicephalus sinense Schlosser, 1903] Subtribe Okapiina Bohlin, 1926 †Afrikanokeryx Harris, Solounias & Geraads, 2010 †Afrikanokeryx leakeyi Harris, Solounias & Geraads, 2010 Okapia Lankester, 1901 Okapia johnstoni (P. L. Sclater, 1901) – Okapi †Subfamily Sivatheriinae Bonaparte, 1850 †Birgerbohlinia Crusafont Pairó, 1952 †Birgerbohlinia schaubi Crusafont Pairó, 1952 †Bramatherium Falconer, 1845 [Hydaspitherium Lydekker, 1876] †Bramatherium giganteus Khan & Sarwar, 2002 †Bramatherium grande (Lydekker, 1878) [Hydaspitherium grande Lydekker, 1878] †Bramatherium magnum (Pilgrim, 1910) [Hydaspitherium magnum Pilgrim, 1910] †Bramatherium megacephalum (Lydekker, 1876) [Hydaspitherium megacephalum Lydekker, 1876] †Bramatherium perimense Falconer, 1845 †Bramatherium progressus Khan, Sarwar & Khan, 1993 †Bramatherium suchovi Godina, 1977 †Decennatherium Crusafont Pairó, 1952 †Decennatherium rex Ríos, Sánchez & Morales, 2017 †Decennatherium pachecoi Crusafont Pairó, 1952 †Helladotherium Gaudry, 1860 †Helladotherium duvernoyi (Gaudry & Lartet, 1856) [Camelopardalis duvernoyi Gaudry & Lartet, 1856] †Sivatherium Falconer & Cautley, 1836 [Griquatherium Haughton, 1922; Indratherium Pilgrim, 1910; Libytherium Pomel, 1892 and Orangiatherium van Hoepen, 1932] †Sivatherium giganteum Falconer & Cautley, 1836 †Sivatherium hendeyi Harris, 1976 †Sivatherium maurusium (Pomel, 1892) [Libytherium maurusium Pomel, 1892; Griquatherium cingulatum Haughton, 1922; Helladotherium olduvaiense Hopwood, 1934; Sivatherium olduvaiense (Hopwood, 1934); Libytherium olduvaiense Hopwood, 1934 and Orangiatherium vanrhyni van Hoepen, 1932] †Vishnutherium Lydekker, 1876 †Vishnutherium iravadicum'' Lydekker 1876 Characteristics The giraffe stands tall, with males taller than females. The giraffe and the okapi have characteristic long necks and long legs. Ossicones are present on males and females in the giraffe, but only on males in the okapi. Giraffids share many common features with other ruminants. They have cloven hooves and cannon bones, much like bovids, and a complex, four-chambered stomach. They have no upper incisors or upper canines, replacing them with a tough, horny pad. An especially long diastema is seen between the front and cheek teeth. The latter are selenodont, adapted for grinding up tough plant matter. Like most other ruminants, the dental formula for giraffids is . Giraffids have prehensile tongues (specially adapted for grasping). The extant giraffids, the forest-dwelling okapi and the savannah-living giraffe, have several features in common, including a pair of skin-covered horns, called ossicones, up to long (absent in female okapis); a long, black, prehensile tongue; lobed canine teeth; patterned coats acting as camouflage; and a back sloping towards the rear. The okapi's neck is long compared to most ruminants, but not nearly so long as the giraffe's. Male giraffes are the tallest of all mammals: their horns reach above the ground and their shoulder , whereas the okapi has a shoulder height of . Distribution The two extant genera are now confined to sub-Saharan Africa. The okapi is restricted to a small range in the northern rainforest of the Democratic Republic of Congo. Although the range of the giraffe is considerably larger, it once covered an area twice the present size – all parts of Africa that could offer an arid and dry landscape furnished with trees. Behavior The social structure and behavior is markedly different in okapis and giraffes, but although little is known of the okapi's behavior in the wild, a few things are known to be present in both species: They have an ambling gait similar to camels, with their weight supported alternately by their left and right legs, while their necks maintain balance. Giraffes can run up to this way and are documented to have covered in the Sahel during the dry season. The dominance hierarchy, which has been well-documented among giraffes, has also been seen among captive okapis. An adult giraffe head can weigh , and if necessary, male giraffes establish a hierarchy among themselves by swinging their heads at each other, horns first, a behavior known as "necking". A subordinate okapi signals submission by placing its head and neck on the ground. Giraffes are sociable, whereas okapis live mainly solitary lives. Giraffes temporarily form herds of up to 20 individuals; these herds can be mixed or uniform groups of males and females, young and adults. Okapis are normally seen in mother-offspring pairs, although they occasionally gather around a prime food source. Giraffe are not territorial, but have ranges that can dramatically vary between – – depending on food availability, whereas okapis have individual ranges about in size. Giraffes and okapis are normally silent, but both have a range of vocalizations, including coughing, snorting, moaning, hissing, and whistling. Giraffes have been suggested to be able to communicate using infrasonic sounds like elephants and blue whales. Notes References Mammal families Extant Burdigalian first appearances Taxa named by John Edward Gray
398609	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%D0%9C10%20%28%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%8F%29	Автомагістраль М10 (Росія)	Автомагістраль М10 (Росія) Автомагістраль М10 або Автомагістраль Росія — магістральна автомобільна дорога федерального значення «Росія» Москва — Твер — Великий Новгород — Санкт-Петербург. Прямує територією Московської, Тверської, Новгородської і Ленінградської областей, окремих ділянок Москви й Санкт-Петербурга. Маршрут Автодорога починається на перетині Ленінградського шосе міста Москви і МКАДу. Населенні пункти Автомагістраль «Росія» М10 (Е105) 0 км – Москва Московська область 17 км – перетин з МКАД 18 км – Хімки 29 км – Кирилловка, відгалуження на аеропорт Москва-Шереметьєво 37 км – Зеленоград 45 км – Перетин з Малим Московським Кільцем (A107) 61 км – Солнечногорськ 83 км – Клин, перетин з Великим Московським Кільцем (А108) Тверська область 119 км – відгалуження на Конаково 127 км – Старе Мєлково 172 км – Твер, відгалуження на A112 200 км – Мідне 233 км – Торжок, відгалуження на A111 296 км – Вишній Волочек 338 км – відгалуження на Бологе Новгородська область 374 км – Валдай 394 км – Яжелбиці 428 км – Крестці 510 км – Великий Новгород 547 км – Спаська Полисть 567 км – Чудово Ленінградська область 602 км – Любань 645 км – Тосно, перетин з A120 690 км – Перетин з Петербурзькою кільцевою автодорогою (KAD, A118) 706 км – Санкт-Петербург Див. також Автомагістраль Москва — Санкт-Петербург Ресурси Інтернету Трасса М10 на сервисе Яндекс.Панорамы М10 «Россия» и «Скандинавия»\\"Вольная энциклопедия" Легенда трассы М10 Москва — Санкт-Петербург 2012 г. (повний опис дороги) ФГУ «Севзапуправтодор» М-10: все камеры трассы Автомагістралі Росії Автошляхи Москви Хімки Зеленоград Солнечногорськ Клин Транспорт Твері Торжок Великий Новгород Автошляхи Санкт-Петербурга Транспорт Тверської області Транспорт Новгородської області Автошляхи Ленінградської області Транспорт Виборга
1531715	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%96%D0%B0%D0%BC%D0%BD%D0%B0	Іліамна	Іліамна Гора Іліамна — покритий льодовиками стратовулкан, розташований приблизно за 215 км (134 милі) на південний захід від Анкориджа, на західній стороні нижньої частини затоки Кука. Про голоценову вулканічну діяльність Іліамни мало відомо, але радіовуглецеве датування вказує на принаймні кілька вивержень, усі вони відбувались ще до європейського заселення Аляски. Тим не менш, фумароли, розташовані приблизно на висоті 2740 м (8990 футів) на східній стороні вулкана, майже постійно виробляють шлейфи конденсату і незначні кількості сірчистих газів. Ці стовпи є досить великими і призводили до численних повідомлень льотчиків про «виверження» вулкана Іліамна. Джерела U.S. Geological Survey Open-File Report 95-271 Alaska Volcano Observatory Стратовулкани Вулкани-тритисячники
4447280	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BA%20%28%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1%29	Бержерак (футбольний клуб)	Бержерак (футбольний клуб) «Бержерак Перигор» — французький футбольний клуб з міста Бержерак, департамент Дордонь. Історія Заснований у 1916 році як «Бержерак», а з 1982 року стала носити назву «БержеракФУТ». У червні 2012 року клуб об'єднався з двома іншими аматорськими колективами, отримавши назву «Бержерак Перигор». 2015 року команда вийшла до четвертого за рівнем дивізіону Франції, де стала стабільним учасником. У січні 2019 року президент клубу Крістоф Фовель шукав лівого півзахисника на заміну Еванові Шевальє, і його син у грі Football Manager виявив, що Ніколя Моріс-Беле є вільним агентом та запропонував батькові його підписати. Президент не вірив, що гравець з 314 матчами в Лізі 1 погодиться перейти до клубу четвертого дивізіону, але випадково агент Моріса-Беле зателефонував тренерові «Бержерака», і Фовель-старший вирішив запропонувати Ніколя контракт, а той погодився. За «Бержерак» Моріс-Беле провів 9 матчів і забив 1 гол. 19 грудня 2021 року «Бержерак Перигор» вибив вищоліговий «Мец» з Кубка Франції, перемігши 5:4 в серії пенальті. Це був перший раз, коли клуб вибив із змагання команду Ліги 1. А вже 30 січня 2022 року він повторив цей результат, перемігши ще один клуб Ліги 1, на цей раз «Сент-Етьєн» з рахунком 1:0, таким чином сенсаційно і вперше у своїй історії дійшовши до чвертьфіналу Кубка Франції. Примітки Посилання Офіційний сайт Футбольні клуби Франції Футбольні клуби, засновані 1916 Бержерак Засновані у Франції 1916
964291	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%C2%AB%D0%A3%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D1%8C%2013%20%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F%201938%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%C2%BB	Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року»	Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року» — медаль Третього Рейху на честь аншлюсу. Історія Започаткована 1 травня 1938 року на честь входження території Австрії — країни з німецькомовним населенням, батьківщини Адольфа Гітлера — до складу німецького Третього Рейху. Нагородження виконувалось до 13 грудня 1940 року (загалом вручено 318689 медалей). Медаль (чи планка зі стрічкою медалі) носилась на лівому боці грудей. Опис Дизайн медалі розробив професор мистецтв Ріхард Кляйн. Існувало два варіанти: Варіант 1 Медаль у формі кола діаметром 33 мм із бронзованої міді з виступаючим бортиком по краю. На аверсі медалі — рельєфне зображення лівого профілю Адольфа Гітлера, оточене по колу розділеними свастиками словами девізу країни: — «один народ, одна держава, один вождь». На реверсі медалі — розташоване в центрі зображення державного герба й дата: — «13 березня 1938 року». Медаль за допомогою вушка й металевого кільця прикріплена до муарової стрічки зі смугами чорного й темно-червоного кольорів з вузькими (шириною 1 мм) смугами білого кольору по краях. Первинний варіант було відхилено (даних про вручення таких медалей немає), стрічка використана для започаткованої 1938 року медалі за приєднання Судетської області. Варіант 2 Медаль у формі кола діаметром 33 мм з посрібленої міді з виступаючим бортиком по краю. На аверсі медалі — рельєфне алегоричне зображення, що символізує приєднання Австрії до Німеччини: людина, що стоїть на п'єдесталі з гербом Третього Рейху, спирається на древко прапора зі свастикою (Німеччина), допомагає людині, що прагне до цього прапора (Австрії), зійти на п'єдестал. На реверсі медалі — розташована в центрі дата — «13 березня 1938 року», оточена по колу розділеними свастиками словами: — «один народ, одна держава, один вождь». Медаль за допомогою вушка й металевого кільця прикріплена до муарової стрічки червоного кольору з вузькими (шириною 1 мм) смугами білого, чорного й білого кольорів по краях. Цей варіант дизайну аверсу, що мав більш високу художню цінність, надалі використовувався в медалях Медаль «В пам'ять 1 жовтня 1938 року» та «В пам'ять 22 березня 1939 року», що відрізнялись лише матеріалом виготовлення та кольором стрічок. Див. також Нагороди Третього Рейху Медаль «У пам'ять 1 жовтня 1938 року» Медаль «У пам'ять 22 березня 1939 року» Почесний хрест ветерана війни За поранення (нагрудний знак) Посилання Антикваріат фашистської Німеччини Військові нагороди Німеччини Нагороди Третього Рейху Нагороди, засновані 1938 Засновані в Німеччині 1938
4271359	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%83%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B0%202019%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%91%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D0%92%D1%96%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%85	Коронавірусна хвороба 2019 на Британських Віргінських Островах	Коронавірусна хвороба 2019 на Британських Віргінських Островах Епідемія коронавірусної хвороби 2019 на Британських Віргінських островах — це поширення пандемії коронавірусної хвороби 2019 на територію Британських Віргінських Островів. Перший випадок хвороби на цій британській заморській території зареєстровано 25 березня 2020 року. Хронологія 25 березня на Британських Віргінських Островах підтверджено перші два випадки коронавірусної хвороби. Одним із хворих був 56-річний мешканець островів, який повернувся з Європи 15 березня. Другим хворим був 32-річний мешканець островів, який нещодавно повернувся з Нью-Йорка, де контактував з особою, у якої 8 березня підтверджено позитивний тест на COVID-19. 9 квітня на Британських Віргінських Островах запроваджено локдаун. 18 квітня на островах зареєстровано першу смерть від коронавірусної хвороби. 27 квітня міністр охорони здоров'я островів Карвін Малоун повідомив, що острови купуватиме медичні вироби за межами США після того, як американська митниця вилучила медичні засоби для боротьби з поширенням COVID-19 на суму 12 тисяч доларів. Цей вантаж був відпущений 16 квітня. 19 квітня локдаун на островах був продовжений на 7 днів. 30 квітня уряд оголосив програму забезпечення продуктами харчування малозабезпечених сімей. 7 травня 2020 року повідомлено, що ВООЗ класифікувала Британські Віргінські Острови як країну, в якій є лише спорадичні випадки коронавірусної хвороби. 8 травня на території островів зареєстрований восьмий випадок хвороби, найвищий показник на той день. 26 травня органи охорони здоров'я островів повідомили, що на території Британських Віргінських Островах не залишилось активних випадків COVID-19, проте попереджено, що боротьба з епідемією ще не закінчена. 30 липня уряд видав черговий наказ про продовження дії комендантської години у зв'язку з епідемією COVID-19 до 13 серпня 2020 року, комендантська година встановлена з полуночі до 6 години ранку. Після тривалого періоду, протягом якого Британські Віргінські Острови були вільними від COVID-19, 1 серпня повідомлено про виявлення дев'ятого випадку хвороби на островах. 3 серпня уряд видав розпорядження про заборону надання дозволів на роботу іноземцям, які дають можливість особі необмежений час перебувати на території островів. 14 серпня 2020 року уряд скасував комендантську годину, яка діяла протягом 5 місяців. 17 серпня виявлено 2 нових випадки хвороби. Ще 9 нових випадків було виявлено 21 серпня, що змусило уряд відновити комендантську годину. Зростання кількості випадків уряд пояснив тим, що особи, які незаконно прибувають на територію Британських Віргінських Островів із сусідніх Американських Віргінських Островів, уникають обов'язкових карантинних обмежень. Ще 5 нових випадків хвороби виявлено 25 серпня, і уряд відновив локдаун на території островів. 28 серпня повідомлено про ще 9 нових випадків хвороби, що фактично втричі збільшило загальну кількість випадків лише за кілька днів. З 2 по 16 вересня Британські Віргінські острови запровадили цілодобову комендантську годину на всій території островів. Тільки працівники служб життєзабезпечення могли не дотримуватися комендантської години. Комендантську годину продовжили до 1 жовтня, включно із забороною на рух суден без дозволу, до цього часу кількість випадків хвороби на островах зросла до 71. Пізніше тривалий час нові випадки хвороби не реєструвалися, частина підприємств і закладів змогли відкритися, включаючи бари; а комендантська година з полуночі до 5 ранку тривала до 22 жовтня. У листопаді 2020 року на Британських Віргінських Островах зареєстровано 1 новий випадок хвороби, загальна кількість випадків зросла до 72, з яких 1 хворий помер. Карантинні заходи Як і багато країн світу, Британські Віргінські Острови для боротьби з поширенням коронавірусної хвороби ввели обмеження на пересування людей, та обмежили доступ на територію островів з-за кордону та виїзд з них. Спочатку на островах запроваджено триденний 24-годинний локдаун з 20:00 27 березня до 6:00 2 квітня. Потім його продовжили ще на два тижні з 2 квітня, і потім його продовжили додатково на 7 днів, і остаточно він закінчився 25 квітня через 30 днів. Пізніше його замінили 17-годинною комендантською годиною, і жителі могли залишати свої будинки лише з 6 години ранку до 13 години дня. 10 травня тривала комендантська година замінена на значно зменшену комендантську годину з 19:00 до 6:00. За два дні до закінчення терміну дії комендантську годину було продовжено до 6 червня. Громадські пляжі були відкриті (з урахуванням обмежень) 10 травня 2020 року. Кордони Британських Віргінських Островів були закриті до 2 червня 2021 року, але особи, які в'їздили на територію островів, повинні були провести 14 днів у карантині після прибуття. Примітки COVID-19 у Великій Британії Британські Віргінські острови Коронавірусна хвороба Пандемія COVID-19 у Північній Америці
4253757	https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Secret%20%282006%20film%29	The Secret (2006 film)	The Secret (2006 film) The Secret is a 2006 Australian-American spirituality documentary consisting of a series of interviews designed to demonstrate the New Thought "law of attraction", the belief that everything one wants or needs can be satisfied by believing in an outcome, repeatedly thinking about it, and maintaining positive emotional states to "attract" the desired outcome. The film and the subsequent publication of the book of the same name attracted interest from media figures such as Oprah Winfrey, Ellen DeGeneres and Larry King. Synopsis The Secret, described as a self-help film, uses a documentary format to present a concept titled "law of attraction". As described in the film, the "Law of Attraction" hypothesis posits that feelings and thoughts can attract events, feelings, and experiences, from the workings of the cosmos to interactions among individuals in their physical, emotional, and professional affairs. The film also suggests that there has been a strong tendency by those in positions of power to keep this central principle hidden from the public. Foundations in New Thought ideas The authors of The Secret cite the New Thought movement which began in the late 18th century as the historical basis for their ideas. The New Thought book The Science of Getting Rich by Wallace Wattles, the source Rhonda Byrne cites as inspiration for the film, was preceded by numerous other New Thought books, including the 1906 book Thought Vibration or the law of attraction in the Thought World by William Walker Atkinson, editor of New Thought magazine. Other New Thought books Byrne is purported to have read include self-help authors like Prentice Mulford's 19th-century Thoughts Are Things; and Robert Collier's Secret of the Ages from 1926. Carolyn Sackariason of the Aspen Times, when commenting about Byrne's intention to share The Secret with the world, identifies the Rosicrucians as keepers of The Secret. Production The Secret was created by Prime Time Productions of Melbourne, Australia with executive producer Rhonda Byrne, producer Paul Harrington, and director Drew Heriot. Gozer Media of Collingwood, a suburb of Melbourne, is the design house responsible for the visual style and feel of the film and its companion book. Byrne's company TS Production LLC, a Hungarian company, is responsible for marketing and distribution of the film and book. Byrne commented about the research she did prior to making the film: Byrne's inspiration for creating The Secret came from reading the 1910 book The Science of Getting Rich by Wallace D. Wattles. The film was done as a project for Australia's 9Network. Nine put up less than 25% of the $3 million project with additional funding from mortgaging Byrne's home and from an investment by Bob Rainone, "a former Internet executive in Chicago". Rainone became the CEO of one of Byrne's companies, The Secret LLC, and is described by Byrne as "delivered to us from heaven". The interviews were conducted and filmed throughout July and August 2005, with editing "effectively completed by Christmas time". About 55 teachers and authors were interviewed at locations including Chicago, Aspen, Alaska, and a Mexican Riviera cruise (interviewing Esther Hicks). The film uses 24 of these teachers in the extended version. The first edition featured a 25th teacher, Hicks, known "as the most prominent interpreter of the Law of Attraction". Since the first DVD release, Hicks declined to continue with the project. Her 10% share of sales netted the Hickses $500,000. As a result of this, Hicks' scenes are instead narrated by Lisa Nichols and Marci Shimoff. No other "secret teachers" received compensation for their appearance in the film — revealed by Bob Proctor in an interview on Nightline. What the Bleep Do We Know!? producer, director and screenwriter Betsy Chasse interviewed Secret co-producer Paul Harrington, who gave this description of Byrne's production methods: "We used the law of attraction during the making of the program. We went very unconventional, in terms of scheduling and budgeting. We allowed things to come to us... We just had faith that things would come to us." 9Network, after viewing the completed film, declined to broadcast. A new contract was negotiated with all DVD sales going to Byrne's companies (Prime Time and The Secret LLC). In hindsight, Len Downs of Channel Nine commented, "we looked at it and we didn't deem it as having broad, mass appeal". It eventually broadcast on 3 February 2007 at 10:30 pm. Downs reported that "it didn't do all that well". The film was sold on DVD and also online through streaming media. Marketing Packaging The film has been described as a "slick repackaging" of the Law of Attraction, a concept originating in the New Thought ideas of the late 19th century. In producing the film, the law was intentionally "packaged" with a focus on "wealth enhancement" — differing from the more spiritual orientation of the New Thought Movement. One of the film's backers stated, "we desired to hit the masses, and money is the number one thing on the masses' minds". A review in salon.com described the packaging of the products related to the film as having "a look... that conjures a 'Da Vinci Code' aesthetic, full of pretty faux parchment, quill-and-ink fonts and wax seals. Choosing to package the film's theme as a "secret" has been called an important component of the film's popularity. Donavin Bennes, a buyer who specializes in metaphysics for Borders Books, stated "We all want to be in on a secret. But to present it as the secret, that was brilliant." Marketing campaign The movie was advertised on the Internet using "tease" advertising and viral marketing; techniques in which the specific details of The Secret were not revealed. Additionally, Prime Time Productions granted written permission to individuals or companies, via application at the official site, to provide free screenings of the film to public audiences. Optionally, the DVD could be sold at these screenings. The book A companion book by Rhonda Byrne was published called The Secret (Simon & Schuster, 2006). The Secret was featured on two episodes of Oprah — and as the film reached number one on the Amazon DVD chart in March 2007, the book version of The Secret reached number one on The New York Times bestseller list. For much of February through April 2007, both the book and the DVD versions were #1 or #2 at Amazon, Barnes & Noble, and Borders. Simon & Schuster released a second printing of 2 million copies of The Secret — "the biggest order for a second printing in its history," while Time reported brisk sales of the DVD through New Age bookstores, and New Thought churches, such as Unity and Agape International Spiritual Center. Like the movie, the book has also experienced a great deal of controversy and criticism for its claims, and has been parodied on several TV shows. Reception Gross The estimated domestic DVD sales in the US in 2007 exceed $56 million, and eventually topped $65 million. Critical response The Secret has been described as a "self-help phenomenon", a "publishing phenomenon", and a "cultural phenomenon". Several critics wrote about the Secret in relation to self-help in general. Julie Mason, of the Ottawa Citizen, wrote that word of mouth about the film spread through Pilates classes, "get-rich-quick websites" and personal-motivation blogs. Jane Lampman, of the Christian Science Monitor, described The Secret as a brand promoting Secret-related teachers, seminars and retreats. According to Jill Culora, of the New York Post, fans of The Secret have posted on a wide range of blogs and Web forums accounts of how shifting from negative to positive thoughts made big improvements in their lives. Jerry Adler of Newsweek called it "breathless pizzazz" for a tired self-help genre; "emphatically cinematic" and "driven by images and emotions rather than logic"; a blend of Tony Robbins and The Da Vinci Code; and "the Unsolved Mysteries of infomercials". In 2007, The Secret was reportedly being discussed in "e-mails, in chat rooms, around office cubicles, [and] on blind dates". It is recognized as having a broad and varied impact on culture. American TV host Oprah Winfrey is a proponent of the film and later the book. On The Larry King Show she said that the message of The Secret is the message she's been trying to share with the world on her show for the past 21 years. Author Rhonda Byrne was later invited to her show along people who vow by The Secret. Some critics were bothered by the film's focus on questionable wealth enhancement, including promises that the universe will give you material goods "like having the universe as your catalog." According to a March 2007 issue of Skeptical Inquirer, the central idea of the film "has [no] basis in scientific reality", despite invoking scientific concepts. Within businesses using the DVD for employee-training and morale-building, author Barbara Ehrenreich called it "a gimmick" and "disturbing", like "being indoctrinated into a cult". UFC former champion Conor McGregor claims The Secret played a role in his rise to fame. McGregor has said his first reaction on watching the DVD version was: “This is bullshit — but then something clicked for me.” He and girlfriend Dee Devlin, who manages his finances, started focusing on small things they wanted, such as a parking space closest to the doors of a local shopping centre. He said: “We would be driving to the shop and visualising the exact car park space. And then we’d be able to get it every time.” They then began visualizing wealth, fame and championships. Parodies The concept was parodied on Parks and Recreation, The Chaser's War on Everything, It's Always Sunny in Philadelphia, The Simpsons, Boston Legal and Saturday Night Live. Legal controversies A Current Affair, an Australian newsmagazine airing on The Secrets co-funder 9Network, carried a 14 May 2007 segment titled "The Secret Stoush". Australian author Vanessa J. Bonnette is interviewed, and Bonnette—when referring to the book version of The Secret—asserts, "that is my work and Rhonda Byrne has stolen it". Bonnette and a reporter compare her book to Byrne's on the use of the "TV transmission" analogy. Bonnette's book, Empowered for the New Era was released in 2007 as a second edition. Bonnette, at her website, claims 100 instances of plagiarism. Byrne's marketing company, TS Production LLC, has responded with a lawsuit to restrain Bonnette. From the statement of claim: David Schirmer, the "investment guru"—and only Australian—in the film, has his business activities under investigation by the Australian Securities Investment Commission (ASIC). This was reported on 1 June 2007 by A Current Affair in a segment titled "The Secret Con" with those words and The Secret logo appearing in the background behind the newscaster. The show initially confronted Schirmer in a segment titled "The Secret Exposed", aired on 28 May 2007, with complaints from people who say Schirmer owed them money. On 12 February 2008, Bob Proctor's company, LifeSuccess Productions, L.L.C. successfully sued Schirmer, his wife Lorna, and their several companies (including LifeSuccess Pacific Rim PTY LTD, Schirmer Financial Management PTY LTD, LifeSuccess Productions PTY LTD, Excellence in Marketing PTY LTD, and Wealth By Choice PTY LTC) for "misleading or deceptive conduct". In August 2008, The Australian reported that director Heriot and Internet consultant Dan Hollings were in a legal dispute with Byrne over pay from the project. Footage featuring Esther Hicks was removed from the "Extended Edition" of The Secret after Byrne rescinded the original contract covering Hicks' participation. Releases Paul Harrington, the producer for the film, reported that broadcast TV—instead of the Internet—was initially planned as the medium for the first release: Release dates The Secret premiere was broadcast through the Internet on 23 March 2006 using Vividas technology. It is still available either on a pay-per-view basis via streaming media (or on DVD at the official site for the film). A new extended edition of The Secret was released to the public on 1 October 2006. The Australian television premiere was on Nine Network on Saturday, 3 February 2007. Future releases and spin-offs Plans were announced in 2007 to produce a sequel to The Secret and a spin-off TV series. The drama film The Secret: Dare to Dream, starring Katie Holmes and Josh Lucas, was released on July 31, 2020. See also Affirmative prayer As a Man Thinketh Cosmic ordering Just-world hypothesis Magical thinking ONE: The Movie Positive mental attitude Pygmalion effect Quantum mysticism The Kybalion Think and Grow Rich Wishful thinking References Further reading Doyle, Bob – Featured in the movie 'The Secret'. Author of Wealth Beyond Reason Program External links "The Secret Behind The Secret – What is Attracting Millions to the Law of Attraction?", from the Skeptic Magazine 2006 films New Thought mass media Quantum mysticism Films about spirituality Pseudoscience documentary films 2000s English-language films
22557237	https://en.wikipedia.org/wiki/Erke	Erke	Erke The erke (alternatively erque, coroneta, or quepa) is a large labrophone (lip reed) instrument native to the Gran Chaco of Bolivia, northern Chile, and the Argentine Northwest. Construction The erke is composed of two or more lengths of cane joined at the ends to form a single tube. The internal nodes of the canes are removed and the exterior is often wrapped with gut or wool. The end often has an amplifier made of cow horn or brass. The instrument is blown through at the other end, and may be three to seven metres in length. History Although in the latter half of the 20th century Andean folkloric musical groups have used the erke for secular music, among the indigenous and criollo peoples of the Andes the erke is used solely for ritual purposes. Traditionally but not commonly, only adult men play the erke, and it is considered profane to play the erke outside of a ritual context. The erke is commonly played during winter, as it is believed that playing it in spring or summer can bring snow. Similar instruments Among the Mapuche people, there exists a similar instrument called the trutruca. References Natural horns and trumpets Bolivian musical instruments Argentine musical instruments Indigenous culture of the Gran Chaco
4330676	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9	Окулярник темноголовий	Окулярник темноголовий (Zosterops atricapilla) — вид горобцеподібних птахів родини окулярникових (Zosteropidae). Мешкає на Суматрі і Калімантані. Опис Довжина птаха становить 9-11 см, вага 8,5-11 г. Верхня частина тіла оливково-зелена, райдужки карі, дзьоб і лапи чорні. Підвиди Виділяють два підвиди: Z. a. viridicatus Chasen, 1941 — північна Суматра; Z. a. atricapilla Salvadori, 1879 — центральна і південна Суматра, Калімантан. Поширення і екологія Темноголові окулярники живуть в гірських тропічних лісах і високогірних чагарникових заростях на висоті від 1500 до 3000 м над рівнем моря. Примітки Окулярникові Птахи, описані 1879 Птахи Індонезії Птахи Малайзії
405363	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%8F	Замоскворіцька лінія	Замоскворіцька лінія (до 1990 року — Горьківсько-Замоскворіцька, також знана як «зелена лінія») — хронологічно третя лінія Московського метро. На схемах позначається зеленим кольором і числом . Спочатку була побудована як частина другої черги розвитку метрополітену. На 20 грудня 2018, довжина лінії становить 42,8 км, на ній розташовано 24 станції. Середній час поїздки по лінії 60 хвилин. Середня швидкість руху потягів — 40 км/год. Лінію обслуговує 720 вагонів, з яких формують восьмивагонні потяги. Майже вся лінія розташована під землею (за винятком перегону між станціями «» та «»), де лінія виходить на поверхню та Нагатінським метромостом перетинає Москву-ріку. Хронологія Історія перейменувань Пересадки Станції Депо та рухомий склад Депо, що обслуговуює лінію Кількість вагонів у потягах Типи вагонів, які використовують на лінії На лінії основним засобом сигналізації є автоблокування автостопами та захищеними ділянками, доповненими АЛС-АРС. На лінії експлуатується один з трьох іменних потягів Московського метрополітену — «Народний ополченець». Восени 2006 його салони були оформлені історичними плакатами, що розповідають про участь народних ополченців у Другій Світовій а також архівними фотографіями. Зовні вагони «Народного ополченця» прикрашені військовою символікою; на кожному з вагонів вказана назва потяга. Примітки Посилання Неофіційний сайт Замоскворіцької лінії Замоскворіцька лінія на сайті MyMetro Замоскворіцька лінія на сайті metro.molot.ru Лінії Московського метрополітену Замоскворіцька лінія
56680374	https://en.wikipedia.org/wiki/Emmy%20Murphy	Emmy Murphy	Emmy Murphy is an American mathematician and a professor at the University of Toronto, Mississauga campus. Murphy also maintains an office at the Bahen Centre for Information Technology. Murphy works in the area of symplectic topology, contact geometry and geometric topology. Education Murphy graduated from the University of Nevada, Reno in 2007, She completed her doctorate at Stanford University in 2012; her dissertation, Loose Legendrian Embeddings in High Dimensional Contact Manifolds, was supervised by Yakov Eliashberg. Career She was a C. L. E. Moore instructor and assistant professor at the Massachusetts Institute of Technology before moving in 2016 to Northwestern University, where she became an associate professor of mathematics. She moved to Princeton University in 2021 as a full professor; and later moved to the University of Toronto in 2023. Murphy is recognized for her contribution to symplectic and contact geometry. She won the New Horizons in Mathematics Prize in 2020 for "the introduction of notions of loose Legendrian submanifolds", and "overtwisted contact structures in higher dimensions", which is joint work with Matthew Strom Borman and Yakov Eliashberg. Murphy was invited to the International Congress of Mathematicians in 2018 and she gave a talk related to some results on h-principle phenomena. Apart from using h-principle to study the flexibility of local geometric models, Murphy's work uses cut-and-paste/surgery techniques from smooth topology. She also works on exploring the interaction of symplectic/contact topology with geometric invariants, such as those coming from pseudo-holomorphic curves or constructible sheaves. Murphy received the grants from National Science Foundation for the period 2019–2022 on the topic "Flexible Stein Manifolds and Fukaya Categories". Awards and honors Von Neumann Fellow, Institute for Advanced Study, 2019–2020. New Horizons in Mathematics prize awarded by the Breakthrough Prize Foundation 2020. Invited speaker at the 2018 International Congress of Mathematicians. Joan & Joseph Birman Research Prize 2017 by the Association for Women in Mathematics. AWM Birman Prize 2016 by Royal Academy of Science, Letters and Fine Arts of Belgium. Sloan Research Fellowship 2015. References External links Loose Legendrian Embeddings in High Dimensional Contact Manifolds Year of birth missing (living people) Living people 21st-century American mathematicians University of Nevada, Reno alumni Stanford University alumni Massachusetts Institute of Technology faculty Massachusetts Institute of Technology School of Science faculty Northwestern University faculty Princeton University faculty Academic staff of the University of Toronto 21st-century American women mathematicians American transgender women LGBT mathematicians
1932328	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D0%B9	Самбай	Самбай — село у складі Алгинського району Актюбінської області Казахстану. Адміністративний центр Карагаського сільського округу. Населення — 695 осіб (2021; 816 у 2009, 738 у 1999, 809 у 1989). Примітки Джерела Посилання На Вікімапії Населені пункти Алгинського району Села Актюбінської області
15513887	https://en.wikipedia.org/wiki/Apison%2C%20Tennessee	Apison, Tennessee	Apison, Tennessee Apison is an unincorporated community and census-designated place (CDP) in Hamilton County, Tennessee, United States. It is a rural area east of the city of Chattanooga, and borders Ooltewah, Collegedale, and north Georgia to the south. It is part of the Chattanooga, TN–GA Metropolitan Statistical Area. As of the 2020 census, its population was 4,428. Apison is fifteen miles from Enterprise South Industrial Park, the location of Volkswagen North America. History In 1881 the railroad came through a small settlement, now known as Apison, that had previously had its mail delivered by horse and buggy. The town then was known as O'Brian that was assigned by the railroad officials. The name was later changed because of another Tennessee town already having the same name. Due to the large deposits of Apison shale rock found along the railroad tracks, the town was renamed to its current name. In 2001, the old Apison Elementary School was turned into a Tres Dias retreat center. Demographics 2020 census As of the 2020 United States census, there were 4,428 people, 987 households, and 803 families residing in the CDP. Popular culture Apison was depicted in the X-Files episode "The Field Where I Died." Education Apison Elementary School is located at 10433 East Brainerd Road. Middle school and high school students may attend either East Hamilton or Ooltewah Middle School/High School. References Census-designated places in Tennessee Unincorporated communities in Tennessee Census-designated places in Hamilton County, Tennessee Unincorporated communities in Hamilton County, Tennessee
28893644	https://en.wikipedia.org/wiki/Andrey%20Dostoevsky	Andrey Dostoevsky	Andrey Dostoevsky Andrey Mikhailovich Dostoyevsky (– ) was a Russian architect, engineer, memoirist, and building restorer. He was also the father of renowned histologist Alexander Dostoyevsky and the brother of famous writer Fyodor Dostoyevsky. While not as close to Fyodor as their elder brother Mikhail, Andrey and Fydor maintained a friendly relationship throughout their lives, even corresponding regularly. Andrey Dostoyevsky's Memoirs (Vospominania), first published in 1930, offer valuable insights into the early years of Fyodor Dostoyevsky's life. Covering the period from 1825 to 1871, the Memoirs were written in just eight months between 1895 and 1896. Career In late 1841, Andrey Dostoyevsky moved to Saint Petersburg. The following year, he entered the Saint-Petersburg State University of Architecture and Civil Engineering, graduating in June 1848. Subsequently, he worked as an engineer in Saint Petersburg. He had none of the literary talent of his brothers Fyodor and Mikhail. In 1849 Andrey was arrested as a member of Petrashevsky Circle and placed in Peter and Paul Fortress, because he was mistaken for Mikhail. 13 days later, Andrey was released, but this incident ruined his career. Because of the relations to Dostoyevsky family, he was sent out of Saint Petersburg and appointed as head architect in Elisavetgrad. In July 1850 Andrey Dostoyevsky married Domnika Fedorchenko. They had 2 sons and 2 daughters. Andrey Dostoyevsky worked as an architect in Elisavetgrad, Simferopol, Dnipropetrovsk. In 1865, he was appointed at Yaroslavl guberniya, where he served on various positions for more than twenty-five years. Widowed in 1887, after his retirement in 1890 he lived alone. In 1897, he died of cancer. Projects 1867 — approved as an architect of the bell tower near the Annunciation church in Yaroslavl; observed the church expanding in Uglich district; designed a fire lookout tower in the town of Mologa. 1867—1869 — supervised a church reconstruction in Krasnov village (Rostov uyezd). 1880 — a match factory project for merchant Dunaev (Yaroslavl). 1882 — chemical factory design near Romanov-Borisoglebsk; iron factory design in Yaroslavl. 1882 — reconstruction project of the stone chapel in Malo-Bogorodskoye village (Myshkin uyezd). 1883 — approved a draft project of the bleaching facility near Stepanovo village on Kotorosl River. 1886 — a project of Nativity of the Theotokos church in Breytovo village (Mologa uyezd). 1887 — a stone bell tower project for a church in Dmitrovskoye village (Poshekh uyezd). 1888 — a new bell tower project of the Dormition of the Theotokos church in Zakobyakino village (Lyubim uyezd); a weaving factory project near Nagatino village. 1890 — a project of five-storey steam mill in Poshekhonye. References See also 1825 births 1897 deaths Fyodor Dostoyevsky Memoirists from the Russian Empire 19th-century architects from the Russian Empire Ukrainian architects Deaths from cancer in the Russian Empire Saint-Petersburg State University of Architecture and Civil Engineering alumni Andrei 19th-century memoirists Prisoners of the Peter and Paul Fortress
61959746	https://en.wikipedia.org/wiki/Paustovo	Paustovo	Paustovo is a rural locality (a village) and the administrative center of Paustovskoye Rural Settlement, Vyaznikovsky District, Vladimir Oblast, Russia. The population was 1,140 as of 2010. There are 13 streets. Geography Paustovo is located 19 km south of Vyazniki (the district's administrative centre) by road. Uspensky Pogost is the nearest rural locality. References Rural localities in Vyaznikovsky District
490030	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D1%80%D0%B8%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0	Всесвітній день рибальства	Всесвітній день рибальства 27 червня у всьому світі відзначають день рибальства. Історія свята сягає корінням у 1985 рік, коли за рішенням Міжнародної конференції з регулювання і розвитку рибальства, що відбулася в 1984 р. в Римі, офіційно з'явився міжнародний день рибальства. Риболовля - одне з наймасовіших захоплень людства. Хто хоч раз побував на водоймі з вудкою, насолодився чистотою, ні з чим незрівнянною радістю спілкування з природою і зловив першу в своєму житті рибу, той цього не забуде ніколи. Процес лову риби настільки захопливий, що з часом у новачків він нерідко переростає у всепоглинаючу пристрасть. Адже тільки по-справжньому зосереджені люди заради того, щоб побачити або відчути клювання риби, можуть забиратися в дуже віддалені і глухі куточки, годинами мокнути під дощем або мерзнути на морозі. В цей день у багатьох країнах проводяться змагання з рибної ловлі, різні навчальні семінари. Заходи збирають як рибалок з великим стажем, так і початківців любителів. В останні роки серед учасників рибних змагань можна все частіше побачити жінок. Безсумнівно, все більше і більше людей розуміють, що рибний лов - прекрасний засіб зміцнення духовних і фізичних сил. Див. також День рибалки в Україні. Джерело Всесвітній день рибальства Міжнародні дні Рибальство 27 червня Свята червня
2011213	https://uk.wikipedia.org/wiki/Stille	Stille	Stille (укр. «Тиша») — п'ятий студійний альбом німецького дуету Lacrimosa. При запису цього альбому дуже активно використовувались симфонічний оркестр та хор. Завдяки цьому альбом був дуже неоднозачно прийнятий поціновувачами гурту. Ті фанати, які розпочали знайомство з попереднього альбому Inferno сприйняли альбом тепло, але старі шанувальники піддали критиці за відход від darkwave стилістики. Список композицій Лінки Музичні альбоми англійською мовою Рок-альбоми Музичні альбоми 1997 Музичні альбоми за алфавітом Альбоми симфонічного металу Музичні альбоми німецькою мовою Альбоми Lacrimosa
4805220	https://uk.wikipedia.org/wiki/Liolaemus%20dicktracyi	Liolaemus dicktracyi	Liolaemus dicktracyi — вид ігуаноподібних ящірок родини Liolaemidae. Ендемік Аргентини. Поширення і екологія Liolaemus dicktracyi відомі з типової місцевості, розташованої в горах , в департаменті , в провінції Ла-Ріоха. Вони живуть на кам'янистих гірських схилах, порослих травою і невеликими чагарниками, та серед скель. Зустрічаються на висоті від 2600 до 2800 м над рівнем моря. Живляться комахами, є живородними. Збереження МСОП класифікує цей вид як вразливий. Liolaemus dicktracyi може загрожувати знищення природного середовища. Примітки Liolaemidae Тварини, описані 2003 Плазуни Аргентини Ендемічна фауна Аргентини
123560	https://en.wikipedia.org/wiki/Clyde%20Park%2C%20Montana	Clyde Park, Montana	Clyde Park, Montana Clyde Park is a town in Park County, Montana, United States. The population was 332 at the 2020 census. Originally known as Sunnyside, the town was renamed in the 1890s. History Founded in the 1870s, the present-day site of Clyde Park was founded as Sunnyside by Texas cattlemen who were attracted to the area for grazing their herds. The post office in Sunnyside was established in 1887. In 1887, a post office called Clyde Park was established at the historic Harvey and Tregloan Ranch, where John Harvey owned a Clydesdale horse which he had imported from England in the late 1890s. A stagecoach from Livingston, Montana, reached the town in the 1880s. In 1901, the Clyde Park post office was merged with Sunnyside, and the town was renamed Clyde Park. However, the reason is unclear. Another source suggests that the town was called Clyde Park in honor of Clyde Durand, a local rancher; or for Harvey's Clydesdale horse. The Harvey and Tregloan Ranch eventually was sold to Robert Shiplet. The present-day Shiplet Ranch has historic barns that date to the 1870s or 80s, and its livestock brand is notably the shape of Montana. In 1909 the Northern Pacific Railway established a branch line to the town, and in 1912 it incorporated as Clyde Park. That year it was reported to have a bank, a newspaper, a creamery, and an elevator. A major fire burned much of the town in 1919. Today, Clyde Park is the home of the G Bar M Ranch, a 3,200-acre dude ranch that opened in 1934. The ranch itself dates back to 1900. The town is also home to the Old Settler's Days, an annual celebration of pioneer history. It includes an art show and parade. Geography The town is in the Shields River valley. Area farmers have won world prizes for raising grain. Clyde Park is at (45.884921, -110.603485). According to the United States Census Bureau, the town has an area of , all land. Climate This climatic region is typified by large seasonal temperature differences, with warm to hot (and often humid) summers and cold (sometimes severely cold) winters. According to the Köppen Climate Classification system, Clyde Park has a humid continental climate, abbreviated "Dfb" on climate maps. Demographics 2010 census As of the census of 2010, there were 288 people, 136 households, and 80 families residing in the town. The population density was . There were 153 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 98.3% White, 0.7% Native American, 0.3% Asian, and 0.7% from other races. Hispanic or Latino people of any race were 1.0% of the population. There were 136 households, of which 25.7% had children under the age of 18 living with them, 47.8% were married couples living together, 9.6% had a female householder with no husband present, 1.5% had a male householder with no wife present, and 41.2% were non-families. 36.0% of all households were made up of individuals, and 14.7% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.12 and the average family size was 2.79. The median age in the town was 45.8 years. 21.2% of residents were under the age of 18; 4.8% were between the ages of 18 and 24; 22.6% were from 25 to 44; 36.5% were from 45 to 64; and 14.9% were 65 years of age or older. The gender makeup of the town was 50.7% male and 49.3% female. 2000 census As of the census of 2000, there were 310 people, including 137 households, and 83 families residing in the town. The population density was . There were 157 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 100.00% White. Hispanic or Latino people of any race were 0.32% of the population. There were 137 households, out of which 27.7% had children under the age of 18 living with them, 53.3% were married couples living together, 3.6% had a female householder with no husband present, and 38.7% were non-families. 35.8% of all households were made up of individuals, and 18.2% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.26 and the average family size was 2.96. In the town, the population was spread out, with 23.5% under the age of 18, 6.8% from 18 to 24, 23.5% from 25 to 44, 30.0% from 45 to 64, and 16.1% who were 65 years of age or older. The median age was 43 years. For every 100 females there were 105.3 males. For every 100 females age 18 and over, there were 111.6 males. The median income for a household in the town was $28,194, and the median income for a family was $35,278. Males had a median income of $27,500 versus $20,556 for females. The per capita income for the town was $15,646. About 2.2% of families and 10.0% of the population were below the poverty line, including 11.5% of those under age 18 and 11.8% of those age 65 or over. Education Shields Valley Public Schools educates students from kindergarten through 12th grade. The elementary school is in Wilsall. The Jr/Sr High School is located in Clyde Park. The Shields Valley High School team name is the Rebels. References Towns in Park County, Montana 1870s establishments in Montana Territory
4761663	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D1%8E%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%94%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29	Плюсково (Дзержинський район)	Плюсково (Дзержинський район) Плюсково — присілок в Дзержинському районі Калузької області Російської Федерації. Населення становить 144 особи. Входить до складу муніципального утворення Угорське сільське поселення. Історія Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Угорське сільське поселення. Населення Примітки Населені пункти Дзержинського району Калузької області Присілки Калузької області
640233	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%87%20%D0%92%D1%8F%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87	Деркач Вячеслав Васильович	Деркач Вячеслав Васильович Вячеслав Васильович Деркач (23 червня 1976, Прилуки) — український біатлоніст, майстер спорту України міжнародного класу з біатлону, член національної збірної команди України, неодноразовий переможець першостей та Чемпіонатів України. Учасник чотирьох Зимових Олімпійських ігор: 1998, 2002, 2006 та 2010 років. Найкраще досягнення — 7 місце на Олімпіаді 2002 року. Тренер — Микола Зоц. Навчався у Чернігівському державному педагогічному університеті імені Т.Г. Шевченка та Національній академії внутрішніх справ України. Чоловік української біатлоністки Оксани Хвостенко. Подружжя виховує сина Микиту і доньку Ганну. Вячеслав Деркач працює директором державної установи "Державний центр олімпійської підготовки з біатлону" в місті Чернігові, Оксана там — тренер. Статистика Примітки Посилання Профіль спортсмена на сайті Федерації біатлону України. http://services.biathlonresults.com/athletes.aspx?IbuId=BTUKR12306197601 Уродженці Прилук Українські біатлоністи Українські учасники зимових Олімпійських ігор 1998 Українські учасники зимових Олімпійських ігор 2002 Українські учасники зимових Олімпійських ігор 2006 Українські учасники зимових Олімпійських ігор 2010 Біатлоністи на зимових Олімпійських іграх 2010 Біатлоністи на зимових Олімпійських іграх 2006 Біатлоністи на зимових Олімпійських іграх 2002 Біатлоністи на зимових Олімпійських іграх 1998 Спортсмени Чернігова
3322616	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%8C%D1%8E%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%28%D0%9E%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%BD%29	Моньюмент (Орегон)	Моньюмент (Орегон) Моньюмент — місто в США, в окрузі Грант штату Орегон. Населення — 115 осіб (2020). Географія Моньюмент розташований за координатами (44.820797, -119.420843). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 1,32 км², уся площа — суходіл. Клімат Демографія Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало 128 осіб у 55 домогосподарствах у складі 31 родини. Густота населення становила 97 осіб/км². Було 82 помешкання (62/км²). Расовий склад населення: До двох чи більше рас належало 0,8 %. Частка іспаномовних становила 3,9 % від усіх жителів. За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,2 % — особи молодші 18 років, 59,4 % — особи у віці 18—64 років, 16,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 40,5 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 120,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 120,5 чоловіків також старших 18 років. За межею бідності перебувало 24,7 % осіб, у тому числі 8,7 % дітей у віці до 18 років та 0,0 % осіб у віці 65 років та старших. Цивільне працевлаштоване населення становило 26 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 53,8 %, транспорт — 15,4 %, сільське господарство, лісництво, риболовля — 11,5 %, інформація — 7,7 %. Джерела Міста Орегону Населені пункти округу Грант (Орегон) Населені пункти США, засновані 1905
4382971	https://uk.wikipedia.org/wiki/Winners%20Open%202021%2C%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%80%D1%8F%D0%B4	Winners Open 2021, парний розряд	Winners Open 2021, парний розряд Турнір проводився вперше. Титул виграли Натела Дзаламідзе та Кая Юван, здолавши в фіналі пару Катаржина Пітер / Маяр Шеріф з рахунком 6–3, 6–4. Для обох тенісисток це буля перша перемога в турнірі WTA. Сіяні пари Сітка Посилання Основна сітка Перемогаners Open - Doubles
3777856	https://en.wikipedia.org/wiki/Mario%20Livio	Mario Livio	Mario Livio (born June 19, 1945) is an astrophysicist and an author of works that popularize science and mathematics. For 24 years (1991–2015) he was an astrophysicist at the Space Telescope Science Institute, which operates the Hubble Space Telescope. He has published more than 400 scientific articles on topics including cosmology, supernova explosions, black holes, extrasolar planets, and the emergence of life in the universe. His book on the irrational number phi, The Golden Ratio: The Story of Phi, the World's Most Astonishing Number (2002), won the Peano Prize and the International Pythagoras Prize for popular books on mathematics. Scientific career Livio has focused much of his research on supernova explosions and their use in determining the rate of expansion of the universe. He has also studied so-called dark energy, black holes, and the formation of planetary systems around young stars. He has contributed to hundreds of papers in peer-reviewed journals on astrophysics. Among his prominent contributions, he has authored and co-authored important papers on topics related to accretion onto compact objects (white dwarfs, neutron stars, and black holes). In 1980, he published one of the first multi-dimensional numerical simulations of the collapse of a massive star and a supernova explosion. He was one of the pioneers in the study of common envelope evolution of binary stars, and he applied the results to the shaping of planetary nebulae as well as to the progenitors of Type Ia supernovae. Together with D. Eichler, T. Piran, and D. Schramm he published a seminal paper in which the authors predicted that merging neutron stars produce Gamma-Ray bursts, gravitational waves, and certain heavy elements. All of these predictions have later been confirmed. In 2009, the American Association for the Advancement of Science (AAAS) Council elected him as a Fellow of the AAAS. Livio was cited for his "distinguished contributions to astrophysics through research on stars and galaxies and through communicating and interpreting science and mathematics to the public." He is also cited in the American Men and Women of Science. Since 2010, Livio has mainly concentrated on the problem of the emergence of life in the universe. In this context, he co-authored (primarily with Rebecca G. Martin) a series of works related to life on Earth and life's potential emergence on extrasolar planets. In addition, in 2015 he reviewed the scientific achievements of the Hubble Space Telescope in its first 25 years in operation. Livio has been nominated three times by the USA Science and Engineering Festival as one of the "Nifty Fifty Speakers" to talk about his work and career to middle and high school students in 2010, 2011, and 2013. Other honors include: Carnegie Centenary Professor in 2003, Danz Distinguished Lecturer in 2006, Resnick Distinguished Lecturer in 2006, Iben Distinguished Lecturer in 2008, and Terzian Distinguished Lecturer in 2011. Popular works Livio has popularized astronomy and mathematics through books, lectures, magazine articles, and radio and television appearances. He has appeared on TV and radio outlets including PBS, NPR, and CBS to discuss scientific and mathematical subjects. Livio's first book of popular science was The Accelerating Universe (2000), which described the theory that the universe was expanding at a faster and faster rate. He explored the possible causes and the theoretical implications of continuing expansion, especially its implications for beliefs about the "beauty" of the scientific laws that govern the cosmos. Livio's next book, The Golden Ratio: The Story of Phi (2002), concerned patterns in nature and art. He traced the influence of the golden ratio through many centuries of art, architecture, music, and even stock market theories. The Equation That Couldn't Be Solved (2005) described how efforts to solve the quintic equation led to group theory and to the mathematics of symmetry. He emphasizes the crucial roles of Évariste Galois and Niels Henrik Abel in developing this branch of mathematics. The book contains biographical sketches of Galois, Abel, and several other mathematicians. Is God A Mathematician? (2009) discusses the ability of mathematics to describe and predict accurately the physical world. Livio also attempts to answer a question with which mathematicians and philosophers have struggled for centuries: Is mathematics ultimately invented or discovered? The book was selected by the Washington Post as one of the best books of 2009. Brilliant Blunders (2013) investigates serious mistakes by five notable figures in science: Charles Darwin, Lord Kelvin, Linus Pauling, Fred Hoyle, and Albert Einstein. Why? What Makes Us Curious (2017) explores the nature of human curiosity, focusing on Leonardo da Vinci and Richard Feynman. Galileo and the Science Deniers (2020) seeks to place Galileo Galilei's life and discoveries in modern scientific and social contexts, and draws a parallel between modern science denialism and the heresy charges against Galileo. Is Earth Exceptional? (forthcoming 2024), written with Nobel laureate Jack Szostak, describes cutting-edge research on the origin of life on Earth and the astronomical search for extraterrestrial life. Personal life Livio was born in Bucharest, Romania, and lived with his grandparents when his mother and father were forced to flee the country for political reasons. He had to leave Romania at age five with his grandparents. Following the launch of the Hubble Space Telescope he was offered a position at the Space Telescope Science Institute, and he moved to the U.S. Livio and his wife Sofie, a microbiologist, have three children. Books foreword by Allan Sandage. Galileo and the Science Deniers. Simon and Schuster. 2020. ISBN 978-1501194733 Is Earth Exceptional? Basic Books. 2024. ISBN 978-1541602960 Lectures, a selection References External links to the International Mars Society Convention, University of Maryland, 2009 1945 births Living people Fellows of the American Association for the Advancement of Science Romanian astronomers Israeli astronomers Israeli science writers Israeli scientists Romanian Jews Romanian emigrants to Israel Academic staff of Technion – Israel Institute of Technology Hebrew University of Jerusalem alumni Weizmann Institute of Science alumni Tel Aviv University alumni Mathematics popularizers
73430	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%81%D0%BE%D1%80%D0%B1%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B5%20%D0%BE%D1%81%D1%83%D1%88%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%B3%D0%B0%D0%B7%D1%83	Абсорбційне осушування газу	Абсорбційне осушування газу — вилучення пари води з газу рідкими поглиначами. Опис Найбільше поширення як поглиначі води на устаткуванні абсорбційного осушування газу знайшли гліколі. Для реалізації процесу осушування газу від води до точок роси від −10 до −15 °C використовують сепаратор, абсорбер, регенератор гліколю, теплообмінник «гліколь-гліколь», насос. Для регенерації звичайно застосовують вогневий регенератор чи десорбер колонного типу з подаванням рефлюкса на верхню тарілку. Підвищення концентрації регенерованого гліколю поряд з підігріванням його в регенераторі досягається або створенням вакууму в колоні регенерації, або додатковим вилученням пари води з регенерованого гліколю за допомогою сухого газу. Більш глибоке осушування газу (до точок роси від −40 до −60 °C) з використанням гліколевого устаткування досягається за температур контакту в абсорбері 8—10 °C і високих концентрацій регенерованого гліколю (до 99,8—99,95 %). Газ осушується в контакторі, регенерація гліколю відбувається в десорбері підігріванням з допомогою печі (ребойлера), у стрипері (відгінній колоні) з допомогою відгінного сухого газу. Енергетичні витрати, які пов'язані з циркуляцією всього об'єму регенерованого висококонцентрованого гліколю по всій схімі, можна зменшити застосуванням процесу двоступінчастого осушування газу висококонцентрованим гліколем. Тут газ осушується від води в абсорбері двома потоками гліколю: потоком регенерованого гліколю з десорбера і потоком регенерованого висококонцентрованого гліколю зі стрипера. В обох цих схемах зниження втрат гліколю, що зумовлені його випаровуванням в сухий газ і крапельним винесенням з осушеним газом, досягається промиванням осушеного газу рідким пентаном, потік якого скеровується у верхню частину абсорбера насосом. Вказані схеми можуть реалізуватися на низькотемпературному устаткуванні (скраплення газів) газопереробних заводів, де необхідно досягати глибокого осушування газу. У випадку температур вище 50 °C на стандартних гліколевих устаткуваннях передбачають охолодження газу в апаратах повітряного охолодження перед подаванням його на осушування. Якщо температура газу нижча 6—8 °C, то перед подаванням газу на устаткування гліколевого осушування його підігрівають у печі підігрівання чи в теплообміннику. Ступінь охолодження чи підігрівання газу перед подаванням його на устаткування осушування вибирають, виходячи з розрахункової температури контакту, необхідної точки роси і враховуючи фізико-хімічні властивості осушувача. За усталеними нормами експлуатації насичення розчину осушувача беруть рівним 2,5 %. Витрату розчину гліколю в системі циркуляції визначають розрахунком, але беруть не менше 20 л/1000 м3 осушуваного газу. Втрати осушувача не повинні перевищувати 20 г/1000м3 (винесення, випаровування тощо). Див. також Адсорбційне очищення газу Абсорбційний осушник Посилання Склабінський В. І. Технологічні основи нафто- та газопереробки: навчальний посібник / В. І. Склабінський, О. О. Ляпощенко, А. Є. Артюхов. — Суми: Сумський державний університет, 2011. — 187 с. Джерела Бойко В. С., Бойко Р. В. Тлумачно-термінологічний словник-довідник з нафти і газу. Тт. 1-2, 2004—2006 рр. 560 + 800 с. Гази Абсорбція
1565321	https://uk.wikipedia.org/wiki/Bukowski%20%28%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8C%29	Bukowski (бронеавтомобіль)	Bukowski (бронеавтомобіль) Панцирник Bukowski був зібраний у Львові для захисту міста в ході польсько-російської війни 1920 року. Панцирник почали будувати за ініціативою начальника автомобільної служби львівського гарнізону майора Володислава Оссоріа-Буковського, що дало йому назву. Роботами керував майор, інженер Кохманн-Флоріанський. На шасі 3-тонної вантажівки Packard серії Е встановили каркас, до якого прикріпили німецькі панцирні піхотні щити зразка 1916 року. Кабіну водія і моторне відділення захистили залізними плитами. Для посадки екіпажу з 6 осіб використовували дверцята у кормі корпусу. Ще один люк розміщувався у даху. З кожної сторони панцирника містились амбразури для 4 кулеметів. Панцирник зібрали у майстернях військових кошар на вулиці Янівській у липні 1920 року. Панцирник передали війську 14 липня. Через 5 днів він взяв участь у боях біля Буська, згодом біля Задвір'я, де загинуло 318 з 330 оборонців і де зупинили наступ кінармії Будьонного. 23 серпня він був пошкоджений в боях за залізницю в районі Борщовичі — Пикуловичі. Для ремонту його відвезли до Львова, де він перебував до завершення війни і був включений 1921 до розквартированого в місті 6-го дивізіону панцирників. У наступні роки був розібраний разом з однотипним панцирником «Львівська дитина». Посилання Samochod pancerny «Bukowski» Импровизированный бронеавтомобиль (рос.) Samochód pancerny «Bukowski» (поль.) Джерела Janusz Magnuski, «Samochody pancerne Wojska Polskiego 1918—1939», WiS; Warszawa 1993 Техніка у Львові Бойові машини Польщі Бронеавтомобілі
4909945	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%B7%20%D0%B1%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B5%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202008%E2%80%942009	Єврокубок з баскетболу 2008—2009	Єврокубок з баскетболу 2008—2009 — перший сезон Єврокубка, що відбувся під егідою УЛЕБ і ФІБА Європа. Якщо у 2008 році в турнірі виступали 54 команди, то в сезоні 2008—09 учасниками змагань стали лише 48 клуби. Фінал восьми пройшов на арені «Паласпорт Олімпіко» в Туріні з 2 по 5 квітня 2009 року. Володарем Єврокубку став баскетбольний клуб з Литви — «Лєтовус Рітас». Команди учасники Єврокубку 2008/2009 Топ 32 Топ 16 Другий груповий етап розпочався 27 січня 2009 року. Чвертьфінали Бенетон Тревізо — Лєтовус Рітас — 79:85 (27:18, 16:31, 19:16, 17:20) Динамо М — Гемофарм — 85:93 (18:20, 23:25, 19:25, 25:23) Більбао — Задар — 76:67 (24:11, 15:20, 14:22, 23:14) Валенсія — Хімки — 73:76 (20:20, 13:17, 21:17, 19:22) Півфінали Хімки — Більбао — 79:73 (26:21, 14:14, 18:15, 21:23) Гемофарм — Лєтовус Рітас — 68:73 (14:24, 14:12, 19:13, 21:24) Фінал (5 квітня) Лєтовус Рітас — Хімки — 80:74 Нагороди MVP Єврокубку 2008/2009 Чак Эйдсон (Лєтовус Рітас) MVP фіналу Єврокубку 2008/2009 Марійонас Петравічюс (Лєтовус Рітас) Новачок року Мілан Мачван (Гемофарм) Тренер року Октай Махмуті (Бенетон Тревізо) Посилання EuroCup Офіційний сайт Євробаскет сайт Єврокубок 2008 у баскетболі‎ 2009 у баскетболі‎ 2008 у європейському спорті 2009 у європейському спорті
4282641	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0	Якинська	Якинська — присілок у складі Тарногського району Вологодської області, Росія. Входить до складу Ілезського сільського поселення. Населення Населення — 4 особи (2010; 12 у 2002). Національний склад (станом на 2002 рік): росіяни — 100 % Джерела Примітки Посилання На Вікімапії Населені пункти Тарногського району Присілки Вологодської області
2319090	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%B3%D0%BB%D0%B5%D1%80	Фоглер	Фоглер (або фогляр, ) — гармата, як правило легка, невеликого калібру. Є першим в історії видом гармати що заряджався з казенника, а не з дула. Фоглери мали знімні комори (камери) під порох. Назва «фоглер» вживалася щодо всіх гармат із знімною коморою для пороху, проте гармати великого калібру зустрічалися дуже рідко і були скоріше винятком ніж правилом. Перша згадка про гармату фоглер датується 1409 роком, використання гармат фоглер припинилося в 17 столітті. Зазвичай фоглери мали по дві або три зарядні комори, поки одну заряджали і робили постріл, іншу або інші камери в цей час набивали порохом, такий принцип заряджання дозволяв вести швидкий безперервний вогонь. За рахунок принципу заряджання з казенника фоглер був набагато швидкострільнішою гарматою за звичайні дульнозарядні гармати. Про те були у фоглера і недоліки технології того часу не дозволяли виготовити надійний механізм запирання затвора, а тому при пострілі частина порохових газів під тиском виривалася з ствола через казенну частину гармати. Через прорив газів потужність пострілу знижувалася. Фоглер мав зручну систему наведення, що дозволяла ефективно його застосовувати при обороні фортифікаційних укріплень. Цей факт у доповнення до значної швидкострільності цієї гармати і сприяв утвердженню репутації фоглера як гармати для захисту фортифікаційних укріплень. Також фоглер часто використовувався на кораблях. Стріляли з фоглера як ядрами, так і картеччю. Див. також Фальконет Посилання Дульнозарядна артилерія Гармати Середньовічна артилерія
1583659	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%2C%20%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B8%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8	Рослини Вінницької області, занесені до Червоної книги України	Рослини Вінницької області, занесені до Червоної книги України Список рослин Вінницької області, занесених до Червоної книги України. Статистика До списку входить 86 видів рослин, з них: Судинних рослин — 79; Мохоподібних — 5; Водоростей — 1; Лишайників — 1; Грибів — 0. Серед них за природоохоронним статусом: Вразливих — 41; Рідкісних — 14; Недостатньо відомих — 0; Неоцінених — 22; Зникаючих — 7; Зниклих у природі — 1; Зниклих — 1. Список видів Див. також Флора Вінницької області Тварини Вінницької області, занесені до Червоної книги України Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Вінницької області Джерела Рослини Вінницької області, занесені до Червоної книги України // Червона книга України Вінницька Охорона природи у Вінницькій області
3977505	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B4	Аллард	Аллард — прізвище голландського походження. Відомі носії: Абрахам Аллард — голландський гравер і картограф Вейн Аллард — американський політик Карел Аллард — нідерландський картограф
2496847	https://uk.wikipedia.org/wiki/FAM3D	FAM3D	FAM3D – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 3-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 224 амінокислот, а молекулярна маса — 24 963. Задіяний у такому біологічному процесі як поліморфізм. Секретований назовні. Література Примітки Див. також Хромосома 3 Некатегоризовані білки
1865292	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BD%D0%BD%20%D0%93%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D0%BD%D0%B3	Енн Гардінг	Енн Гардінг Дороті Волтон Гетлі, відома під псевдонімом Енн Гардінг (7 серпня 1902 — 1 вересня 1981) — американська акторка. Удостоєна двох зірок на Голлівудській алеї слави, за внесок у кіно і телебачення. Біографія Народилася у форті Сем Г'юстон в техаському місті Сан-Антоніо 7 серпня 1901 року. Її батько був військовим, тому сімейство Гетлі часто переселялося, поки не осіло в Нью-Йорку, де Дороті вступила в жіночий коледж Браян Мауер. Незабаром після закінчення коледжу Дороті почала акторську кар'єру, а у 1921 році дебютувала на Бродвеї. В кіно дебютувала 1929 року у фільмі «Кордон Парижа» з Фредріком Марчем у головній ролі. Вже через рік, взявши псевдонім Енн Гардінг, була номінована на премію «Оскар» за роль у фільмі «Свято». На початку кінокар'єри Гардінг працювала в основному на студії «Pathé», яка пізніше була поглинута «RKO», де знімалася з такими зірками, як Гері Купер, Леслі Говард і Мірна Лой. Разом з Гелен Твелвтріс і Констанс Беннетт становила тріо акторок, що спеціалізуються на зйомках у мелодрамах. У 1926 році Енн Гардінг одружилася з актором Гаррі Банністера. У 1928 народила дочку Енн, яка залишилася з нею і після завершення шлюбу, що тривав 6 років. На початку 1930-х років, на піку своєї популярності, Гардінг з'явилася в таких картинах, як «Відданість» (1931), «Тваринний світ» (1932), «Престиж» (1932) і «Пітер Іббетсон» (1935). В 1937 році Гардінг одружилася за диригентом і композитором Вернером Янссеном і залишила кіно. Через 5 років повернулася на екрани, з'явившись в 1942 році в картині «Очі в ночі», а через рік втілила Марджорі Девіс у військово-пропагандистському фільмі «Місія в Москву». На початку 1960-х, після 30-річної відсутності, Гардінг з'явилася на Бродвеї, зігравши в двох малоуспішних постановках. У той же час виконала невеликі ролі в кількох телесеріалах, завершивши цим у 1965 році свою кар'єру. Останню роль виконала в серіалі «Бен Кейсі». Енн Гардінг померла 1 вересня 1981 року у 80 років в одному з передмість Лос-Анджелеса. Вона була кремована, а її прах похований на кладовищі Голлівуд-Гіллз. Вибрана фільмографія 1930 — Свято Примітки Посилання Акторки XX століття Голлівудська алея слави Уродженці Сан-Антоніо Акторки, відомі під псевдонімами Американські театральні акторки Американські телеакторки Американські кіноакторки
5119818	https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B1%D1%83%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B0%20%D1%81%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0	Дистрибутивна семантика	Дистрибутивна семантика — це галузь досліджень, що розробляє та вивчає теорії та методи кількісної оцінки та категоризації семантичних подібностей між мовними елементами на базі їхніх дистрибутивних властивостей у великих вибірках мовних даних. Базова ідея дистрибутивної семантики може бути підсумована в так званій дистрибутивній гіпотезі: лінгвістичні елементи з подібними дистрибуціями мають подібні значення. Дистрибутивна гіпотеза Дистрибутивна гіпотеза в лінгвістиці походить від семантичної теорії вживання мови, наприклад слова, які вживаються та трапляються в однакових контекстах, як правило, мають подібні значення. Ключова ідея, що «слово характеризується компанією, яку воно підтримує», була популяризована Фертом у 1950-х роках. Дистрибутивна гіпотеза є базою статистичної семантики . Хоча вона й виникла в лінгвістиці, зараз вона отримує увагу в когнітивній науці, особливо щодо контексту вживання слів. За останні роки дистрибутивна гіпотеза стала базою для теорії узагальнення на основі подібності у вивченні мови: ідея, що діти можуть зрозуміти як використовувати слова, які вони рідко зустрічали раніше, узагальнюючи їх використання на основі дистрибуції подібних слів. Дистрибутивна гіпотеза припускає, що чим більш семантично схожими є два слова, тим більш дистрибутивно схожими вони будуть, і, отже, тим більше вони будуть мати тенденцію зустрічатися в подібних мовних контекстах. Незалежно від того, чи справедливе це припущення, воно має значні наслідки як для проблеми розрідженості даних в обчислювальному моделюванні, так і для питання про те, як діти здатні вивчати мову так швидко, враховуючи відносно бідні вхідні дані (це також відоме як проблема бідності стимулу). Дистрибутивне семантичне моделювання у векторних просторах Дистрибутивна семантика сприяє застосуванню лінійної алгебри як обчислювального інструменту та фреймворку представлення. Базовий підхід полягає у зборі дистрибутивної інформації у великорозмірних векторах та визначенні дистрибутивної/семантичної схожості в термінах векторної схожості. Залежно від того, який тип інформації про дистрибуцію використовується для збирання векторів, можна виокремлювати різні види схожостей: тематичні схожості можна витягнути, заповнивши вектори інформацією про те, в яких областях тексту зустрічаються лінгвістичні елементи; парадигматичні схожості можна витягнути, заповнивши вектори інформацією про те, з якими іншими мовними елементами елементи зустрічаються. Зверніть увагу, що останній тип векторів також можна використовувати для вилучення синтагматичних схожості, дивлячись на окремі векторні компоненти. Базова ідея кореляції між дистрибутивною та семантичною схожістю може бути реалізована багатьма різними способами. Є великий асортимент обчислювальних моделей, які реалізують дистрибутивну семантику, включаючи латентний семантичний аналіз (LSA), аналог мови гіперпростору (HAL), моделі на основі синтаксису або залежностей, випадкове індексування, семантичне згортання та різні варіанти тематичної моделі . Дистрибутивні семантичні моделі відрізняються, перш за все, такими параметрами: Вид контексту (текстові регіони чи мовні елементи) Контекстне вікно (розмір, розширення тощо) Частотне зважування (наприклад, ентропія, поточкова взаємна інформація тощо) Зменшення розмірності (наприклад, випадкове індексування, розклад сингулярного значення тощо) Міра подібності (наприклад, косинус подібності, відстань Мінковського тощо) Дистрибутивні семантичні моделі, що застосовують лінгвістичні елементи як контекст, ще називають простором слів або моделями векторного простору. Поза межами лексичної семантики Під час того як дистрибутивна семантика зазвичай використовується для лексичних одиниць — слів та багатослівних термінів — із значним успіхом, не в останню чергу завдяки її використанню як вхідних даних для нейронно інспірованих моделей глибокого навчання, лексична семантика (значення слів), тільки щоб нести частину семантики цілого висловлювання. Значення речення, наприклад «Тигри люблять кроликів», можна зрозуміти тільки частково, вивчивши значення трьох лексичних одиниць, які воно містить. Дистрибутивну семантику можна просто розширити, щоб охопити більший лінгвістичний елемент, такий як конструкції, з елементами без екземплярів або без них, але деякі базові припущення моделі потрібно дещо скоригувати. Граматика побудови та її формулювання лексико-синтаксичного континууму пропонують один підхід для включення більш складних конструкцій у семантичну модель розподілу, а деякі експерименти були реалізовані з використанням підходу випадкового індексування. Композиційні семантичні моделі розподілу розширюють семантичні моделі дистрибуції завдяки явним семантичним функціям, що застосовують синтаксично започатковані правила щоб об'єднати семантики лексичних одиниць, які беруть участь, у композиційну модель для характеристики семантики повних фраз чи речень. Цю роботу спершу запропонували Стівен Кларк, Боб Коеке та Мехрунш Садрзаде з Оксфордського університету, в їхній статті 2008 року «Композиційна модель розподілу значення». Було досліджено різні підходи до композиції, включаючи нейронні моделі, і вони обговорюються на відомих семінарах, таких як SemEval . Додатки Моделі дистрибутивної семантики успішно застосовуються для наступних завдань: знаходження дистрибутивної подібності між словами та багатослівними виразами; кластеризація слів на основі семантичної подібності; автоматичне створення тезаурусів і двомовних словників; неоднозначність сенсу слова ; розширення пошукових запитів за допомогою синонімів та асоціацій; визначення теми документа; кластеризація документів для пошуку інформації ; інтелектуальний аналіз даних та розпізнавання іменованих об'єктів ; створення семантичних карт різних предметних областей; перефразування ; аналіз настроїв ; моделювання вибіркових переваг слів. Програмне забезпечення Gensim DISCO Builder Див. також Фразема Вбудовування речення Статистична семантика Word2vec Вбудовування слів Люди Георгій Фурнас Зелліг Гарріс Примітки Джерела Reprinted in Посилання Зелліг С. Гарріс Засвоєння мови Семантика Комп'ютерна лінгвістика
36721	https://en.wikipedia.org/wiki/260s	260s	260s The 260s decade ran from January 1, 260, to December 31, 269. Significant people References

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.