id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1310856
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%20%D0%9D%D0%B5%D1%94%D0%BC%D0%B0%D0%BD
|
Юваль Неєман
|
Юваль Неєман (14 травня 1925, Тель-Авів — 26 квітня 2006, Тель-Авів) — ізраїльський державний діяч і вчений.
Біографія
Неєман навчався в гімназії «Герцлія», яку закінчив з відзнакою у віці 15 років. У 1942 році вступив в підпільні загони організації «Хагана». Брав участь в Війні за незалежність 1948 року.
1958 року Неємана направляють на посаду військового аташе в посольство Ізраїлю в Лондоні. Там він вступає в аспірантуру Імперського коледжу природних наук і техніки при Лондонському університеті.
1961 року Юваль повернувся до Ізраїлю, і його призначили директором лабораторії Ізраїльської комісії з атомної енергії. Пізніше він стояв на чолі Ізраїльського космічного агентства, його вважають одним із засновників космічної програми держави Ізраїль.
1969 року він був удостоєний Державної премії Ізраїлю. У 1971 року був обраний президентом Тель-Авівського університету. Поєднував посаду з роботою міністра науки і технології Ізраїлю.
Примітки
Посилання
Ювал Неэман. ПОЛИТИКА БЕЗ ИЛЛЮЗИЙ, Иерусалим 1988
Д. Тунин, И. Рисс, БИОГРАФИЧЕСКИЙ ОЧЕРК
Політики Ізраїлю
Члени і члени-кореспонденти Національної академії наук США
Члени Ізраїльської академії природничих і гуманітарних наук
Померли від інсульту
Випускники гімназії Герцлія
Учасники Суецької кризи
|
1133436
|
https://en.wikipedia.org/wiki/2003%20Major%20League%20Soccer%20season
|
2003 Major League Soccer season
|
2003 Major League Soccer season
The 2003 Major League Soccer season was the eighth season of Major League Soccer. It was also the 91st season of FIFA-sanctioned soccer in the United States, and the 25th with a national first-division league.
The Los Angeles Galaxy moved into the league's second soccer-specific stadium when the Home Depot Center opened on June 1, 2003. The Chicago Fire continued to play at Cardinal Stadium in Naperville but returned to the newly renovated Soldier Field for their final regular season game.
The number of games was increased to 30 after a reduction to 28 for the 2002 season. Instead of a best-of-three series, the playoffs were tweaked so that the conference semifinals would be determined by a home-and-away aggregate score over two matches. Additionally, the two conference finals became one match fixtures instead of two legs.
The regular season began on April 5, and concluded on October 26. The 2003 MLS Cup Playoffs began on November 1, and concluded with MLS Cup 2003 on November 23. The San Jose Earthquakes won their second MLS Cup in three years with a victory over Chicago.
Overview
Season format
The season began on April 5 and concluded with MLS Cup on November 23. The 10 teams were split evenly into two conferences. Each team played 30 games that were evenly divided between home and away. Each team played every other team in their conference, and two designated opponents from the opposite conference, four times, and the remaining teams in the opposite conference twice.
The top four teams from each conference qualified for the MLS Cup Playoffs. In the first round, aggregate goals over two matches determined the winners. The conference finals were played as a single match, and the winners advanced to MLS Cup. In all rounds, draws were broken with two 15-minute periods of extra time, followed by penalty kicks if necessary. The away goals rule was not used in any round.
The team with the most points in the regular season was awarded the MLS Supporters' Shield. Additionally, the winner of MLS Cup and the runner-up qualified for the CONCACAF Champions' Cup.
Stadiums and locations
Personnel and sponsorships
Coaching changes
Standings
Eastern Conference
Western Conference
Overall standings
MLS Cup Playoffs
Bracket
Eastern Conference semifinals
Chicago Fire won 4–0 on aggregate.
New England Revolution won 3–1 on aggregate.
Western Conference semifinals
San Jose Earthquakes won 5–4 on aggregate after golden goal extra time.
Kansas City Wizards won 3–1 on aggregate.
Conference finals
Eastern Conference
Western Conference
MLS Cup
Player statistics
Goals
Assists
Clean sheets
Awards
Individual awards
Best XI
Attendance
References
External links
MLS Site
Major League Soccer seasons
1
|
5184764
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Trachylepis%20punctatissima
|
Trachylepis punctatissima
|
Trachylepis punctatissima (гірський плямистий сцинк) — вид сцинкоподібних ящірок родини сцинкових (Scincidae). Мешкає в Південній Африці.
Поширення і екологія
Гірські плямсисті сцинки мешкають на сході і північному сході Південно-Африканської Республіки, в Лесото і Есватіні, на півдні Ботсвани, а також в горах Східного нагір'я на сході Зімбабве. Вони живуть в сухих кам'янистих саванах, на луках і в чагарникових заростях, серед валунів і скель.
Примітки
Сцинкові
Тварини, описані 1903
Плазуни Південно-Африканської Республіки
Плазуни Лесото
Плазуни Есватіні
Плазуни Ботсвани
Плазуни Зімбабве
|
21459695
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Nowa%20Wioska%2C%20%C5%9Awiebodzin%20County
|
Nowa Wioska, Świebodzin County
|
Nowa Wioska, Świebodzin County
Nowa Wioska is a village in the administrative district of Gmina Lubrza, within Świebodzin County, Lubusz Voivodeship, in western Poland. It lies approximately south of Lubrza, north-west of Świebodzin, north of Zielona Góra, and south of Gorzów Wielkopolski.
References
Villages in Świebodzin County
|
850464
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%8F%D0%BF%D1%83%D1%80
|
Маяпур
|
Маяпур та Майяпур — населений пункт, розташований на місці впадання річки Джалангі в Ґанґу, біля міста Навадвіпа, штат Західний Бенгал, Індія, в 130 кілометрах на північ від Колкати.
Майяпур — святе місце паломництва для вайшнавів, оскільки тут у 1486 році народився Чайтан'я Махапрабгу. Кожен рік Маяпур відвідують понад мільйон прочан.
Маяпур є світовою штаб-квартирою ряду Ґаудія-вайшнавських організацій, таких як Ґаудія Матх, і з початку 1970-х років — Міжнародного товариства свідомості Крішни.
Меморіали
Самадгі Мандір Шріли Прабгупади є однією з головних визначних пам'яток. Також є музеєм, що описує все життя Прабху з використанням моделі з склотканини. Поряд з традиційними самадгі, Міжнародне товариство свідомости Кришни планує побудувати сад на честь Джорджа Гаррісона.
Крім того, є цілий ряд инших ґаудія-вайшнавських організацій у Майапурі, таких як Ґаудія Матх. Місто вайшнавської релігійної традиції, офіційно відомої як Брахма-Мадгва-Ґаудія-сампрадайа, з храмами присвячена Радгі та Кришні або Ґаура-Нітай, однак є значне мусульманське населення в історичному центрі міста.
Подорожі
Можливо на човні, більше популярно на поїзді чи автобусі. Часті поїзди доступні Krishnanagar від станції Sealdah, після досягнення Krishnanagar, слід пересісти на авто і досягти Маяпуру. У ході візиту можна побачити «штаб-квартиру» Міжнародного товариства свідомости Кришни, довгий потік в помаранчевих шатах і спів Гаре Кришна мантри.
Див. також
Вріндаван
Кришнаїзм
Бгактісіддганта Сарасваті
Бгактіведанта Свамі Прабгупада
Примітки
Посилання
Йога-Піта — святе місце народження Шрі Чайтан'ї Махапрабгу
Вікіпедія є мультимедійні дані за темою: Маяпур
Шрі Маяпур Дхам, ІСККОН Маяпур основний сайт
ІСККОН Маяпур дизайн Архів
Мурті в ІСККОН Маяпур
Маяпур / Навадвіпа
Сайт Руху Харе Крішна в Майяпурі (ISKCON Mayapur)
Населені пункти Індії
Святі місця
Священні міста індуїзму
Ґаудія-вайшнавізм
|
13673205
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Roman%20Catholic%20Archdiocese%20of%20M%C3%A9rida%E2%80%93Badajoz
|
Roman Catholic Archdiocese of Mérida–Badajoz
|
Roman Catholic Archdiocese of Mérida–Badajoz
The Archdiocese of Mérida–Badajoz is a Latin Church ecclesiastical territory of the Catholic Church in Spain, created in 1255. Until 1994, it was known as the Diocese of Badajoz.
History
The Diocese (dioecesis Emeritensis) was a Catholic and Arian see centred on the Spanish city of Mérida during the periods of Roman and Visigothic rule. Mérida was also the provincial capital of Lusitania.
The see prospered in the late 5th century under Zeno, a Greek, who was offered greater authority in order to defend the province from Suevic raids. At about that time the diocese fell under the control of the Visigoths and it remained a Visigothic see until the Moorish conquest of 711. Throughout that period, however, it only ever had two Gothic bishops: Masona and his successor Renovatus in the late sixth and early seventh centuries. In the mid-sixth century the see became the richest in Spain through the private wealth of bishops Paul and Fidelis, Greek uncle and nephew. Under these four, the city was ruled de facto by the bishops independent of the central government, a situation which led to conflict between the Arian king Leovigild and his bishop, Sunna.
The bishopric of Badajoz was erected in 1225, shortly after it was reconquered from the Moors by King Alfonso IX of León. Its first bishop was Don Pedro Perez, appointed by Alfonso X, the Wise. The diocese was suffragan to the archdiocese of Seville, and was bounded on the north by the diocese of Coria, diocese of Plasencia, and diocese of Toledo, on the east by Toledo, the diocese of Ciudad Real, and the diocese of Córdoba, on the south by the archdiocese of Seville, and on the west by Portugal.
On July 28, 1994, Pope John Paul II established the Archdiocese of Mérida–Badajoz, making the Church of Saint John Baptist its metropolitan cathedral.
Suffragan dioceses
Coria–Cáceres
Plasencia
Ordinaries
Diocese of Mérida
Diocese of Badajoz
Erected: 1255
Bishops before 1500
1500s
1600s
1700s
1800s
1900s
Archdiocese of Mérida–Badajoz
Elevated: 28 July 1994
Antonio Montero Moreno (3 May 1980 – 9 Jul 2004 Retired)
Santiago García Aracil (9 Jul 2004 – 21 May 2015 Retired)
Celso Morga Iruzubieta (21 May 2015 Succeeded – )
Auxiliary bishops
Fernando de Vera y Zuñiga (1614–1628).
Notes
References
Originally published in El Concilio III de Toledo: XIV Centenario, 589–1989. Toledo: Arzobispado de Toledo, 1991.
Thompson, E. A. Romans and Barbarians: The Decline of the Western Empire. Madison: University of Wisconsin Press, 1982. .
.
Roman Catholic dioceses in Spain
Dioceses established in the 13th century
|
4361596
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86%20%D0%A3%D1%80%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%9F%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%28%D0%A2%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Палац Урбанських-Потоцьких (Тартаків)
|
Палац Урбанських-Потоцьких (Тартаків)
Палац Урбанських-Потоцьких — пам'ятка архітектури національного значення, розташований у с. Тартаків Червоноградського району Львівської області.
Замок Потоцьких
Замок у Тартакові був збудований магнатами Потоцькими орієнтовно у другій половині XVII ст. та зберігався у цілості майже до кінця XIX ст. Інформація з 1847 р. подає нам лаконічну згадку, що замок в Тартакові був достатньо великим і оборонним, про що могли свідчити збережені на той період «сліди давніх мурів і глибоких ровів». Відомо, що у XVIII ст. у замку збирались вельможі, проводили бали, виступала італійська оперна еліта, творило чимало визначних художників. Тут була книгозбірня, дзеркальна зала. При замку працювала також фабрика суконних виробів.
Палац Лянцкоронських-Урбанських
Сучасний палац збудував уже в 1898 р. новий власник — Збігнев Лянцкоронський, до якого майже через 100 років після смерті Франца Потоцького перейшов маєток.
Тоді, старий замок було практично повністю розібрано і на його підвалинах збудовано палац. Ця пам'ятка архітектури, побудована у стилі французького необароко з орієнтацією на архітектурне рішення помпезного "Casino de Paris " в Монако, створена відомим львівським архітектором Вінцентом Яном Равським-молодшим. Палац мав два поверхи і був призначений лише для проживання тут власників, без гостьових кімнат. Фасади мають багатий декор з балконами, ризалітами та ліпнинами. З одного боку до замку прилягає башта з годинником, а з іншого — господарський корпус.
Лянцкоронські та Урбанські володіли цими маєтностями від XIX століття до 1939 року.
XX ст. було важким для палацу — спочатку він постраждав від Першої світової війни, а наприкінці століття — від людської байдужості.
Попри те, що Тартаківський палац зараз перебуває в напівзруйнованому стані, за його відновлення вболівають благодійні фонди, місцеві мешканці та небайдужі. Палац уже став повноцінним об'єктом культурного туризму і радо вітає гостей.
Парк XVIII ст
На початку XVIII ст. в межах маєтку Потоцьких заклали парк з численними зразками рідкісних дерев і чагарників, серед яких були, зокрема, магнолії та азалії.
Примітки
|
5560870
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Herbstein
|
Herbstein
|
Herbstein is a small town in the Vogelsbergkreis in Hesse, Germany.
Geography
Location
The spa town of Herbstein lies on the eastern slope of the Vogelsberg Mountains. in Germany.
Neighbouring communities
Herbstein borders in the north on the community of Lautertal and the community of Wartenberg, in the east on the communities of Großenlüder and Hosenfeld (both in Fulda district), in the south on the community of Grebenhain, and in the west on the town of Schotten.
Constituent communities
The town consists of the main town of Herbstein and also the outlying centres of Altenschlirf, Lanzenhain, Schlechtenwegen, Steinfurt, Rixfeld, Schadges and Stockhausen.
The last name of the community, Stockhausen, is particularly old, having had its first documentary mention in 882 when it was identified as a fief of the Fulda Abbey. It is believed, however, to date back much further than that.
History
Herbstein had its first documentary mentioned in 1011 in a donation document from the monastery at Fulda. In 1262, Herbstein was granted town rights. Until 1802 the town belonged to the Princely Abbey (Fürstabtei) of Fulda. There followed a short time of changing leadership until the town passed to the Grand Duchy of Hesse in 1810.
As part of Hesse's municipal reforms, the formerly independent municipalities of Altenschlirf, Lanzenhain, Schlechtenwegen and Steinfurt were amalgamated into the town of Herbstein with effect on 31 December 1971. Rixfeld, Schadges and Stockhausen followed on 1 August 1972.
Politics
Town council
The municipal elections on 11 March 2011 yielded the following results:
CDU 9 seats
SPD 7 seats
FW (citizens' coalition) 7 seats
Coat of arms
Herbstein's civic coat of arms in its present form seems to have originated in the 17th century. Before that, the arms were a simple cross from the arms of the Fulda Abbey. The figure in the arms is Saint James the Elder, and the two crossed staffs on the inescutcheon are symbols associated with him – he was beaten to death with clubs. The arms were conferred on Herbstein in 1952.
Partnerships
The town of Herbstein maintains partnerships with the following places:
Oelegem (part of Ranst) near Antwerp, Belgium, since 1968
Hévíz, Hungary, since 1995.
Economy and infrastructure
Ever since a thermal spring was bored in 1976, the town has been increasingly gearing its activities towards running a spa. In 1980, a thermal orthopaedic bath (of a kind known in German as a Bewegungsbad – "movement bath") opened in Herbstein and in the year 1994 the Kurmittelhaus – a place offering treatments for various complaints – was dedicated. In 2000 these efforts were at last crowned when the town had the title "Heilbad" – "Healing Bath" – bestowed upon it.
Sundry
Within Herbstein's bounds lay the geographical centre point of the old West Germany.
See also
Herbstein (surname)
References
Vogelsbergkreis
Grand Duchy of Hesse
|
35474685
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Xenasma
|
Xenasma
|
Xenasma is a genus of corticioid fungi in the order Polyporales. It was circumscribed by mycologist Marinus Anton Donk in 1957.
Species
Xenasma aculeatum C.E.Gómez (1972) – Argentina
Xenasma amylosporum Parmasto (1968)
Xenasma longicystidiatum Boidin & Gilles (2000) – Réunion Island
Xenasma parvisporum Pouzar (1982)
Xenasma praeteritum (H.S.Jacks.) Donk (1957) – Cameroon; Jamaica; Puerto Rico
Xenasma pruinosum (Pat.) Donk (1957) – Great Britain
Xenasma pulverulentum (Litsch.) Donk (1957) – Dominican Republic; France; Great Britain; Jamaica; Netherlands
Xenasma rimicola (P.Karst.) Donk (1957) – Portugal; Taiwan
Xenasma subclematidis S.S.Rattan (1977) – Asia
Xenasma tulasnelloideum (Höhn. & Litsch.) Donk (1957) – Cameroon; Dominican Republic; Great Britain; Ontario; Portugal
Xenasma vassilievae Parmasto (1965) – Europe
References
Polyporales
Polyporales genera
Taxa named by Marinus Anton Donk
Taxa described in 1957
|
59638
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%82%D1%96%D1%8F
|
Галатія
|
Галатія — історичний регіон на північному заході Малої Азії, в центральній області височини Анатолії (сучасна Туреччина).
Рання історія
Назва походить від імені народу галати, як греки називали кельтів, що переселилися до Малої Азії на запрошення царя Віфінії Нікомеда I.
У 278 році до н. е. сюди на чолі із Лутарієм та Леонорієм вдерлися галли, які поневірялися на півдні і півночі Малої Азії і, нарешті, осіли на землі, яку по імені населення назвали Галатія зі столицею в місті Гордій (Гордіум).
На початку I ст. до н. е. перебувала під впливом Понта у I Мітрідатовій війні (89-85 роки до н. е.) галати підтримали понтійського царя, але після перемоги Сулли при Херонеї у 86 році до н. е. той запідозрив їх у зраді. Це дало йому привід тоді влаштувати різанину запрошеної ним галатської знаті (близько 60 осіб). Після цього галати остаточно перейшли на бік римлян. Проте деякі з галатів продовжували залишатися на службі у Мітридата почасти через гроші, почасти через обіцянки того надати їм у разі перемоги над Римом значні території і титули.
Царі усієї Галатії
Дейотар I Філоромейос (66-40 до н. е.)
Дейотар II Філопатор (51-43 до н. е.)
Кастор (40-36 до н. е.)
Амінта (36-25 до н. е.)
У складі інших держав
Після завоювання Малої Азії Римом протягом двох століть кордони Галатії неодноразово змінювалися. Сама назва Галатія було географічним поняттям. За Антоніна Пія встановила свої кордони, що не змінювалися до реформи Діоклетіана.
У 167 році до н. е., за повідомленням Полібія, місцевий союз племен висловив бажання зберегти автономію, бо галати ділилися на три племені. На заході перебувало плем'я толістобогіїв. На північний схід від них знаходилося плем'я тектосагів. Плем'я трокмів селилося за річкою Галіс. Клімат з холодними зимами і недолік води сильно обмежувало розвиток сільського господарства. Великих міст не існувало.
З 25 до н. е. — провінція у складі Римської імперії з центром в м. Андкіра або Анкіра (сучасна столиця Туреччини місто Анкара). До її складу окрім власне Галатії, входила Лікаонія, Пісидія і Фригія.
На території Галатії Апостол Павло проповідував християнство під час свого другого й третього місіонерського подорожування.
Згодом Галатія перебувала в складі Візантії. У 11 ст. завойована сельджуками, в 14 ст. — турками-османами.
Примітки
Джерела
A. Maricq, «La Province d'Assyrie créée par Trajan», Syria, 36, 1959.
J. Teixidor, «The Kingdom of Adiabene and Hatra, Berytus», 17, 1967—1968.
Посилання
Римські провінції
Стародавня Туреччина
25 до н. е.
|
53661099
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gerardo%20Arteaga
|
Gerardo Arteaga
|
Gerardo Arteaga
Gerardo Daniel Arteaga Zamora (born 7 September 1998) is a Mexican professional footballer who plays as a left-back for Liga MX club Monterrey and the Mexico national team.
Club career
Santos Laguna
Arteaga joined Santos Laguna's youth academy in 2013. On 1 October 2016, under manager José Manuel de la Torre, he made his professional debut in Liga MX against Querétaro ending in a 1–1 draw.
Genk
On 26 July 2020, Santos Laguna announced the departure of Arteaga to Belgian club Genk for a reported fee of €3.5 million on a 5-year contract. Arteaga made his debut with the club on 24 August against Westerlo in a 2–2 draw.
On 25 April 2021, Arteaga played the entirety of the Belgian Cup final in a 2–1 victory over Standard Liège.
Monterrey
On 29 January 2024, Arteaga returned to Mexico and joined Monterrey on a four-year deal.
International career
Youth
Arteaga was included in the final roster that participated at the 2018 Toulon Tournament. He would go on to appear in all five matches, as Mexico would go to the final against England, where Mexico lost 2–1.
Arteaga was called up by Jaime Lozano to participate with the under-22 team at the 2019 Toulon Tournament, where Mexico won third place at the tournament.
Senior
In September 2018, he was called up by interim manager Ricardo Ferretti for September friendlies against Uruguay and the United States. Arteaga made his senior national team debut against the United States on 11 September 2018, where Mexico lost 0–1. On 27 September 2022, he scored his first international goal during a 2–3 loss against Colombia.
In October 2022, Arteaga was named in Mexico's preliminary 31-man squad for the 2022 FIFA World Cup, and in November, he was ultimately included in the final 26-man roster, but did not receive any minutes on the field during the tournament.
Career statistics
Club
International
Scores and results list Mexico's goal tally first, score column indicates score after each Arteaga goal.
Honours
Santos Laguna
Liga MX: Clausura 2018
Genk
Belgian Cup: 2020–21
Mexico
CONCACAF Gold Cup: 2023
References
External links
1998 births
Men's association football fullbacks
Belgian Pro League players
C.F. Monterrey players
Expatriate men's footballers in Belgium
Footballers from Jalisco
K.R.C. Genk players
Liga MX players
Liga Premier de México players
Living people
Mexican expatriate men's footballers
Mexican expatriate sportspeople in Belgium
Mexico men's international footballers
Sportspeople from Zapopan, Jalisco
Santos Laguna footballers
2022 FIFA World Cup players
Mexican men's footballers
2023 CONCACAF Gold Cup players
CONCACAF Gold Cup-winning players
2024 Copa América players
|
1050666
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%94%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Довлатов Сергій Донатович
|
Довлатов Сергій Донатович
Сергій Довлатов (за паспортом Сергій Довлатов-Мечик; ; *, Уфа — †24 серпня 1990, Нью-Йорк) — російський письменник та журналіст єврейсько-вірменського походження.
Життєпис
Сергій Довлатов народився 3 вересня 1941 року в Уфі, у родині театрального режисера, єврея за походженням Доната Ісааковича Мечика (1909—1995) і літературної коректорки Нори Сергіївни Довлатової (1908—1999), вірменки за походженням.
З 1944 року жив у Ленінграді. 1959 року вступив на відділення фінської мови філологічного факультету Ленінградського державного університету і вчився там два з половиною роки. Спілкувався з ленінградськими поетами Євгеном Рейном, Анатолієм Найманом, Йосипом Бродським і письменником Сергієм Вольфом («Невидима книга»), художником Олександром Неждановом. З університету його було виключено за неуспішність.
Згодом три роки прослужив у внутрішніх військах, охороняючи виправні колонії в Республіці Комі (селище Чиньяверек). За спогадами Бродського, Довлатов повернувся з армії «як Толстой з Криму, з сувоєм оповідань і трохи приголомшеним поглядом».
Довлатов вступив на факультет журналістики ЛДУ, працював у студентській багатотиражці «За кадры верфям», писав оповідання.
Його запросили до групи «», яку заснували Марамзін, Єфімов, Вахтін і Губін. Працював літературним секретарем Віри Панової.
З вересня 1972 до березня 1975 жив у Естонії. Для отримання талліннської прописки близько двох місяців працював кочегаром в котельні, разом із тим був позаштатним кореспондентом газети «Советская Эстония». Пізніше його прийняли на роботу в щотижневу газету «Моряк Эстонии», яку випускало Естонське морське пароплавство, де він обіймав посаду відповідального секретаря. Був позаштатним співробітником міської газети «Вечерний Таллин». Влітку 1972 року його прийняли на роботу у відділ інформації газети «Советская Эстония». У своїх оповіданнях, які увійшли до книги «Компроміс», Довлатов описує історії зі своєї журналістської практики кореспондента «Советская Эстония», а також розповідає про роботу редакції та життя своїх колег-журналістів. Набір його першої книги «П'ять кутів» у видавництві «Eesti Raamat» було знищено за вказівкою КДБ Естонської РСР.
Працював екскурсоводом в Пушкінському заповіднику під Псковом (Михайлівське). 1975 року повернувся до Ленінграда. Працював у журналі «Костёр». Писав прозу, проте журнали відкидали його твори. Оповідання на виробничу тему «Інтерв'ю» було опубліковано 1974 року в журналі «Юность».
Довлатов публікувався в самвидаві, а також у емігрантських журналах «Континент», «Время и мы».
1978 року через переслідування з боку влади Довлатов емігрував із СРСР, оселившись у Нью-Йорку, де став головним редактором щотижневої газети «Новый американец». Членами його редколегії були Борис Меттер; Олександр Геніс; Петро Вайль; Ніна Аловерт — балетний і театральний фотограф, автор багатьох фотографій Довлатова; Григорій Рискін — поет і есеїст, та інші. Газета швидко завоювала популярність в емігрантському середовищі. Одна за одною виходили книги його прози. До середини 1980-х років домігся великого читацького успіху, друкувався в престижних журналах «Партизан Ревью» і «The New Yorker».
За дванадцять років еміграції видав дванадцять книг у США та Європі. В СРСР письменника знали за самвидавом та авторською передачею на радіо «Свобода».
Сергій Довлатов помер 24 серпня 1990 року в Нью-Йорку від серцевої недостатності. Похований у вірменській частині єврейського цвинтаря «Маунт-Геброн» в нью-йоркському районі Квінс.
Твори
Екранізація творів
1992 — «По прямій» — художній фільм за мотивами оповідань С. Довлатова, реж. Сергій Чліянц
1992 — «» — художній фільм за мотивами твору «» С. Довлатова, реж. Володимир Студенников
Примітки
Посилання
Сайти, присвячені Довлатову
Сайт про Сергія Довлатова
Меморіальна сторінка Сергія Довлатова
Сергій Довлатов у Пушкінських Горах
Радіопередачі, присвячені Довлатову
В честь Сергея Довлатова, Анна Плотникова, «Голос Америки», 2004.
Довлатов и окрестности . Цикл передач Александра Гениса на Радио «Свобода», март — апрель 2007.
Твори
Юмор — украшение нации…
«Соло на „Ундервуде“».
Рецензии
Иванова Н. Чужие письма читать рекомендуется: Сергей Довлатов — Игорь Ефимов. Эпистолярный роман. — М.: Захаров, 2001. — 463 с. // Знамя. 2001. № 5.
Уродженці Уфи
Персоналії:Таллінн
Російські письменники
Російські журналісти
Радянська еміграція 1970-х років
Письменники США
Померли в Нью-Йорку
Померли від серцевої недостатності
Поховані на цвинтарі «Маунт-Геброн»
Вірмени Росії
Російські євреї
Російські євреї США
Вірмени США
Радянські емігранти до США
|
9658746
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vladislav%20Ternavsky
|
Vladislav Ternavsky
|
Vladislav Ternavsky
Vladislav Mikhailovich Ternavsky (born 2 May 1969) is a Russian football coach and former player who is the manager of FC Tver.
Playing career
He earned 7 caps for Russia from 1994 to 1996, and played in the 1994 FIFA World Cup. The clubs he played for included FC Dynamo Kyiv, FC Spartak Moscow, FC Saturn Ramenskoe, FC Rostov and FC Shinnik Yaroslavl.
Honours
Russian Premier League champion: 1994.
Ukrainian Premier League runner-up: 1995, 1996.
Kazakhstan Premier League champion: 2002.
Russian Cup winner: 1994.
European club competitions
European Cup 1991–92 with FC Dynamo Kyiv: 1 game.
UEFA Champions League 1993–94 with FC Spartak Moscow: 4 games.
UEFA Champions League 1994–95 with FC Spartak Moscow: 2 games.
External links
Profile at RussiaTeam
1969 births
Living people
Footballers from Kyiv
Men's association football defenders
Soviet men's footballers
Russian men's footballers
Russia men's international footballers
Russian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Kazakhstan
Ukrainian men's footballers
Russian people of Ukrainian descent
Ukrainian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Russia
1994 FIFA World Cup players
FC Dynamo Kyiv players
FC Spartak Moscow players
FC Chornomorets Odesa players
FC Tekstilshchik Kamyshin players
FC Leon Saturn Ramenskoye players
FC Rostov players
PFC Dynamo Stavropol players
FC Shinnik Yaroslavl players
FC Lokomotiv Nizhny Novgorod players
FC Volgar Astrakhan players
FC Irtysh Pavlodar players
Russian Premier League players
Ukrainian Premier League players
Kazakhstan Premier League players
Russian football managers
FC Dynamo-2 Kyiv players
FC Nyva Ternopil players
|
11946571
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20diplomatic%20missions%20of%20North%20Macedonia
|
List of diplomatic missions of North Macedonia
|
List of diplomatic missions of North Macedonia
This is a list of diplomatic missions of North Macedonia, excluding honorary consulates.
Africa
Cairo (Embassy)
Americas
Brasília (Embassy)
Ottawa (Embassy)
Toronto (Consulate General)
Washington, D.C. (Embassy)
Chicago (Consulate-General)
Detroit (Consulate General)
Ridgefield Park (Consulate General)
Asia
Beijing (Embassy)
New Delhi (Embassy)
Tel Aviv (Embassy)
Tokyo (Embassy)
Astana (Embassy)
Doha (Embassy)
Ankara (Embassy)
Istanbul (Consulate General)
Abu Dhabi (Embassy)
Europe
Tirana (Embassy)
Vienna (Embassy)
Brussels (Embassy)
Sarajevo (Embassy)
Sofia (Embassy)
Zagreb (Embassy)
Prague (Embassy)
Copenhagen (Embassy)
Tallinn (Embassy)
Paris (Embassy)
Berlin (Embassy)
Bonn (Branch Office)
Hamburg (Consulate General)
Munich (Consulate General)
Athens (Embassy)
Thessaloniki (Consulate General)
Rome (Embassy)
Budapest (Embassy)
Rome (Embassy)
Venice (Consulate General)
Pristina (Embassy)
Podgorica (Embassy)
The Hague (Embassy)
Oslo (Embassy)
Warsaw (Embassy)
Bucharest (Embassy)
Moscow (Embassy)
Belgrade (Embassy)
Ljubljana (Embassy)
Bratislava (Embassy)
Madrid (Embassy)
Stockholm (Embassy)
Bern (Embassy)
Kyiv (Embassy)
London (Embassy)
Oceania
Canberra (Embassy)
Melbourne (Consulate General)
Multilateral organizations
Brussels (Permanent Mission to the European Union and NATO)
Geneva (Permanent Mission to the United Nations and international organizations)
New York City (Permanent Mission to the United Nations)
Paris (Permanent Mission to UNESCO)
Rome (Permanent Mission to Food and Agriculture Organization)
Strasbourg (Permanent Mission to the Council of Europe)
Vienna (Permanent Mission to Organization for Security and Co-operation in Europe)
Gallery
See also
List of diplomatic missions in North Macedonia
Foreign relations of North Macedonia
Notes
References
Ministry of Foreign Affairs - Diplomatic Representation
North Macedonia
Diplomatic missions
|
5238519
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B0%20%28%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Особа (мовознавство)
|
Особа (мовознавство)
Особа — граматична категорія, яка виражає відношення учасників описуваної ситуації та учасників мовленнєвого акту (мовця і слухача). У мовознавстві особа — це граматична відмінність між дейктичними посиланнями на учасника або учасників події.
Особою зазвичай визначається набір займенників у мові. У більшості мов виокремлюються три особи:
Перша особа — мовець або група, до якої він належить: я (однина), ми (множина).
Друга особа — той, хто слухає, або група, до якої він належить: ти (однина), ви (множина).
Третя особа — той, який не є ні мовцем, ні слухачем, сторонній: він, вона, воно (однина), вони (множина).
Роман Якобсон відніс особу до так званих «шифтерних» категорій — тобто таких, значення яких залежить не тільки від описуваної ситуації, а й від ситуації говоріння. Дійсно, значення першої особи однини — учасник, що збігається з тим, хто говорить; відповідно, під час спілкування першої особи постійно змінюватиметься.
Категорія особи притаманна насамперед особовим і присвійним займенникам. У багатьох мовах існує й узгодження дієслова за особою. Серед рідкісних випадків — категорія особи у прийменників (кельтські, семітські мови).
Пов'язані класифікації
Число
В індоєвропейських мовах займенники 1-ї, 2-ї та 3-ї особи, як правило, мають форму однини та множини, а іноді двоїни.
Інклюзивне та ексклюзивне ми
У різних мовах використовуються різні класифікаційні системи, особливо у множині займенників. Однією з відмінностей, яка зустрічається часто, але відсутня в більшості індоєвропейських мов, є існування інклюзивної та ексклюзивної словоформи займенника ми: інклюзивне ми охоплює співрозмовника (~я, ти і ще хтось), а ексклюзивне — навпаки, виключає його (~я і ще хтось, але не ти).
Гоноратив
У багатьох мовах ступінь офіційності й неофіційності особи виражається за допомогою різних морфем. Проста гоноративна система, поширена в європейських мовах, — це . У деяких інших мовах є набагато складніші системи висловлення пошани, які виходять далеко за межі ти і ви: у них вживається багато різних займенників і дієслівних форм, які «кодують» стосунки мовця з людьми, до яких він звертається. Багато малайсько-полінезійських мов, як яванська та балійська, відомі своїми складними гоноративними системами; подібні системи, але меншою мірою, є в японській, корейська та китайській.
Вплив на форму дієслова
У багатьох мовах словоформа дієслова залежить від особи суб'єкта та від того, чи є воно одниною чи множиною. Наприклад, в українській мові дієслово іти відмінюється так:
В англійській мові дієслово to be відмінюється так:
В інших дієсловах третьої особи однини теперішнього часу в англійській мові мають суфікс -s (за винятком тих, які сполучаються з одниною they) — наприклад, reads (читає), flys (літає), compensates (компенсує).
У багатьох мовах, наприклад, у французькій, дієслово в будь-якому часі має різні суфікси для різних комбінацій особи та числа підмета.
Інші типи граматичних осіб
Граматика деяких мов передбачає існування більш ніж трьох осіб. Додаткові категорії називають четвертою особою, п'ятою особою тощо. Такі терміни не є абсолютними і можуть стосуватися, залежно від контексту, будь-якого з кількох явищ.
У деяких алгонкських та саліських мовах категорія третьої особи поділяється на дві частини: найближчу для третьої особи, про яку йдеться безпосередньо, та очевидну для менш актуальної третьої особи. Очевидну іноді називають четвертою особою. У гінді та бенгальській мові займенники можуть також набувати четверту, а з останньою — п'яту особу.
Термін «четверта особа» іноді застосовують до категорії невизначених або загальних об'єктів. В англійських фразах їх часто позначають словом one (one should be prepared) або people (people say that…), коли граматично вони трактуються інакше, ніж звичайні форми третьої особи. У фінській і споріднених із нею мовах існує так звана «нульова особа» як різновид форми пасивного стану; вона дає змогу залишити предмет-референт відкритим. Нульова особа іноді перекладається як «один», хоча за тоном вона схожа на англійське : «Ei saa koskettaa» = «Не дозволяється торкатися», «Ви не повинні торкатися»).
Примітки
Граматичні категорії
Граматичні категорії дієслова
Морфологія (мовознавство)
|
578946
|
https://en.wikipedia.org/wiki/.mil
|
.mil
|
.mil
The domain name mil is the sponsored top-level domain (sTLD) in the Domain Name System of the Internet for the United States Department of Defense and its subsidiary or affiliated organizations. The name is derived from military. It was one of the first top-level domains, created in January 1985. As in the case with .gov, the United States is the only country that has a top-level domain for its military, a direct result of the United States' military's role in the creation of the Internet
Other countries often use second-level domains for this purpose, e.g., mod.uk for the United Kingdom's Ministry of Defence. Canada uses norad.mil with the United States as they jointly operate the North American Aerospace Defense Command.
Despite having a dedicated top-level domain, the US military also uses com domains for some of its recruitment sites, such as goarmy.com, as well as for the Defense Commissary Agency's website www.commissaries.com and most non-appropriated fund instrumentalities such as military MWR organizations and military exchanges. Also, the military uses edu domains for its service academies: the United States Military Academy, United States Coast Guard Academy, United States Naval Academy, and the United States Air Force Academy can all be reached using either an edu or a mil domain name. The official athletic program sites of the three academies that are members of NCAA Division I (Army, Navy, Air Force) use com domains, as well as Coast Guard, which is a member of NCAA Division III. The Department of Defense itself uses gov for its home page, with at least three second-level domains within mil (defense, dod, and pentagon) redirecting to its domain name www.defense.gov.
The United States Coast Guard, like other military services, uses the mil domain, although during statutory peacetime the service falls under the United States Department of Homeland Security.
References
External links
IANA .mil whois information
Sponsored top-level domains
Military terminology of the United States
Domain names in the United States
Internet in Canada
Internet properties established in 1985
|
18218979
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Leersia%20oryzoides
|
Leersia oryzoides
|
Leersia oryzoides is a species of grass known by the common name rice cutgrass or just cut-grass. It is a widespread grass native to Europe, Asia, and North America and present in many other regions, such as Australia, as an introduced species. This is a rhizomatous perennial grass growing to a maximum height between 1 and 1.5 meters. The leaves are up to about 28 centimeters long and have very rough, minutely toothed edges. The inflorescence is a loose, open array of wavy, hairlike branches bearing rows of spikelets. Each spikelet is a flat fruit with a rough, bristly lemma without an awn, and no glumes. Some of the spikelet branches develop within the sheaths of the leaves and are cleistogamous. This grass is sometimes used for erosion control and restoring wetlands.
References
External links
Jepson Manual Treatment
USDA Fact Sheet
Illinois Wildflowers Species Profile
Photo gallery
Oryzoideae
Grasses of Asia
Grasses of Europe
Flora of Serbia
Grasses of North America
Flora of temperate Asia
Taxa named by Carl Linnaeus
|
318986
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Haymarket%2C%20London
|
Haymarket, London
|
Haymarket, London
Haymarket is a street in the St James's area of the City of Westminster, London. It runs from Piccadilly Circus in the north to Pall Mall at the southern end. Located on the street are the Theatre Royal, His Majesty's Theatre, New Zealand House, a cinema complex and restaurants.
History
Origins
The broad street connecting Pall Mall with Piccadilly is recorded in the Elizabethan era and, as the name suggests, was chiefly used as a street market for the sale of fodder and other farm produce. At that time, it was a rural spot, with the village of Charing the closest settlement. This practice continued to the reign of William III; by that time, carts carrying hay and straw were allowed in the street to trade, toll-free. In 1692, when the street was paved, a tax was levied on the loads: 3d for a load of hay and 2d for one of straw. In 1830, the market was moved by Act of Parliament to Cumberland Market near Regent's Park.
In earlier centuries, the Haymarket was also one of the centres of prostitution in London, but this is no longer the case. Old and New London informs us, in 1878:
Situated in the centre of the pleasure-going Westend population, the Haymarket is a great place for hotels, supper-houses, and foreign cafés; and it need hardly be added here, that so many of its taverns became the resort of the loosest characters, after the closing of the theatres, who turned night into day, and who were so constantly appearing before the sitting magistrates in consequence of drunken riots and street rows, that the Legislature interfered, and an Act of Parliament was passed, compelling the closing of such houses of refreshment at twelve o'clock.
Theatres
It is part of London's theatre district, the West End, and has been a theatrical location at least since the 17th century. The Queen's Theatre in the Haymarket, designed by John Vanbrugh, opened in 1705 on the site of what is now His Majesty's Theatre. It was intended for drama, but the acoustics turned out to be more suitable for opera, and from 1710 to 1745, most operas and some oratorios of George Frederick Handel were premièred at this theatre, which was renamed the King's Theatre at the death of Queen Anne in 1714. After Vanbrugh's building had been destroyed by fire in 1790, another King's Theatre on the same site followed. After another fire, Her Majesty's Theatre was opened there in 1897. This building, the fourth on the same site, is still in use for major musical productions. Its title changes with the sex of the monarch: it became His Majesty's Theatre in 1902 following the death of Queen Victoria, Her Majesty's Theatre in 1952 when Elizabeth II succeeded her father, and, after the death of Elizabeth II in 2022, has reverted to His Majesty's Theatre. Today's Theatre Royal at another site in the Haymarket is a building originally designed by John Nash (1820), replacing a previous theatre of the 1720s.
Haymarket today
Haymarket runs parallel to Regent Street St James (Lower Regent Street) and together the two roads form a one-way system, Lower Regent Street taking northbound traffic and Haymarket taking southbound traffic. The two roads are classified as part of the A4 route from London to Avonmouth, near Bristol.
On 29 June 2007, the Metropolitan Police Service "made safe" a car bomb that had been parked in Haymarket as part of the 2007 London attempted attacks.
References
Haymarket
St James's
A4 road (England)
|
1608770
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Нагольно-Тарасівська волость
|
Нагольно-Тарасівська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Міуського, потім Таганрізького округу Області Війська Донського з центром у слободі Нагольна.
Станом на 1873 рік складалася зі слободи та 3 селищ. Населення — (1601 чоловічої статі та 1546 — жіночої), 477 дворових господарства і 9 окремих будинки.
Поселення волості:
Нагольна — слобода над річкою Нагольна за 170 верст від окружної станиці та за 35 верст від Єсаулівської поштової станції, , 226 дворових господарства та 2 окремих будинки, у господарствах налічувалось 78 плугів, 162 коней, 315 пар волів, 2072 вівці;
Довжинсько-Харитонів — селище над річкою Довжик за 180 верст від окружної станиці та за 45 верст від Єсаулівської поштової станції, 653 особи, 116 дворових господарств і 6 окремих будинків;
Карпове-Кріпенське — селище над річкою Кріпенька за 177 верст від окружної станиці та за 42 версти від Єсаулівської поштової станції, 523 особи, 81 дворове господарство й 1 окремий будинок;
Калинівське — селище над річкою Кріпенька за 177 верст від окружної станиці та за 42 версти від Єсаулівської поштової станції, 375 осіб, 54 дворових господарства;
Старшинами волості були:
1905 року — Михайло Іванович Чеботарев;
1907 року — Петро Хомич Кузьменко.
1912 року — С. М. Дворовий.
Джерела
Примітки
Волості Області Війська Донського
Історія Довжанського району
|
1275367
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%88%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Барабашова (значення)
|
Барабашова (значення)
Станція Академіка Барабашова — станція харківського метро;
Вулиця Академіка Барабашова — вулиця в Харкові, яка розташована на Салтівці;
Ринок Барабашова (ТЦ "Барабашово") — найбільший промислово-речовий ринок України.
|
2877159
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BA%D1%96-%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96
|
Боркі-Ліпковські
|
Боркі-Ліпковські — село в Польщі, у гміні Поддембиці Поддембицького повіту Лодзинського воєводства.
У 1975-1998 роках село належало до Серадзького воєводства.
Примітки
Села Поддембицького повіту
|
2267864
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C-%D0%93%D1%96%D1%82
|
Аль-Гіт
|
Аль-Гіт — поселення в Сирії, що складає невеличку друзьку общину в нохії Шакка, яка входить до складу однойменної мінтаки Шагба в південній сирійській мухафазі Ас-Сувейда.
Примітки
Села Сирії
Населені пункти мінтаки Шагба
|
2128510
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%BD%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9A%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B0%29
|
Бенфіка (Кабінда)
|
Бенфіка (Кабінда)
Спорт Кабінда е Бенфіка або просто Бенфіка (Кабінда) — професіональний ангольський футбольний клуб з міста Кабінда, столиці однойменної провінції.
Історія клубу
Останнього разу клуб виступав у вищому дивізіоні Чемпіонату Анголи в 1991 році. В 2010 році команда виграла Чемпіонат провінції Кабінда. Клуб здобув 13 перемог, 4 рази зіграв у нічию та одного разу поступився, і, таким чином, набрав 43 очки. У сезоні 2010/11 років «Бенфіка» виступала в Серії А Гіра Анголи, але посіла в групі останнє 8-ме місце.
Досягнення
Чемпіонат провінції Кабінда з футболу
Чемпіон (1): 2010
Відомі тренери
Карлуш Домінгуш Хоссі
Мануель Вела
Примітки
Джерела
Профіль клубу на сайті www.girabola.com
Офіційна сторінка клубу в соціальній мережі Facebook
Профіль клубу на сайті zerozero.pt
Профіль клубу на сайті footballdatabase.com
Футбольні клуби Анголи
Кабінда
|
617976
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Louis-Fran%C3%A7ois%20de%20Boufflers
|
Louis-François de Boufflers
|
Louis-François de Boufflers
Louis François de Boufflers, Duke of Boufflers (10 January 1644 – 22 August 1711) was a prominent French soldier in the age of Louis XIV of France. He was created count of Cagny (modern Crillon) and duke of Boufflers and named marshal of France. He was famed for his excellent defensive leadership during the sieges of Namur and Lille, next to his conduct during the Battle of Malplaquet.
Biography
Louis-François was born at Crillon in Oise on 10 January 1644. He entered the army and saw service in 1663 at the Siege of Marsal, becoming colonel of dragoons in 1669. In the conquest of Lorraine (1670), he served under the Marshal de Créqui. In the Dutch Republic, he served under Henri de la Tour d'Auvergne, Vicomte de Turenne, frequently distinguishing himself by his skill and bravery; and when Turenne was killed by a cannon shot in 1675, he commanded the rear-guard during the retreat of the French army. He was already a brigadier, and in 1677 he became maréchal de camp.
He served throughout the campaigns of the time with increasing distinction, and in 1681 became lieutenant-general. He commanded the French army on the Moselle, which opened the War of the Grand Alliance with a series of victories. On 15 October 1688, he took the important fortress Mainz, the Aureum caput regni, with 20,000 soldiers, then he led a corps to the Sambre, and reinforced François Henri de Montmorency, Duke of Piney on the eve of the Battle of Fleurus (1690).
In 1691, he acted as lieutenant-general under the king in person; and during the investment of Mons he was wounded in an attack on the town. He was present with the king at the siege of Namur in 1692, and took part in the victory of Steinkirk. For his services he was raised in 1692 to the rank of Marshal of France, and in 1694 was made a duke. In 1693, he married Catherine Charlotte de Gramont.
In 1694, he was appointed governor of French Flanders and of the town of Lille. He was besieged in Namur in 1695, and only surrendered to his besiegers after he had lost 8,000 of his 13,000 men. In the conferences which terminated in the Peace of Ryswick he had a principal share.
During the following war (the War of the Spanish Succession) in 1702 Boufflers attempted to capture Nijmegen and to save Kaiserswerth, but this was unsuccessful. The next year he led a Franco-Spanish force at the Battle of Ekeren. In 1708, when Lille was threatened with a siege by John Churchill, 1st Duke of Marlborough and Prince Eugène of Savoy, Boufflers was appointed to the command, and made a most gallant resistance of three months.
He was rewarded and honoured by the king for his defence of Lille, as if he had been victorious. It was indeed a species of triumph; his enemy, appreciating his merits, allowed him to dictate his own terms of capitulation. In 1708 he was made a peer of France. In 1709, when the affairs of France were threatened with the most urgent danger, Boufflers offered to serve under his junior, Claude Louis Hector de Villars, Marshal-Duke of Villars, and was with him at the Battle of Malplaquet. Here he displayed the highest skill, and after Villars was wounded he conducted the retreat of the French army without losing either cannon or prisoners. He died at Fontainebleau on 22 August 1711.
Personal life
He married Catherine Charlotte de Gramont, daughter of Antoine Charles de Gramont, Duke of Gramont. They had one son, Joseph Marie de Boufflers, Duke of Boufflers (22 May 1706 - 2 July 1747). Louis-François' daughter, Louise Antoinette Charlotte, married his cousin, Charles François de Boufflers.
Titles
Louis-François bore several titles, but was generally known as the . He is also known as the ("Duke of Boufflers") and ("Count of Cagny").
Notes
References
1644 births
1711 deaths
People from Oise
Dukes of Boufflers
Counts of Cagny
Marshals of France
French military personnel of the Franco-Dutch War
French military personnel of the Nine Years' War
French army commanders in the War of the Spanish Succession
18th-century peers of France
Peers created by Louis XIV
Knights of the Golden Fleece of Spain
Stadtholders of Luxemburg
|
3689425
|
https://en.wikipedia.org/wiki/HMS%20Naiad%20%2893%29
|
HMS Naiad (93)
|
HMS Naiad (93)
HMS Naiad was a light cruiser of the Royal Navy which served in the Second World War. She was sunk in action on 11 March 1942 south of Crete in the Mediterranean Sea.
History
She was built by Hawthorn Leslie and Company (Hebburn-on-Tyne, UK), her keel being laid down on 26 August 1937. She was launched on 3 February 1939, and commissioned 24 July 1940.
She initially joined the Home Fleet and was used for ocean trade protection duties. As part of the 15th Cruiser Squadron she took part in operations against German raiders following the sinking of the armed merchant cruiser in November 1940. During that month she was involved in the destruction of the German weather ship Hinrich Freese off Jan Mayen. In December and January she escorted convoys to Freetown in Sierra Leone, but at the end of January 1941 was back in northern waters where she briefly sighted the German battleships and south of Iceland as they were about to break out into the Atlantic (Operation Berlin). By May 1941 Naiad was with Force H in the Mediterranean on Malta convoy operations, and flagship of the 15th Cruiser Squadron. Naiad participated in the Crete operations, where she was badly damaged by German aircraft. She subsequently operated against Vichy French forces in Syria, where, together with the cruiser , she engaged the . For the remainder of her service, she was in the Mediterranean, mostly connected with the continual attempts to resupply Malta.
In March 1942 she sailed from Alexandria to attack an Italian cruiser that had been reported damaged. This report was false, and on the return, on 11 March 1942, Naiad was sunk by the south of Crete. 77 of her ship's company were lost.
References
External links
HMS Naiad Association
Dido-class cruisers
Ships built on the River Tyne
1939 ships
World War II cruisers of the United Kingdom
Ships sunk by German submarines in World War II
World War II shipwrecks in the Mediterranean Sea
Maritime incidents in March 1942
|
584039
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B5-%D0%B0%D0%BD-%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%83%D0%B0
|
Бре-ан-Ланнуа
|
Бре-ан-Ланнуа — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Ена. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 115 км на північний схід від Парижа, 110 км на південний схід від Ам'єна, 14 км на південь від Лана.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 84 оподатковані домогосподарства, у яких проживали 218,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Бре-ан-Ланнуа на сайті французького Національного інституту географії
Бре-ан-Ланнуа на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Мапа муніципалітету Бре-ан-Ланнуа на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ена
Примітки
Муніципалітети департаменту Ена
|
320897
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%82%D0%BA%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0
|
Бутківка
|
Бутківка — село в Україні, у Старобільській міській громаді Старобільського району Луганської області. Населення становить 262 осіб. Колишній орган місцевого самоврядування — Лиманська сільська рада.
Попередня назва - Василівка.
У селі народився Яків Бутков, який працював головним озеленювачем Москви.Похований на Новодевичому кладовищі. На пам'ятнику висічені слова: Великий фахівець з озеленення Москви Бутков Яків Васильович. Народжений в 1864 році, помер 21 березня 1936 року.
В його колишній садибі розташовано психоневрологічному диспансер.
Посилання
Про село
Погода в селі Бутківка
Села Старобільського району
Населені пункти над Айдаром
|
44432463
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ukrainians%20in%20Canada%20for%20Democratic%20Ukraine
|
Ukrainians in Canada for Democratic Ukraine
|
Ukrainians in Canada for Democratic Ukraine is a public initiative established in Canada in March 2014 during the Russian Federation's invasion of the territory of the Autonomous Republic Crimea, Ukraine.
The objectives of the initiative are cooperation with the governments of Canada and Ukraine, as well as with media and voluntary organizations of both countries in order to support Ukraine in its fight against external aggression and to establish international isolation of Russia to stop its attacks on the territory of Ukraine.
The initiative also encourages residents of Canada, namely residents of Ukrainian origin, to participate in public events to support Ukraine, gathered by Ukrainian organizations in Canada, as well as fundraising for Ukrainian army and volunteer battalions of Ukraine.
Currently, the public initiative involves 348 participants, mostly residents of Montreal, Quebec, Canada.
In October 2014 the Minister of Foreign Affairs of Canada, Hon. John Baird addressed to the initiative, in his letter, he provided detailed information on the sanctions imposed by Canada against Russian Federation, noting that sanctions imposed by Canada are the most powerful among the sanctions imposed by other counties and assured to continue the support of Ukraine by Canada.
In response to the Minister of Foreign Affairs of Canada Hon. John Baird the public initiative described the importance of urgent action in view of possible intensification of Russian military forces activity in the Ukrainian East, and asked to consider possibility to provide medical equipment to Ukrainian hospitals where the injured participants of Anti Terrorist Operation are treated, 12 hospitals are mentioned in the letter from different Ukrainian cities, mainly Kyiv and Dnipro, with a list of medical equipment that is urgently needed. This information was gathered by means of Ukrainian volunteer communities, sources in the Ministry of Health of Ukraine and in Dnipropetrovsk Regional State Administration.
After suppression of criminal intervention of Russian Federation to the territory of Ukraine, the initiative plans to promote further cooperation between Ukraine and Canada, on economic development and democratic leadership in Ukraine.
External links
CBC News Manitoba: Українська група ініціює розслідування діяльності російських директорів Buhler Industries в Вініпезі, 21 березня 2014
CBC News Manitoba: Федерали розслідують діяльність Buhler Industries, 24 березня 2014
Winnipeg Free Press: Про Buhler Industries та інші російські бізнеси в Канаді, 25 березня 2014
Лист від Black Iron Inc. у відповідь на звернення, 24 березня 2014
CBC News Manitoba: Про розслідування Buhler Industries в Вініпезі та триколор, 09 травня 2014
Ukrainian-Canadian culture
|
2389148
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%B0%D1%82
|
Йорат
|
Йорат
Террі Йорат (1950) — валлійський футболіст
острів Йорат — острів на річці Південний Саскачеван
|
1034884
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/6608%20%D0%94%D0%B5%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%96
|
6608 Девідкреспі
|
6608 Девідкреспі (6608 Davidecrespi) — астероїд головного поясу, відкритий 2 листопада 1991 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,445.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (6601-6700)
Посилання
http://www.minorplanetcenter.net/iau/lists/NumberedMPs
Астрономічні об'єкти, відкриті 1991
Головний пояс астероїдів
|
3430880
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%B1%D1%96%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80-%D0%91%D1%80%D1%96%D0%B4%D0%B6
|
Фібі Воллер-Брідж
|
Фібі Воллер-Брідж
Фібі Мері Воллер-Брідж (14 липня 1985) — британська акторка, сценаристка, продюсерка, режисерка та шоуранерка, драматургиня. Художня співкерівниця театральної компанії DryWrite Theatre Company (із Вікі Джонс).
Створила, написала сценарій та виконала головну роль в комедійно-драматичному серіалі Channel 4 «Crashing» (2016) і трагікомедійному серіалі BBC «Погань» («Fleabag») (2016–2019). Шоуранерка і виконавча продюсерка першого сезону «Вбиваючи Єву» (2018) на BBC America. Обидва серіали були високо оцінені та включені до переліку найкращих телесеріалів XXI ст. «Гардіан».
За «Погань» отримала Премію БАФТА за найкращу жіночу комедійну роль, три нагороди Прайм-тайм премія «Еммі» в номінаціях найкраща головна акторка комедійного серіалу, найкращій сценарій комедійного серіалу та найкращий комедійний серіал та два «Золоті глобуси» (за найкращу жіночу роль серіалу — комедія або мюзикл та за найкращий серіал — комедія або мюзикл).
Воллер-Брідж зіграла у комедійному серіалі «Кафе» (2011–2013) та телевізійній кримінальній драмі «Бродчерч» (2015). Вона знімалася також у кінофільмах, серед яких «Альберт Ноббс» (2011), «Залізна леді» (2011) та «Прощавай, Крістофер Робін» (2017), а також зіграла дроїда L3-37 у приквелі «Зоряних воєн» «Соло. Зоряні Війни. Історія» (2018).
Співавторка сценарію для 25-го фільму про Джеймса Бонда «007: Не час помирати» (2020).
Ранні роки
Фібі Мері Воллер-Брідж народилася 14 липня 1985 року у Лондоні, у родині Терези Мері (до шлюбу Клерк) та Майкла Кіпріана Воллер-Бридж. Її батько є співзасновником електронної торгівельної платформи Tradepoint. Її мати працює на . Фібі виросла в Ілінгу, Лондон. Має старшу сестру Ізобель Воллер-Брідж (композиторка, написала музику для «Погані») та молодшого брата Джаспера (музичний менеджер). Її батьки розлучені.. Закінчила Королівську академію драматичного мистецтва в Лондоні.
Кар'єра
У 2009 Фібі Воллер-Брідж дебютувала у постановці «Roaring Trade» в лондонському театрі «Сохо». У 2013 знялась в одному епізоді серіалу «Погана освіта» («Bad Education»). В 2015 знялась у другому сезоні детективного серіалу «Бродчерч».
Фібі Воллер-Брідж також драматургиня. До її творчого доробку входить серія п’єс «Good. Clean. Fun».
У 2016 році Воллер-Брідж створила та знялася у ситкомі Channel 4 «Crashing» та телесеріалі «Погань» («Fleabag»). Останній є телеадаптацією одноіменної моновистави Воллер-Брідж, яку вона ставила у 2013 р. на фестивалі Edinburgh Festival Fringe і яка здобула на цьому фестивалі нагороду Fringe First Award (нею відзначають лише нові п'єси).
Після прем'єри на BBC Three, «Погань» транслювався на BBC Two з серпня 2016 року. Згодом його придбав сервіс «відео на замовлення» Amazon Video і у США прем'єра відбулася у вересні 2016 року. За гру в серіалі Воллер-Брідж виграла Премію БАФТА за найкращу жіночу комедійну роль та була номінована на телепремію «Вибір телевізійних критиків» в номінації найкраща акторка комедійного серіалу. Завершальний другий сезон вийшов в ефір у 2019 році. За другий сезон серіалу мисткиня отримала три нагороди Прайм-тайм «Еммі» (в номінаціях найкраща головна акторка комедійного серіалу, найкращий сценарій комедійного серіалу та найкращий комедійний серіал).
Воллер-Брідж разом із Вікі Джонс є художніми співкерівницям театральної компанії DryWrite Theatre Company. Вони познайомилися та потоварищували, працюючи разом над театральними постановками.
В 2018 р. Воллер-Брідж озвучила та за допомогою технології захоплення руху виконала роль дроїда L3-37 у приквелі «Зоряних воєн» «Соло. Зоряні Війни. Історія».
Воллер-Брідж спродюсувала і написала сценарій до першого сезону телесеріалу-трилера «Вбиваючи Єву» за романами Люка Дженнінгса. Прем'єра серіалу за участі Сандри О та Джоді Комер у головних ролях відбулася у квітні 2018 року на BBC America. За роботу над сценарієм Воллер-Брідж номінована на Прайм-тайм «Еммі» за .
У березні 2019 року HBO замовив серіал «Run», створений тандемом Фібі Воллер-Брідж та Вікі Джонс, головні ролі в якому грають Доналл Глісон та Меррітт Вівер. Воллер-Брідж і сама грає у серіалі у ролі періодичну персонажку Флік.
У 2019 р. Воллер-Брідж стала співавторкою сценарію для 25-го фільму про Джеймса Бонда «007: Не час помирати» з Нілом Первісом та Робертом Вейдом.
Особисте життя
Воллер-Брідж живе у Лондоні. В 2014 році одружилася з ірландським режисером-документалістом Конором Вудменом. У 2017 р. пара розійшлася і подала на розлучення, яке було остаточно завершене у 2018 р. З початку 2018 р. Воллер-Брідж у стосунках з англійсько-ірландським драматургом Мартіном Макдона.
Атеїстка.
Фільмографія
Кіно
Телебачення
Театр
Сценарії
Твори та публікації
Нагороди
Примітки
Посилання
Народились 1985
Атеїсти XXI сторіччя
Атеїстки
Британські кіноакторки
Британські театральні акторки
Британські телеакторки
Драматургині
Британські телережисери
Британські сценаристи
Сценаристки
Шоуранери
Театральні режисери
Британські режисери
Драматурги Великої Британії
Режисерки
Британські продюсери
Продюсерки
|
12174946
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marsh%20rice%20rat
|
Marsh rice rat
|
Marsh rice rat
The marsh rice rat (Oryzomys palustris) is a semiaquatic North American rodent in the family Cricetidae. It usually occurs in wetland habitats, such as swamps and salt marshes. It is found mostly in the eastern and southern United States, from New Jersey and Kansas south to Florida and northeasternmost Tamaulipas, Mexico; its range previously extended further west and north, where it may have been a commensal in corn-cultivating communities. Weighing about , the marsh rice rat is a medium-sized rodent that resembles the common black and brown rat. The upperparts are generally gray-brown, but are reddish in many Florida populations. The feet show several specializations for life in the water. The skull is large and flattened, and is short at the front.
John Bachman discovered the marsh rice rat in 1816, and it was formally described in 1837. Several subspecies have been described since the 1890s, mainly from Florida, but disagreement exists over their validity. The Florida Keys population is sometimes classified as a different species, the silver rice rat (Oryzomys argentatus). Data from the mitochondrial cytochrome b gene indicate a deep divergence between populations east of Mississippi and those further west, which suggests that the western populations may be recognized as a separate species, Oryzomys texensis. The species is part of the genus Oryzomys, which also includes several others occurring further south in Mexico, Central America, and northwestern South America, some of which have previously been regarded as subspecies of the marsh rice rat. One, Oryzomys couesi, occurs with the marsh rice rat in Tamaulipas and southern Texas.
The marsh rice rat is active during the night, makes nests of sedge and grass, and occasionally builds runways. Its diverse diet includes plants, fungi, and a variety of animals. Population densities are usually below 10 per ha (four per acre) and home ranges vary from 0.23 to 0.37 ha (0.57 to 0.91 acres), depending on sex and geography. Litters of generally three to five young are born after a pregnancy around 25 days, mainly during the summer. Newborns are helpless at birth, but are weaned after a few weeks. Several animals prey on the marsh rice rat, including the barn owl, and it usually lives for less than a year in the wild. It is infected by many different parasites and harbors a hantavirus that also infects humans. The species is not of conservation concern, but some populations are threatened.
Taxonomy
The marsh rice rat is classified as one of eight species in the genus Oryzomys, which is distributed from the eastern United States (marsh rice rat) into northwestern South America (O. gorgasi). Oryzomys previously included many other species, which were reclassified in various studies culminating in contributions by Marcelo Weksler and coworkers in 2006 that removed more than 40 species from the genus. All are placed in the tribe Oryzomyini ("rice rats"), a diverse assemblage of over 100 species, and on higher taxonomic levels in the subfamily Sigmodontinae of the family Cricetidae, along with hundreds of other species of mainly small rodents, most of which occur in South and Central America. In the United States, the marsh rice rat is the only oryzomyine rodent except for Oryzomys couesi in a small area of southern Texas; the only other sigmodontines present are several species of cotton rats (Sigmodon) in the southern half of the country.
Early history
The marsh rice rat was discovered in 1816 in South Carolina by John Bachman. Bachman intended to describe the species as Arvicola oryzivora, but sent a specimen to Richard Harlan and Charles Pickering at the Academy of Natural Sciences in Philadelphia to confirm its identity. Another specimen, from New Jersey, was found in the academy's collection, and Harlan took it upon himself, against Pickering's wishes, to describe the new species as Mus palustris, proclaiming it one of the few true rats of the United States. The specific name palustris is Latin for "marshy" and refers to the usual habitat of the species.
In 1854, in The quadrupeds of North America, Bachman redescribed it as Arvicola oryzivora, considering it more closely related to the voles then placed in the genus Arvicola, and also recorded it from Georgia and Florida. Three years later, Spencer Fullerton Baird argued that the referral of the species to Arvicola was erroneous and introduced a new generic name for the marsh rice rat, Oryzomys. The name combines the Greek oryza "rice" and mys "mouse" and refers to the rat's habit of eating rice. At the time, Oryzomys was recognized either as a full genus or as a subgenus of the now-defunct genus Hesperomys, but since the 1890s, it has been universally recognized as a genus distinct from Hesperomys, with the marsh rice rat (Oryzomys palustris) as its type species.
Species boundaries and subspecies
In the 1890s, several subspecies of the marsh rice rat were described from the United States: O. p. natator from Florida in 1893, O. p. texensis from Texas in 1894, and O. p. coloratus from elsewhere in Florida in 1898. Clinton Hart Merriam recognized O. p. natator as a separate species in 1901 and described a subspecies of it, O. p. floridanus, but considered O. p. texensis to be nearly identical to nominate O. p. palustris. In his 1918 revision of North American Oryzomys, Edward Alphonso Goldman again recognized all these as a single species, Oryzomys palustris. He distinguished four subspecies, which he said formed a "closely intergrading series"—O. p. palustris from New Jersey to southeastern Mississippi and eastern Missouri; O. p. natator in central Florida; O. p. coloratus (including O. natator floridanus Merriam) in southern Florida; and O. p. texensis from western Mississippi and southeastern Kansas to eastern Texas. Two additional subspecies were described by William J. Hamilton in 1955 from southern Florida: O. p. planirostris from Pine Island and two miles (3 km) north of Fort Myers and O. p. sanibeli from Sanibel Island. Also in 1955, Claude W. Hibbard described a new species of Oryzomys, O. fossilis, from Pleistocene deposits in Kansas, on the basis of small differences in characters of the tooth with living marsh rice rats. In 1965, Walter Dalquest demoted this species, later also found in Texas, to a subspecies, because it does not differ more from living marsh rice rats than the latter differ from each other.
Merriam and Goldman had recognized that a number of Central American species, including Oryzomys couesi and numerous forms with more limited distributions, are related to the marsh rice rat. O. couesi ranges north to southernmost Texas, where its distribution meets that of the marsh rice rat. In 1960, Raymond Hall argued that specimens from the contact zone were intermediate between the local forms of O. couesi and the marsh rice rat, and accordingly included the former in the marsh rice rat. While reporting on the ecology of Texan O. couesi in 1979, Benson and Gehlbach noted that populations of O. couesi and the marsh rice rat there were in fact distinct, with the latter being smaller and less brown and more gray in color; their karyotypes were also distinct. Since then, the two have generally been retained as distinct species, as supported by further research; a 1994 study even found the two to occur at some of the same places (in sympatry) in southern Texas and nearby Tamaulipas, Mexico.
In 1973, rice rats were discovered at Cudjoe Key in the Florida Keys, and in 1978 Spitzer and Lazell described this population as a new species, Oryzomys argentatus. The status of this form—either a distinct species or not even subspecifically distinct from O. palustris natator—has remained controversial since; the 2005 third edition of Mammal Species of the World does not recognize O. argentatus as a separate species, but acknowledges a need for further research. A 2005 study using microsatellite DNA found that Florida Keys rice rats exhibit low genetic variation and are significantly different from Everglades rice rats; the study concluded in favor of classifying the Keys rice rat as a "distinct vertebrate population". This population probably diverged from mainland rice rats about 2000 years ago.
Among the described subspecies, a 1989 morphometrical study by Humphrey and Setzer separated only two—O. p. natator from much of Florida (including O. p. coloratus, O. p. planirostris, O. p. sanibeli, and O. p. floridanus, as well as O. p. argentatus) and O. p. palustris from the rest of the range (including O. p. texensis). However, Whitaker and Hamilton in their 1998 book on the Mammals of the Eastern United States recognized O. p. planirostris and O. p. sanibeli as separate subspecies, but merged all others into O. p. palustris, and placed O. argentatus as a separate species; their classification was based on their emphasis of overwater gaps as agents of biological diversification and a critique of shortcomings in Humphrey and Setzer's study, not on a reanalysis of the data.
In 2010, Delton Hanson and colleagues published a study of the relationships among populations of Oryzomys on the basis of data from three genes—the mitochondrial gene cytochrome b (Cytb) and two nuclear markers, exon 1 of the interphotoreceptor retinoid-binding protein gene (Rbp3) and intron 2 of alcohol dehydrogenase gene 1 (Adh1-I2). The Cytb data placed all marsh rice rats studied sister to a clade containing various populations of O. couesi; the mean genetic distance between the two groups was 11.30%. The marsh rice rats fell into two main groups, differing on average by 6.05%, one containing animals from Mississippi, southwestern Tennessee, and further west, and the other including specimens from Alabama and further east. Within the eastern group, variation was only about 0.65%, though examples of the putative subspecies O. p. palustris, O. p. coloratus, O. p. sanibeli, and O. p. planirostris were all included. Data from both of the slower-evolving nuclear markers Rbp3 and Adh1-I2 also placed examples of Oryzomys in two main clades, but did not recover the western and eastern groups of the marsh rice rat as separate clades. In addition, Adh1-I2 placed a Costa Rican population within the marsh rice rat clade and some other southern Oryzomys specimens closer to the marsh rice rat than to the O. couesi group. The combined data supported the western and eastern clades within the marsh rice rat and placed the Costa Rican population marginally closer to the marsh rice rat than to O. couesi. Using the genetic species concept, the authors suggested that the western populations of the marsh rice rat be recognized as a separate species, Oryzomys texensis. They recommended further research in the Mississippi–Alabama–Tennessee region, where the ranges of the two meet.
Common names
Many common names have been proposed for the marsh rice rat. Early describers used "rice meadow-mouse" and "rice-field mouse" and in the early 1900s, name such as "rice rat", "marsh mouse", and "swamp rice rat" came into use. Some of the subspecies received their own common names, such as "Florida marsh mouse", "swimming rice rat", and "Central Florida rice rat" for O. p. natator; "Bangs' marsh mouse", "Cape Sable rice rat", and "Everglades rice rat" for O. p. coloratus; and "Texas rice rat" for O. p. texensis. The species is now usually known as the "marsh rice rat", although "marsh oryzomys" has also been in recent use. The Florida Keys form (O. p. argentatus) is known as the "silver rice rat".
Description
The marsh rice rat is a medium-sized rodent that looks much like the common black and brown rats, but has greater differences in color between the upper- and underparts. The fur is thick and short. The upperparts are generally gray to grayish brown, with the head a bit lighter, and are sharply delimited from the underparts, which are off-white, as are the feet. It has small cheek pouches. The ears are about the same color as the upperparts, but a patch of light hairs is in front of them. The tail is dark brown above and may be paler below. The guard hairs are long and have unpigmented, silvery tips. When rice rats swim, air is trapped in the fur, which increases buoyancy and reduces heat loss. As in most other oryzomyines, females have eight mammae.
The fore feet have four and the hind feet five digits. On the fore feet, the ungual tufts (tufts of hair on the digits) are absent. The hind feet are broad and have a short fifth digit. Many of the pads are reduced, as are the ungual tufts, but small interdigital webs are present. The Florida Keys form, P. o. argentatus, has even more reduced ungual tufts. Many of these traits are common adaptations to life in the water in oryzomyines.
Some geographic variation in fur color occurs; western populations (P. o. texensis) are lighter than those from the east (nominate P. o. palustris), and Florida populations are generally more tawny or reddish than either, with those from southern Florida (P. o. coloratus) being brighter than those from the center of the state (P. o. natator). The Florida Keys form (P. o. argentatus) is silvery, and the two other Florida forms—P. o. planirostris and P. o. sanibeli—lack the reddish tones of mainland Florida populations and are instead grayish, resembling P. o. planirostris, or brownish (P. o. sanibeli). In 1989, Humphrey and Setzer reviewed variation in color among Florida populations. They found P. o. argentatus to be substantially lighter and P. o. planirostris and P. o. sanibeli to be somewhat darker than mainland populations, and P. o. argentatus to have a less yellow fur, but found no significant differences in redness. Substantial variation within populations also was found.
Total length is , tail length , hind foot length , and body mass , with males slightly larger than females. The largest individuals occur in Florida and along the Gulf Coast east of the Mississippi River delta.
The stomach has the characteristic pattern of sigmodontines (unilocular-hemiglandular); it is not split in two chambers by an incisura angularis and the front part (antrum) is covered by a glandular epithelium. The gall bladder is absent, a synapomorphy (shared-derived character) of Oryzomyini. The karyotype includes 56 chromosomes and a fundamental number of 60 chromosomal arms (2n = 56, FN = 60). The form of the sex chromosomes has been used to distinguish the marsh rice rat from Oryzomys couesi, but may be too variable among Oryzomys species to be useful in differentiating them. X chromosome inactivation occurs in the marsh rice rat, though the animal lacks LINE-1 retrotransposons, which have been suggested as components of the inactivation process. Mutants with fused or additional molars and with light fur have been recorded in laboratory colonies; the abnormal molars are apparently the result of a single autosomal recessive mutation. At about 50%, hematocrit (the proportion of red blood cells in the blood) is high in the marsh rice rat compared to other rodents; this may be an adaptation that enables the rice rat to increase oxygen capacity while swimming under water.
Male reproductive anatomy
The glans penis is long and robust, averaging long and broad, and the baculum (penis bone) is long. As is characteristic of the Sigmodontinae, the marsh rice rat has a complex penis, with the distal (far) end of the baculum ending in three digits. The central digit is notably larger than those at the sides. The outer surface of the penis is mostly covered by small spines, but a broad band of nonspinous tissue is seen. The papilla (nipple-like projection) on the dorsal (upper) side of the penis is covered with small spines, a character the marsh rice rat shares only with Oligoryzomys and Oryzomys couesi among oryzomyines examined. On the urethral process, located in the crater at the end of the penis, a fleshy process (the subapical lobule) is present; it is absent in all other oryzomyines with studied penes except O. couesi and Holochilus brasiliensis. The baculum is deeper than it is wide.
Some features of the accessory glands in the male genital region vary among oryzomyines. In the marsh rice rat, a single pair of preputial glands is present at the penis. As is usual for sigmodontines, two pairs of ventral prostate glands and a single pair of anterior and dorsal prostate glands exist. Part of the end of the vesicular gland is irregularly folded, not smooth as in most oryzomyines.
Skull
The marsh rice rat has a large, flattened skull with a short and broad rostrum. The nasal and premaxillary bones extend back beyond the point where the lacrimal, frontal, and maxillary bones meet. In P. o. planirostris, the rostrum is flatter than in mainland Florida forms, in which it is more convex, and the nasals are said to be relatively longer in P. o. argentatus. The zygomatic plate, the flattened front part of the zygomatic arch (cheekbone), is broad and develops a notch at its front end. The arches themselves are robust and contain small but distinct jugal bones. The sphenopalatine foramen, an opening in the side of the skull above the molars, is large; it is much smaller in O. couesi. The narrowest part of the region between the eyes is towards the front and the edges are lined by prominent shelves. The marsh rice rat has a narrow braincase lined by prominent ridges and a narrow interparietal bone. According to Goldman, Florida animals (P. o. coloratus and P. o. natator) generally have the largest and broadest skulls, and the western specimen (P. o. texensis) has a somewhat smaller and narrower skull than those from the east outside Florida (P. o. palustris). In P. o. argentatus, the skull is also relatively narrow.
The incisive foramina, openings in the front part of the palate, reach backward between the molars. The palate is long, extending substantially beyond the third molars. The back part, near the third molars, is usually perforated by prominent posterolateral palatal pits, which are recessed into fossae (depressions). The mesopterygoid fossa, the gap behind the end of the palate, is perforated by sphenopalatine vacuities, which are set far to the front. The condition of the arteries in the head is highly derived. The subsquamosal fenestra, an opening in the back part of the skull determined by the shape of the squamosal bone, is present. The squamosal lacks a suspensory process that contacts the tegmen tympani, the roof of the tympanic cavity, a defining character of oryzomyines. Some openings occur in the mastoid bone.
In the mandible, the mental foramen, an opening just before the first molar, opens sidewards, not upwards as in a few other oryzomyines. The upper and lower masseteric ridges, which anchor some of the chewing muscles, join at a point below the first molar and do not extend forward beyond that point. The capsular process, a raising of the bone of the back of the mandible that houses the back end of the incisor, is present, but not as large as in O. couesi.
Teeth
The dental formula is (one upper and one lower incisor and three upper and three lower molars), as usual in muroid rodents. The upper incisors are well developed and strongly opisthodont, with the chewing edge located behind the vertical plane of the teeth. The molars are bunodont, with the cusps higher than the connecting crests, and brachydont, low-crowned, as in most other oryzomyines. Many accessory crests, including the mesoloph on the upper molars and the mesolophid on the lower molars, are present, another trait the marsh rice rat shares with most but not all other oryzomyines. The flexi and flexids (valleys between the cusps and crests) at the labial (outer) side of the molars are closed by cingula (ridges).
The upper molars have two longitudinal rows of cusps, not three as in the black and brown rats. The first and second upper molars are oval in form and the flexi do not extend to the midline of the molars. The anterocone, the front cusp of the upper first molar, is not divided in two by an indentation at its front (anteromedian flexus), but does display a hollow in the middle, the anteromedian fossette, which divides it into separate cuspules at the labial and lingual (inner) sides of the molar. A crest, the anteroloph, is present behind the labial cuspule, but in older animals, the cusps and the crest are united into a single structure by wear. In the third upper molar, the cusps at the back are reduced and scarcely distinguishable. As in most oryzomyines, the upper molars all have one root on the inner (lingual) side and two on the outer (labial) side; in addition, the first upper molar usually has another small labial root.
The first lower molar is rounded at the front end and the labial and lingual conules of the anteroconid, the frontmost cusp, are barely distinct. The second lower molar is elongated and has a crest, the anterolophid, before the two cusps that form the front edge of the molar in some other oryzomyines, the protoconid and metaconid. A distinct ridge (anterolabial cingulum) is at the outer front (anterolabial) edge of the molar, before the protoconid. The lower third molar is about as long as the second and also has an anterolophid, albeit a less well-defined one. The first lower molar has large roots at the front and back of the tooth and usually one or two smaller ones in between, at the labial and lingual side. The second and third lowers molars have either two roots, one labial and one lingual, or only one at the front, and another large root at the back.
Postcranial skeleton
As usual in oryzomyines, 12 ribs are present. The first rib articulates with both the last cervical (neck) and first thoracic (chest) vertebrae, a synapomorphy of the Sigmodontinae. The anapophyses, processes at the back of vertebrae, are absent from the fifth lumbar. Between the second and third caudal vertebrae, hemal arches (small bones) are present with a spinous back border. The entepicondylar foramen is absent, as in all members of the Sigmodontinae; if present, as in some other rodents, this foramen perforates the distal end of the humerus.
Physiology
In poor conditions, the weight of the adrenal gland may increase up to 200%, and rice rats are unable to conserve water well when dehydrated, and in water contaminated with oil, they swim less and their mortality increases. The median amount of radiation needed to kill a marsh rice rat is 5.25 Gy and the lethal dose of potassium cyanide is 7.20 mg/kg; both values are relatively low for cricetid rodents. In one study, wild rice rats in radioactively contaminated areas did not show signs of disease. Exposure to more daylight and higher food availability cause increased development of the gonads in both adult and juvenile rice rats. When the pineal gland is removed or melatonin is administered in male rice rats, the testes are reduced and tend to regress into the body.
Distribution and habitat
The marsh rice rat currently occurs in much of the eastern and southern United States, northeast to southern New Jersey, and south to southeastern Texas and far northeastern Tamaulipas, Mexico. The northernmost records in the interior United States are in eastern Oklahoma, southeastern Kansas, southern Missouri and Illinois, and the southern half of Kentucky, but the species is absent in much of the Appalachians. Fossils of the marsh rice rat are known from Rancholabrean (late Pleistocene, less than 300,000 years ago) deposits in Florida and Georgia and remains referred to the extinct subspecies O. p. fossilis are from the Wisconsinan and Sangamonian of Texas and Illinoian and Sangamonian of Kansas. In the Florida Keys, rice rats occur on most of the Lower Keys, but are absent from the Upper Keys, which are of a different geological origin and were probably never connected to the mainland. The western and eastern Cytb clades within the marsh rice rat may represent expansions from different glacial refugia which the species was restricted to during a glacial period.
Cave and archeological remains indicate that the range of the marsh rice rat has extended substantially further north and west earlier in the Holocene, into central Texas, eastern Nebraska, southwestern Iowa, central Illinois, southern Indiana, southern Ohio, West Virginia, and southwestern Pennsylvania. Most northern archeological sites date from about 1000 CE and are associated with corn cultivation, but in some older cave sites the rice rat is found with the extinct giant armadillo Dasypus bellus, suggesting warm climatic conditions. Perhaps a warm period during the Quaternary enabled the rice rat to disperse northward and when the climate cooled, relict populations were able to survive in the north as commensals in corn-cultivating Native American communities. Some subfossil animals are slightly larger than living marsh rice rats, possibly because environmental constraints were relaxed in commensal populations.
In Tamaulipas and southern Texas, the ranges of the marsh rice rat and the related Oryzomys couesi meet; in parts of Kenedy, Willacy and Cameron counties, Texas, and in far northeastern Tamaulipas, the two are sympatric (occur in the same places). In experimental conditions, they fail to interbreed and genetic analysis yields no evidence of gene flow or hybridization in the wild. Compared to O. couesi, the marsh rice rat shows less genetic variability within but more between populations in the contact zone, probably because the species is restricted to isolated populations near the coast.
The marsh rice rat occurs in several habitats, ranging from coastal salt marshes to mountain streams and clearings. It is semiaquatic, spending much time in the water, and usually occurs in wetland habitats. It prefers areas where the ground is covered with grasses and sedges, which protect it from predators. In southern Illinois, marsh rice rats are more likely to occur in wetlands with more herbaceous cover, visual obstruction, and nearby grasslands. The species also occurs in drier uplands, which serve as sinks for young, dispersing animals and as refuges during high tide. Rice rats are adept overwater dispersers; studies on islands off Virginia's Delmarva Peninsula show that they readily cross 300-m (1000 ft) channels between islands.
Behavior and ecology
Marsh rice rats are active during the night, so are rarely seen, although they may be among the most common small mammals in part of their range. They build nests of sedge and grass, about large, which are placed under debris, near shrubs, in short burrows, or high in aquatic vegetation. They may also use old nests of marsh wrens (Cistothorus palustris), red-winged blackbirds (Agelaius phoeniceus), muskrats (Ondatra zibethicus) or round-tailed muskrats (Neofiber alleni). Marsh rice rats sometimes make large runways or dig burrows. They are accomplished and willing swimmers, easily swimming more than under water, and often seek safety in the water when alarmed. Rice rats in the Florida Keys occasionally climb in vegetation, but never higher than . Marsh rice rats are very clean and extensively groom themselves, perhaps to keep their fur water-repellent. They are aggressive towards conspecifics and emit high-pitched squeaks while fighting. In dense vegetation, their perceptual range (the distance from which an animal can detect a patch of suitable habitat) is less than . When released outside of their natural wetland habitat, marsh rice rats generally move either upwind or downwind (anemotaxis), perhaps to move in a straight line, which is an efficient strategy to find suitable habitat.
Many animals prey on marsh rice rats. The barn owl (Tyto alba) is among the most important; one study found that 97.5% of vertebrate remains in barn owl pellets were marsh rice rats. Other predators include birds such as marsh hawks (Circus cyaneus), and barred owls (Strix varia); snakes such as cottonmouths (Agkistrodon piscivorus); alligators (Alligator mississippiensis); and carnivorans like raccoons (Procyon lotor), red foxes (Vulpes vulpes), American mink (Neogale vison), weasels (Mustela and Neogale sp.), and striped skunks (Mephitis mephitis). Many parasites have been recorded on the marsh rice rat, including various ticks and mites, lice, and fleas among external parasites and many nematodes and digeneans, a pentastomid, and several coccidians among internal parasites (see Parasites of the marsh rice rat).
Periodontitis, a bacterial disease affecting the jaws, is particularly virulent in marsh rice rats; the animal has been proposed as a model for research on the disease in humans. The identity of the bacterial agent remains unknown. Vitamin E, fluoride, and iodide protect against bone loss associated with this disease in the rice rat and a high-sucrose diet increases the severity of periodontitis. A case of kyphosis has been observed in a North Carolina marsh rice rat.
Population dynamics
The population density of the marsh rice rat usually does not reach 10 per ha (4 per acre). The weather may influence population dynamics; in the Everglades, densities may exceed 200 per ha (80 per acre) when flooding concentrates populations on small islands, In the Florida Keys, population density is less than 1 per ha (0.4 per acre). On Breton Island, Louisiana, perhaps an atypical habitat, home ranges in males average about and in females about . A study in Florida found male home ranges to average and female .
Population size is usually largest during the summer and declines during winter, although populations in Texas and Louisiana may be more seasonally stable. Animals also often lose weight during winter. Population size varies dramatically from year to year in southern Texas. In coastal Mississippi, storms probably do not cause the population to decline substantially, and in Texas, inundation of its habitat did not significantly influence population density. However, in Mississippi, flooding did cause a marked decline in rice rat abundance.
In the northern part of its range, the species often occurs with the meadow vole (Microtus pennsylvanicus), but no evidence shows they compete with each other. In the south, the hispid cotton rat (Sigmodon hispidus) and the rice rat regularly occur together; water levels are known to influence relative abundance of these two species in Florida. The cotton rat is mainly active during the day, which may help differentiate its niche from that of the rice rat.
Diet
The marsh rice rat takes both vegetable and animal food, and is more carnivorous than most small rodents are; dominant food items vary seasonally. Plants eaten include species of Spartina, Salicornia, Tripsacum, and Elymus, among others; it mainly eats seeds and succulent parts. It prefers Spartina alterniflora that has been fertilized with nitrogen and mainly eats the inner tissue of the stem, perhaps because nitrogen-fertilized plants contain much less dimethylsulfoniopropionate in their inner tissues. The marsh rice rat was a major pest on rice plantations, feeding on the rice when it was newly planted. It also eats the fungus Endogone at times.
Animals that are important to the marsh rice rat's diet include insects, fiddler crabs, and snails, but the species is known to eat many other animals, including fish, clams, and juvenile Graptemys and Chrysemys turtles. They scavenge on carcasses of muskrats, deermice, and sparrows, and may be the most important predator on eggs and young of the marsh wren. Rice rats also eat eggs and young of the seaside sparrow (Ammodramus maritimus) and are aggressive towards the sparrow, apparently leading it to avoid nesting in Juncus in a seaside salt marsh in Florida. On islands in North Carolina, rice rats consume eggs of Forster's tern (Sterna forsteri). They have been observed preying on alligator eggs in Georgia.
Laboratory studies have found that rice rats assimilate 88% to 95% of the energy in their food. They lose weight when fed on Spartina, fiddler crabs, or sunflower seeds alone, but a diet consisting of several of those items or of mealworms is adequate to maintain weight. In an experiment, marsh rice rats did not show hoarding behavior, but wild rice rats have been observed carrying food to a nest. Even when they live in uplands, they mostly eat water plants and animals, although they consume some upland plants.
Reproduction and lifecycle
Breeding occurs mostly during the summer. Some studies report that breeding ceases entirely during the winter, but winter breeding occurs as far north as Virginia, primarily because photoperiod influences their circadian rhythm which determines breeding. In both Texas and Virginia, variation in reproductive activity in females is less than in males. In the south of its range, animals may breed less when the summer is at its warmest. The duration of the estrous cycle ranges from 6 to 9 days, with an average of 7.72 days. Estrus occurs again after a litter is born. Copulatory behavior in the marsh rice rat is similar to that in laboratory brown rats. Before mating starts, "the male pursues the running female from behind." The male then repeatedly mounts and dismounts the female; not all mounts result in an ejaculation. Penetrations only last for about 250 ms, but during mating, the penetrations and the intervals between them become longer. Even when a male is satiated after mating, it is able to copulate again when a new female is introduced (the Coolidge effect). Partly because of resistance by the female, the frequency of ejaculation during mating is rather low in marsh rice rats as compared to laboratory rats, hamsters, and deermice.
After a gestation of about 25 days, three to five young are usually born, although litter sizes vary from one to seven. Females may have up to six litters a year. Newborns weigh 3 to 4 g (about 0.10 to 0.15 oz) and are blind and almost naked. About as many males as females are born. The external ears (pinnae) soon unfold and on the first day, claws are visible and the young emit high-pitched squeaks. On the second day, they are able to crawl, and during the third to fifth days, the whiskers and eyelids develop. On the two subsequent days, the mammae and incisors become visible and the animals become more active. Between the eighth and 11th days, the eyes open, the fur develops, and the young begin to take solid food. Weaning occurs on the 11th to 20th day, according to different studies. Considerable variation is reported in body masses at different ages, perhaps because of geographic variation. Sexual activity commences when the animals are about 50 to 60 days old. In the wild, rice rats usually live for less than a year; one study suggested that the average lifespan is only seven months.
Human interactions
The marsh rice rat is generally of little importance to humans, which is perhaps why it is not as well studied as some other North American rodents. In 1931, Arthur Svihla noted that virtually no information had been published on the habits and life history of the marsh rice rat since the 1854 publication of Audubon and Bachman's description. Writing on Everglades mammals, Thomas E. Lodge notes that although the name "rat" may associate it unpleasantly with the introduced black and brown rats, its appearance is more endearing, even cute. J. S. Steward proposed the marsh rice rat as a model organism in 1951 to study certain infections to which other rodents used at the time are not susceptible. The marsh rice rat is quite susceptible to periodontitis and has been used as a model system for the study of that disease.
The marsh rice rat is the primary host of the Bayou virus (BAYV), the second-most common agent of hantavirus infections in the United States. About 16% of animals are infected and the virus is most prevalent in old, heavy males. The virus may be transmitted among rice rats through bites inflicted during fights. It is also present in rice rat saliva and urine, and human infections may occur because of contact with these excreta. Two related hantaviruses, Catacama virus and Playa de Oro virus, are known from Oryzomys couesi in Honduras and western Mexico, respectively. An arenavirus normally associated with woodrats (Neotoma) has also been found in Florida marsh rice rats. Antibodies against Borrelia burgdorferi, the bacterium that causes Lyme disease in the United States, have been found in marsh rice rats in Virginia, Maryland, North Carolina, and Tennessee. Another pathogenic bacterium, Bartonella, is known from Georgia marsh rice rats.
The 2016 IUCN Red List assesses the conservation status of the marsh rice rat as "Least Concern", because it is a common, widespread, and stable species without major threats that occurs in several protected areas. The Florida Keys form is rare and in decline and is threatened by competition with the black rat, predation by domestic cats, habitat loss, and loss of genetic variation; it is considered endangered. At the northern edge of its distribution, the marsh rice rat is listed as threatened in Illinois, and whether it persists in Pennsylvania is unclear; it probably formerly occurred in tidal marshes on the Delaware River. In Illinois, its population may have regenerated because wetlands have been developed to protect waterfowl and shorebirds and because suitable wetlands often develop in abandoned coal-mining operations. A 2001 study projected that climate change would reduce the range of the marsh rice rat in Texas, where it is now common, but may become threatened by habitat loss in the future. A study at the Paducah Gaseous Diffusion Plant found that rice rats accumulate more polychlorinated biphenyls, but less heavy metal than white-footed mice (Peromyscus leucopus).
References
Literature cited
Abuzeineh, A.A., Owen, R.D., McIntyre, N.E., Dick, C.W., Strauss, R.E. and Holsomback, T. 2007. Response of marsh rice rat (Oryzomys palustris) to inundation of habitat (subscription required). The Southwestern Naturalist 52(1):75–78.
Allen, J.A. 1894. On the mammals of Aransas County, Texas, with descriptions of new forms of Lepus and Oryzomys. Bulletin of the American Museum of Natural History 6:165–198.
Audubon, J.J. and Bachman, J. 1854. The quadrupeds of North America. Vol. III. New York: V. G. Audubon, 348 pp.
Baird, S.F. 1857. Mammals: General report upon the zoology of the several Pacific railroad routes. Reports of explorations and surveys to ascertain the most practicable and economical route for a railroad from the Mississippi River to the Pacific Ocean (Senate executive document 78, Washington, D.C.) 8(1):1–757.
Bangs, O. 1898. The land mammals of peninsular Florida and the coast region of Georgia. Proceedings of the Boston Society of Natural History 28:157–235.
Beiraghi, S., Rosen, S., Wright, K., Spuller, R. and Beck, F.M. 1988. Effect of stannous fluoride and iodine on root caries and bone loss in rats. Ohio Journal of Science 88(3):99–100.
Benson, D.E. and Gehlbach, F.R. 1979. Ecological and taxonomic notes on the rice rat (Oryzomys couesi) in Texas (subscription required). Journal of Mammalogy 60(1):225–228.
Bloch, C.P. and Rose, R.K. 2005. Population dynamics of Oryzomys palustris and Microtus pennsylvanicus in Virginia tidal marshes (subscription required). Northeastern Naturalist 12(3):295–306.
Brunjes, J.H., IV and Webster, W.D. 2003. Marsh rice rat, Oryzomys palustris, predation on Forster's tern, Sterna forsteri, eggs in coastal North Carolina. Canadian Field-Naturalist 117(4):654–657.
Cameron, G.N. and Scheel, D. Getting warmer: Effect of global climate change on distribution of rodents in Texas (subscription required). Journal of Mammalogy 82(3):652–680.
Cantrell, M.A., Carstens, B.C. and Wichman, H.A. 2009. X chromosome inactivation and Xist evolution in a rodent lacking LINE-1 activity. PLoS ONE 4(7):e6252; 1–9.
Carleton, M.D. and Arroyo-Cabrales, J. 2009. Review of the Oryzomys couesi complex (Rodentia: Cricetidae: Sigmodontinae) in Western Mexico. Bulletin of the American Museum of Natural History 331:94–127.
Carleton, M.D. and Musser, G.G. 1984. Muroid rodents. Pp. 289–379 in Anderson. S. and Jones, J.K. Jr. (eds.). Orders and families of Recent mammals of the world. John Wiley and Sons, New York, 686 pp.
Carleton, M.D. and Musser, G.G. 1989. Systematic studies of oryzomyine rodents (Muridae, Sigmodontinae): a synopsis of Microryzomys. Bulletin of the American Museum of Natural History 191:1–83.
Chamberlain, M.J. and Leopold, B.D. 2003. Effects of a flood on relative abundance and diversity of small mammals in a regenerating bottomland hardwood forest (subscription required). The Southwestern Naturalist 48(2):306–309.
Chapman, F.M. 1893. Description of a new subspecies of Oryzomys from the Gulf States. Bulletin of the American Museum of Natural History 5:43–46.
Childs, H.E. Jr. and Cosgrove, G.E. 1966. A study of pathological conditions in wild rodents in radioactive areas (subscription required). American Midland Naturalist 76(2):309–324.
Chu, Y.-K., Owen, R.D., Sánchez-Hernández, C., Romero-Almarez, M. de L. and Jonsson, C.B. 2008. Genetic characterization and phylogeny of a hantavirus from Western Mexico (subscription required). Virus Research 131:180–188.
Cohen, M.E. and Meyer, D.M. 1993. Effect of dietary vitamin E supplement and rotational stress on alveolar bone loss in rice rats (subscription required). Archives of Oral Biology 38(7):601–606.
Dalquest, W.W. 1962. The Good Creek Formation, Pleistocene of Texas, and its fauna (subscription required). Journal of Paleontology 36(3):568–582.
Dalquest, W.W. 1965. New Pleistocene formation and local fauna from Hardeman County, Texas (subscription required). Journal of Paleontology 39(1):63–79.
Dewsbury, D.A. 1970. Copulatory behaviour of rice rats (Oryzomys palustris) (subscription required). Animal Behaviour 18:266–275.
Durden, L.A. and Kollars, T.M. Jr. 1997. The fleas (Siphonaptera) of Tennessee. Journal of Vector Ecology 22(1):13–22.
Edmonds, K.E. Jr., Riggs, L. and Stetson, M.H. 2003. Food availability and photoperiod affect reproductive development and maintenance in the marsh rice rat (Oryzomys palustris) (subscription required). Physiology & Behavior 78:41–49.
Eliot, D.G. 1905. A checklist of mammals of the North American continent, the West Indies and the neighboring seas. Field Columbian Museum Zoological Series 6:1–761.
Esher, R.J., Wolfe, J.L. and Layne, J.N. 1978. Swimming behavior of rice rats (Oryzomys palustris) and cotton rats (Sigmodon hispidus) (subscription required). Journal of Mammalogy 59(3):551–558.
Eubanks, B.W., Hellgren, E.C., Nawrot, J.R. and Bluett, R.D. 2011. Habitat associations of the marsh rice rat (Oryzomys palustris) in freshwater wetlands of southern Illinois (subscription required). Journal of Mammalogy 92(3):552–560.
Forys, E.A. and Dueser, R.D. 1993. Inter-island movements of rice rats (Oryzomys palustris) (subscription required). American Midland Naturalist 130(2):408–412.
Goldman, E.A. 1918. The rice rats of North America. North American Fauna 43:1–100.
Goodyear, N.C. 1987. Distribution and habitat of the silver rice rat, Oryzomys argentatus (subscription required). Journal of Mammalogy 68(3):692–695.
Goodyear, N.C. 1991. Taxonomic status of the silver rice rat, Oryzomys argentatus (subscription required). Journal of Mammalogy 72(4):723–730.
Goodyear, N.C. 1992. Spatial overlap and dietary selection of native rice rats and exotic black rats (subscription required). Journal of Mammalogy 73(1):186–200.
Hall, E.R. 1960. Oryzomys couesi only subspecifically different from the marsh rice rat, Oryzomys palustris (subscription required). The Southwestern Naturalist 5(3):171–173.
Hamilton, W.J. Jr. 1955. Two new rice rats (Genus Oryzomys) from Florida. Proceedings of the Biological Society of Washington 68:83–86.
Hanson, J.D., Indorf, J.L., Swier, V.J. and Bradley, R.D. 2010. Molecular divergence within the Oryzomys palustris complex: evidence for multiple species (subscription required). Journal of Mammalogy 91(2):336–347.
Harlan, R. 1837. Description of a new species of Quadruped, of the order Rodentia, inhabiting the United States. The American Journal of Science 31(2):385–386.
Hershkovitz, P.M. 1987. First South American record of Coues' marsh rice rat, Oryzomys couesi (subscription required). Journal of Mammalogy 68(1):152–154.
Hibbard, C.W. 1955. The Jinglebob interglacial (Sangamon?) fauna from Kansas and its climatic significance. Contributions from the Museum of Paleontology, University of Michigan 12:179–228.
Hofmann, J.E., Gardner, J.E. and Moris, M.J. 1990. Distribution, abundance, and habitat of the marsh rice rat (Oryzomys palustris) in southern Illinois. Transactions of the Illinois State Academy of Science 83(3–4):162–180.
Hooper, E.T. and Musser, G.G. 1964. The glans penis in Neotropical cricetines (Family Muridae) with comments on classification of muroid rodents. Miscellaneous Publications of the University of Michigan Museum of Zoology 123:1–57.
Humphrey, S.R. and Setzer, H.W. 1989. Geographic variation and taxonomic revision of rice rats (Oryzomys palustris and O. argentatus) of the United States (subscription required). Journal of Mammalogy 70(3):557–570.
Hunt, R.H. and Ogden, J.J. 1991. Selected aspects of the nesting ecology of American alligators in the Okefenokee Swamp (subscription required). Journal of Herpetology 25(4):448–453.
Kays, R.W. and Wilson, D.E. 2000. Mammals of North America. Princeton and Oxford: Princeton University Press, 240 pp.
Kollars, T.M. Jr., Ourth, D.D., Lockey, T.D. and Markowski, D. 1996. IgG antibodies to Borrelia burgdorferi in rodents in Tennessee. Journal of Spirochetal and Tick-Borne Diseases 3(3–4):130–134.
Kosoy, M.Y., Elliott, L.H., Ksiazek, T.G., Fulhorst, C.F., Rollin, P.E., Childs, J.E., Mills, J.N., Maupin, G.O. and Peters, C.J. 1996. Prevalence of antibodies to arenaviruses in rodents from the southern and western United States: evidence for an arenavirus associated with the genus Neotoma (subscription required). American Journal of Tropical Medicine and Hygiene 54(6):570–576.
Kosoy, M.Y., Regnery, R.L., Tzianabos, T., Marston, E.L., Jones, D.C., Green, D., Maupin, G.O., Olson, J.G. and Childs, J.E. 1997. Distribution, diversity, and host specificity of Bartonella in rodents from the southeastern United States. American Journal of Tropical Medicine and Hygiene 57(5):578–588.
Kruchek, B.L. 2004. Use of tidal marsh and upland habitats by the marsh rice rat (Oryzomys palustris) (subscription required). Journal of Mammalogy 85(3):569–575.
Leopard, E.P. 1979. Periodontitis. Animal model: periodontitis in the rice rat (Oryzomys palustris). American Journal of Pathology 96(2):643–646.
Lodge, T.E. 2005. The Everglades handbook: understanding the ecosystem. 2nd edition. CRC Press, 302 pp.
Loxterman, J.L., Moncrief, N.D., Dueser, R.D., Carlson, C.R. and Pagels, J.F. 1998. Dispersal abilities and genetic population structure of insular and mainland Oryzomys palustris and Peromyscus leucopus (subscription required). Journal of Mammalogy 79(1):66–77.
McIntyre, N.E., Chu, Y.-K., Owen, R.D., Abuzeineh, A., de la Sancha, N., Dick, C.W., Holsomback, T. Nisbett, R.A. and Jonsson, C. 2005. A longitudinal study of Bayou virus, hosts, and habitat. American Journal of Tropical Medicine and Hygiene 73:1043–1049.
Merriam, C.H. 1901. Synopsis of the rice rats (genus Oryzomys) of the United States and Mexico. Proceedings of the Washington Academy of Sciences 3:273–295.
Merritt, J.F. 1987. Guide to the mammals of Pennsylvania. University of Pittsburgh Press, 408 pp.
Milazzo, M.L., Cajimat, M.N., Hanson, J.D., Bradley, R.D., Quintana, M., Sherman, C., Velásquez, R.T. and Fulhorst, C.F. 2006. Catacamas virus, a hantaviral species naturally associated with Oryzomys couesi (Coues' oryzomys) in Honduras. American Journal of Tropical Medicine and Hygiene 75(5):1003–1010.
Miller, G.S. Jr. and Kellogg, R. 1955. List of North American Recent mammals. United States National Museum Bulletin 205:i–xii+1–954.
Musser, G.G. and Carleton, M.D. 2005. Superfamily Muroidea. Pp. 894–1531 in Wilson, D.E. and Reeder, D.M. (eds.). Mammal Species of the World: a taxonomic and geographic reference. 3rd ed. Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 2 vols., 2142 pp.
Negus, N.C., Gould, E. and Chipman, R.K. 1961. Ecology of the rice rat, Oryzomys palustris (Harlan), on Breton Island, Gulf of Mexico, with a critique of the critical stress theory. Tulane Studies in Zoology 8(4):93–123.
Nesmith, C.C. and Cox, J. 1985. Red-winged blackbird nest usurpation by rice rats in Florida and Mexico. Florida Field Naturalist 13(2):35–36.
O'Farrell, T.P. and Dilley, J.V. 1975. A comparison of radiation response, cyanide toxicity and sulfur transferase activity in native North American rodents (subscription required). Comparative Biochemistry and Biophysiology 50B:443–447.
Oliver, J.H., Magnarelli, L.A., Hutcheson, H.J. and Anderson, J.F. 1999. Ticks and antibodies to Borrelia burgdorferi from mammals at Cape Hatteras, NC and Assateague Island, MD and VA (abstract only). Journal of Medical Entomology 36(5):578–587.
Otte, M.L., Wilson, G., Morris, J.T. and Moran, B.M. 2004. Dimethylsulphoniopropionate (DMSP) and related compounds in higher plants (subscription required). Journal of Experimental Botany 55(404):1919–1925.
Oz, H.S. and Puleo, D.A. 2011. Animal models for periodontal disease. Journal of Biomedicine and Biotechnology 2011:754857.
Post, W. 1981. The influence of rice rats Oryzomys palustris on the habitat use of the seaside sparrow Ammospiza maritima (subscription required). Behavioral Ecology and Sociobiology 9(1):35–40.
Reid, F.A. 2006. A Field Guide to Mammals of North America, 4th ed. Boston: Houghton Mifflin Co.
Richards, R.L. 1980. Rice rat (Oryzomys cf. palustris) remains from southern Indiana caves. Proceedings of the Indiana Academy of Sciences 89:425–431.
Rose, R.K. and McGurk, S.W. 2006. Year-round diet of the marsh rice rat, Oryzomys palustris, in Virginia tidal marshes. Virginia Journal of Science 57(3):115–121.
Schmidly, D.J. and Davis, W.B. 2004. The mammals of Texas. 2nd edition. University of Texas Press, 501 pp.
Schmidt, C.A. and Engstrom, M.D. 1994. Genic variation and systematics of rice rats (Oryzomys palustris species group) in southern Texas and northeastern Tamaulipas, Mexico (subscription required). Journal of Mammalogy 75(4):914–928.
Schooley, R.L. and Branch, L.C. 2005. Limited perceptual range and anemotaxis in marsh rice rats Oryzomys palustris (subscription required). Acta Theriologica 50(1):59–66.
Schwartz, C.W. and Schwartz, E.R. 2001. The wild mammals of Missouri. University of Missouri Press, 368 pp.
Shklair, I.L. and Ralls, S.A. 1988. Periodontopathic micro-organisms in the rice rat (Oryzomys palustris). Microbios 55:25–31. (abstract only)
Smith, P.N., Cobb, G.P., Harper, F.M., Adair, B.M. and McMurry, S.T. 2002. Comparison of white-footed mice and rice rats as biomonitors of polychlorinated biphenyl and metal contamination (subscription required). Environmental Pollution 119(2):261–268.
Sofaer, J.A. and Shaw, J.H. 1971. The genetics and development of fused and supernumerary molars in the rice rat. Journal of Embryology and Experimental Morphology 26(1):99–109.
Spitzer, N.C. and Lazell, J.D. Jr. 1978. A new rice rat (genus Oryzomys) from Florida's Lower Keys (subscription required). Journal of Mammalogy 59(4):787–792.
Steward, J.S. 1951. The swamp rice rat (Oryzomys palustris natator) as a possible laboratory animal for special purposes (subscription required). The Journal of Hygiene 49(4):427–429.
Stone, W. and Cram, W.E. 1903. American animals: a popular guide to the mammals of North America north of Mexico, with intimate biographies of the more familiar species. Doubleday, Page & Company, 316 pp.
Svihla, A. 1931. Life history of the Texas rice rat (Oryzomys palustris texensis) (subscription required). Journal of Mammalogy 12(3):238–242.
Voss, R.S. and Linzey, A.V. 1981. Comparative gross morphology of male accessory glands among Neotropical Muridae (Mammalia: Rodentia) with comments on systematic implications. Miscellaneous Publications of the University of Michigan Museum of Zoology 159:1–41.
Wang, Y., Williams, D.A. and Gaines, M.S. 2005. Evidence for a recent genetic bottleneck in the endangered Florida Keys silver rice rat (Oryzomys argentatus) revealed by microsatellite DNA analyses (subscription required). Conservation Genetics 6:575–585.
Webster, W.D. 1987. Kyphosis in the marsh rice rat (Oryzomys palustris). Journal of Wildlife Diseases 23(1):171–172.
Weksler, M. 2006. Phylogenetic relationships of oryzomyine rodents (Muroidea: Sigmodontinae): separate and combined analyses of morphological and molecular data. Bulletin of the American Museum of Natural History 296:1–149.
Weksler, M., Percequillo, A.R. and Voss, R.S. 2006. Ten new genera of oryzomyine rodents (Cricetidae: Sigmodontinae). American Museum Novitates 3537:1–29.
Whitaker, J.O. and Hamilton, W.J. 1998. Mammals of the Eastern United States. Cornell University Press, 583 pp.
Winkler, A.J. 1990. Small mammals from a Holocene sequence in central Texas and their paleoenvironmental implications (subscription required). The Southwestern Naturalist 35(2):199–205.
Wolfe, J.L. 1982. Oryzomys palustris. Mammalian Species 176:1–5.
Wolfe, J.L. and Esher, R.J. 1981. Effects of crude oil on swimming behavior and survival in the rice rat (subscription required). Environmental Research 26:486–489.
Oryzomys
Rodents of the United States
Rodents of Mexico
Mammals described in 1837
Taxonomy articles created by Polbot
Taxa named by Richard Harlan
|
1918262
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Molotov%20Line
|
Molotov Line
|
Molotov Line
The so-called Molotov Line (Liniya Molotova) comprised a system of border fortified regions built in the Soviet Union in the years 1940–1941 along its new western borders. These border revisions resulted of the occupation of the Baltic States, Eastern Poland and Bessarabia in 1940.
Description
The line stretched from the Baltic Sea to the Carpathian Mountains. It was made up of thirteen fortified regions, most covering about 100 km of the border, and formed a part of the larger Soviet defence network along its western borders, stretching from the Arctic Ocean to the Black Sea.
Each fortified region (or UR) consisted of a large number of concrete bunkers (pillboxes) armed with machine-guns, antitank guns and artillery. The bunkers were built in groups for mutual support, each group forming a centre of resistance. A dedicated military unit was permanently assigned to man each region.
When the Axis powers attacked the Soviet Union on June 22, 1941 (Operation Barbarossa), most of the line remained unfinished, and hence posed a negligible obstacle to the invading forces. Only the four southernmost regions, partly completed, were able to hamper the advance of the Wehrmacht for a few days. (The Brest Fortress resisted much longer, but it was an older fortification, and technically not part of the Molotov line).
The ruins of these fortifications, many of them well preserved, can be found today in Lithuania, Poland, Belarus and Ukraine. The modern borders are somewhat different from the borders in 1941, and hence some sections of the line do not lie in border zones and are easily accessible. On the other hand, other sections do lie right along the modern Polish-Ukrainian, Polish-Belarusian and Lithuanian-Russian borders, so access to them may still be restricted for reasons of border security.
In Lithuania the line consisted of four fortified regions:
1. Telšiai fortified region (line from Palanga to Judrėnai, 75 kilometers, 8 centers of resistance, 23 bunkers built and 366 under construction on June 22, 1941).
2. Šiauliai fortified region (line from Pajūris to Jurbarkas, 90 kilometers, 6 centers of resistance, 27 bunkers built and 403 under construction).
3. Kaunas fortified region (line from Jurbarkas to Kalvarija, 105 kilometers, 10 centers of resistance, 31 bunkers built and 599 under construction).
4. Alytus fortified region (line from Kalvarija to border of Lithuanian SSR, 57 kilometers, 5 centers of resistance, 20 bunkers built and 273 under construction).
Overall 101 bunkers were built in Lithuania but many were not fully completed. They were significantly vulnerable and could be neutralised quickly by throwing grenades or burning fuel into periscope shafts, which were absolutely unprotected.
Continuing south, the other regions, today located along the eastern border of Poland with Belarus and Ukraine, were:
5. Grodno fortified region – 80 km, 9 centers of resistance, 42/98/606 bunkers operational/built/under construction on June 22, 1941 (in Belarus and Poland)
6. Osowiec fortified region – 60 km, 8 centers of resistance, 35/59/594 (in Poland)
7. Zambrów fortified region – 70 km, 10 centers of resistance, 30/53/550 (in Poland)
8. Brest fortified region – 120 km, 10 centers of resistance, 49/128/380 (in Poland and Belarus)
9. Kovel fortified region – 80 km, 9 centers of resistance, 138 bunkers under construction (in Ukraine)
10. Volodymyr fortified region – 60 km, 7 centers of resistance, 97/97/141 (in Ukraine)
11. Kamyanka-Buzka (Kamionka Strumiłowa) fortified region – 45 km, 5 centers of resistance, 84/84/180 (in Ukraine)
12. Rawa Ruska fortified region – 90 km, 13 centers of resistance, 95/95/306 (in Poland and Ukraine)
13. Przemyśl fortified region – 120 km, 9 centers of resistance, 99/99/186 over 140 bunkers were built (in Poland and Ukraine)
The name Molotov Line is informal and has come into use relatively recently. Viktor Suvorov popularised the term, notably in his book Icebreaker.
See also
Stalin Line
Bibliography
Tomasz Bereza, Piotr Chmielowiec, Janusz Grechuta; W cieniu "Linii Mołotowa", [In the Shadow of the "Molotov Line"], published by Instytut Pamięci Narodowej (Institute of National Remembrance), Rzeszów 2002, pp. 262 .
Neil Short, The Stalin and Molotov Lines: Soviet Western Defences 1926–41, Osprey Publishing, 2008, (preview in Google Books)
External links
Molotov Line statistics
http://bikelis.lt/tunelis/fortification/molotov/index.en.html – Molotov line pictures in Lithuania
Molotov Line - the largest database with map and GPS positions (in Polish)
Molotov line bunkers visible in Google Street View
Raudeniškiai, Lithuania
Alytus County, Lithuania
Pajūris, Lithuania
Tauragė, Lithuania
Tauragė, Lithuania
Lipsk, Poland
Sulewo-Kownaty, Poland
Sulewo-Kownaty, Poland
Skłody Średnie, Poland
Wólka Zamkowa, Poland
Drohiczyn, Poland
Zajęczniki, Poland
Turna Duża, Poland
Turna Duża, Poland
Przemyśl, Poland
Przemyśl, Poland
Przemyśl, Poland
Przemyśl, Poland
Przemyśl, Poland
Ustyluh, Ukraine
References
World War II defensive lines
Historic defensive lines
Military history of the Soviet Union during World War II
Fortified regions of the Soviet Union
World War II sites in Lithuania
World War II sites in Poland
World War II sites in Belarus
World War II sites in Ukraine
Military locations of Lithuania
|
115092
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pembroke%2C%20Kentucky
|
Pembroke, Kentucky
|
Pembroke, Kentucky
Pembroke is a home rule-class city in Christian County, Kentucky, in the United States. The population was 865 as of the 2020 census, stagnant from 869 as of the 2010 U.S. Census. It is part of the Clarksville, Tennessee metropolitan area.
History
The town was settled in 1836 and named for Pembroke Somerset, Esq., a character in Jane Porter's 1803 novel Thaddeus of Warsaw, by Dr. Lunsford Lindsay, a local store owner. It was incorporated as a city in 1869.
Geography
Pembroke is located in eastern Christian County at (36.774633, -87.356361). U.S. Route 41 passes through the town as Nashville Street, leading northwest to Hopkinsville, the county seat, and southeast to Guthrie at the Tennessee border.
According to the United States Census Bureau, Pembroke has a total area of , of which , or 0.42%, is water.
Demographics
As of the census of 2000, there were 797 people, 305 households, and 214 families residing in the city. The population density was . There were 328 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 64.87% White, 31.12% African American, 0.50% Native American or Alaska Native, 0.25% Asian, 0.75% from other races, and 2.51% from two or more races. Hispanics or Latinos of any race were 1.25% of the population.
There were 305 households, out of which 36.1% had children under the age of 18 living with them, 48.2% were married couples living together, 18.4% had a female householder with no husband present, and 29.8% were non-families. 26.2% of all households were made up of individuals, and 11.5% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.45 and the average family size was 2.95.
The age distribution was 25.7% under the age of 18, 10.4% from 18 to 24, 24.8% from 25 to 44, 20.5% from 45 to 64, and 18.6% who were 65 years of age or older. The median age was 37 years. For every 100 females, there were 81.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 72.1 males.
The median income for a household in the city was $27,143, and the median income for a family was $30,568. Males had a median income of $28,250 versus $18,194 for females. The per capita income for the city was $13,663. About 20.5% of families and 24.0% of the population were below the poverty line, including 32.1% of those under age 18 and 21.4% of those age 65 or over.
See also
Other places named Pembroke
References
External links
Populated places established in 1836
Cities in Christian County, Kentucky
Cities in Kentucky
Clarksville metropolitan area
1836 establishments in Kentucky
|
3851833
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Kyphi
|
Kyphi
|
Kyphi, cyphi, or Egyptian cyphi is a compound incense that was used in ancient Egypt for religious and medical purposes.
Etymology
Kyphi is romanized from Greek κυ̑φι for Ancient Egyptian "kap-t", incense, from "kap", to perfume, to cense, to heat, to burn, to ignite. The word root also exists in Indo-European languages, with a similar meaning, like in Sanskrit कपि (kapi) "incense", Greek καπνός "smoke", and Latin vapor.
History
According to Plutarch (De Iside et Osiride) and Suidas (s. v. Μανήθως), the Egyptian priest Manetho (ca. 300 BCE) is said to have written a treatise called "On the preparation of kyphi" (Περὶ κατασκευη̑ϛ κυφίων), but no copy of this work survives. Three Egyptian kyphi recipes from Ptolemaic times are inscribed on the temple walls of Edfu and Philae.
Greek kyphi recipes are recorded by Dioscorides (De materia medica, I, 24), Plutarch and Galen (De antidotis, II, 2).
The seventh century physician Paul of Aegina records a "lunar" kyphi of twenty-eight ingredients and a "solar" kyphi of thirty-six.
Production
The Egyptian recipes have sixteen ingredients each. Dioscorides has ten ingredients, which are common to all recipes. Plutarch gives sixteen, Galen fifteen. Plutarch implies a mathematical significance to the number of sixteen ingredients.
Some ingredients remain obscure. Greek recipes mention aspalathus, which Roman authors describe as a thorny shrub. Scholars do not agree on the identity of this plant: a species of Papilionaceae (Cytisus, Genista or Spartium), Convolvulus scoparius, and Genista acanthoclada have been suggested. The Egyptian recipes similarly list several ingredients whose botanical identity is uncertain.
The manufacture of kyphi involves blending and boiling the ingredients in sequence. According to Galen, the result was rolled into balls and placed on hot coals to give a perfumed smoke; it was also drunk as a medicine for liver and lung ailments.
Dioscorides (10 ingredients)
honey
wine
raisins
myrrh
juniper berries
cyperus (Greek κύπειρος)
turpentine (pine or terebinth resin, Greek ῥητίνη)
aspalathus (Greek ἀσπάλαθος)
calamus (Ancient Egyptian "kanen", Hebrew קָנֶה, Greek κάλαμος, Latin culmus)
rush (Greek σχοῖνος)
Plutarch (+6 ingredients)
seseli (Greek σέσελι)
mastic (Greek σχῖνος)
bitumen
sorrel
cardamom
small juniper berries (?)
Galen (+5 ingredients)
cassia
cinnamon (cardamom may substitute)
saffron
bdellium
spikenard
Egyptian (+6 ingredients)
cassia
cinnamon
mastic
mint
henna
mimosa
See also
Ketoret
Riha (Mandaeism)
References
Ancient Egyptian religion
Incense material
Ancient Egyptian medicine
|
2155360
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zoo%20%28disambiguation%29
|
Zoo (disambiguation)
|
Zoo (disambiguation)
A zoo (shortened form of "zoological garden") is a place where all animals are exhibited.
Zoo may also refer to:
Places
The Zoo, a nickname for Kalamazoo, Michigan
Zoo Junction, a major railroad junction in Philadelphia
Zoo station (disambiguation), several railway stations
Art, entertainment, and media
Films
A Zed & Two Noughts (also known as Zoo and Z00), a 1985 film by Peter Greenaway
Zoo, a 1961 documentary film by Bert Haanstra
Zoo, a 1999 dark comedy with David Carradine
Zoo (2005 film), a Japanese portmanteau film based on short stories by Otsuichi
Zoo (2007 film), a documentary about the life and death of Kenneth Pinyan
Postcards from the Zoo (also known as Zoo), a 2012 film by Edwin
Zoo (2017 film), a film by Colin McIvor
Zoo (2018 film), a Hindi-language drama film directed by Shlok Sharma
Literature
Zoo (MacNeice book), a non-fiction book by Louis MacNeice
Zoo (Patterson novel), a 2012 novel by James Patterson and Michael Ledwidge
Zoo (Vidmar novel), a 2005 Slovenian novel by Janja Vidmar
The Zoo Story, a play by Edward Albee
Music
Groups and labels
The Zoo (American band), a band formed by Mike Flicker and Howard Leese in the 1960s
The Zoo (Filipino band), an indie rock band from the Philippines
Zoo (Japanese band), a J-pop band from the early 1990s
Zoo (Norwegian band), a Norwegian band active in the late 70s and early 80s
Zoo Entertainment (record label), an American independent record label formed in the early 1990s, now defunct
Zoo Music, an American independent record label founded by Dee Dee Penny of the Dum Dum Girls
Zoo Records, a British independent record label formed in 1978
Recordings
Zoo (Ceremony album), 2012
Zoo (Russ album), 2018
"The Zoo" (song), by Scorpions, 1980
"Zoo" (song), by Red Velvet, 2017
"Zoo", a song by Fetty Wap and Tee Grizzley, 2019
"Zoo", a song by Alphaville from CrazyShow, 2003
"Zoo", a song by the Legendary Pink Dots from Nemesis Online, 1998
"Zoo", a song by SM Town from 2021 Winter SM Town: SMCU Express, 2021
"Zoo", a song by Winner from We, 2019
"The Zoo (The Human Zoo)", a song by the Commodores from Machine Gun, 1974
Periodicals
Zoo Magazine, a German magazine
Zoo Weekly, formerly Zoo, a men's magazine in the United Kingdom, Australia and South Africa
Television
Zoo (American TV series), 2015 television adaptation of James Patterson's novel
Zoo (Czech TV series), a 2022 Czech family, comedy and relationship TV series
Our Zoo, a British drama television series
The Zoo (British TV series), a British television series airing on CBBC
The Zoo (Australian TV series), an Australian television series
The Zoo (New Zealand TV series), a New Zealand television series
The Zoo, an Animal Planet docu-series about the Bronx Zoo
"Zoo", a season 4 episode of Servant (TV series)
Other arts, entertainment, and media
Morning zoo, a format of off-beat morning radio
ZOO, a dance company in Brussels, Belgium, led by Thomas Hauert
Zoo, a brand used for events organised by the Oxford University Student Union
Zoo (dance troupe), British Top Of The Pops dance troupe in the 1980s
The Zoo, a comic opera by Arthur Sullivan
Businesses and organizations
Zoo Entertainment (video game company), an American video game publisher
Zoo Corporation, a Japanese video game and medical equipment developer and publisher
Zoo Outreach Organisation (ZOO), an Indian non-governmental organization
United States Air Force Academy, nicknamed The Zoo or The Blue Zoo
Technology
SPAAG ZSU-23-4, a Soviet self-propelled anti-aircraft gun, nicknamed "zoo" by US soldiers
Zoo (file format), a 1980s archive file format developed by Rahul Dhesi
Other uses
Asunción Mixtepec Zapotec (ISO 639-3 language code "zoo")
Saugeen–Maitland Hall, at the University of Western Ontario in London, Ontario, Canada
Zoo (Anthrocon), an informal meeting place at the Anthrocon convention
See also
List of zoos
Zeus (disambiguation)
Zo (disambiguation)
Zoology (disambiguation)
|
377819
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pagliacci
|
Pagliacci
|
Pagliacci (literal translation, 'Clowns') is an Italian opera in a prologue and two acts, with music and libretto by Ruggero Leoncavallo. The opera tells the tale of Canio, actor and leader of a commedia dell'arte theatrical company, who murders his wife Nedda and her lover Silvio on stage during a performance. Pagliacci premiered at the Teatro Dal Verme in Milan on 21 May 1892, conducted by Arturo Toscanini, with Adelina Stehle as Nedda, Fiorello Giraud as Canio, Victor Maurel as Tonio, and Mario Ancona as Silvio. Soon after its Italian premiere, the opera played in London (with Nellie Melba as Nedda) and in New York (on 15 June 1893, with Agostino Montegriffo as Canio). Pagliacci is the best-known of Leoncavallo's ten operas and remains a staple of the repertoire.
Pagliacci is often staged with Cavalleria rusticana by Pietro Mascagni, a double bill known colloquially as "Cav/Pag".
Origin and disputes
Leoncavallo was a little-known composer when Pietro Mascagni's Cavalleria rusticana premiered around 1890. After seeing Mascagni's success, Leoncavallo decided to write an opera in response: one act composed in the verismo style.
Leoncavallo based the story of Pagliacci on an incident from his childhood: the 1865 murder of a Leoncavallo family servant, Gaetano Scavello, killed by Gaetano D'Alessandro, with brother Luigi acting as accomplice. The incident stemmed from a series of perceived romantic entanglements involving Scavello, Luigi D'Alessandro, and a village girl with whom both men were infatuated. Leoncavallo's father, a judge, presided as magistrate over the criminal investigation.
Leoncavallo originally titled his story Il pagliaccio (The Clown). The baritone Victor Maurel, who was cast as the first Tonio, requested that Leoncavallo change the title from the singular Il pagliaccio to the plural I Pagliacci, to broaden dramatic interest from Canio alone to include Tonio (his own role).
The French author Catulle Mendès sued Leoncavallo for plagiarism after learning of the plot of Leoncavallo's libretto from an 1894 French translation. Mendès thought it resembled his 1887 play La Femme de Tabarin, which was structured as a play-within-the-play and featured a clown murdering his wife. Leoncavallo pleaded ignorance of Mendès's play. Later, there were counter-accusations that Mendès's play resembled Don Manuel Tamayo y Baus's Un Drama Nuevo (1867). Mendès dropped his lawsuit. Scholar Matteo Sansone has suggested that Leoncavallo had ample opportunity to be exposed to new French art and musical works while living in Paris from 1882 to 1888, including potentially Mendès's play, another version of La femme de Tabarin by Paul Ferrier, and Tabarin, an opera composed by Émile Pessard that was based on Ferrier's play.
Composition
The opening Prologue was written for Victor Maurel "as an afterthought", as Leoncavallo said in a conversation with the critic and singing teacher Herman Klein during his vist to London for the UK premiere in 1893: he wrote it "as an inducement to a clever, but rather egotistical baritone to sing the part of Tonio, who felt it wasn't important enough for an artist of his distinction. Perhaps he was right. Anyhow I thought the matter over and hit upon the idea that a prologue, sung before the curtain by one of the humblest characters, would prove something of a novelty and by no means out of place. Being, as you know, my own librettist, I quickly wrote the words and sketched the music. My baritone was delighted, both with the notion and the result, and I am bound to add that it proved one the most striking features of the opera when I brought it out at the Dal Verme, Milan, just a year ago."
Towards the end of the prologue, singers often interpolate a high A♭ and a high G, although these do not appear in the original full score. In an Australian newspaper article in December 1893, the baritone Guigliemo Caruson, who had already sung the part in Genoa earlier that year said that "whilst rehearsing under Signor Leoncavallo's immediate direction, the composer gave his consent to the interpolation remarking that it was very effective, but that he would not add it to the score as he did not wish to force the note upon voices it did not suit."
Performance history
Pagliacci received mixed critical reviews after its world premiere, but was instantly successful with the public and has remained so ever since.
The UK premiere of Pagliacci took place at the Royal Opera House, Covent Garden, under the management of Sir Augustus Harris in London on 19 May 1893, supervised by the composer. Nellie Melba sang Nedda, with Fernando de Lucia as Canio and Mario Ancona as Tonio, M. Bonnard (Beppe) and Richard Green (Silvio). The conductor was Luigi Mancinelli.
The US premiere followed a month later at the Grand Opera House in New York on 15 June, conducted by Gustav Hinrichs, with Selma Kronold (Nedda), American tenor Agostino Montegriffo (Canio), and Giuseppe Campanari (Tonio).
The 'old' Metropolitan Opera House first staged the work on 11 December as a double-bill with Orfeo ed Euridice, with the same cast as the London premiere with Melba in the role of Nedda, De Lucia as Canio, and Ancona as Tonio. The Met again staged Pagliacci as a double-bill with the same cast and conductor, this time followed by Cavalleria rusticana on 22 December 1893 with Emma Calvé as Santuzza, conducted by Enrico Bevignani. The two operas have since been frequently performed in this double-bill, a pairing referred to in the operatic world colloquially as "Cav and Pag".
The Belgian premiere (in a French translation) took place on 14 February 1895 (St. Valentine's day) at the Theatre de la Monnaie, Brussels, with Cecile Simonnet as Nedda, conducted by Philippe Flon.
Pagliacci was produced alone in Washington National Opera's November 1997 production by Franco Zeffirelli. The re-organised New York City Opera presented Pagliacci in 2016 on a double bill with Rachmaninoff's Aleko.
Roles
Synopsis
Place: Calabria, near Montalto, on the Feast of the Assumption
Time: between 1865 and 1870
Prologue
During the orchestral introduction, Tonio, dressed as his commedia dell'arte character Taddeo, pokes his head through the curtain, advances, and addresses the audience. ("Si può?... Si può?... Signore! Signori! ... Un nido di memorie"). He reminds the audience that actors have feelings too, and that the show is about real people. Tonio returns behind the curtain, which then rises for the main action.
Act 1
At three o'clock in the afternoon, the commedia troupe enters the village to the cheering of the villagers. Canio describes the night's performance: the troubles of Pagliaccio. He says the play will begin at , an agricultural method of time-keeping that means the play will begin an hour before sunset. As Nedda steps down from the cart, Tonio offers his hand, but Canio pushes him aside and helps her down himself.
The villagers suggest drinking at the tavern. Canio and Beppe accept, but Tonio stays behind. The villagers tease Canio that Tonio is planning an affair with Nedda. Canio warns everyone that while he may act the foolish husband in the play, in real life he will not tolerate other men making advances to Nedda. Shocked, a villager asks if Canio really suspects her. He says no, and sweetly kisses her on the forehead. As the church bells ring vespers, he and Beppe leave for the tavern, leaving Nedda alone.
Nedda is frightened by Canio's vehemence ("Qual fiamma avea nel guardo"), but the birdsong comforts her ("Stridono lassù"). Tonio returns and confesses his love for her, but she laughs. Enraged, Tonio grabs Nedda, but she takes a whip, strikes him and drives him off. Silvio, who is Nedda's lover, comes from the tavern, where he has left Canio and Beppe drinking. He asks Nedda to elope with him after the performance and, though she is afraid, she agrees. Tonio, who has been eavesdropping, leaves to inform Canio so that he might catch Silvio and Nedda together. Canio and Tonio return and, as Silvio escapes, Nedda calls after him, "I will always be yours!"
Canio chases Silvio, but does not catch him and does not see his face. He demands that Nedda tell him the name of her lover, but she refuses. He threatens her with a knife, but Beppe disarms him. Beppe insists that they prepare for the performance. Tonio tells Canio that her lover will give himself away at the play. A heartbroken Canio is left alone to put on his costume and prepare to laugh ("Vesti la giubba" – "Put on the costume").
Act 2
As the crowd arrives, Nedda, costumed as Colombina, collects their money. She whispers a warning to Silvio, and the crowd cheers as the play begins.
Colombina's husband Pagliaccio has gone away until morning, and Taddeo is at the market. Alone, she anxiously awaits her lover Arlecchino, who comes to serenade her ("") from beneath her window. Taddeo returns and confesses his love, but she mocks him. She lets Arlecchino in through the window. He boxes Taddeo's ears and kicks him out of the room, and the audience laughs.
Arlecchino and Colombina dine, and he gives her a sleeping potion to use later, "so that when Pagliaccio returns, she can drug him and elope with Arlecchino." Taddeo then bursts in, warning them that Pagliaccio is suspicious of his wife and is about to return. As Arlecchino escapes through the window, Colombina tells him, "I will always be yours!"
As Pagliaccio enters, he hears Colombina speak this line and, now as Canio, exclaims "" – "Name of God! Those same words!" He tries to continue the play, but loses control and demands to know her lover's name. Nedda, hoping to keep to the performance, calls Canio by his stage name "Pagliaccio" to remind him of the audience's presence. He answers with his arietta: "" – "I am not Pagliaccio!" He sings that if his face is pale, it is not from the stage makeup but from the shame she has brought him. The crowd is impressed by his emotional performance and cheers him, without realizing that it is real.
Nedda, trying to continue the play, admits that she has been visited by the innocent "Arlecchino". Canio, furious and forgetting the play, demands the name of her lover. Nedda swears she will never tell him, and it becomes apparent that they are not acting. Side-stage, Beppe asks Tonio to intervene, but Tonio refrains and prevents Beppe from halting the action. Silvio begins to fight his way toward the stage. Canio, grabbing a knife from the table, stabs Nedda. As she dies, she calls: "Help! Silvio!" Silvio attacks Canio, but Canio kills him as well. The horrified audience then hears the celebrated final line:
"!" – "The comedy is finished!"
Assignment of the final line
In the original manuscript, Tonio sang the opera's final line, "", paralleling the prologue, also sung by Tonio. The appropriation of this final line by Canio dates back to 1895. John Wright has analysed the dramaturgy of the opera in the context of assignment of the final line, and concluded that the original assignment of the final line to Tonio is the most consistent and appropriate assignment. Wright says that Tonio shows more deliberate control in his manipulation of the other characters in order to obtain his revenge upon Nedda, after she has rejected him, and is more aware of the demarcation between life and art. By contrast, Canio is unaware of the behind-the-scenes manipulations and surrenders control of his perception of the difference between life and art as the opera proceeds.
In the present day, the assignment of the final line to Canio has continued to be standard. Several exceptions, where Tonio delivers the final line, include:
The December 1959 production at the Royal Opera House, Covent Garden, directed by Franco Zeffirelli
A 1968 RAI-TV production directed by Herbert von Karajan
The HMV recording conducted by Riccardo Muti (EMI CMS7 63650-2)
The Philips recording conducted by Muti (Philips 0289 434 1312), in conjunction with live performances in Philadelphia in February 1992
The 1998 English-language recording on Chandos (CHAN 3003)
The 2007 Teatro Real production directed by Giancarlo del Monaco, in which Tonio's prologue is inserted into the double-bill before the overture to Cavalleria rusticana, the finale of which segues directly into the first act of Pagliacci (Opus Arte OA0983D)
The 2008 Seattle Opera production
The 2010 Opera Grand Rapids production
The 2014 San Diego Opera production
The 2015 Metropolitan Opera production
The 2019 Maggio Musicale Fiorentino production.
Orchestration
The orchestra consists of 2 flutes, 1 piccolo, 2 oboes, 1 cor anglais, 2 clarinets, 1 bass clarinet, 3 bassoons, 4 horns, 3 trumpets, 3 trombones, 1 tuba, 2 harps, timpani, tubular bells, percussion (triangle, cymbals, bass drum, glockenspiel, and tam-tam) and strings. Additionally, there is an onstage violin, oboe, trumpet, and bass drum.
Recordings and other media
In 1907, Pagliacci was the first opera to be recorded in its entirety, with the Puerto Rican tenor Antonio Paoli as Canio and under Leoncavallo's personal supervision. In 1931, it became the first complete opera to be filmed with sound, in a now-obscure version starring the tenor Fernando Bertini as Canio, in his only film, with the San Carlo Opera Company. Franco Zeffirelli directed his 1981 La Scala production with Plácido Domingo and Teresa Stratas for a 1982 television airing, which has since been released on DVD. The movie's soundtrack received a Grammy nomination for Best Opera Recording. Pagliacci was also recorded in English in 1997, and released commercially in 1998, for the Chandos "Opera in English" label with Dennis O'Neill as Canio, Alan Opie as Tonio, and Rosa Mannion as Nedda.
In 1991, Kent State University student Michael Mould began translating Pagliacci into English for a comics adaptation, but died on USAir Flight 405 before he could complete it. Marc Andreyko finished Mould's translation as The Clowns, a one-shot written by P. Craig Russell and illustrated by Galen Showman. Published in 1998 by Dark Horse Comics, The Clowns is dedicated in memory of Mould.
References in popular culture
In the Agatha Christie short story Swan Song, a tale of revenge referencing Tosca, the final line is "la commedia e finita!"
In Batman comic books and media adaptations, the Joker, an insane supervillain who resembles a clown with homicidal tendencies, often makes references to this opera. For instance, the character makes a reference to the lyrics in the story, "The Case of the Joker's Crime Circus" in Batman #4. In addition, the opera is featured in the Batman television series episode, "The Joker is Wild" where the Joker is disguised as the lead character of the opera, singing Vesti la giubba.
The song "(I'm Afraid) The Masquerade Is Over", written by Allie Wrubel and Herb Magidson and popularized in 1939 by both the Larry Clinton and Jimmy Dorsey orchestras, references Pagliacci in the lines, "I guess I'll have to play Pagliacci and get myself a clown's disguise/And learn to laugh like Pagliacci with tears in my eyes." The song was most notably covered by Marvin Gaye in 1961 for Motown Records.
The song "Mr. Sandman", written by Pat Ballard and popularized in 1954 by The Chordettes, references Pagliacci in the lines, "Give him a lonely heart like Pagliacci, And lots of wavy hair like Liberace."
The 1970 Smokey Robinson and the Miracles hit "The Tears of a Clown" references Pagliacci in the lines "Just like Pagliacci did, I try to keep my sadness hid". An earlier song cowritten by Robinson, "My Smile Is Just a Frown Turned Upside," sung by Carolyn Crawford in 1964, had included the same line.
In the 49th episode of the sitcom Seinfeld, "The Opera", the characters attend a production of Pagliacci.
In Shock Corridor, one of the patients is named after the opera. This patient has a caricature of Canio above his bed.
In Cabrini, the famous solo Vesti La Giubba is sung by Rolando Villazón playing Enrico DiSalvo.
The protagonist of Pagliacci, Canio, also appears as a legendary joker card in the Poker-themed video game Balatro.
See also
Carmen
Delilah
Notes
References
Bibliography
Further reading
Haggin, Bernard H., Conversations with Toscanini, New York: Doubleday & Company, Inc., 1959
External links
Libretto in Italian
Libretto in English
The Durbeck Archive, page on 1931 film of Pagliacci
List of Pagliacci recordings on operadis-opera-discography.org, as of 2009
Operas by Ruggero Leoncavallo
Italian-language operas
Verismo operas
Commedia dell'arte
1892 operas
Operas
Operas set in Italy
Operas adapted into films
Fiction about uxoricide
Works about clowns
|
7934321
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Liptovsk%C3%A9%20Beharovce
|
Liptovské Beharovce
|
Liptovské Beharovce is a village and municipality in Liptovský Mikuláš District in the Žilina Region of northern Slovakia.
History
In historical records the village was first mentioned in 1295. Before the establishment of independent Czechoslovakia in 1918, it was part of Liptó County within the Kingdom of Hungary. From 1939 to 1945, it was part of the Slovak Republic.
Geography
The municipality lies at an altitude of 630 metres and covers an area of . It has a population of about 60.
External links
https://web.archive.org/web/20080111223415/http://www.statistics.sk/mosmis/eng/run.html
Villages and municipalities in Liptovský Mikuláš District
Liptov
|
31674737
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1985%E2%80%9386%20Scottish%20Premier%20Division
|
1985–86 Scottish Premier Division
|
1985–86 Scottish Premier Division
Celtic won the 1985–86 Scottish Premier Division and became champions in one of the closest finishes in League history. On the final day of the season Hearts were leading Celtic by two points - a draw against Dundee would have been sufficient to see them win their first League title since the 1959–60 season. Hearts lost 2–0 to Dundee at Dens Park thanks to two late goals by substitute Albert Kidd, while Celtic beat St Mirren 5–0 at Love Street. As a result, Celtic won the league on goal difference.
Relegation was suspended due to league reconstruction, therefore Motherwell and Clydebank retained their Premier Division status.
Much of the season was only viewed by fans in stadiums as a dispute between television companies and the Scottish Football League resulted in no televised Scottish league football between September 1985 and March 1986.
Table
Results
Matches 1–18
During matches 1–18 each team plays every other team twice (home and away).
Matches 19–36
During matches 19–36 each team plays every other team twice (home and away).
References
Scottish Premier Division seasons
1
Scot
|
23400898
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dmytro%20Tereshchenko
|
Dmytro Tereshchenko
|
Dmytro Tereshchenko
Dmytro Yuriyovych Tereshchenko (born 4 April 1987) is a Ukrainian former professional footballer. He spent his entire senior career in Belarus, after relocating there in 2004.
External links
1987 births
Living people
People from Pavlohrad
Footballers from Dnipropetrovsk Oblast
Ukrainian men's footballers
Men's association football midfielders
Ukrainian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Belarus
Ukrainian expatriate sportspeople in Belarus
FC Dnepr Mogilev players
FC Dinamo Minsk players
FC Belshina Bobruisk players
FC Gomel players
|
2359308
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D1%96%D0%BC%D0%B0%20%D0%A5%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BE
|
Сінодзіма Хідео
|
Сінодзіма Хідео (21 січня 1910, Тотіґі — 11 лютого 1975) — японський футболіст, що грав на позиції нападника.
Виступи за збірну
У 1930 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Японії. У формі головної команди країни зіграв 2 матчі. Був учасником Far Eastern Championship Games 1930 року.
Статистика
Статистика виступів у національній збірній.
Примітки
Посилання
National Football Teams
Японські футболісти
Гравці збірної Японії з футболу
Випускники Токійського університету
|
5839
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Economy%20of%20Colombia
|
Economy of Colombia
|
Economy of Colombia
The economy of Colombia is the fourth largest in Latin America as measured by gross domestic product and the third-largest economic power in South America. Colombia has experienced a historic economic boom over the last decade. Throughout most of the 20th century, Colombia was Latin America's 4th and 3rd largest economy when measured by nominal GDP, real GDP, GDP (PPP), and real GDP at chained PPPs. Between 2012 and 2014, it became the 3rd largest in Latin America by nominal GDP. As of 2018, the GDP (PPP) per capita has increased to over US$14,000, and real gross domestic product at chained PPPs increased from US$250 billion in 1990 to nearly US$800 billion. Poverty levels were as high as 65% in 1990, but decreased to under 30% by 2014, and 27% by 2018. They decreased by an average of 1.35% per year since 1990.
Petroleum is Colombia's main export, representing over 45% of Colombia's exports. Manufacturing represents nearly 12% of Colombia's exports, and grows at a rate of over 10% a year. Colombia has the fastest growing information technology industry in the world, and has the longest fibre optic network in Latin America. Colombia also has one of the largest shipbuilding industries in the world outside Asia.
Modern industries like shipbuilding, electronics, automobile, tourism, construction, and mining, grew dramatically during the 2000s and 2010s. However, most of Colombia's exports are still commodity-based. Colombia is Latin America's 2nd-largest producer of domestically made electronics and appliances, following Mexico. Colombia had the fastest-growing major economy in the Western world in 2014, behind only China worldwide.
Since the early 2010s, the Colombian government has shown interest in exporting modern Colombian pop culture to the world (which includes video games, music, films, television shows, fashion, cosmetics, and food) as a way of diversifying the economy and entirely changing the image of Colombia. This has inspired a national campaign, similar to the Korean Wave. Colombia is only behind Mexico in cultural exports, and is already a regional leader in cosmetic and beauty exports.
Wealth is poorly distributed and Colombia is among the most unequal societies in the world, with a Gini index of approximately 0.̟6. For example, according to the World Bank, in 2010 the richest 20% of the population owned 60.2% of the wealth and the poorest 20% only 3%, and 15.8% of Colombians lived on less than $2 a day. In 2021, more than 54% of Colombian families are food insecure and more than 560,000 children under the age of five are chronically undernourished.
The informal economy is estimated at 47% in 2020. There is no welfare state in Colombia, which has almost no unemployment or pension insurance system. As a result, only one million elderly people have pensions (and five million are without) and social assistance is very low. Many people in their 70s and 80s are forced to continue working or beg. The country is said to be the most unequal in the Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD).
History
16th–19th centuries
European explorers reached what is now Colombian territory as early as 1510 in Santa María Antigua del Darién (in present-day Chocó department). For the next couple of decades Colombia, and South America in general, remained largely unexplored. From 1533 to 1600, Europeans began expeditions into the interior of current Colombia. The in of these expeditions was mainly to conquer new lands and exploit village resources. Legends of El Dorado that reached Spaniard explorers continued to fuel exploration and raiding of Indian villages.
In the 17th century, Spanish conquerors explored Colombia and made the first settlements, and this was the beginning of Colombia's modern economic history. Major conquistadors from this period were Pedro de Heredia, Gonzalo Jimenez de Quesada, Sebastián de Belalcazar, and Nikolaus Federmann.
During the 16th and 17th centuries, the colonial settlements in Colombia served purposes of extraction of precious metals and other natural resources, and later slavery trade. This economic arrangement left the Colony with little room for building solid institutionality for economic development. The main non-extractive institutions emerging in this centuries were the fortified port of Cartagena and the Viceroyalty of New Granada. Cartagena developed military defenses mainly out of necessity from frequently having to deal with pirate attacks. A primitive form of colonial administration was organized in Santa fé de Bogotá with the Viceroyalty of New Granada, especially under the tenure of José Solís Folch de Cardona (1753–1761), who conducted a census and built roads, bridges and aqueducts.
Following the Thousand Days' War (1899–1902), Colombia experienced a coffee boom that catapulted the country into the modern period, bringing the attendant benefits of transportation, particularly railroads, communications infrastructure, and the first major attempts at manufacturing.
20th century
Colombia's consistently sound economic policies and aggressive promotion of free trade agreements in recent years have bolstered its ability to weather external shocks. Real GDP has grown more than 4% per year for the past three years, continuing almost a decade of strong economic performance.
In 1990, the administration of President César Gaviria Trujillo (1990–94) initiated economic liberalism policies or "apertura economica" and this has continued since then, with tariff reductions, financial deregulation, privatization of state-owned enterprises, and adoption of a more liberal foreign exchange rate. Almost all sectors became open to foreign investment although agricultural products remained protected.
The original idea of his then Minister of Finance, Rudolf Homes, was that the country should import agricultural products in which it was not competitive, like maize, wheat, cotton and soybeans and export the ones in which it had an advantage, like fruits and flowers. In ten years, the sector lost 7,000 km2 to imports, with a critical impact on employment in rural areas. Still, this policy makes food cheaper for the average Colombian than it would be if agricultural trade were more restricted.
Until 1997, Colombia had enjoyed a fairly stable economy. The first five years of liberalization were characterized by high economic growth rates of between 4% and 5%. The Ernesto Samper administration (1994–98) emphasized social welfare policies which targeted Colombia's lower income population. These reforms led to higher government spending which increased the fiscal deficit and public sector debt, the financing of which required higher interest rates. An over-valued peso inherited from the previous administration was maintained.
The economy slowed, and by 1998 GDP growth was only 0.6%. In 1999, the country fell into its first recession since the Great Depression. The economy shrank by 4.5% with unemployment at over 20%. While unemployment remained at 20% in 2000, GDP growth recovered to 3.1%. Unemployment in 2020 has improved compared to two decades ago to 12.20%.
The administration of President Andrés Pastrana Arango, when it took office on 7 August 1998, faced an economy in crisis, with the difficult internal security situation and global economic turbulence additionally inhibiting confidence. As evidence of a serious recession became clear in 1999, the government took a number of steps. It engaged in a series of controlled devaluations of the peso, followed by a decision to let it float. Colombia also entered into an agreement with the International Monetary Fund which provided a $2.7 billion guarantee (extended funds facility), while committing the government to budget discipline and structural reforms.
21st century
By early 2000 there had been the beginning of an economic recovery, with the export sector leading the way, as it enjoyed the benefit of the more competitive exchange rate, as well as strong prices for petroleum, Colombia's leading export product. Prices of coffee, the other principal export product, have been more variable.
Economic growth reached 3.1% during 2000 and inflation 9.0%. Inflation by 2021 has stabilized at 3.30%. Colombia's international reserves remained stable at around $8.35 billion in the year 2000 growing to $58.57 billion by 2021, and Colombia has successfully remained in international capital markets. Colombia's total foreign debt at the end of 1999 was $34.5 billion with $14.7 billion in private sector and $19.8 billion in public sector debt. Major international credit rating organizations had dropped Colombian sovereign debt below investment grade, primarily as a result of large fiscal deficits, which current policies are seeking to close. As of 2021 Colombia has recovered its investment grade rating.
Former president Álvaro Uribe (elected 7 August 2002) introduced several neoliberal economic reforms, including measures designed to reduce the public-sector deficit below 2.5% of GDP in 2004. The government's economic policy and controversial democratic security strategy have engendered a growing sense of confidence in the economy, particularly within the business sector, and GDP growth in 2003 was among the highest in Latin America, at over 4%. This growth rate was maintained over the next decade, averaging 4.8% from 2004 to 2014.
According to figures from Dane, monetary poverty went from 37.2% in 2010 to 26.9% in 2017, which indicates a higher income for the most vulnerable households. During the Santos government, there was an inflationary period that was also a response to the strong external shock of the fall in oil prices. It was a period of contained instability, although inflation increased, no company declared bankruptcy and there was no instability in the financial system.
The Santos period managed an increase in GDP of 4% in 2010, which peaked in 2011 to 6.6%. Thereafter it remained at 4% in 2012, 4.9% in 2013 and 4.4% in 2014. In 2011, Colombia recovered it's BBB− investment grade, which was raised in 2013 to BBB. As a result of sustained growth, during the eight years of the Santos government, 3.5 million jobs were created, while 5.4 million people were lifted out of poverty.
The focus of Santos' second term was to reach a peace agreement with the FARC whose economic effects, according to assumptions, could imply a GDP growth of up to two additional percentage points. Santos' best legacy is precisely the one related to security since this will have an effect in the medium and long term in terms of investment decisions, job creation, and the beginning of a great revolution in the country's infrastructure: war prevented development in the most affected areas for centuries.
Colombia's President Iván Duque withdrew a controversial tax reform bill following four weeks of huge protests across the country starting 28 April 2021. In 2021, Colombia registered an increase in Gross Domestic Product of more than 10%, as a result of a rebound effect that derived from the 6.8% collapse a year earlier, caused by the economic closures decreed to stop the coronavirus pandemic. The pandemic exacerbated poverty. In 2021, official figures showed that 39% of Colombians – out of a population of 51.6 million inhabitants – were in a condition of monetary poverty. Although it shows a slight improvement compared to 2020 (42.5%), it meant a setback of at least a decade.
The greatest increase in the value of the debt also occurred in the Duque government, according to figures from the Bank of the Republic. Between 2020 and 2021 the balance increased by 17 billion dollars, and from 2019 to 2020 it increased by 16 billion. That figure, which corresponds to a deficit of 7.1 percent of GDP, was the debt that the Central National Government or GNC (the State without its companies or regional entities) had in 2021, according to the fiscal closing bulletin.
In the Duque government, specifically between May and June 2020, 66.7 percent of the country's gold reserves were sold, which went from 710.5 to 237.4 million dollars. The decision was made by the Bank of the Republic. The sale received criticism because although it was done at a time of rising prices – after five years in which this did not happen – it was before gold reached a record price.
Overview
The longstanding internal armed conflict in Colombia has had economic impacts.
In the early 21st century, the Colombian economy grew in part because of austere government budgets, focused efforts to reduce public debt levels, an export-oriented growth strategy, an improved security situation in the country, and high commodity prices. Growth slowed to 1.4 percent in 2017, and then increased to 3.3 percent in 2019.
President Uribe, who was in office from 2002 to 2010, examined opportunities including reforming the pension system, reducing high unemployment, achieving congressional passage of a fiscal transfers reform, and exploring for new oil or producing ethanol. Colombia's Gini coefficient, a measure of inequality, was one of the highest in South America. International and domestic financial analysts warned of the growing central government deficit, which hovered at 5% of GDP. Nonetheless, confidence in the economy grew.
Colombia has a track record of prudent macroeconomic management.
The middle class will represent 25% of the population in 2020 according to a survey by the daily newspaper El Tiempo. Official data indicate that 42.5% of the population lives below the poverty line. The social elevator is one of the slowest in the world, as it takes an average of eleven generations for a family to rise out of poverty.
The tax system is one of the causes of Colombia's deep social inequalities. The income tax (IRPP) is not very progressive (almost all taxpayers pay it at a rate of between 19% and 28%, and the rate rises only slightly thereafter) and is levied mainly on salaries, with other categories of income being largely underreported. Redistribution through the Colombian tax system is thus the lowest in Latin America, even though it is on average very limited.
Development of main indicators
The following table shows the main economic indicators in 1980–2019 (with IMF staff stimtates in 2020–2025). Inflation below 5% is in green.
Graphics
Labor rights
On 8 June 2020, the newly formed Employment Mission (Misión de Empleo) met for the first time to discuss labor reforms that it intended to propose to Congress. Some of these reforms had been desired for years, and others had come into starker view during the coronavirus pandemic.
The legal working hours are 48 hours per week. However, the informal economy accounts for almost half of the workers, who are therefore not covered by labor laws.
Agriculture
Colombia is one of the 5 largest producers in the world of coffee, avocado and palm oil, and one of the 10 largest producers in the world of sugarcane, banana, pineapple and cocoa.
Colombia produced, in 2018, 36.2 million tons of sugarcane (7th largest producer in the world), 5.8 million tons of palm oil (5th largest producer in the world), 3.7 million tons of banana (11th largest producer in the world) and 720 thousand tons of coffee (4th largest producer in the world, behind Brazil, Vietnam and Indonesia). Although its neighbor Brazil is the largest producer of coffee in the world (3.5 million tons produced in the same year), the advertising carried out by the country for decades suggests that Colombian coffee is of higher quality, which generates greater added value to the country's product. In the same year, Colombia produced 3.3 million tons of rice, 3.1 million tons of potato, 2.2 million tons of cassava, 1.3 million tons of maize, 900 thousand tons of pineapple, 670 thousand tons of onion, 527 thousand tons of tomato, 419 thousand tons of yam, 338 thousand tons of mango, 326 thousand tons of avocado, in addition to smaller productions of other agricultural products such as orange, tangerine, lemon, papaya, beans, carrot, coconut, watermelon etc.
The share of agriculture in GDP has fallen consistently since 1945, as industry and services have expanded. However, Colombia's agricultural share of GDP decreased during the 1990s by less than in many of the world's countries at a similar level of development, even though the share of coffee in GDP diminished in a dramatic way. Agriculture has nevertheless remained an important source of employment, providing a fifth of Colombia's jobs in 2006.
The most industrially diverse member of the five-nation Andean Community, Colombia has four major industrial centers—Bogota, Medellin, Cali, and Barranquilla, each located in a distinct geographical region. Colombia's industries include textiles and clothing, particularly lingerie, leather products, processed foods and beverages, paper and paper products, chemicals and petrochemicals, cement, construction, iron and steel products, and metalworking. Its diverse climate and topography permit the cultivation of a wide variety of crops. In addition, all regions yield forest products, ranging from tropical hardwoods in the hot country to pine and eucalyptus in the colder areas.
Cacao beans, sugarcane, coconuts, bananas, plantains, rice, cotton, tobacco, cassava, and most of the nation's beef cattle are produced in the hot regions from sea level to 1,000 meters elevation. The temperate regions—between 1,000 and 2,000 meters—are better suited for coffee; cut flowers; maize and other vegetables; and fruits such as citrus, pears, pineapples, and tomatoes. The cooler elevations—between 2,000 and 3,000 meters—produce wheat, barley, potatoes, cold-climate vegetables, flowers, dairy cattle, and poultry.
Livestock
In the production of beef and chicken meat, Colombia is among the 20 largest producers in the world.
In Colombia, the exploitation and breeding of cattle is carried out on small farms and large farms. Black-eared white, casanareño, coastal with horns, romosinuano, chino santandereano and hartón del Valle, are the Colombian breeds with the highest production.
In 2013, livestock occupied 80% of productive land in Colombia. The livestock sector is one of the most outstanding in areas such as Caribbean Region, where seven departments have livestock as their primary vocation. Also in Antioquia, where there is the largest cattle inventory in the country, the department had that year 11% of the head of cattle in Colombia, and according to the livestock inventory, in 2012 Antioqueños counted around 2,268,000 head of cattle.
Also in 2013, the bovine herd in Colombia reached 20.1 million head of cattle, of which 2.5 million (12.5%) were milking cows. In addition, the country's total milk production was 13.1 million liters.
On the other hand, the increase in imports of pork meat, the high prices of inputs and the slowdown in the national economy, produced a crisis in the raising of pork in Colombia in 2015.
Industry
The World Bank lists the main producing countries each year, based on the total value of production. According to the 2019 list, Colombia has the 46th most valuable industry in the world (US$35.4 billion), behind Mexico, Brazil, Venezuela and Argentina, but ahead of Peru and Chile.
Manufacturing
Domestic appliances
Although Colombia has been producing domestic appliances since the 1930s, it wasn't until the late 1990s that Colombian corporations began exporting to neighboring countries. One of Colombia's largest producers of domestic appliances, HACEB has been producing refrigeration since 1940. Some domestic corporations include: Challenger, Kalley, HACEB, Imusa, and Landers. In 2011, Groupe SEB acquired Imusa as a form to expand to the Latin American market. Colombia also manufactures for foreign companies as well, such as Whirlpool and GE. LG has also been interested in building a plant in Colombia. Colombia is also Latin America's 3rd largest producer of appliances behind Mexico and Brazil and is growing rapidly.
Electronics
Colombia is a major producer of electronics in Latin America, and is South America's 2nd largest high-tech market. Colombia is also the 2nd largest producer and exporter of electronics made by domestic companies in Latin America. Since the early 2000s, major Colombian corporations began exporting aggressively to foreign markets. Some of these companies include: Challenger, PcSmart, Compumax, Colcircuirtos, and Kalley. Colombia is the first country in Latin America to manufacture a domestically made 4K television. In 2014, the Colombian Government launched a national campaign to promote IT and Electronic sectors, as well as investing in Colombia's own companies. Although innovation remains low on the global scale, the government sees heavy potential in the high tech industry and is investing heavily in education and innovation centers all across the nation. Because of this, Colombia could become a major global manufacturer of electronics and play an important role in the global high tech industry in the near future. In 2014, the Colombian government released another national campaign to help Colombian companies have a bigger share of the national market.
Construction
Construction recently has played a vital role in the economy, and is growing rapidly at almost 20% annually. As a result, Colombia is seeing a historic building boom. The Colombian government is investing heavily in transport infrastructure through a plan called "Fourth Generation Network". The target of the Colombian government is to build 7,000 km of roads for the 2016–2020 period and reduce travel times by 30% and transport costs by 20%. A toll road concession program will comprise 40 projects, and is part of a larger strategic goal to invest nearly $50bn in transport infrastructure, including: railway systems; making the Magdalena river navigable again; improving port facilities; as well as an expansion of Bogotá's airport. Long-term plans include building a national high-speed train network, to vastly improve competitiveness.
Utilities
Mining and energy
Colombia is well-endowed with minerals and energy resources. It has the largest coal reserves in Latin America, and is second to Brazil in hydroelectric potential. Estimates of petroleum reserves in 1995 were . It also possesses significant amounts of nickel, gold, silver, platinum, and emeralds.
The country was the 12th largest producer of coal in the world in 2018. In 2019, Colombia was the 20th largest petroleum producer in the world, with 791 thousand barrels / day. In mining, Colombia is the world's largest producer of emerald.
The discovery of of high-quality oil at the Cusiana and Cupiagua fields, about east of Bogotá, has enabled Colombia to become a net oil exporter since 1986. The Transandino pipeline transports oil from Orito in the Department of Putumayo to the Pacific port of Tumaco in the Department of Nariño. Total crude oil production averages ; about is exported. The Pastrana government has significantly liberalized its petroleum investment policies, leading to an increase in exploration activity. Refining capacity cannot satisfy domestic demand, so some refined products, especially gasoline, must be imported. Plans for the construction of a new refinery are under development.
While Colombia has vast hydroelectric potential, a prolonged drought in 1992 forced severe electricity rationing throughout the country until mid-1993. The consequences of the drought on electricity-generating capacity caused the government to commission the construction or upgrading of 10 thermoelectric power plants. Half will be coal-fired, and half will be fired by natural gas. The government also has begun awarding bids for the construction of a natural gas pipeline system that will extend from the country's extensive gas fields to its major population centers. Plans call for this project to make natural gas available to millions of Colombian households by the middle of the next decade.
As of 2004, Colombia has become a net energy exporter, exporting electricity to Ecuador and developing connections to Peru, Venezuela and Panama to export to those markets as well. The Trans-Caribbean pipeline connecting western Venezuela to Panama through Colombia is also under construction, thanks to cooperation between presidents Álvaro Uribe of Colombia, Martín Torrijos of Panama and Hugo Chávez of Venezuela. Coal is exported to Turkey.
Oil and coal account for 47% of goods exports in 2021.
Human rights abuses in mining zones
The oil pipelines are a frequent target of extortion and bombing campaigns by the National Liberation Army (ELN) and, more recently, the Revolutionary Armed Forces of Colombia (FARC). The bombings, which have occurred on average once every 5 days, have caused substantial environmental damage, often in fragile rainforests and jungles, as well as causing significant loss of life. In April 1999 in Cartagena de Indias, Clinton's Secretary of Energy Bill Richardson spoke before investors from the United States, Canada and other countries. He expressed his government's willingness to use military aid to support the investment that they and their allies were going to make in Colombia, especially in strategically important sectors like mining and energy.
In 2001 there were 170 attacks on the Caño Limón–Coveñas pipeline. The pipeline was out of operation for over 200 days of that year; the government estimates that these bombings reduced Colombia's GDP by 0.5%. The government of the United States increased military aid, in 2003, to Colombia to assist in the effort to defend the pipeline. Occidental Petroleum privately contracted mercenaries who flew Skymaster planes, from AirScan International Inc., to patrol the Cano Limon-Covenas pipeline. Many of these operations used helicopters, equipment and weapons provided by the U.S. military and anti-narcotics aid programs.
Mining and natural exploitation has had environmental consequences. The region of Guajira is undergoing an accelerated desertification with the disappearances of forests, land, and water sources, due to the increase in coal production. Social consequences or lack of development in resource rich areas is common. 11 million Colombians survive on less than one dollar a day. Over 65% of these live in mining zones. There are 3.5 million children out of school, and the most critical situation is in the mining zone of Choco, Bolivar, and Sucre.
Economic consequences of privatization and liberal institutions have meant changes in taxation to attract foreign investment. Colombia will lose another $800 million over the next 90 years that Glencore International operates in El Cerrejon Zona Media, if the company continues to produce coal at a rate of 5 million tons/year, because of the reduction of the royalty tax from 10 to 15% to .04%. If the company, as is plausible, doubles or triples its production, the losses will be proportionally greater. The operational losses from the three large mining projects (El Cerrejon, La Loma, operated by Drummond, and Montelíbano, which produces ferronickel) for Colombia to more than 12 billion.
Coal production has grown rapidly, from 22.7 million tons in 1994 to 50.0 million tons in 2003. Over 90% of this amount was exported, making Colombia the world's sixth largest coal exporter, behind Australia, China, Indonesia, South Africa and Russia. From the mid-1980s the center of coal production was the Cerrejón mines in the Guajira department. However, the growth in output at La Loma in neighboring Cesar Department made this area the leader in Colombian coal production since 2004. Production in other departments, including Boyacá, Cundinamarca and Norte de Santander, forms about 13% of the total. The coal industry is largely controlled by international mining companies, including a consortium of BHP, Anglo American and Glencore at Cerrejón, and Conundrum Company at La Loma, which is undergoing a lawsuit in the U.S. District Court in Alabama for union assassinations and alleged paramilitary links.
Foreign investment
Various attempts to open up the economy during the 1993-2023 period have been described by Portafolio as being "half-hearted". In 1990, to attract foreign investors and promote trade, an experiment from the International Monetary Fund known as "La Apertura" was adopted by the government, this policy was to modernize different sectors of the economy to increase the overall efficiency of production so as to bring down prices to internationally competitive levels. Although the analysis of the results are not clear, the fact is that the agricultural sector was severely impacted by this policy.
In 1991 and 1992, the government passed laws to stimulate foreign investment in nearly all sectors of the economy. The only activities closed to foreign direct investment are defense and national security, disposal of hazardous wastes, and real estate—the last of these restrictions is intended to hinder money laundering. Colombia established a special entity—Converter—to assist foreigners in making investments in the country. Foreign investment flows for 1999 were $4.4 billion, down from $4.8 billion in 1998.
Major foreign investment projects underway include the $6 billion development of the Cusiana and Cupiagua oil fields, development of coal fields in the north of the country, and the recently concluded licensing for establishment of cellular telephone service. The United States accounted for 26.5% of the total $19.4 billion stock of non-petroleum foreign direct investment in Colombia at the end of 1998.
On 21 October 1995, under the International Emergency Economic Powers Act (IEEPA), President Clinton signed an Executive Order barring U.S. entities from any commercial or financial transactions with four Colombian drug kingpins and with individuals and companies associated with the traffic in narcotics, as designated by the Secretary of the Treasury in consultation with the Secretary of State and the Attorney General. The list of designated individuals and companies is amended periodically and is maintained by the Office of Foreign Asset Control at the Department of the Treasury, tel. (202) 622-0077 (ask for Document #1900). The document also is available at the Department of Treasury web site.
Colombia is the United States' fifth-largest export market in Latin America—behind Mexico, Brazil, Venezuela, and Argentina—and the 26th-largest market for U.S. products worldwide. The United States is Colombia's principal trading partner, with two-way trade from November 1999 through November 2000 exceeding $9.5 billion--$3.5 billion U.S. exports and $6.0 billion U.S. imports. Colombia benefits from duty-free entry—for a 10-year period, through 2001—for certain of its exports to the United States under the Andean Trade Preferences Act. Colombia improved protection of intellectual property rights through the adoption of three Andean Pact decisions in 1993 and 1994, but the U.S. remains concerned over deficiencies in licensing, patent regulations, and copyright protection.
Colombia is also the largest export partner of the Dutch constituent country of Aruba (39.4%).
The petroleum and natural gas coal mining, chemical, and manufacturing industries attract the greatest U.S. investment interest. U.S. investment accounted for 37.8% ($4.2 billion) of the total $11.2 billion in foreign direct investment at the end of 1997, excluding petroleum and portfolio investment. Worker rights and benefits in the U.S.-dominated sectors are more favorable than general working conditions. Examples include shorter-than-average working hours, higher wages, and compliance with health and safety standards above the national average.
Tertiary industries
The services sector dominates Colombia's GDP, contributing 58 percent of GDP in 2007, and, given worldwide trends, its dominance will probably continue. The sector is characterized by its heterogeneity, being the largest for employment (61 percent), in both the formal and informal sectors.
Arts and music
Since the early 2010s, the Colombian government has shown interest in exporting modern Colombian pop culture to the world (which includes video games, music, movies, TV shows, fashion, cosmetics, and food) as a way of diversifying the economy and changing the image of Colombia. In the Hispanic world, Colombia is only behind Mexico in cultural exports at US$750 million annually, and is already a regional leader in cosmetic and beauty exports.
Travel and tourism
Tourism in Colombia is an important sector in the country's economy. Colombia has major attractions as a tourist destination, such as Cartagena and its historic surroundings, which are on the UNESCO World Heritage List; the insular department of San Andrés, Providencia y Santa Catalina; Santa Marta, Cartagena and the surrounding area. Fairly recently, Bogotá, the nation's capital, has become Colombia's major tourist destination because of its improved museums and entertainment facilities and its major urban renovations, including the rehabilitation of public areas, the development of parks, and the creation of an extensive network of cycling routes. With its very rich and varied geography, which includes the Amazon and Andean regions, the llanos, the Caribbean and Pacific coasts, and the deserts of La Guajira, and its unique biodiversity, Colombia also has major potential for ecotourism.
The direct contribution of Travel & Tourism to GDP in 2013 was COP11,974.3mn (1.7% of GDP). This is forecast to rise by 7.4% to COP12,863.4mn in 2014. This primarily reflects the economic activity generated by industries such as hotels, travel agents, airlines and other passenger transportation services (excluding commuter services). But it also includes, for example, the activities of the restaurant and leisure industries directly supported by tourists. The direct contribution of Travel & Tourism to GDP is expected to grow by 4.1% pa to COP19,208.4mn (1.8% of GDP) by 2024.
The number of tourists in Colombia grows by over 12% every year. Colombia is projected to have over 15 million tourists by 2023.
Eco-tourism
Eco-tourism is very promising in Colombia. Colombia has vast coastlines, mountainous areas, and tropical jungles. There are volcanoes and waterfalls as well. This makes Colombia a biodiverse country with many attractions for foreign visitors.
The Colombian coffee growing axis (Spanish: Eje Cafetero), also known as the Coffee Triangle (Spanish: Triángulo del Café), is a part of the Colombian Paisa region in the rural area of Colombia, which is famous for growing and production of a majority of Colombian coffee, considered by some as the best coffee in the world. There are three departments in the area: Caldas, Quindío and Risaralda. These departments are among the smallest departments in Colombia with a total combined area of , about 1.2% of the Colombian territory. The combined population is 2,291,195 (2005 census).
Transportation and telecommunications
Colombia's geography, with three cordilleras of the Andes running up the country from south to north, and jungle in the Amazon and Darién regions, represents a major obstacle to the development of national road networks with international connections. Thus, the basic nature of the country's transportation infrastructure is not surprising. In the spirit of the 1991 constitution, in 1993 the Ministry of Public
Works and Transportation was reorganized and renamed the Ministry of Transportation. In 2000 the new ministry strengthened its role as the planner and regulator within the sector.
Air transportation
Colombia was a pioneer in promoting airlines in an effort to overcome its geographic barriers to transportation. The Colombian Company of Air Navigation, formed in 1919, was the second commercial airline in the world. It was not until the 1940s that Colombia's air transportation began growing significantly in the number of companies, passengers carried, and kilometers covered. In the early 2000s, an average of 72 percent of the passengers transported by air go to national destinations, while 28 percent travel internationally. One notable feature is that after the reforms of the beginning of the 1990s, the number of international passengers tripled by 2003. In 1993 the construction, administration, operation, and maintenance of the main airports transferred to departmental authorities and the private sector, including companies specializing in air transportation. Within this process, in 2006 the International Airport Operator (Opain), a Swiss-Colombian consortium, won the concession to manage and develop Bogotá's El Dorado International Airport. El Dorado is the largest airport in Latin America in terms of cargo traffic (33rd worldwide), with 622,145 metric tons in 2013, second in terms of traffic movements (45th worldwide) and third in terms of passengers (50th among the busiest airports in the world). In addition to El Dorado, Colombia's international airports are Palo Negro in Bucaramanga, Simón Bolívar in Santa Marta, Cortissoz in Barranquilla, Rafael Núñez in Cartagena, José María Córdova in Rionegro near Medellín, Alfonso Bonilla Aragón in Cali, Alfredo Vásquez Cobo in Leticia, Matecaña in Pereira, Gustavo Rojas Pinilla in San Andrés, and Camilo Daza in Cúcuta. In 2006 Colombia was generally reported to have a total of 984 airports, of which 103 had paved runways and 883 were unpaved. The Ministry of Transportation listed 581 airports in 2007, but it may have used a different methodology for counting them.
Poverty and inequality
After a large crisis in 1999, poverty in Colombia has had a decreasing trend. The share of Colombians below the income-based poverty line fell from 50% in 2002 to 28% in 2016. The share of Colombians below the extreme income-based poverty line fell from 18% to 9% in the same period. Multidimensional poverty fell from 30% to 18% between 2010 and 2016.
Colombia has a Gini coefficient of 51.7.
Retail
Hypermarkets and big-box stores are losing market participation in Colombian retail.
Debt
Between 1976 and 2006, Colombia's debt doubled every 10 years: in 1976 it was about $3.6 billion, in 1986 it was $7.2 billion, in 1996 it was over $16 billion and in 2006 it was over $36 billion. Since 2006, the growth of the debt has accelerated: it reached $72 billion in 2011 and reached $124 billion in 2017, which means that in less than 10 years Colombia's foreign debt has tripled. About a quarter of Colombia's annual budget, or $20 billion, goes to pay off the public debt.
Corruption
Corruption in public management in Colombia is widespread and structural in nature. This situation generates losses for the country estimated at 15 billion dollars. Colombia has not escaped the scandals involving millions of dollars in bribes from the Brazilian construction company Odebrecht, as well as the Cartagena refinery, a case of embezzlement of public funds that came to light in 2016 and involved members of the governments of Álvaro Uribe (2002–2010) and Juan Manuel Santos (2010–2018).
See also
Taxation in Colombia
WWB Colombia
Economic history of Colombia
List of companies of Colombia
Colombia and the World Bank
Economy of South America
List of Colombian departments by GDP
List of Latin American and Caribbean countries by GDP growth
List of Latin American and Caribbean countries by GDP (nominal)
List of Latin American and Caribbean countries by GDP (PPP)
20,000 Colombian peso note
50,000 Colombian peso note
References
External links
Colombia Economy report – official Investment portal
Colombia
OECD member economies
|
3136891
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%B1%29
|
Лагода (герб)
|
Лагода (герб)
Лагода (пол. Łagoda, Połańce, Wierzynkowa) - шляхетський герб німецького походження, що носить назву Лагода. Використовується кількома десятками сімей, головним чином з Краківщини та Сандомирщини . Він загинув у XVI столітті . Відомий головним чином як герб патриціанської сім'ї з Вєржинеків.
Опис герба
Опис з використанням класичних правил блазонування:
Щит пересічено на червоне і срібне поле. Клейнод: три страусиних пір'їни. Намет червоний, підбитий сріблом.
Форма, наведена в описі, була створена лише в 16 столітті .
Йожеф Шиманьський, за Маріаном Гайсігем (Sfragistyka szlachecka) називає найстарішу форму герба з печатки невідомої барви (печатка з Миколає Вєржинека від 1359 р.) .
Герб від 1446 року представляє ще одну форму, в якій у срібному полі розміщено червоний пояс .
У середні століття клейнод герба був невідомий.
Найперша згадка
Герб відомий із середніх віків. Найстаріша печатка датується 1359 р. належала родині Вєржинеків, Миколі Вержинеку стольнику Сандомиру. Найдавніший запис від 1446 р.. У шістнадцятому столітті герб змінився Про що згадано у Klejnotów Длугоша в редакції Камина та Łętowskiego, Łętowskiego, Gniazda cnoty Папроцького, Kroniki Бєльського і Stemmata polonica .
Етимологія
Ім'я, яке має посилання на особисте ім'я. Він має подібну етимологію імені і викликати Лагоду (Lagoda). Виїмка (Polanczye) являє собою топографічне назва від міста Полянця .
Станіслав Дзадулевич ідентифікує з гербом Поланьці, невідомий із зображенням герба Бієнії . Таку точку зору відкидає С. Захоровський , за ним слідує Юзеф Шиманьський .
Геральдичний рід
Тадеуш Гайль згадує такі родини, які мають право користуватися цим гербом:
Gaboński, Gardlicki, Garlicki, Łososiński, Łososki, Nieskiewicz, Platemberg, Smogorzewski, Smoszewski, Stroński, Śledziejowski, Śledziowski, Walter, Watkowski, Werejko, Werenko, Wernecki, Wernicki, Wernihowski, Wernik, Wernikowski, Wierejko, Wierzynk.
Відомі Власники
Миколай Вєржинек (старший) - Сандомирський стольник, родоначальник родини,
Миколай Вєржинек (молодший) - за Длогушем, організатор Свята у Wierzynek .
Джерела
Tadeusz Gajl: Herbarz polski od średniowiecza do XX wieku : ponad 4500 herbów szlacheckich 37 tysięcy nazwisk 55 tysięcy rodów. L&L, 2007. ISBN 978-83-60597-10-1.
Примітки
Примітки
Шляхетські герби
Родові герби
Польські родові герби
Українські родові герби
Литовські родові герби
|
2368366
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%85%D0%B5%D0%BB%D1%96
|
Мохелі
|
Мохелі, також відомий як Мвалі — автономний острів в Індійському океані, який є складовою частиною Союзу Коморських Островів. Столиця — місто Фомбоні. Станом на 2006 рік, його населення становить приблизно 38 тис. чоловік. Загальна площа острова — 211 квадратних кілометрів.
Географія
Мохелі входить до Коморських островів, що лежать у Мозамбіцькій протоці Індійського океану. Є найменшим з трьох островів.
Культура
Прапор
Посилання
Офіційний вебсайт Коморських Островів
Коморські острови
Колишні державні утворення Африки
Острівні країни
Регіони Коморських Островів
Держави і території, засновані 1997
|
1354727
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%89%D1%83%D0%BA%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD
|
Лещук Семен
|
Лещук Семен
Семен Лещук (? — †?) — підполковник Армії УНР.
У російській армії — старшина. У січні 1919 р. — командир 2-го Чорноморського полку Дієвої армії УНР.
У 1920–1921 рр. — старшина 5-ї Чорноморської бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
Література
Пузицький А. Бої Сірих за Коростень//За Державність. — Каліш. — 1930. — № 2. — С. 74;
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. -' Оп. 2. — Спр. 219. — С. 116–118.
|
4554283
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE
|
Албанське піратство
|
Албанське піратство — морський розбій, напади на кораблі і пограбування їх вантажів та екіпажів піратами, що мали свої бази в портах Албанії і які мали як албанське (переважно) так і інше, зокрема північноафриканське походження. Було поширене в період з XV по XIX століття. В Адріатичному морі албанські пірати нападали як на кораблі християнських держав, переважно Венеційської республіки, так і на судна мусульманської Османської імперії і несли загрозу та завдавали збитків усій східносередземноморській економіці, що викликало відповідну реакцію як зі сторони османів, так і європейських держав. Загроза зі сторони албанських піратів змушували Блискучу Порту укладати з ними «імперські листи» (name-i hümayun) — двосторонні угоди про врегулювання збройних конфліктів. В той же час відомо, що Османська імперія залучала цих піратів у свій флот під час своїх війн, що велись на морі.
Дульчіньо (Ульцинь)
Головною базою для албанських піратів історично слугувало місто Дульчіньо (сучасний Ульцинь на кордоні між Чорногорією і Албанією), через що їх часто називали узагальнюючим терміном «Дульчіньоті» (дослівно — дульчинці, мешканці Дульчіньо). Проте також відомі випадки використання албанськими піратами в якості своїх баз портових міст Антіварі (Бар), Валона (Вльора), Дураццо (Дуррес) та Рагуза (Дубровник). Деякі з лідерів ульцинських піратів, такі як Ліка Чені та Хаджи Алія, були добре відомі серед сучасників.
В XVI—XVII ст. албанські пірати мали тісні зв'язки з берберськими піратами з узбережжя Північної Африки. Деякі з берберських піратів, зокрема Арнаут Мамі, а згідно з думкою певних науковців і найвідоміші берберські пірати — брати Арудж і Хізир Барбаросса мали албанське походження і навпаки — наприкінці XVI століття в Ульцині базувалося близько 400 піратів з Тунісу та Алжиру.
Ульцинські пірати, відомі італійською як lupi di mare Dulcignotti (алб. ujqit detarë Ulqinakë — «ульцинські морські вовки») вважалися найнебезпечнішими піратами в Адріатиці. Вони були не бідними та неосвіченими злочинцями, а поважними і досить добре оплачуваними професіоналами — в залежності від обставин вони виступали купцями, торговцями, перевізниками, контрабандистами, дипломатами та піратами. Вони чергували піратство і торгівлю в залежності від сезону, наявності ворогів чи локальних конфліктів. Справді, капітан венеційських галер Альвізе Фоскарі (1675—1751) писав:
Перші відомості про піратство в Албанії
Перші відомості про випадки піратства в районі Ульциня були задокументовані ще в часи стародавнього Риму, коли іллірійські пірати здійснювали напади на римські кораблі. Відомо, що іллірійське плем'я лабеатів жило за рахунок піратства.
В середньовіччі перші відомості про піратів, що здійснювали напади в районах Ульциня, Дурреса та мису Родон походять з 1096 року. Також є письмові повідомлення про те, що в 1320—1347 роках албанські пірати нападали на мусульманські та християнські судна в Іонічному та Адріатичному морях.
У 1405 році Ульцинь перейшов під контроль Венеційської республіки, а в 1571 році — Османської імперії, але і під венеційцями і під османами місто залишалось притулком піратів. Наприкінці XVI століття в Ульцині базувалося близько 400 піратів з Мальти, Тунісу та Алжиру.
Звіти щодо піратських нападів в XV—XIX століттях
XV століття
Далматський письменник Коріолано Чиппіко опублікував у 1442 році у Венеції звіт про похід дожа П'єтро Моченіго з описом ульцинських піратів:
У 1478 році Валона (Вльора) була захоплена Османською імперією і стала піратським осередком, звідки здійснювались напади на венеційське судноплавство, тож коли в 1479 році між Венецією та Портою було укладено Константинопольську мирну угоду, султан Мехмед II наказав капудан-паші (верховному адміралу) флоту Османської імперії і санджак-бею Валони Гедику Ахмеду-паші відшкодувати венеційцям збитки, завдані піратами цього міста, але місцеве населення не підкорилося наказу.
У 1486 році, під час венеційсько-османського протистояння, албанські пірати здійснили набіг на нижню Адріатику і Венеція послала флотилію на чолі з Даріо, щоб розправитися з ними.
XVI століття
У XVI столітті османи нападали на Ульцинь і знищили тут значну частину його піратського флоту. Проте піратські рейди тривали і далі.
У жовтні 1503 року шість кораблів, що вийшли з Вльори, досягли мису Санта-Марія-ді-Леука на півдні півострова Салентина, захопили там в полон 60 людей і запропонували їх звільнення за 30 дукатів.
У 1525 році пірати з Ульциня напали на місто Рів'єра-делле-Пальме (Марке).
У 1536 році Фернан Бродель повідомив венеційський сенат, що албанські пірати активно здійснюють напади на кораблі між Корфу та Албанією.
У січні 1537 року в листі Сулеймана I до санджакбея Ельбасана вказувалось, що венеційський посол у Стамбулі Томассо Моченіго скаржився на те, що піратські кораблі напали на венеційські території і захопили рабів, які були продані в Дурраццо.
У 1554 році 6 піратських суден, що повертались до Вльори, були перехоплені венеційською ескадрою, яка захопила їх, звільнила християнських полонених і взяла в полон самих піратів.
У 1559 році провведітор Пандольфо Контаріні зустрівся з піратськии кораблем під час патрулювання затоки і почав його переслідувати. Корабель зупинився в Дурраццо, де османи надали їм захист, порушивши угоду 1540 року. Контаріні віддав наказ про атаку і обстріляв гавань, змусивши піратів передати венеційцям корабель та товари, а коли Контаріні повернувся до Венеції, його зняли з служби та замінили. Султан Сулейман Пишний звинуватив командира в нападі на торгове судно і Венеція відповіла, що вони мали негативний досвід з піратством і що албанських купців та піратів не завжди легко відрізнити одних від інших. Султан риторично відповів венеційцям, зауваживши «Я піклуватимусь про своїх піратів, а ти піклуйся про своїх», натякаючи на нездатність Венеції зупинити мальтійських, генуезьких та кіпрських піратів.
У 1570 році зафіксовано, що албанські пірати завдали великих втрат венеційським суднам.
У 1571 році піратські напади досягли апогею: близько 400 піратів з Північної Африки, Мальти, Сербії, Османської Албанії спричинили справжній хаос у регіоні. В регіоні набув популярності «Піратський танець», придуманий албанськими піратами, коли пірати святкували успішний напад виконанням ритуальних танців разом із споживанням запеченого м'яса та халви. У 1571 році, готуючись до битви при Лепанто, Кара Хаджи, албанський піратський очільник і ага з Вльори, зібрав флот кораблів.
У 1573 році, після чергового миру між Венецією та Османською імперією, Рагуза служила посередником між албанськими піратами і тими, хто бажав звільнити своїх полонених, яких утримували в будинках рагузанців, поки не прийшли гроші.
У травні 1575 року пірати напали на іспанську галеру Sol, захопили екіпаж і відбуксирували корабель до порту Ульцинь. Серед полонених був Мігель де Сервантес, що в якості раба дістався очільнику піратів Делі Топал Мемі (Deli Topal Memi'ye) і якого вдалось звільнити лише у 1580 році. У 1580 році пірати захопили 25 кораблів у Которській затоці, а жителі Рагузи послали на допомогу місцевим пашам. У 1581 році піратський очільник з Ульциня Джафер-реїс зібрав 18 кораблів і пограбував кораблі в південній і центральній Адріатиці, змушуючи місцевих жителів у прибережних містах посилювати свою оборону. Ульцинські пірати стали відомі як «Бич Апулії і Сицилії». Місцеві жителі Котора мобілізовувались венеційцями, які роздавали рушниці та порох для протистояння піратам. Навесні 1587 року пірати пограбували фрегат з Дубровника, який віз 3000 дукатів в Каркас, щоб купити пшеницю. Капітан був убитий, а екіпаж поранений і перетворений на рабів. Венеційські звіти того часу стверджували, що близько 36 % всіх вантажів кораблів було втрачено в результаті нападів піратів.
У 1586 році Мурад III наказав санджак-бею і каді Вльори перешкодити албанському пірату Мехмед-реїсу, що планував вирушити на своєму галіоті грабувати венеційські землі. У 1590 році венеційський корабель став на якір у річці Буна поблизу Шкодера, щоб поповнити запаси води, але був пограбований місцевими жителями. У 1593 році султан наказав заборонив будувати в Шкодері кораблі, придатні для каперства, і спалити вже збудовані піратські кораблі.
У 1593 році виник конфлікт між Венецією та Габсбурзькою Іспанією після будівництва венеційської фортеці в Пальманова. Венеційців звинувачували в тому, що вони під приводом «протистояння війскам турків» занадто наблизилися до території Габсбургів. За твердженням Колемберга венеційці також фінансували албанських піратів для набігу на кораблі Габсбургів у Трієстській затоці.
XVII століття
У 1602 році венеційський посол Ніколо Молін скаржився на ситуацію, назвавши албанських піратів «нестерпними».
У 1605 році капітан Бернардо Веньє спробував знищити піратів, але зазнав невдачі. Того ж року султан наказав заарештувати піратів Ібрагіма-агу з Дурреса, Мустафу-агу, Ахмеда-ках'я, Балі, Мустафу та Хасана-ках'я.
У 1611 році, незважаючи на попередження султана, колишній санджак-бег Карлі-елі і санджак-бег Дукагін продовжували набіги на Адріатику використовуючи для цього флотилію з галіотів, каїків та фуст.
У 1612 році албанські пірати, найняті османами, атакували венеційські кораблі у відплату за набіг ускоків. Султан в своєму листі до бейлербея Боснії зазначав: «Ускоки здійснили набіг на зону Макарськи, але деякі албанські човни атакували їх і звільнили турків, яких вони взяли в полон; таким чином, мешканці Габели та Макарскі спорядили кілька каюків, щоб захиститися від піратів».
8 травня 1607 р. 12 човнів ускоків зіткнулися в Адріатиці з албансько-мусульманськими піратськими кораблями і ускоки зазнали важкої поразки.
У 1615 році імператор Священної Римської імперії Фердинанд II найняв албанських піратів-ускоків, щоб вони нападали на венеційські кораблі, що призвело до війни з Венецією.
У 1617 році навколо Шкодера діяли албанські піратські очільники Авджі Оглу, Кара Мустафа, Караджа Балі та Аксак Ходжа.
У 1622 році деякі пірати з Дельвіни напали на кораблі на території Венеції, а в 1623 році пірати Ульциня (Ülgünlular korsanları) напали на підданих Будви, в результаті чого османи вимагали повернути вкрадене, а піратів покарати.
В 1630 році албанські пірати стали настільки серйозною проблемою, що змусило Венецію просити допомоги в Османської імперії. У 1638 році венеційські джерела згадують набіги піратів Ульциня вздовж узбережжя Далмації. також вони були активні під час Кандійської війни (1648—1669). У 1653 році венеційські військові кораблі патрулювали морське узбережжя, попереджаючи зустрічні кораблі про піратів.
У 1637 році міста Модон, Корон і Наваріно вимагали від ульциньських піратів звільнити двох рабів-венеційців, які були захоплені в мирний час.
У 1645 році під час Критської війни пірати з Ульциня здійснили набіг на узбережжя Далмації, змушуючи мешканців островів захищати свої домівки. У 1656 році османські пірати з Ульциня і Санта-Маури напали і пограбували венеційські кораблі в Трогірі, але були успішно відігнані венеційським флотом. У 1670 році султан наказав своїм військовим зупинити напади піратів з Ульциня на венеційські кораблі. Антоніо Бальдаччі писав у XVII столітті, що навколо Ульциня було щонайменше 500 піратів.
У 1672 році Венеція зажадала, щоб санджак-бей Шкодера спалив озброєні кораблі з Ульциня.
У 1675 р. Крсто Змаєвич (Крістофоро Змаєвич) з Пераста був посланий знищити піратів Ульциня, за що венеційський сенат нагородив його золотим намистом.
31 березня 1685 р. Республіка Рагуза звернулася до Сулейман-паші з Шкодера з листом, в якому вказувалося, що вони хочуть повернути 19 полонених, які були захоплені ульциньськими піратами. У липні пірати звільнили 19 полонених, але замість цього захопили ще 16.
У 1696 році, з 9 серпня по 5 вересня, венеційські війська намагалися вторгнутися в Ульцинь, проте місто успішно захистив ульцинський піратський ватажок Хайдар Карамінджа (Хайдар Караміджолу).
XVIII століття
Протягом XVIII століття Венеція скаржилася, що її економіці завдається шкода, оскільки пірати з Ульциня займалися контрабандою та користуючись тим фактом, що Венеція вимагала високих податків за транспортування товарів, переманювали торговців до Албанії.
Наприкінці XVIII століття, після евакуації французького уряду з Леванта, грецькі кораблі отримали патенти (ліцензії на судоходство) від Великого магістра Мальти і грецьких знатних осіб. Однак ці патенти були перепродані піратам Ульциня, які використовували ці перепустки в корсарському місті Триполі. Капери та губернатори Ульциня захищали піратів, і Венеція різко скаржилася на те, що її економіка зазнає серйозної шкоди.
12 липня 1700 року Поншартрен, консул французького консульства в Константинополі (1668—1708) надіслав скаргу до Торгової палати Марселя після того, як якийсь Шатонеф отримав компенсацыю за судно, захоплене дульчіньоті. Інший лист був надісланий 4 серпня 1700 року, у якому скаржилися, що Торгова палата ще не відплатила консулу в Константинополі після того, як французький барк був захоплений дульчіньотами. Третій лист був надісланий 24 серпня 1700 року, в якому знову вимагалося, щоб Палата заплатила суму за барк Дульчіньо, щоб Константинополь міг збалансувати рахунки за рік. Зрештою, 13 червня 1701 року палата відповіла, що квитанцію було визнано 2 березня і що палата почала розгляд справи Дульчіньо, оскільки тепер вона перетворилася на суперечку між Францією та Константинополем, що призвело до відмови у виплаті.
Під час Османсько-венеційської війни (1714—1718) торговельні відносини були припинені і Стамбул наказав кораблям з Ульциня перешкоджати венеційцям здійснювати торгівлю на узбережжі Албанії та заборонити плавання усіх венеційських кораблів. Це призвело до того, що ульцинські ага вбили диздара Ульциня, який мав намір виконати наказ султана. У міру зростання піратства султан наказав Ібрагіму-паші з Боснії зупинити піратів, що стало можливим лише після приєднання до цієї операції паші Шкодера. Вважається, що чорні раби потрапили в Ульцинь завдяки албанським піратам, які мали тісні торговельні зв'язки з берберськими піратами з африканського Магрибу. Мехмет-паша зі Шкодера спалив корабель піратського капітана з Ульциня Адждара Пірі в міському порту на очах у жителів.
Близько 1713 року османські чиновники та Жан-Луї д'Уссон (відомий як Де Боннак) обмінялися листами щодо «приватирів з Ульциня», якими були пограбовані французькі кораблі. Це призвело до того, що Ібрагім-паша, губернатор Александрії, супроводжував агента Порти Османа-агу в Ульцинь.
13 квітня 1715 року мера Ровіня було попереджено, що дульчіньоті (пірати з Ульциня) планують вийти в море і використати своїх бранців для плавання Затокою. 18 серпня кілька озброєних піратів висадились в порту Рівіня за дві милі від міста, де вони розбили сухопутні війська та поневолили місцевих жителів, а також викрали три кораблі типу трабакколо. Багато кораблів з міста потрапили до рук ульцинських піратів. 13 червня 1718 року пірати захопили трабакколу з партією олії та мигдаля в околицях Ровіня і напали на кораблі, що перевозили партію винограда, солі та дров, що пливли до Венеції.
У 1715 році монсеньйор Матранга Діонісій прибув до Риму і попросив компенсувати витрати на його місіонерів, що зазнали нападу «корсарів Дольчіньотті», в результаті якого місіонери були змушені шукати притулок в Зарі.
У 1715 році капітан Джуліо Баллович зустрів двох засуджених ульциньських піратів у Сафено в Леванті, і допоміг їм втекти, а також здійснити викрадення в Порто-Ново в Албанії.
У грудні 1707 року корсари з Ульциня напали на французький корабель у порту Гружа, і коли рагузани запропонували допомогу та зуміли подолати піратів, двоє рагузанців і француз були вбиті. У 1708 році Генеральний провайдер Далмації виявив, що сила піратів Ульциня значно зросла. Тепер ці пірати повністю контролювали торгові шляхи біля Драче і Бояна. Ульциньські пірати також були досить активні в Далмації, Істрії та Фріулі. Під час нападів на торгові судна албанські пірати зазвичай маскувались під піратів Магрибу. Однак після Пассаровіцького договору 1718 року були видані імперські накази, спрямовані на всі групи піратів без винятку.
Після укладення Пассаровіцького договору венеційський чиновник Джакомо Дієдо заявив, що венеційські кораблі продовжували стикатися з загрозами з боку піратів дульчіньоті, що маскуючись під купців продовжували здійснювати набіги на кораблі на шляху до Неаполя. Пассаровіцький договір не зміг захистити комерційні інтереси Венеції від постійних набігів, а османи не змогли зупинити піратство, а іноді навіть сприяли йому. Багато кораблів були зупинені морськими флотами для контролю, але іноді це призводило до проблем. У липні 1735 року іспанці затрималу венеційську трабакоолу що перевозила з Шкодера «багато турків і християнських підданих Порти». Однак, за даними французького консула в Анконі, це був корабель дульчіньоті, який пізніше приступив до захоплення рабів. Шкодерські купці поскаржилися на захоплення до Венеції. Виявилося, що іспанці переплутали корабель зі Шкодеру з іншим, оскільки перший подорожував без венеційських знаків Pubblica Veneta Rappresentanza, яке б дозволяло визнати албанських купців як підданих Венеції.
У 1718 році Хосе Існар, французький консул в Дурресі, писав, що пірати, які тероризують узбережжя Адріатичного моря, «не поважають ані султана, ні будь-яку іншу владу». У тому ж році англійське торгове судно The Adventure на чолі з капітаном Клівлендом оточили 12 кораблів з Ульциня і спочатку ульцинці піднялись на борт англійського корабля як друзі. Коли кількість прибулих перевищила англійців (яких було 32), на останніх напали, зв'язали руки, а потім викинули за борт. Пірати перевели корабель в Дуррес, де продали товар. Англійський консул у місті негайно доповів про почуте британському послу в Стамбулі, який потім вимагав від адмірала Османської імперії Капігі-паші знайти та покарати піратів.
У 1718 році венеційські кораблі обстріляли кораблі з «ульцинськими корсарами» які захопили сім суден у берегів Дурреса, однак обстріл здійснювався з занадто далекою відстані і тому виявився неефективн.
У 1720 році купець Ібрагім з Вльори був убитий у гавані Венеції на венеційському кораблі Puppa Rossa під командуванням Алі-реїса з Ульциня. У жертви були могутні родичі, які жадали справедливості, і османи вимагали розслідування, яке показало, що його вбили моряки з Ульциня.
14 лютого 1721 року капітан Пірана відігнав від міста ульциньський тартан, який прибув туди для пограбування. 28 лютого капітан Каподистрії (Істрія) попередив представників Істрії про можливість зустрічі з ульциньським тартаном.
7 січня 1721 року до Риму прибув іспанський агент Фелікс Корвез, якому разом із кардиналом Альтама було наказано попросити гроші у Колегії кардиналів, оскільки наближалася загроза зі сторони османів. Венеційський посол в Ульцині виявив, що вночі дульчіньоти (ульциньські пірати) крали в іспанців мушкети і ховали їх в своїх домівках. Інквізитори, дізнавшись про це, заарештували ульцинців, які зрештою зізналися, що продали зброю османам.
15 вересня 1721 р . The Weekly Journal: Or British Gazetteer опублікував статтю про подію, яка сталася за деякий час до того в Венеції. Екіпаж дульчіньоті був у гавані. Один з піратів побився з м'ясником. Решта екіпажу мала зброю і відкрила вогонь по перехожих, убивши п'ятьох або шістьох. Відтак ульцинські моряки були вбиті венеційськими солдатами. Великий візир заперечував звинувачення ульцинців в нападі і натомість вимагав компенсації за втрату своїх підданих.
У 1826 році австрійська газета Geschichte der Republik Venedig опублікувала повідомлення, в якому згадується подія, яка сталася в 1722 році під час російсько-турецької війни. У порту Венеції пристав корабель з Ульциня під турецьким прапором. Між слов'янами та частиною екіпажу виникла суперечка. Кілька ульцинців було вбито, а корабель підпалили. Порта вимагала компенсації за втрату своїх підданих, на що венеційці стверджували, що смерть ульцинців у сутичці не була поважною причиною для компенсації. Порта у свою чергу заявила, що судно, яке зайшло в іноземний порт, повинно перебувати під охороною уряду країни. Після довгих переговорів і погроз з боку Порти, Венеція звільнила 200 рабів і заплатила суму в 12 000 пілястр. Це призвело до того, що венеційський уряд укріпив острови грецького моря.
У 1726 році тартан, захоплений ульцинськими і берберськими піратами знайшов притулок в Магрибі і султан послав наказ до Триполі та Тунісу повернути викрадений ними корабель. До того-ж в 1728-29 роках жителям Ульциня було заборонено допомагати берберським корсарам.
У венеційському звіті 1743 року згадується повідомлення від 1721 року про захоплення ульцинців судна разом із кількома турецькими кораблями, яке було спалено за наказом Сенату, що нанесло образу султану з огляду на Пассаровіцький мир.
Проблема піратів стала настільки масштабною, що в 1723 році султан заборонив жителям Ульциня залишати свої гавані під османським прапором, і вони були змушені використовувати лише власні прапори.
В італійському дослідженні історії Ровіня 2010 року згадуються твори Паоло Пауловича, який, у свою чергу, згадав каноніка Константина, який у 1733 році заснував «Братерство звільнення рабів» з метою звільнення екіпажів з Ровіня, які потрапили в полон піратам Дульчіньотті".
У 1739 році під час Белградської угоди Австрія та Росія змусили османів зупинити ульцинських піратів, що призвело до серйозного заворушення в Стамбулі в 1740 році. За словами Джозефа фон Хаммер-Пургсталла, більшість повстанців були албанцями, що призвело до того, що їх вислали додому.
У червні 1742 року Венеція заохочувала клан Паштровичів на чолі з Бошко Перазичем атакувати та грабувати піратів Ульциня. Однак Перазич продовжив практику піратства, в результаті в 1759 році було заарештувано вже самого Перазича.
У вересні 1746 року з Пераста був висланий якийсь Крістофоро Грілло, який турбував османське мореплавство, нападаючи на їхні кораблі в Ліворно. Зрештою ульцинські пірати схопили його і повісили на флагштоку. Жителі Пераста на чолі з Буйовичем помстилися за нього, пограбувавши тартан дульчінотті, вбивши багатьох османських підданих. Після того, як Дольчінотті поскаржилися Порті, та добилась від Венеції обіцянки покарати Буйовича. Щоб заспокоїти османів, місту Перасту довелося виплатити велику суму.
У 1748 році капітан піратів на ім'я Хаджі Мустафа з Ульциня пограбував венеційський корабель у водах Буни і захопив капітана з двома іншими членами екіпажу.
Німецький письменник Йозеф фон Хаммер-Пургсталл писав в своїй „Histoire de L'Empire Ottoman“, опублікованій в 1840 році, про „Barbaresques et les Dulcignotes“ (Берберських та Ульциньських піратів), які в 1750 році завдали в Неаполітанській затоці великих збитків на суму понад 1 000 000 піастрів.
В 1750 році у віці 25 років молодий 25-річний венеційський мандрівник Джан-Марко покинув Болонью щоб здійснив подорож до османського світу. Під час своєї подорожі його захопили чорногорці, а потім продали османам. Через рік він втік і досяг Шкодера, звідки відплив до Дурреса, де був захоплений в полон піратами дульчіньотті.
З 1750-х років французькі та неаполітанські кораблі брали участь у війні за іспанську спадщину, і через безперервні набіги ульцинських піратів місцеві жителі Анкони та Барі були змушені втекти з міст. Також були зафіксовані ульциньські пірати, які плавали під французькими прапорами і нападали на кораблі з Рагузи.
У 1755 році командир Анджело Емо служив керівником корабля, який захищав конвої від нападів Дульчіньотті піратських. Він продовжував це робити в 1770—1771 роках, коли брав участь у морській кампанії з ліквідації албанських піратів з островів Занте, Корфу і Черіго.
3 лютого 1757 року венеційський посол написав до Сенату про інцидент з піратством, який стався у вересні 1756 року, під час якого ульцинські пірати в кількості 150 осіб на чолі з капітанами Хасаном та Ібрагімом напали на поселення на узбережжі бухти і судно з Кефалонії, що стояло в цій бухті. Посол звернувся до Порти з вимогою заборонити жителям Ульциня брати участь в морській торгівлі. Порта прислала місцевого капітана з Шкодера, який пояснив, що отримати компенсацію неможливо і що відсторонення усіх мешканців Ульциня від торгівлі призведе до покарання невинних торговців за злочини небагатьох злих.
17 грудня 1757 року посол знову написав із Константинополя, згадуючи капітана трабакало на ім'я Тіоццо, який був убитий піратами Дульчіньотті у водах Апулії за кілька місяцівдо того. Посол також запропонував відправити аукціонера до венеційського далматинського генерала, який зв'язався б з віце-консулом Антоном Додою в Шкодері, щоб врегулювати скарги, пов'язані з набігами піратів Dulcignotte. У березні 1759 року посол знову написав до Сенату, згадуючи, що 21 грудня 1758 року, приблизно в 30 милях від Патри, навпроти Мореї, ульцинський піратський володар Сінан Коміна командував кораблем з вісьмома веслами з кожного боку та новими сучасними гарматами, на якому служили 100 піратів, серед яких біля 50 були вихідцями з Улциня.
У 1763 році велика ульцинська галера прибула до порту Повієст у Дрвеніку. Мешканці Лугара намагалися зупинити їх, але пірати Дульчіньотта побили їх і увірвались в село, де зав'язалася кривава бійка. Один пірат загинув, інші отримали поранення з обох сторін. Влада вирішила заборонити жителям залишати острів Вінішче. У 1765 році Дульчіньоти вирішили помститися, заборонивши „23 схіаві“ (слав'ян) на Древник і пограбувавши село.
Наприкінці 1764 року капітан Сінан Коміна з екіпажем з 40 піратів захопив в Короні (Пелопонес) корабель з Ліворно. Потім він привів захоплене судно в Бар. Коли люди султана Мехмеда сповістили його про зникнення корабля, султан наказав арештувати Коміна. Коміна змушений був тікати в Паштро, домівку своїх близьких союзників, родини Кажанегра. Незважаючи на постійну османську опозицію, пірати Ульциня перегрупувалися під Коміною на початку 1765 року. На чолі з Кара Махмуд-пашою османи почали напад на Чорногорію в 1785 році, знову знищивши піратський флот. Цей захід, хоча й був успішним, не запобігли майбутнім спорадичним набігам.
У січні 1765 року албанські екіпажі з Дульчино (Ульцинь) здійснювали часті набіги на всі кораблі незалежно від прапора, скориставшись російсько-турецькою війною.
У 1767 році Жозеф де Камбі вів щоденник з 1 квітня по 17 вересня, описуючи свою службу на королівському кораблі „The Chimera“, призначеному зустрітися з Сезаром Габріелем де Шуазель в Неаполі та за його межами з наміром воювати на узбережжі Мореї проти „Дульсіньотів“ та інші приватники». Корабель був переданий під командування М. Грасс-Бріансона і 28 квітня 1767 року вийшов з гавані Тулон і повернувся 31 серпня.
15 серпня 1768 року приблизно за 40 миль від узбережжя мису Пассеро на південному сході Сицилії мальтійський корабель помітив піратський корабель з двома гарматами, чотирма шлюпками та 50 чоловіками на чолі з капітаном Хоссейном Спахією-реїсом з Дульчіньо, який буксирував інший. корабель з Лаціо, завантажений лісом. Пірати звільнили корабель, який вони вели на буксирі і спробували втекти, але врешті-решт були спіймані мальтійцями, які викинули за борт різне обладнання, що дозволило отримати швидкість. Бій розпочався, коли Дульчіньоти взяли на абордаж мальтійський корабель, а члени екіпажу відкрили вогонь з пістолетів, а потім за допомогою ножів. Капітан піратів був вбитий з пістолета і з 28 піратів Дульчіньотта та 8 маврів — 13 були вбиті, 12 поранені і 11 потрапили в полон. Мальтійці втратили 5 чоловіків, 11 отримали поранення, двоє були важкими. Перший заступник (другий реїс) вижив і був звільнений, і дійсно, він продовжував працювати капітаном нового корабля.
15 січня 1768 року венеційський голова адміністрації Далмації Паоло Болду написав капітану Зуане Зусто про ворожнечу між жителями Доброти і Дульчіньо (Ульцинь), причому перше поселення перебувало під венеційською юрисдикцією, а інше — під османською. Антоніо Оріо, інший венеційський чиновник, написав у Венецію про марні спроби зупинити ворожнечу, назвавши жителів «зрадниками». Паоло Болду заявив, що проблеми почалися, коли обидва поселення не мали можливосты торгувати.
У квітні 1770 року албанські капітани з Ульциня знищили російський флот під командуванням Олексія Григоровича Орлова біля берегів Наварино.
У липні 1770 р. під час Чесмської битви в рамках російсько-турецької війни (1768—1774) віце-адмірал російського флоту Джон Ельфінстон вступив у битву з ульцинськими піратами і каперами, найнятими османами, які програли. В англійських газетах того часу піратів описували як «єдиних людей, які мали достатню відвагу чи вірність вийти в море разом із флотом у пошуках ворога».
2 серпня 1770 року італійський мандрівник П'єтро Годенті повідомив у Санкт-Петербурзі, що отримав лист, написаний з Трієста до Дмитра Олексійовича Галіцина, що на Корфу і в Анконі османський флот зазнав поразки від російського флоту на чолі з Олексієм Орловим на архіпелазі і що багато «тартанів Дольчіньотті» було потоплено і розвіяно.
У 1771 році Олексій Орлов найняв албанських моряків для нападу на османів і дозволив їм вивішувати російський прапор. Однак 300 моряків незабаром покинули російський флот і приєдналися до албанських піратів, і Орлов був посланий зупинити їх.
Десь у 1772 році албанські пірати захопили два російські кораблі та використали їх для піратства, змусивши адмірала Григорія Спиридова та Олексія Орлова попередити османів, а також нейтральні кораблі в Егейському морі.
9 грудня 1772 р. Жозеф-Дімітрі Гаспарі, французький консул в Афінах, надіслав листа французькому міністру, в якому згадував, що флот із 30 кораблів з Дульчінье (Ульцинь) був знищений росіянами в затоці Патри. До цього чотири кораблі Dulcignote поневолили 15 німецьких і французьких солдатів з острова Корфу і продали їх Салоні. Один з них, Жозеф Вішель, з Ельзасу, втік до будівлі капітана Блана ла Сьота.
15 березня 1775 року The Pennsylvania Gazette опублікувала статтю на основі листа з Стамбула від 17 листопада 1774 року, в якому повідомлялось, що зі служби у російському флоті було звільнено албанських моряків, що призвело до того, що моря заполонили пірати, зокрема згадувались два албанських пірати з Ульциня — Манолі і Долі Костянтин, які захопили три французькі кораблі і вбили їх екіпаж. Ще один корабель зазнав аварії за межами Караманії, де вижили лише двоє членів екіпажу.
У квітні 1775 року капітан Ерманно Кініф Інгліс відплив разом із Джованні Патріархом на кораблях неаполітанського флоту із Трієста, знаючи про флотилію тартанів Дульчіньоті, яка налічувала вдвічі більшу кількість кораблів. Знаючи це, загін був розділений на двох, які чекали в Анконі та Бріндізі, коли до них приєднається російський флот. У червні османські корсари разом із піратами дульчіньоті чисельністю 140 чоловік напали на грецьке судно в порту Бріндізі. Екіпаж врятували завдяки гарматному обстрілу піратів.
Згідно зі статтею французького журналіста Луї-Франсуа Метра, опублікованої в німецькій газеті Correspondance littéraire secrète в Нойвіді в 1781 році, спочатку опублікованій у Венеції, шість англійських офіцерів були схоплені дульчіньоті, які потім пограбували їх, роздягали догола і залишили в такому стані на березі Нілу, де їм допоміг капітан з Рагузи. Причина ніби-то полягала в тому, що англійці планували акцію проти голландців.
У січні 1781 року французький мандрівник і перекладач Деріваль де Гомікур опублікував у Голландії «Lettres hollandoises, ou Correspondance politique, sur l'etat present de l'Europe, notamment de la république des sept Provinces-Unies» лист від лондонського купця. призначений для свого кореспондента в Остенде. У листі пояснюється, що англійський уряд відправив шістьох англійських офіцерів до Індії, щоб наказати Едварду Хьюзу розпочати атаку на ворогів Британії. Той самий наказ мав виконуватися в усіх місцях, де було важливо, щоб його знали. Англійські офіцери пливли вздовж узбережжя Єгипту, коли корсари Дульчінотті захопив їх і позбавили усього, що вони мали.
У 1783 році Анн-Шарль-Сигізмон де Монморансі-Люксембург (1737—1803), великий сеньйор і франк-масон, запропонував завербувати за свій рахунок французький легіон з дульчіньотів і албанців який становив би велику і поважну силу.
У 1789 році журнал The Lady Magazine опублікував 4 червня статтю з Трієста, в якій описується битва між піратами Дульчінотті, що налічують 7 флотів, і російським флотом на чолі з майором грецького походження Ламбросом Кацонісом біля кордону між Ульцинем і Котором. Пірати втратили 50 чоловік, а росіяни — жодного. Росіяни також звільнили венеційський корабель, захоплений ульциньськими піратами.
У 1789 р. Gazetta universale опублікувала статтю за червень про сутички між капітаном Костянтином Лівадіті, командувачем російським флотом, проти ульцинської трабакколо, який ходив під прапором папства, біля порту Марина-ді-Рагуза в сучасній Італії. Коли їх помітили, пірати покинули трабакколо, і капітан відкрив вогонь, в результаті чого п'ятеро загиблих і один поранений. У той же період майор Ламброс Катсоніс повідомив, що командував російським флотом, що в Которській затоці перебували сім суден з Ульциня. Тоді російський командир почав атаку на піратів, але безуспішно. Потім дульчіньоти розташувалися на берегах і підготували гармати, з яких обстріляли росіян, які самі відповіли вогонь артилерією, потопивши два кораблі Dulcignotti і в результаті чого загинули 50 піратів.
У 1798 році, коли французький мандрівник Франсуа Пукевіль подорожував на борту італійського торгового корабля La Madonna di Montenegro з Александрії в Калабрію, на корабель напали пірати з Ульциня на чолі з Улучем Алія.
XIX століття
На початку XIX століття Генрі Голланд повідомив, що в Салонікській затоці термін «албанець» застосовувався до всіх піратів, подібно до використання імені кілікієць в римські часи. Архипелаг біля входу в затоку був головним осередком піратів завдяки великій кількості суден, що проходили там, і легкості вербування албанців, які спустилися на узбережжя з гір. У 1813 році на корабль, на якому перебував німецький художник і археолог Отто Магнус фон Штакельберг поблизу Салонік напали албанські пірати. Художник був схоплений і утримуався в полоні поки його не викупили за 60 000 піастрів.
У 1816 році британський уряд вступив в суперечку з неаполітанським послом у Лондоні через його нездатністю домовитись з албанськими піратами.
14 серпня 1817 року журналісти повідомили про набіг албанських піратів на кораблі поблизу Венеції. Джеймс Джон Бест писав, що у 1840 році албанський піратський корабель напав на британське судно у берегів Корфу. У 1818 році в складі ульциньського флоту нараховувалося понад 400 кораблів.
Парламентські документи писали про напад у 1837 році, коли 100 албанських піратів, які були частиною таємної організації в Європейській Туреччині, напали на село далеко від узбережжя Отранто і вбили селян. Їх очолював пірат на ім'я Рафіл Бей. Джон Хоббхаус писав у 1878 році, що піратів Дульчіньо налічується близько 6000. Набіги тривали до другої половини XIX століття, і піратство остаточно припинилося після того, як європейські держави об'єдналися і змусили османів полювати на них.
Генрі Александер Скаммелл Дірборн зазначив у 1819 році, що Алі-паша з Яніни мав кілька озброєних галіотів, укомплектованих дульчіньоті.
У 1863 році віконтеса Емілі Енн Бофорт Смайт написала, що пірати дульчіньоті звикли «терорізувати Італію» і що їх підтримувала Порта.
Османська підтримка піратів
Пірати відігравали певну роль у протистоянні Османської імперії з її ворогами, зазвичай виступаючи на стороні османів. У 1687 році, коли османи втратили місто Герцег-Нові, Венеція спробувала підкорити це місто собі, але їй спробі завадило населення з 500 піратів з Тунісу та Алжиру, багато з яких були ветеранами Кандійської війни, що закінчилась у 1669 році. Повідомляється, що османи підтримували ульцинських піратів, якщо вони зосереджували свої набіги на венеційських кораблях.
У цей період ульциньські суднобудівники були найбагатшими жителями Північної Албанії, і у них був власний представник у Стамбулі, який захищав піратів, шляхом роздачі хабарів чиновникам султана. Їх також час від часу підтримував Шкодерський паша, який попереджав їх, якщо Англія скаржилась на піратство. Евлія Челебі пише, що санджак-бей Шкодера отримував одну десяту здобичі албанських піратів.
Албанські берберські корсари
Брати Барбаросса
Найвідомішими з піратів у Північній Африці були османські пірати спірного албанського або турецького походження — Арудж і Хизир Хайреддін. Вони та два їх менш відомі брати стали берберськими корсарами на службі в Османській імперії. Їх називали Барбаросса (з італійською — руда борода) на честь рудої бороди Аруджа, найстаршого з братів.
Арудж захопив острів Джерба і влаштував на ньому свою базу в 1502 або 1503 роках. Він часто нападав на іспанські території на узбережжі Північної Африки; під час бою в 1512 році він втратив ліву руку від гарматного ядра. У 1516 році Арудж за допомогою Османської імперії захопив Алжир. Він стратив правителя Алжиру усіх його прихильникив і проголосив себе султаном Алжиру. У 1516—1517 роках Арудж розгромив війська Мулая Абу Абдаллаха, васала іспанського короля, взявши Медеа, Тенес та інші поселення. Під час боїв за Тлемсен в 1518 році він був вбитий іспанцями і його тіло було виставлене на показ.
Хизир, наймолодший брат Аруджа (пізніше отримавший ім'я Хайр ад-Дін Барбаросса) був здібним інженером і володів принаймні шістьма мовами. Після заволодіння ним Алжиром, важливим портовим містом на узбережжі Північної Африки, Хайр ад-Дін був призначений капудан-пашою (головним адміралом) османського флоту. У 1537 році Хай-ад-Дін захопив острів Егіна і заселив його албанцями. Під його командуванням флот Османської імперії зміг захопити контроль над східним Середземномор'ям та зберігати його протягом понад тридцяти років.
Арнаут Мамі
Арнаут Мамі, що мав албанське походження, був османським ренегатом, адміралом ескадри і верховним командувачем усіма ісламськими судами в Північній Африці та Пашою Алжира.
Очолюючи команду османських суден, вранці 26 вересня 1575 року він напав на іспанську галеру «Ель-Соль» у Ліонській затоці, що поверталась з Неаполя і на борту якої перебував Мігель де Сервантес. Незважаючи на запеклий опір іспанців, багато з яких загинули в бою, корабель був захоплений корсарами і Сервантеса, разом з іншими членами екіпажу захопили в полон і доставили до Алжиру. Там Сервантеса було продано в рабство і він став рабом заступника Арнаута Мамі, Далі Мамі. Батьки за участі братів-тринітарів викупили Сервантеса і повернувся до своєї родини в Мадрид після майже п'яти років і чотирьох невдалих спроб втечі. Цей період його життя вплинув на кілька літературних творів Сервантеса, зокрема на «Оповідь бранця» в «Дон Кіхоті» та дві п'єси, дія яких відбувається в Алжирі - «Життя в Алжирі» і «Алжирські лазні».
Зв'язки із Північною Африкою
Після облоги в Триполі кілька тамтешніх піратів втекло в Адріатичне море і приєдналися до лав албанських піратів. Один з них - Ходжа Алія, був відомий тим, що у 1725 році пограбував і спалив містечко на о.Млєт. Після цього інциденту його вигнали з Ульциня і він повернувся до Триполі. У 1731 році новий паша знову переміг піратів, і багато хто з них також повернулись або втікли до Триполі.
Відносини з місцевим населенням
Деякі ватажки піратів підтримували добрі стосунки з місцевим населенням. Ходжа Алія заслужив захоплення місцевих селян, оскільки щедро ділився з ними своєю здобиччю і став чимось на кшталт легенди після того, як чинив запеклий опір потужному об'єднаному венеційському та британському флоту, незважаючи на те, що у нього було набагато менше людей і гармат.
Спадщина
Сьогодні в Ульцині є численні меморіали піратам, які мешкали у місті. Слава Хаджи Алі серед албанців призвела до того, що одну з найважливіших печер албанського узбережжя назвали його іменем.
Примітки
Османська Албанія
Сторінки з неперевіреними перекладами
Піратство
|
10305575
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Santa%20Vit%C3%B3ria%20do%20Palmar
|
Santa Vitória do Palmar
|
Santa Vitória do Palmar (lit. "Saint Victoria of the Palms") is a Brazilian city and municipality. It is the southernmost municipality in Brazil, located in the state of Rio Grande do Sul. To the west of the municipality is the Lagoa Mirim and beyond that is Uruguay; to the east and southeast lies the Atlantic Ocean, and to the north is the city of Rio Grande. To the south, it borders the municipality of Chuí and Uruguay.
The city proper is located approximately inland from the Atlantic, east of Lagoa Mirim and north of the Uruguayan border at Chuí. The city is traversed by the Brazilian federal highway BR-471, the most important road link between Brazil and Uruguay. It is by road from the state capital, Porto Alegre, and about from Uruguay's capital, Montevideo.
Santa Vitória do Palmar used to be the southernmost city in Brazil, until the former village of Chuí was split from its territory and incorporated as a new city in 1997. However, while the urban seat of Chuí is more southerly, the territory of Santa Vitória do Palmar still extends slightly further south than Chuí's, and contains Brazil's southernmost geographic point, located on a bend of the Chuí River just upstream from its mouth on the Atlantic Ocean, near the village of Barra do Chuí, which also belongs to the municipality.
The municipality lies on a windy coastal plain which is a mosaic of sand dunes, lagoons (Lagoa Mangueira being the largest one), marshland spots and rice farms. This variety of different ecosystems side by side ensures a rich biodiversity, protected in the municipality's northern part in the Taim Ecological Station, shared with Rio Grande. The city's economy is based on rice growing, beef cattle and sheep raised for wool, in addition to being a transit point on BR-471, the main highway linking Brazil and Uruguay.
Santa Vitória do Palmar is a large municipality, about long north–south. Its coast also includes the larger part of Cassino Beach, the world's longest uninterrupted stretch of sandy ocean shore, over from the stony breakwaters of Rio Grande in the north to the mouth of Chuí River in the south. Two small beach resort villages are located in the municipality: Praia do Hermenegildo and Barra do Chuí, which is Brazil's southernmost inhabited place.
Four stones from the Santa Vitoria do Palmar meteorite was found near the town in 2003 and 2004.
Geography
Climate
Santa Vitória do Palmar has a mild humid subtropical climate (Cfa, according to the Köppen climate classification), bordering an oceanic climate (Cfb), as the mean temperature in the hottest month is just above 22 °C.
Gallery
References
Populated coastal places in Rio Grande do Sul
Municipalities in Rio Grande do Sul
Extreme points of Brazil
|
4331520
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F
|
Сіндинське сільське поселення
|
Сіндинське сільське поселення — сільське поселення у складі Нанайського району Хабаровського краю Росії.
Адміністративний центр — селище Сінда.
Населення
Населення сільського поселення становить 859 осіб (2019; 903 у 2010, 1029 у 2002).
Склад
До складу сільського поселення входять:
Примітки
Поселення Нанайського району
|
680161
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%83
|
Курмангу
|
Курмангу, Курманґу — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Ен. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 360 км на південний схід від Парижа, 80 км на північний схід від Ліона, 18 км на північний схід від Бург-ан-Бресса.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Рона-Альпи. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 214 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 491,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ен
Примітки
Муніципалітети департаменту Ен
|
9472
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Euro
|
Euro
|
Euro
The euro (symbol: €; currency code: EUR) is the official currency of 20 of the member states of the European Union. This group of states is officially known as the euro area or, more commonly, the eurozone. The euro is divided into 100 euro cents.
The currency is also used officially by the institutions of the European Union, by four European microstates that are not EU members, the British Overseas Territory of Akrotiri and Dhekelia, as well as unilaterally by Montenegro and Kosovo. Outside Europe, a number of special territories of EU members also use the euro as their currency. Additionally, over 200 million people worldwide use currencies pegged to the euro.
The euro is the second-largest reserve currency as well as the second-most traded currency in the world after the United States dollar. with more than €1.3 trillion in circulation, the euro has one of the highest combined values of banknotes and coins in circulation in the world.
The name euro was officially adopted on 16 December 1995 in Madrid. The euro was introduced to world financial markets as an accounting currency on 1 January 1999, replacing the former European Currency Unit (ECU) at a ratio of 1:1 (US$1.1743 at the time). Physical euro coins and banknotes entered into circulation on 1 January 2002, making it the day-to-day operating currency of its original members, and by March 2002 it had completely replaced the former currencies.
Between December 1999 and December 2002, the euro traded below the US dollar, but has since traded near parity with or above the US dollar, peaking at US$1.60 on 18 July 2008 and since then returning near to its original issue rate. On 13 July 2022, the two currencies hit parity for the first time in nearly two decades due in part to the 2022 Russian invasion of Ukraine.
Characteristics
Administration
The euro is managed and administered by the European Central Bank (ECB, Frankfurt am Main) and the Eurosystem, composed of the central banks of the eurozone countries. As an independent central bank, the ECB has sole authority to set monetary policy. The Eurosystem participates in the printing, minting and distribution of euro banknotes and coins in all member states, and the operation of the eurozone payment systems.
The 1992 Maastricht Treaty obliges most EU member states to adopt the euro upon meeting certain monetary and budgetary convergence criteria, although not all participating states have done so. Denmark has negotiated exemptions, while Sweden (which joined the EU in 1995, after the Maastricht Treaty was signed) turned down the euro in a 2003 non-binding referendum, and has circumvented the obligation to adopt the euro by not meeting the monetary and budgetary requirements. All nations that have joined the EU since 1993 have pledged to adopt the euro in due course. The Maastricht Treaty was amended by the 2001 Treaty of Nice, which closed the gaps and loopholes in the Maastricht and Rome Treaties.
Countries that use the euro
Eurozone members
The 20 participating members are
Special territories of members of the European Economic Area
EU Outermost Regions:
Martinique
Overseas Territories:
Saint Barthélemy
Saint Pierre and Miquelon
Special Autonomous Territories:
Mount Athos
Other users
Microstates with a monetary agreement:
British Overseas Territory:
Unilateral adopters:
EU members not using the euro
Obliged to adopt the euro
The following EU member states committed themselves in their respective Treaty of Accession to adopt the euro. However they do not have a deadline to do so and can delay the process by deliberately not complying with the convergence criteria (such as by not meeting the convergence criteria to join ERM II). Bulgaria and Romania are actively working to adopt the euro, while the remaining states do not have a migration plan in progress.
: The government of Bulgaria aims to replace the Bulgarian lev with the euro on 1 January 2025. In November 2023, Bulgarian euro coin design has been revealed and approved by the Bulgarian National Bank.
Opt-out
The government of Denmark negotiated an opt-out to retain its currency.
Coins and banknotes
Coins
The euro is divided into 100 cents (also referred to as euro cents, especially when distinguishing them from other currencies, and referred to as such on the common side of all cent coins). In Community legislative acts the plural forms of euro and cent are spelled without the s, notwithstanding normal English usage. Otherwise, normal English plurals are used, with many local variations such as centime in France.
All circulating coins have a common side showing the denomination or value, and a map in the background. Due to the linguistic plurality in the European Union, the Latin alphabet version of euro is used (as opposed to the less common Greek or Cyrillic) and Arabic numerals (other text is used on national sides in national languages, but other text on the common side is avoided). For the denominations except the 1-, 2- and 5-cent coins, the map only showed the 15 member states of the union as of 2002. Beginning in 2007 or 2008 (depending on the country), the old map was replaced by a map of Europe also showing countries outside the EU. The 1-, 2- and 5-cent coins, however, keep their old design, showing a geographical map of Europe with the EU member states as of 2002, raised somewhat above the rest of the map. All common sides were designed by Luc Luycx. The coins also have a national side showing an image specifically chosen by the country that issued the coin. Euro coins from any member state may be freely used in any nation that has adopted the euro.
The coins are issued in denominations of €2, €1, 50c, 20c, 10c, 5c, 2c, and 1c. To avoid the use of the two smallest coins, some cash transactions are rounded to the nearest five cents in the Netherlands and Ireland (by voluntary agreement) and in Finland and Italy (by law). This practice is discouraged by the commission, as is the practice of certain shops of refusing to accept high-value euro notes.
Commemorative coins with €2 face value have been issued with changes to the design of the national side of the coin. These include both commonly issued coins, such as the €2 commemorative coin for the fiftieth anniversary of the signing of the Treaty of Rome, and nationally issued coins, such as the coin to commemorate the 2004 Summer Olympics issued by Greece. These coins are legal tender throughout the eurozone. Collector coins with various other denominations have been issued as well, but these are not intended for general circulation, and they are legal tender only in the member state that issued them.
Coin minting
A number of institutions are authorised to mint euro coins:
Bayerisches Hauptmünzamt (Mint mark: D)
Currency Centre
Fábrica Nacional de Moneda y Timbre-Real Casa de la Moneda
Hamburgische Münze (J)
Hrvatska kovnica novca
Ίδρυμα Εκτυπώσεως Τραπεζογραμματίων και Αξιών
Imprensa Nacional-Casa da Moeda
Istituto Poligrafico e Zecca dello Stato
Koninklijke Munt van België/Monnaie Royale de Belgique
Koninklijke Nederlandse Munt
Lietuvos monetų kalykla
Mincovňa Kremnica
Monnaie de Paris
Münze Österreich
Suomen Rahapaja/Myntverket i Finland
Staatliche Münze Berlin (A)
Staatliche Münzen Baden-Württemberg (F): Stuttgart, (G): Karlsruhe
Banknotes
The design for the euro banknotes has common designs on both sides. The design was created by the Austrian designer Robert Kalina. Notes are issued in €500, €200, €100, €50, €20, €10, and €5. Each banknote has its own colour and is dedicated to an artistic period of European architecture. The front of the note features windows or gateways while the back has bridges, symbolising links between states in the union and with the future. While the designs are supposed to be devoid of any identifiable characteristics, the initial designs by Robert Kalina were of specific bridges, including the Rialto and the Pont de Neuilly, and were subsequently rendered more generic; the final designs still bear very close similarities to their specific prototypes; thus they are not truly generic. The monuments looked similar enough to different national monuments to please everyone.
The Europa series, or second series, consists of six denominations and no longer includes the €500 with issuance discontinued as of 27 April 2019. However, both the first and the second series of euro banknotes, including the €500, remain legal tender throughout the euro area.
In December 2021, the ECB announced its plans to redesign euro banknotes by 2024. A theme advisory group, made up of one member from each euro area country, was selected to submit theme proposals to the ECB. The proposals will be voted on by the public; a design competition will also be held.
Issuing modalities for banknotes
Since 1 January 2002, the national central banks (NCBs) and the ECB have issued euro banknotes on a joint basis. Eurosystem NCBs are required to accept euro banknotes put into circulation by other Eurosystem members and these banknotes are not repatriated. The ECB issues 8% of the total value of banknotes issued by the Eurosystem. In practice, the ECB's banknotes are put into circulation by the NCBs, thereby incurring matching liabilities vis-à-vis the ECB. These liabilities carry interest at the main refinancing rate of the ECB. The other 92% of euro banknotes are issued by the NCBs in proportion to their respective shares of the ECB capital key, calculated using national share of European Union (EU) population and national share of EU GDP, equally weighted.
Banknote printing
Member states are authorised to print or to commission bank note printing. , these are the printers:
Istituto Poligrafico e Zecca dello Stato
Banco de Portugal
Bank of Greece
Bundesdruckerei
Central Bank of Ireland
De La Rue
Fábrica Nacional de Moneda y Timbre
François-Charles Oberthur
Giesecke & Devrient
Royal Joh. Enschedé
National Bank of Belgium
Oesterreichische Nationalbank
Setec Oy
Payments clearing, electronic funds transfer
Capital within the EU may be transferred in any amount from one state to another. All intra-Union transfers in euro are treated as domestic transactions and bear the corresponding domestic transfer costs. This includes all member states of the EU, even those outside the eurozone providing the transactions are carried out in euro. Credit/debit card charging and ATM withdrawals within the eurozone are also treated as domestic transactions; however paper-based payment orders, like cheques, have not been standardised so these are still domestic-based. The ECB has also set up a clearing system, TARGET, for large euro transactions.
History
Introduction
The euro was established by the provisions in the 1992 Maastricht Treaty. To participate in the currency, member states are meant to meet strict criteria, such as a budget deficit of less than 3% of their GDP, a debt ratio of less than 60% of GDP (both of which were ultimately widely flouted after introduction), low inflation, and interest rates close to the EU average. In the Maastricht Treaty, the United Kingdom and Denmark were granted exemptions per their request from moving to the stage of monetary union which resulted in the introduction of the euro (see also United Kingdom and the euro).
The name "euro" was officially adopted in Madrid on 16 December 1995. Belgian Esperantist Germain Pirlot, a former teacher of French and history, is credited with naming the new currency by sending a letter to then President of the European Commission, Jacques Santer, suggesting the name "euro" on 4 August 1995.
Due to differences in national conventions for rounding and significant digits, all conversion between the national currencies had to be carried out using the process of triangulation via the euro. The definitive values of one euro in terms of the exchange rates at which the currency entered the euro are shown in the table.
The rates were determined by the Council of the European Union, based on a recommendation from the European Commission based on the market rates on 31 December 1998. They were set so that one European Currency Unit (ECU) would equal one euro. The European Currency Unit was an accounting unit used by the EU, based on the currencies of the member states; it was not a currency in its own right. They could not be set earlier, because the ECU depended on the closing exchange rate of the non-euro currencies (principally pound sterling) that day.
The procedure used to fix the conversion rate between the Greek drachma and the euro was different since the euro by then was already two years old. While the conversion rates for the initial eleven currencies were determined only hours before the euro was introduced, the conversion rate for the Greek drachma was fixed several months beforehand.
The currency was introduced in non-physical form (traveller's cheques, electronic transfers, banking, etc.) at midnight on 1 January 1999, when the national currencies of participating countries (the eurozone) ceased to exist independently. Their exchange rates were locked at fixed rates against each other. The euro thus became the successor to the European Currency Unit (ECU). The notes and coins for the old currencies, however, continued to be used as legal tender until new euro notes and coins were introduced on 1 January 2002.
The changeover period during which the former currencies' notes and coins were exchanged for those of the euro lasted about two months, until 28 February 2002. The official date on which the national currencies ceased to be legal tender varied from member state to member state. The earliest date was in Germany, where the mark officially ceased to be legal tender on 31 December 2001, though the exchange period lasted for two months more. Even after the old currencies ceased to be legal tender, they continued to be accepted by national central banks for periods ranging from several years to indefinitely (the latter for Austria, Germany, Ireland, Estonia and Latvia in banknotes and coins, and for Belgium, Luxembourg, Slovenia and Slovakia in banknotes only). The earliest coins to become non-convertible were the Portuguese escudos, which ceased to have monetary value after 31 December 2002, although banknotes remained exchangeable until 2022.
Currency sign
A special euro currency sign (€) was designed after a public survey had narrowed ten of the original thirty proposals down to two. The President of the European Commission at the time (Jacques Santer) and the European Commissioner with responsibility for the euro (Yves-Thibault de Silguy) then chose the winning design.
Regarding the symbol, the European Commission stated on behalf of the European Union:
The European Commission also specified a euro logo with exact proportions. Placement of the currency sign relative to the numeric amount varies from state to state, but for texts in English published by EU institutions, the symbol (or the ISO-standard "EUR") should precede the amount.
Eurozone crisis
Following the U.S. financial crisis in 2008, fears of a sovereign debt crisis developed in 2009 among investors concerning some European states, with the situation becoming particularly tense in early 2010. Greece was most acutely affected, but fellow Eurozone members Cyprus, Ireland, Italy, Portugal, and Spain were also significantly affected. All these countries used EU funds except Italy, which is a major donor to the EFSF. To be included in the eurozone, countries had to fulfil certain convergence criteria, but the meaningfulness of such criteria was diminished by the fact it was not enforced with the same level of strictness among countries.
According to the Economist Intelligence Unit in 2011, "[I]f the [euro area] is treated as a single entity, its [economic and fiscal] position looks no worse and in some respects, rather better than that of the US or the UK" and the budget deficit for the euro area as a whole is much lower and the euro area's government debt/GDP ratio of 86% in 2010 was about the same level as that of the United States. "Moreover", they write, "private-sector indebtedness across the euro area as a whole is markedly lower than in the highly leveraged Anglo-Saxon economies". The authors conclude that the crisis "is as much political as economic" and the result of the fact that the euro area lacks the support of "institutional paraphernalia (and mutual bonds of solidarity) of a state".
The crisis continued with S&P downgrading the credit rating of nine euro-area countries, including France, then downgrading the entire European Financial Stability Facility (EFSF) fund.
A historical parallel – to 1931 when Germany was burdened with debt, unemployment and austerity while France and the United States were relatively strong creditors – gained attention in summer 2012 even as Germany received a debt-rating warning of its own.
Direct and indirect usage
Agreed direct usage with minting rights
The euro is the sole currency of 20 EU member states: Austria, Belgium, Croatia, Cyprus, Estonia, Finland, France, Germany, Greece, Ireland, Italy, Latvia, Lithuania, Luxembourg, Malta, the Netherlands, Portugal, Slovakia, Slovenia, and Spain. These countries constitute the "eurozone", some 347 million people in total . According to bilateral agreements with the EU, the euro has also been designated as the sole and official currency in a further four European microstates awarded minting rights (Andorra, Monaco, San Marino and the Vatican City). All but one (Denmark) current, and any potential future EU members, are obliged to adopt the euro when economic conditions permit.
Agreed direct usage without minting rights
The euro is also the sole currency in three overseas territories of France that are not themselves part of the EU, namely Saint Barthélemy, Saint Pierre and Miquelon, and the French Southern and Antarctic Lands, as well as in the British Overseas Territory of Akrotiri and Dhekelia.
Unilateral direct usage
The euro has been adopted unilaterally as the sole currency of Montenegro and Kosovo. It has also been used as a foreign trading currency in Cuba since 1998, Syria since 2006, and Venezuela since 2018. In 2009, Zimbabwe abandoned its local currency and introduced major global convertible currencies instead, including the euro and the United States dollar. The direct usage of the euro outside of the official framework of the EU affects nearly 3 million people.
Currencies pegged to the euro
Outside the eurozone, two EU member states have currencies that are pegged to the euro, which is a precondition to joining the eurozone. The Danish krone and Bulgarian lev are pegged due to their participation in the ERM II.
Additionally, a total of 21 countries and territories that do not belong to the EU have currencies that are directly pegged to the euro including 14 countries in mainland Africa (CFA franc), two African island countries (Comorian franc and Cape Verdean escudo), three French Pacific territories (CFP franc) and two Balkan countries, Bosnia and Herzegovina (Bosnia and Herzegovina convertible mark) and North Macedonia (Macedonian denar). On 1 January 2010, the dobra of São Tomé and Príncipe was officially linked with the euro. Additionally, the Moroccan dirham is tied to a basket of currencies, including the euro and the US dollar, with the euro given the highest weighting.
These countries generally had previously implemented a currency peg to one of the major European currencies (e.g. the French franc, Deutsche Mark or Portuguese escudo), and when these currencies were replaced by the euro their currencies became pegged to the euro. Pegging a country's currency to a major currency is regarded as a safety measure, especially for currencies of areas with weak economies, as the euro is seen as a stable currency, prevents runaway inflation, and encourages foreign investment due to its stability.
In total, , 182 million people in Africa use a currency pegged to the euro, 27 million people outside the eurozone in Europe, and another 545,000 people on Pacific islands.
Since 2005, stamps issued by the Sovereign Military Order of Malta have been denominated in euros, although the Order's official currency remains the Maltese scudo. The Maltese scudo itself is pegged to the euro and is only recognised as legal tender within the Order.
The currency of a number of states is pegged to the euro. These states are:
Europe
(Bosnia and Herzegovina convertible mark)
(Bulgarian lev)
(Danish krone)
(Macedonian denar)
(Maltese scudo)
Oceania
(CFP franc)
(CFP franc)
(CFP franc)
Africa
(Burundi franc)
(Cape Verdean escudo)
(Central African CFA franc)
(Central African CFA franc)
(Central African CFA franc)
(Central African CFA franc)
(Central African CFA franc)
(Central African CFA franc)
(Comorian franc)
(Congolese franc)
(Djibouti franc)
(Gambian dalasi)
(Guinean franc)
(Malagasy ariary)
(Rwanda franc)
(Sahrawi peseta)
(São Tomé and Príncipe dobra)
(Sierra Leonean leone)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
(West African CFA franc)
Use as reserve currency
Since its introduction in 1999, the euro has been the second most widely held international reserve currency after the U.S. dollar. The share of the euro as a reserve currency increased from 18% in 1999 to 27% in 2008. Over this period, the share held in U.S. dollar fell from 71% to 64% and that held in RMB fell from 6.4% to 3.3%. The euro inherited and built on the status of the Deutsche Mark as the second most important reserve currency. The euro remains underweight as a reserve currency in advanced economies while overweight in emerging and developing economies: according to the International Monetary Fund the total of euro held as a reserve in the world at the end of 2008 was equal to $1.1 trillion or €850 billion, with a share of 22% of all currency reserves in advanced economies, but a total of 31% of all currency reserves in emerging and developing economies.
The possibility of the euro becoming the first international reserve currency has been debated among economists. Former Federal Reserve Chairman Alan Greenspan gave his opinion in September 2007 that it was "absolutely conceivable that the euro will replace the US dollar as reserve currency, or will be traded as an equally important reserve currency". In contrast to Greenspan's 2007 assessment, the euro's increase in the share of the worldwide currency reserve basket has slowed considerably since 2007 and since the beginning of the worldwide credit crunch related recession and European sovereign-debt crisis.
Economics
Optimal currency area
In economics, an optimum currency area, or region (OCA or OCR), is a geographical region in which it would maximise economic efficiency to have the entire region share a single currency. There are two models, both proposed by Robert Mundell: the stationary expectations model and the international risk sharing model. Mundell himself advocates the international risk sharing model and thus concludes in favour of the euro. However, even before the creation of the single currency, there were concerns over diverging economies. Before the late-2000s recession it was considered unlikely that a state would leave the euro or the whole zone would collapse. However the Greek government-debt crisis led to former British Foreign Secretary Jack Straw claiming the eurozone could not last in its current form. Part of the problem seems to be the rules that were created when the euro was set up. John Lanchester, writing for The New Yorker, explains it:
Increasing business cycle divergence across the Eurozone over the last decades implies a decreasing Optimum Currency Area.
Transaction costs and risks
The most obvious benefit of adopting a single currency is to remove the cost of exchanging currency, theoretically allowing businesses and individuals to consummate previously unprofitable trades. For consumers, banks in the eurozone must charge the same for intra-member cross-border transactions as purely domestic transactions for electronic payments (e.g., credit cards, debit cards and cash machine withdrawals).
Financial markets on the continent are expected to be far more liquid and flexible than they were in the past. The reduction in cross-border transaction costs will allow larger banking firms to provide a wider array of banking services that can compete across and beyond the eurozone. However, although transaction costs were reduced, some studies have shown that risk aversion has increased during the last 40 years in the Eurozone.
Price parity
Another effect of the common European currency is that differences in prices—in particular in price levels—should decrease because of the law of one price. Differences in prices can trigger arbitrage, i.e., speculative trade in a commodity across borders purely to exploit the price differential. Therefore, prices on commonly traded goods are likely to converge, causing inflation in some regions and deflation in others during the transition. Some evidence of this has been observed in specific eurozone markets.
Macroeconomic stability
Before the introduction of the euro, some countries had successfully contained inflation, which was then seen as a major economic problem, by establishing largely independent central banks. One such bank was the Bundesbank in Germany; the European Central Bank was modelled on the Bundesbank.
The euro has come under criticism due to its regulation, lack of flexibility and rigidity towards sharing member states on issues such as nominal interest rates.
Many national and corporate bonds denominated in euro are significantly more liquid and have lower interest rates than was historically the case when denominated in national currencies. While increased liquidity may lower the nominal interest rate on the bond, denominating the bond in a currency with low levels of inflation arguably plays a much larger role. A credible commitment to low levels of inflation and a stable debt reduces the risk that the value of the debt will be eroded by higher levels of inflation or default in the future, allowing debt to be issued at a lower nominal interest rate.
There is also a cost in structurally keeping inflation lower than in the United States, United Kingdom, and China. The result is that seen from those countries, the euro has become expensive, making European products increasingly expensive for its largest importers; hence export from the eurozone becomes more difficult.
In general, those in Europe who own large amounts of euro are served by high stability and low inflation.
A monetary union means states in that union lose the main mechanism of recovery of their international competitiveness by weakening (depreciating) their currency. When wages become too high compared to productivity in the exports sector, then these exports become more expensive and they are crowded out from the market within a country and abroad. This drives the fall of employment and output in the exports sector and fall of trade and current account balances. Fall of output and employment in the tradable goods sector may be offset by the growth of non-exports sectors, especially in construction and services. Increased purchases abroad and negative current account balances can be financed without a problem as long as credit is cheap. The need to finance trade deficit weakens currency, making exports automatically more attractive in a country and abroad. A state in a monetary union cannot use weakening of currency to recover its international competitiveness. To achieve this a state has to reduce prices, including wages (deflation). This could result in high unemployment and lower incomes as it was during the European sovereign-debt crisis.
Trade
The euro increased price transparency and stimulated cross-border trade. A 2009 consensus from the studies of the introduction of the euro concluded that it has increased trade within the eurozone by 5% to 10%, and a meta-analysis of all available studies on the effect of introduction of the euro on increased trade suggests that the prevalence of positive estimates is caused by publication bias and that the underlying effect may be negligible. Although a more recent meta-analysis shows that publication bias decreases over time and that there are positive trade effects from the introduction of the euro, as long as results from before 2010 are taken into account. This may be because of the inclusion of the Financial crisis of 2007–2008 and ongoing integration within the EU. Furthermore, older studies based on certain methods of analysis of main trends reflecting general cohesion policies in Europe that started before, and continue after implementing the common currency find no effect on trade. These results suggest that other policies aimed at European integration might be the source of observed increase in trade. According to Barry Eichengreen, studies disagree on the magnitude of the effect of the euro on trade, but they agree that it did have an effect.
Investment
Physical investment seems to have increased by 5% in the eurozone due to the introduction. Regarding foreign direct investment, a study found that the intra-eurozone FDI stocks have increased by about 20% during the first four years of the EMU. Concerning the effect on corporate investment, there is evidence that the introduction of the euro has resulted in an increase in investment rates and that it has made it easier for firms to access financing in Europe. The euro has most specifically stimulated investment in companies that come from countries that previously had weak currencies. A study found that the introduction of the euro accounts for 22% of the investment rate after 1998 in countries that previously had a weak currency.
Inflation
The introduction of the euro has led to extensive discussion about its possible effect on inflation. In the short term, there was a widespread impression in the population of the eurozone that the introduction of the euro had led to an increase in prices, but this impression was not confirmed by general indices of inflation and other studies. A study of this paradox found that this was due to an asymmetric effect of the introduction of the euro on prices: while it had no effect on most goods, it had an effect on cheap goods which have seen their price round up after the introduction of the euro. The study found that consumers based their beliefs on inflation of those cheap goods which are frequently purchased. It has also been suggested that the jump in small prices may be because prior to the introduction, retailers made fewer upward adjustments and waited for the introduction of the euro to do so. Based on the introduction of the euro as the official currency in Croatia in 2023, the ECB argues that inflation due to a change of currency is a one-time effect of limited impact.
Exchange rate risk
One of the advantages of the adoption of a common currency is the reduction of the risk associated with changes in currency exchange rates. It has been found that the introduction of the euro created "significant reductions in market risk exposures for nonfinancial firms both in and outside Europe". These reductions in market risk "were concentrated in firms domiciled in the eurozone and in non-euro firms with a high fraction of foreign sales or assets in Europe".
Financial integration
The introduction of the euro increased European financial integration, which helped stimulate growth of a European securities market (bond markets are characterized by economies of scale dynamics). According to a study on this question, it has "significantly reshaped the European financial system, especially with respect to the securities markets [...] However, the real and policy barriers to integration in the retail and corporate banking sectors remain significant, even if the wholesale end of banking has been largely integrated." Specifically, the euro has significantly decreased the cost of trade in bonds, equity, and banking assets within the eurozone. On a global level, there is evidence that the introduction of the euro has led to an integration in terms of investment in bond portfolios, with eurozone countries lending and borrowing more between each other than with other countries. Financial integration made it cheaper for European companies to borrow. Banks, firms and households could also invest more easily outside of their own country, thus creating greater international risk-sharing.
Effect on interest rates
As of January 2014, and since the introduction of the euro, interest rates of most member countries (particularly those with a weak currency) have decreased. Some of these countries had the most serious sovereign financing problems.
The effect of declining interest rates, combined with excess liquidity continually provided by the ECB, made it easier for banks within the countries in which interest rates fell the most, and their linked sovereigns, to borrow significant amounts (above the 3% of GDP budget deficit imposed on the eurozone initially) and significantly inflate their public and private debt levels. Following the financial crisis of 2007–2008, governments in these countries found it necessary to bail out or nationalise their privately held banks to prevent systemic failure of the banking system when underlying hard or financial asset values were found to be grossly inflated and sometimes so nearly worthless there was no liquid market for them. This further increased the already high levels of public debt to a level the markets began to consider unsustainable, via increasing government bond interest rates, producing the ongoing European sovereign-debt crisis.
Price convergence
The evidence on the convergence of prices in the eurozone with the introduction of the euro is mixed. Several studies failed to find any evidence of convergence following the introduction of the euro after a phase of convergence in the early 1990s. Other studies have found evidence of price convergence, in particular for cars. A possible reason for the divergence between the different studies is that the processes of convergence may not have been linear, slowing down substantially between 2000 and 2003, and resurfacing after 2003 as suggested by a recent study (2009).
Tourism
A study suggests that the introduction of the euro has had a positive effect on the amount of tourist travel within the EMU, with an increase of 6.5%.
Exchange rates
Flexible exchange rates
The ECB targets interest rates rather than exchange rates and in general, does not intervene on the foreign exchange rate markets. This is because of the implications of the Mundell–Fleming model, which implies a central bank cannot (without capital controls) maintain interest rate and exchange rate targets simultaneously, because increasing the money supply results in a depreciation of the currency. In the years following the Single European Act, the EU has liberalised its capital markets and, as the ECB has inflation targeting as its monetary policy, the exchange-rate regime of the euro is floating.
Against other major currencies
The euro is the second-most widely held reserve currency after the U.S. dollar. After its introduction on 4 January 1999 its exchange rate against the other major currencies fell reaching its lowest exchange rates in 2000 (3 May vs sterling, 25 October vs the U.S. dollar, 26 October vs Japanese yen). Afterwards it regained and its exchange rate reached its historical highest point in 2008 (15 July vs US dollar, 23 July vs Japanese yen, 29 December vs sterling). With the advent of the global financial crisis the euro initially fell, to regain later. Despite pressure due to the European sovereign-debt crisis the euro remained stable. In November 2011 the euro's exchange rate index – measured against currencies of the bloc's major trading partners – was trading almost two percent higher on the year, approximately at the same level as it was before the crisis kicked off in 2007. In mid July, 2022, the euro equalled the US dollar for a short period of time.
Current and historical exchange rates against 32 other currencies (European Central Bank): link
Political considerations
Besides the economic motivations to the introduction of the euro, its creation was also partly justified as a way to foster a closer sense of joint identity between European citizens. Statements about this goal were for instance made by Wim Duisenberg, European Central Bank Governor, in 1998, Laurent Fabius, French Finance Minister, in 2000, and Romano Prodi, President of the European Commission, in 2002. However, 15 years after the introduction of the euro, a study found no evidence that it has had any effect on a shared sense of European identity.
Euro in various official EU languages
The formal titles of the currency are euro for the major unit and cent for the minor (one-hundredth) unit and for official use in most eurozone languages; according to the ECB, all languages should use the same spelling for the nominative singular. This may contradict normal rules for word formation in some languages.
Bulgaria has negotiated an exception; euro in the Bulgarian Cyrillic alphabet is spelled and not in all official documents. In the Greek script the term is used; the Greek "cent" coins are denominated in . Official practice for English-language EU legislation is to use the words euro and cent as both singular and plural, although the European Commission's Directorate-General for Translation states that the plural forms euros and cents should be used in English.
The word 'euro' is pronounced differently according to pronunciation rules in the individual languages applied; in German , in English , in French , etc.
In summary:
For local phonetics, cent, use of plural and amount formatting (€6,00 or 6.00 €), see Language and the euro.
See also
Captain Euro, The Raspberry Ice Cream War
Causes of the European debt crisis
Controversies surrounding the eurozone crisis
Currency union
Digital euro
Economic and Monetary Union of the European Union
European debt crisis
European integration
History of the European Union
List of acronyms associated with the eurozone crisis
List of currencies in Europe
Proposed long-term solutions for the eurozone crisis
Withdrawal from the eurozone
Notes
References
Further reading
External links
European Union – Euro
European Commission – Euro Area
European Central Bank – Euro
European Central Bank – Euro Exchange Rates
1999 in economic history
Currencies introduced in 1999
Currencies introduced in 2002
Currencies of the Commonwealth of Nations
Currencies of South America
Currencies of the Caribbean
Currencies of Zimbabwe
Currencies of Finland
|
3487109
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/AVRO
|
AVRO
|
AVRO
Algemeen Vereniging Radio Omroep (AVRO) — колишня нідерландська радіотелемовна компанія. Заснована 1927 року, вона традиційно належала до незалежних ліберальних ЗМІ, не пов'язаних із політичними чи релігійними колами. 2014 року об'єдналася з компанією TROS під назвою AVROTROS.
Видавала тематичні журнали: Televizier, TV Film, а також Avrobode. Компанія проводила щорічні гала-церемонії (Gouden Televizier-Ring і Gouden RadioRing) для визначення найкращих у сфері телебачення та радіо. Тепер ці заходи проводить АВРОТРОС.
1938 року компанія виступила спонсором міжнародного шахового турніру в Голландії, який уважають одним із найсильніших в історії шахів.
Посилання
https://www.avrotros.nl/
Радіо в Нідерландах
Телебачення в Нідерландах
Радіокомпанії
Телекомпанії
|
7328292
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Villarsel-sur-Marly
|
Villarsel-sur-Marly
|
Villarsel-sur-Marly is a municipality in the district of Sarine in the canton of Fribourg in Switzerland.
History
Villarsel-sur-Marly is first mentioned in 1278 as Villarser.
Geography
Villarsel-sur-Marly has an area, , of . Of this area, or 75.9% is used for agricultural purposes, while or 18.4% is forested. Of the rest of the land, or 4.3% is settled (buildings or roads), or 2.8% is either rivers or lakes.
Of the built up area, housing and buildings made up 2.8% and transportation infrastructure made up 1.4%. Out of the forested land, all of the forested land area is covered with heavy forests. Of the agricultural land, 39.7% is used for growing crops and 35.5% is pastures. All the water in the municipality is flowing water.
The municipality is located in the Sarine district, on the left bank of the Gérine.
Coat of arms
The blazon of the municipal coat of arms is Gules a Fox sejant Or and in chief sinister a Maltese Cross Argent.
Demographics
Villarsel-sur-Marly has a population of . , 13.5% of the population are resident foreign nationals. Over the last 10 years (2000–2010) the population has changed at a rate of 24.6%. Migration accounted for 7.2%, while births and deaths accounted for 10.1%.
Most of the population speaks French (66 or 89.2%) as their first language, German is the second most common (5 or 6.8%) and Italian is the third (3 or 4.1%).
, the population was 48.4% male and 51.6% female. The population was made up of 35 Swiss men (36.8% of the population) and 11 (11.6%) non-Swiss men. There were 40 Swiss women (42.1%) and 9 (9.5%) non-Swiss women. Of the population in the municipality, 28 or about 37.8% were born in Villarsel-sur-Marly and lived there in 2000. There were 33 or 44.6% who were born in the same canton, while 8 or 10.8% were born somewhere else in Switzerland, and 5 or 6.8% were born outside of Switzerland.
, children and teenagers (0–19 years old) make up 36.5% of the population, while adults (20–64 years old) make up 54.1% and seniors (over 64 years old) make up 9.5%.
, there were 41 people who were single and never married in the municipality. There were 30 married individuals, 2 widows or widowers and 1 individuals who are divorced.
, there were 24 private households in the municipality, and an average of 3.0 persons per household. There were 4 households that consist of only one person and 4 households with five or more people. , a total of 24 apartments (92.3% of the total) were permanently occupied, while 2 apartments (7.7%) were seasonally occupied.
The historical population is given in the following chart:
Heritage sites of national significance
The farm house of the commandry of Saint-Jean is listed as a Swiss heritage site of national significance. The entire hamlet of Villarsel-sur-Marly is part of the Inventory of Swiss Heritage Sites.
Politics
In the 2011 federal election, the most popular party was the CVP which received 26.5% of the vote. The next three most popular parties were the FDP (18.8%), the SPS (15.5%) and the Green Party (12.2%).
The CVP lost about 10.1% of the vote when compared to the 2007 Federal election (36.7% in 2007 vs 26.5% in 2011). The FDP moved from third in 2007 (with 17.1%) to second in 2011, the SPS moved from below fourth place in 2007 to third and the Green moved from second in 2007 (with 21.9%) to fourth. A total of 37 votes were cast in this election, of which 2 or 5.4% were invalid.
Economy
, Villarsel-sur-Marly had an unemployment rate of 1%. , there were 11 people employed in the primary economic sector and about 5 businesses involved in this sector. No one was employed in the secondary sector or the tertiary sector. There were 33 residents of the municipality who were employed in some capacity, of which females made up 39.4% of the workforce.
the total number of full-time equivalent jobs was 9. The number of jobs in the primary sector was 9, all of which were in agriculture. There were no jobs in the secondary or tertiary sectors.
, there were 25 workers who commuted away from the municipality. Of the working population, 12.1% used public transportation to get to work, and 63.6% used a private car.
Religion
From the , 65 or 87.8% were Roman Catholic, while 5 or 6.8% belonged to the Swiss Reformed Church. 2 (or about 2.70% of the population) belonged to no church, are agnostic or atheist, and 2 individuals (or about 2.70% of the population) did not answer the question.
Education
In Villarsel-sur-Marly about 22 or (29.7%) of the population have completed non-mandatory upper secondary education, and 14 or (18.9%) have completed additional higher education (either university or a Fachhochschule). Of the 14 who completed tertiary schooling, 50.0% were Swiss men, 50.0% were Swiss women.
The Canton of Fribourg school system provides one year of non-obligatory Kindergarten, followed by six years of Primary school. This is followed by three years of obligatory lower Secondary school where the students are separated according to ability and aptitude. Following the lower Secondary students may attend a three or four year optional upper Secondary school. The upper Secondary school is divided into gymnasium (university preparatory) and vocational programs. After they finish the upper Secondary program, students may choose to attend a Tertiary school or continue their apprenticeship.
During the 2010-11 school year, there were no students attending school in Villarsel-sur-Marly, but a total of 16 students attended school in other municipalities. Of these students, none of them were in kindergarten, 4 were in a primary school, 6 were in a mandatory secondary school, 4 were in an upper secondary school and 2 were in a vocational secondary program. There were no tertiary students from this municipality.
, there were 17 students from Villarsel-sur-Marly who attended schools outside the municipality.
References
Municipalities of the canton of Fribourg
Cultural property of national significance in the canton of Fribourg
|
3180753
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Delta%20Force%3A%20Xtreme
|
Delta Force: Xtreme
|
Delta Force: Xtreme — комп'ютерна гра жанру тактичний шутер від першої особи, розроблена компанією NovaLogic на власному рушії Black Hawk Engine. Рімейк оригінальної Delta Force 1998 року.
В Америці гра видавалася силами самої компанії-розробника, в Україні та СНД видавником була фірма 1С. Після придбання прав на франшизу Delta Force шведською компанією THQ Nordic — видавництвом гри займається саме вона. Сьогодні цифрову копію Delta Force: Xtreme можна купити у Steam та GOG.
Ігровий процес
У грі присутній сінглплеєр та мультиплеєр. Кампанію можна проходити як одному гравцеві, так і у кооперативі.
Так само як і в оригінальному Delta Force, перед гравцем ставляться певні тактичні завдання та надається майже повна свобода подальших дій. У Delta Force: Xtreme, як і в усіх інших частинах серії, за винятком Black Hawk Down, присутні величезні відкриті локації, у котрих гравець має повну свободу пересування. Уперше в серії з'явилися доступні для керування транспортні засоби: мотоцикли, багі та моторні човни. У мультиплеєрі також доступні гелікоптери, БТР та танки.
У цілому гра орієнтована на мультиплеєр, адже респавн після смерті присутній навіть у сінглплеєрному режимі, а це означає, що, фактично, програти неможливо.
Сюжет
У грі присутні три непов'язані між собою кампанії. У кампанії в Перу «Делті» потрібно знищити наркоімперію Мігеля Кораллеса, та нейтралізувати самого наркобарона, у кампанії в Чаді необхідно ліквідувати терористичну організацію «Національно-Визвольний Фронт Чаду», а на Новій Землі спецпідрозділ має придушити повстання російських військових та не дати їм скористатися захопленою ядерною зброєю. Усі три кампанії сюжетно повністю повторюють аналогічні кампанії з оригінальної Delta force. Однак, у рімейк не були перенесені кампанії в Індонезії та Узбекистані.
Оцінки й відгуки
Гра отримала стримані відгуки як від ігрових журналістів, так і від звичайних гравців. На порталі Metacritic Delta Force: Xtreme має середній бал 65 із 100 від преси та 5.9 з 10 від звичайних геймерів. Гру хвалили за веселий мультиплеєр, близькість до оригіналу та введену можливість керувати технікою, але, у той самий час, Xtreme розкритикували за моральну застарілість геймплею, посередню графіку, казуальність кампанії, наявність багів та низьку якість штучного інтелекту.
У Steam гра має 74 % схвальних рецензій, а у GOG її загальна середня оцінка становить 3.6 бали з 5.
Примітки
Відеоігри 2005
Шутери від першої особи
Відеоігри, дія яких відбувається в Південній Америці
Відеоігри, дія яких відбувається в Росії
Відеоігри, розроблені в США
Відеоігри про спецпідрозділ «Дельта»
|
613763
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B9%D0%BE%D1%81%20%D0%86%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%81%20%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D1%81
|
Айос Іоанніс Рентіс
|
Айос Іоанніс Рентіс — муніципалітет в Греції, розташований в передмісті Пірею, на віддалі 6 км від Афін.
В місті розміщений тренувальний центр футбольного клубу «Олімпіакос», Пірей.
Населення
Див. також
Список міст Греції
Примітки
Посилання
Офіційний вебсайт
Міста Греції
Аттика
|
4300392
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%20%D0%A1%D1%96%D0%BD%D1%8C%D1%87%D0%B6%D0%B8
|
У Сіньчжи
|
У Сіньчжи (2 червня 1928 — 4 грудня 2021) — китайський палеоантрополог, академік Китайської академії наук, колишній заступник директора Інституту палеонтології та палеоантропології хребетних (IVPP).
Біографія
У народився в місті Хефей в провінції Аньхой в 1928 році. У 1953 році він закінчив Школу медицини в Шанхайському медичному коледжі та викладав з 1953 по 1958 рік на кафедрі анатомії Медичного коледжу Даляня. Потім він відвідував аспірантуру Китайської академії наук. Закінчивши навчання в 1961 році, він став асистентом професора, а згодом і заступником директора IVPP. Протягом 1980-х він був головним редактором журналу Acta Anthropologica Sinica. У 1999 році був обраний академіком Китайської академії наук. У 2013 році йому присуджено нагороду за життєві досягнення в галузі антропології.
Погляди на еволюцію людини
У найбільш відомий критикою гіпотези африканського походження людини. У 1984 році У разом з Мілфордом Волпоффом та Аланом Торном він розробив альтернативну багаторегіональну гіпотезу. На думку У, людська лінія виникла в Африці десь під час раннього плейстоцену, і з того часу людина еволюціонує в межах одного, безперервного виду. Наприклад, він вважає H. erectus ранніми зразками виду Homo sapiens, проти популярної думки, що Homo sapiens виник як вид 200 000 років тому в Африці. Ву стверджує, що, хоча протягом останніх 100 000 років були міграції за межі Африки, вони не замінили людське населення, яке вже розвинулося в Китаї.
Публікації
Wu, X. (1990). «The evolution of humankind in China». Acta Anthropologica Sinica. 9(4): 312—321.
Wu, X., Poirier, F. E. (1995). Human evolution in China: a metric description of the fossils and a review of the sites. New York: Oxford University Press.
Wu, X. (1997). «On the descent of modern humans in East Asia». In: Conceptual Issues in Modern Human Origin Research. Clarke, G.A. and Willermet C. M. (eds). New York: Aldine de Gruyter.
Wu, X. (1998). «Origin of modern humans of China viewed from cranio-dental characteristics of late Homo sapiens». Acta Anthropologica Sinica. 17. 276—282.
Wu, X. (2004). «On the origin of modern humans in China». Quaternary International. 117(1): 131—140.
Wu, X. (2004). «Discussion on the results of some molecular studies concerning the origin of modern Chinese». Acta Anthropologica Sinica. 24(4): 259—269.
Wu, X. (2006). «Evidence of Multiregional Human Evolution Hypothesis from China». Quaternary Sciences. 26(5): 702—709.
Wu, X., Cui, Y. (2010). On the origin of modern humans in China. Before Farming (online). 6: 1-6.
Примітки
Китайські біологи
Антропологи
|
22227380
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20Black%20Marble
|
The Black Marble
|
The Black Marble is a 1980 mystery/romantic comedy film directed by Harold Becker and starring Robert Foxworth, Paula Prentiss and Harry Dean Stanton. It is based on the 1978 novel by Joseph Wambaugh.
Plot
Pragmatic Sgt. Natalie Zimmerman of the LAPD is paired with Sgt. Valnikov, a romantic detective of Russian descent who is going through a midlife crisis and who drinks heavily due to the pressures of his job. Together they investigate the kidnapping of a Beverly Hills socialite's valuable pet dog. It was carried out by sleazy gambler Philo Skinner, who runs a beauty parlor for pets and is desperately in need of cash to cancel his debts.
The teaming of the officers not only helps Valnikov to put himself together, but the pair also falls in love. While containing more humorous elements than most of Joseph Wambaugh's stories, it continues to explore Wambaugh's common theme of the psychological burdens of police work.
The title of the film comes from a phrase used by Natalie. The term "black marble" is synonymous to choosing the short straw or having bad luck. She states that she is always picking the black marble and does not want to anymore. She initially considers Valnikov a "black marble," but ultimately no longer believes this to be true.
Cast
Robert Foxworth as Sgt. A.M. Valnikov
Paula Prentiss as Sgt. Natalie Zimmerman
Harry Dean Stanton as Philo Skinner
Barbara Babcock as Madeline Whitfield
John Hancock as Clarence Cromwell
Raleigh Bond as Capt. 'Hipless' Hooker
Judy Landers as Pattie Mae
Pat Corley as Itchy Mitch
Paul Henry Itkin as Det. Bullets Bambarella
Richard Dix as Alex Valnikov
Jorge Cervera Jr. as Dr. Rivera
Marilyn Chris as Mavis Skinner
Doris Belack as Married Woman
Michael Dudikoff as Millie's houseboy
Lou Cutell as Mr. Limpwood
Anne Ramsey as Bessie Callahan
Michael D. Gainsborough as Capt. John "Jack" Packerton
Robin Raymond as Millie
Billy Beck as Man at Cemetery
Herta Ware as Grand Duchess
Christopher Lloyd as Arnold's Collector
Adele Malis-Morey as Woman at Cemetery
James Woods as The Fiddler
Jane Daly as Bullets' Girlfriend
Production
After the success of The Onion Field in 1979, writer Wambaugh joined producer Frank Capra Jr. to make this dramatic comedy. Both films conform a diptych about the private lives of police officers, under the direction of Harold Becker. Actor James Woods, the protagonist of The Onion Field, also appears in this one, in a cameo as a fiddler.
The producers wanted actress Paula Prentiss for the role of Natalie Zimmerman. After the release of The Stepford Wives in 1975, she had decided to raise her children and thereafter only made television movies, such as Having Babies II and Friendships, Secrets and Lies. For her comeback to films, Prentiss was asked to gain weight to play Zimmerman's character.
Reception
Roger Ebert, in his Chicago Sun-Times review, which was written on February 22, 1980, gave the film three-and-a-half of a possible four stars. Ebert described it as an "unusual and distinctive comedy," and concluded: "This isn't a seamless piece of work, but it's infectious and charming." Gene Siskel gave it 2 and 1/2 stars, stating that the police thriller part worked but the romance didn't. The two critics gave the film a lot of publicity when it was randomly chosen as the screening film for a special episode that showed the entire process by which Gene & Roger prepared for their jobs, went to the screening room at a much larger theatre, and then wrote up their reviews for their respective newspapers.
Although The Black Marble was not a commercial hit, it won the Edgar Allan Poe Award for film given by the association Mystery Writers of America.
The Black Marble holds a 36% rating on Rotten Tomatoes based on six reviews.
Awards
1981 Edgar Allan Poe Awards
Edgar Allan Poe Award for Best Motion Picture — Harold Becker
References
External links
1980 films
1980 crime drama films
1980s American films
1980s English-language films
American crime drama films
Embassy Pictures films
Films about the Los Angeles Police Department
Films based on American crime novels
Films directed by Harold Becker
Films scored by Maurice Jarre
|
249419
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D1%88%D0%B0
|
Ніша
|
Ніша (від — «заглибина», «гніздо») — багатозначний термін, який в прямому чи переносному сенсі означає частково відокремлений простір.
Архітектура
В архітектурі ніша — заглиблення в стіні, в яке зазвичай ставляться статуї.
Гірництво
Див. Ніша (гірництво)
Ніша — у гірництві — заглиблення в очисному вибої або в стінці гірничої виробки, необхідне для початку очисного виймання, розташування бурових верстатів, скреперних лебідок, зберігання кріпильних та інших матеріалів, а також для монтажу комбайна у вибої (верхня і нижня Н. у лаві). Проходження Н. здійснюється, в основному, буропідривним способом, нішонарізними машинами, відбійними молотками. На кар'єрах Н. служать для розміщення напівстаціонарних дробарок і як укриття для людей.
Переносне значення
Місце того чи іншого політичного, соціально-економічного, культурного явища, течії, факту, які відповідають ролі та функції в громадському житті. Це так званий молодіжний рух, який знайшов свою «нішу» в сучасному суспільному житті.
Інше
Пічурка — ніша на зовнішній поверхні руської печі.
Див. також
Екологічна ніша
Абсида
Екседра
Примітки
Література
Архітектурні елементи
Гірнича термінологія
|
6717950
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rosolina
|
Rosolina
|
Rosolina is a comune (municipality) in the Province of Rovigo in the Italian region Veneto, located about south of Venice and about east of Rovigo. As of 31 December 2004, it had a population of 6,303 and an area of .
The municipality of Rosolina contains the frazioni (subdivisions, mainly villages and hamlets) Isola di Albarella and Rosolina Mare.
Rosolina borders the following municipalities: Chioggia, Loreo, Porto Viro.
Demographic evolution
Twin towns
Rosolina is twinned with:
Taicang, China
Points of interest
Giardino Botanico Litoraneo di Porto Caleri, a regional nature preserve and botanical garden
References
External links
www.comune.rosolina.ro.it/
Cities and towns in Veneto
|
5213596
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B7%D1%83%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%95%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%97%D1%96%D1%8F%D0%B4%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Кузурман Емілія Зіяддинівна
|
Кузурман Емілія Зіяддинівна (4 червня 1995, м. Сімферополь) — сержант Збройних Сил України, учасниця російсько-української війни.
Життєпис
Емілія Кузурман народилась 4 червня 1995 року у м. Сімферополь, АР Крим, Україна. Мати майстер спорту з художньої гімнастики, батько загинув в 1995 році під час конфлікту у Карабаху. Має рідну старшу сестру Христину Кузурман. Дані про шкільні роки відсутні.
Вперше фахову спеціальність здобула у 2016 році, закінчивши медичний заклад, за спеціальністю: «Лабораторна діагностика». Згодом вирішила змінити спеціальність та у 2019 році закінчила Харківський університет внутрішніх справ у м. Харків, за спеціальністю: Правоохоронна діяльність. В минулому мала музичне хоббі гри на гітарі. Усе усвідомлене життя дівчина провела в армії. У 2016 році вступила на військову службу за контрактом до 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Брала участь у боях на Світлодарській дузі, Авдіївка, Золоте, у Волновасі, Мар'їнці, Спірному, Білогорівці. У 2022-му була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня за евакуаційні дії, що зберегли життя під час штурмових дій поблизу н.п. Спірне. Повномасштабне вторгнення Емілія зустріла у складі свого підрозділу на передовій Донеччини і продовжує боронити Україну від окупантів.
У квітні 2023 року сержанта Кузурман було травмовано під час вогневого нальоту противника. Під час нальоту також вдалося зберегти життя колегам, за що було нагороджено орденом «За мужність» ІІ ст. Під час інтерв'ю дівчина розповідала про тяжку для себе втрату близької людини, що загинула під час штурму, яке завдало важкого болю і бажання іти до кінця, навіть ціною власного життя. Наразі дівчина має бажання продовжити військову справу.
Нагороди
Орден «За мужність» ІІ ступеня (29 вересня 2023) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку
Орден «За мужність» ІІІ ступеня (28 грудня 2022) — за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі
Примітки
|
3295489
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%94%D0%BD%D1%96%D0%B5%D1%80-%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%88%D0%B5%D0%BD%20%28%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B0%29
|
Паєніер-Джанкшен (Монтана)
|
Паєніер-Джанкшен (Монтана)
Паєніер-Джанкшен — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Лінкольн штату Монтана. Населення — 902 особи (2020).
Географія
Паєніер-Джанкшен розташований за координатами (48.315806, -115.518259). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 9,12 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало 959 осіб у 422 домогосподарствах у складі 284 родин. Густота населення становила 105 осіб/км². Було 449 помешкань (49/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,1 %. Частка іспаномовних становила 1,5 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,1 % — особи молодші 18 років, 57,2 % — особи у віці 18—64 років, 21,7 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 47,1 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 107,1 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 102,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долари США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 5,3 % осіб, у тому числі 0,0 % дітей у віці до 18 років та 3,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 278 осіб. Основні галузі зайнятості: фінанси, страхування та нерухомість — 23,7 %, виробництво — 13,7 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 11,2 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 11,2 %.
Примітки
Джерела
Переписні місцевості Монтани
Населені пункти округу Лінкольн (Монтана)
|
630890
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB
|
Скатол
|
Скатол (3-метиліндол) — гетероциклічна хімічна сполука. Похідна індолу. Продукт гниття білків, що міститься у калі.
У великих концентраціях має відразливий запах. У малих концентраціях скатол має вершково-молочний запах, при ще більшому розрідженні — квітковий. Використовується як ароматизатор у парфумерії, харчовій та тютюновій промисловості.
Примітки
Похідні індолу
|
1597371
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%28%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Молодіжний парк (Харків)
|
Молодіжний парк (Харків)
Молодіжний парк — міський парк Харкова на вулиці Григорія Сковороди. Розташований у Київському районі міста.
Опис
Площа Молодіжного парку — 18 гектарів. На його території знаходиться Храм Усікновення глави Іоана Предтечі, спорткомплекс Політехнічного університету, дитячий майданчик, фонтан, могили Гаврила Зашихіна, Марка Кропивницького, Сергія Васильківського, Петра Гулака-Артемовського, а також пам'ятні знаки Василю Еллану-Блакитному і Миколі Хвильовому (їхні могили втрачені), воїнам УПА, жертвам Чорнобильської катастрофи, жертвам Голодомору в Україні та братська могила радянських воїнів (на ній напис російською: «Вічна пам'ять дорогим товаришам: Оніщенко Іван Данилович, Макаревич Микита Афанасійович, Юнашев Леонід Павлович, Копєйкін Василь Олександрович, Сафонова Лідія Федорівна, Альошин Михайло Олексійович, Коломійцева Ніна Романівна. Загинули при виконанні державного завдання 14 січня 1945 року»).
Історія
На місці парку, між вулицями Григорія Сковороди (колишня Німецька, Пушкінська) і Алчевських (Єпархіальна), знаходився Івано-Усікновенський цвинтар — колишній Перший міський цвинтар — найвідоміше кладовище Харкова, де ховали відомих харків'ян XIX — початку XX століття.
Після Другої світової війни місця поховання відомих харків'ян узяли під охорону держави, а кладовище — закрили. Могили поступово руйнувалися, а територія цвинтаря потрапила на особливий контроль міліції, як місце зібрань алкоголіків, бомжів, повій і грабіжників.
На початку 1970-х кладовище вирішили знести. Нащадки похованих там харків'ян, в тому числі академіків Багалія, Бекетова та Потебні, домоглися часткового перепоховання. Могили найвидатніших діячів перенесли на цвинтар № 13 по вулиці Григорія Сковороди, 108, решту — на інші кладовища міста. Залишили лише могили генерал-полковника Гаврила Зашихіна, драматурга Марка Кропивницького, художника Сергія Васильківського, письменника Петра Гулака-Артемовського.
На місці кладовища розбили парк — з літнім кінотеатром, дитячим майданчиком і кафе. На початку 1980-х через нього проклали теплотрасу. За даними очевидців, тоді з землі було викопано багато кісток і черепів.
У 1985–1991 роках в Молодіжному парку побудували спорткомплекс Політехнічного університету — загальною площею 8 602 м². Тоді в землі теж знаходили кістки.
Див. також
Парки і сквери Харкова
Примітки
Посилання
Молодежный парк// На сайті про визначні місця Харківщини «Путеводитель: Харьков и Харьковская область»: guide.kharkov.ua
Джерела
Нарыжная Л. Прогулки по Харькову: парк неупокоенных душ// Харьков: Комментарии. — 2012. — 10 березня.
Спасская Н. Как Харьков утратил часть своей памяти // Время. — 2009. — 20 листопада.
Парки Харкова
Цвинтарі Харкова
Нагірний (Харків)
|
3065819
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B5%D0%B9%D1%80%D0%B0
|
Суейра
|
Суейра — парафія в Португалії, у муніципалітеті Віняйш. Розташована в північно-східній частині країни, на теренах історичної португальської провінції Трансмонтана. Входить до складу округу Браганса. За адміністративним поділом, чинним до 1976 року, терени парафії були складовою провінції Трансмонтана і Верхнє Дору. Належить до Брагансько-Мірандської діоцезії Католицької церкви. Патрон — Мартин Турський. Площа — км². Населення — 87 ос. (2011). Слабо урбанізований регіон. Густота населення — . Код — 041224.
Населення
Примітки
Посилання
Парафії Віняйша
|
4953858
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Lexus%20LBX
|
Lexus LBX
|
Lexus LBX (LBX, Хепберн: Rekusasu LBX) — субкомпактний позашляховик класу люкс (B-сегмент), що випускається компанією Lexus, підрозділом Toyota.
Опис
В основному розроблений для Європи та Японії, він був представлений у червні 2023 року в Мілані, Італія, як найменша модель кросовера в лінійці Lexus, яка поступається UX сегменту C. Це також перша модель Lexus на базі платформи GA-B, яка використовується спільно з Toyota Yaris Cross серії XP210 і Toyota Yaris серії XP210. Виробництво заплановано на кінець 2023 року, а продаж у Європі та на додаткових ринках надійде на початку 2024 року.
За словами Lexus, назва «LBX» означає «Lexus Breakthrough X(cross)-over». Це друга модель Lexus із назвою з трьох літер після LFA, яка була випущена у 2011 році. Вона називається LBX замість BX, щоб уникнути конфлікту торгової марки з Citroën, який виробляв BX в Європі в 1980-х роках.
Двигун
hybrid:
1490 см3 M15A-FXE I3 134 к.с. (MAYH10/15)
Див. також
Lexus UX
Lexus NX
Примітки
Посилання
Автомобілі Lexus
Позашляховики
|
2419173
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0%20%D0%95%D0%B4%D0%BE%D1%84%D1%84
|
Мартіна Едофф
|
Мартіна Едофф (20 квітня 1968, Мутала, Швеція) — шведська співачка.
Дискографія
2014 — Martina Edoff
2015 — Unity
Шведські співачки
Виконавці англійською мовою
Шведські співаки XXI століття
|
66712690
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gyroweisia
|
Gyroweisia
|
Gyroweisia is a genus of mosses belonging to the family Pottiaceae.
The genus was first described by Wilhelm Philippe Schimper.
The genus has cosmopolitan distribution.
The genus contains seven species:
Gyroweisia barbulacea
Gyroweisia monterreia
Gyroweisia reflexa
Gyroweisia rohlfsiana
Gyroweisia shansiensis
Gyroweisia tenuis
Gyroweisia yuennanensis
References
Pottiaceae
Moss genera
|
58694824
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Anthem%20of%20Kryvyi%20Rih
|
Anthem of Kryvyi Rih
|
Anthem of Kryvyi Rih is the anthem of the city of Kryvyi Rih, Ukraine. It was adopted officially in 2002.
Lyrics
References
External links
The anthem in various languages
Ukrainian songs
|
122321
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8%20%D1%83%20%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B4%D1%86%D1%8F%D1%82%D0%B8%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%D0%B9%20%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96
|
Козаки у Тридцятирічній війні
|
Козаки у Тридцятирічній війні
Козаки в Тридцятирічній війні — козаки Речі Посполитої (козаки-запорожці і козаки-лісовчики) як найманці брали активну участь у Тридцятирічній війні 1618–1648 та війнах, що були пов'язані з нею.
Чесько-пфальцький період 1618-1622 роки
У 1619 році імператор Фердинанд II Габсбург попросив у Речі Посполитої військової допомоги.
Польський король Сигізмунд ІІІ Ваза направив козаків-лісовчиків як кондотьєрів (найманців), що мали великий досвід кінних бойових дій з часу Смути в Московії, на допомогу австрійському цісареві проти угорців, які, підтримані трансільванським князем Бетленом Габором, намагались звільнитися від влади Габсбургів. Об'єднавшись з чеським військом, Бетлен в кінці листопада 1619 року розпочав облогу Відня.
В жовтні того ж року, 10 тисяч польського козацького найманого війська на чолі з Адамом Липським і Валентином Роґавськимпід загальним проводом угорського католицького маґната Д'єрдя Хомоннаї, якого підтримав польський король Сигізмунд III, перейшло Карпати й вступило на терени Угорщини. 23 листопада 1619 лісовчики поблизу Гуменного біля с. Стропки на річці Ондава розгромили трансильванців під командуванням князя Юрія Ракоці. Незабаром козаки-лісовчики взяли в облогу міста Кошиці й Пряшів. Через відмову австрійців виплатити належні гроші, вони у середині грудня 1619 року повернулися до Польщі.
Український діаспорний історик О.Баран стверджує, що перша кампанія козаків в Угорщині відіграла значну роль в піднесенні національно-визвольної боротьби закарпатських українців.
3 лютого 1620 року з Польщі до Моравії на допомогу католикам вирушив загін з 3 тисяч лісовчиків під командуванням нового полковника Яроша Клечковського. Загін пройшов через всю Моравію, оминув заслони загонів протестантів і вже 8 лютого 1620 року дійшов до Відня і з'єднався із цісарським військом. Старшину лісовчиків (Яроша Клечковського, Станіслава Русиновського, Єнджея Каліновського, полкового суддю Єжи Хелмського та кількох ротмістрів) було запрошено на аудієнцію до цісаря Фердинанда.
Скоро по прибутті до Відня на загін лісовчиків напав 6-тисячний моравський загін. Супротивника було відбито, але лісовчики втратили кількадесят вбитих. У подальших боях із чехами лісовчики понесли нові втрати, у тому числі було вбито полковника Клечковського (на його місце козаки обрали Станіслава Русиновського гербу Ґодзємба). Незважаючи на невдачі, козаки воювали героїчно — один невідомий лісовчик врятував життя цісарському головнокомандуючому Дамп'єру, віддавши йому свого коня, коли було вбито коня генерала.
Під час осіннього наступу цісарської армії на Прагу лісовчики наступали в авангарді війська, забезпечували розвідку та переслідували відступаючого супротивника. нерідко козаки діяли надзвичайно жорстоко — по здобутті Прохачиць вони витяли до ноги не лише залогу, але й усе населення містечка.
8 листопада 1620 року 3 тисячі лісовчиків взяли участь на боці імператора в битві біля Білої Гори, де здобули 38 угорських прапорів, 5 прапорів чеської піхоти і 9 рейтарських знамен. Вони затримали контратаку протестантської кавалерії на лівому крилі, і по тому атакували піхоту другої лінії протестантів, додавши значного вкладу в перемогу цісарського війська.
У 1622 році лісовчики беруть участь у поході цісарського війська на Рейн, проти курфюрста Пфальцу Фрідріха V (що перед тим недовго побув на чеському престолі). Їхнім командувачем був князь Зиґмунт Кароль Радзівілл.
Данський період 1623-1629 роки
У 1623-26 рр. лісовчики на цісарській службі беруть участь у операціях в Моравії, Ломбардії і над Рейн.
Польсько-шведська війна 1626-1629 роки
У 1626-29 роках лісовчики беруть участь у війні зі шведами на теренах Східної Прусії. Керував ними спочатку Єнджей Каліновський, і їхні сили складалися всього з двох хоругов, правда, незвичайно великих чисельно: хоругви Міколая Моцарського (400 коней) і Владислава Сьлешинського (300 коней). Воєнні дії не були надто вдалими, лісовчики навіть відправили у відставку полковника Каліновського і вибрали його наступником Моцарського. Воєнні дії показали, що військо Річі Посполитої починає поступатися передовим зразкам західноєвропейської воєнної думки, і війна завершилася у 1629 році перемир'ям на невигідних для Річі Посполитої умовах.
Шведський період 1630-1635 роки
1631 року 2000 козаків у складі військ Валленштайна, брали участь у бойових діях у Сілезії проти військ саксонського курфюрста Іоганна-Георга — союзника шведів. Невдалу спробу залучити на свій бік запорожців здійснив Густав II Адольф.
1633–1634 роках загони козаків воювали проти французів у Люксембурзі. Паризька «Газета» (Gazette) 12 липня 1634 року писала про чотиритисячний відділ кінних українських козаків під проводом якогось Тараського, який під прапором австрійського цісаря воював у Люксембурзі проти французького генерала де Суассона.
Смоленська війна 1632-1634 роки
На початку 30-х років до Тридцятилітньої війни (у широкому сенсі) вступило Московське царство. Прагнучи послабити Річ Посполиту, вона стала надавати значну економічну і політичну допомогу Швеції — ворогові Речі Посполитої, і розпочала з останньою війну, яка, однак, завершилась невигідним для Московії Поляновським миром 1634 року. Запорізькі козаки взяли участь у цій війні як на головному (Смоленському) напрямку, так і на інших театрах бойових дій.
Збройна демонстрація Речі Посполитої проти Швеції 1635 року
У 1634 році Польща почала готуватися до війни зі Швецією, оскільки закінчувався строк перемир'я, укладеного із Швецією у 1629 році. Однією з умов перемир'я була окупація шведами головних портів у Прусії, що давало Швеції можливість контролювати польський експорт збіжжя до Європи.
Король Польщі Владислав IV збудував флот з 10 кораблів і однієї галери. Та цих сил не вистачало, тому вирішено було скористатися Запорозьким реєстровим військом, для якого в Кролевці (Кенігсберзі) виготовили чайки на 1500 козаків.
За словами великого канцлера литовського Альбрехта Радзівілла «найняті були на цю війну 1500 запорожців під проводом хороброго команданта Волка (Wołk), який через Литву під Юрборк (Jurbork) провів козаків чемно, без грабунків, бо козаки вдовольнялися тим, що їм давали добровільно». На Німані, біля Юрборка, їх чекали чайки, збудовані на королівський кошт. Сутички козаків із шведами почалися у Вислицькій затоці. Несподівано з'явившись під Пілавою, козацькі чайки швидко наближалися до ворожих кораблів. Шведи, за словами Радзівілла, з подивом дивилися на маленькі суденця, які так сміливо йшли на них. Подив, однак, змінився на страх, коли козаки вправним манером захопили ворожий корабель. Проте Польща під тиском французького правителя кардинала Рішельє, який не хотів послаблення Швеції, змушена була піти на укладення Штумсдорфського миру (1635 рік). У таких умовах потреба в козацькому війську минула, і йому було наказано повернутися в Україну.
Франко-шведський період 1635-1648 роки
У лютому 1636 року 2000 кавалерійський загін козаків у складі корпусу хорватського генерала Ізолані здійснив напад на Шампань. Умови контракту австрійський уряд повною мірою не виконував, тому восени 1636 року більшість козаків залишає театр бойових дій.
Уряд Франції в 1630-1640-х роках здійснив декілька спроб залучити на свою сторону найманців з Речі Посполитої. В українській історіографії досі живе легенда про участь козаків найманців на чолі з Іваном Сірком або Богданом Хмельницьким в облозі Дюнкерка в 1645 році. Проте, сьогодні вже доведено, що жоден з них не брав участі в цих подіях. Однозначно можна лише стверджувати, що не виключена можливість того, що українські козаки брали участь в бойових діях у фламандській кампанії.
Того ж року, коли завершилася Тридцятилітня війна і було підписано Вестфальський мир, розпочалась Хмельниччина. Досвід набутий запорожцями під час війни в Європі безсумнівно знадобився їм у боротьбі з військами Речі Посполитої.
Примітки
Література
Голубуцький В. Запорозьке козацтво. -К., 1994
Січинський Володимир. Чужинці про Україну. Київ, «Довіра», 1992
Шиллер И. К. История Тридцатилетней войны. Собр. соч. в 8 тт. М., 1957, т.5.
Сергей Махун. Казаки наемники в Тридцатилетней войне 1618–1648. «Зеркало Недели». № 16 (491) Суббота, 24 — 29 Апреля 2004 года
Обговорення проблеми (з багатьма посиланнями) на Українському Військово-Історичному Форумі: http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=4261
Федорук А. Наймане козацьке військо XVI — середини XVII ст. Ідеологія, організація та військове мистецтво. З автореферату на дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Чернівці., 2000
Henryk Wisner, «Lisowczycy», Warszawa, Książka i Wiedza, 1976
Науково-дослідницька робота Малої Академії Наук на сайті: https://sites.google.com/site/kozaki30years/
Тридцятирічна війна
Війни українського козацтва
Річ Посполита
Новоісторична Чехія
Новоісторична Словаччина
Новоісторична Угорщина
Габсбурзька монархія
|
1506229
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D1%80%20%D0%A1%D0%B2%D0%B0%D0%BD
|
Інгвар Сван
|
Інгвар Сван (22 травня 1938, Мальме — 16 червня 2008, Мальме) — шведський футболіст, що грав на позиції нападника. Найкращий шведський футболіст 1967 року.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1957 року виступами за команду клубу «Мальме», в якій провів одинадцять сезонів, взявши участь у 217 матчах чемпіонату.
Протягом 1968–1970 років грав у Бельгії, де захищав кольори команди клубу «Дарінг» (Брюссель).
1970 року повернувся до «Мальме», в якому того ж року й завершив професійну футбольну кар'єру.
Помер 16 червня 2008 року на 71-му році життя у рідному Мальме.
Виступи за збірну
1961 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Швеції. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 10 років, провів у формі головної команди країни лише 19 матчів, забивши 2 голи.
Титули та досягнення
Найкращий шведський футболіст року: 1967
Посилання
Статистика виступів на сайті national-football-teams.com
Уродженці Мальме
Шведські футболісти
Гравці збірної Швеції з футболу
Футболісти «Мальме»
Футболісти «Моленбека»
Шведські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Бельгії
|
32305658
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Malibu%20Film%20Festival
|
Malibu Film Festival
|
Malibu Film Festival
Malibu International Film Festival (MIFF) is a film festival and non-profit organization, established in 1997, that showcases independent American and international films. The MIFF line-up includes world premieres and U.S. premieres with the focus on introducing new filmmakers to the film industry.
The festival has honored and featured many major actors and film personalities, including James Cameron and Malcolm McDowell.
Awards
Best Documentary
Award for Best Short Film
Award for Best Live Action Short Film
Award for Best Animation
Student Filmmaking Award
Audience Choice Award for Best Film
Special Jury Selection
References
External links
Film festivals in California
Cinema of Southern California
Tourist attractions in Malibu, California
Film festivals established in 1997
1997 establishments in California
|
2271742
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83
|
Прапор Карлівського району
|
Прапор Карлівського району — офіційний символ Карлівського району Полтавської області, затверджений 23 січня 2002 року рішенням сесії Карлівської районної ради.
Опис
Прапор являє собою прямокутне синє полотнище зі співвідношенням сторін 2:3, на якому зображено жовті сніп колосків та напівшестерня під ним.
Див. також
Герб Карлівського району
Карлівський район
Джерела
Посилання
Карлівський район
Карлівський
|
1714501
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Широківська сільська рада (Виноградівський район)
|
Широківська сільська рада (Виноградівський район)
Склад ради
Рада складається з 16 депутатів та голови.
Керівний склад сільської ради
Примітка: таблиця складена за даними джерела
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення сільської ради становила 2094 особи, з яких 1002 чоловіки та 1092 жінки.
За переписом населення України 2001 року в сільській раді мешкало 2410 осіб.
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Джерела
Картка ради на сайті Верховної Ради України
Адміністративний устрій Виноградівського району
|
4064029
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BD%20%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%8E%D0%BA
|
Зенон Мартинюк
|
Зенон Мартинюк (23 червня 1969, Гределі) — польський співак підляського походження (українська етнічна територія, див. Підляшани), лідер, вокаліст і засновник гурту «Akcent» (Акцент), представника стилю диско-поло.
Життєпис
Зенон Мартинюк народився в підляському с. Гределях (нині — у гміні Орля Більського повіту Підляського воєводства, Польща) в православно-католицькій родині. Батько — Василь (пол. Bazyli),(), православний, мати — Тереса, римо-католичка. Зенона охрестили у православній церкві, але виховували його в традиціях РКЦ.
Музикою почав займатися з семи років. Першими вчителями були його дядьки, які співали та грали на сільських весіллях. Зенон співав польських, українських, білоруських пісень, вигравав музичні конкурси серед дітей Підляшшя.
Перший його виступ на сцені був 1983 року на сільській сцені в Дубні поблизу Більська-Підляського. Протягом певного часу виступав у гурті «Akord i Centrum» разом з етнічним ромом Казімежем Висоцьким. У 20 років заснував гурт «Akcent» (Акцент), з яким, за винятком невеликої перерви, виступає досі.
14 лютого 2020 року на екрани польських кінотеатрів вийшов художній фільм про артиста — «Зенек».
Більше 10-ти років мешкає в Грабівці поблизу Білостоку. Дружина — Данута.
Найбільш відомі хіти гурту «Akcent» — «Gwiazda» (Зірка), «Królowa nocy» (Королева ночі), «Pragnienie miłości» (Жага кохання), «Przez twe oczy zielone» (Крізь твої зелені очі; кліп для неї став другим кліпом на польську пісню, який переглянули більше, ніж 100 млн разів на YouTube) і «Przekorny los» (Норовлива доля).
Знявся в телефільмі «Miszmasz, czyli kogel-mogel 3», який вийшов 2019 року.
Примітки
Джерела
У Польщі зняли фільм про короля диско-поло. Він має білоруське коріння // Белсат. — 2020. — 14 лют.
Bolin P. Zenon Martyniuk: biały Cygan i król disco polo [WYWIAD] // Onet.
Посилання
Zenon Martyniuk // Zyciorysy.info. — 2019.
Akcent — Oficjalna Składanka Nowości 2020 .
Білоруські співаки
Польські естрадні співаки
|
32464282
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pothos%20Argyros%20%28Domestic%20of%20the%20Schools%29
|
Pothos Argyros (Domestic of the Schools)
|
Pothos Argyros (Domestic of the Schools)
Pothos Argyros was a Byzantine general active in the first half of the 10th century.
Early life
He was the eldest son of the magistros Eustathios Argyros, Drungary of the Watch under Leo VI the Wise (ruled 886–912). He had two brothers, Leo and Romanos. In ca. 910, Pothos and his brother Leo Argyros were serving at court as manglabites (personal bodyguards of the emperor), when their father was poisoned after being suspected by Leo of plotting against him. The two brothers brought their father's body for burial to the monastery of Saint Elizabeth in the Charsianon district, founded by their grandfather Leo Argyros. Accordingly, he was born probably ca. 890 or a little later.
Military career
Pothos and Leo both followed military careers and reached high office. In ca. 921 Pothos was appointed to the post of Domestic of the Schools by Romanos I (r. 920–944) in succession to Adralestos, who had died recently. A "most handsome and experienced man", according to Theophanes Continuatus, he was sent to counter a Bulgarian invasion into Thrace during the Byzantine–Bulgarian war of 913–927. Pothos led the tagmata of the capital to meet them. Still, a scouting detachment under a certain Michael was ambushed and annihilated. In 922 Pothos was sent to meet another Bulgarian incursion, that had reached Pegae, a suburb of Constantinople. Pothos and John the Rhaiktor commanded the tagmata and the Hetaireia forces, along with fleet elements under Alexios Mosele. The Byzantine army suffered a crushing defeat at the Battle of Pegae in early April 922, losing many dead and captives. Pothos and his brother however managed to escape and find refuge in a nearby fort, while the Bulgarians plundered and burned down the imperial palaces at Pegaea and Stenon. This disaster evidently spelled the end of Pothos' career as Domestic, of whom nothing further is heard during Romanos I's reign.
It is possible, however, that he is to be identified with the strategos of Hellas Pothos, who served in the late 940s. A man of the same name, holding the rank of patrikios and the post of Domestic of the Excubitors, is attested in 958, when he defeated a Magyar raid that had reached the vicinity of Constantinople on 11 April. While some scholars consider the two men to be identical, the prosopographical experts J.-C. Cheynet and J.-F. Vannier regard it unlikely, given that in 921, Pothos' brother was old enough to have a son of marriageable age, and suggest that the commander of 958 was another member of the family, likely the grandson of either Leo or Pothos.
References
Sources
9th-century births
10th-century deaths
10th-century Byzantine people
Byzantine generals
Pothos
Byzantine people of the Byzantine–Bulgarian Wars
Domestics of the Schools
Manglabitai
|
4901850
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Salix%20nuristanica
|
Salix nuristanica
|
Salix nuristanica — вид квіткових рослин із родини вербових (Salicaceae).
Морфологічна характеристика
Це низький кущ, 1 метр заввишки. Молоді гілки бурі, вкриті брудно-білими шерстистими волосками; старі гілки чорні, голі. Листки широко-яйцеподібні, голі з адаксіального боку (верх), ворсинчасті абаксіально, край залозисто-пилчастий, загострений; листкова ніжка 1 мм завдовжки, ворсинчаста. Квітки з'являються після листя. Жіноча сережка ≈ 1 см завдовжки; вісь рясно ворсинчаста. Коробочка ≈ 2–2.5 мм завдовжки, гола.
Середовище проживання
Афганістан, Пакистан.
Примітки
nuristanica
Флора Азії
|
11252165
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Henry%20Zambrano
|
Henry Zambrano
|
Henry Zambrano Sandoval (born August 7, 1973) is a retired soccer player who played for the Colombia national team. He first made his name at the 1993 World Youth Cup where he was the Golden Shoe winner—the award for the best player in the tournament. He later moved onward to senior national team, where he played between 1994 and 1999. For his club career, he played for Atlético Nacional, MetroStars, D.C. United, Colorado Rapids and Deportes Quindío.
References
1973 births
Living people
Colombian men's footballers
Colombian expatriate men's footballers
Colombia men's international footballers
Colombia men's under-20 international footballers
1999 Copa América players
Independiente Medellín footballers
Millonarios F.C. players
Atlético Nacional footballers
Deportes Quindío footballers
América de Cali footballers
Deportes Tolima footballers
Boyacá Chicó F.C. footballers
Atlético Cali footballers
Cortuluá footballers
New York Red Bulls players
Colorado Rapids players
Atlético Junior footballers
D.C. United players
L.D.U. Quito footballers
Deportes La Serena footballers
Colombian expatriate sportspeople in Chile
Expatriate men's footballers in Chile
Expatriate men's footballers in Ecuador
Categoría Primera A players
Chilean Primera División players
Major League Soccer players
Men's association football forwards
People from Atlántico Department
Footballers at the 1995 Pan American Games
Pan American Games bronze medalists for Colombia
Pan American Games medalists in football
Medalists at the 1995 Pan American Games
|
66159982
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Novavax%20COVID-19%20vaccine
|
Novavax COVID-19 vaccine
|
Novavax COVID-19 vaccine
The Novavax COVID-19 vaccine, sold under the brand names Nuvaxovid and Covovax, among others, is a subunit COVID-19 vaccine developed by Novavax and the Coalition for Epidemic Preparedness Innovations (CEPI).
Medical uses
The Novavax COVID19 vaccine is indicated for active immunization to prevent COVID19 caused by SARS-CoV-2.
Efficacy
A vaccine is generally considered effective if the estimate is ≥50% with a >30% lower limit of the 95% confidence interval. Efficacy is closely related to effectiveness, which is generally expected to slowly decrease over time.
In December 2021, Novavax reported that its phase III trial showed the vaccine achieved its primary endpoint of preventing infection at least seven days after the second dose. Overall efficacy against different SARS-CoV-2s was 90.4% and efficacy against moderate-to-severe disease was 100%.
Trials were conducted before the emergence of the SARS-CoV-2 Omicron variant, which has sharply reduced the effectiveness of authorized vaccines in preventing infections.
Side effects
The most common side effects include fever, headache, nausea, muscle and joint pain, tenderness and pain at the injection site, tiredness, and feeling unwell.
Additional possible side effects include anaphylaxis (severe allergic reaction), paresthesia (unusual feeling in the skin, such as tingling or a crawling sensation) and hypoesthesia (decreased feeling or sensitivity, especially in the skin), and pericarditis (inflammation of lining around the heart). It has also been reported that myocarditis (inflammation of heart muscle cells) as reported incidence from receiving the NVX-CoV2373 vaccine.
On 27 January 2023, Australia's Therapeutic Goods Administration indicated it will add tinnitus to its label.
Handling and administration
The vaccine requires two doses and is stable at refrigerated temperatures. The second dose can be administered three to eight weeks apart from the first dose. The vaccine injection can be administered intramuscularly (ie. deltoid, upper thigh, or upper buttock). There are currently no drug interaction that may affect the vaccine's efficacy if administered with other vaccines at the same time.
Pregnancy and breastfeeding
It is recommended that pregnant individuals, and those planning to get pregnant in the future, to get their COVID-19 vaccines updated . The vaccine is a recombinant protein, not a live virus, therefore it will not replicate and spread to the infant. The patient should weigh the potential risks and complications if they decided to not get the virus due to insufficient data in pregnancy compared to being vaccinated for protection against the SARS-CoV-2 infection.
There are no studies conducted to trial the efficacy and safety of Novovax vaccine to patients who are breastfeeding. Since Novavax is not a live virus, it can be extrapolated that the vaccine will not replicate and concentrate in the breast milk.
Technology
NVX-CoV2373 has been described as both a protein subunit vaccine and a virus-like particle vaccine, though the producers call it a "recombinant nanoparticle vaccine". By engineering the nanoparticle to contain the virus spike protein as the antigen, it allows the immune cells to easily recognize the antigen as the target protein.
The vaccine is produced by creating an engineered baculovirus containing a gene for a modified SARS-CoV-2 spike protein. The spike protein was modified by incorporating two proline amino acids in order to stabilize the pre-fusion form of the protein; this same 2P modification is being used in several other COVID19 vaccines. The baculovirus is made to infect a culture of Sf9 moth cells, which then create the spike protein and display it on their cell membranes. The spike proteins are harvested and assembled onto a synthetic lipid nanoparticle about 50 nanometers across, each displaying up to 14 spike proteins.
The formulation includes a saponin-based adjuvant named Matrix-M.
Matrix-M adjuvant source is purified from Quillaja Saponaria Molina Tree. Matrix-M adjuvant is combined with the spike protein from the SARS-CoV-2 antigen to induce immune response in body upon vaccination. The adjuvant primarily enhances local antibodies and immunity at the local site of injection and draining lymph nodes. The adjuvant demonstrates its protection against the virus by inducing innate immune system rapidly. At the local site of injection, the adjuvant recruits antigen presenting cells and attracts more T cells, such as CD4+ and CD8+ T cells. After entry of the vaccine nanoparticle containing the recombinant spike protein of the virus, it binds to ACE2 (angiotensin-converting enzyme 2) receptor to allow endocytosis and viral replication. However, upon endocytosis these viral particles are digested by lysosome and presented to MHC class molecules. This will lead to attracting T cells (CD4+ and CD8+). This chemokine activity is further enhanced by the presence of the adjuvant component to enhance immune response from the viral particle. The cascade of immune activation leads to immediate immune response to target the virus as well as creating memory B cells specific to the antigen that the virus have. These memory B cells enhances our immune response by faster immune cell recognition of these subsequent viral exposure to the same antigen compared to the initial exposure.
Manufacturing
In February 2021, Novavax partnered with Takeda to manufacture the vaccine in Japan, where its COVID19 vaccine candidate is known as TAK-019.
Novavax signed an agreement with Serum Institute of India for mass scale production for developing and low-income countries. In 2020 it was reported, that the vaccine would be manufactured in Spain and in November 2021 it was reported to be produced in Poland by the Mabion company. As of 2021, antigens were made at Novavax's factory Novavax CZ in the Czech Republic; Novavax CZ was also marketing authorisation holder of its EU authorization.
In May 2021, Serum Institute of India said that it started the production of the Novavax COVID19 vaccine candidate branded as Covovax in India after receiving permission from the Indian government.
History
In January 2020, Novavax announced development of a vaccine candidate, codenamed NVX-CoV2373, to establish immunity to SARS-CoV-2. Novavax's work is in competition for vaccine development among dozens of other companies.
In March 2020, Novavax announced a collaboration with Emergent BioSolutions for preclinical and early-stage human research on the vaccine candidate. Under the partnership, Emergent BioSolutions was supposed to manufacture the vaccine at large scale at their Baltimore facility. However, following production issues with the Johnson & Johnson and Oxford–AstraZeneca vaccines at its Baltimore plant and to decrease the burden on the plant, Novavax subsequently partnered with a different manufacturer in a new agreement overseen by the U.S. government.
Trials have also taken place in the United Kingdom. The first human safety studies of the candidate, codenamed NVX-CoV2373, started in May 2020 in Australia.
In July 2020, the company announced it might receive from Operation Warp Speed to expedite development of its coronavirus vaccine candidate by 2021if clinical trials show the vaccine to be effective. A spokesperson for Novavax stated that the $1.6 billion was coming from a "collaboration" between the Department of Health and Human Services and Department of Defense.
Clinical trials
Phase I and II
In May 2020, Australia's first human trials of a candidate COVID19 vaccine, Novavax's NVX-CoV2373, began in Melbourne. It involved about 130 volunteers aged between 18-59.
Phase III
In September 2020, Novavax started for a phase III trial with 15,000 in the UK.
In December 2020 Novavax started the PREVENT-19 (NCT04611802) phase III trial in the US and Mexico, funded by NIAID and BARDA.
In May 2021, Novavax initiated a pediatric expansion for the phase III clinical trial, with 3,000 adolescents 12–17 years of age in up to 75 sites in the United States.
UK trial
In January 2021, Novavax reported that preliminary results from the United Kingdom trial showed that its vaccine candidate was more than 89% effective.
The Thackray Museum of Medicine in Leeds hosted the largest cohort of volunteers. Trials of the Novavax vaccine were conducted on 5,000 people there during 2021.
In June 2021, a primary Novavax-funded study found that the vaccine has an overall efficacy of 83.4% two weeks after the first dose and 89.7% one week after the second dose. A post hoc analysis showed an efficacy of 86.3% against the B.1.1.7 (Alpha) variant and 96.4% against "non-B.1.1.7 strains", the majority of which were the "prototype strains" (original strain).
South Africa trial
In January 2021, Novavax reported that interim results from a trial in South Africa showed a lower effectiveness rate against the Beta variant (lineage B.1.351), at around 50–60%.
In a study reported in March and May 2021, the efficacy of the Novavax vaccine (NVX-CoV2373) was tested in a preliminary randomized, placebo-controlled study involving 2684 participants who were negative for COVID at baseline testing. The Beta variant was the predominant variant to occur, with post-hoc analysis indicating a cross-protective vaccine efficacy of Novavax against Beta of 51.0% for HIV-negative participants.
US and Mexico trial
In June 2021, Novavax announced overall 90.4% efficacy in the phase III US & Mexico trial that involved nearly 30,000 people aged 18 years of age and older. From the total 77 COVID-19 cases found in the trial participants, 14 occurred in the vaccine group, while 63 occurred in the placebo group.
Administration
About 216,000 doses of the Novavax COVID-19 vaccine were administered in the EU/EEA from authorization to 26 June 2022.
Legal status
In February 2021, the European Medicines Agency (EMA) started a rolling review of the Novavax COVID-19 vaccine (NVX‑CoV2373). In November 2021, the EMA received application for conditional marketing authorization. In December 2021, the European Commission granted a conditional marketing authorization across the EU, following a recommendation from the EMA, for it to be sold under the brand name Nuvaxovid.
As of November 2021, it has been authorized for use in Indonesia, the Philippines, as of December in India, as of January 2022 in South Korea, Australia, as of February 2022 in the United Kingdom, Canada, Taiwan, and Singapore. As of December 2021 it was validated by the World Health Organization.
In June 2022, the FDA's advisory committee voted 21-0 with one abstention to recommend authorization of Novavax's vaccine for use in adults in the United States. In July 2022, the FDA authorized NVX-CoV2373 for emergency use as a primary immunization (not booster) in adults. making it the fourth COVID19 vaccine authorized in the US. In July 2022, the US Centers for Disease Control and Prevention (CDC) recommended the Novavax COVID19 vaccine as a two-dose primary series for adults age 18 and older, thus endorsing the recommendation from the Advisory Committee on Immunization Practices (ACIP) regarding this vaccine. In August 2022, the FDA granted Emergency Use Authorization for the Novavax COVID19 vaccine in people aged 12–17 years. In August 2022, the CDC recommended the Novavax COVID19 vaccine for adolescents aged 12–17 years.
In October 2023, the FDA amended the emergency use authorization of the Novavax COVID-19 Vaccine, Adjuvanted for use in individuals 12 years of age and older to include the Novavax COVID-19 Vaccine, Adjuvanted (2023–2024 Formula) and removed the authorization for the Novavax COVID-19 Vaccine, Adjuvanted (Original monovalent).
Notes
References
Further reading
External links
American COVID-19 vaccines
Subunit vaccines
|
73232214
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Geophis%20talamancae
|
Geophis talamancae
|
Geophis talamancae is a snake of the colubrid family. It is found in Costa Rica and Panama.
References
Geophis
Snakes of North America
Reptiles of Costa Rica
Reptiles of Panama
Reptiles described in 1994
|
110758
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Grand%20View%2C%20Idaho
|
Grand View, Idaho
|
Grand View, Idaho
Grand View is a city along the Snake River in Owyhee County, Idaho, United States. The population was 440 at the 2020 census. It is part of the Boise City–Nampa, Idaho Metropolitan Statistical Area.
Geography
Grand View is located at (42.984803, -116.093277), at an elevation of above sea level. The city is on the Snake River, which is the border with Elmore County.
According to the United States Census Bureau, the city has a total area of , of which, is land and is water.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 452 people, 172 households, and 110 families living in the city. The population density was . There were 198 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 84.7% White, 0.7% African American, 2.4% Native American, 0.2% Asian, 8.8% from other races, and 3.1% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 16.8% of the population.
There were 172 households, of which 35.5% had children under the age of 18 living with them, 48.3% were married couples living together, 9.3% had a female householder with no husband present, 6.4% had a male householder with no wife present, and 36.0% were non-families. 30.8% of all households were made up of individuals, and 13.3% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.58 and the average family size was 3.26.
The median age in the city was 33.8 years. 31% of residents were under the age of 18; 7.5% were between the ages of 18 and 24; 21.1% were from 25 to 44; 24.1% were from 45 to 64; and 16.4% were 65 years of age or older. The gender makeup of the city was 52.7% male and 47.3% female.
City of Grand View website is at http://www.grandview.id.gov/
2000 census
As of the census of 2000, there were 470 people, 187 households, and 126 families living in the city. The population density was . There were 228 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 92.77% White, 1.91% Native American, 4.04% from other races, and 1.28% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 16.60% of the population.
There were 187 households, out of which 34.8% had children under the age of 18 living with them, 49.7% were married couples living together, 12.8% had a female householder with no husband present, and 32.6% were non-families. 28.3% of all households were made up of individuals, and 13.4% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.51 and the average family size was 3.08.
In the city, the population was spread out, with 30.9% under the age of 18, 11.5% from 18 to 24, 24.5% from 25 to 44, 17.9% from 45 to 64, and 15.3% who were 65 years of age or older. The median age was 34 years. For every 100 females, there were 95.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.2 males.
The median income for a household in the city was $21,417, and the median income for a family was $26,000. Males had a median income of $25,417 versus $27,917 for females. The per capita income for the city was $11,402. About 25.0% of families and 28.6% of the population were below the poverty line, including 34.9% of those under age 18 and 28.9% of those age 65 or over.
Highways
The city is served by State Highway 167, which connects eastward to Mountain Home in Elmore County. Within Owyhee County, State Highway 78 heads northwest to Murphy and Marsing, and southeast to Bruneau.
See also
List of cities in Idaho
References
External links
Cities in Idaho
Cities in Owyhee County, Idaho
Boise metropolitan area
|
4388592
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%86%D0%B5%D0%BF%D1%82%D0%BE%D1%80
|
Корецептор
|
Корецептор — це рецептор клітинної поверхні, який зв’язує сигнальну молекулу на додаток до первинного рецептора, щоб полегшити розпізнавання ліганду та ініціювати біологічні процеси, такі як проникнення патогена в клітину-хазяїна.
Властивості
Термін «корецептор» є відомим у літературі щодо сигнальної трансдукції, процесу, за допомогою якого зовнішні подразники регулюють внутрішнє функціонування клітини. Оптимальне функціонування клітини забепечується завдяки наявності спеціального може дієвого та ефективного механізму. Зокрема, процес, за допомогою якого міжмолекулярні реакції спрямовують і посилюють позаклітинні сигнали по всій поверхні клітини, відбуваються за двома механізмами.
По-перше, рецептори клітинної поверхні можуть безпосередньо передавати сигнали, маючи серин і треонін або просто серин в цитоплазматичному домені (ділянці білкової молекули). Рецептори також можуть передавати сигнали через молекули-адаптери свого цитоплазматичного домену, які зв’язуються з сигнальними повторювальними молекулярними послідовностями (мотивами).
По-друге, певні поверхневі рецептори без цитоплазматичного домену можуть передавати сигнали через зв’язування ліганду. При цьому утворюється комплекс з відповідним поверхневим рецептором для регулювання передачі сигналів. Ці категорії рецепторів клітинної поверхні часто називають корецепторами. Корецептори також називають допоміжними рецепторами, особливо в галузі біомедичних досліджень та імунології.
Корецептори — це білки, які мають тривимірну структуру. Великі позаклітинні домени становлять приблизно 76–100% рецептора. Мотиви, що утворюють великі позаклітинні домени, беруть участь у зв’язуванні ліганду та утворенні комплексу. Мотиви можуть включати глікозаміноглікани, повтори EGF, залишки цистеїну або домени ZP-1. Різноманітність мотивів призводить до того, що корецептори можуть взаємодіяти з двома-дев’ятьма різними лігандами, які самі також можуть взаємодіяти з низкою різних корецепторів. Більшість корецепторів не має цитоплазматичного домену і мають тенденцію бути глікозилфосфатидилінозитол (GPI)-пов'язаними, хоча було ідентифіковано кілька рецепторів, які містять короткі цитоплазматичні домени, які не мають внутрішньої кіназної активності.
Локалізація та функція
Залежно від типу ліганду, з яким зв’язується корецептор, його розташування та функція можуть змінюватися. Різні ліганди включають інтерлейкіни, нейротрофічні фактори, фактори росту фібробластів, трансформуючі фактори росту, фактори росту ендотелію судин та епідермальні фактори росту. Корецептори, особливо в ембріональній тканині, відіграють істотну роль у формуванні градієнта морфогену або диференціації тканин. Корецептори, локалізовані в ендотеліальних клітинах, функціонують для посилення проліферації та міграції клітин. Завдяки такій різноманітності щодо розташування корецептори можуть брати участь у багатьох різних клітинних активностях. Корецептори були ідентифіковані як учасники клітинних сигнальних каскадів, ембріонального розвитку, регуляції адгезії клітин, формування градієнта, проліферації та міграції тканин.
Деякі класичні приклади
Сімейство CD
Сімейство корецепторів CD – це добре вивчена група позаклітинних рецепторів, що знаходяться в імунологічних клітинах. Сімейство рецепторів CD зазвичай діє як корецептори, що проілюстровано класичним прикладом дії CD4 як корецептора до рецептора Т-клітин (TCR) для зв’язування головного комплексу гістосумісності класу II (MHC-II). Це зв’язування особливо добре вивчене в Т-клітинах, де воно служить для їх активації Т-клітин, які перебувають у фазі спокою (або спокою), і для того, щоб активні циклічні Т-клітини зазнали запрограмованої загибелі клітин. Boeme та ін. продемонстрували цей цікавий подвійний результат, блокуючи зв’язування CD4 з MHC-II, що запобігало апоптозу, який зазвичай виникає в активних Т-клітинах. Рецептор CD4 складається з чотирьох конкатамеризованих Ig-подібних доменів і прикріплюється до клітинної мембрани за допомогою одного трансмембранного домену. Рецептори сімейства CD, як правило, є мономерами або димерами, хоча всі вони переважно є позаклітинними білками. Рецептор CD4, зокрема, взаємодіє з мишачим MHC-II за моделлю «куля на паличці», де кулька Phe-43 вписується в збережені гідрофобні залишки α2 і β2 доменів. Під час зв’язування з MHC-II CD4 зберігає незалежну структуру і не утворює жодних зв’язків з рецептором TCR.
Члени сімейства корецепторів CD мають широкий спектр функцій. Крім того, що рецептор CD4 бере участь у формуванні комплексу з MHC-II з TCR, щоб контролювати долю Т-клітин, рецептор CD4, як відомо, є основним рецептором, з яким зв’язується глікопротеїн оболонки ВІЛ GP120. Для порівняння, CD28 діє як «кокорецептор» (костимуляторний рецептор) для зв’язування MHC-II з TCR і CD4. CD28 збільшує секрецію IL-2 з Т-клітин, якщо він бере участь у початковій активації; однак блокада CD28 не впливає на запрограмовану загибель клітин після того, як Т-клітина була активована.
Сімейство рецепторів CCR
Сімейство рецепторів CCR – це група рецепторів, пов’язаних з g-білком (GPCR), які зазвичай працюють як хемокінові рецептори. В основному вони знаходяться на імунологічних клітинах, особливо на Т-клітинах. CCR-рецептори також експресуються на нейронних клітинах, таких як дендрити та мікроглія. Мабуть, найвідомішим і добре вивченим із сімейства CCR є CCR5 (і його майже гомолог CXCR4 ), який діє як основний корецептор для інфекції ВІЛ. Глікопротеїн оболонки ВІЛ GP120 зв’язується з CD4 як основним рецептором, CCR5 потім утворює комплекс з CD4 і ВІЛ, що дозволяє вірусу проникнути в клітину. CCR5 не є єдиним членом сімейства CCR, який допускає ВІЛ-інфекцію. Через спільність структур, що зустрічаються в сімействі, CCR2b, CCR3 і CCR8 можуть використовуватися деякими штамами ВІЛ як корецептори для полегшення інфекції. CXCR4 за структурою дуже схожий на CCR5. Хоча лише деякі штами ВІЛ можуть використовувати CCR2b, CCR3 і CCR8, всі штами ВІЛ можуть інфікувати через CCR5 і CXCR4.
Відомо, що CCR5 має спорідненість до запального білка макрофагів (MIP) і, як вважають, відіграє роль у запальних імунологічних реакціях. Основна роль цього рецептора менш зрозуміла, ніж його роль у ВІЛ-інфекції, оскільки реакції на запалення залишаються погано зрозумілим аспектом імунної системи. Спорідненість CCR5 до MIP робить його дуже цікавим для практичних застосувань, таких як тканинна інженерія, де робляться спроби контролювати запальні та імунологічні реакції організму-господаря на рівні клітинної сигналізації. Спорідненість до MIP була використана in vitro для запобігання ВІЛ-інфекції через конкуренцію лігандів; однак, ці інгібітори проникнення зазнали невдачі in vivo через високо адаптивний характер ВІЛ та занепокоєння щодо токсичності.
Клінічне значення
Через їх важливість у передачі сигналів і регуляції клітинами корецептори залучені до ряду захворювань і розладів. Миші з нокаутом корецепторів часто не здатні розвиватися, і такі нокаути зазвичай призводять до ембріональної або перинатальної летальності. Зокрема, в імунології термін «корецептор» часто описує вторинний рецептор, який використовується патогеном для отримання доступу до клітини, або рецептор, який працює разом з рецепторами Т-клітин, такими як CD4, CD8 або CD28, щоб зв’язувати антигени або регулювати певним чином активність Т-клітин.
Спадкові корецепторні аутосомні захворювання
Багато розладів, пов’язаних з корецепторами, виникають через мутації в гені, що кодує рецептор. LRP5 (білок 5, пов’язаний з рецептором ліпопротеїнів низької щільності) діє як корецептор для сімейства глікопротеїнів Wnt, які регулюють кісткову масу. Порушення роботи цього корецептора призводять до зниження щільності та міцності кісток, що сприяє остеопорозу.
Втрата функціональних мутацій в LRP5 була пов’язана з синдромом остеопорозу-псевдогліоми, сімейною ексудативною вітроретинопатією, а специфічна безсенсова мутація в першій β-пропелерній ділянці LRP5 може призвести до аномально високої щільності кістки або остеопетрозу. Мутації в LRP1 також були виявлені у випадках сімейної хвороби Альцгеймера
Втрата функціональних мутацій у корецепторі Cryptic може призвести до випадкового розташування органів через дефекти розвитку у орієнтації ліво-праворуч.
Вважається, що гігантизм у деяких випадках викликаний втратою функції корецептора Glypican 3.
Рак
Молекула адгезії клітин карциноембріонального антигену-1 (Caecam1) є імуноглобуліноподібним корецептором, який сприяє адгезії клітин в епітеліальних, ендотеліальних і гемопоетичних клітинах і відіграє життєво важливу роль під час васкуляризації та ангіогенезу шляхом зв’язування фактора росту судин (VEGliF).
Ангіогенез важливий для ембріонального розвитку, але це також фундаментальний процес росту пухлини. Видалення гена у мишей Caecam1-/- призводить до зменшення аномальної васкуляризації, що спостерігається при раку, і зниження вироблення оксиду азоту, що свідчить про терапевтичну можливість шляхом дії на цей ген. Сімейство корецепторів нейропіліну опосередковує зв’язування VEGF у поєднанні з сигнальними рецепторами VEGFR1/VEGFR2 та плексину, а отже, також відіграє роль у розвитку судинної пухлини.
CD109 діє як негативний регулятор рецептора β фактора росту пухлини (TGF-β). Після зв’язування TGF-β рецептор інтерналізується шляхом ендоцитозу через дію CD109, що знижує передачу сигналу в клітину. У цьому випадку корецептор функціонує в критичному регуляторному режимі, щоб зменшити сигнали, які інструктують клітину рости та мігрувати – ознаки раку. У поєднанні, сімейство корецепторів LRP також опосередковує зв’язування TGF-β з різними мембранними рецепторами.
Інтерлейкіни 1, 2 і 5 залежать від корецепторів інтерлейкіну для зв’язування з первинними рецепторами інтерлейкіну.
Синдекани 1 і 4 були причетні до різних типів раку, включаючи рак шийки матки, молочної залози, легенів і товстої кишки, а аномальні рівні експресії були пов’язані з поганим прогнозом.
ВІЛ
Щоб інфікувати клітину, глікопротеїн оболонки GP120 вірусу ВІЛ взаємодіє з CD4 (діючим як первинний рецептор) і корецептором: CCR5 або CXCR4 . Це зв’язування призводить до злиття мембрани та подальшої внутрішньоклітинної передачі сигналів, що сприяє інвазії вірусу. Приблизно в половині всіх випадків ВІЛ віруси, які використовують корецептор CCR5, мабуть, сприяють негайному зараженню та передачі, тоді як ті, що використовують рецептор CXCR4, з’являються лише пізніше на імуносупресивній стадії хвороби. Вірус часто переходить від використання CCR5 до CXCR4 під час перебігу інфекції, що служить індикатором прогресування захворювання. Останні дані свідчать про те, що деякі форми ВІЛ також використовують великий рецептор інтегрину a4b7 для підвищення ефективності зв’язування в тканинах слизової оболонки.
Гепатит С
Вірусу гепатиту С для зараження потрібен корецептор CD81. Дослідження показують, що білок щільного з'єднання Claudin-1 (CLDN1) також може відігравати роль у проникненні цього вірусу. Аномалії сімейства Клаудін також поширені при гепатоцелюлярній карциномі, яка може бути й результатом зараження вірусу папіломи людини.
Блокада корецепторів як лікування аутоімунітету
Існує можливість заблокувати корецептори CD4, використовуючи антитіла, щоб знизити активацію Т-клітин і протидіяти аутоімунним розладам. Ця блокада, здається, викликає «домінуючий» ефект, тобто після блокування Т-клітини не відновлюють свою здатність активуватись. Потім цей ефект поширюється на нативні Т-клітини, які потім переходять на Т-регуляторний фенотип CD4+CD25+GITR+FoxP3+.
Сучасні напрямки досліджень
Наразі двома найпомітнішими напрямками дослідження корецепторів є дослідження щодо ВІЛ та раку. Дослідження щодо ВІЛ зосереджені на адаптації штамів ВІЛ до різноманітних корецепторів-господарів. Дослідження раку в основному зосереджені на посиленні імунної відповіді на пухлинні клітини, а деякі дослідження також включають вивчення рецепторів, які експресуються самими раковими клітинами.
ВІЛ
Більшість досліджень ролі корецепторів у ВІЛ-інфекції зосереджені на корецепторі CCR5. Більшість штамів ВІЛ використовують рецептор CCR5 Штами ВІЛ-2 також можуть використовувати рецептор CXCR4 хоча рецептор CCR5 є переважною мішенню. Як CCR5, так і CXCR4 корецептори є семи трансмембранними (7TM) рецепторами, пов’язаними з білком G. Різні штами ВІЛ діють на різні корецептори, хоча вірус може переключатися на використання інших корецепторів. Наприклад, рецептори R5X4 можуть стати домінантною мішенню корецепторів ВІЛ у основних штамів. ВІЛ-1 і ВІЛ-2 можуть використовувати корецептор CCR8. Перехрещування мішеней корецепторів для різних штамів і здатність штамів переключатися зі свого домінантного корецептора може перешкоджати клінічному лікуванню ВІЛ. Таке лікування, як mAb WR321, може інгібувати деякі штами CCR5 ВІЛ-1, запобігаючи зараженню клітин. mAb викликає вивільнення b-хемокінів, що інгібують ВІЛ-1, запобігаючи інфікуванню інших клітин.
Рак
Дослідження ролі корецепторів при злоякісних пухлинах включає дослідження корецепторів, що активуються фактором росту, таких як корецептори трансформуючого фактора росту (TGF-β). Експресія корецепторного ендогліну, який експресується на поверхні пухлинних клітин, корелює з пластичністю клітини та розвитком пухлин. Іншим корецептором TGF-β є CD8. Хоча точний механізм досі невідомий, було показано, що корецептори CD8 посилюють активацію Т-клітин і опосередковану TGF-β імунну супресію. Було показано, що TGF-β впливає на пластичність клітин через інтегрин і кіназу фокальної адгезії. Корецептори пухлинних клітин та їх взаємодія з Т-клітинами є важливими аспектами імунотерапії пухлин. Нещодавні дослідження корецепторів для p75, таких як корецептор сортіліну, показали, що сортилін пов’язаний з нейротрофінами, типом фактора росту нервів. Було виявлено, що рецептор р75 і корецептори впливають на агресивність пухлин, зокрема через здатність нейротрофінів рятувати клітини від певних форм клітинної загибелі. Сортилін, корецептор р75, був знайдений у природних кілерах, але з низьким рівнем нейротрофінового рецептора. Вважається, що корецептор сортіліну працює з гомологом нейротрофіну, який також може спричинити зміну нейротрофіну імунної відповіді.
Дивись також
Сигнальна трансдукція
Примітки
Молекулярна біологія
Сторінки з неперевіреними перекладами
|
1676604
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%8E%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%20%D0%93%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0
|
Вільнюський технічний університет Гедиміна
|
Вільнюський технічний університет Гедиміна — державна вища школа, друга в Литві за розміром і науковим рівнем після Вільнюського університету. Нині тут навчається приблизно 16 тисяч студентів. Набір в бакалавріат становить 2 000 на рік на інженерні спеціальності та 500 на економічні та гуманітарні.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Навчальні заклади, засновані 1956
Вищі навчальні заклади Вільнюса
Університети Литви
Вільнюський технічний університет Гедиміна
Засновані в Литві 1956
|
392159
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Mars%201M
|
Mars 1M
|
Mars 1M was a series of two uncrewed spacecraft which were used in the first Soviet missions to explore Mars. They were the earliest missions of the Mars program. The Western media dubbed the spacecraft "Marsnik", a portmanteau of Mars and Sputnik.
Spacecraft
Mars 1M No.1, known in the West as Marsnik 1, Mars 1960A and Korabl 4, was destroyed in a launch failure on October 10, 1960. In 1962, NASA Administrator James E. Webb informed the United States Congress that NASA believed the mission was an attempt at a Mars flyby probe. Some Soviet scientists involved with the program at that time claim no knowledge of this mission, stating that only the second launch was an intended Mars mission. However, V. G. Perminov, the leading designer of planetary spacecraft at the Lavochkin design bureau, states that this mission was indeed intended for Mars and was identical to the later mission.
Mars 1M No.2, known in the West as Marsnik 2, Korabl 5 and Mars 1960B, was launched on October 14, 1960.
Both Mars 1M spacecraft were launched by Molniya rockets. The unproven third stage malfunctioned on both flights as cavitation in the fuel lines prevented the engines from developing adequate thrust, and, as a result, neither spacecraft achieved its initial geocentric parking orbit. Mars 1M No.2 reached an altitude of 120 km before reentry.
Soviet premier Nikita Khrushchev had planned to bring models of the Mars probes for showcasing at his visit to the UN that month, but as both launches failed, they remained packed.
Mission profile
The objectives of the mission were to investigate interplanetary space between Earth and Mars, to study Mars and return surface images from a flyby trajectory, and to study the effects of extended spaceflight on onboard instruments and provide radio communications from long distances.
Spacecraft and subsystems
NASA describes the spacecraft as:
nearly identical to the Venera 1 design, a cylindrical body about 2 meters high with two solar panel wings, a 2.33 meter high-gain net antenna, and a long antenna arm, and had a mass of about 650 kg. It carried a 10 kg science payload consisting of a magnetometer on a boom, cosmic ray counter, plasma-ion trap, a radiometer, a micrometeorite detector, and a spectroreflectometer to study the CH band, a possible indicator of life on Mars. These instruments were mounted on the outside of the spacecraft. A photo-television camera was held in a sealed module in the spacecraft and could take pictures through a viewport when a sensor indicated the Sun-illuminated martian surface was in view.
Attitude was controlled by a Sun-star sensor with attitude correction performed by a dimethylhydrazine/nitric acid bipropellant rocket engine. The spacecraft orientation was to be maintained so that the solar panels faced the Sun throughout the flight. Power was provided by the two-square meter solar panels which charged silver-zinc batteries. Radio communications were made using a decimeter band transmitter via the high gain antenna for spacecraft commands and telemetry. Radio bearing was used to maintain the antennas' orientation to Earth. Images were to be transferred using an 8-cm wavelength transmitter through the high-gain antenna. A fourth stage was added to the booster, the Molniya (rocket) or 8K78, the new launcher was designated SL-6/A-2-e.
References
External links
The Soviet Mars program, Professor Chris Mihos, Case Western Reserve University
The beginnings of planetary exploration, Andrew J. LePage, The Space Review, Oct 11 2010. Includes details about launch failures.
1960 in spaceflight
1960 in the Soviet Union
Mars program
|
509074
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%88%D0%B2%D0%B0%D1%80
|
Ґопешвар
|
Ґопешвар або Чамолі-Ґопешвар (Chamoli Gopeshwar) — селище в центральній частині штату Уттаракханд, Індія, адміністративний центр округу Чамолі. Оточене священними місцями індуїзму, такими як Тунґнатх, Рудранатх, Бадрінатх і Кедарнатх. У самому містечку також є відомий храм Шиви — Ґопінатх-Мандір.
Географія
Ґопешвар розташований на висоті 1300 м над рівнем моря.
Клімат
Містечко знаходиться у зоні, котра характеризується океанічним кліматом субтропічних нагір'їв. Найтепліший місяць — червень із середньою температурою 23.1 °C (73.5 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 7.7 °С (45.9 °F).
Примітки
Містечка Уттаракханду
|
35863234
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adjarabet%20Arena
|
Adjarabet Arena
|
Adjarabet Arena
The Batumi Stadium (batumis st’adioni) officially Adjarabet Arena for sponsorship reasons, is a football stadium in Batumi, Georgia. The stadium has a capacity of 20,383 people.
History
Construction began in January 2018 and was completed in July 2020. Its inauguration, postponed due to the COVID-19 pandemic, took place on 27 October 2020 with an official ceremony. The ceremony was attended by then-Prime Minister of Georgia, Giorgi Gakharia.
It has a capacity of 20,000 seats and hosts FC Dinamo Batumi's home matches. It is a UEFA Category 4 Stadium and since 2021 has been occasionally hosting matches of the Georgian national football team.
The stadium was designed by the Turkish firm Bahadır Kul Architecture and cost about 100 million Georgian Laris (35 million euros).
The exterior of the stadium, consisting of a series of panels arranged in the form of overlapping scales that can be illuminated at night, is inspired by the swirling effect of traditional Georgian dances, in particular Khorumi.
In 2023, it was one of four Georgian venues to host the 2023 UEFA European Under-21 Championship and hosted the final, where England defeated Spain 1-0.
Notable Games
The first match was held on November 21, 2020, between Dinamo Batumi and Dila Gori.
On 10 July 2022, the Georgian Rugby Team defeated Italy 28–19. Batumi Stadium hosted this historical match, when Georgia defeated a first-tier team for the first time in 2022 summer series.
International Games
References
See also
FC Dinamo Batumi
Stadiums in Georgia
List of European stadiums by capacity
Sports venues in Georgia (country)
Football venues in Georgia (country)
Sports venues completed in 2020
Sport in Batumi
Buildings and structures in Batumi
|
13175062
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Quintanilla%20de%20Urz
|
Quintanilla de Urz
|
Quintanilla de Urz is a municipality located in the province of Zamora, Castile and León, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality has a population of 146 inhabitants.
References
Municipalities of the Province of Zamora
|
18393793
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bobolice%20Castle
|
Bobolice Castle
|
Bobolice Castle
The Bobolice Castle is a 14th-century royal castle in the village of Bobolice, Poland. The complex is located within a semi-mountainous highland region called the Polish Jura.
History
The castle in Bobolice was built by King Casimir III the Great in the middle of the 14th century, probably in place of an earlier wooden structure. The castle was a part of the defence system of royal strongholds protecting the western border of Poland on the side of Silesia. In 1370, immediately after becoming King of Poland, Louis I the Great granted the castle to Władysław Opolczyk, Duke of Opole, as a prize for his support of the king’s dynastic plans. Nine years later Opolczyk leased the castle to Andrzej Schoen, a Hungarian from Barbalas; the new owner manned it with Germans and Czechs, who robbed local inhabitants and conspired with the Teutonic Order. Dissatisfied with their behaviour, the Polish king Władysław Jagiełło invaded Bobolice in 1396 and took over the castle with adjacent estates. From that time on, the stronghold was owned by a number of families, including Dołęga (Dołęga coat of arms), Szafrańcowie, Trestkowie, Krezowie (Ostoja coat of arms; owners from 1486) and later Chodakowscy, Męcińscy and Myszkowscy (Jastrzębiec coat of arms; owners of the neighbouring Mirów Castle). At Bobolice castle, the gentle crest Dołęga (Dołęga coat of arms), is placed above the gate stronghold.
According to 15th century chronicles, a representative of the Krezowie family captured and imprisoned his niece in the Bobolice Castle. She is still said to haunt the stronghold as a lady in white. There is also a tale about two twin brothers, owners of castles in Mirów and Bobolice. Legend has it that they dug a tunnel between the two strongholds so that they could often meet tête à tête. One day they came into possession of a big treasure – they hid it in the tunnel and put an odious-looking witch on guard to deter any potential thieves. The brothers understood each other perfectly and could go through fire and water for each other. However, their friendship was put to a difficult test, when one brother brought a beautiful girl from his war expedition. Suspecting that his twin brother may have fallen in love with the girl, he locked her in the cellar near the treasure. One day, during the absence of the witch, who was attending a witches’ sabbath at the Bald Mount, he caught the pair of lovers in the vault. He got angry, murdered his brother and bricked up the girl in the castle dungeons. The ghost of the girl is still said to haunt the castle tower.
The beginning of the decline of the castle dates back to 1587, when it was heavily devastated during the invasion of Maximilian III, Archduke of Austria, a rival of Sigismund III Vasa to the Polish throne. The castle was reconstructed by the then owners, the Krezowie family, but in 1657, during the Deluge, it was plundered and totally ruined by Swedish troops. The condition of the stronghold was so bad that when King John III Sobieski arrived here in 1683, he had to spend the night in a tent.
In the 19th century a huge treasure was found in stronghold cellars. It is supposed that its part may be stored in the legendary tunnel between Bobolice and Mirów. In 1882, after parcelling out the land, the already deserted walls were acquired by the peasant family of Baryłów. Now the castle belongs to the Lasecki family, who decided to rebuild it in 1999.
Architecture
The castle is situated on a steep rocky hill (360 m above sea level). Up till now, only the upper part of the stronghold (the residential building with at least two storeys and remnants of the cylindrical wall tower) has survived. The castle was accessible through a drawbridge over the dry moat, and the entire construction was surrounded by walls with battlements, made of local white limestone. Currently reconstruction works are under way in order to restore the entrance gate and the circumferential wall around the castle grounds.
Gallery
See also
Castles in Poland
Trail of the Eagle's Nests
References
Bibliography
Leszek Marzec, Kazimierz Mazurek, Tomasz Suchecki, Wyżyna Krakowsko-Częstochowska, Warszawa 1986, .
External links
Official website of the Bobolice Castle
View of the castle from the drone
Castles in Silesian Voivodeship
History of Lesser Poland
Myszków County
Residences of Polish monarchs
Royal residences in Poland
|
1644664
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Acura%20TLX
|
Acura TLX
|
Acura TLX — легковий передньо або повноприводний середньорозмірний автомобіль преміум класу.
Перше покоління (2014—2020)
Виробляється компанією Acura — північноамериканським відділенням концерну Honda. Вперше представлений на автосалоні в Детройті у вигляді концепт-кару в січні 2014 року. Виробництво новинки налагодять ближче до літа 2014 року на заводі Хонди в Огайо.
Новий автомобіль отримає два мотори на вибір: чотирициліндровий 2.4 i-VTEC K24W7 (206 к.с., 247 Нм) і V6 3.5 i-VTEC VCM J35Y6 (290 к.с., 362 Нм) з системою відключення половини циліндрів. Базується Acura TLX на платформі з двохричажною підвіскою спереду і багаторичажною ззаду, яка розрахована на передній або повний привід. Передньопривідні версії отримають керовану задню вісь Precision All — Wheel Steer (P-AWS) заради кращої керованості та стабільності в поворотах (колеса задньої осі будуть повертатися електричними актуаторами), якою вже оснащується RLX. Повнопривідні модифікації отримають модернізовану трансмісію SH-AWD, яка стала легшою на 25 % і якій встановили більш просунутий блок управління вектором тяги.
Всі моделі TLX обладнані електронним стоянкових гальмом з функцією автоматичного утримання і системою динамічної стабілізації (IDS) з чотирма режимами роботи: ECON, Normal, Sport і Sport+, а для повнопривідних версій TLX також доступна система «старт-стоп», яка дозволяє підвищити паливну ефективність двигуна V6. Також як і середньорозмірний кросовер Acura MDX, TLX обладнаний світлодіодний головною оптикою Jewel Eye™.
Щоб отримати максимальний рейтинг за безпеку, Acura TLX оснащується останніми версіями електронних помічників: система запобігання сходу з смуги (RDM), система запобігання зіткнення (CMBS), індикатор «сліпих зон» (BSI), адаптивний круїз-контроль (ACC).
Салон стандартної TLX оздоблений штучною шкірою, за додаткову плату можна отримати обшивку Milano. В базовій версії моделі лише передні сидіння оснащені підігрівом. Опціонально доступні задні сидіння з підігрівом, вентиляція передніх сидінь та підігрів керма.
Об'єм вантажного відсіку Acura TLX — 404 літри.
Двигуни
2.4 i-VTEC K24W7 І4 (206 к.с., 247 Нм)
3.5 i-VTEC VCM J35Y6 V6 (290 к.с., 362 Нм)
Друге покоління (з 2020)
Седан Acura TLX другого покоління, який повинен вийти в 2020 році. Дизайн автомобіля розроблений в стилі концепт-кара Acura Type S 2019 року. Acura TLX базується на новій платформі. McPherson був замінений на двоважільну передню підвіску. Також авто має багатоважільну підвіску ззаду, електропідсилювач керма зі змінною продуктивністю і повний привід SH-AWD з двома індивідуальними муфтами ззаду для векторизації тяги.
Acura TLX 2021 нового покоління стандартно оснащена 272-сильним турбований двигуном 2.0, який розганяє седан до 100 км/год за 5,9 с. В такій комплектації витрата пального становить 8,7 л/100 км у комбінованому циклі.
Крім звичайної версії буде і спортивна Acura TLX Type S з двигуном 3.0 turbo V6.
У 2023 році Acura представила спеціальну версію TLX Type S PMC. Модель відрізняється ексклюзивною палітрою кольорів, елементами кузова з вуглецевого волокна, дисками кольору міді.
Двигуни
2.0 l VTEC turbo K20C4 І4 276 к.с. 380 Нм
3.0 l VTEC turbo J30AT V6 360 к.с. 480 Нм (Type S)
Продажі
Примітки
Посилання
Автомобілі 2010-х
Автомобілі Acura
Седани
|
4675293
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%89%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B0%20%28%D0%A2%D1%8E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Благовіщенська сільська рада (Тюльганський район)
|
Благовіщенська сільська рада (Тюльганський район)
Благовіщенська сільська рада — сільське поселення у складі Тюльганського району Оренбурзької області Росії.
Адміністративний центр — село Благовіщенка.
Населення
Населення — 446 осіб (2019; 505 в 2010, 684 у 2002).
Склад
До складу сільської ради входять:
Примітки
Поселення Тюльганського району
|
1233010
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%81%20%D0%9F%D1%96%D0%B0%D0%B9
|
Мис Піай
|
Мис Піай
Піай, також Булус — мис на півдні півострова Малакка, крайня південна точка материкової Азії (4° 16'' пн. ш.).
Знаходиться в межах штату Джохор, Малайзія.
Мис та узбережжя на північний схід та північний захід вкриті мангровими лісами. Тут організовано національний парк «Танджунг Піай», де прокладені дерев'яні стежки, з яких можна спостерігати за птахами та іншими мешканцями мангрів. У море виступає критий причал, з якого відкривається вид на Сінгапур та навколишні острови. На самому мисі знаходиться пам'ятний знак найпівденнішій точці Азії у вигляді земної кулі та таблички.
Примітки
Посилання
World Wildlive Adventures: Tanjung Piai National Park
Tanjung Piai-Johor National Park auf http://www.virtualmalaysia.com
Миси Малайзії
Джохор
Миси за алфавітом
Миси Індійського океану
|
268589
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%BC%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%82%D0%B8
|
Пермутити
|
Пермутити — речовини (алюмосилікати натрію і калію), за допомогою яких змінюють якість води (наприклад, зменшують вміст у ній солей, пом'якшують воду).
Загальний склад визначається формулою Na2O•Al2O3•nSiO2•mH2O.
Пермутити застосовують також для вилучення кольорових і рідкісних металів з розчинів їхніх солей.
Див. також
алюмосилікати
Література
Водопідготовка
Алюмосилікати
|
1191986
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B7%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D0%B0%29
|
Берзаска (комуна)
|
Берзаска (комуна)
Берзаска — комуна у повіті Караш-Северін в Румунії. До складу комуни входять такі села (дані про населення за 2002 рік):
Берзаска (1490 осіб) — адміністративний центр комуни
Бігер (257 осіб)
Дренкова (2 особи)
Козла (116 осіб)
Ліубкова (1258 осіб)
Комуна розташована на відстані 329 км на захід від Бухареста, 72 км на південь від Решиці, 136 км на південний схід від Тімішоари.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у комуні проживали особи.
Національний склад населення комуни:
Рідною мовою назвали:
Склад населення комуни за віросповіданням:
Посилання
Дані про комуну Берзаска на сайті Ghidul Primăriilor
Примітки
Комуни повіту Караш-Северін
|
4593774
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K-edge-connected%20graph
|
K-edge-connected graph
|
K-edge-connected graph
In graph theory, a connected graph is -edge-connected if it remains connected whenever fewer than edges are removed.
The edge-connectivity of a graph is the largest for which the graph is -edge-connected.
Edge connectivity and the enumeration of -edge-connected graphs was studied by Camille Jordan in 1869.
Formal definition
Let be an arbitrary graph.
If the subgraph is connected for all where , then G is said to be k-edge-connected.
The edge connectivity of is the maximum value k such that G is k-edge-connected. The smallest set X whose removal disconnects G is a minimum cut in G.
The edge connectivity version of Menger's theorem provides an alternative and equivalent characterization, in terms of edge-disjoint paths in the graph. If and only if every two vertices of G form the endpoints of k paths, no two of which share an edge with each other, then G is k-edge-connected. In one direction this is easy: if a system of paths like this exists, then every set X of fewer than k edges is disjoint from at least one of the paths, and the pair of vertices remains connected to each other even after X is deleted. In the other direction, the existence of a system of paths for each pair of vertices in a graph that cannot be disconnected by the removal of few edges can be proven using the max-flow min-cut theorem from the theory of network flows.
Related concepts
Minimum vertex degree gives a trivial upper bound on edge-connectivity. That is, if a graph is k-edge-connected then it is necessary that k ≤ δ(G), where δ(G) is the minimum degree of any vertex v ∈ V. Deleting all edges incident to a vertex v would disconnect v from the graph.
Edge connectivity is the dual concept to girth, the length of the shortest cycle in a graph, in the sense that the girth of a planar graph is the edge connectivity of its dual graph, and vice versa. These concepts are unified in matroid theory by the girth of a matroid, the size of the smallest dependent set in the matroid. For a graphic matroid, the matroid girth equals the girth of the underlying graph, while for a co-graphic matroid it equals the edge connectivity.
The 2-edge-connected graphs can also be characterized by the absence of bridges, by the existence of an ear decomposition, or by Robbins' theorem according to which these are exactly the graphs that have a strong orientation.
Computational aspects
There is a polynomial-time algorithm to determine the largest k for which a graph G is k-edge-connected. A simple algorithm would, for every pair (u,v), determine the maximum flow from u to v with the capacity of all edges in G set to 1 for both directions. A graph is k-edge-connected if and only if the maximum flow from u to v is at least k for any pair (u,v), so k is the least u-v-flow among all (u,v).
If n is the number of vertices in the graph, this simple algorithm would perform iterations of the Maximum flow problem, which can be solved in time. Hence the complexity of the simple algorithm described above is in total.
An improved algorithm will solve the maximum flow problem for every pair (u,v) where u is arbitrarily fixed while v varies
over all vertices. This reduces the complexity to and is sound since, if a cut of capacity less than k exists,
it is bound to separate u from some other vertex. It can be further improved by an algorithm of Gabow that runs in worst case time.
The Karger–Stein variant of Karger's algorithm provides a faster randomized algorithm for determining the connectivity, with expected runtime .
A related problem: finding the minimum k-edge-connected spanning subgraph of G (that is: select as few as possible edges in G that your selection is k-edge-connected) is NP-hard for .
See also
k-vertex-connected graph
Connectivity (graph theory)
Matching preclusion
References
Graph connectivity
Graph families
|
1795979
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B5%20%D0%91%D0%B0%D0%BA
|
Рене Бак
|
Рене Бак (8 вересня 1982, Кемментал, Швейцарія) — швейцарський хокеїст, захисник, виступав за швейцарські клуби ХК «Давос», ЕХК «Кур», «Цуг», з 2014 року за клуб ХК «Клотен Флаєрс» (Національна ліга А).
Кар'єра
Рене розпочав свою кар'єру хокеїста в юнацькій команді ХК «Кройцлінген». Звідти він перейшов до ХК «Давос», там виступав у складі команди U20 у сезоні 1998/99 років. Після сезону у юніорському складі ЕХК «Кур» захисник повернувся до Давосу і вже у сезоні 2000/01 років дебютує у основному складі ХК «Давос», у сорока матчах зробив дві результативні передачі. Паралельно, він виступав за ЕХК «Кур».
Сезон 2001/02 провів за клуб «Кур», потім два сезони відіграв за цюрихські клуби ЦСК Лайонс в НЛА та фарм-клуб ГСК Лайонс (НЛБ).
З сезону 2004/05 виступає за ХК «Цуг». Відігравши п'ять років за ХК «Цуг», Рене повертається до ХК «Давос», де вже наступного сезону стає чемпіоном Швейцарії. Відігравши за ХК «Давос» п'ять років, напередодні сезону 2014/15 уклав трирічний контракт з ХК «Клотен Флаєрс».
УУскладі ХК «Давос» брав участь у престижному Кубку Шпенглера.
Кар'єра (збірна)
У складі юніорської збірної Швейцарії виступав на чемпіонаті світу 2000 року, у складі молодіжної збірної на чемпіонаті світу у 2002 році. Залучався до складу національної збірної.
Посилання
Профіль на hockeyfans.ch
Профіль на eurohockey.net
Швейцарські хокеїсти
Гравці збірної Швейцарії з хокею
Хокеїсти «Давоса»
Хокеїсти «Цюриха»
Хокеїсти «Цуга»
Хокеїсти «Клотена»
Уродженці Констанца
|
54106475
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Caravan%20Bridge
|
Caravan Bridge
|
Caravan Bridge is an ancient bridge in the city of İzmir, Turkey. It was built in approximately 850 BC over the Meles river, and is one of the oldest man-made structures in continuous use. In antiquity, the River Meles was said to be the birthplace of Homer, and both the river and the bridge were featured in Homer's work.
References
Buildings and structures in İzmir
Bridges in Turkey
Bridges completed in the 9th century BC
|
3016481
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BC%D1%96%D0%BD%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кузьмін Андрій Володимирович
|
Кузьмін Андрій Володимирович
Андрій Володимирович Кузьмін (4 січня 1976) — український футболіст, арбітр та футбольний функціонер.
Життєпис
Спочатку займався футболом. У сезоні 1996/97 років виступав за «Миколаїв-2» в аматорському чемпіонаті України (зіграв 2 матчі).
З 1997 року розпочав суддівську кар'єру. Спочатку обслуговував матчі регіональних футбольних змагань, потім — аматорського чемпіонату та кубку України. Як лайнсмен дебютував у професіональних змаганнях 1 квітня 2006 року, в матчі Другої ліги «Гірник» (Кривий Ріг) - «Єдність» (Плиски) (0:3). Як головний суддя дебютував 16 квітня 2007 року в поєдинку Другої ліги «Севастополь» - «Явір» (Краснопілля) (1:0). Обслуговував також матчі Першої ліги та кубку України. Загалом відпрацював на 144 матчах (110 — головний арбітр, 44 — лайнсмен).
З 2016 року займає посаду спортивного директора миколаївського «Суднобудівника».
Примітки
Посилання
Статистика виступів гравця на офіційному сайті ФФУ
Візитна картка арбітра на офіційному сайті УПЛ
Українські футболісти
Футболісти «Миколаєва-2»
Українські футбольні арбітри
|
3128214
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%9B%D1%83%D0%BD%D0%B4%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82
|
Марія Лундквіст
|
Марія Лундквіст
Анніка Марія Лундквіст (. 14 жовтня 1963 року, Гетеборг) — шведська кіно- і театральна акторка та комікеса, володарка двох премій «Золотий жук» у номінаціях «Найкраща акторка у головній ролі» (2005 рік) і «Найкраща акторка другого плану» (2008 рік).
Життєпис
Народилася 14 жовтня 1963 року в боро Вестра Фрьолунда міста Гетеборг в лені Вестра-Йоаланд у Швеції. З дитинства брала участь в різних театральних постановках, грала в молодіжних проєктах, а потім у місцевому народному театрі «Folkteatern», після чого в 19 років вступила до гетеборгської театральної школи. У 1986 році, після її закінчення, вперше виступала в Королівському драматичному театрі в Стокгольмі, але практично відразу ж перейшла до «Fria Proteatern». Після 1988 року повернулася до Гетеборга, де грала в місцевих театрах до 2000 року.
Популярність як акторка-комікеса Марія Лундквіст здобула після ревю «Перевірте глобус» 1996 року і ролі Саллі, яку вона виконувала в однойменному теле-шоу з 1998 року. Лундквіст також грала в мюзиклах, виступала в різних театрах Швеції. Її успіх на сцені почався в 1988 році в театрі «Folkteatern» з постановки «Knäckebröd med hovmästarsås» (та її телевізійної адаптації 1991 року).
З 1986 по 2010 роки була одружена з шведським актором і сценаристом Мікаелем Бенгтссоном. Вони познайомились в Гетеборзі. В подальшому сім'я переїхала до Стокгольма, де у Лундквіст було більше можливостей для роботи в драматичному театрі (чоловік працював сценаристом і міг писати будь-де). У пари було четверо дітей. Після розлучення близько шести років зустрічалася з , молодшим за неї на 21 рік. У 2017 році одружилася з ним.
Вибрана фільмографія
Нагороди та премії
Легенда
Примітки
Посилання
Марія Лундквіст на сайті Swedish Film Database.
Вікіпедія:Статті з іншим значенням на Вікіданих
Акторки XXI століття
Акторки XX століття
Шведські акторки
Акторки за алфавітом
Персоналії за алфавітом
Уродженці Гетеборга
Народились 1963
Народились 14 жовтня
|
296707
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%96
|
Раделичі
|
Раделичі — це село в Стрийському районі Львівської області. Населення становить 1216 людей. Орган місцевого самоврядування — Миколаївська міська рада.
У центрі села є дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста, 1923 р. Ікони в церкві села намалював у 1920-х роках Петро Холодний.
Біля церкви розташований Раделицький НВК, у якому навчається 188 учнів.
Поблизу села протікають річки Дністер, Мижехів.
Відомі особистості
В поселенні народилися:
Бендина Михайло Іванович (1921—2009) — український військовий та громадсько-політичний діяч.
Данилів Юрій Григорович (1927—1988) — український незрячий бандурист.
Примітки
Посилання
Облікова картка с. Раделичі на сайті ВРУ
Села Львівської області
|
29264931
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Princess%20Adelaide%20of%20Schaumburg-Lippe
|
Princess Adelaide of Schaumburg-Lippe
|
Princess Adelaide of Schaumburg-Lippe (22 September 187527 January 1971) was daughter of Prince William of Schaumburg-Lippe and consort of the last reigning Duke of Saxe-Altenburg Ernst II.
Early life
Adelaide was born at Ratiboritz, Kingdom of Bohemia (now Ratibořice), seventh child and third daughter of Prince William of Schaumburg-Lippe (1834–1906), (son of George William, Prince of Schaumburg-Lippe and Princess Ida of Waldeck and Pyrmont) and his wife, Princess Bathildis of Anhalt-Dessau (1837–1902), (daughter of Prince Frederick Augustus of Anhalt-Dessau and Princess Marie Luise Charlotte of Hesse-Kassel). In 1891, her sister Charlotte became Queen Consort of William II of Württemberg.
Marriage
Adelaide married 17 February 1898 at Bückeburg to Prince Ernst of Saxe-Altenburg (1871–1955), son of Prince Moritz of Saxe-Altenburg, and his wife, Princess Augusta of Saxe-Meiningen. The marriage ended in divorce on 17 January 1920.
They had four children:
Princess Charlotte of Saxe-Altenburg (4 March 1899 – 16 February 1989), married on 11 July 1919 to Prince Sigismund of Prussia, had issue.
Georg Moritz, Hereditary Prince of Saxe-Altenburg (13 May 1900 – 13 February 1991)
Princess Elisabeth Karola of Saxe-Altenburg (6 April 1903 – 30 January 1991)
Prince Frederick Ernst of Saxe-Altenburg (15 May 1905 – 23 February 1985)
Ancestry
Notes and sources
thePeerage.com - Friederike Adelheid Marie Luise Hilda Eugenie Prinzessin zu Schaumburg-Lippe
L'Allemagne dynastique, Huberty, Giraud, Magdelaine, Reference: II 295
Genealogisches Handbuch des Adels, Fürstliche Häuser, Reference: 1961
|-
1875 births
1971 deaths
People from Česká Skalice
German Bohemian people
House of Lippe
Princesses of Schaumburg-Lippe
House of Saxe-Altenburg
Princesses of Saxe-Altenburg
|
1791935
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29
|
Лукове (значення)
|
Лукове (значення)
Села:
Лукове — Берестейська область, Малоритський район, Луковська сільська рада
Лукове — Мінська область, Смолевицький район, Драчківська сільська рада
Озеро:
Лукове — Берестейська область, Малоритський район
Лукове — село у гміні Загір'я Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства
Село:
Лукове — Донецька область, Тельманівський район, Луківська сільська рада
Див. також
Лукова
|
21522495
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Wierzbno%2C%20Nysa%20County
|
Wierzbno, Nysa County
|
Wierzbno, Nysa County
Wierzbno is a village in the administrative district of Gmina Otmuchów, within Nysa County, Opole Voivodeship, in south-western Poland, close to the Czech border. It lies approximately south-east of Otmuchów, south-west of Nysa, and south-west of the regional capital Opole.
The name of the village is of Polish origin and comes from the word wierzba, which means "willow".
References
Wierzbno
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.