id
stringlengths 3
8
| url
stringlengths 31
795
| title
stringlengths 1
211
| text
stringlengths 12
350k
|
|---|---|---|---|
1422508
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D1%83%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%93%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Зубково (Гагарінський район)
|
Зубково (Гагарінський район)
Зубково — присілок Гагарінського району Смоленської області Росії. Входить до складу Акатовського сільського поселення.
Населення — 12 осіб (2007 рік).
Примітки
Населені пункти Гагарінського району
|
314758
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D1%83%D1%80%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%20%28%D0%A8%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Щурівці (Шепетівський район)
|
Щурівці (Шепетівський район)
Щурівці — село в Україні, у Ізяславській міській громаді Шепетівського району Хмельницької області. Населення становить 520 осіб (2001).
Географія
Село розташоване у південно-східній частині громади, за 4 км на південь від річки Горинь, за 15 км (автошляхом ) на південь від центру громади, та за 101 км (автошляхами та ) на північ від обласного центру.
Через село тече річка Луб'яхівка, права притока Горині.
Сусідні населені пункти:
Історія
У 1906 році село Михнівської волості Ізяславського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 9 верст, від волості 8. Дворів 224, мешканців 1228.
Протягом 1907–1917 років село у складі Заславського ключа Заславського майорату князів Санґушків.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 727-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Хмельницької області», увійшло до складу Ізяславської міської громади.
17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Ізяславського району, село увійшло до складу Шепетівського району.
Населення
Відомі люди
Дацюк Василь Лаврентійович (* 1949) — український письменник, сатирик, гуморист.
Довгий Олег Іванович (1993—2015) — лейтенант, загинув при виконанні бойових обов'язків, під час війни на сході України, у районі Дебальцевого, поблизу смт. Чорнухине (Луганська область).
Примітки
Посилання
Хмельницька обласна рада. Ізяславський район. Паспорт територіальної громади Щуровецької сільської ради (doc)
Погода в селі Щурівці
Список населених пунктів України, Хмельницька область . Щурівці (топографічна карта) .
Села Хмельницької області
Щуровецька сільська рада (Ізяславський район)
Населені пункти Шепетівського району
|
44917531
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Viktoria%20Milvidskaia%20Belinsky
|
Viktoria Milvidskaia Belinsky
|
Viktoria Milvidskaia Belinsky
Viktoria Mikhailovna Belinsky (née Milvidskaia, 20 April 1967) is a former professional tennis player from Russia. Her highest WTA rankings were 168 in singles and 145 in doubles.
Early life
Belinsky began playing tennis at the age of seven in Moscow. She played for the famous Spartak tennis club, and her coaches were Alexandra Granaturova and Larisa Preobrazhenskaya.
In 1983, she won the First International Tournament in Moscow which earned her the honour of Master of Sports of the USSR, International Class (equates to international champion).
Professional career
She was a member of the USSR national tennis team (1983–1989) and represented the USSR in many different tournaments around the world. In 1984, she became the youngest USSR national champion.
Belinsky played in all Grand Slam tournaments. She had career wins over Manon Bollegraf, Tami Whitlinger, Sandra Wasserman, Nicole Arendt, Inés Gorrochategui, Lubomira Bacheva, Regina Maršíková, Andrea Strnadová, Sabine Hack, and Radka Bobková, and stopped playing in 1993 due to a knee injury. The same year, she moved to the United States.
Belinsky has an M.A. in physical education from the State Institute of Physical Culture and Sports in Moscow. She received this degree in May 1989.
From 2005 to 2008, Belinsky worked at the Russian NTV PLUS Tennis Channel. Her program was titled Tennis coach – is it nature or nurtured?. She interviewed many famous tennis coaches including: Wayne Bryan, Nick Bollettieri, Bud Collins, Robert Lansdorp, Carlos Rodriguez, Richard Williams. In addition, she has interviewed players such as Serena Williams, Andy Roddick, Anna Kournikova, Marat Safin and Janko Tipsarević. She worked as a sports broadcaster at the Olympic Games in Beijing (2008), and as a tennis analyst at Wimbledon, the US Open, the Davis Cup, and the Federation Cup.
In 2014, Belinsky worked as a coach for the USTA Player Development program in New York City.
In 2015, she moved to Florida and began working as a private coach.
Junior Grand Slam finals
Girls' doubles: 1 (runner-up)
ITF finals
Singles (1–4)
Doubles (14–2)
Other finals
Singles
Doubles
References
External links
Tennis Abstract: Viktoria Milvidskaia WTA Match Results.
Australian Open – Results Archive – Viktoria Milvidskaia].
Tennis Stats – H2H Stats – MatchStat Viktoria Milvidskaia.
WAVE OF FUTURE HERE FROM SOVIET The New York Times.
NTV Interview: "So far and so close". Interview with Anna Kurnikova by Viktoria Milvidskaia.
1967 births
Living people
American female tennis players
Tennis players from Miami
Tennis players from New York (state)
Tennis players from California
Tennis players from Moscow
Soviet female tennis players
Russian expatriates in the United States
Summer World University Games medalists in tennis
FISU World University Games gold medalists for the Soviet Union
Medalists at the 1987 Summer Universiade
21st-century American women
Friendship Games medalists in tennis
|
80465
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%BE%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B5%D1%80%D0%B0
|
Кайнозойська ера
|
Кайнозойська ера, кайнозой (новітній + життя); (кайнозой; ) — найновіша ера в геологічній історії Землі. Настала 66,0 млн років тому, триває й досі.
У середині палеогену відбулися значні трансгресії моря, пізніше — інтенсивне гороутворення. У кайнозої сформувались у сучасних обрисах материки й океани. Орографічні зміни зумовили зміни клімату і ландшафтів. На початку антропогену внаслідок похолодання значного розвитку набуло материкове зледеніння.
Геохронологія
Кайнозойську еру поділяють на три періоди:
антропогеновий (четвертинний):
голоцен, 0,0117 — 0 млн років тому,
плейстоцен, 2,58 — 0,0117 млн років тому;
неогеновий:
пліоцен, 5,333 — 2,58 млн років тому,
міоцен, 23,03 — 5,333 млн років тому;
палеогеновий:
олігоцен, 33,9 — 23,03 млн років тому,
еоцен, 56,0 — 33,9 млн років тому,
палеоцен, 66,0 — 56,0 млн років тому.
Рослинний світ
Серед рослин були поширені покритонасінні, з'явились злакові.
Тваринний світ
Наприкінці мезозою вимерли гігантські рептилії, динозаври, іхтіозаври тощо. У палеогенових морях переважали молюски, костисті риби й акули, з'явились кити, на суходолі — численні комахи (наприклад, жуки-довгоносики родів Cleonolithus, Curculionites), ссавці, поступово розвинулись хоботні, ведмедеві, людиноподібні мавпи, гризуни, комахоїдні та інші. На початку антропогену з'явилась первісна людина.
Синонім: неозой.
Корисні копалини
З кайнозойськими відкладами в Україні пов'язані родовища нафти і газу (Передкарпатська нафтогазоносна область), бурого вугілля (Дніпровський буровугільний басейн), марганцевих руд (Нікопольський марганцевий басейн), кам'яних та калійних солей (Передкарпатський соленосний басейн). Породи кайнозою використовують як мінеральну сировину.
До кайнозойських відкладів приурочено близько 25% всіх відомих запасів нафти і газу, зокрема Передкарпатської нафтогазоносної області, близько 15% запасів вугілля (головним чином бурого). Осадові товщі кайнозою містять великі поклади оолітових залізних руд (Керченський залізорудний басейн), марганцевих руд (Чіатурське родовище, Нікопольський марганцеворудний басейн), кам'яних і калійних солей в Україні (Прикарпатський калієносний басейн), Італії (Сицилія), Франції (Ельзас), Румунії, Ірані, Ізраїлі, Йорданії. З кайнозойськими товщами пов'язані великі запаси бокситів, фосфоритів, діатомітів, різноманітних нерудних будівельних матеріалів.
Примітки
Література
Посилання
Ери геологічні
|
19520248
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adamczowice
|
Adamczowice
|
Adamczowice is a village in the administrative district of Gmina Klimontów, within Sandomierz County, Świętokrzyskie Voivodeship, in south-central Poland. It lies approximately east of Klimontów, west of Sandomierz, and east of the regional capital Kielce.
References
Villages in Sandomierz County
|
630022
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%20%D1%96%20%D0%B2%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%83
|
Вперед і вгору
|
Вперед і вгору
«Вперед і вгору» — американський повнометражний комп'ютерний анімаційний комедійно-драматичний фільм студії Піксар та Walt Disney Pictures, прем'єра якого відбулася 29 травня 2009 року. Стрічка відкривала Каннський кінофестиваль 2009 року. В Україні прем'єра фільму відбулася 16 червня 2009 року. На 1 березня 2024 року фільм займав 113-ту позицію у списку 250 кращих фільмів за версією IMDb.
Сюжет
Сором'язливий хлопчик Карл Фредріксен захоплювався подорожами та відкриттями мандрівника Чарльза Мунца, що той здійснював у товаристві своїх собак на дирижаблі «Вітер пригод» («Spirit of Adventure»). Із диких земель Південної Америки (Райські води) як трофей він привіз «монстра Райських вод» — скелет невідомої досі науці істоти. Проте його звинуватили в підробці. І Мунц повернувся до Південної Америки і пообіцяв, що не повернеться до цивілізації без підтвердження своєї правоти — привезе звіра живцем.
Одного дня Карл знайомиться з дівчинкою Еллі, що також захоплюється Мунцом та приймає його до свого мандрівницького клубу (чіпляє хлопцеві значок — кришечку «Виноградна сода»). Еллі показує Карлові свою книгу пригод — вона мріє про те, що, коли виросте, вирушить до Південної Америки і житиме в будинку біля водоспаду в Райських водах. Розповідь про ці свої пригоди дівчинка й планує записати до книги. Карл поклявся, що повезе Еллі до Південної Америки на дирижаблі.
Коли діти виросли, Карл та Еллі побралися, поремонтували будинок, де знаходився мандрівницький клуб Еллі (так, щоб він був схожий на малюнок дівчинки)та жили там щасливо. Карл працював продавцем кульок із гелієм, а Еллі — в зоопарку. На жаль, після викидня, подружжя не могло мати дітей. Тому вони жили мрією про Райські води. Проте грошей на подорож їм не вдалося назбирати.
Проходили роки. Карл та Еллі зістарилися. І тільки тоді чоловік зміг купити квитки до Південної Америки. Проте Еллі захворіла і незабаром померла. І Карл залишився один.
Місто перебудовувалося, навколо будинку Карла та Еллі велися ремонтні роботи. І власник новобудівлі намагався викупити будинок Фредріксенів. Проте Карл відмовлявся від цього, і казав, що віддасть будинок лише після своєї смерті.
До Карла завітав Рассел— юний дослідник природи, що мав допомогти пенсіонерові для того, щоб отримати останній значок дослідника дикої природи та стати старшим дослідником природи. Старий не потребував допомоги, тому вигадав для хлопця роботу — таємне полювання за вигаданною твариною — вафель. А тим часом трактор, що проїжджав повз будинок Карла до будівництва, перечепив поштову скриньку, яку розмальовувала Еллі. Старий розхвилювався і вдарив робітника на очах у свідків. Після цього судом було винесено рішення, що Карл є загрозою суспільству, тому має залишити власний будинок та переселеться до закладу «Темні дуби» (притулок для пенсіонерів).
Та у шафці дідусь побачив книжку подорожей Еллі. І тоді зрозумів, що не залишить будинку їхньої мрії.
Вранці він пропустив через димар сотні кульок із гелієм, і будинок разом зі своїм 78-літнім мешканцем полетів до Райських вод.
Однак коли будинок був вже високо в повітрі, хтось постукав у двері. Виявилося, що на ґанку стояв Рассел-дослідник природи, що шукав там вафля. Спершу старий планував спустити хлопчика на мотузці до хмарочосу, повз який вони пролітали. Проте це було ризиково, тому Рассел полетів із ним.
Раптом розпочалася негода, летючий будинок потрапив до дощових хмар і Карл не зміг втримати керування. Карл прив'язав всі речі, а потім задрімав. Вранці його розбудив Рассел, що спішив повідомити, як він керував будинком. Через те, що будинок летів вище хмар, Карл не міг дізнатися, де вони знаходяться. Малий переконував його, що вони летять до Райських вод. Але дідусь не вірив, що Рассел власноруч знайшов туди дорогу — до того, як Рассел не показав йому свій GPS. Коли будинок трохи опустився, Карл переконався, що знаходиться в Південній Америці — він виконав обіцянку, яку давав Еллі. Та через туманність (будинок дістався землі раніше, ніж на те розраховував Карл), дідусь та Рассел впали з летючого транспорту. Тому останній відрізок шляху мусили подолати пішки, тримаючи будинок за шланг.
Шляхом Рассел побачив яскравого нелітаючого птаха, якого хлопець годував шоколадом. Рассел назвав птаха Кевіном та не хотів залишати його. Карл думав, що птах гальмуватиме їхню подорож, тому спершу не дозволяв Расселові брати птаха з собою. Проте хлопчик почув, що Карл продовжує в усьому радитися з Еллі (її фотокарткою в будинку), тому сказав, що Еллі дозволила б взяти птаха. Так вони вирушили до водоспаду утрьох.
Згодом вони почули, як до них хтось звертався та побачили собаку. Виявилося, що розмовляла собака (за допомогою спеціального пристрою, який винайшов хазяїн тварини)- його звали Даг. Даг запевнив їх, що зграя доручила йому шукати пташку. Він хотів проявити себе як вправний слідопит, проте насправді решта собак (а головним чином Альфа — головний пес) просто хотіла здихатися його, і Даг знайшов потрібну йому пташку тільки тому, що цією пташкою був Кевін.
Три собаки — Альфа, Бета і Гамма — почали переслідувати Дага і пташку.
Наранок виявилося, що Кевін — дівчинка. Вона перемовлялася зі своїми дітьми. Вона збирала для них їжу і тепер має повернутися. Та тільки пташка вирушила додому, Карла, Рассела та Дага оточили Альфа, Бета і Гамма, що повели їх до свого хазяїна. На величезне здивування Фредріксена, ним виявився мандрівник Чарлз Мунц. Він мешкав на своєму дирижаблі разом із собаками і шукав пташку — Кевіна — як доказ істинності його наукового відкриття.
Коли під час вечері Мунк здогадався, що Карл знає про птаха, якого він шукає (старий не хотів видавати Кевіна), мандрівник попередив, що він прибирає з дороги всіх, хто заважає йому виправдати своє ім'я перед науковцями. Кумир Карла та Еллі виявився вбивцею, тому старий втік від Мунца та його псів.
Мунц на дирижаблі наздогнав їх, спіймав Кевіна та підпалив фундамент Карлового будинку. Рассел просив Карла врятувати пташку, проте дід відмовився та прогнав Дага. У будинку (гелій почав виходити з кульок та він зупинився, так і не діставшись водоспаду) Карл переглядав книгу мандрів Еллі — виявилося, замість розповідей про подорож Південною Америкою його померла дружина наклеїла до альбому фотографії їхнього подружнього життя. На останній сторінці Еллі дякувала Карлові за їхні життєві пригоди та радила йому шукати нових. Тоді дід зрозумів, що не покине пташку. Але тим часом Рассел на декількох кульках полетів до Кевіна самотужки. І Карл позбувся меблів, щоб будинок став легшим та знову зміг злетіти.
Удвох вони визволили Кевіна, відпустили її до дітей та позбулися Мунца. Даг переміг Альфу — головного лихого пса, і решта собак почали ставитися до нього приязно. Єдине, про що лишалося сумувати Карлові — що він не залишив будинку на водоспаді, де мріяла Еллі. Мунц прострілив кульки з гелієм, тому будинок впав з дирижаблю. Проте виявилося, що будинок впав саме на водоспад.
Рассела нагородили останньою відзнакою. Те, про що так мріяв хлопчик (щоб на нагородження прийшов його батько), не відбулося. Але Рассела нагородив Карл. І потім вони весело проводили час разом із Дагом та іншими собаками з його зграї.
Український дубляж
Фільм дубльовано на студії «Le Doyen» на замовлення «Disney Character Voices International» у 2009 році.
Режисер дубляжу — Анна Пащенко
Перекладач — Федір Сидорук
Мікс-студія — Shepperton International
Творчий консультант — Mariusz Arno Jaworowski
Ролі дублювали:
Віктор Черняков — Карл Фредріксен
Валерій Шептекіта — Чарльз Мунц
Михайло Жогло — Рассел
Юрій Ребрик — Даг
Юрій Коваленко — Бета
Сергій Солопай — Гамма
Михайло Жонін — Альфа
В'ячеслав Дудко — робітник 1
Олександр Завальський — ведучий
Єлизавета Пріма — Еллі мала
Віталій Казнодій — Карл малий
Наталя Поліщук — поліцейська
Дмитро Завадський — робітник 2
Петро Сова, — санітар 1
Роман Чорний — санітар 2
Ігор Тихоміров — Омега
Андрій Мостренко — вожатий
А також: Катерина Качан, Олександр Шевчук.
Факти
Бюджет стрічки — 175 млн дол.
«Вперед і вгору» назбирав 723 млн дол. касових зборів по всьому світові та став другим найбільш комерційно успішним проектом Піксар після мультфільму «У пошуках Немо».
На сайті Rotten Tometoes відгуки на фільм «Вперед і вгору» були найкращими за 2009 рік.
В одній з серій мультсеріалу «Сімпсони» було згадано мультфільм «Вперед і вгору»: коли Карл і Ленні летять на кріслах із повітряними кульками, на задньому плані пролітає будиночок Карла Фредріксона.
Критика
На сайті кінокритики Rotten Tomatoes стрічка отримала оцінку в 98 % 252-ма голосами (247 схвальних та 5 несхвальних).
На сайті Metacritic мультфільм отримав оцінку 88.
Кінокритик Роджер Іберт нагородив «Вперед і вгору» чотирма зірками з чотирьох.
Нагороди
Оскар
Найкращий анімаційний фільм
Найкраща музика до фільму
Британська академія телебачення і кіномистецтва
Найкращий анімований повнометражний фільм — Піт Доктер, Боб Пітерсон
Найкраща музика — Майкл Джаккіно (композитор)
Найкращий звук — Майкл Сілверс, Том Маєрс, Майкл Семанік
Найкращий оригінальний сценарій — Піт Доктер, Боб Пітерсон (сценаристи)
Broadcast Film Critics Association
Найкращий фільм — Джонас Рівера (продюсер) — НОМІНОВАНО
Найкращий анімаційний повнометражний фільм — Піт Доктер, Боб Пітерсон (режисери) — ПЕРЕМОГЛИ
Найкраща музика — Майкл Джаккіно (композитор) — ВИГРАВ
Найкращий оригінальний сценарій — Боб Пітерсон, Піт Доктер — НОМІНОВАНО
Золотий глобус
Найкращий анімаційний повнометражний фільм — Піт Доктер, Боб Пітерсон (режисери) — ПЕРЕМОГЛИ
Найкраща музика — Майкл Джаккіно (композитор) — ВИГРАВ
Греммі
Найкращий саундтрек повнометражного фільму — Майкл Джаккіно (композитор) — ВИГРАВ
Найкраща інструментальна композиція — Майкл Джаккіно (композитор) — ВИГРАВ
Найкраще інструментальне аранжирування — Майкл Джаккіно (композитор) — НОМІНОВАНО
Satellite Award
Найкращий анімаційний фільм — Піт Доктер, Боб Пітерсон (режисери) — НОМІНОВАНО
Найкращий оригінальний сценарій — Боб Пітерсон, Піт Доктер — НОМІНОВАНО
Примітки
Посилання
Офіційна сторінка в Інтернеті
«Вперед і вгору» на Internet Movie Database
Мультфільми 2009
Фільми США 2009
Мультфільми США
3D фільми 2000-х
Фільми — лауреати премії «Золотий глобус»
Мультфільми студії Pixar
Фільми, адаптовані як телесеріали
Анімаційні фільми про птахів
Анімаційні фільми про собак
Фільми англійською мовою
|
7990660
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Vyezdnoye
|
Vyezdnoye
|
Vyezdnoye is an urban locality (a work settlement) in Arzamassky District of Nizhny Novgorod Oblast, Russia, located on the left (southwestern) bank of the Tyosha River, opposite the city of Arzamas, south of Nizhny Novgorod. Population:
History
It was granted urban-type settlement status in 1982.
References
Urban-type settlements in Nizhny Novgorod Oblast
Arzamassky District
Arzamassky Uyezd
|
3660783
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%82%20%D0%9A%D0%BB%D1%8E%D2%91%D0%B5%D1%80
|
Рут Клюґер
|
Рут Клюґер (30 жовтня 1931, Відень — 6 жовтня 2020, Ірвайн) — професорка-емеритка з німецьких студій у Каліфорнійському університеті в Ірвайн, яка пережила Голокост. Авторка бестселеру «weiter leben: Eine Jugend» про своє дитинство в Третьому Райху.
Біографія
Рут народилася у Відні 30 жовтня 1931 року.
У березні 1938 року гітлерівські війська увійшли до Відня. Аншлюс Австрії Третім Райхом глибоко вплинув на життя 6-річної Клюґер: дівчинка була змушена постійно змінювати школи й виросла у все більш ворожому й антисемітському середовищі. Її батько, єврейський гінеколог, втратив ліцензію і згодом потрапив до в'язниці за незаконні операції з аборту.
Після аншлюсу Рут разом із мамою була депортована до концтабору Терезієнштадт, тоді їй було 11 років; її батько намагався втекти за кордон, але його затримали та вбили. Через рік її перевели до Освенцима, потім до Крістіанштадта, підтабору Ґросс-Розена. Після Другої світової війни в 1945 році вона оселилася в баварському містечку Штраубінґ, згодом почала вивчати філософію та історію у в Реґенсбурзі.
У 1947 році емігрувала до США та вивчала англійську літературу в Нью-Йорку та німецьку літературу в Берклі. Клюґер отримала ступінь магістра в 1952 році й докторки наук — у 1967 році. Вона працювала професоркою коледжу німецької літератури у Клівленді, Огайо, Канзасі та Вірджинії, а також у Принстоні та Університеті Каліфорнії в Ірвайні.
Клюґер була визнаною експерткою з німецької літератури, особливо з Лессінґа та Кляйста. Вона проживала в Ірвайні, Каліфорнія та в Геттінгені. Письменниця померла в себе вдома в Ірвайні 7 жовтня 2020 року.
Її спогади «Досі жива» (Still Alive) в основному зосереджуються на часі, проведеному в концтаборах, і критично ставляться до музейної культури навколо Голокосту.
Бібліографія
Публікації включають:
weiter leben. Eine Jugend, Göttingen 1992
Katastrophen. Über die deutsche Literatur, Göttingen 1993
Von hoher und niederer Literatur, Göttingen 1995
Knigges Umgang mit Menschen, «Eine Vorlesung», Göttingen 1996
Frauen lesen anders, Munich 1996
, New York: The Feminist Press, 2001 (English translation of weiter leben. Eine Jugend); issued in Great Britain in 2003 (London: Bloomsbury Publishing) under the title Landscapes of Memory
unterwegs verloren. Erinnerungen, Wien, Paul Zsolnay 2008
Вона також видавалася під псевдонімом Рут Енґресс.
Премії
Клюґер отримала багато премій, серед яких:
Rauriser Literaturpreis (1993)
Johann-Jacob-Christoph-von Grimmelshausen-Preis (1993)
Niedersachsenpreis (1993)
(1995)
, honorary prize (1996)
Heinrich-Heine-Medaille (1997)
Osterreichischer Staatspreis fur Literaturkruk (1998)
Prix de la Shoah (1998)
(1999)
Preis der Frankfurter Anthologie (1999)
Медаль Гете (2005)
(2006)
Lessing-Preis des Freistaates Sachsen (2007)
Hermann-Cohen-Medaille (2008)
Ehrenmedaille der Stadt Göttingen (2010)
Austrian Danubius Donauland Nonfiction Book Prize (2010), for her life's work
Theodor-Kramer-Preis (2011)
Список літератури
Єврейські письменники
Австрійські письменниці
Австрійські євреї
|
78944
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Hemoglobinopathy
|
Hemoglobinopathy
|
Hemoglobinopathy is the medical term for a group of inherited blood disorders involving the hemoglobin, the protein of red blood cells. They are single-gene disorders and, in most cases, they are inherited as autosomal co-dominant traits.
There are two main groups: abnormal structural hemoglobin variants caused by mutations in the hemoglobin genes, and the thalassemias, which are caused by an underproduction of otherwise normal hemoglobin molecules. The main structural hemoglobin variants are HbS, HbE and HbC. The main types of thalassemia are alpha-thalassemia and beta thalassemia.
The two conditions may overlap because some conditions which cause abnormalities in hemoglobin proteins also affect their production. Some hemoglobin variants do not cause pathology or anemia, and thus are often not classed as hemoglobinopathies.
Hemoglobin structural biology
Normal human hemoglobins are tetrameric proteins composed of two pairs of globin chains, each of which contains one α (alpha) chain and one β (beta) chain. Each globin chain is associated with an iron-containing heme moiety. Throughout life, the synthesis of the α and the β chains is balanced so that their ratio is relatively constant and there is no excess of either type.
The specific α and β chains that are incorporated into Hb are highly regulated during development:
Embryonic Hb are expressed as early as four to six weeks of embryogenesis and disappear around the eighth week of gestation as they are replaced by fetal Hb. Embryonic Hbs include:
Hb Gower-1, composed of two ζ (zeta) globins and two ε (epsilon) globins, i.e., ζ2ε2
Hb Gower-2, composed of two α globins and two ε globins (α2ε2)
Hb Portland, composed of two ζ globins and two γ (gamma) globins (ζ2γ2)
Fetal Hb (HbF) is produced from approximately eight weeks of gestation through birth and constitutes approximately 80 percent of Hb in the full-term neonate. It declines during the first few months of life and, in the normal state, constitutes <1 percent of total Hb by early childhood. HbF is composed of two α globins and two γ globins (α2γ2).
Adult Hb (HbA) is the predominant Hb in children by six months of age and onward; it constitutes 96-97% of total Hb in individuals without a hemoglobinopathy. It is composed of two α globins and two β globins (α2β2).
HbA2 is a minor adult Hb that normally accounts for approximately 2.5–3.5% of total Hb from six months of age onward. It is composed of two α globins and two δ (delta) globins (α2δ2).
Classification of hemoglobinopathies
A) Qualitative
Structural abnormalities
Hb variants: Hb structural variants are qualitative defects that cause a change in the structure (primary, secondary, tertiary, and/or quaternary) of the Hb molecule. The majority of Hb variants do not cause disease and are most commonly discovered either incidentally or through newborn screening. A subset of Hb variants can cause severe disease when inherited in the homozygous or compound heterozygous state in combination with another structural variant or a thalassemia mutation. When clinical consequences occur, they may include anemia due to hemolysis or polycythemia due to alterations in the oxygen affinity of the abnormal Hb. Common examples of hemoglobin variants associated with hemolysis include sickle Hb (HbS) and HbC. Hb variants can usually be detected by protein-based assay methods; however, DNA-based methods may be required for variants with ambiguous or unusual results from protein analysis.
The major functional consequences of Hb structural variants can be classified as follows:
Change in physical properties (solubility): Common beta globin mutations can alter the solubility of the Hb molecule: HbS polymerizes when deoxygenated and HbC crystallizes.
Reduced protein stability (instability): Unstable Hb variants are mutations that cause the Hb molecule to precipitate, spontaneously or upon oxidative stress, resulting in hemolytic anemia. Precipitated, denatured Hb can attach to the inner layer of the plasma membrane of the red blood cell (RBC) and form Heinz bodies.
Change in oxygen affinity: High or low oxygen affinity Hb molecules are more likely than normal to adopt the relaxed (R, oxy) state or the tense (T, deoxy) state, respectively. High oxygen affinity variants (R state) cause polycythemia (e.g., Hb Chesapeake, Hb Montefiore). Low oxygen affinity variants can cause cyanosis (e.g., Hb Kansas, Hb Beth Israel).
Oxidation of heme iron: Mutations of the heme binding site, particularly those affecting the conserved proximal or distal histidine residues, can produce M-hemoglobin, in which the iron atom in heme is oxidized from the ferrous (Fe2+) state to the ferric (Fe3+) state, with resultant methemoglobinemia.
Chemical abnormalities
Methemoglobinemia:
a condition caused by elevated levels of methemoglobin in the blood. Methaemoglobin is a form of Hb that contains the ferric [Fe3+] form of iron. The affinity for oxygen of ferric iron is impaired. The binding of oxygen to methaemoglobin results in an increased affinity for oxygen in the remaining heme sites that are in ferrous state within the same tetrameric haemoglobin unit.
B) Quantitative
Production abnormalities
Copy number variation (e.g., deletion, duplication, insertion) is also a common genetic cause of Hb disorders, and complex rearrangements and globin gene fusions can also occur.
Thalassemias: Thalassemias are quantitative defects that lead to reduced levels of one type of globin chain, creating an imbalance in the ratio of alpha-like chains to beta-like chains. As noted above, this ratio is normally tightly regulated to prevent excess globin chains of one type from accumulating. The excess chains that fail to incorporate into Hb form non-functional aggregates that precipitate within the RBC. This can lead to premature RBC destruction in the bone marrow (beta thalassemia) and/or in the peripheral blood (alpha thalassemia). Types:
Alpha
Beta (Major)
Beta (Minor)
Hemoglobin variants
Haemoglobin variant are not necessarily pathological. For example, haemoglobin Valletta and haemoglobin Marseille are two haemoglobin variants which are non-pathological
HbS
HbC
HbE
Hb Bart's
HbD
HbO (Hb O-Arab)
Hb G-Philadelphia
HbH
Hb Constant Spring
Hb Hasharon
Hemoglobin Kenya
Hb Korle-Bu
Hb Lepore
HbM
Hb Kansas
HbJ
Hb N-Baltimore
Hb Hope
Hb Pisa
Electrophoretic migration patterns
Hemoglobin variants can be detected by gel electrophoresis.
Alkaline electrophoresis
In general on alkaline electrophoresis in order of increasing mobility are hemoglobins A2, E=O=C, G=D=S=Lepore, F, A, K, J, Bart's, N, I, and H.
In general a sickling test is performed on abnormal hemoglobins migrating in the S location to see if the hemoglobin precipitates in solution of sodium bisulfite.
Acid electrophoresis
In general on acid electrophoresis in order of increasing mobility are hemoglobins F, A=D=G=E=O=Lepore, S, and C.
This is how abnormal hemoglobin variants are isolated and identified using these two methods. For example, a Hgb G-Philadelphia would migrate with S on alkaline electrophoresis and would migrate with A on acid electrophoresis, respectively
Evolution
Some hemoglobinopathies (and also related diseases like glucose-6-phosphate dehydrogenase deficiency) seem to have given an evolutionary benefit, especially to heterozygotes, in areas where malaria is endemic. Malaria parasites live inside red blood cells, but subtly disturb normal cellular function. In patients predisposed for rapid clearance of red blood cells, this may lead to early destruction of cells infected with the parasite and increased chance of survival for the carrier of the trait.
Hemoglobin functions:
Transport of oxygen from the lungs to the tissues: This is due to the peculiar cooperation of the globin chains that allows the molecule to take in more oxygen where there is increased oxygen and to release oxygen in low concentration of oxygen.
Transport of carbon dioxide from the tissues to the lungs: The end product of tissue metabolism is acidic which increases hydrogen ions in solution. The hydrogen ions combine with bicarbonates to produce water and carbon dioxide. The carbon dioxide is mopped up by hemoglobin to favor this reversible reaction.
Transport of nitric oxide: Nitric oxide is a vasodilator. This assists in the regulation of vascular reaction in times of stress as experienced during inflammation.
Pathology and organic structural abnormalities may lead to any of the following disease processes:
Anemia due to reduced life span of the red cells of reduced production of the cells, e.g., HbS, HbC and HbE.
Increased oxygen affinity: The red blood cells do not release their oxygen content readily in hypoxic conditions. The bone marrow therefore needs to produce more red blood cells and there is polycythemia.
Unstable hemoglobins: Red blood cells are easily destroyed under stress and hemolysis occurs with possible jaundice.
Methemoglobinemia: The iron in the heme portion of hemoglobin is easily oxidised and this reduces the ability of hemoglobin to bind oxygen. More deoxygenated hemoglobin are formed and the blood becomes cyanotic.
Treatments
Hematopoietic stem cell transplantation (HSCT) is the transplantation of multipotent hematopoietic stem cells, usually derived from bone marrow, peripheral blood, or umbilical cord blood to replicate inside a patient and to produce normal blood cells. It may be autologous (the patient's own stem cells are used), allogeneic (the stem cells come from a donor) or syngeneic (from an identical twin).
References
Category:Hereditary hemolytic anemias
Category:Disorders of globin and globulin proteins
Blood disorders
|
5921351
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Di%C3%B3sd
|
Diósd
|
Diósd is a small town located between the larger cities of Budapest and Érd in the Budapest metropolitan area, Pest County, Hungary.
Though many residents commute to work to the capital city Budapest, the largest employers in the town are a manufacturing plant named New MGM Zrt., that produces ball bearings and tapered roller bearing for worldwide OEM customers and dealers, an Interspar grocery store, and the International Christian School of Budapest, a school that serves missionary families, expatriates, and Hungarians.
Geography
The northern part of Diósd is located on the Tétényi plateau, which is a natural reserve. The ground has a very high concentration of limestone, and many uncommon plants can be found in this area. At least two Beehive Stones can be found in the forest in the northwest of Diósd. Two former limestone quarries also exist where locals often like to meet.
History
Diósd was first mentioned in 1417 under king Sigismund.
Diósd is known in German by the name Orasch. The reason for this phenomenon is that after the Turkish invasion, the area was fully uninhabited. Swabians arrived from Southern Germany to repopulate the town and they were in majority there until the end of the second world war, when many of the Swabes were chased away. The Swabians in Diósd usually lived from making wine in wine cellars. Many of these cellars were made as big as normal houses to fit in the equipment used to make wine. Some of the wine cellars were longer than 100 meters. In the 1880s most of the vineyards were killed by Phylloxera. Since the cellars and storage houses became useless, they were converted into new residential houses. Most of these are still inhabited. Since most cellars still exist and many are located under the roads of the town, weight restrictions have to be taken seriously.
After the vineyards died, the residentials planted peach trees. Almost all of these were finally destroyed in the 2000s when many new houses were built on the location of the peach orchards.
At the beginning of the 20th century Diósd was part of the Fejér county.
Since 1989, Diósd works in tight partnership with the German town Alsbach-Hähnlein in Hesse.
Until 1994, a radio station with many antennas existed in the northern part of Diósd. Radio broadcasting had to be stopped because the M0 highway was built near the area. Today, only one antenna remains, and the radio station has been transformed into a radio and television museum.
Since the 1990s, many new houses were built in the town since people wanted to move near Budapest. Because of this, the house numbers had to be reordered by the management of the town. They were however not successful, and today many houses have two or three house numbers which lead to confusion of non-local people.
Diósd officially became a city on July 15, 2013.
Traffic
The national road 7 runs through Diósd. It is known by locals as the "Balatoni út" (Balaton street) since if you travel on it, you eventually get to the lake Balaton. The opposite direction of this road leads to Budapest, where most of the residents of Diósd work. Budapest can also be reached by Bus from Diósd.
Diósd also has an exit on the M0 highway which opened in 1994 and runs on the northern and eastern edge of the town.
Education
Kindergarten
Primary school (1st to 8th grade)
International Christian School of Budapest
Thanks to the presence of ICSB, the town has an international (mostly Asian and American) population.
Places of interest
Museum for Radio and Television
Church of St. Gellért
Country House ("Tájház")
Chapel of St. Anne (1772)
Statue of Nepomuki St. János (18th century)
Statue of St. Flórián (1852)
Monument for the deads of the world War I. (1993)
Friendship Monument and the Friendship Well
two former limestone quarries
Beehive Stones
Twin towns – sister cities
Diósd is twinned with:
Alsbach-Hähnlein, Germany
Brâncovenești, Romania
Cieszanów, Poland
Keť, Slovakia
Velyki Heivtsi, Ukraine
Gallery
See also
Törökbálint (Großturwall)
Érd (Hanselbeck)
References
External links
in Hungarian, English and German
Radio museum Diósd
Hungarian German communities
Budapest metropolitan area
|
19032421
|
https://en.wikipedia.org/wiki/K%C4%85ty%20Stare
|
Kąty Stare
|
Kąty Stare is a village in the administrative district of Gmina Stopnica, within Busko County, Świętokrzyskie Voivodeship, in south-central Poland. It lies approximately north-west of Stopnica, east of Busko-Zdrój, and south-east of the regional capital Kielce.
References
Villages in Busko County
|
56028007
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rang
|
Rang
|
Rang may refer to:
Rang (1993 film), a Bollywood romance film
Rang (2014 film), a Tulu film
Rang (TV channel), an Assamese language television channel
Rang, Doubs, a commune in the Doubs department, France
See also
Rung (disambiguation)
Rangeela (disambiguation)
Rangin (disambiguation)
Ranga (disambiguation)
Rangan (disambiguation)
|
30275589
|
https://en.wikipedia.org/wiki/The%20War%20of%20the%20Roses%20%28film%29
|
The War of the Roses (film)
|
The War of the Roses (film)
The War of the Roses is a 1989 American satirical black comedy film based upon the 1981 novel of the same name by Warren Adler. The film follows a wealthy couple with a seemingly perfect marriage. When their marriage begins to fall apart, material possessions become the center of an outrageous and bitter divorce battle.
The film co-stars Michael Douglas, Kathleen Turner, and Danny DeVito. The three actors had previously worked together in Romancing the Stone and its sequel The Jewel of the Nile. DeVito directed the film, which also had producer James L. Brooks and actor Dan Castellaneta working on a project outside of The Simpsons. The opening title sequence was created by Saul Bass and Elaine Makatura Bass.
In both the novel and the film, the married couple's family name is Rose, and the title is an allusion to the battles between the warring houses of York and Lancaster who were contending for the English throne during the late Middle Ages. In Germany, the film was such a huge success that its German title Der Rosenkrieg became synonymous with high-conflict divorce and is now regularly used in the media.
Plot
Lawyer Gavin d'Amato is in his office discussing a divorce case with a taciturn client. Noticing the man's determination to divorce his wife, Gavin decides to tell him the story of one of his previous clients, a personal friend of his.
Eighteen years earlier, Oliver Rose, a student at Harvard Law School, meets Barbara at an auction held in Nantucket, where they bid on the same antique. Oliver chats Barbara up and they become friends. When she misses her ferry home, the two end up spending the night together. Eventually they marry, have two children and settle in Washington, DC. Over the years, the Roses grow richer, and Barbara purchases an old mansion whose owner has recently died. However, cracks seem to be forming in the family, such as the children being overweight due to Barbara spoiling them with treats. As Oliver becomes a successful partner in his law firm, Barbara, who was a doting and loving wife early in the marriage, grows restless and begins to dislike him immensely.
Oliver cannot understand what he has done to earn Barbara's contempt, oblivious to his controlling, self-centered and generally dismissive behavior toward her. When he believes he is suffering a heart attack the day after an argument, Barbara does not show any concern for his well-being, and ultimately admits that she no longer loves him and wants a divorce. Oliver accepts, but tension arises between the two during a meeting with Barbara's lawyer when Barbara makes it clear that she wants the house and everything in it, even using Oliver's final love note to her (which he had written in the hospital) as leverage against him in their legal battle. Oliver hires Gavin on a retainer as his legal counsel.
Barbara initially throws Oliver out of the house, but he moves back in after discovering a legal loophole that allows him to stay while the outcome of the divorce is pending. As a result, Barbara immediately begins plotting to remove Oliver herself, even going as far as trying to seduce Gavin into siding with her instead. In an effort to compromise, Oliver offers his wife a considerable sum of cash in exchange for the house, but Barbara still refuses to settle. Realizing that his client is in a no-win situation, Gavin advises Oliver to end the conflict by leaving Barbara with the house and starting a new life for himself. Oliver responds by firing Gavin and decides to take matters into his own hands.
At this point, the couple begin spiting and humiliating each other in every way possible, even in front of friends and potential business clients. Both begin destroying their furnishings; the stove, furniture, Staffordshire ornaments, and dishware. In addition, Oliver accidentally runs over Barbara's cat in the driveway. When she finds out, she retaliates by trapping Oliver inside his private sauna, where he nearly succumbs to heatstroke and dehydration.
Oliver eventually calms down and attempts to make peace with Barbara over an elegant dinner, but finally reaches his breaking point when she serves him a paté which she implies was made from his dog (which turns out to be a bluff). He physically attacks Barbara, who flees into the attic. Oliver boards up the house to prevent Barbara from escaping, while Barbara loosens the chandelier to drop on Oliver. When their German housekeeper Susan visits them unexpectedly during the night, she senses something is terribly wrong and discreetly contacts Gavin for help.
By the time Gavin arrives, Oliver and Barbara's quarrel has culminated in the two hanging dangerously from the insecure chandelier. During this time, Oliver admits that despite their hardships, he always loved Barbara, but she does not respond. Before Gavin can come inside with a ladder, the chandelier's support cable fails, leaving only the electrical wiring to the fuse box supporting the couple and the chandelier. Despite Oliver's conviction that each wire can hold "at least two hundred pounds," the wire eventually fails as well, sending Oliver, Barbara, and the chandelier crashing violently to the floor. In his final breaths, Oliver reaches out to touch Barbara's shoulder, but Barbara uses her last ounce of strength to push his hand away, firmly asserting her hatred for him even in death.
Finishing his story, Gavin presents his client with two options: either proceed with the divorce and face a horrific bloodbath in court, or go home to his wife to settle their differences properly. The client chooses the latter, and Gavin, satisfied, calls his wife to tell her he loves her and is on his way home.
Cast
Release
The premiere of The War of the Roses took place in Los Angeles on December 4 and in New York at the Gotham Theatre on December 6, 1989. It was released in the United States on December 8, 1989, by 20th Century Fox. The film was preceded in theaters by "Family Therapy", a The Simpsons short from The Tracey Ullman Show which was also included on the film's UK and Australian VHS rental releases.
Home media
The War of the Roses was released in the United States on DVD Special Edition on December 18, 2001. Released by 20th Century Fox Home Entertainment, the film is presented in its original 1.85:1 widescreen format; and features director commentary with Danny DeVito, deleted scenes, computer sketches, storyboards, still galleries, 4 theatrical trailers, and 6 TV advertisements. A Blu-ray Filmmakers 'Signature Series' released on September 18, 2012 ports over old bonus features and adds new featurette interviews in HD about revisiting the film and its musical score. A Blu-ray was released by Fox in the United Kingdom in January 2013 with the same extra features.
Reception
Box office
Upon its release, The War of the Roses grossed $87 million in the United States and Canada, and $73 million in other territories, for a worldwide total of $160 million.
During the film's weekend debut it grossed $9.5 million across 1,259 theaters, finishing number-one at the box office the week ending December 10. The film grossed $6.9 million in its second weekend, representing a drop of just 26.5% and finishing second, and then made $5.5 million on the third. On its fourth weekend the film climbed up to first place again grossing $10,490,781 across 1,526 theaters on New Years long weekend. In its fifth weekend the film made $7 million, bringing its running domestic total to $53.4 million. In its twelfth weekend, its domestic total earnings reached $80.5 million. It was the thirteenth highest-grossing film of 1989.
Critical response
On Rotten Tomatoes the film has an 83% rating based on 41 reviews, with an average rating of 7/10. The site's critical consensus reads: "The War of the Roses is a black comedy made even funnier by hanging onto its caustic convictions -- and further distinguished by Danny DeVito's stylish direction." On Metacritic the film has a score of 79% based on reviews from 17 critics, indicating "generally favorable reviews". Audiences polled by CinemaScore gave the film an average grade of "B" on an A+ to F scale.
The Chicago Sun Times film critic Roger Ebert gave it three out of four stars, writing "The War of the Roses is a black, angry, bitter, unrelenting comedy, a war between the sexes that makes James Thurber's work on the same subject look almost resigned by comparison. And yet the Roses fell so naturally and easily into love, in those first sunny days so long ago." He concluded "This is an odd, strange movie and the only one I can remember in which the moral is, "Rather than see a divorce lawyer, be generous - generous to the point of night sweats."
Sheila Benson of the Los Angeles Times called it "Biting and vicious, a styptic pencil on the battered face of "civilized divorce." It's also thoughtful, laceratingly funny, and bravely true to its own black-and-blue comic vision."
Peter Travers of Rolling Stone wrote: "Under the astute direction of Danny DeVito, who does a sly turn as Oliver's attorney, this acid-dipped epic of revenge is killingly funny and dramatically daring."
Accolades
Remake
In 2024, it was announced that Searchlight Pictures is set to remake the film, simply titled The Roses. The new film will be directed by Jay Roach and star Benedict Cumberbatch and Olivia Colman. In June 2024, Ncuti Gatwa, Kate McKinnon, Andy Samberg, Sunita Mani, Zoë Chao, Jamie Demetriou, and Belinda Bromilow also joined the cast.
References
External links
1989 films
1989 black comedy films
American black comedy films
1980s English-language films
Films directed by Danny DeVito
Films produced by James L. Brooks
Films based on American novels
Films set in Philadelphia
Gracie Films films
20th Century Fox films
Films about divorce
Films scored by David Newman (composer)
1989 comedy films
Films produced by Arnon Milchan
1980s American films
American films about revenge
|
4765336
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%20%28%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%29
|
Пітерборо (місто)
|
Пітерборо (місто)
Місто Пітерборо — унітарний округ зі статусом міста в церемоніальному графстві Кембриджшир, Англія. Територія названа на честь свого найбільшого поселення, Пітерборо, але також охоплює ширшу територію віддалених сіл і хуторів.
Історично ця територія була розділена на частини між графствами Нортгемптоншир, Острів Елі та Хантінгдоншир до 1974 року, коли вона стала частиною графства Гантінгдон і Пітерборо, що проіснувала недовго, перш ніж стати частиною церемоніального графства Кембриджшир. Розташована в регіоні Східна Англія в Англії, територія межує з навколишніми графствами Лінкольншир і Нортгемптоншир. Населення округу становило 202 259 осіб, що робить його другим за чисельністю населення округом у Східній Англії (після Норвіча).
Район також був частиною Соке Пітерборо та був саксонським поселенням під час англосаксонської ери. До складу округу також входять віддалені села, такі як Торні, Олд Флеттон, Веррінгтон, Парнуелл, Догсторп, Ай Грін, Глінтон, Нортборо, Максі, Віттерінг, Вансфорд і Ейлсворт . Район також є частиною забудованої території навколо сусідніх поселень Якслі, Вітлсі, Алволтон, Кроуленд і Маркет-Діпінг.
Адміністрація
З 1541 року місто утворило парламентський район, повернувши двох депутатів, а решта Соке була частиною парламентського графства Нортгемптоншир. Закон про Велику реформу не торкнувся району, хоча решту, сільську частину Соке було передано північній частині графства Нортгемптоншир. У 1885 році представництво району було скорочено до одного члена, а в 1918 році межі були скориговані, щоб включити весь Соке. Серед останніх членів парламенту Пітерборо були консерватор сер Гармар Ніколлс (1950–1974), лейборист Майкл Уорд (1974–1979), консерватор Браян Могіні (1979–1997), лейборист Гелен Кларк (1997–2005) і консерватор Стюарт Джексон з 2005 року. Фіона Онасанья виграла загальні вибори лейбористів 2017 року. Потім Онасанья була виключена з Лейбористської партії в грудні 2018 року, але зберегла своє місце як незалежний кандидат до виключення 1 травня 2019 року після петиції про відкликання, що призвело до додаткових виборів, на яких перемогли Лейбористи Lisa Forbes (червень - листопад 2019). Нинішнім президентом є консерватор Пол Брістоу, який отримав місце на загальних виборах 2019 року.
Цивільні парафії
Округ містить непарафіяльні райони Пітерборо, Олд-Флеттон і Стенграунд-Норт і 29 цивільних парафій:
Ейлсворт
Бейнтон
Барнак
Боро Фен
Бретон
Кастор
Deeping Gate
Еттон
Око
Глінтон
Гемптон Харгейт і Вейл
Хелпстон
Marholm
Максі
Ньюборо
Нортборо
Ортон Лонгвіль
Ортон Вотервіль
Пікірк
Саутхорп
Святого Мартина без
Саттон
Торні
Торнхью
Аффорд
Аптон
Вансфорд
Віттерінг
Воторп
Демографія
Релігія
Місцеві пам'ятки
Район містить багато визначних пам'яток і пам'яток, зокрема: собор Пітерборо, будинок Берглі, залізницю Нене-Веллі та вежу Лонгторп.
Примітки
Боро Англії
|
430840
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Кайда Олексій Петрович
|
Кайда Олексій Петрович
Олекс́ій Петрович Кайда (27 лютого 1971, Бердянськ, Запорізька область) — український політик, голова Тернопільської обласної ради (26 березня 2009 — 23 листопада 2012). Народний депутат України 7-го скликання з листопада 2012, перший заступник голови Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.
Життєпис
Навчання
1978—1988 — навчався в Бердянській школі в № 16. З вересня 1988 року по червень 1989 працював на Бердянській взуттєвій фабриці. 1989—1994 — навчався в Львівській політехніці (інженер-системотехнік).
Професійна діяльність
Після закінченні вузу — інженер-програміст Львівського регіонального Фонду «Молода Україна». З січня 1995 по березень 1999 — спеціаліст з приватизації житла виконавчого комітету Винниківської міської ради. З березня 1999 по вересень 2000 — помічник-консультант народного депутата України Олега Тягнибока (апарат ВРУ). Далі навчався в Українській академії державного управління при Президентові України за спеціальністю «магістр державного управління». По закінченні навчання працював помічником голови Львівської обласної ради.
У 2003—2004 — заступник міського голови міста Винники, у 2005—2007 був заступником директора приватного підприємства «Легаліс» (Львів). До обрання на посаду голови Тернопільської облради — виконавчий директор громадської організації «Фонд допомоги одиноким людям».
Член редакційної колегії 3-томного енциклопедичного видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл».
Політична діяльність
1989 — один із організаторів товариства української мови ім. Шевченка у Бердянську та Народного Руху України за перебудову. У Львові, будучи студентом, поринув у політичне життя. Брав участь у мітингах і демонстраціях. Збирав та надсилав зі Львова до Бердянська патріотичну літературу.
У 1993 році взяв участь у студентських загонах, які їхали до Києва пікетувати Верховну Раду на знак протесту проти підписання Масандрівських угод. Член ВО «Свобода» з вересня 1993 року.
У 2006—2009 був депутатом Львівської обласної ради. Два роки поспіль (2007, 2008) експертна група у складі 37 журналістів, політологів, соціологів визнавала його найкращим депутатом Львівської обласної ради — зі 120 обранців. Керував секретаріатом ВО «Свобода».
2009 — обраний до Тернопільської обласної ради за списком Всеукраїнського об'єднання «Свобода». 26 березня 2009 року обраний головою Тернопільської обласної ради.
Під час акцій протесту 27 квітня 2010 року проти ратифікації Харківських угод Януковича-Мєдвєдєва у Києві був затриманий міліцією, але вже через дві години його відпустили. 20 лютого 2014 брав участь у подіях на Інститутській вулиці, організувавши евакуацію поранених активістів Євромайдану з театру бойових дій.
Член Політвиконкому і Політради ВО «Свобода».
Був узгодженим кандидатом від опозиційних сил (ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», Фронт Змін, Громадянська позиція та ін.) по округу № 163 (Тернопіль) на виборах до ВРУ 2012.
За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет нагородив Олексія Кайду Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня.
Є учасником комбатантського об'єднання «Легіон Свободи». На початку 2015 року отримав повістку до військкомату в часі четвертої хвилі першого етапу мобілізації та був мобілізований до лав ЗСУ.
Сімейний стан
Розлучений. Екс-дружина — олімпійська чемпіонка та чемпіонка світу з біатлону Олена Підгрушна.
2017 року одружився з Наталією Дубас та виховують доньку Дарину
Світлини
Примітки
Посилання
Довідник «Хто є хто в Україні», видавництво «К. І. С.»
Уродженці Бердянська
Члени ВО «Свобода»
Випускники Львівської політехніки
Українські націоналісти
Народні депутати України 7-го скликання
Депутати Львівської обласної ради
Учасники Євромайдану
Кавалери ордена Святого рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня (УПЦ КП)
Помічники народних депутатів України
Виборчий округ 163
|
3278105
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%B2%D1%96-%D0%A7%D0%B5%D0%B9%D0%B7-%D0%A1%D0%B5%D0%BA%D1%88%D0%B5%D0%BD-%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%B2%20%28%D0%9C%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B4%29
|
Чеві-Чейз-Секшен-Файв (Меріленд)
|
Чеві-Чейз-Секшен-Файв (Меріленд)
Чеві-Чейз-Секшен-Файв — селище в США, в окрузі Монтгомері штату Меріленд. Населення — 672 особи (2020).
Географія
Чеві-Чейз-Секшен-Файв розташоване за координатами (38.984032, -77.073942). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році селище мало площу 0,27 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало 658 осіб у 222 домогосподарствах у складі 191 родини. Густота населення становила 2478 осіб/км². Було 226 помешкань (851/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,8 %. Частка іспаномовних становила 3,3 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 31,2 % — особи молодші 18 років, 55,9 % — особи у віці 18—64 років, 12,9 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 44,0 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 87,5 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 92,8 чоловіків також старших 18 років.
За межею бідності перебувало 4,5 % осіб, у тому числі 3,9 % дітей у віці до 18 років та 1,8 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 311 осіб. Основні галузі зайнятості: науковці, спеціалісти, менеджери — 34,7 %, фінанси, страхування та нерухомість — 18,3 %, освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 12,9 %, публічна адміністрація — 8,4 %.
Джерела
Селища Меріленду
Населені пункти округу Монтгомері (Меріленд)
|
2127213
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%20%D0%97%D1%96%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%B2%D0%B5
|
Президент Зімбабве
|
Президент Зімбабве — голова держави Зімбабве.
Перелік президентів
Подано список президентів Зімбабве від моменту здобуття незалежності 1980 року дотепер.
Тривалість термінів
Див. також
Список прем'єр-міністрів Зімбабве
Примітки
Література
Посилання
Зімбабве
|
659777
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Redfield%20Proctor
|
Redfield Proctor
|
Redfield Proctor (June 1, 1831March 4, 1908) was a U.S. politician of the Republican Party. He served as the 37th governor of Vermont from 1878 to 1880, as Secretary of War from 1889 to 1891, and as a United States Senator for Vermont from 1891 to 1908.
Biography
Redfield Proctor was born on June 1, 1831. a native of Proctorsville, a village named after his family in the town of Cavendish in Windsor County, Vermont. His father, Jabez Proctor, was a farmer, merchant, and prominent local Whig politician. He was raised by his mother, Betsy Parker Proctor (1792–1871), from age 8 after the sudden death of his father. Proctor's first cousins on his mother's side included Isaac F. Redfield and Timothy P. Redfield, both justices of the Vermont Supreme Court.
After graduating from Dartmouth College in 1851, Proctor returned to Proctorsville, where he became first a businessman, and later a lawyer. He earned his master's degree from Dartmouth College and graduated from Albany Law School in 1859. He married Emily Jane Dutton in 1858, and moved to Boston, Massachusetts two years later. They had five children; Arabella G. Proctor Holden (1859–1905), Fletcher Dutton (1860–1911), Fanny Proctor (1863–1883) Redfield Jr. (1879–1957), and Emily Dutton Proctor (1869–1948). He was initiated into Delta Upsilon fraternity as an honorary member by the Middlebury College Chapter.
Civil War
Upon the outbreak of the American Civil War in 1861, Proctor returned to Vermont and enlisted in the 3rd Vermont Infantry, was commissioned as lieutenant and quartermaster, and repaired to the front. In July of the same year he was appointed on the staff of General William F. ("Baldy") Smith, and in October was promoted and transferred to the 5th Vermont Infantry, of which he was commissioned major. With this regiment he served nearly a year in the neighborhood of Washington and on the Peninsula. In October 1862, Major Proctor was promoted to colonel of the 15th Vermont Infantry, and participated in the Gettysburg Campaign, but was stationed in the rear and did not participate in the battle.
Career
After being mustered out of military service in 1863, Proctor initially returned to practicing law, this time in Rutland, Vermont. He entered into law partnership with Wheelock G. Veazey. In 1869, he entered business again, taking a job as a manager in the Sutherland Falls Marble Company. In 1880, this company merged with another to become the Vermont Marble Company, over which Proctor served as president. Six years later, the area containing the company's marble quarries was split into a separate town called Proctor.
During these years, Proctor began his political career. In 1866 he became a selectman of the town of Rutland. In 1867 he represented his town in the Vermont House of Representatives, serving as chairman of the committee on elections. Again a member of the House in 1868, he served as a member of the committee on ways and means. Elected to the Vermont Senate in 1874, he was chosen president pro tempore.
In 1876 Proctor was elected lieutenant governor, and in 1878 was nominated by the Republicans and elected Governor of Vermont. He remained active in state politics after stepping down as governor. He was delegate-at-large to the Republican National Convention in 1884, and also in 1888. In the latter year he was chairman of the Vermont delegation, and seconded the presidential nomination of Benjamin Harrison.
In 1888, he was again elected to the Vermont House. Following the 1888 presidential election, the Vermont legislature unanimously recommended him for a cabinet position, and in March 1889, President Benjamin Harrison chose Proctor to be his Secretary of War. At the War Department, Proctor made a mark with his managerial skill and reforming zeal, with which he modernized the Army and improved the living conditions of enlisted soldiers.
From President Harrison State of the Union Address, Dec 1892:
The report of the Secretary of War exhibits the results of an intelligent, progressive, and businesslike administration of a Department which has been too much regarded as one of mere routine. The separation of Secretary Proctor from the Department by reason of his appointment as a Senator from the State of Vermont is a source of great regret to me and to his colleagues in the Cabinet, as I am sure it will be to all those who have had business with the Department while under his charge.
In the administration of army affairs some especially good work has been accomplished. The efforts of the Secretary to reduce the percentage of desertions by removing the causes that promoted it have been so successful as to enable him to report for the last year a lower percentage of desertion than has been before reached in the history of the Army. The resulting money saving is considerable, but the improvement in the morale of the enlisted men is the most valuable incident of the reforms which have brought about this result.
Proctor left the War Department in November 1891 to become a United States Senator, filling the vacancy caused by the resignation of George F. Edmunds. As a Senator he served as chairman of the U.S. Senate Committee to Establish a University of the United States from 1891 to 1893, the Committee on Agriculture and Forestry (1895–1909), and the Committee on Military Affairs (1905–1907). He remained a Senator for the rest of his life, and was an effective advocate in the Senate for high tariffs and the gold standard, as well as an influence on the military policies of the McKinley and Theodore Roosevelt administrations.
Death
Proctor died in Washington, D.C., on March 4, 1908. He is interred at South Street Cemetery, Proctor, Vermont. Two of Proctor's children, Fletcher D. Proctor and Redfield Proctor, Jr., served as Governors of Vermont, as did his grandson Mortimer R. Proctor. His 1867 Rutland residence is listed on the National Register of Historic Places.
See also
List of United States Congress members who died in office (1900–49)
References
External links
Garraty, John A. and Mark C. Carnes. American National Biography, vol. 17, "Proctor, Redfield". New York : Oxford University Press, 1999.
Jacob G. Ullery, compiler, Men of Vermont: An Illustrated Biographical History of Vermonters and Sons of Vermont, (Transcript Publishing Company, Brattleboro, VT, 1894), Part II, pp. 327.
Wayne Soini. "The Cuban Speech: The United States Goes to War with Spain, 1898." Bloomington, IN: iUniverse, 2013.
Retrieved on 2008-02-14
Govtrack US Congress
Redfield Proctor, late a senator from Vermont, Memorial addresses delivered in the House of Representatives and Senate. 1909.
|-
|-
|-
|-
|-
|-
1831 births
1908 deaths
Dartmouth College alumni
Republican Party members of the Vermont House of Representatives
Republican Party Vermont state senators
Presidents pro tempore of the Vermont Senate
Lieutenant Governors of Vermont
Republican Party governors of Vermont
United States Secretaries of War
Republican Party United States senators from Vermont
People of Vermont in the American Civil War
Union Army colonels
2nd Vermont Brigade
Benjamin Harrison administration cabinet members
19th-century American politicians
People from Proctor, Vermont
Burials in Vermont
|
1169597
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marcus%20Trebellius%20Maximus
|
Marcus Trebellius Maximus
|
Marcus Trebellius Maximus was a Roman senator active during the reign of Nero. He was suffect consul for the nundinium of May to June 55 AD as the colleague of Seneca the Younger, replacing Publius Cornelius Dolabella.
In 61 Trebellius served on a commission to revise the census list and tax assessments in Gaul, together with Quintus Volusius Saturninus and Titus Sextius Africanus. Saturninus and Africanus were rivals, and both hated Trebellius, who took advantage of their rivalry to get the better of them. In AD 63, he was appointed governor of Britain. He continued the policy of consolidation followed by his immediate predecessor, and conquered no new territory. He continued the Romanisation of Britain, refounding Camulodunum after the rebellion of Boudica destroyed it. London grew in mercantile wealth under his rule.
By 67, the province was secure enough to allow Legio XIV Gemina to be withdrawn, but inactivity, and the lack of opportunities for booty, led to mutinies among the legions that remained. Not being a military man, Trebellius was unable to restore discipline, and a feud with Marcus Roscius Coelius, commander of XX Valeria Victrix, further undermined his authority.
In 69, the Year of the Four Emperors, Britain did not forward its own candidate to replace Nero as other regions had done. Instead, Roscius led a mutiny which forced Trebellius to flee, and threw his weight behind Vitellius, sending units from Legio XX to fight for him. Once Vitellius had gained the empire he appointed a new governor, Marcus Vettius Bolanus. Vitellius also returned Legio XIV, which had sided with his defeated opponent Otho, to Britain.
References
Roman governors of Britain
Ancient Romans in Britain
Suffect consuls of Imperial Rome
People of the Year of the Four Emperors
Trebellii
1st-century Romans
|
4699980
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%BB%D1%8E%D1%88%D0%BA%D0%B0%20%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0
|
Сплюшка мангрова
|
Сплюшка мангрова (Megascops cooperi) — вид совоподібних птахів родини совових (Strigidae). Мешкає в Мексиці і Центральній Америці.
Опис
Довжина представників номінативного підвиду становить 23-28 см, вага 145-175 г. Тім'я і верхня частина тіла у низ сірувато-коричневі, поцятковані темними смужками, на плечах білі плямки формують світлу смугу. Лицевий диск блідо-сірий з білими і темно-коричневими краями, поцяткований темно-сірими кільцями. На крилах дві світлі смуги. Нижня частина тіла білувата, поцяткована темними смужками. Райдужки жовті, дзьоб зеленуватий з кремово-жовтим кінчиком, лапи оперені.
У молодих птахів верхня частина тіла сірувато-охриста. нижня частина тіла білувата, груди коричневі, поцятковані темними смужками. Довжина представників підвиду M. c. lambi становить 20-22 см, вага 115-130 г. Тім'я у них сильніше поцятковане темними смужками. Голос представників номінативного підвиду — швидкі серії з приблизно 15 угукань «пу-пу-пу-пу», гучність яких спочатку зростає, а потім спадає, голос представників підвиду M. c. lambi — швидке стакатто «кроак-гогогогогогогок».
Підвиди
Виділяють два підвиди:
M. c. lambi (Moore, RT & Marshall, JT Jr, 1959) — узбережжя південної Мексики (Оахака);
M. c. cooperi (Ridgway, 1878) — узбережжя південно-західної Мексики (південний захід Оахаки, Чіапас) і Центральної Америки на південь до Коста-Рики (Гуанакасте).
Поширення і екологія
Мангрові сплюшки мешкають на тихоокеанському узбережжі Мексики, Гватемали, Сальвадору, Гондурасу, Нікарагуа і Коста-Рики. Вони живуть в прибережних вологих тропічних лісах, мангрових лісах, сухих тропічних лісах, рідколіссях, чагарникових і кактусових заростях, на висоті до 950 м над рівнем моря. Ведуть нічний і присмерковий спосіб життя. Живляться великими комахами, зокрема жуками, метеликами і кониками, а також іншими безхребетними, зокрема скорпіонами та дрібними хребетними, зокрема птахами і летягами. Гніздування припадає на сухий сезон. Гніздяться в дуплах дерев, зокрема в покинутих дуплах дятлів, в кладці 3-4 яйця.
Примітки
Джерела
Claus König, Friedhelm Weick: Owls of the World. Christopher Helm, London 2008, ISBN 978-0-7136-6548-2
Посилання
Pacific Screech-Owl in Nicaragua
Совові
Птахи, описані 1878
Птахи Мексики
Птахи Гватемали
Птахи Сальвадору
Птахи Гондурасу
Птахи Нікарагуа
Птахи Коста-Рики
|
4616826
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B0%20%D0%9A%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D1%80
|
Лука Кронбергер
|
Лука Кронбергер (15 лютого 2002, Шварцах-ім-Понгау) — австрійський футболіст, нападник клубу «Штурм» (Грац).
Ігрова кар'єра
Народився 15 лютого 2002 року в місті Шварцах-ім-Понгау. Вихованець юнацьких команд футбольних клубів «Санкт-Йоганн» та «Адміра Ваккер Медлінг». З 2019 року став виступати за резервну команду останнього в Регіональній лізі, взявши участь у 19 матчах чемпіонату.
За основну команду перший матч зіграв в серпні 2020 року в Кубку Австрії проти «Герти» (Вальс), а 8 листопада 2020 року в матчі проти ЛАСКа (0:4) він дебютував в австрійській Бундеслізі. Заагалом за півтора року в «Адмірі» він провів 40 матчів у Бундеслізі, у яких забив один гол — 21 лютого 2021 року в поєдинку проти ЛАСКа (1:2).
На початку 2022 року Кронбергер перейшов у «Штурм» (Грац) і 27 лютого в матчі проти «Гартберга» (3:0) дебютував за новий клуб. Станом на 31 липня 2022 року відіграв за клуб 8 матчів в національному чемпіонаті.
Виступи за збірну
Виступав за юнацькі збірні Австрії до 17 та 18 років. З 2021 року залучався до складу молодіжної збірної Австрії. На молодіжному рівні зіграв у 5 офіційних матчах.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Статистика оновлена станом на 31 липня 2021 року.
Примітки
Посилання
австрійські футболісти
Гравці молодіжної збірної Австрії з футболу
Футболісти «Адміри-Ваккер»
Футболісти «Штурма»
|
107820
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Біднов Василь Олексійович
|
Біднов Василь Олексійович
Василь Олексійович Біднов (Широке, Дніпропетровська область — 1 квітня 1935, Варшава) — український громадський і культурний діяч, історик української церкви, член Української Центральної Ради.
Життєпис
Широке, Херсон
Василь Олексійович Біднов народився 2 січня (14 січня за новим стилем) 1874 року в родині заможних селян Олексія Прокоповича та Мотрони Йосипівни у містечку Широке Херсонської губернії (нині селище міського типу Дніпропетровської області, районний центр).
Змалку Василя оточувала українська стихія, яка формувала його національну самосвідомість. Не випадково пізніше, коли Біднов уже був знаним автором, свої псевдоніми він запозичував із дитячої батьківщини — В. Широчанський, В. Степовий.
Початкову освіту Василь Біднов здобув в однорічній земській школі в Широкому. У 1885–1889 роках він навчався в Херсонському духовному училищі.
Одеса, Миколаїв
Закінчивши училище, Біднов вступив до Одеської духовної семінарії. В Одесі він познайомився з відомими українськими громадськими діячами Михайлом Комаровим та Євгеном Чикаленком. Василь досить часто відвідував родину Чикаленка. За дорученням старших представників одеської громади Біднов поширював українські книги серед селян. Це була перша практична справа на користь української ідеї, перші кроки Біднова на шляху просвітянської діяльності.
У семінарії проявилися потяг Біднова до наук і надзвичайна працездатність. Однак навчання перервала тяжка хвороба: віспа ледь не позбавила юнака зору. Він одужав, але очі до кінця вилікувати так і не вдалося: наприкінці життя його зір знову погіршився.
Навесні 1896 року Біднов закінчив семінарію зі ступенем «студента». Упродовж двох років він працював учителем церковнопарафіяльної початкової школи та законоучителем п'яти земських шкіл Миколаєва. Водночас на добровільних засадах Біднов вів заняття у недільній школі для дорослих.
Київ
У серпні 1898 року Біднов вступив до Київської духовної академії. Познайомившись з її випускниками Олександром Лотоцьким і Сергієм Липківським, він відразу влився до так званої «Семінарської громади».
Громада перебувала під значним впливом відомого українського громадського діяча Олександра Кониського. Біднов був особисто знайомий з ним. Це спілкування неабияк сприяло формуванню світогляду юнака. Завдяки Олександрові Яковичу Біднов став постійним дописувачем «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Першою його публікацією у цьому виданні стала рецензія на історичний нарис православ'я, католицтва та унії в Білорусі та Литві з найдавнішого до нашого часу, написаний Г. Я. Кипріяновичем. На противагу іншим рецензентам Біднов охарактеризував книгу як тенденційну та компілятивну, висловив цілу низку критичних зауважень, указав на неповне використання бібліографії проблеми.
У спогадах про Кониського, опублікованих 1925 року в «Літературно-науковому віснику», Біднов високо оцінив значення Олександра Яковича в розвитку української ідеї, у вихованні національно свідомої молоді, зокрема його самого .
Поряд із громадською діяльністю Біднов напружено працював як науковець. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви у Польщі та Литві був високо оцінений. У червні 1902 року Біднову надали ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи .
У Києві 13 квітня 1903 року Василь Біднов одружився з Любов'ю Євгенівною/Луківною Жигмайло, яка стала його вірним другом і соратником на довгі роки спільного життя.
Астрахань
Після закінчення академії Біднова 2 серпня 1902 року призначили в Астраханську духовну семінарію викладачем історії та викриття розколу й сектантства. Астрахань Біднову не сподобалася: поганий клімат, неукраїнське оточення, нелюбимі предмети, які доводилося викладати.
У липні 1903 року Василь Олексійович домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови, а з 28 квітня 1905 року — громадянську історію.
Астраханський період у науковому доробку Біднова залишив тільки дві книжки про місцеву духовну семінарію. За дорученням її керівництва він підготував також окрему промову для ювілейних урочистостей.
Катеринослав
Справжня наукова праця, яка принесла Біднову визнання, почалася у Катеринославі.
Спочатку Василь Олексійович не мав змоги працювати науково — робота в семінарії поглинала весь час. До того ж на нього поклали майже всю інспекторську роботу та беззмінні чергування. Це примусило Біднова подати заяви митрополиту Київському, ректору Київської духовної академії та в Навчальний комітет із проханням перевести його на вакантне місце викладача грецької мови Київської духовної семінарії. Біднов попросив підтримати його клопотання одного зі своїх учителів в академії — професора Федора Титова. Той спробував допомогти, але вакансію вже було зайнято, тож Біднов залишився працювати в Катеринославі.
Праця у вченій архівній комісії
1903 року було створено Катеринославську вчену архівну комісію, яку фактично очолював Антін Синявський. Біднов став одним із перших і надзвичайно дійових її членів, співпрацюючи з відомими істориками Дмитром Яворницьким, Володимиром Даниловим, Дмитром Дорошенком, Яковом Новицьким, Володимиром Машуковим, Володимиром Пічетою та іншими.
5 грудня 1906 року Біднова обрали секретарем комісії. Він виконував ці обов'язки три роки (до 14 лютого 1909 року). В цей час комісія збагатила свою колекцію рукописів, стародруків, музейних експонатів, відбулося чимало її засідань, де зачитували й обговорювали реферати, наукові повідомлення.
Комісія видавала періодичний друкований орган — «Летопись ЕУАК». Там Біднов умістив близько 30 своїх праць, деякий час був редактором «Летописи». Комісії він передав частину своєї бібліотеки.
Дослідження історії запорозького козацтва
Поряд з іншими членами комісії Біднов розшукував і досліджував старі архівні збірки, розбирав та упорядковував їх, складав описи. Наслідком цих занять стала публікація багатьох нових документів, особливо з церковних архівів — Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Завдяки цим матеріалам, як правило, доти невідомим, наукові розвідки вченого і сьогодні не втратили свого значення. Дмитро Дорошенко вважав Біднова «одним із найкращих архівістів щодо запорізької старовини».
Біднов написав низку статей з історії запорізького козацтва. Це біографічні нариси про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського, Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Івана Шиянів. Учений опублікував комплекс документів Січоного архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запоріжжі.
На засіданні архівної комісії 15 березня 1914 року дослідник прочитав доповідь «Декілька слів про запорожців, котрі втекли до Туреччини після скасування Січі 1775 року».
На підставі архівних матеріалів Біднов усебічно розкрив внутрішнє життя запорізького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запоріжжі земельної власності, промислів, торгівлі — економічних відносин у цілому. Це дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного і культурного життя запорізького козацтва.
Вивчаючи церковну історію Запоріжжя, Біднов подавав обширний матеріал про освіту, культуру та церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Наталія Полонська-Василенко писала у спогадах: «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі» . Особливо цінною з цього погляду є його стаття «Запоріжський зимівник».
Праці з історії церкви
У Катеринославі Біднов здобув визнання і як серйозний історик церкви. Крім численних публікацій документів, йому належить фундаментальні описи історії Катеринославської духовної семінарії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, Катеринославської єпархії та її церковних діячів — єпископа Феодосія (Макаревського), протоієрея Карпа Павловського, архієпископа Никифора Феотокі, архієпископа Платона (Любавського), архієпископа Амвросія (Серебреннікова), архімандрита Якова Вечеркова, архієпископа Гавриїла (Розанова), архімандрита Макарія Глухарьова. Низку видань Біднов присвятив столітньому ювілеєві Катеринославської духовної семінарії.
На XIII Археологічному з'їзді, що відбувся 1905 року в Катеринославі, Біднов виступив із двома доповідями: «Про архів Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря» та «Про архів Катеринославської духовної консисторії». На підставі цих доповідей з'їзд, визнавши, що дослідження архівів духовних консисторій має велике значення, звернувся до Синоду з проханням відкрити доступ до них для світських дослідників, а також порушив питання про необхідність прискорити реформу архівної справи в Росії .
Монографія «Православна церква в Польщі та Литві»
Найбільшою і найважливішою аналітичною працею Біднова, створеною в Катеринославі, була книга «Православна церква в Польщі та Литві» (1908), захищена як магістерська дисертація.
Монографію було опрацьовано на підставі курсового твору, написаного в Київській духовній академії під керівництвом історика церкви та літературознавця Миколи Петрова. Біднов не раз згадував, як багато допомагав йому професор порадами та книгами з власної бібліотеки. В одному з листів до нього Біднов писав: «Ваші поради, поради вченого, всебічно ознайомленого з предметом мого дослідження, принесли мені багато користі, а книги з Вашої бібліотеки рятували мене неодноразово у критичній ситуації. Тому я з сердечною вдячністю згадую Вас щоразу, як дивлюся на свою книгу».
Робота над твором йшла дуже важко. У Катеринославі майже не було необхідної літератури. Її доводилося щоразу позичати у знайомих, друзів, Миколи Петрова, шукати через букіністів. Це марнувало багато часу. Завершуючи у січні 1908 року підготовку книги до видання, Біднов зауважив, що чимало витратив на неї часу і сил, а результат його не задовольняє.
Автор дуже критично оцінював свою працю. В листі до Миколи Петрова він писав: «На жаль, відчуваю, що немає підстав тішити себе надіями, робота моя погана…», книга «вийшла не такою, як мені хотілося. Другу половину її друкував лише для того, щоб позбавитися врешті її — вимучила вона мене». Авторові дошкуляла також друкарня, яка то не мала латинського та польського шрифтів, то просто затягувала складання.
У листопаді 1908 року книгу було офіційно представлено Раді Київської духовної академії. «На ознаку безмежної поваги… і найглибшої вдячності» перший примірник монографії отримав учитель і керівник автора Микола Петров.
У своєму фундаментальному дослідженні Біднов поставив завдання з'ясувати юридичний статус православної церкви у Польсько-Литовській державі упродовж чотирьох століть. Він виділив п'ять основних періодів історії православної церкви в Україні вказаної доби:
із середини 14 століття до 1587 року;
королювання Сигізмунда III (1587–1632 роки);
1632–1686 роки;
1686–1787 роки;
після 1787 року.
Біднов ретельно проаналізував державну документацію та законодавство польсько-литовської доби щодо православ'я на тлі урядової політики щодо католицтва, протестантизму та інших релігійних конфесій, а також у зв'язку із загальним політичним і суспільним розвитком держави, її зовнішніх стосунків тощо. Вчений залучив до аналізу не лише «Volumina Legum», а й попередні акти, різноманітні привілеї, документи провінційних сеймиків, інші актові матеріали, які так чи інакше відбивали церковне життя.
Книга обсягом 512 сторінок була подана до захисту восени 1908 року. Рецензентами були професори Федір Титов і Володимир Завітневич. 20 лютого 1909 року Рада Київської духовної академії, заслухавши позитивні відгуки рецензентів, призначила захист на 12 березня 1909 року. Біднов дізнався про це відразу з телеграми Миколи Петрова і почав підготовку до прилюдної дискусії. Захист пройшов успішно. Біднову присудили ступінь магістра богослов'я. Рішення затвердили митрополит Флавіан та Синод, і у червні 1909 року Біднов отримав магістерський диплом.
Рецензії на книгу, що з'явилися пізніше у наукових виданнях, відзначали велику ерудицію і ретельність автора, фактологічну доказовість його концепції та значну наукову цінність праці. Історик церкви Костянтин Харлампович, який рецензував книгу за дорученням Навчального комітету, визнав її вартою повної Макаріївської премії.
Надалі Біднов більше не звертався до розробки даної тематики. Проте його книга і сьогодні залишається класичним фундаментальним дослідженням проблеми. 2003 року її перевидали в Мінську .
Ще під час підготовки монографії до друку вчений зауважив: «Хочеться пошвидше звільнитися від твору, бо у мене вже намічені роботи з місцевої історії… Катеринославські архіви тягнуть мене до себе, і я мрію про той час, коли вільно зможу віддатися їм». Надалі вся наукова діяльність Біднова на терені церковної історії базувалася виключно на місцевих архівних матеріалах, згодом утрачених. У цьому, з одного боку, безперечна цінність його праць, але це й зумовлювало їхню деяку тематичну вузькість.
Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це свідчило обрання його дійсним членом Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії, почесним членом Музею імені Поля у Катеринославі, членом Українського наукового товариства у Києві, членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету. 1911 року за дорученням катеринославського єпископа Біднов створив місцевий єпархіальний церковно-археологічний комітет.
Праця в «Просвіті»
Від самого початку перебування у Катеринославі Біднов став членом місцевої «Просвіти» і активно працював у ній разом із дружиною. Тоді її членами були відомі в майбутньому громадські та політичні діячі, науковці — Дмитро Дорошенко, Наталія Дорошенко, Дмитро Яворницький, Антін Синявський, Сергій Липківський, Микола Биков, Іван Труба, Микола Богуславський та інші. Короткий час Василь Біднов був писарем, членом ради і головою «Просвіти». Її члени спромоглися навіть почати видання першої у Катеринославі україномовної газети «Добра порада» і створити «Селянську спілку». Однак після чотирьох номерів газета була закрита, а спілка згодом ліквідована. Але це не зупинило просвітян. 1910 року Василь Біднов і Дмитро Дорошенко стали видавати змістовний тижневик «Дніпрові хвилі», в якому Біднов публікував статті про Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Михайла Комарова, Григорія Залюбовського.
Біднов репрезентував катеринославську «Просвіту» і на всеукраїнських форумах. Так, у червні 1905 року він був відряджений на з'їзд до Полтави. Тут Василь Біднов познайомився з Борисом Грінченком, Володимиром Шеметом, Сергієм Шелухиним. Із Борисом Грінченком, як головою видавничого комітету київської «Просвіти», Біднов і надалі підтримував постійні зв'язки. Під його керівництвом «гурт молоді» у Катеринославі писав і надсилав Грінченкові популярні книжки про Запорізьку Січ, Павла Полуботка, історію освіти, української літератури і мови. Біднов добився також від ради катеринославської «Просвіти» виділення певних коштів на київські видання. Пізніше вчений листувався з дружиною Грінченка у справах просвітянських видань та їх передруку в Катеринославі.
Участь Біднова у просвітянському русі викликала незадоволення єпархіальної влади. Архієпископ і ректор семінарії наполягали на тому, щоб він залишив громадську діяльність. Дмитро Дорошенко зазначав у спогадах, що Біднову довелося скоритися, щоб не «розпрощатися із службою в Україні або й взагалі з педагогічною діяльністю». Тоді він увесь поринув у науку, мріючи отримати професорську посаду в одному з університетів, аби звільнитися від духовної опіки. Однак, як писав Дорошенко, Біднов із великими труднощами уривав час для архівних занять, бо був обтяжений родиною і змушений, крім семінарії, паралельно, викладати громадянську історію у жіночій та чоловічій приватних гімназіях, виконував обов'язки члена єпархіальної училищної ради.
З пожвавленням національного руху (1909 рік) Біднов знову поринув у громадську діяльність, зокрема Товариства українських поступовців. Поряд із ним працювала дружина, талановита письменниця, яка часто публікувала свої оповідання та статті у місцевій пресі під дівочим прізвищем.
У сім'ї Біднових Любов Жигмайло була своєрідним каталізатором національної ідеї і в цьому плані активно впливала на чоловіка. Українство Василя Біднова значною мірою зміцнювалося і розвивалося саме завдяки цьому.
У пошуках місця в академії
Життя в Катеринославі не передбачало значної наукової кар'єри. Тож Біднов пробує знайти місце в якомусь з університетських міст. Про нього не забули і його вчителі з Київської духовної академії — професори Микола Петров, Федір Титов, Володимир Завітневич.
Ще в лютому 1908 року Микола Петров запропонував кандидатуру Біднова на заміщення кафедри церковної археології та літургики Київської духовної академії. Ця пропозиція влаштовувала вченого, але він через природну скромність довго вагався, сумніваючись у своїх силах. У листі до вчителя Біднов писав: «Обидві ці науки мені до вподоби. Але ж потрібно, щоб я виправдав Вашу довіру і явився вповні відповідним і достойним пропонованій Вами честі. Потрібно, щоб мій твір виявився видатною за своєю науковою гідністю працею… Тому дозвольте просити Вас не називати мого імені як кандидата на кафедру, поки не завершу свій твір і не побачу плоди праці моєї. На випадок невдачі я Вас поставлю у незручне положення, а це для мене, який щиро поважає Вас, зовсім небажано».
Коли книга була видрукувана і дисертація успішно захищена, посада вже була зайнята. Однак у Катеринославі стало відомо про можливе переведення Біднова до Києва. У семінарії довкола цього почалися розмови та пересуди. Вчений повідомляв Миколу Петрова, що його «передчасно стали виживати з Катеринослава».
1911 року в Київській духовній академії звільнилася кафедра російської громадянської історії. Федір Титов запропонував Біднову балотуватися як кандидат. Учений дав згоду, хоч і зауважував, що для нього прийнятнішою була би кафедра західноруської церкви. Біднов знову вагався, чи відповідає він як вчений цій посаді. Він писав до Титова: «Одного боюся — адже мною нічого не зроблено для науки, хоч часу і праці покладено багато». Біднов зауважив, що працював тільки в місцевих архівах Астрахані та Катеринославської губернії, не зміг добратися навіть до архіву Синоду в Петербурзі. Всі публікації здійснено в місцевих виданнях і жодної — у солідних журналах чи центральних наукових виданнях (окрім праць XIII Археологічного з'їзду). «Ось до чого зводиться уся моя діяльність. Надто мало зроблено мною! Бажання працювати є, і навіть немале, але Катеринослав не має умов, які б сприяли науковим студіям, тому і результати нікчемні…» — писав Біднов Титову.
Усе ж Біднов, зваживши на наполягання Титова, надіслав документи на конкурс. Однак спочатку зникли документи. Їх розшукали тільки перед самими виборами. Більшістю голосів Рада академії обрала Біднова доцентом кафедри російської громадянської історії. Далі документи відправили на затвердження до Синоду. У серпні 1911 року Біднов намагався прояснити свою долю у Синоді через однокурсника по академії. З'ясувалося, що справа залишається невирішеною. Біднов просив Федора Титова написати з цього приводу владикам Антонію та Стефану, але й це не допомогло. Синод не затвердив вибори Біднова.
Як розповів у спогадах Олександр Лотоцький, професор Степан Голубєв, затятий противник українства, надіслав до Синоду заяву про «неблагонадійність» Біднова і на доказ цього — написаний Василем Олексійовичем лист українською мовою. Лист не містив нічого «крамольного», «злочином» була його мова .
Одночасно з балотуванням у Київську духовну академію Біднова обрали приват-доцентом церковної історії історико-філологічного факультету Харківського університету. Йому запропонували, живучи у Катеринославі, щотижня приїздити для читання лекцій. Однак церковна влада заборонила таке сумісництво. Покинути семінарію і повністю переїхати до Харкова через малу платню та необхідність утримувати родину Біднов не міг. Більше того, матеріальна скрута спонукала вченого брати на себе все нові й нові обов'язки напівтехнічного характеру. Так, за дорученням Андрія Ніковського на початку 1917 року Біднов редагував і тримав коректуру часопису «Степ». У листі до Ніковського від 29 січня 1917 року Біднов зауважив, що «дуже обтяжений службовою роботою і тому не може віддатися праці так, як гадав».
Останні роки в Катеринославі
У Катеринославі Біднов продовжував наукову та викладацьку діяльність аж до революції. Учений брав участь у численних мітингах, з'їздах, засіданнях, зібраннях, редагував «Вісник товариства „Просвіта“» та український відділ газети «Наше життя», очолив новостворене педагогічне товариство, керував українськими педагогічними курсами при Катеринославському повітовому земстві, читав лекції з історії України на курсах українознавства у Катеринославі, Олександрівську (нині Запоріжжя), Бердянську, Маріуполі, Луганську.
Біднов також редагував і видав цілу низку популярних книжок (зокрема, власних) з історії України. Як і раніше, важливою галуззю його наукових інтересів була історія козаччини. З'являються статті про Задунайську Січ, запорізьких старшин. Одночасно Біднов не полишав розробку історії церкви, зокрема реконструював список місцевих ієрархів із біографічними довідками.
Кам'янець-Подільський
Улітку 1918 року в Катеринославі було створено приватний російський університет. Його ректор — відомий історик професор Матвій Любавський — запрошував Біднова викладати там історію України і навіть українською мовою. Тоді ж ученого запросили на посаду екстраординарного професора історії української церкви історико-філологічного факультету Українського державного університету у Кам'янці-Подільському. Біднов прийняв це запрошення. У жовтні 1918 року він переїхав до Кам'янця-Подільського разом із сином Арсеном. Дружина залишилася в Катеринославі. Більше вони вже не побачилися.
У січні 1919 року в університеті було засновано богословський факультет. Його деканом обрали Біднова. Крім історії церкви, він читав також загальний курс історії України на правничому та сільськогосподарському факультетах. Складна політична ситуація, переїзд, брак літератури та архівів позбавили вченого можливості наукових занять. У Кам'янці-Подільському він написав і видав тільки короткий історіографічний огляд літератури з українознавства. Цю книгу перевидали в Катеринославі, з яким Біднов не поривав зв'язку. Там же 1919 року вийшов і топографічний опис дніпровських порогів.
У Кам'янці-Подільському Біднов увійшов до комісії з перекладу Біблії українською мовою, заснованої при Міністерстві сповідань, а далі переміщеної до університету під керівництво декана богословського факультету, тобто самого Біднова. Комісія встигла здійснити значну роботу. Засадничими принципами перекладу були найоптимальніша його близькість до грецького оригіналу та вживання живої української мови. У п'ятому томі «Записок Кам'янець-Подільського університету» мав з'явитися переклад Діянь Святих Апостолів. Однак том не вийшов: його незброшуровані аркуші згоріли після захоплення більшовицькими військами Кам'янця у листопаді 1920 року. Біднову вдалося врятувати тільки два набірні примірники .
Одночасно вчений брав активну участь у громадському і культурному житті. Його обрали головою Українського педагогічного товариства і головою Кирило-Мефодіївського братства. Як член кам'янець-подільської філії Українського національного союзу та Кам'янецької громади партії соціалістів-федералістів Біднов поринув також у політичну боротьбу. 3 липня 1920 року РНМ УНР ухвалила призначення професора Біднова та приват-доцента Є. Сіцінського членами Ради міністерства ісповідань.
Активна політична позиція Біднова спричинилася до того, що коли Кам'янець зайняли більшовики, його разом із групою українських інтелігентів заарештували. Як згадував учений, коли більшовики знову залишали місто, вони хотіли розстріляти в'язнів, але через нищівну атаку української батареї не встигли цього зробити .
В еміграції
У листопаді 1920 року, напередодні остаточного захоплення Кам'янця-Подільського більшовиками, батько й син Біднови разом із частинами української армії покинули місто. На території Польщі українську армію було інтерновано. До таборів потрапили й обидва Біднови.
В листопаді 1922 Василь Олексійович отримав візу до Чехословаччини і одразу ж виїхав до Праги, а 7 грудня професор В. Біднов вже читав вступну лекцію в Українському вільному університеті (УВУ) (Прага). У 1928 Василь Біднов був запрошений до Варшави, де обійняв посаду професора історії Церкви та літургіки на Студіумі православного богослов'я Варшавського університету. Перша лекція була присвячена церковній історіографії. Загалом пропрацював тут шість років до самої смерті.
Помер Василь Олексійович Біднов 1 квітня 1935 р. від тяжкої недуги у шпиталі Св. Роха у Варшаві. Похований на православному кладовищі На Волі у Варшаві.
У незалежній Україні окремих видань творів Василя Біднова не виходило. 2021 року видано збірник спогадів про вченого "Праведна душа. Василь Біднов у спогадах сучасників". Упорядник Микола Чабан. - Дніпро: "Герда", 2021. - 216 с. Про це видання: http://slovoprosvity.org/wp-content/uploads/2021/11/46-47-1150-1151-18-30-lystopada-2021.pdf
З творчого доробку
Біднов В., Антонович Д. Українська церква // Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича. — К.: Либідь, 1993. — С. 197—221.
Січовий архимандрит Володимир Сокальський в народній памяти та освітленні історичних джерел // Записки НТШ. — 1927. — Том 147
З історії грошових знаків на Україні // Записки української господарської академії в Чехословацькій республіці. — Том 1. — 1927
Православная Церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum). — Минск: Лучи Софии, 2002 — Минск: Лучи Софии, 2002
Біднов В. Що читати по історії України: (коротенька історіографія України): з викладів на учител. курсах українознавства / В. Біднов. — Катеринослав: Вид-ня Союзу Спожив. Товариств, 1920. — 47 с.
Біднов В. Січовий архимандрит Володимир Сокальський в народній пам'яті та освітленні історичних джерел / написав Василь Біднов. — Б. м. : б. в, 19–?. — 22 с.
Біднов В. Олександер Лазаревський: (з нагоди 25-тої річниці його смерти) / В. Біднов. — Б. м. : б. в., 19–?. — 14 с.
Біднов В. К. В. Харлампович (1870—1932) / В. Біднов. — Варшава: Друк. Синодальна, 1933. — 16 с.
Біднов В. Досліджения церковної історії в православних країнах / В. Біднов. — Кремінець: Накладом авт., 1931. — 20 с.
Біднов В. Дзвони: Короткі іст. відомости / В. Біднов. — Варшава: Друк. Синодальна, 1931. — 22, 1 с. : іл.
Василь Біднов: Спогади / упорядник Микола Чабан. — Дніпро: ЛІРА, 2023. - 128 с.
Вшанування пам'яті
У містах Дніпро та Київ існують вулиці Василя Біднова.
Примітки
Література
Біднов Василь // — С. 126.
Ляхоцький В. Біднов Василь Олексійович // — Т. 1. — С. 65.
Ульяновський В. І. Біднов Василь Олексійович // — С. 746.
Ульяновський В. І., Ясь О. В. Біднов Василь Олексійович // — С. 269—270.
— С. 159—169.
Пам'яті професора Василя Біднова: Засідання Українського історично-філологічного товариства в Празі дня 30 квітня 1935 року. — Прага, 1936.
Ульяновський В. І. В. О. Біднов // Український історичний журнал. — 1992. — № 10—11.
Василь Біднов // Українська культура. — К.,1993. — С. 514—526.
Абросімова С. Людина духу та вищих, небуденних вимог: Життя і творчість Василя Біднова // Монастирський острів. — 1994. — № 2.
Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. — К.,1996. — С. 173, 204, 207.
Саламаха І. В. Громадсько-політична та наукова діяльність В. О. Біднова (кін. ХІХ ст. — 1935): дис…канд. іст. наук : 07.00.01 / І. В. Саламаха; Запорізький держ. ун-т, Запоріжжя, 1998. — 225 арк.
Памяти професора Василя Біднова: засідання укр. іст.-філол. т-ва в Празі дня 30 квіт. 1935 р. — Прага: Вид. Укр. іст.-філол. т-ва в Празі, 1936. — 31, 1 с., 1 арк. портр.
Посилання
Ізборник. Василь Біднов
Василь Біднов. Православна церква в Польщі та Литві
Біднов Василь в Електронній бібліотеці «Культура України»
Українські історики
Українські історики церкви
Діячі УЦР
Українські громадські діячі
Діячі «Просвіти»
Випускники Київської духовної академії
Уродженці Широкого
Випускники Одеської семінарії
Релігійні діячі Дніпра
Діячі катеринославської «Просвіти»
Педагоги Миколаєва
Науковці Кам'янець-Подільського університету
Персоналії:Херсон
Персоналії:Астрахань
Люди, на честь яких названо вулиці
|
1656664
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BC%20%D0%9F%D1%96%D1%80%D1%81%20%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%81
|
Вільям Пірс Роджерс
|
Вільям Пірс Роджерс (Норфолк, Нью-Йорк, США — , Бетесда, округ Монтґомері, штат Меріленд, США) — американський політик і державний діяч.
Біографія
Закінчив Колгейтський університет і юридичний факультет Університету Корнелла. З 1938 по 1942 працював обвинувачем в основному в справах про організовану злочинність в Нью-Йорку. У 1942 вступив на службу у флот. Служив на авіаносці USS Intrepid (CV-11), брав участь у битві за Окінаву. Його останнім званням було капітан-лейтенант.
Після війни працював юристом в комісіях Сенату США. У 1950 Роджерс став партнером в Нью-Йоркській юридичній фірмі Dwight, Royall, Harris, Koegel & Caskey.
З 1953 обіймав посаду заступника міністра юстиції в адміністрації президента Ейзенхауера. З 1957 по 1961 — міністр юстиції США. На цій посаді завзято боровся з расовою сегрегацією, підтримував жорсткі заходи щодо забезпечення виконання закону 1957 Civil Rights Act, що передбачав створення змішаних біло-чорних шкіл. Був близьким радником Ніксона, який обіймав посаду віце-президента при Ейзенхауері.
З 1961 по 1969 займався приватною юридичною практикою. З 22 січня 1969 по 3 вересня 1973 займав посаду державного секретаря в адміністрації Ніксона. Серед іншого, намагався домогтися тривалого миру в Арабо-ізраїльському конфлікті, запропонувавши так званий план Роджерса. Вважався лояльним співробітником Ніксона, незважаючи на те, що частина його повноважень була узурпована президентським радником з національної безпеки Генрі Кіссінджером. Нагороджений Президентською медаллю свободи і вийшов у відставку в 1973.
Очолював президентську комісію з розслідування причин загибелі шатла Челленджер.
Помер від хвороби серця в 2001, похований на Арлінгтонському національному цвинтарі.
Література
В. І. Головченко. Роджерс Вільям Пірс // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
Примітки
Посилання
Уродженці Нью-Йорка
Випускники Університету Корнелла
Генеральні прокурори США
Кабінет Річарда Ніксона
Республіканці США
Політики США XX століття
Американські військовики Другої світової війни
Американські пресвітеріани
|
7770488
|
https://en.wikipedia.org/wiki/%C5%A0trba
|
Štrba
|
Štrba is a village in the Poprad District, Prešov Region, northern Slovakia. It is situated in the Sub-Tatra Basin, which separates the High Tatras and Low Tatras at the European continental divide between the Baltic and the Black Sea. It is approximately west of the city of Poprad.
Etymology
Slovak , —a narrow place (a gap, a cleft, etc.). The name is probably related to an old trade route between Liptov and Spiš. The Hungarian (1321 Csorba/Chorba) and the German name (1431 Tschirban) come from the Slovak.
History
Historical records first mention Štrba in 1280 as a medieval village of The Kingdom of Hungary. The village owns the lands around the mountain glacial lake, and now resort, of Štrbské pleso, to which it gave its name. Locals had started to profit from the construction of High Tatras facilities at the end of 19th century.
Geography
The municipality lies at an altitude of 829 metres and covers an area of 43.463 km2. It has a population of 3,653 people. Its detached borough of Tatranská Štrba hosts the Štrba railway station, the valley terminus of the Štrbské Pleso–Štrba rack railway, and a stop on one of Slovakia's major railways. The mountain resort settlement of Štrbské Pleso also belongs to the village.
References
External links
Municipal website
Villages and municipalities in Poprad District
Liptov
|
53422639
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Villemaury
|
Villemaury
|
Villemaury is a commune in the department of Eure-et-Loir, north-central France. The municipality was established on 1 January 2017 by merger of the former communes of Saint-Cloud-en-Dunois (the seat), Civry, Lutz-en-Dunois and Ozoir-le-Breuil.
See also
Communes of the Eure-et-Loir department
References
Communes of Eure-et-Loir
|
2490989
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/292%20%D0%BA%D0%BC%20%28%D0%B7%D1%83%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%82%29
|
292 км (зупинний пункт)
|
292 км (зупинний пункт)
292 кілометр — пасажирський зупинний пункт Запорізької дирекції Придніпровської залізниці на лінії Пологи — Комиш-Зоря між зупинними пунктами 290 км (2 км) та 293 км (1 км). Розташований у східній частині передмістя Пологи Запорізької області, неподалік селі Воскресенка.
Пасажирське сполучення
На зупинному пункті 292 км зупиняються потяги приміського сполучення:
У квітні — на початку травня 2018 року працівники колійного господарства регіональної філії «Придніпровська залізниця» за допомогою машини РМ-80 оновили щебеневий баласт на 950-метровій ділянці перегону — , щоб усунути забруднення щебеневого баласту та небезпечні розлади колії.
У зону колієремонтних робіт на перегоні потрапив пасажирський зупинний пункт Платформа 292 км. Для того, щоб на перегоні могла працювати великогабаритна колійна техніка, залізничникам довелося частково демонтували 13 із 18 залізобетонних плит з посадкової платформи. Решту плит (загальною довжиною 30 м) було збережено, щоб на час ремонту не відміняти зупинку на платформах приміських поїздів, якими користуються місцеві мешканці. Деякі ЗМІ розповсюджували недостовірну інформацію про повну відсутність платформ на зазначеному перегоні, що для пасажирів нічого не зроблено, щоб вони безпечно сідали в приміські потяги, стверджували, що вже кілька десятків потерпілих, які зістрибучи з великої висоти, ламали ноги. Через це велика частина пасажирів боялася їхати поїздом, тому пересідала на автобуси.
7 травня 2018 року колієремонтні роботи на перегоні — були завершені. Також була повністю відновлена та впорядкована пасажирська посадкова платформа. «Укрзалізниця» спростувала цю недостовірну інформацію. Залізничники Придніпровської залізниці у короткі терміни провели посилений середній ремонт колії на перегоні, актуальність якого була продиктована питаннями безпеки руху. Зокрема була повністю відновлена посадкова платформа, яка була частково демонтована на час роботи великогабаритної колійної техніки.
Примітки
Джерела
Посилання
Розклад руху приміських потягів на сайті регіональної філії «Придніпровська залізниця»
Зупинні пункти Запорізької області
Транспорт Пологів
Зупинні пункти Придніпровської залізниці
|
2794778
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8
|
Розвори
|
Розвори
Розвори — село в гміні Жекунь Остроленцького повіту Мазовецького воєводства
Розвори — село в гміні Дебжно Члуховського повіту Поморського воєводства
|
3012128
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%BD%D1%8C%D1%87%D0%B5%D0%BD
|
Юньчен
|
Юньчен — міський округ у китайській провінції Шаньсі.
Географія
Юньчен розташовується на заході південної частини провінції, західним та південним кордоном міста слугує річка Хуанхе.
Клімат
Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим субтропічним кліматом. Найтепліший місяць — липень із середньою температурою 26.7 °C (80 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою -1.1 °С (30 °F).
Адміністративний поділ
Міський округ поділяється на 1 район, 2 міста й 10 повітів:
Примітки
Джерела
Карта
Yuncheng Travel Guide
Міські округи Шаньсі
|
63303595
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Geomyersia%20glabra
|
Geomyersia glabra
|
Geomyersia glabra
The Greer's island skink or Solomon minute skink (Geomyersia glabra) is a species of lizard in the family Scincidae. It is found in the Solomon Islands.
References
Geomyersia
Reptiles described in 1968
Taxa named by Allen Eddy Greer
Taxa named by Frederick Stanley Parker
|
2705521
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%88%D0%B5%20%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96
|
Моше Варді
|
Моше Варді
Моше Яков Варді (1954 року) — ізраїльський математик та інформатик, професор інформатики Університету Райса.
Навчання та наукова діяльність
У 1981 році Моше Варді здобув ступінь доктора філософії в Єврейському університеті в Єрусалимі. Він очолював кафедру інформатики в університеті Райса з січня 1994 року по червень 2002 року.
Посилання
Народились 1954
Члени Американської асоціації сприяння розвитку науки
Отримувачі гранту Ґуґґенгайма
Лауреати премії Геделя
Випускники Єврейського університету в Єрусалимі
Люди IBM
Ізраїльські математики
Члени Європейської академії
Члени Національної інженерної академії США
Члени і члени-кореспонденти Національної академії наук США
Персоналії:Хайфа
|
4885763
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29
|
Слободка (Вілегодський район)
|
Слободка (Вілегодський район)
Слободка — присілок в Вілегодському районі Архангельської області Російської Федерації.
Населення становить 8 осіб. Входить до складу муніципального утворення Вілегодський муніципальний округ.
Історія
До 2020 року входихо до складу муніципального утворення Вілегодське муніципальне утворення.
Населення
Примітки
Населені пункти Вілегодського району
|
15775766
|
https://en.wikipedia.org/wiki/La%20Salvetat-Lauragais
|
La Salvetat-Lauragais
|
La Salvetat-Lauragais is a commune in the Haute-Garonne department in southwestern France.
Population
See also
Communes of the Haute-Garonne department
References
Communes of Haute-Garonne
|
4986665
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%20%D0%B4%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B1%D1%83%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B8%20Linux
|
Українські дистрибутиви Linux
|
Українські дистрибутиви Linux – це група дистрибутивів Linux розроблених в Україні. Їх історія починається з кінця 90-тих, коли вони поширювались на CD. Проекти нових українських дистрибутивів зазвичай починались з перекладу і адаптації для потреб українських користувачів якихось існуючих дистрибутивів, як наприклад RedHat, Fedora, Ubuntu, тощо. Часом хоббі-проекти перетворювались на бізнес, і засновувались компанії що підтримували дистрибутиви, або розробники дистрибутивів йшли працювати в інші Linux-компанії допомагаючи підтримувати чи локалізовувати дистрибутиви цих компаній.
Black Cat Linux
Створений Леонідом Кантером і Олександром Каневським, випускниками Донецького державного технічного університету, які працювали сисадмінами в різних компаніях і познайомились в мережі FIDO. Спершу вони розповсюджували диски з RedHat Linux, додававши до них свої виправлення. Після виходу Mandrake Linux 5.1 з'явилась ідея створити свою марку.
Першою версією Black Cat була локалізація RedHat версії 5.2 з додатковими виправленнями і доповненнями. Встановлення і конфігурацію системи можна було здійснювати російською, і була присутня також підтримка української розкладки і шрифтів. Для встановлення використовувався модифікований інсталятор RedHat-5.2, який дозволяв вибрати мову.
Леонид Кантер співпрацював з RedHat Software над впровадженням підтримки української та російської мови в їхні дистрибутиви. Наприклад засоби локалізації з Black Cat додані до RedHat 6.0, випущеного 26 квітня 1999.
Як графічна оболонка використовувалась KDE 1.1.
Версія 6.2 стала першим дистрибутивом Linux що постачався з антивірусом Касперського.
Дистрибутив продавався вроздріб компанією ISP "GEON", а база даних RPM знаходилась на сайті Donbass Linux Users Group. Було продано два тиражі по півтори тисячі примірників. З 1999 по 2002 дистрибутив входив до десятки найпопулярніших дистрибутивів Linux в Росії, а згідно linux.org.ru в 2000-му його використовували 6.5% лінуксоїдів.
В березні 2001 розробники приєднались до компанії ASPLinux, яка випускала свій дистрибутив.
KSI-Linux
KSI Linux розроблявся в Києві з 1997 р, Кубушином Сергієм Івановичем (KSI в назві - ініціали автора), який на той час працював системним адміністратором в інтернет-провайдері Global Ukraine.
З 1997 року розроблявся на базі Red Hat для серверів провайдера Global Ukraine. Пізніше у 1999 році Кубушин організував власну компанію KSI із розробки та підтримки дистрибутиву.
Версія 1.1 (CyberZOO) вийшла 5 листопада 1997 року. Версія 1.2 (Tornado) - на початку 1998.
27 січня 1999 року оголошена і у березні випущена версія 2.0 Nostromo. Це був перший дистрибутив Лінукс із ядром 2.2. У дистрибутив входили компілятор egcs, текстові редактори, графічні редактори (включаючи аналог Photoshop — GIMP), Netscape Communicator 4.5, Adobe Acrobat Reader 3.1, графічна оболонка X Window і багато іншого. У 1998 році розпочався прорив ОС Лінукс на ринок десктопних ОС, відповідно до комплекту також входили графічна оболонка KDE 1.1 і офісний пакет KOffice. Також в дистрибутив входило все для підключення до Інтернет, створення Інтернет серверу (Bero FTPD, Apache). Система X Window і ghostscript зібрана з підтримкою True Type шрифтів. Видавничий пакет TeX русифіковано за допомогою t2. Система перевірки орфографії містить російський словник. У систему також включено SQL сервер MySQL, який правильно працює з російською мовою. До більшості програм є російськомовний інтерфейс. Є підтримка української мови. Почато переклад довідки.
З критичних зауважень, зокрема щодо підтримки української мови, KSI називала доробок інших людей своїм, на виступі в Москві підтримку української мови Кубушин пояснив так — «Серед вовків жити — по-вовчому вити».
Дистрибутив підтримує інсталяцію поверх Red Hat 4.1..5.2, як оновлення останньої до нової версії.
Всі пакети зібрані з оптимізацією під дві архітектури — Intel Pentium і Intel Pentium Pro, мінімальні вимоги — i486.
Дистрибутив складається з двох дисків: на першому — бінарні пакети, на другому — початкові тексти.
Дистрибутив поширювався та підтримувався на території колишнього СРСР і був доволі популярним, наздоганявши за популярністю в 1999 Black Cat.
Система ЦВК України, на якій проводились президентські вибори 1999 року, та наступні вибори, базувалася на KSI.
З'являються плани розширення використання Лінукс (створення національної операційної системи). За словами Кубушина, інтереси чиновників у цьому напрямку зводились до того, аби нічого не робити та розкрадати кошти. Несподівано виступають із різкою критикою KSI та судовим переслідуванням колишнього керівника Кубушина.
У 1999 році Кубушин переїздить до Лас-Вегаса в США, де працює в інших проєктах для казино, пов'язаних із Лінукс і перестав підтримувати проект. У 2009 році Кубушин заснував власну компанію KSI Labs, LLC., яка займається проєктуванням та виготовленням електронних плат керування для верстатів з ЧПУ.
Решта розробників намагаються підримувати до 2002-2003 розробку наступної версії (не вийшла), яку використовував Global Ukraine.
Пізніше ПЗ ЦВК підтримував проєкт MyLinux, розробники якого стверджували, що стояли біля джерел KSI та наслідують його досвід, що заперечив Кубушин.
myLinux
Дистрибутив на основі Fedora Core, що розробляється в Україні компанією «Майлінукс», директор Олександр Степанов.
У жовтні 2003 року випущено версію myLinux 3.0.
Програмне забезпечення myLinux використовується Центральною виборчою комісією України, зокрема на виборах Президента України 2004 року.
21 січня 2005 випущено версію myLinux 3.1. Того ж року було розпочато створення дистрибутива myLinux 3.1 "ОКО".
15 лютого 2006 випущено версію myLinux 3.2.
6 вересня 2006 в УНІАН відбулась презентація захищеної операційної системи myLinux 3.1 "ОКО", дистрибутива myLinux з підвищеним захистом сертифікованого ДССЗЗІ.
25 травня 2007 МОУ розпочало дослідну експлуатацію myLinux 3.1 OKO.
20 січня 2015 року компанія «Майлінукс», для спростування неправдивої інформації, повідомила що не проводить набір працівників.
24 березня 2020 року компанія «Майлінукс» отримала ліцензію на розробку та обслуговування криптографічних систем.
Blin Linux
Дистрибутив на основі Slackware.
GentooTH (Gentooth)
Дистрибутив на основі Gentoo Linux.
Grusha Linux
Дистрибутиви на основі Sabayon Linux та Linux Mint.
DeepStyle
Дистрибутив на основі Slackware. У 2015 році трансформовано у SlackBoost. В порівнянні з материнським дистрибутивом були додані українська та російська локалі, переклади, пакети перевірки орфографії, кириличні шрифти тощо.
Історія проекту
Перший публічний реліз-кандидат дистрибутиву DeepStyle-1.0rc1 з'явився 18 березня 2005. Перший публічний реліз DeepStyle-1.0 з'явився 28 липня 2005 і базувався на Slackware 10.1 оновленому до актуального стану й містив додаткові пакети для української та російської локалізації дистрибутиву, підтримував єдину архітектуру —i386.
Протягом 2005—2013 року релізи дистрибутивів регулярно виходили (від 1.0 до 5.14.0, що базувались на версіях Slackware від 10.0 до 14.0 відповідно. Починаючи з версії DeepStyle-3.0 «Gemini» (25 вересня 2007) підтримувалась також архітектура AMD64.
Окрім локалізації також були доопрацьовані інсталятор, керування залежностями пакетів та ін.
Згодом архітектура проекту була переглянута, що було пов'язано з важкістю підтримки форка Slackware. Проект був перероблений й замість власне форка Slackware отримав вигляд репозиторія з опціональними пакетами та нову назву — SlackBoost, що була анонсована на сайті проекту 24 лютого 2015.
Релізи
Посилання
Офіційний сайт дистрибутиву
Старик Хоттабыч: „Рецепт DeepStyle предельно прост - дистрибутив делается для себя, и все должно быть просто, легко и надежно“
Denix
Дистрибутив на основі Ubuntu.
UALinux
Дистрибутиви на основі Ubuntu від української компанії «UALinux» (ТОВ «УАЛінукс»), видавця журналу «UserAndLINUX».
Перший публічний реліз-кандидат Ubuntu*Pack з'явився 15 липня 2009 як доповнення до основної операційної системи, яке встановлювалось окремо після встановлення основної системи Ubuntu. Це доповнення готувалось для Ubuntu 9.04, 9.10.
Починаючи з версії 10.04 замість дисків-доповнень виробляються вже повноцінні операційні системи Ubuntu*Pack з власним репозиторієм програм для Ubuntu-сумісних дистрибутивів.
Версії, які базуються на Ubuntu та вже містять у собі всі оновлення та доповнення на момент випуску. Версії виходили кожні пів року.
З версії 14.04 всі дистрибутиви розробляються виключно на базі LTS-версій і відповідно нові версії починають виходити кожні два роки.
На даний час компанія розробляє та підтримує серію дистрибутивів для різноманітних задач.
Ubuntu EducationPack — для освітніх закладів.
Ubuntu DesktopPack (OEMPack) — для домашнього та офісного використання.
Ubuntu Secured*Pack — спеціалізований дистрибутив (для робочих станцій та серверів) на основі Ubuntu OEMPack з додатковими налаштуваннями захисту, який сертифікований ДССЗЗІ На цей час вже використовується в таких державних установах та організаціях як, ДССЗЗІ, МОЗУ, СБУ, ДСНС, РНБО, МО, ЗСУ.
Ubuntu GamePack — операційна система яка забезпечить гарантований запуск більш ніж 85 тис. ігор розроблених як спеціально для Linux, так і розроблених для Windows, DOS, різних ігрових приставок Sega, Nintendo, PSP, Sony PlayStation, ZX Spectrum і багато інших.
Ubuntu ServerPack — серверна операційна система, яка дозволяє розгорнути Linux-сервер або кластер серверів Enterprise рівня.
UALinux RescuePack — це завантажувальний диск одразу з 8 антивірусними сканерами (BitDefender, ClamAV, Vba32, Trellix (McAfee), Eset, eScan, Avira, COMODO), призначений для боротьби з комп'ютерними вірусами як на заражених системах (MS Windows, macOS, Linux, Android тощо), так і окремих носіїв/файлів. Також він містить інструменти для відновлення системи або видалених/пошкоджених файлів.
UALinux CyberPack — система призначена для проведення тестів на проникнення, аудиту та оцінки рівня захищеності, безпеки та виявлення вразливостей. В умілих руках вона може також використовуватися для виявлення вразливостей. Це ставить її в один ряд із такими проєктами як: Tsurugi Linux, Kali Linux, ParrotOS, CSI Linux, Sherlock Linux, BlackArch Linux, BackBox Linux.
Файли ISO дистрибутивів UALinux безплатні для завантаження з через сайт SourceForge.net.
Компанія-розробник додатково надає платну технічну підтримку та набори документації та сертифікатів у друкованому вигляді.
Див. також
Frenzy (український дистрибутив FreeBSD)
Зноски
Посилання
Українські дистрибутиви на DistroWatch
myLinux на DistroWatch.
Дистрибутиви Linux
Українське програмне забезпечення
|
1711234
|
https://en.wikipedia.org/wiki/United%20States%20European%20Command
|
United States European Command
|
United States European Command
The United States European Command (EUCOM) is one of the eleven unified combatant commands of the United States military, headquartered in Stuttgart, Germany. Its area of focus covers and 51 countries and territories, including Europe, The Caucasus, Russia and Greenland. The Commander of the United States EUCOM simultaneously serves as the Supreme Allied Commander, Europe (SACEUR) within NATO, a military alliance. During the Gulf War and Operation Northern Watch, EUCOM controlled the forces flying from Incirlik Air Base.
History and significant operations
Prior to 1952, the title "European Command (EUCOM)" referred to a single-service, United States Army command. The senior U.S. Army administrative command in the European region had previously been designated European Theater of Operations United States Army (ETOUSA) from 8 June 1942 – 1 July 1945; United States Forces European Theater (USFET) from 1 July 1945 – 15 March 1947; and then European Command (EUCOM) 15 March 1947 – 1 August 1952.
1950s
The first unified command in the European area was established by the Joint Chiefs of Staff on 1 August 1952. Designated the U.S. European Command (USEUCOM), it was established to provide "unified command and authority" over all U.S. forces in Europe. Prior to 1 August 1952, the U.S. Air Force, U.S. Navy, and U.S. Army presence in Europe maintained separate commands that reported directly to the Joint Chiefs of Staff.
The respective titles of the service commands were: Commander-in-Chief, U.S. Air Forces in Europe (USAFE); Commander-in-Chief, U.S. Naval Forces, Eastern Atlantic and Mediterranean; and Commander-in-Chief, U.S. European Command. In line with the creation of the joint-service European Command, the Army command in Europe has redesignated U.S. Army Europe on 1 August 1952.
The unified command structure was born of the need to address changes wrought not only by America's rapid post-war demobilization but the end of the occupation of Germany in 1949. Questions arose over the U.S. commitment to the defense of Western Europe against the Soviet Union (USSR). Providing for the common defense was a great concern, especially after the Berlin Crisis of 1948–49 when the Soviet Union blocked access to the divided city and the U.S. and United Kingdom responded with an unprecedented airlift. In 1949 the allies established the North Atlantic Treaty Organization (NATO).
In 1952 the area of responsibility included continental Europe, the United Kingdom, North Africa and Turkey. The AOR was subsequently expanded to include Southwest Asia as far east as Iran and as far south as Saudi Arabia.
After the Korean War began, the perceived threat to Europe grew. In early 1951, NATO established Allied Command Europe. General Dwight D. Eisenhower was called from retirement to become the first Supreme Allied Commander Europe. The United States sent massive reinforcements to Europe to deter the Soviet Union.
From 1950 to 1953 United States military personnel in Europe grew from 120,000 to over 400,000. United States Air Forces in Europe grew from three groups with 35,000 personnel to eleven wings with 136,000 personnel. Sixth Fleet in the Mediterranean doubled to more than 40 warships. United States Army, Europe, grew from one infantry division and three constabulary regiments to two corps with five divisions (including two mobilized National Guard divisions) and in November 1950 activated a new field army, Seventh Army, at Patch Barracks, Stuttgart.
The Army activated the 10th Special Forces Group at Fort Bragg in 1952 and deployed it to Bad Tölz in November 1953 for unconventional warfare missions in the Soviet Bloc countries. To provide for national command within NATO and to help control this build-up of forces, Gen. Eisenhower proposed a separate command for all United States forces in Europe. Because the senior United States commander would continue as Supreme Allied Commander Europe, Eisenhower recommended giving "a maximum of delegated authority" to a four-star deputy.
Eisenhower returned to the United States just as the new command was established. The first United States Commander-in-Chief Europe (USCINCEUR) was General Matthew Ridgway, former commander of Eighth Army and the Far East Command during the Korean War. His deputy was General Thomas T. Handy, commander of United States Army, Europe. At this point the position of USCINCEUR was "dual hatted" with Supreme Allied Commander Europe (SACEUR).
Headquarters EUCOM initially shared the I.G. Farben Building in Frankfurt, Germany, with Headquarters United States Army, Europe. By 1953 over 400,000 U.S. troops were stationed in Europe. In 1954, the headquarters moved to Camp des Loges, a French Army base west of Paris and a short distance from SHAPE. There, EUCOM prepared plans for the defense of Western Europe within the NATO framework against the Soviet Union and Warsaw Pact.
EUCOM used the Military Assistance Program to help its NATO partners build their military capabilities, including after 1955 the German Bundeswehr. In 1955, EUCOM established a Support Operations Command Europe, soon renamed Support Operations Task Force Europe (later Special Operations Command Europe) for special operations missions. In 1961, EUCOM began operating an airborne command post, Operation Silk Purse.
1960s
During the 1961 Berlin Crisis, on 25 August 1961, the Department of Defense announced 148,000 reserve personnel would be called on 1 October for twelve months of active duty service. 27,000 of these would be from Air Force Reserve and Air National Guard flying squadrons and support units to augment the Air Force, and 112,000 were U.S. Army Reserve. Many Army Reservists were sent to Europe to bring ground combat units up to full strength.
Civil war broke out in Lebanon in 1958 due to mounting religious and political conflicts (see "1958 Lebanon crisis"). EUCOM conducted a major contingency operation, Operation Blue Bat, in response to Lebanon's request to restore stability within the government.
In 1966, following disagreements by the French with certain NATO military policies, President Charles de Gaulle stated that all forces within France's borders would have to come under French control by April 1969. Soon afterward, France announced that SHAPE and its subordinate headquarters must leave French territory by April 1967. The following year, SHAPE moved to Mons, Belgium, while Headquarters EUCOM moved to Patch Barracks in Stuttgart, Germany. Headquarters Seventh Army moved to Heidelberg, where it merged with Headquarters United States Army, Europe. At Patch Barracks, EUCOM renovated the buildings, built a new operations center, and modernized communications infrastructure.
EUCOM continued to prepare for the defense of Europe and began a series of annual REFORGER (Return of Forces to Germany) exercises in 1967. Cold War crises continued, including the 1968 Warsaw Pact invasion of Czechoslovakia. But, because of the Vietnam War, the number of the American forces in Europe slowly declined. Troop strength in Europe fell to 265,000 by 1970.
1970s
During the 1970s, force protection concerns in Europe increased as terrorist groups, such as the Red Army Faction and the Red Brigades, targeted American facilities and personnel with bombings, kidnapping and assassinations. Palestinian terrorist organizations conducted terror operations in Europe, such as the kidnapping of Israeli athletes during the 1972 Summer Olympics in Munich.
EUCOM and its components continued to provide military assistance throughout Europe, as well as humanitarian assistance, disaster relief, noncombatant evacuation, support to peacekeeping operations, and other non-traditional missions in Europe, Africa and the Middle East. For example, after the Congo became independent in 1960, EUCOM joined in several multinational operations in that country, including peacekeeping, humanitarian assistance, and noncombatant evacuation in 1960, November 1964 (Operation Dragon Rouge), the 1967 second Stanleyville mutiny and again in 1978 (during Shaba II). In the Middle East, EUCOM provided military assistance to Israel and noncombatant evacuation of American citizens in 1967, 1973, and 1982–1984.
In the late 1970s, the Soviet Union deployed SS-20 intermediate-range ballistic missiles into Eastern Europe and in 1979 invaded Afghanistan. NATO responded with a "two-track" decision to step up negotiations while deploying American intermediate-range Pershing II missiles and Ground Launched Cruise Missiles (GLCM) to counter Soviet actions.
1980s
During the 1980s, American forces in Europe increased to over 350,000. EUCOM established Fleet Marine Force Europe (later MARFOREUR) in 1980.
The 1983 Unified Command Plan transferred responsibility for the Middle East from EUCOM to a new combatant command, U.S. Central Command (CENTCOM), but EUCOM retained responsibility for Israel, Lebanon and Syria. At the same time, EUCOM was formally assigned responsibility for Africa south of the Sahara. Thus the area of responsibility became Europe (including the United Kingdom and Ireland), the Mediterranean Sea (including the islands), and the Mediterranean littoral (excluding Egypt, Sudan, Kenya, Ethiopia, Somalia and Djibouti).
The Goldwater-Nichols Act of 1986, together with Chairman of the Joint Chiefs of Staff, Gen. Colin L. Powell, who served from 1989 to 1993, further strengthened the role of combatant commanders. Goldwater-Nichols also established United States Special Operations Command, which led to the activation of a new sub-unified command, Special Operations Command, Europe.
During the 1980s, negotiations continued with the Soviet Union on strategic and theater-level arms limitation. In 1987, the Intermediate-Range Nuclear Forces Treaty (INF Treaty) called an end to the deployment of SS-20s, Pershing IIs and GLCMs. In 1990, NATO and Warsaw Pact members signed a treaty on conventional armed forces in Europe (CFE).
In 1989, the Soviet Union and other Soviet Bloc countries in Eastern Europe collapsed and the Cold War came to an end. The citizens from both East and West Berlin began tearing down the Berlin Wall on 9 November 1989.
1990s
As a sign of reduced tensions, in 1991 EUCOM took its airborne command post off alert. Meanwhile, in 1991, EUCOM and its components provided forces -primarily VII Corps- to CENTCOM for Operation Desert Storm.
EUCOM supports programs in former Soviet Bloc countries such as the Joint Contract Team Program, NATO Partnership for Peace and the National Guard Bureau State Partnership Program. It was also active in operations in the Balkans, including Bosnia, Macedonia and Kosovo. During this time, EUCOM's assigned forces were lowered below 120,000.
Since 1990, EUCOM has hosted or co-hosted the annual International Military Chiefs of Chaplains Conference, the only one of its kind in the world, working to foster cooperation among religious leaders and understanding of religion as both a force for war and a force for peace.
In 1999, changes to the command's area of responsibility were announced, after amendments to the Unified Command Plan. The United States Atlantic Command areas that had included the waters off Europe and the west coast of Africa were to be transferred to European Command. U.S. European Command already had responsibility for all U.S. land and air military planning in Europe and most of Africa. The change gave EUCOM the responsibility for maritime planning in the same general area of operations.
2000s
The changes were made effective on 1 October 2000. The Atlantic Command areas that presently include the waters off Europe and the west coast of Africa were also transferred to European Command.
Immediately after the terrorist attacks against New York and Washington, D.C., on 11 September 2001, NATO invoked Article V of the treaty and deployed NATO early warning aircraft to help monitor the skies over North America. EUCOM provided major forces for subsequent operations in Afghanistan and stepped up its efforts to protect United States interests in Europe and Africa. Subsequent terrorist attacks in the EUCOM theater in Casablanca, Madrid, London and Algiers prompted EUCOM to launch Operation Enduring Freedom Trans-Sahara in 2007 while continuing to provide rotational forces to Afghanistan and Iraq.
The 2002 Unified Command Plan transferred responsibility for Lebanon and Syria to CENTCOM, but EUCOM retained responsibility for Israel, and assumed responsibility for Russia (formerly held by the Joint Staff) and for an increased portion of the North Atlantic, to include Iceland and the Portuguese Azores (formerly held by the U.S. Joint Forces Command). The Iceland Defense Force formed part of EUCOM from 2002 until 2006 when it was disestablished.
Joint Task Force East provided from forces rotating from the continental United States through bases in Bulgaria and Romania, was initially intended to be provided by a rotating US-based brigade. Two bases at Constanţa, Romania was developed, apparently with the main facility at Mihail Kogălniceanu Airfield. Initially, however, Joint Task Force East was to have been provided by a rotational 2nd Cavalry Regiment Stryker squadron. The Task Force was originally planned to be called the Eastern Europe Task Force. However, since the stresses of the Iraq and Afghan deployments, the army provision of the Joint Task Force East has been replaced by a Marine force known as the Black Sea Rotational Force.
In 2003, the headquarters reorganized to establish the EUCOM Plans and Operations Center (EPOC). From 2006 to 2008, EUCOM helped stand-up a new geographic unified combatant command, United States Africa Command (AFRICOM), which moved to nearby Kelley Barracks and took over responsibility for Department of Defense activities in Africa on 1 October 2008.
2020s
On January 15, 2021, EUCOM transferred coordination of military activities for Israel to CENTCOM.
Timeline
1967: U.S. European Command headquarters moves to Patch Barracks, Stuttgart, Germany.
1970: 265,000 US troops stationed in Europe.
1980: 350,000 US troops stationed in Europe.
1983: U.S. Central Command is established and takes over responsibility for DoD activities in the Middle East from EUCOM.
1990: VII Corps (US Army) and other USAREUR units are deployed from EUCOM to Saudi Arabia for the Gulf War.
1992: VII Corps (US Army) after redeploying from Saudi Arabia and Kuwait is withdrawn from EUCOM and inactivated.
1999: US troops stationed in Europe fall below 120,000.
2002: V Corps (US Army) is deployed from EUCOM to Kuwait for the Iraq War.
2003: General James L. Jones becomes the first US Marine to be EUCOM Commander.
2006: V Corps (US Army) is deployed from EUCOM to Iraq as the command and control element for Multi-National Corps–Iraq.
2008: U.S. Africa Command is established and takes over responsibility for DoD activities in Africa from EUCOM.
2009: Navy Admiral James G. Stavridis becomes EUCOM's 15th Commander and the first Navy Admiral to lead the HQ.
2012: V Corps (US Army) is deployed from EUCOM to Afghanistan, providing command and control of all United States ground forces engaged in the theater.
2013: V Corps (US Army) is inactivated after redeploying from Afghanistan, leaving EUCOM without a Corps HQ for the first time since 1951.
2020: V Corps (US Army) is reactivated in Fort Knox. Corps forward headquarters is to be in Poznan, Poland.
Operations
The following list details all operations in which EUCOM has been involved since its inception.
1950s
Lebanon Crisis 1958 – USEUCOM transported 2,000 troops and more than 4.5 million tons of equipment to Lebanon.
1960s
Congo Crisis 1960 – USEUCOM transported UN troops and cargo to the Congo.
Cyprus Crisis 1964 – USEUCOM positioned ships near the island to conduct evacuation of non-military personnel and deterrent operations if needed.
Congo Crisis 1964 – USEUCOM transported Belgian paratroopers in a rescue operation in the Congo.
Cyprus Crisis 1965 – Airlifted UN peacekeepers and equipment to Cyprus.
Congo Crisis 1967 – Provided airlift support for supplies, Congolese troops, and refugees.
1970s
Jordan Hostage Crisis 1970
Operation Nickel Grass 1973 – Support of Israel in the Yom Kippur War.
Operation Night Reach 1973 – Transported UN peacekeepers to Middle East at end of Yom Kippur War.
Cyprus Crisis 1974
Operation Nimrod Spar 1974/1975 – Cleared the Suez Canal.
Airlift 1978 – Airlifted multinational forces to Zaire to counter invasion by Angola.
1980s
Iranian Hostage Crisis 1981 – Release of 52 hostages held for 444 days.
Hostage Crisis 1982 – Italy – Release of Brigadier General James L. Dozier.
Operation Arid Farmer 1983 – Supported in the Crisis in Chad.
Beirut Bombing 1983 – USEUCOM coordinated evacuation and treatment of wounded Marines and identified and returned to CONUS the remains of 241 Marines killed.
Beirut Air Bridge 1984–1998 – Provided administrative and logistical support the US Embassy in Beirut.
Operation Eldorado Canyon 1986 – USAF and USN air strikes on Libya in retaliation for terrorist bombing of La Belle Disco in West Berlin.
1990s
Operation Steel Box/Golden Python 1990 – Supported withdrawal of chemical munitions from Germany and coordination of delivery/transport to Johnson Atoll.
Hostage Situation 1990–1992 – Hostage release support for Americans kidnapped and held in the Middle East.
Desert Storm and Proven Force 1991 – War to remove Iraq from Kuwait.
Provide Comfort II 1991 – Kurdish security zone in northern Iraq.
Operation Restore Hope 1992–1994 – Assisted in US Somalian security efforts.
Operation Deny Flight 1993–1995 – Support to UN/NATO enforcement of no-fly zone over Bosnia-Herzegovina.
Operation Sharp Guard 1993–1996
Operation Able Sentry/Sabre 1993–1999 – Task force attached to UN Preventive Deployment Force in Macedonia to monitor border activity.
Operation Vigilant Warrior 1994 – Response to Iraqi buildup along Kuwait border.
Operation United Shield 1995 – Support of US withdrawal from Somalia.
Operation Quick Lift 1995 – Support of NATO Rapid Reaction Force and Croatia forces deployment to Bosnia-Herzegovina.
Operation Nomad Vigil 1995 – deployment to Albania in support of Predator Unmanned Aerial Vehicle.
Operation Deliberate Force 1995 – NATO air strikes on Bosnian Serb military forces.
Operation Desert Strike 1996 – Missile Strikes on Iraq.
Operation Northern Watch 1997–present – Enforcement of No Fly Zone over northern Iraq.
Operation Assured Lift 1997 – In support of Liberian cease-fire monitoring.
Operation High Flight 1997 – Search and Rescue effort at Windhoek, Namibia.
Operations Phoenix Scorpion I & II 1997–1998 – support to UN weapons inspectors in Iraq.
Operation Auburn Endeavor 1998 – relocation of uranium fuel from Tbilisi, Georgia.
Operation Determined Falcon 1998 – Show of Force over Albania near Kosovo.
Operation Calm Support 1998–1999 – Support to Kosovo Diplomatic Observer Mission mission to Kosovo.
Operation Resolute Response 1998 – Support to US embassy bombings in Kenya and Tanzania.
Operation Flexible Anvil/Sky Anvil 1998 – Planning for Balkan/Kosovo operations.
Operation Eagle Eye 1998–1999 – Monitoring compliance with United Nations Security Council Resolution 1199 in Kosovo.
Operation Desert Fox 1998 – Air Strikes on Iraq.
Operation Allied Force JTF Noble Anvil 1999 – Air war over Serbia to withdraw forces from Kosovo.
2000s
Operation Essential Harvest 2001 – Successful NATO program to disarm NLA in Macedonia.
Operation Enduring Freedom 2001–present – USEUCOM theater planning and execution of the Global War on Terrorism.
Operation Avid Recovery 2002 – Explosive Ordance Disposal support to Nigeria.
Structure
The main service component commands of EUCOM are the United States Army Europe, United States Naval Forces Europe/U.S. Sixth Fleet, United States Air Forces in Europe and United States Marine Corps Forces, Europe
United States Army Europe (formerly Seventh Army) is based in Germany. It controls two brigades, one aviation brigade, and several supporting units while also providing support to other Army units in Europe. Previously it had two divisions, although for almost all of the Cold War it controlled two corps of two divisions each. V Corps was deactivated in 2013 upon its return from Afghanistan. VII Corps was deactivated in 1992 after returning to Germany after the Gulf War.
The Sixth Fleet provides ships to NATO Joint Force Command Naples' Operation Active Endeavour, deterring threats to shipping in the Straits of Gibraltar and the remainder of the Mediterranean. Joint Task Force Aztec Silence, a special operations force established under the command of Commander, Sixth Fleet, has been involved in fighting Operation Enduring Freedom - Trans Sahara. It also has a growing role around the shores of West and East Africa, under the direction of United States Africa Command. It previously had a significant Mediterranean presence function against the Soviet Navy's 5th Operational Squadron (Mediterranean Squadron, effectively fleet sized), and for most of the Cold War was the most powerful maritime striking force along NATO's southern flank.
The United States Air Forces in Europe, the Wing-support command, and Third Air Force, USAFE's Warfighting Headquarters are both based at Ramstein Air Base in Germany. They are now much reduced from their high Cold War strength and provide a pool of airpower closer to many trouble spots than aircraft flying from the United States.
The United States Marine Corps Forces, Europe is headquartered in Panzer Kaserne in Böblingen (Stuttgart), Germany, and serves as the Marine Corps component of EUCOM. MARFOREUR is integral in the planning and execution of Black Sea Rotational Force.
A subordinate unified command of EUCOM is SOCEUR (Special Operations Command Europe), headquartered at Patch Barracks in Stuttgart-Vaihingen, Germany. Special forces units within the AOR include the 352nd Special Operations Group of the USAF, based at RAF Mildenhall in the UK, a U.S. Navy SEALs unit, and Naval Special Warfare Unit 2 and 1st BN, 10th Special Forces Group located at Panzer Kaserne, Germany.
EUCOM is also headquartered at Patch Barracks in Stuttgart-Vaihingen, Germany.
The Kaiserslautern Military Community is the largest U.S. community outside of the U.S., while the Landstuhl Regional Medical Center is the largest U.S. military hospital overseas, treating wounded Soldiers from Iraq and Afghanistan.
Service components
United States Army Europe (USAREUR) (Lucius D. Clay Kaserne, Wiesbaden, Germany):
2nd Stryker Cavalry Regiment: Rose Barracks, Vilseck, Germany
173rd Airborne Brigade Combat Team: Vicenza, Italy
12th Combat Aviation Brigade: Katterbach Kaserne, Ansbach, Germany
7th Army Joint Multinational Training Command: Grafenwoehr, Germany
US Army NATO Brigade: Heuberg Kaserne, Sembach, Germany
19th Battlefield Coordination Detachment: Kaiserslautern, Germany
10th Army Air & Missile Defense Command: Kaiserslautern, Germany
21st Theater Sustainment Command: Panzer Kaserne, Kaiserslautern, Germany
16th Sustainment Brigade: Smith Barracks, Baumholder, Germany
18th Military Police Brigade: Grafenwoehr, Germany
30th Medical Brigade: Sembach, Germany
7th Mission Support Command: Kaiserslautern, Germany
1st Human Resources Sustainment Center
405th Army Field Support Brigade: Daenner Kaserne, Kaiserslautern, Germany
409th Contracting Support Brigade: Kaiserslautern, Germany
266th Financial Management Support Center
United States Naval Forces Europe (NAVEUR) (Naples, Italy):
United States Sixth Fleet (Naples, Italy)
Navy Region Europe (Naples, Italy)
United States Air Forces in Europe (USAFE) (Ramstein Air Base, Germany):
Third Air Force (Ramstein Air Base, Germany)
31st Fighter Wing, Aviano Air Base, Italy
48th Fighter Wing, RAF Lakenheath, United Kingdom
52nd Fighter Wing, Spangdahlem Air Base, Germany
86th Airlift Wing, Ramstein Air Base, Germany
100th Air Refueling Wing, RAF Mildenhall, United Kingdom
435th Air Expeditionary Wing, Ramstein Air Base, Germany
435th Air Ground Operations Wing, Ramstein Air Base, Germany
501st Combat Support Wing, RAF Alconbury, United Kingdom
39th Air Base Wing, Incirlik Air Base, Turkey
Heavy Airlift Wing, Pápa Air Base, Hungary
United States Marine Corps Forces, Europe (MARFOREUR) (Panzer Kaserne, Böblingen, Germany)
U.S. European Command administers the low-profile U.S. military storage installations in Israel. William Arkin in his book Code Names revealed the locations of some of the American bases in Israel. Arkin writes that the sites do not appear on maps, and their exact locations are classified. According to the book, some of the sites are located at Ben Gurion Airport, Nevatim, Ovda air base, and in Herzliya Pituah.
The sites are numbered as "site 51," "site 53," "site 54," "site 55" and "site 56." Some of the depots are underground, others were built as open hangars. According to Arkin, site 51 holds ammunition and equipment in underground depots. Site 53 is munitions storage and war reserve vehicles at Israeli Air Force bases, site 54 is an emergency military hospital near Tel Aviv with 500 beds, and Sites 55 and 56 are ammunition depots.
Subordinate unified commands
Special Operations Command Europe (SOCEUR) – (Panzer Kaserne, Böblingen, Germany)
Additional supporting units
George C. Marshall European Center for Security Studies (Garmisch, Germany)
NATO School (Oberammergau, Germany)
Joint Intelligence Operations Center Europe Analytic Center (RAF Molesworth, Huntingdonshire, UK)
List of commanders
Previously, this position held the title "Commander-in-Chief (CINC), United States European Command". However, following an order dated 24 October 2002 by Secretary of Defense Donald Rumsfeld, all CINCs in the United States military were retitled "Commanders" and the use of "CINC" as an acronym for anyone other than the President was forbidden.
Notes
References
Duke, Simon; U.S. Military Forces and Installations in Europe, Oxford University Press for SIPRI, 1989
External links
European
Organisations based in Stuttgart
Military units and formations established in 1952
1952 establishments in West Germany
United States military in Stuttgart
United States–European relations
|
4862373
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%86%D0%B5%D0%B2%D0%BE%20%28%D0%9F%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%29
|
Іванцево (Пореченська волость)
|
Іванцево (Пореченська волость)
Іванцево — присілок в Великолуцькому районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 11 осіб. Входить до складу муніципального утворення Пореченська волость.
Історія
Від 2014 року входить до складу муніципального утворення Пореченська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Великолуцького району
|
4082163
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%9A%D0%9E%D0%9D%D0%86%201928
|
Кубок КОНІ 1928
|
Кубок КОНІ 1928 — другий розіграш втішного футбольного турніру, що проводився Національним олімпійським комітетом Італії для команд, що не потрапили до фінального турніру національного чемпіонату.
Історія
До фінального турніру Чемпіонату Італії 1927—1928 кваліфікувалось 8 учасників. Решта 14 учасників отримали можливість зіграти в Кубку КОНІ, щоправда, команда «Хеллас Верона» відмовилась від участі. Переможцями груп стали «Модена» і «Рома». У фіналі вони двічі зіграли внічию (0:0, 2:2), тому був проведений додатковий матч у Флоренції, що приніс перемогу римському клубові з рахунком 2:1.
Група А
Група В
Фінал
Чемпіони
Склад чемпіонів турніру «Роми»:
Див. також
Чемпіонат Італії з футболу 1927—1928
Примітки
Посилання
Кубок КОНІ 1928 на almanaccogiallorosso.it
Кубок КОНІ 1928 на asroma1927.com
Італія
1928 в італійському спорті
|
2288022
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D1%8C
|
Середь
|
Середь — місто західно-південної Словаччини.
Площа — 30,45 км². Населення — 15 923 (станом на 2015).
Люди
В місті народився Мінарік Еріх — словацький науковець в галузі виноробства.
Джерела
Mesto Sereď
Округ Ґаланта
засновані в Європі 1313
Середь
|
2606997
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%83%D1%80%D1%96%D0%BB%D0%BE%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%90%D0%BB%D0%BC%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%B0
|
Муріло де Алмейда
|
Муріло де Алмейда (21 січня 1989, Презіденті-Пруденті) — східно-тиморський футболіст, що грав на позиції нападника.
Клубна кар'єра
Розпочав грати на батьківщині у клубі «Баїя», після чого 2011 року відправився до Азії, де виступав за низку місцевих команд.
Виступи за збірну
Муріло був натуралізований тренером збірної Східного Тимору Антоніо Карлосом Вієрою, який також був бразильцем. У 2011 році у складі збірної до 23 років взяв участь в Іграх Південно-Східної Азії. В першому ж матчі проти Брунею (U-23) Муріло відзначився дублем і допоміг своїй збірній виграти з рахунком 2:1. У наступній грі він знову забив у ворота філіппінців, допомігши перемогти команду з тим же рахунком. Проте у третій грі проти В'єтнаму U23 Муріло отримав червону картку і пропустив четверту гру, вийшовши на поле лише у останньому турі, де збірна поступилась М'янмі і не вийшла з групи. Всього Муріло зіграв на турнірі 4 матчі і забив 3 голи.
2012 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Східного Тимору в грі проти Камбоджі (5:1), в якій відразу забив два голи і допоміг команді здобути першу в історії перемогу в офіційному матчі. Всього у формі головної команди країни зіграв 8 матчів і забив 6 голів.
Статистика
Примітки
Посилання
National Football Teams
Східнотиморські футболісти
Гравці збірної Східного Тимору з футболу
Бразильські футболісти
Бразильські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Японії
Футбольні легіонери в Катарі
Футболісти «Баїї»
Футболісти «Аль-Іттіфака»
Футболісти «Ойта Трініта»
Футболісти «Нагано Парсейро»
Футболісти «Саут Чайни»
Футболісти «Ченнаї Сіті»
Футбольні легіонери в М'янмі
|
13634103
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Urbach%2C%20Thuringia
|
Urbach, Thuringia
|
Urbach, Thuringia
Urbach is a municipality in the district of Nordhausen, in Thuringia, Germany.
References
Nordhausen (district)
|
73761439
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Beram
|
Beram
|
Beram ([obsolete]) is a small village located in the Croatian county of Istria. It is part of the municipality of Pazin and is situated approximately northwest of the town, on the road to Poreč. The village has a population of about 250 inhabitants. It is well-known for its ('the paupers' Bible') and the ('Dance of Death') fresco in the Church of ('Mary in the Rock').
The name of the village dates to pre-Roman times, and the castle of Beram was originally called Verm, which led to the Italian place name, . The German castle's name was , and it was from this name that the Slavic name Beram was derived.
Geology and location
Located in the gently undulating karst landscape of the Istrian Plate, Beram is situated at an altitude of on the northern hill of Mount Càmus. The village lies to the east of the valley of the Čipri stream, which is an extension of the Lim Valley. Beram is surrounded by several notable towns and cities, including Pazin to the southeast, Motovun to the northwest, Sveti Petar u Šumi to the south, and Poreč, situated on the coast, to the west.
History
Antiquity
Beram's history extends back to the Bronze Age, over 4,000 years ago, when a fortified settlement was established on the hill.
The southern slope of the area was used as a large prehistoric necropolis, with numerous archaeological finds discovered, many of which date back several millennia. These findings, including a bronze cista adorned with geometric figures and birds discovered in 1882, are now housed in the Museum of Labin and other institutions. Moreover, 172 burial urns from the Bronze Age were also uncovered, suggesting that cremation was a common practice during that era, with no evidence of in-ground burials found. Dimensions of the site have hardly changed since that time, providing a glimpse into the ancient landscape of the area.
Middle Ages
Early Middle Ages
Beram's history during the Roman occupation remains unclear, as no artifacts have been found from that period. However, in the early Middle Ages, the settlement was surrounded by a double wall, fortified with a rectangular tower for added protection. This strategic location made Beram an important stop for travelers and merchants passing through the region.
Once flowing through the valley of Beram, which now belongs to the Lim Valley, the Fojba River was an essential route for trade and travel. Following the collapse of the Roman Empire, soldiers were stationed in Beram to protect this vital traffic route, preventing access between central Istria and the sea.
However, at the end of the 6th century, Beram fell victim to an invasion by Slavs, leading to a series of bloody battles throughout north-eastern Istria. The village was destroyed during these conflicts, and it took time to rebuild and restore it to its former glory.
High and Late Middle Ages
Beram was first documented in a deed of gift from King Berengar to the Bishop of Trieste in 911.
However, during the 12th and 14th centuries, the affiliation of the church in Beram changed frequently. In 1177, it was attached to the Church of Poreč, along with other churches in the diocese. Later in 1230, the fief went to the Bishop of Trieste, as it had been decided in 1040. The Bishop then gave it to the podestà of Trieste in 1333. However, in 1355, the Bishop of Trieste regained the right and granted the fief to the Bishop of Poreč.
In 1344, a war broke out between the Venetians and the Count of Pazin, Albert IV, due to numerous raids in Venetia. The Count was taken prisoner during the conflict and was forced to surrender the walls and castle of Beram to be released. In 1374, the Count of Pazin died, and Beram and the entire county became a part of Austria, except for the feudal rights of the church.
Modern Times
In the 16th century, Beram was badly damaged. In 1508 and 1509 the place was occupied by the Venetians after Austria under Maximilian I surrendered without a fight in the war against the Venetians. In 1511, the Turks carried out several raids in the vicinity of Beram, devastating and destroying the area. Due to the war and the consequences of the plague, the land was deserted. Therefore, the lords of Beram arranged for large immigration flows of Maurovalachen people from the Balkans. Due to the increase in population, Beram had the status of a small town in 1578.
After the end of the Austro-Venetian War, Beram was largely at peace for several centuries. In the 17th century, a permanent market was held in the town. In 1797, Istria fell to Austria after the Peace of Campo Formio and to France in 1805 at the Peace of Pressburg. After the reconquest in 1815, Istria was rejoined by Austria.
After World War I, Istria became part of Italy, which lasted until the end of World War II when it was annexed by Yugoslavia and became part of the Republic of Croatia within the Federal People's Republic of Yugoslavia. After the breakup of Yugoslavia in 1991, Croatia declared independence and was recognized under international law on 23 January 1992.
Demographics
According to the 2021 census, its population was 222.
Beram's population has undergone significant changes throughout its history. In the 16th century, the town was heavily impacted by wars and the plague, resulting in a sharp decline in population. However, the population began to increase again in the same century due to the arrival of Maurovalahs immigrants from the Balkans, who comprised around 150 families.
As of the 2001 census, there were a total of 234 inhabitants in Beram, with a slightly higher number of males (121) than females (113). The male population showed a higher frequency in the age groups of five to 14 years and 30 to 45 years, while the female population had a larger proportion in the age group of five to 14 years. Among the 62 private households in Beram, the majority consisted of couples with children. The town is predominantly Roman Catholic, as is the higher-level municipality of Pazin, where 88 percent of the population is of the Catholic faith.
Culture
The town with a rich cultural heritage, particularly in the field of Glagolitic writing, Beram has been home to an exceptionally large number of scripts, including original Istrian scripts as well as some of the oldest works from the 13th and 14th centuries. Beram was once an important center for Glagolitic writing knowledge, attracting students from all over Istria who came to learn the script.
The writings can be found in the form of public inscriptions, in books, and on the walls of medieval churches. Among the most significant works from Beram are illuminated Glagolitic manuscripts, such as the 13th-century collection of sermons and the richly painted 14th-century missal. Some of these manuscripts are on display in the National and University Library of Slovenia.
Significant places and buildings
At the heart of Beram lies the main square, where visitors can admire the impressive St. Martin's Church and its tower. The square also features a monument honoring those who lost their lives in the Second World War, as well as a charming fountain. On the southern side of the square is the birthplace of Vladimir Gortan, a notable Croatian writer and poet, with a small memorial dedicated to him. Visitors can also explore the Gortan Memorial Ossuary, located in Podberam, on the other side of the road from Pazin to Poreč, which was constructed in 1951.
Just south of the village, visitors can see the Mala Vrata (Small Door), which served as the entrance to the village during its earliest phase, as well as a remnant of the medieval fortress walls. Another remnant of the walls is situated to the west. To the north of Beram, on the access road, stands a large stone cross, while the Calvary, built in 1901, is located to the west.
St. Martin's Church
In Gothic-style, the parish church of Saint Martin was built in 1431; it underwent significant renovations in 1910, during which a new nave was added to the existing structure. The Glagolitic inscription on the baptismal font is evidence of the church's early origins, while the façade of the church contains an inscription documenting the renovations. Today, the church consists of two parts: the older Gothic sanctuary behind the altar and the newer nave in front of it. The older part is now used as the sanctuary, and the apse has been converted into the sacristy.
Architecture and interior design
The architecture of St. Martin's Church features a blend of Gothic and Renaissance styles. The outer wall of the entrance is adorned with four pilasters made of limestone, and between them, statues of two saints are set into the façade. The entrance is topped by a pediment supported by two columns with Corinthian capitals.
The bell tower, standing separately from the church, is a prominent feature of the village's skyline. It was constructed in 1903 on the foundations of an older tower and is about 30 meters high. The tower is built with limestone blocks arranged in a regular pattern, with decorative flowers on the cornerstones. Above this are biforia windows (double-arched windows) on all sides of the tower. It has several cornices, with the tower clock located under the second one. The top of the tower is an octagonal section on which the spire is placed. In the past, there was a larger tower attached to the church, which remained intact until the 17th century.
The sanctuary has a ribbed vault with a pointed arch. The nave has a flat beamed ceiling. The church has Gothic wall paintings from the 15th century and a late Gothic stone relief of St. Martin of Tours. The altarpiece by Mato Celestin Medović was made in the 19th century and shows Beram's connection with the Croatian territories at that time. There are also valuable silver objects and vestments from the 15th to 17th centuries in the church. In addition to some Glagolitic inscriptions in the baptistery, there are some manuscripts in Latin from the 14th and 15th centuries, a collection of sermons from the 13th century, and the richly painted missal from the 14th century.
Frescoes
The Gothic wall paintings in the older part of the church, today's chancel, date from the time when the first building was erected. This makes the paintings older than the much better-known frescoes in the church of . They were created by two different artists. The triforium wall was painted by a Friulian master of the Venetian school. The second painter designed the vault as well as the walls and is of northern Italian origin.
A Byzantine iconographic portrait of Mary and singing and musician angels in the Trecento style are still preserved on the triumphal wall. The latter originally belonged to the composition Glorification of Mary. In the paintings, the artist contrasts pale skin colors, bold robe colors, and warm and cold tones.
On the vault are the symbols of the four evangelists and red cherubim; on the walls are figures of saints, including Saint Martin. In contrast to the other artist, this artist uses balanced colors and emphasizes modeling.
Church of
The pilgrimage church of , also known as Holy Mary on the Stone (or Slate) Tablets, was constructed during the 13th century. Located approximately northeast of Beram, set in the village cemetery, the church is widely recognized for its 46 impressive frescoes, which were created by Vincent from Kastav in 1474.
Literature
Radovan Ivančević: Beram. Verlag Jugoslavija, Belgrad 1965. Translation from Serbo-Croatian by Zora Keran.
References
External links
Commons: Beram - Collection of images
"Beram". Turistička zajednica Grada Pazina [Pazin Tourist Board], April 23, 2007;
Vermo-Beram. Note di storia : istriadalmazia.it;
Pazin
Populated places in Istria County
|
4006808
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Hypoestes
|
Hypoestes
|
Hypoestes
Гіпоестес (Hypoestes) — рід тропічних рослин родини Акантові (Acanthaceae).
Трав'янисті рослини і чагарники. Ростуть в тропічних районах Африки і острова Мадагаскар.
Листки супротивні, яйцеподібні, загострені, до 7-10 см завдовжки, біля основи плавно звужені в черешок, по краях гладкі або зазубрені, покриті візерунком з плям різної форми і величини. Основний фон листя зелений або густо-фіолетовий, на ньому розкидані точки і штрихи білого, жовтого або рожевого кольору.
Квітки в голівках або напівпарасольках. Приквітки зрощені у вигляді прокривала, біля основи якого сидить 1-3 квітки.
Як декоративні кімнатні рослини ефектні листям, а також у фазі цвітіння, хоча квітки скромні. Сучасне різноманіття культурних форм походить від двох близьких видів, що ростуть на Мадагаскарі: Hypoestes phyllostachya і гіпоестес криваво-червоний (Hypoestes sanguinolenta). Рослина дуже невибаглива.
Посилання
Акантові
Роди губоцвітих
|
13532049
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pozharsky%20District
|
Pozharsky District
|
Pozharsky District is an administrative and municipal district (raion), one of the twenty-two in Primorsky Krai, Russia. It is located in the northern and northwestern parts of the krai and borders with Khabarovsk Krai in the north, Terneysky District in the east and southeast, Krasnoarmeysky District in the south, Dalnerechensky District in the southwest, and with China in the west. The area of the district is . Its administrative center is the urban locality (an urban-type settlement) of Luchegorsk. Population: The population of Luchegorsk accounts for 67.6% of the district's total population.
History
The district was established on September 14, 1939 and is named after Ivan Pozharsky, a Hero of the Soviet Union who died during the Battle of Lake Khasan in 1938.
Population
Ethnic composition (2010):
Russians – 91.6%
Ukrainians – 3.5%
Udege – 1.7%
Nanai – 0.8%
Others – 2.4%
Notable residents
Viktor Barannikov (1940–1995, born in Fedosyevka), Soviet and Russian Interior Minister 1991–1993
Pavel Sulyandziga (born 1962 in Olon), Udege indigenous rights activist
References
Notes
Sources
Districts of Primorsky Krai
States and territories established in 1939
|
35981404
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Imperial%20and%20royal%20titles%20of%20the%20Mughal%20emperors
|
Imperial and royal titles of the Mughal emperors
|
Imperial and royal titles of the Mughal emperors
The Mughal Emperors who ruled South Asia from 1526 to 1857 used titles in the Arabic, Persian and Chagatai languages. Sons of the emperors usually used the titles Shahzada and Mirza. The emperors used various titles such as Sultan, Shahanshah, Khan, Badshah, Ghazi, and various others.
Alam Panah/Jahan Panah
Prince Shah Khurram, later called the Mughal Emperor Shah Jahan, (full title: Shahenshah Al-Sultan al-'Azam wal Khaqan al-Mukarram, Malik-ul-Sultanat, Ala Hazrat Abu'l-Muzaffar Shahab ud-din Muhammad Shah Jahan I, Sahib-e-Qiran-e-Sani, Badshah-e-Ghazi Zillu'llah, Firdaus-Ashiyani, Shahenshah-E-Sultanat Ul-Hindiyyah Wal Mughaliyyah.)
[Persianized-Arabic transliterated pronunciation:
Shāhenshāh as-Sulṭān al-’A‘aẓam wa-’l-Khāqān al-Mukarram, Māliku ’s-Sulṭānāt, ‘ala’ Ḥaḍrāt ’Abū ’l-Muẓaffar Shahābu-’ddin Muḥammad Shāh Jahān, Ṣāhib-i Qirān-i Thānī, Bādshāh Ghāzī Ẓillu’llah, Firdaws Āshiyānē, Shāhenshāhe-Sulṭānātu ’l-Hindiyyah wa-’l-Mughaliyyah]
Persianized-Arabic:
شَاهَنْشَاه ٱلْسُّلْطَانُ ٱلْأَعْظَم وَٱلْخَاقَنُ ٱلْمُكَرَّمُ مَالِكُ ٱلْسُّلْطَنَات عَلَى حَضْرَات أَبو ٱلْمُظَفَّر شَهَابُ ٱلْدِّين مُحَمَّد شَاه جَهَان صَاحِبِ قِرَانِ ٱلْثَّانِي بادِشَاه غَازِى ظِلُّ ٱلله فِرْدَوس آشِيَانَه شَاهَنْشَاهِ سُلْطَنَاتُ ٱلْهِنْدِيَّه وَٱلْمُغَالِيَّه
A Persianized Arabic titles for the following:
1) Alam Panah/ Aalam Panaah or (translit.) ‘Aālam Panāh (عَالَم پَنَاه) meaning from the Arabic-Persian: "Realm/ World/ Cosmos/ Universe of Refuge/ Protection" (literary: "Protector of the Universe")
2) Jahan Panah/ Jahaan Panaah or (translit.) Jahān Panāh (جَهَان پَنَاه) meaning from the pure Persian: "Realm/ World/ Cosmos/ Universe of Refuge/ Protection" (literary: "Protector of the Universe")
This title means giver of peace (Persian: Panāh - پَنَاه) also "refuge/ protector", or the giver of refuge to the world (Persian, formerly Arabic: Alam/ pure Persian: Jahan).
Al-Sultan al-Azam
Al-Sultan al-Azam (As-Sultwaanu-’l-’A‘azwam or (translit.) As-Sulṭānu ’l-’A‘aẓam (السُّلْطَانُ ٱلْأَعْظَمُ) is a Persianized Arabic imperial title meaning from the Arabic: "The Great or Most Mighty of Authority/ Sovereign/ Dominion". "Al - أَل" is an Arabic definite article meaning 'the', while Sultan (سُلْطَان) is a Persianized Arabic title (literally meaning Authority/ Sovereign/ Dominion) for autonomous rulers since the Abbasid era of Islamic history, while Azam (أَعْظَم), another Arabic word, means "Great or Most Mighty". The title was used by the early rulers of the Mughal Empire such as Babur, Humayun, Jahangir and Shah Jahan. The sixth emperor Aurangzeb is also reported to have held the title al-Sultan al-Azam.
Badshah-e-Ghazi
Badshah-e-Ghazi/Baadshaah-e Ghaazi or (translit.) Bādshāhe-Ghāzī', literary meaning of the Perso-Arabic imperial title: "Warrior Emperor". Badshah (بادِشَاه) is a Persian title meaning "Emperor/Monarch/Ruler" (literally meaning Lord or Master of Kings), often translated as Emperor, while Ghazi (غَازِى) meant in Arabic "conqueror" or an Islamic warrior.
Sahib-e-Qiran
This imperial title means "The Lord of the Auspicious Conjunction (صَاحِبِ قِرَان)" in Persianized Arabic and refers to a ruler whose horoscope features a particular conjunction of Jupiter and Saturn, portending a reign of world-conquest and justice.
Formerly adopted from the Arabic, meaning "Companion/ Associate of (the) Conjunction [literary: apparent proximity of two heavenly bodies]" - explained in the next paragraph, whereas the Arabic words: 'ṣāḥib' - صَاحِبِ' meaning "companion/ associate" and 'qirān - قِرَان' meaning "conjunction of two heavenly bodies" is the plural of 'qarn - قَرْن' (literary meaning: 'junction - a point at which two or more things are joined').
The title has a long and varied history among Islamo-Persianate rulers, beginning with the Mongols and Mamluks and further developed under the Timurids. The Mughal emperors Shah Jahan and Akbar Shah II called themselves "Sahib-e Qiran-i Sani - (Arabic: Ṣāḥibi Qirāni Thānī/ Ath-Thānī - صَاحِبِ قِرَانِ ثَانِي\ ٱلْثَانِي)", which means "The Second Lord of Auspicious Conjunction", where "sani" is the adopted Arabic word for the cardinal "(the) second/ next" ["thānī" - ثَانِي]. The first Lord of Conjunction in this formulation is assumed to have been Alexander the Great, but it simultaneously references the progenitor of the Mughals, Timur, who was most famously described as the Sahib-e Qiran by Ibn Khaldun. Timur did not use this title himself, but the court historians of his successors routinely applied this title to him and his successors.
Shahenshah
The royal title Shahenshah (شاهنشاه) is a Persian word meaning the "Emperor" or "King of Kings".
Al-Mukarram
Al-Mukarram (ٱلْمُكَرَّمُ) meaning the Arabic title: "Honorable or Generous". Mukarram (مُکَرَّم) means 'possessor of the honorable or generous' or 'the honorable or the generous', in Urdu adopted from Arabic. The title al-Mukarram reportedly appeared on Aurangzeb's full imperial title. Sometimes, the word al-Khaqan became a prefix for al-Mukarram in the form al-Khaqan al-Mukarram/Al-Khaaqaan Al-Mukarram or (translit.) Al-Khāqānu ’l-Mukarram (أَلْخَاقَانُ ٱلْمُكَرَّمُ). Khaqan or Khagan (خَاقَان) adopted from the Mongol ancestral roots of "khan (خَان)" meaning "leader" or "prince" - "descended" was an imperial Perso-Turkic Mongol title, used by the Mughal Emperors to show descent from the Khans.
Zillullah (Ẓillu'llah)/ Zwillu'llah
Ẓillu’llah or (translit.) Zwillu’llah (ظِلُّ ٱلله) is an Arabic word-phrase meaning the Shadow or Shade of God (Allah - الله), literally "the Refuge of Allah".
Shahenshah-e-Sultanat Al-Hindiyyah
Shahenshah-e-Sultanat Al-Hindiyyah or (translit.) Shāhenshāhe-Sulṭānātu ’l-Hindiyyah شَاهَنْشَاهِ سُلْطَنَاتُ ٱلْهِنْدِيَّه وَٱلْمُغَالِيَّه) is a Persianized Arabic imperial title meaning: "Emperor of the Sultanate of India. The title Sipahsalar was usually given to high Mughal generals.
Firdaus Ashiyani
Firdaus Ashiyani/ Firdaws Aashiyaneh or Firdaws Āshiyānē (فِرْدَوس آشِيَانَه) is a Persianized Arabic imperial title meaning: "Domain of Paradise". "Firdaus – فِرْدَوس" for another word for "heaven" in Arabic, where the adopted English word form is "paradise" and the Persian "Ashiyaneh – آشِيَانَه" meaning "nest" or "domain". It was used for deceased emperors.
References
Imperial titles
Emperors of the Mughal Empire
Titles in India
|
1864488
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Dolichopoda%20insignis
|
Dolichopoda insignis
|
Dolichopoda insignis — вид прямокрилих комах родини рафідофоріди (Rhaphidophoridae). Вид є
троглодитом, тобто постійним мешканцем печер.
Поширення
Вид зустрічається у печерах на півдні Греції у печері Кутукі у горі Іміттос за 100 км на схід від Афін.
Посилання
(1969) Die Orthopteren Europas I., Series Entomologica (Ser. Entomol.) 5:1-749
Рафідофоріди
Фауна Греції
Тварини, описані 1955
|
16055012
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Oissy
|
Oissy
|
Oissy is a commune in the Somme department in Hauts-de-France in northern France.
Geography
Oissy is situated on the D156 road, some west of Amiens.
Population
Places of interest
The 17th/18th-century château. Built by François Trudaine as part of a great estate sold to the nation in 1795. Much of the grounds still exist. The entrance and the ground-floor were severely damaged in a fire in 1946. Constructed in red brick and sandstone on a rectangular plan, it has a mansard style roof. The water feature is in its original shape. The château and its domain constitute an interesting example of châteaux of the late 17th century in the region.
The church
See also
Communes of the Somme department
References
Communes of Somme (department)
|
41124457
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Dargah%2C%20Rudsar
|
Dargah, Rudsar
|
Dargah, Rudsar
Dargah (also Romanized as Dargāh) is a village in Siyarastaq Yeylaq Rural District, Rahimabad District, Rudsar County, Gilan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 76, in 19 families.
References
Populated places in Rudsar County
|
13141462
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Rety
|
Rety
|
Rety is a commune in the Pas-de-Calais department in the Hauts-de-France region of France.
Geography
Rety is a farming and light industrial village comprising 15 hamlets and Rety itself. It is situated some northeast of Boulogne, at the junction of the D232, D243 and D127 roads, by the banks of the river Slack.
Population
Places of interest
The church of St. Martin, dating from the fifteenth century.
The nineteenth century Château d'Austruy.
Traces of an old castle.
See also
Communes of the Pas-de-Calais department
References
External links
Commune official website
Website about the history of Rety
Communes of Pas-de-Calais
|
965429
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%BC%D0%B5%D1%82
|
Гуммет
|
Гуммет
Мусульманська соціал-демократична партія «Гуммет» («Хіммат») — перша в мусульманському світі партія соціал-демократичної спрямованості .
Історія
Сформована у Баку молодими азербайджанськими активістами у 1904-му році. До їх числа входили Мамед Емін Расулзаде, Султан Ефендієв, Р.Мовсумов, А. Д. Ахундов і Мамед-Гасан Гаджинський, дехто з яких мав зв'язки з російськими соціал-демократами. У 1905-му році до групи долучився Мешаді Азізбеков та Наріман Наріманов, члени РСДРП (РСДРП). Останні значно посилили лідерство партії «Гуммет», яка значно виросла у період Революції 1905—1907 років у Росії. Не обмежуючись виключно Баку, «Гуммет» розповсюдила свій вплив на провінційні райони Азербайджану й установила філії в Дагестані й Транскаспії.
З жовтня 1904 до лютого 1905 року учасники організації випустили шість номерів нелегальної газети «Гуммет» на азербайджанською мовою. У період Революції 1905—1907 років «Гуммет» брала участь в організації страйків, в роботі Бакинської ради, Союзу нафтопромислових робітників, випускала листівки. Відділення «Гуммет» були відкриті у Єлизаветполі, Джульфі, Нахічевані, Шемасі, Шуші. Тіфліське відділення «Гуммет», в якому до кінця 1905 року брали участь понад 100 чоловік, особливо відзначалось своєю політичною активністю. У 1906—1907 роках «Гуммет» видавала газети «Девет-Коч» («Заклик») — спільно з вірменською секцією БК РСДРП, потім «Тюкамюль» («Еволюція») і «Йолдаш» («Товариш»), а також опублікувала програму РСДРП азербайджанською мовою.
Коли російський уряд вдався до жорстких репресій в середині 1907-го року, «Гуммет» втратила своїх послідовників так само швидко, як вона їх набувала. Деякі з її лідерів були заарештовані, а інші врятувались втечею до Ірану, й до кінця року «Гуммет» втратила організованість.
Після лютневої революції, 3 березня 1917 року, партія «Гуммет» була відновлена Нарімановим й Азізбековим. В районах Баку та інших містах Азербайджану було створено відділення й групи «Гуммет». В червні 1917 був обраний новий комітет «Гуммет» під головуванням Нарімана Наріманова.
З 3 (16) липня 1917 виходила газета «Гуммет». «Гуммет» була представлена разом з Бакинською партійною організацією на VI з'їзді РСДРП(б).
Однак, у зв'язку з конкуренцією з партією «Мусават», їй не вдалось повернути своїх прибічників.
Після поразки Бакинської комуни в Баку і встановлення влади Азербайджанської Демократичної Республіки частина членів «Гуммет» поїхала до Астрахані, частина перейшла у підпілля. Члени «Гуммет» — меншовики увійшли до парламенту Азербайджанської Демократичної Республіки, утворивши соціалістичну фракцію.
11 лютого 1920 року «Гуммет», бакинська організація РКП(б) й організація «Адалят» об'єднались у Азербайджанську комуністичну партію. У квітні 1920 члени «Гуммет» вітали встановлення радянської влади в Азербайджані.
Примітки
Література
Тадеуш Свєнтоховський, Brian C. Collins, Historical dictionary of Azerbaijan, http://books.google.com/books?id=yjIZ6ymyNO8C , видавництво Scarecrow Press-1999, стор. 60, ISBN 0-8108-3550-9
Р.Векілов, Історія виникнення Азербайджанської Республіки
Колишні політичні партії Азербайджану
Соціалістичні партії Азербайджану
Соціал-демократичні партії
|
1279835
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0
|
Марчевана
|
Марчевана — елемент тимчасового дерев'яного кріплення, затяжка у крівлі вибою гірничої виробки.
Є загостреною товстою дошкою (товщиною 40—80 мм), що забивається похило за лонгарини по ходу розроблення вибою в нестійких породах. Влаштування марчеван запобігає можливості вивалу породи з відкритої у просторі виробки.
Посилання
Строительный словарь —
Гірниче кріплення
Гірнича термінологія
|
2120459
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Juglans%20pistaciformis
|
Juglans pistaciformis
|
Juglans pistaciformis — вид квіткових рослин родини горіхові (Juglandaceae).
Примітки
pistaciformis
|
249183
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Ludlow%20Massacre
|
Ludlow Massacre
|
Ludlow Massacre
The Ludlow Massacre was a mass killing perpetrated by anti-striker militia during the Colorado Coalfield War. Soldiers from the Colorado National Guard and private guards employed by Colorado Fuel and Iron Company (CF&I) attacked a tent colony of roughly 1,200 striking coal miners and their families in Ludlow, Colorado, on April 20, 1914. Approximately 21 people, including miners' wives and children, were killed. John D. Rockefeller Jr., a part-owner of CF&I who had recently appeared before a United States congressional hearing on the strikes, was widely blamed for having orchestrated the massacre.
The massacre was the seminal event of the 1913–1914 Colorado Coalfield War, which began with a general United Mine Workers of America strike against poor labor conditions in CF&I's southern Colorado coal mines. The strike was organized by miners working for the Rocky Mountain Fuel Company and Victor-American Fuel Company. Ludlow was the deadliest single incident during the Colorado Coalfield War and spurred a ten-day period of heightened violence throughout Colorado. In retaliation for the massacre at Ludlow, bands of armed miners attacked dozens of anti-union establishments, destroying property and engaging in several skirmishes with the Colorado National Guard along a front from Trinidad to Louisville. From the strike's beginning in September 1913 to intervention by federal soldiers under President Woodrow Wilson's orders on April 29, 1914, an estimated 69 to 199 people were killed during the strike. Historian Thomas G. Andrews declared it the "deadliest strike in the history of the United States."
The Ludlow Massacre was a watershed moment in American labor relations. Socialist historian Howard Zinn described it as "the culminating act of perhaps the most violent struggle between corporate power and laboring men in American history". Congress responded to public outrage by directing the House Committee on Mines and Mining to investigate the events. Its report, published in 1915, was influential in promoting child labor laws and an eight-hour work day. The Ludlow townsite and the adjacent location of the tent colony, northwest of Trinidad, Colorado, is now a ghost town. The massacre site is owned by the United Mine Workers of America, which erected a granite monument in memory of those who died that day. The Ludlow tent colony site was designated a National Historic Landmark on January 16, 2009, and dedicated on June 28, 2009. Subsequent investigations immediately following the massacre and modern archeological efforts largely support some of the strikers' accounts of the event.
Background
Areas of the Rocky Mountains have veins of coal close to the surface, providing significant and relatively accessible reserves. In 1867 these coal deposits caught the attention of William Jackson Palmer, then leading a survey team planning the route of the Kansas Pacific Railway. The rapid expansion of rail transport in the United States made coal a highly valued commodity, and it was rapidly commercialized.
At its peak in 1910, the coal mining industry of Colorado employed 15,864 people, 10% of jobs in the state. Colorado's coal industry was dominated by a handful of operators. Colorado Fuel and Iron was the largest coal operator in the west and one of the nation's most powerful corporations, at one point employing 7,050 people and controlling of coal land. John D. Rockefeller purchased a controlling stake in the Colorado Fuel & Iron Company in 1902, and nine years later he turned over his controlling interest in the company to his son, John D. Rockefeller Jr., who managed the company from his offices at 26 Broadway in New York.
Mining was dangerous and difficult work. Colliers in Colorado were constantly threatened by explosions, suffocation, and collapsing mine walls. In 1912 the death rate in Colorado's mines was 7.06 per 1,000 employees, compared to a national rate of 3.15. In 1914 the United States House Committee on Mines and Mining reported:
Colorado has good mining laws and such that ought to afford protection to the miners as to safety in the mine if they were enforced, yet in this State the percentage of fatalities is larger than any other, showing there is undoubtedly something wrong in reference to the management of its coal mines.
Miners were generally paid according to tonnage of coal produced, while so-called "dead work", such as shoring up unstable roofs, was often unpaid. The tonnage system drove many poor and ambitious colliers to gamble with their lives by neglecting precautions and taking on risk, with consequences that were often fatal. Between 1884 and 1912 mining accidents claimed the lives of more than 1,700 in Colorado. In 1913 alone 110 men died in mine-related accidents.
Colliers had little opportunity to air their grievances. Many resided in company towns, in which all land, real estate, and amenities were owned by the mine operator, and which were expressly designed to inculcate loyalty and squelch dissent. Welfare capitalists believed that anger and unrest among the workers could be placated by raising colliers' standard of living, while subsuming it under company management. Company towns indeed brought tangible improvements to many colliers' lives, including larger houses, better medical care, and broader access to education. But owning the towns gave companies considerable control over all aspects of workers' lives, and they did not always use this power to augment public welfare. Historian Philip S. Foner has described company towns as "feudal domain[s], with the company acting as lord and master. ... The 'law' consisted of the company rules. Curfews were imposed. Company guards—brutal thugs armed with machine guns and rifles loaded with soft-point bullets—would not admit any 'suspicious' stranger into the camp and would not permit any miner to leave." Miners who came into conflict with the company were often summarily evicted from their homes.
Frustrated by working conditions they found unsafe and unjust, colliers increasingly turned to unions. Nationwide, organized mines boasted 40% fewer fatalities than nonunion mines. Colorado miners repeatedly attempted to unionize after the state's first strike in 1883. The Western Federation of Miners organized primarily hard-rock miners in the gold and silver camps during the 1890s.
Beginning in 1900, the United Mine Workers of America began organizing coal miners in the western states, including southern Colorado. The union decided to focus on the Colorado Fuel & Iron Company because of its harsh management tactics under the conservative and distant Rockefellers and other investors. To break or prevent strikes, the coal companies hired strike breakers, mainly from Mexico and southern and eastern Europe. The Colorado Fuel & Iron Company mixed immigrants of different nationalities in the mines to discourage communication that might lead to organization.
Strike
Despite attempts to suppress union activity, the United Mine Workers of America secretly continued its unionization efforts in the years leading up to 1913. Eventually, the union presented a list of seven demands:
Recognition of the union as bargaining agent
Compensation for digging coal at a ton rate based on 2,000 pounds (previous ton rates were of long tons of 2,200 pounds)
Enforcement of the eight-hour work-day law
Payment for "dead work" (laying track, timbering, handling impurities, etc.)
Weight checkmen elected by the workers (to keep company weightmen honest)
Right to use any store, and to choose their boarding houses and doctors
Strict enforcement of Colorado's laws (such as mine safety rules, abolition of scrip), and an end to the company guard system
The major coal companies rejected the demands. In September 1913, the United Mine Workers of America called a strike. Those who went on strike were evicted from their company homes and moved to tent villages prepared by the union. The tents were built on wood platforms and furnished with cast-iron stoves on land the union had leased in preparation for a strike.
When leasing the sites, the union had selected locations near the mouths of canyons that led to the coal camps in order to block any strikebreakers' traffic. The company hired the Baldwin–Felts Detective Agency to protect the new workers and harass the strikers.
Baldwin–Felts had a reputation for aggressive strike breaking. Agents shone searchlights on the tent villages at night and fired bullets into the tents at random, occasionally killing and maiming people. They used an improvised armored car, mounted with a machine gun the union called the "Death Special", to patrol the camp's perimeters. The steel-covered car was built at the Colorado Fuel & Iron Company plant in Pueblo, Colorado, from the chassis of a large touring sedan. Confrontations between striking miners and working miners, whom the union called scabs, sometimes resulted in deaths. Frequent sniper attacks on the tent colonies drove the miners to dig pits beneath the tents to hide in. Armed battles also occurred between (mostly Greek) strikers and sheriffs recently deputized to suppress the strike: this was the Colorado Coalfield War.
As strike-related violence mounted, Colorado governor Elias M. Ammons called in the Colorado National Guard on October 28. At first, the Guard's appearance calmed the situation, but the Guard leaders' sympathies lay with company management. Guard Adjutant-General John Chase, who had served during the violent Cripple Creek strike 10 years earlier, imposed a harsh regime. On March 10, 1914, a replacement worker's body was found on the railroad tracks near Forbes, Colorado. The National Guard said the strikers had murdered the man. In retaliation, Chase ordered the Forbes tent colony destroyed. The attack was launched while the residents were attending a funeral of two infants who had died a few days earlier. Photographer Lou Dold witnessed the attack, and his images of the destruction often appear in accounts of the strike.
The strikers persevered until the spring of 1914. By then, according to historian Anthony DeStefanis, the National Guard had largely broken the strike by helping the mine operators bring in non-union workers. The state had also run out of money to maintain the Guard, and Ammons decided to recall them. He and the mining companies, fearing a breakdown in order, left one company of Guardsmen in southern Colorado. They formed a new company called "Troop A", which consisted largely of Colorado Fuel & Iron Company mine camp guards and mine guards hired by Baldwin–Felts, who were given National Guard uniforms.
Massacre
On the morning of April 20, the day after some in the tent colony celebrated Orthodox Easter, three Guardsmen appeared at the camp ordering the release of a man they claimed was being held against his will. The camp leader, Louis Tikas, left to meet with Major Patrick J. Hamrock at the train station in Ludlow village, from the colony. While this meeting was progressing, two militias installed a machine gun on a ridge near the camp and took positions along a rail route about half a mile south of Ludlow. Simultaneously, armed Greek miners began flanking to an arroyo. When two of the militias' dynamite explosions – detonated to draw support from the National Guard units at Berwind and Cedar Hill – alerted the Ludlow tent colony, the miners took up positions at the bottom of the hill. When the militia opened fire, hundreds of miners and their families ran for cover.
The fighting raged for the entire day. The militia was reinforced by non-uniformed mine guards later in the afternoon. At dusk a passing freight train stopped on the tracks in front of the Guards' machine-gun placements, allowing many of the miners and their families to escape to an outcrop of hills to the east called the Black Hills. By 7 p.m., the camp was in flames, and the militia descended on it and began to search and loot it. Tikas had remained in the camp the entire day and was still there when the fire started. He and two other men were captured by the militia. Tikas and Lt. Karl Linderfelt, commander of one of two Guard companies, had confronted each other several times in the previous months. While two militiamen held Tikas, Linderfelt broke a rifle butt over his head. Tikas and the other two captured miners were later found shot dead. Tikas had been shot in the back. Their bodies lay along the Colorado and Southern Railway tracks for three days in full view of passing trains. The militia officers refused to allow them to be moved until a local of a railway union demanded they be taken away for burial.
During the battle, four women and 11 children hid in a pit beneath one tent, where they were trapped when the tent above them was set on fire. Two of the women and all the children suffocated. These deaths became a rallying cry for the United Mine Workers of America, who called the incident the Ludlow Massacre.
Julia May Courtney reported different numbers in her contemporaneous article "Remember Ludlow!" for the magazine Mother Earth. She said that, in addition to men who were killed, a total of 55 women and children had died in the massacre. According to her account, the militia:
Some reports say a second machine gun was brought in to support the estimated 200 Guardsmen who participated in the engagement, and that a Colorado and Southern train's operators purposely put their engine between a machine gun and the strikers as a shield against National Guard fire.
A board of Colorado military officers described the events as beginning with the killing of Tikas and other strikers in custody, with gunfire largely emanating from the southwestern corner of the Ludlow Colony. Guardsmen stationed on "Water Tank Hill"—the name for the machine gun position—fired into the camp. The Guardsmen reported having seen women and children withdrawing the morning before the battle and said they thought the strikers would not have begun firing if they had women still with them. The board's official report commended the "truly heroic behavior" of Linderfelt, the guardsmen, and the militia during the battle and blamed the strikers for any civilian casualties during the engagement, despite those killed being family members of the strikers. The report also blamed the looting that occurred afterward on "Troop 'A'", a unit composed largely of non-uniformed mine guards who had been integrated into the Guard.
In addition to the miners and their family members, three regular members of the National Guard and one other militiaman were reported killed in the day's fighting by contemporary accounts. However, modern historians assert that only one of the militia's number, a private named Martin of the National Guard, was killed. Martin was fatally shot in the neck, presumably by strikers.
Aftermath
In the aftermath of the massacre came the Ten Day War, part of the wider Colorado Coalfield War. As news of the deaths of women and children spread, the leaders of organized labor issued a call to arms. They urged union members to get "all the arms and ammunition legally available". Subsequently, the coal miners began a large-scale guerrilla war against the mine guards and facilities throughout Colorado's southern coalfields. In the town of Trinidad, the United Mine Workers of America openly and officially distributed arms and ammunition to strikers at union headquarters.
Over the next ten days, 700 to 1,000 strikers "attacked mine after mine, driving off or killing the guards and setting fire to the buildings." At least 50 people, including those at Ludlow, were killed during the ten days of fighting between the guards and miners. Hundreds of state militia reinforcements were rushed to the coalfields to regain control of the situation. The fighting ended only after President Woodrow Wilson sent in federal troops. The troops disarmed both sides, displacing and often arresting the militia in the process. The Colorado Coalfield War produced a total death toll of approximately 75.
The United Mine Workers of America finally ran out of money, and called off the strike on December 10, 1914. In the end, the strikers' demands were not met, the union did not obtain recognition, and many striking workers were replaced. 408 strikers were arrested, 332 of whom were indicted for murder.
Of those present at Ludlow during the massacre, only John R. Lawson, leader of the strike, was convicted of murder, and the Colorado Supreme Court eventually overturned the conviction. Twenty-two National Guardsmen, including 10 officers, were court-martialed. While Linderfelt was found responsible for the deaths of Tikas and other strikers that exhibited execution-style injuries, he and all others were acquitted.
An Episcopalian minister, Reverend John O. Ferris, pastored Trinity Church in Trinidad and another church in Aguilar. He was one of the few pastors in Trinidad permitted to search and provide Christian burials to the deceased victims of the Ludlow Massacre.
Victims
Legacy
The massacre sparked nationwide reproach for the Rockefellers, especially in New York, where protesters demonstrated outside of the Rockefeller building in New York City. Protesters led by Ferrer Center anarchists Alexander Berkman and Carlo Tresca followed when Rockefeller Jr. fled upstate to the family estate near Tarrytown. In early July, a failed bomb plot on the Tarrytown estate ended with a dynamite explosion in East Harlem and three dead anarchists. The New York City Police Department inaugurated its bomb squad within a month. Bomb plots continued throughout the rest of the year.
Although the UMWA failed to win recognition from the company, the strike had a lasting effect both on conditions at the Colorado mines and on labor relations nationally. John D. Rockefeller Jr. engaged W. L. Mackenzie King, a labor relations expert and future Canadian Prime Minister, to help him develop reforms for the mines and towns. Improvements included paved roads and recreational facilities, as well as worker representation on committees dealing with working conditions, safety, health, and recreation. He prohibited discrimination against workers who had belonged to unions and ordered the establishment of a company union. The miners voted to accept the Rockefeller plan.
Rockefeller Jr. also brought in pioneer public relations expert Ivy Lee, who warned that the Rockefellers were losing public support and developed a strategy that Rockefeller followed to repair it. Rockefeller had to overcome his shyness, go to Colorado to meet the miners and their families, inspect the homes and the factories, attend social events, and listen closely to the grievances. This was novel advice, and attracted widespread media attention. The Rockefellers were able both to resolve the conflict, and present a more humanized version of their leaders.
Over time, Ludlow has assumed "a striking centrality in the interpretation of the nation's history developed by several of the most important left-leaning thinkers of the 20th century." Historian Howard Zinn wrote his master's thesis and several book chapters on Ludlow. George McGovern wrote his doctoral dissertation on the subject. In 1972, the same year as his U.S. presidential campaign, he published this dissertation with the help of historian Leonard Guttridge under the title The Great Coalfield War.
A United States Commission on Industrial Relations (CIR), headed by labor lawyer Frank Walsh, conducted hearings in Washington, DC, collecting information and taking testimony from all the principals, including Rockefeller Sr., who testified that, even after knowing that guards in his pay had committed atrocities against the strikers, he "would have taken no action" to prevent his hirelings from attacking them. The commission's report endorsed many of the reforms the unions sought, and provided support for bills establishing a national eight-hour workday and a ban on child labor.
The last survivor of the Ludlow Massacre, Ermenia "Marie" Padilla Daley, was 3 months old during the event. Her father was a miner and she was born in the camp. Her mother took her and her siblings away as violence escalated; they traveled by train to Trinidad, Colorado. The evacuation resulted in the family having to split up afterward. Daley was cared for by various families and also placed for a time in orphanages in Pueblo and Denver. She worked as a housekeeper, then married a consultant whose work allowed them to travel the world. Daley died on March 14, 2019, at age 105.
Representation in other media
Several popular songs have been written and recorded about the events at Ludlow. Among them are American folk singer Woody Guthrie's "Ludlow Massacre", Red Dirt country singer Jason Boland's "Ludlow", and Irish musician Andy Irvine's "The Monument (Lest We Forget)".
Upton Sinclair's novel King Coal is loosely based on the origin and aftermath of the Ludlow Massacre. Thomas Pynchon's 2006 novel Against the Day contains a chapter on the massacre.
American writer and Colorado Poet Laureate David Mason wrote what he calls a verse-novel, Ludlow (2007), inspired by the labor dispute. Composer Lori Laitman's opera Ludlow is based on Mason's book. The University of Colorado's New Opera Works presented Act I of the opera in June 2012, directed by Beth Greenberg.
Commemorations
Memorial
In 1916, the United Mine Workers of America bought the site of the Ludlow tent colony. Two years later, they erected the Ludlow Monument to commemorate those who died during the strike. It was fabricated by the Jones Brothers Company of Barre, Vermont using local granite and was commissioned by Sam Falsetto, president of the United Mine Workers of Trinidad, Colorado. The Springfield Granite Company served as the contractor. The monument was damaged in May 2003 by unknown vandals. The repaired monument was unveiled on June 5, 2005, with slightly altered faces on the statues.
National Historic Landmark
The tent colony site was listed on the National Register of Historic Places in 1985, was designated a U.S. National Historic Landmark in 2009. Although the area continued to be occupied by mine workers and their families after the events of May 1914, they relocated, leaving the original encampment site relatively undisturbed. The site is consequently one of the best-preserved archaeological remains of such an encampment, and the monument is one of the earliest to commemorate a labor action of this type. The site is the first of its kind to be investigated by archeologists.
On May 7, 2003, vandals attacked the monument cutting off the solid granite/marble head of the male figure and the arm of the female figure. The missing parts were never recovered but replaced in 2005 with funding from private donations.
Centennial
On April 19, 2013, Colorado Governor John Hickenlooper signed an executive order to create the Ludlow Centennial Commemoration Commission. The group worked to develop programming in the state, such as lectures and exhibits, to commemorate the Ludlow workers' struggle and raise awareness of the massacre. It worked with Colorado museums, historical societies, churches and art galleries, and supplied programming in 2014.
Historical investigation
Archaeology
In 1996, the 1913–1914 Colorado Coalfield War Project began under the leadership of Randall H. McGuire of Binghamton University, Dean Saitta of University of Denver, and Philip Duke of Fort Lewis College, who later formed the Ludlow Collective. Their team conducted excavations of the territory of the former tent colony and surrounding areas.
Gallery
See also
Coal Wars
Colorado Labor Wars
Columbine Mine Massacre of 1927
Labor history of the United States
Labor movement
Labor unions
Labor unions in the United States
List of battles fought in Colorado
List of incidents of civil unrest in the United States
List of massacres in the United States
List of worker deaths in United States labor disputes
Ludlow Massacre (song)
Mary Thomas O'Neal
Union violence
References
Further reading
Adams, G., The Age of Industrial Violence, 1910–1915: The Activities and Findings of the U.S. Commission on Industrial Relations. Columbia University Press, New York, 1966.
Alhadef, Tammy. "Last Survivor of Ludlow Massacre Dies at 94." Pueblo Chieftain. July 6, 2007.
Andrews, Thomas G. Killing for Coal: America’s Deadliest Labor War. (Harvard University Press, 2008), focus on Ludlow
Beshoar, Barron B., Out of the Depths: The Story of John R. Lawson, a Labor Leader. Colorado Historical Commission and Denver Trades and Labor Assembly, Denver, 1957.
Boughton, Major Edward J., Capt. William C. Danks, and Capt. Philip S. Van Cise, Ludlow: Being the Report of the Special Board of Officers Appointed by the Governorsas A of Colorado to Investigate and Determine the Facts with Reference to the Armed Conflict Between the Colorado National Guard and Certain Persons Engaged in the Coal Mining Strike at Ludlow, Colo., April 20, 1914.
Chernow, R., Titan: The Life of John D. Rockefeller Sr., Random House, New York, 1998.
Clyne, R., Coal People: Life in Southern Colorado's Company Towns, 1890–1930. Colorado Historical Society, Denver, 1999.
CoalThe Kingdom Below, Trinidad Printing, Trinidad, Colorado, 1992
Cronin, W., G. Miles, and J. Gitlin, Becoming West: Toward a New Meaning for Western History, Under an Open Sky: Rethinking America's Western Past, edited by W. Cronin, G. Miles, and J. Gitlin, W.W. Norton and Company, New York, 1992.
DeStefanis, Anthony, "Violence and the Colorado National Guard: Masculinity, Race, Class, and Identity in the 1913–1914 Southern Colorado Coal Strike" in Mining Women: Gender in the Development of a Global Industry, 1670 to the Present, Laurie Mercier and Jaclyn Gier, eds. (New York: Palgrave Macmillan, 2010), 195–212
DeStefanis, Anthony, "The Road to Ludlow: Breaking the 1913–14 Southern Colorado Coal Strike," Journal of the Historical Society, 12 no. 2 (September 2012): 341–390.
Downing, Sybil, Fire in the Hole. University Press of Colorado, Niwot, Colorado, 1996.
Farrar, Frederick, Papers of the Colorado Attorney General, Western History/Genealogy Department, Denver Public Library, including Testimony by Capt. Philip S. Van Cise in the Transcript of the Court of Inquiry Ordered by Gov. Carlson in 1915.
Foote, K., Shadowed Ground: America's Landscapes of Violence and Tragedy. University of Texas Press, Austin, 1997.
Fox, M., United We Stand: The United Mine Workers of America, 1890–1990. International Union, United Mine Workers of America, Washington, 1990.
Gitelman, H., Legacy of the Ludlow Massacre: A Chapter in American Industrial Relations. University of Pennsylvania Press, Philadelphia, 1988.
Long, Priscilla. Where the Sun Never Shines: A History of America's Bloody Coal Industry. Paragon House, New York, 1989.
Mahan, Bill, "The Ludlow Massacre: An Audio History. Water Tank Hill Productions, 1994.
Margolis, Eric, Western Coal Mining as a Way of Life: An Oral History of the Colorado Coal Miners to 1914. Journal of the West 24(3), 1985.
online
McGuire, R. and P. Reckner, The Unromantic West: Labor, Capital, and Struggle. Paper presented at the annual meeting of the Society for Historical Archaeology, Salt Lake City, 1998.
Memorial Day at Ludlow, United Mine Workers Journal, June 6, 1918.
Nankivell, Major John H., History of the Military Organizations of the State of Colorado 1860–1935, Infantry U.S. Army (Senior Instructor, Colorado National Guard), obtained from the Colorado Historical Society, 1935.
Norwood, Stephen H.; Strikebreaking & Intimidation: Mercenaries and Masculinity in Twentieth-Century America. University of North Carolina Press. 2002.
Papanikolas, Zeese, Buried Unsung: Louis Tikas and the Ludlow Massacre. University of Utah Press, Salt Lake City, 1982.
Roth, L., Company Towns in the Western United States, The Company Town: Architecture and Society in the Early Industrial Age, edited by John S. Garner. Oxford University Press, New York, 1992.
Saitta, D., R. McGuire, and P. Duke, Working and Striking in Southern Colorado, 1913–1914. Presented at the Society for Historical Archaeology annual meeting, Salt Lake City, 1999
Saitta, D., M. Walker, and P. Reckner, Battlefields of Class Conflict: Ludlow then and now, Journal of Conflict Archaeology 1, 2005.
Scamehorn, H. Lee, Mill & Mine: The CF&I in the Twentieth Century. University of Nebraska Press, Lincoln, 1992.
Seligman, E., Colorado's Civil War and Its Lessons. Leslie's Illustrated Weekly Newspaper, November 5, 1914.
Sinclair, Upton, King Coal. The MacMillan Company, New York, 1917.
Sunieseri, A., The Ludlow Massacre: A Study in the Mis-Employment of the National Guard. Salvadore Books, Waterloo, Iowa, 1972.
The Coal War. Colorado Associated University Press, Boulder, 1976.
The Crisis in Colorado. The Annalist, May 4, 1914.
Transcript of the Court Martial of Sgt. P.M. Cullen and Privates Mason and Pacheco, among others, Testimony of Lt. K.M. Linderfelt, Sgt. P. Cullen, and Ray W. Benedict, State of Colorado Archives.
Transcript from the Court Martial of Capt. Edwin F. Carson, Testimony of Sgt. Cullen, State of Colorado Archives.
The Denver Post: May 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 22, 24, 26, 28, and 30 and June 3, 1914
The Trinidad Free Press: April 24 and 29, 1914, and May 9, 1914
United Mine Workers of America, An Answer to 'The Report of the Commanding General to the Governor for the Use of the Congressional Committee on the Military Occupation of the Coal Strike Zone by the Colorado National Guard during 1913–1914, State of Colorado Archives
Vol VII
Vol. VIII
Vol. IX
Vallejo, M. E., Recollections of the Colorado Coal Strike, 1913–1914, La Gente: Hispano History and Life in Colorado, edited by V. De Baca. Colorado Historical Society, Denver, 1998.
Walker, M., The Ludlow Massacre: Labor Struggle and Historical Memory in Southern Colorado. Paper presented at the North American Labor History Conference, Detroit, Michigan, 1999.
Yellen, S., American Labor Struggles. Harcourt, Brace and Company, New York, 1936.
Zinn, H., The Politics of History: With a New Introduction. University of Illinois Press, 1990.
Zinn, H., Dana Frank, and Robin D. G. Kelley, Three Strikes: The Fighting Spirit of Labor's Last Century
External links
The Steelworks Center of the West and the Colorado Fuel & Iron Company Archives.
The World Socialist Web Site A four-part series on the history of the massacre and its place in the history of the American working class.
The Colorado Coal Field War Project An account of the strike and the assault by the Colorado State National Guard, published by University of Denver's Anthropology department.
Phelps-Dodge Mine explosion, 1913. During the time of the Colorado Coalfields Strike (which included Ludlow) this mine in New Mexico exploded, killing 263 men, the second deadliest mine disaster in US history. It was owned by Rockefeller-in-law M. Hartley-Dodge, owner of Remington Arms.The Ghosts of Dawson New Mexico, p. 2
Ludlow Massacre – Historical Background Background material prepared by the Colorado Bar for the 2003 Colorado Mock Trial program
Ludlow Massacre Archive at marxists.org
The Ludlow Massacre on libcom.org
The lyrics to Woodie Guthrie's "Ludlow Massacre" are here The Ludlow Massacre (Woody Guthrie) and the lyrics to Guthrie's closely related song about copper miners in Calumet, Michigan, "1913 Massacre", are here. 1913 Massacre
The Virtual Oral/Aural History Archive Audio of an interview with Ludlow survivor Mary Thomas O'Neal in 1974.
Historian Howard Zinn on the Ludlow Massacre
Caleb Crain, "There Was Blood: The Ludlow Massacre Revisited," The New Yorker January 19, 2009.
Caleb Crain, "Notebook: The Ludlow Massacre Revisited," an annotated bibliography to the preceding article
Interview with David Hawkins, nephew of Ludlow Massacre miners' lawyer, Horace Hawkins
Hundredth Anniversary of the Ludlow Massacre , historian Jonathan Rees and author Jeff Biggers, The Real News, 2014.04.20
The Ludlow Massacre Still Matters. The New Yorker, April 18, 2014.
1914 in Colorado
1914 labor disputes and strikes
1918 establishments in Colorado
1918 sculptures
April 1914 events
Archaeological sites in Colorado
Battles in Colorado
Ludlow
Coal Wars
Colorado Mining Boom
Colorado National Guard
Granite sculptures in Colorado
Greek-American history
Labor disputes in Colorado
Labor disputes led by the United Mine Workers of America
Labor monuments and memorials
Las Animas County, Colorado
Law enforcement operations in the United States
Mass murder in Colorado
Mass murder in the United States
Massacres in 1914
Massacres in the United States
Military history of Colorado
Monuments and memorials in Colorado
National Historic Landmarks in Colorado
National Register of Historic Places in Colorado
Outdoor sculptures in Colorado
Political repression in the United States
Massacres of protesters in North America
Riots and civil disorder in Colorado
Rockefeller family
United Mine Workers of America
Vandalized works of art in the United States
United States military killing of American civilians
Anti-union violence
Events that led to courts-martial
|
1648614
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0%20%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0
|
Перепоховання Тараса Шевченка
|
Перепоховання Тараса Шевченка відбулося року на Чернечій горі у Каневі.
Хвороба і смерть
Останні роки свого життя Тарас Шевченко страждав від ревматизму, яким захворів вперше 1847 року, перебуваючи у засланні в Орській фортеці. З 1860 року за свідченнями Олександра Лазаревського поет страждав на болі у, спричинені ускладненнями після застуди.
Зі спогадів Лазаревського Шевченко перебував вже у тяжкому стані, про що засвідчував лікар:
Останню ніч Шевченко майже не спав через біль у грудях. Близько 5 ранку , випивши чашку чаю, він побажав спуститися з другого поверху своєї квартири на перший, у якому розміщувалась його майстерня. Спустившись униз, поет впав і помер. У лікарському свідоцтві про смерть за підписом доктора Едуарда Барі зазначено:
Похорони
Протягом трьох днів після смерті тіло Тараса Шевченка перебувало у церкві Академії мистецтв. Труну з тілом поета на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли студенти.
Шлях в Україну
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.
У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
Перепоховання
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
згадував Григорій Честахівський.
Річниці
У 2011 році виповнилося 150 років від дня перепоховання Кобзаря. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2011 № 3126-VI зобов'язано відзначити цю подію на державному рівні.
Національний банк України з цієї нагоди випустив ювілейну монету.
Примітки
Посилання
Жадько, В. Київська земля - Тарасова колиска. — Київ, 2017. — 640 с.
КЛІНІЧНИЙ ДІАГНОЗ ХВОРОБИ І ПРИЧИНА СМЕРТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
СМЕРТЬ І ПОХОРОН
Тарас Шевченко
|
2356809
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%BC%D0%B0%D1%85%20II
|
Антімах II
|
Антімах II Нікефор (Переможний) (*д/н — †бл. 155 до н. е.) — 2-й Індо-грецький цар у 160 до н. е.—155 до н. е.
Життєпис
Походив з династії Євтідемідів. Стосовно його батьків є різні версії: за одними був сином Аполлодота I, індо-грецького царя, або Антімаха I, греко-бактрійського царя. Втім більшість вчених більш правдоподібним вважають його батьком останнього.
Напевне, після смерті батька приблизно 160 року до н. е. став правителем у південній Арахозії та, можливо, в Дрангіані. В результаті поразок Аполлодота I від Деметрія II вирішив втрутитися в боротьбу за Індо-грецьке царство, або Антімаха II посунуто з його земель військами Євкратида I.
Зрештою приблизно 160 року до н. е. здолав Аполлодота I, захопивши південні землі Індо-грецького царства, десь в гирлі річки Інд (в часному сінді), а також, напевне, в західній частині Гуджарату. Але до 155 року до н. е. вимушений був боротися з Деметрієм II. Близько 155 року до н. е. зазнав остаточної поразки від Менандра I.
Перебіг війн за владу над Гандхарою та Сіндом невідомий. Є версія, що Антімах II зумів заволодіти більшою частиною Індо-Греції. Відомий карбуванням двомовних монет з зображенням Ніки. Саме прізвисько цього царя, ймовірно, свідчить про успішні війни з Деметрієм II. Разом з тим достеменно знано, що Менандр I, син останнього, зумів перемогти та повалити Антімаха II.
Джерела
Tarn, William Woodthorpe (1966). The Greeks in Bactria and India (3rd ed.). Cambridge: Cambridge University Press.
Sylloge Nummorum Graecorum 9", American Numismatic Society, New York, 1997
Індо-грецькі царі
Євтидеміди
|
1515911
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tosa%20school
|
Tosa school
|
Tosa school
of Japanese painting was founded in the early Muromachi period (14th–15th centuries), and was devoted to yamato-e, paintings specializing in subject matter and techniques derived from ancient Japanese art, as opposed to schools influenced by Chinese art, notably the Kanō school (狩野派). Tosa school paintings are characterised by "areas of flat opaque colour enclosed by simple outlines, where drawing is precise and conventional", with many narrative subjects from Japanese literature and history. However, by the 17th century both Tosa and Kanō artists broadened their range, and the distinction between these and other schools became less clear.
The origins of this school of painting can be traced to (fl. first half 15th century),
The earliest documentary evidence for an artist using the name Tosa are two early 15th-century references to a man named Fujiwara Yukihiro (藤原 行広) (fl. 1406–1434) who was also known as Tosa Shōgen (土佐 将監), a title derived from his position as governor of Tosa Province. Yukihiro's activity as a painter is known primarily from an inscription on illustrated handscrolls of the Stories of the Origin of Yūzū Nembutsu (融通念仏縁起); 1414, Seiryōji (清涼寺), Kyoto.
A bloodline descent from Yukimitsu to Mitsunobu (father-son?) is speculated, but the family document lacks records covering that period. Mitsunobu's daughter married Kanō Motonobu, head of the Kanō school, which increased the tendency of Kanō artists, already using two distinct styles, to work in a Tosa style when occasion demanded. The surviving paintings that can be attributed to Mitsunobu show less quality than his reputation in historical sources would suggest, but many fine works remain from Mitsunobu's hand. Although he painted both Buddhist paintings and portraits in addition to the standard repertoire of courtly themes, he is best known for his illustrated handscrolls, emaki (絵巻), such as The Legends of Kiyomizu-dera (清水寺縁起).
The Tosa school's art tradition was passed from Mitsunobu to (1496 – ) under whom the fortunes of the school began to decline, then to , but Mitsumochi perished in battle in 1569 causing the family to lose their position as head of the painting bureau (edokoro-azukari). The headship of the school passed to (1539–1613), whose relationship with his predecessors is uncertain.
Mitsuyoshi eventually left the capital and his post and settled in the city of Sakai (堺), a port city near Osaka, where he sold paintings to the local townspeople. Mitsumochi also moved away from the traditional Tosa themes to specialize in bird-and-flower paintings. During this period, the stewardship of the imperial painting bureau passed from the Tosa school into the hands of Kanō school painters.
Mitsuyoshi's son, Mitsunori (光則) (1583–1638) continued to live and work in Sakai, painting for townsmen, until 1634 when he moved to the capital with his eldest son, Mitsuoki (光起) (1617–1691) at the invitation of Emperor Go-Mizunoo, where Mitsunori began painting ceremonial fans for the court. Twenty years later, in 1654, Mitsuoki won back the position of edokoro-azukari for the family, which enabled him to revive the school. Mitsuoki rejuvenated the traditional Tosa style by introducing elements from Chinese painting. He is particularly noted for his elegant paintings of quail, as for example, the Chrysanthemum and Quail screens which he painted with the help of his son Mitsunari (光成) (1646–1710).
Mitsuoki's successors headed the Imperial painting bureau until the end of the Edo period, but their reliance on imitating the style of Mitsuoki, rather than developing new techniques or themes, led to the production of works that were increasingly static and conventional. However, Mitsusada (1738–1806), a dedicated practitioner of the Tosa traditions, managed to effect a temporary Tosa revival.
Artists of the school but not the family were more significant, notably Sumiyoshi Jokei (1599–1670), a pupil of Mitsuyoshi, and his son Gukei Sumiyoshi (1631–1705), whose work revitalized the original tradition of small narrative scrolls with emphasis on details of everyday life. Reviving interest in Japanese history in the 18th and 19th centuries kept demand for Tosa style work alive, but the style of the school, with its thin line and reliance on detail was less suited to the larger hanging-scrolls that were now the format preferred by patrons. The interest in painting everyday life of the Tosa school was influential on the ukiyo-e school of paintings and prints, especially on the aristocratic painter Iwasa Matabei (1578–1650), who is regarded as one of the founders of ukiyo-e.
Notable Tosa artists
Tosa Yukihiro
Tosa Mitsunobu
Tosa Mitsuoki
(1496 – c.1559)
Tosa Mitsumoto (fl. 1530–1569)
Tosa Mitsuyoshi (1539–1613)
Tosa Mitsunori (1583–1638)
Tosa Mitsusada (1738–1806)
Tosa Mitsuzane (1780–1852)
Iwasa Matabei
Awataguchi Takamitsu
Notes
References
Burke, Richard. Murasaki Shikibu: Her Diary and Poetic Memoirs. Princeton University Press, 1982.
McCormick, Melissa. Tosa Mitsunobu and the Small Scroll in Medieval Japan. Seattle: University of Washington Press, 2009.
Murase, Miyeko. Iconography of The Tale of Genji. Genji Monogatari Ekotoba. New York and Tokyo: Weatherhill, 1983.
The Tale of Genji: Legends and Paintings. Introduction by Miyeko Murase. New York: George Braziller, Inc., 2001
Watson, William, The Great Japan Exhibition: Art of the Edo Period 1600–1868, 1981, Royal Academy of Arts/Weidenfeld & Nicolson
External links
Momoyama, Japanese Art in the Age of Grandeur, an exhibition catalog from The Metropolitan Museum of Art (fully available online as PDF), which contains material on the Tosa school
Bridge of dreams: the Mary Griggs Burke collection of Japanese art, a catalog from The Metropolitan Museum of Art Libraries (fully available online as PDF), which contains material on the Tosa school (see index)
15th-century establishments in Japan
Schools of Japanese art
|
38191354
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Adineh%20Masjed-e%20Bala
|
Adineh Masjed-e Bala
|
Adineh Masjed-e Bala (also Romanized as Ādīneh Masjed-e Bālā; also known as Ādīneh and Ādīneh Masjed-e ‘Olyā) is a village in Zalian Rural District, Zalian District, Shazand County, Markazi Province, Iran. At the 2006 census, its population was 35, in 17 families.
References
Populated places in Shazand County
|
3810675
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/USS%20Mitscher%20%28DDG-57%29
|
USS Mitscher (DDG-57)
|
USS Mitscher (DDG-57) — сьомий ескадрений міноносець КРО в першій серії Flight I типу «Арлі Берк». Збудований на корабельні Ingalls Shipbuilding, приписаний до морської станції Норфолк, штат Вірджинія. Спущений на воду 7 травня 1993 року. Введений в експлуатацію 10 грудня 1994 року
Есмінець «Митчер» названий на честь адмірала Марка А. Мітчера (1887—1947), знаменитого військово-морського льотчика і командира другої авіаносної групи у період Другий світової війни.
Бойова служба
До 2001 року здійснив три розгортання в Середземному морі, а також взяв участь у багатьох навчаннях, що проводились в Карибському басейні.
У 2001 році увійшов до складу ударної групи авіаносця USS «Harry S. Truman» (CVN-75) ВМС США. Під час цього розгортання відвідав Алжир і провів спільне навчання з ВМС Алжиру.
У жовтні 2006 року взяв участь у міжнародному навчанні «Neptune Warrior».
2 червня 2015 року вітав французький фрегат «Hermione» в територіальних водах США.
2 травня 2019 року повернувся до порт приписки на військово-морську базу Норфолк, завершивши своє семимісячне розгортання в зоні відповідальності 5-го і 6-го флоту США.
Примітки
Посилання
Офіційний сайт корабля
Mitscher
Mitscher
Кораблі 1993
|
2901540
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%BE%D1%89%D0%B8%D0%BD
|
Ґощин
|
Ґощин — село в Польщі, у гміні Ґощин Груєцького повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Радомського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Груєцького повіту
Ґощин
|
111734
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chapin%2C%20Illinois
|
Chapin, Illinois
|
Chapin, Illinois
Chapin is a village in Morgan County, Illinois, United States. The population was 475 at the 2020 census. It is part of the Jacksonville Micropolitan Statistical Area.
History
Chapin was named for its founders, Charles and Horace Chapin.
Geography
Chapin is in northwest Morgan County along U.S. Route 67, which crosses the north side of the village. US 67 leads east to Jacksonville, the county seat, and northwest to Beardstown. Illinois Route 104 runs concurrently with US 67 through Chapin, leading east to downtown Jacksonville and northwest to Meredosia.
According to the U.S. Census Bureau, Chapin has a total area of , all land. The village sits on high ground which drains to three different stream systems. Lick Branch rises within the village limits and flows northeast to Indian Creek, a northwest-flowing tributary of the Illinois River. The northwest corner of the village is the source of one of the headwaters of Coon Run, which flows north then west to the Illinois River. The southern half of the village is drained by south-flowing tributaries of Mauvaise Terre Creek, which flows west to the Illinois.
Demographics
As of the census of 2000, there were 592 people, 227 households, and 168 families residing in the village. The population density was . There were 237 housing units at an average density of . The racial makeup of the village was 99.16% White, 0.17% Native American, and 0.68% from two or more races.
There were 227 households, out of which 37.0% had children under the age of 18 living with them, 60.8% were married couples living together, 9.7% had a female householder with no husband present, and 25.6% were non-families. 23.3% of all households were made up of individuals, and 11.9% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.61 and the average family size was 3.06.
In the village, the population was spread out, with 29.2% under the age of 18, 6.1% from 18 to 24, 28.0% from 25 to 44, 23.8% from 45 to 64, and 12.8% who were 65 years of age or older. The median age was 37 years. For every 100 females, there were 107.7 males. For every 100 females age 18 and over, there were 95.8 males.
The median income for a household in the village was $42,143, and the median income for a family was $43,482. Males had a median income of $28,906 versus $26,607 for females. The per capita income for the village was $16,972. About 8.2% of families and 8.9% of the population were below the poverty line, including 9.4% of those under age 18 and 14.3% of those age 65 or over.
References
External links
Villages in Morgan County, Illinois
Villages in Illinois
Jacksonville, Illinois micropolitan area
|
4091237
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/1947%20%D0%B2%20%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96%D0%B9%20%D0%A0%D0%A1%D0%A0
|
1947 в Українській РСР
|
1947 в Українській РСР
1947 в Україні — це перелік головних подій, що відбуваються у 1947 році в Україні. Також подано список відомих осіб, що народилися та померли в 1947 році. Крім того, зібрано список пам'ятних дат та ювілеїв 1947 року.
Події
9 лютого — обрання Верховна Рада УРСР другого скликання.
27 лютого — Політбюро ЦК ВКП(б) призначило першим секретарем ЦК КП(б) України Лазара Кагановича, який мав гарантувати виконавську дисципліну керівництва республіки в умовах голоду в українських селах. За 10 місяців на посту він забезпечив проведення посівної кампанії, добився виконання плану хлібозаготівель та продовжив боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом»
28 квітня — оперативною групою військ «Вісла» розпочалось виселення українців з південно-східних регіонів Польщі на західні та північні території, які раніше входили до складу Німеччини. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Берестя до Нового Сончу. Операція «Вісла» проводилась під безпосереднім командуванням міністра оборони Польщі маршала Міхала Ролі-Жимерського.
10 червня — українські політичні партії та організації в еміграції підписали статут Української Національної Ради (УНРада), створену для консолідації всіх самостійницьких сил для відновлення незалежної української держави з демократичним устроєм.
21 жовтня — початок однієї з найбільших депортацій населення Західної України, яка увійшла в історію під назвою операція «Захід». Проведена спільними зусиллями республіканських та союзних МДБ та МВС, вона стала черговою у низці аналогічних заходів радянської влади, спрямованих на ліквідацію соціальної бази українського визвольного руху. За час її проведення до Сибіру і Казахстану було вивезено 26 682 сімей загальною кількістю 77 808 осіб.
14 грудня — Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари», яка запровадила обмін грошей та скасувала карткову систему. Реформа проводилася за рахунок конфіскації заощаджень у населення шляхом встановлення невигідного обмінного курсу.
Особи
Призначено, звільнено
27 лютого — призначення першим секретарем ЦК КП(б) України Лазара Кагановича, який змінив на цьому посту Микиту Хрущова (до грудня 1947 р.).
грудень — Микита Хрущов знову повернувся до виконання обов'язків першого секретаря КПУ(б).
12 грудня — замість Микити Хрущова головою Ради міністрів УРСР став секретар ЦК(б) України Дем'ян Коротченко.
Народились
23 лютого — Валерій Пустовойтенко — український політик, прем'єр-міністр України (1997—1999 рр.).
29 червня — Михайло Іллєнко — український кінорежисер («ТойХтоПройшовКрізьВогонь»); брат режисера Юрія Іллєнка.
9 липня — Анатолій Кочерга — український оперний співак (бас).
14 липня — В'ячеслав Брюховецький — український літературознавець, педагог і громадський діяч; Герой України, почесний президент Києво-Могилянської академії.
7 серпня — Софія Ротару — українська співачка, Народна артистка України.
1 вересня — Микола Мозговий — український естрадний співак, композитор; (2010).
16 вересня — Валерій Марченко — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач; (1984).
10 жовтня — Ніна Матвієнко — українська співачка, народна артистка України (1985), Лауреатка Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988), Герой України (2006).
26 жовтня:
Ольга Матешко — українська актриса (Пропала експедиція, Звинувачується весілля, Якщо можеш — пробач, Вавілон XX, В бій ідуть одні «старики»).
В'ячеслав Сигизмундович Криштофович — український кінорежисер («Одинока жінка бажає познайомитись», «Ребро Адама»).
27 листопада — Ілля Ноябрьов — український телеведучий, режисер, актор.
17 грудня — Микола Азаров — український політик і державний діяч, 14-й прем'єр-міністр України (2010—2014 рр.).
Померли
4 березня — Філарет Колесса — етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець (1871)
30 липня — Федір Кричевський — український художник і педагог; один з засновників і перший ректор української Академії мистецтв; (1879).
17 серпня — Іван Боберський — український педагог, публіцист, один із засновників спортивно-гімнастичного руху у Західній Україні; (1873).
Засновані, створені
8 червня — відкриття Запорізького шлюзу та поновлення наскрізного судноплавство на Дніпрі.
21 листопада — у Нью-Йорку засновано Панамериканську українську конференцію (ПАУК). Після тривалої підготовки, в листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку утворено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднав всі крайові і міжкрайові українські організації діаспори.
Інститут електродинаміки Національної академії наук України.
Інститут овочівництва і баштанництва Національної академії аграрних наук України.
Зникли, скасовані
Видання, твори
Пам'ятні дати та ювілеї
1125 років з часу (822 рік):
входження західноукраїнських земель до держави Велика Моравія, яку заснував Моймир I.
975 років з часу (972 рік):
смерті Великого князя київського (945—1022 рр.) з династії Рюриковичів Святослава Ігоровича (Хороброго).
початку правління князя Київської Русі Ярополка Святославовича.
925 років з часу (1022 рік):
перемоги тмутороканського князя (990/1010—1023) Мстислава Володимировича над Редедею, ватажком абхазо-адигзькому племені касогів.
875 років з часу (1072 рік):
Прийняття «Правди Ярославичів» — збірника руських законів у Вишгороді на з'їзді трьома старшими Ярославичами — Ізяславом Ярославовичем, Святославом Ярославичем та Всеволодом Ярославовичем, що разом правили Руссю.
850 років з часу (1097 рік):
У м. Любечі відбувся Любецький з'їзд князів (київський Святополк Ізяславич, переяславський Володимир Мономах, смоленський Давид Ігорович, теребовлянський Василько Ростиславич), на якому прийнято постанову «кождо да держить отчину свою».
725 років з часу (1222 рік):
з'їзд князів у Києві, що відбувся з приводу надання допомоги половцям у боротьбі з монголо-татарами.
700 років з часу (1247 рік):
укладення князем Данилом Галицьким миру з угорським королем Белою IV.
заснування Львова галицьким князем Данилом Романовичем.
675 років з часу (1272 рік):
проголошення князем Левом Даниловичем міста Львова столицею Галицько-Волинського князівства.
625 років з часу (1322 рік):
захоплення литовським князем Гедиміном Києва. Він посадив у ньому намісником Міндовга Гольшанського.
500 років з часу (1447 рік):
2 травня — видання у Вільні Привілея 1447 року (привілея Казимира IV Ягеллончика) — законодавчого акту (загальноземський привілей) у Великому князівстві Литовському, який значно розширив права і привілеї шляхти, а також поклав початок юридичного оформлення залежності селян від феодалів
450 років з часу (1497 рік):
26 жовтня — розгрому військом молдавського господаря Штефана III армії польського короля Яна I біля Козмінського лісу на Буковині (нинішнє село Валя Кузьмина на території Чернівецької області).
400 років з часу (1547 рік):
перемоги козаків під проводом барського старости Берната Претвиця татар під Очаковим.
375 років з часу (1572 рік):
2 червня — заснування реєстрового козацтва, коли універсалом короля Сигізмунда II Авґуста коронному гетьманові Єжи (Юрію) Язловецькому було доручено найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Загалом, 500 реєстровцям гарантувалась особиста свобода, оплата з державної скарбниці і звільнення від переслідувань цивільним судом. У 1590 році реєстр було збільшено до 1000 чоловік, а у 1637 році до 8 тисяч.
350 років з часу (1597 рік):
11 квітня — чвертування Северина Наливайка поляками у Варшаві за наказом Станіслава Жолкевського після невдалого для козаків Солоницького бою 1596 року та змови угодовської частини козацької старшини, яка підступно захопила С. Наливайка.
325 років з часу (1622 рік):
морського походу запорозьких козаків на допомогу донським. Французький посол де Сезі про ці походи писав до Парижа так: «Поява 4 козацьких човнів викликала більшу розгубленість, ніж якби з'явилася чума — так вони бояться козаків…»
вдалого походу на Перекоп під орудою реєстрового козацького гетьмана (1622—1628 з перервами) Михайла Дорошенка.
275 років з часу (1672 рік):
13 березня — усунення лівобережного гетьмана Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного) від гетьманської влади внаслідок заколоту.
17 червня — обрання на старшинській раді в Козачій Діброві (поблизу Конотопа) лівобережним гетьманом Івана Самойловича.
початку польсько-турецької війни, що тривала до 1676 року, у ході якої козацьке військо Петра Дорошенка воювало проти поляків у союзі з османами. Бойові дії відбувалися на території України:
18 липня — битви під Ладижином (Батозька битва)
битви під Уманню
18-27 серпня — османського-козацьке військо взяло в облогу й захопило Кам'янець.
битви під Корцем
20 вересня — початку облоги османсько-козацьким військом Львова (до 6 жовтня).
5-14 жовтня — успішного походу проти татарських чамбулів польського гетьмана Яна III Собєського.
5-6 жовтня — битви під Краснобродом
6 жовтня — битва під Наролем
7 жовтня — битви під Немировом
9 жовтня — битви під Комарним
14 жовтня — битва під Петранкою
битва під Калушем
28 жовтня — укладення Бучацького мирного договору між Річчю Посполитою і Османською імперією, що завершив перший етап війниє також дати: 8 жовтня — у Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К. : Варта, 1994. — 560 с. — С. 310. — ISBN 5-203-01639-9; 16 жовтня — у Чухліб Т. Михайло Ханенко // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К. : Варта, 1994. — 560 с. — С. 326. — ISBN 5-203-01639-9. чи Treaty of Buchach at the Encyclopedia of Ukraine (28) жовтня 1672 року в місті Бучачі. За договором до Османської імперії відійшли Подільське воєводство (від Бучача — по Брацлав), на Брацлавщині і Південній Київщині, з якої виводились польські залоги, визнавалася влада Петра Дорошенка і Річ Посполита зобов'язувалася сплатити Османській імперії контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22 тисячі золотих дукатів данини. Бучацький мирний договір був відхилений сеймом і Польсько-турецька війна продовжилась до укладення Журавненського договору 1676 року.
225 років з часу (1722 рік):
2 квітня — видання у Петербурзі царського указу про ліквідацію гетьманства і утворення в Глухові Малоросійської колегії — органу управління Лівобережною Україною, яка складалася з російських воєвод на чолі з генералом Степаном Веляміновим.
14 липня — обрання Павла Полуботка наказним гетьманом України на старшинській раді в Глухові до проведення гетьманських виборів на заміну покійному Івану Скоропадському.
175 років з часу (1772 рік):
5 серпня — проведення першого поділу Польщі та входження Королівства Галичини та Володимирії до складу Габсбурзької імперії.
100 років з часу (1772 рік):
8 квітня — арешту за участь у таємній організації Кирило-Мефодіївське братство поета Тараса Шевченка та історика Миколу Костомарова.
25 років з часу (1922 рік):
1 лютого — ухвалення рішення політбюро ЦК КП(б)У про вивезення 8 млн пудів хліба з голодуючої України до Росії.
12 квітня — рішення Всеукраїнського центрального виконавчого комітету у Харкові "в додаток до постанови своєї від 30 листопада 1921 року, «подарувати повну персональну амністію всім, що є закордоном особам українського громадянства», які раніше воювали на боці регулярних антирадянських армій.
30 грудня — ухвалення на I з'їзді Рад Декларації та Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Нова комуністична країна об'єднала більшу частину території колишньої Російської імперії з населенням 134 мільйони чоловік і стала першою у світі країною, заснованою на ідеології марксизму.
Установ та організацій
225 років з часу (1722 рік):
заснування Малоросійської колегії, яка замінила Малоросійський приказ.
ліквідації Генеральної військової канцелярії гетьмана Івана Скоропадського.
100 років з часу (1847 рік):
ліквідації Кирило-Мефодіївське товариство
25 років з часу (1922 рік):
31 березня — заснування у Києві студії-театру «Березіль» режисером і драматургом Лесем Курбасом.
Видатних особистостей
Народження
925 років з часу (1022 рік):
народження Єлизавети Ярославни — найстаршої доньки Ярослава Мудрого, видана 1045 року за норвезького конунга Гаральда Суворого; 1066).
900 років з часу (1047 рік):
народження Вишеслава — української княжни, з 1067 року дружини польського князя, пізніше короля Болеслава II Сміливого.
850 років з часу (1097 рік):
народження Ізяслава Мстиславича — Великого князя київського (1146—1149, 1151—1154 рр.), князя волинського (1135—1142, 1146—1151 рр.), переяславського (1132—1133, 1142—1146 рр.), полоцького (1130—1132 рр.), курського (1127—1130 рр.) з династії Рюриковичів; старшого сина Мстислава Великого, онука Володимира Мономаха, родоначальника волинської династії Ізяславичів, прадіда Данила Галицького; (13 листопада 1154).
775 років з часу (1172 рік):
5 квітня — народження Ростислава Рюриковича (у хрещенні Михайла) — Великий князь Київський у 1204—1205 роках, син Рюрика Ростиславича; (1218).
550 років з часу (1397 рік):
народження Хаджи I (Хаджи Ґерая) — засновника незалежної Кримської держави і династії Ґераїв; першого хана Криму в 1441—1466 роках; (1466).
народження Кімбурги Мазовецької (Цимбарки Мазовецької) — польсько-литовсько-української княжни з династії П'ястів та Романовичів, була правителькою Австрійського князівства з 1412 до 1424 р., як дружина правителя Австрії Ернста Залізного з династії Габсбурґів. Була нащадком королів Русі Данила Романовича та Юрія І; (28 вересня 1429)
475 років з часу (1397 рік):
народження Єжи Крупського (Юрія, ГеоргіяVolumina Legum, Petersburg, 1859. — T.1 — S.173.; (1497 — 1548) — руський шляхтича Королівства Польського, дипломата, воєначальника, урядника, християнського релігійного діяча, каштеляна м. Белз 1509 р., каштеляна м. Львова у 1515 р., белзького воєводи в 1533 р.
350 років з часу (1597 рік):
народження 10 січня — Петра Могили — українського політичного, церковного та освітнього діяча, Митрополита Київського, Галицького і всієї Русі (1633—1647), екзарх Константинопольського патріарха, архімандрит Києво-Печерського монастиря (з 1627); 1647).
325 років з часу (1622 рік):
народження Романа Ракушки-Романовського — державного і церковного діяча часів Гетьманщини, підскарбія за гетьмана Івана Брюховецького (1663—1668 рр.), священика у Брацлаві (1668—1676 рр.) і Стародубі (1676—1703 рр.), імовірного автора «Літопису Самовидця»; (1703).
народження Степана Орлика — литовсько-білоруського шляхтича польсько-чеського походження, батька українського гетьмана Пилипа Орлика; (1673).
300 років з часу (1647 рік):
народження Девлет III Ґерая (Кара-Девлет Ґерая) — кримського хана у 1716—1717 р.р. з династії Ґераїв, наступника Каплана I Ґерая, попередника Саадета IV Ґерая; (1717).
275 років з часу (1672 рік):
народження 11 жовтня — Пилипа Степановича Орлика — українського державного діяча, українського військового, політичного і державного діяча, Гетьмана Війська Запорозького у вигнанні (1710—1742 рр.); (26 травня 1742).
250 років з часу (1697 рік):
народження 6 червня — Митрополита Пилипа Володковича (у світі Феліціяна Пилипа Володковича)) — українського і білоруського релігійного діяча, єпископа Української греко-католицької церкви; з 18 липня 1762 року митрополита Київського, Галицького та всієї Руси — настоятеля УГКЦ; (12 лютого 1778).
народження Григорія Кириловича Левицького — українського художника, графіка 18 ст.; (1769).
народження Михайла Васильовича Скоропадського — генерального підскарбія Глухівського періоду в історії України, члена Правління гетьманського уряду (1741—1758 рр.) та члена Генеральної військової канцелярії за правління гетьмана Кирила Розумовського; (2 січня 1758).
225 років з часу (1722 рік):
народження 3 грудня — Григорія Савича Сковороди — видатного українського філософа-містика, богослова, поета, педагога; (1794).
народження Бахадира II Ґерая — кримського хана у 1782 р.; (1791).
народження Василя Баюрака — ватажка загону опришків, спільника і наступника Олекси Довбуша; (1754).
народження Івана Андрійовича Полетики — доктора медицини, професор, директора Санкт-Петербурзького генерального сухопутного госпіталю, керівника Васильківського карантину; (1783).
народження Петра Рогуля — українськиого іконописця і портретиста 18 століття; (1800).
200 років з часу (1747 рік):
народження 25 березня — Олександра Андрійовича Безбородька — полковника Ніжинського та Київського козацьких полків Війська Запорозького. Члена Російської Академії, почесного члена Академії Мистецтв, імперського сенатора, світлішого князя Російської імперії, канцлера уряду періоду російської імператриці Катерини II; (1799).
народження Петра Симонтовського — українського лікаря, епідеміолога; (1815).
175 років з часу (1772 рік):
народження Нахмана із Брацлава — засновника брацлавського (бресловського) хасидизму; (1810).
125 років з часу (1822 рік):
народження 4 лютого — Євсевій Черкавський — український і польський освітній та політичний діяч, ректор Львівського університету (1875—1876, 1876—1877, 1887—1888), посол-віриліст до Галицького крайового сейму і австрійського парламенту, шкільний радник; (1896).
народження 8 лютого — Опанас Маркович — український фольклорист, етнограф, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського Братства; (1867).
народження 7 жовтня — Іван Харитоненко — український землевласник, промисловець-цукрозаводчик, філантроп і меценат; (1891).
100 років з часу (1847 рік):
народження 9 січня — Семена Ярошенка — політичного діяча і математика. Доктора наук. Гласного Одеської міської думи у трьох скликаннях, міського голови Одеси з 2 по 11 травня 1905 року. Ректора Імператорського Новоросійського університету (сьогодні — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) (1881—1890); (1917).
народження 7 лютого — Олександра Русова — українського етнографа, фольклориста, сатирика, громадського діяча; (1915).
народження24 лютого — Мелітона Бучинського — українського галицького фольклориста, етнографа, громадсько-освітнього діяча. Члена НТШ (1873); (1903).
народження 17 березня — Федора Вовка — українського антрополога, етнографа, археолога, археографа, музеєзнавця, видавця та літературознавця. Автора першої науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців; (1918).
17 березня — Олексія Маркевича — дослідника історії України і Росії XVI—XVIII ст.; (1903).
народження 6 червня — Олександра Барвінського — українського громадсько-політичного діяча Галичини, історика, педагога; (1926).
народження 23 серпня — Іллі Шрага — українського громадського і політичного діяча, чернігівського адвоката. Депутата І Державної думи Російської імперії, члена Української Центральної Ради, а також культурного діяча, відомого підтримкою класиків української літератури. Ідеолога чернігівської «Просвіти»; (1915).
народження 18 листопада — Володимира Навроцького (1847—1882) — українського економіста, статистика і публіциста; (1882).
75 років з часу (1872 рік):
народження 25 січня — Миколи Скрипника — українського політичного і державного діяча, голови раднаркому більшовицької УНР (1918—1919 рр.); (1933).
народження 15 лютого — Ціріца Густава — начальника штабу Української галицької армії; (1920).
народження 23 вересня — Соломії Крушельницької — української оперної співачки; (1952).
народження 9 листопада — Богдана Лепкого — українського поета, прозаїка, літературознавця; (1941).
50 років з часу (1897 рік):
народження 6 січня — Володимира Сосюри — українського письменника, поета, автора понад 40 збірок поезій; (1965).
народження 14 січня — Панаса Любченка — українського радянського партійного та державного діяча; голови Ради Народних Комісарів УРСР (1934—1937 рр.); (1937).
народження 21 червня — Юрія Кондратюка (Олександра Гнатовича Шаргея) — українського вченого-винахідника, одного з піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів; (1942).
народження 6 вересня — Івана Микитенка — українського письменника («Вуркагани») і драматурга («Соло на флейті»); (1937).
25 років з часу (1922 рік):
народження 1 березня — Івана Яновського (літературний псевдонім Микита Коцюба) — українського письменника, сатирика, байкаря, педагога, заслуженого вчителя УРСР; (1981).
народження 19 червня — Віктора Дущенка- українського фізика; (1985).
народження 21 червня — Георгія Аванесова — українського диригента; (1982).
народження 30 серпня — Павла Глазового — українського письменника-гумориста; (2004).
народження 19 листопада — Юрія Кнорозова — українського історика та етнографа, спеціаліста з епіграфіки та етнографії; відомого своєю дешифровкою писемності майя; (1999).
народження 29 грудня — Володимира Югая — українського живописця, заслуженого художника УРСР (1976); (1997).
Смерті
1075 років з часу (872 рік):
убивства болгарами сина Аскольд.
975 років з часу (972 рік):
смерті Святослава Ігоровича (Хороброго) — Великого князя київського (945—1022 рр.) з династії Рюриковичів; син княгині Ольги та князя Ігора Старого, батько Володимира Великого, дід Ярослава Мудрого. (. 930 р.).
850 років з часу (1097 рік):
смерті Євстратія Постника — давньоруського святого, ченця Печерського монастиря. Преподобномученика.
825 років з часу (1122 рік):
9 вересня — Даниїла (Данила) Паломника — руського православного монаха. Ігумена, клірика Чернігівської землі.
800 років з часу (1147 рік):
19 вересня — смерті колишнього великого київського князя Ігора Ольговича.
775 років з часу (1172 рік):
смерті Євпраксії Мстиславівни (Зої, Добродії) — доньки київського великого князя Мстислава Володимировича, онуки Володимира Мономаха; (1108), дружини візантійського співімператора Олексія Комніна (Alexios Komnenos).
550 років з часу (1397 рік):
11 січня — смерті Скиргайла Ольгердовича — князя Троцького (1382—1395), Полоцького (1387—1397), Великого князя Київського (1395—1397). Великого князя Литовського (1386—1392); (бл. 1354).
525 років з часу (1422 рік):
смерті Миколая Тромби — релігійного, державно-політичного діяча, галицького архієпископа РКЦ. Першого примаса Польщі; (бл. 1358).
450 років з часу (1497 рік):
смерті Макарій I — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, загинув мученицькою смертю від татар<ref>'Ю. А. Мицик. Макарій І // </ref>.
425 років з часу (1522 рік):
смерті Йосифа II Солтана — митрополита Київського, Галицького і всієї Руси; (. 1450).
смерті Тетяни Анни Гольшанської — шляхтянки XV—XVI сторіччя з роду Гольшанських гербу Гіпокентавр, дружини князя Костянтина Острозького; (. 1480).
400 років з часу (1547 рік):
смерті Федора Санґушка — руського князя, державного та військового діяча Великого Князівства Литовського, старости володимирського (1531—1547), згодом вінницького і брацлавського (1544—1547 рр.), маршалка Волинської землі (1535—1547), старости звенигородський.
375 років з часу (1572 рік):
смерті Андрія Русина (Андрія Івановича Русин-Берестецького) — руського (українського) зем'янина, урядника, православного релігійного діяча. Пінського і Турівського православного єпископа.
350 років з часу (1597 рік):
смерті 11 квітня — Северина Наливайка (інколи Семерій,, Семена) — українського військового діяча, козацького ватажка, одного з керівників повстання 1594—1596 років у Речі Посполитій.
325 років з часу (1622 рік):
смерті 20 квітня — Петро (Кононович) Конашевич-Сагайдачний — — український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Меценат православних братств та опікун братських шкіл; (близько 1582).
300 років з часу (1647 рік):
смерті 11 січня — Петра Могили — українського політичного, церковного та освітнього діяча, Митрополита Київського, Галицького і всієї Русі (1633—1647), екзарх Константинопольського патріарха, архімандрит Києво-Печерського монастиря (з 1627); 1597).
смерті Ганни Сомко (Сомківна) або Гафії Сомко — української міщанки, першої дружини Богдана Хмельницького, матері його синів Тимоша та Юрія і дочок Катерини та Степаниди. Сестра наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка; (бл. 1608).
смерті Касіяна Калікста Саковича — руського (українського) шляхтича, церковного діяча і письменника-полеміста, ректора Київської братської школи у 1620—1624 роках. Писав книжною українською та польською мовами; (бл. 1578).
275 років з часу (1672 рік):
смерті 18 квітня — Михайла Суличича (Суличенка, Сулитича) — козацького військового та державного діяча, Паволоцького полковника, Генерального судді Війська Запорозького та Наказний гетьман.
смерті Василя Рудомича — українського поета, мемуариста, правника і медика, ректора Замойської академії; ((бл. 1620).
250 років з часу (1697 рік):
смерті 15 грудня — Сильвестра Головчича — українського церковного діяча, у 1672—1684 роках ректор Києво-Могилянської академії.
225 років з часу (1722 рік):
смерті 14 липня — Івана Скоропадського — українського військовика, політичного і державного діяча, гетьмана Війська Запорозького, голови козацької держави в Лівобережній Україні (1708—1722). Генерального бунчужного (1698—1699), генерального осавула (1701—1706), стародубського полковника (1706—1708). Гетьмана Глухівського періоду в історії України; (1646).
смерті 8 грудня — Стефана Яворського (Симеона Івановича Яворського) — українського та російськиого богослова, філософа, письменника, президента Синоду Православної російської церкви (1721—1722 рр.); (. 1658 р.).
200 років з часу (1747 рік):
смерті 6 лютого — Івана Ільїна — члена Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду, члена («от великороссийских») тимчасового Правління гетьманського уряду; (1688).
смерті 18 жовтня — Василя Григоровича-Барського — українського православного письменника та мандрівника; (1701).
смерті 22 жовтня — Рафаїла (Заборовського) — українського церковного, громадського та освітнього діяча. Архієпископа Київського і Галицького (з 1731), Митрополита Київського, Галицького та всієї Малої Росії (з 1743), члена Святійшого Синоду безпатріаршої РПЦ (з 1723); (1676).
175 років з часу (1772 рік):
смерті Гедеона (Сломінського) — українського релігійного діяча доби Гетьманщини, архімандрита Межигірського монастиря, ректора Московської духовної академії; (1715).
смерті Павла Петрашіва — українського маляра-іконописця, портретиста і пейзажиста; (1738).
смерті Францішека Салезія Потоцького — польського шляхтича, урядника Речі Посполитої, магната, мецената. Київського (з 19 липня 1756), волинського воєводи (22 травня 1755), крайчия великого коронного (1736), претендента на польську корону; (1700).
150 років з часу (1797 рік):
смерті 28 січня — Антіна Головатого — кошового отамана Чорноморського козацького війська; (1732).
125 років з часу (1822 рік):
смерті 16 квітня — Дмитра Левицького — українського живописця-портретиста, який працював у модних аристократичних салонах Росії. Академіка Петербурзької академії мистецтв; (1735).
100 років з часу (1847 рік):
смерті 26 серпня — Михайла Миклашевського (1756—1847) — українського і російського військового та державного діяча; (1756).
смерті Михайла Скибицького (1793—1847) — учасника Війни за незалежність іспанських колоній в Америці, соратник Симона Болівара, біографа президента Венесуели Х. А. Паеса; (1793).
75 років з часу (1872 рік):
смерті 20 серпня — Михайла Качковського — українського громадського діяча, письменника, мецената, публіциста, юриста, народовця-австрофіла; (1802).
50 років з часу (1897 рік):
смерті 14 лютого — Пантелеймон Куліш — український письменник, історик, мовознавець; автор першої фонетичної абетки для української мови, що лежить в основі сучасного українського правопису; (1819).
25 років з часу (1922 рік):
смерті 29 квітня — Кирила Стеценка — українського композитора, хорового диригента, музичного та громадського діяча; (1882).
Примітки
Посилання
|
19015167
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Z%C5%82ota%2C%20Lesser%20Poland%20Voivodeship
|
Złota, Lesser Poland Voivodeship
|
Złota, Lesser Poland Voivodeship
Złota is a village in the administrative district of Gmina Czchów, within Brzesko County, Lesser Poland Voivodeship, in southern Poland. It lies approximately north of Czchów, south-east of Brzesko, and east of the regional capital Kraków.
References
Villages in Brzesko County
|
4651850
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/Irvingia
|
Irvingia
|
Irvingia
Ірвінгія (Irvingia) — рід африканських і південно-азійських дерев родини Ірвінгієві. Вони дають їстівні плоди, схожі на манго, і особливо цінуються за багаті жиром і білком горіхи.
Назва
В різних регіонах відома під загальними назвами дике манго, африканське манго, чагарникове манго, діка, мбукпап уйо або огбоно.
Irvingia була описана як рід у 1860 році. Батьківщиною є Африка та Південно-Східна Азія. Рід названий на честь Едварда Джорджа Ірвінга, хірурга Королівського флоту.
Опис
Плід — велика кістянка з волокнистою м'якоттю.
Практичне застосування
Горіхи з тонким ароматом зазвичай сушать на сонці для консервації та продаються цілими або у вигляді порошку. Їх можна подрібнити до пасти, відомої під іншими назвами: хліб-діка або габонський шоколад. Високий вміст слизу дозволяє використовувати їх як загусники для таких страв, як суп огбоно. Горіхи також можна віджати для отримання рослинної олії.
Дерева дають тверду деревину, корисну в будівництві.
Види
Irvingia excelsa — Центральна Африка
Irvingia gabonensis — Західна + С Африка
Irvingia grandifolia — Центральна Африка
Irvingia malayana — Південно-східна Азія
Irvingia robur — Західна + Центральна Африка
Irvingia smithii — Західна + Центральна Африка
Irvingia tenuinucleata — Західна + Центральна Африка
Їстівні плоди
|
9894147
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Clough%20%28disambiguation%29
|
Clough (disambiguation)
|
Clough (disambiguation)
Clough can refer to the following:
Places
Clough, County Laois, Ireland, a village
Clough, a village in County Down, Northern Ireland
Clough, South Dakota, a ghost town
Boggart Hole Clough, parkland in Manchester, England
Clough Castle, a motte-and-bailey in the village of Clough, Northern Ireland
Clough Dene, a village in County Durham, England
Clough Hall, a suburb of Kidsgrove, Staffordshire, England
Clough Head, a fell in England's Lake District
Clough River, Cumbria, England
Clough Undergraduate Learning Commons, a building of Georgia Institute of Technology, Georgia, United States
People
First / middle name
Clough Williams-Ellis
John Clough Holmes
Richard Clough Anderson, Jr.
Surname
Anne Clough (1820 - 1892), British college principal and suffragist
Arthur Hugh Clough (1819 - 1861), English poet
Blanche Athena Clough (1861-1960), British college principal and classicist
Brenda Clough, American science fiction writer
Brian Clough (1935 - 2004), English football player and manager
Bryan Clough (1932 - ), English writer
Charles Sidney Clough (born 1951), American painter
Charles Thomas Clough (1852–1916), British geologist and mapmaker
David Marston Clough (1846 - 1924), American politician
Ethlyn T. Clough (1858–1936), American newspaper publisher, editor
Gareth Clough (1978 - ), English cricketer
G. Wayne Clough (1941 - ), engineer, Secretary of the Smithsonian Institution and former President of the Georgia Institute of Technology
Ian Clough (1937 - 1970), British mountaineer
Jack Clough, British football referee
John Clough (1984 - ), English rugby league player
Joseph Messer Clough (1828 - 1919), American Union Civil War era brevet brigadier general
Katy Clough, British physicist
Nigel Clough (1966 - ), English footballer and manager (son of Brian Clough)
Paul Clough (1987 - ), English rugby league player
Peter Clough (1956 - ), Australian cricketer
Prunella Clough (1919 - 1999), British artist
Ray W. Clough (1920 - ), Professor at UC Berkeley
Richard Clough (c.1530 - 1570), Welsh merchant
Sharyn Clough (1965 - ), American philosopher
Tom Clough (1891 - 1964), English musician
Zach Clough (1995 - ), English footballer
Other
Clough, name for a steep-sided valley in Northern England, e.g. Lancashire (Cleugh is the local form in Northumberland, Durham, and Cumberland)
Clough/Ballacolla, sports club
Clough Harbour, a United States engineering firm
Clough Group, an Australian engineering firm
See also
Clogh (disambiguation)
|
2917708
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8F-%D0%94%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0
|
Ґраля-Домбровізна
|
Ґраля-Домбровізна — село в Польщі, у гміні Скужець Седлецького повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Седлецького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Седлецького повіту
|
69753453
|
https://en.wikipedia.org/wiki/1996%E2%80%9397%20FC%20Desna%20Chernihiv%20season
|
1996–97 FC Desna Chernihiv season
|
1996–97 FC Desna Chernihiv season
For the 1996–97 season, FC Desna Chernihiv competed in the Ukrainian Second League.
Players
Squad information
Transfers
In
Out
Statistics
Appearances and goals
|-
! colspan=16 style=background:#dcdcdc; text-align:center| Goalkeepers
|-
! colspan=16 style=background:#dcdcdc; text-align:center| Defenders
|-
! colspan=16 style=background:#dcdcdc; text-align:center| Midfielders
|-
! colspan=16 style=background:#dcdcdc; text-align:center|Forwards
Last updated: 31 May 2019
Goalscorers
Last updated: 31 May 2019
References
External links
Official website
FC Desna Chernihiv
Desna Chernihiv
FC Desna Chernihiv seasons
|
198007
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%B8
|
Гезити
|
Гезити — прошарок військової служилої знаті у ранній період існування англосаксонських королівств. У соціальному відношенні гезити протистояли вільним селянам — керлам та дали початок прошаркам тенів та ерлів, які пізніше склали феодальний клас англосаксонського суспільства.
Виникнення назви
Давньоанглійське слово «гезит» спочатку означало товариша, соратника і свдчило про те, що гезити являли собою на ранніх етапах історії Англії членів королівської дружини.
Історія
Інститут військових соратників короля благородного походження існував ще у давніх германців і був перенесений англами, саксами та ютами у Британію в V столітті. Переселення знищило аристократичний принцип формування цього соціального шару, однак військовий характер ранньої англосаксонської знаті продовжував існувати. Обов'язок супроводжувати короля у походах і особисто брати участь у його військовій дружині залишався найважливішим соціально зобов'язуючим фактором для прошарку гезитів.
Гезити являли собою другий з двох основних станів, що утворювали раннє англосаксонське суспільство. Їх більш високий соціальний статус у порівнянні із керлами-селянами підкреслювався розмірами вергельда, встановленого за вбивство гезита: 1200 срібних шиллінгів в Уессексі проти 200 шиллінгів вергельда керла.
Особливістю соціальної структури перших англосаксонських королівств був той факт, що вищий соціальний шар — гезити — був служилим, а не аристократичним за походженням. Статус гезита забезпечувався не фактом його народження від знатних батьків, а місцем, що він займав у королівській адміністрації. Стара германська знать повністю розчинилась після переселення у Британію в однорідному прошарку служилих людей і навіть нащадки королівських династій невеличких англських та саксонських королівств Середньої Англії після їх входження до складу Мерсійської держави у VIII столітті швидко втратили свій особливий статус. Звання гезита і його привілеї не мали спадкового характеру.
Крім військової функції гезити виконували роль представників короля в провінціях та областях англосаксонських держав. До їхньої компетенції входило керування місцевим ополченням (фірдом), забезпечення відповідності місцевого судочинства королівським указам та підтримка порядку у регіоні. Деякі з гезитів отримали від короля право на присвоєння належної королю продуктової ренти та інших повинностей з території. У VIII столітті ця практика стала супроводжуватись виданням спеціальних королівських хартій, що закріплювали спадкові права гезита на такі землі, що призвело до народження особливого типу зобов'язуючих прав англосаксонської знаті на земельну власність — бокленда.
Розширення практики королівських дарувань земель гезитам на правах бокленда, а також майнова дифференціація та ускладнення адміністративного апарату англосаксонських королівств призвело до розшарування гезитів. З VIII ст. сам термін «гезит» став поступово витіснятись новою назвою служилих людей — «тен», і до Х ст. повністю зник з обігу. Крім того відбулось виділення прошарку вищої знаті — ерлів (графів). Соціальний статус та сукупність майнових прав цих прошарків значно відрізнявся від існуючих характеристик гезита.
Див. також
Керли
Тени
Ерл
Примітки
Посилання
Англосакське суспільство
Правда Іне: перша згадка гезитів
Література
Гуревич А. Я.: Мелкие вотчинники в Англии раннего средневековья / Известия АН СССР, серия истории и философии. — Т. VII. — № 6. — М., 1951
Мортон А. Л.: История Англии. — Л., 1950
Савело К. Ф.: Раннефеодальная Англия. — Л., 1977
Савело К. Ф.: Возникновение феодального землевладения и класса феодалов в Англии в VII — X вв. — Средние века. — вып. XII. — М., 1958
Stenton F. M.: The Anglo-Saxon England. — Oxford, 1973
Англосаксонський період
Знать
|
55106
|
https://en.wikipedia.org/wiki/LZ%20129%20Hindenburg
|
LZ 129 Hindenburg
|
LZ 129 Hindenburg (Registration: D-LZ 129) was a German commercial passenger-carrying rigid airship, the lead ship of the Hindenburg class, the longest class of flying machine and the largest airship by envelope volume. It was designed and built by the Zeppelin Company (Luftschiffbau Zeppelin GmbH) on the shores of Lake Constance in Friedrichshafen, Germany, and was operated by the German Zeppelin Airline Company (Deutsche Zeppelin-Reederei). It was named after Field Marshal Paul von Hindenburg, who was President of Germany from 1925 until his death in 1934.
The airship flew from March 1936 until it was destroyed by fire 14 months later on May 6, 1937, while attempting to land at Lakehurst Naval Air Station in Manchester Township, New Jersey, at the end of the first North American transatlantic journey of its second season of service. This was the last of the great airship disasters; it was preceded by the crashes of the British R38, the US airship Roma, the French Dixmude, the USS Shenandoah, the British R101, and the USS Akron.
Design and development
The Zeppelin Company had proposed LZ 128 in 1929, after the world flight of the LZ 127 Graf Zeppelin. This ship was to be approximately long and carry of hydrogen. Ten Maybach engines were to power five tandem engine cars (a plan from 1930 showed only four). The disaster of the British airship R 101 prompted the Zeppelin Company to reconsider the use of hydrogen, therefore scrapping the LZ 128 in favour of a new airship designed for helium, the LZ 129. Initial plans projected the LZ 129 to have a length of , but was dropped from the tail in order to allow the ship to fit in Lakehurst Hangar No. 1.
Manufacturing of components began in 1931, but construction of the Hindenburg did not commence until March 1932. The delay was largely due to Daimler-Benz designing and refining the LOF-6 diesel engines to reduce weight while fulfilling the output requirements set by the Zeppelin Company.
Hindenburg had a duralumin structure, incorporating 15 Ferris wheel-like main ring bulkheads along its length, with 16 cotton gas bags fitted between them. The bulkheads were braced to each other by longitudinal girders placed around their circumferences. The airship's outer skin was of cotton doped with a mixture of reflective materials intended to protect the gas bags within from radiation, both ultraviolet (which would damage them) and infrared (which might cause them to overheat). The gas cells were made by a new method pioneered by Goodyear using multiple layers of gelatinized latex rather than the previous goldbeater's skins. In 1931 the Zeppelin Company purchased of duralumin salvaged from the wreckage of the October 1930 crash of the British airship R101.
Hindenburgs interior furnishings were designed by Fritz August Breuhaus, whose design experience included Pullman coaches, ocean liners, and warships of the German Navy. The upper "A" Deck contained 25 small two-passenger cabins in the middle flanked by large public rooms: a dining room to port and a lounge and writing room to starboard. Paintings on the dining room walls portrayed the Graf Zeppelins trips to South America. A stylized world map covered the wall of the lounge. Long slanted windows ran the length of both decks. The passengers were expected to spend most of their time in the public areas, rather than their cramped cabins.
The lower "B" Deck contained washrooms, a mess hall for the crew, and a smoking lounge. Harold G. Dick, an American representative from the Goodyear Zeppelin Company, recalled "The only entrance to the smoking room, which was pressurized to prevent the admission of any leaking hydrogen, was via the bar, which had a swiveling air lock door, and all departing passengers were scrutinized by the bar steward to make sure they were not carrying out a lit cigarette or pipe."
Use of hydrogen instead of helium
Helium was initially selected for the lifting gas because it was the safest to use in airships, as it is not flammable. One proposed measure to save helium was to make double-gas cells for 14 of the 16 gas cells; an inner hydrogen cell would be protected by an outer cell filled with helium, with vertical ducting to the dorsal area of the envelope to permit separate filling and venting of the inner hydrogen cells. At the time, however, helium was also relatively rare and extremely expensive as the gas was available in industrial quantities only from distillation plants at certain oil fields in the United States. Hydrogen, by comparison, could be cheaply produced by any industrialized nation and being lighter than helium also provided more lift. Because of its expense and rarity, American rigid airships using helium were forced to conserve the gas at all costs and this hampered their operation.
Despite a U.S. ban on the export of helium under the Helium Control Act of 1927, the Germans designed the airship to use the far safer gas in the belief that they could convince the U.S. government to license its export. When the designers learned that the National Munitions Control Board refused to lift the export ban, they were forced to re-engineer Hindenburg to use flammable hydrogen gas, which was the only alternative lighter-than-air gas that could provide sufficient lift. One of the side benefits of being forced to utilize the flammable yet lighter hydrogen was that more passenger cabins could be added.
Operational history
Launching and trial flights
Four years after construction began in 1932, Hindenburg made its maiden test flight from the Zeppelin dockyards at Friedrichshafen on March 4, 1936, with 87 passengers and crew aboard. These included the Zeppelin Company chairman, Dr. Hugo Eckener, as commander, former World War I Zeppelin commander Lt. Col. Joachim Breithaupt representing the German Air Ministry, the Zeppelin Company's eight airship captains, 47 other crew members, and 30 dockyard employees who flew as passengers. Harold G. Dick was the only non-Luftschiffbau representative aboard. Although the name Hindenburg had been quietly selected by Eckener over a year earlier, only the airship's formal registration number (D-LZ129) and the five Olympic rings (promoting the 1936 Summer Olympics to be held in Berlin that August) were displayed on the hull during its trial flights. As the airship passed over Munich on its second trial flight the next afternoon, the city's Lord Mayor, Karl Fiehler, asked Eckener by radio the LZ129's name, to which he replied "Hindenburg". On March 23, Hindenburg made its first passenger and mail flight, carrying 80 reporters from Friedrichshafen to Löwenthal. The ship flew over Lake Constance with Graf Zeppelin.
The name Hindenburg lettered in high red Fraktur script (designed by Berlin advertiser Georg Wagner) was added to its hull three weeks later before the Deutschlandfahrt on March 26. No formal naming ceremony for the airship was ever held.
The airship was operated commercially by the Deutsche Zeppelin Reederei (DZR) GmbH, which had been established by Hermann Göring in March 1935 to increase Nazi influence over airship operations. The DZR was jointly owned by the Luftschiffbau Zeppelin (the airship's builder), the Reichsluftfahrtministerium (German Air Ministry), and Deutsche Lufthansa A.G. (Germany's national airline at that time), and also operated the LZ 127 Graf Zeppelin during its last two years of commercial service to South America from 1935 to 1937. Hindenburg and its sister ship, the LZ 130 Graf Zeppelin II (launched in September 1938), were the only two airships ever purpose-built for regular commercial transatlantic passenger operations, although the latter never entered passenger service before being scrapped in 1940.
After a total of six flights made over a three-week period from the Zeppelin dockyards where the airship had been built, Hindenburg was over Hugo Eckener's for a formal public debut in a Nazi Party propaganda flight around Germany (Die Deutschlandfahrt) made jointly with the Graf Zeppelin from March 26 to 29. This was to be followed by its first commercial passenger flight, a four-day transatlantic voyage to Rio de Janeiro that departed from the Friedrichshafen Airport in nearby Löwenthal on March 31. After again departing from Löwenthal on 6 May on its first of ten round trips to North America made in 1936, all Hindenburgs subsequent transatlantic flights to both North and South America originated at the airport at Frankfurt am Main.
Die Deutschlandfahrt
Although designed and built for commercial transatlantic passenger, air freight, and mail service, at the behest of the Reich Ministry for Public Enlightenment and Propaganda (Reichsministerium für Volksaufklärung und Propaganda or Propagandaministerium), Hindenburg was first pressed into use by the Air Ministry (its DLZ co-operator) as a vehicle for the delivery of Nazi propaganda. On March 7, 1936, ground forces of the German Reich had entered and occupied the Rhineland, a region bordering France, which had been designated in the 1919 Treaty of Versailles as a de-militarized zone established to provide a buffer between Germany and that neighboring country.
In order to justify its remilitarization—which was also a violation of the 1925 Locarno Pact—a post hoc referendum was quickly called by Hitler for March 29 to "ask the German people" to both ratify the Rhineland's occupation by the German Army, and to approve a single party list composed exclusively of Nazi candidates to sit in the new Reichstag. The Hindenburg and the Graf Zeppelin were designated by the government as a key part of the process. As a public relations ploy, Propaganda Minister Joseph Goebbels demanded that the Zeppelin Company make the two airships available for a tour of Germany (Deutschlandfahrt), flying "in tandem" around Germany over the four-day period prior to the voting with a joint departure from Löwenthal on the morning of March 26.
The Zeppelin Company chairman, Dr. Hugo Eckener, disapproved of this propaganda use of his craft. According to American reporter William L. Shirer, "Hugo Eckener, who is getting [the Hindenburg] ready for its maiden flight to Brazil, strenuously objected to putting it in the air this weekend on the ground it was not fully tested, but Dr. Goebbels insisted. Eckener, no friend of the regime, refused to take it up himself, but allowed Captain [Ernst] Lehmann to. [Goebbels] is reported howling mad and is determined to get Eckener."
While gusty wind conditions on the morning March 26 threatened a safe launch of the new airship, Hindenburgs commander, Captain Ernst Lehmann, was determined to impress the politicians, Nazi party officials, and press present at the airfield with an "on time" departure and thus proceeded with its launch despite the adverse conditions. As the massive airship began to rise under full engine power she was caught by a 35-degree crosswind gust, causing her lower vertical tail fin to strike and be dragged across the ground, resulting in significant damage to the bottom portion of the airfoil and its attached rudder. Hugo Eckener was furious and rebuked Lehmann.
Graf Zeppelin, which had been hovering above the airfield waiting for Hindenburg to join it, had to start off on the propaganda mission alone while LZ 129 returned to her hangar. There temporary repairs were quickly made to its empennage before joining up with the smaller airship several hours later. As millions of Germans watched from below, the two giants of the sky sailed over Germany for the next four days and three nights, dropping propaganda leaflets, blaring martial music and slogans from large loudspeakers, and broadcasting political speeches from a makeshift radio studio aboard Hindenburg.
On March 29, as German citizens voted overwhelmingly in favor of the Rhineland re-occupation, the Hindenburg was aloft over Berlin. Later, Hugo Eckener privately mocked Goebbels by telling friends, "There were forty persons on the Hindenburg. Forty-two 'yes' votes were counted." William Shirer recorded: "Goebbels has forbidden the press to mention Eckener's name."
First commercial passenger flight
With the completion of voting on the referendum (which the German Government claimed had been approved by a "98.79% 'Yes' vote"), Hindenburg returned to Löwenthal on March 29 to prepare for its first commercial passenger flight, a transatlantic passage to Rio de Janeiro scheduled to depart from there on March 31. Hugo Eckener was not to be the commander of the flight, however, but was instead relegated to being a "supervisor" with no operational control over Hindenburg while Ernst Lehmann had command of the airship. To add insult to injury, Eckener learned from an Associated Press reporter upon Hindenburgs arrival in Rio that Goebbels had also followed through on his month-old threat to decree that Eckener's name would "no longer be mentioned in German newspapers and periodicals" and "no pictures nor articles about him shall be printed." This action was taken because of Eckener's opposition to using Hindenburg and Graf Zeppelin for political purposes during the Deutschlandfahrt, and his "refusal to give a special appeal during the Reichstag election campaign endorsing Chancellor Adolf Hitler and his policies." The existence of the ban was never publicly acknowledged by Goebbels, and it was quietly lifted a month later.
While at Rio, the crew noticed one of the engines had noticeable carbon buildup from having been run at low speed during the propaganda flight days earlier. On the return flight from South America, the automatic valve for gas cell 3 stuck open. Gas was transferred from other cells through an inflation line. It was never understood why the valve stuck open, and subsequently the crew used only the hand-operated maneuvering valves for cells 2 and 3. Thirty-eight hours after departure, one of the airship's four Daimler-Benz 16-cylinder diesel engines (engine car no. 4, the forward port engine) suffered a wrist pin breakage, damaging the piston and cylinder. Repairs were started immediately and the engine functioned on fifteen cylinders for the remainder of the flight. Four hours after engine 4 failed, engine no. 2 (aft port) was shut down, as one of two bearing cap bolts for the engine crankshaft failed and the cap fell into the crank case. The cap was removed and the engine was run again, but when the ship was off Cape Juby the second cap broke and the engine was shut down again. The engine was not run again to prevent further damage. With three engines operating at a speed of and headwinds reported over the English Channel, the crew raised the airship in search of counter-trade winds usually found above , well beyond the airship's pressure altitude. Unexpectedly, the crew found such a wind at the lower altitude of which permitted them to guide the airship safely back to Germany after gaining emergency permission from France to fly a more direct route over the Rhone Valley. The nine-day flight covered in 203 hours and 32 minutes of flight time. All four engines were later overhauled and no further problems were encountered on later flights. For the rest of April, Hindenburg remained at its hangar where the engines were overhauled and the lower fin and rudder received a final repair; the ground clearance of the lower rudder was increased from 8 to 14 degrees.
1936 transatlantic season
Hindenburg made 17 round trips across the Atlantic in 1936—its first and only full year of service—with ten trips to the United States and seven to Brazil. The flights were considered demonstrative rather than routine in schedule. The first passenger trip across the North Atlantic left Frankfurt on 6 May with 56 crew and 50 passengers, arriving in Lakehurst, New Jersey on 9 May. As the elevation at Rhein-Main's airfield lies at above sea level, the airship could lift more at takeoff there than she could from Friedrichshafen, which was situated at . Each of the ten westward trips that season took 53 to 78 hours and eastward took 43 to 61 hours. The last eastward trip of the year left Lakehurst on October 10; the first North Atlantic trip of 1937 ended in the Hindenburg disaster.
In May and June 1936, Hindenburg made surprise visits to England. In May it was on a flight from America to Germany when it flew low over the West Yorkshire town of Keighley. A parcel was then thrown overboard and landed in the High Street. Two boys, Alfred Butler and Jack Gerrard, retrieved it and found the contents to be a bouquet of carnations, a small silver cross and a letter on official note paper dated May 22, 1936. The letter read: "To the finder of this letter, please deposit these flowers and cross on the grave of my dear brother, Lt. Franz Schulte, 1 Garde Regt, zu Fuss, POW in Skipton cemetery in Keighley near Leeds. Many thanks for your kindness. John P. Schulte, the first flying priest". Historian Oliver Denton speculates that the June visit may have had a more sinister purpose: to observe the industrial heartlands of Northern England.
In July 1936, Hindenburg completed a record Atlantic round trip between Frankfurt and Lakehurst in 98 hours and 28 minutes of flight time (52:49 westbound, 45:39 eastbound). Many prominent people were passengers on the Hindenburg, including boxer Max Schmeling making his triumphant return to Germany in June 1936 after his world heavyweight title knockout of Joe Louis at Yankee Stadium. In the 1936 season, the airship flew and carried 2,798 passengers and 160 tons of freight and mail, encouraging the Luftschiffbau Zeppelin Company to plan the expansion of its airship fleet and transatlantic service.
The airship was said to be so stable a pen or pencil could be balanced on end atop a table without falling. Launches were so smooth that passengers often missed them, believing the airship was still docked to the mooring mast. A one-way fare between Germany and the United States was US$400; Hindenburg passengers were affluent, usually entertainers, noted sportsmen, political figures, and leaders of industry. Hindenburg was used again for propaganda when it flew over the Olympic Stadium in Berlin on August 1 during the opening ceremonies of the 1936 Summer Olympic Games. Shortly before the arrival of Adolf Hitler to declare the Games open, the airship crossed low over the packed stadium while trailing the Olympic flag on a long weighted line suspended from its gondola. On September 14, the ship flew over the annual Nuremberg Rally.
On October 8, 1936, Hindenburg made a 10.5 hour flight (the "Millionaires Flight") over New England carrying 72 wealthy and influential passengers including financier and future U.S. Ambassador to the United Kingdom Winthrop W. Aldrich, his 28-year-old nephew Nelson Rockefeller, who became the Governor of New York and, later, Vice President of the United States, various German and American government officials and military officers, as well as key figures in the aviation industry, including Juan Trippe, founder and Chief Executive of Pan American Airways, and World War I flying ace Captain Eddie Rickenbacker, president of Eastern Airlines. The ship arrived at Boston by noon and returned to Lakehurst at 5:22pm before making its final transatlantic flight of the season back to Frankfurt.
During 1936, Hindenburg had a Blüthner aluminium grand piano placed on board in the music salon, though the instrument was removed after the first year to save weight. Over the winter of 1936–37, several alterations were made to the airship's structures. The greater lift capacity allowed nine passenger cabins to be added, eight with two beds and one with four, increasing passenger capacity to 70. These windowed cabins were along the starboard side aft of the previously installed accommodations, and it was anticipated for the LZ 130 to also have these cabins. Additionally, the Olympic rings painted on the hull were removed for the 1937 season.
Hindenburg also had an experimental aircraft hook-on trapeze similar to the one on the U.S. Navy Goodyear–Zeppelin built airships Akron and Macon. This was intended to allow customs officials to be flown out to Hindenburg to process passengers before landing and to retrieve mail from the ship for early delivery. Experimental hook-ons and takeoffs, piloted by Ernst Udet, were attempted on March 11 and April 27, 1937, but were not very successful, owing to turbulence around the hook-up trapeze. The loss of the ship ended all prospects of further testing.
Final flight: May 3–6, 1937
After making the first South American flight of the 1937 season in late March, Hindenburg left Frankfurt for Lakehurst on the evening of 3 May, on its first scheduled round trip between Europe and North America that season. Although strong headwinds slowed the crossing, the flight had otherwise proceeded routinely as it approached for a landing three days later.
Hindenburgs arrival on 6 May was delayed for several hours to avoid a line of thunderstorms passing over Lakehurst, but around 7:00 pm the airship was cleared for its final approach to the Naval Air Station, which it made at an altitude of with Captain Max Pruss in command. At 7:21 pm a pair of landing lines were dropped from the nose of the ship and were grabbed hold of by ground handlers. Four minutes later, at 7:25 pm Hindenburg burst into flames and dropped to the ground in a little over half a minute. Of the 36 passengers and 61 crew aboard, 13 passengers and 22 crew died, as well as one member of the ground crew, a total of 36 lives lost. Herbert Morrison's commentary of the incident became a classic of audio history.
The exact location of the initial fire, its source of ignition, and the source of fuel remain subjects of debate. The cause of the accident has never been determined conclusively, although many hypotheses have been proposed. Sabotage theories notwithstanding, one hypothesis often put forth involves a combination of gas leakage and atmospheric static conditions. Manually controlled and automatic valves for releasing hydrogen were located partway up one-meter diameter ventilation shafts that ran vertically through the airship. Hydrogen released into a shaft, whether intentionally or because of a stuck valve, would have mixed with air already in the potentially in an explosive ratio. Alternatively, a gas cell could have been ruptured by the breaking of a structural tension wire causing a mixing of hydrogen with air. The high static charge collected from flying within stormy conditions and inadequate grounding of the outer envelope to the frame could have ignited any resulting gas-air mixture at the top of the airship. In support of the hypothesis that hydrogen was leaking from the aft portion of the Hindenburg prior to the conflagration, water ballast was released at the rear of the airship and six crew members were dispatched to the bow to keep the craft level.
Another more recent theory involves the airship's outer covering. The silvery cloth covering contained material with cellulose nitrate, which is highly flammable. This theory is controversial and has been rejected by other researchers because the outer skin burns too slowly to account for the rapid flame propagation and gaps in the fire correspond with internal gas cell divisions, which would not be visible if the fire had spread across the skin first. Hydrogen fires had previously destroyed many other airships.
The duralumin framework of Hindenburg was salvaged and shipped back to Germany. There the scrap was recycled and used in the construction of military aircraft for the Luftwaffe, as were the frames of Graf Zeppelin and Graf Zeppelin II when they were scrapped in 1940.
Appearances in media
Charlie Chan was a passenger aboard the Hindenburg in the 1937 film Charlie Chan at the Olympics.
An image of the burning airship was used as the cover of Led Zeppelin's self-titled debut album (1969).
The Hindenburg is a 1975 film inspired by the disaster, but centered on the sabotage theory. Some of these plot elements were based on real bomb threats before the flight began, as well as proponents of the sabotage theory. The actual model from the movie is now on permanent display in the National Air and Space Museum in Washington, D.C.
In The Waltons 1977 episode "The Inferno", John Boy Walton is sent by a publication to cover the New Jersey landing, and is traumatized by witnessing the event.
Hindenburg: The Last Flight is a 2011 German TV miniseries directed by Philipp Kadelbach. Like the 1975 film, it also focuses on the sabotage theory; the plot is about a young engineer who uncovers a plot to blow up the Hindenburg while the German airship is preparing for its maiden voyage to America.
Specifications
See also
Timeline of hydrogen technologies
The Zeppelin Museum Friedrichshafen displays a reconstruction of a 33 m section of the Hindenburg.
Citations
General sources
Airships.net LZ-129 Hindenburg
Airship Voyages Made Easy (16 page booklet for "Hindenburg" passengers). Friedrichshafen, Germany: Luftschiffbau Zeppelin G.m.b.H. (Deutsche Zeppelin-Reederei), 1937.
Archbold, Rick. Hindenburg: An Illustrated History. Toronto: Viking Studio/Madison Press, 1994. .
Birchall, Frederick. "100,000 Hail Hitler; U.S. Athletes Avoid Nazi Salute to Him". The New York Times, August 1, 1936, p. 1.
Botting, Douglas. Dr. Eckener's Dream Machine: The Great Zeppelin and the Dawn of Air Travel. New York: Henry Holt & Co., 2001. .
Davis, Stephen. Hammer of the Gods: The Led Zeppelin Saga (LPC). New York: Berkley Boulevard Books, 1995. .
Dick, Harold G. and Douglas H. Robinson. The Golden Age of the Great Passenger Airships Graf Zeppelin & Hindenburg. Washington, D.C.: Smithsonian Institution Press, 1985. .
Duggan, John. LZ 129 "Hindenburg": The Complete Story. Ickenham, UK: Zeppelin Study Group, 2002. .
Eckener, Hugo, translated by Douglas Robinson. My Zeppelins. London: Putnam & Co. Ltd., 1958.
Hindenburg's Fiery Secret (DVD). Washington, D.C.: National Geographic Video, 2000.
Hoehling, A.A. Who Destroyed The Hindenburg? Boston: Little, Brown and Company, 1962. .
Lehmann, Ernst. Zeppelin: The Story of Lighter-than-air Craft. London: Longmans, Green and Co., 1937.
Majoor, Mireille. Inside the Hindenburg. Boston: Little, Brown and Company, 2000. .
Mooney, Michael Macdonald. The Hindenburg. New York: Dodd, Mead & Company, 1972. .
Provan, John. LZ-127 "Graf Zeppelin": The story of an Airship, vol. 1 & vol. 2 (Amazon Kindle ebook). Pueblo, Colorado: Luftschiff Zeppelin Collection, 2011.
Toland, John. The Great Dirigibles: Their Triumphs and Disasters. Mineola, New York: Dover Publishers, 1972.
Vaeth, Joseph Gordon. They Sailed the Skies: U.S. Navy Balloons and the Airship Program. Annapolis Maryland: Naval Institute Press, 2005. .
External links
Hindenburg – End Of A Successful Voyage'' (Standard 4:3) (1937), Pathgrams (film shows docking team, passengers)
Hindenburg – Passengers Disembarking (Standard 4:3) (1937), Pathgrams (film of passengers descending ramp)
Detailed Technical Drawing of the LZ 129 Hindenburg
Airships.net: Detailed history and photographs of interior and exterior of LZ-129 Hindenburg
"The Hindenburg Makes Her Last Landing at Lakehurst", Life Magazine article from 1937
eZEP.de, The webportal for Zeppelin mail and airship memorabilia
Hindenburg: Sky Cruise. Illustrated account of a flight on the Hindenburg – with maiden voyage and final flight passenger lists
Harold G. Dick Airship Collection – lists of contents of the collection
ZLT Zeppelin Luftschifftechnik GmbH & Co KG. The modern Zeppelin company
The Hindenburg at Navy Lakehurst Historical Society
"The Air Liners Of The Future." Popular Mechanics, February 1930, the future of dirigibles as aviation experts predicted in 1930, drawings on pages 220 and 221 shows how aviation experts saw the Hindenburg then under construction, including an overhead glass covered dance floor
"Super-Zepp To Have All Luxuries Of A Liner."Popular Mechanics, July 1932, early drawing of future Hindenburg
"Biggest Birds That Ever Flew." Popular Science, May 1962
75 Years Since The Hindenburg Disaster
Paul von Hindenburg
Aviation accidents and incidents in the United States in 1937
1937 fires in the United States
Aviation accidents and incidents in New Jersey
Fires in New Jersey
Aircraft first flown in 1936
|
378639
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%B0%20%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
|
Норка європейська
|
Норка європейська
Норка, норка європейська (Mustela lutreola) — дрібний хижий ссавець роду мустела (Mustela) родини «куницеві» (Mustelidae).
Поширення
Поширений на території Іспанії, Франції, Румунії, України, Росії. Колись вид був поширений по всій Європі, але зараз зник на більшій частині свого ареалу.
Норки європейська і американська
Термін «норка» в Європі зазвичай посилається саме на цю тварину. Представники за зовнішнім виглядом подібні до американської норки, або візона (Neovison vison), але остання не є їхнім найближчим родичем та належить до окремого роду. Звірі подібні за розміром і типом забарвлення, але хутро в американської норки красивіше і цінніше. Від візона норка відрізняється меншими розмірами, дещо світлішим (не таким темним) і звичайно більш рудуватим забарвленням всього хутра, а також білим кольором хутра на верхній губі (обидві губи білі).
Морфологія
Для самців: голова і тіло довжиною 280—430 мм, хвіст довжиною 124—190 мм, вага до 739 грамів; для самиць: голова і тіло довжиною 320—400 мм, хвіст довжиною 120—180 мм, вага до 440 грамів.
Тварина середнього розміру, з довгим тілом, короткими ногами та відносно коротким хвостом. Ступні з міжпальцевими мембранами, як в інших членів роду. Волосяний покрив тіла і хвоста відносно однаковий по довжині. Підошви лап рідко волоссям. Забарвлення темного червонувато-коричневого кольору з білим краєм навколо рота. Іноді є біле маркування на горлі, лапи, грудях. Зимове хутро довше і щільніше, ніж влітку.
Спосіб життя
У природі норки ведуть нічний спосіб життя, полюють на жаб, дрібних гризунів, ящірок і рибу. Добре плавають і пірнають. Лігво облаштовують біля води, у норі або в іншому укритті. Народжують до 17 маленьких (вагою 5–7 грам) голих і сліпих малят, які в перші місяці життя живуть тільки за рахунок материнського тепла.
Міжвидові взаємини
У природі неодноразово відмічені гібриди з тхором лісовим.
Див. також: гібриди ссавців
Примітки
Джерела
Phillip M. Youngman, 1990. Mustela lutreola , Mammalian Species, American Society of Mammologists, No. 362, pp. 1-3, 2 figs.
Абелєнцев В. I. Куницеві. — Київ: Наукова думка, 1968. — 280 с. — (Фауна України. Том 1, випуск 2).
de Jongh, A.W.J.J., Tokar, G.A., Matvyeyev, A.S., de Jong, T. and de Jongh-Nesterko, L.V. 2007. European mink (Mustela lutreola) still surviving in Ukrainian deltas of the Danube and Dniester . Lutra 50(11): 49-52.
Норка європейська в Червоній книзі України
Мустелові
Напівводні ссавці
Ссавці України
Ссавці ЧКУ
Ссавці Резолюції 6 Бернської конвенції за назвою
Хижі Європи
|
40884168
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tervijan
|
Tervijan
|
Tervijan (also Romanized as Tervījān; also known as Tīrbījān) is a village in Dabuy-ye Jonubi Rural District, Dabudasht District, Amol County, Mazandaran Province, Iran. At the 2006 census, its population was 473, in 125 families.
References
Populated places in Amol County
|
21096174
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Western%20dwarf%20gecko
|
Western dwarf gecko
|
Western dwarf gecko
The western dwarf gecko (Lygodactylus guibei), also known commonly as Guibé's dwarf day gecko, is a small species of gecko, a lizard in the family Gekkonidae. The species is endemic to Madagascar.
Etymology
The specific name, guibei, is in honor of French herpetologist Jean Marius René Guibé.
Habitat
The preferred natural habitat of L. guibei is forest, at altitudes of .
Reproduction
L. guibei is oviparous.
References
Further reading
Glaw F, Vences M (1994). A Fieldguide to the Amphibians and Reptiles of Madagascar, Second Edition. Cologne, Germany: Vences & Glaw Verlag / Serpents Tale. 480 pp. .
Pasteur G (1965). "Notes préliminaires sur les lygodactyles (gekkonidés). IV. Diagnoses de quelques formes africaines et malgaches ". Bulletin du Muséum d'Histoire Naturelle, Paris 36: 311–314. (Lygodactylus guibei, new species). (in French).
Rösler H (2000). "Kommentierte Liste der rezent, subrezent und fossil bekannten Geckotaxa (Reptilia: Gekkonomorpha)". Gekkota 2: 28–153. (Lygodactylus guibei, p. 93). (in German).
Lygodactylus
Reptiles described in 1965
Reptiles of Madagascar
Endemic fauna of Madagascar
|
4783845
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD
|
Шолін
|
Шолін
Жінки
Шоліна Галина Семенівна (1918—2007) — українська радянська співачка (ліричне сопрано), Заслужена артистка УРСР. Солістка Київського державного театру опери та балету.
Чоловіки
Шолін Ігор Миколайович (1982—2009) — український футболіст, півзахисник, відомий виступами у складі футбольного клубу «Динамо» (Хмельницький).
|
342312
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Tropidoscincus
|
Tropidoscincus
|
Tropidoscincus is a genus of skink. They are all endemic to New Caledonia.
Classification
Tropidoscincus aubrianus Bocage, 1873 – Aubrey's whiptailed skink
Tropidoscincus boreus Sadlier & Bauer, 2000 – northern whiptailed skink
Tropidoscincus variabilis (Bavay, 1869) – southern whiptailed skink
Nota bene: A binomial authority in parentheses indicates that the species was originally described in a genus other than Tropidoscincus.
References
Lizard genera
Taxa named by José Vicente Barbosa du Bocage
|
5417956
|
https://en.wikipedia.org/wiki/RT%20%28TV%20network%29
|
RT (TV network)
|
RT (TV network)
RT (formerly Russia Today or Rossiya Segodnya) is a Russian state-controlled international news television network funded by the Russian government. It operates pay television and free-to-air channels directed to audiences outside of Russia, as well as providing Internet content in Russian, English, Spanish, French, German and Arabic.
RT is a brand of TV-Novosti - self-named an "autonomous non-profit organization" (ANO) - founded by the Russian state-owned news agency RIA Novosti in April 2005. During the economic crisis in December 2008, the Russian government, headed by Prime Minister Vladimir Putin, included ANO "TV-Novosti" on its list of core organizations of strategic importance to Russia. RT operates as a multilingual service with channels in five languages: the original English-language channel was launched in 2005, the Arabic-language channel in 2007, Spanish in 2009, German in 2014 and French in 2017. RT America (2010–2022), RT UK (2014–2022) and other regional channels also produce local content. RT is the parent company of the Ruptly video agency, which owns the Redfish video channel and the Maffick digital media company.
RT has regularly been described as a major propaganda outlet for the Russian government and its foreign policy. Academics, fact-checkers, and news reporters (including some current and former RT reporters) have identified RT as a purveyor of disinformation and conspiracy theories. UK media regulator Ofcom has repeatedly found RT to have breached its rules on impartiality, including multiple instances in which RT broadcast "materially misleading" content.
In 2012, RT's editor-in-chief Margarita Simonyan compared the channel to the Russian Ministry of Defence. Referring to the Russo-Georgian War, she stated that it was "waging an information war, and with the entire Western world". In September 2017, RT America was ordered to register as a foreign agent with the United States Department of Justice under the Foreign Agents Registration Act.
RT was banned in Ukraine in 2014 after Russia's annexation of Crimea; Latvia and Lithuania implemented similar bans in 2020. Germany banned RT DE in February 2022. During the Russian invasion of Ukraine, the European Union and Canada formally banned RT and independent service providers in over 10 countries suspended broadcasts of RT. Social media websites followed by blocking external links to RT's website and restricting access to RT's content. Microsoft removed RT from their app store and de-ranked their search results on Bing, while Apple removed the RT app from all countries except for Russia. However, RT content continues to be laundered through third-party sites.
History
Foundation
RT's formation was part of a public relations effort by the Russian Government in 2005 to improve Russia's image abroad. RT was conceived by former media minister Mikhail Lesin and Aleksei Gromov. At the time of RT's founding, RIA Novosti director Svetlana Mironyuk stated: "Unfortunately, at the level of mass consciousness in the West, Russia is associated with three words: communism, snow and poverty", and added "we would like to present a more complete picture of life in our country". RT is funded by the Federal Agency for Press and Mass Media, part of the government of Russia.
In 2005, RIA Novosti founded ANO TV-Novosti (or "Autonomous Non-profit Organization TV-News") to serve as the parent organization for RT. ANO TV-Novosti was registered on 6 April 2005, and Sergey Frolov was appointed its CEO.
The channel was launched as Russia Today on 10 December 2005. At its launch, the channel employed 300 journalists, including approximately 70 from outside Russia. Russia Today appointed Margarita Simonyan as its editor-in-chief; she recruited foreign journalists as presenters and consultants.
Simonyan, aged 25 years old when she was appointed, was a former Kremlin pool reporter who had worked in journalism since she was 18. She told The New York Times that after the fall of the Soviet Union, many new young journalists were hired, resulting in a much younger pool of staffers than other news organizations. Journalist Danny Schechter (who has appeared as a guest on RT) stated that, having been part of the launch staff at CNN, he saw RT as another "channel of young people who are inexperienced, but very enthusiastic about what they are doing". Shortly after the channel was launched, James Painter wrote that RT and similar news channels such as France 24 and TeleSUR saw themselves as "counter-hegemonic", offering a differing vision and news content from that of Western media like CNN and the BBC.
Development and expansion
RT launched several new channels in ensuing years: the Arabic language channel Rusiya Al-Yaum in 2007, the Spanish language channel RT Actualidad in 2009, RT America – which focuses on the United States – in 2010, and the RT Documentary channel in 2011.
In August 2007, Russia Today became the first television channel to report live from the North Pole (with the report lasting five minutes and 41 seconds). An RT crew participated in the Arktika 2007 Russian polar expedition, led by Artur Chilingarov on the Akademik Fyodorov icebreaker. On 31 December 2007, RT's broadcasts of New Year's Eve celebrations in Moscow and Saint Petersburg were broadcast in the hours prior to the New Year's Eve event at New York City's Times Square.
Russia Today drew particular attention worldwide for its coverage of the 2008 South Ossetia war. RT named Georgia as the aggressor against the separatist governments of South Ossetia and Abkhazia, which were protected by Russian troops. RT saw this as the incident that showcased its newsgathering abilities to the world. Margarita Simonyan stated: "we were the only ones among the English-language media who were giving the other side of the story – the South Ossetian side of the story".
In 2009, Russia Today was rebranded to "RT", which George Washington University academics Jack Nassetta and Kimberly Gross described as an "[attempt] to shed state affiliation". Simonyan said the company had not changed names but the company's corporate logo was changed to attract more viewers: "who is interested in watching news from Russia all day long?"
Julia Ioffe also describes 2009, when the Barack Obama administration came to office "promising a different approach toward Russia", as a time when RT became "more international and less anti-American", and "built a state-of-the-art studio and newsroom" in the U.S. capital
In early 2010, RT unveiled an advertising campaign to promote its new "Question More" slogan. The campaign was created by Ketchum, GPlus, and London's Portland PR. One of the advertisements featured as part of the campaign showed U.S. President Barack Obama morphing into Iranian leader Mahmoud Ahmadinejad and asked: "Who poses the greatest nuclear threat?" The ad was banned in American airports. Another showed a Western soldier "merging" with a Taliban fighter and asked: "Is terror only inflicted by terrorists?" One of RT's 2010 billboard advertisements won the British Awards for National Newspaper Advertising "Ad of the Month".
In 2010, Walter Isaacson, Chairman of the U.S. Government's Broadcasting Board of Governors, which runs Voice of America, Radio Free Europe and Radio Free Asia, called for more money to invest in the programs because "We can't allow ourselves to be out-communicated by our enemies", specifically mentioning Russia Today, Iran's Press TV and China's China Central Television (CCTV) in the following sentence. He later explained that he actually was referring to "enemies" in Afghanistan, not the countries he mentioned. In 2011, Secretary of State Hillary Clinton stated that the U.S. was "losing the information war" abroad to foreign channels like RT, Al Jazeera and China Central Television and that they were supplanting the Voice of America.
2012–2021
In early 2012, shortly after his appointment as U.S. Ambassador to Russia, Michael McFaul challenged Margarita Simonyan on Twitter about allegations from RT that he had sent Russian opposition figure Alexei Navalny to study at Yale University. According to RT, McFaul was referring to a comment in an article by political scientist Igor Panarin, which RT had specified were the views of the author. McFaul then accepted an interview by Sophie Shevardnadze on RT on this and other issues and reasserted that the Obama administration wanted a "reset" in relations with Russia.
On 17 April 2012, RT debuted World Tomorrow, a news interview programme hosted by WikiLeaks founder Julian Assange. The first guest on the program was Hezbollah leader Hassan Nasrallah. The interview made global headlines as Nasrallah rarely gives interviews to Western media. Commentators described this as a "coup". WikiLeaks described the show as "a series of in-depth conversations with key political players, thinkers and revolutionaries from around the world". It stated that the show is "independently produced and Assange has control"; WikiLeaks offers a "Broadcasters license, only".
Assange said that RT allowed his guests to discuss things that they "could not say on a mainstream TV network". Assange's production company made the show and Assange had full editorial control. Assange said that, if WikiLeaks had published large amounts of compromising data on Russia, his relationship with RT might not have been so comfortable. In August of that year, RT suffered a denial of service attack. Some people linked the attack to RT's connection with Assange, and others to an impending court verdict related to Pussy Riot.
On 23 October 2012, RT, along with Al Jazeera and C-SPAN, broadcast the Free and Equal Elections Foundation third-party debate among four third-party candidates for President of the United States. On 5 November, RT broadcast the two candidates that were voted winners of that debate, Libertarian Party candidate Governor Gary Johnson and Green Party candidate Jill Stein, from RT's Washington, D.C. studio.
In May 2013, RT announced that former CNN host Larry King would host a new talk show on RT. King said in an advertisement on RT: "I would rather ask questions to people in positions of power, instead of speaking on their behalf." As part of the deal, King would also bring his Hulu series Larry King Now to RT. On 13 June 2013, RT aired a preview telecast of King's new Thursday evening program Politicking, with the episode discussing Edward Snowden's leaking of the PRISM surveillance program.
Vladimir Putin visited the new RT broadcasting centre in June 2013 and stated: "When we designed this project back in 2005 we intended introducing another strong player on the international scene, a player that wouldn't just provide an unbiased coverage of the events in Russia but also try, let me stress, I mean – try to break the Anglo-Saxon monopoly on the global information streams. ... We wanted to bring an absolutely independent news channel to the news arena. Certainly the channel is funded by the government, so it cannot help but reflect the Russian government's official position on the events in our country and in the rest of the world one way or another. But I'd like to underline again that we never intended this channel, RT, as any kind of apologetics for the Russian political line, whether domestic or foreign."
In early October 2014, RT announced the launch of a dedicated news channel, RT UK, aimed at British audiences. The new channel began operating on 30 October 2014.
In October 2016, the NatWest bank stated that they will no longer provide banking services to RT in the UK without providing any reasons. This decision was criticised by Margarita Simonyan, the editor-in-chief of RT, and the Russia Government. Simonyan sarcastically tweeted that: "Long live freedom of speech!" However, NatWest reversed its decision in January 2017, said it had reached a resolution with RT. Simonyan said the decision showed that "common sense has prevailed".
In 2018, some of the RT staff started a new media project, Redfish.media, that positioned itself as "grassroots journalism". The website was criticized by activist Musa Okwonga for deceptively interviewing him and then distributing it across RT channels while hiding its real affiliation. Another similar RT project is In the NOW, started in 2018. On 15 February 2019, Facebook temporarily blocked the In the NOW page, saying that even though it does not require pages to disclose who funds them, it had suspended the page so viewers would not "be misled about who's behind them". Anissa Naouai, CEO of Maffick, which published the page, described the blocking as "unprecedented discrimination", and said that Facebook did not ask other channels to declare their parent company and financial affiliations. As of February 2019, a majority of Maffick stock was controlled by Ruptly, an RT subsidiary, with Naouai owning the remaining 49%. Facebook unblocked the page on 25 February 2019; Naouai said the company had agreed to do so once the page was updated to feature information on In the NOWs funding and management. She added that this requirement has been applied to no other Facebook page. In the NOW also has an active channel on YouTube and regularly posts videos from Soapbox, a Maffick-owned channel.
In February 2021, Matt Field from the Bulletin of the Atomic Scientists reported that RT had created an account on Gab, a social network known for its far-right userbase, right before the start of former U.S. President Donald Trump's second impeachment trial. Field commented that RT had posted several articles on its Gab account, including one criticizing The Lincoln Project, an organization run by anti-Trump Republicans.
In December 2021 RT launched a TV channel in Germany, RT DE TV using a license for cable and satellite broadcasting issued in Serbia. A week after the launch, on 22 December the channel was removed from broadcasting via European satellites by the European satellite operator at the request of the German media regulator.
2022 Russian invasion of Ukraine
On 27 February 2022, the president of the European Commission Ursula von der Leyen announced the European Union would ban RT and Sputnik (plus their subsidiaries) from operating in its 27 member countries. The ban resulted in RT being blocked on downstream television networks located outside EU, such as the United Kingdom and Singapore as they were dependent on EU companies for the signal feed to RT. Canadian telecom companies Shaw, Rogers, Bell and Telus announced they would no longer offer RT in their channel lineups (although Rogers replaced its RT broadcasts with a Ukrainian flag). This move was praised by Canada's Minister of Canadian Heritage Pablo Rodriguez who called the network the "propaganda arm" of Vladimir Putin. On 28 February, Ofcom announced they had opened 15 expedited investigations into RT. These investigations will be focused on the 15 news editions broadcast on 27 February between 05:00 and 19:00 and will check if the coverage broke impartiality requirements in the broadcast code. On 2 March, the regulation was published which meant the ban was in force.
Facebook, Instagram, and TikTok made RT's and Sputnik's social media content unavailable to users in the European Union on 28 February. Microsoft removed RT and Sputnik from MSN, the Microsoft Store, and the Microsoft Advertising network on the same day. YouTube, on 1 March, banned access to all RT and Sputnik channels on its platform in Europe (including Britain). Apple followed by removing RT and Sputnik from its App Store in all countries except Russia. Roku dropped the RT app from its channel store, while DirecTV pulled RT America from its channel lineup. On 1 March, the National Administration of Telecommunications of Uruguay announced the removal of RT from the Antel TV streaming platform. New Zealand satellite television provider Sky also removed RT, citing complaints from customers and consultation with the Broadcasting Standards Authority. Reddit blocked new outgoing links to RT and Sputnik on 3 March. On 11 March, YouTube blocked RT and Sputnik worldwide. From 16 March, the Canadian Radio-television and Telecommunications Commission officially banned RT and RT France from the list of non-Canadian programming services authorized for distribution.
On 8 March 2022, RT France challenged the EU ban of its activities in the General Court of the Court of Justice of the European Union. After refusing to "urgently" consider the case on 30 March, the General Court dismissed the case on 27 July 2022, ruling that the ban against RT was justified.
Between 22 and 26 February 2022, a couple of days before and after the Russian invasion of Ukraine, "posts on Facebook from RT and Sputnik got more than 5 million likes, shares and comments". On YouTube, videos of "false stories, claiming that Ukrainians had attacked Russians or describing a 'genocide' against Russian-speaking Ukrainians in the separatist Donbas region," were watched "73 million times." During the invasion, hacktivist collective Anonymous launched a distributed denial of service attack that temporarily disabled the websites of RT and other Russian government-controlled organizations. In March 2022, RT America closed and most of its staff ceased to work for the outlet. RT began selling merchandise emblazoned with the "Z" military symbol – a pro-Kremlin and pro-war emblem – a few days after the start of the invasion.
In March 2022, Vice News reported that RT had established a channel on Gab's video sharing platform Gab TV, which describes itself as a "free speech broadcasting platform." Vice News observed that Gab CEO Andrew Torba had given his support for Russia's invasion of Ukraine and Torba publicly supported RT, claiming that they are being subject to the same censorship as American conservatives "by Big Tech and the globalist regime". Torba also falsely claimed that Gab is "the one place on the internet where you can find RT News" when RT also has a presence on video sharing platform Rumble. Not all branches of RT have suffered declines since the war started. Interactions with the Arabic-language Facebook page "RT Online" grew 161.2% from 28 February to mid-March, "RT Play in Español" went up a 22.5%.
In October 2022, RT presenter Anton Krasovsky said on air that Ukrainian children who had in the past criticised the Soviet Union as occupiers of Ukraine should have been drowned or burned; he additionally laughed at reporting that Russian soldiers raped elderly Ukrainian women during the 2022 invasion. He was subsequently suspended by Simonyan, and criminal case investigation was opened.
In September and October 2022, RT launched RT Hindi and RT Balkan, to expand its audience.
Organization
State-owned RIA Novosti news agency, which founded RT in 2005, is one of the largest in Russia. Its former chairperson was Svetlana Mironyuk, who modernised the agency after being appointed in 2003.
In 2007, RT established offices in the same building as RIA Novosti, after the Russian Union of Journalists was forced to vacate them. In 2012, Anna Kachkayeva, Dean of Media Communications at Moscow's Higher School of Economics, stated that the two organizations "share the same roof" because they are located in the same building, but in "funding, editorial policy, management and staff, they are two independent organisations whose daily operations are not interconnected in any way". In 2008, Simonyan noted that more than 50 young RT journalists had gone on to take positions in large Western media outlets. By 2010, RT's staff had grown to 2,000.
In December 2012, RT moved its production studios and headquarters to a new facility in Moscow. The move coincided with RT's upgrade of all of its English-language news programming to high-definition.
In 2013, a presidential decree issued by Vladimir Putin dissolved RIA Novosti, replacing it with a new information agency called Rossiya Segodnya (directly translated as Russia Today). On 31 December 2013, Margarita Simonyan, editor-in-chief of the RT news channel, was also appointed editor-in-chief of the new news agency while maintaining her duties for the television network.
From 18 August 2020 to 18 August 2021, ANO TV Novosti was owned by the federal state unitary enterprise RAMI RIA Novosti and the Association for the Development of International Journalism (ADIJ), which was founded by Margarita Simonyan and few other RT associates. On 18 August 2021, RAMI RIA Novosti was liquidated and the ownership of ANO TV Novosti was transferred to ADIJ.
Budget
When it was established in 2005, ANO TV-Novosti invested $30 million in start-up costs to establish RT, with a budget of $30 million for its first year of operation. Half of the network's budget came from the Russian government; the other half came from pro-Kremlin commercial banks at the government's request. Its annual budget increased from approximately $80 million in 2007 to $380 million in 2011, but was reduced to $300 million in 2012. President Putin prohibited the reduction of funding for RT on 30 October 2012.
About 80 percent of RT's costs are incurred outside Russia, paying partner networks around $260 million for the distribution of its channels in 2014. In 2014, RT received 11.87 billion rubles ($310 million) in government funding and was expected to receive 15.38 billion rubles ($400 million) in 2015. (For comparison, the bigger BBC World Service Group had a $376 million budget in 2014–15.) At the start of 2015, as the ruble's value plummeted and a ten percent reduction in media subsidies was imposed, it was thought that RT's budget for the year would fall to about $236 million. Instead, government funding was increased to 20.8 billion rubles (around $300 million) in September. In 2015, RT was expected to receive 19 billion rubles ($307 million) from the Russian government the following year. As of 2022, RT is the leader in terms of state funding among all Russian media. Between 2022 and 2024, RT will receive 82 billion rubles.
Network
According to RT as of March 2022, the network's feed is carried by 22 satellites and over 230 operators, providing a distribution reach to about 700 million households in more than 100 countries. RT also stated that RT America was available to 85 million households throughout the United States, as of 2012.
In addition to its main English language channel RT International, RT UK and RT America, RT also runs Arabic-language channel Rusiya Al-Yaum, Spanish language channel Actualidad RT, as well as the RTDoc documentary channel. RT maintains 21 bureaus in 16 countries, including those in Washington, D.C., New York City; London, England; Paris, France; Delhi, India; Cairo, Egypt and Baghdad, Iraq.
The sharp decline in the ruble at the end of 2014 forced RT to postpone German- and French-language channels.
In addition to news agency Ruptly, RT also operates the following websites: RT на русском (in Russian), RT en français (French), RT DE (German).
In 2015, RT's YouTube news channels were: RT (the main channel), RT America, RT Arabic, RT en Español, RT Deutsch, RT French, RT UK, RT на русском and the newly launched RT Chinese.
The German service (RT DE) was removed from YouTube in September 2021 for breaking the websites rules on COVID misinformation. As noted by Russian journalists, the Russian edition of RT "aggressively" promoted COVID-19 vaccination in Russia, calling anti-vaccination activists "imbeciles", while foreign RT channels were simultaneously promoting the same anti-vaccination misinformation that it criticized in Russia.
In September 2012, RT signed a contract with Israeli-based RRSat to distribute high-definition feeds of the channel in the United States, Latin America and Asia. In October 2012, RT's Rusiya Al-Yaum and RT joined the high-definition network Al Yah Satellite Communications ("YahLive"). On 12 July 2014, during his visit to Argentina, Putin announced that Actualidad RT would broadcast free-to-air in the country, the first foreign television channel to do so there. According to Radio Free Europe/Radio Liberty, Argentina's State Media Authorities decided to suspend RT on 11 June 2016, along with Venezuelan television channel TeleSur, which had both been authorized by the previous left-leaning government of Cristina Kirchner. Officially, Argentina wanted to devote RT's frequency to domestic broadcasts. RT was made available on the dominant Australian subscription television platform Foxtel on 17 February 2015.
Ratings/impact
Audience ratings
The RT website (as of March 2022), maintains that "since June 2012", RT has "consistently and significantly outperforms other foreign channels including Euronews and Fox News. RT's quarterly audience in the UK is 2.5 million viewers". However, according to The Daily Beast, citing leaked documents from "Vasily Gatov, a former RIA Novosti employee" (as of 2015) RT “hugely exaggerates its viewership,”; and its most-watched segments were on apolitical subjects. Between 2013 and 2015, over 80% of RT's viewership was for videos of accidents, crime, disasters, and natural phenomena, such as the 2013 Chelyabinsk meteor event, with less than 1% of viewership for political videos. In late 2015, all of the 20 most-watched videos on its main channel, totaling 300 million views, were described as "disaster/novelty". Of the top 100, only a small number could be categorized as political, with only one covering Ukraine. The most popular video of Russian president Putin shows him singing "Blueberry Hill" at a 2010 St. Petersburg charity event. In 2017, The Washington Post analysed RT's popularity and concluded that "it's not very good at its job" as "Moscow's propaganda arm" due to its relative unpopularity. RT has disputed both The Daily Beast and The Washington Post assessments, saying their analyses used outdated viewership data.
A study by Professor Robert Orttung at George Washington University stated that RT uses human interest stories without ideological content to attract viewers to its channels. Between January and May 2015, the Russian-language channel had the most viewers, with approximately double the number of the main channel, despite only having around one-third the number of subscribers.
According to data compiled by Oxford's Rasmus Kleis Nielsen prior to the invasion of Ukraine, RT's "online reach in the U.K., France, and Germany" was "not great on the web, but surprisingly strong on social media, at least in spots". For example, in Germany, RT was "the No. 1 news source in terms of engagements on Facebook" December 2021-January 2022, (according to this CrowdTangle data).
Reliable figures for RT's worldwide audience were not available as of 2015. In the United States, RT typically pays cable and satellite services to carry its channel in subscriber packages. In 2011, RT was the second most-watched foreign news channel in the United States (after BBC World News), and the number one foreign network in five major U.S. urban areas in 2012. It also rated well among younger Americans under 35 and in inner city areas.
In the UK, the Broadcasters' Audience Research Board (BARB) has included RT in the viewer data it publishes since 2012. According to their data, approximately 2.5 million Britons watched RT during the third quarter of 2012, making it the third most-watched rolling news channel in Britain, behind BBC News and Sky News (not including Sky Sports News). RT was soon overtaken by Al Jazeera English, and viewing figures dropped to about 2.1 million by the end of 2013. For comparison, it had marginally fewer viewers than S4C, the state-funded Welsh language broadcaster, or minor channels such as Zing, Viva and Rishtey. According to internal documents submitted for Kremlin review, RT's viewership amounted to less than 0.1 percent of Europe's television audience, except in Britain, where 2013 viewership was estimated at 120,000 persons per day. According to the leaked documents, RT was ranked 175th out of 278 channels in Great Britain in May 2013, or fifth out of eight cable news channels. In August 2015, RT's average weekly viewing figure had fallen to around 450,000 (0.8 percent of the total UK audience), 100,000 fewer than in June 2012 and less than half that of Al Jazeera English. In March 2016, the monthly viewing was figure 0.04%.
Latin America is the second most significant area of influence for internet RT (rt.com). In 2013, RT ascended to the ranks of the 100 most watched websites in seven Latin American countries.
A Pew Research survey of the most popular news videos on YouTube in 2011–12 found RT to be the top source with 8.5 percent of posts, 68 percent of which consisted of first-person video accounts of dramatic worldwide events, likely acquired by the network rather than created by it. In 2013, RT became the first television news channel to reach 1 billion views on YouTube. In 2014, its main (English) channel was reported have 1.4 million subscribers.
Followers
In 2013, RT became "the first news network to surpass 1 billion views on YouTube".
As of shortly after the invasion of Ukraine and blocking of RT by tech companies, RT's "main Facebook channel has more than 7 million followers" (some of which are located in Europe where the channel is blocked). RT's YouTube account had "roughly 4.65 million followers in English and 5.94 million in Spanish".
Impact
RT has some effect on viewers' political opinions, according to a 2021 study in the journal Security Studies. Viewers exposed to RT became more likely "to support the withdrawal of the United States "from its role as a cooperative global leader" than those who did not watch RT by 10–20%. "This effect is robust across measures, obtains across party lines, and persists even when we disclose that RT is financed by the Russian government." However, exposure to RT had no measurable "effect on Americans' views of domestic politics or the Russian government."
According to author Peter Pomerantsev, a large audience rating is not RT's principal goal. Their campaigns are "for financial, political and media influence.” RT (and Sputnik) "create the fodder" used by "thousands of fake news propagators" and provide an outlet for material hacked from targets it wishes to harm in the service of Russian (government) interests. RT also serves to make friends with people "useful" to the Russian state, such as Michael Flynn (retired United States Army lieutenant general and dismissed director of the Defense Intelligence Agency and U.S. National Security Advisor in the early days of the Trump administration) who was paid "a reported $40,000 to come to RT's anniversary celebration in Moscow and sit near Mr. Putin."
Programming
In 2008, Heidi Brown wrote in Forbes that "the Kremlin is using charm, good photography and a healthy dose of sex appeal to appeal to a diverse, skeptical audience. The result is entertaining – and ineffably Russian." She added that Russia Today has managed to "get foreigners to at least consider the Russian viewpoint – however eccentric it may be..." Matt Field in Bulletin of the Atomic Scientists described RT as "applying high-quality graphics and production values to its stories", often focusing "on polarizing issues that aren't necessarily top-of-mind for viewers" and sometimes "strikingly at odds with Russian President Vladimir Putin's own views".
According to Tim Dowling, writing in The Guardian, "Fringe opinion takes center stage" on RT. "Reporting is routinely bolstered by testimony from experts you have never heard of, representing institutions you have never heard of."
The Alyona Show
The Alyona Show, hosted by Alyona Minkovski, ran from 2009 to 2012 (when Minkovski left RT to join The Huffington Post). Daily Beast writer Tracy Quan described The Alyona Show as "one of RT's most popular vehicles". The New Republic columnist Jesse Zwick wrote that one journalist told him that Minkovski is "probably the best interviewer on cable news". Benjamin R. Freed wrote in the avant-garde culture magazine SOMA that "The Alyona Show does political talk with razor-sharp wit." David Weigel called the show "an in-house attempt at a newsy cult hit" and noted that "her meatiest segments were about government spying, and the Federal Reserve, and America's undeclared wars". Minkovski had complained about being characterized as if she was "Putin's girl in Washington" or as being "anti-American". After Minkovski argued that Glenn Beck was "not on the side of America. And the fact that my channel is more honest with the American people is something you should be ashamed of", Columbia Journalism Review writer Julia Ioffe asked: "since when does Russia Today defend the policies of any American president? Or the informational needs of the American public, for that matter?"
Adam vs. the Man
From April to August 2011, RT ran a half-hour primetime show Adam vs. the Man, hosted by former Iraq War Marine veteran and high-profile anti-war activist Adam Kokesh. David Weigel writes that Kokesh defended RT's "propaganda" function, saying "We're putting out the truth that no one else wants to say. I mean, if you want to put it in the worst possible abstract, it's the Russian government, which is a competing protection racket against the other governments of the world, going against the United States and calling them on their bullshit."
World Tomorrow
Reviewing the first episode of Julian Assange's show World Tomorrow, The Independent noted that Assange, who was under house arrest, was "largely deferential" in asking some questions of Hezbollah leader Hassan Nasrallah, who himself was in hiding. However, he also asked tough questions such as why Nasrallah had not supported Arab revolts against Syrian leaders, when he had supported them in Tunisia, Yemen, Egypt, and other countries. The New York Times journalist Allesandra Stanley wrote that "practically speaking, Mr. Assange is in bed with the Kremlin, but on Tuesday's show he didn't put out" and that he "behaved surprisingly like a standard network interviewer". Douglas Lucas in Salon wrote that the RT deal "may just be a profitable way for him to get a gigantic retweet". Glenn Greenwald, who has been a guest on RT, wrote that RT presenting the Julian Assange show led to "a predictable wave of snide, smug attacks from American media figures".
Other shows
Marcin Maczka writes that RT's ample financing has allowed RT to attract experienced journalists and use the latest technology. RT anchors and correspondents tend to concentrate on controversial world issues such as the financial and banking scandals, corporate impact on the global economy, and western demonstrations. It has also aired views by various conspiracy theorists, including neo-Nazis, white supremacists, and Holocaust deniers (presented as "human rights activists"). News from Russia is of secondary importance and such reports emphasize Russian modernisation and economic achievements, as well as Russian culture and natural landscapes, while downplaying Russia's social problems or corruption.
#1917LIVE
In 2017, RT ran a mock live tweeting program under the hashtag "#1917LIVE" to mark the 100th anniversary of the Russian Revolution.
The #1917Live project had multimedia social plug-ins, such as Periscope live streaming, as well as virtual reality panoramic videos.
Programs
RT's feature programs include (with presenters parenthesised):
Current
Interview (various presenters)
Going Underground (Afshin Rattansi)
CrossTalk (Peter Lavelle)
The 360 View with Scottie Nell Hughes
On the Touchline with José Mourinho
Direct Impact with Rick Sanchez
Worlds Apart with Oksana Boyko
Modus Operandi with Manila Chan
The Cost of Everything (Christy Ai)
The Whistleblowers (John Kiriakou)
Inland Visions (Sean Thomas)
Africa Now with Paula Slier
Former
RT's former on-air staff included 25 people from RT America.
On Contact (Chris Hedges)
Renegade Inc. (Ross Ashcroft)
Keiser Report (Max Keiser with Stacy Herbert) from RT UK
America's Lawyer (Mike Papantonio)
Off the grid (Jesse Ventura)
Capital Account (Lauren Lyster) from RT America
Why you should care! (Tim Kirby)
Breaking the Set (Abby Martin)
In Context (Peter Lavelle)
Spotlight (Aleksandr Gurnov)
On the Money (Peter Lavelle)
World Tomorrow (Julian Assange)
Moscow Out (Martyn Andrews)
Adam vs. the Man (Adam Kokesh)
The Alyona Show (Alyona Minkovski)
The Big Picture (Thom Hartmann) from RT America
The News with Ed Schultz (Ed Schultz)
Redacted Tonight (Lee Camp) from RT America
How to Watch the News with Slavoj Žižek
Larry King Now (Larry King)
News Thing (Sam Delaney)
Watching the Hawks (Tyrel Ventura, Sean Stone, and Tabetha Wallace)
SophieCo (Sophie Shevardnadze)
Sputnik (George Galloway) from RT UK
Politicking (Larry King)
News Views Hughes
On the Touchline with José Mourinho
In Question
Raw Take
Interdit d'interdire (Frédéric Taddeï, resigned) from RT France
On-air staff
RT's current on-air staff includes 25 people from RT News, and eight from RT UK. Notable members of RT's current and former staff include:
Current
News Presenters
Eunan O'Neill
Correspondents
Paula Slier – Middle East bureau
Other presenters
George Galloway – RT UK bureau
Business presenters
Stacy Herbert
Max Keiser
Documentary presenters
James Brown – Discovering Russia (formerly news presenter and host of Close-Up Russia)
Former
Julian Assange – host of World Tomorrow
Jason de la Peña
Dmitry Glukhovsky
Adam Kokesh – host of Adam vs. the Man
Abby Martin
Kevin Owen
Alyona Minkovski – host of The Alyona Show
Karen Roberts
Ed Schultz – RT America
Liz Wahl – Washington, D.C. bureau
Guests
According to Jesse Zwick, RT persuades "legitimate experts and journalists" to appear as guests by allowing them to speak at length on issues ignored by larger news outlets. It frequently interviews progressive and libertarian academics, intellectuals and writers from organisations like The Nation, Reason, Human Events, Center for American Progress and the Cato Institute who are critical of United States foreign and civil liberties policies. Julian Assange of WikiLeaks and Noam Chomsky, the leftist critic of Western policies are "favorites". RT also features little-known commentators including anarchists, anti-globalists and left-wing activists. Journalist Danny Schechter holds that a primary reason for RT's success in the United States is that RT is "a force for diversity" which gives voice to people "who rarely get heard in current mainstream US media". Examples of this include "a twelve-minute interview" in March 2010 "with Hank Albarelli, a self-described American 'historian' who claims that the CIA is testing dangerous drugs on unwitting civilians", and RT's asking for commentary on the 2010 Haiti earthquake from "Carl Dix, a representative of the American Revolutionary Communist Party".
In 2010, journalist and blogger Julia Ioffe described RT as being "provocative just for the sake of being provocative" in its choice of guests and issue topics, featuring a Russian historian who predicted that the United States would soon be dissolved, showing speeches by Venezuelan President Hugo Chávez, reporting on homelessness in America, and interviewing the chairman of the New Black Panther Party. She wrote that in attempting to offer "an alternate point of view, it is forced to talk to marginal, offensive, and often irrelevant figures". A 2010 Southern Poverty Law Center report stated that RT extensively covered the "birther" and the "New World Order" conspiracy theories and interviewed militia organizer Jim Stachowiak and white nationalist Jared Taylor. An Al Jazeera English article stated that RT has a penchant "for off-beat stories and conspiracy theories". RT Editor-in-Chief Margarita Simonyan told Nikolaus von Twickel of The Moscow Times that RT started to grow once it became provocative and that controversy was vital to the channel. She said that RT's task was not to polish Moscow's reputation. The news channel has also been criticized for its lack of objectivity in its coverage of the Israeli–Palestinian conflict. Miko Peled, the Israeli peace activist who has called the peace process "a process of apartheid & colonization" is a frequent guest on RT.
Notable guests have included think tank intellectuals like Jared Bernstein, John Feffer and Lawrence Korb; journalists and writers Jacob Sullum, Pepe Escobar, and Brian Doherty, and heads of state, including Ecuador's Rafael Correa, and Syria's Bashar al-Assad. Nigel Farage, the leader of UK Independence Party from 2010 to 2016, appeared on RT eighteen times from 2010 to 2014. Steve Bannon has stated that he has appeared on RT "probably 100 times or more". Manuel Ochsenreiter, a neo-Nazi, has repeatedly appeared on RT to represent the German point of view. RT News has also frequently hosted Richard B. Spencer, an American white supremacist airing his opinions in support of Syrian president Bashar al-Assad, and has hosted Holocaust denier Ryan Dawson, presenting him as a human rights activist. Such figures as Alex Jones, Jim Marrs, David Ray Griffin, and Webster Tarpley have appeared on RT to advance conspiracy theories about topics such as the September 11 attacks, the Bilderberg group, and the "New World Order".
Content
RT has presented itself as a global network "like the BBC or France 24", differing from them in offering "alternative views" ignored by the "Western-dominated news media". Many Western countries, in contrast, regard RT not just as a propaganda organ, but as "the slickly produced heart of a broad, often covert disinformation campaign designed to sow doubt about democratic institutions and destabilize the West".
According to Steven Erlanger, RT provides "hard news and top-notch graphics" and a "mix with interviews from all sorts of people: well known and obscure, left and right. if there is any unifying character to RT, it is a deep skepticism of Western and American narratives of the world and a fundamental defensiveness about Russia and Mr. Putin."
RT formerly hosted the leaders of populist European parties such as UKIP's leader Nigel Farage and Marie Le Pen, leader of the French Populist National Rally Party. Far-Left leader George Galloway also formerly hosted his own TV news programme on RT named "Sputnik: Orbiting the World with George Galloway"
Propaganda and related issues
RT's editor-in-chief, Margarita Simonyan, has described RT as giving Russia "soft power", and being the same kind of "tool" for Russia that the "BBC or CNN" are "for the UK and USA". In 2012, she stated that RT waged "an information war ... with the entire Western world" during the Russo-Georgian War.
Observers have criticized the state-supported/controlled nature of RT as an instrument of propaganda.
In 2005, Pascal Bonnamour, the head of the European department of Reporters Without Borders, called the newly announced network "another step of the state to control information". In a 2005 interview with U.S. government-owned external broadcaster Voice of America, Russian-Israeli blogger Anton Nosik said the creation of RT "smacks of Soviet-style propaganda campaigns". In 2009, Luke Harding (then Moscow correspondent for The Guardian) described RT's advertising campaign in the United Kingdom as an "ambitious attempt to create a new post-Soviet global propaganda empire". In Russia, Andrey Illarionov, former advisor to Vladimir Putin, has called the channel "the best Russian propaganda machine targeted at the outside world". Chess grandmaster Garry Kasparov, speaking after the launch of RT America, said: "Russia Today is an extension of the methods and approach of the state-controlled media inside Russia, applied in a bid to influence the American cable audience".
Others have commended its promotion and discussion of issues ignored or just not given enough time by the mainstream news media. In E-International Relations, researcher Precious N Chatterje-Doody stated that RT viewers tend to recognize RT's state-controlled status, and that they choose to watch RT for its "non-mainstream" story selection and its use of technology. She asserted that if RT broadcast only "blatant propaganda", it would not retain its audience.
According to Adam Johnson in The Nation magazine, "while Russia Today toes the Kremlin's line on foreign policy, it also provides an outlet to marginalized issues and voices stateside. RT, for example, has covered the recent prison strikes—the largest in American history—twice. So far CNN, MSNBC, NPR, and Rutenberg's employer, The New York Times, haven't covered them at all. RT aggressively covered Occupy Wall Street early on while the rest of corporate US media were marginalizing from afar (for this effort, RT was nominated for an Emmy Award)." John Feffer, co-director of Foreign Policy in Focus says he appears on RT as well as the U.S.-funded Voice of America and Radio Free Asia, commented "I've been given the opportunity to talk about military expenditures in a way I haven't been given in U.S. outlets". On the fairness issue, he said: "You're going to find blind spots in the coverage for any news organization".
Among the complaints of RT are the quality of its journalism and general production of "propaganda and disinformation". Graduate students at Columbia School of Journalism monitored RT's (US) output for much of 2015, and found "RT ignores the inherent traits of journalism—checking sources, relaying facts, attempting honest reportage" and "you'll find 'experts' lacking in expertise, conspiracy theories without backing, and, from time to time, outright fabrication for the sake of pushing a pro-Kremlin line", according to Casey Michel, who worked on the project. The results were compiled in a Tumblr blog. Media analyst Vasily Gatov wrote in a 2014 Moscow Times article that sharp ethical and reporting skills are not required for Russian media employees, including RT. RT has been deprecated by the Wikipedia community as an unreliable source of information, with consensus being that it is "a mouthpiece of the Russian government that engages in propaganda and disinformation."
In a 2022 research paper comparing RT and CGTN's coverage of the 2020 United States presidential election, Martin Moore and Thomas Colley of King's College London conceptualized RT as operating using a "partisan parasite" propaganda model, noting that it "often covers topics and people that would mainly be familiar to US audiences, but which are of little international salience or relevance", and that it rarely covers Russia except through the lens of U.S. politics. They also noted: "Its content selection, partisan framing and vernacular style is similar to right-wing US outlets like Fox News, Newsmax and One America News Network."
RT has been accused of different approaches to disinformation:
Focusing on "presenting a negative picture of the United States and 'the West'", rather than extolling "Russia's virtues directly", publishing conspiracy theories about the West, criticizing U.S. influence abroad, and presenting Russia as "a 'global underdog'" to U.S. hegemony. (Michael Dukalskis in his 2021 book on tactics used by authoritarian regimes to construct a positive image of their regimes).
Normally giving reporters and presenters considerable latitude, and saving straight-up pro-Russian government "message control" (propaganda), for "highly sensitive issues", such as the Russo-Georgian War or the trial of Mikhail Khodorkovsky, (Julia Ioffe).
Functioning in some circumstances, (like the 2016 U.S. presidential election), as a part of a larger Russian disinformation apparatus with the goal of undermining "public faith in the U.S. democratic process,” and damaging enemies (like Hillary Clinton). RT and other state-funded Russian media, publicize "real information, some open and some hacked" (i.e. stolen), along with "false reports" they've created. These are "amplified on social media, sometimes by computer bots that send out thousands of Facebook and Twitter messages." (Steven Erlanger, quoting U.S. agencies).
Only rarely taking a "single, anti-Western media line on any given story", which would be "too obvious". Instead, presenting "gaggles of competing and contradicting narratives which together create the impression that the truth is indecipherable". (Lithuania's STRATCOM Colonel). RT's "main message is that you cannot trust the western media". It seems "dedicated to the proposition that after the notion of objectivity has evaporated, all stories are equally true." (Peter Pomerantsev, writing in The Guardian in 2015) Using a strategy of distributing fake stories in "high-volume and multichannel, rapid, continuous, and repetitive" manner, with no regard to consistency. This "firehose of falsehood" makes propaganda difficult to counter. (Christopher Paul, Miriam Matthews of RAND Corporation). Though viewers may still oppose Russian policy and dislike Putin, RT's goal is for “a bit" of disinformation mud to "stick” to viewers and their doubts about Western institutions to grow. (Robert Pszczel, who ran NATO's information office in Moscow and watches Russia and the western Balkans for NATO.)
Pushing different themes in different countries, which are often contradictory but all serve the Russian government's interests:
presenting itself as a liberal alternative in the United States, but as the flagship of resurgent nationalist parties in Europe. (Patrick Hilsman)
warning domestic Russian audiences of the dangers of COVID-19 and the need for preventive measures, while saturating English, German, French, Spanish, and Arabic-language platforms with COVID-19 misinformation and conspiracy theories.
RT (and other Russian propaganda media) may broadcast different "themes or messages", different accounts of "contested events", and may change their account (their "falsehood or misrepresentation") if it is "exposed or ... not well received", moving "on to a new (though not necessarily more plausible) explanation". An example being Russian media explanations for killing of 283 passengers and 15 crew from the downing of Malaysia Airlines Flight 17 on 17 July 2014 while the plane was flying over pro-Russian separatist-controlled territory in Ukraine. The Dutch Safety Board (DSB) and the Dutch-led joint investigation team (JIT), concluded that the airliner was downed by a Russian Buk surface-to-air missile launched from the separatist-controlled territory, and American, German, Dutch and Australia investigations held Russia responsible. Russian media (LifeNews) first reported separatists had shot down a "Ukrainian Air Force An-26 transport plane" with a missile, calling it "a new victory for the Donetsk militia". Later, after it was clear the plane was civilian, offering a variety of theories of how the Ukrainian military was responsible. One theory offered and later discarded by RT was that the airliner may have been shot down by Ukraine in a failed attempt to assassinate Vladimir Putin, in a plot which was organised by Ukraine's "Western backers". (However Putin's flight route was hundreds of kilometres north of Ukraine.)
Disinformation and conspiracy theories
Academics, fact-checkers, and news reporters (including some current and former RT reporters) have identified RT as a purveyor of disinformation and conspiracy theories.
In 2010, The Economist magazine observed that RT's programming, while sometimes interesting and unobjectionable, and sometimes "hard-edged", also presents "wild conspiracy theories" that can be regarded as "kooky".
A 2013 article in Der Spiegel said that RT "uses a chaotic mixture of conspiracy theories and crude propaganda", pointing to a program that "mutated" the Boston Marathon bombing into a U.S. government conspiracy.
The launch of RT UK was the subject of much comment in the British press in late 2014. In The Observer, Nick Cohen accused the channel of consciously spreading conspiracy theories and of being a "prostitution of journalism". Oliver Kamm, a columnist for The Times, called on British broadcasting regulator Ofcom to act against this "den of deceivers".
Journalists at The Daily Beast and The Washington Post have observed that RT employs Tony Gosling, an exponent of long-discredited theories concerning the alleged control of the world by Illuminati and the Czarist antisemitic forgery The Protocols of the Elders of Zion.
RT has broadcast stories about microchips being implanted into office workers in the EU to make them more "submissive"; about the "majority" of Europeans supporting Russian annexation of Crimea; the EU preparing "a form of genocide" against Russians; in Germany it falsely reported about a kidnapping of a Russian girl; that "NATO planned to store nuclear weapons in Eastern Europe"; that Hillary Clinton fell ill; it has also on many occasions misrepresented or invented statements from European leaders.
In 2017, RT started its own fact-checking project, FakeCheck, in response to accusations of spreading fake news. The Poynter Institute conducted a content analysis of FakeCheck and concluded it "mixes some legitimate debunks with other scantily sourced or dubiously framed 'fact checks.'" Ben Nimmo of the Atlantic Council's Digital Forensic Research Lab found that four out of nine articles published in its first two weeks contained "inaccuracies and possible bias with irrelevant or insufficient evidence."
From the time of the 2014 pro-Russia unrest in Ukraine RT has repeatedly been exposed for producing fake news.
In 2017, the channel was involved in a fake news scandal about a 'Putin burger' it claimed was on the menu in a New York diner, to celebrate the birthday Russian president, Vladimir Putin. The 'Putin burger' story was quickly exposed as a fabrication, and RT removed it from their site.
When caught out in fakes, RT has frequently deleted the material from their site, and made no further comment.
In 2022, the Centre for Democratic Integrity (CDI) published a comprehensive report "RT in Europe and beyond" which in detail describes disinformation and divisive activities of RT against European audience with focus on regional editions (French, Spanish, German, British), documenting specific disinformation campaigns.
In 2022, Martin Moore and Thomas Colley of King's College London noted that RT's coverage of the 2020 United States presidential election was anti-Joe Biden and pro-Trump, with RT promoting the Trump campaign's unfounded claims that Biden was the head of a "crime family", as well as allegations that Biden's son Hunter made corrupt business deals in Ukraine and China and possessed pictures of underage girls. RT also questioned Joe Biden's fitness for office and promoted unfounded rumors that he could only debate effectively with the use of headpieces and/or performance-enhancing drugs. Following the election, RT uncritically promoted Trump's unfounded claims of electoral fraud, and Moore and Colley noted that in its coverage of the electoral process, RT claimed that the process was "dysfunctional, fraudulent or futile".
Treatment of Putin and Medvedev
A 2007 article in The Christian Science Monitor stated that RT reported on the good job Putin was doing in the world and next to nothing on things like the conflict in Chechnya or the murder of government critics. According to a 2010 report by The Independent, RT journalists have said that coverage of sensitive issues in Russia is allowed, but direct criticism of Vladimir Putin or President Dmitry Medvedev was not. Masha Karp wrote in Standpoint magazine that contemporary Russian issues "such as the suppression of free speech and peaceful demonstrations, or the economic inefficiency and corrupt judiciary, are either ignored or their significance played down". In 2008, Stephen Heyman wrote in The New York Times that in RT's Russia, "corruption is not quite a scourge but a symptom of a developing economy".
Anti-Americanism and anti-Westernism
The New Republic writer James Kirchick accused the network of "often virulent anti-Americanism, worshipful portrayal of Russian leaders". Edward Lucas wrote in The Economist (quoted in Al Jazeera English) that the core of RT was "anti-Westernism". Julia Ioffe wrote: "Often, it seemed that Russia Today was just a way to stick it to the U.S. from behind the façade of legitimate newsgathering." Shaun Walker wrote in The Independent that RT "has made a name for itself as a strident critic of US policy". Alessandra Stanley wrote in The New York Times that RT is "like the Voice of America, only with more money and a zesty anti-American slant". David Weigel writes that RT goes further than merely creating distrust of the United States government, to saying, in effect: "You can trust the Russians more than you can trust those bastards."
Russian studies professor Stephen F. Cohen stated in 2012 that RT does a lot of stories that "reflect badly" on the United States, United Kingdom, Canada, Australia, and much of Western Europe and that they are "particularly aggrieved by American sermonizing abroad". Citing that RT compares stories about Russia allowing mass protests of the 2011–2012 Russian election protests with those of U.S. authorities nationwide arresting members of the Occupy movement. Cohen states that despite the pro-Kremlin slant, "any intelligent viewer can sort this out. I doubt that many idiots find their way to RT".
RT America has described journalists as "Russiagate conspiracy theorists" for covering Special Counsel Robert Mueller's report on Russian interference in the 2016 election.
Russian journalist, former press secretary of the head of the UN Mission in South Africa, Yuri Sigov, wrote that when covering Canada, Russia Today presents information selectively. This is almost always negative information aimed at fulfilling political orders.
Israeli–Palestinian conflict
RT, particularly the former RT presenter Abby Martin, has been accused of being anti-Israel and pro-Palestinian by The Algemeiner and Israel National News. Israeli foreign minister Avigdor Lieberman made a complaint to Putin at their official meeting in 2012.
Climate change denial
In November 2021, a study by the Center for Countering Digital Hate described RT as being among "ten fringe publishers" that together were responsible for nearly 70 percent of Facebook user interactions with content that denied climate change. Facebook disputed the study's methodology.
COVID-19 misinformation
Compared to RT's coverage of the COVID-19 pandemic for its viewers in Russia, RT's coverage of the pandemic for its international viewers was saturated with COVID-19 misinformation and conspiracy theories. RT urged domestic Russian audiences to vaccinate and wear masks to prevent COVID-19, while advocating against virus-prevention measures on its English, German, French, Spanish, and Arabic-language platforms.
Responses
States
– Sanctions against Dmitry Kiselyov, the head of Russia's state-controlled Rossiya Segodnya and RT television presenter, have been in place since the 2014 invasion and annexation of Ukraine's Crimea. The EU Council cites Kiselyov to be a "central figure of the government propaganda supporting the deployment of Russian forces in Ukraine". Initially, Russian state-owned media outlets were not banned and continued to be available in the EU, with the exception of Latvia, Lithuania, and Poland. The European Parliament Special Committee on Foreign Interference in all Democratic Processes in the European Union, including Disinformation (INGE) described RT as "actively engaging in disinformation activities" and highlighted that RT and Sputnik are pushing local broadcasters in Europe off from the market thanks to massive funding from Russian Federation. Editor-in-chief Margarita Simonyan was sanctioned by the European Union on 23 February 2022 when Russia recognized the Donetsk and Luhansk breakaway states. On 27 February 2022, the EU banned RT and Sputnik from broadcasting in its member countries, following the 2022 Russian invasion of Ukraine.
– Minister for Communications Paul Fletcher requested the partially Australian government funded public service broadcaster SBS suspend broadcasts of RT and NTV news programming on its World Watch platform. Fletcher stated, "Given the current actions of the Russian government , and the lack of genuinely independent Russian media, this is a responsible decision." SBS suspended the aforementioned broadcasts on 25 February 2022. The RT channel was removed from Australian pay TV provider Foxtel's listings the next day due to concerns about the situation in Ukraine.
– On 16 March 2022, the Canadian Radio-television and Telecommunications Commission banned RT and RT France from broadcasting in Canada.
– After failing to obtain a broadcast license compliant with the , RT DE was banned in Germany by the (ZAK) on 2 February 2022. The Russian Ministry of Foreign Affairs responded with "retaliatory measures" to remove German broadcaster Deutsche Welle from Russia.
– Chief Minister Fabian Picardo requested a nationwide ban of RT on 25 February 2022 in response to the Russian invasion of Ukraine, describing RT as "a dangerous source of disinformation that Gibraltar cannot accept on its networks". Television providers in Gibraltar agreed to suspend broadcasts of RT.
– At the end of June 2020, after new amendments to the Law on Electronic Media were made, seven RT channels were banned in Latvia for being under the control of Dmitry Kiselyov who had been sanctioned by the European Union since 2014. Chairperson of the National Electronic Mass Media Council Ivars Āboliņš said they will be asking all EU state regulators to follow their example and restrict RT in their territory. Kiselyov called the decision "an indicator of the level of stupidity and ignorance of the Latvian authorities, blinded by Russophobia".
– Linas Antanas Linkevičius, Lithuania's Minister of Foreign Affairs, posted on Twitter on 9 March 2014 amid the Crimean crisis, "Russia Today propaganda machine is no less destructive than military marching in Crimea". It was banned by the Radio and Television Commission of Lithuania on 8 July 2020. The decision of both Latvian and Lithuanian authorities was criticised by Reporters Without Borders as "misuse of the EU sanctions policy".
– The National Broadcasting Council banned RT in Poland on 24 February 2022 in response to the Russian invasion of Ukraine.
– RT has been banned in Ukraine by the Ministry of Internal Affairs since August 2014, following the invasion and annexation of Ukrainian territory.
– On 18 March 2022, ANO TV Novosti's broadcasting license was revoked by Ofcom, effectively banning RT from being broadcast. This was taken in the wake of RT UK being funded by the Russian government, which, when combined with their promotion of Russian state narratives with regards to sanctions and its invasion of Ukraine, was deemed a violation of neutrality standards. This came after an investigation was launched on 2 March 2022 in these matters, also involving the invasion.
– In September 2017, the US Department of Justice compelled RT to file paperwork under the Foreign Agents Registration Act in the United States. Previously, the United States Secretary of State John Kerry had referred to RT as a state-sponsored "propaganda bullhorn" and he continued by saying, " network has deployed to promote president Putin's fantasy about what is playing out on the ground. They almost spend full-time devoted to this effort, to propagandize, and to distort what is happening or not happening in Ukraine." RT responded that they wanted "an official response from the U.S. Department of State substantiating Mr. Kerry's claims". Richard Stengel from the U.S. Department of State responded. Stengel stated in his response, "RT is a distortion machine, not a news organization", concluding that "the network and its editors should not pretend that RT is anything other than another player in Russia's global disinformation campaign against the people of Ukraine and their supporters". However, Stengel supports RT's right to broadcast in the United States.
Political involvement
In April 2017, during his successful run for President of France, Emmanuel Macron's campaign team banned both RT and the Sputnik news agency from campaign events. A Macron spokesperson said the two outlets showed a "systematic desire to issue fake news and false information". Macron later said during a press conference that RT and Sputnik were "agencies of influence and propaganda, lying propaganda—no more, no less". RT editor-in-chief Margarita Simonyan characterized Macron's remarks on RT as an attack on freedom of speech.
In October 2017, Twitter banned both RT and Sputnik from advertising on their social networking service amid accusations of Russian interference in the 2016 United States elections, sparking an angry response from the Russian foreign ministry. Twitter in August 2020 began to identify RT, along with other Russian and Chinese media outlets, as "state-affiliated media" in a prominent place at the top of their accounts on the social media platform.
In November 2017, Alphabet chairman Eric Schmidt announced that Google will be "deranking" stories from RT and Sputnik in response to allegations about election meddling by President Putin's government, provoking an accusation of censorship from both outlets.
In March 2018, John McDonnell, the Shadow Chancellor of the British Labour Party, advised fellow Labour MPs to boycott RT and said he would no longer appear on the channel. He said: "We tried to be fair with them and as long as they abide by journalistic standards that are objective that's fine but it looks as if they have gone beyond that line". A party representative said: "We are keeping the issue under review".
In July 2019, the UK Foreign Office banned both RT and Sputnik from attending the Global Conference for Media Freedom in London for "their active role in spreading disinformation". The Russian Embassy called the decision "direct politically motivated discrimination", while RT responded in a statement: "It takes a particular brand of hypocrisy to advocate for freedom of press while banning inconvenient voices and slandering alternative media."
Other responses
2008–2012
During the 2008 South Ossetia War, RT correspondent William Dunbar resigned after the network refused to let him report on Russian airstrikes of civilian targets, stating, "any issue where there is a Kremlin line, RT is sure to toe it". According to Variety, sources at RT confirmed that Dunbar had resigned, saying that it was not over bias. One senior RT journalist told the magazine, "the Russian coverage I have seen has been much better than much of the Western coverage... Russian news coverage is largely pro-Russia, but that is to be expected."
Shaun Walker, the Moscow correspondent for The Independent, said that RT had "instructed reporters not to report from Georgian villages within South Ossetia that had been ethnically cleansed". Julia Ioffe wrote that an RT journalist whose reporting deviated from "the Kremlin line that Georgians were slaughtering unarmed Ossetians" was reprimanded. Human Rights Watch said that RT's claim of 2,000 South Ossetian casualties was exaggerated.
In 2012, Jesse Zwick of The New Republic criticized RT, stating it held that "civilian casualties in Syria are minimal, foreign intervention would be disastrous, and any humanitarian appeals from Western nations are a thin veil for a NATO-backed move to isolate Iran, China, and Russia". He wrote that RT wants to "make the United States look out of line for lecturing Russia". Zwick also wrote that RT provided a "disproportionate amount of time" to covering libertarian Republican Ron Paul during his 2012 presidential campaign. Writing after her 2014 on-air resignation, Liz Wahl suggested the reason for this "wasn't his message of freedom and liberty but his non-interventionist stance and consistent criticism of U.S. foreign policy. His message fit RT's narrative that the United States is a huge bully." In a June 2011 broadcast of Adam vs. the Man, host Adam Kokesh endorsed fundraising for Paul, leading to a complaint to the Federal Election Commission charging a political contribution had been made by a foreign corporation. Kokesh said his cancellation in August was related to Paul's aide Jesse Benton rather than the complaint.
In September 2012, UK broadcast regulator Ofcom found that two Libyan dispatches broadcast by RT's Lizzie Phelan in a year earlier were in breach of its code on accuracy and impartiality. The following November, RT was again found in breach of impartiality rules in relation to its coverage of the Syrian conflict. An August 2013 story concerning unverified reports of the killing of 450 Kurdish civilians near the Turkey-Syria border was also found to have breached Ofcom's rules. That December, Ofcom found RT in breach of its standards in relation to the impartiality of a documentary entitled "Syrian Diary" broadcast the previous March. Speaking in 2014 former RT reporter Sara Firth said that there had previously been examples of senior editorial interference, and that she had been pulled out of Syria after some "very heated discussions" about the channel's coverage.
2014
On 4 March 2014, Breaking The Set host Abby Martin, speaking directly to her viewing audience during the show's closing statement, said that even though she works for RT, she is against Russia's intervention in Ukraine. She said that "what Russia did is wrong", as she is against intervention by any nation into other countries' affairs. Later, Martin asserted that RT still supports her despite her differences of opinion with the Russian government. RTs press office suggested that Martin would be sent to Crimea and responded to accusations of propaganda, stating "the charges of propaganda tend to pop up every time a news outlet, particularly RT, dares to show the side of events that does not fit the mainstream narrative, regardless of the realities on the ground. This happened in Georgia, this is happening in Ukraine". Glenn Greenwald said that American media elites love to mock Russian media, especially RT, as being a source of shameless pro-Putin propaganda, where free expression is strictly barred. Agreeing the "network has a strong pro-Russian bias", he suggested that Martin's action "remarkably demonstrated what 'journalistic independence' means".
On 5 March 2014, RT Washington, D.C. bureau anchor Liz Wahl resigned on air, blaming RT for propaganda. Wahl stated that what "broke" her was that RT censored a question from her interview with Ron Paul about "Russia's intervention in Ukraine". In response, RT released a statement: "When a journalist disagrees with the editorial position of his or her organization, the usual course of action is to address those grievances with the editor, and, if they cannot be resolved, to quit like a professional. But when someone makes a big public show of a personal decision, it is nothing more than a self-promotional stunt. We wish Liz the best of luck on her chosen path". In a March 2014 Politico article, Wahl stated: "For about two and a half years. I'd looked the other way as the network smeared America for the sake of making the Kremlin look better by comparison, while it sugarcoated atrocities by one brutal dictator after another."
When asked about a clip of her interviewing a guest on RT by Brian Stelter, host of CNN's Reliable Sources, Wahl responded,
The New York Times op-ed columnist Nicholas Kristof commented on CNN's Piers Morgan Live about Wahl's and Martin's initial actions, saying that he "admire[s] their outspokenness but, you know, at the end of the day, RT is a Russian propaganda arm, and I don't think it's going to matter very much to the geopolitical consequences here".
Former RT Moscow anchor Staci Bivens, and other former RT journalists speaking under anonymity according to BuzzFeed, said they regretted working for the network, citing their dislike of the network's use of propaganda. Bivens, for example, was explicitly asked to go to Germany and procure a story proving that "Germany is a failed state". When she refused, other reporters were sent instead.
Steve Bloomfield, the foreign editor of Monocle wrote that RT's "coverage of Ukraine could not have been kinder to Moscow if Vladimir Putin had chosen the running order himself. While Putin kept up the pretence that there were no Russian troops in Crimea, so too did RT. The storming of government buildings across eastern Ukraine has been portrayed as the understandable actions of peace-loving protesters who fear "chaos" in Kiev".
After the July 2014 crash of Malaysia Airlines Flight 17, RT rushed to blame others for the plane's shoot-down in Ukraine amid accusations by Ukrainian fighters of Russian involvement in the crash. Speaking of RT's coverage, Sarah Oates, professor of journalism at the University of Maryland said: "But if you're going to engage in propaganda, you have to do it well. They have completely embarrassed themselves."
Sara Firth, a London-based correspondent with RT resigned in protest over the network's coverage of the MH17 disaster. Shortly before resigning, she tweeted, "RT style guide Rule 1: It is ALWAYS * Ukraine's fault (* add name as applicable)". She told The Guardian: "I walked into the newsroom and there was an eyewitness account making allegations [against Ukraine] and analysis, if you can call it, from our correspondent in the studio. It was just appalling, in a situation like that where there are families waiting to be informed and a devastating loss of life." She also noted that "There is bias against Russia but you don't counter wrong by doing even more wrong" and stated "I have always said it's better to have RT than to not have that perspective, but actually with a story like this and the way they misreport it, it's quite dangerous, I don't want to be party to it." In follow-up interview she said: "In Ukraine, you're taking a very small part of a much wider story, totally omitted the context of the story, and so what you wind up with on air is outright misinformation." Calling RT "mass information manipulation", Firth said: "they have a very clear idea in their mind of what they're trying to prove". She also stated that "The worst-kept secret is that RT is blatant propaganda. I'm one in a very long line of people who have left for the same reason."
The following November, RT was again found in breach of Ofcom's impartiality rules, this time in relation to its coverage of the Ukraine crisis, specifically events leading up to the annexation by Russia of Crimea. For repeated breaches of its due impartiality rules, Ofcom put RT management "on notice that any future breaches of the due impartiality rules may result in further regulatory action, including consideration of a statutory sanction".
2015–2016
In January 2015, Ofcom found RT (and the BBC) not in breach of rules on generally accepted standards following a complaint about the use of graphic imagery of bodies at the MH17 crash site.
Following the March 2015 European Council summit which concluded that action was needed to "challenge Russia's ongoing disinformation campaigns", the European External Action Service was tasked to respond. European Parliament briefing notes on the situation called RT "Russia's main international media weapon". The counter-propaganda strategy subsequently developed by the EastStratCom Task Force, a small group of eight officials, included launching the EU vs Disinformation website with a headline of "don't be deceived, question even more".
In September 2015, Ofcom found RT in breach of the impartiality rules in its coverage of the events in Ukraine and Syria. It also upheld the complaint by the BBC that allegations made in an episode of The Truthseeker that a BBC Panorama film, Saving Syria's Children, had faked a parts of a report on a chemical weapon attack in Syria were "materially misleading".
In an episode of The Truthseeker, named Genocide of Eastern Ukraine, they stated that the Ukrainian government was deliberately bombing civilians and had murdered and tortured journalists, as well as crucifying babies. Ukrainian army forces were accused of "ethnic cleansing" and were compared to the Nazis in World War Two. The only response to the allegations in the broadcast was in the form of a caption saying "Kiev claims it is not committing genocide, denies casualty reports", which appeared on screen for six seconds. According to Ofcom the broadcast had "little or no counterbalance or objectivity".
A spokesperson for the media regulator said: "Ofcom found that RT broadcast content that was either materially misleading or not duly impartial. These are significant failings and we are therefore requiring RT to broadcast two clear statements on our decision which correct these failures."
In October 2015, David J. Kramer, senior director for human rights and democracy at the McCain Institute for International Leadership, suggested that Western countries freeze RT's assets "not because of the odious things it spews" but as part of the Yukos shareholder case.
A report released by the US think-tank the RAND Corporation in 2016 called RT part of "a wider Russian propaganda operation" named the "Firehose of Falsehood". The paper called "Russian faux-news propaganda channels, such as RT" insidious and that "they look like news programs, and the persons appearing on them are represented as journalists and experts, making audience members much more likely to ascribe credibility to the misinformation these sources are disseminating".
In July 2016, Ofcom again found RT in breach of its impartiality rules, this time over coverage of the Turkish government's treatment of Kurdish people. Two episodes of Going Underground originally broadcast in March, included claims of attacks, atrocities and genocide against the Kurds, and that "Turkey supports ISIS" without offering adequate counterbalance. RT's representatives stated the network "finds it especially difficult to obtain pro-Turkey views for its programming" because of "political tensions between Russia and Turkey following the downing of a Russian military aircraft by Turkish warplanes in November 2015".
In November 2016, after the US presidential election, The Washington Post reported that RT and Sputnik were "state-funded Russian information services that mimic the style and tone of independent news organizations yet sometimes include false and misleading stories in their reports" and also that "RT, Sputnik and other Russian sites used social-media accounts to amplify misleading stories already circulating online". The Post was criticized by The Intercept and Fortune for relying in part on an analysis by PropOrNot.
In December 2016, Ofcom found RT in breach of its impartiality rules for the 10th time since the English-language channel launched. A Crosstalk episode broadcast the previous July, contained a debate about the NATO 2016 Warsaw summit in which all members of the panel expressed critical views. RT's representatives again stated that they couldn't find anybody with alternative opinions willing to take part, and that captions with pro-NATO comments should have been added before broadcast, but the wrong text was accidentally used.
2017–2018
On 12 January 2017, RT was accidentally broadcast for around 10 minutes on a web stream of U.S. public affairs service C-SPAN. RT stated that while it was testing its systems in preparation for the inauguration of Donald Trump, its signal was "mistakenly routed onto the primary encoder feeding C-SPAN1's signal to the internet, rather than to an unused backup".
On 19 January 2017, RT stated that it had been temporarily restricted from posting media on its Facebook page until 21 January, after the service said that RT had infringed on the copyrights of Radio Liberty's Current Now TV when broadcasting a live stream of Barack Obama's final press conference as president of the United States. Current Time TV said that it had not sent any specific complaints to Facebook, and both RT and Current Now TV stated that they had obtained their feed from the Associated Press. The restriction was removed after about 20 hours, and Facebook did not say officially if this was because of a technical error or a policy issue.
In September 2017, the U.S. Department of Justice informed RT America that it must register as a foreign agent of the Russian government. Margarita Simonyan, RT's editor-in-chief, condemned the action as an assault on freedom of speech. A spokesperson for the Russian foreign ministry threatened retaliatory measures against American journalists.
On 13 November 2017, RT America officially registered as a "foreign agent" in the United States with the Department of Justice under the Foreign Agents Registration Act. Under the act, RT will be required to disclose financial information. This move was criticized by the Committee to Protect Journalists, which stated: "We're uncomfortable with governments deciding what constitutes journalism or propaganda".
In December 2018, the British media regulator Ofcom ruled that seven programmes broadcast by RT between 17 March and 26 April of that year, in the wake of the Salisbury nerve agent attacks, had breached the UK's impartiality rules; the BBC reported that RT was "extremely disappointed by Ofcom's conclusions". RT was fined £200,000 but kept its licence to broadcast in the UK. RT described Ofcom's actions against it as "inappropriate and disproportionate per Ofcom's own track record".
2021
German journalist Daniel Lange employed by RT DE left the station in protest against its operation to spy on Alexey Navalny while he was undergoing treatment in a hospital in Germany after being poisoned by FSB. According to Lange, the assignment had nothing to do with journalism as he was instructed in the first place to test the security of the hospital, describe number of internal checkpoints and his RT leadership clearly indicated collected information will not be used for publication. Lange also described reporting bias in the RT where he was instructed by the editor to specifically select footage showing "all the filth of Germany".
Russia threatened to ban YouTube in September for deleting the RT channels, RT DE and Der Fehlende Part. The platform had banned the RT channels for breaking its policies on spreading COVID-19 misinformation and for using the second channel to circumvent an initial week-long suspension.
2022
In January, the State Department's Global Engagement Center (GEC) published a report titled "Kremlin-Funded Media: RT and Sputnik's Role in Russia's Disinformation and Propaganda Ecosystem." Its case studies included one on "false narratives" published by RT concerning the Russian military buildup on the Ukrainian border.
Employees and associates of RT and its subsidiary Ruptly in multiple countries, including the UK and Germany, resigned in response to the 2022 Russian invasion of Ukraine, with some attributing their departures to the Russian government's prohibition of using the word "invasion" to describe the military offensive. Frédéric Taddeï quit his role as host of the RT France talk show Interdit d'interdire on 23 February when Russia recognized the Donetsk and Luhansk breakaway states immediately preceding the invasion. Former First Minister of Scotland Alex Salmond suspended his RT talk show, The Alex Salmond Show, on 24 February after receiving public criticism following the invasion. A number of British journalists based both in RT's offices in Moscow and at RT UK's now-disbanded offices in London resigned from the network in response to its coverage of the invasion; according to The Times, four have "publicly announced their resignation, while others are said to have quietly left RT's London bureau".
On 25 February, hacking group Anonymous claimed a distributed denial of service attack on the network's website, in support of Ukraine in its fight against Russia. The following day, Alphabet Inc., the owners of Google, temporarily barred RT from receiving any financial return from their ads on their YouTube platform.
Awards and nominations
June 2007 – The 11th "Save and Preserve" International Environmental Television Festival awarded its Grand Prix to RT's Meeting with Nature series.
November 2007 – RT's report on the anniversary of the Chernobyl catastrophe received a special prize from the international 2007 AIB Media Excellence Awards
September 2008 – Russia's TEFI to Kevin Owen in Best News Anchor category
January 2009 – Silver World Medal from the New York Festivals, for Best News Documentary "A city of desolate mothers"
August 2010 – First nomination for an International Emmy Award in News category for its coverage of president Barack Obama's trip to Russia.
August 2012 – Second nomination for an International Emmy Award for its coverage of the international Occupy Wall Street movement.
May 2014 – Order "For Merit to the Fatherland" from President of Russia Vladimir Putin to editor-in-chief Margarita Simonyan for coverage of the Russo-Ukrainian War
August 2014 – Third nomination for an International Emmy Award for its coverage of the Guantanamo Bay hunger strikes.
August 2016 – Fourth nomination for an International Emmy Award for its coverage of the 70th anniversary session of the United Nations General Assembly.
See also
Disinformation in the 2022 Russian invasion of Ukraine
Freedom of the press in Russia
Media of Russia
Russia Beyond the Headlines
Russian–Ukrainian information war
Soviet Central Television
RTLM
Explanatory notes
1.Writing in The New York Times, Stephen Heyman estimated that more than $100 million had been spent on the station as of May 2008.
References
Notes
Citations
External links
2005 establishments in Russia
24-hour television news channels in Argentina
24-hour television news channels in Russia
Articles containing video clips
Climate change denial
Conspiracist media
English-language television stations
Foreign television channels broadcasting in the United Kingdom
Internet television channels
Multilingual news services
Television channels in Russia
Russian-language television stations
Spanish-language television stations
International broadcasters
Television channels and stations established in 2005
Television channels in Belgium
Television channels in Flanders
Television channels in the Netherlands
Television channels in North Macedonia
Publicly funded broadcasters
Russian news websites
Russian propaganda organizations
|
9550267
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Marina%20the%20Monk
|
Marina the Monk
|
Marina the Monk
Marina, distinguished as Marina the Monk and also known as Marinos, Pelagia and Mary of Alexandria, was a Christian saint from part of Asian Byzantium, generally said to be present-day Lebanon. Details of the saint's life vary.
Marina probably lived in the 5th century, and the first biographical account was probably written sometime between 525 and 650; it is preserved in several manuscripts, including one from the tenth century.
Legend
Marina (in some Western traditions, or Mary or Mariam in other manuscript traditions) was the child of wealthy Christian parents. Her mother died when Marina was very young, so Marina was raised as a devout Christian by her father Eugenius. As Marina approached marriageable age, her father intended to find his child a husband and then retire to the Monastery of Qannoubine in the Kadisha Valley of Lebanon. When Marina learned of his plan, she asked why he intended to save his own soul "and destroy mine." When asked by her father, "What shall I do with you? You are a woman", Marina answered that she would live as a monk with him: she then shaved her head and changed into men's clothes. Eugenius, seeing his child's strong determination, gave all his possessions to the poor and travelled with Marina to the Kadisha Valley to live in monastic community life, where they shared a cell. She took the name Marinos. The other monks attributed her soft voice to long periods of prayer, or else believed their new brother was a male eunuch.
After ten years of prayer, fasting and worship together, Eugenius died. Now alone, Marina became only more intently ascetic and continued to conceal her sex. One day, the abbot of the monastery sent her with three other monks to attend to some business for the monastery. As the journey was long, they were forced to spend the night at an inn. Also lodging there was a soldier of the eastern Roman front. Upon seeing the beauty of the inn keeper's daughter, who was working there, the soldier seduced her and defiled her virginity, instructing her to say, "that the young monk, Father Marina, did that to me" should she conceive a child.
After some time, it was discovered that the inn keeper's daughter was pregnant and, as was agreed, she told her father that "it was the young monk, abba Marina, who did that to me." On hearing the story, the man went furiously to the abbot of the monastery. The abbot calmed the man and told him that he would see to the matter. He called for Marina and reprimanded her severely. When Marina realized what was happening she fell to her knees and wept, confessing her sinfulness and asking forgiveness. Enraged, the abbot told Marina to leave the monastery. She left at once and remained outside the gates as a beggar for several years. When the inn keeper's daughter gave birth, he took the child and gave him to Marina, who raised the child. She fed the child with sheep's milk, provided by the local shepherds, and remained caring for him outside the monastery for ten years. Finally the monks convinced the abbot to allow Marina to return; he accepted but he also imposed heavy penalties upon Marina, who was to perform hard labour in cooking, cleaning and carrying water in addition to regular monastic duties and caring for the child.
At the age of forty, Marina became ill. Three days later she died from the illness. The abbot ordered that Marina's body be cleaned, her clothes changed and that she be transferred to the church for funeral prayers. While fulfilling these tasks, the monks discovered that she was, in fact, a woman. This made them very distressed. The monks informed the abbot, who came to Marina's side and wept bitterly for the wrongs done. The abbot then called for the inn keeper and informed him that Marina was a woman. The inn keeper went to where the body lay and also wept for the pain and suffering which he had unjustly brought upon Marina. During the funeral prayers, one of the monks, who was blind in one eye, is said to have received full sight again after he touched the body. It was also believed that God allowed a devil to torment the inn keeper's daughter and the soldier, and that this caused them to travel to where the saint was buried, where they confessed their iniquity in front of everyone and asked for forgiveness.
Veneration
Marina is venerated in the Catholic Church, the Eastern Orthodox Churches and the Coptic Orthodox Church. Today, Coptic Orthodox Christians say that Marina's body is kept at Saint Mary Church and has not decomposed. It is displayed to the public on Marina's feast day, on Mesra 15. Catholics believe that her relics have been translated to the Venetian church of her name in 1230, and from Venice some of them further to Parisian church of her name. They celebrate Marina's memorial on June 18, and the translation on July 17.
In 2022, Marina was officially added to the Episcopal Church liturgical calendar with a feast day on 17 June.
Marina the Monk is also honored among the Druze, who call her "Al-Sitt Sha'wani'", the shrine of "Al-Sitt Sha'wani'" is located in the region of Amiq on the slopes of Mount Barouk to the east, overlooking the Bekaa Valley and Mount Hermon.
Marina has been called a patron saint of transgender people, and transgender parenting by LGBT Christians, and her popularity is rising along with the visibility of transgender rights.
Notes
References
External links
The Monastery of Saint Marinos or Srkhouvank
Golden Legend: The Life of Saint Marine
Santiebeati
5th-century Byzantine monks
Lebanese saints
5th-century Christian saints
Year of birth unknown
Coptic Orthodox saints
Christian female saints of the Middle Ages
5th-century Byzantine women
Legendary Romans
Cross-dressing saints
Prophets in the Druze faith
LGBT and Christianity
|
2289548
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B5%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B1%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%83
|
Бінарне розбиття простору
|
Бінарне розбиття простору, в інформатиці, це метод рекурсивного розбиття евклідового простору на опуклі множини за допомогою гіперплощин. Це розбиття призводить до подання об'єктів у просторі за допомогою деревоподібної структури даних, відомої як BSP-дерево.
BSP-дерево розроблялось для використання у тривимірній комп'ютерній графіці, тому що, структура BSP-дерева дозволяє виокремити інформацію, щодо об'єктів сцени, яка дозволяє при рендерингу ефективно виконувати такі операції, як сортування візуальних об'єктів в порядку віддалення від спостерігача та виявлення зіткнень. Також BSP-дерево використовується в застосунках для виконання операцій над формами (конструктивна блокова геометрія) в САПР, виявлення зіткнень у робототехніці, трасуванні променів та в інших застосунках, які виконують обробку складних просторових сцен.
Бінарне розбиття простору часто використовується для 3D-відеоігор, зокрема у шутерах від першої особи. BSP-дерева були вперше застосовані фахівцями компанії LucasArts на початку 80-х років. Популярність у розробників вони здобули завдяки компанії id Software, яка розробила рушії Doom (1993) і Quake (1996).
У відеоіграх, BSP-дерева, що містять статичну геометрію сцени, часто використовуються разом з Z-буфером, щоб правильно об'єднати рухомі об'єкти (наприклад, двері та персонажі) на тлі сцени.
Загальна характеристика
Бінарне розбиття простору — це універсальний процес рекурсивного поділу сцени на два до тих пір, поки розбиття не задовольняє одному або декільком вимогам. Його можна розглядати як узагальнення інших просторових структур дерева таких як к-D дерева і дерева квадрантів.
Виникнення бінарного розбиття простору в комп'ютерній графіці пояснюється тим, що потрібно швидко малювати тривимірні сцени, що складаються з многокутників. Недолік такого розбиття полягає в тому, що створення BSP-дерева може зайняти багато часу. Як правило, тому його виконують один раз на статичній геометрії, як підготовчий крок розрахунку, до візуалізації або інших операцій у реальному часі на сцені.
Конкретний вибір розбиття площини і критерій для завершення процесу поділу варіюється в залежності від призначення BSP-дерева.
У BSP-дереві кожен вузол пов'язаний з прямою, яка розбиває або площиною в 2-вимірному або 3-вимірному просторі відповідно. При цьому всі об'єкти, що лежать з фронтальної сторони площини відносяться до фронтального піддерева, а всі об'єкти, що лежать зі зворотного боку площини відносяться до оборотного піддерева. Для визначення належності об'єкта до фронтальної або зворотної сторони прямій або площині, що розбиває необхідно досліджувати стан кожної його точки. Положення точки відносно площини визначається скалярним добутком нормалі площини і координат точки в однорідних координатах. Можливі три випадки:
Скалярний добуток більше 0 — точка лежить з фронтальної сторони площині;
Скалярний добуток дорівнює 0 — точка лежить на площині
Скалярний добуток менше 0 — точка лежить на звороті площині.
Якщо для всіх точок об'єкта скалярний добуток більше або дорівнює 0, то він відноситься до фронтального піддерева. Якщо для всіх точок об'єкта скалярний добуток менше або дорівнює 0, то він відноситься до оборотного піддерева. Якщо скалярні добутки для точок об'єкта мають різний знак, то його розтинають площиною, яка розбиває так, щоб отримані об'єкти лежали тільки з фронтальної або тільки зі зворотної сторони. Для кожного підвузла BSP-дерева справедливо вищенаведене твердження, з тим винятком, що для розгляду підлягають тільки ті об'єкти, які належать до фронтальної або зворотної сторони батьківського вузла площини, яка розбиває.
Побудова дерева
Вищенаведене визначення описує тільки властивості BSP-дерева, але не каже як його побудувати. Як правило, BSP-дерево будується для набору відрізків на площині або полігонів в просторі, що представляють деяку фігуру або сцену. Розглянемо алгоритм побудови BSP-дерева для набору полігонів в просторі:
Якщо задана множина полігонів пуста, то закінчити алгоритм;
Для заданої множини полігонів вибрати площину S, яка розбиває;
Розсікти всі полігони, які перетинаються з S;
Віднести всі полігони, що знаходяться з фронтального боку S, до фронтального піддерева F, а всі полігони, що знаходяться із зворотного боку S, до оборотного піддерева B;
Виконати алгоритм рекурсивно для множини полігонів фронтального піддерева F;
Виконати алгоритм рекурсивно для множини полігонів оборотного піддерева B.
На наступній діаграмі показано використання цього алгоритму в перетворенні списку ліній або полігонів в BSP-дерево. На кожній з восьми стадій (I.-VIII.) додається один новий вузол до дерева.
Остаточна кількість полігонів або ліній в дереві часто більше (іноді значно більше), ніж початковий список, так як лінії або полігони, які перетинають площину перегородки повинна бути розділена на дві частини. Бажано звести до мінімуму це збільшення, але і підтримувати розумний баланс в кінцевому дереві. Вибір розділової площини дуже важливий в створенні ефективного BSP-дерева.
Вибір площини, яка розбиває
Площина, яка розбиває вибирається таким чином, щоб збалансувати дерево, тобто щоб число полігонів у фронтальному і зворотному піддереві було приблизно однаково: min(|N(Fi) — N(Bi)|)
де N(Fi) — число полігонів з фронтального боку деякої площині i, яка розбиває, N(Bi) — число полігонів зі зворотного боку площини i, яка розбиває.
Застосування
Сортування об'єктів у порядку віддалення від спостерігача
При сортуванні об'єктів в порядку віддалення від спостерігача за допомогою BSP-дерева досліджуються взаємне розташування вектора і точки спостереження (POV) і нормалей площин, які розбивають. Якщо нормаль площини, яка розбиває і вектор спостереження співнаправлені, то фронтальне піддерево знаходиться від спостерігача далі, ніж зворотне, в іншому випадку оборотне піддерево знаходиться від спостерігача далі, ніж фронтальне. При цьому, якщо площина, яка розбиває знаходиться позаду спостерігача, то саму площину, а також фронтальне або оборотне піддерево може бути не видно повністю. Рекурсивний алгоритм сортування полігонів за допомогою BSP-дерева наступний:
Процедура ОбійтиВузол(Вузол)
Якщо Вузол <> ПорожнійВказівник
Якщо ВекториСпівнаправлені(ВекторСпостереження, Вузол.НормальПлощиниЯкаРозбиває)
Якщо СкалярнийДобуток(ТочкаСпостереження, Вузол.НормальПлощиниЯкаРозбиває) >= 0
// Площина знаходиться позаду спостерігача, спостерігач бачить тільки фронтальне піддерево
ОбійтиВузол(Вузол.ФронтальнеПіддерево);
Інакше
// Площина знаходиться спереду спостерігача,
// фронтальне піддерево знаходиться далі оборотного
ОбійтиВузол(Вузол.ФронтальнеПіддерево);
ДодатиПолігонДоСпискуВідображення(Вузол.Полігон);
ОбійтиВузол(Вузол.ОборотнеПіддерево);
КінецьЯкщо;
Інакше
Якщо СкалярнийДобуток(ТочкаСпостереження, Вузол.НормальПлощиниЯкаРозбиває) >= 0
// Площина знаходиться спереду спостерігача,
// оборотне піддерево знаходиться далі фронтального
ОбійтиВузол(Вузол.ОборотнеПіддерево);
ДодатиПолігонДоСпискуВідображення(Вузол.Полігон);
ОбійтиВузол(Вузол.ФронтальнеПіддерево);
Інакше
// Площина знаходиться позаду спостерігача, спостерігач бачить тільки оборотне піддерево
ОбійтиВузол(Вузол.ОборотнеПіддерево);
КінецьЯкщо;
КінецьЯкщо;
КінецьЯкщо;
Кінець;
Цей алгоритм можна оптимізувати, якщо врахувати, що для деякого набору полігонів дерево має вироджену структуру, в тому випадку, коли для кожного полігону з цього набору вся решта лежить тільки з фронтальної або тільки зі зворотної сторони. Саме так зробив Джон Кармак в рушії DOOM.
Алгоритм для прискорення з рекурсивного може бути перетворений в ітеративний.
Відсікання невидимих поверхонь
Відсікання невидимих поверхонь реалізується шляхом введення додаткової інформації в BSP-дерево, такої як рамки (bounding boxes, bounding spheres). Рамки — це прямокутники або паралелепіпеди, окружності або сфери, які обмежують область розташування полігонів деякого піддерева. Таким чином, кожен вузол має дві рамки. Піддерево гарантовано невидимо, якщо зорова піраміда не перетинається з обмежувальним об'єктом. Зворотне невірно. Однак прямого твердження досить, щоб відсікти обробку суттєвої кількості об'єктів.
Вибір геометричних об'єктів, якими представлені рамки, виходить з простоти алгоритму перевірки перетину зорової піраміди з рамкою.
Пошук зіткнень
При пошуку зіткнень BSP-дерево використовується для пошуку площини, розташованої найближче до об'єкта. Найчастіше межі об'єкта задаються обмежувальною сферою (або колом) для спрощення обчислень. Виконується обхід BSP-дерева від кореня до площини, розташованої найближче до об'єкта. При цьому, якщо не виявлено перетинів обмежувальної сфери ні з однією площиною, то зіткнення немає, в іншому випадку — є.
Приклад:
Процедура ПощукЗіткнень(Вузол, Об’єкт)
Якщо Вузол <> ПорожнійВказівник
Якщо Відстань(Вузол.Площина, Об’єкт.ЦентрОбмежувальноїСфери) > Об’єкт.РадіусОбмежувальноїСфери
Якщо СкалярнийДобуток(Об’єкт.ЦентрОбмежувальноїСфери, Вузол.НормальПлощиниЯкаРозбиває) >= 0
// Об’єкт знаходиться з фронтального боку площини, яка розбиває,
// обходимо тільки фронтальне піддерево
ПошукЗіткнень(Вузол.ФронтальнеПіддерево, Об’єкт);
Інакше
// Об’єкт знаходиться на зворотному боці площини, яка розбиває,
// обходимо тільки оборотне піддерево
ПошукЗіткнень(Вузол.ОборотнеПіддерево, Об’єкт);
КінецьЯкщо;
Інакше
Повернути ЄЗіткнення;
КінецьЯкщо;
Інакше
Повернути НемаєЗіткнення;
КінецьЯкщо;
Кінець;
Алгоритм для прискорення з рекурсивного може бути перетворений в ітеративний.
Хронологія
1969 Шумакер опублікував доповідь, в якій описано, як ретельно розташовані літаки в віртуальному середовищі можуть бути використані для прискорення впорядкування полігонів. Методика використовувала глибини когерентності, в якій йдеться про те, що полігон на дальній стороні літака не може якимось чином перешкоджати ближчий полігон. Це було використано в тренажерах, зроблених GE, а також Еванс і Сазерленд. Проте, створення багатокутної організації даних була виконана вручну дизайнером сцени.
1980 продовжив ідею Шумакера у справі подання 3D-об'єктів у віртуальному середовищі за допомогою літаків. Це забезпечило повністю автоматизовану і алгоритмічну генерацію ієрархічної багатокутної структури даних, відомої як Binary Space Partitioning Tree (BSP-дерево). Цей процес проходив як попередня обробка стадії офф-лайн, яка була виконана один раз у навколишньому середовищі / об'єкті.
1981 Кандидатська дисертація Нейлора представила повноцінний розвиток BSP-дерева і теоретико-графового підходу, що передбачає використання сильно зв'язкових компонентів для попереднього обчислення видимості, а також зв'язок між цими двома методами. У дисертації також включені перші емпіричні дані, що свідчать про те, що розмір дерева і кількість нових полігонів була розумною (з використанням моделі Space Shuttle).
1983 описав реалізацію мікрокоду алгоритму BSP-дерева на буферній системі кадру Ikonas. Це була перша демонстрація визначення видимої поверхні в реальному часі з використанням BSP-дерев.
1987 Тібо і Нейлор описали як довільні багатогранники можуть бути представлені за допомогою BSP-дерева, на відміну від традиційних b-Rep (граничного уявлення). Це дало тверде уявлення поверхні на основі репрезентації. Набір операцій над многогранниками був описан з використанням інструменту, що дозволяє конструктивна блокова геометрія (CSG) в режимі реального часу.
1990 Нейлор, Amanatides і Тібо запропонували алгоритм для об'єднання двох BSP-дерев, щоб сформувати нове BSP-дерево з двох вихідних дерев. Це дає безліч переваг, серед яких: об'єднання рухомих об'єктів, які представлені як BSP-дерева зі статичним середовищем (також представлене BSP-деревом), точне виявлення зіткнень в , належне упорядкування прозорих поверхонь, що містяться в двох взаємопроникаючих об'єктів (використовується для ефекту рентгенівського зору).
1990 запропонував автономну генерацію потенційно видимих наборів для прискорення видимого визначення поверхні в ортогональних 2D середовищах.
1991 Гордон і Чен описали ефективний спосіб проведення передньо-заднього перекладу з BSP-дерева, а не традиційний ззаду-вперед підхід. Цей алгоритм разом з описом BSP-дерева в стандартній комп'ютерній графіці по підручнику дня була використана Джоном Кармаком в створенні Doom (відеоігри).
1992 кандидатська дисертація Теллера описувала ефективну генерацію потенційно видимих наборів як крок попередньої обробки для прискорення в режимі реального часу визначення видимої поверхні в довільних 3D полігональних середовищах. Це було використано в Quake (відеоігри) і робить значний внесок у результативність цієї гри.
Нейлор відповів на питання про те, що характеризує хороше BSP-дерево. Він використовував очікувані моделі випадку (а не аналізував найбільш несприятливі випадки) для математичного виміру очікуваної вартості пошуку дерева і використовував цей захід, щоб побудувати хороші BSP-дерева. Інтуїтивно зрозуміло, що дерево представляє об'єкт в декількох резолюціях моди (більш точно, як дерево наближень).
Примітки
Література
Mark de Berg. Computational Geometry: Algorithms and Applications. — Springer Science & Business Media, 2008. — P. 259. — ISBN 978-3-540-77973-5.
Посилання
BSP trees presentation
Another BSP trees presentation
A Java applet that demonstrates the process of tree generation
A Master Thesis about BSP generating
BSP Trees: Theory and Implementation
BSP in 3D space
«Удаление невидимых частей трехмерной сцены с помощью BSP-деревьев»
Дерева (структури даних)
Обчислювальна геометрія
Розробка відеоігор
Тривимірна графіка
Геометричні алгоритми
|
13170465
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Albalate%20del%20Arzobispo
|
Albalate del Arzobispo
|
Albalate del Arzobispo is a municipality located in the province of Teruel, Aragon, Spain. According to the 2004 census (INE), the municipality had a population of 2,180 inhabitants.
Monuments
This is a beautiful town of Moorish origin, although the remains have been found near dizygotic (s. VI). Noted for its steep streets and its well-preserved Gothic castle.
It also stresses the Church of the Assumption of the fifteenth century, the oil mill and the Chapel of Arcos, among many other attractions.
He belonged to the miter Zaragoza for over six centuries since it was donated in 1149. The houses are arranged around a hill crowned by the castle-palace, which was the episcopal residence.
References
External links
Official municipal webpage
Municipalities in the Province of Teruel
|
21719206
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pueblo%20Viejo%20National%20Park
|
Pueblo Viejo National Park
|
Pueblo Viejo National Park
The Archaeological and Historical National Park of Pueblo Viejo, La Vega (also known as the National Park of Concepción de la Vega), in the La Vega Province of the Dominican Republic, includes the old city of Concepción de la Vega, and the Pueblo Viejo gold mine. This site was added to the UNESCO World Heritage Tentative List on November 21, 2001 in the Cultural category.
History
The city of La Concepción de la Vega was founded as a fortress by Christopher Columbus in 1495. The city was built up around the fortress and the gold mine of Pueblo Viejo, as the extraction of precious metals was the main objective of Columbus' missions to the new world. The town was destroyed by an earthquake on December 2, 1562, and the survivors moved to the present site on the banks of the Camú River.
Mining
The Pueblo Viejo mine is the Dominican Republic's only gold mine, and was at one point the Western Hemisphere's largest and most productive gold mine. The first extraction of gold from this site was undertaken in the late 15th and early 16th centuries, however.
Gallery
Notes
References
Archaeological and Historical National Park of Pueblo Viejo, La Vega (#) – UNESCO World Heritage Centre Accessed 2009-02-26.
Warwick-Ching, T. (1993), The International Gold Trade, Woodhead, .
Culture of the Dominican Republic
La Vega, Dominican Republic
|
244921
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Continental
|
Continental
|
Continental may refer to:
Places
Continental, Arizona, a small community in Pima County, Arizona, US
Continental, Ohio, a small town in Putnam County, US
Arts and entertainment
Continental (album), an album by Saint Etienne
Continental (card game), a rummy-style card game
Continental (film), a 2013 film
Continental Singers, a Christian music organization
Companies
ContiGroup Companies or Continental Grain
Continental AG, a German automotive parts and technologies manufacturer
Continental Airlines, a former American airline
Continental Electronics, an American radio transmitter manufacturer
Continental Films, a German-controlled French film company during the Nazi occupation of France
Continental Illinois, a defunct large bank
Continental Mortgage and Loan Company (later known as Continental, Inc.), the former name of HomeStreet Bank
Continental Motors, Inc., a Chinese manufacturer of aircraft engines
Continental Oil Company, the original name for ConocoPhillips
Continental Records, a former American record company
Grupo Continental (Honduras), a group of companies in Honduras
Automobile
Continental Automobile Company, a defunct American automobile manufacturer in Grand Rapids, Michigan (1933–1934)
Continental Automobile Manufacturing Company, a defunct American automobile manufacturer in New Haven, Connecticut (1907–08)
Continental Motor Car Company (Chicago), a defunct American automobile manufacturer in Chicago, Illinois (1907)
Continental Motor Car Company (Springfield), a defunct American automobile manufacturer in Springfield, Illinois (1903)
Continental Motors Company, a defunct American automobile engine manufacturer (1900s-1960s)
Continental Tire, a method of affixing a spare tire to many personal luxury vehicles
Automobile models
Bentley Continental, several generations of luxury automobiles since 1952
Continental Mark Series, a series of popular personal luxury cars produced by the Lincoln Motor Company
De Vaux Continental, by the Continental-De Vaux Company
Lincoln Continental, a series of luxury cars by Lincoln
Rolls-Royce Phantom II Continental, a version of the Rolls-Royce Phantom II
Other uses
Continental, a group in the Sri Lankan grading system for cinnamon quills
Continental (brand), a brand of foods used by Unilever in Australia
Continental (currency), paper money issued by the US government during the American Revolution
See also
Continental Army, the unified command structure of the 13 colonies fighting Great Britain during the American Revolution
Continental Can Company (1904–76), a United States metal container manufacturer
Continental climate
Continental Europe
Continental food or Continental cuisine, European/Western-style food/cuisine
Continental glacier
Continental knitting
Continental philosophy, a 20th-century school of philosophy based mostly on texts by French and German philosophers
Continental stitch or tent stitch, a needlepoint stitch worked on canvas
Continental tire, an upright, external spare tire mounted behind an automobile's trunk compartment
The Continental (disambiguation)
Hotel Continental (disambiguation)
Transcontinental (disambiguation)
Intercontinental (disambiguation)
|
3103216
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D1%85%20%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B1
|
Абдаллах аль-Галіб
|
Абдаллах аль-Галіб (ʿAbd Allāh al-Ġālib; ) — султан Марокко (1557—1574). Представник арабської Саадійської династії. Третій син марокканського султана Мухаммада аш-Шейха. Старший брат султанів Абда аль-Маліка I й Ахмада аль-Мансура. За життя батька був віце-султаном Марракеша й управителем Феса. Після його загибелі в 1557 році зайняв марокканський трон. Змусив своїх братів покинути країну й шукати притулку в Османській імперії. Протягом відносно мирного правління спромігся утвердити владу своєї династії в Марокко. Мав столицю у Марракеші, де збудував Муассінську мечеть, шпиталь і медрессе бен Юсуфа. Відбудував мечеть аль-Мансура. У зовнішній політиці балансував між турками й іспанцями. Зокрема, спираючись на поміч Кастилії, відбив напад оманської армії при Ваді аль-Лабані (1558), окупував алжирський Тлемсен. Згодом, разом із османами підтримував повстання морисків у Кастилії (1568). В 1574 році раптово помер від приступу астми. Його трон успадкував син Абу Абдаллах Мухаммад ІІ. Це відбулося всупереч закону про сеньйорат, що передбачав передачу трону наступному брату. Внаслідок цього, по смерті султана спалахнула міжусобна війна між його сином та братами, у яку втрутилися Португалія та Османська імперія.
Імена
Абдаллах аль-Галіб, або Абд Аллах аль Галіб (ʿAbd Allāh al-Ġālib) — коротке ім'я.
Абдаллах Звитяжець — переклад арабського прізвиська.
Абу Мухаммад Абдаллах аль-Галіб ібн Мухаммад (Abū Muḥammad ʿAbd Allāh al-Ġālib b. Muḥammad) — повне ім'я.
Сім'я
Батько: Мухаммад аш-Шейх (1490/1491—1557), султан Марокко (1549—1557).
Брати:
Абд аль-Малік I (?—1578), султан Марокко (1576—1578).
Ахмад аль-Мансур (1549—1603), султан Марокко (1578—1603).
Син: Мухаммад аль-Мутаваккіль (?—1578), султан Марокко (1574—1578).
Примітки
Джерела
Stephan and Nandy Ronart: Lexikon der Arabischen Welt. Artemis Verlag, 1972.
Ahmad al-Mansur: the beginnings of modern Morocco. Mercedes García-Arenal OneWorld, 2009.
Boum, Aomar. Abdallah al-Ghalib // Dictionary of African biography/ ed. by Emmanuel Kwaku Akyeampong, Henry Louis Gates. 2012, V. 1, pp. 18–20.
R. Le Tourneau. Abd Allah al-Ghalib // Encyclopaedia of Islam, 2:1. Bd. (1960), p. 55f.
Султани Марокко
Саадити
|
3335164
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%83%D0%BD%20%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%A4%D0%B0%D1%94%D1%82%D1%82%2C%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29
|
Редстоун Тауншип (округ Фаєтт, Пенсільванія)
|
Редстоун Тауншип (округ Фаєтт, Пенсільванія)
Редстоун Тауншип — селище в США, в окрузі Файєтт штату Пенсільванія. Населення — 5079 осіб (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало осіб у домогосподарствах у складі родин. Було 2699 помешкань
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 2,4 %. Частка іспаномовних становила 0,4 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,8 % — особи молодші 18 років, 59,8 % — особи у віці 18—64 років, 18,4 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 42,8 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 88,4 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 86,3 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила долари для чоловіків та долар для жінок. За межею бідності перебувало 31,0 % осіб, у тому числі 51,6 % дітей у віці до 18 років та 8,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 22,1 %, виробництво — 16,1 %, роздрібна торгівля — 13,3 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 11,9 %.
Примітки
Джерела
Селища Пенсільванії
Населені пункти округу Фаєтт (Пенсільванія)
|
16424934
|
https://en.wikipedia.org/wiki/6469%20Armstrong
|
6469 Armstrong
|
6469 Armstrong, provisional designation , is a stony Flora asteroid from the inner regions of the asteroid belt, approximately 3 kilometers in diameter. It was discovered by Czech astronomer Antonín Mrkos at Kleť Observatory on 14 August 1982. The asteroid was later named for American astronaut Neil Armstrong.
Orbit and classification
Armstrong is a member of the Flora family, one of the largest groups of stony asteroids in the main-belt. It orbits the Sun in the inner main-belt at a distance of 1.8–2.7 AU once every 3 years and 4 months (1,208 days). Its orbit has an eccentricity of 0.20 and an inclination of 4° with respect to the ecliptic.
In October 1969, it was first identified as at Crimea–Nauchnij. The body's observation arc began 10 years prior to its official discovery at Klet Observatory, with a precovery taken at Crimea–Nauchnij in July 1972.
Physical characteristics
Armstrong is a presumed S-type asteroid.
Rotation period
Two rotational lightcurves of Armstrong were obtained from photometric observations made at the Palomar Transient Factory, California, in January and February 2014. The lightcurves gave a concurring rotation period of and hours with a brightness variation of 0.65 and 0.70 in magnitude, respectively.
Diameter and albedo
According to the survey carried out by the NEOWISE mission of NASA's space-based Wide-field Infrared Survey Explorer, Armstrong measures 3.7 kilometers in diameter and its surface has an albedo of 0.24.
The Collaborative Asteroid Lightcurve Link assumes an identical albedo of 0.24 – derived from 8 Flora, the largest member and namesake of its orbital family – and calculates a diameter of 2.9 kilometers, based on a weaker absolute magnitude of 14.87.
Naming
This minor planet was named after American astronaut Neil Armstrong, on the occasion of the 30th anniversary of the Apollo 11 mission.
On 20 July 1969, Armstrong was one of the first two humans to land on the Moon, and the first person to walk on it, shortly followed by Buzz Aldrin, after whom the asteroid 6470 Aldrin is named. The minor planet 6471 Collins is named after Michael Collins, the third crew member of the Apollo 11 mission. In 1966, Armstrong also conducted the first docking in space together with David Scott aboard Gemini 8. The asteroid's name was suggested by Czech astronomers Jana Tichá, Miloš Tichý and Zdeněk Moravec, who observed it during its 1995-opposition, shortly before being numbered. The approved naming citation was published by the Minor Planet Center on 4 May 1999.
The lunar crater Armstrong is also named in his honor.
References
External links
Asteroid Lightcurve Database (LCDB), query form (info )
Dictionary of Minor Planet Names, Google books
Asteroids and comets rotation curves, CdR – Observatoire de Genève, Raoul Behrend
Discovery Circumstances: Numbered Minor Planets (5001)-(10000) – Minor Planet Center
006469
Discoveries by Antonín Mrkos
Named minor planets
19820814
006469
|
16043298
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-Maurice-de-Lestapel
|
Saint-Maurice-de-Lestapel
|
Saint-Maurice-de-Lestapel is a commune in the Lot-et-Garonne department in south-western France.
See also
Communes of the Lot-et-Garonne department
References
Saintmauricedelestapel
|
19902025
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Pomocnia%2C%20Pu%C5%82tusk%20County
|
Pomocnia, Pułtusk County
|
Pomocnia, Pułtusk County
Pomocnia is a village in the administrative district of Gmina Pokrzywnica, within Pułtusk County, Masovian Voivodeship, in east-central Poland. It lies approximately south-west of Pułtusk and north of Warsaw.
References
Villages in Pułtusk County
|
2280817
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BF%D1%83%D1%81
|
Папус
|
Папус (від — «бородатий», «дід»), також чубчик, парашутик — змінена чашечка квітки, сукупність волосків (шипів, лусочок), що відходять від опліддя.
Папус за своїм положенням у квітці відповідає положенню чашечки, тому й вважається, що він є її модифікацією. Але є підстави для сумніву:
у своєму індивідуальному розвитку (онтогенезу) папус виникає пізніше віночка, що нехарактерно для чашечки;
коли папус має форму лусок, у них відсутні судинні пучки, які характерні для чашечки.
Більшість плодів родини Айстрових мають папуси.
Папуси у вигляді волосинок характерна відзнака плодів, які переносить вітер. Наприклад, сім'янка кульбаби.
В інших видах рослин, папуси стають своєрідними гачками для причеплення сім'янок до шкіри тварин. Наприклад, папус плодів череди трироздільної має 2…3 щетинки із зазублинами.
У деяких видах квіткових рослин папус спростився та складається з плівчастих лусок, наприклад, у соняшника.
Примітки
Джерела
Квітка
|
4832925
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%A2%D1%96%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BE%29
|
Луміно (Тічино)
|
Луміно (Тічино)
Луміно — громада в Швейцарії в кантоні Тічино, округ Беллінцона.
Географія
Громада розташована на відстані близько 150 км на південний схід від Берна, 6 км на північний схід від Беллінцони.
Луміно має площу 10,1 км², з яких на 6,3% дозволяється будівництво (житлове та будівництво доріг), 12,5% використовуються в сільськогосподарських цілях, 75,4% зайнято лісами, 5,8% не є продуктивними (річки, льодовики або гори).
Демографія
2019 року в громаді мешкало 1571 особа (+19,6% порівняно з 2010 роком), іноземців було 18,4%. Густота населення становила 156 осіб/км².
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 20,6% — особи молодші 20 років, 60,3% — особи у віці 20—64 років, 19% — особи у віці 65 років та старші. Було 692 помешкань (у середньому 2,2 особи в помешканні).
Із загальної кількості 298 працюючих 13 було зайнятих в первинному секторі, 169 — в обробній промисловості, 116 — в галузі послуг.
Примітки
Громади Тічино
|
264859
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D1%87%D0%B0%20%D0%B2%D0%B8%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BC%D1%96%D1%82%D0%BA%D0%B8
|
Передача висотної відмітки
|
Передача висотної відмітки – процес визначення висот маркшейдерських пунктів або реперів, закріплених на горизонтах гірничих робіт. П.в.в. здійснюється завдяки знаходженню перевищень між маркшейдерськими (геодезичними) пунктами денної поверхні, відмітки яких відомі, і пунктами в гірничих виробках. Для відкритих гірничих розробок П.в.в. здійснюється способами геометричного, тригонометричного та барометричного нівелювання.
При підземних розробках П.в.в. виконується:
1. Геометричним нівелюванням при розкритті родовища штольнею;
2. Тригонометричним нівелюванням – при розкритті похилим стволом;
3. Спеціальними способами – при розкритті вертикальним стволом. Останні можуть бути виконані маркшейдерським глибиноміром або довгою мірною стрічкою (рулеткою), яка розташовується у стволі в підвішеному стані і розтягується тягарем.
За допомогою нівелірів одночасно беруть відліки по стрічці на поверхні (Nп), і в шахті (Nш). Перевищення h між реперами поверхні (Rп) і шахти (Rш) знаходять за формулою:
h = Nп – Nш – ап – аш + ΣΔ,
де ΣΔ – сума відповідних поправок, які враховують умови виконання вимірювань; ап – відлік по нівелірній рейці на поверхні; аш – відлік по нівелірній рейці в шахті.
Вимірювання повторюють. Різниця між двома одержаними значеннями перевищень не повинна бути більшою (10+0,2Н) мм, де Н – глибина ствола в м.
Див. також
висотна відмітка
Література
Маркшейдерія
|
5837525
|
https://en.wikipedia.org/wiki/John%20Argyropoulos
|
John Argyropoulos
|
John Argyropoulos (Ioannis Argyropoulos; ; surname also spelt Argyropulus, or Argyropulos, or Argyropulo; c. 1415 – 26 June 1487) was a lecturer, philosopher and humanist, one of the émigré Greek scholars who pioneered the revival of classical Greek learning in 15th century Italy.
He translated Greek philosophical and theological works into Latin besides producing rhetorical and theological works of his own. He was in Italy for the Council of Florence during 1439–1444, and returned to Italy following the Fall of Constantinople, teaching in Florence (at the Florentine Studium) in 1456–1470 and in Rome in 1471–1487.
Biography
John Argyropoulos was born c. 1415 in Constantinople where he studied theology and philosophy. As a teacher in Constantinople, Argyropoulos had amongst his pupils the scholar Constantine Lascaris. He was an official in the service of one of the rulers of the Byzantine Morea and in 1439 was a member of the Byzantine delegation to the Council of Florence, when they accepted Catholicism and abjured Greek Orthodoxy.
In 1443/4, he received a Doctor of Theology degree from the University of Padua before returning to Constantinople.
When Constantinople fell in 1453, he left it for the still autonomous Despotate of the Morea in the Peloponnese and, in 1456, took refuge in Italy, where he worked as a teacher in the revival of Greek philosophy as head of the Greek department at Florence's Florentine Studium. In 1471, on the outbreak of the plague, he moved to Rome, where he continued to act as a teacher of Greek until his death. His students included Pietro de' Medici, Lorenzo de' Medici, Angelo Poliziano, Johann Reuchlin, Jacques Lefèvre d'Étaples and, allegedly, Leonardo da Vinci, although no primary source verifies this claim.
He also made efforts to transport Greek philosophy to Western Europe by leaving a number of Latin translations, including many of Aristotle's works. His principal works were translations of the following portions of Aristotle, Categoriae, De Interpretatione, Analytica Posteriora, Physica, De Caelo, De Anima, Metaphysica, Ethica Nicomachea, Politica; and an Expositio Ethicorum Aristotelis. Several of his writings still exist in manuscript.
He died on 26 June 1487 in Florence, supposedly of consuming too much watermelon.
See also
Greek scholars in the Renaissance
Notes
References
Geanakoplos, Deno J., Constantinople and the West: Essays on the Late Byzantine (Palaeologan) and Italian Renaissances and the Byzantine and Roman Churches, University of Wisconsin Press, 1989,
Geanakoplos, Deno J., A Byzantine looks at the Renaissance – Greek, Roman and Byzantine Studies.
Harris, Jonathan, 'Byzantines in Renaissance Italy', Online Reference Book for Medieval Studies.
Vassileiou, Fotis & Saribalidou, Barbara, Short Biographical Lexicon of Byzantine Academics Immigrants in Western Europe, 2007,
Nicholl Charles, Leonardo Da Vinci: The Flights of the Mind, Penguin Books Ltd, 2005,
Vassileiou Fotis, Saribalidou Barbara, 'John Argyropoulos teacher of Leonardo da Vinci', Philosophy Pathways, Issue 117, 19 May 2006, International Society for Philosophers
Migné, Patrologia Graeca volume 158 (documentacatholicaomnia.eu)
External links
1410s births
1487 deaths
John
Writers from Constantinople
Constantinopolitan Greeks
Former Greek Orthodox Christians
15th-century Greek philosophers
Greek Renaissance humanists
Greek–Latin translators
Greek Roman Catholics
Converts to Roman Catholicism from Eastern Orthodoxy
15th-century Byzantine writers
15th-century Greek writers
15th-century Greek educators
People from Constantinople
Byzantine diplomats
People from the Despotate of the Morea
|
18770402
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Gos%C5%82awice%2C%20Kutno%20County
|
Gosławice, Kutno County
|
Gosławice, Kutno County
Gosławice is a village in the administrative district of Gmina Bedlno, within Kutno County, Łódź Voivodeship, in central Poland. It lies approximately south of Bedlno, south-east of Kutno, and north of the regional capital Łódź.
References
Villages in Kutno County
|
75343984
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Philipp%20Zaitzev
|
Philipp Zaitzev
|
Philipp Zaitzev
Philipp Adamovich Zaitzev sometimes initialized as F. A. Zaitzev (26 March 1877 – 20 June 1957) was a Russian entomologist who specialized in the beetles, particularly the aquatic beetle families. He worked on the fauna of the Caucasus and from 1905 he worked at the Institute of Agriculture and Forestry in Novaya Alexandria of Lyublinskaya Province and later at the Tbilisi State University.
Life and work
Philipp Zaitzev was born in Kiev, where his father was a postal officer. He studied at the Kiev classical gymnasium where he took an interest in the languages and excelled in Latin and Greek. He later studied several European languages. He graduated in 1895 with a gold medal and joined St Petersburg University in the Faculty of Oriental Languages. Here he began to attend lectures in the natural sciences and was influenced by anatomy professor P.F. Lesgaft, histologist A.S. Dogiel, and the professors V.M. Shimkevich, and V.T. Shivyakov. He also interacted with the musicians, composers and writers of the period. Under Dogiel, he began to study the "capsula glomeruli" or Bowman's capsules in mammals. He also began to assist teaching histology. When he participated in a strike by the students, he was expelled in February 1899 but received permission again after difficulty and graduated in 1900.
Zaitzev then taught histology at the St Petersburg Women's Medical Institute. In 1901, he went to the Bologovskaya Freshwater Biological Station and studied rotifers. He began to study the insects of Novgorod Province. After describing many new species, he was elected to the Russian Entomological Society on 4 October 1904. He met Nikolai Alexadndrovich Kholodkovsky and his student Eugeny Nikanorovich Pavlovsky and became involved in the establishment of a zoology department at Tbilisi. In 1905 he became an assistant at the Institute of Agriculture and Forestry in Novaya Alexandria of Lyublinskaya Province. During this period, he travelled around museums and began to work on the aquatic beetles in the families Dryopidae, Heteroceridae, and Hydrophilidae, and published a catalogue in the "Coleopterorum catalogue". From 1911, he was assigned to examine applied entomology in Transcaucasia and he began to organize an insect collection in the Tiflis Botanical Garden.
References
1877 births
1957 deaths
People from Kyiv
Saint Petersburg State University alumni
Academic staff of Tbilisi State University
Russian entomologists
|
2371124
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Equestrian%20events%20at%20the%201924%20Summer%20Olympics
|
Equestrian events at the 1924 Summer Olympics
|
Equestrian events at the 1924 Summer Olympics
The equestrian events at the 1924 Paris Olympics included eventing (individual and team medals), show jumping (individual and team medals) and dressage (individual medals). Vaulting was not included this year. The competitions were held from 21 to 27 July 1924. 17 nations fielded teams: Austria, Belgium, Bulgaria, Czechoslovakia, Denmark, Finland, France, Great Britain, Italy, the Netherlands, Poland, Portugal, Spain, Sweden, Switzerland, USA, and Yugoslavia, with Germany not being invited. Of those 17 countries, only 5 fielded teams in all 3 disciplines: France, Sweden, Belgium, Switzerland and Czechoslovakia. A total of 97 entries and 126 horses competed. Horses in both the jumping and eventing competitions were required to carry at least .
Disciplines
Show jumping
The jumping competition was held over a 1060-meter course with fences up to 1.40 meters and at a speed of 400 m/min. Civilians were allowed to compete, although many teams still had army officers. 34 of the 43 riders finished, but 17 of those had time penalties over the challenging course, which were added at a 1/4 point per second over time. 11 nations competed.
Dressage
9 nations and 24 riders total competed in the dressage competition. Unlike today, the dressage test had a time limit. For the 1924 Games, the 10.5 minute time allowed was too short and the first few riders garnered point deductions for taking too long, while those that went later cut corners and performed the test as quickly as possible. The test was performed in a 60 m x 20 m arena, as it is today, but the 5 judges all sat together on one of the short sides of the area, rather than being spread out at different points. Dressage required the horses to be ridden in a plain snaffle and split bit.
Eventing
44 riders from 13 countries competed in the eventing competition, with only 32 finishing. 8 riders were eliminated during the endurance test, 1 during the jumping test, and 3 did not contest the jumping following endurance day. The dressage test was worth 200 points total for the competition; phases A, C, and E of the endurance test were worth 200 points, steeplechase was worth 500 points, and cross-country 700 points; and the jumping test was worth 400 total points. The endurance test held a new format that would be used for several additional Olympic Games:
Phase A: Roads and Tracks (7 km long in 29 min 10 s)
Phase B: Steeplechase (4 km at 550 m/min, to be completed in 7 min 2 s)
Phase C: Roads and Tracks (15 km at 240 m/min, to be completed in 1 h 2 min 30 s)
Phase D: Cross Country (8 km course of 36 obstacles, with a max height of 1.15 meters and width of 3.5 meters, at 450 m/min, completed in 17 min 46 s)
Phase E: Free Gallop (2 km gallop at 333 m/min, to be completed in 6 min)
Medal summary
Participating nations
A total of 97 horse riders from 17 nations competed at the Paris Games:
Medal table
Officials
Appointment of officials was as follows:
Dressage
Gen. Detroyat (Ground Jury President)
Jhr. Karel F. Quarles van Ufford (Ground Jury Member)
Baron Gaston de Trannoy (Ground Jury Member)
Col. Carl von Essen (Ground Jury Member)
Col. Guillaume Favre (Ground Jury Member)
Jumping
Lt. Gen. Joostens (Ground Jury President)
Eventing
Gen. Detroyat (Ground Jury President)
Jhr. Karel F. Quarles van Ufford (Ground Jury Member)
Baron Gaston de Trannoy (Ground Jury Member)
Col. Carl von Essen (Ground Jury Member)
Col. Guillaume Favre (Ground Jury Member)
References
External links
International Olympic Committee medal database
1924 Summer Olympics events
1924
|
649133
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5-%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%94-%D1%81%D1%8E%D1%80-%D0%93%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%B9
|
Ле-Монастьє-сюр-Газей
|
Ле-Монастьє-сюр-Газей, Ле-Монастьє-сюр-Ґазей — муніципалітет у Франції, у регіоні Овернь-Рона-Альпи, департамент Верхня Луара. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 460 км на південь від Парижа, 120 км на південний схід від Клермон-Феррана, 15 км на південний схід від Ле-Пюї-ан-Веле.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Овернь. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Овернь-Рона-Альпи.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 720 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 1599,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Галерея зображень
Посилання
Офіційний сайт муніципалітету Ле-Монастьє-сюр-Газей
Ле-Монастьє-сюр-Газей на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Верхня Луара
Примітки
Муніципалітети департаменту Верхня Луара
|
4793124
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%BE%20%D0%9B%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%81%20%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%80%D0%B0
|
Рікардо Лопес Перейра
|
Рікардо Лопес Перейра (28 жовтня 1990, Нова-Розаландія) — бразильський футболіст, нападник «Ворскли».
Кар'єра
Рікардо Лопес Перейра розпочав свою кар'єру в клубі регіональної нижчої ліги «Ітуано», де він дебютував 8 лютого 2012 року в грі Ліги Пауліста проти «Брагантіно» (1:4). Згодом грав у клубах Серії D «Гурупі» та «Глобо», а у другій половині 2014 року грав в оренді у Серії С за «Форталезу».
6 січня 2015 року Рікардо Лопес став гравцем південнокорейського клубу «Чеджу Юнайтед», до якого він приєднався на правах оренди. Протягом одного сезону в Чеджу він взяв участь у 33 іграх чемпіонату та забив 11 голів, ставши найкращим бомбардиром команди. Після цього діючий чемпіон ліги «Чонбук Хьонде Моторс» підписав його за 1,5 мільйона доларів США. У новому клубі він забив 13 голів у першому сезоні чемпіонату Південної Кореї 2016 року, а під час Ліги чемпіонів АФК 2016 року він забив три голи, у тому числі два голи у півфіналі проти «Сеула» і виграв турнір, обігравши еміратський клуб «Аль-Айн» у фіналі. У сезоні 2018 року Рікардо знову забив 13 голів у чемпіонаті, а також чотири голи у тогорічній Лізі чемпіонів, включаючи два голи у ворота таїландського клубу «Бурірам Юнайтед» у 1/8 фіналу, але команда вилетіла у чвертьфіналі від «Сувон Самсунг». Загалом з командою бразилець тричі ставав чемпіоном Південної Кореї.
15 лютого 2020 року Рікардо Лопес приєднався до клубу вищого китайського дивізіону «Шанхай СІПГ». У дебютній грі в китайській Суперлізі 27 липня 2020 року він забив двічі в грі проти «Тяньцзінь Теда» (3:1), а у наступному турі знову зробив дубль, відзначившись голами в грі проти «Хебея» (4:0).
15 липня 2022 року він приєднався до клубу другого японського дивізіону «ДЖЕФ Юнайтед», але до кінця сезону не забив за команду жодного голу у 10 іграх.
31 січня 2023 року підписав контракт з полтавською «Ворсклою».
Статистика
.
Досягнення
Чемпіон Південної Кореї: 2017, 2018, 2019
Переможець Ліги чемпіонів АФК: 2016
Індивідуальні
У символічній збірній К-Ліги: 2016, 2018
Примітки
Посилання
Бразильські футболісти
Футболісти «Ітуано»
Футболісти «Форталези»
Футболісти «Чеджу Юнайтед»
Футболісти «Чонбук Хьонде Моторс»
Футболісти «Шанхай СІПГ»
Футболісти «ДЖЕФ Юнайтед»
Футболісти «Ворскли»
Бразильські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Південній Кореї
Футбольні легіонери в Китаї
Футбольні легіонери в Японії
Футбольні легіонери в Україні
Народились 1990
|
1826778
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Павленко Олексій Михайлович
|
Павленко Олексій Михайлович
Олексій Михайлович Павленко — український політик, підприємець. Міністр аграрної політики та продовольства у другому уряді Арсенія Яценюка (2 грудня 2014 — 14 квітня 2016).
Життєпис
Народився 2 січня 1977 у місті Умань Черкаської області.
Освіта
Випускник Києво-Могилянської академії, економічний факультет (1998).
1999 року здобув кваліфікацію спеціаліста з фінансів у Міжнародному центрі приватизації (Міжнародний інститут бізнесу). У 2000 році отримав ступінь магістра у галузі менеджменту зовнішньоекономічної діяльності в Українській академії зовнішньої торгівлі.
У 2001–2002 роках навчався у Школі бізнесу Університету Наейенроде, Нідерланди, де одержав ступінь MBA (магістр бізнес-адміністрування).
Кандидат економічних наук (2010), тема дисертації: «Регулювання імпорту м'яса та м'ясопродуктів в умовах формування євроінтеграційних процесів України».
Трудова діяльність
Працював у банку ABN AMRO, Амстердам, Нідерланди (2001), та в аудиторській компанії KPMG Ukraine, Київ (1997-2001)
2002–2003 — член аудиторського комітету та менеджером із реструктуризації та розвитку бізнесу групи суднобудівних компаній Damen Shipyards Group (Нідерланди), забезпечуючи реалізацію проектів в Україні, Румунії та Нідерландах.
2004–2006 — працював у групі агрокомпаній «Райз» на посаді генерального директора, де займався, в тому числі, і питаннями стратегічного планування, імплементації ефективних систем бюджетування та фінансового контролю.
З 2007 до 2009 року — заступник генерального директора з питань стратегічного розвитку групи компаній «Фокстрот». На той час в групі компаній «Фокстрот» працювало близько п'ятнадцяти тисяч працівників.
З 2009 року є партнером інвестиційного фонду Pharus Assets Management, членом довірчої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія», членом ініціативної та координаційної групи ініціативи «Перший професійний уряд реформ».
З 2012 року є членом міжнародної організації YPO (Young Presidents’ Organisation), а з 2013 року — CEO Club, Україна.
З 2013 року і до призначення на посаду Міністра аграрної політики та продовольства був членом наглядової ради ТОВ «Європейські молочні технології». Здійснював консультування холдингу «Агропрогрес» та інвестиційної компанії Forum Capital з питань інвестицій в агропромисловому комплексі.
2 грудня 2014 року по 14 квітня 2016 — Міністр аграрної політики та продовольства України.
З 2015 року — член наглядової ради Національного університету біоресурсів і природокористування України (НУБіП).
З 2016 року — директор Програми «Аграрно-індустріальний розвиток» Українського інституту майбутнього.
З 2017 року — Голова Українсько-Нідерландської ділової ради.
Член Правління ТОВ «Житлобуд» та член Наглядової Ради ТОВ «Європейські молочні технології». Є партнером інвестфонду Pharus Assets Management, керівник Трастового Ради «Інт Інвест».
Вільно володіє українською, англійською, російською мовами.
На посаді Міністра агрополітики
Представлений колективу Міністерства аграрної політики 4 грудня 2014.
Результати діяльності
За 2015—2016 роки відкрито ринки 11 країн для майже 300 підприємств м'ясо-молочної галузі: Китай, Ізраїль, Єгипет, Азербайджан, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Вірменія, Іран та ОАЕ. 2016 року частка агросектору в загальному експорті України досягла 38 %. Отримано рекордне зовнішньоторговельне сальдо по аграрній продукції (11 млрд $), завдякі чому, аграрна галузь забезпечила 12 % загального обсягу ВВП.
2015 року інвестиції в сільське господарство склали близько 1 млрд $ (зростання на 18,1 %). Також, підписано угоду з Європейським інвестиційним банком про залучення 10 млрд грн кредитних грошей для аграріїв. Відновлено систему повернення «експортного» ПДВ на зернові і технічні культури.
За 2015—2016 маркетинговий рік Україна експортувала рекордні 39,4 млн тонн зернових.
Відкрито першу чергу зернового терміналу ТОВ «СП Рисоіл Термінал» (Risoil Terminal) в Іллічівському порту. Це найбільший експортно-імпортний наливний термінал в регіоні Чорного моря.
2015 року прибуток галузі у гривні зріс в 2,5 рази, (в 1,4 рази в доларах США), рівень прибутковості сільського господарства склав рекордні за останнє десятиріччя 45,9 %.
За результатами 2015 р. Україна увійшла у ТОП-10 рейтингу найрозвинутіших аграрних країн.
Міжнародна діяльність
24 лютого, 2015 — підписав Меморандум про взаєморозуміння між Канадою та Ізраїлем щодо проекту підтримки українських плодоовочевих господарств за підтримки Мінагрополітики України. Цей документ надав гарантій на понад 19 млн канадських доларів на підтримку малих та середніх фермерських господарств на півдні України.
Проект спрямований на обмін досвідом вирощування, збереження, маркетингу готової продукції а також застосування нових методик у галузі агропромисловості та охоплює дрібні та середні приватні підприємства чотирьох областей України: Запорізької, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей.
Грантова допомога спрямована на надання обладнання, проведення навчання, а також практичної та методичної допомоги в налагодженні ведення сільського господарства для фермерів та власників домогосподарств (з залученням ізраїльських та канадських фахівців).
31 березня, 2016 — брав участь в підписанні контракту між Міністерством економічних справ Нідерландів та компанією «DIFCO International BV», щодо започаткування в Україні проекту «Dutch Dairy Training Center» (Нідерландський тренінговий центр з молочарства). Тренінговий центр здійснюватиме діяльність у вигляді віртуального офісу з локальною присутністю нідерландських експертів у галузі молочарства.
Родина
Одружений, виховує двох дітей.
Примітки
Джерела
Асоціація випускників НаУКМА
Алексей Павленко «Процессы, которые мы запускаем, это процессы не сегодняшнего дня»
Посилання
Facebook
Twitter
Уродженці Умані
Випускники Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Українські економісти
Українські підприємці
|
960613
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%99%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%BD%20%D0%A8%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80
|
Йоганн Шобер
|
Йоганн Шобер (14 листопада 1874 Перг — 19 серпня 1932 Відень) — австрійський поліцейський, що тричі призначався на пост Федерального канцлера Австрії.
Ранні роки
Шобер служив у австрійській поліції до 1918 року й падіння Габсбурзької монархії. Шобер хоч і підтримував створення республіки, але й забезпечив безпечне залишення країни представниками королівської родини, чим заслужив прихильність громадськості за мирну передачу влади.
Значною мірою за сприяння союзницьких сил після Першої світової війни йому було запропоновано очолити уряд 1921 року за підтримки Християнської соціалістичної партії та паннімецьких сил.
Інтерпол
Шобер отримав міжнародне визнання своєї роботи як поліцейського адміністратора і став відомим як «Батько Інтерполу». Перебуваючи на посту начальника поліції Відня у 1923 році, він скликав другий Міжнародний конгрес кримінальної поліції у своєму рідному місті, залучивши представників поліції дев'ятнадцяти держав. Конгрес ухвалив постанову про те, що необхідно створити колективний орган, що буде відомий під назвою Міжнародна кримінальна поліцейська комісія (ICPC). Також було розроблено статут Комісії, а також продовжено роботу над постановами першого Конгресу, який проходив у Монако 1914 року. Шобер запропонував гостинність і фінансування заходів. тому Відень було обрано постійною штаб-квартирою Комісії. Шобера було обрано президентом виконавчого комітету, а його співвітчизник доктор Оскар Дресслер, дипломований юрист і на той час керівник Федеральної поліції Австрії, став секретарем Міжнародного поліцейського конгресу.
Липневий заколот
Після залишення посту канцлера країни Шобер повернувся до керівництва поліцією. Але його репутація була заплямована в липні 1927 року, коли його дії призвели до загибелі 100 робітників, що брали участь у вуличних заворушеннях у Відні.
Примітки
Посилання
https://www.parlament.gv.at/WWER/PAD_01754/
Президенти Інтерполу
|
5723454
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Chlewiska
|
Chlewiska
|
Chlewiska may refer to the following places in Poland:
Chlewiska, Kuyavian-Pomeranian Voivodeship (north-central Poland)
Chlewiska, Lublin Voivodeship (east Poland)
Chlewiska, Siedlce County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Chlewiska, Subcarpathian Voivodeship (south-east Poland)
Chlewiska, Szydłowiec County in Masovian Voivodeship (east-central Poland)
Chlewiska, Greater Poland Voivodeship (west-central Poland)
|
646833
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BA%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80
|
Рекуператор
|
Рекуператор (одержує назад, той що повертає) — теплообмінник поверхневого типу, який використовує теплоту зі стороннього джерела, скажімо, вихлопних газів двигуна. У рекуператорі теплообмін здійснюється безперервним чином через теплопровідну стінку, яка розділяє теплоносії. На відміну від регенератора, траси потоків теплоносіїв у рекуператорі не змінюються.
Рекуператори розрізняють за схемою відносного руху теплоносіїв — протиточні, перехресноточні, прямоточні та ін; за конструкцією — трубчасті, пластинчасті, ребристі та ін.; за матеріалом виготовлення — металеві, мембранні, пластикові та ін.; за призначенням — із підігріванням повітря, газу, рідин, із випаровуваням, конденсатори тощо.
Особливості
Можна використати як тепло витяжного повітря для підігрівання припливного, так і навпаки. Цей процес називається утилізацією тепла або рекуперацією.
Рекуператори бувають декількох типів.
Найпоширеніший тип: перехресноточний пластинчастий рекуператор.
Найефективніші системи протипоточного обміну.
Найкраще, коли теплообмінник в рекуператорі мідний. Мідь — це природний антисептик. В мідних рекуператорах створюється середовище, при якому без додаткових фільтрів повітря очищується, а мікроорганізми не розмножуються. Хоча у побутових повітряних рекуператорах останнім часом все частіше використовують керамічні теплообмінники як більш надійні та прості у виробництві. Також побутові рекуператори оснащуються системою фільтрів, які треба періодично чистити або замінювати.
Необхідно враховувати утворення конденсату і намерзання льоду на зовнішньому вихідному отворі при мінусових зовнішніх температурах.
Принцип роботи
Пластинчатий рекуператор
Пластинчастий рекуператор являє собою касету з металевих листів (монолітну або розбірну), у якій витяжне та припливне повітря проходять по каналах, що виштамповані на листах або утворені проміжними ущільнювачами. Обидва потоки не змішуються, й відбувається неминучий теплообмін шляхом одночасного нагрівання й охолодження пластин із різних сторін. Для пластинчатого рекуператора легко реалізуються всі три типи роботи теплообмінників: зустрічний, перехресний та/або супутній потік середовищ. Пластинчатий рекуператор є одним із найпоширеніших завдяки своїй дешевизні, компактній конструкції та можливості легкого обслуговування/чищення в разі розбірної конструкції. Розбірний пластинчастий рекуператор є єдиним можливим варіантом теплообмінника, який забезпечує високу гігієнічність вхідного повітря впродовж усього життєвого терміну експлуатації без втрат ефективності теплообміну.
Найефективнішою робота рекуператора має бути при протиточному руху середовищ у теплообміннику, тому що, з огляду на невеликі перепади температур при рекуперації для кондиціювання повітря, поверхні теплообміну не перевантажені і накип на поверхнях не утворюється. Слід завжди пам'ятати про точку роси та випадання конденсату при експлуатації теплообмінників. Також існує ймовірність обмерзання витяжки рекуператора зовні за дуже низьких зовнішніх температур.
Ефективність утилізації тепла в припливно-витяжних пластинчастих рекуператорах можна охарактеризувати, як високу. У рекуператорах з мідним теплообмінником теплопровідність стінки між теплоносіями значно краща, коефіцієнт рекуперації тепла досягає до 92 %.
Роторний регенератор
Роторний регенератор являє собою короткий циліндр, начинений розташованими вздовж і щільно упакованими шарами гофрованої сталі. Такий ротор розташовується в осьовому напрямку припливно-витяжної установки. Обертаючись, барабан регенератора спочатку пропускає через себе тепле витяжне, потім холодне припливне повітря. Пластини по черзі нагріваються й охолоджуються, віддаючи тепло вхідному холодному повітрю, безперервно підігріваючи його. Такий тип теплоутилізатора є найефективнішим, то в той же час доволі громіздким. Тому такі установки застосовують найчастіше на великих об'єктах, де є можливість розташувати припливно-витяжну систему в просторій вентиляційній камері.
З проміжним теплоносієм
Існують також рекуператори з проміжним теплоносієм — два рідинні теплообмінники, по яких циркулює розчин етиленгліколю. Такі пристрої є єдино можливими в тому випадку, коли рекуперація проходить в роздільних системах, — припливна і витяжна секції відокремлені одна від одної на деякій відстані. Також використовуються у випадках, коли неприпустиме перемішування припливного і витяжного повітря. Циркуляція теплоносія може відбуватися і природним способом, але частіше застосовується примусовий рух за допомогою циркуляційного насоса. Для досягнення максимальної ефективності такого рекуператора необхідне регулювання потоку теплоносія відповідно до проєкту.
Ефективність
Різні типи рекуператорів дозволяють економити від 20 до 60 % тепла, яке виділяється з приміщення разом із витяжним повітрям.
Для невеликих промислових систем застосування утилізаторів тепла в установках із витратою повітря до п'ятисот кубометрів за годину в більшості випадків не є фінансово виправданим, оскільки в цьому випадку економічна ефективність буде незначною при урахуванні витрат на його роботу та обслуговування, подорожчання установки та збільшенні габаритних розмірів самої установки з утилізатором.
Доцільність використання рекуператора підвищується для утеплених побутових приміщень що обігріваються, якщо рекуператор використовується для забезпечення житлового приміщення свіжим чистим повітрям, то витрати можуть бути менші аніж спричинені потребою підігріву припливного повітря без використання рекуператора.
Використовуючи вертикальні самопливні рекуператори можна позбутися витрат на забезпечення роботи рекуператора.
Кількість теплоти, що може бути переданою, більша при русі речовин в протилежні боки (до 99 %), ніж при їх русі в один бік (до 50 %), оскільки рух в протилежних напрямках дозволяє підтримувати в речовинах температурний градієнт. При обміні між речовинами, що рухаються в одному напрямку початковий градієнт вище, але він швидко знижується, і потенціал втрачається даремно. Тобто при русі речовин в одному напрямку теплота передається не повністю. А протипоточний обмін дозволяє досягти кращого результату за таких самих умов.
Протипоточний обмін — майже повний. При протипоточному обміні два потоки рухаються в протилежних напрямках.
Протипоточна обмінна система може підтримувати практично постійний градієнт між двома потоками по всій довжині контакту. Якщо довжина і площа контакту достатньо великі, а швидкість руху речовини досить низька, це може призвести до практично повного обміну. Тож, наприклад, при обміні теплотою речовина, що нагрівається матиме приблизно таку саму температуру як на початку мала речовина, що охолоджується. При проти поточному обміні теплотою гаряча речовина стає холодною, а холодна — гарячою.
Див. також
Теплообмін
Теплообмінник
Протипоточний обмін
Рекуперація
Регенеративний теплообмінник
Джерела
Большая советская энциклопедия. Главн. ред. А. М. Прохоров, 3-е изд. Тома 1-30. — : «Советская энциклопедия», 1969—1978.
Кичигин М. А., Костенко Г. Н., Теплообменные аппараты и выпарные установки, .— Л., 1955.
Кэйс В. М., Лондон А. Л., Компактные теплообменники, пер. с англ., 2 изд., , 1967.
Касаткин А. Г., Основные процессы и аппараты химической технологии, 9 изд., , 1973.
Посилання
Примітки
Екологічне будівництво
Машинобудування
Опалення
Прикладна термодинаміка
Промислове обладнання
Рекуперація енергії
Теплопередача
|
2384166
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8F%20%D0%92%D1%8E%D1%80%D1%82
|
Свеня Вюрт
|
Свеня Вюрт (20 серпня 1993) — німецька стрибунка з трампліна, чемпіонка світу.
Чемпіонкою світу Вюрт стала 2017 року в Лахті у складі німецької змішаної команди.
Зовнішні посилання
Досьє на сайті Міжнародної лижної федерації
Німецькі стрибуни з трампліна
Спортсмени Розенгайма
|
13217407
|
https://en.wikipedia.org/wiki/Postlow
|
Postlow
|
Postlow is a municipality in the Vorpommern-Greifswald district, in Mecklenburg-Vorpommern, in north-eastern Germany.
History
From 1648 to 1720, Postlow was part of Swedish Pomerania. In 1720, it passed to Prussia, and from 1871 was also part of the German Empire, within which it was administratively located in the Province of Pomerania. During World War II, in February 1945, a German-perpetrated death march of Allied prisoners-of-war from the Stalag XX-B POW camp passed through the village. From 1945 to 1952 of the State of Mecklenburg-Vorpommern, from 1952 to 1990 of the Bezirk Neubrandenburg of East Germany and since 1990 again of Mecklenburg-Vorpommern.
References
Vorpommern-Greifswald
|
3273674
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
|
Абрамов Андрій Володимирович
|
Абрамов Андрій Володимирович (нар. 20 жовтня 1962 року, м. Челябінськ, РФ) — патофізіолог. Доктор медичних наук (1998), професор (2003). Премія АМНУ (1998).
Закінчив Запорізький медичний інститут (1985), де відтоді й працює (нині університет): від 2003 — професор кафедри патології, фізіології, водночас від 2004 очолює центральну н.-д. лабораторію. Вивчає функціональний стан кардіореспіраторної системи людини, здійснює імуноферментацію аналіз гормонів і цитокінів.
Праці
Иммуномодулирующие свойства гипоталамических нейропептидов // Патология. 2004. Т. 1, № 1;
Особенности влияния хронического пренатального стресса на структурно-функциональную организацию бета-эндокриноцитов // Клін. та експерим. патологія. 2004. № 2, ч. 1;
Основы молекулярной биологии и генетики.
Українські патофізіологи
|
3475929
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BF%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%BA%29
|
Колпакова (присілок)
|
Колпакова (присілок)
Колпакова — присілок у Каслинському районі Челябінської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Багарякське сільське поселення. Населення становить 29 осіб (2010).
Історія
Від 27 лютого 1924 року належить до Каслинського району Челябінської області.
Згідно із законом від 16 листопада 2004 року органом місцевого самоврядування є Багарякське сільське поселення.
Населення
Примітки
Присілки Челябінської області
Населені пункти Каслинського району
|
2559836
|
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2
|
Рубков
|
Рубков — громада в Німеччині, розташована в землі Мекленбург-Передня Померанія. Входить до складу району Передня Померанія-Грайфсвальд. Складова частина об'єднання громад Цюссов.
Площа — 35,02 км2. Населення становить ос. (станом на ).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Громади Мекленбургу-Передньої Померанії
|
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.