id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
2759215
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1985%20%28%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%94%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%88%D0%B0%29
|
1985 (роман Далоша)
|
1985 (роман Далоша)
«1985» — роман угорського письменника Дьйордя Далоша, виданий в 1983 році, своєрідне продовження відомого роману-антиутопії Джорджа Оруелла «1984».
Сюжет
Роман починається з загибелі Великого брата і відображає проміжний період між 1984 і більш оптимістичним майбутнім, що характеризується послабленням православ'я в тоталітарній системі, протистоянням і близьким знищенням повітряних сил Океанії Євразією.
Див. також
1985 (роман Берджеса)
Примітки
Посилання
1985: What Happens After Big Brother Dies
Науково-фантастичні романи 1983
Науково-фантастичні романи Угорщини
Угорськомовні романи
Антиутопічні романи
Твори, засновані на 1984
|
58709631
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mycoparasitism
|
Mycoparasitism
|
Mycoparasitism
A mycoparasite is an organism with the ability to parasitize fungi.
Mycoparasites might be biotrophic or necrotrophic, depending on the type of interaction with their host.
Types of mycoparasitic organisms
Myco-heterotrophy
Various plants may be considered mycoparasites, in that they parasitize and acquire most of their nutrition from fungi during a part or all of their life cycle. These include many orchid seedlings, as well as some plants that lack chlorophyll such as Monotropa uniflora. Mycoparasitic plants are more precisely described as myco-heterotrophs.
Mycoparasitic bacteria
Some bacteria live on or within fungal cells as parasites or symbionts.
Mycoparasitic viruses
Some viruses, called mycoviruses live on or within fungal cells as parasites or symbionts.
Mycoparasitic fungi
Many mycoparasites are fungi, though not all fungicolous fungi are parasites (some are commensals or saprobes.) Biotrophic mycoparasites acquire nutrients from living host cells. Necrotrophic mycoparasites rely on dead host cells, which they might first kill with toxins or enzymes (saprophytic growth).
Kinds of mycoparasitic interactions
Biotrophic and necrotrophic mycoparasites
Biotrophic mycoparasites get nutrients from living host cells and growth of these parasites is greatly influenced by the metabolism of the host. Biotrophic mycoparasites tend to show high host specificity, and often form specialized infection structures. Necrotrophic mycoparasites can be aggressively antagonistic, invading the host fungus and killing, then digesting components of its cells. Necrotrophic parasites tend to have low host specificity, and are relatively unspecialized in their mechanism of parasitism.
Balanced and destructive mycoparasites
Balanced mycoparasites have little or no destructive effect on the host, whereas destructive mycoparasites have the opposite effect. Biotrophic mycoparasites are generally considered to be balanced mycoparasites; necrotrophic mycoparasites use toxins or enzymes to kill host cells, therefore necrotrophic mycoparasites are usually considered to be destructive mycoparasites. However, in some combinations, the parasite may live during its early development as a biotroph, then kill its host and act more like destructive mycoparasites in late stages of parasitization.
Mechanisms of Mycoparasitism
The four main steps of mycoparasitism include target location; recognition; contact and penetration; and nutrient acquisition.
Target location
Many research indicate that hyphal growth direction, spore germination, and bud tube elongation of mycoparasitic fungi may exhibit tropism in response to detection of a potential host. This tropic recognition reaction is thought to arise from detection of signature chemicals of the host; the direction of the concentration gradient determines the growth direction of the parasite. As the mycoparasitic interaction is host-specific and not merely a contact response, it is likely that signals from the host fungus are recognized by mycoparasites such as Trichoderma and provoke transcription of mycoparasitism-related genes.
Recognition
When mycoparasites contact their fungal host, they will recognize each other. This recognition between mycoparasites and their host fungi may be related to the agglutinin on the cell surface of the mycohost. Carbohydrate residues on the cell wall of mycoparasites might bind to lectins on the surface of the host fungi to achieve mutual recognition.
Contact and penetration
Once a mycoparasitic fungus and its host recognize each other, both may exhibit changes in external form and internal structure. Different mycoparasitic fungi form different structures when interacting with their hosts. For example, the hyphae of some mycoparasitic fungi form specialized contact cells resembling haustoria on the hyphae of their hosts; others may coil around the hyphae of their host fungus or penetrate then grow inside host hyphae. Nectrophic mycoparasites may kill host hyphae with toxins or enzymes before invading them.
Application
Mycoparasitic fungi can be important controls of plant disease fungi in natural systems and in agriculture, and may play a role in integrated pest management (IPM) as biological controls
Some Trichoderma species have been developed as biocontrols of a range of commercially important diseases, and have been applied in the United States, India, Israel, New Zealand, Sweden, and other countries to control plant diseases caused by Rhizoctonia solani, Botrytis cinerea, Sclerotium rolfsii, Sclerotinia sclerotiorum, Pythium spp., and Fusarium spp. as a promising alternative to chemical pesticides.
Further study of mycoparasitism may drive discovery off more bioactive compounds including biopesticides and biofertilizers.
References
Parasites of fungi
|
321232
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA
|
Новоголованівськ
|
Новоголованівськ — село в Голованівській громаді Голованівського району Кіровоградської області України.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 10 осіб, з яких 5 чоловіків та 5 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі ніхто не мешкав.
Примітки
Посилання
Погода в селі Новоголованівськ
Села Кіровоградської області
Знелюднілі населені пункти України
|
31139557
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fujiwara%20no%20Tamekane
|
Fujiwara no Tamekane
|
Fujiwara no Tamekane
, also known as , was a poet, an official in the Imperial court of Emperor Fushimi, and a senior bureaucrat of the Kamakura shogunate.
Tamekane was the grandson of poet Fujiwara no Tameie.
In the Imperial Daijō-kan, he rose to the rank of Chūnagon and Dainagon.
In 1298, he was banished to Sado Island. Later, this exile was modified to banishment in Tosa province.
In 1312 he compiled the Gyokuyō Wakashū.
Selected works
In a statistical overview derived from writings by and about Kyōgoku Tamekane, OCLC/WorldCat encompasses roughly 10+ works in 30+ publications in 2 languages and 400+ library holdings.
玉葉和歌集 (1647)
訳注為兼卿和哥抄 (1963)
為兼・為相等書狀並案 (1988)
See also
Gyokuyō Wakashū
Notes
References
Nussbaum, Louis-Frédéric and Käthe Roth. (2005). Japan encyclopedia. Cambridge: Harvard University Press. ; OCLC 58053128
Titsingh, Isaac. (1834). Annales des empereurs du Japon (Nihon Odai Ichiran). Paris: Royal Asiatic Society, Oriental Translation Fund of Great Britain and Ireland. OCLC 5850691
Japanese poets
|
3599584
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BF%D1%88%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BA%29
|
Вопша (присілок)
|
Вопша (присілок)
Вопша — присілок у Гатчинському районі Ленінградської області Російської Федерації.
Населення становить 153 особи. Належить до муніципального утворення Большеколпанське сільське поселення.
Географія
Населений пункт розташований на південній околиці міста Санкт-Петербурга.
Історія
Згідно із законом від 16 грудня 2004 року № 113—оз належить до муніципального утворення Большеколпанське сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Ленінградської області
Населені пункти Гатчинського району
|
2667885
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B1%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B0%D1%80%D0%BC%D1%96%D1%8F%20%28%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F%29
|
Добруджанська армія (Російська імперія)
|
Добруджанська армія (Російська імперія)
Добруджанська армія — одне з польових військових з'єднань Російської імператорської армії в Першій світовій війні в складі Румунського фронту.
Історія
Штаб польової армії створено в серпні 1916 року. В основному армія складалася з щойно створеного 47-го армійського корпусу та була відряджена до Румунії для допомоги в захисті міста Добруджа від Болгарсько-Німецького наступу з півдня.
Ядром Добруджанської армії був російський 47-й армійський корпус. Своє завдання армія не виконала, оскільки Добруджу було втрачено внаслідок .
Армію було розформовано в жовтні 1916 року та її рештки включено до складу Дунайської армії.
Структура
47-й армійський корпус
окремі Румунські та Сербські дивізії
Командування
Зайончковський Андрій Медардович
Див. також
Посилання
Література
К. А. Залеський. Хто був хто у Першій світовій війні, 2003
Армії Російської імперії
Військові формування, засновані 1916
Військові формування, розформовані 1916
Збройні сили Росії в Першій світовій війні
1916 у Європі
|
3286002
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1990%20Asian%20Winter%20Games
|
1990 Asian Winter Games
|
1990 Asian Winter Games
The 2nd Asian Winter Games were held from March 9 to 14, 1990, in Sapporo, Hokkaidō, Japan. India was originally scheduled to host the second edition of the games, but due to technical and financial difficulties it gave up its hosting rights to Japan in 1989. The 2nd Winter Asiad saw three NOCs participating in the games for the first time: Chinese Taipei, Iran and the Philippines.
Sports
Events from only six sports were held in the Second Winter Asiad. Figure skating was temporarily out due to conflict with the 1990 World Figure Skating Championships, while Large-hill (90m) Ski Jumping was again a demonstration sport.
Demonstration sports
Participating nations
Teams from Iran, Chinese Taipei and the Philippines made their debut at the event, which had a total of over three hundred athletes entering from nine nations.
Non-competing nations
Hong Kong, which had sent a delegation of figure skaters to the last games, this time sent only officials.
Medal table
References
A
Asian
Asian Winter Games
Asian Winter Games by year
Asian Games
Multi-sport events in Japan
Sports competitions in Sapporo
March 1990 sports events in Asia
20th century in Sapporo
|
3311947
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BC%D0%BE%D1%80%20%28%D0%9E%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BE%29
|
Гленмор (Огайо)
|
Гленмор (Огайо)
Гленмор — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Коламбіана штату Огайо. Населення — 1829 осіб (2020).
Географія
Гленмор розташований за координатами (40.663951, -80.613147). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 7,24 км², з яких 7,24 км² — суходіл та 0,00 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у 827 домогосподарствах у складі 584 родин. Густота населення становила 274 особи/км². Було 905 помешкань (125/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,1 %. Частка іспаномовних становила 0,4 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,5 % — особи молодші 18 років, 62,2 % — особи у віці 18—64 років, 17,3 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 45,1 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 103,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 98,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 10,1 % осіб, у тому числі 12,1 % дітей у віці до 18 років та 11,5 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 842 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 18,6 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 18,2 %, транспорт — 9,5 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 9,4 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Огайо
Населені пункти округу Коламбіана (Огайо)
|
19916677
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rzeszotary-Gortaty
|
Rzeszotary-Gortaty
|
Rzeszotary-Gortaty is a village in the administrative district of Gmina Rościszewo, within Sierpc County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south-east of Rościszewo, east of Sierpc, and north-west of Warsaw.
References
Rzeszotary-Gortaty
|
1772944
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1%84%D1%84%D1%96%20%28%D0%9C%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%B0%29
|
Еффі (Міннесота)
|
Еффі (Міннесота)
Еффі — місто в США, в окрузі Ітаска штату Міннесота. Населення — 109 осіб (2020).
Географія
Еффі розташоване за координатами (47.841227, -93.637575). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 9,44 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкали 123 особи в 48 домогосподарствах у складі 29 родин. Густота населення становила 13 особи/км². Було 68 помешкань (7/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,6 %. Частка іспаномовних становила 0,0 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 26,8 % — особи молодші 18 років, 58,6 % — особи у віці 18—64 років, 14,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 32,8 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 105,0 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 114,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . За межею бідності перебувало 19,3 % осіб, у тому числі 13,3 % дітей у віці до 18 років та 27,3 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 42 особи. Основні галузі зайнятості: будівництво — 28,6 %, виробництво — 14,3 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 14,3 %.
Джерела
Міста Міннесоти
Населені пункти округу Ітаска (Міннесота)
|
4637795
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BA%D1%83%D0%BD%D0%B5%D1%82%D1%96
|
Сакунеті
|
Сакунеті — село в Грузії.
За даними перепису населення 2014 року в селі проживає 472 особи.
Примітки
Села Грузії
Населені пункти Самцхе-Джавахеті
|
17299574
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leandro%20Remondini
|
Leandro Remondini
|
Leandro Remondini (17 November 1917 – 9 January 1979) was an Italian association football player and manager, who played as a midfielder or as a defender.
Club career
Born in Verona, Remondini was a defensive midfielder, who capable of covering any midfield role for his teams and who could also play as a full-back. After playing two seasons in Serie B with Verona, he debuted in Serie A at 20 years of age with Milan, in the same year that Italy won the 1938 World Cup. During the war period, he went from Modena to Casale, and back to Modena, before heading for the capital. With Lazio he played his best football, scoring 19 goals in 95 games and earning a spot on the Italian team for the 1950 World Cup. After the World Cup he went to Napoli, and then ended his Serie A career with Lucchese.
International career
Remondini was the oldest player selected to the Italy national team for the 1950 World Cup. His one cap for the 'Azzurri' was in the team's 2–0 win against Paraguay.
Style of play
A versatile player, Remondini was capable of playing anywhere in midfield, and also as a defender, but was usually deployed as a defensive midfielder, or also as a full-back on occasion.
References
1917 births
1979 deaths
Footballers from Verona
Italian men's footballers
Men's association football midfielders
AC Milan players
SS Lazio players
Hellas Verona FC players
Modena FC 2018 players
SSD Varese Calcio players
Casale FBC players
SSC Napoli players
Serie A players
Serie B players
Italy men's international footballers
1950 FIFA World Cup players
Lucchese 1905 players
Italian football managers
Beşiktaş J.K. managers
Italy men's B international footballers
US Catanzaro 1929 managers
Italian expatriate football managers
|
53536689
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Christophe%20Castaner
|
Christophe Castaner
|
Christophe Castaner (born 3 January 1966) is a French politician who served as Minister of the Interior from 16 October 2018 to 6 July 2020 under President Emmanuel Macron. He had been elected in 2017 for a three-year term as chairman (délégué général) of the La République En Marche! party with Macron's support. Castaner was Government Spokesperson under Prime Minister Édouard Philippe in 2017 and Secretary of State for Relations with Parliament from 2017 to 2018. He was also Macron's 2017 presidential campaign spokesman.
Born in Ollioules in the Var department in the Provence-Alpes-Côte d'Azur region, Castaner was Mayor of Forcalquier from 2001 to 2017. He held a vice presidency of the Regional Council of Provence-Alpes-Côte d'Azur from 2004 to 2012 under the presidency of Michel Vauzelle, before he represented the 2nd constituency of the Alpes-de-Haute-Provence department in the National Assembly from 2012 to 2017. He headed the Socialist Party list in the 2015 regional election in Provence-Alpes-Côte d'Azur, which saw the party lose all representation at the regional level. He joined Macron's En Marche! (later La République En Marche!) movement in 2016; he became its chairman the following year after a few months as Government Spokesman.
In 2018, Castaner was appointed as Minister of the Interior following the resignation of Gérard Collomb. His tenure, which was marked by the yellow vests movement, was heavily criticised for its scenes of police brutality, as well as a series of controversial public statements he made. While France was battling the COVID-19 pandemic and demonstrations had been banned, he allowed a Black Lives Matter protest to take place, attracting further criticism. The following month, he was succeeded by Gérald Darmanin in government and returned to the National Assembly where he would succeed Gilles Le Gendre as La République En Marche group president. In the 2022 legislative election, he lost his seat to Léo Walter of La France Insoumise (FI).
Early life and education
The youngest of three children, Christophe Castaner's father was in the military and his mother was a housewife.
A poor student, he gained his baccalauréat independently (en candidat libre) in 1986. A graduate of Law and Political Science at the University of Aix-Marseille, Castaner holds a post-graduate diploma in International Business Law and a diploma in Criminal and Criminological Sciences.
Political career
After work experience at the Banque Nationale de Paris (BNP) legal department, he was recruited to local government management posts in Avignon and Paris. In 1995 he became office manager for Tony Dreyfus, Mayor of the 10th arrondissement of Paris.
He was technical adviser to Minister of Culture Catherine Trautmann in 1997 and became her principal private secretary in 1998. He was principal private secretary to Michel Sapin, then Minister of the Civil Service and State Reform, from 2000 to 2002.
Local government
In 2001, Christophe Castaner stood for mayor of Forcalquier. He won against incumbent Pierre Delmar, a member of the Rally for the Republic who had been mayor from 1983 to 1989 and again since 1995. Delmar also served as both a member of the National Assembly and a departmental councillor.
Reelected as Mayor of Forcalquier and president of the district council of Forcalquier-Mount Lure (Communauté de communes Pays de Forcalquier - Montagne de Lure) in 2008, he was an active participant in the creation of the intercommunality of the Pays de Haute-Provence.
He was once again reelected Mayor of Forcalquier on 23 March 2014 by 22 votes, standing against Sébastien Ginet of the Union for a Popular Movement (UMP). On 11 April 2014, his deputy Pierre Garcin succeeded him as the president of the district council of Forcalquier-Mount Lure.
Regional government
In 2004, after having been elected to the Regional Council of Provence-Alpes-Côte d'Azur, Castaner was tasked by Regional Council President Michel Vauzelle with land use planning. It was the first time this duty fell to an "Alpine" representative, who was also the youngest vice president of the regional council. He was reelected as a regional councillor in 2010 and given a new portfolio: employment, economy, higher education and innovation.
Castaner was named on 5 February 2015 as lead candidate in the upcoming Provence-Alpes-Côte d'Azur regional election by members of the Socialist Party with 55% of the vote, ahead of Patrick Allemand (31%) and Elsa di Méo (14%). In the first round he obtained 17% of the vote, trailing the record-breaking National Front (40.6%) led by Marion Maréchal-Le Pen and The Republicans (26.5%) led by Christian Estrosi. Following the call of the Socialist Party's national leadership, Christophe Castaner decided not to stand in the second round in an act of unity against the National Front. This choice enabled the election of Estrosi of The Republicans to the presidency of the regional council with 54.8% of the vote in the second round, but meant the Socialist Party would lose all representation in the regional council.
National politics
Deputy for Alpes-de-Haute-Provence
On 17 June 2012, Castaner was elected as a deputy (or MP) to the National Assembly for the 2nd constituency of the Alpes-de-Haute-Provence department in the 2012 legislative election, ahead of the UMP candidate, Jean-Claude Castel, Mayor of Corbières.
A member of the National Assembly's Finance Committee, in July 2012 Castaner was appointed Special Rapporteur of Work and Employment Budgets. On 20 June 2014, Prime Minister Manuel Valls entrusted him with the vice presidency of the Council for the Co-ordination of Profit-sharing, Employee Savings and Employee Shareholding (Conseil d'orientation de la participation, de l'intéressement, de l'épargne salariale et de l'actionnariat salarié — COPIESAS). This authority was in charge of bringing negotiations between unions and management on these measures to a successful conclusion.
Castaner is considered to be one of Macron's earliest backers. He sponsored the Bill for Growth, Activity and Equality of Economic Opportunity (Loi pour la croissance, l'activité et l'égalité des chances économiques), known as the loi Macron ("Macron law"). He was spokesperson for and a supporter of Emmanuel Macron during the campaign for the presidential election of 2017. During this campaign, he was repeatedly criticised for his perceived dishonesty and tactlessness.
Castaner justified his joining with Emmanuel Macron by explaining that in politics one must be "at the right place at the right time, without necessarily knowing where you will end up". Described as ambitious, he reckons that "all politicians have an ego. Or they are liars. Recently, I downloaded La Provence at 5 a.m. to see if my picture was in that day's edition". He stood in the 2017 legislative election on the La République En Marche! ticket for the 2nd constituency of the Alpes-de-Hautes-Provence and was reelected.
Government Spokesperson and Secretary of State for Relations with Parliament
On 17 May 2017, Castaner was named Secretary of State for Relations with Parliament. He was also appointed as Government Spokesperson for the Édouard Philippe government.
In October 2017, after the arrest of several far-right activists, he was named among potential targets of attacks in preparation. La France Insoumise leader Jean-Luc Mélenchon was also included among the targets. The acute risk of an attack was denied by then Minister of the Interior Gérard Collomb shortly thereafter.
Leader of La République En Marche!
On 25 October 2017, a few days after Emmanuel Macron gave him his support, Castaner he declared his candidacy for the chairmanship of the La République En Marche party on RTL. He was elected at the first party convention on 18 November 2017. In his capacity as chairman, he spearheaded Macron's efforts to forge alliances with like-minded parties across Europe ahead of the 2019 European Parliament election.
Minister of the Interior
Following Gerard Collomb's resignation as Interior Minister for the Édouard Philippe government in early October 2018, Castaner was appointed Interior Minister on 16 October 2018 following an acting period by Philippe. A brief handover ceremony at the Interior Ministry was held the same day; Castaner spoke to journalists citing the issue of security as the ministry's greatest preoccupation, mentioning the "fight against terrorism". In the evening, President Macron addressed the French nation in a televised broadcast, in which he announced the appointment of the new Interior Minister and Agriculture Minister over a 12-minute-long speech.
During his tenure, Castaner faced the 2018 Strasbourg attack, 2019 Lyon bombing, 2019 Paris police headquarters stabbing and 2020 Romans-sur-Isère knife attack, perpetrated by Islamic terrorists.
In late 2018 and early 2019, Castaner was criticised for his handling of the yellow vests movement. Numerous scenes of police brutality were shown in international media. In June 2020, in the aftermath of the yellow vests movement and the death of Cédric Chouviat in early 2020, he announced that chokeholds would no longer be taught in police academies in France as an arrest technique.
On 9 March 2019, after a day of yellow vests demonstrations, Castaner, a married man, was photographed in a nightclub in Paris with an unknown young woman. The scene caused embarrassment for the Philippe government.
In 2019, he was heard by the Senate amid the Benalla affair.
On 1 May 2019, during Labour Day demonstrations, Castaner announced an "attack" of the Pitié-Salpêtrière Hospital in Paris by demonstrators, as well as the aggression of the nursing staff and a policeman. Videos and testimonies published the next day revealed that what he presented as an attack was in fact demonstrators trying to escape from police, who charged to disperse rioters. Criticised by journalists and several opposition politicians, he was accused of lying and recognised that he should not have used the term "attack".
In July 2019, Castaner was again criticised for decorating five police officers who were the subject of a police brutality investigation.
In the aftermath of the Paris police headquarters stabbing in October 2019, Castaner was criticised for the public statements he had made regarding the motive of the attacker. Castaner had claimed that there were no warning signs prior to the attack in the suspect's behavior, while records dating back to 2015 documented several alerts and reports concerning a possible Islamic radicalisation. The Republicans spokesman Christian Jacob called for an official inquiry, while other MPs demanded Castaner's resignation.
In June 2020, Castaner announced a Black Lives Matter demonstration in Paris would be authorised to proceed despite a decree signed by the Prime Minister banning demonstrations as a result of the COVID-19 pandemic in France and although he had stated the week prior "gatherings were prohibited" in order to slow the spread of the virus. He was quoted saying about the fight against racism following the murder of George Floyd in the United States: "I believe that the global emotion, which is a healthy emotion on this subject, goes beyond the legal rules that apply".
In July 2020, Castaner was sacked and replaced as Interior Minister by Budget Minister colleague Gérald Darmanin in the new Castex government. BFM TV published as a headline: "Christophe Castaner replaced by Gérald Darmanin after two years of controversies". He later returned to the National Assembly.
President of the La République En Marche group in the National Assembly
On 10 September 2020, Castaner succeeded Gilles Le Gendre as president of the La République En Marche group in the National Assembly.
Castaner was defeated in the second round of the 2022 French legislative election by Léo Walter of La France Insoumise and subsequently lost the seat he held since 2012.
Other activities
Autoroutes et tunnel du Mont-Blanc (ATMB), chair of the Board of Directors (since 2022)
Marseille-Fos Port, chair of the supervisory board (since 2022)
Political positions
In October 2020, Castaner was one of 48 LREM members who voted in support of a bill introduced by the Ecology Democracy Solidarity parliamentary group that would extend the legal deadline for abortion from 12 to 14 weeks.
Summary of elected positions
Local
18 March 2001 – 22 July 2017: Mayor of Forcalquier.
18 March 2001 – Present: municipal councillor, Forcalquier.
1 January 2003 – 12 April 2014: President of the District Council of Forcalquier-Mount Lure.
28 March 2004 – 13 July 2012: Vice President of the Regional Council of Provence-Alpes-Côte d'Azur.
National
20 June 2012 – 17 June 2017, 21 June 2017 – 21 July 2017: Socialist member of the National Assembly for the 2nd constituency of the Alpes de Haute-Provence. Member of the Finance Committee — Special protractor of Work and Employment Budgets.
17 May 2017 – 24 November 2017: Government Spokesperson.
17 May 2017 – 16 October 2018: Secretary of State for Relations with Parliament.
18 November 2017 – 16 October 2018: Executive Officer of La République En Marche!
16 October 2018 – 6 July 2020: Minister of the Interior.
References
External links
Official website
Page at the National Assembly
1966 births
Living people
French people of Spanish descent
Aix-Marseille University alumni
People from Ollioules
Mayors of places in Provence-Alpes-Côte d'Azur
Members of the Regional Council of Provence-Alpes-Côte d'Azur
Socialist Party (France) politicians
Renaissance (French political party) politicians
Deputies of the 14th National Assembly of the French Fifth Republic
Deputies of the 15th National Assembly of the French Fifth Republic
French interior ministers
|
18739
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Laika
|
Laika
|
Laika (– 3 November 1957) was a Soviet space dog who was one of the first animals in space and the first to orbit the Earth. A stray mongrel from the streets of Moscow, she flew aboard the Sputnik 2 spacecraft, launched into low orbit on 3 November 1957. As the technology to de-orbit had not yet been developed, Laika's survival was never expected. She died of overheating hours into the flight, on the craft's fourth orbit.
Little was known about the effects of spaceflight on living creatures at the time of Laika's mission, and animal flights were viewed by engineers as a necessary precursor to human missions. The experiment, which monitored Laika's vital signs, aimed to prove that a living organism could survive being launched into orbit and continue to function under conditions of weakened gravity and increased radiation, providing scientists with some of the first data on the biological effects of spaceflight.
Laika's death was possibly caused by a failure of the central R7 sustainer to separate from the payload. The true cause and time of her death were not made public until 2002; instead, it was widely reported that she died when her oxygen ran out on day six or, as the Soviet government initially claimed, she was euthanised prior to oxygen depletion. In 2008, a small monument to Laika depicting her standing atop a rocket was unveiled near the military research facility in Moscow that prepared her flight. She also appears on the Monument to the Conquerors of Space in Moscow.
Sputnik 2
After the success of Sputnik 1 in October 1957, Nikita Khrushchev, the Soviet leader, wanted a spacecraft launched on 7 November 1957, the 40th anniversary of the October Revolution. Construction had already started on a more sophisticated satellite, but it would not be ready until December; this satellite would later become Sputnik 3.
Meeting the November deadline meant building a new craft. Khrushchev specifically wanted his engineers to deliver a "space spectacular", a mission that would repeat the triumph of Sputnik1, stunning the world with Soviet prowess. Planners settled on an orbital flight with a dog. Soviet rocket engineers had long intended a canine orbit before attempting human spaceflight; since 1951, they had lofted 12 dogs into sub-orbital space on ballistic flights, working gradually toward an orbital mission set for some time in 1958. To satisfy Khrushchev's demands, they expedited the orbital canine flight for the November launch.
According to Russian sources, the official decision to launch Sputnik2 was made on 10 or 12 October, leaving less than four weeks to design and build the spacecraft. Sputnik2, therefore, was something of a rushed job, with most elements of the spacecraft being constructed from rough sketches. Aside from the primary mission of sending a living passenger into space, Sputnik2 also contained instrumentation for measuring solar irradiance and cosmic rays.
The craft was equipped with a life-support system consisting of an oxygen generator and devices to avoid oxygen poisoning and to absorb carbon dioxide. A fan, designed to activate whenever the cabin temperature exceeded , was added to keep the dog cool. Enough food (in a gelatinous form) was provided for a seven-day flight, and the dog was fitted with a bag to collect waste. A harness was designed to be fitted to the dog, and there were chains to restrict her movements to standing, sitting, or lying down; there was no room to turn around in the cabin. An electrocardiogram monitored heart rate and further instrumentation tracked respiration rate, maximum arterial pressure, and the dog's movements.
Training
Laika was found as a stray wandering the streets of Moscow. Soviet scientists chose to use Moscow strays since they assumed that such animals had already learned to endure conditions of extreme cold and hunger. She was a mongrel female, approximately three years old. Another account reported that she weighed about . Soviet personnel gave her several names and nicknames, among them Kudryavka (Russian for Little Curly), Zhuchka (Little Bug), and Limonchik (Little Lemon). Laika, the Russian name for several breeds of dogs similar to the husky, was the name popularised around the world. Its literal translation would be "Barker", from the Russian verb "layat" (лаять), "to bark". According to some accounts, the technicians actually renamed her from Kudryavka to Laika due to her loud barking. The American press dubbed her Muttnik (mutt + suffix -nik) as a pun on Sputnik, or referred to her as Curly. Her true pedigree is unknown, although it is generally accepted that she was part husky or other Nordic breed, and possibly part terrier. NASA refers to Laika as a "part-Samoyed terrier." A Russian magazine described her temperament as phlegmatic, saying that she did not quarrel with other dogs.
The Soviet Union and United States had previously sent animals only on sub-orbital flights. Three dogs were trained for the Sputnik2 flight: Albina, Mushka, and Laika. Soviet space-life scientists Vladimir Yazdovsky and Oleg Gazenko trained the dogs.
To adapt the dogs to the confines of the tiny cabin of Sputnik2, they were kept in progressively smaller cages for periods of up to twenty days. The extensive close confinement caused them to stop urinating or defecating, made them restless, and caused their general condition to deteriorate. Laxatives did not improve their condition, and the researchers found that only long periods of training proved effective. The dogs were placed in centrifuges that simulated the acceleration of a rocket launch and were placed in machines that simulated the noises of the spacecraft. This caused their pulses to double and their blood pressure to increase by . The dogs were trained to eat a special high-nutrition gel that would be their food in space.
Before the launch, one of the mission scientists took Laika home to play with his children. In a book chronicling the story of Soviet space medicine, Vladimir Yazdovsky wrote, "Laika was quiet and charming... I wanted to do something nice for her: She had so little time left to live."
Preflight preparations
Yazdovsky made the final selection of dogs and their designated roles. Laika was to be the "flight dog"a sacrifice to science on a one-way mission to space. Albina, who had already flown twice on a high-altitude test rocket, was to act as Laika's backup. The third dog, Mushka, was a "control dog"she was to stay on the ground and be used to test instrumentation and life support.
Before leaving for the Baikonur Cosmodrome, Yazdovsky and Gazenko conducted surgery on the dogs, routing the cables from the transmitters to the sensors that would measure breathing, pulse, and blood pressure.
Because the existing airstrip at Turatam near the cosmodrome was small, the dogs and crew had to be first flown aboard a Tu104 plane to Tashkent. From there, a smaller and lighter Il14 plane took them to Turatam. Training of dogs continued upon arrival; one after another they were placed in the capsules to get familiar with the feeding system.
According to a NASA document, Laika was placed in the capsule of the satellite on 31 October 1957three days before the start of the mission. At that time of year, the temperatures at the launch site were extremely low, and a hose connected to a heater was used to keep her container warm. Two assistants were assigned to keep a constant watch on Laika before launch. Just prior to liftoff on 3 November 1957, from Baikonur Cosmodrome, Laika's fur was sponged in a weak ethanol solution and carefully groomed, while iodine was painted onto the areas where sensors would be placed to monitor her bodily functions.
One of the technicians preparing the capsule before final lift-off stated: "After placing Laika in the container and before closing the hatch, we kissed her nose and wished her bon voyage, knowing that she would not survive the flight."
Voyage
Accounts of the time of launch vary from source to source, given as 05:30:42 Moscow Time or 07:22 Moscow Time.
At peak acceleration, Laika's respiration increased to between three and four times the pre-launch rate. The sensors showed her heart rate was 103 beats/min before launch and increased to 240 beats/min during the early acceleration. After reaching orbit, Sputnik2's nose cone was jettisoned successfully; however, the "Block A" core did not separate as planned, preventing the thermal control system from operating correctly. Some of the thermal insulation tore loose, raising the cabin temperature to . After three hours of weightlessness, Laika's pulse rate had settled back to 102 beats/min, three times longer than it had taken during earlier ground tests, an indication of the stress she was under. The early telemetry indicated that Laika was agitated but eating her food. After approximately five to seven hours into the flight, no further signs of life were received from the spacecraft.
The Soviet scientists had planned to euthanise Laika with a serving of poisoned food. For many years, the Soviet Union gave conflicting statements that she had died either from asphyxia, when the batteries failed, or that she had been euthanised. Many rumours circulated about the exact manner of her death. In 1999, several Russian sources reported that Laika had died when the cabin overheated on the fourth day. In October 2002, Dimitri Malashenkov, one of the scientists behind the Sputnik2 mission, revealed that Laika had died by the fourth circuit of flight from overheating. According to a paper he presented to the World Space Congress in Houston, Texas, "It turned out that it was practically impossible to create a reliable temperature control system in such limited time constraints."
Over five months later, after 2,570 orbits, Sputnik2 (including Laika's remains) disintegrated during re-entry on 14 April 1958.
Ethics of animal testing
Due to the overshadowing issue of the Soviet–U.S. Space Race, the ethical issues raised by this experiment went largely unaddressed for some time. As newspaper clippings from 1957 show, the press was initially focused on reporting the political perspective, while Laika's health and retrievalor lack thereofonly became an issue later.
Sputnik 2 was not designed to be retrievable, and it had always been accepted that Laika would die. The mission sparked a debate across the globe on the mistreatment of animals and animal testing in general to advance science. In the United Kingdom, the National Canine Defence League called on all dog owners to observe a minute's silence on each day Laika remained in space, while the Royal Society for the Prevention of Cruelty to Animals (RSPCA) received protests even before Radio Moscow had finished announcing the launch. Animal rights groups at the time called on members of the public to protest at Soviet embassies. Others demonstrated outside the United Nations in New York. Laboratory researchers in the U.S. offered some support for the Soviets, at least before the news of Laika's death.
In the Soviet Union, there was less controversy. Neither the media, books in the following years, nor the public openly questioned the decision to send a dog into space. In 1998, after the collapse of the Soviet regime, Oleg Gazenko, one of the scientists responsible for sending Laika into space, expressed regret for allowing her to die:
In other Warsaw Pact countries, open criticism of the Soviet space program was difficult because of political censorship, but there were notable cases of criticism in Polish scientific circles. A Polish scientific periodical, Kto, Kiedy, Dlaczego ("Who, When, Why"), published in 1958, discussed the mission of Sputnik2. In the periodical's section dedicated to astronautics, Krzysztof Boruń described the Sputnik2 mission as "regrettable" and criticised not bringing Laika back to Earth alive as "undoubtedly a great loss for science".
Legacy
Laika is memorialised in the form of a statue and plaque at Star City, the Russian Cosmonaut training facility. Created in 1997, Laika is positioned behind the cosmonauts with her ears erect. The Monument to the Conquerors of Space in Moscow, constructed in 1964, also includes Laika. On 11 April 2008 at the military research facility where staff had been responsible for readying Laika for the flight, officials unveiled a monument of her poised on top of a space rocket. Stamps and envelopes picturing Laika were produced, as well as branded cigarettes and matches.
Future space missions carrying dogs would be designed to be recovered; the first successful recovery followed the flight of Korabl-Sputnik 2, wherein the dogs Belka and Strelka, alongside dozens of other organisms, safely returned to Earth. Nonetheless, four other dogs later died in Soviet space missions: Bars and Lisichka were killed when their R7 rocket exploded shortly after launch on 28 July 1960, while Pchyolka and Mushka died when Korabl-Sputnik 3 suffered an emergency and had to be detonated.
References
Sources
SP-2000-4408. Part 1 (page 1-500) , Part 2 (page 501-1011) .
Further reading
Angliss, Sarah and Uttley, Colin. Science in the Dock: The man who trained the space dogs. Retrieved 28 January 2005.
Dubbs, Chris and Burgess, Colin. Animals In Space: From Research Rockets to the Space Shuttle, 2007.
External links
History of Sputnik Missions
Sputnik 2 at Astronautix
1954 animal births
1957 animal deaths
1957 in spaceflight
Sputnik
Animals in space
Individual dogs
Deaths in space
1957 in the Soviet Union
Deaths from hyperthermia
Dog training and behavior
Animal testing in the Soviet Union
Dogs in human culture
|
61287549
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zambia%20at%20the%202020%20Summer%20Olympics
|
Zambia at the 2020 Summer Olympics
|
Zambia at the 2020 Summer Olympics
Zambia competed at the 2020 Summer Olympics in Tokyo. Originally scheduled to take place from 24 July to 9 August 2020, the Games were postponed to 23 July to 8 August 2021, due to the COVID-19 pandemic. It was the nation's fourteenth appearance at the Summer Olympics, although it marked its official debut in 1964 under the name Northern Rhodesia.
Competitors
The following is the list of number of competitors in the Games. Note that reserves in football are not counted:
Athletics
Zambian athletes achieved the entry standards, either by qualifying time or by world ranking, in the following track and field events (up to a maximum of 3 athletes in each event):
Track & road events
Boxing
Zambia entered three male boxers into the Olympic tournament. Patrick Chinyemba (men's flyweight), Everisto Mulenga (men's featherweight), and Stephen Zimba (men's welterweight) secured the spots on the Zambian squad by advancing to the final match of their respective weight divisions at the 2020 African Qualification Tournament in Diamniadio, Senegal.
Football
Summary
Women's tournament
Zambia women's football team qualified for the first time at the Olympics by winning the fifth and final round against Cameroon at the 2020 CAF Olympic Qualifying Tournament.
Team roster
Group play
Judo
Zambia qualified one judoka for the men's half-lightweight category (66 kg) at the Games. Steven Mungandu accepted a continental berth from Africa as the nation's top-ranked judoka outside of direct qualifying position in the IJF World Ranking List of June 28, 2021.
Swimming
Zambia received a universality invitation from FINA to send two top-ranked swimmers (one per gender) in their respective individual events to the Olympics, based on the FINA Points System of June 28, 2021.
References
Nations at the 2020 Summer Olympics
2020
2021 in Zambian sport
|
621816
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%8E%D1%97%D0%BC%D1%83%D0%B0%D1%8F%D0%BD
|
Пюїмуаян
|
Пюїмуаян — муніципалітет у Франції, у регіоні Нова Аквітанія, департамент Шаранта. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 400 км на південний захід від Парижа, 110 км на південь від Пуатьє, 5 км на південний схід від Ангулема.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 1025 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 2579,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Шаранта
Примітки
Муніципалітети департаменту Шаранта
|
826025
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BA%D0%B0
|
Невістка
|
Невістка — дружина сина, брата, дівера: дружина стосовно сім'ї чоловіка: до його батьків (свекра та свекрухи), брата (дівера), сестри (зовиці) і чоловіка зовиці (зятя). Невістка для батька і матері чоловіка, ятрівка для братів і сестер чоловіка, вона ж є також невісткою для всієї його родини. Дружина брата також називається братова (діал. швагрова), дружина дівера — ятрівка чи діверка, дружина сина в діалектах — синова.
Етимологія
Слово невістка походить від , («наречена», «невістка»). Походження *nevěsta не зовсім ясне. На думку більшості дослідників, утворене від *ne («не») і прикметника жіночого роду *věsta («знайома», «відома»), пов'язаного з дієсловом *věděti («знати», «відати»); таке найменування майбутньої дружини, дружини сина могло бути пов'язаним з табу (намаганням утаїти від злих духів перехід дівчини в іншу сім'ю). Інші дослідники виводять *nevěsta від ранішого *neu̯ou̯edta, утвореного від («новий») і *u̯ed(h) («вести», «брати заміж»), тобто «новоприведена»: пор. («одружуватися»), nauveda («молода»), («одружуватися»), («дружина»); але неясною залишається причина наявності кореневого [ě] замість очікованого [e]. Також виводиться від *ne-u̯ois-ta < *ne-u̯oiḱ-ta (з — «рід»), тобто «нерідна»; чи від *ne-u̯ēd-tā, тобто «ще не викрадена». Недостатньо обґрунтовані версії:
1) від *nevĕ (форми місцевого відмінка від — «новий») і *sthā (пор. староста), тобто «та, що перебуває в новому становищі»;
2) від *neu̯istha (найвищого ступеня порівняння *neu̯os), тобто «найновіша», «наймолодша»;
3) від *neu («ново-») і *ēdtā (пасивного дієприкметника від *ēdō — «приймати»), тобто «новоприйнята»;
4) від *ne і *vēdno («віно»), тобто «не продана». Сумнівні також зіставлення з («плодючість»), pavaisti («зачати»), тобто «ще не запліднена»; з («мачуха»), тобто «нова жінка в сім'ї».
У праслов'янській мові для позначення дружини сина, брата вживалося також слово *snъxa (звідки заст. діал. сноха, , старопол. snecha, , , ). Воно вважається спорідненим з , , , , , , ну, , снуша (всі означають «невістка»), («наречена»), і походить від , очевидно, пов'язаного з *sneu («в'язати», звідки й — «снувати»). Похідне розмовне слово снохач («свекор, який має статеві зносини з невісткою») запозичене з російської мови.
Інше
«Невістка», «невістулька» — народні назви королиці звичайної, які рослина отримала за білий колір пелюсток квіток, схожих на вбрання нареченої («невісти»).
Див. також
Зять
Коментарі
Примітки
Посилання
Терміни генеалогії .
Ступені спорідненості і ступеня властивості
Жіночі сімейні ролі
|
233647
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B8%20%28%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Горби (Тернопільський район)
|
Горби (Тернопільський район)
Горби, Горб — село в Україні, у Козівській селищній громаді, Тернопільського району Тернопільської області. Розташоване на річці Стрипа, в центрі району. Підпорядковане До 2020 у складі Городищенської сільради.
Історія
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області» увійшло до складу Козівської селищної громади.
17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Козівського району, село увійшло до складу Тернопільського району.
Населення
Населення — 121 особа (2001). Місцева говірка належить до наддністрянського говору південно-західного наріччя української мови.
Примітки
Література
Села Тернопільської області
|
4756771
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D1%8C
|
Вдаль
|
Вдаль — присілок в Парфінському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 17 осіб. Входить до складу муніципального утворення Федорковське сільське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Федорковське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Парфінського району
|
979389
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%20%D0%AE%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%A6%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D1%80%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%BB%2091%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%BD.%20%D0%B5.%29
|
Секст Юлій Цезар (консул 91 до н. е.)
|
Секст Юлій Цезар (консул 91 до н. е.)
Секст Юлій Цезар (бл. 130 до н. е. — 90 або 89 до н. е.) — давньоримський політик і воєначальник, консул 91 до н. е., один з двох командуючих римською армією на початковому етапі Союзницької війни.
Життєпис
Походив із знатного патриціанського роду Юліїв. Був братом Гая Юлія Цезаря Страбона і доводився дядьком Гаю Юлію Цезарю. Ймовірно, був претором у 94 року (при проходженні cursus honorum).
Був обраний консулом на 91 до н. е.; його колегою по консульству був Луцій Марцій Філіп. Хоча він, на відміну від свого колеги, був менш помітний як політик у цей неспокійний рік, які готували повстання італіки планували принести в жертву на Альбанській горі обох консулів, а не тільки одного свого політичного опонента Луція.
У розпочатій Союзницькій війні Секст був одним з двох командуючих римською армією разом з консулом 90 до н. е. Публієм Рутілієм Лупом. Між Секстом і Публієм були розподілені основні противники, і Сексту дісталися самніти, тобто південна частина Італії. Легатами Секста стали Луцій Корнелій Сулла, Гай Юлій Цезар Страбон, Публій Корнелій Лентул, Тит Дідій, Гай Клавдій Марцелл і Публій Ліциній Красс.
Перший свій бій (біля Езернії) Секст програв Титу Ветта Скатону. Незабаром італіки, захопивши сина нумідійського царя Югурти Оксінту, стали показувати його нумідійцям, що служили у Секста, і вони почали перебігати на сторону італіків, так що незабаром Секст відправив їх до Африки. Неподалік від Теана Секст втратив у бою велику частину своєї армії, яка налічувала до 45 000 чоловік. Незабаром Сексту вдалося розбити 20-тисячний загін противника, коли він міняв стоянку, убивши до 8 000 осіб. Помер він незабаром після цього від хвороби при облозі Аускуле.
Примітки
Див. також
Родове дерево Юліїв-Клавдіїв
Посилання
Юлії
|
8926021
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kostenets
|
Kostenets
|
Kostenets is a town in Sofia Province in western Bulgaria, and the administrative centre of the Kostenets Municipality (which also contains a separate village of Kostenets). The town is situated in the Kostenets–Dolna Banya Valley at the foot of the mountain ranges of Rila and Sredna Gora, about southeast of capital Sofia.
The average monthly and annual air temperature at daylight varies from -4.2C (January) to +16.1C (July). The abundance of mineral springs is one of the special characteristics of the region. The spa resort of Momin Prohod is a specialised centre for rehabilitation and recreation and attracts many visitors. The spa resorts Villas Kostenets, Pchelinski bani, and the village of Kostenets are near the town.
The favourable climatic factors, the unique combination of the thermal mineral water resources with the immediate proximity to the resort of Borovets and the country's capital, and the natural and historical sights provide a potential for year-round tourism, recreation, and sport. There is a library, a school, a supermarket, and a few shops.
Kostenets Saddle in Imeon Range on Smith Island in the South Shetland Islands, Antarctica is named after Kostenets.
Notes
Populated places in Sofia Province
Spa towns in Bulgaria
Towns in Bulgaria
|
3187271
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D1%83%D0%B1%D1%96-%D0%94%D1%83%20%28%D0%BC%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%202020%29
|
Скубі-Ду (мультфільм, 2020)
|
Скубі-Ду (мультфільм, 2020)
Скубі-Ду — американський анімаційний фільм 2020 року з франшизи Скубі-Ду. Прем'єра фільму відбулася 15 травня 2020 року (у США).
Сюжет
Якось хлопчик на ім'я Шеггі зустрічає бездомне щеня, якому дає кличку Скубі-Ду. Це стає початком не тільки справжньої дружби, а й безлічі дивовижних подій, в яких головні герої беруть найактивнішу участь. За підтримки школярів Дафні, Фредді і Вельми приятелі створюють приватне детективне агентство, мріючи допомагати міській владі справлятися з різними злочинцями. Незабаром настає момент, коли відважним детективам доводиться зіткнутися з реальною небезпекою: Підлий Дік збирається випустити на свободу Цербера, моторошну собаку-привида, а відчайдушна команда повинна за всяку ціну зупинити апокаліпсис.
Ролі озвучували
Український дубляж
Фільм дубльовано студією «Postmodern» у 2020 році.
Ролі дублювали: Володимир та Дмитро Терещуки, Павло Скороходько, Андрій Федінчик, Роман Чорний, Олег Лепенець, Катерина Манузіна, Катерина Брайковська, Юлія Перенчук, Юлія Шаповал та інші.
Примітки
Посилання
Мультфільми 2020
Фільми США 2020
Анімаційні комедійні фільми
Анімаційні фільми про собак
Скубі-Ду!
Фільми Warner Bros.
Фільми англійською мовою
|
3469547
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B0%20L-1011%20%D0%B2%20%D0%95%D1%80-%D0%A0%D1%96%D1%8F%D0%B4%D1%96
|
Катастрофа L-1011 в Ер-Ріяді
|
Катастрофа L-1011 в Ер-Ріяді — велика авіаційна катастрофа, що сталася у вівторок 19 серпня 1980 року. Авіалайнер Lockheed L-1011-385-1-15 TriStar 200 авіакомпанії «Saudi Arabian Airlines» виконував плановий рейс SVA163 за маршрутом Карачі — Ер-Ріяд — Джидда, але за кілька хвилин після вильоту з Ер-Ріяда на його борту розпочалася пожежа. Екіпаж зумів здійснити вимушену посадку в аеропорту Ер-Ріяда, проте аварійні служби аеропорту відкрили двері в пасажирський салон лише за 23 хвилини після приземлення літака. У результаті затримки евакуації лайнер вигорів повністю, загинули всі, хто перебував на його борту: 301 особа — 287 пасажирів і 14 членів екіпажу.
На 2020 рік авіакатастрофа залишається найбільшою в історії Саудівської Аравії. Також це восьма з 10 найбільших авіакатастроф в історії (за кількістю загиблих) і друга в історії авіакомпанії «Saudi Arabian Airlines» (після катастрофи рейсу SVA763, 312 загиблих).
Рейс
Літак
«Lockheed L-1011-381-1-15 TriStar 200» (реєстраційний номер HZ-AHK, серійний 1169) був випущений в 1979 році (перший політ здійснив 13 липня). 21 серпня того ж року був переданий авіакомпанії «Saudi Arabian Airlines». Оснащений трьома турбореактивними двигунами Rolls-Royce RB211-524B2-02. На день катастрофи здійснив 1718 циклів «зліт-посадка» і налітав 2948 годин.
Екіпаж та пасажири
Літаком керував досвідчений екіпаж, склад якого був таким:
Командир повітряного судна (КПС) — 38-річний Мухаммед Алі Ховітер. Досвідчений пілот, пропрацював в авіакомпанії «Saudi Arabian Airlines» 14 років і 10 місяців (з жовтня 1965 року). Керував літаками DC-3, DC-4, McDonnell Douglas DC-9, Boeing 707 і Boeing 737. На посаді командира Lockheed L-1011 TriStar — з 31 січня 1980 року. Налітав 7674 години, 388 з них на L-1011.
Другий пілот — 26-річний Самі Абдулла М. Хасанейн. Досвідчений пілот, пропрацював в авіакомпанії «Saudi Arabian Airlines» 2 роки і 11 місяців (з вересня 1977 року). Як другий пілот керував літаком Boeing 737. На посаді другого пілота L-1011 — з 7 серпня 1980 року. Налітав 1 615 годин, 125 з них на L-1011.
Бортінженер — 42-річний Бредлі Кертіс. Пропрацював в авіакомпанії «Saudi Arabian Airlines» 6 років (з серпня 1974 року). Керував літаками DC-3 (КВС), Boeing 737 (другим пілотом) і Boeing 707 (бортінженером). На посаді бортінженера L-1011 — з 2 травня 1980 року. Налітав 650 годин, 157 з них на L-1011.
У салоні літака працювали 11 бортпровідників:
Фатіма Суппіало Френсіс, 26 років — старший бортпровідник.
Абден Шафер Аль Рахман, 27 років.
Зорайда Хернандес, 24 роки.
Фауція Сайфуддін, 24 роки.
Еллен Баутіста, 23 роки.
Рита Зулуета, 26 років.
Маргарита Сармиенто, 23 роки.
Лорна Баутіста, 22 роки.
Еліс Манало, 23 роки.
Андаліб Масуд, 20 років.
Луїза Хендерсон, 21 рік.
Примітки
Авіакатастрофи
1980 в Азії
Серпень 1980
|
27656936
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Thunderground
|
Thunderground
|
Thunderground is a 1989 action film directed by David Mitchell and starring Michael Copeman, Paul Coufos, Pete Dempster, Margaret Langrick, and M. Emmet Walsh.
Plot summary
A con-artist meets a tough fighter and sees him as her ticket to a better life. The two make an agreement and head off to New Orleans to arrange a match with "the man" - the mysterious king of bare-knuckled boxing. There are no rules for this fight...one man wins when the other dies.
Cast
Michael Copeman as Cody
Paul Coufos as "Bird"
Pete Dempster as Rhubarb
Donny Lalonde as Minister
Margaret Langrick as Casey
Kenneth W. Roberts as Cook
William Sanderson as "Ratman"
Ric Sarabia as "Moondog"
Michael Scherer as Jim "Jimbo"
Warren Van Evera as "Red Rider"
Jesse Ventura as The Man
M. Emmet Walsh as Wedge
External links
1989 films
American action films
Canadian action films
English-language Canadian films
1989 action films
1980s adventure films
1980s sports films
American boxing films
Films set in New Orleans
Films shot in Toronto
Films produced by Damian Lee
Films about con artists
Films with screenplays by Damian Lee
1980s English-language films
1980s American films
1980s Canadian films
Canadian boxing films
|
19266123
|
https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Doe%20%28The%20X-Files%29
|
John Doe (The X-Files)
|
John Doe (The X-Files)
"John Doe" is the seventh episode of the ninth season of the American science fiction television series The X-Files. The episode first aired in the United States on January 13, 2002, on the Fox network. It was written by executive producer Vince Gilligan, and directed by co-executive producer Michelle MacLaren. The episode is a "monster-of-the-week" episode, a stand-alone plot which is unconnected to the mythology, or overarching fictional history, of The X-Files. "John Doe" earned a Nielsen rating of 5.0 and was viewed by 5.28 million households. The episode received largely positive reviews from television critics.
The show centers on FBI special agents who work on cases linked to the paranormal, called X-Files; this season focuses on the investigations of John Doggett (Robert Patrick), Monica Reyes (Annabeth Gish), and Dana Scully (Gillian Anderson). In this episode, Doggett wakes up in Mexico with no memory of who he is or how he got there. Meanwhile, Reyes and Scully struggle to locate him. The two later discover that Doggett's memory has been taken by a "memory vampire" that works for a drug cartel.
"John Doe", which was written after Gilligan had been thinking of a story involving a "memory vampire" for months, was MacLaren's directorial debut. Noted director Kim Manners helped guide her through the process. Director of photography Bill Roe used specific lighting for the episode; indoor scenes are dark and hard to make out whereas outside scenes are bright and over-saturated with light. The Mexican hotel apartment was created from Fox Mulder's (David Duchovny) old apartment set.
Plot
John Doggett (Robert Patrick) awakens inside an abandoned warehouse to find a man stealing one of his shoes. Doggett chases the man outside, where he summons two Mexican police officers. One of the policemen hits the man with his nightstick, while the other demands his identification. When Doggett finds he has no papers, the officer asks him his name. Doggett is shocked to realize he can't remember his own identity.
Doggett is taken to the local jail, where he meets a fellow prisoner named Domingo. Domingo is eventually freed and offers to have Doggett bailed out as well, under the condition that Doggett help him perform his criminal tasks. Doggett agrees, but changes his mind once he is released. Nestor, Domingo's friend, pulls a gun, but Doggett quickly overpowers him and takes the weapon. Doggett returns to the warehouse in hopes of finding clues to his identity. From time to time, he experiences flashbacks of his wife and son, but has no idea who they are.
In the meantime, in Washington, Walter Skinner (Mitch Pileggi) and Dana Scully (Gillian Anderson) examine video footage from a security camera positioned at the Mexican border. FBI Deputy Director Alvin Kersh disbands the task force searching for Doggett, believing the video is proof that he entered Mexico on his own free will and was not abducted. Meanwhile, Doggett phones a U.S. Marine Corps public affairs office, hoping his Marine tattoo will shed some light on his true identity. Before he is able to ask any questions, he notices policemen nearby and flees.
Scully traces Doggett's phone call and has Monica Reyes (Annabeth Gish) travel to the Mexican town where he was last seen. It is revealed that Caballero, an enforcer for the local drug cartel, is a "memory vampire": he can absorb the memories of those posing a threat to the cartel. Reyes finds Doggett and faces gunfire from the police, who are likewise controlled by the cartel; all the while, Reyes attempts to remind Doggett of who they are. Doggett remembers his son. The agents are rescued by Skinner and the Mexican Federales. Doggett tearfully admits that he is happy to have all of his memories, even the bad ones, "as long as I remember the good.”
Production
Writing and directing
"John Doe" was written by executive producer Vince Gilligan and directed by Michelle MacLaren. The episode marked Gilligan's first solo episode for the ninth season. Gilligan had "fiddled" with the story of a "memory vampire" for months, before writing it. The notion to set the story in Mexico and center it around Robert Patrick's character was Frank Spotnitz's idea. From there the story "went together fairly easily." "John Doe" was co-executive MacLaren's directorial debut. Although she had never helmed an episode before, MacLaren had learned much working with Kim Manners, one of the series' prolific directors. She later noted, "Kim taught me how he breaks down a script and prepares his shot list. The most powerful thing he said to me was that he imagines the show all cut together and sees the movie in his head and really visualizes it." Gilligan later said that MacLaren "really rose to the occasion and really did her homework."
The bus crash scene was created with the use of elaborate "smoke and mirrors", according to Gilligan. Over nine cameras were used to film the entire scene. Several of the cameras were under-cranked in order to give the illusion that the bus was going faster than it really was. A steel ramp was buried in the ground to flip the bus. Despite the finished product, Gilligan later joked, "You could have stood there and had a sandwich while the thing was backing up: it was so slow."
Filming and effects
Director of photography Bill Roe borrowed motifs from Steven Soderbergh's film Traffic (2000) for some of the shots. Roe also made the decision to shoot the outdoor scenes using "exteriors three, four stops over what you should shoot it at", resulting in very washed-out palate. When talking about the episode, Roe said: "It was really dark so we had this huge contrast of lighting. It was dark and warm and brown. When you go inside, you can barely see things, but when you're outside, it's just blaring." To create the Mexican town featured in the episode, scenes were filmed in Pomona, a town located outside of Los Angeles. A matte of the town's background and blue sky were then cut and a faux Mexican background was added. Special effects expert Mat Beck also digitally added a number of posters into outdoor scenes.
When creating the Mexican hotel apartment, the crew redecorated what was once Fox Mulder's (David Duchovny) apartment set. Production Designer Corey Kaplan said of the development of the episode that, "It was very creative and very rewarding for us as an art department, to create the complete total look of being in another culture." Several Spanish songs are featured in the episode. When the characters are at the cantina, the song "La Calentura" by Roberto Ruiz is playing. During scenes in the garage, "Juana La Cubana" by Fito Olivares is featured.
Reception
"John Doe" first aired in the United States on January 13, 2002. The episode earned a Nielsen household rating of 5.0, meaning that it was seen by 5.0% of the nation's estimated households and was viewed by 5.28 million households. "John Doe" was the 66th most watched episode of television that aired during the week ending January 13. The episode later aired in the United Kingdom on December 16, 2002 on BBC Two.
The episode received largely positive reviews from television critics. Jessica Morgan from Television Without Pity gave the episode an A− rating. Juliette Harrisson of Den of Geek named "John Doe" the best stand-alone episode of season nine and called it "a refreshing change of pace". Robert Shearman and Lars Pearson, in their book Wanting to Believe: A Critical Guide to The X-Files, Millennium & The Lone Gunmen, gave the episode a glowing review and rated it five stars out of five. The two praised Gilligan's script and Patrick's performance, noting that the former "writes the script with a dirtiness that gives it real power" and the latter's acting was "extraordinary". Furthermore, Shearman and Pearson wrote that "'John Doe' shows that there's still a fresh take to be had on The X-Files after all". Meghan Deans of Tor.com applauded the episode and called it "a clear bright spot in a dark and dismal season, both in its script and in its shooting." She felt that the focus on Doggett was effectively done, and the script focused on "strong character arcs", which worked towards its advantage. In the end, she concluded that the episode was "part of the X-Files, more so than would an alien or a mutant" because it focused on the idea that "pain makes you, more pain makes you better, and living within that pain keeps you alive." M.A. Crang, in his book Denying the Truth: Revisiting The X-Files after 9/11, praised the central premise, the cinematography and Patrick's performance, calling "John Doe" a "stylishly produced entry".
Notes
Footnotes
Bibliography
External links
"John Doe" at TheXFiles.com
2002 American television episodes
Television episodes about amnesia
Television episodes set in Mexico
Television episodes directed by Michelle MacLaren
Television episodes written by Vince Gilligan
Television episodes set in Texas
The X-Files season 9 episodes
|
902770
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%29
|
Петровський район (Донецьк)
|
Петровський район (Донецьк)
Петровський район — адміністративний район на заході Донецька, найвіддаленіший від центру міста. Носить ім'я радянського революціонера и державного діяча Григорія Петровського. Площа району — 62,4 км², населення — 85 399 осіб (2001 рік). Заснований у 1937 році.
Населення
За даними перепису 2001 року населення району становило 84452 особи, із них 19,17 % зазначили рідною мову українську, 79,91 % — російську, 0,08 % — білоруську та циганську, 0,04 % — вірменську, 0,03 % — молдовську, 0,02 % — грецьку, 0,01 % — болгарську, а також гагаузьку, німецьку, польську, румунську та єврейську мови.
Історія
В 1872 р. східною межею теперішнього Петровського району пройшла залізнична лінія Костянтинівка—Оленівка. Було засновано станцію Мандрикине. 1888 року від станції були прокладені під'їзні колії до Вознесенської копальні.
Визначні місця
Палац культури імені Петровського,
Парк культури і відпочинку імені Петровського,
Петровське лісництво.
кінотеатр «Мир»
Мікрорайони та місцевості
Багатоповерхова забудова:
Петрівка,
Тихий,
Бірюзова
селища:
Шахти імені Є. Т. Абакумова,
імені Мічуріна,
Мандрикине,
Трудівські,
Шахти імені Челюскінців,
Шахти № 4-21,
Шахти № 3-18,
Шахти № 29.
Житломайданчик
Промислові підприємства
шахти:
«Трудівська» (ГХК «Донвугілля»),
імені Челюскінців (ГХК «Донецьквугілля»),
імені Є. Т. Абакумова,
імені О. О. Скочинського,
№ 29,
№ 3-18,
№ 11-Біс,
№ 10,
№ 23,
Шахта № 4-21,
«Продмаш»,
Асфальтобетонний завод,
Петровський вуглемашзавод,
Завод «Універсальне обладнання».
Завод з виготовленню цегли
Брикетна фабрика
Будинкобудівний комбінат
Завод із переробки насіння соняшника «ТОВ Комбінат Каргілл» (Cargill Industrial Complex LLC)
Транспорт
Основні автомагістралі
вулиця Петровського,
Вуглегірська вулиця,
вулиця Переможців,
вулиця Архітекторів,
вулиця Раціоналізаторів,
площа Перемоги.
Міський транспорт
Донміськелектротранспорт:
трамвай — маршрут № 16 — на межі з Кіровським районом — до бавовняного комбінату,
Автостанція «Трудівська» (Мар'їнський напрям).
Метрополітен — запроектовані станції: «Шахта № 29», «Петрівка», «Площа Перемоги».
Залізничні станції та зупинки
станція Мандрикине,
зупинні пункти
Старомихайлівка,
4 км.
Див. також
Донецька міська рада
Бібліографія
Красников Б. А. Партизанская Петровка: хрон.-докум. очерк. — Донецк: КП «Регион»,2002. — 60с.
Поэты Петровки: Маленькие и большие. — Донецк-Москва, 2005.
Примітки
Посилання
Петровский район
Петровские НОВОСТИ — районная газета
Пам'ятник учасникам Другої світової війни
Райони Донецька
Урбаноніми Григорія Петровського
Засновані у Донецькій області 1937
Виборчий округ 44
|
60620145
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cyclone%20Fani
|
Cyclone Fani
|
Cyclone Fani
Extremely Severe Cyclonic Storm Fani was the worst tropical cyclone to strike the Indian state of Odisha since the 1999 Odisha cyclone. The second named storm and the first severe cyclonic storm of the 2019 North Indian Ocean cyclone season, Fani originated from a tropical depression that formed west of Sumatra in the Indian Ocean on 26 April. Vertical wind shear at first hindered the storm's development, but conditions became more favorable for Fani on 30 April. Fani rapidly strengthened, peaking at Category 5-equivalent intensity with winds of 280 km/h (175 mph), tying with Cyclone Mocha as the strongest storm on record in the north Indian Ocean, in terms of 1-minute sustained winds. Fani slightly weakened before making landfall, and its convective structure rapidly degraded thereafter, degenerating into a remnant low on 4 May, and dissipating on the next day. It was succeeded by Cyclone Amphan in 2020 which caused a greater overall damage.
Prior to Fani's landfall, authorities in India and Bangladesh moved at least a million people each from areas within Fani's projected path onto higher ground, and into cyclone shelters, which is thought to have reduced the resultant death toll and casualties. Fani killed at least 89 people in eastern India and Bangladesh and caused about US$8.1 billion in damages in both India and Bangladesh, mostly in Odisha, in India.
Meteorological history
The IMD began tracking a depression located to the west of Sumatra on 26 April, classifying it as BOB 02. Later that day, the Joint Typhoon Warning Center (JTWC) issued a Tropical Cyclone Formation Alert on the system. Afterward, the storm slowly coalesced while moving northward, and was upgraded to a deep depression at 00:00 UTC on 27 April. At the same time, the JTWC began warning on the system, designating it 01B. Six hours later, the IMD upgraded the system to a cyclonic storm and gave it the name Fani.
The system continued to intensify until 18:00 UTC on 27 April, after which it stagnated for over a day, as convection around the storm's center waxed and waned. Fani resumed strengthening around 12:00 UTC, with the IMD upgrading it to a severe cyclonic storm. At that time, Fani began a period of rapid intensification as it was located within a very favorable environment with sea surface temperatures of and low vertical wind shear. As a result, the JTWC upgraded Fani to a Category 1-equivalent cyclone late on 29 April. Around 00:00 UTC on 30 April, Fani was upgraded to a very severe cyclonic storm by the IMD. The organization of the system continued to improve, with tight spiral banding wrapping into a formative eye feature, resulting in Fani being upgraded to an extremely severe cyclonic storm by the IMD around 12:00 UTC while the JTWC upgraded the storm to a Category 3-equivalent cyclone hours later. Development proceeded more slowly over the following days, with little improvement evident in the system's satellite presentation. On 2 May, however, the central dense overcast became more symmetrical and the eye more distinct, and Fani was upgraded to a Category 4-equivalent cyclone by the JTWC at 06:00 UTC. Shortly after, Fani started another period of rapid intensification, attaining 1-minute sustained winds of , equivalent to a Category 5 hurricane, according to the JTWC, tied with Cyclone Mocha as the strongest storm on record in the north Indian Ocean, in terms of 1-minute sustained winds. Operationally, the JTWC classified the system as a high-end Category 4-equivalent tropical cyclone with 1-minute sustained winds of , but raised their estimate in post-season reanalysis.
Fani quickly weakened after peak intensity. At 8:00 a.m. IST (02:30 UTC) 3 May, Fani made landfall near Puri, Odisha as an extremely severe cyclonic storm, with 3-minute sustained winds of and 1-minute sustained winds of according to IBTrACS record. This made Fani the most intense storm to make landfall in India's Odisha state since the 1999 Odisha cyclone. Land interaction quickly degraded Fani's convective structure; and it weakened to a Category 1-equivalent tropical cyclone soon after landfall. Fani continued to weaken after landfall, weakening to a cyclonic storm later that day, before passing just north of Kolkata. On 4 May, Fani weakened to a deep depression and moved into Bangladesh, before degenerating into a well-marked low later on the same day. On 5 May, Fani's remnant low dissipated over Bhutan.
Fani developed during a period of high concentration of anthropogenic aerosols in the Bay of Bengal with abnormally high sea surface temperature (SST), thereby presenting a compound effect of atmospheric aerosols and regional climate warming on a tropical cyclone. Research indicates that aerosol and its interaction with the atmosphere acted to mitigate the strengthening effect of anthropogenic warming on Fani, but was not strong enough to entirely counteract it.
Preparations
The India Meteorological Department tracked the storm and issued numerous yellow warnings for much of the south-eastern portion of India when the cyclone started to intensify. In preparation for the storm's impact, the state government of Odisha and its agency OSDMA evacuated over 1.2 million residents from vulnerable coastal areas and moved them to higher ground and into cyclone shelters built a few kilometres inland. The authorities deployed around a thousand emergency workers and 43,000 volunteers in these efforts. It sent out 2.6 million text messages to warn of the storm in addition to using television, sirens and public-address systems to communicate the message. About 7,000 kitchens were operated to feed evacuees in 9,000 storm shelters.
The Indian Navy readied naval ships and aircraft at Arakkonam and Visakhapatnam air-bases to prepare for the storm's aftermath and aid in reconnaissance, rescue and relief operations. The Odisha government staged "300 power boats, two helicopters and many chain saws, to cut downed trees" for the purpose.
Authorities in Bangladesh were ordered to open shelter areas as well in 19 coastal districts. Bangladesh Navy deployed 32 naval ships to provide emergency relief and medical assistance to the coastal areas in case of any emergencies. More than 1.2 million people were evacuated in Bangladesh and moved to the cyclone shelters in coastal areas.
Impact and aftermath
Odisha
Approximately 72 people have been killed by Fani in India; 64 in Odisha, In Odisha, a teenager of 14 years was killed after being hit by a falling tree. One woman died when she was hit by flying debris, and another died of a heart attack while in a cyclone shelter. The cyclone adversely affected electricity supply and telecommunication in several coastal areas of Odisha, and to a lesser extent, of West Bengal. Puri and Khordha district in Odisha were the worst hit. The Jagannath Temple in Puri suffered minor damage, the repairing cost were estimated to be ₹51 million (US$738,000). The KIIT University also suffered a damage of about ₹300 million (US$4.3 million). Total damage in Odisha were estimated at ₹120 billion (US$1.74 billion), mostly in property damage and the relief. After the cyclone, Odisha required ₹170 billion (US$2.46 billion) for rebuilding the infrastructure. Indian Prime Minister Narendra Modi announced that the government had released over ₹10 billion (US$145 million) for the states affected by Fani. There were massive environmental devastation, as well.
Andhra Pradesh
Although no fatalities occurred in Andhra Pradesh, Srikakulam and Vizianagaram districts reported an economic loss of ₹586.2 million (US$8.5 million). The South Central Railway also suffered a damage of about ₹29.8 million (US$432,000).
Bangladesh
Fani killed 17 people in ten districts of Bangladesh. In Bagerhat District, a woman died after being hit by a falling tree, and 7 of them were killed by lightning in two districts of Bangladesh. The cyclone also destroyed about of farmland in 35 districts of the country, the agricultural loss were at ৳385 million (US$4.6 million). Total damage in Bangladesh were up to ৳5.37 billion (US$63.6 million).
The Bangladeshi government distributed rice, dried food, and ৳19.7 million (US$234,000) to those affected by the cyclone.
Relief Efforts
CHD Group supported the Government of Odisha through provision of medical relief with extended support from All India Institute of Medical Sciences, Bhubaneshwar. Gurgaon-based NGO Meals of Happiness Charitable Trust, in association with M3M Foundation, ran a major relief drive for the victims of cyclone Fani which had devastated various districts of Odisha last month.
See also
1999 Odisha cyclone – The strongest cyclone on record to strike Odisha; also the most intense storm recorded in the North Indian Ocean, which killed over 10,000 people
Cyclone Viyaru – Took a similar path and affected Bangladesh and Myanmar in 2013
Cyclone Phailin – A powerful tropical cyclone that struck Odisha in 2013, which displaced over 1 million people
Cyclone Matmo–Bulbul
Cyclone Amphan – A powerful Super Cyclonic Storm that affected similar areas in 2020
Cyclone Mocha - Another cyclone that is tied with Fani as the strongest storm on record in the north Indian Ocean, in terms of 1-minute sustained winds.
List of near-Equatorial tropical cyclones
Notes
References
External links
India Meteorological Department
Archived version of 01B.FANI from the U.S. Naval Research Laboratory
Extremely severe cyclonic storms
Tropical cyclones in 2019
2019 North Indian Ocean cyclone season
2019 disasters in India
April 2019 events in Asia
2019 disasters in Bangladesh
April 2019 events in India
|
4168721
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%20%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%94%D0%B2%D0%B0
|
Софія Георгієва
|
Софія Георгієва
Софія Христова Георгієва — болгарська борчиня вільного стилю, бронзова призерка Європейських ігор.
Життєпис
Боротьбою почала займатися з 2011 року. У 2018 році здобула срібну медаль чемпіонату Європи серед молоді.
Виступає за спортивний клуб «Левські» Софія. Тренер — Петар Кассабов (з 2011).
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Європи
Виступи на Європейських іграх
Виступи на Кубках світу
Виступи на інших змаганнях
Виступи на змаганнях молодших вікових груп
Джерела
Посилання
Болгарські борчині вільного стилю
Бронзові призери Європейських ігор 2019
Спортсмени Софії
|
1803066
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BD
|
Мінтан
|
Мінтан 明堂 — храм предків епохи Чжоу (1046–256 до н. е.), ритуальна будівля, символічний образ якої часто згадують у класичних китайських текстах. За визначенням Вана Ґовея, це елемент давньокитайської ритуальної системи з приладу якого існують найбільш довгі та гарячі професійні дебати.
За часів Західної Чжоу (1046–771 до н. е.) Мінтан виконував функцію зала для ритуальних аудієнцій Сина Неба. Із послабленням політичного впливу династії споруди цього типу з'явилися поза межами столиці Чжоу. Так, «Мен-цзи» згадує діалог із правителем Ці (齊宣王, у влади 319–301 до н. е.), де йдеться про доречність знесення чи блокування цієї споруди.
Назви
Більшість класичних джерел називають Мінтан («Зал ясності») назвою епохи Чжоу.
Трактат «Саньфу хуан ту» 三輔黃圖 наводить найповніший лист варіантних назв споруди: у додаток до найбільш розповсюдженої він надає ще п'ять історичних версій. Серед них особливе місце посідає назва Цзунчжан 總章 (спрощ. 总章), яку нібито вживав щодо ідентичної споруди Шунь, один з ідеальних правителів давнини. Таку саму назву, поряд із «Мінтан», вживано у трактатах «Люйши чуньцю» та «Хуайнань-цзи».
Згідно Цаю Юну 蔡邕 (133–192), Мінтан — назва південної частини споруди, у той час як Цзунчжан — назва західної частини, Цін'ян 青陽 — східної, Сюаньтан 玄堂 — північної, а Тайши 太室 — центральної частини.
Згідно Вану Ґовею, саме Тайши (або Даши 大室) згадується на численних бронзових написах епохи Чжоу.
Будова та символізм
Мінтан складає важливу частину ритуальної системи Чжоу, інтерес до якої було закріплено із встановленням конфуціанства за офіційну ідеологію династії Хань. Але вже за ствердженням Сюя Шеня 許慎 (58-147, Східна Хань), з приладу побудови цієї споруди «не залишилося чітких відомостей» 無明文以知之. Незважаючи на це, реконструкції Мінтану та їх практичний вжиток стали частиною імперської ідеології. Залишки кількох таких реконструкцій, втілені у будівництво, досліджені археологічно. Численні інші існують лише у теоретичному викладенні.
Літературні джерела узгоджуються в тому, що це була будівля із квадратним низом (символ землі) та верхівкою у формі кола (символ неба), яка складала архітектурне втілення давньокитайського бачення Піднебесної. Існує сперечання щодо внутрішньої будови приміщення: класичні нариси позначають або 5, або 9 кімнат. За підсумком, зробленим у 6 ст. (Юань Фань 袁翻, 476–528, 《明堂议》), доімперські джерела переважно вказують на 5-кімнатну структуру, чотири з яких відповідали сторонам світу, а п'ята позначувала центр (див. У-сін 五行).
Оскільки будівля виконувала функцію приміщення для богослужінь «Сина Неба» протягом усього року, розповсюдився нарис що позначує 9 кімнат (у відбиток «Дев'яти провінцій») та 12 залів, де останні нібито використовувалися протягом місяця кожний.
Класичні джерела підкреслюють непишність споруди, що була втіленням чеснот династії Чжоу.
Історичні споруди
Відомо розташування залишків трьох споруд типу Мінтан, що були утворені за часів династії Хань. Ще одна була створена за часів Тан (див. нижче), і одна — за наказом імператора Сун Хуей-цзуна (правл. 1100–1126).
До практичної реконструкції Мінтану іноді вдавалися правителі, які дбали про легітимацію своєї наново захопленої влади: узурпатори Ван Ман (45 до н. е. — 23 н. е., дин. Сінь, що на короткий час змінила Хань) та Ву Цзетєнь (624–705, дин. Чжоу, оголошена у порушення правління Тан). Із цих двох, перша була утворена у 4-5 рр. н. е. біля Чанані, тодішньої столиці Хань, та зруйнована у 23 р. Фундамент було винайдено у 1956. Фундамент другої, заснованої у 688, знаходиться у Лояні (:zh:洛阳明堂遗址).
Центральна будівля «Храму Неба» у Пекіні (Храм Урожаю 祈年殿) відтворює Мінтан згідно розумінню конфуціанців та архітекторів династії Мін, натепер вона — один з найвідоміших творів китайської архітектури.
Примітки
Література
Тао Лей 陶 磊, 太一生水与明堂制度——对东周以后明堂制度之起源的一种考察
Архітектура Китаю
|
5266667
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Dravidogecko%20tholpalli
|
Dravidogecko tholpalli
|
Dravidogecko tholpalli — вид геконоподібних ящірок родини геконових (Gekkonidae). Ендемік Індії. Вид названий на честь британського герпетолога . Описаний у 2019 році.
Поширення і екологія
Dravidogecko tholpalli мешкають в горах , зокрема в околицях міста , в Західних Гатах на півдні Індії. Вони живуть у вічнозелених вологих тропічних лісах, на висоті від 1600 до 2000 м над рівнем моря, де середньорічна кількість опадів становить 1500 мм.
Примітки
Геконові
Тварини, описані 2019
Плазуни Індії
Ендемічна фауна Індії
|
41064290
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Virmuni
|
Virmuni
|
Virmuni is a village in, and the capital of, Virmuni Rural District of the Central District of Astara County, Gilan province, Iran.
At the 2006 National Census, its population was 2,151 in 612 households. The following census in 2011 counted 2,319 people in 697 households. The latest census in 2016 showed a population of 2,440 people in 758 households. It was the most populous village in its rural district.
Language
Linguistic composition of the village.
Notes
References
Populated places in Astara County
Azerbaijani settlements in Gilan province
Talysh settlements in Gilan province
|
959407
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20adductors%20of%20the%20human%20body
|
List of adductors of the human body
|
List of adductors of the human body
Adduction is an anatomical term of motion referring to a movement which brings a part of the anatomy closer to the middle sagittal plane of the body.
Upper limb
Arm and shoulder
of arm at shoulder (lowering arm)
Subscapularis
Teres major
Pectoralis major
Infraspinatus
Triceps brachii (long head)
Latissimus dorsi
Coracobrachialis
Hand and wrist
of hand at wrist
Flexor carpi ulnaris
Extensor carpi ulnaris
of fingers
Palmar interossei
of thumb
Adductor pollicis
Lower limb
of thigh at hip
medial compartment of thigh/adductor muscles of the hip
Adductor longus
Adductor brevis
Adductor magnus
Pectineus
Gracilis
Foot and toes
of toes (S2-S3)
Adductor hallucis
Plantar interossei
Other
eyeball
Superior rectus muscle
Inferior rectus muscle
Medial rectus muscle
jaw (muscles of mastication, the closing of the jaw is adduction):
masseter
pterygoid muscles (lateral and medial)
temporalis
vocal folds
Lateral cricoarytenoid muscle
References
See also
Anatomical terms of motion
|
3174910
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D1%80%D1%83
|
Мармелейру
|
Мармелейру — португальська власна назва.
Топоніми
Мармелейру (Бразилія) — муніципалітет.
Мармелейру (Гуарда) — парафія.
Мармелейру (Сертан) — парафія.
|
5042018
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Max%20Havoc%3A%20Curse%20of%20the%20Dragon
|
Max Havoc: Curse of the Dragon
|
Max Havoc: Curse of the Dragon is a straight-to-DVD action film directed by Albert Pyun and Isaac Florentine on the island of Guam in 2004. Swiss actor Mickey Hardt plays Max Havoc, an ex-kickboxer turned sports photographer. Max has to help an art dealer and her sister, played by Joanna Krupa and Tawney Sabley, flee from a yakuza clan trying to retrieve a valuable jade dragon statue. Aimed at the European market, the film was planned to kickstart a franchise, which would have included a sequel and a syndicated television series in the United States, but these plans did not materialize. A sequel, Max Havoc: Ring of Fire, was eventually shot in Canada.
The film was originally slated to be directed in Hawaii, but a series of mishaps led to filming on Guam. Most of the film was shot there by Pyun, including a cameo by Carmen Electra. A smaller part was added by Florentine to improve the film's marketability, including added cameos by David Carradine and Richard Roundtree. It premiered on Guam in 2005 and on DVD in 2007, earning around . Most critics reviews were negative, chiding the plot, casting and the cliché portrayal of Guam, but some praised the fight choreography and the "so bad it's good" value.
Max Havoc: Curse of the Dragon has garnered press through lawsuits regarding its financing. Guam Economic Development and Commerce Authority (GEDCA) gave a $800,000 loan guarantee to producer John F. S. Laing, which was forfeited as the film failed to recoup the investment. GEDCA alleged Laing defrauded them, while he claimed Guam authorities promised him funding he did not receive. This kicked off a lengthy legal battle, ending with a settlement between Laing and GEDCA.
Plot
The story centers around Max Havoc (Mickey Hardt), an ex-kickboxing champion known as "Mad Max", turned globetrotting sports photographer. Max quit kickboxing after accidentally killing a fellow boxer during an unlikely comeback in the ring, but still suffers from flashbacks to the fight. After a bar scuffle over a biker girl (Nikki Ziering), his agent (Diego Walraff) sends him to Guam for a publicity photo shoot. There, Max encounters Tahsi (Richard Roundtree), his former kickboxing coach, now an antiques dealer, and promises to catch up with him later. While photographing an outrigger canoe race from a jet ski, Max rescues Christy Goody (Tawney Sablan), a vacationer who was about to be unwittingly run over by the canoes. In the process, he knocks over one of the canoes, earning the wrath its head rower, Moko (Pyun veteran Vincent Klyn). He is also admonished by Jane (Joanna Krupa), Christy's sister, for his brazen driving. However, she later apologizes and agrees to a dinner date.
In the meantime, Tahsi is approached by a thief (Danielle Burgio), who has fled to Guam with a stolen rare jade dragon and wants to pawn it, promising to return in 24 hours. Tahsi agrees, but does not promise not to sell it. Indeed, Jane Goody, who turns out to be a friend of his, visits his shop and buys the dragon, despite Tahsi's reluctance. She later has it appraised, learning it is worth many times more than she paid for it, heightening her hopes of paying the tuition for her sister's medical degree. Later, an enforcer (Arnold Chon) for the yakuza group Black Dragons, the original owners of the jade dragon, appears in Tahsi's shop with the thief in a headlock, demanding the figurine's return. Tahsi refuses to reveal Jane's identity and is killed along with the thief.
Max and the Goody sisters are soon involved in a streetfight with henchwoman Eiko (Ji Ling). After Max saves the sisters, and is involved in a further fight with Quicksilver (Johnny Trí Nguyễn), he is contacted by the leader of the criminals, Aya (Marie Matiko), who is also Eiko's lesbian lover. The Black Dragons explain that the jade dragon is actually an urn containing the ashes of their former leader, Yoshida, and that they believe it holds mystical value and will stop at nothing to get it back. Max and the sisters agree to return the dragon at noon the following day in return for their own personal safety. They are helped by locals, including beach vendor Debbie (Carmen Electra) and Moko, with whom Max reconciled at the scene of Tahsi's killing. Nevertheless, Jane is torn between returning the figurine and protecting their lives, and ensuring that her sister finishes her M.D. The deal falls through as Jane's cell phone battery dies, and she does not arrive at the meet in time. Max escapes the angry henchmen on a jet ski.
The head of the Black Dragons (David Carradine, credited as Grand Master), pays a visit to Guam to take the matter into his own hands. It turns out that he is a man prominently seen ringside in Max's flashbacks. The Black Dragons kidnap Christy, enticing Max and Jane to come to their hideout. Max and Grand Master reach an agreement that Max will fight Arnold Chon's character to death. If Max wins, Max and the Goody sisters can go free. Max almost deals a deadly blow to the enforcer's head, but stops himself at the last moment, sparing his life, yet winning the fight. He turns over the urn to the yakuza, and receives a priceless katana as a gift. Max and his allies celebrate the end of the adventure in a party. The film ends with Max embracing Jane Goody on a beach during sunset.
Cast
Director Albert Pyun cast Mickey Hardt as Max Havoc, as he was planning "toward European TV appeal," based on Hardt's role in the Donnie Yen film The Twins Effect and German TV series , where Yen did fight choreography. He originally planned to cast Joanna Krupa as the younger sister, Christy Goody, with Jane's part going to an established actress, but Krupa ended up playing the older sister, and local actress Tawney Sablan was cast in her stead in her first film role. Rapper Fat Joe and Taiwanese actress Shu Qi did not make the cast, according to Pyun, due to film's financial problems. Billed as a top star, Carmen Electra appears in two brief scenes as a beach vendor, who flirts with Max Havoc when he returns a life jacket.
Production
According to Pyun, the idea of Max Havoc has existed since at least 2001. At the time, he was asked to direct the film in Hawaii. After the September 11 attacks, it was decided that filming in Miami was more economically viable. Pyun said that Hawaiian film star Mark Dacascos was interested in playing the character of Max Havoc, but that he backed out after anthrax appeared in Florida. Bali was considered next for filming but the idea was abandoned after the terrorist bombing there in 2002. The director and producer settled on filming on Guam, voicing their interest to Guam officials in late 2003. Max Havoc: Curse of the Dragon was supposed to be the first of two films to act as a backdoor pilot into a Max Havoc television series.
Filming began in March and finished in May 2004. Some of the scenes were done in East Hagåtña Bay. Pyun had planned to shoot the film with a Vancouver-based film crew, but after they were denied visas, he eventually had to resort to hiring a Los Angeles crew, which, he said, he later regretted. He complained about a lack of infrastructure for filming on Guam, as well as hostility from government officials once the film crew arrived on the island, and claimed that he was denied shooting on Waikiki Beach, which cost the film time and sponsorships. He also claimed he was not paid his director's fee, calling the film "the worst financial decision [he] ever made." Guam businesses and Max Havoc: Curse of the Dragon crew members also reported not being paid for work on the film.
The producer, John F. S. Laing, blamed Pyun for the failure of the film. After the filming was completed on Guam, director Isaac Florentine was hired to touch up the film in Los Angeles in order to improve its marketability, adding around ten minutes of screen time in the process. Florentine declined screen credit, stating in a later interview that he "[did]n't feel it [was] fair" to Pyun. The L.A. shoot took ten days, and featured David Carradine and Richard Roundtree, who were not part of the original cut.
Release
Max Havoc: Curse of the Dragon premiered on Guam television on December 10, 2005. Because the film was poorly received and never played in theaters as promised, it was described as a "box office flop" by Guam's press. In February 2005, producer John F.S. Laing stated he had trouble finding a theatrical distributor for the film. , the film was reported to have grossed $15,000 on Guam and $242,229 internationally. On January 23, 2007, Max Havoc: Curse of the Dragon was released on DVD in Region 1. The DVD extras contained interviews and several text pages about the cast, a three-minute trailer, a poster, a collection of still images from the film, and a calendar for 2007 featuring actresses from the film. The film was not rated by the Motion Picture Association of America.
A sequel, titled Max Havoc: Ring of Fire, premiered on September 12, 2006 and on DVD on August 21, 2007. The film was produced in Canada and directed by Terry Ingram. Mickey Hardt reprises his role as Max Havoc, who comes to Seattle to do a photoshoot of a tennis champion played by Christina Cox, but has to deal with a street gang and organized crime, while Dean Cain plays the main antagonist. Max Havoc: Ring of Fire received mixed-to-negative reviews, being called a "run of the mill B-movie." On September 30, 2009, both films were released as a double feature on Blu-ray in Germany.
Reception
Max Havoc: Curse of the Dragon received mostly negative reviews. Reviewers were mostly focused on the film's lacking plot and rampant cliché use. David Cornelius of DVD Talk described it as "the kind of moronic C-level action flick that always stars some former martial arts champ", noting that the controversy behind the funding of the film was more interesting than the film itself, and finishing with the advice to skip the film. Albert Valentin of Kung Fu Cinema was less critical of the film, praising choreography and Mickey Hardt's performance in action sequences. Combustible Celluloid's Jeffrey M. Anderson gave the film a neutral-to-positive review, mentioning "the overall ridiculousness of the film charmed [him]", and commenting positively on the chemistry between Hardt's and Krupa's characters. Gene Park of Guam's Pacific Daily News was, however, jarred by inaccuracies in the plot. He called the film a "guilty pleasure without the pleasure." He thought the action editing was "epileptic" and compared the whole film to a travelogue. As of 2015, review aggregator Rotten Tomatoes counts one positive and one negative review of the film.
Author Camilla Fojas later criticized Max Havoc: Curse of the Dragon for its shortcoming as a promotional vehicle for Guam and its film industry, noting the colonialistic portrayal of Guam, especially in the parting scene where U.S. mainland-based characters bid farewell to Chamorro people in a cliché fashion.
Litigation
At the request of producer John F.S. Laing and director Albert Pyun, the Guam Economic Development and Commerce Authority gave an $800,000 loan guarantee to Laing and his company Guam Motion Pictures Company (GMPC) to secure a third party loan from Comerica Bank in order to finance the film. GMPC was created by Laing on Guam to produce Max Havoc: Curse of the Dragon, while Laing's stateside company, Rigel Entertainment, was to handle distribution. GMPC was also supposed to produce a further theatrical film and two travel documentaries. In June 2006, Laing defaulted on the loan to Comerica and the guarantee was forfeited. The rights to the film were subsequently auctioned by Comerica. A newly formed Canadian company, Up North Entertainment, Inc., bought the film for $83,000. Laing was listed as one of three directors of Up North Entertainment. Guam's share of the foreclosure sale money was $9,090.
The film has been mired in litigation on Guam and in California. Laing filed a case in California against the Government of Guam, alleging that he agreed to guarantee the collateral, but that the agreement was procured under duress, and that he was underpaid by Guam government for a series of public service announcements featuring Carmen Electra. In March 2008, the case was dismissed and Laing was ordered to pay Guam's legal fees. Laing appealed twice and lost both appeals. GEDCA called Laing's California lawsuit a "tactical maneuver". Laing was also sued by the Government of Guam for fraud. Matthew Borden, attorney for the GEDCA, accused Laing of coming to the island with intention to defraud the government and people of Guam. In a retort, Laing claimed the Government of Guam pledged $3 million in loans and other incentives if he were to come to the island and make Max Havoc: Curse of the Dragon there. Guam officials denied making such a pledge and Laing admitted he did not possess any written agreements on the matter.
Settlement
A trial began in Guam Superior Court on February 13, 2012. After six years of litigation on Guam, a settlement was reached on May 11. The GEDCA Board of Directors approved Laing's offer of $350,000 in place of paying back the original $800,000 guarantee. The agreement stipulated that Laing would make a payment of $250,000 on June 30, with the remainder paid by September 30.
By the June deadline, Laing had made a payment of $200,000. GEDCA requested the outstanding $50,000 along with the $100,000 remaining balance to be paid by Laing by the September deadline. When asked by a local talk radio station if the Max Havoc: Curse of the Dragon settlement money would be a windfall for GEDCA and could be used for future economic development projects on Guam, GEDCA administrator Karl Pangelinan stated that the money would barely pay for the legal fees incurred during the years of legal fighting with Laing. In September, Rigel Entertainment declared bankruptcy. On October 26, GEDCA board met and established that Laing had made a partial late payment of $75,000 on the $150,000 still outstanding. A new deadline was set for January 31, 2013. Laing missed the January deadline, but in late February, GEDCA reported receiving the money, thus bringing the lawsuit to a close.
References
External links
2004 films
2004 action films
American martial arts films
Films directed by Albert Pyun
Films directed by Isaac Florentine
Films set in Guam
Films shot in Guam
Yakuza films
Films shot in Los Angeles
2005 martial arts films
2005 films
2000s English-language films
2000s American films
2000s Japanese films
|
4455564
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Wolf%20Alice
|
Wolf Alice
|
Wolf Alice — англійська альтернативна рок-група з Лондона. Створена у 2010 році як акустичний дует, до складу якого входять співачка Еллі Роуселл та гітарист Джофф Одді, а з 2012 року також басист Тео Елліс та барабанщик Джоел Амей.
Wolf Alice відіграла перший концерт у Highbury Garage у грудні 2010 року на підтримку April in the Shade, після того, як Еллі Роуселл та Джофф Одді зустріли групу на відкритому мікрофоні у Hope & Anchor в Ізлінгтоні. У лютому 2013 року вони випустили дебютний сингл «Fluffy», а в травні — «Bros». У жовтні вийшов дебютний EP Blush, а в травні 2014 року — Creature Songs. У лютому 2015 року гурт випустив головний сингл «Giant Peach» зі свого дебютного альбому My Love Is Cool, який вийшов у червні 2015 року. Альбом включає сингл 2014 року «Moaning Lisa Smile», який у серпні 2015 року посів дев'яту позицію в чарті альтернативних пісень американського журналу Billboard і був номінований на премію «Греммі» 2016 року за найкраще рок-виконання.
У вересні 2017 року гурт випустив другий студійний альбом Visions of a Life. Він дебютував на другому місці в UK Albums Chart і отримав загальне визнання музичних критиків. 2018 року альбом здобув премію Mercury Prize. У червні 2021 року гурт випустив третій студійний альбом Blue Weekend.
У 2022 році Wolf Alice здобули премію Brit Awards 2022 як «Найкращий гурт».
Історія
2010—2016: створення, EP і My Love Is Cool
Гурт Wolf Alice створений у 2010 році як акустичний дует між Еллі Роуселл та Джоффом Одді. Їхня назва походить від оповідання Анджели Картер. Зрештою, вирішивши додати електричні елементи до свого звучання, вони найняли подругу дитинства Роуселл Сейді Клірі, щоб грати на бас-гітарі, а друга Одді Джеймса DC — на ударних. Того року вони самостійно випустили EP Wolf Alice з трьома піснями: «Every Cloud», «Wednesday» і «Destroy Me».
Коли Джеймс DC зламав зап'ястя у 2012 році, Джоел Амей приєднався до гурту як тимчасовий замінник барабанщика, але пізніше став постійним учасником. У тому ж році Клірі пішла, щоб зосередитися на навчанні. Наприкінці 2012 року Тео Елліс був прийнятий на роботу басистом. Вони випустили пісню «Leaving You» онлайн на SoundCloud для безплатного завантаження, яку транслювали на BBC Radio 1 і показали в розділі «Radar» NME. Після виходу пісні гастролювали з Peace і записали сесію для шоу Huw Stephens Radio 1. Перший фізичний сингл «Fluffy» випустили у лютому 2013 року на лейблі Chess Club.
Група випустила другий сингл «Bros» у травні на Chess Club Records. «Bros» — одна з перших пісень, написаних Роуселл, яку група грала на ранніх етапах, що призвело до туру, де групу підтримували гурти Dressed Like Wolves та Dead New Blood. У жовтні 2013 року Wolf Alice випустили перший офіційний EP під назвою Blush, якому передував випуск пісні «She».
У 2014 році вони підписали контракт з Dirty Hit і в травні випустили другий EP Creature Songs. У грудні 2014 року гурт був названий «Кращим проривним виконавцем» на UK Festival Awards.
Наприкінці лютого 2015 року Wolf Alice оголосили про дебютний альбом My Love Is Cool і випустили перший сингл «Giant Peach». У квітні випустили перероблену версію улюбленої шанувальниками «Bros» як другий сингл з дебютного альбому. 10 червня група поділилася новим треком «You're a Germ». My Love Is Cool вийшов 22 червня, дебютувавши на другому місці в UK Albums Chart і отримавши позитивні відгуки. Пізніше того ж року вони випустили «You're a Germ» і «Freazy» як сингли, а також «Lisbon» у 2016 році. Пізніше, у 2016 році, вони гастролювали як супровід у турі The 1975 року в США.
Режисер Майкл Вінтерботтом супроводжував гурт під час гастролей на підтримку My Love Is Cool. Він знімав групу, а також включив серед них двох акторів, які грали членів дорожної групи, з вигаданою історією кохання, яка розвивалася від концерту до концерту. Отриманий документальний фільм «На дорозі» вийшов у жовтні 2016 року. Згідно з Deadspin, «У документальному фільмі Вінтерботтом знімає 16 різних концертів і повсякденне за лаштунками з точки зору нового члена їхньої команди».
2017—2020: Visions of a Life, Mercury Prize
У червні 2017 року Wolf Alice випустила головний сингл «Yuk Foo» з другого студійного альбому Visions of a Life. Вони випустили ще три сингли: «Don't Delete the Kisses», «Beautifully Unconventional» і «Heavenward», перед випуском альбому 28 вересня. 2018 року також випустили «Formidable Cool», «Sadboy» та «Space & Time» як сингли з альбому.
Гурт гастролював протягом 2018 року, грав на концертах Foo Fighters під час їхнього світового туру. Вони також підтримали Ліама Галлахера на його концерті у Фінсбері-парку 29 червня 2018 року.
У вересні 2018 року Visions of a Life виграв премію Mercury Prize 2018.
2021–дотепер: Blue Weekend
15 лютого 2021 року вебсайт гурту був оновлений, і показував зациклене відео з оком із заголовком «Остання людина на Землі». 22 лютого 2021 року група оголосила, що їхній сингл «The Last Man on Earth» вийшов 24 лютого 2021 року і дебютує в шоу Енні Мак на BBC Radio 1. Випуск синглу був підкріплений анонсом третього студійного альбому Blue Weekend, який вийшов 4 червня 2021 року. Другий сингл з альбому «Smile» вийшов 20 квітня 2021 року.
Після релізу музичне видання The Forty-Five назвало Blue Weekend «потужною ідилією почуттів: звук гурту, який задовольняє себе, а не доводить, і повністю заповнює простір, який вони викроїли роками».
9 лютого 2022 року гурт здобув премію Brit Awards 2022 у номінації «Найкращий гурт».
Музичний стиль та впливи
Хоча раннім матеріалом групи була попмузика з відтінками фолку, вони стали більш рок-орієнтованими після приєднання ритм-секції. Як правило, музичний стиль гурту описується як альтернативний рок, інді-рок, шугейз, дрим-поп, фолк, грандж, поп та електронна. Clash описав групу як «дитя кохання фолку та гранжу». Групу порівнювали з Elastica та Hole, The xx. Кітті Емпайр в The Observer описала їхнє звучання як «захопливий різновид інді-року». Гурт описує свою музику як «рок-поп». The Daily Telegraph назвала у рецензії дебютний альбом Wolf Alice «диким і витонченим».
В інтерв'ю гурт говорив про свою симпатію до The Vines, The Beatles, Siouxsie and the Banshees, Blur і Кортні Лав.
Учасники
Поточні учасники
Еллі Роуселл — вокал, гітара, клавішні, синтезатори, фортепіано (2010 — дотепер)
Джофф Одді — гітара, скрипка, синтезатори, бек-вокал (2010 — дотепер)
Тео Елліс — бас, синтезатори, бек-вокал (2012 — теперішній час)
Джоел Емі — ударні, перкусія, синтезатори, бек-вокал (2012 — теперішній час)
Гастрольні музиканти
Раян Малкольм — клавішні, синтезатори, фортепіано, перкусія, бек-вокал (2021 — дотепер)
Колишні учасники
Сейді Клірі — бас (2010—2012)
Джеймс DC — ударні (2010—2012)
Дискографія
Студійні альбоми
My Love Is Cool (2015)
Visions of a Life (2017)
Blue Weekend (2021)
Примітки
Посилання
Гурти з жіночим вокалом
Інді-рок-гурти
Музичні гурти Лондона
Засновані в Англії 2010
|
6131080
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ballmoos
|
Ballmoos
|
Ballmoos was a municipality in the district of Fraubrunnen in the canton of Bern in Switzerland. On 1 January 2010 the municipality of Ballmoos merged into the municipality of Jegenstorf.
History
Ballmoos is first mentioned in 1270 as Banemos. Several Bronze Age artifacts have been found in the area, but there is no evidence of a settlement. A family of Ministerialis, unfree knights, that served the House of Kyburg came from Ballmoos. The major land owner was the Order of St. John in Münchenbuchsee. Following the secularization of the monasteries (1528), Ballmoos became part of the Landvogtei of Münchenbuchsee. Following the Act of Mediation in 1803, it became part of the District of Fraubrunnen.
Geography
Ballmoos has an area of . Of this area, 73.5% is used for agricultural purposes, while 22.4% is forested. Of the rest of the land, 3.4% is settled (buildings or roads) and the remainder (0.7%) is non-productive (rivers or glaciers).
Ballmoos consists entirely of individual houses scattered throughout the borders of the municipality.
Demographics
Ballmoos has a population of 55, all Swiss citizens. Over the last 10 years the population has decreased at a rate of -3.5%. Most of the population speaks German (98.4%), with the rest speaking French.
In the 2007 election the most popular party was the SVP which received 58% of the vote. The next three most popular parties were the SPS (20.7%), the Green Party (13.7%) and the CVP (1.6%).
The age distribution of the population is children and teenagers (0–19 years old) make up 39.3% of the population, while adults (20–64 years old) make up 41% and seniors (over 64 years old) make up 19.7%. In Ballmoos about 60% of the population (between age 25–64) have completed either non-mandatory upper secondary education or additional higher education (either University or a Fachhochschule).
Ballmoos has an unemployment rate of 12%. , there no one employed in the primary economic sector. 1 person is employed in the secondary sector and there is 1 business in this sector. 4 people are employed in the tertiary sector, with no businesses in this sector.
The historical population is given in the following table:
References
External links
Former municipalities of the canton of Bern
Populated places disestablished in 2010
|
4024782
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%81%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%83%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29
|
Псигансу (село)
|
Псигансу (село)
Псигансу — село в Урванському районі Кабардино-Балкарії Російської Федерації.
Орган місцевого самоврядування — сільське поселення Псигансу. Населення становить 6419 осіб.
Історія
Згідно із законом від 27 лютого 2005 року органом місцевого самоврядування є сільське поселення Псигансу.
Населення
Примітки
Населені пункти Урванського району
Села Кабардино-Балкарії
|
1738152
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BB%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0
|
Сухолуцька сільська рада
|
Сухолуцька сільська рада — колишній орган місцевого самоврядування у Вишгородському районі Київської області. Адміністративний центр — село Сухолуччя.
Загальні відомості
Сухолуцька сільська рада була утворена в 1919 році. Водоймища на території, підпорядкованій даній раді: Київське водосховище.
Населені пункти
Сільській раді підпорядковані населені пункти:
с. Сухолуччя
Склад ради
Рада складається з 12 депутатів та голови.
Керівний склад попередніх скликань
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Вишгородського району
|
66890
|
https://en.wikipedia.org/wiki/People%27s%20Liberation%20Army
|
People's Liberation Army
|
People's Liberation Army
The People's Liberation Army (PLA) is the armed wing of the Chinese Communist Party (CCP) and the military of the People's Republic of China. The PLA consists of four services — Ground Force, Navy, Air Force, and Rocket Force — and four arms — Aerospace Force, Cyberspace Force, Information Support Force, and Joint Logistics Support Force. It is led by the Central Military Commission (CMC) with its chairman as commander-in-chief.
The PLA can trace its origins during the Republican Era to the left-wing units of the National Revolutionary Army (NRA) of the Kuomintang (KMT) when they broke away in 1927 in an uprising against the nationalist government as the Chinese Red Army, before being reintegrated into the NRA as units of New Fourth Army and Eighth Route Army during the Second Sino-Japanese War. The two NRA communist units were reconstituted as the PLA in 1947. Since 1949, the PLA has used nine different military strategies, which it calls "strategic guidelines". The most important came in 1956, 1980, and 1993. In times of national emergency, the People's Armed Police (PAP) and the China Militia act as a reserve and support element for the Ground Force. Politically, the PLA and PAP are represented in the National People's Congress (NPC) through a delegation of 285 deputies, all of whom are CCP members. Since the formation of the NPC, the joint PLA–PAP delegation has always constituted the largest delegation and today comprises just over 9% of the NPC.
PRC law explicitly asserts the leadership of the CCP over the armed forces of China and designates the CMC as the nationwide military command of the People's Republic of China. The Party CMC operates under the name of the State CMC for legal and governmental functions, and the ceremonial Ministry of National Defense is limited to diplomatic functions. The PLA is obliged to follow the principle of the CCP's absolute civilian control of the military under the doctrine of "the party commands the gun" In this sense, the PLA is not a national army of the type of traditional nation-states, but a political army or the armed wing of the CCP itself since its allegiance is to the party only and not the state or any constitution. At present, the CMC chairman is customarily also the CCP general secretary.
Today, the majority of military units around the country are assigned to one of five theater commands by geographical location. The PLA is the world's largest military force (not including paramilitary or reserve forces) and has the second largest defense budget in the world. China's military expenditure was US$296 billion in 2023, accounting for 12 percent of the world's defense expenditures. It is also one of the fastest modernizing militaries in the world, and has been termed as a potential military superpower, with significant regional defense and rising global power projection capabilities.
Stated mission
In 2004, paramount leader Hu Jintao stated the mission of the PLA as:
The insurance of CCP leadership
The protection of the sovereignty, territorial integrity, internal security and national development of the People's Republic of China
Safeguarding the country's interests
Maintaining and safeguarding world peace.
China describes its military posture as active defense, defined in a 2015 state white paper as "We will not attack unless we are attacked, but we will surely counterattack if attacked."
History
Early history
The CCP founded its military wing on 1 August 1927 during the Nanchang uprising, beginning the Chinese Civil War. Communist elements of the National Revolutionary Army rebelled under the leadership of Zhu De, He Long, Ye Jianying, Zhou Enlai, and other leftist elements of the Kuomintang (KMT), after the Shanghai massacre in 1927. They were then known as the Chinese Workers' and Peasants' Red Army, or simply the Red Army.
In 1934 and 1935, the Red Army survived several campaigns led against it by Chiang Kai-Shek's KMT and engaged in the Long March.
During the Second Sino-Japanese War from 1937 to 1945, the CCP's military forces were nominally integrated into the National Revolutionary Army of the Republic of China forming two main units, the Eighth Route Army and the New Fourth Army. During this time, these two military groups primarily employed guerrilla tactics, generally avoiding large-scale battles with the Japanese, at the same time consolidating by recruiting KMT troops and paramilitary forces behind Japanese lines into their forces.
After the Japanese surrender in 1945, the CCP continued to use the National Revolutionary Army unit structures until the decision was made in February 1947 to merge the Eighth Route Army and New Fourth Army, renaming the new million-strong force the People's Liberation Army (PLA). The reorganization was completed by late 1948. The PLA eventually won the Chinese Civil War, establishing the People's Republic of China in 1949. It then underwent a drastic reorganization, with the establishment of the Air Force leadership structure in November 1949, followed by the Navy leadership structure the following April.
In 1950, the leadership structures of the artillery, armored troops, air defense troops, public security forces, and worker–soldier militias were also established. The chemical warfare defense forces, the railroad forces, the communications forces, and the strategic forces, as well as other separate forces (like engineering and construction, logistics and medical services), were established later on.
In this early period, the People's Liberation Army overwhelmingly consisted of peasants. Its treatment of soldiers and officers was egalitarian and formal ranks were not adopted until 1955. As a result of its egalitarian organization, the early PLA overturned strict traditional hierarchies that governed the lives of peasants. As sociologist Alessandro Russo summarizes, the peasant composition of the PLA hierarchy was a radical break with Chinese societal norms and "overturned the strict traditional hierarchies in unprecedented forms of egalitarianism[.]"
In the PRC's early years, the PLA was a dominant foreign policy institution in the country.
Modernization and conflicts
During the 1950s, the PLA with Soviet assistance began to transform itself from a peasant army into a modern one. Since 1949, China has used nine different military strategies, which the PLA calls "strategic guidelines". The most important came in 1956, 1980, and 1993. Part of this process was the reorganization that created thirteen military regions in 1955.
In November 1950, some units of the PLA under the name of the People's Volunteer Army intervened in the Korean War as United Nations forces under General Douglas MacArthur approached the Yalu River. Under the weight of this offensive, Chinese forces drove MacArthur's forces out of North Korea and captured Seoul, but were subsequently pushed back south of Pyongyang north of the 38th Parallel. The war also catalyzed the rapid modernization of the PLAAF.
In 1962, the PLA ground force also fought India in the Sino-Indian War. In a series of border clashes in 1967 with Indian troops, the PLA suffered heavy numerical and tactical losses.
Before the Cultural Revolution, military region commanders tended to remain in their posts for long periods. The longest-serving military region commanders were Xu Shiyou in the Nanjing Military Region (1954–74), Yang Dezhi in the Jinan Military Region (1958–74), Chen Xilian in the Shenyang Military Region (1959–73), and Han Xianchu in the Fuzhou Military Region (1960–74).
In the early days of the Cultural Revolution, the PLA abandoned the use of the military ranks that it had adopted in 1955.
The establishment of a professional military force equipped with modern weapons and doctrine was the last of the Four Modernizations announced by Zhou Enlai and supported by Deng Xiaoping. In keeping with Deng's mandate to reform, the PLA has demobilized millions of men and women since 1978 and has introduced modern methods in such areas as recruitment and manpower, strategy, and education and training. In 1979, the PLA fought Vietnam over a border skirmish in the Sino-Vietnamese War where both sides claimed victory. However, western analysts agree that Vietnam handily outperformed the PLA.
During the Sino-Soviet split, strained relations between China and the Soviet Union resulted in bloody border clashes and mutual backing of each other's adversaries. China and Afghanistan had neutral relations with each other during the King's rule. When the pro-Soviet Afghan Communists seized power in Afghanistan in 1978, relations between China and the Afghan communists quickly turned hostile. The Afghan pro-Soviet communists supported China's enemies in Vietnam and blamed China for supporting Afghan anticommunist militants. China responded to the Soviet invasion of Afghanistan by supporting the Afghan mujahidin and ramping up their military presence near Afghanistan in Xinjiang. China acquired military equipment from the United States to defend itself from Soviet attacks.
The PLA Ground Force trained and supported the Afghan Mujahideen during the Soviet-Afghan War, moving its training camps for the mujahideen from Pakistan into China itself. Hundreds of millions of dollars worth of anti-aircraft missiles, rocket launchers, and machine guns were given to the Mujahideen by the Chinese. Chinese military advisors and army troops were also present with the Mujahideen during training.
Since 1980
In 1981, the PLA conducted its largest military exercise in North China since the founding of the People's Republic. In the 1980s, China shrunk its military considerably to free up resources for economic development, resulting in the relative decline in resources devoted to the PLA. Following the PLA's suppression of the 1989 Tiananmen Square protests and massacre, ideological correctness was temporarily revived as the dominant theme in Chinese military affairs.
Reform and modernization have today resumed their position as the PLA's primary objectives, although the armed forces' political loyalty to the CCP has remained a leading concern. Another area of concern to the political leadership was the PLA's involvement in civilian economic activities. These activities were thought to have impacted PLA readiness and have led the political leadership to attempt to divest the PLA from its non-military business interests.
Beginning in the 1980s, the PLA tried to transform itself from a land-based power centered on a vast ground force to a smaller, more mobile, high-tech one capable of mounting operations beyond its borders. The motivation for this was that a massive land invasion by Russia was no longer seen as a major threat, and the new threats to China are seen to be a declaration of independence by Taiwan, possibly with assistance from the United States, or a confrontation over the Spratly Islands.
In 1985, under the leadership of the Central Committee of the Chinese Communist Party and the CMC, the PLA changed from being constantly prepared to "hit early, strike hard and to fight a nuclear war" to developing the military in an era of peace. The PLA reoriented itself to modernization, improving its fighting ability, and becoming a world-class force. Deng Xiaoping stressed that the PLA needed to focus more on quality rather than on quantity.
The decision of the Chinese government in 1985 to reduce the size of the military by one million was completed by 1987. Staffing in military leadership was cut by about 50 percent. During the Ninth Five Year Plan (1996–2000) the PLA was reduced by a further 500,000. The PLA had also been expected to be reduced by another 200,000 by 2005. The PLA has focused on increasing mechanization and informatization to be able to fight a high-intensity war.
Former CMC chairman Jiang Zemin in 1990 called on the military to "meet political standards, be militarily competent, have a good working style, adhere strictly to discipline, and provide vigorous logistic support". The 1991 Gulf War provided the Chinese leadership with a stark realization that the PLA was an oversized, almost-obsolete force. The USA's sending of two aircraft carrier groups to the vicinity of Taiwan during the Third Taiwan Strait Crisis prompted Jiang to order a ten-year PLA modernization program.
The possibility of a militarized Japan has also been a continuous concern to the Chinese leadership since the late 1990s. In addition, China's military leadership has been reacting to and learning from the successes and failures of the United States Armed Forces during the Kosovo War, the 2001 invasion of Afghanistan, the 2003 invasion of Iraq, and the Iraqi insurgency. All these lessons inspired China to transform the PLA from a military based on quantity to one based on quality. Chairman Jiang Zemin officially made a "revolution in military affairs" (RMA) part of the official national military strategy in 1993 to modernize the Chinese armed forces.
A goal of the RMA is to transform the PLA into a force capable of winning what it calls "local wars under high-tech conditions" rather than a massive, numbers-dominated ground-type war. Chinese military planners call for short decisive campaigns, limited in both their geographic scope and their political goals. In contrast to the past, more attention is given to reconnaissance, mobility, and deep reach. This new vision has shifted resources towards the navy and air force. The PLA is also actively preparing for space warfare and cyber-warfare.
In 2002, the PLA began holding military exercises with militaries from other countries. From 2018 to 2023, more than half of these exercises have focused on military training other than war, generally antipiracy or antiterrorism exercises involving combatting non-state actors. In 2009, the PLA held its first military exercise in Africa, a humanitarian and medical training practice conducted in Gabon.
For the past 10 to 20 years, the PLA has acquired some advanced weapons systems from Russia, including Sovremenny class destroyers, Sukhoi Su-27 and Sukhoi Su-30 aircraft, and Kilo-class diesel-electric submarines. It has also started to produce several new classes of destroyers and frigates including the Type 052D class guided-missile destroyer. In addition, the PLAAF has designed its very own Chengdu J-10 fighter aircraft and a new stealth fighter, the Chengdu J-20. The PLA launched the new Jin class nuclear submarines on 3 December 2004 capable of launching nuclear warheads that could strike targets across the Pacific Ocean and have three aircraft carriers, with the latest, the Fujian, launched in 2022.
From 2014 to 2015, the PLA deployed 524 medical staff on a rotational basis to combat the Ebola virus outbreak in Liberia, Sierra Leone, Guinea, and Guinea-Bissau. As of 2023, this was the PLA's largest medical assistance mission in another country.
In 2015, the PLA formed new units including the PLA Ground Force, the PLA Rocket Force and the PLA Strategic Support Force.
The PLA on 1 August 2017 marked its 90th anniversary. Before the big anniversary it mounted its biggest parade yet and the first outside of Beijing, held in the Zhurihe Training Base in the Northern Theater Command (within the Inner Mongolia Autonomous Region).
In December 2023 Reuters reported a military leadership purge after high ranking generals were ousted from the Chinese legislature. In preceding years, sixty generals have been investigated and sacked.
Overseas deployments and peacekeeping operations
The People's Republic of China has sent the PLA to various hotspots as part of China's role as a prominent member of the United Nations. Such units usually include engineers and logistical units and members of the paramilitary People's Armed Police and have been deployed as part of peacekeeping operations in Lebanon, the Republic of the Congo, Sudan, Ivory Coast, Haiti, and more recently, Mali and South Sudan.
Engagements
1927–1950: Chinese Civil War
1937–1945: Second Sino-Japanese War
1949: Yangtze incident against British warships on the Yangtze River
1949: Incorporation of Xinjiang into the People's Republic of China
1950: Annexation of Tibet by the People's Republic of China
1950–1953: Korean War under the banner of the Chinese People's Volunteer Army
1954–1955: First Taiwan Strait Crisis
1955–1970: Vietnam War
1958: Second Taiwan Strait Crisis at Quemoy and Matsu
1962: Sino-Indian War
1967: Border skirmishes with India
1969: Sino-Soviet border conflict
1974: Battle of the Paracel Islands with South Vietnam
1979: Sino-Vietnamese War
1979–1990: Sino-Vietnamese conflicts
1988: Johnson South Reef Skirmish with Vietnam
1989: Enforcement of martial law in Beijing during the 1989 Tiananmen Square protests and massacre
1990: Barin uprising
1995–1996: Third Taiwan Strait Crisis
1997: PLA establishes Hong Kong Garrison
1999: PLA establishes Macao Garrison
2007–present: UNIFIL peacekeeping operations in Lebanon
2009–present: Anti-piracy operations in the Gulf of Aden
2014: Search and rescue efforts for Malaysia Airlines Flight 370
2014: UN peacekeeping operations in Mali
2015: UNMISS peacekeeping operations in South Sudan
2020–2021: China–India skirmishes
As of at least early 2024, China has not fought a war since 1979 and has only fought relatively minor conflicts since.
Organization
The PLA is a component of the Armed Forces of the People's Republic of China, along with two paramilitary organizations: the People's Armed Police and the Militia. Under the doctrine of "the party commands the gun", the PLA is under the absolute control of the CCP.
Central Military Commission
The PLA is governed by the Central Military Commission (CMC); under the arrangement of "one institution with two names", there exists a state CMC and a Party CMC, although both commissions have identical personnel, organization and function, and effectively work as a single body. The only difference in membership between the two occurs for a few months every five years, during the period between a Party National Congress, when Party CMC membership changes, and the next ensuing National People's Congress, when the state CMC changes.
The CMC is composed of a chairman, vice chairpersons and regular members. The chairman of the CMC is the commander-in-chief of the PLA, with the post generally held by the paramount leader of China; since 1989, the post has generally been held together with the CCP general secretary. Unlike in other countries, the Ministry of National Defense and its Minister do not have command authority, largely acting as diplomatic liaisons of the CMC, though the Minister has always been a member of the CMC.
Chairman
Xi Jinping (also General Secretary, President and Commander-in-chief of Joint Battle Command)
Vice Chairmen
General Zhang Youxia
General He Weidong
Members
Chief of the Joint Staff Department – General Liu Zhenli
Director of the Political Work Department – Admiral Miao Hua
Secretary of the Commission for Discipline Inspection – General Zhang Shengmin
Previously, the PLA was governed by four general departments; the General Political, the General Logistics, the General Armament, and the General Staff Departments. These were abolished in 2016 under the military reforms undertaken by Xi Jinping, replaced with 15 new functional departments directly reporting to the CMC:
General Office
Joint Staff Department
Political Work Department
Logistic Support Department
Equipment Development Department
Training and Administration Department
National Defense Mobilization Department
Discipline Inspection Commission
Politics and Legal Affairs Commission
Science and Technology Commission
Office for Strategic Planning
Office for Reform and Organizational Structure
Office for International Military Cooperation
Audit Office
Agency for Offices Administration
Included among the 15 departments are three commissions. The CMC Discipline Inspection Commission is charged with rooting out corruption.
Political leadership
The CCP maintains absolute control over the PLA. It requires the PLA to undergo political education, instilling CCP ideology to its members. Additionally, China maintains a political commissar system. Regiment-level and higher units maintain CCP committees and political commissars. Additionally, battalion-level and company-level units respectively maintain political directors and political instructors. The political workers are officially equal to commanders in status. The political workers are officially responsible for the implementation of party committee decisions, instilling and maintaining party discipline, providing political education, and working with other components of the political work system.
As a rule, the political worker serves as the party committee secretary while the commander serves as the deputy secretary. Key decisions in the PLA are generally made in the CCP committees throughout the military. Due to the CCP's absolute leadership, non-CCP political parties, groups and organizations except the Communist Youth League of China are not allowed to establish organizations or have members in the PLA. Additionally, only the CCP is allowed to appoint the leading cadres at all levels of the PLA.
Grades
The position of entities in the PLA hierarchy is denoted by grades (also known as leader grades, duty grades or unit grades) spanning from the CMC to the platoon level. The latest grade structure is from 2021 and has 19 levels (or 20 if counting specialist officers). Each field formation, organization, academic institution, billet, ship commanded by an officer, and officer has a grade.
Organizations command lower graded organizations and coordinate with those of the same grade.
Civilian CMC members (who can only be the Chairman and Vice-chairmen) have grades but not ranks.
Officer grade was since 1988 more important than rank for career progression. There were ten ranks to fifteen grades. A grade used to be filled by at least two ranks, and a rank could span multiple grades.. This changed after extensive reforms in 2021, which made one grade one rank the rule. Grades are still the main indicator of organizational hierarchy and command power, but they are being harmonized with ranks, and career progression made congruent to synchronized grade and rank promotions.
Grade is visually indicated by a ribbon bar.
On January 1, 2021, the "Interim Regulations on the Management of Active Military Officers" determined that the military ranks, job grades, and salary levels of the Armed Forces shall be organized as follows:
The process of unifying rank and grade is ongoing as of 2024, as officers are progressively promoted in and out of "mismatches". Moreover, as is clear in the use of "interim" for the regulations, the reforms are not considered final and changes are certain to come in the near future.
Theater commands
Until 2016, China's territory was divided into seven military regions, but they were reorganized into five theater commands in early 2016. This reflected a change in their concept of operations from primarily ground-oriented to mobile and coordinated movement of all services. The five theatre commands, in order of stated significance are:
Eastern Theater Command
Southern Theater Command
Western Theater Command
Northern Theater Command
Central Theater Command
The military reforms have also introduced a major change in the areas of responsibility. Rather than separately commanding their troops, service branches are now primarily responsible for administrative tasks (like equipping and maintaining the troops). It is the theater commands now that have the command authority. This should, in theory, facilitate the implementation of joint operations across all service branches.
Organization table
State-owned enterprises
Multiple state-owned enterprises have established internal People's Armed Forces Departments run by the People's Liberation Army. The internal units are expected "to work together with grassroots organizations to collect intelligence and information, dissolve and/or eliminate security concerns at the budding stage," according to the People's Liberation Army Daily.
Academic Institutions
There are two academic institutions directly subordinate to the CMC, the National Defense University and the National University of Defense Technology, and they are considered the two top military education institutions in China. There are also 35 institutions affiliated to the PLA's branches and arms, and 7 institutions affiliated to the People's Armed Police.
Service branches
Services
The PLA maintains four services: the Ground Force, the Navy, the Air Force, and the Rocket Force. Following the 200,000 and 300,000 personnel reduction announced in 2003 and 2005 respectively, the total strength of the PLA has been reduced from 2.5 million to around 2 million. The reductions came mainly from non-combat ground forces, which would allow more funds to be diverted to naval, air, and strategic missile forces. This shows China's shift from ground force prioritisation to emphasising air and naval power with high-tech equipment for offensive roles over disputed coastal territories.
Ground Force
The PLA Ground Force (PLAGF) is the largest of the PLA's five services with 975,000 active duty personnel, approximately half of the PLA's total manpower of around 2 million personnel. The PLAGF is organized into twelve active duty group armies sequentially numbered from the 71st Group Army to the 83rd Group Army which are distributed to each of the PRC's five theatre commands, receiving two to three group armies per command. In wartime, numerous PLAGF reserve and paramilitary units may be mobilized to augment these active group armies. The PLAGF reserve component comprises approximately 510,000 personnel divided into thirty infantry and twelve anti-aircraft artillery (AAA) divisions. The PLAGF is led by Commander Liu Zhenli and Political Commissar Qin Shutong.
Navy
Until the early 1990s, the PLA Navy (PLAN) performed a subordinate role to the PLA Ground Force (PLAGF). Since then it has undergone rapid modernisation. The 300,000 strong PLAN is organized into three major fleets: the North Sea Fleet headquartered at Qingdao, the East Sea Fleet headquartered at Ningbo, and the South Sea Fleet headquartered in Zhanjiang. Each fleet consists of a number of surface ship, submarine, naval air force, coastal defence, and marine units.
The navy includes a 25,000 strong Marine Corps (organised into seven brigades), a 26,000 strong Naval Aviation Force operating several hundred attack helicopters and fixed-wing aircraft. As part of its overall programme of naval modernisation, the PLAN is in the stage of developing a blue water navy. In November 2012, then Party General Secretary Hu Jintao reported to the CCP's 18th National Congress his desire to "enhance our capacity for exploiting marine resource and build China into a strong maritime power". According to the United States Department of Defense, the PLAN has numerically the largest navy in the world. The PLAN is led by Commander Dong Jun and Political Commissar Yuan Huazhi.
Air Force
The 395,000 strong People's Liberation Army Air Force (PLAAF) was organized into five Theater Command Air Forces (TCAF) and 24 air divisions. , the system has been changed into 11 Corps Deputy-grade "Bases" controlling air brigades. Divisions have been mostly converted to brigades, although some (specifically the Bomber divisions, and some of the special mission units) remain operational as divisions. The largest operational units within the Aviation Corps is the air division, which has 2 to 3 aviation regiments, each with 20 to 36 aircraft. An Air Brigade has from 24 to 50 aircraft.
The surface-to-air missile (SAM) Corps is organized into SAM divisions and brigades. There are also three airborne divisions manned by the PLAAF. J-XX and XXJ are names applied by Western intelligence agencies to describe programs by the People's Republic of China to develop one or more fifth-generation fighter aircraft. The PLAAF is led by Commander Chang Dingqiu and Political Commissar Guo Puxiao.
Rocket Force
The People's Liberation Army Rocket Force (PLARF) is the main strategic missile force of the PLA and consists of at least 120,000 personnel. It controls China's nuclear and conventional strategic missiles. China's total nuclear arsenal size is estimated to be between 100 and 400 thermonuclear warheads. The PLARF is organized into bases sequentially numbered from 61 through 67, wherein the first six are operational and allocated to the nation's theater commands while Base 67 serves as the PRC's central nuclear weapons storage facility. The PLARF is led by Command Li Yuchao and Political Commissar Xu Zhongbo.
Arms
The PLA maintains four arms: the Aerospace Force, the Cyberspace Force, the Information Support Force, and the Joint Logistics Support Force. The four-arm system was established on 19 April 2024.
Personnel
Recruitment and terms of service
The PLA began as an all-volunteer force. In 1955, as part of an effort to modernize the PLA, the first Military Service Law created a system of compulsory military service. Since the late 1970s, the PLA has been a hybrid force that combines conscripts and volunteers. Conscripts who fulfilled their service obligation can stay in the military as volunteer soldiers for a total of 16 years. De jure, military service with the PLA is obligatory for all Chinese citizens. However, mandatory military service has not been enacted in China since 1949.
Women and ethnic minorities
Women participated extensively in unconventional warfare, including in combat positions, in the Chinese Red Army during the revolutionary period, Chinese Civil War (1927–1949) and the Second Sino-Japanese War (1937–1945). After the establishment of the People's Republic of China, along with the People's Liberation Army (PLA)'s transition toward the conventional military organization, the role of women in the armed forces gradually reduced to support, medical, and logistics roles. It was considered a prestigious choice for women to join the military. Serving in the military opens up opportunities for education, training, higher status, and relocation to cities after completing the service. During the Cultural Revolution, military service was regarded as a privilege and a method to avoid political campaign and coresion.
In the 1980s, the PLA underwent large-scale demobilization amid the Chinese economic reform, and women were discharged back to civilian society for economic development while the exclusion of women in the military expanded. In the 1990s, the PLA revived the recruitment of female personnel in regular military formations but primarily focused on non-combat roles at specialized positions. Most women were trained in areas such as academic/engineering, medics, communications, intelligence, cultural work, and administrative work, as these positions conform to the traditional gender roles. Women in the PLA were more likely to be cadets and officers instead of enlisted soldiers because of their specializations. The military organization still preserved some female combat units as public exemplars of social equality.
Both enlisted and cadet women personnel underwent the same basic training as their male counterparts in the PLA, but many of them serve in predominantly female organizations. Due to ideological reasons, the regulation governing the segregation of sex in the PLA is prohibited, but a quasi-segregated arrangement for women's organizations is still applied through considerations of convenience. Women were likelier to hold commanding positions in female-heavy organizations such as medical, logistic, research, and political work units, but sometimes in combat units during peacetime. In PLAAF, women traditionally pilot transport aircraft or serve as crew members. There had been a small number of high-ranking female officials in the PLA since 1949, but the advancement of position had remained relatively uncommon. In the 2010s, women were increasingly serving in combat roles, in mixed-gender organizations alongside their male counterparts, and to the same physical standard.
The military actively promotes opportunities for women in the military, such as celebrating International Women's Day for the members of the armed forces, publicizing the number of firsts for female officers and enlisted personnel, including deployments with peacekeeping forces or serving on PLA Navy's first aircraft carrier, announcing female military achievements in state media, and promoting female special forces through news reports or popular media. PLA does not publish detailed gender composition of its armed forces, but the Jamestown Foundation estimated approximately 5% of the active military force in China is female.
National unity and territorial integrity are central themes of the Chinese Communist Revolution. The Chinese Red Army and the succeeding PLA actively recruited ethnic minorities. During the Chinese Civil War, Mongol cavalry units were formed. During the Korean War, as many as 50,000 ethnic Koreans in China volunteered to join the PLA. PLA's recruitment of minorities generally correlates to state policies. During the early years, minorities were given preferential treatment, with special attention given to recruitment and training. In the 1950s, ethnic Mongols accounted for 52% of all officers in Inner Mongolia military region. During the Great Leap Forward and Cultural Revolution, armed forces emphasized "socialist culture", assimilation policies, and the construction of common identities between soldiers of different ethnicities.
For ethnic minority cadets and officials, overall development follows national policies. Typically, minority officers hold officer positions in their home regions. Examples included over 34% of the battalion and regimental cadres in Yi autonomous region militia were of the Yi ethnicity, and 45% of the militia cadres in Tibetan local militia were of Tibetan ethnicity. Ethnical minorities achieved high-ranking positions in the PLA, and the percentage of appointments appears to follow the ratio of the Chinese population composition. Prominent figures included ethnic Mongol general Ulanfu, who served in high-ranking roles in the Inner Mongolian region and as vice president of China, and ethnic Uyghur Saifuddin Azizi, a Lieutenant General who served in the CCP Central Committee. There were a few instances of ethnic distrust within the PLA, with one prominent example being the defection of Margub Iskhakov, an ethnic Muslim Tatar PLA general, to the Soviet Union in the 1960s. However, his defection largely contributed to his disillusion with the failed Great Leap Forward policies, instead of his ethnic background. In modern times, ethnic representation is most visible among junior-ranking officers. Only a few minorities reach the highest-ranking positions.
Rank structure
Officers
Other ranks
Weapons and equipment
According to the United States Department of Defense, China is developing kinetic-energy weapons, high-powered lasers, high-powered microwave weapons, particle-beam weapons, and electromagnetic pulse weapons with its increase of military fundings.
The PLA has said of reports that its modernisation is dependent on sales of advanced technology from American allies, senior leadership have stated "Some have politicized China's normal commercial cooperation with foreign countries, damaging our reputation." These contributions include advanced European diesel engines for Chinese warships, military helicopter designs from Eurocopter, French anti-submarine sonars and helicopters, Australian technology for the Houbei class missile boat, and Israeli supplied American missile, laser and aircraft technology.
According to the Stockholm International Peace Research Institute's data, China became the world's third largest exporter of major arms in 2010–14, an increase of 143 percent from the period 2005–2009. SIPRI also calculated that China surpassed Russia to become the world's second largest arms exporter by 2020.
China's share of global arms exports hence increased from 3 to 5 percent. China supplied major arms to 35 states in 2010–14. A significant percentage (just over 68 percent) of Chinese exports went to three countries: Pakistan, Bangladesh and Myanmar. China also exported major arms to 18 African states. Examples of China's increasing global presence as an arms supplier in 2010–14 included deals with Venezuela for armoured vehicles and transport and trainer aircraft, with Algeria for three frigates, with Indonesia for the supply of hundreds of anti-ship missiles and with Nigeria for the supply of several unmanned combat aerial vehicles.
Following rapid advances in its arms industry, China has become less dependent on arms imports, which decreased by 42 percent between 2005–09 and 2010–14. Russia accounted for 61 percent of Chinese arms imports, followed by France with 16 percent and Ukraine with 13 per cent. Helicopters formed a major part of Russian and French deliveries, with the French designs produced under licence in China.
Over the years, China has struggled to design and produce effective engines for combat and transport vehicles. It continued to import large numbers of engines from Russia and Ukraine in 2010–14 for indigenously designed combat, advanced trainer and transport aircraft, and naval ships. It also produced British-, French- and German-designed engines for combat aircraft, naval ships and armoured vehicles, mostly as part of agreements that have been in place for decades.
In August 2021, China tested a nuclear-capable hypersonic missile that circled the globe before speeding towards its target. The Financial Times reported that "the test showed that China had made astounding progress on hypersonic weapons and was far more advanced than U.S. officials realized." During the Exercise Zapad-81 in 2021 with Russian forces, most of the gear were novel Chinese arms such as the KJ-500 airborne early warning and control aircraft, J-20 and J-16 fighters, Y-20 transport planes, and surveillance and combat drones. Another joint forces exercise took place in August 2023 near Alaska.
Cyberwarfare
There is a belief in the Western military doctrines that the PLA have already begun engaging countries using cyber-warfare. There has been a significant increase in the number of presumed Chinese military initiated cyber events from 1999 to the present day.
Cyberwarfare has gained recognition as a valuable technique because it is an asymmetric technique that is a part of information operations and information warfare. As is written by two PLAGF Colonels, Qiao Liang and Wang Xiangsui in the book Unrestricted Warfare, "Methods that are not characterized by the use of the force of arms, nor by the use of military power, nor even by the presence of casualties and bloodshed, are just as likely to facilitate the successful realization of the war's goals, if not more so.
While China has long been suspected of cyber spying, on 24 May 2011 the PLA announced the existence of having 'cyber capabilities'.
In February 2013, the media named "Comment Crew" as a hacker military faction for China's People's Liberation Army. In May 2014, a Federal Grand Jury in the United States indicted five Unit 61398 officers on criminal charges related to cyber attacks on private companies based in the United States after alleged investigations by the Federal Bureau of Investigation who exposed their identities in collaboration with US intelligence agencies such as the CIA.
In February 2020, the United States government indicted members of China's People's Liberation Army for the 2017 Equifax data breach, which involved hacking into Equifax and plundering sensitive data as part of a massive heist that also included stealing trade secrets, though the CCP denied these claims.
Nuclear capabilities
The first of China's nuclear weapons tests took place in 1964, and its first hydrogen bomb test occurred in 1967 at Lop Nur. Tests continued until 1996, when the country signed the Comprehensive Nuclear-Test-Ban Treaty (CTBT), but did not ratify it.
The number of nuclear warheads in China's arsenal remains a state secret. There are varying estimates of the size of China's arsenal. The Bulletin of the Atomic Scientists and Federation of American Scientists estimated in 2024 that China has a stockpile of approximately 438 nuclear warheads, while the United States Department of Defense put the estimate at more than 500 operational nuclear warheads, making it the third-largest in the world.
China's policy has traditionally been one of no first use while maintaining a deterrent retaliatory force targeted for countervalue targets. According to a 2023 study by the National Defense University, China's nuclear doctrine has historically leaned toward maintaining a secure second-strike capability.
Space
Having witnessed the crucial role of space to United States military success in the Gulf War, China continues to view space as a critical domain in both conflict and international strategic competition. The PLA operates a various satellite constellations performing reconnaissance, navigation, communication, and counterspace functions.
Significant components of the PLA's space-based reconnaissance include Jianbing (vanguard) satellites with cover names Yaogan and Gaofen. These satellites collect electro-optical (EO) imagery to collect a literal representation of a target, synthetic aperture radar (SAR) imagery to penetrate the cloudy climates of southern China, and electronic intelligence (ELINT) to provide targeting intelligence on adversarial ships. The PLA also leverages a restricted, high-performance service of the country's BeiDou positioning, navigation, and timing (PNT) satellites for its forces and intelligence, surveillance, and reconnaissance (ISR) platforms. For secure communications, the PLA uses the Zhongxing and Fenghuo series of satellites which enable secure data and voice transmission over C-band, Ku-band, and UHF. PLA deployment of anti-satellite and counterspace satellites including those of the Shijian and Shiyan series have also brought significant concern from western nations.
The PLA also plays a significant role in the Chinese space program. To date, all the participants have been selected from members of the PLA Air Force. China became the third country in the world to have sent a man into space by its own means with the flight of Yang Liwei aboard the Shenzhou 5 spacecraft on 15 October 2003, the flight of Fei Junlong and Nie Haisheng aboard Shenzhou 6 on 12 October 2005, and Zhai Zhigang, Liu Boming, and Jing Haipeng aboard Shenzhou 7 on 25 September 2008.
The PLA started the development of an anti-ballistic and anti-satellite system in the 1960s, code named Project 640, including ground-based lasers and anti-satellite missiles. On 11 January 2007, China conducted a successful test of an anti-satellite missile, with an SC-19 class KKV.
The PLA has tested two types of hypersonic space vehicles, the Shenglong Spaceplane and a new one built by Chengdu Aircraft Corporation. Only a few pictures have appeared since it was revealed in late 2007. Earlier, images of the High-enthalpy Shock Waves Laboratory wind tunnel of the CAS Key Laboratory of high-temperature gas dynamics (LHD) were published in the Chinese media. Tests with speeds up to Mach 20 were reached around 2001.
Budget
The Stockholm International Peace Research Institute (SIPRI) estimated that China's military expenditure was US$296 billion in 2023, the second-largest in the world after the United States and accounting for 12 percent of the world's defense expenditures.
Budget figures are published on the website of the State Council via a document named 'Central and Local Budgets' followed by the preceding year of the publication.
Symbols
Anthem
The March of the Chinese People's Liberation Army was adopted as the military anthem by the Central Military Commission on 25 July 1988. The lyrics of the anthem were written by composer Gong Mu (real name: Zhang Yongnian; Chinese: 张永年) and the music was composed by Korea-born Chinese composer Zheng Lücheng.
Flag and insignia
The PLA's insignia consists of a roundel with a red star bearing the two Chinese characters ""(literally "eight-one"), referring to the Nanchang uprising which began on 1 August 1927 (first day of the eighth month) and symbolic as the CCP's founding of the PLA. The inclusion of the two characters ("") is symbolic of the party's revolutionary history carrying strong emotional connotations of the political power which it shed blood to obtain. The flag of the Chinese People's Liberation Army is the war flag of the People's Liberation Army; the layout of the flag has a golden star at the top left corner and "" to the right of the star, placed on a red field. Each service branch also has its flags: The top of the flags is the same as the PLA flag; the bottom are occupied by the colors of the branches.
The flag of the Ground Forces has a forest green bar at the bottom. The naval ensign has stripes of blue and white at the bottom. The Air Force uses a sky blue bar. The Rocket Force uses a yellow bar at the bottom. The forest green represents the earth, the blue and white stripes represent the seas, the sky blue represents the air and the yellow represents the flare of missile launching.
See also
Outline of the Chinese Civil War
Outline of the military history of the People's Republic of China
Republic of China Armed Forces
References
Works cited
Further reading
History
Present-day
(China Military Power Report, Annual Report to Congress)
1927 establishments in China
Military wings of socialist parties
National liberation armies
History of the Chinese Communist Party
Politics of China
|
345559
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Sheffield%20F.C.
|
Sheffield F.C.
|
Sheffield F.C.
Sheffield Football Club is an English football club from Dronfield, North East Derbyshire. They currently compete in the . Founded in October 1857, the club is recognised by FIFA as the oldest existing club still playing football in the world. Sheffield F.C. initially played games under the Sheffield Rules and did not officially adopt the new FA rules until 1878.
The club competes in the Rules derby with near neighbours Hallam. In 2004 they were given the FIFA Order of Merit, an award given to only one other club; Real Madrid. In 2007 they were inducted into the English Football Hall of Fame, to commemorate their 150th anniversary.
On the pitch, the club's finest hour came in 1904 when they won the FA Amateur Cup, a competition conceived after a suggestion by Sheffield. They also finished as runners up of the FA Vase in 1977.
History
In 1855, members of a Sheffield cricket club organised informal kick-abouts without any official rules. Subsequently, two members, Nathaniel Creswick and William Prest, formed the Sheffield Football Club.
The inaugural meeting of the club took place on 24 October 1857 at Parkfield House in the suburb of Highfield. The original headquarters was a greenhouse on East Bank Road lent by Thomas Asline Ward, father of the first club president Frederick Ward, and the adjacent field was used as their first playing ground. Initially, Sheffield FC games were played among club members themselves and took the format of "Married v Singles" or "Professionals v the Rest".
Creswick and Prest were responsible for drawing up the club's rules of play, which were decided upon at the club's AGM on 21 October 1858, and published the following year. They were referred to as the Sheffield Rules, and were the first detailed set of rules of football to be published by a football club (as opposed to a school or university). At the time, before the formation of the Football Association (FA), many different kinds of football were popular in England. For example, each of the various public schools played football according to their own individual rules, and these varied widely. The Sheffield Rules were later adopted by the Sheffield Football Association when it was formed in 1867.
Sheffield's near neighbour, Hallam, was formed in 1860 and in the same year the two clubs first met each other in a local derby which is still contested today. By 1862 there were 15 clubs in the Sheffield area.
They became members of The Football Association on 30 November 1863 but continued to use their own set of rules. On 2 January 1865, the club played its first fixture outside Sheffield against Notts County, then known as Nottingham Football Club, at the Meadows Cricket Ground; the match was played eighteen-a-side under "Nottingham Rules". Sheffield won by a goal to nil.
By this time the club had decided only to play teams outside Sheffield in order to seek a bigger challenge. On 31 March 1866, Sheffield played a "London" team under FA rules at Battersea Park. The game, played as an eleven aside, was won by London by 2 goals and four touches down to nil. However the matter of rules remained a problem with Sheffield clubs continuing to play by their own rules. A number of rule proposals by the club were rejected by the FA in February 1867 and the London Committee were reluctant to commit to further fixtures over Sheffield's refusal to play strictly to FA rules. Sheffield clubs finally adopted the FA rules in 1878.
In 1873 the club entered the FA Cup for the first time, their first ever tie in the competition, against Shropshire Wanderers, being decided after a replay by a coin toss; the only time in the history of the competition that a tie has been decided in this way. They would reach the 4th round of the competition in 1877–78 and 1879–80.
Their reluctance to play against local clubs led to the formation of Thursday Wanderers in 1876, a team of players registered to Sheffield who wished to play in the Sheffield Challenge Cup. The Wanderers operated from 1876 to 1879, winning the cup in their final year.
Sheffield's decline from the top echelon of football began with the introduction of professionalism in July 1885, with the amateurs of Sheffield failing to compete with professional teams, losing heavily that year to Aston Villa, Nottingham Forest and Notts County. After the legalisation of professionalism, the staunchly amateur Sheffield suggested to the FA the creation of a cup exclusively for amateur clubs. The FA Amateur Cup was inaugurated in 1893 and Sheffield themselves won the competition in 1904.
They joined their first league competition in 1889 when entering the Midland League, but left after just one season when they finished bottom of the table. They were also founder members of the original Yorkshire League in 1898, but again they spent just a single season in the competition.
After the turn of the century, Sheffield competed mainly in local leagues. By 1925–26 they were competing in the Sheffield Association League.
Fifty years after leaving the competition, the club rejoined the Yorkshire League, in 1949. Three years later they won promotion to Division One, but were relegated back to Division Two in 1954. They returned to the top flight at the first time of asking before entering their centenary year in 1957. Celebrations included games against the England B team at Hillsborough and fellow amateur side Queen's Park F.C. at Bramall Lane.
In 1961, Sheffield was relegated to Division Two again, only returning to the top flight again in 1967, and then only for one more season before another relegation. Three years later, in 1970, they were relegated again, to the newly formed Division Three. Club would spend six seasons in the Yorkshire League's basement division, finishing as low as 10th in 1974. They finally started to turn their fortunes around in 1976 by returning to Division Two, and a year later they were crowned as Division Two champions to return to Division One. In the same season, Sheffield reached the final of the newly formed FA Vase. At Wembley stadium, they drew 1–1 with Billericay Town, before being beaten 1–2 in the replay at the City Ground in Nottingham.
When the Yorkshire League merged with the Midland League to form the Northern Counties East League (NCEL) in 1981, Sheffield were placed in Division One South of the new competition. They stayed in this division for three seasons before the league was restructured, with the club being reassigned to the newly formed Division One. In 1989 they won the division One title, but they were relegated back again a year later because of their lack of floodlights.
At the first time of asking Sheffield again won the division One title, this time remaining in the NCEL Premier Division for 15 years. In 1994 the club won the Sheffield & Hallamshire Senior Cup for the first time, beating Worksop Town on penalties at Hillsborough. They would later win the trophy on a further four occasions throughout the 2010s.
2007 was a momentous year for Sheffield F.C. as they entered their 150th year. They finished as runners-up in the league to secure promotion to the Northern Premier League (NPL) for the first time. In October 2007, FIFA president Sepp Blatter attended the club's anniversary dinner, and the following month the club played anniversary celebration matches against Internazionale and Ajax at Bramall Lane. Football legend Pelé was guest of honour at the first game and was introduced to the teams and the fans before the game. The match ended 5–2 to Inter, with 18,741 supporters attending the match. Inter's side included World Cup winner Marco Materazzi and a young Mario Balotelli. As part of his visit, Pelé opened an exhibition which included the first public showing in 40 years of the original hand-written rules of football.
Sheffield have reached the play-offs of the NPL Division One South on three occasions, but have so far failed to win promotion. In their first Division One South campaign in 2008 they reached the final, losing on penalties to Nantwich Town, before being knocked out in the semi-finals in 2010 and 2012. The club first played in the FA Trophy in 2007 after winning promotion to the NPL, but have so far failed to advance past the qualifying rounds. In 2015, the Qataris donated 100000 pounds to Sheffield FC.
Season-by-season record
Managers
Notable former players
Famous players from the club's early days included Nathaniel Creswick and William Prest, who founded the club. Four Sheffield players have appeared for England – Charles Clegg, who played in the first international game against Scotland in 1872, John Owen, in 1874, Thomas Sorby, in 1879, and Jack Hudson, in 1883.
In addition to the above, the following have played in the Football League either before or after playing for Sheffield:
Steve Fleetwood
Samuel Ashworth
Billy Bairstow
Ollie Banks
Craig Boardman
Andy Brownrigg
T. B. A. Clarke
Matt Dickins
David Faulkner
Tom Fenoughty
David Graham
George Groves
Connor Hall
Jamie Jackson
Kirk Jackson
Matthew Lowton
Austin McIntosh
Nathan Modest
Marc Newsham
Scott Partridge
Richard Peacock
Paul Pettinger
John Roxburgh
Jimmy Sayer
Mark Smith
Paul Smith (1)
Paul Smith (2)
Nick Wood
Curtis Woodhouse
Jamie Yates
Grounds
Sheffield have played at a number of grounds near Sheffield. Initially they played at Strawberry Hall Lane Park. However, like all of the early grounds they played at, it was not owned by the club. In the following years they would play at Old Forge ground and a ground near Hunter's Bar on Ecclesall Road.
There was much reluctance from the owners of Bramall Lane to see the pitch used for football. They did not relent until a charity match between Sheffield and Hallam was suggested in late 1862. The ground was used by Sheffield for its more important fixtures but relations with the owners remained strained. They collapsed altogether in 1875 when the club vowed never to play at the ground again.
In 1921, Sheffield settled at the new Abbeydale Park ground. They moved to Hillsborough Park in 1988, then to Owlerton Stadium and Don Valley Stadium. In 1999, Richard Tims got involved with Sheffield FC when he was invited to a home game in Don Valley Stadium. He noted that the club was struggling as they were playing in a rented stadium. He took over the club and helped it secure its own ground, the Coach and Horses Stadium in Dronfield, Derbyshire.
The club bought the Coach & Horses ground in Dronfield in 2001, which was previously the home of Norton Woodseats F.C., a notable football team who reached the semi-finals of the FA Amateur Cup in 1939. It was the first time the club had owned its own ground. The ground has a capacity of just over 2,000 with 250 seats in the stand behind the southern goal.
In March 2019 it was revealed that Sheffield F.C. was in talks with the Sheffield Transport Sports Club (STSC) to move the club back to its home city after plans to move to the Olive Grove sports ground in the Heeley district of Sheffield fell through in 2016.
In March 2021 plans for the new stadium based at the STSC facility in the Meadowhead area of Sheffield were revealed. The proposed 4,000 person capacity stadium features a heritage centre celebrating the city's role in football history.
The club has played its FA Cup games at the following grounds:
Gallery
Honours
League
Northern Counties East League Premier Division
Promoted: 2006–07
Northern Counties East League Division One
Promoted: 1988–89 (champions), 1990–91 (champions)
Yorkshire League Division Two
Promoted: 1951–52, 1954–55, 1965–66, 1976–77
Champions: 1976–77
Yorkshire League Division Three
Promoted: 1975–76
Central Midlands Division One North (Reserves)
Promoted: 2021–22
Central Midlands Division One North (Reserves)
Champions: 2023–24
Cup
FA Amateur Cup
Winners: 1903–04
FA Vase
Runners-up: 1976–77
Yorkshire League Cup
Winners: 1977–78
Northern Counties East League Cup
Winners: 2000–01, 2004–05
Sheffield & Hallamshire Senior Cup
Winners: 1993–94, 2004–05, 2005–06, 2007–08, 2009–10
Ladies
FA Women's Premier League
Championship Play Off Final Winners: 2014–15
FA Women's Premier League
Northern Division Winners: 2012–13, 2013–14, 2014–15
FA Women's National League Cup
Winners: 2013–14
Runners-up: 2014–15
Northern Combination Women's Football League
Winners: 2010–11
North East Regional Women's Football League
Premier Division Winners: 2009–10
Division 1 (South) Winners: 2007–08
Northern Combination Women's Football League
Winners: 2010–11
Sheffield & Hallamshire County Women's Challenge Cup
Winners: 2011–12, 2012–13, 2013–14, 2014–15
Minors
Egri Erbstein Tournament
Winners 2022
Sheffield-Eindhoven Challenge Cup
Winners: 1946
Records
Best FA Cup performance: 4th round, 1877–78, 1879–80
Best FA Amateur Cup performance: Winners, 1903–04
Best FA Trophy performance: 3rd qualifying round, 2007–08, 2011–12, 2013–14
Best FA Vase performance: Runners-up, 1976–77
Record attendance: 2,000 vs. Barton Rovers, FA Vase Semi-Final, 1976–77
See also
Club of Pioneers
References
External links
"The original football club" by Dale Johnson on ESPN, 11 February 2005
Football clubs in England
Football clubs in South Yorkshire
Association football clubs established in 1857
1857 establishments in England
Sports clubs and teams in Sheffield
Sheffield & Hallamshire County FA members
Dronfield
Sheffield & District Football League
Midland Football League (1889)
Sheffield Association League
Yorkshire Football League
Northern Counties East Football League
Northern Premier League clubs
Sheffield Amateur League
Football clubs in Derbyshire
|
1262109
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%96%D0%B9
|
Електротепловий пробій
|
Електротепловий пробій
Електротепловий (тепловий) пробій — пробій, спричинений втратою матеріалом електроізоляційних властивостей, пов'язаної з надмірним зростанням крізної електропровідності або діелектричних втрат від розігрівання в електричному полі до відповідних температур. Гранична напруга при тепловому пробої залежить від ряду чинників: частоти поля, умов охолоджування, температури довкілля та ін. Крім того, напруга теплового пробою пов'язана з теплостійкістю матеріалу.
Тепловий пробій виникає внаслідок порушення в діелектрику теплової рівноваги між процесами тепловиділення та тепловіддачі й проявляється в тепловому руйнуванні матеріалу (розплавленні, пропаленні, розтріскуванні й т.п.) в місці найбільших діелектричних втрат. Під дією діелектричних втрат, зумовлених релаксаційними видами поляризації і струмом наскрізної провідності, відбувається процес виділення тепла; матеріал нагрівається. Підвищення температури супроводжується зростанням діелектричних втрат і, отже, подальшим збільшенням кількості тепла, що виділяється. Тепло утворюється і в результаті теплопровідності металу струмопровідних частин електроустановки, а також конвекції повітря (або рідкого діелектрика) відводиться від діелектрика в навколишнє середовище — йде процес тепловіддачі. Якщо при цьому тепловиділення перевищить тепловіддачу, то розігрів діелектрика призведе зрештою до теплового руйнування матеріалу і втрати електричної міцності. При пробої товстих зразків тепловідведення від внутрішніх областей утруднене, тому вони перегріті більшою мірою, і в результаті цього в міру збільшення товщини зразків Епр зменшується.
Зазвичай теплове руйнування проявляється у вигляді проплавлення або пропалювання вузького каналу в місці найбільшої структурної неоднорідності діелектрика.
Різновидом теплового пробою можна вважати іонізаційний пробій. Він характерний для неоднорідних діелектриків, що містять включення зі зниженою електричною міцністю, наприклад, газові включення. Таке включення можна представити у вигляді елементарного конденсатора, на обкладках якого при додаванні зовнішнього поля починає накопичуватися заряд. У зв'язку з тим, що діелектрична проникність включення завжди менше значення проникності навколишнього матеріалу, в перерізі діелектрика відбувається перерозподіл напруженості поля, що приводить до збільшення напруженості у включенні. Навіть при помірній напрузі, прикладеній до діелектрика, напруженість у включенні може досягти величини, достатньої для виникнення іонізаційного процесу, що приводить до розряду. Пробій газового чи рідкого включення діелектрика називається частковим розрядом. У результаті іонізаційних втрат розігрівається поверхня закритих пор, виникають локальні перепади температури та пов'язані з ними термомеханічні напруження. Це може призвести до розтріскування діелектрика.
Тепловий пробій зазвичай триває протягом 10-2...10-3 с при Епр близько 10 МВ/м.
Див. також
Електричний пробій
Електрохімічний пробій
Джерела
Електротехнічні матеріали. Розділ «Діелектрики» . (Текст лекцій за курсом «Електротехнічні матеріали» для студентів стаціонарної і заочної форм навчання спеціальностей 7.090603 ЕСЕ, 7.090605 СДС, 7.092202 ЕТ)/ Укладач Дьяков Є. Д. – Харків: ХНАМГ, 2006 – 67 с.
Методичні вказівки і завдання з виконання розрахунково-графічної роботи з дисципліни «Матеріалознавство і технологія матеріалів, частина 2 Електротехнічні матеріали» для студентів спеціальності 7.090504 «Нетрадиційних джерел енергії»/ Укладач Бонев Д. Б. – Сімферополь: НАПКС, 2007. – 25 с.
Поплавко Ю. М. Физика диэлектриков: учеб. Пособие для вузов. — Киев : Вища школа. Головное изд-во, 1980.— 400 с.
Фізика діелектриків
Пробій
|
15504569
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chazelles
|
Chazelles
|
Chazelles may refer to the following places in France:
Chazelles, Cantal, a commune in the department of Cantal
Chazelles, Charente, a commune in the department of Charente
Chazelles, Jura, a commune in the department of Jura
Chazelles, Haute-Loire, a commune in the department of Haute-Loire
Chazelles-sur-Albe, a commune in the department of Meurthe-et-Moselle
Chazelles-sur-Lavieu, a commune in the department of Loire
Chazelles-sur-Lyon, a commune in the department of Loire
|
15606360
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Naisey-les-Granges
|
Naisey-les-Granges
|
Naisey-les-Granges is a commune in the Doubs department in the Bourgogne-Franche-Comté region in eastern France.
Geography
The commune lies southeast of Besançon.
Population
See also
Communes of the Doubs department
References
External links
Naisey-les-Granges on the intercommunal Web site of the department
Communes of Doubs
|
73906597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Blizna
|
Blizna
|
Blizna may refer to:
Blizna V-2 missile launch site, a World War II Nazi location
Blizna, Subcarpathian Voivodeship, a village in southeastern Poland
Blizna, Podlaskie Voivodeship, a village in northeastern Poland
Blizna (film), a 1976 Polish film named The Scar in English
Blizna (river), a tributary to Rospuda
Blizna, Bosnia and Herzegovina, a village near Rudo
Blizna Donja, a village near Marina, Croatia
Blizna Gornja, a village near Marina, Croatia
, a village in Podgorica Municipality
|
3303102
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%B9
|
Китник очеретяний
|
Китник очеретяний, китник тростиновий (Alopecurus arundinaceus) — вид трав'янистих рослин з родини злакові (Poaceae), поширений у більшій частині Європи, пн.-зх. Африці, Азії крім півдня.
Опис
Багаторічна рослина 50–150 см. Колоски довгасті, ≈ 4 мм завдовжки; колоскові луски на верхівці косо зрізані, з розбіжними назовні кінцями. Нижня квіткова луска тупа, на верхівці косо зрізана. Піхва верхнього стеблового листка трохи роздуте. Язичок 3–4 мм завдовжки. Рослина з довгим струнким кореневищем. Листові пластини сіро-зелені. Волоть широко циліндрична, 4–8 см, сіро-зелена, у зрілості чорнувата. Пиляки жовті, 2–3 мм. 2n = 28.
Поширення
Поширений у більшій частині Європи, пн.-зх. Африці, Азії крім півдня; інтродукований до США й Канади.
Цей вид росте на вологих або засолених луках і берегах водних шляхів, або на горах до 1200 м.
Вид має статус CR у Ізраїлі. Ніяких заходів щодо збереження не існує. Захист цього виду рекомендується в Тунісі та Марокко.
В Україні вид зростає на вологих луках нерідко з б. м. засоленими ґрунтами — у Лісостепу, Степу та гірському Криму, зазвичай; в Поліссі, рідко; відомий також з 2 пунктів Львівської області.
Використання
Кормова рослина.
Джерела
очеретяний
Флора України
Флора Європи
Флора Північної Африки
Флора Азії
Рослини, описані 1808
|
621267
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gluteus%20maximus
|
Gluteus maximus
|
Gluteus maximus
The gluteus maximus is the main extensor muscle of the hip in humans. It is the largest and outermost of the three gluteal muscles and makes up a large part of the shape and appearance of each side of the hips. It is the single largest muscle in the human body. Its thick fleshy mass, in a quadrilateral shape, forms the prominence of the buttocks. The other gluteal muscles are the medius and minimus, and sometimes informally these are collectively referred to as the glutes.
Its large size is one of the most characteristic features of the muscular system in humans, connected as it is with the power of maintaining the trunk in the erect posture. Other primates have much flatter hips and cannot sustain standing erectly.
The muscle is made up of muscle fascicles lying parallel with one another, and are collected together into larger bundles separated by fibrous septa.
Structure
The gluteus maximus (or buttock) is the outermost muscle of the buttocks. It arises from connections to nearby structures in this area. It arises from the posterior gluteal line of the inner upper ilium, a bone of the pelvis, as well as above it to the iliac crest and slightly below it; from the lower part of the sacrum and the side of the coccyx, the tailbone; from the aponeurosis of the erector spinae (lumbodorsal fascia), the sacrotuberous ligament, and the fascia covering the gluteus medius (gluteal aponeurosis).
The fibers are directed obliquely inferiorly and laterally;
The gluteus maximus ends in two main areas:
those forming the upper and larger portion of the muscle, together with the superficial fibers of the lower portion, end in a thick tendinous lamina, which passes across the greater trochanter, and inserts into the iliotibial band of the fascia lata;
the deeper fibers of the lower portion are inserted into the gluteal tuberosity of the linea aspera, between the vastus lateralis and adductor magnus. If present, the third trochanter also serves as an attachment.
Bursae
Three bursae are usually found in relation with the deep surface of this muscle:
One of these, of large size, separates it from the greater trochanter;
a second (often missing) is situated on the tuberosity of the ischium;
a third is found between the tendon of the muscle and that of the vastus lateralis.
Function
The gluteus maximus straightens the leg at the hip; when the leg is flexed at the hip, the gluteus maximus extends it to bring the leg into a straight line with the body. The anus also aligns when the leg is flexed at the hip, making the muscle tighten and the pelvis tilt forward.
Taking its fixed point from below, it acts upon the pelvis, supporting it and the trunk upon the head of the femur; this is particularly obvious in standing on one leg. Its most powerful action is to cause the body to regain the erect position after stooping, by drawing the pelvis backward, being assisted in this action by the biceps femoris (long head), semitendinosus, semimembranosus, and adductor magnus.
The gluteus maximus is a tensor of the fascia lata, and by its connection with the iliotibial band steadies the femur on the articular surfaces of the tibia during standing, when the extensor muscles are relaxed.
The lower part of the muscle also acts as an adductor and external rotator of the limb. The upper fibers act as abductors of the hip joints.
Society and culture
Training
The gluteus maximus is involved in several sports, from running to weight-lifting. A number of exercises focus on the gluteus maximus and other muscles of the upper leg:
Hip thrusts
Glute bridge
Quadruped hip extensions
Kettlebell swings
Squats and variations like split squats, unilateral squats with the raised foot positioned either backwards or forwards (pistols), and wide-stance lunges
Deadlift (and variations)
Reverse hyperextension
Four-way hip extensions
Glute-ham raise
In art
In cultural terms, the glutes are often considered a symbol of health and strength, and aesthetically appealing. They frequently feature in artwork which seeks to emphasise and celebrate physicality, and the ability to move dynamically and powerfully. They are usually shown to be efficiently proportioned and prominent.
Evidence of such depictions of the gluteal muscles extends from at least Ancient Greece to the modern day.
Clinical significance
Functional assessment can be useful in assessing injuries to the gluteus maximus and surrounding muscles.
The 30-second chair-to-stand test measures a participant's ability to stand up from a seated position as many times as possible in a thirty-second period of time. Testing the number of times a person can stand up in a thirty-second period helps assess strength, flexibility, pain, and endurance, which can help determine how far along a person is in rehabilitation, or how much work is still to be done.
The piriformis test measures flexibility of the gluteus maximus. This requires a trained professional and is based on the angle of external and internal rotation in relation to normal range of motion without injury or impingement.
Other animals
The gluteus maximus is larger in size and thicker in humans than in other primates. Its large size is one of the most characteristic features of the muscular system in humans, connected as it is with the power of maintaining the trunk in the erect posture. Other primates have much flatter hips and cannot sustain standing erectly.
In other primates, the correlate to the human gluteus maximus consists of the ischiofemoralis, a small muscle that corresponds to the human gluteus maximus and originates from the ilium and the ligaments of the sacroiliac, and the gluteus maximus proprius, a large muscle that extends from the ischial tuberosity to a relatively more distant insertion on the femur. In adapting to bipedal gait, reorganization of the attachment of the muscle as well as the moment arm was required.
Additional images
See also
Coccyx (tailbone)
List of skeletal muscles of the human body
References
External links
Hip adductors
Hip extensors
Hip lateral rotators
Muscles of the gluteus
Hip muscles
Muscles of the lower limb
|
31270479
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20historic%20reserves%20in%20Ukraine
|
List of historic reserves in Ukraine
|
List of historic reserves in Ukraine
The list of historic reserves in Ukraine includes historic sites that in Ukraine are known as Historic and Cultural Reserves. Main historic reserves are officially listed by the Ministry of Culture of Ukraine and usually known as national. However, there are other historic reserves that are established at regional level.
Definition and background
Historic and cultural reserves are special legally defined territories that include ensembles and complexes of landmarks of history and culture, which possess exceptional historic, scientific and cultural value and placed under protection of the state.
In Ukraine
First historic and cultural reserves in Ukraine were created in 1920s. Resolutions of the Council of People's Commissars of the Ukrainian SSR proclaimed next territories as reserves: Ancient Greek Colony of Olbia (31 May 1924), the Monk's Hill in Kaniv – Taras Shevchenko burial (20 August 1925), Kyiv Pechersk Lavra (29 September 1926), Monastery of Barefoot Carmelites in Berdychiv (8 March 1928), Castle-Fortress in Kamianets-Podilskyi (23 March 1928), Prince Ostrogski Castle in Starokostiantyniv (15 January 1929), so called Dytynets in Chernihiv, territories of Chernihiv Saint Trinity Elijah Monastery and Chernihiv Yelets Dormition Monastery (18 March 1929) as well as Novhorod-Siverskyi Saint Transfiguration Monastery and Saint Cyril's Church in Kyiv. In total at the end of 1920s in the Ukrainian SSR existed 9 historic and cultural reserves. At that time there was started creation of reserves of local significance. Particularly according to respective decisions of local authorities there existed historic and archaeological reserve in Verkhnii Saltiv (1929; Chuhuiv Raion), manor house and park "Kachanivka" (1928), others.
During 1930s due to mass repressions among specialists of cultural heritage conservation and fall of the cultural heritage conservation system, many reserved territories lost their reserved status. After the World War II, portion of earlier created reserves that during the war suffered damage were not renewed in its reserved status. There were created new reserves, particularly the Kyiv Acropolis with remnants of Church of the Tithes (1945), museum-reserve "Fields of Battle for Kyiv" (1945), "Fields of Battle of Poltava" (1949), Ivan Tobilevych museum-reserve "Khutir Nadiia" (1956). In 1965 there was announced creation of historic and cultural reserve at Khortytsia island in Zaporizhzhia, however due to unleashed ideological campaign in fight against the so called Ukrainian bourgeoisie nationalism all respective events were stopped.
In the mid 1970-80s process of creation of historic and cultural reserves started to be reviewed as an effective way to preserve not only separate landmarks, but whole historic and cultural complexes. The status of reserves was expanded to streets, neighborhoods, districts, historic city centers, historic landscapes. There were proclaimed historic and cultural reserves in cities of Lviv (1975), Kamianets-Podilskyi (1977), Sevastopol (1978), Ostroh (1981), Lutsk (1985), Putyvl (1986), Ancient Kyiv (1987), Kerch (1987), Chyhyryn (1989), and others.
With proclamation of state independence of Ukraine, the process of establishing historic and cultural reserves had awakened. Particularly in the first half of 1990s there was initiated or reorganized 32 state reserves by providing them with more status weight. Among them were Historic and Cultural Reserve "Taras Shevchenko Homeland", "Berestechko Battle Fields", "Hetman's Capital", "Trakhtemyriv" as well as historic and architectural and archaeological complexes in cities of Alupka, Bakhchysarai, Vyshhorod, Halych, Hlukhiv, Dubno, Zhovkva, Zbarazh, Zolochiv, Kamianets-Podilskyi, Novhorod-Siverskyi, Verkhnii Saltiv, others.
The Presidential decree of 11 October 1994 "About National Institutions of Culture" defined status and order of creation national historic and cultural reserves. First national reserves became, particularly, historic and ethnographic reserve "Pereiaslav", historic and archaeological reserve "Chersonesos of Taurica", historic and architectural reserves "Sophia of Kyiv", "National Kyiv-Pechersk Historic and Cultural Reserve", "Ancient Chernihiv", "Old Halych", "Chyhyryn", "Khortytsia".
Listed reserves (Ministry of Culture)
Listed reserves (National Academy of Sciences of Ukraine)
Reserves of Regional State Administration
See also
List of places named after people (Ukraine)
List of UNESCO World Heritage Sites in Ukraine
Protected areas of Ukraine
State Register of Immovable Landmarks of Ukraine
Ukrainian historical regions
Further reading
Legislation about monuments of history and culture: Collection of normative acts. (Законодавство про пам'ятники історії та культури: Збірник нормативних актів). Kiev, 1970
Akulenko, V. Protection of cultural landmarks in Ukraine (1917-1990) (Охорона пам'яток культури в Україні (1917–1990)). Kiev, 1991
Historic-Cultural Heritage of Ukraine: issues of research and preservation. (Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження). Kiev, 1998
Vecherskyi, V. Architectural and urban planning heritage of Ukrainian regions. "Archaeological science (archaeometry) and protection of historic and cultural heritage" (Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів України. "Археометрія та охорона історико-культурної спадщини"). Kiev, 1999. № 3.
References
External links
Kot, S. Historic and Cultural Reserve. Encyclopedia of History of Ukraine.
Historic reserves listed by the Ministry of Culture
Site of the Scientific-Research Institute of Monument Preservation Research
Website of the National Museum-Reserve "Battle of Kiev 1943"
Kerch Historic-Cultural Sanctuary website
Bakhchysarai Preserve
reserves
Historic reserves
Reserves
Historic reserves
Ukraine
Historic reserves in Ukraine
|
3682090
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB-%D0%90%D0%B2%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82%20%D1%84%D0%BE%D0%BD%20%D0%A8%D0%B5%D0%BD%D1%84%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B4
|
Карл-Август фон Шенфельд
|
Карл-Август фон Шенфельд (4 вересня 1898, Шенебек(Ельбе) — 16 квітня 1944, Тернопіль) — німецький воєначальник, генерал-майор Вермахту (1 квітня 1944). Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста (посмертно).
Біографія
Учасник Першої світової війни. Звання фанен-юнкера в імперській армії Німеччини отримав 6 листопада 1915р. 14 квітня 1916 р отримав звання унтер офіцера. 23 вересня 1916 р. переведений на посаду лейтенанта у 5 Західнопруський піхотний полк № 148.Згодом призначений на посаду ротного офіцера у цьому ж полку. З травня по липень 1917 р. командир 1 Мазурського піхотного полку № 146 але потім повернувся до свого полку. З 8 серпня 1918 р. призначений командиром 1-ї роти 5-го Західнопрусського піхотного полку № 148. Під час війни був кілька раз поранений. За участь у бойових діях отримав ряд бойових нагород. З жовтня 1919 р. в армії райхсверу у складі 40 піхотного полку. Згодом переведений у 2 пруський піхотний полк. Спочатку він працював ротним офіцером у 2-му батальйоні в Растенбурзі. 1 квітня 1923 року його перевели до 18-го піхотного полку. Пізніше весни 1924 року він належав до 16-ї роти навчального батальйону (Ліппіші) 18-го піхотного полку в Детмольді. 16 жовтня 1924 року він одружився з Гедвіг Мезель. Навесні 1925 року він належав до 15-ї роти 18-го піхотного полку, також у Детмольді.
Наприкінці липня 1925 р. його присвоїли звання оберлейтенанта. Потім він був переведений до 5-ї роти 18-го піхотного полку в Мюнстері (Вестфалія). 1 квітня 1927 року він був призначений ад'ютантом II (прусського) батальйону 18-го піхотного полку, також у Мюнстері. У 1930/31 рр. його перевели до 8-ї кулемететної роти 18-го піхотного полку, також у Мюнстері. У 1931/32 рр. перевдений до штабу 18-го піхотного полку в Падерборні.
1 лютого 1933 р. отримав звання гауптмана, та працював на посаді полкового офіцера розвідки 18-го піхотного полку в Падерборні. З 1 грудня 1933 року полковий ад’ютант у 18-й піхотному полку. На цій посаді він також перебував під час розширення райхсверу до вермахту. 8 квітня 1935 року він був призначений командиром 12-ї кулеметної роти піхотного полку у Падерборні. 15 жовтня 1935 року він був призначений командиром 12-ї кулеметної роти 64 піхотного полку в Зості. 1 жовтня 1936 р. йому присвоїли звання майора.
У такому званні він був призначений ад'ютантом нової 30-ї піхотної дивізії в Любеку. На цій посаді він працював до початку Другої світової війни.
На початку війни брав участь у польській кампанії. 1 грудня 1939 року призначений командиром 2-го батальйону 251 піхотного полку 83 піхотної дивізії. 1 лютого 1940 йому присвоєне звання оберстлейтенанта.
Наприкінці червня 1940 року він відмовився від командування 2-м батальйоном 251 піхотного полку.
28 червня 1940 р. призначений ад'ютантом в Stellvertretendes Generalkommando VI. Армійський корпус у Мюнстері (Вестфалія).1 березня 1942 присвоєно звання оберста.31 жовтня 1942 звільнений з посади та перевелений до Командного резерву(Führerreserve ).
Числився в Stellvertretendes Generalkommando VI. Армійського корпусу.
29 січня 1943 року призначений командиром 154 гренадерського полку,що був у складі 58 піхотної дивізії.Дивізія у цей час перебувала на північній ділянці Східного фронту та брала участь у Дем'янській операції. 19 травня 1943 року його знов було усунено від керівництва та перевелено до Командного резерву(Führerreserve ). У листопаді 1943 року його призначили командувачем нового 949-го гренадерського полку 359 піхотної дивізії, що була сформована в окрузі Радом.
Весною 1944р. 359 піхотна дивізія опинилась у складі 48 танкового корпусу 4 Танкової армії на ділянці Східного фронту поблизу м. Тернопіль де перебувала до 20-х чисел липня 1944 р.
З 15 квітня 1944 року — комендант Тернополя, замість загиблого генерал-лейтенанта Егона фон Найндорффа. 16 квітня 1944 він, як керівник бойової групи, що мала за ціль вирватись з оточення в м. Тернопіль загинув. Згідно німецьких документів пропав безвісти.
Посмертно отримав звання генерал-майора.
Військова кар'єра
6 листопада 1915 — фанен-юнкер
14 квітня 1916 — унтер-офіцер
23 вересня 1916 — лейтенант
липень 1925 — обер-лейтенант
1 лютого 1933 — гауптман
1 жовтня 1936 — майор
1 лютого 1940 — оберст-лейтенант
1 березня 1942 — оберст
1 квітня 1944 — генерал-майор
Нагороди
Залізний хрест 2-го і 1-го класу
Нагрудний знак «За поранення» в сріблі
Орден Святого Йоанна (Бранденбург), лицар справедливості
Почесний хрест ветерана війни з мечами
Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го і 2-го класу (18 років)
Застібка до Залізного хреста
2-го класу(2 листопада 1939)
1-го класу (24 липня 1940)
Хрест Воєнних заслуг 2-го класу (1 вересня 1942)
Лицарський хрест Залізного хреста (4 травня 1944. Посмертно)
Почесна застібка на орденську стрічку для Сухопутних військ (07 травня 1944. Посмертно)
Література
Fellgiebel W.P., Elite of the Third Reich, The recipients of the Knight's Cross of the Iron Cross 1939-1945: A Reference, Helion & Company Limited, Solihull, 2003, ISBN 1-874622-46-9
Patzwall K.D., Der Ehrenpokal für besondere Leistung im Luftkrieg, Studien zur Geschichte der Auszeichnungen, Band 6, Verlag Klaus D. Patzwall, Norderstedt, 2008, ISBN 978-3-931533-08-3
Посилання
Біографія.
Примітки
|-
! colspan="3" style="background: #C1CDC1;" | Командування військовими формуваннями (установами) Третього Рейху
Німецькі військовики Першої світової війни
Учасники Другої світової війни з Німеччини
Загинули в боях Німецько-радянської війни
|
36589771
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mohamed%20Elneny
|
Mohamed Elneny
|
Mohamed Elneny
Mohamed Naser Elsayed Elneny (born 11 July 1992) is an Egyptian professional footballer who plays as a defensive midfielder for Premier League club Arsenal and the Egyptian national team.
Elneny began his senior career in the Egyptian Premier League, before moving to Swiss club Basel in January 2013. He won eight honours at Basel, including the Swiss Super League in each of his four seasons. In January 2016, he was transferred to Arsenal.
Elneny competed at the 2012 Summer Olympics for the Egyptian under-23 team. He has earned over 100 caps for the senior team since 2011, representing Egypt at the Africa Cup of Nations in 2017, 2019, 2021 and 2023, as well as the 2018 FIFA World Cup.
Club career
Al Mokawloon
Elneny played his youth football with Al Ahly. In 2008, he transferred to Al Mokawloon during the 2010–2011 season. Elneny advanced and became a regular in the starting team. Following the Port Said Stadium disaster in early February 2012, the Egyptian Premier League was stopped and all subsequent matches of the 2011–12 Egyptian Premier League were postponed. On 10 March 2012, the Egyptian Football Association announced their decision to cancel the remainder of the season.
Basel
FC Basel had been watching Elneny for some time and invited him to their training camp in Estepona from 14 to 24 January 2013. Elneny played his unofficial debut on 18 January 2013 during the friendly match against Steaua București, a 1–1 draw. Elneny was able to impress Basel's trainer Murat Yakin during the training camp and on 29 January 2013, it was announced that he had signed a loan contract with Basel up until the end of June 2013. Elneny played his official debut for Basel in the 2012–13 Swiss Super League season on 10 February 2013 in the 3–0 home win against Sion as he was substituted in at half time.
At the end of the Swiss Super League season 2012–13 Elneny won the Championship title and was Swiss Cup runner up with Basel. In the 2012–13 UEFA Europa League Basel advanced as far as the semi-finals, there being matched against the reigning UEFA Champions League holders Chelsea, but they were knocked out, losing both home and away ties, beaten 2–5 on aggregate.
During May 2013 Basel announced that they had taken up the option of signing the Egyptian midfielder on a permanent basis. He signed a four-year contract up-until 30 June 2017. He scored his first goal for Basel, the last goal of the match, in the 4–2 home win at the St. Jakob-Park against Zurich on 16 April 2014. At the end of the 2013–14 Super League season Elneny won the league championship with Basel. They also reached the final of the 2013–14 Swiss Cup, but were beaten 2–0 by Zürich after extra time. During the 2013–14 Champions League season Basel reached the group stage and finished the group in third position. Thus they qualified for Europa League knockout phase and here they advanced as far as the quarter-finals. In their season 2013–14 Basel played a total of 68 matches (36 Swiss League fixtures, 6 Swiss Cup, 6 Champions League and 10 Europa League and 10 test matches). Elneny totaled 55 appearances, 32 League, 4 Cup, 6 Champions League and 6 Europa League as well 7 in the test games. He scored just that one goal in the league.
The season 2014–15 was a very successful one for Elneny and FC Basel. The championship was won for the sixth time in a row that season and in the 2014–15 Swiss Cup they reached the final. But for the third season in a row, they finished as runners-up, losing 0–3 to FC Sion in the final. Basel entered the Champions League in the group stage and reached the knockout phase as on 9 December 2014 they managed a 1–1 draw at Anfield against Liverpool. But then Basel then lost to Porto in the Round of 16. Basel played a total of 65 matches (36 Swiss League fixtures, 6 Swiss Cup, 8 Champions League and 15 test matches). Under manager Paulo Sousa Elneny totaled 51 appearances, 29 in the Super League, 6 in the Cup and 7 in the Champions League, as well 9 in test games. He scored 5 goals in these matches.
Despite the fact that Elneny left the club during the winter break, under their new trainer Urs Fischer Basel won the Swiss Super League championship at the end of the 2015–16 Super League season. For Elneny it was the fourth title, for the club it was the seventh in a row and their 19th championship title in total. During his time with the club, Elneny played a total of 169 games for Basel scoring a total of 13 goals. 91 of these games were in the Swiss Super League, 16 in the Swiss Cup, 37 in the UEFA competitions (Champions League and Europa League) and 25 were friendly games. He scored five goals in the domestic league, three in the cup, two in the Europa League and the other three were scored during the test games.
Arsenal
On 13 January 2016, after a 3–3 draw against Liverpool, Arsenal manager Arsène Wenger confirmed the signing of Elneny from FC Basel. The following day, the transfer was officially confirmed by the club for an undisclosed fee reported to be somewhere between £5 million and £7.4 million. He was assigned the number 35 shirt for Arsenal. He made his debut for the club in a 2–1 win against Burnley in the fourth round of the FA Cup on 30 January, becoming the first Egyptian ever to play for Arsenal. Elneny scored his first Arsenal goal in the Champions League Round of 16 second leg defeat against FC Barcelona, and was later awarded Arsenal's Player of the Month award for March. He also starred in April combining well with Aaron Ramsey, winning the Arsenal's Player of the Month award for a second month. Elneny's only goal won him the goal of the season award for Arsenal.
In the 2017–18 season, on 7 December 2017, Elneny scored his first goal at the Emirates Stadium (his second for Arsenal overall) in the Europa League Group Stage against FC BATE Borisov in a match which ended 6–0 to the home side. On 15 February, Elneny again produced a commendable display in the first leg of Arsenal's round of 32 Europa league tie against Östersunds FK. Elneny was subsequently rewarded man of the match for his effort in a 3–0 away victory.
On 26 March 2018, Elneny renewed his contract with Arsenal. On 8 April 2018, Elneny was sent off against Southampton. In a tight game defender Jack Stephens tussled with Jack Wilshere and retaliation from Stephens resulted in referee Andre Marriner giving him a straight red. Wilshere escaped with just a yellow card but in the aftermath, Elneny received a red card after a shove on future Arsenal teammate Cédric Soares, that was his first red card ever in his professional career. Arsenal held on to win 3–2.
Loan to Beşiktaş
On 31 August 2019, Elneny joined Beşiktaş J.K. on a season-long loan deal with an optional buyout clause. On 14 September, Elneny was sent off in his debut in a 3–2 defeat against Gazisehir Gaziantep in the Turkish Super Lig. On 25 July 2020, he scored his first and only goal for the club in a 3-0 victory over Genclerbirligi.
Return to Arsenal
On 28 August 2020, Elneny was in the starting 11 in the 2020 FA Community Shield, which Arsenal clinched a 5–4 victory over Liverpool in the penalty shootout after the match was 1–1 after 90 minutes. On 1 November 2020, Elneny put in an excellent display at the base of Arsenal's midfield alongside Thomas Partey to render Bruno Fernandes and Paul Pogba ineffective and earn Arsenal a first league win at Old Trafford since 2006. Elneny was praised by manager, Mikel Arteta after the game. While being away with Egypt during the International break in November 2020, it was confirmed by the Egyptian Football Association that Elneny tested positive for COVID-19 but showed no symptoms. After his return, he scored his first goal of the season in a 4–2 victory over Dundalk in the Europa League on 10 December 2020. His stunning strike outside the box was voted as the runner-up of the Goal of the Month on Arsenal's official website, also later on winning goal of the season. Elneny then scored another screamer versus Olympiacos on 11 March 2021, to keep Arsenal in the tie. On 2 May 2021, Elneny scored his first Premier League goal for Arsenal with a volley from the edge of the box in a game against Newcastle United.
On 24 May 2022, Elneny renewed his contract with Arsenal. On 21 February 2023, Elneny signed a new one-and-a-half-year deal with the club. On 17 May 2024, he announced that he would be leaving Arsenal at the conclusion of the 2023–24 season, after spending 8.5 years with the club.
International career
Elneny helped the national under-23 team qualify for the 2012 Olympics, where he played in all four games as the team reached the last eight, and were knocked out by Japan.
Elneny made his full international debut with the senior national team in a 2–1 loss against Sierra Leone in September 2011. He scored his first goal for Egypt in a 2–2 draw against Jamaica in a friendly on 4 June 2014.
He was in the Egypt national squad for the Africa Cup of Nations 2017 in Gabon, where the nation finished as runners-up. He also helped the team qualify to the 2018 FIFA World Cup tournament in Russia, this is the third time for the Egyptians to participate in the competition after the 1934 and 1990 editions.
Elneny was selected by the Confederation of African Football (CAF) to feature in the 2021 Africa Cup of Nations (held in 2022) team of the tournament, after he helped his team reach the final of the competition. In December 2023, he was named in the 27-man squad for the 2023 Africa Cup of Nations in Ivory Coast. He earned his 100th international cap, including non-FIFA sanctioned matches, in a 2–2 draw against Ghana during the African tournament.
Media
Elneny was involved in the Amazon Original sports docuseries All or Nothing: Arsenal, which documented the club by spending time with the coaching staff and players behind the scenes both on and off the field throughout their 2021–22 season.
Personal life
Elneny is a devout Muslim.
In July 2019, the body of a man, believed to be a thief attempting to steal electrical cables, was discovered on Elneny's property in El-Mahalla El-Kubra, Egypt. The body was discovered by his father, who immediately reported the incident to the police. It is believed that the man was electrocuted trying to steal the cables.
On 15 May 2021, Arsenal's sponsors Lavazza commenced "urgent talks" with the club after Elneny posted a tweet in support of Palestine during the 2021 Israel–Palestine crisis. This resulted in a response from the Board of Deputies of British Jews. During the 2023 Israel–Hamas war, Elneny once again expressed his support for Palestine.
Arsenal issued a statement: "As with any employees of Arsenal, our players are entitled to express their views on their own platforms. That said, we are speaking to Mo about this so he understands the wider implications of his post … As a club we are committed to confronting and eliminating all forms of discrimination and continue to champion the need for equality and diversity across all areas of life.".
Career statistics
Club
International
As of match played 28 January 2024. Egypt score listed first, score column indicates score after each Elneny goal.
Honours
Basel
Swiss Super League: 2012–13, 2013–14, 2014–15, 2015–16
Arsenal
FA Cup: 2016–17
FA Community Shield: 2017, 2020
EFL Cup runner-up: 2017–18
UEFA Europa League runner-up: 2018–19
Egypt
Africa Cup of Nations runner-up: 2017, 2021
Individual
Africa Cup of Nations Team of the Tournament: 2021
See also
List of men's footballers with 100 or more international caps
References
External links
Profile at the Arsenal F.C. website
1992 births
Living people
People from El Mahalla El Kubra
Egyptian men's footballers
Egypt men's youth international footballers
Egypt men's international footballers
Men's association football midfielders
Al Mokawloon Al Arab SC players
FC Basel players
Arsenal F.C. players
Beşiktaş J.K. footballers
Egyptian Premier League players
Swiss Super League players
Premier League players
Süper Lig players
2017 Africa Cup of Nations players
2018 FIFA World Cup players
2019 Africa Cup of Nations players
2021 Africa Cup of Nations players
2023 Africa Cup of Nations players
Olympic footballers for Egypt
Footballers at the 2012 Summer Olympics
Egyptian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in England
Expatriate men's footballers in Switzerland
Expatriate men's footballers in Turkey
Egyptian expatriate sportspeople in England
Egyptian expatriate sportspeople in Switzerland
Egyptian expatriate sportspeople in Turkey
Egyptian Muslims
FIFA Men's Century Club
|
6782639
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ike%20Nwachukwu
|
Ike Nwachukwu
|
Ike Nwachukwu
Ike Omar Sanda Nwachukwu (born 1 September 1940) is a retired Nigerian Army major general and politician who served twice as Foreign Minister of Nigeria during the military regime of General Ibrahim Babangida, and as a Senator for Abia North from 1999 to 2003.
Education and training
Born on September 1, 1941, in Port Harcourt to an Igbo father and a Fulani mother of Katsina, Nwachukwu had his early education at the Ladi-Lak Institute, Yaba, Lagos, and Lagos City College, also in Yaba, Lagos. He obtained his initial military training at the Nigerian Military Training College, Kaduna, course 6, then proceeded to the Royal Canadian School of Infantry, and then furthered his training at the School of Infantry, Warminster, United Kingdom. He also studied at the Institute of Humanitarian Law, San Remo, Italy, the United Nations Peace Academy, and the National Institute for Policy and Strategic Studies (NIPPS), Kuru, Plateau State.
Ike Nwachukwu rose to the rank of major general prior to his retirement with the Nigerian Army.
Career
Nwachukwu held the position of Military Governor of Imo State, where he moved Imo State University (now Abia State University) in Uturu to its permanent site. From 1986 to 1987 he was Minister for Employment, Labour and Productivity, where he founded the National Directorate of Employment (NDE) to alleviate the problems of unemployment, especially graduate unemployment.
Nwachukwu was Minister of Foreign Affairs from December 1987 to December 1989, when he was replaced by Rilwanu Lukman, returning to a field military command position. In September 1990 he was re-appointed Minister of Foreign Affairs, being replaced in January 1993 by Matthew Mbu during the transition to civilian rule. He was active and effective as Foreign Minister, taking a mercantilist approach to diplomacy.
Chairmanships
Among the organizations and groups Nwachukwu has served as the chairman of are the Organization of African Unity Liberty Committee, the Organization of African Unity Council of Ministers (three terms), the Economic Community of West African States Council of Ministers, plenary sessions of the Non-Aligned Movement, and the Governing Council of the African Regional Labour Administration Center.
Delegations led
Nwachukwu has headed and led several delegations to various international summits and negotiations, and obtained resolutions from the United Nations on behalf of Nigeria. Some of them include: addressing the United Nations General Assembly and chairing United Nations special sessions on varying subjects, leading the Organization of African Unity Ministerial Delegation to the Conference for Democratisation of South Africa, leading Nigeria’s negotiations for Agenda 21 and the convention at the Earth Summit in Rio de Janeiro, Brazil.
Senate
As an Abia State senator, Nwachukwu served as Chairman of two senate committees, the Senate Committee on Power and Steel and the Senate Committee on Governmental Affairs.
Honors and awards
Nwachukwu was conferred with several medals and decorations whilst in military service, as well as traditional titles in his present status as a civilian.
Decorations and service medals
Nwachukwu's national decorations and service medals include: the Nigerian Independence Medal, the Forces Service Star, the Defence Service Star, the Nigeria Republic Medal, the National Service Medal, and the order of commander, Federal Republic of Nigeria (CFR).
National merit awards
Nwachukwu has been awarded three national merit awards. They are the Special Certificate of Merit of the African Youth Congress, the Award of Recognition of the Iron and Steel Senior Staff Association of Nigeria (ISSSAN), and the Merit Award by Achike Udenwa, former Governor of Imo State, on the occasion of the state's Silver Jubilee.
International awards
Nwachukwu has been conferred with several international medals and awards, which include the Grand Commander of Equatorial Guinea, presented by the President of Equatorial Guinea, the Federal Republic of Germany's Grand Cross of Merit (GMCS), the Grand Master of the National Order of the Southern Cross (GMSC), from the President of Brazil, the Diplomatic Medal (DMM) from the President of the South Korea, the Grand Cruz de la Order dei Merito Civil de Espana (GCMC), by King Juan Carlos I of Spain, the Knight Grand Cross of the Order of St Michael and St George (GCMG), awarded by Queen Elizabeth II of the United Kingdom, and the Commander of the Order of Mono (COM) from Gnassingbé Eyadéma, President of Togo.
References
1940 births
Living people
Igbo politicians
Governors of Imo State
Politicians from Port Harcourt
People from Abia State
Commanders Crosses of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany
Foreign ministers of Nigeria
Members of the Nigerian National Institute of Policy and Strategic Studies
Nigerian Fula people
Candidates in the Nigerian general election, 2003
20th-century Nigerian politicians
Members of the Senate (Nigeria) from Abia State
|
25650735
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Colt%20Ace
|
Colt Ace
|
Colt Ace
The Colt Ace or Colt Service Model Ace is a Colt Model 1911-derived semi-automatic firearm chambered for the .22 Long Rifle cartridge instead of .45 ACP. It was created in 1931 and produced through 1947 to allow inexpensive and low-recoil sub-caliber training while maintaining the feel of the military Model 1911 pistol.
History
The sub-caliber Colt Ace was derived from the powerful .45 ACP chambered Colt 1911 to allow military, police, or civilian shooters to train with the Ace without the recoil and expense of the 1911, but with similar ergonomics and sighting. Chambered for the far less powerful .22 LR cartridge, its barrel was constructed (on all but the earliest models) with a hinged floating rear chamber that amplifies the recoil when cycling the heavy slide, giving it more of the feel of the larger, heavier weapon.
Users
United States Navy: Used as a training pistol, designated the Pistol, Caliber .22, Colt, Service Ace (1950) and Pistol, Caliber .22 Colt, Ace (1960).
References
External links
http://www.thedailytop.com/look-floating-chamber-recoil-booster-colt-ace-fascinating
Colt semi-automatic pistols
.22 LR pistols
Semi-automatic pistols of the United States
|
1117967
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%A1%D1%86%D0%B8%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%BB%2016%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%BD.%D0%B5.%29
|
Публій Корнелій Сципіон (консул 16 року до н.е.)
|
Публій Корнелій Сципіон (консул 16 року до н.е.)
Публій Корнелій Сципіон (близько 48 до н. е. — 2 до н. е.) — політичний і державний діяч Римської імперії, консул 16 року до н. е.
Життєпис
Походив з патриціанського роду Корнеліїв, його гілки Сципіонів. Син Скрибонії та Публія Корнелія Сципіона Сальвіто.
У 25 році до н. е. імовірно був квестором і пропретором в Ахаї. У 16 році до н. е. його було обрано консулом разом з Луцієм Доміцієм Агенобарбом. З 8 по 7 рік до н. е. обіймав посаду проконсула провінції Азія. Помер 2 року до н. е., згідно деяких джерел дата його смерті невідома.
Родина
Імовірно мав 2 синів, ім'я яких не збереглися, і дочку Корнелію, яка була одружена з Луцієм Волузієм Сатурніном, консулом-суффектом 3 року. Є також припущення, що він мав лише єдину дочку, а синів у нього не було.
Джерела
Fantham, Elaine, Julia Augusti, Routledge, 2006, ISBN 0-415-33146-3, p. 18.
Fasti Capitolini
Syme, Augustan aristocray, S. 59, 62 і 252.
L’Année épigraphique 1967, 458.
C. Settipani, «Continuité gentilice et continuité sénatoriale dans les familles sénatoriales romaines à l’époque impériale», 2000, p. 50—52
C. Eilers. The Proconsulship of P. Cornelius Scipio (Cos. 16 B.C.). CQ, Vol. 51, № 1 (2001), pp. 201–205.
William Smith, Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, 32, Boston: Little, Brown and Company, Vol.3 p. 752
Консули Римської імперії
Квестори
Корнелії Сципіони
|
2905947
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D1%8F-%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F
|
Воля-Кольонія
|
Воля-Кольонія — село в Польщі, у гміні Ступськ Млавського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Цехановського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Млавського повіту
|
4488035
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%90%D0%97-3937%20%C2%AB%D0%92%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%C2%BB
|
ГАЗ-3937 «Водник»
|
ГАЗ-3937 «Водник» — російський автомобіль для транспортування людей і вантажів у важкопрохідних районах. Забезпечує захист екіпажу від стрілецької зброї. Розроблено російською компанією «ГАЗ». Виготовляється на .
Виготовляється, зокрема, для Міністерства оборони Російської Федерації із 2005 року.
Особливості конструкції
Автомобіль побудований за модульною схемою. Зварний корпус включає два знімних модуля. Передній модуль складається із силового відділення та відділення управління, розділених герметичною перегородкою.
Задній багатоцільовий модуль завдяки швидкознімному з'єднанню може бути замінений у польових умовах. Іншими словами, одне шасі автомобіля може виконувати кілька функцій залежно від встановленого модуля:
транспортування людей
транспортування вантажів та технологічного обладнання у важкодоступні райони
транспортування житлових блоків та інших комунальних модулів
виконання функцій технологічних машин паливно-енергетичного комплексу (паливозаправників, ємностей тощо).
Автомобіль має передній привід передніх, що відключається, незалежну торсіонну підвіску, систему централізованого підкачування шин, гідропідсилювач рульового управління, потужну систему опалення і кондиціювання.
Історія
Розроблено на замовлення Міністерства Оборони СРСР за проєктом «Водник». За цим же проєктом у 1988 році НАМІ був розроблений плаваючий автомобіль, який отримав індекс НАМІ-0281. Але цей автомобіль мав зовсім інше компонування. Відсік силового агрегату розташовувався у задній частині кузова, а вантажопасажирський відсік розміщувався посередині. Таке рішення дозволяло зберігати диферент на плаву практично незалежно від вантажу, що перевозиться. НАМІ-0281 мав деяку зовнішню схожість із БРДМ, споряджена маса — 2800 кг, кількість пасажирів — 9. Ані НАМІ-0281, ані ГАЗ-3937 не задовольнили вимоги Міністерства оборони, заявлені у конкурсі (повна маса до 4000 кг, авіатранспортабельність гелікоптером Мі-8).
Технічні характеристики
Маса автомобіля (повна), кг: 6600—7500
Маса вантажу, що перевозиться, кг: 1500—2500
Кількість пасажирів: 10—11
Габаритні розміри:
довжина, мм: 5100
ширина, мм: 2600
висота, мм: 2300
База, мм: 3000
Колія, мм: 2200
Кліренс, мм: 475
Двигун: ГАЗ-5621
Тип: 6-циліндровий турбодизель
Робочий об'єм, см³: 3200
Маса 310 кг
Швидкість: по шосе, км/ч: 120
Запас ходу за паливом, км: 700—1000
Оператори
— МВС РФ, 54 (4 ГАЗ-39344, 50 ГАЗ-39371-011)
— 48
— мінімум 1 автомобіль захоплений силами оборони України
Бойове застосування
Російсько-українська війна (з 2014)'''. У січні 2015 року ГАЗ-3937 «Водник» була помічена на тимчасово окупованій території Луганської області.
У лютому 2023 року був помічений біля Бахмуту.
Примітки
Посилання
«Водник» на офіційному сайті ГАЗ
«Водник» на Автомаркете
«Дизельний двигун ГАЗ-56211» на офіційному сайті ТОВ «Нижегородські мотори» Дивізіон «Силові агрегати» Група ГАЗ
Всюдиходи
Військові автомобілі
Плавуча бронетехніка
Бронетехніка російсько-української війни
|
4880705
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%84%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D1%8F%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B8
|
Афгано-японські відносини
|
Афгано-японські відносини — двосторонні дипломатичні відносини між Афганістаном та Японією.
Історія
У 1907 афганський генерал Мухаммед Аюб-хан відвідав Японію і зустрівся з адміралом Того Хейхатиро, щоб привітати його з перемогою в російсько-японській війні.
У 1931 обидві країни встановили дипломатичні відносини.
У 1971 наслідний принц Акіхіто і принцеса Мітіко відвідали Афганістан. Після введення радянських військ до Афганістану в 1979 Японія підтримала моджахедів.
З грудня 2001 Японія розпочала надання тилової підтримки силам ISAF, що беруть участь у бойових діях в Афганістані, для чого в Індійський океан був направлений загін кораблів ВМС Японії.
18 лютого 2002 Японія знову відкрила посольство в Кабулі і брала активну участь у різних видах гуманітарних операцій в Афганістані.
15 серпня 2021 уряд Японії ухвалив рішення закрити посольство в Кабулі й евакуювати дипломатичний персонал.
Примітки
Посилання
Міністерства закордонних справ Японії: Афгано-японські відносини
Посольство Афганістану, Токіо - веб-сайт
Двосторонні відносини Японії
Двосторонні відносини Афганістану
|
4433347
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BF%D1%81%D0%B5%D1%82%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83%20%D0%B7%D0%B0%20%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96%D1%94%D1%8E%20%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%83%20%C2%AB%D0%A0%D0%B8%D0%BD%D0%B3%C2%BB
|
Апсет року за версією журналу «Ринг»
|
Апсет року за версією журналу «Ринг»
Апсет року — звання, що присуджується бою, який приніс найбільш несподіваний у плані очікувань спеціалістів і вболівальників результат боксерського поєдинку. Переможці у цій категорії нагород визначаються журналом «The Ring» з 1970 року.
Список "Апсетів року"
1970—1979
1970 - Біллі Бекус — KO4 Хосе Наполіс
1971 - Альфредо Маркано — KO10 Кобаясі Хіросі
1972 - Естебан де Хесус — UD10 Роберто Дюран
1973 - Кен Нортон — SD12 Мухаммед Алі
1974 - Мухаммед Алі — KO8 Джордж Форман
1975 - Джон Стрейсі — KO6 Хосе Наполіс
1976 - Вілфред Бенітес — SD15 Антоніо Сервантес
1977 - Хорхе Лухан — KO10 Альфонсо Самора
1978 - Леон Спінкс — SD15 Мухаммед Алі
1979 - Віто Антуофермо — D15 Марвін Гаглер
1980—1989
1980 - Уєхара Ясуцуне — KO6 Самуель Серрано
1981 - Роджер Стаффорд — UD10 Хосе Куевас
1982 - Кіркленд Лейн — SD10 Роберто Дюран
1983 - Джеррі Котзі — KO10 Майкл Докс
1984 - Джин Гетчер — TKO11 Джонні Бумфус
1985 - Майкл Спінкс — UD15 Ларрі Голмс
1986 - Ллойд Хоніган — KO6 Дональд Каррі
1987 - Шуґар Рей Леонард — SD12 Марвін Гаглер
1988 - Айрен Барклі — TKO3 Томас Гернс
1989 - Рене Жако — UD12 Дональд Каррі
1990—1999
1990 - Джеймс Дуглас — KO10 Майк Тайсон
1991 - Не визначався
1992 - Азума Нельсон — KO8 Джеф Фенеч
1993 - Саймон Браун — KO4 Террі Норріс
1994 - Вуяні Бунгу — UD12 Кеннеді Маккінні
1995 - Віллі Салазар — KO7 Денні Ромеро
1996 - Евандер Холіфілд — TKO11 Майк Тайсон
1997 - Вінс Філіпс — KO10 Костя Цзю
1998 - Іван Робінсон — UD10 Артуро Гатті
1999 - Віллі Вайс — UD10 Хуліо Сезар Чавес
2000—2009
2000 - Хосе Луїс Кастильйо — MD12 Стіві Джонсон
2001 - Хасим Рахман — KO5 Леннокс Льюїс
2002 - Хуан Карлос Рубіо — UD10 Франсіско Бохадо
2003 - Коррі Сандерс — TKO2 Володимир Кличко
2004 - Глен Джонсон — KO9 Рой Джонс
2005 - Захір Рахім — UD12 Ерік Моралес
2006 - Карлос Бальдомір — UD12 Заб Джуда
2007 - Ноніто Донер — KO5 Вік Дарчинян
2008 - Бернард Гопкінс — UD12 Келлі Павлік
2009 - Хуан Карлос Сальгадо — KO1 Хорхе Лінарес
2010—2019
2010 - Джейсон Ліцау — SD10 Селестино Кабальєро
2011 - Ісіда Нобухіро — KO1 Джеймс Керкленд
2012 - Сонні Бой Джаро — TKO6 Пхонгсаклек Ванчонгкхам
2013 - Маркос Майдана — UD12 Едріен Бронер
2014 - Кріс Алгієрі — SD12 Руслан Проводніков
2015 - Тайсон Ф'юрі — UD12 Володимир Кличко
2016 - Джо Сміт — TKO1 Анджей Фонфара
2017 - Садам Алі — UD12 Мігель Котто
2018 - Крістофер Росалес — TKO9 Хіга Дайго
2019 - Енді Руїз — TKO7 Ентоні Джошуа
2020—2029
2020 - Теофімо Лопес — UD12 Василь Ломаченко
2021 - Джордж Камбосос — SD12 Теофімо Лопес
2022 - Джай Опетая — UD12 Майріс Брієдіс
2023 - Рафаель Еспіноса — MD12 Робейсі Рамірес
Примітки
Посилання
Перелік "Апсетів року" на сайті The Ring
Список "Апсетів року" на сайті BoxRec
Нагороди, засновані 1970
Бокс
|
4884772
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B5%D0%BB%D0%B5
|
Саукеле
|
Саукеле — високий конусоподібний казахський жіночий головний убір, заввишки близько 70 сантиметрів, прикрашений срібними та золотими монетами, перлами та коралями, один із стародавніх головних уборів, що існував у казахів до кінця XIX століття.
Весільний головний убір носять тільки спочатку після одруження, близько року, а потім знімають і надягають тільки на великих святах, і то протягом чотирьох або п'яти років. Через рік після шлюбу жінки починають носити простіший, практичніший і зручніший головний убір — «желек». Це спрощене саукеле, має твердий каркас у формі усіченого конуса, який обшивається глазетом або обгортається фольгою, прикрашається привісками із золотих і срібних бляшок зі вставками самоцвітів. Після народження дітей молода жінка переходить до третього виду головного убору — «кимешек». Його зазвичай носять у віці 25-45 років, шиють із білої тканини, часто вишивають гладдю.
Саукеле складається з двох частин: сау (цілий, цілісний) та келе (верхівка, вежа). Каркас саукеле робили із щільної білої повсті, обтягували оксамитом, шовком, атласом або велюром. Бідні шили його із сукна чи сатину, прикрашали скляними намистинами чи бісером. Багаті розшивали убір коштовностями — рубінами, перлами, коралями.
Саукеле обробляли бахромою, орнаменти складали з різних дрібних золотих і срібних монет і фігурних пластинок, які були оправою для дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння — сердоліку, бірюзи, аметисту. Багаті наречені могли дозволити собі саукеле з двома рясно прикрашеними широкими пластинами.
Верх саукеле незмінно вінчав уки — пухнастий пучок пір'я пугача. Краї шапки прикрашали хутром норки, соболя чи лисиці. Обов'язковим доповненням до саукеле були довгі підвіски — жактау, що прикріплюються до нього з боків, доходять до пояса або нижче. Тоді на халат нареченої на рівні грудей пришивали спеціальні оксамитові кишеньки, куди ховали важкі кінці жактау, щоб нитки не обірвалися під вагою прикрас. Число та довжина жактау залежали від майнового стану батьків нареченої. Підвіски могли бути виконані з коралів, бірюзи, срібних та позолочених пластинок, перлів, шовкових пензлів. Із боків до саукеле пришивали навушники, що обшивалися хутром, тасьмою, прикрашалися намистами, коралами чи сріблом. Також, крім підвісок, додавалися скронники — шекелік — у формі трикутника або пелюстки.
Зверху саукеле покривалися шовковою або оксамитовою хусткою. Візерунки на хустках та стрічках вишивалися ірисом — товстими скрученими різнокольоровими нитками. Центр і краї хусток часто оздоблювалися «джгутовою вишивкою» та шиттям сітками. Золоті, срібні та бронзові підвіски, і накладні бляхи на саукеле робили ювеліри, що застосовували лиття, карбування, штампування, філігрань тощо.
Хустка могла спадати на спину, до саукеле також кріпилася велика біла вуаль — желек. У неї загортали фігуру та обличчя дівчини під час виконання ритуальної пісні беташар.
Примітки
Література
Андреева Р. П. Саукеле // Энциклопедия моды. — СПб.: Издательство «Литера», 1997. — С. 322. — ISBN 5-86617-030-2.
Культура Казахстану
Жіночі головні убори
Жінки Казахстану
|
762488
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BA%20%D1%87%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B8%20%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%27%D1%8F%D0%BD%D1%96%20%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B8%20%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8
|
Сорок чотири дерев'яні храми Львівщини
|
Сорок чотири дерев'яні храми Львівщини — книжка Олени Крушинської, дослідниці й популяризатора української архітектурної спадщини, авторки сайту «Дерев'яні храми України». Це перший український путівник, присвячений виключно пам'яткам дерев'яної архітектури. Вийшов 2007 року у серії путівників видавництва Грані-Т, яка згодом поповнилася іще однією книжкою Олени Крушинської «Два береги Збруча» (2008, у співавторстві з Дмитром Малаковим та Юрієм Козорізом).
Путівник «Сорок чотири дерев'яні храми Львівщини» проілюстрований картосхемами і фотографіями. До п'яти пропонованих маршрутів увійшли туристично цікаві дерев'яні храми Львівщини, тобто такі, що на момент створення книжки зазнали найменше переробок, зберегли мальовничість і шарм старовини, — від середньовічних дрогобицьких церков до польських костеликів першої половини ХХ ст.
Путівник відкривають слово від автора і передмова львівського архітектора Олега Рибчинського «Кишеньковий навігатор для пошуку дерев'яних церков», проілюстрована його графікою. Наприкінці книжки вміщено ілюстрований словничок термінів дерев'яної архітектури та перелік рекомендованої літератури.
Маршрути
В ОКОЛИЦЯХ ЛЬВОВА: Церква Пресвятої Трійці (Сихів) → Кугаїв → Підтемне → Комарно → Кліцько → Грімне → Горбачі;
ЧЕРЕЗ ЖОВКІВЩИНУ ДО ПОТЕЛИЧА: Жовква → Воля-Висоцька → Крехів → Бесіди → Потелич → Белз;
НА ДРОГОБИЧЧИНУ Й СКОЛІВЩИНУ: Меденичі → Дрогобич → Селець → Попелі → Добрівляни → Стрілків → Сколе → Нижня Рожанка → Верхня Рожанка;
НА БЕРЕГИ ЗАХІДНОГО БУГА Й БРОДІВЩИНУ: Вислобоки → Дернів → Кам'янка-Бузька → Батятичі → Тадані → Волиця-Деревлянська → Буськ → Кути → Язлівчик → Махнівці;
ДО ВЕРХІВ'Я ДНІСТРА: Ясениця-Замкова → Розлуч → Ісаї → Вовче → Бережок → Лімна → Дністрик.
Див. також
Дерев'яні церкви давнього Львова
Українські дерев'яні храми
П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття
Примітки
Посилання
Путівник «Сорок чотири дерев'яні храми Львівщини» // Сайт «Дерев'яні храми України»
Олена Крушинська: Дерев'яна церква — як жива істота
«Друг Читача»: Людмила Таран. «Дерев'яні» маршрути
Погортати книжку «44 дерев'яних храми Львівщини» на сайті видавництва
Усі церкви Львова
Церкви Львівської області
Дерев'яні храми Львівської області
Книги за алфавітом
Українські путівники
Книги видавництва «Грані-Т»
Книги 2007
|
1225491
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/My%20Heart%20Will%20Go%20On
|
My Heart Will Go On
|
My Heart Will Go On
«My Heart Will Go On» — пісня канадської співачки Селін Діон, яку використано як саундтрек до фільму Джеймса Камерона «Титанік» (1997), з музикою Джеймса Горнера і словами Вілла Дженінгса, спродюсована Валтером Афанасьєвим. Уперше вийшла на альбомі Селін Діон «Let's Talk About Love» в 1997 році, пісня досягнула перших місць у чартах США, Європи — і взагалі усього світу. Сингл вийшов в Австралії і Німеччині 8 грудня 1997 року (у січні і лютому 1998 в іншому світі), ставши одним із найпопулярніших за всю історію музики — і світовим лідером продажів 1998 року: усього продано більш 15 млн копій.<ref
Історія
«My Heart Will Go On» — пісня канадської співачки Селін Діон, заголовна композиція фільму «Титанік» (1997). Вважається найбільшим хітом Селін Діон і одним з найпродаваніших в історії: пісня досягла першого місця в чартах багатьох країн світу, включаючи «United World Chart», і здобула премію «Оскар» як найкраща пісня до фільму у 1997 році. На церемонії премії Ґреммі в 1999 вона виграла номінації у таких категоріях: Запис року, Пісня року, Найкращий жіночий виконавець і Найкраща пісня написана для фільму. 1998 року пісня виграла Золотий глобус. Крім того вона отримала безліч інших премій і нагород.
Сама Селін Діон згадує, що в квітні 1997 у Лас-Вегасі до них звернувся композитор Джеймс Горнер і запропонував Рене (чоловік і продюсер Селін Діон) один проєкт. «Я пишу музику для одного кіно і хочу запропонувати Селін виконати одну пісню, — сказав він, і ми втрьох пішли в номер Готелю „Цезар“, де Горнер вирішив показати нам майбутню пісню. Він почав її грати і … співати! А я всіляко давала зрозуміти Рене, що мені ця пісня дуже не подобається. Я дивилася на чоловіка і подавала знаки, що хочу піти, і що мені не подобається ця пісня. Мені дійсно вона дуже не сподобалася, і я не хотіла її записувати, так це погано прозвучало для мене у виконанні Горнера на фортепіано. Рене ж всіляко не хотів помічати мого невдоволення», — пізніше згадувала Селін. "Плюс до цього у мене вже було кілька пісень в кіно і ми хотіли взяти невелику перерву або знайти якийсь інший проєкт пізніше. Тим більше, нам було відомо, що режисер фільму «Титанік» Джеймс Камерон не хотів в своєму фільмі жодних пісень. У результаті Рене сказав композитору: «Протягом наступного місяця ми будемо в Нью-Йорку, на студії „Hit Factory“, де Селін записує новий альбом „Let's Talk About Love“ , — і вона могла би спробувати зробити свою версію цієї пісні. А її можна було вже показати режисеру, тим більше, що це буде найкращий спосіб переконати його». І вже через місяць Джеймс Горнер приїхав на студію з інструментальною версією пісні «My Heart Will Go On».
«Джеймс не просто привіз музику, він допомагав мені в роботі», — згадує співачка, — «Так, він у деталях розповів мені епізоди майбутнього фільму, наприклад про крах лайнера, про сцену з парою літніх людей, які обнялися на ліжку і бачили, як вода входила в їх каюту з-під дверей, але вони вирішили лягти спати і заснути разом назавжди, … або мати, яка співає колискові своїм дітям, знаючи, що вони загинуть …. Я просто уявила все це … Взагалі, того дня я була не в найкращій вокальній формі, оскільки я не п'ю кави під час запису, але тоді я випила кілька чашок кави з цукром. Коли я співала, на записі був присутній весь склад „Sony“ групи: Tommy Mottola, John Doelp, Vito Luprano … Ніхто не здогадувався, що ми творимо такий шедевр».
«Кумедно, що запис робився як демонстраційний, і цікаво відзначити, що саме він увійшов у фільм. Я не робила інших дублів і в фільм увійшла саме ця версія треку», — згадує Селін.
Кліп на пісню вийшов наприкінці 1997 року, режисером став Біллі Вудрофф. Пізніше він був включений в DVD видання «All the Way ... A Decade of Song & Video».
Крім «Let's Talk About Love» і саундтрека до «Титаніка» в двох різних версіях, «My Heart Will Go On» з'являється на інших альбомах, включаючи «Au cœur du stade», «All the Way ... A Decade of Song», «A New Day ... Live in Las Vegas», «Complete Best and My Love: Essential Collection»; пісня є і в однойменних DVD виданнях: «Au cœur du stade», «All the Way ... A Decade of Song», «A New Day ... Live in Las Vegas».
Світовий успіх
My Heart Will Go On — найбільший хіт Селін Діон, а також один із найпродаваніших синглів в історії музики, він розійшовся тиражем в 15 млн копій. В США він дебютував на першому місці в Billboard Hot 100 і залишався на першому місці два тижні. Також він провів десять тижнів на першому місці в «Hot 100 Airplay» і два — в чарті «Hot Singles Sales». Показово, що випустили обмежену кількість копій синглу — 690 000, розпродані в перші тижні. Він отримав золотий статус. Також сингл піднявся на перший рядок деяких інших хіт-парадів Америки: «Hot Adult Contemporary Tracks» (10 тижнів), «Top 40 Mainstream» (10 тижнів), «Hot Latin Pop Airplay» (4 тижні) and «Hot Latin Tracks» (1 тиждень). «My Heart Will Go On» — перша англомовна пісня, яка очолила «Hot Latin Tracks» і Діон здобула нагороду Латиноамериканського Білборд за це досягнення.
«My Heart Will Go On» стала піснею № 1 у всьому світі: 17 тижнів в «Eurochart Hot 100 Singles», 15 тижнів у Швейцарії, 13 тижнів у Франції та Німеччині, 11 тижнів у Нідерландах та Швеції, 10 тижнів у Бельгійській Валлонії, Данії, Італії Норвегії, 7 тижнів у Бельгійській Фландрії, 6 тижнів в Ірландії, 4 тижні в Австралії і Австрії, 2 тижні в Іспанії та Великій Британії, і тиждень у Фінляндії.
У Німеччині пісня розійшлася двомільйонним тиражем і отримала чотирьох-разовий платиновий статус. Продажі в інших країнах склали 1 315 000 у Великій Британії та 1 200 000 у Франції, ставши двічі платиновим і діамантовим відповідно. Також сингл отримав тричі платиновий статус у Бельгії за 150 000 копій, двічі платиновий в Австралії та 140 000 копій, Нідерландах (15 000), Норвегії (40 000), Швеції (40 000), Швейцарії (100 000), платиновий в Греції (40 000) і золотий в Австрії (25 000). «My Heart Will Go On» двічі випускався в Японії. Стандартний випуск вийшов у січні 1998 і був проданий тиражем 210 000 копій (двічі-платиновий статус). Видання з реміксами вийшло в червні того ж року і було продано в кількості 115 000 примірників (золотий статус).
Текст
Еквіритмічний переклад пісні «My Heart Will Go On».
Відео: еквіритмічний переклад пісні «My Heart Will Go On» зробили Тетяна Роджерс та Олекса Кириченко у листопаді 2018 р.
Формат випуску
Європейський CD сингл
«My Heart Will Go On» — 4:40
«Because You Loved Me» — 4:33
Європейський CD сингл № 2
«My Heart Will Go On» — 4:40
«My Heart Will Go On» (Tony Moran mix) — 4:21
Французький CD сингл
« The Reason» — 5:01
«My Heart Will Go On» — 4:40
Французький CD сингл № 2
«My Heart Will Go On» — 4:40
«Southampton» — 4:02
Японський CD сингл
«My Heart Will Go On» — 4:40
« Beauty and the Beast» — 4:04
Касетний сингл, Велика Британія
«My Heart Will Go On» — 4:40
«I Love You» — 5:30
США CD сингл
«My Heart Will Go On» — 4:40
«Rose» (instrumental) — 2:52
Австралія / Бразилія / Європа / Велика Британія CD максі-сингл
«My Heart Will Go On» — 4:40
«Because You Loved Me» — 4:33
« When I Fall in Love» — 4:19
«Beauty and the Beast» — 4:04
Австралія, CD максі-сингл № 2
«My Heart Will Go On» (Tony Moran mix) — 4:21
«My Heart Will Go On» (Richie Jones mix) — 4:15
«My Heart Will Go On» (Soul Solution) — 4:18
« Misled» (The Serious mix) — 4:59
«Love Can Move Mountains» (Underground vocal mix) — 7:10
Бразилія CD максі-сингл № 2
«My Heart Will Go On» (Cuca's radio edit) — 4:22
«My Heart Will Go On» (Tony Moran's anthem edit) — 4:21
«My Heart Will Go On» (Richie Jones unsinkable edit) — 4:15
«My Heart Will Go On» (Tony Moran's anthem vocal) — 9:41
Європа CD максі-сингл № 2 / Велика Британія 12 "сингл
«My Heart Will Go On» — 4:40
«My Heart Will Go On» (Tony Moran mix) — 4:21
«My Heart Will Go On» (Richie Jones mix) — 4:15
«My Heart Will Go On» (Soul Solution) — 4:18
Японія CD максі-сингл
«My Heart Will Go On» (Tony Moran mix) — 4:21
«My Heart Will Go On» (Richie Jones mix) — 4:15
«My Heart Will Go On» (Soul Solution) — 4:18
«My Heart Will Go On» (Richie Jones unsinkable club mix) — 10:04
«My Heart Will Go On» (Matt & Vito's unsinkable epic mix) — 9:53
Велика Британія, CD максі-сингл № 2
«My Heart Will Go On» (soundtrack version) — 5:11
«Have a Heart» — 4:12
«Nothing Broken But My Heart» — 5:55
«Where Does My Heart Beat Now» — 4:32
Офіційні версії
«My Heart Will Go On» (альбомна версія) — 4:40
«My Heart Will Go On» (саундтрек версія) — 5:11
«My Heart Will Go On» (movie dialogue) — 4:41
«My Heart Will Go On» (alternate orchestra version) — 5:51
«My Heart Will Go On» (TV track) — 3:12
«My Heart Will Go On» (no lead vox) — 4:41
«My Heart Will Go On» (Richie Jones mix) — 4:15
«My Heart Will Go On» (Richie Jones love go on mix) — 4:58
«My Heart Will Go On» (Richie Jones go on beats) — 5:10
«My Heart Will Go On» (Riche Jones unsinkable club mix) — 10:04
«My Heart Will Go On» (Tony Moran mix) — 4:21
«My Heart Will Go On» (Tony Moran's anthem vocal) — 9:41
«My Heart Will Go On» (Soul Solution bonus beats) — 3:31
«My Heart Will Go On» (Soul Solution) — 4:18
«My Heart Will Go On» (Soul Solution percapella) — 4:16
«My Heart Will Go On» (Soul Solution drama at the sea) — 8:54
«My Heart Will Go On» (Matt & Vito's penny whistle dub) — 3:23
«My Heart Will Go On» (Matt & Vito's unsinkable epic mix) — 9:53
«My Heart Will Go On» (Cuca's radio edit) — 4:22
Примітки
Посилання
Celine Dion — My Heart Will Go On, кліп на пісню з кадрами з кінофільму відео на YouTube
Céline Dion — My Heart Will Go On, виступ наживо відео на YouTube
Пісні за алфавітом
Сингли 1997
Сингли 1998
Сингли, які очолювали Billboard Hot 100
|
21730332
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grz%C4%99da%2C%20Warmian-Masurian%20Voivodeship
|
Grzęda, Warmian-Masurian Voivodeship
|
Grzęda, Warmian-Masurian Voivodeship
Grzęda is a village in the administrative district of Gmina Bisztynek, within Bartoszyce County, Warmian-Masurian Voivodeship, in northern Poland.
References
Villages in Bartoszyce County
|
21839
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%20%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%B8%D0%B9
|
Терен колючий
|
Терен колючий, або просто терен (Prunus spinosa L., Prunus moldavica Kotov; місцеві назви — слива колюча, тернина, тернослив тощо) — вид рослин із родини розових (Rosaceae).
Загальний опис
Гіллястий кущ (1—4 м заввишки) або невелике деревце з широкояйцеподібною кроною, темносірою корою і численними колючками. Молоді пагони червонувато-бурі, коротковолосисті або голі. Листки чергові видовжені або видовжено-оберненояйцеподібні (2—5 см завдовжки, 1—1,8 см завширшки), при основі клиноподібні, городчасто-пилчасті, зубчики залозисті. Молоді листки з обох боків запушені, пізніше зверху голі.
Квітки (0,6—1 см у діаметрі) поодинокі, рідше по 2—3 з короткими голими квітконіжками. Квітколоже увігнуте, чашолистків п'ять, трикутно-яйцеподібних, по краю війчастих. Віночок білий або зеленкуватий, з п'ятьма видовженими тупими пелюстками, тичинок 20, маточка одна, зав'язь верхня.
Плід — кістянка куляста або округло-конічна, соковита, однонасінна (10—12 мм завдовжки), чорна з восковим нальотом. Кісточка сплюснута, яйцеподібна, зморшкувата, погано відділяється від м'якуша.
Росте на узліссях, по чагарниках, балках, долинах річок.
Морозостійка, світлолюбна рослина. Цвіте у квітні — травні, плоди достигають у вересні.
Поширений у Закарпатті, Карпатах, Розточчі — Опіллі, в західному Поліссі і в північному Лісостепу, в Степу і Криму замінюється терном степовим.
Райони заготівель — Київська, Вінницька, Черкаська, Полтавська, Харківська, Сумська, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська області, у Кримській, Херсонській, Запорізькій, Миколаївській; Кіровоградській, Донецькій, Луганській областях можна збирати терен степовий.
Запаси сировини значні.
Підвиди
Терен колючий, підвид степовий (Prunus spinosa subsp. stepposa Kotov.)
Відрізняється від попереднього дефінітивного виду більшим запушенням і більшими плодами (1,5 — 2 см у діаметрі.) Поширений у Степу України.
Терен колючий, підвид молдавський (Prunus spinosa subsp. moldavica Kotov) — на Придністров'ї, західній частині Степу і в Криму.
Практичне використання
Харчова, медоносна, лікарська, танідоносна, фарбувальна, декоративна, фітомеліоративна рослина.
У харчуванні
Плоди терну вживають у їжу свіжими, особливо після проморожування, а також використовують як цінний продукт для різних способів переробки, для виробництва вин, варення, соків, сиропів, екстракту, настоянки (тернівка), лікерів, оцту, мармеладу, пастили, цукатів.
Вина, наливки й кондитерські вироби з терну відзначаються високими смаковими і дієтичними властивостями, тонким приємним ароматом.
Терен використовують як у харчовій промисловості, так і для домашнього консервування.
До складу плодів входять цукри (5,6 %), яблучна кислота (3,3 %), дубильні й ароматичні речовини, вітамін С (15—19 мг%).
Насіння терну містить жирну олію (до 37 %), глюкозид амігдалін і може слугувати сировиною для одержання жирної і мигдалевої ефірної олії. З кісточок виробляють активоване вугілля.
Своїх смакових властивостей терен не втрачає навіть після висушування. Сухі плоди йдуть на приготування компотів, киселів і як замінник чаю.
Терен — весняний медодай і пилкодай, що дає підтримуючий взяток. Медопродуктивність його доходить до 30 кг/га.
У медицині
У народній медицині терен здавна використовують як дієтичний і лікувальний засіб при захворюваннях шлунку та кишківника. Плоди, квітки і кору терну застосовують як кровоочисний засіб, особливо при нашкірних висипах, масових фурункулах. Квітки терну корисні і при різних хворобах печінки. Квітки регулюють перистальтику кишок і вважаються ніжним проносним засобом. Корені, кора і молода деревина мають протигарячкові і потогінні властивості. Листки терну рекомендують як сечогінний і проносний засіб. Верхній шар кори терну рекомендують прикладати при бешихових запаленнях шкіри. Відвари з коренів і листків використовують для полоскання ротової порожнини при захворюванні зубів і ясен.
У промисловості
Кора і деревина терну містять таніди (до 8 %) і використовуються для гарбування шкір. При змішуванні кори з мідним купоросом одержують чорну фарбу і якісне чорне чорнило, а при змішуванні з лугами — жовту фарбу. Сік плодів використовують для фарбування полотна.
У озелененні
В озелененні терен використовують для створення живоплотів. Терен колючий і степовий — цінні рослини для створення захисних насаджень, для закріплення схилів, ярів і балок.
Збирання, переробка та зберігання
Збирають плоди, квітки, листки і корені. Плоди збирають восени, сортують, видаляючи пошкоджені і домішки. Перебрані чисті плоди зсипають у дерев'яні діжки, прикривають чистою вологою тканиною і зберігають у погребах або ж відправляють на пункти переробки. Сушать плоди на сонці або під наметами, у печах чи сушарках при температурі 45—50°. Висушені плоди пакують у паперові мішки вагою по 25 або 50 кг і зберігають у сухих прохолодних приміщеннях.
Листки збирають у середині літа, квітки — в період повного цвітіння і сушать звичайним способом.
Див. також
Список дикорослих корисних рослин України
Список видів роду слива
Література
Джерела
Посилання
Примітки
Гарбування
Дикі їстівні рослини України
Кущі
Лікарські рослини
Медодаї
Плодові дерева
Рослини, описані 1753
Слива
Фрукти
Харчові рослини
Плодові дерева України
Флора Грузії
|
4238
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1453
|
1453
|
1453
Пізнє Середньовіччя Відродження Реконкіста Ганза Столітня війна Ацтецький потрійний союз Імперія інків
Геополітична ситуація
Османську державу очолює Мехмед II Фатіх (до 1481). Імператором Священної Римської імперії є Фрідріх III. У Франції королює Карл VII Звитяжний (до 1461).
Апеннінський півострів розділений: північ належить Священній Римській імперії, середню частину займає Папська область, південь належить Неаполітанському королівству. Деякі міста півночі: Венеція, Флоренція, Генуя тощо, мають статус міст-республік.
Майже весь Піренейський півострів займають християнські Кастилія і Леон, де править Хуан II (до 1454), Арагонське королівство на чолі з Альфонсо V Великодушним (до 1458) та Португалія, де королює Афонсо V (до 1481). Під владою маврів залишилися тільки землі на самому півдні.
Генріх VI є королем Англії (до 1461), королем Данії та Норвегії — Кристіан I (до 1481), Швеції — Карл VIII Кнутсон (до 1457). Королем Угорщини та Богемії є Ладіслав Постум. У Польщі королює, а у Великому князівстві Литовському княжить Казимир IV Ягеллончик (до 1492).
Частина руських земель перебуває під владою Золотої Орди. Галичина входить до складу Польщі. Волинь належить Великому князівству Литовському. Московське князівство очолює Василь II Темний.
На заході євразійських степів від Золотої Орди відокремилися Казанське ханство, Кримське ханство, Ногайська орда. У Єгипті панують мамлюки, а Мариніди — у Магрибі. У Китаї править династія Мін. Значними державами Індостану є Делійський султанат, Бахмані, Віджаянагара. В Японії триває період Муроматі.
У Долині Мехіко править Ацтецький потрійний союз на чолі з Монтесумою I (до 1469). Цивілізація мая переживає посткласичний період. В Імперії інків править Панчакутек Юпанкі.
Події
Україна
Засновано село Жовнівка, Бережанський район, Тернопільська область.
містечку Бедриківці (нині село у Заліщицькому районі Тернопільської області) надано магдебурзьке право.
Світ
У Новгороді отруєно Дмитра Шемяку.
29 травня, під час оборони Константинополя від армії отоманських турків, очолюваної Мехмедом ІІ, загинув 49-річний Костянтин ХІ, останній візантійський імператор з династії Палеологів. Цей день вважається неофіційною датою кінця Візантійської імперії.
17 липня, у битві при Кастильйоні, французи здобули перемогу над англійцями і оволоділи містом Бордо. Цим боєм без формального підписання мирного договору закінчилась Столітня війна, найдовша в історії Європи. Англійці в ній втратили всі свої завоювання на континенті, крім порту Кале.
Англійський король Генріх VI, довідавшись про втрату Бордо, втратив глузд і впав у ступор.
Герцог Бургундії Філіп III Добрий придушив повстання у Генті.
Ладіслав Постум досяг повноліття й став ерцгерцогом Австрії та королем Угорщини.
Народились
Померли
Софія Вітовтівна — княгиня, дружина князя московського Василія I
1450-ті
|
1140781
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Point-and-shoot%20camera
|
Point-and-shoot camera
|
Point-and-shoot camera
A point-and-shoot camera, also known as a compact camera and sometimes abbreviated to P&S, is a still camera (either film or digital) designed primarily for simple operation. Most use focus free lenses or autofocus for focusing, automatic systems for setting the exposure options, and have flash units built in. They are popular for vernacular photography by people who do not consider themselves photographers but want easy-to-use cameras for snapshots of vacations, parties, reunions and other events.
Most compact digital cameras use small 1/2.3-type (“1/2.3-inch”) image sensors, but since 2008, a few non-interchangeable lens compact cameras use a larger sensor such as 1.0-type (“1-inch”), APS-C (e.g. Fujifilm X100 series), or even full frame (e.g. Sony RX1 series). Most models prioritize being operated in auto mode, but some high end point-and-shoot cameras have PASM (program, aperture priority, shutter priority, and manual modes) on the mode dial, raw image format, and a hot shoe. None have interchangeable lenses, but some have secondary lens mounts.
Point-and-shoots have been by far the best selling type of standalone camera, as distinct from camera phones. However, point-and-shoot camera sales declined after about 2010 as smartphones overtook them in usage. To overcome market shrinkage, compact camera manufacturers began making higher-end versions with a stylish metal body.
Types of point-and-shoot digital cameras
Current point-and-shoot digital cameras have coalesced into three categories:
premium compact cameras with a large sensor and prime lens optimized for travel and street photography;
vlogging cameras with a flip screen and wide-angle or ultra wide-angle lens;
travel zoom cameras with a compact body.
Fixed-lens cameras that include an all-in-one superzoom lens in a large DSLR-style body are known as bridge cameras.
Types of point-and-shoot film cameras
The lowest-end point-and-shoot film cameras are similar to disposable cameras, but can be reloaded. These cameras have focus-free lenses, with fixed apertures. They may or may not have a light meter. Most have a wheel or lever for advancing the film and cocking the shutter, and a crank for returning the film to the canister for unloading. Because of the fixed apertures, models with flash have no way of controlling the exposure from the flash. Therefore, flash pictures have to be taken within a narrow range of distance from the subject.
Advanced models use automatic focus and have variable apertures. They all have light meters. They use electric motors to advance and rewind the film. They are much more versatile than the low-end models. They are also likely to have zoom lenses, more advanced auto-focus systems, exposure systems with manual controls, larger apertures and sharper lenses. They may have special lamps or pre-flash systems designed to reduce red eye in flash pictures of people.
Comparison to SLRs and DSLRs
Point-and-shoot cameras are distinguished from single-lens reflex cameras (SLRs) in several respects: point-and-shoot film cameras, and many digital ones, use a viewfinder. The image that the photographer sees is not the same image that passes through the primary lens of the camera. Rather, the image in the viewfinder passes through a separate lens. SLRs, on the other hand, have only one lens, and a mirror diverts the image from the lens into the viewfinder; that mirror then retracts when the picture is taken so that the image can be recorded on the film or sensor. With this mechanism, pictures cannot be previewed on the LCD screens of most digital SLRs (DSLRs). Some manufacturers have found a way around this limitation, often by splitting the image into two just before reaching the viewfinder eyepiece. One image goes into the viewfinder and the other goes into a low resolution image sensor to allow light metering or previewing on the LCD, or both.
Digital cameras share one advantage of the SLR design, as the camera's display image comes through the lens, not a separate viewfinder. Mirrorless interchangeable lens cameras (MILCs) lack a mirror but in many ways can be used the same as DSLRs. Many smaller digital point-and-shoots of the 2010s omit the viewfinder and use only the screen.
With SLR cameras, it is important that the image in the viewfinder be the same image recorded by the film or sensor, so that the effect of the add-on lenses and filters can be seen by the photographer. Point-and-shoot cameras generally don't have such add-on devices, hence no need.
Small cameras, including digital ones, encourage the occurrence of photographic orbs unexpected, typically circular artifacts that occur in flash photography where the short distance between the lens and the built-in flash decreases the angle of light reflection to the lens. The resulting retroreflection makes dust particles bright and visible.
Sales decline
According to the NPD Group, up to end of November 2011 point-and-shoot cameras took 44 percent of photos, down from 52 percent in 2010, while camera-equipped smartphones took 27 percent of photos in 2011, up from 17 percent. Unit total sales of all types of point-and-shoot cameras declined by 17 percent year on year, but increased by 16 percent for cameras having optical zoom greater than 10x.
At the end of 2012, more than one brand offered point-and-shoot cameras with 24x optical superzoom as compensation of sales decline and in later years longer zooms became commonplace. Concurrently with rising sales of smartphones, the sales of more advanced cameras like SLRs have also increased, at the expense of point-and-shoot.
Point-and-shoot camera sales dropped by about 40 percent in 2013, particularly for inexpensive cameras. Fujifilm and Olympus stopped development of low-end point-and-shoot cameras and focused on mid and high-end cameras at higher prices.
Shipment dropped to 12 million units in 2016, only one-tenth of the peak reached in 2008.
Types of film
Most film-based point-and-shoots made after the late 1980s use 35mm film. The key innovations that made 35mm point-and-shoot cameras possible were automatic film loading and automatic advance and rewind. Advanced Photo System film was mildly popular in the 1990s. 126 film was also popular during the 1970s.
Terminology
The terms "point and shoot" and "compact camera" are used differently in different parts of the world. In the UK point-and-shoot predominantly means a fully automatic camera, regardless of size or shape.
A "compact camera" on the other hand, has a small body, regardless of any fully automatic capabilities. Thus a DSLR can have point-and-shoot modes, and some compact cameras are not designed for point and shoot operation, with the equivalent controls to a DSLR.
The use of "point-and-shoot" to mean a small or compact camera regardless of automation capabilities has long been predominant in the US, and in the 21st century it began spreading elsewhere.
The term "compact system camera" has also been used to refer to mirrorless cameras.
See also
List of large sensor fixed-lens cameras
List of superzoom compact cameras
List of bridge cameras
Digital photography
Electronic viewfinder
References
|
3320804
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D1%82%D0%B0%20%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B3%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BE%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%B7%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%8C
|
Моделювання та рендеринг на основі зображень
|
Моделювання та рендеринг на основі зображень
У комп'ютерній графіці та комп'ютерному зорі методи моделювання та рендеринг на основі зображень (далі IBMR) покладаються на набір двовимірних зображень сцени для , а потім створення зображень цієї самої сцени з інших точок.
Традиційний підхід комп'ютерної графіки був використаний для створення геометричної моделі в тривимірному просторі (далі 3D) та спроби перепроектувати її на двовимірне зображення. Комп'ютерний зір, навпаки, в основному зосереджений на виявленні, групуванні та виявленні ознак (країв, облич, тощо), наявних у певній картині та з подальшим використанням їх як підказок для просторового зображення. Моделювання та відображення на основі зображень дозволяє використовувати декілька двовимірних зображень, щоб генерувати безпосередньо нові двовимірні зображення, оминаючи етап ручного моделювання.
Світлове моделювання
Замість того, щоб розглядати лише фізичну модель твердого тіла, методи IBMR більше зосереджуються на моделюванні розповсюдження світла. Фундаментальною концепцією IBMR є пленоптична функція освітлення, яка є параметризацією світлового поля або поля світлового вектора. Пленоптична функція описує світлові промені, що містяться в заданому просторі. Промінь може бути описаний як семи-вимірний об'єкт через положення , напрямок , довжину хвилі та час : . Методи IBMR намагаються апроксімувати пленоптичну функцію, щоб на основі одного набору двовимірних зображень можна було створити інші двовимірні зображення. Враховуючи високу вимірність цієї функції, практичні методи встановлюють обмеження на кількість параметрів (як правило, від 2 до 4).
Методи та алгоритми IBMR
Морфінг генерує перехідні кадри між зображеннями
Панорамне зображення створюється на основі окремих нерухомих зображень
Люміграф спирається на щільну вибірку сцени
Різьблення у просторі створює 3D-модель на основі
Див. також
Об'ємна відбудова
Структура із руху
Список літератури
Посилання
Quan, Long. Image-based modeling. Springer Science & Business Media, 2010.
Комп'ютерна графіка
Комп'ютерний зір
|
7895811
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bruce%20Jensen
|
Bruce Jensen
|
Bruce Jensen (born 1962 in Indianapolis, Indiana) is a US illustrator who has created book covers for science fiction authors such as Kim Stanley Robinson, Neal Stephenson, Charles Sheffield, Joe Haldeman, Linda Nagata, Kelley Eskridge, and Philip K. Dick. His covers were described by Nagata as "deftly illustrat[ing] the mood, the feeling of the book". He also drew the unfinished Neuromancer graphic novel in 1989. He won the 1995 Jack Gaughan Award for Best Emerging Artist.
Career overview
Bruce Jensen began drawing at an early age, drawing the typical childhood birds and dinosaurs. As he grew older he discovered science fiction. A book that heavily influenced his decision to become a science fiction cover artist was Jack Gaughn's cover to The Skylark of Valeron by E. E. Smith. When Bruce was in high school he realized his dream to become an artist. He then went on to the Columbus College of Art and Design, receiving BFA in 1984; it is here that he developed his more abstract usage of color.
In the summer of 1984 Jensen received his first cover assignment, which went well enough for him to receive others immediately after this. During the next six years after his first book cover he had produced twelve book covers; he also spent some time working in television. In 1990 Jensen was earning enough money from painting science fiction book covers that he considered it to be his full-time job.
External links
2006 brief interview
Bruce Jensen entry in Pen & Paper RPG Database
Bruce Jensen: Bibliography – Bruce Jensen's bibliography (archived
Bruce Jensen's blog Alien Menagerie
References
American science fiction artists
American illustrators
1962 births
Living people
Columbus College of Art and Design alumni
|
15228112
|
https://en.wikipedia.org/wiki/RBBP9
|
RBBP9
|
RBBP9
Putative hydrolase RBBP9 is an enzyme that in humans is encoded by the RBBP9 gene.
Function
The protein encoded by this gene is a retinoblastoma binding protein that may play a role in the regulation of cell proliferation and differentiation. Two alternatively spliced transcript variants of this gene with identical predicted protein products have been reported, one of which is a nonsense-mediated decay candidate.
Interactions
RBBP9 has been shown to interact with Retinoblastoma protein.
References
Further reading
|
63460570
|
https://en.wikipedia.org/wiki/NGC%20782
|
NGC 782
|
NGC 782 is a barred spiral galaxy located in the constellation Eridanus about 160 million light-years from the Milky Way. It was discovered by British astronomer John Herschel in 1834.
A type Ia supernova designated SN 2011eb was discovered in this galaxy on July 9, 2011. It was positioned west and south of the galactic core.
References
0782
Barred spiral galaxies
Eridanus (constellation)
007379
|
126659
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mohawk%2C%20Montgomery%20County%2C%20New%20York
|
Mohawk, Montgomery County, New York
|
Mohawk, Montgomery County, New York
Mohawk is a town in Montgomery County, New York, United States. The population was 3,844 at the 2010 census.
The Town of Mohawk is on the northern border of the county, west of the City of Amsterdam. The county seat, Fonda, is located in Mohawk.
History
Jesuit missionaries entered this region from Quebec around 1642 to work among the Mohawk. The principal village of the Mohawk was Caughnawaga, which was later developed as the site of Fonda.
The Town was settled around 1725 by colonists from the English/Dutch region to the east around Albany. The Mohawk District, which became the original Town of Mohawk, was created in March 1772 by Sir William Johnson when Tryon County was split off from Albany County. It was the easternmost of five districts in the new county, which eastern boundary ran north from the Delaware River at the Pennsylvania line through present Schoharie County to a north–south line that now forms the eastern boundaries of Montgomery, Fulton, and Hamilton Counties, all the way to Canada. The district's western limit was an arbitrary north–south line drawn through "the noses", prominent rock prominences through which the Mohawk River flows four miles east of Canajoharie (on the south side).
During the American Revolution, the town was invaded in 1780 by an army of British-Allied Iroquois and British Loyalists. The original District or "Town of Mohawk" was eliminated in 1793 by its division into the Towns of Florida and Charleston. The present town was created from part of the Town of Johnstown in 1837, the population of which was 3,112.
In 1865, the population of Mohawk was 2,948.
In 1993, Montgomery Manor, a colonial estate of Major Jelles Fonda, was purchased by the not-for-profit community, Kanatsiohareke (“Gah nah joe hah lay geh”). This Haudenosaunee community is led by elder and spiritual leader Tom Sakokwenionkwas Porter. This community looks to promote the development of the traditions, philosophy, and governance of the Haudenosaunee, and to contribute to the preservation of the culture of the Haudenosaunee.
Geography
According to the United States Census Bureau, the town has a total area of , of which is land and (1.92%) is water.
The northern town line is the border of Fulton County, New York, and the southern town boundary is defined by the Mohawk River.
New York State Route 5 parallels the Mohawk River. New York State Route 30A and New York State Route 334 intersect NY-5 at Fonda.
Demographics
As of the census of 2010, there were 3,844 people, 1,528 households, and 1,043 families residing in the town. The population density was . There were 1,607 housing units at an average density of . The racial makeup of the town was 97.7% White, 0.4% African-American, 0.2% Native American, 0.5% Asian, 0.2% from other races, and 1% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 2.2% of the population.
There were 1,528 households, out of which 26.6% had children under the age of 18 living with them, 68.3% were married couples living together, 10.8% had a female householder with no husband present, and 31.7% were non-families. 30.2% of all households were made up of individuals, and 28% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.49 and the average family size was 2.98.
In the town, the population was spread out, with 25.4% under the age of 18, 6.8% from 18 to 24, 28.2% from 25 to 44, 24.8% from 45 to 64, and 14.2% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females, there were 94.2 males. For every 100 females age 18 and over, there were 93.4 males.
The median income for a household in the town was $25,714, and the median income for a family was $62,174. Males had a median income of $37,465 versus $36,891 for females. The per capita income for the town was $27,725. About 2.8% of families and 7.4% of the population were below the poverty line, including 3.4% of those under age 18 and 6.2% of those age 65 or over.
Communities in the Town of Mohawk
Berryville – A hamlet northwest of Fonda.
Big Nose – A location in the southwestern part of Mohawk. With "Little Nose" on the opposite bank of the Mohawk River, it marks a place called "The Noses."
East Stone Arabia – A hamlet in the western part of the town.
Fonda – The Village of Fonda is the county seat, and is located on the north bank of the Mohawk River on NY Route 5. It is near the Caughnawaga Indian Village Site.
Tribes Hill – A hamlet in the eastern part of the town on NY-5.
Yosts – A hamlet on NY-5 and the north bank of the Mohawk River, west of Fonda.
References
External links
Early history of Mohawk
Towns in Montgomery County, New York
Towns in New York (state)
Populated places on the Mohawk River
|
1238292
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B5%20%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D0%9C%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE
|
Словенске Нове Место
|
Словенске Нове Место — село, громада в окрузі Требішов, Кошицький край, Словаччина. Село розташоване на висоті 102 м над рівнем моря. Населення — 1071 чол. (2008). У етнічному складі населення словаки становлять 87 %, угорці — 13 %. В селі є бібліотека та футбольне поле. В селі є залізнична станція на ділянці Кошиці — Мукачеве.
Історія
До 1918 року та з 1938 р. по 1945 р. село було частиною угорського міста Шаторальяуйхей. У 1920 р. ця частина була відділена від міста кордоном з утворенням Чехословаччини. Кордон було розділено по річці Ронява.
Державний кордон
У селі є пропускний пункт на словацько-угорському кордоні Словенске Нове Место-Шаторальяуйхей. З приєднанням Словаччини та Угорщини до Шенгенської угоди прикордонний контроль не здійснюється.
Галерея
.
Примітки
Посилання
Інформація на obce.info
Села округу Требишів
|
50019239
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Cochlearia%20groenlandica
|
Cochlearia groenlandica
|
Cochlearia groenlandica, known in English as Danish scurvygrass or Greenland scurvy-grass, is a flowering plant of the genus Cochlearia in the family Brassicaceae.
Cochlearia groenlandica grows as a solitary plants, the size of the individual plants varying between to in diameter. The flowers are white or pale violet and in diameter. The plant flowers between June and August. Cochlearia groenlandica grows on open ground, typically beaches, tidal flats, gravelly or sandy ground and mud flat bird nesting sites. Its range is circumpolar, and present in all major Arctic regions. In North America, its range reaches from Canada and Alaska to Oregon and it has been found as far south as California.
References
External links
groenlandica
Flora of Greenland
Plants described in 1753
Taxa named by Carl Linnaeus
|
1548679
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Майданик Яків Матвійович
|
Майданик Яків Матвійович (1891—1984) — український поет, прозаїк, карикатурист. Псевдонім — Штіф Табачнюк.
З біографії
Народ. 1891 р. у Свидовій (Західна Україна), навчався у гімназії в Коломиї, потім у Текстильно-орнаментальній школі в Ракшаві поблизу Кракова. У
1911 р. емігрував до Канади, здобув педагогічну освіту в Брендоні, вчителював. Потім відкрив крамницю у Вінніпезі. Писати почав у 1911 р., з 1925 р. редагував журнал «Вуйко», «Календар Вуйка».
Помер 3 червня 1984 р. у Вінніпезі.
Творчість
Автор книжок «Вуйкова книга» (1930, 1974), збірки сатирично-гумористичних оповідань «Вуйко Штіф Табачнюк» (1959), комедій «Маніґрула» (1926), «Гейби комедія» та інших творів.
Окремі видання:
Майданик Я. Як то Штіф перехитрив скачмена // Хрестоматія української літератури в Канаді. -Едмонтон, 2000. — С. 208—209.
Майданик Я. Маніґрула. Комедія. — Вінніпег, 1915. — 25 с.
Література
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Українські письменники
Українська діаспора
Українці Канади
|
392727
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Luis%20Federico%20Leloir
|
Luis Federico Leloir
|
Luis Federico Leloir (September 6, 1906 – December 2, 1987) was an Argentine physician and biochemist who received the 1970 Nobel Prize in Chemistry for his discovery of the metabolic pathways by which carbohydrates are synthesized and converted into energy in the body. Although born in France, Leloir received the majority of his education at the University of Buenos Aires and was director of the private research group Fundación Instituto Campomar until his death in 1987. His research into sugar nucleotides, carbohydrate metabolism, and renal hypertension garnered international attention and led to significant progress in understanding, diagnosing and treating the congenital disease galactosemia. Leloir is buried in La Recoleta Cemetery, Buenos Aires.
Biography
Early years
Leloir's parents, Federico Augusto Rufino Leloir Bernal and Hortensia Aguirre de Leloir, traveled from Buenos Aires to Paris in the middle of 1906 with the intention of treating Federico's illness. However, Federico died in late August, and a week later Luis was born in an old house at 81 Víctor Hugo Road in Paris, a few blocks away from the Arc de Triomphe. After returning to Argentina in 1908, Leloir lived together with his eight siblings on their family's extensive property El Tuyú that his grandparents had purchased after their immigration from the Basque Country of northern Spain: El Tuyú comprises 400 km2 of sandy land along the coastline from San Clemente del Tuyú to Mar de Ajó which has since become a popular tourist attraction.
During his childhood, the future Nobel Prize winner found himself observing natural phenomena with particular interest; his schoolwork and readings highlighted the connections between the natural sciences and biology. His education was divided between Escuela General San Martín (primary school), Colegio Lacordaire (secondary school), and for a few months at Beaumont College in England. His grades were unspectacular, and his first stint in college ended quickly when he abandoned his architectural studies that he had begun in Paris' .
It was during the 1920s that Leloir invented salsa golf (golf sauce). After being served prawns with the usual sauce during lunch with a group of friends at the Ocean Club in Mar del Plata, Leloir came up with a peculiar combination of ketchup and mayonnaise to spice up his meal. With the financial difficulties that later plagued Leloir's laboratories and research, he would joke, "If I had patented that sauce, we'd have a lot more money for research right now."
Career
Buenos Aires
After returning again to Argentina, Leloir obtained his Argentine citizenship and joined the Department of Medicine at the University of Buenos Aires in hopes of receiving his doctorate. However, he got off to a rocky start, requiring four attempts to pass his anatomy exam. He finally received his diploma in 1932 and began his residency in the Hospital de Clínicas and his medical internship in Ramos Mejía hospital. After some initial conflicts with colleagues and complications in his method of treating patients, Leloir decided to dedicate himself to research in the laboratory, claiming that "we could do little for our patients... antibiotics, psychoactive drugs, and all the new therapeutic agents were unknown [at the time]."
In 1933, he met Bernardo Houssay, who pointed Leloir towards investigating in his doctoral thesis the suprarenal glands and carbohydrate metabolism. Houssay happened to be friends with Carlos Bonorino Udaondo, the brother-in-law of Victoria Ocampo, one of Leloir's cousins. Following the recommendation of Udaondo, Leloir began working with Houssay, who in 1947 would later win the Nobel Prize for Physiology or Medicine. The two would develop a close relationship, collaborating on various projects until Houssay's death in 1971; in his lecture after winning the Nobel Prize, Leloir claimed that his "whole research career has been influenced by one person, Prof. Bernardo A. Houssay".
Cambridge
After only two years, Leloir received recognition from the medical department at the University of Buenos Aires for having produced the best doctoral thesis. Feeling that his knowledge in fields such as physics, mathematics, chemistry, and biology is lacking, he continued attending classes at the university as a part-time student. In 1936 he traveled to England to begin advanced studies at the University of Cambridge, under the supervision of another Nobel Prize winner, Sir Frederick Gowland Hopkins, who had obtained that distinction in 1929 for his work in physiology and in revealing the critical role of vitamins in maintaining good health. Leloir's research in the Biochemical Laboratory of Cambridge centered around enzymes, more specifically the effects of cyanide and pyrophosphate on succinic dehydrogenase; from this moment Leloir began to specialize in researching carbohydrate metabolism.
United States
Leloir returned to Buenos Aires in 1937 after his brief stay at Cambridge. 1943 saw Leloir marry; Luis Leloir and Amelia Zuberbuhler (1920-2013) would later have a daughter also named Amelia. However, his return to Argentina was amidst conflict and strife; Houssay had been expelled from the University of Buenos Aires for signing a public petition opposing the Nazi regime in Germany and the military government led by Pedro Pablo Ramírez. Leloir fled to the United States, where he assumed the position of associate professor in the Department of Pharmacology at Washington University in St. Louis, collaborating with Carl Cori and Gerty Cori and thereafter worked with David E. Green at the College of Physicians and Surgeons, Columbia University as a research assistant. Leloir would later credit Green with instilling within him the initiative to establish his own research in Argentina.
Fundación Instituto Campomar
In 1945, Leloir ended his exile and returned to Argentina to work under Houssay at the Instituto de Investigaciones Bioquímicas de la Fundación Campomar, which Leloir would direct from its creation in 1947 by businessman and patron Jaime Campomar. Initially, the institute was composed of five rooms, a bathroom, central hall, patio, kitchen, and changing room. During the final years of the 1940s, although lacking financial resources and operating with very low-cost teams, Leloir's successful experiments would reveal the chemical origins of sugar synthesis in yeast as well as the oxidation of fatty acids in the liver; together with J. M. Muñoz, he produced an active cell-free system, a first in scientific research. It had initially been assumed that in order to study a cell, scientists could not separate it from its host organism, as oxidation could only occur in intact cells. Along the way, Muñoz and Leloir, unable to procure the costly refrigerated centrifuge needed to separate cell contents, improvised by spinning a tire stuffed with salt and ice.
By 1947 he had formed a team that included
Ranwel Caputto, Enrico Cabib, Raúl Trucco, Alejandro Paladini, Carlos Cardini and José Luis Reissig, with whom he investigated and discovered why a malfunctioning kidney and angiotensin helped cause hypertension. That same year, his colleague Caputto, in his investigations of the mammary gland, made discoveries regarding carbohydrate storage and its subsequent transformation into a reserve energy form in organisms.
Sugar nucleotides
At the beginning of 1948, Leloir and his team identified the sugar nucleotides that were fundamental to the metabolism of carbohydrates, turning the Instituto Campomar into a biochemistry institution well known throughout the world. Immediately thereafter, Leloir received the Argentine Scientific Society Prize, one of the many awards he would receive both in Argentina and internationally. During this time, his team dedicated itself to the study of glycoproteins; Leloir and his colleagues elucidated the primary mechanisms of galactose metabolism
(now called the Leloir pathway) and determined the cause of galactosemia, a serious genetic disorder that resulted in lactose intolerance.
The following year, he reached an agreement with Rolando García, dean of the Faculty of Exact and Natural Sciences at the University of Buenos Aires, which named Leloir, Carlos Eugenio Cardini and Enrico Cabib as titular professors in the university's newly founded Biochemical Institute. The institute would help develop scientific programs in budding Argentine universities as well as attract researchers and scholars from the United States, Japan, England, France, Spain, and other Latin American countries.
Following Jaime Campomar's death in 1957, Leloir and his team applied to the National Institutes of Health in the United States desperate for funding, and surprisingly was accepted. In 1958, the institute found a new home in a former all-girls school, a donation from the Argentine government. As Leloir and his research gained greater prominence, further research came from the Argentine Research Council, and the institute would later become associated with the University of Buenos Aires.
Later years
In his later years Leloir continued to study glycogen
and other aspects of carbohydrate metabolism.
As his work in the laboratory was coming to an end, Leloir continued his teaching position in the Department of Natural Sciences at the University of Buenos Aires, taking a hiatus only to complete his studies at Cambridge and at the Enzyme Research Laboratory in the United States.
In 1983, Leloir became one of the founding members of the Third World Academy of Sciences, later renamed the TWAS.
Nobel Prize
On December 2, 1970, Leloir received the Nobel Prize for Chemistry from the King of Sweden for his discovery of the metabolic pathways in lactose, becoming only the third Argentine to receive the prestigious honor in any field at the time. In his acceptance speech at Stockholm, he borrowed from Winston Churchill's famous 1940 speech to the House of Commons and remarked, "never have I received so much for so little". Leloir and his team reportedly celebrated by drinking champagne from test tubes, a rare departure from the humility and frugality that characterized the atmosphere of Fundación Instituto Campomar under Leloir's direction. The $80,000 prize money was spent directly on research, and when asked about the significance of his achievement, Leloir responded:
Legacy
Leloir published a short autobiography, entitled "Long Ago and Far Away" in the 1983 Annual Review of Biochemistry. The title, Leloir claims, is derived from one of William Henry Hudson's novels that depicted the country wildlife and scenery of Leloir's childhood.
He died in Buenos Aires on December 2, 1987, of a heart attack soon after returning to his home from the laboratory, and is buried in La Recoleta Cemetery. Mario Bunge, a friend and colleague of Leloir, claims that his lasting legacy was proving that "scientific research on an international level, although precarious, was possible in an underdeveloped country in the middle of political strife" and credits Leloir's vigilance and will for his ultimate success. With his research in dire financial straits, Leloir often resorted to homemade gadgets and contraptions to continue his work in the laboratory. In one instance, Leloir reportedly used waterproof cardboard to create makeshift gutters in order to protect his laboratory's library from the rain.
Leloir was known for his humility, focus and consistency, described by many as a "true monk in science". Every morning his wife Amelia would drive him in their Fiat 600 and drop him off at 1719 Julián Alvarez Street, location of Fundación Instituto Campomar, with Leloir wearing the same worn out, gray overalls. He worked sitting on the same straw seat for decades and encouraged colleagues to eat lunch in the laboratory to save time, bringing enough meat stew to share with everyone. Indeed, despite Leloir's frugality and extreme dedication to his research, he was a sociable man, claiming not to like working alone.
The Fundación Instituto Campomar has since been renamed Fundación Instituto Leloir, and has grown to become a building with 20 senior researchers, 42 technicians and administrative personnel, 8 post doctorate fellows, and 20 Ph.D. candidates. The institute conducts research in a variety of fields, including Alzheimer's disease, Parkinson's disease, and multiple sclerosis.
Awards and distinctions
Bibliography
Lorenzano, Julio César. Por los caminos de Leloir. Editorial Biblos; 1a edition, July 1994. ISBN 9-5078-6063-0
Zuberbuhler de Leloir, Amelia. Retrato personal de Leloir. Vol. 8, No. 25, pp. 45–46, 1983.
Nachón, Carlos Alberto. Luis Federico Leloir: ensayo de una biografía. Bank Foundation of Boston, 1994.
References
External links
Fundación Instituto Leloir
The Official Site of Louisa Gross Horwitz Prize
1906 births
1987 deaths
Physicians from Buenos Aires
Argentine biochemists
Argentine Nobel laureates
Columbia University faculty
Illustrious Citizens of Buenos Aires
Nobel laureates in Chemistry
Nobel laureates affiliated with Missouri
Foreign Members of the Royal Society
Foreign associates of the National Academy of Sciences
Washington University in St. Louis faculty
University of Buenos Aires alumni
Burials at La Recoleta Cemetery
TWAS fellows
20th-century Argentine scientists
Members of the American Philosophical Society
|
3155880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Борінка
|
Борінка — село, громада округу Малацки, Братиславський край, південно-західна Словаччина, регіон Загоріє. Кадастрова площа громади — 15,79 км².
Населення 799 осіб (станом на 31 грудня 2017 року). Поруч протікає Ступавський потік.
Історія
Борінка згадується в 1273 році.
Примітки
Посилання
|
1135799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Єгоров Валентин Олександрович
|
Єгоров Валентин Олександрович
Валентин Олександрович Єгоров (23 лютого 1953) — український науковець, економіст, дипломат.
Біографія
Народився 23 лютого 1953 року. У 1976 році закінчив Київський державний університет ім.Т.Шевченка, економічний факультет. У 1979 закінчив аспірантуру Київського державного університету ім.Т.Шевченка. Кандидат економічних наук (1980), доцент.
У 1979 — 1993 рр. — асистент, а згодом – доцент кафедри економічної теорії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У 1985 — 1987 рр. — за направленням Мінвузу СРСР викладав в Алємайському сільськогосподарському університеті в Ефіопії.
У 1993 — 1996 рр. — докторант економічного факультету Київського державного університету ім.Т.Шевченка
У 1996 — 1999 рр. — радник з економічних питань Посольства України в Республіці Індонезія, Джакарта
З 10.1996 по 04.1997 рр. — Тимчасовий повірений у справах України в Індонезії.
У 1999 — 2005 рр. — керівні посади в українських комерційних структурах, Київ.
У 2005 — 2007 рр. — декан Київської бізнес школи.
З лютого 2007р. — доцент кафедри економічної теорії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Викладає курси
"Макроекономіка", "Основи економічної теорії", "Теорія економічного розвитку", "Актуальні проблеми економічної теорії", "Стратегія економічного зростання".
Наукове стажування
Китайський народний університет, Пекін (1989-1990).
Український інститут менеджменту, Торонто, Канада (1991).
Лондонський університет, Інститут східних та африканських досліджень (наукова робота за темою докторської дисертації) (1993-1994).
Автор праць
Автор понад 50 праць, співавтор і автор навчально-методичних посібників.
Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник / За ред. Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. – К.: Вища школа, 1994 (розділ 10 «Суспільний поділ праці – джерело соціально-економічного прогресу»; розділ 21 «Співвідношення попиту та пропозиції. Ціноутворення»).
Ukraine: formation of a macroeconomic policy in a hyperinflationary environment. (Україна: формування макроекономічної політики в гіперінфляційному середовищі) // The Ukrainian Review. A quarterly journal. London. – Spring 1994. – Vol. XLI. – #1.
Contradictions in commercial banks activity in the context of stabilizing monetary policy: the case of Ukraine // Competitive Banking in Central and Eastern Europe. Jagiellonian University. Krakow, 1995.
Чинники зовнішньоекономічної стратегії України в суперечливому контексті глобалізації та внутрішньогосподарського реформування // Україна у світовому економічному просторі. – К., Таксон, 2000.
Ресурси фінансової системи і стратегія економічного зростання. – Фінанси України, №9, 2007.
Економічна теорія. Політекономія: Практикум: Навчальний посібник. За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2010 р. – 494 с.
Посилання
Економічний факультет КНУ
Посольства та представництва України за кордоном
Українські економісти
Українські дипломати
Посли України в Індонезії
Випускники економічного факультету Київського університету
|
927941
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0-%D0%A4%D0%B5%D0%B9%D1%94
|
Ла-Фейє
|
Ла-Фейє — муніципалітет у Франції, у регіоні Бретань, департамент Фіністер. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 460 км на захід від Парижа, 165 км на захід від Ренна, 50 км на північ від Кемпера.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 303 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 634,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Примітки
Муніципалітети департаменту Фіністер
|
13767551
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jan%C3%B3wek
|
Janówek
|
Janówek may refer to:
Janówek, Jelenia Góra County in Lower Silesian Voivodeship (south-west Poland)
Janówek, Wrocław County in Lower Silesian Voivodeship (south-west Poland)
Janówek, Podlaskie Voivodeship (north-east Poland)
Janówek, Bełchatów County in Łódź Voivodeship (central Poland)
Janówek, Łęczyca County in Łódź Voivodeship (central Poland)
Janówek, Gmina Mełgiew in Lublin Voivodeship (east Poland)
Janówek, Gmina Piaski in Lublin Voivodeship (east Poland)
Janówek, Garwolin County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Gostynin County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Grójec County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Piaseczno County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Sochaczew County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Warsaw, a neighbourhood in Warsaw, Masovian Voivodeship, Poland
Janówek, Węgrów County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Gmina Mszczonów in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Gmina Wiskitki in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Nowy Dwór Mazowiecki County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Janówek, Warmian-Masurian Voivodeship (north Poland)
|
2507543
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/ABL1
|
ABL1
|
ABL1 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 9-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 1 130 амінокислот, а молекулярна маса — 122 873.
Кодований геном білок за функціями належить до трансфераз, кіназ, тирозинових протеїнкіназ, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах, як апоптоз, клітинна адгезія, пошкодження ДНК, репарація ДНК, ендоцитоз, автофагія, ацетилювання, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з АТФ, нуклеотидами, іонами металів, ДНК, іоном магнію, іоном марганцю.
Локалізований у цитоплазмі, цитоскелеті, ядрі, мембрані, мітохондрії.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 9
Тирозинкінази
Онкогени
Металопротеїни
|
33279457
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Iv%C3%A1n%20Menczel
|
Iván Menczel
|
Iván Menczel (14 December 1941 – 26 November 2011) was a Hungarian football midfielder and Olympic champion. Menczel won the Olympic Games title in Mexico City in 1968, and in addition he was member of the Hungarian team which participated at the 1962 FIFA World Cup. He also played for Salgótarjáni BTC.
References
External links
FIFA profile
1941 births
2011 deaths
Hungarian men's footballers
Men's association football midfielders
1962 FIFA World Cup players
Olympic footballers for Hungary
Footballers at the 1968 Summer Olympics
Olympic gold medalists for Hungary
Olympic medalists in football
Medalists at the 1968 Summer Olympics
Sportspeople from Nógrád County
|
3936412
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BB%D1%8C%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96
|
Юль Генрі
|
Юль Генрі
Сер Генрі Юль (Sir Henry Youle; , Інвереск, Східний Лотіан, Шотландія — ) — шотландський сходознавець, географ, письменник. Почесний доктор наук Единбурзького університету (1884).
Біографія
Син майора, перекладача з арабської мови. Здобув освіту в Единбурзі. Продовжив навчання в університетському коледжі Лондона, вступив в британську військову семінарію в Лондоні, потім перевівся в королівську військово-інженерну школу. У 1840 році був направлений на службу в інженерно-саперний підрозділ в Бенгалію.
Учасник першої (1845—1846) і другої англо-сикхський війни (1848—1849).
У 1848 повернувся на батьківщину через поганий стан здоров'я. Оселився в Единбурзі і протягом трьох років читав лекції в Шотландської військової академії.
У 1852 році Г. Юль повернувся в Бенгалію. Брав участь в посольстві в Бірму. Працював в Аракані і Бірмі, керував там новозбудованою мережею залізниць.
У 1862 році вийшов на пенсію і повністю присвятив себе вивченню середньовічної історії та географії Центральної Азії. У зв'язку з хворобою дружини, вони влаштувалися в Палермо на Сицилії. Після смерті дружини в 1875 році, Юль повернувся в Англію, де був призначений членом Ради у справах Індії.
Г. Юль був членом і деякий час президентом Товариства з вивчення історичних джерел, подорожей та інших географічних матеріалів.
Про свої подорожі Юль написав ряд книг, серед них:
«A narrative of the mission to the Court of Ava in 1855» (Лондон, 1858);
«Cathay and the way thither, being a collection of mediaeval notices of China» (Лондон, 1866);
«The book of Sir Marco Polo», англійський переклад твору Марко Поло, забезпечений цінними коментарями (ib., 1871; 2-е вид., 1875);
«Hobson-Jobson: being a glossary of Anglo-Indian colloquial words and phrases» словник англо-індійських виразів, оброблений спільно з Артуром Бернелем — (ib., 1886).
Відредагував «Mirabilia Descripta» (1863). переклад з латинського книги подорожей домініканського ченця Іордануса Каталані (1290—1336) і Щоденник адміністратора британської Ост-Індської компанії Вільяма Хеджеса (1887-89). Їм написано передмову до книги Миколи Пржевальського «Монголія і країна тангутів» (1876).
Він автор багатьох біографічних статей для Royal Engineers 'Journal і цілого ряду географічних статей в Британській енциклопедії, в тому числі «Історія та географія верхів'їв Амудар'ї».
У 1887—1889 роках Г. Юль був віце-президентом Королівського географічного товариства . Йому пропонували зайняти пост президента товариства, але в знак протесту проти насильницьких методів, використовуваних Британією в Африці, він від нього відмовився.
Нагороджений золотою медаллю Королівського географічного товариства в 1872 році.
Посилання
Yule, Henry
Члени Геттінгенської академії наук
Члени Королівського географічного товариства
Перекладачі XIX століття
Британські перекладачі
Сходознавці XIX століття
Британські географи
Географи XIX століття
Померли в Лондоні
Персоналії за алфавітом
Померли 1889
Померли 30 грудня
Уродженці Східного Лотіану
Народились 1820
Народились 1 травня
|
3445395
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B4%20%28%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F%2C%20%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%BA%29
|
Вотерфорд (парафія, Нью-Брансвік)
|
Вотерфорд (парафія, Нью-Брансвік)
Вотерфорд — парафія в Канаді, у провінції Нью-Брансвік, у складі графства Кінгс.
Населення
За даними перепису 2016 року, парафія нараховувала 469 осіб, показавши зростання на 2,4%, порівняно з 2011-м роком. Середня густина населення становила 2,1 осіб/км².
З офіційних мов обидвома одночасно володіли 60 жителів, тільки англійською — 405. Усього 5 осіб вважали рідною мовою не одну з офіційних.
Працездатне населення становило 51,2% усього населення, рівень безробіття — 14,6% (18,2% серед чоловіків та 15,8% серед жінок). 90,2% осіб були найманими працівниками, а 4,9% — самозайнятими.
Середній дохід на особу становив $38 384 (медіана $30 016), при цьому для чоловіків — $53 801, а для жінок $22 695 (медіани — $39 808 та $21 696 відповідно).
38,8% мешканців мали закінчену шкільну освіту, не мали закінченої шкільної освіти — 23,8%, 35% мали післяшкільну освіту, з яких 39,3% мали диплом бакалавра, або вищий.
Клімат
Середня річна температура становить 4,8°C, середня максимальна – 22,2°C, а середня мінімальна – -14,8°C. Середня річна кількість опадів – 1 254 мм.
Примітки
Населені пункти Нью-Брансвіку
|
1626165
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%B7%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96%20%D0%B2%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B8
|
Фізичні вправи
|
Фізичні вправи — це фізична активність, яка виконується з метою покращення або підтримки фізичної форми, здоров’я чи загального самопочуття. Фізичні вправи передбачають використання м’язів і витрат енергії для досягнення певних цілей, таких як підвищення сили, витривалості, гнучкості, швидкості, рівноваги або тренування серцево-судинної системи.
Фізичні вправи — це прості рухи та складені з них рухові послідовності й їх поєднання, упорядковані з метою фізичного розвитку. Це поєднання рухових дій, що призначені для удосконалення рухової діяльності (тренування, навчання), удосконалення тіла (м'язи, зв'язки, сухожилля, суглоби, кістки) та демонстрування й оцінки їх досконалості.
Приклади фізичних вправ — біг, ходьба, плавання, підтягування, віджимання, присідання, легка й важка атлетика, гімнастика, акробатика, йога, їзда на велосипеді та тренування в командних видах спорту, таких як футбол, волейбол, баскетбол, гандбол, хокей тощо.
Організаційно-методично фізичні вправи представлені у вигляді гімнастики, легкої та важкої атлетик, рухливих та спортивних ігор, спортивного туризму, тощо. Різні поєднання та системи фізичних вправ складають і формують спорт, входять до програми фізичного виховання у навчальних закладах і є складовою фізичної культури.
Вступ
Фізична культура у будь-якому віці приносить хороше самопочуття і покращує як душевний, так і фізичний стан.
Фізична вправа, це будь-який повторюваний рух тіла задля збереження або поліпшення здоров'я. Вони також часто спрямовані на покращення спортивних здібностей та/або навичок. Постійні фізичні вправи є невід'ємною складовою запобігання деяких захворювань, таких як розлади серця, серцево-судинні захворювання, цукровий діабет 2 типу, надмірна вага, біль у спині та інше.
Фізичні вправи слід виконувати помірковано та узгоджено, звертаючи увагу на внутрішні фізичні зміни, щоби навчитися розуміти причинно-наслідковий зв'язок між певним фізичним рухом та його безпосереднім впливом на відчутні внутрішні зміни. Це потрібно, оскільки надмірні обтяження можуть призвести до фізичного зношення певних частин тіла. Через це варто зважати на узгодженні зусиль, як внутрішніх, так і зовнішніх, а самопізнання допомагає цьому завдяки ретельному самодослідженню стану під час фізичної активності.
Фізичні вправи потрібні для різнобічного здоров'я; крім того, їх треба доповнювати раціональним харчуванням та здоровим способом життя.
Люди, які регулярно виконують фізичні вправи здоровіші, щасливіші, живуть довше й молодші епігенетично, та мають нижчий ризик захворюваності, зокрема, на хвороби серця та онкологічні захворювання. Такі люди частіше мають здорову вагу тіла (індекс маси-тіло), більше м'язової тканини та менше жирової. Дослідження показують, що фізичні навантаження знижують ризики смертності від усіх природних причин.
Переваги фізичних вправ:
Підвищують життєвий тонус, забезпечуючи таким чином більше енергії та працездатності.
Допомагають у боротьбі зі стресом, тривогою та депресією.
Покращують когнітивні функції (пам'ять, увагу, мислення).
Підвищують самооцінку та самопізнання.
Збільшують м'язову спроможність і стійкість до втоми.
Полегшують розслаблення та знімають напругу у тілі. Допомагають заснути.
Покращують чутливіть до інсуліну, спалюють калорії, допомагаючи скинути зайву вагу або підтримувати нормальну вагу.
Заохочують співіснування між друзями та родиною, а також дають можливість зустрічатися з іншими людьми.
Сприяють здоровому способу життя без залежності від тютюну, алкоголю та інших шкідливих речовин.
Покращують сексуальну активність.
Зменшують відчуття відокремленості та самотності серед людей похилого віку.
Зміцнюють легені і тим самим покращують обіг кисню в крові.
Знижують рівень холестерину та ризик серцевого нападу, узгоджують артеріальний тиск.
Підштовхують викид ендорфінів, так званих «гормонів щастя».
Покращують душевну рівновагу і ясність розуму.
Якнайменша кількість часу для запобігання захворюванням — 30 хвилин помірних фізичних занять щодня. Інші звички, які слід поєднувати з фізичними вправами, це: гарне харчування, відповідний відпочинок, охайність та уникнення вживання речовин, які шкідливі для організму, таких як тютюн, алкоголь, надмірне споживання цукру тощо.
У виконані фізичних вправ завжди присутні три складові:
1. Вихідне положення учасників (в.п.).
2. Чітке виконання певних рухів (із можливим підрахунком: 1-2-3-4 тощо).
3. Кінцеве положення.
Загальні відомості
Для кожної вправи м'язи визначаються як первинно залучені у руху — незалежно від того активні вони або статичні. Діяльними (або головними) вважаються м'язи, що скорочуються і приводять до руху певну частину тіла. Статичними є ті, які або допомагають скороченню м'язів, або, з початком руху, роблять стійкими первинну чи вторинну структуру, що сприяє руху.
Існує величезна кількість виконання тих чи інших різновидів фізичних вправ — для будь-якої з них завжди знайдеться чотири або п'ять різних способів залучити певні м'язи (шляхом зміни захоплення руками, положення стоп, зміни швидкості руху тощо).
Вибір особливих вправ, їх дієвість (застосовувана вага, коли вони використовуються), обсяг (кількість підходів та повторень), тривалість та періодичність (кількість занять на тиждень) визначаються виходячи з особистих можливостей та мети людини. Найкращим та найбільш придатним способом визначитися з цим — звернутися за порадою до фахівця з фітнесу (із загального оздоровлення, по силовим вправам) та отримати особисту програму та вказівки, які будуть враховувати певні потреби та власні можливості.
Класифікація фізичних вправ
Розрізняють декілька видів фізичних вправ: цілісні, розмежовані, підвідні, показові тощо. Також їх розподіляють на: повторювані, неповторювані, змішані та статичні, динамічні чи поєднані.
Окремо розглядаються комплекси фізичних вправ (оздоровчі, силові) і комплекси вправ гігієнічної гімнастики, комплекси вправ у різних видах спорту й комплекси відновлювальних (корегувальних) вправ, що використовують в лікувальній фізичній культурі (застосовуються після перенесених травм і захворювань з метою відновлення організму).
Типи вправ
Силові вправи — такі як піднімання штанги, підтягування — спрямовані на збільшення м'язової маси і додавання більшої сили м'язам.
Кардіо вправи — наприклад, їзда на велосипеді, біг, плавання, біг на лижах — зосереджуються на збільшенні витривалості та зниженні ваги тіла
Вправи на розтяжку м'язів — спрямовані на поліпшення гнучкості тіла.
Статичні (планка, шпагат) та динамічні (стрибки у висоту, присідання) вправи.
Види тренувань
Аеробне тренування — тренування з великим числом повторень, спрямоване на поліпшення витривалості.
Анаеробне тренування — виконання вправ з великим обтяженням, спрямоване на розвиток сили.
Інтервальне тренування — заняття, покликане поєднати найкраще від анаеробних та аеробних тренувань
Гіпоксичне тренування — тренування професійних спортсменів, призначене для зменшення періоду акліматизації.
Фізичні вправи можуть також передбачати тренування, яке спрямовує зусилля на точності, спритності, силі та швидкості.
Іноді використовуються терміни «динамічний» та «статичний». «Динамічні» вправи сприяють зниженню діастолічного артеріального тиску під час фізичних вправ, завдяки поліпшенню кровотоку. І навпаки, статичні вправи (наприклад, підняття ваги) можуть значно підвищувати систолічний тиск (під час вправи).
Користь для здоров'я
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) вирізняє такі головні позитивні впливи фізичної активності на здоров'я:
Фізична активність має значні переваги для здоров'я серця, тіла та розуму.
Фізична активність сприяє запобіганню та лікуванню неінфекційних захворювань.
Фізична активність зменшує наслідки депресії та тривоги.
Фізична активність покращує навички мислення, навчання та прийняття рішень.
Фізична активність забезпечує здорове зростання і розвиток молоді.
Фізична активність покращує загальне самопочуття.
Люди, які регулярно виконують фізичні вправи здоровіші, щасливіші, живуть довше й молодші епігенетично, та мають нижчий ризик захворюваності, зокрема, на хвороби серця та онкологічні захворювання. Такі люди частіше мають здорову вагу тіла (індекс маси-тіло), більше м'язової тканини та менше жирової. Дослідження показують, що регулярні фізичні вправи знижують ризики смертності від усіх природних причин, а саме 2,5 години на тиждень (відповідно 30 хвилин помірної активності на день протягом 5 днів на тиждень) порівняно з ніякою активністю, пов'язано зі зниженням ризику смертності від усіх причин на 19 %, тоді як 7 годин помірних навантажень на тиждень — на 24 %.
До того-ж довільна фізична активність (фізичні вправи, прогулянки, активний транспорт) пов'язана з нижчим рівнем смертності від усіх причин, натомість важка фізична активність на роботі чи городі, не має такого здорового впливу на організм або обумовлена вищим рівнем фізичної завантаженості, що може бути пов'язано з меншим внеском аеробного навантаження під час фізичної роботи. Таким чином, дозвільна фізична активність потрібна і для людей, залучених до важкої фізичної праці.
Регулярні фізичні вправи є потужним регулятором чутливості до інсуліну та загального системного метаболізму як через швидкі реакції, викликані кожним тренуванням, так і через хронічну адаптацію. Завдяки цьому, постійні фізичні вправи значно знижують ризики хронічних метаболічних захворювань, зокрема діабет 2 типу та неалкогольну жирову хворобу печінки.
Добровільні фізичні вправи можуть покращити навчання та розумову працездатність, покращити нейропластичність і пам'ять (покращити кровотік в мозку, підвищити рівень нейротрофічного фактора мозку (BDNF) та інших факторів росту), стимулювати нейрогенез та підвищити стійкість мозку до негативних чинників. З’являється все більше доказів того, що регулярні фізичні вправи можуть сприяти мітохондріальному біогенезу в нейронах мозку, що може сприяти покращенню когнітивних функцій (пам'ять, увага, мислення) і настрою. Це призвело до зацікавленості у використанні фізичних вправ як немедикаментозного втручання для нейродегенеративних розладів та інших неврологічних станів. Дослідження протягом 44 років 1462 жінок віком від 38 до 60 років показало, що висока фізична підготовленість сповільнила вік початку деменції на 9,5 років порівняно з середньою фізичною підготовленістю. Дослідження 2022 року показало, що кількість фізичної активності позитивно корелює з масою сірої речовини мозку.
Також ціла низка наукових досліджень доводить дієвість використання крокомірів або подібних мобільних застосунків, для підвищення рівня фізичної активності, і навіть доводить, що їх використання сприяє поліпшенню стану здоров'я людей. Вони показують, що після початку використання крокоміра, рівень фізичної активності людей підвищувався, а разом із ним покращувалися й їхні фізичні показники.
Переваги помірних фізичних вправ
Фізичні вправи:
Розганяють серцевий ритм, і тим самим покращують кровообіг, забезпечуючи посилення обмінних процесів у тканинах організму
Омолоджують організм, роблять людину більш здоровою, запускають процеси уповільнення старіння і відновлення клітин.
Сприяють зміцненню м'язів
Запобігають розширенню вен
Надають гарний колір обличчя
Підтримують пружність шкіри
Сприяють виправленню постави
Сприяють нормалізації ваги
Зміцнюють кістки
Надають гнучкість суглобам та зв'язкам
Прищеплюють смак до постійного та досконалого рівня життя
Інтенсивність
Фізична активність може бути будь-якої інтенсивності, від простого посмикування м'яза до повного спринту. З практичної точки зору фізичну активність можна розглядати як континуум від сидячої поведінки до енергійної активності. Інтенсивності в основному класифікуються відповідно до витрат енергії, використовуючи стандартний показник інтенсивності, метаболічні еквіваленти (MET). Широкі категорії — сидяча поведінка, легка активність, помірна активність та енергійна активність.
Приклади діяльності на кожній інтенсивності
Приклади діяльності, представлені нижче, є саме такими, прикладами. Залежно від особистості та задіяної діяльності, діяльність може перекривати категорії інтенсивності або повністю змінювати категорії.
Показано, що фізична активність зменшує тривожність як стан (індивідуальні фізичні вправи, без перерви), тривожність як властивість особистості (безперервне виконання, «вправа» певних фізичних навантажень), психофізіологічні ознаки тривожності — артеріальний тиск і частота серцевих скорочень (помірні фізичні навантаження можуть призвести до зниження інтенсивності короткочасної фізіологічної реактивності та стимулювати відновлення від короткочасних фізіологічних стресорів (Biddle & et al., 2000)). Для людей з важким депресивним епізодом та тривожним розладом найефективнішими виявилися тривалі та короткі прогулянки, а для людей з розладами зловживання наркотичними речовинами, біполярним розладом та частою психотичною декомпенсацією «напружена» гімнастика та катання виявилися найбільш ефективними.
Харчування та відновлення
Основні статті — Раціональне харчування, Здорове харчування.
Раціональне харчування так само важливе для здоров'я, як і фізичні вправи. Під час фізичних вправ стає ще потреба в адекватному харчуванні збільшується, щоб забезпечити достатю кількість макроелементів (білки, жири й вуглеводи включно з харчовими волокнами), вітамінів і мікроелементів, оптимальну кількість води (приблизно 1/30 від маси тіла на добу), щоб допомогти організму відновитися після фізичних навантажень.
Активне рухливе відновлення після важких вправ (ходьба, легкі вправи, розтяжка) покращує кровотік в м'язах, сухожилках, суглобах, кістках та інших тканинах, що сприяє швидшому відновленню організма.
Див. також
Список силових вправ
Силові тренування
Фізична культура
Спорт
Здоров'я
Культуризм
Кінезіологія
Теплопродукція
Мітохондріальний біогенез
Здоровий спосіб життя
Примітки
Література
Анатомія вправ. Тренер та помічник у ваших заняттях. Пет Маноккіа/Anatomy of Exercise/ISBN 978-5-699-30200-0
Галерея
Фізична підготовка
Фізична культура
Здоровий спосіб життя
|
4363807
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%BE%D1%83%D1%81
|
Цибулевий соус
|
Цибулевий соус – соус, в якому як основний інгредієнт використовується цибуля. При приготуванні деяких цибулевих соусів може використовуватися кілька видів цибулі. Деякі цибулеві соуси мають коричневий колір, а інші – білі .
Приготування
Як правило, основа соусу – обсмажена у вершковому маслі з борошном цибуля, в яку потім додають вершки, молоко, томати, курячий бульйон, вино, пиво, лимонний сік, борошно, сіль, перець, каєнський перець, мускатний горіх, гірчицю, шавлію та інші спеції, зелень, гриби, горіхи, панірувальні сухарі, бекон тощо. Приготування зазвичай включає нарізання скибочками або кубиками, а потім приготування цибулі, додавання додаткових інгредієнтів, а потім продовження варіння або тушкування суміші для створення соусу. Деякі рецепти включають обсмажування цибулі доти, доки вона не підрум'яниться, тоді як інші не обсмажують цибулю до потемніння.
Цибулевий соус можна використовувати як доповнення до багатьох страв, таких як картопля та горох, до м'яса, наприклад, до свинини, качки, кролика, баранини та печінки, наприклад, до телячої печінки. Цибулевий соус, приготовлений з панірувальними сухарями, можна використовувати як начинку в різних стравах з птиці, таких як гуска.
У національних кухнях
У французькій кухні добре відомий цибулевий соус субіз.
Мірантон - французький цибулевий соус, в якому основою служить томатний соус.
Себолада є португальським цибулевим стью, цибулевим соусом або пастою, яку готують з цибулею як основний інгредієнт. Він використовується у кількох португальських стравах.
У Нью-Йорку хот-доги виробника Sabrett асоціюються з червоним томатним соусом із цибулі під назвою Sabrett Onions in Sauce. Це стандартна приправа на багатьох візках для хот-догів марки Sabrett.
Примітки
Джерела
Соуси
Страви з цибулі
|
4694245
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%83%D0%B7%20%D0%9A%D0%BE%D0%B5%D0%BD%20%28%D1%84%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BA%D0%B0%29
|
Роуз Коен (феміністка)
|
Роуз Коен (феміністка)
Роуз Коен (20 травня 1894 року, Лондон, Велика Британія — 28 листопада 1937 року, Москва, Радянський Союз) — англійська феміністка, суфражистка, членкиня-засновниця Комуністичної партії Великої Британії, журналістка Комінтерну (1920—1929), завідувачка іноземним відділом газети «Москоу Дейлі Ньюс» The Moscow News (1931—1937), піддана Великобританії.
У роки Великого терору заарештована у Москві та розстріляна. Посмертно реабілітована у Радянському Союзі у 1956 році.
Біографія
Народилася у 1894 році в Лондоні, район Іст-Енд у сім'ї євреїв-емігрантів з Лодзі. Батько Моріс Коен був кравцем, але згодом відкрив власний бізнес. Роуз прагнула освіти і через освітню асоціацію робітників здобула знання з економіки та політики, а також вільно оволоділа трьома мовами, що було великим досягненням для дочки емігрантів. Це дозволило їй отримати роботу спочатку у Лондонській міській раді (до 1917) і згодом у департаменті дослідження праці (1917—1920), що наприкінці Першої світової війни стала центром молодих лівих інтелектуалів. Коен працювала секретаркою у Беатріси Вебб та Сіднея Вебба. Роуз Коен, за спогадами , «мала величезну чарівність і жвавість» і «була, можливо, найпопулярнішою людиною в нашому маленькому русі». У 1910-х роках брала активну участь у суфражистському русі у Великій Британії, який очолювала Сильвія Панкгерст. У 1920 Роуз Коен стала членкинею-засновницею комуністичної партії Великобританії, яку згодом очолив Гаррі Полліт.
За описом сучасників Коен була «чарівною, освіченою, живою і дуже красивою». Мала безліч шанувальників, найзавзятішим з яких був Гаррі Полліт. На фотографії Роуз Коен, яка зберігається в Національному музеї Історії (People's History Museum) у Манчестері (Велика Британія), знаходиться напис Гаррі Полліта: «Роуз Коен — в яку я закоханий, і яка відштовхувала мене 14 разів».
Діяльність
В Комінтерні
На початку 1920-х Коен як агентка Комінтерну подорожувала світом, виконуючи секретні місії, які включали не лише передачу повідомлень, а й грошей компартіям. У 1922—1923 вона відвідувала Радянський Союз, а також подорожувала до Фінляндії, Німеччини, Литви, Естонії, Латвії, Туреччини, Франції, Норвегії, Швеції та Данії. Вона була комінтернівською кур'єркою і передавала великі суми грошей комуністичним партіям цих країн.
У 1925 р. Коен працювала у Радянському посольстві у Лондоні і також провела кілька місяців у Парижі за секретним завданням Комінтерну та передала комуністичній партії Франції великі суми грошей. У 1925 р. познайомилася з одним з керівників Комінтерну Давидом Петровським, з яким згодом одружилася.
У Москві
У 1927 р. Коен за завданням ЦК компартії Великої Британії приїхала до Москви працювати, у тому ж році вступила у ВКП(б). Діяльність Рози Коен привернула увагу англійської розвідки: ще з кінця 1916 р. за нею було встановлено стеження, включаючи всі листи та телефонні розмови. Всі транскрипти, записані британською розвідкою, були опубліковані в 2003.
На початку 1929 р. Роуз Коен одружилася з Давидом Петровським, а у грудні 1929 р. народила сина Олексія. У 1929 р. вона провела шість місяців, подорожуючи Китаєм і Японією, а також відвідала Польщу та Німеччину з місіями Комінтерну.
1930-го Роуз Коен вступила до Міжнародної ленінської школи Комінтерну, а з 1931 р. — співробітниця і згодом завідувачка іноземним відділом газети «Москоу Дейлі Ньюс» (The Moscow News). Роуз Коен і Давид Петровський були «золотою парою в суспільстві експатріантів Москви», а їх квартира стала своєрідним салоном для іноземців, що живуть у Москві, а також приїжджають.
Сталінський терор
Родина Коен-Петровського усвідомлювала небезпеку, що виникла в СРСР після вбивства Сергія Кірова у 1934, яке стало каталізатором великого сталінського терору. Влітку 1936 р. Коен хотіла поїхати до Лондона з сином: їй дозволили виїхати, але без дитини. Її сестра, яка бачила Роуз в Лондоні, подумала, що та «нещаслива, і якби не Альоша, вона не повернулася б».
Тоді ж чоловік оформив відрядження до Америки для вивчення досвіду вищих технічних навчальних закладів США. Відрядження дозволив його керівник Серго Орджонікідзе — голова Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ) та нарком важкої промисловості Радянського Союзу. Коен та Петровський намагалися використати свої поїздки як можливість майже одночасно виїхати з країни та врятуватися. Однак, не отримавши дозволу на виїзд для сина, вони залишилися у Союзі.
У лютому 1937 року загинув Серго Орджонікідзе. У березні 1937 р. заарештували чоловіка Коен, а її виключили з ВКП(б). 13 серпня 1937 р. Роуз Коен заарештували, звинувативши у тому, що вона: «членкиня антирадянської організації в Комінтерні, шпигунство на користь Великої Британії, резидентка англійської розвідки».
Роуз Коен сталінські катівні довго не могли зламати. До 29 жовтня 1937 вона заперечувала всі звинувачення. Внесена до Сталінських розстрільних списків від 22 листопада 1937 року. 28 листопада 1937 р. на суді (почався о 14:20) — у закритому судовому засіданні, без участі звинувачення та захисту та без виклику свідків, «у порядку закону від 1 грудня 1934 р.» — Роза Коен «винною себе не визнала, свої свідчення на попередньому слідстві не підтвердила, оскільки їх було дано хибно. Жодних секретних даних англійської розвідки вона не передавала». Від своїх попередніх свідчень Коен відмовилася. Шпигунством вона ніколи не займалася. В останньому слові винною себе не визнала. Проте вирок суду було оголошено, о 14:40 засідання було закрито. Того ж дня Роуз Коен, англійську комуністку, розстріляли.
Давида Петровського розстріляли 10 вересня 1937 року (реабілітували 1958 року).
Реакція Великої Британії
Дізнавшись про арешт Роуз Коен, комуністичні лідери Великої Британії Гаррі Полліт та Вільям Галлагер звернулися до Генерального секретаря Виконкому Комінтерну Георгія Димитрова та його заступника Дмитра Мануїльського і отримали пораду «не втручатися». Внаслідок цього комуністична партія Великої Британії не лише не протестувала, а й не підтримала протест лівих соціалістів (лист християнського соціаліста ).
Британські комуністичні лідери дискредитували себе, але й британський уряд не поспішав врятувати життя свого підданого. Почали циркулювати чутки, що Коен прийняла радянське громадянство, що не відповідало дійсності: вона залишалася підданою Великої Британії до своєї смерті. Запити Беатрис Вебб і Сіднея Вебба про Роуз Коен залишилися без відповіді. Протест посольства Великої Британії сильно запізнився і прозвучав лише у квітні 1938. Цей протест не допоміг синові Коен та Петровського Олексію. У 1937 році у семирічному віці його помістили до дитячого будинку з тавром «син ворогів народу». Сестра Роуз Коен та її брати сказали всім, що вона і син померли від пневмонії та забули про сина на 50 років.
Реабілітація та нащадки
Після ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 року) син Рози Коен Олексій Петровський подав заяву про перегляд справи своєї матері. 18 липня 1956 року Генеральний секретар Компартії Великої Британії Гаррі Полліт надіслав листа Першому секретареві Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу Микиті Хрущову із запитом прояснити для громадськості та політичних кіл Великобританії ситуацію з арештом Роуз Коен у 1937 році та її подальшудолю. 8 серпня 1956 р. військовою колегією Верховного суду Радянського Союзу вирок від 28 листопада 1937 р. було скасовано, всі звинувачення проти Роуз Коен було знято, і справу було припинено через відсутність складу злочину. Роуз Коен як жертва політичних репресій була посмертно реабілітована.
Олексій Петровський після загибелі батьків у 1937 році провів три роки у дитбудинку. У 1940 році його усиновила двоюрідна сестра Давида Петровського Ревекка Мойсеївна Бєлкіна, лікарка, а під час Німецько-радянської війни — майор медичної служби на фронті. Коли їй вдалося домогтися дозволу на усиновлення, вона знаходилася зі своєю сім'єю у політичному засланні за 58-ою статтею в Тобольську. Згодом Олексій Петровський (1929—2010) став доктором геолого-мінералогічних наук, академіком РАПН. Онук, Михайло Олексійович Петровський, кандидат фізико-математичних наук.
Примітки
Посмертно реабілітовані
Розстріляні на полігоні «Коммунарка»
Діячі Комінтерну
Члени Комуністичної партії Великої Британії
Британські феміністки
Британські суфражистки
Жінки, розстріляні в СРСР
|
1708921
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BF%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Живий труп (фільм)
|
Живий труп (фільм)
«Живий труп» — фільм-спектакль 1952 року за однойменною п'єсою Л. М. Толстого.
Зміст
Російський дворянин Федір Васильович Протасов не може миритися з лицемірством навколишніх, але безсилий боротися з цим. Він починає пити, іде з дому і поступово опускається. Поведінка Протасова сприяє зближенню його дружини Лізи з давнім другом родини, Віктором Кареніним. Не в змозі винести брехню і приниження, пов'язані з майбутнім шлюборозлучним процесом, Федя інсценує самогубство і, здавалося, назавжди йде з життя своєї родини. Лише завдяки нещасному випадку стає відомо, що Федір Протасов живий. Лізу, яка примиритися зі смертю чоловіка і стала дружиною Кареніна, викликають у суд за звинуваченням у подвійному заміжжі. Щоб припинити дурну і брехливу комедію суду та захистити від ганьби невинних людей Протасов стріляється.
Посилання
Фільми-драми СРСР
Фільми СРСР 1952
Екранізації творів Льва Толстого
Фільми кіностудії «Ленфільм»
Фільми Володимира Венгерова
Фільми російською мовою
|
453476
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D0%B5
|
Гранальйоне
|
Гранальйоне, Ґранальйоне — колишній муніципалітет в Італії, у регіоні Емілія-Романья, метрополійне місто Болонья. З 1 січня 2016 року Гранальйоне є частиною новоствореного муніципалітету Альто-Рено-Терме.
Гранальйоне розташоване на відстані близько 280 км на північний захід від Рима, 55 км на південний захід від Болоньї.
Населення — (2014).
Демографія
Сусідні муніципалітети
Кастель-ді-Казіо
Пістоя
Порретта-Терме
Самбука-Пістоїєзе
Див. також
Список муніципалітетів метрополійного міста Болонья
Примітки
Колишні муніципалітети Емілії-Романьї
|
73793846
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kobasi%C4%8Dari
|
Kobasičari
|
Kobasičari is a village in Croatia.
Demographics
According to the 2021 census, its population was 170.
References
Populated places in Bjelovar-Bilogora County
|
2872552
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B7%D1%8C%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%BE%20%28%D0%9B%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Єзьорко (Ловицький повіт)
|
Єзьорко (Ловицький повіт)
Єзьорко — село в Польщі, у гміні Коцежев-Полудньовий Ловицького повіту Лодзинського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Скерневицького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Ловицького повіту
|
4434565
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D0%BE%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B3%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202022%20%E2%80%94%20%D0%B1%D1%96%D0%B3-%D0%B5%D0%B9%D1%80%20%28%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B8%29
|
Сноубординг на зимових Олімпійських іграх 2022 — біг-ейр (жінки)
|
Сноубординг на зимових Олімпійських іграх 2022 — біг-ейр (жінки)
Змагання зі сноубордингу в дисципліні біг-ейр серед жінок на зимових Олімпійських іграх 2022 відбулися 14 лютого (кваліфікація) і 15 лютого (фінал) 2022 року на трампліні «Біг-ейр Шоген» у Пекіні.
Чинною олімпійською чемпіонкою була Анна Гассер. Також кваліфікувалися володарка срібної медалі Ігор-2018 Джеймі Андерсон, яка є дворазовою олімпійською чемпіонкою в стоупстайлі, і бронзова медалістка Ігор-2018 Зої Садовскі-Синнотт. Гассер очолювала залік Кубка світу 2021–2022 після двох змагань з біг-ейру, що відбулися перед Олімпіадою. В обох змаганнях вона посіла 2-ге місце. 2-ге та 3-тє місця в загальному заліку посідали, відповідно, Рейра Івабуті і Кокомо Мурасе. Лорі Блуен виграла Чемпіонат світу 2021 року, а Садовскі-Синнотт і Міябі Оніцука здобули, відповідно, срібну та бронзову нагороди. Андерсон перемогла на зимових Всесвітніх екстремальних іграх 2019, випередивши Оніцуку і Садовскі-Синнотт.
Кваліфікація
Результати
Кваліфікація
Спортсменки, що посіли перші 12 місць, потрапили до фіналу.
Фінал
Примітки
|
3177263
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rohatec
|
Rohatec
|
Rohatec is a municipality and village in Hodonín District in the South Moravian Region of the Czech Republic. It has about 3,500 inhabitants.
Geography
Rohatec is located about northeast of Hodonín and southeast of Brno, on the border with Slovakia. It lies in a flat landscape of the Lower Morava Valley. The village is situated on the right bank of the Morava River.
History
The first written mention of Rohatec is in a deed of King Ottokar II from 1270. From 1368 until the establishment of an independent municipality in 1848, Rohatec belonged to the Strážnice estate.
Demographics
Transport
The I/55 road from Olomouc to Břeclav passes through the municipality.
Rohatec is located on the railway lines Přerov–Břeclav and Hodonín–Velká nad Veličkou.
Sights
The most valuable monument is a chapel that is the chancel of the original Gothic church. It dates from around 1300.
After the old church was demolished in 1903, the Church of Saint Bartholomew was built in 1911. It is the main landmark of Rohatec.
Notable people
Zdeněk Škromach (born 1956), politician; lives here
Jakub Kornfeil (born 1993), motorcycle racer; lives here
References
External links
Villages in Hodonín District
Moravian Slovakia
|
4093401
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B5%20%28%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%A0%D1%96%D0%B3%29
|
Рудничне (Кривий Ріг)
|
Рудничне (Кривий Ріг)
Рудничне — місцевість у Кривому Розі, колишнє селище у Рахманівській селищній раді Криворізької міської ради Дніпропетровської області.
Розташоване у Центрально-Міському районі міста, на правому березі річки Інгулець. Основні вулиці: Герцена, Руднична, Черепанових та Яцьківа.
Як окремий населений пункт, селище припинило існування 18 листопада 1997 року — зняте з обліку рішенням Дніпропетровської обласної ради через відселення мешканців. Однак, станом на 2020 рік, там проживають мешканці. Проєктом побудови Шиманівського ГЗК 2016 р. пропонувалось відселення жителів до селища Рахманівка.
Місцина трьох боків оточена відвалами пустої породи внаслідок діяльности місцевих гірничозбагачувальних комбінатів.
Станом на 2018 рік, через селище пролягав автобусний маршрут № 244 «Пр. Південний (Інгулецький р-н) — вул. Альохіна (с. Степове, ч/з Новоселівку, Латівку, Рахманівку)».
Примітки
Колишні населені пункти Криворізького району
Місцевості Кривого Рогу
|
454799
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%20%28%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F%29
|
Акмолінська область (Російська імперія)
|
Акмолінська область (Російська імперія)
Акмолінська область (Омська область в 1918–1920) — область Російської імперії, створена в 1868, її центром був Омськ.
Історія
До її складу входили Акмолінський, Атбасарський, Кокчетавський, Омський та Петропавловський повіти.
До 1882 Акмолинська область входила до Західно-Сибірського генерал-губернаторства.
Згодом Західно-Сибірське генерал-губернаторство було скасовано й створено Степове генерал-губернаторство.
До Степового генерал-губернаторства Акмолінська область увійшла як адміністративна одиниця разом із Семипалатинською та Тургайською областями. Одночасно Томська й Тобольська губернії отримали права, якими користувалися губернії європейської частини Російської імперії, і до генерал-губернаторств більше не входили, а безпосередньо підпорядковувалися Петербургу. Центром новоствореного Степового генерал-губернаторства теж став Омськ.
У січні 1918 рішенням обласного з'їзду селянських депутатів Акмолінську область перейменовано на Омську; до неї приєднано Тарський та Тюкалинський повіти Тюменської (колишньої Тобольської) губернії.
3 січня 1920 Постановою Сибревкому Омська область перетворена в Омську губернію.
Населення
Згідно з даними перепису населення Російської імперії 1897 року в області мешкало 682608 осіб. Мовний склад населення був таким:
Примітки
Джерела
Н. Юрцовский. Административное деление (XVII–XX вв.) // Сибирская советская энциклопедия. Новосибирск: Сибирское краевое издательство, 1929, т. 1, стлб. 20-27.
П. П. Вибе. Административное деление // П. П. Вибе, А. П. Михеев, Н. М. Пугачева. Омский историко-краеведческий словарь. Москва: Отечество, 1994, с. 6-7.
Області Російської імперії
Історія Сибіру
Губернії Російської імперії на території Казахстану
Губернії Російської імперії на території Росії
Історія Омської області
Історія Акмолинської області
Історія Жамбильської області
Історія Північноказахстанської області
Історія Туркестанської області
Засновані в Азії 1868
Історія Карагандинської області
|
942986
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Coendou%20pruinosus
|
Coendou pruinosus
|
Coendou pruinosus — вид гризунів родини голкошерстові (Erethizontidae).
Поширення
У східній Колумбії мешкає лише в передгір'ї та на гребені Кордильєр та в горах Макарена. У Венесуелі мешкає в передгір'ях Сьєрра-де-Періха, в низинах басейну озера Маракайбо, в Кордильєра-де-Мерида й Кордильєра-де-ла-Коста. Діапазон висот: 54–2600 метрів над рівнем моря. Наскільки відомо не мешкає в безлісих ландшафтах.
Загрози та охорона
Вид знаходиться під загрозою у частині ареалу внаслідок знелісення. Зустрічається на деяких територіях, що охороняються.
Джерела
вебсайт МСОП
Тварини, описані 1905
Гризуни
Голкошерстові
Ссавці Південної Америки
|
2530210
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Bols
|
Bols
|
Bols — назва бренду, використана Лукасом Болсом, нідерландським виробником спиртних напоїв. Лінія товарів бренду на сьогодні містить горілчані вироби, лікери, джин та женевер. Bols діє з 1575 року та стверджує, що ж найстарішим ґуральним брендом у світі. Продукція бренду доступна у 110 країнах, в тому числі і в Україні, а лінія лікерів досягла 30 смаків. Внаслідок ранньої реорганізації, у східній Європі бренд Bols перебуває у власності компанії CEDC (Central European Distribution Corporation).
У стрічці Рей персонаж Рей Чарльз п'є напій цієї марки.
Джерела
Виробники алкогольних напоїв
|
20045685
|
https://en.wikipedia.org/wiki/88%20Tauri
|
88 Tauri
|
88 Tauri, also known as d Tauri, is a multiple star system in the constellation Taurus. It has an apparent magnitude of about 4.25, meaning that it is visible to the naked eye. Based upon parallax measurements made by the Hipparcos spacecraft, the star system is some from the Sun.
88 Tauri is a sextuple star system, meaning that it contains six stars in a hierarchical orbit. The brighter component, 88 Tauri A, is a quadruple system consisting of two spectroscopic binaries orbiting each other with an orbital period of 18 years. The fainter component, 88 Tauri B, is also a spectroscopic binary, and is about 69 arcseconds away, bringing up the total to six stars.
Orbit
Hierarchy of orbits in the 88 Tauri system
88 Tauri A is a fourth-magnitude star with two components, 88 Tauri Aa and 88 Tauri Ab. 88 Tauri Aa and Ab orbit each other once every 18 years and are separated by about 0.28 arcseconds. Those two components themselves are spectroscopic binaries: binary stars that are too close to be resolved but can be detected by periodic Doppler shifts in their spectrum. In this case, variability in the radial velocity has been recognized as early as 1907. The Aa pair has an orbital period of 3.57 days, the Ab pair has an orbital period of 7.89 days, and both have circular orbits with low orbital eccentricities.
88 Tauri B, 69.56 arcseconds away, is a seventh-magnitude star that is also a binary star system. It is another spectroscopic binary whose components (88 Tauri Ba and Bb) orbit each other every 3.69 years. The orbit of 88 Tauri B around 88 Tauri A likely takes about 70,000 years.
Properties
88 Tauri Aa has a spectral type of A6m, indicating that it is an A-type star. The "m" in its spectral type means that it is an Am star, also known as a metallic-line star. These types of stars have spectra indicating varying amounts of metals, like iron. The rest of the stars in 88 Tauri A have spectral types ranging from F5 to G2-3, meaning that they are regular F-type or G-type main-sequence stars. The spectral types for 88 Tauri Ab1 and Ab2 are less certain, because their spectral lines are weaker, hence the colon after G2. Aa1 does not appears to be rotating synchronously with its companion (nor does it have a convective atmosphere), unlike Aa2. (It is not known if the two stars of 88 Tauri Ab are in synchronous rotation with each other, because of the relatively high errors in their measurements.)
88 Tauri B consists of a F-type main sequence star, with another low-mass star. The mass of the smaller component is at least 0.15 solar masses, so it is most likely a red dwarf.
References
Taurus (constellation)
Tauri, 088
Spectroscopic binaries
6
Tauri, d
1458
029140
021402
Durchmusterung objects
Am stars
|
4909602
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B8%D0%B3%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%93%D0%95%D0%A1
|
Чигиринська ГЕС
|
Чигиринська ГЕС - мала гідроелектростанція на річці Друть в Кіровському районі Могильовської області (Білорусь). Побудована в 1953—1959 роках біля села Чигиринка (60 км на південний захід від Могильова).
Встановлена потужність 1500 кВт. До комплексу ГЕС входить земляна та водозливна греблі. Довжина земляної греблі — 980 метрів. У водозливну греблю включений шлюз для скидання надлишків води і пропуску суден маломірного флоту і лісосплаву (лісосплав і судноплавство по Друті давно відсутні). У водозливній греблі встановлено 6 сегментних затворів для спуску води в період паводку. У будівлі ГЕС встановлено 3 гідрогенератори потужністю по 500 кВт.
Чигиринське водосховище активно використовується для відпочинку.
Література
Филиалу РУП «Могилевэнерго» Бобруйские электрические сети исполнилось 50 лет! // РУП «Могилевэнерго»: Новости. 2007, 1 июля.
Кіровський район (Білорусь)
Гідроелектростанції Білорусі
|
3631885
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%8C%20%D0%A2%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87
|
Олесь Таболич
|
Олесь Таболич
Олександр Григорович Таболич (нар. 16 червня 1979, Житковичі, Гомельська область ) - білоруський музикант, лідер гурту Znich, дизайнер, художник, майстер татуювань та перманентного макіяжу.
Біографія
Народився в родині художників Григорія та Марії Таболичів. Жив у Рогачеві, Могильові. У десятирічному віці переїхав до Мінська, навчався в школі-інтернаті музики та образотворчого мистецтва імені І. Й. Ахремчика. Пізніше закінчив факультет дизайну Білоруської державної академії мистецтв. На становлення Олеся як особистості вплинули часи білоруського Відродження 1990-х та виховання в мистецькому середовищі. На мене також вплинула моя родина. Мене виховували в творчому середовищі. Мої батьки - художники, і я багато чого отримав від них: розуміння культури, розуміння білоруськості у власній уяві. На мою думку, перш за все вам потрібно бути серцем білорусом. Білоруси мають одну рідну мову - білоруську. Це дух нації. І ставлення до нього має бути відповідним. На мою думку, без мови не може бути держави. Ставлення до мови та культури потрібно виховувати насамперед, щоб зберегти для наших нащадків . У 1996 році він заснував гурт Znich. Для його музики характерне поєднання білоруської народної традиції з важкою музикою.
У 1998 році брав участь у створенні громадської організації «Студентське етнографічне товариство». Організатор багатьох концертів та щорічного фестивалю "Купальське коло".
Засновник білоруської орнаментальної татуювання. Працює в тату-салоні «У лисиці». Вважає, що татуювання - це мистецтво. Має дружину Олесю.
20 травня 2020 року Центрвиборчком Білорусі зареєстрував ініціативну групу з висунення Таболича Олександра Григоровича на виборах Президента Білорусі 2020 року. Не зібрав необхідних 100 тисяч підписів для реєстрації і знявся з виборчих перегонів 19 червня.
Примітки
Посилання
http://euroradio.fm/report/znich-mroya-101328
"Хрести-обереги" кліп
Кліп "Мрія"
Кліп "Дунай"
Випускники Білоруської державної академії мистецтв
Білоруські співаки
Народились 1979
Народились 16 червня
|
364368
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Telltale%20Games
|
Telltale Games
|
Telltale Games — колишня незалежна компанія-розробник і видавець комп'ютерних ігор, розташована в місті Сан-Рафаель, Каліфорнія, США. Вважається однією з найвідоміших компаній по виробництву пригодницьких відеоігор, заснованих на популярних телевізійних шоу і коміксах. Заснована 22 червня 2004 року під назвою Telltale, Incorporated групою працівників LucasArts, що займались розробкою Sam & Max Freelance Police. Більшість ігор, розроблених в студії, засновані на епізодичній системі. Ігри поділялися на кілька сюжетних епізодів, які компанія випускала послідовно, зазвичай протягом року з дати релізу. Після закриття студії у 2018 році, LCG Entertainment, Inc. вдалося придбати права на більшу частину оригінальної інтелектуальної власності Telltale, включаючи брендинг та ліцензії на ігри, а в серпні 2019 року, вони повернули стару назву компанії — Telltale Games.
Розроблені відеоігри
Telltale Games (2004–2018)
Скасовані ігри
Сиквел Game of Thrones
Гра за ліцензією Stranger Things
The Wolf Among Us 2
Неанонсований проєкт
Telltale Games (2019–нині)
Видані відеоігри
Telltale Games (2004–2018)
Скасоване видавництво
Stranded Deep
Посилання
Сайт Telltale Games
Інтерв'ю на The International House of Mojo
Інтерв'ю з CEO Dan Connors на GameSpot
Telltale Games на MobyGames
Офіційний канал Telltale Games на YouTube
Примітки
Підприємства Сан-Франциско
Розробники відеоігор
Підприємства, засновані 2004
Розробники відеоігор США
Компанії-розробники програмного забезпечення, розміщені в агломерації Сан-Франциської затоки
Переможці премії Spike Video Game Award
Відеоігрові компанії Каліфорнії
|
33262581
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Julio%20Maceiras
|
Julio Maceiras
|
Julio Maceiras Fauque (22 April 1926 - 6 September 2011) was a Uruguayan football goalkeeper who played for Uruguay in the 1954 FIFA World Cup. He also played for Danubio F.C.
Career statistics
International
References
External links
1926 births
2011 deaths
Uruguayan men's footballers
Uruguay men's international footballers
Men's association football goalkeepers
Uruguayan Primera División players
Danubio F.C. players
1954 FIFA World Cup players
Copa América-winning players
|
3304780
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0%20%28%D1%83%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%89%D0%B5%29
|
Ломленка (урочище)
|
Ломленка (урочище)
Ломленка — заповідне урочище в Україні. Об'єкт Природно-заповідного фонду Сумської області.
Розташований в межах Марчихинобудської сільської ради Ямпільського району, на північ від с. Ломленка.
Площа урочища - 12,5 га. Статус надано 22.04.2003 року. Перебуває у віданні ДП «Свеський лісгосп» (Свеське лісництво, кв. 108, діл. 1, кв. 109, діл. 1, кв. 110, діл. 1.
Статус надано для охорони та збереження в природному стані заболоченого лісового масиву в заплаві р. Івотка. В урочищі трапляються типові та рідкісні види рослин, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (заєць білий, горностай).
Джерела
Список природоохоронних територій (Сумська обл.)
Природно-заповідний фонд Сумської області: Атлас-довідник. — К.: ТОВ «Українська картографічна група», 2016. — 94 с.
Заповідні урочища Сумської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1970
|
1451306
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BE%D0%B4%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%B3%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%29
|
Ґодково (гміна)
|
Ґодково (гміна)
Гміна Ґодково — сільська гміна у північній Польщі. Належить до Ельблонзького повіту Вармінсько-Мазурського воєводства.
Станом на 31 грудня 2011 у гміні проживало 3321 особа.
Територія
Згідно з даними за 2007 рік площа гміни становила 166.74 км², у тому числі:
орні землі: 71.00%
ліси: 20.00%
Таким чином, площа гміни становить 11.66% площі повіту.
Населення
Станом на 31 грудня 2011:
Сусідні гміни
Гміна Ґодково межує з такими гмінами: Вільчента, Мілаково, Моронґ, Орнета, Пасленк.
Примітки
Ґодково
Ґодково
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.