id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
7034770
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Horovce
|
Horovce
|
Horovce may refer to:
Horovce, Michalovce District, village in Slovakia
Horovce, Púchov District, village in Slovakia
|
2867897
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B9%D1%80%D1%96%D1%81%20%D0%A1%D0%BC%D1%96%D1%82
|
Айріс Сміт
|
Айріс Сміт (15 жовтня 1979, Олбані, штат Джорджія) — американська борчиня вільного стилю, чемпіонка світу, дворазова чемпіонка та бронзова призерка Панамериканських чемпіонатів, бронзова призерка Кубку світу, чемпіонка та бронзова призерка чемпіонатів світу серед військовослужбовців.
Життєпис
Боротьбою почала займатися з 1994 року.
Виступала за борцівський клуб армії США. Тренер — Сін Льюїс.
Спортивні результати на міжнародних змаганнях
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Панамериканських чемпіонатах
Виступи на Кубках світу
Виступи на інших змаганнях
Джерела
Посилання
Уродженці Олбані (Джорджія)
Борчині вільного стилю США
Чемпіони світу США
Чемпіонки світу з жіночої боротьби
Панамериканські чемпіонки з жіночої боротьби
Афроамериканські спортсменки
|
169138
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Zeelandic%20Flanders
|
Zeelandic Flanders
|
Zeelandic Flanders is the southernmost region of the province of Zeeland in the south-western Netherlands. It lies south of the Western Scheldt that separates the region from the remainder of Zeeland and the Netherlands to the north. Zeelandic Flanders is bordered to the south and to the east by Belgium.
Geography
Zeelandic Flanders is the north-eastern part of the large historical region of Flanders which today lies mostly in Belgium. It shares a land border with the Belgian provinces of East and West Flanders. It is a latitudinally oriented strip of land along the Western Scheldt, a North Sea estuary, and has no land access to the rest of the Netherlands. The area of Zeelandic Flanders is of which is land and is water.
The region is bordered by the Zwin nature reserve in the West and the Drowned Land of Saeftinghe in the East.
Since local government boundary reforms in 2003, Zeelandic Flanders has consisted of only three municipalities: Sluis in the west, Terneuzen in the centre and Hulst in the east.
Transport
Zeelandic Flanders is connected to Zuid-Beveland to the north by the Western Scheldt Tunnel under the Western Scheldt (estuary). The tunnel arrives 18 km east of Flushing on the Zuid-Beveland peninsula. Before the tunnel was built, there used to be two car ferries connecting Zeelandic Flanders to other parts of Zeeland, one ferry from Perkpolder to Kruiningen on Zuid-Beveland and the second one from Breskens to Flushing on Walcheren. This last ferry service still exists, but can only be used by pedestrians and cyclists nowadays.
The Ghent–Terneuzen Canal passes through Zeelandic Flanders.
A freight railway line connects Terneuzen to Gent-Dampoort railway station.
History
Except for some formerly insular areas, the region now called Zeelandic Flanders was not part of the historical County of Zeeland, but a part of the County of Flanders initially ruled by the House of Habsburg. The region was on the front line in the Eighty Years' War and was conquered by the Dutch Republic in 1604. As such, it was the only part of Flanders, which took part in the insurgency, to become part of the new republic.
Zeelandic Flanders was subsequently ruled directly by the Dutch States General (parliament) as one of the Generality Lands and called Flanders of the States (Staats-Vlaanderen). After occupation by the French in 1795, the area accrued to the département of Escaut. Before the formation of the United Kingdom of the Netherlands in 1815, Zeelandic Flanders was territory of the Dutch province of North Brabant for a few years, but when the present province Zeeland was formed Zeelandic Flanders became a part of it, even after the 1830 Belgian Revolution that separated the remainder of Dutch Flanders from the Netherlands.
, the population of Zeelandic Flanders was 106,522 with .
Disputes with Belgium
As Zeelandic Flanders was historically part of Flanders, demands and plans to annex it have been made by Belgian politicians on multiple occasions.
A famous example was when Leopold II made plans to invade the Netherlands before he became king. He also planned to annex Limburg, and had spies gain information on the Dutch military. He decided to abolish his plans after contacting France, who did not support it.
Another famous occasion was shortly after World War I. Belgium once again claimed both Zeelandic Flanders and Limburg, this time as a reconciliation. Even though the Netherlands was neutral in the war, Belgium felt the neutrality was a sign of support for Germany and suspected the Netherlands of collaborating with them.
Language
The native dialect of the western part of the region is Zeelandic Flemish, that can be considered a variety of both West Flemish and closely related Zeelandic. In the central regions, the Land-van-Axels and Land-van-Cadzands dialects of Zeelandic, itself a transition language between West Flemish and Hollandic, are spoken. In the eastern part, East Flemish with some Brabantian influence is spoken. Because some smaller areas were isolated by water, and thus being small islands, there are some dialects that differ slightly with the 'normal' dialect.
Notable people
Lodewijk van den Berg, astronaut
Willem Beukelszoon, inventor of gibbing
Dick Dees, politician
Jan Eekhout, author
Jacques Hamelink, author and poet
Willem van Hanegem, football player and coach
Ate de Jong, director
Annabel Kosten, swimmer
Theo Middelkamp, professional cyclist
Roelof Nelissen, politician and banker
Jos de Putter, director
Sandra Roelofs, First lady of Georgia (spouse of president Mikheil Saakashvili)
Paul Tingen, writer, journalist, musician
Kees Torn, comedian
Mathilde Willink, society figure
Herman Wijffels, Dutch administrator of the World Bank in Washington
See also
Flanders
Western Scheldt
Zeeland
References
External links
History of Flanders
Regions of the Netherlands
Regions of Zeeland
Rhine–Meuse–Scheldt delta
|
18188638
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1999%E2%80%932000%20Irish%20League
|
1999–2000 Irish League
|
1999–2000 Irish League
The 1999–2000 Irish League was the 99th edition of the Irish League, the highest level of league competition in Northern Irish football. The league consisted of 10 teams, and Linfield won the championship.
Premier Division
League standings
Results
Matches 1–18
Matches 19–36
First Division
League standings
Promotion/relegation play-off
Cliftonville, who finished in the relegation play-off place, faced Ards, the 2nd-placed team in the First Division, in a two-legged tie for a place in next season's Irish League Premier Division.
Cliftonville won 3–0 on aggregate
References
Northern Ireland - List of final tables (RSSSF)
NIFL Premiership seasons
1999–2000 in Northern Ireland association football
Northern
1999 in Northern Ireland sport
2000 in Northern Ireland sport
|
27012688
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Bernardus
|
Bernardus
|
Bernardus is a Latinized form of the Germanic name Bernard. It has been a given name in the Netherlands since the 17th century, though bearers tend to use a short form in daily life, like Barend, Ben, Ber, Berend, Bernard, Bert, and Bertus. People with this name include:
Latinized names
Bernardus Carnotensis (Bernard de Chartres; died ), French Neo-Platonist philosopher, scholar, and administrator
Bernardus Claravallensis (Bernard de Clairvaux; 1090–1153), French abbot, Saint Bernard
Bernardus Ultrajectensis (Bernard van Utrecht), late 11th-century Dutch priest and writer
Bernardus Silvestris (Bernard Silvestre)), French Platonist philosopher and poet
Bernardus Papiensis (Bernardo Balbi), Italian canonist and bishop
Bernardus Compostellanus Antiquus, Spanish jurist
Bernardus Compostellanus Junior, 13th-century Spanish priest and writer
Bernardus Parmensis (Bernardo di Botone; died 1266), Italian canonist
Bernardus de Trilia (Bernard de la Treille; 1292), French Dominican theologian and scholastic philosopher
Bernardus Guidonis (Bernard Gui; 1261–1331), French Dominican inquisitor and writer
Bernardus Trevisanus (Bernardo da Treviso; 1406–1490), Italian alchemist
Bernardus Oricellarius (Bernardo Rucellai; 1448–1514), Florentine politician and humanist
Bernardus Clesius (Bernhard von Cles; 1484–1539), Austrian cardinal, bishop, prince, diplomat, humanist and botanist
(Berent ten Broecke; 1550–1633), Dutch scientist and physician
Given names
Bernardus Accama (1697–1756), Dutch historical and portrait painter
Bernardus Johannes Alfrink (1900–1987), Dutch Roman archbishop and cardinal
Bernardus Antonie "Bernard" van Beek (1875–1941), Dutch landscape painter
Bernardus Johannes "Bernard" Blommers (1845–1914), Dutch etcher and painter
Bernardus P.J.N. "Bernard" Bolzano (1781–1841), Bohemian mathematician, logician, philosopher, and theologian
Bernardus Joannes "Bertus" Caldenhove (1914–1983), Dutch footballer
Bernardus J.K. Cramer (1890–1978), Dutch architect
Bernardus Croon (1886–1960), Dutch rower
Bernardus Gerhardus "Brand" Fourie (1916–2008), South African ambassador to the United States
Bernardus "Ber" Groosjohan (1897–1971), Dutch footballer
Bernardus IJzerdraat (1891–1941), Dutch resistance fighter in the Second World War
Bernardus Petrus "Bernard" Leene (1903–1988), Dutch track cyclist and Resistance member
Bernardus C.J. "Bernard" Lievegoed (1905–1990), Dutch medical doctor, psychiatrist and author
Bernardus Marinus "Ben" Pon (1936–2019), Dutch motor racing driver
Bernardus van Schijndel (1647–1709), Dutch genre painter
Bernardus W.M. "Bert" van Sprang (1944–2015), Dutch astronomer
Bernardus D. H. "Bernard Tellegen (1900–1990), Dutch electrical engineer and inventor
Bernardus J.M. "Ben" Verwaayen (born 1952), Dutch businessman
Bernardus J.M. "Ben" Zonneveld (born 1940), Dutch plant geneticist and botanist
Bernardus J.W. "Bernard" Zweers (1854–1924), Dutch composer and music teacher
See also
3266 Bernardus, a minor planet named after Andres Bernardus Muller, Dutch astronomer
Dutch masculine given names
Masculine given names
Latin masculine given names
|
8953401
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Alberto%20Malesani
|
Alberto Malesani
|
Alberto Malesani (born 5 June 1954) is an Italian football manager and former player. As a manager, he is mostly remembered for his successful spell with Parma during the late 1990s, with whom they won the Coppa Italia, the UEFA Cup, and the Supercoppa Italiana.
Playing career
Malesani played as a midfielder throughout his career; although he was known for his good feet and tactical sense, his performances were often inconsistent and limited by his lack of pace and movement, and he spent his brief and unremarkable playing career in the lower devisions of Italian football. Malesani's career as player was mostly spent on a Veronese amateur team Audace S. Michele, where he obtained a promotion from Serie D to Serie C in 1976–77, appearing fourteen times during the season. He retired from playing football at the age of 24.
Managerial career
Early career and breakthrough at Chievo
Upon retiring, Malesani worked at Canon in Amsterdam, where he studied the Ajax Amsterdam total football training methods. His passion for coaching was so great, that on his honeymoon, he decided to go to Barcelona in order to watch Johan Cruyff's coaching sessions at FC Barcelona.
Malesani left his job at Canon in 1990 order to pursue a coaching career at Serie C1 team Chievo for the Allievi youth squad. In 1991, he is assistant of head coach Carlo De Angelis in the first team, and in 1993 he becomes head coach himself. His first season as head coach ended in a historical promotion to Serie B for then-unknown Chievo.
Fiorentina, Parma and UEFA Cup triumph
Malesani left Chievo in 1997, after three Serie B seasons and a narrowly missed promotion in the Serie A league in order to become Fiorentina's boss, in what was his first stint in the Italian top flight.
A good Fiorentina season convinced Parma to appoint Malesani as new head coach in 1998, where he won a Coppa Italia, a UEFA Cup, an Italian Super Cup and obtained two fourth places before being sacked during the 2000–01 season.
From Verona to Panathinaikos and Udinese
After losing his job at Parma, Malesani then coached Verona and Modena, failing to save the clubs from relegation in both cases; successively he moved abroad to coach Greek side Panathinaikos. Panathinaikos remains the club with the highest percentage of wins in Malesani's career to date (60%).
Malesani was appointed coach of Udinese in January 2007, as replacement for Giovanni Galeone. He led his side to tenth place in the 2006–07 Serie A final table, only seven points far from relegation, being not confirmed for the following season. On 27 November 2007 he was unveiled as Empoli's new head coach, replacing Luigi Cagni. He was axed on 31 March 2008 following a 2–0 home defeat to U.C. Sampdoria which left Empoli down in last place in the league table.
From Siena to Bologna
On 23 November 2009, he was appointed as the new head coach of Siena, replacing Marco Baroni. On 21 May 2010, was released by Siena.
On 1 September 2010, he signed a one-year contract for Bologna.
After a successful season which saw his club finish in 16th place, six points clear of relegation, despite a three-point deduction for tax problems and running feuds over the club's ownership, Malesani was replaced by Pierpaolo Bisoli on 26 May 2011.
Genoa
On 19 June 2011, Genoa officially announced that Malesani would be the new first team head coach. However, after Genoa was defeated 6-1 by Napoli, Malesani was fired. He returned to Genoa on 2 April 2012, taking over from Pasquale Marino who had previously replaced him only to be sacked a few months later. His second stint as Genoa boss lasted however only twenty days, as he was sacked once again on 22 April after a 1–4 home loss to Siena that left Genoa one point shy of relegation, and led to massive protests from Genoa fans during the game.
Palermo
On 5 February 2013, Malesani was appointed as the manager of Palermo.
However, after three matches in charge, on 24 February 2013 Malesani was relieved from his duties as the manager.
Sassuolo
On 29 January 2014, it was announced Malesani had agreed to take over as new manager of Serie A team Sassuolo.
Controversy
Hellas Verona
On 18 November 2001, after winning the first historical Serie A derby between Hellas Verona F.C. and Chievo Verona with the result of 3–2, Malesani wildly ran and celebrated in front of the tiers reserved to Verona supporters, even getting on his knees. His behaviour was criticized, but Malesani fought back during Monica Vanali's post-match interview, arguing about his colleagues using stock phrases, claiming his managerial wins and defending his conduct, which he had anticipated to the opponent's manager Gigi Delneri.
Panathinaikos
On 16 December 2005, after a disappointing 2–2 draw against Iraklis, Malesani held a roaring press conference. Tired of the criticisms he and Panathinaikos had received for some poor performances both from press and supporters, he defended his hard work and dedication, as well as the club's owner Giannis Vardinogiannis, in front of the journalists.
Siena
On 9 January 2010, after losing 4–3 a dramatic match at San Siro stadium against the Inter team which went on winning the treble, Malesani contested the foul leading to the free-kick Inter scored for the temporary 3-3. In particular, Malesani claimed that small teams have no protection in Serie A and big teams take advantage of that.
On 24 January 2010, after a 1–1 home draw against Cagliari, Siena President Massimo Mezzaroma declared his disappointment for the team performances in front of TV journalists. Following this statement, RAI host Enrico Varriale welcomed Malesani in the post-match interview calling him "allenatore che sta un po' sulla graticola" (Italian for "manager risking his job") and anticipated that Mezzaroma would have phoned him later. Malesani was left surprised and deeply embittered, especially because the discussion had immediately focused on off-the-pitch topics. He then reminded that Mezzaroma had said good things about him and that he was doing everything he could for the team, underlining the upsides of the draw.
Genoa
On 1 December 2011, Malesani got very annoyed by the journalists calling him "mollo" (Italian for "limp"). Consequently, he focused his press conference on proving his motivation and skills.
Style of management
Nicknamed "Il Male" throughout his career, tactically, Malesani used an attacking style, which was inspired by the innovative style employed by Ajax during the 90s, who were coached by Dutch Manager Louis van Gaal, rather than the Italian styles popularised by Arrigo Sacchi and Nevio Scala, which were employed by many other managers in Serie A at the time, and which favoured a more balanced defensive approach. Like Van Gaal, Malesani often used a 3–4–3 formation. At Parma, he even used an asymmetrical 3–4–1–2 formation. In defence, he used an offensive sweeper in defence (Roberto Sensini) who would advance into midfield, a right-sided centre-back who would often join the attack and act as a full-back (Lilian Thuram) to assist with transitions of play, and a pure man-marking stopper as the left-sided centre-back (Fabio Cannavaro), who would mainly sit back and defend, providing balance to the team. In midfield, he used a box-to-box midfielder (Dino Baggio) who would assist at both ends, and an offensive playmaker (Stefano Fiore) behind the strikers (Enrico Chiesa and Hernán Crespo), as well as an all-round creative player in midfield (Juan Sebastián Verón), and an offensive right midfielder, who was also capable of drifting into the middle of the pitch (Diego Fuser), allowing for the right-sided centre-backs overlapping runs. Malesani also mimicked Van Gaal's use of a sweeper keeper at both Ajax and Barcelona (Gianluigi Buffon), who would not only rush out of his area to clear the ball away from danger, allowing the team to keep a high defensive line, but also build-up plays with short passes out from the back. The defenders would often play a high line, pressing forwards and covering the first 30 to 40 metres of the pitch with their anticipation and mobility. His Parma side were known for their vertical passing game, which was based on the midfield mainly controlling possession of the ball and starting plays, with Verón dictating play and often playing line-breaking passes. Off the ball, the team made use of pressing.
At Genoa, Malesani also used the 4–3–3 and the 4–3–1–2 formations.
Beyond his qualities as a coach, Malesani was also known for his motivational skills and his strong, controversial character.
Managerial statistics
Honours
Managerial
Chievo (1993–1997)
Serie C1: 1993–94
Parma (1998–2001)
Coppa Italia: 1998–99
UEFA Cup: 1998–99
Supercoppa Italiana: 1999
See also
List of UEFA Cup winning managers
References
External links
Profile of Alberto Malesani on Hellastory.net
1954 births
Living people
Footballers from Verona
Men's association football midfielders
UEFA Europa League winning managers
Udinese Calcio managers
Parma Calcio 1913 managers
ACF Fiorentina managers
Modena FC 2018 managers
Panathinaikos F.C. managers
AC ChievoVerona managers
Empoli FC managers
Siena FC SSD managers
Bologna FC 1909 managers
Genoa CFC managers
Italian football managers
LR Vicenza players
Super League Greece managers
Palermo FC managers
US Sassuolo Calcio managers
Serie A managers
Expatriate football managers in Greece
Italian men's footballers
|
43553348
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Golden%20Coast
|
Golden Coast
|
Golden Coast may refer to:
Coastal California
Golden Coast Conference, collegiate women's water polo conference
Costa Daurada, an area on the coast of Catalonia, Spain
Côte-d'Or, a department of France; translation meaning Golden Coast
Golden Coast (album), an album by Flow
Golden Coast, a video by John-Allison Weiss
See also
Gold Coast (disambiguation)
|
3967405
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%A5%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%96%D1%97%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202020%E2%80%942021
|
Кубок Хорватії з футболу 2020—2021
|
Кубок Хорватії з футболу 2020—2021
Кубок Хорватії з футболу 2020–2021 — 30-й розіграш кубкового футбольного турніру в Хорватії. Титул здобув Динамо (Загреб).
Календар
Попередній раунд
| colspan="3" style="background:#fcc;"|8 вересня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|9 вересня 2020
|}
1/16 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|26 вересня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|29 вересня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|30 вересня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|6 жовтня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|7 жовтня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|10 жовтня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|20 жовтня 2020
|}
1/8 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|14 листопада 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|7 грудня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|16 грудня 2020
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|23 лютого 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|24 лютого 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|28 лютого 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|2 березня 2021
|}
1/4 фіналу
| colspan="3" style="background:#fcc;"|3 березня 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|16 березня 2021
|}
1/2 фіналу
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|14 квітня 2021
|-
| colspan="3" style="background:#fcc;"|28 квітня 2021
|}
Фінал
Посилання
Офіційний сайт
Кубок Хорватії на soccerway
2020–2021
Хорватія
Хорватія
2020 у хорватському спорті
2021 у хорватському спорті
|
2476985
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%81%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%D1%96%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83%20%D0%B7%20%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B8%202017
|
Гондурас на Чемпіонаті світу з легкої атлетики 2017
|
Гондурас на Чемпіонаті світу з легкої атлетики 2017, що проходив з 4 по 13 серпня 2017 року в Лондоні (Велика Британія) був представлений 1 спортсменом.
Результати
Чоловіки
Трекові і шосейні дисципліни
Гондурас на чемпіонатах світу з легкої атлетики
Країни на Чемпіонаті світу з легкої атлетики 2017
|
2387767
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Громницька Олена Анатоліївна
|
Громницька Олена Анатоліївна
Олена Анатоліївна Громницька (2 жовтня 1975, м. Київ) — українська журналістка, медіа-менеджерка, громадська діячка.
Біографія
Народилася 2 жовтня 1975 року в Києві. У 1997 році закінчила історичний факультет Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (спеціальність — викладач історії та правознавства), а у 2004 році — Аспірантуру НПУ ім. М. П. Драгоманова (спеціальність — конституційне право). Професійну кар'єру розпочала у 1995 році з позиції спеціального кореспондента телекомпанії «Ютар», працювала в Дирекції телерадіопрограм ВР України, на телеканалі ICTV, в Адміністрації Президента України, в ТОВ «Медіа-Дім», в Республіканській партії України, Міністерстві палива та енергетики України, суспільно-політичному тижневику «Профіль-Україна». З серпня 2010 року обіймала посаду віце-президента холдингу «Главред-Медіа».
Професійна діяльність
З 2002 по 2005 роки працювала прес-секретаркою Президента України Леоніда Кучми.
У 2007 році була призначена керівницею проєкту і головною редакторкою тижневика «Профіль-Україна», права на видання якого належали українському бізнесменові Олександру Третьякову.
У 2008 році «Профіль» було визнано Журналом року-2008.
У 2010—2011 роках поєднувала роботу видавчині й головної редакторки з посадою віце-президентки холдингу «Главред-медіа».
У липні 2011 року була призначена генеральним директором ПрАТ «Сьогодні Мультимедіа», видавничого холдингу СКМ. Пішла з посади за власним бажанням у січні 2012 внаслідок відкритого публічного конфлікту з головним редактором популярної української газети «Сегодня». При цьому СКМ висловив жаль з приводу відставки пані Громницької, наголосивши, що під її керівництвом «холдинг показав стійку і позитивну динаміку зростання економічних показників». «Для мене важливі інтереси компанії, і саме тому я написала заяву про звільнення, щоб тим самим поставити крапку в безглуздому скандалі», — заявляла Громницька у січні 2012 року.
З 2012 року засновник консалтингового агентства Український інститут розвитку медіа (UMDI). UMDI виступав комунікаційним партером 64-го Всесвітнього газетного конгресу і 19-го Всесвітнього форуму редакторів WAN-IFRA.
З 2016 засновник інтернет-проєкту Realist.online, який стартував наприкінці серпня 2016 року.
Нагороди та відзнаки
У 2004 році відзначена почесним званням «Заслужений журналіст України», а в 2011 році — ордена княгині Ольги III ступеня.
У 2007 році зайняла 46-е місце в рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». У 2011 році, за версією того ж рейтингу, зайняла 62-е місце.
Громадська активність
Пише вірші, автор поетичної збірки «Полутона» (2007).,
Веде активне світське життя.
Примітки
Уродженці Києва
Українські журналістки
Випускники Київського педагогічного інституту
Прессекретарі Президента України
|
15791527
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Capvern
|
Capvern
|
Capvern (or ; Gascon: Capvèrn) is a commune in the Hautes-Pyrénées department in south-western France. Capvern station has rail connections to Toulouse, Tarbes and Pau.
See also
Communes of the Hautes-Pyrénées department
References
Communes of Hautes-Pyrénées
|
7612851
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Die%20Verbannten%20Kinder%20Evas
|
Die Verbannten Kinder Evas
|
Die Verbannten Kinder Evas is an Austrian darkwave music project founded in 1993 by Richard Lederer and Michael Gregor, signed to Napalm Records.
Biography
The band originally consisted of Protector and Silenius, members of the black metal band Summoning. Michael Gregor later left the band to focus on Summoning. The music is slow and melancholic, with clear female and male vocals, and with lyrics inspired by John Dowland and Percy Bysshe Shelley. In 2006 the band released their fourth album, Dusk and Void Became Alive, featuring a new lead singer, Christina Kroustali.
"Die Verbannten Kinder Evas" means "The Banished Children of Eve", from the hymn Salve Regina.
Discography
1995: Die Verbannten Kinder Evas
1997: Come Heavy Sleep
1999: In Darkness Let Me Dwell
2006: Dusk and Void Became Alive
Line-up
Current line-up
Richard Lederer — synthesizer and vocals
Christina Kroustali (Lady of Carnage) — vocals
Former members
Michael Gregor — synthesizer and vocals
Julia Lederer — vocals
Tania Borsky — vocals
References
External links
Austrian dark wave musical groups
Musical groups established in 1993
Neoclassical dark wave musical groups
Napalm Records artists
|
2648447
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%89%D0%B0%D0%BA%D0%B8
|
Грщаки
|
Грщаки — населений пункт у Хорватії, у Карловацькій жупанії у складі міста Дуга Реса.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 77 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Примітки
Населені пункти Хорватії
Карловацька жупанія
|
5218072
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D0%BC%20%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%A1%D1%82%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC
|
Віллем ван Стокум
|
Віллем ван Стокум
Віллем Якоб ван Стокум (20 листопада 1910 — 10 червня 1944) — нідерландський математик, який зробив важливий внесок у ранній розвиток загальної теорії відносності.
Життєпис
Ван Стокум народився в Хаттемі в Нідерландах. Його батько був талановитим офіцером голландського флоту. Після того, як наприкінці 1920-х сім'я (без батька) переїхала до Ірландії, Віллем вивчав математику в Трініті-коледжі в Дубліні, де отримав золоту медаль. Згодом він здобув ступінь магістра в Університеті Торонто та ступінь доктора філософії. з Единбурзького університету в 1937 році.
У середині 1930-х років ван Стокум став першим ентузіастом нової на той час теорії гравітації, загальної теорії відносності. У 1938 році він опублікував статтю, яка містить одне з перших точних розв'язків у загальній теорії відносності, яке моделювало гравітаційне поле, створене конфігурацією обертової матерії, пилу ван Стокума, що залишається важливим прикладом, відзначеним своєю незвичайною простотою. У цій статті ван Стокум, очевидно, був першим, хто помітив можливість замкнутих часоподібних кривих, одного з найдивніших і найбільш бентежних явищ загальної теорії відносності.
Ван Стокум поїхав до Сполучених Штатів у надії навчатися під керівництвом Альберта Ейнштейна, зрештою навесні 1939 року отримав тимчасову посаду під керівництвом професора Освальда Веблена в Інституті перспективних досліджень у Прінстоні. Друга світова війна почалася, коли він викладав в Мерілендському університеті. Бажаючи приєднатися до боротьби з Гітлером, він записався до Королівських канадських повітряних сил, зрештою отримавши крила для своїх пілотів у липні 1942 року. Завдяки своїм високим знанням фізики він провів більшу частину наступного року пілотом-випробувачем у Канаді. Після того як Гітлер захопив Нідерланди, ван Стокум намагався приєднатися до війни як пілот. Зрештою він зміг перейти до голландських ВПС (у вигнанні), а в 1944 році став єдиним голландським офіцером, призначеним до № 10 Sqron командування бомбардувальників Королівських ВПС, яке дислокувалося в Йоркширі та виконувало бойові завдання в Галіфаксі. Виконувало бомбардування над Європою до і після вторгнення в Нормандію. 10 червня 1944 року ван Стокум і його екіпаж із шести чоловік вирушили на свій шостий бойовий виліт у рамках ще одного рейду з 400 літаків. Поруч із ціллю літак був уражений снарядом, і всі сім членів екіпажу загинули разом із сімома з іншого бомбардувальника, який виконував ту ж місію. Чотирнадцять льотчиків поховані в Лавалі, неподалік від місця падіння літаків.
Примітки
|
2131869
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B0%D0%BD%20%D0%94%D1%8E-%D0%91%D0%BE%D1%94
|
Крістіан Дю-Боє
|
Крістіан Дю-Боє (12 жовтня 1966, Фарста, Швеція) — колишній шведський хокеїст, що грав на позиції захисника. Грав за збірну команду Швеції.
Ігрова кар'єра
Професійну хокейну кар'єру розпочав 1983 року.
Протягом професійної клубної ігрової кар'єри, що тривала 20 років, захищав кольори команд «Гаммарбю», «Юргорден», «Седертельє», «Стар Буллз Розенгайм» та «Мальме Редгокс».
Виступав за збірну Швеції.
Нагороди та досягнення
Клубні
Чемпіон Швеції в складі «Юргордена» — 1989, 1990, 1991.
Володар Кубка європейських чемпіонів в складі «Юргордена» — 1990, 1991.
Збірна
Бронзовий призер юніорського чемпіонату Європи 1984 року.
Олімпійський чемпіон — 1994.
Статистика
Посилання
Шведські хокеїсти
Гравці збірної Швеції з хокею
Хокеїсти «Гаммарбю»
Хокеїсти «Юргордена»
Хокеїсти «Седертельє»
Хокеїсти «Розенгайма»
Хокеїсти «Мальме»
|
1363671
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE
|
Клепайло
|
Клепайло
«Клепайло» — львівський рукописний гумористичний часопис-щомісячник, який видавав Анатоль Вахнянин. Виходив у 1860—1863 (?) роках.
Основні дані
Опис: Ілюстрований гумористичний листок.
Видавець і редактор: Анатоль Вахнянин. Помічник редактора: Йосиф (Осип) Савчинський.
Тематика
Анатоль Вахнянин у своїх спогадах (Спомини з життя. — Львів, 1908. — С.42, 43) згадує, що під час другого року навчання в духовній семінарії (1860/61) почав видавати ілюстрований власними малюнками гумористичний листок «Клепайло», який виходив раз на місяць.
У редакції видання Вахнянинові допомагав Йосиф Савчинський. У часописі, зокрема вийшла поема про «Луця Процесовича», були розміщені жарти про «гіпохондриків-панотців», а кожен, хто хотів придбати «Клепайло», платив 2 крейцери «на струни для орхестрального кружка».
Часопис виходив народним, фонетичним правописом.
Жодне число «Клепайла» не збереглося, тому невідомі точні дати його виходу.
Примітки
Джерела
Романюк М. М., Галушко М. В. Українські часописи Львова 1848—1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: У 3 т. — Т. 1. 1848—1900 рр. — Львів: Світ, 2001. — С. 181
Володимир КАЧКАН. АНАТОЛЬ ВАХНЯНИН І ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
Львівські історичні періодичні видання
Друковані видання, засновані 1860
1860 у Львові
Засновані в Україні 1860
|
4261945
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%B4%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%BF%D0%BB%D1%8F%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0
|
Ведмедиця плямиста
|
Ведмедиця плямиста
Ведмéдиця плямиста розмальована (Chelis maculosa) — метелик з родини еребід.
Зовнішній вигляд
Метелик має 32-34 мм розмах крил. Передні крила вохристі, кожне — з 10-14 темними, плямами, більшість з яких нагадує трикутник. Задні крила оранжеві (самець) або червоні (самиця), з темними плямами неправильних обрисів. Дорослі гусениці чорні, з червонуватою лінією посередині спини. Хоботок розвинений слабо.
Поширення
Вид зареєстрований локально по всій Палеарктиці, від Іспанії до Монголії та Японії. Він включає, зокрема, Скандинавію, Полярний Урал, острів Врангеля, Якутію, Камчатку. Знайдений він також в Неарктиці: від Лабрадора до Аляски.
Спосіб життя
Метелик мешкає у сухих лучних біотопах на піщаних та кам'янистих ґрунтах, часто-густо в гірській місцевості. Імаго активні у денний час, з травня до середини липня. Гусінь живиться листям трав'янистих, віддаючи перевагу підмареннику. Зимує гусениця, зрілою вона стає у травні — на початку червня наступного року..
Значення в природі та житті людини
Подібно до інших біологічних видів, ведмедиця плямиста є невід'ємною ланкою природних екосистем — споживаючи рослинні тканини і стаючи здобиччю тварин — хижаків та паразитів.
Вид занесений до Червоної книги України (https://mepr.gov.ua/files/docs/nakazy/2021/29/Наказ%20Міндовкілля_29_ЧКУ-тв.pdf ), Польщі і Самарської і Омської областей Росії. .
Примітки
Еребіди
Комахи Азії
Комахи Європи
Комахи України
Метелики України
Тварини, описані 1780
|
644404
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Litv%C3%ADnov
|
Litvínov
|
Litvínov is a town in Most District in the Ústí nad Labem Region of the Czech Republic. It has about 23,000 inhabitants. It is known as an industrial centre.
Administrative parts
Litvínov is made up of 12 town parts and villages:
Dolní Litvínov
Horní Litvínov
Chudeřín
Hamr
Horní Ves
Janov
Křížatky
Lounice
Písečná
Růžodol
Šumná
Záluží
Etymology
The initial name of the settlement was Lutvínov (in old Czech written as Lutwinow). It was derived from the personal name Lutvín, meaning "Lutvín's (court)". The German name Liutwin, from which the name Lutvín was derived, is made up of Old High German words liut ('people') and wini ('friend').
History
The first written mention is from 1352. Originally there were two settlements – Horní Litvínov and Dolní Litvínov. In 1715, Count Jan Josef Valdštejn founded a large cloth factory, one of the first in the Czech lands.
Litvínov was promoted to a town on 5 October 1852. In the 19th century, the industrialization of Litvínov deepened. Many new factories were established. Toys and wooden goods were made here, cotton was processed. The mining of lignite, which persists to this day, began, and after a new part of the railway was put into operation in 1870, other coal mines were opened. In a short time, a total of 19 mines were built. Employment opportunities attracted many new residents.
As a result of the global economic crisis in the 1930s, the largely industrial Litvínov was also severely affected. Production was limited in factories or was completely stopped, and the mines were also affected.
In 1939, a large oil refinery was founded south of the town.
Demographics
Economy
The largest oil refinery in the Czech Republic (owned by Orlen Unipetrol) is located there.
Transport
In addition to buses, trams also provide public transport. The town operates a transport company together with the neighbouring city of Most.
Sport
Lítvínov is a traditional centre of ice hockey. Local club HC Litvínov is a stable part of the top national league (Extraliga) since 1959. Many famous ice hockey players and coaches are connected with HC Litvínov, including 1998 Olympic gold medalists Ivan Hlinka, Vladimír Růžička, Jiří Šlégr, Robert Reichel and Martin Ručinský.
Sights
Church of Saint Michael is the oldest and most important state-protected monument of Litvínov. It was built in 1685–1694 in the early Baroque style. The church has been renovated many times, for the first time in 1763. During the major renovation, which took place between 1887 and 1902, the interior was significantly beautified.
Waldstein's Castle (also called Litvínov Castle) serves today social and cultural purposes. It was rebuilt into the form of today's Baroque chateau in 1732–1743 by the architect František Maxmilián Kaňka. After the abolition of the castle garden, an English-style castle park with an area of was established in 1878. From the end of the 19th century, the castle was used for economic purposes, and since 1964 a museum has been established here.
Osada, local part of Horní Litvínov, is well preserved and is protected by law as an urban monument zone. It includes a uniform and high-quality urban area with apartment buildings built by the occupation authorities during World War II for employees of the chemical factory in Záluží.
Notable people
Květoslav Minařík (1908–1974), yogi and mystic
Milan Šťovíček (born 1958), politician and mayor of Litvínov in 2006–2009 and 2010–2014
Josef Beránek (born 1969), ice hockey player and coach
Robert Reichel (born 1971), ice hockey player
Eva Herzigová (born 1973), model
Iva Frühlingová (born 1982), singer and model
Zuzana Tvarůžková (born 1983), TV presenter
Jakub Petružálek (born 1985), ice hockey player
Twin towns – sister cities
Litvínov is twinned with:
Brie-Comte-Robert, France
Olbernhau, Germany
References
External links
Brief history of Litvínov
Cities and towns in the Czech Republic
Populated places in Most District
|
8519191
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Jacques%20Bellange
|
Jacques Bellange
|
Jacques Bellange (c. 1575–1616) was an artist and printmaker from the Duchy of Lorraine (then independent but now part of France) whose etchings and some drawings are his only securely identified works today. They are among the most striking Northern Mannerist old master prints, mostly on Catholic religious subjects, and with a highly individual style. He worked for fourteen years in the capital, Nancy as court painter to two Dukes of Lorraine, before dying at the age of about forty, and almost all his prints were produced in the three or four years before his death. None of his paintings are known to have survived, but the prints have been known to collectors since shortly after his death, though they were out of critical favour for most of this period. In the 20th century they have been much more highly regarded, although Bellange is still not a well-known figure.
Life
Bellange's place of birth and family background are unknown, according to Griffiths and Hartley, but most French sources assume he was born in the Bassigny region, also apparently known as "Bellange", in the south of the duchy around the fortified village of La Mothe, where he is first documented in 1595. The village was completely destroyed in 1645 by French armies after a siege during their conquest of Lorraine, and no longer exists.
He is recorded in 1595 as living "at present" in La Mothe; he had travelled to Nancy, where he took on an apprentice, and it is inferred that he must have been at least 20 to do so, hence his approximate date of birth. The complete absence of mentions in the record of his family, his rapid rise from 1602 in the court at Nancy, and his use of the title of "knight" has led to speculation that he may have been the illegitimate son of some court personage.
After the 1595 record, there is a complete gap until 1602, although the destruction of La Mothe is likely to be one reason for this. Scholars have speculated that Bellange travelled either in this period or before 1595. The connection with Crispijn de Passe in Cologne (see below) may mean that he had visited that city. In eight of Bellange's prints, his signature describes him as "eques" or "knight", but it seems clear that this title was not given by the Dukes of Lorraine. It is not impossible that he had acquired it at some other court during this period, and returned to Lorraine around 1602 with the prestige of an artist with international experience.
He appears employed as a court painter in Nancy in 1602, and thereafter appears regularly in the court accounts until 1616, the year of his death. After completing his first commission, to paint a room in the palace, he was taken on with a salary of 400 francs in 1603, twice what any previous court painter had been paid, and given the second rank out of the five court painters, with the additional function or title of valet de garderobe.
Some jobs for the court attracted extra payments: in 1606 he repainted, for 1,200 francs, the Galerie des Cerfs, the main public space of the palace, used as a law court among other things. He appears to have repeated the previous scheme of hunting scenes. In the same year he was commissioned (1,700 francs, shared) to execute, but not design, a temporary triumphal arch for the royal entry of Marguerite Gonzaga, the new wife of Henri, the heir to the duchy, who inherited upon the death of his father Charles in 1608. This was Lorraine's first classical triumphal arch, surmounted by a statue of Virgil in honour of the bride's Mantuan home. Bellange also produced a car for use in the ballet produced for the celebrations, with 12 papier-maché putti.
In March 1608, just before the old duke's death, Bellange was given 135 francs for a trip to France to see the new royal art commissions, his only documented travel outside Lorraine. He is not recorded as working on the funeral arrangements in mid-May, so was probably still away. His largest recorded commission, for 4,000 francs in 1610, was to decorate the Salle Neuf of the palace with scenes from Ovid.
In 1612 he married Claude Bergeron, the 17-year-old daughter of a prominent Nancy apothecary, with whom he had three sons. The dowry was 6,000 francs, with a promise that the Bergerons' country house would pass to the couple.
The exact date and cause of Bellange's death in 1616 are unknown. His widow remarried another courtier in 1620 and had a further five children, living into the 1670s. She seems to have neglected her sons from her first marriage, two of whom appear to have died young; Henri, the oldest, was apprenticed in 1626 to Claude Deruet, his father's old apprentice, and was a minor painter, latterly in Paris.
Etchings
It is generally agreed that 47 or 48 etchings by Bellange survive, and along with a number of drawings these are possibly all that remain of his art today. He probably branched into etching to spread his reputation beyond the rather small world of Nancy, and was successful in this.
His style is a very personal version of the Netherlandish or Northern Mannerism of artists like Bartholomeus Spranger and Hendrik Goltzius, but using a technique derived from Italian etchers like Federico Barocci and Ventura Salimbeni rather than Netherlandish engraving. Sue Welsh Reed relates his style and technique more to the prints of the School of Fontainebleau, while to A. Hyatt Mayor he combined Italian elements "with an all-out emotion that is German and an intricate feminine elegance that is wholly French". Anthony Blunt followed a line of 20th-century criticism that saw his work as:
the last in a long evolution of that particular type of Mannerism in which a private mystical form of religious emotion is expressed in terms which appear at first sight to be merely those of empty aristocratic elegance. The founder of this tradition was Parmigianino, who invented many of the formulas used by his successors, such as the elongation of the figures, the small heads on long necks, the sweeping draperies, the strained, nervous poses of the hands, and the sweet ecstatic smile which those of Protestant upbringing find it hard not to think of as sickly and insincere, but which incorporates a particular kind of mystical feeling.
There are no concessions to realism in his work. Female figures predominate; most, but not the Virgin, dressed in a fantasy mixture of contemporary court fashion and antique dress. Men mostly wear fantastical versions of Ancient Roman parade uniforms mixed with Oriental elements, including some of the most elaborate footwear seen in art. His work for the court in designing costumes for masques and ballets may be an influence here, and it has been suggested that the four female "gardeners" are connected with specific costume designs. Regular special effects in his compositions include manipulation of space, and many large figures seen from behind in the foreground of works; both the Apostles and Magi sets of single figures include ones seen only from behind, with no face visible. Technically, he makes much use of stippling and burnishing to achieve effects of light and to convey texture.
His two prints with a hurdy-gurdy man come from a very different world of genre works and realism, and the violence of the larger one was original at the time, anticipating themes to be taken up in later decades by the slightly younger Lorraine artist Jacques Callot and others.
His first venture into etching seems to be a single self-portrait inserted into a large print of the ceremonial entry of the new Duke Henri into Nancy in 1610. The established printmaker Friedrich Brentel and his young assistant Matthias Merian—later a major producer of maps and town views—had been brought in to produce a series of prints depicting the funeral of the old Duke Charles in 1608, and the celebrations for the new duke after mourning was complete. Plate 10 of the series shows a large group of mounted courtiers as part of a procession, and it was realized in 1971 that one of the figures, and his horse, is etched in a completely different style, that can be related to Bellange's other prints. It is now generally agreed that Bellange persuaded Brentel (or vice versa) that he should portray himself. This would have been in 1611, and a bookplate that looks to be an early effort is dated 1613; after that, none of his prints are dated, although most are signed.
Scholars have attempted a tentative chronology for the prints, essentially within the period from 1613 to 1616, based mainly on Bellange's increasing confidence and skill with the medium of etching, which was usually supplemented by a limited amount of engraving and, in a few cases, touches of drypoint. However, Griffiths and Hartley are too cautious to do so, noting that differences of technique can arise as much from the different requirements of individual plates as developing skill. Sue Welsh Reed, on the other hand, makes many comments on the assumed place of individual prints in a chronology, placing works like the Annunciation and Pietá among the last, and also seeing an increasing skill in composition as the sequence progresses.
Bellange's widow is recorded as owning 22 of his etched plates in 1619; probably these included the 18 that were later re-issued by the Parisian publisher Jean Le Blond, who added his name to the plate. This suggests that in his lifetime, Bellange supervised the printing of impressions himself; from at least 1615 there was a printing press for intaglio copperplates (a different piece of equipment to a book press) in Nancy. Distribution of prints through a network of dealers across Europe was already becoming rather efficient. Matthias Merian, whom Bellange must have known from his visit in 1610/11, produced 11 pirate copies of Bellange prints for a publisher in Strasbourg, probably as early as 1615—a standard sign of a successful print in those days. An impression of Bellange's Pieta records that it was bought by John Evelyn in Rome in 1645, and Cassiano dal Pozzo had bought several Bellange prints there, and copies, by the 1650s.
Bellange's subjects can be summarized as:
Five large prints of religious narrative subjects:Adoration of the Magi, Christ Carrying the Cross, The Martyrdom of St Lucy, Raising of Lazarus, Three Women/Marys at the Tomb
Smaller religious prints, with several Madonnas and Child
An incomplete set of figures of Christ, St Paul and the Twelve Apostles, several in two versions, sixteen in total
A set of three figures of the Three Magi
Four figures of female "gardeners" or Hortulanae
Two subjects with a hurdy-gurdy man
Two scenes from classical mythology, The Death of Portia and Diana and the Hunter (or Orion), and Military figures outside a city, which is either a capriccio, or depicts a classical subject that is now unclear.
Paintings
No firmly attributed painting by Bellange survives; all the palace decorations that were his major commissions have been destroyed. A number of easel paintings have been attributed to him, but there is little consensus among art historians on the correctness of these attributions, and the works have varying degrees of relation to the idiosyncratic style of Bellange's etchings. A Lamentation of Christ in the Hermitage Museum has been attributed to Bellange since the 1970s, and a related drawing is probably by Bellange, but the Hermitage canvas itself is described by Griffiths and Hartley as "a rather nasty object, with lurid flesh tones, and many have refused to believe that it could be from Bellange's hand". Other leading candidates are Saint Francis in Ecstasy Supported by Two Angels in Nancy, and a pair of panels of the Virgin and Angel of the Annunciation in Karlsruhe.
To his Nancy contemporaries, Bellange must have been known mainly as a painter, but no very useful descriptions of his work survive. He is recorded as painting a number of portraits, but none are known to have survived. A Beggar Looking Through His Hat in the Walters Art Museum, Baltimore, which they attribute to Bellange, was donated by the former Soviet spy Michael Straight (1931–2004): "Given the secretive character of the man depicted, peering at us through a hole in his hat, the painting may have had a particular appeal for its previous owner", the museum suggests. It has been speculated that some of his prints are versions of his paintings, but there is no evidence for this, and the evidence of compositional changes made during the etching process in some prints goes against the theory.
Drawings
About 80 to 100 drawings attributed to Bellange survive, though many of these would not be accepted by all authorities; there is no catalogue raisonné as yet. The concentration on religious subjects in the prints is less marked in the drawings. Only one drawing that is clearly the preparatory working drawing for an etching survives, The Virgin and Child with the Magdalen and Saint Anne at Yale, which has been intensively worked on and was apparently gone over with a blind (inkless) stylus to transfer the main outlines onto the plate at the start of etching. A drawing in the Louvre is of a group of background figures for another print, and many drawings are similar to the etchings but with different compositions, perhaps preliminary sketches; "they are nearly always spontaneous, swift and tense", and often mainly in wash.
Other drawings unrelated to his etchings survive, and in 1600–1602, long before he is known to have etched himself, Bellange supplied the prolific Flemish printmaker Crispijn de Passe, best known in Britain for his print of the Gunpowder Plotters a few years later, who was then living in Cologne, with drawings for eight prints that de Passe engraved, crediting Bellange with the design (inv. or invenit) on the plate. Five of these were a series called Mimicarum aliquot facetiarum icones ad habitum italicum expressi or "Depictions of some droll witticisms, rendered in the Italian manner".
A drawing of a single figure then described as of Hercules sold for the remarkable price of £542,500 at Sotheby's in 2001, and is now in the Metropolitan Museum of Art, New York, which has decided it represents Samson.
Reputation
Bellange's reputation was fairly widespread by soon after his death, presumably very largely through his prints. The imitations by Merian and others, the reprints by Le Blond in Paris, and the large numbers of prints that survive, many from plates worn by large numbers of impressions, all imply that his prints had a healthy market. Many drawings have early inscriptions attributing them to him, which are often not supported by modern scholars, suggesting that an attribution to Bellange was a desirable one to have. In 1620 Balthasar Gerbier, a leading Flemish agent for collectors like the Duke of Buckingham and Charles I, and a friend of Rubens, wrote a memorial poem for Goltzius, part of which translates as: "Italy boasts of Raphael and Michelangelo, Germany of Albrecht Dürer, France of Bellange". In another poem of 1652, from Paris, Bellange is included in a similar list of great names from art.
By this time, however, the taste in French art for a cool and classical form of Baroque that had set in from the 1620s was already reducing the appreciation of Bellange, whose reputation continued to fall, along with that of Mannerism in general. For the same reason, there are no artists who can be seen to have been directly influenced by Bellange's style. Unlike the Dutch and Italians, French artists had no large collection of biographies until the latter part of the century, but the great print collector Michel de Marolles was aware of 47 or 48 prints by Bellange, most of which were in his collections; these would not be exactly the same as the 47 or 48 in modern works, but very largely so. By the mid-18th century, the great French authority Pierre-Jean Mariette was scornful and dismissive: "Bellange is one of those painters whose licentious manner, completely removed from a proper style, deserves great distrust. It nevertheless had its admirers, and Bellange had a great vogue. ... Several pieces by him are known, which one cannot bear to look at, so bad is their taste". Many biographical compendiums simply omitted him, even as late as the 1920s. Another judgment of 1767 was quoted with approval by A. P. F. Robert-Dumesnil in his biographical dictionary Le Peintre-Graveur Français (1841), complaining that Bellange's etchings had "much more bizarreness than judgment, and very little correctness". However, Robert-Dumesnil did recognise that his style had something in common with the Romantics.
Bellange's critical rehabilitation came with a general revival of interest in Mannerism. Ludwig Burchard wrote an article about him in 1911, with somewhat cautious praise. An important lecture by the Viennese art historian Max Dvořák, Über Greco und den Manierismus ("On Greco and Mannerism", published 1921) focused on four artists: Michelangelo, Tintoretto, Bellange, and the almost-as-reviled El Greco. Bellange became an intellectual fashion and his work was interpreted in various ways. The German art historian Erica Tietze-Conrat pursued a Freudian interpretation: "The way in which the artist sees forms is strongly sexual, perversely sexual; and entirely genuine, since it mirrors the artist's sub-conscious. Otherwise he would never have drawn Saint John in a series of Apostles in so female a fashion...The angel of the Annunciation is a hermaphrodite, but not with mixed but with marked characteristics of either sex...". Another tradition, reflected in the quotation from Anthony Blunt above, followed Otto Benesch in placing Bellange in the context of a strain of Gothic mysticism that penetrated French Renaissance art.
The first exhibition devoted to Bellange took place in 1931/32 at the Albertina in Vienna, followed by an American one in 1975 (Des Moines, Boston, and New York), based around the excellent collection that the Boston Museum of Fine Arts had built up over the preceding decades. In 1997 a European exhibition based on an American private collection went to the British Museum, Rijksmuseum Amsterdam and Statens Museum, Copenhagen, as well as the Carnegie Museum of Art in Pittsburgh. An exhibition was held in Rennes in 2001. Bellange has also featured prominently in exhibitions with a broader scope in the period, and there is now a catalogue raisonné of the prints by Nicole Walch, Die Radierungen des Jacques Bellange, Munich 1971.
Notes
References
Blunt, Anthony, Art and Architecture in France, 1500-1700, 2nd edn 1957, Penguin
Griffiths, Antony & Hartley, Craig, Jacques Bellange, c. 1575-1616, Printmaker of Lorraine, British Museum Press, 1997,
Jacobson, Karen, ed. (often wrongly cat. as George Baselitz), entries by Sue Welsh Reed, The French Renaissance in Prints, 1994, Grunwald Center, UCLA,
Sylvestre, Michel. "Bellange, Jacques." In Grove Art Online. Oxford Art Online, subscription required (accessed November 8, 2010).
Rosenberg, Pierre. Did Jacques de Bellange Go to Italy? Notes on the Exhibition in Rennes, October 2001, The Burlington Magazine, Vol. 143, No. 1183, pp. 631–634, JSTOR
"Yale": Boorsch, Suzanne and Marciari, John (eds), Master drawings from the Yale University Art Gallery, 2006, Yale University Press, , , google books
External links
Article from Carnegie Museums magazine
Images of most of Bellange's etchings from MFA Boston, plus a drawing. Note St Peter (40.132) is not unique as they claim
Prints & People: A Social History of Printed Pictures, an exhibition catalog from The Metropolitan Museum of Art (fully available online as PDF), which contains material on and by Jacques Bellange (see index)
French etchers
1570s births
1616 deaths
Mannerist artists
Court painters
Artists from Nancy, France
People from Lorraine (duchy)
|
382641
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Greystones
|
Greystones
|
Greystones is a coastal town and seaside resort in County Wicklow, Ireland. It lies on Ireland's east coast, south of Bray and south of Dublin city centre and has a population of 22,009, according to the 2022 census. The town is bordered by the Irish Sea to the east, Bray Head to the north and the Wicklow Mountains to the west. It is the second largest town in County Wicklow (after Bray).
The town was named after a half-mile or one-kilometre stretch of grey stones between two beaches on the seafront. The harbour area and Greystones railway station are at the northern and southern ends respectively. The North Beach, which begins at the harbour, is a stony beach, and some of its length is overlooked by the southern cliffs of Bray Head, which are subject to erosion. The South Beach is a broad sandy beach about one kilometre long. It is a Blue Flag beach and receives many visitors and tourists, mainly in the summer.
In 2008, Greystones was named as the world's "most liveable community" at the LivCom Awards in China. The community received the same award again in 2021.
History
Greystones is located south of the site of an ancient castle of the Barony of Rathdown. There was a hamlet which, like Rathdown Castle, was known as Rathdown, and which appeared on a 1712 map. This site occupied an area now known as the Grove, north of Greystones harbour, but only the ruins of a chapel, St. Crispin's Cell, survive. Greystones is a much more recent settlement and is first mentioned in , a 1795 publication. Here it is described as a "noted fishing place four miles beyond Bray."
In the early 19th century, there were some families scattered around the harbour, Blacklion, Windgates, Killincarrig and Rathdown. Delgany was a more substantial and longer-established village. However, Greystones was put on the map with the coming of the railway in 1855, a difficult undertaking which was performed in consultation with Isambard Kingdom Brunel, the famous engineer. The railway station was built on the line dividing the properties of two landowners: the La Touche family of Bellevue House (now in ruins, near Delgany), and the Hawkins-Whitshed family of Killincarrig House (which is now Greystones Golf Club). It provided links with Bray and Dublin and left room for development on the adjoining estates.
Elizabeth Hawkins-Whitshed (better known as Lizzie Le Blond) owned the Hawkins-Whitshed estate from 1871 and she developed Ireland's first planned housing estate, an area currently known as the Burnaby. Lizzie was a trailblazing mountaineer and explorer, a photographer, an author of mountaineering books, fiction, travel writing and a filmmaker. She donated for a nominal rent the site upon which the library in Greystones is built. Her first marriage to Frederick Gustavus Burnaby was short-lived and he is only known to have visited Wicklow once/ However the area is still given his surname. An adjoining estate to that of Elizabeth Hawkins-Whitshed was owned by the La Touche Family. It was during the time William Robert La Touche owned the estate that Greystones developed rapidly. To the north of the station, Church Road, Victoria Road and Trafalgar Road were laid out, and many houses were built. In the early 20th century, the Burnabys began to expand the town on their side of the station, and the roads and houses of the Burnaby were developed and the population grew considerably. The names of these two families remain well known today, with many roads and housing estates bearing their names.
Between 1885 and 1897, the people of Greystones campaigned for a harbour to aid the fishing industry and imports such as coal. The original pier, dock, sea wall and boat slip remained pre-2009 but had endured substantial damage. In the early 20th century, the town felt the effects of coastal erosion (which is still a major problem); the loss of fields and most of the houses on the North Beach Road, and the costly inland relocation of the railway have all resulted. In 1968, the old Kish lighthouse foundation was added to the end of the pier.
At the end of World War II, cars and petrol became widely available, allowing Greystones to gradually expand, filling in space between itself and outlying areas such as Blacklion, Killincarrig and Delgany. However, the popularity of the railway declined; its very existence being in jeopardy during the 1980s, as government cutbacks reduced the service to just a few trains per day. The 1990s brought a revival with the arrival of the electrified DART from Bray, and a much more frequent schedule.
Population and development
Greystones has experienced a huge increase in its population since the 1970s with the construction of mainly large housing estates. The first of these periods lasted for around a decade seeing the development of estates like Hillside, Applewood Heights, Redford Park and many other smaller ones like Burnaby Park. The second boom in construction came during the Celtic Tiger period of the early 2000s which saw developments such as Charlesland (the biggest) just south of the town, which includes over 1,000 dwelling units. Following the 2008 financial crisis little development took place, evident in the difference between the 2011 census and the 2016 census; an increase of only 1,000.
As of 2018, Greystones was experiencing a housing boom. A number of large-scale developments were taking place, mainly on the western fringes of the town, in the harbour area and around Charlesland. The main schemes included Seagreen and Waverly in Blacklion, Glenheron and Archer's Wood beside Charlesland and Marina village at the harbour. There are also multiple other similar schemes approved or pending approval. These new developments resulted in a population increase of almost 4000 between 2016 and 2022.
As of the 2022 census the population of Greystones–Delgany stood at 22,009, making it the second largest town in the county after Bray. In 2016, the Greystones Municipal District Population stood at 26,323.
Wicklow County Council and Greystones Municipal District Council plan for at least 24,000 by 2028 in the town itself.
Along with the housing developments, road networks and facilities have been "improved" to cater for the growth. The road between Greystones and Bray has been slightly widened and realigned. A dual carriageway link road (R774) connecting Greystones to the N11 has been completed to the south of the town. Construction of a full interchange with the N11 has also been completed. Chapel Road has been connected with Blacklion Manor Road forming a new section of wide higher capacity road from the junction at Lidl to the junction with the top of Applewood Heights, creating a complete bottleneck at Delgany village. Estates like Seagreen access from this road.
According to the 2016 census, Greystones had the largest Church of Ireland presence as a proportion of the population (8.2%) anywhere in the country, had the largest proportion of Protestants overall (10.5%), and was the least religious town in the country (18.3% 'no religion').
Transport
Road
Greystones is accessible from the N11 Dublin–Wexford road; an interchange (Junction 11 on the N11) near Charlesland connects with the town via a dual carriageway. This quickly changes into the M11. This then joins onto the M50 (Dublin's orbital motorway) about 10 km north.
Rail
Greystones railway station, which opened on 30 October 1855, is the southern terminus of the DART railway line, a service which connects thirty-one stations along Dublin's east coast. Iarnród Éireann diesel Commuter and InterCity trains also serve Greystones, linking the town with Wicklow, Arklow, Gorey, Wexford, and Rosslare Europort to the south, and Dublin's Connolly Station to the north.
Bus
Greystones is served by the 84, 84N, 84X and 184 bus routes whilst route 702 Aircoach service starting at Charlesland links the area with Dublin Airport.
Walking
Bray and Greystones are linked by a Cliff Walk, which follows the route of the railway line around Bray Head. The walk is 6 km long and takes approximately two hours.
Politics
Greystones is part of the Dáil constituency of Wicklow and the European Parliament constituency of South. Three of Wicklow's five TDs are based in Greystones: Stephen Donnelly (FF), Simon Harris (FG) and Jennifer Whitmore (SD).
In local government, the Greystones local electoral area (LEA) elects six councillors to Wicklow County Council who sit as Greystones Municipal District. This LEA also includes the neighbouring villages of Delgany, Kilcoole and Newcastle Lower.
The following councillors represent the Greystones local electoral area:
In 1984, Greystones was granted town commissioners. This became a town council in 2002. All town councils in Ireland were abolished in 2014.
Development
Marina
A €300 million redevelopment scheme for the harbour was proposed by the Sispar consortium (Sispar is a joint venture consortium of Sisk and Michael Cotter's Park Developments) in a public-private partnership with Wicklow County Council. This development was a topical issue in the town, with objections revolving around the privatisation of public beachfront land without a broad public agreement. The development includes a new harbour, 341 apartments, a 230 berth marina, a new public plaza and facilities for local sporting clubs.
On the granting of planning permission, 6,210 submissions were received by An Bord Pleanála on initial plans, of which more than 6,200 were objections. Many of the objections came from outside County Wicklow, according to a spokesman for Wicklow County Council. Many objected to specifics of the plan while approving the general idea. An oral hearing was held and the board requested the developers to make certain changes which resulted in the plans being scaled down by approximately 10%. Some 3,700 objections were made on these updated plans. On 9 August 2007, the board approved the final plans, while imposing 13 conditions on construction works, including the retention of public access to the Cliff Walk during the development period, strict guidelines in relation to dust suppression, the re-use of demolition materials, and limitations on the hours of operation and noise levels. The board also overruled an earlier inspector's report, instead permitting an old unlicensed landfill to remain beside the new apartments.
In February 2010, it was announced that development of the marina would be paused indefinitely due to conditions in the Irish property market.
After the development plans stalled, the loans attached to the development were transferred to NAMA. Sispar insisted that it needed funding from NAMA to finish the project. In September 2012 it was reported that NAMA had written off €50m owed for the troubled development of Greystones Harbour. It appeared that it was not the Sispar consortium but Sisk alone that controlled the loans.
Almost all of the new harbour facilities are now in use and available to the public, while the construction of apartments is ongoing.
Sports
Association football
The town is home the association football club Greystones United, which is based at Woodlands near the south beach. GUFC is the largest schoolboy/girl football club in the country and has in excess of 700 members. Perhaps the club's most famous alumnus is retired Irish international Paul McShane. Another club, Greystones AFC, is located at 'The Arch Field' just beside the railway bridge at the harbour. Five of their players have represented Ireland at various levels. Ian Horan, Chris Mason and Stephen McCann have represented the Irish Intermediate team and Stephen Roche and Richie O'Hanlon have represented the Irish Colleges team. The Saturday and Sunday sides both play in the top division of the Leinster Senior League.
Gaelic games
Éire Óg Greystones GAA club is located on Mill Road, at the south end of the town. The club has recently undergone a major reconstruction which saw improvements made to the clubhouse, pitches, lighting and parking facilities.
Golf
There are two 18-hole golf courses and a driving range within the town. Greystones Golf Club was founded in 1895 and overlooks the town, the countryside, and the Irish Sea. Charlesland Golf Club is newer, flatter, and located by the sea. There are other courses at Delgany, Glen of the Downs, Kilcoole, Druids Glen, and Bray. Current Lady Vice Captain of Greystones Golf Club is Janet Devin.
Marine
Greystones has many marine-based clubs including sailing and wind-surfing, angling, diving, rowing and Sea Scouts. Greystones rowing club, for example, was established in 1920.
Shore angling for cod and plaice at the beaches and the harbour attracts many people, especially during the summer. Swimming is popular in warmer weather, especially on the south beach.
Rugby
Greystones RFC is a rugby union team which participates in the All-Ireland League.
Tennis
Greystones Lawn Tennis Club has 12 outdoor floodlit courts and a clubhouse located on Mill Road at the south end of the town. It regularly hosts regional and national competitions.
Other sports
There is a lawn bowling club located at Burnaby Park. Greystones is also home to the Greystones Mariners Baseball Club, which competes nationally and which has seen several members represent the Irish national baseball team.
Greystones Cricket (formed in 2012), practices (nets) at Greystones RFC and play their home matches at the Greystones United F.C. grounds. They have three senior men's teams and one ladies' team playing in the Leinster Cricket Union competitions, a taverners and two junior teams.
St. Kilian's Badminton Club plays in Shoreline Leisure Center on Mill Road.
Religion
Greystones has a variety of Christian denominations in the locality, with most divisions of mainstream Christianity represented. There is a Roman Catholic, a Presbyterian, a Church of Ireland, an Evangelical, and an Evangelical Arminian church in Greystones. Recently after the Russian invasion of Ukraine, a large Ukrainian Orthodox population has been present.
Many foreign born migrants have moved to Greystones in recent years, with them making up 21% of the population according to the 2022 census. Many of these migrants are of other religions, such as Hinduism and Islam.
Carraig Eden Theological College is the premier Pentecostal centre for theological study and ministerial training in Ireland, offering BTh and MTh degrees in Applied Theology.
The majority of residents are Catholic; however, Greystones has the largest Church of Ireland presence as a proportion of the population (8.2%) anywhere in the country, has the largest proportion of Protestants overall (10.5%), and is the least religious town in the country (18.3% 'no religion'). (according to the 2016 census).
Education and research
Greystones has eight primary schools, including several national schools, an Educate Together primary school, and an Irish-language Gaelscoil.
The town also has four secondary schools:
St. David's Holy Faith Secondary School is a public, co-educational school.
Temple Carrig School; a Church of Ireland, co-educational secondary school which opened in 2014.
Greystones Community College, a (non-denominational) secondary school which opened in 2020
SEK-Dublin, a private international school which offers Middle Years Programme (MYP) and Diploma Programme (DP) courses. It is located in Belvedere Hall and first opened its doors in 1981.
Wicklow County Council manages a Carnegie library opposite Burnaby Park on the main street (Church Road).
Entertainment
Greystones has a number of entertainment facilities; Charlesland Sports and Recreation Park which include a skate park, several all-weather football and basketball courts, a running track and a playground. The Whale Theatre, used for drama, dance, and concerts, is located in the town centre and is supplemented by Greystones Studios, which provide classes, performance space, practice rooms and AV studios.
Film and television
The Ormonde cinema in Greystones, which closed in July 2007, featured in the Father Ted episode "The Passion of Saint Tibulus" and also in an episode of Custer's Last Standup.
Greystones featured as the backdrop for some scenes in the popular BBC series Ballykissangel.
In the 1980s, many scenes from a series called "Rose of Dublin" were filmed around the harbour area of Greystones.
The town was commonly used in the Irish programme Glenroe.
Parts of the movie Taffin, starring Pierce Brosnan, were filmed in Greystones.
Greystones featured in an episode of Dream Team, a Sky One soccer soap series.
Parts of George Gently, a 2007 British detective one-off by BBC, were filmed around the Harbour. Martin Shaw starred in the production, which is set in 1960s Britain (Northumberland). The Beach House pub was renamed 'The Mariner's Rest' for the occasion.
The movie Yesterday's Children, starring Jane Seymour, was filmed in Greystones.
Economy
The Greystones area is the home to several businesses, including The Happy Pear food company, Goldfish Telecom, and Smart Storage (RTÉ Dragons' Den-winning company based in nearby Newtownmountkennedy).
Greystones remains the most expensive Eircode (A63) outside of Dublin as of Q2 2021 at €495,000.
Notable people
Greystones and its environs (including Delgany) are home to several notable people including:
Amy Bowtell, professional tennis player
Éamon de Buitléar, wildlife film-maker and naturalist
Reggie Corrigan, former Ireland national rugby union team team member and Leinster player
Paul Dunne, golfer
Simon Harris, current Taoiseach
Seán Drea, former Irish Olympic rower
Ronnie Drew of The Dubliners lived in Greystones
Geraldine Fitzgerald, actress
Sean FitzPatrick, former chairman of Anglo Irish Bank
George Hamilton, commentator for RTÉ television
Ciara Kelly, broadcaster
Paul McNaughton, former Irish international rugby player, ex Leinster manager
Samuel Middleton, cricketer
John L. Murray, Chief Justice of Ireland 2004–2011
A. J. Potter, composer
Damien Rice, musician
Marten Toonder, artist, creator of Oliver B. Bumble
Town twinning
Greystones has town twinning agreements with:
Holyhead, Wales, United Kingdom.
Gallery
See also
List of towns and villages in Ireland
References
External links
Greystones Chamber of Commerce
Greystones Tourism
Greystones Town Council, archived website of former authority
Beaches of County Wicklow
Towns and villages in County Wicklow
|
2349024
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B4%D1%83%D0%B1-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%8C
|
Гутянський дуб-велетень
|
Гутянський дуб-велетень — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Об'єкт природно-заповідного фонду Харківської області.
Розташована на території Богодухівського району Харківської області, біля села Первухинка.
Площа — 0,1 га. Статус присвоєно згідно з рішенням облвиконкому від 03.12.1984 року № 562. Перебуває у віданні ДП «Гутянське лісове господарство» (Гутянське л-во, кв. 77, вид. 7).
Статус присвоєно для збереження одного екземпляра дуба звичайного віком понад 350 років — залишок корінних пралісів.
Джерела
Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду України станом на 01.01.2013; (174. Гутянський дуб-велетень)
Гутянський дуб-велетень
Гутянське лісництво
Ботанічні пам'ятки природи Харківської області
Природоохоронні об'єкти, засновані 1984
Дуби
|
1136489
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/12367%20%D0%9E%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%8C%D1%8E%D1%81
|
12367 Ориньюс
|
12367 Ориньюс (12367 Ourinhos) — астероїд головного поясу, відкритий 8 лютого 1994 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,613.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (12301-12400)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1994
Головний пояс астероїдів
|
33897
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%B4%D0%BE
|
Дідо
|
Дідо — низка поколінь французьких друкарів, видавців, винахідників і підприємців у області поліграфії і паперового виробництва. Родоначальник — Франсуа Дідо (1689—1757) заснував друкарню (1713) і книжковий магазин в Парижі. Найзначніші представники: Франсуа Амбруаз Дідо (1730—1804) удосконалив друкарський верстат, вніс поліпшення в типометрію Фурньє, відлив шрифт «антиква», ввів веленевий папір, видав дві серії французьких класиків; Фірмен Дідо (1764—1836) ввів термін і практично реалізував стереотипію, створив сучасну типометрію («система Дідо»). За заслуги Фірмена Дідо рід Дідо в 1887 одержав прізвище Фірмен-Дідо («Firmin Didot» — видавнича і книготоргова фірма Франції).
Посилання
Винахідники
Видавці
Друкарі
Персоналії за алфавітом
|
3451084
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Ратислово (Владимирська область)
|
Ратислово (Владимирська область)
Ратислово — село у Юр'єв-Польському районі Владимирської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Красносельське сільське поселення. Населення становить 82 особи (2010).
Історія
Село розташоване на землях фіно-угорського народу мещери.
Від 10 квітня 1929 року належить до Юр'єв-Польського району, утвореного спочатку у складі Александровського округу Івановської промислової області з частини Юр'єв-Польського повіту Владимирської губернії. Від 1944 року в складі Владимирської області.
Згідно із законом від 11 травня 2005 року входить до складу муніципального утворення Красносельське сільське поселення.
Населення
Примітки
Села Владимирської області
Населені пункти Юр'єв-Польського району
|
352289
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Helicoverpa%20zea
|
Helicoverpa zea
|
Helicoverpa zea, commonly known as the corn earworm, is a species (formerly in the genus Heliothis) in the family Noctuidae. The larva of the moth Helicoverpa zea is a major agricultural pest. Since it is polyphagous (feeds on many different plants) during the larval stage, the species has been given many different common names, including the cotton bollworm and the tomato fruitworm. It also consumes a wide variety of other crops.
The species is widely distributed across the Americas with the exception of northern Canada and Alaska. It has become resistant to many pesticides, but can be controlled with integrated pest management techniques including deep ploughing, trap crops, chemical control using mineral oil, and biological controls.
The species migrates seasonally, at night, and can be carried downwind up to 400 km. Pupae can make use of diapause to wait out adverse environmental conditions, especially at high latitudes and in drought.
Distribution
The corn earworm is found in temperate and tropical regions of North America, with the exception of northern Canada and Alaska as it cannot overwinter in these areas. Helicoverpa zea found in the eastern United States also does not overwinter successfully. They live in Kansas, Ohio, Virginia, and southern New Jersey, but survival rate is mainly affected by the severity of the winter. Corn earworm moths regularly migrate from southern regions to northern regions depending on winter conditions. They are also found in Hawaii, the Caribbean islands, and most of South America, including Peru, Argentina, and Brazil.
Cotton earworms have also been reported from China in 2002.
The taxonomy of Helicoverpa was poorly understood for a long time. Many older works referring to "Heliothis obsoleta", a synonym of H. armigera, are actually about H. zea.
Lifecycle and description
Eggs
Eggs are individually deposited on leaf hairs and corn silks (not in reference given). The eggs are initially pale green in color, but over time they turn yellowish and then grey. Eggs are 0.5 mm in height and average about 0.55 mm in diameter. They hatch after 66 to 72 hours of development. Once larvae have breached the chorion, they spend up to 83% of eclosion making an exit hole larger than their heads. Larvae spend the rest of the time making a silk meshwork around the exit hole; this both helps them escape the shell and helps them find the shell afterwards so they can feed on it. After feeding on their shell, larvae rest about 3 minutes before they begin feeding on the plant material around them.
Larvae
Following hatching, larvae feed on the reproductive structures of the plant and usually develop through four to six instars. Initially, the young larva feed together, and this stage is their most destructive stage. Through maturation, older larvae become aggressive and cannibalistic, leaving one or two larvae per feeding site (See Interfamilial Predation). They usually have orange heads, black thorax plates, and a body color that is primarily black. Their bodies can also be brown, pink, green, and yellow with many thorny microspines. Mature larvae migrate to the soil, where they pupate for 12 to 16 days.
Pupae
Larvae pupate 5 to 10 cm below the soil surface. Pupae are brown in color; they measure 5.5 mm wide and 17 to 22 mm long. The biggest environmental factor that affects the pupal developmental rate is temperature, primarily soil temperature. This is because proper insulation facilitates development, and soil temperatures below 0 degrees Celsius correlate to higher pupal mortality. Another factor that influences pupal development is soil moisture. Pupal mortality is high in wet soil, where the moisture level is between 18 and 25 percent. Dehydration can also lead to high death rates among pupae, if soil moisture is as low as 1 to 2 percent.
Adults
Adults have forewings that are yellowish brown in color and have a dark spot located in the center of their body. The moths have a wingspan ranging from 32 to 45mm, and live over thirty days in optimal conditions. However, the life span ranges from five to fifteen days on average. They are nocturnal and hide in vegetation during the day. Adult moths collect nectar or other plant exudates from a large number of plants, and live for 12 to 16 days. Females can lay up to 2,500 eggs in their lifetime.
Economic impact
Damage
The corn earworm is a major agricultural pest, with a large host range encompassing corn and many other crop plants. H. zea is the second-most important economic pest species in North America, next to the codling moth. The estimated annual cost of the damage is more than US$100 million, though expenditure on insecticide application has reached up to $250 million. The moth's high fecundity, ability to lay between 500 and 3,000 eggs, polyphagous larval feeding habits, high mobility during migration, and a facultative pupal diapause have led to the success of this pest.
Control
Two kinds of control measures have been advocated since the 19th century. One aims at total pest population reduction, while the other is aimed at protection of the particular crop. , integrated pest management (IPM), an array of techniques and approaches to control pests, was recommended. Practices such as deep ploughing, mechanical destruction, and trap crops are also used to kill different instars. Chemical control is widely successful, and includes the use of applying mineral oil inside the tip of each corn ear, which suffocates the young larvae. Pesticides are one method by which corn earworm populations are controlled; however, since they have been widely used, the insects have become resistant to many pesticides. The use of biological controls, such as the bacterium Bacillus thuringiensis and various forms of nematodes, is also common, although not without their own problems. Corn earworm moths are not always vulnerable to the bacterium, and they are only afflicted by nematodes once the larvae have pupated and dropped to the ground. Strains of maize have been genetically modified to produce the same toxin as the bacterium, and are referred to as Bt-corn.
Survival
Natural enemies
More than 100 insect species prey on H. zea, usually feeding on eggs and larvae. The insidious flower bug (Orius insidiosus), a pirate bug, feeds on the eggs of H. zea, thus acting as a biological control agent. Some plants emit a blend of chemicals in response to damage from H. zea, which attract parasitic insects. Cardiochiles nigriceps, a solitary endoparasitoid wasp, makes use of these volatile plant compounds to identify the presence of H. zea. When the wasps find damaged host plants, they hover around and then search for the host with their antennae. When the females find their prey, they use their antennae to position themselves and deposit eggs into the host. The braconid wasp Microplitis croceipes, which deposits its eggs inside a living caterpillar, is also an important parasitoid of both H. zea and the related species Heliothis virescens. When larval densities are high, a fungal pathogen, Nomuraea rileyi, can cause an outbreak of disease. However, pupal mortality is high not because of predators, but because of harsh weather conditions, collapsing pupal chambers, and disease.
Larval predation
As the larvae mature, they become increasingly aggressive. Although they have host plants surrounding them, H. zea larvae attack and eat other insects. When presented with a second-instar larva of Urbanus proteus, the corn earworm larva grasps the insect, rolls onto its side to form a semicircle, and begins feeding on the insect's posterior end. If the U. proteus begins to bite out of defense, H. zea rotates the larva 180° and uses its mandibles to puncture the head capsule, killing the insect. Then, the H. zea larva rotates the U. proteus back to its original position and continues feeding until the insect is entirely consumed. Even when presented with up to five U. proteus larvae, H. zea engages in the unique behavior, as the larvae have a higher affinity for lepidopterous prey over plant material. H. zea raised in a low-moisture environment has a lower pupal weight and a longer developmental time than those raised in environments of high moisture, so a nutritional benefit exists to such aggressive feeding behavior under such conditions.
Movement
Migration
Helicoverpa zea is a seasonal, nocturnal migrant, and adults disperse, weather permitting, when there are poor reproductive conditions. In short-range dispersal, the moths move within the crop and low over the foliage. This type of dispersal is mostly independent of wind currents. Long-range dispersal involves adults flying up to 10 meters above the ground and moving downwind from crop to crop. Migratory flights occur up to 1–2 km above the ground and can last for hours. Migration of 400 km is common for such flights as moths are carried downwind. Helicoverpa zea caterpillars are usually intercepted on produce transported by air-freight transportation. Most activity is restricted to the night-time. Some moths display vertical take-off flight, which carries them above the flight boundary layer and allows them to undertake migratory movement in upper wind systems. During mating, males engage in high-speed directed flight in search of pheromone plumes (See Pheromone Production).
Diapause
Pupae have the ability to enter facultative diapause, the state of arrested development and growth in response to a change in the environment. By preparing themselves for a major change in environmental conditions, they can increase reproductive success. Diapause increases with increasing latitude. In tropical conditions, populations breed continuously, and only 2-4% of pupae diapause. In subtropical and temperate regions, most individuals diapause. Individuals who don't enter diapause in these areas emerge in late fall and die without reproducing. Drought-responsive diapause has also been observed in the summer.
Feeding
Host plants
Helicoverpa zea has a wide host range, attacking vegetables that include corn, tomato, artichoke, asparagus, cabbage, cantaloupe, collards, cowpea, cucumber, eggplant, lettuce, lima bean, melon, okra, pea, pepper, potato, pumpkin, snap bean, spinach, squash, sweet potato, and watermelon. However, not all of these are good hosts. While corn and lettuce are shown to be great hosts, tomatoes are less beneficial, and broccoli and cantaloupe are poor hosts. Corn and sorghum are most favored by corn earworms. Various signs reveal the presence of these moths. Young maize crops have holes in their leaves, following whorl-feeding on the apical leaf. Eggs can be found on silks on larger plants, and silks display grazing evidence. The soft, milky grains in the top few centimeters of corn cobs are eaten as the corn ears develop. One larva per cob can be observed. Bore holes are observed in cabbage and lettuce hearts, flower heads, cotton bolls, and tomato fruits. Sorghum heads are grazed, and legume pod seeds are eaten.
Corn
Helicoverpa zea earns its nickname the corn earworm for its widely known destruction of cornfields. The corn earworm feeds on every part of corn, including the kernels. Severe feeding at the tip of kernels allows entry for diseases and mold growth. Larvae begin feeding on the kernels once they have reached third instar. Larvae penetrate 9 to 15 cm into the ear, with deeper penetration occurring as the kernels harden. Larvae do not eat the hard kernels, but take bites out of many kernels, lowering the quality of the corn for processing.
Soybeans
Helicoverpa zea is the most common and destructive pest of soybean growth in Virginia. About one-third of Virginia acreage is treated annually with insecticide, costing farmers around 2 million dollars. The degree of damage varies on the size of the pest infestation, the timing, and the stage of the plant. However, soybean plants are capable of withstanding a large amount of damage without substantial yield loss depending on soil moisture, planting date, and weather. If the damage is early in the plants life, then damage will mostly be to the leaves. Plants compensate for the damage by processes such as increasing seed size in remaining pods. Most damage happens in August, when the plants are flowering. Attacks that happen after August do much less damage because many pods have developed tougher walls that H. zea can't penetrate. Infestations that affect pod formation and seed filling have the potential to reduce yields, and because this happens in the later stages of plants, they have less time to compensate.
Female moths are attracted to flowering soybean fields. The most severe infestations occur between flowering and when pods become fully developed. Large-scale outbreak is associated with time of peak flowering, when most pods are developed, and peak moth flight, for giant. Moths are also attracted to drought stressed soybeans or fields with poor growth. Dry weather leads to quick drying of corn plants, compelling moths to leave and seek other hosts. Heavy rainfall also decreases corn earworm populations because it drowns pupae in their soil chambers, limits moth flight, washes eggs from leaves, and creates favorable conditions for fungal diseases that kill caterpillars.
Mating
Pheromone production
A hormone produced in the brain of the female moths controls sex pheromones. The hormone is released into the hemolymph to stimulate pheromone production. Pheromone biosynthesis-activating neuropeptide (PBAN) is a peptide that regulates pheromone production in moths. It acts on the pheromone gland cells using calcium and cyclic AMP. Although the photoperiod regulates the release of PBAN to some extent, the chemical signals from the host plant supersede the effect from the time of day. Female Helicoverpa zea in corn fields do not produce pheromones during the night until they encounter corn. Several natural corn silk volatiles like the plant hormone Ethylene as a plant hormone#ethylene induce H. zea pheromone production. The presence of the silk from an ear of corn is enough to cause pheromone production, and physical contact between females and corn is unnecessary. This evolutionary mechanism enables the moths to coordinate their reproductive behavior with the availability of food. Female moths often become depleted of sex pheromone after mating within 2 hours of separation from the male. The pheromonostatic peptide (PSP), a protein 57 amino acids long found in the male accessory gland, is what causes depletion of the female's sex pheromone. This capability in males has been selected for because it increases the reproductive fitness of those that carry it, since other males will not be attracted to a female without a sex pheromone; thus, the female will bear only the first male's offspring. The transfer of a spermatophore without accessory gland products does not stop female pheromone production, but does stop the female's calling behavior. Intense selection acting on males to manipulate female reproductive physiology promotes rapid evolution of specific molecules, and male-derived pheromone suppressing factors exhibit positive selection. When females are infected with the virus Helicoverpa zea nudivirus 2, they produce 5 to 7 times the amount of sex pheromone than uninfected females.
Mortality
Sperm competition and chemicals introduced to females through mating have a negative effect on females and their lifespan. In males, production of the spermatophore, sperm, and secondary chemicals reduces their lifespan. As the number of copulations increase, the rate of mortality also increases in both sexes.
Flight behavior
Males must first wait to sense a female's pheromones before they can locate her. Before males engage in flight to find a female, they warm-up by shivering the major flight muscles to reach thoracic temperature optimal to sustain flight, around 26 degrees Celsius. The thermoregulatory shivering activities of males were measured as they were exposed to different sex-related olfactory cues. Males are found to heat up more quickly in the presence of a female pheromone and take-off at a lower thoracic temperature than males who are exposed to other chemical scents. Since heating up to the right temperature leads to better flight performance than flying immediately, there is a trade-off between sub-optimal flight performance and rapid onset of directed flight. Helicoverpa zea males exposed to an attractive pheromone blend thus spend less time shivering and increase their heating rate. Thermoregulatory behavior of unrestrained moths is associated with competition for access to females, showing the ecological trade-off.
Gallery
References
External links
corn earworm on the UF / IFAS Featured Creatures Web site
corn earworm moth Find large format diagnostic photos and information.
Z
Moths of North America
Moths of Central America
Moths of South America
Agricultural pest insects
Tomato diseases
Moths described in 1850
Owlet moths of Africa
Insect pests of millets
|
1937498
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D1%81%D1%83
|
Шокису
|
Шокису — село у складі Шалкарського району Актюбінської області Казахстану. Входить до складу Кішикумського сільського округу.
Населення — 356 осіб (2021; 319 у 2009, 258 у 1999, 255 у 1989).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Шалкарського району
Села Актюбінської області
|
844302
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%BD%D1%96%20%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%97
|
Сингулярні гомології
|
Сингулярні гомології — гомології, що визначаються виходячи з сингулярних симплексів топологічного простору X таким же чином, як звичайні (симпліційні) гомології (і когомології) поліедра — виходячи з лінійного симплекса.
У категорії поліедрів сингулярна теорія еквівалентна симпліційній (а також клітинній). Цим звичайно встановлюється топологічна інваріантність останніх. Проте значення груп сингулярних гомологій цим не вичерпується. Маючи простий опис, вони застосовні у достатньо широких категоріях гомотопно інваріантних топологічних просторів. Природні зв'язки з теорією гомотопій роблять сингулярну теорію незамінною в гомотопній топології.
Проте, хоча групи сингулярних гомологій визначені для будь-яких топологічних просторів без яких-небудь обмежень їх застосування виправдане лише при істотних обмеженнях типу локальної стягуваності або гомологічної локальної зв'язності. Сингулярні ланцюги, будучи за своєю природою «дуже» лінійно зв'язними, не несуть в собі інформацію про «неперервні» цикли, якщо вони не є «достатньо» лінійно зв'язними. Тому в загальних категоріях топологічних просторів замість сингулярних звичайно використовуються когомології Александрова — Чеха і асоційовані з ними гомології.
Означення
Під сингулярним симплексом розуміється неперервне відображення n-вимірного стандартного симплекса причому образ звичайно називається носієм і позначається . Сингулярні ланцюги — формальні лінійні комбінації сингулярних симплексів з коефіцієнтами в абелевій групі G. Вони утворюють групу Cn(X, G). Групи ланцюгів об'єднуються в сингулярний ланцюговий комплекс з граничним гомоморфізмом , що визначається співвідношенням:
де
Ядро граничного оператора позначається , і називається групою сингулярних n-циклів. Образ граничного оператора позначається і називається групою сингулярних n-границь.
Також виконується рівність n-на гомологічна група простору X визначається як факторгрупа:
Сингулярні когомології
Сингулярні когомології визначаються двоїстим чином. Комплекс коланцюгів визначається як комплекс гомоморфізмів в G комплексу цілочислових сингулярних ланцюгів . Менш формально, коланцюги — функції ξ, визначені на сингулярному симплексі, що приймають значення в G, а кограничний гомоморфізм d визначається формулою:
Сингулярні когомології — це факторгрупи груп n-вимірних коциклів (ядер ) за підгрупами кограниць (образів ).
Гомології і когомології з коефіцієнтами в довільній групі G можуть бути виражені через цілочислові гомології за допомогою формул універсальних коефіцієнтів. Когомології з коефіцієнтами в групі G пов'язані з цілочисловими когомологіями формулами універсальних коефіцієнтів лише для скінченно породжених груп G.
f# і g#.
Гомотопна інваріантність
Якщо X і Y є двома гомотопно еквівалентними топологічними просторами, то
для всіх n ≥ 0. Це означає, що сингулярні гомологічні групи є гомотопними інваріантами.
Зокрема, якщо X зв'язаним стягуваним простором, то всі його гомологічні групи є тривіальними, за винятком .
Більш загально, кожне неперервне відображення f: X → Y породжує гомоморфізми
для яких
тобто f# є ланцюговим гомоморфізмом і відповідно породжує гомоморфізм на групах гомології
Тоді якщо f і g є гомотопними відображеннями, то f* = g*. Як наслідок, якщо f є гомотопною еквівалентністю, то f* є ізоморфізмом, оскільки існує неперервне відображення h: Y → X для якого і є гомотопними відповідним тотожним відображенням. Тому і є тотожними гомоморфізмами на і відповідно, тож h* є оберненим гомоморфізмом до f*.
Для доведення факту, що f* = g* для гомотопних відображень, достатньо побудувати ланцюгову гомотопію:
між ланцюговими гомоморфізмами f# і g#.
Нехай F : X × [0, 1] → Y є гомотопією між f і g. Вона породжує ланцюгові гомоморфізми : Якщо і є відповідними вкладеннями то достатньо побудувати ланцюгову гомотопію
між і . Тоді буде необхідною ланцюговою гомотопією між f# і g#.
Оскільки відображає базові елементи σ: Δn → X із Cn(X) у елемент із Cn+1(X × [0, 1]) то має зміст розглянути Δn × [0, 1]. Цей топологічний простір можна триангулювати індукцією по розмірності кістяка. Для розмірності менше 0 є порожньою множиною. Якщо побудована триангуляція для всіх k < r і λ є деяким симплексом розмірності r, то для границі за припущенням індукції існує триангуляція простору Якщо позначити точку для барицентра b відповідного симплекса то симплексами у триангуляції (Δn)r × [0, 1] будуть усі симплекси μ із триангуляції (Δn)r - 1 × [0, 1], а також симплекси виду для симплексів μ із триангуляції (тобто симплекси вершинами яких є і вершини симплекса μ) для всіх симплексів λ розмірності r, самі точки для цих симплексів і також симплекси і і з Для r = n зокрема одержується триангуляція Δn × [0, 1].
Припустимо, що вже побудовано для всіх r < n і всіх просторів X (для r < 0 можна взяти нульовий гомоморфізм). Для сингулярного симплекса σ: Δn → X визначимо:
Вище позначено точку для барицентра b і для довільного симплекса вираз позначає симплекс із вершинами із і a із продовженням по лінійності. Також за індукцією є лінійною комбінацією симпліційних відображень.
Для цього гомоморфізму
Але Згідно припущення індукції для n - 1 і простору :
Звідси і тому:
що завершує індуктивний крок у побудові гомоморфізму і відповідно також гомоморфізму P який і буде ланцюговою гомотопією між f# і g#.
Див. також
∪-добуток
Когомологія де Рама
Ланцюговий комплекс
Ланцюгова гомотопія
Послідовність Маєра — Вієторіса
Симпліційна гомологія
Література
Вик Дж. У. Теория гомологий. Введение в алгебраическую топологию. — Москва: МЦНМО, 2005
Дольд А. Лекции по алгебраической топологии. — Москва: Мир, 1976
Дубровин Б. А., Новиков С. П., Фоменко А. Т. Современная геометрия: Методы теории гомологий. — Москва: Наука, 1984
Зейферт Г., Трельфалль В. Топология. — Ижевск: РХД, 2001
Лефшец С. Алгебраическая топология. — Москва: ИЛ, 1949
Новиков П. С. Топология. — 2 изд. испр. и доп. — Ижевск: Институт компьютерных исследований, 2002
Прасолов В. В. Элементы теории гомологий. — Москва: МЦНМО, 2006
Свитцер Р. М. Алгебраическая топология. — гомотопии и гомологии. — Москва: Наука, 1985
Спеньер Э. Алгебраическая топология. — Москва: Мир, 1971
Стинрод Н., Эйленберг С. Основания алгебраической топологии. —Москва: Физматгиз, 1958
Фоменко А. Т., Фукс Д. Б. Курс гомотопической топологии. — Москва: Наука, 1989
Алгебрична топологія
|
800145
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/453%20%D0%A2%D0%B5%D1%8F
|
453 Тея
|
453 Тея (453 Tea) — астероїд головного поясу, відкритий 22 лютого 1900 року Огюстом Шарлуа у Ніцці.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (401-500)
Посилання
Астрономічні об'єкти, відкриті 1900
Головний пояс астероїдів
Астрономічні об'єкти, відкриті Огюстом Шарлуа
Сім'я Флори
|
12381295
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Longdong%20stream%20salamander
|
Longdong stream salamander
|
Longdong stream salamander
The Longdong stream salamander (Batrachuperus londongensis) is a species of salamander in the family Hynobiidae endemic to Sichuan, China, where it is found in the Longdong River on Mount Emei. Its natural habitats are rivers and freshwater springs. It is threatened by habitat loss.
References
Batrachuperus
Taxonomy articles created by Polbot
Amphibians described in 1978
Endangered Fauna of China
|
1189962
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%83%D1%80%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%8C
|
Аурешть
|
Аурешть, Аурешті — село у повіті Вилча в Румунії. Входить до складу комуни Орлешть.
Село розташоване на відстані 149 км на захід від Бухареста, 37 км на південь від Римніку-Вилчі, 61 км на північний схід від Крайови, 143 км на південний захід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Вилча
|
62622116
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ushitsa%20uezd
|
Ushitsa uezd
|
Ushitsa uezd
The Ushitsa uezd was a county (uezd) of the Podolia Governorate of the Russian Empire. The uezd bordered Letichev uezd to the north, the Mogilev uezd to the east, the Khotin uezd of the Bessarabia Governorate to the south, and the Kamenets-Podolsky uezd to the west. It included most of Kamianets-Podilskyi Raion of Ukraine. The district was eponymously named for its administrative center, Novaya Ushitsa (modern-day Nova Ushytsia).
Administrative divisions
The subcounties (volosts) of the Ushitsa uezd in 1912 were as follows:
Demographics
At the time of the Russian Empire Census of 1897, Ushitsky Uyezd had a population of 223,312. Of these, 84.6% spoke Ukrainian, 11.4% Yiddish, 2.3% Russian, 1.2% Polish, 0.4% German and 0.1% Moldovan or Romanian as their native language.
Notes
References
Uezds of Podolia Governorate
|
22835
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BA%20%28%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29
|
Різак (рослина)
|
Різак (рослина)
Різак (Falcaria Bernh.) — рід дворічних зіллястих рослин з родини зонтичних.
Рід містить єдиний вид, яке зростає й в Україні:
Різак веховий або звичайний (Falcaria sioides (Wib.) Aschers. = Falcaria vulgaris Bernh.]. Рослина гола, сизуватозелена. Росте в степах, уздовж меж і шляхів, на луках, як бур'ян на полях у всій Україні, крім Карпат. У народній медицині вживають при шлункових хворобах, у побуті — для вигнання мух;
Література
Окружкові
Флора Євразії
Роди квіткових
|
6530491
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Fireflight
|
Fireflight
|
Fireflight is an American Christian rock band formed in Eustis, Florida, in 1999. The band was signed by Flicker Records.
The band currently consists of vocalist Dawn Michele, Glenn and Wendy Drennen, guitarist and bassist respectively, and guitarist Justin Cox (who left in 2013 but rejoined in 2019). They have released seven studio albums and have played in tours, including ShoutFest, Revelation Generation and Winter Jam. The band has also been featured on the Scars Remain tour with Disciple, Family Force 5, and Decyfer Down. Their fourth full-length album For Those Who Wait (2010) was nominated in the 2011 Grammy Awards.
Their most recent album, Who We Are: The Head and the Heart, was released in October 2020.
History
The band initially formed when Glenn Drennen started a band with his wife Wendy and school friend Justin Cox. While attending a graduation service for Glenn's little brother, Glenn and Wendy heard Dawn Futch (later Dawn Michele) singing during the service. They asked her to be in the group and she agreed. Through a mutual friend, the band met Phee Shorb.
The name "Fireflight" was suggested by Dawn Michele shortly before they did a small performance at a church. The name has no meaning, as suggested by the band in an interview with Jesus Freak Hideout.
They independently released the album Glam-rök, which was produced by Cox, in 2002. They followed up with the five-track EP On the Subject of Moving Forward in 2004 before they were signed to the major record label Flicker Records.
After years of touring, Fireflight released their major label debut album The Healing of Harms in 2006 with two No. 1 singles, "You Decide" and "Waiting".
The album peaked at No. 37 on Billboard magazine's Top Christian Albums chart. The song "You Decide", featuring Josh Brown of Day of Fire, was the top request at TVU music television in August 2006. It was the second most played song on Christian Rock radio stations according to the September 1, 2006, R&R magazine airplay chart, No. 11 on the R&R Christian Hit Radio charts on October 23, 2006, and No. 1 on the Christian Radio Weekly chart. On Billboard's chart, it peaked at No. 27 on the Hot Christian Singles chart, and it finished in the Top 25 of 2006 for the network radio station Air1.
Their second single, "Waiting", reached No. 1 R&R and CRW Christian Rock chart and stayed there for three consecutive weeks during the month of February 2007. The band concurrently released the songs "It's You", "Star of the Show", and "Attitude" to Christian Hit Radio stations.
During another extensive year of touring, the band was experiencing an emotional roller coaster while writing their album Unbreakable. Michele described how stressful and intense writing the album was:
It almost felt like things were out of control. We'd gone through a difficult year as a band with a lot of emotional ups and downs. We basically lived together in a van while writing the new album, and that put us in a pressure cooker. All the stresses were magnified because you're completely out of your comfort zone, and it really does crank up the intensity of the writing. We poured all of our hope, sorrow, anger, dreams and fears into the music.
Fireflight debuted clips of the single "Unbreakable" in promos for the new Bionic Woman television series. "Unbreakable" is the title song from their album released in March 2008. The single rose to the number one spot on CRW and R&R's Christian Rock charts seven weeks after its release. The band's third number one rock song was the most added song on Christian Hit Radio radio stations in February 2008. It ended 2008 as the 14th most-played song Christian CHR radio according to R&R magazine's Christian CHR chart.
The band played at Winter Jam 2010.
Fireflight's fourth full-length album entitled For Those Who Wait was released on February 9, 2010. They shot music videos for both "For Those Who Wait", which came out June 1 on their official YouTube channel, and the lead single "Desperate". "Desperate" was unveiled on February 9, 2010, to coincide with the release of the new album. The album peaked at No. 5 on Billboard Hot Christian Albums and is their highest-charting CD. "Desperate" was once a No. 1 single on christianrock.net and on BDSradio.com's Christian Rock chart, and it peaked at No. 3 on the Christian CHR chart on the same website.
The next single to be released was "For Those Who Wait". The video for the title track was released in May. On November 25, 2010, Fireflight's band trailer was stolen. It contained approximately $80,000 worth of equipment and merchandise. FireFlight was nominated for Best Rock/Rap Gospel Album for the 53rd Grammys; they lost to Switchfoot. In February 2011, the band's original drummer Phee Shorb left the band to become a Christian speaker; he was replaced by Adam McMillion.
The band released their fifth album, Now, on March 6, 2012, which became their most chart-topping and fastest selling album, reaching No. 1 on the Contemporary Christian Charts. Its leading track, "Stay Close", was released in the Winter Jam Tour 2011. The band released a music video for "Stay Close" on YouTube on their official Vevo account. The album has sold more than 40,000 copies as of July 15, 2012.
In early 2014, Fireflight announced that they had asked and been granted a release from their recording contract and were launching a Pledgemusic campaign to raise money for their sixth studio album, to be released independently. On June 25, 2014, it was revealed that the title of the new album would be titled Innova. On September 5, 2014, it was announced that Innova would be released May 5, 2015. On March 3, 2017, they released RE•IMAG•INNOVA, an EP with reimagined selections from Innova.
Guitarist Justin Cox rejoined the group in 2019. The band's seventh album, Who We Are: The Head and the Heart, was released on October 23, 2020.
Band members
Current members
Dawn Michele – lead vocals (1999–present)
Wendy Drennen – bass guitar, backing vocals (1999–present)
Glenn Drennen – rhythm guitar (1999–present)
Justin Cox – lead guitar, backing vocals, keyboard (1999–2013, 2019–present)
Former members
Phee Shorb – drums (1999–2011)
Adam McMillion – drums (2011–2015, 2020)
Timeline
Discography
The Healing of Harms (2006)
Unbreakable (2008)
For Those Who Wait (2010)
Now (2012)
Innova (2015)
Who We Are: The Head and the Heart (2020)
Music videos
The video for the song "For Those Who Wait" was nominated for a Dove Award for Short Form Music Video of the Year at the 42nd GMA Dove Awards.
Awards
GMA Dove Awards
Grammy Awards
References
External links
Exclusive Interview with Dawn of Fireflight
1999 establishments in Florida
American musical quintets
American post-grunge musical groups
Christian rock groups from Florida
Christianity in Orlando, Florida
Essential Records (Christian) artists
Flicker Records artists
Musical groups established in 1999
Musical groups from Orlando, Florida
Female-fronted musical groups
|
4607278
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%BE
|
Мелешево
|
Мелешево — присілок в Макар'євському районі Костромської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Входить до складу муніципального утворення Унженське сільське поселення.
Історія
У 1936-1944 року населений пункт перебував у складі Івановської області. Від 1944 належить до Костромської області.
Від 2007 року входить до складу муніципального утворення Унженське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Макар'євського району
|
43577
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Carmelites
|
Carmelites
|
Carmelites
The Order of the Brothers of the Blessed Virgin Mary of Mount Carmel (abbreviated OCarm), known as the Carmelites or sometimes by synecdoche known simply as Carmel, is a mendicant order in the Roman Catholic Church for both men and women. Historical records about its origin remain uncertain; it was probably founded in the 12th century on Mount Carmel.
Names
The Order of the Brothers of the Blessed Virgin Mary of Mount Carmel are also known simply as the Carmelites or the Carmelite Order. To differentiate themselves from the Discalced Carmelites (founded in 1562), who grew out of the older order but today have more members, the original Carmelites are sometimes known as the Carmelites of the Ancient Observance and very rarely the Calced Carmelites (discalced being a reference to some religious orders going barefoot or wearing sandals instead of shoes).
History
Historical records about its origin remain uncertain, but the order was probably founded in the 12th century on Mount Carmel in the Crusader States. Berthold of Calabria, as well as Albert of Vercelli, have traditionally been associated with the founding of the order, but few clear records of early Carmelite history have survived. The order of Carmelite nuns was formalised in 1452.
Spiritual origin
The Carmelite Order is one of the few monastic orders, if not the only one, not to refer to a charismatic founder, but to a prophet of the Old Testament: Elijah and his disciple Elisha are considered by the Carmelites as the spiritual fathers of the order. Tradition indicates the presence on Mount Carmel of a series of Jewish and then Christian hermits who lived, prayed and taught in the caves used by Elijah and Elisha. This is how the first Christian hermits (at the origin of the founding of the order) settled in the caves of Mount Carmel to pray to God. The first chapel built within the hermitages and bringing together this community is dedicated to the Virgin Mary. Very quickly, the spirituality of the order turned to Mary who became the queen and mistress of Carmel.
Hermit and monastic life on Mount Carmel
Before the presence of the Carmelites, in the 6th century Byzantine monks built a monastery dedicated to Saint Elijah in a valley a few kilometers south of the present monastery. This was destroyed in 614 by the Persians of Khosrow II. Around 1150, a Greek monk from Calabria established a community of about ten members among the ruins of the ancient Byzantine monastery which he rebuilt and renamed Saint Elijah.
Foundation of the Order on Mount Carmel
Tradition indicates that the order was founded in 1185, but that is based on the story of a pilgrim in the Holy Land, the interpretation of which remains questionable. The oldest (and most reliable) written accounts of the presence of Latin hermits on Mount Carmel date back to 1220 and another text from 1263 (See ). During the Third Crusade, a group of hermits led by Berthold of Calabria began to inhabit the caves of Mount Carmel following the prophet Elijah. This first monastery was located in the east–west facing valley located south of the current monastery, and east of the "Haifa Sde Yehoshua Cemetery".
At the beginning of the 13th century, their leader was supposed to be Brocard, although written evidence is lacking. In the Carmelite rule, reference is made only to "Brother B." (in the introductory sentence of the rule) who asked the patriarch for a rule of life for hermits. Tradition has established that it was Brocard, second prior general of the order, who asked the Latin Patriarch of Jerusalem, Albert of Vercelli, to provide the group of hermits with a written rule of life. This rule, dated 1209, is centered on prayer and defined the way of life of hermits.
The first act of the Order of Brothers of The Blessed Virgin Mary of Mount Carmel was to dedicate a chapel to the Virgin Mary under the title of Mary, Star of the Sea (in Latin: Stella Maris). Elisabeth Steinmann considers it probable that the hermits of Mount Carmel also settled in some cities of Palestine (Acre, Israel, Tire, Tripoli, Beaulieu in Lebanon), but after a few decades, these hermits began to leave the Holy Land as a result of the insecurity linked to the Muslim reconquests which marked the end of the Crusades. They then returned to Europe where they spread this new monastic order.
The rule of St. Albert was not approved by a pope until 30 January 1226 in the bull Ut vivendi normam of Honorius III. In 1229 Pope Gregory IX confirmed this rule again and gave it the status of Regula bullata.
At the end of the first crusade led by Louis IX of France in the Holy Land in 1254 (the Seventh Crusade), Louis brought six Carmelites back to France who joined with those who since 1238 had started to seek and found houses all over Europe. The fall of Saint-Jean-d'Acre in 1291, and the fall of the Latin state of Palestine led to the destruction of the last Carmelite convents in the Holy Land. The Carmelites who had chosen to remain there were massacred by the Mamelukes.
Jerg Ratgeb painted a fresco retracing the life of the Carmelites at the beginning of the 16th century, on the walls of the refectory of the Carmelite monastery in Frankfurt.
From hermits to friars
Back in Europe, the hermits of Carmel encountered many difficulties. Their eremitic life did not adapt well to their new settlements, they were scattered in different nations, and they found themselves in "competition" with other mendicant orders. Pope Innocent III wished to bring the mendicant orders all together under the direction of the Order of Friars Minor and the Order of Preachers. In 1215, the Fourth Lateran Council decided to group the existing Mendicant orders under the two primary one. In 1274 the Second Council of Lyon disestablished all mendicant orders that were founded after 1215; only four remained: the Franciscans, the Order of Preachers, the Carmelites, and the Augustinians. The Carmelites, barely spared, had to change their way of life from eremitic to mendicant.
Gradually, during the 13th century, Carmelite hermits returning from Mount Carmel resettled throughout Europe, e.g. in Cyprus, Sicily, Italy, England, and southern France. Some dates and locations are known:
in 1235, Pierre de Corbie and his companion settled in the Duchy of Hainaut (Valenciennes)
in 1242, Carmelites settled in Aylesford, Kent, England
in 1244, Carmelites disembarked in Marseille, France, and settled in caves in Aygalades
in 1259, Carmelites settled in Paris, France
in 1274, Carmelites settled in Dublin, Ireland
However, the new settlements of the Carmelites in the European cities were very different from their eremitical life on Mount Carmel. In addition, they faced hostility from the secular clergy and even from other mendicant orders, who saw them as competitors.
According to tradition, the prior general of the Carmelites, Simon Stock, worried about the very difficult situation of the order, which was still threatened with dissolution by the Catholic Church, intensely prayed to the Blessed Virgin Mary to aid the order. In 1251, Our Lady of Mount Carmel appeared to him accompanied by a multitude of angels and holding in her hand the Scapular of the Order. In his vision, Mary said
Following this vision, and the spread of the Scapular, the Order of Carmel endured and spread rapidly. The historicity of these events is disputed because of the lack of contemporary written records for the period in question; the earliest extant written records are from approximately 150 years later), and some documents contradict this narrative.
In the bull Paganorum incursus of 27 July 1247, Pope Innocent IV officially denominated the order the "Brothers of the Blessed Virgin Mary of Mount Carmel" and asked bishops to kindly accept them in their dioceses. However, the hostility of the secular clergy to the Carmelites was such that it prompted repetition of this recommendation on 4 October later that year.
In 1247, the Carmelites asked Pope Innocent IV to modify the Rule of Saint Albert of 1209 to adapt it to their new way of life in cities. In this modification, the communal dimension of their life was clearly emphasized. Pope Innocent IV clarified and corrected some ambiguities and mitigated some severities of the original Rule, and on 1 October 1247 he established the text in the bull Quae honorem conditoris omnium. Thereafter, e.g., the Carmelites no longer ate meals in their cells separately and instead ate in common in a refectory. Thereafter Carmelites also preached and heard confessions in secular (ordinary) churches.
The last great uncertainty for the survival of the order occurred in 1274. During the sanota vacillationis session of 17 July 1274, the Second Council of Lyon, presided by Pope Gregory X, suppressed all the mendicant orders that lacked regular legal status (incert mendicita). The Carmelites defended the anteriority of their foundation, i.e. their institution before 1215, and the pertinent decisions of the Fourth Lateran Council, and emphasized their pontifical approvals. After many Carmelite interventions during this session, the Pope confirmed their anteriority.
After the General Chapter of the Order of 1287 in Montpellier, France, the Carmelites replaced the white and brown striped, or barred, coat of their habit with a white cloak, because of which cloak they therefore colloquially were denominated "White Friars".
The assimilation of the Carmelites as a mendicant order in 1326 by Pope John XXII ended the final hindrances, and the Carmelites could then rightly perform their apostolic mission. Nonetheless, a conflict ensued between the Carmelites who desired an eremitic life and those who desired an apostolic life in cities, including preaching. Consequently, two kinds of Carmelite monastery developed, one in the heart of cities and another outside them. Carmelites began to study theology at universities.
Mitigation of the rule
The mitigation of the Rule came after the great epidemic of the Black Death in the middle of the 14th century, which brought about a collapse of the European population accompanied by a decrease of members of monastic orders.
During the chapter of Nantes, a majority of Carmelites asked to appeal to Pope Eugene IV for a second mitigation of the Rule of 1209 of Saint Albert; the reform of 1247 was considered the first mitigation.
The letter, dated 15 February 1432, indicated that
Two Carmelites were sent to convey this request to the Pope. The Pope responded in 1435 with the bull Romani Pontificis, dated 15 February 1432, the date of the petition. Addressed to the Prior General, Jean Faci, the bull granted the Carmelites permission to freely and lawfully stay and walk "in their churches, and in the cloisters of these and in the places adjoining them at the appropriate times", moreover, it granted the faculty to eat meat three days a week, except during Advent and Lent and on other days when this was prohibited by general law.
Pope Pius II completed this permission on 5 December 1469 by granting the Prior General the faculty of dispensing from fasting on days when abstinence was lifted.
Pope Sixtus IV granted greater freedom, commonly known as Mare magnum, in the bull Dum attendant meditatatione of 28 November 1476, which conceded many advantages to the mendicant orders. However, this mitigation of the Rule was somewhat resisted. Even before its promulgation, there was some protest against "a general relaxation" of the Rule.
Attempts of reforms
The advantages of the new rule were sometimes frowned upon in certain monasteries which wished to return to the old rule of 1247. The convents of La Selve (near Florence), Mantua and Géronde (Switzerland) thrived because of their tendency to observe the ancient observant rule. The Carmelites of Mantua obtained from Pope Eugene IV the bull Fama laudabilis, in 1442, which allowed them to be a separate congregation, governed by a vicar general and only distantly subject to the prior general. While influential during the 15th century, the "Reform of Mantua" subsequently became of marginal influence. Finally, this mitigation introduced around 1465 was definitively incorporated into the regulation of the Order of the Great Carmelites in 1783 by Pope Pius VI.
John Soreth, a friar from the Carmelite Convent of Caen, who served as Prior General in the years 1451-1471, tried to convince his subjects to lead a more rigorous religious life by developing seeds already sown and promoting movements that already existed. His motto was "Return to the Rule of Saint Albert". In his early decrees he protested against privileges and exemptions, seen as a major cause of the decline of the order.
The constitutions of the order dating from 1362 were revised and the text approved by the general chapter of Brussels in 1462. They insisted on The reform took hold in some of the convents, the "observant convents", and the "mixed convents". John Soreth hoped that his reform would gradually be imposed in all the houses of the order, but this attempt at reform remained largely unfulfilled since the prior general who followed him favored a return to a mitigation of the rule, and met with the approval of Popes Pius II and Sixtus IV.
In 1523 Pope Hadrian VI appointed Nicolas Audet as vicar general. The latter organized a centralization of the government of the different provinces while ensuring the training of the religious.
In 1499, the Reform of Albi aimed at a return to a more strict observance and in 1513 was approved as a "Congregation of Observance". However, this reform was suppressed in 1584 by Pope Gregory XIII
In 1603, Henri Sylvius, Prior General of the Order, went to France at the request of the king Henri IV of France, to undertake with Philippe Thibault the reform of the province of Touraine. Pierre Behourt, Louis Charpentier, Philippe Thibault and Jean de Saint-Samson were to be the initiators and architects of this reform of the Carmelites of the Old observance. Figures of note in the Catholic Reformation, they were supported by Charles Borromeo, cardinal and archbishop of Milan. On 20 June 1604, at the provincial chapter of Nantes, Henri Sylvius published the statutes of the reform, which intended to promote the interior life and return to the ancient tradition of the order, under the patronage of the Virgin Mary and Saint Joseph.
By the middle of the 17th century, most of the French provinces had adopted the reform, which had already won over the convents of Belgium (1624) and Germany. Its constitutions were definitively affirmed in 1635.
In 1645, during the general chapter held in Rome, the provincial of Touraine, Léon de Saint-Jean, was appointed a member of a committee to further revise these constitutions with a view to having them adopted by all the reformed convents of the order.
Foundation of Carmelite Nuns
From the Middle Ages, women close to the communities of Carmelite friars were drawn to their life of prayer. Thus, in the Low Countries some beguinages adopted the Carmelite rule and thus formed communities in the second half of the 15th century. Prior General John Soreth worked to transform these beguinages into Carmelite women's convents.
On 7 October 1452, Pope Nicholas V promulgated the bull Cum Nulla introducing the Carmelites in France. Under his protection, Françoise d'Amboise (†1485), Duchess of Brittany, erected the first convent for Carmelite nuns in France. In 1463, a house was built in Vannes to accommodate a first community and on 2 November 1463 nine nuns arrived there from Liège and settled permanently. While the Vannes convent, such as Les Trois Maries, was to suffer suppression in 1792, during the French Revolution, in the meantime convents of Carmelite nuns had spread rapidly, including many in Spain and Italy.
Foundation of the Third Order
John Soreth played an extremely important role in the founding of the Third Order of the Carmelites. Pope Nicholas V supported this action in his bull Cum Nulla, too.
In France, there were many Carmelite fraternities of the Third Order before the Revolution. Many died during the French Revolution, but a few evolved and organized themselves into a religious congregation of apostolic life.
Currently the Third Order of the Blessed Virgin Mary of Mount Carmel has a large number of fraternities in many countries. Following the return of the Carmelites of the Old observance to France in 1989, at the request of the laity, fraternities began to be formed. The first fraternity was established in the diocese of Toulon in 1992. A second was in Nantes in 2001.
Teresian reform
Reform in Spain began in earnest in the 1560s, with the work of Teresa of Ávila, who, together with John of the Cross, established the Discalced Carmelites. Teresa's foundations were welcomed by King Philip II of Spain, who was most anxious for all Orders to be reformed according to the principles of the Council of Trent (1545–1563). But she created practical problems at the grassroots level. The proliferation of new religious houses in towns that were already struggling to cope economically was an unwelcome prospect. Local townspeople resisted direction by the nobility and diocesan clergy. Teresa tried to make her monasteries as self-sufficient as was practicable, and accordingly restricted the number of nuns in each community.
The Discalced Carmelites also faced much opposition from unreformed Carmelite houses, as when Carmelites from Toledo arrested and imprisoned John of the Cross in their monastery. Only in the 1580s did the Discalced Carmelites gain official approval of their status. In 1593, the Discalced Carmelites had their own superior general styled praepositus general, the first such being Nicholas Doria. Due to the politics of foundation, the Discalced friars in Italy were canonically erected as a separate juridical entity.
After the rise of Protestantism and the devastation of the French Wars of Religion, a spirit of reform renewed 16th–17th century France, as well as the Carmelite Order in France. In the late 16th century, Pierre Behourt began an effort to restore the state of the Province of Touraine, which was continued by the practical reforms of Philip Thibault. The Provincial Chapter of 1604 appointed Thibault the prior of the Convent in Rennes, and moved the Novitiate to Rennes, thereby ensuring that new members of the Province would be formed by the reform-minded friars. The Observance of Rennes advocated poverty, the interior life and regular observance as the antidote to the laxity and decadence into which religious life had fallen, in addition, incorporating currents of renewal from the Discalced Reform, the French School, and the Society of Jesus. Thibault is said to have wished to marry the spirit of the society with the Order of Carmelites as far as possible. One of the most renowned figures of the Reform was John of St. Samson, a blind lay brother, highly regarded for his humility and exalted spiritual life. In 1612, Br. John was moved to the Convent at Rennes and, in addition to playing the organ, served as the instructor and spiritual director of the novices. Thus John of St. Samson became known as the "Soul of the Reform." Eventually, the Observance of Rennes spread to priories throughout France, Belgium, and Germany, and became known as the Touraine Reform, after the Province from which the movement originated.
Carmelite nunneries were established in New Spain (Mexico), the first founded in 1604 in Puebla de los Angeles, New Spain's second largest city, followed by one in the capital Mexico City 1616. In all, before Mexican independence in 1821, there were five Carmelite convents among 56 nunneries.
Papebroch controversy
Daniel Papebroch was a member of the Bollandists, a group of Jesuit hagiographers who produced the Acta Sanctorum, which took an analytical approach to the "Lives of the Saints". In his preliminary commentary on Albert of Vercelli, who is credited with the Carmelite Rule, Papebroch said that the tradition universally received by the Carmelites, that the origin of the order dated back to the prophet Elias, as its founder, was insufficiently grounded. The Carmelites took exception to this.
From 1681 to 1693 there appeared between twenty or thirty pamphlets castigating Papebroch and his work. The series culminated in the large quarto volume signed by Sebastian of St. Paul, provincial of the Flemish-Belgian province of the Carmelite Order, which made serious charges against Papebroch's orthodoxy. Learning that steps were being taken to obtain a condemnation from Rome of the Acta Sanctorum, the Bollandists responded. Conrad Janninck replied first with open letters to Sebastian of St. Paul. The two letters were printed in 1693, followed by a more extended defense of the "Acta", published by Janninck in 1695. Papebroch published his rebuttal in 1696, 1697, and 1698 in the three volumes of the "Responsio Danielis Papebrochii ad Exhibitionem Errorum".
When Rome did not issue a condemnation the adversaries of Papebroch had recourse to the tribunal of the Spanish Inquisition, which in November, 1695, issued a decree condemning the fourteen volumes of the Acta Sanctorum published up to that time and branding it heretical. Janninck was sent to Rome not only to prevent the confirmation by Rome of the decree of the Spanish Inquisition, but also to secure the retraction of the decree. In December, 1697, he received the assurance that no censure would be passed against the volumes condemned in Spain. On 20 November 1698, Pope Innocent XII issued a brief that ended the controversy by imposing silence on both parties. Whether it was judged prudent in Rome not to enter into conflict with the Spanish tribunal, or whether the latter prolonged the affair by passive resistance, the decree of condemnation made in 1695 was not revoked until 1715, the year following the death of Papebroch.
Modern history
Leaders of the Carmelite Order meet from time to time in General Congregation. The most recent General Congregation took place in Fátima, Portugal in September 2016.
Since the 1430s, the Congregation of Mantua had continued to function in its little corner of Italy. It was only at the end of the 19th century that those following the reform of Tourraine (by this time known as the "strict observance") and the Mantuan Congregation were formally merged under one set of constitutions. The friars following Mantua conceded to Tourraine's Constitutions but insisted that the older form of the habit – namely their own – should be adopted. In a photograph of the period Titus Brandsma is shown in the habit of Tourraine as a novice; in all subsequent images he wears that of the newly styled ancient observance.
The French Revolution led to the suppression of the order, with the nuns dispersed into small groups who lived out of view in private houses. At the peak of the persecution, a Carmelite convent, now known as the Martyrs of Compiègne, were executed by guillotine.
After the end of the disturbances, the wealthy heiress Camille de Soyécourt who became later the Carmelite Thérèse-Camille de l'Enfant-Jésus did much to restore the Carmelite life in France.
The secularization in Germany and the repercussions on religious orders following the unification of Italy were strong blows to the Carmelites.
By the last decades of the 19th century, there were approximately 200 Carmelite men throughout the world. At the beginning of the 20th century, however, new leadership and less political interference allowed a rebirth of the order. Existing provinces began re-founding provinces that had become defunct. The theological preparation of the Carmelites was strengthened, particularly with the foundation of St. Albert's College in Rome.
By 2001, the membership had increased to approximately 2,100 men in 25 provinces, 700 enclosed nuns in 70 monasteries, and 13 affiliated Congregations and Institutes. In addition, the Third Order of lay Carmelites count 25,000–30,000 members throughout the world. Provinces exist in Australia, Brazil, Britain, Canada, Chile, Croatia, Hungary, Germany, India, Indonesia, Ireland, Italy, Malta, the Netherlands, Poland, Singapore, Spain, Portugal and the United States. Delegations directly under the Prior General exist in Argentina, France, the Czech Republic, the Dominican Republic, Lebanon, the Philippines and Portugal.
Carmelite Missions exist in Bolivia, Burkino Faso, Cameroon, Colombia, India, Kenya, Lithuania, Mexico, Mozambique, Peru, Romania, Tanzania, Trinidad, Venezuela and Zimbabwe.
Monasteries of enclosed Carmelite nuns exist in Brazil, Croatia, Denmark, the Dominican Republic, Finland, Germany, Hungary, Indonesia, Iceland, Ireland, Israel, Italy, Kenya, the Netherlands, Australia, New Zealand (in Christchurch since 1933), Nicaragua, Norway, Peru, the Philippines, Spain, Sweden, Portugal, the United Kingdom and the United States. Hermit communities of either men or women exist in Brazil, France, Indonesia, Lebanon, Italy and the United States.
The Discalced Carmelite Order built the priory of Elijah (1911) at the site of Elijah's epic contest with the prophets of Ba'al (1 Kings 18:20–40). The monastery is situated about 25 kilometers south of Haifa on the eastern side of the Carmel, and stands on the foundations of a series of earlier monasteries. The site is held sacred by Christians, Jews and Muslims; the name of the area is el-Muhraqa, an Arabic construction meaning "place of burning", and is a direct reference to the biblical account.
Several Carmelite saints have received significant attention in the 20th and 21st centuries. In 1970, Teresa of Avila became the first woman to be named a Doctor of the Church. In 1997, Thérèse of Lisieux became one of only four female Doctors of the Church, so named because of her famous teaching on the "way of confidence and love" set forth in her best-selling memoir, Story of a Soul. The Martyrs of Compiègne, murdered during the French Revolution, inspired a 1931 novella followed by a play, an opera, and a film. Notable 20th century Carmelites include Titus Brandsma, a Dutch scholar and writer who was killed in Dachau concentration camp because of his stance against Nazism; Teresa Benedicta of the Cross (née Edith Stein), a Jewish convert to Catholicism who was imprisoned and murdered at Auschwitz; and three nuns of Guadalajara who were martyred on 24 July 1936 by Spanish Republicans.
Raphael Kalinowski (1835–1907) was the first friar to be canonized in the order since co-founder John of the Cross. The writings and teachings of Brother Lawrence of the Resurrection, a Carmelite friar of the 17th century, continue as a spiritual classic under the title The Practice of the Presence of God. Other non-religious (i.e., non-vowed monastic) great figures include George Preca, a Maltese priest and Carmelite Tertiary. The Feast of All Carmelite Saints and Blesseds is celebrated on 14 November.
Carmelite spirituality
Habit and scapular
In 1287, the original way of life of the order was changed to conform to that of the mendicant orders on the initiative of Simon Stock and at the command of Pope Innocent IV. Their former habit of a mantle with black and white or brown and white stripes—the black or brown stripes representing the scorches the mantle of Elijah received from the fiery chariot as it fell from his shoulders—was discarded. They wore the same habit as the Dominicans, except that the cloak was white. They also borrowed much from the Dominican and Franciscan constitutions. Their distinctive garment was a scapular of two strips of dark cloth, worn on the breast and back, and fastened at the shoulders. Tradition holds that this was given to Simon Stock by the Blessed Virgin Mary, who appeared to him and promised that all who wore it with faith and piety and who died clothed in it would be saved. There arose a sodality of the scapular, which affiliated a large number of laymen with the Carmelites.
A miniature version of the Carmelite scapular is popular among Roman Catholics and is one of the most popular devotions in the church. Wearers usually believe that if they faithfully wear the Carmelite scapular (also called "the brown scapular" or simply "the scapular") and die in a state of grace, they will be saved from eternal damnation. Catholics who decide to wear the scapular are usually enrolled by a priest, and some choose to enter the Scapular Confraternity. The Lay Carmelites of the Third Order of Our Lady of Mount Carmel wear a scapular which is smaller than the shortened scapular worn by some Carmelite religious for sleeping, but still larger than the devotional scapulars.
Visions and devotions
Among the various Catholic orders, Carmelite nuns have had a proportionally high ratio of visions of Jesus and Mary and have been responsible for key Catholic devotions.
From the time of her clothing in the Carmelite religious habit (1583) until her death (1607), Mary Magdalene de' Pazzi is said to have had a series of raptures and ecstasies.
First, these raptures sometimes seized upon her whole being with such force as to compel her to rapid motion (e.g. towards some sacred object).
Secondly, she was frequently able, whilst in ecstasy, to carry on working e.g., embroidery, painting, with perfect composure and efficiency.
Thirdly, during these raptures Mary Magdalene de' Pazzi gave utterance to maxims of Divine Love, and to counsels of perfection for souls. These were preserved by her companions, who (unknown to her) wrote them down.
In the Carmelite convent of Beja, in Portugal, two Carmelite nuns of the Ancient Observance reported several apparitions and mystical revelations throughout their life: Mariana of the Purification received numerous apparitions of the Child Jesus and her body was found incorrupt after her death; Maria Perpétua da Luz wrote 60 books with messages from heaven; both religious died with the odor of sanctity.
In the 19th century, another Carmelite nun, Thérèse of Lisieux, was instrumental in spreading devotion to the Holy Face throughout France in the 1890s with her many poems and prayers. Eventually Pope Pius XII approved the devotion in 1958 and declared the Feast of the Holy Face of Jesus as Shrove Tuesday (the day before Ash Wednesday) for all Catholics. Therese of Lisieux emerged as one of the most popular saints for Catholics in the 20th century, and a statue of her can be found in many European and North American Catholic churches built prior to the Second Vatican Council (after which the number of statues tended to be reduced when churches were built).
In the 20th century, in the last apparition of the Blessed Virgin Mary in Fátima, Portugal, Sister Lúcia, one of the most famous visionaries of Our Lady, said that the Virgin appeared to her as Our Lady of Mount Carmel (holding the Brown Scapular). Many years after, Lúcia became a Carmelite nun. When Lúcia was asked in an interview why the Blessed Virgin appeared as Our Lady of Mount Carmel in her last apparition, she replied: "Because Our Lady wants all to wear the Scapular... The reason for this", she explained, "is that the Scapular is our sign of consecration to the Immaculate Heart of Mary". When asked if the Brown Scapular is as necessary to the fulfillment of Our Lady's requests as the rosary, Lúcia answered: "The Scapular and the Rosary are inseparable".
Many Carmelites have been canonized by the Catholic Church as saints. The Feast of All Carmelite Saints is celebrated on 14 November. The Commemoration of All the Departed of the Carmelite Order occurs on 15 November.
See also
Enclosed religious orders
Dialogues of the Carmelites
Ipswich Whitefriars
List of Carmelite saints
List of Carmelite saints and beatified people
References
Further reading
Schaff-Herzog Encyclopedia of Religion
Copsey, Richard and Fitzgerald-Lombard, Patrick (eds.), Carmel in Britain: studies on the early history of the Carmelite Order (1992–2004).
"The Carmelite Order" by Benedict Zimmerman. The Catholic Encyclopedia, 1908.
T. Brandsma, Carmelite Mysticism, Historical Sketches: 50th Anniversary Edition, (Darien, IL, 1986),
J. Boyce, Carmelite Liturgy and Spiritual Identity. The Choir Books of Kraków, Turnhout, 2009, Brepols Publishers,
W. McGreal, At the Fountain of Elijah: The Carmelite Tradition, (Maryknoll, NY, 1999),
J. Smet, The Carmelites: A History of the Brothers of Our Lady of Mt. Carmel, 4. vol. (Darien IL, 1975)
J. Welch, The Carmelite Way: An Ancient Path for Today's Pilgrim, (New York: 1996),
External links
Order of the Brothers of Our Lady of Mount Carmel
Order of the Discalced Carmelites
Index of Carmelite Websites
Carmelite Hermitage
"Sayings of Light and Love" – Spiritual Maxims of John of the Cross
The Carmelite history and vocation
"Mystical Brain" by Isabelle Raynauld (2006) – a documentary film about five Carmelite Nuns who volunteered to have their brains scanned while they meditated by recalling mystical experiences
Provinces of the Carmelite Order
Carmelites of the Province of the Assumption, British Province (founded c. 1241; refounded 1969)
Carmelites of the Most Pure Heart of Mary Province, USA/Canada/Peru/Mexico/El Salvador (founded 1890)
Carmelites of the North American Province of St. Elias (founded 1931)
Carmelite Province of Blessed Titus Brandsma of the Philippines (founded 1968)
Christian religious orders established in the 12th century
Mount Carmel
|
94634
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%201375
|
IC 1375
|
IC 1375 — галактика типу C (компактна галактика) у сузір'ї Малий Кінь.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 1375 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 1375 в оригінальному новому загальному каталозі
Перевірена інформація про IC 1375
IC 1375 в базі SIMBAD
IC 1375 в базі Vizier
IC 1375 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 1375
IC 1375
IC 1375
|
107400
|
https://en.wikipedia.org/wiki/East%20Richmond%20Heights%2C%20California
|
East Richmond Heights, California
|
East Richmond Heights, California
East Richmond Heights is an unincorporated community and census-designated place (CDP) in western Contra Costa County, California, United States. Its population was 3,280 at the 2010 census.
Geography
Situated at the north end of the Berkeley Hills, East Richmond Heights overlooks the northern part of the San Francisco Bay. This small residential community is bordered by El Cerrito to the south, with the Richmond Heights neighborhood of Richmond to the west, and Wildcat Canyon Regional Park to the north and east.
Arlington Boulevard, a major north-south thoroughfare traversing the Berkeley and El Cerrito portions of the Berkeley Hills, runs through the center of the community and terminates at its north end. Interstate 80 is located about one-half mile to the west, and provides access to the community via its Solano and McBryde Avenue exits.
According to the United States Census Bureau, the community has a total area of , all of it land.
Government and municipal services
Police services for the community are provided by the Contra Costa County Sheriff's Office Bay Station. Traffic services are handled by the California Highway Patrol. The county contracts with the adjacent city of Richmond to provide fire fighting services. Garbage, recycling, and compost collection are provided by Republic Services. Mail delivered to addresses within the community are addressed to the city of Richmond or El Cerrito depending on their location within the CDP. Nonetheless, these addresses are not located within Richmond or El Cerrito.
The East Richmond Heights Municipal Advisory Council (ERHMAC), a council of community residents established by the Contra Costa County Board of Supervisors, advises the board on issues of concern to the community.
Education
It is in the West Contra Costa Unified School District.
East Richmond Heights is home to Mira Vista Elementary School, which is part of the school district. Additionally, Adams Middle School (now closed), a portion of Serra Adult School (now West County Mandarin School) and Saint David School are also located within the CDP. Also, one of the country's oldest cooperative elementary schools, Crestmont School, is located within the CDP on Arlington Boulevard.
Commerce
This mostly residential community is home to a few small retail businesses including a market and laundromat.
Demographics
2010
The 2010 United States Census reported that East Richmond Heights had a population of 3,280. The population density was . The racial makeup of East Richmond Heights was 1,995 (60.8%) White, 395 (12.0%) African American, 13 (0.4%) Native American, 407 (12.4%) Asian, 8 (0.2%) Pacific Islander, 187 (5.7%) from other races, and 275 (8.4%) from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 465 persons (14.2%).
The Census reported that 99.9% of the population lived in households and 0.1% were institutionalized.
There were 1,385 households, out of which 364 (26.3%) had children under the age of 18 living in them, 614 (44.3%) were opposite-sex married couples living together, 164 (11.8%) had a female householder with no husband present, 69 (5.0%) had a male householder with no wife present. There were 104 (7.5%) unmarried opposite-sex partnerships, and 30 (2.2%) same-sex married couples or partnerships. 395 households (28.5%) were made up of individuals, and 137 (9.9%) had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.37. There were 847 families (61.2% of all households); the average family size was 2.92.
The population was spread out, with 585 people (17.8%) under the age of 18, 203 people (6.2%) aged 18 to 24, 793 people (24.2%) aged 25 to 44, 1,162 people (35.4%) aged 45 to 64, and 537 people (16.4%) who were 65 years of age or older. The median age was 46.2 years. For every 100 females there were 94.1 males. For every 100 females age 18 and over, there were 93.3 males.
There were 1,452 housing units at an average density of , of which 1,385 were occupied, of which 1,092 (78.8%) were owner-occupied, and 293 (21.2%) were occupied by renters. The homeowner vacancy rate was 1.8%; the rental vacancy rate was 3.3%. 2,622 people (79.9% of the population) lived in owner-occupied housing units and 654 people (19.9%) lived in rental housing units.
2000
As of the census of 2000, there were 3,357 people, 1,377 households, and 885 families residing in the CDP. The population density was . There were 1,406 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 64.13% White, 13.94% Black or African American, 0.66% Native American, 10.72% Asian, 0.54% Pacific Islander, 3.90% from other races, and 6.11% from two or more races. 10.66% of the aforementioned population groups are also Hispanic or Latino of any race.
There were 1,377 households, out of which 23.6% had children under the age of 18 living with them, 48.7% were married couples living together, 11.4% had a female householder with no husband present, and 35.7% were non-families. 26.9% of all households were made up of individuals, and 10.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.43 and the average family size was 2.94.
In the CDP the population was spread out, with 19.0% under the age of 18, 5.6% from 18 to 24, 29.8% from 25 to 44, 31.0% from 45 to 64, and 14.5% who were 65 years of age or older. The median age was 42 years. For every 100 females there were 94.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 91.2 males.
The median income for a household in the CDP was $89,500, and the median income for a family was $93,274. Males had a median income of $62,798 versus $36,844 for females. The per capita income for the CDP was $38,833. About 1.52% of families and 2.63 % of the population were below the poverty line, including 6.4% of those under age 18 and 3.9% of those age 65 or over.
The percentages of languages spoke by residents in East Richmond Heights are 87.80% English, 8.59% Spanish, 1.54% Vietnamese, 1.37 Cantonese, 0.68% Japanese.
Notes
External links
Census-designated places in California
Census-designated places in Contra Costa County, California
Unincorporated communities in Contra Costa County, California
Berkeley Hills
|
3776672
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%88%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%8F%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
|
Асташова Прасковія Ананіївна
|
Асташова Прасковія Ананіївна
Прасковія Ананіївна Асташова (1929—1987) — доярка, Герой Соціалістичної Праці (1966).
Біографія
Прасковія Асташова народилася 16 лютого 1929 року на хуторі Биковський (нині — Верхньодонський район Ростовської області). З шістнадцятирічного віку працювала дояркою на молочно-товарній фермі № 2 колгоспу імені Кірова.
Спочатку, коли на фермі було всього три доярки, Асташовій доводилося обслуговувати близько 150 корів. Згодом навантаження зменшилося, але за одержуваними надоями молока вона займала перше місце в усьому Верхньодонському районі.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 березня 1966 року за досягнуті успіхи у розвитку тваринництва, збільшенні виробництва і заготівель м'яса в 1965 році» Прасковія Асташова удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і медалі «Серп і Молот».
Пізніше Асташова керувала всією фермою, яка під її керівництвом стала однією з кращих у всьому районі.
Померла 10 травня 1987 року.
Література
Асташова Прасковья Ананьевна // Герои труда Дона: биобиблиографический справочник / Донская гос. публичная библиотека. — Ростов-н/Д, 2008.
Посилання
Знаменитые люди Верхнедонья
Примітки
Доярки
Кавалери ордена Леніна
Герої Соціалістичної Праці
Померли 1987
Померли 10 червня
Уродженці Верхньодонського району
Народились 1929
Народились 16 лютого
|
4059670
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%B6%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C
|
Виживаність
|
Виживаність (англ., survival rate) є показником аналізу виживаності. Це відсоток людей у досліджуваній або лікувальній групі, які все ще живі протягом певного періоду часу після встановлення діагнозу. Виживаність є методом опису прогнозу при певних захворюваннях/станах. Виживаність може бути використана як критерій оцінки стандартів лікування. Період виживання зазвичай визначається з дати встановлення діагнозу або з початку лікування. Виживаність має важливе значення для прогнозу, але оскільки показник заснований на загальній сукупності, прогноз для окремого пацієнта може бути різним, залежно від появи нових методів лікування після проведення останнього статистичного дослідження, а також від загального стану здоров'я пацієнта. Існують різні типи показників виживаності (обговорено нижче). Вони часто є кінцевими точками клінічних випробувань, і їх не слід плутати з показниками смертності, показниками популяції.
Загальна виживаність
Пацієнти з певним захворюванням (наприклад, колоректальним раком) можуть померти безпосередньо від цього захворювання або від не пов’язаної з ним причини (наприклад, дорожньо-транспортна пригода ). Коли точна причина смерті не вказана, це називається загальною виживаністю (англ., overall survival rate) або спостережуваною виживаністю (англ., observed survival rate). Лікарі часто використовують середні показники загальної виживаності для оцінки прогнозу для пацієнта. Часто вона виражається стандартними періодами часу, таких як один, п'ять та десять років. Наприклад, рак передміхурової залози має набагато вищу однорічну загальну виживаність, ніж рак підшлункової залози, і, отже, має кращий прогноз.
Іноді загальна виживаність описується як рівень смертності (%) без зазначення періоду (наприклад, одного року) або у період, на який він усереднюється (наприклад, 5 років), див.Обінутузумаб: нове моноклональне антитіло проти CD20 при хронічному лімфолейкозі .
Нетто-виживаність
Коли цікавить, як певна хвороба впливає на виживаність, існує також показник нетто-виживаність (чиста виживаність, англ., net survival rate), яка виключає смертність від інших причин, окрім певної хвороби. Два основних способи розрахунку нетто-виживаності - це відносна виживаність (англ., relative survival) та причиноспецифічна виживаність (англ., cause-specific survival), або хворобоспецифічна виживаність (англ., disease-specific survival).
Перевагою показника відносної виживаності є те, що він не залежить від точності повідомленої причини смерті; для причиноспецифічної виживаності перевагою є те, що вона не залежить від можливості знайти подібну популяцію людей без даного захворювання.
Відносна виживаність
Відносна виживаність обчислюється шляхом ділення загальної виживаності після діагностики захворювання на виживаність, яка спостерігається в аналогічній популяції, у якої не було діагностовано це захворювання. Подібну сукупність складають особи з віком та статтю, подібними до тих, у кого діагностовано захворювання.
Причиноспецифічна та хворобоспецифічна виживаність
Хворобоспецифічна виживаність означає "відсоток людей у досліджуваній або лікувальній групі, які не померли від певної хвороби протягом певного періоду часу. Проміжок часу зазвичай починається з моменту встановлення діагнозу або від початку лікування та закінчується зі смертю пацієнта. Пацієнти, які померли від інших причин, крім хвороби, що вивчається, не враховуються в цьому вимірі"
Медіанна виживаність
Медіанна виживаність (англ., median survival), або "медіанна загальна виживаність", також зазвичай використовується для вираження виживаності. Це кількість часу, після якого 50 % пацієнтів померли, а 50 % вижили. У поточних умовах, таких як клінічні випробування, медіанний показник має ту перевагу, що його можна обчислити, коли 50 % учасників дослідження досягли клінічної кінцевої точки випробування, тоді як обчислення середнього арифметичного можна проводити лише після того, як всі учасники досягли кінцевої точки.
П’ятирічна виживаність
П'ятирічна виживаність означає виживаність через 5 років після встановлення діагнозу.
Виживаність без рецидиву, виживаність без прогресування та виживаність без метастазів
У онкологічних дослідженнях можуть бути актуальними різні типи виживаності, залежно від типу та стадії раку. Сюди входять виживаність без рецидиву захворювання (англ., disease-free survival, DFS) (період після лікування [хвороба усунена], коли неможливо виявити захворювання), виживаність без прогресування захворювання (англ., progression-free survival, PFS) (період після лікування, коли захворювання [яке не вдалося повністю усунути] залишається стабільним, тобто не прогресує), і виживаність без метастазів (англ., metastasis-free survival, MFS) або виживаність без віддалених метастазів (англ., distant metastasis-free survival, DMFS) (період до виявлення метастазів). Прогресію можна класифікувати як місцеву, регіональну, локорегіональну та метастатичну прогресію.
Див. також
Виживаність без прогресування захворювання
Критерії оцінки відповіді при солідних пухлинах (RECIST)
База даних спостереження, епідеміології та кінцевих результатів (SEER)
Список літератури
Епідеміологія
Статистичні співвідношення
Демографія
Виживання
|
2481369
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%D0%A0%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%29
|
Мала Річка (притока Перемиськи)
|
Мала Річка (притока Перемиськи)
Мала Річка — річка в Україні, у Надвірнянському районі Івано-Франківської області, права притока Перемиськи (басейн Дунаю).
Опис
Довжина річки приблизно 6 км. Формується з багатьох безіменних струмків.
Розташування
Бере початок на північному заході від гори Синечки. Тече переважно на північний схід і на південно-західній околиці Делятина впадає у річку Перемиську, ліву притоку Пруту.
Примітки
Джерела
Словник гідронімів України — К.: Наукова думка, 1979. — С. 341 (Мала Річка № 1)
Малі річки України
Річки Івано-Франківської області
Річки Надвірнянського району
Статті про річки Івано-Франківської області без зображення в картці
|
7316
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%BD%D0%B3%D0%B0%D0%BF%D1%83%D1%80
|
Сінгапур
|
Сінгапур
Республіка Сінгапур (siṃha — лев і पुर pura — місто) — місто-держава, яка розташована на островах Південно-Східної Азії, що відділені від Малаккського півострова Джохорською протокою. Площа 734,3 км²; столиця — Сінгапур. Складається з острова Сінгапур і 57 дрібних островів.
Глава держави Халіма Якоб з 14 вересня 2017 року, глава уряду Лі Сянь Лун із 2004 року. Політична система: ліберальна демократія з обмеженнями для опозиції. Експорт: електроніка, нафтопродукти, гума, устаткування, транспортні засоби. Населення 5,2 млн осіб (китайці 75 %, малайці 14 %, тамільці 7 %). Мови: малайська (національна), китайська, тамільська, англійська (державні).
Сінгапур був частиною багатьох імперій, оскільки був заселений в другому столітті нашої ери. Тут був торговий пункт Ост-Індської компанії в 1819 році з дозволу Джохорського султанату. Британці здобули повну владу над островом в 1824 році, а в 1826 році Сінгапур ввійшов до складу Стрейтс-Сетлментс. Під час Другої світової війни Сінгапур був окупований японцями та повернувся під владу Британії після війни. Незалежність здобуто 1959 року. Сінгапур приєднався до нової Федерації Малайзія 1963-го, але його еліти не знайшли порозуміння з малайзійським урядом, в першу чергу через різне бачення застав формування нової малайзійської нації. Сінгапур був фактично вимушений підписати 7 серпня 1965 року акт державної незалежності. Через швидке зростання багатства вважається одним з Чотирьох азійських тигрів. Економіка сильно залежить від промисловості та сфери обслуговування. Сінгапур світовий лідер у кількох галузях, тут четвертий найбільший фінансовий центр у світі, другий найбільший у світі ринок азартних ігор, третій найбільший нафтопереробний завод. Порт Сінгапуру входить до п'ятірки найзавантаженіших портів світу. В країні більше доларових мільйонерів на душу населення, ніж у будь-якій іншій країні. Світовий банк відзначає Сінгапур як державу, де найлегше у світі робити бізнес.
Сінгапур — парламентська республіка з вестмінстерською системою урядування та однопалатним парламентом. Партія Народної Дії (ПНД) перемагала на всіх виборах відколи Британія надала незалежність в 1959 році. Правова система Сінгапуру походить від системи англійського права, до якої з часом були введені зміни протягом років, наприклад ліквідація суду присяжних. Популярний образ ПНД як сильне, досвідчене та висококваліфіковане керівництво, яке спирається на кваліфікованих державних службовців та на освітню систему з наголошенням на особистих здобутках та меритократії; але яка вважається деякими виборцями, опозиційними критиками та міжнародними спостерігачами як авторитарна та така, що занадто обмежує особисті свободи.
Сінгапур один з п'яти засновників Асоціації держав Південно-східної Азії, тут також розташований секретаріат APEC, держава є членом Східно-Азійського саміту, руху неприєднання та співдружності націй.
Етимологія
Назва «Сінгапур» походить від малайського «сінга» (лев), слово запозичене з санскритського सिंह (siṃhá «лев»), і санскритського पुर (pura «місто»), тобто «місто лева», або «лев'яче місто». Згідно з малайською легендою, на цьому місці її герої зустріли лева.
Історія Сінгапуру
Найстаріші згадки про територію сучасного Сінгапуру існують у китайській літературі. Територія має різноманітні назви за стародавніми джерелами, зокрема назву «Темасек» (або «Тумасік») — з яванської — «місто біля моря», і перша згадка про назву «Сінгапур» датується XIII ст., що в перекладі з малайської означає «Місто Лева». Назва «Тумасік» збереглась до наших днів, сьогодні у назві офіційної резиденції прем'єр-міністра Сінгапуру «Шрі Тумасік».
Відомо що з VII по XIII століття ця територія знаходилася під владою буддійської імперії Шривіджая, яка, у свою чергу, керувалася з сусіднього острова Суматра. В XI столітті територія була короткочасно окупована військом індійського короля. Острів переходив з рук у руки і в XVI столітті опинився під владою ісламського султанату Малакка. З часом стратегічно розташоване на шляху давніх морських шляхів місце зазнало повільного занепаду. У результаті португальської окупації Малакки керівний центр султанату перемістився до району Джохор, що між Малаккою та Сінгапуром. З цього часу Сінгапур підпорядковано султанатові Джохору.
Велика Британія в пошуку проміжних портів для своїх морських шляхів з колоній на сході підписала угоду 6 лютого 1819 року з султаном Джохору та керівництвом Сінгапура щодо надання дозволу англійцям створити свої поселення на цій території. Невдовзі тут була заснована британська факторія. З 1819 року Сінгапур процвітає як безмитний торговельний центр, підпорядкований Великій Британії. У 1824 році були підписані 2 угоди з голландцями, за якими Голландія визнає права британців на цю землю, та з володарями території щодо надання Сінгапурові статусу володіння Великої Британії в обмін на грошові винагороди.
З часом, у 1832 році, Сінгапур став адміністративним центром британських колоній у регіоні. У цей час до цих колоній, окрім Сінгапуру, увійшли Малакка та Пенанг. Порт Сінгапуру став найважливішим місцем на шляху транспортних суден, які сполучають Європу та Азію. До 1860 року населення зросло до більш ніж 80 тисяч мешканців за рахунок мігрантів з Китаю, Малайзії, Індії, Європи та інших країн.
У ході Другої світової війни Сінгапур бомбардувала японська авіація, і 15 лютого 1942 року окупований Японією. Після поразки Японії британці повернулися до Сінгапуру в лютому 1945 року.
У 1946 році Малакка та Пенанг приєдналися до Малайського Союзу і потім до Малайської Федерації у 1948 році. Сінгапур лишився королівською колонією Великої Британії. У 1948 році комуністами була зроблена спроба захопити владу, вони зазнали поразки, в колонії був оголошений надзвичайний стан, який протримався до 1953 року. Статус автономії надано 1959 року й у травні були обрані представники до законодавчих зборів загальним голосуванням, утверджена нова конституція, на чолі влади постав прем'єр-міністр Лі Куан Ю. 16 вересня 1963 року була сформована Малайзія, до її складу входить і Сінгапур з умовами збереження автономії в деяких політичних питаннях.
Сінгапур вийшов зі складу Малайзії 9 серпня 1965 року, і постав незалежною демократичною державою у складі Британської Співдружності Націй на чолі з президентом. Набув членство в ООН 21 вересня 1965 року.
Географія
Сінгапуру належать 63 острови, включно з головним островом, який широко відомий як Сінгапурський острів або Пулау-Уджонг. До Джохору в Малайзії ведуть два головні штучні сполучення: Джохорсько-Сінгапурська гребля на півночі та Друге сполучення Туаса на заході. Острови Джуронг, Пулау-Теконг, Пулау-Убін та Сентоса — найбільші з менших островів Сінгапуру. Найвища точка природна точка — пагорб Букіт-Тіма висотою 166 метрів.
Внаслідок процесу намивання землі, який збільшив площу Сінгапуру з 581,5 км2 в 1960-х до 704 км2 наразі; ця площа може зрости ще на 100 км2 до 2030 року. Деякі процеси утворюють злиття менших островів через намивання землі, щоб утворити більший та функціональніший острів, як було із островом Джуронг. 5 % землі Сінгапуру зберігають як заповідники. Через урбанізацію зникли головним чином дощові ліси, Природний заповідник Букіт Тіма єдиний значний дощовий ліс, що залишився.
У Сінгапурі екваторіальний клімат без чітко визначених сезонів, постійною температурою та тиском, високою вологістю та рясними дощами. Температура зазвичай коливається від 23 до 32 °C. Середня відносна вологість близько 79 % вранці та 73 % після обіду. Квітень та травень найгарячіші місяці року, та більш вологий сезон мусонів з листопада по січень. З липня по жовтень, часто буває легкий туман через загоряння кущів в сусідній Індонезії.
Економіка
Сінгапур, порівняно з іншими країнами регіону, має добре розвинену ринкову економіку без помітної корупції, зі стабільними цінами на товари і високою заробітною платнею. Відсоток безробітних становить приблизно 3 %.
Економіка сильно залежить від експорту, зокрема від електроніки та виробництва.
Занепад світової економіки у 2001—2003 роках завдав шкоди й Сінгапурській економіці через зниження попиту у галузі технологій. Туристичний сектор постраждав через спалах гострого респіраторного синдрому у 2003 році. Економічні показники в останні роки почали показувати позитивні результати, так, у 2004 році ВВП країни зріс на 8 %, у 2005 році спостерігалося зростання на 5,7 %.
До незалежності в 1965 році, Сінгапур був столицею Стрейтс-Сетлементс (британських володінь на Малайському півострові) та Колонією Корони (що не має місцевого самоврядування). Ця країна була також основною військово-морською базою Британії в Східній Азії. Завдяки статусу основної британської бази в регіоні, а також маючи найбільший на той час сухий док у світі, у вигляді військово-морської бази Сінгапуру, місто було розрекламоване в пресі як «Гібралтар Сходу». Відкриття Суецького каналу в 1869 році викликало бум світової торгівлі й Сінгапур перетворився на головний торговий вузол у світі, а порт Сінгапуру став одним з найбільших та найзавантаженіших портів світу. До здобуття незалежності в 1965, Сінгапур мав ВВП на душу населення $ 511 та посідав третє місце у Східній Азії за цим показником. Після здобуття незалежності, прямі іноземні інвестиції та курс держави на індустріалізацію, оснований на планах Гох Кенг Свіі та Альберта Вінсеміуса, створили нову економіку.
На сьогодні Сінгапур має високорозвинену ринкову економіку, історично засновану на широкій транзитній торгівлі. Разом з Гонконгом, Південною Кореєю та Тайванем Сінгапур є одним з чотирьох азійських тигрів. Економіка Сінгапуру відома як одна з найбільш вільних, найбільш інноваційна, найбільш конкурентоспроможна, найсприятливіша для бізнесу та найменш корупційна у світі. В Індексі економічної свободи за 2011 рік Сінгапур посідає друге місце за вільністю економіки у світі після Гонконгу. Згідно з Індексом сприйняття корупції, Сінгапур також постійно посідає місце серед найменш корупційних країн світу, поруч з Новою Зеландією та скандинавськими країнами.
Сінгапур займає 14 місце серед найбільших експортерів та 15 місце серед найбільших імпортерів у світі. Країна має найбільший коефіцієнт торгівлі до валового національного продукту (ВНП) у світі 407,9 %, що вказує на важливість торгівлі для її економіки. Ця країна єдина в Азії країна, яка має кредитний рейтинг ААА у всіх трьох найбільших кредитно-рейтингових агентств — Standard&Poor's, Moody's та Fitch Ratings. Сінгапур приваблює велику кількість прямих іноземних інвестицій завдяки своєму розташуванню, вільним від корупції середовищем, досвідченою робочою силою, низькими податками та передовою інфраструктурою. У Сінгапурі знаходиться більше 7000 міжнаціональних корпорацій зі Сполучених Штатів, Японії та Європи. Тут розташовано також 1500 компаній з Китаю та 1500 з Індії. Іноземні фірми можна знайти практично в усіх сферах економіки. Сінгапур також є другим по величині іноземним інвестором в Індії. Приблизно 44 % робочої сили міста не є сінгапурцями. Більше десяти договорів про вільну торгівлю підписано з іншими країнами та регіонами.
Сінгапур також має один з десяти найбільших у світі золотовалютних резервів. Валютою Сінгапуру є Сінгапурський долар, який випускається Валютним управлінням Сінгапуру. Він дорівнює Брунейському долару.
Економіка Сінгапуру сильно залежить від експорту та переробки імпортних товарів, особливо в промисловості, яка склала 27,2 % ВВП в 2010 році та містить в собі значну частку електроніки, нафтопереробки, хімічної промисловості, машинобудування та біології та медицини. У 2006 році Сінгапур виготовляв 10 % світового випуску напівпровідникових пластин. Не зважаючи на свій малий розмір, Сінгапур має багатогалузеву економіку, цю стратегію уряд вважає життєво необхідною для розвитку та стабільності.
Туризм також формує значну частку економіки Сінгапуру, 10,2 мільйонів туристів відвідали країну в 2007 році. Для того щоб привабити більше туристів, в 2005 році уряд легалізував азартні ігри та дозволив створити два грально-розважальні курорти. Сінгапур рекламує себе як центр медичного туризму: близько 200000 іноземців приїжджають туди на лікування кожного року, і медичне обслуговування Сінгапуру планує в 2012 році обслуговувати один мільйон іноземних пацієнтів щорічно та отримати доход 3 мільярди доларів США. Сінгапур також є навчальним центром, і багато іноземних студентів навчається в цій країні. У 2006 році Сінгапур прийняв більше 80000 міжнародних студентів. Тут навчається також більше 5000 малайських студентів, які кожен ранок перетинають дамбу Джохор-Сінгапур з надією здобути кращу освіту в Сінгапурі. У 2009 році, 29 % всіх студентів університетів Сінгапуру були іноземцями. Студенти походять в основному з ASEAN (Асоціація держав Південно-Східної Азії), Китаю та Індії.
Сінгапур є світовим лідером в декількох сферах економіки: країна є четвертим основним фінансовим центром у світі, має другий у світі ринок казино, один з трьох найбільших центрів переробки нафти, найбільший у світі виробник нафтобурового обладнання, та є основним судноремонтником у світі. Порт Сінгапуру є одним з п'яти найбільш завантажених портів у світі. Світовий Банк визнав Сінгапур як найсприятливіше місце у світі для ведення бізнесу та надав йому статус найбільшого центру логістики у світі. Нарешті, країна також займає четверте місце у світі як центр торгівлі іноземною валютою, після Лондона, Нью-Йорка та Токіо.
У результаті світової рецесії та різкого спаду в технологічному секторі, ВВП країни в 2001 році знизився на 2,2 %. Комітет економічного обзору, засідання якого відбулось у грудні 2001 року, рекомендував деякі зміни в стратегії управління для пожвавлення економіки. З того часу Сінгапур відновив свій рівень, в основному, завдяки покращенню світової економіки; економіка виросла на 8,3 % в 2004 році, 6,4 % в 2005 та 7,9 % в 2006 роках. Після зниження −0,8 % в 2009 році, економіка відновилась в 2010 та показала 14,5 % ВВП.
Більшість робітників в Сінгапурі задіяні в сфері обслуговування, працевлаштовані 2 151 400 робітників із 3 102 500 в 2010 році. Відсоток незайнятих, економічно активних людей у віці старше 15 років, становить близько 2 %. Рівень бідності є низьким, в порівнянні з іншими країнами регіону. Уряд надає дешеве житло (в формі квартир Комісії житлового будівництва) та фінансову допомогу для ще бідніших людей. У Сінгапурі нараховується найбільший відсоток мільйонних будинків, серед яких 15,5 % будинків коштують не менше одного мільйона доларів США.
Цифри та факти
Галузева зайнятість населення на 2003 рік: обробна промисловість — 18 %, будівництво — 6 %, перевезення та засоби сполучення — 11 %, послуги, зокрема фінансова та комерційна діяльність — 39 %, інші 26 %.
У 2004 році партнери в експорті були:
Малайзія — 15,2 %
США — 13 %
Гонконг — 9,8 %
Китай — 8,6 %
Японія — 6,4 %
Тайвань — 4,6 %
Таїланд — 4,3 %
Південна Корея — 4,1 %.
Партнери в імпорті на 2004 рік:
Малайзія — 15,3 %
США — 12,7 %
Японія — 11,7 %
Китай — 9,9 %
Тайвань — 5,7 %
Південна Корея — 4,3 %
Таїланд — 4,1 %.
Країна очолила рейтинг Світового банку «Doing Business» за 2013 рік.
Усього у Сінгапурі 5 податків, із яких один податок на прибуток, один — робітничий податок. Сумарна ставка податків 27,1 %. Займає 5-те місце в рейтингу податкових систем світу. Всього 4 види імпортних товарів підлягають оподаткуванню при ввезенні: спиртні напої, тютюнові вироби, нафтопродукти та автомобілі.
Державний устрій країни
Сінгапур — республіка, парламентська демократія англійської однопалатної (Вестмінстерської) системи. Головою держави є президент, якого обирають на 6 років. Голова уряду — прем'єр-міністр.
Хоча кабінет міністрів формально призначає президент, ця посада скоріше церемоніальна. Виконавча влада належить голові уряду. 1991 року президент здобув право вето на рішення парламенту стосовно монетарної і правової політики.
Законодавчий орган — парламент, до якого входять 84 депутати, вибрані загальним голосуванням раз на 5 років, а також до 9 депутатів, призначених президентом. Правлячою партією Сінгапуру з часів здобуття незалежності є і залишається Партія Народної Дії, очолювана незмінним лідером країни Лі Куаном Ю (Lee Kuan Yew). Міжнародна організація Freedom House визнає Сінгапур, як «частково вільну» країну. В країні встановлені частково демократичні — частково авторитарні порядки. Хоча виборчий процес (у частині підрахунку голосів) визнається вільним, але керівна партія критикується за цензуру в мас медіа і тиск на опозиційні партії.
Адміністративно Сінгапур поділяється на 5 регіонів.
Для поділу Сінгапуру на житлові зони, Рада з питань житла та розвитку започаткувала стратегію «нових міст», згідно з якою Сінгапур налічує 24 міста та 3 земельних володіння.
Конституція країни була прийнята 3 червня 1959 року; змінена 1965 року після надбання повної державної незалежності.
Охорона правопорядку
Сінгапур є одним із найбезпечніших (2-е місце у світі після Люксембургу) як для своїх громадян, так і для іноземних туристів, держав. Відповідно до міжнародних рейтингів, Сінгапур є однією з найменш корумпованих держав світу. У державі існує дуже великий перелік найрізноманітніших штрафів та заборон.
Населення
Станом на 2020 рік чисельність постійного населення Сінгапуру становить 5 850 345 осіб, з них 4,0 млн громадяни Сінгапуру, тоді як решта (37 %) мають дозвіл на постійне проживання або іноземні працівники. 23 % громадян Сінгапуру народились за його межами. У 2011 році було півмільйона жителів із дозволом на постійне проживання. Чисельність постійного населення не враховує 11 млн туристів, що відвідують Сінгапур щорічно.
Середній вік сінгапурців 37 років, а середня кількість людей, що проживають в одному домі 3.5 людини. Через нестачу землі 4 з 5 сінгапурців живе в квартирах висотних будинків збудованих державою за програмою соціального житла. У 2010 році три чверті сінгапурців жили в помешканнях рівних або більших ніж чотирикімнатна квартира будівництва HDB або приватного. Процент домовласників серед громадян та резидентів рівний близько 87,2 %.. Рівень поширення мобільних телефонів надзвичайно високий і дорівнює 1400 абонентів мобільного зв'язку на 1000 осіб. Проте тільки 1 з 10 жителів володіє автомобілем.
У 2010 році, загальний рівень народжуваності був 1,1 дитини на жінку, третє найнижче значення у світі і значно нижче рівня 2,1 необхідного для підтримки чисельності населення без зміни. Щоби подолати цю проблему, протягом останніх десятиріч уряд заохочує іноземців іммігрувати до Сінгапуру. Велика кількість іммігрантів забезпечила зростання населення Сінгапуру. У Сінгапурі традиційно один із найнижчих рівнів безробіття серед розвинутих країн. Сінгапурський рівень безробіття за останнє десятиріччя не перевищував 4 %, досягнувши свого піку в 3 % протягом світової фінансової кризи 2009 року, проте згодом упав до 1,9 % в 2011 році.
Близько 40 відсотків жителів Сінгапуру іноземці, один із найвищих показників у світі. Уряд розглядає можливість обмеження таких робітників, хоча визнає, що вони грають значну роль в економіці країни. Іноземні працівники становлять 80 % у будівельній галузі та до 50 % у сфері послуг.
Згідно з урядовим переписом 2009 року 74,2 % жителів були китайцями, 13,4 % — малайцями, та 9,2 % індійського походження, тоді як жителі європейського походження становили 3,2 %. До 2010 року, кожна людина могла відмітитись як представник тільки однієї національності, по умовчанню брали національність його чи її батька, таким чином, люди змішаного походження в урядових переписах групувались виключно по батьківській лінії. Починаючи з 2010 року, люди можуть вибирати подвійну класифікацію, в якій вони вказують першу національність та другу національність, але не більше двох.
Освіта
Освіта в Сінгапурі підпорядковується Міністерству освіти, яке керує освітньою політикою. Міністерство контролює процес розвитку і управління державними школами, які отримують державне фінансування, а також виконує консультативну та контрольну роль у приватних школах. Для приватних і державних шкіл існують відмінності щодо рівня їхньої автономії у виборі навчальних програм, масштабів державної допомоги і фінансування, навантаження на учнів, а також правил прийому учнів.
Діти із фізичними вадами відвідують спеціальні школи, які також підпорядковуються Міністерству освіти Сінгапуру. Витрати на освіту зазвичай становлять близько 20 відсотків національного бюджету, який субсидіює державні і підтримувані урядом приватні заклади освіти. При цьому вартість навчання для не громадян Сінгапуру є відчутно вищою, ніж для громадян країни.
У 2000 році Парламент Сінгапуру прийняв закон, що регламентує обов'язковість освіти для дітей шкільного віку, а також запроваджує відповідальність для батьків у випадку, якщо вони не забезпечують належним чином відвідування школи своїм дітям. Винятки дозволяються у випадку, якщо дитина навчається вдома або у спеціалізованій релігійній школі.
У навчальних закладах Сінгапуру викладання більшості предметів здійснюється англійською мовою, особливо це стосується математики і природничих наук. Колишній прем'єр-міністр Лі Куан Ю запропонував ідею англійської мови, як мови повсякденного спілкування, яка би полегшувала спілкування громадян різних етнічних і культурних груп, а також спрощувала би процес інтеграції Сінгапуру у світову економіку.
Етнічні групи та мови
За даними 2010 року, в країні наявні такі етнічні групи:
китайці — 74,1 %
малайці — 13,4 %
індійці — 9,2 %
інші — 3,3 %.
Мови в користуванні, за звітом перепису населення 2010 року:
китайська мова мандарин — 35 %
англійська — 23 %
малайська — 14,1 %
китайська мінь (хоккієн) — 11,4 %
китайська кантонська 5,7 %
китайська теочю — 4,9 %
тамільська — 3,2 %
інші китайські діалекти — 1,8 %
інші мови — 0,9 %.
Більшість сінгапурців розмовляє англійською. Існують два варіанти англійської мови: офіційна стандартна сінгапурська англійська, і простонародна креольська мова, що називається сингліш. Уряд країни заохочує двомовність, надаючи перевагу англійській, як мові міжнародного спілкування, і мандарину, як мові зв'язку з колишньою батьківщиною. Ця політика проводиться за рахунок інших китайських мов, викладання яких не ведеться у школах. Критикується також сингліш. Все ж, відмирання традиційних мов різних етнічних спільнот відбувається дуже повільно, а сингліш залишається основною говіркою на вулицях Сінгапура.
Релігійні течії країни
Сінгапурці здебільшого матеріалістичні й прагматичні. Ідеалом для них є принцип п'яти C: cash (гроші), credit card (кредитна картка), car (авто), condo (кондомініум), country club (кантрі-клуб), але духовне життя в країні теж існує.
За даними перепису населення 2000 року в Сінгапурі сповідуються такі релігії:
буддизм — 42,5 %
іслам — 14,9 %
даосизм — 8,5 %
індуїзм — 4 %
католицизм — 4,8 %
інші християни — 9,8 %
інші 0,7 %
нерелігійні 14,8 %.
Здоров'я
Сінгапур має загалом ефективну систему охорони здоров'я, незважаючи на досить низькі бюджетні витрати, як для розвинутих країн. Світова організація охорони здоров'я дає Сінгапуру шосте місце у світі у своєму звіті. Загалом, Сінгапур має найнижчий рівень дитячої смертності у світі протягом останніх двадцяти років. Середня очікувана тривалість життя в Сінгапурі 79 для чоловіків та 83 для жінок, що дає країні 15-те місце у світовому рейтингу. Майже все населення має доступ до якісної води та каналізації. Щороку від СНІДу в країні помирає менш ніж 10 осіб на 100 000. Тут високий рівень імунізації. Показник ожирінням в дорослому віці менший ніж 10 %.
Система охорони здоров'я заснована на принципах «трьох M». Що означає: Medifund, який забезпечує захист для тих, хто не може дозволити собі медичне обслуговування, Medisave, обов'язкова схема медичних заощаджень, яка охоплює близько 85 % населення, та Medishield, схема медичного страхування, що фінансується державою. Державні лікарні в Сінгапурі мають автономію щодо управлінських рішень та конкурують за пацієнтів. Для осіб з низькими доходами існують схеми субсидій. У 2008 році, система охорони здоров'я була профінансована на 31,9 %, що становить приблизно 3,5 % від ВВП Сінгапуру.
Збройні сили
Основна стаття: Збройні сили Сінгапуру
Незважаючи на малий розмір держави, Сінгапур має наймодерніші збройні сили в Південно-Східній Азії.
Сухопутні війська налічують близько 72 000 військовослужбовців. ВПС складаються з 3000 осіб, одного авіаційного полку та навчальної ланки. ВМС має на озброєнні підводні човни, корвети, фрегати, десятки катерів берегової охорони, дві військові бази.
Культура
Театри, музеї, бібліотеки
Національний музей Сінгапуру
Музей азійських цивілізацій
Національна бібліотека Сінгапуру
Парки, сади, зоопарки, акваріуми
Парк Марін Лайф
Кент Рідж Парк
Еспланада
Сінгапурський ботанічний сад
Сади біля затоки
Готелі, казино, басейни
Marina Bay Sands
Фонтан Багатства
Українсько-Сінгапурські зв'язки
Посольство України в Республіці Сінгапур
2008 рік ознаменувався початком розвитку українсько-сінгапурського співробітництва у сфері освіти. У період з 13 по 15 листопада 2008 року було здійснено візит до України Сінгапурської науково-освітянської делегації у складі представників Агентства «A-STAR», Національного університету Сінгапуру (НУС) і Наньянгського технологічного університету (НТУ). У результаті сінгапурськими фахівцями було встановлено контакти із провідними українськими вищими навчальними закладами, а також обговорено перспективи подальшого розвитку двостороннього співробітництва у науково-освітянській і науково-дослідній сферах.
3 квітня 2009 року у Верховній Раді України було утворено депутатську групу Верховної Ради України з міжпарламентських зв'язків з Республікою Сінгапур.
Для громадян України в Сінгапурі потрібна віза. Термін дії візи становить 90 діб, проте максимальний безвиїзний термін перебування у країні становить 30 діб. 3а наявності авіаквитків в третю країну при перебуванні в Сінгапурі до 96 годин віза не потрібна.
Див. також
Сінгапурська кухня
Діснейленд зі смертною карою
Примітки
Джерела
Дані ЦРУ щодо Сінгапуру
Дані щодо Сінгапуру Техаського Університету в Остені, США
Дані Гавайського Університету
«Економіка ХХІ» — Олексій Геращенко
Бібліографія
Із третього світу в перший. Історія Сингапуру: 1965—2000 / Л. К. Ю ; [пер. з англ. Є. Сагайдака]. — Київ: КМ-БУКС, 2018. — 760 с. — ISBN 617-7409-00-6.
Thanh H. Vuong, Stratégies technico-commerciales asiatiques, dans Études internationales, vol. XXII, n° 3, p. 551—575, septembre 1991
Thanh H. Vuong & Jorge Virchez, Communauté économique de l'Asie Pacifique: essai d'anthropolgie économique et de géographie politique, Presses Inter Universitaires, Cap Rouge, Québec, QC, 2004
Rodolphe De Koninck, Singapour, la cité-État ambitieuse, Belin et La Documentation Française, France 2006
Noel Barber, Tanamera, 1981.
Michael Hill, Kwen Fee Lian, The Politics of Nation Building and Citizenship in Singapore., Routledge, 1995, ISBN 0-415-12025-X
Посилання
Сінгапур //
Урядові структури:
Singapore Government Directory Interactive
Singapore Government Online Portal
Gateway To All Government Services
Singapore National Service Portal
Singapore Accounting and Corporate Regulatory Authority
Singapore Department of Statistics Annual Data
Chief of State and Cabinet Members
Singapore Economic Development Board
Загальна інформація:
Singapore
Singapore Infomap
WikiSatellite view of Singapore at WikiMapia
Official Gateway To Singapore
Міста-держави
Держави-члени Співдружності Націй
Міста-мільйонники Азії
Нові індустріальні країни
Острівні країни
Англомовні країни і території
Столиці країн Азії
Держави-члени ООН
Таміломовні країни і території
|
1908565
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%81%D1%83%D0%B3%D1%83%D0%BC
|
Аксугум
|
Аксугум — село у складі Чингірлауського району Західноказахстанської області Казахстану. Входить до складу Чингірлауського сільського округу.
Населення — 94 особи (2021; 85 у 2009, 89 у 1999).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Чингірлауського району
Села Західноказахстанської області
|
633593
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Carbon%20steel
|
Carbon steel
|
Carbon steel is a steel with carbon content from about 0.05 up to 2.1 percent by weight. The definition of carbon steel from the American Iron and Steel Institute (AISI) states:
no minimum content is specified or required for chromium, cobalt, molybdenum, nickel, niobium, titanium, tungsten, vanadium, zirconium, or any other element to be added to obtain a desired alloying effect;
the specified minimum for copper does not exceed 0.40%;
or the specified maximum for any of the following elements does not exceed the percentages noted: manganese 1.65%; silicon 0.60%; copper 0.60%.
The term carbon steel may also be used in reference to steel which is not stainless steel; in this use carbon steel may include alloy steels. High carbon steel has many different uses such as milling machines, cutting tools (such as chisels) and high strength wires. These applications require a much finer microstructure, which improves the toughness.
As the carbon content percentage rises, steel has the ability to become harder and stronger through heat treating; however, it becomes less ductile. Regardless of the heat treatment, a higher carbon content reduces weldability. In carbon steels, the higher carbon content lowers the melting point.
Properties
Carbon steel is often divided into two main categories: low-carbon steel and high-carbon steel. It may also contain other elements, such as manganese, phosphorus, sulfur, and silicon, which can affect its properties. Carbon steel can be easily machined and welded, making it versatile for various applications. It can also be heat treated to improve its strength, hardness, and durability.
Carbon steel is susceptible to rust and corrosion, especially in environments with high moisture levels and/or salt. It can be shielded from corrosion by coating it with paint, varnish, or other protective material. Alternatively, it can be made from a stainless steel alloy that contains chromium, which provides excellent corrosion resistance. Carbon steel can be alloyed with other elements to improve its properties, such as by adding chromium and/or nickel to improve its resistance to corrosion and oxidation or adding molybdenum to improve its strength and toughness at high temperatures.
It is an environmentally friendly material, as it is easily recyclable and can be reused in various applications. It is energy-efficient to produce, as it requires less energy than other metals such as aluminium and copper.
Type
Mild or low-carbon steel
Mild steel (iron containing a small percentage of carbon, strong and tough but not readily tempered), also known as plain-carbon steel and low-carbon steel, is now the most common form of steel because its price is relatively low while it provides material properties that are acceptable for many applications. Mild steel contains approximately 0.05–0.30% carbon making it malleable and ductile. Mild steel has a relatively low tensile strength, but it is cheap and easy to form. Surface hardness can be increased with carburization.
The density of mild steel is approximately and the Young's modulus is .
Low-carbon steels display yield-point runout where the material has two yield points. The first yield point (or upper yield point) is higher than the second and the yield drops dramatically after the upper yield point. If a low-carbon steel is only stressed to some point between the upper and lower yield point then the surface develops Lüder bands. Low-carbon steels contain less carbon than other steels and are easier to cold-form, making them easier to handle. Typical applications of low carbon steel are car parts, pipes, construction, and food cans.
High-tensile steel
High-tensile steels are low-carbon, or steels at the lower end of the medium-carbon range, which have additional alloying ingredients in order to increase their strength, wear properties or specifically tensile strength. These alloying ingredients include chromium, molybdenum, silicon, manganese, nickel, and vanadium. Impurities such as phosphorus and sulfur have their maximum allowable content restricted.
41xx steel
4140 steel
4145 steel
4340 steel
300M steel
EN25 steel – 2.521% nickel-chromium-molybdenum steel
EN26 steel
Higher-carbon steels
Carbon steels which can successfully undergo heat-treatment have a carbon content in the range of 0.30–1.70% by weight. Trace impurities of various other elements can significantly affect the quality of the resulting steel. Trace amounts of sulfur in particular make the steel red-short, that is, brittle and crumbly at high working temperatures. Low-alloy carbon steel, such as A36 grade, contains about 0.05% sulfur and melt around . Manganese is often added to improve the hardenability of low-carbon steels. These additions turn the material into a low-alloy steel by some definitions, but AISI's definition of carbon steel allows up to 1.65% manganese by weight.
There are two types of higher carbon steels which are high carbon steel and the ultra high carbon steel. The reason for the limited use of high carbon steel is that it has extremely poor ductility and weldability and has a higher cost of production. The applications best suited for the high carbon steels is its use in the spring industry, farm industry, and in the production of wide range of high-strength wires.
AISI classification
The following classification method is based on the American AISI/SAE standard. Other international standards including DIN (Germany), GB (China), BS/EN (UK), AFNOR (France), UNI (Italy), SS (Sweden) , UNE (Spain), JIS (Japan), ASTM standards, and others.
Carbon steel is broken down into four classes based on carbon content:
Low-carbon steel
Low-carbon steel has 0.05 to 0.15% carbon (plain carbon steel) content.
Medium-carbon steel
Medium-carbon steel has approximately 0.3–0.5% carbon content. It balances ductility and strength and has good wear resistance. It is used for large parts, forging and automotive components.
High-carbon steel
High-carbon steel has approximately 0.6 to 1.0% carbon content. It is very strong, used for springs, edged tools, and high-strength wires.
Ultra-high-carbon steel
Ultra-high-carbon steel has approximately 1.25–2.0% carbon content. Steels that can be tempered to great hardness. Used for special purposes such as (non-industrial-purpose) knives, axles, and punches. Most steels with more than 2.5% carbon content are made using powder metallurgy.
Heat treatment
The purpose of heat treating carbon steel is to change the mechanical properties of steel, usually ductility, hardness, yield strength, or impact resistance. Note that the electrical and thermal conductivity are only slightly altered. As with most strengthening techniques for steel, Young's modulus (elasticity) is unaffected. All treatments of steel trade ductility for increased strength and vice versa. Iron has a higher solubility for carbon in the austenite phase; therefore all heat treatments, except spheroidizing and process annealing, start by heating the steel to a temperature at which the austenitic phase can exist. The steel is then quenched (heat drawn out) at a moderate to low rate allowing carbon to diffuse out of the austenite forming iron-carbide (cementite) and leaving ferrite, or at a high rate, trapping the carbon within the iron thus forming martensite. The rate at which the steel is cooled through the eutectoid temperature (about ) affects the rate at which carbon diffuses out of austenite and forms cementite. Generally speaking, cooling swiftly will leave iron carbide finely dispersed and produce a fine grained pearlite and cooling slowly will give a coarser pearlite. Cooling a hypoeutectoid steel (less than 0.77 wt% C) results in a lamellar-pearlitic structure of iron carbide layers with α-ferrite (nearly pure iron) between. If it is hypereutectoid steel (more than 0.77 wt% C) then the structure is full pearlite with small grains (larger than the pearlite lamella) of cementite formed on the grain boundaries. A eutectoid steel (0.77% carbon) will have a pearlite structure throughout the grains with no cementite at the boundaries. The relative amounts of constituents are found using the lever rule. The following is a list of the types of heat treatments possible:
Spheroidizing Spheroidite forms when carbon steel is heated to approximately for over 30 hours. Spheroidite can form at lower temperatures but the time needed drastically increases, as this is a diffusion-controlled process. The result is a structure of rods or spheres of cementite within primary structure (ferrite or pearlite, depending on which side of the eutectoid you are on). The purpose is to soften higher carbon steels and allow more formability. This is the softest and most ductile form of steel.
Full annealing Carbon steel is heated to approximately for 1 hour; this ensures all the ferrite transforms into austenite (although cementite might still exist if the carbon content is greater than the eutectoid). The steel must then be cooled slowly, in the realm of 20 °C (36 °F) per hour. Usually it is just furnace cooled, where the furnace is turned off with the steel still inside. This results in a coarse pearlitic structure, which means the "bands" of pearlite are thick. Fully annealed steel is soft and ductile, with no internal stresses, which is often necessary for cost-effective forming. Only spheroidized steel is softer and more ductile.
Process annealing A process used to relieve stress in a cold-worked carbon steel with less than 0.3% C. The steel is usually heated to for 1 hour, but sometimes temperatures as high as . The image above shows the process annealing area.
Isothermal annealing It is a process in which hypoeutectoid steel is heated above the upper critical temperature. This temperature is maintained for a time and then reduced to below the lower critical temperature and is again maintained. It is then cooled to room temperature. This method eliminates any temperature gradient.
Normalizing Carbon steel is heated to approximately for 1 hour; this ensures the steel completely transforms to austenite. The steel is then air-cooled, which is a cooling rate of approximately per minute. This results in a fine pearlitic structure, and a more-uniform structure. Normalized steel has a higher strength than annealed steel; it has a relatively high strength and hardness.
Quenching Carbon steel with at least 0.4 wt% C is heated to normalizing temperatures and then rapidly cooled (quenched) in water, brine, or oil to the critical temperature. The critical temperature is dependent on the carbon content, but as a general rule is lower as the carbon content increases. This results in a martensitic structure; a form of steel that possesses a super-saturated carbon content in a deformed body-centered cubic (BCC) crystalline structure, properly termed body-centered tetragonal (BCT), with much internal stress. Thus quenched steel is extremely hard but brittle, usually too brittle for practical purposes. These internal stresses may cause stress cracks on the surface. Quenched steel is approximately three times harder (four with more carbon) than normalized steel.
Martempering (marquenching) Martempering is not actually a tempering procedure, hence the term marquenching. It is a form of isothermal heat treatment applied after an initial quench, typically in a molten salt bath, at a temperature just above the "martensite start temperature". At this temperature, residual stresses within the material are relieved and some bainite may be formed from the retained austenite which did not have time to transform into anything else. In industry, this is a process used to control the ductility and hardness of a material. With longer marquenching, the ductility increases with a minimal loss in strength; the steel is held in this solution until the inner and outer temperatures of the part equalize. Then the steel is cooled at a moderate speed to keep the temperature gradient minimal. Not only does this process reduce internal stresses and stress cracks, but it also increases impact resistance.
Tempering This is the most common heat treatment encountered because the final properties can be precisely determined by the temperature and time of the tempering. Tempering involves reheating quenched steel to a temperature below the eutectoid temperature and then cooling. The elevated temperature allows very small amounts spheroidite to form, which restores ductility but reduces hardness. Actual temperatures and times are carefully chosen for each composition.
Austempering The austempering process is the same as martempering, except the quench is interrupted and the steel is held in the molten salt bath at temperatures between , and then cooled at a moderate rate. The resulting steel, called bainite, produces an acicular microstructure in the steel that has great strength (but less than martensite), greater ductility, higher impact resistance, and less distortion than martensite steel. The disadvantage of austempering is it can be used only on a few sheets of steel, and it requires a special salt bath.
Case hardening
Case hardening processes harden only the exterior of the steel part, creating a hard, wear-resistant skin (the "case") but preserving a tough and ductile interior. Carbon steels are not very hardenable meaning they can not be hardened throughout thick sections. Alloy steels have a better hardenability, so they can be through-hardened and do not require case hardening. This property of carbon steel can be beneficial, because it gives the surface good wear characteristics but leaves the core flexible and shock-absorbing.
Forging temperature of steel
See also
Aermet
Cold working
Eglin steel (a low-cost precipitation-hardened high-strength steel)
Forging
Hot working
Maraging steel (precipitation-hardened high-strength steels)
Welding (high-strength steels)
References
Bibliography
Steels
Metallurgical processes
|
180121
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Medication
|
Medication
|
Medication
A medication (also called medicament, medicine, pharmaceutical drug, medicinal drug or simply drug) is a drug used to diagnose, cure, treat, or prevent disease. Drug therapy (pharmacotherapy) is an important part of the medical field and relies on the science of pharmacology for continual advancement and on pharmacy for appropriate management.
Drugs are classified in many ways. One of the key divisions is by level of control, which distinguishes prescription drugs (those that a pharmacist dispenses only on the order of a physician, physician assistant, or qualified nurse) from over-the-counter drugs (those that consumers can order for themselves). Another key distinction is between traditional small molecule drugs, usually derived from chemical synthesis, and biopharmaceuticals, which include recombinant proteins, vaccines, blood products used therapeutically (such as IVIG), gene therapy, monoclonal antibodies and cell therapy (for instance, stem cell therapies). Other ways to classify medicines are by mode of action, route of administration, biological system affected, or therapeutic effects. An elaborate and widely used classification system is the Anatomical Therapeutic Chemical Classification System. The World Health Organization keeps a list of essential medicines.
Drug discovery and drug development are complex and expensive endeavors undertaken by pharmaceutical companies, academic scientists, and governments. As a result of this complex path from discovery to commercialization, partnering has become a standard practice for advancing drug candidates through development pipelines. Governments generally regulate what drugs can be marketed, how drugs are marketed, and in some jurisdictions, drug pricing. Controversies have arisen over drug pricing and disposal of used drugs.
Definition
Medication is a medicine or a chemical compound used to treat or cure illness. According to Encyclopædia Britannica, medication is "a substance used in treating a disease or relieving pain".
As defined by the National Cancer Institute, dosage forms of medication can include tablets, capsules, liquids, creams, and patches. Medications can be given in different ways, such as by mouth, by infusion into a vein, or by drops put into the ear or eye. A medication that does not contain an active ingredient and is used in research studies is called a placebo.
In Europe, the term is "medicinal product", and it is defined by EU law as:
"Any substance or combination of substances presented as having properties for treating or preventing disease in human beings; or"
"Any substance or combination of substances which may be used in or administered to human beings either with a view to restoring, correcting or modifying physiological functions by exerting a pharmacological, immunological or metabolic action or to making a medical diagnosis."
In the US, a "drug" is:
A substance (other than food) intended to affect the structure or any function of the body.
A substance intended for use as a component of a medicine but not a device or a component, part, or accessory of a device.
A substance intended for use in the diagnosis, cure, mitigation, treatment, or prevention of disease.
A substance recognized by an official pharmacopeia or formulary.
Biological products are included within this definition and are generally covered by the same laws and regulations, but differences exist regarding their manufacturing processes (chemical process versus biological process).
Usage
Drug use among elderly Americans has been studied; in a group of 2377 people with an average age of 71 surveyed between 2005 and 2006, 84% took at least one prescription drug, 44% took at least one over-the-counter (OTC) drug, and 52% took at least one dietary supplement; in a group of 2245 elderly Americans (average age of 71) surveyed over the period 2010 – 2011, those percentages were 88%, 38%, and 64%.
Classification
One of the key classifications is between traditional small molecule drugs; usually derived from chemical synthesis and biological medical products; which include recombinant proteins, vaccines, blood products used therapeutically (such as IVIG), gene therapy, and cell therapy (for instance, stem cell therapies).
Pharmaceuticals or drugs or medicines are classified into various other groups besides their origin on the basis of pharmacological properties like mode of action and their pharmacological action or activity, such as by chemical properties, mode or route of administration, biological system affected, or therapeutic effects. An elaborate and widely used classification system is the Anatomical Therapeutic Chemical Classification System (ATC system). The World Health Organization keeps a list of essential medicines.
A sampling of classes of medicine includes:
Antipyretics: reducing fever (pyrexia/pyresis)
Analgesics: reducing pain (painkillers)
Antimalarial drugs: treating malaria
Antibiotics: inhibiting germ growth
Antiseptics: prevention of germ growth near burns, cuts,and wounds
Mood stabilizers: lithium and valproate
Hormone replacements: Premarin
Oral contraceptives: Enovid, "biphasic" pill, and "triphasic" pill
Stimulants: methylphenidate, amphetamine
Tranquilizers: meprobamate, chlorpromazine, reserpine, chlordiazepoxide, diazepam, and alprazolam
Statins: lovastatin, pravastatin, and simvastatin
Pharmaceuticals may also be described as "specialty", independent of other classifications, which is an ill-defined class of drugs that might be difficult to administer, require special handling during administration, require patient monitoring during and immediately after administration, have particular regulatory requirements restricting their use, and are generally expensive relative to other drugs.
Types of medicines
For the digestive system
Lower digestive tract: laxatives, antispasmodics, antidiarrhoeals, bile acid sequestrants, opioids.
Upper digestive tract: antacids, reflux suppressants, antiflatulents, antidopaminergics, proton pump inhibitors (PPIs), H2-receptor antagonists, cytoprotectants, prostaglandin analogues.
For the cardiovascular system
Affecting blood pressure/(antihypertensive drugs): ACE inhibitors, angiotensin receptor blockers, beta-blockers, α blockers, calcium channel blockers, thiazide diuretics, loop diuretics, aldosterone inhibitors.
Coagulation: anticoagulants, heparin, antiplatelet drugs, fibrinolytics, anti-hemophilic factors, haemostatic drugs.
General: β-receptor blockers ("beta blockers"), calcium channel blockers, diuretics, cardiac glycosides, antiarrhythmics, nitrate, antianginals, vasoconstrictors, vasodilators.
HMG-CoA reductase inhibitors (statins) for lowering LDL cholesterol inhibitors: hypolipidaemic agents.
For the central nervous system
Drugs affecting the central nervous system include psychedelics, hypnotics, anaesthetics, antipsychotics, eugeroics, antidepressants (including tricyclic antidepressants, monoamine oxidase inhibitors, lithium salts, and selective serotonin reuptake inhibitors (SSRIs)), antiemetics, anticonvulsants/antiepileptics, anxiolytics, barbiturates, movement disorder (e.g., Parkinson's disease) drugs, nootropics, stimulants (including amphetamines), benzodiazepines, cyclopyrrolones, dopamine antagonists, antihistamines, cholinergics, anticholinergics, emetics, cannabinoids, and 5-HT (serotonin) antagonists.
For pain
The main classes of painkillers are NSAIDs, opioids, and local anesthetics.
For consciousness (anesthetic drugs)
Some anesthetics include benzodiazepines and barbiturates.
For musculoskeletal disorders
The main categories of drugs for musculoskeletal disorders are: NSAIDs (including COX-2 selective inhibitors), muscle relaxants, neuromuscular drugs, and anticholinesterases.
For the eye
Anti-allergy: mast cell inhibitors.
Anti-fungal: imidazoles, polyenes.
Anti-glaucoma: adrenergic agonists, beta-blockers, carbonic anhydrase inhibitors/hyperosmotics, cholinergics, miotics, parasympathomimetics, prostaglandin agonists/prostaglandin inhibitors, nitroglycerin.
Anti-inflammatory: NSAIDs, corticosteroids.
Antibacterial: antibiotics, topical antibiotics, sulfa drugs, aminoglycosides, fluoroquinolones.
Antiviral drugs.
Diagnostic: topical anesthetics, sympathomimetics, parasympatholytics, mydriatics, cycloplegics.
General: adrenergic neurone blocker, astringent.
For the ear, nose, and oropharynx
Antibiotics, sympathomimetics, antihistamines, anticholinergics, NSAIDs, corticosteroids, antiseptics, local anesthetics, antifungals, and cerumenolytics.
For the respiratory system
Bronchodilators, antitussives, mucolytics, decongestants, inhaled and systemic corticosteroids, beta2-adrenergic agonists, anticholinergics, mast cell stabilizers, leukotriene antagonists.
For endocrine problems
Androgens, antiandrogens, estrogens, gonadotropin, corticosteroids, human growth hormone, insulin, antidiabetics (sulfonylureas, biguanides/metformin, thiazolidinediones, insulin), thyroid hormones, antithyroid drugs, calcitonin, diphosphonate, vasopressin analogues.
For the reproductive system or urinary system
Antifungal, alkalinizing agents, quinolones, antibiotics, cholinergics, anticholinergics, antispasmodics, 5-alpha reductase inhibitor, selective alpha-1 blockers, sildenafils, fertility medications.
For contraception
Hormonal contraception.
Ormeloxifene.
Spermicide.
For obstetrics and gynecology
NSAIDs, anticholinergics, haemostatic drugs, antifibrinolytics, Hormone Replacement Therapy (HRT), bone regulators, beta-receptor agonists, follicle stimulating hormone, luteinising hormone, LHRH, gamolenic acid, gonadotropin release inhibitor, progestogen, dopamine agonists, oestrogen, prostaglandins, gonadorelin, clomiphene, tamoxifen, diethylstilbestrol.
For the skin
Emollients, anti-pruritics, antifungals, antiseptics, scabicides, pediculicides, tar products, vitamin A derivatives, vitamin D analogues, keratolytics, abrasives, systemic antibiotics, topical antibiotics, hormones, desloughing agents, exudate absorbents, fibrinolytics, proteolytics, sunscreens, antiperspirants, corticosteroids, immune modulators.
For infections and infestations
Antibiotics, antifungals, antileprotics, antituberculous drugs, antimalarials, anthelmintics, amoebicides, antivirals, antiprotozoals, probiotics, prebiotics, antitoxins, and antivenoms.
For the immune system
Vaccines, immunoglobulins, immunosuppressants, interferons, and monoclonal antibodies.
For allergic disorders
Anti-allergics, antihistamines, NSAIDs, corticosteroids.
For nutrition
Tonics, electrolytes and mineral preparations (including iron preparations and magnesium preparations), parenteral nutrition, vitamins, anti-obesity drugs, anabolic drugs, haematopoietic drugs, food product drugs.
For neoplastic disorders
Cytotoxic drugs, therapeutic antibodies, sex hormones, aromatase inhibitors, somatostatin inhibitors, recombinant interleukins, G-CSF, erythropoietin.
For diagnostics
Contrast media.
For euthanasia
A euthanaticum is used for euthanasia and physician-assisted suicide. Euthanasia is not permitted by law in many countries, and consequently, medicines will not be licensed for this use in those countries.
Administration
A single drug may contain single or multiple active ingredients.
The administration is the process by which a patient takes medicine. There are three major categories of drug administration: enteral (via the human gastrointestinal tract), injection into the body, and by other routes (dermal, nasal, ophthalmic, otologic, and urogenital).
Oral administration, the most common form of enteral administration, can be performed using various dosage forms including tablets or capsules and liquid such as syrup or suspension. Other ways to take the medication include buccally (placed inside the cheek), sublingually (placed underneath the tongue), eye and ear drops (dropped into the eye or ear), and transdermally (applied to the skin).
They can be administered in one dose, as a bolus. Administration frequencies are often abbreviated from Latin, such as every 8 hours reading Q8H from Quaque VIII Hora. The drug frequencies are often expressed as the number of times a drug is used per day (e.g., four times a day). It may include event-related information (e.g., 1 hour before meals, in the morning, at bedtime), or complimentary to an interval, although equivalent expressions may have different implications (e.g., every 8 hours versus 3 times a day).
Drug discovery
In the fields of medicine, biotechnology, and pharmacology, drug discovery is the process by which new drugs are discovered.
Historically, drugs were discovered by identifying the active ingredient from traditional remedies or by serendipitous discovery. Later chemical libraries of synthetic small molecules, natural products, or extracts were screened in intact cells or whole organisms to identify substances that have a desirable therapeutic effect in a process known as classical pharmacology. Since sequencing of the human genome which allowed rapid cloning and synthesis of large quantities of purified proteins, it has become common practice to use high throughput screening of large compound libraries against isolated biological targets which are hypothesized to be disease-modifying in a process known as reverse pharmacology. Hits from these screens are then tested in cells and then in animals for efficacy. Even more recently, scientists have been able to understand the shape of biological molecules at the atomic level and to use that knowledge to design (see drug design) drug candidates.
Modern drug discovery involves the identification of screening hits, medicinal chemistry, and optimization of those hits to increase the affinity, selectivity (to reduce the potential of side effects), efficacy/potency, metabolic stability (to increase the half-life), and oral bioavailability. Once a compound that fulfills all of these requirements has been identified, it will begin the process of drug development prior to clinical trials. One or more of these steps may, but not necessarily, involve computer-aided drug design.
Despite advances in technology and understanding of biological systems, drug discovery is still a lengthy, "expensive, difficult, and inefficient process" with a low rate of new therapeutic discovery. In 2010, the research and development cost of each new molecular entity (NME) was approximately US$1.8 billion. Drug discovery is done by pharmaceutical companies, sometimes with research assistance from universities. The "final product" of drug discovery is a patent on the potential drug. The drug requires very expensive Phase I, II, and III clinical trials, and most of them fail. Small companies have a critical role, often then selling the rights to larger companies that have the resources to run the clinical trials.
Drug discovery is different from Drug Development. Drug Discovery is often considered the process of identifying new medicine. At the same time, Drug development is delivering a new drug molecule into clinical practice. In its broad definition, this encompasses all steps from the basic research process of finding a suitable molecular target to supporting the drug's commercial launch.
Development
Drug development is the process of bringing a new drug to the market once a lead compound has been identified through the process of drug discovery. It includes pre-clinical research (microorganisms/animals) and clinical trials (on humans) and may include the step of obtaining regulatory approval to market the drug.
Drug Development Process
Discovery: The Drug Development process starts with Discovery, a process of identifying a new medicine.
Development: Chemicals extracted from natural products are used to make pills, capsules, or syrups for oral use. Injections for direct infusion into the blood drops for eyes or ears.
Preclinical research: Drugs go under laboratory or animal testing, to ensure that they can be used on Humans.
Clinical testing: The drug is used on people to confirm that it is safe to use.
FDA Review: drug is sent to FDA before launching the drug into the market.
FDA post-Market Review: The drug is reviewed and monitored by FDA for the safety once it is available to the public.
Regulation
The regulation of drugs varies by jurisdiction. In some countries, such as the United States, they are regulated at the national level by a single agency. In other jurisdictions, they are regulated at the state level, or at both state and national levels by various bodies, as is the case in Australia. The role of therapeutic goods regulation is designed mainly to protect the health and safety of the population. Regulation is aimed at ensuring the safety, quality, and efficacy of the therapeutic goods which are covered under the scope of the regulation. In most jurisdictions, therapeutic goods must be registered before they are allowed to be marketed. There is usually some degree of restriction on the availability of certain therapeutic goods depending on their risk to consumers.
Depending upon the jurisdiction, drugs may be divided into over-the-counter drugs (OTC) which may be available without special restrictions, and prescription drugs, which must be prescribed by a licensed medical practitioner in accordance with medical guidelines due to the risk of adverse effects and contraindications. The precise distinction between OTC and prescription depends on the legal jurisdiction. A third category, "behind-the-counter" drugs, is implemented in some jurisdictions. These do not require a prescription, but must be kept in the dispensary, not visible to the public, and be sold only by a pharmacist or pharmacy technician. Doctors may also prescribe prescription drugs for off-label use – purposes which the drugs were not originally approved for by the regulatory agency. The Classification of Pharmaco-Therapeutic Referrals helps guide the referral process between pharmacists and doctors.
The International Narcotics Control Board of the United Nations imposes a world law of prohibition of certain drugs. They publish a lengthy list of chemicals and plants whose trade and consumption (where applicable) are forbidden. OTC drugs are sold without restriction as they are considered safe enough that most people will not hurt themselves accidentally by taking it as instructed. Many countries, such as the United Kingdom have a third category of "pharmacy medicines", which can be sold only in registered pharmacies by or under the supervision of a pharmacist.
Medical errors include over-prescription and polypharmacy, mis-prescription, contraindication and lack of detail in dosage and administration instructions. In 2000 the definition of a prescription error was studied using a Delphi method conference; the conference was motivated by ambiguity in what a prescription error is and a need to use a uniform definition in studies.
Drug pricing
In many jurisdictions, drug prices are regulated.
United Kingdom
In the UK, the Pharmaceutical Price Regulation Scheme is intended to ensure that the National Health Service is able to purchase drugs at reasonable prices. The prices are negotiated between the Department of Health, acting with the authority of Northern Ireland and the UK Government, and the representatives of the Pharmaceutical industry brands, the Association of the British Pharmaceutical Industry (ABPI). For 2017 this payment percentage set by the PPRS will be 4,75%.
Canada
In Canada, the Patented Medicine Prices Review Board examines drug pricing and determines if a price is excessive or not. In these circumstances, drug manufacturers must submit a proposed price to the appropriate regulatory agency. Furthermore, "the International Therapeutic Class Comparison Test is responsible for comparing the National Average Transaction Price of the patented drug product under review" different countries that the prices are being compared to are the following: France, Germany, Italy, Sweden, Switzerland, the United Kingdom, and the United States
Brazil
In Brazil, the prices are regulated through legislation under the name of Medicamento Genérico (generic drugs) since 1999.
India
In India, drug prices are regulated by the National Pharmaceutical Pricing Authority.
United States
In the United States, drug costs are partially unregulated, but instead are the result of negotiations between drug companies and insurance companies.
High prices have been attributed to monopolies given to manufacturers by the government. New drug development costs continue to rise as well. Despite the enormous advances in science and technology, the number of new blockbuster drugs approved by the government per billion dollars spent has halved every 9 years since 1950.
Blockbuster drug
A blockbuster drug is a drug that generates more than $1 billion in revenue for a pharmaceutical company in a single year. Cimetidine was the first drug ever to reach more than $1 billion a year in sales, thus making it the first blockbuster drug.
History
Prescription drug history
Antibiotics first arrived on the medical scene in 1932 thanks to Gerhard Domagk; and were coined the "wonder drugs". The introduction of the sulfa drugs led to the mortality rate from pneumonia in the U.S. to drop from 0.2% each year to 0.05% by 1939. Antibiotics inhibit the growth or the metabolic activities of bacteria and other microorganisms by a chemical substance of microbial origin. Penicillin, introduced a few years later, provided a broader spectrum of activity compared to sulfa drugs and reduced side effects. Streptomycin, found in 1942, proved to be the first drug effective against the cause of tuberculosis and also came to be the best known of a long series of important antibiotics. A second generation of antibiotics was introduced in the 1940s: aureomycin and chloramphenicol. Aureomycin was the best known of the second generation.
Lithium was discovered in the 19th century for nervous disorders and its possible mood-stabilizing or prophylactic effect; it was cheap and easily produced. As lithium fell out of favor in France, valpromide came into play. This antibiotic was the origin of the drug that eventually created the mood stabilizer category. Valpromide had distinct psychotrophic effects that were of benefit in both the treatment of acute manic states and in the maintenance treatment of manic depression illness. Psychotropics can either be sedative or stimulant; sedatives aim at damping down the extremes of behavior. Stimulants aim at restoring normality by increasing tone. Soon arose the notion of a tranquilizer which was quite different from any sedative or stimulant. The term tranquilizer took over the notions of sedatives and became the dominant term in the West through the 1980s. In Japan, during this time, the term tranquilizer produced the notion of a psyche-stabilizer and the term mood stabilizer vanished.
Premarin (conjugated estrogens, introduced in 1942) and Prempro (a combination estrogen-progestin pill, introduced in 1995) dominated the hormone replacement therapy (HRT) during the 1990s. HRT is not a life-saving drug, nor does it cure any disease. HRT has been prescribed to improve one's quality of life. Doctors prescribe estrogen for their older female patients both to treat short-term menopausal symptoms and to prevent long-term diseases. In the 1960s and early 1970s, more and more physicians began to prescribe estrogen for their female patients. between 1991 and 1999, Premarin was listed as the most popular prescription and best-selling drug in America.
The first oral contraceptive, Enovid, was approved by FDA in 1960. Oral contraceptives inhibit ovulation and so prevent conception. Enovid was known to be much more effective than alternatives including the condom and the diaphragm. As early as 1960, oral contraceptives were available in several different strengths by every manufacturer. In the 1980s and 1990s, an increasing number of options arose including, most recently, a new delivery system for the oral contraceptive via a transdermal patch. In 1982, a new version of the Pill was introduced, known as the "biphasic" pill. By 1985, a new triphasic pill was approved. Physicians began to think of the Pill as an excellent means of birth control for young women.
Stimulants such as Ritalin (methylphenidate) came to be pervasive tools for behavior management and modification in young children. Ritalin was first marketed in 1955 for narcolepsy; its potential users were middle-aged and the elderly. It was not until some time in the 1980s along with hyperactivity in children that Ritalin came onto the market. Medical use of methylphenidate is predominantly for symptoms of attention deficit/hyperactivity disorder (ADHD). Consumption of methylphenidate in the U.S. out-paced all other countries between 1991 and 1999. Significant growth in consumption was also evident in Canada, New Zealand, Australia, and Norway. Currently, 85% of the world's methylphenidate is consumed in America.
The first minor tranquilizer was Meprobamate. Only fourteen months after it was made available, meprobamate had become the country's largest-selling prescription drug. By 1957, meprobamate had become the fastest-growing drug in history. The popularity of meprobamate paved the way for Librium and Valium, two minor tranquilizers that belonged to a new chemical class of drugs called the benzodiazepines. These were drugs that worked chiefly as anti-anxiety agents and muscle relaxants. The first benzodiazepine was Librium. Three months after it was approved, Librium had become the most prescribed tranquilizer in the nation. Three years later, Valium hit the shelves and was ten times more effective as a muscle relaxant and anti-convulsant. Valium was the most versatile of the minor tranquilizers. Later came the widespread adoption of major tranquilizers such as chlorpromazine and the drug reserpine. In 1970, sales began to decline for Valium and Librium, but sales of new and improved tranquilizers, such as Xanax, introduced in 1981 for the newly created diagnosis of panic disorder, soared.
Mevacor (lovastatin) is the first and most influential statin in the American market. The 1991 launch of Pravachol (pravastatin), the second available in the United States, and the release of Zocor (simvastatin) made Mevacor no longer the only statin on the market.
In 1998, Viagra was released as a treatment for erectile dysfunction.
Ancient pharmacology
Using plants and plant substances to treat all kinds of diseases and medical conditions is believed to date back to prehistoric medicine.
The Kahun Gynaecological Papyrus, the oldest known medical text of any kind, dates to about 1800 BC and represents the first documented use of any kind of drug. It and other medical papyri describe Ancient Egyptian medical practices, such as using honey to treat infections and the legs of bee-eaters to treat neck pains.
Ancient Babylonian medicine demonstrated the use of medication in the first half of the 2nd millennium BC. Medicinal creams and pills were employed as treatments.
On the Indian subcontinent, the Atharvaveda, a sacred text of Hinduism whose core dates from the second millennium BC, although the hymns recorded in it are believed to be older, is the first Indic text dealing with medicine. It describes plant-based drugs to counter diseases. The earliest foundations of ayurveda were built on a synthesis of selected ancient herbal practices, together with a massive addition of theoretical conceptualizations, new nosologies and new therapies dating from about 400 BC onwards. The student of Āyurveda was expected to know ten arts that were indispensable in the preparation and application of his medicines: distillation, operative skills, cooking, horticulture, metallurgy, sugar manufacture, pharmacy, analysis and separation of minerals, compounding of metals, and preparation of alkalis.
The Hippocratic Oath for physicians, attributed to fifth century BC Greece, refers to the existence of "deadly drugs", and ancient Greek physicians imported drugs from Egypt and elsewhere. The pharmacopoeia , written between 50 and 70 CE by the Greek physician Pedanius Dioscorides, was widely read for more than 1,500 years.
Medieval pharmacology
Al-Kindi's ninth century AD book, De Gradibus and Ibn Sina (Avicenna)'s The Canon of Medicine, covers a range of drugs known to the practice of medicine in the medieval Islamic world.
Medieval medicine of Western Europe saw advances in surgery compared to previously, but few truly effective drugs existed, beyond opium (found in such extremely popular drugs as the "Great Rest" of the Antidotarium Nicolai at the time) and quinine. Folklore cures and potentially poisonous metal-based compounds were popular treatments. Theodoric Borgognoni, (1205–1296), one of the most significant surgeons of the medieval period, responsible for introducing and promoting important surgical advances including basic antiseptic practice and the use of anaesthetics. Garcia de Orta described some herbal treatments that were used.
Modern pharmacology
For most of the 19th century, drugs were not highly effective, leading Oliver Wendell Holmes Sr. to famously comment in 1842 that "if all medicines in the world were thrown into the sea, it would be all the better for mankind and all the worse for the fishes".
During the First World War, Alexis Carrel and Henry Dakin developed the Carrel-Dakin method of treating wounds with an irrigation, Dakin's solution, a germicide which helped prevent gangrene.
In the inter-war period, the first anti-bacterial agents such as the sulpha antibiotics were developed. The Second World War saw the introduction of widespread and effective antimicrobial therapy with the development and mass production of penicillin antibiotics, made possible by the pressures of the war and the collaboration of British scientists with the American pharmaceutical industry.
Medicines commonly used by the late 1920s included aspirin, codeine, and morphine for pain; digitalis, nitroglycerin, and quinine for heart disorders, and insulin for diabetes. Other drugs included antitoxins, a few biological vaccines, and a few synthetic drugs. In the 1930s, antibiotics emerged: first sulfa drugs, then penicillin and other antibiotics. Drugs increasingly became "the center of medical practice". In the 1950s, other drugs emerged including corticosteroids for inflammation, rauvolfia alkaloids as tranquilizers and antihypertensives, antihistamines for nasal allergies, xanthines for asthma, and typical antipsychotics for psychosis. As of 2007, thousands of approved drugs have been developed. Increasingly, biotechnology is used to discover biopharmaceuticals. Recently, multi-disciplinary approaches have yielded a wealth of new data on the development of novel antibiotics and antibacterials and on the use of biological agents for antibacterial therapy.
In the 1950s, new psychiatric drugs, notably the antipsychotic chlorpromazine, were designed in laboratories and slowly came into preferred use. Although often accepted as an advance in some ways, there was some opposition, due to serious adverse effects such as tardive dyskinesia. Patients often opposed psychiatry and refused or stopped taking the drugs when not subject to psychiatric control.
Governments have been heavily involved in the regulation of drug development and drug sales. In the U.S., the Elixir Sulfanilamide disaster led to the establishment of the Food and Drug Administration, and the 1938 Federal Food, Drug, and Cosmetic Act required manufacturers to file new drugs with the FDA. The 1951 Humphrey-Durham Amendment required certain drugs to be sold by prescription. In 1962, a subsequent amendment required new drugs to be tested for efficacy and safety in clinical trials.
Until the 1970s, drug prices were not a major concern for doctors and patients. As more drugs became prescribed for chronic illnesses, however, costs became burdensome, and by the 1970s nearly every U.S. state required or encouraged the substitution of generic drugs for higher-priced brand names. This also led to the 2006 U.S. law, Medicare Part D, which offers Medicare coverage for drugs.
As of 2008, the United States is the leader in medical research, including pharmaceutical development. U.S. drug prices are among the highest in the world, and drug innovation is correspondingly high. In 2000, U.S.-based firms developed 29 of the 75 top-selling drugs; firms from the second-largest market, Japan, developed eight, and the United Kingdom contributed 10. France, which imposes price controls, developed three. Throughout the 1990s, outcomes were similar.
Controversies
Controversies concerning pharmaceutical drugs include patient access to drugs under development and not yet approved, pricing, and environmental issues.
Access to unapproved drugs
Governments worldwide have created provisions for granting access to drugs prior to approval for patients who have exhausted all alternative treatment options and do not match clinical trial entry criteria. Often grouped under the labels of compassionate use, expanded access, or named patient supply, these programs are governed by rules which vary by country defining access criteria, data collection, promotion, and control of drug distribution.
Within the United States, pre-approval demand is generally met through treatment IND (investigational new drug) applications (INDs), or single-patient INDs. These mechanisms, which fall under the label of expanded access programs, provide access to drugs for groups of patients or individuals residing in the US. Outside the US, Named Patient Programs provide controlled, pre-approval access to drugs in response to requests by physicians on behalf of specific, or "named", patients before those medicines are licensed in the patient's home country. Through these programs, patients are able to access drugs in late-stage clinical trials or approved in other countries for a genuine, unmet medical need, before those drugs have been licensed in the patient's home country.
Patients who have not been able to get access to drugs in development have organized and advocated for greater access. In the United States, ACT UP formed in the 1980s, and eventually formed its Treatment Action Group in part to pressure the US government to put more resources into discovering treatments for AIDS and then to speed release of drugs that were under development.
The Abigail Alliance was established in November 2001 by Frank Burroughs in memory of his daughter, Abigail. The Alliance seeks broader availability of investigational drugs on behalf of terminally ill patients.
In 2013, BioMarin Pharmaceutical was at the center of a high-profile debate regarding expanded access of cancer patients to experimental drugs.
Access to medicines and drug pricing
Essential medicines, as defined by the World Health Organization (WHO), are "those drugs that satisfy the health care needs of the majority of the population; they should therefore be available at all times in adequate amounts and in appropriate dosage forms, at a price the community can afford." Recent studies have found that most of the medicines on the WHO essential medicines list, outside of the field of HIV drugs, are not patented in the developing world, and that lack of widespread access to these medicines arise from issues fundamental to economic development – lack of infrastructure and poverty. Médecins Sans Frontières also runs a Campaign for Access to Essential Medicines campaign, which includes advocacy for greater resources to be devoted to currently untreatable diseases that primarily occur in the developing world. The Access to Medicine Index tracks how well pharmaceutical companies make their products available in the developing world.
World Trade Organization negotiations in the 1990s, including the TRIPS Agreement and the Doha Declaration, have centered on issues at the intersection of international trade in pharmaceuticals and intellectual property rights, with developed world nations seeking strong intellectual property rights to protect investments made to develop new drugs, and developing world nations seeking to promote their generic pharmaceuticals industries and their ability to make medicine available to their people via compulsory licenses.
Some have raised ethical objections specifically with respect to pharmaceutical patents and the high prices for drugs that they enable their proprietors to charge, which poor people around the world, cannot afford. Critics also question the rationale that exclusive patent rights and the resulting high prices are required for pharmaceutical companies to recoup the large investments needed for research and development. One study concluded that marketing expenditures for new drugs often doubled the amount that was allocated for research and development. Other critics claim that patent settlements would be costly for consumers, the health care system, and state and federal governments because it would result in delaying access to lower cost generic medicines.
Novartis fought a protracted battle with the government of India over the patenting of its drug, Gleevec, in India, which ended up in a Supreme Court in a case known as Novartis v. Union of India & Others. The Supreme Court ruled narrowly against Novartis, but opponents of patenting drugs claimed it as a major victory.
Environmental issues
Pharmaceutical medications are commonly described as "ubiquitous" in nearly every type of environmental medium (i.e. lakes, rivers, streams, estuaries, seawater, and soil) worldwide. Their chemical components are typically present at relatively low concentrations in the ng/L to μg/L ranges. The primary avenue for medications reaching the environment are through the effluent of wastewater treatment plants, both from industrial plants during production, and from municipal plants after consumption. Agricultural pollution is another significant source derived from the prevalence of antibiotic use in livestock.
Scientists generally divide environmental impacts of a chemical into three primary categories: persistence, bioaccumulation, and toxicity. Since medications are inherently bio-active, most are naturally degradable in the environment, however they are classified as "pseudopersistent" because they are constantly being replenished from their sources. These Environmentally Persistent Pharmaceutical Pollutants (EPPPs) rarely reach toxic concentrations in the environment, however they have been known to bioaccumulate in some species. Their effects have been observed to compound gradually across food webs, rather than becoming acute, leading to their classification by the US Geological Survey as "Ecological Disrupting Compounds."
See also
Adherence
Deprescribing
Drug nomenclature
List of drugs
List of pharmaceutical companies
Orphan drug
Overmedication
Pharmaceutical code
Pharmacy
References
External links
Drug Reference Site Directory – OpenMD
Drugs & Medications Directory – Curlie
European Medicines Agency
NHS Medicines A–Z
U.S. Food & Drug Administration: Drugs
WHO Model List of Essential Medicines
Chemicals in medicine
Pharmaceutical industry
Products of chemical industry
|
251482
|
https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Venn
|
John Venn
|
John Venn, FRS, FSA (4 August 1834 – 4 April 1923) was an English mathematician, logician and philosopher noted for introducing Venn diagrams, which are used in logic, set theory, probability, statistics, and computer science. In 1866, Venn published The Logic of Chance, a groundbreaking book which espoused the frequency theory of probability, arguing that probability should be determined by how often something is forecast to occur as opposed to "educated" assumptions. Venn then further developed George Boole's theories in the 1881 work Symbolic Logic, where he highlighted what would become known as Venn diagrams.
Early life
John Venn was born on 4 August 1834 in Kingston upon Hull, Yorkshire, to Martha Sykes and Rev. Henry Venn, who was the rector of the parish of Drypool. His mother died when he was three years old. Venn was descended from a long line of church evangelicals, including his grandfather John Venn. Venn was brought up in a very strict atmosphere at home. His father Henry had played a significant part in the Evangelical movement and he was also the secretary of the Society for Missions to Africa and the East, establishing eight bishoprics overseas. His grandfather was pastor to William Wilberforce of the abolitionist movement, in Clapham.
He began his education in London joining Sir Roger Cholmeley's School, now known as Highgate School, with his brother Henry in September 1846. He moved on to Islington Proprietary School.
University life and career
In October 1853, he went to Gonville and Caius College, Cambridge. He found the Mathematical Tripos unsuited to his mathematical style, complaining that the handful of private tutors he worked with "always had the Tripos prominently in view". In contrast, Venn wished to investigate interesting ideas beyond the syllabus. Nonetheless, he was Sixth Wrangler upon sitting the exams in January 1857.
Venn experienced, in his words, a "reaction and disgust" to the Tripos which led him to sell his books on mathematics and state that he would never return to the subject. Following his family vocation, he was ordained as an Anglican priest in 1859, serving first at the church in Cheshunt, Hertfordshire, and later in Mortlake, Surrey.
In 1862, he returned to Cambridge as a lecturer in moral science, studying and teaching political economy, philosophy, probability theory and logic. He reacquainted himself with logic and became a leading scholar in the field through his textbooks The Logic of Chance (1866), Symbolic Logic (1881) and The Principles of Empirical or Inductive Logic (1889). His academic writing was influenced by his teaching: he saw Venn diagrams, which he called "Eulerian Circles" and introduced in 1880, as a pedagogical tool. Venn was known for teaching students across multiple Cambridge colleges, which was rare at the time.
In 1883, he resigned from the clergy, having concluded that Anglicanism was incompatible with his philosophical beliefs.
In 1903 he was elected President of the college, a post he held until his death.
With his son, Venn developed a bowling machine that was able to impart spin to a cricket ball. When members of the Australian cricket team visited Cambridge in June 1909, Venn’s machine bowled Victor Trumper, one of their star batsmen. The machine was recreated in 2024 by the university engineering department.
In 1883, Venn was elected a Fellow of the Royal Society, and in 1884, he was awarded a Sc.D. by Cambridge.
He died on 4 April 1923.
Civic and personal life
In 1868, Venn married Susanna Carnegie Edmonstone with whom he had one son, John Archibald Venn. His son entered the mathematics field as well and became Vice-Chancellor of Cambridge University.
Venn was an active member of civic society in Cambridge. He was a committee member of the Cambridge Charitable Organisations Society, elected vice-chairman in December 1884. Venn was president of the Cambridge Antiquarian Society in 1908–1909. He is also listed as a vice president of the Cambridge Provident Medical Institution.
Venn was a supporter of votes for women. He co-signed with his wife Susanna, a letter to the Cambridge Independent Press, published 16 October 1908, encouraging women to put themselves forward as candidates for the Cambridge Town Council elections. The letter was co-sponsored by Maud Darwin and Florence Ada Keynes.
Venn was also a gardener, regularly taking part in local competitions organised by groups such as the Cambridgeshire Horticultural Society, winning prizes for his roses in July 1885 and for his white carrots later that September.
Memorials
In 2017 the Drypool Bridge in Hull was decorated with intersecting circles, in honour of Venn and an unofficial 'blue plaque' is installed near the same location on Clarence Street.
Venn is commemorated at the University of Hull by the Venn Building.
A stained glass window in the dining hall of Gonville and Caius College, Cambridge, commemorates Venn's work.
In commemoration of the 180th anniversary of Venn's birth, on 4 August 2014, Google replaced its normal logo on global search pages with an interactive and animated Google doodle that incorporated the use of a Venn diagram.
Venn Street in Clapham, London, which was the home of his grandfather, shows a Venn diagram on the street sign.
Publications
Venn compiled Alumni Cantabrigienses, a biographical register of former members of the University of Cambridge. It was edited by Venn and his son John Archibald Venn and published by Cambridge University Press in ten volumes between 1922 and 1953.
His other works include:
. Two further editions were published.
References
External links
A Cambridge Alumni Database
The Venn archives clarify the confusing timeline of the various Venns.
Obituary of John Venn (New York Times)
Portrait of Venn by C. E. Brock, and a link to a site about Venn
Another (clearer) view of the Venn stained glass window
1834 births
1923 deaths
Mathematicians from Kingston upon Hull
People educated at Highgate School
Alumni of Gonville and Caius College, Cambridge
19th-century English philosophers
English mathematicians
English logicians
19th-century English Anglican priests
Fellows of Gonville and Caius College, Cambridge
Fellows of the Royal Society
People associated with the University of Hull
Fellows of the Society of Antiquaries of London
People educated at Islington Proprietary School
|
557012
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Hemitilapia%20oxyrhyncha
|
Hemitilapia oxyrhyncha
|
Hemitilapia oxyrhyncha
Рід Hemitilapia складається з єдиного виду риб родини цихлові Hemitilapia oxyrhyncha Boulenger 1902
Джерела
Тварини, описані 1902
Pseudocrenilabrinae
|
5087266
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Tantilla%20miyatai
|
Tantilla miyatai
|
Tantilla miyatai — вид змій родини полозових (Colubridae). Ендемік Еквадору.
Поширення і екологія
Tantilla miyatai відомі з типової місцевості, розташованої в районі в провінції Пічинча, на висоті 150 м над рівнем моря. вони живуть у вічнозелених рівнинних лісах.
Примітки
Полозові
Тварини, описані 1987
Плазуни Еквадору
Ендемічна фауна Еквадору
|
607829
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Rhinoceros%203D
|
Rhinoceros 3D
|
Rhinoceros 3D
Rhinoceros (Rhino) — комерційна NURBS-орієнтована програма для тривимірного моделювання, розроблена Робертом МакНілом (Robert McNeel & Associates). Дане програмне забезпечення здебільшого використовується для промислового дизайну, архітектури, ювелірного дизайну, дизайну транспортних засобів, САПР, швидкого прототипування, зворотної розробки, а також у галузях мультимедіа і графічного дизайну.
Формат файлів
Формат файлу Rhino (*.3dm) є корисним для обміну NURBS геометрією. Розробники Rhino вперше запропонували технологію openNURBS Initiative задля забезпечення розробникам комп'ютерного графічного ПЗ акуратного трансферу просторової геометрії між різними програмами.
Див. також
Комп'ютерна скульптура
Програми тривимірного моделювання
Комп'ютерна графіка
|
4443784
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%BE%20%D0%A0%D1%96%D0%BA%D0%BE
|
Альваро Ріко
|
Альваро Ріко Ладера (Ла-Пуебла-де-Монтальбан, Толедо, Іспанія) — іспанський актор, став відомим завдяки ролі Поло в іспанському серіалі «Еліта» від Netflix.
Життя та кар'єра
Про приватне життя актора відомо доволі мало. Народився Альваро Ріко 13 серпня 1996 року в іспанській провінції Толедо. Має на 4 роки старшого брата.
У 2011 році розпочав свою діяльність як актор театру. Його дебютом стала театральна адаптація драматизованої новели «Селестина», а його телевізійний дебют відбувся у 2017 році в епізоді документального серіалу Centro médico. Також у 2017 році він зіграв роль Ніколаса в деяких епізодах серіалу Velvet Colección.
Наприкінці 2017 року стало відомо, що він зіграє одну із головних ролей в оригінальному іспанському серіалі від Netflix «Еліта», в якому також зіграли такі актори, як Арон Піпер, Мігель Ерран та Естер Експосіто .
З 2018 по 2020 рік актор брав участь у зніманнях трьох сезонів серіалу «Еліта», де зіграв роль учня елітної школи Леопольдо (Поло) Бенавента. У 2020 було оголошено, що Ріко не повернеться до знімань четвертого сезону серіалу.
Від початку 2021 року грає головну роль в серіалі «Альба».
У 2021 році Ріко повертається до театральної діяльності. У мадридському театрі «Marquina» у п'єсі «Дриблінг» грає головну роль футболіста Хаві Куеста.
Фільмографія
Телебачення
ТВ-шоу
Відеокліпи
Примітки
Посилання
Актори XXI століття
Іспанські актори
Уродженці Толедо
Персоналії:Толедо
Іспанські телеактори
|
45862
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Raster%20image%20processor
|
Raster image processor
|
Raster image processor
A raster image processor (RIP) is a component used in a printing system which produces a raster image also known as a bitmap. Such a bitmap is used by a later stage of the printing system to produce the printed output. The input may be a page description in a high-level page description language such as PostScript, PDF, or XPS. The input can also be or include bitmaps of higher or lower resolution than the output device, which the RIP resizes using an image scaling algorithm.
Originally a RIP was a rack of electronic hardware which received the page description via some interface (e.g. RS-232) and generated a "hardware bitmap output" which was used to enable or disable each pixel on a real-time output device such as an optical film recorder, computer to film, or computer to plate.
A RIP can be implemented as a software module on a general-purpose computer, or as a firmware program executed on a microprocessor inside a printer. For high-end typesetting, standalone hardware RIPs are sometimes used. Ghostscript, GhostPCL, and ColorBurst's Overdrive (for macOS) are examples of software RIPs. Every PostScript printer contains a RIP in its firmware. The RIP chip in a laser printer sends its raster image output to the laser.
Earlier RIPs retained backward compatibility with phototypesetters/photosetters, so they supported the older languages. So, for example, Linotype RIPs supported CORA (RIP30).
Stages of RIP
Interpretation: This is the stage where the supported PDLs (page description languages) are translated into a private internal representation of each page. Most RIPs process pages serially, one page at a time, so the current machine state is only for the current page. After a page has been output, the page state is discarded to prepare for the next page.
Rendering: A process through which the private internal representation is turned into a continuous-tone bitmap. In practical RIPs, interpretation and rendering are frequently done together. Simple languages were designed to work on minimal hardware, so tend to "directly drive" the renderer.
Screening: In order to print, the continuous-tone image is converted into a halftone (pattern of dots). Two screening methods or types are amplitude modulation (AM) screening and stochastic or frequency modulation (FM) screening. In AM screening, dot size varies depending on object density—tonal values; dots are placed in a fixed grid. In FM screening, dot size remains constant and dots are placed in random order to create darker or lighter areas of the image; dot placement is precisely controlled by sophisticated mathematical algorithms.
See also
Image tracing (raster-to-vector "conversion")
Laser printing
Raster graphics
Vector graphics
References
Printing
Printing terminology
|
361879
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BA%D1%81%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F
|
Експериментальна петрографія
|
Експериментальна петрографія — розділ петрографії, який займається вивченням процесів утворення гірських порід в лабораторних умовах шляхом експерименту. У ряді випадків лабораторний експеримент є одним із засобів при розв'язанні спірних питань.
Зокрема, наприклад, експериментальним шляхом було доведено, що плагіоклази представляють безперервний ряд твердих розчинів альбіту і анортиту, а не певні поєднання цих двох компонентів, утворюючих самостійні мінерали.
Див. також
Технічна петрографія
Література
В.І. Саранчук,М.О.Ільяшов, В.В. Ошовський, В.С.Білецький. Хімія і фізика горючих копалин. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2008. – с. 600. ISBN 978-966-317-024-4
Петрографія
|
2482896
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Myrmecodia%20alata
|
Myrmecodia alata
|
Myrmecodia alata — вид квіткових рослин родини маренові (Rubiaceae).
Поширення
Вид поширений на півночі Західної Нової Гвінеї в Індонезії.
Опис
Епіфіт. Нерозгалужене стебло заввишки 45 см. Квіти бузково-білі, плоди жовті.
Примітки
Маренові
Флора Індонезії
Рослини, описані 1884
|
3514423
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hand-pollination
|
Hand-pollination
|
Hand-pollination
Hand pollination, also known as mechanical pollination is a technique that can be used to pollinate plants when natural or open pollination is either undesirable or insufficient.
Method
This method of pollination is done by manually transferring pollen from the stamen of one plant to the pistil of another. The plant the pollen is taken from is called the pollen donor or pollen parent, while the plant receiving the pollen is the seed parent. Hand-pollination is often done with a cotton swab or small brush, but can also be done by removing the petals from a male flower and brushing it against the stigmas of female flowers, or by simply shaking flowers in the case of bisexual flowers, such as tomatoes. A special case are plants where the pollen are condensed in a mass called the pollinium, such as in orchids. In this case a small utensil is used to which the pollinia will stick.
Reasons
Common reasons for choosing this method include the lack of pollinators, keeping control of cross-pollination between varieties grown together, and creating specific hybrids.
Examples of this are vanilla plants, which are transported to areas where its natural pollinator doesn't exist, or plants grown in greenhouses, urban areas, or with a cover to control pests, where natural pollinators cannot reach them. Pollinator decline and the concentrated pollination needs of monoculture can also be a factor.
However, these are not the only reasons, and variable techniques for hand-pollination have arisen for many specialty crops. For instance, hand-pollination is used with date palms to avoid wasting space and energy growing sufficient male plants for adequate natural pollination. Because of the level of labor involved, hand-pollination is only an option on a small scale, used chiefly by small market gardeners and owners of individual plants. On large-scale operations, such as field crops, orchards, or commercial seed production, honeybees or other pollinators are a more efficient approach to pollination management.
Despite this, hand-pollination is a fairly widespread practice. Pears grown in Hanyuan County, China have been hand-pollinated since the 1980s, because they can't be pollinated with other varieties that have different flowering times; also, lice infestation requires the use of many insecticide sprays, which causes local beekeepers to refuse to lend beehives.
See also
RoboBee
Materially Engineered Artificial Pollinators
References
External links
Method for hand-pollinating zucchini (courgette)
Pollination
|
4218346
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8F-%D0%A1%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9
|
Берестя-Східний
|
Берестя-Східний
Берестя-Схíдний — вузлова сортувальна залізнична станція Берестейського відділення Білоруської залізниці на перетині ліній Барановичі-Центральні — Берестя-Центральний та Берестя-Східний — Берестя-Північний. Розташована у східній частині міста Берестя Берестейської області.
Від станції відгалужуються під'їзні колії до таких підприємств міста, як Берестейський електромеханічний завод (БЕМЗ), Берестейський електроламповий завод (БЕЛЗ), КУП «Берестяжитлобуд», ВАТ «Берестейський КСМ», завод ЗБК будтресту № 8, база ВАТ «Продтовари», ВАТ «Савушкін продукт», база ОПС тощо.
Пасажирське сполучення
На станції Берестя-Східний зупиняються регіональні поїзди економкласу сполученням:
Берестя-Центральний — Барановичі-Поліські;
Берестя-Центральний — Білозерськ;
Берестя-Центральний — Лунинець;
Берестя-Центральний — Пінськ.
Джерела
Посилання
Розклад руху поїздів по станції Берестя-Східний на сайті Білоруської залізниці
Станція Берестя-Східний на сайті maps.by
Станції Берестейського відділення Білоруської залізниці
Вузлові залізничні станції
Залізничні станції та платформи, збудовані 1944
Транспорт Берестя
|
5124892
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B0%D0%BC%20%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D1%8F%2C%20%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%91%D0%BE%D0%B6%D0%BE%D1%97%20%28%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%29
|
Храм Преподобного Олексія, Людини Божої (Харків)
|
Храм Преподобного Олексія, Людини Божої (Харків)
Храм Преподобного Олексія, людини Божої — православний храм у Харкові, в районі Олексіївка . Належить до Харківської єпархії Української православної церкви (Московського патріархату).
Історія
Перший храм в Олексіївці збудували 1839 року. Він був однопрестольний, кам'яний і освячений на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Під час Німецько-радянської війни, 1943 року, коли Харків кілька разів переходив із рук в руки та на його території та в передмісті йшли запеклі бої, храм був зруйнований.
На території сучасного району міста, де був храм, було розташоване село Олексіївка. Від найменування цього селища походить назва району міста — Олексіївка (Харків). Про це ж нагадує і вулиця Олексіївська, поряд із якою знаходився храм.
Найімовірніше, найменування села та вулиці (а також району Харкова) пов'язане зі святим джерелом преподобного Олексія, людини Божої. Джерело діє і зараз, і багато жителів району вживають цю воду для своїх потреб.
Із відродженням Церкви священики Свято-Пантелеймонівського храму, найближчого до св. джерела, регулярно здійснювали на Олексіївському джерелі Велике освячення води на свято Хрещення Господнього.
Нині богослужіння відбуваються у тимчасовому храмі поряд із джерелом. Настоятель: священик Андрій Драненко.
У безпосередній близькості від джерела у 2004 році почалося будівництво католицького храму Святої Сімейства Римо-Католицької церкви та монастиря ордену отців маріан (MIC).
Будівництво католицького центру викликало обурення серед православного народу і виступ під гаслом «Ні — будівництву католицького капища». Призвідник цього обурення на день пізніше був позбавлений священицького сану. У тому ж році Митрополитом Харківським та Богодухівським було відкрито парафію на честь св. Преподобного Олексія, людини Божої.
Нині з іншого боку джерела ведеться будівництво православного храму. Мирне сусідство двох конфесій є прикладом порозуміння християн.
Примітки
Посилання
Храм Преподобного Олексія, людини Божої.
Засновані в Україні 2020
Церкви Харківської єпархії УПЦ МП
Церкви Харкова
|
66482586
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1977%20Russian%20flu
|
1977 Russian flu
|
1977 Russian flu
The 1977 Russian flu was an influenza pandemic that was first reported by the Soviet Union in 1977 and lasted until 1979. The outbreak in northern China started in May 1977, slightly earlier than that in the Soviet Union. The pandemic mostly affected a population younger than 25 or 26 years of age, and was described as mild. It was caused by an H1N1 flu strain which highly resembled a virus strain circulating worldwide from 1946 to 1957. Genetic analysis and several unusual characteristics of the 1977 Russian flu have prompted many researchers to say that the virus was released to the public through a laboratory accident, or resulted from a live-vaccine trial escape.
History of outbreak
In May 1977, an outbreak of flu took place in northern China including Liaoning, Jilin and Tianjin. The strain was isolated and determined by Chinese researchers to be H1N1, which mostly affected students in middle and primary schools who lacked immunity to H1N1 virus. Clinical symptoms were relatively mild. Other areas in mainland China and British Hong Kong were also affected in the following months.
In the same year, the H1N1 strain was detected in Siberia shortly after the outbreak in China, and then spread rapidly across the Soviet Union, which was the first country to report the outbreak to the World Health Organization (the People's Republic of China was not a member of WHO until 1981). Therefore, the pandemic was named "Russian flu".
In 1977, the Russian flu hit the United Kingdom. The virus reached the United States in January 1978. The first outbreak in the U.S. was reported in a high school in Cheyenne, where the clinical attack rate was more than 70% but involved solely students. Even though infections were seen in schools and military bases throughout the U.S., there were few reports of infection in people older than 26, and the death rate in affected individuals was low.
Since late 1977, the H1N1 strain has begun to co-circulate with the H3N2 strain in humans, as seasonal flu.
Virology
There have been various H1N1 strains. The 1918 Spanish flu was caused by an H1N1 strain, and H1N1 strains afterwards became endemic and circulated around the world until 1957, when they all but vanished. (There were some isolated reports of other H1N1 strains such as the one in the early 1960s.) H1N1 reappeared in 1977 and the strain of the Russian flu was almost identical to one that had been isolated in 1950. This feature of the 1977 strain has been interpreted as pointing towards an anthropogenic origin of the virus, and the pandemic is the only documented human epidemic believed to result from research activity.
It has been suggested by many researchers that the virus leaked to the public from a laboratory accident. The virus may have escaped from a lab attempting to prepare an attenuated H1N1 vaccine in response to the US swine flu pandemic alert of 1976. The World Health Organization, however, ruled out a laboratory origin in 1978 after discussions with researchers in the Soviet Union and China: their report stated that "the laboratories concerned either had never kept H1N1 virus or had not worked with it for a long time".
Others have suggested that it resulted from a vaccine trial or challenge. The multiple source locations of outbreak made a single-laboratory origin less likely than a vaccine accident. Virologist Peter Palese claims the outbreak was the "result of vaccine trials in the Far East involving the challenge of several thousand military recruits with live H1N1," according to personal communication with virologist Chi-Ming Chu.
The idea that the virus may have been a deliberately-deployed bioweapon appears unlikely and inconsistent with Soviet biological weapon research at the time.
In February 2021, some researchers suggested that this virus might have been engineered via serial passage, referring to the original study of 1981.
Clinical statistics
The Russian flu was relatively benign. In 1977, Chinese researchers found uneven attack rates among different groups of students, as well as many mild and asymptomatic infections. In the United States, some researchers estimate the influenza mortality rate (not the infection fatality rate or the case fatality rate) around 5 in every 100,000 population, less than that of the typical seasonal influenza (~6 in every 100,000 population). Most of the infected people were under the age of 26 or 25, presumably because older people retained immunity from exposure to previous H1N1 strains.
Contradicting these descriptions, one review article proposed that 700,000 people died due to the Russian flu pandemic worldwide and that the virus was "Identical with the "Spanish flu" virus".
See also
List of epidemics
Influenza pandemic
1889–1890 pandemic
Spanish flu
1957–1958 influenza pandemic
Hong Kong flu
2009 swine flu pandemic
References
Influenza pandemics
Disease outbreaks in China
20th-century epidemics
1977 disease outbreaks
1977 in the Soviet Union
1977 in China
|
1197665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B7%D1%96%D1%94%D1%88
|
Бозієш
|
Бозієш — село в Румунії, у повіті Бистриця-Несеуд. Входить до складу комуни Кіокіш.
Бозієш — село в Румунії, у повіті Селаж. Входить до складу комуни Богіш.
|
243323
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Trochlear%20nerve
|
Trochlear nerve
|
Trochlear nerve
The trochlear nerve, (lit. pulley-like nerve) also known as the fourth cranial nerve, cranial nerve IV, or CN IV, is a cranial nerve that innervates a single muscle - the superior oblique muscle of the eye (which operates through the pulley-like trochlea). Unlike most other cranial nerves, the trochlear nerve is exclusively a motor nerve (somatic efferent nerve).
The trochlear nerve is unique among the cranial nerves in several respects:
It is the smallest nerve in terms of the number of axons it contains.
It has the greatest intracranial length.
It is the only cranial nerve that exits from the dorsal (rear) aspect of the brainstem.
It innervates a muscle, the superior oblique muscle, on the opposite side (contralateral) from its nucleus. The trochlear nerve decussates within the brainstem before emerging on the contralateral side of the brainstem (at the level of the inferior colliculus). An injury to the trochlear nucleus in the brainstem will result in an contralateral superior oblique muscle palsy, whereas an injury to the trochlear nerve (after it has emerged from the brainstem) results in an ipsilateral superior oblique muscle palsy.
The superior oblique muscle which the trochlear nerve innervates ends in a tendon that passes through a fibrous loop, the trochlea, located anteriorly on the medial aspect of the orbit. Trochlea means “pulley” in Latin; the fourth nerve is thus also named after this structure. The words trochlea and trochlear come from Ancient Greek trokhiléa, “pulley; block-and-tackle equipment”.
Structure
The trochlear nerve provides motor innervation to the superior oblique muscle of the eye, a skeletal muscle; the trochlear nerve thus carries axons of general somatic efferent type.
Course
Each trochlear nerve originates from a trochlear nucleus in the medial midbrain. From their respective nuclei, the two trochlear nerves then travel dorsal-ward through the substance of the midbrain surrounded by the periaqueductal gray, crossing over (decussating) within the midbrain before emerging from the dorsal midbrain just inferior to the inferior colliculus. Each trochlear nerve thus comes to course on the contralateral side, first passing laterally (to the side) and then anteriorly around the pons, then running forward toward the eye in the subarachnoid space. It passes between the posterior cerebral artery and the superior cerebellar artery. It then pierces the dura just under free margin of the tentorium cerebelli, close to the crossing of the attached margin of the tentorium and within millimeters of the posterior clinoid process. It runs on the outer wall of the cavernous sinus. Finally, it enters the orbit through the superior orbital fissure and to innervate the superior oblique muscle.
Development
The human trochlear nerve is derived from the basal plate of the embryonic midbrain.
Clinical significance
Vertical diplopia
Injury to the trochlear nerve cause weakness of downward eye movement with consequent vertical diplopia (double vision). The affected eye drifts upward relative to the normal eye, due to the unopposed actions of the remaining extraocular muscles. The patient sees two visual fields (one from each eye), separated vertically. To compensate for this, patients learn to tilt the head forward (tuck the chin in) in order to bring the fields back together—to fuse the two images into a single visual field. This accounts for the “dejected” appearance of patients with “pathetic nerve” palsies.
Torsional diplopia
Trochlear nerve palsy also affects torsion (rotation of the eyeball in the plane of the face). Torsion is a normal response to tilting the head sideways. The eyes automatically rotate in an equal and opposite direction, so that the orientation of the environment remains unchanged—vertical things remain vertical.
Weakness of intorsion results in torsional diplopia, in which two different visual fields, tilted with respect to each other, are seen at the same time. To compensate for this, patients with trochlear nerve palsies tilt their heads to the opposite side, in order to fuse the two images into a single visual field.
The characteristic appearance of patients with fourth nerve palsies (head tilted to one side, chin tucked in) suggests the diagnosis, but other causes must be ruled out. For example, torticollis can produce a similar appearance.
Causes
The clinical syndromes can originate from both peripheral and central lesions.
Peripheral lesion
A peripheral lesion is damage to the bundle of nerves, in contrast to a central lesion, which is damage to the trochlear nucleus. Acute symptoms are probably a result of trauma or disease, while chronic symptoms probably are congenital.
Acute palsy
The most common cause of acute fourth nerve palsy is head trauma. Even relatively minor trauma can transiently stretch the fourth nerve (by transiently displacing the brainstem relative to the posterior clinoid process). Patients with minor damage to the fourth nerve will complain of “blurry” vision. Patients with more extensive damage will notice frank diplopia and rotational (torsional) disturbances of the visual fields. The usual clinical course is complete recovery within weeks to months.
Isolated injury to the fourth nerve can be caused by any process that stretches or compresses the nerve. A generalized increase in intracranial pressure—hydrocephalus, pseudotumor cerebri, hemorrhage, edema—will affect the fourth nerve, but the abducens nerve (VI) is usually affected first (producing horizontal diplopia, not vertical diplopia). Infections (meningitis, herpes zoster), demyelination (multiple sclerosis), diabetic neuropathy and cavernous sinus disease can affect the fourth nerve, as can orbital tumors and Tolosa–Hunt syndrome. In general, these diseases affect other cranial nerves as well. Isolated damage to the fourth nerve is uncommon in these settings.
Chronic palsy
The most common cause of chronic fourth nerve palsy is a congenital defect, in which the development of the fourth nerve (or its nucleus) is abnormal or incomplete. Congenital defects may be noticed in childhood, but minor defects may not become evident until adult life, when compensatory mechanisms begin to fail. Congenital fourth nerve palsies are amenable to surgical treatment.
Central lesion
Central damage is damage to the trochlear nucleus. It affects the contralateral eye. The nuclei of other cranial nerves generally affect ipsilateral structures (for example, the optic nerves - cranial nerves II - innervate both eyes).
The trochlear nucleus and its axons within the brainstem can be damaged by infarctions, hemorrhage, arteriovenous malformations, tumors and demyelination. Collateral damage to other structures will usually dominate the clinical picture.
The fourth nerve is one of the final common pathways for cortical systems that control eye movement in general. Cortical control of eye movement (saccades, smooth pursuit, accommodation) involves conjugate gaze, not unilateral eye movement.
Clinical assessment
The trochlear nerve is tested by examining the action of its muscle, the superior oblique. When acting on its own this muscle depresses and abducts the eyeball. However, movements of the eye by the extraocular muscles are synergistic (working together). Therefore, the trochlear nerve is tested by asking the patient to look 'down and in' as the contribution of the superior oblique is greatest in this motion. Common activities requiring this type of convergent gaze are reading the newspaper and walking down stairs. Diplopia associated with these activities may be the initial symptom of a fourth nerve palsy.
Alfred Bielschowsky's head tilt test is a test for palsy of the superior oblique muscle caused by damage to cranial nerve IV (trochlear nerve).
In other animals
Homologous trochlear nerves are found in all jawed vertebrates. The unique features of the trochlear nerve, including its dorsal exit from the brainstem and its contralateral innervation, are seen in the primitive brains of sharks.
References
Bibliography
Blumenfeld H. Neuroanatomy Through Clinical Cases. Sinauer Associates, 2002
Brodal A. Neurological Anatomy in Relation to Clinical Medicine, 3rd ed. Oxford University Press, 1981
Brodal P. The Central Nervous System, 3rded. Oxford University Press, 2004
Butler AB, Hodos W. Comparative Vertebrate Neuroanatomy, 2nd ed. Wiley-Interscience, 2005
Carpenter MB. Core Text of Neuroanatomy, 4th ed. Williams & Wilkins, 1991
Kandel ER, Schwartz JH, Jessell TM. Principles of Neural Science, 4th ed. McGraw-Hill, 2000
Martin JH. Neuroanatomy Text and Atlas, 3rd ed. McGraw-Hill, 2003
Patten J. Neurological Differential Diagnosis, 2nd ed. Springer, 1996
Ropper, AH, Brown RH. Victor's Principles of Neurology, 8th ed. McGraw-Hill, 2005
Standring S (ed.) Gray's Anatomy, 39th edition. Elsevier Churchill Livingstone, 2005
Wilson-Pauwels L, Akesson EJ, Stewart PA. Cranial Nerves: Anatomy and Clinical Comments. Decker, 1998
Additional images
External links
- "Trochlear Nerve Palsy"
Animations of extraocular cranial nerve and muscle function and damage (University of Liverpool)
Trochlear nerve at Neurolex
Cranial nerves
Human head and neck
Nervous system
Neurology
Nerves of the head and neck
Ophthalmology
|
58842
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Richard%20Zouch
|
Richard Zouch
|
Richard Zouch (1 March 1661) was an English judge and a Member of Parliament from 1621 to 1624. He was elected Member of Parliament for Hythe in 1621 and later became principal of St. Alban Hall, Oxford. During the English Civil War, he was a Royalist and was appointed by Oliver Cromwell to a special commission of oyer and terminer. Zouch wrote extensive legal texts and was among the earliest systematic writers of international law.
Early life
Zouch was born at Ansty, Wiltshire, the third surviving son of Francis Zouche (d.1600) and Philippa, sixth daughter of George Ludlow of Hill Deverel, Wiltshire. He was educated at Winchester and afterwards at New College, Oxford, where he was a scholar in 1607, and Fellow in 1609. He graduated as B.C.L. in 1614, and D.C.L. in 1619, was admitted at Doctor's Commons, London, in January 1618, and was appointed Regius Professor of Civil Law at Oxford in 1620. In addition to his university duties, he had a large legal practice in London.
It was apparently in 1622 that he married Sarah, daughter of John Harte of Brill in Oxfordshire, a proctor in Doctors' Commons; having thus vacated his fellowship, he entered himself in 1623 as a fellow commoner at Wadham College.
Career
In 1621 and 1624, through the influence of his cousin Edward la Zouche, 11th Baron Zouche, he was elected Member of Parliament for Hythe. In 1625 he became principal of St Alban Hall, Oxford.
He took a leading part in William Laud's codification of the statutes of the university (1629–1633). He acted for many years as assessor of the vice-chancellor's court, and in 1632 became chancellor of the diocese of Oxford. In 1641 he was made Judge of the High Court of Admiralty.
During the Civil War, he was a Royalist, though not a pronounced one. Under the Commonwealth, having submitted to the parliamentary visitors, he retained his university appointments, and was appointed by Oliver Cromwell to a special commission of oyer and terminer (consisting of three judges, three civilians, and three laymen, for the trial of Don Pantaleone Sa, the brother of the Portuguese ambassador, for murder committed in a brawl). Zouche was, however, not allowed to retain the judgeship of the admiralty, which was in 1649 conferred on John Exton. He was regarded with some suspicion by both factions.
After the Restoration, he was appointed to the commission which reinstated the professors and Fellows of Oxford who had been removed under the Protectorate of Cromwell. On 4 February 1661, he was restored to his judgeship, though he died soon afterwards at his apartments in Doctors' Commons, London, on 1 March 1661.
Publications
Legal works
Elementa jurisprudentiae (1629)
Descriptio juris et judicii feudalis, secundum consuetudines Mediolani et Normanniae, pro introductione ad juris prudentiam Anglicanam (1634)
Descriptio juris et judicii temporalis, secundum consuetudines feudales et Normannicas (1636)
Descriptio juris et judicii ecclesiastici, secundum canones et consuetudines Anglicanas (1636)
Descriptiones juris et judicii sacri, … militaris, … maritimi (1640)
Juris et judicii fecialis sive juris inter gentes ... explicatio (1650)
Solutio quaestionis de legati delinquentis judice competente (1657)
In virtue of the last two he has the distinction of being one of the earliest systematic writers on international law. According to Thomas Erskine Holland writing in the Dictionary of National Biography, Jeremy Bentham's coinage "international law" derives from the phrase jus inter gentes implied by Zouch's 1650 choice of title. Holland also identifies both Zouch and Arthur Duck as pupils of distinction of the civilian John Budden, in the Oxford tradition founded by Alberico Gentili.
Poetry
The Dove, or Passages of Cosmography (1613)
Notes
External links
1590s births
1661 deaths
17th-century English judges
English MPs 1621–1622
Members of Doctors' Commons
People educated at Winchester College
Principals of St Alban Hall, Oxford
Alumni of New College, Oxford
Regius Professors of Civil Law (University of Oxford)
|
3000857
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D0%B5%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B4%D0%BE%D0%B3%D0%BB%D1%8F%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B5%20%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%BE
|
Океанське доглядове судно
|
Океанське доглядове судно
Океанські доглядові судна - торгові судна, реквізовані Королівським флотом під час Другої світової війни для забезпечення блокади шляхом здійснення оглядів іноземних суден.
Див. також
Озброєний доглядовий пароплав - тип британських допоміжних кораблів, які використовувались з аналогічною метою у Першу світову війну.
Література
Cocker, M Aircraft-carrying ships of the Royal Navy, The History Press 2008 978-0-7524-4633-2
Типи кораблів
|
389727
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D1%83%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%96%3A%20%D0%9F%D0%BE%D1%88%D1%83%D0%BA%20%D1%88%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%20%D1%96%D0%B7%20%D1%88%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%20%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2
|
Загублені: Пошук шести із шести мільйонів
|
Загублені: Пошук шести із шести мільйонів (ISBN 978-0-06-054297-9) спогади американського автора Даніеля Мендельсона, опубліковані у вересні 2006 року, які оцінюються як новий погляд на Голокост. Книга отримала численні премії і була перекладена на кілька мов, у тому числі французьку, німецьку, голландську, італійську, іспанську, португальську, грецьку, румунську, норвезьку, і на іврит.
Книга розповідає як Мендельсон подорожує по світу у пошуках подробиць про життя і долі його дядька з боку матері, Самуіла Ягера, його дружини Естер і їхніх чотирьох дочок, які жили в Болехові, і були вбиті під час нацистської окупації. За словами автора, «Моя книга це спроба з'ясувати точно, конкретно, що сталося з цим народом.»
Посилання англійською
New York Times Book Review front-page review by Ron Rosenbaum
Elie Wiesel Review in The Washington Post
New York Review of Books Review by Charles Simic (October 5, 2006)
The Nation review
Charlotte News-Observer review
Newsday review
On Point radio/ WBUR Interview (September 28, 2006)
NPR story/ Fresh Air interview (October 18, 2006)
Pittsburgh Tribune review
Salon.com Interview (December 14, 2006)
Times of London profile
"The Lost" video — Conversation with Daniel Mendelsohn, at publisher Harpercollins
CNN interview transcript — July 13, 2002 interview about the original New York Times magazine article
DanielMendelsohn.com
Посилання французькою
LIRE: Entretien avec Daniel Mendelsohn
Голокост
Англомовні книги
Книги США
|
3812916
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D1%83%D0%BA%D0%B0%D1%8E%D1%87%D1%96%20%D0%B7%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B8%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%2C%201991%29
|
Блукаючі зірки (фільм, 1991)
|
Блукаючі зірки (фільм, 1991)
«Блукаючі зірки» — радянський двосерійний художній фільм Всеволода Шиловського, знятий в 1991 році за мотивами однойменного роману Шолом-Алейхема.
Сюжет
Жителі маленького єврейського містечка смуги осілості Лейбл Рафалович, син місцевого багатія, і дочка кантора Рейзл кохають одне одного. У містечко приїжджає бродячий єврейський театр. У Лейбла виявляється акторський талант, у Рейзл — вокальний. Обидва вони їдуть разом з театром, але доля розводить їх по різних країнах. Велике місто дарує перший успіх молодим акторам. Надокучливість директора театру змушує Рейзл прийняти запрошення примадонни Віденської Імператорської опери. У Лейбла — успіх у Румунії. Рейзл — оперна зірка, Лейбл — відомий драматичний актор. Двох популярних артистів доля зводить в Америці. Вона заручилася, хоча тут же розірвала заручини (побачивши Лейбла в спектаклі), у нього — дитина і зобов'язання обвінчатися. Лист Рейзл змушує Лейбла мчати до пароплава, що відчалював, де й зустрічаються дві «блукаючі зірки». Зустрічаються лише на мить, щоб розлучитися. Тепер уже — назавжди…
У ролях
Ірина Лачіна-Тома — Рейзл (Роза Співак)
Валерій Смецькой — Лейбл Рафалович (Лео Рафалеску)
Мамука Кікалейшвілі — Бернард Гоцмах (роль озвучив Ігор Єфімов) Софіко Чіаурелі — мати Гоцмаха, Сора-Броха Ольга Кабо — сестра Гоцмаха, Златка Вероніка Ізотова — Генрієтта Швалб Ігор Богодух — Нісон Швалб Станіслав Садальський — Іцик Швалб Лев Лемке — права рука Щупака, Шолом-Меїр Муравчик Володимир Сошальський — директор театру, Альберт Щупак Тетяна Васильєва — мадам Черняк Галина Соколова — Лея Григорій Лямпе — кантор Ісроел Олег Школьник — Беня Рафалович Світлана Тома — Бейлка Ніна Тер-Осіпян — бабка Лев Котляр — Аїшл Лариса Удовиченко — Марчелла Ембріх Валентин Нікулін — Кламер Анатолій Равикович — Стельмах Євген Герчаков — Гецл-бен-Гецл ''
Знімальна група
Автори сценарію (за однойменним романом Шолом-Алейхема): Олекса Шеренговий, Лев Піскунов
Режисер-постановник: Всеволод Шиловський
Оператор-постановник: Ігор Бек
Художник-постановник: Валентин Гідулянов
Композитор: Олександр Журбін
Балетмейстер: Олексій Якубов
Текст пісень: Павло Грушко
Режисер монтажу: Світлана Гуральська
Звукооператор: Сергій Урусов
Художник по костюмах: Віолетта Ткач
Художник по гриму: Мар'яна Єрмакова
Оператори: А. Бєлкін, Г. Верховський
Художник-декоратор: Олена Однолько
Комбіновані зйомки: оператор — А. Сидоров, художник — К. Пуленко
Музичний редактор: Олена Вітухіна
Директор картини: Інна Плотникова
Посилання
Фільми СРСР 1991
Фільми-мелодрами СРСР
Фільми російською мовою
Екранізації творів Шолом-Алейхема
Фільми Всеволода Шиловського
|
13172064
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Manchones
|
Manchones
|
Manchones is a municipality in the province of Zaragoza, Aragon, Spain. According to the Spanish Statistical Institute (INE), the municipality had a population of 123 inhabitants in 2010. The pueblo is in the comarca of Campo de Daroca, about northwest of Daroca and just southeast of Murero in the Calatayud-Daroca depression. The Jiloca River passes to the west.
The parish church is dedicated to the Conversion of St Paul. There are some remnants of defensive walls from the time of the Reconquista, when Alfonso the Battler, king of Aragon, forced a route through towards Valencia from Zaragoza.
Situation
Manchones is a small settlement situated at the base of a hill in the valley of the river Jiloca, between Calatayud and Daroca. The pueblo lies on an ancient route between the Meseta Central, the Ebro and the coast of the Levante, which was certainly established in Roman times.
History
Prehistoric remains have been found in the area and there is some evidence of Celtiberian settlement in Manchones. It has been suggested that the name of the pueblo derives from mancusos, gold coins in circulation in Aragon during the 11th century.
Diego López de Lobera, who served under Alfonso the Battler during the Reconquista, was given the castle of Manchones in 1152. In 1248, by grant from Jaime I of Aragon, Manchones was freed from its dependence on Daroca, becoming part of the Community of Daroca Villages, which was dissolved in 1838.
Fiestas
The festivities in honour of St. Vincent and St. Paul are held in the last weekend of January, coinciding with the feast of St. Valero in Zaragoza, while those in honour of San Roque usually last five days, ending with the feast of the saint on 16 August. On August 15 they celebrate with a pilgrimage and a feast in the town square.
Buildings
The parish church of the Conversion of St Paul was built in the eighteenth century on the site of a medieval church and was restored in 2004–2005. Its chapel is dedicated to the Virgen del Pilar which contains a late 17th-century baroque reredos. A 15th century wooden crucifix is housed in the sacristy.
Surviving remains of defensive walls and towers indicate that Manchones was part of the defensive system for Daroca.
Famous residents
Jesús Ángel Bernal Julián – actor and founder of Teatro de la Estación in Zaragoza.
Antonio Palacios Rodrigo – (1932–1958) bullfighter.
José Luis Roca Millán – (born 1934) past president of the Spanish Football Federation.
References
Municipalities in the Province of Zaragoza
|
93830
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/IC%20544
|
IC 544
|
IC 544 — галактика типу Sbc (компактна витягнута спіральна галактика) у сузір'ї Лев.
Цей об'єкт міститься в оригінальній редакції індексного каталогу.
Посилання
IC 544 в оригінальному новому загальному каталозі
IC 544 в оригінальному новому загальному каталозі
http://www.seds.org/~spider/ngc/revngcic.cgi?IC+544
IC 544 в базі SIMBAD
IC 544 в базі Vizier
IC 544 в базі NASA Extragalactic Database
Бази даних про об'єкти NGC/IC
IC 544
IC 544
IC 544
|
1964596
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%20%D0%A0%D1%8F%D1%81%D0%BD%D0%B5-%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE
|
Прапор Рясне-Руського
|
Прапор Рясне-Руського — офіційний символ символ села Рясне-Руське Львівської області, затверджений 25 червня 2009 року сесією сільської ради.
Автор — А. Гречило.
Опис прапора
Квадратне синє полотнище, на якому в жовтому квадраті (його кути розташовані посередині країв прапора) чорна підкова вухами вгору, у ній — червоний кетяг калини з трьома зеленими листочками.
Символіка відповідає тій, що використовується у гербі села.
Зміст
Прапор несе основні елементи з герба села.
Див. також
Герб Рясне-Руського
Рясне-Руське
Методичні рекомендації з питань місцевої геральдики і прапорництва
Джерела
Сайт УГТ
Рішення Рясне-Руської сільської ради від 25 червня 2009 року
Гречило А. Герби та прапори міст і сіл України. — Львів, 2020. — Ч. 2. — С. 59-60.
Рясне-Руське
Рясне-Руське
|
943789
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B8%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD
|
Чиракчинський район
|
Чиракчинський район — район у Кашкадар'їнській області Узбекистану. Розташований на півночі області. Утворений 22 лютого 1926 року. Центр — місто Чиракчі.
У 2022 році з Чиракчинського району виділено Кукдалинський район.
Примітки
Райони Кашкадар'їнської області
|
3190891
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D0%B0%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%28%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%29
|
Страховий агент (фільм)
|
Страховий агент (фільм)
Страховий агент — радянський художній телефільм 1985 року, знятий на кіностудії «Мосфільм».
Сюжет
Історія про один день з життя Віссаріона Булкіна — страхового агента. Енергійний в роботі, він відчуває почуття невпевненості в особистому житті — коханій дівчині не може зізнатися в своїх почуттях, ніяк не може скласти іспити до Літературного інституту. Подолати почуття невпевненості допомагає Булкіну його Двійник…
У ролях
Олександр Абдулов — Віссаріон Сергійович Булкін/двійник Булкіна
Ірина Малишева — Вероніка
Рамаз Чхиквадзе — Автанділ, актор
Володимир Бєлоусов — Кулєв, інструктор з водіння, автогонщик
Семен Фарада — людина з валізою
Галина Соколова — Серафима Степанівна, начальниця Булкіна
Аліка Смєхова — Рая, асистент режисера
Микола Алексєєв — Рижков, будівельник, клієнт Булкіна
Георгій Гегечкорі — епізод
Джемал Ніорадзе — епізод
Валерій Леонтьєв — інструктор автошколи
Мар'яна Полтєва — Оленька, вихователька в дитячому садку
Марина Сахарова — архітектор
Павло Сиротін — завідувач дитячим садом
Микола Шушарін — епізод
Микола Сморчков — старший лейтенант ДАІ
Катерина Стриженова — дружина Вадима
Ася Василькова — епізод
Валентина Григор'єва — епізод
Ірина Соколова — епізод
Сергій Жигунов — хлопець в метро
Ірина Мурзаєва — страхувальниця
Ксенія Стриж — дівчина в метро
Ірина Климова — дівчина в метро
Віра Новикова — ''дівчина в метро
Знімальна група
Режисер — Олександр Майоров
Сценаристи — Валентин Азерников, Олександр Майоров
Оператор — Микола Васильков
Композитор — Володимир Комаров
Художник — Віктор Зенков
Посилання
Фільми СРСР 1985
Кінокомедії 1985
Кінокомедії СРСР
Фільми студії «Мосфільм»
Фільми російською мовою
|
4718219
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F
|
Палмілья
|
Палмілья — місто в Чилі. Адміністративний центр однойменної комуни. Населення - 2.088 осіб (2002). Місто і комуна входить до складу провінції Кольчагуа і регіону Лібертадор-Хенераль-Бернардо-О'Хіггінс.
Територія — 237 км². Чисельність населення — 12 482 мешканців (2017). Щільність населення — 52,7 чол./км².
Розташування
Місто розташоване за 76 км на південний захід від адміністративного центру області міста Ранкагуа та за 35 км на захід від адміністративного центру провінції міста Сан-Фернандо.
Комуна межує:
на півночі - з комуною Пічидегуа
на сході - з комуною Сан-Вісенте-де-Тагуа
на півдні - з комуною Санта-Крус
на північному заході - з комуною Пералільйо
Примітки
Комуни Чилі
Міста Чилі
|
275314
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0
|
Томина Балка
|
Томина Балка — село в Україні, у Білозерській селищній громаді Херсонського району Херсонської області. Населення становить 1145 осіб. Селом тече річка Солонець.
Історичні відомості
Село виникло з хуторів Томиної балки (Томилиної Балки), в які входили хутори Артеменкова, Брюхна, Ганусенка, Крамаренка, Міхури, Потанера, Чепельського. Засноване у 1840 році.
12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 726-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Херсонської області», увійшло до складу Білозерської селищної громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Білозерського району, село увійшло до складу Херсонського району.
24 лютого 2022 року селище тимчасово окуповане російськими військами під час російсько-української війни.
11 листопада 2022 року визволене в ході контрнаступу Збройних сил України в Херсонській області.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1116 осіб, з яких 538 чоловіків та 578 жінок.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1145 осіб.
Мовний склад
Рідна мова населення за даними перепису 2001 року:
Відомі люди
Гордєєв Андрій Анатолійович (нар. ) — український політик.
Храми
Церква Святих Петра і Павла УПЦ КП.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Херсонська область)
Примітки
Посилання
Погода в селі Томина Балка
Джерела
Сайт територіальної громади
Села Херсонської області
|
1699698
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%BB%D1%8C
|
Баль
|
Баль — українське, польське прізвище.
Баль — староукраїнський варіант назви традиційного танцювального заходу (балу).
Персоналії
Баль Андрій Михайлович (1958—2014) — український футбольний тренер.
Баль Євген Миколайович (1945—2022) — український письменник, капітан І рангу.
Баль Іван (Ян) Матіасович гербу Ґоздава — сяноцький стольник, «протопласта» роду Балів
Мацей — сяноцький хорунжий, підкоморій, каштелян
Баль Матіас — кальвініст
Баль Міхал — монах-бернардинець
Баль Станіслав — галицький громадський діяч.
Див. також
Бал (значення)
Баль (рід)
Дру-Сен-Баль
Баль-д'Аран
Примітки
Українські прізвища
Польські прізвища
|
461488
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D1%86%D1%86%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D1%81%D1%83%D0%BB%D1%8C-%D0%9A%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%BE
|
Веццано-суль-Кростоло
|
Веццано-суль-Кростоло — муніципалітет в Італії, у регіоні Емілія-Романья, провінція Реджо-Емілія.
Веццано-суль-Кростоло розташоване на відстані близько 340 км на північний захід від Рима, 65 км на захід від Болоньї, 13 км на південний захід від Реджо-нелль'Емілії.
Населення — (2014).
Щорічний фестиваль відбувається 11 листопада. Покровитель — святий Мартин.
Демографія
Сусідні муніципалітети
Альбінеа
Казіна
Каносса
Куаттро-Кастелла
Сан-Поло-д'Енца
В'яно
Див. також
Список муніципалітетів провінції Реджо-Емілія
Примітки
Муніципалітети провінції Реджо-Емілія
|
804233
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D1%82%D1%96%D0%B3%20%28%D0%9E%D0%B4%29
|
Артіг (Од)
|
Артіг (Од)
Артіг, Артіґ — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Од. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 680 км на південь від Парижа, 165 км на південний захід від Монпельє, 50 км на південь від Каркассонна.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Лангедок-Русійон. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Од
Примітки
Муніципалітети департаменту Од
|
2519882
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Renault%20Fr%C3%A9gate
|
Renault Frégate
|
Renault Frégate
The Renault Frégate is an executive saloon car produced by the French automaker Renault between 1951 and 1960. Estate variants, the Renault Domaine and the Renault Manoir, were introduced in 1956 and 1958 respectively.
Origins
The Frégate was conceived in the years immediately following World War II. Renault, which then had recently been brought under the control of the French state, needed a new modern, upmarket model both to improve its image and to cater to the needs of middle-class consumers in the expected economic recovery. Before the Frégate design was put into production, several prototypes were created.
Initially, the car was to have had a rear-engined layout as in the recently launched 4CV, but Renault abandoned the rear-engined "Project 108" and in 1949, although it was late in the design process, decided to go with an engine mounted ahead of the driver. The engineering was rushed because of the switch to a front-engined configuration.
Launch
The Frégate was unveiled at the 1950 Paris Motor Show, but the first model was not delivered until November 1951. The assembly plant at Flins where the car was assembled, which was to be renamed after Pierre Lefaucheux after his death, was formally opened in October 1952.
Production built up only slowly. Even in 1953, it was reported that the Frégate, with approximately 25,000 units sold on the French market, was comfortably outpaced by the standard wheelbase versions of Citroën's '11 Normale' model, with approximately 35,000 sold that year, despite the Citroën being little changed since its unveiling fifteen years earlier and, since the war, available from the manufacturer's French factory only in black.
Changes
From its appearance late in 1950 until 1953 the car was branded simply as the Frégate, but the nomenclature became more complicated at the Paris Motor Show in October 1952, and from early 1953 the Frégate was available in two trim levels, as the "Frégate Affaires" and the "Frégate Amiral", advertised at 799,300 francs and 899,000 francs respectively.
The "Frégate Amiral" was little changed from the previous year's Frégate, although the interior was slightly reworked and it did feature twin fog lights at the front whereas the previous year's model came with just a single fog light. Further minor external modifications for the October 1953 Motor Show included updated door handles and a change to the badge on the car's nose. The motif on the little shield was still diamond-shaped, but within the diamond, the image of a three-masted frigate ("frégate") had been replaced by a tiny outline map of mainland France containing the inscription "RNUR-France".
The "Frégate Affaires" offered a price saving of approximately 100,000 francs in return for a reduced specification that involved a simplified dashboard, reduced interior trim, the removal of exterior chrome over-riders from the bumpers as well as the loss of the twin fog lights and windscreen washer which remained a standard feature on the "Frégate Amiral" The launch of a cut-price Frégate was presumably part of the same strategy that was behind the launch of the cut-price 4CV Service. Neither of these stripped-down versions were well received by customers: in the Frégate's case, this was one of several attempts to make the model more competitive that failed to shake Citroën's dominance of the French market for large family cars.
The 2-litre type 668 engine produced at 4,000 rpm. Along with a January 1955 facelift, the compression ratio was increased from 6.6 to 7 : 1, bumping power to . For 1956 (entering production in October 1955) Renault addressed the complaints about the lack of power from the 2-liter engine by introducing the bored out 2141 cc Étendard engine, which produced . A new, luxurious Grand Pavois trim package was launched the same year. The old engine continued to be available in the "Frégate 2 Litres", renamed Caravelle one year later and manufactured until October 1957. This was the end of the 2-litre engine in the sedan, but the Domaine (estate version) only changed over to the Étendard engine in February 1959.
In 1957 a three-speed 'Transfluide' semi-automatic transmission, incorporating a fluid coupling, became an option along with a slightly more powerful version of the 2141 cc engine producing due to a compression ratio increase from 7.0:1 to 7.5:1.
The 1958 models saw another modified front grille. The prominent wide chrome oval and horizontal bars were removed to leave only the row of thin bars over which, since 1955, they had been placed.
Domaine and Manoir
An estate variant, the Renault Domaine was launched in 1956, with the 2-litre engine. From February 1959 it was powered by the 2141 cc Étendard engine. A luxury estate, the Renault Manoir was presented in October 1958, featuring "Transfluide" automatic transmission included in the price.
Sales
Citroën reinforced their domination of the market for larger saloon cars in 1955 with the introduction of the futuristic DS, followed in 1957 by its more aggressively priced ID variant. Sales of the Frégate peaked in 1955 with 37,717 cars sold before slumping to 24,608 in 1956 and dropping to 9,772 in 1957: volumes failed to recover as competition from Simca and Citroën intensified in the large car sector through the later 1950s. On 18 April 1960, the final Frégate was assembled after 1,158 cars had been made that year. In total, 163,383 Frégates were made in the Flins-sur-Seine factory.
The sales performance of the car was regarded as disappointing. Some were content to blame the excessive number of teething troubles in the early models, the car's lack of power and, especially during the second half of the decade, the superior attractions of the Citroën offerings: but some commentators also draw attention to a very French political dimension. The manufacturer was nationalised directly after the war and the death in 1944 of Louis Renault took place under circumstances that were and have remained controversial. Many members of the (still relatively small) haute-bourgeoisie class able to afford such a car were simply more comfortable buying from a private manufacturer, especially after the Peugeot 403 was added to the Frégate's competitors. At the end of the decade Charles de Gaulle returned to power as president in 1958, and he was an unapologetically partisan fan of the Citroën DS, as newsreels of the period attest. Only a single long-wheelbase "presidential special" Renault Frégate exists.
Production
Renault Frégate production (units):
1952 ... 18,153
1953 ... 25,192
1954 ... 34,258
1955 ... 37,631
1956 ... 24,608
1957
1958 .... 9,772
1959 .... 4,232
1960 .... 1,158
These data do not include the Domaine estate
Replacement
Under an agreement concluded with American Motors Corporation (AMC) on 22 November 1961, Renault began selling the imported Rambler Classic Six (starting with the 1962 model year versions) badged as the Rambler Renault to replace the Frégate.
Starting on 11 April 1962, the Rambler Classics were assembled from CKD (Completely Knocked Down) kits at Renault's factory in Haren, Belgium. These executive cars were marketed by Renault in Algeria, Austria, Benelux, and France.
References
External links
Fregate
Cars introduced in 1951
Executive cars
Rear-wheel-drive vehicles
Sedans
Station wagons
Cars discontinued in 1960
|
1643155
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0%20%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%8F
|
Пластична анатомія
|
Пластична анатомія - вивчення конструкції тіла за допомогою зображення його форм.
Елементарного уявлення про форму кісток, про конструкцію окремих суглобових зчленувань, про роботу м'язів і зв'язувань досить, щоб викладач мав можливість за допомогою ряду спеціальних вправ у нарисах і короткострокових малюнках поступово підвести учнів до вивчення фігури людини.
За допомогою спеціальних вправ у нарисах та коротких замальовках учень ознайомлюється з конструктивною основою людського тіла – скелетом. Скелет – дуже складний механізм, що містить різні кісткові важелі, які зв'язані між собою з`єднаннями (суглобами різних типів, що зв'язані м'язами й сухожиллями).
Роз'єднуючи кістки в суглобах (за принципом вивчення “від загального до часткового…”) і розглядаючи їх окремо, студент бачить більшу різноманітність їх форм залежно від функціонального призначення.
Довгі кістки, в яких поздовжній розмір значно більший за поперечний, є важелями, що приводяться в рух м'язами. До них належать кістки стегна, гомілки, передпліччя, плеча й ключиці. Їх трубчаста, порожниста будова створена природою для більшої міцності при одночасному полегшенні маси.
Анатомія
|
4218028
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%BE
|
Чупово
|
Чупово — село, Голдапський повіт, Вармінсько-Мазурське воєводство, Польща
Чупово — присілок, Кічменгсько-Городецький район, Вологодська область, Росія
|
10817106
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ian%20Brownlie
|
Ian Brownlie
|
Ian Brownlie
Sir Ian Brownlie, (19 September 1932, Liverpool – 3 January 2010, Cairo) was an English barrister and academic, specialising in international law. He was Chichele Professor of Public International Law from 1980 to 1999.
Early life and education
Brownlie was born in Bootle, Liverpool; his father worked for an insurance company. He was evacuated during the Second World War to Heswell, near Wirral, going a year without any formal education after the local school was bombed. He attended Alsop High School. He then attended Hertford College, Oxford as a Gibbs Scholar in 1952 and received a first-class BA in law in 1953. Speaking of this time, C. H. S. Fifoot described Brownlie his "ablest student". He was the Vinerian Scholar with the highest marks on the BCL. He was a Humanitarian Trust Student at King's College, Cambridge in 1955 where he studied public international law. He completed his DPhil at Oxford in 1961 under the supervision of Humphrey Waldock, his thesis being later published in 1963 as International Law and the Use of Force by States. He received the higher doctorate DCL from Oxford in 1976.
He was called to the Bar by Gray's Inn in 1958; he began practice some years later in 1967 at 2 Crown Office Row. He was a tenant at Blackstone Chambers from 1983 until his death on 3 January 2010. He was a member of the Communist Party of Great Britain until the Soviet Union's invasion of Czechoslovakia in 1968.
Career
He began his academic career at the University of Nottingham as a lecturer from 1957 to 1963. He was a fellow and tutor in law at Wadham College, Oxford from 1963 to 1976 and a University of Oxford lecturer from 1964 to 1976. In 1976, he took silk. He was appointed professor of international law at the London School of Economics between 1976 and 1980. He was reader of public international law at the Inns of Court School of law from 1973 to 1976. From 1980 to 1999, he was Chichele Professor of Public International Law and a Fellow of All Souls College at the University of Oxford; he was appointed a Distinguished Fellow of All Souls in 2004. He was director of studies at the International Law Association from 1982 to 1991. He was lecturer at The Hague Academy of International Law in 1979 and 1995. He retired from Oxford in 1999, upon reaching the statutory mandated retirement age.
He served as an advisor to United States President Jimmy Carter during the 1979 Iranian Hostage Crisis. The cases in which he argued before the International Court of Justice include Nicaragua v. United States, Nauru v. Australia, Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro, the Pedra Branca dispute, Libya v. United Kingdom, Libya v. United States, and Democratic Republic of the Congo v. Uganda. He also argued several important cases before the European Court of Human Rights, including Cyprus v. Turkey. In total, he argued over 40 contentious cases before the ICJ. He also represented Amnesty International at the extradition trial of Chilean coup-leader Augusto Pinochet before the English courts in 1999. He was a member of the United Nations' International Law Commission from 1997 until his resignation in 2008. He was editor of The British Yearbook of International Law from 1974 to 1999.
Brownlie was a Fellow of the British Academy and his memberships included the International Law Association and the Institut de Droit International. In 2006, he was awarded the Wolfgang Friedmann Memorial Award for international law. He was knighted in the 2009 Birthday Honours.
Personal life
In 1957, Brownlie married Jocelyn Gale with whom he had one son and two daughters; the marriage was dissolved in 1975. He remarried in 1978, marrying Christine Apperley. Brownlie died in a car accident in Cairo on 3 January 2010; his wife and daughter were also in the car, his wife breaking ribs and his daughter Rebecca was killed alongside him. The man driving the vehicle was convicted of involuntary manslaughter. Brownlie's wife Christine Brownlie brought an action suing for damage which occurred in England even though the accident occurred in Egypt; the case was decided in the Supreme Court of the United Kingdom in . The court found in favour of Christine Brownlie in what was described as a landmark ruling.
Publications
Several of Brownlie's published works are considered standard texts in their fields:
International Law and the Use of Force between States (Oxford doctoral thesis, 1963)
Principles of Public International Law (1966) (8th ed., 2012)
Basic Documents in International Law (1967) (6th ed., 2008)
Basic Documents on Human Rights (1971) (5th ed., 2006)
African Boundaries: A Legal and Diplomatic Encyclopedia (1979)
System of the Law of Nations: State Responsibility (1983)
References
External links
Links to biographical memoirs of fellows of the British Academy, including Sir Ian Brownlie
1932 births
2010 deaths
Alumni of Hertford College, Oxford
Fellows of the British Academy
Fellows of All Souls College, Oxford
Fellows of Wadham College, Oxford
International law scholars
Academics of the University of Leeds
Academics of the University of Nottingham
Academics of the London School of Economics
Knights Bachelor
Lawyers awarded knighthoods
Commanders of the Order of the British Empire
Communist Party of Great Britain members
British King's Counsel
Members of the Institut de Droit International
Members of the Permanent Court of Arbitration
Road incident deaths in Egypt
Chichele Professors of Public International Law
Place of birth missing
British officials of the United Nations
British judges of international courts and tribunals
|
1568578
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%80
|
Поребер
|
Поребер — поселення в общині Камник, Осреднєсловенський регіон, Словенія. Висота над рівнем моря: 436,6 м.
Посилання
Статистичне бюро Республіки Словенія, населення, 2002
Населені пункти Словенії
|
11579935
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Spotted%20eagle%20ray
|
Spotted eagle ray
|
Spotted eagle ray
The spotted eagle ray (Aetobatus narinari) is a cartilaginous fish of the eagle ray family, Aetobatidae. As traditionally recognized, it is found globally in tropical regions, including the Atlantic, Pacific and Indian Oceans. Recent authorities have restricted it to the Atlantic (including the Caribbean and Gulf of Mexico) with other populations recognized as the ocellated eagle ray (A. ocellatus) and Pacific white-spotted eagle ray (A. laticeps). Spotted eagle rays are most commonly seen alone, but occasionally swim in groups. They are ovoviviparous, the female retaining the eggs then releasing the young as miniature versions of the parent.
This ray can be identified by its dark dorsal surface covered in white spots or rings. Near the base of the ray's relatively long tail, just behind the pelvic fins, are several venomous, barbed stingers. Spotted eagle rays commonly feed on small fish and crustaceans, and will sometimes dig with their snouts to look for food buried in the sand of the sea bed. These rays are commonly observed leaping out of the water, and on at least two occasions have been reported as having jumped into boats, in one incident resulting in the death of a woman in the Florida Keys. The spotted eagle ray is hunted by a wide variety of sharks. The rays are considered near threatened on the IUCN Red List. They are fished mainly in Southeast Asia and Africa, the most common market being in commercial trade and aquariums. They are protected in the Great Barrier Reef.
Taxonomy
The spotted eagle ray was first described by Swedish botanist Bengt Anders Euphrasén as Raja narinari in 1790 from a specimen collected at an unknown location (possibly the coast of Brazil) during a trip he made to the Antilles, and was later classified as Stoasodon narinari. Its current genus name is Aetobatus, derived from the Greek words aetos (eagle) and batis (ray). The spotted eagle ray belongs to the Myliobatidae, which includes the well known manta ray. Most rays in the family Myliobatidae swim in the open ocean rather than close to the sea floor.
Although traditionally considered to have a circumglobal distribution in tropical oceans throughout the world, recent authorities have restricted the true Aetobatus narinari to the Atlantic Ocean based on genetic and morphologic evidence. The Indo-Pacific population is Aetobatus ocellatus and the East Pacific is Aetobatus laticeps.
The spotted eagle ray has many different common names, including white-spotted eagle ray, bonnet skate, bonnet ray, duckbill ray and spotted duck-billed ray.
Appearance
Spotted eagle rays have flat disk-shaped bodies, deep blue or black with white spots on top with a white underbelly, and distinctive flat snouts similar to a duck's bill. Their tails are longer than other rays and may have 2–6 venomous spines, behind the pelvic fins. The front of the wing-like pectoral disk has five small gills in its underside.
Mature spotted eagle rays can be up to in length; the largest spotted eagle rays have a wingspan of up to and a mass of .
Reproduction
One male, or sometimes several, will pursue a female. When one of the males approaches the female, he uses his upper jaw to grab her dorsum. The male will then roll the female over by grabbing one of her pectoral fins, which are located on either side of her body. Once he is on her ventral side, the male puts a clasper into the female, connecting them venter to venter, with both undersides together. The mating process lasts for 30–90 seconds.
The spotted eagle ray develops ovoviviparously; the eggs are retained in the female and hatch internally, feeding off a yolk sac until live birth. After a gestation period of one year the mother ray will give birth to a maximum of four pups. When the pups are first born, their discs measure from across. The rays mature in 4 to 6 years.
Feeding and diet
Spotted eagle ray preys mainly upon bivalves, crabs, whelks and other benthic infauna. They also feed on mollusks (such as the queen conch) and crustaceans, particularly malacostracans, as well as echinoderms, polychaete worms, hermit crabs, shrimp, octopuses, and some small fish.
The spotted eagle ray's specialized chevron-shaped tooth structure helps it to crush the mollusks' hard shells. The jaws of these rays have developed calcified struts to help them break through the shells of mollusks, by supporting the jaws and preventing dents from hard prey. These rays have the unique behavior of digging with their snouts in the sand of the ocean. While doing this, a cloud of sand surrounds the ray and sand spews from its gills. One study has shown that there are no differences in the feeding habits of males and females or in rays from different regions of Australia and Taiwan.
Behavior
Spotted eagle rays prefer to swim in waters of . Their daily movement is influenced by the tides; one tracking study showed that they are more active during high tides. Uniquely among rays they dig with their snouts in the sand, surrounding themselves in a cloud of sand that spews from their gills. They also exhibit two motions in which the abdomen and the pectoral fins are moved rapidly up and down: the pelvic thrust and the extreme pelvic thrust. The pelvic thrust is usually performed by a solitary ray, and repeated four to five times rapidly. The extreme pelvic thrust is most commonly observed when the ray is swimming in a group, from which it will separate itself before vigorously thrusting with its pectoral fins. The rays also performs dips and jumps; in a dip the ray will dive and then come back up rapidly, perhaps as many as five times consecutively. There are two main types of jump: in one, the ray propels itself vertically out of the water, to which it returns along the same line; the other is when the ray leaps at a 45 degree angle, often repeated multiple times at high speeds. When in shallow waters or outside their normal swimming areas the rays are most commonly seen alone, but they do also congregate in schools. One form of travelling is called loose aggregation, which is when three to sixteen rays are swimming in a loose group, with occasional interactions between them. A school commonly consists of six or more rays swimming in the same direction at exactly the same speed.
Human interaction
The dorsal spots make the spotted eagle ray an aquarium attraction, although because of its large size it is likely kept only at public aquariums. There are no target fisheries for the spotted eagle ray, but it is often eaten after being caught unintentionally as bycatch. There have been several reported incidents of spotted eagle rays leaping out of the water onto boats and landing on people. Nevertheless, spotted eagle rays do not pose a significant threat to humans, as they are shy and generally avoid human contact. Interactions with an individual snorkeler in the Caribbean has been reported especially in Jamaica involving one, two and even three spotted eagle rays. The rays may exhibit a behavior similar to human curiosity which allows the snorkeler to observe the eagle ray who may slow down so as to share more time with the much slower human observer if the human observer appears to be unthreatening or interesting to the spotted eagle ray.
Predators and parasites
Spotted eagle rays, in common with many other rays, often fall victim to sharks such as the tiger shark, the lemon shark, the bull shark, the silver tip shark, and the great hammerhead shark. A great hammerhead shark has been observed attacking a spotted eagle ray in open water by taking a large bite out of one of its pectoral fins, thus incapacitating the ray. The shark then used its head to pin the ray to the bottom and pivoted to take the ray in its jaws, head first. Sharks have also been observed to follow female rays during the birthing season, and feed on the newborn pups.
As other rays, spotted eagle rays are host to a variety of parasites. Internal parasites include the gnathostomatid nematode Echinocephalus sinensis in the spiral intestine. External parasites include the monocotylid monogeneans Decacotyle octona, Decacotyle elpora and Thaumatocotyle pseudodasybatis on the gills.
Distribution and habitat
As traditionally defined, spotted eagle rays are found globally in tropical regions from the Indo-Pacific region from the western Pacific Ocean, the Indian Ocean, and the western Atlantic Ocean.
They are found in shallow coastal water by coral reefs and bays, in depths down to .
Spotted eagle rays are found in warm and temperate waters worldwide. In the western Atlantic Ocean it is found off the eastern coast of United States of America, the Gulf Stream, the Caribbean, and down past the southern part of Brazil. In the Indian Ocean, it is found from the Red Sea down to South Africa and eastward to the Andaman Sea. In the Western Pacific Ocean it can be found near Japan and north of Australia. In the Central Pacific Ocean, it can be found throughout the Hawaiian Islands. In the Eastern-Pacific Ocean, it is found in the Gulf of California down through Puerto Pizarro, an area that includes the Galapagos Islands. Spotted eagle rays are most commonly seen in bays and reefs. They spend much of their time swimming freely in open waters, generally in schools close to the surface, and can travel long distances in a day.
Within these regions, there are significant variations in genetics and morphology. As a consequence, recent authorities have split it into three: This restricts the true spotted eagle ray (A. narinari) to the Atlantic, while the Indo-Pacific population is the ocellated eagle ray (A. ocellatus) and the East Pacific is the Pacific white-spotted eagle ray (A. laticeps).
Conservation
The spotted eagle ray is included in the IUCN's Red List as "near threatened". The rays are caught mainly in Southeast Asia and Africa. They are also common in commercial marine life trade and are displayed in aquariums. Among the many efforts to help protect this species, South Africa's decision to deploy fewer protective shark nets has reduced the number of deaths caused by entanglement. South Africa has also placed restrictions on the number of rays that can be bought per person per day. In the U.S. state of Florida, the fishing, landing, purchasing and trading of spotted eagle ray are outlawed. This ray is also protected in the Great Barrier Reef on the eastern coast of Australia.
In Europe there is a breeding program managed by the EAZA for spotted eagle rays to reduce the amount of wild caught individuals needed by public aquaria. From the start until 2018 Burgers' Zoo in the Netherlands kept the studbook. Since 2018, Wroclaw Zoo in Poland is the new studbook keeper. Burgers' Zoo was also the first place in Europe to breed with the species and in 2018 was the most successful breeder worldwide with over 55 births.
References
Bibliography
External links
Information and pictures of the spotted eagle ray
White-spotted Eagle Ray, Aetobatus narinari (Euphrasén, 1790) – Australian Museum
Species Description of Aetobatus narinari at www.shark-references.com
spotted eagle ray
Ovoviviparous fish
Fish of the Atlantic Ocean
Fish of the Indian Ocean
Fish of the Pacific Ocean
Marine fish of Nicaragua
Articles containing video clips
spotted eagle ray
Fish of Aruba
|
2054278
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%B9%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%B4
|
Нейборгуд
|
Нейборгуд (досл. «сусідство», сленг: hood (гуд)) — географічно локалізоване співтовариство всередині міста, первинна одиниця житлової забудови, частина або фрагмент території міста, обмежений вулицями або адміністративними границями з усіх сторін.
Коли термін «нейборгуд» вживається суто в контексті сучасних англомовних міст, він здебільшого має перекладатися українською близькими за змістом термінами: район міста, неофіційна місцевість в місті, мікрорайон або квартал. Нейборгуди можна ототожнити як і з житловими масивами забудови ХХ-ХХІ століття, так і з історичними місцевостями міст, які мають власні назви і де проживають люди, в той час як офіційні райони в містах нейборгудами вважатися не можуть, бо адміністративні райони боро, як правило, більші, ніж нейборгуд за розміром. Офіційні кордони адміністративних районів можуть проходити через нейборгуд.
Історично нейборгудом вважалося природне об'єднання кількох сімей, що мешкали поблизу, і міське співтовариство, надане саме собі, природним чином розподіляло різні функції між нейборгудами.
Історія
Археологи підтверджують наявність нейборгудів у розкопках більшості давніх міст.
Історичні документи свідчать про нейборгуди різних міст до індустріальної епохи. Нейборгуди звичайно виникають у результаті соціального взаємозв'язку людей, які мешкають по сусідству один з одним. В цьому випадку можна говорити про соціальне утворення, яке більше ніж домогосподарство, а не про пряму муніципальну або державну владу. У деяких традиційних співтовариствах нейборгуди ставали неформальним муніципальним органом, який відав питаннями безпеки, шлюбу, прибирання і утримання території.
Окрім соціального значення нейборгуди в багатьох історичних містах розглядались як адміністративні одиниці, які використовувались для оподаткування, обліку населення та управління.
У доіндустріальну епоху нейборгуди часто мали певну спеціалізацію. Важливу роль відігравали етнічні нейборгуди — гето, що залишились і в сучасних містах. Ремісники, торгівці і представники інших професій могли об'єднуватись у нейборгуди, а в багатоконфесійних суспільствах основою для їхнього створення могла стати релігія. Іншим фактором, який визначив відмінності нейборгудів в історичних містах була міграція населення з села в місто. Цей процес був розтягнутий у часі і переселенці часто переїжджали в місто разом із родичами і знайомими.
Примітки
Місцеве самоврядування
Райони
Нейборгуди
|
2139400
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B4%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82
|
Ідеальний світ
|
Ідеальний світ — американська кримінальна драма 1993 року.
Сюжет
Техас, 1963 рік. Злочинці Роберт «Бутч» Гейнс і Террі П'ю тікають з в'язниці. Ховаючись від переслідування, вони проникають у будинок, в якому живе восьмирічний Філіп Перрі зі своєю матір'ю-одиначкою і двома сестрами, і забирають хлопчика у заручники. Переслідувати злочинців починає техаський рейнджер Ред Гарнетт. Під час подорожі, через докучання Террі до хлопчика, Гейнс змушений позбутися свого напарника. Поступово Бутч стає для Філіпа як батько, якого у нього ніколи не було.
У ролях
Цікаві факти
Пісня «Море нещастя», яка звучить у фільмі, була також використана в іншому фільмі Іствуда — «Перевал розбитих сердець» (1986).
Фото на плакаті до фільму не є кадром з самого фільму. У фільмі Філіп завжди одягнений незвичайно — спочатку в нижній білизні, потім у костюмі Каспера.
На роль Гейнса Іствуд спочатку планував взяти Дензела Вашингтона.
Примітки
Посилання
Фільми США 1993
Фільми англійською мовою
Фільми-трилери США
Фільми-драми США
Кримінальні фільми США
Фільми про викрадення людей
Фільми Клінта Іствуда
Фільми Warner Bros.
|
69595
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/NGC%206813
|
NGC 6813
|
NGC 6813
Об'єкти NGC
Лисичка (сузір'я)
Емісійна туманність
|
1553367
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B7%D0%B7%D0%B5%D1%82%20%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD
|
Іззет Джеласін
|
Іззет Джеласін (1958, Стамбул, Туреччина) — норвезький письменник турецького походження.
Життєпис
Іззет Джеласін народився у 1958 році в Стамбулі, в Туреччині. Був лівим активістом. Після державного перевороту в Туреччині у 1980 році декілька років провів у в'язниці, після чого виїхав за межі країни та вирушив до Белграда, де комісія надала йому статус біженця. Він провів півтора року в транзитній зоні, а в грудні 1988 року йому дозволили переїхати до Норвегії, де він почав вивчати норвезьку мову. Коли він вирішив написати свій перший роман, то був здивований тим, що багатьох людей у Норвегії зацікавила тема турецького «покоління 78 року».
Перша книга Джеласіна «Чорне небо, чорне море» була написана норвезькою мовою та посіла одне з призових місць у конкурсі на найкращий політичний роман від данського видавництва Gyldendal. Події у романі починають розгортатися під час першотравневої демонстрації на площі Таксим у 1977 році. Джеласін зазначає, що тільки у цьому вступі книгу можна назвати автобіографічною.
Примітки
Норвезькі письменники
Турецькі емігранти до Норвегії
|
5051021
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Лещенко Іван Іванович
|
Лещенко Іван Іванович
Іван Іванович Лещенко (4 січня 1896 — 6 листопада 1960) — радянський військовий діяч, полковник, учасник Першої світової, Громадянської та Німецько-радянської воєн.
Життєпис
Іван Лещенко народився 4 січня 1896 року в селі Штепівка Лебединського повіту Харківської губернії. Працював слюсарем на заводах, помічником машиніста на Південній залізниці. Торішнього серпня 1915 року був призваний на службу до Російської імператорської армії. Брав участь у Першій світовій війні у складі 1-го залізничного батальйону. Після розпуску старої армії було демобілізовано.
У березні 1919 року Лещенко добровольцем вступив на службу до Робітничо-селянської червоної армії. Брав участь у боях проти військ Никифора Григор'єва, Антона Денікіна, Петра Врангеля.
В 1920 закінчив Московські артилерійські курси, в 1924 — повторну школу зенітної артилерії в Ленінграді. Служив на командних посадах у різних військових частинах. У 1932 році закінчив курси удосконалення командного складу зенітної артилерії у Севастополі. З грудня 1938 служив начальником артилерійського постачання 1-го корпусу ППО. На цій посаді він зустрів початок Німецько-радянської війни.
24 червня 1941 року Лещенка було призначено командиром 329-го зенітно-артилерійського полку. На чолі цієї частини він брав участь у відображенні ворожих авіаційних нальотів на Москву під час битви за неї. З липня 1942 року очолював штаб формувань Навчального центру військової зенітної артилерії. У 1943 році закінчив курси удосконалення вищого та старшого командного складу військової зенітної артилерії, після чого командував 36-ю зенітно-артилерійською дивізією Резерву Головного Командування. Брав участь в операції із остаточного зняття блокади Ленінграда. З лютого 1944 року командував 90-м запасним зенітно-артилерійським полком. У жовтні 1944 став начальником Управління озброєння Південного фронту ППО, а в січні 1945 був переведений на таку ж посаду на Південно-Західному фронті ППО.
У серпні 1945 року у званні полковника Лещенка вийшов у відставку. Помер 6 листопада 1960 року.
Нагороди
Орден Червоного Прапора (3 листопада 1944 року);
Орден Червоної Зірки (28 жовтня 1941 року);
Медаль «За оборону Москви» та інші медалі.
Література
Коллектив авторов. Великая Отечественная: Комдивы. Военный биографический словарь / В. П. Горемыкин. — М.: Кучково поле, 2014. — Т. 2. — С. 192—194. — 1000 экз. — ISBN 978-5-9950-0341-0.
Радянські командири дивізій у Другій світовій війні
Учасники битви за Москву
Нагороджені медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Нагороджені медаллю «За оборону Москви»
Кавалери ордена Червоної Зірки
Кавалери ордена Червоного Прапора
Полковники (СРСР)
Персоналії за алфавітом
Померли в Москві
Померли 1960
Померли 6 листопада
Уродженці Лебединського повіту
Народились 1896
Народились 4 січня
|
3432196
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0%20%D0%93%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B0%20%E2%80%94%20%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Номенклатура Ганча — Відмана
|
Номенклатура Ганча — Відмана
Номенклатура Ганча — Відмана (розширена система Ганча — Відмана) — система найменування гетероциклічних сполук, що складаються з одного циклу з числом членів не більше 10, заснована на перерахуванні префіксів, що позначають гетероатоми, і основи, що позначає число атомів у циклі і його ненасиченість.
Історія
Номенклатура була запропонована незалежно А. Р. Ганчем і О. Відманом 1887 і 1888 року відповідно. У первинному варіанті вона являла собою правила для присвоєння назв п'яти- і шестичленним гетероциклам, що містять атоми азоту, а також кисню, сірки й селену, проте згодом була поширена і на гетероцикли іншого розміру, з іншими гетероатомами, а також на гетероцикли з різним ступенем ненасиченості.
У 1940 році система була документована, з'явилися основи для позначення 3-, 4-, 5-членних гетероциклів всіх ступенів ненасиченості, а для 6—10-членних гетероциклів наводилися основи, відповідні лише найбільшому і найменшому ступеням ненасиченості. 1957 року комісія ІЮПАК з номенклатури органічної хімії прийняла дану систему в число номенклатурних правил.
Правила
Назви гетероциклічних сполук з величиною циклу від 3 до 10 атомів складаються з двох частин: одного або декількох префіксів, що позначають гетероатом, і основи, яка вказує на число атомів у циклі і його насиченість/ненасиченість і залежить від того, чи є в ньому тільки гетероатом азоту, чи також інші гетероатоми.
Префікси
Префікси в номенклатурі Ганча — Відмана походять від назв відповідних хімічних елементів і закінчуються буквою -а, яку забирають, якщо частина назви після префікса починається з голосної. Префікси служать для позначення наявності в циклі того чи іншого гетероатома; причому, якщо гетероатомів у циклі кілька, то вони перераховуються в тому ієрархічному порядку, в якому вони наведені в таблиці нижче. Два і більше гетероатоми одного типу позначаються префіксами «ди-», «три-» і т. д.
Основи
Основи в даній номенклатурі служать для позначення величини циклу. Вони утворюються шляхом видалення декількох букв від відповідного числівника: «-ир» від три, «-ет» від тетра, «-еп» від гептил, «-ок» від окта, «-он» від нона, «-ек» від дека. Основи "ол" і "-ін" для позначення п'яти- і шестичленних циклів є оригінальними і походять від назв найбільш поширених нітрогенистих гетероциклів піролу і піридину.
Традиційно, вибір основи в номенклатурі Ганча — Відмана залежить від того, чи містить гетероцикл тільки атом Нітрогену, чи також інші гетероатоми. Залежно від цього можуть застосовуватися різні набори основ. Згідно з рекомендаціями 1983 року, для насичених нітрогеновмісних гетероциклів до 5 атомів у циклі надається перевага вживанню власного набору основ (у таблиці позначені червоним), а до гетероциклів, що не містять Нітрогену або містять інші гетероатоми, рекомендується застосовувати окремий набір основ.
Вибір основи також залежить від того, є гетероцикл насиченим чи ні. Для чотири- і п'ятичленних циклів також застосовуються основи, що позначають розмір частково гідрованих гетероциклічних сполук, однак частіше для цієї мети застосовуються префікси дигідро-, тетрагідро- і т. д.
Прикладом побудови назв гетероциклічних сполук є насичені оксигеновмісні гетероцикли.
Інші елементи назв
Локанти використовуються для позначення взаємного розташування гетероатомів у циклі. Для розставлення локантів старшому гетероатому (що стоїть вище в таблиці префіксів) надають найменший номер, а атоми циклу нумерують так, щоб отримати найменший набір локантів. Потім локанти перераховують перед префіксами в порядку проходження префіксів.
У випадках, коли існує кілька максимально ненасичених гетероциклів, що відрізняються розташуванням подвійних зв'язків, застосовують символ «позначеного Гідрогену», тобто за допомогою додаткового префікса вказують номер атома, не включеного в подвійні зв'язки. Якщо назва гетероциклу починається з локантів, положення подвійного зв'язку може, як виняток, позначатися за допомогою грецької букви Δ з надрядковим локантом.
Коментарі
Примітки
Література
Оригінальні роботи
Посібники
Гетероциклічні сполуки
Хімічна номенклатура
1887 у науці
Номенклатура органічних сполук
|
1572553
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%20%28%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29
|
Чемерська волость (Козелецький повіт)
|
Чемерська волость (Козелецький повіт)
Чемерська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Козелецького повіту Чернігівської губернії з центром у селі Чемер.
Станом на 1885 рік складалася з 9 поселень, 18 сільських громад. Населення — (3584 чоловічої статі та 3651 — жіночої), 1460 дворових господарства.
Основні поселення волості:
Чемер — колишнє державне та власницьке село при урочищах Шпаківка, Чемерка та Бобрик за 21 версту від повітового міста, 2013 осіб, 416 дворів, православна церква, школа, 5 постоялий будинків, лавка, 45 вітряних млинів, 2 маслобійних заводи. За 4 версти — поштова станція.
Будище — колишнє державне та власницьке село при урочищі Бобрик, 359 осіб, 48 дворів, 2 постоялих будинки, винокурний завод.
Кіпті — колишнє державне та власницьке село при урочищі Калита, 902 особи, 172 двори, православна церква, 2 постоялих будинки, 2 вітряних млинів, 2 маслобійних заводи.
Патюти — колишнє державне село, 888 осіб, 188 дворів, постоялий будинок.
Сморшки і Гладке — колишнє державне село, 282 особи, 55 дворів, православна церква, постоялий будинок, 4 вітряних млини.
Церковище (Брилевище) — колишнє державне село, 1602 особи, 355 дворів, православна церква, школа, 3 постоялих будинки, 2 лавки, 31 вітряний млин, крупорушка.
1899 року у волості налічувалось 24 сільських громад, населення зросло до (6202 чоловічої статі та 6347 — жіночої).
Джерела
Примітки
Волості Чернігівської губернії
Історія Козелецького району
|
15806231
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Arcon%2C%20Loire
|
Arcon, Loire
|
Arcon, Loire
Arcon is a commune in the Loire department in central France.
Population
Sights
Arboretum des Grands Murcins
See also
Communes of the Loire department
References
Communes of Loire (department)
|
3425474
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BC%D1%96%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%BB%20%28%D0%9D%D1%8C%D1%8E-%D0%99%D0%BE%D1%80%D0%BA%29
|
Смітвілл (Нью-Йорк)
|
Смітвілл (Нью-Йорк)
Смітвілл — місто в США, в окрузі Ченанго штату Нью-Йорк. Населення — 1255 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у місті мешкало осіб у 523 домогосподарствах у складі 361 родини. Було 740 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 0,8 %. Частка іспаномовних становила 0,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,7 % — особи молодші 18 років, 62,7 % — особи у віці 18—64 років, 15,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 44,6 року. На 100 осіб жіночої статі у місті припадало 115,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 111,4 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та доларів для жінок. За межею бідності перебувало 25,8 % осіб, у тому числі 36,0 % дітей у віці до 18 років та 14,2 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 627 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 25,8 %, роздрібна торгівля — 14,7 %, будівництво — 14,2 %, виробництво — 13,9 %.
Примітки
Джерела
Містечка Нью-Йорку
Населені пункти округу Ченанго (округ)
|
2493884
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/MLPH
|
MLPH
|
MLPH – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 2-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 600 амінокислот, а молекулярна маса — 65 949.
Задіяний у таких біологічних процесах як поліморфізм, альтернативний сплайсинг.
Білок має сайт для зв'язування з іонами металів, іоном цинку.
Локалізований у цитоплазмі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 2
Некатегоризовані білки
|
668168
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%97%20%D0%95%D0%BC%D0%BE%D0%BD
|
Луї Емон
|
Луї Емон (12 жовтня 1880, Брест, Франція — 8 липня 1913, Шапльо, Онтаріо) — французький письменник.
Відомий завдяки своєму роману «Марія Шапделен» (Maria Chapdelaine), написаному у 1912—1913 роках у Квебеку. Дія роману відбувається у квебекському селі біля озера Сен-Жан. Луї Емон, який встиг пожити поміж квебекцями, описав їхні звичаї, життя, традиції, світогляд. Йому це вдалося настільки добре, що багато хто вважає його не тільки французьким, а й квебекським письменником. Інші заперечують тим, що він жив у Канаді менш, ніж 2 роки, — з жовтня 1911 до смерті у липні 1913.
1938 року в селі Перібонка (Péribonka) біля озера Сен-Жан було відкрито музей пам'яті Луї Емона.
Примітки
Посилання
Музей пам'яті Луї Емона
Повний текст «Марії Шапделен»
L'Encyclopédie de l'Agora
La littérature québécoise
Maria Chapdelaine aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Maria Chapdelaine (illustré par Clarence Gagnon) aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Colin-Maillard aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Battling Malone, pugiliste aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Monsieur Ripois et la Némésis aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Contes et nouvelles aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Écrits sur le Québec aux éditions de La Bibliothèque électronique du Québec
Louis Hémon sur Wiki-Brest
Французькі письменники
Квебекські письменники
Люди на марках
|
1567832
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ekvtime%20Takaishvili
|
Ekvtime Takaishvili
|
Ekvtime Takaishvili (also spelled Taqaishvili, ; January 5, 1862 – February 21, 1953) was a Georgian historian, archaeologist and public benefactor.
Born in the village of Likhauri in the western Georgian province of Guria to a local nobleman Svimon Takaishvili, he graduated from St. Petersburg University in 1887. From 1887 to 1917, he lectured on the history of Georgia at various prestigious schools in Tbilisi, including the Tbilisi Gymnasium for Nobility. During these years, he was actively involved in extensive scholarly activities and chaired, from 1907 to 1921, the Society of History and Ethnography of Georgia. Between 1907 and 1910, he organized a series of archaeological expeditions to the historic Georgian region of Tao-Klarjeti (now part of Turkey).
After the February Revolution, he engaged also in politics, taking part in the establishment of the National Democratic Party of Georgia in 1917 and being elected to a post of Deputy Chairman in the Constituent Assembly of the Democratic Republic of Georgia from 1919 to 1921.
Georgian national treasury
In 1917, he was among the founders and professors of the Tbilisi State University (TSU). He lost his tenure both in the parliament and at the TSU in 1921, when Bolshevik Russia's 11th Red Army put an end to Georgia's independence. He followed the Georgian government in their French exile, taking the Georgian national treasury – numerous precious pieces of Georgian material culture - with him to Europe.
The treasury, filling 39 immense boxes, was shipped to Marseille and placed in a bank depository. Subsequently, this precious cargo was transferred to one of the banks in Paris. Although the treasury was officially the property of the Georgian government-in-exile, it was actually Ekvtime Takaishvili who supervised this huge collection. In the early 1930s, Takaishvili won a lawsuit against Salome Obolenskaya, daughter of the last Mingrelian prince Niko Dadiani, who also laid claim to a part of the treasury taken from the former Dadiani Palace in Zugdidi, Georgia. Despite numerous attempts by various European museums to purchase portions of this treasury, and extreme economic hardship, Takaishvili never sold a single piece of the priceless collection to live on and guarded it until 1933, when the League of Nations recognized the Soviet Union; the Georgian embassy in Paris was abolished and transformed into the "Georgian Office". The treasury passed into the possession of the French state. In 1935, Takaishvili urged the French government to hand the collections to Georgia, but it was not until the end of the World War II when he was able, in November 1944, to attract the attention of the Soviet ambassador Aleksandr Bogomolov to the fate of the Georgian treasury. Joseph Stalin's good relations with General Charles de Gaulle enabled Takaishvili to bring the treasury back to Georgia. However, Takaishvili had to spend his long days in Tbilisi under house arrest, seemingly considered to be too old to be imprisoned.
He was an author of numerous scholarly works on the history and archaeology of Georgia and the Caucasus which are of special value even today. In Tbilisi, Tbilisi Second Gymnasium has been named after him. He has been canonized by the Georgian Orthodox Church. In 2013, he was posthumously awarded the title and Order of National Hero of Georgia.
References
Такаишвили, Эквтиме. Люди и судьбы. Биобиблиографический словарь востоковедов - жертв политического террора в советский период (1917-1991). Изд. подготовили Я. В. Васильков, М. Ю. Сорокина. СПб.: Петербургское Востоковедение, 2003. 496 с.
1862 births
1953 deaths
Burials at Mtatsminda Pantheon
People from Kutais Governorate
20th-century historians from Georgia (country)
Archaeologists from Tbilisi
Saints of Georgia (country)
Academic staff of Tbilisi State University
Eastern Orthodox Christians from Georgia (country)
20th-century Christian saints
National Heroes of Georgia
Ottoman period in Georgia (country)
19th-century historians from Georgia (country)
Historians from the Russian Empire
Georgian exiles
|
2906882
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%94%D0%B0%D1%87%D0%BA%D1%96
|
Пяново-Дачкі
|
Пяново-Дачкі — село в Польщі, у гміні Насельськ Новодворського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Цехановського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Новодворського повіту (Мазовецьке воєводство)
|
51830
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%86%D0%BD%D0%B4%D1%96%D1%97
|
Історія Індії
|
Історія Індії
Вважається, що сучасні люди (в анатомічному сенсі) вперше мігрували на територію Індійського субконтиненту приблизно 73 000 — 55 000 років тому. Перехід від збиральництва до землеробства і скотарства почався в Південній Азії близько 7000 до н. е. Одомашнення пшениці і ячменю почалось на території сучасного Белуджистану, за яким швидко розпочалось одомашнення кіз, овець і великої рогатої худоби.
До 4500 до н. е. осіле життя стале більш широко поширене і в кінцевому підсумку перетворилося в цивілізацію долини Інду, ранню цивілізацію Стародавнього світу, сучасну з Давнім Єгиптом і Месопотамією. Ця цивілізація процвітала між 2500 до н. е. і 1900 до н. е. на території сучасного Пакистану і північно-західній Індії, і була відома своїм міським плануванням, будинками з обпаленої цегли, продуманим дренажем і водопостачанням.
На початку другого тисячоліття до н. е. зміна клімату, яка супроводжувалася постійною посухою, призвела до занепаду міських центрів цивілізації долини Інду. Населення міст розселяється в невеликих селах і на північному заході та змішується з індоарійських племенами, які переселилися в цей район в результаті кількох хвиль міграції, також викликаних наслідками цієї зміни клімату.
Ведичний період був відзначений написанням Вед, великих збірок гімнів деяких арійських племен, чия релігійна культура, завдяки синтезу з існуючими раніше релігійними культурами субконтиненту, породила індуїзм. Кастова система, яка створювала ієрархію священиків («брагманів»), воїнів («кшатріїв») і вільних селян («вайшіїв»), але виключала корінні народи, виникла пізніше в цей період. До кінця періоду, приблизно в шостому столітті до нашої ери, сталася друга урбанізація з консолідацією малих королівств (джанапад) у більші держави (магаджанапади). Ця оновлена урбанізація призвела до появи нових аскетичних рухів, у тому числі джайнізму і буддизму, які кинули виклик ортодоксальності ритуалів і породили нові релігійні концепції.
Давня Індія
Історія людських поселень в Індії налічує понад 9500 років. Протягом тисячоліть в Індії склалась особлива цивілізація, у формуванні котрої взяли участь різні народи.
Давні часи
Люди, які займалися рибальством і полюванням, жили на території Індії у IV тисячолітті до н. е. Перша цивілізація (індська, також названа протоіндською або хараппською) розвинулася в долині Інду в середині III тисячоліття до н. е. і проіснувала близько тисячі років. Сліди цієї древньоіндійської цивілізації знайдені на півострові Катхіявар у Гуджараті, а в 1922 археологи виявили залишки поселень бронзової доби: Хараппи (у Пенджабі) і Мохенджо-Даро (у Сінді).
В середині II тисячоліття до н. е. у Північну Індію з Центральної Азії через басейн Інду прийшли арії, які у VII—VI століттях до н. е. заснували в долині Гангу свої держави.
У V ст. до н. е. у долині Гангу було кілька дрібних держав, які ворогували між собою.
У IV ст. до н. е. на північний захід Індії прийшли війська Александра Македонського, успішно подолавши опір племен, які жили в долині Інду. Однак в долині Гангу ситуація до того часу змінилася. Царі держави Магадха об'єднали дрібні держави в одну сильну і відбили греко-македонський напад. Незабаром владу у Магадха захопив Чандрагупта з роду Маур'їв, а за його онука Ашоки (III ст. до н. е.) царі Магадхи правили вже майже всією Індією (крім самого півдня Індостану), і їхню державу називають імперією Маур'їв. Могутня держава Маур'їв розпалася на початку II ст. до н. е. і почала зазнавати нападів скіфів, греків тощо.
У I ст. н. е. у Північно-Західній Індії виникає величезна імперія Кушан, яка досягла найбільшої могутності у II—III ст. н. е., коли до її складу входили Афганістан, Центральна Азія та індійські території до річки Нарбада. У IV ст. н. е. держава Магадха знову об'єднала Північну Індію, за ім'ям правлячої династії її називають імперією Гуптів. У цей період завершено архітектурний трактат «Манасара».
У плануванні міст чітко відбивається кастовий розподіл. У V ст. н. е. в Індії була високо розвинута наука. Цифри (і позиційна система користування ними), якими ми користуємося і називаємо арабськими, запозичені у арабів, але самі араби перейняли їх у індійців. Головний винахід давньоіндійських математиків — введення в цифрову систему нуля.
Древні індійські племена розмовляли різними мовами, але всі освічені люди знали єдину літературну мову — санскрит, який відігравав в Індії таку ж об'єднуючу роль, як латина у середньовічній Європі. На санскриті писали художні і релігійні праці, закони і наукові твори. Граматика санскриту, складена індійським вченим у V ст. до н. е., — найдавніша граматика на землі. Поет і драматург V ст. н. е. Калідаса відіграв таку ж роль в індійській літературі, як Гомер і Шекспір у європейській. Вторгнення ефталітських племен з північного заходу у V ст. н. е. призвело до занепаду імперії. На території плоскогір'я Декан одне за одним виникали і розпадалися царства Сатаваханів, Вакатаків і Паллавів, на півдні в перші століття нашої ери могутньою була держава Чера.
Середньовіччя
Період індійського середньовіччя тривав понад тисячу років (з VII по XVIII ст.) і поділявся на два етапи: утворення та розпад невеликих відособлених феодальних князівств; а потім — виникнення централізованої держави — Делійського султанату (XIII—XIV ст.). Другий етап завершує імперія Великих Моголів XVI—XVIII ст. З початку XI ст. Індія зазнає вторгнення мусульман. Роздроблені князівства не могли чинити серйозного опору, і до початку XIII ст. у Північній Індії сформувався Делійський султанат з верховною владою мусульманських феодалів, що розширився за рахунок територій Східної і Південної Індії. В кінці XIV ст. від султанату відокремилися Бенгалія і князівства Декана, а після спустошливого нашестя Тимура султанат розпався.
На початку XV ст. у Південній Індії сформувалася імперія Віджайянагар, яка існувала з 1336 по 1565 р. На руїнах Делійського султанату на початку XVI ст. виникає держава Великих Моголів, заснована Захируддіном Мухаммедом Бабуром, а під час його наступників, особливо при Акбарі (1506—1605), вона охопила весь півострів Індостан. Імперія Моголів слабшала, і в 1739 р. правитель Ірану Надір-шах зайняв Делі.
Новий час
Перші європейці (португальці) з'явилися поблизу берегів Індії наприкінці XV ст. В 1498 році португальська експедиція на чолі з Васко да Гама відкрила морський шлях до Індії з Європи. Незабаром португальці захопили Гоа, Калікут, Діу та інші території на малабарському узбережжі. В XVII ст. прийшли голландці, французи та англійці. В цей час у Західній Європі у різних країнах були створені Ост-Індійські кампанії, які боролися за колонізацію Індії. До XVIII ст. наймогутнішими стали французька Ост-Індійська компанія, що виникла у 1664 р., та Британська Ост-Індійська компанія, заснована на початку XVII ст.
У 1757 р. англійці захопили Бенгалію. Внаслідок зіткнення економічних інтересів почалася Семирічна війна, що закінчилася у 1763 р. перемогою Англії і втратою Францією майже всіх індійських володінь. Найтривалішим і найбільш наполегливим із збройних виступів було повстання сипаїв 1857 р., яке самі індійці називають війною за незалежність.
Під час повстання сипаїв 1858 року англійський парламент прийняв закон про ліквідацію Ост-Індійської компанії. Індія ставала складовою частиною Британської імперії, а королева Вікторія була проголошена імператрицею Індії. Керувати країною повинен був генерал-губернатор, що згодом отримав офіційний титул віце-короля. Його діяльність, як і всієї адміністрації Британської Індії, контролювалась відповідальним перед парламентом міністерством у справах Індії.
Військова реформа призвела до розформування сипайських полків і суттєвого збільшення чисельності англійців в армії. Зросла роль армійських найманців. При цьому британський уряд зобов'язувався поважати традиційну індійську варно-кастову систему.
У 1861 році парламент прийняв закон про організацію законодавчих Індійських рад при генерал-губернаторі та губернаторах провінцій. Була проведена судова реформа за англійським зразком. Право брати участь у виборах отримувало 1 % населення.
У 1857 році було відкрито університети в Колката, Мадрасі та Мумбаї з викладанням англійською мовою, що мало б забезпечити підготовку про англійських кадрів колоніальної адміністрації із самих індійців. Нормою ставало використання англійської мови як офіційної. Книги та періодика публікувались виключно англійською. Активне проникнення елементів британської політичної культури сприяло проникненню в Індію європейських ідей та ідеалів.
Розвиток капіталізму у другій половині XIX ст. привів до формування робітничого класу, а тяжкі умови праці — до страйків. Наприкінці XIX ст. у національному русі сформувалися два напрямки: ліберальний, який не закликав до повалення колоніального режиму, і лівий радикальний, що вимагав ліквідації феодального та колоніального гніту.
У 1885 р. була створена загальноіндійська партія — Індійський національний конгрес. На початку XX ст. в Індії почався рух бойкоту англійських товарів — свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робочі профспілки, які об'єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. У 20-х роках почався сатьяграхі — рух громадянської непокори під керівництвом Ганді. Адвокат Махатма Ганді повернувся в Індію з Південної Африки і присвятив своє життя боротьбі з дискримінацією корінного населення і за незалежність країни, особливо після розстрілу в Амрітсарі неозброєних демонстрантів. Головною заслугою Ганді є залучення до боротьби за незалежність селян.
XX століття
Під натиском визвольного руху британський уряд видав у 1935 р. новий Акт про державний лад Індії, що передбачав створення законодавчого (а де-факто — дорадчого) органу і надання виборчих прав верхівці індійського суспільства. Цей закон лише сприяв розпалюванню міжнаціональної і міжкастової ворожнечі. Під час Другої світової війни і відразу після її закінчення визвольний рух перекинувся на індійську армію і військово-морський флот, і Англії довелося піти з Індії. 15 серпня 1947 р. було оголошено про створення незалежного Індійського Союзу на чолі з прем'єр-міністром Джавахарлалом Неру, а території, на яких домінувало мусульманське населення, утворили мусульманську державу Пакистан. Розподіл супроводжувався міжрелігійними сутичками і масовим залишенням мусульманами територій, що залишилися в Індії. Напруження між двома державами призвело до трьох війн та декількох прикордонних конфліктів впродовж другої половини XX століття. Проблема прикордонного Кашміру і досі залишається невирішеною. 30 січня 1948 р. Ганді вбитий фанатиком-індуїстом.
У 1956 р. в результаті роботи уряду Джавахарлала Неру з розвитку економіки та інтеграції до Індійського Союзу приєдналося понад 550 князівств. 26 січня 1950 р. Індію проголосили республікою і ухвалили нову Конституцію. Адміністративна реформа 1953 р. передбачала створення штатів за національно-мовним принципом. Уряд Неру почав проводити політику неприєднання. Майже двадцять років промисловість і сільське господарство країни неухильно розвивалися, але в 70-х роках економічне становище Індії погіршилося. Уряд Національного конгресу, який прийшов до влади у 1975 р. і зважився на надзвичайні заходи, становища не поліпшив, як і партія Джаната (Народна), що перемогла у 1977 р.
У 1980 р. переконливу перемогу на виборах здобула партія Індійський національний конгрес на чолі з Індірою Ганді. Протягом наступних кількох років уряд Індіри Ганді намагався, щоправда безуспішно, боротися з хвилюваннями у різних регіонах країни, корупцією, кастовим поділом. У 1984 р. після рішення Індіри Ганді направити індійські війська на придушення сикхських радикалів, які зайняли Золотий храм в Амрітсарі, вона була вбита двома своїми тілоохоронцями-сикхами. Радикали вимагали відділення сикхського штату від Індії і проголошення його незалежною державою Халістан.
Після вбивства Індіри Ганді у політичну боротьбу включився її молодший син Раджив, пілот компанії «Індійські авіалінії», який після загибелі старшого брата в авіакатастрофі став політичним спадкоємцем матері. Раджив Ганді отримав велику підтримку.
За Раджива Ганді, який проводив нову результативну політику, в Індію потекли іноземні інвестиції, почали використовуватися нові технології, створювалися нові галузі промисловості. На виборах у листопаді 1989 р. Радживу Ганді не вдалося сформувати однопартійний уряд Національного конгресу. Був сформований коаліційний уряд Національного фронту, до складу якого увійшла також фундаменталістська партія Хінду. Уряд протримався зовсім недовго, і почалася нова виборча кампанія. Під час передвиборчого туру Раджива Ганді по Тамілнаду багато його помічників і випадкових людей, які виявилися поруч, загинули внаслідок вибуху бомби. Партію Індійський національний конгрес очолив і привів до перемоги на виборах 70-річний Нарасімха Рао, який став прем'єр-міністром.
Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагматичнішу політику.
ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі «патріоти», які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Вони спираються на підтримку найбіднішої й найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні мільйонів чоловік.
Див. також
Стародавня Індія
Індо-пакистанський конфлікт
Примітки
Джерела
І. І. Дахно. Країни світу: енциклопедичний довідник. Київ. «МАПА». 2004. — 608с. с.171-172.
Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу. :Підручник. Київ. «Либідь». -592с. с.374-450.
Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу.: Підручник. Київ. «Либідь». 2002. -736с. с.495-561.
Головченко В. І., Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки. Київ. «Либідь». 2010. -520с. с.305-318.
History of India. Sr. Secondary Courses (Additional link )
|
4836677
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%90%D1%81%D0%B5%D0%BA%D0%B5%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Козловка (Асекеєвський район)
|
Козловка (Асекеєвський район)
Козловка — присілок у складі Асекеєвського району Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 75 осіб (2010; 122 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 75 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Асекеєвського району
Присілки Оренбурзької області
|
2289987
|
https://en.wikipedia.org/wiki/List%20of%20state%20and%20territorial%20capitols%20in%20the%20United%20States
|
List of state and territorial capitols in the United States
|
List of state and territorial capitols in the United States
This is a list of state and territorial capitols in the United States, the building or complex of buildings from which the government of each U.S. state, the District of Columbia, and the organized territories of the United States, exercise its authority. While most states (39 of the 50) use the term "capitol" for their state's seat of government, Indiana and Ohio use the term "Statehouse" and eight states use "State House": Maine, Maryland, Massachusetts, New Hampshire, New Jersey, Rhode Island, South Carolina, and Vermont. Delaware has a "Legislative Hall". The State of Alabama has a State Capitol, but the Legislature has, since 1985, met in the State House.
A capitol typically contains the meeting place for its state's legislature and offices for the state's governor, though this is not true for every state. The legislatures of Alabama, Nevada, and North Carolina meet in other nearby buildings, but their governor's offices remain in the capitol. The Arizona State Capitol is now strictly a museum and both the legislature and the governor's office are in nearby buildings. Only Arizona does not have its governor's office in the state capitol, though in Delaware, Ohio, Michigan, Vermont, and Virginia, the offices there are for ceremonial use only.
In nine states, the state's highest court also routinely meets in the capitol: Indiana, Kentucky, Nebraska, North Dakota, Oklahoma (both civil and criminal courts), Pennsylvania (one of three sites), South Dakota, West Virginia, and Wisconsin. The other 40 states have separate buildings for their supreme courts, though in Michigan, Minnesota, and Utah the high court also has ceremonial meetings at the capitol.
Most U.S. capitol buildings are in the neoclassical style with a central dome, which are based on the U.S. Capitol, and are often in a park-like setting.
Eleven of the fifty state capitols do not feature a dome: Alaska, Florida, Hawaii, Louisiana, New Mexico, New York, North Dakota, Ohio, Oregon, Tennessee, and Virginia.
Forty-four capitols are listed on the National Register of Historic Places, marked with NRHP. Nineteen of those are further designated as National Historic Landmarks, marked with NHL.
State capitols
Territorial and federal district capitols
See also
List of capitals in the United States
Cherokee National Capitol
Choctaw Nation Capitol
Chickasaw Nation Capitol
Creek National Capitol
References
External links
Cupolas of Capitalism State Capitol Building Histories. Cupola.com.
Capitols
Capitols
U.S. state and territorial capitols
|
542723
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BD-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%A8%D0%B5%D1%80
|
Сен-Ромен-сюр-Шер
|
Сен-Ромен-сюр-Шер — муніципалітет у Франції, у регіоні Центр — Долина Луари, департамент Луар і Шер. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 185 км на південь від Парижа, 80 км на південний захід від Орлеана, 31 км на південь від Блуа.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 647 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 1480,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Посилання
Сен-Ромен-сюр-Шер на сайті французького Національного інституту географії
Сен-Ромен-сюр-Шер на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень
Сен-Ромен-сюр-Шер на сайті Quid (загальні відомості, історія, пам’ятки, фото, адреси)
Мапа муніципалітету Сен-Ромен-сюр-Шер на сайті Mapquest
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Луар і Шер
Примітки
Муніципалітети департаменту Луар і Шер
|
13479533
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Heidmoor
|
Heidmoor
|
Heidmoor is a municipality in the district of Segeberg, in Schleswig-Holstein, Germany.
References
Municipalities in Schleswig-Holstein
Segeberg
|
3815912
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BC%20%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BD
|
Сем Рейберн
|
Сем Рейберн
Семюел Таліаферро Рейберн (широко відомий як Сем Рейберн) — американський політик XX століття, багаторічний спікер Палати представників США. Понад 48 років був членом Палати представників США, представляючи 4-ий парламентський округ штату Техас. Понад 17 років очолював Палату представників, займаючи посаду спікера (із двома перервами), що робить його людиною, яка найдовше обіймала цю посаду в історії США. Був членом Демократичної партії.
Біографія
Сем Рейберн народився 6 січня 1882 року в окрузі Роан штату Теннессі на Півдні США; у 1887 році його сім'я переїхала до Техасу — містечка Віндом. У молодості нетривалий час працював вчителем у школі, а у 25-річному віці був обраний до Палати представників Техасу — нижньої палати техаської легіслатури. Під час роботи у Палаті представників Техасу навчався у Школі права Університету Техасу, яку закінчив у 1908 році. Протягом двох років — із 1911 до 1913 року — обіймав посаду спікера Палати представників Техасу.
У 1912 році Сем Рейберн виграв вибори до Палати представників США, і з того часу безперервно був членом нижньої палати Конгресу США до своєї смерті у 1961 році. Поступово він піднявся до лідерських позицій всередині своєї партії у Палаті представників, і у 1937 році його обрали лідером більшості демократів у Палаті представників — друга за рангом позиція після спікера.
У 1940 році після смерті попереднього спікера Рейберна обрали спікером Палати представників США, а отже главою демократів у Палаті представників. Із 1940 до 1961 року Рейберн залишався очільником демократів у Палаті представників. Більшість цього часу він обіймав посаду спікера, однак двічі втрачав її, коли більшість у Палаті представників переходила до Республіканської партії. Тож Рейберн був спікером Палати представників із 1940 до 1947 року, із 1949 до 1953 та із 1955 до своєї смерті у 1961 році; відповідно, із 1947 по 1949 та із 1953 по 1955 він обіймав посаду лідера меншості у Палаті представників.
Рейберн відомий як впливовий спікер Палати представників; він любив працювати непомітно й успішно використовував свій дар переконання, харизму та владу для досягнення своїх політичних цілей. Рейберн вважається протеже техаського політика Джона Гарнера, віце-президента США при президенті Франкліні Делано Рузвельті, а також ментором іншого техаського політика — президента США Ліндона Джонсона. На думку історика , Сем Рейберн був одним із трьох ключових політиків, яким Ліндон Джонсон завдячує своєму приходу до влади (інші два — Франклін Рузвельт та Річард Рассел-молодший). В американських політичних колах Сем Рейберн також запам'ятався своєю чесністю і неприйняттям корупції. За словами Роберта Каро, «Ніхто не міг купити його. Лобісти навіть не могли пригостити його обідом. Навіть платник податків не міг пригостити його. Він відмовлявся не лише від оплати за промови, а навіть від компенсації витрат…».
Примітки
Джерела
Політики США XX століття
Спікери Палати представників США
Члени Палати представників від штату Техас
Демократи США
Померли від раку підшлункової залози
Нагороджені Золотою медаллю Конгресу
Померли 1961
Народились 1882
|
3596705
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BB%D0%B0%20%D1%8F%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%B0
|
Білогорла якамара
|
Білогорла якамара (Brachygalba) — рід дятлоподібних птахів родини якамарових (Galbulidae). Містить 4 види.
Поширення
Рід поширений в Південній Америці, один вид проник у Панаму.
Опис
Дрібні птахи завдовжки 14-18 см, вагою 16–23 г. Живуть у тропічних та субтропічних низовинних дощових лісах.
Види
Brachygalba albogularis — якамара білогорла
Brachygalba goeringi — якамара смугастогруда
Brachygalba lugubris — якамара бура
Brachygalba salmoni — якамара панамська
Примітки
Якамарові
Роди птахів
|
381237
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Barbican
|
Barbican
|
Barbican
A barbican (from ) is a fortified outpost or fortified gateway, such as at an outer defense perimeter of a city or castle, or any tower situated over a gate or bridge which was used for defensive purposes.
Europe
In the Middle Ages, barbicans were typically situated outside, or at the edge of, the main line of defenses, and were connected to the city walls with a walled road called the neck. They would thus defend the entrance to the city or castle at the "choke point". In the 15th century, with the improvement in siege tactics and artillery, barbicans lost their significance. Barbicans were built well into the 16th century. Fortified or mock-fortified gatehouses remained a feature of ambitious French and English residences well into the 17th century. Portuguese medieval fortification nomenclature uses barbican ("barbacã") to describe any wall outside of and lower than the main defensive wall that forms a second barrier. The barrier may be complete, extensive or only protect particularly weak areas. The more restrictive term gate barbican is used for structures protecting gates.
Arab world
The origin of the English word barbican is thought to be found in either Persian or Arabic (see here or here).
Paul Deschamps (1888–1974) interpreted the Arabic word 'bashura[h]' as used in 13th-century chronicles to mean barbican, a defensive structure placed ahead of a gate but this has been debunked, 'bashura' denoting rather an entire section of the outer fortifications, which may include a barbican but also a bastion, gate, tower or all of these.
South Asia
Barbicans were also used in South Asian fortifications where some of their purposes were to protect the main gate from being rammed by war elephants.
East Asia
Fortifications in East Asia also feature similar high structures. In particular, gates in Chinese city walls were often defended by an additional "archery tower" in front of the main gatehouse, with the two towers connected by walls extending out from the main fortification. Literally called "jar walls", they are often referred to as "barbicans" in English.
See also
Gatehouse
Kraków Barbican
Warsaw Barbican
Saint Laurence Gate, Drogheda
Wall of Vilnius
References
External links
Barbican at Location Textures
Barbican, A Fortified Outpost Of Old Town Of Krakow, Poland on DreamSite
Parts of Medieval Castles
Krakow Barbican – The Last Remains of the City’s Medieval Defences on Absolute Tours
Barbican on Encyclopædia Britannica
Castle Barbican on Medieval Chronicles
Barbican on Ancient Fortresses
Barbicans
|
2919727
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%28%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29
|
Ясень (Мазовецьке воєводство)
|
Ясень (Мазовецьке воєводство)
Ясень — село в Польщі, у гміні Репки Соколовського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Седлецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Соколовського повіту
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.